Режим чтения
Скачать книгу

Повна енциклопедія тваринництва читать онлайн - Юрій Бойчук

Повна енциклопедiя тваринництва

Юрiй Дмитрович Бойчук

Енциклопедiя мiстить корисну iнформацiю про особливостi порiд, утримання, годування та розведення великоi та дрiбноi рогатоi худоби, свиней i кроликiв, а також вiдомостi про найпоширенiшi захворювання домашнiх тварин, iхне лiкування та профiлактику. Особливу увагу придiлено зберiганню та перероблянню продукцii тваринництва. Книга буде корисною як досвiдченим фермерам, так i початкiвцям.

Юрiй Бойчук

Повна енциклопедiя тваринництва

Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015

Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя зроблена за виданням:

Повна енциклопедiя тваринництва / укл. Ю. Д. Бойчук. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015. – 416 с.

ISBN 978-966-14-9328-4

Енциклопедiя мiстить корисну iнформацiю про особливостi порiд, утримання, годування та розведення великоi та дрiбноi рогатоi худоби, свиней i кроликiв, а також вiдомостi про найпоширенiшi захворювання домашнiх тварин, iхне лiкування та профiлактику. Особливу увагу придiлено зберiганню та перероблянню продукцii тваринництва. Книга буде корисною як досвiдченим фермерам, так i початкiвцям.

Видавництво не несе вiдповiдальностi за можливi наслiдки виконання наведених рекомендацiй. Посiбник не може замiнити консультацii квалiфiкованого спецiалiста

Переклад з росiйськоi Жанни Куяви

Перекладено за виданням:

Полная энциклопедия животноводства / сост. Ю. Д. Бойчук. – Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2015. – 416 с.: ил.

Дизайнер обкладинки Андрiй Цепотан

© DepositPhotos.com / Johny87, AnkevanWyk, Goldika, KatPaws, обкладинка, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

Роздiл 1. Утримання великоi рогатоi худоби

Основнi класифiкацii порiд великоi рогатоi худоби

Зазвичай велику рогату худобу (далi – ВРХ) класифiкують за рiзними ознаками та об’еднують у декiлька груп. Існуе три класифiкацii порiд худоби: кранiологiчна, господарська, географiчна.

За кранiологiчною класифiкацiею, що грунтуеться на вiдмiнностях у будовi черепа, видiляють такi типи ВРХ:

• вузьколобий (до нього зараховують голландську, холмогорську, сiру украiнську, ярославську, тагiльську, червону степову та iн.);

• лобатий (симентальська i всi похiднi вiд неi породи);

• короткорогий (швiцька, джерсейська, костромська, лебединська та iн.);

• короткоголовий (тирольська, герефордська, червона горбатовська, казахська бiлоголова та iн.);

• пряморогий (калмицька, монгольська худоба).

Крiм цього, видiляють комолий тип – усi безрогi породи, поширенi в Пiвнiчнiй Європi.

В основу господарськоi класифiкацii покладено переважну продуктивнiсть тварин. Із порiд молочного напряму продуктивностi найбiльш поширеною у багатьох краiнах е голландська чорно-ряба; у деяких краiнах вона вiдома пiд назвою голштино-фризька (Канада, Японiя, США) або фризька (Австралiя, Нова Зеландiя, Великобританiя, Францiя).

У Швецii, Польщi, Італii, колишньому СРСР та iнших краiнах голландську худобу використовували для створення рiзних порiд чорно-рябоi худоби. Добре поширена джерсейська порода. У СНД поширенi такi породи молочного напряму: червона степова, чорно-ряба, холмогорська, бура латвiйська, англерська (ангельнська), айрширська, iстобенська, червона естонська, червона литовська, червона данська та iн.

Із порiд комбiнованого напряму продуктивностi в багатьох краiнах Європи, Пiвнiчноi та Пiвденноi Америки, Африки розводять швiцьку буру, симентальську, шортгорнську м’ясо-молочного типу та iн.; у СНД, крiм перерахованих, – бестужевську, алатауську, костромську, сичiвську, лебединську, курганську, червону горбатовську, карпатську буру, кавказьку буру, юрiнську, пiнцгау.

Найбiльш поширенi у свiтi породи худоби м’ясного напряму: абердiно-ангуська та герефордська (Австралiя, Нова Зеландiя, Пiвнiчна й Пiвденна Америка, багато краiн Європи), шортгорнська м’ясного типу (Австралiя, Нова Зеландiя, Аргентина, США, Данiя та iн.), шароле (Аргентина, Бразилiя, США, Данiя, Францiя та iн.), санта-гертруда (Аргентина, Бразилiя, США та iн.). У краiнах колишнього СРСР, крiм перелiчених вище м’ясних порiд, розводять казахську бiлоголову, калмицьку, лiмузин, групи казахськоi та монгольськоi худоби.

Згiдно з географiчною класифiкацiею, розрiзняють породи худоби:

• низиннi – переважно молочнi;

• гiрськi – тирольська, швiцька;

• степовi – украiнська степова, червона степова та iн.

Ця класифiкацiя умовна, тому багато порiд поширенi в рiзних географiчних районах.

Найважливiшою характеристикою будь-якоi породи, чи то м’ясноi, чи то молочноi, чи то комбiнованоi, е ii пристосованiсть до напряму господарства, а також до клiмату мiсцевостi розведення. Пiд час розведення корiв необхiдно знати i враховувати iндивiдуальнi особливостi та недолiки породи, розведеноi на фермi.

Основнi породи великоi рогатоi худоби

Холмогорська порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Виведена в Холмогорському та Архангельському повiтах Архангельськоi губернii полiпшенням мiсцевоi худоби. Здавна розводять у районах нижньоi течii рiчки Пiвнiчна Двiна; у ХVIII–XIX ст. худобу холмогорськоi породи покращували схрещуванням iз голландською породою.

Будова тiла типова для молочноi худоби. Тулуб довгий, на високих ногах, лiнiя спини та попереку рiвна, крижi трохи пiднятi, груди недостатньо глибокi, ноги правильно поставленi. Мускулатура щiльна, суха, шкiра тонка, еластична. Масть чорно-ряба, трапляеться червоно-ряба, червона, чорна, бiла. Бики важать 800–900 (iнодi 1000) кг, корови – 500–550 (iнодi до 700) кг. Середнiй рiчний надiй – 3500–5000 кг, жирнiсть молока 3,7–3,8 %, максимально – до 5 %.

Худоба добре аклiматизуеться, завдяки чому поширена у багатьох районах. Розводять переважно в пiвнiчних та пiвнiчно-схiдних областях Європейськоi частини Росii та в Сибiру.

Породу використовували пiд час виведення iстобенськоi й тагiльськоi порiд.

Бура латвiйська порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Виведена наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. схрещуванням мiсцевоi худоби та рiзних ii помiсей iз ангельнською, пiвнiчношлезвiзькою та червоною данською породами.

Тулуб розтягнутий, загривок рiвний, широкий, груди глибокi, спина i поперек прямi, широкi, крижi довгi, прямi й широкi, iнодi звислi, заднi кiнцiвки часто шаблiстi. Масть червона рiзних вiдтiнкiв. Кiнець морди, щоки, вуха, нижня частина шиi, нiг i хвоста майже чорнi. Жива маса бугаiв – 800–850, корiв – 500 кг. Надоi 3500–4000 кг у рiк, жирнiсть молока – 3,9–4,0 %. М’яснi якостi задовiльнi.

Буру латвiйську породу розводять у Латвii, Бiлорусi, Псковськiй, Новгородськiй, Ленiнградськiй областях.

Чорно-ряба порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Виведена в СРСР схрещуванням мiсцевоi худоби, розведеноi в рiзних зонах, з остфризькою, чорно-рябою шведською та iншими породами аналогiчного походження.

У тварин чорно-рябоi породи тулуб дещо подовжений, пропорцiйний; вим’я об’емисте, шкiра еластична. Масть чорно-ряба. Через вiдмiнностi властивостей вихiдноi мiсцевоi худоби, природнi умови, рiвень племiнноi роботи у породi утворилося кiлька груп i типiв, що рiзняться за екстер’ерними
Страница 2 из 22

особливостями, надоем, жирномолочнiстю. Тварини великi (бики важать 900–1000, корови – 550–650 кг), високоi молочноi продуктивностi (середнiй рiчний надiй – близько 4000, у племiнних господарствах – до 6000 кг), але поступаються iншим групам за жирнiстю молока (3,6–3,7 %).

М’яснi якостi чорно-рябоi породи задовiльнi. За iнтенсивного вирощування середньодобовi прирости молодняку – 800–1000 г, до 15–16-мiсячного вiку тварини важать 420–480 кг. Забiйний вихiд – 50–55 %. Племiнна робота спрямована на вдосконалення породи методом чистопородного розведення з урахуванням мiсцевих умов у рiзних зонах. Для полiпшення конституцii тварин i пiдвищення молочноi продуктивностi в господарствах використовують бикiв голландськоi голштино-фризькоi породи.

Основнi райони розведення: пiвнiчно-захiднi областi Росii, Украiна, Бiлорусь, Прибалтика, Узбекистан, Урал, Захiдний i Схiдний Сибiр, Далекий Схiд.

Костромська порода великоi рогатоi худоби, молочно-м’ясного напряму. Виведена в радгоспi «Караваево» та племiнних фермах Костромськоi областi схрещуванням ярославськоi та мiсцевоi худоби з альгауською та швiцькою породами. Затверджена 1945 р.

Одна з найбiльш високопродуктивних порiд молочно-м’ясного напряму. Тварини великi, широкотiлi, з мiцним кiстяком i добре розвиненою мускулатурою. Вирiзняються iнтенсивним зростанням i добрими м’ясними якостями. Масть вiд свiтло- до темно-сiроi. Бики важать 850–950 (iнодi до 1000) кг, корови – 550–650 кг. Середнiй рiчний надiй – 4000–5000 кг, жирнiсть молока – 3,7–3,9 %. Вiдгодiвельнi кастрати у 18 мiсяцiв важать 450–500 кг. Забiйний вихiд – 60 % i бiльше.

Костромську породу широко використовують для полiпшення продуктивних якостей багатьох порiд та мiсцевоi худоби.

Цю породу також використовували пiд час виведення алатауськоi породи.

Бестужевська порода великоi рогатоi худоби, молочно-м’ясного напряму. Батькiвщина – село Реп’iвка (нинi Новоспаський район Ульянiвськоi областi). Виведена в кiнцi ХVIII – на початку XIX ст. схрещуванням мiсцевоi худоби зi шортгорнською, голландською, симентальською та iншими породами. Назву дiстала за прiзвищем заводчика Бестужева, який започаткував племiнну роботу з породою.

Худоба велика, з глибоким подовженим тулубом i мiцним кiстяком. Масть червона, рiзних вiдтiнкiв (вiд свiтло-червоноi до вишневоi), трапляються бiлi вiдмiтини на головi, грудях, черевi, вименi. Жива маса бикiв – 750–900 кг, корiв – 500–550 кг. Надоi – 3000–3800, до 4500 кг, жирнiсть молока – 3,8–4,1 %, найбiльша – 5,5 %. Худоба скоростигла, добре нагулюеться i вiдгодовуеться. Забiйний вихiд – до 60 %.

Симентальська порода великоi рогатоi худоби (вiд нiм. Simmental – Симентальська долина), молочно-м’ясного напряму. Виведена в Швейцарii полiпшенням мiсцевоi та завезеноi у V ст. скандинавськоi худоби. Завдяки високим продуктивним якостям i гарнiй аклiматизацii поширилася в багатьох краiнах. Тривалим поглинальним схрещуванням корiв мiсцевих порiд iз рiзних краiн iз симентальськими биками, вивезеними зi Швейцарii, створено родиннi породи, якi в деяких краiнах мають iнше призначення (у ФРН та Австрii – флекфи, у Францii – монбельярдська, в Угорщинi – угорська строката та iн.), i рiзнi напрями – вiд молочного до м’ясного.

У Росiю симентальську породу завозили з другоi половини ХІХ ст. Бикiв використовували для схрещування з мiсцевою худобою – сiрою украiнською, полiською, калмицькою, казахською та iн. У СРСР вже завозили, крiм швейцарськоi, нiмецьку, угорську, австрiйську симентальську худобу. Завдяки схрещуванню з рiзними мiсцевими породами утворено кiлька зональних типiв симентальськоi породи (сичiвський, степовий, украiнський, приволзький, приуральський, сибiрський, далекосхiдний).

Масть худоби палева, палево-строката, рiдше червоно-ряба, голова i кiнець хвоста бiлi; носове «дзеркало» рожеве, роги й копита свiтло-воскового кольору. Бики важать 800–1100, корови – 550–600 кг. Середнiй рiчний надiй – 3500–4500 кг, жирнiсть молока – 3,8–3,9 %. Тварини добре вiдгодовуються. Бички до 12 мiсяцiв важать 400–420 кг, до 18 мiсяцiв – 500–600 кг. Забiйний вихiд – 58–62 кг.

Калмицька порода великоi рогатоi худоби, м’ясного напряму. Виведена тривалим вдосконаленням худоби, приведеноi кочовими калмицькими племенами близько 350 рокiв тому iз захiдноi частини Монголii.

Тварини мiцноi конституцii, гармонiйно складенi. Масть червона, рiзних вiдтiнкiв (iнодi з бiлою смугою на спинi й бiлими мiтками на тулубi), рiдше руда. Бики важать 750–900, корови – 420–500 кг. Худоба невибаглива до кормiв та умов утримання, добре використовуе зимовi пасовища, швидко нажировуеться навеснi й восени i стiйко зберiгае вгодованiсть пiд час лiтнiх посух та тривалих зимiвель. До 1,5-рiчного вiку племiннi бички досягають маси 400–450 кг, бички-кастрати – 380–420 кг. За iнтенсивноi стiйловоi вiдгодiвлi бички-кастрати вiком 18–19 мiсяцiв досягають живоi маси 530 кг. Забiйний вихiд – 57–60 %. М’ясо мае високi смаковi якостi. Середнiй рiчний удiй – 650–1000 кг, жирнiсть молока – 4,2–4,4 %.

Калмицьку породу використовують для полiпшення м’ясних якостей молочних i молочно-м’ясних порiд, а також для промислового схрещування.

Абердино-ангуська порода великоi рогатоi худоби, м’ясного напряму. Виведена в Шотландii (графства Абердин (Aberdeen) та Ангус (Angus)) вдосконаленням мiсцевоi чорноi комолоi худоби.

Тулуб глибокий i округлий, на коротких ногах, шия коротка, непомiтно зливаеться з плечем i головою, поперек i крижi добре виповненi, мускулатура окосту опускаеться до скакального суглоба. Кiстяк тонкий, шкiра тонка, еластична. Тварини комолi. Масть чорна. Жива маса бикiв – 750–800 кг, iнодi до 1000 кг, корiв – 500–550 кг, iнодi до 700 кг, бичкiв-кастратiв до 15–16 мiсяцiв за iнтенсивного вирощування та вiдгодiвлi – 450–460 кг. Забiйний вихiд близько 60 %. М’ясо вирiзняеться мармуровiстю. У разi схрещування з iншими породами тварини добре передають потомству м’яснi якостi.

Розводять абердино-ангуську породу у Великобританii, США, Канадi, Новiй Зеландii, Аргентинi, Австралii та iн.

На територii колишнього СНД використовують для схрещування з калмицькою худобою (помiсi мають високi м’яснi якостi), а також для промислового схрещування з молочними та молочно-м’ясними породами.

Червона степова порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Формувалася з кiнця ХVIII ст. на територii сучасноi Запорiзькоi областi Украiни. Застосовували схрещування сiроi степовоi худоби з червоною остфрисландською, червоною нiмецькою, ангельнською та iн. До кiнця ХІХ ст. помiсi в Украiнi розводили «в собi», в iнших районах iх схрещували з мiсцевою худобою. З 20-х рр. ХХ ст. ведеться планомiрна робота з розведення породи.

Тварини сухоi, щiльноi, мiцноi конституцii. Масть червона, рiзних вiдтiнкiв; у багатьох тварин бiлi вiдмiтини на головi й тулубi. Дорослi племiннi бугаi важать 800–900 кг (iнодi 1200), корови – 450–550 кг (iнодi до 700). Середнiй рiчний надiй – 3800–4500 кг, жирнiсть молока – 3,6–3,8 %.

Тварини пристосованi до жаркого клiмату, добре аклiматизуються.

Тагiльська порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Виведена у ХVIII – ХІХ ст. на Уралi (райони, прилеглi до Нижнього Тагiлу) шляхом схрещування мiсцевоi худоби з холмогорською та голландською породами i систематичного вiдбору тварин за молочною продуктивнiстю.

Тварини середнiх розмiрiв, iз дещо подовженим тулубом, глибокими, але неширокими грудьми, довгою тонкою
Страница 3 из 22

шиею, сухою головою. Кiстяк мiцний, шкiра щiльна, еластична. Трапляються обвислий зад, вузький таз, неправильна постановка нiг. Масть чорно-ряба i чорна, рiдше червона, червоно-ряба, бура, буро-строката. Бики важать 800–900, корови – 450–520 кг. Середнiй рiчний удiй – 3500–4500 кг, жирнiсть молока – 1 4–4,2 %, iнодi до 5,3 %.

Тварини добре пристосовуються до суворих клiматичних умов.

Айрширська порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Виведена в кiнцi ХVIII ст. у графствi Айр у Шотландii шляхом полiпшення мiсцевоi худоби «приливом кровi» тисватерськоi, голландськоi, фламандськоi та олдернейськоi худоби, розведеноi на островах протоки Ла-Манш. Вiдбiр i пiдбiр проводили за екстер’ером, молочною продуктивнiстю та жирномолочнiстю.

У тварин айрширськоi породи будова тiла правильна, кiстяк мiцний, груди глибокi, широкi. Роги свiтлi, направленi в боки, вгору i трохи назад. Вим’я добре розвинено. Масть червоно-ряба (вiд бiлоi з невеликими червоними плямами до темно-червоноi з бiлими плямами). Жива маса бикiв – 700–800 кг, корiв – 420–500 кг, телиць до 12 мiсяцiв – 240 кг, до 18 мiсяцiв – 300–350 кг. Надоi – 4000–4500 кг на рiк, жирнiсть молока – 4–4,4 %.

Поширена в багатьох краiнах Європи, в США, Канадi, Австралii. У Росiю худобу айрширськоi породи почали завозити в ХІХ ст., але поширення вона не набула. У 60-х рр. ХХ ст. тварин айрширськоi породи завозили до СРСР iз Фiнляндii.

Ярославська порода великоi рогатоi худоби, молочного напряму. Виведена в ХІХ ст. в Ярославськiй губернii тривалим вiдбором найбiльш продуктивних мiсцевих тварин i розведенням кращоi худоби «в собi».

У тварин яскраво виражений молочний тип будови тiла, голова суха, легка; груди глибокi, розтягнутий глибокий тулуб. Вим’я середньоi величини, залозисте. Масть переважно чорна; голова бiла, часто з чорними «окулярами», черево та кiнцiвки бiлi. Бики важать 770–860, корови – 450–550 кг. Середнiй рiчний удiй – 3500–4000 кг, жирнiсть молока – 4,0–4,2 %, найбiльша – до 6 %. Ярославську породу використовували пiд час виведення костромськоi та iстобенськоi порiд.

Швiцька порода великоi рогатоi худоби, молочно-м’ясного напряму. Виведена в гiрських районах Швейцарii тривалим вiдбором тварин, що походили вiд короткорогоi худоби, завезеноi в стародавнi часи зi Сходу.

У породi розрiзняють молочно-м’ясний, молочний та м’ясо-молочний типи.

Тварини молочно-м’ясного типу пропорцiйноi будови, великi, з глибокими й широкими грудьми, прямою i широкою лiнiею верху, розвиненою мускулатурою.

Тварини молочного типу вирiзняються великою розтягнутiстю тулуба, незграбнiстю форм та плоскоребрiстю.

М’ясо-молочна худоба характеризуеться добре розвиненою мускулатурою, компактною будовою тiла, мае широкий, порiвняно короткий тулуб, добре розвинутi груди, виповнений трикутник, недостатньо розвинене вим’я.

Масть вiд свiтло-сiроi до темно-буроi, по верхнiй лiнii тулуба вiд холки до кореня хвоста свiтлiше забарвлення, навколо темно-свинцевого носового «дзеркала» свiтлий волосяний покрив.

Завдяки високим продуктивним якостям швiцька порода доволi розповсюджена. У Францiю, Італiю, США, Канаду, краiни Пiвнiчноi та Пiвденноi Америки й Африки завозили худобу переважно молочно-м’ясного типу, у Нiмеччину, Австрiю, Румунiю – м’ясо-молочного. У кожнiй iз цих краiн ведуть подальше вдосконалення типiв швiцькоi породи. Так, у США створено молочний тип iз середнiм рiчним удоем понад 5000 кг та жирнiстю молока 4,5 %.

Схрещуванням мiсцевоi худоби з рiзних районiв зi швiцькою створенi великi масиви буроi худоби, з яких видiлено породи: костромська, алатауська, лебединська, кавказька бура, бура карпатська.

Герефордська порода корiв великоi рогатоi худоби, м’ясного напряму. Виведена у ХVIII ст. в Англii (графство Герефордшир) вiдбором i пiдбором мiсцевоi худоби.

Тварини з бочкоподiбним, приземистим, широким i глибоким тулубом, сильно випнутим пiдгруддям, добре обмускуленими плечима. Волосяний покрив влiтку короткий, взимку довгий, кучерявий. Масть темно-червона, голова, загривок, пiдгруддя, черево, нижня частина кiнцiвок i кисть хвоста бiлi. Жива маса бугаiв – 850–1000, корiв – 550–600 кг. Худоба добре вiдгодовуеться i нагулюеться, дае високоякiсне «мармурове» м’ясо. Забiйний вихiд – 60–65 %, iнодi до 70 %. Тварини скороспiлi, витривалi, пристосованi до рiзних природних умов, тривалого утримання на пасовищах, добре переносять довготривалi перегони.

Порода широко розповсюджена у Великобританii, США, Канадi, Австралii, Новiй Зеландii та iн.

Казахська бiлоголова порода великоi рогатоi худоби, м’ясного напряму. Виведена у 30–40-i рр. у колгоспах i радгоспах Казахстану, Оренбурзькоi та Волгоградськоi областей схрещуванням мiсцевоi казахськоi та частково калмицькоi худоби з герефордською породою. Затверджена в 1950 р.

