Камінь посеред саду читать онлайн - Володимир Лис

Камiнь посеред саду

Володимир Савович Лис

Жив собi звичайний чоловiк, до мiри успiшний, до мiри щасливий… Але в життi, мабуть, кожного настае мить, коли розумiеш, що все летить шкереберть. І те, що здавалося мiцним i справжнiм, виявляеться марнотою – робота, родина, кохання… Та годi – чи кохав ти взагалi по-справжньому?! Що це? Криза середнього вiку? Поклик власноi душi, яку ти давно занедбав? У життi Андрiя Трояна настав саме такий момент. Коли треба вирiшити, хто ти, де ти й куди йдеш… Можна довго заплющувати очi та робити вигляд, нiби нiчого особливого не вiдбуваеться. А можна нарештi наважитися й пiдняти таемничий камiнь iз саду своеi душi. Чи вийде це в Андрiя? А у вас?..

Володимир Лис

Камiнь посеред саду

© Лис В. С., 2015

© Shutterstock.com / andreiuc88, обкладинка, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

* * *

Епiлог

Туман виповзав iз саду, схожий на шкiру брудного сiрого кошлатого звiра. Ізсередини цього звiра лунало розпачливе жiноче голосiння.

«До цього не можна звикнути», – подумав слiдчий районноi прокуратури Вiктор Верещук.

Вiн стукнув дверцятами машини i пiшов у сад, назустрiч голосiнню. Пiд ногами зашурхотiло опале листя. Верещуковi здавалося: з-пiд нього виповзе i вжалить змiя.

Пiвгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищi Ясенiвка загинув чоловiк, щойно про це повiдомив мiсцевий дiльничний мiлiцiонер. Про присутнiсть слiдчого прокуратури просив директор тамтешнього комбiкормового заводу, де працював загиблий.

– Як вiн загинув? – спитав тодi Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвiддiл мiлiцii, що Верещук i зробив.

– Дiльничний каже, що того чоловiка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав iхати у Ясенiвку.

– Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?

– Не знаю, – вiдповiв оперативник з райвiддiлу. – Каже: в саду там лежав якийсь камiнь – i ним начебто прибили того чоловiка.

– Гаразд, виiжджаемо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?

– Заберемо, – пообiцяли на тому кiнцi дроту.

Тепер iхня група йшла крiзь туман. Назустрiч виступали, наче вартовi, може, саду, часу чи простору, невiдомо чого – безлистi дерева. Голосiння наближалося, робилося схожим на звук единоi пронизливоi струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жiнка з пасмами мiсцями сивого волосся перестала плакати, тiльки ii плечi здригалися, а очi, якими глянула на Верещука, випромiнювали страшний, аж не людський бiль.

Мертвий лежав на землi. То був чоловiк рокiв тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-пiд якоi висвiтилася картата сорочка. І куртка, i сорочка були замазанi кров’ю, видно було, що груди чоловiка здеформованi вiд якогось страшного удару. «Справдi, наче каменем», – подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дiльничного прибулi довiдалися про суть трагедii. Загиблий – Андрiй Троян – iнженер мiсцевого комбiкормового заводу – пiшов у сад i довго не повертався.

– Ой, не вертаеться, все й не вертаеться, – озвалася розпатлана заплакана жiнка. – Я думаю, де вiн, куди пiшов, вийшла, кличу – не озиваеться. Щось менi як пiдказало. Пiшла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

– Вiн тут мав з кимось зустрiтися? – спитав Верещук.

– Не знаю. Вiн менi не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не мiг вiн його отако пiдняти i… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарештi Верещук побачив i сам камiнь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи бiльше, напiвкруглий, з кiлькома стесаними кутами.

– Звiдки цей камiнь у саду? – спитав Верещук.

– Та ще мiй покiйний батько привiз його звiдкись iз кар’еру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жiнка схлипнула, тильним боком долонi витерла очi. Туман у саду начеб порiдшав, зате вiйнув сирий, пронизливий вiтер.

– З ким тут мiг зустрiчатися ваш син? – поцiкавився оперативник з райвiддiлу.

– Хiба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зi знайомим якимсь, може, iз сусiдом, чи хтось приiхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

І вона знову заголосила.

– Заспокойтеся, будь ласка, – якомога лагiднiше сказав до неi Верещук. – Я розумiю, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслiдуемо – це я вам обiцяю.

Частина перша. Андрiй Троян. Анфас

1

Дорогою на роботу я спиняюся бiля газетного кiоску. У тьмяному склi бачу свое обличчя – не худе, рiвномiрно пропорцiйне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собi цiлком благополучний джентльмен зростом сто сiмдесят п’ять сантиметрiв i вагою сiмдесят сiм кiлограмiв – майже iдеальнi пропорцii. А душа? Але в душу нiхто не зазирне, окрiм мене самого. То тiльки я готувався до сьогоднiшнього дня, лише для мене вiн важив так багато. Бо знав: Магда неодмiнно не забуде, вона пам’ятала все, що стосуеться даних мною слiв чи слiв, даних менi.

Сьогоднi я намагався пiднятися ранiше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яечню i годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогоднi моя люба дружинонька встала ранiше. Я не змiг нiчим догодити. Але й Магда жодним словом не дорiкнула, не згадала, який сьогоднi день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немае. Зате з кухнi долинають дратiвливо-божественнi запахи – Магда робить грiнки. Бiфштекси, грiнки i кава. Ум-м!

Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглi руки, ковзаю по вирiзу халата, вiтаюсь, цiлую Магдi руку вище лiктя, хочу сказати: «Який це у лiсi вовк здох?», але нiчого не кажу. Бо iнакше Магда нагадае про сьогоднiшнiй день.

І ранок перетворюеться на тортури: я чекаю Магдиного нагадування – коли голюся, вмиваюся, снiдаю. Але дружина мовчить. Згадую замiтку з газети про чергового екстрасенса, смiючись, розповiдаю. Магда мовчить, посмiхаеться. Погоджуеться, що тепер пишуть багато цiкавого i багато дурниць. Нарештi я виходжу з дому, нарештi вiльний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам’ятаю я.

Я йду вулицею, i чим ближче до нашого заводу, тим повiльнiшими стають моi кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Нi, мушу. Все мае статися само собою. Намагаюся заспокоiтись, але з того нiчого не виходить. Нехай. Раптом сьогоднi станеться диво? Бувають же дива й на цьому грiшному свiтi, зрiдка, але бувають.

Так я думаю, пiдходячи вже до прохiдноi. Чому я сьогоднi йшов пiшки? Боявся, що iнакше мiй шлях буде коротким? Я вливаюся в потiк людей, якi щойно зiйшли з маршруток, автобусiв i тролейбусiв, киваю знайомим i благаю долю, аби не зустрiти зараз нiкого з нашого конструкторського бюро. Чомусь менi здаеться, що вони – i Люська, i Олена, i Вадик, навiть Комаров – вiдразу вiдчули б, що коiться в мене на душi. Недарма ж ми вже п’ять рокiв працюемо разом. Якщо по правдi, менi добре з ними працювати, я швидко зiйшовся i з маленьким колективчиком нашого сектора, i з рештою, навiть тим же Комаровим, характером в’iдливим i кусючим, як справжнiй комар.

Утiм, про вовка промовка, а Комар – тут як тут. Простягае свое могутне лапище, посмiхаеться привiтно. Вiн завжди посмiхаеться привiтно, навiть, коли вибовкуе якусь капость.

– Привiт, старий.

– Привiт.

Намагаюся вiдповiдати якомога безжурнiше. Але мiй фокус не

проходить.

Чiпке Комарове око б’е точно в цiль, витягае гачком ту iнформацiю, яка йому потрiбна.

– Щось у тебе кислий вигляд сьогоднi. Не виспався, чи що? А може, з дружиною посварився? Ох, цi дружини, якi не розумiють нашого брата, гнилого iнтелiгента.

Ми показуемо вахтеровi перепустки, йдемо заводською територiею до нашого корпусу, i я вiдчуваю, що менi навiть приемна балаканина мого попутника. Хай вибалакуеться, хай говорить, аби помовчати менi. Я сьогоднi взагалi маю нехiть до слова.

– Плюнь i розiтри, – каже тим часом Комар-Комаров. – Якщо будеш усе близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще – потрiбна якась розрядка. У тебе е розрядка?

– Яка розрядка? – намагаюся збагнути.

– Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

– Та дечим потроху цiкавлюся.

– Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мiй, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навiть краще. Посварився з жiнкою – на футболi душу вiдвiв. Теща насолила: на полюваннi – бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаешся – як огiрочок. У дружини теж пазурцi сховалися. Крiм того, розлука, хай i короткочасна, облагороджуе сiмейне життя. Не чув про таку теорiю? Гаразд, якось детальнiше розкажу.

Ми вже прийшли. Рухаемося довгим коридором, де безлiч дверей, а за ними – працiвники рiзних управлiнських вiддiлiв. Пiдiймаемося схiдцями на другий поверх, де наше КБ.

– Чого ти летиш, як на пожежу? – дорiкаю, бо Комаров надто пружно долае схiдцi.

– Коли пiднiмаешся кудись, дихай рiвномiрно, – радить вiн. – Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мiй, робити з користю.

Наш коридор тоне у пiвтемрявi, i Комаров вмикае свiтло. Тепер i стiни, i вiн сам набувають синюватого вiдтiнку. Наче в якомусь фантастичному фiльмi, де героi теж рухались отак-от довгим коридором у примарному вiдблиску корабельних свiтильникiв.

Комаров навiть трохи схожий на героя того фiльму – дужий, широкоплечий. Йде своею ведмедячою ходою, певний у собi й усiляких вигаданих ним теорiях. А я, чому я не певен у собi?

Сусiднi з нашим сектором дверi вiдчиненi. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирае русява голiвка бiблiотекарки Тонi.

– Хлопчики, – гукае вона. – Нову лiтературу одержали. Заходьте, подивитесь.

– Зайдемо? – питае Комар.

Заходимо. Довго й нудно передивляемося технiчну лiтературу, яку розсортовуе Тоня. Комаров залицяеться, вони жартують, я хочу щось i собi, на лихо, нiщо не лiзе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запiзнювалися. Стрiлки показують за п’ять дев’яту. Пiдношу до вуха – нi, цокае.

– Скiльки на твоiх? – питаю Комарова.

– За п’ять дев’ята, – каже вiн. – Зараз пiдемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цiкаву книженцiю.

