Сніданок на снігу (збірник) читать онлайн - Анатолій Дністровий

Снiданок на снiгу (збiрник)

Анатолiй Днiстровий

Коли пiшов великий снiг, у всьому свiтi залишились тiльки Вiн та Вона. Серед бiлого безмежжя вони пiзнали одне одного та зрозумiли, що життя не мае сенсу, якщо вони не разом. І навiть коли снiговий полон скiнчився, це не стало кiнцем. Це був початок нового життя.

Анатолiй Днiстровий

Снiданок на снiгу (збiрнiк)

Дизайнер обкладинки Тетяна Волошина

© Днiстровий А., 2014

© DepositPhotos.com / almatea, AnnaOmelchenko, обкладинка, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2014

Передмова

Свого часу Анатолiй Днiстровий став вiдомим як письменник насамперед завдяки романам «Мiсто уповiльненоi дii», «Пацики» та «Патетичний блуд» (iнша назва – «Тибет на восьмому поверсi»), що змальовували життя проблемних пiдлiткiв iз тяжких дев’яностих. Час iшов, автор змiнювався, разом iз ним змiнювалися й персонажi. У романi «Дрозофiла над томом Канта» (2010) ми побачили вже зовсiм iншого головного героя: викладача, кандидата фiлософських наук, мислителя i скептика. Утiм, дещо поеднувало його з персонажами попереднiх творiв: прагнення бути незалежним вiд соцiуму, а ще – сексуальна активнiсть. Украiнський чоловiк, починаючи вiд «Енеiди» Котляревського, – завжди мачо, але мачо лiричний i вразливий, який перебувае в ситуацii вибору.

Саме таким е герой новоi повiстi Анатолiя Днiстрового «Снiданок на снiгу».

Богдан Зарецький – колишнiй викладач медичного унiверситету, котрого життя примусило пiти в бiзнес. Несподiвано йому сподобалася креативна робота пiар?менеджера з реалiзацii сучасного медичного обладнання – нечастий нинi випадок втiлення сковородинiвськоi iдеi «спорiдненоi працi». Здаеться, свiт i так не впiймав Зарецького, однак автор даруе своему персонажевi можливiсть цiлковитоi втечi вiд свiту, аби вiн мiг зробити певний життевий вибiр. Як можна здогадатися, цей вибiр стосуеться двох жiнок: iз однiею з них, Вiолетою, вiн тривалий час мае стосунки, що вже втратили всiлякий сенс; iз iншою – Людмилою – роман щойно зав’язуеться. У «Снiданку на снiгу» багато опадiв, лiрики та еротики. Це iдеальна мелодраматична iсторiя: мужнiй чоловiк змагаеться зi стихiею; маленька, але сильна жiнка бореться за свое щастя; навiть коли снiг тане, це не стае початком кiнця.

На вiдмiну вiд повiстi, оповiдання Анатолiя Днiстрового бiльш iронiчнi (чого вартi лише колоритнi «генеральськi тьотки», змушенi допрацьовувати до пенсii у вiддiлi монiторингу, у якому вони нiчого не тямлять), часом навiть жорсткi (збiрним образом дисидента, зламаного страхом, стае Вася Долото з оповiдання «Стiнгазета»), хоча й не позбавленi певноi сентиментальностi (небачена тваринка як уособлення втраченоi мрii з оповiдання «Фiолетовий кролик»). Оповiдання «Фотографii доньки поетеси» – в’iдлива, але правдива пародiя на життя «лiттусовки», де задля примарного лiтературного Олiмпу жiнка вiдмовляеться вiд щастя материнства. Так само вiдiрванi вiд реального та зануренi у власний вигаданий свiт панi Леся та Коля Мигаль iз оповiдання «Планетниця», Марко Пiвник iз однойменного оповiдання. Кожен iз них усесильний у своiх мрiях та творчостi, однак у реальнiй дiйсностi цi люди безпораднi та, з одного боку, зворушливi, а з iншого – жалюгiднi. Власне, цикл малоi прози Анатолiя Днiстрового – спроба сучасноi iнтерпретацii образу «маленькоi людини» з ii страхами й радощами, перемогами й поразками.

Думаю, шановний читачу, ти вже зрозумiв, що пiд обкладинкою цiеi книжки зiбранi дуже рiзнi тексти, персонажi та сюжети. Лишаеться тiльки вiдкрити ii i чи то вирушити вперед за кроликом (звiсно, фiолетовим), як колись це зробила Алiса Льюiса Керрола, чи то прийняти запрошення Днiстрового на снiданок на снiгу…

    Тетяна Трофименко, кандидат фiлологiчних наук

Снiданок на снiгу

Життя кожноi людини – шлях до себе, спроба шляху, натяк на стежку. Жодна людина нiколи не була повнiстю собою; втiм, кожен прагнув цього, один невиразно, iнший яскраво. Кожен до кiнця несе залишки свого народження, слиз i яечну шкаралупу доiсторичного свiту.

    Герман Гессе. Демiан

1

Вiн був як нiколи пiднесений i посмiхався, ходив квартирою i розмовляв iз собою, iнодi заглядав у дзеркало, наспiвував пiд носа, пильно придивлявся до поодиноких сивинок у волоссi, насторожувався, ретельно оглядав усю голову, охайно вирiзав iх манiкюрними ножичками, а потiм задоволено поправляв зачiску. Здаеться, все нормально i пора в дорогу. Богдан Зарецький любив передчуття поiздки – п’янiв вiд нього. Вiн узяв усе необхiдне на п’ять днiв: костюм, який терпiти не мiг, однак ставився до нього як до робочоi унiформи, теплий верхнiй одяг i запасне тепле взуття, сонцезахиснi окуляри, джинси, два светри, пляшку хорошого коньяку, в багажник кинув невелику лопату для розгрiбання снiгу, на електронну книгу залив купу романiв-детективiв, щоб читати iх вечорами у готелi перед сном; також вiн узяв кiлька десяткiв рекламних каталогiв iз продукцiею та брошур – це було потрiбно по роботi. Зарецький подивився в Інтернетi прогноз погоди на кiлька днiв, рiзнi сайти обiцяли опади – однi невеликi, iншi сильнi, але короткочаснi, одне слово, снiги й морози. Попри те, що вже завершувався березень, зима вперто не вiдступала, а весна не менш вперто, але непомiтно, чекала свого часу.

Зарецький неспiшно виiхав iз Житомира на своему старенькому «сiтроенi» о четвертiй ночi; вiн планував дiстатися на мiсце за п’ять-шiсть годин, щоб мати добру половину дня в запасi: виспатися, адаптуватися й увечерi потинятися, можливо, вiдвiдати один iз мiсцевих пабiв, якщо такi будуть. Дорога, якою вiн влiтку часто iздив iз друзями вiдпочивати у гори, виявилася не такою вже легкою, як йому здавалося ранiше. Снiговi опади несподiвано пройшли посеред березня, i на окремих дiлянках траси придорожнi служби ще не встигли iх розчистити. Погана видимiсть i загрузлi автобуси, малолiтражки та джипи утруднювали й без того нелегкий рух. Інодi Зарецький стояв у заторах до години. Щоб порятуватися вiд роздратування, вiн мрiяв i думав – це робило нiби нереальним усе навколо: нерухомi й безпораднi машини в снiгу, схвильованих галасливих водiiв, якi з найменшого приводу вискакували з автомобiлiв i показували свiй темперамент, кумедно розмахуючи руками й не знаючи, що робити, непривiтнi холоднi пейзажi з осиротiлими деревами та випадковi, порожнi вiд людей через негоду селища, що пiд час руху пiсля чергового затору миготiли за вiкном його «сiтроена».

В одному з таких заторiв Зарецький стомився дратуватися i лише мляво споглядав навколишнi пейзажi та подii. Пасажири автобусiв невеликими купками лiниво розминали ноги й курили, накинувши на плечi незастебнутi пальта й пуховики, деякi вiдiйшли за посадку дерев, аж до поля, справити потребу, а iншi з нудьги теревенили одне з одним. Зарецький стояв на узбiччi, спостерiгаючи за незнайомими людьми, i слухав радiо, перескакуючи з однiеi радiостанцii на iншу. А потiм транспортний потiк несподiвано оживав, люди нiби очунювали пiсля коми, метушилися, жвавiшали, активнiше тупцювали ногами на снiгу, сходилися до автобуса, заходили в салон; дорога нiби виструнчувалася, машини повiльно котилися одна за одною, i в цьому потоцi до Зарецького знову повертався добрий настрiй.

Вiн iхав на запрошення одного регiонального центру медичних iнновацiй прочитати на

виiзному семiнарi невеликий курс лекцiй про медичне обладнання нового поколiння та його вплив на змiну соцiального майбутнього. Тема навмисне була сформульована «трохи крикливо» – пiд журналiстiв. На цьому наполiг директор фiрми, в якiй працював Зарецький i яка займалася продажами новiтнього медичного обладнання, закуповуючи його у виробникiв iз Нiмеччини, Америки, Францii, Китаю, Японii. Коли перед вiд’iздом вiн зайшов до директора, той, маленький лисуватий товстун iз чорними густими бровами, розвалившись у своему високому вишневому шкiряному крiслi, давав настанови i курив, струшуючи попiл iз сигари в масивну срiбну попiльничку. Вiн наполягав, щоб у лекцii – нiби на автоматi повторюючи кiлька разiв – «напхати побiльше реклами», щоб у перспективi це сприяло фiрмi, як iмпортеровi, щоб можна було швидше збувати новiтне захiдне медичне обладнання в Украiнi та Схiднiй Європi, а потiм, коли справи пiдуть, як по маслу, вийти на iншi ринки, особливо кавказьких та середньоазiйських краiн: о, це взагалi було би круто – стати единим представником у тiй глушинi, великi й безмежнi простори, а значить, i бiзнес-можливостi – ось що таке, друже, Схiд.

– А як же турбота про соцiальне майбутне? – пiдколов його Зарецький.

– Це для науковцiв i тих, хто сильно про це хвилюеться, – затягнувся сигарою директор i зморщив лоба, – всi цi балачки й переживання – дуже добре, я не проти, але для нас головне – збут, бо лише це нас годуе. Так що твоя наукова нiсенiтниця – це прекрасно, але в мiру, в нiй мае бути реклама. Реклама i ще раз реклама! Якщо нема реклами – тодi взагалi нема що робити.

Директор трохи лукаво зиркнув на Зарецького, але той не подав виду, нiби звернув увагу на останню фразу.

– Ясно.

– Побiльше пiару, друже, побiльше пiару! Я хочу, щоб про наше обладнання дiзналися всi: вiд беззубоi бабусi до першого-лiпшого багатого Буратино. Щоб вони лише про це говорили i вiрили, нiби бiльше не зможуть без цього жити. Щоб вони приходили в полiклiнiки та лiкарнi i розпитували, чи е таке медичне обладнання. Розумiеш?

– Ну чого ж не розумiю?

– Важкi часи, друже. Працювати треба не лише через «верхи» – крапати на голову великому бiзнесу та чиновникам, а й через «низи» – сарафанне радiо ще нiхто не вiдмiнив i навряд чи вiдмiнить, – усмiхнувся вiн.

– А коли «верхи» не хочуть? – запитав Зарецький.

– Тодi «низи» бiжать на дiагностику туди, де краще медичне обладнання.

– Ясно.

– Ще поки нiчого не ясно, коли почнуться продажi – тодi стане зрозумiло, – посерйознiшав директор.

– Ясно, – усмiхнувся Зарецький.

Щодо «низiв», то вiн ставився трохи скептично до подiбних iнiцiатив свого директора, але не подавав виду: така пiар-стратегiя, фактично, не давала результату в провiнцii, хоча була трохи успiшнiшою в мегаполiсах, адже в провiнцii значно менше приватних клiнiк, якi в кожнiй областi можна перерахувати на пальцях, iнодi навiть однiеi руки. Богдан стомився переконувати директора, що варто працювати з великими корпорацiями i на них сконцентрувати свою увагу, запроваджуючи вiдповiдну маркетингову та рекламну полiтику, бо якщо ганятися лише за дрiбними клiнiками, то так важко не опуститися до базарноi роздрiбноi торгiвлi; ясна рiч, у тих випадках, коли обладнання непристойно дороге та ексклюзивне, – такi кроки виправданi й результативнi, але в iнших випадках – це марнування часу. Саме для цього Зарецький запустив iнтернет-магазин, який призначений був покривати передусiм замовлення на недороге обладнання.

2

Покинути викладання в медичному унiверситетi для доцента Зарецького було важким рiшенням: грошей, якi платили за викладання пiд час соцiального колапсу Украiни, не вистачало навiть на iжу, не те що на одяг чи iншi забаганки. Пiшовши з унiверситету, вiн спершу думав, що втратив грунт пiд ногами, що його улюблений свiт загинув, а життя скiнчилося. Зарецький бiльше року сидiв без роботи, перебивався де мiг, працював у випадкових конторах: спершу у видавництвi медичноi лiтератури, де також платили копiйки, потiм писав трохи на замовлення, а також соцiальну журналiстику, дотичну до медицини. Грошей постiйно катастрофiчно не вистачало. Вiн був сам не свiй i нiяк не мiг iз цим змиритися. Однак журналiстика дала йому таке-сяке iм’я, особливу вагомiсть якому додавав iнодi пiдпис «доцент, кандидат медичних наук». На журналiстику також пiшло довгих сiм рокiв, за якi Зарецький зненавидiв свою пустопорожню писанину до газет i журналiв, яку полюбляв недалекий читач масових видань.

