Пентаграма читать онлайн - Ю Несбьо

Пентаграма

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #5

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (вiн закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший з романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс авторовi престижну премiю «Срiбний ключ». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливцi за головами», «Таргани», «Леопард», «Снiговик», «Полiцiя».

В Осло, потомленому небувалою спекою та посухою, стаеться низка зухвалих убивств. При цьому вбивця на тiлi у кожноi жертви залишае дiамант у виглядi пентаграми. Для розслiдування цих злочинiв керiвництво полiцii змушене об’еднати в одну команду двох своiх найталановитiших детективiв – Харрi Холе та Тома Волера, якi, проте, вiдчувають давню неприязнь одне до одного. Харрi навiть звинувачував Волера у причетностi до вбивства своеi напарницi, однак усе списали на нервовий зрив та проблеми iнспектора з алкоголем. Харрi Холе, як i завжди, доведеться докласти багато зусиль, щоб спiймати манiяка i вивести свого колегу на чисту воду…

Ю Несбьо

Пентаграмма

Частина І

Роздiл 1

П’ятниця. Яйце

Будинок було споруджено давно, ще 1898 року. Поставили його на суглинку, тому зараз вiн осiв набiк, так що вода, переливаючись через порiг прочинених дверей, пробиралася через спальню й темною смугою по дубовому паркету тягнулася все далi й далi на захiд. Трохи вiдстоявшись у вибоiнi на паркетi й дочекавшись пiдкрiплення, вода переляканим щуром бiгла до плiнтуса. Тут струмочок роздвоювався – вже два щури пробиралися, кожен у свiй бiк, принюхуючись до плiнтуса в пошуках шляху. І ось один iз них знайшов щiлинку мiж плiнтусом i паркетними плашками. Там лежала п’ятикронова монета з профiлем короля Улафа[1 - Король Норвегii Улаф V (1903–1991).] i датою – 1987. Минулого року ii впустив тесляр. Часи надворi були далеко не з гiрших, та й замовлення на мансарди сипались одне за одним, тому тесляр навiть не збирався ii шукати. Опинившись пiд паркетом, вода швидко просочилася ще нижче. Ялиновi бруси нiхто не чiпав iз 1898 року (за винятком, мабуть, 1968-го, коли перекривали дах, що протiк), i вiдтодi вони благополучно розсихалися, так що мiж двома з них була вже пiвсантиметрова щiлина. Через неi вода продовжила свiй бiг на захiд, поки не досягла стiни. Вапнянiй штукатурцi, як i розчину мiж цеглою, перевалило за сотню рокiв. Їх замiшував iще Якоб Андерсен, потомствений муляр i батько п’ятьох дiтей. Як i в iнших тодiшнiх майстрiв норвезькоi столицi, в Андерсена був свiй рецепт приготування штукатурки та розчину. Рецепт вирiзняла не лише вiдома самому лише майстровi формула спiввiдношення вапна, пiску та води, але й особливi iнгредiенти: кiнський волос i свиняча кров. Якоб Андерсен щиро вважав, що волос i кров зв’язують штукатурку та надають iй додатковоi мiцностi. Колеги по цеху тiльки хитали головами, але Андерсен запевняв, що це фамiльний винахiд. Його шотландськi предки – i батько, i дiд  – використовували тi ж добавки, проте кров брали овечу. І хоча Андерсен вiдмовився вiд шотландського прiзвища, взявши прiзвище свого вчителя, вiдкидати шестивiковий досвiд вiн не збирався. Деякi будiвельники вважали його рецепт порочним, iншi говорили, що це вiд лукавого, а багато хто просто з нього смiявся. Можливо, хтось iз останнiх i вигадав iсторiю, яка врештi-решт перетворилася на мiську легенду столицi, що тодi носила iм’я Християнiя.

Посильний iз Грюнерльокка[2 - Грюнерльокка – район Осло. В минулому – робiтнича околиця, нинi – модний квартал, мiсце мешкання богеми.] одружився зi своею кузиною родом iз Вермланда. Молодi переiхали в однокiмнатну квартиру на вулицi Сейльдуксгате, в будинок, який серед iнших споруджував i Андерсен. Їх первiстку не пощастило: вiн з’явився на свiт iз чорними кучериками i карими очима. Мати була свiтловолосою та блакитноокою, ii ревнивий чоловiк теж. І якось пiзно вночi вiн зв’язав дружинi руки за спиною, вiдвiв ii в пiдвал i замурував. Вона стояла, зв’язана, затиснута двома стiнами цегляноi кладки, якi заглушали ii крики. Чоловiк, напевно, думав, що вона там задихнеться, але вже про що, про що, а про вентиляцiю тодiшнi будiвельники вмiли потурбуватися. Нарештi бiдолашна жiнка, що зневiрилася, почала гризти цеглу. І, можливо, вона б i звiльнилася, тому що шотландець Андерсен, використовуючи кров i кiнський волос, вважав, що можна заощадити на дорожчiй складовiй частинi розчину – вапнi. Стiна стала поступатися атацi мiцних вермландських зубiв. Але жадання життя було занадто велике, жiнка квапилась, i скоро вона не могла вже нi жувати, нi ковтати, нi спльовувати. Пiсок, камiнчики i шматочки обпаленоi глини забили iй дихальне горло, обличчя посинiло, серце билося все слабкiше, i ось дихання зупинилось.

Вона померла, як сказав би багато хто.

Проте, згiдно з легендою, нещасна жiнка, що скуштувала свинячоi кровi, зовсiм не вважала себе мертвою. Вона з раптовою легкiстю звiльнилася вiд пут, пройшла крiзь стiну i розгулюе тепер по мiсту. Там е ще люди похилого вiку, якi з дитинства пам’ятають легенду про жiнку зi свинячою головою, що бродить по вулицях iз ножем у руцi. І якщо маленькi дiти виходять гуляти пiзно вночi, вона вiдрiзуе iм голову: адже, щоб не зникнути зовсiм, не розвiятись як дим, iй треба ввесь час вiдчувати у ротi смак кровi.

Декотрi, щоправда, пам’ятали iм’я муляра, i майстер Андерсен так i продовжував замiшувати свiй особливий розчин. Спорудив вiн i той будинок, по якому зараз бiгла вода, але через три роки впав iз риштовань i помер, залишивши нащадкам у спадок двiстi крон i гiтару. А майже сто рокiв по тому будiвельники почали використовувати в цементному розчинi штучнi волокна, що чимось нагадують кiнський волос, а дослiдники мiланськоi лабораторii з’ясували, що стiни Єрихона укрiплювалися кров’ю та верблюжою шерстю.

Вода не просочувалася крiзь стiну, вона струмувала вниз. У цьому вода наче перейнялася боязкiстю й iншими вадами, ввесь час прагла нижче й нижче, намагаючись досягти дна. Спочатку воду вбирав порошкоподiбний глинистий прошарок, але вiн швидко наситився, й вода побiгла далi, по дорозi розмиваючи газету «Афтенпостен» вiд 11 липня 1898 року, в якiй повiдомлялося: в Християнii вiдбуваеться справжнiй будiвельний бум, i тепер можна сподiватися, що минули золотi днинки для безсовiсних дiлкiв, якi спекулюють нерухомiстю. А на третiй сторiнцi говорилося, що полiцiя досi не напала на слiд злочинця, який заколов на смерть молоду кравчиню. Їi тiло минулого тижня було виявлене у ваннiй кiмнатi. У травнi того ж року на березi Акерсельви знайшли знiвечений труп дiвчини. Почерк злочинiв був схожий, але полiцiя не квапилась оголошувати про зв’язок мiж цими двома злочинами.

Вода оминула газети, просочилася пiд дощаний настил i побiгла по зворотнiй сторонi натяжноi стелi. Стелю вiдремонтували пiсля протiкання, що сталося 1968 року; ii поверхню було перфоровано, i вода проникала в цi дiрочки химерними краплями. Вони ставали все важчi, й коли сила тяжiння брала гору над силою, що утримуе iх на стелi, краплi зривались i, пролiтаючи три метри й вiсiм сантиметрiв, приземлялися. Вiрнiше,

приводнювалися.

Вiбекке Кнутсен жадiбно курила сигарету й випускала дим у вiдчинене вiкно четвертого поверху. Тепле вечiрне повiтря пiднiмалося вiд прогрiтого асфальту на задньому дворi й пiдхоплювало цiвку диму, що швидко танула на тлi брудно-блакитного фасаду. З боку Уллеволсвейен чувся шум поодиноких автомобiлiв. Зазвичай на цiй вулицi пануе жвавий рух, але зараз, у сезон вiдпусток, мiсто нiби вимерло. На пiдвiконнi догори лапками лежала муха, якiй не вистачило кмiтливостi сховатися вiд спеки. У тiй частинi квартири, що виходила на Уллеволсвейен, було прохолоднiше, але Вiбекке не подобався краевид iз того вiкна. Кладовище Христа Спасителя, повне знаменитостей. Мертвих знаменитостей. На першому поверсi будинку був розташований магазин, де, якщо вiрити вивiсцi, продавалися монументи, а простiше кажучи, надгробки; маркетологи назвали б це близькiстю до ринку.

Вiбекке притулилася лобом до нагрiтоi шибки.

Спочатку вона зрадiла спецi, але радiсть швидко пройшла, i тепер вона сумувала за прохолодними ночами та людними вулицями. Сьогоднi в магазинi побувало всього вiсiм вiдвiдувачiв: п’ятеро до обiду i трое пiсля. Вiд нудьги Вiбекке викурила тридцять сигарет, i коли подзвонив шеф, у неi так скажено калатало серце й так сильно болiло горло, що вона ледве могла говорити. Але варто було iй повернутися додому й почати чистити картоплю, як захотiлося курити знову.

Вiбекке кинула цю звичку два роки тому, коли познайомилася з Андерсом. Причому вiн ii про це не просив. Скорiше навпаки. Коли вони зустрiлися на Гран-Канарii, вiн навiть стрельнув у неi сигаретку. Так, для смiху. А всього через мiсяць пiсля повернення в Осло, коли вони почали жити разом, вiн мало не вiдразу заявив, що трохи пасивного курiння не завдасть шкоди iхнiм стосункам. І що онкологи напевно перебiльшують. І що вiн незабаром звикне до запаху диму вiд ii одягу. Наступного дня вона вирiшила кинути. Через декiлька днiв вiн сказав за вечерею, що давно не бачив ii з сигаретою, i вона вiдповiла, що серйозно нiколи й не була курцем. Андерс усмiхнувся, нахилився до неi через стiл i лагiдно погладив по щоцi:

– А знаеш, Вiбекке, я так i думав.

Вона почула, як закипае вода в каструлi, й подивилася на сигарету. Залишалися три затяжки. Вона зробила першу. Сигарета була абсолютно позбавлена смаку.

Вона навiть i не пам’ятала, коли звичка до неi повернулася. Може, минулого року, коли вiн почав вiд’iжджати в довгi вiдрядження? Чи пiсля Нового року, коли вiн мало не щовечора почав затримуватися на роботi? Можливо, вона почала палити, тому що була нещаслива? А чи була вона нещаслива? Вони нiколи не сварилися. Правда, майже i не спали разом, але Андерс пояснив це непомiрною завантаженiстю на роботi, й тему було закрито. Не те щоб iй цього сильно не вистачало. У тi рiдкiснi рази, коли вони займалися сексом, iй здавалося, що вiн не з нею. А якщо так, значить, i iй бути з ним необов’язково.

Проте вони не сварилися. Нiколи. Андерсу не подобалося, коли пiдвищують голос.

Вiбекке подивилася на годинник. Чверть на шосту. Чому вiн не йде? Зазвичай вiн попереджав, що затримаеться. Вона погасила недокурок, i той полетiв на заднiй двiр. Обернувшись до плити, вона подивилася на картоплю. Спробувала виделкою найбiльшу картоплину. Майже готова. На поверхнi киплячоi води плавали маленькi чорнi згустки. Цiкаво, це вiд картоплi чи вiд каструлi?

Вiбекке намагалася згадати, що готувала в нiй минулого разу, але тут вiдчинилися вхiднi дверi. Вона почула в коридорi важке дихання i шум черевикiв, що вiдлiтають у куток. Андерс увiйшов до кухнi й вiдчинив холодильник.

– Що? – запитав вiн.

– М’ясна запiканка.

– Ясно… – Інтонацiя раптом пiшла вгору, поставивши пiсля слова знак питання.

Вона знала, що вiн мае на увазi: «Знову м’ясо? А може, слiд частiше готувати рибу?»

– Добре, – сказав вiн невиразно i схилився над каструлею.

– Що ти робив? Ти увесь промок вiд поту!

– Сьогоднi немае тренування, i я проiхався на велосипедi до Согне-фiорду i назад. А що це у водi плавае?

– Не знаю, – вiдповiла Вiбекке. – Сама щойно побачила.

– Не знаеш? А хiба ти не вчилася на кухаря?

Вiн блискавичним рухом схопив один зi згусткiв великим i вказiвним пальцями i скуштував на смак. Вона дивилася на його потилицю, на негусте темне волосся, яке спочатку так iй подобалося, пiдстрижене, доглянуте, зачесане на продiл. Вiн мав такий надiйний вигляд, був таким упевненим у собi. Як людина з великими планами на майбутне. Причому не лише на свое.

– Ну i на що схоже? – запитала вона.

– Нi на що, – вiдповiв вiн, як i ранiше роздивляючись плиту – На яйце.

– Яйце? Але я ж мила цю каструлю… – Вона раптом замовкла не договоривши.

Вiн обернувся:

– Що таке?

– Дивися, капае. – Вона показала на його голову.

Вiн наморщив лоб i провiв рукою по потилицi. Потiм, нiби по командi, вони разом задерли голови й подивилися на стелю. На нiй висiли двi краплi. Короткозора Вiбекке навряд чи помiтила б iх, якби вони були чистими та прозорими, але вони такими не були.

– Здаеться, у Камiлли потоп, – сказав Андерс. – Подзвони iй, а я сходжу за консьержем.

Вiбекке подивилася на стелю. І на каструлю з чорними згустками. Серце знову забилося в скаженому темпi.

– О Господи… – прошепотiла вона.

– Що ще? – запитав Андерс.

– Іди за консьержем, а потiм разом iз ним пiднiмайся до Камiлли. Я тим часом подзвоню в полiцiю.

Роздiл 2

П’ятниця. Список вiдпусток

З вiкон Головного управлiння полiцii округу Осло вiдкриваеться чудовий краевид на схiдну частину мiського центру. Будiвля управлiння стоiть на пiдвищеннi, яке продовжуеться пасмом пагорбiв, що тягнеться вiд Грьонланна до Тойена. Їi було споруджено 1978 року. Скло i метал, iдеально горизонтальна пiдлога – за це групi архiтекторiв (Телье, Торп, Осен) вручили диплом.

Коли телемонтер, що тягнув кабель у високих коридорах на сьомому поверсi, впав iз риштовань i зламав хребет, вiн отримав не лише страховку, але ще й дiстав догану вiд батька:

– Сiм поколiнь твоiх предкiв були будiвельниками. Ми все життя працювали мiж небом i землею, поки сила тяжiння не зривала нас вниз. Мiй дiд спробував утекти вiд прокляття, але воно наздогнало його по цей бiк Пiвнiчного моря. Того дня, коли ти народився, я дав собi обiцянку, що ти уникнеш цiеi долi, i думав, що менi вдалось ii дотримати. Якого бiса ти, монтер, полiз на висоту шiстьох метрiв?

І ось зараз саме по тих дротах, якi проклав син потомственого будiвельника, сигнал тривоги з кол-центру йшов просто на шостий поверх, у вiддiл iз розслiдування насильницьких злочинiв (спiвробiтники називали його кримiнальний вiддiл), у кабiнет начальника Б’ярне Мьоллера. Мьоллер у цей момент роздумував: радiти йому чи засмучуватися, що скоро вiн iз усiею сiм’ею вiдпочиватиме в лiтньому будиночку, який вони зняли на липень в Осi пiд Бергеном. Ос у липнi означае, скорiше за все, паскудну погоду, але в Осло обiцяли спеку, i Б’ярне був не проти змiнити ii на мряку. Проте зайняти в дощ двох непосидючих шибеникiв, маючи пiд рукою тiльки колоду карт, – завдання не з легких.

Б’ярне Мьоллер простягнув ноги, почухав за вухом i, вислухавши повiдомлення, запитав:

– Як виявили труп?

– Вода потекла на сусiдiв, – вiдповiв черговий. – Сусiд iз консьержем довго дзвонили в дверi, тi були незачиненi, й вони увiйшли.

– Доведеться вiдправити туди людей.

Поклавши трубку, Мьоллер зiтхнув i почав вивчати список особового складу,

проводячи пальцем по товстому склу на столi. Половина вiддiлу була вiдсутня. Так бувало щороку в сезон вiдпусток. Але жителi Осло зовсiм не опинялися через це в бiльшiй небезпецi, тому що злочинцi в липнi теж влаштовували собi вiдпустку, отож на цей мiсяць у вiддiлi з розслiдування насильницьких злочинiв традицiйно припадала пора затишшя.

Палець Мьоллера зупинився на Беатi Льонн. Вiн набрав номер служби кримiналiстичноi експертизи на Кйольберг-гате. Трубку не брали. Мьоллер дочекався, поки сигнал переведуть на комутатор.

– Беата Льонн у лабораторii, – вiдповiв високий голос.

– Мьоллер iз кримiнального вiддiлу. Зв’яжiться з нею.

Пауза. Голос належав Карлу Веберу, начальнику служби, тепер уже пенсiонеровi. Вiн переманив до себе Беату Льонн iз вiдомства Мьоллера, який розцiнював цей випадок як пiдтвердження теорii неодарвiнiстiв: едине прагнення iндивiда  – в збiльшеннi числа собi подiбних. Вебер, очевидно, вважав, що його i Беати Льонн генетика сильно збiгаються. Звичайно, з першого погляду могло здатися, що мiж ними, великодосвiдченим буркотуном Карлом Вебером i тихою сiрою мишкою Льонн, яка зовсiм нещодавно закiнчила полiцейську академiю та червонiла, варто було з нею заговорити, немае нiчого спiльного. Але професiйнi гени у них точно були iдентичними. Обое належали до того типу пристрасних мисливцiв, яким досить учути здобич, щоб забути про все на свiтi, зосередити увагу на якiйсь технiчнiй зачiпцi, доказi, вiдеозаписi, туманному повiдомленнi, i у результатi вони дiйдуть того чи iншого висновку. Злi язики стверджували, що Вебер i Льонн нормально почуваються тiльки в лабораторii, а не серед людей, де психологiчнi навички слiдчого все-таки важливiшi, нiж слiди взуття й частинки ниток iз одягу.

Щодо лабораторii Вебер i Льонн були згоднi, а ось про слiди i нитки готовi були посперечатися.

– Льонн.

– Привiт, Беато! Б’ярне Мьоллер. У тебе е час поговорити?

– Нi. А в чому справа?

Мьоллер коротко розповiв про подiю i дав iй адресу.

– Направлю туди ще кiлька моiх хлопцiв, – додав вiн.

– Кого?

– Кого знайду. Всi ж у вiдпустках. – Поклавши трубку, Мьоллер повернувся до списку.

Вказiвний палець зупинився на Томi Волерi.

У графi вiдпусток мiсяць проставлений не був. Утiм, цьому Б’ярне Мьоллер i не здивувався. Йому iнодi здавалося, що iнспектор Том Волер узагалi нiколи не бере вiдпусток i майже не спить. Цей слiдчий був однiею з двох козирних карт вiддiлу. Всi справи в iдеальному порядку, все робиться вчасно, i вiдмiнна розкриванiсть. І, на вiдмiну вiд другого козиря, Том Волер був людиною надiйною, шанованою, з незаплямованою особовою справою. Загалом, не спiвробiтник, а приклад для наслiдування. З такими безперечними здiбностями керiвника Том iз часом цiлком мiг розраховувати на крiсло начальника вiддiлу полiцii, яке зараз займав Мьоллер.

Сигнал пробiг по дротах i задзвенiв у телефонному апаратi на iншому кiнцi.

– Волер, – вiдгукнувся звучний голос у трубцi.

– Це Мьоллер. У нас…

– Секунду, Б’ярне. Зараз закiнчу тут одну розмову.

Б’ярне Мьоллер чекав, барабанив по стiльницi пальцями та думав, що Том Волер мiг би стати наймолодшим начальником вiддiлу за всю його iсторiю. Хоча iнодi Мьоллер вiдчував занепокоення, тому що вся вiдповiдальнiсть ляже саме на Тома. Може, через його вiк? Чи все-таки через тi два епiзоди зi стрiляниною? Двiчi при затриманнi iнспектор удавався до зброi, а оскiльки вiн був одним iз кращих стрiльцiв у полiцii, обидва випадки мали летальний результат. Проте Мьоллер розумiв: хоч як би парадоксально це не звучало, iсторii зi стрiльбою кiнець кiнцем лише додавали Тому шансiв на успiх. Зброю вiн застосовував для самооборони  – спiвробiтники ОСО,[3 - «Особливi слiдчi органи» (SEFO) – служба з розслiдування посадових злочинiв.] що проводили розслiдування, не лише не знайшли доказiв зворотного, але i зробили висновок, що обидва рази Том Волер виявив вiдмiнну вправнiсть i умiння приймати рiшення в критичних ситуацiях. Хiба можна дати кращу рекомендацiю кандидатовi на посаду начальника?

– Вибач, Мьоллере. Мобiльний. Чим я можу допомогти?

– У нас з’явилася справа.

– Нарештi!

Подальша розмова тривала десять секунд. Залишалося знайти ще одну людину.

Мьоллер подумав було про слiдчого Халворсена, але той значився у вiдпустцi – поiхав у рiдний Стейнк’ер.

Вказiвний палець спускався все нижче: вiдпустка, вiдпустка, лiкарняний…

Начальник важко зiтхнув: вiн дiйшов до iменi, бачити яке не хотiв.

Харрi Холе.

Одинак. П’яниця. Enfant terrible усього вiддiлу. Але – як i Том Волер – козир шостого поверху. Коли б не це i не розвинута з роками дивна пристрасть Мьоллера ризикувати головою (i начальницьким крiслом!) заради цього алкоголiка, Харрi Холе вже давно вилетiв би з полiцii. Іншим разом Мьоллер, може, в першу чергу подзвонив би саме йому, проте зараз справи йшли кепсько.

Вiрнiше, гiрше, нiж завжди.

Прикростi почалися чотири тижнi тому. Рiч у тому, що взимку Харрi знову взявся за стару справу про вбивство Елен Єльтен, своеi колеги i близького друга, загиблоi на березi Акерсельви. До всiх iнших розслiдувань вiн одразу втратив iнтерес. Адже справу Елен давно вже розкрили. Але у Харрi iнтерес до цього мало-помалу переростав у манiю, i Мьоллер, признатися, вже почав турбуватись за його душевне здоров’я. Серйознi прикростi почалися мiсяць тому, коли Харрi з’явився до нього зi своiми моторошними версiями про змови й iнтриги, але не змiг навести нi доказiв, нi скiльки-небудь вагомих аргументiв на користь своiх фантастичних звинувачень проти Тома Волера.

А потiм Харрi просто зник. Через декiлька днiв Мьоллер подзвонив у ресторан «Шрьодер». Те, чого вiн побоювався, все-таки сталося: Харрi знову запив. Щоб якось прикрити його вiдсутнiсть, Мьоллер проставив йому тиждень вiдпустки. Потiм iще раз. Зазвичай Харрi подавав ознаки життя вже через тиждень. А тепер iх минуло чотири. Вiдпустка закiнчилася.