Тварини з добре вираженою будовою тiла м’ясного типу. Масть червона, рiзних вiдтiнкiв; голова, груди, черево, нижня частина нiг i кисть хвоста бiлi, трапляються бiлi вiдмiтини на загривку i крижах. Улiтку волосяний покрив короткий, гладкий, блискучий, до зими тварини обростають густою, довгою шерстю, у багатьох iз них трапляеться кучерявiсть. Бики важать 850–1000, корови – 500–550 кг. Худоба вирiзняеться скоростиглiстю. За iнтенсивного вирощування молодняк до 15–18 мiсяцiв досягае маси 450–470 кг. Тварини добре нагулюються i вiдгодовуються. Забiйний вихiд – 55 % i бiльше.

Казахську бiлоголову породу схрещують iз молочною худобою для полiпшення ii м’ясних якостей.

Шароле – порода великоi рогатоi худоби м’ясного напряму. Виведена у ХVIII ст. у Францii, у районi Шароле, полiпшенням мiсцевоi худоби; у ХІХ ст. проводили схрещування шароле з шортгорнами.

Тварини великi, тулуб довгий i глибокий, голова коротка й широка, роги довгi, закругленi, спина пряма, м’язиста, крижi широкi, обмускуленi, окости добре виповненi. Волосяний покрив тонкий, довгий, часто з кучерявiстю. Масть кремово-бiла, носове «дзеркало» рожеве, роги й копита воскового кольору. Для породи звичною е крупноплiднiсть, через що у деяких тварин спостерiгаються складнi отелення. Бики важать 1000–1200 кг (iнодi до 1500), корови – 700–800 кг (iнодi до 1150), бички до 12 мiсяцiв – до 525, до 18 мiсяцiв – 600–650 кг. Забiйний вихiд – 60–70 %. Телят вирощують на пiдсосi.

Тварини невибагливi, стiйко передають цiннi якостi потомству. Помiсi вiд промислового схрещування бикiв шароле з коровами iнших порiд вирiзняються великою енергiею росту i добре вираженими м’ясними якостями.

Розводять породу в багатьох краiнах. У США схрещуванням шароле з браманською худобою виведено породу м’ясноi худоби – чербрей, у Бразилii схрещуванням шароле iз зебу виведено породу каншем.

На територii колишнього СНД породу розводять у чистотi й використовують у схрещуваннi для полiпшення м’ясних якостей iнших порiд.

Шортгорнська порода. Породу було виведено на територii Англii (у долинi рiчки Тiс) у XVI ст. шляхом схрещування мiсцевоi худоби й голландськоi породи. У Росiю завезено в першiй половинi ХХ ст. Породу розводять за двома напрямами – м’ясним та молочно-м’ясним.

Шортгорнська порода м’ясного типу мае мiцну конституцiю. Масть червона, червоно-ряба, бiла. Зрiлi корови досягають за масою живоi ваги 550–650 кг, бики – 850–1200 кг. Телята при народженнi мають масу в 27–35 кг i за iнтенсивного годування дають прирiст на добу 1200 г. Молочна продуктивнiсть
Страница 4 из 22

не перевищуе 1700 кг. Забiйний вихiд м’яса становить 68–72 %.

Шортгорнська порода досить вимоглива до умов утримання й корму, але завдяки своему високоякiсному «мармуровому» м’ясу популярна в багатьох господарствах свiту.

Способи утримання великоi рогатоi худоби

Способiв утримання корiв та бикiв iснуе два: стiйловий i пасовищний. Найчастiше використовують будь-яку комбiнацiю цих способiв. У мiсцевостях iз холодним клiматом, наприклад, влiтку корiв утримують на пасовищах, а взимку переводять на стiйлове утримання.

Існуе безлiч систем пасовищного утримання корiв, що вiдрiзняються одна вiд одноi деталями, але схожi в одному: у разi пасовищного утримання корови бiльше часу проводять на вiдкритому повiтрi, випасаються вiльно або на обмеженiй дiлянцi, але завжди самостiйно добувають собi корм на вiдведеному для цього просторi.

Використання пасовищ суттево здешевлюе утримання худоби, а також сприяе нормальному розвитку органiзму тварин завдяки регулярному моцiону, наявностi свiжого повiтря та сонячного опромiнення, необхiдних для вироблення вiтамiну D. Перебування на свiжому повiтрi загартовуе органiзм, завдяки чому серед корiв та молодняку знижуеться ймовiрнiсть простудних захворювань.

Головною проблемою пасовищного способу утримання е правильний вибiр пасовища. Воно мае бути сухим, iз рiвним рельефом, очищеним вiд заростей чагарнику, смiття та хмизу, iнакше iснуе ризик, що тварини можуть травмуватися. Крiм цього, необхiдно стежити за станом i складом трав’яного покриву пасовища, виполюючи отруйнi рослини.

Попри перерахованi вище труднощi, на вiдкритому повiтрi складнiше, нiж у примiщеннi, захистити тварин вiд нападу комах, а ще тварини на пасовищi можуть заразитися iнвазiйними захворюваннями. Для запобiгання цьому слiд своечасно видаляти з пасовища i знезаражувати гнiй.

Органiзовуючи пасовищне утримання, слiд одразу ж розробити розпорядок дня. Корови швидко звикають до режиму, тож будь-яке його порушення сприймають негативно, всуцiль до падiння надоiв та зниження добовоi надбавки маси у молодняку. Загальна тривалiсть пасiння мае становити 8–10 год на добу. При цьому найкраще випасати тварин прохолодноi пори – вранцi й ввечерi, а в спеку надавати iм можливiсть вiдпочивати в затiнених мiсцях. Поiти стадо необхiдно тричi на добу, забезпечуючи тварин доброякiсною водою досхочу.

На дикорослих пасовищах випас починаеться вiд моменту досягнення травами висоти 8–12 см, а на пасовища, засiянi спецiально пiдiбраними травами, худобу виганяють, коли висота трав’яного покриву сягне 15–20 см.

Системи пасовищного утримання ВРХ подiляються наступним чином.

Стiйлово-табiрне утримання застосовують у районах iз великою оранкою землi та вiдсутнiстю придатних для випасу природних пасовищ. Суть цiеi системи полягае в утриманнi корiв у тимчасових спорудах, розташованих близько вiд посiвiв кормових трав. Необхiдно використовувати кiлька полiв, щоб можна було починати заготiвлю корму з другого поля, коли трава на першому вiдiйде або ii з’iдять. У стiйлах встановлюють годiвницi й не менш нiж на 4 год на добу тварин випускають для моцiону або пасiння на отавi однорiчних трав, скошених на зелену масу. Шляхом правильного пiдбору культур, що висiвають, i часу iх засiвання (важливо домогтися поступового дозрiвання посiвiв) можна забезпечити стадо кормами на весь перiод iз травня до вересня.

Табiрно-пасовищне утримання передбачае випасання стада денноi або нiчноi пори на природних пасовищах або тих, що засiвають, iз перiодичним вiдпочинком у спецiально обладнаних лiтнiх корiвниках або на майданчиках – тирлах. За нестачi кормiв тваринам можна давати концентрати з годiвниць, встановлених у мiсцях вiдпочинку.

Вiдгiнно-пасовищне утримання застосовують для ВРХ украй рiдко. Суть цiеi системи полягае в тому, що на лiтню пору стадо переганяють на природне велике пасовище, розташоване на значнiй вiдстанi вiд постiйних корiвникiв.

Розрiзняють двi основнi форми випасу худоби: вiльну та загiнну.

Вiльна форма випасу передбачае, що тварини вiльно перемiщаються усiею вiдведеною територiею, самостiйно розшукуючи собi корм. Така органiзацiя харчування е найдешевшою i найпростiшою, але е чимало негативних моментiв. Головна проблема вiльного випасу – це поступове збiднiння пасовищ через те, що, вибираючи найбiльш смачнi та кориснi трави, худоба переривае iхнiй вегетативний цикл. Позбавленi можливостi дати насiння й новi сходи, цiннi трави поволi поступаються мiсцем бур’янам iз низькою харчовою цiннiстю. Таким чином, вiдбуваеться погiршення якостi пасовища аж до повноi непридатностi його для випасу.

Інший негативний момент вiльного випасу – це забруднення пасовища свiжим незнезараженим гноем, що е причиною паразитозiв, а також негативно впливае на рiст i розвиток рослин.

На вiдмiну вiд вiльного пасiння, загiнний випас передбачае подiл усiеi площi пасовища на кiлька загонiв, у кожному з яких худоба випасаеться протягом тижня. Варто зазначити, що користь вiд застосування такоi системи можлива тiльки за наявностi не менш нiж 7–8 загонiв необхiдноi площi. За меншоi кiлькостi загонiв кормовi рослини не встигають вiдновитися.

У перiод, коли загiн «вiдпочивае», у ньому проводять роботи з полiпшення якiсного складу кормових трав: пiдкошують бур’яни, вносять добрива, розрiвнюють або прибирають гнiй.

Стiйлова система утримання передбачае перебування тварин у спецiальних капiтальних будiвлях. Видiляють два варiанти стiйлового утримання.

Стiйлово-пасовищне утримання передбачае перебування тварин у стiйлах тiльки в холодну пору року. Весь придатний для пасiння час корови проводять на випасах, даючи можливiсть здiйснити ремонтнi та ветеринарно-профiлактичнi роботи в капiтальних корiвниках.

Стiйлово-вигульна система передбачае постiйне проживання тварин у капiтальних примiщеннях. При цьому для нормального розвитку i самопочуття тваринам необхiдний вiльний (пасивний) або примусовий моцiон.

Стiйлове утримання корiв без прогулянок призводить до ослаблення iмунiтету, розвитку рiзних захворювань, зниження продуктивностi та виникнення патологiй у розвитку молодняку.

Моцiон мае становити не менше 3–4 год на добу. Його надають тваринам в один або два прийоми. При цьому зимовоi пори його лiпше проводити вдень, а в спеку, навпаки, бажано випускати корiв на прогулянку вранцi або ввечерi. До моцiону корiв необхiдно привчати поступово, щоб уникнути захворювань, спричинених надмiрним навантаженням.

Особливо обережно слiд органiзовувати моцiон корiв, що перебувають на 6–9-у мiсяцi вагiтностi. За холодноi погоди та в ожеледицю прогулянки бажано скоротити. Також необхiдно вигулювати тiльних корiв окремо вiд незаплiднених або невагiтних самиць, щоб уникнути травматичних абортiв. Площа вигульного майданчика мае становити не менше 8 м2 з розрахунку на одну корову.

Є два основних способи стiйлового утримання ВРХ – прив’язний та безприв’язний.

За безприв’язного способу корiв утримують групами на глибокiй незмiнюванiй пiдстилцi в примiщеннi, роздiленому легкими знiмними перегородками на секцii (секцiйний спосiб). За цього способу треба щодня досипати по 2,5–3 кг пiдстилки з розрахунку на 1 корову. Використання глибокоi незмiнюваноi пiдстилки дозволяе створити
Страница 5 из 22

коровам вiдповiдний мiкроклiмат без додаткового обiгрiву. Завдяки процесам у глибинi пiдстилки видiляеться достатня кiлькiсть тепла для того, щоб забезпечити температуру пiд лежачою коровою 30–35 °С за температури повiтря в корiвнику –4…–8 °С.

У разi секцiйного утримання площа пiдлоги, що припадае на одну корову, мае бути не меншою за 4–5 м2; на кожну корову з телям – не меншою за 5 м2; для молодняку вiком 6–12 мiсяцiв потрiбно по 2,5–3 м2 на голову; тодi як молодняку до 18-мiсячного вiку необхiдно не менше 3 м2.

За нестачi матерiалу на пiдстiлку застосовують боксовий спосiб утримання. У цьому випадку тварини вiдпочивають у боксах завдовжки 170–190 см i завширшки 100–120 см на пiдстилцi, шар якоi 3–5 см. Замiна пiдстилки вiдбуваеться раз на 10–12 днiв. Ряди боксiв роздiляють проходами з гратчастою пiдлогою для збирання рiдких вiдходiв.

За будь-якоi форми безприв’язного утримання корiв iм забезпечують вiльний вихiд на вигульний двiр, де теплоi пори можна проводити годування та напування. За температур повiтря, нижчих за 12–14 °С, не рекомендуеться згодовувати соковитi корми на вулицi. У такому випадку треба органiзувати годування корiв у примiщеннi, подбавши про додаткове освiтлення простору навколо годiвниць. За вiдсутностi свiтла корови споживають корм менш охоче i залишаються голодними.

Прив’язне утримання застосовують до дорослих тварин переважно у великих господарствах. Суть його полягае в постiйному утриманнi тварин у стiйлах, за винятком того часу, який вони проводять на вигулi. У стiйлi тварину фiксують, аби запобiгти ii самостiйному перемiщенню. Годування, напування, доiння корiв та ветеринарний огляд проводять у стiйлi в iндивiдуальному порядку.

Бугаiв-плiдникiв (це племiннi самцi, старшi за 18 мiсяцiв (у пiзньостиглих породах старшi за 20 мiсяцiв), яких використовують для розведення) утримують у стiйлах розмiром 2,5 ? 2 м або денниках розмiром 3,5 ? 3,5 м. Примiщення для бикiв обладнують спецiальними захисними огородженнями, що обмежують доступ тварини до стiн. Пiдлоги роблять iз бетону або асфальту з нахилом 3–3,5° у напрямку до проходу для забезпечення стоку рiдини. Поверх пiдлоги настилають дерев’янi щити, що не тiльки захищають тварину вiд холоду, а й вирiвнюють поверхню. Найчастiше бикiв утримують стiйлово-табiрним способом. Можна використовувати як прив’язний, так i безприв’язний способи утримання бикiв у примiщеннi.

Для утримання однiеi або декiлькох корiв у дрiбному сiльському господарствi пiдiйде сарай, роздiлений на окремi стiйла або секцii, у яких окремо вiд дорослих утримують молодняк. Годування та напування в таких господарствах здiйснюють з iндивiдуальних або групових годiвниць та поiлок, котрi наповнюють уручну. Найпростiше взимку утримувати худобу на глибокiй незмiнюванiй пiдстилцi, а влiтку виганяти на пасовище у складi сiльського стада або iндивiдуально.

З середини XX ст. у провiдних господарствах всього свiту активно застосовують так званий холодовий метод вирощування телят i утримання ВРХ. Суть методики в тому, що телята й дорослi тварини легко переносять низькi температури, до –10…–15 °С, а холодостiйкi породи, примiром якутська, здатнi без шкоди для здоров’я жити й за ще нижчих температур. Для нормального стану тварин необхiдно забезпечити теплою пiдстилкою. Для цього якнайкраще пiдходить глибока пiдстилка, формована з 25–30-см шару тирси й шару сухоi соломи завтовшки 30–40 см. У мiру забруднення зверху пiдсипають новi порцii пiдстилки з розрахунку 2–3 кг за раз. Крiм пiдстилки, необхiдно забезпечити знижену, порiвняно з нормами, вологiсть повiтря (не бiльше за 40–50 %) i повноцiнне годування. Утримання худоби за такою методикою дозволяе економити енергiю, яку витрачають на опалення корiвникiв, i сприяе загартовуванню органiзму тварин та виробленню в них стiйкого iмунiтету до респiраторних захворювань i хвороб шлунково-кишкового тракту (ШКТ). Якщо ж тварина, котру утримують за такою методикою, все-таки захворiе, то хвороба у бiльшостi випадкiв протiкае в менш гострiй формi та без ускладнень.

Одним iз варiантiв холодового способу утримання телят е вирощування iх в iндивiдуальному вiдкритому будиночку. За добу пiсля народження телят помiщають у будиночок розмiром 130 ? 250 см з висотою передньоi стiнки 120 см, а задньоi – 110 см. Перед будиночком розмiщують вiдкритий вольер завбiльшки 180 ? 130 см. У будиночка передня стiнка, обернена до вольера, вiдсутня, а сам будиночок збирають iз легких пиломатерiалiв. Теля може вiльно виходити у вольер i перебувати там скiльки завгодно. Для захисту вiд вiтру та сильного морозу до будиночка прикрiплюють брезентовий полог, який за необхiдностi опускають замiсть передньоi стiнки. Зрозумiло, такий спосiб утримання пiдходить тiльки для районiв iз помiрним клiматом та низькою вологiстю повiтря. У районах iз суворiшим клiматом тварин доводиться утримувати в капiтальних будiвлях, забезпечуючи iм низьку вологiсть i помiрну низьку температуру, а також незначне опалення примiщень i добру вентиляцiю.

Примiщення для утримання великоi рогатоi худоби

Примiщення для ВРХ споруджують з урахуванням клiматичних умов. Корiвник мае бути свiтлим, теплим, сухим, добре провiтрюваним, без протягiв, у ньому мае бути доволi просторо й зручно для тварини.

У лiтнiй перiод корова мае перебувати в загальному стадi й утримуватися на пасовищi. За вiдсутностi доброго пасовища корову можна утримувати окремо на присадибнiй дiлянцi або пiд навiсом, спорудженим на чотирьох стовпах, заввишки 2,2–2,4 м, забезпечуючи потребу ii в зелених кормах. Односхилий дах навiсу роблять iз шиферу або з руберойду. Бажано навiс обгороджувати дрiбнопористою сiткою для захисту тварин вiд комах.

У районах з короткою та м’якою зимою на перiод стiйлового утримання треба облаштувати для корови сухе й свiтле примiщення, без протягiв, цiлий день корову тримати на вiдкритому повiтрi.

У районах з тривалою холодною зимою молочну корову треба утримувати у свiтлому, сухому, без протягiв i досить просторому утепленому примiщеннi з горищним перекриттям i тамбуром. Горище в таких примiщеннях використовують для зберiгання грубих кормiв та пiдстилок. Регулярна змiна пiдстилки, провiтрювання i побiлка примiщення розчином негашеного вапна е важливими умовами для збереження здоров’я i високоi продуктивностi корови. Бiля обори рекомендуеться влаштувати вигульний дворик, у якому тримати корову цiлий день. Уночi, коли надворi негода й дуже морозянi днi, а також для годування, напування i доiння корову слiд заганяти в примiщення. У помiрному, теплому й сухому клiматi неснi конструкцii примiщень роблять полегшеними. Тамбурiв i горищних перекриттiв не обладнують.

Фундамент примiщення для корови мае бути мiцним, а його верхню частину (цоколь) треба iзолювати вiд стiни водонепроникною прокладкою, наприклад з руберойду, щоб грунтова волога не могла проникнути в стiни. По периметру фундаменту iз зовнiшнього боку роблять вимощення. Пiд час будiвництва примiщення для худоби лiпше використовувати мiсцевi матерiали: дерево, саман, черепашник, шлакобетон тощо. Цеглянi стiни доцiльно зводити з порожнистим простором усерединi, заповненим тирсою або солом’яною рiзкою. У цьому випадку вони краще зберiгають тепло.

Стiни заввишки близько 2,5 м
Страница 6 из 22

роблять гладкими, обштукатурюють. Перiодично стiни очищають вiд павутини, пилу i пробiлюють у мiру необхiдностi. Висота примiщення (вiд пiдлоги до стелi) не менша за 2,3 м.

Стеля в корiвнику мае бути сухою, легкою, гладкою, мiцною та утепленою. Дерев’яну стелю необхiдно утеплити сухим листям, тирсою, соломою, вона мае добре вiдповiдати цим вимогам. Стелю, як i стiни, бiлять.

Посерединi даху на 60 см вище вiд гребеня ставлять витяжну трубу перетином 15 ? 15 см iз дощок з подвiйними стiнками, мiж якими насипають для утеплення тирсу. В основi труби ставлять засувку для регулювання витяжки, а на верхньому кiнцi-дефлектор (насадку) для захисту вiд атмосферних опадiв.

Вiд стану пiдлоги в корiвнику залежить як продуктивнiсть тварини, так i ii здоров’я. Пiдлога обов’язково мае бути рiвною, теплою, сухою, достатньо неслизькою, мiцною i непроникною для рiдини. Зазвичай у присадибних господарствах роблять дерев’яну пiдлогу, залишаючи бiля годiвницi глинобитну смугу (0,5–0,7 м завширшки), щоб у корови менше травмувався рiг переднiх копит. Для стоку води i сечi пiдлозi надають невеликий ухил (1–2 см на пог. м) вiд годiвницi до гнойового риштаку. Останнiй роблять завглибшки 15–20 см i завширшки 22–25 см. Довжина пiдлоги в стiйлi мае бути 1,9–2,1 м, а ширина – не менше за 2 м. Добре зарекомендувала себе пiдлога з обпаленоi цегли, покладеноi на кам’яновугiльний шлак. Термiн ii використання без ремонту – 12–14 рокiв.

Вiкна та дверi краще робити в бiчнiй або заднiй стiнах вiдносно положення тварини, i бажано зi схiдноi чи пiвденноi сторiн, причому площа вiкон мае бути в 10–15 разiв меншою за площу пiдлоги, а розташовувати iх треба вище вiд очей тварини. Загороджувати i затiнювати вiкна не можна. Скло мае бути завжди чистим, оскiльки сонячнi променi сприятливо впливають на органiзм тварини. Для освiтлення корiвника проводять електрику.

Внутрiшня кубатура примiщення може бути рiзною, адже тут вiдводять мiсце i для теляти, i для iнвентарю. У розрахунку на одну корову мае припадати не менше 22 м2.

Гiгiена годування

Інтенсивне молочне тваринництво будь-якоi форми власностi не можливе без створення мiцноi кормовоi бази, що забезпечуе повноцiнне годування худоби протягом усього року.

Щойно рiвень i повноцiннiсть годування пiдвищуються, надоi корiв на фермерських господарствах зростають до 5000–6000 кг молока вiд корови на рiк i бiльше, при цьому рiзко знижуеться витрата кормiв на отримання центнера молока. Вибiр того чи iншого типу годування корiв переважно обумовлено економiчними мiркуваннями: тi культури, якi в певнiй природно-господарськiй зонi дають найбiльш високi врожаi, зазвичай i становлять основу рацiону корiв.

У господарствах залежно вiд природних та економiчних умов, враховуючи рiвень продуктивностi тварин, застосовують рiзнi типи годування молочних корiв. Кожен тип годування мае характерний набiр систематично використовуваних кормiв. Застосованi на практицi типи годування молочних корiв класифiкують за витратою концентрованих кормiв на 1 кг молока рiчного надою i спiввiдношенням кормiв, що входять у рiчнiй рацiон. За цими ознаками годування корiв може бути чотирьох типiв.

