Режим чтения
Скачать книгу

Дім дивних дітей читать онлайн - Ренсом Ріґґз

Дiм дивних дiтей

Ренсом Рiггз

Мiс Перегрiн #1

Шiстнадцятирiчний Джейкоб з дитинства звик до розповiдей свого дiда про його юнiсть на далекому островi у графствi Уельс, у притулку для дивних дiтей: про чудовиськ iз потрiйними язиками, про невидимого хлопчика, про дiвчинку, яка вмiла лiтати… Єдиним побiчним ефектом цих вигадок були нiчнi кошмари, що мучили пiдлiтка. Але одного разу кошмар увiрвався в його життя, убивши дiда наяву…

Ренсом Рiггз

Дiм дивних дiтей

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

First published in English by Quirk Books, Philadelphia, Pennsylvania

Перекладено за виданням:

Riggs R. Miss Peregrines’s Home for Peculiar Children: A Novel / Ransom Riggs. – Philadelphia: Quirk Books, 2011. – 352 p.

© Ransom Riggs, 2011

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

* * *

Сон – нiщо, смерть – нiщо;

Хто начебто помер – живий.

Дiм, в якому ти родився,

Друзi юностi твоеi,

Дiд старий i молодиця,

Праця щоденна i ii плоди –

Всi вони щезають,

В легенди i казки тiкають.

Їх не спинити,

Їх – не посадити на ланцюг.

    Ральф Волдо Емерсон

Пролог

Я ще не змирився з тим, що мое життя буде звичайним i буденним, як раптом трапилися речi незвичайнi й небуденнi. Перша з них стала жахливим шоком i, як усе, що змiнюе тебе назавжди, розколола мое життя навпiл: до i пiсля. Як i бiльшiсть екстраординарних подiй потiм, вона стосувалася мого дiда, Абрахама Портмана.

У дитинствi дiдусь Портман був для мене найдивовижнiшою людиною у свiтi. Вiн зростав у сирiтському притулку, воював у вiйнах, перетинав океани на пароплавi, а пустелi – верхи на конi, виступав у цирку, знав усе про вогнепальну зброю та мистецтво самозахисту i, окрiм англiйськоi, розмовляв iще трьома мовами. Для хлопчини, який жодного разу в життi не був за межами Флориди, це здавалося незбагненно екзотичним, тому кожного разу, коли дiд траплявся менi на очi, я чiплявся до нього, щоби вiн почастував мене своiми розповiдями. І вiн нiколи не вiдмовлявся: розказував своi iсторii так, наче то були величезнi таемницi, якi вiн мiг довiрити лише менi.

Коли менi виповнилося шiсть рокiв, я вирiшив, що мiй единий шанс прожити життя хоча б наполовину так само цiкаве, як i життя дiдуся Портмана, – це стати дослiдником. Вiн заохочував мене: проводив зi мною по пiвдня, схилившись над географiчними мапами рiзних краiн, позначав уявнi експедицii низочками червоних кнопок i розповiдав про тi фантастичнi мiсця, якi я одного дня вiднайду. Удома ж я гордо походжав iз картонною пiдзорною трубою, час вiд часу притуляв ii до ока i вигукував: «Бачу землю! Приготувати групу висадки!» Потiм моiм батькам це набридало i вони виганяли мене надвiр погуляти. Батьки побоювалися, що дiд заразить мене якоюсь невилiковною мрiйливiстю, вiд котроi менi вже нiколи не одужати, i що цi фантазii стануть таким собi щепленням вiд бiльш практичних прагнень. Тому одного дня мати посадовила мене бiля себе i пояснила, що я не зможу стати дослiдником з тiеi простоi причини, що все у свiтi вже дослiджене й вiдкрите до мене. Так я дiзнався, що народився в «неправильному» сторiччi, – i вiдчув себе обманутим.

А здогадавшись, що бiльшiсть оповiдок дiдуся Портмана аж нiяк не могли бути правдою, я вiдчув себе ще бiльш обманутим. У найнеймовiрнiших байках дiда чомусь завжди йшлося про його дитинство, про те, як вiн народився у Польщi, а потiм його вiдправили до якогось дитячого притулку в Уельсi. Коли ж я питався, чому йому довелося кинути своiх батькiв, то вiдповiдь була завжди одна й та сама: вiн кинув своiх батькiв, бо за ним гналися потвори. Уся Польща кишiла потворами, казав дiд.

– А що то були за потвори? – цiкавився я, здивовано витрiщаючись, хоча ця розмова часто повторювалася i стала таким собi ритуалом.

– Моторошнi згорбленi iстоти з прогнилою шкiрою та чорними очима, – вiдповiдав дiд Портман. – А ходили вони ось так. – Вiн скоцюрблювався i дибав за мною, наче якась потвора зi старого фiльму, а я, регочучи, утiкав.

Щоразу, описуючи тих потвор, дiд додавав якусь огидну й моторошну деталь: то вони смердiли, як купа зогнилого смiття, то вони були невидимi i можна було побачити лише iхнi тiнi, то у них в ротi крилися гнучкi мацаки, якi вони блискавично вистрелювали, щоби схопити свою жертву i затягнути у пащеку з мiцними щелепами. Пiсля таких оповiдок я подовгу не мiг заснути, бо моя надмiру розвинена уява легко перетворювала сичання автомобiльних покришок по мокрому асфальту на важке здавлене дихання пiд моiм вiкном, а тiнi пiд дверима – на перекрученi чорно-сiрi мацаки. Я страшенно боявся тих потвор, але вiдчував тривожно-радiсне пiднесення, уявляючи, як мiй дiд б’еться з ними i перемагае – щоби потiм про все це менi розповiсти.

Та ще бiльш фантастичними були його розповiдi про життя в дитячому притулку в Уельсi. Вiн казав, що то було зачакловане мiсце, призначене для того, щоби уберiгати дiтей вiд потвор, i було воно на островi, де щодня свiтило сонце, й нiхто не хворiв i не вмирав. Усi жили у великому будинку пiд захистом старого мудрого птаха – принаймнi, так iшлося в оповiдцi. Втiм, я дорослiшав, i мене гризли сумнiви.

– А що то був за птах? – спитав я якось свого дiда; тодi менi було вже сiм рокiв. І скептично поглянув на нього через стiл, за яким вiн грав зi мною в монопольку в пiддавки.

– Великий яструб, який палив люльку, – вiдповiв вiн.

– Дiду, ти, напевне, гадаеш, що я зовсiм дурний.

Вiн перелiчив стос своiх помаранчевих та блакитних карток, яких у нього ставало дедалi менше.

– Я нiколи не вважав тебе дурним, Джейкобе.

Я зрозумiв, що образив його, бо дiдiвський польський акцент, якого вiн так i не позбувся, зазвучав на повну силу, витiснивши англiйську вимову характерними шиплячими звуками. Вiдчувши провину, я вирiшив вдатися до презумпцii невинуватостi й зробив вигляд, наче вiрю йому.

– А чому тi потвори хотiли завдати тобi шкоди? – поцiкавився я.

– Тому, що ми були несхожi на решту людей. Ми були дивними.

– У чому дивними?

– Та всiляко, – вiдповiв дiд. – Наприклад, серед нас була дiвчинка, котра вмiла лiтати, був хлопчик, всерединi якого жили бджоли, були брат i сестра, здатнi пiднiмати над головою величезнi кам’янi брили.

Важко сказати, жартуе вiн чи нi. До того ж, мiй дiдо не мав репутацii такого собi жартiвника. Помiтивши на моему обличчi сумнiв, вiн нахмурився.

– Гаразд, можеш не вiрити менi на слово, – заявив вiн. – Але я маю фотографii! – І, вiдсунувши свого шезлонга, дiд пiшов у будинок, а я залишився на заскленiй верандi. За хвилину вiн повернувся з сигарною коробкою в руцi. Я нахилився i побачив, як дiдусь видобув чотири пожовклi й порепанi фото.

Перше являло собою знiмок предмета, схожого на комплект одежi, але без людини всерединi. Анi комплект, анi людина не мали голови.

– Та нi, вiн мае голову, – вишкiрився дiд. – Але для тебе вона невидима.

– А чому невидима? Це що – чоловiк-невидимка?

– Диви, який ти головастий! – Дiдо звiв брову, немов страшенно здивувався моiм дедуктивним здiбностям. – Його звали Мiлард. Кумедний хлопець. Часом вiн казав: «Слухай-но, Ейбе, а я знаю, чим ти сьогоднi займався». І розповiдав, де я був, що iв i коли длубався у носi, гадаючи, що мене нiхто не бачить. Інколи вiн йшов за ким-небудь слiдком, тихо, як та миша. Вiн був без одежi, голяка, щоби нiхто його не помiтив, – i спостерiгав! – Дiд похитав головою. – Аж
Страница 2 из 18

не вiриться, еге ж? – Потiм вiн пiдсунув менi ще одне фото. Почекавши, поки я роздивлюся його, дiд спитав: – Ну, як? Що ти бачиш?

– То маленька дiвчинка, еге ж?

– А що ще ти бачиш?

– На ii головi – корона.

Дiд постукав пальцем по нижнiй частинi фото.

– А що ти скажеш про ii ноги?

Я пiднiс фото ближче до очей. І побачив, що ноги дiвчинки не торкалися землi. Але вона не стрибала, а, здавалося, просто висiла в повiтрi. Я ошелешено роззявив рота.

– Та вона ж летить!

– Майже летить, – уточнив дiдо. – Вона левiтуе. Однак та дiвчинка не завжди могла себе контролювати, тому нам доводилося прив’язувати ii мотузкою, щоби вона нiкуди не залетiла!

Я прикипiв поглядом до химерного лялькового обличчя дiвчинки.

– Правда?

– Звiсно, що правда, – рiзко кинув дiд, зiбрав фото i поклав iнше, на якому був зображений худорлявий хлопець, що однiею рукою пiднiмав величезний камiнь.

– Вiктор iз сестрою були менш здiбними, зате якими ж сильними вони були!

– Щось вiн не схожий на силача, – зауважив я, придивляючись до тоненьких хлопчачих рук.

– Слово честi, вiн був надзвичайно дужий. Якось я здумав помiрятися з ним силою в руках, так вiн менi мало кисть не зламав!

Але найхимернiшим фото було останне. То була чиясь потилиця з намальованим на нiй обличчям.

Я витрiщився на те фото, а дiдо Портман пояснив менi.

– Вiн мав два роти – бачиш? Один спереду, а другий ззаду. Через це вiн став таким великим та товстим!

– Але ж то несправжне обличчя. Воно намальоване.

– Несправжня там фарба – це так. Бо те обличчя розмалювали для цирковоi вистави. Але кажу тобi: вiн i справдi мав два роти. Ти що, менi не вiриш?

Я на мить замислився, поглянувши на фотографii, а потiм на обличчя дiдуся – таке безхитрiсне, таке щире. І справдi – навiщо йому брехати менi?

– Я вiрю тобi, – вiдказав я.

І я справдi повiрив йому – принаймнi, на кiлька рокiв, хоча здебiльшого тому, що хотiв вiрити, скажiмо, як бiльшiсть дiтлахiв хочуть вiрити у Санта-Клауса. Ми чiпляемося за нашi казки доти, поки цiна цiеi вiри не стае надто високою. Для мене такою цiною став той день у другому класi, коли Робi Йенсен пiдколов мене за обiдом перед столиком, де сидiли дiвчата, заявивши привселюдно, що я й досi вiрю в казкових фей. Гадаю, до цiеi ганьби спричинилося те, що я переповiдав у школi iсторii свого дiда, але в ту принизливу хвилину я страшенно злякався, що до мене прилiпиться прiзвисько Фея, бо для хлопця це мало ще й «голубий» пiдтекст. І через це я розсердився на свого дiда.

А того дня зi школи мене забирав саме дiдо Портман; вiн часто це робив, коли батько та мати були на роботi. Я всiвся поруч iз ним у пасажирське сидiння його старого «понтiака» i заявив, що бiльше не вiрю в його казки.

– Якi ще казки? – спитав вiн, уважно поглянувши на мене понад окулярiв.

– Сам знаеш. Ну, отi iсторii. Про дiтлахiв i потвор.

На дiдовому обличчi з’явився розгублений вираз.

– А хiба я тобi розповiдав казки?

Я вiдказав йому, що вигадана iсторiя та казка – це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунiв i що тепер я впевнений: його фотографii та iсторii – це цiлковита неправда. Я очiкував, що дiд сказиться вiд лютi й дасть менi запотиличника, але натомiсть вiн просто кинув: «Гаразд» i ввiмкнув передачу. А потiм рiзко натиснув на акселератор, i «понтiак», вiдстрибнувши вiд бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скiнчилося.

Гадаю, вiн очiкував, що це невдовзi станеться, бо я колись мав вирости з його iсторiй, але дiд облишив цю тему так рiзко, що в мене зародилося вiдчуття, наче вiн менi брехав. Я не мiг збагнути, навiщо вiн оте все вигадав, обманом змусивши мене повiрити в можливiсть iснування дивовижного та незвичайного, тодi як насправдi такого не могло бути. Лише кiлька рокiв по тому батько пояснив менi: коли вiн був малий, дiдо i йому розповiдав декотрi з цих iсторiй, i тi iсторii були не стiльки неправдою, скiльки перебiльшеною версiею правди, бо дитинство дiдуся Портмана аж нiяк не було казкою. Воно було iсторiею жахiв.

Мiй дiд був единим з його родини, кому вдалося вибратися з Польщi ще до початку Другоi свiтовоi вiйни. Дiду було дванадцять, коли батьки вiддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поiзд до Британii з однiею лише валiзкою, де лежав змiнний одяг. Квиток вiн мав лише в один бiк. Вiн бiльше нiколи не бачив своiх матiр та батька, старших братiв, кузенiв, дядькiв та тiток. Усi вони загинули до того, як йому виповнилося шiстнадцять: iх убили потвори, вiд яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкiрою, якi так виразно ввижаються семирiчнiй дитинi. То були потвори з людськими обличчями. Щiльними шеренгами йшли вони нога в ногу у своiй напрасованiй вiйськовiй формi – такi банальнi, такi невиразнi, що важко було розпiзнати, ким вони були насправдi, – а коли розпiзнали, то було запiзно.

Як i потвори, iсторiя про зачаклований острiв теж була замаскованою правдою. У порiвняннi з жахiттями континентальноi Європи дитячий притулок, до якого вiдправили мого дiда, напевне, здавався йому раем, i у його розповiдях таким вiн i був: надiйне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де пануе безкiнечне лiто, а живуть у тому пристанищi дiти, якi, звичайно ж, не могли анi лiтати, анi пiднiмати однiею рукою важкi кам’янi брили. А «незвичайнiстю», через яку iх переслiдували, було iхне гебрейство. Тi дiти були сиротами вiйни, яких хвиля кровi викинула на маленький острiвець. Незвичайними вони були не через своi чудеснi здiбностi, нi; чудом було те, що iм вдалося уникнути гетто та концентрацiйних таборiв.

Тож бiльше я не прохав дiда розповiдати менi iсторii, i менi здалося, що в глибинi душi вiн вiдчув полегшення. Подробицi його юностi оповивало марево таемничостi. І я не намагався проникнути крiзь нього. Бо мiй дiд пройшов крiзь пекло i мав право на власнi таемницi. Менi стало соромно, що я заздрив його життю, зважаючи на цiну, яку йому довелося заплатити, i спробував вiдчути радiсть вiд безпечного, захищеного i звичайного життя, хоча для того, щоб його заслужити, я i пальцем не поворухнув.

А потiм, кiлька рокiв по тому, коли менi було п’ятнадцять, трапилася незвичайна й жахлива пригода, пiсля якоi зосталися лише до i пiсля.

Роздiл перший

Останнi пiвдня епохи до я провiв за конструюванням макету вежi Емпайр-Стейт-бiлдинг у масштабi 1:10 000, використовуючи для цього коробки з пiдгузками для дорослих. Вийшов справжнiй шедевр з «фундаментом» п’ять футiв завширшки; будiвля вивищувалася над вiддiлом косметики; ii основу утворювали бiльшi коробки з товстими пiдгузками, меншi й легшi складали оглядовий майданчик, а вiдомий у всьому свiтi шпиль я спорудив з акуратного стосу невеличких упаковок для зразкiв. Моя споруда була майже бездоганна, за винятком однiеi головноi деталi.

– Ти використав пiдгузки «Завжди сухо», – насуплено мовила Шеллi, скептично оглядаючи мiй витвiр. – А сьогоднi розпродаж пiдгузкiв «Завжди зручно», до речi.

Шеллi – то директорка аптеки, i сутулi плечi та суворий вираз обличчя були такою самою невiд’емною частиною ii унiформи, як блакитнi футболки, якi всi ми мали вдягати.

– А менi здалося, що ти сказала «Завжди сухо», – заперечив я, бо вона справдi так сказала.

– Нi, я сказала «Завжди зручно», – наполягла Шеллi, скрушно хитаючи головою, наче моя вежа була чимось на кшталт скалiченого скакового коня, а вона тримала в руцi револьвер iз оздобленим перлинами
Страница 3 из 18

рукiв’ям. Настала коротка хвилина нiяковоi тишi, пiд час якоi директорка скрушно хитала головою, витрiщаючись то на мене, то на вежу. Ну а я вперся в неi поглядом iз тупим виразом обличчя, немов геть не розумiв що означае ii пасивно-агресивна поведiнка.

– А-а-а! – сказав я насамкiнець. – Ти хочеш сказати, що я маю переробити все наново?

– Та нi, я хочу сказати, що не треба було «Завжди сухо» використовувати, – повторила вона.

– Нема проблем! Я негайно все владнаю.

Носком чорноi кросiвки (кросiвки теж були частиною нашою унiформи) я легенько вибив з фундаменту вежi одну-едину коробку. І вмить вся та розкiшна й бездоганна конструкцiя каскадом обрушилася, погнавши пiдлогою справжнiсiньке цунамi з пiдгузкiв; застрибали коробки, стукаючись об ноги здивованих покупцiв i, перевертаючись та ковзаючи пiдлогою, домчали аж до автоматичних дверей. Автоматичнi дверi спрацювали i, вiдчинившись, впустили до унiвермагу подих серпневоi спеки.

Обличчя Шеллi набуло кольору стиглого гранату. Вона могла б вигнати мене з роботи негайно, але я знав, що менi навряд чи так пощастить. Бо я все лiто намагався пiдстроiти, щоб мене звiльнили з аптеки «Кмiтливий помiчник», та лише виявив, що добитися цього майже неможливо. Я часто запiзнювався на роботу, виправдання моi були притягнутими за вуха, а то й просто абсурдними; з кричущою нахабнiстю обраховував покупцiв; iнколи навмисне ставив товари не на ту полицю: мийнi лосьйони – до проносних засобiв, а протизаплiднi таблетки – до дитячих шампунiв. Рiдко коли я так старався, та хоч яким би невмiлим та незграбним я не прикидався, Шеллi вперто тримала мене у штатi.

