Режим чтения
Скачать книгу

Депеш Мод. Ще одна розмова читать онлайн - Сергій Жадан

Депеш Мод. Ще одна розмова

Сергiй Вiкторович Жадан

Трое друзiв вирушають на пошуки четвертого, щоби термiново повiдомити йому про загибель вiтчима… Хтось може назвати цей роман гiмном маргiналiв або портретом жорстокого мiжчасся дев’яностих. А хтось – лiтературою про пiдлiткiв – з усiею iхньою зневiрою, несприйняттям свiту дорослих, прагненням свободи, вiдчаем та беззахиснiстю,– якi на задвiрках iндустрiальних краевидiв шукають себе i власне мiсце у життi. Та чи знайдуть?

Обережно! Ненормативна лексика!

Сергiй Жадан

Депеш мод. Ще одна розмова

Суддя— западлiст: вiн не любить «Металiст»

© Жадан С., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

15.02.04 (недiля)

Коли менi було чотирнадцять i в мене були своi види на життя, я вперше накачався алкоголем. Пiд саму зав’язку. Було дуже тепло, й надi мною пливли синi небеса, а я лежав i помирав на смугастому матрацi й навiть похмелитися не мiг, тому що менi було лише чотирнадцять i похмелятися я ще просто не навчився. За останнi п’ятнадцять рокiв у мене було бiльш нiж достатньо пiдстав, аби не любити це життя. Життя вiд початку, щойно я почав його сприймати, виявилося штукою пiдлою i невдячною, воно вiдразу ж узяло за звичку обертатися такими лажовими ситуацiями, згадувати про якi не хочеться, але якi запам’ятовуються надовго. Хоча зi свого боку я особливих претензiй нiколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моiх стосунках iз життям, навiть попри його клiнiчну мудакуватiсть. Мене, за великим рахунком, коли не траплялося чергових демаршiв ззовнi, усе влаштовувало— обставини, у яких я жив, люди, з якими я спiлкувався, з якими я час вiд часу бачився i з якими менi доводилося мати справу. Вони менi переважно не заважали, сподiваюся— я iм також. Що ще? Мене влаштовувала та кiлькiсть бабок, яка в мене була, себто не кiлькiсть як така, бабок у мене насправдi майже нiколи не було, задовольняв сам принцип обертання iх навколо мене— я з дитинства помiтив, що банкноти з’являються саме тодi, коли тобi потрiбно, i приблизно в тiй кiлькостi, без якоi ти не обiйдешся, зазвичай це спрацьовувало, точно спрацьовувало. Очевидно, якщо ти не до кiнця втратив совiсть i зберiгаеш бодай крихти якоiсь пристойностi, у сенсi там чистиш зуби або не iси свинину, якщо ти мусульманин, то до тебе iз не з’ясованою тобою регулярнiстю з’являеться янгол iз чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах i поновлюе твiй поточний рахунок певною сумою в грошовому еквiвалентi— так, щоб ти, з одного боку, зовсiм ноги не протягнув, а з другого— не надто вийобувався й не перепаскудив своеi реiнкарнацii купiвлею танкерiв iз нафтою чи цистерн зi спиртом. Мене це влаштовувало, тут я янголiв розумiв i пiдтримував. Мене влаштовували i краiна, у якiй я жив, i та кiлькiсть гiвна, яким вона була заповнена i яке в найбiльш критичнi вiдтинки мого в цiй краiнi проживання сягало колiн i вище. Я розумiв, що цiлком мiг народитися в iншiй краiнi, куди гiршiй, наприклад iз бiльш суворим клiматом чи авторитарною формою правлiння, де при владi були б не просто виродки, як у моiй краiнi, а якi-небудь помороченi виродки, якi передавали б владу в спадок своiм дiтям разом iз зовнiшнiм боргом та внутрiшнiм мракобiссям. Так що я вважав, що доволi добре ще втрапив, тому не надто переймався цими речами. За великим рахунком, мене влаштовувало все. Мене влаштовувала телевiзiйна картинка, яку я бачив за вiкнами помешкань, у яких я жив, тому я намагався просто не надто швидко перемикати канали, оскiльки встиг помiтити, що будь-якi вияви уваги з боку змонтованоi навколо мене реальностi обов’язково закiнчуються наперед прогнозованою гидотою чи просто дрiбним житейським западлiзмом. Реальнiсть прикольна сама по собi, проте цiлковито лажова при пiдрахунку пiсляматчовоi статистики, коли ти аналiзуеш своi та ii показники й бачиш, що порушень з ii боку було в кiлька разiв бiльше, а вилучення траплялися лише у твоiй командi. Якщо мене щось i пригнiчувало по-справжньому, то саме постiйнi та наполегливi намагання цiеi телекартинки вступити зi мною в протиприроднi статевi зносини, себто, просто кажучи,– вiдтрахати мене, скориставшись моiми ж таки суспiльними правами та християнськими обов’язками. Я весело прожив цi своi п’ятнадцять рокiв дорослого життя, не беручи участi в побудовi громадянського суспiльства, не приходячи на виборчi дiльницi й успiшно уникаючи контактiв iз антинародним режимом, якщо ви розумiете, що саме я маю на увазi. Мене не цiкавила полiтика, не цiкавила економiка, не цiкавила культура, навiть прогноз погоди мене не цiкавив, хоч це була чи не едина в цiй краiнi рiч, яка викликала довiру, але мене вона все одно не цiкавила.

Зараз менi тридцять. Що змiнилося за останнi п’ятнадцять рокiв? Майже нiчого. Навiть зовнiшнiсть цього… президента не надто змiнилася, у всякому разi його портрети як ретушувалися тодi, так i тепер ретушуються, навiть я це помiтив. Змiнилася музика в радiо, але я його, зрештою, i не слухаю. Змiнився одяг, але вiсiмдесятi, наскiльки я розумiю, i далi в модi. Не змiнилася телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркетi лимонад. Не змiнився клiмат, зими все такi ж довгi, а весни— довгоочiкуванi. Змiнилися друзi, себто однi назавжди зникли, а iншi, натомiсть, з’явилися. Змiнилася пам’ять— вона стала довшою, але не стала кращою. Сподiваюся, ii вистачить iще рокiв так на шiстдесят тривалого побутового похуiзму й незламноi душевноi рiвноваги. Чого я собi й бажаю. Амiнь.

17.06.93 (четвер)

Вступ № 1

16.50

Сiмнадцяте червня, близько п’ятоi дня, Собака Павлов намагаеться спуститися в пiдземку. Вiн пiдходить до вертушки, iде просто на жiнку в унiформi й дiстае з кишенi ветеранське посвiдчення. Жiнка в унiформi дивиться в посвiдчення й читае «Павлова Вiра Наумiвна».

– Ну?– питаеться.

– Бабуся,– говорить Собака Павлов.

– Де бабуся?

– Це,– показуе Собака посвiдчення.– Моя бабуся.

– Ну й що?

– Вона— ветеран.

– Ну, а ти що хочеш?

– Вона в танку горiла.

Жiнка ще раз дивиться в посвiдчення. Хто ii знае, думае вона, може, i горiла, по фото не скажеш.

– Ну, добре,– каже вона.– А вiд мене що треба?

– Пропустiть,– просить Собака.

– А ти що— теж у танку горiв?

– Ну, почекайте,– починае торгуватися Собака,– може, я iй поiсти несу.

– Що поiсти?

– Ну, поiсти,– Собака згадуе, що насправдi iсть його бабуся, коли iй дають.– Молочнi продукти, розумiете? Сир.

– Сам ти сир,– незлобиво говорить тiтка в унiформi.

Собака розумiе, як усе це виглядае збоку. Що ось вiн б’еться головою об велетенський безкiнечний мур, яким вiд нього вiдгородилося життя, б’еться без жодноi надii на успiх, i всi життевi принади, у тому числi й проiзд у метрополiтенi, йому зараз просто не свiтять, ось як це виглядае.

Вiн збирае всю свою волю в кулак i говорить щось на зразок того, що, мовляв, послухайте, жiнко, вiн, звiсно, говорить не так, але змiст приблизно такий: «Так от, послухайте мене уважно,– каже вiн,– добре? Тiльки не нервуйте. Ось що я вам скажу, жiнко. Ви, звичайно, можете зневажати мене, я бачу, що ви зневажаете мене, ви ж мене зневажаете, так? Послухайте, послухайте, я хочу ще сказати, послухайте. Але навiть попри це, розумiете, як би це сказати— ну, ви там, я не знаю що, ви по-рiзному можете до цього ставитися, згоден, для вас це може нiчого не означати, але погодьтеся— моя бабуся не може здохнути з голоду лише через те, що
Страница 2 из 12

мене— ii законного онука, перепрошую, ось так просто не пропустила в метро якась падла тилова. Погодьтеся?» (ну, в цьому мiсцi вони просто пообкладали одне одного, але хай буде так)– вiн сконцентровуеться й раптом пiрнае жiнцi попiд руки, змахуючи в повiтрi ветеранським посвiдченням, i зникае в прохолодному кишечнику пiдземки. «Яка падла тилова?– думае жiнка.– Я взагалi— сорок дев’ятого року народження».

17.10

Собака виходить пiд стадiоном на порожню платформу, десь за годину «Металiст» грае останнiй домашнiй матч, сьогоднi всi мають з’iхатися, знаете, як це бувае, закриття сезону, усiлякi такi речi, нагорi дощове лiто, небо з хмарами, i десь якраз над Собакою стоiть напiврозвалений стадiон. В останнi роки вiн зовсiм розмок i осунувся, крiзь бетоннi плити починае пробиватися трава, особливо пiсля дощiв, трибуни засранi голубами, на полi теж гiвно, особливо коли там грають нашi. Розвалена краiна, розвалений фiзкультурний рух, великi стерновi проiбали найголовнiше, як на мене, адже як не крути, а в Союзi були двi речi, якими можна було пишатися,– футбольний чемпiонат i ядерна зброя. Тих, хто позбавив народ таких атракцiонiв, навряд чи чекае спокiйна безтурботна старiсть, нiщо так не пiдривае карму, як хуйова нацiональна полiтика, це вже точно. Собака ще якийсь час стоiть на платформi, з iншого боку мають пiд’iхати знайомi, так що потрiбно просто iх дочекатися. Собака втомлений i змучений— вiн п’е вже третiй день, ще й погода погана, очевидно це вiд погоди, тиск чи як це називаеться, як називаеться стан, коли ти п’еш третiй день i раптом перестаеш пiзнавати рiдних i близьких? Очевидно, що тиск.

Вiн навiть не може згадати, що сталося: лiто починалось так добре, iшли дощi, Собака успiшно й безтурботно просирав своi молодi роки, аж раптом друзi-рекламники затягнули стабiльно безробiтного Собаку в нетрi рекламноi iндустрii, простiше кажучи, узяли кур’ером у вiддiл реклами своеi газети. Собаку ламало, але вiн тримався й ходив на роботу. Користi вiн приносив мало, але добре вже те, що десь уважався людиною. Сам вiн особливо цим нiколи не переймався, ну, та друзi на те вони й друзi, щоб правити в грубий контактний спосiб твiй соцiальний статус. Я вiд початку говорив, що надовго його не вистачить, але мене не слухали, казали: «Нiчого, вiн нормальний загалом хлопець, йобнутий трiшки, але нiчого».– «Нiчого,– погоджувався я,– нiчого».