Коли витрата концентрованих кормiв на 1 кг молока рiчного надою становить 400 г i бiльше, а щодо поживностi витрачених за рiк кормiв на концентрати припадае 40 % i вище, то такий тип годування називаеться концентратним. Протилежним йому е об’емистий тип годування, за якого на 1 кг молока рiчного надою припадае вiд 0 до 100 г концентрованих кормiв. У загальнiй рiчнiй витратi кормiв на концентрати припадае до 9 %. Мiж цими двома крайнiми типами годування е два промiжних – малоконцентратний та напiвконцентратний. За малоконцентратного типу годування витрата концентратiв на 1 кг молока рiчного надою становить вiд 105 до 220 г при 10–24 % концентратiв у рiчнiй витратi кормiв. Напiвконцентратний тип годування буде за витрати концентратiв на 1 кг молока рiчного надою вiд 220 до 360 г i при 25–39 % концентратiв за поживнiстю в рiчнiй витратi кормiв.

Найбiльш поширеними та бажаними типами годування молочних корiв е напiвконцентратний та малоконцентратний, оскiльки за достатньоi кiлькостi й доброi якостi сiна, силосу та коренеклубнеплодiв вони краще за iншi вiдповiдають фiзiологiчним потребам тварин та е найбiльш економiчно обгрунтованими. Концентратний тип годування е неповноцiнним. Тривале годування тварин рацiонами цього типу призводить до порушення вiдтворення i стану здоров’я. При цьому не забезпечують стiйкiсть молочноi продуктивностi й збiльшуються витрати кормiв на одиницю продукцii.

Об’емистий тип годування за високоi якостi грубих i соковитих кормiв краще задовольняе фiзiологiчнi потреби тварин, але систематичне його застосування не може задовольнити високопродуктивних корiв.

Незалежно вiд обраного типу годування молочних корiв iхне годування слiд органiзувати за перiодами годування.

Перший перiод годування – сухостiйний, у якому все треба органiзувати так, щоб корова була пiдготовлена до отелення i майбутньоi лактацii.

Другий – вiдновний – перiод циклу – вiдрiзок часу одразу пiсля отелення корови до переведення ii на повний кормовий рацiон. Цей перiод необхiдний для повернення статевих органiв пiсля пологiв до нормального стану. Залежно вiд продуктивностi корови цей перiод може тривати вiд 1,5 до 3 тижнiв. Чим вища продуктивнiсть корови, тим тривалiший вiдновний перiод.

Третiй перiод – роздою, який починаеться тiльки тодi, коли фiзiологiчний стан корови нормалiзувався. Тривае близько 2 мiсяцiв. Перiод роздою змiнюеться перiодом розпалу лактацii, який зазвичай тривае 4–5 мiсяцiв. Тривалiсть цього перiоду залежить вiд настання новоi тiльностi корови. За бiльш раннього покриття корови пiсля отелення цей перiод менший.

Четвертий перiод – здоювання тривалiстю 2–3 мiсяцi, який закiнчуеться сухостiйним перiодом.

У кожному iз зазначених перiодiв циклу годування молочних корiв вiдрiзняеться характерними особливостями. Така органiзацiя годування за перiодами виробничого циклу сприяе максимальному прояву молочноi продуктивностi корiв.

У фермерському господарствi треба встановити вiдповiдний жорсткий розпорядок дня, у якому буде передбачено перiод годування та доiння корiв, а також iншi роботи на оборi (прибирання примiщення, чищення корiв, проведення прогулянок тощо).

Правильне чергування гартування та доiння сприяе кращому апетиту i травленню, а також кращiй вiддачi молока. Кратнiсть годування та доiння залежить вiд рiвня продуктивностi, стану корiв i привчання до годування в певний час.

За рiчного удою 3000–4100 кг молока можна застосовувати дво- i триразове годування та доiння, за рiчного удою 5000 кг молока i бiльше – три- або чотириразове.

Найбiльш рацiональний порядок згодовування кормiв такий: для збудження апетиту i кращого видiлення травних сокiв спочатку задають концентрованi корми, потiм соковитi, а в кiнцi – грубi. Орiентуючись на певний розпорядок кратностi годування i чергування роздавання кормiв, враховують загальну органiзацiю робiт на фермi й зручнiсть працi операторiв машинного доiння. Годувати тварин потрiбно пiсля доiння, щоб не забруднювати молоко й уникнути специфiчного запаху коренеплодiв та силосу, який легко вбирае молоко. Добрi грубi корми можна згодовувати
Страница 7 из 22

без пiдготовки. Солому i полову, що трапляеться в гуменних кормах, для кращого поiдання треба рiзати, запарювати, вапнувати або пiдготовляти iншими способами.

За занадто багатого годування бикiв у них вiдбуваеться вiдкладення жиру, вони стають млявими, малорухомими, погано йдуть у злучання i, головне, у них порушуеться сперматогенез. У разi пiдтримки племiнних кондицiй важливе значення мають збалансоване годування та облiк впливу на сперматогенез окремих елементiв харчування. У господарствах пiд час годування бикiв можна спостерiгати як недостатне, так i надмiрне протеiнове харчування.

Корми для племiнних бикiв мають бути високоякiсними. Для пiдвищення бiологiчноi повноцiнностi протеiну в рацiон треба вводити до 400 г сухих тваринних кормiв, або вiдвiйки, або курячi яйця.

Якщо в господарствi е доброякiснi корми, наприклад лугове або степове сiно, солома ярих культур, турнепс, кормовий або цукровий буряк, кормовий кавун, картопля, силос iз кукурудзи та iншi соковитi корми, а також зернофураж, тодi можна органiзувати правильне повноцiнне годування молочноi корови й отримати вiд неi багато молока.

В однiеi i тiеi ж молочноi корови потреба в кормi дуже рiзна, i залежить вона вiд вiку, живоi ваги, часу отелення i добового удою, а також вiд умов утримання.

Основу рацiону молочноi корови мае становити сiно високоi якостi. У середньому його дають 3–3,5 кг на 100 кг живоi ваги. Якщо, крiм сiна, корова щодня отримуе 12–15 кг соковитих кормiв, давання сiна можна зменшити до 2,5–3 кг, а в разi згодовування 30 кг соковитих кормiв – до 2–2,5 кг на 100 кг живоi ваги. Можна 1/4 або 1/3 лугового сiна або сiна сiяних трав замiнити доброю ярою соломою.

Соковитi корми завдяки доброму перетравлюванню чудово впливають на здоров’я i пiдвищення надоiв корови. Їх слiд уводити в кормовий рацiон з розрахунку 2–3 кг на кiлограм надоюваного молока. Картоплю можна давати як у сирому (рiзаному), так i вареному виглядi.

Концентрованi корми, наприклад висiвки, кукурудзяну дерть, макуху тощо, додають у кормовий рацiон залежно вiд надоiв корови. Високоудiйним коровам на кожен лiтр надоеного молока рекомендують давати 100–200 г концентрованих кормiв.

Крiм зазначених кормiв, у добовий рацiон корови треба обов’язково включати кухонну сiль з розрахунку приблизно 58 г на 100 кг живоi ваги.

У пасовищний перiод основою добового рацiону мае бути пiднiжний корм. Гарне природне пасовище повнiстю забезпечуе потребу корови в поживних та мiнеральних речовинах, а також у вiтамiнах. При нестачi пасовищного корму треба пiдгодовувати корову травою або рiзними кормовими коренеплодами.

В органiзацii правильного годування дiйноi корови важливе значення мае розпорядок дня. На весь стiйловий перiод слiд встановити один розпорядок i не порушувати його, оскiльки швидко корова звикае до нього, тож порушення розпорядку може спричиняти зниження надоiв. Треба прагнути того, щоб промiжки мiж годуванням i доiнням корiв були однаковими. Корiв iз середнiми удоями слiд годувати тричi на добу: вранцi о 5–6 год, вдень о 13–14 год та ввечерi о 20–21 год. Високопродуктивних корiв годують 4–5 разiв на добу. Рекомендують насамперед згодовувати концентрованi корми, потiм соковитi i, нарештi, грубi сiно й солому.

Не всi корми тварини перетравлюють однаково добре. Найгiрше перетравлюються корми, що мiстять велику кiлькiсть клiтковини, наприклад солома й сiно низькоi якостi. Перетравнiсть цих кормiв можна значно пiдвищити попередньою iхньою пiдготовкою перед згодовуванням. Сiно можна подрiбнювати, перемелювати на борошно, солому рiзати та запарювати. Коренеплоди перед згодовуванням слiд рiзати на дрiбнi частини.

Поiти корову треба досхочу не менше 2–3 разiв на добу не дуже холодною водою.

Гiгiена напування

Доросла велика рогата худоба на кiлограм сухоi речовини корму споживае в середньому 3–4 кг води, що становить приблизно 150 г на кiлограм живоi ваги. У дослiдах американського вченого К. Г. Еклза корова з добовим удоем 12 кг молока споживала в день 35 кг води, з удоем 6 кг – лише 18 кг. Цi цифри вказують на те, що корова на кожен кiлограм продукованого молока споживае 3 кг води. Рiзко знижуеться споживання води пiсля припинення доiння (запуску). Ti самi корови в сухостiйний перiод випивали: перша – 7 кг, а друга – 4 кг. Влiтку через посилене випаровування крiзь шкiру потреба у водi зростае. Кращим пристроем для напування великоi рогатоi худоби в стiйловий перiод е автопоiння. За його вiдсутностi використовують воду колодязiв, рiчок, озер, копанок, а ще воду пiдвозять або просто пiдганяють тварин до водопою. Якщо худобу напувають привiзною водою всерединi примiщення, то ii пiдiгрiвають, заздалегiдь заповнивши наявнi емностi й даючи водi зiгрiтися до температури примiщення. Напування з вiдкритих водойм треба проводити не менше двох разiв на день. Вiдстань до ополонок мае бути помiрною.

Особливу увагу варто придiляти напуванню корiв у пологових вiддiленнях. Потрiбно завжди мати постiйний запас теплоi води. Напування тiльних корiв iз вiдкритих водойм категорично заборонено, щоб уникнути абортiв та застуди.

Пiсля отелення корови особливо часто п’ють, тож дуже важливо органiзувати перше напування не пiзнiше нiж через 30–45 хвилин пiсля отелення. Дають небагато (одне вiдро) теплоi i чистоi води, потiм у перший день пiсля отелення поять через кожнi 1,5–2 год. Це позитивно позначаеться на загальному станi тварини та ii продуктивностi.

Лiтне напування ВРХ, якщо його не проводять через автонапувалку, вiдрiзняеться вiд зимового тiльки тим, що тварини, потребуючи багато води, мають пити 3–4 рази на день.

В успiшному проведеннi нагулу також велике значення мае органiзацiя гарного водопою. Нестача води, погана ii якiсть найчастiше е причиною низьких приростiв. Тварини, якi отримують мало води, втрачають апетит, поiдають менше корму, дають менший прирiст ваги i не досягають високоi вгодованостi.

У середньому молодняк на нагулi споживае 40–50 л води; доросла худоба – 60–70 л у день на голову. Спекотного й посушливого лiта споживання води збiльшуеться на 10–15 % за рахунок посиленого видiлення поту.

Поiти тварин на вiдгодiвлi необхiдно не менше трьох разiв, а в жаркий перiод i за сухоi рослинностi – 4 i 5 разiв на добу.

Пасовища треба розташовувати не далi нiж за 2,5 км вiд водопою. Лише в тих випадках, коли прилеглi дiлянки бiднi на травостiй, можна нарiзати загони пасовищ трохи далi, але не далi нiж за 3 км.

У спекотнi днi худобу рекомендують пiсля тривалого денного вiдпочинку перед пасiнням купати у водоймах з твердим, небагнистим дном i зручними пiдходами. Купання очищуе шкiрний покрив, покращуе обмiн речовин i позитивно впливае на продуктивнiсть.

Кращими джерелами водопою для великоi рогатоi худоби е глибокi колодязi, з яких вода надходить в iндивiдуальнi напувалки. На другому мiсцi – рiчки та струмки. Ставками можна користуватися лише у випадку, коли вони розташованi далеко вiд осель (тодi тварини не засмiчують воду i в них немае стоку зi скотарень). Забрудненi стiчними водами ставки зовсiм не придатнi для напування худоби.

Пiд час користування колодязями слiд органiзувати механiзацiю водоподачi, а також побудувати корита для води. Водопiйнi корита розмiщують на пiдвищеному мiсцi. У разi двостороннього пiдходу ширина корита
Страница 8 из 22

мае бути 75 см, за одностороннього – 35–40 см при глибинi 30–35 см. Бажано встановити таку кiлькiсть корит, щоб одночасно можна було напоiти всю худобу. При цьому на голову дорослоi худоби мае припадати 0,6–0,8 м, на голову молодняку – 0,5–0,6 м довжини корита. Водопiйнi корита з’еднують за допомогою труб або шлангiв, в останнiх закривають отвiр для спуску залишкiв води i промивання корит. Корита постiйно утримують сухими та чистими.

Гiгiена доiння виликоi рогатоi худоби

Вироблення рефлексу молоковiддачi слiд проводити поступово i пiдтримувати протягом усього життя корови. Для цього використовують масаж вименi, по 40–50 с перед доiнням, обмивання вименi теплою водою упродовж 39–40 с iз подальшим протиранням сухим рушником.

Пiсля пологiв корова дае молоко постiйно (нормальними вважаються 305-деннi цикли молоковiддачi), за винятком сухостiйного перiоду, який становить зазвичай 30–85 днiв перед отеленням. Подовження перiоду лактацii веде до зниження удою на 10–15 %.

У пiсляпологовий перiод, який тривае 7–10 днiв, у жодному разi не можна форсувати роздоювання корови. Кратнiсть доiння у цей перiод становить 5–7 разiв на добу, але iнтенсивнiсть його знижена. Перiод iнтенсивного роздоювання тривае протягом перших 90 днiв. За цей час вiдбуваеться регулярне, раз на 5 дiб, збiльшення рацiону корови на 1–2 кормовi одиницi. Рацiон збiльшують до досягнення стiйкого пiдвищення молоковiддачi, а потiм стабiлiзують на оптимальному для конкретноi тварини.

Розрiзняють ручний та машинний способи доiння.

Ручним способом доiння користуються у дрiбних iндивiдуальних господарствах, де утримують невелику кiлькiсть дiйних корiв. За прив’язного утримання корови ii доять прямо в стiйлi, а за безприв’язного – в окремих доiльних залах.

Тривае доiння у середньому 5–7 хвилин i в жодному разi не мае тривати понад 12 хвилин.

Переводять корову на сухостiйний перiод (запуск) приблизно за 1,5–2 мiсяцi до отелення (деяких корiв з низькою продуктивнiстю переводять на сухостiйне утримання ранiше). Якщо добовi удоi в перiод перед запуском становлять менше 4 л на добу, корову припиняють доiти вiдразу. Якщо ж молоковiддача висока, то переведення ii на сухостiй вiдбуваеться поступово. Для цього скорочують кiлькiсть доiнь до 1 разу на добу, потiм роблять перерви у доiннi через 2–3 днi. Через деякий час доiння припиняеться.

Важливими е профiлактичнi заходи боротьби з хворобами молочноi залози – систематичний догляд за вим’ям (ретельне i щоденне пiдмивання та масування його пiд час доiння), а також чисте стiйло, суха i тепла пiдлога, суха пiдстилка.

Пiсля пiдмивання та здоювання перших цiвок молока вим’я масажують по ходу лiмфатичних i венозних судин знизу вгору. Так набряковий орган доводять до нормального фiзiологiчного стану. Тривалiсть масажу – до 1 хвилини. У наступнi пiсля молозивного перiоду днi утримання корiв у пологовому вiддiленнi масаж знизу вгору замiнюеться менш трудомiстким i простим способом, за якого масажнi рухи проводять згори вниз. Привчання нетелей до доiння i масажу вименi починають за 2–3 мiсяцi й закiнчують за 20 днiв до отелення. У першi днi погладжують вим’я рукою, через 2–3 днi гладження супроводжують масажем вименi. Корiв слiд доiти в один i той же час, вiдповiдно до розпорядку дня. Кратнiсть доiння визначають залежно вiд умов господарства та стадii лактацii.

Перiод лактацii корiв тiсно пов’язаний iз iхнiм доiнням. Доiння – це складний рефлекторний процес, у якому беруть участь нервова система, залози внутрiшньоi секрецii (гiпофiз, щитовидна та iншi залози), мiоепiтелiй, м’язи молочноi залози та iншi органи. Перехiд молока з альвеол у цистерни вiдбуваеться у результатi подразнення як iнтерорецепторiв, так i екстерорецепторiв пiд час пiдмивання й масажу молочноi залози. У лактацiйних корiв, якi звикли до доiння в певний час, шуму посуду, утворюеться умовний рефлекс на молоковiддачу. Цi подразники, як i пiдмивання, масаж вименi, «налаштовують» корову на вiддачу (другий активний припуск) молока. У цей час вiдбуваеться стиснення альвеол, розслаблення гладкоi мускулатури цистерн, що настають внаслiдок видiлення i дii окситоцину – гормону гiпофiза.

Рефлекс молоковiддачi у корiв слiд пiдтримувати шляхом дотримання розпорядку дня, особливо режиму годування та доiння тварин. Порушення виробленого динамiчного стереотипу спричиняють не тiльки функцiональнi розлади травлення, молокоутворення, але й призводить до зниження продуктивностi тварин.

Заплiднення, отелення й утримання молодняку

Заплiднення корiв

Статеве дозрiвання у теличок настае у 6–8 мiсяцiв, тобто значно ранiше, нiж органiзм досягае загальноi фiзiологiчноi зрiлостi. Покривають телиць перший раз у 16–18 мiсяцiв пiсля досягнення ними живоi маси 300–340 кг. Не можна допускати заплiднення телиць, що мають низьку живу масу, оскiльки це призводить до вiдставання iх у ростi, важких пологiв, пiсляпологових ускладнень. Такi тварини дають мало молока i часто згодом залишаються яловими.

Пiсля отелення охота настае через 18–25 днiв. Статевий цикл у великоi рогатоi худоби повторюеться в середньому через 21 день. Це означае, що коли заплiднення корови (телицi) у першу охоту не вiдбулося, то через вказаний промiжок часу можна знову провести заплiднення у чергову охоту. Статеве збудження проявляеться пiсля настання тiчки, що тривае близько доби. Статевi органи у корови припухають, червонiють i видiляеться багато слизу, який тягнеться прозорими тяжами. Охота – це особлива реакцiя на бика-плiдника. Тривае ця реакцiя недовго –12–18 год. У цей час корова стае неспокiйною, мукае, не лягае, вигинае спину i пiднiмае хвiст, у стадi треться носом об iнших корiв, обнюхуе i стрибае на них, а також спокiйно стоiть, коли вони стрибають на неi. У такому станi корова часто вiдмовляеться вiд корму i знижуе удiй. Щоб уникнути великих перегулiв, корову слiд покривати у першiй же охотi, але не пiзнiше за третю, щоб щорiчно отримувати теля. Для цього регулярно стежать за проявом охоти у корови, особливо пiд час утримання на прив’язi в зимовий перiод. Корову або телицю необхiдно покривати того ж дня, коли вона прийшла в охоту. Тiльки в цей перiод може вiдбутися заплiднення.

Заплiднюють корову перед доiнням, двiчi з iнтервалом 12 год, аби не пропустити найбiльш сприятливий для заплiднення термiн. Корову, виявлену в охотi вранцi, заплiднюють вранцi та ввечерi, а виявлену протягом дня – ввечерi та вранцi наступного дня. Необхiдно записувати дату заплiднення, а також кличку, номер i породу бика-плiдника. Перший запис дозволить визначити термiн припустимого отелення, iншi – знати походження потомства i уникнути родинного спаровування телицi, залишеноi на плем’я. Якщо корова заплiднена i не виявляе ознак охоти протягом 21–28 днiв, то можна сподiватися, що настала тiльнiсть, яка тривае в середньому 285 днiв.

Тiльнiсть

У тiльноi корови плiд лежить у правiй половинi живота. З другоi половини вагiтностi вона випирае бiльше, нiж лiва. При цьому найбiльш вiддалена по ширинi точка правого боку черева знаходиться нижче вiд такоi ж точки з лiвого боку. Корова з цього перiоду за умови доброго годування починае поправлятися i знижуе удiй. Наприкiнцi п’ятого мiсяця вагiтностi, особливо коли корова нап’еться води, можна виявити рух плода.
Страница 9 из 22

З шостого мiсяця тiльностi плiд вдаеться промацати, якщо поштурхати кулаком у стiнку живота спереду трохи нижче вiд рiвня колiна. У разi тiльностi рука вiдчуе тверде рухоме тiло. Для бiльш раннього виявлення вагiтностi бажано через 2–3 мiсяцi пiсля заплiднення або покриття запросити ветеринарного працiвника i провести ректальне (через пряму кишку) дослiдження.

В останнi мiсяцi тiльностi вiдбуваеться iнтенсивний рiст плода з 10 кг на 7-у мiсяцi до 30–35 кг пiд час народження.

За 50–60 днiв до отелення корову припиняють доiти, тобто запускають. Це необхiдно для надання iй фiзiологiчного вiдпочинку, пiдготовки до отелення та накопичення в тiлi запасних поживних речовин для подальшоi лактацii. Час вiд запускання до отелення називаеться сухостiйним перiодом. Добре вiдпочила за перiод сухостою корова народить здорове, мiцне теля i впродовж лактацii дасть бiльший удiй. Невмiле запускання може призвести до захворювання вименi. Технiка запускання залежить вiд добового удою. Корову з удоем 3–4 л молока на добу можна запустити вiдразу, з удоем 6–7 л – через 4–5 днiв, а високопродуктивну з удоем 10 л i бiльше – через 8–10 днiв. Пiд час запускання з рацiону виключають концентрованi й соковитi корми (буряк, гарбуз, силос), дають менше води. Усе це зменшуе приплив поживних речовин у вим’я та призводить до зниження надоiв. Одночасно зменшують давання води та скорочують кiлькiсть доiнь на добу: корову, яку доiли три рази, переводять за 1–2 днi на дворазове доiння, потiм стiльки ж часу ii доять один раз на добу, потiм через день, через два днi i нарештi доiння повнiстю припиняють. Молоко, що залишилося, поступово розсмоктуеться, i вим’я стае «сухим», зморщуеться.

