Вересові меди читать онлайн - Надія Гуменюк

Вересовi меди

Надiя Гуменюк

Украiна. Перша свiтова. Посеред дороги, що веде вiд волинського села до лiсу, подружжя знаходить немовля…

Минули роки. Сiльська красуня Богдана Ясницька мрiе про театральну сцену. Кинувши все, утiкши навiть iз власного весiлля, талановита дiвчина вирушае до першого украiнського театру на Волинi – та назустрiч своiй долi… Попереду – довге й бурхливе XX столiття, сповнене карколомних подiй та iсторичних зламiв. І складне, напружене й яскраве життя смiливоi i пристрасноi жiнки, у якому будуть справжня дружба й людська заздрiсть, болiснi втрати та дивовижнi знайдення, перемоги, поразки, таемницi, кохання… І медовий смак щастя.

Надiя Гуменюк

Вересовi меди

© Лис Н. П., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

* * *

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

koronatsiya.com

Денниця. Замiсть прологу

Вiд озера гостро вiйнуло свiжiстю. Тонкий протяг розiтнув вогку задуху навпiл, i застояле повiтря вмить зворохобилося, заклубочилося, закрутилося у тугi прозорi спiралi. Залопотiло листя на придорожнiх кущах, закапотiли важкi краплi, що, наче ягiднi грона, пригинали iхне вiття до землi, зашарудiла трава, полегшено зiтхнув лiс. Над лiсом стрiмко зарухалися хмари, нiби зiрвалися з прив’язi, i хутко посунули на захiд, як отара, пiдхльоснута батогом невидимого небесного пастуха. Пiсля трьох дiб паркоi червневоi мокви на небi нарештi чисто сяйнула денниця. Пругка молочна цiвка свiтла потекла з неi у чорний казан ночi, поступово витискуючи з нього темiнь i вчиняючи перший бiлий замiс, iз якого за годину-другу мав зiйти погiдний лiтнiй день.

Денниця завмерла, а тодi здивовано замерехтiла. Що це? Такого вона за всю свою вiчнiсть ще не бачила. На самому денцi темряви, в однiй iз двох колiй розбитоi, розквашеноi грузькоi дороги, якраз там, де просякнутий дощами путiвець круто повертае до лiсу, щось бiлiло i вiдчайдушно борсалося. З того бiлого борсання, притиснутого до землi вологою ваготою туману, вирвалося жалiбне квилiння. Воно слабкими колами розiйшлося над розколисаними вiтром кущами i деревами, впало на розбухлу дорогу, на якусь мить стихло, а тодi знову пiднялося i знов опало, як пелюстки надламаноi квiтки. Тонка вiбрацiя звукiв раз по раз сколихувала густу сутiнь i передавала крiзь неi сигнали тривоги – вище, вище, вище, аж туди, де вже блiднув круглий овид мiсяця i ледь-ледь рум’янився обрiй.

Хтось iнстинктивно чiплявся за молочно-бiлий промiнь денницi, як потопаючий за соломинку. Намарне було сподiватися на те, що на цiй соннiй землi чи й на вiчно безсонних небесах це тонке, але затяте волання буде почуте. Але хтось з останнiх сил благав про допомогу. Хто? Птах, нагло заскочений хижим, але вже ситим звiром, що погрався пiдраненою жертвою i заради забавки шпурнув ii у вибоiну? Пташеня, що необачно вибралося з рiдного гнiзда, щоб стати на ще не змiцнiле крило, та й опинилося у болотянiй пастцi? Пiдбите звiреня, полишене зграею на неминучу смерть?..

Досвiтня iмла нарештi розчинилася у молочному свiтлi. У в’язкому сизувато-жовтому суглинку дороги, якраз мiж двома глибокими калабанями, затрiпотiла мережаними краечками розметана полотнина. На нiй – чи то вiд передсвiтанковоi прохолоди, чи вiд страху перед ще не знаним свiтом, чи i вiд того й iншого разом – конвульсивно здригалося синювато-червоне тiльце: зморщене, як печене яблуко, личко, стиснутi у кулачки крихiтнi руки, зовсiм свiжа, ще набухла кров’ю пуповина… Голе немовля iнстинктивно хапалося за повiтря, що, як вогнем, обпiкало його надчутливу шкiру, ще не вiдвиклу вiд теплих лагiдних вод материнського лона. Маленька людина й гадки не мала, що таке життя, але вже хотiла жити. Затято! Понад усе!

Звiдки вона тут узялася? Хто мiг кинути щойно народжене людське дитинча, з тiльки-тiльки перерiзаною чи перекушеною пуповиною, у цю розбиту колесами твань? Чи пов’язана якимось чином дивна поява немовляти в такому непiдходящому мiсцi на землi зi з’явою найзагадковiшоi зiрки на розпогодженому небi?

Колись денницi поклонялися чи не на всiй планетi. Майя та ацтеки за ii рухом складали своi пророчi календарi. Древнi iнки називали ii Ч’аско, римляни – Люцифером, фiнiкiйцi – Вельзевулом, евреi – Азiзом… Американськi iндiанцi i полiнезiйцi навiть приносили iй у жертву своiх найкращих одноплемiнникiв. О, тi величезнi вогнища серед непрохiдних iндiанських лiсiв! Тi дикi ритуали, що тривали до ранку i закiнчувалися так фатально для нещасних обраних!

І дотепер людство не дiйшло згоди щодо денницi. Хтось називае ii грiшним ангелом, вигнаним Всевишнiм iз раю, хтось – провiсницею свiтла i символом святостi. Може, й ось тепер чиясь пам’ять дивним чином заблукала у часах минулих i хтось за прапрадавнiм звичаем принiс небеснiй гостi у жертву це невинне людське дитя?

Дивнi створiння – люди. Ну навiщо iй, високiй i недосяжнiй, iхнi земнi життя? Навiщо iй, вiчнiй, iхнi наглi смертi? Та й нiколи тут, на протилежному вiд Америки боцi Землi, в цих лiсових краях, де споконвiкiв поклонялися сонцю, не приносили в жертву людей. Навiть на прадавнiх язичницьких капищах проливалася кров лише тварин – дикоi звiрини, собак, ягнят, козенят, покладених «валетом», головами на схiд та захiд. Але щоб людей… Надто вже цiнували тутешнi племена людське життя, особливо дитяче. А до неi, денницi, яку сонцепоклонники прозвали Зорею, у них особливе ставлення. Адже вона – та, що сповiщае про прихiд сонця.

Чи здiйсниться це провидiння для кинутого у глибоку вибоiну немовляти? Чи суджено йому хоч раз у життi, хоча б уперше i востанне, побачити прихiд гарячого небесного свiтила?

Раптом дитина нiби захлинулася власним криком i замовкла. Може, вiдчула всiм своiм наполоханим тiльцем, як десь неподалiк стугонить розхлябана дорога i до суглинкового горбочка наближаеться щось страшне. Таке страшне, що надii вижити вже немае. Воно все ближче, ближче, ближче…

Вiд села, у якому ще й жодна досвiтня свiчечка не сяйнула, наближалася фурманка, запряжена молодим гнiдком i навантажена аж по далi нiкуди всiляким домашнiм скарбом. Торбинки iз зерном та борошном, лантух iз бульбою, звiсно ж, торiшньою, похапцем вибраною з льоху, чорнi чавуннi баняки, горщики та гладущики iз димчатоi мiсцевоi глини, дерев’яний куфер[1 - Куфер – скриня (дiалектизм).], розписаний червоними i бiлими ружами, двi клiтки, збитi з грубих дерев’яних прутiв, – одна з чималим пiдсвинком, а друга з

десятком-другим курей… Все це горою здiймалося над полудрабками, непевно похитувалося пiд час iзди, загрозливо пiдстрибувало на вибоiнах, готове будь-якоi митi впасти, розвалитися, розсипатися.

Жiнка, сидячи поруч з чоловiком на передку, але спиною до гнiдка, а обличчям до поклажi, при кожнiй такiй загрозi схоплювалася на ноги, широко розкидала на два боки руки, притримувала то куфер, то торби, то мотузку, якою до лiвого полудрабка фурманки була прив’язана руда корова з бiлою латкою на лобi. Кожне таке тривожне зiскакування жiнки супроводжувалося несамовитим гавканням – рябий кудлатий пес, що бiг за фурманкою, нiби наказував речам не падати, триматися купи i слухатися господинi.

Чоловiк знервовано цьвохкав над змиленим гнiдком, час вiд часу оперiзував його батогом. Хоча того й поганяти не треба було – вiн i сам поспiшав, наскiльки це йому дозволяли важка поклажа на возi та вибоiни на дорозi, зрiдка навiть переходив на галоп, нiби вiдчував позаду смертельну небезпеку. Неподалiк вiд крутого повороту кiнь насторожено скосив очi, застриг вухами, тривожно зафиркав, роздуваючи нiздрi, i вже зiбрався було рвонути влiво, зiйти з колii. Цiеi митi дорога пiд його ногами вибухнула таким водяним феерверком, аж iздовий затулив обличчя руками, але хутко спохопився i з усiх сил потягнув праву вiжку.

– Цабе! Цабе, кажу! Ти що, ослiп, повороту не бачиш?!

Кiнь заiржав i повернув праворуч. Ще мить – i вiн налетить на розпластане безпомiчне тiльце, розчавить його копитами, змiшае iз суглинком, потягне у сиву калабаню з дощовою водою. Ще мить – i невблаганнi колеса придушать кволе благання та й покотяться далi, до лiсу. Ще тiльки одна коротка мить…

Гнiдко не мiг цього зробити. Вiн голосно заiржав, став дибки i поточився назад. Фурманка боляче вдарила його у заднi ноги i зупинилася. Корова злякано шарпнулася вбiк, але мотузка, хоч i коротка, зате мiцна, не вiдпустила ii, тож рогата годувальниця сiм’i опинилася поруч iз конем i вiдчайдушно заревiла. Клiтка з пiдсвинком, що стояла у задку фурманки, сповзла i з пронизливим кувiканням упала в багнюку. Друга розчахнулася, i з неi з голосним кудкудаканням на всi боки розлетiлися кури. Жiнка кинулася iх ловити, але намарне – зозулястi вже засокорiли за кущами i не збиралися прощатися з лiсовою волею.

– Куди ж ви покудкудакали? До лисицi на снiдання? Чи вепровi на обiд? А щоб вам чоботиська на ноги повзувало! – розпачливо закричала жiнка.

З перехнябленоi фурманки звис чорний куфер, притиснутий з двох бокiв торбами, з нього висунувся полотняний сувiй, зачепився краем за вiко i покотився на дорогу, застеляючи ii тонкою, добре вiдбiленою матерiею.

– А бодай тебе! – чоловiк зiскочив у в’язку суглинкову кашу, забiг поперед коня, нахилився над дорогою i похапцем перехрестився. – Свят, свят, свят! Та як же це?.. Як же це?… Якби Орлик сам не зупинився…

Вiн навiть боявся вимовити, що було б, якби кiнь не зупинився.

– Та перестань жиполити! Тутечки таке… – гримнув на жiнку.

Але та не чула. Поривалася то до клiтки з пiдсвинком, що стояв по черево в болотi й тикався рилом у прути, що не давали йому вибратися, то до курей, що вже знайшли собi якусь поживу у травi, то притискала до грудей пiднятий з тванi забагнюжений сувiй i вже, здаеться, збиралася випрати його своiми рясними ревними сльозами. Їй так шкода було тонкого лляного полотна! Так шкода!..

– А гей би тебе, дурна коняко, трясця взяла! А гей би тобi дiдько хвоста до гриви прив’язав! Чи ти дурману наiвся, чи в тебе бзiк у головi? Бачиш, якоi шкоди наробив? Бачиш?! І з чого я теперка сорочки празниковi пошию? З чого? Ой, людоньки добрii! Я ж цiлiське лiто бiля того льону гибiла, всеньку осiнь коло нього гнулася – i брала, i сушила, i тiпала. А скiко зимових вечорочкiв пряла, а скiко деньочкiв ткала. Та золою посипала, та на сонцi вибiлювала. І от через дурного коня все котовi пiд хвiст.