Мьоллер подивився на телефонну трубку, пiдвiвся й вiдiйшов до вiкна. Було пiв на шосту, але в парку перед Головним управлiнням, як i ранiше, майже нiкого не було, якщо не брати до уваги одного-двох доморослих сонцепоклонникiв, яким спека була завиграшки. На Грьонландслейрет пiд навiсами сидiло декiлька крамарiв – рознощикiв овочiв. Навiть машини на вулицях рухалися повiльнiше, хоча пробок, зрозумiло, нiяких не було. Мьоллер провiв рукою по волоссю – давня звичка, якоi, за словами дружини, йому слiд було позбутись, оскiльки декому могло здатися, що вiн увесь час чепуриться. Невже, крiм Харрi, нiяких варiантiв? Мьоллер провiв поглядом пiшохода, що пройшов похитуючись до Грьонландслейрет. Подумав, що напевно той спробуе зайти в «Равнен» i напевно його туди не пустять. Тодi вiн пiде й нап’еться в «Боксерi», де стався поворот у справi про Елен i, можливо, в полiцейськiй кар’ерi Харрi Холе. Мьоллер вiдчував, час пiдтискае, треба вже вирiшувати, що робити з проблемою на iм’я Харрi. Але це все-таки в майбутньому, зараз е бiльш термiнова справа.

Мьоллер пiдняв трубку i подумав, що через цей чортiв сезон вiдпусток доводиться робити Харрi i Тома Волера напарниками. Електричний сигнал покинув телье-торпосенiвський пам’ятник порядку i через деякий час виклювався телефонним дзвiнком у царствi цiлковитого хаосу в квартирi на Софiесгате.

Роздiл 3

П’ятниця. Пробудження

Вона знову скрикнула, i Харрi Холе розплющив очi. Мiж фiранок, якi лiниво шелестiли, виблискувало сонце, з вулицi

донiсся скрегiт трамвая, що гальмуе на Пiлестред, i знову настала тиша. Харрi мiркував, де вiн е. На пiдлозi. У своiй спальнi. Одягнений. Нехай i не вишукано. Живий. Ну принаймнi, не мертвий.

Обличчя було вкрите густим шаром поту, серце калатало легко i часто, як кулька для пiнг-понгу на бетоннiй пiдлозi. З головою справа була гiрша.

Харрi на секунду замислився, роздумуючи, варто дихати далi чи нi. Стеля та стiни крутилися перед очима – в квартирi не було нi картин, нi верхньоi лампи, щоб зачепитися поглядом. Десь на периферii зору розгойдувалися рiзьблена книжкова полиця, спинка стiльця та обiднiй стiл, куплений в «Елеваторi». Спасибi, хоч сон закiнчився.

Це був той самий дитячий кошмар. Нездатний поворушитися, немов прикований, Харрi намагався закрити очi, щоб не бачити ii спотворене обличчя та губи в нечутному крику. Величезнi порожнi очi в нiмому докорi. Коли вiн був маленьким, то бачив у цьому кошмарi молодшу сестру – Сестреня, як вiн ii називав. А тепер ось Елен Єльтен. І Харрi не знав, що гiрше. Їi безмовнi крики тепер озвучували трамвайнi рейки, що тужливо брязкали.

Вiн лежав i мовчки дивився на тремтiння мiж фiранок сонця, повислого над вулицями i будинками району Бiшлет. Тiльки трамвай порушував лiтню тишу. Харрi, не моргаючи, дивився на сонце, поки воно не перетворилося на жовте серце, що б’еться об тонку блакитну сердечну сумку та з кожним ударом викидае спеку. Коли вiн був маленьким, мама говорила, що дiти, якi довго дивляться на сонце, випалюють собi оченята i не бачать у життi бiльше нiчого, крiм сонячного свiтла. Цього вiн зараз i домагався. Щоб сонячне свiтло випалило все iнше. Щоб вiн бiльше не бачив, як Елен лежить iз розбитою головою на березi Акерсельви, а над ii тiлом схиляеться чиясь тiнь. Тiнь, яку вiн три роки поспiль намагався спiймати. І не спiймав. Хоча мета була така близька, вiн не змiг довести роботу до кiнця. Як завжди, нiчого не змiг.

Ракель…

Харрi обережно пiдвiв голову i подивився на мертве чорне око автовiдповiдача. Вiн не оживав ось уже декiлька тижнiв – вiдколи вони з Мьоллером i начальником кримiнальноi полiцii зустрiлися (начкрим, як вони називали його скорочено) в «Боксерi». Напевно, i це око випалило сонце.

Чорт забирай, як же тут спекотно!

Ракель…

Тепер вiн згадав. У якийсь момент обличчя увi снi стало обличчям Ракелi. Сестреня, Елен, мама, Ракель. Жiночi обличчя. Вони змiнювали одне одного в пульсуючому ритмi серця та знову зливалися в одне.

Харрi зi стогоном опустив голову на паркет. Помiтив над собою на краю столу пляшку «Jim Beam from Clermont, Kentucky». Пляшка була порожня. Вiскi випарувалося, вивiтрилося. Ракель. Вiн заплющив очi. Нiчого не повернути.

Вiн уявлення не мав, котра година. Здогадувався тiльки, що вже дуже пiзно. Чи дуже рано. Загалом, найбiльш непiдходящий час, аби прокинутися. Вiрнiше, щоб спати. В цей час треба займатися зовсiм iншою справою. Треба пити.

У кишенi брюк завiбрував мобiльник. Вiн зрозумiв: вiд цього вiн i прокинувся. Наче нiчний метелик вiдчайдушно б’е крильцями об освiтлене вiкно. Харрi вивудив iз кишенi телефон.

Харрi Холе повiльно крокував до Санктхансхьоуген. Головний бiль тиснув iзсередини на очнi яблука. До вказаноi адреси Мьоллером було рукою сягнути, i Харрi, розсудивши, що прогулянка прочищае мiзки, побризкав обличчя водою, вiдшукав у бiлизнянiй шафi декiлька пляшок, в однiй iз яких навiть знайшовся ковток вiскi, та вирушив пiшки. Пройшов повз бар «Андеруотер». З четвертоi до третьоi. Щопонедiлка – з четвертоi до першоi. Недiля – вихiдний. Тут вiн не був завсiдником – улюблений «Шрьодер» розташований був на сусiднiй вулицi, але в головi у Харрi (як i у бiльшостi алкоголiкiв) була особлива картотека, куди автоматично заносився кожен шинок i графiк його роботи.

Харрi всмiхнувся вiддзеркаленню в чорному вiкнi: «Іншим разом».

На розi вiн повернув управоруч i пiшов по Уллеволсвейен, вулицi для машин, а не для людей. Привабливого в нiй було мало – хiба що тiнь на правому боцi в спекотнi днi.

Помiтивши потрiбний номер будинку, Харрi зупинився й подивився на будiвлю.

На першому поверсi була пральня з червоними пральними машинами. Аркуш на дверях повiдомляв, що вiдчинена вона з 8.00 до 21.00, цiна на сушку знижена – всього 30 крон. Перед однiею з працюючих машин сидiла смаглява жiнка i дивилася кудись у порожнечу. Поряд iз пральнею красувалася вiтрина з надгробними пам’ятниками, а ще далi – над гiбридом закусочноi та крамницi рознощика – зелена неонова вивiска «Кебабний двiр». Харрi оглянув брудний фасад. Фарба на старих рамах потрiскалась, але, судячи з еркерiв, над четвертим поверхом розташовувалися новi мансарди, а над нещодавно встановленими дзвiнками бiля вхiдних залiзних дверей була камера стеження. Грошi в цьому мiстi повiльно, але впевнено текли iз заходу на схiд. Харрi побачив навпроти верхньоi кнопки iм’я Камiлли Луен i подзвонив.

– Слухаю… – вiдгукнувся динамiк.

Мьоллер попереджав, але Харрi однаково здригнувся, почувши голос Волера.

Вiн хотiв вiдповiсти, але голосовi зв’язки не слухалися. Кашлянувши, вiн зробив другу спробу:

– Холе. Вiдчиняйте.

Дверi задзижчали, i Харрi взявся за шорстку чавунну ручку.

– Гей!

Вiн обернувся:

– Привiт, Беато!

Зрiст Беати Льонн був нижчий за середнiй, волосся коротке, русяве, очi блакитнi. Не красуня, не погануля. У зовнiшностi Беати Льонн не було нiчого, що привернуло б чию-небудь увагу. Ось хiба одяг – бiлий комбiнезон, схожий на скафандр.

Харрi притримав дверi, поки Беата буксирувала залiзнi валiзи.

– Ти щойно прийшла? – Харрi старався не дихати на неi, коли вона проходила повз нього.

– Нi, треба було повернутися в машину за цим ось манаттям. Ми тут уже з пiвгодини. Ударився?

Харрi потер шрам на перенiссi:

– Щось подiбне до того.

Вiн пройшов за нею i опинився на сходах.

– І як там нагорi? – запитав вiн.

Беата поставила валiзи перед лiфтом i кинула швидкий погляд на Харрi.

– Я думала, твiй принцип – «Спочатку подивися сам, потiм запитай iнших». – І вона натиснула на кнопку виклику поряд iз зеленими дверима.

Харрi кивнув. Беата Льонн була з тих представникiв виду гомо сапiенс, хто запам’ятовуе все. Вона могла видати подробицi кримiнальних справ, про якi Харрi давно забув i якi були закритi ще до того, як Беата вступила в полiцейську академiю. Окрiм цього, у неi була феноменальна пам’ять на обличчя. Свого часу вона пройшла обстеження i потрясла психологiв цiею особливiстю. Тому не дивно, що вона пам’ятала все до найменших подробиць, що чула вiд Харрi минулого року, коли по мiсту прокотилася хвиля пограбувань, i iм довелося працювати разом.

– Так, я вважаю за краще довiряти власним враженням, коли вперше опиняюся на мiсцi злочину. – Харрi здригнувся, коли згори несподiвано гримнув лiфт, i почав шукати в кишенях сигарети. – Але я не думаю, що займатимуся цiею справою.

– Це чому?

Харрi не вiдповiв. Витягнув iз лiвоi кишенi джинсiв зiм’яту пачку «Кемелу» i виколупав iз неi недокурок.

– Так-так, пригадую, – всмiхнулася Беата. – Ти ж розповiдав навеснi, що ви збираетесь у вiдпустку. Здаеться, в Нормандiю? Щасливчик…

Харрi засунув бичок у зуби. Смак – гидомирний. І хворiй головi це навряд чи допоможе. Допоможе тiльки одне. Вiн покосився на годинник. «Понедiлок – з четвертоi до першоi…»

– З Нормандiею не вийшло, – сказав вiн.

– Справдi?

– Еге ж. І взагалi не через це. А через того, кому цю справу доручено i хто чекае нас нагорi. – Вiн

затягнувся i кивнув у бiк верхнiх поверхiв.

Беата пильно на нього подивилася:

– Та не зациклюйся ти на нiм, Харрi.

– Не зациклюватися, кажеш? – Харрi видихнув дим. – Вiн робить людям боляче, Беато. Не менi тобi розповiдати.

Беата почервонiла:

– Ми з Томом зустрiчалися зовсiм недовго, Харрi, от i все.

– Чи не тодi ти ходила з синцями на шиi?

– Харрi! Том нiколи… – Беата осiклася, зрозумiвши, що пiдвищила голос. Але вiдлуння ii слiв не досягло верхнiх поверхiв: його перекрив глухий гуркiт лiфта, що приiхав. – Не любиш ти його, – вже тихiше сказала Беата, – от i вигадуеш. Насправдi у Тома е позитивнi якостi, про якi ти й не здогадуешся.

– Гм… – Харрi загасив недопалок об стiну.

Беата вiдчинила дверi лiфта й увiйшла.

– Ти не зi мною? – Вона подивилася на Харрi.

Той стояв i скляними очима дивився на щось. Лiфт. Дверi, якi треба вiдчиняти самому. Чорнi залiзнi грати, якi зачиняють за собою, перш нiж лiфт рушить. Знову крик. Нiмий крик. Харрi вкрився потом. Ковтка вiскi виявилося недостатньо.

– Щось не так? – запитала Беата.

– Та нi, – хрипло вiдповiв Харрi. – Просто не люблю старi лiфти. Я краще пiшки.

Роздiл 4

П’ятниця. Статистика

У будинку дiйсно було двi мансарди. Дверi однiеi з них були вiдчиненi, але впоперек дверного отвору була прикрiплена помаранчева стрiчка полiцейського загородження. Харрi довелося зiгнутися навпiл, а коли вiн випростався в усi своi сто дев’яносто два сантиметри, то ледве не впав – так запаморочилася голова. Вiтальня. Дубовий паркет, коса стеля з вiкнами. Спекотно, як у саунi. Невелика квартира меблювалася у дусi мiнiмалiзму – зовсiм як його власна, але на цьому схожiсть закiнчувалася. Тут стояла ультрамодна канапа з «Хiльмерс Хус», стiл iз «R. O. O. M.» i маленький п’ятнадцятидюймовий телевiзор «Фiлiпс» iз прозорого пластику холодного блакитнуватого кольору, який чудово поеднувався iз стереосистемою. У вiдчиненi дверi Харрi побачив кухню та спальню. Все. Було на диво тихо. Бiля кухонних дверей, схрестивши руки та розгойдуючись iз п’яти на носок, стояв полiцейський у пiтнiй наскрiзь унiформi та, пiдвiвши одну брову, вивчав Харрi. Коли той потягнувся за посвiдченням, полiцейський криво посмiхнувся i похитав головою.

«Усi впiзнають мавпу, – процитував подумки Харрi. – Мавпа – нiкого».[4 - Фраза належить норвезькiй журналiстцi та соцiологу Хiльдi Хьоуаланн.]

Вiн провiв рукою по обличчю:

– Де слiдча група?

– У ваннiй. – Полiцейський кивнув у бiк спальнi. – Льонн i Вебер.

– Вебер? А що, пенсiонерiв тепер теж залучають?

Полiцейський знизав плечима:

– Сезон вiдпусток.

Харрi подивився навкруги i згадав:

– Потурбуйтеся про те, щоб обгородили сходи та дверi на вулицю. Люди ходять туди-сюди.

– Але…

– Це частина мiсця злочину. Ясно?

– Я розумiю… – скрипучим голосом почав полiцейський, i Харрi зрозумiв, що двома пропозицiями щойно нажив собi на службi ще одного ворога. Список був уже довгий. – Але у мене чiтка вказiвка…

– …стояти тут, – донеслося зi спальнi, i в дверях показався Том Волер.

Хоча вiн був у чорному костюмi, нi крапельки поту не було на лобi пiд темним прилизаним волоссям. Том Волер був красивим чоловiком. Зростом трохи нижчий за Харрi, але багато хто сказав би зворотне. Можливо, через його гордовиту поставу або невимушену самовпевненiсть, яка не лише подобалась оточенню, але i заражала iх упевненiстю: вони вiдчували, що перебувають на своему мiсцi, пiдкоряючись наказам Волера. А може, красенем вiн здавався через видатнi фiзичнi данi: нiякий костюм не мiг приховати, що його власник п’ять разiв на тиждень штовхае штангу i займаеться карате.

– І вiн перебуватиме тут, – вiв далi Том Волер. – Я вже вiдправив хлопця вниз на лiфтi, щоб вiн обгородив усе, що необхiдно. Усе пiд контролем, Холе.

Останню фразу вiн вимовив з дивною напiвзапитливою iнтонацiею.

Харрi прокашлявся i запитав:

– Де вона?

– Тут, у ваннiй.

Волер зробив крок убiк i, коли Харрi проходив повз нього, удав занепокоенiсть:

– Ударився, Холе?

Спальня була вмебльована простенько, але зi смаком i романтично. Двоспальне лiжко, застелене для однiеi людини, стояло бiля самоi балки. На балцi був вирiзаний дивний малюнок: контур серця i на нiм трикутник. Напевно, пам’ять про коханця, подумав Харрi. Стiну над лiжком прикрашали три постери з голими чоловiками – висловлюючись iз еротичною полiткоректнiстю, – щось мiж вiдвертим мистецтвом i легким порно. Нiяких особистих речей або фотографiй видно не було.

Ванна кiмната розташована була трохи далi – практично в межах спальнi, й мiсця в нiй було рiвно стiльки, скiльки вимагалося для раковини, туалету, душовоi кабiнки без завiси та тiла Камiлли Луен. Вона лежала на плитковiй пiдлозi, повернувши обличчя до дверей, але дивилася на лiйку душу, нiби чекаючи ще води.

Одягу на нiй не було, якщо не брати до уваги розкритого бiлого халата, що був зараз мокрий наскрiзь i закривав зливний отвiр душу. Беата стояла на порозi та фотографувала.

– Хто-небудь з’ясував, коли настала смерть?

– Патологоанатом скоро буде, – вiдгукнулася Беата. – Але rigor mortis[5 - Трупне задубiння (лат.).] ще не настало, та й тiло не зовсiм охололо. Гадаю, кiлька годин тому.

– А коли сусiд iз консьержем ii знайшли, хiба душ не був увiмкнений?

– А що?

– Тепла вода могла пiдтримувати температуру тiла i вiдстрочити задубiння. – Харрi подивився на годинник: чверть на сьому.

– Скажiмо так: iмовiрно, вона померла близько п’ятоi, – висловився Волер.

– Це чому? – запитав Харрi не обертаючись.

– Оскiльки немае пiдстав вважати, що труп переносили, виходитимемо з того, що ii вбили, коли вона перебувала в душi. Як бачиш, тiло i халат закривають зливний отвiр. Це i викликало затоплення. Консьерж, який вимкнув воду, сказав, що вiдкрита вона була на повну потужнiсть. Я мiряв тиск води – непогано для мансарди. Не так уже багато часу потрiбно, щоб вода залила таку маленьку ванну кiмнату i потекла в спальню. І до сусiдiв вона дiйшла досить швидко. Жiнка з нижньоi квартири говорить, що було двадцять хвилин на шосту, коли вони виявили протiкання.

– Це всього годину тому, – зауважив Харрi. – А ви вже пiвгодини як тут. Здаеться, всi тут реагують на подii надзвичайно швидко.

– Ну, не всi, – мовив повагом Волер.

Харрi промовчав.

– Я маю на увазi патологоанатома. – Волер посмiхнувся. – Йому вже належало бути тут.

Беата закiнчила фотографувати i обмiнялася поглядами з Харрi.

Волер торкнув ii за плече:

– Коли що, дзвони. Я на третьому, поговорю з консьержем.

– Добре.

Харрi дочекався, поки вiн пiде, i запитав:

– Можна менi?…

Беата кивнула i вiдiйшла вбiк.

Пiдошви чвакали на мокрiй пiдлозi. Всюди у ваннiй кiмнатi були крапельки води. Збираючись у струмочки, вони збiгали вниз. Дивлячись на дзеркало, можна було подумати, що воно плакало. Харрi сiв навпочiпки; щоб не втратити рiвноваги, обiперся об стiну, глибоко вдихнув повiтря, але вiдчув тiльки запах мила. Інших запахiв, яких вiн чекав, не було. Це дизосмiя, згадав Харрi. Про неi вiн читав у книзi, яку брав у лiкаря Еуне, психолога, що працюе зi спiвробiтниками кримiнального вiддiлу. Деякi запахи мозок просто вiдмовляеться сприймати або починае плутати, вiдчуваючи приемнi аромати як огиднi. У книзi говорилося, що така форма збочення нюху часто пояснюеться емоцiйними травмами. Втiм, зараз Харрi про це не думав. Думав вiн про те, що не вiдчувае трупного запаху.

Камiлла Луен була молодою. Харрi дав

би iй рокiв двадцять сiм – тридцять. Миловидна. Пухкенька. Гладенька засмагла шкiра, яка, щоправда, вже набула характерноi мертвотноi блiдостi. Темне волосся, яке стане свiтлiшим, коли висохне. І маленька дiрочка в лобi, яку спiвробiтник похоронного бюро без зусиль замаже косметикою. Бiльше такого макiяжу тут i не вимагалося – хiба що зробити непомiтною невелику шишечку пiд правою бровою.

Харрi зосередився на маленькiй, iдеально круглiй чорнiй дiрочцi в лобi. Не бiльша, нiж дiрочка в кронi.[6 - Деякi норвезькi монети (в тому числi монета в одну крону) мають посерединi круглий отвiр.] Можливо, Харрi й здивувався б тому, через якi маленькi отвори iнодi виходить людське життя, але не можна довiряти очам: iнодi шкiра стягуеться. Харрi порахував, що в цьому випадку куля була бiльша за вхiдний отвiр.

– Кепсько, що вона весь цей час пролежала у водi, – сказала Беата. – Інакше ми могли б знайти вiдбитки пальцiв вбивцi або слiди його ДНК на тiлi.

– Гм… Але на лоб-то навряд чи потрапило багато води.

– Навколо вхiдного отвору чорна кров, що запеклася. На шкiрi почорнiння вiд пострiлу. Рана може нам дещо розповiсти. Лупу?

Не вiдриваючи погляду вiд Камiлли Луен, Харрi простягнув руку i, вiдчувши в нiй благородну вагу нiмецькоi оптики, приступив до вивчення дiлянки рани.

– Ну, що видно? – почув Харрi шепiт Беати бiля самiсiнького вуха.

Як завжди, вона була цiкавою i жадiбною до знань. Харрi знав, що скоро прийде день, коли вiн уже не зможе навчити ii нiчому.

– Сiрий вiдтiнок на загальному чорному кольорi вхiдного отвору говорить про те, що стрiляли зблизька, але не впритул, – сказав вiн. – Я думаю, вiдстань була близько пiвметра.

– Он як?

– За асиметрiею отвору можна сказати, що той, хто стрiляв, цiлився згори пiд кутом.

Харрi обережно повернув голову вбитоi. Лоб iще не охолов.

– Вихiдного отвору немае, – зауважив вiн. – Це пiдтверджуе, що стрiляли пiд кутом. Можливо, вона стояла перед вбивцею на колiнах.

– Можна зрозумiти, з якоi зброi стрiляли?

Харрi похитав головою:

– Це визначить тiльки патологоанатом iз хлопцями-балiстиками. Отвiр поступово зменшуеться, значить, зброя була короткоствольна – пiстолет.

Харрi почав систематично вивчати труп, намагаючись помiтити найменшi деталi, але зрозумiв, що мозок, усе ще затьмарений алкоголем, вiдсiвае подробицi, якi могли б йому знадобитись. Нi, могли б знадобитись iм. Це не його справа. Проте вiн продовжував i, схиляючись над знiвеченою рукою, буркнув:

– Дональд Дак.

Беата подивилася на нього нерозумiюче.

– Його так у комiксах малюють, – пояснив Харрi, – з чотирма пальцями.

– Я комiксiв не читаю.

Не вистачало вказiвного. На його мiсцi був чорний вiд кровi, що згорнулася, зрiз, де можна було розрiзнити тканину сухожилля та бiлу кiстку. Рiвна, акуратна робота. Харрi обережно торкнувся кiстки кiнчиком пальця. Зрiз виявився абсолютно гладеньким.

– Кусачки, – сказав вiн, – або дуже гострий нiж. Палець знайшли?

– Нi.

Харрi несподiвано вiдчув, що його нудить, i заплющив очi. Кiлька разiв вдихнув i видихнув. Розплющив очi.

– Може, рекетир, – припустила Беата. – Вони використовують кусачки.

– Можливо, – невиразно пробурмотiв Харрi.

Вiн пiдвiвся i побачив своi слiди на бiлiй плитцi, а йому-то здавалося, вона рожева.

Беата нахилилася зробити велику фотографiю обличчя загиблоi.

– Ну i кровi ж iз неi натекло, – зауважила вона.

– Це тому, що ii рука лежала у водi, – повiдомив Харрi. – Вода не дае кровi згорнутися.

– Уся ця кров з вiдрiзаного пальця?

– Так. І знаеш, що це означае?

– Нi, але вiдчуваю, що скоро знатиму.

