Режим чтения
Скачать книгу

Карби і скарби. Посвіт карпатського світу читать онлайн - Мирослав Дочинець

Карби i скарби. Посвiт карпатського свiту

Мирослав Іванович Дочинець

«Наш свiт – Карпати – не гори. Це держава, ба’ бiльше – материк без границь простору i часу. Материзна, що спородила слов’янство й пiдготувала Русь до хреста i Христа. Дiдизна бiблiйних пастухiв, якi понесли у свiти наше Слово, нашу правду, наш Дух. Колиска живноi Природи, яка едино владна творити нову природу сущого.

Дивний, заповiданий, зачарований свiт пiд небесним куполом.

У говорi потокiв, у зiтханнi смерек, у нуртах криниць i шовках полонинних, у дзвiночках отар i шептаннi ватри живе голос волi й радостi. Пiд сивими драницями гражд, пiд шатрами вiвчарських станiв, пiд зелено-мiдними банями каплиць захована правда старовiку…»

Мирослав Дочинець

Карби i скарби. Посвiт карпатського свiту

Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015

Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя зроблена за виданням:

У оформленнi обкладинки використано iлюстрацiю Сергiя Логiнова

Фото з архiву автора

Дизайнер обкладинки Сергiй Мiсяк

Дочинець М.

Карби i скарби. Посвiт карпатського свiту / Мирослав Дочинець. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015. – 288 с.

ISBN 978-966-14-9260-7

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

Наш свiт – Карпати – не гори. Це держава, ба’ бiльше – материк без границь простору i часу. Материзна, що спородила слов’янство й пiдготувала Русь до хреста i Христа. Дiдизна бiблiйних пастухiв, якi понесли у свiти наше Слово, нашу правду, наш Дух. Колиска живноi Природи, яка едино владна творити нову природу сущого.

Дивний, заповiданий, зачарований свiт пiд небесним куполом.

У говорi потокiв, у зiтханнi смерек, у нуртах криниць i шовках полонинних, у дзвiночках отар i шептаннi ватри живе голос волi й радостi. Пiд сивими драницями гражд, пiд шатрами вiвчарських станiв, пiд зелено-мiдними банями каплиць захована правда старовiку.

Вiтер свiжостi вiе звiдси по Киевах i Європах – i несе новий посвiт, нову енергiю, новi – забутi старi знання першовитокiв, першовидження, першовiдродження.

Верховинний усесвiт. Свiт таiн i красот.

Тут пануе чин Простору, чин Висоти. Звiдси й характернiсть людська: «Усе, що виджу i скiльки виджу, – мое». Нашого на цiй землi стiльки, скiльки ми збагнемо. Скiльки можемо понести i принести до останнього земного надiлу пiд тином вiчностi.

Карби – то знаки на скрижалях планиди роду-народу. Найдавнiший, найкоштовнiший скарб краю, краiни, Ук-Раiни.

Карби на пам’ять i скарби на вiчнiсть.

    Мирослав Дочинець

Камiнь терпiння

Обертаюся назад i згадую свого дiда. Найцiннiше, що залишив вiн по собi, се – камiнь.

Дiдо з легiнства служив у графського фоштера. За се йому нарiзали дараб землi над селом, пiд самою хащею. Се мiсце й нинi називають Сирiтським Горбом. Тут гучав лише ожинник i дика папороть. І не було води. Навiть вiвцi не хотiли тут пастися.

Дiдо сплiв iз верби кучу, обваляв ii глиною i почав копати криницю пiд старою дичкою. Челядь смiялася, бо з-пiд залiзного лома сахтiли iскри. А куснями глини можна було колоти горiхи. Але дiдо копав i копав. Увечерi клав голову на твердий порiг, щоб довго не спати. Лише на недiльну службу вiдходив вiд криницi.

За три тижнi яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду брилу. Мiсяць вiн обкопував той камiнь, завеликий як добрий вiз. Палив у ямi огень i заливав водою, та камiнь не коловся. Люди радили: лишися, хлопче, копай в иншому мiсцi. Але дiдо затявся. Вiн обв’язував плиту мотузяччям, устеляв стiни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та жоден газда не брався помогти в такiй дурнiй роботi. Тут водою нiколи й не пахло, тут споришi серед лiта горiли на сонцi. Але дiдо найняв шiсть волiв i таки витяг камiнь на поверхню. Ледве долiз до хижки i заснув на порозi. Бо вже вiдвик спати на постелi.

Спав, казали, цiлий день i цiлу нiч, а коли на зорях пiшов до каменя, то постоли в травi намокли. Яма була повна води, i вода текла долi берегом. Коли дiдо глитнув з пригорщi, око закололо вiд студеноi свiжости. І наче ситим став. Вiвцi мачалися в тому болотi – i вовна яскрiла на сонцi, як ризи. Потягся той потiчок до села, коло дворiв його перегачували, i жони полоскали в ньому сорочки й верети. Дiда, ще дiтвака, стали честувати, як газду, i в церквi дали йому лавицю на крилосi. (Прийде час, i вiн змуруе нову церкву.)

А камiнь лишився лежати бiля криницi. Грубий, сiрий, з жовто-зеленими платами. За дощем у його щербинах збиралася вода – i птицi пили й купалися. А снiг на ньому не держався нiколи. На нагрiтiй сонцем брилi можна було побачити ящiрку чи й гада – i баба пужала нас, дiтей, тим каменем. Та де ми боялися! А шкода. Переказували, що один дiтвак з родини вилiз на вершечок дички i впав. Чисто на той камiнь. Покришився i в три днi помер. Челядь шептала, що треба недобрий камiнь зрушити в ярок. Але дiдо не дав. Зцiпив зуби й не дав.

Камiнь лежав бiля дороги, що вела в хащу. І раз уночi вчинився гримiт i крик. Ми вибiгли надвiр. А то перевернувся циганський вiз, повний краденого дерева. Наскочив у потемку колесом на камiнь. Дiдо вхопився за вили. Цигани наскоро вiдтяли вiжки i втекли з кiньми, покинувши вiз. Пригадую, як дiдо по тому гладив здертий мох на каменi. Як рубець на людському тiлi гладив. Вiдтодi вночi вiн стелив собi на каменi солому й сторожив дорогу в лiс. Графський гайник йому за се платив.

А коли жид прийшов до нього, щоб дав йому камiнь для млина, вигнав його з двору. Хоч той теличку давав. Жид розсердився: «Не даеш, ачей, держиш собi на грiб?»

А по якомусь часi привезлися на бричцi двое панiв. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камiнь, що нiколи не бувае студеним? Просили дiда, щоб дав iм вiдколоти з нього дарабчик. Дiдо смiявся: колiть, якщо вдасться. Довбали, мучилися пiвдня, а й скалки не вiдкололи. Тiльки мох порушили. Та й повезлися, не вiдклонившись.

Коли в Першу свiтову набирали на фронт, хлопцi втiкали в хащу. Трьох пiймали. Привели до нашого каменя й застрелили. Черева iм розпороли багнетами й запхали в них черевики. А дiда верли на брилу й сiкли дротяними цiпками.

Дощi змили кров, а люди на тому мiсцi вимурували хрест.

За чехiв камiнь хотiли потягнути до Ужгорода – на пам’ятник. Але дiдо вийшов з пушкою i стрiлив у небо. Бирiв махнув рукою: «Держи собi, держи – пам’ятник дурневi».

У Другу свiтову мадяри тут поклали кулемет, та коли почала стрiляти артилерiя, вони втекли. Лише масна пляма на плитi лишилася.

Коли руськi заходили, сiльська челядь вийшла до каменя iх стрiчати. Дiдо теж прибрався, iкону зняв зi стiни, срiбну годинку прикапчав до уйоша. Зiйшли з лiсу солдати, обiдранi, небритi, нетверезi. Один нараз до дiда пiдступив: «Дед, тваю мать, ану давай часiкi!» Зiрвав годинку, а дiда друлив. Той упав i образ об камiнь розбив. Се менi вже потiм повiдали.

Було, що й кiно тут знiмали. Про партизанiв. Фiльмували, як з-поза нашого каменя бородатий чоловiк метав гранату в нiмецьку машину. Пiсля артистiв лишилися порожнi корчаги вiд вина i напис на каменi «Смерть фашистам!». Нашi довго здирали фарбу
Страница 2 из 15

дротяними щiтками. А дiти з тичками бiгали городами i кричали: «Ура! Вперьод, за родiну!»

У шiстдесятих комсомольцi хрест повалили. Я б не дав, але тодi я був на Колимi. А на каменi поклали бетонного оленя й написали, що тут починаються угiддя лiсництва. Лiнувалися таблицю закопати. З часом дiти обламали оленю роги, а вiдтак i самого скинули в яругу. Фарба злущилася, i камiнь став як був.

Не то тепер село, що було сто лiт тому. На Сирiтському Горбi, довкола дiдизни, простерлася цiла вулиця. З дiдовоi криницi трубами провели воду в школу, у дитсадок, до сiльськоi управи. А камiнь лежить собi. Лежить, як сто рокiв тому. Обмитий дощами й нагрiтий сонцем.

Я люблю сюди приходити й сидiти на ньому, як любив дiдо. Родова пам’ять кличе мене сюди. Бо з роду все починаеться – родина, народ, родова мова i родова сила. І ти, як краплина, повниш сю рiку далi. І не смiеш порушити ii чистоти й глибини. Тодi в минулому твоему буде радiсть i в майбутньому матимеш надiю.

Я часто думаю собi: що мого дiда так прилiпило до тiеi брили? І що мене так прив’язуе? І вiкова пелена часу розсуваеться. І приходить розумiння.

Дiдо мiг не викопати криницю й не пустити тут свiй корiнь. Але вiн копав, i камiнь йому не завадив. Камiнь вiдкрив йому силу й терпiння. Дiдо робив се не тому, що було легко. Вiн се робив тому, що було тяжко. Простий копилець, один як перст у свiтi, зрозумiв: доки вiн може терпiти, доти вiн твердий i непорушний, як камiнь. І коли пив з криницi воду, позирав на плиту. І очi його теплiли. А руки твердiли. Бо в тяжку годину вiн сам ставав тим каменем. Каменем терпiння. І нiякi громи й блискавки долi не могли зрушити його й розколоти.

Вербова кошарка

Я вибулькнув з матерi в яму, де мочили коноплi. Був такий мiзерний, що в дiвки-матерi до послiднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимiсячним, коли полоскала коноплi. Пiдняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – i тут шубнув з неi у воду я. І став, як пуголовок, перебирати ногами, сновигати мiж жабуринням. Мамка зо страху й подиву довго мене з калабанi не витягувала. А сам я й не спiшив на твердину, у водi менi було любо й безпечно.

Усi ми вийшли з води. З води живемо, водою христимося. Вода очищае нашi душi й омивае кости, а вiдтак пiднiмаеться в небо парою, щоб упасти дощем, щоб спородити й напоiти инших. Кожний iз нас – то жива крапелина води, що е земною i небесною водночас.

Вiтця в мене не було. Моiм сонцем i моiм мiсяцем була мамка. Руки ii пахли молоком, а коси – попелом з печi. Вони й барву таку мали. Ми були такi бiднi, що, бувало, мамка зашивала мiх своiм волоссям, бо в хижi не знайшлося ниток. Вона була служницею в пана Драга, а коли знайшовся я, звiдти ii погнали. Баба з ганьби теж хотiла ii вигнати з дому, та дiдо не дав. Мамка колисала мене у вербовiй кошарцi, прив’язанiй до яблунi. Подерла на пеленки останню свою сорочку. А коли я зоп’явся на ноги, то з ярi до снiгу ходив у куцих ногавичках, без сорочки й обувки. Так я i спав коло мамки на солможаку, набитому перетертою соломою. Увечерi мамка клала мене на ладу й обмивала руки, лице, ноги. Тодi хрестила й приповiдала: «Господи, дякуемо Тобi за ще один день, котрим Ти нас обдарував. За те, що укрiпляв нас i оберiгав вiд усього лихого. Прости нам вiльнi i невiльнi грiхи, якими за день зажурили Тебе зi слабости й нерозумности своеi. Лишаемося за Тобою, як за стiною, i кладемо у Твоi руки своi душi. Хрест пiд себе стелимо, хрестом укриваемося, хрестом кланяемося i все зле вiд себе вiдганяемо. Прости нас, Господи, i благослови».

І цiлувала мене в очи. В одне i друге. Коли менi часом кажуть, що моi очи на саме денце чужоi душi заглядають, я смiюся: це вiд моеi мамки. Вона любила цiлувати мене в очи.

Моя мамка навчила мене подяки. Розпочинати й звершувати днину подякою. Приймати радощi й прикрощi з подякою. Усе, що стаеться з нами, – благодать. Се милiсть Згори. Навiть випробування. Нам нiколи не посилаеться бiльше, нiж ми можемо знести. Що бiльший iспит, то бiльше вiд тебе хочуть. Знаходь у собi сили перейти поле смирення. І прийдеш до тихоi води.

Широкоплечий, як дверi; ввижалося, що хижа наша тримаеться на дiдових раменах. Та так воно й було. Дiдо кував коня лише на переднi лаби, на чотири пiдкови не заходило грошей. «Коли вивчишся, будемо кувати й заднi», – казав з вуркотливим смiшком. Вони спрягалися з сином i так орали своi пiснi кам’янi нивки.

Пiд хащею в дiда були довбанi кимаки з бджолами. Увечерi ми ходили туди. Дiдо брав бджiл у щiпку i клав собi на волосся, на бороду. А пак по однiй легенько тулив i до мене: «Так вони твiй запах запам’ятають i не будуть кусати. Се дуже розумнi мухи».

Дiдо ходив у вовняних гатях з широким пасом-чересом i мав довге темне волосся, у яке пiсля iди витирав руки. Рипучi постоли взував лише до роботи, бiльше ходив босим, нерiдко й у зимi перебiгав так двором. Куди б не iздив, на возi мав корчажку свiжоi води, яку за день i випивав.

«Вода чистить мозок, як скло, – любив приповiдати. – Радо ii пий i споживай те, що зросло на водi й на сонцi, i будеш чистим i твердим, як скло».

Сам вiн не сiдав за стiл, кедь там не лежав жумак зеленини. Баба се добре знала. Яка приправа, така потрава. Мiг зрiдка ввечерi глитнути вина чи паленки на хронi чи на павутиннi. Та не бiльше як на два персти в погарчику. Так, аби лише рот сполоснути. Коли хтось бiльше пив, дiдо морщився: «І людям мерзко, i Богу. Не будеш пити – нич не втратиш. Будеш много пити – утратиш усе».

Вiн на все позирав з легким смiшком. Дiдо був моiм першим учителем. («Глядай не долю, а волю».) Посилав мене до кадуба за квасною водою з глиняним пивняком, у якому цоркотiли камiнцi. На дорогу давав скибку кукурудзяноi начанки. За мною ув’язувалися ластiвки. Я гадав, що вони лакомляться на хлiбець, i жалiвся дiдовi. А той смiявся: то вони за кониками й бриндаками летять. Ти йдеш, збиваеш траву – комашня фуркае в боки, а ластiвки й радi кормовi. А коли сам вiн ставав у ярню оранку, то першу грудку землi кидав ластiвцi – на гнiздо.