Отже, минуло всього десять хвилин, як ми зайшли до бiблiотеки. Я пробiгаю очима по стелажах, далi переводжу погляд на стiл, де стоять ящики з формулярами, зауважую маленьку чорну сумочку, з якоi виглядае квадратне, трохи надщерблене дзеркальце, стосик чистого паперу, довгу кулькову ручку бiля нього, збоку ще один аркуш зi словами «Доброго дня, Владиславе Аркадiйовичу!», напевне, Тоня почала писати комусь листа. На краю стола помiчаю напiвстерту чорнильну пляму. На цьому стiл закiнчуеться. Цiкаво, скiльки часу я витратив на цей огляд? Ого, майже цiлих п’ять хвилин. Невже справдi менi було так важко зосередитися? Нi, я помилився, то не велика стрiлка, а всього лиш секундна була над цифрою дванадцять. Ось вона вже оббiгла половину циферблата.

«До бiса, – кажу я собi подумки, пiдводячись. – Можна перехитрити самого себе, але час – дзуськи».

Вiд цього вiдкриття менi раптом не знати чого легшае на душi, хоч, певно, його робили до мене мiльйони людей. Виходжу в коридор ще впевненiшим, нiж був чверть години тому. Та певностi цiеi вистачае лише на шлях до наших дверей – чотири рiвномiрних кроки. Я берусь за дверну ручку, а iз сусiднiх виходить, весело висвистуючи, Комаров. Бачите, вiн знайшов цiкаву книженцiю. Цiкаво, а самого себе вiн коли-небудь знаходив? Менi раптом схотiлося запитати його про це, що я й зробив уже за порогом нашоi кiмнати.

– Знаходять те, що гублять, – повчально сказав Комаров. – А що не гублять, то не знаходять, правду кажу, мала?

Останне вже стосуеться нашоi секторськоi красунi Люсi. Вона гарненька, але бездарна. Проте ця обставина нiскiльки ii не засмучуе, хоч усiм нам доводиться потроху за неi працювати. Бо як вiдмовиш, коли на тебе дивляться благально такi чистi блакитнi очi, коли винувата усмiшка така промовиста… Але Люся не любить, коли ii називають «малою». Вона вважае себе страшенно дорослою i самостiйною. Ця думка мирно вживаеться з частим прохальним поглядом. Той погляд до всього ще й безжурний.

Сьогоднi я вперше позаздрив Люсi, як пiвгодини тому Комарову. Проте Магда вважае мене теж бездарним. Бездарним в умiннi жити на цьому свiтi, у вмiннi любити це життя, вiдчувати смак до нього, вiдчувати повнокровнiсть… «А що, як я справдi не опанував цього мистецтва?» – раптом зринае думка, що змушуе мене здригнутися. Якщо це справдi так, як каже Магда, то кепськi моi справи. Тодi мене не врятуе нiяка квартира, навiть якщо трапиться диво i Кавунiн захоче щось для мене зробити, тобто зробить те, чого я сьогоднi маю в нього попросити. А я таки маю i гаяти дарма час не в моiх iнтересах.

З цим усвiдомленням я й устаю з-за столу. Це перший сьогоднiшнiй вчинок, продиктований внутрiшньою необхiднiстю.

– Ти в буфет? То вiзьми менi цигарок, якщо е, – каже Вадик, – i пачку печива, будь ласка. Будь-якого.

Я мовчки беру грошi. Киваю. Йду. Виходжу. Признатися, куди йду насправдi, сили не стачило. Тому що за моiми словами постали б запитання, особливо в жiноцтва.

До кабiнету Кавунiна, нашого начальника КБ, дванадцять крокiв.

2

Кабiнет нашого шефа всуцiль завалений паперами, рулонами ватману, стiну пiдпирають креслярськi дошки, коло дверей примостилася блискуча залiзна рейка. Його самого, маленького вусатого товстуна, здаеться, не видно з-за того безладу. Але менi вiдомо, що то не безлад. Якщо спитати, вiн вiдразу пояснить, навiщо кожен з цих предметiв у його кабiнетi, як пояснював недавно якiйсь черговiй комiсii. І комiсiя повiрила – все це вкрай необхiдне для роботи, навiть рейка незабаром пiде в дiло, хоч вона лишилася стояти на своему постiйному мiсцi, як i рiк тому.

Михайло Петрович радо пiдводиться менi назустрiч. Вiн взагалi всiм радiе. Здаеться, що немае такоi людини, якiй би вiн не зрадiв, не попросив подiлитися якоюсь iдеею, думкою, або не виклав свою. Вiн чекае наших iдей, як спраглий краплi води, i хлопцi часом навiть вдаються до кепкування – йдуть до шефа iз наперед заготовленими помилковими чи й одверто фальшивими iдеями. Та шеф уперто не помiчае цього, вiн терпеливо пояснюе, в чому котрий пiдлеглий помилився, i радiе, коли той каже, що зрозумiв свою помилку.

Інодi менi здаеться – любий шеф просто кепкуе з нас. Вiн знае нашi намiри й охоче веде гру, поступово домагаючись невидимоi переваги. Одного прекрасного дня вiн усiх нас накрие мокрим рядном або просто вiдкрие, що хитрував, отже, був розумнiшим за нас. А коли це не так, якщо гри немае, то чи справдi вiн такий наiвний? Чи, може, наiвнiсть – то лише вершина айсберга або я чогось не помiчаю чи не тямлю?

Вiн пiдвiвся менi назустрiч, сяючий i, безумовно, радий моему приходовi. Вийшов з-за столу,

щоб потиснути руку. Менi навiть стало соромно, що ось-ось маю обманути його сподiвання. Але вiдступати пiзно, я переборюю бажання зварганити щось несусвiтне, що зовсiм не стосуеться справи, з якою сюди прийшов, яка муляе iз самого ранку, вiд сьогоднiшнього майже безмовного нервового снiданку.

– Слухаю, Андрiю Платоновичу, – тепло каже шеф. – Сiдайте. Маете якусь iдею?

Я довго вмощуюсь на стiльцi, той противно скрипить, нiби ось-ось мае розвалитися пiдi мною. Кiлька секунд слухаю, як нахабно голосно дзижчить муха десь пiд стелею. Краечком ока вловлюю, як пожовтiла кленова гiлка, що зазирае у вiкно шефового кабiнету. Так, надворi вересень, на порозi справжня осiнь, у мене теж колись буде своя осiнь, але я не певен, що матиму з чим ii зустрiчати. Взагалi, едине, в чому я зараз певен, – це моя присутнiсть у цьому кабiнетi. А ось в ii необхiдностi – навряд.

Крутиться у мене в головi химерна загадка: «Хто бiжить швидше всiх, але не добiгае до фiнiшу?» Вiдповiдь: «Той, хто iмiтуе бiг на мiсцi на тренажерi».

«Але чому вiн до фiнiшу не добiгае? – зненацька думаю я. – Вiн же злiзе чи зiйде з того тренажера, неодмiнно зiйде».

До того ж загадка, продукт Вадикового гумору, надто сучасна, незугарна, така собi хохмочка. От, згадалося… Я такий бiгун? Нi, нi. А чому? Не хочеться говорити? Пiти до бiса з цього захаращеного кабiнету? Зробити всього дванадцять крокiв коридором, ну, ще до дверей тут у кабiнетi i в нашому секторi.

Я раптом побачив такого бiгуна, що бiг на мiсцi, але то був не я…

Кавунiн дивиться вичiкувально, навiть пiдбадьорливо, його довгi руки зовсiм близько, посеред стола. На вказiвному пальцi правицi поруч зi шрамом невеличка чорнильна плямочка. Менi взагалi щастить сьогоднi на плями, тiльки iх i помiчаю, а згадую всiляку чортiвню.

Десь за вiкном гудуть нашi цехи. Гахкае водозабiрник, скидаючи чергову порцiю води. Менi раптом захотiлося туди, на повiтря, постояти хоч би коло башти водозабiрника, подивитися на тугi водянi струменi та дивнi миттевi веселки, якi вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабiнетi, наповненому паперами та iдеями. Але господар кабiнету чекае, i я мушу нарештi спромогтися на слово.

– Михайле Петровичу, – починаю важко, нiби вiз старезний рушае. – Сьогоднi п’ять рокiв, як працюю у вас.

– Ювiлей, отже, – добродушно посмiхаеться шеф. – Тодi вiтаю, колего.

– Дякую, – бурмочу, не знаючи, що говорити далi, – своiм тоном вiн геть збив мене з пантелику.

– Це все, що ви хотiли менi сказати? – виручае господар кабiнету.

– Нi, – квапливо пiдводжу я очi. – Ви… ви обiцяли, що… – я затинаюся на хвилю, – що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… – затинаюся знову, – власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.

– Он як? – вкрай здивовано мружить очi шеф. – Але я не пригадую жодноi розмови про квартиру. Хiба ви розмовляли з директором…

– Так, саме з директором, – брешу я.

– То йдiть до нього.

– Я думав, я гадав, що ви…

– Чим же я можу вам допомогти? – каже шеф. – Квартир нашому конструкторському бюро не видiляють. І не видiлять. Коштiв купити ми не маемо. Хiба що берiть кредит. Берiть кредит i будуйтеся.

– То в мене нема нiякоi надii? – пiдводжуся, i стiлець знову противно скрипить.

– Чому нема? – встае шеф. – Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своiх працiвникiв. До речi, скажiть, хай зайде Комаров. Вiн потрiбен менi… – шеф так i не договорюе, навiщо потрiбен Комаров, i я зачиняю дверi.

3

Коли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледiв здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчi? Я поволi пiдiйшов до Вадика, недбало кинув на стiл сигарети, пачку вафель, сiв на свое мiсце.

– Комар, – намагаючись говорити якомога байдужiше, сказав я. – Тебе шефуньо, – вкладаю якомога бiльше iронii в це слово, – викликае.

– Ти що, був у нього? – витрiщився на мене Комаров, навiть не пробуючи пригасити цiкавiсть.

– У коридорi зустрiв, – збрехав я.

Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловiк. Ось у кого нiколи не бракуе iдей, думок, пропозицiй. І ще – впевненостi. На всi випадки життя.

– Що з тобою, Андрiйку? – зненацька спитала Олена, i погляд ii великих сiрих очей я перехопив на собi.

– А що зi мною? – знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у нiмому запитаннi.

– На тобi ж лиця нема.

Вона дивиться так жалiсливо, що менi хочеться вибiгти з кiмнати. Виходить, я нiкудишнiй конспiратор, якщо все написано на моему носi. А я ще й до буфету заглянув – i Вадикове замовлення виконав, i нiби заспокоiвся.