Коли йому запропонували пристойну роботу в Житомирi, куди вiн переiхав зi столицi, Богдан дивився на свое майбутне iз ще бiльшим жахом, навiть грошi не радували. Але його викладацькими навичками несподiвано зацiкавився бiзнес, який продавав iноземне медичне обладнання. Зарецький часто брав участь у семiнарах, тренiнгах, лiтнiх школах, де рекламував новiтне медичне обладнання, яким торгувала його фiрма, плавно переходячи у своiх лекцiях iз хвороб, iх лiкування та дiагностики до опису спецiалiзованого медичного обладнання, що його використовують для дiагностики та лiкування таких хвороб. Вийшла досить цiкава сумiш, у якiй поеднувалися важливе та прагматичне, проблемне й обнадiйливе, наука i реклама, потреба та пропозицiя. Все гармонiювало, одне без одного було немислимим. Отак непомiтно з викладача медичного унiверситету доцент Зарецький перетворився на креативного пiар-менеджера з реалiзацii сучасного медичного обладнання; робота йому страшенно подобалася: крiм достойноi зарплатнi, вiн ще мав вiдсотки вiд продажiв, не кажучи про постiйне накопичення нових знань та уявлень про iнновацiйнi технологii.

3

Зарецький приiхав на мiсце аж пiд вечiр геть утомлений, голодний i сонливий. Протягом дороги йому неодноразово телефонувала Людмила, яка хвилювалася за нього, розпитувала, чи нормально iде, чи не важко через опади. Мобiльний зв’язок то пропадав, то знову з’являвся. Зарецькому було приемно, що за нього переживають. Бажання бачити Людмилу згладжувало незручностi вiд iзди на заметенiй снiгом трасi. Богдан твердо знав, що зустрiч iз нею буде особливою, що, цiлком можливо, вiн iде назустрiч своiй долi. Вiд таких пафосних думок ще рiк тому вiн би просто розсмiявся й вiдмахнувся би вiд них, як вiд несерйозних фантазувань, однак зараз Богдан зовсiм по-iншому дивився на свое химерне минуле i так само по-iншому дивився на свое не менш химерне майбутне. Зарецькому здалося, що вiн стоiть на мосту: вiд старого берега вже вiдiйшов, а до нового, невiдомого, заворожливого, залишилося якихось декiлька крокiв. Вiн уперто дивився, як зникае заснiжена траса пiд його машиною, правою рукою тримав кермо, а лiвою потягував цигарку. Колеса невпинно ковтали заснiжену дорогу, i Богдан вiдчував, як пiд монотонний рух i шум машини поволi втомлювався, а тепло в салонi навiювало сонливiсть, iз якою вiн ледве справлявся.

4

Зарецький часто згадував Людмилу, яку знав уже два роки i з якою iнодi бачився в Киевi на медичних колоквiумах i семiнарах. Досить довго вони не виокремлювали й не впiзнавали одне одного серед потоку науковцiв, менеджерiв, рекламiстiв, якi були дотичними до медичного бiзнесу, але поступово познайомилися поближче, почали вiтатися та нарештi розмовляти. Зарецький одразу вiдчув природнiсть i легкiсть у спiлкуваннi з нею. Вони навiть захотiли провести разом вихiднi, точнiше, Богдан зголосився виступити для

Людмили в ролi гiда. Вiн показував iй Киiв: вони iздили до Киево-Печерськоi лаври, Володимирського собору, святоi Софii, прогулювалися Андрiiвським узвозом, потiм вiн повiз ii у Вишгород – показати Киiвське море, а ввечерi – у вiрменський ресторан. Богдан ще хотiв вiдвiдати кiлька музеiв, але на них просто не вистачало сил. Зарецький усе бiльше помiчав, що Людмилi з ним страшенно цiкаво, i ця думка дедалi бiльше не давала йому спокою.

Востанне вони зустрiчалися у Львовi, буквально чотири мiсяцi тому; Зарецький пiарив перед працiвниками обласноi медицини методику бiорезонансноi терапii та медичне обладнання, пов’язане з цим. Вони тодi майже половину дня були разом – блукали центральними вуличками, сидiли в кав’ярнях, а пiд вечiр сходили на лiтературно-музичний вечiр, де виступав Іздрик. Потiм вони повечеряли, однак переважно мовчали, нiби невiдома сила вибудувала мiж ними незриму стiну смутку. Коли прощалися, Зарецький легенько тримав пальцi Людмили, говорив, що це був неймовiрний день, а вона йому всмiхнулася й сказала: «До наступноi зустрiчi». Людмила поiхала до своеi рiдноi сестри, яка мешкала поблизу автовокзалу, а Зарецький, трохи засмучений розлукою, викликав таксi; вiн курив, усмiхаючись сам до себе, а коли приiхала червона «тойота» з шашечкою таксi, сiв спереду бiля молодого водiя, трохи збуджено вимовивши: «Неймовiрно!» – i поiхав на потяг. Йому здалося, що тодi, на вузеньких, таемничих, тiнистих львiвських вуличках, вони багато чого одне одному не сказали, що мiж ними виникли дуже важливi почуття, якi вони в собi гамували, i, нiби несмiливi закоханi пiдлiтки, розглядали будинки й фасади. Пiсля зустрiчi у Львовi вони декiлька разiв дзвонили одне одному, вiтали зi святами, говорили про нiщо. Богдан не зважився першим розпочати розмову про те недоказане, що виникло мiж ними, що обох iх хвилювало, змушувало про себе думати, словом – йому не вистачало смiливостi.

Потiм себе картав за це. У своему характерi Зарецький вбачав надто багато мелодраматичних нот i схильнiсть до внутрiшнього неспокою; вiн розумiв, що його переживання не завжди можуть корелювати з подiями в реальному свiтi, а тому намагався тримати рiвновагу i не видавати бажане за дiйсне. Це давалося вкрай важко, але вiн учився й подумки iнодi сумнiвався: насправдi жодного зближення мiж ним i Людмилою, може, й не було, це лише виплiд його бурхливоi фантазii. Водночас сподiвався i переконував себе в марностi цих надiй, що перетворило його думки в бурхливий океан, у якому, немов нещасна самотня шлюпка, потопав його спокiй. Зарецький тверезо думав i трохи по-поетичному страждав, думав i страждав, думав i страждав. Протягом одного дня вiн мiг переживати велике пiднесення, уявляючи себе знову поруч iз Людмилою, а пiд вечiр погода в його гаванi могла кардинально змiнитися. На початку року Людмила подзвонила йому на мобiльний, коли вiн обiдав, i Зарецький, затамувавши подих, перестав жувати. Вона повiдомила, що готуе «розкiшний медичний семiнар», що приiдуть люди не лише з Украiни, а й iз сусiднiх краiн, i запросила долучитися фiрму, в якiй працював Зарецький, вона додала, що це мае зацiкавити його директора. Вiн розхвилювався, бо Людмила проводитиме семiнар у селищi, де вона мае будинок i де часто проводить час. Зарецький вiдчував, що невiдомi сили iх зближують. Вiн буквально задавив директора напором своiх аргументiв, чому варто взяти участь у семiнарi, хто приiде на цей захiд, особливо iз закордону, що треба не лише продавати, а й постiйно свiтитися, бути на слуху, бо якщо ти не е iнформацiею, то тебе не iснуе на цьому свiтi; директор зiтхав, бурмотiв, погоджувався з окремими думками Богдана i, врештi-решт, дав добро.

5

Вiн набрав на мобiльний Людмилу:

– Я вже тут.

– Це здорово! – радiсно вигукнула вона. Зарецький оглянув усе навколо i сказав, що стоiть у центрi селища, на площi, лiворуч вiд пам’ятника Шевченку, одразу бiля пошти. Вiн вийшов iз машини розiм’яти руки, ноги, плечi, але дошкульний мороз навiть не дав йому можливостi покурити. Зарецький кiлька разiв затягнувся, викинув недопалок, миттю заскочив у машину й увiмкнув музику. Вiн розглядав незнайомих людей за вiкном, спостерiгав за iхнiми виразами облич, манерами ходити, спiлкуватися з iншими мешканцями селища. Двое старших дядькiв у кожухах, iз кумедними, почервонiлими вiд морозу пиками закурили бiля його машини, один постiйно махав правою рукою. Зарецький дивився на iхнi неприступнi, трохи грiзнi обличчя, густi чорнi брови, глибоко запалi очi, простий теплий одяг i думав, що такими, певно, тут були люди i сто, i двiстi рокiв тому.

Людмила прийшла через хвилин двадцять. На нiй була блакитна куртка з тонкими бiлими й синiми смугами, що перетиналися й витворювали дрiбнi квадратики, а також свiтлi, високi, прогумованi боти та темно-синi джинси. Русяве хвилясте волосся прикривало iй чоло, а ззаду спадало на плечi. Богдановi вона здалася такою ж прекрасною, як i пiд час минулих зустрiчей: той же вiдкритий, доброзичливий погляд i довiрливий голос. Їi вуха ховалися пiд кумедними великими рожевими навушниками, обтягнутими волохатою тканиною, наче м’якi iграшки. Вона була трохи схожою на тiнейджерку, але пишнiшою у формах i зi зрiлим, нiби втомленим, поглядом.

– Чому ви без шапки? – занепокоiвся Богдан.

– Не холодно – вiдлига.

– Але носик почервонiв, – пожартував Зарецький.

– Зi мною завжди так, – усмiхнулася вона.

Вiн моментально знiяковiв, бо слово «носик», яке в нього вирвалося нiби ненароком, могло здатися iй надто панiбратським, а вони ж, попри тривале знайомство, так i не перейшли на «ти». Людмила, як тактовна людина, могла не подати виду, що iй це не сподобалося. Зарецький почувався не в своiй тарiлцi. Що вона подумала?

Людмила сiла бiля нього в машину, й вони рушили до готелю, де для гостя представниками медичного центру було заброньовано номер. У холi крутилося близько двох десяткiв iнших учасникiв семiнару, однi говорили мiж собою англiйською, iншi – украiнською та росiйською. Зарецький впiзнав кiлькох знайомих, iз якими бачився ранiше на подiбних заходах, i кивнув iм, дехто пiдiйшов до нього, мiцно потискаючи руку, лiзли з балачками, але Богдан чемно не втягувався в розмову. Людмила допомогла занести його спортивнi сумки в номер, хоча вiн категорично вiдмовлявся.

6

Вiолетта витирала в квартирi пил, увiмкнувши музичний телеканал, вона ретельно пройшлася з ганчiркою по меблях спершу у вiтальнi, потiм взялася витирати пiдвiконня та кiлька книжкових полиць у спальнi. Вона подивилася на фотографiю, де вони з Богданом обiймалися на тлi вечiрнього Егейського моря. Чоловiк дуже любив цю фотографiю, часто казав, що це були щасливi митi iхнього спiльного життя. Вiн тримав ii перед книгами на полицi й постiйно повертав на мiсце, коли дружина витирала пил i ховала фотографiю в альбом. Вiолетта подивилася на засмаглу пару в темних окулярах i кисло посмiхнулася, iй здалося, що це було давно-давно, нiби в нереальному часi, нiби на фотографii не вона, а iнша дiвчина, лише зовнi схожа на неi. Вона вiдчинила шафу-купе i дiстала порохотяг. Увагу привернули двi велетенськi, темно-синi, новi дорожнi валiзи на колiщатках, яких вона ранiше не бачила. Вiолетта витягнула iх iз шафи-купе, валiзи виявилися важкуватими, спробувала iх вiдкрити, але на замках стояли коди з цифрами. Вона пробiглася очима по полицях, де були поскладенi речi, на полицях побачила прогалини мiж iншими

речами i все зрозумiла: Зарецький зiбрав бiльшiсть свого одягу i, мабуть, склав його у цi валiзи. Вiолетта сiла бiля валiз на пiдлогу i розридалася. Вона настiльки була приголомшеною побаченим, що не знала, як повестися.

7

Зарецький раптом згадав, що в дитинствi, здаеться – у першому класi, одного разу проiздив через це село в гори: вiн трохи з острахом придивлявся до понурих i грiзних гiр, якi, мов велети, зупинилися над крихiтною, змiеподiбною дорогою, до високих смерек, пiд зеленими гiлками яких ховалася таемниця, що привертала увагу малого Богдана, а прохолода i затiнок ще бiльше розбурхували його фантазiю, вiн також придивлявся до випадкових i незнайомих людей iз засмаглими обличчями й чорними, нiби вугiлля, очима. Зарецький уперше потрапив у край, який був йому незнайомий i який сильно рiзнився вiд тих мiсцин, де мешкали його дiд i баба, понад рiчкою Случ. Йому здавалося, що кiнця тiй дорозi нiколи не буде i що вони з батьком iдуть на край свiту, бо за кожним рiзким поворотом iх чекав iнший поворот, а за ним ще iнший. Інодi Богдан поглядав iз вiкна машини на прiрви, що виднiлися праворуч: там, у цiлковитiй прохолодi, вiн бачив невелику бурхливу рiчку, густi непрохiднi дерева та грiзнi кам’янi провалля. Картини баченого його заворожували, але вiд них було й трохи моторошно. Зарецький згадав, як йому захотiлося пити i батько зупинився бiля однiеi придорожньоi хати; вийшов старий-старий дiд у чорнiй шапцi, могутнiми порепаними руками вiн помив у мисцi темно-синiй виноград, потiм вичавив його в кухоль i дав малому Богдановi. Виноградний сiк був прохолодним i дуже смачним: згадуючи це, Зарецькому захотiлося випити соку. Тодi з батьком вони iхали у далеке поселення, що було аж у самiсiнькому тупику дороги, де мешкав його приятель Жора – лiпший дружбан ще з часiв навчання в унiверситетi, з яким батько був нерозлийвода. Разом вони ходили у геологiчнi експедицii в Бурятii та в Середнiй Азii, навiть обмiнялися дружинами, про що обидва потiм не шкодували; разом вони пiдзаробляли на будiвництвi, кочували з мiста до мiста, аж поки життя не розкидало iх по рiзних закутках. Жора не визнавав телефонний зв’язок i робив дивнi приймачi, якi дарував своiм приятелям, – вiн час вiд часу подавав сигнали про себе, i його друзi ловили цi сигнали – хто в Киевi, хто у Львовi, а хто за межами Украiни. Жора свiдомо обрав шлях вiдлюдника, зрiкшись сiм’i i цивiлiзацii, – вiн жив високо в горах, знався i водився з чабанами, випасав овець на полонинах, куди вирушав з iншими пастухами на пiвроку; одного разу батько впiймав черговий сигнал вiд Жори, а було то, напевно, десь на початку вiсiмдесятих, i йому страшенно закортiло його провiдати. Зарецький усмiхнувся, згадуючи батьковi помаранчевi «жигулi» i те, як вони iхали тодi в гори. Вони довго шукали Жору, спершу його порожню хату, до якоi ледве дiйшли, – машину довелося поставити бiля сiльського магазину, а потiм, розпитавши в мiсцевих про Жору, подалися в гори, де чувся скрип i трiщання дерев, якi падали. Жора посадив малого Зарецького на довжелезний стовбур, наказав мiцно триматися за обрубки грубих гiлок i спустив його з гори аж пiд свою хату. Малий Зарецький, кермуючи зрубаним деревом, стрiмко летiв iз ним униз, поки не з’iхав до паркану Жориного подвiр’я. Жора жив дуже бiдно, але симпатично. Вiн майстрував, любив вовтузитися з деревом, мав чимало iнструментiв i декiлька станкiв. На подвiр’i, в металевiй загорожi, вiн тримав великого бiлого, волохатого пса, який люто гавкав до чужих. Зарецький також згадав, як збирав iз Жорою гриби та ягоди. Коли вони переходили через чиесь велетенське пасовище, що охопило пiднiжжя гори аж до лiсу, то побачили молодого чорного бика, який спершу гнiвно фиркнув, а потiм помчав на них. Жора iз затиснутою в зубах цигаркою ледве добiг до паркана i пiрнув мiж його горизонтальними дошками, малий Зарецький зробив те саме. Вiн згадав очi бика – великi, неприступнi, пильнi, й усмiхнувся. Зарецький часто думав, вiд чого Жора вiдмовився заради такого життя; ранiше, будучи юним i зеленим, вiн ще не знав, що людина носить у собi океани хаосу i впорядкованостi, рай i пекло, власну цивiлiзованiсть i дикiсть, якi штовхають ii в мить вибору, коли важкi обставини допiкають, в обiйми одного з полюсiв.