Собаки вистачае днiв на десять, пiсля цього вiн запивае й на роботу бiльше не ходить, а, щоб його не знайшли, п’е по знайомих. У Собаки в його дев’ятнадцять— пiвмiста знайомих, одну нiч вiн навiть ночуе на вокзалi— зустрiчае там знайомих грибникiв, котрi iдуть ранковою електричкою кудись на Донбас за сировиною, i ночуе з ними пiд колонами на вулицi, тричi шмонаеться патрулями, чесно висиджуе до ранку, слухаючи байки про гриби та iншi термоядернi речi, потiм не витримуе i звалюе додому. Тут його й застае телефонний дзвiнок. В iншому станi Собака нiзащо слухавку не зняв би, але всерединi в ньому вже плавають срiбнi холоднi форелi триденного алкогольного запою й боляче б’ють зсередини хвостами по нирках i печiнцi— так, що свiт Собацi тьмариться i слухавку вiн бере автоматично. «Собако?!– кричать у телефон.– Не смiй кидати слухавку!»– друзi- рекламники Вова i Володя, котрi влаштували його на свою голову в рекламний бiзнес, сидять десь у своему комсомольському офiсi й, вириваючи одне в одного слухавку, намагаються переконати Собаку поговорити з ними, збиваючись час вiд часу на мат. «Собако!– говорять вони.– Головне, не смiй кидати слухавку. Пiдар!– продовжують вони, переконавшись, що Собака iх слухае.– Якщо ти зараз кинеш слухавку, тобi хана. Ми тебе уриемо, чуеш?»– «Алло»,– каже Собака на це. «Що алло?– нервують Вова i Володя.– Що алло? Ти нас чуеш?»– «Так»,– каже Собака перелякано. «Добре,– пожвавлюються Вова i Володя.– Значить, так— зараз десята ранку».– «Що?»– Собака врештi лякаеться й кидае слухавку. Телефон вiдразу трiщить по-новiй. Собака нерiшуче пiдiймае слухавку. «Ти!!!– реве в слухавцi.– Пiдар!!! Не смiй кидати слухавку!!! Ти нас чуеш??? Не смiй кидати слухавку!!!» Собака важко сковтуе слину. «Ти нас чуеш?»– «Ну»,– невпевнено каже Собака. «Значить, так,– розриваються рекламники.– Зараз— десята ранку. Не смiй кидати слухавку!!! Ти чуеш??? Не смiй кидати слухавку!!! Зараз десята. О пiв на шосту ми тебе чекаемо бiля стадiону. Якщо не прийдеш— ми тобi вiдiрвемо яйця. Якщо прийдеш— ми тобi теж вiдiрвемо яйця. Але тобi краще прийти. Ти зрозумiв???»– «Так»,– каже Собака. «Ти нас зрозумiв?!!»– не можуть заспокоiтися рекламники. «Зрозумiв»,– каже Собака Павлов, вiдчуваючи, як форелi весело ганяють десь у нього пiд горлом. «Що з тобою?– нарештi питаються рекламники.– Тобi погано?»– «Так».– «Тобi щось принести?»– «Водяри принесiть».– «Пiдар»,– говорять Вова i Володя й кладуть слухавку.

Собака переводить подих. Десята година. Потрiбно переодягнутись або похмелитися, краще, звичайно, похмелитися. З сусiдньоi кiмнати виходить його бабуся. Це його бабуся, вiн ii любить, ну i всяке таке, навiть ходить iз ii ветеранським посвiдченням. Можна навiть сказати, що вiн нею пишаеться. Не зовсiм, звичайно, але певною мiрою, говорить, що вона в танку горiла. Я собi слабко уявляю стареньку в танковому шоломi, хоча все може бути. «Що, Вiталiку?»– питае вона. «Робота, бабусю,– каже Собака.– Робота».– «Шо воно за робота,– бiдкаеться старенька.– Учора цiлий день телефонували, де, говорять, цей пiдар. А я звiдки знаю?»

17.22

Вова i Володя вистрибують iз вагона, пiдбирають Собаку й виходять на вулицю. «Живий?»– питають. Собака зовсiм блiдий, нiяк не поправиться. Вони тягнуть його в гастроном на Плеханiвськiй i беруть там двi пляшки водяри. «Не бiйся,– говорять вони Собацi,– ми тебе спочатку вiдкачаемо, а вже потiм яйця рвати будемо, який нам iнтерес рвати щось у тебе такого, ти на себе подивись». Вони пiдводять його до вiтрини гастронома, гастроном темний i порожнiй, як i бiльшiсть гастрономiв у краiнi в цей тривожний час. «Розвалили краiну, суки, дивись,– говорять вони Собацi,– дивися, на кого ти схожий». Собака зовсiм розслаблений, вiн дивиться у вiтрину, за якою стоiть продавщиця в бiлому халатi й теж дивиться, як за вiкном на вулицi, якраз проти неi, стоять двое наволочноi зовнiшностi вилупкiв, тримають попiд руки третього такого ж i показують на неi пальцями. Вона дивиться на них iз ненавистю, Собака якось фокусуе погляд, розпiзнае свое вiдображення й раптом помiчае, що в цьому вiдображеннi е ще хтось, якась дивна iстота в бiлому одязi з великою кiлькiстю косметики на обличчi важко повертаеться в його оболонцi, у межах його тiла, нiби намагаеться прорватися крiзь нього, так що йому стае погано. «Очевидно,– думае Собака,– це моя душа, тiльки чому в неi золотi зуби?»

17.35–18.15

Протягом сорока хвилин Собаку приводять до тями. У нього вливають водяру, i за якимись законами фiзики Собака, наповнюючись нею, прибувае на поверхню, говорить: «Усiм привiт». Його теж вiтають усi присутнi. «З поверненням тебе, пiонере-герою Собако Павлов, кльово, що ти повернувся до нас, нам тут тебе саме бракувало, ага,– говорять присутнi, себто Вова i Володя.– Ми просто мусили тебе вiдкачати, щоби ще раз подивитись у твоi хоч i п’янi, але все одно чеснi очi, щоби ти нам сказав, за що ти так ненавидиш рекламний бiзнес загалом i нас iз Володею зокрема,– каже Вова,– що ми тобi зробили, що ти нас так безпонтово
Страница 3 из 12

кинув, зникнувши з дуже важливою, до речi, кореспонденцiею, за яку, якби ми могли, ми б тобi двiчi вiдiрвали яйця». І так мiж ними точиться якась така дружня бесiда, знаете, як воно бувае, i Собака повнiстю повертаеться у свiт, з якого його ледве не виштовхала його ж власна душа, вiн озираеться навколо й прислухаеться: форелi лежать десь на глибинi, злий золотозубий янгол у бiлому халатi й капронових панчохах теж вiдлетiв, рекламники Вова i Володя затягнули його кудись у зелень за металевi, пофарбованi в бiле кiоски i щедро поять водярою. Соцiум потребуе компромiсiв.

18.15

Чому вони нiколи не приходять на стадiон вчасно, коли там звучать маршi й вiтальнi промови клеркiв вiд мунiципалiтету? По-перше, вони, як правило, приходять не зовсiм тверезi й уже погано орiентуються, котра година, iнколи вони взагалi погано орiентуються, що вже там година, вони пору року не розрiзняють, завжди то в теплих светрах пiд палючим сонцем, то в мокрих футболках пiд першим снiгом. По-друге, перед матчами вiдбуваеться яка-небудь лотерея, а в лотерею вони не вiрять, тут i говорити немае про що. По-трете, iх теж можна зрозумiти— коли тобi дев’ятнадцять i ти заповзаеш у свiй сектор i всi— включно з мiлiцiею— бачать, у якому ти чудесному пiднесеному станi, що може бути збудливiше для тебе? Потiм, коли ти виростеш i станеш працювати в банку чи газовiй конторi, коли з реальнiстю спiлкуватимешся по телевiзору, а з друзями— по факсу, якщо в тебе будуть друзi, а в них— факс, тодi, звичайно, тобi похуй буде така штука, як п’яний тинейджерський драйв, який зносить башку й кидае тебе на всi амбразури свiту, коли очi зволожуються вiд збудження i кров пiд нiгтями зупиняеться вiд того, що ось кiлька сотень осiб спостерiгають, як вони заходять у сектор, i шукають своi мiсця, i навiть когось несуть на плечах, називаючи його чомусь собакою, час вiд часу гублять його мiж лавами, але вперто й наполегливо пiдбирають i тягнуть на заповiтнi мiсця, подалi вiд вартових, подалi вiд продавщиць морозива, узагалi— подалi вiд футболу, як вони його розумiють.

18.25

Учергове до тями Собака Павлов приходить уже на стадiонi. «Добре отак сидiти з друзями,– думае вiн,– на лавi, десь пiд якимись деревами, якi шумлять i хитаються в усi боки. Нi,– раптом до нього доходить,– це не дерева. Тодi що це?»

За кiлька секторiв, лiворуч вiд них, пiд важким червневим дощем стоять фанати супротивника. Їх кiлька десяткiв, вони приiхали зранку на вокзал, i за ними цiлий день тягаеться кiлька патрулiв, на стадiонi iм вiдвели окремий сектор, де вони печально махають розмоклими й набухлими прапорами. Ще до перерви нашi, незадоволенi результатом i погодою, проривають кордон i починають iх бити. Знизу, вiд поля, пiдтягуеться рота курсантiв-пожежникiв. Мiлiцiя, зрештою, не вигадуе нiчого кращого, як випхати всiх зi стадiону, i починае вiдтiсняти народ до виходу, доки ще йде перший тайм. Усi, ясна рiч, забувають про футбол i починають уболiвати за наших на трибунах, команди теж бiльше переймаються бiйкою, нiж результатом, цiкаво все-таки, непередбачувано. Тут на полi й так усе було зрозумiло— хтось пiд кiнець обов’язково гру зiлле, а там, бач, якась боротьба, прямо тобi регбi, он i пожежники вже по головi дiстали, а тут i тайм закiнчуеться, i команди неохоче тягнуться в тунель. Мiлiцiя виносить останнiх гастролерiв, тож, коли гра вiдновлюеться, сектор уже порожнiй. Лише розтоптанi й розiрванi знамена, нiби фашистськi штандарти на Краснiй площi, важко лежать у калюжах. Нашi, хто вцiлiв, задоволено повертаються до своiх секторiв, найбiльш затятi й принциповi вболiвальники iдуть на вокзал— виловлювати тих, хто буде повертатись додому. І тут, десь на п’ятнадцятiй хвилинi другого тайму, на трибуни забiгае ще один гастролер— зовсiм юний чувак, розтрiпаний i намоклий, де вiн був до цього— невiдомо, але ось вiн уже точно все найцiкавiше пропустив,– вiн вбiгае й бачить слiди побоiща i рванi прапори своеi команди, i нiкого з друзiв. «Де нашi?– кричить вiн, обернувшись на принишклi трибуни.– Ей, де всi нашi?!» І нiхто йому нiчого не може вiдповiсти, шкода чувака, навiть ультраси замовкли, обiрвали свое тягуче «суддя-пiдарас», дивляться знiчено на гастролера, незручно перед чуваком, справдi— якось негарно вийшло, i чувак дивиться знизу на затихлi сектори, й дивиться на мокре поле, на якому мiсять болото команди, i дивиться в холодне й малорухоме небо, i не може зрозумiти— що сталося, де пацани, що цi клоуни з ними зробили, i пiдбирае погнуту пiонерську сурму, у яку до цього дув хтось iз його полеглих друзiв, i раптом починае пронизливо свистiти в неi, плаксиво й вiдчайдушно, так, що аж всi охрiнiли— треба ж так, свистить, вiдвернувшись i вiд поля, i вiд ультрасiв, i вiд притихлих i присоромлених пожежникiв, свистить якусь свою, лише йому одному вiдому, голосну й фальшиву ноту, вкладаючи в неi всю свою хоробрiсть, усю свою безнадiю, усю свою чисто пацанську любов до життя…

19.30

Пiд самим дахом, над останнiми рядами, сидять соннi голуби, якi вже звикли до поразок нашоi команди, i сонно туркочуть, живуть собi, нiкому не заважають, прикольнi мокрi зграi, але ось Собака слухае iх крiзь сон, вони йому з’являються в його алкогольнiй прострацii й витягують його звiдти. Знаете, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш свiтло попереду, а другим, як би це пояснити,– другим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати iншим боком свiтла, ну, ви розумiете. Одним словом, коли тобi водночас показують дуже багато, але ти в такому станi, що побачити вже нiчого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзае на цементну долiвку й починае вiдповзати в напрямку проходу, давлячи своiми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки й лотерейнi квитки. Пiдповзае до проходу, зводиться на ноги й нерiшуче суне вгору, до останнього ряду, чiпляеться там за металеве крiплення й обвисае на ньому зовсiм без сил— не впасти на трибуну й не придавити вболiвальникiв яких-небудь. «Якщо впадеш, потрiбно буде вибачатися, спiлкуватися з кимось, щось говорити, i тодi всi вiдразу вiдчують, як погано в тебе пахне з рота, й вiдразу здогадаються, що ти пив. Так що головне— нi з ким не розмовляти й нi до кого не звертатися, а якщо впадеш— обов’язково з тобою хто-небудь заговорить, не вiдкрутишся. Потiм скажуть, що в тебе так iз рота погано пахне. Точно внюхають, тiльки почнуть говорити. Навiть якщо вiдвернутися й говорити вбiк— усе одно внюхають. Хiба що сильно вiдвернутися й так говорити».– «Що говорити? Що потрiбно говорити, щоб вони не дiзналися? Що я повинен сказати?»– «Скорiше, а то помiтять. Скажуть що-небудь».– «Що скажуть?»– «Скажуть: чому мовчиш? Не кричиш?»– «Чому я не кричу? Потрiбно кричати, iнакше вони помiтять, що в мене погано пахне з рота. Скажуть, що в мене погано пахне з рота, тому що я не кричу, або подумають, що я п’яний, бо я не кричу. Що я маю кричати? Що я маю кричати? Ну що, що я маю кричати? Треба спитатись у кого-небудь. Треба вiдвернутися й спитати або вiдвернутися й закричати, тодi нiхто нiчого не помiтить. Однаково не помiтять— такий шум стоiть. Добре, я крикну щось убiк. Нiхто не почуе, як у мене погано пахне з рота, але всi помiтять, що я кричу. Значить, я не п’яний. Нормально. Це я нормально придумав. Тiльки що крикнути? Ну, що ж менi крикнути? Що вони всi кричать?»– «Про суддю».– «Про суддю тiльки крикнути вбiк, щоб не почули i щоб помiтили. Якось так потрiбно крикнути й обов’язково про суддю, тодi буде нормально»– i тут наш
Страница 4 из 12

форвард вивалюеться сам на сам iз воротарем i б’е, просто хуячить з усiеi сили, кiлька тисяч мокрих уболiвальникiв завмирають, затамовують, можна сказати, подих, i тут за iхнiми спинами у вологiй тишi розпачливо лунае:

– Еееееееееееееееей!!! Тииииииииииииииииииии-иииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!

