Село не люди читать онлайн - Люко Дашвар

Село не люди

Люко Дашвар

Над селом зорi яснiшi, у селi квiти пахнуть п’янкiше, сiльськi дiвчата дорослiшають ранiше. Катеринi усього тринадцять, а ii серце належить чоловiковi набагато старшому, та ще й одруженому. У селi все безпосередньо: якщо люблять, то вже до безтями, якщо ненавидять, то щонайзапеклiше, якщо пробачають, то вiд щирого серця…

Історiя, у якiй любов i смерть, чистота i грiховнiсть стоять плiч-о-плiч – настiльки близько, що стають невiддiльними…

Люко Дашвар

Село не люди

© Чернова І. І., 2007

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2007, 2010, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2007

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Ми хочемо побачити украiнську книжку в кожнiй домашнiй бiблiотецi в Украiнi.

Цiкавою, улюбленою, яскравою.

Юрiй Логуш, Голова Правлiння ЗАТ «Крафт Фудз Украiна», iнiцiатор проекту Всеукраiнський конкурс романiв, кiносценарiiв та п’ес «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

www.kraftfoods.com.ua

Роздiл 1

Глухоi, як баба Килина, вересневоi ночi, коли мамка вiд утоми просто засинала пiд татком, а вiн, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирiчна дочка iхня Катерина сидiла на колiнках у травi за домом. Очi – якраз на рiвнi ремiнця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловiк за тридцять, iз загрубiлими вiд важкого руками.

Катерина витерла губи, спитала:

– То це i е любов?.. Слизька…

Роман знiтився:

– Це… чоловiче молоко.

– А казали… любов.

– Іди… – наче батогом ото.

– Пiду… До побачення, дядечку.

– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

– А як менi вас звати? Ви ж дорослий, а я малолетка.

– Іди, – повторив i сам пiшов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по травi – роси повнi долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотiлося напитися.

– І що воно тепер у ротi? Днi зо два вiдпльовувати ту любов.

Пiшла врештi до хати. Повз мамку пiд татком. Мамка аж прокинулася.

– Доню, а чого це ти досi не спиш? Завтра ж до школи рано…

А лiжко пiд мамкою й собi пiдтверджуе: ра-но, ра-но…

– Та нiчо’… Не просплю.

Уся Шанiвка у свiдках: сонцю ще нiколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От i сьогоднi: надворi тiльки сiрiе, а мамка вже пiдскочила. Татка у бiк:

– Льончику, сьогоднi ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

– Устаю вже…

А мамка собi далi. Усiх по ранжиру:

– Катю! Вставай, доню. Допоможеш татковi. Я до курей, потiм у контору. Казали, може, олii за трудоднi дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато – ноги вже в штанях, а в головi одне:

– А поiсти?

– А тобi б усе iсти! – мамка смiеться. – Буде, буде… Я тiльки до курей гляну.

І знову доньцi:

– Катруся! То допоможеш татковi?

Довелося оченьки розплющити.

– Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

– Та чого iй плентатися? Менi зовсiм не довiряеш?

Глянув на мамку спiдлоба, дверима – грюк! Свиням те грюкання – бальзам на п’ятачки. Татко – грюк, вони у вiдповiдь – рох-рох, мовляв, не барися, мерщiй до нас, ми за нiч зголоднiли, хоч i не схудли.

Мамка на постiль сiла, Катерину обiйняла i на вушко:

– Як не пiдеш iз батьком, знову нап’еться… Корови розбредуться, сусiди скаржитимуться… Ану кажи, якi у вас сьогоднi уроки? Важливi чи не дуже?

– Уроки як уроки…

– То що?..

– Мамо…

– От бiда! Добре вже, збирайся до школи.

– Мамо…

– Та нiчо’… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентаеться…

– Дядько Роман казав, що треба трактора термiново зiбрати, – ляпнула дiвка i язика прикусила.

Мамка з подивом:

– І звiдки?..

– Ішла вiд Людки, а бiля кiоску мужики тирлувалися. Почула…

– Отож, доню, бiля кiоску. Я б тiй Тамарцi-бiзнесменцi всi патли повискубувала. Зараза…

– Зара-а-за! – Катерина – ноги з лiжка. Зойкнула: у п’ятку мов гвiздок хто забив.

Мамка з кухнi глянула:

– Доню, ти що, боса швендяла?

– Та нiчо’…

Дошкандибала до шафки, у шухлядцi голку знайшла. Таткiв одеколон «Лiсова пiсня» теж згодився. Залила ним усю п’ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов – задихнувся:

– Аби добро переводити!

– Та вона лiкарем буде, не iнакше… – мамка смiеться.

– Лiкарем… – татко яешню iз салом бачить, а тхне вона йому «Лiсовою пiснею». – А iсти тепер де?! Надворi?..

– Льоню, вже пiв на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… – мамка вмiе вмовляти лагiдно.

До шостоi ще хвилин двадцять. Мамка з татком iз дому здимiли, а в Катерини ще – справ i справ. Води зiгрiти, вмитися, запхати у маленький полiетиленовий пакет «Adidas» босонiжки, смугасту хустинку, який не який гребiнець iз дзеркальцем на ручцi… ну й книжки iз зошитами, якщо увiйдуть. А ще тi коси…

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бiдкаеться:

– Чи обрiзати, поки мамки нема?..

І обрiзала би, та знадвору чути:

– Ка-атя! Кать! Ти до школи пiдеш?

Катерина з дому вискочила:

– Люд! Зайди! Я зараз…

Бiля хвiртки – руда Людка при повному парадi. У головi двi дивовижнi заколки, кожна з картоплину завбiльшки: одна на макiвцi, друга на потилицi. А з-пiд заколок рiдке руде волосся стирчить. Губи червоним наведенi, спiдничка коротка. Якби не чоботи гумовi – картинка. Катеринi заздрощi аж дух забили.

– Людка… Ти така красива…

– Цiлий ранок збиралася! – Людка дiвка серйозна. – А ти? Чекати не буду…

– Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала – на мiсцi. По вулицi оком пройшлася… Онде Сашко iз Сергiем iдуть! Чого ж iй у Катерининiй хатi час гаяти?

– Тут почекаю. Збирайся скорiше.

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, i Сергiй – хлопцi дорослi. Уже по п’ятнадцять обом. У школi кажуть, всiх однокласниць устигли перемацати, а може, й того бiльше.

Людка оченятами стрельнула: i Сашко симпатичний, i Сергiй незгiрший. Якби ж то iй вибирати! Сашко, хоч i невисокий, зате мiцний. А очi… Такi ясно-синi, такi глибокi… Як озера. Та й нiс – нiчого, не картоплина. А Сергiй, той вищий. І волосся в нього в’еться. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людцi вибирати!

– Привiт, джентльмени. Куди зiбралися? – Людка аж занадто голосно вигукнула, навiть Катерина в хатi почула.

У Сашка iз Сергiем зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вiтання збило iх iз пантелику.

– Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?

Сергiй iще на своiй хвилi.

– Саня, я от думаю… Спочатку треба дiвку знайти… Щоби погодилася. А потiм уже… З тим парафiном… У тебе свiчки вдома е?

– Не знаю… – Сашко до Людки обернувся. – Люда! Ти нам щось казала?..

Людка чогось розгубилася.

– Вам… Кажу, привiт, джентльмени…

– Знову книжок начиталася?! – розреготався Сашко, а Сергiй – руками по матнi:

– Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..

– От дурний! –

Людка ледь од слiз утрималася. Хвiрткою грюк – i до Катерини в хату.

– Ти скоро?!

Сашко штовхонув Сергiя.

– Навiщо ти так?.. Вона ж мала.

– Мала?! А губи вже намазала. І спiдниця – аж труси видно.

– Якi труси?

– Червонi, – збрехав Сергiй i оком не повiв. – Не вiриш, задери i перевiр.

– Пiшли… – Сашко на Катеринин дiм глянув. – А от, примiром, Катька… Заради неi можна спробувати… того… з парафiном.

– Тодi Людка – моя! – Гоц – i е рiшення в Сергiя.

– Тiльки пiдготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, – Сашко йому.

– Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.

Катерина швидше би зiбралася, але тi Людчинi заколки… Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, i сяк… У дзеркало гляне й зiтхне: одне слово – малолетка.

Врештi вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нiбито й нiвроку. А тут i Людка:

– Ти скоро?!

– Ідемо.

Катерина – пакет у руки, ноги – в чоботи гумовi.

– Людка, а ти босонiжки часом не забула?..

– Чого б це?..

* * *

Шанiвка так ловко причаiлася у низинi мiж пагорбами, наче од ворогiв ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба – так навiки й залишишся. Аж нi.

За Шанiвкою – три грунтовi дороги. Пiсля дощу всi три – суцiльне болото. Однiею пiдеш – за п’ять кiлометрiв потрапиш до сусiдньоi Килимiвки зi школою, куди шанiвськi дiти бiгають, та облiзлим клубом, де дядько Степан вечорами п’е горiлку з мужиками, а як нап’еться, то горлае:

– Усе! Крапка! Тепер – тiльки пiсня!

Баби дочекатися не можуть, коли ж вiн, аспид, уже наклюкаеться, бо пiсля того дядько Степан хапаеться за акордеон i таке виробляе, що сльози самi котяться.

– Ой ти, дiвчино, з горiха зерня… – ридаючим рiзноголоссям пiдспiвуе вся Килимiвка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимiвцi вчителюе, не схаменеться:

– Йой, бiсiв син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи.

І так виходить, нiби всiм килимiвцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусi просто голос грiзний, бо пiсля ii слiв пiсня гасне i село нiмiе.

Друга дорога веде до розваленоi ферми, де колись, мамка казала, три тисячi корiв ревли, iли комбiкорм, доiлися та давали роботу тодi ще великiй Шанiвцi.

За фермою – глиняна мазанка глухоi бабки Килини, i другу дорогу ще видко серед будякiв – не тому, що шанiвцi полюбляють ходити до розтрощеноi будiвлi та згадувати добрi часи, а тому що дня не минае, щоби хтось iз них не завiтав до баби Килини.

– І як ii, стару вiдьму, земля тримае! – дивуеться мамка, а в самоi як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Вiри у Килимiвку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.

Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Нiхто iз шанiвцiв не розумiе, хто й навiщо проклав свого часу цю колiю до кургану, що височiе бiля села. Навiть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимiвки i до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.

Катерина любить набрати повну кишеню насiння, видертися на макiвку кургану й лузати. І – щоби нiкого поряд.

– Увесь свiт перед очима! – шепоче собi та роздивляеться. – Онде Килимiвка, лiс, озеро… Там бабка Килина… А он татко з дядьком Романом п’ють пiд комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанiвка…

Так i е. Шагреневе зменшення Шанiвки з кургану добре видно. Життя тлiе на единiй кривенькiй вулицi Іменi Ленiна: до неi з двох бокiв притулилися пiвтора десятка домiв, Тамарчин кiоск, постамент, на якому колись гiпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позi нiндзя. Поряд – господарство шанiвського магната Залускiвського: контора, олiйня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ i кроляча ферма. От i все. А далi глянеш – пунктиром прориваються з бур’янових хащ остови покинутих хат, колишня шанiвська школа, розтягнута по цеглинi, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанiвським дiтям басейн облаштувати, бетоннi стiни будинку культури й магазину. Катеринi чомусь особливо магазину шкода.

– Може, люди пiшли, бо магазин закрили… – думае.

Катя з Людкою вийшли за село i стали. Людка вкотре помацала заколки й зиркнула на подругу:

– Ти якась не така…

– Та думаю… Може, не до школи…

– А куди?

– До баби Килини.

– Стиць, моя радiсть! Я тебе чекала…

– Людка, менi треба.

– Якась ти не така…

– Менi треба…

Людка згадала, як цiлiсiнький ранок наводила красу, щоби шокувати хлопцiв у школi. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку анi Людчиних заколок, анi спiднички нiхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людцi зовсiм не мрiялося.

– Катрусю… Благаю. А потiм я з тобою до Килини.

– Хай так.

Дiвчата ступили у багнюку, що вела до Килимiвки, години зо двi мiсили ii, але до школи майже вчасно прийшли, ще й iз ногами непотомленими. Звикли.

Килимiвська школа нахабно займала один iз найкращих будинкiв села, що зберiгся ще з довоенних часiв. Казали, свого часу тут, на двох поверхах кам’яноi будiвлi, у всiх ii дванадцяти кiмнатах iз пiчним опаленням, розмiщувалася сiльська лiкарня.

– А от i брехня! – не вiрила Катерина. – Де ж стiлькох лiкарiв набрати? Онде тiтка Вiра, фельдшерка килимiвська. Сидить у ФАПi, як музейний експонат. Одна на всi десять квадратних метрiв. Хоч би хто зайшов.

– Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до примiщення ФАПу переводити, – вiдповiдала на уроцi iсторii вчителька Марiя Іванiвна, яку поза очi всi звали просто Марусею.

– Хiба я одна, – протестувала Катерина на Марусинi закиди.

– То ж бо й воно, – вiдповiдала Марiя Іванiвна на уроцi математики. – У класi всього вiсiм голiв, та й тi – вiдсутнi.

– Ми з мамкою картоплю копали, – виправдовувалася Катерина.

– А пiсля школи картопля не копаеться?.. – запитувала Марiя Іванiвна на уроцi фiзики. – Не можу ж я проводити уроки, коли у класi двое чи трое учнiв.

– Хiба я винна, що iншi не ходять? – дивувалася Катерина.

– Учися за себе вiдповiдати, – одказувала Марiя Іванiвна на уроцi англiйськоi. – Невже хочеш у Шанiвцi залишитися й коровам хвости крутити?

– Не хочу, – лякалася Катерина.

І може, саме пiсля сперечань iз Марусею якось запитала… Та не себе.

– Людка, ти ким будеш?