Хочу уточнити: то саме менi було майже неможливо добитися вигнання з роботи в аптецi «Кмiтливий помiчник». Будь-якого iншого працiвника вже давно б нагнали копняками пiд зад за незрiвнянно меншi порушення. То був мiй перший, так би мовити, соцiально-полiтичний досвiд. В Енглвудi, маленькому й дрiмотному прибережному мiстечку, де я живу, е три аптеки мережi «Кмiтливий помiчник». В окрузi Саратога iх двадцять сiм, а у всiй Флоридi – сто п’ятнадцять; iхня кiлькiсть безперервно зростае, i вони поширюються територiею штату, немов якийсь невилiковний шкiрний висип. З роботи ж мене не виганяли з тiеi причини, що всi аптеки цiеi мережi належали моiм родичам. А причиною, через яку я не мiг пiти сам, було те, що починати трудову дiяльнiсть саме в «Кмiтливому помiчниковi» стало священною родинною традицiею. Моя кампанiя саботажу проти самого себе викликала у Шеллi нездоланну неприязнь до мене, а у моiх колег – стiйку огиду й обурення. Втiм, нiкуди правди дiти: вони однаково зневажали б мене, бо скiльки б вiтрин я не перекинув i стiльки покупцiв не надурив би, колись я мав успадкувати чималий шмат аптечноi компанii, а iм це не свiтило.

* * *

Шеллi пробралася по розкиданих пiдгузках до мене i, тицьнувши менi пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але ii перервав голос з системи гучномовного зв’язку.

– Джейкобе, тобi телефонують по лiнii два. Джейкобе, лiнiя два.

Шеллi спопелила мене поглядом, i я позадкував, залишивши ii посеред руiн моеi вежi.

* * *

Примiщення для персоналу – сира й глуха кiмнатка без вiкон. Там я застав Лiнду, помiчницю з фармацевтичного вiддiлу; освiтлена рiзким сяйвом автомата для охолоджуючих напоiв, вона наминала бутерброд з хлiбом без скоринки. Лiнда кивнула на телефон, прикручений до стiни.

– Тебе чекають на лiнii два. Той, хто тобi телефонуе, якийсь переляканий та знервований, iй-богу.

Я взяв слухавку, що телiпалася на кабелi.

– Джейкобе, ти?

– Привiт, дiдусю Портман.

– Слава Богу, я тебе застав. Менi потрiбен ключ. Де мiй ключ? – Чути було, що дiд важко дихав i був чимось знервований.

– Який iще ключ?

– Не дуркуй, – вiдрiзав дiд. – Сам знаеш який.

– Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.

– То твiй батько тебе пiдговорив, – заявив дiдо. – Просто скажи менi – i все. Вiн не мае знати.

– Нiхто й нi до чого мене не пiдговорював, – сказав я i спробував змiнити тему розмови. – Ти таблетки сьогоднi прийняв?

– Вони за мною женуться, тобi зрозумiло? Не знаю, як вони примудрилися знайти мене через скiльки рокiв, але вони таки вирахували мене. Чим, на твою думку, я вiд них вiдбиватимуся – кухонним ножем, чи як?

Я вже не вперше чув вiд нього такi тиради. Мiй дiдо старiв i, якщо чесно, потроху з’iжджав iз глузду. Спочатку ознаки його психiчного розладу були ледь помiтними – то щось забуде купити в бакалiйнiй крамницi, то назве мою матiр iменем моеi тiтки. Але влiтку його повзуче старече слабоумство зробило несподiваний виверт. Отi фантастичнi вигаданi iсторii про його життя пiд час вiйни – про потвор, про зачаклований острiв – стали для нього цiлковитою й гнiтючою реальнiстю. Особливо збуджений вiн був останнi кiлька тижнiв, i моi батьки, побоюючись, щоби вiн не заподiяв собi лиха, всерйоз замислилися про те, щоби вiдправити його до психлiкарнi. З якоiсь причини отакi апокалiптично-панiчнi дзвiнки вiн робив саме менi, i бiльше нiкому.

Як i зазвичай, я постарався його заспокоiти.

– Не хвилюйся, ти у безпецi. Все нормально. Трохи згодом я принесу нове вiдео i ми його разом проглянемо – як тобi така думка?

– Нi! Залишайся там, де ти е! Тут небезпечно!

– Дiдусю, та нiякi потвори за тобою не женуться. Ти що, забув, що ти всiх iх повбивав iще пiд час вiйни?

Я повернувся до стiни лицем, щоби Лiнда не чула мою частину цiеi химерноi розмови, бо та вже кидала на мене здивованi погляди, хоча й удавала, що уважно продивляеться журнал мод.

– Повбивав, та не всiх, – вiдказав дiд. – Так, звiсно, я убив багатьох iз них, але залишилося ще бiльше. – Я чув, як вiн гупае ногами по пiдлозi, метушиться туди-сюди, витягуючи шухляди й ляскаючи дверцятами. Напевне, у нього зовсiм поiхала стрiха. – Залишайся на мiсцi, чуеш мене? Зi мною все буде гаразд – я повiдрiзаю iм язики та повиколюю очi, оце й усе, що треба зробити! От тiльки куди отой чортiв ключ подiвся?!

Йшлося про ключ вiд гiгантськоi стiнноi шафи в гаражi дiдуся Портмана. А в тiй шафi було так багато дробовикiв та ножiв, що ними можна було озброiти невеликий загiн ополченцiв. Пiвжиття збирав вiн ту колекцiю, подорожуючи до iнших штатiв на виставки-продажi; дiд часто вирушав у тривалi мисливськi подорожi i тягав родичiв до стрiлецького тиру, щоби вони навчилися стрiляти. Вiн так любив свою зброю, що часом навiть спав iз нею. Це пiдтверджувало одне старе фото, на якому видно, що дiдо Портман дрiмае з пiстолетом у руцi.

Коли я спитав батька, чому наш дiдо поведений на стрiлецькiй зброi, вiн пояснив, що таке iнколи трапляеться з людьми, котрi служили у вiйську або пережили травматичний шок. Я припустив, що пiсля всього пережитого мiй дiд вже нiде не почувався у справжнiй безпецi – навiть у себе вдома. Іронiя полягала в тiм, що тепер, коли галюцинацii та параноя остаточно оволодiли його мозком, мое припущення стало реальнiстю: тепер мiй дiд i справдi не був дома у безпецi – навiть iз усiма його ножами, дробовиками й пiстолетами. Саме тому мiй батько й сховав ключ вiд комiрчини.

Я знову збрехав, сказавши, що не знаю, де той ключ. І знову почув, як дiдо Портман лаеться i гепае ногами по пiдлозi, бо ходить кiмнатою в пошуках ключа.

– Що ж, нехай так i буде, – сказав вiн насамкiнець. – Нехай батько залишить ключ собi, якщо йому це так важливо. Але тодi нехай залишить собi й мiй труп!

Якомога ввiчливiше перервавши розмову, я негайно
Страница 4 из 18

передзвонив батьку.

– У дiда остаточно поiхала стрiха, – повiдомив я йому.

– А вiн прийняв сьогоднi своi таблетки?

– Вiн не сказав менi. Втiм, судячи з його голосу, не прийняв.

Я почув, як батько зiтхнув.

– Чи не мiг би ти заскочити до нього i прослiдкувати, щоби з ним нiчого не трапилося? Бо я не можу вiдлучитися з роботи.

Мiй батько добровiльно працював неповний робочий день в центрi порятунку птахiв: лiкував збитих автомобiлями бiлих чапель та пелiканiв, що проковтнули риболовний гачок. Вiн був орнiтологом-аматором та плекав надiю зажити слави письменника-природознавця, що пiдтверджувалося цiлим стосом невиданих рукописiв. Такою несправжньою роботою можна займатися лишень тодi, коли ти випадково одружишся на жiнцi, чия родина володiе ста п’ятнадцятьма аптеками.

Звiсно, моя робота також була не зовсiм «справжня», тому менi легко було з неi змитися кожного разу, коли виникало бажання. Я сказав батьку, що поiду й прослiдкую.

– Дякую, Джеку. Обiцяю тобi, що невдовзi ми розберемося з дiдовими вибриками, добре?

Дiдовими вибриками…

– Ти хочеш сказати, що ми вiдправимо його до дурки? – спитався я. – Перекладемо цю проблему на когось iншого?

– Ми з мамою ще остаточно не вирiшили.

– Звiсно, що вирiшили.

– Джейкобе…

– Я сам зможу за ним доглядати, iй-бо.

– Можливо, тепер iще зможеш. Але вiн не видужае, його стан погiршуватиметься.

– Ну то й що? Нехай буде, що буде.

Я повiсив слухавку i зателефонував своему приятелю Рiкi, щоб вiн мене пiдвiз. Через десять хвилин я почув зi стоянки гортанний автомобiльний гудок його «Краун Вiкторii», який неможливо було сплутати з жодним iншим. Виходячи з аптеки, я повiдомив Шеллi неприемну новину: з вежею, спорудженою з пiдгузкiв «Завжди зручно», iй доведеться почекати до завтра.

– У нашiй родинi термiнова проблема, – пояснив я iй.

– Зрозумiло, – вiдказала вона.

Вийшовши з аптеки i занурившись у липкий гарячий вечiр, я помiтив Рiкi, який сидiв на капотi свого подряпаного й побитого «форда» i курив цигарку. Щось в його вимазаних засохлою багнюкою черевиках, в тому, як вiн випускав з рота кiльця цигаркового диму та в тому, як призахiдне сонце грало на його зеленому волоссi, нагадало менi одного вiдомого вiдчайдушного й необачного провiнцiала – актора Джеймса Дiна. Мiй приятель був злiплений з усiх цих компонентiв i являв собою чудернацький результат перехресного запилення субкультур, можливого лише в Пiвденнiй Флоридi.

Побачивши мене, Рiкi зiстрибнув з капота.

– Що – таки вигнали з роботи? – гукнув вiн менi через стоянку.

– Цс-с-с-с! – засичав я, пiдбiгаючи до нього. – Вони ж не знають про мiй план!

Рiкi пiдбадьорливо гепнув мене в плече, але замiсть пiдбадьорити, мало ключицю менi не зламав.

– Та не переймайся ти так, Спецкурсе! Завтрашнiй день завжди кращий за сьогоднiшнiй.

Вiн називав мене Спецкурс, тобто «спецiальний курс», бо я ходив на декiлька додаткових спецкурсiв для особливо талановитих школярiв, що були частиною спецiальноi навчальноi програми нашоi школи. Рiкi ця заплутана структура втiшала й веселила без мiри. Наша дружба – це така собi сумiш рiвних часток роздратування й спiвпрацi. Щодо спiвпрацi ми виробили угоду «мозок в обмiн на м’язи», згiдно з якою я допомагав йому не провалити англiйську, а Рiкi захищав мене вiд хулiганистих дебiлiв, якi вешталися коридорами нашоi школи у пошуках здобичi. А те, що Рiкi недолюблювали моi батьки, було насправдi позитивом, таким собi бонусом до нашоi угоди. Напевне, вiн був моiм найкращим другом, а якщо чесно – то единим. Просто «найкращий друг» звучить вагомiше, анiж «единий», i набагато солiднiше.

Рiкi сiв у авто i гепнув ногою пасажирськi дверцята – то вiн iх так вiдчиняв. Я теж увiбрався всередину. Його «Краун Вiкторiя» – то рiдкiсний, гiдний музею екземпляр, ненавмисний витвiр народного мистецтва. Рiкi придбав ii на мiському звалищi за банку монет у двадцять п’ять центiв (принаймнi так вiн стверджував), i це неблагородне походження свого авто вiн не змiг замаскувати навiть цiлим лiсом з деревець-дезодорантiв повiтря, почеплених на дзеркало заднього огляду. Сидiння авто були обмотанi широким скотчем, щоби непевнi пружини оббивки не встромилися, бува, пасажировi у дупу. Але найкращим авто було зовнi: справжнiй мiсячний пейзаж з iржавими дiрками та вм’ятинами як результат втiлення плану заробляння додаткових коштiв на пальне. Цей план полягав у тому, щоби дозволяти пiдпилим учасникам пiкнiкiв та вечiрок довбонути авто ключкою для гольфу: один удар – один долар. Єдиним правилом, якого не завжди суворо дотримувалися, була заборона гепати будь-яку скляну деталь.

Викашлявши хмарину сизого диму, двигун заторохтiв i ожив. Коли авто виiхало зi стоянки i рушило повз торговi ряди до будинку дiдуся Портмана, я занепокоiвся через те, що ми там можемо застати. Серед найгiрших варiантiв розвитку подiй були, наприклад, такi: мiй дiд гасае голяка по вулицi, вимахуючи мисливською рушницею; валяеться, запiнившись, на газонi перед будинком або чатуе в засiдцi з якимось гострим предметом у руцi. Могло трапитися будь-що, а особливо змушувало мене нервувати таке: як вiдреагуе Рiкi на химернi вибрики чоловiка, про якого я завжди говорив з шанобливою повагою?

Коли ми пiд’iжджали до мiкрорайону мого дiда – приголомшливого лабiринту з перехресних тупикiв, вiдомого всiм пiд назвою Кругле Село, – колiр неба змiнювався на колiр свiжого синця. Перед в’iздними воротами ми зупинилися, щоби доповiсти про свiй приiзд, але, як це часто траплялося, старий дiд у кабiнцi хропiв, ворота були розчиненi, тож ми, ледь призупинившись, просто проiхали у них. Цвiрiнькнув мiй телефон – то батько у СМС питав мене, як справи. За той нетривалий час, коли я вiдповiдав на повiдомлення, Рiкi, як це не дивно, примудрився заiхати бозна-куди, i ми заблукали. Коли я сказав, що гадки не маю, де ми е, вiн вилаявся i, верещачи колесами й заклавши крутий вiраж, чмихав пасмами тютюнового диму з вiдчиненого вiкна авто, поки я уважно проглядав мiкрорайон, видивляючись хоч якийсь знайомий орiентир. Це було нелегко, хоча в дитинствi я бував у свого дiда незчисленну кiлькiсть разiв, бо кожен наступний будинок, за винятком незначних розбiжностей, був схожий на попереднiй: опецькуватий, ящикуватий, оздоблений алюмiнiевими панелями або темним деревом у стилi сiмдесятих рокiв минулого столiття або ж прикрашений на фронтонi гiпсовими колонами, з якими амбiцii господарiв здавалися майже справжнiми, а не iлюзорними. Вiд дорожнiх знакiв толку було мало, бо геть усi вони повигорали на сонцi й полущилися так, що на них майже нiчого не вдавалося розгледiти. Єдиними реальними орiентирами виявилися чудернацькi й барвистi прикраси на газонах, i в цьому планi Кругле Село можна назвати справжнiсiньким музеем пiд вiдкритим небом.

Нарештi я упiзнав поштовий ящик, який тримав над головою зроблений з металу дворецький, котрий, попри пряму спину та зарозумiлий вираз обличчя, наче плакав iржавими слiзьми. Я гукнув Рiкi, щоби вiн звертав лiворуч; «вiкторiя» верескнула колесами, i мене гепнуло об дверцята. Мабуть, вiд цього удару в моiй головi щось розклинилося, бо я раптом блискавично згадав, куди i як нам слiд iхати.

– Праворуч – до зграi фламiнго! Лiворуч – до отих багатонацiональних Санта-Клаусiв на дахах! Прямо – повз пiсяючих херувимiв!

Коли ми проскочили повз херувимiв, Рiкi загальмував до швидкостi слимака i
Страница 5 из 18

занепокоено оглянув квартал, де мешкав мiй дiдо. Над ганками не горiло жодноi лампочки, жоден телевiзор не мерехтiв у вiкнi, на стоянцi не видно жодного авто. Усi дiдовi сусiди чкурнули на пiвнiч, втiкаючи вiд немилосердноi лiтньоi спеки; вони залишили фiгурки дворових гномiв утопати в непiдстрижених буйних травах газонiв i щiльно зачинили вiконницi вiд ураганiв, тому кожен будинок скидався на невеличке бомбосховище.

– Останнiй дiм праворуч, – сказав я.

Рiкi натиснув акселератор, i ми рвонули вздовж вулицi. Напроти четвертого чи п’ятого будинку ми промчали повз якогось дiда, що поливав свiй газон. Лисий, як яйце, в халатi й шльопанцях, вiн бризкав водою на високу, мало не по колiно траву. Його будинок так само був темний i позачинюваний, як i решта. Я обернувся, щоби придивитися до нього, i старий, здавалося, теж витрiщився на мене, хоча навряд чи, спантеличено подумав я, бо очi у того дiда були бiлi, як молоко. Дивно. Дiдо Портман нiколи не казав менi, що хтось iз його сусiдiв слiпий.

Вулиця скiнчилася, впершись у стiну з високих сосен, i Рiкi заклав крутий поворот лiворуч, вписуючись в пiд’iзну алею бiля будинку мого дiда. Вимкнувши двигуна, вiн вийшов i рвучко розчахнув моi дверцята. Нашi черевики зашелестiли сухою травою до ганку.

Я подзвонив у дзвiнок i почекав. Десь загавкав собака, i його гавкiт самотньо вiдлунив у задушливому вечiрньому повiтрi. Не почувши вiдповiдi, я загепав у дверi, бо вирiшив, що, можливо, дзвiнок зламався. А Рiкi вже розмахував руками, вiдганяючи комарiв, що проявляли до нас надмiрну цiкавiсть.

– Може, вiн кудись вийшов, – весело вишкiрився Рiкi. – Скажiмо, на гульки подався.

– Нiчого смiшного, – вiдказав я. – Вiн мае ширший вибiр, анiж ми з тобою будь-якого вечора. Бо ця мiсцина аж кишить охочими вдовами.

– То я так пожартував, щоби вгамувати своi нерви. Бо тиша у домi мене стурбувала.

Зi схованки у кущах я дiстав запасного ключа.

– Зачекай тут.

– Тю, та я й так чекаю. А що таке?

– А те, що ти маеш шiсть футiв п’ять дюймiв зросту, твое волосся зелене, мiй дiд тебе не знае, зате мае багато пiстолетiв та рушниць.

Рiкi знизав плечима i, запхавши собi за щоку ще один жмуток тютюну, пiшов на галявину i розлiгся там у шезлонгу, а я тим часом вiдiмкнув параднi дверi й увiйшов всередину.

