Режим чтения
Скачать книгу

Енн із Зелених дахів читать онлайн - Люсі Монтгомері

Енн iз Зелених дахiв

Люсi Монтгомерi

«Енн iз Зелених дахiв» – один з найвiдомiших романiв канадськоi письменницi Люсi Монтгомерi (англ. Lucy Montgomery, 1874-1942). *** Марiлла i Метью Касберт з Грiнгейбла, що на островi Принца Едуарда, вирiшують усиновити хлопчика з притулку. Але за непередбаченим збiгом обставин до них потрапляе дiвчинка Енн Ширлi. Іншими видатними творами Л. Монтгомерi е «Історiя дiвчинки», «Золота дорога», «Енн з острова Принца Едуарда», «Енн i Будинок Мрii» i «Емiлi iз Молодого мiсяця». Люсi Монтгомерi опублiкувала бiльше ста оповiдань в газетах «Кронiкл» i «Луна», перш нiж повернулася до свого давнього задуму – до книги про рудоволосу дiвчинку та ii друзiв.

Люсi Монтгомерi

Енн iз Зелених дахiв

Роздiл 1. Мiсiс Рейчел Лiнд дивуеться

Мiсiс Рейчел Лiнд жила якраз в тому мiсцi, де головна дорога на Ейвонлi сходила вниз до невеликоi лощини, що заросла вiльхою з сережками, звисаючих з гiлок, i перетинала струмок, який починався глибоко в лiсi, де стояв будинок старого Касберта. Цей струмок тiк звивисто – спочатку стрiмко, потiм розливався каскадом i перетворювався на темнi таемничi ставки; i на той час, коли досягав маетку Лiндiв – стихав. Це вже був вихований струмочок, адже навiть струмок не може протiкати повз дверi мiсiс Рейчел Лiнд без дотримання пристойностi. Вiн, ймовiрно, знав, що мiсiс Рейчел постiйно сидить бiля вiкна, спостерiгаючи за усiм тим, що вiдбуваеться, включно зi струмками i дiтьми, i що, якщо вона помiчала щось дивне або недоречне, вона не могла заспокоiтися, поки не дiзнаеться, що вiдбуваеться.

Існуе безлiч людей, як в Ейвонлi,так i за його межами, якi так цiкавляться справами своiх сусiдiв, що забувають про своi власнi справи; але мiсiс Рейчел Лiнд належала до тих небагатьох, хто здатний успiшно займатися i своiми справами, i чужими на додаток. Вона була видатною хазяйкою, уся хатня робота виконувалася iдеально; вона також вела гурток крою та шиття, допомагала в недiльнiй школi, i була активним членом Благодiйноi церковноi органiзацii, а також Суспiльства допомоги мiсiонерам. Проте мiсiс Рейчел знаходила час, щоб сидiти годинами бiля вiкна кухнi, в'язати ковдри з товстих бавовняних ниток (iх накопичилося вже шiстнадцять – як з придихом розповiдали домогосподарки в Ейвонлi), i спостерiгати за головною дорогою, яка перетинала тут лощину, а потiм пiднiмалася вгору на крутий червонястий пагорб.

Оскiльки Ейвонлi знаходиться на трикутному пiвостровi в затоцi Святого Лаврентiя i оточений водою по обидва боки, всякий, хто приiздить або залишае це селище – не омине дорогу на пагорбi i таким чином, не вiдаючи того, потрапить пiд всевидюче око мiсiс Рейчел.

Одного разу на початку червня вона як завжди сидiла бiля вiкна. Сонце освiтлювало все навкруги своiми теплими променями. Сад, що розрiсся на схилi за будинком, був нiби одягнений у весiльне вбрання в рожево-бiлих кольорах, над якими гудiли роi бджiл. Томас Лiнд – лагiдна маленька людина, яку люди в Ейвонлi називали «чоловiк Рейчел Лiнд» – садив рiпу на горбистому полi за сараем; i Метью Касберт теж повинен був цим займатися на своему великому полi бiля струмка, поряд iз Зеленими Дахами. Мiсiс Рейчел знала про це, тому що чула вчора, як вiн сказав Пiтеру Моррiсону в магазинi Уiльяма Блера в Кармодi, що збираеться посiяти насiння рiпи наступного дня. Звичайно, це Пiтер запитав його, Метью Касберт нiколи сам не розповiдав про себе, якщо його не запитували.

Та все ж, ось вiн – Метью Касберт – о пiв на четверту, в робочий день, спокiйно iде дорогою через лощину вгору на пагорб. Крiм того, вiн одягнув свiй найкращий костюм з бiлим комiрцем, а це е доказом того, що вiн iде кудись з Ейвонлi. А ще сидiв вiн в кабрiолетi, запряженому гнiдою кобилою, i це означало, що вiн збираеться в далеку дорогу. Отже, куди Метью Касберт iде i навiщо?

Якби це була будь-яка iнша людина в Ейвонлi, мiсiс Рейчел, додавши два i два, легко б знайшла вiдповiдь на обидва питання. Але Метью так рiдко виiжджав з будинку, що повинно було статися щось незвичайне, якщо вiн зважився на поiздку; адже вiн був людиною боязкою i терпiти не мiг iхати кудись в незнайоме мiсце i спiлкуватися з чужими людьми. Метью в костюмi з бiлим комiрцем i в кабрiолетi – це щось надзвичайне. Мiсiс Рейчел замислилася, але так нiчого i не придумала, i тому задоволення вiд пообiднього вiдпочинку було зiпсоване.

«Я просто пройдуся до Зелених Дахiв пiсля чаю i дiзнаюся у Марiлли, куди вiн поiхав i навiщо», нарештi вирiшила ця гiдна жiнка. «Вiн зазвичай не iздить до мiста цiеi пори року, i вiн нiколи не ходить у гостi. Якби вiн поiхав за насiнням рiпи, вiн не став би так одягатися i брати кабрiолет. А якщо б йому потрiбний був лiкар, то вiн iхав би швидше. Проте щось сталося минулого вечора, що змусило його покинути будинок. Ось це головоломка! Але я не заспокоюся, поки не з'ясую, навiщо Метью Каcберт поiхав з Ейвонлi сьогоднi».

Отже, пiсля чаю мiсiс Рейчел зiбралася на прогулянку. Йти було недалеко. Вiдстань вiд маетку Лiндiв до великого будинку Касбертiв, що розташувався в саду, складала усього лише чверть милi вгору по дорозi. Проте далi треба було йти довгою стежкою. Батько Метью Касберта, сором'язливий i тихий, як i його син, – вибрав найвiдлюднiше мiсце, коли будував будинок – поблизу лiсу, але чимдалi вiд iнших людей. Будинок «Зеленi Дахи» був побудований на самому краечку його дiлянки i там залишився до цього часу, ледве помiтний з головноi дороги, уздовж якоi тiснилися усi iншi будинки в Ейвонлi. Мiсiс Рейчел Лiнд вважала, що жити в такому мiсцi взагалi неможливо.

? Тут можна тiльки iснувати, – бурмотiла вона, крокуючи вузькою стежкою, обрамленою кущами дикоi троянди. Це не дивно, Метью i Марiлла обое трохи дивнi, адже живуть так вiдокремлено. Дерева не дуже хороша компанiя, хоча iх там, слава богу, досить. Але я б краще спiлкувалася з людьми. Чесно кажучи, вони обое здаються цiлком задоволеними; але все ж таки, я думаю, вони просто звикли до такого способу життя. Людина до всього звикае, навiть до шибеницi, як говорять iрландцi.

Виголосивши цю промову, мiсiс Рейчел зiйшла iз стежини на заднiй двiр Зелених Дахiв. Дуже зелений, акуратний i чистий, цей двiр з одного боку був оточений великими патрiархальними вербами, а з iншого – тополями у формi пiрамiд. Нi порошинки, нi смiтинки не було на цьому дворi, а мiсiс Рейчел, звичайно, помiтила б iх, якби вони там були. Насправдi, вона вважала, що Марiлла Касберт пiдмiтае двiр так само часто, як i будинок. Можна було iсти прямо iз землi i не боятися за свiй шлунок.

Мiсiс Рейчел ще дверi не зачинила, а вже примiтила все, що було на цьому столi. Там стояли три тарiлки, означае Марiлла чекала ще на когось до чаю разом з Метью; але самi страви були повсякденнi: яблучне повидло i тiльки один пирiг, так що очiкуваний гiсть не був кимось значним. Але як же бiлий комiрець Метью i гнiда кобила? Мiсiс Рейчел вiдчула, як у неi голова йде обертом вiд цiеi незвичайноi таемницi в тихому i абсолютно не загадковому будинку Зеленi Дахи.