Дiдо навчив мене видiти довкола все живе й тiшитися йому – дереву, бадилинi, птицi, звiринi, землi, небовi. Вiн нiколи не обiймав мене, але я бачив, як його огрубiла рука пестить мох на криничнiй цямринi чи виноградну лозу. Вiн не говорив мудрi слова, але мудрiсть його коренилася в добрих очах i уважному серцi. І вiд сього йому, неписьменному, вiдкривалися знання, незнайденнi й у розумних книгах. При його многотрудному життi се плекало його душу, давало iй обнову й успокоенiсть.

У тиху годину вiн сiдав самотиною i споглядав свiт природи. І сам зливався з тим свiтом. Завмирав, очi затягувала волога паволока. Тодi я не впiзнавав свого дiда. З часом зрозумiв: блажен, хто виховае в собi волю розуму i спокiй душi. Се – щастя.

Мiж нами крутилася, як веретено, баба. Така ж суха i чорна. Їi пташинi вiчка-поприни дiрявили нас наскрiзь. Баба вгадувала всi моi замiри, звiдкись знала про всi моi деннi грiхи. Сусiдкам вона всi кишки попереiдала. Бабиного язика боявся навiть сiльський пiп. «Ся вповiсть – як прискiпить». Люди казали, що дiдо вимiняв бабу в шатрових циган на кобилу. Не знаю, чи то правда, але моя баба метала карти, зливала вiск, судила по волосинi, приймала в породiль дiтей i спроваджувала мерцiв.

Мали бабу в селi за шептунку. Дрiбних дiтей вона купала в старiй помийницi, щоб росли неврекливими.
Страница 3 из 15

Для когось гасила водою грань i обмивала тiло. Слабим на дихалку розсипала жменями сiль пiд постiллю. Яловi жони, перед тим як прийти до баби, клали пiд себе на нiч коцку цукру. Баба потiм зчитувала з неi болячки. А цукор часто вiддавала менi. Дехто за лiк приносив яйце, дехто мiрку зерна чи шапку горiхiв. Баба товкла тi горiхи, показуючи на зернята: «Здри, неборе: орiх подобае на чоловiчеський мозок. Бо мае вiн силу для мозку. І чоловiчу силу. Добре з’iсти щоднини хоч еден-два орiшки. Будеш крiпкий, як дерево».

Не знаю, яким хворобам баба зараювала, а яким нi, та коли моi ноги обсипали страшнi бородавки, баба нараз повела мене до вуя Ферка.

Перше корiння в лiсi баба копала на Симона, коли ниви вже прийняли зерно. Тi гiркi корiнцi належало заживати натщесерце. Вони мали «впокорювати серце». А ягоди вiд «смолавки» збиралися аж пiд зазимки. Лiчницю свою баба обладила в глинянiй шопi. Там день при днi щось варилося, колотилося, сушилося, товклося, розтиралося. Я пiдносив жердя з хащi i цубрив у вiдрi воду.

Ясно пригадую собi отi вечори. За дверима по-осiнньому вiльго, i цвiркуни сюрчать уже лiниво, нiби дрижать вiд холодноi роси. А нам у шопi файно. І козi Анцi, i менi, i бабi, що молиться в кутку, спершись на бочку iз керинею. Я вартую огень. З мiдноi цiвки точиться вербовим прутиком слив’янка. На нiй баба настоюе своi лiки. Терпкий кiсточковий дух перебивае навiть козячий запах. Вогнянi язички миготять на стiнах, як образи на церковних павiсах. А може, се менi в очах миготить вiд сонливостi i дурманного тепла.

Баба обривае молитву i пiдходить до горшка. Дерев’яною варiшкою зачерпуе паленки i врочисто пiдносить до губ. Смачно морщиться, очi ii свiтлiють.

«Огнем побита, – тихо каже. – Менше дрiвець клади», – i вертаеться в свiй закут домолюватися.

Хоч иншi й не любили бабу, я до неi тягся. Мене зачаровували ii сутемнi ворожiння, веселили ii замашнi приповiстки. Вони, як зернята, позападали менi в пам’ять: «Коби здоров’я, а грiхи будуть», «Многi ворони й коня вбалять», «Розумний пес на вiтер не гавкае», «Чесному честь i пiд лавицею», «Кедь робиш махом – пiде прахом», «Чоловiк пахне вiтром, а жона – димом», «Голого ремiнь грiе», «Бiда вимучить, бiда й виучить», «Який корч, такий i прутик»…

Коляднички – Божi дячки

Тi синi, дзвiнкi, як крижанi бурульки, рiздвянi вечори. Коли вони, малi звiздарi в заячих вушанках ходили присiлками колядувати. Сунули волохатою вервечкою, ступаючи одне одному в слiд. Подекуди снiг був до пояса, а ще морозяною курявою вiявся зi смерек, що двигали важкими плечима, як соннi конi. Свiчечка в обтягнутiй шкiряними клаптями звiздi вела iх через кучугури й замети. Медовим блимканням теплила суворе холодне пустирище, бадьорила iхнiй хiд. З палицями, аби вiдганяти собак, а може, i вовчугу, вони йшли з гори на гору, вiд хижi до хижi, натужно протоптуючи пiшничок у снiгах. Вони несли в захмарнi гражди Вiфлеемську звiзду й простеньку пiсню про дитятко, що народилося в яслинi й звичайними пеленами повилося в Бога. Дiставшись до засвiченого вiкна, вирiвнювали дух i рiзко гукали: «Гей, пане газдо, чи даете веселити у сесь Святий вечiр?» – «Веселiть, веселiть».

І, ударивши для закруту по ялиновому променю звiзди, починали. Дiти вiвчарiв, вони спiвали про себе:

Недалеко пастирi пасли стадо в долинi,

До вертепу прибiгають,

З Сином Божим прославляють Марiю.

Потiчки скляним дзвоном пiдспiвували iм, а гори ковзкими схилами провадили ту пiсню в зоряну високiсть, де «серед темноi ночi дивне свiтло б’е в очi».

Ще приходять три царi, аж зо Сходу звiздарi,

Для Ісуса ставлять щиро ладан, золото i миро Марii.

Колядка ще живе, ще б’еться птицею в стрiху, а вони вже вивiльняють iз рукавиць закоцюблi рученята в очiкуваннi своiх дарiв. Дають iм хто що може: жменю лiскових горiхiв, сушенi грушки, вилiплену з сиру зозульку, коржик iз меленими шкварками. Це не обтяжуе iх торбин, летять пiд гору галасвiта, перевертом, трое одною грудкою котяться. Не бiда, що печиво й зозулi покришаться, зате горiхи й голови цiлi. Вони, як три царi, несуть далi благовiсну новину. І свiт, принишклий у тихому сяйвi празника, звеселений верховинський свiт, готовий iх слухати до рання.

Вiн у трiйцi лопотить перший. Його грiе думка про свое золото, домашне. Дiдо Микула внiс його вранцi в глиняному жбанi – золотий пахучий снiп рододендронiв – i в сiнях провиднiло. Кожен щось робить, звиваеться в приготуваннях, а очима глип туди – на квiття. І вiн теж: колядуе – а думкою дома. Файно тепер у них при столi: наiдки, скляницi, свiчка клiпае, а над тим – гурма золотистих шовкових косиць. Нiби ангел присвiтив iхню тiснувату горницю. А то ж – дiдо Микула, скорий на вигадку. І любима дiдова колядка сама рветься з посинiлих губенят:

Слово Отчее, слово Отчее

Взяло на ся тiло,

В темностях земних, в темностях земних

Сонце засвiтило.

І грiла в темностi земноi ночi трьох малих колядникiв ще одна втiшна гадка, що ставала вершком радостi кожного Рiздва. Кiнцева колядка у вуйка Тимка. Вiн iх чекав, як нiхто. І вони чекали того часу, коли обiйдуть зi спiвами всi вiдрубнi вертепи заснiженого межигiр’я i приб’ються до його ясел. Бо з ясел пiшла дивная новина у свiт i тут мае завершитись. Вони спiвають у хлiвi одну колядку за другою, в’едно i дзвiнко – аж солома трiщить пiд верхом. Воли перестають ремигати, а огир Сивко скошуе на них уважне лiлове око. Вуйко Тимко поголений i зачесаний задля свята. На верстаку – почастунок для них: наламана медова крига вiд диких бджiл, кедровi горiшки, яблука йонатанки, цукровi подушечки з повидлом, узвар. А за вiншування вуйко Тимко обдаровуе тим, чим не надiляе нiхто, – книжечками. Вони хапають котрий яку. Вiдтак гортають, заглядають у чужi, мiняються. Книжечки називаються «Пчолка», «Наш рiдний край», «Материзна», «Мила бесiда», «Син людський». В однiй iз них тьмаво вибито малюнок з трьома царями. Голови в них обвитi обрусами, до грудей мандрiвцi тиснуть дари, якi принесли в занедбану вiвчарню, – золото, ладан i смирну.

Гадання на звiздах

Погода вгадувалася рiвно на мiсяць уперед – на кожний Божий день. І то була напродив проста наука. Що здебiльшого й притаманне складним i важливим речам. Денна погода зароджуеться вночi. Тому одну нiч щомiсяця належало не спати, хiба що передрiмати, як заець пiд кущем. За вiдлiк бралося перше, католицьке, Рiздво 25 грудня.

Виходили у дзвiнку темiнь, мороз нараз брав у шорсткi жменi iхнi обличчя. Спали засиненi мiсяцем гори й згорблений пiд кожухом снiгу ялинник. Нишкнули пiд оборогом пси. Лише Рiка щось гомонiла обледенiлому камiнню, клацала зубами криги. Вуйко Тимко писав пальцем по небовi, водячи нiгтем вiд звiзди до звiзди. Ось Чумацький Вiз закушпелило ясним порохом – на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю – через два днi ляжуть пластом мокрi снiги. Павутиною поснувало Мiсяць – через тиждень розгуляеться вiхола, замете дороги… Далi Тимко устромляв палець у снiг, прикладав до чола, угадував градус. Тодi ловив ним вiтер, визначав, з якого боку i яких чекати хмар. Кожна дрiбничка щось вiдкривала йому, вiдгортала завiсу в завтрашню й позавтрашню днину: i сова, що схлипнула по-жiночому, i рипiння ясеня, i густота тiнi вiд обтяжiлих крон сосон, i сухiсть моху в шпарах стiн, i легкий посiв снiжку зi стрiхи iм на голови. І навiть
Страница 4 из 15

порухи шашеля в старiй цямринi…

А найбiльше розповiдала Рiка. «Чуеш, як сипле склом на перекатi?! – парували теплими клубочками в синiй студенi Тимковi слова. – Чуеш, як пiдтягуе берег, як зварюе льодом плесо?! Чуеш, як крекчуть вiльхи з обмороженими прикоренками?! А чуеш, як залопотiла зграя пстругiв коло Зрячого Каменя?! Там теплiшi вирви, там бiльше поживи коло старих пнiв».

Нiч дiлилася на чотири частки. Чотири рази до ранку виходили вони з теплого хлiва й вивiдували, що нового iм шепче природа. Кожен новий вихiд провiщав погоду нового тижня. Нiч, сувора, сторожка гiрська нiч, вiддавала своi чари прийдешнiм дням. У тривожнiй тишi суворих гiр учувалася чиясь присутнiсть. Здавалося, що хтось невидимий причаiвся вгорi й пильно спостерiгае за ними. Може, той i диктував Тимковi тi прихованi вiд iнших знання.

Бабинi чоботи

Баба була горбатою. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для вiдра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-пiд руки. І це чомусь найбiльше страшило онука. А дорослих лякало iнше: як будуть горбату ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда?

Як тiльки затихла вона з копiйками на повiках, поклали ii в свiжий смерековий грiб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досi втуплене в землю. На ньому вiдбилися полегша й спокiй, легкий, аж по-дiвочому радiсний. Хтось iз далеких родакiв смiхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить».

Пiсля баби залишилися чоботи жовтавоi шкiри на шнурiвцi й рецепт грибноi квасiвки, яку всi до одного любили i якою пригощали найповажнiшого гостя. Хоча баба називала це «стравою для прощави», себто для простолюду. Зате чоботи були найбiльшою цiннiстю для неi. А вiдтак це поштиве ставлення до чобiт перебрала i вся родина, i дiти, i внуки. Диковиннi то були чоботи! Чим бiльше баба старiла й марнiла на лицi, сап’яновi «румунки» не те що не зношувалися, але й, здавалося, вiдновлювалися, коли iх перед празником витягали зi скринi. Аж яснiли оксамитовою нiжнiстю, як гузенцята персика. З роками набували живоi тiлесноi барви. Баба, щоправда, усiляко iм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану й догляд, а на свою шкiру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщенi пташинi лапки, а кiстки обличчя неначе обтяглися давнiм пергаментом, як у всiх смуглих i худих жiнок. Лише очi в косих прорiзах волого блищали, як перестиглi вишнi з-пiд листя. Вiдай, не марно товклися монголи по Тисянськiй долинi, потратили тут чiпке сiм’я.

Дiд звiдти вивiз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лiсом. Вiдв’язував iз плоту смеречини для текiвських газдiв, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинськi дiвки пiдлiтали й вiдлiтали, угадавши круту вдачу джигуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюшi на вирученi грошi, а коли вертали назад у Теково, захмелiлий дiд згрiб Ружiку у ведмежi лабети. Гадав, що вона, як iншi, буде вiдбиватися, дряпатися, а вона звузила ще бiльше своi очi в двi палкi щiлки й з гарячим придихом запитала: «Хочеш мене?» – «Хочу, золотанько». – «Дуже хочеш?» – «Дуже, зозулице». – «З любовi хочеш чи так, аби погасити хiть?» – «З любовi, з-пiд серця рветься жадання». – «Правду кажеш?» – «Істинну. Не вiриш менi?» – «Вiрю. Хочу вiрити».

Ружiка сiла пiд горiха й сама зняла чобiтки. А вiн зняв з неi все iнше. Із самого важкий ремiнь-черес упав, як учорашнiй день. І накинулися одне на одного в нестримнiй жазi. І невтолено вiддалися iй. То був якийсь голод тiл i спрага сердець. Вони тамували iх ротами, руками, очима й плоттю, що нiяк не могла насититися у двопiльному злиттi.

«Спам’ятайся, хлопче, – шепотiла Ружiка, сама в солодкiй непритомностi. – Уже ранок молодиться, а ти все твердий, як цей горiх». – «Кiлько тоi ночi, я ще й не почав радуватися тобi. Почекай, голубице, не спи, я лишень нап’юся роси». – «Пий, ладику. А я втамована. Доста напилася тебе одними й другими губами». – «Чудно менi, милоданко… Чудно, бо я в тобi силу не трачу, а набираюся ii. Себе не впiзнаю». – «Добрий з тебе любас, та чи надовго: на нiч, на день, на тиждень?» – «Не знаю, що на це повiсти. Але скажу тобi, як у сповiдальницi: ущербний я в цьому. Для мене дiвки – як криницi на багнi: води повно, а смак нiякий. Тому й не можу прив’язатися до одноi надовго». – «Не бiйся, бiдачино, я тобi в цьому поможу».