– Стихни, кажу! Тiко б i бiди, що полотно в багнi, – перебив ii чоловiк. – Хапай хутчiш якусь суху лаху з куфера i бiжи сюди!

Жiнка й далi не чула. А може, не хотiла чути. Збиралася перекинути свiй праведний гнiв на чоловiка – це ж вiн управляв конем, вiн, значить, не справився. Але в його змiненому голосi було щось таке, що вона тiльки сапнула ротом повiтря i замовкла. Пiдiйшла, тримаючи на руках, як запеленане дитя, сувiй, за яким дорогою тягнувся забрьоханий шлейф.

– На, дивись… – вiдступився вбiк чоловiк.

Вона ще раз сапнула ротом i оторопiла. Виваляне у болотi й оплакане нею полотно випало з рук i голосно булькнуло в калабаню. А ii саму затiпало, як у пропасницi.

– У-а-а!.. У-а-а!.. У-а-а!..

Це вже був не плач, а вiдчайдушний крик, вимога, наказ:

– Жити! Жити! Жити!

Той крик привiв жiнку до тями. Як прудка вивiрка, метнулася вона до фурманки, вiдчинила перехнябленого куфера, вхопила з нього старого смугастого коца, тканого з овечоi вовни, простелила на торбi з пшеницею, ще раз пiдняла вiко куфера, висмикнула зелену хустку-шальоху, що першою потрапила пiд руку, кинула поверх коца.

Немовля було ще й не помите, все в бурих розводах пiсля появи на свiт. Та й свiт уже встиг позначити його рудими печатками густоi суглинковоi тванi. Жiнка подумала, що потiм не допереться своеi святковоi шальохи, купленоi минулого року до Великодня. Вона хутко висмикнула з пожиткiв на фурманцi надщерблену макiтру з чорноi глини, присiла навпочiпки бiля корови. Бiлi цiвки голосно дзенькнули об дно, тепло запарували пiд великим набряклим вименем.

Коли денниця почала блiднути i вже готувалася поступитися мiсцем сонцю, немовля, напоене теплим коров’ячим молоком (впорскували його по крапельцi сухою соломинкою) i ним же старанно обмите, запеленане святошною зеленою шальохою i загорнуте поверх неi старим тканим коцом, тихо посопувало на руках у жiнки.

– Матiр Божа!.. – тихо молилася жiнка. – Пресвятая Богородице Дiво Марiе, що Сина Божого народила! Подай милосердя цьому дитятi, невiдомо ким рожденному, але Богом сотворенному, чудом Його великим спасенному i нам у цю лиху годину посланому! Дай йому, Пресвятая Богородице, здоровля крепкого, а нам радостi великоi. Бо нiчого не бувае просто так, без задуму Божого. Амiнь!

Фурманка, натужно поскрипуючи колесами, в’iхала у лiс i поволеньки, вузькою дорогою, добре вiдомою лише тутешньому люду, через корчi i хитку драговину попрямувала за непрохiдне Бузькове болото.

Частина перша. Солодкий мед мрiйностi

1

Ще тiльки сiнешнi дверi скрипнули, а Дана вже знае, хто до неi прийшов. Густий чоловiчий запах – солярка вперемiш iз мiцним бакуном[2 - Бакун – тютюн (дiалектизм).] i потом – вриваеться поперед самого Тимоша, заповнюе всю кiмнату, шугае по закутках, виганяе з-пiд стелi уже напiвпричмелену муху, що, якби могла, то оце б уже чхала вiд тоi iдкоi сумiшi в повiтрi. Слiдом за своiм запахом являеться Тимiш. Кремезний, рудий, з густим ряботинням на руках. Геть, як Степцьо! Переступив порiг i став над головою, як грiх над душею, – водить твердим, як цурпалок, пальцем по лезу сокири, переконуеться, чи гостре.

– То як, будемо рубати? – чи то питае, чи стверджуе.

– Ну от, знов за рибу грошi.

– Нема, Дмитрiвно, нi риби, нi грошей. А от по радiвi ниньки рано казали, що вiтер вельми сильний ожидаеться.

Тимiш переводить сiрий, як дим вiд листя, погляд iз сокири на вiкно, за яким виднiеться порепаний стовбур старого осокора. Крони не видно – вона десь там, угорi, над хатою, що сперлася причiлком на дерево,

як стара жiнка на ключку.

– Ото дивина – вiтер! Хiба його досi тут не було? – Дана робить вигляд, що не розумiе, до чого вiн хилить.

– Дак не просто ж вiтер. Кажу ж вам – вельми сильний. Штормове, значиться, попередження передали. Дивiтеся, Дмитрiвно, а то впаде оте старе деревище на цей ваш утлий ковчег, проб’е черепицю, знесе комина. І де ви-те тодi жити будете? Куди приiдете? Треба щось думати.

– Не хвилюйся, Тимоше. Якось я вже домовлюся з вiтром – вiн мою хату й омине.

– Ха! Насмiшили! – Тимiш усмiхаеться, але якось так дивно – тiльки правою половинкою рота, i недовiрливо придивляеться до Дани. – А ви-те що… може, правда… того… знаете щось? Мо’, не дурно в селi тарабанять… У таких лiтах ще оно скiко книжок без окулярiв читаете i на своiй тарадайцi ганяете, як той Шумахер на автоперегонах. Секрет, значиться, якийсь маете.

Дана аж пiдскочила. Те, що вiн ii лiта рахуе, – то ще куди не йшло. Для чого ж вiн арифметику в школi учив? Щоб лiчити – як не грошi, то роки. Але назвати ii машину тарадайкою? Їi блакитна, як небо, ii вiрна слухняна «ластiвонька» – i тарадайка?! Ах ти ж… Ну начувайся!

– Знаю, знаю, Тимоше. Моя бабуня, царство iй небесне, справдешньою вiдьмою була. Бiльше ста рокiв прожила i нi дня не лежала. Бiгала, бiгала, бiгала, так на ходу i впала, а душа й не зупинилася, далi побiгла – до неба. О, вона стiльки всього знала! Стiльки вмiла! Стiльки могла! Бувало, як назолить iй хтось дуже, то вона його i в свиню могла перетворити, i в жабу. І мене дечому навчила. Ти ж хiба не чув, що вiдьмацька сила передаеться через одне поколiння? Вiд баби, значить, до онуки…

– Хе-хе… – Тимiш опускае сокиру, чомусь ховае ii за спину, обережно вiдступае за порiг.

– Та хiба ж я що? Я ж нiчого. Але ж скрипить це дерево, як холера, аж з дороги чути. Тiко вiтер подуе – а воно вже й заводить свое безконечне скиглiння. Це ж якi залiзнi нерви треба мати, щоб у хатi таке скрипiння денно i нощно слухати! А ви ж людина алiганцька[3 - Алiганцький – iнтелiгентний, делiкатний (дiалектизм).]. У вас i душа мус бути, як тая кора на молоденькiй осичцi, а не як на цьому столiтньому осокориську.

– Скрипуче дерево довго стоiть, – каже Дана. – А нерви… Нерви я у вiтряну погоду ховаю о-о-он у ту коробочку. Бачиш, на столику бiля дзеркала? Чорна така, дерев’яна, лакована, з червоними квiтами на покришцi? То петрикiвський розпис, його вiдома художниця зробила. Колись у тiй коробочцi була пудра. А чого ти так дивуешся, Тимоше? Авжеж, колись я пудрила свого носика, вiн у мене дуже навiть симпатичний був. Шкода викинути таку гарну шкатулку. От i знайшла iй застосування – нерви час од часу ховаю, щоб не вибрикували тут капоснi, як дурнi телята, не каверзували та на оце безневинне дерево доброго чоловiка з гострою сокирою не накликали. А чого ж, ти думаеш, я скрiзь вожу цю коробочку за собою, чого не розлучаюся з нею?

Тимiш спочатку голосно гикнув, тодi якось невпевнено хiхiкнув, а далi так розреготався, аж за живiт вхопився:

– А бодай вам, Дмитрiвно, жаба на ногу наступила! Не поймеш, коли ви-те сурйознi, а коли насмiхаетеся. Певне, колись дуже веселою дiвкою були, язика з самого ранечку наперчували та нагострювали, як оце я ниньки свою сокиру.

Витер пiт iз залисин, голосно зiтхнув, розвiв руками, що чогось аж свербiли йому на того нещасного осокора.

– Але ж я вам – про дiло, а ви менi – про козу бiлу. Все вам смiшки та кпини. А ми з Оксенею тут за вас переживаемо. Щось станеться, люди скажуть – ото сусiди, ото злиднi лiдавi[4 - Лiдавий – поганий (дiалектизм).], не пособили одинокiй жiнцi навiть стару деревину зрубати, не уберегли неiну хату. Як ви-те так уже чогось прилипли до того старого осокора, то можна ж посадити бiля пенька молоденького. Вони вельми хутко ростуть, бо воду з грунту, як насоси, тягнуть. За рiк би й шумiв уже новий осокорик пiд вашим вiкном. Шумiв би i не скрипiв, спати не заважав би, мо’, навiть сни молоденькi навiвав би. Зновика ж, дерево ниньки дороге. Я оце в город iздив, заходив до супермаркету. А там… Отако – масло, отако – ковбаса, а коло них збоку – дрова, сухенькi, у в’язаночки складенi. На вагу, значиться, продаються, як цукерки чи пряники. Якби сам не побачив – iй-бо не повiрив би. Це ж iз цього старого осокора скiльки тих в’язанок мона було б зробити! І вам би копiйчина якась капнула, i менi за роботу перепало б, i не скрипiло б нiчого пiд боком. То бу’ чи не бу’ рубати?

– Не бу’, Тимоше! Не бу’!

Дана прибрала з обличчя усмiшку, кресонула по Тимошевi карим iз зеленкуватими iскринками поглядом. Степцьо! Їй-богу, Степцьо! Такий же хазяйновитий, такий же практичний, нiде нiчого не прогавить, не упустить, з усього хосен мусить мати. Геть, як його дiд. Це ж вiн мiг би бути i ii внуком.

Нi-нi, скрипiння iй нiскiлечки не заважае i рубати осокора вона не дозволить. Нi сьогоднi, нi завтра, нi тодi, як поiде з села. Хай Тимiш зап’е холодною водою своi лiсорубськi та бiзнесовi намiри.

А чого б iй той осокiр заважав? У неi самоi час од часу також щось поскрипуе – то колiно, то лiкоть, то плече. У ii вiцi це неминуче. От i доскриплять собi якось разом iз деревом.

Вийшла на подвiр’я, завела так незаслужено ображену рудим Степцьовим Тимошем свою блакитну «ластiвоньку», погладила ii по лискучому капоту, поставила на сидiння поруч з кермом великого круглого кошика.

Тимiш знов – як Пилип з конопель:

– Куди це ви-те зiбралися з таким кошичиськом? Мо’, по гриби? Ходили моi хлопцi вчора, кажуть – нiц нема, сухо вельми у лiсi. Але такi, як ви-те… Ну-ну, казав слiпий, побачимо…

Автiвка м’яко виiхала з подвiр’я i взяла курс на поле. Там, лiворуч вiд грунтовоi дороги, – маленький острiвець, наче охоплений полум’ям. То верес. Дана давно пантрувала, коли вiн зацвiте. Дiждатися не могла. А вчора глянь – вибухнув червоно-малиновим цвiтом. Ну, тепер можна нарвати i вже вирушати з села до мiста.

Залишила машину на дорозi, пiдiйшла з кошиком до вересових кущiв, зразу пiсля жнив упритул обораних трактором. Казав Тимiш, цiеi осенi iх мають повнiстю викорчувати. Пробували позбутися уже не раз, але живучий верес все одно проростае i хоч кiлькома кущиками, але зацвiтае посеред поля. Колись тут були справжнiсiнькi заростi, а посеред них стояла Димчина хата. Тепер – тiльки маленький горбок на ii мiсцi. Присiла на нього, погладила долонею ще по-вересневому теплу землю, пiдставила обличчя пiд лагiднi променi, заплющила очi.