Та зовсiм заспокоiтися так i не змiг упродовж цiлого дня. Робота не йшла до рук – нi за столом, нi бiля кульмана. Я вдавав, нiби щось роблю, чимось займаюся, аби лише не розмовляти з колегами. Оленка, правда, перестала дивитися жалiсно, певно, вiдчула, що менi це неприемно. Якщо вже на те пiшло, то, навпаки, я завжди шкодував ii. Бо менi вiдомо, що в неi вдома, крiм двох миловидних дiток – хлопчика i дiвчинки, е ще й п’яничка-чоловiк, який то вирушае в далекi мандри по великi заробiтки, але так нiчого й не привозить, то влаштовуеться на роботу в нашому мiстi, то йде торгувати на ринок. Знаю це не вiд Оленки, менi розповiдала Стольцева iз сусiднього вiддiлу, я ж мав необережнiсть якось проговоритися Вадиковi, вiн Люсьцi, а та якось отак собi безпосередньо в присутностi цiлого сектора поспiвчувала Оленцi. Оленка нiчого не сказала, здаеться, навiть вiджартувалася, що такий уже вдався ii чоловiченько – непосидючий та бурлакуватий.

Одначе тодi, вже пiсля недолугого Люсьчиного спiвчуття, коли, здавалося, iнцидент вичерпався й Оленка не надала йому майже нiякого значення, я випадково поглянув у ii бiк. І вкляк на мiсцi – очi струмували таким нелюдським болем, що самому хотiлося кричати. Я майже фiзично вiдчув Оленчине страждання. Несподiвано з’явилося спiвчуття до цiеi тихоi, не дуже вродливоi жiнки, якiй судився такий тягар. А втiм, чому судився? Не розлучаеться ж вона, отже, любить свого непутящого? Хоча з iншого боку – двое дiтей… Я не знав, як iй поспiвчувати, чим допомогти, мiй погляд говорив промовистiше за всякi слова, та Оленка вже опустила очi, тi самi сiрi й непомiрно великi.

Вiдтодi почуваюся винним перед нею. Я свого роду боржник, але, як сплатити цей борг, не знаю.

Я сидiв, потiм чипiв коло креслярськоi дошки, а життя хоч i рухалося iз черепашачою швидкiстю, проте не стояло на мiсцi. Невдовзi пiсля обiду воно принесло телефонний дзвiнок од Магди. Мене покликав за перегородку, де був кабiнетик завсектором, Петро Левчук, наш безпосереднiй начальник, мiй ровесник, учорашнiй сусiд по столах.

– Слухаю, – сказав я дерев’яним голосом.

– Ходив? – спитала трубка спокiйним Магдиним.

– Ходив, – я намагався говорити теж якомога спокiйнiше, безжурнiше навiть. – Ти звiдки дзвониш?

– Ну i як? – зiгнорувала дружина мое недоречне запитання.

– Що ти маеш на увазi? – спробував я виграти час.

– Ти прекрасно знаеш, що я маю на увазi, – на тому кiнцi дроту вже чулися металевi нотки.

– Власне кажучи, поки що неясно… Але…

Настала довга тягуча пауза. Петро зосереджено сопiв над якимись паперами. За диктовою стiнкою весело щебетала Люська, за вiкном трiпотiла на вiтрi тополя, приглушено шумiли цехи, а я все мовчав, хоч розумiв, що ця обставина навряд чи на мою користь. І не помилився.

– То я слухаю, – убивчо спокiйно порушила тишу у

дротах дружина.

Не в силi вичавити якiсь слова, я дивився, як поступово бiлiють пальцi, якi стискають трубку.

– Тобi нема чого сказати? Тодi скажу я. Ти нiкуди не ходив, бо смiливостi маеш на ламаний шеляг.

– Неправда. Ходив i розмовляв.

– Але нiчого не добився… Знову жував слова, i Кавунiн не збагнув, чого ти хочеш?

Я зиркнув на Левчука – чи не чуе вiн цiеi тиради? Уперся поглядом в папери, не розбереш.

– Давай вiдкладемо розмову, – сказав я. – Вдома все поясню.

– Навiщо? Менi й так усе зрозумiло.

Дружина поклала трубку, я ще довго слухав гудки, тим часом дивився за вiкно, потiм теж натиснув на важiль. Ця розмова була нi до чого. Щось у менi обiрвалося й покотилося вниз, а я не в силi був збагнути – що.

– На футбол iдеш? – спитав Левчук.

– Нi, – квапливо вiдказав я. – У мене справи.

Уже вийшовши з Левчукового кабiнетика, я подумав, яку б таку справу знайти, але в голову не приходило нiчого. Робота не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не пiдженеш, не витравиш iз себе порожнечу пiсля цiеi розмови.

Я побалакав з Вадиком про кiно, в яке вiн учора ходив, розповiв, що я читав щось подiбне, ось лише назву повiстi не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.

Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповiдала про вiдпустку, мандрiвку в гори, всiлякi придибенцii, якi трапилися з ними, ночiвлю за дощовоi погоди, коли зiрвало намет i вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо тi страшенно скрипiли на вiтрi. «Як стiльцi в кабiнетi Кавунiна», – подумав я. А Олена далi казала про те, що все-таки людинi iнколи варто забувати про домашнi клопоти i отак мандрувати, вiдчувати, що ти вiльний i розкутий, радiти, що е на свiтi високi гори i шумливi гiрськi рiки, що е вершини, якi ти не пiдкорив.

– Ви мандрували самi?

– Так. Дiти були в моеi мами.

Вона розповiдала далi, намагалася захопити тiею розповiддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з’еднував i роз’еднував людський потiк, люди кудись поспiшали, тiльки менi не було куди поспiшати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втрапити додому i розставити всi крапки над «i». Тепер я зрозумiв, що нiяких крапок не буде, що плин подiй менi непiдвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кiнця вiдвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.

«А може, це розумiе й Оленка», – раптом здригнувся.

З несподiванки спинився, наштовхнувся на тiтоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорiкати за неуважнiсть, та я не став слухати, швидко втiк, розчинився в цьому потоцi, сховався за спинами iнших людей. Не тому, що злякався докорiв тiеi товстухи. Менi нi з того, нi з сього здалося, що вона почула моi думки – передалися пiд час нашого зiткнення абощо. Звiсно, безглузде вiдчуття, але я пробiг кiлька десяткiв метрiв, перш нiж заспокоiвся, i почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

За рогом розкрилювалося на всi чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тiй пiснi: iй – налiво, а менi – направо.

– Чао, – махнув я рукою.

– Усе буде добре, – сказала Оленка.

– Авжеж, – легко погодився я. – Нашi сьогоднi обов’язково повиннi виграти.

– Якi нашi? – не зрозумiла вона.

– Сьогоднi ж футбол. Я, мабуть, пiду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? – запропонував для годиться.

– Мiй Петро теж, певно, вже там, – сказала Оленка. – Ну, бiжи. Нi пуху нi пера!

– Нi риб’ячоi луски, – пожартував я. – Нашi обов’язково виграють.

– Усе буде добре, Андрiйку, – повторила Оленка.

Я довго дивився iй услiд. Раптом збагнув, що ii бадьорi розповiдi – то намагання якось пiдтримати мене, розвiяти, вiдволiкти вiд невеселих думок. Невже ця жiнка знае про мене, як i я про неi, бiльше, нiж належало б знати? Звичайнi жiночi жалощi?

Тiеi митi мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся i згадав, що, коли хочу втрапити на стадiон до початку матчу, треба поспiшати. Далi я вже побiг. Летiв щодуху, намагаючись на бiгу лавiрувати мiж перехожими. Хтось наче дивився менi в спину, i вiд цього погляду треба було неодмiнно втекти якомога швидше.

4

Думка про футбол народилася зненацька. Далi я вже думав лише про те, як потрапити на стадiон i не запiзнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, нiби моя присутнiсть була там конче потрiбна.

Коли вiдверто – уболiвальником я був поганеньким: ще за збiрну уболiвав, трохи за киiвське «Динамо», ну, й за мiсцеву команду, але стадiон вiдвiдував вряди-годи. На вiдкриття сезону ходив, потiм ще раз – той же Левчук затяг. Менi було цiкаво тiльки в найнапруженiшi моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри мiсцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своiм криком не вплину, бути уболiвальником-фанатиком не вмiю, то чого ходити?

«То чого ходити?» – подумав я i збагнув, що сьогоднi е потреба побувати на футболi.

Може, в тому, що люди прагнуть на стадiон, е незрозумiла менi доцiльнiсть? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцiльнiсть мусить бути. І я подумав, що сьогоднi наша команда мае виграти, обов’язково виграти, i хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадiонi.

Так, я сьогоднi справдi палко бажав виграшу нашоi команди. Менi раптом, коли опинився коло стадiону, серед вируючоi юрби, здалося, що це буде й мiй виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побiг до трибун, що глухо шумiли.

– Тю, навiжений, – сказала тiтка-контролер.

– Уже встиг очi залити, – осудливо пiдтакнула ii напарниця. Я знайшов свiй сектор (тут, виявляеться, теж сектори), але мое мiсце було зайняте. На ньому сидiв якийсь рум’янощокий дядечко в картатому пiджаку. Вiн жваво обговорював зi своiм сусiдом, хто гратиме сьогоднi у захистi господарiв поля замiсть травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змiстять iз центру Варченка.

– От побачиш, буде якийсь новачок, – рубав повiтря волохатою рукою його сусiд. – Може, й новий легiонер.

– Набридли цi Барбiками i Вiкичi-Мiкичi до оскоми, – не погоджувався рум’янощокий. – Та й тренер наш не любить таких експериментiв. Інша рiч, якби ми були в групi лiдерiв чи мали надiю на медалi.

– Любить – не любить, а треба ставити.

– Краще не ризикувати, – вже сердився дядечко, наче його сусiд був тренером. – Гра вiдповiдальна, мае бути реванш, i оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз унiверсал.

– Тодi знову в захист Кулиняка? – копилив губу сусiд. – Значить, захищатися, коли треба вигравати?

– Я цього не сказав…

– Дозвольте, – втрутився я.

– Чого тобi? – рум’янець у дядечка став ще виразнiшим, певно, вiн був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

– Ось, – простяг я квиток.

– Ат, – махнув вiн рукою. – Хiба тобi мiсць бракуе?

Вiльнi мiсця були – i в цьому, i в iнших секторах, але вище. Отже, гiршi.

«Ат, який з мене вболiвальник», – подумав я i полiз нагору.

Через кiлька хвилин розпочався матч. Цiкаво, хто там у захистi з лiвого краю – унiверсальний Варченко чи якийсь неофiт цього зеленого, акуратно пiдстриженого газону?