? Добрий вечiр, Рейчел, – сказала Марiлла бадьоро. – Сьогоднi прекрасний вечiр, чи не так? Чи не хочете присiсти? Як там ваша сiм'я?

Щось схоже на дружбу (за вiдсутностi iнших визначень), iснувало мiж Mарiллою Касберт i мiсiс Рейчел, незважаючи на iх несхожiсть (а можливо i завдяки iй). Марiлла була високою, худою жiнкою, з незграбною, без всяких вигинiв, фiгурою; темне волосся (з декiлькома сивими пасмами) завжди скручене в жорсткий невеликий вузол, з незмiнними
Страница 2 из 8

двома металевими шпильками, що стирчали з нього. Вона виглядала як жiнка з консервативними поглядами i суворими принципами; але було щось в контурi ii губ, що дозволяло припустити наявнiсть у неi почуття гумору.

? У нас все добре, – сказала мiсiс Рейчел. – Я почала турбуватися за вас, коли побачила, як Метью кудись поiхав сьогоднi. Я подумала, можливо, вiн iде до лiкаря.

Марiлла з розумiнням посмiхнулася. Вона чекала, що мiсiс Рейчел прийде все довiдатися, що вигляд Метью, який проiжджав повз, буде таким нез'ясованим для неi, що тiльки розпалило цiкавiсть сусiдки.

? О, нi, я досить добре себе почуваю, хоча у мене страшенно болiла голова вчора, – вiдповiла вона. – Метью поiхав у Брайт Рiвер. Ми беремо хлопчика з дитячого будинку в Новiй Шотландii, i вiн приiжджае потягом сьогоднi ввечерi.

Якби Марiлла сказала, що Метью поiхав у Брайт Рiвер, щоб зустрiти кенгуру з Австралii – мiсiс Рейчел i то не була б настiльки здивована. Вона просто втратила мову на мить. Було неможливо уявити, щоб Марiлла знущалася з неi, але мiсiс Рейчел була майже упевнена, що це безглуздий жарт.

? Ви це серйозно, Марiлло? – запитала вона, коли голос повернувся до неi.

? Так, звичайно, – сказала Марiлла, неначе брати хлопчикiв з дитячих будинкiв в Новiй Шотландii було звичайною справою для будь-якоi пристойноi ферми в Ейвонлi, а не дивним нововведенням.

Мiсiс Рейчел розгубилася. У думках ii були суцiльнi знаки оклику: Хлопчик! Марiлла i Метью Касберт беруть собi хлопчика! З дитячого будинку! Похвально, свiт з’iхав з глузду! Їi бiльше нiчого не здивуе пiсля цього! Нiчого!

? Та як вам взагалi спала така думка? – запитала вона несхвально. Адже це рiшення було прийняте без консультацii з нею, значить, потрiбно було показати свое невдоволення.

? Ну, ми думали про це деякий час, точнiше, всю зиму, – вiдповiла Марiлла. Мiсiс Спенсер приiжджала до нас перед Рiздвом, i розповiла, що навеснi вона збираеться прийняти у себе в Хоуптонi маленьку дiвчинку з притулку. Їi двоюрiдний брат живе в Хоуптонi, i мiсiс Спенсер вiдвiдувала його i довiдалася все про це. Вiдтодi ми з Метью тiльки i говорили на цю тему. Ми вирiшили, що вiзьмемо хлопчика. Метью вже в лiтах, ти знаеш, йому за шiстдесят i вiн вже не такий енергiйний як колись. І серце його турбуе. А ти знаеш, як важко знайти хороших найманих робiтникiв. Тут можна найняти хiба що безглуздих французьких хлопченят; причому тiльки когось вiзьмеш i чомусь навчиш – вiн втече на консервний завод або в Америку. Спочатку Метью запропонував узяти англiйського хлопчика. Але я сказала нi. З ними може бути все гаразд, я не заперечую, але лондонськi голодранцi не для мене, – сказала я.

Мiсiс Рейчел пишалася тим, що завжди прямо висловлювала свою думку. Вона збиралася зробити це i зараз, оскiльки вже визначилася зi ставленням до цiеi дивовижноi новини.

? Що ж, Марiлло, я просто скажу тобi прямо, що я думаю, – ви робите велику дурiсть i дуже ризикуете. Адже ви навiть не знаете кого берете. Ви запрошуете чужу дитину у свiй дiм, нiчого не знаючи про неi, нi про ii характер, нi про ii батькiв, нi про те, що з неi вийде. Тiльки минулого тижня я прочитала в газетi, як один чоловiк i його дружина iз захiдноi частини острова узяли хлопчика з притулку, так вiн пiдпалив вночi будинок, причому пiдпалив навмисно, Марiлло, i майже спалив iх ущент в iх власних лiжках. А ще знаю про iнший випадок, коли прийомний хлопчик з'iдав усi сирi яйця – вони не могли нiчого поробити з цим. Якби ви запитали моеi поради в цiй справi – чого ви не зробили, Марiлло, – я б сказала, заради бога, навiть не думайте про це. Ось так!

– Ця палка промова, здавалося, не образила, не стривожила Марiллу. Вона продовжувала в'язати.

? Я не заперечую, що частково ти права, Рейчел. Я трохи сумнiвалася в цiй вигадцi. Але Метью дуже хотiв цього. Я поважаю його бажання, тому прийняла це. Так рiдко Метью чогось по-справжньому хоче, що, коли вiн щось хоче, я вiдчуваю, що мiй борг – поступитися. А з приводу ризику – так ризик е у будь-якiй справi. Так само ризикують i сiм'i, коли народжують своiх дiтей – якщо вже на те пiшло – вони теж не завжди зростають хорошими людьми. І потiм, Нова Шотландiя знаходиться поряд з нашим островом. Була б iнша справа, якщо б ми брали хлопчика з Англii або США. А ця дитина не може сильно вiдрiзнятися вiд нас самих.

? Ну, я сподiваюся, що все буде гаразд, – сказала мiсiс Рейчел тоном, що очевидно вказував на ii сильнi сумнiви з цього приводу. – Тiльки не говорiть, що я вас не попереджала, якщо вiн пiдпалить Зеленi Дахи або отруiть колодязь – я чула про такий випадок в Нью-Брансуiк, де прийомна дитина зробила це, i уся сiм'я загинула в страшних муках. Тiльки це була дiвчинка.

? Ну, ми ж не беремо дiвчинку, – сказала Марiлла, неначе отруення колодязiв було чисто жiночою справою i не торкалося хлопчикiв. – Я нiколи не мрiяла узяти дiвчинку на виховання. Цiкаво, навiщо мiсiс Спенсер це робить. Втiм, вона може узяти собi увесь дитячий притулок, якщо така думка спала iй на думку.

Мiсiс Рейчел хотiлося залишитися до приiзду Метью з прийомним хлопчиком. Але помiркувавши, що це займе принаймнi двi години, вона вирiшила пiти до будинку Роберта Белла i розповiсти усi новини. Це, безумовно, буде сенсацiею, а мiсiс Рейчел дуже любила робити сенсацii. Отже, вона пiшла – на велике полегшення Марiлли, яка за останню годину вiдчула, що ii сумнiви i страхи вiдроджуються пiд впливом песимiзму мiсiс Рейчел.

? Отакоi! – вигукнула мiсiс Рейчел, коли вийшла на стежку. – Це дiйсно схоже на сон. Шкода менi цю бiдну дитину. Метью i Марiлла нiчого не знають про дiтей, i вони чекають, що вiн буде мудрiший i розсудливiший за свого власного дiдуся, якщо у нього коли-небудь був дiдусь, що сумнiвно. Здаеться якось дивно думати про дитину в Зелених Дахах – там нiколи не було дiтей. Метью i Марiлла були вже дорослими, коли будувався цей будинок. Якщо вони i були коли-небудь дiтьми, а в це важко повiрити, коли дивишся на них. Я б нi за що не хотiла опинитися на мiсцi цього сироти. Серйозно, менi його шкода!

Так вiд щирого серця сказала мiсiс Рейчел кущам дикоi троянди. Але якщо б вона могла бачити дитину, яка в цей час терпляче чекала на станцii Брайт Рiвер – ii жалiсть була б ще бiльшою.