Пiд час запускання i кiлька днiв потому треба уважно стежити за станом вименi корови. Слiд дбати, щоб не застудити молочну залозу, а для цього необхiдно тварину оберiгати вiд протягiв. Якщо пiд час запускання вим’я затвердiло i молоко змiнилося, його потрiбно здоiти i звернутися до ветеринара. Через 3–5 днiв пiсля запускання, коли у вименi припиниться утворення молока, корову поступово переводять на повний рацiон. Тiльнiй коровi слiд давати тiльки доброякiснi корми: добре сiно, турнепс, кормовий або цукровий буряк, силос. Залежно вiд живоi ваги i продуктивностi в добове давання тiльностi корови треба вводити висiвки, кукурудзяну дерть та iншi наявнi в господарствi концентрованi корми.

У сухостiйний перiод коровам згодовують на добу 5–6 кг сiна, 10–15 кг соковитих кормiв та 1–2 кг концентратiв. Сiно мае бути високоякiсним, таким, що забезпечуе глибокотiльних корiв бiлками та вiтамiнами. Обов’язково дають мiнеральну пiдгодiвлю – сiль, крейду, кормовi фосфати, кiсткове борошно. Як джерело цукру корисно додавати невелику кiлькiсть бурякiв та моркви. Улiтку найкращим кормом е зелена трава i концентрованi корми (зернофураж, висiвки, комбiкорм тощо). Крiм того, поступово скорочують тривалiсть утримання ii на пасовищi. У крайньому випадку для прискорення запускання корову переводять на годування сiном. Корову необхiдно годувати так, щоб до моменту отелення вона мала найвищу вгодованiсть, а отже, була пiдготовлена забезпечувати високими надоями у першу половину лактацii. Тiльну корову годують три рази на добу, в однi й тi самi години.

Високопродуктивнi корови в першi мiсяцi пiсля отелення навiть за рахунок щедрого годування не здатнi вiдшкодувати тих поживних речовин, якi виводяться з молоком, тож змушенi витрачати запаси свого тiла. Таке явище називаеться «здоювання з тiла». І дiйсно, як показують спостереження, у першi 9–10 тижнiв лактацii жива маса щедромолочностi корiв знижуеться на 40–50 кг порiвняно з масою вiдразу ж пiсля отелення. Тому дуже важливо домогтися збiльшення живоi маси корови в сухостiйний перiод. Встановлено, що зниження живоi маси корови на кожен кiлограм пiсля отелення супроводжуеться додатковим отриманням 8–10 кг молока (400–500 кг за лактацiю). Якщо корова до часу отелення матиме середню або знижену вгодованiсть, то можливостi пiдвищення удою за рахунок запасiв тiла обмеженi або зовсiм вiдсутнi.

Про допустимий удiй за лактацiю у дорослоi корови судять за ii продуктивнiстю пiд час попередньоi лактацii. Для цього хоча б раз на мiсяць регулярно протягом всiеi лактацii в певнi днi (наприклад, 15 числа щомiсячно) ведуть облiк добового удою. Отриманий добовий удiй у кiлограмах множать на кiлькiсть дiйних днiв у календарному мiсяцi й визначають мiсячний удiй. Потiм мiсячнi удоi додають i обчислюють удiй за всю лактацiю. Враховуючи, що до третього отелення продуктивнiсть пiдвищуеться, допустимий удiй за другу лактацiю дорiвнюватиме удою за першу лактацiю, помноженому на коефiцiент 1,2, а за третю – удою за другу лактацiю, помноженому на коефiцiент 1,1.

До часу отелення корова повинна мати гарну вгодованiсть, бути в гарному тiлi. Вiд того, як сухостiйну корову годують в останнi мiсяцi тiльностi, багато в чому залежить i здоров’я приплоду. Незадовiльне годування тiльних корiв неприпустиме. Воно е причиною неблагополучних пологiв, народження слабких телят, якi погано ростуть, часто хворiють i нерiдко гинуть. Тiльним сухостiйним коровам i нетелям (покритим телицям) не можна згодовувати заплiснявiлi, гнилi й мерзлi корми, силос низькоi якостi, пророслу картоплю, барду, бавовникову макуху i пасти корiв на пасовищi, де багато шкiдливих та отруйних рослин, iнакше можуть траплятися аборти (викиднi). З цiеi ж причини в перiод сухостою корiв слiд поiти не менше трьох разiв на добу свiжою чистою водою за температури не нижчоi за 8–10 °С, бути з ними ласкавими, не допускати травм. Поiти корову треба перед роздаванням концентратiв. Не можна поiти водою-нетечею з водойм та болiт, бо це може шкiдливо позначитися на здоров’i корови i на майбутньому ii приплодi.

Годування в сухостiйний перiод мае збiльшити ii живу вагу приблизно на 50–75 кг. Проте надмiру загодовувати корову не слiд: це може шкiдливо позначитися на ii здоров’i.

Улiтку тiльну корову треба утримувати на пiднiжному кормi. Пасовищна трава – найбiльш повноцiнний корм для тiльноi корови, бо в нiй мiстяться всi поживнi та мiнеральнi речовини й вiтамiни. За нестачi пасовищного корму корову пiдгодовують свiжоскошеною травою. Взимку добрим джерелом вiтамiнiв е сiно доброi якостi та силос.

Узимку, якщо немае ожеледицi, тiльну корову треба випускати на прогулянку на 2–4 год, залежно вiд погоди. Прогулянки змiцнюють органiзм, пiдтримують нормальну роботу кишечника i забезпечують благополучне розтелення. Прогулянки припиняють лише за 2–3 днi до отелення.

Особливо слiд дбати про убезпечення вименi вiд рiзних захворювань. Тому корову необхiдно утримувати на чистiй сухiй пiдлозi з достатньою кiлькiстю пiдстилки. Тiльну корову треба щодня чистити солом’яним джгутом i потiм, щiткою, а забрудненi мiсця замивати теплою водою i насухо витирати сухою чистою ганчiркою.

Щоб не пропустити часу отелення, треба керуватися календарем отелення корiв (табл. 1).

Таблиця 1

Календар очiкуваного запускання та отелення у корiв

Отелення

Приблизно за 10–15 днiв до отелення примiщення, у якому перебувае корова, ретельно готують. Його утеплюють, якщо отелення проходить узимку, роблять дезiнфекцiю 5 %-м розчином карболовоi кислоти або бiлять вапном, приносять чисту
Страница 10 из 22

пiдстилку. З наближенням отелення (за 7–10 днiв) для запобiгання сильного набряку вименi з рацiону корови виключають силос, скорочують згодовування бурякiв та концентрованих кормiв. За значного напруження вименi корiв годують тiльки сiном.

За 3–4 днi до отелення з’являються провiсники пологiв. У корови помiтно припухають i вiдвисають зовнiшнi статевi губи, зi статевоi щiлини тягнеться прозорий слиз. Зв’язки тазу розслабляються, в результатi чого крижi западають, а бiля кореня хвоста утворюеться заглиблення. Молочна залоза збiльшуеться в об’емi, iз соскiв, якщо iх стиснути рукою, видiляеться молозиво. У цей перiод за коровою ретельно спостерiгають i припиняють прогулянки. Заходячи у примiщення, взуття дезiнфiкують. У настiннiй шафi (аптечцi) мае бути настоянка йоду, марганцевокислий калiй, iхтiолова мазь, вазелiн, вата, марлевi бинти, мило.

Для надання допомоги коровi на випадок важкого отелення необхiдно мати м’яку мiцну мотузку завдовжки 2–3 м. Щойно з’являються першi ознаки отелення (корова часто озираеться на живiт, мукае, лягае i знову встае, переступае ногами, нервуеться), задню частину тулуба, ноги, хвiст i зовнiшнi статевi губи обмивають розчином марганцiвки (в 1 л теплоi води розчиняють 1 г марганцевокислого калiю) i насухо витирають чистою ганчiркою. У стiйлi настилають товстий шар сухоi соломи.

Найчастiше коровi не потрiбна допомога пiд час отелення, та все ж бажано, щоб вона лежала на лiвому боцi. У цьому випадку пологи проходять легше. Нормальне отелення тривае близько години. Першим з’являеться навколоплiдний мiхур. Його не слiд розривати, якщо отелення проходить нормально. Про це можна дiзнатися, якщо пiсля самовiльного розриву мiхура показалися переднi ноги телятка, а потiм голова, що лежить на них. Якщо iх не видно, то треба ввести чисту, з коротко пiдстриженими нiгтями руку в пiхву i перевiрити, чи нормально розташований плiд.

За головного передлежання переднi нiжки спрямованi пiдошовною поверхнею копит вниз i на нiжках лежить голова теляти.

За тазового передлежання копита спрямованi догори i можна промацати скакальнi суглоби. Коли плiд виходить заднiми нiжками, треба бути уважнiшим, бо пуповина може обiрватися ранiше, нiж голова теляти опиниться назовнi, i воно може задихнутися. Якщо теля народжуеться «в сорочцi», тобто навколоплiдний мiхур не розiрвався, необхiдно його розiрвати i звiльнити новонародженого, бо вiн може захлинутися пiд час виходу i розриву пуповини. Це треба зробити, коли переднi ноги та голова або заднi ноги й круп плода увiйшли в тазову порожнину корови. У разi неправильного положення плода, якщо немае можливостi викликати ветеринарного працiвника, певну допомогу можна надати самому. Наприклад, у разi зiгнутих переднiх кiнцiвок або загинання голови теляти слiд штовхнути назад i витягнути вперед неправильно розташовану частину. Якщо ближче до пiхви розмiщена задня частина теляти, то необхiдно повернути теля так, щоб можна було його витягнути за заднi ноги. Виконуючи будь-якi внутрiшнi операцii, важливо пам’ятати, щоб рука була розташована мiж тiею частиною тiла теляти, яку виправляють, i стiнкою матки. Недотримання цiеi умови може призвести до розриву матки.

У разi правильного положення плода коровi допомагають у момент потуг тiльки в разi затримки теляти в родових шляхах. За необхiдностi застосовують мотузку, прив’язану за кiнцiвки плода. Потрiбно при цьому дотримувати чистоти, щоб не занести iнфекцiю. Мотузку тягнуть тiльки пiд час природних переймiв у корови. Допомогу коровам i нетелям надають також тодi, коли навколоплiднi води вiдiйшли, а теля не виходить протягом 30–40 хв. Це трапляеться в разi слабких потуг, за вузького таза у корови, через велику масу теляти, при двiйнятах. У разi утруднень слiд звернутися до ветеринарного фахiвця.

Новонароджене теля приймають на чисту мiшковину, розстелену поверх пiдстилки. Пiсля обривання пуповини у теляти починаеться легеневе дихання. Тому важливо, щоб дихальнi шляхи новонародженого були чистими. Вiдразу пiсля народження у теляти чистою ганчiркою видаляють з нiздрiв i рота слиз. В iншому випадку слабке теля може задихнутися. Пуповину, якщо вона не обiрвалася пiд час отелення, обривають добре вимитими руками або обрiзають продезiнфiкованими ножицями на вiдстанi 10–12 см вiд черева теляти i, попередньо видавивши пальцями вмiст пуповини, припiкають настоянкою йоду. Потiм теля добре обтирають сухою соломою, чистою мiшковиною, а найлiпше дати облизати його коровi. Шорсткий язик корови не тiльки добре видаляе слиз iз тiла теляти, а й масажуе його, через що у новонародженого посилюеться кровообiг. Пiсля того як теля обсохне, його переносять у чисту суху клiтку, застелену соломою. Потрiбно оберiгати теля вiд протягiв i вогкостi у примiщеннi.

Коровi через 30–40 хв пiсля отелення дають 1–1,5 вiдра теплоi пiдсоленоi води (100–120 г солi на вiдро води) або пiдсоленого пiйла з невеликою кiлькiстю висiвок (0,5 кг), трохи доброго сiна, обмивають у неi забрудненi мiсця i мiняють пiдстилку. Не пiзнiше нiж через 1,5 год корову треба подоiти, попередньо здоiвши першi цiвки молока в окремий посуд (давати телятi iх не можна), потiм теплим молозивом слiд напоiти теля або пiдпустити його до корови.

Необхiдно стежити за вiдходженням послiду, який за нормальних умов видiляеться через 6–8 год пiсля отелення. Послiд з пiдстилкою закопують. Якщо послiд не вiдокремлюеться протягом доби, слiд звернутися до ветеринарного фахiвця. Спочатку особливо уважно необхiдно стежити за станом вименi корови, частiше його здоювати, щоб не допускати захворювання. Здорових корiв через 3–5 днiв випускають на прогулянку (взимку) або на пасовище (влiтку).

На другий день у рацiон уводять також бовтанку або густу кашу з висiвок у кiлькостi не бiльше 1 кг, у наступнi 3–4 днi добову норму висiвок можна збiльшити до 1,5–2 кг. Через 20–30 днiв пiсля отелення здорову корову переводять на повний рацiон вiдповiдно до живоi ваги та припустимоi продуктивностi.

Догляд за телям

У перший день життя телятi випоюють за п’ятикратного поiння по 0,5–0,8 л молозива, а в наступнi днi дають досхочу. Випоювати молозиво слiд негайно пiсля доiння, поки воно не охололо. Якщо молозиво охололо, його пiдiгрiвають до температури 36–38 °С, для чого посуд з молоком опускають у гарячу воду. Першi 10–15 днiв теля поять молоком 4–5 разiв на добу, потiм переходять на триразове напування. У жодному разi не можна поiти теля несвiжим (навiть злегка закислим) молоком, бо воно може спричинити шлунково-кишковi захворювання, небезпечнi для життя теляти.

З перших днiв життя телятi треба давати свiжу кип’ячену воду температури парного молока. Воду дають окремо вiд молока через годину-двi пiсля напування. Особливо необхiдно давати воду телятам, що хворiють на пронос. Таким телятам рекомендуеться розбавляти молоко чистою кип’яченою водою, охолодженою до 35 °С.

Приблизно з 16-денного вiку теля привчають до сiна. Соковитими кормами починають годувати з кiнця першого мiсяця життя невеликими порцiями, по 100–200 г. Найкращий соковитий корм для телят цього вiку – червона морква.

З того часу, як починають зменшувати давання молока, необхiдно щодня давати телятi кам’яну сiль i крейду в сумiшi з концентратами, починаючи з 5–10 г на добу.

Щодня теля
Страница 11 из 22

треба чистити щiткою i стежити за тим, щоб у нього завжди була суха, чиста пiдстилка.

Правила забою великоi рогатоi худоби

За добу перед забоем тварину тiльки поять, а кормiв не дають. Застосовують рiзнi способи забою худоби. Однак при будь-якому способi треба дотримувати загального правила: забiй тварин мае бути швидким, нестражденним i супроводжуватися добрим знекровленням. Необхiдно стресовий стан тварини знизити до мiнiмуму.

Неодомашненi тварини легше переносять стреси. Тим часом в одомашнених стресовий стан проявляеться дуже сильно, поки не настане фаза виснаження.

Проведення передзабiйноi витримки худоби в господарствi дозволяе дещо зменшити такий стан у тварин, що в пiдсумку вплине на полiпшення якiсних показникiв м’яса. Для зняття стресу у тварини велике значення мае створення спокiйноi обстановки. Забiй тварини найчастiше проводять пiсля попереднього оглушення. Для цього ii прив’язують за роги якомога ближче до стовпа або дерева i вдаряють у лобову частину молотом або зворотною (тупою) стороною колуна. Оглушена тварина падае, i тодi гострим ножем перерiзають кровоноснi судини, розташованi на нижньому боцi шиi. До мiсця розрiзу судин пiдставляють таз для збору кровi. Знекровлення тривае близько 10 хвилин.

Зняття шкури. Коли кров стече, приступають до зняття шкури. Для цього обрiзають обидва вуха до самоi основи, кiльцеподiбно розрiзають шкiру навколо нiздрiв та губ. Далi роблять розрiз вiд правоi нiздрi до ока, через нього до правого рогу i далi до вуха. Навколо кожного рога роблять кiльцевi розрiзи i починають знiмати шкiру вiд мiсць розрiзу. Спочатку знiмають шкiру з голови, потiм подовжують шийний розрiз до нижньоi губи i знiмають шкiру з iншоi частини голови шляхом ii вiдтягування. Далi вiдокремлюють голову вiд тулуба розрiзом мiж першим шийним хребцем i черепом.

Тулуб фiксують, поклавши на спину, для стiйкостi лiворуч i праворуч пiдкладають бруски. Шкуру з тулуба починають знiмати вiд надрiзу, зробленого по середнiй лiнii шиi, грудей i живота (до анального отвору). Навколо анального отвору роблять круговий розрiз. Круговi розрiзи роблять також на кожнiй нозi, вище вiд копит. На кожнiй нозi з внутрiшнього боку вiд кругового розрiзу до середнього поздовжнього розрiзу шкiри роблять надрiзи. Нижнi частини заднiх нiг, звiльненi вiд шкури, вiдрiзають по скакальних суглобах, переднiх нiг – по зап’ястних. Спочатку знiмають шкуру на ногах, грудях, шиi i боках, в останню чергу – з пахв, мошонки (у корiв – з вименi), живота, стегон, спини. Знiмаючи, шкуру туго натягують i вiдривають вiд тiла зусиллям рук. Ножем пiдрiзають мiсця, у яких утруднено вiдривання шкури. Користуватися ножем потрiбно обережно, бо ним можна порiзати шкуру, що знижуе ii якiсть. При неправильному надрiзаннi може залишитися шар сала на шкiрi, для очищення якого потрiбен додатковий час.

Обробляння тушi ВРХ. Коли шкуру з бокiв частково вiдокремлено, сокирою розрубують грудну кiстку i розкривають внутрiшню порожнину. У нiй вiдокремлюють ножем стравохiд i трахею. Кiнець стравоходу мiцно перев’язують, не допускаючи витiкання вмiсту шлункiв. Потiм обережно поздовжньо надрiзають черевну порожнину i виймають усi чотири вiддiли шлунка та кишечник. З грудноi порожнини витягують серце й легенi й складають iх у чистий посуд. Потiм витягують печiнку i вiдокремлюють жовчний мiхур. У розрiз на скакальних суглобах мiж кiсткою i сухожиллям вставляють дерев’яну рейку, за яку тушу пiдвiшують на таку висоту, щоб було зручно обробляти далi. З пiдвiшеноi тушi знiмають шкуру з бокiв, грудей, крижiв, спини i хвоста. На останньому попередньо розрiзають шкiру уздовж. Зi знятоi шкури видаляють залишки сала, м’яса, сухожилля, складають ii навпiл уздовж хребта шерстю назовнi й залишають в такому положеннi на 1–2 год для охолодження. Шкуру консервують шляхом сухого засолювання. Для цього шкуру (шерстю вниз) розстеляють на столi, покритому шаром солi. З внутрiшнього боку у шкуру ретельно втирають сiль, пiсля чого шкуру згортають пакетом шерстю назовнi. Засолену шкуру зберiгають за температури не нижчоi за 8 °С. Взимку шкуру треба вкрити, не допускаючи ii промерзання.

Основнi хвороби великоi рогатоi худоби

Інфекцiйнi хвороби

Інфекцiйнi хвороби спричиняють мiкроорганiзми (вiруси, бактерii та грибки), якi потрапляють в органiзм ВРХ рiзними шляхами: через пошкодженi зовнiшнi покриви (шкiру та слизовi), травний тракт або алiментарним шляхом (з кормом, питвом), через дихальнi шляхи або аерогенним шляхом тощо.

Характернi особливостi iнфекцiйних хвороб:

• передаються iншим тваринам;

• мають певну стадiю розвитку;

• призводять до специфiчноi реакцii органiзму (утворення антитiл) i зазвичай сприяють виробленню iмунiтету пiсля перенесення захворювання.

Інфекцiйнi захворювання небезпечнi й для людини. Тому необхiдно проводити профiлактичнi заходи – наприклад, карантинування нових тварин, котрих ввозять, контроль якостi кормiв та води, iзолювання хворих особин, проведення дезiнфекцii (знезараження), дератизацii (боротьба з гризунами) та дезiнсекцii (боротьба з комахами) примiщень, а також обов’язкову вакцинацiю здорових особин. Пiд час лiкування ВРХ вiд iнфекцiйних хвороб у бiльшостi випадкiв призначають рiзнi лiкарськi засоби. Термiни забою тварин та вживання молока пiсля використання препаратiв рiзнi й становлять вiд 24 год до 1 мiсяця, що зазначено в iнструкцiях iз застосування.

Актиномiкоз

Етiологiя. Хворобу спричиняе променистий грибок – актиномiцет, що мешкае в грунтi, на грубих i концентрованих кормах. Мiкроби проникають у тканини, спричиняючи iх ураження, пiд час поiдання кормiв через пошкоджену слизову оболонку ротовоi порожнини, через пошкоджену шкiру, соски вименi, кастрацiйнi рани, верхнi дихальнi шляхи, пiд час прорiзування зубiв у молодняку.

Клiнiчнi прояви. Хронiчна iнфекцiйна хвороба, що характеризуеться утворенням пухлин (гранульом) у рiзних органах, частiше бiля нижньоi щелепи. У великоi рогатоi худоби уражаються кiстки i тканини нижньоi щелепи, лiмфатичнi вузли, молочна залоза (у разi зараження через соски вименi). На мiжщелепному просторi виникае щiльна пухлина, яка спочатку збiльшуеться в розмiрi, потiм розм’якшуеться, шкiра при цьому розриваеться. З одного або декiлькох свищiв, що утворюються, випливае жовтуватий сметаноподiбний гнiй, що мiстить жовтувато-сiрi крупинки завбiльшки з просяне зерно. Потiм гнiй стае кров’яним iз домiшкою фрагментiв мертвоi тканини. Пухлини в дiлянцi глотки та гортанi ускладнюють ковтання, а iнодi й дихання. Температура тiла хворих спочатку нормальна, але в подальшому, коли хвороба ускладнюеться пiд впливом iнших мiкробiв, пiдвищуеться. Дiагноз встановлюють на пiдставi клiнiчних ознак i результатiв лабораторних дослiджень гною.

Лiкування. У мiсце пухлини вводять антибiотики пенiцилiн або окситетрациклiн. Цi ж антибiотики вводять у здоровi тканини навколо пухлини. Не допускають травмування слизових оболонок ротовоi порожнини. Пошкодженi дiлянки обробляють дезiнфекцiйними розчинами. Перед годуванням грубi, колючi корми слiд запарювати. Без лiкування тварини одужують рiдко.

Профiлактика. Збудник гине за температури 70–80 °С протягом 5 хв, у 3 %-му розчинi формальдегiду – протягом 5–7 хв. Низька температура сприяе виживанню актиномiцет
Страница 12 из 22

протягом 1–2 рокiв.