2

– О, прекрасна незнайомко! Чи цi дивовижнi квiти постелиш ти замiсть перини на ложе коханого свого? Як же м’яко i солодко спати буде йому!

Дана озирнулася. На стежцi у позi декламатора з пiднятою над головою правою рукою завмер невисокий худорлявий хлопець. Русявий, з довгим волоссям, одягнутий не по-тутешньому: свiтлi парусиновi туфлi, сiрi штани, бiла маринарка[5 - Маринарка – пiджак (полонiзм).] нарозхрист, пiд нею – тонка лляна сорочка з дрiбненьким синiм орнаментом бiля горловини. Нiби на панича схожий. Але ж нi – панич полотняноi маринарки не зодягне, он у iхнього Михалка Косiнського всi костюми тiльки з дорогого сукна. Та й щоб дженджуристий Косiнський-молодший бiля хутора пiшки ходив i ще й отак-от з кимось заговорив…

Нi, не з паничiв, мабуть, цей задирака. Але й не сiльський, не тутешнiй. Цiкаво, звiдки ж вiн прийшов? Ба нi, не прийшов, а приiхав – он позаду нього, на узбiччi польовоi стежки, лежить ровер[6 - Ровер – велосипед (полонiзм).]: колеса з нiкелевими спицями ще повiльно крутяться, масивний круглий дзвiнок на

рулi виблискуе, як люстерко, ловить сонячне промiння i вiдбивае його просто Данi в очi.

«Його дзеленчання за кiлометр гусей розлякало б. А цей роверист не посигналив, отже, пiдкрадався тихцем, щоб я не почула. Може, ще й пiдслуховував, як я спiваю», – подумала Дана i зразу ж зашарiлася, перекинула через плече пшеничну косу, обсмикнула пiдiткану зелену спiдничку, сховала пiд нею засмаглi круглi колiнця.

Хлопець перевiв веселий синювато-сiрий погляд iз Дани на кошики, вже наповненi дрiбними квiточками. Нiби порiвнював, що ж воно яскравiше – цвiт у кошиках чи рум’янцi на дiвочих щоках.

– Це… верес. Для Димки, – пояснила Дана нiяково.

– Для Димки? Хто така Димка? Ваша чарiвна корова, яку годують квiтами, щоб давала рожеве молоко? – сяйнув бiлозубою усмiшкою незнайомець.

– Яка ще корова? – Дана нарештi оговталася. – Димка – то жiнка. Взагалi то вона Домка Калапуша, але в нас усi звуть ii Димкою.

– І навiщо ж Домцi-Димцi Калапушi стiльки цвiту? Що вона з нього робить? Квiткове сiно для своеi корови?

– Тю на вас! І чого ви-те до нещасноi корови вчепилися, як реп’ях до хвоста? Та й немае у Димки корови. А з вересового цвiту вона мед робить.

– Вересовий мед?! У вас тут знають, як робити вересовий мед?!!

– У нас усе знають! – випалила гонорово.

І чого це вiн так дивуеться? Нiби Дана сказала йому про небесних прибульцiв, якi спустилися на землю, поселилися в iхнiх Туричах i живляться виключно вересовим нектаром. Чудний якийсь. Вона пiдхопила кошики i повернулася, щоб iти до Димчиноi хати. Але хлопець вихопив iх у неi.

– Давай пiднесу!

– Сама справлюся – вони неважкi! – заперечила.

– Все одно… Не годиться такiй кралечцi великi кошичиська носити. Не бiйся – не вкраду. Я ж навiть зеленого уявлення не маю, що з цими квiтами робити. От якби ти менi по секрету шепнула рецепт вересового меду…

– Його тiльки Димка мае, – Дана все ще трималася за кошики.

– А казала, у вас тут геть усе знають.

– Кажу ж, Димка знае. А вона наша.

– Хм… До речi, я Теодор, тобi дозволяю називати мене Тео. Або Федором, або Федiрком, як називають однокурсники, – на твiй вибiр. Тiльки не Федьком – це вже дуже… Пхе, якось менi не пасуе. Та вiдпусти нарештi цi своi шедеври народного лозоплетiння i назви й свое iм’я.

Дана промовчала. Хлопець стенув плечима.

– Все одно дiзнаюся.

Тричi виважив кошики над головою, як важкоатлет гирi, i бадьоро закрокував слiдом за Даною.

– Подумати тiльки – вересовий мед на Полiссi! Та це ж свiтова сенсацiя! Якщо менi ця ваша аборигенка… Як там ii? А, Димка. Якщо менi панi Димка скаже рецепт… Це ж… Ти чула про краiну Шотландiю?

– Я ходила до школи.

– Молодець – гарна вiдповiдь. А до гiмназii?

– Мама з татом не захотiли до мiста вiдпускати.

– А твоi мама з татом часом не пан i панi Косiнськi?

– А що, я у них так удалася?

– Не знаю, я ж iх не бачив. Ще поки що не бачив. Чув тiльки, що земля у вашому селi Косiнським належить. Але взагалi-то ти на панночку дуже навiть схожа: тоненька, тендiтна, нiжки взутi, ручки бiлi. Та ще й до школи ходила.

– З панною Косiнською попав пальцем у небо! А те, що я у школi вчилася… Що ж тут аж такого дивного? У нас чимало дiтей записуються до школи, тiльки ходять потiм хто скiльки. Дехто взагалi рiк-два повчиться, а далi – нi ногою. А я шiсть класiв закiнчила, бо школа у нас шестирiчна.

– Ух ти! Аж всi шiсть класiв! Але, може, у школi тобi цього не розказували. Ось послухай. Отже, колись на територii Шотландii, це така краiна, сусiдка Англii, жив маленький корiнний народ – пикти. Славилися пикти довголiттям i неймовiрною, просто-таки мiстичною силою. А сила та була… Вiд чого б ти думала? Ну-ну, вмикай думалку! Вiд дивного-предивного, мiцнiшого за вино i солодшого за мед напою iз вересового цвiту, його так i називали – вересовий мед.

Дана недовiрливо глянула на Федора – чи не розiгруе вiн ii?

– У Шотландii теж росте верес? Геть такий самий, як у нас?

– У Шотландii не був, iхнього вересу не бачив. Але думаю – такий самий. Верес, вiн хоч на Волинi, хоч у Шотландii – все одно верес. Рецепт того напою пикти зберiгали у глибокiй таемницi. Захотiв якось жорстокий король знищити той маленький гоноровий народ у своiй iмперii. Але спочатку заповзявся вивiдати рецепт вересового меду. Ну якому ж правителю не хочеться бути сильним i жити якщо не вiчно, то хоча б дуже-дуже-дуже довго! От i тому хотiлося. О, скiльки людей було вбито його посiпаками! Бо пикти не погоджувалися видати секрет мiстичноi сили i довголiття своiм поневолювачам. Залишилося вiд цiлого народу всього двое – батько i син. Приiхав до них той дурнуватий король зi своею вiйськовою дружиною, стали суворi вояки iм погрожувати: мовляв, не зiзнаетеся – будете живцем спаленi. Тодi батько каже: «Не можу я перед синовими очима видати вам таемницю наших предкiв». «Немае проблем!» – вигукнув король i наказав зв’язати хлопця й кинути у бурхливi води рiчки. А коли батько залишився сам один, то сказав королевi таке: «Жаль менi сина свого. Але ще бiльше я боявся, що вiн, молодий, ще безбородий, не витримае ваших тортур i видасть рецепт вересового меду. Тепер, коли сина мого единого немае, я вже нiчого не боюся. І нiчого вам не скажу. Можете мене вбити».

– І вони його вбили? – Дана рiзко повернулася й опинилася очi в очi з Федором.

Їй аж дух перехопило – вона ще нiколи не стояла так близько з хлопцем. Федiр нiби тiльки того й чекав – миттю кинув кошики на землю i обхопив ii за стан. Але Дана вислизнула з його рук, як вивiрка, i побiгла стежкою.

– А ти як думаеш? – наздогнав ii Федiр. – Кинули живим у полум’я. Так i загинув останнiй представник маленького, але дуже гордого народу. А з ним було втрачено i рецепт приготування вересового меду. І ось що я чую! Тут, на Полiссi, у древньому таемничому селi з поетичною i мужньою назвою Туричi… Якби його вiднайти…

– От ви-те й поiдьте до Шотландii. На роверi, – пирснула смiхом у кулачок. – Там i шукайте.

– Там уже шукали, але не знайшли. А раптом вiн справдi тут? Раптом це саме той рецепт? Якщо в цих краях росте верес i з нього готують вересовий мед…

Дана вiдчинила хвiртку, пiдiйшла до дверей. Хотiла забрати кошики з цвiтом, але Федiр не вiддав – так i посунувся з ними через темнi, пропахлi травами сiни до кiмнати.

3

Димка, висока, худюща, в чорних блузцi i спiдницi та бiлiй перкальовiй хустинi в синiй горошок, зав’язанiй «молодичкою» на темно-каштановiй зi срiбними прожилками сивини головi, забрала кошики, поставила iх на лавку, пильно глянула на незнайомця з-пiд примружених повiк.

– А це кого ти, Богоданцю (вона нiколи не казала Дана чи Богдана, а тiльки Богодана), у наших вересових кущах надибала? Чи, мо’, в соснинi мiж грибами цього худюського опеньочка пiдiбрала? Ди’-но який бiлюсiй i алiганцький.

– Дякую, панi Димко, за алiганцького опенька! Красно дякую, що мухомором не обiзвали! Врахую ваше зауваження. Якщо у цьому гостинному селi будуть добре годувати, то обiцяю багато iсти, хутко поправитися i стати справжнiм боровиком. Тiльки нiхто мене в кущах не знаходив, я сам знайшовся. – Федiр артистично поклонився перед Димкою, а тодi виструнчився, як на парадi, змахнув головою. – Федiр. Єдиний син Данила. Не Галицького, а Лесика. Театральне псевдо – Теодор. Тимчасово мешкаю у Львовi. Студент. Учусь на iсторика. Приiхав збирати матерiал про ваше мальовниче i героiчне село. Кажуть, що тут багато чого цiкавого було пiд час вiйни.

– Якоi такоi войни? –

перепитала Димка. – Через наше село тих воен прокотилося, як чорних хмариськ через осiнне небо.

– Ну, не наполеонiвськоi. Це точно. Австро-угорсько-нiмецько-росiйсько…

– А-а-а, ти про велику, про царську. Царську войну я тутечки пережила, на свому хуторi. На хронт не ходила, з пукалок не стрiляла, мендалiв не заробила. То що менi про неi балакати? Була, та й, Богу декувати, загула, хай iй трясця, тiй войнi!

– Так таки вже й немае про що балакати. Казали менi, що тут, у вашому селi, чудо сталося – нiбито чиiсь солдати повмирали, ну зовсiм, трупами стали, а на третiй день ожили.

– Як Христос? – Димка тричi перехрестилася. – Не богохульствуй! І хто тобi наплiв такого, Телесику?

– Я не Телесик, а Лесик. А ви не хочете, значить, бiдному студентовi нiчого розказувати, – Федiр тяжко зiтхнув. – Ну що ж… А може, все-таки згадаете. Я ще цiлий тиждень, до кiнця вакацiй, буду тут. Якщо що, то шлiть гiнця до будинку Юрка Гориславця.

– Це ж котрий такий Гориславець? Часом не Катерини Книги син? – перепитала Димка.

– Книги? – здивувався Федiр. – Яке дивне прiзвище – i зовсiм не полiське.

– А то й не хвамiлiя, то по-вуличному. І чого це не по-полiшуцьки? – Димка аж образилася. – Книгами у нас пташок називають, тутешнiх, лугових, що цiлими днями над травою книгають та кигичуть.

– Чайок чи що? – перепитав Федiр.