Роздiл 2. Метью Касберт дивуеться

Метью Касберт i гнiда кобила неспiшним пiдтюпцем проiхали вiсiм миль до Брайт Рiвер. Дорога була чарiвна, вона проходила повз акуратнi будиночки, що чергувалися iз запашними ялицями i долинами, де цвiли дикi сливи. Повiтря було солодким вiд аромату яблуневих садiв i лугiв, зникаючих на горизонтi в багряних спалахах; а маленькi пташки спiвали «Тiнь-тiнь» неначе раз на рiк був лiтнiй день.

Метью отримував задоволення вiд поiздки, за винятком тих моментiв, коли вiн зустрiчав жiнок i йому доводилося кивати iм – на Островi Принца Едуарда ви повиннi кивати усiм зустрiчним, незалежно вiд того, знаете ви iх або нi.

Метью боявся усiх жiнок, окрiм Mарiлли i мiсiс Рейчел; у нього було неприемне вiдчуття, що цi загадковi iстоти таемно смiються над ним. Можливо, вiн був абсолютно правий, вважаючи так, тому що на вигляд вiн був досить дивним – з нескладною фiгурою i довгим сивим волоссям, що спускалося на його сутулi плечi, i пишною, м'якою темною бородою, яку вiн носив вiдколи йому виповнилося двадцять рокiв. Насправдi, вiн i в двадцять виглядав так само, як в шiстдесят, хiба що без сивого волосся.

Коли вiн дiстався Брайт Ривер – потягу не було видно. Вiн подумав, що ще дуже рано, тому
Страница 3 из 8

прив'язав коня у дворi невеликого готелю Брайт Ривер i пiшов до будiвлi станцii. Довга платформа була майже порожньою; единою живою iстотою була дiвчинка, що сидiла на купi черепицi в самому ii кiнцi. Метью, ледве помiтивши, що це дiвчинка, бочком пройшов повз неi якнайшвидше, не дивлячись в ii сторону. Якби вiн подивився туди, вiн навряд чи змiг би не помiтити напружену скутiсть i очiкування в усiй ii фiгурi. Вона сидiла там, чекаючи чогось або когось, а оскiльки сидiти i чекати було единим ii зайняттям, то вона сидiла i чекала з усiх сил.

Метью зiткнувся iз станцiйним доглядачем, який замикав касу, щоб встигнути додому до вечерi, i запитав його, чи скоро прибуде потяг, який за розкладом мае бути о п'ятiй тридцять.

? Цей потяг прибув пiвгодини тому i рушив далi – вiдповiв цей жвавий службовець. – Але там був пасажир, якого висадили для вас – це маленька дiвчинка. Вона сидить онде на черепицi. Я запитав ii, чи не хоче вона пiти до дамськоi кiмнати для очiкування, але вона дуже серйозно повiдомила мене, що вважае за краще залишитися зовнi. Тут бiльше можливостей для уяви – сказала вона. Незвичайна дiвчинка, повинен визнати.

? Я не чекав на дiвчинку, – сказав Метью розгублено. – Я приiхав за хлопчиком. Вiн мае бути тут. Мiсiс Спенсер обiцяла привезти його з Новоi Шотландii.

Станцiйний доглядач присвистнув.

? Думаю, тут якась помилка. – сказав вiн. – Мiсiс Спенсер зiйшла з потягу з цiею дiвчинкою i доручила ii менi, сказавши, що Ви i Ваша сестра узяли ii з дитячого будинку, i скоро за нею приiдете. От i все, що я знаю про це. І я не бачив тут iнших дiтей-сирiт.

? Я не розумiю, – сказав Метью безпорадно, бажаючи, щоб Марiлла була поруч, щоб допомогти йому впоратися з цiею ситуацiею.

? Ну, ви краще запитайте дiвчинку, – сказав станцiйний доглядач недбало. – Я думаю, що вона в змозi сама все пояснити – язик у неi добре пiдвiшений, це точно. Можливо, у них не було таких хлопчикiв, якi вам потрiбнi.

Вiн швидко пiшов, оскiльки був голодним, а шкода, адже Метью треба було зробити те, що було важче для нього, нiж вiдвiдати лева в його лiгвi – пiдiйти до дiвчинки – чужоi дiвчинки – сироти – i запитати у неi, чому вона не хлопчик. Метью застогнав, коли обернувся i пiшов повiльно по платформi прямо до неi.

Вона спостерiгала за ним вiдколи вiн пройшов повз неi, i дивилася на нього зараз. Метью не дивився на неi i не бачив, якою вона була насправдi, але звичайний спостерiгач побачив би дiвчинку рокiв одинадцяти, одягнену в дуже коротку, тiсну, потворну сукню з жовтувато – сiроi напiвшерстяноi тканини. Вона носила вицвiлу коричневу матроську безкозирку, з пiд якоi на спину спадали двi яскраво-рудi коси. Їi обличчя було маленьким, блiдим i худим, з купою веснянок; великим ротом i незрозумiлого кольору очима, вони здавалися то зеленими, то сiрими – залежно вiд освiтлення i настрою.

Усе це побачив би звичайний спостерiгач; а уважнiша людина могла б помiтити, що пiдборiддя ii чiтко виражене i рiшуче; що великi очi повнi натхнення i життерадiсностi; що рот красиво окреслений i виразний; а лоб широкий i досконалий. Коротко кажучи, наш проникливий уважний спостерiгач мiг би дiйти висновку, що дивовижний дух живе в тiлi цiеi бездомноi дiвчинки, якоi сором'язливий Метью Касберт так смiхотворно боявся.

Метью, проте, був позбавлений вiд випробування говорити першим, тому що як тiльки вона зрозумiла, що вiн йде до неi, вона встала, схопивши однiею тонкою смуглявою рукою свiй старий, старомодний саквояж, а iншу вона протягнула йому.

? Я думаю, ви мiстер Метью Касберт iз Зелених Дахiв? – запитала вона приемним, дзвiнким голосом. – Я дуже рада вас бачити. Я почала боятися, що ви не приiдете за мною, i намагалася уявити все, що могло статися, щоб завадити вам. Я вирiшила, що, якщо ви не приiдете за мною, я пiду дорогою до цiеi великоi дикоi вишнi на поворотi, залiзу на неi, i залишуся там на усю нiч. Я б нi трiшечки не боялася, i це було б прекрасно – спати на деревi дикоi вишнi, серед бiлого цвiту у мiсячному свiтлi, як ви думаете? Можна уявити, що живеш в мармуровому палацi, чи не так? І я була абсолютно упевнена, що ви приiдете за мною уранцi, якби ви не приiхали сьогоднi увечерi.

Метью незручно узяв худу маленьку руку – саме тодi вiн i вирiшив, що робити. Вiн не мiг сказати цiй дитинi з сяючими очима, що це помилка; вiн забере ii додому, i нехай Марилла скаже iй. Так або iнакше, вiн не може залишити ii у Брайт Ривер, нехай навiть i сталася помилка. А усi питання i пояснення можуть бути вiдкладенi до iх повернення в Зеленi Дахи.

? Менi шкода, що я запiзнився, – боязко сказав вiн. – Пiдемо. Кiнь у дворi. Дай менi свою сумку.

? О, я сама можу нести ii, – сказала дiвчинка весело. – Вона не важка. Я зберiгаю там усi моi речi, але вона зовсiм не важка. Їi треба нести певним чином – а то ручка вiдпадае, так що краще я сама триматиму ii, тому що знаю, як. Це дуже стара сумка. О, я дуже рада, що ви приiхали, хоча спати на дикiй вишнi теж цiкаво. Нам далеко iхати, правда?

? Мiсiс Спенсер сказала це вiсiм миль. Я рада, тому що люблю iздити. О, так добре, що я житиму з вами, i належатиму вам. Я нiколи не належала нiкому по-справжньому. Але найгiршим був дитячий будинок. Я була там тiльки чотири мiсяцi, але цього вистачило. Я не думаю, що ви коли-небудь були сиротою в дитячому будинку, так що ви не можете зрозумiти, як це. Це гiрше, нiж ви можете собi уявити. Мiсiс Спенсер сказала, що погано так говорити, але я не маю на увазi нiчого поганого. Дуже просто зробити щось нехороше, навiть не знаючи про це, правда? Взагалi, вихователi в дитячому будинку були хорошими. Але там було так мало можливостей для уяви – тiльки про iнших сирiт. Було досить цiкаво уявляти рiзнi речi про них: уявити собi, що, можливо, дiвчинка, яка сидiла поруч, насправдi дочка графа, яка була вкрадена в дитинствi у своiх батькiв злою нянькою, що померла перш, нiж вона змогла сказату правду. Ранiше я не спала ночами i уявляла рiзне, тому що у мене не було часу на це вдень. Думаю, я тому така худа, адже я дуже худа, чи не так? Суцiльнi кiстки. Я люблю уявляти, що я гарненька i пухка, з ямками на лiктях.