Людка до дорослого життя готувалася серйозно.

– Я буду королевою Шанiвки, – вiдкрила таемницю. – Тiльки… цить! Нiкому.

– Королевою… Це як?

– У мене буде бiзнес, як у Тамарки з кiоску. Красива я буду, як… квiтка. Чоловiком у мене буде найкращий шанiвський хлопець.

Катерина перебрала у головi всiх шанiвських хлопцiв i розреготалася.

– Людка! Таж у Шанiвцi iх усього двое: Сашка, дядька Романа син, i Серьога Тамарчин, матюган чортiв.

– От! Бач! Є над чим думати.

– А ти вже й думала?

– Боже, та я ночами не сплю… Тiльки про це! Мабуть, треба Сергiя окручувати. Усе ж Тамарчин син. Кiоск мають… Буде менi фундамент.

– Ти… його… любиш?

– Здаеться… Як його побачу… слина у ротi. Чи навпаки – пересихае.

– Це i е любов?

– Я й сама не знаю. Здаеться, так…

Катерина пригадала ту розмову сьогоднi, i не тому, що минулоi ночi дядько Роман спантеличив ii душу.

Дiвчата вже сидiли на травi бiля школи та перевзувалися: скинули чоботи, витягли з пакетiв босонiжки. Наголо стрижене пацаня з першокласникiв дзвiнко загорлало:

– Королеви! Королеви! Кришталевi черевички взувають.

– Так… у ротi воно гидко, – пробурмотiла Катерина, а Людка засмiялася й iзнову:

– Якась ти не така…

– До Килини треба.

– Та буде тобi твоя Килина. Сьогоднi

всього три уроки, – Людка пiдхопилася з трави першою. – Пiшли гризти гранiт.

– Погриземо, якщо Маруся прийде, – вiдповiла Катерина.

Маруся копала картоплю на городi й тихо лаялася:

– От виродок! Знав же, що картоплю треба копати! Куди чорти занесли?! Я тут одна карячуся, у школi дiти чекають, а воно десь вештаеться. Ну, Степане! Чекай! Тiльки повернися… Буде тобi й чарка, i пiсня!

* * *

Понад годину всi вiсiм голiв сьомого класу Килимiвськоi школи нудьгували на шкiльному подвiр’i.

– Та не буде Марусi, вiдповiдаю! – сказала Наталя, худа, довга як паля дочка килимiвського ветеринара.

– І чого ми приперлися! – зiтхнула Катерина.

– Тепер прiться назад у свою Шанiвку! – плюнув вiдмiнник i падлюка Вадька.

– Пiшов ти! – крутнулася Людка. – Чого шанiвських чiпаеш?! От ми з Катькою наших хлопцiв гукнемо, вони вам пики натовчуть!

– Щось я у Шанiвцi нормальних хлопцiв не бачила, – уiдливо встряла Галка.

– Це у вашiй Килимiвцi – жодного джентльмена, – огризнулася Людка.

– Ця дурнувата знову на своiх романах зациклилася, – махнула рукою Наталя. – Ну, все. Я пiшла додому. Менi батько з мiста привiз касети з фiльмами…

– Оце так диво! Увесь клас зiбрався, а Марусi немае. От завтра припреться до школи i не повiрить, що ми всi були, – сказала Катерина.

– Точно! Нi за що не повiрить! – пiдтвердив Вадька. – Гей, дiвчата! А пiшли за село, у балку.

– Навiщо? – Наталя зупинилася.

– У мене пляшка е. Покайфуемо.

І всi вiсiм голiв сьомого класу Килимiвськоi школи знялися з мiсця та за мить зникли в кiнцi вулицi.

– Самогон! – Вадька висмикнув iз пакета лiтрову пляшку з-пiд ситра. – За початок навчального року!

– Дурник! Уже середина вересня, – зареготала Наталя. – А з чого пити будемо?

– А з моiх долонь!

– У тебе руки бруднi…

– Дiвки! Не вередуйте менi. Я у класi – единий мужчина. – Вадька вiдкрутив кришечку. – Хто перший?

За пiвгодини на днi пляшки бовкалося грамiв сто каламутноi рiдини. Дiвчата смiялися, хоч i не знали з чого. Вадько простiсiнько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.

– А як не доп’емо… Чим закриеш? – Людка поповзла по травi.

– Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.

Людка обернулася. Сiла на травi. Спiдницю потягнула, та аж трiснула.

– Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!

– Дiвчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… – Галка ледь язиком ворушила.

Вадька опустив голову й довго дивився на своi штани.

– Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось менi погано.

– Сам висмоктав бiльш як пiвпляшки i хоче, щоб йому добре було, – сказала Наталя.

Катя з Людкою вибиралися з Килимiвки городами.

– Тiльки б Марусю не зустрiти, – твердила Катерина. – Із рота тхне, наче з Тамарчиного кiоску.

– Тiльки б хлопцiв шанiвських знову побачити, – товкла Людка. – Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спiдниця нова…

– Людка, ти красива, – сказала Катя. – Менi такою нiколи не бути.

Людка глянула на русяву довгокосу подругу.

– Будеш! – винесла вирок. – Тобi не вистачае… лiфчика!

Катерина притисла руку до грудей – i сама злякалася.

– Уже треба?..

За Килимiвкою дiвчата сiли в траву – перевзутися.

– Людка, я так iсти хочу… Як за двох! – поскаржилася Катерина.

– Може, ти вагiтна? – серйозно спитала Людка. – Я читала про одну жiнку в Індii. Вона завагiтнiла вiд думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагiтнiти! Весь час про Сергiя думаю. Чуеш? У мене яйця варенi е i хлiб зi смальцем. Будеш?

– Буду…

Катерина геть усе з’iла.

– Люд, а про вагiтнiсть ти серйозно?..

– От прийдемо додому, я тобi дам той журнал почитати.

Людка витерла долонею босонiжки, сховала iх у пакет i глянула на дорогу. З Килимiвки прямували Сашко iз Сергiем. Якраз до них.

– Кать! Посидьмо ще трохи. Онде нашi хлопцi йдуть зi школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сидiли. Додому разом пiдемо. Га?

– Людка, ми ж домовилися. Менi до Килини треба…

– Та буде тобi Килина. Посидь… Ти менi скажи: чи в тебе поiсти нiчого не було, чи ти просто мого хотiла?

– Є… Я просто… для Килини. Не з порожнiми ж руками…

– Чого тобi вiд бабцi треба?

– Та так… пусте.

Сашко iз Сергiем шанiвських дiвчат запримiтили здалеку.

– Саня, це доля, – сказав Сергiй. – То як? Менi Людка, тобi Катька?

– Домовилися, – кивнув Сашко. – Тiльки спочатку треба iх пiдготувати.

– Саня, ти мене задрав! То «нам треба пiдготуватися», то «iх треба пiдготувати». Ми так нiколи не зберемося. А життя собi йде, мiж iншим.

– Спокiйно. Ми швидко пiдготуемося.

– Швидко… Ми навiть свiчок не купили в Килимiвцi. От iдiоти!

– А у вашому кiоску свiчки не продаються? – запитав Сашко.

Сергiй на те:

– Ха! У нашому кiоску тiльки самогонка та казьонка.

– Людка! Ну, ти сьогоднi… прям королева! – Сергiй сiв у траву поруч. Обнiматися лiзе.

– Ну-у-у! Ще заколки поскидаеш! – Людка плечиком хлопця вiдсунула й на Катерину гордовито – зирк! Мовляв, бачила!

Катерина з трави встала.

– Ну, я пiшла…

Сашко з досади аж посинiв.

– Кать, ти куди?

– Та… менi треба.

– Їй до Килини. Чуеш, Катю, а може, ми всi разом пiдемо? – Людка й справдi почувалася королевою. Усiх, як пiшакiв, розставляла.

– Та нi, дякую. Сама пiду.

Сергiй – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.

Сашко Катерину за руку – цап!

– Та стривай… Куди? Ти що, хвора?

Катерина хлопцю в очi глянула i – дрижаки по спинi.

– Саня… Ти на батька схожий.

Сашко руку вiдпустив. Брови насупив.

– Та йди вже.

«Дядько Ромко теж так казав…» – без жалю подумала Катерина i – навпростець до глиняноi мазанки Килини. А позаду – Людка:

– Ну що, джентльмени? Шануймося, бо ми шанiвськi! Ходiмте додому. А Катька потiм прийде.

Яка рiзниця, де болото мiсити – на дорозi чи в полi? Катерина йшла полем, мишi шарудiли пiд ногами, а вона й не чула. Усе думала: яка ж вона, та страшна баба Килина, про яку все село з переляком говорить. Мамка казала, худа i чорна, як зараза, глуха навiки – можна стати за ii спиною i кричати щодуху, а баба достоту не почуе. А от як перед Килининi очi – то баба все з вуст прочитае.

– І все чисто лiкуе? – питала у мамки Катерина.

– Та якби ж тiльки лiкувала, доню, – мамка полохливо. – Вона ж вiщуе… А це грiх!

– А хто каже, що грiх?

– Раiса, мати Сашкова. Вона ж раз до Киева iздила на медичну консультацiю, а замiсть того пiвночi у Лаврi до святих мощiв у черзi простояла. Та з людьми поговорила. Приiхала й каже: точно – грiх.

– Мамцю, а чого ж ти сама до неi бiгаеш?

– Я по лiки, доню, а не по долю.

«Чого мене до баби тягне? – Катерина аж зупинилася. – Нi лiки менi не нужнi, нi доля. Я ж не Людка, я ще й сама не знаю, ким буду».

Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.

– Заскочу на курган на хвилю, – сказала собi. – Може, й передумаю до Килини пертися.

Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа пiти з ним за сiльською чередою. Навiть приховану вiд дружини Дарини пляшку показував.

Ромко шкулився, очi вiдводив i все торочив:

– Та не можу. Менi Залускiвський наказав трактора полагодити.

– Ромка, ти ж мене знаеш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголiк! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Бiда?

– Давай iншим разом… – Роман сам не свiй, очi долу, мнеться, як свiжа шкiра.

– Отак менi череду перегидити! – Льонька плюнув i

пiшов до корiв. – Ану менi! Тварюки! Гайда! Гайда!

Батогом спересердя так крутонув, що i власнiй жопi дiсталося.

– І що воно за день?! Не день – «Лiсова пiсня»!..

Роман провiв Льоньку поглядом, сiв бiля постаменту, на якому колись колгоспниця iз серпом стояла.

– Чи й справдi трактора подивитися?

А тут i Залускiвський чеше.

– Романе, йди. Робота е. За курганом копу сiна склали, знаеш?

– Сам складав. Як не знати. Аж п’ять лiтрiв олii заробив. Оце мащуся тепер щодня вiд щастя.

– А ти за копу мiльйона хтiв?! Кажи – будеш робити чи iнших пошукати?

– А що робити?

– Копу стерегти. Якiсь чужi курви приловчилися сiно красти.

– Давай рушницю…

– Може, автомат?.. Здурiв! Так iди.

– А скiльки…

– От вам би всiм одне – скiльки та скiльки. Йди! Не скривджу.

– Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачае.

– Десять гривень за нiч.

– За нiч? То чого менi серед бiлоi днини туди пертися?

– Ну, того… Не за нiч, а за добу.

– Тодi хай двадцять гривень. Скiльки менi там тирлуватися?

– Та тижнi зо два. Йой! Чотирнадцять дiб, та по двадцять гривнякiв. Ти мене розориш, Романе! Нi, мабуть, не треба, – махнув рукою Залускiвський.

– Е, стiй! А давай без грошей.

– Без грошей? Давай! – повеселiшав Залускiвський.

– Трактора даси. Я поле свое виорю. Озимину засiю.

– Хай буде, але на своему пальному оратимеш!

– Добре, – Роман вiдштовхнувся вiд постаменту, пiдвiвся. – То я пiшов?..

– Поiсти iз собою вiзьми. І щось тепле. Ночi вже холоднi.

– От який ти в нас дбайливий, Залускiвський! – осмiхнувся Роман.

– Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! – образився Залускiвський.

Роман махнув рукою, пiшов до хати.

– Рай! Збери щось поiсти. Менi роботу дали!

– Із грiшми?

Романова жiнка Раiса якраз капусту шаткувала: на столi гора порубаних качанiв, на пiдлозi – ще голiвок iз тридцять.

– За трактора домовився. Та збирай уже.

Раiса руки вiд солi об фартух витерла:

– Таж хлiб тiльки пiслязавтра привезуть.

– Сама злiпи! Не безрука! – скрипнув зубами Роман.

– Зараз злiплю. А що за робота? – Раiса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дiстала, яйце вбила, сiльки трохи, водички. Буде балабуха.

– Вигiдна. Копу Залускiвського бiля кургану стерегти. Два тижнi. Трохи покручуся, а потiм Сашко мене пiдмiнить, а я – на наше поле. Треба ж йому раду дати.

– А чо’ ту копу стерегти?

– Чужi курви сiно крадуть.

– Отакоi! Весь час крадуть, а Залускiвський не бiднiшае. Щось воно не те…

– Що ти, бабо, знаеш? Давай балабуху, йти треба.

Роман грюкнув дверима, а Раiса вслiд чоловiковi у дверi:

– Стережися, Ромчику!

І не обернувся.

Раiса зiтхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шiстнадцять рочкiв тому побралися, на весiллi вся Шанiвка горлала:

– Оце Ромковi пощастило. Мае Раю, а то – рай!

І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тiльки Романовi здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вiрила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хiба не щастя?

З хати й почали. Нову самi будували, у дiдовiй старiй ночували. Раiса з ферми щодуху мчалася: води наносити, iсти наварити, курям дати, попрати все, а потiм до ночi цеглу Ромковi подавати, цемент iз пiском та водою у вiдрi мiсити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на пiдлозi, а Рая поруч мостилася. Сяде навколiшки, рядно пiд зад, табуретку пiдставить, руки на неi покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги занiмiють, не захочеш, а прокинешся вдосвiта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потiм до ночi – Ромковi цеглу подавати, цемент iз пiском та водою… Ось вiн, будинок! Чотири кiмнати на трьох. І комiрчина. І кухня лiтня. І город – двадцять соток.