Ще через хвилину, може двi, я збагнув, що менi це байдужiсiнько. Що з того, що команда навiть виграе, коли я все одно лишуся в програшi? Я раптом фiзично вiдчув довкола себе порожнечу. Наче я сам- самiсiнький на величезному стадiонi. Почував себе цiлою юрбою, якiй нi з ким спiлкуватися i сперечатися, бо нiкого бiльше на стадiонi

немае. Це було дивне вiдчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втiм, поруч мене й справдi було порожньо – i праворуч, i лiворуч на якийсь десяток мiсць. Я наче кимось спецiально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволi посуватися до правою боку – там скраю сидiла молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталiя довкола м’яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, i я не бачив виразу його обличчя. Зате дiвчина… Здавалося, нiжнiсть струменить з усiеi розслабленоi, захопленоi спогляданням коханого, постави. Не тiльки обличчя: очi, тонкi вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгi руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, – усе випромiнюе дивну лагiдну нiжнiсть, вiд споглядання якоi ставало затишнiше на душi. Я несамохiть прикипiв поглядом i вже не в силi був вiдiрватися вiд цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дiвчина, мабуть, помiтила мою зацiкавленiсть, бо знiяковiло вiдвела очi. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я вiдчув себе дуже кепсько i ледве дочекався закiнчення першого тайму.

У перервi вiдразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, нiде не було видно. Зробивши коло бiговою дорiжкою, я вийшов за ворота стадiону. Двi меткi тiтоньки торгували збоку квасом i морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншоi черги.

– Хай йому грець!.. – почулось майже бiля самiсiнького вуха.

– Невже вони будуть так само валандатися i в другому таймi?

– Прибавлять обертiв, ось побачиш, – вiдповiдали злiва. – Нашi бережуть сили. Пригадай, як Добрич мiг легко переграти того другого.

– Тодi чого ж не переграв?

– А ти бачив, якi вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб пiдкували вже в першiй половинi?

– Нi, хлопцi, ви як собi хочете, але ота ваша тактика-шмактика менi до лямпочки, – втрутився в розмову третiй голос. – Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дiдько його вiзьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отодi я повiрю, отодi пiдтримаю, навiть коли й програеш, прощу.

Я оглянувся i побачив поруч обвiтрене вилицювате обличчя чоловiка рокiв сорока п’яти.

«Робiтник, – чомусь подумалось, – токар чи слюсар. Нi, швидше всього будiвельник. Вони багато працюють на свiжому повiтрi…»

Моi сусiди по черзi тим часом сперечалися все завзятiше, iхнi аргументи були наiвнi, але, вiдчувалося, щирi, i тут, не знати чого, менi подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в iхню розмову. Звiсно, я мiг би щось сказати, я б зумiв навiть прилаштуватися до тону цiеi нехитроi суперечки. Та вiдразу збагнув, що зараз найбiльше боюся саме цього – гри, прикидання, удавання.

«Нiкому не цiкава твоя думка, заспокойся», – наказав я собi. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силi позбутися його, я вибрався з черги i швидко пiшов геть вiд стадiону.

Проте голоси за моею спиною звучали ще довго.

5

– Розумiеш, любий, врештi-решт справа не в цiй квартирi, не в тому, скiльки у нас кiмнат, – каже Магда.

– А в чому ж?

– Як би тобi це пояснити?.. Ти надто багато надiй подавав, золотко. Пригадай, як ти обiцяв, що будеш iти вгору, варто нам лише закiнчити iнститут. Як будеш робити мало не генiальнi вiдкриття. Де вони, твоi успiхи i твоi вiдкриття? Твоя кар’ера? Твоi всесильнi друзi? Ти, здаеться, хотiв розпочати свою справу, стати бiзнесменом? Що ще?

Я не вiдповiв. Менi було байдуже. У кiмнатi стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулицi, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, – ми жили поруч iз зупинкою. Там був свiй ритм, тепер, увечерi, трохи притишений, але вiн не дiяв, життя пульсувало – i його нiяка сила не спинить.

Тиша в нашiй кiмнатi була частинкою нашого ритму, точнiше, аритмii. Ця аритмiя не так давно почала давати про себе знати дедалi частiше й частiше, i спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоiсь пори не стало снаги. Пiдсвiдомо я давно вiдчував, що так мае трапитись, але тiшив себе iлюзiею, що все обiйдеться i цього разу.

– Чому обов’язково повинен був робити вiдкриття? Хiба не можна просто жити, як живуть iншi люди? Он скiльки безробiтних…

– Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподiваннями. Чекаючи тебе сьогоднi, я вiдчула це особливо гостро. Я надто вiрила тобi колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом i брехнею.

– Нi, – мало не крикнув я. – Це не було брехнею.

– Отже, ти справдi вiрив у те, що казав?

– Звичайно.

– І як ти себе зараз почуваеш?

– Це для тебе так важливо? – мало не простогнав я.

– Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?

Вона стояла i примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очiкуе несподiваного, небувалого. Але що iй запропонувати? Тут заказано з’являтися жоднiй обiцянцi, зрештою, сам не маю бажання щось обiцяти. Я бiльше не вiрив у себе.

Магда була поруч i начеб далеко. Може, десь у мiстi. Я побачив навiть, як вона поспiшае на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспiшала сьогоднi вранцi. Спитати в неi про це, чи що? Господи, але про що це я? День сьогоднi якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвiнок, а перед ним розмова з Кавунiним, потiм з Левчуком, Оленкою, футбол – усе неначе розтягнулося у часi до неймовiрних розмiрiв, а тепер i розпливлося. Я став пригадувати подiю за подiею. Виникали деталi, але вислизала суть. Досi я вважав, що справа у квартирi. Але Магда каже, що справа не в нiй, i вона, звiсно, мае рацiю. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут моi почуття? Чи iй потрiбне мое почуття вини? Можливо, це так, може, й нi, навiть у цьому в мене немае певностi. Бо на моему боцi була правда, коли справа була б таки в квартирi, а коли – нi… Але про це, мабуть, таки не варто й думати – почуваю, що, либонь, неможливо.

Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав першим, як i в усi попереднi рази, я.

– То що ж нам робити?

– Ти, як завжди, не знаеш? – iронiчний Магдин погляд, пiд яким я почервонiв, як рак, прицвяхував мене до крiсла. Я знизав плечима. Утома, що ii я вiдчував уже на пiдходi додому, огортала дедалi бiльше, не допомагала навiть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.

– Усе ще владнаеться, – сказав я, намагаючись не позiхати, але це не вдалося. – Усе владнаеться… Я ж отримую зарплату.

– Нi, – сказала Магда i пiдвелася. – Нi, любий мiй чоловiченьку. Так далi тривати не може, невже ти досi не збагнув?

Вона стояла навпроти мене – ставна, вродлива i… чужа. Те, що вона менi чужа, я вiдчув майже фiзично, навiть здивувався, що помiтив це лише зараз, а ще вранцi думав зовсiм iнакше.

Дивна рiч, наступноi митi прийшло вiдчуття, що я теж чужий.

Чужий самому собi. Вiдчуття росло, i не в силi збагнути, що зi мною дiеться, я заплющив очi. Я став провалюватися кудись униз, проламував якiсь стiни й пiдлогу, але робив це безшелесно, безболiсно, вiдчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.

«Куди я лечу?» – подумалося менi. Полiт не припинявся, а перейшов у iншу якiсть – тепер я ковзав по гладенькiй поверхнi, теж гладко, майже не вiдчував доторку до тiеi поверхнi, начеб добре начищеного паркету, власним тiлом.

«Куди я падаю?» – ще встиг подумати я.

Поруч наче жебонiла рiчка, щось приемно плюскало коло самого вуха, i цей плюскiт навiвав блаженний спокiй,

якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.

«Треба вiдповiсти на цей голос», – сказав хтось поруч.

Треба вiдповiсти, але ж для цього треба розплющити очi, зараз, зараз розплющу…

Коли ж я розплющив очi, Магди у кiмнатi не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я пiдвiвся i знову сiв у крiсло.

«Так, – подумки сказав самому собi, – так, дiдько його вiзьми!..»

І не мiг збагнути для чого кажу, точнiше, думаю. Хiба, щоб заспокоiтись…

– Магдочко! – покликав голосно.

Нiхто не вiдповiв. І не вiдповiсть, зрозумiв я наступноi митi. Поволi пiдвiвся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженiший момент нашоi суперечки…

Не знаючи, що менi робити – плакати чи смiятися з такоi оказii, я пройшов на кухню. Клаптик сiрого паперу (стандартний аркуш, розiрваний надвое) завважив на столi майже вiдразу.

«Сюди я бiльше не повернуся, – застрибали перед очима нервово виведенi букви. – Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому мiсцi. Не намагайся мене шукати, мiж нами все закiнчено. Так, все тому, що ти…»

На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навiть пошукав очима продовження, але його не було. Утiм, зрозумiло й без слiв, хто я в ii очах. Я сiв на стiлець, але, дивна рiч, мене зовсiм не огортала печаль. Тiльки всерединi зяяла порожнеча. Я мiг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би ii. Якоiсь митi в мене майнула думка, що вона навiть бiльша за мене самого.

«Химера», – сказав я собi.

Авжеж, це химера, якоi треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до холодильника, де стояла пляшка горiлки, але вчасно згадав, що пияком я нiколи не був, та й пити самому – нi!

– Кепськi твоi справи, хлопче, – сказав я вголос.

Мiй голос вiдбився, наче гумова кулька, вiд стiни коло вiкна – i розбитi крихти його впали до моiх нiг. Усе до бiса!

Я ступив кiлька крокiв i став як укопаний. Хвилин кiлька ще намагався боротися з вiдчуттям, що це зовсiм не моя квартира, що менi негайно слiд забиратися звiдси – i чим швидше, тим лiпше. Але це вiдчуття виявилося сильнiшим за мене, воно нестримно потягло мене надвiр.

Я бiг сходами, нiби поспiшав повiдомити про грабiжникiв чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмiнь доволi холодного повiтря, спинився. Цiеi ж митi десь мовби збоку з’явилося iнше непереборне бажання – зустрiти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кiлькома словами про що завгодно, навiть про те, з яким результатом закiнчився сьогоднiшнiй футбольний матч, про який я забув, ледве вiдiйшов на пристойну вiдстань вiд стадiону.

Наша вулиця, однак, була порожня. Лише вiддалiк цокали чиiсь тонкi пiдбори, бо стукiт був дрiбним i рiзким, хоча його й пом’якшувала вiдстань. Я пiшов на той цокiт. Ішов, доки не вiдчув, що вiн зникае. Тодi я пришвидшив ходу. Моi кроки заглушали цей дивний вабливий звук, i, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв’язку з чимось вкрай менi тепер необхiдним, я побiг. Гупання пiдошов було таке голосне, нiби я буджу людей у ближнiх будинках. Але вiкна iх у переважнiй бiльшостi не свiтилися i не засвiчувалися, може, я на бiгу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрiмоту ввiрвалось оце пiзне важке гупання.