Навiть у сутiнках я побачив, що будинок спiткало лихо: схоже, його обчистили грабiжники. Книжковi полицi та шафки були попатранi, а всiлякi дрiбнички та великоформатнi примiрники журналу «Рiдерз дайджест» – викинуто на пiдлогу. Крiсла та подушки на диванi перевернутi. Холодильник стояв з вiдчиненими дверцятами, з нього щось витiкало, утворюючи на лiнолеумi липкi калюжi.

У мене похололо серце. Дiдо Портман таки з’iхав з глузду. Я гукнув його на iм’я, але у вiдповiдь нiчого не почув.

Я ходив вiд кiмнати до кiмнати, вмикаючи свiтло i видивляючись, де ж безумний старий сховався вiд потвор – за меблями, на вузькому невисокому горищi чи в гаражi пiд верстаком? Я навiть хотiв перевiрити шафу, де вiн зберiгав свою зброю, але та, певна рiч, була замкнена, а ручка вкрита подряпинами, що свiдчило: дiдо намагався ii вiдiмкнути. На верандi погойдувалися побурiлi на сонцi дугоподiбнi гiлки давно не поливаноi папоротi. Я став навколiшки на пiдлогу у виглядi штучного газону i зазирнув пiд плетенi ослiнцi, нажаханий тим, що мiг би там побачити.

Раптом менi в око впало тьмяне свiтло на задньому дворi.

Проскочивши у ширмовi дверi, я знайшов у травi кинутий лiхтарик; його промiнь свiтив у напрямку лiсу, що майже впритул пiдходив до дiдового обiйстя. То була гущавина з гостролистих карликових пальмочок та дикорослих пальм, що пролягала на милю вiд Круглого Села до сусiднього мiкрорайону – Столiтнього Лiсу. Якщо вiрити мiсцевим байкам, цi заростi кишiли змiями, енотами та дикими кабанами. Коли я уявив собi, як мiй дiд блукае у тому лiсi в самiй пiжамi, в душi моiй з’явилося недобре передчуття. Чи не щотижня можна було почути свiжу iсторiю про дiда, який, блукаючи у лiсi, перечепився i гепнувся у ставок-вiдстiйник, де його зжерли алiгатори. Тому неважко було уявити собi саме такий, найгiрший варiант розвитку подiй.

Я гукнув Рiкi, i вiн за мить примчав до мене, вискочивши з-за рогу будинку. І вiдразу ж помiтив те, чого не помiтив я: непримiтний порiз в ширмових дверях. Рiкi аж присвиснув.

– Оце так порiз! Його мiг зробити дикий кабан. Або рись. Ти б бачив, якi пазури мають цi тварюки!

Неподалiк почувся оскаженiлий гавкiт. Ми обое аж сiпнулися вiд несподiванки i знервовано перезирнулися.

– А може, то й собака залишив порiз, – припустив я. Через гавкiт по мiкрорайону пiшла ланцюгова реакцiя, i невдовзi гавкотiння залунало звiдусiль.

– Може, й собака, – погодився Рiкi. – Я маю в багажнику пiстолет двадцять другого калiбру. Зачекай. – І мiй приятель подався за зброею.

Гавкiт вгамувався, i його змiнив гугнявий хор нiчних комах, злих та кусючих. По моему обличчю котилися краплини поту. Вже посутенiло, але бриз ущух, i повiтря чомусь здавалося тепер iще спекотнiшим, нiж протягом усього дня.

Пiднявши лiхтарик, я пiдступив до лiсу. Мiй дiдо був десь там, я у цьому не сумнiвався. Але ж де саме? Я не слiдопит, i Рiкi теж. Однак щось вабило мене вперед – пришвидшене биття серця, якийсь невловимий шепiт у тягучому повiтрi, i раптом я вiдчув, що бiльше не можу чекати анi секунди. І кинувся у заростi, як той мисливський пес, що взяв невидимий слiд.

Та то важка справа – бiгати у флоридських лiсах, де кожен квадратний фут, не зайнятий деревами, щетиниться високими, по колiно, гостряками карликових пальм та тенетами переплетених лоз, але я вiдчайдушно мчав уперед, вигукуючи дiдове iм’я та кидаючи навсiбiч промiнь лiхтарика. Зненацька краем ока я помiтив, як збоку блиснуло щось бiле, – i кинувся туди навпростець. Та виявилося, що то був побiлiлий i спущений мiй футбольний м’яч, загублений у лiсi кiлька рокiв тому.

Я вже хотiв був повернути назад до Рiкi, аж раптом помiтив витоптану алею з нещодавно прим’ятих пальмочок. Я присвiтив навкруги лiхтариком – листя було забризкане чимось темним. Горло менi вмить пересохло. Намагаючись опанувати себе, я рушив по цьому слiду. І чим далi я йшов, тим сильнiше нило у мене в грудях, наче тiло мое, знаючи, що чекае мене попереду, застерiгало. Раптом алея з прим’ятого пiдлiску розширилася – i я побачив його.

Мiй дiд лежав долiлиць на купi лози, розкинувши ноги й пiдiбгавши пiд себе одну руку так, наче упав з великоi висоти. Я мав дивну впевненiсть, що вiн мертвий. Його майка була просякнута кров’ю, штани розiдранi, а на однiй нозi не було черевика. Я довго стояв, мовчки витрiщаючись на тiло, по якому стрибав тремтливий промiнь мого лiхтарика. Коли я вiдчув, що знову можу дихати, я назвав дiда на iм’я, але вiн навiть не поворухнувся.

Впавши навколiшки, я притиснув тильний бiк долонi до його спини. Кров, що сочилася крiзь тканину майки, i досi була тепла. А потiм я вiдчув, що дiдо дихае, але слабо-слабо.

Я пiдсунув пiд нього руки i перевернув старого на спину. Вiн був живий, але ледь-ледь, очi його посклянiли, а обличчя осунулося й зблiдло. А потiм я побачив розрiзи на животi – i мало не зомлiв. Тi рани були широкi, глибокi й забитi грязюкою, а земля в тому мiсцi, де вiн лежав, просякла кров’ю i перетворилися на багнюку. Я вiдвiв убiк очi й спробував натягнути його драну майку на рани.

Вiд будинку гукнув Рiкi.

– Я тут! – заволав я у вiдповiдь. Може, менi слiд було щось додати, наприклад, «Небезпека!» або
Страница 6 из 18

«Кров!», але я не змiг вимовити цi слова. Бо моi думки були про одне: дiди мають помирати у лiжку, щоб побiля них тихо гуло медичне приладдя, а не у лiсi з затиснутим у руцi мiдним ножиком для розрiзання конвертiв, на просяклiй кров’ю землi, по якiй марширують мурахи.

То було все, що вiн мав для захисту. Я висмикнув той ножик з його пальцiв, i дiдо безпорадно стиснув iх, але схопив лише повiтря. Тож я взяв його руку. Моi пальцi з обкусаними нiгтями переплелися з його старечими пальцями – блiдими i вкритими сiткою пурпурових вен.

– Менi доведеться перенести тебе, – сказав я, пiдсовуючи одну руку дiду пiд спину, а другу – пiд ноги. Та коли я хотiв пiдняти його, вiн застогнав i закляк, тому менi довелося зупинитися. Я не мiг робити йому боляче. Це неправильно. Кинути його я теж не мiг, тож не залишилося нiчого, окрiм чекати, i я легенько змахнув землю з дiдових плечей, обличчя та рiдiючого сивого волосся. І в цю мить помiтив, що його вуста ворушаться.

Дiдiв голос був ледь чутним, слабшим навiть за шепiт. Менi довелося нахилитися й наблизити вухо до його губ. А вiн щось бурмотiв то англiйською, то польською, то втрачав свiдомiсть, то знову приходив до тями.

– Я не розумiю, що ти кажеш, – прошепотiв я. І повторював його iм’я, аж поки побачив, що його погляд зосередився на менi.

У ту мить дiдо рiзко вдихнув i мовив – тихо, але розбiрливо:

– Вирушай до отого острова, Джейкобе. Тут залишатися небезпечно.

Знов ця параноя. Я стиснув йому руку i запевнив, що у нас все гаразд i що з ним усе буде гаразд. Вийшло, що я збрехав йому двiчi впродовж одного дня.

Я спитав його, що трапилося, яка тварина поранила його, але дiд не слухав мене.

– Вирушай до острова, – повторив вiн. – Там ти будеш у безпецi. Обiцяй, що поiдеш туди.

– Обiцяю. Поiду.

А що ще я мiг йому сказати?

– Я гадав, що зможу захистити тебе, – прошепотiв дiдо. – Треба було давно розповiсти тобi про це.

Я побачив, що життя покидае його.

– Розповiсти про що? – спитав я, придушуючи сльози.

– Вже немае часу, – пошепки вiдказав вiн. А потiм, тремтячи вiд зусилля, вiдiрвав голову вiд землi i видихнув менi у вухо: – Знайди птаха. У петлi. По той бiк могили Старого. Трете вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

Я кивнув, але вiн помiтив, що я не зрозумiв, про що йдеться. І, зiбравши останнi сили, дiдо додав:

– Емерсон… лист. Розкажи iм про те, що сталося, Джейкобе.

Із цими словами вiн опустив голову, виснажений i вмирущий. Я сказав, що люблю його. А потiм вiн наче зник у самому собi, i його погляд, пропливши повз мене, впiрився в небо, що вже мерехтiло колючими зорями.

Через кiлька секунд до мене крiзь чагарники проломився Рiкi. Побачивши у моiх руках обм’яклого старика, вiн ступив крок назад.

– О Господи! Оце так! – мовив вiн, знервовано потираючи долонями щоки. А коли мiй приятель щось забелькотiв про пульс, про полiцiю, яку треба викликати, i чи не бачив я кого-небудь у лiсi, мене охопило якесь вкрай химерне вiдчуття. Я опустив тiло дiда на землю i пiдвiвся, вiдчуваючи, як кожне нервове закiнчення мого тiла свербить – то був iнстинкт, про наявнiсть якого в себе я ранiше не здогадувався. У лiсi щось було, справдi було – i я це вiдчував.

Мiсяця на небi не видно, i в чагарниках не чутно жодного iншого руху, окрiм нашого, одначе якимось чином я здогадався, коли треба пiдняти лiхтарик i куди спрямувати його промiнь. І на мить у вузенькому променi свiтла я побачив лице, яке начебто перенеслося сюди з найстрашнiших кошмарiв мого дитинства. Воно витрiщалося на мене очима, що плавали в темнiй рiдинi; з його згорбленого кiстяка звисали складки волохатоi чорноi, як смола, шкiри, а iз роззявленоi пащi стирчала, звиваючись, купа язикiв, схожих на вугрiв. Я щось вигукнув, i потвора, вивернувшись, щезла у темрявi, сколихнувши чагарники i привабивши увагу Рiкi. Вiн пiдняв свiй пiстолет двадцять другого калiбру i стрельнув навздогiн: «Бах, бах, ба-бах!»

– Що то було? Що то в бiса було? – скрикнув вiн. Та саму iстоту Рiкi побачити не встиг, а я не змiг йому пояснити, бо вiд страху закляк на мiсцi як вкопаний, i тiльки ослаблий промiнь мого лiхтарика мерехтливо освiтлював непроникну гущавину лiсу. А потiм я, напевне, втратив свiдомiсть, бо Рiкi спитав мене: «Джейкобе, Джейку, гей, Спецкурсе, ти як – в нормi чи нi?» i це було останне, що я запам’ятав.

Роздiл другий

Мiсяцi, що минули пiсля смертi дiда, я провiв, циркулюючи чистилищем з лiкарняних приймалень та анонiмних лiкувальних закладiв; мене опитували та дослiджували всiлякi ескулапи, вони про мене щось говорили, але так, щоби я не пiдслухав, щось питали у мене, а я лише кивав i знову повторював те, що розповiдав ранiше. Я перетворився на об’ект сотень спiвчутливих поглядiв та похмуроi задумливостi. Моi батьки поводилися зi мною як з крихкою родинною релiквiею, побоюючись сваритися або гнiватися в моiй присутностi, щоби я, бува, не впав i не розбився на друзки.

Мене переслiдували жахливi кошмари, вiд яких я з криком прокидався, тож менi чiпляли на нiч капу, щоби я не стер зуби до пенькiв, коли скреготiв ними увi снi. Щойно заплющував очi, як знову бачив оту лiсову потвору, оте страхiття з пащекою, повною мацакiв. Я був переконаний, що саме та потвора вбила мого дiда i невдовзi вона повернеться, щоб убити мене. Інколи оте нудотно-панiчне вiдчуття охоплювало мене з силою не меншою, анiж тодi, у лiсi, i в мене з’являлася впевненiсть, що потвора чатуе на мене то в темних кущах, то за сусiдньою автомашиною на стоянцi, то за гаражем, де я ставив велосипед.

Вихiд з цiеi жахливоi ситуацii я бачив лише в одному: нiколи не полишати з будинку. Кiлька тижнiв я навiть не насмiлювався виходити за газетами за ворота. Спав я в кубельцi з ковдр на пiдлозi пральноi кiмнати – единоi частини будинку, що не мала вiкон i дверi якоi замикалися зсередини. Саме там я й провiв день похорону мого дiда, сидячи на сушарцi з ноутбуком на колiнах, намагаючись вiдволiктися iграми в Інтернетi.

У тому, що сталося, я винуватив тiльки себе. «От якби я йому вiдразу ж повiрив!» – незчисленну кiлькiсть разiв повторював я, наче приспiв до пiснi. Але я не повiрив йому, i нiхто не повiрив, тож тепер я добре усвiдомлював, як жахливо почувався дiдо, бо менi – як i йому – також не повiрив нiхто. Моя версiя подiй здавалася цiлковито розумною й рацiональною, допоки мене не змушували висловити ii уголос, i тодi вона здавалася божевiльною, особливо того дня, коли до нас прийшов полiсмен. Я розповiв йому все, що трапилося, розповiв навiть про потвору, а вiн сидiв собi за столом у кухнi i нiчого не записував у свiй прошитий спiраллю блокнот. Коли я скiнчив, вiн сказав лишень: «Чудово, дякую», а потiм обернувся до моiх батькiв i поцiкавився у них, чи не був я «на оглядi там, де слiд». Ти диви, хитрун який! Наче я не знаю, що вiн мав на увазi! Розлютившись, я заявив йому, що збираюся зробити офiцiйну заяву, i, скрутивши полiцаю дулю, вийшов з кiмнати.

Уперше за багато тижнiв моi батьки заволали на мене. Їхнi волання були як манна небесна, свого роду полегшення – я так скучив за цим давно забутим милим вуховi звуком! Я огризнувся, i собi заволавши щось гидке у вiдповiдь. Типу, що насправдi вони радi, що дiдо Портман загинув. І що я був единим, хто по-справжньому його любив.

Полiцай поговорив трохи з моiми батьками на пiд’iзнiй алеi, а потiм поiхав, але за годину повернувся з якимось чоловiком, який назвався «художником-етюдистом». Вiн принiс з собою великий альбом для малювання i
Страница 7 из 18

попрохав описати оту iстоту, i поки я розказував, вiн малював, подеколи перериваючи мене для уточнення деталей.

– Скiльки очей вона мала?

– Двое.

– Готово, – сказав вiн, наче малювати потвор е для полiцiйного художника-етюдиста справою звичайною й мало не буденною.

То була явна спроба вгамувати мене. А найбiльший прокол у них стався тодi, коли художник спробував вручити менi закiнчений скетч.

– А хiба вiн не потрiбен вам для досье? – поцiкавився я.

Художник i полiцай ошелешено перезирнулися.

– А й справдi. І про що я думав?

То була абсолютна й вiдверта образа.

Менi не повiрив навiть мiй найкращий i единий друг Рiкi, хоча вiн сам там був. Хлопець клявся й божився, що тоi ночi не бачив у лiсi жодноi iстоти, хоча я свiтив лiхтариком прямiсiнько на неi. Саме так вiн i сказав полiцаям: я нiкого й нiчого не бачив. Втiм, вiн чув якийсь гавкiт. Ми обидва його чули.

Тому недивно, що полiцiя дiйшла висновку, що мого дiда загризла зграя диких собак. Вочевидь, тих собак вже помiтили ранiше деiнде, бо тиждень тому вони покусали одну жiнку, яка прогулювалася у лiсi. До речi, той випадок теж стався уночi.

– Саме вночi помiтити потвору найважче! – пояснив я. Але Рiкi лише похитав головою i промимрив щось типу «тобi треба до психа сходити».

– Ти, мабуть, хотiв сказати, «сходити до психiатра», – зауважив я. – Що ж, спасибi тобi велике. Приемно мати таких спiвчутливих друзiв, завжди готових пiдтримати тебе у скрутну хвилину.

Ми стирчали на пласкому даху мого будинку, витрiщаючись на призахiдне сонце над Затокою. Рiкi скрутився калачиком в дерев’яному крiслi в адирондацькому[1 - Цей фольклорний стиль дiстав назву вiд гiр Адирондак, що на пiвнiчному сходi штату Нью-Йорк (США), де вiн i виник у серединi XIX столiття. (Тут i далi примiт. ред., якщо не зазначено iнше.)] стилi, яке моi батьки придбали нерозсудливо дорого пiд час поiздки до краю, де жили амiшi[2 - Амiшi – релiгiйний рух послiдовникiв Якоба Аммана, що виник 1693 року в Європi. Амiшi цiнують сiльське життя, ручну працю, скромнiсть i простоту. Нинi бiльшiсть з них мешкають у США i Канадi.]. Схрестивши руки i пiдiбгавши пiд себе ноги, мiй приятель з виразом сувороi рiшучостi курив цигарки одну за одною. Я бачив, що йому завжди незатишно в моему домi, але з того, як вiн час вiд часу намагався непомiтно пiддивлятися за мною, зрозумiв, що цього разу дискомфорт Рiкi спричиняеться не заможнiстю моiх батькiв, а особисто мною.

– Скажу тобi вiдверто, – озвався вiн. – Якщо ти й далi базiкатимеш про своiх потвор, якось вони тебе остаточно доконають. І тодi тобi справдi доведеться проходити спецiальний курс лiкування. Станеш справжнiм Спецкурсом.

– Не називай мене так.

Рiкi стрельнув убiк недопалком i виплюнув через поруччя великий i блискучий вiд слини жмут тютюну.

– Навiщо ти i куриш, i жуеш тютюн? – спитався я.

– А хто ти, щоб питатися – моя мамця?

– А хiба я схожий на декого, хто ублажае водiiв за харчовi талони?

Рiкi був знавцем матiрних жартiв, але навiть для нього то було занадто. Пiдскочивши з крiсла, вiн гепнув мене так сильно, що я мало з даху не злетiв. Я загорлав, щоби вiн забирався геть, але вiн i так не збирався затримуватися.

