Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків читать онлайн - Олексій Бобровников

Краями Грузii. У пошуках скарбу краiни вовкiв

Олексiй Бобровников

Цiлюще гiрське повiтря, квiтуча земля, п'янке вино, дивовижнi легенди, яскравi звичаi та вiдчайдушна гостиннiсть… Забудьте про час, ви – у Грузii! Разом з автором вирушайте в мандрiвку цiею неймовiрною краiною: вiд Тбiлiсi до Батумi, з Колхiди до Местii i Вiльноi Сванетii, гiрською Аджарiею i краiною пшавiв… Вiсiм маршрутiв, якими пройшов автор. Чарiвнi легенди, вiдомi й малознанi. Дивнi традицii. Простi та водночас неймовiрнi люди, якi зустрiлися на його шляху…

Своерiдний путiвник Кавказом, сповнений iскристого гумору та справжньоi любовi до цiеi землi, захопить вас iз першоi сторiнки, i, як i автор, ви до безтями закохаетесь у краiну величних гiр, кришталевих джерел i справжнiх людей…

Олексiй Бобровников

Краями Грузii. У пошуках скарбу краiни вовкiв

Переклад з росiйськоi Дмитра Мамчура

Художник Коба Самхарадзе

Фотографii Олексiя Бобровникова

В оформленнi книжки використано репродукцiю дагеротипа XIX ст. А. Роiнашвiлi Нацiональний музей Грузii)

© Бобровников О., 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

Про автора

Олексiй Бобровников – журналiст, автор документальних фiльмiв.

Проходив стажування в агентствi «Рейтер» на курсах для мiжнародних кореспондентiв в Бейрутi.

За фiльм-розслiдування «Вакцини: бiзнес на страху» 2009 року отримав спецiальний приз мiжнародного фестивалю DetectiveFEST (проводився в Москвi за пiдтримки ООН).

Навеснi 2011 року вийшов в ефiр фiльм «Катинь: листи з раю», присвячений загибелi польських офiцерiв за часiв сталiнського режиму. Фiльм було створено знiмальною групою Олексiя Бобровникова за пiдтримки та фiнансування посольства Республiки Польща в Украiнi.

У 2011–2013 роках жив i працював на Кавказi.

Нинi працюе спецiальним кореспондентом телеканалу 1+1.

Замiсть передмови

Страх мандрiвника

В аеропорту думаеш лише про три речi: про паспорт, про мiсце, де лежать грошi, i про посадковий талон. Сама думка про втрату хоча б одного з цих атрибутiв кидае в холодний пiт.

Лише три предмети, але страх загубити iх переслiдуе тебе щосекунди.

Мандрiвник нервово поплескуе себе по кишенi. Гаманець на мiсцi, але цього замало. Секунду по тому параноiк-повiтроплавець крадькома зазирае всередину й великим пальцем, як колоду карт, прогортае хрусткi купюри.

Нiби тут, серед юрмища транзитних аферистiв, якi летять казна-звiдки й куди, чатуе злодюжка-телепат, здатний обчистити тебе самим зусиллям думки.

Грошi. Паспорт. Посадковий талон…

Саме в аеропорту, як нiде iнде, страх втратити цi найголовнiшi в життi папiрцi бувае таким концентрованим.

У своему звичному ареалi проживання, на сушi, ми звикли турбуватися одночасно про тисячi речей: про залишки на карткових рахунках, про свiтлофори, про звiти з доставки СМС-повiдомлень; про поштовi скриньки, зламанi чи забутi до них паролi, позавчорашнi дзвiнки без вiдповiдi.

Проте тут, на станцii «земля-повiтря», тривога, що мучить подорожнього, змушуе його знову i знову бгати в долонi посадковий талон.

Цей жах набагато сильнiший за нав’язливi передчуття авiакатастрофи. Адже мандрiвника, який вирушае в довгу путь, лякають аж нiяк не теракти чи турбулентнiсть. Понад усе на свiтi вiн боiться повернутися додому…

Маршрут 1

Вiк-енд у Тбiлiсi

Пiд час якого мене виселяють з готелю i я опиняюся в гостях у правнучки грузинського царя

…Ясное небо Грузии, горный воздух, тень ореховых деревьев гораздо здоровее и приятнее, чем цвет небес зелено-бледный, мшистые болота, и тщедушные елки, и березки большей части русских губерний.

    Кавказький календар за 1848 рiк

Мiсто, яке любить тебе

Не знаю, що це – iнша концентрацiя кисню в повiтрi, iнша формула води? Хмари, якi зависли над горами, виглядають твердiшими, нiж зазвичай. Чи рiч у контрастностi?

У Тбiлiсi твердо стелять хмари. Отже, тут буде м’яко спати?

Забравши паспорт iз рук дуже некрасивоi, але шляхетноi грузинки з теплими очима, я пiшов по валiзи.

«Tbilisi. The city that loves you», – сповiщае напис на розсувних дверях аеропорту, до яких я штовхаю навантажений речами вiзок.

Дверi вiдчинилися перед носом.

Передi мною стоiть друг.

– Я повернувся, – кажу йому.

Я не кажу «приiхав».

І так зрозумiло.

Колись, щасливий i безтурботний, я приiжджав до Тбiлiсi, щоб подiлитися цими вiдчуттями з тими, кого люблю.

Цього разу я повернувся порожнiм: анi людей, анi зобов’язань; у мене навiть немае зворотного квитка. Я не знаю, коли назад. Чесно кажучи, навiть не впевнений, чи треба назад узагалi.

– Як ти? – запитуе друг.

Щоб вiдповiсти комусь на запитання «Як ти?», слiд спершу поставити його собi самому. Поставити i не боятися почути вiдповiдь. Виходячи з магазину й поповнивши рахунок грузинського телефону, я отримав ii.

«Як ти?» – повторив, звертаючись до самого себе.

«Неначе вiдкрив очi – i вдома», – вiдповiв внутрiшнiй голос.

Скучний дворик

– Мы искали для тебя хароший скучный дворик… Хароший тихий дворик, – уточнив мiй друг. (Перекладати украiнською грузина, який говорить росiйською з кавказською мелодикою, – дуже невдячна справа, тож нехай читач пробачить автору строкатiсть тексту, сплетеного часто-густо з ниток рiзних кольорiв.)

– Годиться, – вiдповiдаю смiючись.

У першi днi по приiздi я шукав спокiйне мiсце, щоб вивчити матерiали й розробити маршрут.

Мiй план – написати цикл репортажiв про найвiддаленiшi територii i традицii, що збереглися в Грузii всупереч радянськiй владi, неокапiталiзму та цивiлiзацii як вона е.

Інтуiцiя й досвiд минулих мандрiвок пiдказували, що збереглося чимало.

Якщо вiрити почутому i прочитаному в Тбiлiсi, то пiд час подорожi вдасться стати свiдком обрядiв iз масовими жертвоприношеннями; побачити церкви, де службу правлять не священики, а сiльськi старiйшини; храм таемного церковного ордену, про який нiчого не вiдомо, крiм назви мiстечка i прiзвища людини – його останнього адепта i единоi сполучноi ланки iз зовнiшнiм свiтом. У Тбiлiсi менi розповiдали навiть про циганського короля, який буцiмто оселився в горах грузинськоi провiнцii Аджарiя. Його вельможнiсть нiхто не бачив особисто, але, подейкують, якась журналiстка вже вирушала на його пошуки. Дiвчина зникла, i останнi два роки про неi у Тбiлiсi нiхто не чув.

Будь-яка з iсторiй, почутих у мiстi, може виявитися сенсацiею або ж елегантною вигадкою. (Пригадую мою епопею з цацалi – таемничим обрядом горян, про який розповiм згодом. Може, i цього разу все виявиться таким самим заплутаним i незрозумiлим, як тодi, коли ми вирушили на пошуки ритуалу, за самiсiньку згадку про який письменника минулого сторiччя мало не позбавили життя.)

Готуючись до подорожi, я оселився в iталiйському дворику в одному зi старих районiв Тбiлiсi. Моя кiмната на третьому поверсi – це горище з видом на стару лапату акацiю i двiр, де мешканцi цiлодобово спостерiгають за життям один одного, роблять зауваження, критикують полiтикiв i сукню сусiдки, ходять пити чай до чужих покоiв, де дверi не зачиняються нi на хвилину, скандалять, iнодi б’ються.

– Ти мiняеш житло? – спитав у мене якось знайомий грузин.

– Так, переiжджаю в iнший двiр.

– Полiцiю викликали? – перепитуе вiн.

– Чому? – здивувався я.

– Коли тут хтось мiняе житло, зазвичай викликають полiцiю, – фiлософськи зазначае мiй

друг.

Коли б знали римляни чи веронцi, що тбiлiськi патiо мають назву «iталiйських», вони б дуже здивувалися: так живуть лише в Грузii.

Снiданок у Тбiлiсi

Если хотите видеть все видоизменения уличной жизни, то вставайте с рассветом и идите по городу. Утром тихо и спокойно, лавки еще заперты, и потому движения мало. Только грузинские арбы с дровами, привозимые из дальних лесов, наполняют площади. Сонный грузин медленно плетется по улицам с кувшином молока и во все горло кричит дили-рдзе! (утреннее молоко!)

    З номера газети «Кавказ» за 1851 рiк

Ранок. Близько десятоi. Хтось опановуе гру на фортепiано. Права рука – у першiй октавi.

Як не дивно, звук не дратуе. Чи то учень не настiльки бездарний, чи то… Та це ж синтезатор!

З винаходом синтезаторiв-самограiв сусiди майбутнiх музикантiв не посивiють так рано, як у часи стареньких, вiчно розстроених пiанiно.

На балконi навпроти молода мати ходить туди-сюди, штовхаючи вiзочок iз нерухомим бiлим згортком. Раптом сувiй оживае. Руки матерi хапають це нове, переривчасте джерело звуку. У верхньому регiстрi тепер уже обидвi руки.

– Мацо-они, малако, творог, яйца, зелень! – кричить жiнка, яка розносить по дворах свiжi домашнi наiдки.

Тим, хто живе в iталiйських двориках, а не в дорогих готелях, снiданок подають одразу на стiл.

– У вас е сир? – запитую.

– Нi, сир не ношу. Сир заважкий… Мацо-онi, малако!.. – Усмiхнена, вона продовжуе соло.

Купую банку мацонi – густого, як сметана, йогурту домашнього приготування.

З гарячим грузинським хлiбом, крихтою пряноi сванськоi солi й селянським маслом – це найсмачнiший снiданок, який лише можна собi уявити. Що ж до свiжого хлiба, то в центрi мiста його завжди можна купити в пекарнi за рогом.

Базар на Сухому мосту

Щоранку дорогою в бiблiотеку проходжу повз тбiлiський «Сухий мiст».

Це найбiльший сувенiрний ринок на Кавказi, де розпродають залишки розкошi старовинних княжих родин, а також усiлякий мотлох i релiкти радянськоi доби.

Упродовж останнiх десятилiть сюди звозять стародавнi кинджали (бутафорськi й правдивi), шаблi, срiбнi ложки, глинянi горщики, портрети вождiв i картини олiею; перстеники, старi люстри, розiбранi, продаванi по скельцю тому, в кого немае грошей на новий свiтильник, або ж просто шкода розлучитися з пам’яттю.

– Старие афiши, пакупаем старие афiши!

– Ордена, медалi, ордена…

– Скiльки? – запитуе молода, збiса гарненька туристка, схожа на циганку, вказуючи на патронташ, що висить поруч iз до дiрок протоптаним килимом й мiнiатюрною дитячою залiзницею марки Piko.

– Шiстнадцятий! – озиваеться власник товару.

– Що – «шiстнадцятий?» – дивуеться та.

– Калiбр, – вiдповiдае вiн.