І тут супутниця Метью припинила говорити, частково тому, що вона захекалася i частково тому, що вони прийшли до кабрiолета. Нi слова вона не сказала, поки вони не залишили село i не поiхали вниз по крутому невеликому пагорбу. Дорога тут врiзалася так глибоко в м'який грунт, що краi ii, з бахромою з квiтучих гiлок диких вишень i тонких бiлих берiз, пiднiмалися на декiлька футiв над iх головами.

Дiвчинка протягнула руку i вiдламала гiлку дикоi сливи, яка зачепила кабрiолет.

? Хiба це не прекрасно? На що схоже це дерево, що нахилилося над дорогою, все у бiлих мереживах, як ви думаете? – запитала вона.

? Ну, я не знаю, – сказав Метью.

? Звичайно ж, на наречену… Наречену, усю у бiлому, з прекрасною мереживною вуаллю. Я нiколи не бачила наречених, але я можу собi уявити, як вона виглядатиме. Я така негарна, що нiхто нiколи не захоче одружуватися на менi – хiба що iноземний мiсiонер. Я думаю, iноземнi мiсiонери не дуже перебiрливi. Але я сподiваюся, що коли-небудь у мене буде бiла сукня. Це мое найзаповiтнiше бажання. Я просто дуже люблю красивий одяг. І у мене нiколи не було красивоi сукнi, наскiльки я пам’ятаю, але тому е про що мрiяти, правда? Я можу собi уявити як пишно вбрана. Сьогоднi вранцi, коли я вийшла з дитячого будинку, менi було так соромно, тому що я була одягнена в цю жахливу стару сукню з напiвшерстяноi тканини. Розумiете, усi сироти
Страница 4 из 8

повиннi були носити такi сукнi. Один купець з Хоуптона минулоi зими пожертвував триста ярдiв напiвшерстяноi тканини для притулку. Деякi люди говорили, що це тому, що вiн не мiг продати ii, але я швидше повiрю, що це було з милосердя, як ви гадаете? Коли ми сiли на потяг, я вiдчувала, неначе усi, коли дивляться на мене, жалiють мене. Але я просто уявила собi, що я одягнена в найкрасивiшу блакитну шовкову сукню – тому що, якщо вже уявляти, то щось гарне – i великий капелюх з квiтами i пiр'ям, i золотий годинник, i лайковi рукавички, i чоботи. Я вiдразу повеселiшала, i щосили насолоджувалася моею поiздкою на острiв. У мене навiть не було морськоi хвороби на пароплавi. І у мiсiс Спенсер теж, хоча зазвичай iй погано. Вона сказала, що у неi не було часу хворiти, оскiльки вона спостерiгала, щоб я не впала за борт. Вона сказала, що нiколи не бачила таку неспокiйну дитину як я. Але якщо це захистило ii вiд морськоi хвороби, то це ж добре, що я така неспокiйна, правда? І я хотiла побачити все, що тiльки можливо, на цьому пароплавi, тому що я не знаю, чи буде у мене ще така можливiсть. О, скiльки тут квiтучих вишневих дерев. Цей острiв увесь квiтучий. Я вже люблю його, i я така рада, що житиму тут. Я i ранiше чула, що острiв Принца Едуарда найпрекраснiше мiсце у свiтi, i я уявляла собi, що я живу тут, але я нiколи не чекала, що насправдi приiду сюди. Це чудово, коли вашi мрii збуваються, правда? Але цi червонi дороги таки смiшнi. Коли ми сiли на потяг в Шарлоттаунi i минали червонi дороги – я запитала мiсiс Спенсер, чому вони червонi, i вона сказала, що не знае, i щоб я, заради Бога, не ставила iй бiльше нiяких питань. Вона сказала, що я, мабуть, поставила iй вже тисячу питань. Я думаю, вона права, але як же дiзнатися про рiзнi речi, якщо не ставити питання? А чому цi дороги червонi?

? Ну, я не знаю, – сказав Метью.

? Що ж це ще одна з речей про якi менi треба дiзнатися. Хiба це не прекрасно, що iснуюе так багато речей, про якi можна дiзнаватись щось нове? Ось чому я вiдчуваю радiсть вiд життя, адже навколо такий цiкавий свiт. Було б i наполовину не так цiкаво, якщо б ми знали все про все, правда? Тодi не було б нiякоi можливостi для уяви, чи не так? Але я, напевно, надто багато говорю? Менi завжди роблять зауваження, що я занадто балакуча. Може, ви хочете, щоб я помовчала? Якщо так – ви кажiть, i я не базiкатиму. Я можу помовчати, хоча це важко.

Метью, на його власний подив, отримував задоволення вiд ii щебетання. Як бiльшiсть тихих людей, вiн любив базiк, якщо вони були готовi говорити i не чекали вiд нього вiдповiдi. Але вiн нiяк не чекав, що насолоджуватиметься суспiльством маленькоi дiвчинки. Жiнки були не дуже приемнi в спiлкуваннi, але дiвчатка були ще гiршi. Вiн терпiти не мiг, як вони пробиралися бочком повз нього, з боязкими поглядами, неначе чекали, що вiн проковтне iх, якщо вони зважаться сказати хоч слово. Це була звичайна манера поведiнки добре вихованоi дiвчинки з Ейвонлi. Але ця веснянкувата чаклунка була зовсiм iнша, i, хоча йому було досить важко, з його повiльнiстю, слiдкувати за ii думками, вiн зауважив, що йому «здаеться, подобаеться ii базiкання». Тому вiн сказав, як завжди сором’язливо:

? О, ти можеш говорити скiльки хочеш. Я не заперечую.

? Ой, я така рада. Я знаю, що ми з вами потоваришуемо. Це таке полегшення, говорити коли хочеться, i щоб нiхто не вказував, що дiти повиннi мовчати. Менi це говорили мiльйон разiв. І люди смiються надi мною, тому що я використовую вишуканi слова. Але якщо у вас е незвичайнi iдеi, то ви повиннi використати незвичайнi слова, щоб виразити iх, чи не так?»

? Ну, це видаеться розумним, – сказав Метью.

? Мiсiс Спенсер сказала, що на мiй язик мае бути пiдвiшений замок. Але так не вийде. Мiй язик закрiплений тiльки на одному кiнцi. Мiсiс Спенсер сказала, що ваш будинок назвали Зеленi Дахи. Я ii запитувала про це. Вона сказала, що навколо будинку росте багато дерев. Я дуже зрадiла. Адже я так люблю дерева. А iх взагалi не було навколо дитячого будинку, тiльки декiлька бiдних маленьких кущикiв перед входом за бiлою огорожею. Вони самi виглядали як сирiтки, цi бiднi рослини. Менi хотiлося плакати, коли я дивилася на них. Я говорила iм: «О, моi бiднi! Якби ви росли у великому-превеликому лiсi з iншими деревами поруч, а пухнастий мох i дзвiночки росли бiля ваших коренiв, i поруч протiкав струмочок, i пташки спiвали у ваших гiлках, то ви б розрослися, правда? Але ви не можете рости там, де знаходитеся. Я знаю, що ви вiдчуваете, маленькi моi». Менi було шкода залишати iх сьогоднi вранцi. Люди прив'язуються до таких речей, чи не так? А поряд iз Зеленими Дахами е струмок? Я забула запитати мiсiс Спенсер про це.

? Так. Є вiдразу за будинком.

? Чудово! Я завжди мрiяла жити поряд iз струмком. Але нiколи не думала, що моя мрiя збудеться. Мрii не часто збуваються, правда? Але було б непогано, якщо б вони збувалися? Але зараз я почуваю себе майже щасливою. Правда, я не можу почувати себе зовсiм щасливою, тому що – ну, ось якого кольору це, як ви думаете?

Вона перекинула одну з ii довгих блискучих кiс через худе плече i показала Метью. Метью не звик визначати вiдтiнки дамських локонiв, але в цьому випадку не могло бути сумнiвiв.