Мине кiлька мiсяцiв, перш нiж я побачу його знову. Досить з мене друзiв.

* * *

Урештi-решт моi батьки таки повезли мене до психiатра – мовчазного чоловiка зi шкiрою оливкового кольору на iм’я лiкар Голан. Я не мав нiчого проти той поiздки, бо розумiв, що менi потрiбна допомога.

Я гадав, що мiй випадок буде надзвичайно складним, утiм, лiкар Голан розiбрався зi мною напрочуд швидко. Спокiйна, безпристрасна манера, у якiй вiн усе пояснював, справляла майже гiпнотичний ефект, i за якихось два сеанси психiатру вдалося переконати мене, що ота потвора була не чим iншим, як плодом моеi перенапруженоi уяви; що психологiчна травма, спричинена смертю мого дiда, змусила мене побачити те, чого насправдi не було. Лiкар Голан запевнив, що, зрештою, саме розповiдi дiда вмонтували оту потвору в мiй мозок, тому цiлком природним було те, що я, стоячи навколiшки з тiлом свого дiда на руках i переживаючи запаморочливий, найважчий шок у своему молодому життi, узрiв страховисько, вигадане моiм же дiдом.

Для мого синдрому iснувала навiть наукова назва: «гостра стресова реакцiя».

– А в якому випадку реакцiя зветься «тупою»? – невдало пожартувала мати, почувши мiй розкiшний новий дiагноз. Та ii жарт мене не обходив. Бо будь-що звучало краще, анiж просто «схиблений».

Утiм, менi не стало краще лишень через те, що я тепер не вiрив у iснування потвор. Бо я й досi страждав вiд нiчних кошмарiв, ходив засмиканий та переляканий, спiлкування з iншими людьми насилу давалося менi, тож батьки найняли менi домашнього вчителя, аби я мiг ходити до школи лишень тодi, коли мав вiдповiдний настрiй. А ще вони – нарештi – дозволили менi кинути роботу в «Кмiтливому помiчниковi». Отже, моею новою роботою стало «одужання».

Одначе досить швидко менi закортiло, щоб i з цiеi роботи мене виштовхали якомога швидше. Розв’язавши невеличку проблемку, спричинену моiм тимчасовим безумством, лiкар Голан, здавалося, звiв своi функцii до виписування рецептiв. І досi страждаете вiд кошмарiв? Я маю дещо вiд цього. Раптовий напад панiки пiд час поiздки в шкiльному автобусi? Ось цi пiгулки вам допоможуть. Не можете заснути? Треба збiльшити дозу. І вiд усiх тих пiгулок я товстiв i тупiв, але так само страждав i спав лише три-чотири години на добу.

Саме через це я й почав брехати отому лiкарю Голану. Удавав, що почуваюся нормально, хоча всякий, хто погляне на мене, помiтив би синюватi мiшки пiд очима, а також те, що вiд раптового шуму я перелякано пiдстрибував, наче знервований кiт. Одного тижня я навiть надав йому цiлком вигаданий звiт про своi сни, перетворивши iх з кошмарiв на спокiйнi сновидiння, якi бувають у нормальноi людини. Один сон там був про те, як я ходив до зубного лiкаря, другий – про те, як я лiтав. А двi ночi поспiль, згiдно з моею розповiддю, менi снилося, що я прийшов до школи голяка.

Раптом лiкар Голан перервав мене.

– А як же потвори?

Я знизав плечима.

– Щось не видно. Мабуть, я одужую, еге ж?

Лiкар Голан трохи постукав своею ручкою по столу i щось записав у медичну картку.

– Сподiваюся, ти не намагаешся казати менi те, що я хотiв би вiд тебе почути.

– Звiсно, що нi, – запевнив я його, краем ока зиркнувши на всi його дипломи, що висiли в рамочках на стiнi. Вони офiцiйно пiдтверджували його фаховiсть у рiзних допомiжних дисциплiнах психологii. Зрозумiла рiч, ця фаховiсть означала також умiння розбиратися, коли пiдлiток з гострим стресом бреше лiкарю, а коли – нi.

– Поговорiмо вiдверто, – запропонував лiкар i вiдклав ручку вбiк. – Невже й справдi минулого тижня тобi не наснився жоден кошмар?

З мене брехун – як з собачого хвоста сито. І щоби не впасти у власних очах, я трохи пiдiграв психiатру.

– Ну, – пробелькотiв я, – може, один раз i наснився.

Правда ж полягала в тiм, що минулого тижня кошмар снився менi кожноi ночi. З незначними варiацiями це було так. Я, скоцюрблений, сиджу в кутку дiдовоi спальнi, нацiливши на дверi пневматичну гвинтiвку з рожевого пластика, а за вiкном згасае янтарно-червона вечiрня зоря. На тому мiсцi, де мало бути лiжко, бовванiе величезний торговий автомат, заповнений не солодощами, а рядами багнетiв, фiнських ножiв, а також бронебiйних гвинтiвок i пiстолетiв. Поруч iз автоматом – мiй дiдо у британськiй вiйськовiй формi; вiн кидае
Страница 8 из 18

у автомат доларовi купюри, але треба багато доларiв, щоби купити пiстолет, а часу ми маемо обмаль. Нарештi блискучий кольт сорок п’ятого калiбру рухаеться до скляноi перегородки, але застрягае i не випадае в жолоб подачi. Дiдо лаеться на iдишi, гепае по автомату ногами, стае навколiшки i просовуе руку всередину, намагаючись вхопити пiстолет i витягнути його назовнi, але там застрягае його рука. І саме в цю мить з’являються вони i мацають своiми чорними мацаками зворотний бiк скла, шукаючи шпарину, щоби проникнути до кiмнати. Я натискаю на спусковий гачок пневматичноi гвинтiвки – але не трапляеться нiчого. А дiдо Портман волае, як навiжений: «Знайди пташку, знайди петлю! Джейкобе, ах ти ж поц пришелепкуватий, ти що, не розумiеш, що треба робити?!» Але в цю мить трiскаються шибки, друзки сиплються дощем, а чорнi мацаки кидаються на нас звiдусiль. Зазвичай в цей момент я прокидаюся – геть мокрий вiд поту, з липким холодом у животi та серцем, що мало не вискакуе з грудей.

Цей кошмар кожного разу був один i той самий, i ми вже сотню разiв його аналiзували вздовж та впоперек, але лiкар Голан знов змусив мене описати його в найдрiбнiших деталях. Вiн наче влаштовував перехресне опитування моiй пiдсвiдомостi, шукаючи якийсь ключ, котрий вiн не помiтив у попереднi дев’яносто дев’ять разiв.

– А що каже у цьому снi твiй дiд?

– Та ту ж саму дурню, що й завжди, – вiдповiв я. – Про птаха, петлю та могилу.

– Тобто своi останнi слова.

Я кивнув.

Лiкар Голан склав долонi дашком i притиснув iх до пiдборiддя – такий собi психiатр-мислитель.

– А ти не маеш якихось нових здогадок щодо того, що цi слова можуть означати?

– Авжеж. Вони означають – «повна бздура».

– Годi дурiти.

Я хотiв поводитися так, наче менi було байдуже до отих останнiх слiв, але насправдi це не так. Вони гризли мене i пiдточували не менше, анiж нiчнi кошмари. Я вiдчував, що маю перед своiм дiдом обов’язок, бо не мушу вiдкидати легковажно його найостаннiшi слова як повну маячню, а лiкар Голан був переконаний, що правильне розумiння тих слiв допоможе менi позбутися страшних кошмарiв. Тому я намагався в них розiбратися.

Дещо з того, що сказав менi дiдо Портман, таки мало сенс, наприклад, те, що вiн хоче, щоби я поiхав до отого острова. А ще дiд непокоiвся, що потвори поженуться за мною, i вважав острiв единим мiсцем, де я зможу вiд них врятуватися, – як i вiн у дитинствi. Далi вiн сказав: «Треба було ранiше тобi розповiсти», та через те, що вiн не встиг сказати менi те, що хотiв, я подумав: а чи не залишив менi дiдо таку собi низку з хлiбних крихт, тобто слiд, що зможе привести мене до когось, хто розповiсть те, чого не встиг розповiсти дiд, до людини, яка знала його таемницю?

Спочатку менi подумалося, що «петля» – це, можливо, вулиця в Столiтньому Лiсi – мiкрорайонi, що являв собою суцiльнi глухi кути, а отой «Емерсон» мiг бути чоловiком, якому мiй дiд колись писав листи. Можливо, старий военний товариш, з яким мiй дiдо пiдтримував контакт чи щось у такому дусi. Може, цей Емерсон мешкав у Столiтньому Лiсi в одному iз глухих кутiв, тобто в «петлi» поблизу цвинтаря, а один лист, який вiн i досi зберiгав, був датований третiм вересня сорокового року, тому саме цей лист менi й треба прочитати. Я знав, що все це скидаеться на божевiлля, але часом божевiльнiшi речi виявлялися правдивими. Тож пiсля пошуку iнформацii про глухi кути Столiтнього Лiсу в Інтернетi, я вирушив до громадського центру того мiкрорайону, де збиралися пiдстаркуватi громадяни, щоби пограти в шафлборд[3 - Шафлборд – змагальна гра на розмiченому кортi з використанням киiв та шайб.] та обговорити, кому i яку хiрургiчну операцiю зробили останнiм часом. Я хотiв був розпитати в них, де стоiть цвинтар i чи знае хто-небудь з них такого собi пана Емерсона. Ошелешенi одним лишень фактом, що до них звертаеться пiдлiток, дiди повитрiщалися на мене так, наче в мене виросла ще одна голова. Виявилося, що цвинтаря в Столiтньому Лiсi немае, немае там добродiя на iм’я Емерсон i немае там жодноi вулицi пiд назвою Глуха чи Тупикова. То було повне фiаско.

Та лiкар Голан наполягав, щоб я не припиняв своi розшуки. І запропонував менi поцiкавитися Ральфом Волдо Емерсоном, який начебто був вiдомим поетом давнини.

– Ральф Емерсон свого часу написав досить багато листiв, – сказав вiн. – Можливо, саме на них посилався твiй дiдо.

То було наче тицяти пальцем в небо, але аби хоч якось спекатися отого Голана, татко пiдкинув мене до бiблiотеки подивитися, що й до чого. Там я швидко виявив, що отой Ральф Волдо Емерсон i справдi написав багацько листiв, котрi згодом опублiкували. Хвилини зо три я вiдчував приплив ентузiазму, бо менi здалося, що я близький до прориву, але згодом з’ясувалося таке: по-перше, Ральф Волдо Емерсон жив i помер у дев’ятнадцятому сторiччi, а тому нiяк не мiг написати листа, датованого третiм вересня тисяча дев’ятсот сорокового року; по-друге, його письмо виявилося таким щiльним та кучерявим, що його листи точно не могли становити анi найменшого iнтересу для мого дiда, бо той не вирiзнявся особливою любов’ю до читання. Про снодiйнi властивостi лiтературного таланту Емерсона я дiзнався тяжким i ганебним способом: заснув, увiткнувшись носом у його книгу, та ще й заслинив есе пiд назвою «Покладатися на самого себе». Звiсно, менi знову, уже вшосте за тиждень, приснився отой торговий автомат. Я прокинувся вiд власного вереску, i мене безцеремонно виштовхали з бiблiотеки, поки я кляв на чому свiт стоiть i лiкаря Голана, i його дурнуватi теорii.

Останньою краплею за кiлька днiв стало рiшення моеi родини продати будинок дiдуся Портмана. Та перш нiж запускати всередину потенцiйних покупцiв, треба було поприбирати i в будинку, i довкола. За порадою лiкаря Голана, який вирiшив, що менi пiде на користь, якщо я зiштовхнуся вiч-на-вiч з мiсцем, де дiстав психiчну травму, мене вiдправили допомагати батьку та тiтоньцi Сюзi прибирати лахмiття й уламки. Ми пiдiйшли до будинку, i якийсь час татко вiдволiкав мене, щоби я почувався добре. На диво, я справдi почувався добре i намагався не зважати на полiцейську жовту стрiчку, причеплену до чагарникiв та довкола прорiзаних ширмових дверей на верандi, якi телiпалися вiд вiтру. Все оце, разом з орендованим смiттевозом, що стоячи бiля бордюру, збирався поглинути те, що лишилося вiд життя мого дiда, засмучувало мене, але не лякало.

Коли всi зрозумiли, що припадку зi мною не трапиться i я не гепнуся, запiнившись, на землю, ми взялися до роботи. Озброiвшись мiшками для смiття, ми похмуро ходили будинком, випорожнюючи в мiшки полицi, шафки та пiдпiльнi нiшi, виявляючи химернi вiзерунки пилу пiд предметами, що роками не зрушувалися з мiсця. Ми будували пiрамiди з речей, якi ще могли стати в пригодi, i пiрамiди з речей, яким судилося зникнути в черевi смiттевоза. Моi тiтка i татко – люди несентиментальнi, тому пiрамiда, призначена для смiттевоза, виявилася набагато вищою. Я вперто добивався, щоби менi вiддали декотрi речi, наприклад, височенний стос пiдмочених водою журналiв «Нешнл джiографiк», складених в кутку гаража: скiльки днiв провiв я, вдивляючись у них, уявляючи себе серед болотних людей Новоi Гвiнеi або дослiдником, що вiдкривае невiдомий замок на самiсiнькому вершечку гори в королiвствi Бутан! Але щоразу тiтка з батьком заперечували менi. Менi не дозволили зберегти анi колекцiю старовинних дiдових футболок для гри в боулiнг («Вони жахливi», – сказав татко),
Страница 9 из 18

анi вiнiловi платiвки сiмдесятих iз записами класичного джазу та свiнгу («Їх можна дуже вигiдно продати»), анi вмiст його гiгантськоi, i досi замкненоi зброярськоi шафи («Ти що, жартуеш? Сподiваюся, ти при здоровому глуздi?»).

Я заявив своему батьку, що вiн людина безсердечна. Моя тiтка втекла з мiсця потенцiйноi сварки, залишивши нас самих у кабiнетi, де ми саме розбирали старi фiнансовi записи.

– Я не безсердечний, а практичний. Цим слiд займатися, коли помирають люди, Джейкобе.

– Та невже? А як бути, коли помреш ти? Менi теж слiд спалити всi твоi рукописи?

Батько враз почервонiв, як буряк. Не варто було цього казати: згадка про його незакiнченi рукописи виявилася ударом нижче пояса. Та вiн не загорлав на мене, а тихо мовив:

– Я взяв тебе сюди, бо думав, що ти вже дорослий. Напевне, я помилився.

– Ти справдi помилився. Гадаеш, якщо ми позбудемося дiдових речей, я його швидко забуду? Не вийде.

Батько розпачливо пiднiс угору руки.

– Знаеш що? Я втомився з тобою боротися. Можеш забрати собi все, що забажаеш.

І вiн кинув менi пiд ноги оберемок пожовклих паперiв.

– Оце тобi детальний план податкових вiдрахувань того року, коли було вбито Кеннедi. Не забудь повiсити iх в рамцi на стiнi!

Я копнув оберемок ногою i, хряснувши дверима, вийшов з кабiнету, а потiм сiв i чекав у великiй кiмнатi, коли батько прийде i вибачиться. Та зачувши, як заревiла машинка-подрiбнювач паперiв, я второпав, що вибачень не буде, i тому поплентався до спальнi i там зачинився. У спальнi смердiло спертим повiтрям, шкiряним взуттям та трохи ядучим одеколоном, яким користувався мiй дiдо. Я прихилився до стiни i помiтив стежину, протоптану в килимi вiд дверей до лiжка, i раптом побачив, що з-пiд лiжкового покривала, що звисало мало не до пiдлоги, стирчить куточок якоiсь коробки. Я пiдiйшов, став навколiшки i витягнув ii. То була стара запилена сигарна коробка, немов навмисне залишена дiдом так, щоби я ii знайшов.

Усерединi коробки лежали до болю знайомi менi фото: хлопчик-невидимка, летюча дiвчинка, пiдiймач кам’яних брил та чоловiк з лицем, намальованим на потилицi. Фотографii були крихкi й потрiсканi та якiсь наче меншi за тi, що збереглися в моiй пам’ятi. Тепер, коли я дивився на них очима майже дорослого чоловiка, мене вразило – як кричуще грубо вони пiдробленi. Варто було трошки пiдсмалити край фото на вогнi – i голова «хлопчика-невидимки» щезла. А оту величезну брилу, що тримав над головою пiдозрiло худорлявий хлопець, можна виготовити з гiпсу чи пемзи. Але це навряд чи завважив би шестирiчний хлопчик, який, до того ж, дуже хотiв вiрити у правдивiсть цих фото.

А пiд ними лежали ще п’ять, якi дiдо Портман нiколи менi не показував. Спочатку я здивувався – чому? Але коли придивився уважнiше, то все зрозумiв. Трое з цих фото були пiдробленi з такою очевиднiстю, що це могла б помiтити навiть дитина: одна з фотографiй зображувала до смiху примiтивну подвiйну експозицiю дiвчинки, начебто заточеноi у пляшку; на другiй було зображене «летюче» дитинча, пiдтримуване чимось схованим у темному одвiрку позаду нього; на третiй був собака з грубо прилiпленою до нього хлопчачою головою. І наче цього було недостатньо, останнi двi фотографii немов матерiалiзувалися з кошмарiв Девiда Лiнча: на однiй утiлена нещасна маленька акробатка, що виконувала моторошний i небезпечний заднiй мiст, а на другiй – парочка дивакуватих двiйнят, вдягнених у костюмчики настiльки химернi, що нiчого схожого я ранiше не бачив. Навiть мiй дiдо, який забивав менi голову iсторiями про потвор iз чорними мацаками-язиками, розумiв, що такi знiмки не додадуть здорового й спокiйного сну жоднiй дитинi.

Тримаючи отi фото в руцi, я став навколiшки на запилену пiдлогу дiдовоi спальнi i пригадав, яким обманутим почувався того дня, коли виявилося, що всi цi iсторii – суцiльна вигадка. Але тепер передi мною вiдкрилася вся правда: останнi слова дiда були не чим iншим, як черговим фокусом, його останнiм вибриком, призначеним для того, щоби заразити мене кошмарами та параноiчними фантазiями, для викорiнення яких потрiбнi роки психотерапii та вживання лiкiв, що порушують обмiн речовин i шкодять здоров’ю.

Я зачинив коробку i вiднiс його до великоi кiмнати, де татко з тiткою Сюзi випорожнювали в десятигалонний смiттевий мiшок цiлу шухляду талонiв – вирiзаних, але так i не використаних.

Я подав iм коробку. Вони навiть не спитали, що в нiй.