Бруцельоз

Етiологiя. Хронiчна хвороба тварин i людини, що характеризуеться абортами, затриманням послiду, запаленням слизовоi оболонки матки i нерiдко ураженням суглобiв. Збудник – бактерiя бруцела – малостiйкий до дезiнфiкувальних засобiв, проте, наприклад, кип’ятiння вбивае його моментально. Бруцели залишаються життездатними в грунтi вiд декiлькох дiб до 100 днiв i бiльше залежно вiд його вологостi та iнсоляцii. Хворi на бруцельоз тварини видiляють збудника з молоком, з витiканнями з пологових шляхiв, пiд час аборту, пологiв, а також iз сечею. Зараження вiдбуваеться через слизовi оболонки травного тракту з кормом i водою, кон’юнктиву, слизовi оболонки дихальних шляхiв, пiхви i шкiру. Людина може заразитися вiд хворих тварин. Інкубацiйний перiод хвороби становить 2–3 тижнi й бiльше. Бруцельоз протiкае хронiчно i в бiльшостi випадкiв безсимптомно. Основна ознака захворювання у самиць – аборт i затримання послiду, а в самцiв – запалення яечок. У корiв аборт настае на 7–8-у мiсяцi вагiтностi. У стадi абортують бiльше половини корiв i ялiвок.

Клiнiчнi прояви. Дiагноз встановлюють на пiдставi результатiв клiнiчного, серологiчного, алергiчного й бактерiологiчного дослiджень абортованого плоду або його шлунка, шматочкiв печiнки й селезiнки, а також молока i кровi у ветеринарнiй лабораторii. Встановлюючи дiагноз, необхiдно виключити кампiлобактерiоз, трихоманоз, лептоспiроз, сальмонельоз, незаразнi хвороби iз симптомами аборту.

Лiкування. Хворих тварин iзолюють i лiкують, iнших особин i корiв-матерiв прищеплюють. Для лiкування використовують гiперiмунну сироватку, неспецифiчний глобулiн, сироватку реконвалесцентiв i одночасно антибiотики, сульфанiламiди та нiтрофурановi препарати. Обов’язковим е карантин.

Профiлактика. Дотримання загальних ветеринарно-санiтарних i технологiчних заходiв щодо утримання поголiв’я, а також профiлактичноi вакцинацii телят, оскiльки перехворiлi тварини несприйнятливi до повторного зараження, а телята, що народилися вiд iмунних корiв, отримують з молозивом антитiла. Тому вакцинацiя бiльш ефективна в перiод згасання материнських антитiл (через 5–7 днiв пiсля пологiв). Стадо необхiдно комплектувати тваринами, перевiреними на бруцельоз. Про всi випадки абортiв необхiдно повiдомляти ветеринарному лiкаревi.

Емфiзематозний карбункул, або емкар

Етiологiя. Збудником е спороутворювальний анаеробний мiкроб клостридiя, що дуже стiйкий до дезiнфекцiйних засобiв. Наприклад, 3 %-й розчин формальдегiду вбивае його через 10 хв, а пряме сонячне свiтло – через 24 год. У споровiй формi збудник може зберiгатися в грунтi до 35 рокiв i бiльше.

Джерело збудника iнфекцii – хворi тварини, у трупах яких утворюються спори, що iнфiкують навколишне середовище. Зараження тварин вiдбуваеться з кормом i водою через пошкоджену шкiру. Захворювання мае лiтньо-осiнню сезоннiсть.

Клiнiчнi прояви. Гостра iнфекцiйна хвороба, що характеризуеться утворенням у м’язовiй тканинi рiзних дiлянок тiла пухлин. Смерть настае швидко. Хворiе велика рогата худоба вiком вiд 3 мiсяцiв до 4 рокiв, оскiльки молодняк набувае пасивного iмунiтету iз молоком матерi, а тварини, старшi за 4 роки, несприйнятливi до хвороби завдяки спонтанно набутому iмунiтету.

Інкубацiйний перiод хвороби становить 1–5 дiб. У хворих особин температура тiла пiдвищуеться до 41 °C, утворюються припухлостi – спочатку гарячi й болючi, потiм холоднi й безболiснi, згодом розвиваеться кульгавiсть. Хворi особини гинуть протягом кiлькох годин.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних та епiзоотологiчних даних, а також результатiв лабораторного дослiдження вмiсту припухлостi. Захворювання диференцiюють вiд злоякiсного набряку, сибiрськоi виразки, пастерельозу.

Лiкування. Зазвичай марне через швидку загибель, але може бути результативним на початковiй стадii хвороби iз застосуванням антибiотикiв, зокрема пенiцилiну, дiбiомiцину.

Профiлактика. Усiх тварин, старших за 3 мiсяцi й до 4 рокiв, вакцинують, а в разi виникнення захворювання накладають карантин.

Лептоспiроз

Етiологiя. Збудник – мiкроорганiзм лептоспiра, малостiйкий до дii дезiнфiкувальних засобiв, але швидко гине пiд час нагрiвання. Хворi й перехворiлi тварини тривалий час видiляють збудника iз сечею. Зараження вiдбуваеться частiше через корм i воду.

Клiнiчнi прояви. Характеризуеться лихоманкою, анемiею (недокрiв’ям), жовтяницею, абортами вагiтних тварин або народженням нежиттездатного приплоду, ураженням нирок (гемоглобiнурiя – наявнiсть у сечi гемоглобiну), некрозами слизових оболонок i шкiри, атонiею шлунково-кишкового тракту. Хворiе й людина. Перебiг хвороби може бути гострим, пiдгострим, хронiчним i безсимптомним. У дорослоi великоi рогатоi худоби хвороба часто протiкае безсимптомно, а в молодняку – у гострiй формi. За гострого перебiгу у хворих особин пiдвищуеться температура тiла, у сечi з’являеться кров. У деяких тварин спостерiгаеться жовтяничне забарвлення i некроз слизових оболонок очей, ротовоi порожнини та окремих дiлянок шкiри, нерiдко виникае пронос або запор. Вагiтнi тварини абортують.

За пiдгострого перебiгу спостерiгаються тi самi симптоми, але менш вираженi, а в разi хронiчного ознаки вираженi слабко, прогресуе схуднення i зниження продуктивностi. Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних i результатiв лабораторного дослiдження кровi. Оскiльки у кровi тварини незалежно вiд перебiгу хвороби виявляють специфiчнi антитiла на 5–7-й день пiсля зараження, то через 10–20 днiв розвиваеться носiння лептоспiрозу, що тривае до 1–2 рокiв. Кiлькiсть лептоспiроносiiв на неблагополучнiй щодо цього захворювання фермi серед ВРХ може становити 1–5 %, рiдше – 10–20 %. Лептоспiроз необхiдно диференцiювати вiд бруцельозу, кампiлобактерiозу, трихомонозу, сальмонельозу та iнших хвороб.

Лiкування. Використовують антибiотик стрептомiцин, який вводять внутрiшньом’язово.

Профiлактика. Полягае в карантинуваннi новоприбулих тварин, проведеннi дератизацiйних заходiв, плановому обстеженнi поголiв’я. Хворих тварин iзолюють i лiкують, решту поголiв’я лiкують. У неблагополучних господарствах тваринам вводять полiвалентну вакцину проти лептоспiрозу.

Лiстерiоз

Етiологiя. Хвороба, що характеризуеться ураженням нервовоi системи, септичними явищами, абортами i маститами. Летальнiсть становить вiд 47 до 100 %. Збудником е невелика бактерiя – лiстерiя, яка стiйка в зовнiшньому середовищi, довго зберiгаеться в грунтi, водi, на рослинах. Загальновживанi дезiнфiкувальнi засоби швидко ii дезактивують. Джерело збудника – хворi й перехворiлi тварини, якi видiляють збудника в зовнiшне середовище iз сечею, калом, молоком, видiленнями з носовоi порожнини, очей, статевих органiв, а також тварини – лiстерiоносii. Резервуаром лiстерii в природi е гризуни i деякi види диких тварин. Зараження вiдбуваеться алiментарно, аерогенно, через пошкоджену шкiру i слизовi оболонки статевих органiв. Інкубацiйний перiод лiстерiозу становить 7–30 днiв. Хвороба протiкае гостро, пiдгостро i хронiчно. Вiдрiзняеться вiд iнших заразних хвороб розмаiттям форм.

Клiнiчнi прояви. Форми: нервова, септична, генiтальна, атипова, безсимптомна. За нервовоi форми у ВРХ спостерiгають пригнiчений стан, тварина вiдмовляеться вiд корму, iнодi можливi пiдвищена
Страница 13 из 22

температура тiла, свiтлобоязнь, сльозотеча, втрата апетиту, проноси, судоми, коматозний стан. Тривалiсть цiеi форми хвороби – 7–14 днiв, у бiльшостi випадкiв тварини гинуть. Генiтальна форма проявляеться абортами в другiй половинi вагiтностi, затриманням послiду, ендометритами, маститами. Атипова форма з явищами лихоманки, пневмонii та гастроентериту трапляеться рiдко. Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних ознак i лабораторного дослiдження уражених органiв трупа.

Лiкування. Найчастiше малоефективне, iнодi на початку захворювання призначають антибiотики тетрациклiнового ряду, наприклад хлортетрациклiн, окситетрациклiн або тетрациклiн до одужання i 3 днi пiсля.

Профiлактика. Необхiдно проводити профiлактичнi заходи щодо недопущення занесення збудника в господарство, дератизацiйнi заходи, вести контроль за якiстю кормiв (особливо силосу). У разi виявлення в господарствi хворих на лiстерiоз обмежують ввезення або вивезення тварин. Тварин, що мають ознаки ураження нервовоi системи, направляють на забiй. Решту тварин вакцинують або дають всередину антибiотики в терапевтичних дозах 1–2 рази на день протягом 1 тижня.

Некробактерiоз, або панарицiум ВРХ

Етiологiя. Збудник – паличкоподiбна бактерiя, яка е постiйним мешканцем шлунково-кишкового тракту (в рубцi жуйних) i значно поширена в навколишньому середовищi. Збудник вiдносно стiйкий до дезiнфекцiйних засобiв. Наприклад, у розчинi формальдегiду (1: 100) i 2,5 %-у розчинi креолiну гине через 20 хв, у 5 %-у розчинi iдкого натру – через 10 хв, а пiд час нагрiвання до 100 °С – через 1 хв. Джерелом iнфекцii е хворi й перехворiлi, а також здоровi особини. Тварини заражаються пiсля того, як збудник потрапляе в грунт, де бактерii-збудники мешкають постiйно, особливо у вологих мiсцях. Некробактерiоз частiше виникае у вологi перiоди року внаслiдок травмування шкiрного покриву або слизових оболонок, утримання тварин у сирих примiщеннях на брудних, мокрих пiдстилках. Захворюванiсть може досягати 30–90 %.

Клiнiчнi прояви. Інфекцiйна хвороба, що характеризуеться омертвiнням i гнiйним розпадом шкiри мiжратичноi щiлини i вiнчика, в окремих випадках на вименi, у ротовiй порожнинi, на статевих органах, у печiнцi, легенях, а у молодняку – омертвiнням окремих дiлянок слизовоi оболонки ротовоi порожнини. Найсприятливiшi до захворювання ВРХ, пiвнiчнi оленi, вiвцi, конi, кури. Інкубацiйний перiод тривае до 3 дiб. У хворих особин спостерiгаеться кульгавiсть. Пiд час огляду мiжратичноi щiлини i вiнчика виявляють почервонiння i набряк шкiри. Надалi зона почервонiння розширюеться, на шкiрi мiжратичноi щiлини i вiнчика з’являеться серозний випiт i утворюеться виразка iз рваними краями. Уражена кiнцiвка гаряча на дотик, болюча. Тварина пригнiчена, не приймае корм, температура тiла пiдвищуеться.

У телят на язицi, яснах, рiдше на пiднебiннi спостерiгають щiльнi сiро-бiлi або жовтуватi плiвки, щiльно з’еднанi з тканиною. У разi виявлення ураження шкiри мiжратичноi щiлини i слизовоi оболонки ротовоi порожнини необхiдно термiново запросити ветеринарного лiкаря, оскiльки приблизно такi ж ознаки спостерiгаються у разi захворювання ящуром i деякими iншими небезпечними вiрусними захворюваннями.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних ознак i бактерiологiчних дослiджень, диференцiюючи вiд ящуру, вiрусноi дiареi та злоякiсноi катаральноi гарячки великоi рогатоi худоби.

Лiкування. Проводять хiрургiчне оброляння некротичних виразок, видаляють омертвiлi тканини, промивають очищену рану 3 %-м розчином марганцевокислого калiю або 3 %-м розчином перекису водню. Внутрiшньом’язово вводять хлортетрациклiн, дибiомiцин, дитетрациклiн.

Профiлактика. У зв’язку з тим, що некробактерiоз виникае в господарствах, де е умови для пошкодження кiнцiвок, особливо шкiри мiжратичноi щiлини i вiнчика, вживають заходiв щодо усунення цих факторiв: забезпечують сухою пiдстилкою у стiйлах, роблять своечасне обрiзання, розчищення копит тощо. У разi виявлення захворювання хворих особин iзолюють i лiкують, а в решти тварин оглядають копита, наявнi ранки обробляють дезiнфiкувальним розчином (5–10 %-й розчин креолiну, 2–10 %-й розчин формалiну, 5 %-й розчин мiдного купоросу тощо). Корисно робити ванни для нiг iз зазначеними розчинами протягом 3–5 днiв.

Парагрип

Етiологiя. Переносники захворювання – хворi тварини i вiрусоносii, що заражають здорових особин повiтряно-крапельним шляхом i, можливо, перорально з молоком хворих корiв, не виключають i статевий шлях передання. Виникае частiше холодноi пори року, чому сприяють стреси, надто транспортування та скупченiсть тварин.

Клiнiчнi прояви. Гостра контагiозна вiрусна хвороба, що характеризуеться переважним ураженням органiв дихання. Вражае здебiльшого телят вiком вiд 10 дiб до 5–6 мiсяцiв. Збудник – парамiксовiрус, малостiйкий до дезiнфiкувальних засобiв. Наприклад, вiн iнактивуеться ефiром, хлороформом, розчинами кислот та лугiв.

Інкубацiйний перiод хвороби тривае 24–30 год. Спостерiгають пригнiченiсть, гiперемiю слизовоi оболонки носа, сльозотечу, видiлення з носа, задишку, пiдвищення температури тiла до 40,9–41,5 °C, кашель, розвиваеться кон’юнктивiт.

Лiкування. Лiкувальнi заходи переважно спрямованi на пiдвищення загальноi опiрностi органiзму тварини та профiлактику бактерiальних ускладнень. Украй важливо забезпечити тварин повноцiнним годуванням, правильним утриманням, оптимальними параметрами мiкроклiмату.

Профiлактика. Для пасивноi профiлактики застосовують сироватку антитiл. Необхiдно дотримувати всiх систем органiзацiйно-господарських та ветеринарно-санiтарних заходiв.

Пастерельоз

Етiологiя. Збудник – пастерела – малостiйкий до дii дезiнфiкувальних засобiв, але пiд час нагрiвання до 70–90 °С гине протягом 5–10 хв. Максимальна збережнiсть у грунтi та водi становить 26 дiб, у гною – 72 днi.

Хворi й тварини, якi вже перехворiли на пастерельоз, видiляють пастерел у зовнiшне середовище з витiканнями з носа i випорожненнями. На виникнення хвороби в будь-яку пору року впливають стресовi фактори. Шляхи зараження – алiментарний та аерогенний. Летальнiсть становить вiд 10 до 75 %.

Клiнiчнi прояви. За гострого перебiгу хвороба характеризуеться ознаками септицемii (форма сепсису загальноi iнфекцii), за якоi в кровi циркулюють патогеннi мiкроорганiзми без залучення в запальний процес рiзних органiв i тканин, та геморагiчного запалення слизових оболонок дихальних шляхiв i кишечника. Хворiе також людина. У перебiгу хвороби видiляють надмiрно гостру, гостру, пiдгостру i хронiчну форми. Інкубацiйний перiод тривае вiд кiлькох годин до 2–3 дiб, iнодi бiльше.

За надгострого перебiгу пiсля пiдвищення температури тiла i розвитку дiареi (а iнодi й без прояву ознак) тварини швидко гинуть.

За гострого перебiгу у ВРХ пiдвищуеться температура тiла, з’являються задишка, кашель, витiкання з нiздрiв, а iнодi й пронос iз домiшкою кровi (частiше у молодняку), крiм того, можуть спостерiгатися набряки в дiлянцi голови, глотки, шиi. У бiльшостi випадкiв тварини гинуть або хвороба перетiкае у пiдгостру або хронiчну стадiю.

Хронiчний перебiг супроводжуеться схудненням, анемiею, набряканням суглобiв нiг.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних i результатiв бактерiологiчного дослiдження частини внутрiшнiх органiв вiд трупiв. Пiд час
Страница 14 из 22

постановки дiагнозу слiд виключити паратиф i сибiрську виразку.

Лiкування. Вводять гiперiмунну сироватку проти пастерельозу та антибiотики тетрациклiнового ряду, сульфанiламiднi препарати, симптоматичнi засоби.

Профiлактика. Введення вакцини здоровим особинам, iмунiзацiя всiх тварин, що мали контакт iз хворими, iзолювання хворих особин, а також дезiнфекцiя примiщень.

Сальмонельоз, або паратиф

Етiологiя. Збудник – мiкроб сальмонела, малостiйкий до дii дезiнфiкувальних засобiв. Це iнфекцiйна хвороба молодняку великоi рогатоi худоби та iнших сiльськогосподарських тварин, частiше виникае пiсля вiдлучення вiд матки або переведення на збiрне молоко i характеризуеться ураженням кишечника, легенiв, печiнки та iнших органiв.

Клiнiчнi прояви. Телята вiком вiд 10 дiб до 2 мiсяцiв заражаються вiд хворих тварин i бактерiоносiiв у будь-яку пору року (частiше в зимово-весняний перiод), алiментарним шляхом, часто – через iнфiкованi молоко та вiдвiйки.

Інкубацiйний перiод тривае 1–8 дiб. Перебiг захворювання мае гострий чи хронiчний характер.

У хворих особин за гострого перебiгу пiдвищуеться температура тiла (лихоманка), вони вiдмовляються вiд корму, бiльше лежать. На другу-третю добу з’являеться пронос, кал рiдкий, у ньому багато слизу, iнодi кров. Спостерiгаеться почастiшання дихання, кон’юнктивiт. Якщо хвора тварина не загинула протягом 3–5 дiб, хвороба переходить у хронiчну стадiю, що характеризуеться появою кашлю, задишки, пневмонii, запаленням суглобiв. Хворi гинуть протягом 5–10 дiб, деякi одужують i тривалий час вiдстають у розвитку. Такi тварини можуть заражати здорових.

Дiагноз встановлюють на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних, результатiв бактерiологiчного та серологiчного дослiдження кровi та тканин загиблих тварин. Слiд диференцiювати сальмонельоз вiд диспепсii та колiбактерiозу.

Лiкування. Хворим дають всередину антибiотики (синтомiцин, левомiцетин, хлортетрациклiн, терамiцин), сульфанiламiднi (норсульфазол, етазол) та нiтрофурановi (фуразолiдон, фурагiн) препарати. З урахуванням сумiсностi цих терапевтичних засобiв ефективнi iх поеднання.

Профiлактика. Своечасне злучання, повноцiнне годування тiльних тварин, введення в рацiон молодняку бактерiальних препаратiв i премiксiв запобiгають розвитку цього захворювання. З метою профiлактики сальмонельозу глибоко тiльних корiв, а потiм i телят вакцинують. У перехворiлих тварин виробляеться стiйкий iмунiтет.

Сибiрська виразка

Етiологiя. Хворобу спричиняе паличкоподiбний мiкроб, особливо стiйкий до дii дезiнфiкувальних засобiв. Так, пiд час кип’ятiння вiн гине через 45–60 хв, 1 %-й розчин формальдегiду або 10 %-й розчин iдкого натру вбивае його тiльки через 2 год. У разi потрапляння збудника в грунт мiкроб утворюе спори, що зберiгаються десятки рокiв.

Тварини заражаються частiше на пасовищi або через корми, у якi потрапили з грунту спори мiкробу сибiрськоi виразки. Людина заражаеться пiд час обробляння туш або розтину трупiв тварин, хворих на сибiрку.

Клiнiчнi прояви. Заразна, швидкого перебiгу хвороба. Хворiють усi види тварин, включаючи хутрових звiрiв i людину. Характеризуеться рiзким пiдвищенням температури тiла, утворенням щiльних пухлин (карбункулiв) на шкiрi, у кишечнику, легенях i мигдалинах. Сибiрська виразка може мати блискавичний, гострий i хронiчний перебiг.

За блискавичного перебiгу хвора ВРХ збуджена, температура тiла пiдвищуеться до 41–42 °С, слизовi оболонки очей стають синюшними. Тварина раптово падае i в судомах гине. За гострого перебiгу спостерiгаеться пiдвищення температури тiла до 42 °С, тремтiння, синюшнiсть слизових оболонок очей i крововиливи, а також здуття рубця (тимпанiя). Тривалiсть хвороби становить до 2–3 дiб. Хронiчний перебiг проявляеться схудненням, набряками пiд нижньою щелепою i набряканням пiдщелепних i заглоткових лiмфатичних вузлiв. Нерiдко сибiрська виразка проявляеться в так званiй карбункульознiй формi, за якоi на мiсцi проникнення збудника та iнших дiлянках тiла з’являеться твердий, добре окреслений болючий набряк шкiри та пiдшкiрноi клiтковини, а надалi в центрi набряку утворюються виразки.

Труп полеглоi вiд сибiрськоi виразки тварини роздутий, задубiння вiдсутне, з анального отвору, рота й нiздрiв видiляеться кров’яниста рiдина або незгорнута кров темного кольору. На шкiрi е припухлостi.

За найменшоi пiдозри на сибiрку потрiбно термiново викликати ветеринарного лiкаря. Розкривати трупи в разi пiдозри на це захворювання i знiмати з них шкуру категорично заборонено.

Лiкування. Здiйснюе тiльки ветеринарний лiкар, застосовуючи протисибiркову сироватку або гамма-глобулiн, антибiотики та iншi препарати.

Профiлактика. В основi профiлактики – щорiчна вакцинацiя тварин проти сибiрки: доросла велика рогата худоба – двiчi на рiк з iнтервалом у 6 мiсяцiв, молодняк – у 3 мiсяцi з подальшою ревакцинацiею через кожнi 3 мiсяцi. У тварин, що перехворiли на сибiрку, виникае стiйкий i тривалий iмунiтет.