І розшнурувала Ружiка свiй чобiток, витягла золоту нитку i зв’язала iх нею – колiна до колiн, лоно до лона, губи до губ. В урочний час, на перевалi ночi i дня, був злютований той вузол. І нiщо його не могло розiрвати. Лише смерть. Про закохання оте ширилася горами й долами легенда. Про те, як цi двое любилися й розумiлися. Перший гульвiса на Верховинi й рубака-вояк, що на ведмедя йшов iз кiлком, а мiсяцю й скелi молився, i темновида хупава мироносиця, що в поклонах пiд образами згорбилася на ключку. Як шнурок i дучка, як палець i нiготь вони жили й дихали водно…

А тодi, як запiзналися над Тисою, вiв ii дiд додому в гори. Посаг нареченоi не рвав плечей. Легiнь нiс закурений старий (ачей, ще вiд монголiв) казан, а вона, боса, – ясношкiрi чоботята, перекинутi через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповiдала, що ту взуванку справив заiжджий румун. На матерiал ледве знайшов теля, яке зросло на самому сiнi й водi. Тому й шкiра була така мiцна й м’якенька. Цiлий чобiт можна було жужмом стиснути в жменi. Швець, доки вичиняв сирицю й шив чоботи, з’iв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золотi шнурки були завдовжки вiд пупка Ружiки до пальцiв ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне i iй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловiка на Мазурських озерах, сумовито всмiхалася. А даремно. Румун брав грошi не тiльки за золоту роботу, а й за золотi слова.

…І була ще одна гостра радiсть, якоi смирно чекав вiн цiлих два днi прощi. Баба, витеребивши з подолу мiдний грiш, купувала солодкого когутика – скалку перепаленого цукру на вербовiй трiсочцi. Когутика того, лизнувши разiв п’ять, не бiльше, вiн ревно нiс додому, як свою малу хоругву. Оберiгав, щоб не липнули до нього шерстинки i пил, здував тополиний пух, i головне – щоб лакомину не вихопили з руки ластiвки, що в долинi дуже зухабнi. Когутика мали вдома долизати Петро i Гафiя, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цiлий день. Доки за скелястим узвозом iз темних папоротей не прохоплювалася Рiка. Їхня Рiка. Вона несла незбагненну присутнiсть дому, рiдноi обжитоi царини, прибитоi до дикоi гори теплими п’ятами його пращурiв i його мiзерними спритними ноженятами.

Тут вони роззувалися й мочили натрудженi ноги. Баба змивала з чобiт листяний попiл, яким доти натирала жовтi чоботи, аби «не молодитися на прощi». Звiдти вже йшли босi – що збивати пусто обувку! Іти було легше. Помагали й бабинi слова: «Коли чоловiк у дорозi, то не стоптуеться тiлом. А коли ще й у дорозi до Бога, то й серцем не старiе». «Бабко, до Бога йдуть обутi, а вiд Бога – босi?»

«Бог на ноги не позирае. Аби йшли. Ти до нього крок – Вiн до тебе два».

«Вiн бачить нас за густими ялинами, бабко?»

«Вiн з нами йде».

«Теж босий?»

«Не лопочи дурне».

«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хрестi. Не мав на ногах постолiв».

«Воно
Страница 5 из 15

так. Нащо на хрестi постоли?..»

«Як ми прийдемо, що Вiн буде робити в наших заломах, бабко?»

«Помагати нам буде».

«Помагати робити сiно?»

«Нi, помагати жити. А комусь – i помирати».

«Бабко, помiч i в смертi потрiбна?»

«Ще й як потрiбна. Смерть не менша важниця, нiж життя».

Баба померла пiсля дiда через пiвтора мiсяця. Коли йому затягло очi плiвою, як риб’ячим мiхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очi палюче сонце в скелях Сербii. Вiн не бачив, але вiдчував, що баба ледве соваеться, переломлена надвое. «Дожилисьмо, – кректав дiдо Микула. – З тебе половина лишилася, а я вже як у гробi живу. Просив слiпий глухого…» – «Не бiйся, я тебе не лишу, – утiшала його баба. – Дiйдеш куди треба. Душа зряча». – «Нi, ти не Ружiка, ти моя ружа трояка», – муркотiв дiд i затягував собi пiд нiс так сумовито, що молоко скисало в гладунi:

Черлена ружа трояка,

Мала я мужа, мала я мужа,

Мала я мужа пияка.

Вiн нич не робить, лише п’е,

Прийде додому, додому прийде,

Прийде додому – мене б’е.

Не бий ’ня, муже, не карай,

Лишу ’ти дiти, дiти ти лишу,

А сама пiду за Дунай.

Та спiванка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла дiда поховати й дочекатися сороковини, щоб вiдпровадити його душу. Сама вже нi ходити, нi лежати не могла. Смiшкувалася: «Старiй бабi й на печi ухаби». Лише молитися могла на колiнах i спати сидячи. Так i померла, сидячи при дiдовiй могилi. Обое в смертi за руки побралися. Сiяла баба матiолу, щоб йому там файно пахло вечорами… «Там, де уснула, там i копайте iй», – звелiв син Тимко. А його, онука, тодi незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, – «уснула». Не кожен собi вимолить такий вiчний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дiдовим. Як у земнiй близькостi. Але й цього iм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дiдового, поки не зiперся на його акацiеве плече. Може, то й не мурашина робота… Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дiдо Микула, учив його: «Приймай мале за велике».

Залишилися пiсля баби легкi й теплi, як перепiлки, чоботи-румунки i вiчний казан мiдного виклепу. У ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зiлля, яким гоiли худобу, i грибна квасiвка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигiрськi газдинi. Одне – почути, iнше – приготувати, а ще iнакше – вкласти у вариво пряний гомiн половецьких степiв, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах.

Вiн добре пам’ятае, як баба ворожила в задвiр’i над казаном, пiдкидаючи пiд нього крихке грабове палiччя i солому з пiдлiсних невдобин. Видно, сенс мало й те, на чому готувалася страва. Усе мае значення в роботi, коли робиться з душею. У киплячий квас-розсiл iз квашеноi капусти клалися варенi нашаткованi гриби. Гриби бралися лише сушенi, бiляки й лисички в рiвних частках. Окремо тушкувалися на топленому маслi з цибулею нарiзанi соломкою буряки, iх теж висипали в казан. Варилося це якихось сiм хвилин. Тодi пiдсипалася промита крупа, яка е в комо-рi (добре, коли гречка). Пiдварювалося над жаром. Коли квасiвка була готова, ii заправляли товченим часником, меленим перцем, рясно посипали зелениною. Баба ще спускала в казан на ниточцi жмутик свого зiлля. Бо квасiвка та була не лише ситною смакотою, а й лiком для шлунка й печiнки. Зятя ii пiсля безощадного пиття на ноги ставила тiльки ця страва.

На парастас за бабою жiнки теж наварили квасiвки. Не такоi смачноi, як ii, але теж доброi. Вiн сидiв за столом бiля вуйка i тихо запитав його: «Тепер, коли баби вже немае, i Бога з нами не буде?»

«Не знаю, це вiд нас залежить, вiд нашого ведення. А Вiн сам вирiшить – бути з нами чи нi».

«Бог з неба на нас дивиться?»

«Бог нас бачить не згори, а зсередини».

Цi слова тодi його дуже вразили i навiть злякали. Але сам себе й заспокоiв: «Добре, що квасiвка така смачна. Може, й Боговi засмакуе. Якщо Вiн там, усерединi…»

Князь дерева

Матiй був великим дереводiлом. І нахил той вився за ним змаленства. Чи й мав десять лiт, коли батько взяв його з собою косити на вишнi Уходи. На три днини вийшли, а сiль забули. Нi картоплину, нi цибулину не здобриш. А вертатися лiньки, намахавшись за день косою. Малий тi батьковi гризоти бачив i щось заклопотано почав стругати з кори. Най бавиться дiтвак!

І ось прибiгае вiн у покiс: «Не журiться, тату, сiль буде. Ми мамцi письмо пустимо». – «Ачей, голубом?» – «Нi, орлом. Лишень дерев’яним». – «Ти, синку, перегрiвся на сонцi. Чи не казав я тобi бавитися в холодку?» – «Тату, вiн полетить у долину i сяде на нашому дворi». – «Матiйчику, дерево пливе, але щоб летiло…» – «Полетить, не бiйтеся. Я видiв не раз, як орел держиться в небi й крилами не махае. Тимко каже, що воздухи – то небесна вода, i в нiй, як риба в рiцi, пливе птиця в небi. Кора соснова така ж легка, як крило. Я ii пiдстругав як треба i прочистив лусочки, щоб воздухам було вiльно iх обдувати. Полетить, тату, щоб я так жив! Пишiть письмо», – i простягае тоненьку бересту.

Батько, щоб не рознадiювати сина, дiстав вуглика i намалякав: «Жоно, неси солi, бо вуха терпнуть». Матiй згорнув берестину, примуцував ii до своеi вертушки й вивiркою вихопився на вершок крайньоi сосни. Пропав у гущi крони. Косар здолу спостерiг лише, як iз лапатого гiлляччя пролупилося сiре пташа i пурхнуло в чисту просинь. Воно не поспiшало летiти, зависло, хитаючись, пробуючи крило, а тодi, ухопивши вiтрик, плавними габами – угору-вниз, угору-вниз – пустилося у мрiйний полiт. Тут, на вишнiх Уходах, завжди протяжив iз полонин свiжий легiт.

Чоловiк, опершись на косовище, приголомшено думкував: звiдки цей недоросток, його кревна дитина, знае про вiтер, небо й дерево щось таке, чого не знае вiн, не знали його батько й дiдо? Звiдки снуеться це пiзнання? Чи не вiд тих крилатих людей, про яких досi тут казкують i якi нiбито залишили по собi Зрячий Камiнь?

«Люди подiляються на два роди: котрi щось знають, i тi, котрi знають “щось”. Таких мало. Такi посiянi в нивi людностi, як хрещатi чотирилисники в конюшинi». Словолист iз Тимкового дерева.

Дерев’яний орел полетiв – i це було чудо. Ще бiльшу дивину принiс вечiр, коли бiля косарськоi колиби виросла газдиня з клунком: «Якась нежива птиця з вашого боку перелетiла через наш двiр. Менi серце впало: що то за познак такий?! А ви ще й сiль забули. Прiсне iдло – ще пiвбiди, а чим на нiч присолите порiг вiд нечистi? Зiбралася на дух – i бiжка в гори».

Так малий Матiй послав вiсть у простори. Дiди його сурмили дальнiй переказ трембiтами, а вiн передав нужду крилатим деревом.

Таки знав вiн про дерево «щось». Знав, i душа дерева вiдкривалася його розумiнню, давалася мудрим рукам.

Якi Матiй рубав хати по Верховинi! Хати – як скриньки для коштовностей парадноi панii. Газди чекали на його роботу роками. Знаючи наперед химерну умову майстра: господу закладати там, де покаже вiн. Там i били з каменя пiдвалини, укореняли основу в землю. Як дiдо Микула волосом знаходив воду, так Матiевi безмовна живнiсть пiдказувала придатне мiсце для людського житловища: привiльне лежбище худоби, згромадження мурах, сухих кротовин, рiвного росту дерев, на яких гнiздилися спiвочi птицi. І щоб осоння добре вгрiвало стiни, i щоб безпутнi вiтровii iх не продували, i щоб пiдземнi
Страница 6 из 15

слiпi води не бралися пiдмурiвка. Коли таке мiсце вiдкривалося Матiевi, палив ватру – слухав говорiння вогню, удивлявся в дим. Казав господаревi тут стелити й спати. І першу нiч, i другу, i третю. А вже сни йому кiнцево потвердять вибiр. Сни без чужих голосiв i голосiнь, без зазiхань потривоженоi немзи. Сни, що упокорюють мислi i свiжать тiло. Сни дому свого. Тихi, погiднi сни, що звершаться останнiм пiд дахом небесним – вiчним сном. Не дарма дiм i домовина – одного дерева, одного кореня.

Хати Матiй не ставив, не будував, а вивершував. Утверджував стiнами захист i покiй. Як будуеться корабель для далекого плавання, так i людське житло для довгого життя роду. Хата, як i людина, мала стояти лицем до сонця, спиною до вiтру. Вона й схожа була на жiнку. На розповнену, порiдну жiнку, готову пригорнути до лона доброжиток свiту. Вона радо приймае пожильця, як мати дитину. Перед i зад хижi були ширшими за тулуб, порiг високий, а одвiрки низькi, аби входило туди лише чекане. Вiкна пропускали скупе свiтло й стерегли цiнне тепло. Пройми в них маленькi, аби ти зсередини бачив усе i всiх, а тебе – нi. Аби тут було затишно й безпечно людинi, як звiринi в лiгвi й птицi в дуплi.

Приземкувате тiло у верховинського дому, зате стрiмкий, високий дах. Дах, як двi скiсно стуленi долонi, двi лускатi рибини, аби панциром вiдбивати дощ, снiг i град. Дах-оберiг. На смеречини схожi цi верхи, бо пiд iх розлогим i тiсним шатром i пiсля зливи сухо.

Смереки на хати рубалися по сухих гiрських спадах, тi, що тяглися в небо свiчками, такi ж натепленi сонцем i облизанi накругло вiтрами. Вони i в стiнах потягнуться вгору, бо навiть мертве дерево прагне високостi. Як померла людина – неба. Бервена, округлi зовнi й рiвнi зсередини, замикаються одне з одним «ключем». Нiяких цвяхiв i скоб не треба, i моховоi прокладки теж. Протеси наче злитi один iз другим, злютованi. Хвости iхнi майстер не поспiшае обрiзувати. Вони надають будовi легкостi й привабностi. А ще коли вiн матиме прогалину в роботi, то виб’е на тих зрубах узiр – хрещатий, листовий, ялиновий чи просто рiзьблене серце. Бо це людська домина i тут чиесь серце.

Кожна така стiна стае щiльним пташиним крилом, якому не вадить нi сирiсть, нi продув, нi сонцежар. У цих стiнах ти iнша людина, нiж на голих плаях i в неприхисних гiрських румовищах. Тут ти людина Дому. Домар. Це твоя земна яскина, твое благодатне обiтування. У такому домiвствi гарно народжуватися й не страшно вмирати.

Такi хати робив його стрий Матiй. А також храми, що головами рiднилися з небом. Пропахлi живицею й ладаном, вони напували душi миром i розрадою. Були обителями нетривкого перепочинку для прочан iз хащ i роздолiв, були Домом для Верховинного Господа, що прийшов сюди з жарких кам’яних пустель. Прийшов i, здивований, зупинився, спостерiгши гострим оком теслi – скiльки дерева! Усе, куди не поведи поглядом, – дерево. Анi мачини з iншого матерiалу, усе – з дерева: i iконостас, i крилос, i царськi ворота, i свiчники, i образи, а нерiдко навiть дерев’яна олива замiсть дорогоi завiзноi.

Усе давалося рукам стрия Матiя. Вирiзав iз липи Богородицю з Дитинчам. І покрив iх лиця таким лаком, що як живi привiтно свiтилися. Матiнка мала вишитий комiр сорочки, а на головi бiлу хустину – чисто як верховинка, що зiбралася пекти хлiб. Йому, малому, весь час увижався той образ, коли вони в колядах тягли спiванку, якоi iх навчила баба: «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрiвала».

Дерево мало Матiя за свого брата, не iнакше. Кожен малий верховинець спинаеться на ноги, помагаючи собi топiрцем. Не ложкою, а барткою себе годуе, пiд голову зчаста кладе не подушку, а топорище. Бо дерево – його хлiб i його доля. А для стрия воно було душевним, сродним дiлом. Вiдкривалося це надто в його небуденних поробках. Не було для музик Мараморощини, Потисся i околiв Волового бiльшого пана за Матiя. Бо таки даровитий майстер е паном над панами й угодним для самого Бога. Нiхто не майстрував таких iнструментiв, як Матiй.