8

Зарецький дивився з вiкна третього поверху на розкiшний гiрський краевид: бiло-сивi дерева непорушно стояли, припорошенi снiгом, i плавним каскадом пiдiймалися до неба, а далi то знову спадали, то пiдiймалися; на горизонтi, як у туманi, були iншi гори, синьо-сiрi, нiби примарнi силуети, а мiж ними, немов важкi дирижаблi, повiльно пропливали чистi хмари, насувалися на селище, будинки якого розсипанi в пiднiжжi скель, немов гриби. Селище пiдступало до гiр i тиснулося мiж сiро-бурих, обважнiлих i порепаних вiд часу, де-не-де заснiжених скель, що завмерли потрiсканими плитами й важкими брилами над невеликим урвищем, через яке проривалася до людських осель гiрська рiка; вона стрiмко повертала лiворуч, пiрнала пiд невеликий пiшохiдний мiст, а далi мчала, раз-по-раз зникаючи з очей за будинками, пагорбами й деревами, i вискакувала вже з боку селища, де про неi нагадував важкий бетонний мiст удалинi, праворуч вiд нього з лiсистих стрiмких i високих пагорбiв знову випинали важкi скелi; через мiст поволi котилися автобуси, вантажiвки, легковички; потiм рiка виривалася на рiвнину i губилася з виду. На горбочку, майже навпроти готелю, стояла кремезна в основi, але витягнута шпилями, дерев’яна церква, ii банi були оббитi срiблястим блискучим металом.

Зарецький дивився на селище. Тепер багато чого змiнилося: ранiше дорога була посипана щебенем, а тепер асфальт, ранiше майже не було машин i метушнi, а тепер навколо купа людей, дорогих авто, якi безперервно снують туди-сюди.

За спиною кашлянули. Зарецький обернувся i згадав, що не сам. Людмила сказала, що опалення працюе на максимумi.

Богдан вiдчинив вiкно i вдихнув свiже морозяне повiтря.

– Тут жити – рай. Я був тут ранiше.

– Справдi?

– Ще хлопчиком. Ми приiжджали до батькового приятеля. Вiн жив там, – кивнув Зарецький головою в напрямку гiр, – але давно помер. Хоча… тут, мабуть, неможливо повнiстю померти.

Людмила усмiхнулася, також пiдiйшла до вiкна i поглянула на краевид:

– Кидайте все i переiжджайте.

Зарецький усмiхнувся, але промовчав. Вiн повiсив костюм у шафу й задумався. Вiолетта навiть не особливо переймалася тим, що вiн збираеться в далеку дорогу, так, нiби Богдан вiдлучався у найближчий кiоск за газетами чи цигарками, не допомогла зiбратися в дорогу, не розмовляла, взагалi останнiм часом мiж ними все розклеiлося – навiть без суттевих причин; вона зазвичай лежала на шкiряному диванi й непорушно дивилася черговий мильний серiал, на якi витрачала весь вiльний час; серiали за серiалами – i так щодня, щотижня, щомiсяця. Зарецького це настiльки нудило, що вiн не мiг дивитися телевiзор i забув про нього.

– Може, ви хочете повечеряти?

– Що? – здригнувся Зарецький.

– Тут, буквально двi-три хвилини ходу, е гарна ресторацiя, – показала вона на вуличку, що тягнулася вiд центральноi площi з пам’ятником Шевченку повз пошту.

– Добре, – пожвавився вiн.

Богдан запропонував пiд’iхати, але Людмила вiдмовила: лише два квартали, сенсу сiдати в авто нема. Потiм сказала, що машину можна поставити в ii гаражi – вiн i так порожнiй. Зарецький нiби не почув. Коли вона наполягла, щоб машину поставити в неi, Богдан

знiяковiв.

Вони зайшли до ресторацii, Людмила з усмiшкою пiдказала, яку iжу варто покуштувати, що це найсмачнiшi в них страви – вiзитiвка краю. Зарецький жартiвливо пiдняв догори руки, нiби здаеться, вiн повнiстю iй довiрився, i вони зробили замовлення. Людмила пила каву та iла тортик, а Зарецький замовив собi печеню й салат. Попри те, що був страшенно голодним, вiн намагався iсти якомога повiльнiше.

– Не соромтеся, ви ж голоднi.

– Це правда, – усмiхнувся вiн.

Людмила й далi пiдбадьорювала його, перепитувала, чи смакуе. Вона постiйно говорила йому «ви», i Зарецький почувався трохи некомфортно: це нiби пiдкреслювало те, що вiн старший.

– Може, нарештi ми вiдмовимося вiд «ви»? Ви не проти? А то це «ви» конкретно напружуе. От коли вийдемо на пенсiю, тодi будемо на «ви», – засмiявся вiн.

– Я – за. Але чому ж тодi знову «ви»?

Зарецький розсмiявся, i вони ще довго говорили про все на свiтi, не вiдчуваючи, як минае час, як на них дивляться випадковi люди, як спокiйно та затишно стае тут на рiвнинi, бiля пiднiжжя гiр. Богдановi подобалася ресторацiя з приемними декоративними iнтер’ерами в етнiчному стилi, ненав’язлива музика, вiдсутнiсть запахiв iжi з кухнi. Але найбiльшу радiсть вiн вiдчув, що знову зустрiвся з Людмилою; до цiеi зустрiчi подумки готувався не один мiсяць – зважував, що скаже iй, уявляв ситуацii, де вони спiлкуватимуться.

Людмила ознайомила Зарецького з програмою на час його перебування: лекцiйнi години, зустрiч iз обласними журналiстами, виiзнi екскурсii до цiкавих мiсцин, музеiв, на сувенiрний ринок в одне з найближчих мiстечок. Богдан уважно слухав i зiзнався, що ранiше думав про нестерпну нудьгу, яка на нього тут чекатиме, а тепер, схоже, все буде набагато веселiше i вiн отримае купу вражень. Людмила сказала, що на сьогоднi поки все, щоб вiдпочивав, а якщо будуть питання – хай неодмiнно телефонуе на мобiльний. Зарецький подякував iй за увагу. Йому навiть стало трохи прикро, що iхне спiлкування так несподiвано перервалося. Вiн, стомлений дорогою, так сильно хотiв спати, що ледве стримувався, аби в ii присутностi не позiхнути. Вони домовилися про наступну зустрiч, i Людмила сказала, що перед лекцiею зайде за ним та проведе в конференц-зал одного iз санаторiiв, де вiдбуваеться семiнар, вона винувато всмiхнулася, що ми б iз радiстю поселили гостей у санаторii, але там значно гiрший сервiс, анiж у готелi, единий плюс вiд санаторiю – просторий i великий конференц-зал, яких тут бiльше нiде не знайти.

9

Зарецький згадав, як одного ранку сонна Вiолетта, наминаючи на кухнi омлет, ненароком кинула, що нiби його пiдмiнили, вона потiм довго жувала, поглядаючи на мовчазного i зацiкавленого Богдана, але, не дочекавшись його реакцii, сказала, що в чоловiкiв таке часто трапляеться, особливо пiд час кризи середнього вiку, що iм здаеться, нiби все життя пiшло котовi пiд хвiст, що вони жили не так i не на тi справи себе витрачали, iм здаеться, що не пiзно все змiнити, i вони готовi на рiшучi та непрогнозованi дii.

Так – зiзнався тодi вiн собi i здригнувся, але моментально опанував себе.

Вiолетта сказала:

– Нас обох кумарить те, що сталося тепер.

– Це правда, але я не знаю, що саме сталося, – глухо вiдповiв Зарецький.

Вiолетта його не почула й додала:

– Це неприйнятно.

Зарецький погодився i сказав:

– Коли повернуся з Прикарпаття, тодi можна буде серйозно все обговорити.

– Давно пора, бо ми ж марнуемо свiй час…

Зарецький тодi подумав: i справдi – вона даремно марнуе свiй час на мене, а я – на неi.

10

Богдан курив у внутрiшньому дворику готелю, перед тим припаркувавши в ньому машину. Вiн вдихав на повнi груди дим, насолоджуючись легким збудженням, що пробiгало судинами, потiм випускав дим, який миттю розвiювався в холодному повiтрi. З господарських дверей готелю вийшов охоронець, чорнявий хлопець у смугастому камуфляжному синьо-бiлому вiйськовому костюмi, вiн поглянув на Зарецького, змiряв його поглядом i, клацнувши металевою бензинною запальничкою, також закурив. Охоронець подивився на його «сiтроен» i запитав, чи збираеться вiн ним часто виiжджати. Богдан спершу не зрозумiв запитання, той повторив, Зарецький сказав, що поки не знае. Охоронець поглянув на гори, верхiвки яких танули в багряних лiнiях, нiби iх залили розплавленим вечiрнiм сонцем, i сказав, що якщо прийде великий снiг, то машину не вiдкопаеш, а навiть коли вiдкопаеш, то навряд чи зможеш виiхати.

Зарецький уявив великий снiг:

– А наскiльки вiн може бути великим?

– Такий великий, що вiдпочивати будемо тижнями, – усмiхнувся охоронець.

– І часто приходить великий снiг?

– Приходить. Але його давно не було.

– А ви бачили великий снiг? – запитав Зарецький.

– Старшi бачили.

Богдан подумав про гараж Людмили: завтра треба поставити в нього машину.

На вечiр з’явився легкий морозець, Зарецький курив на балконi i розглядав краевиди. Виникло дивне вiдчуття, нiби тут доведеться залишитися надовго. Вечiрнiй каскад гiр, який удень був далеким, ледве зримим i тьмяним, тепер нiби наблизився й обережно поклав свою тiнь на селище, навколишнi пагорби та скелi з лiсами. Зарецький тiшився прохолодi, що обвiвала його лице, тiшився густим чистим повiтрям, тiшився безкраiми просторами, якi не втомлювали око, а пробуджували внутрiшнiй спокiй i задоволення, що нема жодних незручних чи неприемних думок, нiби свiдомiсть, зачарована краевидами, не бажала iх продукувати. Зарецький вiдчував, як вiд легкого приморозку тремтить тiло, але йому не хотiлося заходити в номер. Вiн подумав, що в цих мiсцях, певно, люди менше пiддаються тривогам i страхам, анiж у мiстах, особливо у великих мегаполiсах, де все нуртуе, кипить, пригнiчуе агресiею та динамiкою. Вiн заплющив очi i спробував уявити, як розчиняеться в навколишньому спокоi, в навколишнiй тихiй благодатi; у станi, який вiн переживав, було щось неземне, нелюдське, дивне для звичайних митей i переживань.

Перед сном вiн узяв мобiлку i поговорив iз Вiолеттою, але вона бiльше вiдповiдала на запитання, нiж пiдтримувала розмову, i, як ранiше, була незадоволеною та втомленою. У таких випадках Зарецький завжди залишав ii у спокоi, зрештою, це невдовзi перетворилося на звичку. Вiн переглянув на ноутбуцi матерiали своiх лекцiй – текст, iнфографiку, слайди, перечитав базовi тези вступноi лекцii, вимкнув лампу i невдовзi заснув.

11

Зарецький поснiдав i вийшов на свiже повiтря, щоб викурити цигарку. Близько десятоi ранку на мобiльний зателефонувала Людмила. Вiн сказав, що готовий до прогулянки, вона засмiялася, i в Богдана по спинi забiгали приемнi мурашки. Вони домовилися зустрiтися через годину.