* * *

– Он воно як, – мовив лiкар Голан. – Гадаеш, його смерть була безглуздою?

Я лежав на кушетцi, споглядаючи в кутку акварiум, единий в’язень якого – золота рибка – лiниво плавав колами туди-сюди.

– Гадаю, що так, якщо ви, звiсно, не маете якогось кращого пояснення, – вiдповiв я. – Наприклад, якоiсь грандiозноi теорii про сенс усього того, про що ви менi ще не сказали. Інакше…

– Що iнакше?

– Інакше все це – марна трата часу.

Психiатр зiтхнув i потер перенiсся, наче хотiв позбутися головного болю.

– Не менi робити висновки про те, що означали останнi слова твого дiда, – сказав вiн. – Що ти сам про це думаеш – ось що важливо.

– Я думаю, що це психiатричне базiкання i психiатрична бздура! – випалив я. – Важливо не те, що я думаю, а те, що е правдою. Але, гадаю, ми про це нiколи не дiзнаемося, тож яка рiзниця? Нумо – випишiть менi чергову порцiю наркоти i заберiть чек.

Я хотiв вивести його з рiвноваги, розлютити, щоби вiн сперечався зi мною, наполягав, що я помиляюсь, а натомiсть психiатр сидiв з незворушним виразом обличчя, постукуючи ручкою по бильцю свого крiсла.

– Схоже, ти втратив бажання боротися, – мовив лiкар Голан пiсля нетривалоi мовчанки. – Я розчарований. Ти зовсiм не схожий на людину, що одужуе.

– Тодi ви просто погано мене знаете, – вiдказав я.

* * *

Я не мав настрою для святкувань. Про те, що мене очiкуе гулянка, я здогадався тодi, коли моi предки закинули товстi натяки: мовляв, наступний тиждень неминуче буде нудним та нецiкавим, хоча всi ми добре знали, що наступного тижня менi виповниться шiстнадцять. Я благав iх не вiдзначати мiй день народження цього року, бо, серед iнших причин, я не мiг уявити собi жодного, кого менi хотiлося б запросити на святкування, але батьки непокоiлися, що я надто багато часу проводжу на самотi, i вперто чiплялися за ту думку, що спiлкування неодмiнно матиме лiкувальний ефект. Ага, електрошок також мае лiкувальнi властивостi, нагадав я iм. Та моя мати вкрай неохоче пропускала навiть найменший привiд для гулянки; якось вона запросила гостей на вечiрку з приводу дня народження нашого папуги – частково заради того, щоб повихвалятись нашим будинком. Із фужером вина у руцi вона водила натовп гостей вiд однiеi кiмнати, надмiру напханоi меблями, до другоi, так само щедро умебльованоi, вихваляючи генiй архiтектора, який спроектував будинок, i розповiдаючи страшилки про те, як тяжко iй далося спорудження будинку: «Ми кiлька мiсяцiв чекали, поки доставлять отi канделябри з Італii!»

Ми приiхали з катастрофiчно безглуздого сеансу з лiкарем Голаном, i я йшов слiдком за батьком до нашоi пiдозрiло темноi вiтальнi, коли той бурмотiв щось типу «Яка ганьба, що ми цього року нiчого не влаштували на твiй день народження» i «Та то нiчого, наступного року неодмiнно надолужимо», як раптом увiмкнулися лампи i залили свiтлом вiтальнi плакати, повiтрянi кульки та пiстряву компанiю, що складалася з моiх тiток, дядькiв та решти родичiв, з якими я рiдко бачився, а
Страница 10 из 18

говорив – iще рiдше. Там були всi, кого моiй матерi вдалося вмовити прийти, навiть Рiкi. Трохи комiчний i недоречний у своiй розцяцькованiй шкiрянцi вiн примостився бiля великоi чашi з пуншем. Коли всi скiнчили поздоровляти мене, а я скiнчив удавати, що страшенно здивований, мати обняла мене за талiю i пошепки спитала: «Ну як – нормально?» Я був засмучений, стомлений i, якщо чесно, волiв би краще пограти в комп’ютерну гру, а потiм заснути пiд телевiзор. Але що ж тодi робити з гостями – прогнати iх усiх додому? Тому я сказав, що все класно, а мати всмiхнулася i подякувала менi.

– Хто хоче оглянути нашу нову прибудову? – спитала вона спiвучим голосом i, наливши собi трохи шардоне, повела групу родичiв на оглядини.

Ми з Рiкi перезирнулися через кiмнату i кивнули в мовчазнiй згодi потерпiти годину-двi присутнiсть один одного. Ми не розмовляли з ним з того дня, коли вiн мало не зiштовхнув мене з даху, але добре розумiли важливiсть пiдтримання iлюзii нашоi дружби. Я вже хотiв був пiдiйти до нього й поговорити, коли дядько Боббi вхопив мене за лiкоть i заштовхав у куток. Дядько Боббi – величезний чолов’яга з широкими, мов дiжка, грудьми – iздив на величезному авто, жив у величезному будинку i насамкiнець йому судилося померти вiд величезного серцевого нападу, бо вiн полюбляв паштет iз гусячоi печiнки та гамбургери страхiтливих розмiрiв, якими вiн роками натоптував свiй шлунок. Усi дядьковi статки успадкували моi недоумкуватi наркомани-кузени та його крихiтна мовчазна дружина. Дядько Боббi з дядьком Лесом були спiввласниками мережi «Кмiтливий помiчник» i мали спiльну звичку заштовхувати людей у кутки для конфiденцiйних розмов, немов для обговорення якихось мафiозних планiв, замiсть того щоби вихваляти господиню за прекрасний соус гуакамоле.

– Твоя мати каже, що в тебе стрiха поiхала i ти захворiв на… ну, захворiв через отi дiдовi вигадки.

Якi вже стали моiми. Можна подумати, нiхто не знае, як це зветься.

– Це зветься «гостра стресова реакцiя», – пояснив я.

– Як?

– Назва того, чим я хворiв. Тобто хворiю. Втiм, яка рiзниця?

– Зрозумiло. Дуже приемно чути. – І дядько Боббi махнув рукою, наче вiдмахнувшись вiд прикроi дрiбницi, про яку не варто й говорити. – Ми тут iз твоею мамою подумали… Як ти дивишся на те, щоби приiхати цього лiта до Тампи i подивитися, як працюе родинний бiзнес? Трохи попрацювати головою разом зi мною в нашiй штаб- квартирi? Чи тобi бiльше подобаеться розставляти товари на полицях?

І дядько Боббi розреготався так гучно, що я мимоволi аж позадкував.

– Можеш навiть залишатися у нас на вихiднi порибалити зi мною та кузенами.

Потiм вiн хвилин п’ять описував менi свою нову яхту, вдаючись до найдрiбнiших, майже iнтимних деталей, наче вже цього буде достатньо, щоби змусити мене погодитися. Коли дядько скiнчив, вiн привiтно вишкiрився i простягнув менi руку, щоби я ii потиснув на знак згоди.

– Ну, що скажеш, друзяко Джейкоб?

Гадаю, що то була пропозицiя, вiд якоi неможливо вiдмовитися, але я вважав за краще провести лiто в концентрацiйному таборi в Сибiру, анiж жити в одному будинку з дядьком та його зiпсованими нащадками. Стосовно ж роботи в штаб-квартирi «Кмiтливого помiчника» я розумiв, що це, iмовiрно, е невiдворотною частиною мого майбуття, але я розраховував iще, принаймнi, на кiлька лiтнiх сезонiв вiльного життя та на чотири роки в iнститутi, перш нiж дозволю замкнути себе в корпоративнiй клiтцi. Я завагався, роздумуючи про те, як гiдно вийти з цiеi непростоi ситуацii. Але натомiсть бовкнув:

– Не думаю, що ця iдея сподобаеться моему психiатру.

Дядько зсунув своi кущастi брови. Непевно кивнувши, вiн сказав:

– Так, звiсно, аякже. Що ж, друзяко, ну тодi дiятимемо залежно вiд обставин. Як ти на це дивишся? – І вiн вiдiйшов вiд мене, не чекаючи на вiдповiдь, удаючи, що побачив по той бiк кiмнати ще когось, кого можна ось так схопити за лiкоть i заштовхати в куток.

Нарештi моя мати оголосила, що настав час показувати подарунки. Вона завжди наполягала, щоби ця процедура виконувалася у всiх на очах, що створювало для мене чималу проблему, бо, як я вже сказав, брехун iз мене нiякий. А це означае, що менi погано вдаеться зображувати на обличчi вдячнiсть за переподарованi СD iз записами рiздвяноi музики в стилi кантрi або ж за передплату на журнал «Полювання та риболовля» – роками мiй дядько Лес перебував у полонi iлюзii, що я, бач, такий собi «любитель природи». Задля пристойностi менi довелося вичавити з себе посмiшку, пiднiмаючи догори i показуючи всiм кожен розгорнутий подарунок (щоби всi достобiса позахоплювалися ним), допоки купа подарункiв на кавовому столику не всохла до трьох предметiв.

Я простягнув руку до найменшого з них. Усерединi виявився ключ до чотирирiчного седана представницького класу, на якому роз’iжджали моi батьки. Мама пояснила, що вони з татом саме збираються придбати новий, тому цей дiстався менi у спадщину. Мое перше авто! Усi вiдразу ж заохали i заахали, а я вiдчув, що враз почервонiв. Для мене то було занадто – чванькувато вихваляти такий коштовний подарунок у присутностi Рiкi, чия тачка коштувала приблизно стiльки, скiльки менi видавали на кишеньковi витрати у дванадцять рокiв. Схоже, моi батьки намагалися привчити мене любити грошi, хоча насправдi менi було до них байдуже. Втiм, легко розводитися про байдужiсть до грошей, коли маеш iх цiлу купу.

Наступним подарунком була цифрова камера, яку я виклянчував у батькiв цiле лiто.

– Ой! – захоплено вигукнув я, пробуючи камеру рукою на вагу. – Класна рiч!

– Я невдовзi розпочну нову книгу про птахiв, – сказав батько. – Тому й подумав: може, ти захочеш пофотографувати?

– Нова книга! – вигукнула моя мамця. – Феноменальна iдея, Френку. До речi, а що трапилося з тою книгою, над якою ти останнiм часом працював? – Певно, вона вже хильнула кiлька фужерiв вина.

– Менi залишилося дещо в нiй виправити, – ледь чутно вiдказав батько.

– А, зрозумiло.

Я почув, як дядько Боббi стиха пирснув.

– Ну ось! – мовив я, простягаючи руку за останнiм подарунком. – А оцей – вiд тiтоньки Сюзi.

– Взагалi-то, – сказала тiтка, коли я розривав пакувальний папiр, – це подарунок вiд твого дiда.

Я закляк як вкопаний. У кiмнатi запала мертва тиша, i всi витрiщилися на тiтоньку Сюзi так, наче вона щойно ви?кликала якусь злу примару. Батько мiцно стулив губи, а мати залпом допила вино.

– А ти просто розгорни i подивися, – запропонувала тiтонька Сюзi.

Зiрвавши рештки пакувального паперу, я побачив стару книгу у твердiй палiтурцi, обтрiпану, без суперобкладинки. То були «Вибранi твори» Ральфа Волдо Емерсона. Я витрiщився на неi так, наче хотiв прочитати крiзь обкладинку, не в змозi збагнути, як вона опинилася у моiх руках, що враз затремтiли. Нiхто, окрiм лiкаря Голана, не знав про останнi слова мого дiда, i вiн пообiцяв декiлька разiв, що доти, поки я не погрожуватиму вчинити самогубство, нажершись отруйних пiгулок або не стрибону ластiвкою з мосту Саншайн Скайвей, все, про що ми говорили в його кабiнетi, залишиться таемницею.

Я витрiщився на свою тiтку, i на моему обличчi застигло запитання, яке я достеменно не знав, як поставити. Вона вичавила з себе слабку усмiшку i сказала:

– Я знайшла цю книгу в дiдовому письмовому столi, коли прибирала в будинку. На титульнiй сторiнцi вiн написав твое iм’я. Тож менi й подумалося, що вiн хотiв подарувати ii тобi.

«Господи, благослови тiтоньку Сюзi. Бо
Страница 11 из 18

вона таки мае серце».

– Ти диви. А я й не знала, що твiй дiд був любителем книжки почитати, – мовила моя мати, намагаючись розрядити напружену атмосферу. – Глибокодумний подарунок, нiчого не скажеш.

– Так, дiйсно, – сказав батько крiзь стиснутi зуби. – Дякую тобi, Сюзанно.

Я розгорнув книгу. Зрозумiла рiч – на титульнiй сторiнцi був напис, зроблений тремтячим почерком мого дiда.

Я встав, щоби пiти, боячись розплакатися на очах у всiх присутнiх, та з-помiж сторiнок книги щось вислизнуло i впало на пiдлогу.

Я нахилився i пiдняв упалий предмет. То був лист.

«Емерсон… лист».

Я вiдчув, як кров вiдхлинула вiд мого обличчя. Мати прихилилася до мене i напруженим шепотом спитала, чи не потрiбна менi склянка води, що на ii мовi означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однiею рукою за живiт, прожогом вискочив з кiмнати.

* * *

Лист був написаний на тонкому нелiнованому паперi заокругленим i кучерявим, майже калiграфiчним письмом, чорним чорнилом мiнливого вiдтiнку, як у старовинних чорнильних ручках. У листi йшлося таке:

Як i обiцяла авторка, лист мiстив старе фото.

Я пiднiс його пiд свiтло настiльноi лампи, намагаючись видивитись додатковi деталi на силуетi жiночого обличчя, але не змiг знайти жодноi. Той знiмок був дуже химерний, однак зовсiм не схожий на тi фото, що я знайшов у дiдовiй коробцi пiд лiжком. На ньому не було нiяких фототрюкiв. Просто жiнка – стоiть собi й палить люльку. Та люлька нагадувала люльку Шерлока Холмса: крива i наче причеплена до краю губ. Мiй погляд раз-по-раз повертався до неi.

Чи було це тим, що мiй дiд сказав менi знайти? Справдi, подумалося менi, саме так воно i е. Не листи Емерсона, а лист, засунутий у книгу з творами Емерсона. Але хто вона була – ця директриса, ця жiнка на прiзвище Сапсан? Я придивився до конверта, сподiваючись знайти зворотну адресу, але знайшов лишень збляклу поштову марку з написом: «Ост. Кернгольм, Кемрi, ВБ».

ВБ – це Велика Британiя. Вивчаючи в дитинствi географiчнi атласи, я дiзнався, що Кемрi валiйською мовою означае «Уельс». Ост. Кернгольм, напевне, означало той острiв, який панi Сапсан згадувала у своему листi. Може, то i е отой острiв, на якому мiй дiдо жив у дитинствi?

Дев’ять мiсяцiв тому вiн сказав менi: «Знайди птаха». Дев’ять рокiв тому вiн стверджував, що дитячий притулок, у якому вiн мешкав, перебував пiд захистом «птаха, що палив люльку». У вiцi семи рокiв я сприйняв цей вираз буквально, але директриса на знiмку справдi палила люльку, i звали ii Сапсан, що означало рiзновид яструба. А що, як птах, якого мiй дiд наказав менi знайти, насправдi був отою жiнкою, котра врятувала й оберiгала його – тобто був директоркою дитячого притулку на островi? Може, вона й досi там, звiсно, стара, як свiт – скiльки ж рокiв минуло! – але пiдтримувана своiми пiдопiчними, дiтьми, якi виросли, але так нiкуди з острова й не поiхали.

Уперше останнi слова мого дiда набули чiткого, хоча й химерного сенсу. Вiн хотiв, щоб я поiхав до того острова i знайшов цю жiнку, його колишню директорку. Хто-хто, а вона мала знати таемницю його дитинства. Але поштовiй марцi на тому конвертi вже рокiв п’ятнадцять. Чи була панi Сапсан i досi жива? Я швидко провiв обчислення: якщо вона керувала дитячим притулком у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, скажiмо, у двадцять п’ять рокiв, то тепер iй уже пiд сто. Так, це цiлком можливо: в Енглвудi були старi люди й старшi, вони жили самi по собi та ще й на автомашинах iздили; а навiть якщо панi Сапсан уже вiдiйшла у кращий свiт з часу написання оцього листа, то на островi Кернгольм мають залишитися люди, якi менi допоможуть, люди, котрi знали дiдуся Портмана ще малим хлопчиком. Люди, котрi знали його таемницi.

* * *

Як ви вже здогадалися, переконати моiх батькiв дозволити менi провести частину лiтнього вiдпочинку на крихiтному островi бiля узбережжя Уельсу було завданням не з легких. Вони – а особливо матiр – мали багацько поважних причин вважати, що це дурна iдея, зважаючи на чималу вартiсть поiздки, зважаючи на те, що я мав провести лiто разом iз дядьком Боббi, навчаючись керувати фармацевтичною iмперiею, i зважаючи на те, що мене нiкому супроводжувати, бо батьки не мали анi найменшого бажання iхати зi мною, а поiхати туди сам я, звiсно, не мiг – на iхню думку. Жодного дiевого аргументу на свою користь я не мав, а справжню причину (так дiд велiв!) озвучити не мiг, бо тодi батьки визнали б мене ще бiльш схибленим, анiж я був. Певна рiч, я не збирався розповiдати iм про останнi слова дiдуся Портмана, а також про лист та фото, бо тодi вони точно мене не пустили б. Єдиним моiм аргументом, що звучав бiльш-менш розсудливо, було щось типу «Менi хочеться бiльше дiзнатися про iсторiю нашоi родини» або не надто переконливе «Он декотрi з наших сусiдiв збираються влiтку до Європи, то iм можна, а менi нi?» Оцi останнi, «рацiональнi» докази я не втомлювався наводити за будь-якоi першоi-лiпшоi нагоди, а одного разу навiть вдався до тактики шантажу: «Ви що, грошей не маете?» – однак вiдразу ж пожалкував про це. Та всi моi зусилля були марними.

Далi трапилися кiлька подiй, якi страшенно допомогли менi у справi переконання батькiв. По-перше, дядько Боббi охолов до iдеi, що менi слiд провести з ним лiто, бо кому ж захочеться, щоб у нього вдома жив схиблений бовдур? Тож моi перспективи на лiто несподiвано розширилися. По-друге, мiй татко дiзнався, що отой острiв Кернгольм е визначним мiсцем поширення всiляких цiкавих птахiв, i що там гнiздиться чи не половина свiтовоi популяцii якихось особливих птахiв, i це дослiдження допомогло б йому в написаннi ще одного орнiтологiчного опусу. Вiн без упину базiкав про оцю здогадну нову книгу, i щоразу, коли траплялася нагода, я, як мiг, заохочував його, i вiн, здавалося, виявляв до цiеi орнiтологiчноi теми дедалi бiльший iнтерес. Та найважливiший вплив справив лiкар Голан. Пiсля навдивовижу нетривалого переконування з мого боку вiн шокував нас усiх тим, що пiдтримав мою iдею i спонукав моiх батькiв дозволити менi поiздку на острiв.