– А означае це, що Камiллi Луен вiдрiзали палець, коли серце в неi ще билося. Тобто до того, як у неi стрiляли.

Беата примружилася.

– Спущуся й поговорю з сусiдами, – сказав Харрi.

– Коли ми переiхали, Камiлла вже жила в мансардi. – Вiбекке Кнутсен кинула швидкий погляд на свого спiвмешканця. – Ми з нею не так уже багато спiлкувалися.

Вони з Харрi сидiли у вiтальнi на четвертому поверсi, пiд мансардою. На перший погляд могло здатися, що хазяiн тут саме Харрi: вiн поважно розсiвся в одному з крiсел, а його спiврозмовники, неприродно випроставши спини, примостилися на краечку канапи.

Харрi подумав, дивлячись на них, що ця пара якась непарна. Так, обом за тридцять. Але Андерс Нюгорд був сухорлявим i жилавим, як марафонець. Вiдпрасована блакитна сорочка, коротке волосся, акуратна дiлова зачiска, тонкi губи, нервовi рухи. І хоча обличчя його було вiдкритим i дитячим – можна сказати, безневинним, – вiд власника його вiяло аскетичною суворiстю. А у Вiбекке Кнутсен на щоках весело грали ямочки, ii пишнi форми пiдкреслював обтислий леопардовий топ. Зморшки навколо губ свiдчили про багато сигарет, а зморшки бiля очей – про частi усмiшки.

– Чим вона займалася? – запитав Харрi.

Вiбекке подивилася на спiвмешканця, але вiн не вiдповiв, i вона заговорила знову:

– Наскiльки менi вiдомо, вона працювала в рекламному агентствi. Дизайнером. Чи на зразок того.

– На зразок того, – повторив Харрi та з байдужим виглядом зробив запис у своему блокнотi.

Це був прийом, яким вiн завжди користувався в розмовi зi свiдками. Не дивися на них, i вони почуватимуться бiльш розкутими. Покажи, нiби iх свiдчення тебе не вражають, i вони обов’язково захочуть розповiсти що-небудь цiкаве. Треба було йому йти в журналiсти. Як йому здавалося, журналiсти бiльш терпимi до тих, хто з’являеться на роботу в п’яному станi.

– У неi був жених?

Вiбекке похитала головою.

– Коханцi?

Вiбекке нервово засмiялась i знову поглянула на свого спiвмешканця.

– Ми ж не пiдслуховуемо пiд дверима, – вирiшив раптом втрутитись Андерс Нюгорд. – Думаете, вбивця – коханець?

– Не знаю поки що, – вiдповiв Харрi.

– Та це-то зрозумiло!

Харрi вiдчув у його голосi роздратування.

– Ми тут живемо, i нам би не зашкодило знати вашу думку про те, що тут вiдбуваеться. Це схоже на побутове вбивство? Чи, можливо, у нас тут в окрузi розгулюе манiяк? – пiдвищив голос Андерс.

– Можливо, у вас тут в окрузi розгулюе манiяк. – Харрi вiдклав ручку i подивився на спiврозмовникiв.

Вiн помiтив, як здригнулася Вiбекке Кнутсен, але увагу свою зосередив на Андерсi Нюгордi.

Коли людям страшно, iх легше розсердити – матерiал першого курсу полiцейськоi академii. Тому не варто без потреби нервувати переляканих. Але Харрi зробив iз правила абсолютно iнший висновок. Куди кориснiше iх дратувати. Розсердженi часто говорять не те, що думають. Вiрнiше, не те, що думали сказати.

Андерс подивився на нього очима, що нiчого не виражають.

– Але найiмовiрнiше: вбивця – саме ii залицяльник, – додав Харрi. – Жених, коханець або хтось, iз ким у неi були стосунки, якi вона припинила.

– Чому ви так думаете? – Андерс Нюгорд обiйняв Вiбекке за плече.

Це мало кумедний вигляд, тому що рука у нього була коротка, а ii плечi досить широкi.

Харрi вiдкинувся на спинку крiсла:

– Статистика. Можна менi закурити?

– Взагалi-то у нас не курять. – Тонкi губи Нюгорда розтягнулись у посмiшцi.

Харрi запхав пачку назад у кишеню, але помiтив, що Вiбекке при цьому опустила очi.

– А що ви маете на увазi пiд статистикою? – запитав Андерс Нюгорд. – Що примушуе вас думати, нiби вона поширюеться на цей конкретний випадок?

– Ну що ж, перш нiж вiдповiсти на два вашi питання, я запитаю, чи розбираетеся в статистицi ви, Нюгорде? Знаете термiни «розподiл вiрогiдностi», «стандартизоване нормальне

вiдхилення»?

– Нi, але я…

– От i добре, – обiрвав його Харрi, – тому що в цьому випадку це i не знадобиться. – Столiтня карна статистика всього свiту дае можливiсть стверджувати, що вбивця  – саме ii залицяльник. Чи, якщо у неi немае залицяльника, той, хто вважав себе таким. Це вiдповiдь на перше ваше питання. Та i на друге.

Андерс Нюгорд пирхнув i прибрав руку з плеча Вiбекке.

– Але це ж дилетантство! Ви ж нiчого не знаете про Камiллу Луен.

– Це вiрно, – пiдтвердив Харрi.

– Так чому ж ви беретеся стверджувати?…

– Тому що ви запитали, – перервав його Харрi. – І якщо у вас питань бiльше немае, можна я спробую задати своi?

Нюгорд збирався щось на це вiдповiсти, але передумав i злiсно втупився у стiл. Можливо, Харрi помилився, але йому здалося, що губи Вiбекке застигли в ледве помiтнiй посмiшцi.

– Як ви вважаете, Камiлла Луен вживала наркотики? – запитав Харрi.

Нюгорд рiзко пiдвiв голову:

– Чому ми маемо так вважати?

Харрi заплющив очi й промовчав.

– Нi, – м’яко i тихо вiдповiла Вiбекке. – Ми так не вважаемо.

Харрi розплющив очi i вдячно iй усмiхнувся. Андерс Нюгорд здивовано подивився на неi.

– Їi дверi були незамкненi, вiрно?

Андерс кивнув.

– Вам це не здалося дивним? – вiв далi допит Харрi.

– Не особливо. Вона ж була вдома.

– Гм… У вас на дверях простий замок, i я помiтив, що ви… – кивнув вiн Вiбекке, – замкнули його, коли я увiйшов.

– Вона у нас тепер полохлива. – Нюгорд поплескав спiвмешканку по колiну.

– Осло тепер не те, що ранiше. – Вiбекке на мить зустрiлася з Харрi очима.

– Це вiрно, – погодився вiн. – І, здаеться, Камiлла Луен теж це розумiла. В ii квартирi подвiйний секретний замок i ще ланцюжок, тому я вирiшив, що вона не з тих, хто вирушае в душ, не замкнувши вхiднi дверi.

Нюгорд знизав плечима:

– Можливо, поки вона милася в душi, той, що увiйшов, вiдкрив замок вiдмичкою.

Харрi похитав головою:

– Це тiльки в кiно такi замки вiдкривають вiдмичками.

– А може, з нею в квартирi вже хтось був? – припустила Вiбекке.

– Хто?

Харрi витримав паузу. Коли вiн зрозумiв, що заповнювати ii нiхто не збираеться, вiн встав iз крiсла:

– Вас iще запросять для надання свiдчень. Дякую за сприяння.

На порозi вiн обернувся:

– До речi, а хто з вас подзвонив у полiцiю?

– Я, – вiдповiла Вiбекке. – Андерс пiшов за консьержем, а я подзвонила.

– До того, як знайшли тiло? А чому…

– У водi, яка протекла в нашу кiмнату, була кров.

– Он як? А як ви це зрозумiли?

Андерс Нюгорд важко та стомлено зiтхнув i поклав руку Вiбекке на плече.

– Вона ж була червона, хiба не так?

– Ну, – повiв повагом Харрi. – Не лише ж кров червона.

– Вiрно, – сказала Вiбекке. – Справа не в кольорi.

Андерс Нюгорд здивовано подивився на неi. Вiбекке посмiхнулась, але Харрi помiтив, що вона прибрала плече з-пiд руки спiвмешканця.

– Свого часу я жила з кухарем, i ми на пару тримали iдальню. Там я дещо дiзналася про iжу. У тому числi й те, що в кровi мiститься бiлок, i, якщо крапнути ii у воду, гарячiшу шiстдесяти п’яти градусiв, вона згортаеться грудочками. Начебто в киплячiй водi трiснуло яйце. Коли Андерс скуштував одну таку грудочку i сказав, що на смак вона схожа на яйце, я зрозумiла, що це кров i сталося щось серйозне.

Андерс Нюгорд слухав ii з розкритим ротом. Його засмагле обличчя раптом зблiдло.

– На все добре, – пробурмотiв Харрi й вийшов.

Роздiл 5

П’ятниця. «Андеруотер»

Харрi ненавидiв тематичнi паби: iрландськi паби, паби, де всi п’ють, роздягшись до пояса, паби, де обговорюються новини, а найбiльше – улюбленi паби знаменитостей, де на стiнах висять портрети скандально вiдомих завсiдникiв. У «Андеруотерi» це була каламутна сумiш морських тем пiдводного плавання та пiратськоi романтики. Щоправда, на четвертому пiвлiтровому кухлi Харрi перестало дратувати й булькання зеленоi води, й шоломи вiд скафандрiв водолазiв, i простенькi скрипучi меблi. Могло бути й гiрше. Минулого разу народ вирiшив розважитися спiвом, i в якийсь момент здалося, що вiн на мюзиклi, а не в барi. Харрi уважно оглядiвся i зi спокiйним серцем переконався, що нiхто з чотирьох гостей не збираеться спiвати й танцювати.

– Як настрiй? Святковий? – запитав вiн барменшу, коли та поставила перед ним кухоль.

– О сьомiй вечора? – вiдповiла дiвчина питанням на питання i дала йому сотню здачi, хоча слiд було двi.

Якби Харрi мiг, то вирушив би в «Шрьодер». Але йому чомусь думалося, що туди його не пустять, а пiти i з’ясувати це не вистачало хоробростi. Не сьогоднi. З того, що сталося в четвер, у його пам’ятi залишились якiсь обривки. Чи в середу? Хтось iз вiдвiдувачiв згадав, що Харрi показували по телевiзору як героя норвезькоi полiцii, тому що вiн застрелив манiяка в Сiднеi. Хтось вiдпустив пару зауважень, якось його обiзвав, i щось iз цього Харрi не сподобалося. Цiкаво, чи дiйшло до колотнечi? Не виключено, що кiсточки пальцiв i перенiсся вiн мiг розбити, спiткнувшись об брукiвку на Доврегате.

Задзеленчав телефон. Харрi подивився на номер i у черговий раз вiдзначив, що дзвонить не Ракель.

– Слухаю, шеф.

– Харрi? Ти де? – Б’ярне Мьоллер був стривожений.

– Пiд водою. В барi «Андеруотер». А що таке?

– Якою ще водою?

– Солонуватою. Напiврiчковою-напiвморською. У вас – як це? – дуже зайнятий голос.

– Ти п’яний?

– Не так, як хотiлось би.

– Що?

– Нiчого. Акумулятор сiдае, шефе.

– Один спiвробiтник, який був на мiсцi злочину, погрожував написати на тебе рапорт. Говорить, ти був п’яний, коли прийшов.

– Чому погрожував, а не погрожуе?

– Я вiдрадив. Ти був п’яний, Харрi?

– Звичайно, нi, шефе.

– Ти точно впевнений у тому, що зараз говориш, Харрi?

– А ви точно впевненi в тому, що хочете це знати?

Мьоллер незадоволено зiтхнув у слухавку:

– Харрi, так далi тривати не може. Я змушений вжити заходiв.

– Добре. Спершу усуньте мене вiд цiеi справи.

– Що?

– Ви все прекрасно розчули. Я з цiею свинею працювати не буду. Знайдiть iншого.

– У нас не вистачае людей, щоб…

– Тодi звiльняйте. Менi начхати.

Харрi поклав телефон у внутрiшню кишеню. Вiн чув, як голос Мьоллера тремтить i б’еться об грудну клiтку, навiть приемно. Допивши пиво, Харрi встав i похитуючись вийшов назустрiч теплому лiтньому вечору. Трете таксi, яке вiн окликнув на Уллеволсвейен, зупинилося.

– Хольменколлвейен, – сказав Харрi й вiдкинув спiтнiлу голову на прохолодну спинку шкiряного сидiння.

По дорозi вiн дивився в задне вiкно, спостерiгаючи, як у блiдо-голубому небi крутяться у пошуках iжi ластiвки. В повiтрi якраз з’явилася мошва. Саме час для ластiвок, аби пiдкрiпитися, з цiеi митi й до заходу сонця.

Таксi зупинилося бiля великого i трохи похмурого дерев’яного будинку.

– Пiд’iхати до ганку? – запитав водiй.

– Нi, постоiмо тут, – сказав Харрi.

Вiн подивився на будинок. Йому здалося, що у вiкнi вiн помiтив Ракель. Олегу, напевно, скоро пора в лiжко. Уперше з моменту суперечки Харрi приiхав сюди. На душi скребло…

– Сьогоднi ж п’ятниця?

Таксист iз побоюванням подивився в дзеркало i повiльно кивнув.

Днi. Тижнi. Господи, як же швидко ростуть цi хлопчиська!

Харрi помасажував обличчя, намагаючись втерти трохи життя в те, що зараз найбiльше нагадувало посмертну маску.

Адже взимку здавалося, що все не так уже й погано.

Харрi тодi розкрив кiлька великих злочинiв, у нього був свiдок у справi Елен, вiн не пив. А ще Ракель i вiн перейшли вiд простоi закоханостi до спiльного будiвництва сiмейного життя, i йому це

подобалося. Подобалися виiзди на природу, пiкнiки для дiтей, де Харрi смажив на вугiллi м’ясо. Подобалося запрошувати батька i Сестреня на недiльну вечерю i дивитись, як його сестра з синдромом Дауна граеться з дев’ятирiчним Олегом. І найчудовiше – закоханiсть не проходила. Ракель навiть почала мiркувати, що непогано б Харрi переiхати до них, аргументуючи це тим, що будинок занадто великий для них iз Олегом, а Харрi не дуже прагнув знайти контраргументи.

– Подивимося. Ось тiльки розберуся зi справою Елен, – пообiцяв вiн.

Перевiркою iх почуттiв мала стати поiздка в Нормандiю: три тижнi в старовинному маетку i тиждень на рiчковому теплоходi.

Але тут справи пiшли безладно.

Усю зиму вiн займався справою Елен. Старанно, навiть занадто. Харрi не вмiв працювати iнакше. До того ж Елен Єльтен була не просто колегою, а його найкращим другом. Три роки тому вони разом полювали на людину, що займалася контрабандою зброi, на прiзвисько Принц.

Елен убили бейсбольною битою на березi Акерсельви. Докази вказували на неонациста Сверре Ульсена, який уже встиг засвiтитися в полiцii. На жаль, свiдчень його вони так i не почули: пiд час арешту Том Волер прострелив йому голову – як вiн заявив, це була самооборона. Але Харрi був упевнений, що за вбивством стоiть Принц, i вмовив Мьоллера дозволити йому провести власне розслiдування. Мотиви були особистими, а значить, офiцiйне розслiдування Харрi вести не мiг. Мьоллер тодi вирiшив зробити виняток  – як заохочення за успiхи Харрi при розкриттi iнших справ. Цiеi зими намiтився прорив. Вiдшукався свiдок, який увечерi, коли сталося вбивство, бачив, як Сверре Ульсен розмовляв з кимось у червонiй машинi в Грюнерльокка всього за кiлька сотень метрiв од мiсця злочину. Цим свiдком був якийсь Рой Квiнсвiк, колишнiй неонацист iз судимiстю, а нинi новонавернений парафiянин Фiладельфiйськоi парафii. Квiнсвiка не можна було назвати зразковим свiдком, але вiн довго й наполегливо вдивлявся в запропоновану фотографiю Харрi й сказав: так, саме ця людина сидiла в машинi поряд зi Сверре. Людиною на фотографii був Том Волер.

Хоча Волера Харрi пiдозрював давно, пiдтвердження здогадки потрясло його ще i тому, що це означало – в полiцii Волер не единий перевертень, iнакше Принц просто не змiг би провертати такi масштабнi афери. Отже, Харрi не може довiряти нiкому. Тому про Роя Квiнсвiка вiн мовчав, розумiючи, що другоi такоi удачi не буде. Один невiрний рух – i запахне гниллю, а буде гниль – будуть i щури. Значить, треба бути у всеозброеннi.

Харрi почав у глибокiй таемницi готувати оборону. Це виявилося не так просто, як вiн думав. Не знаючи, кому можна довiритися, вiн чекав, поки всi пiдуть iз роботи, i порпався в архiвах, залiзав у внутрiшню мережу, роздруковував електронну пошту та списки вхiдних i вихiдних телефонних дзвiнкiв од тих, хто, за його вiдомостями, був якось пов’язаний iз Волером. Вечорами вiн просиджував у машинi поблизу вiд Юнгсторг, спостерiгаючи за вiдвiдувачами пiцерii «У Герберта», де вешталися неонацисти, – за версiею Харрi, контрабанда зброi проходила через них. Не домiгшись результатiв, Харрi почав шпигувати за Волером i деким iз колег, особливо за тими, хто, наскiльки вiн знав, гайнуе багато часу в екернському тирi. Вiн стежив за ними здалека. Сидiв у машинi перед iх будинками i не стуляв очей, доки всi спали.

Удосвiта, виснажений, повертався до Ракелi й, задрiмавши на кiлька годин, знову йшов на роботу. Потiм вона попросила його в здвоенi чергування ночувати удома. Вiн не сказав iй, що вночi працюе не за графiком, не за наказом. Потiм стало ще гiрше.

Якось увечерi вiн вирiшив-таки побувати «У Герберта». Потiм зайшов iще раз. Поговорив iз хлопцями. Почастував пивом. Зрозумiло, вони знали, хто вiн такий, але безкоштовне пиво – воно i е безкоштовне пиво. Вони пили, посмiхались i мовчали. Нарештi вiн зрозумiв, що iм нiчого не вiдомо, але заходити не перестав. Можливо, тому, що там Харрi почувався поряд iз печерою дракона, з якоi, якщо виявити терпiння, чудовисько обов’язково вилiзе. Нi Волер, нi його колеги так i не з’являлися. Тодi вiн повернувся до стеження за будинком Волера.

Одного дня вночi у двадцятиградусний мороз на порожнiй вулицi показався хлопчина в короткiй легкiй курточцi. Хисткою ходою, що видае наркомана, вiн пройшов повз машину Харрi, зупинився бiля будинку Волера, подивився на всi боки i спробував вiдкрити замок. Харрi прекрасно розумiв: якщо втрутиться вiн – його викриють, тому залишався в машинi. Напевно, хлопчина зовсiм туго мiркував i погано тримався на ногах, тому що в якийсь момент його iнструмент iз брязком одлетiв од замка, i наркоман гепнувся в замет перед будинком. І не пiдвiвся. В одному з вiкон спалахнуло свiтло. Волер вiдсмикнув фiранки. Харрi чекав. Нiчого не вiдбувалося. Мiнус двадцять. У Волера – свiтло у вiкнi. Хлопчина не рухався. Вже пiзнiше Харрi задавався питанням: що йому, чорт забирай, треба було робити?! Акумулятор у телефонi сiв на морозi, i вiн навiть не мiг викликати «швидку». Вiн сидiв. Минали хвилини. Проклятий наркоман… Мiнус двадцять один. Чортiв наркоман! Звичайно, можна було б поiхати звiдти, дiстатися лiкарнi й повiдомити про те, що сталося. У дверях будинку показалася людина  – Волер. Вiн мав кумедний вигляд у халатi, чоботях, шапцi та рукавичках. Із собою вiн нiс двi вовнянi ковдри. Харрi зi здивуванням спостерiгав, як Том Волер перевiряе пульс i зiницi наркомана, а потiм загортае його в ковдри. Потiм Волер довго стояв на порозi й дивився в бiк Харрi. Через декiлька хвилин пiд’iхала «швидка допомога».

Того разу Харрi, повернувшись додому, сiв у крiсло i всю нiч слухав рок-групу «Рага Рокерз» – свою, норвезьку, i американця Дюка Еллiнгтона, а потiм пiшов на роботу, не переодягаючись уже протягом сорока восьми годин.

Перша сварка мiж ним i Ракеллю сталася одного квiтневого вечора.

Харрi в останню мить скасував виiзд на природу, i Ракель помiтила, що вiн уже три рази поспiль порушуе обiцянку. Обiцянку, дану Олеговi, пiдкреслила вона. Харрi заявив, що прикриватись Олегом непорядно, i насправдi iй просто не подобаеться, що ii примхам придiляють менше уваги, нiж пошукам убивць Елен. Вона назвала Елен привидом, сказала, що Харрi зациклився на мертвiй людинi. Це ненормально i до добра не доведе, що це некрофiлiя, й узагалi – займаеться вiн розслiдуванням не заради Елен, ним рухае жадоба помсти.

– Тобi завдали рани, – закiнчила вона, – i тепер ти всiма силами стараешся помститись.

Коли Харрi в огидному настроi виходив iз кiмнати, за сходовими перилами промайнула пiжама й переляканi очi Олега.

Пiсля цього Харрi взагалi перестав займатися чим-небудь, що не стосувалося пошуку вбивць. В темрявi читав чужу електронну пошту, вдивлявся в чорнi вiкна будинкiв i вiлл, пiдстерiгаючи людей, якi так i не з’являлись. Уривками спав у квартирi на Софiесгате.

Днi стали свiтлiшими й довшими, а вiн так нiчого i не знайшов.

І якось уночi повернувся дитячий кошмар. Сестреня. Їi волосся, що пiднiмаеться вгору. Перекошене болем обличчя. Його власна безпораднiсть. Наступноi ночi кошмар з’явився знову. І знову.

Друг дитинства, таксист Ейстейн Ейкелан, який, коли не був за кермом, пив «У Малика», говорив, що Харрi не пiзнати, так змарнiв, i навiть пропонував возити його на роботу й назад. Харрi вiдмовився i з останнiх сил продовжував свою безумну гонку.

Залишалося тiльки чекати, коли вона заведе його в прiрву.

Земля стала обсипатися з-пiд нiг

через таку прозаiчну рiч, як неоплачений рахунок. Стояв кiнець травня, Харрi й Ракель уже декiлька днiв не розмовляли. Вiн прокинувся в кабiнетi вiд ii телефонного дзвiнка. Ракель сказала, що турагентство нагадуе про платню за садибу в Нормандii. У iх розпорядженнi був тиждень, пiсля чого турагентству доведеться перепродати право оренди iншим клiентам.

– Крайнiй термiн – п’ятниця. – Пiсля цих слiв вона поклала слухавку.

Харрi попхався в убиральню, побризкав обличчя холодною водою i зустрiвся поглядом зi своiм вiддзеркаленням. Мокрий свiтлий «iжачок», червонi вiд судин, що лопнули, очi, темнi мiшки пiд ними, запалi щоки. Спробував усмiхнутись i побачив жовтозубий оскал. Вiн сам себе не впiзнавав. Тут вiн зрозумiв: Ракель мае рацiю. Це крайнiй термiн. Для нього i Ракелi. Для нього i Елен. Для нього i Тома Волера.

Того ж дня вiн пiшов до свого безпосереднього начальника, Б’ярне Мьоллера – единоi людини в полiцii, якiй вiн повнiстю довiряв. Слухаючи розповiдь Харрi, Мьоллер то кивав, то хитав головою й у результатi сказав, що ця справа, на щастя, не в його компетенцii, й Харрi треба йти просто до начальника кримiнальноi полiцii. Але перед тим десять разiв подумати: а чи варто? Харрi, думаючи, вийшов iз квадратного кабiнету Мьоллера i попрямував до овального, де працював начальник кримiнальноi полiцii. Постукав, зайшов i виклав усi своi козирi. Свiдка, який бачив Тома Волера i Сверре Ульсена разом, i те, що саме Волер застрелив Ульсена при арештi. Все, що в нього було пiсля п’яти мiсяцiв мук, гонитви за примарами, п’яти мiсяцiв на межi божевiлля.

