Прапороносці читать онлайн - Олесь Гончар

Прапороносцi

Олесь Гончар

«Прапороносцi» Олеся Гончара – роман, присвячений трагедii Другоi свiтовоi вiйни***. Автор з надзвичайною психологiчною напруженiстю зображуе складнi долi героiв, змальовуе бiль вiд утрат рiдних на вiйнi. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища, новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ПРАПОРОНОСЦІ

КНИГА ПЕРША

АЛЬПИ

О Русская земле! уже за шеломянемь еси!

    «Слово о полку Игореве».

І

Од тодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужоi землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Украiнського фронту в своiх зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цiеi рiки i перепливуть ii? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.

Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаеного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi.

Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як iх бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..

Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша:

– Ви в Н-ську?

– В Н-ську.

– Буна дзiва! Мое вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати – жартуе вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тiеi лукавоi напускноi блазнюватостi, вiд якоi можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.

– Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував.

– Нiчого дивного. Я… вперше.

– А-а! – роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. – Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв…

– ?

– …Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:

– Товаришу сержант[1 - Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю.]! Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?

З-пiд пом'ятоi, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'iлася йому в тiло.

– Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, – сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. – Бо не мама ii прала, а дiвчата з фронтових пралень, а iм уже руки милом геть пороз'iдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаi тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, – iнша рiч! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Украiну поiздом iхали?

– То що?.. Поiздом.

– А я… на пузi повз, – сказав сержант майже пошепки i з такою щирою iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.

– Так ви справдi з Н-ськоi? – згодом спитав Черниш уже примирливiше.

– Шельма буду!

– То що ж… пiдемо разом?

– В натурi. Ви та я – ось ми з вами уже й команда… А прiзвище мое Козаков.

Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену, вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.

– Щасливо, товаришi! – гукали прикордонники навздогiн. – Пишiть!..

– Ждiть телеграми з Берлiна! – вiдповiв без посмiшки Козаков.

Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора i до неi можна дiйти.

Козаков у своiх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiкае з госпiталю. Там, бачите, його лiкували пiсля контузii електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не дрижали руки, коли хвилюеться. Однак, почувши, що його частина разом з армiями 2-го Украiнського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.

– Тягне, ой як тягне, товаришу, – говорив Козаков. – Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь вiчним солдатом.

– Вiчний солдат, – посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. – То колись тiльки вiчнi студенти були… А, до речi, як ви про мене вгадали?..

– Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати… У мене ж око розвiдника!

На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам'яний хрест, побiлений колись вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i пожолобився вiд часу. На хрестi було прибите розп'яття. Воно також потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.

– Ось наше «Л», – жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що ii хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши стрiлку на захiд. – Значить, топаемо правильно.

На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у тремтливому маревi розстилався рiдний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю краiну iм було б видно звiдси як на долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi руiни мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин. Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси ти ще рiднiший синовньому серцю.

Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне лукавство.

– Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали на Украiну… Весною це було, на свiтанку… В грязюцi по пояс,

голоднi, виснаженi. Подумати тiльки: Украiна… два роки не бачили ii, два роки тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi кiнчаеться Курщина, i вже за радгоспом, знаемо, Украiна. Не спали перед тим кiлька ночей, iли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетiли на крилах. «Оце, – гукае комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Украiна!» Скiльки було нас там, рiзнi нацii – i сибiряки, i таджики, i украiнцi, i бiлоруси – всi, як один, впали навколiшки, поцiлували землю… І, повiриш, заплакали ми, як дiти. Стоять серед неораного поля навколiшках – бородатi, в шинелях, забрьоханi, без шапок… Ех!

Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.

– Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.

– Шинель знайду, – знехотя вiдповiв Козаков. – А поки що можна перестояти пiд оцим грибком. – Сержант став пiд козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?

– Це спаситель… Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.

Вони накрились шинелею обидва.

Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там – далеко внизу, на рiднiй сторонi, – ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса, повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди: зеленiючi лани востанне посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу, непривiтну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш – ще зовсiм юний, затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, – обидва довго i пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ii в своi серця i понести далi з собою.

II

– Ти звiдки? – запитав Черниш Козакова.

– З Донбасу.

– Батько, мати пишуть?

– Я з дитбудинку. Шахтарчук.

– Сирота?

– О! Який я сирота? Сироти – це дiти. А менi вже… скiльки ж це менi… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський.

Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.

Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.

– А боги в них такi, як i в нас, – зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп'яттям. – За що ж його розп'яли?

– То цiла iсторiя, – стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став.

– Отже… вперед на захiд?

– Марш!

І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.

– Важка земля, – зауважив Козаков, хмурнiючи. – Там було легше.

Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.

– Мати Вiтчизно! – мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто. І навiть для Козакова, який не терпiв нiякоi урочистоi пишностi, цi слова зараз прозвучали щиро й природно.

– Жди нас, – сказав сержант. – Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсiм!

Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом.

Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками.

– Аж дивно бачити такi клаптики, – сказав Козаков. – Невже i в нас колись було так?

Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.

– Все ж я не такою уявляв собi Європу, – признався Козаков. – Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, – так скрiзь перенаселено. Все iм територiй не вистачае… А в них, здаеться, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi.

Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодноi живоi душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд.

У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика життерадiсна армiя. На стiнах ще залишився ii веселий вiдгомiн: «Васька i Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухарестi!»[2 - До Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожоi територii.], «Владимиров, жми!» i т. п. А над усiм цим:

Л-> Л – > — i велика стрiлка на захiд.

Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли своi частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi, закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий пiдбадьорював своiх дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i, зiгнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишевi стало соромно за старого, за його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за лiкоть:

– Ходiмо!

– Та цiкаво ж подивитись.

– Не дуже веселе видовище… Ходiмо.

Вони знову вийшли на дорогу.

Тепер за селом iм раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi, що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi, понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук. Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять понад шляхами iхньоi краiни. Інодi на возi з-пiд закривавленоi шинелi важко пiдiймаеться солдатська стрижена голова:

– Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.

– Далеко фронт? – допитувався Козаков.

– Да-ле-ко…

– Скiльки кiлометрiв?

– Вже… двi… доби.

Не кiлометрами, а часом, болем своiх розтривожених ран вимiрювали цi люди вiдстань до фронту.

Вози, проiжджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i, закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.

Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакуе на камiнь.

На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. iх, видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися, жартувати i iсти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала ii в кутку, мов горобцi соняшник.

Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.