Його скрипки водили гудакiв iз свайби на свайбу, з гостини на гостину, на них грали панству в ресторацiях i гостинних домах Мукачева, Хуста, Ужгорода, Лемберга, а один скрипаль iз Будапештськоi опери похвалявся, що в нього iнструмент вiд «верховинця з королiвським iменем Матяш, котрий i сам е королем скрипок на тих гонах». І додавав, що складена та скрипка з дощинок сосни, у яку вдарила блискавка.

І було то iстинною правдою. Довга дорога до музики. Музику дерева стрий Матiй перше слухав у лiсi. Їi народжують вiтер, дощi й сонце над карпатськими пралiсами. Вона визрiвае у дзвiнких стовбурах ялини i хвилястого явора. Тижнями никав майстер лiсовими облазами й бердами, човгав широкими лижвами в снiгових заметах, вистукував топiрцем стовбуриська. Передусiм цiлованi громовицею, бо, пронизане небесним дзвоном, це дерево вже спiвае. Спiвають у ньому, як тлумачив iм стрий, скристалiзованi смоли й задубiлi у волокнах соки. Це й надае правдивому iнструменту срiбних обертонiв. На позначене мiсце стрий часто приводив його, тодi ще легiнчука, i вони разом рубали дерево, що пiд кожним ударом сокири гудiло обiрваною струною.

«Чуеш, який резонанс?» – мудрувато питав Матiй. Любив, щоб саме вiн розробляв iз ним дерево, щоб розкладав потiм дошки пiд стрiхою, наглядав за «лагiдною сушкою». А раз пояснив причину цiеi прихильностi: «Ти в роботi розважливий, робиш без поспiху й не переймаешся плодом працi. Держися цього й далi. Не бийся за високим результатом i не будь голодний до грошей. І матимеш усе й понад те, що мають iншi, спритнi й неситi. У цьому криеться перша правда майстра».

Схожий вiдлунок того розмислу був прописаний i на листку Тимкового дерева: «Нiколи не клени iнструменту i роботи, яку виконуеш. Бо робота – твоя доля. А долю не кленуть».

Бувало, десь у дальнiх прислопах Матiй вiднаходив столiтню гражду, аж сиву вiд вiку. І виторговував у газди бодай одну крокву взамiн на нову чи за добрий грiш. Закурену дошку вiн пестив долонею, як безцiнну iкону, постукував нiгтем, прислухався до потаемного вiдголосу. І очi його, як жарини пiд вiтром, починали яснiти. Нерiдко вони разом ночували в тих граждах, що кусали простiр чорними зубами дашкiв i заборол. У них жив ще старий дух, жили невмирущi голоси старовiку. Малий примушував себе рано заснути, аби не чути iх.

Та якось серед ночi вiн прокинувся. Надворi чопонiв дощ. Матiй лежав iз розплющеними очима, умиротворений, зосереджений. «Стрию, чому ви не спите?» – «Слухаю». – «Що?» – «Музику». – «Де ви ii чуете?» – «Прислухайся, як спiвають драницi пiд дощем. Такоi музики нiякi людськi цимбали не спрядуть. Навчися це чути й любити – i легше тобi буде дихати…»

Самому йому, одухотвореному любимою роботою, легко дихалося. Хоча, може, i непросто жилося. Ще й донинi котяться гiрським свiтом перекази про дерев’яний годинник, що його зладнував Матiй для своеi любки з Тячева. То була бита газдинька й молодша за нього чи не вдвое. Весь час, щоб видоiти хлопа, загадувала якiсь диковинки. А вiн, заслiплений любов’ю, радо те виконував. То ялiвцеву скриньку з потайним денцем, то крiсельце, що годинами само гойдалося, то креденс для начиння з ребристим склом гiрського кришталю, то постелю з рiзьбленими голубами над узголiв’ям… Поривався ще змайструвати для неi бричку, щоб такоi не було i в Празi,
Страница 7 из 15

та лукавиця не мала терпiння чекати, бо марила вже iншим.

А Матiй того не знав, домагався ii приязнi: «Коли будемо разом, любице? Так, щоб навiки». А та хвостом крутила: «Наша любов солом’яна, нам час мiряе дерев’яний годинник. От i рахуй…» Матiй скрiпив серце, пiшов. А вернувся за мiсяць. Забив кiлок у стiну й повiсив годинника. Увесь iз чистого дерева, зiбраний iз кедра, бiлого ясеня i грушi-дички. Колiщата i стрiлки були вирiзанi з самшиту, а зозулька – з берези. Посивiлоi вiд часу. І мiряв час його годинник справно, як i той, що на мiськiй ратушi. На ту дивницю роями ходили дивитися люди. Доки промiтна жiночка не продала годинник жидовi, а той перепродав його в готель «Коруна» в Ужгород. Помалу вона вигiдно спродала й iншi його вироби, що розпорошилися по панських маетках. Останне, що зробив на ii примху Матiй, – це шаблю для ii нового полюбовника, чеського офiцера. А сам i далi за нею вмирав. Та шабля блищала холодною крицею проти сонця, i здавалося, що перетне стрiчку в повiтрi. Нiхто не здогадувався, що вистругана вона з мореноi акацii. А хвацько загнутi пiхви – зi староi грабовоi довбнi…

Не було такого, чого не мiг виробити з дерева стрий Матiй. І не було такого, що могло його самого здивувати. А виявилося, що е. Якось вони розговорилися й Матiй захоплено переповiв йому дивну iсторiю. Їi почув вiд наших людей, що працювали при тартаках у Мексицi. Будували церкву в поселеннi Лоретто. Храмина планувалася вузькою й високою, з органом i хорами нагорi. Та от бiда, архiтектор нагло помер, як тiльки покрили будiвлю. І начерки його пропали. Просили помочi в iнших знаючих людей, та як тi не рахували, як не мудрували, а вибудувати схiдцi на хори не виходило. Не вистачало мiсця для опор. Дев’ять днiв молилися черницi в нуждi своiй святому Йосипу-теслi, а на десятий заглянув iз вулицi непоказний чоловiчок. Назвав себе столяром, сказав, що готовий зарадити цiй справi. Довiрилися йому, бо iншого вибору не мали.

Майстер той привiз свое дерево i став до роботи. Працював самотиною, бувало, що й за пiвнiч свiтила лампа. І поклав схiдцi за короткий термiн. За роботу не взяв нiчого. Як з’явився несподiвано – так i зник. Не встигли й iменi його запитати. Та що вiн? Людей зачарували сходи, що наче зависли в повiтрi. Їх не тримала жодна опора. Лагiдною звивиною спиналися вгору щаблi – iх було тридцять три. Майстри з цiлого свiту, що оглядали це диво, не завбачили в роботi нi цвяха, нi клею. І нiхто не вгадав досi, з якого тi сходи дерева… Ось така iсторiя, що будила захоплення верховинського дереводiла.

Чарiвним мiсцем була стрийова майстерня над потоком. Вода обертала колесо, яке приводило в рух пили, фуганки i свердла. На полицях було повно баночок iз рiдинами, бурштиновими кристалами, бджолиним прополiсом, лежали круги воску. З них змiшувався й варився лак. Такий лак, що зрiднювався з деревом i не лишав жодного пасемця на дiвочому тiлi скрипки.

Зi сволокiв звисали кiнськi хвости. Чи не з цiлого табуна. За ними можна було вгадувати масть – сiру, булану, бiлу, ворону, кару. Не все те пiдходило для смичка – легкого, замашного, припарадженого десятком оздоб. Смик – то друга сердечна половина скрипки, жених ii. Непросто знайти для нього деревину. Вуйко брав вузлуватий, «поплюваний» горгулями жереп, а найчастiше – шипшину, що росла з каменя десь над урвищем. Гiлля ii було твердим i водночас легким та гнучким. Такий смик сам лiтав у руцi музиканта, був ii вiртуозним подовженням.

А скiльки хисту докладалося, аби вибрати й ув’язати волос! Якщо кiнь «перегорiв» у працi, чи жив на недоiдi, чи не знав випасу на волi, така волосiнь не годилася для смичка. Найохочiше брав ii стрий вiд коней з Горганського хребта. Тi жили на полонинах пiд дощами, а нерiдко добували й копитами пашу з-пiд снiгу. Шовковi гриви, що звисали ледве не до колiн, служили iм захисними попонами. Той шовк, витоншений i вичесаний вiтрами, дражнить потiм струни, як малi пастушата задирають Сплячу Луну, що живе в ущелинах.

Пам’ятна потiшна билиця про цигана з Вишкова, котрий постачав стрийовi кiнський волос. Пiймався той на дрiбнiй крадiжцi, i нотар оголосив йому вирок – три роки кримiналу. «Як це так, паночку: за три курки – аж три роки?!» – «Так у законi». – «Якщо й за конi, то це друга справа, – примирився циган. – Але прошу поважний суд врахувати, що конi я крав з благородного намiру – через волос для скрипок. Аби панство тiшилося з доброi музики…»

Мiж скрипками й цимбалами рiзав Матiй i трембiти. Трембiти не простi, не деревнi рури, щоб давати погук псам i вiдпужувати вовка, а голосистi сурми, що списами посилали розмову в далечiнь. Трембiти для ватагiв. І то не простих, а родовитих, що наситили за вiки воздухами груди й тепер умiють видихати з них слова. Той дар снуеться ще вiд святого Юрiя-Зелейника, що проголошував весни зубровою трубою. І тепер трембiта дае поголос свiтовi, що живе й зелено б’еться серце карпатськоi Верховини – коштовного його смарагду. Проголошуе свiтлу звiстку Воскресiння, величае Боже Рiздво, радування коляди, вiстуе народження новоi душi й сумуе за вiдходом спочилоi, кличе на альпiйськi луки роi маржини, дае звiт долiшнiм газдам про погiдне лiтування чи прикрi втрати, держить своею тягучою нутою в цiлiснiй спiлцi людей, отари, псiв, звiрину й невидимi сили гiр.

Така трембiта (тут ще кажуть трумбета) вирiзуеться з сухоi, «заснулоi» молодоi смеречини, що зросла на самiй плiшцi гори. Бо голос ii мае пливти верхами й танути в далеких зворах. Першим трембiту пробував вiтер, лудив ii горло. Тодi цiвка щiльно обв’язувалася ликом берези, напоеноi чистими водами. Це як вузли, що теж грають самi по собi, згущують звучання. Для трембiти треба мати не тiльки добру дихалку, а й мiцнi руки, твердий поступ. Сурма не смiе бути коротшою за стоячу людину з вистромленою вгору рукою. А ще краще – коли триметрова. Що ближче до неба, тим чистiший, бiльш прорiджений звук.

Трембiта – iнструмент сувороi вдачi, як i самi горяни. Та стрий Матiй прихитрявся м’якшити ii мелодiю, уплiтати в неi радiсний мотив. І коли озвалися з усiх горбiв трембiти, скликаючи на останню службу душi iхнього сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свiй гук. Смуток сплiтався з безжурнiстю, творячи не траурний гомiн, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скiмлили правдиво, зiтхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу. Лишень тодi, коли двiр затопило ройовище мандрiвних i дозвiльних людей зi смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашнi зрозумiли, скiльки неприкаяних душ грiлося бiля дару iхнього родака, що собi не встиг навiть труни справити – поклали його в наспiх збиту, нестругану…

Люди грали, закусивши губи. Грали з сирiтською запеклiстю. Грали, наче собi на смертну годину. І дерева слухали iх стоячи, а гори темнiли хмурими ликами, як колись темнiли полiрованi дощечки пiд його пензлем. Був там i циган-конокрад iз Вишкова. Принiс у вогкiй шматинi вiхтик пахучого васiлика, щоб посадити на його могилцi. Десь дочувся, що це зiлля едине з усiх було при Ісусовi в гробi. А Той, як i Матiй, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людськi серця… І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поiли його щедро. Перехилив у себе келишок i гiрко мовив: «Що наше життя – слiд пiдкови на глинищi. Слiд краденого коня, що вчора був чиiмось, а нинi
Страница 8 из 15

нiчий».

І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапештi урвалася струна на скрипцi. На тiй – iз написом «Матяш». Його колись розпеченим шилом випалив Матiй на догоду знаного скрипаля. Бо той хотiв, аби розкiшний iнструмент мав i iм’я королiвське, а не простацьке верховинське. Хоча який вiн був король, непоказний з вигляду, але рукатий Матiй? Хiба що – князь дерева.

По ньому залишилася приповiстка: «Дерева – се худоба Божа».

Казанка про хлiв

Навмисне загаювався на вулицi, щоб зачинили зсередини хату, i вiн мусив проситися до вуйка Тимка в хлiв. Корови, сопучи, дозбирували потраченi стебла. Кiнь хляпав губами, обмахувався хвостом. Цiпкали в гнiздi пiд сволоком ластiв’ята. Зухвало трiщав пiд сiдалом цвiркун. І вiн пiд вуйковим плечем у тiсних яслах трiщав своiми допитуваннями:

«Чому ви спите в хлiвi?»

«Треба десь спати».

«А чому тут? У хлiвах спить лише худоба».

«Що худобi добре, те й людинi годиться. Придивляйся до поводження звiрини – i будеш знати, чого сам триматися. Пий там, де кiнь п’е. Кiнь поганоi води не питиме нiколи. Стели постелю там, де кiшка вкладаеться. Кусай садовину, котру червак торкнув. Смiло бери гриби, на якi комашня сiдае. Саджай дерево там, де крiт рие. Хату клади на мiсцi, де змiя вигрiваеться. Криницю копай там, де птицi кубляться в спеку. Лягай i вставай з курми – i матимеш золоте зерно дня. Споживай багато зеленого – i матимеш спритнi ноги й дуже серце, як у звiра. Плавай часто – i будеш на землi чутися, як риба у водi. Частiше поглядай у небо, нiж пiд ноги, – i будуть думки твоi яснi й легкi. Бiльше мовчи, нiж говори, – i в душi твоiй поселиться тиша, а дух буде мирним i спокiйним…»

«Але я, вуйку, хочу бути дужим i смiлим».

«А смiлiсть – то i е спокiй серця. Колись ти до цього й сам дiйдеш».

«І все це знають звiрi?!»

«Ще бiльше знають, бо iхнiй розум не замулений жадобою, заздрiстю й страхом».

«Виходить, вуйку, звiрi лiпшi за людей?!»