Ось на деревi висять прадавнi хевсурськi обладунки та мечi, точнiсiнько як на старовинних дагеротипах. Поруч – блискучий набiр iнструментiв сiльського хiрурга; грамофон iз заiржавiлим рупором i платiвки до нього, що лежать поруч, на землi; платiвки, котрi вже нiколи не гратимуть пiсля рокiв пiд палючим сонцем i проливним дощем.

І раптом серед усього цього мотлоху – чудово збережена дерев’яна лялька в костюмi грузинського князя в чорнiй чосi та з маленьким кинджалом при боцi.

– Не знiмай, що ти знiмаеш тут?! Хочеш купити – купи, потiм знiматимеш! Понаiхали тут, з фотоапаратами…

– Скiльки це коштуе?

– Для тебе – п’ятсот! Ти менi не подобаешся!

– Та не слухай ii, вона божевiльна! Пiдходь до мене, дарагой, поглянь, який князь! За сорок ларi вiддам!

Часто на розкладках можна знайти напiвзотлiлi фотокартки сванських, гурiйських чи iмеретинських князiв, iз будинкiв, колись розкрадених бiльшовиками та сусiдами. Трапляеться нинi, що правнучка когось iз князiв сама приходить на Сухий мiст, щоб викупити в нового власника портрет дiда… А той, поважно спираючись на кам’яну балюстраду, дивиться на весь цей бедлам iз глибин свого ошатного дев’ятнадцятого сторiччя.

– Дорого? Та ви що, яке дорого, це ж – iсторiя! Гей, куди ти? За тридцять князя твого вiддам!

* * *

Пiсля сувенiрного ринку я звертаю лiворуч, на вулицю, що веде до Пушкiнськоi площi та публiчноi бiблiотеки.

Будинок на розi. На стiнi – чорна мармурова дошка: «Дагнi Юль. Норвезький автор, чие життя трагiчно обiрвалося в “Гранд-готелi” 5 червня 1901 року».

Анi статi, анi вiку, анi портрета.

Того дня я закинув роботу над етнографiчними документами й вирiшив дiзнатися щось про цю смерть. Тбiлiськi газети початку сторiччя мовчали. Анi 6, анi 7 червня – жодноi звiстки з цього приводу. Тодi я зазирнув до енциклопедii мистецтв.

Тут була Мадонна

У вузькому колi ii називали Аспасiя – на честь знаменитоi грецькоi куртизанки. У побутi – просто Дагнi. У паспортi значилося «панi Пшибишевська».

Пiсля смертi всi цi iмена забудуть – залишиться лише портрет пензля художника Мунка, який писав iз неi «Мадонну».

Історiя цiеi жiнки почалася в кабаре «Чорне порося» в Берлiнi, а закiнчилася в Тифлiсi.[1 - Назва Тбiлiсi за часiв росiйського володарювання.]

Ось що говорить енциклопедiя про ii останнi роки.

«У Дагнi був роман як мiнiмум iз трьома чоловiками в Парижi, зокрема з Владиславом Емериком, сином власника нафтових веж. Чоловiк Дагнi, Станiслав Пшибишевський, мав зв’язок iз дружиною свого приятеля Яна Каспровича та ще з однiею жiнкою на iм’я Анеля Пайонкувна. Остання народила вiд нього дочку.

Попередня дружина Пшибишевського, Марта, загинула за загадкових обставин. Слiдство запiдозрило в ii вбивствi Станiслава i Дагнi, але зупинилося на версii самогубства.

1901 року один iз коханцiв Дагнi, нафтовий магнат Емерик, запросив подружню пару в подорож Кавказом.

5 червня 1901-го в номерi “Гранд-готелю” у Тбiлiсi коханець вистрiлив Дагнi в голову. Наступного дня вбивця застрелився сам…»

Так, у кiлькох коротких реченнях, описана бурхлива iсторiя цiеi жiнки.

Коли б моя воля, замiсть чорно-бiлоi меморiальноi таблички, яка вводить в оману перехожих на перехрестi вулиць Атонелi i Хiдiс куча (дослiвно: «Вулиця мосту»), там висiла б кольорова репродукцiя «Мадонни» Мунка з коротким пiдписом: «У цьому будинку 100 рокiв тому загинула норвезька секс-туристка Дагнi Юль. Пiсля неi залишилися двiйко дiтей, два коротких оповiдання й ось ця картина».

Едвард Мунк, «Мадонна». Модель – Дагнi Юль

Що трапляеться в Тбiлiсi з непроханими гостями

– Якоi ви думки про грузинiв? – запитав я барона Фiно, нашого консула в Тифлiсi, який прожив серед них уже три роки.

– Це народ узагалi без вад, з усiма чеснотами, – вiдповiв той.

Олександр Дюма. Кавказ

У Парижi, Москвi чи Тель-Авiвi вас не будуть любити тiльки за те, що ви украiнець. (Набагато частiше – навпаки.)

У Парижi гостя не тягнуть до себе додому пригощати вином i знайомити з дружиною лише тому, що вiн видерся на дах особняка пiд приводом сфотографувати мiський пейзаж.

І якщо Париж може погрожувати за це депортацiею, то у Тбiлiсi – гарантоване святкове похмiлля.

Мiсто старе й обшарпане, але гарне, як бувае гарною жiнка, яка вже в’яне, але в’яне пiкантно й зi смаком.

Щоб устигнути пiзнати це мiсто таким, яким його бачив автор «Трьох мушкетерiв», потрiбно вийти на прогулянку в старовинний район Сололакi. Тут стоiть один iз найдавнiших соборiв Грузii – Сiонi, безлiч художнiх салонiв i кафе, де збираеться мiсцева «золота молодь», а також дивовижний театр марiонеток, де дають вистави геть не дитячого змiсту.

В районi Сололакi мiсто мае такий самий вигляд, як два

столiття тому, коли французький мандрiвник Шарден назвав Тбiлiсi «перським мiстом».

Кiлька рокiв тому, опинившись тут уперше, я потрапив на сходи маленького триповерхового будинку, що стояв на пагорбi поблизу сiрчаних лазень, звiдки видно всi вiсiм центральних соборiв мiста, а також мечеть i синагогу.

Сходинки риплять, як бутафорська палуба в пiратському кiно.

Повзу майже по-пластунськи. Дверi розчиняються перед самим носом, i я намагаюся знов набути вертикального положення.

– Добрий вечiр, – каже не розпiзнаваний у пасмах промiння силует. – А що ви тут робите?

Я не бачу виразу обличчя й не знаю, що роблять у Грузii з людьми, якi о другiй ночi залазять на чужi балкони. Тодi вимовляю фразу, яку вiдтодi буду використовувати повсякчас: «Я украiнський журналiст. Вперше в Тбiлiсi. У вас фантастична краiна. Я фотографую все, що бачу!»

– Дарагой! Будеш вино, вiскi, кава,[2 - Слово «кава», як i «майдан», зрозумiле i украiнцевi, i грузину без перекладу, адже цими двома мовами вони звучать однаково.] чай?

Я не знав, як на це реагувати, i тому про всяк випадок запитав:

– Ви – одруженi?

– Звичайно! – вiдповiв голос. – Тамуно! У нас гостi!

– Що, знову? – запитала Тамуна десь за пасмом свiтла.

– Так! Украiнський журналiст!

– О! Тодi я ставлю чайник.

Я вирiшив все ж таки прояснити ситуацiю:

– Так, але нас тут трое…

– Нiчого, нiчого. Гадаеш, у мене вiскi не стане?

Так я познайомився з Гочею i його дружиною Тамуною. Останню за красу й аристократизм ми прозвали царицею Тамар.

Із перших хвилин знайомства цi люди стали моiми головними гiдами по Грузii й помiчниками у всiх авантюрних починаннях, про деякi з яких я зможу розповiсти на сторiнках цього путiвника.

Сiрчана лазня

Тбiлi – грузинською «теплий», а легенду про те, як цар Вахтанг заснував мiсто, знайшовши гарячi сiрчанi джерела, у якi впав i миттево перетворив iх на бульйон його улюблений мисливський сокiл, вам повiдае перший-лiпший перехожий.

Сто п’ятдесят рокiв тому цю iсторiю розповiли й Олександру Дюма.

Ось що вiн написав про назву цього мiста у своему «Кавказi»: «Цiкава милозвучна аналогiя, яку мають деякi мiста, вiдомi своiми теплими водами. У давнину в Нумiдii мiсто Тобiлiс, а в наш час, крiм грузинського Тифлiса, е в Богемii мiсто Теплиць, корiнь якого, iмовiрно, теж “тепло”».

Перш нiж подорожувати краiною, я вирiшив навiдатися в мiсце, з якого починали знайомство з Грузiею всi мандрiвники XIX столiття, зокрема Дюма й Олександр Пушкiн, – а саме у тбiлiськi лазнi.

В однiй iз них, що належала колись княжiй родини Орбелiанi, зберiгся номер, досi вiдомий пiд назвою «пушкiнський».

Стверджують, що саме там розминали кiсточки батьковi сучасноi лiтературноi росiйськоi мови.

Запах сiрки чути ще в метро: пiд станцiею Авлабарi вiн вже б’е в нiс – i повiтря пiд землею стае теплiшим.

А там уже… ти занурюеш голову в воду, що ii подають просто з пекла.

Я не знаю, де ii грiють: ТАМ або вже тут. Замружившись, поринувши по макiвку, чуеш, як вода з пащi кам’яного лева падае в басейн, у якому варишся ти.

Тепло. Темно. Парко. Поки зовсiм не стемнiло – виринай.

І вiдразу ж – до рук банщиковi, який за допомогою щiтки (хто знае, скiльки шкiр вiн обдер нею до тебе) знiме i з тебе стару шкiру, а потiм, намиливши з нiг до голови, обiлле вiдром гарячоi води, у якiй ти щойно кипiв.

Страва готова. На простирадлi, як на скатертинi, щасливого i знесиленого, гостя можна виносити у зовнiшнiй свiт.

Пригода починаеться

Рано чи пiзно iдилiя мала закiнчитися. Я не думав, що це станеться так скоро.

Уранцi розбудив стукiт у дверi. Це був господар.

– Сiдай, – сказав я йому (якщо схiдна людина хоче поговорити, вiдмовляти iй у спiлкуваннi не заведено).

– Знаеш, я iздив до Азербайджану, – здалеку почав вiн. – На чотири днi. Ду-у-уже погано з’iздив…

Я з розумiнням кивнув. Розмова, яка ще навiть не почалася, уже починала дратувати мене, адже я мав при собi «Кавказ» Дюма – спiврозмовника набагато цiкавiшого, анiж непроханий господар гест-хаузу.

– Уявляеш – я забув удома мобiльний телефон, – продовжив вiн. – Там це дуже дорого, i я весь час був без зв’язку…

Я намагався зрозумiти, навiщо вiн так детально повiдомляе менi подробицi свого перебування в Азербайджанi. Може, отримав вiд дружини прочухана i тепер термiново потребуе моральноi пiдтримки?

За стiнкою пара молодих туристiв iз Францii були зайнятi одне одним (до того ж зайнятi досить жваво, так що турбувати iх у цi хвилини здавалося щонайменше некоректним), а дивнi двое туркiв (з вигляду – батько i син) у номерi навпроти проводили час у цiлковитiй тишi, майже не виходячи зi своеi комiрчини… Тож серед усiх постояльцiв готелю я був, мабуть, единим, хто пiдходив для подiбних розмов.

Важа скрушно вiв далi:

– Знаеш, як там було нудно, в Азербайджанi! Я цiлими днями в номерi пив пиво… А воно там жалюгiдне. Пiни немае, ще й додають горiлку. Для «градусу». Ось так сидиш i п’еш цю… це… – Важа, здавалося, добирав слова, а знайшовши iдеальний епiтет, посоромився вимовляти вголос.

– П’еш цю сечу! – випалив я, щоб хоч якось розворушити його i швидше пiдвести розмову до кульмiнацii, а отже, i до кiнця.

– Так… саме так… – сказав Важа тихим безрадiсним голосом.