– І синок у нас не пройдисвiт. Добра дитина. А щастя чо’сь…

Раiса зiтхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколiшки, так сотнi разiв лобом об неi билася.

– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – i раптом аж сiла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третiй день тверезий… Чого б це?..

Тверезий Роман сiв бiля копи Залускiвського i вiдламав шмат балабухи. Вiдкусив i виплюнув.

– От зараза! Солi кинула, як молода.

Глянув: а хто це полем iде просто до кургану? Може, тi самi чужi курви знахабнiли вкрай?

Упiзнав iздалеку – i аж захлинувся.

– От йо… Проходу не дае!

І – за копу. Сховався, а очей вiдвести не може.

– Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, iз глузду з’iхав. Занапастив дiвчину. Льонька мене вб’е… Точно вб’е.

Катерина дiйшла до пiднiжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхiвку босонiж. Усiлася на висотi, але на свiт, як ранiше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.

– То йти чи нi? Хто би пiдказав? І що я бабi скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зi мною? А баба менi вiдповiсть: то йди геть, малолетко. Як сама не знаеш, звiдки я можу знати?!

Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вiтер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фiгурку, мов таемниця.

– Йо… Та що ж це зi мною робиться?! – шепотiв пiд копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Нi, нi… Йди вже! Йди геть!

Катерина пiдхопилася, нiби його слова почула.

– Пiду…

І – бiгом iз гори. Спiвае:

Ой летiли дикi гуси,

А за ними i Катруся!

Ой летiли, гелготали,

Милiй Катрi щастя дали!

Ой-йо…

Ти тримай його, дiвчино,

Не в кишенi i не в скринi!

Пригорни його до серця,

Хай воно вiд щастя б’еться!

Ой-йо… Йо!

Чоботи пiд курганом – чекають собi. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копi.

– Гей, хто тут е?! Це копа Івана Залускiвського… Усi знають….

Тихо.

Дiвка плечима знизала, пакет пiдхопила.

– Отак завжди. Здалося… Пiду.

– Іди, йди… – молив пiд копою Роман. – Геть, геть…

Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квiтку зiрве, знову рушить.

Баба Килина грiла старi кiстки на сонцi бiля мазанки. Поряд нерiвно дихали два старезнi, як сама Килина, пси.

– Рудий! Чубчику! Гостi до нас, – мовила Килина.

Пси слухняно пiдвели голови – i знову опустили: мовляв, iз такою гостею, бабо, ти й без нашоi допомоги впораешся.

Катерина й до того нiби через силу до мазанки йшла, а псiв побачила, то й зовсiм зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.

– Ходи, не бiйся, – гукнула баба. – Що там у тебе?

Катерина руку з-за спини:

– Це вам…

– Квiти? – баба посмiхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутнiй… Дитино, менi вже рокiв сто нiхто квiтiв не дарував…

Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвiр’i.

– Таж у вас квiтiв повно…

– Е, то iнше.

– А невже вам бiльш як сто рокiв?

– Може… Та ходи вже, не бiйся. Їсти хочеш?

– Їсти?.. – дiвка зовсiм нi в сих нi в тих. – А я вам iсти принесла… Думала, може…

– То виймай, що принесла.

На дерев’яний стiл бiля мазанки Катерина виклала десяток яець, шматок сала i пiвлiтровий слоiк сметани.

– Може, мало?

– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немiчнi зiп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й нi. Ходи сюди. Винось тарiлки надвiр.

Катерина до бабиноi мазанки зайшла – аж подих дiвцi перехопило. Ікони на стiнах, пiд iконами ладанки горять, мiж ними оберемки трав, i дух такий стоiть, що од щастя плакати хочеться.

– Отакоi! Дiвка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поiж. Як за двох…

Краще б не казала. Де тi сльози взялися.

– Ой, бабцю Килино! Допоможiть… Допоможiть, бо вдавлюся.

– То ти

мене знаеш?

– Вас усi знають. Хто кляне, хто боiться… Бабцю Килино… Хiба менi дитину зараз можна? Засмiють…

Баба Килина посуворiшала, тарiлку з пирiжками Катеринi в руки – тиць!

– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поiж. Ходи, дитино. Сiдай, зараз крученикiв принесу.

І якi ж то були крученики! Катерина один з’iла, другий, третього хтiла – рука не тягнеться… Соромно.

– Їж, Катрусю…

– І ви мене знаете? – дiвка третього крученика вхопила була, та пiсля бабиних слiв вiн у горлi й застряг.

– Іще вдавишся… – баба пiдсунула ближче тарiлку з пирiжками, алюмiнiевий бiдончик iз узваром.

Катерина iла, пила, й так iй затишно було у дивнiй оселi староi. А як iсти несила стало, зiтхнула, на бабу очi пiдвела. А та нiби й чекала.

– От i добре. Пiшли до хати. Хай нам святi пособляють.

* * *

Зайшли. Золоте свiтло, Катеринi здавалося, не знадвору у вiкна бризкае, а навпаки – з мазанки надвiр. Сiла баба бiля столу, свiчку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Бiблii поцiлунком приклалася, та дiвцi:

– Сiдай поруч. І мовчи. Не тре’ нiчо’ казати. Знаю.

І голос Килинин тут, у мазанцi, зовсiм не такий, як надворi. Повторюеться вiдлунням, наче не в тiснiй мазанцi баба сидить, а стоiть посеред величезноi печери.

Катерина не сiла – впала на лаву. На бабу дивиться – i страху нема, тiльки передчуття дива дивного.

Килина очi заплющила, зашепотiла щось, однiею рукою перебирае зiлля на столi, другу пiд свiчку пiдставила i вiск на неi крапае, крапае. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий вiск у зiлля, шепотiти перестала, а очей не розплющуе. Застигла, мов померла. Довго так сидiла. Аж доки вiск не застиг у зiллi, наповнивши мазанку гiркiм, як полин, духом.

– От i все, – баба розплющила очi, накрила долонею змiшане з воском зiлля. – А тепер слухай. Душа твоя чиста розiрвана навпiл, i не знаеш ти, що добре, а що зле. А як того не розумiеш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самi пiд ноги просяться. Ти дивишся навкруги – оце дiло нiбито добре, а придивляешся – у багнюцi воно втопло. І далi бредеш без кiнця i краю. І ось – знову багнюка. Ти руку простягла – та нi, це ж чисте озеро. А всi навкруги – слiпi! Слiпi й кричать тобi: «Багнюка! Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо нi – брести тобi крiзь життя навпростець до скону i щастя не мати.

Баба замовкла, зиркнула на Катерину спiдлоба.

– Отакоi! Ще менi слiз твоiх не вистачало.

А Катерина ридма ридае.

– Бабо… Бабо… Хiба пiсля такого не заплачеш? Блукати до скону, щастя не мати… Що ж менi тепер робити? Жити як?

– А от i думай тепер.

Вони ще довго бiля мазанки сидiли. Чубчик i Рудий ластилися до Катрусиних нiг, баба щось бурмотiла пiд нiс – чи спiвала, чи молилася. Уже й сонце до кургану впало.

– Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?

– Дитино, я двiчi в одну долю не заглядаю. Бiльше ти вiд мене нiчо’ не почуеш.

– Хай. Я… просто так. Така ви вiщунка… не страшна. Добре у вас. Можна? Може, колись про себе розкажете…

– Хочеш знати?

– Дуже хочу. Така ви, бабо, красива… Ох i красива ж ви, бабо! Як та iкона. Хоч молися на вас…

– Ну, приходь, поки я не сконала.

– Невже ви помрете, бабо?

– Та колись помру. Іди, доню. Тебе вже зачекалися.

Катерина згадала мамку з татком, Людку з червоними вiд помади губами, Сашка iз Сергiем.

– Хто?! Хто мене зачекався?

– Сто слiпих i один видющий.

– Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрiчi.

Катерина вже вiдiйшла вiд мазанки, зупинилася, до баби обернулася.

– Бабо, а що як я сама – слiпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…

– Та не страшно… Але й не просто.

– Ну, пiду…

Катерина – ще крок. І знову – до баби з подивом.

– Бабо Килино… А казали ж – ви глуха…

Стара усмiхнулася, приклала руку до вуха:

– Що-що?..

– Ох ви ж i хитрюща, бабо!

Розсмiялася i побiгла геть.

Баба Килина перехрестила дiвча у спину, мовила:

– Як те сонце.

Катерина на порiг, мамка у сльози.

– І де тебе носило?! Усi дiти як дiти. До школи збiгали i вже батькам на городi помагають, а ти…

– Мамо… Та кажи, я все зроблю.

– А вже пiзно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, i за свинями прибрала, i часник на зиму посадила, i борщу наварила, i твоi штанцi джинсовi з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?

Катерина насупилася. Мамка вiд несподiванки аж руками сплеснула.

– Отакоi! Вiд мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворiла? Так у мамки анальгiн е, доню, а не всякi шепотiння. Випила б таблетку, i все. Чи як?

– Та не дiйшла я до Килини.

– І де ж…

– На курганi сидiла. Чо’сь так сумно було.

– А вiд нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобi ту нудьгу враз зняли.

– Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.

– Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.

– Кажи.

– Намий помiдорiв вiдра зо три. Будемо сiк давити.

Помiдори чекали, поки iх помиють, на кущах у городi. Катерина пiдхопила вiдро, взялася рвати. А мамка з хати:

– То ти на курганi була?

– На курганi.

– І як там дядько Роман?

Катерина присiла за кущ i почервонiла – помiдори й тi блiдiшi. Добре, тiльки вони й бачили.

– Мамо, я на курганi була.

– Я й кажу. Дядько Роман бiля кургану копу Залускiвського стереже вiд бандюг.

– Нiкого я там не бачила…

– Отакоi!

Вийшла мамка з хати, вулицю Іменi Ленiна перейшла, бiля Раiноi та Романовоi огорожi стала.

– Раю! Рай! Чуеш?! Катерина моя на курган бiгала, то Романа там не було. Чуеш?

Замiсть Раiси з дому вискочив Сашко. Мовчки – повз Дарину.

– І куди?.. – гукнула та.

– До копи, куди ж iще! – роздратовано крикнув Сашко.

– Оце дiло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мiй Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема.

З хати визирнула Раiса.

– Та п’ють вони десь на пару!

Катерина з помiдорами до пiвночi порпалася. Уже й татко, п’яний в димину, ввалився до хати, впав на пiдлогу посеред кiмнати i, перш нiж захропти, вигукнув:

– Цить менi!

Уже й мамка збiгала до Раiси сказати: чоловiки, скорiш за все, пили не разом.

– Ну, все! – Катерина вiдiрвалася вiд пресу, руки витерла. – Мамо… Я до Людки збiгаю.

– Доню, нiч надворi.

– Та я скоро…

Бiля Людчиного дому на лавцi сидiли сама Людка i Тамарчин Сергiй.

– А я йому, бля, кажу… – почула Катерина Сергiiв голос. – Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткi, щоб мене трахнути! Ти уявила?! Га?!

Людка тоненько засмiялася.

– Я в журналi читала… Так один чоловiк…

І замовкла на пiвсловi.

– О! Ка-атька! А чого це ти поночi вештаешся? Добрих людей лякаеш.

Катерина стала коло лавки, плечем повела.

– І сидiть тут. Пiду собi.

Сергiй пiдхопився, Катерину за руку:

– Е, нi! Сiдай тепер. Ти менi теж потрiбна.

Людка брови звела:

– Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! – дулю скрутила.

– От ви, дiвки, дурнi. Навiщо втрьох? Учотирьох – воно краще. Я з тобою, Катька iз Сашком.

– Ви про що? – Катерина нiяк уторопати не могла.

– Е, дiвки, то великий секрет. Ми iз Санькою готуемо вам сюрприз. Ви прийдете i помрете вiд щастя.

– Куди прийдемо? – Катерина аж засмiялася – так кумедно Сергiй своiм секретом вихвалявся.

– А це поки що теж секрет. От i мучтеся тепер, гадайте, що крутi хлопцi для вас пiдготували.

– Боже ж ти мiй, як цiкаво! – Людка мрiйливо закотила оченята. – Я вже не можу дочекатися!

– Терпiння май! – Сергiй знов примостився бiля Людки, обняв ii. – М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, i розумна. Журнали

весь час читаеш.

– Ой, швидше б уже п’ятниця. Замовила Миколi, щоб нових журналiв привiз. – Людка поправила заколки у рiдкому рудому волоссi, запитала подругу: – Кать! Ти завтра до школи пiдеш?

– Не знаю…

Катерина вже зiбралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.

– Оба-на! А ось i Катькин кавалер! – вигукнув Сергiй. – Де ти був, Саня?

– До кургану по темному ходив, як останнiй iдiот! – Сашко криво всмiхнувся до Катерини. – От тобi, Катю, спасибi! До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помiтила… Зовсiм слiпа чи вдаеш?!

– То дядько Роман був бiля копи? – Катерина почервонiла, та нiч те вкрила.

– А де ж йому бути?!

– Вибач…

Сергiй пiдскочив:

– Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджуеться.

– Та не бризкай слиною, Серьожа, – Катька на крок вiдступила. – Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…

Сашко знiтився.

– Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?

– Ходiм.

Ішли темною вулицею Іменi Ленiна мовчки.

Нарештi Сашко кашлянув, обiйняв Катерину.

– Можна?..

– Та хай… – Катерина всмiхнулася, i Сашко враз став хоробрiшим.

– Кать… Як менi буде шiстнадцять, я на тобi женитися задумав.

– Ото дурний! – Катерина розсмiялася.

