Режим чтения
Скачать книгу

Тіні забутих предків. Новели (збірник) читать онлайн - Михайло Коцюбинський

Тiнi забутих предкiв. Новели (збiрник)

Михайло Михайлович Коцюбинський

Шедеври на всi часи

«Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 (17) вересня 1864 р. в м. Вiнниця в сiм’i дрiбного урядовця. Дитинство та юнiсть майбутнього письменника минули в мiстечках i селах Подiлля, куди переводили батька по службi. Освiту здобував у Барськiй початковiй школi (1875–1876) та Шаргородському духовному училищi (1876–1880). Через тяжке матерiальне становище родини юнаковi не вдалося отримати унiверситетську освiту.

У 1886–1889 рр. вiн давав приватнi уроки i продовжував навчатися самостiйно, а у 1891 р., склавши iспит екстерном при Вiнницькому реальному училищi на народного вчителя, працював репетитором…»

Михайло Коцюбинський

Тiнi забутих предкiв. Новели (збiрник)

Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»

2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2011

ISBN 978-966-14-2736-4 (fb2)

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя створена за виданням:

Коцюбинський М.

К76 Тiнi забутих предкiв. Новели [Текст] / худож. А. Печенiзький. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2011. – 352 с.: iл.

ISBN 978-966-14-0428-0 (серiя).

ISBN 978-966-14-1085-4 (т. 14).

ББК 84.4УКР1

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 (17) вересня 1864 р. в м. Вiнниця в сiм’i дрiбного урядовця. Дитинство та юнiсть майбутнього письменника минули в мiстечках i селах Подiлля, куди переводили батька по службi. Освiту здобував у Барськiй початковiй школi (1875–1876) та Шаргородському духовному училищi (1876–1880). Через тяжке матерiальне становище родини юнаковi не вдалося отримати унiверситетську освiту.

У 1886–1889 рр. вiн давав приватнi уроки i продовжував навчатися самостiйно, а у 1891 р., склавши iспит екстерном при Вiнницькому реальному училищi на народного вчителя, працював репетитором.

Коцюбинський почав пробувати своi сили в лiтературi рано, брався за поезiю, переклади, нариси. 1890 р. львiвський дитячий журнал «Дзвiнок» опублiкував його вiрш «Наша хатка». У цьому ж роцi юнак побував у Львовi, встановивши творчi контакти з мiсцевими лiтераторами та видавцями, зокрема І. Франком.

Поiздка започаткувала постiйну спiвпрацю Коцюбинського в захiдноукраiнських виданнях. На початку 1891 р. вiн поiхав до с. Лопатинцi на Вiнниччинi, де поеднував роботу домашнього вчителя в родинi мiсцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народноi мови, культури. За один 1891 рiк з-пiд його пера вийшли оповiдання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повiсть «На вiру», вiршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу лiтературноi громадськостi, засвiдчили, що в украiнську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рокiв частина молодоi украiнськоi iнтелiгенцii, перейнятоi лiберально-просвiтницькими iдеями, утворила органiзацiю «Братство тарасiвцiв», з учасниками якоi Коцюбинський деякий час пiдтримував зв’язок.

У 1892–1896 рр. М. Коцюбинський був у складi Одеськоi фiлоксерноi комiсii, яка боролася зi шкiдником винограду – фiлоксерою. Робота в селах Бессарабii дала йому матерiал для написання циклу молдавських оповiдань. Залишивши роботу в комiсii, вiн виiхав до Житомира, де обiймав рiзнi посади в редакцii мiсцевоi газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський дiстав роботу в чернiгiвському земствi. У Чернiговi вiн закохався, одружився, став господарем дому та батьком чотирьох дiтей. Щотижня у будинку письменника збиралась лiтературна молодь мiста. Сюди приходили вiдомi у майбутньому письменники i поети: Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина… Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Вiн об’iздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душi, а й потреба лiкуватися.

Провiдним жанром малоi прози Коцюбинського пiсля 1901 р. стала соцiально-психологiчна новела. У п’ятилiття перед революцiею 1905–1907 рр. Коцюбинський написав i опублiкував оповiдання «Fata morgana» («Киевская старина», 1904).

У 1906–1912 рр. крiм другоi частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створив новели «Смiх», «Вiн iде», «Невiдомий», «Intermezzo», «В дорозi», «Persona grata», «Подарунок на iменини», «Конi не виннi», а також повiсть «Тiнi забутих предкiв».

Пiд час вiзитiв на острiв Капрi письменник зустрiчався з Горьким, узимку 1911–1912 рр. жив у нього. Художнi нариси «Хвала життю!» й «На островi», написанi влiтку 1912 р., стали останнiми творами Коцюбинського.

12 (25) квiтня 1913 р. Михайла Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдинiй горi у Чернiговi, улюбленому мiсцi його щоденних прогулянок.

Тiнi забутих предкiв

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульськiй родинi Палiйчукiв. Двадцятою i останньою була Анничка.

Не знати, чи то вiчний шум Черемошу i скарги гiрських потокiв, що сповняли самотню хату на високiй кичерi[1 - Безлiснiй горi. (Тут i далi примiтки автора, якщо не вказано iнше.)], чи сум чорних смерекових лiсiв лякав дитину, тiльки Іван все плакав, кричав по ночах, погано рiс i дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозi одвертала од нього очi. Не раз вона з ляком думала навiть, що то не вiд неi дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвiтила свiчки – i хитра бiсиця встигла обмiняти ii дитину на свое бiсеня.

Туго росла дитина, а все ж пiдростала, i не стямились навiть, як довелося шить iй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке i не вiдоме нiкому або без причини кричить. Гачi[2 - Штани.] на йому спадають, а воно стоiть серед хати, заплющило очi, роззявило рота i верещить.

Тодi мати виймала люльку з зубiв i, замахнувшись на нього, люто гукала:

– Ігi на тебе! Ти, обмiннику. Щез би у озеро та в трiски!..

І вiн щезав.

Котивсь зеленими царинками[3 - Царинка – обгороджений сiнокiс близько од села.], маленький i бiлий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний лiс, де гаджуги[4 - Смереки, рiд наших ялинок.] кивали над ним галузками, як ведмiдь лабами.

Звiдси дивився на гори, близькi й далекi верхи, що голубiли на небi, на смерековi чорнi лiси з iх синiм диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Пiд ним, в долинi, кипiв холодний Черемош. По далеких горбах дрiмали на сонцi самотнi оселi. Було так тихо i сумно, чорнi смереки безперестанку спускали сум свiй в Черемош, а вiн нiс його долом й оповiдав.

– Іва!.. Мо-ой! – гукали на Івана од хати, але вiн того не слухав, збирав малини, пукав з листочкiв, робив свистiлку або пищав у травинку, намагаючись вдавати голоси птахiв та всi тi звуки, що чув у лiсi. Ледве помiтний в лiсовiм зелi, збирав квiтки i косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь пiд сiном, що сохло на остривах[5 - Острива – суха смерека з галузками, на якiй сушиться сiно.], i спiвали йому до сну та й будили його своiм дзвоном гiрськi потоки.

Коли Івановi минуло сiм лiт, вiн вже дивився на свiт iнакше. Вiн знав вже багато. Умiв знаходити помiчне зiлля – одален, матриган i пiдойму, розумiв, про що канькае каня, з чого постала зозуля, i коли оповiдав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на свiтi пануе нечиста сила, що арiдник (злий дух) править усiм; що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржи?нку[6 - Худобу.]:
Страница 2 из 21

оленiв, зайцiв i серн; що там блукае веселий чугайстир, який зараз просить стрiчного в танець та роздирае нявки; що живе в лiсi голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях[7 - Диких верхах гiр.] нявки розводять своi безконечнi танки, а по скелях ховаеться щезник. Мiг би розказати i про русалок, що гарноi днини виходять з води на берег, щоб спiвати пiсень, вигадують байки i молитви, про потопельникiв, якi по заходi сонця сушать блiде тiло свое на каменях в рiчцi. Всякi злi духи заповнюють скелi, лiси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити iм шкоду.

Не раз, прокинувшись уночi, серед ворожоi тишi, вiн тремтiв, сповнений жахом.

Весь свiт був як казка, повна чудес, таемнича, цiкава й страшна.

Тепер вiн вже мав обов’язки – його посилали пасти корови. Гнав в лiс своiх жовтаню та голубаню, i коли вони потопали в хвилях лiсових трав та молодих смеречок i вже звiдти обзивались до нього, як з-пiд води, тужливим дзвоном своiх дзвiнкiв, вiн сiдав десь на узбiччi гори, виймав денцiвку (сопiлку) i вигравав немудрi пiснi, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцiвку i слухав iнших мелодiй, що жили в ньому, неяснi i невловимi.

Знизу пiдiймавсь до Івана i затоплював гори глухий гомiн рiки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвiн колокiльця. З-за галузки смереки виглядали зажуренi гори, напоенi сумом тiней од хмар, що все стирали блiду усмiшку царинок. Гори щохвилини мiняли свiй настрiй: коли смiялась царинка, хмурився лiс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гiр, так трудно було дитинi спiймати химерну мелодiю пiснi, що вилась, трiпала крильцями коло самого вуха i не давалась.

Одного разу вiн покинув своi корови i подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помiтною стежкою пiдiймавсь вище i вище, помiж густi зарослi блiдоi папоротi, колючоi ожини й малини. Легко перескакував з камiнця на камiнчик, перелазив через поваленi дерева, продирався крiзь гiллячки кущiв. За ним пiдiймався з долини вiчний шум рiчки, росли гори, i вже вставав на крайнебi блакитний привид Чорногори. Довгi плакучi трави крили тепер боки гори, дзвiнки корiв обзивались, як далеке зiтхання, все частiше попадалось велике камiння, що далi, на самiм вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обiймах корiнням смерек. Пiд ногами в Івана кождий камiнь вкривали рудавi мхи, грубi, м’якi, шовковi. Теплi i нiжнi, вони ховали у собi позолочену сонцем воду лiтнiх дощiв, м’яко вгинались i обiймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозiв i афин[8 - Лiсовi ягоди.] запустила свое корiння у глибiнь моху, а зверху сипнула росою червоних та синiх ягiд.

Тут Іван сiв одпочити.

Нiжно дзвенiла над ним хвоя смерек, змiшавшись з шумом рiки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синiй димок од ватри[9 - Ватра – вогнище.], з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грiм.

Іван сидiв i слухав, забувши зовсiм, що мае доглядати корови.

І ось раптом в сiй дзвiнкiй тишi почув вiн тиху музику, яка так довго i невловимо вилась круг його вуха, що навiть справляла муку! Застиглий i нерухомий, витягнув шию i з радiсним напруженням ловив дивну мелодiю пiснi. Так люди не грали, вiн принаймнi нiколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотнiй лiс i не видно було живоi душi. Іван озирнувся назад, на скелi, – i скаменiв. На каменi, верхи, сидiв «той», щезник, скривив гостру борiдку, нагнув рiжки i, заплющивши очi, дув у флояру. «Нема моiх кiз… Нема моiх кiз…» – розливалась жалем флояра. Та ось рiжки пiднялись вгору, щоки надулись i розплющились очi. «Є моi кози… Є моi кози…» – заскакали радiсно згуки, i Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородатi цапи.

Вiн хтiв тiкати – й не мiг. Сидiв прикутий на мiсцi i нiмо кричав од холодного жаху, а коли врештi видобув голос, щезник звинувся i пропав раптом у скелi, а цапи обернулись в корiння дерев, повалених вiтром.

Іван гнав тепер вниз, без тями, наослiп, рвав зрадливi обiйми ожин, ламав сухi гiллячки, котився по слизьких мхах i з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарештi впав. Скiльки лежав, не пам’ятае.

Прийшовши до себе i вздрiвши знайомi мiсця, вiн заспокоiвся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пiсня, здавалось, бринiла вже в ньому. Вiн вийняв денцiвку. Зразу йому не йшло, – мелодiя не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, ловив якiсь згуки, i коли врештi знайшов, що вiддавна шукав, що не давало йому спокою, i лiсом поплила чудна, не вiдома ще пiсня, радiсть вступила у його серце, залляла сонцем гори, лiс i траву, заклекотiла в потоках, пiдняла ноги в Івана, i вiн, пожбурнувши денцiвку в траву та взявшись у боки, закружився в танцi. Перебирав ногами, ставав легко на пальцi, бив босими п’ятами в землю, щiбав голубцi, крутився i присiдав. «Є моi кози… Є моi кози…» – щось спiвало у ньому. На сонячнiй плямi полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав бiленький хлопчик, немов метелик пурхав зi стебла на стеблину, а обидвi корови – жовтаня i голубаня, – просунувши голови межи галузки, привiтно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрiдка дзвонили йому до танцю.

Так знайшов вiн у лiсi те, чого шукав.

Вдома, в родинi, Іван часто був свiдком неспокою i горя. За його пам’ятi вже двiчi коло iх хати трембiтала трембiта[10 - Довга на сажень сурма з дерева i з кори.], оповiщаючи горам i долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лiсi, а вдруге, коли браччiк Василь, файний веселий легiнь, загинув у бiйцi з ворожим родом, посiчений топiрцями. Се була стара ворожнеча мiж iхнiм родом i родом Гутенюкiв. Хоч всi в родинi кипiли злiстю й завзяттям на той диявольський рiд, але нiхто не мiг докладно розказати Івановi, звiдки пiшла ворожнеча. Вiн теж горiв бажанням помститись i хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бiй.

То байка, що Іван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старинi двое та п’ятеро дiтей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарi бiля церковцi.

Всi вони були богомiльнi, любили ходити до церкви, i особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осiвся по околишнiх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палiйчукiв.

Витягалось найкраще лудiння (одежа), новi крашеницi, писанi кептарi, череси i табiвки, багато набиванi цвяхом, дротянi запаски, черленi хустки шовковi i навiть пишна та бiлоснiжна гугля, яку мати обережно несла на цiпку через плече. Іван теж дiстав нову кресаню i довгу дзьобню, що била його по ногах.

Сiдлались конi, i суточками[11 - Суточки – обгороджена гiрська стежка.] зеленим верхом iшов пишний похiд та закосичував плай[12 - Плай – гiрська стежка.] гейби червоним маком.

По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибранi люди. Зелена отава царинок розцвiталася раптом, вздовж Черемошу плив рiзнобарвний потiк, а десь високо, на чорному запиналi смерекових лiсiв, жаром горiв пiд ранiшнiм сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.

Незабаром Іван побачив стрiчу ворожих родiв.

Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий.

Раптом на вузенькiй дорозi, мiж скелею i Черемошем, зробився тиск. Вози, кiннi i пiшi, чоловiки й жiнки – спинились i збились в купу. В лютому гвалтi, що звiявсь одразу,
Страница 3 из 21

як вихор, невiдомо од чого, заблищали залiзнi бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремiнь i криця, стялись роди – Гутенюки з Палiйчуками, i перше нiж Іван встиг розiбрати, про що iм йдеться, тато розмахнув бартку i вдарив плазом комусь по чолi, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь[13 - Жiнота.], кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачi, тяла барткою ворога в голову, i похитнувся Іванiв тато, як пiдтята смерека. Іван кинувся в бiйку. Не пам’ятав, що робить. Щось пiдняло його. Але дорослi потолочили йому ноги, i вiн не мiг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз’юшений злiстю, вiн наскочив з розгону на маленьке дiвча, що тряслось з жаху бiля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дiвка! І, не думавши довго, ударив ii в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку i почала тiкати. Іван зловив ii коло рiки, шарпнув за пазуху i роздер. Звiдти впали на землю новi кiсники, а дiвчинка з криком кинулась iх захищати. Але вiн видер i кинув у воду. Тодi дiвчинка, зiгнута вся, подивилась на нього спiдлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей i спокiйно сказала:

– Нiчьо… В мене е другi… май лiпшi.

Вона наче його потiшала.

Здивований лагiдним тоном, хлопець мовчав.

– Менi неня купила нову запаску… i постоли… i мережанi капчурi… i…

Вiн все ще не знав, що сказати.

– Я си обую файно та й буду дiвка…

Тодi йому заздрiсно стало.

– А я вже вмiю грати в денцiвку.

– Наш Федiр зробив си таку файну флояру… та й як зайграе…

Іван надувся.

– Я вже щезника бачив.

Вона неймовiрно подивилась на нього.

– А нашо ж ти б’еш си?

– А ти нашо коло воза стояла?

Вона подумала трохи, не знаючи, що одповiсти, i почала шукать щось за пазухою.

Витягла врештi довгий цукерок.

– Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довiр’я рухом подала йому.

– На!

Вiн завагався, але узяв.

Тепер вони вже сидiли рядочком, забувши про вереск бiйки й сердитий шум рiчки, а вона оповiдала йому, що зветься Марiчка, що пасе вже дроб’ета (вiвцi), що якась Марцинова – слiпа на одно око – покрала у них муку… i таке iнше, обом цiкаве, близьке i зрозумiле, а погляд ii чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце…

І втрете затрембiтала трембiта про смерть в самотнiй хатi на високiй кичерi: другого дня по бiйцi помер старий Палiйчук.