Зарецький вийшов на балкон; вiн подивився на синьо-бiлi гори, якi вдалинi були тьмянiшими й напiвпрозорими; вдихнув холодне гiрське повiтря i почувався як нiколи добре; вiн заплющив очi та витягнув обличчя перед себе, щоб морозяне повiтря ще бiльше його обвiвало; солодко усмiхнувся вiд приемноi прохолоди i вiд вiдчуття, що поволi мерзне. Можна забути себе вчорашнього, себе ницого, непотрiбного, тут можна переродитися – хотiв вiн подiлитися цими думками. Богдан раптом забажав розповiсти про мiсцевi краевиди Вiолеттi, про пейзажi, якi його змiнювали, – змушували не думати, а вiдчувати рiвновагу. Набрав номер, але вона не брала слухавку. Вiн мовчки курив. Через хвилин двадцять Богдан знову набрав ii номер i почув лiнивий, сонний i тихий голос. Вiолетта дорiкала, чого зранку дзвонити, як

ненормальний. Зарецькому розхотiлося з нею розмовляти, i вiн лише сказав: «Добре, спи далi». Богдан раптом подумав привезти ii сюди, поселитися на тиждень-другий у готелi, нiчого не робити, а лише вештатися без дiла, розвiятися, щоб вона знову почувалася щасливою, як це було ранiше. Але миттю прогнав цю думку. Вiн лише кисло усмiхнувся i згадав, якими вони були п’ять рокiв тому, коли лише познайомилися, коли жодного дня не могли всидiти вдома – з будь-якоi нагоди зривалися з мiсця, сiдали в машину та iхали подорожувати на пiвдень чи на захiд, спиняючись у селищах i мiстечках, якi перед тим навмання обирали на картi, коли кохалися в холодних готелях, закутавшись у ковдри, а потiм снiдали у випадкових кафе i знову мандрували. Зарецький навiть не вiрив, що це було з ними, що вони ранiше були такими радiсними, безтурботними, готовими до пригод i авантюр. Але потiм нiби отямився: навряд чи Вiолеттi ця iдея сподобаеться, вона нiколи не любила гiр: скiльки вiн не пропонував iхати туди вiдпочивати, вона завжди сприймала це в штики i обирала спекотний морський пляж якогось турецького готелю, вщерть набитого нецiкавими пострадянськими туристами на противагу гiрським тiнистим лiсам та екзотичним краевидам.

Вiн вийшов на вулицю. Навпроти готелю, метрiв тридцять праворуч, якщо перейти вулицю, була сувенiрна крамничка, схожа на велетенську шкатулку; крамничка тулилася до паркану територii дерев’яноi церкви, i бiля неi стояла Людмила й розмовляла по мобiлцi. У неi був серйозний вираз обличчя, правою рукою вона iнодi жестикулювала пiд час розмови, нiби намагалася довести свою думку, переконати, i непомiтно для себе користувалася звичними жестами. Вiд морозу щоки ii рум’янилися i буквально горiли. Людмила також помiтила Богдана i нiби виструнчилася, на обличчi майнула усмiшка. Вона енергiйно махнула йому рукою. Зарецький пiшов до неi, пропускаючи транспорт, що iхав дорогою. Людмила, тiльки-но привiтавшись, одразу запропонувала поставити машину до неi в гараж. Вiн погодився i сказав, що на вихiдних можна десь з’iздити – подивитися краевиди чи накупляти рiзних сувенiрiв. Зарецький любив купувати подарунки для своiх рiдних i близьких, тож випадала чудова нагода подивитися на вироби з металу, дерев’янi шкатулки, глиняний посуд iз мiсцевими розписами, а ще на коцики й сорочки ручноi роботи. Вона сказала, що знае, де сувенiри можна придбати за оптовими цiнами, бо тут деруть iз туристiв втридорога.

– Я також у душi шопоголiк, – усмiхнувся вiн.

Дорогою, коли вони iхали до ii будинку, Богдан захотiв поговорити про великий снiг i про те, як до цього ставляться мiсцевi.

– А тут бувае великий снiг?

– Снiг?

– Так – дуже багато снiгу.

– Мабуть, бувае. Це все-таки гори. Я, правда, не мiсцева. Живу тут лише чотири роки. Такий снiг може бути будь-де. Зараз клiмат не той, як був колись. Важко говорити про щось чiтко та впевнено. А ти хочеш побачити великий снiг?

– Хотiлося б на таке подивитися, – усмiхнувся Зарецький.

– Моя мати розповiдала, що в ii дитинствi був такий снiг, коли вони з даху хати каталися на санчатах. Виходили горою снiгу, яка опиралася на хату, та iхали собi з вереском униз.

– Хотiв би я так спробувати.

– Для цього потрiбно повернутися в дитинство.

– Цiкаво, чи це можливо, – задумано сказав Богдан.

– У наших мрiях – усе можливо.

Вони звернули з головноi дороги в провулок i проiхали метрiв п’ятдесят.

– У тебе цiкава вимова, немiсцева, – сказав Зарецький, обережно об’iжджаючи невеликий тракторець iз причепом вугiлля, що стояв посеред дороги.

– Я з центру приiхала – iз Черкащини, рiчка Рось.

– Гарячi мiсця. Бойовi. Я вiдпочивав у тих краях, багато де бував.

– Ми вже приiхали! – показала Людмила на свiй компактний двоповерховий будинок iз коричневоi цегли.

Вона зайшла через хвiртку i вiдчинила зсередини металевi ворота. Зарецький штовхнув iх, i вони подалися. Потiм Людмила вiдчинила цегляний, теплий гараж, який стояв своiми воротами перпендикулярно до входу в будинок, i Богдан поставив машину. Вiн обережно здав назад i заiхав майже впритул до металевого стелажа та масивноi металевоi стiйки, яка тримала два двигуни для рибальських човнiв. Коли вiн вийшов iз гаража, то помiтив надбудову з вiкном, вiд якоi тягнувся засклений i накритий коричневою металопластиковою черепицею навiсний коридор до будинку, який буквально вклинювався в нього на рiвнi другого поверху.

– Що це?

– У мене чоловiк був трохи дивак. Ну, дуже креативний дивак. Вiн собi зробив над гаражем компактний кабiнет, а щоб не виходити на вулицю, придумав ось такий коридор пiд дахом. Рiзне бувае – злива, снiг, вiтер, от захотiлося в домашнiх капцях i халатi ходити вiдразу з будинку в кабiнет – i це виявилося дуже зручно.

– Прикольно. Це як башта з чорного дерева. А що вiн там робив, якщо не секрет?

– Вiн був професiйним нахлистовиком. Одного року вiн навiть став чемпiоном. Тримав там спiнiнги, риболовний iнвентар, станок, на якому намотував мушки. Його мушки дуже славилися, iх замовляли нашi друзi, були покупцi навiть iз Чехii та Польщi. Там багато чого й досi залишилося.

Зарецькому кортiло запитати про ii чоловiка, як той загинув, але вiн не зважився, зрештою, це би виглядало нетактовно. Вона помiтно змiнилася, очi трохи згасли. Потiм, нiби отямившись вiд неприемних роздумiв, Людмила всмiхнулася й сказала, що пора вирушати в конференц-зал.

Юна чорнява менеджерка в дiловому синьому костюмi з бейджиком, що робило ii схожою на працiвницю аеропорту, представила гостей одне одному; так само вона представила й Зарецького.

– Ви часом не родич художника Зарецького? – запитала панi зi Львова, з невеликою зачiскою-клумбою на головi; Богдан часто бачив ii ранiше на медичних заходах i лише знав, що вона власниця медичноi клiнiки.

– Нi, ми не родичi, – усмiхнувся Зарецький.

– У молодостi ми були просто закоханi в його роботи. У нього така цiкава технiка, такi гарнi теми – i нацiональнi, i молодiжнi.

– У мене е його альбом, – сказав вiн, вибачився i вiдiйшов, щоб вiдповiсти на мобiльний дзвiнок.

Зарецький непогано вiдстрiлявся: лекцiя пройшла за графiком; потiм була лавина запитань вiд учасникiв; потiм вiн дав короткий коментар кореспондентцi мiсцевого FM-радiо, iнтерв’ю обласному iнформацiйному порталу, який також прислав журналiста на семiнар; потiм був обiд, де вiн сидiв навпроти Людмили i де виголошувалися рiзнi тости вiд органiзаторiв, а також надавали слово й лекторам. Вона iнодi поглядала на нього незрозумiлим поглядом, Зарецький нiяковiв, i лише тодi, коли привiтно усмiхалася, йому ставало на душi легше. Напевно, це закоханiсть. Богдан вiд своiх думок усмiхався. Зарецький майже не пив алкоголю, а лише пригублював коньяк. Сусiд злiва за столом, пiд качан пiдстрижений киянин-програмiст, постiйно реготав, голосно теревенив з iншими учасниками банкету i щоразу, розмахуючи руками, зачiпав Зарецького лiктем. Богдан зробив йому зауваження. Киянин ввiчливо вибачився, але невдовзi його темперамент брав свое: вiн знову ненароком зачiпав Зарецького лiктем. Богдан трохи вiдсунувся вiд нього i побачив, що за ним знову спостерiгае Людмила. Вiн усмiхнувся iй, i жiнка з розумiнням за секунду-другу заплющила й розплющила очi. На нiй було темно-коричневе тепле плаття з квадратним декольте i цiкавими, в етнiчному стилi, вставками на плечах, певно, цей одяг iй шила майстриня. На тонкому золотому ланцюжку висiла

маленька пiдкiвка з камiнчиком. Богдан уважно розглядав ii i помiтив бiля пiдкiвки, справа, невеличку темну цятку родимки. Людмила, мабуть, вiдчула, що Зарецький ii оглядае, бо обережно пiдвела на нього очi й застигла своiм непорушним, спокiйним i нiби довiрливим поглядом. Богдан почервонiв i потягнувся виделкою до крученика з чорносливом i шинкою.

Вiн вийшов курити не в коридор, де товклися з цигарками iншi учасники семiнару, галасували, сперечалися, жартували, а на балкон. Зарецький подивився на заснiженi перила i згрiб долонею трохи снiгу, зробивши в бiлому рiвномiрному шарi на перилах невелику пробоiну. Вiн пiднiс снiг до рота i лизнув його язиком. Зарецький стояв на морозяному повiтрi й дивився крiзь скло на учасникiв: iхнiм вождем знову був пiдстрижений пiд качан киянин-програмiст, який за столом постiйно зачiпав його лiктем. Програмiст збуджено розповiдав, розмахував руками, робив рiзнi гримаси – i присутнi реготали, пихкали цигарками й знову реготали. Напевно, в нього була непогамовна весела вдача, якщо вiн навiть не помiчав, скiльки шуму створюе. Вийшла Людмила, Зарецький бачив, як вона уважно й повiльно обводить поглядом присутнiх, нiби шукае потрiбну людину, але не знаходить i йде до сходiв. Потiм вiн помiтив Людмилу вже на вулицi, перед готелем, вона дiстала з кишенi мобiлку. В кишенi свого пiджака Зарецький вiдчув вiбродзвiнок – вона зателефонувала йому. Богдан швидко зробив невелику снiжку й кинув у ii напрямку, щоб вона помiтила. Людмила обернулася, подивилася на балкон – i iхнi очi зустрiлися. Вона, не стримуючись, засмiялася, а Богдан показав двома пальцями правицi, що зараз спуститься. Йдучи сходами, Зарецький думав, що Людмила придiляе йому надто багато уваги, хоча це враження може бути й помилковим. Йому було страшенно приемно, але вiн не хотiв, щоб Людмила себе скомпрометувала, бо невiдомо яким чином це могло позначитися в подальшому на ii кар’ерi.

12

З Житомира подзвонив директор i трохи нетерпляче узявся розпитувати, чи все пройшло нормально, скiльки гостей, iз яких краiн, скiльки вiдомих конкурентiв, який рiвень представникiв – власники чи виконавцi. Коли вiн ще запитав, як вони одягнутi – солiдно чи по-дорожньому, Зарецький мало не розреготався: вiн не мiг второпати, що це дурнувате запитання означае. Богдан вiдповiв, що захiд органiзовано непогано, багато гостей, але поки що базiкають переважно про живопис i будь-якi висновки поки робити рано.

13

Зарецький нудьгував: чергова лекцiя пройшла не особливо вдало, чомусь завис його ноутбук, i неможливо було показати слайди на екранi, а ще вiн нiяк не мiг опинитися з Людмилою наодинцi. Однак, пiсля завершення лекцii, коли вляглася метушня iз запитаннями, дискусiйними реплiками та з неформальними балачками пiсля всiх виступiв, вона сама несподiвано пiдiйшла.

Людмила сказала:

– На вечерю президент центру запрошуе лекторiв i представникiв компанiй. Це буде в хорошому етнiчному ресторанi, тому прохання нiчого на вечiр не планувати. Буде цiкаво: гарна кухня, жива музика – автентичнi речi виконують нашi музики, потiм будуть танцi. Буде весело.

– Танцi? – Богдан усмiхнувся, бо вже рокiв сто, як не танцював.

– Так, дикi танцi. Ти гарно танцюеш?

– Не пригадую.

– Там моментально згадаеш, нудно не буде, – усмiхнулася вона.

– Цей ресторан – ваш мiсцевий «Вiд заходу до свiтанку»? Вампiри будуть?

– Усе буде. Гуцули-вампiри за вами прийдуть.

– Звучить обнадiйливо, – розсмiявся Зарецький.

Повз них пройшло два поляки з Кракова: один у червоному, а другий у бiлому пуховику, також учасники семiнару, вони голосно й весело розмовляли, помiтили Людмилу й Богдана, запитали, де найближчий супермаркет. Людмила махнула рукою в потрiбному iм напрямку, i вони пiшли. Зарецький, дивлячись на колiр iхнього одягу, вiдзначив, що в хлопцiв патрiотичне почуття гумору.

– Тодi до вечора? Я мушу попередити iнших лекторiв, поки не розбiглися, – усмiхнулася Людмила.

– До вечора.

– За тобою приiде мiкроавтобус. Ресторан – тут поруч, недалеко, – показала вона на гори праворуч вiд селища, – але пiд гору важко буде йти. Ще побачимося.

– Добре.

Як вона i сказала, ввечерi за ним приiхав чорний «Мерседес-Вiто», який зiбрав лекторiв i повiз iх до етнiчного ресторану, що знаходився неподалiк вiд села на пiдйомi гори. Вони прибули на компактну, огороджену високим декоративним дерев’яним парканом територiю, на якiй розташувався ресторан, невеликий готель, лазня i декiлька колиб для бенкетiв. Вечорiло. Гостi крутилися на подвiр’i, розглядали навколишнi краевиди, курили, жартували, обговорювали рiзнi теми, травили анекдоти. Мороз мiцнiшав, з ротiв гостей iшла густа пара. Людмила пiдiйшла до Богдана, сказала, що можна заходити, але вiн попросив ще хвилинку – хотiв покурити.