– Ця поiздка може стати переломним моментом для вашого сина, – якось сказав вiн моему батьку пiсля чергового сеансу психотерапii. – Оте мiсце було настiльки мiфологiзоване його дiдом, що для демiстифiкацii цiеi легенди вашому сину конче необхiдно особисто вiдвiдати той острiв. Там вiн переконаеться, що то е звичайне i аж нiяк не мiстичне мiсце, i фантазii дiда втратять для вашого сина всю свою силу. Ця поiздка може стати дуже ефективним засобом подолання хворобливих фантазiй за допомогою реалiй.

– Але ж менi здавалося, що насправдi мiй син не вiрив у всi цi дурницi, – сказала мати, обертаючись до мене. – Хiба ж не так, Джейку?

– Так, мамо, так, – заспокоiв я ii.

– Свiдомо вiн справдi не вiрить у них, – пiдтвердив лiкар Голан. – Але вся рiч у його пiдсвiдомостi – ось що призводило й призводить до нинiшнiх проблем з вашим сином. Пiдсвiдомiсть породжуе тривогу й кошмарнi сни.

– То ви гадаете, що поiздка на острiв допоможе йому? – перепитала моя мати, глянувши на нього примруженими очима так, немов приготувалася почути неприховану правду. Стосовно того, що менi слiд чи не слiд робити, слово лiкаря Голана було для батькiв законом.

– Так, я в цьому переконаний, – вiдповiв вiн.

Цих слiв було достатньо, щоби остаточно переламати ситуацiю на мою користь.

* * *

Далi все пiшло як по маслу i напрочуд швидко. Були придбанi авiаквитки, складенi розклади i
Страница 12 из 18

розпланованi плани. Ми з батьком вирушали на три тижнi на острiв наприкiнцi червня. Менi здалося, що то занадто тривалий термiн, але батько заявив, що саме стiльки часу вiн потребуе для того, щоб досконально дослiдити пташинi колонii. Я гадав, що мамця заперечуватиме – аж три тижнi! – але чим ближче до часу поiздки, тим бiльшою була ii радiсть за нас.

– Це ж треба – двое моiх чоловiкiв вирушають у велику пригодницьку подорож! – час вiд часу повторювала вона, сяючи вiд захвату.

Менi ii ентузiазм i справдi здавався зворушливим та щирим, допоки одного вечора я не пiдслухав, як вона базiкала по телефону з подругою, розводячись про те, як вона нарештi «зможе пожити своiм колишнiм життям», i що iй аж три тижнi не доведеться панькатися з двома безпорадними дiтьми.

«І я тебе люблю – як i ти мене» хотiлося сказати менi з сарказмом, але вона говорила не зi мною, мене не бачила, i тому я промовчав. Я й справдi любив ii, але здебiльшого тому, що любити свою матiр вважаеться за належне, а не тому, що вона була однiею з тих жiнок, до якоi я вiдчув би сильну симпатiю, стрiвши ii на вулицi. Втiм, такого не сталося б у принципi, бо вона iздить на авто, а вулицею ходять лише незаможнi люди.

Упродовж тритижневого вiкна, що випало мiж закiнченням школи та початком поiздки, я зробив усе, щоби перевiрити в Інтернетi – чи, бува, не значиться панi Сапсан серед живих, але безрезультатно. Припускаючи, що вона й досi жива, я сподiвався зв’язатися з нею телефоном i хоча би попередити про наш приiзд, але невдовзi виявилося, що на островi Кернгольм телефону не мав майже нiхто. Я знайшов один-единий номер на увесь острiв, i на нього подзвонив.

На з’еднання пiшла хвилина, у лiнii чулися сичання та трiскiт, вони то припинялися, то знову оживали, тож я мало не фiзично вiдчув кожну милю вiдстанi, яку долав мiй дзвiнок. Нарештi я почув отой дивний суто европейський гудок: «Уа-а-ап, уа-а-ап!» i слухавку взяв якийсь чолов’яга, що, як я мiг судити, був добряче напiдпитку.

– Волоцюжна дiра слухае! – загорлав вiн. Потiм на задньому фонi почувся якийсь жахливий гармидер, типу того, що зчиняеться у розпал студентськоi гулянки. Я спробував назватися, але вiн, здавалося, мене не розчув.

– Дiра слухае! – знову загорлав чоловiк. – Хто питае? – Та не встиг я хоч щось сказати, як вiн вiдiрвав трубку вiд рота i на когось заволав: – Я сказав стулiть пельки, пришелепки чортовi! Я по телефону роз…

І в цю мить зв’язок перервався. Я просидiв з хвилину, отетерiло притиснувши слухавку до вуха, а потiм поклав ii. І не завдав собi клопоту повторним дзвiнком. Якщо единий телефон на Кернгольмi встановлений у лиховiсному лiгвi пiд здогадною назвою «Волоцюжна дiра», то про решту острова годi й казати. Невже моя перша поiздка до Європи перетвориться на нескiнченне уникання п’янючих манiякiв i спостерiгання, як птахи випорожнюють своi кишки на скелястих берегах острова? Можливо, що так. Але якщо це означатиме й остаточне розкриття таемницi мого дiда, пiсля чого я зможу повернутися до звичайного непоказного життя, то заради цього можна перетерпiти все, що менi трапиться.

Роздiл третiй

Туман огортав нас щiльною завiсою. Коли капiтан заявив, що ми майже прибули, то спершу менi здалося, наче вiн жартуе, бо все, що я спромiгся бачити з хиткоi палуби порома, – це нескiнченну сiру портьеру. Вчепившись пальцями в поруччя, я витрiщався на зеленi хвилi й думав про риб, яким, можливо, пощастить ласувати моiм снiданком, а батько стояв поруч зi мною в безрукавцi i тремтiв вiд холоду.

Я й гадки не мав, що в червнi може бути так холодно й вогко, i сподiвався – заради себе й батька, – що наша виснажлива пiвторадобова подорож, яку ми витримали, щоб заiхати так далеко (три лiтаки, двi затримки рейсу, короткий сон на брудних вокзалах пiд час пересадок, а тепер оця нескiнченна подорож поромом, вiд якоi кишки вивертало), подаруе очiкуваний результат. Раптом мiй батько скрикнув: «Поглянь!» Я пiдняв голову i побачив, як перед нами зi схожого на сiрий брезент туману виринула височенна скеля.

То був острiв мого дiда. Примарно бовванiючи в туманi, охоронюваний мiльйоном верескливих птахiв, вiн скидався на таку собi середньовiчну фортецю, споруджену гiгантами. Я поглянув угору на прямовиснi скелi – i iдея про те, що це острiв зачаклований, видалася менi не такою й абсурдною.

Моя нудота начебто щезла. А татко носився туди-сюди, прикипiвши поглядом до птахiв, що кружляли над нами; вiн був схожий на маленького хлопчика в очiкуваннi рiздвяних подарункiв.

– Ти лишень поглянь, Джейкобе! – скрикнув вiн, тицяючи пальцем на зграйку птахiв над нашими головами. – Це ж буревiсник звичайний!

Ми наближалися до скель, i я помiчав пiд водою якiсь химернi обриси. Член екiпажу, який проходив повз мене, побачив, як я витрiщився на них, перегнувшись через поруччя, спитав:

– Ти що, нiколи не бачив затонулих кораблiв?

Я обернувся.

– Та невже?

– Увесь прилеглий район – це справжнiй корабельний цвинтар. Недарма ж казали колись старi морськi вовки: «Мис Твiкст Гартленд i затока Кернгольм-бей – це могила для моряка i вночi, i вдень!»

У ту мить ми пройшли повз затонуле судно. Воно лежало близько до поверхнi води, а його зеленуватий корпус виднiвся так чiтко, що, здавалося, воно ось-ось вирине з води, як той зомбi з неглибокоi могили.

– Ось бачиш отой корабель? – спитав моряк, показуючи на те судно. – Його потопив пiдводний човен, це правда.

– Невже пiдводнi човни запливали аж сюди?

– Зграями. Все Ірландське море аж кишiло нiмецькими субмаринами. Б’юся об заклад, якщо пiдняти всi торпедованi ними кораблi, то набереться чималенький вiйськово-морський флот.

І щоби посилити враження вiд сказаного, моряк красномовно насупив брови i з усмiшкою пiшов геть.

Я пiдтюпцем перебiг з носа на корму i провiв поглядом потонулий корабель, аж поки той не зник у пiнистому слiдi нашого порома. А потiм, щойно я замислився, чи не знадобиться нам альпiнiстське спорядження, щоби вибратися на острiв, як його скелi розступилися i знизилися нам назустрiч. Ми обiгнули мис i ввiйшли до скелястоi затоки у формi пiвмiсяця. Вiддалiк я помiтив маленьку бухту, де пiдстрибували на хвилях барвистi риболовецькi човни, а за нею, в зеленiй чашi острова, виднiлося невелике мiстечко. Клаптики полiв, всiянi подекуди цятками овець, тягнулися пагорбами вгору аж до високого кряжа, за який вчепилася схожа на бавовняну ширму стiна хмарин. Краевид був надзвичайний. Такоi гарноi мiсцини я ще нiколи в життi не бачив. Коли пором, чмихаючи двигуном, поволi увiйшов до затоки, я вiдчув приемне передчуття пригоди, немов побачив нерозвiдану землю, позначену на картi лише блакитними обрисами.

Пором пришвартувався, i ми знесли нашi пожитки на берег. Придивившись, я помiтив, що, як i бiльшiсть предметiв, те мiсто виявилося не таким гарним, як здалеку. Вздовж невеличкоi мережi багнистих, всипаних гравiем вулиць тягнулися бiленi будиночки – такi дивовижнi й незвичайнi, за винятком супутникових антен, що стирчали на iхнiх дахах. Острiв Кернгольм розташовувався надто далеко i був надто малозначущим, щоби прокладати сюди силовi кабелi з материка, тому на кожному розi лютими осами гудiли смердючi дизельнi генератори, що гармонiйно поеднувалося з гуркотом тракторiв – единим видом колiсного транспорту на островi. На околицях мiстечка виднiлися старезнi покинутi будинки без дахiв – як ознаки скорочення
Страница 13 из 18

населення, бо молодь острова виiжджала геть, приваблювана деiнде бiльш ефектними та багатообiцяльними перспективами за традицiйнi рибальство та фермерство, якими мiсцевi мешканцi займалися вже кiлька сторiч.

Ми тягнули на собi своi пожитки, видивляючись щось типу готелю пiд назвою «Попiвська хата», де мiй батько замовив нам номер. Я уявив собi старезну церкву, переобладнану на пансiон – нiчого особливого, було б де переспати пiсля спостереження за птахами чи ходiння по слiдах мого дiда. Кiлька разiв ми питали у мiсцевих мешканцiв дорогу, але у вiдповiдь тi лише кидали на нас знiченi погляди.

– Вони розмовляють англiйською чи нi? – вголос здивувався мiй батько. Моя рука страшенно заболiла вiд надмiрноi ваги валiзи, коли ми вийшли на церкву. Нам здалося, що ми нарештi знайшли, що шукали, аж поки не зайшли всередину. Там ми побачили, що то справдi була переобладнана церква, але переобладнали ii пiд невеличкий тьмяний музейчик, а не пiд пансiон.

У кiмнатi, завiшанiй старими рибальськими сiтками та овечими шкурами, ми знайшли куратора, що працював тут неповний день. Його обличчя просяяло, але вмить згасло, щойно вiн дiзнався, що ми лише заблукали.

– Напевне, ви шукаете «Попiвську нору», – пiдказав нам куратор. – То едина споруда на островi, де здаються номери.

І чоловiк дав нам кiлька порад, як знайти дорогу, говорячи з якимось ритмiчним акцентом, котрий менi страшенно сподобався. Я любив слухати, як говорять валлiйцi, навiть якщо я не розумiв половину зi сказаного. Батько подякував чоловiку i вже приготувався пiти, але я, побачивши доброзичливе бажання куратора допомогти нам, трохи затримався i поставив йому ще одне запитання.

– А де тут можна знайти старий дитячий притулок?

– Старий що? – примружено поглянув вiн на мене.

На якусь жахливу мить менi подумалося, що ми приiхали не на той острiв або ще гiрше: отой притулок виявився ще одною дiдовою фантазiею.

– На вашому островi колись був притулок для дiтей-бiженцiв, еге ж? – спитав я. – Пiд час вiйни? Такий великий будинок?

Куратор замислено прикусив губу, немов роздумуючи – допомагати менi чи вiдразу ж вiдкараскатися вiд усього цього. Та, зрештою, вiн мене пожалiв.

– Не знаю стосовно бiженцiв, – вiдповiв нарештi вiн, – але менi здаеться, що я знаю мiсце, про яке ви кажете. Воно ген там – на протилежному боцi острова, за болотом та лiсом. Але на вашому мiсцi я не плентався б туди сам. Варто лишень трохи вiдхилитися вiд стежини – i бiльше вас нiхто й нiколи не побачить: можна послизнутися на мокрiй травi чи овечому кiзяку i беркицьнутися в провалля.

– Дякую, що попередили, – сказав татко. – Обiцяй менi, що нiколи не пiдеш туди сам-один.

– Гаразд, гаразд.

– А що саме цiкавить вас там? – спитався чоловiк. – Бо цей будинок не позначений на туристичнiй картi.

– Та так – невеличка справа, пов’язана з нашим генеалогiчним деревом, – пояснив батько, затримавшись у дверях. – Мiй батько у дитинствi провiв там кiлька рокiв. – Я побачив, що вiн ретельно уникае будь-яких згадок про психiатрiв та померлого дiда. Іще раз подякувавши чоловiковi, вiн швидко витягнув мене на вулицю.

Йдучи за вказiвками куратора, ми повернулися тiею самою дорогою, аж поки не опинилися перед похмурою статуею, викарбуваною з чорного гранiту. То був пам’ятник пiд назвою «Жiнка чекае», присвячений всiм загиблим у морi острiв’янам. Зi скорботним обличчя та жiнка стояла, простягнувши руки до бухти, що була на вiдстанi кiлькох кварталiв; а ще ii руки простягалися до «Попiвськоi нори», розташованоi прямiсiнько через дорогу. Я не знавець готелiв, але одного погляду на вицвiлу й потрiпану вiтрами вивiску було достатньо, щоб виснувати: наше перебування у «Норi» навряд чи нагадуватиме життя в чотиризiрковому готелi, де вдячна адмiнiстрацiя залишае постояльцям на подушках м’ятнi льодяники та iншi солодощi. У верхнiй частинi вивiски величезними друкованими лiтерами було написано: «ВИНО, ПИВО, МІЦНІ НАПОЇ». Нижче, вже скромнiшими лiтерами, додали: «Добра iжа». А внизу, вiд руки, немов поспiхом пригадавши, хтось написав: «Номери в оренду». Лiтера «И» в словi «номери» кудись зникла, i тому було незрозумiло, одна кiмната здаеться чи декiлька. Коли ми пiдтягували наш багаж до дверей, а батько щось стиха бурмотiв про шахраiв та недобросовiсну рекламу, я озирнувся на «Жiнку чекае», i менi спало на думку: «А може, то вона чекае, що iй хтось випити принесе?»

Насилу пропхавши нашi торби у дверi, ми раптом опинилися в тьмяному барi з низькою стелею, i вiд несподiванки заклiпали очима. Коли моi очi звикли до напiвтемряви, я збагнув, що слово «нора» було досить точною характеристикою цього закладу: малесенькi вiтражi пропускали свiтла достатньо для того, щоби знайти пивний кран i не перечепитися через столи та стiльцi. Столи, подертi та хиткi, бiльше годилися на дрова. Навiть у таку ранню годину бар був наполовину заповнений вiдвiдувачами – чоловiками рiзного ступеня сп’янiння; вони сидiли, звiсивши голови, немов у молитвi, над келихами з янтарною рiдиною.

– Ви, напевне, прийшли орендувати номер? – поцiкавився чоловiк за шинквасом. Вiн хутко пiдiйшов до нас i потиснув нам руки. – Мене звуть Кев, а ото – моi хлопцi. Поздоровкайтеся, хлопцi!

– Привiт, – промимрили вони, закивавши над своею випивкою.

Ми пiшли слiдком за Кевом вузькими сходами до номера люкс (лiтера «и» таки вiдпала недарма – тут був лише один номер люкс), який милосердно й поблажливо називався таким, що мае базовi зручностi. У номерi були двi спальнi, iдальня та житлова кiмната, а це означало, що в нiй був один стiл, одна побита мiллю софа та одна газова плитка. Як заявив Кев, туалет функцiонував бiльшу частину часу, «та коли з ним щось трапиться, то завжди можна скористатися старим i надiйним пристроем». І з цими словами Кев кивнув у бiк мобiльного бiотуалету, зручно розташованого так, що його було видно з вiкна моеi спальнi.

– Ага, а ще вам знадобиться ось це, – додав Кев, витягаючи з шафки двi гасовi лампи. – Генератори зупиняються о десятiй вечора, оскiльки доставляння пального до острова морем влiтае в чималу копiечку, тому вам доведеться або рано лягати, або звикати до свiчок та гасових ламп. – З цими словами Кевiн вишкiрився. – Сподiваюся, нашi умови не здадуться вам аж надто середньовiчними.

Ми запевнили його, що нужник у дворi та гасовi лампи – це те, що треба, класна екзотика, навiть дещо романтично, так, сер, аякже – це додае певноi пiкантностi, i пiсля цього вiн повiв нас униз, до завершальноi стадii нашого турне.

– Ми ласкаво запрошуемо вас харчуватися отут, – сказав Кевiн, – i я сподiваюся, що ви скористаетеся моiм запрошенням з огляду на те, що тут бiльше нема де поiсти. Якщо вам треба буде зателефонувати, то ми маемо отам в кутку телефон-автомат. Втiм, iнколи до нього утворюеться чималенька черга, оскiльки мобiльний зв’язок сюди не сягае, тож перед вами – единий стацiонарний телефон на всьому островi. Ми – свого роду монополiсти: iжа тiльки у нас, номери тiльки у нас, i телефон теж тiльки у нас. – І Кев, закинувши назад голову, розсмiявся – довго i гучно.