Тяжкi часи настали в родинi Івана по смертi газди. Загнiздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по однiй, i маржина десь танула так, як по горах весною снiги.

Але в Івановiй пам’ятi татова смерть не так довго жила, як знайомiсть з дiвчам, що, скривджене ним безневинно, повним довiр’я рухом подало йому половину цукерка. В його давнiй i безпричинний смуток влилась нова течiйка. Вона несвiдомо тягла його в гори, носила по сусiднiх кичерах, лiсах i долинах, де б вiн мiг стрiти Марiчку. І вiн стрiвся нарештi з нею: пасла ягнята.

Марiчка його прийняла, як би давно сподiвалась: вiн буде з нею пасти овечки. А й справдi! Нехай жовтаня та голубаня для себе б’ють в колокiльцi та вирiкують в лiсi, а вiн йме пасти ii ягнята.

І як вони пасли!

Бiлi ярки, збившись у холодок пiд смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двое дiтей, дзвонячи в тишi молодим смiхом. Втомившись, вони забирались на бiле камiння i лячно зазирали звiдти у прiрву, з якоi стрiмко пiдiймався у небо чорний привид гори i дихав синню, що не хтiла тануть на сонцi. В щiлинi помiж горами летiв в долину потiк i тряс по камiннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо i лячно у вiковiчнiй тишi, яку берiг лiс, що дiти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило i побiльшало до найбiльших розмiрiв усякий згук, що мусив жить в лiсi, i iм часом здавалось, що вони чують чийсь хiд потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.

– Чуеш, Іва? – шепотiла Марiчка.

– Чому б не мав чути? А чую.

Вони обое знали, що то бродить по лiсi невидима сокира, гупа об дерева i хека з втомлених грудей.

Ляк проганяв iх звiдти в долину, де потiк плив спокiйнiше. Вони робили собi к?рбало у потоцi, глибоке мiсце, i, роздягшись, бовтались в нiм, як двое лiсних звiрят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на iх яснiм волоссi i било в очi, а льодова вода потоку щипала тiло.

Марiчка перша змерзала i пускалася бiгти.

– Стiй, – гукав на неi Іван, – звiдки ти?

– З Я-вор-рова, – цокотiла зубами синя Марiчка.

– А чия ти?

– Ковальова.

– Бувай здорова, Ковальова! – щипав ii Іван i пускавсь доганяти, аж поки потомленi, але загрiтi, не падали на траву.

В тихiм плесi потiчка, над яким горiв царiвник сонячним свiтом та синiв лабуштан низкою черевичкiв, жалiбно кумкали жаби.

Іван нахилявся понад потоком i питав жабу:

– Кума-кума, шо-с варила?

– Бурак – борщ. Бурак – борщ. Бурак – борщ… – кректала Марiчка…

– Бураки-ки-ки!.. Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! – верещали обое, заплющивши очi, аж жаби здивовано мовкли.

І так вони пасли, що не раз розгубили овечки.

Коли вони старшими стали, забави були вже iншi.

Тепер Іван був уже легiнь, стрункий i мiцний, як смерiчка, мастив кучерi маслом, носив широкий черес i пишну кресаню. Марiчка теж вже ходила у заплiтках, а се значити мало, що вона вже готова й вiддатись. Не пасли бiльше вкупi ягнята i стрiчались лиш в свято або в недiлю. Сходились коло церкви або десь в лiсi, щоб стариня не знала, як кохаються дiти ворожих родiв. Марiчка любила, коли вiн грав на флояру. Задуманий все, встромляв очi кудись поза гори, неначе видiв, чого не бачили другi, прикладав мережану дудку до повних уст, i чудна пiсня, якоi нiхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигiдно послали своi тiнi смереки. Холодно було i мороз йшов поза шкуру, коли вилiтали першi свистячi згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встае вже бог-сонце i вкладае свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, i задзвенiла земля од спiву потокiв. Розсипалось сонце пилом квiток, легким ходом iдуть по царинках нявки, а пiд ногами у них зеленiе перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим смiхом засмiялися трави, на всьому свiтi тiльки двi барви: в зеленiй – земля, в блакитнiй – небо… А долом Черемош мчить, жене зелену кров гiр, неспокiйну й шумливу…

Трембiта!.. Туру-рай-ра… Туру-рай-ра…

Заграло серце у вiвчарiв, заблеяли вiвцi, учувши пашу… Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломiв, з гайна, встае на заднi лаби ведмiдь, пробуе голос i вже бачить заспаним оком свою поживу.

Б’ють плови[14 - Плови – негода, дощi.] веснянi, ричать громом гiрськi верхи – i дух злого холодом вiе од Чорногори… а тут раптом з’являеться сонце – праве Боже лице – i вже дзвонить у коси, що кладуть сiно в полiг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуеш, як од неi за плечима трiпають крильця…

Ой прибiгла з полонинки

Бiлая овечка –

Люблю тебе, файна любко,

Та й твоi словечка…

Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть лiси холоднi сни лiтньоi ночi, плачуть дзвiнки коров, i гори безперестанку спускають сум свiй в потоки.

3 лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лiсi, аж гори одвiтно зiтхають, – i знову плаче трембiта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навiки по тяжкiй працi. Закувала зозуленька та й коло Менчила… от тепер вже спiваночка комусь си скiнчила…

Марiчка
Страница 4 из 21

обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, – спiванками. Вона iх знала безлiч. Звiдки вони з’являлись – не могла б розказати. Вони, здаеться, гойдалися з нею ще у колисцi, хлюпались у купелi, родились у ii грудях, як сходять квiтки самосiйнi по сiножатях, як смереки ростуть в горах. На що б око не впало, що б не сталось на свiтi: чи пропала овечка, полюбив легiнь, зрадила дiвка, заслабла корова, зашумiла смерека – все виливалось у пiсню, легку i просту, як тi гори в iх давнiм, первiснiм життi.

Марiчка i сама вмiла складати пiснi. Сидячи на землi, поруч з Іваном, вона обiймала своi колiна i потиху гойдалася в такт. Їi круглi литки, опаленi сонцем i од колiн голi до червоних онучiв, чорнiли пiд полою сорочки, а повнi губи мило ламались, коли вона починала:

Зозулька ми закувала сива та маленька.

На все село iскладена пiсенька новенька…

Марiччина пiсня оповiдала всiм добре знайому подiю, ще свiжу: як зчарувала Андрiя Параска, як вiн вмирав од того та навчав не любити чужi молодицi. Або про горе матерi, якоi син загинув у лiсi, придушений деревом. Пiснi були сумнi, простi i ревнi, аж краяли серце. Вона iх звичайно кiнчала:

Ой кувала ми зозулька та й коло потiчка.

А хто iсклав спiваночку? Йванкова Марiчка.

Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти лiт. Що ж в тому дивного було? Пасучи вiвцi, бачила часто, як цап перчить козу або баран валуе вiвцi, – все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не засмiтила iй серця. Правда, кози та вiвцi стають од того кiтнi, але людям помагае ворожка. Марiчка не боялась нiчого. За поясом, на голiм тiлi, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, iй нiщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марiчка лукаво осмiхалась до себе i обiймала Івана за шию:

– Любчику Іванку! Ци будемо в парi усе?

– Єк Бог даст, мое солодашко.

– Ой нi! Велику пiзьму мае у серцi стариня наша. Не набутися нам.

Тодi його очi темнiли i груз топiрець в землю.

– Я не требую iхнею згодою. Най що хоте роб’е, а ти будеш моею.

– Ой мой-мой! Шо ти говориш…

– Шо чуеш, душко.

І наче на злiсть старинi вiн на танцях вимахував дiвкою так, що аж постоли розсiдались.

Однак не все так складалось, як думав Іван. Газдiвство його руйнувалось, вже не було коло чого усiм робити i треба було йти в найми.

Жура гризла Івана.

– Мушу йти в полонину, Марiчко, – сумував вiн заздалегiдь.

– Шо ж, йди, Іванку, – покiрно обзивалась Марiчка. – Така нам доля судилась…

І вона спiванками косичила iх розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться iхнi стрiчi в тихому лiсi. Обiймала за шию Івана та, тулячи до його лиця бiляву головку, стиха спiвала йому над вухом:

Ізгадай мнi, мiй миленький,

Два рази на днину,

А я тебе iзгадаю

Сiм раз на годину.

– Ізгадаеш?

– Ізгадаю, Марiчко.

– Нiчьо! – потiшала вона його. – Ти меш, сарако, вiвчарити, я му сiно робити. Вилiзу на копицю та й си подивлю в гори на полонинку, а ти менi затрембiтай… Може, почую. Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробувае милий. А як в погожу нiчку зазорiе небо, я му дивитись, котра зiрка над полонинков – тоту бачить Іванко…

Тiльки спiвати залишу…

– Чьому? Спiвай, Марiчко, не втрачай веселостi своi, я си хутко поверну.

Але вона тiльки сумно головою хитала.

Спiваночки моi милi,

Де я вас подiю?

Хiба я вас, спiваночки,

Горами посiю, –

стиха обiзвалась до нього Марiчка.

Гой ви мете, спiваночки,

Горами спiвати,

Я си буду, молоденька,

Сльозами вмивати.

Марiчка зiтхнула i ще сумнiше додала:

Ой як буде добра доля,

Я вас позбираю,

А як буде лиха доля,

Я вас занехаю…

– Отак i менi… Може, i занехаю…

Іван слухав тоненький дiвочий голос i думав, що вона давно вже засiяла гори спiванками своiми, що iх спiвають лiси й сiножатi, грунi й полонини, дзвонять потоки i виспiвуе сонце… Але прийде пора, вiн поверне до неi, i вона знов позбирае спiванки, щоб було одбуть чим весiлля…

* * *

Теплим весняним ранком Іван iшов в полонину.

Лiси ще дихали холодками, гiрськi води шумiли на скоках, а плай радiсно пiдiймався угору помiж воринням[15 - Огорожа з дерев’яних лат.]. Хоч йому тяжко було покидати Марiчку, а проте сонце i та шумлива зелена воля, що пiдпирала верхами небо, вливали в нього бадьорiсть. Вiн легко стрибав з каменя на камiнь, наче гiрський потiк, i вiтав стрiчних, аби тiльки почути свiй голос:

– Слава Ісусу!..

– Навiки слава.

По далеких горбах самотiли тихi гуцульськi оседки, вишневi од смерекового диму, яким прокурились гострi дашки оборогiв[16 - Обороги – повiтка на сiно.] з запашним сiном, а в долинi кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та свiтив попiд скелi недобрим зеленим вогнем. Переходячи потiк за потоком, минаючи хмурi лiси, де озивалась часом дзвiнком корова або бiлиця сипала вниз пiд смереку об’iдки шишок, Іван пiднiмався все вище. Сонце починало пекти, i кам’яниста дорiжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися рiдше. Черемош простягся в долинi, як срiбна нитка, i шум його сюди не доходив. Лiси уступали мiсце гiрським сiножатям, м’яким i повним. Іван брiв серед них, як по озерах квiток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоноi гранi або блiдим вiнком невiстульки. Вниз западалися боки гори у глибокi чорнi iзвори, звiдки родились холоднi потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тiльки бурий ведмiдь, страшний ворог маржини – «вуйко». Вода попадалася рiдше. Зате як припадав вiн до неi, коли знаходив потiк, той холодний кришталь, що омивав десь жовтi корнi смерек i аж сюди приносив гомiн лiсiв! Коло такого поточка якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.

А стежка вела все далi, кудись у ломи, де гнили одна на однiй голi колючi смереки, без кори й хвоi, як кiстяки. Пусто i дико було на тих лiсових кладовищах, забутих Богом й людьми, де лиш готури гутiли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокiй природи, строгiсть i сум. За плечима в Івана росли вже гори i голубiли удалинi. Орел здiймався з кам’яних шпиць, благословляючи iх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, i розросталось небо. Замiсть лiсiв тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, i мхи одягали камiнь зеленим шовком. Далекi гори одкривали один за одним своi верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилi в синьому морi. Здавалось, морськi буруни? застигли саме в ту мить, коли буря пiдняла iх з дна, щоб кинуть на землю та заллять свiт. Вже синiми хмарами пiдпирали крайнебо буковинськi верхи, оповились блакиттю близькi Синицi, Дземброня i Бiла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, i Чорногора важким своiм тiлом давила землю.

Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй високiй луцi, вкритiй густою травою. Блакитне море збурених гiр обляло Івана широким колом, i здавалось, що тi безконечнi синi вали таки iдуть на нього, готовi впасти до нiг.

Вiтер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось iз диханням гiр, i гордiсть обняла Іванову душу. Вiн хотiв крикнуть на всi легенi, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхiв, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…

Треба було спiшити.

За горбком, у долинцi, де вiтер не так дошкуляв, вiн знайшов стаю[17 - Дерев’яний намет,
Страница 5 из 21

в якому живуть ввiвчарi та роблять сир (будз, бриндзю).], закопчену димом. Дiра у стiнцi для диму чорнiла холодним отвором. Загороди на вiвцi стояли порожнi, i вiвчарi порались там, щоб було де ночувати при вiвцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню.

Заклавши в одвiрки скалку, двое людей перетягали ремiнь, вiд чого скалка крутилась й скрипiла.

– Слава Ісусу! – привiтався Іван.

Але йому нiчого не одповiли.

Так само фуркала скалка, i двое людей, скупленi й строгi, тим самим рухом перетягали ремiнь. Скалка починала куритись, i скоро маленький вогник вискочив з неi та запалав з обох кiнцiв. Ватаг побожно пiдняв вогонь i встромив в ватру, зложену коло дверей.

– Навiки слава! – обернувся вiн до Івана. – Тепер маем живий вогонь, а доки ме вiн горiти, нi звiр, нi сила нечиста не озимеся маржини та й нас, ирщених…

І завiв Івана до стаi, де од порожнiх бербениць, путин[18 - Путини – дерев’яна посудина.] та голих лавиць йшов запах пустки.

– Завтра приженуть нам худiбку, коли б допомiг пан Бiг усю людям вiддати, – обiзвавсь ватаг i розповiв, що Іван мае робити.

Щось було спокiйне, навiть величне в мовi та в рухах полонинського газди.

– Мико!.. – гукнув вiн у дверi. – А розклади борше ватру у стаi…

Тонкий кучерявий Микола, з повним жiночим обличчям, внiс в стаю вогонь.

– Ти ж хто, браччiку, будеш – вiвчар? – зацiкавивсь Іван.

– Нi, я спузар, – одкрив зуби Микола, – маю пильнувать ватри, аби не згасла через все лiто, то була б бiда!.. – Вiн навiть з жахом озирнувся навколо. – Та й пiти до потоку води, та й у лiс дров…

Тим часом ватра розгоралась на полонинi. Повним поваги рухом, як давнiй жрець, пiдкидав ватаг до неi сухi смереки та свiжу хвою, i синiй дим легко здiймався над нею, а далi, кинутий вiтром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лiсiв та стелився по далеких блакитних верхах.

Полонина починала свое життя живим невгасимим вогнем, що мав ii боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своiм гадючим тiлом та дихав усе новими клубами диму.

Чотири сильних вiвчарки, поклавши в траву своi кожухи, дивились задумливо в гори, готовi в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наiжити шерсть.

День уже гас. Гори мiняли свое блакитне убрання на рожевi з золотом ризи.

Микола кликав вечерять.

Тодi зiйшлись до стаi всi вiвчарi i сiли бiля живого вогню, щоб в мирностi з’iсти свою першу полонинську кулешу…

* * *

Яка ж тота полонинка повеснi весела, як овечки у ню iдуть iз кожного села!..

Високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоiще. Обличчя в нього поважне, як у жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим змiем. На воротях стоiща, куди мають переходити вiвцi, ватаг кида вогонь, а сам наслухае. Вiн чуе хiд полонинський не тiльки вухом. Вiн серцем чуе, як з глибоких долин, де киплять рiки та рвуть береги, з тихих осель i царинок котиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худiбки, i пiд ногами ii радо зiтхае земля. Вiн чуе далеке дихання отари, ричання корiв i ледве вловимий голос пiсень. А коли врештi показалися люди i пiдняли угору довгi трембiти, позолоченi сонцем, щоб привiтать полонину серед синiх верхiв, коли заблеяли вiвцi i шумливим потоком залляли всi загороди, ватаг впав на колiна та пiдняв руки до неба. За ним схилились до молитви вiвчарi й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вiвця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худiбку на росах, на водах, на всiх переходах од всякого лиха, звiра й припадку. Як допомiг Бог зiбрати худiбку докупи, щоб так допомiг усю людям вiддати…

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вiтер, пролiтаючи далi, старанно вичiсував трави на полонинi, як мати дитячу головку…

* * *

Полонинко, верховинко, чим-есь так згордiла, чи не тими овечками, що-сь тiльки уздрiла?