– А що?.. Будемо спати в одному лiжку… Дiтей заведемо. Порожнiй будинок вiдремонтуемо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усi кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.

– Я оце «по-дорослому» щоночi вдома бачу. Татковi воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бiдна, за день накрутиться i проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а вiн iй: «Та коли ти вже, iй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як врiжу…»

– То твоi… щоночi?

– Ну, майже… Одна радiсть – як татко п’яний. Приповзе, вирубиться, мамцi – рай!

– А мiй… маманю… не того. Ну, не дiстае. Навпаки. Вона серед ночi, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобi ще треба?! Чого вiдвертаешся?!» А батько: «Вигадуеш дурне! Утомився я, Раю. Не стоiть у мене».

– І чого пiдслуховуеш?

– А сама…

Катерина плечима знизала.

– Ну, я пiшла… До школи завтра йдеш?

– Пiду. Випускний клас. Тре’ старатися.

– А куди пiсля дев’ятого?

– Казав же, у комбайнери. У нас i поле свое е.

– Та знаю я ваше поле. Самi бур’яни.

– То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посiемося… Розбагатiемо. Ще бiгатимеш за мною.

– От ти дурний! Одне в головi.

Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться. Сповзла з лiжка i – за хату. У траву, де минулоi ночi ii дядько Ромко чекав.

Нiкого. Сiла.

– Що ж то воно було?..

І до хати – по росi босими ногами.

Мамка спала i всмiхалася ввi снi. На пiдлозi хропiв п’яний татко. Катерина всунула ноги у гумовi чоботи, на нiчну сорочку накинула мамчину кофтину i вибiгла з дому.

– Чи подивитися?..

І городами – до дороги на курган.

А нiч же свiтла – як боже царство! Зiрки в небi яскравих дiрок понапробивали, ллються, ллються до землi. А пiд ними – так тихо, як може бути тiльки тодi, коли все погане геть зникае без слiду. І поля нiхто не сiпае, i озера нiхто не каламутить, i лiсу нiхто не ламае.

Катерина вiд швидкоi ходи зiгрiлася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя – до зiрок.

– А раптом – слiпа?.. Килино! Килино! А раптом – слiпа?..

І нiби у вiдповiдь хтось iзгори:

– Іди вже…

– Пiду…

Роман чесно охороняв копу Залускiвського. Спати собi не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скiльки соляри треба, щоби поле засiяти. І тiльки рахувати взявся, як бiля копи – тихi кроки.

– Ах ви ж, курви чужi! Уже й прийшли по сiно?!

Висмикнув Роман iз копи товсту палицю, потiм другу.

– Ну, ходiть до мене! Ходiть! – шепотiв люто.

– Дядьку Романе…

Почув тоненький голосок – i впав пiд копу.

– Господи! Господи! Вона менi вже привиджуеться! Що ж воно за таке?!

– Дядьку Романе… – Катерина стояла неподалiк копи i чо’сь боялася пiдiйти ближче.

– Йо! Та це ж вона! – Роман пiдвiвся, кашлянув для порядку, вийшов iз-за копи.

– О! Нiчне видiння! Ти що тут робиш, Катерино?

Катерина почервонiла, бровки насупила.

– Якби ж сама знала? Ноги привели…

Гоц! І з Романа всi декорацii злiзли. Затремтiв, руки вперед простягнув, як слiпий.

– Дитино золота! Русалонько…

– Ой! Дядьку Романе, не пiдходьте! – перелякалася.

– Не бiйся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тiльки руку. Ось бачиш, i не страшно. Сiдай. Сядь, Катю…

– От якби стоячки…

– Не бiйся.

– Добре, добре.

Катерина сiла бiля копи. Роман опустився поруч, руки зцiпив, аж кiстки хруснули.

– Ти… прости менi. Бiс поплутав. Наче марево найшло. Я тебе й пальцем бiльше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуеш? Чекати буду, хоч би що!

– Так то була… не любов?

– Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тiльки… Мала ти ще. Грiх. Я чекати буду.

Катерина Сашковi слова згадала, вдихнула глибоко.

– А може… не стоiть уже?

Роман схопив дiвча за руку, затиснув долоньку межи своiх нiг.

– От воно! «Не стоiть»… Стоiть! Як залiзо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуеш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тiльки пiдрости ще трохи.

– У вас е тiтка Рая, дядьку Романе.

– Розлучуся. Поiдемо геть. Хоч i в Килимiвку. Свiт великий. Що скажеш?

– Не знаю… Як слiпа.

– А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.

– Справдi?

– А як сама…

– Думаю про вас весь час. У Сашки… очi такi ж синi. От нiбито зовсiм такi самi, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.

– Серденько мое… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою нiжку поцiлую.

– Я в чоботях! – Катерина розсмiялася, а в Романа – нiби крила.

– Скидай своi чоботи! – теж смiеться.

– У мене п’ятка в «Лiсовiй пiснi»!

– А менi байдуже. Ось вона… Нiжка дорогоцiнна. Русалонько… Люблю тебе. Чуеш? Люблю…

І так Роман це сказав… Нiби тавро наклав непорушне.

Катерина розгубилася.

– Пiду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема…

– Іди…

– Можна я до вас прийду завтра вночi?

– Ще питаеш… Та я помру, якщо не прийдеш.

– Бувайте…

Катерина накинула на плечi мамчину кофтину, побiгла до села.

– Боже, на що я насмiлився? – Роман сидiв пiд копою, дивився дiвчинi услiд. – Льонька мене вб’е…

Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.

– Гей, громадяни! Пiдйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?

– З розсолу…

– Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тiльки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись увi снi.

Катерина сiла на лiжку:

– Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…

– Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогоднi не кажи.

– Чого?

– Я сметану та яйця закупiвельникам повезу, татко в раби до Залускiвського, а ти менi гарненько всю моркву повикопуеш, висушиш, поки сонце ще грiе, пiсочком перетрусиш…

– Мамо, завтра п’яниця…

– От холера! – татко ледь розсолом не поперхнувся.

– А що «холера»… Микола раз на мiсяць свiй магазин у Шанiвку привозить… – У Катерини аж сльози на очах.

– І що тобi знову треба в тому магазинi? Знаеш сама – грошей нема.

– Олiя е… – Катерина своеi.

– Дарка, глянь! Ти ту олiю заробила, а воно вже й око поклало!

– Доню, кажи менi, – мамка наполягае.

– Мамо, менi лiфчика треба…

– Що?! – татко аж пiдскочив. – Що ти сказала?!

– Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.

Мамка татка до дверей пхае, а вiн огризаеться:

– Тiльки купiть цей лiфчик! Я вас обох на ньому…

– Мамо, чого татко

так?.. – Катерина до мамки притулилася, а та смiеться.

– Е, доню! Хiба вiд добра… Та й забули. Давай, кажи…

– Лiфчика треба. У школi смiються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…

– Хто каже?

– А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, менi лiфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протiкають…

– Доню… Зима на носi. Зимових чобiткiв нема. З пальта виросла, а я тобi прокладок накуплю. І що то буде?

– А Людка менi раз одну прокладку дала… То це ж – хоч скач! Мамо…

– Доню, по лiфчик завтра до Миколи пiдемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяе.

– І зимовi чобiтки подивимось? І пальто?

– Та подивимося на все, от тiльки купити…

– А лiфчика?

– Буде тобi лiфчик.

– А татко…

– А що татко? Перебiситься… А там свиню заколемо – i про чобiтки з пальтом поговоримо.

– Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!

– Ой, доню, яка ж ти в мене пiдлиза, – мамка смiеться, а очi сумнi.

«От i розбери тих дорослих», – думае Катерина.

Мамка з татком розбiглися. Катерина вийшла з дому, а бiля хвiртки Людка.

– Я до школи не пiду, – оголосила Катерина. – Моя школа сьогоднi – морква на городi.

– І дарма! А я хлопцiв чекаю. З ними пiду. Із Сергiем та Сашкою… – Раптом замислилася. – Чуеш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я iз Сергiем зв’язалася. Матюкаеться, зараза, весь час. Може, менi на Сашку переключитися? Ти б кого з них вибрала?

– А чого це я повинна вибирати мiж огiрком i капустою, якщо менi ситра хочеться?

– А де ти у Шанiвцi ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого – Тарасика-першокласника?

І Людка розреготалася.

– Ох i дурна ж ти, Людка! Оце тобi Сашко i Сергiй увесь свiт затулили. А в селi чоловiкiв – повно!

Людка перестала реготати.

– Ти здурiла?..

Катерина очi вiдвела:

– Чи, примiром, узяти килимiвських… Обирай собi, Людко, кого хочеш.

– Щоб шанiвська дiвчина на поганих килимiвських заглядалася! Та нiколи! А онде хлопцi чешуть. Пiду. Ти завтра до Миколиного магазину пiдеш?

– Пiду. Може, щось i купимо.

– За грошi?

– За якi там грошi? За олiю.

– Тю! Та Микола ще мiсяць тому постановив: тiльки за грошi. А ти не знала?..

Людка пошвендяла назустрiч хлопцям, а Катерина так i завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же лiфчик? Як же мiй перший дорослий лiфчик?!» – билося.

– Катька! – Сергiй з вулицi.

– Чого тобi?

– Таж сюрприз на завтра плануемо. Готуйся!

– Вiдкладай на суботу. Завтра не можу.

– Ну дивись! У суботу…

Катерина йшла на город i сама до себе:

– Ото як буде менi лiфчик у п’ятницю, то подивлюся на iхнiй сюрприз у суботу. А як не буде…

Маруся зайшла до класу, звично зiтхнула:

– І оце менi всi? А де Катя? Де Наталя? Галина?

Людка штовхонула Вадьку в бiк:

– Кажи, единий мужчина у класi…

Вадька пiдвiвся:

– Усi при дiлi, Марiе Іванiвно. Хто жне, хто косить.

– О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотiлося всiх порадувати.

– Ви нас порадуйте, а ми iншим перекажемо, – запропонувала Людка.

Марусi й самiй не терпiлося.

– Дiти! – почала урочисто. – Ви ж знаете курган, що мiж Шанiвкою та Килимiвкою?

– Атож! – здивувалася Людка.

– А це ж не просто купа землi. Ви ж пам’ятаете, я вам на уроцi краезнавства колись розповiдала… Історична пам’ятка. Залишок древньоi цивiлiзацii…

– Якоi саме? – запитав уiдливий Вадько.

– Дуже древньоi, – вiдмахнулася Маруся. – І от… Степан Леопольдович, завiдувач Килимiвського культурного центру…

– Дядько Степан? Чоловiк ваш? – уточнила Людка, яку формулювання «Килимiвський культурний центр» збило з пантелику.

– А хто ж iще? Звiсно, дядько Степан, завклубом, – пiдтвердив Людчину гiпотезу Вадька.

– Чого перебиваете? Краще слухайте. То вчора…

– Коли ви картоплю копали? – не здавався Вадька.

– Коли ми – Степан Леопольдович i я – спiлкувалися з ученими, – роздратовано пiдвищила голос Маруся. – То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедицiя, яка дослiджуватиме курган. Бо з усiх украiнських курганiв наш – найстарiший.

– Класно! – зрадiв Вадька. – А коли тi люди приiдуть?

– Власне, через кiлька днiв. Іще хочуть пiсень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усi до одного з батьками поговорили, хай пiснi згадують, до приiзду гостей готуються. Скорiше за все, вченi у Шанiвцi зупиняться.

– Тодi хай шанiвськi й готуються, – пiдсумував Вадька.

Удома Маруся пиляла очманiлого вiд пиятики Степана.

– Ну, Стьопо, гляди менi! Якщо про вчених збрехав… Буде тобi i стопка, й пiсня!..

– Марусю, хiба я собi ворог?! Хоч побожуся. Були вченi! Точно були. Випадково зустрiлися на автостанцii у райцентрi. Ну, я iх пригостив, ясна рiч! Поговорили. Серйознi люди. Як про курган почули, загорiлися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!»

– І коли? Я дiтям уже сказала, що вченi приiдуть.

– От ти базiкало! – Степан потягся до акордеона. – Хоч у пекло, аби поперед батька.

Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидiв i сидiв пiд копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тiльки, коли гуркiт вiд дороги пiшов. Ноги налитi розiм’яв, iз-за копи вийшов. Гля’ – сам Залускiвський iз якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозi кинули, до копи чешуть.

Залускiвський Романа побачив – i незнайомцевi, тихо так:

– І ще одне прохання. Ви, Анатолiю Петровичу, не кажiть, що ви зi страховоi компанii, бо…

– Бо що?

– Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть iз мене грошi тягти.

– Ну, я не знаю…

– Я вiддячу! – Залускiвський страховиковi.

Той аж спину розправив.

– Оце дiло. Добре, не скажу.

– Ну, здоров, Романе! Як справи? – Залускiвський ляснув по Романовiй долонi. – Горiлки не пив? У дiвок пiд копою не встромляв?

Роман око примружив.

– Та нi…

– А це людина iз санстанцii. Оце у справах iхали. Дай, думаю, на копу гляну.

– А що на неi дивитися. Стоiть собi.

– І ви тут цiлодобово? – запитав незнайомець.

– Так. – Роман на нього око скосив: що треба?

– І нiкуди нi кроку?

– Так.

– А iм’я ваше, прiзвище…

Залускiвський пiдхопив незнайомця пiд руку, потягнув вiд копи.

– Ну що ж ви, Анатолiю Петровичу! Я вам потiм його прiзвище скажу. У машинi собi спокiйно запишете. Ми ж домовилися.

– Та стiйте ви! Я ще копу хтiв обiйти, – пручався незнайомець.

– І що ii обходити? Копа як копа. Головне – пiд цiлодобовою охороною. Поiхали вже папiрцi заповнювати. Менi ще справ…

ЗІЛ загуркотiв по дорозi, Роман услiд машинi глянув, насупився.