«Єдиний телефон на островi». Я поглянув на нього – вiн мiстився у телефоннiй будцi, тому для конфiденцiйностi можна зачинити дверцята. Точнiсiнько як у старих фiльмах. І тут мене охопив жах, бо я збагнув, що саме отут шаленiла ота оргiя, тут гудiла ота гулянка, яку я почув по телефону, коли дзвонив на
Страница 14 из 18

острiв кiлька тижнiв тому. Оце й була та сама «волоцюжна дiра». Авжеж, дiра.

Кев вiддав батьку ключi до нашого номера.

– Якщо виникнуть якiсь запитання, – сказав вiн, – то ви вже знаете, де мене знайти.

– У мене вже виникло питання, – озвався я. – А що таке «Попiвська нора»?

Чоловiки у барi вибухнули смiхом.

– Ну як тобi пояснити. Це просто нора для священикiв, – сказав один iз них, i решта розреготалися ще голоснiше.

Кев пiдiйшов до латки з кривих дощок у пiдлозi саме бiля камiна, де спав шолудивий пес.

– Ось тут, – сказав вiн, постукавши черевиком по латцi, яка виявилася лядою в пiдлозi, – ось тут сотнi рокiв тому, коли бути католиком означало, що вас запросто можуть повiсити на гiлляцi, ховалися вiд небезпеки церковники. Якщо у пошуках католикiв сюди заявлялися горлорiзи королеви Єлизавети, ми ховали всiх, кому загрожувала небезпека, в отаких маленьких затишних мiсцинках, якi називалися «попiвськими норами». – Мене вразило, як вiн сказав «ми», наче особисто знав тих острiв’ян, котрi померли сотнi рокiв тому.

– І справдi – зручна й затишна мiсцина! – вигукнув один iз завсiдникiв бару. – Напевне, iм було тут так тепло й затишно, що вони напивалися до поросячого вереску!

– Може, воно й так, але як не напиватися до всирачки, коли мисливцi за католиками щодня могли пiдвiсити тебе на гiлляцi, мов тараньку! – озвався iнший пияк.

– Слухайте-но, хлопцi! – сказав перший чоловiк. – Випиймо за Кернгольм! Най вiн завжди буде нашою непохитною скелею-притулком!

– За Кернгольм! – хором гукнули завсiдники i всi разом пiдняли своi склянки.

* * *

Виснаженi та отетерiлi вiд рiзкоi змiни часових поясiв, ми повкладалися рано, чи то пак, полягали у лiжка i понакривали голови подушками, щоби не чути тiеi жахливоi какофонii, яка лунала крiзь дошки долiвки, а в якусь мить стала такою гучною, що я пiдскочив на лiжку, гадаючи що то до кiмнати увiрвалися гуляки. А потiм, напевне, годинник вдарив десяту, бо генератори чмихнули i враз замовкли, а разом iз ними замовкла й музика внизу i згасли вуличнi лiхтарi, що свiтили менi у вiкно. Раптом мене, немов коконом, огорнула благословенна й мовчазна темрява, i лишень шепiт далеких хвиль нагадував менi про те, де я опинився.

Уперше за багато мiсяцiв я провалився в глибокий, вiльний вiд кошмарiв сон. Натомiсть менi наснився мiй дiд, коли вiн був iще хлопчиком, наснилася перша нiч, яку вiн тут провiв, – чужинець на чужому островi, пiд чужим дахом, чужинець, що завдячував своiм життям людям, якi розмовляли чужою мовою. Коли я прокинувся, у вiкно лилося сонячне свiтло, i я збагнув, що панi Сапсан урятувала життя не лише мого дiда, а й мое життя, i життя мого батька. І сьогоднi, якщо менi поталанить, я нарештi зможу подякувати iй за це.

Я спустився до бару i застав там свого батька. Вiн сидiв, притулившись животом до стола, сьорбав каву i протирав своi навороченi супербiноклi. Щойно я всiвся, як з’явився Кев з двома тарiлками м’яса невiдомого походження i грiнками.

– Не думав, що ви вмiете смажити грiнки, – зауважив я, на що Кев вiдказав, що вiн не знае таких харчiв, смаковi властивостi яких не можна покращити пiдсмажуванням.

За снiданком ми обговорили з батьком наш план на день. То мало бути щось на кшталт розвiдувального походу, щоб ознайомитися з островом. Спершу ми обдивимося татковi зони потенцiйного спостереження за птахами, а потiм пошукаемо дитячий притулок. Я поспiхом запхав у себе залишки страви, бо менi кортiло якомога швидше вирушити в дорогу.

Взявши з собою пристойну суму грошей для «пiдмазування» мiсцевих мешканцiв, щоб вони були бiльш зговiрливими, ми покинули бар i пiшли через мiсто, оминаючи трактори i перекрикуючи гуркiт генераторiв, аж поки вулицi змiнилися полями, а шум позаду нас ущух. День був прохолодний, вiтряний – сонце ховалося за гiгантськими скупченнями хмар i пробивалося крiзь них лише на якусь мить, щоби всипати довколишнi пагорби неймовiрними променями свiтла – i це додавало менi енергii та надii. Ми прямували до скелястого узбережжя, де вчора з порома мiй татко помiтив зграю якихось птахiв. Втiм, я не знав, як ми туди дiстанемось, бо острiв мав дещо чашкоподiбну форму: пагорби здiймалися угору ближче до його краiв i обривалися прибережними стрiмчаками, але в цiй конкретнiй точцi мiсцевостi отой край був трохи згладжений, i до маленькоi, схожоi на бризку, плями пiску бiля води вела вузенька стежина.

Ми обережно пробралися до берега, де, здавалося, цiла популяцiя птахiв ляскала крилами, верещала та ловила рибу в припливних калюжках. Я помiтив, як розширилися батьковi очi.

– Неймовiрно, – пробурмотiв вiн, дряпаючи гострим кiнцем своеi ручки закам’янiлий пташиний послiд. – Менi доведеться пробути тут певний час. Ти як – не проти?

Менi вже доводилося бачити такий вираз на його обличчi, я вже знав, що отой «певний час» мiг тривати годинами.

– Тодi я сам пiду шукати будинок.

– Нi, сам ти не пiдеш. Ти ж обiцяв.

– Ну тодi я знайду кого-небудь, хто мене туди вiдведе.

– Кого саме?

– Може, Кев когось знае.

Мiй татко поглянув у бiк моря, де з купи скелястих валунiв стирчав великий iржавий маяк.

– Ти ж знаеш, якою була б вiдповiдь, якби тут була твоя мати, – завважив вiн.

Моi батьки мали рiзнi теорii стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висiла над душею, зате батько тримався осторонь. Вiн вважав, що я мушу час вiд часу робити власнi помилки. До того ж, якщо вiн дозволить менi пiти самому або у чиемусь супроводi, то матиме змогу хоч цiлий день длубатися в отому скам’янiлому пташиному гiвнi.

– Гаразд, – погодився вiн. – Але не забудь дати менi номер телефону тiеi людини, яка тебе супроводжуватиме.

– Татку, тут нiхто не мае телефонiв.

Вiн зiтхнув.

– Добре. Можеш iти. Але то мають бути надiйнi люди.

* * *

Кева не було на мiсцi – вiн кудись подався у справах, а через те, що прохати одного з його пiдпилих завсiдникiв супроводжувати мене здалося менi iдеею, не вартою уваги, я пiшов до найближчоi крамницi спитати кого-небудь, хто непогано заробляв i мiг би придiлити менi трохи часу. На дверях крамницi виднiвся напис: «Риботорговець». Я поштовхом розчахнув дверi – i мало не наскочив на бородатого велетня в закривавленому фартуху. Вiн кинув вiдрiзати голову рибинi i, тримаючи в руцi великий нiж, з якого капала кров, невдоволено вирячився на мене. А я поклявся самому собi бiльше нiколи не ставитися з неповагою до людей напiдпитку.

– На бiса? – прогарчав вiн, коли я пояснив йому, куди збираюся пiти. – Нiчого цiкавого там немае, тiльки болота i скажена погода.

Я розповiв йому про свого дiда i про дитячий притулок. Риботорговець насуплено зиркнув на мене, а потiм сперся на прилавок i кинув сповнений сумнiву погляд на моi черевики.

– Здаеться, Дiлан не дуже занятий i зможе тебе провести, – нарештi сказав вiн, показавши ножем на хлопця приблизно мого вiку, який розкладав у холодильнику рибу. – Але тобi знадобиться належне взуття. Туди не пройдеш у таких кросiвках – iх вiдразу ж засмокче багнюка, i тобi доведеться йти далi босяка!

– Та невже? – спитав я. – А звiдки ви знаете?

– Дiлане, принеси нашому добродiю парочку «велiнгтонiв».

Хлопець роздратовано простогнав, картинно зачинив холодильну камеру i, витерши руки, невдоволено поплентався до стiни з полиць, де лежала мануфактура.

– Принагiдно ми можемо запропонувати вам гарнi й мiцнi чоботи, –
Страница 15 из 18

сказав риботорговець. – Купiть парочку – i отримаете безкоштовну дулю на додачу! – Вiн заливчасто розреготався i гепнув ножем по лососю, голова якого кулею промчала по слизькому вiд кровi прилавку i приземлилася точнiсiнько у гiльйотинне цебро.

Я видобув з кишенi «аварiйнi» грошi, якi дав менi татко, бо прикинув, що оце здирництво е невеликою цiною за те, щоби знайти жiнку, заради зустрiчi з якою я перетнув Атлантичний океан.

Тож iз крамницi я вийшов у нових гумових чоботях – таких великих, що пречудово увiбрався в них разом iз кросiвками, i таких важких, що я насилу встигав за моiм буркотливим гiдом.

– То ти ходиш до школи на островi? – спитав я Дiлана, намагаючись не вiдстати вiд нього. Менi справдi було цiкаво – як тут живеться моiм однолiткам?

Хлопець промимрив назву мiста на найбiльшому островi, тобто у Великiй Британii.

– Невже ти щодня добираешся до школи поромом – годину туди й годину назад?

– Еге ж.

Отак розмова тривала й далi. На моi подальшi спроби зав’язати розмову Дiлан вiдповiдав словами, в яких було ще менше складiв, тобто не вiдповiдав взагалi. Зрештою я здався i мовчки пiшов слiдком. На виходi з мiста ми наштовхнулися на його приятеля – у слiпуче-жовтому спортивному костюмi та з ланцюгами з фальшивого золота. Навiть якби вiн начепив скафандр астронавта, то, напевне, i тодi його вигляд не видавався б таким недоречним для Кернгольму. Вiн по-приятельськи стусонув Дiлана в плече кулаком i назвався Хробаком.

– Хробак?

– Це його сценiчне псевдо, – пояснив Дiлан.

– Ми – найпотряснiший дует реперiв на всьому островi, – сказав Хробак. – Я – Емсi Хробак, а вiн – Рибний Хiрург, вiдомий також як Емсi Мерзотник Дiлан, а ще як Емсi Брудний Бiзнес – кернгольмський король бiт-боксингу. Може, продемонструемо цьому янкi, як ми виступаемо, Мерзотнику Дi?

На обличчi Дiлана з’явилося роздратування.

– Що, саме тепер?

– Покажи-но йому ритм новоi доби, синку!

Дiлан пiдкотив очi, але зробив, як його просили. Спершу менi здалося, що вiн подавився власним язиком, однак виявилося, що його вибуховий кашель мае особливий ритм – пу-пу-ча! Пу-пу-пу-ча! І пiд цей ритм Хробак «гнав» свiй реп:

Люблю я подурiти у «Норi» в суботу,

Твiй предок там стирчить також, бо не мае роботи,

Я спiваю бухий, зате мiй реп легкий,

А Дiланiв ритм е страшенно заводний.

Дiлан зупинився.

– Якась дурня безглузда, а не пiсня, – сказав вiн. – До того ж, це твiй татко живе на допомогу у зв’язку з безробiттям, а не мiй.

– Нумо, Мерзотнику Дiлане, задай жару! Тепер ти жени свiй реп! – І Хробак почав бiт-боксинг, танцюючи ходячого робота й прокручуючи своiми кросiвками отвори у гравii. – Хапай мiкрофон, Мерзотнику!

Дiлан знiтився, але потiм видавав «вiрша»:

Я зустрiв недавно кицьку на iм’я Шарон,

Їй був до смаку мiй костюм та позолочений кулон,

Я iз нею покохався, як годиться мужику,

А цю пiсню написав, коли сидiв у нужник?!

Хробак невдоволено похитав головою.

– У нужник?? Щось не звучить.

– Чорт, та я не встиг як слiд пiдготуватися, йолопе!

Потiм вони звернулися до мене: що я думаю про iхнiй «виступ». Зважаючи на те, що iм не сподобалися реп-вiршi один одного, я навiть не знав, що й сказати.

– Мабуть, менi бiльше до вподоби музика, де спiвають i грають на гiтарах та iнших iнструментах.

Хробак роздратовано вiдмахнувся вiд мене.

– Та вiн у цьому анi бiса не петрае i тому не розрiзнить гарного нарковiрша навiть тодi, коли той за яйце його вкусить, – промимрив Хробак.

Дiлан розсмiявся, i вони обмiнялися серiею складних та витiюватих рукостискань, легких ударiв кулаком та ляскань високо пiднятими долонями.

– Може, нам час iти? – нагадав я.

Хлопцi невдоволено забурмотiли, потiм ще трохи побайдикували, але невдовзi ми таки вирушили, тiльки тепер за нами поплентався Хробак.

Я йшов позаду, обдумуючи, що скажу панi Сапсан, коли ii зустрiну. Я сподiвався, що мене познайомлять з добре вихованою валiйською дамою i ми з нею сидiтимемо у вiтальнi, попиваючи чай i теревенячи про те й се, аж поки не настане слушний час, щоби повiдомити iй погану новину. «Я онук Абрахама Портмана, – скажу я iй. – Вибачте, що саме менi випало сповiстити вам це, але вiн пiшов вiд нас назавжди». А потiм, коли вона мовчки витре сльози, я засиплю ii питаннями.

Я йшов за Дiланом i Хробаком стежиною, що звивалася пасовиськами з вiвцями, а потiм, важко хекаючи вiд натуги, ми видерлися на кряж. На його вершинi висiв звивистий i хвилястий туман – такий густий, що здалося, наче ми ввiйшли в якийсь iнший свiт. Сюжет був майже бiблiйним: то було схоже на туман, який Господь, злегка розгнiвавшись, наслав на египтян. Коли ж ми спускалися протилежним схилом, туман, здавалося, погустiшав. Сонце зблякло i наче перетворилося на блiду бiлу квiтку. Волога приставала до всього – виступала намистом на шкiрi i зволожувала одяг. Температура рiзко впала. На мить я втратив Дiлана й Хробака з виду, аж раптом стежина вирiвнялася, i я помiтив iх – вони стояли осторонь i чекали на мене.

– Агов, янкi! – гукнув Дiлан. – Йди-но сюди!

Я зробив, як менi сказали. Зiйшовши зi стежини, ми побрели через поле, продираючись у густiй болотянiй травi. Вiвцi витрiщалися на нас своiми великими вологими очима; iхня вовна була геть мокра, а хвости похнюпилися донизу. З туману виринув невеличкий будинок. Усi його вiкна й дверi позабиванi дошками.

– А ви впевненi, що це саме той будинок? – спитав я. – Схоже, вiн порожнiй.

– Порожнiй? Нiчого подiбного, там вагон гiвна, – вiдказав Хробак.

– Ходiмо подивимося, – запропонував Дiлан.

Я мав вiдчуття, що все це якийсь обман, але таки пiдiйшов до дверей i постукав. Дверi були незамкненi i вiд мого дотику злегка прочинилися. Всерединi було надто темно, щось розгледiти було неможливо, тому я пройшов у дверi – i моя нога опустилася на щось типу земляноi долiвки, та я швидко збагнув, що насправдi то було справжне море екскрементiв по щиколотки завглибшки. Це покинуте житло, яке ззовнi мало такий безневинний вигляд, насправдi виявилося iмпровiзованою овечою кошарою. І там справдi було повно гiвна.

– О Господи! – скривився я вiд огиди.

Назовнi почувся вибух реготу. Спотикаючись, я рвонув якомога швидше до дверей, щоби не опинитися в нокаутi, зомлiвши вiд незносного смороду, i побачив моiх супутникiв, що аж надривалися, вхопившись за животи.

– Ви – мудаки, ось що я вам скажу, – заявив iм я, тупаючи ногами, щоби очистити чоботи.

– Чому це ми мудаки? – удавано здивувався Хробак. – Ми ж попередили тебе, що там вагон гiвна.

Я пiдскочив до Дiлана i глянув на нього впритул.

– Ти покажеш менi будинок чи нi?

– Вiн не жартуе, – сказав Хробак, витираючи сльози.

– Звiсно, не жартую!

Дiланова усмiшка швидко зблякла.

– Я гадав, що ти нас просто задрочуеш, друзяко.

– За що?

– Ну, типу, жартуеш.

– Нi, я не жартував.

Хлопцi обмiнялися тривожними поглядами. Дiлан щось прошепотiв Хробаку. А Хробак прошепотiв йому щось у вiдповiдь. Нарештi Дiлан обернувся i вказав на стежину.

– Якщо й справдi хочеш побачити будинок, – сказав вiн, – то йди повз болото й через лiс. Там побачиш велику стару споруду. Їi неможливо не помiтити.

– Що за фiгня! Ми домовлялися, що ви пiдете зi мною!

Хробак вiдвiв очi.

– Далi ми пiти не можемо, – мовив вiн.

– Чому?

– Не можемо – i все.

Хлопцi обернулися i почимчикували назад, швидко розчиняючись у туманi.

Я зважив варiанти. Можна пiти слiдком за моiми
Страница 16 из 18

мучителями i повернутися до мiста, а можна пiти вперед самому, а батьку збрехати, що хлопцi ходили разом зi мною.

Пiсля кiлькох секунд важких роздумiв я рушив уперед.

* * *

Обабiч стежини розляглося широке блякле болото, краi якого губилися в туманi: скiльки сягав погляд – сама бура трава й чайного кольору вода; невиразнiсть ландшафту подекуди порушували купки нагромадженого камiння. Болото раптово обiрвалося стiною лiсу зi схожих на кiстяки дерев. Гiлки безладно стирчали догори, наче розгалуженi шпички мокрих пензликiв для малювання; ненадовго стежина загубилася пiд впалими стовбурами дерев i килимом зi всiляких лоз, тож iти доводилося за iнтуiцiею. І менi подумалося: як така стара жiнка, як панi Сапсан, спромагаеться долати таку непросту смугу перешкод? «Напевне, все необхiдне iй приносять додому», – придумав я пояснення, хоча несхоже, що цiею стежиною хтось ходив останнi кiлька мiсяцiв, а можливо, й рокiв.

