Режим чтения
Скачать книгу

Тут могла б бути ваша реклама (збірник) читать онлайн - Оксана Забужко

Тут могла б бути ваша реклама (збiрник)

Оксана Стефанiвна Забужко

У нову книжку вiдомоi украiнськоi письменницi вмiщено популярний роман «Польовi дослiдження з украiнського сексу», що вже став сучасною класикою (це 12-те його перевидання), та вибранi оповiдання 1981–2013 рокiв, частина яких друкуеться вперше.

Обережно! Ненормативна лексика!

Оксана Забужко

Тут могла б бути ваша реклама

Автор фотографiй i дизайнер обкладинки Ростислав Лужецький

© Забужко О. С., 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2014

© Ростислав Лужецький, художне оформлення, 2014

Польовi дослiдження з украiнського сексу

Роман

Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi – крихiтнiй eat-in kitchen[1 - Вбудована кухня. (Тут i далi пер. з англ., якщо не вказано iнше. – Прим. авт.)] (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, – на нього можна просто з тоi вузесенькоi обори подавати до кiмнати – аякже, чому нi! – ну хоч би вранiшню каву або на обiд – пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядае щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’iдять, – можна також подавати який-небудь джус чи джин iз тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного – щоб хтось сидiв по той бiк iхньоi довбаноi загороди, в якiй, здаеться, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiенiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, – хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збираеться, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв – три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темно-зелена кучма в жовтогарячих квiтах – раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям – два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi iх день у день поливалося сiрчаною кислотою, – на мiсцi буйноi кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, – найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй «зимовий сад», ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася iх вiдмивати, – але подлi американськi бур’яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, – а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), – так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапуе вода в раковину, i н?чим перекрити цей звук – навiть касети не поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi («блайндерсiв» ти не опускаеш, бо навпроти все’дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, – от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, – а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?..

Логiчно зваживши – н?чого. Геть-таки зовсiм.

Пiвупаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, – i вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фiга не вийшло, то чеснiше одразу здати карти – не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хреновiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не девочка.

І все-таки – нi, не сьогоднi.

Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх «паблiк ченнелз», – коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюешся – а хай йому грець! – що все ж повинно скiнчитися гаразд – ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-ii-там, – i наринула, було, тривога вмент являе всю свою смiховиннiсть: знов цим голлiвудiвським гаям вдалося бодай на мить тебе ошукати! – на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче мае скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати – непростиме свинство. І глупство. І дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко («золотце», iронiчно поправляе вона себе: так звертався до неi той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж iй, але то вже не мае жодного значення), – нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?

Спиши слова, татуiровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплюе з неi зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби iз «зони» вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) – одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, – говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи iдкою посмiшкою або ж, травлячи пiслясмак черговоi обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Девочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть – а во! – била себе ребром долонi по згину стиснутоi в кулак лiвицi, – в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-англiйському, особливо гарно вдавалося йому «Шшiт!» – котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе «О, кам он – гiв мi е брейк!»,[2 - Облиш, дай менi спокiй.] яким колись раз уперезала була того чоловiка, – взагалi з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав ii на себе з найдальшоi камери – щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: «Ти менi скажи – на хера я сюди iхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав – отак-о!» – лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, – i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданоi свободи: «Я вчора голову почав лiпити», – брався вiн розповiдати в ii присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: «Авжеж, злiпи собi,
Страница 2 из 19

серце, голову, злiпи – не завадить!» – вiн темнiв на виду так, нiби замiсть крови в лиця вдаряло чорнило, нахилявся iй до вуха: «Перестань мене пiдйобувати!» – вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неi, вперше за довший час хоч чимось задоволеноi: «Гой-го, серце, – де твое почуття гумору?» – «Я його на тiй квартирi залишив», – бовкав вiн: з тоi квартири вони, Богу дякувать, виiхали, i найлiпше було б ii по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух. – «Ну збiгай, принеси, – шкiрилася вiдьма, – я тут зачекаю». – «Ключа здав», – бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: «Ключа здавала я, а в тебе був дублiкат», – вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер – тепер, коли тiй, клятiй i м’ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в’язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi – зась, а оце смiття – зараз же на фiг повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о – провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештаеться й слинить – ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), – лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко – не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях сталоi отвором в’язницi розлягаеться зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь голос: смикаеться туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп – i стало, – i б’еться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, – i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: «Я твiй тато», та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi, – от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати ii в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, – а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як ii тепер втишиш – тепер, коли здаеться, що, крiм неi, iншоi тебе – нема, не лишилося?..

Замахалась ти, «золотце». Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла – третiй мiсяць у м’язах трем не вщухае, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаешся – сама), перше, що вiдчуваеш, – свое прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, – гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухоi блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуеш щiтку – коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першоi хвилини, – попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: «Вiзьми в ротика… Глибше вiзьми… Глибше, ну!» – суха ложка рот дере – еге ж, оце воно, – попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що iй теж би, своею чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки «там»: крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? І якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, – замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, знаеш, не люблю роздягатися сама… Добре, – весело обiцяв вiн, – ми тобi завтра таку увертюру закатаем! – завтра, одначе, так нiколи й не настало. Іди сюди – але я взяла снодiйне – ну значить, на «ньому» й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, – «Розкрий “ii”», ти одразу переносишся всiма змислами в гiнекологiчне крiсло, – бо це не «вона», це ти розкриваешся – або закриваешся: як у цьому випадку – намертво. Та ти знаеш, скiльки в мене жiнок було! – i жодного разу не було такого, щоб – погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а – iм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке бувае, – тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаешся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, – тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на своiх жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш зi штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям – шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев’ятимiсячноi (атож, дев’ятимiсячноi!!!) mad love,[3 - Божевiльноi любови.] iз якоi вийшла – правдива madness,[4 - Божевiлля.] а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський «йоржик» приемно поколював тебе в ступню, – i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так, так? тобi, значить, подобаеться кусатися? А якщо менi зараз сподобаеться тебе пiдпалити, що тодi? – i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому – якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньоi губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася – смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно – дивно, до якоi мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки розвиненi захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiчерева, поки рiку й далi стрясало – вибух за вибухом.

Нi, передчуття – були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого «хочу!» перебивае iхнiй голос, заважае дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, – а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: «Панi Оксано, я – Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина», – до славного замку було хвилин десять пiшоi прогульки по тихих, обсаджених здобними бароковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраер, ич як нарцисично задбаний – бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику – котяра iз сивим «йоржиком» i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, – «а ти сказала, – згадував вiн опiсля, коли в них пiшов був процес витворення тоi спiльноi мiфологii, без якоi жоднiй парi не остоятися, – з легендою про Золотий Вiк фази закоханости, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, – пiшов, та зразу ж i урвався, – ти сказала – валi с пляжа, дядя», – ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтересу не виявила, що правда, то правда, – тож тим дивнiший був увечерi того-таки дня несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його – тлумила-таки, i не раз, та ще й як! – увечерi, в самому розповнi фестивальноi програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши свое – два вiршi,
Страница 3 из 19

два холерно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього – тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називаеться, але вставляе публiку – завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фiга не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй краiнi, де тебе з чемности прошено почитати рiдною мовою – you mean, it is not Russian?[5 - Ви хочете сказати, це не росiйська?] – i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своiм Russian’ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якоi, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями – i знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала – оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй – мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знае, – завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, – потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд iхньоi млосно-пряноi кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), – звiдтодi жодна зала тебе б не збила – а хоч перед кримiнальними злочинцями! – екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала – на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускаеться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймае, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу – облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, – простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, – з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: «Ну, ти й даеш!» – i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити ii, сягаючу по цигарку (чи келиха), – ти запам’ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним у напрямок твого власного, наче в’iздом iз розгону пiд «цеглину» й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, – i сюрчок розiтнувся тут-таки – поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму – дивно, як на ту сум’ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: «Цей чоловiк зробить тобi боляче».

Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, – що все ти вiд самого початку знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поiздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як бувае тiльки восени, вiдтуленi в свiт – назустрiч його вигасаючим барвам i таемничим шерехам у засинаючому листi, – запеленгували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому недописала: «Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав / Крiзь нiч мое iм’я, неначе на тортурах, / І хтось на ганку листям шарудiв, / Перевертався i не мiг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрiзняти бiль недужний / І бiль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав iх у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось вiд мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань», – от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер «науки розставань» – iз життям, iз собою, з даром своiм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаеш пiдняти – якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штангу на висоту повного ривка.

Ай, мать його за лапу…

Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Украiнi!) – iз цiею блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненоi дii, з несамостiйнiстю цiею, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила – знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин iз промiнною пульсацiею свiтових просторiв, – з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’iжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав ii згори рiзко видихнутим: «Мда, тут треба роту солдат!» – це смiшило, але не бiльше: «Що це за заявки?» – ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, – «Глупа ти, це ж комплiмент! – тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаеш, як би це тебе вставило!» – цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою – от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому – в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар’ерчика, – i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина – хто вiн там не е – вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаешся не з партнером, нi, – з розбуялою анонiмною силою, що протинае своiми струмами все живе, пiдключаешся до неi з тим, аби на кiлька секунд – а-ах! – катапультуватися у вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи iз себе, окрiм единого – через верх, але для нашоi доби, хоч по сутi й постхристиянськоi, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенськоi едности: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльнености власного «я», i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моему тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, – заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? – отут я вперше глянула на нього – то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий «шпiк»,[6 - Зневажлива кличка iммiгрантiв-пуерториканцiв.] його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за грат свого життя, сотнi
Страница 4 из 19
чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку – можна, от чого не можна – це вийти назовсiм; «Pardon me?»[7 - Прошу?] – перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшиваеться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що – все, кiнець, викручено контакти, – «нi, нiчого», пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своему, – могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емiгрантисько – втiм, небавом i встав, i попрямував – чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi единий вихiд iз цiеi в’язницi – виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проiжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвоi одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт крови, чоловiчу партiю ударних i свое, чи вже-не-свое, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! – та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаеш, а куди iдеш, а чи маеш мужа, треба вимишляти легенду, «Как вас зовут?» – «Ирина», – було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’iздi, вивинулася – втекла, посмiюючись до себе, iм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на единокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйськоi [а мав же час пiдучитися, прид-дурок!], – ех, як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть у цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, – все правда, серце, i що я тебе вже не люблю – теж правда: «То ти себе що, – склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, – “победiтельнiцей” почуваеш?» – здаеться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування канату забавлялися?.. «Знаеш, – i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, – якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!» Дуже мило з твого боку, коханий, – менi й самiй часом ох як шкода, що я – не мужик). «Ти жiнка. В цiм твоя межа. / Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня. / Як прянощ з кiнчика ножа, / У кров утрушено залежнiсть», – бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень – жодноi звiстки i жодноi змоги будь-що дiзнатися – через Атлантику, з Кембриджа – в украiнське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозету й гарячоi води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинноi кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помiдорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп – як пес приблудний, до шостоi ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний – безгаражний! – через вiкно пантруючи, у двадцять п’ять, навiть у тридцять таке ще даеться знести: звiрина енергiя вивозить, – але в сорок! Тимчасом у ii кембриджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток – вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якоi буцiмто й приiхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), – щось незбагненне коiлося з телефоном: раз у раз ii колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: «Хелло!» – десь далеко на безмовнiй лiнii свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав iй знати про себе, нiби справдi в ньому «хтось кричав крiзь нiч ii iм’я, неначе на тортурах», – i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував iз розтруба бездушний зуммер, – о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнii над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоiх вiршiв, ти впiзнала ii вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, – твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита зi своеi, щойно вiднайденоi осi (бо ти була – жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйноi пiдпори, хай би навiть i намисленоi, – без конкретного обличчя живоi любови – опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш – лишався), – кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого ества i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, – «І раптом знов схотiлося – кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стiнi – од явности утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати», – аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн – помер, от просто взяв i помер, «вляпався в крапочку», як i хотiв (зiзнався iй у цьому ледь не на початку – з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, i чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, – все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? – не боiшся? не виникае бажання – вляпатися в крапочку? – нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема – дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мое, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi – клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала iз задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила – е, нi, пустiть назад! – а ii, спасибi, вiдволодали, а скоро так, то нiчого блягузкати, е речi, страшнiшi за смерть, i я iх знаю, тiльки от того страху – манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який е в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, – нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: «А ти вiдважна жiнка!» – i «крапочка» та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), – але ця думка – що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з «тамтого боку», а значить, що ii любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична егоiстка, гординею своею дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до «крапочки», де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поiхала, – звiсно ж, Америка – the land of opportunities,[8 - «Край необмежених можливостей» – стандартне пропагандистське клiше.] пiв-Європи, не нашоi довбаноi, а щонайщирiшоi, вiд Британii до Італii, сюди рветься, грошi, кар’ера («Музика, жiнки, шампанське…» – вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Украiнi що, Украiна –
Страница 5 из 19

Хронос, який хрумае своiх дiток iз ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, – премiю Антоновичiв? – ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фiг варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! – ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ганок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембриджського неба в напливах хмарноi гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледве вловний подув океану, вона стала молитися – так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцii, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), – аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, – за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи – не задля нас, бо негiднi есьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть iм числа, – i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! – хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, – не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки – о Господи, хай вiн буде живий. І здоровий. І щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.

Ну, «здоровий i щасливий» – це ти, золотце, конешно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцii твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, – якби Бог слухав дурного погонича… (А цiкаво, як воно все там у них вiдбуваеться – чи якийсь янгол-секретар одбирае земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? – так i з вiршами бувае: одразу збриджуеться, щойно починае валити пуста порода, – i кидаеш, недописавши.) І ще в одному моментi ти тодi злукавила – в «хай би забув мене»: лепетнула в напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, – о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло: «А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?» – мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком («Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу», – признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! – i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом, – загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, – вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, – скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару «з одним мудаком, який мене дiставав», дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, – невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, – от звiдтодi й зриваеться на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, – понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп – i вже, нiби все те оповiдалося через бар’ерчик у кiмнатi побачень у в’язницi чи божевiльнi: дослухаеш – i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, i поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе, скiльки тобi – вiд мене, «Сколько нам так еще идти, протопоп?» – спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраiй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, – i почула у вiдповiдь: «До самыя смерти, попадья». Схiдний фаталiзм, еге ж, – у росiян це е, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальноi хотi, вiрою у власне «можу!» – одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те «можу!» пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторii, – наше вкраiнське «можу!» самотне i тому безсиле. Амiнь.

Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тоi ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першоi ночi – коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: «А ти можеш ранiше за мене скiнчити?» – засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: «Я все можу!» Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, – що, закам’янiлий усерединi себе до багаторiчноi мерзлоти, просто не тямить бути не сам – геть i в коханнi («Ох, як ти класно даеш!» – вистогнав у неi – по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях – «Ах, нащо ж я банячив!» i «Ай, бляха, а я так тебе хотiв!», по западанню в кiлькахвилевий сон – самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд ii присутности поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фiг, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, – i ось тодi вiн i зробив iй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse,[9 - Болiсне злягання.] ось як це називаеться в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: «І don’t see any problems»,[10 - Не бачу жодних проблем.] – а тодi, вереснувши диким голосом – добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, – стенувшись, хвицнувши ногами, – «Менi боляче, боляче, чуеш?» – вона почула – одночасно з переможно-грiзним окриком: «А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!» – як усерединi займаеться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все – задля неi, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз неi з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр iй заступили мимовiльнi сльози нiжности, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоенний пацанок – батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках – стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини – «Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, – от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуеш? Синочка», – то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй твое власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, –
Страница 6 из 19

залишившись сама – бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, – ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, – ну от тебе нарештi й виiбли, подруго, так-таки прямим текстом – виiбли, уперше в життi, бо доти все бiльше годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без церегелiв, – i, дивно, навiть ця думка не була неприемна, i коли ти витягла iз сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш – на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце-то фестиваль видався! – то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану твоеi автентичноi вроди – делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, – а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, – вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як свое добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, «гляди, не розхлюпай», i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, «а я тепер цей плед виставлю – i пiдпишу, ким заляпано», – i зненацька: «Чого ти плакала?» – не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв – коли нема такоi цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зостаеться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, – монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе.)

Оттака ловись, кобiто, – закохалася. Ще й як закохалася – вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив – а мав би, – так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву – достоту перед аварiею на АЕС, – i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували – ад, i смерть, i недуга, «І жовте море днiв, i сизе море снiв / В одбитих кольорах вмираючого неба, – / І я iще пливу – а ти уже на днi, / І страшно нам обом дивитися на себе»: «Значить, ти знала? – визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона – втрачати було вже нiчого – зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, – знала, що так буде? Так якого ж?..» Ге, серце мое, так у цьому ж вся й штука…

Ннiт, не була мазохiсткою – була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чие тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати – класною бабою була, «девочка сладенькая», «фантастическая женщина», «stud woman», мусуй-мусуй тепер у пам’ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) – з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! – а от нi, не вертаеться, не спасае – що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитости, якою ще могла б бути, – бо е в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я е така, який ти зi мною, – в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так – i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацii – чи то гумовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любови, – не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. І все, i клямка. «В цiм твоя межа». Як же той кембриджський вiрш кiнчався? «Рiлля, що прагне борони, / І мокрi, сплаканi ворони – / І муж, який не вборонив – / А ждав вiд мене оборони». Еге ж, exactly – чи, коли хто волiе, «вот iменно». От чим ще, до речi, паршива чужа краiна – набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi iз собою, – i незчуваешся, як починаеш балакати «хеф-напiв», тобто повторюеться те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, – де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Киевi, в Украiнi – з росiйською: всякае ззовнi накрапами, зсихаеться-цементуеться, i мусиш – або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, – або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск, як на забуцiм-цитати (наприклад – гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцii: «Ти себе що – “победiтельнiцей” почуваеш?»).

А ще можна б сказати – виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцii «трiпл-ей-дабл-ес»,[11 - AAASS – American Association for the Advancement of Slavic Studies – провiдна славiстична асоцiацiя США.] або в Кеннан Інстiт’ют у Вашингтонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога – i дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненськоi комунальноi «хрущовки», з якоi цiлий вiк марно силкуешся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасноi цивiлiзацii, по чiм вертаеться у свою киiвську кухню площею 6 кв. м сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що «де я, там i буде вiтчизна» – то зовсiм не значить «ubi bene, ibi patria», – бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гаваях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не е bene, бо вiтчизна – то не просто земля народження, правдива вiтчизна е земля, котра потрапить тебе вбивати – навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбивае дорослу дитину, утримуючи ii при собi, сковуючи iй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, – а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, – як i зазначено в програмi, «Польовi дослiдження з украiнського сексу», i, перш нiж перейти до неi, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моеi краiни й моеi скромноi особи, – от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши – здихали, на фiг нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоiчка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефонуе, тiльки-но я не з’явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за неi шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй вiд’iзд, у мене все-таки е, – i якби з тим чоловiком щось сталося там, у пущi, – хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато мае в собi злости для такого дiла, – то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), – так ось, ледi й джентльмени,
Страница 7 из 19

прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханости як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного – головне ж, ледi й джентльмени, полягае в тому, що в життi пiддослiдноi то був перший украiнський мужчина. Направду – перший.

Перший готовий – кого не треба було вчити украiнськоi мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власноi бiблiотеки (Липинський, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши «Не захист мрiй – блаженний дiм…», тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора – це, знаеш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Украiнi, – i отак, хай йому грець, все життя! – професiйна украiнiзаторка, наче ще по одному органу iм усiм нарощуеш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку – за кiлькiсть украiнiзованих койкомiсць, ти б iм загаратала список тобою навернених! – а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усiею бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як дихаеться й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацii, скiльки iскристоi, смiхотливоi енергii вивiльняеться, коли кожна нота – iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк – умент резонуе, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце – ближче: можна? i от уже – двозначнiше, ризикованiше, i от уже – впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла врештi-решт у ту його машину – пiсля вiдвiдин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), – навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, – i ти, вiдхиляючись зi стогоном: «Поiхали до тебе… В майстерню…» – мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому – свiй, одноi породи звiрюки! – i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку.

«Gosh, if he only weren’t such a damned good painter!»[12 - Господи, аби ж вiн тiльки не був такий збiса добрий художник!] – казала ти, сидячи в барi «У Крiстофера» на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило – вперше за тi кембриджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила – вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, – Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm,[13 - Слов’янський шарм.] ось як це в них називаеться, – ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, ii густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень, – все нараз, бо тiльки так i даеться увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою – проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холi, – «Where are you from?» – «Ukraine», – «Where is that?»[14 - Звiдки ви? – З Украiни. – А де це?] – ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: «Адiть, дивiться!» – але вдома, у твоiй бiднiй забембанiй краiнi – краiнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, – все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, своею туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно – на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось iм?) вештатися по Гарвардськiй «Вайденер» i де там ще, – ти втомилась нероздiленiстю своеi любови до свiту, i в тому чоловiковi – щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, – ти блискавично вгадала свiй единий, кругло-довершений шанс на несамотнiсть отоi любови, – саме тому, що вiн був such a damned good painter,[15 - Такий збiса добрий художник.] – але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася своiм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi iй волого блищали: What a story![16 - Оце так iсторiя!] О так, страшенно романтична love story – з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну машину вiн одноi ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таемничим зникненням протагонiста й вiд’iздом героiнi за океан, з купою вiршiв i картин, а головне – з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities,[17 - Край необмежених можливостей.] i що вже там серед тих opportunities не чаiлося вготованим на майбутне – смерть у черговiй iз ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, – наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колii – з отоi вiковiчноi вкраiнськоi приречености на небуття.

Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, мое зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто згвалтоване тiло третiй мiсяць невгавае в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому – до млости! – внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, – горопашне тiло ще живе, воно качае права, воно доходить з елементарноi сексуальноi голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужiй краiнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озиваеться хiба на те, щоб запропонувати тобi – рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! – ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцевоi газети, i звiдки вигрiбаешся тричi на тиждень – до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i
Страница 8 из 19
дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаеш туди-сюди по аудиторii, поглядами акварiумних рибок, щось там – один Бiг вiдае, що! – тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш iм, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи – не було! (i в тебе – також немае, окрiм як писати по-украiнськи, хоч це i е, либонь, найяловiше на сьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь «посильнее “Фауста” Гете», як висловлювався один знаний в iсторii лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, – бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiею зустрiчноi думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! – якщо тiльки потiк читацькоi уваги вчасно не пiдхоплюе й не виносить iх на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твоi нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою украiнською лiтературою, можна на пальцях вилiчити – не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, – з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад «Лiсовоi пiснi», авторизовану версiю, призначену для бродвейськоi сцени, кайфувала, як наркоман, од ii прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi – скажи ж ти, випливло! – розумiеться, що iншого – писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там «Тhe Review of Literary Journals», це ж треба, i Макмiллан збираеться включити його до антологii свiтовоi жiночоi поезii ХХ-го столiття, «You are а superb poet»,[18 - Ви блискучий поет.] – кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, – але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, – пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, – а тому, що заклято тебе – на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати – по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття украiнськоi, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi е ти, котра через усiх тих людей переступити – негодна, негодна i все, iскорки iхньоi присутности нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й е твоя родина, родове твое древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоiто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашоi теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом – це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) своi груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч («Это ж надо, – казав колись, нестак i давно, один недоукраiнiзований мною мужчина, – наверно, четвертый размер, а как держится!»): цiеi осени вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пiгментнi, а вершечки щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, – той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляе, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, – це було гарне тiло, здорове, розумне й життерадiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, «ослаблення iмунiтету», казали лiкарi, а я виборсувалася з постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, поiзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварii менi приснилося, начеб йому ii вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своiм звичаем, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: «Тодi ще мав упасти снiг. / Ще осiнь пахла корвалолом, / І авта, збившися з дорiг, / По гаражах зiпали кволо», – я досить довго чинила насильство над своiм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, – хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що видае на входi ключi од lockers’iв,[19 - Шафок (у роздягальнi).] слiпучо спалахуе навстрiч зубним блiцем: «You’re pretty faithful to that swimming, huh?»[20 - Таки вiрно тримаетеся цього плавання, еге?] – Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна iсти з кожноi руки, хоч би й цiеi простягненоi, довiрливо розкритоi – рожевою наготою назверх – долонi iз золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресii – Великоi Американськоi Депресii, на яку страждае, здаеться, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають «Prosac», кожна нацiя божеволiе по-своему, i мою депресiю, котра насправдi мае iншу назву, я хоч-не-хоч же наломилася перекладати зрозумiлою iм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatiс,[21 - Розiрваний зв’язок… одразу по розлученнi… сексуально травматичний.] а далi вже все за пiдручниками з психiатрii: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods[22 - Страх близькости, страх фригiдности, суiцидальнi настроi.] – словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, – кивае з мудрим, порозумiлим усмiхом: «І’ve been there, – каже вона, – with the father of my kids[23 - І я таке пережила – з батьком моiх дiтей.]», – он як, вона розлучена, single parent[24 - Мати-одиначка.] з двома малюками – i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли е дiти, воно легше – i тяжче, i легше («А тепер, – казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, – ось тепер ти завагiтнiеш: я просто в тебе кiнчив!» – «Нi, – смiялась вона – тихенько, щоб не розхлюпати наллятоi в неi по вiнця нiжности, – нi, серденько, сьогоднi – нi», – а проте це, либонь, i була з першоi ночi головна зачаена думка, пiдводна течiя тоi любови: синочок, Данилко, потайки визначила вона, – вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп’янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! – у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримуе при життю,
Страница 9 из 19
той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, «непрописанi»: не слово чи бодай лiтера в текстi, а випадкова капка на берегах, – а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголоссям: «Зимно менi, коханий. / – Накинь пальто кожушане. / – Сумно менi, коханий. / – До працi берись, моя панi. / – Ах, щось воно все менi лiньки… / – Бо треба б тобi дитинки. / – Страшно, коханий, з нею / Стати навiк твоею», – не згадувати, лiпше не згадувати!), – «Everybody seems to have been there»,[25 - Схоже, що кожен таке пережив.] – завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club![26 - Просимо до гурту.] – о так, статечно кивае моя негритянка, every woman has been there,[27 - Кожна жiнка таке переживала.] – i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися – бодай тому, що цiеi осени, через силу волочачи свое нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки – не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i е – зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до чиеi-небудь крижастоi спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, – скинутись, озирнутись, – що то вмикаеться в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони – може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцii бiдак, – вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають ii (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою – недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подобаеться: ось це i заводить iх по-справжньому, змушуе пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки – дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойовоi сурми, що коливае повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: «Ти менi скажи – тобi з чоловiком добре було?» – «Дуже!» – рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, – аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий («Безстидниця, цицьки вивалила!» – гзився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши ii напiвголою, злостячись сам на себе – що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч взаемного мордування, «як обценьками стисло», – а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза моею власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався – страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, – сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу мегеру з лещатами в лонi: а зась не знаеш! – i отут-то й починався рев защемленого самця: «Та ти знаеш, скiльки в мене жiнок було!» – а плювати я хтiла на твоiх жiнок, скiльки б iх у тебе не було, менi – не залежить, менi не перемагати треба, а – любити, любити, розумiеш ти?! – так що в наготi ii, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушаеться, а демонструеться зневагу – можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати – тiльки ж не так, о, не так, як це бувае, коли кожна, щонайдрiбнiша об’ява тiлесноi свободи iншого приймаеться як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурюе в тобi гарячу хвилю вдячноi нiжности, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужоi дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на твоi шорсткi, закоцюблi руки, i ховала iх собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: «Це ти? Невже це ти?» – та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз – здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимоi, лиш плюскотом вгадноi для мене криницi серед двору, а я стовбичила у дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване твоiм звичаем шпетненько, сторцом – щоб стiкало, а мое завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, едине, чого менi тодi хотiлось, – щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi – ай, йолки-палки, та хрiн iз ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки тоi любови, щоб акуратненько краяти ii ножиком на снiданок i вечерю!). «Скiльки разiв ти любив?» – «Три, – рахував, примкнувши повiки, – це четвертий», – «Щось забагато, як на одне життя, – аж три великi кохання…» – «Чого зараз – великi? – смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: – Може ж, якраз i мишачi – невеличкi такi?» – хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула i переiхала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене тодi взимку – перелiт через Атлантику: до п’ятоi ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала – дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi – i на порозi стоiш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), – то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, – кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континенту на континент, невже? – верещало мое ошпарене розпачем нутро, невже?! – таксi вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво – мов крематорiй – освiтлений Бориспiль о п’ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота краiни, хха! – краiни, безнадiйно неприналежноi до нервовоi мережi, що рясно оповивае планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ганглii портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шереметьево, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате – рух, зате – вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! – а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моiх пiдборiв
Страница 10 из 19

з-пiд стiн пiднiмались поверх неоковирно наскиртованих бебехiв розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, еврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя краiна, краiна, в яку я пiсля всього – вернуся, авжеж, i дарма моi добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаноi мови, а ви згадайте про мене в «The Review of Literary Journals», еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про украiнську лiтературу в «Partisan Review» була не зовсiм дурна, ii помiтили, на неi – овва! – вiдгукнулось «Times Literary Supplement», але в головну думку ви, братцi, однак не в’iхали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що украiнський вибiр – це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбивае, i цiла лiтература наша горопашна – лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! – та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому – як його викопаешся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши з розгону слiпого простування коридором на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю ii розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-своему, перевiрили iй паспорта, спитали на зачiпку дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, – до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! – «І know»,[28 - Я знаю.] – вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! – ой ломи, ломи бiлi рученьки до единого пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, – а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панцира муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембриджа на безвiсть, на «до запитання», бо бiльше не було куди, – що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаеш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим – життям, горiнням, парним польотом навзаем зчеплених зiрок крiзь fin-desi?cle’iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину – од самого стилю, либонь, уреготатись можна! – на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс украiнського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! «Листи повернеш», – розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, – не те щоб iй справдi так уже баглося мати тi листи, що було – вiдгуло, фiг iз ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, – а вiн iз мiсця замкнувся, виставивши насторч оте свое небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: «І не подумаю. Це – мое», – твое, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюешся – на безбач, з головою, – нiколи твоiм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твоi – мишачi виходять: невеличкi такi.

«Слухай, – казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючоi нiчноi мовчанки – руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зачаений без сну: – а може, ти мене просто – й не любив?» Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до неi надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя – Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак iз водою, i от, iно скло й зосталося, – дивився очима хвороi тварини: «Вже знов починаеш нагружати?» Прости. Любив, я знаю, – любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi – окрушинами пiд стiл, – тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: «Кльова ти чувiха!», та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було – що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! – i вже наступноi митi – впiзнав! – оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, – i як тодi, коли знiмав iз вiтровоi шиби ще цiлого автомобiля моi прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала iх повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! – i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiнне листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у моi книжки (перший автограф був – при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: «щиро скорена», – i майже зразу по тому прийшли й першi «вiд нього» вiршi, бо вiршi – вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, – завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом: «Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi.) / Жоден з нас двох не помер молодим / Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi»: «Знаеш, – патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, – а не треба нам одружуватись!» – «Чого?» – закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко мое, хлопчик настрашений! – «А – давай лiпше побратаемось», – веселилася цiлим серцем iз його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумiеться, жарт! – а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманоi молодости непорозумiло-темнi рядки – нiколи не давала в друк! – у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений «брат-чорнокнижник», котрого зроду ж не мала: мала – друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! – мала мужа, який навчив приймати й шанувати – вклоняюсь доземно, без дурникiв! – любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, – а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: «Брате мiй, чорнокнижник, / Де ти тепер еси? / Судитимуть нас без знижок / На те, що «такi часи»: / Не цi-от, в чорних сутанах, / Не кат iз лезом рудим – / Судитимуть тi, що настануть, / Коли розвiеться дим. / Проб’ються травинки гострi / Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В моi обгорiлi костi / Сядуть грати чорти, / І мiсце моеi страти / Парканом крутим обнесуть. / Який тодi нас, мiй брате, / Чекае посмертний суд?» Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. І от, «бiльше, нiж брат», – це i е «брат-чорнокнижник»: мала б зразу впiзнати, та що там мулитись, i впiзнала зразу – щойно забачивши той його цикл iз вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на золотi, пiсенним «вербовим колом», чи радше кривим танцем, розгорнутi, плавко так, полотно за
Страница 11 из 19

полотном, – простоволосi жiнки в додiльних бiлих сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися iскри, як чесалася!) – що вони роблять, чи село од чуми оборюють? Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна – дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б’еться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: упритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, единий з усiх, робив це, ах холера, – аж слину крiзь стятi зуби всичала iз захвату! – лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного – полотно за полотном, як систола-дiастола, – дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала – проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! – «Пане Миколо, що тут маеться на увазi? – дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки, “из уважения к объекту”, з украiнськоi не злазячи, заiжджа, як i ти, киiвська iскуствоедка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко – жодна мистецька збiганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його неподiльноi уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи: – Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр’я?» Вiн стримано кивав – i тим нiби вступав iз тобою у змову; «А який саме?» – «Про це не можна говорити», – вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя, – печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).

«Бачиш, – показував iй, у перших тижнях спiвжиття – нова краiна, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чистоi сторiнки, еге ж, – чи не першого нового, не «iз запасникiв», шкiца, туш-перо: – дивись, манюня, це – любов». Любов виглядала так: «манюня», цебто досить умовна гола кобiта, лежала на постелi («Безстидниця, цицьки вивалила!», але то настало вже потiм…) i грала на скрипочку («Це що, – видихнула iз сардонiчним смiшком: вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, – метафора мастурбацii?» – «Може бути, – згодився безтурботно, пустивши проз вуха ii наiзд: надто зосереджений був на шкiцевi: – це з одноi польськоi пiсеньки, я колись почув, запам’ятав собi»); низ живота iй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик – ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам («Ось тут ти й попалась! – зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за схiдним гороскопом – Миша: – Тому що я – Кiт!» – гм, з котами в неi складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi – тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже оприсутненоi небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, – тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?..); в ногах лiжка стояв вазоник iз чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в дзьобi («От приiду – окрутимось!» – образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись – по тiй страшнiй кембриджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з неi, наче пасока з умiло прохромленого тiла, ii любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! – i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: «Шалено радий чути вас, панi», – вибухла, як фурiя, трохи не матом – а вiн, виявляеться, був черговий раз розбився, акурат перед ii вiд’iздом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! – затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний сон: мовби тримае в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика – жiнки – шампанське, все буде, – лиш оте «окрутимось» порнуло, наче наглим звиском, соло на пилцi серед оперовоi увертюри: не те, не те – не тi слова!). Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка – «це в них любов», i шкiц, здалось iй, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком звiтрилось – постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли картина простояла нiч у «бейсментi» в бiдолашного Марка, вкiнець забембаного цими психованими украiнськими генiями, то на ранок на нiй знайшли здохлого павука – от i було налiпити його на полотно, десь мiж котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе, постав другий шкiц – та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицii, простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: «Це ii останнiй мужчина, – прокоментував лиховiсно, – вона його з’iла». В кольорi тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Історiя одного кохання, так би мовити. «Цей наш роман», – колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на неi втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: «Це не роман. Це щось iнше».

Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюеться на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems[29 - Поважнi психiчнi проблеми.] з обох сторiн – нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi…) й аутичний манiяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних негараздiв, неконтактности отоi, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi, клiнiчно промовистiшi симптоми – примiром, його повну неспроможнiсть бодай на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо характерне, дивно курлапе письмо – несподiванi пропуски лiтер, а то враз посеред речення слово з великоi або заблукале iз сусiднiх абеток «э» чи «j», мовби на те, щоб рядок краще стулявся графiчно, – нехорошi речi, тривожнi, а коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв, бувало, то й геть кепська картина складаеться), – що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слiвце, – problems, воно означуе i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любови, в кожному випадку десь завше iснуе хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, – якщо, звичайно, маете чим заплатити, а якщо не маете, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдiеш, життя – штука коштовна: оно Розi, Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчащае до психоаналiтика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi – сорокарiчна дiвчинка, мати дорослоi дочки i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на чолi,
Страница 12 из 19

як у колгоспноi жницi, зiбгана мокра грудочка «Клiнексу» коло носа), змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць, i два, або навiть три, – i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто ii слухае, яка вона нещаслива, – на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне зрушення: тепер обое скрегочуть зубами од абстиненцii, сварки спалахують iз голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i, схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems е problems, i суспiльство велить iх розв’язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями: дано А, дано B, iх можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i все то в надii добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! – десь у кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам ii покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочитае свою вiдповiдь – правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно.

Ледi й джентльмени, problems – це те, на розв’язок чого iснують правила. Але якраз правил ми й не знаемо, знаемо тiльки чотири арифметичнi дii, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i гаданих величин, i грунт випорскуе нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом, i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось – це ж чийого, ану вгадайте? – реготу, – i пекучий жах поймае, коли нога зависае над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива, висисаюча до млости в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо й е – вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж – сюди спiшилися?..

«Я завжди хотiв одного – реалiзуватися». Так вiн казав – i казав щиру правду. «Понюхай, от понюхай, як пахне, – ходи сюди, а-ах!» – нахилявся, хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав повiки (яка розкiш цi американськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки, глянь, глянь! – скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скiльки це коштуе? нi фiга собi! – ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! – i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, – все, ходiм звiдси, – i раптом рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленноi жаги вхлипуючи повiтря: чуеш, як пахне?), – iй подобалася ця хижа змисловiсть, дарма що не на неi скерована, дарма що iй iз того перепадали хiба послiдки: вона так само змислово любила слово – насамперед на звук, але звук щiльним неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався вiн при переходi з одноi мови на iншу, – кожна-бо мала свiй, мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська – електричний фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистiше, в британському варiантi iнтенсивнiше, смолисто-тягучiше – ситнiше; звiсно, рiдна була найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв: чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди – iно станеш приглядатися зблизька, розсипаеться, дробиться – не збереш, голодувала вона без неi тяжко, просто фiзично: мов на безводдi абощо, почути б – живоi, щироi, щоб iнтонацiею отою спiвучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло – iй-бо, пiддужчала б! – в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п’ятому, сидячи на уроцi украiнськоi мови, тайкома нюхав фарби, схованi пiд партою, а вчителька, пiдскочивши, швиргонула ними, аж зi стуком розлетiлися по проходу, – ну, певно ж, тiльки вчителька украiнськоi мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди найтупiшi, найзлобнiшi бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в совецькiй армii, – ти не думаеш, що тут комплекс нацiональноi неповноцiнности грае на всю?.. Так вони розмовляли – коли ще розмовляли, бо розкривався – дiлився чимось iз себе-внутрiшнього – вiн навзагал помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, – Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всiх, крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було тьма, i вона доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали, вiн iх знав: бачив! – куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожноi пари насущно-доконечним, – так-бо заселяеться, залюднюеться нововитворений свiт двох, у iхньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, – вiн прикро разив ii тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Ікс «скаче по верхах», Ігрек «погаслий вулканчик», Зет «женився з тою здоровенною дiвкою, бо шукав мами», – мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив, забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями своiми до iхнiх життiв, властиво, не дотикався, i коли й до неi вивернувся тою ж стороною, преспокiйно рубонувши на ii як-же-ж-менi-жити-далi: «Я в тобi бачу здатнiсть до виживання в будь-яких ситуацiях», – вона з мiсця цю здатнiсть i продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо’, й правда – виживу?) – отож для чужих вiн шмарувався назверх – непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронiею фрашками-придабашками, але ii цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за своею, волiла лiпше – нi, чувак, грати, так по-чесному! – розпороти те пап’е-маше ножем: тодi й повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору лягати, але й хлопа викришила – не приведи Господь: як так, то й так, не менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… «Знаеш, що е твiй уславлений герметизм?» – бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! – «Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах», – «Будь ласка, можу i в двох: кам’яне яйце!» – «Гарно, – нишкнув на мить, направду дiткнутий: – але ж – пописане таке?..»

«Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря. / Корiнням вглибай крiзь пiски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ – це коли забивають порожню пiвлiтру / Тобi помiж ноги – по чiм переходять на “Ви”. / Ми всi – таборовi. Сто рокiв тривать цьому спадку. / Шукаем любови – знаходим судомнi корчi. / ГУЛАГ – це коли ти голосиш: “Мiй смутку, мiй падку!” – / Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш…» Так бубонить вона до себе (от тiльки – корч? чи корчi? заникае мова, заникае, i не пудрiть нам мiзкiв «лiтературою в екзилi»!), – волочачи свое непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не мае друзiв, жодноi душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi «How are you doing?» вiдповiдати «Fine»,[30 - Як ся маете? – Добре.] – це ще
Страница 13 из 19

одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха «файн», де воно е, те «файн», i хто його бачив, – на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний генiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi – вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в «Джайнт Ігл» якраз на неi знижка, дев’яносто дев’ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася, – понесло жiнку, – що мае рак грудей, от уже п’ятий рiк ходить на опромiнювання, а iй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскреного темно-золотого волосся, – так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages![31 - Для всякого вiку.]) позицiю sexy lady,[32 - Звабливоi жiнки.] з якоi потiк часу невблаганно ii вимивае, виштовхуе в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помiчати, – розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життерадiсно верещить, що обожнюе, просто обожнюе вiзити до гiнеколога – щоразу кiнчае в крiслi, i слухачi посмiюються вiдлунням ii запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, – може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiдае про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, – весь цей шлак, який вечорами спускаеться в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаемо в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим – чужим треба вмiти таке накручувати, аби iх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичноi новелетки, пошарудiти ним знадливо – глядь, i проковтнули, i вважаеться, буцiм повеселила публiку, – тут Елен трошки пробуксовуе, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим – поза тим тримаеться пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поiзда, котрий мчить ii по колii до межовоi риси того дня, в якому нарештi – осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неi остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер ii жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiею або заведе пса – самозрозумiло, породистого. І е ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасаеться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: «Я – югослав», начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовуе вiйну i все, що прийшло разом iз нею, його манера починати розмову – «От коли я був у Японii…», «Коли я виступав на конференцii в Прадо, i кардинал був запрошений…», «Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…» – до смiшного нагадуе похваляння колишнiх «виiздних» совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiею свiдомих того, що самим iм повiк-вiку «туди» не вирватись, проте Алекс не чуе себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чуе, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, – своiм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, своiм iнтерв’ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку «The World» i скiльки обiцяе платити «New Yorker», – цей монолог у ньому, вiдай, не припиняеться нi на мить i вiд часу до часу сягае точки, на якiй виникае потреба в парi вух, – тодi Алекс телефонуе i заiздить по неi своею «Тойотою» (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Белградi, мав «Мерседеса»), i вони iдуть куди-небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй краiнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збираеться, та й надто вiн захоплений власним усним життеписом, щоб як слiд до неi взятися, але вiршi його, котрих наволiк iй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, – здебiльшого, правда, все ж «снепшоти», подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питаеться в Алекса, а як же вiн дае собi раду з мовою, – роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчувае обмiлiння запасiв, – i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: е таке дiло, визнае неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, – тим-то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, – ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй «Свободi»: Дня 31-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто без смутку i жалю?), наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi й особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цiею дорогою (стежиною! путiвцем! хайвеем!) висловлюю всiм приятелям i знайомим та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), – i тодi вона розумiе, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власноi присутности у свiтi, – це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чуешся невiдвзаемнений нi своею мовою, нi краiною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, – i вже не дивуеться, коли пiсля того вечора Алекс перестае iй дзвонити – правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння – бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагае хисту й труда. Fine, будемо вчитися.

Чхати йому було на ii вiршi – як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям – родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало ii вперед, вперед, вперед! – божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося – бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом марних зусиль: украiнською iсторiею, – знаючи кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи, як танк, iнстинкт дару на собi – нагору (цiлий час – нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, – а на ii пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генii подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), – вона, котру млостi змагали на вид
Страница 14 из 19
зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишковоi генiальности (кому цiкаво, ось адреси: «Еней» у Киевi, «Червона калина» у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поiти тварин не то дозволяеться, а й заохочуеться), – вiдразу проявила з ним – першим на вiку! – готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Украiнець – i переможець: чудасiя, iй-бо, в снi б не приснилося, – чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи ii семилiтню, колись давно втiкали вiд кагебiстськоi облави до Киева ii батьки, батька, котрий одтрубив своiх шiсть рокiв ще «сталiнських», всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс «повторника» – другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, – чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона – кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю – зазнiмкувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн ii першого в життi, та нi, единого в життi дому, – потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? – ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане – все’дно що з одного табору кореша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його iз себе викров’янити, вихаркати – як? – друзi-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: приiхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевоi «склянки», пiдступився провiнцiал зашуганий: «Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам своi роботи покажу, i кава в мене е», – а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, – а з чого взяв, нiби ми художники (були – писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? – «А – бороди у вас», – отуди к бiсу, на облiк iх там тодi брали в тiй норi за ношенiе борiд чи як?! Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку iз запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою – визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?.. А до майстернi – бочком, задами, кружними вуличками: «Не треба, щоб вас зi мною бачили…» Вiтчизна i дiм, атож: Украiна, вiсiмдесят другий рiк. І нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва – це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес, здаеться? (Добрий письменник, холера, а що нiбито, подейкували, щирий друг Радянського Союзу, то – who cares?[33 - Кого це обходить?]) Ту оповiдку, котра вмить учинила його рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних рокiв (над якими – звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! – поки iншi спивались, вiшались чи, як ii батько, годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), – вона почула ще до того, як на третiй день фестивалю вiн пiд якимось ледачим претекстом вдерся до неi в готельний номер, розколошкавши зi сну, – все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на гвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах! – i стояв у тiсному, як лiфт, передпокоiку зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в неi очима, i ii нагло пойняло – стисла зуби, аби не дзиготали, – напливом чудного, не еротичного навiть, нi! – якогось iншого, до млости тривожного збудження – мов перед операцiею або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на неi, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому справжне, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускае iз засидженого мiсця: справжне – нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи ii позад себе, сiм шкiр, дев’ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! – добро, приймаю, очi в очi! – «До вечора?» – «До вечора», – «Поiдемо тодi на каву?» – все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим ii ранне, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад – у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня – прибутний, пiдземний гул розбудженоi пам’яти, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось вони якi! – вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п’ять рокiв тому, – спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом, п’ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями – а на тому боцi, трохи далi, був, здаеться, кiнотеатр (ранковий сеанс – iз татом за руку – щось документальне, про мавпочок)? – А вiн i зараз там е, вiдказували iй iз вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою – туди: «Поiхали до парку?» – «Куди скажете, панi, я весь ваш» (старовинний парк над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам’янi сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в моiх снах! – i, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеi, дерева й лавочки, – таж це ним свiтяться моi кращi, найбiльш моi вiршi, – отже, також звiдси?), – «Тут десь був тодi березовий мiсток», – «Вiн i зараз е – ходiмо, покажу», – тiльки вiн один не вдавав призвоiтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи свое, пролапувався крiзь ii стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось вона! – стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, «Дивись, – хитнув головою, – який дзен», – i раптом боляче стис ii за плечi: «Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi – слабо?» – «Що саме?» – «Слабо сказати – я люблю тебе i твiй дзен? Слабо – бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу», – отодi-то й було спитати: а я – для тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж – у кожен зi своiх пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись услiд за нею («Остання моя любов», – хвалився приятелям: iй переказували, – а з неi випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника: «Осiнь. Ранне смеркання. / Твань – i кроки, як гумовi… / Ця любов – не остання, / Ти даремно так думаеш»), – пройшов крiзь ii територiю, мов татарська орда, – зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’яти, з усiх ii головних осiдкiв ту живильну, таемничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбируе в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомости, в коридор, що зненацька вiдкриваеться – в рознятий простiр спогаду: там завмирае дiвчинка серед осiнньоi алеi, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе ii, обiцяючи iй дорогу, от iз тоi дiвчинки все й починаеться, i що б не було потiм iз тобою в
Страница 15 из 19

життi, – воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюеш у собi почутий тодi нею поклик, – бо всi так званi iдеали юности – то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it,[34 - Забудьте, викиньте з голови.] вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляе зберегти iм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом’ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербii з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого – в спокоi й достатку – життя, i всi, колись киданi у «воронки», на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраiнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, – хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, – злуда, омана: тiльки в дитинствi е правда, тiльки ним i варт мiряти свое життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика – що то стояв iз патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’емною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiею заходу), – значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своiм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, – i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов – вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене – то завжди: вiзьми мене з моiм дитинством, «Ось сюди, – показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, – тут поворот у двiр, ось цей будинок», – була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньоi вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, – вiн в’iхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, «Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили», – в цю мить вiн i навалився на неi, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, «Поiхали до тебе… В майстерню…» – десь вiн i зараз там е, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку – от тiльки дiвчинки, що вийшла колись iз того двору в нагуслий таемним гулом вологий туман, – нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляе вона себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хiрург – витягнуте з-пiд завалу тiло: тут – вiдчуваете, коли натиснути? а тут? – промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадуе про себе, – наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро – блискавичним поздовжнiм розтином углиб рокiв – упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева – платани, канадськi клени, – запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi – живого) зела: сонце у високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим – англiйським! – смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця юнi вii, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, – а може, хтозна, може, когось i обмине? – i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося – справдилося все, обiцяне на свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом, обвiяло – подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна, не видобувши з неi головного?.. (як грiзно рокотав був: «Я тебе розiрву!» – пiдхопивши пiд колiна, натягаючи ii на себе, – а у вислiдi й не скiнчила нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль – теж один зi способiв кiнчати?). «В кiнцi осiнньоi дороги в’яне плоть, / І листя шамотить з мишиним шарудiнням. / Оголюеться обрiй – i Господь / Стоiть помiж дерев у бiлому одiннi…»І що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..

«Господи, куди ж далi?» – так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок iз небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оригiналу – так нiколи й не написаного автопортрета), – чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожне. «Я завжди хотiв одного – реалiзуватися». Чудесний збiг, братiку, – я так само, тiльки що це значить – реалiзуватися? Колись – iще коханий, iще вияскравлений ii любовним замилуванням, як свiжо вiдреставроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинноi монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiевого посвiту, йоржик («Дикобразик!» – смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! – сидячи в неi в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв iй про свого батька, – дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаемо його – вдвох, поiдеш зi мною? (i iй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: «Тату, це моя жiнка!» – те простолюдне «жiнка» в устах украiнських мужчин завжди пороло iй слух, але тут – тут вона б не гзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальноi обкладинки, у своему шикарно просторому кармазиновому пальтi од «Лiз Кларбон» i чорних, гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем – чи що там у них, глей? пiски? – пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звiтуеться перед своiм витоком) – молодiсть старого пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, «помиi хлебтав iз корита», – вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приемнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, – i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: «Раби не повиннi родити дiтей», – «Що ти таке кажеш, як смiеш, грiх!» – «Бо це вспадковуеться», – «Нi чорта не вспадковуеться – хочеш сказати, що в тобi нема свободи?» – «Бажання вирватись – iще не свобода». Вирватись! – ii потрясло це слово, так легко вийняте з ii власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, – тим словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть ii родового iнстинкту, що врубався тоi першоi ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде – син («Родити тобi треба, – задихнувшись,
Страница 16 из 19
одривався од ii губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: – молока в тобi багато!» – в тому його, кошмарнуватому якомусь, – хоч вiн, спасибi, щадив ii перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом – долонями по лицю, як сухе вмивання: «Ат – митарства…» – шлюбi – в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще – з кожним мужчиною, геть i до всякоi койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, – чия стать дужча), – бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кiлька разiв являлося iй у снах, – покрутившись у безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою ii пориву, – на нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, ii фортепiано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! – пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уявi – гнiздо, стало структурою – завершено-круглою, з живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми – ми зумiемо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi е, тоi нещасноi, через силу, впоперек iсторii затриманоi iнтелiгенцii вкраiнськоi, – горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргiастичною ненатлiстю зливаючись в едине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! – син, от вiн-то нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть розплачувалися ми – так тяжко, що вже наче й сповна), – лютий, яркий iнстинкт породи, раз усвiдомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив ii цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, – що там розгепане авто, що там вiдстанi – мiж мiстами, а хоч би й мiж континентами! – що там пожежа з повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди приiхали компанiею, вiн розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м’яса, – iй запам’яталось, як нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно дiяло на неi те безсоння – засушливий згiрклий посмак у ротi, вiдчуття немитости й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi – вiд утоми, перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося – ннiт, не вiд того, – вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк, щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж ii брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онануе, чи що? його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн – так, дезик – так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? – навiть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, менi що – за тобою бiгти, чи як? «То все було – блуд i бруд: / Промивка пiдземних руд / Од давнiх, стiйких отрут, / По чiм залишався – труп. / Вiдмитий i непахкий, / Розкинувши двi руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав i курив. / І я мовчала невлад, / І входив у мене – ад», – це вона тепер таке пише, хоч на фiг його таке й писати – функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi – тодi крiзь безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений снiжок, на шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче всесвiтня, тiльки пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блiдого сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до зали, де вiн, присiвши навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь, пiдсовував наготовленi полiнця, озвався, не повертаючи голови: «Чуеш? – з горища долинав химерний, ляскотючий звук: – кран прорвало, треба буде майстра викликати», – провела з-за спини рукою йому по потилицi – проти шерсти, нiби сподiвалася викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в собi, «що менi робити з тобою?», i тут – заледве встигла вiдступитися – влетiв Лесик у куртцi наопашки, вдарило крупним планом – танцюристо закрутився об’ектив: iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: «Люди! Втiкайте, горить!» – хто – горить, що – горить, а вже були надворi, тупо стояли, позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим, жовтяво пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо i вже гоготiв, вже щось наростало в ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском проламуючись головою крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! – i вона знову мигцем подивувалася, що не чуе в собi страху, що – вiдрубана, мов не з нею те все дiеться, – вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця, навiщось напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона бачила тiльки його дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького срiблястого неба профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзi перед тим одержаного: «Звикаю до свого нового стану, але потребую лiкiв. Згоден на лiкарню, тюрму, лоботомiю», – щось тут було не те, i коли, по кiлькох годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу синюшними сполохами пожежки, а слiдчий ще не приiхав, i компанiя, вся ще в зашпорах збудженого смiху, кашлю, сякання – перший шок пересiвся, й належалось вiдпружитися, – додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флiгелi – вже мало що не родина, ох братцi, ну нi фiга собi, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здаеться, вставило, дайте хто цигарку, – i вiн зненацька полiз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як iздив по м’ясо, думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий феерверк, – вибух нервового реготу стряс флiгелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував, – як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чуеш, не показуй, – склав зморшки в усмiшку, розвернувся до неi, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском мiшкуватi повiки: «Може, ти хоч так мене запам’ятаеш», – того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що iде до Америки. І нiчого не встановило слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, – просто вирвався звiдкiлясь дух вогню, ким? чим випущений? – вирвавсь i дев’ять мiсяцiв гнався за нею, вже по американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сiрчаний запах – чи то газ витiкав? – сковорiдки з гюрзячим шипiнням плювались iй на ноги киплячою олiею, опiки гоiлися кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стигми, прости Господи, – вiн сам залiплював iй пухирi на литках вiддертою вiд яешноi шкаралущi плiвою: «Посидь так, хай пiдсохне», – i лишалась сидiти перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee table[35 - Столик для кави.] своi нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, – i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореноi за час iхнього спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, – куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, – тодi, на прощання,
Страница 17 из 19

вогонь повернувся у своему первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, – конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у полум’i те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам: fire alarm[36 - Пожежна сигналiзацiя.] чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першоi митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п’ястукiв – у лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, – ринулася збивати полум’я трапленим попiдруч рушничком – воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав iй у руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води – одну кварту, другу, третю, – засичало, розповзлося iдким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! – i так справдився ii сон – давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства iхнього побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалюе пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от – мить! – деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, девушка, й поздравляю. «Розпукнуте дерево в голiм ряду – / Куди ж ти, дурненьке, спiшило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пiстрява трава не замшила, / Ще вiтер весняний чаiться, як миш, / Пiд вiттям, насторченим в мiтли, – / А ти вже зiтхаеш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на свiтлi! / Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, / З усiх своiх сокiв i нервiв – / Аж чути, здаеться, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлi…» – спершу був цей вiрш, також недописаний – а слабо було дописати, до кiнця додумати – слабо? – потiм той сон, потiм – усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, – тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблюе так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав – вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутне – викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? І якщо це справдi так – якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуемо життя наперед, раденькi, що дурненькi, – що так кльово написалося! – робимо його таким, яким воно е, – то який же це страшний дар, Господи, – наче бомба в руках п’ятилiтка, – i як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому – не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самоi. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн – у Твоiй руцi.

Зглянься надi мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втiкае до бiблiотеки – головно на те, аби не лишатися в хатi, де розпач пiдстерiгае ii в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою чорним мiшком, – але й бiблiотека не рятуе: жодне з тих, бiльш або менш талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi, багатоповерховими стелажами, поки вона намотуе вздовж них кiлометраж у пошуках нав’язаного собi самiй тома, – наче на вселенському цвинтарi (сiре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаеш, що пiд кожним зачаiвся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх, прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них, справдi, ти потрапиш на своему вiку воскресити, i скiльки таким робом воскрешених прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш – i це щонайбiльше! – долучитись до iхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним томиком, а вклеенi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due[37 - Термiн повернення (книжки).] безсторонньо рееструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася п’ятою, хто випозичав «Брифiнг iз сходження в пекло» Дорiс Лессiнг – роман, який згадуеться в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, – i другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, – бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком «До запитання»), – жодне з тих життiв не мае до неi стосунку, жодне не вiдповiдае на едине питання, котре iй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого боку, хоч би куди смикалася в миршавенькiй надii на зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам’ятаеться – думками, а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ вироджуеться, – тлуми, що заповнюють киiвськi автобуси, всi отi сутулi, пом’ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром’ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся – зiб’ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло – i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоiсь липкуватоi недомитости, – то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному дiлу, в тамбурi поiзда (вона iхала колись у такому поiздi, з Киева до Варшави, на фестиваль поезii, здумати лишень! – хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений бебехами попiд стелю, – товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, – сморiд клозету, провислi на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння з повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свiжопоголенiй пичцi польського митника, який бере – по пляшцi водки вiд «пшедзялу», i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи – уфф, пронесло! – з бездонних спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз – давайте, кажуть, по бабi вiд автобуса, то пропустимо! – І-i, та ви шо, та й дали? – А шо робить було? – вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ почув i вiдгукнувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемрявi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: «Мамочка… малишка… Ну iдi сюда, слиш? слиш меня? – заводячись дедалi дужче: – Ну чо ти? Ідi, перепiхньомся, слиш? – рука шурнула пiд простирадло: – Ну дай я твоi грудкi прiласкаю», – скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: «Атстаньте, пажаллста!» – а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху – за товар, мабуть? – тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: «Дайте iй спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?» – «Маммаша! – гарикнув, розвертаючись: – Не лезьте не в свайо дело!» – але вiдволiкся, збило:
Страница 18 из 19

спустив-таки частину загрозливо-стрiмко наростаючоi агресii, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: «Ну учтi, казлiна, я тя везде дастану! Я тя так дастану, шо будет те в Хелме пiздец, ти меня поняла?» – в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою – таке робиться в цих поiздах, що страх Божий! – випустила ii через якийсь запасний вихiд – пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi – в iдку вогкiсть туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об нього долоню, – i просто до рук розлюченому, пiдтягнутому в ходi як хорт польському полiцiянтовi – тутай нема вийшьця, проше показаць документи! – котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком – спершу-бо вивiльнилась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й посунулося-покотилося, – а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадцятилiтня сливе, цiкаво задивлена у свiт готовнiсть-до-новоi-любови увiмкнулася вже згодом, довершивши вiдокремлення), – повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбуваеться – в тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупi з нею? чи, мо’, в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що почувають iхнi жiнки – сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають? а може, чорт його зна, може, це i е – здорова сексуальнiсть в чистому виглядi, без комплексiв, не спаралiзована культурою з усiма ii схибнутими дiлами, – тiльки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв iз трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупости й злоби? Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнакшi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi – якщо в аудиторii знайдеться екран i проектор – бодай кiлька кадрiв – тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцii народжуваности, звiсно, жодноi, i над ними височiе цiлий лiс постатей – хлопи як дуби, один в одного, мов перемитi, однаково зосереджено сурмоняться в об’ектив з-пiд нахмарених брiв, старанно, «на мокро» зачесанi чуприни, волячi шиi розпирають тiсно защепнутi комiрцi празникових сорочок, молодший, що, здаеться, досi пропiкае знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, – а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, – дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укривае пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, – це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював – i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, – якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як е, як погоду й негоду, – помалу-малу стесуе з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсноi – Божоi-таки? – горорiзьби: все лишне пiдтягаеться, пiдчищаеться, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчуються – очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу – страшний i спитуючий, – що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якоi нас довго видирали з м’ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлися, розтрусилися по всiх широтах обстрапаним пiр’ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, – ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенькоi iсторii, – ну от i довишивалися. В рабствi народ вироджуеться, кажу ще раз, прожовую цю думку до повноi втрати смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого лона, – виживання, скоро пiдмiняе собою життя, обертаеться виродженням, авжеж, браття-евреi, милi моi ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався серед публiки), – це й до вас п’еться: можете собi скiльки хочте згорда пирхати на сабрiв – тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться, – а менi назавжди вбився в пам’ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими, високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу горбаня, – ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, i бiдака – не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще брежневського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщаеться крiзь дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося вслiд патрулевi – глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж присьорбнув слиною: «Якi вони… красивi!» – а вояки там i правда як на пiдбiр – мiфологiчнi велетнi, помилково вбранi в плямистий однострiй з автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливковоi засмаги, вiдливом зуби, мов сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! – в Схiднiй Європi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу, – нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала, нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi – в одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись по осонню з облудно лiнькуватою грацiею ситих хижакiв, – могли бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор – вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками – заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо, окрiм як бiгти «по верьовочке», що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони ашкеназi, а верьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай-гай! Але в них – в них усе-таки е випаленi до вохряноi жовтизни пагорби, на яких тривае iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/oksana-zabuzhko/tut-mogla-b-buti-vasha-reklama-zb-rnik/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с
Страница 19 из 19

платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Вбудована кухня. (Тут i далi пер. з англ., якщо не вказано iнше. – Прим. авт.)

2

Облиш, дай менi спокiй.

3

Божевiльноi любови.

4

Божевiлля.

5

Ви хочете сказати, це не росiйська?

6

Зневажлива кличка iммiгрантiв-пуерториканцiв.

7

Прошу?

8

«Край необмежених можливостей» – стандартне пропагандистське клiше.

9

Болiсне злягання.

10

Не бачу жодних проблем.

11

AAASS – American Association for the Advancement of Slavic Studies – провiдна славiстична асоцiацiя США.

12

Господи, аби ж вiн тiльки не був такий збiса добрий художник!

13

Слов’янський шарм.

14

Звiдки ви? – З Украiни. – А де це?

15

Такий збiса добрий художник.

16

Оце так iсторiя!

17

Край необмежених можливостей.

18

Ви блискучий поет.

19

Шафок (у роздягальнi).

20

Таки вiрно тримаетеся цього плавання, еге?

21

Розiрваний зв’язок… одразу по розлученнi… сексуально травматичний.

22

Страх близькости, страх фригiдности, суiцидальнi настроi.

23

І я таке пережила – з батьком моiх дiтей.

24

Мати-одиначка.

25

Схоже, що кожен таке пережив.

26

Просимо до гурту.

27

Кожна жiнка таке переживала.

28

Я знаю.

29

Поважнi психiчнi проблеми.

30

Як ся маете? – Добре.

31

Для всякого вiку.

32

Звабливоi жiнки.

33

Кого це обходить?

34

Забудьте, викиньте з голови.

35

Столик для кави.

36

Пожежна сигналiзацiя.

37

Термiн повернення (книжки).

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.