І мокрi вболiвальники в ближнiх секторах зачаровано повертають голови й бачать там Собаку Павлова, старого доброго Собаку Павлова, якого тут знае кожен собака, себто кожен сержант iз рацiею, вiн зовсiм знеможено обвисае навколо залiзного крiплення, повернувшись до трибун— назовiмо це спиною,– i протяжно вие кудись у нiкуди, чи як це назвати.

19.45

«Чому? Тому що ти не просто якийсь мудак, котрий змирився iз iснуючим несправедливим станом речей i з повсякденними найобками з його боку. Тому що ти не збираешся до кiнця своiх днiв вгризатися в чиесь горло за розфасовану ними хавку. Тому що ти, урештi-решт, маеш що сказати, якщо б тебе хтось запитав про найголовнiше. Так що цього вже достатньо»,– думае Собака. Точнiше, вiн, звiсно, у такому станi нiчого подiбного не думае, але якби вiн мiг зараз думати, то, менi здаеться, думав би саме так. Тому вiн починае лiзти вгору балкою, яка пiдпирае дах, здираючи пальцями стару зелену фарбу й засохле пташине лайно. Притискаючись до прохолодноi труби, обережно тягнеться вгору, переставляючи ноги по залiзнiй конструкцii, залiзае якраз понад голови сержантiв, котрi про нього на якийсь час забули, понад голови всiх своiх мокрих i п’яних знайомих, скiльки iх тут е, понад щасливi голови Вови i Володi. Їх вiн i впiзнае й зупиняеться якраз над ними, розглядае iх згори, думае: «О як кльово, якщо простягнути руку вниз, можна обох пiдiйняти сюди». І вiн тягне до них руку i щось iм говорить, навiть не помiчаючи, як погано в нього пахне з рота. І тут нашi вколочують м’яч, i мокрi горлянки ревуть— «Вау-у-у-у-у!!! Вау-у-у-у-у!!!»– ревуть вони, i вiд цього реву сотнi й тисячi сонних голубiв зриваються зi сну й вилiтають, мов снаряди, зi своiх сiдал, устелених пiр’ям, землею i лотерейними квитками, вилiтають хвилею пiд мокре небо, i ця хвиля б’еться об Собаку Павлова, i той не втримуеться i летить униз, пролiтае своi кiлька метрiв i смачно ляпаеться на лаву, поряд iз Вовою i Володею. Тi врештi згадують про свого товариша, повертаються до нього й бачать його поруч, як i мае бути.

– О, Собака!– кричить Вова.

– Собако, ми забили!– кричить Володя.

– Здорово,– говорить Собака й посмiхаеться. Уперше за останнi три днi, до речi.

19.50–08.00

Вова i Володя не наважуються показати своi документи, тому до госпiталiзованого Собаки iх не пускають. Вони пояснюють, що друзi, навiть родичi йому, далекi, та все-таки родичi. Але iм говорять, що таких родичiв, як Собака, соромитися треба, i вкладають його— п’яного й сонного— на ношi, а по тому запихають до «швидкоi». Чомусь вони всi думають, що Собака саме травмований, а не п’яний. Це його й рятуе— його не вбивають на мiсцi, як цього вимагають iнструкцii поводження сержантiв, старшин i мiчманiв при героiчнiй охоронi спортивних комплексiв та мiсць масового вiдпочинку трудящих пiд час проведення там футбольних матчiв, полiтичних мiтингiв та iнших фiзкультурно-просвiтницьких шабашiв. Якийсь сердобольний сержант навiть пiдходить до водiя «швидкоi», записуе його координати, лишае йому номер свого робочого телефону i наказуе негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нiчого серйозного не станеться, привезти його залатане тiло до них у вiддiлок для подальших лабораторних дослiдiв, там вони i з’ясують, що це за Гагарiн наiбнувся iм на голови. Водiй вiддае честь, ну ви розумiете, про що я, i «швидка» зникае за зеленими ворiтьми стадiону, розганяючи своiми сиренами мокрих уболiвальникiв, у чиему веселому вирi губляться i Вова з Володею— оскiльки перемога передбачае гуртування й радiсну колективну масу, салюти i злагоджений хоровий спiв, i тiльки поразка, гiрка особиста поразка, не передбачае нiчого, крiм п’яних санiтарiв i апарату штучного дихання, який, до того ж, i не працюе, точнiше нi— вiн працюе, але нiхто не знае як.

До ранку Собака обригуе всi простирадла, якими його було обгорнуто, i викликае рiзку вiдразу з боку медичного персоналу. Черговi медсестри намагаються кудись додзвонитися, знайти тих далеких родичiв, котрi хотiли цю наволоч забрати ще там— на стадiонi, але номера телефону нiхто не знае. У Собаки з усiх документiв знаходять лише ветеранське посвiдчення, видане на iм’я Павловоi Вiри Наумiвни. Усi розглядають це посвiдчення— потрiпане та обгорiле по краях,– але Собака, хоч ти вбий, на Павлову Вiру Наумiвну не тягне. Вони про всяк випадок ще дивляться по картотецi i з подивом з’ясовують, що, згiдно з iхнiми записами, ця сама Вiра Наумiвна ще три з половиною роки тому Богу душу вiддала. «Але в цих картотеках таке трапляеться»,– говорить старша чергова медсестра. Повнiстю прийняти, що перед нею таки не Павлова Вiра Наумiвна, а якийсь неiдентифiкований уйобок, вона вiдмовляеться. Тож на ранок вони видзвонюють водiя зi «швидкоi». Той щойно вiдпрацював змiну i з цього приводу цiлу нiч пив, тому про Собаку зрозумiв не вiдразу. Сказав, що нiякоi такоi Вiри Наумiвни вiн учора зi стадiону не привозив, божився, що одружений i що з дружиною в них усе гаразд, навiть секс iнколи бувае, коли вiн не на змiнi, ну, але врештi зрозумiв, про що йдеться, й видав медсестрам номер телефону сержанта, який цiкавився вчора подальшою долею пiдiбраного ним Собаки.

Медсестри кидаються телефонувати сержантовi, говорять, що, мовляв, бiда, товаришу сержанте, у нас тут лежить обриганий недоносок. «Який-який?»– з ранковою бадьоринкою в голосi перепитуе сержант i тут-таки починае записувати. «Записую,– каже вiн,– об-ри-га-ний, ну-ну?»– «Ось,– продовжують медсестри,– мало того, що обриганий, так вiн ще й без паспорта».– «Так-так-так,– вiдповiдае на це сержант,– не так швидко— ма-ло-то-го-що-об-ри-г…– Слухайте,– раптом питае вiн,– ну, а менi то що, може, в нього струс мозку?»– «Немае в нього,– кажуть сестри,– нi струсу, нi мозку, вiн узагалi якийсь дезертир, ходить з чужими документами».– «Ага,– радiе сержант,– з чужими».– «Ще й обригав нам тут усе»,– не можуть заспокоiтися сестри. «Ну, ладно,– суворо говорить сержант,– тягнiть-но його до нас, але скорiше, у мене о дев’ятiй змiна закiнчуеться, а напарник мiй iз ним тягатися навряд чи захоче— у нього тиск».– «Ясно,– кажуть сестри,– тиск».

Вони тут-таки викликають чергового водiя. «Забирай,– говорять йому,– цю наволоч, яка нам тут усе обригала, i вези його в Киiвський роведе, у нього там якийсь непорядок iз документами».– «Ага,– вiдповiдае водiй,– ось зараз усе кину й повезу вашу наволоч виправляти документи, може, його ще в загс вiдвезти? Робити менi немае чого». Вiн щойно заступив на змiну, i робити йому справдi немае чого. «Ти не вийобуйся,– говорить йому старша чергова медсестра, змiна якоi якраз закiнчуеться,– вiдвезеш його, i вiдразу назад, у нас тут ще роботи море».– «Ну да,– огризаеться водiй,– чорне море». І, гидливо взявши пiд руку ослаблого та деморалiзованого Собаку, веде його вниз, вiдчиняе заднi дверцята «швидкоi»: «Залiзай,– каже Собацi,– сiдай он на ношi, а краще ляж, а то впадеш на поворотi, розiб’еш скло яке-небудь, або порiжешся, або фарбу перевернеш».– «Яку фарбу?»– перепитуе Собака. «Яку-небудь,– вiдповiдае водiй,– лягай-но».– «Може, я посиджу?»– боязко питае Собака. «Ти тiльки не
Страница 5 из 12

вийобуйся»,– говорить йому водiй i сiдае за кермо. Собака пробуе лягти, але йому вiдразу ж стае погано, i вiн починае ригати— на ношi, на стiни, на якусь фарбу, ну, ви розумiете. Водiй у вiдчаi гальмуе, бiжить до заднiх дверей, вiдчиняе iх, отримуе свою порцiю його ригачок, i викидае напiвохололого Собаку на вранiшнiй харкiвський асфальт, i, вже лаючись на чому свiт стоiть, повертаеться назад до лiкарнi, де на нього, якщо сказати по правдi, нiхто особливо й не чекае.

Вступ № 2

9.00

– Знаете, що найгiрше,– я не знав, що iх там двое. Одна на балконi була.

– Ну.

– Ну, я зайшов, а вона там одна. Я ж не знав, розумiете? І вона лежить майже повнiстю роздягнена, там якiсь трусики, бюстгальтери.

– Що— кiлька бюстгальтерiв?

– Нi, ну, просто рiзна бiлизна.

– Як це?

– Ну, рiзного кольору все, розумiете?

– Навiть говорити про це не хочу.

– Я ж кажу. Я взагалi не люблю бiлизну. Жiночу, маеться на увазi.

– Ну, ясно.

– Коротше, я бачу, вона вгашена, ну, теж починаю роздягатися. А я ж не знав, що вони вже зранку. Вони там, значить, спочатку наковтались якоiсь гидоти, а потiм водярою залили, уявляете? Суки п’янi. А я стою, i в мене ерекцiя.

– Нiчого собi.

– А тут ця сука з балкона виходить, ну друга. Лякаеться, звичайно.

– Ясно…

– Та, що в кiмнатi, нiчого, уже звикла, мабуть.

– До чого?

– До мене. Вона мене такого вже бачила, ну, з ерекцiею.

– Завал.

– Я ж кажу. А та, котра на балконi, уже вгашена, ви розумiете, вони зранку пили, суки. Я жiнкам узагалi заборонив би пити. Ви розумiете, про що я?

– Да, баби. У мене сусiд е, так вiн зранку виходить i бере лiтри два водяри.

– Два лiтри?

– Серйозно.

– Про це навiть думати неприемно.

– Я його питаю— на хуя тобi, мужик, два лiтри? Ти ж не вип’еш. А вiн знаете, що каже?

– Що?

– Я, каже, коли вип’ю, ну, там перший пузир, уже боюсь кудись виходити. А випити хочу, не можу зупинитись.

– Серйозно?

– А хулi вiн боiться?

– Ну, не знаю, страшно йому. Стрьом починаеться вiд водяри. А випити хочеться. Ну, вiн i бере вiдразу два лiтри. Сидить i квасить.