? Це рудий, чи не так? – сказав вiн.

Дiвчинка опустила косу iз зiтханням, яке, здавалося, виходило з самоi глибини ii серця i виражало усю свiтову скорботу.

? Так, це рудий, – сказала вона покiрливо. – Тепер ви розумiете, чому я не можу бути абсолютно щаслива? І нiхто не змiг би, у кого е руде волосся. Я не заперечую проти iнших речей – веснянок, зелених очей, i того, що я така худа. Я можу уявити, що iх немае, що у мене колiр обличчя, як пелюстки троянди, а очi наче фiолетовi зiрки. Але я не можу собi уявити, що у мене волосся iншого кольору. Я намагаюся. Я думаю про себе: «Тепер мое волосся чорне як вороняче крило. Але весь цей час я знаю, що воно просто руде i це розбивае мое серце. Це мiй довiчний хрест. Я одного разу читала в романi про дiвчину, яка усе життя страждала, але не вiд рудого волосся. Їi волосся було, як чисте золото на алебастровому чоло. Що таке алебастрове чоло? Я нiколи не могла зрозумiти. Ви можете менi пояснити?

? Боюся, що не можу, – сказав Метью, у якого запаморочилася голова. Вiн почував себе, як в дитинствi, коли iнший хлопчик заманив його на каруселi пiд час пiкнiка.

? Ну, тодi це, мабуть, щось хороше, тому що вона була неймовiрна гарна. Ви коли-небудь думали, що повинна вiдчувати людина, яка е неймовiрно гарною?

? Вiдверто кажучи – нi, – зiзнався простодушно Метью.

? А я – так, дуже часто. Чому б ви надали перевагу, якби у вас був вибiр – бути неймовiрно гарнимим, напрочуд розумним або добрим наче янгол»?

? Гм – я точно не знаю.

? Я теж. Я нiяк не можу вирiшити, але це не мае значення, тому що я навряд чи коли-небудь буду такою. І я упевнена, що нiколи не буду доброю наче янгол. Мiсiс Спенсер говорить – … О, мiстер Касберт! О, мiстер Касберт!! О, мiстер Касберт!!!

Це не були слова мiсiс Спенсер; i дiвчинка не вивалилася з воза, i Метью не зробив нiчого дивовижного. Вони просто проiхали поворот i опинилися на «Бульварi».

«Бульвар», так його називали люди в Ньюбрiджi, це дiлянка дороги завдовжки в чотири або п'ять сотень ярдiв, над якою простягнули своi гiлки величезнi яблунi, якi широко розрослись, посадженi багато рокiв тому ексцентричним старим фермером. Над головою був один довгий навiс з бiлоснiжних ароматних квiтiв. Пiд ним повiтря було наповнене фiолетовим сяйвом, а далеко попереду виблискувало небо,
Страница 5 из 8

забарвлене заходом, як вiтражне вiкно в соборi.

Ця краса, здавалося, змусила дiвчинку занiмiти. Вона вiдкинулася на спинку кабрiолета, схрестила своi худенькi руки i захоплено дивилася вгору на бiлу пишнiсть. Навiть коли вони проiхали Бульвар та iхали по довгому схилу Ньюбрiджа, вона продовжувала сидiти нерухомо i мовчати. З не менш захопленим обличчям вона дивилася удалину на захiд сонця, i в ii очах проносилися дивовижнi видiння на цьому фонi, що свiтиться. Через Ньюбрiдж, шумне невелике село, де гавкали собаки, кричали дiти, i цiкавi особи виглядали з вiкон, вони проiхали все ще мовчки. І через три милi дiвчинка не сказала нi слова. Очевидно, вона могла мовчати так само енергiйно, як i говорити.

? Менi здаеться, ти втомилася i зголоднiла – наважився нарештi сказати Метью, припустивши, що це було единою причиною ii мовчання. – Але нам вже залишилося трохи проiхати – всього близько милi.

Дiвчинка глибоко зiтхнула i подивилася на нього мрiйливим поглядом, що неначе повернувся з просторiв Всесвiту.

«Ох, мiстер Касберт»! – прошепотiла вона – «це мiсце, яке ми проiжджали – бiле мiсце – що це було»?

? Ти напевно, маеш на увазi Бульвар – сказав Метью пiсля декiлькох секунд роздуму, – це дiйсно миле мiсце.

? Миле? О, слово «миле» не зовсiм пiдходить для цього мiсця. І прекрасне теж не пiдходить. Швидше чудове – найбiльш доречне. Це мiсце – едине з усiх, якi я бачила у своему життi, яке не можна уявити бiльш дивовижним. Воно викликало радiсть ось тут, – вона приклала руку до грудей. – це викликало навiть бiль, та все ж це був приемний бiль. У Вас коли-небудь був такий бiль, мiстер Касберт?

? Чесно кажучи, я не можу пригадати.

? А у мене багато разiв – завжди, коли я бачу що-небудь справдi красиве. Але не можна називати це прекрасне мiсце Бульваром. Ця назва нiчого не виражае. Треба назвати його – дайте менi подумати – Бiла Дорога Захоплення. Хiба не гарна образна назва? Коли менi не подобаеться назва мiсця або iм'я людини, я завжди придумую нове i завжди iх так називаю. Була одна дiвчинка в дитячому будинку, яку звали Хепзиба Дженкiнс, але я завжди називала ii Розалiею Де Вер. Іншi люди можуть називати це мiсце Бульваром, але я завжди називатиму його Бiлою Дорогою Захоплення. Нам дiйсно залишилося проiхати тiльки милю до будинку? Я рада, i в той же час жалкую. Я жалкую, тому що ця поiздка була така приемна, а я завжди жалкую, коли приемнi речi закiнчуються. Щось приемне може статися i потiм, але Ви нiколи точно не знаете. І так часто вiдбуваеться, що це може бути не зовсiм приемне. Я знаю зi свого досвiду. Але я рада, що ми iдемо додому. Бачте, у мене нiколи не було власного дому, наскiльки я можу пам'ятати. І у мене знову виникае цей приемний бiль, коли я думаю, що iду в дiйсно справжнiй дiм. О, хiба це не прекрасно?

Вони проiхали вершину пагорба. Нижче був ставок, схожий на рiчку, такий довгий i широкий вiн був. Мiст перетинав його посерединi i з моста до того мiсця, де бурштинова гряда дюн вiддiляла ставок вiд темно-синьоi затоки, вода була немов палiтрою багатьох перетiкаючих вiдтiнкiв – вiд напiвпрозорих шафранових i нiжно-зелених до iнших невловимих кольорiв, яким неможливо пiдiбрати назву. Вище мосту ставок був облямований гаями ялин i кленiв, i мерехтiв темною водою в тiнях, що коливалися. Тут i там виднiлася дика слива, що схилилася до води, немов дiвчина у бiлому, яка милуеться власним вiдображенням. З болота зверху водоймища доносився дзвiнкий, сумно – солодкий хор жаб. Маленький сiрий будиночок виглядав з бiлого яблуневого саду на схилi над ставком, i хоча ще не було дуже темно, свiтло горiло в одному з його вiкон.

? Це – ставок Баррi, – сказав Метью.

? Нi, це iм'я менi теж не подобаеться. Я називатиму його, дайте подумати, Озеро Мерехтливих Вод. Так, це правильна назва. Я знаю це завдяки мурашкам. Коли я пiдбираю правильну назву, яка пiдходить точно, у мене бiгають мурашки по шкiрi. У вас що-небудь викликае мурашки?

Метью розмiрковував.

? Напевно, так. У мене завжди бiгають мурашки по шкiрi, коли я бачу потворних бiлих личинок, якi повзають в грядках огiркiв. Я iх терпiти не можу.

? О, я не думаю, що це можна порiвнювати. Чи ви думаете, що можна? Здаеться, не мае нiчого схожого мiж личинками i Озерами Мерехтливих Вод, чи не так? Але чому iншi люди називають цей ставок ставком Баррi?

? Я думаю, тому що мiстер Баррi живе там у своему домi. Садовий Узвiз – так називаеться це мiсце. Якби не було тих великих кущiв позаду нього, ти б побачила Зеленi Дахи. Але ми повиннi проiхати через мiст i кiльцевою дорогою, а це десь з пiвмилi.

? А е у мiстера Баррi маленькi дiвчатка? Ну, не так щоб дуже маленькi – мого вiку?