– По-твоему чайки, а по-нашому книги. А хвамiлiю Гориславець у Туричах аж три родини мае. Як iх опридiляти, щоб довго не розтовкмачувати? От кожну i нарекли по-иншому. Катерина по-вуличному Книга. Чайка, значиться, але по-нашому, по-сiльському, по-тутейшому. То ти, кажеш, до Юрка Книги приiхав?

– І з Юрком. То мiй товариш, ми з ним в одному унiверситетi вчимося i в одному театрi разом граемо. В недiлю у вас будемо виступати. Ну, не тiльки ми, студенти, ще й справжнi актори мають пiд’iхати. Приходьте до школи! Не хвилюйтеся – платити не треба. Скажете, що вiд мене, вiд знаменитого артиста Теодора Лесика, – прошу бiльш не плутати з Телесиком! – i вас не тiльки пропустять, але й у партерi, в першому ряду посадять.

Федiр з усiх сил намагався сподобатися Димцi, завоювати ii прихильнiсть, але вона тiльки рукою махнула:

– Куди вже менi? Ходулi не ходять, з хати ледь виплентуюся.

– Як шкода! То, може, вам ровера позичити?

– От жипало! От годзiкало[7 - Годзiкало – те саме, що й базiкало (дiалектизм).]! – Димка ледве стримала смiх. – Покладе, знацця, стара баба Домка своi хорi ноги на ровера, та й вiн сам повезе ii через усеньке село. А педалi на тому роверi хто крутити буде?

– Я! – охоче зголосився Федiр. – Посаджу вас на раму та й повезу, як справжню королеву.

– От i вези вже себе сам!

– Та я що? Я хоч зараз. Але… Хм… Тут таке дiло. Про вiйну, я так розумiю, ви говорити не хочете. Ну, на фронтi не були, медаль не отримали, хвалитися немае чим. То, може, свою найбiльшу зовсiм-зовсiм невiйськову таемницю розкажете? Га? Ту, що так вiд усiх ховаете? От розкажете – i мене як не було. Клянусь: одне колесо – тут, а друге – там.

Димка чогось зблiдла, задихалася, закашлялася, у неi дрiбно затремтiли пальцi. Дана кинулася до вiдра, набрала води.

– Що з вами? Випийте!

Димка стукотiла зубами об кварту. Господи! Та що це справдi з нею? Тiльки що нормально говорила, навiть смiялася. Чи Данi привидiлося це ii тремтiння та цокотiння? Бо гiсть нiби нiчого й не помiчае, теревенить собi далi.

– Я, знаете, ще й легенди, мiфи, пiснi народнi записую, рецепти там всiлякi старовиннi. – Федiр справдi дiстав з кишенi невеликого записника й тонко загостреного олiвця. – Може, щось iз цього згадаете i розкажете? Це не для мене, а для iсторii, для прийдешнiх поколiнь. Скажiмо, про вересовий мед, який ви збираетеся готувати з ось цих квiтiв, якi я, Теодор Лесик, власною персоною принiс до вашоi хати.

– То от чого ти, блутало оцибенське[8 - Оцибенський – фальшивий (дiалектизм).], тут барвiнком коло староi баби стелишся! От чого жиполиш! А бодай тебе муха вбрикнула! – Димку раптом попустило, вона глибоко i полегшено дихнула, вiддала Данi кварту, пiдвелася з лавки, пройшлася через хату, виставивши поперед себе цiпок. – Ну, намiрився писати, то пиши, писако. Знаеш, чого отi книги так жалiбно кигичуть, так тривожаться?

– Нi, – стенув плечима Федiр. – А чого?

– А ти слухай чого. Було то вельми давно, ще як татарва по наших землях рискала. Налетiла орда поганська вiд битого шляху на село, як дощова хмара на чисте небо. Люди кинулися до рiчки, перепливали ii i ховалися в лiсi. А iдна жiнка з маленькими дiточками не могла вельми бiгти, а перепливти рiчку – i поготiв. Бо тi пуцьвiрiнки облiпили ii з усiх бокiв – iдне на руках, друге за спiдницю вчепилося, трете за сорочку тягне, четверте за мамкою ледь шкандибае… Дiйшла молодиця до рiчки, упала в траву пiд кущем лози, дiтвакiв своiх до себе притулила. Лежить, бiдна головойка, i молиться, просить Бога, щоб одвiв бiду чорную вiд неiних дiточок дрiбних. Почув Бог ту молитву ревну материнську. Вiдвiв нечисть чужинецьку вiд берега. Повернули ординцi коней на дорогу i вже скакати нею намiрились. Аж тут iден почув, як голосно книга кигиче. Дивиться: а вона над кущем лози кружляе i кружляе, книгае i книгае. Догадався хитрий татарин. Гукнув свою орду i поскакали вони до рiчки. Та й убили дiточок дрiбненьких, а жiнку в ясир узяли. Розгнiвався Бог на тую пташку нерозумну, та й з того часу кричить вона отак над своiми дiтьми, крила заламуе та дрижить од страху, щоб не знайшли iх люди у травi i не забрали з гнiзда.

– Гарна легенда, – сказав Федiр. – Красно дякую, панi. А про вересовий мед…

– Он ходник до порога, а он i вiд ходника до ворiт дорога, – Димка розсердилася чи вдае, що розсердилася. – Рецепт вересового меду йому скажи! Може, ще й цидулку написати i на тарелi золотiй подати? Авжеж! Уже й розiгналася дурна баба!

– Зупинiться! Не бiжiть! Говорiть сидячи! – Федiр схопився рукою за кiнчик пiднятого Димкою цiпка, нагнув його донизу, зiтхнув награно-приречено. – Ну гаразд, втiкаю, втiкаю, втiкаю. Але ви ще подумайте, добре подумайте. Нащо таку таемницю вiд людей ховати? В селi ж усi своi. Не агресори якiсь чужоземнi, не завойовники на чолi з грiзним королем.

– Своi то своi, а як розкажу, то кому я тодi потрiбна буду, га? Хто до мене навiдаеться? От пометикуй своею макiтеркою. Буду тодi сидiти сидьма iдна у штирох стiнах. А так – що б у кого не приключилося, сюди прибiгають, низенько кланяються, Домочкою називають, красно декують. Хто копiйчину принесе, хто лагодзiнку[9 - Лагодзiнки – солодощi, смаколики (дiалектизм).] якусь. О! Згадала. Вiзьми-но собi, Богоданцю, там, на миснику, на середнiй полицi, у синiй фiлiжанцi, яку ти менi на Великдень подарила, два ружовi м’ятнi пiвники на патичках.

– Це ж треба! Моi улюбленi, – зiтхнув Федiр.

– Не знебощуйся i не пiдлещуйся, все iдно нiц не получиш. Лагодзiнки – то для дiвчет.

– Авжеж. Нi цiкавоi iсторii, нi рецепта, нi навiть м’ятного ружового пiвника на патичку. Така вже моя доля. А вас навколо пальця не проведеш.

– Та й тобi пальця в рот не клади…

– І не треба. Бо це негiгiенiчно, – весело засмiявся Федiр. – Йдемо, моя чарiвна квiткарко, я тебе на роверi додому пiдвезу, якщо його ще нiхто досi не поцупив.

– У нас чужого не беруть, – кинула вслiд Димка. – А бiля Богоданцi не дуже крутися, хлопче, бо неiн батько такий, що тiко стережись… Можуть i твоi ходулi до школи не дiйти i педалi на роверi не буде чим крутити.

– Дякую за пораду – буду берегтись. А ви мудра

жiнка. І розказуете дуже цiкаво. – Федiр несподiвано повернувся i поцiлував Димцi руку.

Димка висмикнула ii з його долонi, знiяковiла.

– Сама знаю. Теж менi Америку вiдкрив… А спектакля ваша ж яка – весела чи сльозлива?

– І смiх, i сльози, i кохання! Ще й яке кохання! «Наталка Полтавка». Самого великого i неповторного Івана Котляревського. Передбачаеться аншлаг.

– Ну йди, йди з Богом до того свого ашлагу!

Ровер лежав там, де Федiр його й залишив. Дана вiдмовилася на нього сiдати – сама б не повела, бо нiколи не iздила. А сидiти на рамi перед хлопцем… Щоб вiн дихав iй у потилицю… Щоб торкався до неi… Нi, нi i ще раз нi! Вiд Димчиного хутора й аж додому йшли пiшки. Про що вони тодi говорили? Здаеться, про той же вересовий мед.

4

Не було у Туричах жодноi хати, де б не тримали про запас хоч слоiчок цього цiлющого трунку. Ним рятувалися вiд усiх болячок. Пили вiд застуди, вiд нервiв, вiд пристрiту, вiд болю за грудиною чи в животi, зупиняли кров, лiкували рани, крапали у вуха, полоскали зуби, натирали суглоби при артритi та ревматизмi, знiмали вроки, причаровували хлопцiв…

А готувала цю народну панацею для всенького села справдi тiльки одна людина – Домка Калапуша, Димка. Жила вона неподалiк вiд села, на хуторi, що круглим острiвцем кучерявився посеред поля. Кажуть, колись, ще до великоi вiйни, той острiвець був навiть не островом, а цiлим материком. Навколо садиби та кiлькох моргiв лану бiля неi тяглися густi заростi вересу. Може, через те Калапушi й узялися за народний промисел на його основi. Хоча могло бути й навпаки: старовинний рецепт вересового меду привiв котрогось iз Димчиних предкiв на цю пiщану мiсцину, яка не дуже тiшила врожаями зерна i городини, зате вабила саме своiми вересовими хащами.

Але згодом бiльшу частину заростiв викорчували, землю засiяли пшеницею та ячменем, залишився тiльки вересовий острiвець навколо хутора. Тож Димцi вже доводилося ходити до соснового лiсу або аж на торфовище за лiсом, де верес буяв особливо пишно. А останнiм часом, як стала пiдупадати в силi, сказала, щоб люди самi збирали цвiт, а вона вже вдома з ним попорядкуе. Бiля хутора ж обривати верес дозволялося тiльки Данi, яка частенько навiдувалася до самотньоi далекоi родички.

Як воно було насправдi колись iз тими вересовими медоварами Калапушами та iхнiм хутором, нiхто вже достеменно не знае. Як не пам’ятають у селi тонкощiв приготування старовинного цiлющого напою. Не те, щоб зовсiм нiхто цiею справою не займався. Займаються. І сушать вересовий цвiт, i запарюють, i на домашньому перваку настоюють, i з iншим зiллям та корiнням змiшують. Комусь щось таке варево-парево лiкуе, для когось воно замiсть хмiльного напою, ще для когось – просто лагодзiнка солодка на празники. Але чудодiйну силу мають тiльки Димчинi меди. Ганна Рудюкова якось сказала зiтхаючи: «Колись дiвку навiть за втрату цноти так би не осудили, як за втрату рецепта вересового меду. А теперка одна Димка й пам’ятае його. Що то з нашими людьми приключилося?»

Димка багато чого знае i вмiе. Де i коли яку травину зiбрати, щоб найпомiчнiшою була. Бо то, каже, дуже важно, – пора i мiсце, на якому зiлля виросло. Вона й бабить[10 - Бабити – приймати пологи, пеерерiзати пуповину (дiалектизм).] – за свое життя не однiй сотнi новонароджених перев’язала пуповину, не одну тяжку породiллю порятувала вiд смертi неминучоi. І якою погода буде, на цiлий рiк наперед Димка знае. І нiбито мову звiрини лiсовоi та домашньоi розумiе. І лиху людину вiд доброi вмiе вiдрiзнити, як би та не прикидалася i не придобрювалася. Та головне – iй однiй вiдомi всi пропорцii приготування вересового меду: при пiдготовцi солоду, при варiннi сусла – iз того солоду та вершечкiв гiлочок з цвiтом, i термiн витримки та бродiння – вiд тижня до кiлькох мiсяцiв, залежно вiд бажаного кольору (жовто-червоного або червоно-бурого) i призначення. А ще – як приготувати цiлющу настоянку iз сухих квiтiв вересу, як тi квiти сушити (тiльки на свiжому повiтрi!), де брати воду для настоянки (вона мусить бути лише джерельною!)…

Випадок з «воскреслими» вояками, який зацiкавив Федора, також Димчиних рук справа. Їi рук та ще, звiсно ж, дикого вересу. Трапився вiн iз вояками генерала Брусилова. Вони нiбито пiсля того, як випили вересовоi «медовухи», аж два днi лежали як мертвi, а на третiй ожили, але нiчого не пам’ятали. У Туричах про це всi знають. Хтось, мабуть, i направив Федора до Димчиного хутора за цiею iсторiею. Тож його зустрiч з Даною була не випадковою.