– Ну, зажди, роздушить вiн пузир, роздушить другий, та хрiн iз ним— вип’е вiн усе. А далi?

– Що— далi?

– Ну, випити ж i далi хочеться?

– Хочеться.

– Але вийти ж страшно?

– Нi, нi фiга, там, розумiете, така система— вiн коли випивае своi два лiтри…

– Два лiтри!

– …ну, два лiтри, його перемикае, i йому вже не страшно.

– Серйозно?

– Я сам бачив.

– Ну, а як йому?

– Що значить— як?

– Ну, як йому, якщо не страшно?

– Йому похуй.

– І що?

– Ну, i вiн далi валить за водярою. Падае, а йде.

– Да…

– Ну, ще б. А ти кажеш— ерекцiя.

– Що ерекцiя?

– Ти кажеш— ерекцiя.

– Ну, ерекцiя.

– І що?

– Нiчого. Ну, стою я з цiею своею ерекцiею.

– Завал…

– Ну.

– І тут входить ця п’яна сука з балкона, уявляете?

– Я цього не уявляю.

– Ну, i бачить мене. І, значить, думае— що це за мудак сюди припхався й тут стоiть.

– Що стоiть?

– Стоiть, каже.

– Мабуть, думае вона, сусiд, прийшов потрахатись. І, значить, хапае порожнiй фугас з-пiд шампанського й запускае менi прямо в череп.

– А ти?

– Ну, я знепритомнiв. Упав, значить, у кровi весь. А ця сука п’яна, уяви, пiдбiгае до iншоi й давай ii будити, уставай, говорить, треба його, ну, себто мене, в’язати. І вона встае, прикинь, i вони мене в’яжуть простирадлами по руках i ногах.

– Так вона ж тебе знала, ну та, iнша.

– Та вони вгашенi обидвi зранку, суки, я ж кажу! Вони якоiсь фiгнi нажерлися, а потiм ще водяра. Як та сука з балкона назад потрапила— не уявляю. Вони одна одну вже не впiзнавали.

– Ну?

– І, значить, в’яжуть мене й затягують у ванну, кинули й пiшли спати.

– Да…

– А зранку, значить, одна з них, та, що з балкона вийшла, ясна рiч, уже нiчого не пам’ятае й попхалась у ванну митися. Причому, тварина, свiтла не вмикае, навпомацки лiзе. Залазить, значить, до ванни, а там я…

– Водка, ти розумiеш, вона жiнок глушить, вони як риби стають.

– Я колись контролерку в трамваi зустрiв, так вона зi своiм компостером ходила.

– Не пизди.

– Що— не пизди? Серйозно— iде баба, п’яна сто пудiв, я iй свiй талончик даю, а вона звiдкись iз кишенi дiстае компостер, уявляете?

– Свiй компостер, мабуть, прикольно мати.

– Точно.

– Да…

– Я пробував колись зняти в трамваi. Уночi якраз iхав, нiкого не було, ну, я давай його виламувати, розпоров руку, уявляете, кров тече на всi боки, а тут контролери заходять.

– Суки.

– Ну, i зразу до мене, в принципi, я там сам iхав, бiльше нiкого. На хуя, кажуть, компостер ламаеш.

– А ти?

– Що я? Кажу, не ламаю я нiчого, хотiв, кажу, талончик прокомпостувати, а ваш траханий компостер менi руку зажував. О, кажу— дивiться.

– Круто.

– Да…

Какао, неповороткий i спiтнiлий, у цiй компанii на загал добре почуваеться. Маленька кiмнатка, де вони сидять, наскрiзь прокурена й пропахла кавою. Чашок на всiх не вистачае, вони пускають по колу першу каву, потiм другу, передають з рук в руки, потiм передають шматки бiлого хлiба, пiсля години перебування в цiй кiмнатi iхнiй одяг, i iхне волосся, i вони самi пахнуть тютюном i хлiбом, хлiбом навiть бiльше. Какао витирае рукавом спiтнiле чоло. «Ти що,– смiються всi,– Какао, це ж твiй вихiдний костюм».– «Нiчого,– Какао червонiе,– не страшно, виперу».– «Ну да,– смiються всi далi,– ти вже другий рiк обiцяеш, бери хлiб». Какао бере з рук друзiв свiжий бiлий хлiб i далi слухае байки, вiн готовий бути з ними хоч весь час, йому з ними добре, дiлять разом iз ним хлiб i цигарки, i головне— його нiхто не проганяе. А в наш час ти ще пошукай компанiю, яка терпiтиме тебе кiлька днiв у твоему пiсочному костюмi, який ти не переш уже другий рiк, якщо не третiй.

Какао дещо затовстий для цiеi компанii й у своему костюмi виглядае стрьомно, але костюм йому подобаеться. Не знаю, де такi костюми продаються. Какао його десь таки знайшов i вважае, що костюм стильний. Вiн поведений на таких штуках. Какао чи не единий iз моiх знайомих ходить до перукарнi, користуеться якимось пiдарським гелем, навiть голиться час вiд часу, хоча на користь йому це не йде. Їх набилося в кiмнату чоловiк шiсть, сидять i слухають Малого Чака Берi. Той розповiдае, як вiн святкував свiй день народження. Історiя всiм подобаеться. Какао слухае з вiдкритим ротом, йому особливо сподобалося про бiлизну рiзних кольорiв, вiн пробуе собi це уявити, але не може. Малий Чак Берi натомiсть пускае по колу ще одну папiросу й раптом говорить: «Какао, розкажи ти що-небудь». Усi погоджуються: «Ну, Какао, розкажи нам що-небудь, що ти сидиш мовчиш, нам теж цiкаво, давай, розкажи нам що-небудь, о— розкажи нам про своiх баб,– усi смiються.– Какао,– кричать,– розкажи нам про своiх баб». Какао знiчуеться, вiн усе ж таки почуваеться не зовсiм упевнено. Вони— команда, а вiн так— просто зайшов до них у гостi, але йти геть йому не хочеться, тому вiн думае, що розповiсти, так, щоб воно було про баб. Про баб. Баб вiн бачить переважно по телевiзору. Може, iм про телевiзор розказати?

До кiмнати вбiгае хтось iз адмiнiстрацii. «Усе,– кричить,– ходiм, ходiм, скорiше, час починати». І вони починають пiдiйматися й виповзають у коридор, iдуть вервечкою, одне за одним, дожовуючи хлiб, добиваючи папiроси. Какао тягнеться за ними. Вони переходять якимись закамарками, усюди стоять щити з агiтацiею, на стiнах висять вогнегасники, нарештi виходять на свiтло, хтось повертаеться до Какао й каже: «Друже, почекай нас тут, добре? Ми недовго».– «А скiльки це триватиме?»– питае Какао. «Та пару годин, може, трiшки довше,– сядь он пiд
Страница 6 из 12

стiнкою i почекай».– «А можна я послухаю?»– не хочеться йому позбутися товариства. «Послухай,– говорить хтось,– послухай, але, в принципi, тут не дуже цiкаво— так, хуйня повна». Какао лишаеться тiльки повiрити iм на слово.

Зал забитий, зiбралося понад двi тисячi чоловiк. Хто прийшов пiзнiше— стоять у проходах, штовхаються пiд сценою, публiка стрьомна— студенти, пенсiонери, вiйськовi, iнвалiди, iнвалiдiв особливо багато, ну, це зрозумiло, е навiть бiзнесмени, у костюмах ядучих кольорiв, ну й так далi. Коли вони виходять, зал радiсно вибухае, iнвалiди починають кричати якiсь своi мантри, iм махають руками, посмiхаються, навiть пара букетiв полетiла на сцену. Вони виходять i не поспiшаючи беруть до рук iнструменти, пiдключаються, хтось щось показуе звуковикам, мовляв, дайте мене бiльше, хтось вiдкривае пляшку з мiнералкою. Народ i далi скандуе, улаштовуючи собi невеличке свято, але вони не надто на це ведуться. Усi розумiють, у чому тут рiч, хто тут насправдi головний i чим все це закiнчиться. І коли розiгрiтi iнвалiди починають спiвати хором i на них уже майже нiхто не зважае, з’являеться вiн -

10.00

преподобний Джонсон-i-Джонсон, сонце на затуманеному небосхилi нового американського проповiдництва, зiрка найбiльш масових приходiв на всьому Захiдному узбережжi, лiдер Церкви Ісуса (об’еднаноi), поп-стар, який вправляе мiзки всiм, хто цього прагне й хто прийшов до нього цього лiтнього дощового ранку, просто посеред тижня. Преподобний Джонсон-i-Джонсон плювати хоче на всi цi умовностi, вiн не старовiр який-небудь, аби вiдправляти своi служби лише по вихiдних, що за гiвно, говорить вiн, що за старообрядне гiвно, i всi з ним погоджуються. Вiн приiхав до мiста пару тижнiв тому, принаймнi так написано у прес-релiзi, який роздають усiм на входi, винайняв кiноконцертний зал на мiсяць уперед, набрав музикантiв i ось уже четвертий день iбошиться тут, проповiдуючи аборигенам слово Боже. Аборигенiв набиваеться щоразу бiльше. Преподобний мае фантастичних агентiв, усi мiськi газети ще за мiсяць до його приiзду почали про цей приiзд писати, листiвки з його усмiхненим американським iблом роздавалися на заводах, базарах i в банках. У перший же день по приiзду вiн дав iнтерв’ю на найпопулярнiшому мiському тiвi i, на превелике здивування глядацькоi аудиторii, навiть говорив бiльш-менш пристойною державною мовою, набираючи триочковi просто на порожньому мiсцi, говорив, що мае мiсцеве корiння, але загалом е васпом, себто стовiдсотковим бiлим iз Техасу. Не дивно, що преподобного обговорювало цiле мiсто. Пiд час першоi проповiдi в залi було кiлька телекамер. Усi бiльш-менш оперативнi канали вважали за доцiльне сказати, що перша проповiдь преподобного Джонсона-i-Джонсона, про яку так довго говорили бiльшовики, вiдбулася, усе кльово, дорогi харкiв’яни, ви просто мусите це побачити, тим бiльше— вхiд халявний, плюс усiм роздають безкоштовнi календарики з фiзiею преподобного, служби проходитимуть щодня до кiнця червня, початок о десятiй, тринадцятiй та сiмнадцятiй нуль-нуль, без вихiдних.

І ось уже четвертий день поспiль вiн стриже купони, виголошуючи по три проповiдi на день. У нього тут уже своi фанати. Вони вiддано реагують на кожне сопливе схлипування преподобного, перекладене для них якоюсь тiткою в сiрому офiцiйному костюмi, яка працюе в преподобного перекладачкою i яка його, здаеться, не розумiе, у всякому разi перекладае вона що попало, а самому преподобному, очевидно, просто в падло ii корегувати. Очевидно, одкровення Боже накривае його з головою, його просто пре пiд час проповiдi, на нього навiть почали ходити плановi. Вони по-своему розумiють старого, це нiби така всесвiтня солiдарнiсть усiх обковбашених придуркiв, яким у той чи iнший спосiб, кожному по-своему звичайно, вiдкриваються Божi таемницi, ось iх разом i пре, а тут iще й музика звучить.

Музику грають саме вони, преподобний провiв серед них ретельний кастинг, вибрав в основному студентiв консерваторii, лише Малий Чак Берi походив iз панкiв, його преподобний узяв за почуття ритму. Загалом для нього освiта не була визначальною, головне, щоб вони добре виглядали на сценi, ну, там жодних евреiв, жодних монголiв, у жодному разi не чорнi, коротше, справжнiй фашистський виродок, але народу подобаеться.