«Що тобi повiсти? Виходить, що в дечому лiпшi. Коли наш Господь мав народитися, була зима. Його батько й мати мусили критися, поневiрялися околичними дорогами, аби iх не впiзнали. Не мали де притулитися. І вiслюк iх притомився, i Йосип збив ноги, а Марiя вже мала народжувати. До яких заiздiв не завертали – не було для них мiсця. Не було, бо не хотiли iх приймати. Коли вже вкiнець зневiрилися – хоч пiд скелею ночуй – котрась господиня змилосердилася й пустила iх до стайнi. Там, у яслах, i прийшов у свiт маленький Ісусик. Буря, що зветься там самум, торгала дверима, жбухала в щiлини гострим пiском, дихала холодом пустинi. Немовлятко зiгрiвали своiм диханням буйволи, цi неповороткi, лахматi, бруднi тварини. Вони першi дали йому свое тепло. А вже потiм прийшли несмiло глянути на Божого Сина нужденнi люди, що випасали по крем’янистих горбах кiз i овець. Убогi, вони ще й принесли для породiллi якiсь дарунки… Ось як воно простелилося. Не в палацi, не в пишному храмi почав земну путь наш Бог, а в хлiвi мiж бидлятами. Не царi його приймали, не знатнi священики, а простi пастухи, що й читати не вмiли. Вони складали простенькi пiснi про це диво й передавали одне одному, щоб не загубити слова. А вiдтак Ісус навчив iх молитов. Вони не вмiли iх записати… Галiлейськi рибарi збиралися ночами в халупах, не свiтячи, аби разом промовляти тi молитви. Зароненi в мозок i серця, як iскри, розносилися вони по горах i долинах. І вогонь вiри не гас. Збиралися нишком по хлiвах i робiтнях, аби не занапастити родину. Бо за це могли й розiп’яти. Нужденнi збирачi лахмiття й битого скла ходили околицями Рима, мiняючи склянi друзки на дзвiн щирого слова. Гонителi й не здогадувалися, якi високi духом цi голодранцi… Жони-македонянки ховалися в диких горах, аби спiвати святi псалми, донесенi сюди з чужих краiв. Не всi слова iм були зрозумiлi, тому вони весь час збивалися й верталися до початку. Добре, якщо хтось мiг пояснити iхне значення. Бiльше пiдказувало серце. І знову спотикалися на якомусь химерному словi, i знову починали наново. Аж поки iхнi пiснi не вирiвнялися, не виструнчилися, як молодi сосни. Спiви слухали птицi й звiрi, бо вони мусили хоронитися вiд лихих людей… Ось тобi моя казанка про хлiв i про те, що з нього пiшло».

Пташка-домашка

До часу вона пiшла з цього свiту, бо й дочасно i прийшла на нього. Породiлля ткала, коли напали нечеканi перейми. Скрикнула й м’яко зсунулася з крiсельця. На крик хтось приспiв i вздрiв у клоччi дитинча, що ручкою перебирало нитки. Змили писклю – дiвойка! Старина казала, що це добра познака, що доля пiде iй у нитку. Люди щось знають, та не все. Нитки з нею були до останку, а доля не стелилася. Дiвчатко росло хупавеньким, блiденьким, iз ручками й голоском тоненькими, як тi нитки. Холод дiймав рiденькi кiсточки й пiд овечою гунею. Видати, не нагрiлася тiлесним матiрним теплом. Зате духом грiлася. До Гафки липло все те, що йшло вiд красного слова – молитва, спiванка, казка, приповiстка.

До ярнього Юри на двiр не потикалася. А тодi плела вiнчики й вiшала на роги козам, коровам i баранам. Їх переганяли через курище зi скiпок глоду й терену, щоб множилися, як той попiл. На iхнiй маржинi, що йшла в полонину, були найряснiшi Гафинi вiнки. Дiвки спiвали ладканки. Газда сплiтав iз сiна колесо i, пiдпаливши його, пускав двором. А ворiтницю забивав дерновищем i вербовим кiллям, аби босорканi не сiкалися обiйстя.

У борозну й на випаси Гафу не пускали – сама як ягничка. Іншi дiвки бавилися й бурхливо дiвували, а вона все при матерi, як друга тiнь. Пташка-домашка. Та кажуть, що свое Бог i в запiчку помiтить. І тi, кому це треба. Прибився легiнь iз гайналiв, що виходив сюди на кiсьбу. Хлопчище справний i збiдований. Гафин вiтець, заможистий верховинець, мiркував так: хто в бiдностi не був, той i гаразду не зацiнить. Тому й не перечив iх прилюбу. Усе йшло до вiнця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловiцтво на шахти Францii та Бельгii. Записався й Олекса. Збирали iх так нагло, що в суботу вони повiнчалися з Гафою, а в недiлю до розвиднення хлопцi вже сидiли на возах. Із-за столу – у дорогу. Так i не лягли молодi разом.

Правда, устигла Гафiя довершити вишивану сорочку Олексi й набрати бiсерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом iз шитим обрусом i платинками, в’язаними рукавицями i капчурами. Олекса пiшов у свiти, а вона лишилася, як на цiдилку – не дiвиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неi з сiней свiтличку, брат Матiй витесав обстанову, скриню i малi кленовi кросенця. Бо це перше, що просила сестра.

Якось це само до неi прилiпилося – ткання й вишивка. А може, так збавляла безмiр часу, гнiтила в тому заняттi гiркоту самотини? Чи, може, подвигла ii перша цидула вiд Олекси?

«Мила моя Гафiйко. З поклоном пише тобi Алексiй iз чужини. Рвуся до тебе гадкою i серцем, i рука дрижить iз пером гiрше, нiж iз молотом у пiдземнiй банi. Усе слава Богу: i робота, i живот. Одна бiда – конi. Конi, що тягають телiжки з вуглям. Слiпi вiд темряви й усi темноi мастi, бо вугiльний пил уiвся iм у шкiру. Вони не пiднiмають голiв i сплять стоячи. Їм не треба нiчого казати, чують усе на скрип, на брязкiт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас пiднiмають з ями хоч на нiч i на недiльний день, а вони тут навiчно. Коли здихають, iх i тодi не пiднiмають,
Страница 9 из 15

а загрiбають у породу. Я не можу довго видiти цих коней, тому попросився в глибшi шурфи, де конi не пролiзають. Звiдти вигрiбати вугля можуть лише люди. Зате тутки бiльше й платять. А запас бiди не чинить, як той казав.

Платять справно. Боюся тобi й казати скiльки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кiлькоро лiт будемо зi своею хижкою i худiбкою. Ще й хащi прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським панiям i жидiвкам i не снилася. По недiлях iмо тут бiлий хлiб iз пахучими бiлими ковбасками. І запиваемо бiлим пивом. Та не це мене тiшить, а твiй обрус, на якому я розкладаю iство. Так, як дома. Платинки все ще пахнуть твоiми руками. А душу грiе твоя сорочка. Пройдуся в нiй i в крисанi, пiдбитiй рясними оздобами, – пан над панами в шахтарському петiт-вiлi.

Солодка Гафiйко, якби ти знала, як добре бути на землi, пiд Божим сонцем. Я лише тепер це спiзнав. Люди бояться гробовоi ями в п’ять лiктiв, а що казати про сиру, дику пiдземну пустош, у якiй ми, як черваки, довбаемо чорну лаву! Серце нiмiе, коли чуеш, як зриваються непiдпертi брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар i б’еш кайлом далi, бо мусиш свое нарубати за день. Закон тут, як i в лiсi. Лише земля гiрше жере людей, як дерево. Та чомусь коней менi, грiх казати, ще бiльше шкода…

Кланяйся, дорога моя, усiм, кого я знаю й хто знае мене. А в першу голову – нашим смерекам, котрi менi й тут пахнуть iз твого шитва. Лишаюся при вiрi й надii, Алексiй».

По тому прийшов вiд нього ще один лист, а затим – як вiдтяло. Свiт ухопила заворуха. Вiтер i сюди доносив гар вiйни. Легiнiв iз Верховини рекрутували вже не на роботи – на фронти. А Гафiя ткала й вишивала. Що знала робити?

Глухо, як прихований часомiр, цоркали ii кросна, присвiченi лояним каганцем. Нитки струнами бiгли рамою в теплий закамарок. Пальцi наослiп перебирали iх, пропускаючи човник. Коли поперечна нитка влягалася мiж повздовжнiми, стукало бердо. Сiрi променi ниток стискалися в полотно. Гафiя «прибивала» iх ще й вiльховим гребенем. Це коли ткала пiд саржу й атлас. Полотно виходило тоненьке й аж iскрилося на оборках, як iнiй. І цупке таке, що можна було ним камiння носити. Аякже, коноплi на нього чесалися з м’яких грунтiв. Або льон, який дiд вимiнював у польськiй сторонi на темний гiрський мед i круги сиру. Грошi не мали такоi сили.

А що вже казати про цiннiсть ii ткання! Вiдданицi марили таким приданим. Гафiiн же яловий посаг лежав у скринi. Ткала для iнших. І вишивала. Що то були за дивовзори! Не просто барвне мереживо, а закликання долi, тиха молитва. А може, й направду це був «тайнопис роду», як казав Тимко. «Те, що важко переказати словом i спiваницею, вона сподобляеться передати вузликами барв i ладом узорiв. Либонь, i сама не знае, звiдки це точиться. Просто безпомильно “списуе” те, що бачить зряче серце, що нашiптують iй давнi голоси. І так ця красна правда перетiкае з вiку у вiк, з роду в рiд. Милуе око й наповнюе свiжою радiстю серце». Про iхню Гафiю казав. Так, аби вона не чула, бо тiтка палилася лицем, як вишита ружа з фарбованих калиною ниток. Звiдки та кров бралася в жiнки, що днi збувала з голкою, а вечори – над кроснами?

Та не це дивина. Звiдки бралася та ряснота i яснота кольору?! Наче виспiваний, а подекуди виплаканий, зливався вiн на полотнину. І кликав до смiху, до танцю, до любовноi гри чи до мрiйливоi задуми, до свiтлого смутку, до сердечноi рiвноваги, до очисного плачу душi… Стiльки мудроi сили променило бiле сяйво Гафiiного шитва! Як Тимко прописав сенс свого буття в Дерево Правди, так Гафiя вшила свою нетрачену жiночу й матiрну любов у полотно.

Спокiй i тиша дрiмали у вишитих листочках, небесна погiднiсть – у фiялках i голубах, сонячна стиглiсть – у колоссi, веселiсть i вогненна жага яскрiли в ружах i мальвах. Завитки безконечникiв, звiзди й мiсяцi, дерева й листя, квiти й трави, лози й грона, зозулi й соколи, когути й кури, зерно й перевесла… Усе це ряхтiло, смiялося, жило осiбним життям. Тканина якось i не помiчалася пiд ним. Хто вмiе, то вмiе всяко. Гафiя й самими чорними нитками виводила якусь значущу таiну, строгими хрестиками викрешувала з бiлизни найглибше свiтло. Так, свiтло радостi – ось що било в очi тому, хто входив у iхню свiтлицю, припараджену тiтчиним творивом. То були другi iкони в хатi. Не дивно, що Гафiя за роботою або молилася, або тихо спiвала. Так i бринить те звучання в плетивi ii узорiв.

Найтоншою, найшляхетнiшою була ii вишивка бiлим по бiлому. Ясне на ясному. Срiбло на снiгу. Сонце в прозорiй водi. Хмаринка в небеснiй чистотi. Правда, вишивала так рiдко, бо мало хто це розумiв i цiнував. Бiлим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на нiжних, лагiдних мережках, а тiло черпало з них приховану силу. Видати, цi сорочки справдi вбирали в себе болiсть i чорноту грiха. Тiтка Гафiя молилася над ними найдовше. І вишивала iх по четвергах до пiвночi.

Найбiльше любила обруси. І обдаровувала ними рiдню. Тi чекали на них, як на чудеснi дари. Обруси були для образiв i для рам iз свiтлинами, для княгинь-наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводiв небiжчикiв, для сватiв – плечовi. Навiть найпростiшi втиральники i стирки з грубого «товстина» тiтка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як – до лиця iх тулиш i до столу. З рушникiв дiти вчилися читати. Уранцi кожне хотiло першим ухопити втиральник iз двома зозулицями, що цiлувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвiло сонечко, обрамлене вишитим написом: «Рання пташка росу п’е, а пiзня – слiзки». Милися рiчковою водою з кадi й бiгли босонiж у росу. Щоб день iхнiй починати по-писаному. Та ряднина була для дiтнi. А на рушнику для дорослих був iнший напис: «Не журися завтрашнiм, бо кожен день мае свiй план». То iй надиктував Тимко.

Руки мала Гафiя такi, що аж свiтилися. Клала стiбки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не гудзувалася, аби шиття було рiвненьким з обох бокiв. Не раз треба було пригледiтися, щоб вирiзнити лице вiд вивороту. Одiж – то друге наше тiло. А тiло вiдчувае щось таке, що не чують вуха i не бачать очi. Тiлу треба годити, розумiла тiтка Гафiя. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрi пiдживлять його снагою гармонii.

Дiвкам i молодицям тiтка шила «рамованi» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях i рукавах i оздоблювалися триколiрними стрiчками. Вишивання велося двома нитками – грубим швом i тонкою сiточкою, у яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубцiв, плетiнок, вiночкiв, звiзд i ромбiв. Були рукави на ружi й маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зi «стебличатими стовпцями».

На платах, перемiтках, фартухах рясно цвiли вiхтi косиць i спiвали птицi. Усе це спочатку виписувалося на полотнi грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею… То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дiрку мiж ткання пролiзти, щоб за якусь часину оживити його, засвiтити розмаем. А коли вишивалося простiше, низинкою, то обмiтувалося червоними, синiми або зеленими нитками. А було, що чорними «чiпками». Тодi нитки Гафiя чорнила смерековою сажею.

Найбiльш любi тiтцi були нитки сiрi й бiлi. Не барвленi, такi, як iх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собi, дрiбненько й скромно. Стiльки
Страница 10 из 15

прикраси було, як у Божоi птицi – горобця. Зате iншi чекали вiд неi шитва рясного й густого, щоб кольорам було тiсно й масно. Тiтка сама барвила нитки – калиною, бузиною, чорницею, горiхом, дикою черешнею, лушпинням цибулi, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю й навiть кров’ю когута.

Тi барви рвалися з ii келii у свiт, а сама вишивальниця мерхла i зсихалася. Утомлена марним чеканням, без чоловiчого прилюбу, без дитячоi опiки. Тихо танула, морщилася блiдим личком, як забута на деревi йонатанка. Коли дрiмала над верстатом, здавалося, що то одне цiле – вiдполiроване руками дерево й тверде кощаве тiло. Нiби невидимi нитки пов’язали iх у вiчний вузол таемничого творення.

Бувало, про неi забували на кiлька днiв, затворену в комiрчинi, де половину простору посiдали кросна, куделя й стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свiчечка-посестра, що iй пособляла в роботi. Ледве витягли iз закоцюблоi руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неi була готова, але не було на що покласти тiтку. Не було доброi сорочки й готового поминального обруса. Усе, що вона встигала виткати i вишити, навперебiй видирали з рук. Поклали ii в цупке фабричне сукно, яке вимiняли в сiльпо на яйця. Нарештi готовий матерiал дiйшов i до Верховини. Тож у тiтчиних руках вже не було потреби.

Вiдходила ота «правда руки», що передавала сутнiсть землi, насiння, води, натуру звiра i птицi. Вiдходили скарби, що дають забути про свiт. Бо свiтовi цьому все бiльше корисне те, що годуе й розважае. Краса красу не мие, кажуть у цих краях.

Банат

Хтось повiв менi, що мое прiзвище зустрiчаеться в румунському Банатi, мiж Дунаем i Тисою, пiд Трансильванськими Альпами. Там кiлькома селами проживають нашi земляки. З того часу я визирав нагоду потрапити туди. І така оказiя сталася: медична академiя доручила зробити звiт про тривалiсть життя у вiддалених гiрських районах.

Миле се було менi мандрування. Прорубанi у вiкових лiсах возовi дороги, цюкання сокир, скрип млинiв, стук дерев’яних праникiв на потоках, шовковий шелест кукурудзиння по забраних вiд хащi просiках. Дими з благих дерев’яних хижок тут пахли моiм краем. А родова бесiда стискала чулiстю серце. Усе тут було рiдним, упiзнаваним, лоскотно близьким. Наче сон вернув мене в отчi чертоги. Наче з неба засiялися сi люди в чужi межi.