Дана чула про це i вiд сусiдiв, i вiд своiх батькiв. Як i про весь той тривожний час, у який iй суджено було народитися.

Солдати царськоi армii стояли у Туричах двiчi. Першого разу, як вiйна тiльки почалася, протрималися недовго. А як уже збиралися вiдступати, то наказали збиратися у дорогу i мiсцевим жителям – iх поспiхом евакуювали на схiд. Такого виселення зазнали не тiльки Туричi, обезлюднiло тодi чимало й iнших сiл та мiстечок на значнiй територii Волинi. Генерал Брусилов вирiшив застосували тактику «випаленоi землi» – залишити пiсля себе безлюдну, мертву територiю, на якiй би супротивники росiйськоi армii не могли отримати жодноi пiдтримки населення, нi харчами, нi реманентом, нi теплим прихистком у хатах.

Ну який же селянин погодиться добровiльно покинути свою землю, хату, господарство i волоктися у невiдомiсть? Перелякане село гуло, як розтривожений вулик. Але людей, якi ледь встигали вхопити сякi-такi пожитки, солдати вантажили на фурманки – i в дорогу. Хто вiдмовлявся iхати, чинив спротив, зразу ж ставав безхатьком – брусиловцi ходили вулицями iз запаленими смолоскипами i штрикали iх пiд стрiхи осель непокiрних. Знову ж таки тактика: не буде людям де жити, то не буде i прив’язки до мiсця, мусять пiдкоритися i iхати.

Половина села пiшла тодi з димом. Сiм’i, вивезенi у схiднi областi Украiни та в Росiю, так i не повернулися додому до кiнця вiйни. Дехто з них приiхав аж у двадцятих роках, дехто назавжди залишився на чужинi.

Тi ж, кому вдалося вчасно зметикувати, що воно й до чого, i не далися, щоб iх випровадили iз села, втекли до лiсу, за непрохiднi болота, куди брусиловськi вояки боялися поткнутися. Вирiшили: краще лишитися без хати, нiж покинути свою землю. Там i перебули час, поки в селi мiнялася влада. Пiсля вiдступу росiйськоi армii повернулися у Туричi, на своi згарища. Мусiли оселятися у вцiлiлих будiвлях тих, кого царське командування евакуювало. Мали надiю до повернення землякiв вiдбудуватися i перебратися у власнi хати. Але вiйна все котилася i котилася то в один, то в iнший бiк, крутилася i крутилася по колу, товклася, як Марко проклятий по пеклу, i кiнця-краю iй не було видно. Тож чекали терпляче, поки ця вселенська бiйня закiнчиться, щоб уже тодi братися за будiвництво.

Пiсля вiдступу царських воякiв наполовину спаленi Туричi перейшли до австрiйцiв. Австрiякiв у селi зустрiли похмурою настороженiстю. Офiцiйно саме вони були ворогами для мiсцевого населення, бо ж Волинь належала до Росiйськоi iмперii. Та мужицький розум пiдказував, що нi однi, нi другi мiсцевим не друзi, що як для росiян, так i для австрiйцiв це полiське село, заховане серед лiсiв, у яких колись жили гордi тури (звiдси i Туричi), – всього лиш територiя бою, а вцiлiе воно чи згорить дотла разом iз усiма його жителями – обом армiям, як i обом чужим державам, байдуже.

Та саме з австрiйцями у Туричi прийшли украiнськi сiчовi стрiльцi. Патрiотично налаштована iнтелiгенцiя – студенти,

лiцеiсти, викладачi, поети, художники, спiваки – утворили в австрiйськiй армii свою добре вишколену вiйськову формацiю, яка намагалася розбудити етнiчну пам’ять на землях, поневолених Росiйською iмперiею.

Молодi вояки-добровольцi сколихнули Туричi i дуже хутко й легенько прихилили його до себе. Їхнi запальнi слова про Украiну, про рiдну мову i церкву нiкого не залишали байдужим. У цiй страшнiй вiйнi, що втягнула у себе понад пiвтора мiльярди людей, майже три чвертi всього населення Земноi кулi, по два боки фронту, в обох ворогуючих вiйськово-полiтичних блоках не зi своеi волi опинилися i тисячi украiнцiв, якi, за законами вiйни, змушенi були вбивати однi одних. А сiчовi стрiльцi закликали до еднання украiнцiв, до створення своеi держави. Вони спiвали украiнських пiсень, вiдкривали у селах украiнськi школи.

У Туричах примiщення школи ще нiколи не було. Його взялися будувати. Хлопцi зорганiзували толоку, i на неi прийшли всi – вiд малого до старого. Селяни привезли з лiсу деревину, рiзали i стругали дошки, молоденькi сiчовики доставили звiдкiлясь червону черепицю на покриття школи, зо два десятки столiв, зошити, ручки, пiдручники, вивiсили над ганком жовто-блакитний прапор i навiть самi взялися навчати сiльську дiтвору украiнською мовою.

Та як тiльки росiйська гвардiя прорвала австро-угорсько-нiмецьку оборону i болотистi береги Стоходу поховали у «братськiй могилi» драговини тисячi солдат i офiцерiв з обох бокiв, разом з австрiйською армiею вiдступили i сiчовi стрiльцi. Припинила роботу школа, притихло, зачаiлося, насторожено поглядаючи з вiкон, село. Воно добре пам’ятало, що чинило вiйсько росiйського царя за першого приходу. Багато хто до цього часу так i не знав, що сталося з iхнiми родичами, яких тодi евакуювали – куди iх вiдправили, чи колись ще повернуться вони додому i чи й живi досi? А що як тепер все повториться? Що як царськi офiцери знову почнуть вiдправляти селян невiдь-куди або пускати з димом iхнi обiйстя?

Цього разу генерал Брусилов не збирався вiдступати. Добре спланований наступ, названий пiзнiше Брусилiвським проривом, обiцяв йому перемогу. Його солдати, що розташувалися у селi, насамперед зiрвали жовто-блакитний прапор на школi, замiнили його на росiйський з двоголовим орлом. Селяни ховали вiд них не тiльки пожитки, але й доньок. Зрештою, цей живий скарб пiд час усiх на свiтi воен ставав здобиччю голодних, загрубiлих вiд кривавих побоiщ воякiв. І ця не була винятком.

Марiйцi Лисюковiй ще й шiстнадцять не виповнилося. Красуня з пишною русявою косою i синiми, як льон, очима, сидiла на горищi й носа не смiла висунути. Батьки тiльки ввечерi приставляли до ляди драбину i дозволяли дiвчинi спускатися. А вранцi – знову до схованки.

Того вечора вона спустилася, як завше, зайшла до хати. Тiльки взяла ложку в руки, щоб повечеряти, а тут i непроханий гiсть на порiг – рукастий здоровило з порожньою пляшкою пiд пахвою. Побачив дiвчину, п’яно гикнув вiд здивування, радiсно засмiявся, ослiплений ii юною вродою, хотiв обняти. Злякана Марiйка – з хати, вiн – за нею. А батько ззаду – заступом по головi. Той i звалився на землю, як лантух з половою. Вночi прийшов до тями, протверезiв, пiшов до своiх, заявив про ворожий замах прибiчника австрiяк на його життя. Хату Лисюкiв оточили, взяли штурмом, обнишпорили кожен закуток, але нiкого не знайшли – господарi з донькою зметикували, що залишатися вдома небезпечно, i поки солдат приходив до тями, втекли до родичiв у сусiдне село.

На свiтанку солдати зiгнали всiх туричiвцiв до староi олiйницi. Зазвичай вона починала працювати восени, тодi до неi i звозили насiння соняхiв, льону, рiпаку, з якого били олiю. Цiеi ж пори примiщення стояло порожне. Але цього ранку у ньому вже нiде було i яблуку впасти. Дверi зачинили на засув знадвору. Пригрозилися, що пiдпалять олiйницю увечерi, щоб у темрявi виднiше було, як горить. Чи справдi збиралися пiдпалити, чи тiльки хотiли добряче полякати людей, – цього нiхто так i не дiзнався. Але люди, голоднi, змученi тиснявою i задухою, справдi дуже настрашилися: у вiйни свое беззаконня, можуть i спалити, а не спалять, то вiдправлять невiдь-куди, як це вже було.

Один хлопчина, полiток[11 - Полiток – пiдлiток (дiалектизм).], утiк iз села – вiн якраз вийшов на подвiр’я до вiтру i побачив, як до хати прийшли солдати. Чимдуж помчав у поле, а потiм – до хутора Калапуш.

Димка тодi жила ще зi своею матiр’ю. В селi вже потроху забували про ii пристрасний роман з драматичним фiналом. Казали, була вона дiвкою вельми гоноровою, перебiрливою i неприступною. Багатьом сiльським хлопцям гарбуза пiднесла й одкоша дала. А то поiхала до Ковеля на гостину i як поробив iй хто – залюбилася в молодого маляра. І вiн нiбито аж спалахнув вiд ii гарячого погляду, як солома вiд сiрника. Солома, як вiдомо, хутко згоряе. Пах – i вже тiльки купка легенького попелу. А Димка – гонорова однолюбка. Вона ж стiльки часу чекала того свого великого кохання. Ну от i дiждалася. Втратила через нього голову, кинула i хутiр, i батькiв, поiхала до мiста, найнялася на роботу у багатих людей. Чи жили вони разом з тим ii обранцем, чи тiльки любилися таемно, нiхто не знав. Нiбито був той маляр теж iз заможноi родини, яка не захотiла прийняти сiльську дiвку i лийнула свiй цебрик холодноi води на iхне гаряче кохання. Сховала Димка у своему серцi на все життя жаринку палючу вiд того полум’я, що так обпекло ii, та й повернулася на хутiр. Замiж так i не вийшла, хоч i потому до неi не раз сваталися. До старостi не могла забути того маляра. Зосталася при матерi у статусi слухняноi ученицi знахарськоi справи i з ореолом дивачки-вiдьмачки.

От i тепер. Хлопчина до хати, а Димка Мокрину, матiр свою, кличе. Та вислухала задиханого полiтка[12 - Полiток – пiдлiток (дiалектизм).], кивнула до доньки, показала рукою на комору.

– Тая, з мохом… Сама знаеш…

Димка пiшла до комори, винесла обмотаний полотниною i обплутаний сивими пасемцями павутиння слоiк з червонувато-бурою рiдиною.

– Постав у теплу воду, – наказала Мокрина. – Давнiй вiн дуже, загус уже.

Димка налила у баняк води, вставила у нього слоiк, пiдштовхнула баняк рогачем у пiч, де якраз домлiвала якась страва. Вона й сама знала, що давнiй загуслий верес треба нагрiти, щоб вiн знову став рiдким. Зi слоiка перелила напiй у двi темно-зеленi пляшки. Мокрина перехрестила iх:

– Благослови, Боже, на спасiння громадi!

Тодi перехрестила доньку:

– Хай тебе береже Мати Божа!

Димка поклала у кошик пляшки, прихопила кусень сала, десяток яець.

Солдати ще допивали в хатi сiльського старости червоно-буру «медовуху», що мало до сказу iх не довела – вони вже пiсля першоi чарки почали якось дивно смiятися, потiм стали голосно реготати i несамовито верещати, нiби iм було пороблено. А жителi села, визволенi Димкою iз замкненоi олiйницi, вже готувалися в дорогу. Тiльки не на чужину, а до рiдного лiсу, за непрохiдне Бузькове болото, де вони вже ховалися за першого пришестя росiйськоi армii, коли не захотiли iхати на чужину. Господарi поспiхом скидали на фурманки хатнi пожитки, вантажили зерно i бульбу, виганяли з хлiвiв домашню худобу, ловили птицю.