Незабаром я наздогнав жiнку. Напевне, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потiм i собi пiшла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч iз нею. Спинилась i вона, злякано поглянула в мiй бiк. Цiеi митi ми якраз були пiд лiхтарем, i я роздивився ii обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймнi менi так поввижалося на якусь мить, i я навiть мимоволi одвернувся. Але жiнка вже пильно дивилася на мене, я вiдчував силу цього погляду, навiть одвiвши своi очi. Притягнений цiею силою, я зиркнув на неi знову, але враження не змiнилося, тiльки саме ii обличчя наче пом’якшало.

– Що вам потрiбно? – спитала вона на диво приемним, хоч i трохи зляканим голосом.

– Пробачте, – пробурмотiв я, – пробачте. Я помилився.

Вона знизала плечима, ледь сiпнулися кутики великих, рiзко окреслених, вуст, та наступноi секунди вже поцокотiла пiдборами модельних черевичкiв далi. Ще через кiлька миттевостей я збагнув, що ноги самi несуть мене за нею. Цього тiльки менi не вистачало. Не маю ж я намiру залицятися до неi. Пройшовши за iнерцiею декiлька метрiв, я спинився. Ще якийсь час цокiт лунав, наче вперто кликав за собою, потiм став слабшати, поки його зовсiм не поглинув довгий п’ятиповерховий будинок на розi двох вулиць.

Постоявши трохи, я вийшов на сусiдню вулицю. Вона теж була порожня, лише на протилежному боцi вiддалялася запiзнiла парочка. Десь близько долинав дзвiнкий жiночий смiх, його змiнював басовитий чоловiчий голос, потiм знову смiх покрив баса, вони наче змагалися мiж собою, поки нарештi не злилися в едине цiле.

«Куди ж менi йти?» – подумав я.

Додому вертатися не хотiлось, там справдi неначе було залишено минуле, до якого я тепер вiдчував огиду, але йти, виходить, нiкуди. Хiба що поiхати на вокзал та переночувати там?

Я попрямував до зупинки, де зустрiв оту саму пару, що йшла протилежним боком, i мою несподiвану знайому. Я спробував посмiхнутися до неi, але у вiдповiдь вона нахмурилась i вiдвернулась.

«Сподiвання, хлопче, треба виправдувати вiдразу, – сказав я подумки собi, – бо потiм ризикуеш залишитися бiля розбитого корита».

Менi навiть стало веселiше од цiеi думки, адже пiдстав для такого припущення не було майже нiяких.

Що б iй сказати, цiй жiнцi, що б сказати самому собi, але так переконливо, щоб повернутися до себе колишнього, коли в мене ще не було розбитих мрiй, коли я йшов отак за долею, як щойно за цiею невродливою жiнкою? А втiм, здаеться, доля моя теж невродлива, хоча хiба вона мае вроду?

Тут я побачив перед собою iншу жiнку. Вона виходила з пiни, а за ii плечима вигравало море. Ступала обережно – самими кiнчиками пальцiв, мовби скрадалася до мене.

«Афродiта», – подумав я глумливо.

Глум стосувався радше мене самого.

Я заплющив очi. Мав певнiсть – коли розплющу, жiнки цiеi, iншоi, реальноi, поруч не побачу. Так i зробив. Але нiчого не трапилося – вона так само стояла на вiдстанi простягнутоi руки. Я придивився, як вона зморщила чоло i стала начеб старшою i ще невродливiшою. Може, сказати iй про це, може, з цього почати розмову, тiльки чи варто, чи е у мене потреба?

«Потреба – не рiч, до кишенi не покладеш», – подумав я.

Думка трохи розвеселила. Мене ще здатнi розвеселяти власнi думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, i це свiдчить, що я не втратив вiдчуття реальностi, лишився самим собою, от лише прикрiсть заполонюе дедалi дужче – i за минуле, i за теперiшне, i за майбутне, якого, вочевидь, вже немае.

Я так нiчого й не сказав. Пiдiпхався автобус, але вiн iшов у мiкрорайон, а не до вокзалу. Хлопець i дiвчина, а за ними й моя невродливиця сiли в цей майже порожнiй автобус, i незабаром вiн зник з очей. Я повернувся i пiшов назад.

На розi вулиць стояв мiлiцiонер – приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився бiля нього.

«Заберiть мене у витверезник, – сказав я йому нахабно весело. – Нi, лiпше, лiпше… куди там у вас забирають за обман сподiвань?»

Сказав, звiсно, подумки. Навмисностi й пози я нiколи не любив.

Сержант теж мовчав. Видно, вiн умiв мовчати. Так ми i стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рацiя, що висiла пiд сержантовою

правою рукою.

– Зрозумiло, – сказав сержант. – Зрозумiло, товаришу лейтенант. Направляюсь.

Вiн рушив через вулицю впевненими розмашистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарi.

– Щось потрiбно? – повернув вiн обличчя.

– Якщо десь порушення, я… мiг би допомогти вам.

– Дякую, – сказав вiн. – Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрiбно замiнити товариша на посту. До побачення.

– До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирiшив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присiсти i помiркувати. А може, й просто присiсти, а там – як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулицi з’явилася машина. Легкова. Коли вона пiд’iхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «аудi». Дверi машини вiдчинилися, i чоловiк, що висунувся iз салону, сказав:

– Пробачте, вас не треба пiдвезти?

– Нi, – вiдповiв я здивовано.

Наступноi митi я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловiка, десь iз ним зустрiчався. Тому, напевне, вiн i пригальмував, що ми знайомi.

Я став пригадувати, де ми зустрiчалися? На роботi, десь у мiстi? Чи ще ранiше, нiж я переiхав до Лучеська? Чоловiк не рушав i вичiкувально дивився на мене.

І раптом я вiдчув, як мороз почав покривати мою шкiру дрижаками. Цей чоловiк був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як двi краплi води, – геть викапаний я! Хiба що ледь-ледь мужнiший, кремезнiший. Наче мiй брат-близнюк.

– То ви не хочете, щоб я вас пiдвiз? – спитав чоловiк, дуже схожий на мене. – Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

– Звертатися на «ти»? – Я намагався щось пригадати i не мiг. – Пробачте, я таки вас не знаю.

– Донедавна я тебе теж не знав, – сказав мiй двiйник чи хто там. – Але дiзнався. І хотiв зустрiтися, познайомитися ближче. Бо ж братам врештi-решт треба познайомитися. Хiба не так?

– Братам?

– Так. Хiба тобi мати нiчого не розповiдала?

– Вибачте, але нi…

– То, може, сядеш до мене у машину?

– Я…

Я не знав, що робити. Хто вiн – справдi двiйник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двое братiв – Михайло i Марко. Ще один брат? За вiком – вiн мiй ровесник. Брат-близнюк? Звiдки б йому взятися?

У цей час у чоловiка в машинi запищав мобiльник.

– Так, – сказав вiн. – Зрозумiло. Негайно вирушаю.

Тодi повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

– Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспiшаю, то марно розмовляти. Тим бiльше з тобою вести таку розмову. Ми ще зустрiнемося. Мусимо зустрiтися. До побачення, брате!..

Вiн зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Уже розтулив рота. Але крику не було.

6

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в лiжку, бо вiдчував, що iнакше до моеi бiдноi голови полiзуть думки-пiдступницi. Їхньоi навали все одно не уникнути, але я знав iз досвiду: коли щось робиш, гнiтючiсть не так вiдчуваеться.

Насамперед – поснiдати.

Нашвидкуруч умившись, я оспустився. Перетнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин уже заходив до найближчоi кав’ярнi. Замовив яечню i каву, а коли впорався з ними, побачив, що снiданок зайняв у мене всього-на-всього вiсiм хвилин.

«Що ж далi? – подумав я. – Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого вiддiлення зв’язку, де знаходився мiжмiський телефон, теж рукою подати.

Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову iз селищем у поважноi чорноволосоi тiтоньки, що напiвдрiмала за високим подряпаним бар’ером.

Трохи порахувавши тролейбуси, якi безжурно-iнтервально проносилися мимо, я всiвся коло оббитоi червоним дерматином стiни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очi й вiдразу вiдчути присутнiсть у моiй свiдомостi Магди.

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не вiдповiдаю, вона починае рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, – подумав я, – крiм того, я не мiг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тодi замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очi i побачив старого дiдка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провiв дiдка поглядом i подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнiм часом. Невже менi цiкаво, що вона говорила?

Цiкаво, де вона зараз? У котроiсь iз подруг? Поiхала до Іринки? Чи, може, до своiх батькiв?

Я розумiв, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка i не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього нi найменшого бажання. Імiтувати почуття, що ми з успiхом робили, вiдколи минуло перше взаемне захоплення? Нi, з мене досить.

Крiм того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бiдкатися даремно. Коло знайомих у неi – дай Боже, вмiння спiлкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Пiдсвiдомо я розумiв, що мав би все ж зробити якiсь кроки, що, можливо, Магда й сподiваеться на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевiрити мое ставлення до неi, але… навiщо?..

А втiм… Навiщо я iй обiцяв золотi гори… Бо вiрив. Вiрив у власнi сили, у свою зiрку, у свое призначення на цiй землi.

Усе ж виявилося набагато складнiшим. Нiхто не зустрiчав мене з розкритими обiймами, не поспiшав утiлювати моi iдеi в життя, бiльше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими i банальними. Сiрими, як зграя вовкiв. Та у вовкiв хоч е зуби, моi ж iдеi i задуми повмирали без найменшого опору, нiби, коли з’явилися на свiт, уже вiдчували себе приреченими.

– Ясенiвка, пройдiть у восьму кабiну.

Квапливо пiдвiвшись, я зайшов до кабiнки, взяв трубку.

– Алло, я слухаю, – почув зовсiм поруч лагiдний мамин голос. – Це ти, Михайлику?

– Нi, я. Доброго ранку, мамо.

– Андрiйку… Ти з дому дзвониш? З мiста?

– З мiста, звiдки ж iще.

– Я гадала, може, ти..

– Нi, я не приiду. Магда у вас?

– Нi, – здивовано сказала мама. – Вона мала приiхати?

– Нi, – поквапно вiдповiв я.

– Тодi чому ти питаеш?

Чути було, що мама здивувалася ще бiльше. Я навiть зримо побачив, як побiлiло ii обличчя – у неi манера лякатися з будь-якоi дрiбницi. Я гарячково шукав слiв, а язик наче прилип до пiднебiння, i задряпало в горлi.