– Та нi… то я дурне сказав – «нi кроку».

І пiшов у бiк Шанiвки.

– Це якими ж дурними мали би бути тi чужi курви, щоб серед бiлого дня в копi Залускiвського колупатися, – розмiрковував дорогою.

Раiса якраз примiрювалася знести курцi голову сокирякою. Обернулася.

– О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залускiвський вигнав?

– Та нi. Я на хвилю.

У жiнки сокиру з рук.

– Давай сам.

Хрясь! Бiдолашна курка й не кувiкнула.

– То пощо прийшов? Дай картоплi наварю. Вiзьмеш.

– А хлопець де? – озирнувся. – Чуеш, Раю! Де Сашка?

– Де ж йому бути. У школi.

– От шкода. Я ж бо хтiв, щоб вiн мене пiдмiнив, а я б за соляру домовився.

– Давай я тебе пiдмiню.

Рая на чоловiка дивилася – i не впiзнавала. І тверезий, хай би йому грець!

– Нi, крутися вже по хатi. Пiду. Хай завтра вранцi Сашка на копу прийде.

– Добре. Стiй! У мене тут… – Рая вiдсунула вiд стiни мiшок iз борошном, витягла з-пiд нього

пляшку «Столичноi». – Ось! Вiзьми iз собою.

Роман – в очi жiнчинi.

– Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.

– Ромчику…

Жiнка – руками по столу безпорадно. От наче треба iй щось у руки, щоби надiйнiше стало. А тут – сокира. Рая на неi руки й поклала.

– Ромчику…

– Ну?

– Що з тобою? Якийсь ти…

– Та думаю… От вiдсiемося…

– І що?

– Та розлучуся…

– Що?! – жiнка вухам не повiрила. – Ти зi мною розлучишся?

– Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, поремонтую i буду там…

– От чуло мое серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! – Раiса вхопилася за сокиру.

– Та хоч убийся! Пiшов я… На копу треба.

– Стiй, сучий ти сину! У серце плюнув i йдеш?! Усю правду кажи! Чуеш?!

Роман вiд дверей обернувся.

– От дурна! Поле засiяти треба… Щоб завтра вдосвiта Сашка був менi бiля копи.

Катерина моркву копала – аж гай гудiв, а вона, клята, все не закiнчувалася. Уже й шанiвськi зi школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як солдат iз рушницею.

– Іще трохи! Впаду, а зроблю! І татко злитися не буде за лiфчика… Тiльки б Микола погодився продати за олiю! – сама до себе.

Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сiла.

– Ну, все!

Гля’ – Людка! Катерина пiдхопилася.

– Люд! Зайди!

– Катька! Чуеш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… – Людка пiдбiгла, очi горять.

– А що?

– До Шанiвки люди приiжджають! Ось! – вихлюпнула.

– Та де?.. – не повiрила Катерина.

– Їй-бо! Маруся сказала. Ученi. Будуть у нашому курганi копатися, бо вiн, бач, вiд древньоi цивiлiзацii.

– Брешеш? Я на курганi тисячi разiв була. Нема там нiякоi… цивiлiзацii.

– От ти, Катька, журналiв не читаеш i нiчо’ не знаеш. Пiд курганом – скарб древнiй. Точно. Люди ж колись не дурнi були. Стiльки землi на купу недарма наскладали. Щоб нiяка зараза до iхнього скарбу не добралася.

– Оце так…

– А ти що думала?

– Думала, курган для того, аби…

– Що?

– До неба ближче. І весь свiт роздивлятися.

– Одне iншому не заважае, – вирiшила Людка. – Ну, пiду. Буду готуватися.

– До чого?

– Стиць, Катя! Стiльки всього… Магазин завтра приiжджае! Сашка iз Сергiем свiй сюрприз для нас готують! А ще – тi люди вченi! Як думаеш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?..

Людка не дочекалася вiдповiдi, побiгла геть.

Катерина схлипнула.

– Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме пiд копою… Як же менi лiфчика треба!..

Надвечiр мамка вiд закупiвельникiв повернулася, кошики порожнi, посмiхаеться.

– Бачу, бачу… Моркву викопано. От i добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо – повидла густого чи…

Катерина до неi.

– Мамо, таке горе…

– Що сталося? – мамка перелякалася, озираеться, нiби те горе десь близько треться.

– Та Микола… Людка сказала… Тiльки за грошi продаватиме. Олii не братиме. Чуеш, мамцю? Не буде менi лiфчика!

Мамка сiла, кошики в куток кинула. І смiеться.

– От тебе, мамо, не розбереш! – Катерина в сльози. – Що тобi радiсть, що бiда, все смiешся! А менi… менi так болить!

А мамка й далi – у смiх.

– От ми зараз твое горе прикриемо.

– Чим прикриемо?!

– Лiфчиком!

Мамка сунула руку до кишенi – i витягла… рожевий гiпюровий лiфчик.

Катерина як заверещить!..

– Мамцю! Мамцю!

Ухопила обнову – i до дзеркала.

– Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не пiдiйде?..

– Пiдiйде. Давай уже, примiряйся скоро. Яблука тре’ чистити.

– Та я скоро… Скоро!

Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.

– Що то воно крутиться дзигою? – татко мамцi.

– А ось! – Катерина краечок халатика вiдкрила. – Менi матуся лiфчика купила!

– От клятi баби! Так i знав – будемо без вугiлля!

– Татку, ну не сердься, – Катерина до нього.

І мамка:

– Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..

Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли – стук хтось у дверi.

Мамка вiдчинила:

– Тю! Раiсо! Чи ти п’яна?

– Дарино, позич двадцять гривень, – шепоче Рая вiд дверей. І хитаеться.

Коли справа про грошi – татко завжди пильнуе. Можна навiть не казати про них, а подумати – все одно вчуе. Як почув про двадцять гривень, iз кухнi вискочив.

– Ану, Рая, зайди… – каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.

Сiли на кухнi втрьох – мамка з татком i Раiса Романова.

Катерина надвiр вискочила – i пiд вiкно: з кухнi все чисто чути.

Татко командуе:

– А тепер кажи, для чого тобi двадцять гривень.

– Убивцю найму. Хай Романа порiшить.

– Та що ти мелеш! – мамка тихо. – Іди собi, бо ще почуе хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.

А татко:

– Та нi, Рая. Не йди. А скажи-но, сусiдонько, за вiщо ти мого друзяку Ромчика зi свiту зжити хочеш, паскудна твоя натура?!

– І чого це ти напилася? – докидае мамка.

– Прийшов сьогоднi… вiд копи… Каже: «Ох i набридла ж ти менi, клята Райко! Вiдсiемося, i пiду геть! Розлучуся навiки – i крапка. Хату покинуту поремонтую i буду там жити зi своею коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке пiдле стерво!

Татко аж присвиснув.

– Ну й дiла!

А мамка не вiрить:

– Раiсо, що ти на Романа намовляеш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працюе вiд зорi до зорi. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Вiн пожартував…

– Не пожартував, – упираеться Раiса. – То дасте двадцять гривень?

– Раiсо! – мамка не здаеться. – Та схаменися, голубонько. Таж твiй Роман iз Шанiвки – нi ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.

Раiса хитнулася та на мамку – зирк.

– А може, вiн до тебе бiгае, коли Льоньки вдома нема?!

Мамка аж скрикнула.

– Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собi геть. А ми завтра Романовi все чисто перекажемо про твое лиходiйство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсiм iз глузду з’iхала.

Раiса схлипнула раз, другий – i як заголосить:

– Ой, людоньки… Що ж менi тепер робити… Зарiзав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пiшов на свою копу… Ой, не можу…

Мамка до неi:

– Та годi вже. Годi. От побачиш, усе добре буде.

Татко кашлянув, стiлець вiдсунув, уздовж кухнi крокуе.

– Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Нiякоi коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залускiвський до Тамарки бiгае? Бiгае, хоч i вiн, i Тамарка всiм очi повидряпують, якщо iм указати, що Тамарчин молодший – точнiсiнька копiя Залускiвського. Так?

– Так, – мамка з Раiсою в один голос.

– Тепер далi. Роман як сказав? «Спочатку вiдсiемося». От i думай, дурна твоя голова. Поки вiн вiдсiеться, йому всi кишки порве. Не те що про коханку – про маму рiдну не згадае. Так?

– Льоню, як добре, що я до вас зайшла. – Раiса сльози втерла, на мамку з татком – клiп-клiп. – Такий ти розумний чоловiк. Усе чисто роз’яснив. Пробач, що я на твою жiнку… наговорила. То з горя.

– Та вже пробачимо, бо ж бачимо – зовсiм ти не в собi, – мамка ще сердиться.

Раiса боком до дверей i все сльози втирае. Татко знову кашлянув:

– Ти тее… Про вбивцю забудь.

– Забула, забула… То з вiдчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень узяла. Не кажiть Романовi нiчо’… – проситься Раiса.

– Не скажемо, але ж… гляди менi! – татко суворо.

Вийшла Раiса вiд сусiдiв, долонi до очей приклала.

– Господи, що це я?! Наче сказ найшов…

Головою тряхонула, озирнулася.

– Катрусю? А чого це ти, дитино, пiд вiкном сидиш? Змерзнеш навiки, а тобi ж колись дiточок родити… Не можна. Пiднiмайся бiгом.

– Та я… того…

Катерина ледь не розридалася. І така ii лють охопила!.. Бiсова

Шанiвка… Тiтка Раiса вбивць найняти задумала… Сволота!

– І що вам до мене?! Чо’ чiпляетеся?! – вигукнула.

І до хати. Дверима – грим!..

– Оце ще Сашко менi таким виросте, зовсiм красно буде, – гiрко прошепотiла Раiса й попленталася додому.

Нiч – як ворота в рай. Роман не спав. Ходив бiля копи, тихо наспiвував, чого за ним зроду не водилося.

– Ой ти, дiвчино… З горiха зерня…

А вона все не йшла.

Роман подерся на курган. Руку до очей приклав.

– І де ти, Русалонько…

Мамка з татком пiвночi в лiжку шепотiлися.

– Тре’ сказати… – мамка.

– Здурiла?!.

– А як уб’е?

– Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила… Як навiжена. Мабуть, забув Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й бiситься.

– Годi, Льончику. Давай спати. Завтра ж…

– Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жiнка збiсилася. Ходи до мене.

– Льончику…

– Ходи, сказав…

Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з лiжка пiдхопилася, лiфчика швиденько на себе напхала i… завмерла.

– Чи не йти?.. Он воно як…

Очi синi Романовi згадала. «Русалонько, Русалонько… Нiжки дорогоцiннi… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтiла.

– Та як не пiти?!

Те-се накинула. Не пiшла – бiгма побiгла.

Роман iздалеку розчув.

– Русалонько?..

– Тут я… – i до нього.

Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. І мало не ридае.

– Дядьку Романе, дядьку Романе…

– Та що з тобою?! – обiймае дiвча й вiд жадання аж стогне. «Не можна! Не можна тобi до неi, падло ти паскудне!» – в головi стукае.

– Я зараз узнала…

– Та що?

– Люблю я вас…

Вiн – i закляк. Голова крутиться, земля з-пiд нiг iде. І в штанях – залiзо.

– Хух! От ти… – ледь вистачило сил вiд Катерини одiрватися. За плiчки ii взяв, на сiно вмостив. Сам – поруч. – І чого ж плакати? Сонце мое ясне…

– Бо ж тiтка Раiса сказала, що вб’е вас…

Роман брови звiв.

– Он як…

– Чесно, чесно… Я пiд вiкном сидiла i все чисто чула. Тiтка Раiса до мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити… – i заридала.

Роман дiвча до себе притулив, волося русяве цiлуе i… вiд щастя сльози котяться. Плаче – i сам не розумiе, як таке вийти могло, щоб вiн, тридцятишестирiчний мужик, який навiть на маминому похоронi зубами скреготiв, а сльози не пустив, тепер труситься вiд слiз i ради собi дати не може.

Катерина очi на нього пiдвела.

– Вам страшно, дядьку Романе?

Усмiхнувся.

– От дурненька! Зовсiм не страшно. То я вiд щастя… Нiхто мене не вб’е. Тiтка Раiса пустого язиком намолола, а ти й перелякалася.

– А як дiзнаеться, що ми…

– А ми стерегтися будемо. Так? Ми нiкому своеi таемницi не розкриемо до часу. Ось ти пiдростеш трохи, тодi вже…

– А як я не хочу чекати, поки пiдросту… Я вже доросла. Їй-бо! Онде, дайте руку… Помацайте по спинi…

Роман поклав долоню на Катеринину спину. Дiвча всмiхнулося.

– От! Вiдчуваете?

– Що?

– Та застiбку ж! Лiфчик у мене! От…

– Господи… – Роман провiв тремтячою рукою по дiвочiй спинi, вiдкинувся на сiно.

Катерина схилилася на ним, погладила долонькою по неголенiй щоцi.

– Дядьку Романе… Ви спите? Менi бiгти треба…

– Не сплю я, Русалонько… Думаю. Давай так… Мiсяць потерпимо. Зможеш?

– Зможу, – Катерина посмiхнулася.

– А я за мiсяць вiдсiюся. А потiм… Хай хоч свiт померкне.

– То тепер до вас приходити не можна? – Катерина враз iзгасла.

– Та нi… Я без тебе не зможу. Хоч би глянути, хоч волосся торкнутися… Русалонько… Завтра вночi прийдеш?

– Прийду. Дядьку Романе… Поцiлуйте мене.

– Ходи… – Роман простягнув руки, дiвча впало йому на груди.

Ледь торкнувся гарячих губ, притис Катерину до себе i прошепотiв:

– Бiжи додому, любове моя…

Дiсталася Катерина Шанiвки i стала. Тремтить, щоки гарячi, а ноги так i просяться назад пiд копу бiгти.