Коли п’янi вояки поклали соннi голови на стiл поруч iз порожнiми пляшками з-пiд вересового меду, перша фурманка якраз виiхала з села. За нею потягнулася друга, третя, четверта…

Наступного дня до села приiхала ще одна група воякiв. Тут вони мали пiдкрiпитися, запастися харчами. Натомiсть – порожне село: нi

людей, нi коней, нi навiть собак. А в обiйстi сiльського старости – мертвi пияки за столом. Вдарили на сполох, кинулися по дворах, обшукали всi садиби, зрештою докумекали, що це хтось iз сiльських допомiг солдатам так заснути i все село пiсля цього втекло до лiсу. Втiкачiв видавали i глибокi слiди фурманок на мокрiй землi.

Кинулися за тими слiдами, дiйшли до болота. Але коли один з солдатiв ступив на стежку, порослу багном, i тiльки булькнув у драговину, всi iншi повернулися до онiмiлого села. Тiла забрали з хати старости i поскладали рядочком у церквi, вiдспiвування iх мав провести капелан. Наступного дня взялися копати братську могилу. Викопали, прийшли з ношами за мертв’яками, а тi якраз вихитуються з церкви – зеленi, охлялi, схожi на привидiв.

Село пiсля того майже мiсяць переховувалося у лiсi. Повернулося, коли вiйсько вже далеко вiдкотилося. Казали тодi, що Мокрина пригостила воякiв якимось особливим вересовим медом. Що вона додала у нього, крiм квiтiв, – так i залишилося таемницею.

5

– Вже й пiвнi поснiдали, а наша красна дiвойка досi з подушкою обнiмаеться! А людськi дiти ондечки бульбу копають! Бо в тiятрах до самого досвiтку не сидять! Бо на гульки не ходять, коли на полi стiко роботи!

Пiвнi ще й лапи не обросили i дзьоби не намочили – он тiльки-тiльки злiтають iз сiдала i розправляють крила перед своiми розкудкудаканими курячими гаремами. І на городах такоi ранньоi пори – нi лялечки. Але Дана мовчить. Спробуй запереч – тодi вже маму до полудня не зупинити. Хай уже насабаниться[13 - Сабанiти – доброзичливо сварити (дiалектизм).], хай вiдведе свою душеньку.

У школi вчора виставу показувати не дозволили – солтис заборонив, сказав, то польська школа, а п’еса мужицька. Люди запротестували, збиралися послати делегацiю до пана Косiнського, просити, щоб на солтиса вплинув. Але солтис тiльки хмикнув: iдiть-iдiть, i вiд пана те саме почуете, що й вiд мене. Думаете, я з ним не радився? Сам придумав – сам сказав? Хочете дивитися свою виставу – шукайте собi якесь подвiр’я. А то доходитеся до того, що ваш театр зовсiм видворять iз села. Делегати почухали потилицi та й махнули руками.

Дана здивувалася: нiби ж i не вредний Януш Косiнський. Зовсiм не такий, як, скажiмо, пан Варгiцький у Пiдлiсному. Той завше приндиться, каверзуе, а часом як з ланцюга зриваеться – репетуе, аж ногами тупае. Торiк людям за роботу не заплатив. Гнулися, гнулися на нього селяни, i в маетку, i на полi, а вiн в кiнцi ще й винними iх зробив. Сказав, що iхнi свинi його поле перерили i бульби на кiлька лантухiв зжерли. А це ж збитки, i хтось же за них платити мае. От i вважайте, хлопи, що вiдробили пановi за своiх дурних голодних свиней. Скiльки не доказували йому, що то дикi вепри з лiсу занадилися, що й на людських городах вiд них спасу немае, бо розплодилося тоi звiрини так багато, що доведеться бiля села сторожiв ставити, а в лiсi вiдстрiл робити. Але з Варгiцького – як з гуски вода. Де ж би, щоб його пропало!

Нi, Януш Косiнський не такий. Вiн спокiйний, розважливий, бiблiотеку велику мае. Якось Дана з мамою ходила на роботу до панського маетку, то пан навiть сам розказував iм, як трускавки вирощувати i як збирати. Для села тi трускавки – дивовижа. У лiсi вони ростуть дрiбненькi, i за малину, i за ведмедi[14 - Ведмедi – ягоди ожини (дiалектизм).] меншi. А тут такi кругляки, що кiлька ягiд з’iси – i вже ситий. А ще тодi пан дозволив Данi взяти в його бiблiотецi книжку. Спочатку здивувався трохи, що мужицька цурка[15 - Цурка – дочка (з польськоi).] любить читати. А тодi аж заусмiхався до неi – то добре, бардзо[16 - Бардзо – дуже (з польськоi).] добре, от вiн свого Михалка нiяк не може змусити читати, хоч той i гiмназiю в Холмi закiнчив.

Щоправда, всi книжки у панськiй бiблiотецi тiльки польською мовою, але ж польською Дана i в школi вчилася. Спочатку у них був хоча б урок украiнськоi, бо того вимагав «кресовий» закон. Але потiм вчительку-украiнку чи то звiльнили, чи то кудись перевели. Польськi вчителi украiнськоi не знали, тож i викладати ii не було кому. Бiльшiсть сiльських дiтей саме через ту чужу мову, що нiяк iм не давалася, i кинули науку. У шостому класi з Даною навчалося всього п’ятеро учнiв.

Януш Косiнський також навiдувався до школи. Казав, що Туричам дуже пощастило, адже в сусiднiх селах дiти вчаться по хатах, а тут таке ошатне примiщення. Про те, що колись це була украiнська сiчова школа, нiби й забув.

Якось панi Янiна, вчителька лiтератури, органiзувала вечiр, присвячений Адаму Мiцкевичу, i запросила на нього пана Косiнського. Той слухав, як учнi вiршi декламували, i тим, хто виступив найкраще, вручив по збiрочцi «Кримськi сонети». Дана iнодi перечитуе ii, а тодi заплющуе очi й уявляе собi Чорне море, високi хвилi, бiлi вiтрильники на синiй водi, Акерманськi степи, таемниче мiсто Бахчисарай, гору Аю-Даг, вершину Чатир-Даг… Ох, як би iй хотiлося побачити все це на своi очi! Як би вона хотiла полинути понад бiлим свiтом далеко-далеко, як у тiй казцi – за тридев’ять земель, у тридесяте царство!

Мама iнодi сварить ii за книжки. Каже: нащо дiвчинi забивати голову тою писаниною? Книжки для панiв, бо iм бiльш нiчого робити, як тi хвантазii читати. А сiльськiй людинi i так мороки вистачае. Та Дана уявити не може, як би жила, якби не мандрувала сторiнками книжок.

Але цього разу такi незвичайнi люди примандрували у iхне село. Чого ж пан Косiнський проти них? Чого заодно iз солтисом? І чого той солтис раптом так сконозився? Тiльки через те, що вистава мужицькою мовою?

Довелося театровi перебиратися iз школи до Бондаруковоi клунi – вона найбiльша на кутку. Прийшла на таку рiдкiсну оказiю чи не половина села. Поклали дошки замiсть пiдмосткiв, поставили стола, принесли зi школи два стiльцi (добре, хоч це солтис не заборонив). У клунi хто сидiв, хто стояв, але вмiститися змогли далеко не всi – тi, хто прийшов пiзнiше, мусiли у дверi заглядати, за дверима слухати.

Зiбралася «вельмишановна театральна публiка», як сказав Федiр, пiзно ввечерi, коли вже у господарках запорали всю роботу, нагодували свиней, подоiли корiв, позаганяли у загородки гусей та качок. Бо ж недiля недiлею, а бидло[17 - Бидло – худоба (дiалектизм).] голодним i недоеним на нiч не зоставиш, птицю надворi на розправу лисицям та куницям не кинеш. Тож i закiнчилася вистава мандрiвного театру пiзно, а вiдтак i розiйшлися всi аж за пiвнiч. Через Дану i батьки не спали – виглядали ii. Але не це гризе маму, ой не це.

– А чого це ти сама iдна пошпацiрувала, Степана не покликала? Га? Гвавтоньки[18 - Гвавтоньки – дуже поспiшно (дiалектизм).] було до того тiятра бiгти? Чи, мож, отой оцибенський[19 - Оцибенський – фальшивий (дiалектизм).] артiст з ровером уже голову замакiтрив? Встид який! Степцьо прийшов, а вона вже повiялася, ii вже як хапун вхопив. Роботящий, добрящий, непитущий хлопець з такоi поредноi родини до неi всiм серцем, а вона гемби не розтулить, щоб слово приязне йому сказати. Щiстя саме до хати проситься, саме на порiг стало, а вона скаче, як тая коза шудрата.

Ну от, нарештi i справдешня причина маминого праведного гнiву. Ай-я-яй! Коза шудрата без Степця на виставу поскакала. Може, було ще й кучерi його розчесати, за руку, покраплену рудим ластовинням, взяти та й повести за собою, бо вiн, бiдося такий, сам дороги до Бондаруковоi клунi не знае? А чи йому треба той театр? Ну прийшов би та й що? Сидiв би собi тихенько, на Дану глипав та пiдраховував подумки, скiльки цього року з батьком за бульбу вторгують, скiльки – за

свиней i телят.

Нi, Степцьо непоганий. Справдi – i добрящий, i роботящий, i непитущий. Але ж не любий ii серцю! Хiба вона не казала цього мамi? Хiба не просила не принаджувати його до хати, не подавати йому нiякоi надii? Але мама так запала на того Степця, на його поредну родину та велику господарку Охрiмчукiв, що й слухати не хоче. О, знов…

– Любов, Данцю, на хлiб не намастиш. А без хлiба вона й зовсiм скороминуща – була й нема, пропала, щезла, як у полудень туман вранiшнiй. Буде земелька, буде тепло i приязнь у домi, то якого ще рожна людинi треба? Сказано ж, як пошлюбиться, то й полюбиться. От подивися на тiтку Хотинку i дедька Андрiя. Яка пара – всiм на зависть. І хата – як повна чаша, i крику нiхто в нiй нiколи не чув, i дiтваки якi гарнi виросли! Трое хлопакiв-кремпаiв – як тi трое богатирiв з картiни. Старший, Іван, уже сам двох дiтей мае. І середульший, Назар, женитися зiбрався. А зiйшлися ж Хотинка з Андрiем без всяких там шурiв-мурiв. Хто тодi про любов говорив? Хто про неi хоч згадував? А нiхто! Мама моя, твоя бабуня Ярина, зятя, щитай, на налигачi додому привела, як виторгованого коня з базару. Привела i перед Хотинкою поставила – на тобi, доцю, чоловiка. А до Андрiя: оце тобi, хлопче, буде жiнка, суджена половина твоя. Шануйте iдне iдного i живiть так, щоб люди з вас не смiялися.

Неймовiрна сiмейна iсторiя старшоi сестри Хотинки – переконливий козир у маминих руках. Та хто тiльки ii, цiеi самоi iсторii, в усiх навколишнiх селах не знае i норовливим чадам, що пробують проти батькiвськоi волi стати, не розказуе! От, мовляв, як воно у життi бувае – слухняним та покiрним сам Бог добро посилае, тож слухайтеся, що вам старшi кажуть.

6

За всiма законами долi, мала б нещасна Хотинка звiкувати життя сама самотою. На хуторi у Дубенюкiв i так чоловiкiв хiба на великi празники бачили, коли хтось iз родичiв на гостину приходив чи з сусiднiх сiл на фурманцi приiжджав. Ярина, тодi ще молодиця – як кров iз молоком, вправлялася i з жiночою, i з чоловiчою роботою, i двом донькам своiм спуску не давала, з ранку до смерканку крутилися ii Настина i Хотинка.