Преподобний накручуе себе в гримерцi, ковтае якiсь пiгулки, п’е багато кави без кофеiну i голосно рецитуе щось iз «голi байбла», примушуючи перекладачку повторювати. Перекладачка понуро мовчить. Преподобного це заводить iще бiльше, у нього вже першi приступи Божого одкровення, у нього це як срачка, його просто розривае, i все тут. Заходить хтось iз адмiнiстрацii: «Час,– говорить,– час iти,– народ вже чекае». Преподобний сьорбае з великоi пластиковоi кружки свою безпонтову каву, обливае нею свою бiлоснiжну сорочку: «Шiт,– говорить,– факiн шiт»,– перекладачка пробуе перекласти це чуваку з адмiнiстрацii, але той лише вiдмахуеться. «Ладно,– каже преподобний,– доведеться застiбнутись на всi гудзики, будемо як устрицi, або як молюски, як восьминоги. Одним словом, усi ми пiд Богом ходимо»,– додае вiн i виходить у коридор. За лаштунками, пiд самою сценою, преподобний на мить зупиняеться. Його увагу привертае повнуватий юнак у пiсочному костюмi. «Нiчого собi юнак,– думае преподобний i на мить пригальмовуе.– Ти хто?»– питае вiн, i в залаштункових сутiнках на мить зблискуе корпус його наручного годинника. Какао завмирае й на мить втрачае дар мови. «Що ж ти мовчиш?– нетерпеливиться преподобний.– У тебе е iм’я?» Какао кивае своею великою головою, але iм’я не називае. «Ну, ладно,– утрачае преподобний рештки терпiння,– велика ласка Господня, хай вона ляже й на таких iбанатiв, як ти». Перекладачка хоче це перекласти, але преподобний перебивае ii. «Потiм-потiм»,– каже вiн i йде на сцену, важко тягнучи над собою жовтого неопалимого нiмба.

Какао вибалушено дивиться на те мiсце, де стояв преподобний, довго приходить до тями й ватяними ногами йде шукати сортир. Урештi знаходить, з останнiх сил вiдчиняе дверi, уповзае всередину й починае блювати. Я давно помiтив— вiн коли нервуе, коли в нього стреси чи що, вiн обов’язково блюе, просто бiда якась. Коли починаеться сесiя, до нього краще взагалi не пiдходити, такий чоловiк. «Господи,– думае Какао,– о, Господи. Невже це справдi я, невже це справдi до мене щойно пiдходив цей чоловiк? Не може бути, я, звичайно, знаю собi цiну, у мене гарнi друзi, у мене мама в бiблiотецi працюе, мене в Макiiвцi непогано знають i в Мiловому, але щоб отак! Не знаю навiть, що й подумати»,– думае вiн i знову починае блювати.– Як же це,– думае вiн, вiдблювавшись,– це ж кому розповiм— не повiрять. Скажуть, що ти гониш. Блiн, сам собi не вiрю— жив, як жив, чесно робив свою справу, нiкому не заважав, нiкого не пiдставляв, можливо, це i е дяка Господня. Інакше як, як— просто не розумiю, як так сталося, що до мене, просто до мене, безпосередньо, ось так взяв i пiдiйшов чоловiк, У ЯКОГО НА РУЦІ ЗОЛОЧЕНИЙ “РОЛЕКС”!!!»

Какао ще раз схиляеться й бачить на пiдлозi, поруч iз раковиною, стосик брошурок iз проповiдями преподобного, вiн побожно бере одну, розглядае трiшки пожмакане обличчя Джонсона-i-Джонсона, розглядае «ролекс» на його руцi i, посмiхнувшись, ховае брошуру до кишенi свого пiсочного пiджака.

– Дорогi брати i сестри! (Дорогi брати i сестри!– перекладае тiтка в костюмi). Господь манiпуляцiями своiх божественних рук зiбрав нас тут докупи! (Господь
Страница 7 из 12

проробив певнi манiпуляцii,– перекладае вона.– Купу.) Так подякуймо йому за те, що ми тут зiбралися— i ви, i я! (Тож дякую вам, що ви тут зiбралися, i я.) Я говорю вам, брати i сестри,– устаньмо, устаньмо й прочитаймо молитву, в iм’я Господа, алiлуя! (Алiлуя,– не зовсiм розумiе його тiтка.) Господи, кажу я! (Вiн каже: «Господи».) Подивися на цих людей, котрi тут зiбралися цього ранку! (Зранку вже зiбралися.) Їх привела сюди твоя божественна любов, чи не так? (Їх привела сюди не так любов.) Так, Господи! (Так.) Так, алiлуя! (Тiтка мовчить.) Але ви можете запитати, чому ти, преподобний Джонсоне-i-Джонсоне, говориш нам про це, ми знаемо все це, про нас— так краще покажи чудо! (Ми знаемо про вас все!– погрозливо говорить тiтка.– Можете запитати.)

Я хочу розповiсти вам одну iсторiю, я хочу вам показати на конкретному прикладi, щоб ви зрозумiли, що я маю на увазi. (Я хочу вам, наприклад, показати, ви розумiете, що я маю на увазi.) Одна дiвчина з Пiвденного Коннектикуту (Одна дiвчина з пiвдня) жила у великiй скрутi (жила собi на пiвднi), вона не мала батькiв, не мала друзiв, не мала власного психолога (вона займалася психологiею, була психологом, власним), вона зовсiм утратила надiю на Боже одкровення, i ii днi тяглися безкiнечним потоком (вона все втратила й тяглася без кiнця). Алiлуя! (Тiтка мовчить.) Одного разу на ii шляху трапився божий чоловiк, пастор (у ii життi з’явився чоловiк, мужчина), i вiн сказав iй— сестро! (це була його сестра) сестро! (ще одна) зупинись, це кошмарно— ти сама зачиняеш дверi, крiзь якi мiг би увiйти до тебе Ісус (зачини дверi,– сказав вiн,– до тебе може прийти кошмарний Джiзус). Для чого ти це робиш? (Що ти для цього робиш?) І вiн пiшов вiд неi, вiн мав уже досить ii зневiри. (Старий, виявляеться, мав ii, i вiн сказав досить. І пiшов.) І вона лишилася сама, i ii днi далi тяглися безкiнечним потоком. (І вона далi тяглася сама.) І ось одного разу, коли вона поверталась iз закупiв (Одного разу вона таки потрапила на шопiнг) i переходила через вулицю, якийсь п’яний автолюбитель не змiг як слiд пригальмувати i збив ii з нiг (вона була вже така п’яна, але не могла спинитися й падала з нiг, як автолюбитель), i, коли вона прокинулася в реанiмацii, на операцiйному столi (вона прокинулася на столi, ну там п’яна, брудна, у порваному одязi, шалава), пiд скальпелем хiрурга (на нiй вже був хiрург), вона не могла згадати свого iменi (вона не могла його навiть згадати. Та вона все забула, вона п’яна була, алкоголiчка кончена), вона втратила пам’ять! Вона зовсiм нiчого не пам’ятала (пропила все— i хату, i вещi, грошi зняла з книжки— теж пропила, знайшла хахаля, почали самогон гнати), вона не пам’ятала, звiдки вона (звiдки вона така взялася— бiдкалися сусiди), не пам’ятала своiх батькiв, свого тата, свою маму (твою маму, казали вони, що за курва пiдселилася до нас у пiд’iзд, нам скоро електрику вiдiмкнуть через ii апарат), вона забула все свое життя (усе свое життя ми тут пашемо, а ця прошмандовка прийшла на все готове, ще й хахаля з собою привела), i, коли вже всi, навiть лiкарi, утратили надiю (ми тобi, сука, покажемо будинок зразкового побуту й моральний кодекс будiвника комунiзму. Ми тобi, падла, ноги повiдриваемо. А хахаля твого в диспансер здамо, хай лiкуеться), iй раптом з’явилося Боже одкровення (а то зовсiм оборзела, сучка привокзальна, з хахалем своiм, прошмандовка, думае, що ми за неi за електрику платити будемо, думае, вона тут найрозумнiша, тварь морська, i ще цей, хахаль ii, йобаний-смiшний: здамо в диспансер, i кранти, та хулi ми тут iз ними ручкаемося— зараз визовемо участкового, обрiжемо провода, i хахаля ii теж обрiжемо, теж менi— моряк торгового флоту, йобаний-смiшний, прийшли тут на все готове, прошмандовки, блядь), i Бог сказав iй (на хуй, на хуй з пляжа, девочка, ми все свое життя тут пашемо, а ти думаеш що— найголовнiша, за хахаля за свого думаеш сховатися, за морячка? Диспансер за твоiм морячком плаче, ось що ми тобi скажемо, да-да— диспансер).

«Який диспансер?– раптом думае Джонсон-i- Джонсон,– що ця факiн-сучка перекладае?» Вiн робить паузу, пiд час якоi чути плач iнвалiдiв, i продовжуе:

– Дорогi брати i сестри! (Дорогi брати i сестри!– повертаеться ближче до теми перекладачка.) І ось Господь каже iй— згадай усе (Господь каже вам— згадайте, i все!), устань i йди! (i йдiть собi!), i вона пiшла (i пiшла вона), i вона спитала в лiкарiв (спитайте лiкарiв)– хто платив за мое лiкування? (хто за все платити буде?) І вони сказали iй— це чудо, Господне чудо, але хтось оплатив твое страхування (страхуйте свое чудо), i хтось передав тобi одяг, речi, i це друге чудо (iнша рiч, що хтось передав тобi чудо), i хтось винайняв для тебе помешкання, ти маеш тепер дах над головою, i це трете чудо (i це чудо, котре вже втрете в тебе над головою). І тодi вона зрозумiла— адже це Господне одкровення, яке вiдкрилося iй (i тодi в неi вiдкрилося), i що це сам Ісус даруе iй просвiтлення, зовсiм невеличке, невеличку таку смужку свiтла, як уночi, коли ви вiдкриваете холодильник (кошмарний Джiзус уночi хоче подарувати iй холодильник, зовсiм невеличкий такий). Для чого я розповiдаю вам це, брати i сестри? (Для чого вам брати, сестри?) Для того щоб ви зрозумiли, що Господне одкровення— це як морськi продукти (тiтка змучено замовкае i про щось замислюеться), головне— не просто впiймати його, головне— вмiти його приготувати. Господне одкровення— це як мозок восьминога: ти не знаеш, де вiн у нього. Тому що ти пiдходиш до восьминога, дивишся на нього, i ти думаеш— алiлуя!– де в цього факiн-восьминога мозок? Адже якщо е восьминiг, то мае бути й мозок? Але ти не можеш дiйти до цього своiм розумом, твiй розум лiнивий i зневiрений, ти не можеш ось так просто взяти восьминога й зробити свою справу, ти маеш усе звiряти з внутрiшнiм голосом, який тобi говорить: кинь його, кинь, ти не знайдеш тут нiчого, ця задача не для тебе. І тодi ти починаеш сумнiватись у собi. Алiлуя! Ти думаеш— так, я не гiдний цього, я надто слабкий i немiчний, аби пройти цей шлях до кiнця й у всьому розiбратися, ця праця не для мене. Я краще вiдiйду вбiк. Тому що ти бачиш його тiло, воно таке саме, як твое тiло. І ти бачиш його очi— вони такi самi, як твоi очi, i ти слухаеш, як б’еться його серце,– хай славиться Господь,– воно б’еться так само, як твое! Так хто ти такий?

– Восьминiг!– кричить хтось iз залу.

«Який восьминiг?– не розумiе Джонсон-i- Джонсон.– Чому восьминiг?» Вiн на мить спантеличено замовкае, але не втрачае хвилю i знову пiрнае в барвисте пурпурове проповiдницьке гiвно: правильно, ти— дитя Боже! Усi ми дiти Божi! Господне одкровення в кожному з нас (Кожному з вас,– вмикаеться тiтка,– на виходi видадуть брошурку й календарик з фото преподобного), тож зважаймо на увагу Всевишнього (дякуемо вам за увагу, усього хорошого, до наступних зустрiчей на проповiдях Церкви Ісуса (об’еднаноi)), зустрiч iз яким нас очiкуе попереду!

(До наступних зустрiчей,– тiтка повторюеться.– Не забувайте своi речi,– додае вона,– i заберiть звiдси цих траханих iнвалiдiв).

«Ах, як я iх зробив»,– говорить преподобний Джонсон -i- Джонсон чуваку з адмiнiстрацii. Чувак дивиться на нього закоханими очима. «Так,– повторюе преподобний,– як я iх зробив. Тiльки для чого я знову про восьминогiв трiпався, що зi мною останнiм часом робиться?– питаеться вiн у чувака.– Тiльки-но прийму вiтамiни, як одразу починаю говорити про восьминогiв. Нiчого не можу з собою зробити,– виправдовуеться вiн,– мене просто пре вiд цих чарiвних iстот. Ой, як мене
Страница 8 из 12

пре»,– радiсно говорить вiн i зникае в гримувальнiй.