– Тю, я дурна, – розсердилася. – Дядько Роман подумае, що я слова тримати не вмiю. Ото сказано – мiсяць терпимо, так i буде.

І пiшла вулицею Іменi Ленiна. Нi душi не стрiла.

– А завтра ж, – сама до себе. – Не пробитися!

Роздiл 2

Раз на мiсяць на вулицю Іменi Ленiна виходять геть усi шанiвцi, бо останньоi п’яницi кожного мiсяця сюди через багнюку прориваеться вантажiвка товстого, як гарбуз, Миколи, вщент заповнена консервами, цукерками, чiпсами та промисловим «ширпотребом», який навiть у поблизькiй Килимiвцi називають не iнакше, як «ширнепотрiб».

Микола неспiшно розставляе одинадцять старих розкладачок бiля постаменту, на якому колись стояла колгоспниця iз серпом, i вивалюе на них свiй товар.

– І щоб менi зайве руками не хапали! – кричить. – От би ви, як люди… Запитали… Чо’ дивитеся? Кажу, питайте, що треба, а я все чисто покажу…

Хвилин iз п’ять юрба слухаеться, й Микола намагаеться продемонструвати, як треба торгiвлю вести. А потiм маше рукою:

– Бiс iз вами! Дивiться, що хочете. Усе одно далi од Шанiвки не втечете. Але знайте… Як чогось не дорахуюся, бiльше до вас не приiду!..

* * *

Катерина очi продерла, до мамки на кухню бiгом:

– То тепер нам, мамо, до магазину i йти нема чого…

– Сходимо, сходимо, – мамка смiеться. – Я вчора так ловко все поздавала. Трошки грiшми розжилися. І олiя е. Пiдемо, доню. Поснiдаемо й пiдемо.

– От баби! Не зберемо грошей на вугiлля з вашими витребеньками. Самi взимку по дрова до лiсу ходитимете, – татко сердиться, а мамка йому в тарiлку пiдкладае i своеi веде:

– А ти, любчику, з нами пiдеш.

– Якоi холери я там не бачив?

– Баби казали, минулого разу Микола такi гарнi сорочки теплi привозив. І черевики чоловiчi.

– Де менi тi черевики носити? Бiля трактора? Чи на городi? А може, свиням показувати?

– Так i чоботи твоi кирзовi вже… того. Латка на латцi.

– От причепилися. Дайте хоч доiсти.

Цього ранку бiля постаменту розляглися i прогнулися пiд товаром аж дванадцять розкладачок.

– Росте бiзнес? – прошамкотiла стара Ничипориха.

– Росте собi, – кивнув Микола. – Ви, бабо, не вiдволiкайтеся. Оце всi менi слухайте! Удруге повторювать не буду. На цiй розкладачцi – концерва рiзна й макарони, тут – приправи, перцi-шмерцi, хмелi-сумелi, сiль. Онде – все паперове: i зошити, i конверти, i журнали всякi. Тут – усе чоловiче. Сорочки, чоботи, труси е. А тут жiноче: халати й сорочки нiчнi байковi, колготи для дiвчат, черевики й чобiтки з пiдборами, спiдницi – хоч завалися. І довгi, i коротшi. А оце всяка лабуда – гребiнцi, ножицi, заколки, леза… Самi собi шукайте, що треба. А на цiй розкладачцi – цукерки, чiпси, жувачка. А оце – до зими. Пальта рiзнi, куртки чоловiчi й жiночi, моднi шарфи з китицями. Хух!.. То що?

– Миколо, а олiею вiзьмеш? – спитала сумна тiтка Орися, яка тiльки-но чоловiка поховала.

– Гривня за лiтру! – оголосив Микола, i шанiвцi захвилювалися.

– Та хiба так можна?! Що то за цiна? Нам Залускiвський по два п’ятдесят за лiтру рахував, коли олiею за трудоднi вiддавав.

– Що менi до вашого Залускiвського?! Я собi свое мiркую. Гривня за лiтру. Або грошi!

Мамка обскакала оком усi розкладачки i до Катерини:

– Доню, давай татка спочатку взуемо, а потiм уже…

– Добре… Я поки все чисто роздивлюся.

За п’ять хвилин татко вибрав кирзовi чоботи й теплу сорочку в карту, запхав обнови до сiтки. І мамцi:

– Пiду до кiоску. З мужиками побалакаю…

– Ой, Льончику, гляди менi. У нас роботи сьогоднi – краю не видно.

– Яка така робота?

– За Килимiвкою на полi багато бурякiв лишилося…

– У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мiшки на горбу пер?.. Та не лупай! Пiдемо.

Я… пити не буду.

Татко пiшов, а Катерина мамку за руку вхопила.

– Мамцю! Очi розбiгаються!

– А ми по порядку. Ходiм пальта дивитися.

Катерина влiзла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром, розпромiнилася.

– Таж гарно, мамо! Ти дивись…

– Коротенька якась. Мiж ноги дути буде.

– А онде така сама, тiльки довша.

Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальтi з бiлим хутряним капюшоном.

– І скiльки? – гукнула мамка до Миколи.

Микола придивився, рукою маше.

– А-а-а! Так i бути. За двiстi вiддам.

– Скiльки?! – мамка аж присiла. – Ти що, з глузду з’iхав?

– Тiтко, це ви ненормальна. Таж такi дешевi цiни тiльки в мене. Ви в люди поiдьте – з розбитим серцем повернетеся.

– Та де ж такi грошi взяти? – мамка на Катерину дивиться, а та стоiть у пальтi рожевому, й ув очах сльози бринять.

– Добре, сто вiсiмдесят, – змилувався Микола.

– А якщо половину грошей зараз, а половину – через мiсяць?.. – мамка просить.

– От, тiтко, яка ж ви хитра! Та вже хай так i буде, бо дiвча ваше зараз розридаеться.

Мамка грошi Миколi вiдрахувала, з Катерини пальто стягла, в полiетиленовий пакет склала.

– А чобiтки хай чекають, поки свиню заколемо, – каже.

– Мамцю! Мамцю рiдненька! Ну скажи, яке пальто гарне! От нi в кого такого пальта не буде!

Мамка Катерину по волоссi погладила i смiеться.

– А ще сюрприз маю…

– Який?

– От тобi цiлiсiньких п’ять гривень. Хоч – прокладок накупи, хоч – журнал чи цукерок.

– Я знаю! Знаю що… Я вже примiтила! – Катерина оббiгла розкладачки, зупинилася бiля крайньоi.

– Скiльки заколка ота коштуе? – тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на гумцi.

– Та бери вже за три гривнi, – вiдповiдае Микола.

– А дасте на п’ятiрку двi ромашки? – насмiлилося дiвча.

– От спекулянтка! – Микола вихопив п’ятiрку й кинув Катеринi заколки. – Гляди менi! Щоб iз такими заколками на слiдуючий мiй приiзд замiж вискочила.

– І вискочу! – ляпнула Катя i розсмiялася.

Мамка – очi на лоба. І Миколi:

– І що ти, дурний, дитинi кажеш?!

А потiм Катеринi:

– А що, доню… Може, повернемо Миколi тi заколки?

– Мамо! Я ж пожартувала! То з радощiв. Ти на мене тiльки подивись. І пальто в мене гарне, i заколки красивi… І лiфчик у мене е!

Вiд Миколиного магазину мамка з Катериною пiшли до кiоску, але й здалеку було видно: татко здимiв.

– Пропали буряки, – зiтхнула мамка. – Ходiмо додому.

І знову вони йшли повз Миколину торгiвлю, i так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катеринi аж сльози в очi.

– Мамо, стiй. А давай i справдi тi заколки повернемо. Ти до п’ятiрки трохи докладеш i купиш собi щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна – у борг.

– Нащо воно менi? У мене намисто коралове е. Яке татко подарував.

– Таж скiльки рокiв тому подарував…

– Пусте, доню, – мамка розсмiялася, пiшла далi, а Катеринi вiд того смiху на душi ще сумнiше.

Догнала мамку, за руку обiйняла.

– Матусю… ким менi стати, щоб так не жити?..

Мамка й про смiх забула. Очi одне кричать, вуста iнше кажуть.

– То хай чоловiк думае, ким йому стати. А дiвчинi думати – з ким бути.

– Як це?

– А так… Жiнцi вiрного чоловiка поряд треба. Щоб за ним – як за стiною.

– А наш татко такий?

– Такий… Хiба сама не бачиш?

– А чого п’е?

– Роботи нема. Хiба сама не бачиш?

– А тiтка Рая дядька Романа вб’е? – вихопилося.

Мамка знову зупинилася.

– Що ти сказала?!

Катерина i собi стала. Серце калатае.

– Матусю! Невже тiтка Рая i справдi дядька Романа вб’е? Я ж пiсля цього жити не зможу…

Мамка Катерину обiйняла, головою похитала, мов та берiзка на вiтрi.

– Що воно за день такий сьогоднi?.. Нiхто, доню, нiкого не вб’е. Усi житимуть. А тiтка Рая п’яна вчора була. Так завжди… Од тоi горiлки – самi бiди. Гляди менi, нiкому не кажи. Обiцяеш?

– Обiцяю…

Людка на Миколиному торжищi двi години тирлувалася. Старих журналiв про моду накупила, черевики на пiдборах у матерi випросила i, хоч та противилася п’ятдесятилiтровий бiдон олii за шкiрзамiнник вiддавати, благала:

– Мам, я без цих черевикiв пропаду. Як же вони менi нужнi! Украй…

Бiдон iз олiею Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замiсть того черевики отримала – i до Катьки. Хвалитися.

Катерина якраз у рожевому скляному пальтi по хатi швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…

– Ульот! – визнала Людка. І свою коробку розкрила.

– Класнi черевички, – Катерина крутила в руках шкiрзамiнник на пiдборi – i надивитися на могла.

– Кать, я чо’ прийшла… – Людка озирнулася й зашепотiла. – Хлопцi просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогоднi вночi влаштувати. Сашковi завтра батьку в полi помагати, Сергiй iз Тамаркою по товар для кiоску поiде.

– Та хай буде сьогоднi, – Катерина згадала про рожевий лiфчик, задерла кофтину. – Людка! Глянь! Мама ще менi лiфчика купила…

Людка так i сiла.

– Оце вже – повний ульот!

Оговталася – i далi веде:

– Тодi так. Опiвночi я пiд твоiм вiкном пошкребуся – виходь. Пiдемо.

– Менi б тiльки, щоб усе швидко, – Катерина згадала дядька Романа i пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночi йти.

– Людка… А де вiн буде, той сюрприз?

– Великий покинутий будинок за балкою знаеш?

– Без даху?

– Хлопцi казали, щоб опiвночi ми до того будинку прийшли.

– А бiди не буде? – Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарiлася.

– От дурна! Невже думаеш, я погоджуся на всяку глупоту? Та якщо вони щось погане вдумали, ми iх… А хочеш, я iз собою батькового ножа мисливського вiзьму?

Катерина лоба наморщила.

– А я спиць в’язальних наберу. Перештрикаю усiх гадiв, якщо будуть чiплятися.

Людка аж зайшлася смiхом. Коробку з черевиками на пiдлогу кинула, на Катрусине лiжко впала.

– Ой, не можу! Перештрикае вона… Штрикалка!

– От я тобi зараз покажу!

Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоiть бiля хвiртки, смiеться.

– Ой, не можу! Катька! Побiгла я додому, а то помру зо смiху.

У п’ятницю пообiдь Сашко ще сидiв пiд копою, хоча зранку батько обiцяв:

– Пiдмiниш мене, сину, ненадовго. Я години на двi вiдлучуся. Поiду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.

– Щось там у батька не зростаеться з тiею солярою, – подумав хлопець.

Аж по дорозi йде хтось. Придивився – Сергiй.

– Привiт! – Сергiй упав у сiно, в очах бiсики. – Усе, Саня! Сьогоднi час-iкс, чувак! Дiвки погодилися. Я все знайшов. Дивися!

І заходився виймати з рюкзака все по черзi, як той ворожбак.

– Ось парафiн! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафiн. Далi! Два шприци. Новi. Двi голки товстi. Є таке. Теж – новi. Далi! Миска алюмiнiева. Нова. Сухе пальне у таблетках. Цiла упаковка. У маманi нову простиню стягнув. Ще двi треба…

– Навiщо стiльки?

– Одну ми розстелемо i на нiй вмостимося. А зверху кожен своею простинею вкриеться. А потiм… Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися! А ти?

– Та щось воно… страшно.

– Ти чого, чувак? Обiсрався? Ти тiльки уяви… Дiвки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…

– Та нi, я не передумав… Я теж… Як подумаю…

– Ну все! Я погнав. Іще одну простиню вiзьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечерi заскочу.

– Добре.

Сашко дивився вслiд Сергiевi, а бачив чогось… Катю.

– Хоч би не втекла, – подумав.

Близько десятоi вечора у п’ятницю, коли в кожнiй шанiвськiй хатi роздивлялися обнови, рахували витраченi грошi, зойкали й бiдкалися, Сашко iз Сергiем

крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкiрився за балкою осторонь iнших руiн.

Шифер iз даху кмiтливi шанiвцi розтягли на другий день пiсля вiд’iзду хазяiв, а потiм iще з пiвроку тряслися, що хазяi повернуться й буде всiм непереливки. Але нiхто не повернувся, i з часом усе, що хоч бiльш-менш для господарства годилося, зникло з покинутого дому. Залишилися тiльки поцвiлi шпалери на стiнах i груба кам’янка без затулки.

Хлопцi ступили в будинок, i Сергiй хмикнув:

– Аж мороз шкiрою…

– Чого? – Сашкiв голос чогось захрип, дух забивало.

– Не вiд страху, чувак! Вiд майбутньоi насолоди!

– Ти ж мене…

– Що?