У цi хвилини вiн нагадав героя дуже сумноi постановки Резо Габрiадзе «Сталiнградська битва», що йде в театрi марiонеток, а саме триногого коня, який розмовляе людським голосом.

Тим часом Важа, iз виглядом фатальноi приреченостi (ох, i влаштуе йому дружина – зловтiшно думав я) сидячи на краечку мого лiжка, переминався з ноги на ногу. Ранiше я не звертав уваги на те, як люди примудряються перебирати ногами сидячи – зараз якраз i був такий унiкальний момент.

– До речi, знаеш, як мiлiцiя заробляе в Азербайджанi? – спитав Важа пiсля довгоi паузи.

Я похитав головою.

– Вони здирають грошi з усiх iноземцiв, якi «знiмають» повiй. Кажуть iм – плати тисячу баксiв чи навiть двi – або сiдай до в’язницi.

«Он як!» – подумав я.

Я глянув на власника сумноi мармизи очима бакинського полiцейського: «Ну, бiльше тисячi з нього точно не вiзьмеш…»

– От же ж покидьки, – вимовив я вголос. – А дiвчаток вони хоч не чiпають?

– Вай, певно що нi! – вiдповiв Важа. – Вони ж iз ними одна банда. Працюють, так би мовити, громадою!

Я скрушно похитав головою.

– До речi, – сказав Важа, розпрямляючи ноги, – моя дружина тобi не сказала, але до нас мае приiхати гiсть. Вiн забронював це мiсце вже давно, просто ми забули тебе повiдомити.

– Жодних проблем. Я iду за чотири днi. Так що, будь ласка…

– Вибач, але моя дружина помилилася з датою. Гiсть приiжджае сьогоднi…

«Сучий син. Сучий син. Сучий син!» – подумав я, а вголос сказав:

– О котрiй годинi?

– Десь о п’ятiй, – вiдповiв господар хостелу, реклама якого нiколи не з’явиться на сторiнках цього путiвника.

– Ну що ж, тодi вези мене десь в iнше мiсце… До якогось привiтного та обов’язкового господаря! – сказав я, роблячи наголос на словi «обов’язковий».

Зауважу до честi Важi, що вiн виконав прохання якнайкраще.

Так я познайомився з Кетiно Абашидзе, праправнучкою останнього грузинського царя Іраклiя II, i з привидами ii будинку.

Жiнка, яка не любила галасу

Тут завжди пахне свiжим хлiбом i сумiшшю пилу й одеколону, як зi старого флакона, що загубився в нетрях бабусиного трюмо.

А у дворi iхнього будинку, в маленькому садку з кiлькома рожевими кущами й товстезною пальмою, – запах

пiдвалу, полину i свiжозмеленоi кави.

– Ти спатимеш на лiжку, на якому спав сам Дюма! – каже господиня.

Одна з головних родинних релiквiй – лiжко, на якому, за сiмейною легендою, спав автор «Трьох мушкетерiв», коли писав у Тбiлiсi книжку дорожнiх нотаток про Кавказ.

«Хм… головне тепер вгадати, де в цьому лiжку “голова”, а де “ноги”. Щоб натхнення письменника передавалося в потрiбне мiсце…» – подумав я.

У кавказьких нотатках белетриста читач знайде безлiч згадок про сiм’ю Орбелiанi, але жодноi – про ночiвлю в iхньому будинку.

Утiм, хiба автор завжди дае читачевi докладний звiт про дислокацiю всiх лiжок, на яких йому доводилося спочивати?..

У кiмнатi, де мене поселили, безлiч фамiльних портретiв: цар Схiдноi Грузii Іраклiй ІІ – прадiд господинi; ii батько – альпiнiст, який загинув у 26-рiчному вiцi на однiй iз вершин Сванетii; далi, на стiнах, малюнки й портрети у послiдовностi, зрозумiлiй лише господарям.

Один iз портретiв не дае менi спокою. Самовпевнений погляд i примхливий рот.

Хочу запитати: «Хто вона?», але, за грузинською традицiею, починаю розмову здалеку. Запитую про прапрадiда, царя Іраклiя, потiм про будинок.

– Великий двоповерховий особняк сiм’я купила 1827 року.

– Двоповерховий? – перепитую. – Але ж тут тiльки один поверх?

Кетiно всмiхаючись вказуе на той самий портрет.

– Марiя Вахтангiвна не любила галас…

Гамiр переслiдував ii всюди, вiн просочувався крiзь стiни з голосами слуг, криками вуличних торговцiв у центрi Тбiлiсi, де вона вiдмовлялася жити… Екiпажi, що проiздили вулицею, гомiн вiзникiв, навiть дзвiн католицького собору навпроти – усе це дратувало ii.

Вона так ненавидiла шум, що наказала розiбрати верхнiй поверх i вiдселити галасливих служок у прибудову.

А що ж вона любила?

Кажуть, у неi був чоловiк. Є жiнки, про яких не виходить, навiть за всiеi грузинськоi патрiархальностi, сказати «вона була дружиною такого-то».

– Чи були дiти в Марii?

Здаеться, я вже знаю вiдповiдь…

– Дiти? – перепитуе Кетiно. – Нi, у Марii Вахтангiвни не було дiтей.

Кажуть, вона влаштовувала в цих кiмнатах лiтературнi вечори.

Хтось iз письменникiв був закоханий в неi. Персонажi тих свiтських раутiв збереглися в сiмейному альбомi, де iхнi риси залишила рука якогось талановитого скетчиста…

Вони пили тут каву i iли ii ласощi – смачнючi карамельнi цукерки.

У кiмнатах, якi належали Марii Орбелiанi, я провiв кiлька дивовижних днiв i ночей, насолоджуючись спокоем товстезних прохолодних стiн, крiзь якi ледь-ледь просочувались звуки вулицi, та читаючи нотатки автора «Трьох мушкетерiв» про пригоди на Кавказi.

Кажуть, i вiн заходив до неi.

Подейкують.

Поспiшай почати!.

Кiлька днiв поспiль я нишпорив по будинку в пошуках свiдчень про життя княгинi.

Закоханiсть – небезпечне почуття в Грузii, хоч у цьому випадку я нiчим не ризикую, адже об’ект мого захоплення – старовинний портрет. Крiм нього, листiвки з автографом i ще декiлькох малюнкiв у сiмейному альбомi, менi не вдаеться знайти нiчого, що нагадувало б про власницю.

Крадькома гортаючи записники минулого сторiччя, виявляю нотатки, зробленi жiночою рукою. Почерк схожий на той, що я побачив на листiвцi, пiдписанiй ii високiстю Марiею Вахтангiвною Орбелiанi.

Цитати, виявленi в цьому щоденнику, я акуратно перенiс до свого записника.

«Поспiшай почати! Думай, що в тебе завжди е час тiльки для успiху, але не для невдачi.

Чекати радостi теж радiсно.

Люблю я поздоровляти щасливих, хоч рiдко щасливий сам бував.

У цьому життi вмирати не важко. Значно важче – зробити життя.

Жалюгiдний той, у кого нiчого не залишилося вiд дитини…»

Якби не цi записи, я нi за що не пiшов би того вечора до театру марiонеток.

Але, скасувавши черговий прийом у тбiлiських друзiв, я вирушив на суботню виставу.

Тбiлiський театр марiонеток

У першi хвилини лялька – напiвзотлiлий скелет – спроквола викопуе з пiску держак прапора, каску й п’ятикутну зiрку.

І знову закопуе себе…

Генiальний ляльковод – той, хто змушуе тебе думати: «Як вправно нитки рухають руками цiеi людини».

А потiм вони заговорили. І тут вже я знаю, що на гачку.

– В Киев не ходи. Забудь Наташу, – промовляе голос феi з вистави, що постае в подобi то машинiста, то раптом офiцера НКВД, а то й справжньоi феi з якогось глухого росiйського полустанку.

Фея, або янгол-охоронець, намагаеться захистити героя вiд того, вiд чого захистити нiяк не можна – вiд самого себе.

І автор, знаючи це, як нiхто iнший, далi веде своiх персонажiв туди, звiдки немае вороття.

– Де межа, що вiдокремлюе любов вiд ненавистi? А може бути, вони – одне? – розмiрковуе герой за хвилину до того, як…

– Гаразд, пiдключу я тебе до життя ще раз. Гiрко тобi буде, плакатимеш… Поживи ще, – говорить фея, тепер вже точно справжня, з крихiтними крильцями фея, несподiвано спускаючись маленькою драбинкою з небес.

І тут я згадую свое улюблене з Волошина: «В нем радостная грусть, в нем сладкий страх разлуки».

Резо Габрiадзе, який написав свого часу сценарii до кращих фiльмiв радянського кiнематографа, викопуе з мене цi два рядки кримського поета й багато, багато iншого.

* * *

Недiльний ранок почався зi спiву i дзенькання маленьких дзвiночкiв. Звук голосiв наближаеться.

Виявилося, це процесiя католикiв, якi йдуть до меси. Священик проповiдуе росiйською, чому я дуже радий, тому що вперше розумiю слова служби:

«Бог покличе тебе, але вiн не скаже “рабе мiй”. Вiн скаже “друже мiй”. Раб – це той, хто, нiмий i покiрний, слiдуе за господарем. Ти ж, хто йде за ним з власноi волi, не раб йому, а друг!»

Тi, хто стоять бiля храму, на протилежному боцi вулицi й навiть по краях проiзноi частини, – усi до одного опускаються на колiна.

Машини гальмують, i, всупереч звичцi, нiхто не гуде в клаксон. Навiть найбiльш безпардонний i крикливий грузинський водiй нi за що не заважатиме Божому промисловi.

* * *

– У цьому дворi – вся iсторiя Грузii, – каже господиня.

Кетiно розповiдае, як 37-го року до них прийшов якийсь «большевик с ружьем» i сказав, що житиме в iхньому будинку.

Вона не iдеально говорить росiйською, i «большевик с ружьем», можливо, був НКВДистом iз пiстолетом.

На той час у родини Орбелiанi вже забрали все: будинки, палаци, вежi, виноградники.

А тепер ще цей «бiльшовик iз рушницею», який вирiшив стати iхнiм сусiдом…

Половина будинку, що залишилась родинi, дивиться вiкнами на вулицю Абашидзе, названу на честь вiдомого лiтературного критика i дiдуся Кетiно. Друга половина – на вулицю Джавахiшвiлi, названу на честь знаменитого iсторика, профiль якого зображено на банкнотi номiналом 5 ларi. Нащадки цього самого Джавахiшвiлi живуть в iншому крилi, а в прибудовах надворi, колись облаштованих для слуг, – родичi НКВДиста, котрий оселився там не завдяки гостинностi господарiв, а всупереч iхнiй волi.

Пiсля довгих пояснень я нарештi починаю розумiти, хто кому родич у цьому дворi.

Наступного ранку, перед снiданком, господиня сказала:

– Я не знаю, як в Украiнi, а у нас заведено, щоб усi разом сiдали за стiл – i гостi, i господарi, i прислуга… У вас так само?

Я зчепив зуби i часто закивав.

Згадав про власних родичiв, розстрiляних бiльшовиками, i розповiв Кетiно («Ай, мурашки по руках», – затремтiла господиня) iсторiю своеi тiтки Тетяни, яка повернулася додому пiсля двадцяти рокiв таборiв.

Оселившись в замiському будинку, ця жiнка вiд страху перед черговими незнайомими гостями оточила себе шiстьма

величезними нiмецькими вiвчарками. Старший iз псiв – Урс – став господарем будинку, який безроздiльно правив у маетку, коли тiтка спала чи не мала сили до наказiв i розмов.

Я згадав ii будинок, де часто гостював улiтку. Вiн, як i будинок Кетiно, був ущерть наповнений свiтлинами й портретами. Але, на вiдмiну вiд вiдносно доглянутого (а як для Грузii – взiрцево охайного) особняка Орбелiанi, той будинок був геть захаращений i запилений.