У неблагополучних осередках (так званi грунтовi вогнища) залежно вiд ступеня ризику проводять вакцинацiю 1 або 2 рази на рiк. Якщо випадки зараження спорадичнi, вакцинують всю худобу, що не мае ознак хвороби.

Сказ

Етiологiя. Гостра вiрусна хвороба, що протiкае з важким ураженням нервовоi системи i мае зазвичай летальний результат. Хворiють сiльськогосподарськi та домашнi тварини всiх видiв, дикi тварини, особливо молодняк, а також людина. Хворобу спричиняе вiрус, який е термолабiльним (за температури 60 °С руйнуеться через 5–10 хв), але стiйкий до низьких температур, швидко iнактивуеться пiд дiею лугiв i кислот, але вiдносно стiйкий до фенолу та йоду. Джерело iнфекцii – хворi тварини, якi видiляють вiрус зi слиною i передають через укус. У слинi вiрус зберiгаеться 8–10 дiб. Вiрус з мiсця укусу поширюеться по нервових стовбурах у головний i спинний мозок, вражае нервовi клiтини, чим i обумовлюе прояв симптомiв хвороби. Вiд моменту зараження до появи ознак хвороби може минути кiлька дiб, а iнодi й кiлька мiсяцiв. У середньому ознаки проявляються через 3–6 тижнiв.

Клiнiчнi прояви. У ВРХ частiше спостерiгаеться тиха форма, що виражаеться в харчаннi, слинотечi, хиткостi ходи, спотворення апетиту, паралiчi кiнцiвок. За буйноi форми виражена особлива агресивнiсть (це стосуеться собак), хворi рвуться з прив’язi, кидаються на стiни, риють землю копитами, хрипко ревуть. Дiагноз «сказ» ставлять на основi характерних епiзоотологiчних (поширення захворювання) i клiнiчних ознак хвороби, а також у разi його пiдтвердження за результатами лабораторного дослiдження трупа.

Лiкування. Не ефективне. Хвору тварину слiд iзолювати й викликати ветеринарного лiкаря.

Профiлактика. Заснована на вакцинацii тварин i знищеннi бродячих собак. Тварин, що покусали людей, iзолюють i утримують пiд наглядом 30 дiб.

Трихофiтiя

Етiологiя. Захворювання спричиняють грибки трихофiтони, що мають значну стiйкiсть до дii тепла й дезiнфiкувальних речовин. Вони довго зберiгаються в зовнiшньому середовищi: на пiдстилцi, у грунтi, на дерев’яних предметах.

Носiями патогенних грибкiв е мишi, щури та iншi гризуни. Джерело iнфекцii – хворi й перехворiлi тварини, якi осiменяють примiщення та iнвентар. Несприятливi погоднi умови, особливо в осiнньо-зимовий перiод, i поверхневi ушкодження шкiри сприяють прояву
Страница 15 из 22

стригучого лишаю.

Клiнiчнi прояви. Контагiозне грибкове захворювання, що характеризуеться утворенням на шкiрi округлих, рiзко окреслених облисiлих дiлянок з обламаним волоссям, покритих кiрками й лусочками азбестово-сiрого кольору. Хворiе також людина. Інкубацiйний перiод тривае вiд 1 тижня до 1 мiсяця. Захворювання протiкае хронiчно. Найчастiше уражаеться шкiра навколо очей, на носi й вухах, поширюючись на всю шкiру голови, шиi та кiнцiвок.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних ознак i пiд час ультрафiолетового опромiнення уражених мiсць, мiкроскопiчного дослiдження зiскрiбкiв шкiри, яке проводять у ветеринарнiй лабораторii.

Лiкування. Обробляють фунгiцидними засобами ураженi мiсця. У лiкувальних та профiлактичних цiлях використовують високоефективнi, надiйнi й малотоксичнi живi та iнактивованi вакцини в дозах, що вдвiчi перевищують профiлактичнi.

Профiлактика. Проводять вакцинацiю, санiтарно-гiгiенiчнi заходи в примiщеннi й на вулицi.

Туберкульоз

Етiологiя. Збудник захворювання – мiкобактерiя, високостiйка до дii дезiнфiкувальних речовин. Наприклад, пiд час нагрiвання до 85 °С вона гине через 30 хв, а 5 %-й розчин формальдегiду спричиняе загибель через 12 с. Збудник може зберiгатися в грунтi 1–2 роки, у рiчковiй водi – 5 мiсяцiв, у фекалiях i на пасовищi – 1 рiк.

Джерело iнфекцii – хвора тварина, що видiляе збудникiв у зовнiшне середовище з харкотинням, витiканням iз носа, молоком, сечею, фекалiями.

Клiнiчнi прояви. Заразна хвороба тварин i людини, що протiкае хронiчно i характеризуеться утворенням у рiзних тканинах та органах горбкiв, схильних до омертвiння (туберкул). Зараження вiдбуваеться алiментарно (через корм) та аерогенно (повiтряно-крапельним шляхом). Сприяють поширенню захворювання скупчене утримання тварин, випасання i водопiй хворих та здорових особин, випоювання молодняку незнезаражених вiдвiйок.

Інкубацiйний перiод хвороби тривае до 45 днiв. Хвороба частiше протiкае без характерних ознак, у хронiчнiй формi, лише в разi ураження певного органу проявляються вiдповiднi ознаки. У ВРХ частiше уражаються легенi або кишечник. У цьому випадку можна спостерiгати кашель або пронос, а якщо уражаеться вим’я, розвиваеться мастит з набряканням лiмфовузлiв над вим’ям.

Дiагноз можна поставити тiльки пiсля проведення бактерiологiчних, алергiчних i серологiчних дослiджень, якi виконуе ветеринарний лiкар, диференцiюючи хворобу вiд контагiозноi пневмонii, паратуберкульозу, актиномiкозу, лейкозу.

Лiкування. Хворих тварин не лiкують, iх забивають. Обов’язковий карантин!

Профiлактика. Дослiдження всiх тварин туберкулiновою пробою. Слiд пам’ятати, що хворi на туберкульоз тварини можуть видiляти збудникiв iз молоком, через яке заражаеться людина. Особливо небезпечне це молоко для дiтей.

Хвороба Ауескi (псевдосказ)

Етiологiя. Гостра вiрусна хвороба ВРХ та iнших сiльськогосподарських тварин, хутрових звiрiв, котiв, собак i гризунiв (щурiв, мишей), яка вражае центральну нервову систему, органи дихання, а в мiсцi проникнення збудника виникають характернi розчухи. Збудник хвороби Ауескi – вiрус iз сiмейства герпесвiрусiв, чутливих до ефiру, фенолу, ультрафiолетових променiв, що, однак, володiють вираженою стiйкiстю у зовнiшньому середовищi, особливо за низьких температур. Джерело iнфекцii – хворi тварини та вiрусоносii. Зараження вiдбуваеться вiд хворих особин пiд час iх спiльного утримання, а також через забрудненi вiрусом корми i повiтря, рани та подряпини. Плiд може заразитися вiд матерi.

Клiнiчнi прояви. У тварин пiсля iнкубацiйного перiоду, що тривае вiд 1 до 15 дiб, у мiсцях проникнення вiрусу (переважно це губи та кiнцiвки) виникае сильний свербiж. Тварини труться цими мiсцями об навколишнi предмети, розчухують i розгризають сверблячi дiлянки тiла аж до оголення кiстки. Надалi спостерiгають збудження, судоми, гучнi стогони, слинотечу i рясне потовидiлення, можливi скрегiт зубами, iнодi слiпота. Температура тiла залишаеться нормальною. Через 1–2 доби тварина гине.

Серед новонароджених гинуть практично 100 % захворiлих, у групах до 2-мiсячного вiку – до 40 %, а в бiльш старших – 1–3 %.

Дiагноз встановлюють на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних i результатiв лабораторного дослiдження (бiопроби).

Лiкування. Зазвичай не дае результату.

Профiлактика. Для профiлактики використовують вакцину, також необхiдно проводити загальнi ветеринарно-санiтарнi заходи.

Ящур

Етiологiя. Збудник – один iз 7 типiв вiрусiв роду афтовiрусiв, що стiйкий у зовнiшньому середовищi. Так, за вiдносноi вологостi 30–40 % i температури 18 °С висушений вiрус зберiгае активнiсть протягом 2 рокiв.

Джерело iнфекцii – хворi тварини та особини, що вже перехворiли на ящур. Тварини, якi перехворiли на ящур одного типу, можуть повторно захворiти в разi зараження вiрусом iншого типу. Вiрус видiляеться в зовнiшне середовище iз вмiстом i стiнками афт, молоком, слиною, сечею, повiтрям i фекалiями. Вiн передаеться пiд час контакту хворих тварин зi здоровими, а також через всi предмети, забрудненi вiрусом.

Клiнiчнi прояви. Вiрусна хвороба, що швидко поширюеться i гостро протiкае у парнокопитних тварин. Характеризуеться нетривалою лихоманкою, утворенням пухирiв (афт) та ерозiй на слизовiй оболонцi рота, мiжратичнiй щiлини, шкiрi вименi та носовому «дзеркалi». Хворiе також людина. Смертнiсть серед молодняку становить 80–100 %, дорослих тварин у разi злоякiсноi форми – 40–90 %.

У хворих особин пiдвищуеться температура тiла, з’являеться слинотеча i нерiдко кульгавiсть. Пiд час огляду на слизовiй оболонцi ротовоi порожнини та язику виявляють бульбашки (афти), заповненi прозорою або мутною рiдиною. Такi ж бульбашки знаходять на шкiрi мiжратичноi щiлини. Надалi бульбашки прориваються. У цьому випадку на iх мiсцi видно червонi дiлянки. Хворi видужують через 3–4 тижнi, але за цей час вiрус розноситься з рiзними предметами, а також через взуття та одяг в iншi господарства. Пiд час хвороби i пiсля неi можливi аборти, народження мертвих телят, iнодi загибель. Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних ознак.

Лiкування. Лiкування мають проводити тiльки за вказiвкою ветеринарного лiкаря. Ротову порожнину промивають 2 %-м розчином оцтовоi кислоти, розчином марганцевокислого калiю у спiввiдношеннi 1: 1000, застосовують антибiотики, серцевi засоби, внутрiшньовенно – глюкозу, а пiд час ураження кiнцiвок застосовують ножнi ванни iз 5 %-м розчином формалiну.

Профiлактика. Необхiдно полiпшити умови утримання та годування тварин. У разi пiдозри на захворювання ящуром слiд негайно викликати ветлiкаря i вжити всiх заходiв щодо запобiгання поширення вiрусу (карантин, iзоляцiя ящурного осередка).

Інвазiйнi хвороби

До групи iнвазiйних хвороб належать заразнi хвороби, збудниками яких е твариннi органiзми (гельмiнти, павукоподiбнi, комахи та найпростiшi). Тварини заражаються цими хворобами алiментарним шляхом (пасивно паразити потрапляють у рот разом iз кормом i водою), контактно (пiд час зiткнення здоровоi тварини з хворою, а також через предмети догляду), внутрiшньоутробно (плiд заражаеться в матцi в перiод вагiтностi самицi), через кровосисних членистоногих (клiщiв).

Інвазiйнi захворювання, залежно вiд збудника, подiляються на гельмiнтози, протозоози, арахнози та ентомози. З-помiж специфiчних засобiв, що застосовують для лiкування
Страница 16 из 22

i профiлактики iнвазiйних захворювань тварин, видiляють кiлька груп препаратiв.

Антигельмiнтнi засоби, або антигельмiнтики, – препарати, що застосовують для звiльнення органiзму тварини вiд гельмiнтiв, або паразитичних черв’якiв. Їх дають зазвичай всередину.

Інсектициди – препарати, що згубно дiють на паразитичних комах i використовують для iх знищення. Це акарициди – речовини, що знищують клiщiв, репеленти – засоби, що вiдлякують шкiдливих членистоногих, атрактанти – засоби, якi приманюють комах, хемостерилянти – статевi стерилiзатори.

Інсектоакарициди – препарати, що дiють на комах та клiщiв. Останнi використовують зовнiшньо, для обробляння шкiрного покриву тварин.

Антипротозойнi, або протипротозойнi, засоби – препарати проти протозойних хвороб, тобто спричинених найпростiшими. Групу цих препаратiв призначають пiдшкiрно.

Гельмiнтози – найчисленнiша (60 %) група захворювань, поширена майже всюди. Це iнвазiйнi захворювання, спричиненi паразитичними черв’яками, або глистами. У цiй групi захворювань видiляють трематодози, цестодози i нематодози.

Трематодози – це хвороби, збудником яких е черв’яки класу трематоди, або сисуни. Цикл розвитку трематоди подано на схемi 1.

Схема 1. Життевий цикл трематоди

Анаплазмоз

Етiологiя. Захворювання спричиняють внутрiшньоерицитарнi паразити – анаплазми. Джерело збудника iнвазii – хворi тварини i тварини-паразитоносii. До анаплазмозу сприйнятлива ВРХ рiзних порiд i вiку. Хворобу рееструють частiше у весняно-лiтнiй або осiннiй перiод i в бiльшостi випадкiв слiдом за спалахами тейлерiозу та iнших пiроплазмiдозiв або одночасно з ними. Молодняк переносить захворювання легше. Перехворiлi тварини залишаються носiями збудника i джерелом iнвазiювання переносникiв, якими е багато видiв iксодових клiщiв i комах (гедзi, мухи-жигалки, комарi). В органiзмi клiща збудник проходить подальший розвиток. Перенесення збудника iнвазii здiйснюеться через яйця клiща, вiд однiеi статевозрiлоi фази клiща до iншоi в разi переривчастого харчування. Комахи е механiчними переносниками анаплазми. Зареестрованi також випадки перезараження тварин анаплазмозом у разi знерожування, кастрацii, бонiтування, вакцинацii та забору кровi, коли користуються нестерильними iнструментами. Описано й випадки внутрiшньоутробного зараження тварин.

Клiнiчнi прояви. Трансмiсивна iнвазiйна хвороба великоi та дрiбноi рогатоi худоби, а також диких жуйних, що характеризуеться лихоманкою, анемiею, атонiею (ослаблення напруженостi мускулатури) шлунково-кишкового тракту та виснаженням. Трапляеться у всiх частинах свiту i завдае значноi шкоди тваринництву.

Тривалiсть iнкубацiйного перiоду залежить вiд способу зараження i ступеня iнвазивностi кровi: пiд час зараження через переносникiв – вiд 10 до 175 дiб, у середньому 1–2 мiсяцi. У хворих спостерiгаеться пiдвищення температури тiла (iнодi до 42 °С). Тварини бiльше лежать. Слизовi оболонки спочатку жовтяничнi, анемiчнi, надалi набувають бiлого кольору. Дихання частiшае, збiльшуються поверхневi лiмфатичнi вузли, виникають набряки повiк, щiк, пiдщелепного простору, а також дiлянки шиi, пiдгорля, живота. Хворi особини вiдчувають спрагу, апетит у них зазвичай спотворений (лижуть стiни i землю). Настае атонiя шлунково-кишкового тракту. Хворi швидко виснажуються i слабшають. Молоковiддiлення рiзко знижуеться, iнодi не вiдновлюеться до норми. За важкоi форми хвороби спостерiгаються аборти, м’язове тремтiння i судоми. Спостерiгають рецидиви (повтори) захворювання. Одужання настае повiльно, спостерiгаеться рiзка затримка в розвитку молодняку. Смертнiсть iнодi сягае 30–40 %.

Дiагноз ставлять на пiдставi дослiдження мазкiв кровi (спочатку спостерiгають лейкоцитоз – збiльшення в кровi кiлькостi лейкоцитiв, потiм лейкопенiю – зменшення всiх або окремих груп лейкоцитiв, рiзке зменшення кiлькостi еритроцитiв та гемоглобiну). Анаплазмоз диференцiюють вiд iнших кровопаразитарних хвороб.

Лiкування. Призначають антибiотики (окситетрациклiн, тетрациклiн), делагiл, сульфапiридазин-натрiй. Тварин оберiгають вiд теплового i сонячного ударiв, дають iм легкоперетравний корм, досхочу води, а також сiль i препарати мiкроелементiв (сiрчанокислу магнезiю, хлористий кобальт), вiтамiн В12.

Профiлактика. Полягае в боротьбi з механiчними переносниками збудника, попередженнi механiчного перезараження пiд час рiзних хiрургiчних операцiй.

Гемонхоз

Етiологiя. Хвороба жуйних тварин, яку спричиняе паразитування в сичугу тонкоi нематоди гемонхи.

Клiнiчнi прояви. Хворобу переважно рееструють у молодняку. Найбiльший рiвень захворюваностi й падiж спостерiгають навеснi й восени (через велику кiлькiсть опадiв), оскiльки личинки стiйкi до висихання i заморожування, а також здатнi до мiграцii травою i в глиб грунту по корiнню. Зараження вiдбуваеться на пасовищi пiд час заковтування личинок з травою та водою з калюж i канав. В органiзмi тварини нематоди стають статевозрiлими через 17–20 дiб.

У ВРХ за iнтенсивноi iнвазii спостерiгаеться втрата апетиту i ваги, блiдiсть слизових оболонок, слабкiсть, можлива поява набрякiв пiдшкiрноi клiтковини.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних, ларвоскопii фекалiй (iдентифiкацiя личинок), пiсля виявлення нематод.

Лiкування. Застосовують фенотiазин ветеринарний у сумiшi з концентрованими кормами (зерно, макуха), у болюсах iз борошна або у формi водноi суспензii з борошняним вiдваром, крохмалем перед ранковим годуванням.

Профiлактика. Дегельмiнтизацiя ВРХ вiд гемонхозу: навеснi до вигону на пасовище – все доросле поголiв’я i молодняк, що випасався торiк, влiтку – телят поточного року народження (пiсля вiдлучення), восени – всiх тварин пiд час постановки на стiйлове утримання. Застосовують тi самi антгельмiнтики, що й пiд час лiкування.

Гiподерматоз

Етiологiя. Збудниками хвороби е личинки пiдшкiрних оводiв спиномозковика та стравохiдника. Окриленi комахи сягають довжини 13–15 мм. Розвиток збудника вiдбуваеться з цiлковитим метаморфозом. У розвитку беруть участь такi стадii: яйце, три стадii личинок, лялечка та iмаго (рис. 1). Перший лет оводiв починаеться у травнi–червнi, тiльки в спекотнi сонячнi днi. Самиця спиномозковика вiдкладае яйця на шерсть у верхнiх частинах кiнцiвок, на живiт, вим’я та боки, а стравохiдника – у дiлянцi путового суглоба. Через 4–7 i бiльше днiв на них дозрiвае личинка I стадii.

Личинки стравохiдника мiгрують ближче до глотки й стравоходу, а личинка спиномозковика – у спинномозковий канал, де вони перебувають до 6 мiсяцiв. Пiсля цього вони мiгрують до спини та попереку, де покриваються сполучною капсулою i перетворюються у личинок II стадii, якi видiляють ферменти, розплавляють тканини й утворюють свищевi ходи.

Далi вони перетворюються у личинок III стадii, випадають на землю, зариваються у верхнiй шар грунту й заляльковуються, пiсля чого з лялечок виходять iмаго.

Рис. 1. Схема циклу розвитку шкiрного овода (за Тiуновим)

Зараження вiдбуваеться тiльки влiтку пiд час лету оводiв у спекотну суху сонячну погоду. Заражаються тварини переважно вiком вiд 1 до 4 рокiв.

У разi тривалоi мiграцii личинки травмують органи й тканини тварин. За iнтенсивного ураження вiдбуваеться виснаження тварин, втрата продуктивностi. Навеснi, у квiтнi–травнi, пiд
Страница 17 из 22

шкiрою тварини бiля спини, попереку та крижiв формуються жовна, що iх утворюють личинки. У перiод лету оводiв тварини виявляють занепокоення, пирхають, пiднiмають хвiст i тiкають з пасовища.

Клiнiчнi прояви. Характеризуеться ураженням шкiри та пiдшкiрноi тканини в дiлянцi спини, а також зниженням молочноi продуктивностi. Тварин, уражених личинками пiдшкiрних оводiв, виявляють навеснi в перiод масового потрапляння личинок у пiдшкiрну клiтковину спини шляхом пальпацii, виявляючи таким чином жовна.

Лiкування. Основна мета боротьби з пiдшкiрними оводами – знищення личинок I стадii в органiзмi тварин. Для цього застосовують гiподермiн-хлорофос (поливають на спину з обох бокiв), дiоксафос-К, сульфiдофос-20, хлорофос та iвермектин, який вводять суворо пiдшкiрно. Ранню хiмiотерапiю проводять восени у вереснi–листопадi. Пiзню хiмiотерапiю проводять навеснi в перiод максимального пiдходу личинок до спини тими ж препаратами. Восени обробляють всiх тварин, що випасаються на пасовищi, двiчi з iнтервалом у мiсяць, а навеснi – тiльки уражених тварин.

Профiлактика. Для запобiгання вiдкладанню яець i знищення личинок I стадii на тiлi тварин у перiод лету оводiв ВРХ обприскують розчином хлорофосу протягом пасовищного перiоду 1 раз у 10 днiв.

Демодекоз

Етiологiя. Ендопаразитарна хвороба, спричинена демодекозними клiщами (рис. 2), що паразитують у сальних залозах i волосяних цибулинах.

Рис. 2. Клiщ – збудник демодекозу

Клiщi живуть колонiями. У кожнiй колонii перебувае кiлька тисяч клiщiв, а таких колонiй на тiлi тварини може бути до 4 тис. Самицi вiдкладають яйця, а через 5–6 днiв iз яйця виходить личинка, яка протягом 6–8 днiв перетворюеться на протонiмфу, потiм через 5–6 днiв – у телеонiмфу, а ще за 8–10 днiв – в iмаго. Весь цикл розвитку тривае 25–30 днiв.

Останнiми роками захворювання набувае масового характеру. Заражаеться переважно ВРХ i собаки. Хворiе також людина. Описано випадки захворювання свиней демодекозом. Джерелом зараження е хворi тварини. Захворювання передаеться через предмети догляду.

Клiнiчнi прояви. Осередки ураження локалiзуються поблизу голови, шиi, лопаток, грудноi клiтки та спини. Вони являють собою горбки округлоi форми до 10 мм в дiаметрi. На поверхнi горбка видiляеться рiдина. У разi натискання витiкае схожий на вiск умiст сiрувато-бiлого кольору. Характерною особливiстю демодекозу е вiдсутнiсть свербiння.