11.00

Доки всi цi ортодокси сьомого дня ще не розiйшлися i преподобний, розмахуючи руками, залишае сцену, Какао сидить на лавi й намагаеться зрозумiти, про що вони там говорили, але до нього не надто доходить змiст промови преподобного, щось там про електрику i про диспансер, про восьминогiв, Какао нудьгуе. «Краще б удома телевiзор подивився»,– думае вiн, але тут, на додачу до одкровень преподобного, витримуючи драматургiю агiтацiйноi роботи серед аборигенiв, у гру вступае «Божественний оркестр преподобного Джонсона-i- Джонсона», друзi Какао, гарматне м’ясо на вирiшальному етапi нерiвноi боротьби добра зi злом i преподобного Джонсона-i-Джонсона iз власним маразмом. Вони грають блюзи, класичнi речi, якi патрон вибирав для них особисто. Інвалiди в залi починають пiдтанцьовувати, бiзнесмени розстiбують гудзики своiх салатових пiджакiв, публiка пожвавлюеться. Преподобний у гримувальнiй радiсно витирае пiт з обличчя, зблискуючи «ролексом». Оркестр заводиться, вони грають стару тему, поступово вiдходячи вiд неi, урештi розпалюються i заводять щось таке, чого iх у консерваторii точно не вчили,– «Atomic Bomb Blues», написаний у далекi пiслявоеннi роки Гомером Гаррiсом, нiкому тут невiдомим, навiть преподобному Джонсону-i-Джонсону невiдомим, його Божественне одкровення не залазить на такi прикордоннi територii, звiдки йому знати про Гомера Гаррiса, восьминогу йобаному. Ось це Какао подобаеться значно бiльше, нiж проповiдь преподобного, йому тут усе зрозумiло, вiн теж починае пiдтанцьовувати за сценою й раптом чуе, як хтось просто вигрiбае з оркестру, валить поперек партитури. Какао вiдразу ж упiзнае гiтару Малого Чака Берi, який, очевидно, теж впiймав свое одкровення i нiби говорив, звертаючись до натовпу iнвалiдiв:

– Боже, якщо ти мене чуеш за криками цiеi скотини Джонсона-i-Джонсона, якщо ти взагалi ще не обламався брати в усьому цьому участь, дай менi хоча б шанс, усього кiлька речень, i все, я швидко все тобi поясню, головне— зверни на мене увагу, я все ж таки в божественному оркестрi граю, хай я навiть цiлковите гiвно у твоiх очах i тобi соромно за мене, за все, що я, так би мовити, роблю, але не вiдвертайся ще хоча б кiлька секунд, менi хрiново, Боже, як менi хрiново, хто б знав, i граю я хрiново, але все одно— пошли менi хоча б якогось просвiтку, якщо я зрозумiло висловлююсь, розбовтай цей смуток у моiх легенях, у моему серцi i шлунку, усе гiвно, умовно кажучи, чуеш, я прошу всього-на-всього просвiтку, менi лише дев’ятнадцять. Можливо, я мало чекав, але ж я говорю лише про смужку свiтла, невеличку таку, як уночi, коли вiдчиняеш холодильник, ну, ти знаеш, про що я, щоби можна було видихнути все те, що я вдихнув у себе за всi цi дев’ятнадцять рокiв, хоча б якоiсь утiхи, Боже, якоiсь мiнiмальноi, так щоб спецiально тобi не заморочуватися, просто як-небудь при нагодi, послухай мене, хоча б щось, хоча б небагато, ну хоча б щось, хоча б якогось просвiтлення, чуеш, Боже, добре? Добре? Ну, i кросiвки, Боже, кросiвки, пару кросiвок, ти чуеш?! Ти чуеш мене?!! Ти, чуеш ти, ти чуеш взагалi, про що я тут говорю?!!! а??!!!!! а?!!! ааааааа!!!!!!!!!!!! ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Оркестр пiдхоплюе цю химерну тему, усi раптом прохавують, який кльовий чувак цей Малий Чак Берi, як вiн все зав’язав прикольно, тож кожен намагаеться нiчого не зiпсувати. Какао давно так не вставляло, вiн просто впав на лаву, сидiв убитий i слухав, слухав, а вони все валили й валили, i навiть коли iнвалiди почали розповзатися, i бiзнесмени розбрелися по тачках, i прибиральницi рушили збирати помiж рядами порожнi пляшки з-пiд водяри й жмаканi календарики з американським iблом преподобного— вони й далi нiяк не могли зупинитися. І як вони грали! Як боги! Себто майже не лажали.

Вступ № 3

00.00

Моi друзi хочуть, щоби з ними рахувалися. Вони ревниво ставляться до того, як iз ними розмовляють i про що, як на них при цьому дивляться. Намагаються зрозумiти, що про них думають, коли говорять. Постiйно скандалять, з ними важко спiлкуватися, вони нервують у компанiях, якщо це не iхнi компанii, iх час вiд часу звiдкись викидають, якби хтось iз них летiв лiтаком, його б i з лiтака викинули, це вже точно. Я сам до таких речей ранiше нормально ставився, але останнiм часом теж починаю заморочуватися— не люблю, скажiмо, коли хтось забувае мое iм’я, ось, скажiмо, ми говоримо-говоримо, i раптом виявляеться, що нiхто не знае, як мене звати, навколо стiльки придуркiв крутиться; або терпiти не можу, коли в когось на обличчi рiзна хуйня, ну, я маю на увазi не якихось там циклопiв однооких, звичайно, просто якщо в когось обличчя порiзане пiсля голiння, або кров на губах, або iншi речi— не люблю, по-моему, це неповага— ходити з такою гидотою на обличчi, не вмiеш голитись— сиди вдома, втикай у телевiзор або займись чим-небудь корисним, нi— обов’язково розхуячить собi писок яким-небудь станком, перестрiне тебе на вулицi й давай вантажити нiкому не потрiбними речами, не пам’ятаючи, до того ж, як тебе звати. Або не люблю косметику, жахлива рiч— косметика, агресивна й погано пахне, парфуми терпiти не можу, ще пити ладно, але так— не розумiю, рiзнi обручки, кульчики, значки— у всьому цьому е неповага, у всякому разi менi так здаеться. Ранiше я спокiйно ставився до подiбних речей, загалом— ранiше я багато речей просто не помiчав, життя така прикольна штука— чим далi запливаеш в ii акваторiю, тим бiльше гiвна плавае навколо тебе, плавае й не тоне, але, з iншого боку, так i цiкавiше.

Друзiв у мене досить багато, це навiть не компанiя, радше такий дружнiй колектив симулянтiв, якi намахують усiх вербувальникiв i роботодавцiв, ми живемо в кiлькох сусiднiх кiмнатах на одному поверсi, спимо де попало, я навiть не всiх знаю, справжнiй друг тут один— Вася Комунiст, iншi— публiка бiльш-менш випадкова, хоча теж нашi друзi, вони то з’являються, то зникають, iнколи iх набиваеться на нашому поверсi бiльше десятка, iнколи я сам по кiлька дiб блукаю коридорами, вилiзаю на дах i дивлюсь навколо. Нам усiм по вiсiмнадцять-дев’ятнадцять, переважну бiльшiсть моiх друзiв уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробiтнi, або займаються нiкому не потрiбними речами, наприклад Собака Павлов— нiколи не мiг зрозумiти, чим вiн насправдi займаеться. Батьки в Собаки Павлова евреi, але на себе вiн це не переносить, говорить, що батьки— це батьки, а вiн— це вiн, бiльше того— Собака Павлов говорить, що вiн правий. Вiдповiдно, з батьками вiн не живе, говорить, що не може жити з евреями, тусуеться по знайомих, iнколи зависае в нас на тиждень-другий. Ще в нього е бабуся, очевидно, не еврейка, бо в неi вiн теж iнодi зупиняеться. Час вiд часу вiн тягне в бабусi з сервантiв рiзну антикварну порцеляну й продае ii на барахолцi, на отриманi грошi накуповуе в аптечних кiосках навколо ринку таблеток i iде до нас. Тодi ми взагалi не виходимо з кiмнати по кiлька днiв, хiба що вiдлити чи поригати, але поригати можна й у кiмнатi. Вiдлити, у принципi, теж. Я люблю Собаку Павлова, навiть попри його антисемiтизм, менi-то що.

Собака iдейно не працюе, вважае западло, говорить «менi западло працювати на них», вiн загалом вважае, що в нашiй республiцi вiдбувся переворот i до влади прийшли евреi. «Жиди,– каже вiн,– усюди жиди». Я, в принципi, вважаю, що вiн даремно так говорить, але працювати теж не хочу. Нещодавно, правда, нашi друзi— рекламники Вова i Володя— улаштували Собаку до
Страница 9 из 12

себе в газету, у вiддiл реклами, кур’ером, Собака довго вагався, приходив до нас на поверх, блукав кухнею, називав Вову i Володю жидами й вагався. Урештi зважився й пiшов працювати. Пропрацював днiв десять. Кiлька днiв тому зник, разом iз якоюсь кореспонденцiею, Вова з Володею приiздили до нас, але ми нiчого не знали, телефонували батькам, тi теж не чули про свого сина-Собаку вже пiвтора року, здаеться, iх це влаштовувало, навiть до бабусi поiхали, бабуся iх не впустила, дивилася через напiввiдчиненi дверi й не розумiла, що вiд неi хочуть, схоже, Собака вкiнець замордував стару, спробуйте, поживiть з онуком, який на снiданок уживае спочатку водяру, а потiм— усе iнше. Одне слово, Собака пропав, i нашi друзi-рекламники погрожували зробити з ним щось страшне, якщо той знайдеться. «Так i передайте Собацi,– говорили вони нам,– яйця вiдiрвемо». Я сумнiвався, що в такий спосiб Собаку можна було заманити назад до редакцii, але обiцявся передати. Менi не важко. Вову й Володю ми недолюблювали, але терпiли, вони вчилися на iсторичному i, як бiльшiсть вiдмiнникiв з iсторичного, спiвпрацювали з кагебе; кагебе, я думаю, сильно потерпало вiд присутностi у своiх лавах двох даунiв— Вови й Володi, але порядок е порядок, я так думаю, iнакше для чого б iх тримали в штатi. Вова й Володя, очевидно, що за протекцiею кагебе, уже на першому курсi влаштувалися в рекламний вiддiл однiеi з перших харкiвських незалежних газет. Газета iхня працювала вiд якогось фонду демократичного розвитку, редактор— пiдар-пронира— вибив iз америкосiв солiдний грант, i вони запустили у свiт свою незалежну газету, одними з перших у мiстi почали друкувати на обкладинцi голих тiток, а всерединi— розлогi програми телепередач. Крiм того, постiйно гнали на совок, можна сказати, що за грошi америкосiв поливали гiвном нашу радянську батькiвщину, нашу молодiсть, можна сказати, я не любив цiеi газети, хоча тiтки на обкладинцi менi подобались. Вова i Володя працювали, як я вже сказав, у рекламному вiддiлi, не знаю, як вони там працювали, мабуть, погано, тому що традицiйно раз чи двiчi на тиждень вони заiздили до нас, напивалися водяри й билися мiж собою. Узагалi вони товаришували i ладили, Вова був трiшки вищий, Володя— трiшки повнiший, а от напивалися, виходили непомiтно на коридор i починали мочити одне одного, причому по-справжньому, з вибитими зубами, з соплями i слiзьми на фейсах. Тож якi з них могли бути кагебiсти— не знаю. Ми iх спочатку розводили, а потiм бачимо— ну, хулi, б’ються пацани, й хай собi б’ються. Може, у них, в iсторикiв, так прийнято, може, iм кагебе за це доплачуе, чого лiзти.

Ще з нами на поверсi живе Ваха. Ваха— грузин, хоча Собака його теж називае евреем. У Вахи свiй бiзнес— бiля кiльцевоi, на самому виiздi з мiста, зовсiм близько вiд нас, у нього стоiть кiлька кiоскiв, у яких працюе кiлька наложникiв. Наложники живуть в одному з кiоскiв, збираються там на нiч, узимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кiоск, добре, що вiн був залiзний, просто посмажилися, але вижили. Ваха мае цiлих двi кiмнати— в однiй вiн живе, в iншiй тримае контрабанду, рiзнi там шоколадки, колу, героiн i чупа-чупси. Мiнтурi вiн платить, вахтерам теж, нас не чiпае, тож Ваха— позитивний герой, точно позитивний, iнакше не скажеш. Нам вiн продае непалену водяру, хоча знижок не робить. Собаку Ваха боiться i, коли той приходить до нас, зачиняеться в однiй iз кiмнат, я собi уявляю, як вiн у цей час перераховуе тертi банкноти й заковтуе золотi монети, щоб еврей-антисемiт Собака Павлов не вiдiбрав, бува, чого.