Моторошний, узагалi-то, був будинок. А тiтка мала зiрваний i клекотливий, як у крука, голос, i зрозумiти те, що вона говорила, мiг лише ii вiрний Урс. Голос вона втратила того дня, коли отримала звiстку про свое звiльнення за хрущовською амнiстiею. І перше слово, яке вона спромоглася вимовити, уже нiхто не зрозумiв.

Поговоривши про родичiв, ми переходимо до чаю.

Кетiно володiе старовинним рецептом цукерок, якими пригощала гостей свого лiтературного салону княгиня Орбелiанi.

Солодощi приготованi з волоських горiхiв, ретельно очищених i перемелених, домашньоi карамелi й набору спецiй. Господиня нi за що не розкрие iхнiй секрет, але там вгадуеться легкий присмак лимонноi цедри й дещиця корицi… Густу сумiш, скачану в кульки, Кетiно занурюе в гарячу карамель, дае iй охолонути, а потiм розкладае на крихiтних медальйонах iз фамiльним вензелем.

Із солодощами я повертаюся до кiмнати, рятуючи свою порцiю вiд численних членiв сiм’i i сусiдiв, якi збiглися на запах. А там – обличчя княгинi з одвiчною iронiею споглядае на мене зi стiни.

Згодом я зустрiчав цукерки Кетiно в декiлькох кафе в Тбiлiсi. Вони були дещо схожi на оригiнал, але мене не полишала думка про пiдробку.

Я запитав про це господиню. Вона розсмiялася:

– Алексе, крiм мене, бiльше нiхто у Тбiлiсi не вмiе готувати таких цукерок. Але в ту кав’ярню, яку ти назвав, я дiйсно продаю цей (тут вона переключилася на французьку) «конфiтюр».

– Але чому тодi iхнiй смак вiдрiзняеться вiд домашнiх?

Прийнявши моi слова за вишуканий комплiмент, господиня усмiхнулася й перевела погляд на обличчя своеi попередницi:

– Можливо, рiч у портретi?

Марiя Орбелiанi: княгиня, яка не любила галасу

Забудьте про час, ви в Грузii

Нарештi план мандрiвки був готовий: я вирiшив перетнути всi основнi краi Грузii на шляху iз центру – Тбiлiсi – до найпiвнiчнiшоi й донедавна найменш цивiлiзованоi ii провiнцii – Сванетii.

Цей маршрут включае територii Самцхе-Джавахетi, Аджарii, деяких районiв Самегрело (або Мегрелii), Верхньоi Сванетii i Рачi й повинен закiнчитися в столицi стародавньоi Колхiди – нинiшньому Кутаiсi.

Моiм головним i единим засобом пересування стане велосипед. Я не беру з собою супутниковий навiгатор i маю намiр керуватися в дорозi лише картою, намальованою вiд руки.

– Скiльки часу знадобиться, щоб об’iхати все це? – запитую в одного з тбiлiських друзiв.

Той замислюеться на декiлька секунд:

– Може, i два тижнi… А може – два мiсяцi. Забудь про час – ти ж у Грузii.

З досвiду попереднiх подорожей я знаю: у будь-якому з мiстечок, що лежать на шляху, можна зупинитися на чашку кави… i затриматися на тиждень.

Зiбравши багаж, поклавши в рюкзак шматок копченого сулугунi та кiлька цукерок за рецептом Марii Орбелiанi, я сiв на велосипед i рушив найдовшим iз можливих шляхiв навколо краiни.

Першим пунктом призначення була гiрська Аджарiя.

Маршрут 2

Із Тбiлiсi – на захiд

Через Нижню Грузiю i Джавахетi

Ченцi, печерне мiсто та зустрiч iз самим дияволом

У охочих потрапити до моря з Тбiлiсi е два шляхи. Центральною дорогою через Горi й Кутаiсi, а звiдти – навпростець до пляжiв, хачапурi по-аджарськи та iнших насолод, якi обiцяе велике портове мiсто Батумi; або ж окружною дорогою – повз печерне мiсто Вардзiю, через Месхетiю, перевал Годердзi й ущелину Мачахела, де ранiше виробляли знаменитi кавказькi рушницi з восьмигранним стволом.

Мандрiвниковi, який обрав малонаiжджений маршрут, слiд запитати дорогу в напрямку селища Тцкнетi та рухатися далi в бiк мiстечка Цалка й озера Параванi.

Я проiхав повз кладовище Ваке, на якому мрiють бути похованi всi жителi тбiлiських районiв Ваке, Вера i Сабуртало. Це затишний старовинний цвинтар iз безлiччю мальовничих надгробкiв.

Виiхавши з мiста, я подався на пiвденний захiд серпантином, що повiльно набирав висоту. Невисокi гори, звiдки вiдкриваеться панорама на Тбiлiсi та його околицi, поросли сосновими лiсами – до цих прохолодних мiсць городяни тiкають вiд лiтньоi спеки.

Деякi тбiлiсцi не покидають передмiстя Тцкнетi до середини вересня, коли в тутешнiх школах починаеться навчальний сезон.

Далi шлях пролягае через Нижню Грузiю – загалом, малоцiкаве мiсце, одна з небагатьох пам’яток якого – селище Накалакарi поблизу мiстечка Дманiсi, де на початку 90-х археологи знайшли рештки людини, яка претендуе на титул «першоi людини в Європi». Ця знахiдка дала привiд грузинам заявити про свою першiсть не тiльки у виробництвi вина, а також i в постаннi самоi людськоi цивiлiзацii.

Дорогу до мiстечка Дманiсi вам вкаже перший стрiчний грузинський полiцiянт, навiть якщо ви не проситимете його про це. Кожен грузин – патрiот свого краю, i якщо мешканцi Нижньоi Грузii не мають стiлькох приводiв для самомилування, як, наприклад, свани, вони не будуть менш наполегливими, демонструючи об’екти своеi гордостi. Утiм, за вiдсутностi iнших визначних пам’яток, мiсце поховання першого homo georgicus не входило в мiй маршрут.

Пiсля першого крутого пiдйому проiжджаю село Орбетi, яке колись мало росiйську назву Приют, де й досi живе чимало людей, якi носять слов’янськi прiзвища.

Далi по дорозi пролягае Манглiсi – мiстечко, що межуе iз заповiдником, розмiри якого нагадують, скорiше, великий парк.

Для тих, хто подорожуе на автомобiлi, перша дiлянка шляху займе не бiльше двох годин, i, виiхавши з Тбiлiсi рано-вранцi, можна поснiдати вже в Цалка – мiстi, колись населеному греками.

Я ж, пересуваючись на велосипедi, до кiнця першого дня подолав лише половину шляху i зупинився на нiч поблизу заповiдника, де влаштував перший бiвуак.

Що варто пити в Грузii, якщо з якихось причин ви не маете змоги пити старе кахетинське

За кiлька тижнiв у Тбiлiсi ваш покiрний слуга так приохотився до холодного бiлого ркацителi з льохiв одного знайомого кахетинця, що, навiть пересiвши на велосипед, потребував постiйного пiдживлення серотонiном.

Менi потрiбно було взяти в дорогу щось безалкогольне, солодке, але не таке, щоб аж нудне; аби одночасно тамувало спрагу i приносило задоволення, хоча б вiддалено порiвнюване з тим, яке я переживав, прикладаючись до запасiв вищезгаданого винороба.

Серед iнших напоiв, продегустованих у мiстi, я зупинився на грушевому лимонадi.

У Грузii е кiлька рiзновидiв лимонадiв, якi незрiвнянно кращi за будь-якi зразки, виробленi на теренах колишнього СРСР.

Що ж до мiнеральних вод, то тут iх близько тисячi!

Утiм, моiм улюбленим джерелом був i залишаеться нiкому не вiдомий колодязь бiля мiстечка Местiя, у Верхнiй Сванетii, де п’ють нарзан, що б’е прямо з-пiд землi й тхне содою i металом, холод якого навiть у спекотний день пробирае до кiсток.

«Чого-небудь мiцнiшого? Ви ж у Цалка!»

Чоловiк, який зустрiв мене в мiстi Цалка, був другом одного з моiх давнiх приятелiв. Попереджений про можливий вiзит, вiн чекав на гостя ще з вечора.

«Друг твого друга» в Грузii автоматично означае, що пiд час зустрiчi з людиною, яку бачиш уперше, тобi доведеться боротися за свою незалежнiсть у питаннi

«пити чи не пити?», а також у виборi мiсця ночiвлi.

Гостинний хазяiн зробить усе можливе, щоб ви не змогли виiхати з його будинку наступного дня i змушенi були залишитися як мiнiмум до пiслязавтра. До того ж сила тяжiння стае вдвiчi iнтенсивнiшою, якщо ваш вiзавi – сван або iмеретинець. Чоловiк, який зустрiв мене, був сваном.

Пiсля сперечань щодо того, чи мав я право зупинятись деiнде, крiм як у нього («Ти ж друг Тато, а Тато менi брат, дзмао-каци, панiмаешь?»), i з’ясування причин, що змусили мене ночувати в лiсi, ми вирушили снiдати.

У цьому мiстечку мандрiвникiв зустрiчають вивiски, що нагадують про грецьке минуле. Серед тутешнiх назв поки що немае аргонавтiв i золотого руна – клiше, якi активно експлуатують мешканцi узбережжя, – зате е ресторан «Пантеон», який намагаеться (втiм, не надто успiшно) конкурувати зi звичайною iдальнею для водiiв – найкращою корчмою на цiй дiлянцi дороги.

На годиннику була одинадцята ранку, але в Грузii годинники нiколи не визначають час i не спонукають на рiшення, даючи, скорiше, орiентир, або ж привiд для дискусii.

Це не манiрна Європа, де пити починають за будильником i кожен очiкуе офiцiйного кiнця робочого дня, щоб пiдняти забрало, розкрити обiйми i приеднатися до гурту друзiв, якi вже визирають його за стiйкою бару.

– А випити чогось мiцнiшого? Ви ж у Цалка! – усмiхаеться жiнка, приймаючи замовлення.

Грузiя – це не мiсце для снобiв, акуратистiв i людей, пiдпорядкованих режиму. Грузiя – це краiна чоловiкiв у найкращому й найгiршому розумiннi цього слова.

Якщо так сталося, що ви втомилися або вже категорично бiльше не можете пити, – едине, що може врятувати вашу печiнку, – велосипед.

До подорожнiх на велосипедах тут ставляться iз симпатiею, але трохи пiдозрiло. Побачивши велосипед, який сяе всiма начищеними до блиску деталями, грузини прагнуть сфотографуватися з його власником, але вино пропонують уже не так наполегливо.

– Може, таки пива? – Жiнка за шинквасом дивиться на мене майже з благанням.

– Грушевий лимонад, – одповiдаю я, i шинкарка вiдступае.

Великi кобри

Оскiльки на цiй частинi маршруту Цалка – головна гастрономiчна пам’ятка, дозволю собi спинитися на нiй детальнiше.

Мiсце, куди ми зайшли, не мае назви. На вигляд це водiйська iдальня маленького пiвденного мiстечка. Стiльцi з подертими дерев’яними спинками, витягнутi iз якоiсь занедбаноi школи; бетоннi стiни i бляшаний дах, а замiсть вiкон – камуфляжна сiтка. Посеред двору – велика металева жаровня, на якiй смажаться риба та шашлик.

У закладi залiзна пiдлога, яка нагадуе днище баржi. Унизу протiкае маленька рiчечка, що впадае у водосховище, яке починаеться за пiвкiлометра.

Саме тут Грузiя перестае бути столичною, а стае сама собою – спекотною, смачною, вельми неохайною i повною сюрпризiв.

Двое чоловiкiв за сусiднiм столом готуються до з’ясування стосункiв. Два-три пасажi – i градус зростае, досягае найвищоi точки, знамена багрянiють, здiймаються вище, i ось уже руки пiдiймаються над столом, щоб схопити кривдника… Одного слова може бути досить, щоб спустити з прив’язi псiв: ужалену гордiсть i вражену честь.