? У нього е дочка, приблизно одинадцяти рокiв. Їi звуть Дiаною.

? О! – промовила вона з глибоким зiтханням. – Яке прекрасне iм'я!

? Я в цьому не упевнений. Є щось страшенно язичницьке в цьому iменi, як менi здаеться. Я б вiддав перевагу iменi Джейн або Мерi або будь-якому iншому розумному iменi. Але коли Дiана народилася, у них жив учитель, i вони запропонували йому вибрати iм'я, так вiн i назвав ii Дiаною.

? Шкода, що не було такого учителя, коли я народилася. О, ми вже на мосту. Я мiцно закрию очi. Я завжди боюся переiжджати через мости. Я не можу змусити себе не думати, що, можливо, коли ми доiдемо до середини, вiн складеться, як складаний нiж i прищемить нас. Тому я закриваю очi. Але я завжди вiдкриваю iх на серединi. Тому що, якби мiст ДІЙСНО руйнувався, то я хотiла б БАЧИТИ, як вiн руйнуеться. З яким веселим гуркотом вiн це робить! Менi завжди подобався такий гуркiт. Хiба це не здорово, що е стiльки речей у цьому свiтi, якi можна любити? Ми вже проiхали, тепер я озирнуся назад. Добранiч, дороге Озеро Мерехтливих Вод. Я завжди бажаю добранiч речам, якi люблю, як i людям, я думаю, що iм це подобаеться. Ця вода немов посмiхалася менi.

Коли вони проiхали наступний пагорб, за поворотом Метью сказав:

? Ми досить близько вiд будинку. Зеленi Дахи онде.

? О, не кажiть менi, – вона перервала його, затамувавши подих, вхопившись за його пiдведену руку i, закривши очi, щоб не бачити, куди вiн показуе. – Дозвольте менi припустити. Я упевнена, що вгадаю.

Вона розплющила очi i подивилася навкруги. Вони були на вершинi пагорба. Сонце вже сiло, але околицi були все ще виднi в м'якому пiсля заходу сонця свiтлi. На заходi темний церковний шпиль височiв на тлi помаранчевого неба. Нижче була невелика долина, а за нею – м'який похилий схил з акуратними фермами, розкиданими по ньому. Очi дiвчинки перебiгали вiд одного будиночка до iншого, швидко i задумливо. Нарештi вони затрималися на одному з них, злiва вiд дороги, що ледь бiлiв в квiтучих деревах i сутiнках навколишнiх лiсiв. Над ним, в пiвденно-захiднiй сторонi безхмарного неба, сяяла велика кришталево-бiла зiрка, як лiхтар, що вказував шлях самотньому мандрiвнику.

? Ось цей, правда? – сказала вона, вказуючи на будинок.

Метью захоплено вшкварив вiжками по спинi гнiдоi кобили.

? Ти вгадала! Але я думаю, що мiсiс Спенсер описала його, тому ти змогла вгадати.

? Нi, вона не описувала – дiйсно не описувала. Все, що вона сказала, можна сказати i про iншi мiсця. У мене не було уявлення, на що вiн схожий. Але вiдразу ж, як тiльки я побачила його, я вiдчула, що це той самий будинок. О, менi здаеться, неначе я увi снi. Знаете, моя рука мае бути уся в синцях, оскiльки я щипала себе багато разiв сьогоднi. Дуже часто, у мене було жахливе огидне вiдчуття, що це усе вiдбуваеться тiльки в моiх мрiях. Тодi я
Страница 6 из 8

щипала себе, щоб переконатися, що це правда – доки несподiвано не згадала, що навiть, якщо це тiльки сон, я повинна спати i знаходитися у ньому як можна довше; тому я припинила щипати себе. Але це не сон, i ми вже майже вдома.

Із зiтханням захвату вона знову замовкла. Метью тривожно засовався на сидiннi. Вiн був радий, що це Марiлла, а не вiн, повинна сказати цiй бездомнiй дiвчинцi, що будинок, в якому вона так хотiла жити, не буде ii домом. Вони проiхали Лощину Лiндiв, де було вже досить темно, але не настiльки, щоб мiсiс Рейчел не могла помiтити iх зi свого вiкна, i потiм пагорбом i довгiй стежинi загорнули до Зелених Дахiв. На той час, коли вони дiйшли до дому, Метью все бiльше хотiв уникнути вiдкриття сумноi правди, що наближаеться, з почуттям, якого вiн не розумiв.

Це не мало вiдношення до Марiлли, або до нього особисто, або до проблем, якi ця помилка, ймовiрно, викличе, його найбiльше страхало розчарування дитини. Коли вiн думав про те, що захоплення згасне в очах дiвчинки, у нього було неприемне почуття, що вiн збирався допомогти у вбивствi когось, майже таке ж почуття, яке виникало, коли вiн повинен був убити ягня або теля, або будь-яку iншу безневинну маленьку iстоту.

Двiр був досить темним, коли вони в'iхали на нього, i листя тополi тихо шелестiло навкруги.

? Послухайте, як дерева говорять увi снi, – прошепотiла дiвчинка, коли Метью зняв ii з кабрiолета. – Якi хорошi сни вони повиннi бачити!

Потiм, мiцно тримаючи саквояж, який мiстив в собi «усi ii багатства», вона пiшла за ним у будинок.

Роздiл 3. Марiла Касберт дивуеться

Марiла квапливо вийшла до них, коли Метью вiдкрив дверi. Але коли ii погляд впав на дивну маленьку фiгурку в тiснiй, потворнiй сукнi, з довгими рудими косами i радiсно сяючими очима, вона зупинилася в подивi.

? Метью Касберт, хто це? ? вигукнула вона здивовано. ? А де хлопчик?

? Не було нiякого хлопчика, – сказав засмучено Метью. ? Там була тiльки вона.

Вiн кивнув на дiвчинку, згадавши, що навiть не запитав ii iменi.

? Немае хлопчика! Але, мае бути хлопчик, – наполягала Марiла. ? Ми просили мiсiс Спенсер привезти хлопчика.

? Ну, вона цього не зробила. Вона привезла ii. Я запитав станцiйного доглядача. І менi довелося привезти ii додому. Я не мiг залишити ii на станцii, хоч i сталася помилка.

? Ну i справи! – вигукнула Марiла.

Пiд час цього дiалогу дитина мовчала, ii очi перебiгали вiд одного до iншого, усi емоцii вiдображалися на ii обличчi. Несподiвано вона, здавалося, уловила сенс сказаного. Впустивши свiй дорогоцiнний саквояж, вона зробила крок вперед i сплескала руками.

? Ви не хочете брати мене! – вигукнула вона. ? Ви не хочете брати мене, тому що я не хлопчик! Я могла б це передбачати. Нiхто нiколи не хотiв брати мене. Я повинна була знати, що усе це було занадто прекрасно, щоб бути правдою. Менi слiд було знати, що насправдi я нiкому не потрiбна. Ох, що менi робити? Я зараз заплачу!

І вона розридалася. Впавши на стiлець бiля столу, вона склала руки, уткнулася в них обличчяч i розплакалася. Марiла i Метью розгублено переглянулися через пiч. Жоден з них не знав, що сказати або зробити. Нарештi Марiла нерiшуче зробила крок до неi.

? Ну, ну, не потрiбно так плакати.

? Нi, потрiбно! ? Дiвчинка швидко пiдняла голову, показуючи заплакане обличчя i тремтячi губи. «Ви б плакали теж, якщо б були сиротою i приiхали в мiсце, де, як ви думали, буде ваш дiм, i виявили, що вас не хочуть брати, тому що ви не хлопчик. Ох, це найтрагiчнiша рiч, яка коли-небудь зi мною траплялася!

Щось подiбне до слабкоi посмiшки, що заiржавiла вiд тривалоi бездiяльностi, пом'якшило похмурий вираз обличчя Марiли.

? Ну, не плач бiльше. Ми не збираемося виставляти тебе на вулицю проти ночi. Тобi доведеться залишитися тут, поки ми не з'ясуемо, в чому справа. Як тебе звуть?

Дiвчинка завагалася на мить.

? Можете називати мене Корделiя? – запитала вона благально.

? Корделiя? Це твое iм'я?

? Нi-i-i, це не зовсiм мое iм'я, але я б iз задоволенням називалася Корделiею. Це таке шикарне iм'я.

? Я не розумiю, що конкретно ти маеш на увазi. Якщо Корделiя не твое iм'я, то як тебе звуть?