Далi по коридору, десь у його нетрях, живе Какао— донбаський iнтелiгент. Себто його мама працюе в бiблiотецi на якiйсь шахтi. Какао товстий, i ми його не любимо, вiн до нас натомiсть тягнеться, ну, у нього й виходу, за великим рахунком, iншого немае, хто стане водитися з донбаським iнтелiгентом. Хоча в нього е ще якiсь знайомi в мiстi, окрiм нас, якiсь музиканти, очевидно, такi самi пiжони, як i Какао, коли вiн iз ними зустрiчаеться, то приповзае додому на рогах, накачаний портвейнами, i завалюеться спати. У Какао е пiсочний костюм, у якому вiн схожий на повного мудака, вiн його майже нiколи не знiмае, ледь не в душ у ньому ходить; коли накачуеться портвейнами i приповзае додому, завалюеться в лiжко просто в цьому костюмi, багатофункцiональна штука виходить— костюм донбаського iнтелiгента. Прокинувшись, Какао виходить на кухню i спостерiгае, хто там що собi готуе, нюхае напiвфабрикати й говорить на всiлякi вiдв’язнi теми— неопохмiлений, товстий, у м’ятому пiжонському костюмi.

Ще весь час десь поруч живе Моряк— вiдбитий чувак iз порваним правим вухом, каже, що вухо йому собака прокусив. «Павлов?»– перепитуе обов’язково хто-небудь, такий нiби жарт. Моряк якийсь богобоязливий чи просто гальмонутий, навiть не знаю, як пояснити, вiн, скажiмо, миеться лише вночi, говорить, що не хоче, аби йому заважали. «Заважали що?»– питаюсь я весь час, Моряк червонiе, але й далi миеться лише вночi, такий ось чувак.

З iнших друзiв можна згадати хiба що Карбюратора. Так, Сашу Карбюратора, теж мого гарного приятеля. Саша приiхав звiдкись iз кордону, хоча вiн тут усюди, цей кордон. Саша, власне, приiхав усупереч батькiвськiй волi, виявляеться, й таке бувае, у нього вдома залишилися мама i вiтчим. Вiн закiнчив курси водiiв, мае справжне водiйське посвiдчення й хоче з часом вiдкрити яку-небудь контору з перевезення вантажiв, ну там купити собi катафалк i возити, скажiмо, меблi. Саша взагалi пристрасно ставиться до технiки, якщо ви розумiете, про що я. Одного разу вiн навiть купив собi пiдручники зi схемами й описами автомобiлiв i спробував у всьому цьому розiбратися. Почав, як неважко здогадатися, iз карбюратора. Пiсля цього пiдручники зникли, я собi так розумiю, що iх просто хтось пропив— чого добру пропадати. Загалом, Карбюратор мае таку здатнiсть— вступати в гiвно, не для нього приготоване.

Ну, решту я вже й сам не надто добре знаю, з’являються рiзнi героi комiксiв час вiд часу, але прослiдкувати, хто вони й для чого з’являються в нашому життi, дуже важко, так— приходить який-небудь, умовно кажучи, Іваненко, химерний тип, якщо не сказати йобнутий, i, власне, це все, що про нього можна сказати. Фактично все.

Гарна, вiчно голодна компанiя, яку незрозумiло що тримае разом, бо, в принципi, всi одне одного недолюблюють, ну, але це ще не причина, аби iгнорувати здорове спiлкування. Робити нам, за великим рахунком, немае чого, хоча в кожного своi стосунки з дiйснiстю, у нашому вiцi вони зводяться до якихось простих примх i бажань— там, потрахатись, я навiть не знаю, що iще. Жiнки нас iгнорують, навiть проститутки з кiльцевоi. Ми час вiд часу ходимо подивитися на проституток, такi нiби як екскурсii, безкоштовнi атракцiони, грошей у нас, звичайно, немае, тому ми просто з ними тусуемося, клянчимо папiроси, розповiдаемо рiзнi iсторii з життя, заважаючи iм, одне слово, заробляти важкий хлiб проститутки. Але вони до нас ставляться непогано, там, на кiльцевiй, вони не особливо комусь потрiбнi, так само як i ми, i iм, i нам не вистачае бабок i суспiльноi любовi, i вони, i ми переживаемо це мокре дощове лiто на порожньому харкiвському передмiстi, зарослому травою й залiпленому рекламою,– фантастичне мiсце, фантастичнi проститутки, фантастичне життя. Гомосексуалiзмом ми не займаемося, хоча до того все йде.

7.00

Головне, що вони все правильно порахували, у таких випадках щось десь не додумаеш— обов’язково попадеш. Тут
Страница 10 из 12

усе не так просто. Коли починаеш робити свiй бiзнес, щось там продавати, спершу подумай, хай ти навiть безпрограшними, на перший погляд, фiшками займаешся, усе одно— краще перестрахуйся. Одна рiч, якщо маеш справу, скажiмо, з акцiями або з перерахуваннями. Ну, коротше, якщо бабки тобi до рук не потрапляють, тут iще за тебе хтось може все порахувати, тiльки й маеш виконувати, що там вiд тебе вимагаеться, i не займатися розпiздяйством на робочому мiсцi. Інша рiч, якщо працюеш iз живими бабками, з чорним, блядь, налом, i за тобою не стоiть контора, якщо опиняешся сам на сам, без жодних посередникiв, з живою грошовою масою, ось тодi краще подумати, iнакше де-небудь обов’язково влетиш, це вже без варiантiв. Скiльки разiв доводилося бачити, коли нормальнi загалом люди хапалися за вiдверто лажовi речi, вiдповiдно, горiли разом iз рештками фiнансового благополуччя й суспiльноi поваги. Бiзнес середньоi руки— така стрьомна штука, що лише один невiрний крок— i вже маеш паяльник у срацi, таке ось первинне нарощування капiталу в умовах посттоталiтарного суспiльства.

Вони й менi спочатку пропонували взяти участь, але я чомусь вiдмовився. Не знаю, щось мене насторожило, навiть не знаю що— зовнi все виглядало серйозно, мiй друг Вася Комунiст, хороший хлопець, рiдкiсноi душi похуiст, у якийсь момент заламався жити на водцi з чаем з постiйними перебоями й усе порахував, виходило нiби складно: вони скидаються на чотирьох, iдуть у Росiю, купують там на всi бабки два ящики водяри, якщо купити в нас долари й помiняти iх у Росii, вони якраз вигравали на курсi, тим бiльше якщо береш оптом, ну, два ящики— це не опт, але кого це хвилюе. У Росiю й назад вони добираються електричками, на квитках економлять, у дорозi харчуються тiею ж водярою, привозять ii назад i сплавляють на вокзалi за подвiйну цiну. Потiм знову iдуть у Росiю й купують чотири ящики водяри, так само привозять ii назад i так само сплавляють. Це забере трохи часу, але за пару ночей на Пiвденному вокзалi мiста Харкова можна продати будь-що, навiть душу, якщо вона в тебе е. Пiсля цього починалося найцiкавiше: вони iдуть ще раз, востанне, i на всi бабки купують вiсiм ящикiв водяри, перевозити ii дещо ризиковано, але спробувати можна, у разi чого вiдкупитися вiд митникiв можна буде тiею ж таки водярою, хоч i шкода.

«І ось,– говорять вони менi,– у нас виходить по два ящики водяри на рило, уявляеш?»– «Ну,– кажу,– i що?»– «І ми,– говорять вони з придихом,– iх пробухуемо!!!»– «Що, всi вiсiм ящикiв?»– «Так!»– «Не подужаемо»,– сумнiваюся. «Хуй,– переконуе Вася Комунiст,– днi за три подужаемо, точно подужаемо». Я уявив собi цi три днi й вiдмовився.

Вася справдi вмiе такi речi серйозно провернути. Я його розумiю, в принципi: що йому втрачати, це його шанс бодай кiлька днiв не мати перебоiв з продовольчим кошиком, який у його випадку складаеться майже виключно з рiзноi лiкеро-горiлчаноi продукцii, власне, горiлчаноi, до чого тут лiкери. Вiн набирае скаутiв, пiдмовляе Моряка. Моряк погоджуеться досить швидко— чому б i не поiхати, говорить, у мiстi йому робити немае чого, ним навiть мiлiцiя не цiкавиться, тому що живе Моряк без прописки, як i належиться справжньому морському вовку, уночi переховуеться в душi, удень вiдсипаеться, про його iснування взагалi мало хто знае, «дембель в маю» одним словом. Ще до них пристають два якихось чуваки невiдомого соцiального походження й адмiнiстративного пiдпорядкування. Вася цiлу нiч iз середи на четвер проводить серед них агiтацiйну роботу, говорить, що в Росii зараз можна майже за безцiнь скупити будь-що, хоч танки через кордон переганяй, але танкiв вони не хочуть, вони хочуть водяри, тож план усiм подобаеться. Я б теж погодився. Я вже казав, ну, та не склалося.

І ось на ранок вони таки зриваються iхати за своiми примарними синiми птахами демпiнгового алкоголю. Скидаються в кого скiльки е, але в них не вистачае навiть на морозиво. Потрiбно щось продавати.

Хтось iз компанii притягуе фотоапарат. «Ось,– каже,– фотоапарат».– «А не шкода?»– питають його. «Не, усе гаразд,– каже вiн,– однаково фотографувати немае чого».– «Справдi,– погоджуються всi,– що тут фотографувати». Сам Вася дiстае звiдкись заниканий бiнокль. Я, наприклад, не знав, що в нього е бiнокль, хоча ми друзi, така штука. Ну, i лишаеться тепер комусь увесь цей непотрiб продати. «У принципi,– говорить Вася,– продати можна було б Моряку, вiн лох, вiн би купив. Та Моряк з нами. Можна продати Какао, Какао теж лох, i вiн не з нами». Але Какао не тiльки не з нами— вiн узагалi зник, його вже кiлька днiв нiхто не бачив. І тут хтось згадуе про Ваху. «Правильно,– пiдхоплюе Вася,– Ваха— грузин, грузини люблять оптику».– «Правда?»– недовiрливо перепитуе хтось iз компанii. «Ну, звичайно,– каже Вася,– звичайно: усi грузини люблять оптику». І вони йдуть до Вахи, знаходять його в одному з кiоскiв i говорять, типу: «Вахо, оптику вiзьмеш?»

Але Ваха цього прохолодного червневого ранку не зовсiм дружить iз головою, вiн по вуха зав’яз у власному канабiсi, який звечора курить у власному, знову ж таки, кiоску разом iз наложниками. Тож у Вахи починаються страхи. «Яку оптику, камандiр?– питаеться вiн.– Чому оптику?» Вася дiстае з пакета старий бiнокль без шворок i майже не вживаний апарат «ФЕД-5» у рипучому шкiряному футлярi. «Ось,– каже,– бери, не пожалкуеш, товар хороший». Ваха далi стрьомаеться i з кiоску не виходить, сидить там разом iз наложниками й дивиться на Васю крiзь тiсну амбразуру. Але Вася йому дружньо посмiхаеться, i решта скаутiв теж посмiхаються, хоч i дещо напружено. І Ваха раптом думае: «Бля,– думае вiн,– бля, що я роблю, чому я тут сиджу, котра зараз година, що це за мудаки стоять передi мною, i головне— чому вони з бiноклем?!!»

Але якiсь голоси щось йому там нашiптують, i вiн таки вилазить назовнi й бере у своi неслухнянi руки оптичний прилад, його вiдводять трiшки вбiк, щоби вiн мав на що подивитися. На вулицi порожньо, повiтря навколо кiоскiв пахне канабiсом та дощем. Ваха дивиться в бiнокль i зi священним трепетом розглядае заповненi тихi автостоянки, кiнцеву тридцять восьмого, кiлькох проституток на перехрестi i далi по колу— недороблену дев’ятиповерхiвку, яку мурують зеки, розйобаний соцiалiзмом унiверсам, трамвай «двадцятку», що виповзае звiдкись iз мочарiв, i, так повернувшись навколо власноi осi, вiн раптом впираеться озброеним оком у власний, знову ж таки, кiоск, i перед його затуманеним поглядом раптом чiтко постае напис «ЧП ВАХА». «Нi хуя собi,– думае вiн,– це ж я»,– i тут його кiнцево впирае…

Продавши оптику й отримавши на руки непогану, як на iхнi скромнi скаутськi потреби, суму, друзi тут-таки, над тiлом напiвпритомного Вахи, купують у його наложникiв два лiтровi «кайзери» i прямо так iдуть на вокзал, аби сiсти на першу ранкову електричку до города Белгорода. Вони дещо збудженi й галасливi, серед запашного лiтнього ранку, пiд свiжими небесами, вiдчайдушнi шукачi радостi i пригод. Збоку вони справдi схожi на туристiв, чи навiть радше на прочан, якi ось iдуть собi на прощу до города руськоi слави Белгорода й не беруть з собою нiчого зайвого, крiм двох лiтрових «кайзерiв» та студентських квиткiв, а враховуючи, що до Белгорода «кайзери» вони вип’ють, то й взагалi нiчого зайвого, справжнi тобi прочани.