– Гiсь! Гiсь! – пiдганяе ззаду вiвчар. Вiвцi лiниво згинають колiна, тремтять на тонких нiжках i трусять вовну. – Гiсь! Гiсь!.. – Голi морди, з старечим виразом зануди, одкривають слинявi губи, щоб поскаржитись бозна-кому: «Бе-е… Ме-е…» Два вiвчарi ведуть перед. Червонi гачi мiрно розтинають повiтря, од руху кивае на ходi за кресанею квiтка. – Бир-бир!.. – Вiвчарки нюхають вiтер i одним оком скоса поглядають на вiвцi, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють пухнатi хребти, як дрiбнi в озерi хвилi, i драглiе отара. – Птруа… птруа!.. – Горляний поклик все навертае крайнiх в отару, тримае повiдь у берегах. Гори голубiють навколо, як море, вiтер громадить на небi хмари. Тремтять кучерявi овечi хвости, а голови всi нахилились, i бiлi плескатi зуби вигризають у корiнь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горiшок. – Бир! Бир!.. – Стелить отарi пiд ноги полонина свiй килим, а вона накривае ii рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь… «Бе-е… Ме-е!..» Хрусь-хрусь… Тiнi од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають iх з мiсця на мiсце. Ходять, здаеться, гори, як вали в морi, i тiльки далекi непорушно голубiють на мiсцi. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в нiй, запалило трави зеленим вогнем, за вiвчарями iдуть довгi iх тiнi. – Птруа… Птруа!.. – Хрум-хрусь… хрусь-хрусь… Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м’яко вовниста хвиля по полонинi, а вiтер почина грати на далекiм вориннi. Дз-з… – тонко спiвае вiн в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. Дз-з… – обзиваеться грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили пiвнеба, гасне далекий Бескид, i чорнiе, i похмурнiе в тiнях, немов удiвець, а полонина ще молодiе. І питаеться вiтер тонко в вориннi: «Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?» – «Бо зелена полонинка за мене не пiде», – сумно зiтхае Бескид. Блакитне небо замазалось сiрим, море гiр потемнiло, полонина погасла, i отара овець повзе по нiй, як сiрий лишай. Холодний вiтер розправля крила i б’е ними у груди попiд кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б’е… Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить бiль нестерпучий, плаче самотнiй сум… Дз-з… дзи-и… Невгавуче, безперестанку. Висотуе жили i крае ножем по серцi. Хтiв би не слухать, але не можна, хтiв би втекти – та де? – Гiсь-гiсь!.. А ти куди?.. Шляг би тi трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. – Але Мурко вже навертае. Обганяе вiвцю, вiтер настовбурчив на ньому шерсть, а вiн зловив вже зубами за карк вiвцю i кинув в отару. Дз-зи-и… Дз-зi-i-i… Так зуби болять одноманiтним i нестерпучим болем. Зцiпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек тi та цур! Що воно плаче? Вiдай, се «той», бодай скаменiв!.. Отак, здаеться, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав… Бо вже не годен… Дз-зи-и… Дзiу-у!.. Йой!..

Іван виймае флояру i дме у неi що мае сили, але «той», навiжений, сильнiший за нього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кiнь, б’е копитами трави i розмечуе гривою згуки флояри. А Чорногора, мов вiдьма, блима за ним бiльмом – снiговим полем з-пiд чорних розпатланих кiс, i лякае. Дзи-и… Дзi-у-у!..

Закотилися вiвцi в долинку, i тут тихiше.

На сiрому небi показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильнiше запахла. Озерце в небi виступа з берегiв i вже широко розлило води. Заголубiли знову верхи, а всi долини налились золотом сонця.

Іван дивиться вниз. Там десь, мiж
Страница 6 из 21

горами, де люди, по зеленiй отавi походжають бiлi ноги Марiчки. Їi очi зверненi десь на полонину. Чи спiвае своi спiванки? А може, справдi порозсiвала по горах, вони зiйшли квiтками, а Марiчка замовкла?

Ой як будуть вiвчарики

Бiлi вiвцi пасти,

Будуть моi спiваночки

За кресаню класти… –

згадуеться йому милий дiвочий голос, i вiн зривае квiтку та закосичуе нею кресаню.

– Птруа… птруа… – Сонце пече. Робиться душно. Котяться вiвцi, пирхають на бiгу, кривлять старечi губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собi свiжi бабельки. Хрусь-хрусь… хрум-хрум… Треться вовна об вовну, бiла об чорну, хвилюють хребти, як в озерi хвильки… «Бе-е… Ме-е…», а собаки усе тримають отару у берегах.

Потомились вiвчарки. Лягають i носять боками в травi. На довгий червоний язик, що звиса мiж iклами, сiдають мухи.

– Бир-бир! – сердито гукае Іван, i вже собаки при вiвцях.

Далеко, на полонинi, пiд густим лiсом, пасуться корови. Бовгар[19 - Бовгар – коров’ячий пастух.] сперся в задумi на довгу трембiту.

Так поволi тягнеться час. Гiрське повiтря прополоскало груди, хочеться iсти. І як самотньо! Стоiш тут маленький, як бадилина у полi. Пiд ногами зелений острiв, що його обливають блакитнi води далеких гiр. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гнiздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно – сокотися…

Гiсь-гiсь! Трусяться вiвцi зеленим полем, м’яко ступають по травi постоли… Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах. Сон налягае. Кладе м’якеньку лапу на очi, на лице i шепче до вуха: спи… Вiвцi тануть перед очима… от вже з овець стали ягнята, а от нiчого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марiчка. Ой не обдуриш, небого, ой нi… Іван знае, що то лiсна, а не Марiчка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком…

І раптом дике передсмертне ревiння корови викидае його зi сну. Що? Де? Бовгар як стояв, опершись трембiтою в землю, так i застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зiгнув воласту шию i пiдняв хвiст. Вiн вже мчить на той крик, високо скаче i рве ногами траву. Рiже ногами повiтря. Бовгар стрепенувся i поспiшае за ним до лiсу. Бахнув у лiсi стрiл. Бах-бах-бах… – загримiли з рушниць верхи. Бах-бах-бах… – озвались дальшi, i все нiмiе. Тиша.

«Певно, “вуйко” зарiзав корову», – дума Іван i пильнiше оглядае свою отару.

– Птруа-птруа… – Сонце наче заснуло, вiтер затих i перенiсся з землi на небо. Вiн вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхiв, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, i не знати, чи день стоiть, чи минае…

Раптом до вуха долiтае давно жданий поклик трембiти. Вiн приносить од стаi запах кулешi та диму i довгим мелодiйним тремтiнням оповiдае, що кошари чекають на вiвцi…

– Гiсь-гiсь… – Мечуться пси, блеють овечки i ллються перистим потоком в долину, трясучи вим’ям, обважнiлим од молока…

* * *

Вже третю добу сiе на полонинi дрiбний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, i в сiрiй мряцi пропали гори. Вiвцi ледве ходили, важкi, повнi водою, як губка; одежа на вiвчарях стала холодна й цупка. Тiльки й спочинку було, що пiд дашком у струнцi[20 - Струнка – намет для доiння овець.] пiд час доiння.

Іван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискае дiйницю. Бiля нього – чорний пелехатий козар[21 - Козар – козячий пастух.], що за кожним словом клене, а там ще вiвчарi. Нетерплячi дроб’ета, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб iх швидше здоiли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде… Лиш по однiй…

– Рист! – сердито кидае ззаду гонiнник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом. – Рист! Рист!.. – пiдбадьорюють вiвчарi та одхиляють колiна од дiрки, кудою скаче у струнку вiвця. – А! Бодай би-с… – клене козар i не кiнчае: ану скажеш в таку годину!

Навиклим рухом Іван хапа вiвцю за хребет i тягне до себе задом понад широку дiйницю. Покiрно стоiть вiвця, невигiдно розчепiривши ноги, така дурна, i слуха, як дзюрить з неi молоко у дiйницю. – Рист! – хльоска ззаду гонiнник. – Рист! Рист! – покликують i собi вiвчарi. Здоенi вiвцi, немов стуманiлi, падають в загородi на камiнь, кладуть голову на лапки i кривлять голi старечi губи. – Рист! Рист!.. – Івановi руки безперестанку мнуть тепле овече вим’я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоем i пiдiймае з дiйницi масну солодку пару. – Рист! Рист! – Вскакують вiвцi, як очманiлi, розчепiрюють над дiйницями ноги, i десять вiвчарських рук мнуть тепле вим’я. Жалiбно плаче мокра отара по сей i той бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а густе молоко дзвiнко дзюрить в дiйницю та затiкае теплим струмочком аж за рукав. – Рист! Рист!..

Козар смiеться очима до своiх кiз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не падають трупом, як плохi вiвцi, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цiкаво пiдняли рiжки i дивляться в мряку, наче крiзь неi щось бачать, i так бадьоро трясуться у них тоненькi борiдки…

* * *

Опустiли кошари. Тиша i пустка. Може, там десь, в глибоких долинах, звiдки гори починають рости, i лунають смiх людський та голоси, але у се вiриться мало. Тут, в полонинi, де небо накривае безлюднi простори, що живуть в самотинi тiльки для себе, вiкуе тиша.

Лиш в стаi трiщить невгасимий вогонь i все висилае синiй дим свiй на мандри. Здоене молоко важко спочивае в дерев’янiй посудинi, над ним схилився ватаг. Вiн вже його заправив. З подри[22 - Полицi пiд дахом.], де сохнуть великi круглi боханцi будзу, повiвае на ватага вiтер, але не може прогнати зi стаi запаху вугля, сиру i овечоi вовни. Бо тим самим пахне i ватаг. Новi бербеницi й барильця нiмують в кутку, хоч тiльки запукай до них – i обiзветься голос, що там жие. Холодна жентиця[23 - Жентиця – сироватка.] свiтить з коновки зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дiтей. Все воно – чорнi лавки i стiни, ватра i дим, будз, бербеницi й жентиця – все воно близьке i рiдне, на всьому спочила його тепла рука.

Молоко вже гусне, але ще йому не пора. Тодi ватаг вийма з-пiд череса цiлий жмуток дерев’яних колодок i починае читати. Там закарбовано все, в тiй дерев’янiй книзi, хто скiльки мае овець i що кому належить. Турбота зсува йому брови, а вiн уперто читае: «Мосiйчук мае штирнадцять дроб’ет, а му належит…»

За стiнкою стаi спузар виводить:

Питаеться у баранця

Круторiжка вiвця:

«Ци ти вробиш, баранчику,

Зеленого сiнця?»

– Розспiвався! – сердиться ватаг i наново перелiчуе карби.

Не знаеш ти, круторiжко,

Яка буде зима,

Ци ти вийдеш, ци не вийдеш

З полонинки жива… –

докiнчуе спузар у сiнях i входить в стаю.

Закопчений, чорний, згинаеться над вогнем, i бiлi зуби блищать у нього. Вогонь потрiскуе стиха.

Молоко в путинi жовкне i гусне. Ватаг схилився над ним скуплений, навiть суворий. Розщiбае поволi рукава i по сам лiкоть занурюе в нього своi голi, зарослi волоссям руки. І так застигае над молоком…

Тепер мае бути тихо у стаi, дверi замкненi, i навiть спузар не смiе кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклуе. Все наче застигло в нiмому чеканнi, бербеницi затаiли у собi голос, притаiлись будзи на полицях, поснули сном чорним стiни i лави, вогонь ледве диха, i навiть дим соромливо тiкае в вiкно. Тiльки по легкому руховi жил на ватагових руках помiтно, що насподi
Страница 7 из 21

в посудi одбуваеться щось. Руки оживають потроху, то пiдiймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лiктi, щось плещуть, бгають та гладять там всерединi, i раптом з дна посуди, з-пiд молока, пiдiймаеться кругле сирове тiло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертае плескатi боки, купаеться в бiлiй купелi, само бiле i нiжне, i коли ватаг його виймае, зеленi родовi води дзвiнко стiкають в посуду…

Ватаг легко зiтхнув. Тепер i спузар може вже глянуть. Славний родився будз, ватаговi на втiху i на пожиток людям…

Одчиняються дверi нарозтiж, вiтер дме з подри, ватра з радостi лиже чорний котел, в якому сироватка гуля коломийки, i серед диму й вогню блищать в спузаря зуби…

А коли сонце заходить, ватаг виносить зi стаi трембiту i трубить побiдно на всi пустиннi гори, що день скiнчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко…

* * *

За свое лiтування у полонинi зазнав Іван немало пригод. Раз вiн побачив дивну картину. Мав уже гнати вiвцi до стаi, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка знизилась i укутала лiс, а вiн став легкий i сивий, як привид. Тiльки полянка зеленiла пiд ним та чорнiла одинока смерека. І ось та смерека закурилась i почала рости. Росте та й росте – i ось виступив з неi якийсь чоловiк. Став на полянцi, бiлий, високий, i гукнув назад себе у лiс. І зараз вийшли з лiсу оленi, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращi та веселiшi. Гуртом вибiгли серни, потремтiли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмiдь iх заверне, отак як вiвцi вiвчарка. А той бiлий пасе – ще й погейкуе на худiбку. Тут раптом звiвся вiтер, а те стадо як пирсне, так i пропало. Отак як би хукнув на скло, воно запiтнiе, а потому щезне усе, наче нiчого не було. Вiн показував iншим, але тi дивувалися: «Де? Сама лиш мряка».

За два тижнi «великий» – так вiвчарi пошепки називали ведмедя – зарiзав ще п’ять корiв.

Часто негура[24 - Туман.] заставала вiвцi у полонинi. У густiй мряцi, бiлiй, як молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи. «Ге-ей!» – кликав Іван перед себе. «Ге-ей!» – вiдзивалось глухо на його поклик, як з-пiд води, а звiдки, де був той, що кричав, – невiдомо. Вiвцi сивим туманом котились попiд ногами, а далi пропадали й вони. Іван йшов безпомiчний, простягши руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, i кликав: – «Гей!..» – «Де ти?» – обзивалось вже ззаду – i Іван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому туманi, i коли прикладав до уст трембiту, щоб обiзватись, другий кiнець трембiти розпливався у мряцi, а здушений голос ii, тут же на мiсцi, падав йому пiд ноги. Так вони розгубили кiлька овечок.

«Вуйко» роздер ще двi корови, але то було востанне: добирався вночi до стаi та й настромився на кiл. Тепер його шкура сушиться на кiлках i на неi брешуть собаки.

Часом била на полонинi плова. Святий Ілля воювавсь з тими – цур iм та пек! Так блискав мечем i так гримав з рушницi – свят еси, Господи! – що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зiв’еся туди-сюди – та й шусть пiд камiнь… Вiн, щез би, глумиться Боговi, пiдставляе свою гузицю, а вiвчаревi бiда: страху набереться, ще й змокне до нитки…

У Петрiвку упали зими – i то такi тяжкii, що три днi не сходив снiг. Тодi розчахнулось багато овечок…

Зрiдка приходили люди з долини, iх обступали, питаючись навперейми:

– Що чути селом?

І, як тi дiти, слухали простi оповiдання про те, скiльки люди вробили сiна, що буришки[25 - Буришка – картопля.] нема, кукурудзи рiденькi, а Мочарникова Ілена померла.

Потому всi разом пили за здоров’я маржинки, гостi набирали у бербеницi бриндзи та в мирностi знову спускались в долини.

Вечорами бiля стаi палали вогнi. Вiвчарi скидали з себе одежу та трусили над ними вошi або, зiбравшись докупи, зголоднiлi за лiто без «челядини», вели безконечнi маснi розмови. Їх регiт покривав навiть соннi зiтхання худоби.

Іван, перше нiж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди спiвучого i говiркого:

– Мико!.. Ходи д’ менi, браччiку!..

– Почекай, браччiку Йва, я зараз, – гукав до стаi спузар, i вже звiдти долiтала до Івана його спiванка:

Чорногора хлiб не родить,

Не родить пшеницю,

Викохуе вiвчарикiв,

Сирок i жентицю…

Микола був сиротою i вирiс у полонинi. «Плекали мя вiвцi», – говорив вiн про себе, пригладжуючи непокiрнi кучерики.

Упоравшись, лягав спузар бiля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогнi ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:

– Оповiж, браччiку, казку якус, ти iх багато знаеш…

З чорного неба капали зорi, й пливла по ньому бiлим шумом небесна рiка.

В долинах дрiмали гори.

– Вiдай, ростут, – кидав наче до себе Іван.

– Хто?

– Гори.