– Такi ж i в нас… Ми як iшли зимою по Украiнi, зайдемо, бувало, в село – завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. «Де батько?» – «Нема». – «Де мати?» – «Нема». Скинемо шинелi, складемо зброю i – за лопати. Викопаемо iм землянку, залишимо iжi та й знову… вперед на захiд.

– Пiсля цiеi вiйни, – сказав Черниш, – нi нашi, нi iхнi дiти вже не кублитимуться на попелищах… нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою… Пiсля цiеi вiйни люди повиннi стати нарештi… справжнiми людьми.

– Розумiеш, кучерява, чого ми хочемо? – пiдiйшов Козаков до худорлявенькоi насупленоi дiвчинки з хрестиком на грудях.

– Ну шти…

Вiн поклав iй на голову свою важку, зашкарублу руку.

– Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумiеш?

– Ну шти…

– Щоб щасливою росла…

– Ну шти…

Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.

– Наша вiйна не на рiк i не на два, – говорив вiн нiби сам до себе. – Нам треба не тiльки розгромити ворожi армii i зняти з Європи военне становище. Нi, не тiльки це, не тiльки…

Ночувати господар пiшов у кошару – вiн боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi, вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в своiх вiйськах, що стояли тут постоем. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала iм важкий, збитий з вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.

– Це розкiш, – казав вiн, – в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!

Козаков швидко дав хропака.

Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не гасячи свiтла.

Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля нього у бiлiй спiднiй сорочцi, – роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, – i занепокоено оглядаеться на всi боки.

– Що таке? – запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи зброi, хоча при ньому ii не було. – Що трапилось?

– Бло-хи, – простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоiвся.

– Чи чуеш… Європа, – промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк, знову швидко-заснув.

ІІІ

Наступного дня дороговказ вивiв iх на центральний шлях. Тут було людно i шумно: безнастанно мчали машини з боеприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.

Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи ii пригорщами, а потiм весело вимахував пiлоткою проiжджаючим дiвчатам-пекарям.

Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде ii не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи, заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!

Навкруги лунали регiт i жарти.

Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi. Його бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою, починав думати, що нема на свiтi нiякоi вiйни, нiяких страхiть, а е лише якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.

– Люблю фронтовий край! – пiднесено вигукнув Козаков. – Ти вiдчуваеш, що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!

Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.

– Чого ви гнетесь? – не мiг байдуже дивитись на них Черниш. – Випрямтесь та ходiмо з нами!

А чабани думали, що руський офiцер глузуе з iхньоi убогостi, i злякано задкували. Нiмцi навчили iх: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди на певнiй вiдстанi.

Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами. Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху – нi пiдвiд, нi машин.

– Тут iздять тiльки вночi, – зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колii пiд ногами.

За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги – пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя. Луки, гори, пишнi сади – все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоiть над цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла ллеться так багато, що рiже очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар… Жодного пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цiею неприродною тишею, гарячою Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.

У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв звiдси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бiйцi, збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно, вони просто облипали гiлля.

Бiля штабу Козаков зустрiв своiх розвiдникiв.

Серед iнших бiйцiв iх одразу можна було впiзнати i по впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, iх любив увесь полк, iх балував увесь полк, i це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки. Полк давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у сiм'i. Вони навiть у своi рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось особливе, неофiцiйне, домашне.

За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали «язика» i «хазяiн» дав iм вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.

Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за офiцерським звичаем, вiдрекомендуватись командировi полку. Адютант-таджик вiдповiв, що «хазяiн» зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i порадив зайти туди.

У блiндажi гвардii майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приемна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по блiндажу не ходив, а майже бiгав «хазяiн» – гвардii пiдполковник Самiев. З розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг; оглянув Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз своiм запиленим ранцем за плечима, i, очевидно, залишився вдоволений iдеальною курсантською виправкою молодого офiцера.

– Черниш? – Самiев раптом стукнув себе по лобi коричневим пальцем. – Черниш… Ви

звiдки? Родом, родом?

Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самiев аж просяяв.

– Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович?

– Так точно, Всеволод Юрiйович.

– Воронцов, чуеш, поглянь: перший земляк, який зустрiчаеться менi на фронтi! Такий збiг!

Виявляеться, що Самiев ще задовго до вiйни знав Чернишевого батька по спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у своi експедицii по Середнiй Азii, ще змалку добре знав тi мiсця, про якi тепер, хвилюючись, розпитував його Самiев. Пiдлеглi Самiева, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б свого командира. Вiн запросив Черииша сiсти, i, коли той почав опинатися, сам посадовив його i, метаючись по блiндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть.

– Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, – говорив пiдполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. – Воронцов! Уже в моiх друзiв сини – офiцери! А ми все ще вважаемо себе юнаками!

Гвардii майор Воронцов лежав у лiжку, вкритий кожухом i важкими яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн не встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозi Казаков розповiдав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за цей час до заступника командира полку по полiтчастинi. Цей гвардiйський стрiлецький полк неможливо було уявити собi без Воронцова. Іншi, коли хворiли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворiти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли iншi, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж i до хворого заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це ж Воронцов! В iнших могло бути щось не гаразд в особистому життi, i тодi вони мали право скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, i було б дивно почути, що вiн на щось скаржиться: адже це Воронцов!

Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам це вважав цiлком нормальним. Коли його посилали на навчання, вiн вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту – вiдпросився, нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше? Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'емну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'i. Природно, що мати мусить всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що ii не завжди й помiчаеш у родинi, i лише тодi, коли ii не стане, всi одразу зрозумiють, що вона для них означала.

Не раз i не два Воронцов iшов у бойових порядках пiхоти, коли було скрутно, а iнодi – коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзii штабiсти вперто називали комiсаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда, досi Черниш уявляв собi майора. Героя Радянського Союзу, не таким – вкритим кожухом i трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у гордiй войовничiй позi поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсiм не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд натягнутим до самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i зосереджений, висвiчуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишевi хотiлося почути вiд майора слово. Але Вбронцов мовчав, iнодi беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самiев, потираючи маленькi, жвавi брунатнi руки, говорив невтомно.

– Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся зухвалiше, – повчав вiн Черниша, – а то вам будуть наступати на пальцi. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув з академii. Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподобаеться наша сiм'я. У нас ви скоро змужнiете, у нас люди швидше зростають, анiж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?

– Бiй покаже, товаришу гвардii пiдполковник! – вiдповiв Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову i подивився на Черниша з-пiд своiх кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.