Зарецький потягував цигарку i думав про Вiолетту, вона так йому й не телефонувала. Людмила пiшла до iнших лекторiв, розпитувала, чи все у них гаразд, чи подобаеться iм вiдпочинок. Богдан дивився на неi збоку й усмiхався. Вона була дуже привiтна й вiдкрита, легко поеднувала почуття гумору i робочi моменти, чим одразу позитивно всiх налаштовувала в спiлкуваннi. Зарецький вiдчув, що навiть трiшки ревнуе, коли бачить, як вона невимушено смiеться з iншими чоловiками, як вони дивляться на неi, придiляють увагу.

На попелястому «порше» хвилин за п’ятнадцять прибув президент центру – сивий шiстдесятирiчний худорлявий чоловiк iз пронизливим поглядом. Вiн поводився досить стримано, нiби економив своi рухи, на присутнiх дивився безiнiцiативно i не особливо придивлявся до гостей. Бiля нього крутилося декiлька молодих помiчникiв у костюмах. Вони вислуховували його вказiвки i страшенно метушилися: дзвонили, пiдходили до учасникiв семiнару, розпитували, чи все гаразд, чи не вiдчувають гостi певних незручностей. Залунала музика, органiзатори запросили всiх до столу. Гостей провели в затишну, дерев’яну, обвiшану етнiчними килимами колибу, яка мала два великих зали: в одному широкому, круглому, стояв стiл iз музичною апаратурою, а в кутку виднiвся велетенський камiн, обкладений свiтлим камiнням, а в другому, видовженому, прямокутноi форми – стояли довгий бенкетний стiл iз наiдками та масивнi дерев’янi стiльцi з високими бильцями. Увагу Зарецького привернула велетенська картина: одяг та вiйськова амунiцiя опришка, в чому було щось грiзне й величне водночас; нiби повiшений на невидиме бильце крiсла, стояв великий теплий кожух iз етнiчною вишивкою, дерев’яними гудзиками й петлицями, перед яким лежали топiрець, пiстоль, порохiвниця i гвер.

За гостей одразу взялася господиня вечора – чорнява лiтня панi Марiя з гарячим поглядом; вона була одягнута в етнiчний урочистий стрiй: у бiлу вишиту сорочку з великим червоним намистом, оперезана широким поясом. Панi Марiя грiзно стояла посеред зали у високих червоних чоботах, говорила голосно, впевнено, дзвiнко й велично. Двое музик – зi скрипкою та акордеоном – грали швидку народну мелодiю. Панi Марiя щебетала i наливала кожному гостевi калганiвку, приповiдаючи, що без чарки калганiвки не буде забави. Гостi пожвавилися й пригощалися. Мовчазна усмiхнена прислуга, молодi хлопцi й дiвчата в урочистому народному одязi, доносили страви, розставляли алкоголь. Судячи з велетенськоi кiлькостi рiзноманiтних екзотичних страв, алкогольних напоiв – французьких коньякiв, iспанських вин i шотландських вiскi, – стiл

був щедрим i небуденним. Гостей поволi розсадили. Зарецький опинився бiля Людмили; коли вiн ненароком торкнувся ногою до неi, то його нiби вдарило приемним струмом. Навпроти нього сидiли два поляки з Кракова, поруч iз ними – дивакуватий, iз гострою борiдкою та стрiмкими вусиками, схожий на барона Мюнхгаузена, лектор, професор iз Санкт-Петербурга. Також був пострижений пiд качан киянин-програмiст, який сидiв уже скраю столу, лiтня жiнка зi свiтло-коричневою «клумбою» на головi зi Львова, мовчазний чорнявий грузин, один чи то словак, чи то чех, i товстий росiйськомовний мужчина з Таллiнна, що мав трохи булькатi й погаслi очi.

Президент медичного центру обережно пiдвiвся, привiтно всмiхаючись до присутнiх, тактовно вичекав, коли на нього всi звернуть увагу й затихнуть. Тихим голосом вiн привiтався i виступив iз невеличкою промовою, в якiй коротко похвалив лекторiв за успiшний початок роботи iхнього семiнару, сказав про важливiсть iхньоi спiльноi працi, про вагомi соцiальнi очiкування та перспективи iнновацiйноi медицини, побажав усiм гарноi робочоi атмосфери, вiдпочинку в розкiшних природних умовах i пiдняв келих за подальшу спiвпрацю.

Богдан пригубив коньяк, офiцiант уважно та вчасно доливав присутнiм обранi ними напоi. Людмила пила бiле вино i iла смажену барабульку з овочами. Зарецький запитував у неi, що куштувати, вона всмiхнулася й сказала, що трохи за ним пильнуватиме: накладала страви в його тарiлку, якi варто скуштувати першочергово. Президент центру мовчки спостерiгав за ними, а Людмила, зустрiвшись iз ним поглядом, нiби вiдчужувалася й нiяковiла. Зарецький також упiймав на собi його погляд: непроникний, чужий, але не ворожий.

Пролунало ще декiлька тостiв, зокрема вiд мiсцевого чиновника з глибокими залисинами, який трохи спiтнiв вiд хвилювання i, постiйно запинаючись, сказав, що для них велика честь приймати гостей iз iнших краiн i проводити семiнари такого рiвня, що це пiдвищить туристичну привабливiсть краю, знання про нашу культуру за кордоном. Богдан дивився, як метушаться його очi та збиваеться вимова, й непомiтно посмiхався. Чиновник випив чарку горiлки, сiв, витер хустинкою лоба i настромив на виделку квашеного огiрочка.

Один за одним тости лунали i все бiльше вiддаляли застiлля вiд урочистого й офiцiйного формату. Зарецького вже нiхто не штовхав, за столом нiхто не галасував, рядовi учасники розважалися або в селищi, або в готелi на власний розсуд, а тут, де були лише «важливi» клiенти, панувала цiлком iнша атмосфера: стриманiсть, тактовнiсть i лаконiчнiсть. Розмови швидко переросли в дiлове русло, люди обговорювали умови спiвпрацi, можливi проекти, обмiнювалися iдеями, контактами. Зарецький розмовляв iз грузином, потiм iз булькатим мужчиною з Таллiнна та ще з кiлькома учасниками. Панi зi свiтло-коричневою «клумбою» на головi поривалася розповiсти йому про естетичнi вподобання, якi панували в ii молодостi, але Зарецький тактовно уникав цих розмов i бiльше уваги придiляв Людмилi.

Президент медичного центру також пiдтримав декiлька короткочасних дискусiй, але невдовзi попрощався, вдаючи, що винувато виправдовуеться; вiн сказав, що на нього чекають ще справи i довга дорога до Львова. Перед вiдходом вiн знову миттю поглянув важким i в’язким поглядом спершу на Зарецького, а потiм на Людмилу, i велично вийшов iз колиби.

Заграла музика, i в залу зайшли музики в етнiчних костюмах, а з ними сивий, певно, сiмдесятирiчний дiд, який затягнув коломийку. Вiн спiвав-розповiдав у тiй коломийцi, як у баби в електроплитi перегорiла спiраль нагрiвання i вона, не знаючи, що сталося, запитала в сусiдiв, що iй робити. Сусiди сказали: треба помiняти спiраль. Баба була глухувата. Повторили: бабо, треба поставити спiраль. І сказали, щоб iшла до мiста. Там е майстер. Баба взяла електроплиту i поiхала в мiсто – шукати майстра. Вона розпитувала в мiсцевих жiнок, де тут ставлять спiраль, i тiй вказали на полiклiнiку. Баба пiшла з електроплитою в полiклiнiку i запитала, де ставлять спiраль. Бабi вказали на кабiнет гiнеколога. Вона пiдiйшла до черги, де стояли вiсiмнадцятилiтнi, двадцятилiтнi, тридцятилiтнi жiнки, i запитала, де тут ставлять спiраль. Молодицi мiж собою переглянулися й невпевнено показали на дверi кабiнету гiнеколога. Захмелiлi гостi слухали коломийку, лукавий голос дiда i вiд смiху мало не попадали зi стiльцiв. Поляки iз Кракова постiйно просили сусiдiв перекласти вираз за виразом i також заходилися зi смiху. Людмила сказала, що цей дiд усiх гостей так розважае i знае подiбних коломийок цiлу купу.

Пiсля кiлькох наступних тостiв i коломийок поляки трохи розiгрiлися, iхнi обличчя почервонiли, вони знюхалися з екзотичним професором Мiхаiлом iз Санкт-Петербурга, схожим на барона Мюнхгаузена, i попросили принести iм оту калганiвку, яку наливали при входi. Пiвторалiтрова карафка з темно-коричневим напоем з’явилася перед ними – i вони почали самi пригощатися, вiдпровадивши офiцiанта до iнших гостей. Богдан дивився на них й усмiхався, мовчки пригублюючи коньяк. Дiд, який перед тим спiвав смiшнi коломийки, раптом став сумний-сумний i заспiвав журливу пiсню, але на нього мало хто з гостей звертав увагу. Зарецький нудьгував, вiн нахилився до Людмили i запитав, чи довго звiдси до готелю iхати, чи можна викликати таксi. Вона сказала, що таксi в iхньому мiстечку нема, але е водii, якi негласно пiдробляють.

– Краще пройтися, – сказала вона.

– Скiльки це часу?

– Якщо спускатися стежкою, то йти пiвгодини – не бiльше.

Богдан вийшов курити, не одягаючи – накинув на плечi куртку. Вiн дивився на вечiрне небо й блискучi зорi, нiби коштовностi розсипали на оксамитову тканину. В колибi гучно загупав бубон i барабан, певно, музики вшкварили енергiйну композицiю. Вiдразу почулося гупання нiг, вигуки, зойки та гучний голос панi Марii, яка говорила в мiкрофон. Могутнi дерев’янi дверi з потужними металевими, кованими одвiрками зi скрипом вiдчинилися, а за ними на вулицю вирвалася гучна музика. Вийшла Людмила, пiдiйшла до Зарецького, сказала, що всiх розвезуть, але можна прогулятися.

– Прогулятися буде краще.

– Я готова, – усмiхнулася вона.

– Чудесно, – пожвавився Богдан i пiшов до колиби за своею сумкою.

Поляки iз Кракова з бароном Мюнхгаузеном чудили просто дива: пiд музику вибивали ногами так, що аж пiдлога здригалася; професор Мiхаiл вiд щастя чогось був уже без сорочки, лише в штанях i зимових чоботах. Лiтня жiночка зi Львова вихопила росiянина з iхнього товариства i закрутила в танцi, зачарувавши своею енергiею всiх гостей.

14

Густий, мов вата, повiльний снiг. Зарецький i Людмила вiддалялися вiд ресторану, який стояв, нiби сторож, над селищем, i йшли на вогнi осель удалинi вузькою вуличкою, затиснутою мiж дерев’яними, дощаними парканами, яка стрiмко спадала вниз. Людмила сказала, що зрiжемо через потiк, бо машини, щоб заiхати сюди, роблять значний гак, зайвих кiлометрiв три-чотири.

– Навiть не вiриться, що можна отак спокiйно йти i милуватися снiгом, – задумано сказав Богдан.

– Ми багато чого починаемо цiнувати, що не помiчали ранiше, – Людмила взяла його пiд праву руку.

– Усе через те, що ми розучилися повiльно жити: спокiйно, зважено, розмiрено. Насолоджуватися кожною хвилиною, кожним краевидом.

Зарецький обережно ступив нiчною заснiженою стежкою, вздовж якоi стояли дерев’янi стовпцi з довгими заснiженими перилами. Стежка буквально провалилася в темряву, i

Людмила сказала, що зараз мають початися невеличкi схiдцi i що йти треба дуже обережно, одне за одним, бо схiдцi зробленi на прохiд однiеi людини. Богдан пiшов уперед, ступаючи крок за кроком униз, вiн тримав праву руку бiля свого плеча, не вiдпускаючи пальцiв Людмили.

– Звiдки ти знаеш цi партизанськi стежки?

– Менi донька показала. Вона познайомилася зi старшою жiнкою, в якоi ми деколи купуемо козяче молоко. Ми якраз ii хату пройшли – он там, злiва, за отими деревами. Мала мене в цi джунглi i завела.

– Скiльки вже твоiй малiй?

– Десять.

– Велика. Певно, дуже серйозна, – усмiхнувся Богдан.

– Це правда, вона така дiлова, модна. Любить, щоб усе було так, як вона хоче.

– Хотiв би ii побачити.

– Вона зараз у Львовi – у своiх двоюрiдних сестер. Гостюе. Коли в мене вiдрядження, вона з ними, iм разом веселiше.

Вони зiйшли з невеликоi гори. Зарецький озирнувся i поглянув, звiдки вони спускалися. Снiг був лагiдний, мов пух. Заплющивши очi, Богдан пiдвiв до нiчного неба лице i вiдчув, як лапатi снiжинки падають на шкiру.

– Я також люблю снiг, – почувши голос Людмили, вiн розплющив очi й побачив, як вона взяла пригоршню снiгу й лизнула.

Потiм вони йшли мовчки. Вона знову взяла його пiд руку. На iхнiх шапках i плечах була купа снiгу. Вийшли в невеликий провулок.

– Я нiколи в тебе не питала: чому в тебе нема дiтей?

Зарецький здригнувся, i йому здалося, що Людмила це вiдчула, бо пильно на нього поглянула; вiн помiтив, як ii спокiйнi очi блиснули у темрявi. Вiн не знав, що вiдповiсти, i сказав:

– Щоб це пояснити – легше, мабуть, написати роман.

– Це щось принципове? Чи iншi причини? – обережно запитала Людмила.

Зарецький поглянув на ii лице, але в темрявi не мiг його роздивитися.

– Мабуть, iншi причини.

– Пробач, що я лiзу не в своi справи.

– Та нiчого. Бувае. Але я дуже хочу мати дiтей, – сказав вiн i попросив дозволу закурити.