– Перше росли, тепер перестали…

Микола мовкне, але потiм додае стиха:

– З первовiку не було гiр, лише вода… Така вода, гейби море без берегiв. Та й Бог ходив водою. Але раз вiн уздрiв, що на водi крутиться шум. «Хто ти е?» – запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був арiдник. Бог про него не знав, бо вiн був, як Бог, з первовiку. Дав Бог йому руки та й ноги, i ходять вже разом оба побратими. От вкучилось iм все по водi ходити, схотiв Бог землю зробити, а як дiстати з дна моря глини – не знае, бо Бог все знав на свiтi, лише нiчого не вмiв зробити. А арiдник мав силу до всього – та й каже: «Я бих туди пронир». – «Пронри». От вiн пiрнув на дно, згрiб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв Бог глину, розсiяв. «Бiльше нема?» – «Нема». Поблагословив Бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в ротi у сотони, росте й собi. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очi на лоба лiзуть. «Плюй!» – радить Бог. Зачав вiн плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вища за другу, до самого неба доходять. Вони б i небо пробили, коли б Бог не закляв. Вiдтодi перестали гори рости…

Дивно Івановi, що такi краснi гори, такi веселi, а сотворив iх злий.

– Кажи, браччiку, далi, – просить Іван, а Микола знов починае:

– Арiдник був здатний до всього, що надумав – зробив. А Бог, як що хотiв мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арiдник вiвцi, зробив си скрипку i грае, а вiвцi пасуться. Побачив Бог та й вкрав тото в него, i вже обое пастушат. Що е на свiтi – мудрощi, штудерацiя всяка, – то все вiд нього, вiд сотони. Де що лиш е – вiз, кiнь, музика, млин або хата, – все вигадав вiн… А Бог лиш крав та давав людям. Таке-то…

Раз арiдник змерз та й, щоб загрiтись, вигадав ватру. Прийшов Бог до ватри i дивиться на вогонь. А той вже знае, чого вiн. «Все ти, – каже, – у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться арiдник, а Бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що вiн озьмив та й плюнув у Божу ватру. А з тоi слини i знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а вiдтодi курить…

Довго Микола оповiдае, а коли ненароком згадае чорта, Іван хрестить груди пiд кептарем. Микола ж тодi плюе, аби нечистий не мав над ним сили…

* * *

Занедужав Микола – i Іван замiсть нього пильнуе ватри. Проти вогню, на лавi, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокiйно хвилюють тiнi од бербениць, постогнуе хорий. В чорнiм котлi кипить вода, дим збиваеться вгорi, пiд дах, i вилiтае крiзь гонти. Часом нечистий дихне у дiру, i тодi дим з силою
Страница 8 из 21

буха та гризе очi, але то добре, бо не можна заснути. А сон налягае. Щоб одiгнати його, Іван встромлюе очi в живий вогонь. Вiн мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знае, що б сталось, якби не вберiг! Весела грань смiеться до Івана з-пiд важкого накладу i раптом чезне. Перед очима пливуть вже зеленi плями, розпливаються у царинки, у смерековий лiс. По царинцi ступають бiлi ноги Марiчки. Вона кида в полiг граблi i простягае до нього руки. І у ту мить, коли Іван ось-ось мае почути м’яке тiло Марiчки на своiх грудях, з лiсу виходить з риком ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. «Ху, пек тi та цур!.. Невже заснув?» Жар з ватри клiпае оком, ватаг хропе, а пiд чорним покривалом рухливих тiней стогне Микола.

Чи не пора варити кулешу на снiданок для вiвчарiв?

Іван виходить з стаi.

Тиша i холод обiймають його. Десь в загородах диха худiбка, збились вовною вiвцi, слабо блищать бiля застайок ватри. Вiвчарки обступили Івана, витягують залежане тiло, гребуться i труться до нiг. Чорнi гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вiкують у такiй тишi, що чують навiть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорi, як бiлi овечки. Чи ще щось е в свiтi, опрiч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а мiж ними, як дрiбна цятка, чорнiе пастух.

А може, нема нiчого. Може, нiч затопила вже гори, може, зсунулись гори, роздушили усе живуще i лиш одно Іванове серце глухо калата пiд кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота, як бiль зубiв, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затвердiла тиша, байдужний спокiй, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапае неспокiй – i, стрепенувшись раптом, вiн з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед гвалту вiвчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити нiч на скалки, як камiнь шибку. «Ов-ов-во!..» – одзиваються збудженi гори… «Га-га-га…» – повторяють в тривозi далекi верхи, i знову зiмкнулась розбита тиша. Вiвчарки вертають назад, скалять до Івана зуби та махають хвостами.

Але зробилось iще сумнiше. Схотiлось сонця, веселого шуму рiки, теплого хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. І раптом почув вiн тихе: «Іва-а!» Хтось його кликав. О! Знову: «Іва-а!..»

Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночi? Заблудилась i кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут. Серце калата в Іванових грудях, але вiн вагаеться ще. Куди iти? І знову, утрете, долiтае до нього звiдкись: «Іва-а!..» Марiчка… вона… напевно… Вiн бiжить навпростець, без стежки, туди, звiдки чув голос, але стрiчае лиш прiрву, кудою не можна нi збiгти, анi дiстатись на полонину. Стоiть й загляда у чорну безодню. Тодi йому робиться ясно: се його кличе лiсна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, вiн повертае до стаi.

Пора варити кулешу. В киплячий казан вiн сипле муку, крае ii навхрест, i скоро запашна пара мiшаеться з запахом диму. Ватаг потягаеться вже… почина днiти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марiчка?

Його тягне подивитися ще, коли стало виднiше. Йде в полонину. Холоднi роси сiдають йому на постоли, небо зачервонiлось, i зблiдли зорi. Іван виходить на верх – i раптом холоне. Де вiн? Що з ним? Куди дiлися гори? Води обляли кругом полонину, потопили верхи, i полонина пливе самотою в безкрайому морi. Од Чорногори подихнув вiтер, повнi води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте в глибинi, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стiкае вода. Сильнiше подиха холод, зростають вали на морi, i верхи, один за другим, пробиваються з бiлоi пiни. Свiт наче наново родився. Води постiкали з верхiв i ходять вже пiд ногами, сонце простелило на небi свою корону i ось-ось покаже лице, а з стаi несеться сумний голос трембiти i будить зi сну полонину.

* * *

Так лiтував Іван у полонинi, аж поки вона не спустiла. Стекла маржинка назад в долини, розiбрана хазяями, одтрембiтали свое трембiти, лежать здоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Лишились тiльки ватаг зi спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам мае й заснути. А коли i iх вже не стало, на засмучену полонину приволiклась мара та й нипа по стаi й по загородах, чи не лишилось чого для неi.

* * *

Надаремне Іван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла ii вода. Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи?[26 - Габа – хвиля.] збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц[27 - Гоц – водопад.] i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати.

Іван не вiрив. Се, певно, штуки Гутенюкiв. Дiзнались про iхне кохання й сховали Марiчку.

А коли зо всiх бокiв чув лиш те саме, рiшив шукати тiла. Мусило ж прибитись десь до кашiци[28 - Кашiца – дерев’яна обшивка берегiв.], десь люди мали його спiймати. Пiшов вздовж рiчки, повний пекучого гнiву i злоби до ii вiчного шуму, до киплячоi лютi.

В одному селi знайшов-таки тiло. Його вже витягли на зарiнок, але вiн не пiзнав в ньому Марiчки. Се не Марiчка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта рiчним камiнням, як у млинi…

Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелi у крутiж: «На, жери i мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далi од рiчки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останне дихання його Марiчки. Блукав по лiсi, помiж камiнням, в заломах, як ведмiдь, що зализуе рани, i навiть голод не мiг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потокiв i тим живився. Потому щез. Люди гадали, що вiн загинув з великого жалю, а дiвчата склали спiванки про iхне кохання та смерть, якi розiйшлися по горах. Шiсть лiт не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнiлий, багато старший од своiх лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив на угорському боцi. Ще з рiк так походив, а вiдтак оженився. Треба ж було газдувати.

Коли замовкли стрiли пiстолiв i одспiвали весiлля, а жiнка пригнала до загороди вiвцi й корови, Іван був задоволений навiть. Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дiвка, з грубим носом й воластою шиею. Правда, вона любила пишне лудiння, i немало десь пiде грошей на шовковi хустки та дорогi згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свiй писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лiсi, – вiн не журився.

Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний багатства – не на те гуцул жие на свiтi – саме плекання маржинки сповняло радiстю серце. Як дитина для мами – такою була для нього худiбка. Весь час, всi думки займала турбота про сiно, про вигоди маржинцi, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вiвцi щасливо котились, а корови уположались. Скрiзь, од усього була небезпека, i треба було добре глядiти маржину од гадини, звiра i од вiдьом, якi всякими способами потягали манну з коров та потинали худiбку. Треба було багато знати, пiдкурювать, ворожити, збирати помiчне зiлля i замовляти. Палагна йому помагала. З неi була добра газдиня, i своi вiчнi турботи вiн дiлив з нею.

– Ну i сусiди дав нам пан Бiг! – жалiлась вона чоловiковi. – Вiйшла давi
Страница 9 из 21

в притулу Хима, глянула на ягнета та як сплесне в долонi: «Їй! Якi вони файнi!» На, маеш, гадаю собi. Не встигла та за порiг, а двое ягнет закрутилось на мiсцi – та й вже по них… Ігiй на тебе, вiдьмо!..

– А я йду сночi, – оповiдав Іван, – повз ii хату та й дивлюся, – кочееться шос кругле, гейби капшук. Та й свiтиться так, наче зiрниця. Став я й дивлюся, а воно по царинцi, через воринне та й просто в Химинi дверi… Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв своi гачi, може б, ними вiдьму iмив, а так пропало…

З другого боку, на найближчiм горбi, сусiдив Юра. Про нього люди казали, що вiн богуе. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той градiвник i мольфар. В своiх дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усi.

Траплялось, що i Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрiчаючи погляд пекучих очей мольфара, спльовував непомiтно: «Сiль тобi в оцi!..»

Проте найгiрше докучала iм Хима. Стара улеслива баба, завжди така привiтна, вона вечорами перекидалась в бiлого пса та нипала по загородах сусiдських. Не раз Іван метав сокирою в неi, жбурляв вилами та проганяв.

Ряба корова на очах худла i все менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. Вона пiдглядала, говорила примiвки, по кiлька разiв на вечiр бiгала до корiв, вставала навiть вночi. Раз наробила такого крику, що Іван бiг в загороду як навiжений i мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелiзти у хлiв. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипiв вже голосок Химин:

– Добрий вам вечiр, сусiдонькi краснi… хе-хе…

Безвстидна!

Чого вона тiльки не виробляла, ота родима вiдьма! Перекидалась у полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб було темно, як йде до чужоi худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доiть: заб’е у неi чотири кiлки, неначе дiйки, – i надоiть повну дiйницю.

Скiльки клопоту було в Івана! Вiн не мав навiть коли спам’ятатись. Газдiвство потребувало вiчноi працi, життя маржини так тiсно в’язалось з його власним життям, що витiсняло всякi iншi думки. Але часами, несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiтав до нього давно забутий голос:

Ізгадай мнi, мiй миленький,

Два рази на днину,

А я тебе iзгадаю

Сiм раз на годину…

Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав.

Фудульна Палагна, що звикла шiсть день на тиждень робити i тiльки в свято одпочивала, пишаючись красним лудiнням, сердито дорiкала за його примхи. Але вiн гнiвавсь:

– Заткнися. Пазь лиш свое i дай менi спокiй…

Вiн сам сердивсь на себе: «Нащо воно?» – i винувато йшов до худоби.

Приносив iй хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася до нього його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i разом з сiллю лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим’я та свiжого гною знову вертали втрачений спокiй i рiвновагу.

В кошарi його обливало цiле море овець, таких маленьких, круглих. Вони знали господаря свого, сi барани i ягницi, i з радiсним беканням терлись до його нiг. Вiн запускав пальцi в пухнату вовну або з батькiвським почуттям брав на руки ягня – i дух полонини вiяв тодi над ним та кликав у гори. Ставало спокiйно i тепло на серцi.

У сьому була Іванова радiсть.

Чи вiн кохав Палагну? Така думка нiколи не займала його голови. Вiн газда, вона газдиня, i хоч дiтей у них не було, зате була худiбка – чого ж ще бiльше? На добрiм хазяйствi Палагна набралась тiла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишнi шовковi хустки, а на воластiй шиi блищало у неi стiльки намиста, що челядь з заздрощiв аж розсiдалась. Вони iздили разом до мiста або на храм. Палагна сама сiдлала свого коня i закладала червоний постiл в стремено так гордо, наче всi гори належали тiльки до неi. На храмах були люди та далекi роди, пiнилось пиво, лилась горiлка, злiтались усякi новини з далеких гiр, Іван обiймав молодицi, Палагну цiлували чужi чоловiки – ото диво яке! – i вдоволенi, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот.

До них теж приiздили чеснi газди в гостину.

– Слава Ісусу. Як жiнка, маржинка, ци дужi?

– Гаразд, як ви?..

Засiдали за мережаний стiл, тяжкi в своiм овечiм убраннi, i споживали вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од якоi облазив язик.

Так йшло життя.

Для працi – буднi, для ворожiння – свято.

На Святий вечiр Іван був завжди в дивнiм настроi. Наче переповнений чимсь таемничим й священним, вiн все робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл та пiд столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова, блеяв вiвцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одiгнати звiра й вiдьом, а коли червона од метушнi Палагна серед курива того ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила скоштувати голубцi, сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили, перед якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi стравою миску, а в другу сокиру i виходив надвiр. Зеленi гори, убравшись у бiлi гуглi, прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав срiбним мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюднiсть i кликав на тайну вечерю до себе всiх чорнокнижникiв, мольфарiв, планетникiв всяких, вовкiв лiсових та ведмедiв. Вiн кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi горiлки, на вечерю святу, – але вони не були ласкавi, i нiхто не приходив, хоч Іван спрошував тричi. Тодi вiн заклинав iх, щоб не з’являлись нiколи, – i легко зiтхав.

Палагна чекала в хатi. Вогонь в печi лежав втомившись, тихо дрiмаючи жаром, страви спочивали на сiнi, рiздвяна мирнiсть спливала з темних куткiв, голод тягнув до iжi, але вони ще не смiли сiсти за стiл. Палагна поглядала на чоловiка – i в згодi вони разом згинали колiна, благаючи Бога, щоб припустив до вечерi тi душi, що iх нiхто не знае, що пропадом пропадають, б?тинами побитi[29 - На роботах у лiсi.], дорогами покалiченi, водами потопленi. Нiхто за них не згадае, анi встаючи, анi лягаючи, нiхто не згадае, дорогою йдучи, а вони, бiднi душi, гiрко пробувають у пеклi, чекаючи вечора святого…

І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка, а душi нагло померлих невидимо сiдають на лави.

– Продуй перше, нiж маеш сiсти! – вимагала вiд Івана Палагна.

Але вiн знав i без неi. Старанно продмухував мiсце на лавi, щоб не привалить яку душу, i засiдав до вечерi…

На Маланки до маржини у загороду приходив сам Бог. На високому небi ясно горiли зорi, люто трiщав мороз, а сивий Бог йшов босонiж по пухкому снiгу i тихо одхиляв дверi кошари.

Прокинувшись вночi, Іван наслухав i, здавалося, чув, як лагiдний голос питае маржинку: «Ци ти, худiбко, наiжена, напоена добре? Ци сокотить тебе газда?» Радiсно блеяли вiвцi, веселим риком обзивались корови – газда доглядае iх добре, сумлiнно, поiть, годуе i навiть нинi вичесав шерсть. Тепер пан Бiг напевно обдаруе його новим приплодом.

І Бог давав приплiд.
Страница 10 из 21

Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались.

Палагна вiчно заклопотана була своiм ворожiнням. Палила помiж маржиною ватру, аби вона була свiтуча, красна, як Боже свiтло, аби до неi не мав приступу злий. Вона робила, що тiльки знала, аби худоба була така тиха, як корiнь в землi, така манниста, як у потоцi вода. Вона так нiжно промовляла до неi:

– Ти меш годувати мене i мого газду, а я тебе буду шанувати, щоб ти легко спала, шобис рiдко рикала, щоби тебе чередiнниця не пiзнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урiк…

Так йшло життя худоб’яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потiк.

* * *

Завтра велике свято. Теплий Юрiй одбира од холодного Дмитра ключi свiтовi, щоб править землею. Повнi води, на яких плава земля, пiднесуть ii вище до сонця, Юрiй закосичить лiси i царинки, вiвця ме обростати у вовну, як лiтом земля травою, а сiнокоси спiчнуть од худiбки, заростаючи велико зелом. Завтра – весна, день радостi й сонця, а вже сьогоднi гори цвiтуть вогнями i синiй дим загортае смереки прозорим серпанком. А коли сонце знизилось, одцвiли ватри i дими одлетiли у небо, радiсним риком обiзвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра улiтi, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попiл.

Пiзно обляглись перед Юрiем люди, хоч рано мали вставати.

Палагна збудилась, як тiльки почало днiти.