– Комсомолець? – запитав Воронцов, хмурячись.

– Так точно, комсомолець, товаришу гвардii майор! – схопився Черниш зi стiльця.

– Сядьте, – сказав Воронцов i одвернувся до стiни.

– Бiй, бiй – це для нас найкращий атестат, – провадив далi Самiев. – Вiдвага, хоробрiсть – найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?

– Альпiнiст, товаришу гвардii пiдполковник.

– Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.

Чернишевi радiсно захопило дух:

– А ми й там будемо?

– Будемо! Будемо, гвардii молодший лейтенант[3 - «Гвардii!» – подумав Черниш.], скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!

– А наступ скоро, товаришу гвардii пiдполковник? – не втримався Черниш, хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самiев i Воронцов переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно.

– Який нетерплячий, га? – заговорив Самiев. – А ви готовi?

– Готовий, товаришу гвардii пiдполковник!

– Добре. Не турбуйтесь: наш поiзд рушить точно за графiком. Хвилина в хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну? Чудово! Брянський – ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний офiцер, в минулому студент, здаеться, з Вiтебська…

– З Мiнська, – поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими повiками.

– Так, так, точно – з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце – там. Ти як дивишся на це, майор?

– Не поспiшай, – вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. – Вiйна ж не сьогоднi кiнчаеться? – І пiсля паузи сам собi вiдповiв: – Нi.

Прощаючись, Самiев на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав Черниша:

– Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?

Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника, але, дивлячись довiрливо й щиро Самiеву в вiчi, вiн одповiв:

– Дуже дякую, товаришу гвардii пiдполковник, але краще я пiду на взвод. Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньоi участi…

– Розумiю, розумiю, – перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своею вiдмовою став йому дорожчий. – Бажаю успiху в наступних боях…

Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу руку i подав ii Чернишевi. Рукав спiдньоi сорочки закотився на руцi аж по лiкоть, i майор видався Чернишевi цивiльним, як батько.

– Ми ще зустрiнемось, – сказав майор сухими губами. – Перед нами дорога… далека i… дуже вiдповiдальна. Потiм майже пошепки Воронцов додав:

– Так ви готовi?

– До всього готовий.

Черниш i справдi почував у собi готовнiсть, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча нiхто не мiг би сказати,

чи далеко вони його поведуть, чи обiрвуться десь тут, неподалiк цього низького блiндажа, що загубився серед горбатих просторiв зеленоi Румунii.

Вийшовши, Черниш якусь мить мiркував, куди йому рушати. Ще в штабi йому розтлумачили, як знайти третiй батальйон, i тепер вiн рушив у тому напрямку – попiд занедбаним залiзничним насипом.

Проходячи повз штаб, що розмiстився у бетонованому вiадуцi пiд залiзницею, Черниш побачив запорошеного зв'язкiвця, який прив'язував до дерева гриватого бiлого коня.

Напередоднi Черниш зустрiчав цього бiйця в дивiзii, щось питав тодi в нього, i тепер боець козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишевi стало приемно.

З вiадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами пiд пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немае там румунських «музикантiв». Раптом погляд начальника зупинився на коневi, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовiрне, i, заiкаючись вiд хвилювання, накинувся на бiйця:

– Чо-чому кiнь бiлий?! – Певно, вiн хотiв сказати, чому бiлий кiнь не замаскований.

Боець мовчав, весело кусаючи губу.

– Я вас пи-та-ю, – тряс штабник папкою бiйцевi перед носом, – чому кiнь бiлий?

Зв'язкiвець виструнчився i вiдповiв з лукавою чiткiстю:

– Не знаю, товаришу гвардii майор, чому кiнь бiлий! Може, з-пiд бiлого жеребця!

Черниш засмiявся i пiшов, не чекаючи кiнця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими iнтересами.

Стежка звивалась у високiй травi попiд насипом. Тепле повiтря навкруги було напоене густими пахощами степових квiтiв. Дрiмали пашнi, млiючи в сонячнiй духмяностi. Посеред хлiбiв бiлiла розвалена залiзнична будка, навколо неi стирчали обчухранi снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.

IV

– Гвардii молодший лейтенант Черниш – у ваше розпорядження.

– Гаразд. Опустiть руку.

Командир мiнроти вiдкладае газету вбiк i застiбае комiр. Шия в нього по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цiеi землянки на сонце.

– Менi вже дзвонили вiд «хазяiна», – продовжуе командир роти i, подаючи руку Чернишевi, теж бiлу й тверду,

рекомендуеться: – Гвардii старший лейтенант Брянський.

Вони сiдають на брустверi бiля входу в землянку i, обмiнюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi.

Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом строем проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бiйцi зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповiдае командировi мiнроти, що перший взвод повернувся з робiт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною, стоiть, облитий променями призахiдного сонця. «Як соняшник у цвiту», – думае Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питае, чи не забули часом лопат на мiсцi роботи. Записуе, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi дозволяе розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.

– Ти також ванькою-взводним? – цiкавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемонiй. – Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть…

– Пiсля вiйни, – додае Брянський.

Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами сполучень. В ячейках, вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi чоловiки, загледiвши офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi.

Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i сам навчав, поки стояли в оборонi. Бiйцi – переважно вiнницькi, подiльськi, надднiстрянськi колгоспники – слухнянi й працьовитi. Тут були односельцi, сусiди, навiть двое братiв. Усi вони трималися вкупi, жили ще спiльними спогадами про домiвку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення:

– Агей, Хомо!

– Що-бись маеш казати?

– Де ти запорпав паклю? Так, нiби питае:

– Де ти поклав вила?

Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони ii опанували досить хутко, i Брянський був цiлком задоволений своiми вусатими вихованцями.

– Я не помилився, добираючи саме цих вусачiв з поповнення, – казав вiн тепер своiм офiцерам. – Вони сумлiнно ставляться до працi, а це на фронтi так само необхiдно, як i десь на заводi. Мiж iншим, ви помiчали, з кого виходить найбiльше героiв у бою?

– З колишнiх безпритульних, – сказав Сагайда. – З бiломорканальцiв.

– Зовсiм нi, – заперечив Брянський. – Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу пiдметки зривали, а тут, перед лицем смертi, ставали жалюгiдними боягузами. Найкращi воiни – це вчорашнi робiтники, шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних трудових професiй. Адже вiйна – це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих людинi робiт, без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу.

– Товаришi, – сказав Сагайда, як перед аудиторiею, – ви прослухали коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардii старшого лейтенанта Брянського. У кого е запитання?

– Давай, – сухо посмiхнувся Брянський. – Валяй! Цiеi ночi Черниш довго не мiг заснути. У землянцi було жарко. Поруч хропiв Сагайда, вiн весь пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський. Мiсячне сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв телефонiст, тихо мугикаючи якiсь нiжнi мелодii i раз у раз викликаючи когось:

– «Зоря», «Зоря», я «Грiм» – повiрка. І знову наставала така тиша, що, здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт.

Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту рейками стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем, думае, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кидаеться своiм тiлом на амбразуру дота.

– Женю, – говорила вона йому при останнiй зустрiчi, – я знаю, який ти буваеш запальний… гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобi бути поганим воiном або ховатися за чужi спини. Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе люблю. Будь таким, як ти е, будь мужнiм, вiдважним, знищуй iх, але, Женю, хлопчику мiй… не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так… жахливо!

Бiдна мати! Скiльки вона зараз передумае! А вiн лежить у спокiйнiй землянцi, i вiйни нема, е лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки вартового, та якась дивна Зоря, що iй молодий телефонiст раз у раз засвiдчуе свою готовнiсть.

І все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'е той мур, щоб скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з

дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б ми всi почали раптом жалiти себе?

Черниш стримано зiтхнув.

– Ви не спите? – подав голос телефонiст.

– Га?

– Та… кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять…

– Чого iм треба?

– Гвардii старшого лейтенанта. І все не нашi позивнi:

якась «Берiзка», якась «Фiалка»…

– То розбуди його.

– Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що його… нема.

V

Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилае рушник i нарiзае на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою селянською делiкатнiстю.

– Що там? – пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. – Знову гвардii горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!

– Я вас слухаю.

– Я знаю, як ти мене слухаеш! Горiлка е?

– Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задумуеться.

– Так от знай, Шовкун, – каже вiн, позiхнувши, – твоя Килина взяла собi приймака. Мiлiцiонера!

Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй боець починае блимати, як дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. І весь вiн також м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.

– Що ви. товаришу гвардii лейтенант… Не може цього бути… У нас i мiлiцii нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда думае.

– Однаково, зв'язалася з бригадиром, – каже вiн. – Бригадир привiз iй соломи, а вона йому за це…

– Годi тобi, – спиняе, морщачись, Брянський. Сiдають iсти. Шовкун стоiть бiля дверей, i здаеться, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi, вiн мае дивну властивiсть – зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i нiколи нiкому не заважати. Але досить, здаеться. Брянському хоч увi снi окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: «Я вас слухаю».

Сагайда iсть, голосно жвакаючи. Пiсля iжi йому хочеться закурити. Але вiн знае, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну.

– Ти не куриш? – питае вiн Черниша.

– Нi.

– І не п'еш?

– Нi.

– І дiвчат не цiлуеш?

Черниш червонiе.

А Сагайда вже починае нарiкати на Романiю. Злиденна нещасна краiна! Хати без димарiв, бо на димар Антонеску накладае податок. Тютюн не сiй, бо це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть – Європа.

Брянський теж потерпае без курива, але стоiчно зносить своi муки. Шовкун легким рухом зiбрав посуд, перемив, перетер, i хоча сам вiн обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама собою, швидко й до ладу.

Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та, переступаючи з ноги на ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.

– Да, обкурились, – скаржиться, нарештi, i Брянський. – Хоч би раз оце потягти.

– Товаришу гвардii старший лейтенант, – зрадiвши, обзиваеться Шовкун своiм ласкавим, проникливим голосом. – Я трошки маю… У конвертi прислала…

– Килина? – кричить Сагайда. – Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщiй! Закурили.

– Шовкун! – гукае Сагайда, пожадливо затягуючись. – Хiба це тютюн? Це якась мерзота!

– То я трохи буркуну пiдмiшав, – виправдуеться Шовкун. – Нашi хлопцi всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни багато його розвели на своiх полях.

– Нудьга, – каже через деякий час Сагайда. – Ненавиджу оцi оборони. Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й вiдчуваю, що живу, коли наступаемо. Черниш!

– В чiм рiч?

– Дай менi адресу якоi-небудь учительки або агрономшi.

Черниш дивуеться.

– Для чого?

– Напишу iй листа. Виллю душу.

Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато, куди попало i кому попало, з единою метою – одержати фотографiю. Якщо ж вiн досягае свого, то кiлька днiв ходить, розмахуючи карткою, показуе кожному свою дiвчину, якоi нiколи не бачив i, напевне, нiколи не побачить.

– Але я знаю, – раптом додае вiн, хмурнiючи, – це вона не свою вислала.

– Чому не свою?

– Бо сама вона – ряба!

– Ти ж ii не бачив.

– Все одно – ряба!!

Тодi його не чiпайте. Вiн сердито заховае фото у свiй гаман i надовго замовкне.

Чернишевi все це здаеться легковажним блюзнiрством.

– Я не розумiю, – каже вiн, – як можна писати людинi, якоi зовсiм не знаеш?

– А що ж менi, по-твоему, робити? – кричить Сагайда. – Скажи, що менi.робити? Добре, що в тебе е там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи «Темную нiч».

– Кожного хтось жде.

– Кожного! Мене нiякий чорт не жде.

– А дома?

На обличчi Сагайди появляеться злiсна гримаса, а губи починають дрiбно тремтiти.

– Мiй дiм, брате… вiтер розвiяв! І вiн розповiдае свою iсторiю, давно вже вiдому всьому полковi.

– Ти ж, мабуть, не знаеш, що наша дивiзiя носить iм'я мого рiдного мiста, – з гонором каже Сагайда. – Не знаеш? Так уяви: це мое рiдне мiсто, i менi ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рiк вийде, еге ж. Брянський?

– Через три тижнi – якраз рiк, – подумавши, каже комроти.

– Надвечiр зав'язався бiй, – з цього завжди починае Сагайда свою iсторiю, – а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро драпали. Зайшли ми – все трiщить, горить, валиться. Вiдпросився я тоi ночi в Брянського… Краще б ти мене був не пустив тодi, Юрко!.. Іду мiстом, наших бiйцiв мало, цивiльних – зовсiм нiкого, аж моторошно. А вулиця вся горить… І впiзнаю ii, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась чужа, страшна. Я нiколи не бачив такоi моторошноi червоноi ночi!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв проходив. Порожнi обгорiлi коробки будiвель, над цехами звисае погнута арматура, а внизу пiд нею висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли iх пiдiрвати… тi. Кiнотеатр у парку догорае, кожне дерево освiтлене, кожну гiлку видно. А там же я колись… i сидiв, i обiймав, i пригортав… Чортма! Чортма нiчого! Свiжi смердючi вирви та якийсь дрiт пiд ногами плутаеться!.. Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку – кучугура цегли та попелу, та й усе то було мое щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусiдок – позгиналися, трясуться, впiзнати мене не можуть. Довго переконував iх, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд якого всi паркани колись трiщали. «Як ти змужнiв!»[4 - Тобто постарiв.]. «Як ти змiнився!» – «Де моi?» – питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть, iз Гамбурга, ще як була там на бiржi. «А де ж, питаю… Муся?» Була така сусiдка, лаборанткою працювала у нас на заводi. «Еге, кажуть, Муся… Муся… За коменданта вийшла!» – «Як вийшла?» – «Та так… Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла i виiхала з ним…»

Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою, одкинув чуба назад.

– Гаразд. За все поквитаемось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!

– Ми не дикi конi, щоб усе топтати, – з несподiваною рiзкiстю вiдрубав Брянський. – Не такими нас ждуть.

– Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу, – вiдмахнувся нервово Сагайда. – Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?

Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.

– Скажи, правду я говорю?

Боець боявся Сагайди, як напастi, i тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився:

– Аякже, слухаюсь.

Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi вiд

душi кепкувати з Сагайди в колi найближчих своiх землякiв.

VI

Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити траншеi або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на якiсь чарiвнi плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного.

Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi… В цi мiсячнi вечори бiйцi вилазять iз своiх нiр i збираються в травi за брустверами ходiв сполучень. З тилу до самоi вогневоi пiдходить степ, бiйцi лежать бiля нього, як на березi великого пахучого моря. Високе небо незнайомого пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають ближчi мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi.

– Хто буде цi жита жати? – чути задумливий голос. – Мабуть, осиплються i зогниють на пнi.

– Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв.

– Тут комбайном i робити нiяк.

– Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я бачив – на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.

– Не обробляють землю, а тiльки мучать.

– А казали: культура!

– Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'е в бубон i вигукуе новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.

– Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають…

– Начитають! Темнота у них по селах… І шкiл мало, i лiкнепiв нема…

– Темнi-темнi, а от по своiх Бiбулештах не б'ють.

– Значить, у них там командир батареi земляк, i йому шкода свого села.

– Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокiйно, розважливо тече розмова.

– Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животi i погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освiтлену мiсяцем. – Дивись, i тут росте спориш! Зовсiм такий, як i в нас.

– Земля скрiзь пiд нами одна.

– І сонце над нами однаково свiтить…

– Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через траншеi першого батальйону. Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та – на БеО, а та – в ленкiмнату.

– Добре, що е указки.

– Що воно значить оте наше «ел»?

– Може, Ленiн?

– Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзii.

– А як же його?

– Скажуть…

– А коли хто спитае?

– Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починаеться…

– Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодцi, не розгубились: пустили в самi траншеi, а потiм перебили майже всiх саперними лопатками.

– Бувае, чого ж… Братова приймила приймака, а вiн без ночi не тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi…

– А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати.

– Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собi окмiтував. Ой, скiльки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопцi все такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi iхнi доти всi в нас на картах зазначенi. І кожен мае свiй номер i навiть кличку.

– І кличку? То вже брешуть.

– І вже пристрiляний кожен дот. Як почнуть артпiдготовку – кожна батарея знае, по якому iй цiляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-вiн i не лусне!

– Снаряди iх не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв пустить. Щоб на кожен дот i лiтак.

– Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря. Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма.

– Це iм нiмецькi iнженери набудували.

– Падлюки! У мене хату пустили з димом.

– А я замурував був у хижi дочку вiд Германii, то в управi так шмагали, що – вiрите? – шкура на менi полопалася.

– Признався?

– Дзуськи!

– А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути. Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.

– Кому яка доля, братцi!..

– Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, iй-право, не страшно.

– А як спати?

– Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидае дотеп, всiм стае весело, i бiйцi смiються довго, вволю i не хапаючись, нiби iдять.

Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав своiм приемним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:

Как устал боец, дремлет война…

З командирськоi землянки мiнроти вийшли офiцери i, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.

– Файнi хлопцi, – зауважуе один, дивлячись услiд офiцерам.

– Замолодi тiльки.

– Молодi, та раннi. Знаеш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений.

– Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.

– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоi норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…

– Що йому до твоеi Килини? Хай краще своеi пильнуе…

– Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.

– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по-якомусь з Магомедовим.

– Який там кавказець: Черниш… З наших украiнських вiн, iз тих, що на заслання iх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був…

– Такий поштивий i бiйцiв називае на «ви».

– Це попервах: потiм тикатиме.

– Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я хотiв збрехати, що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.

– А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш – i з головою пiрнаеш… Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi молодii. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином на руках, стану, а теплий вiтер вiе з пiвдня, то й здаеться менi, що то вiтер iз самоi Романii, вiд тебе, Грицю!..

VII

Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень – так, нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позицiях, пiд ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу. Полiтнавчання з бiйцями Брянський провадив завжди сам.

– Я вестиму роту в бiй, – говорив вiн, – i я зацiкавлений бiльше за всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна, щоб не пiдвела нi себе, нi мене.

Вiд того як я ii виховаю, залежить не тiльки те, як вона виконае свiй бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i мое власне життя. Я мушу виховати ii так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись на неi i вiрити iй, як собi.

Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг батальйону принiс, екстрений випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами знищив власноручно шiсть ворожих танкiв. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоення Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава про невiдомого досi нiкому рядового бiйця стрiлецькоi роти за кiлька днiв облетiла весь 2-й Украiнський фронт.

У пiдроздiлi Брянського на цю подiю вiдгукнулися особливо жваво: Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти. Це був не якийсь казковий, маловiрогiдний богатир, а близька iхньому розумiнню людина, звичайний вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато бiйцiв роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як i iм, жiнка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простiй селянськiй торбi.

Командир третьоi обслуги Денис

Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що вiн знае Полiщука особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження.

– Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова?

– Звичайнiсiнький собi чоловiк, – вiдповiдав Блаженко, хмурячись, – такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка.

– Справа ж не в тому, силач вiн там чи нi, – терпляче пояснював Брянський змiст подвигу. – Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину. Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому тут рiч? Все дуже просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чекае. Танки його не бачать, а вiн iх бачить. Вони зверху, а вiн у траншеi. В таких умовах людина далеко сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали!

І вже бiйцям уявлялися спаленi сонцем солонцюватi поля пiд Яссами, гарячi задушливi траншеi в повний профiль i ворожi гуркотливi танки, що сунуться на них, як слiпi, незграбнi потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газiв… А вiнницький тракторист стоiть по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чекае, чекае… Чекае, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли через нього i знову поповзли з пекельним гаркотом на Украiну, сiючи всюди горе i смерть. Бий i пали!

Бiйцi думають.

– Кожен з вас теж це мiг би, – каже Брянський. – Хiба нi?

– Я змiг би, – сердито буркае Блаженко, блимаючи на Брянського своiми яструбиними очима.

До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то… жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке бувае…

Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд неi – влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужоi краiни, таемничi, закутi в залiзобетон.

Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим.

– Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, – говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. – Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом…

– А я… зможу, – раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.

VIII

Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми… Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може… доведеться впасти!

Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять поiзди, а семафор вдалинi на заходi стоiть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш звертае свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? І коли? І в якi краi вiн манить?

– Товаришу гвардii молодший лейтенант! – покликали

Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, – Вас кличуть командир роти, – посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'i. – Уже повернувся? – Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.

– Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.

Гай був чимось наче збентежений.

«Наступ! – було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. – Значить, наступ!»

Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муляе.

– Страшнувато? – запитав Черниш.

– Нi, – боець покрутив головою. – Якось тiльки… Всiх нiби хочеться приголубити…

Вiн оглянувся, чи не смiеться Черниш.

– Це вам просто… боязко, – повторив Черниш.

– Е, не кажiть, – впевнено вiдповiв Гай. – Менi не боязко. Менi зовсiм не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.

Вiн знову оглянувся, чи не смiеться офiцер. Черниш не смiявся.

– Повiрте моему слову, я на повнiм ходу стрибав з поiзда, а деякi боялись. Останнiй раз – аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до самоi Украiни. Бо вони також ненавидять окупантiв… Я вас, товаришу командир, хочу про одне дiло просити… Так, на всякий випадок… Адреса ось…

Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришитоi зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу таемницю.

– Коли… Коли що трапиться, – одпишiть iй, будь ласка… Бiльш нема нiкого.

Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як офiцер читае адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з своею соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.

– Напишiть, будьте ласкавi, iй… Щоб складно… Щоб жалiбно… Хай поплаче… – І додав майже сердито: – Не бiйсь, не вмре!

Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться в таких випадках.

– Не турбуйтесь, – тiльки й сказав вiн. – Все буде добре.

– А я й не турбуюсь, – засмiявся боець дивно, як ранiш. – Чого менi турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив. За святе дiло й умерти легко… Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з лiсу пов'язаних i пiд'iхала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб iх вiшати, то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже: «Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi в чому не каюсь!» Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд нього безтарку… «Нi в чому не каюсь, – повторив у задумi Гай. – Нема в чому каятись».

«Славний хлопець, – рушаючи, подумав про бiйця Черниш. – Життя в нього, як струмок, чисте».

На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобiтках, пошитих з плащ-палатки.

Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi були збудженi й хапливi.

Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.

Пильно подивившись на Черниша своiми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:

– Знаеш? Сьогоднi, нарештi, робота. І повторив:

– Велика робота, друже!

«Вiн мене так розглядае, неначе примiряе, яким я буду в бою», – подумав Черниш i сказав:

– Чудово!

– Я зараз iду на НП. Ви залишаетеся з Сагайдою. – Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:

– Знаеш, тут можливi рiзнi ситуацii, це ж перший бiй для багатьох моiх орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрiлюе, кладе снаряд за снарядом… Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витримае[5 - «Чи вiн не на мене натякае?» – подумав Черниш.]… То з таким дiй

рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен стараеться, «самовари» надраiли – аж горять.

І Брянський гукнув:

– Бiнокль!

Ординарець козирнув у нього за спиною:

– Єсть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:

– Товаришу гвардii старший лейтенант, з вашого наказу гвардii лейтенант…

– Лишаешся за мене, – не дав йому кiнчити Брянський.

– Єсть, за вас!

– Концерт починаеться через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм своiм звичаем, перед небезпечним боем обнялися – рвучко i нiби аж сердито. Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював iх:

– За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться.

– Але ж може зачепити…

– Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi… може. Але хiба смерть це найстрашнiше? Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас е дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас iхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ii честь i незалежнiсть. Ви знаете, якими вона хоче нас бачити?

– Знаемо! – вiдповiли хором бiйцi.

– Добре. Я надiюсь!

Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира.

Уже все було готове. Обслуги стали на своi мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, мае бути затемнення сонця. Командири востанне перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядае на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в своiх власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш оглядаеться i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити у своему взводi. Кожен стоiть замислений, зiбраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.

Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.

І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.

– «Катюша»!!!

Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов… Заблискало по висотi, загримiло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось… Мовби iнженер увiмкнув десь струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати – рiвно й ритмiчно.

Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передае Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ii. Вiн нiчого не чув, крiм команд.

…Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш, повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпеклись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то в тому, то в iншому мiсцi, i з неi виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.

Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш бiльше, нiж будь-коли, був гордий з того, що вiн е сином такоi могутньоi держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясае перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських мiнометiв летять i летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не вiдвернути отi високi, летючi, вогнисто-червонi траси «катюш»! Мчать поспiль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своiх буревiсникiв: визволення близьке!

Пострiлiв не було, було едине гоготання землi i неба, серед якого виокремлювались тiльки вибухи авiабомб, наче з гуркотом обвалювались височеннi фортецi. В головi безперервно гуло, дзвенiло, як пiсля мiцного, але не болючого удару. Черниш не мiг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини i до самоi пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть.

Раптом небо пронизливо засвистiло. Свист з неймовiрною швидкiстю наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але йому було зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не як вiйна, а як стихiйне якесь явище, як, примiром, землетрус чи смерч в азiатських пустинях.

Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, i гаряча суха хвиля газiв забила Чернишевi дихання, кинула геть, i вiн незчувся сам, як опинився в траншеi, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Вiн озирнувся, чи нiхто не смiеться, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос:

– Не поранило?

Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути. І все-таки вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третiй мiномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже боець, стояв на одному колiнi бiля мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко i вмiло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тiло, розвинуте, бiле, м'язисте, значно молодше за ного порiзане глибокими зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як iз джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.

– Кiстка цiла, – заспокоiв його Денис, перев'язуючи

– Болить? – спитав Черниш.

– Нi, не болить, – вiдповiв поранений. – Тiльки кровi шкода. Бач, скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! – пiдгонив вiн молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардii ефрейтор i цiнився серед командирiв вище, нiж Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейноi iерархii, i Денис мовчазно корився старшому братовi, як батьковi.

– Швидше, i в санвзвод! – наказав Черниш, якому стало раптом не по собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженкiв.

– Товаришу командир… Товаришу командир, – заговорили вони разом.

– Дуже вас прошу, – благав поранений, – не женiть мене звiдси в санвзвод… І лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть…

Черниш нiчого не розумiв.

– Чому?

– Воно тут заживе… Загоiться. Присохне… Я все буду робити, як i всi… Чи на пост,

чи й стрiляти…

– Але ж там швидше вилiкують?!

– Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! – На загорiлому зморшкуватому обличчi Блаженна з'явився справжнiй страх. Вуса його жалiбно обвисли. – Тут ось мiй брат… Вiн у колгоспi ветсанiтаром був…

– Я сам його вилiкую, – твердо пiдтримав Денис брата.

– Тут усi нашi… А там вилiкують i кудись зашлють… Сюди не попаду.

– А якщо зараження?

– Не буде, – запевнив Денис. – У мене е всякi медикаменти i корiння.

– Дивiться.

Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi наказав iти в блiндаж. Боець розчулено хлипнув:

– Спасибi… Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке i чуле серце.

IX

Час артилерiйськоi пiдготовки кiнчився, i пекельний гуркiт поволi стихав, влягався, як влягаеться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тiльки окремi батареi та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний, безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi.

– На Яссах!

– Значить, по всьому фронту!

Було радiсно, що гуде по всьому фронту.

Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на своiх мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв черепи. Батареi без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах.

Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко – скiльки мав духу – оголосив:

– Пiхота пiднялась!

І знову зник у своiй печерi.

– Пiхота пiднялась! – пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину:

– Пiднялась!

– Рушила! Пiшла!

Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу облетiла весь фронт, штаби i батареi i докотилась до тилiв. Пiхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем.

Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти з'явилися першi сiрi цятки. Маленькi, ледве помiтнi, вони прикували погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось, навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тiею комашнею i стежили, не зводячи очей, усi – вiд бiйця-артилериста до генерала. Бо долю операцii, успiх чи неуспiх ii, могла вирiшити, зрештою, тiльки вона, матiнка пiхота!

Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в свiтi:

– Вiдбiй! Мiномети на в'юки!

Сагайда п'янiв вiд цiеi команди, бо це означало – вперед. Телефонiст з гордiстю доповiв у штаб:

– Я вiдключаюсь.

Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею.

Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приемно зараз було Сагайдi дивитись на своiх людей. Ось попереду крокуе розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступае з якоюсь особливою щасливою пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй землi. Чимчикуе Хома Хаецький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i дивиться на Сагайду, на товаришiв, на все, що дiеться, простодушно й довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й хитрi. В молодшого – труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого… Старший праву руку ховае, а в лiвiй несе лотки.

– Блаженко! – окликае Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.

– Слухаю, товаришу лейтенант гвардii!

– Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардii, а гвардii лейтенант!

– Вибачте, забув, товаришу… лейтенант гвардii!

– Дайте сюди лотки!

– Вiн у моiй обслузi, – втручаеться Денис. – Це з мого наказу.

– Дайте сюди лотки?

– Товаришу гвардii лейтенант, – наполягае на своему Денис, – ви ж не можете через мою голову касувати моi накази. Наказ бойовий…

– Та ти статути знаеш! – каже Сагайда i силомiць забирае лоток у Блаженка-старшого. – Чому не доповiв, що брата поранено? Марш!

Роман розгублено клiпае очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди – «марш»?

– Марш… з братом!

Сагайда сам бере лотки i теж рушае, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профiль, спускаеться все нижче. Сагайдi видно голови мало не всiх бiйцiв, iхнi засмаглi жилавi шиi. Голови в такт ходi похитуються, здiймаються й опускаються, нiби, вiддiлившись вiд тулубiв, пливуть по единому руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких мiсцях траншея перекрита шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Хаецький вигукуе своiм спiвучим подiльським говором:

– Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло!

– А ти думав, у рай? – смiеться котрийсь з бiйцiв.

– Най його мамi, де тому буде край?

Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицii, в глибокiм яру пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бiй тривав. До вечора були взятi 14-й, 17-й i 18-й доти, деякi були блокованi, проте ще прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити. Мiнометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли в темнотi кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт.

З настанням ночi ринули до висоти пiдводи, навантаженi боеприпасами. Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми. Обминаючи iх, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi. На повнiм галопi пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася цiла гора боеприпасiв. Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу.

Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаецький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важкоi мiни.

– Летить! – вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. – Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв:

– Пронеси!

Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов грушi. Тодi Хаецький перший енергiйно пiдводив голову, випнувши вуса вперед. – Онде-го впало! – повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили. – Най його крах вiзьме!

– Пiднiмайсь! – командував Черниш, який вiв бiйцiв. Вони мовчки висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись пiд важкою ношею, рушали далi.

– Всi йдуть?

– А то.

Це вже був iхнiй четвертий рейс у цю нiч.

– Покурити б, – сказав хтось, iдучи за Чернишем. Напередоднi наетупу бiйцi одержали тютюн.

Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i

Черниш дозволив зупинитись у нiй на перекур.

Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад бруствером, щоб потiм легше було висаджувати на плечi, присiли в траншеi. Враження бою i тяжка нiчна робота втомили iх. Але коротка передишка, безпечнi стiни траншеi швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людинi, – мимоволi подумав Черниш, – щоб вона вiдчула себе задоволеною, втiшилась, засмiялась».

– У нас був румунський комендант, по-iхньому – претор, – чувся в темрявi спiвучий веселий голос Хоми Хаецького. – То я до нього день при дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.

А ти все-таки ходив?

А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло.

– І повернув?

– В обидвi руки… За налигач i повiв десь у свiй Букарешт.

– Ласiй, видно, був до молока та сметанки!..

– Ниньки при Дунаi де-небудь твоя корiвчина пасеться…

– Впiзнаю – вiдберу.

– Втiкаючи, вони спiвали: «Антонеску дав наказ— всiх румунiв на Кавказ. А румуна не дурной – на каруцу i домой».

– Заспiвали, як припекло на Украiнi.

– Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.

– Припече, то й звiдси геть вивтiкають.

– А швидше несло б iх з димом та з чадом. Черницi встае.

– Кiнчай курити!

Внизу простелилася сиза прохолода ночi. Подекуди в полi схоплюються червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти звисають ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палае румунський тил, палае вся Романiя, тривожно i загадково.

– Тю, бодай ти щезло! – вигукнув раптом Гай, задкуючи вiд бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.

– Що таке, товаришу Гай?

– Рука! Чиясь рука…

Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу i наткнувся на неi. Черниш нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв ii, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Ідучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався iсти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.

Вони наближалися до заклятого мiсця – вiдкритоi галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом.

Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.

Інодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий день i що вороговi зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить ховав голову за якогось убитого i, причаiвшись, ждав товаришiв. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь у напружений кулак i повз далi.

Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цiеi тьми, де навiть розмовляти було дозволено тiльки пошепки.

– Хлопцi!.. Братики! Браточки!

Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного вiдчаю, пронизливий, високий, вiн прозвучав так неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його.

– Брато-чки!.. – зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що здавалось, – почують його над усiею величезною висотою, по обидва схили ii, i звiдусiль кинуться рятувати людину.

Сколихнути всю нiч своiм зойком, так закричати на повний голос мiг лише той, хто мае останне право на це, – мiг лише вбитий… Щойно, отут убитий!

Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть тяжче i частiш. Кулi прошивали повiтря щоразу густiше. Нарештi Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не залiтали. «Що я зробив! – одразу жахнувся Черниш. – Що я зробив!»

З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо, не пiдiймаючи голiв од землi.

– Кого нема? – майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. – Кого нема?

Не було двох: Бузька i Вакуленка. Черниш, готовий на все, рiшуче обернувся i поповз назад. Хай краще вб'е, але так вiн не пiде до Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу.

– Не ходiть… Ось я.

Це був Гай.

Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв у темрявi, як вуж; розмашисте працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, боець поповз на стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на цi звуки, вiн чув поблизу щось незрiвнянно важливiше: глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще тепле i все мокре вiд поту. По чоботу домашнього крою впiзнав, що це Бузько. Тiло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, i весь час було чути поблизу тихе оте воркотiння: кров била цiвкою з-пiд пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче занiмiла в подивi вся земля: серце не билось.

Боець понишпорив у кишенях, забрав гаманець i патрони i знову поповз. За кiлька метрiв вiн впiзнав Вакуленка, бо навiть у темрявi заблищала його лобата лиса голова без пiлотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крiзь горло.i вийшла на потилицi.

Бiля каменя Гай передав Чернишевi документи вбитих, а собi залишив тiльки Бузьковi патрони. Всi знову встали, пiддавши один одному трипудовi ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотiли сягнути неба i, знесилившись, гнулися i вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на мiсце, нiхто не сказав нi слова. На вогневiй, вiдшукавши Брянського, Черннш доповiв йому, що люди з мiнами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякi подробицi.

– Жаль, – сказав вiн по паузi. – Жаль. Особливо цього… Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметi. Ну що ж…

Брянський якусь мить подумав.

– Що ж… Забирай, друже, людей i… знову по мiни. На ранок мае бути «сабантуй».

Черниш козирнув i подав команду на п'ятий рейс.

Х

На ранок справдi почався «сабантуй», який уже й не змовкав до самого вечора. В бiй були введенi всi пiхотнi батальйони. Вони блокували злiва кiлька живих ще дотiв. Противник теж пiдкинув значнi сили пiхоти i виводив ii раз по раз з окопiв у контратаки, щоб звiльнити замкненi в дотах гарнiзони. Кiлька разiв пiхота сходилася врукопаш на самiй вершинi.

Безнастанний гул, трiскотнява i хмари диму стояли над висотою, заволiкаючи сонце.

Брянський стояв на спостережному пунктi сьомоi стрiлецькоi роти i звiдси керував огнем. Вiн мав завдання весь час тримати пiд обстрiлом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплiтаючись у складне – Мереживо ii оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По нiй вiн бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, вiн рiдко заглядав у таблицю стрiльб, бо знав ii майже напам'ять. Взагалi, математична пам'ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли мiни лягали десь поза траншеею на обпаленiй,

переритiй землi. Брянський не мiг стримати свого роздратування.

– Партачi! Партачi! Партачi! – кричав вiн за кожним невдалим пострiлом i, не вiдриваючись очима вiд цiлi, грозився в трубку телефонiстовi i вимагав негайно ж повiдомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли мiна вибухала в самiй траншеi, сповнюючи ii димом, обличчя Брянського сяяло вiд вдоволення, вiн хапав Шовкуна за плече i енергiйно тикав ординарця в тому напрямi.

– Бачиш, бачиш, – говорив вiн, не спускаючи очей з траншеi, – накрито! Цiль накрито! Чудесно! Молодцi!

І нашвидку записував собi щось у блокнот. Органiзацiю бою вiн завжди сприймав як процес невпинноi творчостi, матерiал для все нових узагальнень i вдосконалень. Брянський оцiнював бiй не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бiй був пiдготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складнi ситуацii i несподiванки, що завжди виникають у ходi бойових дiй. Навiть найменша операцiя батальйону виступала перед Брянським або «неохайною», як вiн говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Пiсля бою, коли командир батальйону збирае командирiв рот, щоб зробити пiдсумки, Брянський нерiдко саме так i висловлюеться:

– Знищення такоi-то групи противника в тiм-то перелiску було проведено рiшуче, точно, красиво.

Командири стрiлецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського.

– Особливо, – каже котрийсь, – «красиво» сержант Новиков засадив багнет тому нiмецькому унтеровi нижче пупа!

І зараз, керуючи вогнем своеi роти. Брянський весь час стежить i за вогнем iнших мiнрот та мiнометних батарей, звертаючись щоразу до Шовкуна iз своiми спостереженнями.

– Дивись, дивись, як Сергеев будуе «веер»! Іч, жук! На-крив! Накрив усiх!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oles-gonchar-8313153/praporonosc/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примiтки

1

Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю.

2

До Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожоi територii.

3

«Гвардii!» – подумав Черниш.

4

Тобто постарiв.

5

«Чи вiн не на мене натякае?» – подумав Черниш.