Коли я насилу перебрався через товстелезний стовбур, вкритий гладеньким мохом, стежина круто звернула вбiк. Дерева розступилися, немов кулiси театру, – i я раптом побачив його: закутаний у туман, вiн бовванiв вiддалiк на пагорбку, геть зарослому бур’яном.

Будинок.

Я вiдразу ж збагнув, чому хлопцi вiдмовилися зi мною йти.

Дiдо сотнi разiв описував його менi, але в його розповiдях цей будинок завжди фiгурував, як мiсце яскраве й радiсне. Так, велике й гамiрливе, але сповнене свiтла й веселого смiху. А те, що постало перед моiми очима, було не притулком вiд потвор, а власне потворою, яка, сидячи на вершечку пагорба, з ненаситною пожадливiстю витрiщалася на лiс. З розтрощених вiкон стирчали дерева, а шорсткi лози обсiдали стiни, наче антитiла, якi напали на вiрус, немов сама природа вела вiйну проти цього будинку, але вiн виявився непереможним, вперто стримiв угору попри неправильнiсть кутастих обрисiв та зубчасту лiнiю неба, видиму крiзь провалений дах.

Я спробував переконати себе, що тут досi хтось живе, хоч яким би занедбаним цей будинок не видавався. Таке не було рiдкiстю в краях, звiдки я прибув: похила халабуда iз завжди запнутими вiкнами на краю мiста стае притулком старезного вiдлюдника, який iз прадавнiх часiв перебиваеться вермiшеллю швидкого приготування та обрiзками з хрящiв. Але про це нiхто не знае, допоки до тiеi халупи не вломиться який-небудь агент iз продажу нерухомостi чи надмiру активний працiвник бюро з перепису населення – i знайде там тлiннi останки бiдолахи на подертому диванi. У старостi людям вже несила дбати про будинок, а родина з рiзних причин вiдхрещуеться вiд них. Списуе з рахункiв. Сумно, але таке трапляеться досить часто. З цих мiркувань випливало, що, хочеться чи не хочеться, а в дверi постукати доведеться.

Зiбравши докупи жалюгiднi залишки смiливостi, я пiшов убрiд крiзь височеннi бур’яни до ганку – чи то купи битоi черепицi та струхлявiлих дощок, i зазирнув у вiкно з трiснутою шибкою. Все, що я спромiгся узрiти крiзь засмальцьоване скло, – це обриси якихось меблiв, тож я постукав у дверi i вiдступив на крок, чекаючи у лячнiй тишi i нервово мацаючи у кишенi лист вiд панi Сапсан. Я взяв його з собою на той випадок, якщо доведеться пояснювати, хто я е, однак минула хвилина, за нею друга, i менi з дедалi бiльшою впевненiстю здавалося, що лист менi не знадобиться.

Зiйшовши з ганку у двiр, я обiйшов будинок, видивляючись – чи нема де ще одного входу, оцiнюючи його розмiри, але, здавалося, ця споруда була безрозмiрною, бо з кожним рогом, що я оминав, вона немов приростала новими балконами, вежками та димарями. Та на зворотному шляху по той бiк будинку я нарештi побачив те, що шукав: дверний прорiз без дверей iз бородою з лоз – зяючий i чорний. Вiн нагадував роззявлену пащу невiдомого звiра, готового щомитi проковтнути мене. Одного лише погляду на тi дверi було достатньо, щоби по спинi у мене побiгли великi холоднi мурахи. Не тiкати ж менi з переляканим вереском вiд моторошного будинку, заради якого я проiхав пiвсвiту? Я згадав всi тi жахи, якi довелося пережити дiдусевi Портману, i моя рiшучiсть змiцнiла. Якщо всерединi ще можна когось знайти – я знайду його. Чи iх. Ступивши на облупленi схiдцi, я переступив порiг i зайшов усередину.

* * *

Стоячи у темному, як склеп, коридорi, я зацiпенiло витрiщався на предмети на гачках, один в один схожi на людськi шкури. Я пережив моторошну мить, коли менi здавалося, що з затiнку ось-ось вистрибне схиблений канiбал iз ножем у руцi, та нарештi второпав, що то були всього-на-всього плащi й пальта, зотлiлi до ганчiр’я i позеленiли вiд вiку. Я мимоволi здригнувся й увiбрав повнi легенi повiтря. Ще й кiлькох футiв не ступив, а вже мало у штани не наклав. «Тримай себе в руках», – сказав я сам собi i, вiдчуваючи, як у грудях важким молотом гупае серце, поволi рушив уперед.

Кожна наступна кiмната була жахливiшою за попередню. Газети скупчилися снiговими заметами. Вкритi шаром пилюки розкиданi iграшки – як свiдчення того, що колись тут мешкали дiти. Ураженi повзучою плiснявою стiни, прилеглi до вiкон, почорнiли i немов вкрилися шумовинням. Камiни позабивалися лозами, що спустилися з даху i хижими мацаками розповзалися долiвкою. Кухня нагадувала мiсце якогось невдалого наукового експерименту – пiсля понад шiстдесяти рокiв замерзання й вiдтавання склянi банки iз законсервованою iжею вибухнули i заляпали стiни моторошними плямами, а облуплений тиньк лежав на пiдлозi iдальнi товстим шаром, через що менi спершу здалося, наче всерединi будинку випав снiг. У кiнцi спраглого за свiтлом коридору я випробував на мiцнiсть хиткi сходи, залишаючи чоботями слiди на товстому шарi пилюки. Схiдцi стогнали, немовби прокидаючись вiд довгого сну. Якщо нагорi хтось i був, то вниз вiн не спускався дуже-дуже давно.

Нарештi я вийшов на двi кiмнати, яким бракувало тiеi чи iншоi стiни, i у цi дiри всередину увiбралися могутнi заростi пiдлiску та хирлявих деревець. Зненацька охоплений поривом легенького вiтерцю, я стояв i думав – що ж призвело до руйнацii? І в мене виникло вiдчуття, що тут сталося щось жахливе. Я нiяк не мiг злiпити докупи у своiй свiдомостi iдилiчнi розповiдi дiда та оцей кошмарний будинок, не мiг поеднати думку про притулок, який вiн тут знайшов, з вiдчуттям лиха, яке пронизувало всю споруду. Менi ще багато належало оглянути i дослiдити, та раптом я збагнув, що марную час: неможливо, щоби тут хтось i досi жив, навiть найзапеклiший вiдлюдник-мiзантроп. Будинок я покинув з вiдчуттям, що ще нiколи не був так далеко вiд правди про свого дiда i його загадкове дитинство.

Роздiл четвертий

Коли я, перестрибуючи через стовбури, перечiпляючись i, мов слiпий, намацуючи шлях, вибрався крiзь лiс та туман до свiту, де панувало сонце й свiтло, я з подивом виявив, що сонце вже котилося за обрiй, а свiтло почервонiло. Якимось чином день непомiтно прослизнув у небуття, мов крiзь пальцi пiсок. У барi на мене вже чекав татко; перед нам на столi стояли кухоль чорного, як смола, пива i ноутбук. Я сiв i крадькома вiд батька хильнув добрячий ковток його пива. Та вiн навiть погляду не вiдiрвав вiд свого комп’ютера, щось заповзято друкуючи.

– Господи милосердний! – поперхнувся я добрячим ковтком. – Що це? Зброджена моторна олива?

– Та десь так, – з усмiшкою вiдповiв татко, забираючи в мене кухоль. – Тутешне пиво не схоже на наше, американське. Ти й досi не знав, яке воно на смак, еге ж?

– Авжеж, навiть не здогадувався, – вiдповiв я, хитро
Страница 17 из 18

пiдморгнувши, хоча насправдi так воно й було. Моему батьку подобалося думати, що я такий самий любитель веселих компанiй та пригод, як i вiн у моему вiцi; цей мiф менi було дуже легко пiдтримувати.

Я зазнав короткого допиту – як дiстався до будинку i хто мене туди вiдвiв. Оскiльки найлегший спосiб брехати – це замовчувати деталi, а не вигадувати iх, то цей екзамен я склав на «вiдмiнно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак iз Дiланом заманили мене в овечi кiзяки, а самi накивали п’ятами за пiвмилi вiд кiнцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого вiку; втiм, наскiльки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що тi хлопцi поставилися до мене вiдверто зневажливо.

– Ну, i як будинок?

– Руiна.

Батько поморщився.

– Що ж, давно твiй дiдо там не жив, еге ж?

– Та отож. Там давно нiхто не живе.

Татко закрив свiй портативний комп’ютер – явна ознака того, що вiн хотiв вислухати мене дуже уважно.

– Бачу, ти дуже розчарований.

– Та ото ж. Не думав я, що проiду тисячi миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.

– І що ж ти збираешся робити тепер?

– Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось мае знати, що трапилося з дiтьми, якi там мешкали. За моiми прикидками дехто iз тих дiтей i досi мае бути серед живих. Якщо не тут, то на Великiй землi. Ну, в притулку для людей похилого вiку чи типу того.

– Безсумнiвно. Слушна думка. – Втiм, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала нiякова пауза, а потiм батько додав: – Отже, побувавши тут, ти потроху розумiеш, ким насправдi був твiй дiдо?

Я замислився.

– Не знаю. Може, й так. Нiчого особливого тут немае – острiв як острiв.

Батько кивнув.

– Та ото ж.

– А ти як?

– Я? – знизав вiн плечима. – Я вже давно кинув спроби зрозумiти свого батька.

– Шкода. І сумно. А хiба тобi було нецiкаво?

– Було, зрозумiла рiч. Але через деякий час стало нецiкаво.

Я вiдчув, що розмова ось-ось пiде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.

– І чому?

– Якщо тебе не впускають, то врештi-решт ти припиняеш стукати у дверi. Розумiеш, про що я?

Батько вкрай рiдко розмовляв зi мною отак. Можливо, то пиво подiяло чи те, що ми були далеко вiд дому, а може, вiн вирiшив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подiбне. Та якою б не була причина, менi не хотiлося, щоб вiн зупинявся.

– Але ж вiн був твоiм татком. Як ти мiг кинути цiкавитися його минулим?

– Та це не я кинув! – вiдказав вiн занадто голосно, майже скрикнув, а потiм знiтився, опустив очi й покрутив склянку з пивом. – Рiч у тiм… правда в тiм, що твiй дiдо не знав, як бути батьком, не вмiв, але однаково вважав, що мусить, бо нiхто з його братiв та сестер не пережив ту вiйну. Та батькiвство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома – то вiн на полюваннi, то у службовому вiдрядженнi, то кудись завiеться. Але навiть тодi, коли вiн був удома, виникало таке вiдчуття, що насправдi його вдома немае.

– Це ти про Геловiн, еге ж?

– Про який iще Геловiн?

– Сам знаеш який. Отой, що на фото.

То було давно, i трапилося ось що: настав Геловiн. Мiй татко був малюком чотирьох-п’яти рокiв, i йому ще нiколи не доводилося «щедрувати». Тож дiдо Портман пообiцяв взяти його з собою пiсля роботи, щоби ходити по сусiдах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навiть роздобула татковi отой смiховинний рожевий костюм зайця, тож вiн начепив його i просидiв з п’ятоi i аж до опiвночi, чекаючи на дiдуся, але той так i не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли вiн сидiв та плакав на пiд’iзнiй алеi – щоби продемонструвати дiду, який же вiн поганець. Певна рiч, те фото вiдтодi стало у нашiй родинi предметом з легенди, а для мого батька – предметом великоi нiяковостi.

– Та нi, тут не лише Геловiн, тут багато чого, – пробурмотiв татко. – А насправдi, Джейку, ти був ближчим йому, анiж будь-коли вдавалося менi. Не знаю… Менi навiть здаеться, що мiж вами iснувало щось невисловлене.

Я не знав, що й казати. Невже вiн ревнував?

– А чому ти менi це кажеш?

– Тому, що ти мiй син, i менi не хочеться, щоб ти постраждав.

– Постраждав? Як саме?

Батько ненадовго замовк. По небу бiгли хмари, i останнi променi сонця кидали на стiну нашi химернi тiнi. У мене виникло негарне вiдчуття, оте, що бувае тодi, коли твоi батьки «розколюються» i кажуть тобi те, чого ранiш нiколи не казали, але ти здогадуешся про це ще тодi, коли вони навiть рота не розтулили.

– Я нiколи не виявляв допитливостi стосовно життя твого дiда, бо боявся того, що вiднайду, – сказав нарештi татко.

– Ти маеш на увазi те, що трапилося з ним пiд час вiйни?

– Нi. Тi таемницi твiй дiдо берiг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумiв. Я маю на увазi його подорожi, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоею тiткою мали свою думку щодо цього: насправдi вiн не подорожував, а проводив час з iншою жiнкою. І, можливо, навiть не з одною.

Я нiчого не вiдповiв, i батьковi слова немов зависли в повiтрi. Щоки моi якось химерно засвербiли.

– Це ж повна бздура, татку.

– Якось ми знайшли листа. Лист був вiд жiнки, ii iменi ми не знали, а адресувався вiн твоему дiду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» i таке iнше. Вульгарна показна писанина. Нiколи не забуду ii.

Сором гострою шпичкою кольнув мене, немов батько описував моi власнi грiхи. Та однаково я нiяк не мiг повiрити в почуте.

– Ми порвали того листа i змили в унiтаз. Бiльше нiчого такого ми не знаходили. Напевне, пiсля того випадку твiй дiдо став обережнiшим.

Я не знав, що сказати, менi було соромно батьку в очi глянути.

– Вибач, Джейку. Напевне, це тяжко чути. Я знаю, ти його боготворив. – Вiн простягнув руку, щоби стиснути менi плече, але рiзким порухом плеча я скинув ii, а потiм з лязганням вiдсунув стiлець i встав.

– Я нiкого й нiколи не боготворив.

– Гаразд. Я просто… Менi не хотiлося приголомшувати тебе, от i все.

Я взяв куртку i накинув ii на плече.

– Куди ти? Скоро вечеря.

– Ти помиляешся стосовно нього. І я це доведу.

Батько зiтхнув, наче казав: «Роби, як знаеш».

– Гаразд. Сподiваюся, що доведеш.

Гепнувши дверима, я вискочив з «Попiвськоi нори» i попрямував, сам не знаючи куди. Інколи необхiдно просто пiти геть.

Звiсно, мiй татко мав рацiю: я боготворив свого дiда. Я мав потребу думати про нього тiльки добре, i той факт, що вiн начебто виявився бабiем, в цю концепцiю не вписувався. Коли я був малим, незвичайнi iсторii дiдуся Портмана ставали для мене свiдченням того, що людина може жити фантастично красивим життям, сповненим пригод. Навiть тодi, коли я припинив вiрити в цi iсторii, для мене в дiдовi так i лишалося щось фантастичне, щось чаклунське. Пережити всi тi жахи, що випали на його долю, стати свiдком найгiрших проявiв людськоi натури, якi вщент спотворили його життя, i вийти зi всього цього доброю i шляхетною людиною, якою я його знав, – ось це було по-справжньому фантастичним. Тому я нiяк не мiг повiрити, що мiй дiдо був брехуном i поганим батьком. Бо якщо вже дiдусь Портман не шляхетний добродiй, то хто ж тодi?

* * *

Дверi музею були вiдчиненi, свiтло увiмкнене, але всерединi, здавалося, нiкого немае. Я зайшов усередину, сподiваючись знайти куратора, щоб дiзнатися про iсторiю острова та про його мешканцiв хоч щось, що кине свiтло на iсторiю отого покинутого напiврозваленого будинку i можливе мiсцезнаходження його колишнiх мешканцiв. Подумавши, що куратор
Страница 18 из 18

ненадовго кудись вийшов, бо натовпи вiдвiдувачiв не ломилися у дверi музею, я ввiйшов до святилища, щоби згаяти час за розгляданням експонатiв.

Тi мiстилися у великих вiдкритих шафах, що стояли вздовж стiни там, де колись були лави для прихожан. Здебiльшого невимовно нуднi – про життя в традицiйному рибальському селi, про секрети тваринництва. Утiм, один експонат вирiзнявся з-посеред iнших. Вiн перебував в ошатнiй шафцi на почесному мiсцi в переднiй частинi кiмнати, де колись стояв вiвтар. Шафка була вiдгороджена мотузкою, через яку я переступив, не завдаючи клопоту прочитати попереджувальну табличку; шафка мала полiрованi дерев’янi боки i плексигласовий верх, тому зазирнути у неi можна було лише згори.

Коли ж я зазирнув туди, то мало не скрикнув з переляку i на якусь пронизану панiкою мить подумав: «Потвора!», бо несподiвано i раптово зiштовхнувся лицем до лиця з почорнiлим мерцем. Його усохле тiло мало моторошну схожiсть з iстотами, якi з’являлися в моiх кошмарах, схожим був i колiр плотi, немов пiдсмаженоi, як шашлик, на вогнi. Та той жмур не ожив, не поранив назавжди мою свiдомiсть, розбивши скло i вчепившись менi в шию, тож моя панiка поступово вщухла. Це ж всього-на-всього експонат, хоча й надзвичайно моторошний.

– Бачу, ви вже встигли познайомитися з нашим Старим! – почувся позаду голос. Обернувшись, я побачив хранителя музею, який широкими кроками йшов у моему напрямку. – Ви добре впоралися з початковим шоком. Я не раз бачив, як дорослi люди падали бiля тоi шафки непритомнi! – Хранитель вишкiрився i потиснув менi руку. – Мартiн Педжет. Не впевнений, що запам’ятав ваше iм’я, коли ми бачилися вчора вранцi.

– Джейкоб Портман, – сказав я. – А це хто? Найзнаменитiша в Уельсi жертва вбивства?

– Ха-ха! Може й так, хоча я нiколи не думав про нього як про знамениту жертву убивства. Це найстарший мешканець нашого острова, бiльш вiдомий в археологiчних колах як Кернгольмський Чоловiк, хоча для нас вiн просто Старий. Якщо точно, то йому понад двi тисячi сiмсот рокiв, хоча на момент смертi йому було лишень сiмнадцять. Тож насправдi це доволi молодий Старий.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/rensom-r-z/d-m-divnih-d-tey/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Сноски

1

Цей фольклорний стиль дiстав назву вiд гiр Адирондак, що на пiвнiчному сходi штату Нью-Йорк (США), де вiн i виник у серединi XIX столiття. (Тут i далi примiт. ред., якщо не зазначено iнше.)

2

Амiшi – релiгiйний рух послiдовникiв Якоба Аммана, що виник 1693 року в Європi. Амiшi цiнують сiльське життя, ручну працю, скромнiсть i простоту. Нинi бiльшiсть з них мешкають у США i Канадi.

3

Шафлборд – змагальна гра на розмiченому кортi з використанням киiв та шайб.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.