– Бачиш… вона…

– Що трапилось, Андрiйку?

– А що мало трапитись? – вдавано бадьоро спитав я.

– У тебе голос якийсь дивний…

– Дивний? Тобi здаеться, мамо. Яка у вас погода?

– Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаеш?

– Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?

– Звичайно.

– Що нового у Мишка?

– У Мишка? Вiн приiжджав минулоi недiлi. І вчора дзвонив.

– А Оля?

– Прислала листа. У Тiночки зубки прорiзалися.

– Подiя.

– Не смiйся, Андрiйку. То таки подiя. А чому ти спитав за Магду?

– Ну, вона мала iхати вчора. Потiм передумала. А ввечерi сказала… сказала, що зробить менi сюрприз, i вранцi кудись зникла.

– До подруги або на базар поiхала.

– Може, й так.

– Ти щось приховуеш, Андрiйку…

– Нiчого я не приховую, мамо.

– Може, я подзвоню ввечерi?

– Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.

– Ну, як хочеш… То у вас таки нiчого не трапилось? Як ви живете, Андрiйку?

– Живемо, – сказав я. – Живемо, мамо.

– То Магда справдi збиралася вчора приiхати? – ще раз побажала упевнитися мама.

– Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо ранiше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.

– Там що – якiсь гостини?

– Може, й гостини, – сказав я. – Мамо,

знаеш…

Тут я пригадав учорашню дивну зустрiч на вулицi. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хiба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приiду, то запитаю.

– Що ти хотiв сказати, Андрiйку?

– Нiчого, так… Приiду, то скажу. До побачення, мамо.

– Зачекай, Андрiйку, – закричала раптом мама, – Іруся до кiмнати якраз вбiгла. З татом говоритимеш, Ірусю.

Я почув у трубцi голосне уривчасте дихання, вiд якого в мене защемiло в серцi.

– Привiт, мала, – якомога бадьорiше сказав я.

«Влаштуюся на новому мiсцi – заберу Іринку, – забринiв у мене у вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

– Я не мала, – наголосила донька. – Я не мала, таточку, i цвяшки дiдовi тримала.

– Ого, – сказав я. – То ти молодець. Слухайся дiдуся й бабусю.

– Я слухаюся, – запевнила Іринка. – А де мама?

– Пiшла в магазин, – несподiвано для самого себе випалив я.

– І привезе менi цукерку? – спитала Іринка.

– Привезе. Ти тiльки слухайся дiдуся i бабусю.

– Добре, – пообiцяла донька. – Я побiгла, а то мене дiд чекае.

– Бiжи, – дозволив я. – Чао, Ірусю.

– Я не хочу чаю, – сказала вона. – Я бiжу тримати цвяшки.

– Поговорили? – це знову мама. – Отака вона непосида. Ти був спокiйнiший.

– Авжеж, я був зразковим хлопчиком, – пiдтвердив я. – До побачення, мамо.

– Хтось до нас у двiр повертае. Нi, то не Магда. До побачення, Андрiйку, – попрощалася у вiдповiдь мама.

Я першим повiсив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запiтнiлого скла. Чути було, як у сусiднiй кабiнцi жiночий голос просить когось неодмiнно одягати на прогулянки плаща, бо вона знае, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, – подумав я. – До бiса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив менi горло – я знову побачив зовсiм поруч Магду. Тодi, тiеi незабутньоi зими, – коли вперше прийшов до iхнього гуртожитку, коли вперше постукав у дверi кiмнати, де жили Магда i ще трое ii подруг.

Якщо зiзнатися вiдверто, я довго тодi тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком iз облупленими колонами в стилi ампiр, обладнаним пiд студентський гуртожиток. Так довго, що перехожi почали звертати на мене увагу, а якiсь дiвчата, може, навiть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одноi, вочевидь, на мою адресу i весело захихотiли, ще й безсоромно озирнулися декiлька разiв. А втiм, це не мало тодi для мене нiякогiсiнького значення. Як i те, що снiг падав i падав на мою непокриту голову i, коли я все ж наважився пiднятися на третiй поверх i постукати у свiтло-сiрi широкi дверi, я був схожий, либонь, на Дiда Мороза.

– Боже мiй, який ти розхристаний, – сказала Магда, коли я ввалився до iхньоi кiмнати. – Ти ж геть замерз, Андрiю.

– Я не замерз, – спробував я слабко опиратися. – У мене навiть руки теплi, ось попробуй.

– У тебе руки – як двi крижинки, – засмiялася Магда. – Але я тебе напою чаем. Зараз заварю з липовим цвiтом.

– Ти, мабуть, вважаеш, що я геть змерзлячко?

– Ну що ти? – засмiялася знову Магда, i смiх у неi був щасливим. – Що ти, Андрiйку, ти дуже мужнiй, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася дiставати торбинку з цвiтом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва ii очей, а вона пiдбiгла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; i лише тепер я помiтив, що в кiмнатi на лiжку сидить ще одна дiвчина – спортивного складу, коротко пострижена, i здивувався, що Магда зовсiм ii не соромиться i з тим же щасливим виглядом метушливо струшуе з мене снiг.

Я досi пам’ятаю запах ii рук, якi обтрясали снiг з комiра мого старого осiнньо-зимового пальта. Так бiльше нiщо не пахло. Нiщо не пахло так, як ii руки, той снiг i пишне смоляне волосся, на яке з мого тодi ще буйного чуба, перелетiло декiлька лапатих снiжинок.

Струснувши головою, наче кiнь, що проганяв спекотноi погоди набридливих мух, я вийшов з переговорноi кабiнки. Турботлива тiтонька в сусiднiй усе ще балакала з дочкою чи сином, якi жили в холодному вереснi. Людей у залi збiльшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зiтхнув i пiшов до вiконця доплачувати за прострочений час розмови.

За вiконцем сидiла вже молоденька дiвчина iз тоненькими наманiкюреними пальчиками. Коли вона брала з моiх рук грошi, здавалося, що тi пальчики мають ось-ось переломитися, i я не стримався i сказав iй про це.

– Я ж вас не ображаю, – сказала дiвчина за вiконцем i презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в’язаним платтячком.

– Маете рацiю, – сказав я i поспiшив вiдiйти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспiшаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навiть до перукарнi i зайняв там чергу, хоч пiдстригатися не мав намiру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене е дiм, я попрямував туди, бо раптом з’явилася впевненiсть, що Магда повернулася. Чому вона з’явилася, я й сам не знав, але менi, не знати чого, захотiлося, щоб так воно i було.

Невже отой дурний спогад у кабiнцi вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тiльки й усього», – подумав я, вже коли пiдходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенiвцi. Боявся цього i бажав. Була можливiсть якось врятувати ситуацiю, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», – сказав би я.

Але вiдповiдь… вiдповiдь мала бути единою?..

Чому в менi й досi живе надiя? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають i забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент – виживе воно все-таки чи нi?..

Я раптом ще раз пригадав чоловiка, який сказав, що вiн мiй брат. Хто вiн? Може, його пiдiслала Магда? Але навiщо? Чи ця зустрiч менi приснилася, примарилася серед ночi?

«Схоже на те», – втiшив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняеться, а в нiй – чоловiка, як двi краплi води схожого на мене. Може, трохи мужнiшого, мiцнiшого на вигляд.

7

– Ви Андрiй Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже бiля самiсiньких дверей пiд’iзду.

Я озирнувся i побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах i картатiй сорочцi. Вiн пiдходив до мене, приязно посмiхаючись. Навiть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо i спiвчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя свiтилося чимось наче загадковим, чи що, хоч таке визначення бiльше пiдходить жiнкам. Але що поробиш, коли воно так i було, чи, принаймнi, менi так здалося.

– Я Андрiй Платонович.

Хлопець мовчав i дивився собi пiд ноги. Я чув зовсiм поруч його посапування. Воно ставало все частiшим. Наче вiн бiг на довгу дистанцiю i вже пробiг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж нiяк не змiнився, i це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далi…

– Ходiмо, – сказав я, щоб погасити роздратування.

– Дякую, – хлопець явно знiяковiв. – Я, власне, на хвилину, лише заберу деякi речi…

– Речi? – витрiщився я на нього.

– Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорiвни.

– Магдалени… Григорiвни?

– Так.

Тут я згадав, що Магдочку справдi звати Магдалена, принаймнi так було написано у неi в паспортi.

Магдалена… Та ще й Григорiвна. І цей тип…

«Ого-го, – подумав я. – Авжеж, тобi тiльки це й лишаеться,

шановний».

– Ходiмо, – я вимовив це якомога спокiйнiше.

Ми зайшли до пiд’iзду. Грюкнули дверi за спиною. Ми пiдiймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби i не мiг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаемось. Пiдiймаемось i воднораз опускаемось. І я вiднинi назавжди приречений чути це дихання за спиною.

Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

«Здаеться, цiеi весни у нас бiлили пiд’iзд, – подумав я, – здаеться, бiлили, було це у травнi, скорiше у квiтнi, тодi ще тiльки починало теплiшати, але що з того?..»

Я не змiг ухопитися за кiнчик думки, що несподiвано зникла, так само несподiвано, як i з’явилася.

Менi раптом захотiлося, щоб хтось вийшов iз котроiсь квартири, заговорив до мене, я вiдповiв би i знайшов би багато слiв, авжеж, багато, стiльки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такi слова, що цьому молодику, який тепер стоiть збоку i вперто вичiкуе, коли ж ми пiдемо далi, стало б зрозумiло, що вiн тут зайвий, що його прихiд безглуздий i непотрiбний. Авжеж, саме так – безглуздий i непотрiбний.

Нiхто не вийшов. Пiд’iзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсi. Моя рука поволi опустилася на поручнi.

– Вам погано? – спитав тiеi ж митi пiдкреслено турботливо мiй супутник.

– Чому ви так вирiшили? – рiзко повернувся я до нього.

– Ви спинилися, – вiн сказав це начеб вибачливо.

– Я спинився, – сказав я. – А може, ми живемо на третьому поверсi?

Вiн мав би вiдповiсти: «Нi, я знаю, що ви живете на четвертому поверсi». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Вiн, однак, нiчого не сказав. Стояв i чекав. Чекав i стояв. Очi у нього дивилися кудись повз мене, але я встиг помiтити, що вони сiрi з голубуватим вiдтiнком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за цi очi? Яка дурниця. А втiм, чи менi не однаково? Я раптом гранично чiтко усвiдомив: единий вихiд у мене – це вдавати байдужого до всього, що вiдбуваеться i вiдбуватиметься далi. До цих сходинок i стiн, до дихання за спиною, до трагiкомедii, що розiгруватиметься у моiй квартирi. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось едина рятiвна думка, що менi лишаеться. Я буду твердити ii ще зо два десятки сходинок до дверей нашоi квартири.