– Та навчи хоч, що робити. Я ще з дiвками не того…

– А це, бля, не вища математика. Простiше, нiж грошi рахувати. Навчу, не сери! Я тих дiвчат уже… – Сергiй полiз у рюкзак. – Ось! Лiхтар прихопив, бо ж тут темно, як у болотi.

Сергiй поставив лiхтарик на кам’янку, обдивився.

– У кутку е шматок вцiлiлоi пiдлоги. Там база буде. Рядно розстелимо, зверху – простиню… Чого стовбичиш? Розпалюй сухе пальне, кидай парафiн у миску i на вогонь. Парафiн не тiльки розтопитися мае, а й охолонути трохи. Хутчiш, чувак, бо не встигнемо.

Сашко й заходився: двi цеглини руба поставив, на них – миску з парафiном, пiд миску – сухе пальне, розпалив.

– А що далi?

Сергiй тим часом свiчок повсюди понатикав. Кинувся до рюкзака.

– Зараз, Саньок. Прочитаю.

Вийняв iз рюкзака папiрець, розгорнув, лiхтарика пiдсунув ближче i лоба наморщив.

– Ага… Ось воно, – i давай читати. – «Розiгрiйте парафiн до тридцяти п’яти градусiв за Цельсiем…» Бля! Хоч кидай тут усе чисто й бiжи по градусник. Нi фiга! Пальцем градуси помiряемо. Правильно, чувак?

Кинув Сашко миску з парафiном пильнувати – i до Сергiя:

– А що за бомага?

– Інструкцiя, чувачелло! Інструкцiя по отриманню неземноi насолоди.

– А де взяв?

– Я ж казав. На базарi у райцентрi купив. Маманя товар тягала, а я бачу – мужики товчуться коло одного дядька. Пiдiйшов, а дядько iнструкцii цi продае. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.

– А може, це липа якась?

– Не, бля, не липа. Я про цей парафiн i ранiше вiд одного чувака чув. Так вiн казав: «Хлопцi, хто з парафiном спробуе, за тим баби все життя навколiшки повзати будуть! Оце будуть повзти i лизати на ходу». Ясно?

– Що лизати?

– Усе пiдряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на новi ворота? Годi вже, бля, з себе целку вдавати.

Сергiй глянув на миску з парафiном i сплюнув.

– Тьху, твою мать! Парафiн закипить зараз! Знiмай! Знiмай його, Саня, скорiш!

Алюмiнiева миска розжарилася. Сашко спершу хотiв був скинути iз себе футболку, обгорнути нею миску i вiдсунути вiд вогню, а потiм розчовпав: дмухнув. Вогонь згас, а миска так i лишилася на розпечених цеглинах. І парафiн – як опара. Дихае.

Сергiй знову читати взявся.

– Так… «Рiдкий, охолоджений до двадцяти двох градусiв парафiн обережно влийте в медичний шприц». Не, ну це просто знущання! Якi такi двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.

Сергiй всунув палець у миску з гарячим парафiном, обпiкся, тихо вилаявся.

– Оце такi муки терпiти… Нiчо’… Ми ж чуваки дорослi. Втерпимо.

– Та звiсно, втерпимо, – Сашко супився, а очi блищали, як блищать у кожного, хто за крок вiд незвiданого.

Хлопцi схилилися над мискою.

– Ну що? – Сашко.

– А швидко застигае, зараза! – Сергiй пiдхопив миску за край i почав обережно вливати у шприц рiдкий парафiн. – А що, Саня? Ти – перший?

– Та я…

– От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.

Сашко тримав шприц iз парафiном, а Сергiй здер штани разом iз трусами, сiв на простирадло й наказав:

– Так… Шприца менi давай, а сам картинку з голою бабою передi мною тримай.

– А де картинка?

– У рюкзаку. Та швидше ти!

Баби на картинцi не було – лишень окремi частини тiла, i коли Сашко врештi втямив, якi саме, йому аж голова закрутилася. Вiн виставив картинку Сергiевi пiд нiс, i в того враз пика наверх задерлася.

– Ну, поiхали!

Сергiй обережно пiдтягнув пенiс ближче до живота, примiрився – i встромив голку.

– Пiвсправи зроблено, – тоненьким, як здалося Сашковi, голоском видихнув Сергiй. – Випускаю…

Натиснув на шприц. Тепла в’язка рiдина повiльно затiкала пiд шкiру.

– Ха! А-а-а-а! – Сергiй iще давив на шприц. – Саня… А воно… Я вже кайф вiдчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а! Давай тепер ти! Мерщiй, бо парафiн застигне.

Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сiв поряд iз Сергiем.

– Серього! Може, ти менi… того… сам проткнеш?..

– Давай!

Сергiй набрав повний шприц рiдкого парафiну, без вагань усадив у збуджений пенiс друга, натиснув на шприц.

– Ну як?

– Болить…

– То вiд голки. – Сергiй видавив зi шприца весь парафiн, висмикнув голку. – Бля, якi ж у нас тепер пики великi! І довгi!

Сашковi щось пiдкотило пiд горло, голова закрутилася, мiж нiг – пекло пекуче.

– Що далi? – ледь вимовив.

– Дiвок чекатимемо…

Близько опiвночi Людка пошкреблася пiд Катерининим вiкном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайнятi. «Однаково б до копи не втекти», – подумала.

– Мамо, я з Людкою на лавцi посиджу трохи, – гукнула в кухню.

Замiсть мамки татко гримнув:

– От би все iй поночi вештатися! Щоб менi скоро дома була!

– Та буду…

Вийшла.

– Гей, Катька! Ну що? Побiгли? – шепоче Людка вiд хвiртки.

– Цить тобi! Я мамцi сказала, що на лавцi посидимо.

– А що це ти цитькаеш? Я теж своiй так сказала, а на тебе не цитькаю! – образилася Людка.

Катерина на неi глянула:

– Оце! А черевики новi нащо? У балцi болото не просихае.

– Знiму, не дурна, – сказала Людка i потягла Катерину геть вiд хати.

Дряпалися мiж бур’янами з пiвгодини.

– Оце б не пiшли сюди, то й не повiрили б, що Шанiвка колись аж за балку була, – бiдкалася Людка. – І як тут жити можна було? Як не яма, то рiвчак!

– Та, мабуть, тодi вулицi ще були, – припустилася думки Катерина. – Татко казав, брукованi вулицi… У нас iз того камiння в корiвнику стiнка.

– Катька… Дивись! – Людка зупинилася. – У великому будинку щось свiтиться.

Катеринi – дрижаки пiд колiнки. Очi витрiщила. Йой! Темно ж як! Якiсь тварюки пiдвивають та шурхотять собi, у хатах покинутих вiтер грае, i серед того всього – мерехтить ледь помiтне свiтло у стiнах великого будинку без даху.

– Люд… Може, не пiдемо?..

– Отакоi! – Людка тицьнула Катеринi пiд нiс новi черевички, якi вже встигла зняти й несла в руках. – Я всi ноги поколола, поки ми йшли.

– Та я так…

І дiвчата крадькома – до будинку.

Стали пiд стiною.

– Що тепер? – Катерина до Людки.

Людка набрала повнi груди повiтря й хоробро вигукнула:

– Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви е?

А сама до Катерини, пошепки:

– Чуеш, Катько… а ти спицi взяла?

– Та я жартувала.

– А дарма… – i Людка знову голосно вигукнула: – Нема вас? То ми пiшли собi…

– Тут ми. У хатi, – почулося у вiдповiдь. – Заходьте… Ми чекаемо.

Дiвчата ступили за порiг i пiшли на свiтло.

– От набудували… Кiнця й краю нема, – бурчала Людка для пiдтримки духу. – Стiй, Катька! Взуюся.

Обтерла долонею поколотi ноги, взула черевички.

– І де той сюрприз…

Велика, метрiв iз двадцять, кiмната свiтилася. П’ять свiчок, закрiплених битими цеглинами на пiдлозi, чадiли, i синi волошки, намальованi на облiзлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкритi простирадлами по груди, сидiли хлопцi. А з неба на них дивився мiсяць. Гострий, як серп колгоспницi з

постаменту.

Катерина стала на порозi кiмнати, глянула на Сашка iз Сергiем.

– Що з вами? Захворiли?

Хлопцi i справдi вигляд мали дивний. Лоби спiтнiли, щоки горять, очi блищать. І самi не рухаються. Дивляться, як завороженi, i – нi пари з уст.

– Коноплi зажерлися. Чи п’янi. Оце й весь iхнiй сюрприз. Пiшли, Катька?

Сергiй ворухнувся.

– Стiйте…

Катерина завмерла зi страху, а Людка:

– Ну! Стоiмо! Що далi?!

Сергiй облизнув гарячi губи, посмiхнувся через силу. До Сашка:

– Готовий?

– Готовий, – прохрипiв Сашко.

– Ну, дiвки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помрiть менi од радостi, бо не буде вам тодi неземноi насолоди.

Сергiй взявся рукою за простирадло. Сашко – теж.

– Раз… – Сергiй дивився на Людку. – Два… Три! – вигукнув, i хлопцi одночасно скинули iз себе простирадла.

– Та вони голi! – заверещала Людка, сiпнулася, пiдвернула з переляку ногу в черевику на пiдборi i впала навколiшки.

Катерина глянула – i обмерла. Мiж ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров’янку. Катерина зиркнула на Сергiя – той ухопив у руку таку саму «кров’янку». Кричав:

– А що, дiвки?! Хiба ви таке бачили? Ходiть уже сюди! Ходiть!

І тут жаху додалося. Сергiева «кров’янка» раптом ожила, смикнулася догори i завмерла пiд кутом сорок п’ять градусiв. От нiби простiсiнько в Людку цiлилася.

– Саня! Давай! Вiзьми пику в руки, i вона стане! Давай! – кричав Сергiй.

Людка повзла до порога, а Катерина наче скам’янiла.

Сашко безпорадно подивився на свою в’ялу опухлу «кров’янку», простягнув до неi руку…

Катерину нiби хто по щоцi – лясь!

– Мамо рiдна! – як закричить. – Людка! Людка, тiкаймо!

І з будинку! Косою за гвiздок у стiнi зачепилася, смикнула ту косу кляту – i геть. Так пасмо на гвiздку й лишилося.

Мчалися мiж бур’янiв свiт за очi. Зупинилися, як упали.

– Де ми? – Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. – Новi тухлi змарнувала… Ой, лихо! Мати вб’е… Кать! Та не реви ти!

– А сама… – захлиналася Катерина.

– Менi тухоль шкода…

– А менi страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…

Людка завмерла.

– Ану, цить! – прислухалася. – Та нi… Нема нiко’…

За пiвгодини допiру вгамувалися. Сидiли на шорсткiй стернi посеред поля. Шанiвка десь iзбоку свiтилася.

– От я скiльки журналiв передивилася. Ну, не бачила такого! – розмiрковувала Людка. – Що то було? Може, така в них любов?

– Нi, любов не така, – ляпнула Катерина.

– А ти звiдки…

– Та нiзвiдки. Менi так здаеться, – насупилася.

– Ой, Катька… Як же менi страшно! Давай нiкому про це не казати…

– Давай.

– Пiдемо?

– Давай…

До Шанiвки пiдiйшли, Людка й придумала:

– Як питатимуть, скажемо: а не знаемо нiчого, сидiли собi у тракторi Залускiвського i ляси точили.

Катерина кивнула.

– Знаеш, Людко? Пiшли й справдi туди. Трохи посидимо.

– Для алiбi?

– Просто так. Ноги додому не несуть.

Залускiвський щоночi ганяв зi свого мехдвору шанiвських пiдлiткiв, а для них, здавалося, краще мiсце зустрiчi й уявити важко. Зберуться пiд трактором чи в комбайнi – i сидять по пiвночi.

Катерина з Людкою дiйшли до приватноi власностi Залускiвського, всiлися пiд комбайном.

– Оце тепер думаю… – озвалася Людка пiсля довгоi мовчанки. – Мабуть, старою дiвкою буду.

Катерина вiдповiсти не встигла, аж тут – кроки чиiсь.

– Мамо рiдна, – Людка шепоче. – Це вони! Я боюся…

– Сашко-о! Сашко! – чують, гукае тiтка Раiса.

Прийшла до комбайну.

– Дiвчата? Це ви тут? – стала. – А Сашку iз Сергiем часом не бачили?

– Не бачили, – шепоче Катерина, а Людка зi страху:

– А чого це ви, тiтко Раiсо, про Сашка iз Сергiем у нас питаете? Хiба ми – хвости iхнi?

– Та де ж вони дiлися? – тiтка Раiса Людку нiби не чуе. Озираеться.

І пiшла далi.

– Сашко! Сашко-о!

Сашко сидiв на простирадлi й дивився на свiй розпухлий, посинiлий пенiс, повний застиглого парафiну.

– Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…

Сергiй лежав горiлиць i захлинався вiд слiз.

– Суки! Стерви поганi… Ми заради них… Суки, – вив тоненько. – Так перепаскудити перший секс!

– Перший? Ти ж казав…

– Саня, не чiпляйся, курва!

– Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою iнструкцiю. Треба все назад вертати, – Сашковi вже й говорити несила було. У головi паморочилося, тiло трусилося, як у лихоманцi.

Сергiй спробував ворухнутися.

– Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокiлограмову хто пiдвiсив…

– Скорiше…

Сергiй доповз до рюкзака, знайшов папiрець.

– Написано… Що посiкаеш, парафiн розплавиться i сам зiллеться.

– Давай сiкати.

Тужилися щосили. Не допомогло. Пiд простирадлами хлюпало, а парафiн так i не розплавився.

Сашко сидiти вже не мiг. Лiг у загиджене простирадло боком. Сергiй тремтiв поряд.

– Саня, треба щось робити.

– От… я зараз… сил наберуся… – Сашко йому. – І виколупаю той парафiн.

– Пiшли…

– Куди? Я з таким добром у село не пiду.