Зосталося те жiноцтво саме, бо господар хутора, Улас, поiхав до Америки на заробiтки. Не те щоб так уже бiдувала, аж з голоду помирала сiм’я, але дуже хотiлося Дубенюкам розжитися, вибитися в люди. Якраз пiшов такий рух по селах – заохочували роботящих чоловiкiв до Америки та Канади. Агенти чого тiльки не обiцяли тим, хто зголоситься. От Улас i зголосився.

Якось зачепився чоловiк за ту чужинецьку землю, приспособився, а потiм аж до самого Нью-Йорка потрапив. Чи то просто пофартило бiдовому полiщуковi, опинився вiн у потрiбному мiсцi в потрiбний час, чи в Америцi й справдi так майстровитих чоловiкiв цiнують. Це у нас iх по три на кожен квадратний метр, а там кожен – на вагу золота.

Приiхав вiн додому за два роки. Привiз трохи грошей. А ще вдяганок всяких алiганцьких своiм дiвчатам, двi скатертини делiкатнi, тоненькi, плетенi, з довгими шовковими прендзелями, кругле люстро у жовтiй рамi, нiби золотом покритiй, i набiр ложок, таких блискучих, що в них можна було, як у люстро, дивитися. Тi американськi ложки й досi у куферi схованi, мама каже, що ними нiхто так i не iв, лежать собi новесенькi i перейдуть разом iз приданим до Дани пiсля весiлля. Все село збiгалося до Дубенюкiв, щоб подивитися на тi презенти заокеанськi.

Погостював Улас тиждень, та й сказав, що ще за тиждень мусить вирушати назад – обiцяв хазяiновi за мiсяць вернутися, робота жде, а дорога ж до Америки далека, треба i залiзницею iхати, i водою пливти. Аж тепер зiзнався, що приiхав вiн у село не тiльки в гостi, а щоб забрати Ярину з дiвчатами до себе. Треба спродати всю живнiсть, а земля може й перелогом полежати рiк-два. Там буде видно. Мо’, iм i вертатися не захочеться. Риба шукае, де глибше, а людина – де лiпше.

Ярина – в крик. Нi, сказала, в Америку вона нiколи не подасться, це ж через окiян треба перебиратися, ще втопиться в тому окiянi. В дупi вона бачила ту Америку! Як чоловiк не вмовляв, якi золотi гори в Америцi не обiцяв – вперлася жiнка i не поступилася. І чоловiка вiдпускати вже не хотiла.

Покрутився вiн трохи, посердився, понудився та й поiхав сам. Поiхав i справдi – як у воду впав. А бабуня Ярина з того часу Американкою стала. Причепилося до неi те прiзвисько, як реп’ях до спiдницi. На грошi, якi чоловiк привiз, прикупила десять моргiв землi, ще одного коня та й стала сама господарювати. Коли старша донька Настина побралася з Дмитром Ясницьким i вiддiлилася, зосталася Американка з Хотинкою. Дивилася на свою старшеньку, i серце ii кривавилося вiд болю.

Отож, якщо i в мирний час чоловiкiв на хуторi хiба на празники великi бачили, то пiсля вiйни, пiсля великоi царськоi, як кажуть у Туричах, iх i вдень зi свiчкою було не знайти. Може, i прибився б котрийсь до Американчиноi старшоi, та гандж у Хотинки великий – безноса вона. Що з тим дiвочим носиком ще в дитячi роки сталося, бабуня Ярина неохоче розказувала. Нiбито чиряк якийсь у дитини приключився, чи вкусило щось недобре, таке, що в лiсi на гаддi спочатку посидiло, а потiм до хати залетiло. Із ранки зробилася рана, почала гноiтися, та й виiла та клята iнфекцiя таку делiкатну частинку дiвочого личка.

Знайти пару безносiй дiвцi та ще й пiсля вiйни, що викосила чоловiцтво, як косар траву у косовицю… Нiхто б на таке й не сподiвався. Нiхто, крiм Ярини Американки. Запряже вона, бувало, коня та й соб-цабе по навколишнiх хуторах i селах чоловiка своiй безносiй Хотинцi шукати. Повернеться ввечерi сама не своя, запилюжена, пригнiчена, втомлена, сердита. А вдосвiта вже на ногах, накаже Хотинцi, що та як робити на хуторi, а сама – знов у далеку дорогу, часом i на два чи три днi.

Сказано ж: хто шукае, той i знаходить, хто стукае, тому й вiдчиняють. Їздила, iздила Американка i таки вполювала хлопця. Аж у Кортелiсах. Село було дуже спалене вiйною, багато людей залишилися без даху над головою – кому царська армiя хату спалила, кому австрiйський снаряд садибу вдрузки рознiс. Кiлька сiмей навiть у землянках тулилися.

Таку землянку i нараяли тамтешнi люди Яринi. В однiй виритiй у землi ямi-кiмнатi – аж дванадцятеро людей: двое старих, iхнiй син-калiка, двi доньки незамiжнi, невiстка – вдова з п’ятьма пуцьвiрiнками, та ще й хлопець – сирота бездомний, далекий родич, сьома вода на киселi, до злидняцького гурту притулився. Хлопець гарний – з лиця хоч воду пий, руки роботящi, а його за поштурмака мають. Гаруе вiн тяжко на той кагал великий i просвiтку не бачить нiякого. Вдома – нi гаси, щоб слiпачка запалити, нi чобiт, нi хлiба, нi до хлiба. Холодно i голодно. Так голодно, що молоду березу в лiсi рiзали i iли.

Оставила Американка в землянцi кусень сала, посадила того хлопця на фурманку та й повезла до свого хутора. Дорогою все розпитувала та розказувала, хвалилася, яка Хотинка ii роботяща та слухняна, яка добра та згiдлива, слова поперек нiколи не скаже. А про те, що безноса, навiть не обмовилася. Та хлопець як побачив свою суджену, навiть оком не моргнув. Певно ж, те око вже встигло доглянутий хутiр та землю бiля нього побачити. Та й потоваришували майбутнi теща i зять за довгу дорогу вiд Кортелiс до Туричiв.

Як вiнчалися Хотинка й Андрiй, то з усiх навколишнiх сiл люди поприiжджали до церкви. Ще на жодному весiллi не було стiльки гостей. Де ж таке хто бачив?! І чи ще колись побачить! Молода безноса, а молодий такий гарний, що очей не вiдвести. «Ой не буде з того життя нiякого пуття, – перешiптувалися жiнки. –

Прибере хлоп землю до рук, а Хотинку Дубенюкову зi свiту зведе. Ой зведе… Як ви-те, кумо, думаете, за скiки часу?» – «Мо’, кумо, за рiк, а мо’, й року не протягнуть».

Тiльки прогадали туричiвськi тарабаньки[20 - Тарабанька – той, хто передае недостовiрнi вiстi (дiалектизм).], не збулися тi iхнi прогнози. Андрiй виявився беручким господарем i сiм’янином добрим. Набiдувався уже, наголодався, намучився, то й добро оцiнити зумiв. Тещу поважав, як рiдну матiр, Хотинку нiколи й пальцем не зачепив. Отак i досi живуть. Та ще й як живуть – всiм би такого побажати.

Дана вкотре слухае маму i погоджуеться: авжеж, як чоловiк роботящий, совiсний, з добрим серцем, то й безносу жiнку буде шанувати й жалiти. Як у хатi е хлiб i до хлiба, то й лад буде. Тiльки чогось так шкода iй обох – i дядька Андрiя, i тiтку Хотинку. Так шкода, аж плакати хочеться…

7

Дана ще й ложки пiсля снiданку не встигла помити, стiл тканим обрусом застелити, а Степцьо вже тут як тут.

– Дай Боже здоровля!

Стоiть бiля порога, з ноги на ногу переминаеться, з руки в руку кошика перекладае.

– А дедько Дмитро вже на полi?

– Тiко-тiко пiшов, хутенько поснiдав – i пiшов. Там, на тiй нашiй латцi, що над берегом, ще рядочок качанки[21 - Качанка – капуста (дiалектизм).] зостався, треба постинати i до льоху поносити. Така вже цього року тая качанка вродила! Що головка – то як цебрик! – мама то на Дану, то на Степана погляд переводить.

– А ми з татом удосвiта до лiсу iздили, по деревину, хочемо сарайчик ще один прибудувати, то натрапили на таку мiсцину, де зеленичок – хоч косою коси. Ми iх просто на фурманку клали, як друбняк[22 - Друбняк – хмиз (дiалектизм).], оберемками. От вам трохи принiс. Переберете, то на обiд насмажите.

– Декую, Степцю! Якi ладнi зеленички – молоденькi, маленькi, як цвяшки. Що то роботяща дитина! Що то батькiв син! Нiч недоспить, ранок недодрiмае, а роботу зробить. І деревину привезе, i грибiв назбирае, i сусiдiв уважить. Ото когось щiсте жде! Ото щiсте! – i зирк на Дану.

Мама аж розквiтла, нiби це iй самiй раптом таке щастя привалило, лавку рушником бiлим хутенько обмахуе, невидимi порошинки з неi струшуе, Степця присiсти припрошуе. А певно, вона знае, що йому нiколи розсiдатися, а я’, а я’, Охрiмчуки зроду такi непосидючi, до роботи нарванi, але ж хоч на одну хвильку, хоч для годиться, щоб у хатi старости сiдали, бо ж у нас дiвка ще не засватана.

– А ми оце з Данцею теж зiбралися на город, бульби ще трохи зосталося, тоi, що пiзнiше посадили, бо ранню ми вже викопали.

– То я вам пособлю, а Дана хай iз зеленицями пораеться. З ними треба трохи погаятися, бо ж дрiбнi i з пiском, брав iх купно, не було коли з кожним тим цв’яшком бавитися.

Степцьо схоплюеться з лавки, картуза на голову – i в дверi. Мама за ним. Але за хвильку повертаеться, махае кулаком перед самим Даниним носом.

– Тiко спробуй до того анциболота вийти! Тiко стань менi перед ворiтьми, щоб уся вулиця бачила, з язика на язик ту вашу здибанку перекочувала. А бодай його чорти вхопили! Хай там собi дзенькае, хай носиться своiм ровером, скiко йому влiзе. А ти нiц не чуеш! Сиди собi сидьма i зеленички перебирай. Та помий iх добре, i прополощи два чи й три рази у чистiй водi, щоб i справдi пiсок на зубах не рипiв.

Анциболот на роверi – це, звiсно ж, Федiр. А то ж хто! Але чого це вiн знов приiхав? Ще ж i мiсяця не минуло, як вакацii закiнчилися. І головне: чи приiхав з ним Юрко?

Вiд самоi тiльки думки, що Юрко у селi, Дану наче приском обдало. Розстебнула кофтину, обмахнула рушником розпашiле обличчя. А за вiкном – дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзень-дзелень. А щоб тобi, Лесику-Телесику! Вибiгти б, запитати, але ж мама – Дана це точно знае! – вiд хати очей не вiдводить. Тiльки побачить, зараз же кине копачку i прибiжить. Вона чогось аж нетямиться, як побачить Федора. Каже, той городський «спудент» ще поговiр по селi пустить своiм залицянням. А нащо воно iм? То кавалер – на один шпацер. В мiстi такi вольностi, мо’, й звичнi, але то в мiстi. А нам такого не треба, ми люди сiльськi, серйознi.

Може, Федiр i справдi пiдбивае клинцi, а може, вiн так з усiма заграе – така вже вдача у нього весела. Дана пiсля тiеi зустрiчi бiля Димчиного хутора якось хутко до нього призвичаiлася, з ним iй легко i просто, бiля нього вона за словом у кишеню не лiзе. Але перед очима – тiльки Юрко. Тiльки Юрко… Вiдтодi, як побачила його у Бондаруковiй клунi, тiльки про нього й думае.