Дiагноз ставлять комплексно на пiдставi клiнiчних симптомiв та мiкроскопiчного дослiдження вмiсту горбкiв. До iх вмiсту додають подвiйний об’ем 10 %-го iдкого лугу i переглядають пiд лупою або мiкроскопом наявнiсть клiщiв.

Лiкування. Емульсiя дикрезилу, розчин хлорофосу. Тварин обробляють 5–6 разiв з iнтервалом у 3–4 днi. Можна застосовувати iвермектин пiдшкiрно.

Профiлактика. Регулярний огляд тварин. Хворих особин iзолюють вiд здорових i пiддають лiкуванню, пiдозрюваних у зараженнi обробляють акарицидами. Примiщення очищають вiд гною i дезiнфiкують.

Дикроцелiоз

Етiологiя. Хворобу спричиняе трематода дикроцела, що паразитуе в жовчних протоках, печiнцi та жовчному мiхурi. Захворювання небезпечне для людини.

Збудник – дрiбна, тонка, ланцетоподiбноi форми трематода чорнуватого вiдтiнку. Розвиваеться вiд яйця до iнвазiйноi личинки за участю промiжних (сухопутнi молюски) i додаткових (мурашки) хазяiнiв за 3,5–4,5 мiсяцiв. Формування статевозрiлих дикроцелiй завершуеться через 1,5–2 мiсяцi у жовчних ходах дефiнiтивного хазяiна. Паразитування тривае роками.

Клiнiчнi прояви. Заражаються тварини на пасовищi, ковтаючи з травою iнвазованих мурашок.

Захворювання зазвичай протiкае безсимптомно, але може проявлятися прогресивним виснаженням i навiть загибеллю. Прижиттевий дiагноз ставлять на пiдставi дослiдження фекалiй.

Лiкування. Застосовують антгельмiнтики, наприклад гексiхол з комбiкорму. Слабких i виснажених особин лiкують iндивiдуально.

Профiлактика. Дегельмiнтизацiя у листопадi–груднi сприяе запобiганню розвитку дикроцелiозу. Загальнi заходи, як i за iнших трематодозiв, полягають в органiзацii культурних пасовищ, обробляннi останнiх гранульованим метальдегiдом навеснi, пiсля дощу, для зниження чисельностi молюскiв.

Диктiокаульоз

Етiологiя. Хворобу спричиняють нематоди диктiокали, що паразитують у бронхах i трахеi.

Цикл розвитку збудника такий: статевозрiлi самицi збудника вiдкладають яйця зi сформованою личинкою, якi тварини вiдхаркують, а потiм заковтують знову. В органах травлення з яець виходять личинки так званоi першоi стадii, що потрапляють iз фекалiями в зовнiшне середовище, де вони за температури 16–25 °С двiчi линяють, перетворюючись через 5–6 днiв в iнвазiйну форму. За несприятливих умов личинки мiгрують у грунт, у якому деякi з них перезимовують. З кишечника в органiзмi хазяiна iнвазiйнi форми через брижовi лiмфовузли, печiнку i серце протягом 1–2 тижнiв мiгрують у легенi. У трахеi та бронхах телят вони досягають статевоi зрiлостi через 20–30 дiб i живуть там до 1 року. До цього захворювання найбiльш сприйнятливий молодняк. Зараження вiдбуваеться переважно на пасовищi пiд час заковтування iнвазiйних личинок з кормом i водою.

Клiнiчнi прояви. Симптомом захворювання е кашель. Тяжкiсть перебiгу залежить вiд ступеня iнвазii: за слабкоi форми спостерiгають тiльки кашель; за середньоi спостерiгають зниження апетиту, задишку, частий болiсний кашель, видiлення з носа; якщо перебiг захворювання важкий, тварини лежать нерухомо, шия витягнута, рот вiдкритий, дихання утруднене, хрипке, язик випадае, навколо рота пiна, болiсний кашель. Тварини гинуть вiд задухи або ускладнення катарально-гнiйною пневмонiею.

Пiдставою для дiагнозу е клiнiко-епiзоотологiчнi данi, результати гельмiнтолярвоскопiчного дослiдження фекалiй i патолого-анатомiчного розтину трупiв тварин з виявленням нематод у трахеi та бронхах.

Лiкування. Призначають тваринам нiлверм, тетрамiзол гранулят, мебендазол – пiдшкiрно в шию; дiтразин цитрат, локсуран, водний розчин йоду – iнтратрахеально. Тваринам iз ускладненням диктiокаульозу секундарною iнфекцiею (бронхопневмонiя) нарiвнi з антигельмiнтиками, призначають антибiотики, сульфанiламiди та iншi засоби.

Профiлактика. Полягае у вибiрковому гельмiнтолярвоскопiчному обстеженнi поголiв’я неблагополучних за диктiокаульозом господарств. У разi виявлення заражених тварин проводиться дегельмiнтизацiя тими ж антгельмiнтиками, якi застосовують для лiкування всього поголiв’я.

Ехiнококоз

Етiологiя. Хвороба виникае внаслiдок паразитування у внутрiшнiх органах личинок цестоди м’ясоiдних ехiнокока. Збудник – ларвальний (личинковий) ехiнокок – являе собою однокамерний мiхур, наповнений рiдиною та оточений двошаровою оболонкою, розвиток якого тривае роками; досягае значних розмiрiв (до 5–10 см у дiаметрi). Статевозрiла форма цестоди паразитуе у тонкому вiддiлi кишечника собак та iнших м’ясоiдних.

Основне джерело iнвазii для сiльськогосподарських тварин – собаки. Яйця виходять у зовнiшне середовище з останнiм члеником у фекалiях собак. Зараження вiдбуваеться пiд час ковтання iх iз кормом та водою. Найбiльший ступiнь зараження спостерiгають у дорослого поголiв’я.

Клiнiчнi прояви. Одне з найпоширенiших захворювань ВРХ, овець, свиней та iнших ссавцiв, а також людини, що протiкае хронiчно.
Страница 18 из 22

Початкова стадiя протiкае субклiнiчно, надалi може проявлятися рiзноманiтно залежно вiд локалiзацii, кiлькостi мiхурiв i давностi iнвазii. У бiльшостi випадкiв настае виснаження, зниження продуктивностi. Смерть настае вiд кахексii (загальне виснаження органiзму).

Дiагноз ставлять на пiдставi патологоанатомiчного розтину – у разi виявлення ехiнококових бульбашок у легенях, печiнцi, iнодi в серцi, селезiнцi, нирках.

Лiкування. Не розроблено.

Профiлактика. Недопущення собак у тваринницькi примiщення, мiсця зберiгання кормiв, на вигульнi майданчики i пасовища; скорочення чисельностi собак i недопущення поiдання ними органiв тварин, уражених личинками цестод; дегельмiнтизацiя собак будь-якими антгельмiнтними засобами широкого спектра дii.

Кокцидiоз, або еймерiоз

Етiологiя. Збудником е найпростiшi iз класу Кокцидii, що мешкають в епiтелiальних клiтинах кишечника, печiнки та нирок хазяiна.

Еймерiоз ВРХ – досить поширена хвороба, яку спричиняють близько 10 видiв еймерiй, що вiдрiзняються за формою, розмiром, кольором та iншими ознаками. Захворювання рееструють частiше теплоi пори за пiдвищеноi вологостi. Джерелом зараження е годiвницi, пiдстилки, iнвазованi тварини. Інкубацiйний перiод еймерiозу ВРХ тривае вiд 1 до 3 тижнiв.

Клiнiчнi прояви. Хворiють переважно телята вiд 1 мiсяця до 2 рокiв. Дорослi тварини е паразитоносiями. У зв’язку з концентрацiею поголiв’я на обмеженiй територii захворювання набувае масового характеру. У телят хвороба протiкае гостро, але може мати пiдгострий та хронiчний характер.

За гострого перебiгу тварини стають млявими, швидко втомлюються. У першi днi з’являеться профузний пронос. Надалi у фекалiях виявляють наявнiсть слизу i кровi. Акт дефекацii мимовiльний, анальний отвiр прочинено. Румiнацiя ослаблена, а перистальтика кишечника посилена. Температура тiла пiдвищена до 40–41 °С. У подальшому телята лежать, вiдмовляються вiд корму, очi запалi, спостерiгаеться кахексiя. Видимi слизовi оболонки блiдi, анус вiдкритий, акт дефекацii мимовiльний. Тривае кривавий пронос, але температура тiла знижуеться до 36–37 °C, потiм настае загибель тварин. Смертнiсть може досягати 45 %.

Дiагноз ставлять комплексно. При цьому враховують епiзоотологiчнi данi, клiнiчнi ознаки та виявлення у фекалiях великоi кiлькостi ооцист еймерiй. Еймерiоз ВРХ необхiдно диференцiювати вiд колiбактерiозу, паратифiв, пастерельозу, ентероколiтiв незаразного походження.

Лiкування. Хворим тваринам надають спокiй, покращують годування. Для лiкування рекомендують сульфанiламiднi препарати (наприклад, розчин норсульфазолу, сульфадимезин або поеднання сульфадимезину з левомiцетином, ампролiум, кокцидiовiт; клопiдол; хiмкокцид).

Хворих тварин необхiдно утримувати iзольовано. Примiщення та вигульнi двори регулярно очищають i ретельно дезiнфiкують.

Профiлактика. Як хiмiопрофiлактику застосовують хiмкокцид у дозi 0,3 г/кг, кокцидiовiт (0,03 г/кг) з левомiцетином (0,02 г/кг), кокцидiн (0,08 г/кг) з бiомiцином (0,02 г/кг). Препарати дають кожнi 5 днiв разом iз концентрованими кормами. Слiд суворо дотримувати санiтарних норм утримання тварин.

Монiезiоз

Етiологiя. Хвороба жуйних тварин, яку спричиняють цестоди, що паразитують у тонкому кишечнику тварин. Збудники – стрiчкоподiбнi монiезii бiлого кольору завдовжки 4–5 м (iхнiй сколекс мае 4 присоски). Розвиток вiд стадii яйця до iнвазiйноi личинки (цистицеркоiду) вiдбуваеться в органiзмi промiжного хазяiна – орибатидного клiща впродовж 2–3 мiсяцiв. Статевоi зрiлостi паразит досягае у кишечнику жуйних тварин за 47–50 дiб, де паразитуе 2–7 мiсяцiв. Життевий цикл монiезii подано на схемi 2.

Схема 2. Життевий цикл монiезii

Клiнiчнi прояви. Переважно хворiе молодняк ВРХ та овець. Зараження вiдбуваеться в результатi заковтування iнвазованих клiщiв пiд час поiдання трави на пасовищах iз пiдвищеною вологiстю. Найбiльшого поширення набувае у серпнi.

У телят хвороба протiкае у важкiй та легкiй токсичнiй, обтурацiйнiй та нервовiй формах. Спостерiгаються пригнiченiсть, анемiя, зниження апетиту, залежування, пронос, згинання спини при випорожненнi, вихiд членикiв i фрагментiв монiезiй, сильна спрага, падiж на 3–10-й день. Нервова форма супроводжуеться порушенням координацii рухiв, закиданням голови за спину, манежними рухами, залежуванням i швидкою загибеллю. Обтурацiйна характеризуеться несподiваною появою симптомiв кольок у зовнi здорових телят: раптове падiння на землю, притискання голови до живота, кружляння на мiсцi. У ВРХ 8-мiсячного й старшого вiку протiкае без виражених симптомiв.

Дiагноз «монiезiоз» ставлять на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних, результатiв гельмiнтоскопiчного дослiдження, дiагностичноi дегельмiнтизацii (виявлення членикiв i фрагментiв), овоскопii.

Лiкування. Застосовують антигельмiнтнi засоби: фенасал телятам у сумiшi з комбiкормом, сульфат мiдi у виглядi водного розчину.

Профiлактика. Телят дегельмiнтизують двiчi: вперше через 35–40 днiв пiсля вигону на пасовище, вдруге – через 35–40 днiв пiсля першого, а молодняк до 1 року – один раз через 35–40 днiв пiсля вигону на пасовище. Телят поточного року народження рекомендовано утримувати на штучних пасовищах або в таборах.

Остертагiоз

Етiологiя. Хвороба виникае внаслiдок паразитування в сичугу бiлих нематод остертагiй. Захворювання трапляеться частiше у тварин вiком до 2 рокiв. Зараження вiдбуваеться на пасовищi й водопоi шляхом заковтування iнвазiйних личинок, що вилупилися з яйця в зовнiшньому середовищi. У сичугу ВРХ личинки тричi линяють, потiм статевозрiлi паразити виходять у просвiт кишок через 20 дiб i бiльше пiсля зараження.

Клiнiчнi прояви. Спостерiгаеться слабкiсть, анемiя слизових оболонок, втрата вгодованостi, iнодi набряки пiд щелепою. За тяжкого перебiгу хвороби у телят спостерiгають профузний пронос (випорожнення рiдкi, з бульбашками газу), спрагу. Загибель може настати через 1 тиждень пiсля початку проносу.

Дiагноз встановлюють на пiдставi клiнiко-епiзоотологiчних даних та iдентифiкацii личинок остертагiй у фекалiях.

Лiкування. Використовують антгельмiнтики: фенотiазiн у сумiшi з концентрованими кормами (зерно, макуха), у болюсах iз борошна або у формi водноi суспензii з борошняним вiдваром, крохмалем, перед ранковим годуванням.

Профiлактика. Телят поточного року народження дегельмiнтизують у кiнцi лiта й восени, а молодняк старших за рiк – навеснi та восени.

Парамфiстоматоз

Етiологiя. Хворобу спричиняють трематоди пiдряду Парамфiстомат, що паразитують у тонкому кишечнику, сичугу й рубцi (рiдше – у сiтцi).

Розвиток трематоди вiд яйця до адолескарiю проходить за 1,5–3 мiсяцi у бiотопах промiжних хазяiв – прiсноводних молюскiв. Термiн розвитку до статевоi зрiлостi (марита) в органiзмi дефiнiтивного хазяiна становить 3,5–4 мiсяцi.

Зараження вiдбуваеться алiментарно пiд час випасання в заплавi рiчок, озер, заплавних лукiв, мелiоративних каналiв iз травою, водою, сiном, забрудненими адолескарiями (вони зберiгають життездатнiсть до заморозкiв).

Клiнiчнi прояви. Гострий перебiг парамфiстоматозу спостерiгаеться через 2–3 тижнi пiсля випасу на неблагополучному пасовищi. У ВРХ спостерiгають пригнiченiсть, слабкiсть, зниження апетиту, незначне пiдвищення температури, пронос (iнодi з домiшкою кровi); боки западають, хвiст i тазовi кiнцiвки забрудненi
Страница 19 из 22

фекалiями, пiд щелепою та коло пiдшийка е набряки, тварина мае виснажений вигляд. Тварини гинуть вiд виснаження через 5–30 днiв вiд початку хвороби. У телят та молодняку хвороба тривае до 1,5 року. Хронiчний перебiг знижуе молочну продуктивнiсть i вгодованiсть худоби, клiнiчно не проявляючись.

За життя дiагноз ставлять на пiдставi епiзоотологiчних даних, клiнiчних ознак та результатiв овоскопiчного дослiдження яець iз фекалiй.

Лiкування. Дегельмiнтизацiю проводять дворазово з iнтервалом у 10 днiв за гострого перебiгу хвороби, наприклад бiтiонолом, iндивiдуально – в сумiшi з комбiкормом.

Профiлактика. Дегельмiнтизацiю дорослоi ВРХ планують на початку стiйлового перiоду (за необхiдностi повторюють через 2 тижнi пiсля першоi). Молодняк до дворiчного вiку пiддають дегельмiнтизацii через 3–4 тижнi пiсля вигону на пасовище, двiчi з iнтервалом у 10 днiв проводять спiльнi заходи щодо лiквiдацii молюскiв.

Пiроплазмоз великоi рогатоi худоби (техаська лихоманка)

Етiологiя. Трансмiсивна хвороба тварин, яку спричиняють паразити еритроцитiв кровi – пiроплазми. Життевий цикл пiроплазми протiкае в органiзмах двох господарiв – ВРХ та клiщiв-переносникiв. Розмноження пiроплазм в органiзмi тварин вiдбуваеться у кровi шляхом простого подiлу, а в органiзмi клiщiв – у тканинах, гемолiмфi та яйцях. В органiзмi тварин вони розмножуються спочатку у внутрiшнiх органах, а потiм у периферичнiй кровi.

Клiнiчнi прояви. У разi спонтанного ураження пiроплазмозом iнкубацiйний перiод тривае вiд 6 до 30 днiв. Захворювання протiкае найчастiше гостро, рiдше – хронiчно. Протягом першоi доби температура тiла пiдвищуеться до 42 °С, тварини рiзко пригнiченi. Слизовi оболонки на початку хвороби анемiчнi, а на 3–4-й день захворювання жовтяничнi. Тварини частiше лежать, припиняють iсти й пити, спостерiгають витiкання з очей. Перистальтика кишечника ослаблена. У перший перiод захворювання сеча стае жовтуватою, потiм набувае червонуватого кольору, а на 3–4-й день хвороби сеча стае темно-коричневою. Частiшають пульс i дихання, настае кахексiя. За несприятливого прогнозу та несвоечасного лiкування летальний результат настае через 6–7 днiв вiд початку захворювання.

Хронiчний перебiг зазвичай спостерiгають у тварин iз пiдвищеною резистентнiстю або у особин, що ранiше перехворiли. Інодi можливi рецидиви захворювання, якi проявляються повторним пiдвищенням температури тiла, пригнiченням, кахексiею, набряками.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних та лабораторних дослiджень кровi з урахуванням епiзоотологiчних даних, наявностi клiщiв – переносникiв захворювання, сезону поширення хвороби.

Лiкування. Ін’екцii беренiлу (азидину) внутрiшньом’язово. У важких випадках iн’екцiю повторюють. Також призначають дiамедин. Тваринам забезпечують спокiй, дiетичне харчування. Оскiльки при цьому захворюваннi в органiзмi тварин виникае дефiцит вiтамiну В12 (цiанкобаламiн), необхiдно вводити в корми або робити iн’екцii вiтамiну В12, а також серцевих препаратiв, наприклад сульфокамфокаiну. У важких випадках внутрiшньовенно або пiдшкiрно вводять гемодез.

Профiлактика. Основне завдання пiд час лiквiдацii та попередження розвитку пiроплазмозу полягае в проведеннi комплексу профiлактичних заходiв, що передбачають хiмiопрофiлактику та боротьбу з клiщами-переносниками. Для цього тварин перiодично обробляють репелентами i вводять беренiл (азидин) через кожнi 10 днiв.

Псороптоз жуйних тварин, або нашкiрникова короста

Етiологiя. Хворобу спричиняють саркоптоiднi клiщi, що паразитують на шкiрi тварин (рис. 3).

Рис. 3. Самиця клiща – збудника псороптозу

Клiщi паразитують на поверхнi шкiри, тому iх називають нашкiрниками. Вони харчуються клiтинним соком та лiмфою. Весь цикл розвитку тривае 20–25 днiв. Кожна стадiя тривае 4–5 днiв. Личинка вiдрiзняеться вiд iнших стадiй тим, що у неi 3 пари кiнцiвок, а у нiмф вiдсутнiй статевий отвiр. Клiщi живуть на шкiрi тварин до 2 мiсяцiв.

Захворювання поширене скрiзь, його рееструють переважно у стiйловий перiод. У цей час у примiщеннях спостерiгаеться скупченiсть утримання тварин, посилюеться контакт мiж ними, пiдвищуеться вологiсть, а отже, виникають усi умови для розвитку клiщiв. Хворобу спостерiгають у господарствах iз несприятливими умовами утримання та годування тварин. Частiше хворiють виснаженi тварини зi зниженою резистентнiстю. Головним джерелом iнвазii е хворi тварини.

Клiнiчнi прояви. Інкубацiйний перiод тривае вiд 10 до 14 днiв, а в молодих тварин – до 1,5 мiсяця. Найбiльш характерною ознакою е свербiж. Шкiра в мiсцях ураження потовщена, зiбрана в складки, спостерiгаеться мiсцеве пiдвищення температури шкiри. На шкiрi з’являються вузлики, якi поступово перетворюються у бульбашки, що, лопаючись, видiляють рiдину, а на iх мiсцi утворюються скориночки. У мiсцях ураження спостерiгаеться випадання волосся, з’являються дiлянки з алопецiею. Захворювання протiкае гостро, хронiчно й латентно. Гострий перебiг спостерiгаеться в осiнньо-зимовий перiод. Хронiчний перебiг спостерiгають лiтньоi пори. У цей час характерною ознакою хвороби е слабковиражений свербiж. Сприятливими до латентного перiоду е несприятливi умови для розмноження клiщiв, сонячне опромiнення. Клiщi зберiгаються в складках шкiри.

Точний дiагноз ставлять пiд час виявлення клiщiв у зiскрiбках шкiри, якi беруть на межi дiлянок ураженоi та здоровоi шкiри. У ВРХ хвороба уражае шию, загривок, спину, крижi.

Лiкування. Ураженi мiсця очищають, скориночки розм’якшують i видаляють iх, застосовують колоiдну сiрку в суспензii або у виглядi дусту з фенотiазином, а також iвермектин – пiдшкiрно.

Профiлактика. Проводять комплекс заходiв проти занесення нашкiрноi корости. Новоприбулих у господарство тварин карантинують i пiддають профiлактичному оброблянню. Тварин бажано випасати на iзольованих вiд поголiв’я iнших господарств пасовищах. Щорiчно всiх тварин обробляють проти корости з профiлактичною метою.

Стронгiлоiдоз

Етiологiя. Хворобу спричиняють нематоди стронгiли, що паразитують переважно в слизовiй оболонцi тонкоi кишки. Хвороба поширена скрiзь, особливо серед молодняку. Дорослi тварини переносять захворювання в субклiнiчнiй формi.

Збудник видiляе яйця в зовнiшне середовище, де з них вилуплюються личинки, що дають iнвазiйнi форми. Це обумовлюе масовану й широку iнвазивнiсть навколишнього середовища. Сирiсть сприяе поширенню iнвазii.

Зараження вiдбуваеться алiментарним шляхом або в результатi заглиблення личинок через шкiру в кровоноснi судини i ними у всi органи й тканини, звiдки через 4–6 днiв вони вже потрапляють у легенi. Пiд час кашлю личинки зi слизом, що видiляеться з бронхiв, потрапляють в ротову порожнину, а пiд час ковтання – у кишечник. Захворювання проявляеться переважно в першi мiсяцi життя. Основний фактор передання – гнiй. Поширенню збудника сприяе вогкiсть.