«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» – подумав я i рушив.

Хтось опускався назустрiч. Мимо нас пройшла сусiдка з верхнього поверху, розповнiла жiнка з полотняною авоською. Привiталася, я вiдповiв, i нiчого не трапилося. Отже, мое чекання було марним i едине, що менi лишалося, – маска байдужостi. То ж я так i йшов – поволi i байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й бiльше, принаймнi менi так здалося.

Так само пiдкреслено байдуже я вiдчиняв дверi. У цiй квартирi все вiднинi було менi чуже.

– Що ж вам наказано забрати? – спитав я.

– Плаща i рожеве плаття. І сумку, яка стоiть у шафi.

– Берiть, – байдуже сказав я. – Вiдчиняйте дверцi й берiть.

Вiн пiдiйшов до шафи, так, нiби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримiв у дверцях, потiм сам повернувся до мене.

– Може, ви дiстанете?

– Нi, вже, вибачте, – сказав я. – Дiставайте, що хочете.

Вiн заглянув i вийняв сумку, наповнену речами. Потiм вийняв плаща i рожеву сукню – я любив, коли Магда ii вдягала. Дiставши все це, вiн знову повернувся до мене, подивився спiвчутливо.

– Не розумiю, – сказав вiн. – Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.

– Так воно i е, – сказав я.

Вiн зняв плаща i сукню з плечикiв, акуратно склав iх, дiстав з кишенi чималий целофановий мiшечок i засунув iх туди. І саме цей жест, ця акуратнiсть, не знати чого, ще дужче розiзлили мене. Менi захотiлося викинути цього нахабу за дверi, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз iз четвертого поверху. Чесне слово, менi було б навiть приемно, якби я почув його розпачливий крик, i анiтрохи не соромно.

«Цього тобi тiльки не вистачало – зчинити бiйку», – встиг подумати я, перш, нiж ступив крок до нього.

Вiн здивовано подивився на мене, i в його поглядi зблиснула настороженiсть. Я вiдзначив, що ми приблизно однакового зросту й однаковоi комплекцii. Вiн лише був на рокiв п’ять, а може, й бiльше, молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.

«Усе повторюеться, – подумав я, – невже справдi все повторюеться? Невже цей молодик – я в полiпшеному варiантi? І чого вiн чекае до бiса? Чи вiн чекав, що я почну бiйку?»

– Ви, здаеться, хочете щось запитати? – сказав непрошений гiсть з убивчим спокоем.

– Так, – сказав я, намагаючись теж бути спокiйним, хоч менi це вдавалося з неабиякою натугою. – Ви тiльки-но закiнчили унiверситет, авжеж?

– Так, – сказав вiн.

– Поздоровляю, – глумливо сказав я i навiть не намагався приховати цю глумливiсть. – Поздоровляю i бажаю всiляких успiхiв!

– Дякую, – сказав вiн. – Тiльки iронiзувати не слiд. Я справдi закiнчив унiверситет i маю своi плани.

– І ви, звичайно, подаете неабиякi надii? – спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. – Чи й маете вже свое пiдприемство? Може, банк?

– Яке це мае значення?

– Таке, що я теж подавав колись неабиякi надii i пишався тим.

Вiн примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в менi росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий мiг пiдслуховувати нашу розмову.

Той третiй мав бути не схожим на обох нас i щось мати вiд нас обох. Вiн мав слухати уважно, щоб потiм використати почуте, може, навiть засмiятися наприкiнцi розмови абощо, а потiм зникнути. Але його майбутне зникнення менi байдуже, а ось iснування – нi.

Тут я вiдчув, що повiтря в кiмнатi затхле, що варто буде вiдчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся i побачив, що кватирка вiдчинена.

– Якщо ви чогось не досягли, то виннi самi, – сказав гiсть. – Повiрте, я нi в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що вiн стоiть саме на цьому мiсцi. Зрештою, хоч я й не вiрю в долю, але… Така жiнка, як Магдалена Григорiвна, заслуговуе бути щасливою.

– І ви все зробите для неi, авжеж?

– Так, i в цьому немае нiчого смiшного, – запевнив вiн. – Менi вас шкода, якщо ви не зрозумiли, хто вона така.

– Ви просто безтямно закоханi, друже мiй, – сказав я. – Так само, як був колись закоханим я. Менi теж хотiлося перевернути гори. Потiм я зрозумiв, що не все залежить вiд мене.

– Вибачте, – перервав досить неввiчливо вiн, – але це виправдання слабких людей…

– До яких ви не належите? – перервав уже я його. – Ілюзiя, молодий чоловiче. Рiч тут не в силi чи слабкостi.

– Нi, – сказав вiн. – Нi. А втiм, бувайте. Я вас не збираюся нi в чому переконувати.

Вiн засунув целофановий пакет пiд пахву, легко схопив сумку в другу руку.

«Був, був уже тут, – подумав я. – А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедiя?»

Новий Магдин чоловiк обернувся вже коло самих дверей.

– До речi, я сам запропонував Магдаленi Григорiвнi поiхати за речами, – навiщось сказав трохи хрипко.

– Правильно вчинили. Хоча я ii теж не бив би…

– Ви взагалi не здатнi на це.

Вiн ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго i хотiв запам’ятати мое обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокiйно опустився у крiсло. Ноги моi самi випросталися перед крiслом.

«Помиляешся, хлопче», – подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули дверi. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так

самотнiм я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гiрко усмiхнувся. Батьки, називаючи ii отак, мали рацiю. Вона була до бiса вродлива. Грiшниця Магдалена. Хоч та, здаеться, була Магдалина, через «и». А втiм, яка рiзниця?

Я вiдчував потребу пiдвестися i щось зробити. Інакше, коли я не пiдведуся, кiмната попливе кудись разом зi мною. Ми загубимося у безкрайому морi, назви якого я не годен дiбрати.

Я пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, розчинив його навстiж. Мiй непроханий гiсть уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.

– Гей, ти, – гукнув я йому i, коли вiн таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.

Я так i лишився стояти коло вiкна. Почув його кроки на сходинках, чув, як вiн стояв у дверях, потилицею чув на собi його тепер уже розгублений погляд. Я поволi обернувся, пiдiйшов до нього.

– Ану поставте сумку.

Слухняно поставив.

– Зiгнiть-но руку в лiктi.

Вiн зiгнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвiдчитися, як напнулася пiд натиском м’язiв тканина його картатоi сорочки на рукавi.

– Добре, – сказав я, вiдвертаючись.

А тодi рiзко, з розвороту вдарив його ребром долонi у незахищений правий бiк, пiд печiнку.

Вiд несподiванки вiн охнув, вiд болю зiгнувся, хоч удар i не був мiцним. Потiм поволi випростався. Ми стояли i дивилися один одному в очi. Я гадав, що ось зараз його очi наллються люттю i вiн мене зiтре в порошок. Або навiть викине у вiкно.

Я нiколи нi з ким не бився i навiть не знав, як прикритись. Мiй удар був единим прийомом якоiсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок колишнiй мiй однокласник i колишнiй десантник- «афганець». Але очi нового Магдиного чоловiка розгублено клiпали.

– Тепер бери сумку i йди.

Дивно, але вiн виявився напрочуд слухняним. І я подумав, що у Магдиних очах вiн теж невдовзi виглядатиме таким самим невдахою, як i я. З цього висновку можна було б тiльки порадiти. Але вiдчуття гiркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моiй уявi. Але погляд його лишився зi мною. Погляд начеб сторонньоi, зовсiм сторонньоi людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зi справжнiх вiдвiдин.

Але я думав, здаеться, про море, безкрае море – чи то життя, чи вiдчуттiв, чи ще чогось, яке не пригадати i якого водночас не позбутися…

І тут я почув музику. Вона звучала то голоснiше, то стишуючись.

«Звiдки ж вона звучить?» – подумав я i зрозумiв, що нiзвiдки.

Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не змiг прогнати цих нав’язливих звукiв. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливiшу дiвчину iнституту. Хоч, може, найвродливiшою вона стала саме з тiеi хвилини, як я ii побачив. Вона пливла залою, i зала належала iй, i решта танцюючих давали iй дорогу. Я стояв разом з хлопцями на сходах, якi вели в той зал. Сходи вели згори. Наповнений танцюючими парами зал був мов на долонi, i я побачив Магду… Вiдколи побачив Магду, менi здавалося, що зал танцюе довкола неi. «Навiщо ти обдурюеш себе?» – сказав раптом чийсь голос бiля мене.

Я здригнувся. Я сидiв у себе в кiмнатi, музика все ще звучала, я знову побачив зал, стояв на сходах, i зал кружляв довкола Магди-Магдалени.

«Я не обдурюю», – заперечив я невидимому опоненту.

«Обдурюеш, та ще й так, наче тут ти не сам», – голос робився злiшим.

«Авжеж, я не сам, зi мною ти».

«Не блазнюй. Ти прекрасно розумiеш, про що я кажу».

«Авжеж, розумiю».

Я таки розумiв, що вiн мае на увазi. Справдi, я не закохався тодi в Магду. Я не остовпiв на мiсцi, й зал, звичайно, не кружляв довкола неi. Але те, що вона була чи не найвродливiша в залi, я зрозумiв i без почуття закоханостi.

Мiй погляд наштовхнувся на погляд Петра Микулинця, однокурсника, з яким зайшов до залу. Я мiг би поклястися, що Петро думае те ж саме, що i я. А може, й не те саме, але погляд його був промовистий. Щось заворушилося в менi. На самому денцi свiдомостi. Наче легкий, але доволi холодний вiтерець. Утiм, вiн мiг матерiалiзуватися i набрати певних обрисiв, хоч думку навряд чи можна матерiалiзувати.

Я пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. За вiкном гримкотiла вулиця, але я нiчого не побачив. Того, що мав би побачити, не було. Я подивився поверх будинку на протилежному боцi. Рванi хмари, що пливли над будинком i позаду нього, холоднiшали на моiх очах.

«До чого тут усе це?» – подумав я.

Подумав, а може, й сказав уголос. Тиша в кiмнатi була менi неприемна, i, звiсна рiч, я мiг вимовити уголос.

А втiм, я тiшив себе iлюзiею. Маленькою порiвняно з тою, яку вже пережив, яка розсипалася на моiх очах, i фiнiш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була бiльшою за мене самого, за всi моi прагнення.

Я вiдiйшов од вiкна i знову сiв у крiсло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моiх нiг прилестився кiт i потерся об них. Я б погладив цього нiжного пухнастого котяру i, може, й заговорив до нього. Може, вiн у вiдповiдь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що менi цiкаво з ним спiлкуватися.

Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кiмнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навiщо? Навiщо, коли я не втечу вiд того, що трапилося? Вiд минулого неможливо утекти. Минуле – це ми самi. З нашими успiхами i невдачами, точними попаданнями й помилками. А втiм, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив ii обрати. Вона повинна була належати менi. Та Магда, на яку дивилися захопленi люди в залi. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неi, я повинен був втiлювати в життя своi великi плани.

Так, я не кохав Магду, хоч тiшив себе iлюзiею кохання i довго, аж до вчорашнього дня, переконував себе в протилежному. Решта вже не мае нiякого значення.

Те, що було пiсля залу, – нашi побачення, весiлля, робота в iнститутi й на заводi, приiзд у це мiсто – вже не мало великоi цiни. Найбiльшу вартiсть мав той вечiр.

Я ще побачив себе тодi, коли танцював з Магдою, ii руки, покладенi менi на плечi, i пiдвiвся. Тепер можна було вставати i йти, куди завгодно, хоч iти менi, власне, не було куди.

8

Я поблукав трохи мiстом, а потiм подивився зарубiжний детектив. Випив пiсля сеансу склянку соку в гастрономi неподалiк вiд кiнотеатру, iсти менi не хотiлося. Я вийшов з гастроному i поплентався у протилежний вiд кiнотеатру бiк.

Дорогою я зустрiв знайомого iнженера з нашого заводу i поiнформував, що подивився кiно. Вiн сказав, що теж хотiв би побачити цей детектив, тiльки от чи дружина погодиться – десь там ходила по крамницях, а вiн поспiшав iй назустрiч.

– Вона не любить детективiв, – сказав знайомий.

– Хто вона в тебе? – спитав я.

– Учителька, – вiдповiв той.

– А-а, – протяг я. – Ну, може, вмовиш.

– Вона швидше додому потягне, борщ варити.

– Борщ – серйозна справа, – сказав я.

– Ну, бувай.

Я провiв його довгим поглядом. Так i не зрозумiв, що вiн мав на увазi, коли казав про борщ. Удвох варять, чи що… Нiби це для мене важливо.

І тут я збагнув – так, важливо. Я вiдвернувся i пiшов далi, у неминучий протилежний бiк. Уже за кiлька метрiв по тому, як я вiдiйшов, майнула думка – може, пiти ще раз до того кiнотеатру, побачити, яка в нього дружина? Але чим я поясню свiй прихiд? Палкою любов’ю до цього детективу, про який я сказав «так собi, дивитися можна». А втiм, чому я певен, що вони прийдуть i борщ не переважить?

Тут я став пригадувати, якими бувають борщi. Варити вмiла i Магда, а ii мати, моя теща, – вона взагалi варила незрiвнянний червоний борщ. Щось вона додавала у нього таке, окрiм бурякiв,

капусти, томатного соку, цибулi, що пальчики оближеш. Я нiяк не мiг вiдгадати, що робить борщ таким смачним, бо було враження, що не капуста й не буряки, i навiть не вмiння гарно засмажувати. Теща ж на мое запитання тiльки загадкового посмiхалася.

«Головне – що ти борщ любиш».

Головне – що я люблю борщ…

Але ми приiжджали до Магдиних батькiв щонайбiльше разiв п’ять. То були днi великих турбот про улюбленого зятя.

Я часом iх ставив поруч – Магду та ii матiр. Магда бiльше була схожою зовнi на батька. До гармонii в сiм’i, у стосунках не надто прагла. Нi, я, здаеться, не маю рацii, я виправдовую себе. Чи треба це робити, чи треба це менi самому?

Моi ноги несли мене вулицею, я йшов далi, як автомат, i часом менi здавалося, що на вулицi лишаються люди, у яких мое обличчя. Вони стоять на мiсцi, вони нiкуди не рухаються, мiж ними якась певна рiвномiрна вiдстань, i – найголовнiше – мое обличчя, залишене у цих людей, теж застигле.

Я йшов далi вулицею, наповненою людьми, яких, крiм мене, нiхто не бачив, i раптом менi здалося, що так само нiхто не бачить мене справжнього, того, хто йде вулицею. Десь угорi крiзь хмари просiювалося сонце, виглядали цiлi клаптi голубого неба. Я побачив цi голубi шматки, коли пiдвiв голову – буде погода.

«Навiщо?» – подумав я.

Я спитав себе: «Навiщо?» й спинився. Оглянувся. Повз мене пройшли двос незнайомих молодикiв, жваво жестикулюючи. Вони сперечалася про нову марку мотоцикла. Уривок розмови, що долетiв до мене, сповнив мое ество глухим, якимось ниючим роздратуванням. Так починае болiти зуб, коли ще не усвiдомлюеш цей бiль. Або не хочеш усвiдомлювати, намагаючись загнати бiль туди, звiдки вiн виник. Це вiдбуваеться iнтуiтивно, надто коли ти зайнятий чимось iншим. Я ж не був нiчим зайнятий. І в цьому була найбiльша прикрiсть i причина того, що бiль ростиме, поки його не спиниш. Чим спинити, я не знав. Просто стояв на тротуарi, люди обминали мене, я ловив уривки iхнiх розмов, намагаючись хоч за щось ухопитися, i майже вiдразу губив ту тоненьку ниточку, за яку щоразу хапався.

Уривки розмов, за якi я намагався вхопитися, нiчого не давали й нiчого не пояснювали.

– Вiн учора нагадав менi…

– Вiдчуваеш, якого це кольору?..

– Чому не повернеться?

– Вiн так сказав.

– Вiр його словам…

– Не вiрю.

– Не вiриш, що я теж можу мати власний гонор?..

Я перестав слухати, намагаючись зосередитися на чомусь iншому, зримому. Але зiр нi на чому не зупинявся.

Я поводив головою туди-сюди. Знайомi менi будинки, ось ту крамницю я добре знаю, у цей двiр теж заходив.

Свiт довкола мене був той самий, що й учора. Просто я був iншим. Але що з того, коли я не сприймав уже так, як мав би все сприймати сьогоднi. З моеi самотностi слiд було виборсуватися. Але майже вiдразу я усвiдомив, що не зроблю цього. Я не хотiв далi грати нiякоi ролi.

Хтось наштовхнувся на мене, пробурмотiв лайку, потiм вибачення. Це був уже лiтнiй чоловiк, за хвилю перед цим, певно, заглиблений у своi думки. Я подивився, як вiн iде вулицею трохи перевальцем, згадав його здивований погляд, широкий нiс, що, здавалося, з цiкавiстю принюхався до мене. З цiкавiстю, але без здивування, на вiдмiну вiд його господаря. Чоловiк не спинився, здивування згасло так само раптово, як i з’явилося, i я зрозумiв, що немае нiякого сенсу чипiти далi отак посеред вулицi.

Я подивився в тому напрямку, куди йшов, i побачив бiлу арку центрального мiського парку. Не вагаючись i митi, я попрямував до входу. Затримався лише на схiдцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу i пiшов далi. Мене збила думка, що в парку робити менi нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеею, опинився бiля ворiт дитячого мiстечка. Дiти бiгали мiж мiнiатюрними замками, сiдали на великого зеленого крокодила, вiдлитого з цементу, спускалися з гiрки-теремка. Я любив приходити сюди з Іринкою, любив бачити ii здивування, з яким вона пiдходила до теремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сидiли кумеднi птахи, вiддалено схожi на пiвнiв.

«Бiжи!»

Я стояв унизу i, розставивши руки, ловив доньку. Інодi вона вхитрялася вивернутися вiд мене i задоволено смiялася. Коли я помiтив це, став навмисне намагатися принести iй задоволення. Але одного разу, ухиляючись вiд моiх рук, Іринка невдало рвонулася вбiк i боляче вдарилася колiнцем у борт. Я втiшав ii i водночас докоряв, а вона й не плакала, тiльки мiцно закусила губенята.

Ми приходили сюди i втрьох. Якось я уявив Магду на мiсцi Іринки. Маленька Магда з великим бантом спускалася з гiрки-теремка…

Я тодi посмiхнувся. Коли поглянув на Магду, побачив, що вона теж посмiхаеться. Але погляд ii був десь далеко, на вiтах тополь. Я перевiв туди свiй – i нiчого не побачив, навiть якоiсь завалящоi ворони.

Нашi свiти були поруч. Тодi моя посмiшка погасла, а ii ще довго блукала на вустах, мов шукала пристановища чи, може, хотiла злетiти й не змогла.

«Даремно», – кажу я собi тепер.

На алеi кружляе перше жовте листя, хоч до справжньоi осенi ще тиждень-два. Листкiв усього кiлька, вони маленькi й дрiбнi. Я простягаю руку, але вiтер вiдносить iх убiк.

Звертаю на бокову алею, поволi бреду мiж рядками тоненьких берiзок, потiм повертаю ще на одну. Тут нарештi знаходжу лавочку, на якiй нiхто не сидить. Моя спина торкаеться прохолодного дерева. Заплющую очi й намагаюся нi про що не думати.

Думки, однак, самi лiзуть до голови.

Тисячi й мiльйони людей опинялися в становищi покинутих, iм було боляче. Це якщо кидали коханi. Дружини, яких любили. У мене зовсiм не було болю. Не було вже й порожнечi. Десь у глибинi пульсувала думка, що нiчого, по сутi, не втрачено. І раптом я зрозумiв – це виправдання. Це мое намагання виправдатися.

Я пiдвiв голову. Алея була довга i прохолодна. У глибинi ii маячiло кiлька людських фiгурок, на сусiднiй лавцi сидiли двое дiвчаток i читали книжку. Одна з них подивилася у мiй бiк, посмiхнулася, шепнула щось подружцi. Ось вони вже обое захихотiли.

Я вiдвернувся, тамуючи знову несподiвано виниклу злiсть. Другий кiнець алеi вiдкривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалинi, було яснiше, нiж на цiй затемненiй алеi.

«Може, менi пiти туди?» – подумав я.

Я пiдвiвся i знову сiв. Ця алея була таки моею, вона належала моiм думкам, i навiть дiвчата, що знову читали книжку, якби вони знову засмiялися, уже мене не роздратували б. Я подумав, що алеi, можливо, саме й не вистачае цих дiвчат, якi змушували мене думати про них, хоч я не мав нi найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сiв поруч дiвчат, я сприйняв би його так само, як необхiдне доповнення до алеi. Мене знову окутувала байдужiсть.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/volodimir-lis/kam-n-posered-sadu-12627734/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.