? Енн Ширлi, – неохоче сказала власниця цього iменi, – але, будь ласка, називайте мене Корделiя. Адже не мае значення, як мене звуть, якщо я залишуся у вас ненадовго, правда? І Енн – це таке неромантичне iм'я.

? Романтичне – неромантичне – це нiсенiтниця! ? сказала строго Марiла. ? Енн – дуже хороше, звичайне, розумне iм'я. Тобi не треба соромитися його.

? О, я не соромлюся його, ? пояснила Енн, ? тiльки Корделiя менi здаеться краще, я завжди хотiла, щоб мене звали Корделiя, принаймнi, останнiми роками. Коли я була молодша, я хотiла бути Джеральдиною, але Корделiя менi подобаеться бiльше. Але якщо ви називатимете мене Енн, будь ласка, говорiть Енн, а не Енi.

? Яка рiзниця, так або по-iншому? запитала Марiла з тiею ж iронiчною посмiшкою, беручись за чайник.

? О, велика рiзниця. Енн звучить набагато приемнiше. Коли ви чуете, як iм'я вимовляеться, хiба ви не бачите його в думцi, начебто воно було надрукованим? Енi виглядае жахливо, але Енн набагато значнiше. Якщо ви називатимете мене тiльки Енн, а не Енi, я постараюся примиритися з тим, що мене не звуть Корделiею.

? Дуже добре. Тодi, Енн, а не Енi, ти можеш розповiсти нам, як сталася ця помилка? Ми посилали мiсiс Спенсер за хлопчиком. Чи в дитячому будинку не було хлопчикiв?

? О, там iх було навiть надто багато. Але мiсiс Спенсер виразно сказала, що ви хотiли дiвчинку рокiв одинадцяти. І завiдувачка сказала, що я пiдiйду. Ви не знаете, з яким захватом я прийняла цю новину. Я не могла спати всю нiч вiд радостi. О! – додала вона докiрливо, звертаючись до Метью, – чому ви не сказали менi на станцii, що не хочете мене, i не залишили мене там? Якби я не побачила Бiлу Дорогу Захоплення i Озеро Мерехтливих Вод – менi не було б зараз так важко.

? Що за мiсця вона мае на увазi? – вимогливо запитала Марiла у Метью.

? Вона просто згадуе нашу розмову в дорозi, – сказав Метью поспiшно. ? Я пiду займуся конем, Марiло. Приготуй чай до мого повернення.

? Хiба мiсiс Спенсер бiльше нiкого не везла, окрiм тебе? – продовжила запитувати Марiла, коли Метью вийшов.

? Вона узяла Лiлi Джонс для себе. Лiлi всього п'ять рокiв, i вона дуже красива, у неi каштанове волосся. Якби я була дуже красивою, i у мене було б каштанове волосся – ви б узяли мене?

? Нi, ми хотiли узяти хлопчика, щоб вiн допомагав Метью на фермi. Вiд дiвчинки нам немае нiякоi користi. Знiми капелюх. Я покладу його i твою сумку на столi в коридорi.

Енн покiрно зняла капелюх. Метью повернувся у будинок, i вони сiли вечеряти. Але Енн не могла iсти. Марно вона щипала хлiб з олiею i клювала яблучне повидло з маленькоi скляноi вази бiля ii тарiлки. Вона нiяк не просунулася в цiй справi.

? Ти нiчого не iси, – рiзко сказала Маррiла, роздивляючи ii, неначе це було серйозним недолiком.

Енн зiтхнула. ? Я не можу. Я в глибокому вiдчаi. Чи можете ви iсти, коли знаходитеся в глибокому вiдчаi?

? Я нiколи не була в глибокому вiдчаi, тому не можу сказати, ? вiдповiла Марiла.

? Нiколи не були? Ну, хоч би пробували коли-небудь уявити, що ви в глибокому вiдчаi?

? Нi, не пробувала.

? Тодi я не думаю, що ви можете зрозумiти, що це таке. Це правда дуже неприемне почуття. Коли намагаешся iсти – але шматок не лiзе в горло, i ви нiчого не можете ковтати, навiть якщо це цукерки. Я один раз iла шоколадну цукерку два роки тому, i це було просто чудово. Менi часто снилося вiдтодi, що у мене багато шоколадних цукерок, але я
Страница 7 из 8

завжди прокидаюся, як тiльки збираюся з'iсти iх. Я сподiваюся, ви не образитеся, що я не можу iсти. Все дуже смачно, але я все одно не можу нiчого з'iсти.

? Я думаю, що вона втомилася, ? сказав Метью, який мовчав вiдколи повернувся зi стайнi. ? Краще уклади ii в лiжко, Марiло.

Марiла якраз думала про те, де влаштувати Енн на нiч. Вона пiдготувала кушетку в комiрцi бiля кухнi для бажаного i очiкуваного хлопчика. Але, хоча комiрка ця була охайною i чистою, схоже, вона не зовсiм пiдходила для того, щоб покласти спати там дiвчинку. І кiмната для гостей теж не пiдходила для цiеi бездомноi iстоти, так що залишалася тiльки схiдна кiмната на даху. Маррiла запалила свiчку i велiла Енн йти за нею, що та i зробила, забравши свiй капелюх i саквояж зi столу в коридорi. Коридор був лякаюче чистим; а маленька кiмната, в якiй вони незабаром опинилися, – здавалася ще чистiшою.

Марiла встановила свiчку на трикутний столик на трьох нiжках, i розстелила лiжко.

? Я думаю, у тебе е нiчна сорочка? ? запитала вона.

Енн кивнула.

? Так, у мене е двi – вихователька в дитячому будинку пошила iх для мене. Вони дуже маленькi. У дитячому будинку завжди всього бракуе, так що речi завжди малуватi – принаймнi, в такому бiдному дитячому будинку, як наш. Я ненавиджу маленькi нiчнi сорочки. Але можна спати в них також добре, як i в прекрасних довгих нiчних сорочках, з воланами навколо шиi. Хоч це е розрадою.

? Ну, роздягайся швидше i лягай спати. Я повернуся за декiлька хвилин, щоб погасити свiчку. Я не можу довiрити тобi ii погасити, а то ще влаштуеш пожежу.

Коли Марiла пiшла, Енн тужливо оглядiлася навкруги. Вибiленi стiни були такими хворобливо голими, що дивлячись на них, вона думала, що вони самi повиннi страждати вiд власноi голизни. Пол був теж голим, хоча в серединi його лежав круглий плетений килимок. Таких килимкiв Енн нiколи не бачила ранiше. В одному кутку стояло лiжко, високе i старомодне з чотирма темними стовпчиками. У iншому кутку був вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою подушечкою для шпильок з червоного оксамиту, досить щiльноi для найгострiших шпильок.

Над ним висiло маленьке, шiсть на вiсiм дюймiв, дзеркало. Мiж столиком i лiжком знаходилося вiкно, з бiлоснiжною муслiновою фiранкою згори, а навпроти нього стояв умивальник. Уся кiмната була такою суворою, що не описати словами, i ця холоднiсть пробрала Енн до мозку кiсток. З риданням вона поспiшно зняла свiй одяг, надiла тiсну нiчну сорочку i стрибнула в лiжко, де зарилася обличчям у подушку i натягнула ковдру на голову. Коли Марiла прийшла за свiчкою, лише незначнi предмети одягу, розкиданого по пiдлозi, i зiм'яте лiжко були единими ознаками чиеi-небудь присутностi в кiмнатi.

Вона неквапом узяла одяг Енн, склала його акуратно на манiрний жовтий стiлець, а потiм, узявши свiчку, пiдiйшла до лiжка.

? Добранiч, ? сказала вона, трохи незграбно, але доброзичливо.

Блiде обличчя i великi очi несподiвано з'явилися над ковдрою.

? Як ви можете бажати менi добранiч, коли знаете, що це буде найгiрша нiч в моему життi? докiрливо сказала Енн.

Потiм вона знову пiрнула пiд ковдру.

Марiла повiльно пiшла на кухню i почала мити посуд, що залишився пiсля вечерi. Метью палив, що було вiрною ознакою його знiяковiння. Вiн рiдко палив, тому що Маррiла була проти цiеi його шкiдливоi звички. Але iнодi йому хотiлося покурити i Маррiла закривала на це очi, розумiючи, що час вiд часу чоловiк повинен мати деяку свободу.