Вони йшли мовчки. Можливо, Людмилi було не по собi, що вона завела мову про дiтей. Вогник запальнички на мить освiтив його обличчя, коли вiн прикурював, обличчя посерйознiшало, витягнулося, стало нiби старшим i чужим. Людмила дивилася на його неквапнi рухи i розумiла, що Богдан iй подобаеться все бiльше – в кожному його жестi була зваженiсть i впевненiсть, а це вона найбiльше цiнувала в чоловiках.

– Я зараз зовсiм сама, – прошепотiла вона i трохи сполошилася своеi смiливостi.

Зарецький глибоко затягнувся, цигарка спалахнула яскравим товстим розпеченим жаром i поволi стихла. Вiн випустив дим i тихо сказав:

– Розумiю.

Людмила здригнулася: вiн несподiвано стиснув ii лiву руку. Зарецький тримав мiцно, крiзь рукавичку вона вiдчувала, як його пальцi рухаються, намагаючись зiгрiти ii долоню. Богдан затягнувся, пiднiсши цигарку до рота, потiм повiльно випустив дим. Вогник цигарки злегка виривав його лице з темряви. Вiн докурив i викинув недопалок у невеликий заметений снiгом рiвчак.

– Усi ми самотнi, – сказав вiн, – i це добре.

– Чому? – здивувалася Людмила.

– Ось чому, – Зарецький обiйняв Людмилу, мiцно притиснувши до себе, i вони пiшли через лагiдне бiле марево в бiк центру, де шумiли машини, горiли вiтрини, вивiски крамниць i де ходили люди.

Удома Людмила постелила на пiдлозi одразу бiля камiна, який перед тим розпалив Зарецький. У вiдблисках вогню iхнi тiла були бронзово-гарячi. Вона сумирно лежала на його могутнiх грудях, ластячись до нього головою. Богдан гладив ii довге хвилясте волосся, перебирав його пальцями, накручував на вказiвного i вiдпускав.

– Боже, що ти зi мною зробив? У мене не було цього вже сто рокiв.

15

Вiолетта так i не зателефонувала. Богдановi також лiньки було про себе нагадувати. Вiн скинув рукавицю, дiстав iз куртки мобiльний, подивився на освiтлений зелений сенсорний екран, але нi повiдомлень, нi пропущених дзвiнкiв не було. Зарецькому здалося, що вiн випав iз часу, нiби потрапив у зовсiм iнший свiт, з iншим темпом, в якому треба по-iншому думати i навiть по-iншому дихати – неквапно, спокiйно, нiкуди не поспiшаючи, нiчим не переймаючись. Навiть думки про минуле, зокрема про нещодавнi митi, здавалися тут нереальними, нiби несправжнiми, нiби такi думки стосувалися героiв iз прочитаних романiв.

16

Зарецький дивився в бездоннi теплi очi Людмили, узявши ii обличчя в руки; вона розтулила своi повнi губи й обережно кусала його, мов заморська птаха; потiм Людмила злегка кусала його обличчя, шию, груди, кусала пiд пахвою, потiм живiт, пестячи його язиком. Зарецький застогнав, виструнчився, його груди вiд глибокого дихання пiдiймалися й опускалися.

– Нiби до тебе нiчого не iснувало, – сказав вiн iз лагiдною усмiшкою, цiлуючи ii в голову.

– Нiчого-нiчого?

– Нi-чо-го, – по складах мовив замислений Зарецький, – тiльки порожнеча, як кажуть фiзики – абсолютне чорне тiло i я в ньому незримий атом.

– Так, не iснувало, – прошепотiла вона.

Зарецький заплющив очi.

– Де ти блукала?

– У темрявi.

– У темрявi, – нiби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, – там, де i я.

– Але ж це добре? Правда?

– Не розумiю, – усмiхнувся вiн.

– А що тут розумiти? Інакше – ми би нiколи не зустрiлися.

– Справдi. Значить, наша темрява була недаремною.

Пiд ранок вони заснули. Зарецького пiдняв будильник, який вiн виставив на мобiлцi. Людмила подивилася у вiкно й аж присвиснула – снiг далi спокiйно падав, густими клаптями неспiшно летiв додолу, товстим шаром укрив усе подвiр’я, помiтно замiв ворота й хвiртку на вулицю.

– Добре, що машина в гаражi. Інакше б на готельному майданчику менi довелося зараз працювати з лопатою – розчищати навколо неi снiг.

– Це була б непогана зарядка, – всмiхнулася вона.

Богдан вирiшив вийти надвiр i розтерти голе тiло снiгом. Вiн гукнув Людмилi, щоб дала лопату для снiгу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключi вiд гаража. Коли вiн насилу вiдкрив дверi гаража, бо iх присипало снiгом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся i взявся розчищати вiд снiгу дорiжку вiд будинку до ворiт, а також до гаража. Вiн виглянув за ворота – у провулок: зi слiдiв на снiгу були лише людськi, а машиною нiхто не виiздив. Богдан розчистив невелику дiлянку перед воротами i повернувся.

– Ось i маеш зарядку, – смiялася Людмила.

– Якщо кожного дня так вправлятися, то можна себе непогано тримати у формi, – сказав вiн i подивився на небо: спокiйно, рiвномiрно, впевнено i нiби трохи вповiльнено падав лапатий снiг; Зарецький подумав: якщо снiг iтиме ще один день, то все буде паралiзовано – машини не зможуть iздити.

Вони поставили у дворi, вiдразу пiд небом, пластиковi стiльцi й столика. Людмила принесла на великiй тацi тарiлки з омлетом, бiлий хлiб, квашену капусту, чашки з кавою. За снiданком Богдан сказав Людмилi, що його трохи непокоiть цей густий i неспiшний снiг, непокоiть те, що нема вiтру, адже вiтер мiг би вiднести опади на iншi територii. Вiн ще додав, що можуть виникнути проблеми з транспортом.

Вона розсмiялася.

– Ти чого?

– Ти все надто серйозно сприймаеш.

Зарецький усмiхнувся:

– Це, мабуть, водiйська звичка. Менi декiлька разiв доводилося вiдкопувати вiд снiгу свою машину – заняття не для слабодухих.

– Тобi нема чого переживати – ти ж у гостях, вiдпочиваеш. Хочеш, пiсля твоеi лекцii пiдемо в готель i заберемо речi?

– А ти не пошкодуеш?

– Я? Ха.

– Тодi можна, – поцiлував вiн Людмилу i подякував за снiданок.

Вiн курив i дивився на слiпучий снiг, вiд якого

щоразу примружував очi.

– Гарно, – сказав Зарецький.

– Майже як у Кавабати.

– Хто це?

– Ти не читав «Краiну снiгу»?

– Нi.

– Ну ти i валянок!

Зарецький засмiявся.

До конференц-залу довелося йти пiшки – машинам було важко iздити. Вулицями перемiщалися переважно тiльки джипи. У рiзних мiсцях стояли покинутi або забутi господарями легковi машини. Бiля супермаркету купчилися люди, вони виходили i заходили. Богдан i Людмила помiтили двох полякiв, у бiлому та червоному пуховиках, вони пили пляшкове пиво й дружньо махали iм рукою. Зарецький також iз ними привiтався. Неподалiк група чоловiкiв штовхала червону «мiцубiшi» – «акулу», яка газувала й газувала, однак рушити так i не могла. Богдан сказав, що цей уже, мабуть, не виiде, сiв конкретно, хiба якщо все навколо розчистять. Лiворуч, у далинi, на центральнiй вулицi з’явився трактор-грейдер, який повiльно розчищав снiг iз дороги i пiд невеликим кутом згрiбав його праворуч вiд себе. Машини, що стояли там припаркованi, опинилися в снiговiй пастцi. Спрацювало декiлька сигналок. Чимало людей, чиi будинки виходили на центральну вулицю, також взялися розчищати тротуари та мiсця виiзду машин. Вони дружньо працювали широкими фанерними та пластиковими лопатами, перегукувалися й жартували.

– Треба затаритися: взяти хавчик, бухло, цигарки, м’ясо. М’ясо! Багато м’яса! – сказав Зарецький, якого велика кiлькiсть людей бiля супермаркету почала трохи непокоiти.

– От мужичара, – усмiхнулася Людмила.

– Так!

– Не бiйся – не пропадемо.

Поки вони дiйшли до конференц-залу, вiд поту були мокрими, мов хлющi. Ноги постiйно провалювалися в снiгових заметах i пересуватися таким шляхом було важко. Перед лекцiею Зарецький перевiв подих, у холi випив iз Людмилою гарячого чаю з тiстечками. Цього разу послухати його прийшло лише до десяти чоловiк, переважно рядовi учасники семiнару, всi решта – через снiг, певно, залишилися в готелi або в центрi мiстечка. Зарецький поглянув у вiкно, i йому здалося, що снiг посилився й став настiльки густим, що дерева й будинки вдалинi розчинилися в бiлому маревi.

Коли вони з Людмилою вийшли пiсля лекцii на вулицю, снiг iнодi досягав колiн. Богдан тримав ii за руку, i вони йшли слiд у слiд, економлячи сили. На проiжджiй частинi, де перед тим пройшовся трактор-грейдер, iти стало трохи легше, машин майже не було, i люди вийшли на дорогу, нiби на широкий бульвар. Позаду них почулося форкання коней. Людмила обернулася, радiсно вигукнула i пiдняла вгору руку. Бiля них зупинилися великi сани, запряженi двома чорними кiньми. Людмила познайомила Зарецького зi своiм кумом Миколою, який тримав повiд i щиро до них усмiхався. Той був невеликий на зрiст, однак збитий, широкоплечий, нiби борець, мужчина, його повне, почервонiле вiд морозу обличчя було привiтним, а очi – свiтлими й вiдкритими. Микола випускав iз широких нiздрiв пару, i цим був трохи схожий на своiх коней. Зарецький вiд цього порiвняння мало не розсмiявся. З-пiд шапки в Миколи випиналося свiтле кудлате волосся, на ньому був добротний баранячий кожух. Микола запропонував iм пiд’iхати до центру. Вони iхали повз покинутi, заметенi машини, якi снiг поступово перетворював на бiлi засипанi горбики.

– Ну що, нанотехнологii, курите бамбук? – обернувся до них Микола i голосно розсмiявся.

– Куримо, – жартома вiдповiв Зарецький, дивлячись на вщент заметенi дороги та безпораднi машини.

– Тут вам не цивiлiзацiя, а все – як колись! Вйо!

– Ваше таксi – надiйне!

– Ха! – радiсно вигукнув вiн i знову смикнув поводом.

Богдановi здалося, що Микола на сьомому небi вiд снiгу. Вiн дивився, як той збуджено зривався на ноги, шмагав своiх коней i смикав повiд, аби вони iхали швидше.

– Ну, i де вашi ноутбуки i гаджети? Ха-ха! Ех, моi Середнi вiки! – обернулася його радiсна i почервонiла вiд морозу мармиза.

Зарецький нахилився до Людмили й пошепки запитав:

– А що це вiн – про Середнi вiки?

– Микола – учитель iсторii, – усмiхнулася вона, – дуже любить свiй предмет. Вiн зi своiми учнями заснував вiйсько-iсторичний клуб – лазять по горах iз луками, вистежують одне одного, вчаться шукати слiди ворога, полювати невогнепальною зброею, словом, облазили все кiлометрiв на тридцять навколо. Тут навiть були бойовi дii – iхня група проти iншоi. Оце стара баба йде лiсом, а з кущiв як вискочить чи то опришок, чи то iндiанець розмальований – i баба в крик, тiкае, падае, кошик губить, словом, прибiгае до людей i давай iм перелякано показувати на гори, що бачила дику людину. Хлопчики щасливi й дивляться на нього, немов на Бога.

– Цiкаво, – сказав Зарецький.

– Що вона там знову про мене бреше? – обернувся до них Микола.

– Розповiдае, що ви новий Довбуш! – пожартував Зарецький.

– Та нi – я домашнiй, – усмiхнувся вiн.

– Ми домашнi – до пори, до часу, – сказав Богдан.

На санях вони доiхали до готелю, Людмила залишилася чекати в холi. Богдан пiднявся до себе. Набрав Вiолетту, вона взяла слухавку – як завжди, трохи незадоволена. Вiн розпитав про погоду. Вона сказала, що iх добряче засипае снiгом. Зарецький сказав, що тут те саме, порадив пiти в маркет i купити все необхiдне, бо невiдомо, якими будуть обставини.

– Який маркет? Якi обставини? Ти про що? – почув вiн у вiдповiдь.

– Мабуть, прийшов циклон. Усе може бути паралiзованим. Якщо ти зараз не подумаеш про наступнi днi, то буде пiзно.

– Господи, ну коли ти вже перестанеш менi читати нотацii! Який маркет? Чого я маю кудись iти? Я зробила манiкюр i не хочу поламати собi нiгтi через якiсь iдiотськi сумки з продуктами, – обурилася Вiолетта.

– Дивись, щоб завтра вiд голоду не гризла свiй манiкюр, – саркастично вiдповiв Зарецький.

– Я краще поiду до мами, поки це все не втрясеться. Вiзьму таксi – i поiду до мами, – дружина нiби вiдмовлялася чути його аргументи.

– Таксi вже можуть не iздити, i до мами доведеться йти пiшки. Але, звiсно ж, тобi все вирiшувати, ти ж доросла людина, – вже значно спокiйнiше сказав Богдан.

– Коли ти починаеш так говорити, то в мене вiдразу пропадае настрiй, – в ii голосi вчувалася образа.

– Добре, не буду набридати, – на цьому розмова мiж ними закiнчилася. Вiолетта не поцiкавилася, як справи у чоловiка чи як проходить семiнар.

Вiн поспiхом зiбрав своi речi в двi спортивнi сумки i невдовзi здав номер. Людмила пiдвелася зi шкiряного дивана в холi, вiдклавши журнал на столик, пiдiйшла до нього.

– У тебе все добре?

– Здаеться, так.

– Втомлено виглядаеш, нiби тебе щось гризе.

– Усе нормально.