Клiнiчнi прояви. У молодняку стронгiлоiдоз протiкае важко, нерiдко спричиняючи падiж. Тварини рiзко вiдстають у розвитку. Спочатку пiд час мiграцii личинок спостерiгаеться свербiж шкiри, кашель, неспокiй, пневмонiя, плеврити. У разi локалiзацii статевозрiлого гельмiнта у кишечнику виникають симптоми порушення дiяльностi шлунково-кишкового тракту: змiни перистальтики, пронос або запор, а також пiдвищення температури тiла, вiдмова вiд корму,
Страница 20 из 22

загальна пригнiченiсть.

Дiагноз ставлять на пiдставi копрологiчного дослiдження з урахуванням клiнiко-епiзоотологiчних даних.

Лiкування. Для дегельмiнтизацii ВРХ застосовують ряд антгельмiнтикiв, наприклад тiабендазол, – iндивiдуально або груповим методом, фенбендазол у сумiшi з кормом – iндивiдуально або груповим способом.

Профiлактика. Заходи передбачають: щоденне прибирання гною, дезiнвазiю примiщень та предметiв догляду за тваринами, дегельмiнто-копроскопiчне обстеження молодняку в першi 2 мiсяцi пiсля народження, а маточного поголiв’я – у другiй половинi вагiтностi, профiлактичну дегельмiнтизацiю маточного поголiв’я перед постановкою на стiйлове утримання – за результатами обстеження.

Телязiоз

Етiологiя. Інвазiйна хвороба великоi рогатоi худоби, спричинена нематодами телязiями, що паразитують у протоках слiзних залоз, кон’юнктивальному мiшку i пiд третьою повiкою.

У циклi розвитку телязiй е промiжний хазяiн – муха-корiвниця (або польова муха). Зараження вiдбуваеться переважно в пасовищний сезон. Мухи, харчуючись слiзними видiленнями, заковтують личинок гельмiнта. Личинки iнвазiйноi стадii концентруються у головi мухи i пiд час чергового контакту хоботка комахи з кон’юнктивою остаточного хазяiна потрапляють в око, де досягають статевоi зрiлостi й паразитують протягом 10–11 мiсяцiв.

Клiнiчнi прояви. Частiше проявляеться переважно в липнi–вереснi появою у тварини сльозотечi, свiтлобоязнi, кон’юнктивiту, кератиту, помутнiнням рогiвки та нерiдко ii виразкою. Захворювання тривае 5–8 тижнiв i супроводжуеться втратою зору.

Дiагноз ставлять на пiдставi клiнiчних ознак i виявлення у змивах вмiсту кон’юнктивальних порожнин зрiлих телязiй або личинок.

Лiкування. Проводять лiкувальну дегельмiнтизацiю. У разi ускладнення телязiозу секундарною iнфекцiею призначають пенiцилiн i сульфанiламiднi препарати. Для дегельмiнтизацii великоi рогатоi худоби пiд час телязiозу застосовують розчин йоду, розчин борноi кислоти або емульсiю iхтiолу або лiзолу на риб’ячому жирi, роблячи спринцювання пiд третю повiку i в кон’юнктивальний мiшок з подальшим масажем повiк.

Профiлактика. Зниження чисельностi мух та профiлактична дегельмiнтизацiя ВРХ, яку проводять у перiод стiйлового утримання або навеснi до початку лету мух, що сприяе запобiганню випадкiв зараження тварин цiеi iнвазiею.

Трихомоноз

Етiологiя. Поширена iнвазiйна хвороба, що спричиняеться найпростiшим – трихомонадою. Захворювання характеризуеться ураженням i функцiональними розладами статевих органiв. Збудник – одноклiтинний органiзм. За несприятливих умов перетворюються у цисти. В органiзмi ВРХ виявленi ще два iнших види трихомонад, що паразитують у шлунково-кишковому трактi.

Джерело збудника iнвазii – хворi тварини й трихомонадоносii. Зараження вiдбуваеться пiд час злучання або штучного заплiднення. У поширеннi хвороби провiдна роль належить бикам-трихомонадоносiям.

Клiнiчнi прояви. У хворих корiв i телиць спостерiгаються набрякання соромiцьких губ, запалення пiхви, утворення на слизовiй оболонцi пiхви вузликiв завбiльшки з просяне зерно, ендометрит, пiометра, аборти (зазвичай на 2–4-му мiсяцi тiльностi), недоотримання приплоду в матковiй групi стада за минулий рiк. У бикiв пiд час зараження трихомонадами спостерiгають запалення препуцiю, статевого члена, зниження статевоi активностi.

Дiагноз ставлять на основi даних епiзоотологii, симптомах хвороби та результатах мiкроскопiчного й культурального дослiдження матерiалу (абортованi плоди, плодовi оболонки, змив i видiлення зi статевих органiв, сперма i секрети придаткових статевих залоз) вiд пiдозрюваних у зараженнi тварин. Трихомоноз диференцiюють вiд iнфекцiйного фолiкулярного вестибулiту, бруцельозу, лiстерiозу та лептоспiрозу.

Лiкування. Лiкують корiв препаратами мiсцевого застосування (порожнину матки корiв обробляють розчином iхтiолу, флавокридину, фурацилiну або етакридину лактату, внутрiшньом’язово iн’ектують розчин метронiдазолу) i загального (для скорочення порожнини матки пiдшкiрно вводять розчин прозерину, розчин карбахолiну або фурамону тощо). Бикам пiдшкiрно вводять розчин фурамону або розчин прозерину, паралельно мiсцево обробляють препуцiй розчином iз сумiшi нiтрофуранових препаратiв та суспензiею фуразолiдону, метронiдазолу. Пiсля курсу лiкування корiв i бикiв дослiджують на наявнiсть трихомонад.

Профiлактика. Передбачае iзоляцiю та лiкування хворих тварин, органiзацiю заплiднення корiв i телиць спермою вiд здорових бикiв.

Фасцiольоз

Етiологiя. Хвороба ВРХ та iнших тварин, а також людини, яку спричиняють трематоди з роду Фасцiоли, що паразитують у жовчних шляхах печiнки.

Збудник – печiнкова та гiгантська фасцiоли (листоподiбноi форми, свiтло-брудно-зеленого кольору). Розвиток збудника вiд яйця до адолескарiю проходить у бiотопах (мiсцях проживання) молюскiв малого п’явушника за 2–2,5 мiсяцi. Формування статевозрiлих фасцiол у печiнцi iнвазiйних тварин завершуеться через 3–4 мiсяцi; паразитування у жовчних ходах тривае роками.

Зараження вiдбуваеться алiментарним шляхом, переважно влiтку на пасовищi, у мiсцях iз великою кiлькiстю дрiбних водойм-бiотопiв малого п’явушника. Фактори передання – вода, трави, що ростуть у водоймах, на вологих i поливних землях, сiно з цих дiлянок, забруднене адолескарiями.

Клiнiчнi прояви. Гострий перебiг iнвазii спостерiгають серед молодняку ВРХ, що проявляеться сильною пригнiченiстю хворих особин, залежуванням, рiзким збiльшенням печiнки, хворобливiстю, атонiею та виснаженням. У дорослих тварин хвороба протiкае хронiчно, що виражаеться у зниженнi надоiв, пригнiченостi, блiдостi слизових оболонок, появi набрякiв на повiках, в мiжщелепному просторi, на грудях, нижнiй частинi живота, збiльшеннi печiнки. Можлива загибель тварин.

Дiагноз ставлять на пiдставi виявлення яець фасцiол у фекалiях (жовто-солом’яного кольору, овальноi форми, з кришечкою).

Лiкування. Застосовують антгельмiнтики гексiхол, ацемiдофен. Лiкувальну дегельмiнтизацiю проводять за клiнiчними показниками будь-якоi пори року. У разi ускладнення гельмiнтозу iнфекцiею або iншою патологiею до лiкування антгельмiнтиками можна братися тiльки пiсля лiкування вторинного захворювання.

Профiлактика. Полягае у профiлактичнiй дегельмiнтизацii двiчi на рiк (перед постановкою на стiйлове утримання i за 3 мiсяцi потому) та регулюваннi порядку використання випасiв. До масовоi дегельмiнтизацii ВРХ беруться тiльки пiсля попереднього випробування антигельмiнтикiв на 15–20 тварин. Не пiдлягають дегельмiнтизацii виснаженi тварини i самицi за 2 тижнi до пологiв i пiсля них.

Цистицеркоз (фiноз)

Етiологiя. Хвороба виникае внаслiдок паразитування у м’язовiй тканинi тварин личинок цiп’яка. Велика рогата худоба е промiжним хазяiном гельмiнта – бичачого цiп’яка. Статевозрiла форма цiп’яка паразитуе роками у тонкому вiддiлi кишечника людини (його довжина сягае 10 м), видiляючи в зовнiшне середовище членики, що мiстять понад 100 тис. яець кожен (на добу видiляеться до 1 млн яець). У зовнiшньому середовищi яйця зберiгають iнвазiйнi властивостi до 18 мiсяцiв.

Заражаються телята, заковтуючи з кормом i водою зрiлi членики або яйця цiп’яка, якi видiляються з фекалiями людини. Зародки, що вийшли з яець в органiзмi промiжного
Страница 21 из 22

хазяiна проникають у кров, а потiм у м’язи, печiнку та iншi органи, i в серце також, де перетворюються на iнвазiйних цистицеркiв. У вiдгодiвельних господарствах промислового типу можливо масове зараження худоби. Поширенню iнвазii сприяе антисанiтарний стан тваринницьких об’ектiв (вiдсутнiсть туалетiв).

Клiнiчнi прояви. Протiкае клiнiчно непомiтно. Спостерiгають лихоманку, мiозити, рiзке схуднення, пiд час дослiдження кровi – еозинофiлiю (збiльшення кiлькостi еозинофiлiв у кровi). Дiагноз на цистицеркоз ВРХ ставлять пiсля ii забою шляхом виявлення цистицеркiв, переважно у серцевому м’язi, жувальнiй мускулатурi, м’язi язика, нiжках дiафрагми.

Лiкування. Не розроблено.

Профiлактика. Полягае в органiзацii комплексу ветеринарно- та медико-санiтарних заходiв.

Незаразнi хвороби великоi рогатоi худоби

Внутрiшнi незаразнi хвороби виникають i як самостiйнi захворювання, i як супутнi iнфекцiйним, iнвазiйним хворобам внаслiдок порушення правил годування, утримання та використання. В основi профiлактики цiеi групи захворювань – забезпечення оптимального мiкроклiмату: газового складу повiтря, температури, вологостi, освiтленостi примiщень, регулярного активного моцiону, а також повноцiнного та регулярного годування.

Хвороби кiсток

До хвороб кiсток належать перiостит (запалення окiстя), остит (запалення кiстки), некроз кiстки (омертвiння), карiес (розпад кiстковоi тканини з утворенням на поверхнi дефекту – кiстковоi виразки), остеомiелiт (запалення кiсткового мозку, ендосту, компактноi речовини та окiстя). Причинами iх виникнення е закритi й вiдкритi механiчнi пошкодження, гострi гнiйнi запальнi процеси, що локалiзуються навколо кiстки, до чого призводить порушення обмiну речовин, обумовлене вiтамiнною, мiнеральною недостатнiстю та iншими причинами.

Будь-який курс лiкування визначае ветеринарний лiкар, який призначае спокiй, сухий холод, тиснучу пов’язку, внутрiшньокiсткове введення препаратiв, оперативне втручання тощо.

Остеодистрофiя

Етiологiя. Внаслiдок нестачi в органiзмi вiтамiну D, кальцiю, фосфору або в разi iх незбалансованого спiввiдношення порушуеться нормальний рiст кiсток та обмiн цих сполук, що призводить до розвитку остеодистрофii. Розлади функцiй всмоктування в шлунково-кишковому трактi, що розвиваються в результатi невiдповiдного годування або запальних процесiв слизовоi оболонки, також можуть спричинити порушення обмiну речовин i гiпокальцiемiю. Недостатнiсть в органiзмi телят вiтамiну D i розлади фосфорно-кальцiевого обмiну спричиняють глибокi порушення в кiсткоутвореннi (остеогенез) i вiдставання в ростi – рахiт. У таких кiстках рiзко переважае хрящова маса.

У тварин, що завершили рiст, особливо пiд час лактацii та вагiтностi, внаслiдок фосфорно-кальцiевоi, бiлково-вуглеводноi i вiтамiнноi (D- i А-гiповiтамiноз) незабезпеченостi, недостатнього ультрафiолетового опромiнення розвиваеться рахiт дорослих, або остеомаляцiя, – хронiчна вторинна демiнералiзацiя тканини (вихiд солей). Невiдповiднiсть структури рацiону рiвню та характеру продуктивностi, низька бiологiчна повноцiннiсть кормiв вiдiграють ключову роль у розвитку цього захворювання.

Клiнiчнi прояви. У старих особин зазвичай спостерiгаеться остеопороз – розрiдження кiстковоi тканини внаслiдок переважання процесiв розсмоктування над процесами остеогенезу. Характерна крихкiсть кiсток, погане загоення переломiв.

Початок хвороби проявляеться спотворенням апетиту, випаданням шерстi, зниженням продуктивностi. Тварини непокояться, коли iм обмацують маклок, сiдничнi горби, плюсну та п’ясток. Хвiст коло останнiх хвостових хребцiв можна зiгнути пiд гострим кутом, надалi його кiнчик ще бiльше стоншуеться, що разом з потоншенням кiстковоi маси крижiв призводить до западання пiдхвостового простору (рис. 4). Пiзнiше спостерiгаеться слабкiсть кiнцiвок, хода стае напруженою, хворобливою, може з’явитися кульгавiсть, утруднення пiд час вставання, останнi ребра прогинаються. Хворi особини стають малорухомими i бiльше лежать.

Рис. 4. Корова, хвора на хронiчну остеодистрофiю

Лiкування. У разi появи перших ознак остеодистрофii необхiдно давати вiтамiнно-мiнеральнi препарати, що мiстять кальцiй, фосфор та вiтамiн D, стежити за збалансованiстю рацiону за цими компонентами. У разi концентратного типу годування тварин знижують давання концентратiв до 40 % вiд загальноi поживностi рацiону.

Профiлактика. Тварини мають частiше перебувати на сонцi, у примiщеннi встановлюють спецiальнi ультрафiолетовi лампи, опромiнюючи хворих особин по 10 хв щодня протягом 20 днiв. Необхiдно давати вiтамiнно-мiнеральнi препарати, що мiстять кальцiй, фосфор i вiтамiн D, стежити за збалансованiстю рацiону за цими компонентами.

Переломи кiсток

Етiологiя. Рiзнi травми, захворювання обмiну речовин.

Клiнiчнi прояви. Часткове або повне порушення цiлiсностi кiстки, що може вiдбуватися як на пiдставi змiни кiстковоi тканини (наприклад, пiд час остеодистрофii), так i в результатi травм (падiння, удари тощо). Травми такого роду класифiкують на:

• вiдкритi й закритi (з порушенням шкiрних покривiв);

• повнi й неповнi (трiщини, злами тощо);

• множиннi (кiлька кiсток);

• у напрямку лiнii зламу (поперечнi й поздовжнi);

• за локалiзацiею (епiфiзарнi тощо).

Основними симптомами перелому кiстки е поява припухлостi, деформацii, порушення функцiй, рухливостi вздовж кiстки, кiсткова крепiтацiя, бiль. У великоi рогатоi худоби сприятливий прогноз спостерiгаеться у разi переломiв фаланг, п’ястковоi i плюсновоi кiсток, а також здухвинного i сiдничного горбiв. У разi повних переломiв стегновоi, великогомiлковоi i плечовоi кiсток тварин вибраковують.

Лiкування. Допомога полягае в забезпеченнi спокою травмованоi особини, зупинцi кровотечi, накладаннi iммобiлiзацiйноi пов’язки. За наявностi закритих переломiв використовують фiксувальну iммобiлiзацiйну пов’язку (шинну або гiпсову), що забезпечуе нерухомiсть пошкодженого мiсця, знеболюючи та запобiгаючи розвитку шоку та iнфекцii. Шинну пов’язку накладають тимчасово (за невiдкладноi допомоги) або для тривалого лiкування з використанням iмпровiзованих шин: з картону, фанери, дерев’яних дощечок, прутiв, алюмiнiевих i бляшаних смуг та дротяноi сiтки. Гiпсовi (ущiльнювальнi) пов’язки бувають пiдкладковими та безпiдкладковими, вiкончастастими, мостоподiбними та глухими. Прогiпсований бинт, змочений у водi до зникнення бульбашок, що видiляються з нього, i злегка вiджатий, накладають на нерухому кiнцiвку у виглядi спiральноi пов’язки знизу вгору i назад (до 6–8 шарiв) вище i нижче вiд мiсця перелому. У разi вiдкритих переломiв спочатку необхiдно промити порожнину рани, обробити ii спиртовим розчином йоду, порошками антисептикiв i накласти захисну iммобiлiзацiйну пов’язку. Головне при цьому – забезпечити вiдсмоктування ранового секрету i надiйну антисептику. Захисна пов’язка, як i бiльшiсть iнших, мае внутрiшню частину (перев’язку) та зовнiшню (власне пов’язку), що утримуе попередню. Цi частини не повиннi змiщуватися на тiлi тварини анi в станi спокою, анi пiд час руху, але мають рiвномiрно прилягати, не порушуючи крово- та лiмфообiгу. Перев’язувальний матерiал (марля, гiгроскопiчна вата тощо) у формi серветок, бинтiв використовують для накладання пов’язок рiзними способами, пiсля чого накладають
Страница 22 из 22

фiксувальну iммобiлiзацiйну пов’язку, залишаючи «вiкно» для обробляння рани.

У молодих особин пов’язку змiнюють на 35–40-й день, а у старих – на 40–45-й день – у перiод вiдновлення опорноi функцii пошкодженоi кiнцiвки. Пiсля змiни пов’язки тваринi призначають масаж (погладжування, розтирання, розминання, побивання, вiбрацiя), дозованi навантаження (проводки), у рацiон вводять вiтамiни С i D, мiнеральнi добавки.

Профiлактика. Дотримання санiтарно-технiчних норм утримання тварин, збалансоване годування.

Хвороби сухожиль

Запалення сухожиль i сухожильних сумок зазвичай пов’язане з травмами, пораненнями, iнфекцiйними захворюваннями. Серед симптомiв видiляють потовщення травмованого мiсця, болючу припухлiсть, пiдвищення мiсцевоi температури тiла, кульгавiсть. Основне лiкування – спокiй, у першi днi – тиснi пов’язки та холод, а в разi надмiрного скупчення ексудату – спорожнювальнi проколи зi зрошенням порожнини розчинами антисептикiв i накладенням волого-висихних пов’язок з камфорним або 5 %-м iхтiоловим спиртом. У мiру зменшення хворобливостi – масаж iз камфорним маслом або йодвазогеном.

Бурсити

Етiологiя. Запалення синовiальних сумок – бурс (замкнутий слiпий мiшок, утворений сполучною тканиною внаслiдок розтягування i змiщення ii волокон пiд впливом скорочення м’язовоi тканини, руху сухожиль або зв’язок).

Клiнiчнi прояви. У хворих особин спостерiгаеться болючiсть в зонi бурси, припухання, запальний набряк, флюктуацiя (хисткiсть), у разi запалення бурс кiнцiвок – кульгавiсть. У ВРХ бурсит нерiдко виникае навколо зап’ястного суглоба, часто супроводжуеться обширним зроговiнням шкiри. У разi гнiйних бурситiв пiдвищуеться температура тiла, а за мимовiльного розриву бурси зi свища видiляеться гнiйний ексудат з домiшкою синовii.

Лiкування. За гострого бурситу необхiднi протизапальнi процедури – тепло, камфорна та iхтiолова мазi, фiзiотерапiя (лампа солюкс, електрофорез з хлоридом натрiю, йодом, новокаiном). За хронiчного асептичного бурситу з порожнини бурси вiдсмоктують запальний ексудат i через ту саму iн’екцiйну голку вводять спиртовий розчин йоду, розчин карболовоi кислоти. Гнiйнi бурсити необхiдно розрiзати, видаляти гнiй i лiкувати як вiдкриту рану.

Профiлактика. Попередження травм, профiлактика збудникiв iнфекцiйних та iнвазiйних хвороб.

Розриви сухожиль

Етiологiя. Рани, або забитi мiсця, з вiдсутнiстю мiорелаксацii (розслаблення м’язiв). До хвороби можуть призвести рахiт, остеомаляцiя, слабкий розвиток сухожиль, гнiйно-некротичнi процеси сухожиль i iхнiх пiхв, неправильне обрiзання копитець.

Клiнiчнi прояви. Порушення цiлiсностi сухожилля. Симптомами розривiв е розслаблення i дефект на мiсцi травми (заглибина), порушення функцii кiнцiвки з подальшим розвитком запальноi припухлостi. Наприклад, пiд час розриву сухожиль поверхневого i глибокого згинача пальця тварина спираеться на п’яточнi частини копита i задню поверхню пута й путового суглоба.

Лiкування. Забезпечення спокою та iммобiлiзацiя травмованоi дiлянки гiпсовими пов’язками на 6–8 тижнiв. Надалi необхiдно проводити тепловi процедури та масаж.

Профiлактика. Усунення чинникiв, що спричиняють розрив сухожиль.

Хвороби суглобiв

Це досить поширена хiрургiчна патологiя. Бувають закритi травматичнi, гострi та хронiчнi асептичнi хвороби: удари (травма тканини, що не супроводжуеться видимим порушенням iх цiлiсностi), гемартрози (крововилив у порожнину суглоба), розтягнення, вивихи, синовiти (запалення синовiальноi капсули суглоба), артрити (захворювання суглобiв запального, дистрофiчного та змiшаного характеру), остеоартрит або панартрит (запалення всiх компонентiв суглоба – хрящiв, епiфiзiв кiстки), артроз (хронiчна хвороба суглобiв незапальноi природи).

Бiльшiсть захворювань суглобiв протiкае важко, лiкування доволi складне. Серед загальних рекомендацiй щодо лiкування найпоширенiшими е забезпечення спокою, введення в рацiон люцерни зi зменшенням частки концентратiв, масаж ураженого суглоба подразнювальними мазями або лiнiментом, регулярний моцiон, узимку – ультрафiолетове опромiнення. Курс лiкувально-терапевтичних заходiв призначае ветеринарний фахiвець залежно вiд стану тварини.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/ur-y-boychuk/povna-encikloped-ya-tvarinnictva/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.