– Чи ще не рано? – подумала вголос, але зараз згадала, що нинi свято i треба йти на царинку. Одкинула теплий лiжник i встала на ноги. Іван ще спав, пiч позiхала в кутку чорним отвором пащi, а пiд нею сумно бринiв цвiркун. Палагна розщiбнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати i, боязко озираючись на Івана, пiшла до дверей. Скрипнули дверi, i ранiшнiй холод обвiяв iй тiло. Гори ще спали. Спали ще смерековi лiси, як ченцi, строгi посiрiлi за нiч царинки i сивi шпилi, що розпливались в туманi. Холодна мрич пiдiймалась з долини та простягала бiлi мохнатi лаби до чорних смерек, а пiд блiдим ще небом оповiдав свiй сон Черемош.

Палагна ступала по мокрих травах i злегка тремтiла в ранiшнiм холодку. Вона була певна, що нiхто ii не побачить, а якби й побачив, то що? Звiсно, шкода було б, якби пропало ii ворожiння. Іншоi думки в неi не було. На Благовiщення ще вона закопала у муравлисько сiль, булку й намисто i нинi треба було все те дiстати. Помалу звикла до зимна. Їi туге тiло, що не знало ще материнства, свобiдно i гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве i свiже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарештi спинилась пiд буком. Але перше нiж розкопать муравлисько, вона пiдняла угору руки i потяглася смачно всiм тiлом, хруснувши кiсточками. І враз почула, що тратить силу. Щось iй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе i раптом впiрнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала ii вiд себе.

Юра-мольфар стояв по той бiк вориння i дивився на неi.

Вона хотiла крикнуть на нього – i не могла. Хотiла закрити груди руками – й не мала сили iх зняти. Намагалась втекти – i вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомлiла, i уперто дивилась у двi чорнi жаринки, що випивали з неi всю силу.

Врештi у нiй ворухнулася злiсть. Пропало цiле ворожiння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб пiдняти ту злiсть, i сердито обiзвалась до нього:

– Чого вилупив баньки? Не видiв?

Не спускаючи з неi очей, якими скував ii всю, Юра блимнув зубами:

– Такоi, як ви, Палагно, бiгме, не видiв.

Й закинув ногу через вориння.

Вона бачила добре, як плили до неi тi двi жаринки, що спопелили iй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкiм, чи то в жахливiм чеканнi.

Вiн був вже близько. Бачила мережанi шви кептара… блискучi зуби в отворi рота… напiвпiдняту руку… Тепло його тiла зблизька вiйнуло на неi, а вона все ще стояла.

І аж коли залiзнi пальцi стиснули iй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась i побiгла до хати.

Мольфар стояв, роздуваючи нiздрi, i дивився услiд, як бiле Палагнине тiло вигиналось на травах, мов габи в Черемошi.

Потому, коли Палагна вже щезла, вiн перелiз знову вориння i знов почав розсiвать по царинцi попiл од учорашньоi ватри, аби корови та вiвцi, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по двое…

Палагна прибiгла додому лиха. Добре, що хоч Іван нiчого не бачив. Ну i сусiдонько файний, смага б тi втяла! Не мав коли приступитись до неi!.. Ігiй на тебе!.. А що ворожiння пропало – то вже пропало… Вагалась, чи казати про Юру Івановi, чи дати спокiй. Ще бiйка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись… От було дати в лице та й вже… Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навiть при однiй думцi про се почувала млость у всiм тiлi, в руках i в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тiлi од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубiв в пожадливо одкритому ротi. І що б вона не робила в той день, мольфарiв погляд ii в’язав.

Вже зо два тижнi минуло вiд того часу, а Палагна Івановi не казала про стрiчу з Юром. Вона лиш придивлялась до чоловiка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тiло, щось старе, водянисте свiтилось в його стомлених очах. Помiтно худ, ставав байдужий. Нi, Юра кращий. Коли б захотiла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, ii силком не вiзьмеш. До того була сердита на мольфара.

Раз вони стрiлись бiля рiки. Палагнi на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння опутало все тiло ii. Вона наче крiзь сон почула:

– Як спали, Палагночко, душко?

На язицi в неi вертiлась вiдповiдь: «Гаразд, як ви?» Але вона здержалась, закопилила губу, гордо пiдняла голову i минула його, немов не бачила навiть.

– Як дужi? – почула ззаду удруге.

Але не обернулась.

«Ну, тепер начувайся бiди!» – подумала зi страхом.

І справдi, ледве вернулась додому, Іван стрiв ii звiсткою, що здохла ягничка. Але, на диво, iй анiтрошки не жалко було ягнички. Навiть злiсть брала, що Іван так побиваеться дуже за нею.

Юра бiльше не переходив Палагнi дороги. Однак ii думка все частiше зверталась до нього. Цiкаво й охоче прислухалась Палагна оповiданням про його силу i дивувалась, скiльки вiн може, той палкий Юра, що не видiв кращоi од Палагни! Вiн був могутнiй, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорнiла, як дим, людина, вiн мiг наслати смерть i життя, розiгнать хмару i сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогiв i запалити в жiночому серцi кохання. Вiн був земним богом, той Юра, що хтiв Палагни, що простягав по неi руки, в яких тримае свiтовi сили.

Їi серце часами в’яло для корiв i чоловiка, вони там блiдли, як розсiваеться мрич, що на хвилинку сiда на смереки. З нудьгою вона йшла на царинку, пiд бук, i там почувала на своiх грудях тепле дихання Юри, залiзнi пальцi його руки. Вiн мав би з неi любаску, коли б тодi з’явився.

Але вiн не з’являвся…

Була гаряча днина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори бiгли безперестанку хмари та виливались дощi, на якi збоку свiтило сонце. Так було парно, що Палагна нiзащо не полiзла б на грунь, коли б не приснився iй сон, який вiщував для худоби недобре. Вона хотiла одвiдать корови у лiсi. Круг неi гори курились од мричi, наче скипiли гiрськi потоки й запарували. Черемош знизу шумiв. Йому твердо було лежати на скелях, i вiн перескакував з каменя
Страница 11 из 21

на камiнь. Але ледве встигла Палагна злiзти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вiтер i захитав дерева. «Коли б не було бурi», – погадала вона i обернулась лицем до вiтру. Ну, так i е… Там клекотiла важка синьо-бiласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вiтер бiг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорнiли одразу, як пiсля пожежi. Нiчого було i думати йти далi. Палагна заховалась пiд наметом смереки. Смерека скрипiла. Здалеку м’яко котився грiм, тiнi прудко бiгли по горах, змиваючи фарби, а високi гаджуги згинались удвое по далеких верхах. «Ще аби градом не вергло», – лякалась Палагна, загортаючись у кептар.

А над головою уже шумiло. Там, в Чорногорi, чорнокнижники сiкли десь лiд по замерзлих озерах, а душi страчених нагло збирали той лiд у мiхи i мчались з ними на хмарах, щоб розсiвать по землi. «Пропадуть сiножатi, засипле iх ледом, i буде плакать голодна худiбка», – думала гiрко. Але не встигла скiнчити думки, як вдарив грiм. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля пiднялась, i все закрутилось у вихрi. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур i, мов крiзь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось вiн вже близько, зiгнувся удвое, бiжить – i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру.

– Цес, певно, до мене… – налякалась Палагна, але Юра, видимо, ii не бачив.

Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара iшла на нього. І раптом сильним рухом вiн кинув кресаню на землю. Вiтер зараз звiяв ii в долину i пiдхопив на головi в Юри довге волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у руцi, i крикнув у синiй клекiт:

– Стiй! Я тебе не пускаю!..

Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу.

– Ой! – закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори.

Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього, як у гнiздi гадюки.

– Ага! Ти так! – крикнув Юра до хмари. – То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучi i тученята, я розганяю тебе, фортуно, налiво, на лiси й води… Іди рознесися, як вiтер по свiтi… Розсядься i розситися, ти тут сили не маеш…

Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом i почала завертати направо, понад царинки.

– Нещастя! – стиснула руки Палагна. – Чисто виб’е сiна…

Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли у нього. Коли хмара направо – то й вiн направо, хмара налiво – i вiн налiво. Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром, махав руками, грозив цiпком. Вiн вився, як в’юн, по горi, завертаючи хмару, моцувався iз нею, спирав… Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю… Чув в грудях силу, метав громи з очей, здiймав руки угору i заклинав. Вiтер розвiяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над головою, готова впасти, а вiн, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос, дощ залива очi, хмара перемагае, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок:

– Стiй!..

І хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь на заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одчаем знесилля i вже просила:

– Пусти! Де ся подiну?

– Не пущу!

– Пусти, бо гинем! – кликали жалiбно душi, згинаючись пiд вагою переповнених градом мiшкiв.

– Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у провалля, куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони не долiтають, де християнського гласу не чути… Туди пускаю тебе…

І дивна рiч – хмара скорилась, покiрно повернула налiво i розв’язала мiшки над рiкою, засипаючи густим градом зарiнок. Бiла завiса закрила гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось i глухо шумiло. Юра упав на землю i важко дихав.

А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче у снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

– Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого?

– Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо… Ади! Я одвернув бурю…

І простяг руки до неi…

Так Палагна стала любаскою Юри.

* * *

Іван дивувався Палагнi. Вона i перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неi: навiть у будень носила шовковi хустки, дорогi й писанi мудро, блискучi дротянi запаски, а важкi згарди гнули iй шию. Часом щезала з дому й верталася пiзно, червона, розтрiпана, п’яна неначе.

– Де ти волочишся все?! – сердивсь Іван. – Гляди, газдине!

Але Палагна тiльки смiялась:

– Овва! То вже менi i погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиемо на свiтi…

Що правда, то правда, життя наше коротке – блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмi з Юрою-мольфаром, прилюдно цiлувалась i обiймалася з ним, не криючись навiть, що мае любаса. Хiба вона перша! Вiдколи свiт свiтом, не бувало того, щоб тiльки одного триматись.

Всi говорили про Палагну та Юру, чув i Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвiла й веселилась, а Іван нидiв i сох, втрачаючи силу. Вiн сам дивувався тiй змiнi. Що сталося з ним? Сили покидали його, очi, якiсь розпорошенi й водянистi, глибоко запались, життя втратило смак. Навiть маржинка не давала колишньоi втiхи. Чи йому пороблено що, чи хто урiк? Не мав до Палагни жалю, навiть кривди не чув у серцi, хоч бився за неi з Юром.

Не з злостi, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нiчого не було.

Бо, стрiвшись раз у корчмi, Семен вдарив Юру в лице.

– А ти, лайдаку якийсь, тобi що до Палагни, не маеш своеi жони?

Тодi Івановi соромно стало. Вiн скочив до Юри:

– Пазь своеi Гафii, а моеi не руш! – i затряс барткою в Юри перед лицем.

– Ти купив ii на торзi? – спалахнув Юра.

Його бартка так само мигтiла перед очима в Івана.

– Потеруха б тя стерла!..

– Опришку еден!..

– На, маеш.

Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана мiж очi i об’юшив його аж до грудей. Послiпли обое од хвилi гарячоi кровi, що заливала iм очi, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, отi червонi маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалiчену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвое Іванову бартку. Іван зiгнувся, чекаючи смертi, та Юра вгамував свою лють на бiгу i гарним, величним рухом одкинув набiк свiй топiрець.

– На безоружного з бартков не йду!..

Тодi вони взялись за барки.

Їх ледве розборонили.

Ну, що ж. Іван обмив своi рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пiшов межи вiвцi. Там знайшов свiй спочинок i розраду.

Однак бiйка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнiв Іван. Його шкура зчорнiла та облiпила костi, очi запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання i неспокiй. Вiн навiть втратив охоту до iжi.

«Не iнакше, як мольфарова справа, – гiрко думав Іван, – наважився на життя, хоче з свiту мя звести та й сушить…»

Вiн ходив
Страница 12 из 21

до ворожки, та одвертала, – не помогло: вiдай, мольфар сильнiший.

Іван навiть упевнився у тiм. Проходячи якось повз хату Юри, вiн почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях.

Притиснувши серце рукою, Іван приклав вухо до брами. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двiр, Іван тихо посувався попiд баркан. Нарештi йому удалось знайти якусь дiрку у барканi, i вiн побачив Палагну i мольфара. Юра, зiгнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку i тикав пальцями в неi од нiг до голови.

– Б’ю кiлок тут, – шептав зловiсно, – i сохнуть руки та й ноги. В живiт – караеться на живiт; не годен iсти…

– А екби у голову вбив? – питала цiкаво Палагна.

– Тодi гине в той мах…

Се ж вони на нього змовлялись!..

Свiдомiсть того туманом шибнула до голови Івана. От скочить через баркан i забити обох на мiсцi. Іван стиснув рукою бартку, змiряв очима баркан, але раптом зiв’яв. Знесилля й байдужнiсть знову обняли все його тiло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Вiн змерз одразу, безсило опустив бартку i посунувся далi. Ішов спустiлий, не чуючи землi пiд ногами, згубивши стежку. Червонi круги лiтали перед його очима та розпливались по горах.

Куди вiн йшов? Не мiг навiть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався i пiдiймався, куди ноги носили. Нарештi побачив, що сидить над рiкою. Вона клекотiла та шумiла пiд ногами у нього, ся кров зелена зелених гiр, а вiн вдивлявся без тями в ii бистрину, аж нарештi в його стомленiм мозку засвiтилась перша яснiша думка: на сiм мiсцi брела колись Марiчка. Тут ii взяла вода. Тодi вже згадки самi почали зринати одна по однiй, наливати порожнi груди. Вiн знов бачив Марiчку, ii миле обличчя, ii просту i щиру ласкавiсть, чув ii голос, ii спiванки… «Ізгадай мнi, мiй миленький, два рази на днину, а я тебе iзгадаю сiм раз на годину…» І от тепер нiчого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може нiколи вернутись на рiцi пiна, що спливла за водою. Колись Марiчка, а тепер вiн… Вже його зiрка ледве тримаеться в небi, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт… нетривке й дочасне…

Сонце сховалось за гори, в тихих вечiрнiх тiнях закурились гуцульськi хати. Синiй дим вився крiзь шпари дахiвок, густо окутував хати, що розцвiтались на зеленi гiр, як великi блакитнi квiтки.

Тусок обiймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невiдомим, тяглася в iншi, кращi свiти, де можна б спочити.

А коли надiйшла нiч i чорнi гори блимнули свiтлом самотнiх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожi сильнiшi за нього, що вiн вже полiг у боротьбi.

* * *

Іван прокинувсь.

– Вставай, – будила його Марiчка. – Вставай, i ходiм.

Вiн глянув на неi i анiтрошки не здивувався. Добре, що Марiчка нарештi прийшла.

Пiдвiвся i вийшов з нею.

Вони мовчки здiймалися вгору, i, хоч була вже нiч, Іван виразно бачив при свiтлi зiрок ii обличчя. Перелiзли вориння, що оддiляло царинку од лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок.

– Чого-сь так змарнiв? Ци ти недужий? – обiзвалась Марiчка.

– За тобов, душко Марiчко… за тобов банував… – Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

– Чи пам’ятаеш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лiсi: ти менi йграв, а я закладала своi руки тобi на шию та й цiлувала кучерики любi?

– Ой пам’ятаю, Марiчко, й повiк не забуду…

Вiн бачив перед собою Марiчку, але йому дивно, бо вiн разом з тим знае, що то не Марiчка, а нявка. Йшов поруч iз нею й боявся пустити Марiчку вперед, щоб не побачить криваву дiрку ззаду у неi, де видно серце, утробу i все, як се у нявки бувае. На вузьких стежках вiн туливсь до Марiчки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, i чув тепло ii тiла.

– Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тодi, пам’ятаеш, як билась стариня наша, а я тремтiла пiд возом, бачачи кров…

– Ти побiгла потому, я кинув твоi ?плiтки в воду, а ти дала менi цукерок?..

– Я тебе покохала одразу…

Вони все заглублялися в лiс. Чорнi смереки добродушно простягали над ними своi мохнатi лаби, наче благословляли, скрiзь панувала строга, в собi замкнута тиша, i тiльки в долинах розбивалась шумом пiниста сваволя потокiв.

– Раз я хотiла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у папороть i лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собi смiх. А коли врештi знайшов, шо ти зробив зо мною?..

– Ха-ха!

– Ігiй! Безвстиднику еден…

Мило надула губи i так лукаво поглядала на нього.

– Ха-ха! – смiявся Іван.

– Ха-ха! – смiялися обое, притулившись до себе.

Вона нагадала йому всi iхнi дитячi забави, холоднi купелi у потоках, жарти i спiванки, страхи i втiхи, гарячi обiйми i муку розлуки. Всi тi милi дрiбнички, якi грiли iм серце.

– Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? Шо там робив-есь?

Івана кортiло iй розказати, як його кликала у полонинi лiсна, прибравши голос Марiчки, але вiн обминав тоту згадку. Свiдомiсть його двоiлась. Чув, що коло його Марiчка, i знав, що Марiчки нема на свiтi, що се хтось iнший веде його у безвiстi, у недеi, щоб там загубити. А проте йому добре було, вiн йшов за ii смiхом, за ii щебетанням дiвочим, не боячись нiчого, легкий й щасливий, яким був колись.

Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар – все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було. Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв.

– А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не iла, не спала, спiванки розгубила, свiт мнi зiв’яв… Поки ми ся та й любили, сухi дуби цвiли, а як ми ся розлучили, сиренькi пов’яли…

– Не кажи так, Марiчко, не кажи, любко… Тепер ми вже разом та й довiку укупi будем…

– Довiку? Ха-ха…

Іван здригнувся i став. Сухий зловiсний смiх рiзнув йому по серцi. Неймовiрно озирнувся на неi.

– Смiешся, Марiчко?

– Шо ти, Іванку! Я не смiялась. То тобi вчулось. Ти вже пристав? Тобi трудно iти? Ходiм ще трошки. Ходiмо!..

Вона благала – i вiн пiшов далi, мiцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням – йти так, щоб не лишитись позаду i не побачить, що у Марiчки замiсть одежi, замiсть спини… Е, що там… не хотiв думать.

Лiс все густiшав. Прiлий дух гнилих пнiв, запах кладовища лiсного йшов на них з пущi, де трухлiли мертвi смереки та гнiздились поганi гриби – гадяр i голубiнка. Великi камiння холодiли пiд слизьким мохом, голi корнi смерек заплiтали стежки, вкритi верствою сухоi глицi.

Вони йшли далi й далi, забирались в холодний i непривiтний глиб верховинних лiсiв.

Прийшли на полянку. Тут було трохи яснiше, смереки наче замкнули поза собою чорнiсть глибокоi ночi.

Враз Марiчка здригнулась i стала. Витягла шию i наслухала. Іван помiтив, як тривога слизнула по обличчi у неi, звела ii брови. Що сталось? Але Марiчка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання i раптом зникла. Все се сталось так несподiвано й чудно, що Іван не встиг спам’ятатись.

Чого вона налякалась, куди й чого втекла? Вiн постояв трохи на мiсцi, сподiваючись, що Марiчка надiйде зараз, але коли ii довго не було, вiн стиха покликав:

– Марiчко!..

М’яке запинало смерекового гiлля ковтнуло той поклик, i знов було тихо.

Іван стривоживсь. Хотiв шукати Марiчку, але не знав, в який
Страница 13 из 21

бiк iти, бо не помiтив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лiсi або зiрватись у прiрву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь i буде знати, куди вернутись.

Іван накидав сухих галузок i пiдпалив. Вогонь потрiщав трохи пiд сподом i вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тiнi кострубатих смерек i залюднили полянку.

Іван сiв на пеньок i обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сiткою гострих вершкiв, мiж якими вилась дика малина. Спiднi галузки смерек, тонкi й посохлi, звисали додолу, як руда борода.

Сум знову обняв Івана. Вiн знову був сам. Марiчка не йшла. Закурив люльку i вдивлявся в вогонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж врештi прийти Марiчка. Йому навiть здавалось, що вiн чуе ii ходу i трiск пiд ногами гiллячок. О! Врештi, вона… Хотiв встати i пiти iй назустрiч, але не встиг.

Сухi гiллячки розсунулись тихо, i з лiсу вийшов якийсь чоловiк.

Вiн був без одежi. М’яке темне волосся покривало все його тiло, оточало круглi i добрi очi, заклинилось на бородi i звисало на грудях. Вiн склав на великий живiт зарослi вовною руки i пiдiйшов до Івана.

Тодi Іван зразу його впiзнав. Се був веселий чугайстир, добрий лiсовий дух, що боронить людей од нявок. Вiн був смертю для них: зловить i роздере.

Чугайстир добродушно всмiхнувся, клiпнув лукаво оком i поспитав Івана:

– Куди побiгла?

– Хто?

– Нявка.

«Се вiн про Марiчку, – з ляком подумав Іван, i серце закалатало йому в грудях. – Ось чого вона зникла!..»

– Не знаю… Не видiв, – байдужно обiзвався Іван i запросив чугайстра:

– Сiдайте.

Чугайстир сiв на пеньок, обтрусився з сухого листу i простяг до вогню ноги.

Обое мовчали. Лiсовий чоловiк грiвсь коло ватри та розтирав собi круглий живiт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марiчка якнайдалi встигла втекти.

Але чугайстир сам допомiг.

Пiдморгнув до Івана лукавим оком i обiзвався:

– Може б, ти трошки пiшов зо мною у танець?

– А чому б нi? – радо пiднявся Іван.

Докинув у ватру смерiччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собi i став до танцю.

Чугайстир поклав волохатi руки на боки i вже хитався.

– Ну, починай!..

Що ж, як починати, то починати.

Іван тупнув на мiсцi, виставив ногу, струснув усiм тiлом i поплив в легкiм гуцульськiм танцi. Перед ним смiшно вихилявся чугайстир. Вiн прижмурював очi, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслi, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однiм мiсцi, згинались i розгинались, як грубi обiддя. Танець, видимо, його загрiвав. Вiн вже пiдскакував вище, присiдав нижче, додавав собi духу веселим бурчанням i оддувався, неначе ковальський мiх. Пiт краплями виступав круг очей, стiкав струмочком од чола до рота, пiд пахвами й на животi блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розiйшовся.

– Гайдук раз! Ще такий! – кричав на Івана i бив п’ятами в землю.

– Ще кривий!.. Ще слiпий!.. – пiддавав жару Іван. – Го-го! Як танцювати, то танцювати.

– Най буде так! – плескав в долонi чугайстир, i присiдав до землi, i крутився круг себе.

– Ха-ха-ха! – хльоскав себе по стегнах Іван.

Хiба вiн не годен вже танцювати?

Ватра розгорялась веселим вогнем i оддiляла од танцюючих тiнi, що корчились й бились на залитiй свiтлом полянцi.

Чугайстир втомлявся. Щохвилини пiдносив до лоба руку, всю в брудних нiгтях, обтираючи пiт, i вже не скакав, а тiльки дрiбно трусив волохатим тiлом на мiсцi.

– Може, вже буде? – сапав чугайстир.

– Е, нi… ще трошки.

Іван i сам умлiвав од утоми. Загрiвся, був весь мокрий, ноги болiли у нього, а груди ледве ловили вiддих.

– Я ще заграю до танцю, – бадьорив вiн чугайстра й сягнув по флояру за черес. – Ти ще такоi не чув, небоже…

Вiн заграв пiсню, що пiдслухав у щезника в лiсi: «Є моi кози!.. Є моi кози!..» – i чугайстир, оживлений згуками пiснi, знов вище пiдкидав п’яти, заплющив од вдоволення очi i наче забув про утому.

Тепер Марiчка могла бути спокiйна.

«Тiкай, Марiчко… не бiйся, душко… твiй ворог танцюе», – спiвала флояра.

Шерсть прилипла до тiла чугайста, наче вiн тiльки що вилiз iз води, слина стiкала цiвкою з рота, одкритого втiхою рухiв, вiн весь блищав при вогнi, а Іван пiддавав йому духу веселою грою i, наче в нестямi, в знемозi i в забуттi, бив в камiнь поляни ногами, з яких облетiли вже постоли…

Нарештi чугайстир знемiгся:

– Буде, не можу…

Впав на траву i важко сапав, заплющивши очi. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом.

Врештi чугайстир стиха хихикнув:

– Ну й вимахавсь нинi я файно…

Пом’яв задоволено круглий живiт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав прощатись.

– Дякувать красно за танець…

– Ідiть здоровi.

– Май ся гаразд…

Розсунув сухi гiллячки смереки i впiрнув в лiс.

Полянку знов обняли морок i тиша. Дотлiваюча ватра клiпала в пiтьмi одиноким червоним оком.

Але де була Марiчка?

Іван мав ще багато iй розказати. Вiн чув потребу оповiсти iй цiле свое життя, про свiй тусок за нею, безрадiснi днi, свою самотнiсть серед ворогiв, нещасливе подружжя… Але де вона була? Куди подалась? Може, налiво? Йому здалося, що вiн бачив ii востанне з лiвого боку.

Іван подався налiво. Тут була гущина. Смереки так тiсно збилися в купу, що трудно було пролазить мiж iх шершавими пнями. Сухi нижнi гiллячки кололи йому лице. Але вiн йшов. Брiв у густiй пiтьмi, спотикався i натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаiвши в грудях вiддих, i прислухався. Але лiс наливала така глибока тиша, що шелестiння сухих гiллячок, об якi терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лiсi. Іван йшов далi, простягнувши наперед руки, неначе слiпець, який ловить руками повiтря зi страху наткнутись на перешкоду.

Раптом до його вуха долетiло тихеньке, ледве вловиме дихання:

– Іва!..

Голос iшов ззаду, десь з глибини, наче добувався крiзь море смерековоi глицi.

Значить, Марiчка була не тут.

Треба було вертатись назад. Іван поспiшавсь, стукавсь колiньми в смереки, одводив руками гiллячки i жмурив очi, щоб не наколотись на хвою. Нiч наче чiплялась йому за ноги i не пускала, а вiн волiк ii за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля пiд його ногами почала спускатись в долину. Великi камiння перетинали йому дорогу. Вiн iх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькiм мху, спотикаючись на цупкому корiннi, тримаючись за траву, щоб не зiрватись.

І знову з провалля, з-пiд його нiг, дiйшов до нього слабенький поклик, заглушений лiсом:

– Іва-а!..

Вiн хотiв одгукнутись на голос Марiчки, але не смiв, щоб не почув чугайстир.

Тепер вже знав, де мае ii шукати. Податись управо i спуститися вниз. Але тут було iще крутiше, i здавалося дивним, як могла злiзти звiдси Марiчка. Дрiбнi камiння сипались пiд ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибiнь. Але вiн, зручний i звиклий до гiр, умiв спинитись на краю кручi i знов обережно шукав пiдпори для нiг. Дедалi ставало труднiше спускатись. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелi i повис на руках. Не знав, що там пiд ним, але чув холод i зловiсне дихання безоднi, яка одкривала на нього свою ненажерливу пащу.

– Іва-а! – стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик кохання i муки.

«Іду, Марiчко!» – билась в Іванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть
Страница 14 из 21

звiдти.

Вiн вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до гостроi скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий голос:

– Іва-а!..

– Я тут! – крикнув Іван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь, одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що скорчив тiло, – i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його життя…

Другоi днини знайшли пастухи ледве живого Івана.

* * *

Сумно повiстувала трембiта горам про смерть.

Бо смерть тут мае свiй голос, яким промовляе до самотнiх кичер. Били копитами конi по каменистих плаях, i постоли шуршали у пiтьмi ночi, як з леговищ людських, загублених в горах, поспiшали сусiди, на пiзнi вогнi. Згинали перед тiлом колiна, складали на груди мерцевi грошi – на перевiз душi, i мовчки засiдали на лави. Мiшали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум’янець з жовтим воском зморщених лиць.

Смертельне свiтло сплiтало сiтку однакових тiней на мертвiм i на живих обличчях. Драглiли вола багатих газдинь, тихо сяли старечi очi перед повагою смертi, мудрий спокiй еднав життя i смерть, i грубi запрацьованi руки важко лежали у всiх на колiнах.

Палагна поправляла полотно на мерцевi, а ii пальцi чули холод мертвого тiла, тодi як теплий солодкавий дух воску, що стiкав по свiчках, пiдiймав з грудей до горла жалiсть.

Трембiти плакали пiд вiкном.

Жовте лице Івана спокiйно лежало на полотнi, замкнувши у собi щось тiльки йому вiдоме, а праве око лукаво дивилось з-пiд пiднятого трохи повiка на купку мiдяних грошей на грудях, на стуленi руки, в яких горiла свiчка.

В головах тiла невидимо спочивала душа: вона ще не смiла вилетiть з хати. Палагна зверталась до неi, до тоi самотньоi душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тiла:

– Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваеш мозолi на моiх пучках? А в котру онь дорiжку вибираешся, мужу, вiдки виглядати маю тебе? – голосила Палагна, i грубий голос ii переривався в жалiбних нотах.

– Файно голосить… – кивали головами старi сусiдки i чули одвiтнi зiтхання, що розпливались в шумi людських голосiв.

– Ми разом пастушили в полонинi… Раз якось пасли-сьмо вiвцi, та й звiяв студений вiтер, гейби взимi… Така вiхола крутить, що свiтку не видно, а вiн, небiжчик… – оповiдав газда сусiдам. А в сусiдiв уста ворушились од своiх згадок, бо годилось потiшить засмучену душу, розлучену з тiлом.

– Ти пiшов, а мене саму полишив… З ким же я буду тепер газдувати, з ким буду худiбчину доглядати?.. – питала чоловiкову душу Палагна.

В одчиненi дверi, просто з темноi ночi, вступали у хату все новi гостi. Згинались перед тiлом колiна, бряжчали мiдянi грошi на грудях в Івана, i посувались на лавах люди, щоб дати мiсце новим.

Грубi свiчi тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блiдий поломiнь лизав сперте повiтря, i синiй чад, змiшавшись з нудним запахом воску та з випаром тiл, висiв над глухим гомоном в хатi.

Ставало тiсно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мiшалось з диханням, упрiлi чола ловили у себе блиск смертельного свiтла, що запалило мiнливi вогнi на дротяних запасках, на чересах та табiвках. А хата усе сповнялась новими гiстьми, що вже товпились бiля порога.

Тiло рушало. Бiластi плями, як лишаi, повзли по ньому ледве помiтною тiнню.

– Мужу мiй солоденький, на бiду-сь мя лишив… – жалiлась Палагна. – Не буде кому нi у мiсто пiти, нi принести, нi дати, нi взяти, нi привезти…

А за вiкном тужливо повiстувала про се трембiта, додаючи iй жалю.

Чи не багато вже суму мала бiдна душа?

Така думка, видимо, таiлась пiд вагою гнiтучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несмiливо тупали ноги, пхалися лiктi, гуркотiв часом ослiн, голоси рвались та мiшались в глухому гомонi юрми. І ось раптом високий жiночий смiх гостро розтяв важкi покрови суму, i стриманий гомiн, наче поломiнь, бухнув з-пiд шапки чорного диму.

– Ей ти, носатий, купи у мене зайця! – басив зсередини молодий голос, i в одповiдь йому покотився придушений смiх:

– Ха-ха! Носатий!..

– Не хочу.

Починалась забава.

Тi, що сидiли ближче до дверей, повернулись спиною до тiла, готовi приеднатись до гри. Весела усмiшка розтягнула iм лиця, перед хвилею скупленi в смутку, а заець переходив все далi i далi, захоплював ширше i ширше коло i вже добирався аж до мерця.

– Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..

Свiтло коливалось од смiху i чадiло димом.

Один за другим гостi вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тiсно.

По обличчю мерця все розростались плями, наче затаенi думки його ворушили, безперестанку мiняючи вираз. В пiднятому кутику вуст немов застрягло гiрке мiркування: що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт…

При сiнешнiх дверях вже цiлувались.

– А на ким висиш?

– На Анничцi чорнявiй.

Анничка буцiм не хотiла i упиралась, але десятки рук випихали ii з тiсноi юрми, i гарячi уста пiддавали охоти:

– Йди, дiвонько, йди…

І Анничка обiймала за шию того, що висiв, та смачно цiлувала в уста при загальних радiсних криках.

Про тiло забули. Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха.

Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне свiтло i затертись образ мерця, вони охоче йшли цiлуватись, байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок.

Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумноi трембiти, що все ознайомляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi.

Палагна не голосила бiльше. Вже було пiзно i треба було прийняти гостей.

Веселiсть все розпалялась. Робилось душно, люди прiли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всi говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповiдали своi пригоди i реготались. Махали руками, гупали один одному в спину i моргали на челядь.

Тi, що не мiстились у хатi, розклали на подвiр’i вогонь i справляли коло нього веселi грища. В сiнях згасили свiтло, дiвки дико пищали, а парубки душились од смiху. Забава трясла стiнами хати та била хвилями зойку в спокiйне ложе мерця.

Жовтий вогонь свiчок притьмився в густому повiтрi.

Навiть старi приймали участь в забавi. Безжурний регiт трусив iх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилi пеньки зубiв. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтiли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жiночий вереск роздирав вуха, гримiли ослони, зрушенi з мiсця, i стукались в лаву, де лежав мрець.

– Ха-ха!.. Ха-ха!.. – котилось од покутi до порога, i цiлi ряди людей згинались од смiху удвое, придушивши руками живiт.

Серед писку i глоти нестерпуче коцкав десь «млин» дерев’яним клекотом згукiв.

– Що маеш молоти? – завзято вигукував «мельник».

– Маемо кукурудзу… – пхались до нього дiвки, i сварились мiж собою «жиди», прилiпивши довгi бороди з
Страница 15 из 21

клоччя.