Але нiчого не вiдбуваеться. Вираз обличчя змiнюеться, войовничий трепет нiби вiтром звiяло.

– Пи. ец, – вимовляе один росiйською – перше знайоме слово з лексикону мешканцiв пострадянського простору; слово, що передае безпораднiсть i безнадiю.

– Пи. ец, – i грузин опускае руки…

Отже, не було помсти або атаки. Певно, один спiврозмовник викладав iншому ланцюг подiй, який призвiв його до стану, описаного вищезазначеним словом.

І знову все спокiйно, вiдвiдувачi за сусiднiм столиком замовили полiроль – мiцне, але досить смачне пиво тутешньоi броварнi.

Я дивлюся на рiчку крiзь маленькi отвори в пiдлозi.

У повiнь, коли рiка пiднiметься на кiлька метрiв, вода не зруйнуе цей заклад, а лише злегка пiдтопить його.

Це одна з причин, чому iдальня в Цалка iснуе довше, нiж деякi палаци, побудованi бiля бурхливих рiчок.

За рекомендацiею мого нового знайомого ми замовляемо рибу рябушка. Це на диво смачна маленька рибка (нiхто з мiсцевих мешканцiв не змiг згадати, як вона зветься грузинською), яку можна iсти разом iз хвостом i головою.

Гаряча, хрустка рябушка i холоднi, остудженi в джерельнiй водi пиво або лимонад – iдеальний снiданок, i я з таким запалом узявся за нього, що мало не вiдкусив собi пальцi.

– А ще тут великi кобри, – сказав мiй вiзавi.

– Великi? Наскiльки великi? – спитав я, намагаючись не видати тривоги.

Я багато чув про змiй, якi доволi часто трапляються в Грузii в лiтнi мiсяцi, i мене не раз попереджали про необхiднiсть запастися «антигюрзином», якщо вирушатиму на пiвдень краiни, в пустельнi райони околиць монастиря Давид Гареджа.

Але кобри? Я вперше почув про них.

– Кобрi? Так, так, великi! Кiлограмiв п’ять-шiсть. І дуже смачнi! Їх теж ловлять в озерi Цалка, – говорить мiй новий знайомий.

Виявилося, що кобрi грузинською – короп.

Ченцi та диявол озера Параванi

Сонце вже хилилося до заходу, коли я перетнув межi Нижньоi Грузii i в’iхав у регiон Самцхе-Джавахетi.

Дивно, але грузинськi туристичнi компанii, що рекламують тури до Казбегi, Сванетii або на збiр урожаю в долину Алазанi, нiколи не пропонують екскурсiй цим маршрутом: у гарну погоду дорога через перевал Тiкматашi – одна з наймальовничiших у Грузii.

Дiставшись перших хмар, що в промiннi призахiдного сонця нагадували збитий крем з дещицею малинового варення, я помiтив попереду двi дивнi постатi.

Наблизившись на кiлька обертiв педалей (важко давався менi цей перший крутий пiдйом), розгледiв двох вершникiв, якi, стоячи в стременах, сперечалися про щось мовою, не схожою на жодну з говiрок, доти чутих мною в Грузii.

– Ви звiдки? – спитав я.

– Азербайджан, – вiдповiв один iз них i негайно, нiби на пiдтвердження своiх слiв, поставив коня дибки. За мить обидва приострожили коней i зникли в густих пасмах туману.

Це було перше нагадування про те, що дорога пролягае дуже близько до прикордонних територiй. Регiон Самцхе-Джавахетi впродовж кiлькох столiть належав то iранцям, то туркам i повернувся до складу Грузii лише в серединi позаминулого столiття.

Я повiльно рухався в напрямку зниклих вершникiв.

Подолавши барвистий туман, що застеляв обрiй, я досяг верхньоi точки перевалу Тiкматашi. Звiдти вiдкривалося озеро Параванi – найбiльше високогiрне озеро краiни, на висотi двох тисяч метрiв над рiвнем моря.

Хмари, що зiбралися над озером, закрили собою гори, залишивши тiльки два просвiти в формi очей. Червонi вiдблиски, пiдкреслюючи край озера, зробили його схожим на роззявлений у мовчазному крику рот.

Якби Френсiс Форд Коппола, який знiмав «Дракулу», опинився зараз тут, вiн би неодмiнно використав кадри цього заходу сонця, перемiстивши демонiчну Трансiльванiю ближче до перевалу Тiкматашi.

Бiля самого краю води мерехтiли вогники. Спочатку вони нагадували фари автiвки, але потiм стало зрозумiло, що це вогнi будинкiв.

Згадка про цi мiсця трапилася менi в газетi «Закавказький вiсник». З публiкацii випливало, що в XIX столiттi Параванi було знамените рибою, яку доставляли в Тифлiс. Однак уже тодi в глибоко зацензурованому матерiалi росiйського журналiста не було анi слова про драматичнi подii, що вiдбувалися у цих краях…

У XIX столiттi в селi Родiонiвка, вогнi якого я щойно бачив, жили духоборцi – представники секти, якi, подiбно до англiйських квакерiв, заперечували посередництво

мiж людиною i Творцем i вiдмовлялися приймати будь-якi види присяги. За це (i багато iншого, званого ерессю) iх i вигнали з Росii, оголосивши згодом мало не сатанiстами.

Спочатку вони втекли на Кавказ, де чимало iх оселилося в регiонi Джавахетi, зокрема й на озерi Параванi, але 1887 року загальну вiйськову повиннiсть було оголошено й тут. Тодi мешканцi Родiонiвки склали на купу, облили гасом i спалили всю свою зброю, а кiлька рокiв по тому з порту Батумi на кораблi «Лейк Гурон» вони вирушили до Канади.

Частину коштiв на iхнiй «вихiд» надав Лев Толстой, який видiлив на це весь свiй гонорар, отриманий за роман «Воскресiння».

Духоборцi назавжди покинули континент, залишивши на згадку про себе лише купу обгорiлих стволiв i кiлькасот однодумцiв, якi розсiялися краiною.

У тi днi, коли з Батумi вiдпливав «Лейк Гурон» з духоборцями на борту, у Тифлiсi пропав безвiсти чоловiк, зникнення якого на багато рокiв стало головною темою пересудiв тутешнього шляхетного товариства.

Цим чоловiком був Іване Мачабелi, князь i спадковий правитель нинiшньоi Осетii, котра колись носила назву Самачабло, що означае «мiсце Мачабелi».

Крiм приналежностi до вельможного роду, Іване Мачабелi, нарiвнi з Іллею Чавчавадзе, вважався найкращим в iсторii Грузii перекладачем Шекспiра.

Князь спiвчував духоборцям i, на прохання Льва Толстого, мав супроводжувати iх до трапа корабля, що вiдпливав до Канади.

Але незадовго до початку цiеi мiсii Мачабелi запiдозрив свою дружину в зрадi.

Наступного дня пiсля поiздки до Батумi князь зник.

Тривалий час вважалося, що вiн загинув на таемнiй дуелi або ж звiв рахунки з життям у якiйсь вiддаленiй мiсцинi, не залишивши навiть записки.

Грузини досi розповiдають цю iсторiю пошепки й червонiючи: кожен оповiдач знае, що розкривае чужу пiкантну таемницю. За майже двiстi рокiв прiзвище кривдника – ще одного неймовiрно видатного грузина – менi розкрили, лише заручившись клятвою нiколи не публiкувати гiрку й загальновiдому правду.

Багато рокiв по тому з’ясувалося, що Іване Мачабелi назавжди залишив Грузiю на борту того самого корабля, на якому вiдпливли духоборцi, незгоднi з полiтикою царя й самим державним устроем, що зобов’язував мирних людей брати до рук зброю, керуючись кимось вигаданими законами.

Молитва

Хрипкий голос читае пристрасно, важко; читае нутром. Молитва звучить по-схiдному терпко.

Християнська вiра тут iррацiональнiша й сильнiша, нiж будь-де; тут вона несамовита й гостра, мов найфундаментальнiший iслам.

Хрипка, з придихом грузинська мова, що нею читають молитви, нагадала менi мову iсламських сур.

Ченцi перебирають чотки, здавлюючи iх мiж пальцiв, як стискають у руцi останнiй патрон.

У молитвi кожного е пiдтекст, про який я нiколи не наважуся запитати. Один читае, ледь ворушачи губами i притулившись до стiни, нiби боячись утратити рiвновагу. Інший молиться зi сльозами на очах, стиснувши зубами кiсточки пальцiв.

Вiн не знае, що на нього дивляться. Утiм, йому, напевно, однаково: пiд новим, церковним, iм’ям нiхто нiколи не впiзнае анi його самого, анi iменi демона, з яким вiн бореться…

І нехай найавторитетнiшi iсторики зараховують Грузiю хто до Європи, хто до Середньоi Азii, для мене вона – не що iнше, як шматочок Близького Сходу, котрий у чудесний спосiб отримав i зберiг християнство.

Молитва закiнчилася, i всi вони по черзi цiлують iкону святоi Нiно (саме цiею дорогою вона, за переказами, принесла до Грузii свiй хрест). Той самий хрест, за легендою, звитий з лози, який зробив грузинський символ християнськоi вiри не схожим на жоден iнший.

Схожий чи то на гiлку, чи то на рукiв’я дворучного лицарського меча, хрест святоi Нiно завжди здавався менi символом вiри доволi неоднозначним.

* * *

Монастиря на березi Параванi дiстався вже в темрявi – застуджений вiд холодного високогiрного повiтря, у якому пролiтали крихiтнi снiжинки.

Перш нiж перетнути порiг, слiд було подолати невеличкий тест на вiдповiднiсть нормам пристойностi.

– Маеш штани? – настоятель, вийшовши на ганок, дивився на мене критично. (Я справдi забув перевдягтися i у своему велосипедному трико скидався на артиста балету, який вiдбився вiд трупи.)

– Звiсно! – переможно вигукнув я, витягаючи з переметноi сумки брюки-дощовик.

Настоятель кивнув.

– А ти випадково не католик часом? – запитав вiн, поки я перевдягався.

Я на секунду завагався. Але нiчого всерединi не стало протестувати, коли я вiдповiв негативно.

– Добре, – вiдповiв настоятель i жестом запросив увiйти.

Вечеря, якою мене частували, складалася зi смажених хрустких озерних рибок, свiжого грузинського хлiба, який печуть сестри з обителi неподалiк, а також свiжого соусу ткемалi, приготованого з лимонного соку, спецiй i плодiв, схожих на зелену аличу.

На десерт подали зелений чай i гiрський мед, а вприкуску цi самi соковитi плоди, кислуватi й свiжi, нiби лимон з м’ятою.

Навiть тепер, подумки повертаючись до тiеi трапези, упевнено можу сказати, що нiколи в життi менi не доводилося iсти нiчого смачнiшого.

Знайомство з царицею Тамарою

Для кожного грузина iм’я Тамари несе за собою шлейф величностi.

У царицю Тамару закохувалися за життя та ще частiше – пiсля смертi, коли ii iм’я стало синонiмом щедростi, краси, розуму i творчого хисту.

Почнiмо з того, що, зiйшовши на трон, вона була молода, вродлива й незамiжня.

Невдовзi з’ясувалося, що вона практична, мае холодну голову, жорстку хватку, при цьому чудово ерудована й обдарована вишуканим смаком.

Монастир Вардзiя було збудовано незадовго до початку ii царювання. У Грузii збереглося лише чотири портрети царицi Тамари. Один iз них – у Вардзii.

Там, на фресках, царицю зображено повновидою й гарненькою молодою жiнкою, яка ще не носить убрання замiжньоi дами. Портрет зроблено за тих часiв, коли безнадiйно закоханий в неi Шота Руставелi ще не говорив про Тамар у минулому часi i з ностальгiею безнадii.

«Возславiм Тамар-царицю, шановану свято! Дивно складенii гiмни присвятив я iй колись. Менi пером була тростинка, тушшю – озеро агату. Слухав хто моi творiння – вбитий був клинком булату…»

Поетовi не поталанило… Пiсля заколоту клану Орбелiанi (так-так, тих самих!) Тамару було короновано на царство, а невдовзi видано замiж за новгородського князя Юрiя Боголюбського. Князь виявився негiдним чоловiком, i два роки по тому його, викритого в содомii та скотолозтвi, було вигнано з краiни. Так зазнала краху перша спроба грузинсько-росiйського альянсу…

Згодом Тамариноi руки просили царевичi й шахи, але вона не стала бiльше експериментувати з чужинцями та пiшла замiж за друга дитинства – осетина Давида Сосланi, який став ii помiчником в усiх вiйськових операцiях.

Це подружжя не тiльки зберегло Грузинське царство, об’еднане прадiдом Тамари Давидом Будiвничим, а й спромоглося розширити i змiцнити його.

Тамара, яка називала себе «батьком сирiт i суддею вдiв», стала найулюбленiшим правителем Грузii за всю iсторiю цiеi краiни. Поряд з египетською Хатшепсут, яка отримала прiзвисько «фараон-будiвничий», Тамара – одна з найбiльш шанованих владарок Старого Свiту.

Усе достойне, що було створено в стародавнiй Грузii, традицiйно приписують ii правлiнню.

Над цим свого часу потiшався цинiк Дюма, оскiльки всi побаченi ним по дорозi руiни мiсцевi мешканцi називали «палацами царицi Тамар».

Залежно вiд того, заслуги у якiй сферi дiяльностi викликали захват ii шанувальникiв,

царицю називали Святою i Сонцеликою або ж Нещадною Тигрицею.

«Даже турки, переняв уважение к ней, стали величать ее “додопал Тамара”, то есть матерью Тамарой», – пише у своiх нотатках графиня Уварова, одна з найактивнiших дослiдниць Кавказу XIX столiття.

…Цариця померла. Померла? Грузини не могли повiрити в це й вигадали безлiч легенд, пов’язаних iз ii похованням, мiсце якого досi оповите таемницею.

Ще в XIX столiттi в деяких селах Сванетii iснувало повiр’я, що цариця Тамар донинi жива й ховаеться в глековi пiд однiею з церков. Вiдкрити пiдземелля та сам глек не може нiхто з простих смертних.

За цим переказом, у день, коли хтось розкрие таемницю праху, усi сили, прихованi в глеку, вирвуться на волю i чиеюсь невидимою рукою будуть спрямованi на порятунок Грузii i знищення ii ворогiв.

Дорога до Вардзii

Вiд озера Параванi починаеться довжелезний спуск гiрською дорогою повз крихiтнi озера, селища, мiстечка i скелястi ущелини.

Дотримуючись свого нового правила – не зупинятися на обiд бiльш як один раз у тому самому мiстечку (у Грузii така кiлькiсть гастрономiчних спокус, що часто, уже пообiдавши, починаеш шкодувати, що не можна зробити це ще раз за п’ятсот метрiв, де заманливо блищить холодна гладь маленькоi загати i хлюпаеться молода, вирощена в нiй форель), – я проскочив повз невелику кам’яну споруду з вивiскою «Ресторан» i написом «Риба».

Господар закладу (судячи з усього, це був саме вiн) проводжав мене довгим поглядом.

Незабаром я проiхав мiстечко Нiноцмiнда (грузинською – Свята Нiно) i звернув праворуч, у напрямку Ахалкалакi.

Лiворуч, за кiлька кiлометрiв, починаеться вже територiя Вiрменii.

Мiстечко, до якого я потрапив, нагадувало маленькi приморськi промисловi околицi пiвденного сходу Украiни. Тiльки-но я подумав про це, як на дорозi показалася вивiска кафе-бару «Антрацит».

Населене вiрменами мiстечко Ахалкалакi щосили намагаеться виглядати розвиненим i сучасним.

Тут е казино, аптека, гастроном i магазин iз товарами легкоi промисловостi з семантично багатою назвою «Партез».

У Ахалкалакi я розпитував про дорогу до Вардзii.

Виявилося, що iснуе двi дороги: основна й «iнша».

– На iншiй дорозi лише собаки i ями, – пояснили менi.

Собаки на грузинських дорогах – це як погана погода, вони дратують, але не шкодять. Щоправда, один пес, iз яким ми познайомились кiлька рокiв тому на Вiйськово-Грузинськiй дорозi, був налаштований дуже серйозно. Вiн атакував колесо «Ниви», учепившись у нього щелепами й вiдпускаючи лише тiеi митi, коли автiвка всiею вагою мала б розтрощити йому череп.

Пес повторював атаку кiлька разiв, поки не закiнчилася територiя хiнкальноi, до якоi вiн був приколисаний. Пiсля того як ми покинули його володiння, охоронець, як нiде нiчого, повернувся до буди.

Не вивчивши ще характеру ахалкалаських собак, я вирiшив, що подiбне знання не настiльки збагатить цей путiвник, щоб домагатися його за всяку цiну.

В Ахалкалакi я почув iсторiю, яка викликала б праведний гнiв будь-якого грузина.

– А ви знаете, звiдки взялося це печерне мiсто – Вардзiя? – запитав у мене перехожий вiрменин.

Вдавши, що нiколи не чув анi про Вардзiю, анi про царицю Тамар, я приготувався слухати.

– Цариця побудувала його для того… – тут вiн пiдняв догори вказiвний палець i подивився на мене так, нiби збирався повiдомити деталi всесвiтньоi змови, знання про яку назавжди змiнить мое життя, – щоб зустрiчатися там з одним дуже впливовим вiрменським полководцем!

Я згадую тут цей епiзод як iлюстрацiю одвiчноi суперечки про першiсть, у якiй на найдревнiшому каменi, обтесаному свiтовою цивiлiзацiею, почергово висiкаеться напис то грузинським, то вiрменським письмом.

Розважаючи себе анекдотами про вiрмено-грузинськi культурнi вiдносини, я вирушив далi, у бiк фортецi Хертвiсi.

Щоб потрапити туди з Ахалкалакi, потрiбно, не доiжджаючи до руiн мiсцевого замку, повернути праворуч.

Розвилку там не обладнано покажчиком, тому, прогавивши поворот, мандрiвник може випадково опинитися на турецькому кордонi.

Я ж в’iхав у мальовничу ущелину рiчки Параванi.

Пiсляобiдне сонце, подроблене листям високих дерев, лягло тонким мереживом на сiре дорожне полотно.

Дорога, чудова в сонячну днину, напевно, жахлива в негоду – крутi схили, що нависають з правого боку, обiцяють обвали та каменепади.

Невдовзi за поворотом з’явився красивий замок на скелi. Це – фортеця Хертвiсi, одна з найдавнiших грузинських цитаделей.

Кажуть, ця фортеця – едине укрiплення, яке не вдалося взяти штурмом Тамерлановi, котрий проходив Грузiею в XIV столiттi.

Їi обороняли близько п’ятисот грузинiв на чолi з князем, дружиною якого була одна з найвродливiших жiнок цього краю. Крiм краси, чутки створили цiй жiнцi ще й специфiчну репутацiю, оскiльки Тамерлан, дiзнавшись про ii присутнiсть у замку, кардинально змiнив план облоги.

Зi шпигуном-грузином загарбник передав княгинi листа: «Ти – найпрекраснiша жiнка Грузii, i я прийшов у цi краi, щоб просити твоеi руки. Приспи свого чоловiка та варту фортецi й вiдкрий ворота, щоб я мiг увiйти».

Жiнка слухняно виконала прохання гостя… Вiйська Тамерлана ввiйшли до фортецi й вирiзали всiх ii захисникiв.

– Тягнiть сюди мою майбутню дружину! – наказав полководець своiм воiнам.

Коли княгиню привели, Тамерлан звелiв показати йому тiло ii покiйного чоловiка. Побачивши мужнього двометрового красеня, порубаного його людьми, Тамерлан розсмiявся.

– Ти надала перевагу перед таким героем – менi? Старому лисому iновiрцевi?! Якщо ти зрадила його, як же ти вчиниш зi мною? – i з цими словами Тамерлан наказав скинути жiнку в замковий рiв.

Хертвiсi досi мае вигляд однiеi з найбiльш мальовничих i неприступних фортець Грузii.

Саме тут, на мiсцi злиття двох рiчок – Параванi й Кури, починаеться ущелина, що веде до пiдземного мiста Вардзiя.

Присмак каменю

Ченцi тут п’ють воду з печерного джерела, що просочилася крiзь рихлий туф. Швидкiсть, iз якою наповнюеться резервуар, довела б до божевiлля спраглого: за годину там збираеться лише кiлькасот грамiв вологи.

Вода в цьому колодязi холодна й чиста, але завжди з присмаком каменю.

Це останнiй колодязь монастиря Вардзiя, що пiдтримуе життя в печерному мiстi, де живуть тепер кiлька монахiв – усе, що залишилось вiд колись велетенського монастиря, ба навiть цiлоi цивiлiзацii.

Один iз мандрiвникiв минулих столiть називав це мiсце «Монастир троянд», або ж «Краiна троянд», ототожнивши назву Вардзiя з грузинським словом вардi – троянда.

Це красиве спiвзвуччя, але не бiльше.

Грузинська версiя виникнення назви пов’язана з царицею Тамар, яка нiбито ще за дитячих рокiв, бавлячись у лабiринтах печерного мiста, вiдповiла на крик опiкунiв, що шукали ii: «Я тут, дядько!» («Ак вар, дзiя!»)

Тамару виховували тут дитиною, i, подорослiшавши, вона шукала в цих стiнах захисту й пiдтримки мiстичних сил.

У часи, коли молебень, а не авiапiдготовка, вирiшував результат битви, Вардзiя активно використовувалася для вiйськових потреб.

Звiдси цариця Тамара («з босими ногами, до того ж сльозами зрошувала вона ланiта» – сказано в лiтописi) споряджала свого чоловiка Давида Сосланi в один iз походiв проти iранського шаха, який обiцяв зробити царицю своею наложницею.

Не бажаючи стати не тiльки наложницею, а навiть i дружиною iранського правителя (останне вiн обiцяв iй у разi, якщо цариця добровiльно прийме iслам), Тамара удень i

вночi молилася в цих печерах про перемогу грузинського вiйська.

«Непорочна i страшна чудотворна вардзiйська Богоматiр» дослухалась благань царицi, i вiйсько ii чоловiка повернулося з перемогою.

Монастир Вардзiя довiв свою ефективнiсть у вiйськових справах, вiдтак цариця Тамар приiздила сюди перед кожною значною операцiею. Іранський iсторик Гасан-бег-Румлю повiдомляе, що Вардзiя мала двi потаемнi вежi для «раптових випадкiв i мiнливих часiв».

Цариця молилася тут не сама. Монастир було заселено прецiкавим контингентом – здебiльшого нащадками знатних родин, якi експериментували з лiтературою й розвивали мистецтво перекладу.

Ченцi жили в келiях, якi за розмiром вiдповiдали сучасним три- i п’ятикiмнатним квартирам, а подекуди навiть апартаментам у кiлька ярусiв. У кожнiй iз таких келiй були свiй винний льох i веранда, зорiентована на схiд.

Вода зi зрошувальних каналiв живила виноградники, посадженi на схилi гори, у туфових скелях якоi витесано монастир.

Але вино, на жаль, не зберiгаеться столiттями, а лiтература, створена тут, зникла пiсля землетрусiв i полiтичних потрясiнь, якi зруйнували всi плоди працi мешканцiв Вардзii, включно з бiльшiстю примiщень самого монастиря…

У XIII столiттi, коли не було вже царицi Тамар, до Грузii вторглися монголи, а 1266 року правитель Ахалцихе проголосив, кажучи сучасною мовою, «автономiю» вiд грузинського царя.

Автономiя – найненадiйнiше державне утворення, i регiон Месхетi i Джавахетi на 300 рокiв вийшов з-пiд контролю грузинського царства.

У тому ж нещасливому для Грузii XIII столiттi стався страшний землетрус. Численнi тераси, на яких ченцi-письменники насолоджувалися прохолодою в тiнi домашнiх виноградникiв, обвалилися, вiдкривши нутрощi монастиря, який став схожим на розтрощене бджолине гнiздо. Пiд руiнами загинули i лiтератори, i всi iхнi твори.

Вiд часiв царицi Тамари нинi залишилися лише видовбанi в каменi келii найглибших ярусiв i крихiтна каплиця з ii юнацьким портретом. Тим самим, у живу копiю якого несамовито закохався колись найбiльший грузинський поет.

Дiлянку дороги мiж Вардзiею i фортецею Хертвiсi я прозвав «ущелиною тишi».

Будь-який гучний звук у цих горах може викликати каменепад, тому в нашi днi перше, що забороняють тут дорожнi знаки, – сигналити.

Побачивши знак iз перекресленим клаксоном, я згадав про те, що поряд iз Вардзiею колись був монастир ченцiв-мовчальникiв, про життя яких вiдомо ще менше, нiж про похованих пiд руiнами «Монастиря троянд».

Монах iз Зарзми

Дорога до Аджарii

Тут, на пiд’iздах до Турецькоi Грузii, дедалi частiше чуеш салям замiсть традицiйного грузинського гаумарджос.

Упродовж п’яти столiть мiсто Ахалцихе було турецьким. У другу й найбiльш руйнiвну з Турецьких кампанiй росiйськi вiйська знищили мiсто разом iз бiльшiстю мирного населення, яке боронилося несамовито.

«Нiхто з ахалцихських мешканцiв не хотiв здаватися, i навiть жiнки перейнятi були таким фанатизмом, що багато хто з них, намагаючись уникнути полону, добровiльно кидався у вогонь; iншi, озброенi кинджалами, йшли в битву», – писав вiйськовий iсторик Василь Потто.

Так билися проти росiян грузини, якi прийняли iслам i стали пiдданими турецького султана.

За кiлька рокiв до описуваних подiй в одному з походiв на Ахалцихе солдати iз загону Тамаза Орбелiанi вiдступили в Боржомську ущелину, де знайшли знаменитi мiнеральнi джерела.

Пiсля мiстечка Адiгенi, останнього населеного пункту перед гiрською Аджарiею, заповiдник хороших дорiг закiнчився i я вперше вiдчув, що таке справжнi гiрськi дороги.

Того вечора я вирiшив заночувати в лiсi не доiжджаючи до перевалу Годердзi, або, якщо пощастить, досягти верхiвки й розгорнути табiр там.

Ще не знаючи про славу цього перевалу, я не переймався перспективою залишатися тут на самотi пiсля заходу сонця.

Найцiкавiшою пам’яткою в околицях був скам’янiлий лiс, зазначений на офiцiйних туристичних картах.

Коли я пiд’iхав до Зарзми – останнього населеного пункту перед перевалом – до заходу сонця залишалося не бiльше пiвгодини. Тому, звернувши з основноi траси й пiднявшись кам’янистим узвозом, я постукав у дверi монастиря.

Пiд монастирською охороною

Батура повiльно обходить своi володiння. Величезний, тихий, мовчазний азiат.

Коли я приiхав, вiн спав. Йому не було дiла до гостя, доки той не опинився на шляху його ранкового обходу.

Такi собаки не чiпають своiх, але Батура поки не знае, що я свiй. І ось мокра морда ткнулася менi в пах.

– Доброго ранку, Батуро!

Пес не витрачае часу на зайве спiлкування. Вiн пiдходить мовчки, i ти застигаеш навшпиньки.

– Батуро, я свiй, Батуро, все гаразд! – кричиш йому пошепки.

Вiн не гавкае та не починае тебе iсти. Вiн просто чекае команди.

– Своi, Батуро! Своi! – чую позаду веселий голос одного з ченцiв.

Пес пiдводить голову.

Добрими мокрими очима величезна вiвчарка дивиться на мене.

Тепер я спокiйний.

Господар знае, що в домi сьогоднi гiсть. А вдень вiн знову спатиме, зрiдка розплющуючи одне око й висунувши нiс зi своеi келii.

Люди приходять i йдуть: прочани, гостi, мандрiвники. А Батурi – нiчному сторожевi – немае дiла до цiеi мирськоi суети.

Батура – монастирський сторож

День ченця

Хтось робить це раз на рiк, хтось – усi триста шiстдесят п’ять… Сьогоднi всi ми схожi в одному: розгрiбаемо щебiнь, чистимо дорiжки, думаемо про Бога.

Пiднiмаемося в гору, носимо камiння, думаемо про Бога.

Косимо сiно, просимо спасiння, думаемо про Бога.

Насправдi я не знаю, про що думае кожен iз нас.

Пiсля роботи сiдаемо обiдати в одному iз сiльських будинкiв.

Трапеза проста – картопля, овочi, солiння, хлiб.

– Чому ти не доiдаеш? – спитав мене, посмiхаючись, один молодий монах. – Якщо не доiдатимеш – у тебе дружини гарноi не буде.

– Дружини гарноi не буде? Хто тобi таке сказав?

– Не знаю. Нас у дитинствi так вчили, – одповiдае вiн.

– А ти чому тодi в дитинствi не доiдав? – вiдбив я.

– Тому що… – посмiхнувся вiн вiдчужено, ховаючи за усмiшкою щось iнше. – Тому що…

За столом усi посмiхаються, але нiхто чомусь не дивиться на мене. Один утупився в тарiлку, iнший дивиться убiк.

– Тому що, тому що, тому що, тому… – повторюе монах задумливо, вiдвiвши очi й вистукуючи пальцями по столу уривчастий ритм.

«Я прийшов сюди через пiсню»

О пiв на сьому ранку, зайшовши до трапезноi, я з подивом почув, як хтось спiвае iталiйською арiю з «Принцеси Турандот»:

– Nessun Dorma!.. І нехай нiхто не засне!.. Але секрет мiй захований в менi, i нiхто не дiзнаеться мое iм’я… Лиш бiля вуст твоiх я вимовлю його i розвiю тишу, i ти станеш моею!

Кiлька голосiв приеднуються до самотнього тенора, який сховав свое колишне iм’я пiд церковним – Дiонiсiй.

– Нiхто не дiзнаеться його iменi… І всi ми повиннi померти, померти! – вступае за ним хор ченцiв.

Тут, у Зарзмi, всi вони: актори, спiваки, архiтектори – прийняли постриг i назавжди вiдмовилися вiд спокус свiту.

«Nessun Dorma!.. Нехай нiхто не засне!» – спiвае отець Дiонiсiй. «І секрет його прихований у ньому, i нiхто нiколи не дiзнаеться його таемницю», – веде за ним хор.

– Нi, я не збираюся ставати ченцем. Хоча, можливо, коли-небудь i змiню свою думку… – каже шiстнадцятирiчний Лука, який приiхав до Зарзми на час лiтнiх канiкул.

– А я прийшов сюди через пiсню, – каже його ровесник на ймення Саба. Юний тбiлiсець збираеться стати барабанщиком i проводить лiто з людьми, якi розумiються на

музицi.

Молодi грузини приiжджають сюди на лiто, щоб восени повернутися до звичайного життя.

А вже з листопада дорогу до перевалу буде закрито, i до самоi весни нiхто зi стороннiх не потрапить у монастир.

І поки ченцi виконують арiю з вiдомоi опери, я згадую Вардзiю – цей «Монастир троянд», все мистецтво i всi таемницi якого загинули столiття тому. Тiеi митi я подумав: якщо дух Вардзii i залишився жити десь в Грузii, то це мiсце – Зарзма.

Маршрут 3

Через гiрську Аджарiю до ущелини Мачахела

Вовки, рушницi й вiдчайдушна гостиннiсть

Географическая наука должна сознаться, что о некоторых частях турецкой Грузии она знает меньше, чем о внутренности Африки.

    Нотатки кавказького вiддiлу Імператорського росiйського географiчного товариства, Тифлiс, 1876

Молоко Годердзi

Ви пробували молоко з пасовиськ Годердзi? А з нього масло – нiжне й солодке, зi свiжих густих вершкiв, щойно збите руками аджарських бабусь? Це масло тут називають каймагi.

А солоний густий нагбiборо – сметану та сир, що кiлька годин тушкувалися в печi, приготованi саме тут, на перевалi, з молока Годердзi?

Ситно, в’язко, i ти сидиш, немов приклеений, думаючи: «Як же було смачно… Але хiба можна тепер проковтнути щось iще?»

А ви пробували тумани Годердзi?

Тумани, що ковтають будь-яке свiтло та будь-який крик?

Тумани, що опускаються з приходом сутiнкiв та огортають вас, як вата, як губка, як молоко…

Так от, якщо ви заблукали вночi на перевалi Годердзi, спробуйте якомога швидше дiстатися дороги. Тому що тодi, можливо, вам пощастить i хтось iз подорожнiх пiдбере вас.

Адже жоден тутешнiй мешканець нiзащо не стане вештатися там пiсля заходу сонця. І не дай бог, залишившись на самотi, почути, як крiзь густе молоко долинае звук, який жахае будь-якого аджарця. Тому що вночi на перевал виходять вовки Годердзi.

Перший мулла

Аджарiя – мiсцевiсть, про яку сотнi рокiв в Європi не було вiдомо практично нiчого. Цю територiю мандрiвники XIX столiття називали Турецькою Грузiею. Бiльша частина цих земель залишилася в руках туркiв i донинi.

Мандрiвники, озброенi гострим пером i тверезою головою, рiдко добиралися сюди.

На перший погляд, цей край здаеться не настiльки цiкавим, як знаменитi Сванетiя i Хевсуретiя, з iхнiми стародавнiми вежами i шекспiрiвськими iсторiями вiкових вендет.

Якщо там кожна вежа оповiдае свою iсторiю, то тут драматичнi героi не так часто потрапляють в об’ектив… Не тому, що в Аджарii бракуе цiкавих персонажiв (бо iх, як читач незабаром переконаеться, якраз удосталь). Справа в тому, що у свiтi рекламних проспектiв i впiзнаваних брендiв обличчя Аджарii майже неможливо передати одним реченням, прикрiпити зрозумiлий слоган, цiнник i поставити на вiтрину.

У позаминулому, галантному, столiттi Аджарiя мала погану славу краю, повного розбiйникiв.

Але графиня Уварова (одна з найвiдомiших кореспонденток Імператорського географiчного товариства, яка подорожувала тут пiвтора столiття тому) захищае цей народ елегантно й навiть дещо грайливо: «Об Аджарии и аджарцах весьма мало писали; серьезного исследования края и народа вовсе не существует, но взгляды и мнения о народе весьма различны: многие из местных служащих представляют их рыцарями чести, благородства и неустрашимой храбрости; другие называют их разбойниками и грабителями. Думаю, что оба мнения преувеличены и что аджарцы просто горный, неустрашимый народ, выросший среди неприступных гор; народ еще совершенно не испорченный цивилизацией, но который на своем веку перенес столько притеснений, набегов и войн, что он не может так скоро забыть прежних порядков и должен иногда поразбойничать, нападая на проезжих, угоняя лошадей, умыкая невест».

У нашi днi менi не доводилося зустрiчати людину, яка розповiдала б про гiрську Аджарiю щось, окрiм невиразних чуток.

Цей маловивчений край починаеться за кiлька кiлометрiв вiд монастиря Зарзма. Там, де бiля перевалу Годердзi звучить крик першого мулли.

* * *

Десь удалинi ледь вловимо, потiм голоснiше пролунав протяжний крик.

Я довго прислухався i спочатку не мiг зрозумiти природу цього звуку. Довгий зойк, схожий чи то на стогiн, чи то на поклик, здавався менi вiддалено знайомим. Вiн долинав злiва, з боку ущелини.

Затихав, потiм звучав iз новою силою.

Раптом я впiзнав цей звук – так кричить мулла, скликаючи правовiрних на молитву.

Тут, у Грузii, я почув його вперше. Зупинившись на краю ущелини, я завмер, намагаючись розгледiти обриси мiнарету.

Але туманом так затягло дорогу, що в десяти метрах було геть нiчого не видно, тiльки чутно дзвоники корiв i ковзання велосипедних шин по камiнню.

Чудернацька гостиннiсть

Кам’янистий спуск, який почався пiсля перевалу Годердзi, довелося долати пiд проливним дощем. Я спустився з перевалу мокрий iз голови до п’ят, вкритий багном настiльки, що набув свiтло-коричневого вiдтiнку, подiбного до кольору маскувальноi форми солдатiв, якi ведуть бойовi дii в пустелi.

Мое обличчя теж було вкрите суцiльним шаром грязюки. Протирати окуляри, залiпленi густим розчином глини та коров’ячого послiду, було неможливо, тому час вiд часу доводилося вiдривати одну руку вiд керма i вказiвним пальцем знiмати бруд iз правого скельця, а вже за кiлька секунд проробляти ту саму операцiю з лiвим.

У такому виглядi я прибув до мiстечка Хуло недiльним липневим днем.

Звiстка про велосипедиста в природному камуфляжi, який питае дорогу до готелю, певне, обiгнала мене, тому що, коли я пiд’iхав до мiсця призначення, директор уже чекав на порозi.

Гiрська дорога бiля лiсу Самсмело

– Маете душ? – спитав я.

Господар (звали його Дато) закивав, доброзичливо всмiхаючись.

– Гарячий?..

Вiн знову закивав, цього разу врочисто.

– А ще менi потрiбен буде душ для цього «хлопця». – Я вказав на велосипед.

У поглядi Дато – подив.

– Кран. Кран на подвiр’i е? – уточнив я, не бажаючи з першоi ж хвилини випробовувати на цiй людинi свое почуття гумору, в адекватностi якого я сам iнодi сумнiваюся.

– Кран там, – сказав господар, вказуючи пальцем у напрямку двору.

Пiсля душу я розраховував провести час за вечерею з представником мiсцевого туристичного департаменту, який повинен був розповiсти про всi визначнi пам’ятки гiрськоi Аджарii.

В першу чергу мене цiкавив скам’янiлий лiс, зазначений на офiцiйнiй картi.

– Там е скам’янiлi дерева i навiть цiлi будинки! – стверджувала знайома екскурсовод, яка, щоправда, сама нiколи не вiдвiдувала цi краi.

У столицi така сумнiвна поiнформованiсть мене анiскiльки не турбувала; всю необхiдну iнформацiю я розраховував отримати на мiсцi.

– Так, я знаю, про що ви… Приiжджайте, розповiм усе, – вiдповiв по телефону чоловiк, який розмовляв iдеальною англiйською.

Мене дуже втiшило, що мiсцевий туристичний офiс очолюе не грузин, а американець: представник нацii, за своею природою бiльш органiзованоi i прагматичноi.

Щойно я вибрався з душу, як службовець турдепартаменту зателефонував сам, повiдомивши, що чекае мене на площi перед готелем.

Перевдягнувшись у чистий одяг, я поклав до кишенi блокнот i, замкнувши дверi на два замки, пiшов на рандеву.

Привiтнiсть господаря, ключi (предмет, який вперше за останнi тижнi опинився в моiй кишенi), а також присутнiсть представника офiцiйноi туристичноi служби, який прибув до Грузii у складi американських Peace Corps, розвiяли найменшi сумнiви в надiйностi цього

мiсця.

«Аджарцы называют свое государство и свою религию татарскими. Из других народов они знают грузин, русских и френгов (европейцев). Первые олицетворяют христианскую религию, вторые могущество, а третьи – мудрость», – iшлося в путiвнику, виданому в Тифлiсi наприкiнцi XIX столiття.

Американець Патрiк (так звали туристичного експерта) чекав на мене бiля зеленого ГАЗика.

Це був молодик iз ледь окресленими вусиками. Патрiк вийшов з автiвки на милицях – лiва нога була в гiпсi.

– Що ти знаеш про скам’янiлий лiс? – спитав я пiсля ритуальних вiтань, розмов про погоду та iншi речi, про якi личить говорити в першi хвилини знайомства.

– Скам’янiлий лiс? – перепитав Патрiк. – Де це?

Як виявилося, за кiлька мiсяцiв у Грузii Патрiк не лише непогано опанував грузинську, але й заразився мiсцевим синдромом «розберемося на мiсцi», ознаки якого я вже дiагностував i в себе.

Перша складнiсть, iз якою ми стикнулися, була лiнгвiстичною.

Термiн «скам’янiлий» не знайомий бiльшостi грузинiв, навiть тим iз них, хто добре володiе росiйською.

Бесiда з тутешнiми мешканцями велася росiйською мовою, якоi Патрiк не знав. Слово, значення якого спiврозмовниковi було невiдомо, вiн сприймав за iнший епiтет, щось на кшталт «чарiвний» або «зачарований». А оскiльки нiхто не хотiв зiзнаватися в тому, що перекладае, користуючись виключно iнтуiцiею, усi кивали головами i вказували пальцями в бiк якогось лiсу в околицях. Усi вони тицяли пальцями в рiзнi боки…

Розмова ставала емоцiйнiшою, особливо в тi хвилини, коли до нашого кола приеднувався новий спiврозмовник i дiалог переривався реплiкою: «Звiдки ти, брате?»

Коли з’ясовувалося, що гiсть приiхав з Киева, традицiйно звучало наступне запитання: «Ну як там Хрещатик?»

Інодi спiврозмовник у своiх ностальгiйних спогадах добирався до моеi вулицi, намагаючись знайти й там спiльних знайомих. І знов треба було починати вiд самого початку…

Патрiк спостерiгав за нами з вiдкритим ротом i час вiд часу просив перекладати.

З радiсною iнтонацiею я вiдповiдав американцю, що все йде чудово, але нiхто з присутнiх не мае нi найменшого поняття про скам’янiлий лiс.

Тутешнi, здогадавшись нарештi, що, попри демонстративну радiсть вiд розмови, я абсолютно не задоволений вiдповiдями, вирiшили долучити до участi в нашому клубi «Що? Де? Коли?» свiжi сили.

– Гаразд, зараз покличемо Малхаза. Вiн там полюе. Вiн мусить знати, – сказав один iз них.

Малхаз говорив росiйською лiпше за iнших i, здавалося, з перших слiв зрозумiв, про що йдеться.

– Це дуже далеко. Треба iхати верхи, – сказав Малхаз. – Я дiстану коней, араа проблема, немае проблем… А поки ти зупинишся у мене.

Похитавши головою, я повiдомив, що вже оселився в готелi й виселятися звiдти не збираюся, проте охоче повечеряю з ним, щоб обговорити деталi завтрашньоi подорожi.

– Ти житимеш у мене. Там i поговоримо, – заявив Малхаз.

– Нi, дорогий, – усмiхнувся я, – жити я в тебе не буду.

– Нi, будеш.

– Не буду.

– А я кажу – так.

Розмова ставала складнiшою, i, щоб виграти час, довелося притаiтися покiрним.

Обiцяти – не значить одружитися, i я вирiшив учинити, як персонаж арабськоi байки, у якiй вiн обiцяв шаховi змусити свого вiслюка за двадцять рокiв визубрити Коран. Адже за цей час обов’язково що-небудь змiниться: або вiслюк здохне, або шах опряжеться, або вiн сам.

У моему випадку я вирiшив потягнути час до завтра.

– Зробiмо так: коли вже так сталося, то сьогоднi поживу в нього… А завтра – переiду до тебе. Домовились?

Малхаз кивнув. Я облаштувався на передньому сидiннi його машини, i ми пiд’iхали до готелю Дато.

Новоспечений гiд першим вибiг iз машини, пiдскочив до господаря i про щось заговорив iз ним.

Малхаз усе робив якось занадто рiзко: курив, кермував, говорив, ходив. Його рiзкi рухи з перших хвилин почали дратувати навiть мене – людину геть не меланхолiйного складу.

За кiлька хвилин досить жвавоi, але зовсiм не дружньоi бесiди, Малхаз переможно обернувся до мене.

– Все, ми можемо iхати – забирай речi!

– Чекай, я не хочу забирати речi! Ми ж домовилися з тобою, здаеться?

– Послухай, дорогий, навiщо тобi жити в готелi? Якщо можна… у друзiв?

– Я не маю права поiхати просто так… – промовив я, дивлячись на Дато. На мить я згадав, у якому станi залишив душ у його готелi, i пережив несподiваний напад нiжностi до господаря.

– Нi, тепер уже не треба! – перебив Дато. – Забирай речi i йди до нього!

Я подивився на нього здивовано.

– Дато, в чому рiч? Тобi що, не потрiбнi грошi?

Останнiй аргумент мав би справити чудодiйний вплив на будь-якого власника готелю.

Цiеi митi в розмову вступив Малхаз, жваво жестикулюючи, знову взявшись щось пояснювати.

Я вже знав, що дозволити Малхазу розмовляти з Дато означае поставити пiд загрозу моi плани.

– Годi сперечатися! – вигукнув я. – Дозвольте менi самому вирiшувати, де ночувати!

Але жоден з них вже не чув мене…

Навколо зiбрався невеликий натовп.

Люди спостерiгали мовчки, зосереджено, без тiнi посмiшки на обличчях.

Я спробував втихомирити скандалiстiв. Обiйнявши обох за плечi, я сказав: – Дато, я залишаюся! Малхаз, ми повечеряемо, а ввечерi я повернуся до готелю… Гадаю, нiхто не заперечуе?

Вiдповiдь здавалася абсолютно очевидною. Як може директор готелю (на вигляд розсудливий лiтнiй грузин) вiдреагувати на розумнi аргументи, якi до того ж обiцяють йому прибуток? Та певне ж – згодою!

Але я помилявся…

– Давай сюди ключi! – вiдрiзав Дато.

– Як це – «давай ключi?»

– Давай ключi i iдь iз ним, – безапеляцiйно заявив той.

У цей момент до нас пiдкотила полiцейська машина з увiмкненою блимавкою. Малхаз i Дато самi пiдiйшли до вiкон авто й почали щось пояснювати полiцiянтам. Пiсля розмови, що тривала кiлька хвилин, останнi поiхали геть.

Я вирiшив, що поява людей у формi втихомирила обох i грузинська гостиннiсть вiзьме гору над дивними аджарськими традицiями палко ревнувати гостя до нових знайомих.

– Що ж, Дато… – сказав я, дивлячись при цьому на Малхаза, – я вiдiйду ненадовго поговорити з цiею людиною… І потiм повернуся до готелю.

– Давай ключi! – пролунала вiдповiдь.

– Чорт забирай! Я ж ваш гiсть! – довелось ужити останнiй аргумент.

Гiсть на сходi вважаеться божественним посланцем. І Дато не мiг не дослухатися такого аргументу! Нiколи ранiше я не вимовляв нiчого подiбного вголос.

Це був останнiй козир. Вимовити «я гiсть» в Грузii – все одно що сказати «це – твiй обов’язок» солдатовi, який вiдступае, або «я – твiй батько» неслухнянiй дитинi, або ж «ти – моя дружина», самi знаете коли… Геть позбавленi сенсу тi суперечки, у яких вдаються до останнiх аргументiв.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oleks-y-bobrovnikov/krayami-gruz-u-poshukah-skarbu-kra-ni-vovk-v/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Назва Тбiлiсi за часiв росiйського володарювання.

2

Слово «кава», як i «майдан», зрозумiле i украiнцевi, i грузину без перекладу, адже цими двома мовами вони звучать однаково.