Начкрим запитав, який, на думку Харрi, у Тома Волера був мотив, аби пiти на вбивство Елен Єльтен.

Харрi вiдповiв, що Елен мала в розпорядженнi небезпечну iнформацiю. Того вечора, коли ii вбили, вона залишила на автовiдповiдачi Харрi повiдомлення про те, що знае, хто такий Принц, який заправляе контрабандою зброi та озброiв злочинцiв у Осло не гiрше, нiж солдатiв спецпризначення.

– Але коли я iй передзвонив, на жаль, було надто пiзно, – сказав Харрi, намагаючись зрозумiти вираз обличчя спiврозмовника.

– А на вбивство Сверре Ульсена? – продовжував той.

– Коли ми напали на слiд Ульсена, Принц убив його, щоб вiн нiкому не розповiв, хто стоiть за вбивством Елен.

– І ви говорите, що цей Принц…

– Том Волер, – упевнено мовив Харрi.

Начкрим мовчки кивнув, потiм додав:

– Отже, один iз найшанованiших наших iнспекторiв.

Наступнi десять секунд Харрi здавалося, що вiн у вакуумi, нi повiтря, нi звукiв. Вiн знав: тут i зараз його полiцейська кар’ера може обiрватися.

– Добре, Холе. Перш нiж приймати рiшення, менi б хотiлося поговорити з вашим свiдком. – Начальник пiдвiвся. – І, сподiваюся, ви розумiете, що з цiеi митi й надалi ця справа мае залишатися мiж нами.

– Скiльки ми тут стоятимемо?

Вiд голосу таксиста Харрi здригнувся. Вiн вже майже спав.

– Їдьмо назад, – сказав вiн i кинув останнiй погляд на дерев’яний будинок.

Коли вони iхали по Кiркевейен, задзеленчав мобiльний телефон. Говорила Беата:

– Здаеться, знайшли зброю. Ти мав рацiю. Пiстолет.

– Що ж, вiтаю нас обох.

– Дякую… Знайти його було неважко. Лежав у смiттевому кошику пiд мийкою.

– Марка i номер?

– «Глок-23». Номер сточений.

– Слiди залишилися?

– Такi ж, як на бiльшостi зброi, конфiскованоi нами в Осло.

– Ясно, не читаеться. – Харрi переклав телефон у лiву руку.  – Неясно тiльки, навiщо ти менi все це розповiдаеш. Я цiею справою не займаюся.

– Я б не говорила з такою впевненiстю, Харрi. Мьоллер сказав…

– Мьоллер i вся смердюча полiцiя Осло можуть забиратися до дiдька!

Харрi сам здригнувся вiд звуку свого голосу i побачив у дзеркалi, як спохмурнiв таксист.

– Вибач, Беато. Я… Ти ще там?

– Так.

– Я зараз трохи не в собi.

– Нiчого, не горить.

– Що?

– Справа може почекати.

– Розповiдай же.

Вона зiтхнула:

– Ти помiтив у Камiлли Луен шишку трохи нижче за праву брову?

– Так, звичайно.

– Я подумала: можливо, ii вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падiннi. Але виявилося, нiякоi шишки не було!

– Як так?

– Патологоанатом поторкав ii, вона така тверда! Потiм вiн засунув палець пiд повiку. І знаеш, що вiн знайшов?

– Ну… – мовив спроквола Харрi. – Нi…

– Маленький червонястий коштовний камiнь у формi зiрки. Ми вважаемо, дiамант. Що ти на це скажеш?

Харрi глибоко зiтхнув i подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.

– Що я цiею справою не займаюся, – сказав вiн i вимкнув телефон.

Роздiл 6

П’ятниця. Вода

«Сухо, але я бачу, як полiцейський виходить iз-пiд води. Вода для спраглих. Дощова вода, рiчкова вода, морська вода.

Вiн мене не помiтив. Хитаючись, вiн вийшов на Уллеволсвейен i там намагався зупинити таксi. Нiхто не хотiв його саджати. Як човняр – неспокiйну душу, що бродить уздовж берега рiчки. Так, i я знаю – як це, коли тебе вiдштовхують тi, хто тобi дорогий. Коли потрiбна пiдтримка, а дiстаеш вiдмову. Коли розумiеш, що всi навколо на тебе плюють, а тобi – нi на кого плюнути. І поступово здогадуешся про те, що ж тобi треба робити».

Роздiл 7

Понедiлок. Вiдставка

Харрi зайшов у магазин, вiдчинив склянi дверi молочного вiддiлу i притулився до них. Стягнув пiтну футболку i заплющив очi, вiдчуваючи шкiрою прохолодне повiтря.

Синоптики передбачали тропiчну спеку цiеi ночi, й люди в магазинi запасалися м’ясом для грилю, пивом i мiнеральною водою.

Бiля м’ясних полиць спиною до Харрi стояла жiнка. Вiн одразу впiзнав ii за кольором волосся та пишними формами. Коли вона обернулася, Харрi побачив, що на нiй топик, який забарвленням нагадуе зебру, але так само обтягуе, як той, леопардовий. Вiбекке Кнутсен подумала, поклала коробки з бiфштексами назад, разом iз вiзком перейшла до холодильника i дiстала звiдти двi упаковки трiскового фiле.

Харрi надiв футболку i зачинив склянi дверi. Молока йому не хотiлось. І м’яса. І трiски теж. Йому хотiлося чого-небудь простого – зовсiм небагато, аби це можна було з’iсти. Нi, вiн не був голодний, але шлунок вимагав iжi. Вiн почав нити ще минулого вечора, i з досвiду Харрi знав: якщо зараз чого-небудь не з’iсти, вiн не утримае в собi нi краплi спиртного. Зараз у вiзку лежав питльований хлiб i пакет iз «Винноi монополii»[7 - «Винна монополiя» – мережа державних магазинiв, якi мають виключне право продажу спиртних напоiв у Норвегii.] через дорогу. Вiн додав до цього пiвкурчати, шiсть упаковок пива «Ганза», байдуже продефiлював повз фруктовий вiддiл i опинився в черзi до каси просто за Вiбекке Кнутсен. Не навмисно, але, можливо, i не зовсiм випадково.

Як i ранiше, не помiчаючи Харрi, вона обернулася, наморщила нiс, неначе вiдчула якийсь неприемний запах (чого Харрi виключити не мiг), i попросила у касирки два блоки легких сигарет «Прiнс».

– А менi сказали, у вас там не курять.

Вiбекке обернулася, зi здивуванням подивилася на нього i подарувала йому три рiзнi усмiшки. Перша була швидкою, автоматичною. Друга – з тих, що виникають, коли ми зустрiчаемо знайомих. А коли каса залишилася позаду, з’явилась i третя посмiшка – цiкава.

– Ви, я дивлюся, вирiшили влаштувати собi бенкет, – сказала Вiбекке, намагаючись утрамбувати покупки в один пластиковий пакет.

– На зразок того, – пробурмотiв Харрi й усмiхнувся у вiдповiдь.

Вона злегка нахилила голову набiк, смужки на топику здригнулися.

– Багато гостей?

– Небагато, але всi непроханi.

Касирка простягнула йому здачу, але вiн кивнув на скарбничку Армii

порятунку.

– А iм не можна вказати на дверi? – Усмiшка Вiбекке тепер заграла i в ii очах.

– Ну-у… Якраз таких гостей вирядити не так-то легко.

Пляшки «Джима Бiма» весело дзвякнули об упаковку «Ганзи».

– Що, давнi товаришi по чарцi?

Харрi подивився на неi. Здаеться, вона дiйсно хотiла дiзнатися, в чому справа. Це було для нього тим бiльше дивно, що вона, як йому здалося, жила разом iз таким правильним чоловiком. Вiрнiше, такий правильний чоловiк жив iз нею.

– У мене немае товаришiв, – сказав Харрi.

– Отже, дама… І, напевно, з настирливих?

Йому захотiлося вiдчинити перед нею дверi, але тi вiдчинялись автоматично. Дивно, але Харрi цього не пам’ятав, хоча купував тут продукти кiлька рокiв поспiль. Вони вийшли на вулицю i тепер стояли одне навпроти одного.

Харрi не знав, що вiдповiсти, тому сказав правду:

– Три дами. Інодi вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.

– Що-що? – Вона прикрила очi долонею вiд сонця й подивилася на нього.

– Нiчого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш… але однаково вголос. Напевно, я базiка. Менi… – Вiн не розумiв, чому Вiбекке й досi не пiшла.

– Вони у нас усi вихiднi по сходах туди-сюди бiгали, – сказала вона.

– Хто? – здивувався Харрi.

– Та полiцiя.

До Харрi повiльно дiйшло, що з того дня, коли вiн був у квартирi Камiлли Луен, минули субота й недiля. Вiн спробував знайти свое вiддзеркалення у вiтринi магазину. Субота i недiля? На кого ж вiн зараз схожий?

– Ви, полiцейськi, нам нiчого не розповiдаете, – вела далi Вiбекке, – а в газетах пишуть тiльки, що у вас поки що немае нiяких зачiпок. Це так?

– Я цiею справою не займаюся, – вiдповiв Харрi.

– Авжеж. – Вiбекке Кнутсен кивнула i знову заусмiхалась. – А знаете що?

– Що?

– Насправдi нiчого страшного.

Кiлька секунд Харрi мiркував, що вона мае на увазi. Потiм засмiявся i зайшовся страшенним кашлем.

– Дивно, я вас ранiше в цьому магазинi не бачив, – сказав вiн, вiдсапавшись.

Вiбекке знизала плечима:

– Хто знае? Може, ми скоро знову зустрiнемося?

Вона нагородила його променистою усмiшкою й пiшла додому. Пластиковi пакети та ii пишнi форми погойдувалися туди-сюди.

«Ти, я i африканський звiр» – ця думка видалася Харрi такою гучною, що вiн злякався, чи не висловив ii вголос.

Бiля вхiдних дверей будинку на Софiесгате сидiв чоловiк. Пiджак вiн перекинув через плече. Сорочка темнiла плямами поту на грудях i пiд пахвами. Однiею рукою чоловiк тримався за живiт. Побачивши Харрi, вiн пiдвiвся.

Харрi затримав подих i зiбрався з силами. Це був Б’ярне Мьоллер.

– О Господи, Харрi!

– О Господи, шефе!

– Знаеш, який у тебе вигляд?

Харрi дiстав ключi й вiдповiв питанням на питання:

– Ви вважаете, я не в кращiй формi?

– Тебе ж попросили допомогти нам iз розслiдуванням на вихiдних! А вiд тебе нi слуху нi духу. І на роботу сьогоднi не вийшов.

– Проспав, шефе. Це, до речi, не так далеко вiд iстини, як ви думаете.

– Може, i попереднi чотири тижнi ти теж проспав? До того, як я тебе видзвонив минулоi п’ятницi?

– Ну, вже наступного тижня туман розсiявся. Я подзвонив на роботу, але менi сказали, що я значусь у вiдпустцi. Гадаю, це ваших рук справа.

Харрi почав пiднiматися по сходах, за ним по п’ятах iшов начальник.

– Менi довелося, – простогнав Мьоллер, знову хапаючись за живiт. – Чотири тижнi, Харрi!

– Гм… Наносекунда за вселенськими масштабами.

– І нi единого слова про те, де ти пропадаеш!

Харрi не без зусиль уставив ключ у замок:

– Зараз почуете.

– Що саме?

– Єдине слово про те, де я пропадаю. Тут. – Харрi розкрив дверi квартири, i iх обдало кислувато-солодкуватим смородом старого смiття, пива та сигаретних недокуркiв. – Вам було б легше, якби ви це знали?

Вiн увiйшов всередину. Мьоллер i тут рушив за ним, хоча i не без вагань.

– Можете не роззуватися, шефе! – крикнув Харрi з кухнi.

Мьоллер важко зiтхнув i постарався пройти через кiмнату так, аби не наступити на розкиданi по пiдлозi порожнi пляшки, переповненi попiльнички та вiнiловi платiвки.

– Ти що ж, Харрi, хочеш сказати, що всi цi чотири тижнi ти сидiв тут i пив?

– Я робив перерви, шеф. Довгi перерви. Я ж у вiдпустцi, вiрно? Минулого тижня я практично краплi в рот не взяв.

– У мене поганi новини, Харрi! – крикнув Мьоллер, беручись за вiконну клямку. Йому довелося тричi навалитись усiм тiлом на раму, перш нiж вiкно вiдчинилося. Вiн знову охнув i розстебнув ремiнь та верхнiй гудзик на брюках. Обернувшись, вiн побачив у дверях Харрi з вiдкоркованою пляшкою вiскi в руцi.

– Що за новини? – Харрi подивився на розстебнутий ремiнь. – Шмагати мене прийшли? Чи гвалтувати?

– Живiт болить, – поскаржився Мьоллер. – Нетравлення шлунка.

– Гмм… – Харрi понюхав шийку пляшки. – Нетравлення шлунка – це кумедно. Я i сам мучився животом, тому почитав деяку лiтературку з цього питання. Перетравлення iжi тривае вiд дванадцяти до двадцяти чотирьох годин. В усiх. І iжа проходить через вашi нутрощi не довше, а просто болючiше.

– Харрi…

– По скляночцi, шефе? Пахне, нiби як справжне.

– Я прийшов, щоб сказати: «Усе, Харрi! Стоп!»

– Зав’язали? – з цiкавiстю запитав Харрi.

– Заткнися! – Мьоллер ударив по столу так, що порожнi пляшки пiдстрибнули. Потiм вiн осiв у зелене крiсло i провiв рукою по обличчю. – Багато разiв, Харрi, я ризикував своею посадою, щоб урятувати твою. Але ж е люди, якi для мене ближчi, нiж ти. Це про них я маю пiклуватись. Усе, Харрi. Бiльше я тобi допомагати не зможу.

– А-а… – Харрi плюхнувся на канапу i налив вiскi в найближчу склянку. – Про допомогу я вас не просив, шефе, але однаково спасибi. За все хороше. Ваше здоров’я!

Мьоллер глибоко зiтхнув i заплющив очi.

– Знаеш що, Харрi? Інодi ти поводишся, як найзухвалiший, найегоiстичнiший i найтупiший у свiтi мiшок з лайном, – з образою сказав вiн.

Харрi знизав плечима i залпом осушив склянку.

– Я написав наказ про твою вiдставку.

Харрi налив собi ще.

– Вiн лежить на столi начальника кримiнальноi полiцii. Бракуе тiльки його пiдпису. Ти розумiеш, що це означае, Харрi?

Харрi кивнув i поцiкавився:

– Вам точно не налити перед вiдходом, шефе?

Мьоллер пiдвiвся. У дверях вiн обернувся:

– Ти не уявляеш, як менi боляче бачити тебе таким, Харрi. Ракель i ця робота – от i все, що у тебе було. Спочатку ти не зумiв утримати Ракель. А тепер – роботу.

«Я втратив i те й iнше чотири тижнi тому, – подумав Харрi, й ця думка набатом вiдлунила у його головi.

– Менi дiйсно боляче, Харрi. – Й дверi за Мьоллером зачинилися.

Через сорок п’ять хвилин Харрi вже спав у крiслi. Так, гостi до нього прийшли. Але не три дами, а начкрим.

Чотири тижнi та три днi тому начальник кримiнальноi полiцii сам запропонував влаштувати зустрiч у «Боксеровi», притулку блаженних бражникiв. Пiд самiсiньким носом Головного управлiння i за два кроки вiд брудних заднiх дворiв зi стiчними канавами. Тiльки вiн сам, Харрi й Рой Квiнсвiк. Пояснивши це тим, що, доки не прийнято нiякого рiшення, дiяти краще по можливостi неофiцiйно, щоб у нього завжди був шлях до вiдступу.

Про такий шлях для Харрi вiн не говорив.

Харрi запiзнився в «Боксер» на чверть години. Начкрим сидiв за одним iз далеких столикiв iз келихом пива. Коли Харрi пiдсiв до нього, вiн шкiрою вiдчув його важкий погляд. Глибоко посадженi блакитнi очi виблискували обабiч вузького аристократичного перенiсся. У начальника було густе сиве волосся, пряма постава i сухорлява фiгура, наскiльки дозволяв вiк. Загалом, вiн був iз особливоi

породи шiстдесятирiчних людей похилого вiку – складно повiрити в те, що вони коли-небудь матимуть вигляд по-справжньому старих. У кримiнальному вiддiлi його називали Президентом: не лише через овальний кабiнет, але й тому, що розмовляв вiн, як глава держави, особливо в офiцiйнiй обстановцi. Але зараз обстановка була по можливостi неофiцiйною. Начальник кримiнальноi полiцii розкрив безгубий рот i запитав:

– Ви сам?

Харрi замовив офiцiантовi мiнеральну воду «Фаррiс», узяв зi столу меню, вивчив першу сторiнку i якомога безтурботнiше кинув:

– Вiн передумав.

– Ваш свiдок передумав?

– Так.

Начкрим повiльно тягнув пиво з келиха.

– Вiн був готовий виступати свiдком протягом п’яти мiсяцiв, – додав Харрi. – Ми з ним говорили ще позавчора. Як ви гадаете, свинячi рульки тут непоганi?

– Що вiн сказав?

– Ми домовилися, що сьогоднi я заберу його пiсля служби у Фiладельфiйськiй парафii. А коли я туди прийшов, вiн сказав, що передумав. Вiн зрозумiв: у машинi зi Сверре Ульсеном сидiв усе-таки не Том Волер.

Спiврозмовник подивився на Харрi. Потiм рiзким рухом пiдкинув лiву руку i поглянув на годинник, що, як зрозумiв Харрi, означало завершення зустрiчi.

– Тодi нам залишаеться тiльки припускати, кого саме бачив у машинi ваш свiдок. Що скажете, Холе?

Харрi глитнув, подивився на меню:

– Рульки. Мабуть, все ж свинячi рульки.

– Вибачте, менi пора. Запишiть на мiй рахунок.

Харрi вичавив смiшок:

– Ви дуже люб’язнi, шефе. Не лукавитиму, у мене було неприемне передчуття, що менi загрожуе залишитися тут наодинцi з меню.

Начкрим спохмурнiв i з роздратуванням в голосi вiдповiв:

– Дозвольте i менi не лукавити з вами, Холе. Усiм вiдомо, що ви з iнспектором Волером на дух один одного не переносите. У той самий момент, коли ви надали менi своi висмоктанi з пальця звинувачення, у мене виникла пiдозра, що на вашi аргументи сильно вплинула особиста антипатiя. І ця пiдозра, наскiльки я зрозумiв, повнiстю пiдтвердилася.

Начальник кримiнальноi полiцii вiдсунув келих вiд краю столу, встав i застебнув пiджак.

– Тому, Холе, скажу вам коротко i, сподiваюся, ясно. Вбивство Елен Єльтен розкрите, а справу – закрито. Нi ви, нi хто-небудь iще не надали достатнiх пiдстав для нового розслiдування. Якщо ви ще раз повернетеся до цiеi справи, це буде порушенням наказу, i я без вагань пiдпишу папiр про вашу вiдставку. І не тому, що я крiзь пальцi дивлюся на злочинцiв у наших рядах, а тому, що мiй обов’язок – пiдтримувати робочу обстановку i не дозволяти, щоб особистi стосунки впливали на службовi. Нам не потрiбнi тi, хто на порожньому мiсцi зводить панiку. Якщо я ще раз дiзнаюся про вашi звинувачення проти Волера, вас негайно усунуть iз посади i справу передадуть в ОСО.

– Яку справу? – глухо запитав Харрi. – Волер проти Єльтен?

– Холе проти Волера.

Начальник пiшов, а Харрi продовжував сидiти i дивитися у напiвпорожнiй келих. Так, вiн мiг послухатися наказу, але це нiчого б не змiнило. Вiн уже готовий. Вiн програв i тепер перетворився на загрозу для своiх. Зрадник-параноiк, годинникова бомба, що ii вважатимуть за краще позбутися при першiй нагодi. Варто тiльки Харрi дати привiд.

Офiцiант принiс пляшку «Фаррiсу» i запитав, чи не буде вiн замовляти що-небудь iз iжi або напоiв. Харрi облизнув пересохлi губи… Варто тiльки дати привiд, i все покотиться, збiльшуючись у розмiрах, як снiгова грудка з гори.

Вiн вiдсунув «Фаррiс» убiк i вiдповiв офiцiантовi…

Чотири тижнi та три днi тому все почалось. І закiнчилося.

Частина II

Роздiл 8

Вiвторок i середа. Чау-чау

У вiвторок температура повiтря в Осло пiднялася до двадцяти дев’яти градусiв у тiнi, i вже о третiй годинi люд повалив iз офiсiв на пляжi Хука i Вервенськоi затоки. Натовпи туристiв збиралися в кафе просто неба на Акер-Брюгге та у Фрогнер-парку,[8 - Фрогнер-парк, або парк Вiгеланна, вiдомий розмiщеними там роботами скульптора Густава Вiгеланна (1869–1943), серед яких найбiльш вiдомi «Злий хлопчик» i Монолiт iз людських тiл.] де вони, обливаючись потом, робили неодмiнне фото Монолiту, пiсля чого поспiшали до фонтана, сподiваючись, що вiтер обiлле iх освiжаючим душем iз водяних бризок.

У iншому ж мiське життя тривало тихо i нагадувало уповiльнену зйомку: роздягненi до пояса дорожнi робiтники схилилися над своею технiкою, будiвельники на риштованнях на старiй будiвлi Державноi лiкарнi дивляться на порожнi вулицi, таксисти, зiбравшись у тiнi, базiкають про вбивство на Уллеволсвейен. Ознаки активного життя подавала тiльки Акерсгата, де постачальники сенсацiй давали волю своему глузливому стилю i з натхненням терзали поки що свiже вбивство. Багато штатних газетярiв були у вiдпустках, i редактори кинули на цю справу всiх: од студентiв-журналiстiв на лiтньому пiдробiтку до нудьгуючих спiвробiтникiв iз полiтичного вiддiлу. Тiльки оглядачiв культури нiхто не чiпав. Але однаково було спокiйнiше, нiж зазвичай. Можливо, тому, що «Афтенпостен» переiхала з багатоi традицiями вулицi газетярiв у центр, розкидавши контори в убогих провiнцiйних хмарочосах, якi скребуть i без того чисте небо.

Мiсто натхненно розгортало велике будiвництво в районi Бйорвiка, але у ведучого кримiнальноi хронiки Рогера Єндема з кабiнету вiдкривався краевид тiльки на Плату – ринок наркоманiв на задвiрках дивного нового свiту. Вiн упiймав себе на тому, що час вiд часу шукае там очима Томаса. Але Томас сидiв зараз в Уллерсму – вiдбував покарання за спробу вторгнення в будинок полiцейського цiеi зими. Але чи варто було iз цього приводу сумувати? Тепер Рогер хоча б перестав боятися, що одного дня побачить молодшого брата загиблим вiд передозування.

В «Афтенпостен» не квапилися з призначенням нового редактора, пiсля того, як старий погодився пiти за скороченням штату, i просто доручили кримiнальну хронiку вiддiлу новин. Насправдi це означало, що Рогеру Єндему довелося за ту саму зарплату звалити на себе i редакторськi обов’язки. Зараз вiн сидiв за столом, поклавши пальцi на клавiатуру, i пильно вдивлявся в обличчя жiнки, фотографiю якоi нещодавно зробив фоном для робочого столу. Ця жiнка ось уже втрете зiбрала речi й залишила i його, i квартиру на Сейльдуксгате. Вiн знав, що цього разу Девi не повернеться, i пора йти далi. Вiн налаштував екран i змiнив фоновий малюнок. Для початку.