11.00

У Белгородi вони вирiшують спочатку подивитися мiсто, усе ж таки цiкаво, як тут люди живуть, потiм узяти те, що iм належиться, i вечiрньою електричкою повернутися
Страница 11 из 12

назад. Часу в них удосталь, поспiшати iм немае куди, тож вони виходять через зариганий вокзал города руськоi слави й вiдразу натрапляють на магазин iз великою кiлькiстю алкоголю всерединi. «Не хуй у цьому Белгородi дивитися»,– каже Вася й заходить усередину. Йому нiхто не заперечуе.

– Шо вам, синочкi?– питаеться продавщиця.

– Мамаша, мамаша,– вiдповiдае Вася Комунiст,– нам водочки.

– Скiльки?.

– Два,– говорить Вася.

– Пузиря?– дiловито перепитуе вона.

– Ящика,– уточнюе Вася.

– А вам, синочкi, по шестнадцять годков уже есть?

Компанiя дружно дiстае студентськi квитки з державною символiкою своеi республiки. Пiсля чого брами падають i водяру iм продають.

«Добре було б ii трахнуть»,– говорить Моряк уже на вокзалi. «Чувак,– нервово вiдповiдае Вася,– ти тут бiзнесом займаешся чи блядством?» Риторичне питання, в принципi.

14.00

На зворотньому шляху iх побив наряд. Загалом вони самi виннi, попустилися, маючи на руках таке добро, розслабилися й закурили просто у вагонi, а оскiльки вагон був майже порожнiй, то наряд навiть не мав вибору, мовчки пiдiйшов i надавав дубинками по спинi. Скаути мовчали i, щоб не виказати болю й розпачу, думали про щось хороше, а оскiльки воно— це хороше— було зовсiм поруч, пiд лавою, то думалося iм легко й екзекуцiю вони перенесли з гiднiстю. Хоч наряд, очевидно, розраховував на якийсь збройний спротив. Вони вже кiлька годин тут катаються туди-сюди, iх по-своему можна зрозумiти, катаешся ти занюханою електричкою вздовж державного кордону й навiть помахатися немае з ким— навколо однi спекулянтки, з ким тут махатися, вони й скаутiв били радше за iнерцiею, так— аби форму не втратити, хоча легше вiд цього нiкому не було.

«Пiдараси,– говорить Вася, коли наряд зникае,– краще йшли б на завод, у цех».– «Правильно,– пiдтримуе Моряк,– у ливарний цех». Усi погоджуються: «Правильно, у ливарний цех, у ливарний цех, ливарний цех— це круто».

18.00

На вокзалi, уже в Харковi, вони знаходять гуцулiв, якi другий мiсяць пробиваються звiдкись iз-пiд Костроми, iз заробiткiв, i сидять кiлька дiб на харкiвському вокзалi, бабки просадили, тож тепер не знають, куди iм краще поiхати— назад пiд Кострому, ще бабок заробити, чи все-таки додому, оскiльки не сезон, вирiшують iхати все-таки додому, дiстають iз общака рештки бабок i купують у скаутiв один iз ящикiв водяри, водяра у скаутiв дешевша, нiж на вокзалi, тож гуцули й беруть вiдразу ящик, хто його знае, як воно далi складеться, краще не ризикувати з цим.

У Васi з компанiею раптом з’являеться купа грошей. Двое безiменних чувакiв вiдразу вимагають усе роздiлити, але Вася каже iм— хуй, робимо, як домовилися, чуваки наполягають, Моряк у цiй ситуацii вiдверто не знае, як себе поводити, у його життi при ньому ще нiхто й нiколи бабок не дiлив, тож чуваки вирiшуть, що вiн теж за Васю, i просто набити iм пики не наважуються. «Добре,– говорять вони,– тодi женiть нам водяру».– «Хуй вам»,– Вася дотримуеться якихось своiх комунiстичних принципiв i дiлитись не хоче. Тодi чуваки внахалку лiзуть до торби, беруть звiдти по флакону в руку, себто скiльки це виходить— чотири флакони, i валять звiдти. «Фотоапарат повернете»,– кажуть вони на прощання i зникають у пiдземному переходi. «Чого це вони?»– питаеться Моряк, йому ситуацiя не подобаеться, така прикольна компанiя була, водяру пили, про життя говорили, нiхто його— Моряка— не ображав, i раптом на тобi. «Бачиш,– каже Вася Комунiст,– як грошi людей псують».– «Мене не псують»,– ручаеться Моряк. «У тебе iх i немае»,– вiдповiдае Вася Комунiст i йде далi продавати водяру.

Але продаж якось гальмуеться, платформи порожнi, усi, хто хотiв поiхати, очевидно, уже поiхали. Вася не вигадуе нiчого кращого, як знову пiти до гуцулiв, а гуцули вже п’янi настiльки, що погоджуються знову взяти водяру. «Добре»,– кажуть вони i беруть у Васi ще кiлька флаконiв. Пiсля цього Вася ще спритно впихае пляшку якiйсь бабусi, котра на щось безнадiйно очiкуе, бiля неi товчеться онук рокiв семи. Власне, онук i радить бабусi взяти флакон. «Берiть,– каже,– у дорозi пригодиться». Бабуся його сварить, але до поради прислухаеться i флакон бере, тож у Васi лишаеться зовсiм небагато.

З сусiдньоi платформи за ними вже тривалий час стежать трое серйозних чувакiв в адидасiвських костюмах, вони пiдходять до Васi з Моряком, затискають iх у коло i питають: хто ви такi?

Вася починае пояснювати. Чуваки слухають, потiм iм це, очевидно, набридае, i вони говорять: «Знаете, це ми так спитали, що називаеться— для годиться, насправдi нам усе одно, хто ви, i звiдки, i скiльки вас тут, ми вам ось що хотiли сказати: якщо ми вас iще раз тут побачимо— ми вас закопаемо десь мiж першою i другою платформами, так щоби щовечора над вашими могилами тривожно гудiв киiвський фiрмовий, але поки що ми цього робити не будемо (пiсля цього переляканий Вася трiшки попускаеться, переляканий Моряк— нi), тут загалом ми торгуемо всiм алкоголем, це, якщо можна так сказати, наша земля, i ви нам тут не потрiбнi (i Вася, i Моряк раптом гостро це вiдчувають), i ми ось тут iз вами поговорили, бачимо, що ви справдi не конкуренти, схоже, ви просто дебiли (обое подумки з цим погоджуються), тому на перший раз ми вас чiпати не будемо, але як компенсацiю (“Ой”,– думае Моряк. Вася перелякано мовчить) ми у вас вiзьмемо водяру. Але не всю, ось такi ми благороднi розбiйники, щоб ви знали». Вони залiзають у торбу й беруть звiдти по флакону. «А,– говорять,– iще одне— ми б вас взагалi не чiпали, але ви водяру надто дешево продаете, збиваете цiну, ясно, дебiли?»

Вася i Моряк вибiгають у пiдземний перехiд i там вiддихуються. «Пiдараси,– Вася береться за старе,– iх би в цех». Але Моряка iдея вже не приколюе. «Пiшли додому»,– починае вiн. «Хуй,– каже Вася,– ще п’ять флаконiв лишилось, продамо i поiдемо».– «Уб’ють»,– говорить Моряк. «Та перестань,– каже Вася,– що ти боiшся, зараз швидко все сплавимо, купимо хавки, й додому, ну, не бiйся».– «Нi,– править свое Моряк,– не хочу, боюсь».– «Ладно,– не витримуе Вася Комунiст,– хрiн з тобою. Ось тобi за роботу, вали вже». Вiн дiстае двi пляшки й дае iх Моряку. Моряк вагаеться лише якусь мить. «Значить, так,– думае вiн,– зранку в мене не було нiчого. Зараз у мене двi пляшки. Очевидно, що я в плюсах»,– вирiшуе вiн i забирае чесно зароблену водяру. «Усе, бувай,– говорить Вася,– удома побачимось». «Да, справдi дебiл»,– думае вiн, дивлячись услiд компаньйону, чия втомлена вiйськово-морська туша зникае в темрявi переходу. На вулицi теж темнiе, з’являються першi зорi, i птахи ховаються вiд дощу в примiщеннi вокзалу. «Якщо зараз поiхати додому,– думае Моряк,– можна зачинитися в душi й до ранку все випити». Так вiн i робить.

21.00

Вiн бере все, що в нього залишилось, i йде вечiрнiм пероном, хочеш не хочеш— мусиш ризикувати, коли тобi дев’ятнадцять i голова забита голими тiтками з газетних обкладинок, рекламою та пропагандою; чого тобi боятися на третiй платформi Пiвденного вокзалу мiста Харкова. О 21.00 пiдходить транзитний на Баку, провiдники-бакинцi, люди солiднi, з бабками, можна спробувати. Вася пiдходить до першого вагона, його посилають, потiм до наступного, за третiм разом товстий бакинський комiсар зупиняе його. «Водка не травлена?»– питае. «Нормальна водка, нормальна»,– каже Вася. «Ладно, ходiм у вагон».– «Навiщо у вагон?»– Вася насторожуеться. «Не бiйся, не бiйся— заспокоюе комiсар,– я просто перевiрю, бодяжна в тебе водка чи нi, якщо все
Страница 12 из 12

гаразд— вiзьму, усю вiдразу». Вони заходять у купе провiдника, там пахне анашею i просто дорогим тютюном. У вагонi тепло й напiвпорожньо, у Баку майже нiхто не iде, тi, хто iде,– сплять, дев’ята вечора, що iм iще робити, на перон вони виходити бояться, аби зайвий раз не нарватися на шмон, водку потiм у провiдника куплять, краще не соватися на вокзал. Вiд них усiх за кiлька метрiв несе спермою i драпом, так нiби всю дорогу, кiлька днiв i ночей, вони дрочать по обкурцi, громадяни йобаного Азербайджану. «Заходь»,– припрошуе Васю провiдник, Вася ступае в сутiнки купе, i провiдник рiзко зачиняе за ним дверi. «Посидь тут»,– говорить, зачиняе дверi на ключ i кудись iде. Вася починае панiкувати, б’е з носака в стiнку, стукае в зачинене вiкно, крутиться, як щур у тiснiй, пропахлiй азiйськими травами кiмнатцi. Урештi сiдае на нумеровану ковдру, якою застелена полиця, й починае плакати, затискаючи пiд пахвою пакет з водярою. «Ну, добре,– говорить вiн сам до себе,– добре, не ний, що вони тобi зроблять, ну, заберуть водяру, на хрiна менi ця водяра, подумаеш— водяра. Трахнуть. Да, трахнути можуть, особливо цей кабан у залiзничному картузi, який мене тут зачинив. Нi, не трахнуть, як мене можна трахати»,– але Вася дивиться на столик, засипаний цигарками i презервативами, i думае, що, в принципi, можуть i трахнути. «Можуть продати чеченам на комплектувальнi запчастини. Потрiбен я чеченам? Очевидно, що потрiбен. На органи, там нирки вiдрiжуть, легенi, яйця, прив’яжуть де-небудь у себе в аулi за ноги й почнуть дзьобати печiнку, як Прометеевi, або препарують, як кролика, i зроблять зi шкiри бойовий чеченський барабан, мама з Черкас навiть на могилу не приiде, потрiбно валити, валити, доки бакинець не прийшов». Вася скидае пасок i перев’язуе ручку дверей, тепер захочуть— не ввiйдуть, намагаеться вiдчинити вiкно, воно трiшки подаеться. Вася висовуе голову надвiр, у запашнi вокзальнi сутiнки, натискае ще, отвiр збiльшуеться, Вася переводить дихання, бачить на полицi кiлька порножурналiв i рiшуче пiрнае у вiкно. Тут потяг рiзко сiпаеться, скрипить своiми ревматичними хрящами i рушае в бiк Баку, тягнучи з собою, окрiм усього, i нi в чому не повинного Васю Комунiста, мого приятеля, мiж iншим.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/depesh-mod-sche-odna-rozmova/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.