Тугий скруцак з рушника, мокрий i замашний, гатив з лускотом в спини направо й налiво. Вiд нього тiкали, серед реготу й крику, перекидаючи стрiчних, збиваючи пил i псуючи повiтря. Помiст двигтiв у хатi пiд вагою молодих нiг, i скакало на лавi тiло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмiшка смертi.

На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на перевiз.

Пiд вiкнами сумно ридали трембiти.

Жовтень 1911 р., Чернiгiв

Новели та оповiдання

Нюренберзьке яйце Нарис

Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночi, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та нiч. В лiтнiй ясний день, коли сонечко весело сяе на небi, – пiзнавали люди, яка пора; але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi ради. Не раз i не два думали люди над тим, як запобiгти лиховi. Та якось нiчого путнього не вигадували. Один англiйський король звелiв наробити одинакових каганцiв, розчислити, скiльки iх може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i вдень i вночi чоловiк доглядав iх та засвiчував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опiсля видумали люди пiщаний годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрiбненьким пiском i злучали iх шийками докупи так, щоби пiсок мiг пересипатися з одноi пляшечки до другоi. Скоро лиш пiсок з горiшньоi пляшечки пересиплеться в долiшню – перевертають ii догори денцем, i пiсок знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i з ним чимало замороки, – раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли дзигарi вежовi. Хто й як перший вигадав се диво – незвiсно. Кажуть, начебто араби першi вмiли робити дзигарi i що арабський калiф Гарун-аль-Рашид в роцi 807 прислав дзигарi в дарунок французькому королевi Каролю Великому.

Тодiшнi дзигарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великiй пригодi стали людям дзигарi. Але iх можна було побачити лиш на баштах королiвських та князiвських замкiв. Мандрiвник не мiг користати з них, бо були дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi i казати: вони мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково свiтить i багатим, i бiдним.

Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього.

На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один мiдник – Петро Гелье. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не згортав рук, не кидав працi. Всi мали його за чесного чоловiка та доброго робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гелье кохався в механiцi. Раз якось навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гелье, мандруючи, запiзнався в Флоренцii. Вiд того часу старий мiдник кинув свое ремесло, по цiлим дням читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка.

Жiнка Гелье та двое дорослих синiв його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гелье i, кинувши власну оселю, перебрався до своеi замiжньоi дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоiти його старiсть. На лихо, чоловiк ii, кравець, був страшенно цiкавий i вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав спокою. Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гелье, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя.

Одноi днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьовоi кiмнати, радий, що може заспокоiти свою цiкавiсть. Здивований, майже з острахом роздивлявся вiн по кiмнатi, оглядав кождий кусок дроту, мiдi, залiза… Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всiлякими струментами вглядiв вiн кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха – стукотить; приклав до другого – не вгавае. Холодний пiт обiлляв бiдного кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i, не довго думавши, зо всiеi сили кинув нею об стiну, а сам, не озираючись, вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву.

«От воно що! – думав вiн, – от чого коханий тесть зачиняеться в хатi, ховаеться вiд людей! Недармо ж жiнка та дiти витрутили тебе з хати! Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд одним дахом з чортякою! Ще, борони Боже, на суд потягнуть!..»

Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi з чортом. Нещасний Гелье зв’язав в вузлик свое майно i вибiг з хати на вулицю.

Тяжко йому було. Вiн думав: «Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть i разом зо мною покладе в домовину i мою думку… І я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного. Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю: пiду до суддi, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi». Так подумав та й пiшов до суддi.

Суддя тiльки що скiнчив свою роботу i хтiв йти обiдати. Побачивши нового прохача, вiн дуже здивувався.

– Добродiю! – сказав Гелье, – зробiть менi велику ласку: звелiть мене ув’язнити.

Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше: вiн подумав, що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього.

– Чого ж тобi так забажалось тюрми? – спитав вiн.

– Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В тюрмi вже напевне нiхто не перешкоджатиме менi.

Надаремне силувався суддя упевнити старого механiка, що в тюрмi не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гелье так благав його, що суддя звелiв ув’язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий Петро. Щоб дiзнатись про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати ii про чоловiка.

– Мiй чоловiк божевiльний, – вiдказала жiнка, – вiн закинув роботу, цiлими днями пораеться з книжками та всякою дурницею.

І сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав душу нечистiй силi. Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але ii нiхто не слухав.

Повiрив суддя, що Гелье справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра зiбратися, щоб при них випитати його i вже напевне завiритися, що вiн божевiльний.

В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гелье. Послали в тюрму за ним i незабаром привели його.

Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно. Лице сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до яйця, в котрiй щось стукотiло.

– Панове суддi, – сказав Петро, – от чого менi так бажалось дiстатись до тюрми! Ми з моiм
Страница 16 из 21

приятелем-iталiянцем довго вчились механiки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зробленi дзигарi на баштах, i напослiдок самi наважились зробити такий годинник, тiльки маленький. Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обiйдеться. Опрiч сього, в Нюренберзi чимало зручних механiкiв, i я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моею думкою, наче своею. Тепер, коли моя праця скiнчена, – не маю з чим таiтись.

З сими словами вiн показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш був в залi з зачудованням дивились на годинник Петра Гелье, а вiн кождому розказував, як той годинник зроблений.

Жiнка та сини засоромились i почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистоi сили.

Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали всi поважати мiдника Гелье.

1891 р.

Харитя Оповiдання

I

В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер ii чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабуе, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмiе жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати; сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi… Лежить бiдна мати Харитина та б’еться з думами…

Рипнули дверi.

– То ти, Харитю? – почувся млявий голос слабоi.

– Я, мамо!

3 дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро. Їй було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайноi ваги зомлiла, i Харитя не могла ii зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра.

– Що ти робиш, доню? – поспитала мати.

– Вечерю варитиму, мамо.

Слаба тiльки зiтхнула.

А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на ii дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одноi роботи до другоi. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися – вся увага ii була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували ii русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були ii радiсть, ii гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала iй тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.

Мати стиха застогнала.

Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.

– Чого ви, матiнко? Може, водицi холодноi? Що у вас болить? – ластiвкою припадала вона коло недужоi.

– Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодуе?

Харитя почула, що ii маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в жменi; сльози затремтiли на ii довгих вiях. Вона припала матерi до рук i почала iх цiлувати.

– Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива… Хлiб стоiть у полi невижатий, осипаеться… І вже не знаю, як менi, бiднiй, недужiй, запобiгти лиховi… Як не зберемо хлiба – загинемо з голоду зимою!.. Ох, Боже мiй, Боже!

– Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж Бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хлiб зiбрати… Правда, мамо?.. Правда?..

II

Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi ii промайнула думка: як-то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили, i руки побiльшали. Харитя глянула на своi руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодуе маму (коли б ще схотiли iсти, а то вiдколи слабi – саму воду п’ють), вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I уявилась Харитi вижата нива, а на iй стоять полукiпки i блищать проти сонця, як золотi. I сама Харитя стоiть на полi, дивиться на свою працю i думае, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: «Тату мiй любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть наш хлiб та складiть у стодолу!» Вiн добрий, батько хрещений, вiн ii послухае, звезе хлiб. А як же зрадiе мати, коли Харитя прийде до неi й скаже «А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що Бог поможе нам зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!» Мати з радощiв вичуняе, пригорне доню до серця, поцiлуе, i знов житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть зимою з голоду…

В печi щось бухнуло, зашипiло, засичало.

То збiгав кулiш.

Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив’яну миску гарячого кулешу. Мати виiла ложок зо двi та й поклала ложку. Страва здалась iй несмачною, противною. Харитя iла чи не iла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi дверi i стала навколiшки перед образами молитися Богу. Вона складала ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на образ, де був намальований Бог-Отець. Вона вiрила, що Господь любить дiтей i не дасть iх на поталу. Адже не дурно тримае вiн у руцi золоте яблучко з хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя своiм дитячим лепетом прохала у Бога здоров’я слабiй матусi, а собi сили вижати ниву. Ся думка не давала iй спокою. Їй хотiлося швидше дiждатися ранку. «Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися», – подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював iй очей, вiн десь утiк з цiеi хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, окутанi срiбним промiнням мiсячним, сяяли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Сине небо всипане було зорями. Зорi тихо тремтiли. «А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi, страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшеницi…» I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i одвернулась од вiкна.

– Чому ти не спиш, доню? – питае мати.

– Так… я
Страница 17 из 21

зараз спатиму, мамо!

Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить у них. Коли б той добрий Бог послав iм полегкiсть! Аж ось трохи згодом i слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю пiд свое крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо сяе на бiлiй головцi дiвчинки, всмiхаеться до нових червоних кiсникiв, гуляе по смуглявому видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.

Харитя спить солодким сном.

III

Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя. Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок. Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i зав’язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже:

– Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи.

– Iди, доню, та не барись…

Iде Харитя селом, i якось iй чудно. Нiколи не ходила вона сама так далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись в далечiнь на чудовий краевид. I справдi було гарно на нивi, несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi. Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь, широко стелиться килим ясно-зеленого вiвса, далi, наче риза рути, темнiе просо. Межи зеленими килимами бiлiе гречка, наче хто розiслав великi шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, лунае в повiтрi весела пiсня жайворонка. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i польових квiток. I добре Харитi на нивi, i страшно. Стала вона й не знае, чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний краевид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито й шелестiло вусатим колоссям, Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i розтулила своi бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою квiточки та йшла все далi. Аж ось i iх нива. Вона добре знае свою ниву, ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi, шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомкае перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло путаеться, великий серп не слухаеться в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько… Аж ось щось наче впекло Харитю в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою бiдну маму. Швиденько обтерла кров з пальчика спiдничкою, затерла врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач збираеться Харитi, пiт великими краплями падае на землю, а бiдна дiвчинка жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку, глянула навкруги – i страх обхопив ii. Адже вона одна на нивi! Ану, який страх вискочить iз жита й задушить ii! Раптом – фуррр!.. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве перенесла на кiлька ступнiв свое тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi. Однiею рукою стиснула жмiньку жита, другою – серп. Лице пополотнiло. Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях, Харитя наважилась тiкати.

Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла iх, знов нагадала недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижати жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму!

Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали ii i глянули одна на одну.

– Ти що тут робиш, Харитю? – спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела очi на молодиць i засоромилась.

– Жну… мати слабi лежать… нема кому хлiб вижати… з голоду згинемо зимою…

В голосi ii тремтiли сльози.

Молодицi знав глянули одна на одну.

– Бiдна ж ти, дитино, бiдна!..

Враз Харитя почула, що сльози душать ii. Зразу якось дуже жаль стало iй слабоi матерi, дужче заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги, наколенi стернею, згадався переляк недавнiй – сльози, мов град, посипалися на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала.

Молодицi кинулись до неi.

– Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть Бог, одужае, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квiточко!

Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали.

– Ходiм зараз до матерi, хай вона втiшиться, що мае таку добру дитину…

Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя йшла i тихо хлипала.

IV

Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодноi смертi.

Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:

– Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий Бог дасть вам здоров’я i поможе зiбрати хлiб? Хiба не на мое вийшло?..

Липень 1891 р., с. Лопатинцi

Ялинка Оповiдання

Настав Святий вечiр.

В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м’яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм’i. Василько м’яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу, схиливши голову.

«Чого батько журяться? – думав вiн. – Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?»

Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.

– Добридень вам, – удався вiн до Якима. – Чи не продали б ви, чоловiче, тiеi ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на Святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарноi…

Яким помовчав.

– А що б ви дали? – спитав вiн перегодом.

– Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…

– Три карбованцi дасте, – вiдповiв Яким.

– Тату, – обiзвався Василько тремтячим голосом, – таж то моя ялинка, ви ii подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.

На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленоi стрункоi ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.

– Добре, я дам три карбованцi, – обiзвався чоловiк, – але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати ii на вечiр.

– А як ii приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, – сказав Яким.

Чоловiк глянув на Василька.

– Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко iхати – годину… Завидна завезе, завидна й поверне…

Яким подумав i махнув
Страница 18 из 21

рукою.

– Якось воно буде… мiстечко не за горами.

Чоловiк дав задаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.

Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити Бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.

Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.

В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.

Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг… Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав по снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.

– Васильку, го-ов! а йди сюди! – гукнув з подвiр’я батько. Василько побiг до батька.

– Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снiгу не було, – казав Яким, удивляючись у край неба, – наче хмара насуваеться. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…

На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виiхав з двору.

II

Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочнi, хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було iхати лiсом. Василько в’iхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових заметах; iм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг… Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр… Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли праворуч. Враз сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали. Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги саней, оглянув iх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було. «Пiдожду, може, хто над’iде та дасть менi яку раду», – подумав вiн, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь… Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з’явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поiхав назад по дорозi.

В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько iхав лiсом, конi глибоко поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помiтив, що вiн iде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн став. «Треба конче знайти дорогу, – подумав Василько. – Вернусь назад до саней i звiдти поiду навпростець дорогою». Вiн повернув конi i поiхав назад. Довго iхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе», – подумав вiн i повернув улiворуч.

В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.

Василько iхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було холодно й страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хатi каганець. На столi стоiть кутя. Батько та двi сестрички сидять за столом, мати подае вечерю. Всi такi веселi, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька… А може, не радiсть, не щастя гостюе в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не iдять вечерi. Ох, коли б хоч виiхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату… Василько торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу… Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають до його своi руки. Йому стало страшно. Враз щось зiрвало Васильковi шапку з голови, холодний снiг посипавсь йому на голову… То гiллячка зачепила шапку та збила ii в снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! – i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! – вiдгукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовкiв промайнула у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж деревами.

Василько виiхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. «Адже я на дорозi… Се дорога до села, де живе мiй дядько… недалеко до села…» Василько виiхав на дорогу… Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. «Вовки», – подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiнцi бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти… А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала iх слiди.

III

Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув: вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий
Страница 19 из 21

рiк дещо купити… Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiеш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати…

Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.

Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.

Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:

– Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр!

Олена та Яким разом глянули в вiкно.

– Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб’еться додому в таку негоду? – скрикнула Олена.

Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi», – подумав вiн.

– Ну, що? – спитала Олена, як вiн увiйшов до хати.

– Завiрюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над’iхати.

А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася.

Вже смеркалося, а Василька не було.

Олена плакала. І нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би. Що з тих грошей, коли через iх можна позбутись найстаршоi дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку ii любу дитину… Серце ii обливалося кров’ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як вие хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос…

Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, iжа не йшла iм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з Святим вечором!» – проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. «А де ж Василько?» – поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як Бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки ii побила лиха година, вiдiрвала вiд неi любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав iм спати…

IV

Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Рiздво у бiлу сорочку.

Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн мав iхати шукати Василька. Олена намоглася iхати з ним.

Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли глянути на його. Вони в’iхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; iй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кiнськi ноги…

– Коли б хоч iхав хто, – обiзвався Яким, – розпитали б, чи не бачив чого в лiсi.

Зустрiли якогось жидка однiею конячкою. Яким розповiв йому свое горе та почав розпитувать.

– Я бачив зламанi сани, а на них ялинку, – сказав той. – Подайтесь лiсом управоруч.

– Ой, нема вже мого Василька, нема моеi дитини! – заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi.

Ще здалеку заманячили на дорозi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким пiд’iхав до саней. Олена перша зiскочила i почала припадати до саней та тужити на ввесь лiс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, – думав вiн, – Василька з’iли вовки…» Враз щось пiд’iхало. Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своiм очам. Перед ним стояли його конi, а на санях сидiв Петро, братiв наймит.

– Ти звiдки взявся тут? – скрикнув Яким.

– Та хазяiн послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги i ледве добився до нас уночi.

– То Василько живий?! – скрикнули разом Яким i Олена.

– Та вже ж живий… Оце недавно поiхали вдвох з нашим Омельком додому.

– Чи ти не брешеш?!

– Хiба ж я пес – брехати! – обiзвався Петро.

– Слава тобi, Господи! – зрадiли бiдолашнi. – Слава тобi, Господи, що вiн живий!

Петро взяв ялинку на своi сани, а поламанi сани примостили на Якимових. Яким вйокав на конi, поспiшаючи додому.

Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощiв, обiймаючи Василька. «Ми вже думали, що не побачимо тебе», – казали вони. А Василько весело щебетав, оповiдаючи своi пригоди в лiсi.

Листопад 1891 р., с. Лопатинцi

П’ятизлотник Оповiдання

Посвята моiй любiй матерi

Смерклося. Рожевий на заходi край неба м’яким блиском осявав морозне повiтря; останне свiтло помершого дня, продершись крiзь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутiнями, бо в хатi вже таки добре посутенiло.

Хима, сидячи на ослiнчику, пiдкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломi, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стiнi золотим зайчиком. У хатi було тихо: лиш солома трiщала в грубцi та цвiркун цвiрiнькав пiд полом.

– Старий!..

Тихо.

– Хомо! – голоснiше обiзвалась Хима.

– Агов!

З-за грубки почулась шамотня.