За розпорядженням начальства Рогеру треба було вiдкласти поточний сюжет про героiн. І добре: писати про наркотики йому нiколи не подобалося. Девi стверджувала, що це через Томаса. Рогер постарався на якийсь час забути i про неi, i про молодшого брата, i зосередитися на дорученому сюжетi. Йому потрiбно було написати статтю про вбивство на Уллеволсвейен, а там, дивись, намiтиться розвиток, новi повороти, з’являться пiдозрюваний або пiдозрюванi. Робота обiцяла бути легкою: все вказувало на сексуальне пiдгрунтя, а деталi – просто скарб для журналiста! Молоду незамiжню жiнку двадцяти восьми рокiв застрелено вдома, у власному душi, в п’ятницю, серед бiлого дня. Знаряддям убивства, скорiше за все, був пiстолет, виявлений у вiдрi для смiття в тiй же квартирi, сусiди нiчого не бачили, стороннiх у будинку не помiчено, i лише один iз мешканцiв вважае, що чув щось подiбне до пострiлу. Оскiльки нiщо не вказуе на пограбування, полiцiя дотримуеться версii, що Камiлла Луен сама впустила злочинця, проте нiхто з ii знайомих не викликае серйозних пiдозр, оскiльки в усiх – бiльш-менш хороше алiбi. Камiлла Луен, автор текстiв у рекламному агентствi

«Лео Бурнетт», того дня поiхала з роботи чверть на п’яту, а о шостiй у неi було призначено зустрiч iз двома подругами в Будинку художникiв, що робить маловiрогiдним припущення, нiби вона запросила когось до себе в гостi. Маловiрогiдним е i те, що хтось подзвонив Камiллi Луен iз вулицi та попросив упустити, вiдрекомендувавшись чужим iм’ям: над дзвiнками встановлено камеру спостереження.

І якщо заголовкiв «Психоделiчне вбивство» або «Сусiд вiдчув смак кровi» виявиться недостатньо, про запас були деякi подробицi, якi ще на кiлька днiв забезпечать жваву цiкавiсть читачiв. У Камiлли Луен вiдрiзано вказiвний палець на лiвiй руцi, а пiд повiкою знайдено червонястий дiамант-зiрочку.

Рогер Єндем почав статтю з iсторичного вступу – для бiльшого драматизму, але потiм вирiшив, що матерiал цього не вимагае, i знищив написане. Деякий час вiн сидiв, обхопивши голову руками, потiм двiчi клацнув по значку «Кошик», навiв мишку на пункт «Очистити» i завмер у нерiшучостi. Ця фотографiя – остання згадка про Девi. З квартири вiн прибрав усе, що могло про неi нагадати, навiть виправ светр, який вона у нього iнодi брала, вiн любив надiвати його через запах ii парфумiв.

– Прощавай, – пошепки сказав Рогер i натиснув на кнопку. Потiм повернувся до статтi. Вирiшив замiнити «Уллеволсвейен» на «Кладовище Христа Спасителя» – краще звучало. І почав писати. Цього разу все вийшло вiдмiнно.

Пiд сьому вечора народ потягнувся з пляжiв додому дуже неохоче. У безхмарному небi, як i ранiше, жарко палало сонце. Ще о дев’ятiй люди в сонячних окулярах пили пиво у вуличних кафешках, залишаючи нудьгувати без дiла офiцiантiв задушливих ресторанiв. О пiв на десяту сонце сховалося за червонiючим Уллерном, але довгождана прохолода так i не настала. Люди поверталися додому. Ще одна тропiчна нiч обiцяла безсоння й наскрiзь пропiтнiлi простирадла.

Робочий день на Акерсгата закiнчувався, в редакцii вирiшили востанне обговорити першу сторiнку. Вiд полiцii новин не було. Навряд чи вони щось приховували, скорiше за все, iм просто нiчого було сказати. Але, з iншого боку, мовчання вiдкривало простiр для домислiв. Саме час виявити творчий пiдхiд.

Приблизно в цей же час в Уппсалi в жовтому дерев’яному будинку з яблуневим садом пролунав дзвiнок, Беата Льонн простягла руку до телефону i подумала, чи не прокинулася поверхом нижче мама. Напевно прокинулася вiд дзвiнка.

– Спала? – запитав хрипкий голос.

– Нi, – вiдповiла Беата. – А що таке?

– Я щойно прокинувся.

Беата сiла на лiжку:

– І як справи?

– Ну що я тобi можу сказати? Погано – ось що я скажу. – Пауза. Голос Харрi здавався глухим i далеким, i Беата розумiла, що причина не в телефонному зв’язку. – Що нового по доказах?

– Тiльки те, що в газетах, – сказала вона.

– А що в них?

Вона зiтхнула:

– Та ти i так знаеш. Ми зiбрали в квартирi вiдбитки пальцiв i ДНК, але ще не знайшли нiчого, що могло б допомогти у пошуках убивцi…

– Злочинця, – поправив Харрi.

– Злочинця, – позiхнувши, погодилася Беата.

– З’ясували, звiдки дiамант?

– Працюемо. Ми проконсультувалися в ювелiрiв: червонi дiаманти – не рiдкiсть, але у нас у краiнi iх не так багато. Вони сумнiваються, що це робота норвезького майстра. А якщо камiнь закордонний, то i злочинець, можливо, не наш спiввiтчизник.

– Гмм…

– Що таке, Харрi?

Вiн вiдкашлявся, перш нiж вiдповiсти:

– Намагаюся бути в курсi подiй.

– Минулого разу ти заявив, що цiею справою не займаешся.

– Ну, не зовсiм так.

– Скажи вiдверто, що тобi потрiбно?

– Ну, я прокинувся через те, що побачив кошмар…

– Менi приiхати i поколисати тебе?

– Нi. – Знову пауза. – Менi снилася Камiлла Луен. І ваш дiамант.

– І що?

– Я, здаеться, дещо зрозумiв.

– Ну ж бо!

– Я, щоправда, не впевнений… Але, знаеш, у давнi часи небiжчикам перед похованням клали на очi монети.

– Не чула.

– Щоб заплатити човняру, який перевозить душi через Стiкс, рiчку мертвих. Якщо душа не могла переправитися на iнший берег, вона не набувала спокою. Розмiркуй над цим.

– Дякую за пораду, Харрi, але я в замогильне життя i привидiв не вiрю.

Харрi не вiдповiв.

– Ще щось? – поцiкавилася Беата.

– Одне питаннячко. Чула, що начкрим цього тижня пiшов у вiдпустку?

– Звичайно.

– Може, ти знаеш, i коли вiн повернеться?

– Через три тижнi. А ти?

– Що я?

Беата почула в трубцi клацання запальнички i зiтхнула:

– Коли ти повернешся?

Вона почула, як Харрi на тому кiнцi затягнувся, затримав дихання i повiльно видихнув. Потiм вiдповiв:

– А я гадав, ти у привидiв не вiриш.

Приблизно в той же час, як Беата поклала слухавку, в своiй квартирi вiд кольок прокинувся Б’ярне Мьоллер. До шостоi години вiн лежав i корчився в лiжку, потiм пiдвiвся, повiльно поснiдав без кави – й одразу вiдчув себе краще. А коли вiн на початку дев’ятоi прийшов на роботу, болi – на його подив – зникли зовсiм. Добравшись на лiфтi до кабiнету, вiн iз блаженством закинув ноги на стiл, випив кави i почав вивчати свiжi газети.

На першiй сторiнцi «Дагбладет» пiд заголовком «Таемний коханець?» красувалася фотографiя усмiхненоi Камiлли Луен. Тiею ж фотографiею зустрiчав читачiв i «Верденс Ганг», але назва статтi була: «Жертва ревнощiв». Із усiх газет по-справжньому цiкавилася правдою тiльки «Афтенпостен» в оглядовiй статтi про злочин.

Мьоллер похитав головою, подивився на годинник i набрав номер Тома Волера, який тiльки-тiльки мав закiнчити вранiшню планерку зi слiдчою групою.

– Нi, зрушень досi нiяких, – вiдгукнувся Волер. – Розпитали сусiдiв i всiх продавцiв у довколишнiх магазинах. Перевiрили таксi, якi в указаний час були поблизу. Поговорили з iнформаторами та перевiрили алiбi давнiх знайомих iз сумнiвним минулим. Але, так би мовити, вiдвертих пiдозрюваних у нас немае. Чесно кажучи, менi не здаеться, що це хтось iз давнiх знайомих. Ознак сексуального насильства немае, грошi та цiнностi на мiсцi, i почерк незнайомий. Узяти хоч би палець i дiамант…

У Мьоллера в животi забурчало. Вiн сподiвався, що це з голоду.

– А хорошi новини у тебе е?

– Полiцейський вiддiлок у Майорстуа видiлив нам трьох спiвробiтникiв, так що в нашiй групi тепер десятеро. Спiвробiтники Крiпос погодилися допомогти Беатi розiбратися з предметами, знайденими у квартирi. Ми зiбрали хорошу команду, враховуючи, скiльки людей у вiдпустках. Ну, як новина?

– Спасибi, Волере, сподiватимемось, усе налагодиться.

Мьоллер поклав трубку i через плече кинув погляд у вiкно, маючи намiр повернутися до газет. Але так i залишився сидiти, незручно вивернувши шию i дивлячись на газон перед будiвлею, тому що побачив, як iз боку Грьонландслейрет з’явилася знайома фiгура i повiльно, але цiлеспрямовано рушила у бiк Головного управлiння полiцii.

Мьоллер пiдвiвся, вийшов у коридор i крикнув Єннi, щоб та принесла йому ще одну чашку кави. Потiм повернувся в кабiнет i спiшно дiстав iз ящика стосик старих паперiв.

Через три хвилини в дверi постукали.

– Увiйдiть! – крикнув Мьоллер, дiловито розглядаючи дванадцятисторiнкову заяву вiд громадянина, який звинувачував ветеринарну клiнiку на Скiппергата в неправильному лiкуваннi, що спричинило смерть двох його чау-чау.

Дверi вiдчинились, i Мьоллер рукою зобразив жест «ну проходьте, проходьте», продовжуючи вивчати сторiнку, де детально описувався екстер’ер собак, iхнi дивовижнi таланти й перераховувалися нагороди з виставок.

– А, це ти! – пiдвiв-таки погляд Мьоллер. – Я гадав, ми тебе

звiльнили.

– Гм… Моя вiдставка лежить непiдписаною на столi у начальника кримiнальноi полiцii, i поки вона там, нам доведеться iнодi зустрiчатися. Чи ви проти, шеф? – Харрi налив собi кави i з чашкою, обiгнувши стiл Мьоллера, пiдiйшов до вiкна. – Але це не означае, що я займатимуся справою Камiлли Луен.

Б’ярне Мьоллер обернувся i подивився на Харрi. Вiн i ранiше не раз бачив, як Холе, який iще вчора лежав на смертному одрi, наступного дня заявлявся на роботу червонооким Лазарем. Але однаково – досi дивувався.

– Харрi, якщо ти гадаеш, що про вiдставку я пожартував, то помиляешся. Цього разу я не попереджаю, а повiдомляю: це остаточне рiшення. Усi минулi рази, коли ти порушував iнструкцii та правила, я за тебе заступався, але зараз брати на себе вiдповiдальнiсть я вже не можу. – Б’ярне Мьоллер пошукав у очах Харрi хоч тiнь благання i не знайшов. На щастя. – Ось так, Харрi. Все, кiнець.

Той не вiдповiв.

– До речi, поки не забув. Стандартна процедура: зайди та здай усi залiзячки, що за тобою числяться, – попросив начальник.

Харрi кивнув. Мьоллер уважно вдивлявся в його обличчя, але так i не побачив того, що чекав. А намагався вiн розгледiти здивованого хлопчиська, якому щойно дали по потилицi. Мьоллер поторкав нижнiй гудзик сорочки. Авжеж, розiбратися в Харрi непросто.

– Якщо вважаеш, що з користю проведеш тут останнi тижнi, я не заперечую – приходь. Вiд посади тебе не усунули, зарплату за цей мiсяць однаково отримаеш. Та i що у тебе е, окрiм роботи…

– Добре, – байдуже вiдповiв Харрi й пiдвiвся. – Пiду подивлюся, чи на мiсцi ще мiй кабiнет. Потрiбна буде допомога – тiльки скажiть, шефе.

Б’ярне Мьоллер натужно посмiхнувся:

– Спасибi за турботу, Харрi.

– Наприклад, з цими вашими чау-чау, – запропонував Харрi, тихо зачиняючи за собою дверi.

Харрi стояв, притулившись до одвiрка, i дивився на робочий кабiнет, який вiн дiлив iз слiдчим Халворсеном. Його акуратно прибраний стiл – зараз Халворсен був у вiдпустцi – стояв упритул до столу Харрi. Над сейфом висiла фотографiя Елен Єльтен – iще вiдтодi, коли замiсть Халворсена тут була вона. Іншу стiну майже цiлком закривала мапа Осло, де кнопками i написами було позначено, де в нiч убивства перебували Елен, Сверре Ульсен i Рой Квiнсвiк. Харрi пiдiйшов до стiни, подивився на мапу, рiзким рухом зiрвав ii й поклав на полицю в сейф. Дiстав iз кишенi пiджака фляжку, зробив швидкий ковток i притулився лобом до прохолодноi металевоi поверхнi.

Бiльше десяти рокiв вiн пропрацював у цьому кабiнетi. Номер шiстсот п’ять – найменший кабiнет у червонiй зонi шостого поверху. Навiть коли було прийнято блискуче рiшення зробити його iнспектором, Харрi вiдмовився переiжджати. У шiстсот п’ятому не було вiкон, але саме звiдси вiн сприймав свiт. На цих десяти квадратних метрах вiн учився працювати, вiдзначав своi перемоги та переживав поразки, присвячуючи все свое життя вивченню людськоi натури. Вiн спробував згадати, чим iще вiн займався в останнi десять рокiв. Щось же мусило бути. Зазвичай люди працюють по вiсiм годин на добу, ну, не бiльше дванадцяти. Адже були й вихiднi.

Харрi сiв на свое розхитане крiсло, воно радiсно скрипнуло. Давненько вiн не сидiв на нiм!

За чверть шоста Б’ярне Мьоллер уже зазвичай був удома, з дружиною i дiтьми. Але оскiльки вони гостювали у бабусi, вiн вирiшив цi тихi днинки присвятити розбору паперiв, що скупчилися. Вбивство на Уллеволсвейен дещо порушило його плани, але сьогоднi вiн вирiшив надолужити прогаяне.

Коли подзвонили з кол-центру, Мьоллер не без роздратування вiдповiв, що дзвонять вони не за адресою, i зниклими займаеться не кримiнальний вiддiл, а чергова частина.

– Вибачте, Мьоллере, у черговiй частинi нiкого немае, всi у Грефсенi, на пожежi. А заявник упевнений, що в цьому зникненнi е щось кримiнальне.

– У нас хто не роз’iхався по домiвках, працюе над убивством на Уллеволсвейен. А значить… – Вiн осiкся. – Хоча нi! Почекайте…

Роздiл 9

Середа. Зникнення

Водiй знехотя натиснув на гальмо, i машина зупинилася перед свiтлофором на площi Александра К’елланда.

– Чи поiдемо з блималкою i верещалкою? – запитав вiн, обертаючись до заднього сидiння.

Харрi вiдчужено похитав головою, дивлячись на парк. Колись цей парк був простим газоном iз двома лавками, на яких мешкали друзi «зеленого змiя», що перекрикували шум руху пiснями та лайкою. Але кiлька рокiв тому на площi iменi письменника вирiшили навести лад. За декiлька мiльйонiв парк вичистили, додали зелених насаджень, поклали асфальт, влаштували дорiжки для прогулянок i навiть обладнали симпатичний каскадний фонтан. Без сумнiву, такий парк iще бiльше заохочував до пiсень i лайки.

Машина повернула праворуч, до Саннергате, проiхала мiст через Акерсельву i зупинилася бiля будинку, вказаного Мьоллером.

Сказавши водiевi, що назад вiн добереться сам, Харрi вийшов iз машини i огледiвся. Через дорогу стояла нова офiсна будiвля, поки що вона була порожня i, якщо вiрити газетам, обiцяла бути порожньою ще довго. Їi вiкна вiдбивали табличку з потрiбною Харрi адресою на бiлому, нещодавно вiдремонтованому будинку, спорудженому в стилi, що чимось нагадував функцiоналiзм. Фасад уже був щедро прикрашений графiтi. На автобуснiй зупинцi неподалiк Харрi побачив темношкiру дiвчину, вона стояла, схрестивши руки на грудях, жувала гумку i роздивлялася рекламний плакат «Дизеля» на iншiй сторонi вулицi.

Вiдшукавши потрiбне iм’я бiля верхнього дзвiнка, Харрi вiдрекомендувався i пiшов угору по сходах. Чоловiк, який вийшов його зустрiчати, мав дуже примiтний вигляд: чорна борiдка, буйна шевелюра, обличчя кольору червоного бургундського вина та вiдповiдного кольору сорочка, яка доходила до сандаль на босих ногах.

– Добре, що ви так швидко приiхали, – сказав вiн, простягаючи Харрi свое лапище.

Тiльки так це i можна було назвати: кисть Харрi потонула в долонi чоловiка, який вiдрекомендувався як Вiллi Барлi.

У вiдповiдь Харрi назвав свое iм’я i спробував висмикнути руку. Фiзичних контактiв iз чоловiками вiн не полюбляв, а це рукостискання тягнуло на обiйми. Але Вiллi Барлi вчепився в нього, як у рятiвну соломинку.

– Лiсбет пропала, – мовив вiн голосом, що зривався, на подив високим.

– Нас повiдомили, Барлi. Можна пройти?

– Ходiмо.

Ідучи за ним, Харрi опинився в ще однiй мансардi. Але якщо в маленькому житлi Камiлли Луен панував мiнiмалiзм, в цьому – значно бiльшому – хазяiн намагався вiдтворити дух неокласицизму, але робив це так старанно, що вiтальня стала схожою на iнтер’ер для вечiрки в античному стилi. Замiсть стiльцiв тут були ложа, немов iз голлiвудськоi версii Стародавнього Риму. Дерев’янi балки прикрашала лiпнина, надаючи iм вигляду доричних i коринфських колон. Їх Харрi так i не навчився розрiзняти, зате вiдразу впiзнав рельеф на стiнi в коридорi – «Ясон iз Золотим руном» Бертеля Торвальдсена. Вiн бачив його в дитинствi, коли з мамою i Сестреням iздив у музей в Копенгагенi. Очевидно, квартиру зовсiм нещодавно вiдремонтували: Харрi помiтив свiжу побiлку, навiть вiдчув запах розчину.

У вiтальнi був накритий стiл на двох. Вiллi провiв гостя далi, на дах, на велику, викладену плиткою терасу, що виходила у внутрiшнiй двiр, утворений стiнами чотирьох сусiднiх будинкiв. Античнiсть тут нiщо не нагадувало – звичайна норвезька тераса. На грилi дотлiвало якесь вугiлля.

– Увечерi в мансардах так задушливо, – вибачливим тоном сказав Барлi, пропонуючи Харрi

пластиковий стiлець рококо.

– Я помiтив. – Харрi пiдiйшов до краю майданчика i глянув униз, у двiр.

Висоти вiн зазвичай не боявся, але пiсля тривалих запоiв у нього навiть вiд скромних висот починала паморочитися голова. Харрi встиг розрiзнити два старi велосипеди, бiле простирадло, що розвiваеться на вiтрi, й швидко вiдвiв погляд.

Навпроти, через двiр, на балконi з чорними залiзними гратами, за столом, заставленим темними пивними пляшками, сидiли двое молодих чоловiкiв. Побачивши Харрi, вони вiтально пiдняли келихи, вiн кивнув у вiдповiдь i подумав: «Як дивно, що внизу вiтер, а тут – немае».

– Келих червоного вина? – Барлi вже почав наливати собi з початоi пляшки. Харрi помiтив, що руки у нього тремтять. На пляшцi красувався напис: «Domaine La Bastide Sy…» Назва мала бути довшою, але нервовi пальцi вже встигли вiдчухрати шматок етикетки.

Харрi сiв:

– Спасибi, я не п’ю на роботi.

Барлi скривився i зi стуком поставив пляшку на стiл.

– Звичайно. Пробачте, я просто не в собi. Господи, та й менi зараз краще б не пити.

Вiн пiднiс склянку до губ i почав голосно ковтати, роняючи на сорочку краплi, якi розповзалися по нiй темними плямами.

Харрi подивився на годинник, даючи Барлi зрозумiти, що слiд би поквапитися.

– Вона хотiла тiльки дiйти до магазину, купити картопляного салату для котлет. – Барлi насилу переводив подих. Усього двi години тому вона сидiла на вашому мiсцi.

Харрi поправив сонячнi окуляри.

– Ваша дружина вiдсутня всього двi години?! – зi здивуванням запитав вiн.

– Так-так, знаю, це не так довго, але вона збиралася дiйти до магазину «Кiвi» за рогом i тут же назад.

На балконi навпроти виблискувала чергова пляшка. Харрi провiв рукою по лобi, подивився на мокрi пальцi й замислився, об що витерти пiт. Утiм, варто було покласти руку на розжарений пластиковий пiдлокiтник – волога вмить випарувалась.

– Ви дзвонили друзям i знайомим? Були в магазинi, розмовляли з продавцем? Може, вона з кимось зустрiлась i вирiшила випити пива. Може…

– Нi, нi, нi! – Барлi простягнув перед собою руки з розчепiреними пальцями. – Вона не могла! Вона не з таких.

– Не з яких?

– Вона з тих… якi повертаються.

– Ну…

– Спочатку я подзвонив iй на мобiльний, але вона, звичайно, залишила його тут. Потiм друзям, яких вона могла б зустрiти. Потiм у магазин, Головне управлiння полiцii, в три полiцейськi дiльницi, Уллеволську лiкарню i Державний госпiталь, обдзвонив усi вiддiлення невiдкладноi допомоги. Нiчого. Nothing. Rien.[9 - Нiчого (англ. i фр.).]

– Розумiю, Барлi, ви нервуетесь.

Барлi нахилився над столом i вимовив тремтячими, мокрими вiд вина губами:

– Я не нервуюсь. Я боюся до смертi. Хiба це можливо: вийти з будинку в самому купальнику i з п’ятдесятьма кронами, знаючи, що вдома смажаться котлети, i потiм вирiшити погуляти?

Харрi замислився. Вiн уже хотiв було прийняти пропозицiю Барлi щодо вина, але той устиг вилити залишки у свiй келих. Саме час встати, подякувати за гостиннiсть i пiти, насамкiнець попросивши Барлi передзвонити, якщо дружина не повернеться до ночi, заспокоiвши розповiдями про те, що такi випадки не рiдкiсть, але, як правило, все закiнчуеться благополучно. Однак щось йому заважало так учинити. Можливо, деталь про бiкiнi та п’ятдесят крон? Чи, можливо, те, що вiн весь день чогось чекав, i ось тепер випала можливiсть вiдстрочити самотнiй вечiр в засмiченiй квартирi? Але швидше за все – неприкритий панiчний страх Барлi. Ранiше Харрi часто недооцiнював iнтуiцiю, i свою, i чужу. І це завжди дорого йому обходилося.

– Менi треба зробити кiлька дзвiнкiв, – сказав вiн.

За чверть сьома в квартиру Вiллi й Лiсбет Барлi прийшла Беата Льонн, а ще через п’ятнадцять хвилин кiнолог у супроводi нiмецькоi вiвчарки. Вiн вiдрекомендував себе i свого пса – обох звали Іванами.

– Так вийшло випадково. Це не мiй собака.