Зарецький спершу вирiшив покурити. Вiн дивився, як тихо падав пелехатий, густий снiг, як затягнув собою мiсцевi краевиди – будинки, дерева, вулицi, гори, небо; йому здалося, нiби вiн опинився на iншiй планетi, де все вiдбуваеться геть по-iншому, де в людей iншi уявлення про час i простiр, iншi звички, iншi бажання, iншi тривоги i сни. Богдан замислено курив, а Людмила уважно дивилася на його зосереджене лице i не могла збагнути, про що вiн думае. Зарецький здавався далеким-далеким, нiби чужинець, який випадково з’явився i про якого нiчого не було вiдомо.

– Ти думаеш про нанотехнологii? – пiдколола його, натякнувши на жарт свого кума Миколи.

– Нi, зараз думками я ближчий до Середнiх вiкiв.

– Тут i справдi е щось вiд Середнiх вiкiв, – сказала вона i подивилася на заснiженi, ледве зримi вiд снiгу, гори.

– Нам треба знову йти – дорога буде нелегка. Боюся, щоб снiгу вже не було по пояс.

– Не страшно, – усмiхнулася

Людмила, – головне, що нема куди спiшити. Коли нема куди спiшити – дорога приемна.

– Це правда, – сказав вiн, але не зовсiм зрозумiв, що вона мала на увазi.

Коли вони добралися до будинку Людмили, то пiсля важкого заснiженого шляху були знову втомленими i мокрими. Зарецький жахнувся: провулок геть засипало, люди розчищали дiлянки бiля своiх подвiр’iв, але не було жодноi нормально вичищеноi стежки. Хвiртку вони ледве вiдчинили – повно снiгу. Подвiр’я знову було вкрите рiвномiрним шаром свiжого снiгу, а новий усе падав i падав. Богдан подумав, що битва зi снiгом лише починаеться. Перш нiж розчищати подвiр’я, вiн вирiшив пiти в супермаркет, скупитися i зняти в банкоматi грошi. Людмила поривалася йти з ним, але Зарецький казав, що це буде занадто важко, i запропонував iй готувати вечерю.

Вiн дiйшов до супермаркету i побачив у ньому купи людей, якi гасали туди-сюди з кошиками для продуктiв i торбами. Люди були заклопотанi, посiрiлi, з полохливими, недовiрливими очима. Їхнi хаотичнi, безглуздi, поспiшнi рухи перетворили супермаркет на гамiрливий мурашник. З полиць розмели хлiб, батони, булочки, пирiжки, кекси i лавашi, iз морозильних боксiв люди розiбрали морожену рибу, м’яснi напiвфабрикати, вареники, пельменi, сосиски, сардельки, ковбаси, шинки, балики, а також сири. Люди пачками набирали також крупи, цукор, сiль, консервованi овочi, салати, лечо. Зарецький ошелешено дивився на велетенськi черги до кас i зайняв в однiй iз них мiсце. Вiн узяв два блоки цигарок, кiлька пляшок вина й горiлки, також набрав кiлька пачок рiзних каш, макарони, замiсть хлiба взяв декiлька пакетiв сухарикiв, а ще оливки та маринованi оселедцi в пластикових баночках. Потiм розсмiявся сам iз себе – через те, що пiддався масовому психозу. Вiн стояв у черзi понад годину i вже думав, що це нiколи не скiнчиться, що поняття часу для цього мiсця, цього селища, для цих заклопотаних i наляканих стихiею людей – незрозумiле й вiдсутне. Вiн лiниво слухав iхнi теревенi i думав, коли нарештi повернеться до Людмили. Зарецький одягнув важкий наплiчник, узяв два набитi пакети в обидвi руки i пiшов у снiг. У бiлому-бiлому маревi вiн наткнувся на двох веселих полякiв: червоний i бiлий пуховики виринули на його шляху буквально нiзвiдки. Вони трохи порозмовляли, Зарецький розповiв про те, який дурдом дiеться у супермаркетi, що люди розмiтають усе, до чого лише доторкнуться. Поляки занепокоiлися, запитали, чи е пиво, i поспiшили за покупками. Ногам ступати ставало все важче i важче, декiлька разiв Богдан провалювався в снiгових заметiлях аж по пояс, двiчi втрачав рiвновагу й падав, знову важко пiдводився i йшов далi. Пiд курткою чув, як спрацьовуе вiбродзвiнок мобiлки, але взяти ii не мав можливостi. Коли ледве дiйшов до провулку Людмили, помiтив кiлькох дядькiв, якi працювали лопатами. Вони розгортали снiг, розчищаючи невелику траншею, що тягнулася через провулок. Зарецькому ця iдея сподобалася i вiн вирiшив зробити таку ж стежку-траншею на подвiр’i в Людмили.

17

– Тебе аж трусить! Що там на вулицi? – занепокоено скидала з нього верхнiй одяг Людмила.

– Ху-у-у! Там справжня Арктика! Бракуе тiльки бiлих ведмедiв! Снiгу стiльки, що неможливо передати словами! Люди всi з лопатами! Мабуть, так починався Великий потоп. Таке враження, що насуваеться великий льодовик. Скоро всi ми опинимося пiд снiгом. Якщо ми не вiзьмемося за лопати, то звiдси можемо не вийти.

– Ти так кажеш, нiби вже почався кiнець свiту.

– Початок нового життя, маленька! Початок нового життя! Навiть коли нашi замерзлi трупи колись вiдкопають iз цього снiгу майбутнi археологи – це буде прекрасно!

– Що ти мелеш?

– Вони побачать, якi ми з тобою були красивi!

Боти Зарецького намокли, i вiн здивувався, бо такого ще нiколи не траплялося. Вiн миттю напхав у них сухих газет i поставив сушити бiля камiна.

– Новини дивилася? – запитав вiн.

– Усюди – те саме. Киiв паралiзовано. Львiв паралiзовано. Харкiв так само. Всюди дикий i безперервний снiг. Сказали, що вже випало двi мiсячнi норми опадiв. Сказали, що це сенсацiя i що такого ще не було. Правда, згадували якийсь один рiк, але я добре не розчула, коли було подiбне також. У Киевi на вулицях стоять порожнi трамваi, тролейбуси, завмерли фури, дикi пробки. Кияни носять бутерброди i чай людям, якi сидять у своiх машинах другу добу i не можуть через снiг нiде вирватися.

– Мабуть, усi рейси скасовано. Усе буде закрито. Державнi установи, пошти, школи – всi зачиняться, – сказав Зарецький i задумався.

– Значить, ми будемо у снiговiй тюрмi, – усмiхнулася Людмила, пригорнулася до нього й поцiлувала. Тiльки ти i я. Ти i я. Однi в цiлому свiтi. Це так здорово!

– У бiло-бiлому свiтi. Повний Кавабата, – усмiхнувся Богдан.

Вона ластилася до нього, цiлувала його, але зголоднiлий Зарецький демонстративно повiв носом на смачнi запахи, що линули з кухнi.

– Я поставила курку в духовку, – усмiхнулася вона, ii очi радiсно блищали.

– Повечеряемо, i я пiду рити траншеi.

– Якi траншеi?

– Щоб ходити. Твоi сусiди вже стали кротами – риють у провулку траншеi, бо снiгу стае все бiльше i бiльше. Це схоже на якусь вiйну у пiвнiчних широтах. Бляха, фiнсько-радянський фронт. Шанцi вже по колiна, а снiг усе падае й падае. Завтра буде по пояс.

– Клас! Я хочу на це подивитися! Ура! Моя Настя з сестрами у Львовi бiля пiд’iзду зараз собi зробили барлiг i фотографуються коло нього.

– Ця зима – особлива, – усмiхнувся Зарецький, дiстаючи цигарку.

– У мене також, – подивилася на нього Людмила вже серйозним поглядом.

Вiн пiшов курити надвiр, а Людмила тим часом накривала на стiл. Зарецький дивився на снiжний шар, який усе рiс i рiс. Снiг нi на мить не припинявся – такий же густий, такий же повiльний, такий же лапатий. Богдановi стало страшно вiд завтрашнього дня, вiд того, що на них чекае. Про лекцii, певно, вже доведеться забути. Вiн подивився на мобiльний – декiлька пропущених вiд Людмили i жодного вiд Вiолетти. Чому вона себе так по-дурному поводить, чого iй не вистачае? Вiн курив i дивився на заснiжену порожнечу, яка стала навколишнiм краевидом, йому хотiлося в нiй розчинитися, забути все, що вiн пам’ятав i знав, звiльнитися вiд найменших тривог. Зарецький набрав Вiолетту, але вона була за межами зв’язку, набрав знову – те саме. Поволi вечорiло, снiг наливався темними кольорами з вiдтiнками сiрого, синього, iнодi жовтуватого, вiн i далi виблискував на свiтлi лiхтарiв i неквапно лягав на землю. Людмила гукнула Зарецького, вiн погасив недопалок i зайшов у будинок.

18

Подзвонив директор фiрми, занепокоено розпитуючи, чи все добре, чи не завалило снiгом, як пройшов семiнар. Зарецький усмiхнувся i сказав, що трохи завалило i, попри те, що тут починаеться нова Арктика, все окей, а семiнар, певно, припинив свою дiяльнiсть, або ж, якщо точнiше, плавно перейшов у приватний режим спiлкування. Директор сказав, щоб Зарецький був обережним, щоб телефонував i розповiдав новини.

19

Зарецький знову розчищав снiг, але Людмила силомiць забрала в нього лопату, щоб вiн не перевтомився. Богдан пожвавився, збуджений, нi хвилини не мiг всидiти на мiсцi. Людмила розставляла тарiлки на стiл i спостерiгала за ним. Вони так смачно повечеряли, випили пляшку червоного вина, що iх одразу розморило. Зарецький вже не мав сил воювати зi снiгом – розчищати його на подвiр’i чи рити траншеi. Вони лежали з Людмилою бiля камiна на розстелених матрацах, укритих ковдрами, i гладили

одне одного.

– Цiкаво, що у свiтi за нiч сталося, – сказала вона пiд ранок.

– Те саме, що й тут: когось засипало, хтось пропав, когось так i не вiдкопали.

– Ми нiби на дикому островi – нiкого не бачимо, нi з ким не говоримо. Це так незвично в наш час, особливо коли на кожному кроцi гавкають про глобалiзацiю.

– Ти хочеш глобалiзацiю?

– Я хочу тебе, – усмiхнулася вона.

– Знову?

– Так, але спершу хочу знати, що дiеться у свiтi.

– Ми i е свiт. Люди зараз, мабуть, усi кохаються. Снiг – це кохання, – поцiлував ii Зарецький.

– Я знаю. Ти – мiй свiт.

– Зараз поглянемо, що там дiеться, – Зарецький потягнувся за ноутбуком, увiмкнув його, але Інтернету не було.

– Інтернет вирубило.

– Надовго?

– Надовго. У непогоду це часто бувае.

– Значить, це на краще.

Богдан узяв пульт й увiмкнув телевiзор, скакав по каналах, але не мiг знайти новини. На «5 каналi» йшла якась передача про Францiю, Людмила сказала, що скоро мають бути новини. Вони iх дочекалися. Показували репортажi з рiзних регiонiв. Украiна була в полонi снiгу. Державнi установи не працювали, крiм медичних закладiв, школи та унiверситети вiдмiнили навчання, магазини закрилися, транспорт зупинився. У Киевi на вулицях каталися лижники та сноубордисти, журналiсти вiдзняли сюжет про голих сноубордисток, як вони з’iжджали вниз по Андрiiвському узвозу. Невеликi продовольчi магазинчики перетворилися в барлоги, до яких вели лише вузькi тунелi, прорубанi лопатами. Малеча гралася в снiгу, центральними порожнiми вулицями спокiйно прогулювалися люди, гралися снiжками, будували снiжнi фортецi та лiпили снiговикiв. Те саме вiдбувалося в Харковi, Днiпропетровську, Одесi, Миколаевi, Львовi, Луцьку та iнших мiстах. Комунальнi служби були паралiзованi, мiсцевi влади капiтулювали перед стихiею. На трасах у рiзних куточках краiни понад добу, вiдрiзанi снiгом вiд свiту, у своiх машинах потерпали люди, якi не мали нi харчiв, нi води. Їм на допомогу намагалися прийти волонтери, служби порятунку, а також добровольчi дружини та пiдроздiли мiнiстерства оборони.

– Це надовго, – задумано сказав Богдан.

Людмила запитально на нього поглянула.

– Цiкаво – скiльки це триватиме?

– Це мае для тебе значення? – усмiхнулася вона.

– Мабуть, нi.

– І це прекрасно, – радiсно промовила Людмила, – таке бувае лише раз у життi. Ти ж нiколи про таке навiть i не здогадувався? Правда ж? А тут – маеш.

– Точно, – поцiлував ii в голову. – Як твоя мала? У неi все гаразд?

– Усе чудово. Я недавно з нею говорила. Я би бiльше переживала, якби вона зараз була тут.

– Чому? – здивувався вiн.

– Тому що не знати, чим усе це скiнчиться.

Людмила враз стала нiби чужою, вона напружено думала й дивилася в стелю. Зарецький, поклавши голову на праве вухо, спостерiгав за виразом ii обличчя.

– Ти маеш на увазi… нас?

– Нi. Не нас.

– А що з нами станеться? Я вже казав – рано чи пiзно нас вiдкопають у якомусь двадцять другому столiттi, – однак на його жарт Людмила не вiдреагувала.

Зарецький пiдвiвся i сiв бiля неi.

– Ти зараз десь далеко-далеко, – сказав Богдан i пальцем провiв по рельефу ii носика, опустився до повних розтулених губ, якi поцiлував.

– Не переживай, я вже повертаюся, – усмiхнулася вона й розвернулася до нього.

У ii оченятах не було й слiду печалi, а лише товклися веселi бiсики.

– Але що ти мала на увазi?

– Ну який же ти зануда!

– Чого? – здивувався Зарецький.

– Тут все тривае довше, повiльнiше i зi складнiшими наслiдками, – усмiхнулася вона.

– Сподiваюся, все минеться.