– Я оце сиджу, – почала Хима, – та й думаю, що в нас борошно минулося… Тiльки в нас хлiба, що на полицi…

– І я не про що ж думаю… та що ж ти вдiеш, коли не вродило… Доведеться п?дити… Вiзьми в жида пуд та й поклади карбованця з сорокiвкою… А де тii грошi?..

Хима тихенько зiтхнула.

І знов стало тихо в хатi. Старi, хоч нарiзно, та все про одно думали: свiй хлiб минувся, а купити нi за що…

«Починаеться!.. – думав Хома. – Оце вiн саме починаеться, той час, коли не стае хлiба, нема й заробiткiв, час журби та горя, коли чоловiк хотiв би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».

Щороку сутужно Хомi, щороку не стае свого хлiба, а сього року таки зовсiм погано… І не дивниця, бо сього року недорiд. Поля, звiсно, обмаль: шнур пiд озимину, шнур пiд ярину, а шнур – толока, в кожнiй руцi по шнуровi. Ще як вродить, то потягне хлiба до весни, а сього року жито вродило обрiдне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, перемiряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мiрок… Коли б же хоч тих десять мiрок змолоти – усе було б хлiба на який там час, а то й на насiння треба лишити, треба i в гамазеi вернути, що винен… І так уже з тим хлiбом поводилися обережно, так стереглися, щоб i крихiточка не загинула марно, а не стало… От лежить на полицi останнiй буханець хлiба, а в дiжi, де була мука, лиш пилочок бiлiе насподi, може, змете баба на галушки…

Воно не так страшно без свого хлiба, коли б заробiток був! Ба, якби заробiток! А тут, як на лихо, i заробити нiде. Покликали його раз до двора дрова рiзати, дали за цiлий день важкоi працi сорокiвку – i за те спасибi, коли б частiше кликали!.. А хлiб же тепер – не дай, Господи, – дорогий, не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…

– А йди вечеряти, старий! – перепинила Хима гiркi Хоминi думи i поставила на припiчок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Бiла пара хмарою звилась над горщиком, а старi, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу бараболю i, мачаючи в сiль, iли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образiв i почали голосно шептати молитву та важко зiтхати, дякуючи Боговi за хлiб
Страница 20 из 21

насущний…

Другого дня припало свято – Введення. Хима завилась гарно намiткою, заколола ii здоровими шпильками з червоними головками, взулась у червонi чоботи i подалась за Хомою до церкви на службу Божу.

Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючi свiчки, синiй дим ладану, що виповнюе вiвтар та хмарою лiтае по церквi, спiви, шептання молитов навкруги – все те робить дивне враження на Химу; вона чуе, як ii серце м’якне, тане, мов той вiск палаючоi свiчки… Старечi уста непомiтно ворушаться, з повного ущерть серця раз у раз вириваються глибокi зiтхання…

Виходить батюшка i читае проповiдь… Хима не розумiе гаразд, про що читають, але вона знае, що читають про святi речi, i те читання видаеться iй жалiбним, таким дивно жалiбним, що повне Химине серце виступае з берегiв, лице жалiбно кривиться, i сльози мимохiть котяться тими борознами, що поорало на виду довголiтне лихо… Хима виймае з-за пазухи хусточку, обтирае сльози, голосно сякае нiс… І дивна рiч! З усiх куткiв бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за грiхи своi тяжкii…

Виплакавшись красненько, всмак, Хима потроху розбирае, про що читае батюшка. О, про недорiд читають… Де се? У нас?.. Нi, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! Всюди лихо товчеться, а там таки справжне лихолiття… голод… Добре, як хто мае спроможнiсть запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинуть…

Невеселi повертали Хима та Хома з церкви, бо в долi тих голодних, про яких читав батюшка, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала iм цiлi села голодних людей, без крихти хлiба, як iм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хлiба…

По обiдi Хома взявся за Псалтир, а Хима вiдчинила скриню та заходилась там порядкувати. Вона переглянула сувоi полотна, пiвмiтки, що напряла сеi осенi, розгорнула i знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собi на смерть… Далi з самого споду вийняла якусь ганчiрку, зав’язану вузликом, i поклала ii на колiна. Усмiшка щастя розiллялась по обличчю в староi; вона обмацала вузлик, обережно розв’язала його i вийняла звiдти старий бiлий п’ятизлотник. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всi боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона вiддавалась, бабка ii кинула iй того п’ятизлотника на посаг; з того часу «бiлi грошi» перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала iх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знае, нащо ховае тii грошi: ото, як дасть Бог дочцi ii, що недавнечко одружилась, дитину, та ще й дiвчинку, баба подаруе того п’ятизлотника внучцi, бо вже Бог знае, чи дiжде вона кинути тi грошi на посаг унучцi. Матиме внучка пам’ятку, знатиме, що мала бабку… Не раз i не два марила Хима над сiею думкою та звикла до неi так, що вже й не уявляла собi, як можна iншим способом розлучитись з п’ятизлотником… Хима оглянула грошi навкруги, погладила iх пестливо, наче кохану дитину, i, осмiхаючись, завинула в ганчiрку та сховала в скриню.

А Хома не довго читав. Гiркi думи та тривога не давали йому спокою: вiн закрив книжку i задумався. Де його взяти грошей на хлiб? Заробити нiде, позичити – нiхто не позичить, а без хлiба не можна. До всього чоловiк звикне, без усього обiйдеться, а без хлiба – годi обiйтися… Ся думка мулила йому серце, йшла за ним усюди, як тiнь, гризла його, як iржа залiзо… Хома цiлий день ходив, мов зварений, не знаходив собi мiсця… І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж гризлась тихцем i нiби не знала, чого Хома нудить свiтом…

Полягали старi спати, та не спалося: окраець хлiба з полицi лiз перед очi, обертавсь на всi боки та мов примовляв: «Подивiться на мене, який я малий, нема чого й кусати, та ще й останнiй!..» Порожня дiжа з борошна переверталась догори дном, i навiть пилочок не сипався з неi…

Не витримав Хома.

– Химо, ти спиш? – поспитав вiн з печi.

– Не сплю… а чого там?..

– Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?

– А за що ж ти ii братимеш?.. Жид набiр не дасть…

– Набiр не дасть… та я думаю… i навiщо ти ховаеш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от i був би пуд муки…

Хима аж скочила на полу, мов опечена.

– Не дам!.. І в головi собi не покладай!.. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплi охляну, а п’ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять лiт, щоб тепер жидам вiддати!

– Ховай, бабо, ховай! Заховаеш, лихий знае, кому!.. А тут аж шкура на головi болить вiд тих думок… Ховай, не давай!..

Хома був сердитий: вiн довго перевертавсь на печi та все бурчав щось сердитим голосом…

Хима аж упрiла, iй аж душно стало вiд одноi думки, що ii скарб, ii п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила вiддати лиш коханiй унучцi, мiг би перейти в жидiвськi руки.

І вже не думка про хлiб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химi. Не спав i Хома через «бiлi грошi».

Хлiба не стало: доiли останню скибочку. Кiлька вже день харчувались старi вареною та печеною картоплею, аж охляли без хлiба. Хома ходив як нiч, нiчого й не говорив до Хими; мовчала i Хима, та думи ii близесенько лiтали коло одного осередка, перестрiвались та, здавалось, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумуе старий, що в нього на думцi, а Хомi довiдне було звiсно, що робиться в душi староi, мов вiн заглядав туди… І не диво: живучи вкупi тридцять лiт, вони стали схожими одно до одного, розумiли одно одного, як самi себе.

«Господи! – думав Хома. – Коли б хто заглянув у хату; може б, менi трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…»

Але ся думка зараз налякала його: тут самим нiчого iсти, а, борони Боже, трапиться гiсть, тодi чим хоч приймай, iно сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, пiдслухала бажання Хомине i не дала йому довго мiркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гiсть, чи нi, бо дверi рипнули, i гiсть став на порозi…

– Здоровi були, свате!

– Здоровi будьте й ви! Яким се побитом? – здивувався Хома.

– Привiз сiчку рiзати до жида… а ваша Зiнька й каже: заiдьте там, тату, до старих, перекажiть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там iм живеться… От я й заiхав до вас, свате! А де ж сваха?

Хима вилiзла з-за печi.

– Як вас Бог милуе, свате?.. Що там сваха? А моя Зiнька?.. Та сiдайте ж бо! – припрошувала Хима, а в самоi вертiлось на думцi: «Головонько ж моя бiдна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»

Хома балакав зi сватом та все якось чудно та неспокiйно поглядав на стару: вiн пам’ятав, що сват завсiди частував його горiлкою та що й йому годиться як слiд прийняти гостя. Хома таки не витримав: як тiльки Хима вийшла з хати, вiн шуснув за нею до сiней.

– Стара! – почав вiн тихим та несмiлим голосом. – Годило б ся почастувати свата чаркою…

– Та вже ж годило б ся…

Хома замовк та все чухав потилицю.

– Може, там у тебе де е, Химо, хоч на кварту…

– Адже ти знаеш, що нема… Возьми пляшку та бiжи до корчми, може, шинкар дасть набiр…

– Навряд! – сказав Хома, але взяв шапку та пляшку i пiшов пробувати щастя.

Лихий та збентежений повертав Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набiр. Хома викликав Химу в сiни i показав iй порожню пляшку…

– Знаеш що, Химо… знаеш що, стара… – улесливо шептав Хома. – Свата не можна пустити без чарки…
Страница 21 из 21

Винеси мерщiй твого п’ятизлотника, я духом примчу горiлку, ще й здачi тобi принесу… Бо, бачиш, не можна ж так…

– Се смерть моя, а не чоловiк! І чого ти напосiвся на того п’ятизлотника? Казала не дам – i не дам, i край!.. Хоч забий мене отут – не дам!..

– Дай, кажу!

– Не дам!

– Дай!!!

– Не дам, не дам i не дам!

– Тьфу, сатано!..

Хома плюнув i, хрьопнувши дверима, вийшов надвiр. Злiсть поняла його серце, йому було досадно i на жiнку, i на того п’ятизлотника… А вернутися без горiлки нiяким побитом не можна. На щастя, трапився кум i позичив на кварту…

Стара зварила бараболi, i так-сяк прийняли свата.

П’ятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди мiж чоловiком та жiнкою… Хома нiяк не мiг вбгати в голову думку, що вiн мусить терпiти голод, коли в скринi лежать грошi, невеликi, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну дiру в господарськiй потребi… Хима трусилася над своiм скарбом, над своiми «бiлими грiшми»; вона так звикла до своеi мрii подарувати п’ятизлотника внучцi, що намагання видати п’ятизлотник на що iнше дратували ii, гнiвали несказанно.

На другий день пiшов Хома по сусiдах позичати хлiба, та нiхто не дав: кожному сього року сутужно, в кожного недорiд поменшив хлiба. Пiшов Хома до жида, так, без великоi надii, пам’ятаючи приказку: «Тiльки в мене рiднi, що жиди однi». Але й жид не дав: «Багато, каже, набрали в мене люди без грошей, а нiхто не квапиться вiддавати…» Похнюпишись, поплентавсь старий додому з порожнiми руками, та й не гадав, що вдома чекае його нове лихо: соцький з десятником прийшли правити подать…

– Почекайте, люди добрi, – благав Хома, – я вiддам… А тепер, iй же Богу, не маю… Хлiба шматочка нема… Самi знаете, який тепер рiк тяжкий: нема хлiба, нема де й заробити…

– Ми вже се чули, старий! Давню пiсню спiваеш! Нам що – нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить, i так уже наслухалися за тii недоiмки! – загомонiли сiльськi посiпаки.

– Та що ж ви вiзьмете, коли в мене й копiйки зламаноi нема за душею!..

– Знайдемо, що взяти… Дай, дiду, хоч частину грошей, бо заграбуемо одежу.

– Кажу ж вам, що не маю! – скрикнув в роз’ятреннi Хома.

– Не маеш?.. Добре! Гей, бери свиту з жердки! – крикнув соцький на десятника.

Десятник прискочив до жердки i потяг Химину свиту.

– Не руш! – скочив Хома до десятника i вхопив за свиту. – Не руш! Я не допущу, щоб у мене грабували одежу… Ей, Химо, давай того п’ятизлотника сим невiрам, бо вони й душу витягли б з чоловiка!..

Хима, що стояла досi нiма та блiда, як смерть, почувши про п’ятизлотника, прожогом кинулась до скринi, впала на неi i мiцно вчепилась за вiко.

– Не дам! – крикнула вона. – Не дiждете взяти п’ятизлотника!

– Пусти! – штовхнув Хома жiнку. – Я сам дiстану!

Але Хима мiцно, мов клiщами, вчепилась руками за скриню, i Хома нiяк не мiг стягти ii з скринi.

– Берiть свиту, бодай вас за зуби взяло! – кричала Хима. – А п’ятизлотника не дам!

Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плече i подавсь з соцьким з хати.

Хима сидiла на скринi блiда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на вiку, посоловiлi очi нестямно дивились на дверi.

Хома важко дихав, аж сопiв; вiн постояв мовчки на мiсцi, далi насунув шапку i вийшов з хати, хрьопнувши дверима…

Лишившись сама, Хима заплакала. «Господи, – думала вона, – за що на нас звiдусюди саме лихо, сама бiда? Чим ми прогнiвили тебе, Боже, що отак на старiсть караемось?..» Сльози котилися по ii старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сидiла сумна, як сам сум, i забула вже про той скарб свiй, про п’ятизлотник, який недавно боронила вiд ненаситних зборщикiв…

Вечiр захопив ii на скринi, темрява оповила хату, а Хима не свiтила свiтла, iй було не до свiтла…

Ввечерi прийшов Хома, хмурний, як небо восени. Вiн мовчки сiв на лаву i задивився в куток.

– Хомо!

Тихо.

– Хомо!

– Ну?

– Я оце надумала… Пiшов би ти до пана, попрохав би грошей на вiдробiтки… Може б, вiн i дав. От завтра субота, пiдуть люди до рощоту, пiди й ти та попроси гарненько, може, змилуеться…

– Ет, не дасть!

– А ти пiди, попроси красненько, може, й дасть…

Старi замовкли, але надiя на панську ласку ледве примiтним промiнням осявала iм серця, зцiлющою водою покропила сердечнi рани…

Другого дня ввечерi вертавсь Хома вiд пана.

– Ну? – зустрiла його на порозi Хима.

– Дав! П’ять дав на вiдробiтки, на буряки…

Хима перехрестилась.

Щасливi, зараз нараялись вiдiбрати свиту, а на решту купити кукурудзяноi муки на малаi, бо житня дорога. Хоч не хлiб, а все ж веселiше буде, нiж на самiй бараболi.

Повечерявши, старi полягали спати.

Та не спалося старим.

Усе, що пережили вони за сих кiлька день, ставало тепер iм перед очима, як на долонi. Поки голод зазирав iм у вiчi, вони силкувались одвернутись вiд його, боялись думати про його… Тепер, коли несподiвана помiч дала iм спроможнiсть хоч на кiлька день позбутись гiрких клопiт про шматок хлiба, вони з цiкавiстю розглядались у свому лиховi, самi зазирали в вiчi свому вороговi, бо вiн i тепер ще маяв над iми своiм чорним, сухим крилом…

«А що було б, – думав Хома, – якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду?.. Що то – голод? Невелике слово, а страшне… Ще ми, хвалити Бога, не зовсiм гинули, а й то так було гiрко, так важко, що, здаеться, вибiг би на вулицю та й гавкав, як пес… А кажуть, в якiйсь сторонi тепер голод… Справжнiй голод… І не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хлiба, мруть з голоду…»

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/mihaylo-kocubinskiy/t-n-zabutih-predk-v-noveli-zb-rnik/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Виноски

1

Безлiснiй горi. (Тут i далi примiтки автора, якщо не вказано iнше.)

2

Штани.

3

Царинка – обгороджений сiнокiс близько од села.

4

Смереки, рiд наших ялинок.

5

Острива – суха смерека з галузками, на якiй сушиться сiно.

6

Худобу.

7

Диких верхах гiр.

8

Лiсовi ягоди.

9

Ватра – вогнище.

10

Довга на сажень сурма з дерева i з кори.

11

Суточки – обгороджена гiрська стежка.

12

Плай – гiрська стежка.

13

Жiнота.

14

Плови – негода, дощi.

15

Огорожа з дерев’яних лат.

16

Обороги – повiтка на сiно.

17

Дерев’яний намет, в якому живуть ввiвчарi та роблять сир (будз, бриндзю).

18

Путини – дерев’яна посудина.

19

Бовгар – коров’ячий пастух.

20

Струнка – намет для доiння овець.

21

Козар – козячий пастух.

22

Полицi пiд дахом.

23

Жентиця – сироватка.

24

Туман.

25

Буришка – картопля.

26

Габа – хвиля.

27

Гоц – водопад.

28

Кашiца – дерев’яна обшивка берегiв.

29

На роботах у лiсi.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.