Харрi помiтив, що Іван чекае вiд нього глузливого коментаря, але промовчав.

Поки Вiллi Барлi шукав у спальнi недавнi фотографii Лiсбет i одяг, по якому Іван-пес мiг би взяти слiд, Харрi швидко i тихо дiлився думками з Беатою i кiнологом:

– Значить, так. Вона може бути де завгодно. Можливо, вона його кинула, або вiдчула нездужання, або потайки пiшла куди-небудь. Мiльйон варiантiв. Але ii також могли кинути на задне сидiння i згвалтувати четверо пiдлiткiв, що спалахнули вiд вигляду жiнки в купальнику. Менi не хочеться, щоб ви шукали ii за якимось одним iз цих варiантiв. Просто шукайте.

Беата й Іван кивнули: iм було ясно.

– Скоро тут з’являться патрульнi. Беато, прочеши з ними околицi, поговори з людьми. Особливо в магазинi, куди вона збиралася. Потiм переговори з тутешнiми мешканцями. А я пiду он до тих друзiв на балконi навпроти.

– Думаеш, вони щось знають? – запитала Беата.

– У них чудовий огляд, а сидять вони, судячи з кiлькостi порожнiх пляшок, уже давненько. Лiсбет, за словами чоловiка, весь день була вдома. Я хочу дiзнатися, чи бачили вони ii на терасi, а якщо бачили, то коли.

– А сенс? – запитав кiнолог, смикаючи за повiдець Івана.

– Бо якщо дама в бiкiнi не виходила на терасу з цiеi лазнi, то це дуже й дуже пiдозрiло.

– Звичайно, – шепнула Беата. – Пiдозрюеш чоловiка?

– Чоловiка я пiдозрюю з принципу, – сказав Харрi.

– А сенс? – повторив Іван.

– Шукайте чоловiка. Завжди винен чоловiк, – видав Харрi.

– Перший закон Холе, – пояснила Беата.

Кiнолог Іван по черзi дивився то на Харрi, то на неi:

– А… хiба не вiн заявив про ii зникнення?

– Вiн, – погодився Харрi, – але однаково шукайте чоловiка. Тому ви з Іваном починаете працювати не на вулицi, а тут. Придумайте яке-небудь пояснення, але менi треба, щоб ви спочатку перевiрили квартиру та горище з пiдвалом. Добре?

Кiнолог Іван знизав плечима i обмiнявся пригнiченим поглядом з тезком.

Тi двое на балконi навпроти виявилися на перевiрку зовсiм не хлопцями, як вирiшив було Харрi, побачивши iх iз тераси, а дорослими жiнками приблизно одного вiку. Одна з них була великою любителькою постерiв Кайлi Мiноуг, а iнша носила зачiску-iжак i футболку з написом «Трондхеймський орел». У Харрi не було нiяких доказiв того, що вони лесбiянки, але вiн дозволив собi таке припустити. Розташувавшись у крiслi перед хазяйками зовсiм як п’ять днiв тому перед Вiбекке Кнутсен i Андерсом Нюгордом, Харрi почав розмову:

– Вибачте, що витягнув вас iз балкона.

Одна з жiнок, що вiдрекомендувалася Рутою, ригнула, прикривши рот долонею, i вiдповiла:

– Та все гаразд. Вiрно? – Вона ляснула сусiдку по колiну.

Чоловiчий жест, подумав Харрi, згадуючи при цьому слова психолога Еуне: «Стереотипи змiцнюються, тому що люди несвiдомо шукають iх змiцнення». Саме тому полiцейськi, виходячи з так званого досвiду, вважають злочинцiв дурнями. А злочинцi вважають дурнями полiцейських.

Харрi коротко змалював спiврозмовницям обставини справи, тi здивовано втупилися в нього.

– Звичайно, все скоро з’ясуеться, але нам у полiцii доводиться й такими випадками займатися. Спершу потрiбно встановити час.

Жiнки серйозно кивнули.

– Чудово. – Харрi зобразив iм «посмiшку Холе» – так Елен називала гримасу, яку вiн робив, коли хотiв мати м’який i привiтний вигляд.

Рута розповiла, що вони з полудня сидiли на балконi. Бачили, як до пiв на п’яту Лiсбет i Вiллi Барлi лежали на терасi, потiм Лiсбет увiйшла всередину, а Вiллi розпалив вогонь. Вiн крикнув щось про картопляний салат, дружина вiдгукнулася з кiмнати. Потiм вiн теж зайшов усередину i повернувся хвилин через

двадцять вже з битками (а, це те вугiлля, подумав Харрi). Через деякий час – сусiдки зiйшлися на п’ятнадцяти хвилинах на шосту – вони побачили, як Барлi телефонуе.

– У нас через двiр усе чудово чутно, – повiдомила Рута. – І ми почули, як iнший телефон задзеленчав у кiмнатi. По Барлi було помiтно, що вiн знервований, – вiн шпурнув на стiл свiй мобiльник.

– Напевно, намагався додзвонитися дружинi, – прокоментував Харрi, але, помiтивши, як жiнки переглянулися, пошкодував про те, що сказав «напевно». – А скiльки часу потрiбно, щоб дiйти до магазину за рогом i купити там салат? – змiнив вiн тему.

– До «Кiвi»? Я добiгаю хвилин за п’ять, якщо немае черги.

– Лiсбт Барлi нь-бiгае, а хоить повiно, – тихо сказала ii подруга жахливим дiалектом.

– Так ви з нею знайомi?

Рута i «Трондхеймський орел» знову переглянулися, нiби погоджуючи вiдповiдь.

– Нi. Н-ми i знаемо.

– Он як? Звiдки?

– Здаеться, у «Верденс Ганг» була стаття про те, що Вiллi Барлi цього лiта ставить у Нацiональному театрi мюзикл?

– Нi, Рут, це-була тiки-замiтка.

– Нi, стаття, – роздратовано вiдгукнулася Рута. – Лiсбет у головнiй ролi. Велике фото, всi дiла. Напевно ви бачили.

Харрi гмикнув:

– Цього лiта я… не так активно стежив за газетами.

– Та ви що! Був скандал! Цi задаваки театрали вважають, що це лiто стане для Нацiонального театру ганьбою. Ти назву мюзиклу пам’ятаеш? «Моя красна ледi»?

– Прекрасна, – буркнула «Трондхеймський орел».

– Тобто вони займаються театром? – втрутився Харрi.

– І театром теж. Вiллi Барлi скрiзь устигае: естрада, фiльми, мюзикли…

– Вiн пр-дюсер, а вона спьвачка.

– Он як?

– Так, ви ж пам’ятаете: до замiжжя ii прiзвище було Харанг.

Харрi похитав головою, нiби вибачаючись за власне неуцтво.

Рута глибоко зiтхнула:

– Лiсбет iз сестрою спiвали в «Спiннiн Вiл».[10 - «Spinnin’ Wheel» – букв. «Колесо, що крутиться» (англ.).] Лiсбет була просто лялечка, на зразок Шанайi Твейн. А голос такий… низький, iз хрипотою!

– Вони не б-ли такi вже п-пулярнi, Рут.

– Зате спiвали в програмi Вiдара Льонн-Арнесена. І продали купу дискiв.

– К-сет, Рут.

– Без рiзницi. Я бачила, як «Спiннiн Вiл» продавали в тому великому музичному магазинi на Карл-Юханс-гате. Нiчого так не розбирали! Вони збиралися записати диск у Нешвiллi, всi дiла. Але потiм ii знайшов Барлi й вирiшив зробити з неi зiрку мюзиклу. Але це сталося вже давно.

– Вiсьмь рокiв т-му, – сказала «Трондхеймський орел».

– Лiсбет Харанг зав’язала зi «Спiннiн Вiл» i вийшла за Барлi. Грошi, популярнiсть… Невже не чули?

– І колесо бiльше не оберталося?

– Га?

– Вiн пр-групу, Рут.

– А, так! Сестра продовжувала спiвати сама, але зiркою-то була Лiсбет. Думаю, «Спiннiн Вiл» зараз виступае в якому-небудь гiрському готелi або на теплоходi.

Харрi пiдвiвся:

– Ну й останне питання: як, по-вашому, проходить сiмейне життя Вiллi й Лiсбет?

«Трондхеймський орел» i Рута знову обмiнялися поглядами-позивними.

– Тут усе добре чутно. У них i спальня виходить у двiр.

– Ви чули, як вони лаються?

– Вони не лаються. – Жiнки виразно на нього подивилися.

Сенс сказаного кiлька секунд доходив до Харрi, пiсля чого вiн, на превеликий жаль, вiдчув, що червонiе.

– Отже, у них усе було чудово, – бентежачись, сказав вiн.

– Дверi на терасу все лiто розкритi. Інодi менi навiть хотiлося забратись на дах, обiйти навколо двору i сплигнути до них на терасу, – вишкiрилася Рута. – Трiшки пошпигувати, га? Нескладно ж: стаеш на перила, потiм ногу на ринву, i…

«Трондхеймський орел» штовхнула ii в бiк.

– Але цього й не потрiбно, – отямилася Рута. – Лiсбет майстер… як це?

– Звукових ефектiв, – пiдказала «Трондхеймський орел».

– От-от. І все цiкаве можна уявити по голосу.

Харрi почухав потилицю.

– Такому низькому, з хрипотою, – обережно посмiхнулася «Трондхеймський орел».

Повернувшись, Харрi застав у квартирi працюючих Івана й Івана. Кiнолог Іван обливався потiм, а пес Іван вивалив iз пащi язик, червоний, як банти на День Конституцii.

Харрi обережно сiв на одне з лож i попросив Вiллi Барлi розповiсти все ще раз, iз самого початку, про те, що i коли сталося пiсля обiду. Історiя Барлi пiдтверджувалася свiдченнями двох жiнок.

Харрi помiтив у його очах щирий вiдчай i почав уже думати, що коли щось кримiнальне i сталося, цей випадок – виняток зi статистичних даних. Але вiн усе бiльше впевнявся в тому, що Лiсбет скоро повернеться. Або чоловiк – або нiхто. Статистично мiркуючи.

Повернулася Беата i сказала, що в усьому будинку застала мешканцiв тiльки у двох квартирах, i вони не чули i не бачили нiчого пiдозрiлого нi на сходах, нi на вулицi.

Постукали, Беата вiдчинила. З’явився патрульний у формi. Харрi вiдразу його впiзнав – той самий, що стояв на посту на Уллеволсвейен. Не звертаючи уваги на Харрi, вiн заговорив з Беатою:

– Ми поговорили з людьми на вулицi та в «Кiвi», перевiрили сусiднi двори та пiд’iзди. Нiчого. Але багато ж у вiдпустках – на вулицях тут порожньо, жiнку могли заштовхати в машину так, що нiхто б i не помiтив.

Харрi побачив, як зiщулився Вiллi Барлi.

– Напевно, варто було б перевiрити кiлькох пакистанцiв, якi тримають тут крамницi, – додав патрульний, колупаючись мiзинцем у вусi.

– А чому саме iх? – запитав Харрi.

Полiцейський нарештi обернувся до нього:

– А ви хiба не читали кримiнальну статистику, iнспекторе? – Вiн зробив особливий наголос на останньому словi.

– Читав, – вiдповiв Харрi. – Наскiльки я пам’ятаю, крамарi там не на перших позицiях.

Патрульний вiдповiв, уважно роздивляючись мiзинець:

– Менi дещо вiдомо про мусульман, як i вам, iнспекторе. Для iхнього народу жiнка в бiкiнi нiби сама просить, щоб ii згвалтували. Можна сказати, це навiть iхнiй обов’язок.

– Гм?

– Така вже релiгiя.

– Гадаю, ви плутаете iслам i християнство.

З тераси спустився кiнолог:

– Нам iз Іваном тут бiльше робити нiчого. Знайшли в смiттi кiлька обвуглених котлет, ну й усе. До речi, iншi собаки тут нещодавно бували?

Харрi подивився на Вiллi. Той тiльки похитав головою. Судячи з виразу обличчя, голос його зараз не слухався.

– На входi Іван поводився так, нiби учув iншого собаку, хоча це мiг бути який-небудь iще запах. Ми готовi йти на горище i в пiдвал. Хто-небудь нас проведе?

– Так. Звичайно. – Вiллi пiдвiвся.

Вони зникли за дверима, i полiцейський поцiкавився у Беати, чи може вiн iти.

– Запитай у старшого, – вiдповiла вона.

– Вiн заснув. – Полiцейський iз посмiшкою кивнув у бiк Харрi, що якраз примiряв давньоримське ложе.

– Патрульний, – не розплющуючи очей, тихо покликав Харрi, – пiдiйдiть ближче, будь ласка.

Полiцейський пiдiйшов i став перед Харрi, широко розставивши ноги та засунувши великi пальцi за ремiнь.

– Слухаю, iнспекторе?

Харрi розплющив одне око.

– Якщо ви ще хоч раз, пiддавшись умовлянням Тома Волера, напишете на мене доповiдну, я потурбуюся про те, щоб ви проходили в патрулi до кiнця служби. Ясно, патрульний?

Полiцейський змiнився на обличчi. Коли вiн розкрив рот, Харрi був готовий вислуховувати благання або жовчнi тиради, а почув тиху i спокiйну мову.

– По-перше, нiякого Тома Волера я не знаю. По-друге, вважаю своiм обов’язком доповiдати, коли спiвробiтники полiцii з’являються на роботi у п’яному станi, наражаючи себе i колег на небезпеку. А по-трете, у мене немае бажання служити нiде, окрiм як в патрулi. Дозвольте йти, iнспекторе? – закiнчив полiцейський.

Харрi обвiв його поглядом Циклопа. Потiм знову заплющив око i,

глитнувши, сказав:

– Зробiть послугу.

Почувши, як гримнули дверi, вiн тихо застогнав. Хотiлося випити. Всерединi все горiло.

– Ходiмо? – запитала Беата.

– Ти йди, – вiдгукнувся Харрi. – Я залишуся, допоможу Івановi обiйти вулицi, коли вони розберуться з горищем i пiдвалом.

– Упевнений?

– Абсолютно.

Харрi пiднявся на терасу. Подивився на ластiвок, послухав звуки, що доносяться з вiдчинених вiкон. Пiдняв зi столу пляшку червоного вина. Там iще залишалося на денцi, й вiн допив. Помахав Рутi й «Трондхеймському орловi», якi цього однаково не помiтили, i повернувся в квартиру.

У спальнi теж були помiтнi слiди ремонту.

Перед шифоньером стояли незакрiпленi дверцi з дзеркалом. Поряд iз застеленим двоспальним лiжком стояв вiдкритий ящик iз iнструментами. Над лiжком висiла фотографiя Вiллi й Лiсбет. Харрi особливо не вдивлявся в знiмок, який Вiллi вiддав патрульному, але тепер побачив, що Рута помiтила вiрно: Лiсбет i справдi була просто лялечкою. Свiтле волосся, блакитнi блискучi очi, струнка фiгура з майже осиною талiею. Мiнiмум на десять рокiв молодша за Вiллi. На фотографii вони були засмаглими i щасливими. Напевно, це був знiмок, зроблений пiд час iхньоi поiздки за кордон. На задньому планi виднiлися величний старий замок i кiнна статуя. Можливо, Францiя. Нормандiя.

Харрi сiв на край лiжка i зi здивуванням помiтив, як те просiло. Водяний матрац. Вiн лiг i вiдчув, як лiжко пiдлаштовуеться пiд форму його тiла. Приемно було вiдчувати шкiрою прохолодне покривало. Вода в гумовому матрацi переливалася при кожному його русi. Харрi заплющив очi.

Ракель… Вони пливли по рiчцi. Нi, по каналу. Вниз за течiею на теплоходi, й вода дзвiнко цiлувала його борти. Вони були в каютi, й Ракель лежала поряд iз ним в лiжку. Тихо смiялася, коли вiн iз нею шепотiвся. А потiм прикидалася, нiби спить. Їй це подобалося – прикидатися. Така гра. Харрi обернувся подивитися на неi. Погляд упав спочатку на дзеркало, в якому вiдбивалося лiжко цiлком, потiм на вiдкритий ящик iз iнструментами. Зверху лежав невеликий шпатель iз зеленим рукiв’ям. Вiн пiдняв iнструмент. Легкий i маленький, злегка забруднений у штукатурцi.

Харрi вже збирався покласти рiзець назад, коли рука раптом завмерла.

У ящику лежала частина людського тiла. Вони i ранiше попадалися йому на мiсцi злочину – вiдрiзанi частини тiла. Але через секунду вiн змiркував, що бачить дуже реалiстичний фалоiмiтатор тiлесного кольору.

Вiн знову лiг, так i не випустивши з рук шпателя. До горла пiдкотився клубок.

Пiсля стiлькох рокiв роботи, коли щодня доводилося порпатись у чужих речах, фалоiмiтатор не був таким уже потрясiнням. І клубок до горла пiдкотив з iншоi причини.

Це лiжко.

Нi, потрiбно випити.

Тут усе дуже добре чутно.

Ракель.

Вiн намагався не думати, але пiзно.

Їi тiло.

Ракель.

Харрi вiдчув збудження. Вiн заплющив очi, i йому здалося, нiби ii рука сонним, випадковим рухом лягла йому на живiт. І лежала там, не збираючись зникати. Харрi вiдчув вухом ii губи, тепле дихання… Їi стегна, якi рухалися при найлегшому його дотику. Маленькi м’якi груди з чутливими сосками, якi ставали твердими вiд його дихання. Їi тiло, яке збуджуе його i вiдкриваеться йому. Клубок у горлi рiс – наче хотiлося плакати.

До квартири увiйшли. Харрi здригнувся, сiв на лiжку, розпрямив покривало, встав i, вiдiйшовши до дзеркала, потер обличчя долонями.

Вiллi наполiг на тому, щоб супроводжувати кiнолога: подивитися, чи не вiзьме Іван слiд.

Вони вийшли на Саннергате. Беззвучно вiд’iхав iз зупинки червоний автобус. Із заднього вiкна на Харрi дивилася маленька дiвчинка, ii кругле личко ставало все меншим i меншим, поки нарештi не зникло разом iз автобусом у напрямi Рудельокка.

Вони пройшли до магазину «Кiвi» i назад, але собака нi на що не реагував.

– Це не означае, що вашоi дружини тут не було, – звернувся до Вiллi Іван. – На мiськiй вулицi, де повно транспорту й пiшоходiв, запах людини мiг i загубитися.

Харрi подивився навкруги. Йому здавалося, що за ним спостерiгають, але на вулицi нiкого не було, а вiкна будинкiв вiдбивали тiльки чорне небо та сонце. П’яне марення.

– Гаразд, – сказав Харрi. – Бiльшого ми поки що зробити не можемо.

Вiллi дивився на нього з тим самим вiдчаем.

– Усе добре, – запевнив його Харрi.

Вiллi вiдповiв без усякоi iнтонацii, неначе диктував метеозведення:

– Нi. Все погано.

– Фу! Іване, до мене! – крикнув кiнолог, натягуючи повiдець.

Собака сунув нiс пiд передне крило припаркованого на тротуарi «гольфа».

Харрi поплескав Вiллi по плечу, прагнучи не зустрiчатися з ним поглядом, i мовив завченi фрази:

– Усi черговi машини повiдомили. Якщо до пiвночi вона не з’явиться, ми вiдправимо пошукову групу. Добре?

Вiллi не вiдповiв.

Іван гавкав i рвався з повiдця.

– Секунду, – сказав кiнолог. Вiн став рачки i заглянув пiд машину. – Господи! – охнув вiн i засунув туди руку.

– Знайшов що-небудь? – запитав Харрi.

Кiнолог обернувся до нього, в руцi вiн тримав дамську туфлю на шпильцi. Харрi почув у себе за спиною важке дихання Вiллi Барлi.

– Це ii туфля, Вiллi?

– Усе погано, – повторював той. – Усе погано.

Роздiл 10

Четвер i п’ятниця. Кошмар

В четвер увечерi перед поштою в Рудельокка зупинилася червона поштова машина. Вмiст ящикiв зсипали в мiшок i вiдправили на Бiскоп-Гуннерус-гате, будинок 14 – бiльш вiдомий як головпоштамт Осло. Того ж вечора в сортувальному термiналi листи розфасовували за розмiром, i пузатий коричневий пакет виявився поряд iз iншим листом такого ж формату. Конверт пройшов через декiлька пар рук, але, зрозумiло, нiкого не зацiкавив. На географiчному сортуваннi йому теж не придiлили особливоi уваги, i конверт спочатку опинився в блоцi для Схiдноi Норвегii, а потiм у партii з iндексом 0032.

І ось вiн знову лежав у мiшку в червонiй поштовiй машинi, готовий до завтрашньоi вiдправки. Була нiч, бiльша частина Осло спала.

– Усе добре. – Хлопчик поторсав кругловиду дiвчинку по головi. Довге тонке волосся приставало до пальцiв. Електростатична електрика.

Йому було одинадцять. Їй сiм. Брат i сестра. Приходили вiдвiдувати маму в лiкарнi.

Пiдiйшов лiфт, вiдчинилися дверi. Чоловiк у бiлому халатi вiдсунув залiзнi грати, коротко всмiхнувся iм i вийшов. А вони ввiйшли.

– А лiфт чому такий старий? – запитала дiвчинка.

– Тому що будинок старий, – сказав хлопчик, зачиняючи грати.

– Це лiкарня?

– Не зовсiм. – Вiн натиснув на кнопку «1». – Це будинок, де втомленi люди можуть трiшки вiдпочити.

– А мама втомилася?

– Так, але все добре. Не притуляйся до дверей, Сестреня.

– Га?

Лiфт ривком рушив, i ii довге свiтле волосся заворушилось. Електрика, подумав хлопчик, дивлячись, як воно повiльно стае дибки. Вона схопилася за голову i закричала. Вiд ii тонкого, пронизливого крику вiн завмер. Їi волосся зачепилося за щось по той бiк грат. Можливо, iх затиснуло дверима. Вiн спробував поворушитися, але немов закам’янiв.

– Тату! – крикнула вона, стаючи навшпиньки.

Але тато пiшов ранiше, щоб пiдiгнати машину.

– Мамо! – закричала вона, пiднiмаючись у повiтря.

Але мама лежала в лiжку з усмiшкою на блiдому обличчi. Залишався тiльки вiн.

Вона дригала ногами в повiтрi, вчепившись у волосся руками.

– Харрi!

Тiльки вiн. Тiльки вiн може ii врятувати. Якби тiльки вiн мiг поворухнутися.

– Допоможi-i-iть!

Харрi ривком сiв на лiжку. Серце в грудях скажено калатало.

– Чорт забирай!

Почувши свiй хрипкий голос, вiн знову впав на подушку.

Мiж шторами

сiрiла нiч. Вiн поглянув на електронний годинник: червонi цифри повiдомляли, що зараз четверта година дванадцять хвилин. Пекло лiтньоi ночi. Непроглядне.

Харрi звiсив ноги з лiжка i попрямував у туалет. Не дивлячись справив нужду. Бiльше вiн сьогоднi не засне.

У холодильнику було порожньо, якщо не брати до уваги пляшки легкого пива, яка опинилася тодi в його кошику через недогляд. Вiн вiдчинив шафку над мийкою. З полиць дивився мовчазний ряд пляшок iз-пiд пива та вiскi. Всi як одна порожнi. У нападi раптовоi лютi вiн ударив у саму iх гущу й чув iх дзвякання навiть пiсля того, як зачинив шафку. Вiн знову подивився на годинник. П’ятниця. В п’ятницю з дев’ятоi до шостоi. Отже, «Монополька» вiдчиниться нескоро.

Харрi сiв бiля телефону у вiтальнi й набрав номер Ейстейна Ейкелана.

– «Таксi Осло».

– Як там на дорогах?

– Харрi, ти, чи що?

– Добрий вечiр, Ейстейне.