– Я також сподiваюся, – усмiхнулася вона, пригорнувшись до нього, – давай про це не думати.

– Давай.

– Але ж думаеться, – пiсля хвилин мовчанки сказала вона.

– Це правда – думаеться, навiть мимоволi.

Людмила обiйняла його, мiцно пригорнулася, нiби боялася втратити. Зарецький дивився в ii очi-безоднi, бачив, як вони поблискували – чи то вiд слiз, чи то вiд вогню. Шкiра ii лиця пашiла, нiби вона мала температуру. Попри шалену втому, вони кохалися, непорушно лежали, повiльно блукаючи руками по тiлу одне одного, потiм кохалися знову.

20

Вони прокинулася вiд дзвiнка на мобiльний Людмили. Непокоiлися за Богдана Зарецького, який з’iхав iз готелю. Вона сказала, що з ним усе гаразд. Потiм повiдомили, що семiнар неможливо бiльше проводити, поки не розчистять дорогу до конференц-залу, а оскiльки учасники не можуть виiхати, то пропонуеться зустрiчатися в холi готелю та в барi на «дружнi розмови» та для «дiлових контактiв». Богдан ледве встав – тiло гудiло вiд вчорашньоi боротьби з високим снiгом. Вiн вийшов надвiр, але вiд побаченого навiть не здивувався: снiговий покрив уже вирiс до пояса, застеливши рiвною бiлою ковдрою все подвiр’я аж до рiвня замкiв у гаражi та до клямки на хвiртцi й воротах. Пелехатий, спокiйний снiг падав далi, падав безперервно й тихо, як нiчого й не бувало. Спершу на Зарецького напав вiдчай, адже зi снiгом доведеться боротися довго й постiйно – не знати коли вiн припиниться; потiм вiн опанував себе й розмiрковував, що слiд робити. Траншею потрiбно копати до ворiт, а також робити вiд неi вiдгалуження до гаража. Зрештою, в гараж можна потрапити через навiсний коридор iз будинку, який веде в кабiнет покiйного чоловiка Людмили. Вирити траншеi – ще не проблема, мiркував вiн, але захистити iх вiд нового шару снiгу – це складнiше. Зарецький думав про накриття для траншей. Снiг, якщо падатиме далi, перетворить захищенi траншеi в такi собi тунелi, якими можна буде спокiйно переходити вiд ворiт до будинку i не думати про постiйне звiльнення iх вiд снiгу. У гаражi вiн бачив поскладанi довгi широкi дошки, також можна буде розiбрати стелаж пiд стiною.

Пiсля снiданку Зарецький взявся за роботу, з великими боями вiн добрався до ворiт i повернувся, потiм знову пройшовся з лопатою, вибивши в снiгу невелику вузьку стежку. Потреби вичищати снiг аж до асфальту не було, тому вiн його талував. Бiля входу до будинку, де закiнчувалися ганковi сходи, Зарецький розчищав дiлянку вiд снiгу ще ретельнiше. Вiн знову повернувся до ворiт i розчистив дiлянку, щоб вiдчинялася хвiртка. Коли ii вiдкрив, то побачив шар снiгу до пояса, який буквально зупинився перед входом. Неподалiк, метрiв за двадцять праворуч, Богдан почув чоловiчi голоси, вони розмовляли, смiялися, а iнодi сопiли. Вiн здогадався, що чоловiки також борються зi снiгом. Зарецький окликнув iх, вони пiдтвердили його здогадку, що пробивають траншею через увесь провулок до центральноi вулицi селища, також вони запропонували йому долучитися до них. Богдан iм крикнув, що спершу мусить вiдкопатися i пробити прохiд до iхньоi траншеi. Вони перестали копати, Зарецький вiдчув запах цигарки i закурив також. Вiн чув iхне дихання, балачки, сопiння, рипiння снiгу пiд ногами. Мужики сказали, що зараз усе селище рие траншеi, що деякi траншеi вже сполучилися одна з одною i навiть виводять до супермаркету. Богдан усмiхався i намагався собi це уявити. Вони також сказали, що снiг iз траншей потрiбно вичищати щодня, iнакше iх знову засипле. Пiсля перекуру вони знову взялися за роботу. Зарецький повернувся на подвiр’я, i в нього знову зiпсувався настрiй: вiн стiльки працював лопатою i майже нiчого не досягнув.

21

Снiг, самий тiльки снiг. Зарецький думав лише про нього.

– Господи, та лишися ти того ровера, здався тобi снiг, – усмiхалася Людмила.

– Треба зробити прохiд до траншеi в провулку.

– Навiщо тобi той прохiд?

Зарецький

здивовано на неi поглянув, а вона стояла на порозi, закинувши одну ногу, й далi лукаво усмiхалася.

– Треба, щоб був вихiд.

– Нема нiякого виходу. Навiть коли вiн i буде – це не вихiд.

– Як це?

– Пересидимо два тижнi – тодi можна буде спокiйно виходити, – сказала вона.

– Два тижнi! Як два тижнi? Але ж це стiльки часу!

– У цiй ситуацii часу не може бути. Як ти цього не розумiеш?

– Як це нема?

– Я тобi вже казала – тут усе зовсiм по-iншому: хана всiм дедлайнам.

– Але ж я не можу два тижнi нiчого не робити i лише сидiти, чекати, коли зникне снiг. Менi треба термiнал, пошта.

– Навiщо тобi термiнал?

– Як це навiщо? А грошi?

– Навiщо тобi грошi?

– Як це навiщо?

– Усе зачинено. Жоден магазин не працюе. Що ти хочеш купити? А якщо банкомат i працюе, то з нього ще вчора, мабуть, вигребли всю готiвку, i навряд чи банкомат зможуть поповнити – до нього спершу треба доiхати, щоб поповнити.

– Добре, банкомат – це зрозумiло. А пошта?

– А навiщо тобi пошта?

– Як це навiщо?

– Вона не працюе. Чого тобi раптом так закортiло йти на пошту? Якби не було цього снiгу i пошта працювала, то вона б тобi була просто до лампочки. Зiзнайся собi: хочеш ти того чи не хочеш, але доведеться все це перечекати. Я би на твоему мiсцi все кинула i пiшла би зi мною пити каву, – усмiхнулася Людмила i зникнула за дверима.

Зарецький прозрiв: до нього лише зараз дiйшло, що це може затягнутися не на декiлька днiв чи навiть тиждень, а на добрих пiвмiсяця або й бiльше. Снiг повiльно падав. Богдан гнiвно жбурнув лопату i пiшов пити каву. Вiн зрозумiв, що так швидко звiдси вибратися не вдасться, навiть коли снiг перестане падати, не знати, скiльки часу вiн буде танути, не знати, як довго технiка розчистить провулок, щоб вiн змiг виiхати на центральну дорогу i повернутися до Житомира.

– Що там кажуть у новинах?

– Те саме, – вiдповiла Людмила, – нiчого доброго нiхто не обiцяе.

– Не зрозумiв…

– Синоптики попереджають, що це ще буде довго. Уряд уже пiдраховуе можливi збитки i подолання наслiдкiв. Серйозна сума виходить.

– Чортовi синоптики! Вони постiйно всiх пiдводять! Де цi iдiоти були ранiше?

Людмила дивилася, як вiн гнiваеться, як пихтить, мов щойно закипiлий чайник, вона пiдiйшла, сiла йому на колiна й обняла за шию.

– Але ж ми разом i нам нiхто не заважае, – поглянула йому в очi.

Зарецький заспокоiвся.

– Ти переживаеш. І я розумiю чому. Люди сильно переживають не за себе. А за iнших.

Богдан здригнувся, бо вона нiби вiдчула його думки про Вiолетту.

– Я не надто переживаю, – пробурчав вiн, – просто все це для мене трохи незвично.

– Це все гори. І вони iнодi з нами роблять незвичнi речi, – сказала вона i прошепотiла йому, щоб вiн розслабився, вiдпустив поганi думки.

– Усе нормально.

– Ти уяви, що все це не насправдi, – поцiлувала його бiля вуха.

– Нi. Я реально бачу, що все це дуже нереально.

– Не кокетуй зi словами.

– Добре. Не буду.

Зарецький нi на що не нарiкав. Вiд неi приемно пахло свiжiстю, вiн вiдчував ii тiло i, попри втому, захотiв ним оволодiти. Богдан злегка розпустив на Людмилi халат i занурився обличчям iй мiж груди. Вона важко дихала, вiдкинула голову, запустивши своi пальцi йому у волосся. Зарецький пiдняв ii, тримаючи за сiднички, й понiс на лiжко. Людмила злизувала язиком його пiт i шепотiла йому, що вiн солодкий, солодкий, солодкий. Вони кохалися на диванi, шалено перевернулися на ньому, потiм скотилися на пiдлогу, знову кiлька разiв перевернулися, вона мiцно стискала його сiдницi, нiби хотiла мiцнiше притиснути його до себе, а потiм вони довго стихали, лагiдно пестили одне одного, гладили, обцiловували. Людмила шепотiла йому, що так не бувае, що це бiльше схоже на сон.

Пiд вечiр Зарецький знову взявся за лопату – потрiбно було добратися до невеликого сараю, прибудованого до будинку ззаду, в якому лежали дрова. Пiд свiтлом лiхтаря надворi вiн махав лопатою майже до дванадцятоi ночi, врештi-решт зробивши невеликий прохiд. Богдан наносив дров у будинок i поскладав iх у коридорi. Вiн був настiльки втомлений, що ледве залiз у душ. Серед ночi вiн прокинувся вiд нестерпного пекучого болю: м’язи рук, нiг, плечi – все дико болiло й крутило. Зарецький сказав Людмилi, щоб добряче розтерла його спиртом. Вона iнтенсивно розтирала його ноги, руки, плечi i дорiкала:

– Як мала дитина…

– Ну чого ти?

– І здався тобi той снiг?

– Його треба розчистити – вiн же сам нiкуди не дiнеться. Його треба буде прибрати бiля стiн будинку. Навiщо тобi зайва волога на стiнах?

– Ти такий увесь iз понтом господар, – усмiхнулася вона.

– Так, я такий.

– Усе, ведмежа, можеш одягатися.

– Як ти мене назвала? – розвернувся до Людмили Богдан.

– Ведмежа, – усмiхалася вона очима, – ти спиш, як мале ведмежа.

Вiн натягнув термобiлизну, закутався у теплу ковдру i невдовзi заснув.

Людмила лежала поруч i дивилася на його могутне тiло: вiн глибоко вдихав повiтря, наповнюючись ним, мов велетенський мiх, i плавно видихав. Богдан спав неспокiйно, немов дитина, видавав кумеднi незрозумiлi звуки, руками бгав пiд собою подушку, крутився з мiсяця на мiсце. Вiн вiдсунув Людмилу на край лiжка, i вона боялася навiть поворухнутися, аби його не розбудити. У темрявi вона не могла добре роздивитися його обличчя, але бачила очницi й не знала, чи в нього розплющенi очi. На певну мить iй здалося, що вiн на неi дивиться. Людмила наблизилася очима до його обличчя, але вiн мiцно спав. Вона обережно поцiлувала його в заплющене око, Богдан здригнувся, завмер, i його дихання знову стало рiвномiрним. Людмила не спала i цiлу нiч думала: ii непокоiло, що буде потiм, коли все це скiнчиться, коли зникне снiг i всi роз’iдуться, коли життя повернеться в нудне, одноманiтне звичне рiчище. Вона вийшла боса на двiр, ступила на заснiжений подiл, склала перед собою руки й почала молитися. Людмила просила одного – щоб снiг падав якомога довше й не переставав.

22

Зарецький знову вступив у вперту битву з могутнiм i непохитним снiгом, для нього це вже стало таким собi вранiшнiм ритуалом. Вiн по-новому розчищав виритi траншеi – вiд будинку до ворiт, а також до гаража, потiм знову прибрав снiг iз проходу до сараю, де лежали заготовленi поколотi дрова. Богдан був сильно втомленим, але й задоволеним собою. Неспiшний, лагiдний снiг i далi тихо та впевнено вкривав подвiр’я, будинки, дерева – все навколо. Траншеi вже були на рiвнi плечей Зарецького, i вiн вирiшив, що пора iх накривати, аби бiльше зi снiгом не бавитися.

Богдан працював i думав про Вiолетту: за останнiх пiвроку iхнi стосунки явно деградували, навiть досягли критичноi точки, коли неможливо було обом знаходитися в однiй кiмнатi, в однiй квартирi. Енергетика стала настiльки гнiтючою, що кожен шукав найменший привiд, аби не бути вдома, аби провести час в iншому мiсцi, в iнших обставинах. У Вiолетти з’явилися двi випадковi та дуже загадковi подружки, якi не знати чим займалися, не знати на якi доходи жили, не знати ким взагалi були. В однiеi, довгоногоi Марини з коротко стриженою головою, але ззаду довгим вирощеним волоссям, був трохи нервовий смiх, яким вона супроводжувала чи не кожну свою фразу, навiть коли не було пiдстав смiятися. Марина могла розповiдати, як зранку встала, потiм йшло тривале та неприемне «хi-хi-хi», як розмовляла з друзями по телефону, знову «хi-хi-хi», що iла на обiд, «хi-хi-хi» – i так безкiнечно, i так завжди. Інша, спортивноi статури, з широкими плечима Даша, також була дуже веселою: вона

смiялася рiдко, але гучно, оголюючи всi своi великi зуби. Цi дивнi подружки, коли Зарецький був на роботi, iнодi любили цiлими днями зависати у Вiолетти, залишаючи пiсля себе засмiчений недопалками й цигарковим попелом журнальний столик, прокурену квартиру, купу брудного посуду. Потiм вони виробили iншу тактику – забиралися з квартири погуляти перед самим приходом Зарецького, пiсля чого Вiолетта поверталася зазвичай дуже пiзно й казала, що страшенно втомлена. Через певний час цi подружки Вiолетти випадково пропали – про них не було нi слуху, нi духу, навiть по мобiльному вона з ними не спiлкувалася. Тодi Вiолетта знову присiла на своi серiали – i це було також безкiнечно.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=12135905&lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания