Режим чтения
Скачать книгу

Страшний Суд читать онлайн - Василь Басараба

Страшний Суд

Василь Басараба

Що робити, коли у твое сьогодення раптово вдираються страшнi таемницi минулого?.. Богдан i Оля вирiшили одружитися. Але нiхто й гадки не мав, чим обернеться звичайне знайомство з потенцiйними родичами… Чи можливо побудувати спiльне майбутне, якщо дiд коханоi людини колись, у далекi роки Другоi свiтовоi, убив по-звiрячому твоiх дiдуся й бабусю? І чи здатне кохання перегорнути цю трагiчну сторiнку життя?..

Роман – дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова».

Василь Басараба

Страшний Суд

Нехай же одне це не буде заховане вiд вас, улюбленi, що в Господа один день – немов тисяча рокiв, а тисяча рокiв – немов один день!

    Святе Письмо

Дизайнер обкладинки Надiя Величко

© Басараба В. Н., 2013

© Shutterstock.com / Aleshyn_Andrei, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2013

* * *

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi,

    засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

koronatsiya.com

Правда про Cудний день

Сучасний лiтературний жанр роману швидко трансформуеться. Вiн набувае як полiтичних вiдтiнкiв, так i виходить з традицiйноi форми. Зараз на украiнського читача ринув «дев’ятий вал» фентезi. На авансценi авторського iнтересу дiють як доброчиннi ангели, так i страхолюднi демони, вiртуальнi володарi всесвiту, iнопланетнi створiння з величезними очима й велетенським мозком…

Усi дружно експериментують iз земною цивiлiзацiею, полiпшують чи деградують людську расу. А вона, ця раса, продовжуе, як i тисячi рокiв перед цим, боротися за людське щастя i гiднiсть, вирiшувати вiковiчнi проблеми багатства i бiдностi, ростити дiтей, перед якими цi проблеми постануть знову. Василь Басараба, хто до освоення «землi прози» добре заявив про себе в «небi поезii», позакладав у основу свого «Страшного Суду» соцiальнi та етичнi пiдходи. Так, цьогорiчний дипломант «Коронацii слова» створювався за класичною формою. А щодо змiсту… приготуйтеся споглядати картини рукотворного Страшного Суду, що виходить за межi людського розумiння, бо вершать його манкурти-перевертнi, якi стали прокляттям власного народу!

Моторошнi кривавi роки пропаганд та iдеологiй. Брат iде на брата, або, рятуючись, зраджуе свiй народ, зрiкаеться його. Колишнiй Мойсеенко, дописуючи до свого прiзвища «-ов», перероджуеться в Мойсеенкова. Росiяни, украiнцi й iншi народи есесесерii стають до бою пiд рiзними прапорами чужоi правди i чужоi брехнi. «Великi краплi дощу залопотiли у дворi, залишаючи на бетонi чорнi цятки, нiби слiди вiд куль…» – рядки з роману Василя Басараби – страшна засторога вiд того, щоб подiбнi картини назавжди залишалися в минулому й не викликали в нашiй уявi таких лячних асоцiацiй.

У романi вiдсутнi кривавi сцени кагебiстських катувань бiйцiв УПА, як i кривавi допити чи повiшання гебiстiв вояками УПА. Тут ви не знайдете погонi в горах чи в лiсах, занурення у воду волинських болiт воякiв повстанськоi визвольноi армii, – лише двi чоловiчi постатi, двi жертви однiеi iдеологiчноi машини…

До колишнього советського окупанта Мойсеенкова несподiвано приiздять двое молодих людей. Нащадки Мордвiнова, якого свого часу Радянська влада посилала звiльняти Украiну вiд украiнцiв i заселяти ними Сибiр, з’явилися, щоб нагадати Мойсеенкову про давно минулi днi та спiльний «подвиг» з iхнiм батьком i дiдом. Спадкоемцi хочуть сьогоднi, живучи у ринковий час, отримати вiд тiеi трагiчноi минувшини своi дивiденди. Але реальнiсть цього не пробачае. Усе закiнчуеться трагедiею. Страшним Судом. Жорстока вiйна оплачуе борг i заднiм числом. Людське життя знову поливаеться кров’ю.

Роман Василя Басараби мають прочитати всi, хто досi висiвае чорнi, кривавi плями на наших мирних стiнах, вiддаючи тiй чи iншiй iдеологii перевагу, забувши, що все то не вiд Бога й не вiд людини… А вiд лукавого.

    Олег Чорногуз, письменник

Зачин

Землю цю конем не об’iдеш, поглядом не обiймеш, думкою не облетиш. Треба бути птахом небесним, i крила мати, i весь вiк ширяти у пiднебессi, а все ж землi своеi не осягнеш. Вона вiчна i вища за нас, скiльки б нас не було, не перейшло в часолетi, кожного в лоно свое забирае земля.

Дух до неба злiтае, у сонячнi сфери, у блакить золоту. Дух витае над свiтом, щоб впасти насiнням у новi поколiння, що знову пройдуть землею.

А нинi ти сущий тут, виходиш зi свiтла оцього свiтанку i йдеш по твердiй землi у свiй день.

Ось вiн, цей день. Сонцем повитий, росами вмитий, небом увiнчаний. Юний i вiчний. Тисячi рокiв тому був такий в оцьому просторi.

І в тому днi в буяннi земноi краси Вiн до Неi йшов…

Богдан щойно звернув на ii вулицю, що збiгала мiж вишень i чепурних хатин у край передмiстя.

Господи, яка краса, яка радiсть життя, який благословенний день бринить довкола! Людино, приходиш у свiт, живи i втiшайся цiею красою, неси у серцi добро, радiй тим, що тобi даровано!..

Поринув у майже сiльську iдилiю, а в очах його виник образ Івана Йосиповича, i навiть голос його долинув у вранiшнiй тишi, озвався, немов наяву…

«Дорогенькi моi, – не раз казав Іван Йосипович. – Той судний день уже давно прийшов i постав перед вами. Тiльки не бачать очi цього i не вбирае розум, бо не можна враз осягнути того, що довкола, з усiх бокiв обiймае тебе, що глибше за твердь земну i вище вiд хмар, що завжди, скрiзь i в усьому.

Так, iстина е, що в Бога один день – як тисяча лiт. І тисяча лiт – як один день, дорогенькi моi. А хто про це вiдае, а коли й знае, то чи думае, що це? Бо сказано ще у Святому Письмi: «Вони, немов звiрина нерозумна, зрощена природою на зловлення i загибель, зневажають те, чого не розумiють, i в тлiннi своiм будуть знищенi, i приймуть заплату за лихi вчинки».

А ще у Книзi, дорогенькi моi, мовлено: «Вони волю обiцяють iм, самi бувши рабами тлiння. Бо хто ким переможений, той тому й раб».

Гляньте й осягнiть, куди бiжать на земних шляхах i перехрестях двоногi iстоти, мiльйони напирають на мiльйони, у шаленiй метушнi розгойдують свiт мiльярд за мiльярдом. А про скiлькох iз тих мiрiадiв мовлено: «Вони повсякденну розпусту вважають за розкiш, самi бруд та неслава…»

Іван Йосипович не раз говорить словами Святого Письма. Але не всiм i не завжди. Десь не скаже нiчого i промовчить. Тiльки всмiхнеться невесело й гiрко: навiщо розсипати перли перед стадом. А може, не так думае в ту мить старий мудрий чоловiк, на плечах якого вже важка ноша лiт, а в очах
Страница 2 из 21

вiдбиваеться свiтло далеких свiтiв i барви нового дня.

Вiн i сам схожий на бiблiйного пророка, що в уяву прийшов iз вiкiв.

Івана Йосиповича нiхто нiколи в iхньому колi не бачив злим, жорстким, категоричним, несправедливим. Вiн усiм своiм ликом випромiнюе доброту, чуйнiсть, увагу. «Дорогенькi моi» – ось його улюблене звертання до людей.

Добре, що вiн е в цьому свiтi, що вiн поруч…

Приручений звiр

1

Тiльки скрипнула хвiртка, як назустрiч iз брязкотом кинулося щось велике, кудлате, чорне, iз квадратною головою та ошкiреною пащекою.

Богдан закам’янiв бiля ворiт, усерединi йому все похололо, а пiд сорочкою сипонуло iскрами. Собака летiв прямо на нього, готовий стрибнути i вчепитися своiми гострими зубами в горло. І стрибнув за якусь мить, пружно вiдбившись вiд землi грубезними лапами, злетiв угору. Богдан iнстинктивно викинув уперед руки, затуляючи обличчя. Собака клацнув зубами i ледве не вхопив за пальцi. Але раптово гепнув додолу, наче важкий мiшок. Масивний ланцюг, припнутий кiльцем до сталевого дроту, спружинив i вiдкинув його назад.

Собака ще бiльше озвiрiв, щось грiзне й дрiмучо дике було в його гарчаннi, у глухому, здавленому ланцюгом гавкотi, у шаленому блиску очей. Знову i знову рвався вiн доп’ястися своеi жертви, ланцюг зводив його на заднi лапи й вiдкидав убiк. Якихось пiвметра не вистачало звiру, i вiн аж тiпався вiд лютi й безпорадностi.

Богдан почав задкувати до ворiт, але з-за рогу хати вийшов i рiзко крикнув до собаки середнього зросту кремезний дiд. Собака вiдразу втих, неохоче вiдступив, але весь тремтiв, стиха гарчав. І вогнем блискали його очi.

Скоса зиркаючи на звiра, Богдан привiтався до старого. Той мовчки кивнув i насторожено та запитливо дивився на гостя. Богдан тiльки зiбрався пояснити причину свого вiзиту, але не встиг мовити навiть слова, як назустрiч вибiгла Оля й вигукнула дiдовi:

– Це до мене!

Ухопила Богдана за руку i потягла за собою до хати.

Усе сталося так швидко, що вiн не змiг не тiльки нiчого промовити, а й старого хоч би побiжно розгледiти.

Поволi приходив до тями. Тут, у залитiй сонцем кiмнатi, було чисто й затишно. Ольга влаштувала його у зручне крiсло, увiмкнула телевiзор, перепросила та пiшла готувати каву.

– Я швиденько, – озирнулась у дверях i сяйнула своею незбагненною усмiшкою.

Оце так вскочив у халепу! А що, якби те страшидло зiрвалося з цепу? Ото було б видовище. Справжнiсiнький тобi фiльм жахiв. На очах у всiх розiрвав би на шматки. І нiхто б нiчого не встиг зробити. Хiба що «швидку» потiм викликати. Якщо ще знадобилася б.

А звiдки було знати, що у дворi такий собацюра? Хоча б на воротах написали, як належить: «У дворi злий пес». Уже б якось налаштувався на можливi неприемнi хвилини. А так раптово й несподiвано, як грiм iз ясного неба. Ішов iз радiсними думками i свiтлим настроем, а тут…

– А ось i я. З кавою, – знов усмiхнулася з порога Ольга.

Вона тримала в руках темно-зелену тацю з чашками й невеличкою вазою, ущерть заповненою цукерками. Легко ступаючи, пройшла до столика, поставила тацю та вмостилась у крiслi навпроти.

– Прошу дуже. – Усмiшка зникла з ii обличчя, вона дивилася приязно й турботливо своiми великими блакитними очима. Своiми сяйливими, неповторними, дивовижними очима.

– Заспокоiвся? – запитала ледве чутно й спiвчутливо. – Це я винна, треба було попередити тебе…

– Та нi, нiчого. Усе в нормi, – Богдан справдi вже повеселiшав. – Усе добре, Олю, дякую, що ти порятувала мене.

– А як же я могла iнакше? Сама ж тебе запросила. Ти мiй проханий гiсть. – Усмiшка сяйнула в ii очах. – Але, вибач, якось забула сказати тобi про того диявола. Якщо чесно, то я й сама його боюся.

– У таких випадках на воротах пишуть, що у дворi злий собака. А то ще когось до iнфаркту доведе.

– Там написано. Ти що, не помiтив?

– Та нiби нема нiчого…

Ольга стенула плечима, пiдсунула вазу з цукерками ближче до нього.

– Бери до кави, не соромся. Почувайся, як удома…

– Але не забувай, що в гостях.

– Але пам’ятай, що ти проханий гiсть. Я ж на тебе чекала.

Справдi, проводжаючи його, Ольга сказала: «Приiдеш – приходь вiдразу. Я буду вдома. А то в нас iз телефоном завжди якiсь проблеми, можеш не додзвонитися».

Вони познайомилися на вечiрцi, коли Тетяна вiдзначала свiй день народження. Були всi своi, з лiкарнi. Коли прийшла Оля з розкiшним букетом троянд, Таня вiдрекомендувала ii: «Знайомтеся, моя сестричка Ольга. Та не рiдна, двоюрiдна, а така, як рiдна…»

Ольга спочатку була знiчена загальною увагою компанii, почувалася трохи скуто. А Богдан вiдразу ахнув у душi, коли побачив ii, дивився й не вiдводив очей. Хоча всi дивилися: хто оцiнливо, хто заздрiсно, хто байдуже.

Нiби вгадуючи його бажання, Таня взяла новоприбулу гостю за руку й привела прямiсiнько до нього, розпорядилася, щоб гостi посунулися на одне мiсце, i мовила: «Будеш сидiти бiля мого шефа. Ти його не бiйся, вiн мiй шеф, а не твiй. Дивися, розважай трохи його, а то вiн щось занудьгував. І ви, Богдане Васильовичу, не давайте сумувати Олi».

Вони вiдразу знайшли спiльну мову. Говорили про все на свiтi, жартували, смiялися, танцювали. До кiнця вечора Богдановi здавалося, що вони вже давно знають одне одного. Сказав про це Олi, а вона засмiялася: «Знаете, я теж про це щойно подумала».

Тодi вiн проводжав ii додому. На перехрестi Ольга сказала: «Оце моя вулиця. Тут я вже сама доберуся – до хати сто метрiв». Прощаючись, домовилися зустрiтися завтра. Наступного вечора вони блукали мiстом, посидiли в кав’ярнi. Потiм зустрiлися в Тетяни вдома, куди iх запросили й де гостинно приймали. І Тетяна, i ii чоловiк Вiктор дуже люб’язно припрошували за столом, були цiкавими спiвбесiдниками. Засидiлися допiзна, i тодi Богдан пiдвiз Ольгу на таксi аж до хати, а сам поiхав далi.

Коли дiзнався, що мае iхати до Киева i сказав про це Олi, помiтив, як вона засмутилася, трохи помовчала, а тодi запитала:

– Можна я тебе проведу?

– Не можна, а треба, – вiдповiв iй напiвжартома.

Прощалися тодi на перонi. Богдан обережно й несмiло поцiлував ii. Вона, звiвши на нього своi очi, говорила якось жалiбно, по-дитячому:

– Це ж два тижнi, так довго! Приiдеш – приходь вiдразу…

Приiхав, на якусь часинку заскочив додому, залишив речi й вiдразу примчав сюди…

Вони вже допили каву. Вiн дивився в ii очi, а вона поринала в глибини його погляду.

– Оленько, я на хвилинку забiг, менi ще треба довiдатися, що там на роботi, стiльки часу не був… Хоча б черговому зателефоную… А ще хочу до мами в село поiхати. Давай увечерi зустрiнемось.

– Добре, – мовила покiрно й засмучено. – Я тебе проведу.

Вони вийшли у двiр. Собака знову загримiв ланцюгом, загарчав i загавкав. Це було жахаюче видовище. Аж коли опинилися на вулицi, оте несамовите валування припинилося.

– Ось бачиш, е напис, – показала Ольга на ворота.

– Справдi е. Та хiба його тут помiтиш? Дуже дрiбно написано. На таке страховисько треба метровими буквами писати.

На воротах висiла табличка, де ледь виднiвся вицвiлий напис: «Во дворе злая собака». Зовсiм маленькими лiтерами, нiби зумисне, щоб нiхто зайвий раз не помiтив.

2

Дорогою додому весь час перебував пiд враженнями вiд зустрiчi з Ольгою. В очах стояла ii легка й рухлива постава, ii грацiйнi рухи, ii дивовижнi очi – оте небесне оксамитове сяйво, ii малиновi вуста, нiби стиглi, налитi соком вишнi, ii пишне русяве волосся, що хвилями спадае на плечi й непокiрним пасмом торкаеться брiв. Тодi вона
Страница 3 из 21

так легко, якось блискавично й непомiтно вiдкидае його назад, вiдкриваючи округле чоло. А те пасмо, нiби граючись iз ii рукою, знову повертаеться, легким крилом нависае над очима. Якась невловима мить – i знов його нема.

Богдан якось не вiдразу зауважив, що на обличчi в Ольги нема косметики. Жодного, як кажуть, макiяжу. Природа щедро вималювала ii портрет, так що тут зайвими е i помада, i туш, i тiнi, i ще якiсь там рум’яна.

Вона чарiвна, вона молода. Це ж, мабуть, мiж ними рiзниця у вiцi – добрий десяток рокiв. А може, i нi. Їй нинi десь двадцять чотири чи двадцять п’ять. А йому тридцять третiй пiшов. Не така вже й велика вiддаль. Це вiн так думае. А як вважае вона, поки що невiдомо. І взагалi – не встиг познайомитися, а вже вибудовуе далекосяжнi плани. Можливо, ще рано свататися? Ой, дивись, Богдане Васильовичу, щоб тобi зненацька гарбуза не вхопити.

Правду кажучи, донедавна вiн про одруження навiть не думав. Хоча йому всi навкруги прямо говорили, натякали, скiльки можна самувати й сумувати. Атож, вiдколи так несподiвано увiйшла в його дiм i в його душу бiда, як не стало Лiди, поселилися там самота i сум. Навiть маленька донька не могла до кiнця розрадити. Намагався частiше бачитися з нею, носив на руках, бавився, радiв, коли мала смiялася й пустувала, потурав усiм ii примхам, а все ж туман зажури i смутку не розвiювався в його очах. Дивлячись i бачачи все те, теща в першi роки тiльки зiтхала й нерiдко непомiтно змахувала сльозу. А то якось сама мову завела: «Знаеш, Богдане, дитинi потрiбна мати. Лiди вже не пiднiмеш. А Юлi скоро шiсть буде. Треба знайти людину, яка б замiнила дитинi маму. Знаю, що важко, та свiт не без добрих людей…»

Сам знав i не раз думав про це. Так, дитинi потрiбна мама, навiть така добра й чуйна бабуся не замiнить Юлi рiдноi матерi. А хто замiнить? Нiхто. Але ж розумiв, що треба, треба, щоб донечка була з ним завжди, щоб мала свою домiвку, щоб завжди поруч iз нею були батько i мати, щоб це була сiм’я.

Ось уже четвертий рiк минув вiдтодi, як сталася та бiда. Лiда померла цiлком несподiвано при пологах. Дитини теж не вдалося врятувати…

Тi днi й ночi промайнули нiби в якомусь страшному снi. Усе сприймалося вiддалено й розмито, як у туманi. Згадати щось конкретне й чiтке було важко. Тiльки вiдчуття власного вiдчаю, безсилля, гiркий присмак туги й безвиходi.

Богдан вiдiгнав вiд себе тi спогади й пiдняв телефонну трубку. Ще вранцi домовився з Олегом, що той завезе його в село до матерi. У неi Юля, тож iхати мае обов’язково. Двi години туди, двi – назад, i там iз годину треба побути. До вечора встигне повернутися.

3

Дiд стояв у дворi й гладив собаку, куйовдив шерсть на загривку, посмикував за вуха. Ще й прибалакував до нього, суворо й заспокiйливо повторюючи: «Барс, Барс, хороший пес, маладец… Барс, Барс, маладец…»

Собака спiдлоба зиркав на господаря, був насторожений i напружений. Вочевидь, те загравання i похвальба не дуже йому подобалися, але нiчого не вдiеш. Тримався й терпiв.

Дiд зиркнув на Ольгу й похмуро, якось аж нервово запитав:

– Хто то приходив?

Ольгу враз зупинила ота небувала цiкавiсть. Зазвичай дiда нiби нiщо не обходило, ходив собi осторонь вiд усього, що коiлося у дворi. А оце, бач, аж за ними вслiд вийшов зi своеi хатини, та ще й запитуе.

– Це до мене, дiду, мiй добрий знайомий…

Дiд кинув собаку, став ближче, знизав плечима.

– А що йому треба було?

– Нiчого. Просто зайшов провiдати, давно не бачилися. А що вам, дiду, до того?

Дiд щось буркнув собi пiд нiс, глянув на ворота, лице його ще бiльше покрилося багрянцем. Сказав уже якось роздратовано:

– Як то що? Ходять тут, панiмаеш, разние, собаку оно дразнять. Перепугали його на смерть, до сiх пор дрожить…

– Та нiчого вашому собацi не сталося. Прив’яжiть його в себе за врем’янкою, а то припнули бiля ворiт оте страховидло. Справдi перелякае когось до смертi або зiрветься i загризе. Тодi будемо мати мороку…

– Так я про то ж i говорю: ходять тут разние, собаку дразнять. Ще сорветься i порве. Кому ето нада?

– Ти чого, старий, до дитини пристав? – визирнула з дверей хатини баба Настя. – Чого заводишся? Ішов би до хати, полежав трохи, а то чомусь розiйшовся не на жарт, нiби тебе гедзь укусив.

– Я правду говорю, – огризнувся дiд i почвалав у врем’янку.

Ця хатина стояла трохи збоку вiд великоi хати. У нiй, скiльки Оля себе пам’ятае, жили дiд iз бабою, а вони з мамою, татом i братом Андрiем – у бiльшiй, новiй хатi. Правда, Андрiй зараз уже одружений, живе у Киевi, служить там у вiйську.

– Заспокойся, дитино, не переймайся, – спiвчутливо говорила баба Настя, ступаючи вслiд за Ольгою до ii кiмнати. – Не знаю, що таке з ним сталося. Ото як зайшов той молодий чоловiк до тебе, то вiн вскочив у хату, сiв бiля вiкна, розгорнув газету, а сам у двiр позирае. Так i просидiв мовчки, аж поки ви з хати не вийшли. А тодi ступив за порiг та й за вами слiдом. Іде, нiби скрадаеться, усе до твого гостя придивляеться. Та й став собаку гладити.

Оля уявила, як дiд iде за ними назирцi, й аж розсмiялася. Це справдi було, мабуть, кумедне видовище.

Баба Настя з подивом глянула на неi, а тодi й собi усмiхнулася.

– От i добре, що ти не сердишся. Не бери, дитино, близько до серця й не зважай на його слова. Вiн уже старий, i щось на нього найшло.

– Я не зважаю, бабуню. Цей маленький ексцес не затьмарив мого настрою.

– От i добре, дитино. Я рада за тебе. А що ж твiй гiсть так швидко пiшов? Я ж думала зайти, подивитися на нього зблизька, а вiн утiк. Прийшов, то сиди, чого бiгати туди-сюди?

Оля добре знала цю грайливо-жартiвливу бабусину манеру розмовляти, тому тiльки втiшено усмiхалася сама до себе. Прибирала зi столу й мовчки слухала. Бабуся вдавано сердилася:

– Як це так: то в неi нiкого нема, а то появився один, i тут же його не стало? Дивись, дiвко, щоб не зник назовсiм, а то знову будеш сидiти в хатi, як у монастирськiй келii.

– А то вже, бабуню, як доля поверне.

– Ой, бачу по очах, що тут щось серйозне. Аж свiтишся вся, сяеш, як вранiшне сонечко. Невже, Олю, знайшла те, на що так довго чекала?

– Не знаю, бабуню, не знаю. Але здаеться, що так.

– От i добре, дитино. Бо вже пора. Так хочеться на твоему весiллi ще побути.

Далi вони балакали без жартiв. Оля довiрливо повiдала бабунi про Богдана все, що знала. І про iхне знайомство, i про зустрiчi, i про цю двотижневу розлуку, i про сьогоднiшнiй вiзит, i про те, що домовилися побачитися увечерi. Переповiла iхнi розмови майже дослiвно. І говорила так щиро й захоплено, що бабуня, дивлячись у ii сяючi очi, тiльки головою кивала.

Так за розмовою iх застала мама, повернувшись iз церкви. Глянула на обох, присiла поруч на диванi.

– І що це ви тут обговорюете таке цiкаве без мене? Чому замовкли? Що, секрети якiсь вiд матерi?

Баба Настя з усмiхом, змовницьки глянула на Олю.

– Ну що, казати чи нi?

Оля тiльки плечима стенула: якi там секрети, кажiть, якщо хочете. Мама вже про Богдана знае, ще кiлька днiв тому Оля сама розповiла про нього.

– Слухай, Валю, оце зранку до твоеi дочки кавалер приходив, – почала бабця чинно свою розповiдь. – Та скажу тобi, що недовго пробув. Я тiльки зiбралася зайти, познайомитися, коли бачу, вона його вже до ворiт повела. А здалеку хiба роздивишся?

Мама стурбовано глянула, поцiкавилася, чи це був «той самий Богдан» i чи вони не посварилися.

Ольга тiльки ствердно кивнула й заперечливо похитала головою на цi запитання.

– Яке там «посварилися»? – не замовкала бабуня. – Вона на нього
Страница 4 из 21

мало не молиться. Видать, не на жарт закрутив дiвцi голову.

– То й добре, – засмiялася на тi слова мати, – а то за своiми книжками й телевiзором свiта не бачила. Я вже переживала за неi: чи не вiкуватиме дiвкою. Нiчого й нiкого не треба iй.

Мати звелася на ноги. Хотiла ще щось сказати, але махнула рукою i рушила до дверей.

– Давайте обiдати, а то я щось зголоднiла, – оглянулася вiд порога.

У цю мить у дворi знову гучно та розлютовано загавкав, загримотiв ланцюгом собака. Ольга вибiгла подивитися, хто там прийшов.

4

Важка та похмура хмара вкрила пiвнеба. Вiтер зiрвався i шугав угорi, шарпав верховiття.

Бiля ворiт стояло двое незнайомих чоловiкiв: один старший, iз залисиною та сивиною на скронях, другий молодший, високий, крутоплечий, iз короткою стрижкою.

Ольга заспокоiла Барса, пiдiйшла ближче.

– Мойсеенков Павел Петрович здесь проживает? – запитав старший.

– Тут, – кивнула Ольга.

– Позвать можно?

– Зараз покличу.

Ольга метнулася було до врем’янки, але дiд уже сам вийшов з-за рогу.

– Дiду, це вас питають, – кинула на ходу й заспiшила до хати.

Дiд крикнув на собаку, який знову почав лютувати. Барс заторохтiв ланцюгом i заховався в будку. Невдоволено й сердито визирав звiдти, але вже не гарчав.

– Ай да зверь, – сказав старший, простягаючи господаревi руку. – Здравствуйте, Павел Петрович, привет вам от вашего боевого товарища Миши Мордвинова. Помните его?

Блискавка шмагонула по хмарi, пошматувавши ii слiпучими зигзагами, i тiеi ж митi угорi так гримнуло, нiби снаряд розiрвався. Той вибух струснув повiтря, аж шибки у вiкнах забряжчали.

Чи тi слова, чи той страшенний гуркiт так ошелешили старого, що вiн стояв iз роззявленим ротом i з розширеними очима, переповненими подивом i жахом. Стояв занiмiлий i закам’янiлий, втупивши погляд лисому прямо в перенiсся.

Так тривало якусь хвилину, але цей голос, ця блискавка i грiм вернули його в минуле на цiлу вiчнiсть. «Да я тебя, Моська, сейчас пристрелю, как собаку!» На нього дивилися колючi, злi очi Мiшi Мордвiнова i чорний отвiр автомата.

– Павел Петрович, да очнитесь вы. Вас что, гром так напугал? Помните Мордвинова Михаила?

– Да, помню, – пролепетав старий.

– Так вот, я его сын, а он – внучек, – лисий ткнув рукою на крутоплечого.

Знову сяйнула блискавиця й розкотисто загуркотiв грiм. Великi краплi дощу залопотiли у дворi, залишаючи на бетонi чорнi цятки, нiби слiди вiд куль.

Треба було ховатися, але господар ще не вийшов iз зацiпенiння, дивився на обох вiзитерiв i мовчав.

– Что-то вы не рады гостям, – криво посмiхнувся лисий. – Ведите в дом, не стоять же нам на дожде…

Старий кивнув головою, вайлувато розвернувся на мiсцi i явно неохоче повiв несподiваних гостей до хатини. Ішов поволi, ледве переставляючи ноги, а тi двое за ним зовсiм близько, мало не наступаючи на п’яти. Так, нiби не вiн iх вiв за собою, а вони його, напираючи й пiдштовхуючи ззаду.

Баби в хатинi не було. Павло вказав лисому й кремезному на стiльцi, сам сiв у кутку бiля столу. Мовчали.

Тi двое роздивлялися навколо себе, по стiнах, де висiли картини й фотографii в рамках, прикипiли очима до образ?в у вишиваних рушниках на покутi.

Важко чахкав годинник на стiнi, а за вiкном усе дужчала, блискала i гримотiла гроза. Суцiльною стiною стояла за шибками злива, сизою i мерехтливою, рухливою, але все-таки стiною.

– Да, кстати, меня зовут Вадим, Вадик Мордвинов, а его – Толик. Ваш боевой товариш – это мой родной отец, а его дед, – кивнув лисий на молодика. – Мы к вам по делу…

Павло все ще розгублено й насторожено дивився на обох зразу i не казав нiчого.

– Письмо, отец, – озвався Толiк.

– Ах, да, чуть не забыл, вам здесь письменное послание. – Вадим дiстав iз нагрудноi кишенi згорнутий учетверо аркуш та подав через стiл. – Прочтите, Павел Петрович.

Послання було лаконiчне: «Паша, привет! Надеюсь, ты меня не забыл еще окончательно. Я о тебе часто вспоминаю, о наших совместных боевых действиях. Сам приехать не могу, а дело наше надо решить. Откладывать дальше некуда. Сам понимаешь – года уже не те. Жалко, если пропадет. Мои, Вадим и Толик, тебе помогут. А ты укажи им, где, что и как… Это и в твоих интересах, Паша, так что сделай все, что надо. Помнишь наш уговор? Желаю успеха. Обнимаю. Твой Миша Мордвинов».

– Вот такое дело, Павел Петрович, – обiзвався Вадим, побачивши, що господар вiдiрвав погляд вiд папiрця.

– Да, я понял, – тихо проказав Павло i знову згорнув листа вчетверо.

За вiкном слiпучо блиснуло. Хатину струсонуло страшенним вибухом. Старий коротко охнув, перехилився зi стiльця набiк i важко впав на пiдлогу.

5

У село доiхали за якихось пiвтори години. Богдан незчувся, як промайнув цей час. Усю дорогу Олег розповiдав рiзнi чудернацькi iсторii, якi десь чув чи сам пережив. А набачитися всього йому довелося чимало. За свое недовге трудове життя встиг побувати i на Далекому Сходi, i в Середнiй Азii, i в Тюменi, а в останнi роки об’iздив мало не всю Європу.

З Олегом вони вчилися в одному класi. Ще з дитинства були нерозлучними друзями, а пiсля школи життя розвело iх рiзними шляхами. Коли Богдан навчався в медичному, Олег служив в армii аж у Хабаровську, потiм працював на кiлькох ударних всесоюзних будовах: «вахтовим методом» на нафтових об’ектах Тюменi зумiв заробити стартовий капiтал для власноi справи. Правда, бiльше половини його осiло на рахунку в Ощадбанку, який заморозили в дев’яносто другому.

Олег не раз розповiдав про це, насмiхаючись iз себе й дивуючись, як так легко дозволяв себе одурити. Не оминув цiеi болючоi теми й сьогоднi:

– Чуеш, вони людям по п’ятдесят гривень видають! Подивися, що бiля тих кас робиться: ще з ночi стоять, списки складають. Чуеш, у нього п’ятдесят тисяч лежить у банку, а йому п’ятдесят гривень!

Оце «чуеш» було його улюбленим слiвцем. Вставляв його будь-де й будь-коли, особливо коли хвилювався.

– І я теж молодець! Чуеш, сiмнадцять тисяч у руках тримав, думав, куди iх приткнути. Уже й намiрився на долари обмiняти – один до одного. І треба ж таке! Дивлюсь-бачу, перший президент по телевiзору виступае. Та так гарно розказуе, що в нас незабаром будуть гривнi. І тим, хто зберiгае в банку, обмiнюватимуть один до одного й без обмежень. Послухав i понiс… Чуеш, за два днi до Нового року. А з 1 сiчня заморозили. А вiн потiм: «Маемо те, що маемо». Чуеш, та ще й потiшае всiх, що «тi вклади Москва забрала». Не треба нас дурити, знаю я добре, хто iх у мене забрав…

Олег знову скрушно похитуе головою i щиро дивуеться:

– Чуеш, по п’ятдесят гривень! Та ще й штурмом iх треба брати. Ха!

Бiля ворiт Олег зупинив машину. Богдан глянув на циферблат.

– Давай десь так через годину-пiвтори. Встигнеш?

– Угу, – кивнув Олег, – пiд’iду.

Олег поiхав до своiх: його хата на iншому кутку села.

Вiд веранди назустрiч уже йшла мама у своiй зеленiй святковiй кофтi та квiтчастiй хустцi. А попереду бiгла Юля в рожевому платтячку з великим бiлим бантом на голiвцi. Пiдхопив ii на руки – i донечка обiйняла його за шию, вiдразу защебетала:

– Татку, а менi бабуся бантики купила, бiлий i рожевий. А ще в нас е телятко маленьке, чорне з бiлою цяткою на лобi. І квочка з курчатами. А ще гусенята – такi маленькi та жовтi. А ще до нас дiд Льоня вчора приiхав…

– Ти бачиш, усi новини повiдомила, – втiшено всмiхалася мама. – Ото вже балакуча. А ми тебе зранку виглядали. Добре, що навiдався. Он i дядько тебе питав, хоче
Страница 5 из 21

побачити.

На порiг вийшов старший мамин брат Леонiд Арсенович. Це ж скiльки часу вони не бачилися? Рокiв п’ять тому був у них у гостях. Приiжджав iз мамою. Так, тодi ще Лiда жива була, а Юлi рiк виповнився.

Дядько пiдiйшов, мiцно потис руку. Уважно й привiтно дивився свiтло-сiрими ясними очима. На високе засмагле чоло спадав трохи порiдiлий русявий чуб iз вiдблисками сивини. Рiвний прямий нiс, розкiшнi темнi вуса й неповторна усмiшка. Сам високий, ставний, худорлявий i широкоплечий.

Мама не раз казала, що Льоня в молодостi був справжнiй красень. Ота сувора неприкрашена чоловiча врода не пропала в ньому донинi, тiльки припала пилом часу, трохи потьмянiла.

Богдан ще з дитячих лiт любив i поважав дядю Льоню. Знав, що вiн живе на Донбасi, у Горлiвцi, працюе на шахтi. Навiть пишався цим. Не раз уявляв собi, що, закiнчивши школу, поiде в Горлiвку й теж стане шахтарем. А кожен приiзд дядi Льонi до них у гостi був для Богдана незабутньою святковою подiею.

Вiдколи загинув в аварii батько, нiкого рiднiшого з чоловiкiв за дядю Льоню Богдан не мав. І хоч той жив далеко, та Богдан знав, що вiн десь е, що приiде, пришле листа чи вiтальну листiвку, зателефонуе.

– А ти посолiднiшав, – усмiхався дядько, – став поважнiший. Знаю, що в столицi був. Як там Киiв? Я тiльки на вокзалi побував, думав у центр заскочити, але вже часу не лишалося. Із поiзда на поiзд.

– Татку, а що ти менi привiз? – зацiкавлено допитувалася Юля, зазираючи в очi.

– Привiз, доню. Усе привiз, що ти хотiла. Ось бачиш, який великий пакет?

– Ходiмо до хати, бо вже обiдати давно пора. Знали, що приiдеш, тож без тебе не починали. Ходiмо, – запрошувала мама.

Поки Богдан радував Юлю iграшками й ласощами, мама швиденько накрила на стiл.

– Мамо, вiзьмiть, тут киiвський хлiб, ковбаса, сир.

– Ой навiщо ти брав? Що, у нас iсти нема чого? А хлiб добре, що привiз, хлiб у них славний – як домашнiй.

Мама бере хлiбину, втiшено оглядае ii, кладе на стiл.

– Льоню, – повертае вона голову до дядька, – хай би, може, Петро прийшов? Пiду, мабуть, покличу. Посидите, поговорите…

Петро – iхнiй сусiд, а дядькiв ровесник i друг дитинства та юностi. Хата його поруч, за парканом, то й довго чекати не довелося. Увiйшов до хати, привiтався з Богданом, кинув оком на стiл.

– Я-то вже обiдав, але в хорошiй компанii посидiти не грiх. Коли ми так ще збиралися? Уже й не згадаю, коли ти, Льоню, останнiй раз приiжджав. Богдана i то зрiдка бачу здалеку, побалакати нема коли.

Петро поставив на стiл пляшку й прокоментував:

– Своя, домашня, свiженька, ще зранку капала.

Першу випили за зустрiч, другу – за здоров’я. Далi пiдняли за все добре. Чарочки були невеличкi, то спочатку наливали по повнiй, потiм – по половинi, а Богдановi дядько Льоня наповнював щедро, по вiнця. Ще й примовляв:

– Тобi можна – молодий, здоровий. А нам, дiдам, уже зась. Ми свое вiдпили. Правда, Петю? Чи й тобi повну налити?

– Нi-нi! – хапався рукою за чарку сусiд. – Менi цього вже забагацько буде. Ти собi наливай, ти ще крепкий. – І, повернувшись до Богдана, продовжував: – Глянь, який у тебе дядько. Хiба скажеш, що йому скоро сiмдесят? І чуба не розгубив, снiгом тiльки трохи присипало. А глянь на мене – облисiв геть, зiгнувся, як дуга. А ми ж однолiтки, я навiть на пiвроку молодший. Хiба хто скаже? А вiн же пережив не те, що я. Змолоду i по тюрмах, i по таборах, i на шахтах. Я тiльки армiю вiдбув i назад додому вернувся…

– Ти скiльки служив? – перепитав дядько сусiда.

– Три з половиною. У сорок дев’ятому в кiнцi року взяли, то вернувся в п’ятдесят третьому.

– А мене взяли в сорок восьмому, вiсiм рокiв у таборах вибув. У п’ятдесят шостому вийшов, ранiше випустили. Вони б мене не взяли, якби Роман мене не вiдправив додому. Був би я з ним до останнього в тому бою. Того дня, як мене взяли, iх, побитих, привезли, у дворi МГБ[1 - Маеться на увазi мiсцеве управлiння Мiнiстерства державноi безпеки, росiйською – Министерства государственной безопасности. (Тут i далi примiтки редактора, якщо не вказано iнше.)] пiд стiною посадили. П’ятеро iх було. Я з вiкна тюрми Романа серед них вiдразу побачив. Усiх iх упiзнав, а Романа першого. Хоч вiн сидiв у тому ряду третiй. Перший був Петро Соловей, другий – Володька Мельник, за Романом – Василь Ковальчук, а скраю – Іван Соловей…

– Їх там, на хуторi, на Дiбровi, у дворi Солов’я оточили, – мовив дядько Петро, – менi потiм Остап Дубенцiв розказав. Бачив усе з горба, зi своеi хати. З горища дивився. Пiвдня вони вiдстрiлювалися, у хлiвi засiли, а хлiв iз каменю був, то нiяк не могли iх дiстати. А вони з кулеметом, iз гранатами зайняли кругову оборону й не пiдпускали близько…

– Із кулеметом Роман був, – тихо озвався дядько Льоня, – в iнших автомати були, у Петра й Василя – пепеша, в Івана й Володьки – шмайсери. А в Романа – ручний кулемет. Я iх усiх бачив, як на зустрiч iз Романом ходив. І за день до того бою був разом iз ними… А Роман мене вiдпровадив…

Богдан слухав тi спогади з великою цiкавiстю, ловив кожне слово дядька й сусiда. Вiн знав про тi трагiчнi подii з розповiдей мами. Знав про ii братiв, Романа i Гришу, якi були, як мама казала, «у хлопцях», знав, що обое загинули: Гриша – у сорок п’ятому, Роман – у сорок восьмому. Але сьогоднi вперше чув цi спогади вiд дядька Льонi. Той нiколи ранiше не торкався цiеi теми в розмовах iз Богданом. Та й зараз вiн розповiдав не йому, а своему товаришевi й ровеснику Петровi.

– Тодi вони добре билися. Їх, видно, зразу хотiли живими взяти. Обступили з усiх бокiв i кричали, щоб здавалися. Остап чув i бачив усе. Спочатку не стрiляли, а оточували й гукали через рупор, щоб виходили без зброi, тодi гарантують життя. Хлопцi теж не стрiляли, а коли емгебiсти пiдлiзли ближче, вдарили дружно з кулемета i з автоматiв. Якогось там районного начальника i ще капiтана поклали зразу…

– Це ж на Великдень дiялось. У перший день, у недiлю. Мене взяли зранку, коли з церкви йшов. Забрали й повезли, – сказав дядько зовсiм тихо, нiби сам до себе.

– Так-так, на Великдень… Їх якраз перед обiдом обступили там, на Дiбровi. У таке свято велике, у такий день святий смерть прийняли вiд тих антихристiв, – кивав головою Петро, i очi його вогнем горiли. – А вони ж усi молодi були, по двадцять лiт усiм. Один лише Петро Солов’iв старший був рокiв на п’ять, його брату Івановi – двадцять один…

– Романовi тiеi весни якраз двадцять два виповнилося. А Василь i Володька його однолiтки були, – пiдтвердив дядько. – Коли я iх усiх через грати того вечора помiтив, менi в очах потемнiло, мало не впав. Вiдразу здалося, що хлопцi сплять: сидiли, мов живi, у бiлих сорочках, голови донизу схиливши, нiби поснули. Босi й без кашкетiв, вiтер волосся перебирае, чубами трiпоче. Але кров на сорочках, у кого на грудях, у кого на животi. У Романа плече й рукав були закривавленi, видно, у голову чи в шию вцiлили…

– Ой Боже, за що така кара? Їм би жити й жити, – зiтхнула мама, прикладаючи хустинку до очей. Утерла сльози. Подивилася на Льоню, а потiм на Петра. – Навiщо згадувати таке страшне й сумне? Хай воно нiколи не вертаеться… Не дай Боже…

– Мусимо, Ганю, згадувати, – рiшуче мовив сусiд. – Хто ж про них згадае, якщо не ми, га? Та й Богдан хай послухае. Звiдки йому про те знати?

– Хай нiколи не вертаеться, але забувати про те не маемо права, – пiдтримав Петра дядько Льоня. – Пам’ятати й молодим розказати, щоб вони знали й не забували. Правда, Богдане? Я тобi нiколи нiчого не розповiдав, сам знаеш, не час був
Страница 6 из 21

нашу ношу на вашi плечi перекладати. Дуже вже небезпечно й ризиковано було. Признаюся чесно: не раз менi думалося, що не дочекаюся того часу, коли можна буде вголос правду сказати. Але, слава Богу, розвалилася та сатанинська тюрма. Я завжди, усе життя вiрив, що так мае статися, що так буде, та боявся, що можу не дочекатися, не доживу до того дня…

Приiхав Олег, зайшов у хату. Його запросили за стiл. Сказав, що вдома пообiдав, а пити не буде, хоча в такiй компанii не грiх би чарку-другу перехилити. Але сiв збоку бiля Богдана i став дослуховуватися до розмови.

Юля то вмощувалася татовi на колiна, то знову поверталася до своiх iграшок, то тулилася до бабусi. А за столом i далi згадували минулi днi.

– Ти знаеш, Льоню, хто то сидить? – кивнув Петро на Олега. – Це ж того самого Василя Ковальчука племiнник, його батько – Василiв менший брат. А ти знаеш, друже, про свого дядька Василя?

– Та трохи знаю, – кивнув Олег, – батько якось розказував.

– А ти послухай, що тобi дядько Льонька зараз скаже. Такого бiльше не почуеш.

– Охоче послухаю, менi нема куди поспiшати.

Богдан ще трохи був за столом, а тодi вийшов на кухню i сiв за телефон. Подзвонив Ользi раз, другий, третiй. Але в трубцi монотонно лунали довгi гудки. Нiхто не вiдповiдав. Отже, не працюе… Жаль. Оля чекатиме, як домовилися, на розi, бiля гастроному, о сьомiй. Залишаеться година. Навiть якби виiхали негайно, усе ж не встигнуть. Жаль. Знову набирав ii номер i слухав нетерплячий виклик, на який нiхто не озивався. Треба дзвонити Танi…

Спочатку стиха, а тодi голоснiше за дверима зринули голоси:

То не грiм загримiв,

То не бiр зашумiв,

Не столiтнi дуби затрiщали —

То лихi вороги

На наш край дорогий,

Мов голоднi вовки, налiтали…

Пiсня долинала з кiмнати, летiла вiльно й розлого, заповнила собою все навкруги. І Богдан кинувся iй назустрiч.

Спiвали дядько i сусiд. Їхнi голоси лунали молодо й дужо, напрочуд злагоджено й гарно. І очi iхнi горiли молодечим вогнем, обличчя розшарiлися, мерехтiли рум’янцем. Здавалося, iм обом лише по двадцять, а не по сiм десяткiв кожному.

6

Ольга ледве дочекалася вечора. Грози, що гримотiла в обiднiй порi, уже нiби не було зовсiм. Небо розпогодилося, i сонце щедро лилося з-помiж невеликих хмар. Асфальт сухий, тiльки на деревах подекуди виблискувало дощовими краплями листя.

Та гроза почалася так раптово, так блискало i гримотiло, лило як iз вiдра, що можна було вважати ii головною подiею дня. Це якби не вранiшнiй вiзит Богдана, а потiм не пригода з дiдом. Коли влетiв у веранду отой кремезний молодик iз криком: «Эй, люди, помогите, старику плохо!» – усi кинулися до врем’янки. Дiд швидко прийшов до тями, йому дали таблетку i вклали в постiль.

Тi обидва гостi невдовзi, ледь вщухла злива, зникли за воротами, пообiцявши навiдатися «в другой раз»…

Ольга стояла бiля гастроному, виглядаючи Богдана. Уже сьома минула. Мав би бути, але чомусь нема. «Чекатиму i не пiду звiдси нiкуди», – мовчки повторювала сама собi. Потiм зринули в пам’ятi слова з пiснi «Я звiдси не поiду, кохання не залишу…», i Ольга усмiхнулася сама до себе.

Одначе хвилини збiгали, а Богдана не було видно нi здалеку, нi зблизька. Натомiсть запримiтила на тому боцi вулицi Таню з Вiктором. Вони теж побачили ii. Таня звiддалiк помахала рукою.

– Олю, привiт, – почулося в цю мить за спиною.

Озирнулася й побачила того, кого найбiльше не хотiла б зустрiти. Жора дивився на неi хитруватими очима й усмiхався на весь свiй широкий рот.

– Ти мене чекаеш, а я припiзнився, – самовпевнено вiв Жора. – Правда, сусiдко? То я дико iзвiняюсь. Канешно, я свиня, але я виправлюсь. Пiшли в кабак, з мене шампанське. А може, i коньяк. Жора не жадний, а бабки е…

Жора нiяким сусiдом не був. Вiн жив на iхнiй вулицi, але через чотири хати. Не раз, зустрiчаючи ii, набивався в кавалери, якось нiби мимохiдь, знiчев’я. А вiднедавна посеред вулицi женихатися почав, теж нiби мiж iншим. Прямо говорив: «Виходь за мене, за мною не пропадеш». Вона на те смiялася й казала: «Я й без тебе не пропаду».

– Нi, Жоро, ти знов промахнувся, не тебе я чекаю. Іди собi своею дорогою, – вiдповiла йому, але це Жору не знiтило.

Вiн так же самовпевнено й кривувато шкiрився й далi жонглював словами. Жора завжди був таким нахабним i балакучим, легко кидався готовими фразами.

– Напрасно, дорогенька, мене отвергаеш, я вiдчуваю, що ти моя судьба. Дивись, лови момента, а то упустиш i будеш жалiти. Чим я тобi не пара: молодий, здоровий, красiвий, дiловий, веселий i вопще…

У цю мить пiдiйшли Таня з Вiктором, привiталися. Жора на пiвсловi перервав свою тираду i стояв, поводячи головою вправо, влiво. А оскiльки Ольга заговорила з Танею й Вiктором, Жора ще трохи потоптався збоку, а тодi махнув рукою.

– Ну, ладно, я почалапав. А ти, сусiдко, подумай над моiм предложенiем…

Ольга промовчала, а Таня здивовано пiдняла брови.

– Що за кавалер? Уже й пропозицiю тобi зробив? Ну-ну, а я-то думала, що ти тут когось iншого виглядаеш…

– Ти правильно думала, – усмiхнулася Оля. – Якраз не когось, але зовсiм iншого.

– Даремно чекаеш, не буде Богдана Васильовича, – озвався Вiктор. Тепер Ользi настала черга дивуватися.

– Як не буде? А ви звiдки знаете? І взагалi, де це ви тут узялись у наших краях?

Таня засмiялася й пояснила, що шеф подзвонив iз села й попросив ii вийти до цього гастроному на побачення рiвно о дев’ятнадцятiй нуль-нуль. А ще просив сказати, що буде через годину-пiвтори, то щоб Оля чекала його в них удома.

– Так що пiшли, подруго, до нас у гостi. Хочеш чи не хочеш, а така команда. Я шефа маю слухатися.

Оля трохи розгубилася вiд такоi новини, стала вiднiкуватися.

– Та нехай, а я, мабуть, додому повернуся, – казала невпевнено.

Але Таня наполягала:

– Дуже вибачався, казав, що затримався з поважноi причини, приiде i все розповiсть. А ще казав, щоб ти чекала в нас. До нас прямо й пiд’iде…

А коли вже рушили на зупинку й Ольга йшла якось невпевнено, Таня стала демонстративно обурюватися, промовляючи сама до себе:

– Ти бачиш, ще й вмовляй тут ii. Що за молодь пiшла тепер? Ти зривайся з дивана, вiдривайся вiд телевiзора в цей недiльний вечiр, бiжи на край свiту, щоб вона тут не стовбичила даремно на цьому перехрестi, а iй це до лампочки… І доки я вас буду зводити одне з другим? Час уже самим визначатися. А то як дiти, води iх за руки…

Таня говорила й смiялася, а Вiктор шарпав ii за лiкоть i вигукував:

– Не бурмочи, не бурмочи! Розберуться без тебе. Знайшлася, бач, благодiйниця велика!..

– Еге, розберуться! Якби-то. Вони ще досi одне одного не знали б, якби не я. Ходили б кругами, як телята…

– Ото вже бурмоче… Бачиш, яку маю занозу в хатi. І як я ii терплю?

– Мовчи, бо й тобi зараз дiстанеться, теж праведник великий озвався, – насуплювала брови Таня.

– Ой-ой, якби я тебе боявся, то, може, мовчав би, – смiявся на те Вiктор.

Оля розумiла, що все це гра. Тому й собi всмiхалася стиха. Так за чаем у розмовах iз жартами швидко минав час.

Богдан приiхав близько дев’ятоi вечора. Посидiв трохи, випив чашечку кави, i вони з Ольгою пiшли, тепло попрощавшись iз господарями. Богдан ще i ще раз дякував Танi за те, що виручила i його, i Ольгу в такiй делiкатнiй ситуацii. Казав, що це Тетянi та Вiктору обов’язково зарахуеться i що вiн у боргу не залишиться.

Коли вийшли на вулицю й зосталися вдвох у гамiрливiй юрбi, Богдан почав детально оповiдати Олi про всi подii в селi. Згадавши побiжно про Юлю й маму, бiльше
Страница 7 из 21

говорив про зустрiч iз дядьком Леонiдом, про його спогади з часiв вiйни, про трагедiю сiм’i.

Оля слухала уважно, тримаючи його за лiктя. Цiкавiстю свiтилися ii очi. Розумiюче кивала головою, але згодом запитала не про трагiчнi подii далекого минулого, а про Юлю, про те, як дочка зустрiла його, чи зрадiла, чи не хотiла iхати з ним до мiста, чим займаеться в селi. І пiсля всiх цих запитань промовила: «Цiкаво було б ii побачити».

– Побачиш. Наступноi недiлi поiдемо в село й побачиш. Якi проблеми?

– Нi, я не поiду, – квапливо похитала головою Ольга.

– Чому? Це ж недалеко…

Ольга промовчала, тiльки плечима знизала. І мiцнiше пригорнулася до його плеча.

Вечiр швидко спливав, хоч як iм обом не хотiлося цього. Богдан провiв ii аж до ворiт. Ішли тихою вуличкою помiж принишклими хатами.

– У вас як у селi. Дивно, шматочок села побiля мiста. І тихо так. Це ж треба: за один день опинився вдруге бiля цих ворiт. День розпочався й закiнчуеться тобою.

Довго ще не могли розiйтися. І мiсяць iз-помiж хмарин позирав на них. І тиша бринiла над ними.

7

«І суета сует, i буднi буднiв». Уже з понедiлка так усе завертiлося на роботi, що, як мовиться, угору не було коли глянути. Проте йому не звикати до такого темпу й ритму. За цi роки виробив у собi здатнiсть не гаяти часу на дрiбницi, а виокремлювати в усьому суттеве, акцентувати увагу на основному.

Та хiба все залежить вiд тебе? Щомитi виринае на поверхню щось нове, непередбачуване, i мусиш вiдволiкатися на те або iнше. Усi знають: не хотiв вiн iти на вiддiлення, брати на себе цi бiльшi й меншi клопоти. Ранiше знав тiльки свое – плановi чи неплановi операцii, у яких береш усе на себе та вiдповiдаеш лише за себе. А тепер зовсiм не те: мусиш за iнших ношу на плечi й на душу брати.

Не хотiв, та мусив. Головний так переконував, що таки вмовив. Казав тодi Анатолiевi Павловичу:

– Ставте когось досвiдченiшого, старшого на цю керiвну посаду, а я не адмiнiстратор, я практик, моя справа – скальпель у пальцях тримати.

Головний i слухати того не хотiв, то й не чув його слiв.

– Я краще знаю, – говорив з усмiхом на те, – менi збоку виднiше, а ти, Богдане Васильовичу, не вiднiкуйся, бо i досвiду в тебе, i здiбностей вистачить, а я свою пiдтримку гарантую…

З Анатолiем Павловичем у них взаеморозумiння й тiсна спiвпраця. Головний лiкар таки дотримуеться своеi обiцянки щодо пiдтримки. Але, на жаль, не все вiд нього залежить. І проблем у лiкарнi не зменшуеться, а щодалi стае все бiльше. Тож доводиться чи не щодня шукати входи й виходи зi складних ситуацiй.

А де воно зараз легко? Як кажуть, куди не кинь – усюди клин. Послухаеш радiо, подивишся телевiзор – тiльки й мови про потреби народу, про бiди людей. Що вже тi слуги народу на трибунах не вибалакують, чого тiльки не обiцяють вiд виборiв до виборiв! Послухаеш – усе правильно кажуть. Але чому ж не роблять того, що треба робити? Чи не вмiють, чи не хочуть?

Отак i «маемо те, що маемо», як говорив той самий мудрагель. Однi багатiють, iз жиру бiсяться, а люди без роботи, б’ються над тим, як прожити. Та й тим, хто десь зайнятий, мiзернi зарплати затримують, пенсiй не платять мiсяцями.

А в лiкарню треба з грошима йти. Інакше нiяк не можна. Бо тих коштiв, що видiляють, навiть на марлю не вистачае. То й виходить зачакловане коло: у людей немае грошей, а без грошей немае лiкування. Чим ти можеш тим нещасним допомогти? Хiба спiвчуттям, розумiнням, добрим словом, увагою й повагою.

Бо ж хiба по-людськи чинять такi пихатi, зарозумiлi дiлки, як отой Влад (вiн же – Володимир Михайлович Карпiнський)? Господи, i придумають таке: «Влад». Це ж якась кличка. Якби ще хтось на нього так казав, а то й сам себе так називае, ще й пишаеться тим.

Ось i вчора зайшов до кабiнету отой старенький чоловiк, став нерiшуче бiля дверей, тихенько привiтався. «Можна з вами побалакати? – запитав несмiливо. – Бiда в мене…» Запросив його сiсти бiля столу, приготувався слухати. «Бiда оце в мене, привiз жiнку, геть заслабла вона. Операцiю треба робити. То цей ваш дохтур, в окулярах, iз борiдкою, каже менi: «Тут кабанчиком не обiйдешся, готуй, дiду, корову…» Не питае, що там i як. На бабу навiть не глянув, а зразу менi таке. А де ж ту корову взяти, як у мене ii нема?.. Тут бiда, а вiн зуби скалить… Що то за дохтур такий?..»

Дiд дивився безневинними дитячими очима, якi бралися сльозою, а в голосi його було тихе благання. Заспокоiв старого, як мiг. Обiцяв, що зроблять усе можливе, щоб допомогти, сказав, щоб не переймався дурними словами отого «дохтура». Провiв дiда до дверей, а той усе дякував i дякував.

Коли покликав згодом Влада, той i вiднiкуватися не став. Усмiхався кривувато у свою борiдку: «А що я такого сказав, я ж шутя, а дiд не допетрав, усе всерйоз сприйняв. Подумаеш, обiдився старий, нiби не знае, що на операцiю грошi треба. Що то за народ такий? Село забите. Корову, бач, йому жалко стало…»

Вiн так i не зрозумiв нiчого. Пiшов зi своею пихою, поблискуючи дорогими окулярами. У дверях оглянувся, ще й плечима знизав.

Карпiнський своею зарозумiлiстю й хамською зверхнiстю, вiдвертим цинiзмом видiлявся в колективi, не стiльки дивував, як шокував багатьох. Йому на все i на всiх було наплювати. З роботою своею справлявся непогано. Але в усьому прагнув добути вигоду собi, мати найбiльший зиск. І це непогано вдавалося.

Скiльки йому про це не говорили, але все як горохом об стiнку. Уже й Анатолiй Павлович рукою на нього махнув: що ти скажеш, така натура в чоловiка. Горбатого, мовляв, могила виправить.

У вiддiленi всi знали того Влада як закiнченого хама й iнтригана, старались обминати його. Вiн дивився на те згори й не дуже переймався. До всiх ставився зверхньо-скептично, як i до своеi роботи.

Жадоба наживи вела його життевою дорогою. І вiн уперто й натужно йшов уперед, як отой кiнь, якому попереду на дишель прив’язали вiхоть сiна.

Уже навiть Іван Йосипович, iхнiй мудрий фiлософ, якось наводив йому бiблiйну iстину: «Не складайте скарбiв собi на землi, де нищить iх мiль та iржа i де злодii пiдкопуються i викрадають. Складайте ж собi скарби на небi…»

На те Влад тiльки коротко реготнув i сказав, не дослухавши: «От-от, пане Гринчук, складайте собi на небi, а я буду на землi… Тiльки ж ви не пiдкопуйтесь…»

Іван Йосипович не знайшов, що вiдповiсти, лише головою похитав, а Влад затупотiв далi по коридору. «Нахаба. Не дослухав i побiг…» – здивовано мовив Іван Йосипович сам собi.

«Золотий чоловiк», – так казали в iхньому колективi про старого анестезiолога. Його всi поважали, та не лише через солiдний вiк, а за добру, чуйну вдачу, щирiсть, життеву мудрiсть, повагу до кожного. Іван Йосипович працював у хiрургii майже сорок рокiв. Був найстаршим фахiвцем у всiй лiкарнi. Справу свою знав досконало, а до роботи ставився з великим пiететом.

З Іваном Йосиповичем вони зiйшлися якось вiдразу, з перших днiв. І не лише в лiкарняному повсякденнi, а й поза стiнами клiнiки iхне спiлкування перетворилося на приятельськi – якщо б не сказати – дружнi – стосунки.

Той нiколи, жодного разу не зробив бодай найменшого натяку щодо iхньоi вiковоi рiзницi, на дозвiллi казав йому «Богдане», але обов’язково на «ви», а в лiкарнi звертався до завiдувача бiльш поважно – «Васильовичу».

Нерiдко вони збирались у вихiднi. І завжди знаходилася тема для розмови, жвавоi, зацiкавленоi, захопливоi. Гринчук був людиною мудрою вiд природи, освiченою, начитаною. Розбирався в багатьох галузях. Великими його захопленнями були iсторiя та
Страница 8 из 21

лiтература. Вiн був не просто ерудит, а вiльно володiв енциклопедичними знаннями. Проте жодного разу нiхто не вiдчув iз його боку найменшоi зверхностi чи погорди. Навпаки, Іван Йосипович завжди вiв розмову так, що не нав’язував своеi думки, а щиро, невимушено, з дитячою безпосереднiстю вiдкривав своi знання.

8

У дверi постукали. На порозi з’явилася Таня.

– Богдане Васильовичу, я на хвилинку. У мене двi новини для вас, обидвi гарнi. З якоi починати?

– Це на ваш розсуд, Тетяно Михайлiвно.

– Тодi почну з гарноi, а потiм буде ще гарнiша. Записуйте.

– Та якось уже запам’ятаю, – у тон вiдповiв Танi.

– Перше: у суботу в мого Вiктора чергова дата. Тож за його дорученням запрошую вас на урочистий обiд iз цiеi нагоди. До нас, до хати.

– Ой-ой-ой-ой, знову субота випадае. Та я ж думав у село гайнути, до матерi, до малоi. Та ти присядь, не стiй над головою.

– Що ви зразу ойкаете, Васильовичу? Гайнете в недiлю. А в суботу до нас в обiдню пору. Така вже ваша доля невесела.

– Чому ж «невесела»? Ти ж знаеш, що Вiктору я нiколи не вiдмовлю, та ще й у такiй оказii, як чергова дата. Це добре, що е нагода привiтати його з новим роком. Просто планував одне, а тут виходить iнше. Тому й ойкаю.

– Нiчого, Васильовичу, усе буде добре. Встигнете i на обiд, i в село, я в тому певна…

– Та, звiсно, що якось воно буде. Бо ще нiколи так не було, щоб якось воно не було.

– Та кажу ж, що все буде добре, – усмiхалася Таня. – До речi, Ольгу я вже запросила…

– Можна? – зазирнув у кабiнет Іван Йосипович.

– Заходьте, заходьте, Йосиповичу. Якраз ви менi й потрiбнi, – радо вигукнула Таня. – Я вже до вас заглядала, та вас не було на мiсцi.

Іван Йосипович увiйшов неквапним легким кроком, зацiкавлено слухав Таню, яка повiдомила йому, що Вiктор запрошуе в суботу на обiд iз нагоди черговоi дати, що Йосипович мае бути обов’язково, бо iменинник вважае його не просто старшим товаришем, а й справжнiм другом, тож вiдмовлятися негоже, а тим бiльше додуматися не прийти.

– Бачите, он Богдан Васильович мав своi плани на суботу, але погодився вiдразу. То що б ви там собi на суботу не надумали, мусите вiдкласти на потiм.

Іван Йосипович слухав ту тираду з добродушною усмiшкою на обличчi й зацiкавленим блиском в очах. Подякувавши за запрошення, почав бiдкатися, що це ж знову доведеться чарку в руки брати, а вiн давно вже збираеться з цим покiнчити, бо вже вiк такий, що пора перейти на здоровий спосiб життя.

– Йосиповичу, ви так п’ете, що вам та чарочка тiльки на здоров’я буде. Пити в мiру не грiх. Тим бiльше, якщо знаеш, ким п’еться, i коли, i чи багато, i з ким. Це ж ознака мудростi, а не якийсь недолiк.

– О, це ви вже Омара собi в союзники взяли. Правду сказав той мудрий старець: «Когда соблюдены все эти оговорки, пить – признак мудрости, а не порок совсем». Але хiба воно в нас своiх мудрецiв мало було? – казав далi Іван Йосипович. – Вiзьмiть хоча б пiсню «Кришталева чара, срiбная креш. Пити чи не пити, все ж умреш». І пили ще з княжоi пори, пили в часи козацькi та в крiпаччинi не цуралися. Пили, та ще й впивалися. У кожному селi стежка до корчми не заростала. Не один гречкосiй свое добро якомусь Лейбику чи Мошку з хати виносив, не один Кайдаш у тiй калюжi захлинувся. Що було, то було, нiде правди дiти. Отаке-то воно, дорогенькi моi.

Пили, та ще й спiвали: «Пили горiлку, пили наливку. Та ще й будем пить. А хто з нас, братця, буде смiяться, того будем бить…»

Та все ж, дорогенькi, я вам мушу зiзнатися, що в лiта моi молодii наш народ не був таким спитим, як нинi. Пам’ятаю, як був я ще малим, то нашi люди мiру добре знали: чи то на весiллi, чи на хрестинах одна чарочка по колу ходила за столом. Пустять того келишка, то поки вiн iз кутка в куток дiйде, треба дотерпiтися. А ще якщо якийсь балакучий вiзьме того келишка та почне довго виговорювати, то вже й кричать: «Не тримай чарку, пускай далi». То ще за Польщi було, коли ми, малi, бачили все те.

А вже по вiйнi я навiть не встиг зогледiтися, як воно все змiнилося. Якось нiби саме собою сталося. І сталося не зовсiм швидко. Коли в п’ятдесят восьмому вернувся, вiдразу не впiзнав нi села, нi людей. Замiсть того келишка виросли перед кожним за столом стакани-гранчаки, якими ото чай пити. Таке-то воно, дорогенькi.

Приiхав я, зiбралися з друзями дитинства, якi ото в селi залишалися, вiдзначити зустрiч нашу. Дивлюся й очам своiм не вiрю: наливають по повнiй склянцi, мало не по вiнця, пiднiмають угору, вигукують «Гайда!» i дружно перехиляють до дна. Ще й примовляють: «Іде, як у пiсок!» Бiльше того, ще й дивуються, що я так не можу, i пишаються, що вони так можуть. Було таке… А зараз що дiеться, самi бачите. Реклама так i лiзе в очi, удень i вночi вихваляють горiлку й пиво, показують, ще й прицмокують. Ото вже гарно й добре, що кращого бути не може. Така вже радiсть i благодать, що й бiльшого щастя в життi немае…

Дорекламувалися вже до того, що на кожному кроцi тепер ще майже дiти – i дiвчатка, i хлопчаки – на ходу дудлять iз пляшок. Ще молоко на губах не висохло, ще носом шморгае, а вже гордо йде з вiдкоркованою пляшкою пива в руцi, сьорбае потроху, ще й цигаркою пахтить, закушуе… Коли таке було в нас? Та нiколи. А тепер маемо те, що маемо. Значить, комусь воно треба…

Іван Йосипович скрушно кивае головою, зiтхае й замовкае. На його високе чоло спадае сиве волосся, торкаючись тоненьких зморщок…

– Та що я вам, дорогенькi, про це кажу, самi добре бачите i знаете. Богдане Васильовичу, я зайшов на хвильку, хочу вiдпроситися на завтрашнiй день. Моi з Москви приiжджають, зустрiти треба. Так що дайте вiдгул.

– Йосиповичу, нема питань, треба – то треба. Хiба я вам коли вiдмовляв? Тiльки Сашковi скажiть, щоб напоготовi був, коли щось невiдкладне.

– Олександра я попередив. При потребi замiнить. Ви ж знаете. Тож дякую, Васильовичу, за розумiння й пiдтримку.

Гринчук рушив до дверей. Таня гукнула йому навздогiн:

– Іване Йосиповичу, а субота не вiдмiняеться…

– Я знаю, що ти вiд мене не вiдстанеш. Та й до суботи ще аж три днi… Але дякую.

Коли Гринчук вийшов, Таня якусь мить мовчала, а тодi пiдвела очi й запитала:

– А може, не в обiд, а пiд вечiр зiбратися? Як вам буде краще?

– Звiсно, увечерi. Я тодi i в село встигну, i на застiлля не запiзнюся.

– Значить, вносимо корективи: у суботу, на шосту вечора. Так буде добре?

– Чудово.

– Отже, домовилися. Менi й самiй так краще, на вечiр. А то ж як зазвичай бувае: отой урочистий обiд непомiтно переходить у вечерю, яка затягуеться до пiзньоi ночi. Особливо як зiйдуться його колеги з роботи – Микола й Петро. Такi вже заядлi та запеклi, тримаються до останнього. Та й Вiктор серед них не вирiзняеться. Ото вже трiйця, нерозлийвода.

Таня незлобливо усмiхалася на свою згадку про чоловiкових друзiв, казала, що в них не спаяний, а «споений» колектив. Добре те, що на ногах умiють триматися й голову нiхто не втрачае остаточно. Хоча, бувае, ii зранку в руки хапають, щоб не загубити. Це ж треба здоров’я мати, щоб так триматися! Ото часом вип’е звечора добряче, а наступного дня, пiд обiд уже, як огiрочок, жодного слiду вiд учорашнього. Головне, що нема в нього звички похмелятися. Нiчого, крiм розсолу або чаю, у руки зранку не бере. А це вже добре, бо так би давно в запоi був. Як казав там хтось: «Я тiльки раз випив, а все життя похмеляюся…»

Таня на хвилинку замовкла, перевела подих, а тодi перейшла на iншу тональнiсть:

– А тепер, Васильовичу, друга новина, ще гарнiша. Дзвонила Оля, коли
Страница 9 из 21

ви на операцii були, передавала вам гарячi вiтання й велiла сказати, що чекае вашого дзвiнка. У них уже телефон запрацював, нарештi вiдремонтували, щось там на лiнii було. Так i каже: «Два днi телефонувала з автомата, та нiяк застати не могла нi на роботi, нi вдома». Що ж це ви, Васильовичу, дiвчину до такого вiдчаю довели? На вас не схоже…

– О, це справдi гарна новина. А то я й сам накручую телефон, а в них тiльки довгi гудки i мовчання у вiдповiдь. І вчора, i сьогоднi. Зараз перевiрю.

– То я пiшла з почуттям виконаного обов’язку.

На порозi вона усмiхнено озирнулася й легенько причинила за собою дверi.

У неi стiльки оптимiзму, що в будь-якiй ситуацii не втрачае почуття гумору. Веселим настроем, жартами намагаеться подолати не тiльки малi, а й бiльшi труднощi в життi. Такий же Вiктор. Якраз у цьому вони зiйшлися. І все в iхнiй сiм’i ладиться. Хоч аж нiяк про них не скажеш, що легковажнi чи безвольнi в чомусь. Усе на вищому рiвнi: i на роботi, i вдома. Що запланували, того досягнуть обов’язково наперекiр усьому.

Але найбiльше iмпонуе йому в цiй сiмейнiй парi, у характерах обох, гостре почуття справедливостi, чеснiсть i щирiсть. Правду в очi кажуть, не ховаючись за недомовками, за хитросплетiнням слiв. І для Вiктора, i для Танi чорне – це чорне, а бiле – то бiле. Нiякоi облуди, нiяких напiвтонiв, темнiших чи свiтлiших вiдтiнкiв. Є добро, е зло, а мiж ними – чiтка i рельефна межа.

Саме в цьому i зiйшовся з ними так легко й вiдразу. І стiльки рокiв дякуе долi за те, що вони поруч. З ними легко й надiйно в цiй життевiй круговертi.

Здаеться, зовсiм недавно вони з Лiдою були на iхньому весiллi. Нiби вчора. Вiктор хрестив iхню Юлечку i вiдтодi став звертатися до нього «кум» i на «ви». «Так велить традицiя», – казав. І вiн прийняв правило у спiлкуваннi з Вiктором…

А коли не стало Лiди, саме Таня i Вiктор найбiльше допомогли йому пережити ту бiду. Намагалися бути поруч. Вiдчував iхню спiвчутливу пiдтримку щодня i щомитi.

Так було, так е донинi.

Уже вкотре набирае номер, а в слухавцi короткi гудки. То стiльки разiв додзвонювався й на довгi нiхто не вiдповiдав, а тепер короткi. Це ж, мабуть, скучили за телефоном, що стiльки часу не працював, а тепер наговоритися не можуть…

Ось i зараз Таня познайомила його з Олею, прагне iх звести. Хоча про це нiчого не казала вiдкритим текстом. Просто прохопилася якось кiлькома словами: «Славна дiвчина, Васильовичу, придивiться уважнiше i не пропустiть мимо, щоб потiм не каятися…»

Вiн тодi вiдбувся жартом, що радий би пташку спiймати, та не все вiд нього залежить. Тим бiльше, що вона справдi славна… На те Таня тiльки повторилася: «Ой, не прогавте, бо такоi бiльше нема. А мимо пролетить, то й менi шкода буде!»

Нарештi у слухавцi залунали довгi гудки. Проте радiсть була передчасною. Незнайомий жiночий голос повiдав, що Олi нема вдома, але вона мае зараз бути. Подякував i поклав трубку на важiль.

Отже, не судилося. Та нехай, ще не вечiр. Хоча робочий день вже завершився i час збиратися додому.

9

Ще звiддалiк помiтила бiля ворiт дiда. Бiля нього сутулився й тупцював Жора. Це ж треба таке! Що той Жорик так i лiзе на очi, вештаеться на вулицi? Якi в нього спiльнi iнтереси з дiдом? Уже ж не вперше вiн прибiгае, про щось там стиха перемовляються. Нехай швендяе, аби до неi не прискiпувався.

– О, моя симпатюлька йде, – ошкiрився назустрiч Жора. – Ви б, Петровичу, замовили слово за мене, а то ваша внучка Жори вперто не замiчае. Вона, канешно, ошибаеться, розтолкуйте iй, Павел Петровiч.

Дiд похмуро глянув на Жорика, потiм подивився вздовж вулицi й не сказав нiчого.

– Куди ви, дiду, зiбралися? – взяла його за лiкоть.

– Схожу до Мирона, провiдаю. Он Жору прислав, покликав…

Із сусiдiв дiд iз Мироном спiлкувався найбiльше. Вони були майже однолiтки, обидва – фронтовики, ветерани. Ранiше часто сходилися, годинами балакали. А тепер Жорин дiд ще з весни хворiе, на вулицю не виходить.

– То йдiть, провiдуйте, чого бiля ворiт стали?

– Та ж Жора зупинив, тебе побачив.

– Що ви того Жору слухаете? Ідiть собi. А йому перекажiть, хай не чiпляеться.

– То ти сама скажи.

– Кажу, не чуе…

– Ой, Олько, ти на Жору не махай рукою. – Жорик знову вискалив рiдкi зуби. – Краще добре придивися. Чим я тобi не пара? Молодой, красiвий, нежонатий…

– Іди собi, Жоро, i не озирайся. Та краще пiд ноги дивися, щоб не впасти.

Жора ще щось почав верзти, але вона рiшуче зачинила за собою хвiртку.

Барс дзвякнув ланцюгом i позадкував у буду.

І треба ж оце таке. Плутаеться той Жорик перед очима, як i цей собацюра. На перший погляд вiн нiби не поганий, але ж якби не чiплявся зi своiми жартами й натяками. Узагалi-то, його важко зрозумiти: коли всерйоз говорить, а коли хитрувато прибрiхуе. Є такi люди, траплялися iй, дуже щедрi на словесне лушпиння, у якому здорового зерна не знайдеш.

Та ну його, того Жорика, щоби про нього думати.

– Барсе, не спи, – гукнула до будки.

Собака наполовину висунувся назовнi, заметляв головою, забряжчав залiзно. Вийшло так кумедно, нiби пес заперечував iй, що Ольга аж засмiялася стиха.

У хатi почала викладати на стiл своi покупки i, нiби мiж iншим, запитала:

– Менi нiхто не дзвонив?

Мама вдала, що не почула, роздивлялася принесенi продукти й питалася про цiну. Але по тому, як вона усмiхнулася сама до себе, стало зрозумiло, що iй е що сказати. Врештi вона першою порушила мовчанку й мовила:

– Та дзвонили, якраз той, про кого запитуеш.

– І що ви йому сказали? А давно? І що вiн сказав?

– Не так давно. А я йому нiчого не встигла сказати. Запитав тебе, подякував i поклав слухавку. Це вiн?

– Не знаю, мабуть…

Вона знала, що це був вiн. А хто ж iнший? Бiльше нi вiд кого дзвiнка не чекала. Передавала ж Танi, що телефон запрацював, щоб сказала Богдановi.

І треба ж так: на годину вийшла з хати, а вiн подзвонив. Хай би ранiше чи пiзнiше, коли була вдома. А то якесь суцiльне невезiння. То телефон не працюе, то ii вдома не виявилося. Два днi вже поговорити не можуть.

– Та ти не переживай так. Подзвонить iще, – озвалася мама.

– Ой, мамо, звiдки ви взяли, що я переживаю?

– Та бачу ж я, що мiсця собi не знаходиш. Що то без роботи вдома сидiти.

– У мене ж вiдпустка. Яка робота?

– То iхала б кудись, щоб у хатi не сидiти. До Андрiя, може, чи до тiтки Галi в Одесу. Оце говорила з нею, то просить, щоб приiжджали на море. Каже, хоч на все лiто, мiсця вистачить.

Таки правда, вона й сама думала, що до брата треба навiдатися i в Одесу поiхати. Оксана зараз удома сидить, у декретнiй вiдпустцi, то й казала, i Андрiй також, щоб приiжджала. А тьотя Галя ще з весни заявила, що на канiкулах жде ii в себе. «Я тобi такого тут кавалера знайду, що з Одеси вже не поiдеш. Замiж тебе тут видам!» – кричала тiтка в трубку. І смiялася весело, безтурботно.

Торiк вони з мамою гостювали в Одесi майже два тижнi. То тiтка так ходила-бiгала бiля них, як бiля маленьких дiтей. Старша мамина сестра, була така ж уважно-добродушна, як мама. Вони схожi мiж собою.

То для неi як господинi справа честi, щоб гостi почувалися як удома. І на пляж проводжала, i по магазинах та музеях водила, i обiди та вечерi готувала. Ще й бiдкалася та переживала: «Може, щось не так?»

А коли iхали, то й сльозу зронила, зiтхаючи про те, що знов ii саму залишають у цiй осоружнiй Одесi. Чоловiк помер кiлька рокiв тому, дочка вийшла замiж i живе окремо. Матерi не забувае, але бачаться не часто, бо все в клопотах.

Тож приiзд сестри i племiнницi був для тiтки Галi справдi святковою подiею.
Страница 10 из 21

Намагалися iй менше надокучати, продуктiв iз собою набрали, щоб самим собi готували. Та вона не давала iм i за холодну воду братися, до всього хапалася сама.

Треба обов’язково поiхати до тiтоньки, до такоi милоi й чарiвноi, тим паче, що вона так наполегливо запрошуе.

А що там в Андрiя? Оксанi скоро народжувати. Може, вже й зараз, у цi днi. Треба буде iхати, так чи iнакше.

– Мамо, Андрiй не дзвонив, що там у них?

– Я сама набирала кiлька разiв, нiхто трубки не бере. Вiн, мабуть, на роботi, а де ж Оксана? Чи до батькiв пiшла, чи вже в лiкарню забрали? Ти, Олю, набери iх, поки я тут вечерю зготую…

В Андрiя нiхто не вiдповiдав. Терпляче тримала слухавку, вслухаючись у довгi гудки, потiм набирала його ще i ще, проте жодного вiдгуку не було.

Коли приiхав батько з роботи, загнав машину у двiр, переодягнувся i сiв на кухнi в кутку, розповiдаючи мамi якiсь своi новини, нарештi рiзко задзеленчав телефон.

Ольга кинулася в коридор. Перше, що подумалося: «Мабуть, Богдан». Але ж нi, поки брала слухавку, сама собi заперечила: «Дзвiнки ж довгi, мiжмiськi». То був Андрiй. Голос його дзвiнкий i веселий. «Де ви там пропали? – кричав у трубцi. – Що у вас iз тим телефоном? Дзвоню п’ятий день – глухо, як у танку. Хотiв телеграму давати. Оксана ж уже народила, ще в суботу! Син, чотири сто! Усе в нормi, усе добре, так що приiжджайте». Мама майже вихопила трубку, стала розпитувати й перепитувати Андрiя, докоряти йому, що вiдразу не повiдомив… У хатi зчинилася справжня веремiя.

10

Вони з Іваном Йосиповичем зазвичай поверталися з роботи разом. За винятком тих днiв, коли комусь одному з них доводилося затримуватися в лiкарнi довше.

Це стало майже традицiею. Часто в кiнцi дня Гринчук зазирав у кабiнет, дивився очiкувально, без зайвих запитань, на що Богдан або кивав, або заперечливо хитав головою. Нерiдко й сам зазирав до Івана Йосиповича та запрошував його йти додому.

Вони жили в сусiднiх будинках, iм по дорозi. А оскiльки мiж ними вiддавна, iз самого початку, встановилися приязнi стосунки, то це все було закономiрно.

Тим паче, що тема для розмови знаходилася завжди.

Богдан знав про Йосиповича мало не все. Йому в яскравих оповiдях-сповiдях вiдкрилося чимало трагiчних, драматичних i комiчних сторiнок його життя. Із тих епiзодiв вимальовувалася нелегка доля людини в рiзних випробуваннях, поставав могутнiй характер, який зумiв зберегтися серед катаклiзмiв доби. А ще вiдсвiчувала чистими вiдблисками незаплямована душа.

У iхнiх довгих розмовах Іван Йосипович був не тiльки талановитим оповiдачем, а й уважним слухачем. Та все ж Богдан здебiльшого слухав старшого товариша, бо ж i життевий досвiд той мав багатший, i оповiдь його була яскрава, барвиста, пересипана народним гумором, мудрими спостереженнями. А ще – чи не найбiльше – iмпонувало те, що в мовi Гринчука не було жодного лихослiв’я.

Колись Іван Йосипович навiть цiлу лекцiю прочитав на цю тему. Точнiше, то була не лекцiя, а схвильованi думки вголос серед колег у невеликому гуртi.

– Дорогенькi моi, – казав старий лiкар, – ви можете з мене смiятися, можете засуджувати, але скажу таке. Я зовсiм нiякий не ханжа, не раз чув цi всякi слова i фрази, але, але… Ви знаете, у дитинствi я не чув такого нi вiд батька, нi вiд дiда, нi вiд сусiдiв. Здавалося б, люди незаможнi, не дуже освiченi, далекi вiд високоi культури, та яка мораль, глибинна й вiковiчна, була тодi! Яка висока духовнiсть свiтилася в кожному, хто вiдчував на собi погляд Божий! І не лише в днi рокових свят, а й у буденнiй суетi. Багато негараздiв зазнавали тодi, чимало бiд переживали, та намагалися берегти душу вiд скверни. Не тiльки ми батькiв на «ви» називали й шанобливо до них ставилися, а й односельцi один до одного ввiчливо балакали, поваги своеi не ховали. Про яке тут лихе слово може йтися? Не без того, були й тодi в громадi опущенцi й пришелепки, але таких було мiзер, i iх було видно здалеку. Та люди вiд них сахалися, обходили стороною…

А що дiеться сьогоднi? Уже не те, що на вулицi й по рiзних збiговиськах пиякiв, уже навiть iз телеекрана у всяких там шоу i серiалах вiдкрито викрикують усi тi бруднi слова, цинiчну лайку, дрiмуче матюччя. І це все бачать i чують не тiльки висококультурнi дядi й тьотi, а й дрiбненькi дiтки. І думають, що так i треба…

Або вiзьмiть сучасну белетристику, – казав далi Іван Йосипович. – Колись у книгарнi був свiдком такоi сцени: стоять двi старшокласницi бiля стенда, гортають книжку. Щось вишукують i хiхiкають. Глянув я на обкладинку й вiдразу все зрозумiв – вiдшукують матюки та iнше словоблуддя. Ще й втiшаються та радiють вiд того. А таких розкручених книжок там немало. Що це, атрофiя розуму, затьмарення свiдомостi, епiдемiя маразму? І те, i друге, i трете…

Чому брудну й неохайну людину в засмальцьованому одязi, з нечистими руками ми прагнемо обiйти, а коли ллеться словесний бруд, коли звучать мати й перемати, сприймаемо байдуже, ставимося до цього спокiйно? Нiби так i треба, начебто все це природно. Та якби ж то було так, то навiщо стежити за собою, вмиватися, одягатися, чепуритися? Ходiть собi бруднi й голi, заростайте щетиною, тодi будете ззовнi такi, як i всерединi.

А ще скажу таке, дорогенькi моi. «Споконвiку було Слово, i Слово було Бог…» Так, Господь дав людинi дар мови. Тож у свiтi всi слова вiд Бога, i лише всi поганi – вiд сатани…

Багатьом запам’яталося сказане тодi Іваном Йосиповичем. І хоча не кожен сприйняв цю проповiдь (хтось, може, у душi пiдсмiювався з дiда, хтось поставився до нього скептично чи й байдуже), але вголос йому нiхто не заперечив. А в присутностi праведника, поруч iз ним нiхто не тiльки в колективi не лихословив, а й усi намагалися бути максимально ввiчливими…

Вечорове сонце хилилося до обрiю. Ховаючись за громаддям будинкiв i визираючи з-помiж них, просiювало свое свiтло через вiття тополь на пагорбi. З гамiрливого центру вийшли на свою вулицю, де людей було набагато менше. Лише одинокi перехожi обганяли iх чи поспiшали назустрiч. Вони ж iшли неквапно, i не тiльки тому, що дорога пiднiмалася вгору, а й розмова стишувала iхнi кроки.

– Знаете, Васильовичу, я вже не сподiвався тодi. Але щось менi пiдказувало: перемiни будуть, не може так тривати вiчно. Недарма кажуть: брехнею свiт перейдеш, а назад не вернешся. Не може зло бути вiчним, а неправда правити безкарно. А коли на Козацьких могилах уперше побачив, як молодi вiдчайдухи пiдняли синьо-жовтi прапори, тодi я й повiрив, тодi надiя ожила в серцi. То було щось неймовiрне. Уявiть собi, море людей пiд червоними прапорами, кордони мiлiцii, а ще бiльше шпикiв у цивiльному шнуркують у натовпi, мiтинг почався бiля церкви, з трибуни промовляють офiцiйнi оратори… Аж тут бачу: iдуть, вiд брами пiднiмаються вгору до храму. Жменька людей, кiлька десяткiв серед тисячi, отi з товариства шанувальникiв украiнськоi мови. І кiлька прапорiв, лише кiлька синьо-жовтих. Ідуть, а люди розступаються, дають iм дорогу. За кiлька хвилин на територiю заповiдника входить ще одна група, зi Львова. Тут уже наших прапорiв бiльше…

Отодi я, Васильовичу, скажу вам чесно, став сподiватися з надiею. Уявiть собi, той прапор у менi з дитинства, його в руках тримав, коли малим був. То було ще за нiмцiв, уже в сорок четвертому. Менi якраз десятий рiк iшов. Тож пам’ятаю, як зараз: на Рiздво приходять у нашу хату хлопцi й просяться колядувати. «Колядуйте», – каже батько. Вони шапки скинули, зброю в куток до печi поставили. Шапки в руках тримають. Отодi один iз
Страница 11 из 21

них, високий, з чорним чубом, розгорнув прапора, глянув на мене усмiхнено згори вниз i каже: «На, тримай, козаче!» Я взяв i тримаю перед собою навкiс, обома руками вчепився в дерев’яну ручку, нахиляю так, щоб полотнище було розгорнуте.

А хлопцi – iх п’ятеро було, а серед них сусiдський Дмитро – уже дружно завели «Нова радiсть стала». Та так гарно, так голосно, що нiби й стелi в хатi не стало i хата наша ширшою зробилася. Потiм другу, а далi третю колядку. Слухаю тi слова: «Даруй лiта щасливii всiй вашiй родинi, даруй волю, кращу долю нашiй славнiй Украiнi» i боюся поворухнутися. А руки вже тремтять. Бачу, на прапорi блакитна смуга, пришита до жовтоi, на машинцi прострочена.

Дивлюся на той шов на прапорi й раптом пригадую, як Дмитро восени кiлька разiв до батька приходив, про щось там стиха перемовлявся з ним, i здогадуюся, що там батько вдосвiта на машинцi шив, коли я ще сон додивлявся. Переводжу погляд у куток, до печi, на зброю, i бачу, як чорнi автомати вкрилися густим бiлим iнеем. Менi хотiлося iх торкнутися, вiдтерти ту паморозь. Але ж прапора в руках тримав.

Повiрте, Богдане, коли на Козацьких могилах побачив тi першi прапори, зшитi з двох смуг, здалося, що якийсь iз них мiй. Той, що я в руках тримав. Хоч розумiв, що це не так, що цих хлопцiв не стало, через рiк-два вони полягли в лютiй облозi, а хто живим лишився, були розсiянi по тундрах. Розумiв, а здавалося, що мiй…

Це вже через рiк, коли святкували 340-рiччя Берестецькоi битви, то там було море синьо-жовтих прапорiв. Казали, що пiвмiльйона людей зiбралося з усiх куточкiв Украiни, з усiх усюд…

– Я тодi був на Козацьких могилах, Іване Йосиповичу, бачив те море…

– Тодi вперше патрiарха Мстислава бачив i слухав. Це теж незабутне. Бог дав людинi прожити довге й трудне життя i дав щастя побачити мрiю свого життя, що збулася. Ви ж знаете, що вiн, Степан Скрипник, був племiнником Симона Петлюри. У своi молодi лiта пiд цими прапорами виборював волю Украiнi. І на схилi його вiку це здiйснилося. Можна тiльки уявити стан душi цiеi людини в той день.

– Справдi, Йосиповичу, я сам не раз думав про те. То йому Божий дар за стражденне життя. За вiру, терпiння i муку, за ревну молитву. Божий дар…

– А ви ж тодi, Богдане, уже працювали в нас? Чи вас iще не було?

– Я того лiта прийшов. Наприкiнцi серпня. З аспiрантури з Киева приiхав… Бачите, скiльки лiт минуло, а я ще з дисертацiею не впорався. Усе щось перешкоджае: як не те, то iнше…

– Нiчого, Васильовичу, думаю, що впораетеся. Скiльки там тих лiт проминуло – сiм чи вiсiм?

– Ви знаете, до кiнця столiття мушу захиститись. Іншого варiанту нема. Та й бути не може. Менi там уже небагато лишилося. Був оце в Киевi, керiвник усе схвалив, лише деякi невеликi зауваження. Зараз доопрацьовую, вечорами сиджу…

– Думаю, Богдане, що ви впораетесь, при вашiй настирностi й ваших знаннях це буде неважко.

– І я так вважаю, Йосиповичу, тiльки часу не вистачае. Та все буде добре, справимося…

Вони вже пiдiйшли до будинку, хвилину постояли, а тодi Іван Йосипович став прощатися. Ще раз нагадав, що завтра у вiдгулi, бо до нього «москалi» приiжджають:

– Там уже моя Панасiвна з нiг збилася, так готуеться гостей зустрiти. Та все переживае, щоб чогось не забути, не впустити. А з нею i я неспокiйний… Добре, що хоч зарплату за позаминулий мiсяць видали, то вже якась копiйка е… Якщо там щось, то дзвонiть, я вийду, – гукнув Гринчук уже вiд пiд’iзду.

– Не переймайтеся, справимося… Ви гостей приймайте. Гостi ж iз самоi Москви…

Іван Йосипович не раз розповiдав йому про своiх москвичiв, як вiн жартома казав, «москалiв». Старший син Сергiй iз невiсткою Вiрою й дiтьми живе в столицi сусiдньоi держави, куди потрапив ще за Союзу за направленням i де працюе в якомусь академiчному iнститутi. Його як здiбного молодого науковця по сутi переманили в Москву. Там i прижився, мае солiдну посаду. Тож повертатися поки що не збираеться. А це у вiдпустку йде. Вiн щолiта приiжджае, чим неабияк тiшить батькiв.

Щоразу Іван Йосипович iз неприхованим задоволенням вiдзначае: «Додому iде, на рiдну землю. Трохи в нас побудуть, а потiм у Карпатах, у сватiв, Вiриних батькiв. І для нас радiсть, i для сватiв. Та й дiти, бачу, теж втiшенi повертаються в ту Москву. Але з неохотою iдуть. Без великоi радостi. Ото, як мовиться, хiба хочеш – мусиш! Чужина е чужина…»

11

Дiд зайшов у двiр, щось сердито гаркнув на собаку, а потiм важко сiв на лавку.

Вiн був якийсь знервований, важко дихав, обличчя розчервонiле, аж пашiло. Долонею витер пiт iз лоба, вiдсторонено дивився на собаку.

– Що ви, дiду, втомилися чи, може, вам недобре?

– Та нi, нiчого, внучко, – блимнув дiд оком. – Усе той Мирон ненормальний. Слабий вродi, а впертий, як баран. Я йому одне, а вiн свое. Та так спокiйно, поважно, що аж до крику мене довiв.

– А що ж ви там подiлити не могли? – знехотя запитала Ольга, аби не мовчати.

Вона добре знала, на чому могли зчепитися дiд iз сусiдом. Не раз чула iхнi перепалки, тiльки-но мову заводили про полiтику. У розпалi тих суперечок дiд здивовано називав сусiда «рухiвцем», а той ганьбив його «iржавим сталiнiстом». Нiбито для кожного це якась несусвiтня образа. Хоча насправдi все було навпаки, бо ж минав день-другий, i обидва вкотре мирилися й вели жвавi розмови на побутовi теми, аж поки знов колiя не заводила iх на полiтику.

– Знаеш, вiн менi про голодомор щось варнякае, – вiдверто обурюеться дiд. – Кажу йому: «А звiдки ти знаеш, ти ж тут пiд Польщею жив, що менi про голод можеш сказати?» А вiн менi так i цокае язиком: «Весь свiт знае, а тiльки ти один боiшся признатися». Ще й усмiхаеться так ехидненько, аж очi прижмурюе: «Весь свiт твого людожера Сталiна знае i проклинае, тiльки ти один молишся на того ката». Я тут не стерпiв, мало в лоб йому не дав, але стримався, назвав його рухiвцем i дверима брязнув. О! А чого вiн, га?

– Дiду, хоч тут уже вгомонiться, заспокойтеся. Вам не можна так переживати, а то серце зупиниться.

Дiд важко хекав i дивився знавiснiлими очима.

Тут якраз баба у двiр нагодилася i зразу все запримiтила.

– Я так i знала, знову з Мироном зчепилися. Коли ти, старий, нарештi вгомонишся? Восьмий десяток скоро стукне, а ти все воюеш. Ото друга мае: як не б’ються, то смiються. Як два старi пiвнi. Скiльки раз тобi казала: схаменися, живи, як усi люди. Іди вже в хату, бо вечеря холоне.

Дiд неохоче й набурмосено встае з лавки й прямуе у врем’янку. На диво, промовчав, не огризаеться до баби.

– Бiда з ним та й годi. Правду кажуть: старе як мале. Як iз лiт, то й iз розуму. Якоi холери я з ним зв’язалася? – баба говорила це незлобливо, скорiше за звичкою. Бо цi слова Оля не раз чула вiд неi.

– Будете iхати до Андрiя, мати казала. Вона з ним оце зараз говорила. Каже, що поiдете. Аякже, треба… – Баба кивае головою i йде в хатину вслiд за дiдом.

Їхати, то й iхати. Хiба це проблеми? Поiдуть.

Батько в телевiзорi, мама за телефоном. Де тут хто додзвониться?! А може, вiн i не дзвонить зовсiм, забув про неi?

Так уже й забув. Три днi не спiлкувалися, а вона вже й у вiдчай упадае. Та який там вiдчай? Просто так, думае. Як там у вiршi: «Я думаю про тебе весь мiй час. Але про це не треба говорити».

12

Вечiрне сонце ще зазирало у вiкно, виповнюючи кiмнату жовтавими барвами. Призахiднi променi упокорено мерехтiли на стiнi, зблискували у склi шаф, заливали спокiйним свiтлом стiл.

Богдан розгорнув папку, заглибився в текст. Перегортав машинописнi сторiнки з помiтками, пiдкресленнями,
Страница 12 из 21

зауваженнями Михайла Григоровича, його наукового керiвника. Тих позначок на сторiнках не багато, хоча всi вони суттевi. Який не був прискiпливий Коваленко, але до нього завжди ставився якось по-особливому.

– Ти зрозумiй, Богдане, – казав вiн, перечитавши текст. – Я тобi за цю монографiю з чистим серцем можу поставити «вiдмiнно».

Богдан подякував керiвниковi й пообiцяв уважно вивчити всi зауваження i врахувати iх максимально.

– Ти можеш iз чимось не погодитися, це ж твоя робота, тобi виднiше. А ти хлопець розумний, сам бачиш, що i як, – почав нiби виправдовуватися Коваленко. – Але я хочу, щоб було краще, як е…

Михайло Григорович просив не затягувати з доопрацюванням i не вiдкладати надовго захист. «І так уже затягнулося на роки, – казав. – Був би ти тут, бiля мене, уже б над докторською сидiв».

Коваленко не хотiв його вiдпускати з Киева пiсля аспiрантури. Умовляв залишитися на кафедрi. Обiцяв роботу в клiнiцi. Та Богдан поiхав додому. Столичнi перспективи його чомусь не приваблювали. Удома вже були робота, сiм’я, квартира. Навiщо зриватися? Хоча Михайло Григорович обiцяв i житлову проблему з часом вирiшити.

Та якось воно буде. Зараз головне – завершити дисертацiю й захистити ii. А там побачимо. Хоча в нього i робота зараз е, i вiн уже до всього звик тут. Але Коваленко не раз, нiби мiж iншим, казав: «Ми тебе все одно заберемо, таким кадрам на периферii тiснувато». Хтозна, вiн нiякоi тiсняви поки що не вiдчувае…

Перегортав сторiнки, правив, переписував. Де слово, де речення, де цiлi абзаци. Так заглибився, що й не зогледiвся, як першi сутiнки заснували кiмнату. Сонце сховалося десь за будiвлями, припало до обрiю. Проте ще свiтилося небо. І свiтло, хай не таке яскраве, лилося на стiл.

Переглянув ще кiлька сторiнок i пiдвiвся з-за столу. Треба додзвонитися до Олi. Саме в цю мить спалахнула лампочка в коридорi, стрепенувся й завуркотiв холодильник. Нiби за помахом чарiвноi палички. Ти ба, вiн i не зауважив, що сьогоднi темний вечiр: за графiком на двi години вимикають електрику. Отака економна економiка. Люди вже якось нiби звиклися з тим.

Що це за дивнi порядки, точнiше безпорядки, усталюються в побутi, у життi людському? Заробiтну плату мiсяцями затримують, на електроенергii економлять, цiни зростають, грошi знецiнюються. І все нiби нормально, усi змирилися з тим. Кожне думае, аби гiрше не було…

А з трибун так i линуть бравурнi реляцii, ллються щедрi обiцянки. Особливо перед виборами. Так уже стеляться тi «народнi обранцi» легким пухом пiд ноги. Це ж треба таке: прилiпили собi оте «народнi», ще й хизуються тим званням! За нього проголосували кiлька десяткiв тисяч в окремому окрузi, а вiн уже й гонориться, що балакае вiд iменi народу.

Нiби ота група виборцiв – це i е весь народ. Нi, пихатi обранцi, народ – це значно ширше, глибше i вище, нiж ви собi уявляете своiми мiзерними мiзками. Народ – явище вiчне й космiчне. Правильно означив це Кобзар: «І мертвi, i живi, i ненарожденнi». Народ живе в просторi й часi, у столiттях i тисячолiттях…

Телефон рiзко й нетерпляче озвався назустрiч. «Це вона! Мабуть…» Рвучко пiдняв трубку, у якiй забринiв ii оксамитовий голос.

– Добрий вечiр, – радiсно мовила.

– Добрий вечiр, Оленько, а я зiбрався тобi дзвонити.

– Мабуть, вiн i справдi добрий, бо нарештi чую твiй голос. А то вже боялася, що ти мене не впiзнаеш. Думала, забув про мене…

– Я не забув, думаю про тебе щодня. Думаю всi днi, боявся вже, що ти мене забула…

– Якби забула, то не подзвонила б. Це як в одному гарному вiршi дуже гарноi поетки: «Я думаю про тебе весь мiй час. Але про те не треба говорити…»

– Так, Оленько, ти правду кажеш, то таки гарний вiрш, я знаю.

– Звiдки знаеш? Ти що, його вчив у своему медiнститутi? Ти знаеш, хто це написав?

Здивування й недовiра звучали в ii голосi. Вона зацiкавлено запитувала:

– От скажи менi, хто це написав?

– Оленько, на жаль, ти мене недооцiнюеш або не вiриш менi чомусь. Я ж тобi щиро кажу: знаю.

– Богдане, я тобi вiрю, але ти так несподiвано мене заiнтригував.

– Олю, нiякоi iнтриги, ось послухай:

Хай буде так, як я собi велю.

Свiй будень серця будемо творити.

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

– Ой, – вигукнула вона, – ти мене ошелешив. Поцiлив стрiлою в саме серце, убив наповал… Я й нiколи не думала, не сподiвалася вiд тебе…

– Оленько, ти вже зовсiм заплуталася, – щиро розсмiявся вiн. – Хiба забула, що мое призначення – не вражати серця, а рятувати iх. Я ж кардiохiрург, а ти менi – «убив наповал». Це вже ти мене вбиваеш. Хiба я не можу знати Лiну Костенко?

– Богдане, Богдане, та я ж у переносному значеннi сказала. Це вiд несподiванки. Це такий менi сюрприз, що й подумати не могла. Чому ж ти менi нiколи не говорив при зустрiчах, що читав ii, що знаеш?

– Олю, а ти ж не запитувала, то я й не казав. У нас багато було цiкавих розмов на iншi теми. Я ж не тiльки Лiну Костенко читав i знаю, а й багатьох iнших… «Але про це не треба говорити».

– Чому ж? Треба! Бо це ж цiкава розмова. І я рада, що ти можеш про це говорити. Це ж життя, наше життя, не буденне, дрiб’язкове, а величне й вiчне… Те, яке даруе радiсть i свiтло, розвiюе присмерк i тьму. Ось послухай цi рядки:

Моя любове, я перед тобою.

Бери мене в своi блаженнi сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай i крил не обiтни!

– Це теж Лiна, Оленько. А зараз я тобi прочитаю, а ти скажеш хто. От вiдгадаеш, тодi матимеш приз:

Смiються, плачуть солов’i

i б’ють пiснями в груди.

Цiлуй, цiлуй, цiлуй ii —

знов молодiсть не буде!

– Та це ж Олесь. Який буде приз? Я ж вiдгадала, Олександр Олесь.

– Так, вiдгадала. А приз буде, я ж обiцяв. Приз – сюрприз. А тому ще послухай: «Яблука доспiлi, яблука червонi, ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведи до поля. Я пiду i, може, бiльше не прийду».

– Ой, Богдане, не треба так сумно. Менi аж сльози навертаються на очi. Навiщо сумне, не треба… Потрiбно радiти, жити свiтлими сподiваннями, а не печальними передчуттями. У життi ж так мало радостi… Я знаю, це Максим Рильський.

– Молодець, Олю, ти розумна дiвчинка. Я пишаюся тобою. Можна сказати, навiть гордий за тебе. Але досить нам цих читань поетичних. Давай краще опустимося на землю, не «грiшну», звiсно, бо вона свята. Скажи менi, Оленько, коли ми зможемо зустрiтися, а то вже так давно не бачилися, що просто страх… Аж три днi…

– Богдане, я рада хоч би й зараз, але вже пiзно. Цi три днi як три тижнi. Думала, що ми вiдразу пiсля роботи зустрiнемося, та не вийшло. З тим телефоном одна морока. Це якась напасть на мою голову. То не працюе, то зайнято…

– І я ж про це кажу. Набирав тебе разiв надцять, усе короткi гудки. Як менi тебе знайти? Давай на завтра домовимося заздалегiдь, щоб не шукати одне одного й знову не загубитися…

– Я не загублюся, адже вiльна, у мене вiдпустка. Так що можемо зустрiтися в будь-який час. Усе вiд тебе залежить…

Вони говорили й говорили. Ольга переповiдала йому всi своi новини. Згадала також про те, що в брата син народився, то вони з мамою збираються через день-два до Киева. Обов’язково мусять iхати, бо це ж така подiя для всiх.

Богдан пожалкував, що вона не прийде в суботу на день народження до Вiктора, а йому там самому нецiкаво буде.

– А мене нiхто не запрошував, – здивувалася Ольга, – хоча Таня казала, що в суботу збирае гостей, але менi не говорила приходити. І про тебе не згадувала.

– Оленько, менi Таня однозначно сказала, що ти теж будеш,
Страница 13 из 21

так що запросить ще й офiцiйно, не переймайся…

– От i жаль, що я не буду, – зiтхнула Ольга.

За вiкном небо вже стало темно-синiм, а невдовзi й почорнiло. Кiмнату залили сутiнки. Богдан увiмкнув телевiзор, проте не дуже дослухався до екрана.

Скапували хвилини, мерехтiли в присмерку золотавими вiдблисками, повнилися ii голосом. У тому голосi, у словах лагiдних, тремтливих, повних нiжностi, поставав йому через простiр i час ii образ. Цей вечiр був iхнiй цiлком. Бентежно бринiла музика слiв, блиском мерехтiли в уявi усмiхненi очi, полум’янiли вуста…

13

Тi незванi гостi знову з’явилися у дворi. Зацiкавлено роздивлялися, як лютував собака, видзвонюючи ланцюгом, захлинаючись здавленим гарчанням.

Дiд вийшов назустрiч прибульцям, визвiрився на собаку, i той позадкував у будку.

– Ай да зверь! – знову захоплено говорив лисий. – Как его можно было приручить? А, Павел Петрович?

Дiд тiльки махнув рукою й не сказав нiчого.

Лисий i кремезний покликали його на вулицю поговорити. За воротами стояла якась стара iномарка. Зупинилися бiля машини, лисий зiперся рукою на задрипане крило.

– Павел Петрович, вы готовы ехать? – запитав кремезний, дивлячись уздовж вулицi.

Дiд знизав плечима, щось свое обмiрковував, клiпаючи рудими вiями.

Кремезний повернув голову i дивився на нього скоса.

– Да не бойтесь, не сегодня, – озвався лисий. – Мы щас смотаемся домой, через недельки две-три приедем. Тогда и надо провернуть дело…

– Надо – так надо. Тогда и поедем, – погодився дiд, вiдчуваючи якесь полегшення.

– От i добре, просто чудово, – зовсiм несподiвано вигукнув кремезний украiнською.

Вони почали прощатися, бiдкаючись, що попереду така далека дорога.

Кремезний сiв за кермо, лисий повернувся бiля дверцят i теж озвався украiнською:

– А що передать батьковi? Привiт?

– Привiт, – бадьоро повторив дiд. А подумки додав: «Бальшой привiт!»

– Бу зде. Тобто буде виконано, – радо козирнув той до лисоi голови i хляпнув дверцятами. Машина хвацько рвонула з мiсця.

Дивився вслiд i згадував, як iх звати. Той лисий – Вадiк. А того як? Ага, здаеться, Толiк… Точно, Толiк.

Стояв i радiв, що не довелося iхати зараз, сьогоднi. Щось йому не дуже хотiлося. Хоча й проблеми в тому не бачив. Можна було б з’iздити.

Мiсце те запам’ятав i добре знав. Не раз туди навiдувався. Уперше побував у сiмдесятих, iще за Брежнева. Коли вийшов на пенсiю.

Якогось дня сiв на рейсовий автобус i поiхав до того села. Польовою дорогою йшов на той пагорб, ступав неквапно й непевно, роззираючись довкола. Усе так, як i було колись: село в долинi, повитi садками хати, поза селом рiчка в зелених берегах. А далi, на узвишшi, пiд розлогим деревом бiлiе крiзь старi яблунi й заростi молоденького вишняку ота хата.

Пройшов боком, позиркуючи скоса на ту хату в старому садку, прошмигнув аж до лiсу, причаiвся в кущаках.

Був схвильований, серце билося, калатало. Довго никав помiж деревами, позирав з-помiж терну й лiщини на хату в старому садку. Є хто чи нема? Треба йти, чого ж приiхав?

Нарештi зважився, поважно виступив iз лiсу. До хати було метрiв двiстi-триста. Ступав по стернi. І що ближче пiдходив, то бiльше бентежився. Невже нема нiкого? Може, справдi нема чого перейматися: iди смiло й роби свое дiло. Нiхто тебе тут не чекае i не зустрiне.

Але щойно вступив у садок, як назустрiч завалували собаки. Один здоровий, чорний, два меншi, кудлатi. Вони гавкали завзято й люто. Меншi звiддалiк, а здоровий, то прямо пiд ноги кидався. Гарячим приском сипнуло по спинi, руки й ноги затерпли. Як i тодi, коли вовка побачив перед собою, коли вовчi очi гостро зблиснули.

Ухопив з-пiд нiг якусь суху гiлляку, вiдмахнувся вiд озвiрiлоi зграi. Та собаки не вгавали, вiдскакували, та кидалися ще лютiше й гавкали з бiльшим азартом.

Порятував його високий худий чоловiк, що поспiхом iшов вiд хати. Вiдiгнав собак, i вони слухняно, з почуттям виконаного обов’язку, швидко зникли з-перед очей. Сховалися десь за великим камiнним хлiвом чи за хатою.

Пояснив тодi чоловiку, що йшов ото мимо вiд лiсу й захотiв води напитися. Надумав зайти, а тут така охорона.

У дворi й садку сiвалки, плуги, культиватори, два трактори на гусеницях, якесь залiзяччя, розкидане абияк.

І поки господар брязкав вiдром бiля колодязя, опускав його на дно, тарахкаючи корбою,[2 - Пристрiй для пiдняття з криницi вiдра з водою.] а потiм довго крутив барабана,[3 - Великого розмiру котушка, на яку намотуеться ланцюг у криницi.] а ланцюг скреготав, намотуючись на блискучу деревину, вiн дивився i впiзнавав усе.

Той самий крислатий горiх над колодязем, мабуть, та сама корба й барабан той же на дерев’яних стовпах, та сама бетонна цямрина.[4 - Верхня частина криницi.]

Тодi ще й обiйшов навкруги колодязь, човгаючи по травi, нiби перемацував ногами землю. Потупав довкола, зазираючи у криницю. «Ох i глибока!» – сказав, дивлячись господаревi в очi. Той мовчки кивнув головою, поставив вiдро на цямрину.

Чоловiк не був балакучий. Але охоче, хоч i коротко, вiдповiдав на кожне запитання. Тодi й довiдався, що живе вiн тут iз жiнкою та дiтьми, що колгосп тракторну бригаду зробив йому у дворi, а в отому хлiвi – майстерню, що це ще технiки мало, на нiч з’iжджаються. А йому за сторожа колгосп платить. Хоч це добре. А то загадили i двiр, i садок.

Двiчi навiдувався на той хутiр уже за «перестройки», та у двiр не заходив. Здалеку вiд дороги i вiд лiсу нагледiв, що технiка там колгоспна ще е i якiсь люди клопочуться помiж дерев. Махнув рукою i бiльше не згадував про те. І не iхав.

Але час вiд часу Мiша Мордвiнов давав про себе знати. Озвався вiн листом, i вже в роки незалежностi, при Кучмi. Знову доручав йому провести «разведку боем»: поiхати, подивитися, розпитати. Бо вже пора щось робити.

Вiн довго вибирався, чекав то лiта, то погоди, а таки поiхав. І недаремно: ще здалеку запримiтив, якi перемiни тут вiдбулися. Садка не було, хата й хлiв стояли самотою пiд одиноким височенним деревом.

Не було видно вже й тих сiвалок i тракторiв. Через поле, захоплене бур’янами, закинуте й нерозоране, пройшов до самоi хати. Пiд хлiвом i край подвiр’я височiли валом викорчуванi й зсунутi бульдозером старi яблунi, вишнi, грушi, сливи. Колодязь був на мiсцi! І горiх горбився бiля нього, наполовину всохлий, а з другого боку з живим гiллям. Та ще пiд вiкнами хати зеленiли кущi бузку.

Пiдiйшов до колодязя, торкнув корбу. Забряжчав темний вiд iржi ланцюг на залiзному барабанi, захованому пiд зеленим дерев’яним дахом. Зазирнув усередину, де в глибинi тьмяно зблиснуло дно.

– Там вiдра нема! – почувся голос за спиною.

Вiн аж здригнувся вiд несподiванки. Рвучко озирнувся. У розчинених дверях хати стояв чоловiк. Нiби той самий.

– Ви що, води хотiли? – спитав чоловiк, ступивши з порога на траву. – То вiдра немае…

Пiдiйшов ближче, привiтався. А вiн став поспiшно пояснювати господаревi, що колись уже був тут, що вони зустрiчалися, коли ще садок такий гарний був i тракторна бригада стояла тут, отодi воду пив iз цього колодязя, ще такi собаки злючi обсiли його в садку.

Чоловiк стенув плечима – видно, не пригадував.

– А нащо садок викорчували? Такi гарнi дерева були…

– Та… Їм уже землi мало було. Приорали пiд саму хату. А тепер тi поля навкруг облогують, будяками заросли. Нiхто не оре й не сiе…

Господар скрушно кивав головою й сердився. В очах у нього зблискував недобрий вогонь. Дивився на хату i хлiв, на колодязь, горiх i купи понiвечених дерев, i
Страница 14 из 21

здавалося, що ще якась мить – i все навкруги спалахне й пiде за димом…

Згодом вони сидiли на стовбурi староi яблунi з обчухраним гiллям. Трохим – так назвався господар – неквапно розказував про свое життя. Тут, на хуторi, народився й вирiс, сюди повернувся з армii й тут усi лiта прожив. При колгоспi ще якось було, коли за сторожування платили. Города мали, корову, телята, кури, гуси, поросята. Жiнка норму бурякiв брала, дiти помагали. Жив як господар на своему обiйстi. Правда, роботи вистачало на кожен день. Нi кiнця нi краю. Та нiчого, дiтей усiх вивчив, у люди вивiв. Старший у вiйську офiцером служить, дочка медiнститут закiнчила, а менший тут, у селi, хату збудував, шоферуе.

То зараз бiля нього, меншого, i живе, а сюди приходить час вiд часу наглянути. Оце й сьогоднi прийшов подивитися, чи все на мiсцi. Треба б уже розiбрати хату з хлiвом, забрати звiдси. У господарствi все знадобиться. Проте якось руки не доходять. Але вже цього лiта мусять усе перевезти.

– Це ж якби колгосп був, то вже б давно трактором розвалили все й загребли. Переорали б, i слiду не лишилося б, – казав Трохим стиха, наче сам собi.

Запитав тодi байдуже, нiби знiчев’я:

– Хату i хлiв можна розiбрати, а колодязь?

Трохим хитнув головою.

– А що той колодязь? Он там, за рiчкою, на горбах, такi глибокi криницi були, а й тi загорнули. Верхнi круги, два-три кiльця, можна витягнути, а там нагортаеш купу землi бульдозером, i за рiк-два слiду не знайдеш. Кажу ж вам, сам ходив, дивився: де тi хати, хлiви, садки, де тi колодязi – не знайти зараз. Усе заорали, поля засiвають. Хiба що якiсь камiнцi, черепки, кавалки скла де-не-де трапляються пiд ногами на здогад про те мiсце…

– То ви теж тут будете все загрiбати, розорювати?

– Та кому воно зараз треба? – махнув рукою Трохим. – Хату й хлiв потрiбно перевезти, щоб не розтягли, бо е такi охочi. А все решта – н?кому. Колгоспу, щитай, нема, доживае свое. Уже поля розпаювали, ферми валять, трактори розтягли. Ото дохазяйнувалися…

Пiдтакував тодi Трохиму, а сам думав: «То й добре, що колгоспу нема. Може, i не буде кому тут усе розгрiбати й загрiбати, поки що…»

Трохим встав зi стовбура, глянув згори.

– То ви води хотiли? Зараз вiдро принесу…

Вiн поволi пiшов у хату, винiс вiдро, узявся прив’язувати його до ланцюга.

Поки тарахкотiв барабаном, вiдро вибрязкувало по бетонних кругах колодязя, опускаючись униз. Вiн теж пiдвiвся з дерева, приступив до криницi. Обiйшов довкруг, витоптуючи траву й мацаючи ногами землю.

Вiдчепивши вiдро з водою, Трохим покликав гостя до хати. Ступив за ним без особливоi охоти, а в темнi сiни увiйшов iз холодком остраху в грудях.

Трохим поставив вiдро на широку лавку бiля вiкна, подав великого кухля.

Пити йому не вельми хотiлося, але зачерпнув iз вiдра й пив. Бiгав очима по хатi, перестрибував iз кутка в куток. Пiч при входi справа вiд дверей, стiл бiля лавки. Велике залiзне лiжко пiд стiною в кутку, за пiччю. І пустка, i тиша…

Пiч височiла й зловiсно мовчала. А йому здавалося, що вона зараз закричить своiм вiдкритим чорним ротом. Зиркав у той темний отвiр i вiдводив очi на припiчок, на пiдпiччя. Пiч стояла на пiвхати й мовчала. Грiзно мовчала. І довго…

Вискочив надвiр i полегшено зiтхнув…

Тодi й написав про все побачене на хуторi Мiшi Мордвiнову. Але вiдповiдi не було. Минали мiсяцi, рiк, другий пролетiв, третiй пiшов, та жодноi вiстки з Донбасу. «Мабуть, скопитився Морда…» – не раз i не два напливала думка, не додаючи жалю й спiвчуття. А що тут такого, вже й пора: вiн же старший на шiсть рокiв.

Не раз i не два мiркував над тим, що мае сам iхати на хутiр… На бiса йому здався той Морда з ротатою нахабною пикою й колючими насмiшкуатими очима. То й добре, що скопитився…

Час вiд часу обмiрковував, коли i як краще поiхати. Зятю не скажеш, можна хiба що Жорика попросити, щоб завiз машиною. Але що тодi? Та нi, на бiса тобi хто потрiбен? Сiдай сам у маршрутку i iдь туди, поки ще сила е i на ногах ходиш. А може, зятю сказати про все i з ним вибратися? Та нi, нi, як поясниш? Уже краще з Жориком справу провернути. Та це потiм, як усе буде зроблено, а iхати треба самому! Щоб нiхто нiде нiчого… І нiхто нiде нiяк.

Саме про це думав вiн, коли того недiльного дня вигулькнули перед ним отi два посланцi Мiши Мордвiнова. То було так несподiвано, що вкрай ошелешило його. Вiн ще у дворi ледве не гепнув на землю. А в хатi його все ж звалило на пiдлогу, коли той грiм рiзко й люто хряснув над головою.

«Через два-три тижнi. Хай буде так. Але ще подумаю, як воно краще зробити. Поживемо – побачимо…»

14

У вiкнi, на темно-синьому оксамитi неба, видзвонюють зорянi блискiтки, мов дiаманти хто розсипав.

Довго стояв у дворi, не мiг намилуватися тiею широчiнню й глибиною, небесним безмежжям. Яка незбагнено-дивовижна досконалiсть зоряних сфер, яка вiчна таiна промовляе в цьому мовчаннi далеких свiтiв!

Як у дитячi лiта, вiдчував себе маленькою золотою пiщинкою серед земного й небесного огрому i водночас частинкою всесвiтньоi гармонii. Тодi тато йому показував Чумацький Шлях, Великий i Малий Вiз, Коромисло, Квочку i ще якiсь зорi та сузiр’я… Зараз пригадував i впiзнавав усе те…

Мама вийшла на порiг, покликала його.

– Іди, сину, лягай, то ж пiзно вже. Нiч надворi.

– Іду, мамо.

Тихенько пройшов повз лiжечко, де спала Юля, у свiтлицю. Мама постелила йому на диванi. Бiля протилежноi стiни на лiжку спав дядько. Важко дихав, у грудях шумiло й хрипiло. «Уже стiльки лiт у шахту не опускався, а вугiльний пил ще й досi вихаркую», – сказав одного разу.

Увечерi вони сидiли у дворi на лавочцi, балакали. Дядько курив «Казбек» i кашляв. Кашляв i курив. «Воно менi помагае», – пiднiс запалену цигарку перед очима.

Дядькова дружина Люба померла торiшньоi весни. Залишився вiн iз сином у двокiмнатнiй квартирi. Сашка – хлопець непоганий, до роботи беручкий, але хай би кидав ту шахту. Це вже, нарештi, оженився. Весiлля, правда, не робили. То й оце приiхав сюди, щоб молодята самi пожили в хатi. Невiстка Галя в школi математику викладае, тиха та привiтна. Сват, батько ii, обiцяв узяти зятя до себе на роботу. Вiн солiдну фiрму мае, будiвництвом i ремонтами займаеться. Добре було б, щоб Сашка пiшов на ту роботу.

– Знаеш, Богдане, життя пролетiло, що не зогледiвся коли. Хоча й не було воно тихим i спокiйним. Навпаки зовсiм – i грозовим, i буряним, i страшним. Важким до нестерпностi. І втрати рiдних, i тюремнi мури, i концтабiрнi знущання. І потiм рабство пiдземне, де аварiю довелося пережити. А все пронеслося, проминуло, вiдiйшло. Життя таке складне, нелегке, але треба жити.

– Та нi, – заперечив дядьковi. – Мабуть, треба щось змiнювати, противитися тому злу, яке робить життя страшним. Не коритися, не йти на компромiси з диявольською силою, не пливти за течiею й не пускати у свою душу скверни…

Дядько подивився йому в очi довгим поглядом, зiтхнув i сказав:

– Добре, що вам випало жити в iнший час. Дякуй Боговi, Богдане, дякуйте всi, що не втрапили ви у вогненну вiхолу. Ото вже достеменно страшний суд, судний день на землi, де кожна мить – страждання, а смерть сприймаеться як звiльнення вiд мук. Хоча й до такого людина звикае. Не дай, Боже, таке переживати.

Якби люди жили за Божими законами, за Господнiми заповiдями, то й свiт був би iнший. Аж нi, цей свiт погруз у трясовинi грiха, борсаеться в болотi, нiяк не може вибратися на сухе. А все вiд того, що людиною оволодiла спокуса, що пiдступам сатани вона не противиться, не сахаеться бруду i блуду.

І
Страница 15 из 21

навiть побожному чоловiковi бувае нелегко встояти перед спокусами. Грiшить, а потiм замолюе своi провини. А що вже казати про тих, хто Бога не мае в головi i в серцi? То взагалi пропаща сила. Вiд неi всi бiди у свiтi…

Зорi у вiкнi мовчки дивляться в душу. Нiч видзвонюе тишею над рiдною хатою.

Добре, що зiбрався увечерi й приiхав. Так давно не ночував удома, усе часу не вистачае. Приiде на пару годин, побуде, потiшиться стиха, i вже, дивись, треба вертатися. А це i ввечерi побув, i нiч домашня з ним, i пiвдня ще попереду.

А що вже мати зрадiла, коли побачила його у дворi. А Юля як розщебеталася, кинулася йому на руки, вчепилася за шию своiми рученятами. Добре, що Олег заiхав, забрав його з роботи, привiз у село. Сам би, може, не додумався. Справдi добре, що все добре. «Приiжджайте частiше додому…» – пiсня чиясь така е, колись чув.

То ще й Олi треба подякувати, що до брата поiхала. Вони так i не зустрiлися наступного дня. Зателефонувала в обiд i з сумом повiдомила, що мае iхати до Андрiя. Мама так надумала i вже тата вмовила. «Я так надiялася, що увечерi побачимось, але, на жаль, не виходить. Вибачай, Богдане, та моеi вини тут нема. Я тобi з Киева подзвоню…»

І справдi, якби Ольга була вдома, вiн, мабуть, не поiхав би увечерi в село. Вони б таки зустрiлися, бо вже давно не бачилися.

Ольга озвалася з Киева, повiдомила, що Оксану виписують у суботу, що все добре, що вони приiдуть додому в недiлю або в понедiлок.

Нi, досить iм через дроти перемовлятися. Оце приiде, то треба щось вирiшувати. Чого зволiкати, вiдкладати розмову на невизначений час? Слiд визначитись: або так, або нi. Уже ж дорослi люди, не дiти якiсь. Навiщо морочити одне одного бентежними розмовами? «Очима ти сказав менi: люблю. Душа складала свiй важкий екзамен. Мов тихий дзвiн гiрського кришталю, несказане лишилось несказанним».

Вiн скаже iй, скаже не цими поетичними рядками, а своiми словами. Такими дзвiнкими, як оцi зорi за вiкном на темному оксамитi нiчного неба…

Ранок зустрiв його дзвiнким безгомiнням небесноi блакитi й щедрими переливами росяних суцвiть на травах i листi. І сад, i город дихали на повнi груди першим сонячним сяевом, музично бринiли сузiр’ями.

Наче то зорi нiчнi опустилися на землю, щедро всiяли ii рясними блискiтками.

Вбирав красу так, як вдихав на повнi груди п’янке прохолодне повiтря. Це вже було колись, було безлiч разiв у його життi ранiше, у дитячi та юнi роки. Було, i ось зараз, у цю мить, повернулося святом до нього.

Мати поралася по господарству, дядько вже димiв i кашляв на вулицi за воротами. Юля ще спала.

– Чого ти, сину, пiдвiвся так рано? Полежав би ще.

– Це, мамо, не рано. Уже сонце грае он, iз землею перебалакуеться… Як тут можна лежати, коли така краса навкруг?

Вiн поривався допомогти в чомусь матерi: то вiдро з молоком пiднiс до хати, то корову вигнав iз двору в череду, то ворота зачинив, то курячо-качину зграю зерном посипав, води викрутив iз криницi, поналивав у миски галасливому птаству. Усе так, як колись, але й не так, бо сьогоднi тi клопоти були йому за радiсть, за розвагу.

Колись уся домашня робота була за звичайнi буденнi обов’язки, до яких звик i виконував залюбки. Вiн устигав у школi добре вчитися, у городi лад наводити, корову пасти, ще й матерi допомагав буряки обробляти, а в осiнню пору – копати, зносити на купи й чистити. Робив ще багато чого з малих своiх лiт: i воду носив, i дрова рубав, i вишнi та черешнi рвав, i яблука збирав, i бур’яни косив. Але вся та робота не вiдбирала в нього бажання вчитися й не заважала йому. І школу закiнчив iз золотою медаллю, i в медiнститут вступив вiдразу…

Навчання захопило його у свiй вир. Йому справдi було цiкаво вбирати незвiдане у свiй мозок, вiдкривати перед собою новi обшири. А оскiльки, вiдколи себе пам’ятав, був доскiпливий i наполегливий, мав здоровi амбiцii, то й наука давалася легко, i успiхи були найвищi. Для нього принциповим було оте «вiдмiнно».

Усмiхнувся сам собi, згадавши тi юнацькi принципи. Проте це вже в минулому. Було й вiдбулося, але ж не минуло марно, а залишилося донинi в новiй якостi.

Справдi, нiщо в життi не проминае безслiдно, не бувае даремним. Усе, що набуте, мае свою цiну, а вона – у доцiльностi того, що робиш сьогоднi. І важливе тут не просто виконання функцiональних обов’язкiв, а високий результат. Усе залежить не тiльки вiд набутого досвiду, практичних навичок, а й вiд рiвня тих знань, якi увiбрав колись i якi донинi не дають тобi заспокоiтися, а спонукають до нових пошукiв.

Усе, що було, не зникае в перейденому часi. Воно – з тобою, у твоiх думках, у твоiх дiях.

Юля прокинулась i взяла його у свiй полон: розказувала й розпитувала, вихвалялась iграшками, водила його за руку в садок i в город, дiлилася своiми вiдкриттями навколишнього свiту. І вiн удавано дивувався тому, що так зацiкавило чи захопило донечку, яка не приховувала своеi радостi, заливалася дзвiнким смiхом i щебетливими розповiдями.

Яка вона стала балакуча, розважлива, подорослiшала, порозумнiшала. А iй же тiльки шiсть буде. Ще у школу не ходила. Усе схоплюе на льоту, щось собi розмiрковуе.

– Тату, а ти казав, що ми пiдемо до джерела… Забув?

– Якщо казав, то пiдемо, – здивувався сам собi. Це ж минулого разу мимохiдь прохопився про те джерело, а вона й запам’ятала.

– Отож-бо йдем? – засвiтила оченятами.

– Пiдемо, якщо будеш чемною й слухняною…

– А хiба я в тебе не слухняна? І в бабусi слухняна, i в дiда Льонi. І в себе теж слухняна, – казала, зазираючи в очi.

Стежкою через садок, а далi повз картоплю й город пiшли на луг. У березi помiж буйноцвiттям трав добрели до рiчечки. Через кладку не наважилася сама ступати, то взяв на руки й перенiс. Далi знов бiгла попереду по травi.

Джерело пiд пагорбом, пiд розлогими вербами, було таке, як i колись. Жило й дихало. Усерединi чистого дзеркала на пiщаному днi потужним струменем виривалася з глибин срiбна вода, граючись пiщинками й черепашками, вилискуючи тремтливими переливами.

Криничка була обрамлена стемнiлими дошками, що знизу взялися зеленим мохом. Дзвiнким струмочком чиста вода мерехтiла донизу, невтомно долаючи шлях до недалекоi рiчечки.

Юля стояла й зачаровано дивилася, як пульсуе, б’е з глибин земних нестримна вода, граючи жовтими пiщинками й бiлими черепашками. Вiн i сам не мiг вiдiрвати очей вiд того джерельного виру. Це джерело, як i колись давно, було для нього дивом, незбагненною таiною природи. Бував тут малим i в зимовiй порi, коли, засипане снiгами, воно навiть у найбiльшi морози не замерзало, а виривалося з глибини так само потужно, як i цього лiтнього дня.

Коли вiдступили на крок, Юля здивовано вигукнула:

– Ой, там хмари пливуть. Там небо вже. І сонце…

У джерельному плесi вiдбивалася небесна глибiнь iз бiлими хмаринками у дзвiнкiй блакитi.

Стежкою вiд джерела Юля мовчала, зосереджено дивлячись уперед, туди, де виднiлася iхня хата. Уже коли перенiс ii через кладку й поставив на траву, глибокими джерельними очима глянула на нього й несподiвано мовила:

– Таточку, ти знайди менi маму. Таку, як моя мама була…

Обiйняв, пригорнув до себе донечку, поцiлував i сказав притишено, майже пошепки:

– Ми разом знайдемо, Юленько… Добре?

Юля ствердно кивнула головою й побiгла вперед заквiтчаними травами.

15

Уночi не спалось i вдень не мав спокою. Усе думав, думав, шукав i не знаходив виходу. Човгав у дворi, виходив на вулицю, вертав у хату i сидiв у кутку, вдивляючись у вiкно. Уже й баба те
Страница 16 из 21

запримiтила й занепокоiлася:

– Що ти, старий, нипаеш, мiсця собi не знаходиш?

Махав байдуже на те рукою i не казав нiчого.

Коли ж одного разу баба таки доп’ялася впритул i стала допитуватися:

– Може, тобi, Пашо, болить що, то скажи, не мовчи, може, що сталося? – мусив озватися:

– Ти що, стара, не дiждешся, – глянув сердито.

А оскiльки Настя не вiдступалася, зазирала в очi й казала, щоб не дратувався й говорив правду, то вiдтанув трохи вiд ii турботливих слiв i стривоженого погляду. Вiдчув радiсть i втiху вiд того, що все ж таки вона переживае за нього, хвилюеться.

Усмiхнувся iй i сказав примирливо, майже лагiдно:

– Та все добре, Настю, нiчого не сталося… Так собi, дивлюся, думаю. Не переживай, стара, усе в мене нормально. Якби щось болiло, то я б тобi сказав, кому ж менi казати?

Баба заспокоiлася й вiдступила, а вiн знову думав. Розгортав на столi газетку, дивився мiж рядками й шукав виходу. Вiдповiдi не було.

Що, Жорику все розказати? Той би завiз i пособив би, якби довiдався.

Можна було б удвох усе те дiло довершити. А що потiм? Той Жорик – такий непотрiб, що загребе все, ще й тебе винним зробить. Так нiби непоганий хлопець, а приступи ближче, придивися, то ще та пiдлота. Бреше прямо в очi й не змигне.

Знае його змалечку, на очах виростав. Перший хулiган був на вулицi, на всiх, старого i малого, зиркав зверхньо, пихато. Пiсля школи десь повiявся по свiтах. Казали, на заробiтках, а насправдi, мабуть, сидiв. Мирона питав кiлька разiв, а той не пiдтверджував i не заперечував.

– А чорти його батька знають! – сказав якось байдуже.

Жорик з’явився вдома кiлька рокiв тому. При грошах, на машинi. Казав усiм, що бiзнесменом став. Вiн щось десь там крутив, знався з такими, як сам, – часто на iномарках пiд хату пiдкочували.

І зараз Мирон нiчого про нього не знав. Так само вiдповiв:

– А чорти його батька знають! Воно менi не тра’, i ти не питай…

Сусiди на вулицi казали, що, скорiш за все, рекетом займаеться. Іншi висловлювали здогад, що базарюе: купи-продай. А дехто довiрливо повiдомляв, що, мабуть, тут без розбоiв i грабежiв не обходиться.

Минулого лiта Жорика так потовкли, що мордяку йому геть перекособочило. Щелепи розтрощили так, що дротом скручували. Через трубку мусив iсти. Та нiчого, вичухався за кiлька мiсяцiв. Оклигав. І зараз вiд того нi слiду.

Можна було б йому сказати. А що потiм? Тут не вгадаеш. Нi, краще не зв’язуватися з ним.

А що, якби зятю шепнути? Уявив собi ту ситуацiю i аж злякався. Дуже вже Максим чесний i порядний, прискiпливий i цiкавий. Усе випитае, обмiркуе, а тодi тiльки щось зробить. О, це вже всiм у хатi розказав би, усi знали б. Нi, нi, i ще раз нi. Краще вже Жорик, той хоч нiкому нiчого не скаже.

Найкраще було б зiбратися самому, сiсти на маршрутку й поiхати. Не раз уявляв себе там, на хуторi. Дивився, нiби збоку, стороннiми очима: приiхав, прийшов, швидко зробив, що потрiбно, i подався назад. І все було б добре, i жодних проблем…

Обмiрковував деталi, зважував усi «за» i «проти». То тут, то там виринали сумнiви, перестороги. Інколи визиркував страх. Нi, i самому – не вихiд. Хтозна, що може трапитися в тому полi, пiд лiсом. Це ж якби трохи молодший був, так рокiв десять-двадцять назад, то й недовго думав би…

А так доведеться, мабуть, дожидатись отих, вiд Мiшi Мордвiнова. Нiчого не вдiеш. А шкода. Ранiше треба було думати, ех, прогавив. Той Морда такий, що не вiдчепиться. Не так вiн, як його кодляк – отi Вадiк i Толiк.

Звiсно, без них було б краще. Бо й з ними вибиратися небезпечно, невiдомо, що в них на думцi. Це ж треба вночi iхати. Не будеш же там серед бiлого дня свiтитися. Так, уночi.

Якби ж то можна вдень, то й проблеми не було б. Махнув би вiн оце сам, якось усе й звершив. А надвечiр же не поiдеш, щоб самому тинятися в полi пiд лiсом, десь там ночувати в кущах.

Знову побачив себе там, на узлiссi, у мороцi, серед кудлатих кущiв. Гостро блиснули з темряви хижим вогнем вовчi очi. Ху-ух, аж морозом сипонуло по спинi! Як i колись, тодi, давно…

Тi вовчi очi котилися за ним iз року в рiк, iз дня в день, бiгли, наздоганяли й не могли наздогнати. Не раз озирався назад, вiдчуваючи потилицею iхнiй гострий доторк. Нерiдко попереду спалахували вони, отi холоднi, жахкi жарини, аж зупиняли подих i крок. А скiльки разiв поставали у снi, несподiвано, неждано-негадано бризкали iскрами в густiй темрявi ночi.

Вiн уже звик до того, змирився, нiби так мало бути. А що тут удiеш, як свiт оцей такий? Недарма кажуть: «Людина людинi – вовк!» Нi, кажуть зовсiм iнше, i казали завжди: «Людина людинi – друг, товариш i брат…» Але то вголос, для всiх. А насправдi думають «вовк» i поводяться саме так. Бо воно ж так i е, хто б i що там не говорив…

Баба зазирнула в кiмнату.

– Сидиш? Іди, там кличуть, на дорозi…

Заспiшив до ворiт. Хто там уже його гукае? Невже отi двое приперлися, лисий i кремезний? Ще ж нiби рано. Казали – через два-три тижнi. Мабуть, не вони…

За воротами тупцював i метушився Жорик. А бiля нього ще якийсь чолов’яга сутулився, засунувши руки в кишенi штанiв. Дивився насторожено, зате привiтно.

Обидва пiдкреслено ввiчливо привiталися, потиснувши дiдовi руку. Жорик вiдразу приступив до дiла:

– Петровичу, це мiй друг Вiтька. Хороший парень. Йому ваша помощ нада. Машину хоче пригнать, ну, ви поняли, розтаможку нада оформить…

Зрозумiло. Торiк вiн уже давав Жорi своi документи на оформлення. Усе нiби нормально було. Ще й заробив на тому. І проблем жодних не виникало. А тепер що, знову? Навiщо йому та морока? А скiльки йому тоi мороки було? Так собi, копii дав, пiдпис поставив. І все. І заплатили непогано…

Помiтивши його вагання, уже удвох почали вмовляти. І Жора, i Вiтька навперебiй казали, що все буде добре й нiчого за те не буде. Жора навiв свiй головний аргумент:

– Мiй дiд, а ваш друг Мирон так не одну iномарку розтаможив. Усе тут законно…

А коли Вiтька назвав суму винагороди, то Петрович без сумнiвiв погодився.

Йому з вдячнiстю потиснули руку. А Жора задоволено резюмував:

– Молодим нада помагать, правда, Петровичу? Тож кажуть: «Людина людинi – друг, товариш i брат…» Правильно, Петровичу?

Невизначено кивнув головою. Усе правильно, нада – то нада. Людям треба, а не тiльки молодим чи старим.

Настрою йому додалося не набагато, але знов став подумувати, чи не залучити якось Жорика собi у спiльники. Не мав сумнiву, що той його послухав би. А далi що?

Словом, треба думати. Щоб не пролетiти, як фанера над Парижем… або «фанера пiд мостом над Парижем», як любить казати той же Жорик.

Смарагдово наше лiто бринить

1

Олег таки виконав свою обiцянку. Учора, коли вертали iз села, домовилися виiхати зранку на озеро порибалити. Сказав: «Я сам усе приготую, завезу, вудки моi, приманка, наживка. Ти тiльки лови. Можеш дiда Івана взяти, вiн це дiло любить. Словом, я пiднiму по тривозi».

І ось задзеленчав телефон, ще й у вiкнi не сiрiло. Голос в Олега дзвiнкий i бадьорий:

– Пiдйом! На збори – двадцять три хвилини. Буду через пiвгодини. Так що виходь. Як там Йосипович, iде?

– Їде, казав. Із сином хоче.

– То буди iх, нехай виходять.

Тут вiдразу ж i Гринчук подзвонив. Сказав йому, що збiр у дворi, на що Іван Йосипович мовив задоволено одне слово – «чудово».

Коли Богдан спiшно зiбрався й вийшов iз пiд’iзду, надворi розвиднялося. «Свiтанок лiтнiй швидко настае», – сказав сам собi подумки.

Іван Йосипович iз Сергiем уже пiдходили. Син був схожий на батька: пiдтягнутий, такi ж риси обличчя, така ж тиха привiтна
Страница 17 из 21

усмiшка.

Олег не забарився. Пiдкотив iз горбочка, вистрибнув iз машини, потиснув руки. Очi його виблискували веселою iронiею.

– Ну що, побудив вас? Так вам i треба. Скiльки можна спати? О, та в нас високий столичний гiсть. Як там бiлокам’яна? Йосиповичу, як здоров’я, щось ви невеселий? Невже перебрали вчора? Богдан, бачу, так собi, нiвроку…

Вiн сипав запитаннями, не чекаючи вiдповiдi. Швидко вкинули бiльшi речi в багажник, всiлися й поiхали. Олег окинув усiх веселим оком, зиркнув для чогось у дзеркало й вигукнув:

– Ну, рибо, стережися! Зондеркоманда iде. Буде те, що й торiк було… У цю ж пору.

Усi засмiялися. Минулого лiта вони теж iздили на те лiсове озеро. Якраз тодi Сергiй iз ними був, теж у вiдпустку приiхав. Отож торiк у тiй поiздцi не те, що жодноi рибини не зловили, а й мало вудки не погубили. Саме Олег iз Сергiем так розiйшлися, що назад Богдан мусив за кермо сiдати.

– Нi, дорогенькi, сьогоднi не п’ем. Ми нiчого навiть не брали iз собою, – з надiею на пiдтримку глянув на Богдана Іван Йосипович.

– І я не брав. Та й iхати назад не буду.

– Чуете, як там буде, то ще побачимо. Ось тiльки доiдемо, то й зразу розвидниться. А не хочеш iхати назад, то поiдеш уперед…

– Дорогенькi, яке там розвиднiе? Уже он сонце сходить. Тож давайте домовимося: не будемо, i все, – жалiбно просив Йосипович.

– Тату, та хiба вас хто силуе? Не будете, то й не будете, – озвався Сергiй з усмiшкою.

Вiн звертався до батька на «ви», що викликало в Олега здивування ще торiк. Богдановi це було не в дивину – сам так призвичаений змалку. Тодi на озерi в них навiть виникла невеличка суперечка на цю тему, проте Олег не дуже опирався й погодився з доцiльнiстю такого звертання до батькiв.

– Дуже слушно, Сергiю, батька треба пiдтримувати й виручати, – глянув через дзеркало Олег. – Скажи краще, як там москалi, думають про Украiну чи нi? Це ж Єльцин iм сказав: «Прокинувся… i думай, що я зробив для Украiни»?

– Думають, аякже, навiть не сплять, а думають…

– А ви, дорогенькi, хiба не бачили, що вiдповiли тому Єльцину його пiдданi? Вийшли з плакатами «Борис, заставь хохлов кормить Россию!» – з гiркою iронiею вигукнув Іван Йосипович. А далi вже спокiйнiше почав: – Я вам так скажу, дорогенькi, не тiште себе iлюзiями. Багато хто сприйняв тi слова Єльцина як велику турботу й благо для Украiни. А я вiдразу почув, що малося на увазi: i той же Єльцин, i його москалi до запаморочення переконанi, що Украiна потрапила в бiду, що, вiдiрвавшись вiд iмперii, пропаде без ласки старшого брата. Тому й сказав те, що мав у головi. Недарма ж говорять: «Що у тверезого на умi, те в п’яного на язицi». То й сказав: «Думайте, як знову припнути Украiну до свого воза, щоби бiгла ззаду, як лоша». От вони й думають, i добре думають. А ще краще роблять. Гляньте, у кiосках «„Комсомольская правда” в Украине», «„Труд” в Украине», «„Известия” в Украине», «„Московский комсомолец” в Украине». Московськi «звьозди» не вилазять iз наших екранiв, росiйськомовними книгами заваленi нашi полицi…

– А ви не купуйте тих газет i книжок, не дивiться тих шоу, то все буде добре, – знову зиркнув у дзеркало Олег. – Вони, чуете, ще й по-iншому думають: трубою нас прив’язали i все лякають краника перекрити, на ту нафтову й газову голку нас посадили. Я ж, чуете, той газ у Тюменi скiльки рокiв добував, на вахту iздив. Там ще досi наших, iз Украiни, тьма-тьмуща вкалуе. А вони, чуете, краником погрожують. Чи ви чули таке?

Олег уже геть розiйшовся, крутив баранку, дивився незворушно на дорогу й говорив голосно, нiби з трибуни:

– Чуете, а вiзьмiть оту бойню на Кавказi. Це ж треба, чуете, до такого докотитися, щоб на своiй територii цiлу вiйну затiяти. Таку м’ясорубку в Грозному зробили, що весь свiт жахнувся…

– Е, дорогенькi, ви знаете оту фразу: «Москва сльозам не вiрить», – перервав Іван Йосипович гнiвну тираду Олега. – А чи знаете, як вона продовжуеться? Мабуть, навiть не чули. Я недавно вичитав, що та приказка мае завершення: «Москва кровушки жаждет». А вони цю другу частину урiзають. Чи ви знали про таке?

Богдан озирнувся на Йосиповича й промовчав. Олег iз подивом глянув у дзеркало й вигукнув:

– Я не знав. А це точно правда. Як я, чуете, сам до цього не додумався? Бувало, не раз замислювався, що значить ота недовершена фраза «Москва сльозам не вiрить», а як воно далi, допетрати не змiг. А то, чуете, просто, як дверi…

Сергiй поблажливо усмiхався й мовчав. Вiн сидiв позаду поруч iз батьком, позиркував, як пролiтають за вiкном бронзовi сосни i зграйки берiз помiж ними.

Невдовзi звернули з траси на лiсову дорогу, що була добре вкочена колесами. За пагорбом зблиснуло вдалинi помiж дерев срiбним дзеркалом озеро.

Олег озирнувся назад, i хоч не побачив Сергiя в себе за плечима, однак присмирнiло сказав:

– Ти вже вибачай, Сергiю, що ми тут у полiтику вдалися. Це ж ми, чуеш, не про тебе. Це про те, що припекло.

– Та нi, нiчого, – озвався Сергiй, – я ж знаю, що не про мене. А ви правду кажете. Кажiть, я послухаю…

– Ой, дорогенький, а ти нiби сам не знаеш, – глянув на сина Йосипович. – Знаеш ти добре, про що мовиться, сам бачиш…

– Знати – знаю, а все ж цiкаво ще раз почути такi правдивi речi. Признаюся чесно, там таких розмов у гуртi ми не заводимо. Хiба що десь iнколи мiж своiми, i то впiвголоса. Удома, наприклад, на кухнi, або хто прийде з друзiв, землякiв, то за чаркою поговоримо. А з корiнними москвичами про це якось не заведено згадувати. Хоча серед моiх колег на роботi е гарнi росiяни, такi, про яких говорять «душа нарозпашку». І розумнi, i культурнi, i привiтнi, i з широким мисленням, словом, демократи… А спробуй скажи щось такому про права Украiни та iхнi утиски, зразу крижанiе весь, волосся йому на загривку стае дибки. І вже ти для нього нiякий не друг i не брат, а просто хохол, i балачка його якщо не гнiвна, то зневажлива. Отак i живем отам, на Москвi.

Олег зупинив машину при березi, повернувся до Сергiя, глянув йому в очi:

– То на бiса вона тобi, вертайся додому, як багато вернулося. А то в нас як виходить: «Хай живе кацап на Украiнi, а хохол на Сахалiнi…» Вертайся, Сергiю, поки ще можеш.

– Та я й сам про це думаю. Та й то не про себе, а заради дiтей. Хоча ми вдома й говоримо з ними по-своему i в недiльну школу обое ходять, але добре бачу й знаю, що важко iм борсатися в тому росiйськомовному морi. Рiдна мова для них стае просто екзотикою, без якоi можна жити, цяцькою, яку приховують вiд чужих завидющих очей. Тож мушу вертати додому, якщо батько он прийме. – З усмiхом Сергiй зиркнув на Йосиповича.

– Та ти тiльки балакаеш, а толку… Скiльки рокiв уже вертаешся i не можеш вернутися, – Іван Йосипович сказав це без тiнi докору, але з гiркотою. – Якби ви знали, дорогенькi, як ми рвалися додому з того Сибiру, рвалися всi, кого пiд конвоем повивозили, i при першiй же нагодi, коли стало можливим, зривалися з обжитих мiсць i летiли в рiдний край… А тут самi, добровiльно, без примусу поiхали, поприживалися там, i вже iм нiчого не треба. Уже й мову забули, уже й по-чужому навчилися щось «калякать», уже й не признаються, звiдки вони родом, виписуються породистими «русскiмi». Тiльки ще прiзвища iх виказують: то там, то тут вигулькне Лисенко, Матвiенко, Петренко, Бондарчук, Коваль. Та й цього бояться, мiняють на свiй лад. І, дивись, Бiлоус став уже Бiлоусовим, Затула – Затулiним, Хрущ – Хрущовим, Сидоренко – Сидоренкiним, Сiрко – Сiрковим, навiть Шевченко пише себе там Шевченков. Можна сотнi й сотнi
Страница 18 из 21

прикладiв наводити. А що з того, що ми побалакаемо про це?.. Дорогенькi моi, щось менi не хочеться, щоб мiй син став у якийсь там момент iз Гринчука Гринчуковим. Чи моi маленькi внуки записалися так.

Олег зиркнув на Івана Йосиповича i на Сергiя, скривився.

– Я вам так скажу, чуете, яких тiльки придуркiв роддом на свiт не пускае! Якщо воно, чуете, вiдцуралося свого краю i звичаю, якщо на свiй рiд наплювало, то нема в нього мiзкiв. А нема мiзкiв, вважай – калiка. Розумна людина не пiде на таку ганьбу й таке приниження.

– Нi, Олежку, люди рiзнi бувають, але все залежить вiд обставин. Недарма кажуть: «С волками жить, по-волчьи выть!» Часто потрапляе людина в ту зграю, то й мусить жити за законами зграi, – мовив Іван Йосипович. – Інакше не виживе, загризуть. То закон зграi…

Олег заперечив голосно й рiшуче:

– Нi, Йосиповичу, неправда то, чуете, усе залежить вiд людини. Не хочеш вити по-вовчому – не лiзь серед вовкiв, не хочеш жити за законами зграi – не пхайся в ту зграю, а втрапив на глибину, то намагайся виборсатися, добитися до берега, а не йти каменем на дно. Я ж кажу, яких тiльки дурнiв нема на бiлому свiтi. Зовнi нiби людина, а зазирнеш у глибину – якесь опудало волохате, страшидло гидотне… Та що там казати? А вiзьмiть ваше поколiння, Йосиповичу. Ви ж самi кажете, що не почали вити по-вовчому, не зiзграiлися, не пiшли на дно в тому потопi, а рвалися на тверде, до рiдного берега… І, слава Богу, вирвалися, i дiтей своiх порятували…

– То правда, дорогенький, твоя правда, – погодився Іван Йосипович i спитав: – То виходимо чи далi поiдемо?

– Виходимо! Куди ще далi? – Олег рвучко вискочив iз машини.

Сонце вже зiйшло, але ховалося за деревами. Над застиглим плесом гойдався легенький туманець.

2

Розбрелися по прибережнiй травi, прихопивши iз собою вудки. Олег раз, удруге шерехнув по водi вареним горохом, зрешетив сонну гладiнь, i за якусь мить загойдалися i вiдразу ж завмерли на плесi поплавки…

Першим потягнув Сергiй, збурунивши воду. Розхлюпуючи навсiбiч срiбнi бризки, на берег вилетiв, затрiпотiв у травi дебелий карась.

Далi клюнуло в Олега i Йосиповича. За ними знову поволiк Сергiй. Риба була рiзна: коропцi, верховодки, карасики. І ось нарештi ворухнулися, поринули й виринули на поверхню обидва Богдановi поплавки. На пiдмогу пiдоспiв Сергiй, перехопив одну вудку й невдовзi висмикнув iз води чималу верховодку. Богдановi ж довелося добряче поморочитися. Щось важке i вперте вовтузилося в глибинi, натягувало жилку й гнуло вудлище. Врештi-решт не без допомоги того ж Сергiя здолали величезного коропа. Пiдсакою вихопили його на берег, кинули на траву.

– Ого, кабанюка! – вигукнув захоплено Олег, що звiддалiк стежив за iхньою боротьбою.

Не минуло навiть години, як вони вчотирьох уже добряче засмикалися. Спокою не було, тiльки встигали чiпляти наживку й закидати вудки. Нiхто не приховував свого задоволення.

– Оце так нарвалися, оце кльов, справжнiй тобi жор! – викрикував Олег, ледве встигаючи витягувати вудку за вудкою.

Сонце вже пiдбилося вгору, зачепилося за верхiвку дубiв. Срiблястими блисками замерехтiло дзеркало озера, заграло золотистими зайчиками. Темно-зелена стiна лiсу височiла на тому березi, а тут – берези й сосни, лiщиновi кущi покрилися смарагдовим блиском.

Якось несподiвано клювати перестало. Поплавки стримiли незрушно з води. Ледь чутний вiтерець здiймав легеньку хвильку, яка вiдразу ж згасала.

Іван Йосипович якось жалiсно й вибачливо вигукнув:

– А може, не будемо? Домовилися, що обiйдемося сьогоднi…

Олег зиркнув на Гринчука й далi рiшуче розставляв на капотi пластиковi стаканчики, розгорнув iз газети i явив перед яснi очi всiм пляшку горiлки.

– Я не домовлявся нi з ким. А такий улов, чуете, грiх не змочити. Не будемо ламати традицii, – весело резюмував Олег.

– Не будемо, – пiдтримав його Сергiй i теж поклав на капот пакет iз бутербродами й виставив таку саму пляшку.

Іван Йосипович здивовано глянув на сина.

– Ви що, змовилися, дорогенькi?

– Інтуiцiя… І традицiя, – пiдняв угору вказiвного пальця Сергiй.

– Чи ви таке бачили? – розмiрковував уголос Іван Йосипович. – Де ж тут та iнтуiцiя, а де традицiя? Я вже вам не раз казав, дорогенькi моi, що то не наша традицiя. От у Львовi на початку дев’яностих, на мiтингу, бачив я такi гасла: «Борцi за волю не вживають алкоголю!», «Борцi за Украiну не вживають нiкотину!». А ви менi – «традицiя».

– Йосиповичу, так то ж борцi. А ми хто? Ми з вами змiеборцi. Нам аби зеленого змiя побороти, а там усе стане на своi мiсця. Правду вам кажу, чуете, – смiявся Олег i розливав горiлку в пластикову тару.

Вiн i себе не оминув, налив нарiвнi з усiма.

– Це для запаху, – сказав. – Будьмо! – Пiдняв угору стаканчика i з розмаху перехилив.

За ним заспiшили всi: хто без великого ентузiазму, а хто й без зайвих вагань. Розбирали бутерброди, звiддалiк позиркуючи на поплавки. Тягнулися по сало, ковбасу, помiдори i знов поглядали на воду. Не клювало.

Олег налив по другiй. Собi трохи менше. Урочисто проголосив:

– А це для даiшника. – І тут же запевнив Богдана, що сам поiде, тож хай вiн п’е i не переймаеться.

Іван Йосипович теж пив нарiвнi, не вiдставав вiд iнших. Йому вже вiдпало бажання чинити опiр чи закликати молодших компаньйонiв до помiркованостi. Махнув рукою i здався на милiсть обставинам.

Сергiй розказував про життя-буття украiнцiв у Москвi. І хоч говорив фрагментарно, наводячи рiзнi епiзоди, складалася невесела картина. Є чимало розумних i помiркованих москвичiв, якi ставляться до Украiни приязно, доброзичливо, без якихось упереджень спiлкуються з украiнцями. Але чи не бiльше таких, якi просто звiрiють, побачивши перед собою хохла. Спробуй щось заперечити такому або з якоюсь тезою його не погодитися, то ти вже не просто «хохол упрямий» чи «бандера», ти вже найперший ворог, вiд якого сиплються ледве не всi бiди та нещастя на безневиннi голови «рассiян».

– Я добре це знаю, дорогенькi моi, – казав Іван Йосипович. – Менi тринадцятий минуло, коли мою сiм’ю згребли в пазурi й за Урал вивезли. Ще двое менших було, брат i сестра, батько, мати, дiд iз бабою. Як зараз бачу той ранок, коли прийшли нас забирати. Прокинувся я вiд гармидеру в хатi, вiд крику й плачу. Баба голосить, мати голосить, голова сiльради та якийсь вiйськовий щось сердито виговорюють батьковi. Мати молить i просить iх: «Змилуйтеся, куди ж нам iз маленькими дiтками? Пожалiйте хоч iх, що вони виннi? На що той, у формi, аж озвiрiв: «Молчать, бандеровское отродье! Все решено… Даю вам на сбор два часа…» І пiшов iз хати, дверима грюкнув.

Стали збиратися, куди ж дiватися? Хата оточена, у дворi солдати… Узяли, що могли, з одежi, миски, ложки, чашки, iжу, у мiшки, в рядна пов’язали. Скинули тi клунки на пiдводу й погнали нас до сiльради. А все ж зосталось: i худоба, i птиця, i вулики в садку, i картопля та яблука в льоху, i зерно в коморi. Багато не дали брати…

Сiльрада якраз бiля школи, дзвiнок на перерву. Дiти галасують у дворi, вибiгають на вулицю. Я за возом, за тими клунками пригинаюся, щоб мене не побачили. Чомусь вельми соромно було, що нас вивозять. А нас там пiвдня тримали. То я й радiв, як уроки починалися, i ховався на перервах. А ще, дурний, зрадiв, що серед тих, кого звезли до сiльради, двое моiх друзiв: однокласники Володька й Коля, що були iншi дiти. Уже ж нiби легше й веселiше в гуртi. Ото правду кажуть: мале – дурне. Крiм нашоi, там ще чотири сiм’i зiбрали.
Страница 19 из 21

Коли по обiдi рушили iз села, якраз уроки закiнчилися. То я вже й не соромився. Хлопцi з нашого класу йшли за нами, то ми перегукувалися, прощалися, а солдати покрикували на них, вiдганяли аж до краю села.

– А я щось думав, що вас за участь у збройнiй боротьбi взяли, що ви були в повстанцях, – озвався Олег, вiдвiвши очi вiд поплавкiв. – А тут зi школи, з-за парти…

– Отож-бо, дорогенький, узяли нiзащо. Та нi, за те, що батько добрим господарем був, що землю свою любив i начорно на нiй трудився. Оце й був найбiльший злочин в очах бандитськоi влади. Тим п’яницям i лежням, якi нiчого не робили, за щастя було поживитися чужим добром. Ви думаете, де дiвалося те, що лишалося. Собi розгрiбали тi активiсти й енкаведисти. І худобу, i зерно та картоплю, i птицю, i мед та вулики. То справдi була банда, яка грабежем серед бiлого дня промишляла…

– То я й кажу, чуете, не треба було хилитися перед ними, а брати зброю й бити прямо в лоб, – розпалювався Олег. – А то звикли коритися й чекати милостинi вiд завойовникiв. То й мали. Бо ж якби з кожноi хати стирчав кулемет, не дiждали б вони знущатися з безневинних людей…

– Легко казати так зараз, ой, легко, хто не знав i не бачив того, – вiв далi Іван Йосипович. – Адже був спротив, були й кулемети… Та що могла зробити та сила проти незмiрно бiльшоi сили? Хоча ой як багато зробила, так багато, що вони й зараз тремтять iз переляку, як почують «УПА» або «бандерiвець». І то не тiльки тут, у нас, а по всiй «необ’ятной родiне», аж до «самих до окраiн». Аж до Сахалiну. Я вам так скажу, дорогенькi, нас теж там, у тайзi, бандерiвцями називали «месние», називали всiх: i малих, i старих. Отож-бо, тi хлопцi, що зi зброею в руках боролися за Украiну, досi воюють. Бо iх i сьогоднi бояться iхнi вороги й дiти та внуки iхнiх ворогiв. Адже вони були справжнi героi та билися до останнього патрона. Хоч i здолала iх ворожа сила, та полягли отi вiдчайдухи не в чужих краях, а на рiднiй землi. І рiдна земля стала iм пухом. І вiчна пам’ять iм тут. А та брехня, якою стiльки лiт намагалися очорнити iхню боротьбу, луснула, як мильна бульбашка. Багато лiт бiльшовицька iдеологiя намагалася звiрства своiх енкаведистських катiв навiсити на украiнських повстанцiв. Можливо, – та нi, точно, – задурили голови багатьом. І там, на сходi Украiни, i в тайзi й тундрi. Але ж тут, у нас, добре знали люди, хто е хто. Тому зараз пам’ятники ставлять повстанцям у кожному селi та вшановують iх. Бо рано чи пiзно правда повертаеться, вона незнищенна. Я б спитав кожного того зашореного, хто ще й досi звiрiе при згадцi про воякiв УПА: «А чому ж так шанують повстанцiв там, де вони воювали? І чому так паплюжать у тих областях, де iх навiть близько не було?» Розумному достатньо, а дурне – не осягне!

– Що правда, то правда, – озвався Сергiй. – Дурне не збагне. Але то дурне. Та спробуй переконай будь-якого розумного москаля, що бандерiвцi боролися за свою землю, проти сталiнського терору, проти звiриноi сутi комунiстичного режиму, не повiрить нiколи, хоч йому кiлка на головi теши… Для них це страшнiше вiд нiмецьких фашистiв i самого Гiтлера. А скажи щось йому у вiдповiдь про власiвцiв i про iхнього Власова, вилупить очi, нiби вперше чуе. Отаке-то – мати справу з розумним дурнем…

– Та пiшли вони до своеi матерi, отi твоi брати-земляки. Хай, бляха-муха, суки не пхають носа до нас. Ми до них не лiзли й не лiземо! – уже зовсiм розсердився Олег. – Кожне пропите хамло лiзе до нас, хоче вчити, як нам жити.

– Та-а, хiба тiльки до нас? До всiх, куди тiльки дотягнутися можуть. Тягнуться аж на край свiту. Ото вже клята натура, – завiвся Сергiй. – Мають стiльки територii, а все iм мало. Так i зирять завидющими очима на всi боки: кого б ще навчити й приручити? Отаке порiддя…

– Та ви, дорогенькi, не кричiть тут. Вони вас усе одно не почують. А рибу до решти розлякаете, – поблажливо всмiхнувся Іван Йосипович. – Дайте я вам розкажу про тi знущання, яких ми зазнали. Привезли нас на станцiю, загнали в товарний вагон. А там уже повно людей – переважно жiнки з дiтьми, баби й дiди. Триповерховi нари й вузькi проходи мiж ними. Вiкна забитi дошками. Для туалету дiрка в пiдлозi в кутку вагона. Довго стояли в тупику, душилися в тому вагонi. Уже й лiк загубили дням i ночам. Дiти кричать, плачуть, жiнки голосять, темiнь, дихати нема чим. Удень допадешся до вiкна, визираеш крiзь щiлини, людей бачиш на станцii. Охоронцi пiд вагоном перегукуються. Їсти не давали. Воду приносили, але ii не вистачало.

Одного разу прокинувся, чую: вагон хитаеться, колеса вистукують. Нарештi нас повезли. Уже нiби й зрадiли всi, наче вiд того легше стане. Бiльше мiсяця везли за той Урал. Стiни обмерзлi, iнеем взялись, у щiлини снiг замiтае. Холодно, голод, сморiд, iз усiх куткiв кашель не втихае. Раз на день вiдкриють дверi, подадуть якоiсь баланди й тухлих оселедцiв, глевкого хлiба. Ото й усе. Добре тим, у кого ще домашнi припаси не закiнчилися. А найбiльше мучила спрага вiд оселедцiв. Кашель, крик, плач дiтей. Води принесуть – розхапають, i знов нема.

Уявiть собi, дорогенькi, отак у тiй душогубцi цiлий мiсяць. Навiть зараз дивуюся, як людина може витримати таке. Правда, не всi витримували. Мертвих забирали не вiдразу, бувало, по два-три днi лежали, захололi, на нарах.

Висадили нас на якiйсь станцii в тайзi на снiг i мороз, погнали пiд конвоем у лiс. Поселили в старi бараки. Зразу ж стали ганяти на роботу. Валили дерева, будували нове селище. Морози до сорока градусiв, снiгу багато. А взуття було погане, тож обмотували ноги онучами. Одяг теж такий, що пробирае наскрiзь. Руки вiдмерзають. А охорона похмура й зла. Крiм крику й мату, вiд тих конвоiрiв не почуеш нiчого. Ставилися до людей, як до худоби.

Та хiба про все розкажеш словами, дорогенькi моi? Слiв нема таких, щоб передати всi тi страждання й знущання. То було пекло на землi, то була страшна кара на голови безневинних. Бо що кому зробили тi покiрнi заляканi люди, тi безгрiшнi дiти, яку загрозу вони несли тiй сатанинськiй державi, за що iх було так катувати? Нiхто не скаже, бо не знае. А хто тi кати були, що взяли на себе право вершити страшний суд на землi? Нема вiдповiдi… Нема…

– Та вiдомо хто. То були слуги сатани, антихриста, пекельнi слуги. Вони ще й досi живуть безкарно, живе iхне кляте порiддя на цьому свiтi, – озвався на те Олег, – але на iнше запитання – за що? – вiдповiдi справдi нема. Навiть тi кати самi не знають iстини, хоча на свое виправдання знайдуть немало аргументiв. Повторюють стару брехню своiх iдейних вождiв i, схоже, самi в те вiрять. Але брехня е брехня, i все тут. А то не люди, а звiрi, бездушнi тварi зi звiриними iнстинктами, одного прагнуть – щоб тiльки наситити свое хижацьке нутро, на горi iнших побудувати власне благополуччя…

– Жили ми там, на засланнi, десять рокiв. Хоч людей змусили пiдписатися на вiчне життя в тайзi, усi мали двiчi на мiсяць вiдмiчатися в комендатурi. Потiм це вiдмiнили, бо куди втечеш, як додому тисячi кiлометрiв? Аж по смертi Сталiна потроху почали випускати людей iз таборiв. У 1957 роцi нам видали документи, що дозволяли повернутися у свое рiдне село. Приiхали у травнi 1958-го, наче в рай повернулися, радостi не було меж. Поселилися в родичiв, бо в нашiй хатi медпункт зробили. Усе господарство було розорене, розграбоване, нiчого не вернули. Та вже не бiда, бо вдома, у рiднiм краю. Помалу оживали й обживалися. Я вчитися в медiнститут поiхав… Отака доля випала нам. Та хiба тiльки нам? Тисячам, нi, мiльйонам украiнцiв довелося пройти
Страница 20 из 21

оте пекло на землi…

Іван Йосипович замовк, i всi мовчали бiля нього. Сидiли й лежали на травi над водою, поглядаючи на поплавки. Кльову не було. Сонце пiдвелося вже височенько над лiсом, заливаючи золотистим блиском водну широчiнь.

– А щодо кари, то я вам так скажу, – порушив паузу Іван Йосипович. – Рано чи пiзно покарання знайде катiв. Вiдплата прийде за звiрства й жорстокiсть, за несправедливiсть. І якщо не люди, то небо вiдплатить за все. Зло не може бути вiчним. Тож того капiтана-енкаведиста, що нас iз криком виштурхував iз хати, через рiк повстанцi вбили пiд час облави пiд лiсом, а того голову сiльради Грозового теж кара наздогнала. Було це отодi, коли ми в село вернулися. Його вже з голови зняли, i вiн iздовим у колгоспi був. А спився вже i пив начорно. Ото одного ранку знайшли його в баюрi посеред села: упав п’яний носом у ту калюжу вночi, коли додому йшов, i захлинувся болотом. Так i казали в селi всi, що то йому кара згори, що то за людськi сльози. Бо ж не одну лише нашу родину вiн на погибель прирiк. Хоч мiг багатьох порятувати, та не хотiв. Бо ж не лише вислужувався, а й був ласий поживитися чужим добром. Тож i захлинувся в багнюцi вiд тоi пожадливостi…

– То це ж вiн один, а скiльки таких ще й досi живе, i совiсть iх не мучить, i ходять у заслужених, – махнув рукою Олег i сплюнув убiк.

– Нiчого, дорогенькi, кожному воздасться по його заслугах. Рано чи пiзно, не йому, то його нащадкам… На все воля Божа, i шляхи Господнi несповiдимi.

Сергiй перенiс iз капота на траву й розклав на газетi закуску та стаканчики, вiдкрив другу пляшку.

– А може, не будемо? – знову невпевнено казав Іван Йосипович.

– А що, менi ii назад везти? – дивувався Сергiй.

Олег дивився на всiх iз глузливим блиском в очах.

– Що, втрьох пляшки не вип’ете? Якби менi оце не iхати, я б вам показав, як це робиться!

Вiн устав i пiшов витягувати вудочки.

Без зайвих зволiкань вони втрьох допили ту пляшку. Сергiй налив раз-другий-третiй, без поспiху i за розмовою не зогледiлися, як уже й порожня.

Олег пiдiйшов вiд машини, глянув згори i вигукнув:

– Ого! Молодцi. А закусi було море! Як завжди… чуете, у мене в машинi е ще одна. Будете?

Усi дружно занiкали й захитали головами, ще й у три голоси крикнули: «Не будемо!» Ще й на ноги зiрвалися.

Через деякий час почали збиратися. Повитягували вудки з води, поскладали i позмотували. Побродили трохи в соснах i березах, вище вiд озера. Позазирали довкола, чи не вибився де який гриб. Не було, тiльки подекуди мухомори гонорово визирали.

Олег не поспiшав, i вони його не квапили. А куди рватися? У лiсi така благодать, тиша й прохолода.

Вернулися до машини, а Олег у водi. Хлюпаеться неподалiк вiд берега, бризки здiймае. Сергiй i собi швидко роздягнувся, вскочив у воду, Богдан, не довго роздумуючи, за ним.

– Далеко не пливiть, я вас рятувати не буду, – гукнув iм услiд Іван Йосипович i влiгся на травi.

Невдовзi всi трое вилiзли на берег, стояли й обсихали на сонцi.

– Що, пияки, якби я не вскочив у воду, то самi й не додумалися б, позаливали очi й бродять помiж деревами, – кепкував з обох Олег. – Як це так – бути на озерi й не скупатися? Що то горiлка з людиною робить!

Вони у свою чергу пiдсмiювалися над Олегом, казали, що вiн сам сп’яну згадав про купання, що випив усього двi чарки зранку, а ще й зараз далеко вiд них не вiдстав. На що Олег з усмiшкою погрожував, що зараз витягне третю пляшку й вони позмагаються, хто скiльки осилить. А де юшка?..

Іван Йосипович, почувши таке, рiшуче звiвся на ноги, пiдiйшов ближче:

– Ви, дорогенькi, зараз дожартуетеся… Нiякоi третьоi, нiякоi юшки… Пора iхати… Юшка вдома буде.

– Удома – це ж не на озерi, удома не те. Не бiйтеся, Йосиповичу, довезу. Не перший раз менi, – пiдморгнув Олег. І почав одягатися.

Зiбралися без поспiху, прибрали все за собою. Порожню тару з-пiд горiлки й води, пластиковi стаканчики, тарiлки й виделки, використанi газети й серветки, консервнi бляшанки згорнули в пакет i забрали в машину.

Наостанок витягнули рибу з води. У кожному садку був справдi багатий улов.

– По вiдру на душу! Не менше, а й бiльше буде! – задоволено вигукнув Сергiй.

Богдан оприлюднив свiй намiр вiддати рибу чи Гринчукам, чи Олегу, на що отримав рiшучу вiдмову.

– Та що менi з нею робити? – питав сам себе вголос.

– Ти вези додому, а там побачиш, – наставляв Олег.

– Усе правильно, я вже побачив: завезу до тещi.

Це рятiвне рiшення виникло спонтанно. Справдi, час уже й до тещi навiдатися, а то давненько не був. Зрiдка по телефону перемовляються. Та й то сама дзвонить: то про Юлю запитуе, то про його справи. Про себе мало говорить.

3

Олена Петрiвна не приховувала своеi радостi, зустрiвши його на порозi.

– Ой, Богдане, нарештi ти згадав про тещу… Заходь, не стiй у дверях, – щира усмiшка освiтила ii обличчя. – А дивiться, хто до нас прийшов…

З кiмнати визирнула Галя, вибiг у коридор Назарчик.

– А де Юля? – вiдразу поцiкавився малий, але, побачивши садок iз рибою, тут же забув про свое запитання.

– Приймайте улов. Куди висипати рибу?

– Та, мабуть, у ванну, – озвалася Галя. – Це що, усе нам?

– Богдане, та то ж багато, – сяяла очима Олена Петрiвна. – Надкинь трохи, а решту забирай. Куди нам стiльки?

Мовчки висипав у ванну рибу, налив води. Назарчик захоплено спостерiгав за його дiями, не вiдводив очей вiд коропiв i карасiв, верховодок i окунiв.

– Ого, яка велика. Ого, як багато, о, а та блискуча ротом ворушить, воду п’е, – захоплено вигукував малий.

Риба у водi почала приходити до тями, бити хвостами, здiймати хвилю.

– Ой, ти всю викинув! Що нам iз нею робити? – зазирнула теща через плече до ванни.

– Хай живе. Он Назарчик буде ii годувати, – засмiявся Богдан.

– Буду, – серйозно i рiшуче сказав малий.

– А твiй тато де? – спитав малого.

– Тато ще на базарi, – замiсть сина вiдповiла Галя. – Скоро мае бути.

Олена Петрiвна жила з дочкою й зятем у просторiй трикiмнатнiй квартирi в обкомiвському будинку. Тесть ще встиг отримати це полiпшене житло, працюючи завiдувачем вiддiлом обкому партii. Тримався на посадi до останнiх днiв, аж поки й обком не пiшов на дно.

Коли несподiвано померла Лiда, Микола Іванович дуже близько взяв те до серця. Смерть дочки i спричинила перший iнфаркт. Тодi Богдановi довелося рятувати тестя. У лiкарнi зробили все, щоб швидко поставити його на ноги.

Але не минуло й року, як сталося непоправне. Медицина виявилася безсилою. Тож мусили вони вслiд за першою пережити й другу бiду. Миколу Івановича поховали поруч iз дочкою, хоча деякi впливовi колишнi партiйцi i пропонували почесне мiсце на центральнiй алеi. Там, неподалiк вiд входу, де вляглися навiчно ветерани й функцiонери минулоi влади, придавленi зоряними мармуровими монументами.

Миколi Івановичу поставили в головi хреста. На тому наполягала Олена Петрiвна, не дослухавшись до рекомендацiй деяких занадто метушливих партiйцiв. І дуже правильно зробила, бо Микола Іванович нiколи не був заядлим ортодоксом. Вiн i незалежнiсть прийняв як об’ективну реальнiсть, а не якусь фатальну помилку. Не так, як деякi сусiди в обкомiвському домi, якi на всi заставки лаяли Горбатого й «рухiвцiв», а самi вже метушливо стали налагоджувати власний бiзнес. Облаштовували ятки й кiоски на базарi, фiрми й фiрмочки, органiзовували спiльнi пiдприемства. Шляхом дiлення колишнiх цехiв i виробничих лiнiй примножували власнi статки.

Микола Іванович добув до пенсii на
Страница 21 из 21

викладацькiй роботi у приватному вишi. Стало в пригодi i звання кандидата наук, i давнi зв’язки. Вiн став розказувати з точнiстю до навпаки вiтчизняну iсторiю: бiле ставало чорним, а чорне – бiлим. Можливо, i себе переконав би, якби не та хвороба.

Вiн уже встиг переступити пенсiйний порiг, але роботи не полишав. Казав, що добуде до кiнця року, а там побачить. Але не добув, «швидка» забрала його з унiверситету, довезла до лiкарнi, та вже було пiзно.

Богдан не раз думав про те, що все могло бути по-iншому. Якби знати наперед. Але ж нiщо не вiщувало бiди: Микола Іванович не скаржився, почувався бадьорим. За день до того вони бачилися, Богдан пропонував йому лягти в клiнiку. Та тесть тiльки вiдмахувався. Усе нормально, мовляв.

– Богдане, я тобi борщу насиплю, – увiйшла з кухнi теща. – Червоний, з квасолею. Як ти любиш…

Вона знала, чим можна порадувати зятя, завжди казала оте «насиплю». Їi борщi виходили на славу, i Богдан нiколи не вiдмовлявся. А на цей раз похитав головою.

– Дякую, я не голодний.

– Тодi каву, – зазирнула в кiмнату Галя. – Каву будеш?

– Аякже, чому б i нi? – усмiхнувся на цю пропозицiю.

Олена Петрiвна сiла в крiсло, стала розпитувати, як там Юля в селi, що робить, чи не проситься в мiсто, як здоров’я матерi, що там на господарствi…

Коли Галя принесла i поставила на столику чашечку з кавою, теща пiдвелася.

– Ви посидьте, побалакайте, а я зараз швиденько.

Вона пiшла на кухню, узялася чистити рибу. Назарчик бiгав мiж кухнею й ванною, час вiд часу зазирав у кiмнату i коментував, що там дiеться з рибою.

Галя встигла розповiсти, як там справи у Вiталiка на базарi, якi щоденнi i глобальнi проблеми з тим його бiзнесом, побiжно згадала про свою роботу, де теж чимало замороки з тою зарплатою. Як i всiм бюджетникам, то затримують, то не дають. Якби не Вiталiк, невiдомо, як i було б. А що робити тим, хто вдвох у сiм’i бюджетники? Так i живуть – вiд боргiв до боргiв виживають…

Допивши каву, Богдан зiбрався йти. На що Галя рiшуче заперечила:

– Посидь, зараз мае Вiталiк надiйти.

А теща з кухнi виступила ще категоричнiше:

– Сиди, Богдане, я ж рибу смажу! Почекай ще трошки, зараз буде готова…

Знав, що заперечувати даремно, мусив вернутися на диван.

А тут Галя знову завела давню свою мову:

– Час тобi, Богдане, уже свое життя облаштовувати. Робота роботою, знаю, що в тебе на роботi все благополучно, а вдома треба, щоб хтось поруч був. І Юля вже така, що iй треба, щоб хтось ii пригорнув i зiгрiв… Є в мене на примiтi одна жiночка, дiвчина ще, працюемо в однiй сферi. То, може, звести вас якось?

На це Богдан з усмiшкою вiдповiдав, як завжди, що «хтось» йому не потрiбен, та й Юлi теж, що все буде як слiд, усе буде добре в них… І не забував подякувати Галi за турботу.

Вона не раз при зустрiчах виступала в ролi свахи. Нiби мiж iншим, а можливо, i не випадково намагалася його з кимось познайомити. Богдан не йшов на це, вiдкидав усi пропозицii на шляху до простого знайомства. Чомусь не сприймав цього…

А тут втрутилася й Олена Петрiвна:

– Ой, Богдане, я давно тобi хотiла сказати, та все якось не виходило. Та й не насмiлювалася, бо ж бачу, що ти вiдкидаеш це. Але зараз скажу: е в нас одна вчителька… До того вже славна дiвчина, що й словами не передати. І гарна, i розумна, i привiтна…

– Комсомолка, спортсменка, активiстка, – кинув реплiку Богдан. Але теща не звернула уваги на жарт i вела далi:

– Я до неi вже i так, i так приглядаюся, i нiякого ганджу не знаходжу. А що вже дiтей любить, i дiти до неi горнуться… i в колективi з усiма ладнае, i вiд неi всi в захватi. Ну, звiсно, е й такi, що заздрять чорною заздрiстю, скоса позиркують. Але то справдi славна дiвчина, золота людина. Така б Юлi маму могла замiнити. Я тобi кажу, а ти подумай. Подумай, Богдане.

– Учора в селi ми з Юлею домовилися, що вона сама разом зi мною буде маму собi вибирати. Я обiцяв iй. Знаете, сама мову про це завела, аж здивувала мене…

– Отож, я й кажу, Богдане. Про себе не дбаеш, то хоч про дитину подумай… А нi, то я з нею Юлю першою познайомлю, – засмiялася теща, але очi в неi були наповненi смутком.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/vasil-basaraba/strashniy-sud/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Маеться на увазi мiсцеве управлiння Мiнiстерства державноi безпеки, росiйською – Министерства государственной безопасности. (Тут i далi примiтки редактора, якщо не вказано iнше.)

2

Пристрiй для пiдняття з криницi вiдра з водою.

3

Великого розмiру котушка, на яку намотуеться ланцюг у криницi.

4

Верхня частина криницi.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.