По правдi ж, упали вони сюди не з неба. Пригнали iх сюди нищота й невмируща в селянинi надiя на лiпшу, вольну землю. Граф Верешi жадав лiсорубських рук i злакомив сюди довiрливих русинiв, як свиню на струк. Достоту так, послав у Пiдкарпаття прихвоснiв iз грубими качанами – от яка кукурудза родить у Банатi! Бiдняки й купилися. Тут iм продавали парцели лiсу, якi вони мусили вирубати, викорчувати, висушити болото, розрiвняти ниви й злiпити якесь пожитло. А доти тiснилися в бордеях – земляних ямах попiд берегами, як печернi люди.

Граф наймав iх рубати його лiс. Мав iз того потрiйний зиск: дерево збував, дровами випалював вапно, а оголенi площi продавав новим переселенцям. Їх манила сюди робота й досить родючi землi. Та вiдрубнi ниви за кiлька лiт вичахали, i дроворуби мусили обростати худiбкою, вертатися до замкненого мужицького укладу, як i iхня старшина на вiтцiвщинi.

Так лiпилися низанки куч пiд ситником – болотяною травою. Коли зародили жита, стрiхи зазолотилися соломою. Робiтнi люди сокирами-балтами (за них бралися й жони) заробляли собi й ораницю, i пасло, i клаптi лiсу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквицi, садили сади. Так заснувалися села на копил русинсько-марамороських – Гусарка, Корнуцел, Копачеле, Зорiле, Черешня, Кричево.

Я ходив тут i чувся серед своiх, хоч мене й кликали паном. Мiсцева челядь вражала добропоряднiстю, побожнiстю, розсудливiстю, хоч майже всi були неписьменними. На школу ще не стяглися. Та й часу на науку дiти не мали. Котрi з худобою ходили, котрi служили в замогливих румунiв.

При мiзерному доброжитку люди в Банатi живуть найдовше по цiлiй Румунii. Сю прикмету менi й належало вивчити. З чого я почав? Людина е те, що вона споживае. На чотирьох стовпах тримався стiл банатян – кукурудза, квасоля, овочi й молоко. Простiшоi i здоровiшоi iди не придумати. Мамалига й токан ситнi й легкi, очищають i вiдмолоджують органiзм. Та ще з бринзою чи кислим молоком, як звикли iсти тут. Я б назвав сю iду головною стравою довгожителiв.

Квасоля, боби цiлком замiнюють м’ясо, але не старять, як воно, тiло, не замуровують судини. Квасоля в моiх землякiв на столi щонайменше двiчi на тиждень: або з капустою, або пiдбита вершками з мукою, або товчена з цибулею. «Токан i пасуля – то наша годуля», – кажуть тут.

На поливних грунтах добре родять огiрки, томати, перець, капуста, зеленина, диня-гарбуз, яку стрижуть на кашу чи варять на молоцi. Цибулина й головка часнику завжди в тайстринi дроворуба, як i житнiй окраець та кусник солонини. М’ясо тут споживають лише на великi празники, так само й бiлий хлiб. Зате солониною пiдкрiпляються чи не щоднини. Напластованi шмаделки солять, перчать, натирають часником, загортають у вогку полотнину й кладуть у пивницю вiдстоятися. Платочка такого сальця для шлунка – як мастило для воза. Тим бiльше що тваринних жирiв тут майже не вживають, лише олiю.

Окреме слово про молоко. Воно е основою столовування. Чисте молоко п’ють лише дiти, а дорослий нарiд бiльше волить сир, бринзу, вурду, жентицю, гуслянку, пряженку, дзер. Дуже вдатними виходять пiдсмаченi молоком рiзнi дзями з насiченою зеленню i травами – лободою, жаливою, квасником, бурячинням, чебрецем.

Я примiтив, що тут люблять гiрке й квасне (добре печiнцi й жовчi). Заквашують овочi в боченятах. А в спеку роблять киселицю: в криничну воду кришать огiрки, буряк, цибулю, крiп, тмин, пiдсолюють i кладуть на сонце. Виходить вiтамiнне освiжаюче питво. Яець майже не iдять, iх мiняють у скарбовiй хатi на iнструмент i полотно.

Із садовини на першому мiсцi яблука, черешнi й сливи. Садиби обсаджують волоськими горiхами, котрi е найлiпшими ласощами дiтвори. Кажуть, якщо щодня з’iдати сiм горiхiв, то й проживеш на сiм рокiв довше. У бочки збирають падалицi з-пiд дерев, а вiдтак скислу «кериню» переганяють на пахучу паленку. Але п’ють мало, на гостинi единий тридцятиграмовий штемпелик обходить усiх гостей. Бiльше шанують медовуху, наварену з меду i вистояну кiлька мiсяцiв у дубових дiжах.

Засмакував я мiсцеву воду – м’яку, процiджену кремнiевими водобоями, з ноткою йоду. Дворище свое кожен тут починае розбудовувати з колодязя. Сiль споживають гiрську, грубу, сiру, принюхаешся – аж у головi свiтлiе вiд неi.

Старизну тут честують. Бо з батькiвських рук постав сей сторонець на чужiй, тепер своiй землi. Бо тi носять у собi свiт попереднiй, незримою ниткою-пуповиною в’яжуть його з новим побитом. Кожен iз тих першоходакiв – жива книга, правда, з розумом, не засмiченим книжнiстю.

Пригадую збуйвiка Петра Стойку, у якого стояв на ночiвлi. Жвавий, як мотиль. Борода бiлiша за сорочку. Тиха радiсть на лицi. У руках стара дiйниця – за яфинами зiбрався.

«Скiлько вам рокiв, дiдку?»

«Грiх i казати. Сотку ношу на горбi».

«Що вас на свiтi так довго тримле?»

«Молитва. Молюся ревно, так, що й волосся слухае, не росте в той час», – витяг десь iз бороди полотняну тайстринку й похвалився iконкою вiд афонського монаха. –
Страница 11 из 15

А ще – цiлiсть тiла, духу й серця. Жити треба твердо й радо. Не ламати себе i не подвоювати. Нi в роботi, нi в жаданнi, нi в помислi. Бо чоловiк не гадина – i розсiченi куснi тiла й душi не вiдживуть. Проси собi цiлости. Будь у едности з собою. Будь одним, а не рiзним. Будь одному вiрний. Будь з одним до кiнця, а не з рiзними коротко. Будь з одною жоною, бо в нiй е все те, що i в инших, i лише для тебе. І у ватрi – дрова i чоловiчого, i жiночого роду. Тодi вона добре горить. Якщо маеш у собi цiлiсть, то ти як зернина, що впала на землю. Вона вiтру не глядае».

«Що iсти любите?»

«Усе, що земля зродила, добре для чоловiка. А варене й поготiв. Нехотя-нехотя з’iж i крихотя. Не раз бувало, що камiнь у ротi держав, аби голод обдурити. Не переiдай, не перепивай, не перелюбствуй, бо се й Господу мерзко, i людям. І самому тобi на велику шкоду».

«А зуби чим чистите, що такi здоровi?»

«Нiгда нiчим не чистив. Лише полощу iх двiчi на день. Удосвiта паленкою з дичок, а увечерi – ропою. Дуже добре зубам, та й кров грiе».

«Що вам помогло, дiдку, зберегти силу в тiлi?»

«Споришевий пiшник».

«Що?»

«Видиш, який у мене дараб? Уздовж, аж до грабового кадуба, перетинае його пiшничок-знаемничок, порослий споришем. Кожного рана босий ходжу ним по воду. У лiтi пiдошви обпiкае студена роса, зимою – снiг. Пройдуся, низько вклонюся землi, сонцю, деревам – i на цiлий день дiстану вiд них благословення».

Ішли ми в гору тим пiшником. Дiдо легкий як перо, трава пiд ним не гнеться. Став, усмiхаючись до себе, бережно вiдсунув ногою вбiк слимачка, зняв павутину з галузини, скрутив i поклав пiд язик. І далi залопотiв голими п’ятами. Живий, як рибка, веселий, як ластiвка, гордий, як скала.

Я не стрiчав серед тих людей огрядних, товстих. Та й тяжко уявити лiсоруба чи косаря, обтяженого жиром. Сi люди живуть природним i простим ходом, як лиш i можна жити серед залiснених гiр. Устають iз сонцем i лягають iз зорями. День починають i звершують молитвою. З великим пошанiвком ставляться в родинi до старших. З панами й владою в мирi, справно платять податi, добре служать у вiйську. Злагоджено й розумно провадять громадськi орудки. Люди вiдкритi, добросердi, скорi на фiглю. Дуже люблять спiвати.

Коли собi заспiваю, а дале заплачу,

Лiта моi молоденькi, як вас дармо трачу.

Лiта моi молоденькi, молодi, молодi,

Та так менi марно йдете, як листок по водi.

Ой, менi молодому нi пере, нi золить,

На моiй ся головинi лиш бiда мозолить.

Закувала зозулиця на дубовiм мостi,

Лiта моi молоденькi, ходiть до ня в гостi.

Добрий мiсяць мiряв я своi прагнення з клопотами сих малих людей, що духовним зростом були вищi за кичери, а настирливiстю твердiшi за буки. Вони удачливi, тут iхнiй придомок, а я й далi стелюся припутником коло чужих дорiг.

Дзвонило на утреню, коли я збирався, – i з серця виснувалася павутина свiтлого жалю й зачепилася за шпичасту дзвiницю. Аби покликати мене перегодом сюди знову. Кочiш запрягав коней, i, поки я виносився, дiти, як мишва в скринi, шупурдали на возi. Тепер ще вони цiковбанять по-русинськи, а через десяток-другий лiт говоритимуть по-румунськи, з гiркотою здогадувався я.

Банат… Вiдбатований кусень моеi батькiвщини. Прищепа, що прижилася на чужорiдному стовпi.

Яворове косовище

Раннього лiта ми з дiдом ладили яворовi косовища. Належало вибрати в лiсi гiнкого молодого явора. А наперед Іллi пiти до церкви й покласти воскову свiчку пророку-громовладцю. Помолитися за лад на газдiвствi, за спiх у роботi, за вдале ремеслування. Удома ввечерi язик за зубами держиш, уклонившись образам, рано лягаеш. До схiд сонця пiднiмаешся i, нiкому не кажучи про замiр, рушаеш до помiченого явора. Дорогою нi з ким не здоровкаешся, до бесiди не пристаеш. Смиренно шепчеш молитви. У лiсi, перехрестившись, починаеш пiдрубувати явора з чотирьох бокiв. Рубаеш точними й негучними махами, щоб не розбудити Велику Хащу, приспану за нiч. Верхiвка дерева мае впасти на пiвнiч. На землi дерево обчищаеш, вiдсiкаеш триметровий криж i завдаеш собi на плечi. Дорогою читаеш подячну молитву за те, що Хаща впустила i випустила тебе з миром.

Удома кругляк розколюеш з тоншого кiнця на двi половинки. Не обтiсуеш, ховаеш на бантах пiд стрiхою, у затемненому провiйному мiсцi. У вiльний зимовий вечiр зносиш яворину з хлiва. Уже суху, легку розколюеш знову навпiл. Із сих ощепiв будуть два косята. Починаеться тесання. Першi трiски дiдо схапував i десь заникував у потаемному закутнi. Іншi спалював. Кося тесалося одним дихом. Готове держално дiд чiпляв двома ручками за сволок у сiнях – аби пiдсихало до весни. За зиму воно ще «сiдало».

На Святий вечiр дiдо брав в одну руку суху отаву, у другу – яворове Ілiеве кося й обходив тричi хижу, приказуючи: «Всевишнiй Господи, що сотворив свiт, сонце, мiсяць, зорi на небесах! Як чоловiк не годен iм нич лихого зробити, дай так, аби й менi нич не могли зробити, поможи моiй сiм’i, дай сили, сохрани маржини, щоб давали доста молока i весь наш рiд був ситий».

На Водохреща, пiсля освячення води в криницi, дiдо вмочував у неi кося верхнiм i нижнiм кiнцем i примовляв: «Як помагае ся свята вода людям, так аби мое кося помагало менi у всякiй бiдi й усю нечисть вiд мене вiдганяло, i тiло й душу мою спасало». Тодi заходив з кiссям до хижi, набивав на нього дзвiнку литовку й клав у красний закут. Чекав священика, котрий, освячуючи житло, бризкав водою i на новеньку косу. І вона дочiкувала лiта, гарячоi косовицi, щоб до пiзньоi осени не розлучатися з газдою.

А який був дiдо косар – горiшок у травi перетинав! Служила дiдовi ота коса i замашним iнструментом, i цiпком, коли дерся в полонини, i палицею, аби боронитися вiд звiрини. А головне – правдивим оберегом.

При кiсьбi на уходах, коли ночували в далеких колибах, спасу не було вiд босоркань i повiтруль. У яких лише подобах не являлися вони косарям у паркi пiдполониннi ночi: то жiнчовкою, що нiбито принесла перекуску, то панiкою в солом’яному калапчику, то блiдою дiвочкою з вiнком iз косиць. І коли струджений за день чоловiк засинав умлiока в своiй лiщиновiй халабудi, сi лiсовi повiйницi бралися мучити його тiло – теребили, гнявили, скомтали, щипали, присмоктом витягували мужеську мiць. А з третьою молочною росою звiтрювалися в темнi пущi. Мертвооко за сим позирав iз бездонноi небесноi криницi мiсяць. Косар уставав у передрання, як пес побитий, – у синцях, ломотi костей, без сили й дяки на роботу.

Якийсь час занадилися двi геть молоденькi повiтрулi, що вимордовували чоловiка за нiч до напiвсмерти. До боженоi жони, що виносила сюди iду, той нiякоi хiтi не мав. Почалося се пiсля того, як у глинянiй банi, де копали черленицю на вальки-саман, притовкло двох сiльських дiвочок. Тяжкою смертю вiдходили бiдолашнi, з повними ротами землi. Вiдспiвали iх i впокоiли на вершку цвинтарного груника, та, видати, спокою загиблi так i не знайшли. Молодi косарчуки боялися заснути, придрiмували коло вогню, а старi розказували, як повiтрульки в шовкових пеленах закрадалися в колибу, замикали студеними перстами iм очи, дiставали заплiтки з волосся й вузлували руки – i далi робили з нещасним що хотiли.

Сiльське жiноцтво припросило попа запечатати злощасну глиняну баню хрестом. Цiлу нiч Божi люди з Чумальова читали там Псалтир – i лише позад сим отi влесливi повiтрулi дали косарям спокiй. Та скiльки й без них непевноi
Страница 12 из 15

нечистi носилося по сутемках диких зворiв!

Тi напастi обминали мого дiда. Бо мав вiн на них добру вiдгану – яворову Ілiеву косу. Де б його не запосiв нiчлiг, клав дiдо на порозi кучi сячене-пересячене древко i сам вкладався з проникливою примовкою на устах: «Нiч темна, нiч тишна, сидиш ти на конi чорному, на сiдлi соколиному, замикаеш ти комори, дворцi й хлiвцi, церкви й монастирцi i цiсарськi престоли. Замкни всякiй нечистi губи й губища, зуби й зубища, очi й очища, кiгтi й кiгтища, аби вони на мене, народженого, хрещеного й молитвеного раба Божого Івана, очей не витрiщали, зубiв не гострили, бiду не вершили, соблазну не чинили, суету не сiяли».

І не мала смiлости нiчна потолоч переступити той порiг-оберiг.

Рiс я окатим сиротюком i любив звиватися коло дiдового ремесла. Дiстаючи за свою роботу дерево, дiд часом дащось стругав для сiльськоi челядi. Бувало, що й труни-деревища. Коли трiски летiли на землю, дiдо примушував мене ревно визбирувати iх i жбухати в пiч. Щоб нiхто з прибутнiх потайки не зняв першу трiсочку. О, то не просто скiпка, то трiска-чарунка, що чоловiка годна зробити невидимим, а самому вiдкрити затайливий свiт!

Дiдо, коли ще був недолiтком, крадьки вiд свого вiтця затаiв таку скалку в пазусi. А далi вчинив так, як казало старе повiр’я. Жаска то була для нього година. Увечерi перед Паскою кружними дорогами, щоб нiкого не стрiчати, пiшов до церкви на всенощну. Тихо, як мацур, затягся в темний закутень i звiдти очив на молiльникiв. Свiчнi пломiнцi пiдсвiчували лиця, грали в очах. Коли священик обiйшов з кадилом храм, дiдо поклав гробову трiсочку пiд язик. Вiд того, що йому вiдкрилося, зледенiло хлоп’яче серце.

В одного на плечах волохата голова з гострими вухами – вовкун. Другий з висолопленим язиком i довгими, як батоги, руками. Се – брехач. У котроiсь баби кривий надутий нiс, бо вона все про всiх знае. Ще якась прикрила довгим сукманом хвостик. У воронячоi вуйни з-пiд хустки стирчить чорне пiр’я. Третя така писката, що два роти мае, один з другим перешiптуються. Червонолиця жона щуриться, як ласиця, пострiлюе очима на всi боки, а цицьки-динi аж трiщать пiд блузою. А в ii понурого чоловiка горб росте пiд вуйошем, до землi гне. У дiвиць декотрих у рукавах схованi голубинi крильця – аби женихiв до себе пригрiбати. А в одноi у вухах мiзернi срiбнi чiнговики-дзвiночки, щоб за нею всi легiнi обзиралися, не розумiючи, що iх кличе…

Прийшов час хрест цiлувати – i дiдо видiв, як декотрi губи вивертають, щоб прикластися не до самого розп’яття, а з тильного боку. Як проказано благословення, дiдо перший здимiв iз церкви. Аби, доки послiднiй челядник кладе поклiнного хреста на чоло, добiгти до рiки й жбурити в бистру воду гробову трiску. Бо котрась iз старших босоркань вже змiркувала i неслася ззаду, щоб тут же обернути дiтвака на терлицю – дерев’яну лавицю, на якiй труть коноплi.

Летить скiпка в бистрину, а губи, посинiлi зо страху, шепочуть: «Пливи, закляття, за водою, за залiзний плiт, за гору кам’яну – з моеi руки, з моiх очей, з моеi пам’яти».

Дух забивали дiдовi казки.

З бездонного мiха його приповiсток менi найлюбiшою була оповiдка про косичку папоротi.

Був вiн ще хлопчуком, коли возарi взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерековi драницi. А вiн при них – нiчний сокотiльник. У дорозi – хто пiд возом, хто на возi. Сторожив ночами коней, аби тi на пашi десь у хащах не iзслизли, не потолочили людськi царинки. І от на самий Іван-день уночi коло ватри дiтвак задрiмав. Коли прохопився, огень вигорiв, зате звiзди так осяяли долину, що кожна росинка на травицi смiялася. Рушився за кiньми – нi слiду! Якась птиця з хащi кликала: «Пой-пой, пой-пой», – i пустився вiн на той голос. І привело його на просiку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли вiн перебрiв той гущавник, то вiдкрилися йому голоси хащi. І мiць налила руки й ноги, а сам нiби пiдрiс. Очi так загострилися, що видiв через гори. Конi самi знайшлися, iшли за ним, як дiти.

Другого дня, коли вiз застряг у млаковиннi, сирохман сам пiдняв його й поклав на тверде. Чудувалися возарi. Ще бiльше чудувалися, коли сказав iм, у яке село правити. Там вони умлiока спродали всi драницi й дiстали розказ на нову роботу. І хлопу-сокотiльнику вдiлили жменю корун. А коли вертали нагощенi домiв, дорогою всi дiвки клично клiпали до нього.

Став би мiй дiдо моцний, як Кротон, i багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополуднi не буде. Напеклися якось на сонцi його гумовi постоли, а тут потiчок край дороги свiжою водицею цоркотить. Сiв дiдо на камiнь, роззувся, витряс онучi – i полетiла у воду звiзда-косичка. І того менту полишили дiда i сила бетярська, i серенча. Яким був, таким i став. Старi людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за онучу цвiт папоротi тоi ночi. Тому чудниця така з ним i сталася. Та що вдiеш, чоловiк учиться не до старости, а до смерти…

Менi так було шкода тоi чудотворноi чiчки, а дiдо безжурно смiявся в бороду: «Така моя доля – як дiрява льоля. Але нiчого: череп’я довше живе, як цiлий горнець».

Похрещенi блискавкою

Два дари спущенi нам з горноi скринi за многотрудну юдоль земну. Се – дитинство i любов. Ба й нинi, коли прихилю сиву бороду до лежницi, крiзь пергамент повiк засвiтиться, зарум’янiе паляниця сонця мого далекого дiтватцтва. І запахнуть млосно чебрецi, захолодяться м’ятними росами п’яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоникiв. Десь там, на грузькiй рiнi, залишився мiй дрiбний слiд, з якого п’е синичка. Десь там мое чiпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвiченi зорями короткi ночi легiнства i м’якi, як перо сойки, дiвчачi губенята.

Утворяю скрипучi дверi пам’яти в оту синю зиму…

Нас, дiтей, повна хижа. Живемо собi, як воробки в стрiсi. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас «дика баба». Ревеш з голоду – «дика баба забере». Спати не хочеш – теж бабою пужали. А на бабин вечiр перед Рiздвом бабi лишали варiшку страви на столi. Так хотiлося ii доiсти, але зась – баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, устромивши босi ноженята в яворовi корчулi, летiв на заледенiлу рiку. А там кованi дуги нарiзають лед, мороз обпiкае литки, ззаду свище й фурчить снiгова повiтруля. Душа, як потя, що вихопилося з клiтi, ледве встигае за тобою. А ввечерi шморкаеш i чихаеш – то «баба чихавка» теребить вiником у носi. І мати запарюе тобi китицi примороженоi калинки.

А пiд сволоком клiпае лампа, дiвки й жони обсiли лавицi, прядуть. У прядиво вплiтаеться нитка спiванки.

Була любов, була

Межи нами двома;

Розмела, рознесла

Каламутна вода.

Бодай тота вода

Каменьом заросла,

Що вна нашу любов

Розмела, рознесла.

Любосте, любосте,

Гiрша-сь вiд болести,

Болiсть перебуду,

Любов не забуду.

Болiсть перебуду,

В постелi лежачи,

Любов не забуду,

По свiту ходячи.

З морозним димом до хижi захапуються молодюки. Хто з дрiвцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукавi булькае склянча з вином. Бетяр сказними очима оббiгае дiвочу лавицю i збитошно затягуе:

Ой болить ня головочка,

Ой болить ня мало,

За Марiчков увечерi,

За Анницев рано.

За Марiчков увечерi,

Як ся звечорiе,

За Анницев болить рано,

Як когут запiе.

Одданицi порскають смiхом, ховають очi
Страница 13 из 15

за веретена. Доки якась смiливиця не сiкане iз свого закута:

У лiсi на врiсi

Сова огень креше;

Тото пес, не легiнь,

Що з дiвками бреше.

Дати би му, дати

Солi полизати,

Аби вiн перестав

За дiвок брехати.

Хлопець примирливо кладе долоню на серце i клонить голову перед фраiркою:

Ей, любов, мамко, любов,

Любов не дурниця –

Так ми з’iла любов душу,

Як коноплi птиця.

Коли втихають фiглi-вцiрянки, дiдо з плiч скидае бiлу гуню i, набиваючи глиняну пiпу, здалеку зачинае свою казку…

Зрiдка приходила до нас молода красна жона з цiфрованою куделею. Чоловiк ii добрим майстром був, по всiй Верховинi церкви рубав. Така смерекова церквиця i в нас стояла на бережку – як бузьок, що задер дзьоб у небо, а крила спустив на землю. І, як пiр’я, стiкали ii боки тоненькими драницями, облизаними дощами. Дiдо заздро скалив на неi око: «Не земля таке родить, а руки. Видиш, неборе, що годен учинити чоловiк, котрий пан своiм рукам. Учися! Ремесло не коромисло, плече не давить».

Майстрова жона принесла якось сповиток у плахтi. Розпеленала, а там – дитинча. Мамка його на пiч коло мене поклала: «Грiй, синку, маленьку, але перстиком не кивай, бо поробляться ямки».

Я грiв, пiдгрiбав до мiзерного тiльця теплi коноплi. Рукою боявся торкнутися, дотягувався носиком. Дитинка пахла чисто, як курятко з-пiд квочки. І той запах ще довго лишався зi мною, навiть снився.

Спливла не одна зима. Якогось лiта прийшла до бабиноi халабуди знову ота жiнка, правда, на сей раз блiда й тиха. А при нiй дiвча з очима-чорничками. За вухами мала застромленi черешнi. Доки баба радила жону, ми стояли одне проти одного i мовчали. Тодi я дiстав перо сойки й простягнув малiй чорнявцi. На той час я не мав нiчого цiннiшого за се перо, яке знайшов дорогою до квасного кадуба. Дiвчинка довго й радiсно позирала на дарунок, а далi чомусь притулила його до губ. І зняла своi черешневi заушницi, i простягла менi. Я з’iв черешеньки й довго ссав кiсточки, чулося, що вони солодкi, як цукрики з жидовоi корчми.

Звали ii Терка. Я пас худобину, а вона вертала через толоку зi школи. Перед тим коли вона мала пройти, я мив у потоцi ноги й лице, оббивав порох iз ногавиць. Тричi пiдряд я лускав циганським батогом – ворони зривалися з акацiй, а вона озиралася й смiялася. Цiлих пiвдня, цiлу нiч i ще пiвдня треба було чекати, коли вона знову вийде на толоку. І я чекав. Яке то було довге й трудне чекання…

Я збирав по пiдлiссю ягоди, зв’язував iх стеблиною i клав коло путика, яким вона мала йти. І вартував, щоб не внадилася коза. Я збивав ногами камiнцi, аби путик був чистий. Гарячий порох затягував моi рани. І вона пiдбирала ягоди, смiялася, брала iх губами, i вiтер нiс до мене той запах, баламутив голову. І я знову лускав пугою так, що косарi пiд кичерою озиралися.

Ми нiколи не говорили, та не мовчали нашi очi.

Коли я вже вчився в гiмназii, на вакацii напросився помагати ii няньовi, аби бути ближче до Терки. Вона в хижi була за газдиню – мати померла роком переже, гертика iй спалила груди. Ми ходили по людях i чинили дереводiльну роботу – кому кросна, кому скриню, кому стiл чи лавицю, а бувало, що й деревище, коли нагла смерть заходила в село. Терка на полуденок приносила нам у кантi страву: пiдбиту сметаною квасолю, дзяму з шалати, приправлену чабриком, жаливник на шкварках.

«Усе добре, що варене», – смачно приповiдав ii няньо, здуваючи перед трапезою стружку з вусiв. І ламав наполи житню хлiбину.

Який то був майстер! З дерева вершив i храм, i дитячу бавку витiсував, i гуслi. Двома-трьома зарубками робив уключину на бантинi. Долото спiвало в його руках, а рубанок шептав, лишаючи за собою пахучi золотi пантлики. Мiряв вiн оком, а майстрував душею. Донинi не забуду, як ми розтинали повздовж товстого дуба. Вiн згори на цапах, а я на землi. Пила тужно скрипiла, гнулася, угризаючись у сиру твердiнь, але дошки виходили рiвненькi, як ряди в книзi. Майстер гладив тесану лату – i дерево теплiло пiд твердою рукою, радувалося iй. А як цвiли лиця в жiнок, коли ми заносили до свiтлицi нову ладу, рiзьблену кониками, когутами чи хрещатим барвiнком! Я настоював лушпиння цибулi в гарячiй оливi, змiшував з воском i гусячим крильцем крив вiко i бильця.

Кожне ремесло мае свою тайну, i живе вона в серцi майстра. І розцвiтае з-пiд його рук. А найбiльша тайна в тому, що, коли майстер творить, його оберiгае Творець.

Був вiн маломовний, добрий, скорий на смiх, любив приказку: «Роботi як не сядеш на горб, то вона тобi сяде». Таким менi зостався в пам’ятi той чоловiк, що лишив по собi огром трудiв для людського хоснування. А собi, дочувся я згодом, не встиг i хреста витесати – крiпив пiсля повенi мiст, i пiдмитi колоди його придавили…

…Того лiта моя душа лiтала попiд хмарами. Щоднини я видiв Терку. Бiла сорочка, бiле монисто, бiлi зуби при тернових очах збурювали мою кров. Подаючи iй порожню миску, я мiрив дотулитися ii пальцiв, i вона розумiюче iх здержувала. Іскри висiкали тi доторки, я так паленiв, що боявся, аби не вхопилися вогнем трiски пiд ногами.

Якоiсь суботи я вертав з гiмназii в село. Утiкав вiд грозовоi хмари. При битiй дорозi на розпуттi майстер клав дубового хреста. Пiд орiшиною на возi сидiла Терка. Менi були радi.

«Зараз небо урветься, а я ще маю бесiду з дяком, – журився майстер. – Чи звезеш мою Терку долi?»

«Звезу», – радо повiв я й поклав в’язку книг на солому.

Вона посунулася, розправила обрус. Конi, спудженi громом, зiрвалися, ударили нараз чотирма лабами. Вiз загримiв крем’яницею, як залiзне вiдро. Пiдскакуючи на купинах, ми розсiкали вiтер. Лише винничнi ряди мелькали обабоки. Буря доганяла нас. Блискавка репiжила по ближньому грабнику. Жменями шроту вдарили в плечi першi краплi. І чорнi краплини перепуджених очей блиснули коло мого плеча. Як я хотiв iх висушити губами, випити з них страх!

Тверда колiя перейшла в стрiмке глинище. Возом носило, як саньми на снiгу. З неба перiщило студеними батогами. Червленi потоки зашумiли пiд колесами. Терка вхопила мене за стан, залящала у вухо: «Треба путати коней!»

Я й сам розумiв, що треба, але якщо iх тепер нагло здержати, вiз покалiчить iм ноги i сам зiрветься в бердо. Я пам’ятав дiдову науку: конi – розумна худоба; коли не знаеш, як правити, дай iм волю, й вони самi вивезуть.

Конi, косуючи кривавими очима, пороли копитами путь, аби вiз не розметало. Я мусив iм помогти, та як?! Ухопив вила й запхав держално у спицi. Вiз якийсь час сунувся на самих дугах, та колесо вломило й перемололо древко вил. Ми далi летiли в темну вiд дощу бездну. Терка обхопила мене обручем. Вiльною рукою я витеребив у соломi ланц. Засилив один кiнець за бортовий стовпець, а другий жбурив межи спицi. Колесо затрiщало i завмерло, а вiз верло вбiк i обернуло поперек дороги. Конi з утоми й страху впали на колiна. Я скочив з воза й рудиною помiг iм пiднятися й зiйти в ярок, у заростi черемхи. Тодi видер зi споду вiхоть сухоi соломи й постелив пiд возом. Терка на се позирала страченими очима. Я зняв ii з воза й поклав на устiлку.

Дощовi перлинки трiпотiли на ii бровах i в пушку над губою. Я знiмав iх перстом, не знав, чим витерти ii мокрий блiдий вид. Дрижма дрижало ii обтулене мокрою полотниною тiло, з пипкатими цицями, западиною на пупi i твердим горбиком нижче живота. Чим я мiг ii зiгрiти? Притис до себе, утопив у собi, обхопивши долонями гостренькi крильцята лопаток. І
Страница 14 из 15

губи ii солодким опiком припечатали моi очi. Десь навiсно гримотiло, та я не чув того, бо серце в грудях гримiло дужче.

Я злизував з ii личка дощову свiжiсть, хапав ротом гарячiнь ii дихання, м’якшив губами твердiсть ii соскiв, схожих на нестиглi плоди яперки. І сам нездержанно твердiв у млоснiй дрожi.

«Будеш моею?»

«А чи ти слiпий, не видиш?»

«Ти багата, менi не рiвня».

«А ти вчений, менi не наречений».

«Ти файна, як перша фiялка».

«А ти розумний, як попова шапка».

«Що з того?»

«Краса до вiнця, а розум до кiнця».

«Ти майстрова одиначка, а я безрiдний копилець».

«Ти панськоi крови, усi то видять. Вiд рiвного дерева рiвна й тiнь».

«Я твоя тiнь. Вiдколи тi черешеньки промкнув, ходжу твоiм слiдом».

«А я лiтаю, як оте сине перце. Серцем лiтаю пiд сине небо».

«А мое серце вколола терньом своiх очей. Навiки вколола».

«Кедь уколола, то й погою, милий».

«Як, солодка?»

«А так!» – упивалася губами в мiй рот, гейби хотiла виссати з мене весь дух. А я – ii, аби наповнити ним себе на довгi лiта, на цiлий вiк земний.

Блискавки засвiчували нам короткi свiчi. Громовиця нам казала свое благословення. Небо кропило святою водою.

…Лишився той гострий запах небесних кресал, мокрого волосся й лiсовоi ягоди. Куди б не вела мене по свiтах невгомонна планида, той запах iшов за мною назирцi. Як тiнь ii.

Шугай

Сонце пражило на полудень, коли мене завели в кам’яну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесанi лавицi, а посерединi – вкопаний у землю дубовий ковбан замiсть стола. Звисав iржавий ланець з карiками. До них тут уже не приковували, уже й не вiшали нiкого на дворовiй шибеницi. Тепер замiсть неi на горбi бовванiв чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми iздили з дiдом за ропою в Шандрово. Дiдо брав улiво, бо конi сахалися того кургану, кусали вудила.

Закля – так називали се мiсце, закляте мiсце. А моя темниця тодi була судовою темницею. Сюди звозили конокрадiв, опришкiв i тих, хто переступав вiру. Тут вони дочiкувалися суддiв з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулицi, iх вiшали на конопляному мотузi. Бубнар скликав на церемонiю людей, у церковцi дзвонило. Коли злодiiв не було, хижа стояла без замка, бо подорожнi туди боялися ступити, навiть коли iх заскакувала буря.

Я був у розшуку i тепер мав чекати тут, коли з полiцiйноi управи прийде рiшенець по моiх документах. Нiчого доброго не чекав. Залишалося хiба покласти свою журу в руки Господнi. Принесли пiвхлiбини i кендир води. Та iсти я не мiг. Заважав сморiд, кисло-нудний душок. Може, то був запах арештантськоi туги й одчаю, якими просяк глиняний пiл, стiни й дерево. Запах душевноi агонii, у якiй доживали останнi днi ворохобнi люди. Тому я не мiг спати лежачи. Здавалося, щока тулиться не до дошки, а до студеного мерця.

Сяк-так пересидiв я довгу нiч. Удень моi гiркi мислi якось розвiювали голоси возарiв, що долинали з битоi дороги, i гугнява «песнiчка» жандарма на сторожi пiд тюрмою. Свiт жив, галайкали дiти, цвiрконiли птицi. Та знову запала нiч, темiнна, липка, напарена близькими старицями рiки. Лише комарi й подзвiн моiх кайданiв будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залiзо. Мiсяць, як медова диня, стояв у прорiзi вiкна. Я побачив залiзного павука, що вчепився в штаби вiкна, i вiд нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заiржав кiнь.

«Цурiк, Пiшто! Дi, здихляку! Ану дi!» – глотив на вулицi сердитий голос. Решiтка знадвору видулася i вирвалася з клинцiв. У пройму влiзла чорна голова: «Уставай, каранику! Доста гнити».

Я став на пiдвiконня й скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидiв оглушений вартiвник-жандарм. Мене штовхнули у воза, i колеса заскрипiли рiновищем.

Люди у возi iхали мовчки, як неживi тiнi. На другому селi двое зiскочили на землю й розтанули в сутiнi. Нас лишилося трое. Дорога забирала все вгору. Волога свiжiсть iз лiсових верхiв обтяжувала одежу, глицями шпiнкала вiдкрите тiло. На якомусь дворi ми лишили коня й рушили пiшки мокрою отавою. Скоро затрiщав потiк. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший пiдсвiтив сiркачем мою твар. Його жовтуватi зуби пiд закрученими вусами. Владно притяг моi руки до пня й двома замахами топiрця розсiк ланцок.

«Чи знаеш, хто я?» – запитав, позiхаючи.

«Шугай», – несмiло виповiв я.

Вiн хихикнув: «Чув про мене?»

«Хто не чув».

«Добре кажеш. Боiшся мене?»

«Не знаю. Нащо я тобi?»

«І я ще сього не знаю», – знову хихикнув. Силувано, не по-доброму.

Далi ми йшли без слова. За годину стали, пiд ногами хруснуло палiччя. Збоку бовванiв стрiшок з настеленим сiном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.

«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув i залiз пiд овечу кожушину.

Пробудився я голодний, як крадений кiнь. Трiщала суха ламань у ватрi й десь на Менчилi трубiв олень. А може, то голосила вiвчарська трембiта. У казанi над вогнем моркотiло вариво.

«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».

Буцматий дiтвак рокiв чотирнадцяти, його брат, вiдсунув валун i витяг з крижаноi води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку пiпу зi срiбною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.

З людських поголосiв i страхiв жандармських поставав витязь, що мiг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений вiд кулi. Коли в нього поцiляли, то на очi являлося опудало, а не живий челядник. По сiм ножiв у нього стирчало з кожного ока – так його малювали тi, хто стрiчав. Мiг паном убратися й пити з нотаром у ресторацii, мiг по базару ходити в жiночому сукманi зi скляним монистом. Мав на чоботах оленячi копита, аби слiди ховати. Половинив багатi скотарськi стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварiв, розбивав жидiвськi бовти й корчми, оббирав на дорозi замогливих базарникiв. Якщо не корилися, мiг iз братчиками перевернути iх укупi з возом i кiньми в рiку. Щедро гостив жеброту, удовиць надiляв харчем i шматтям. Зате як збиткувався з жандармiв! Було, що розсипав медову кригу й приводив iз хащi ведмедя на iхню засiдку. Кому страх смертний, а кому смiх.

Полiцiя просила уряд вирубати всi кущi вздовж дороги з Хуста до Колочави, а в лiсах нарiзати просiки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сiльцi клали жандармський пост, протягали телеграфний дрiт. А й се не помагало. Мукачiвськi новинки гримiли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармiв, аби пантрували Миколу Шугая (у селi його кликали Никола Сюгай) i його чорних хлопцiв. Ще й готували до обльоту гiр аероплани. Цiлу вiйну оголосила влада сьому заклятому бескиднику.

Тепер вiн стояв передi мною: невисокий, коренастий, набитий, як дубовий гриб. Уже не легiнь, ще не поважний газда. До повнявого лиця прилип брезклий осмiх, нiби чоловiк оцту лизнув. У бистрих уважних очах сiклися то скалки льоду, то бiлi бритви. Випнутi порослi вилицi виказували тверду, затяту, свавiльну натуру. Одна половина лиця видiлася менi сiрiшою, блiдiшою. Може, через те, що коло ватри сидить за одним боком, подумав я. Мав вiн на головi солдатську шапку, навернену на вуха. Пiд довгим гумовиком блищали м’якi шкiрянi постоли. Бруднi кощавi пальцi стискали, як птиця галузу, чубук. Мулька тривога повнила простiр довкола сього чоловiка.

«Можеш менi
Страница 15 из 15

не розказувати про себе, я й так усе знаю. Менi кожний листок шепче. Менi вiтер пошту носить. Менi доста раз глипнути на хлопа, аби спiзнати, що то за потя, – говорив вiн нiби не до мене, а до своеi люльки-файки. – Чому ти на жандарма напав?»

Я все йому розповiв.

«А, песся кров! З’iли би ’го вошi! – кляв Ружiчку. – Хочеш, я спущу ’му кишки?»

Я не хотiв, сказав, що перегорiла в менi хiть мстити.

«А даремно. Помста – солодка страва. Люди плещуть, що ти мiй поплiчник, що покликаешся моiм iменем. На людський роток не навiсиш замок. По всiй Верховинi, пiдкарпатськiй Гуцулii й по долинах я на язиках. Шугай – злодiй, Шугай – збуйник. Хе! А такого шовкового, як я, ще поглядати. Та раз iз мене людський поговiр зробив злодiя, мушу потрафляти сiй брехнi. Кажуть, злодiй! Ти видиш моi статки: нiмецький гвер i пазуха патронiв. Я не те що своеi, а й няньовоi хижi вже не маю пiд Сухарем, бо спалили ii за моi грiхи. Усе, що настарав, – постiль пiд корчем, лiщиновi обороги, а маржина – оленi й дикi свинi. Шугай – злодiй, Шугай – ворог держави!»

Вiн розпалювався, i лiва вилиця його ще бiльше бiлiла, аж мертвiла.

«Се я до них прийшов порядкувати чи вони приперли в моi гори? І зачали чесати мене залiзною щiткою, як паршивого вола. Спершу мадяри загребли на фронт. Там кулаком у писок – така iх вояцька наука. Овва, ще нiхто Шугая не вдарив, аби йому так зiйшло. Я капрала довбенкою по головi – i тягу! Прихопив два карабiни й ташку патронiв. Менi в хащах се придасться на звiра. Та вони з мене самого звiра зробили. Раз пiймали, ще раз – i на фронт. А я й удруге повернув голоблi, i не з порожнiми руками. Вiвчарю собi тихо на Дьордявi, городжу сiно, дичину добуваю… Тут румуни зайшли й стрекочуть з порогу: «Есте бань? Маеш грошi? Тодi давай худобу, фураж армii, а солдатам – сир, яйця». Се кажуть тi, що мене злодiем називають. Понапивалися дармовоi горiвки, дiвок по городах ловили, паскудили. Як твiй жандарик. То скажи: як iз такими без патронiв говорити?!»

Що я мiг на се сказати? А вiн далi правив, пiдiгрiваючи злiсть ковтками зi скляницi: «Вiдсидiв я i в румунськiй цюпi, скусив глевкоi мамалиги. Прийшли третi – чехи. Жидам правду дали, а верховинцiв загнали в лiси дерево для них тяти. За весь бiлий день хiба на сухий хлiб заробиш. Землиця закладена, податок – як зашморг. У хижi одна сорочка на всiх, зате гертика майже в кожного. А вони ще ходять i переписують добро, аби не дати бiднотi спасенний пайок – тайстрину мелайноi муки. Насмiхаються, у бочки з капустою мочаться. Бiда би iх побила! То що, мав я служити iм вiрою-правдою? Мав чекати, доки мене дерево в лiсi сокрушить чи дараба на крутому розворотi переламае руки-ноги? Чи смиренно гадкувати, коли ще й четвертi прийдуть з польського чи руського боку? Ходьте, потопчiться й ви на вошивiй русинськiй гунi… Го, го, не народився ще той пан, нi свiй, нi чужинський, якому б Шугай дав собi на голову накласти! Агi, не я, а вони передi мною колiнкують, кулi моiй кланяються. Своiми писками нечестивими мою святу землю цiлують. Чуеш, цiмборику?»

Я чув. І шкiра менi бралася морозом. Та враз Шугай звернув на инший тон: «Маю для тебе роботу. Гiя менi стулити файне письмо. До самого губернатора, а може, й до президента в Прагу. Добрi грошi голосять за мою голову – 3000 корун. Але я бiльше можу дати за свою свободу. Я при собi по двiстi тисячок ношу. Де куля не вцiлить, там золотий трафить. Не жандармiв я боюся, не шибеницi, а людськоi слабости. Знаеш, скiльки за Шугаем ротiв ненаситних? На моi грошi п’ють, гуляють, газдiвства збивають. Менi на крейцер поможуть – сто дiстануть. Та ще й грiхують, що мало, що чести в мене не мають, а самi обзираються, аби тiнь Шугаева на них не впала. На смiттi й когут гордий. Моiй довiрливiй Ержiцi голову баламутять, шепчуть про мене всяку паскудь. Писячки!»

Ми наiлися кулешi з бринзою i м’ясом. Життя випогоджувалося. Зате погода показилася, як i провiстив Микола. З букiв зацяпало. Шугай стягнув плаща й подав мовчкуватому Юрi, кудись його виряджав у долину. Широкий черес перехоплював його гнучкий стан. Такi ременi сокотять лiсорубовi поперек i можуть захистити ребра вiд падаючого бервена. З череса звисав золотий годинник. На сорочцi яскрiли склянi гудзики. Вузькi вовнянi гатi обвивали ремiнцi постолiв дорогоi роботи. Щось середне мiж панком i циганським вiйтом було в його парсунi.

Коли Юра вiдiйшов, Микола задумано мовив: «По правдi намiрився я сам здатися владi».

«Як?» – вихопилося в мене.

«А так. Напишемо просто й коротко: “Шугай сам прийде з каяттям, кедь дадуть легiтимацiю, що карати його не будуть, а призначать служити в жандармерiю, де вiн користи принесе за десятьох. І тодi запануе спокiй i порядок на Верховинi”».

Я не вiрив вухам: що говорить сей чоловiк?

«І ти не вiриш. Я сам собi не вiрю, але чинити мушу саме так. Вовк чуе напасть. А чехи пристануть на мое слово. Кого бояться, того шанують. Такого жандарма ще не було в Пiдкарпаттi, яким я стану. Я два фронти пройшов, я крейцер у воздусi поцiляю, я на ведмедя з ножем iду, я кожний камiнчик пiзнаю вiд Вiгорлата до Говерли i знаю, хто чим дихае. Вiр менi, хлопику: проклятi найщирiшими святими стають, недруги – найлiпшими слугами. Шугай себе ще покаже вивернутим боком. А кедь не дадуть на се згоду, рознесу судову кафедру в Хустi, пущу на вiтер, як пiр’я. З гранатами пiду на Прагу й Будапешт. Так i запишеш».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/miroslav-vanovich-dochinec/karbi-skarbi-posv-t-karpatskogo-sv-tu/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.