– Добрий? Та я вже пiвгодини без дiла сиджу.

– Сезон вiдпусток.

– Знаю. Власник таксi поiхав за мiсто, в Крагерьо, а менi залишив найповiльнiшу тачку найповiльнiшого мiста Скандинавii. Чорт забирай! Як пiсля нейтронноi бомби!

– Не думав, що ти любитель попiтнiти на роботi.

– Приятелю, я потiю, як свиня! Цей скупердяй купуе машини без кондицiонера. Та менi пiсля змiни доводиться напиватися, щоб вiдновити рiвень рiдини в органiзмi. Але це i коштуе будь здоров! Учора я витратив на випивку бiльше, нiж наварив за день.

– Менi тебе щиро шкода.

– Треба було йти ламати коди.

– Хакерничати? За що тебе саме вигнали з Норвезького банку й припаяли пiвроку умовно?

– Так, але в мене добре виходило. А тут… До речi, хазяiн подумував про те, щоб скоротити обсяг роботи, але я гну горба по дванадцять годин. Нам не вистачае шоферiв. Харрi, не хочеш попрацювати таксистом?

– Спасибi, я над цим подумаю.

– Навiщо дзвониш?

– Менi потрiбно що-небудь, аби заснути.

– Сходи до лiкаря.

– Ходив. Вiн виписав менi iмован. Знаеш, таке снодiйне в пiгулках? Не допомогло. Просив що-небудь сильнiше, але вiн вiдмовив.

– Вiд тебе, либонь, тхнуло? Ще б вiн дав тобi рогiпнол, Харрi!

– Вiн сказав, що я ще молодий для важкого снодiйного. А в тебе е?

– З глузду з’iхав? Це ж вiрний шлях за грати. Але е флунiпам. Майже те ж саме. Одна пiгулка, i валишся без заднiх нiг.

– Добре. Я зараз злегка на мiлинi, але вiддам грошi вiдразу, як отримаю зарплату. А сни теж – той?

– Га?

– Я сни бачити перестану?

На пару секунд на тому кiнцi повисла тиша.

– Знаеш, Харрi, я тут змiркував, флунiпам у мене скiнчився. Та i потiм, небезпечний вiн. І сни бачити не перестанеш, скорiше навпаки.

– Брешеш.

– Ну… та й не потрiбний тобi флунiпам. Просто спробуй заспокоiтися. Зроби перерву.

– Перерву? Ти й сам розумiеш, що це неможливо.

Харрi почув, як вiдчинилися дверi машини, i Ейстейн послав когось до дiдька. Потiм заговорив знову:

– Це через Ракель? – Харрi не вiдповiв. – Посварилися з нею? – Харрi почув якийсь трiск i подумав, що це рацiя. – Агов, Харрi! Друг дитинства запитуе, чи не розбилося твое життя вщент, а ти мовчиш?

– Розбилося, – тихо сказав Харрi.

– Що сталося?

Харрi перевiв подих:

– Загалом, я сам змусив Ракель його розбити. Я провалив одну справу, над якою довго працював. Я не витримав. Запив i три днi пролежав п’яний як чiп, не чув телефонних дзвiнкiв. На четвертий вона прийшла сама. Подзвонила, увiйшла. Спочатку гнiвалася. Говорила, що я не можу ось так просто пiти, що про мене запитував Мьоллер. Потiм погладила мене по обличчю i запитала, чим може допомогти.

– А ти ii виставив за дверi? Так, чи що?

– Я сказав, що в мене все добре. І тодi вона вiдразу засумувала.

– Треба думати. Дiвчинка ж тебе любить.

– Вона так i сказала. Але ще сказала, що не може вдруге зробити ту ж помилку.

– Це яку?

– В Олега батько був алкоголiком. І всi трое через це страждали.

– І що ти вiдповiв?

– Що вона мае рацiю. Що вiд таких, як я, треба триматися чимдалi. Тодi вона всмiхнулась i пiшла.

– Тепер у тебе кошмари?

– Так.

Ейстейн важко зiтхнув:

– Знаеш що, Харрi? Тобi вже нiчого не допоможе, окрiм…

– Знаю, – перебив Харрi. – Кулi.

– Узагалi-то я хотiв сказати: «Тебе самого».

– І це знаю. Забудь, що я тобi дзвонив, Ейстейне.

– Уже забув.

Харрi забрав iз кухнi пляшку легкого пива. Сiв у крiсло i недовiрливо подивився на етикетку. Із зiтханням злетiла кришка. Вiн вiдклав на стiл iмпровiзовану вiдкривачку. Шпатель iз зеленим рукiв’ям i золотистим нальотом штукатурки на металевiй частинi.

Уранцi в п’ятницю, годинi о шостiй, сонце виглянуло iз-за Екебергу, i в його променях Головне управлiння полiцii заблищало, як шматок кришталю. Охоронець на входi читав газету й позiхав на ввесь рот. Коли на порозi з’явилася перша ластiвка робочого дня, вiн вiдклав «Афтенпостен».

– Пишуть, буде ще жаркiше, – проголосив охоронець так, нiби радiв, що нарештi може перекинутися з кимось слiвцем.

Високий свiтловолосий чоловiк подивився на нього втомленими блакитними очима, але нiчого не сказав у вiдповiдь.

Охоронець помiтив, що, хоча обидва лiфти стояли на першому поверсi, той, що увiйшов, попрямував угору по сходах, i знов увiткнувся в «Афтенпостен», де писали про те, що жiнка, яка зникла в середу серед бiлого дня, досi не з’явилася. Журналiст Рогер Єндем цитував Б’ярне Мьоллера, який повiдомив, що пiд автомобiлем поряд iз будинком, де жила та, що зникла, знайдено ii туфлю, i це пiдтверджуе пiдозру про те, що скоений злочин, але з упевненiстю про це говорити поки що зарано.

По дорозi до полицi кореспонденцii Харрi погортав газети, потiм узяв двi останнi доповiдi про пошуки Лiсбет Барлi. На автовiдповiдачi було п’ять повiдомлень, майже всi вiд Вiллi Барлi. І дуже одноманiтнi. Барлi вимагав кинути на пошуки бiльше народу, говорив про ясновидиць i збирався оголосити в газетi про велику винагороду тому, хто допоможе знайти Лiсбет.

А в останньому повiдомленнi хтось просто дихав у слухавку.

Харрi перемотав запис i прослухав його знову, потiм iще раз.

Не можна було розрiзнити, чоловiк це чи жiнка. Тим бiльше – Ракель це чи нi. На екранi значилося: «22:10 – НОМЕР НЕ ВИЗНАЧЕНИЙ». Так зазвичай позначався телефон Ракелi, коли вона дзвонила з Хольменколлвейен. Але якщо вона дзвонила, то чому не на мобiльний?

Харрi перечитав звiти. Нiчого. Перечитав уважнiше. Нiчого. Вiн глибоко зiтхнув i взявся за звiти втрете.

Закiнчивши, вiн поглянув на годинник i вирушив за новою порцiею кореспонденцii. Узяв звiт одного з iнформаторiв, переклав на правильну полицю коричневий пакет для Б’ярне Мьоллера i повернувся в кабiнет.

Інформатор писав коротко i ясно: «Нiчого».

Харрi перемотав назад запис на автовiдповiдачi, ввiмкнув вiдтворення i, збiльшивши звук, iз заплющеними очима вiдкинувся на спинку крiсла. Спробував згадати ii дихання. Вiдчути його.

– Дратуе, коли вони ось так не називають себе, га?

Волосся на потилицi пiднялося дибки. Нi, не вiд слiв – вiд голосу. Харрi повiльно обернувся в крiслi. Крiсло незадоволено завищало. У дверях вiн побачив Тома Волера.

Той стояв, притулившись до одвiрка, i з посмiшкою грався яблуком.

– Не бажаеш? Австралiйськi. А на смак – як райськi, – запропонував вiн.

Харрi заперечливо похитав головою, не спускаючи з Тома очей.

– Можна увiйти? – запитав Волер.

Харрi не вiдповiв. Волер увiйшов i зачинив за собою дверi. Обiйшовши стiл, вiн плюхнувся у вiльне крiсло i пiднiс яблуко до очей.

– Харрi, ти помiтив, що ми з тобою завжди приходимо на роботу ранiше

за iнших? Цiкаво, так? Враховуючи, що ми i додому йдемо пiзнiше за всiх.

– Ти сидиш у крiслi Елен, – зауважив Харрi.

Волер ляснув по пiдлокiтнику:

– Харрi, нам з тобою пора поговорити.

– Говори.

Волер, примруживши одне око, пiдняв яблуко до свiтильника на стелi.

– І не сумно тобi в кабiнетi без вiкон? – посмiхнувшись, запитав вiн.

Харрi не вiдповiв.

– Ходять чутки, ти вiд нас iдеш, – сказав Волер.

– Чутки?

– Ну, це, напевно, голосно сказано. Скажемо iнакше: у мене е своi джерела. Ти ж уже почав пiдшукувати собi вiдповiдне мiсце? У охоронному агентствi? Чи в страховому? Чи, можливо, юрисконсультом влаштуешся? Та хiба мало куди може приткнутися слiдчий iз дипломом юриста. – Його великi бiлi зуби встромилися в яблуко. – Можливо, не скрiзь добре поставляться до послужного списку з зазначеннями про перебування на роботi у п’яному станi, самовiльнi вiдгули, перевищення повноважень, непокору старшим i порушення професiйноi етики.

Його щелепи посилено запрацювали, з хрускотом перемелюючи шматок соковитого яблука.

– Але! Але… – продовжував Волер. – Навiть якщо на роботу тебе не приймуть, це не кiнець свiту. Їх же можна зрозумiти: хто ж шукае на свою голову пригод. Хоча чоловiк, незважаючи нi на що, був iнспектором, причому одним iз кращих. Та i платять вони не дуже. Адже, врештi-решт, до цього все i зводиться. Щоб за хорошу роботу добре платили. Щоб були грошi на iжу, житло та, припустимо, на пляшку коньяку. Чи ти вiддаеш перевагу вiскi?

Харрi помiтив, що зцiплюе зуби так сильно, що заболiли зуби пiд пломбами.

– А ще краще, – розвивав свою думку Волер, – заробляти так, аби iнодi чим-небудь себе побалувати. Наприклад, з’iздити куди-небудь. Із сiм’ею. Наприклад, у Нормандiю.

У головi у Харрi щось клацнуло, неначе перегорiв запобiжник.

– Ми з тобою багато в чому не схожi, Харрi. Але це не означае, що я не шаную тебе як фахiвця. Я завжди вважав тебе цiлеспрямованою, талановитою, творчою людиною. А головне – упертою. Чудова якiсть для життя в суспiльствi, де йде боротьба за виживання. На жаль, у цiй боротьбi в хiд не завжди йдуть тi засоби, якi нам подобаються. Але якщо хочеш перемогти, треба вмiти бити конкурентiв iхньою ж зброею. І ще… – Волер притишив голос. – Умiти правильно вибирати союзникiв. Таких, iз якими можеш чогось добитися.

– Чого ти хочеш, Волере? – Голос Харрi здригнувся.

– Допомогти тобi. – Волер пiдвiвся. – Як зараз – так не годиться.

– А як зараз?

– А зараз ми з тобою вороги, i у начальства на столi лежить сам знаеш, який папiр. – Вiн попрямував до дверей. – Зараз у тебе не вистачае грошей, аби зробити що-небудь хороше для себе або своiх близьких… – Вiн узявся за дверну ручку. – Подумай над цим, Харрi. З того лабiринту, в якому ти опинився, тебе виведе тiльки одне.

«Куля», – подумав Харрi.

– Ти сам, – сказав Волер i пiшов.

Роздiл 11

Недiля. Вiдхiд

Вона лежала у лiжку й курила. Дивилася на його спину перед приземкуватим комодом, на те, як лопатки рухаються пiд шовком жилета, примушуючи тканину переливатися вiдтiнками чорного та синього. Вона перевела погляд на дзеркало. Його руки впевненими м’якими рухами зав’язували краватку. Їй подобалися його руки. Їй подобалося дивитись, як вони працюють.

– Коли повернешся? – запитала вона й упiймала в дзеркалi його погляд i посмiшку, теж упевнену i м’яку. Вона надула губки.

– Так скоро, як тiльки зможу, люба моя.

Нiхто не говорив цього слова так, як вiн. «Liebling», кохана. З помiтним акцентом i спiвучою iнтонацiею. Вона немов наново закохалася в нiмецьку мову.

– Сподiваюся, завтра, вечiрнiм лiтаком, – сказав вiн. – Ти за мною сумуватимеш?

Вона не втрималася вiд усмiшки. Вiн засмiявся. І вона засмiялася. Чорт забирай, ну чому вiн мае над нею таку владу?

– Упевнена, в Осло тебе чекають по вуха закоханi дiвчата. – Вона продовжувала всмiхатися.

– Сподiваюся. – Вiн застебнув жилет i дiстав iз шафи пiджак. – Ти випрасувала носовички, люба моя?

– Вони в тебе у валiзi, разом зi шкарпетками, – вiдповiла вона.

– Чудово.

– Ти iдеш на зустрiч iз ними?

Вiн пiдiйшов до лiжка i схилився над нею.

– А ти як гадаеш?

– Не знаю. – Вона обняла його за шию. – Щоразу, коли ти повертаешся, вiд тебе пахне жiнкою.

– Це тому, що я нiколи не вiд’iжджаю надовго, люба моя. Як давно ми разом? Двадцять шiсть мiсяцiв? Значить, ось уже двадцять шiсть мiсяцiв я пахну тобою.

– І тiльки? – Вона притягнула його до себе.

Вiн легко поцiлував ii в губи:

– І тiльки. Вибач, люба моя, лiтак… – І вивiльнився з ii обiймiв.

Вона дивилася, як вiн пiдходить до комода, висувае шухляду, дiстае паспорт i квитки, кладе iх у кишеню i застiбае пiджак. І все це одним плавним точним рухом, що одночасно i збуджувало, i лякало ii. І якби велика частина його дiй не супроводжувалася тiею ж точнiстю й упевненiстю, вона б сказала, що вiн, напевно, все життя вчився йти геть. Покидати.

Хоча за останнi два роки вони стiльки часу провели разом, вона знала про нього на подив мало. Вiн нiколи не приховував, що в минулому життi у нього було дуже багато жiнок. Говорив, що часто мiняв коханих тому, що вiдчайдушно шукав ii. Кидав чергову, як тiльки розумiв, що це не вона, i продовжував пошуки доти, поки два роки тому прекрасного осiннього вечора доля не привела його в бар на Вацлавськiй площi, де вiн i зустрiвся з нею.

Найчарiвнiша iсторiя безладних зв’язкiв, яку вона коли-небудь чула.

В усякому разi, краще, нiж у неi. Вона продавала любов за грошi.

– Навiщо ти iдеш в Осло?

– У справах, – вiдповiв вiн.

– Чому ти менi нiколи про них не розповiдаеш?

– Тому що ми любимо одне одного.

Вiн тихо зачинив за собою дверi, i вона почула його кроки на сходах.

Знову сама. Вона заплющила очi й подумала, що добре буде, якщо його запах залишиться в лiжку до його приiзду. Поторкала ланцюжок на шиi. Вiдколи вiн його подарував, вона нiколи його не знiмала. Навiть у ваннi. Провела пальцями по кулону i згадала про його речi. Про бiлий накрохмалений пасторський комiрець, який поклала поряд зi шкарпетками. Чому вона про нього не запитала? Можливо, тому, що вiдчувала: вона i так ставить надто багато питань. Їй не хотiлося його дратувати.

Зiтхнувши, вона подивилася на годинник i знову заплющила очi. День був порожнiй. О другiй – консультацiя у лiкаря, й усе. Вона почала вiдлiчувати секунди, а пальцi все гладили кулон – червонястий дiамант, огранований зiрочкою.

На першiй сторiнцi «ВГ» помiщалася стаття про «коротку, але бурхливу iсторiю» Камiлли Луен i одну знаменитiсть зi студii норвезького державного радiомовлення – НРК, чие iм’я, одначе, не розкривалося. Газета роздобула розмите курортне фото Камiлли у вiдкритому купальнику. Очевидно, щоб пiдкреслити натяк статтi на основну складову iсторii.

«Дагбладет» цього ж дня опублiкувала iнтерв’ю зi старшою сестрою Лiсбет Барлi, Тойею Харанг. У статтi, пiд заголовком «Вона завжди йшла», Тойя згадувала звички Лiсбет i намагалася пояснити ii поведiнку: «Вона пiшла зi “Спiннiн Вiл” – то чом би i зараз не пiти?»

На фотографii Тойя, всмiхаючись, позувала в ковбойському капелюсi. Харрi подумав, що вона навряд чи хотiла, щоб ii зберегли з усмiшкою до вух, але фотографи не попередили ii, коли почали знiмати.

– Пива. – Вiн сiв за барну стiйку «Андеруотера» i взявся за «ВГ».

Писали, що всi квитки на концерт Брюса Спрiнгстiна на стадiонi «Валле Говiн» продано. Чудово. З одного боку, Харрi терпiти не мiг концертiв на стадiонах. А з iншого

– пам’ятав, як рокiв у п’ятнадцять Ейстейн намалював фальшивi квитки на концерт Спрiнгстiна, i вони вдвох пробралися з ними в «Драмменсхаллен». І всi були на висотi. І Спрiнгстiн, i Ейстейн iз Харрi.

Вiдклавши цю газету вбiк, вiн розгорнув «Дагбладет» на сторiнцi з портретом сестри Лiсбет. Схожiсть була приголомшлива. Харрi дзвонив iй у Трондхейм, але нiчого вiд неi не дiзнався. Вiрнiше, нiчого цiкавого. Не його провина, що розмова затягнулася хвилин на двадцять. Вона пояснила, що в ii iменi наголос падае на «я»: «Тойя» i назвали ii зовсiм не на честь сестри Майкла Джексона, яку звуть Ла-Тойя з наголосом на «о».

Зi зникнення Лiсбет минуло чотири днi, а справа – чесно кажучи – не просунулося нi на йоту.

Те ж стосувалось i вбивства Камiлли Луен. Навiть Беата засумувала. Всi вихiднi пропрацювала, допомагаючи небагатьом слiдчим, що залишилися на лiто, i нiчого. Хороша вона дiвчинка, Беата. Жаль ii.

Оскiльки Камiлла була дамою свiтською, вони спробували вiдновити картину ii пересувань за тиждень до вбивства, але й це нi до чого не привело.

Харрi збирався розповiсти Беатi, як Волер заходив у його кабiнет i в бiльш-менш вiдкритiй формi запропонував продати йому душу. Але так i не розповiв. Беатi й так е над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера – здiйметься галас. Краще вже просто про все забути.

Харрi вже допивав другий пiвлiтровий келих, коли побачив ii в напiвтемрявi, за одним зi столикiв бiля стiни. Вона з ледве помiтною усмiшкою дивилася просто на нього. На столi перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.

Харрi взяв свiй келих i попрямував до неi:

– Можна?

Вiбекке Кнутсен кивнула на вiльний стiлець:

– А тут яким побитом?

– Живу неподалiк, – пояснив Харрi.

– Це я вже зрозумiла, але ранiше ти тут не з’являвся.

– У мене виникли розбiжностi в моему постiйному ресторанi стосовно подii, що сталася минулого тижня.

– Не пускають? – з хрипотою розсмiялася вона.

Харрi цей смiх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макiяж i напiвтемряву. Ну i що? Йому сподобалися очi – живi, грайливi. Дитячi й розумнi. Зовсiм як у Ракелi. Але на цьому схожiсть закiнчувалась. У Ракелi були вузькi, чуттевi губи. А широкий рот Вiбекке здавався ще бiльшим од яскраво-червоноi помади. Ракель одягалась елегантно i неяскраво, а стрункiстю мало чим поступалася балеринi – нi единоi складочки жиру. Вiбекке сьогоднi була в тигровому топику – такому ж кричущому, як i леопардовий. Ракель асоцiювалась у Харрi з пригашеними тонами: темнi очi та волосся, засмага. Вiбекке вирiзнялася в напiвтемрявi рудим волоссям i бiлою шкiрою. Особливо шкiрою нiг.

– І що ти тут робиш сама? – запитав вiн.

Вона знизала плечима i зробила ковток зi склянки:

– Андерс поiхав, повернеться тiльки до вечора. Я тут розважаюся.

– І далеко вiн поiхав?

– В Європу або ще куди… Знаеш же, вони нiколи нiчого не розповiдають.

– А чим вiн займаеться?

– Продае начиння для церков i молитовень. Кафедри, запрестольнi перегородки, хрести й iнше. Новi та вживанi.

– Треба ж. І в нього е справи в Європi?

– Коли якiй-небудь швейцарськiй церквi потрiбна нова кафедра, ii можна привезти з Олесунна, а стару вiдреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвiк. Вiн постiйно в роз’iздах, проводить у них бiльше часу, нiж удома. Особливо останнiм часом. Власне кажучи, останнiй рiк. – Вона затягнулася сигаретою. – А сам вiн навiть i не лютеранин.

– Нi?

Вона похитала головою, випускаючи густий дим iз червоних, укритих дрiбними зморшками губ, i пiдтвердила:

– Його батьки були п’ятидесятниками. Вiн вирiс серед усього цього. Я була одного дня на iх службi. Знаеш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотiти неiснуючою мовою, називаючи це «глосолалiею».[11 - Кульмiнацiя обряду «хрещення Духом Святим» у п’ятидесятникiв вважаеться знамення дару (глосолалiя, вимовляння незрозумiлих, беззмiстовних звукiв у станi релiгiйного екстазу).] А ти бував?

– Двiчi, – вiдповiв Харрi. – У Фiладельфiйськiй парафii.

– Набув порятунку душi?

– На жаль нi, менi просто треба було знайти там свiдка в однiй справi.

– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свiдка.

Харрi знизав плечима:

– Так i того немае: вiн там бiльше не з’являвся, та i за вказаними адресами я не змiг його знайти. А вже порятунку душi я точно не набув.

Харрi допив пиво i гукнув бармена. Вiбекке прикурила нову сигарету.

– Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.

– Он як? – Харрi згадав порожнiй вхiдний дзвiнок на автовiдповiдачi.

– Так, але мене повiдомили, що ти цiею справою не займаешся.

– Якщо ти про справу Камiлли Луен, то так воно i е.

– Отже, я поговорила з iншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.

– Том Волер?

– Так. Розповiла йому дещо про Камiллу. Тобi минулого разу не змогла.

– Чому?

– Тому що там був Андерс. – Вона глибоко затягнулася. – Вiн дуже хворобливо реагуе, коли я говорю щось, що порочить Камiллу, просто лютуе. Хоча ми ii майже й не знали.

– А навiщо тобi ii порочити, якщо ти ii не знала?

Вiбекке знизала плечима:

– Я так не думаю, це Андерс так вважае. У нього тверда позицiя, що за все життя жiнка може займатися сексом тiльки з одним чоловiком. – Вона ткнула недокурок у попiльничку i додала: – А краще взагалi нi з ким.

– Значить, у Камiлли чоловiкiв було бiльше, нiж рекомендуе Андерс?

– Вона зверталася до них по iменi. Імена були рiзнi.

– Звiдки тобi це вiдомо? Погана звукоiзоляцiя?

– Нi, звукоiзоляцiя мiж поверхами прекрасна. Взимку взагалi нiчого не чутно, але влiтку, коли вiкна вiдчиненi… Знаеш, у таких дворах…

– …усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.

– Саме так. Андерс часто зi злiстю зачиняв вiкно спальнi. А коли я говорила, що iй там, напевно, добре, йшов i лягав у вiтальнi.

– Ти про це хотiла менi розповiсти?

– Так. І ще. Менi тут подзвонили. Я спочатку вирiшила, що це Андерс, але коли вiн дзвонить, на задньому планi зазвичай чуеться шум. Вiн же дзвонить iз вулицi, коли виiжджае в Європу. Дивно, що шум завжди абсолютно однаковий, неначе вiн щоразу дзвонить iз одного й того ж мiсця. Ну, неважливо. А тут звук був iншим. Іншим разом я просто поклала б трубку i не згадала про це, але пiсля того, що сталося з Камiллою… Та й Андерс поiхав…

– Ну i?

– Та нi, нiчого страшного. – Вона стомлено всмiхнулась, i ii усмiшка Харрi теж сподобалася. – Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потiм вирiшила подзвонити тобi. Волер сказав, що цим займеться, але номер, iз якого дзвонили, зрозумiло, не визначили. А вбивцi, вони ж завжди повертаються на мiсце злочину, так?

– Це в романах, – вiдповiв Харрi. – Я б викинув це з голови.

Вiн покрутив келих. Лiки починали дiяти.

– А ти i Андерс, випадково, не знайомi з Лiсбет Барлi?

Вiбекке високо звела нафарбованi брови:

– Це яка пропала? З якоi речi?!

– Так, дiйсно, з якоi речi?… – пробурмотiв Харрi, не розумiючи, чому це питання спало йому на думку.

Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’ятоi. Харрi здавалося, що вiн рухаеться по палубi корабля в шторм.

– Я живу близько, трохи нижче по вулицi, – повiдомив вiн. – Не хочеш…

Вiбекке трохи нахилила голову набiк i всмiхнулася.

– Харрi, не роби того, про що жалкуватимеш.

– Жалкуватиму?

– Останнi пiвгодини ти тiльки й розповiдав, що про свою Ракель. Уже забув?

– Я ж сказав, що я iй не потрiбний.

– Ну i я тобi не потрiбна. А потрiбна тобi твоя Ракель. Чи iнша Ракель.

Вона взяла його за плече:

– Може, на якусь секунду я

й подумала, що все могло б бути iнакше. Але ж не iнакше. Та й Андерс скоро прийде додому.

Харрi знизав плечима, похитнувся i зробив крок убiк.

– Давай хоч до будинку тебе проведу, – пробурмотiв вiн.

– Харрi! Тут пройти метрiв двiстi.

– Впораюсь.

Вiбекке розреготалася й узяла його пiд руку. Вони повiльно йшли по Уллеволсвейен, повз них проiздили автомобiлi та порожнi таксi, а вечiрнiй вiтер цiлував обличчя, як умiе цiлувати тiльки в Осло i тiльки в липнi. Харрi слухав рiвне дзижчання ii голосу i думав про те, що ж зараз робить Ракель.

Вони зупинилися перед чорними залiзними дверима.

– Добранiч, Харрi.

– А… ти поiдеш на лiфтi?

– А що?

– Нiчого. – Харрi засунув руки в кишенi й вiдчув, що втрачае рiвновагу. – Обережно. Добранiч.

Вiбекке з усмiшкою пiдiйшла до нього i поцiлувала в щоку. Харрi жадiбно втягнув нiздрями ii запах.

– Можливо, в наступному життi, – шепнула вона.

Дверi м’яко i безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрi стояв i дивився на вiтрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Нi, не вибiр надгробних плит, а вiддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрi хоч трохи цiкавився ними, то знав би, що це ексклюзивна iграшка – спортивний японський автомобiль.

– Щоб тебе… – тихо вилаявся Харрi, виходячи на дорогу.

Повз нього, верескливо сигналячи, проiхало таксi. Вiн пiдiйшов до машини i став бiля дверей водiя. Темне скло опустилося.

– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрi. – Шпигуеш за мною?

– Добрий вечiр, Харрi, – позiхнув Том Волер. – Спостерiгаю за квартирою Камiлли Луен. Дивлюся, хто приходить-вiдходить. Не на порожньому ж мiсцi виникла iдея, що злочинець завжди повертаеться на мiсце злочину.

– Це маячня, – сказав Харрi.

– Як ти сам розумiеш, бiльше вчепитися ж немае за що. Вбивця залишив нам небагато доказiв.

– Злочинець, – поправив Харрi.

– Чи злочинниця.

Харрi знизав плечима i зробив крок убiк, щоб не впасти. Вiдхилилися дверцi з боку пасажира.

– Залiзай, Харрi. Треба поговорити.

Харрi подивився на вiдчиненi дверцi. Подумав. Зробив iще один крок убiк. Обiйшов машину i сiв.

– Подумав? – Волер притишив звук у магнiтолi.

– Так, подумав, – вiдповiв Харрi, соваючись: на тiсному ковшоподiбному сидiннi було незручно.

– І який же правильний висновок ти зробив?

– Судячи з усього, тобi подобаються червонi японськi спортивнi автомобiлi. – Харрi з розмаху ляснув по приладовiй панелi. – Солiдна рiч. Скажи… – Харрi зосередився на дикцii. – Ти в такому автомобiлi розмовляв зi Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?

Волер декiлька секунд мовчки дивився на нього, перш нiж вiдповiсти:

– Харрi, я не розумiю, про що ти.

– Нi? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоiш за контрабандою зброi? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив ii, перш нiж вона кому-небудь розповiсть. А коли дiзнався, що я напав на слiд Сверре Ульсена, поспiшив обiграти все так, нiби вiн вiдкрив стрiльбу при затриманнi. Як i той хлопець на портовому складi. Ти взагалi майстер розв’язувати проблеми при затриманнi.

– Харрi, ти п’яний.

– Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?

Волер мовчав.

Харрi розсмiявся i знову ляснув по панелi, що якось недобре затрiщала.

– Знав, ясна рiч! Майбутнiй начальник вiддiлу знае все. Як ти дiйшов до життя такого? Розкажи.

Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловiк. Подивившись на всi боки, вiн попрямував униз по вулицi, до церкви Святоi Трiйцi. Волер i Харрi мовчали. Чоловiк повернув на дорогу мiж кладовищем i госпiталем Дiви Марii.

– Добре, – тихо сказав Волер. – Якщо хочеш, я тобi сповiдуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховуе сповiдi, може опинитися перед неприемним вибором.

– Плював я на прикрощi.

– Сверре Ульсен отримав заслужену кару.

Харрi повiльно повернув голову в бiк Волера: той сидiв iз заплющеними очима, вiдкинувшись на спинку.

– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вiв далi Том Волер безпристрасним голосом.

– Гм?

Волер зiтхнув i розплющив очi:

– Ти хоч раз замислювався про те, що примушуе таких, як ми, робити те, що ми робимо?

– Тiльки цим i займаюся.

– Який у тебе перший спогад, Харрi?

– Спогад про що?

– Наприклад, мiй, – не звернув на запитання уваги Волер, – це нiч i батько, який схилився над моiм лiжком. – Вiн погладив кермо. – Менi тодi було чотири або п’ять. Вiд батька пахне тютюном i надiйнiстю. Знаеш же. Саме батькiвський запах. Зазвичай вiн приходив додому, коли я вже був у лiжку. І я знав, що на роботу вiн пiде рано-вранцi, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очi, вiн усмiхнеться, поторсае мене по головi й пiде. Я прикидався сплячим, аби вiн побув зi мною трохи довше. А iнодi я дiйсно спав, i менi снився кошмар про жiнку з головою свинi, яка ходить по вулицях i п’е кров маленьких дiтей. Я скрикував i просив його посидiти зi мною. Ось тодi вiн сидiв поруч, а я лежав з розплющеними очима i все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрi?

Харрi знизав плечима:

– Мiй батько був учителем i багато часу проводив удома.

– А мiй був робiтником. Як i у моiх друзiв, Гейра i Соло. Вони жили вiд нас через двiр. Ми виросли разом у Старому мiстi. Сiрi схiднi квартали, але за нашим двором стежила профспiлка – в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетарiатом, а нiби як пiдприемцями. У Соло батько навiть купив кiоск, i там працювала вся сiм’я. В нас усi багато працювали. Але бiльше за всiх працював мiй батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тiльки на недiлю. Моi батьки не були особливо релiгiйними, хоча батько пiвроку вивчав богослов’я у вечiрнiй школi, тому що дiд хотiв зробити з нього священика. Коли дiд помер, батько закинув навчання, але ми щонедiлi вiдвiдували церкву у Волерензi, а потiм батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятiй ми збиралися до недiльноi вечерi вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав недiлi. А потiм наставав понедiлок, i вiн знову йшов. Завжди на яке-небудь будiвництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На бiле, на сiре i на чорне, як говорив батько. Бiльше ж нема на що. Коли менi було тринадцять, ми переiхали в захiдну частину мiста, в будиночок iз яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новiй школi в усiх у нашому класi, окрiм мене, батьки були юристами, економiстами, лiкарями. По сусiдству з нами жив суддя. У нього був син – мiй ровесник. Яким. Батько хотiв, щоб я став таким, як вiн. Говорив, що, коли я збираюся стати одним iз них, потрiбно добре знати iх життя: умовностi, мову, неписанi правила. Але менi не було дiла до сусiдського хлопчиська. Хiба що до iхнього собаки – нiмецькоi вiвчарки, що вила на ганку цiлiсiнькi ночi. І пiсля школи я iхав на трамваi в Старе мiсто, до Гейра i Соло. Якось мати з батьком запросили всiх сусiдiв на барбекю, але тi дружно вiдмовилися пiд рiзними ввiчливими приводами. Пам’ятаю, того лiта сусiди часто збиралися на барбекю одне в одного. Смiялись. А нас нiхто так i не запросив.

– А сенс у цiеi розповiдi е? – запитав Харрi, стараючись чисто вимовляти слова.

– Тобi вирiшувати. Менi замовкнути?

– Ну що ти! Сьогоднi по телеку якраз нiчого цiкавого.

– Якось у недiлю ми за звичаем збиралися в церкву. Я стояв на вулицi й чекав матiр iз батьком, а сусiдська вiвчарка за огорожею гарчала на мене та гавкала. Не знаю чому, але я вiдчинив хвiртку. Напевно, думав, що вона зла тому,

що вона ввесь час сама. Вiвчарка була не на ланцюзi, вона стрибнула на мене, повалила й укусила за щоку. У мене досi шрам.

Волер показав, але Харрi нiчого не побачив.

– Суддя крикнув на вiвчарку, i вона втекла. Потiм вiн сказав, щоб я забирався з його саду до дiдька. Мене повезли в лiкарню. Мати ридала, а батько майже не розкривав рота. Ми повернулися додому, в мене був страшний шов од пiдборiддя до вуха. Батько пiшов до суддi. Повернувся з почорнiлим обличчям i говорив iще менше. Мовчки ми з’iли недiльну печеню, а вночi я прокинувся невiдомо чому. Було тихо. Потiм я здогадався. Вiвчарка. Вона бiльше не вила. Потiм я почув, як хтось увiйшов до будинку, i чомусь зрозумiв, що ми бiльше нiколи не почуемо того виття. Тихо вiдчинилися дверi спальнi, i я швидко заплющив очi, але встиг побачити молоток. Запахло тютюном i надiйнiстю. Я прикинувся, що сплю.

Вiн протер кермо, змахуючи невидиму порошинку.

– Я зробив те, що зробив, тому що знав: Сверре Ульсен убив одну з наших. Я зробив це заради Елен, Харрi. Заради нас. Тепер ти знаеш: я вбив людину. Донесеш на мене, чи як?

Харрi мовчки дивився на нього.

Волер знову заплющив очi:

– Харрi, проти Ульсена були тiльки непрямi докази. Вiн мiг залишитися на волi. Я не мiг цього дозволити. А ти мiг би, Харрi?  – Волер розплющив очi, повернув голову i зустрiвся з ним поглядом.  – Мiг би?

Харрi глитнув:

– Тебе бачили в машинi разом зi Сверре Ульсеном. У мене був свiдок. Це тобi вiдомо?

Волер знизав плечима:

– Я кiлька разiв говорив iз Ульсеном. Вiн був неонацистом i карним злочинцем. Це наша справа, Харрi.

– Але той, хто вас бачив, раптом розхотiв говорити. Ти ж iз ним поговорив? Погрозами змусив замовкнути?

Волер похитав головою:

– Харрi, на такi запитання я не вiдповiдаю. Хоч ти i вирiшив бути в нашiй командi, е суворе правило: знати потрiбно тiльки те, що допомагае тобi в роботi. Правило суворе, зате добре працюе. І ми добре працюемо.

– Ти говорив iз Квiнсвiком? – насилу вичавив Харрi.

– Квiнсвiк – це твiй черговий вiтряк. Забудь про нього, Харрi. Подумай про себе. – Вiн нахилився ближче i притишив голос.  – Що тобi втрачати? Та подивися в дзеркало…

Харрi моргнув.

– Отож-бо, – сказав за нього Волер. – Алкоголiк рокiв пiд сорок, без роботи, без сiм’i, без грошей.

– Востанне запитую… – Харрi хотiв це вигукнути, але не вийшло. – Ти говорив iз… з Квiнсвiком?

Волер випростався на сидiннi:

– Іди додому, Харрi. І подумай, чим ти кому зобов’язаний. Колегам? Якi прожували тебе, зрозумiли, що гiркий, i виплюнули?… Начальству, яке, вiдчувши недобре, готове тiкати щодуху? Чи все-таки ти передусiм зобов’язаний собi самому? Людинi, яка багато рокiв прагне зробити вулицi Осло бiльш-менш безпечними в державi, що бiльше пiклуеться про злочинцiв, анiж про полiцейських. Харрi, у своiй галузi ти – один iз кращих. У тебе, на вiдмiну вiд iнших, е талант. А заробляеш однаково паскудно. Я можу тобi запропонувати зарплату вп’ятеро бiльшу, але й це не головне. Я можу запропонувати тобi повагу. Повагу! Подумай над цим.

Харрi спробував зосередити погляд на Волерi, але обличчя розпливалося. Вiн пошукав ручку дверей i не знайшов. Бiсовi япошки! Понаробляють же машин! Волер перегнувся i вiдчинив дверi.

– Я знаю, що ти шукав Роя Квiнсвiка, – сказав Волер. – Розвiю твоi сумнiви: так, я розмовляв з Ульсеном у Грюнерльокка того вечора. Але це не означае, що я якимсь чином причетний до вбивства Елен. Я мовчав, аби не ускладнювати i без того напружену ситуацiю. Роби як знаеш, але повiр: свiдчення Роя Квiнсвiка нiчого нового не дасть.

– Де вiн? – запитав Харрi.

– А якщо я скажу, щось змiниться? Ти менi повiриш?

– Можливо. Хто знае?

Волер зiтхнув:

– Согнсвейен, тридцять два. Живе в пiдвалi, в кiмнатцi, де ранiше жив його вiтчим.

Харрi обернувся i помахав таксi.

– Але якраз сьогоднi у нього спiванка, – вiв далi Волер. – Там недалеко. У Староакерському парафiяльному домi.

– Староакерському?

– Вiн перейшов iз Фiладельфiйськоi парафii у Вiфлеемську.

Вiльне таксi пригальмувало, постояло з секунду, а потiм знову рвонуло в бiк центру. Волер криво посмiхнувся:

– Перейти – не означае втратити вiру, Харрi.

Роздiл 12

Недiля. Вiфлеем

О восьмiй недiльного вечора втомлений, але задоволений Б’ярне Мьоллер, позiхаючи, замкнув шухляду письмового столу i простягнув руку до настiльноi лампи. Моторошний наплив представникiв преси пiсля вбивства i зникнення встиг схлинути, i в цi вихiднi вiн мiг спокiйно попрацювати. Стос паперiв, що височiв на столi на початку пори вiдпусток, нинi зменшився вдвiчi. А тепер додому – випити вiскi з льодом i подивитися новий випуск передачi «Такт за тактом». Вiн намацав вимикач i, востанне окинувши поглядом розчищений стiл, помiтив товстий коричневий конверт, який, здаеться, узяв iз полицi кореспонденцii ще в п’ятницю. Отже, так вiн i лежав за паперами.

Якщо вдуматися, конверт мiг почекати до завтра. Мьоллер помацав його – всерединi було щось не зовсiм зрозумiле. Вiн розкрив конверт ножем i засунув пальцi всередину. Листа не було. Перевернув конверт, але нiчого не випало. Тодi вiн потряс конвертом i почув, як вiд пластиковоi внутрiшньоi сторони щось вiдклеiлося. Це щось упало на стiл, перестрибнуло через телефон i шльопнулося на список чергувань.

Несподiвано почалися кольки. Б’ярне Мьоллер деякий час стояв, зiгнувшись навпiл, i жадiбно хапав ротом повiтря, перш нiж змiг випростатись i набрати телефонний номер. І якби йому зараз було до того, вiн би помiтив, що саме на цей номер у списку чергувань i вказував предмет, що випав iз конверта.

Марiт закохалася. Знову.

Вона подивилася на ганок парафiяльного дому. У масивних бiлих дверях було кругле вiконце iз залiзною Вiфлеемською зiркою, i свiтло, проходячи крiзь вiкно, падало на обличчя нового хлопця. Вiн розмовляв iз однiею з хористок. Марiт уже декiлька днiв поспiль гадала, як би привернути до себе його увагу, але нiчого не придумала. Просто пiдiйти i заговорити? Поганий початок. Треба дочекатися вiдповiдного випадку. На спiванцi минулого тижня вiн високим i чистим голосом розповiдав про свое минуле. Про те, що вiдвiдував Фiладельфiйську парафiю. А до того вiн був неонацистом! Одна дiвчина розповiдала, що в нього подекуди величезне нацистське татуювання. Зрозумiло, всi погодилися, що це жахливо, але вiд цього iнтерес Марiт тiльки збiльшився.

У глибинi душi вона вiдчувала: це тому, що вона закохалась, цiкавiсть до нового i невiдомого скоро мине. Що потрiбний-то iй у життi не вiн, а хлопець на зразок Крiстiана. Крiстiан був регентом хору, його батьки теж належали до цiеi парафii, i вiн сам iнодi проповiдував на молодiжних зустрiчах. А такi, як Рой, занадто часто зраджують вiру.

Сьогоднi спiванка затягнулася. Вони розучили нову пiсню й на додачу повторили майже ввесь репертуар. Коли приходили новачки, Крiстiан полюбляв демонструвати iм своi таланти. Зазвичай вони репетирували в залах на Гейтснорсвеен, але в сезон вiдпусток iх закривали, так що доводилося знiмати парафiяльний будинок на Акерсбаккен. Хоча минула пiвнiч, вони, як завжди, стояли пiсля спiванки на вулицi. Гудiння голосiв нагадувало дзижчання комах i надавало нiчному повiтрю додатковоi напруженостi. Може, причина крилась у спецi. Чи в тому, що подружнi та закоханi пари роз’iхалися по вiдпустках, i тепер не вистачало iхнiх усмiшок i переглядань. На запитання подруг Марiт вiдповiдала невлад i поглядала в бiк Роя, думаючи про те, де ж у нього

велике нацистське татуювання.

Одна з подруг штовхнула ii лiктем i кивнула на чоловiка, який пiднiмався по Акерсбаккен.

– Дивiться, п’яний, – сказала одна хористка.

– Бiдолаха, – сказала iнша.

– Саме такi пропащi душi й потрiбнi Ісусовi. – Це сказала Софiя. Таке говорила тiльки вона.

Іншi кивнули. І Марiт теж. І тут до неi дiйшло. Ось вiн, випадок. Вона без вагань покинула подруг i пiшла навперейми чоловiковi.

Вiн зупинився i подивився на неi зверху вниз: виявився вищим, анiж вона думала.

– Ти знаеш Ісуса? – високим чистим голосом, iз усмiшкою запитала Марiт.

У чоловiка було яскраво-червоне обличчя та блукаючий погляд.

Розмова позаду стихла. Краем ока Марiт помiтила, що Рой i дiвчатка на сходах дивляться в ii бiк.

– На жаль… – прогугнявив незнайомець. – Та i ти теж не знаеш, дочко. Але, може, ти знаеш Роя Квiнсвiка?

Марiт вiдчула, що червонiе, i так i не змогла видати наступну пропозицiю: «А чи знаеш ти, що Вiн шукае зустрiчi з тобою?»

– Ну? – запитав чоловiк. – Вiн тут?

Вона подивилася на його голену голову, важкi черевики й раптом злякалася. Неонацист? Хтось iз давнiх дружкiв Роя? Прийшов помститися за зраду? Чи звати назад?

– Я… – почала Марiт, але чоловiк пройшов повз неi.

Вона обернулась i встигла побачити, як Рой квапливо сховався в парафiяльному домi й зачинив дверi.

П’яний швидко попрямував по гравiю, але раптом похитнувся i перед сходами гепнувся на колiна.

– Господи… – прошепотiла одна з дiвчаток.

Чоловiк пiднявся.

Марiт побачила, як Крiстiан поспiшно вiдiйшов iз дороги, коли той рвонув по сходах. На верхнiй сходинцi вiн декiлька секунд балансував, готовий перекинутися на спину, але врештi-решт перемiстив центр тяжiння вперед i взявся за дверну ручку.

Марiт ахнула.

Потягнув дверi на себе. От удача! Рой замкнув iх.

– Чорт забирай! – хрипким п’яним голосом заревiв чоловiк i з розмаху вдарив лобом по круглому вiконцю. На сходинки з дзенькотом брязнуло скло.

– Стiйте! – крикнув Крiстiан. – Ви не маете…

Чоловiк обернувся й подивився на нього. У лобi стирчав трикутний уламок. Струмочок кровi роздвоювався бiля перенiсся.

Бiльше Крiстiан нiчого не говорив.

П’яний розкрив рот i почав вити. Звук був холодний, як лист сталi взимку. Знову обернувшись до дверей, вiн накинувся на них iз кулаками – Марiт нiколи ранiше не бачила такоi лютi. Вив як вовк i гамселив по дверях. Плоть проти дерева. Потiм вiн почав бити по залiзнiй зiрцi у вiкнi. Марiт здавалося, що вона чуе, як рветься шкiра. Бризки кровi, розлiтаючись, окропили бiлi дверi червоним.

– Зробiть же що-небудь! – крикнув хтось.

Вона побачила, як Крiстiан дiстав мобiльник.

Виламавши зiрку, чоловiк несподiвано опустився на колiна.

Марiт пiдiйшла ближче. Іншi прагнули триматися вiддалiк, а iй раптом захотiлося пiдiйти ближче. Серце у грудях скажено калатало. Бiля сходинок вона вiдчула на плечi руку Крiстiана й зупинилася. Було чутно, як незнайомець жадiбно хапае ротом повiтря, нiби викинута на берег риба. Здавалося, вiн плаче.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/u-nesbo/pentagrama/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Король Норвегii Улаф V (1903–1991).

2

Грюнерльокка – район Осло. В минулому – робiтнича околиця, нинi – модний квартал, мiсце мешкання богеми.

3

«Особливi слiдчi органи» (SEFO) – служба з розслiдування посадових злочинiв.

4

Фраза належить норвезькiй журналiстцi та соцiологу Хiльдi Хьоуаланн.

5

Трупне задубiння (лат.).

6

Деякi норвезькi монети (в тому числi монета в одну крону) мають посерединi круглий отвiр.

7

«Винна монополiя» – мережа державних магазинiв, якi мають виключне право продажу спиртних напоiв у Норвегii.

8

Фрогнер-парк, або парк Вiгеланна, вiдомий розмiщеними там роботами скульптора Густава Вiгеланна (1869–1943), серед яких найбiльш вiдомi «Злий хлопчик» i Монолiт iз людських тiл.

9

Нiчого (англ. i фр.).

10

«Spinnin’ Wheel» – букв. «Колесо, що крутиться» (англ.).

11

Кульмiнацiя обряду «хрещення Духом Святим» у п’ятидесятникiв вважаеться знамення дару (глосолалiя, вимовляння незрозумiлих, беззмiстовних звукiв у станi релiгiйного екстазу).