? Ну i справи! ? гнiвно сказала вона. ? Ось що вiдбуваеться, коли просиш про щось iнших замiсть того, щоб зробити самому. Родичi Рiчарда Спенсера щось наплутали з нашим проханням. Один з нас повинен буде поiхати завтра до мiсiс Спенсер. Цю дiвчинку треба вiдправити назад в дитячий будинок.

? Так, я теж так думаю, ? сказав Метью неохоче.

? Ти так думаеш?! Хiба ти не упевнений в цьому?

? Ну, вона дiйсно мила дитина, Марiло. Трохи жалко вiдправляти ii назад, коли вона так хоче залишитися тут.

? Метью Касберт, ти ж не хочеш сказати, що ми повиннi залишити ii у себе?!

Подив Марiлли не мiг би бути бiльшим, навiть якщо б Метью висловив бажання стояти на головi.

? Ну, тепер, нi, я вважаю, точно нi ? запинався Метью, загнаний в кут цим питанням. ? Я вважаю, – навряд чи хтось може вiд нас чекати, що ми залишимо ii.

? Звичайно, нi. Що за користь нам буде вiд неi?

? Може, iй буде користь вiд нас, ? сказав Метью несподiвано.

? Метью Касберт, я вважаю, що ця дитина зачарувала тебе! Я ясно бачу, що ти хочеш залишити ii.

? Ну, вона дiйсно кумедна, ? наполягав Метью. ? Ти б чула, що вона говорила, коли ми iхали iз станцii.

? О, вона може базiкати без угаву. Я вiдразу це побачила. Це не свiдчить, проте, на ii користь. Я не люблю дiтей, якi так багато говорять. Я не хочу брати дiвчинку з дитячого будинку, але навiть, якщо б хотiла – я б не вибрала ii. Я чогось не розумiю в нiй. Нi, треба вiдправити ii назад.

? Я мiг би найняти французького хлопчика, щоб допомагав менi, ? сказав Метью, ? а вона буде компаньйонкою для тебе.

? Менi не потрiбна компаньйонка, ? сказала Марiла. ? І я не збираюся залишати ii.

? Ну, добре, як скажеш, Маррiло, ? сказав Метью, пiднiмаючись i вiдкладаючи трубку. ? Я йду спати.

Метью пiшов. Спати пiшла i Марiла пiсля того, як вимила посуд, рiшуче насупивши брови. А зверху, у кiмнатi на даху, одинока дитина, що потребуе ласки та любовi, плакала увi снi.

Роздiл 4. Ранок в Зелених дахах

Вже розвиднiлось, коли Енн прокинулася i сiла в лiжку, збентежено дивлячись у вiкно, через яке лився потiк веселого сонячного свiтла, i було видно, як щось бiле i пухнасте парило в яскраво-блакитному небi.

У першу мить вона не могла згадати, де знаходиться. Спочатку вона вiдчувала себе чудово, неначе сталося щось дуже приемне; а потiм прийшов жахливий спогад – вона в Зелених дахах, i ii не хочуть брати, тому що вона не хлопчик!

Але був ранок, а за вiкном квiтнула вишня. Енн вистрибнула з лiжка i пiдбiгла до вiкна. Вона штовхнула стулку – вона пiддалася iз скрипом, неначе не вiдкривалася дуже довго, що, втiм, так i було; вона застрягла так мiцно, що треба було докласти зусилля, щоб вiдкрити ii.

Енн впала на колiна, вдивляючись в червневий ранок, очi ii блищали вiд захвату. О, хiба тут не красиво? Хiба це не прекрасне мiсце? Нехай навiть вона не залишиться тут – вона уявить, що залишиться. Тут е можливiсть помрiяти.

Велика вишня росла за вiкном, так близько, що гiлки ii торкалися будинку, i вона була так щiльно усипана квiтами, що навiть листя не було видно. З обох бокiв вiд будинку був великий фруктовий сад, де росли i яблунi i вишневi дерева, все в квiтах; а трава пiд ними була усипана кульбабами. У саду на схилi рiс бузок, увесь в гронах фiолетових квiточок, i iх запаморочливо солодкий аромат доносився з уранiшнiм вiтром з вiкна.

За садом виднiлося зелене поле, покрите пишною конюшиною. Воно тягнулося до долини, де бiг струмок i безлiч бiлих берiз безтурботно росло в пiдлiску, що наводить на думку про чудовий вiдпочинок серед папоротей, мохiв i лiсових рослин. За долиною був пагорб, зелений i пухнастий вiд ялин i ялиць; а далi виднiвся просвiт, в який виглядав сiрий дах будиночка, який Енн ранiше помiтила на iншiй сторонi Озера Мерехтливих Вод.

Лiворуч були великi комори i за ними сходили вниз до iгристого синього виблискуючого моря зеленi поля.

Очi Енн, чутливi до усього прекрасного, затрималися на цiй красi, жадiбно вбираючи все, що було перед нею. Вона бачила багато неприемних мiсць у своему життi, бiдолаха. Але це прекрасне
Страница 8 из 8

мiсце перевершувало найсмiливiшi ii мрii.

Вона стояла навколiшки, забувши про все, окрiм чарiвностi, що оточувала ii, поки не вiдчула чиюсь руку на своему плечi. Марiлла перервала ii мрiяння.

? Час одягнутися, ? коротко сказала вона.

Марiлла дiйсно не знала, як розмовляти з дитиною, i незручне iй самiй незнання робило ii строгою i рiшучою проти ii волi.

Енн встала i глибоко зiтхнула.

? О, хiба це не чудово? сказала вона, вказуючи рукою на дивовижну картину за вiкном.

? Це велике дерево, ? сказала Марiлла,? i воно красиво цвiте, але дае поганi плоди – маленькi i червивi.

? О, я маю на увазi не лише дерево; звичайно, воно прекрасне – чарiвно прекрасне – воно цвiте так, нiби це найважливiше зайняття на свiтi – але я мала на увазi все: i сад, i дерева, i струмок,i лiс, – весь цей прекрасний свiт. Ви не вiдчуваете в такий ранок, що любите весь свiт? І я можу почути, як струмок смiеться неподалiк. Ви коли-небудь помiчали, що струмки дуже веселi iстоти? Вони завжди смiються. Навiть у зимовий час я чула iх смiх пiд льодом. Я така рада, що в Зелених дахах е струмок. Можливо, ви думаете, що це не мае значення для мене, раз ви не збираетеся залишати мене, але це не так. Я завжди згадуватиму, що е струмок бiля Зелених дахiв, навiть якщо нiколи не побачу його знову. Якби тут не було струмка, мене б переслiдувало неприемне почуття, що вiн там мае бути. Я не в повному вiдчаi сьогоднi вранцi. Я нiколи не зневiряюся вранцi. Хiба це не прекрасно, що е ранок? Але менi дуже сумно. Я просто уявляла, що ви дiйсно хотiли саме мене i я залишуся тут назавжди. Було великою розрадою це уявляти. Але найгiрше, що приходить час, коли треба зупинитися у своiх мрiях i це найболючiше.

? Ти б краще одягнулася, спустилася сходами, i припинила мрiяти, ? сказала Марiлла, як тiльки змогла вставити слово. ? Снiданок чекае. Вмивайся i розчеши волосся. Залиш вiкно вiдкритим i застели свое лiжко. І швидше.

Енн, очевидно, могла бути швидкою, коли необхiдно, тому вона спустилася по сходах через десять хвилин, акуратно одягнена, з причесаним i заплетеним волоссям i умитим обличчям, при цьому душу ii наповнювала приемна свiдомiсть, що вона виконала усi вимоги Марiлли. Єдине, що вона забула – це застелити лiжко.

? Я доволi голодна сьогоднi вранцi, – оголосила вона, як тiльки прослизнула на стiлець, приготований для неi Марiллою. ? Свiт не здаеться такою жахливою пустелею, як це було минулоi ночi. Я така рада, що сьогоднi сонячний ранок. Але я люблю i дощовитi ранки теж. Будь-який ранок цiкавий по своему, правда? Ви не знаете, що станеться через день, i тому так багато можливостей для уяви. Але я рада, що сьогоднi ранок не дощовий, тому що легше бути веселим i не сумувати в сонячний день. Я вiдчуваю, що менi сьогоднi багато належить перенести. Добре читати про чужi прикрощi i представляти, що ти можеш героiчно iх здолати, але це не так приемно, коли трапляеться насправдi, чи не так?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=14787255&lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.