– Пiшли до Килини. Кажуть, вона все чисто лiкуе.

– Нащо менi той сором… Сам… виколупаю…

Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе – i заплакав:

– Мамо рiдна!..

Полiз гвiздок зi стiни виривати.

– Саня, не треба, – просив Сергiй i вже сам не розумiв, що ж тодi треба.

Сашко видер гвiздок, глянув на друга.

– Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, i…

Сергiй кивнув, приклав мiж ноги шматок простирадла i полiз рачки геть.

Сашко заплющив очi й гукнув:

– Інструкцiю лиши. Може, вичитаю, як парафiну здихатися.

Сергiй оглянувся з порога:

– Он вона, на простинi валяеться… А може, зi мною, Саня?

– Сам виколупаю, – прошепотiв Сашко.

Татко з мамкою спали без заднiх нiг. Катерина навшпиньки – повз батькiвське лiжко i мишею у свiй малий закуток. Дверi зачинила. На рожеве пальто, на лiжку розкладене, глянула, застiбку на лiфчику помацала. А сльози – кап-кап… «Отепер дядько Роман точно подумае, що я дурна малолетка, – в головi. – Казала, прийду, не дiйшла через отих хлопцiв дурних… А вiн же сказав: помру без тебе. А як i справдi помре?»

Вийшла тихо з дому, сiла пiд стiною i дивиться в бiк кургану, де копа Залускiвського, а пiд копою – вiн… І нiчогiсiнько ж не видно – нi кургану, нi копи, – а Катерина сидить, як прив’язана. Так до ранку й не встала.

Схаменулася, як мамка надвiр вискочила. Пiдхопилася Катерина, бiля будки туалетноi стала.

– Доню, а що ти тут робиш?

– У туалетi була.

– А вдягнена… – ох i важко ж мамку обдурити. – Чи – не лягала?

– Одягнулася вже.

– І чого?

– Мамо, ти ж сама казала: по буряки iз самого ранку пiдемо. Чи забула?

– Золота ти моя дитино, – мамка Катерину до себе притулила. – А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожалiла?

– Пожалiла, – каже дiвча, а само дивиться в бiк кургану i сльози ховае.

Поки до мамки звiстка про розкиданi на полi буряки долетiла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дiйшли, спритнiшi всi буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:

– Оце бiльш нiколи не слухатиму тебе, Дарино!

А мамка теж зла на нього:

– От якби ти, Льончику, вчора пiд кiоском друзяк своiх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!

Полаялися трохи i за дiло взялися: викопувати тi буряки, що в землi лишилися.

Татко – лопату в землю i матюки гне:

– От йо… Копай тепер.

– А не пий! – мамка буряки витягуе, обтрушуе – i в мiшок. А потiм до Катерини: – Щось накопала, доню?..

Надвечiр татко тяг на горбу добрячий мiшок бурякiв, а

за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанiвки – з передишками.

Татко мiшка на дорогу скинув i не розумiе:

– А що? Сьогоднi хiба п’ятниця?

– Субота, – мамка каже.

– А чого народу бiля постаменту повно?

– А може, Микола тепер щодня приiздити буде, – вигадала дурне Катерина.

– Та нi, доню… – мамка з Катериною розмовляе, а сама у вулицю Іменi Ленiна вдивляеться. – Хiба бiда яка?.. Мо’, помер хто… – Катерину по волоссi долонею: – Ану бiжи, розпитай, що сталося.

Катерина вдихнула – i не видихае. Очi округлилися.

– Не пiду.

– Та не трясiться, – татко. – Сам сходжу.

Мамка з Катериною бiля бурякiв стоять, а татко цигарку в зуби – i в натовп.

Мамка дивиться, мнеться…

– І я пiду…

– Я з тобою, – Катерина за мамку вчепилася – так буряки посеред дороги й лишилися.

Раiса сидiла на каменюцi бiля постаменту i сiпала спiдницю. Руки тремтять. Блiда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд i все озирався, нiби шукав когось. Шанiвцi групками – навколо.

– Що? – мамка прилаштувалася бiля Ничипорихи.

– Сашка Райчин зник, – вiдшепотiла баба. – Оце в п’ятницю ввечерi додому як не повернувся, так i досi нема.

– Таж дiло молоде, – мамка. – Може, десь iз хлопцями загуляв…

Горе зробило Раiсу чуткою.

– Що? – стрепенулася. – Загуляв? Та мiй Сашка зроду нiде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…

– Так тее… – татко кашлянув. – Чого стоiте? Давайте шукати. Усiм селом пiдемо.

– От дивiться! – зметнулася Ничипориха. – Самий розумний об’явився! Та й без тебе, Льонька, знаемо, що шукати треба. Тамарку виглядаемо…

– А нащо? – татко.

– Вони iз Сергiем учора поiхали по ту горiлку кляту для свого кiоску. От, думаемо, хiба й Сашка iз собою пiдманили…

Катерина з-за мамки на дядька Романа – зирк! І погляду вiдiрвати не може…

Вiн спiдлоба на неi – хлюп! Сине горе як сине море… І очi вiдвiв. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.

Катерина за мамку сховалася. «Що ж то воно…» – душа плаче.

А тут Людка ззаду – сiп за руку.

– Катька…

Катерина на подругу глянула – i не впiзнала. Нi тобi помади, нi заколок.

– Гайда… – Людка тихо.

Із натовпу вибралися, край дороги у травi сiли.

– Я боюся, – сказала Катерина.

– І я, – голос у Людки тремтить, а все одно командуе. – Катька, нам не можна про хлопцiв сюрприз нiкому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакi вони стерви малолiтнi, через них хлопцi пропадають… Проходу не дадуть!

– Добре, – прошепотiла Катерина.

– Я оце ледь докумекала, що маманi про новi черевики збрехати.

– І що?

– Сказала, що з комбайна стрибнула i пiдбора зламала, – Людка потерла плече. – То вона мене як огрiла!

– Людка… – Катерина наче прокинулася. – А де ж вони?

– Хто?

– Сашка iз Сергiем. Онде всi чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаемо… Вони у райцентр не iздили. Куди вони подiлися?

– А я так думаю, – Людка око примружила. – Ми вiдмовилися, а вони, падлюки, побiгли iнших дiвок собi шукати. Сама ж бачила. Зi штанiв усе чисто повивалювали… Я в одному журналi читала… От як чоловiк уже штани зняв, так не вдягне, поки дiвку не примусить до сексу.

– І де ж вони так довго тих дiвок шукають?

– Та думаю, може, в Килимiвку подалися чи ще кудись…

– Хай i так. Уже мали б повернутися.

– А може, iм такi дiвки доступнi попалися, що самi з них не злiзають, – знайшла аргумент Людка.

Коли сонце вже сiдало, на околицi Шанiвки зачхав i заглух Тамарчин «пирiжок».

Юрба захвилювалася, Раiса пiдхопилася, Роман побiг до «пирiжка». Шанiвцi потягнулися за ним.

– Де хлопцi? – Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.

– Якi хлопцi? – звела жiнка пiдмальованi брови.

– Твiй Сергiй i Сашка мiй. Хiба вони з тобою в райцентр не iздили?

– Сама! Оце всюди сама! – почала жалiтися Тамарка. – Так ящикiв натягалася, аж дихати не можу. А дороги самi знаете якi! А я за кермом!.. Очi на лоба лiзуть…

Роман опустився бiля «пирiжка» на землю, затулив обличчя руками.

– Синочку!.. – заголосила Раiса. – Де ти, сонечко мое!

– Та що тут у вас? – Тамарка насупилася. – Що сталося?

Мобiлiзацiя вiдбулася без зайвих формальностей. При ночi шанiвцi розпалили пiд постаментом багаття, наробили смолоскипiв, лiхтарi похапали i – врiзнобiч. Хлопцiв шукати. Навiть стара Ничипориха заприсяглася, що всi городи обнишпорить, а здоровi хай далi вiд села йдуть.

Нiч – як ворота у пекло. По темрявi за селом застрибали вогнi смолоскипiв, залунало: «Сашко-о-о! Сергi-i-iю! Хлопцi, вiдгукнiться!» Катерина й Людка мiж бур’янiв iшли за татком та Залускiвським, тримали одна одну за руки i тремтiли.

А як вiд великоi покинутоi хати поночi розлiгся вий тiтки Раiси, так Людка впала на землю i заридала.

– Що то вона? – татко зупинився вiд Раiсиного крику.

Каже до Залускiвського:

– Треба до покинутоi хати йти. Мабуть, знайшли щось…

Глянув на дiвчат:

– А йдiть додому. Користi вiд вас нiякоi. Ще переживай, куди ви самi подiнетеся…

За годину бiля великоi покинутоi хати зiбралося все село. Роман роздивлявся загидженi сечею простирадла, обгорiлi свiчки, покинутий Сергiiв рюкзак i Сашкову сумку.

Розкидав уламки цегли, витяг iще одне простирадло. Закривавлене. З простирадла випав iржавий гвiздок. Теж – у кровi.

Раiса простирадло закривавлене побачила – навколiшки впала:

– Це ж наша простиня!..

Роман задихнувся.

– Та що ж тут вiдбулося? І де дiти нашi?

Залускiвський кахикнув.

– От я думаю – живi вони. Це все нагадуе якесь чаклунство. Свiчки, простирадла… Мо’, начиталися про якiсь ритуали. А кров, скорiш за все, собача. Чи котяча. Мо’, вони тут потойбiчнi сили викликали.

– Нащо? – татко питае.

– Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось…

– Треба до мiлiцii, – прошепотiв Роман i раптом…

Око зачепилося за щось знайоме – настiльки знайоме, що аж серце зайшлося.

Ступив ближче до стiни: за гвiздок у стiнi зачепилося пасмо русявого волосся.

– Боже… – скрипонув зубами – i спиною до стiни. Аж гвiздок у спину вп’явся.

– Яка мiлiцiя?! Завтра недiля, – зауважив реалiст Залускiвський. – Краще самим шукати.

У суботу надвечiр баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псiв.

– Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною!

І баба впевнено пiшла до поваленоi огорожi розтрощеноi ферми.

– Та де ж вiн? – шепотiла. І псам: – Шукайте! Шукайте! Десь вiн поряд… Чую…

Рудий першим загавкав, потiм заскавчав тихо, мов заплакав.

Баба Килина дошкандибала до собаки.

– Де?

Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корiвника.

Баба схилилася.

– Господи всемогутнiй…

У кутку лежав непритомний Сергiй.

Баба обережно зняла зiм’яте, брудне простирадло…

– Ой, дитино… Що ж ти наробив собi…

Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Бiля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцевi до рота влила, що лишилося – на рушник, а той рушник – Сергiевi мiж ноги.

Далi рядно на землi розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потiм прив’язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:

– Чого чекаете? Хапайте скорiш! Поспiшати треба.

І потягли втрьох.

Пiсля ночi безрезультатних пошукiв на ранок недiлi вся Шанiвка зiбралася пiд постаментом.

Командував Залускiвський.

– Тре’ корiв подоiти, худобi дати… Чоловiки будуть далi шукати, а баби – по хатах. Швидко все зробiть i до чоловiкiв

приеднуйтеся.

Мамка ледь на ногах тримаеться, а протестуе:

– Нi, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далi шукати, бо серце розриваеться.

– А де? – з такою гiркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справдi? Усе навкруги оббiгали. Наче крiзь землю хлопцi провалилися.

– Мо’, вони поiхали iз села геть, – сумно сказала Ничипориха. – Онде як люди… Пам’ятаете? Жили собi, а ранком прокидаемося – ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поiду iз Шанiвки!» Мо’, й вони?..

– Не вiрю! – закричала Тамарка, як навiжена. – Мiй Сергiй нiкуди iз села не збирався. Не збирався!

– Не вiрю… – прошепотiла безсила Раiса. Вона сидiла просто на землi i притискала до грудей закривавлене простирадло.

– Устань уже, – Роман допомiг дружинi пiдвестися. – Ще сама зляжеш, кому краще?

– А може, тобi й краще, – iз шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раiса. – Ти ж розлучитися хотiв… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, i заважав тобi синочок единий, бо ж соромно тобi, паскудi, йому в очi дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…

– Що ти верзеш, дурна?! – Роман брови звiв, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. – Я не те що iншi… Вбивць не наймаю…

Мамка – очi на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:

– Льончику… Як вiн узнав? Ти сказав?

– Чи я здурiв? – татко каже.

А тут Ничипориха:

– Ой, дивiться! Дивiться ж! Іще не було такого… Це ж свiт перевернувся!

Шанiвцi глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха.

І побачили те, чого в Шанiвцi, дiйсно, ще нiколи не було. Вулицею Іменi Ленiна до них iшла баба Килина з Рудим i Чубчиком.

– Матiр Божа! – злякалася мамка. – Щоб Килина в Шанiвку спустилася вiд своеi мазанки?! Це ж i справдi свiт перевернутися мае.

Юрба занiмiла, наче хто рота всiм позатикав. Стоять шанiвцi i трусяться, нiби баба Килина – то страшний суд.

Дошкандибала баба до шанiвцiв:

– Хай Бог помагае…

Поглядом Тамарку вiдшукала, пiдiйшла до неi i протягуе щось.

Тамарка руку простягла – i в сльози.

– Та це ж Серьоженьки хрестик!..

І спитати боiться.

Баба Килина на камiнь бiля постаменту сiла, пси поряд примостилися.

– Учора надвечiр… Знайшла хлопця в корiвнику. Якби до вас iшла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимiвського ветеринара Петра.

– Нащо? – прошепотiла Тамарка.

– Я його од смертi врятувала колись. У нього «жигуль» е. І серце е. Притягла й наказала хлопця в мiсто везти. До лiкарнi… Операцiя йому потрiбна. Термiнова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/luko-dashvar/selo-ne-ludi2/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.