Федiр, пардон, Теодор, грав Возного. Ну який з нього Возний? На цю роль годився б хтось старший, трохи грубший i поважнiший. А от Юрко – справжнiй Петро. Чорнявий, кароокий, та такий високий, та такий ладний i видний! І спiвав гарно. Дана уявляла себе поруч з ним. А чого? Хiба вона не могла б вивчити слова Наталки? А заспiвала б навiть краще, нiж та актриса з дивним iменем Тала. Бо хоч Тала i вродлива, але ж уже не дуже молода, та що там – не дуже молода, по правдi кажучи, таки застара як для Наталки, та й голос сируватий, низькуватий. Хiба б Наталка так спiвала? Та ii дзвiнкий голосочок мав би аж до неба здiйматися!

Туди Дана йшла з Оленкою Машлаевою. Але назад Оленка зi своiм Грицьком поверталася, а Дану самi пани артисти взялися провести. Так i йшли: справа – Юрко, злiва – Федiр, а вона посерединi. Федiр так i норовить то плечем притулитися, то за лiкоть взяти, то на талiю руку покласти. Вона вiд нього вiдштовхнулася, хитнулася у другий бiк – i просто на Юрка. Спалахнула, вiдсахнулася i щоб приховати нiяковiсть, дала штурхана «провокаторовi». Федiр побiг, вона – за ним. А Юрко тiльки дивиться, як вони смiючись борюкаються. І що у нього на думцi – спробуй здогадайся.

Хлопцi розказували про театр. Нi, цей, що приiхав у Туричi, не iхнiй. Вони з iншого, молодiжного, аматорського. У ньому грають переважно студенти, хоч i деякi випускники унiверситету теж зосталися, i кiлька молодих учителiв приходять. А цей – справжнiй, професiйний. Належить вiн поляковi Яну Загурському, еге ж, тому самому чоловiковi, що Виборного грав. Нi, вiн не такий уже й старий, то грим йому рокiв додав – i лисина, i вуса. Хоч, звiсно, вже й не першоi молодостi.

Вони в цьому театрi вперше. Загурський знаеться з усiма театрами на цих теренах, часом обмiнюеться з ними акторами. Недавно кiлька його людей виступали у Луцьку, на прем’ерi «Наталки Полтавки», яку там також поставили. Зараз це дуже популярна вистава – ii всi стараються мати в репертуарi. А ось тепер трое його акторiв залишилися у Львовi, Загурський же взяв на пiдмiну два молодi обдарування – Юрка Гориславця i Теодора Лесика. Вочевидь, хотiв приглянутися на перспективу, чого вони вартi, а виступ у селi не такий вiдповiдальний, як у мiстi, на справжнiй сценi. Та й дуже вже Юрко просив приiхати в Туричi – хотiв, щоб мама його побачила, як вiн Петра грае.

Дана досi була переконана, що акторами, тим бiльш мандрiвними, стають тiльки бiдаки i диваки. Так колись сказав панич Михалко Косiнський. Дана забула, з якого саме приводу це було мовлено, але й досi пам’ятае його саркастичну усмiшку. А не такий вiн уже й розумний, той Михалко! Може, й справдi треба бути диваком, щоб бродити по всiй Речi Посполитiй з одним бажанням – грати, хоч на якiй-небудь сценi, але грати. Та, виявляеться, не тiльки бiдаки стають акторами. Ян Загурський – iз досить заможноi польськоi родини, яка володiла чималими маетностями. Тож пiсля смертi батькiв йому i двом його сестрам дiстався солiдний спадок. Ян i двi його сестри могли триматися разом, продовжувати родинний бiзнес i

спокiйнесенько тратити грошi, якi вiн дае. Але вони вирiшили по-iншому.

Ян продав виробництво i роздiлив грошi на три рiвнi частини. Одна сестра одружилася з американцем i виiхала з ним за океан, щоб розпочати там свою справу. Друга купила ткацьку фабрику в Лiонi. А Ян вклав своi грошi у мандрiвний театр i тепер iздить з ним вiд воеводства до воеводства.

Хто та актриса, яка грала Наталку Полтавку? Жiнка Загурського. Взагалi то ii також звуть Наталкою, як i Полтавку. Але Загурський перейменував ii на свiй лад. Казав, що прима повинна мати коротке i незвичне iм’я. А взагалi то Тала – це рiдкiсне древньоеврейське iм’я, що означае «тепло». Так звали маму Загурського. А тепер Тала сценiчне iм’я його коханоi «теплинки». Хоча не тiльки сценiчне, бо про Наталку вже й поза сценою мало хто згадуе. Тала та й Тала…

Зазвичай Тала виконуе драматичнi ролi, вони iй дуже вдаються. Вокал – не ii стихiя, голос у неi так собi. Але Талi дуже хотiлося зiграти Наталку Полтавку. Ця роль потребуе гарного голосу, але чоловiк дав ii дружинi. А вона з нею вже ого-го скiльки рокiв не розлучаеться. Всi кажуть, що пора б уже омолодити Наталку, але Ян дуже боiться образити свою кохану, не смiе навiть натякнути iй на ii вiк. Вiн же мало що не молиться на неi, на повному серйозi переконуе, що ii обминають роки, що часовi не пiдвладна ii врода. І що цiкаво – вона щиро вiрить Яновi. Певно, вiн умiе переконувати.

У театрi трохи пiдсмiюються з них обох, але по доброму, незлобиво. Загурського люблять. Зазвичай режисери не витримують випробування молоденькими актрисами, не можуть устояти перед такою спокусою, крутять короткi романчики i навiть довгi романи. Але до Загурського це не мае нiякого стосунку. Для нього iснуе тiльки його Тала.

Свое кохання Ян Загурський зустрiв у Краковi. Наталка – зi старовинного i заможного козацького роду. Приiхала до Кракова з Луцька, навчалася в Академii мистецтв, готувалася стати художницею, вже органiзувала кiлька виставок своiх робiт, мала гарнi вiдгуки, критики писали, що молода художниця подае великi надii. Але… На однiй з тих виставок ii побачив Ян Загурський. Побачив – i все. З першого погляду i довiку. Одна тiльки зустрiч, одна розмова – i Наталя кинула навчання й помандрувала за Яном. Звiсно ж, всупереч волi батькiв. Так вона й стала актрисою, i не просто актрисою, а примою театру Загурського. Саме пiд ii впливом Ян Загурський почав ставити украiнськi вистави. До того в його репертуарi були тiльки польськi i еврейськi.

Це взаемне кохання, Тала обожнюе свого Янека, так само, як i вiн, любить сцену i нiколи не нарiкае на труднощi мандрiвного життя, на те, що iй, примадоннi, iнодi доводиться виступати i в таких-от залах, як сiльська клуня.

– Оце жiнка! – зiтхнув тодi Юрко. – Таку варто все життя шукати.

– І ще не факт, що знайдеш, – в унiсон йому зiтхнув Федiр.

– Але ж i Ян Загурський… Хiба вiн не особливий? Щоб отак… Отак взяти i вiддати геть усе на театр… А грае як! Я б його слухала i слухала, дивилася б i дивилася. А хiба йому легко весь час переiжджати з мiсця на мiсце? Такi чоловiки теж не на кожному кроцi зустрiчаються.

– І навiть на ярмарку не продаються! – голосно пiдтримав ii Федiр.

– Авжеж не продаються, пане Теодоре! Туди тiльки непутящих та язикатих на шнурочку ведуть! – засмiялася Дана.

– Неправда, язикатих жiнки люблять i вiд себе не вiдпускають. Це вони без’язиких на ярмарку продають! – заперечив Федiр.

– А от i нi! А от i нi! Язикатих! Язикатих! – стояла на своему Дана.

Говорила, а сама думала: Боже, яке це щастя – виступати на сценi, грати, спiвати! А якби Юрко покохав ii так, як Загурський Талу… Якби покликав ii за собою… Та вона б також поiхала за ним куди завгодно, хоч на край свiту! Мандрувала б хоч мiстами й мiстечками, хоч селами i навiть хуторами, i не нарiкала б, i нiколи-нiколи-нiколи не покинула б його. Якби ж то тiльки вiн покохав ii так само.

Дзеленькнуло пiд самiсiньким вiкном. Дана визирнула. От уже цей Федiрко! Вiдчинив хвiртку, заiхав на подвiр’я i заглядае у шибку, демонструе всi своi тридцять два зуби. Забув, що йому Димка казала про Даниного батька? Але тато це ще куди не йшло. А от як побачить мама…

О, та мамуся вже на стежцi! Так хутенько перебирае ногами до хати, що ледь не бiжить. Хустина з голови впала на плечi, чорне з бiлими латочками сивини на скронях волосся трохи розпатлалося, на губах усмiшка грае. Федiр вчасно виiхав на дорогу. Але мама навiть не дивиться у його бiк, нiби вiн для неi вже не iснуе. Задихано стала на порозi:

– Йди-но, Данцю, сама на город. Йди-йди… Там iз Степаном i допораете той кавалочок, i погомоните трохи. А я щось притомилася: i крижi болять, i перед очима якийсь туман ворохобиться, й у вухах нiби цвiркуни спiвають.

Маминi очi аж сяють. Не схоже, щоб тi цвiркуни осiннi так уже iй дошкуляли своiм сюрчанням. Щось вона недоказуе, якась новина ледве тримаеться у неi на вустах. Зрештою таки не втримуеться, випурхуе.

– Казав Степцьо, старостiв хоче заслати.

– О, яка новина!

– Цить, кажу, не цiнькай, як цвiруха[23 - Цвiруха – синиця (дiалектизм).]! Послухай, що тобi мати каже. Любить вiн тебе, Данцю. Ой, як любить! Не будь дурною, перестань уже комизитися. Скiко хлопцiв ладнi були за тебе хоч у вир головою, а ти все хвостом крутиш та голову до неба задираеш. А не треба так задирати! Не треба! Забула хiба: за вибiрки дае чорт видерки? Ди’но, вже двайцять скоро. Зачислять тебе нашi плетухи в перестарки та й будеш, як тая Димка, довiку сама в хатi кукурiкати. Марiка, повесниця твоя, вже дитину бавить, Оленка Машлаева за Грицька зiбралася. А що ж то за парубок, той Грицько? І старуватий, i валькуватий, як помнетуха, i до роботи не вельми. Та йому до Степця як до неба рачки! Не цiнуеш ти, Данцю, щiстя свого. Охрiмчуки давно невiстки дождатися не можуть, Уляна слабуе часто, тежко iй давати раду з таким великим господарством, а хлопець через тебе без пари ходить. Послухай мене, дурну матiр: будеш ти в Степана у добрi як сир у маслi купатися. Та й хата ж недалечко вiд нас, i бiля хати все, чого тiко людинi треба. Може, на Покрову й весiлле справимо.

Дана остовпiла. Оце так Степцьо! Оце так зух! У руках, значить, зеленицi, наполовину з пiском, а в думках сватання i весiлля на Покрову.

– А може, то вiн вас так любить, мамо? Бо менi такого нiколи не казав.

Мама нiби й не чуе.

– А чого вiдкладати? Богу декувати, е чим столи накрити i людей пригостити. І придане для молодоi давно в куферi лежить – i наткано, i нашито, i навишивано. Моя мама навiть для безносоi Хотинки у войну он якого чоловiка доп’яла, а щоб я ото своiй iдиначцi, як писаночка писанiй, щiстя не дала?

– Занесу я, мамо, трохи зелениць Димцi.

– А бульба?

– Степан сам впораеться. Що там тоi роботи для такого роботящого парубка!

8

Думала, Федiр десь неподалiк стежку на колеса намотуе, але нi, не видно. Не дiждався. Мабуть, побачив, як Данина мама з городу поспiшае i чкурнув вiд грiха подалi. Та нiкуди вiн не подiнеться, ще приiде – цей Лесик-Телесик хлопець настирливий, дуже настирливий: якщо вже зi Львова приiхав, то в Туричах i поготiв не розминеться.

Тiльки-но Дана переступила порiг, а Димка вже бiля неi. Вочевидь, у вiкно виглядала, побачила, як дiвчина стежкою до хутора поспiшае, i пiшла назустрiч дверi вiдчиняти, бо так хутко хату б не перейшла.

– О, Богоданка! А я вже дiждатися не можу – всi жданики поiла, всi очi за тобою виглядiла.

Данi дивно: хiба ж вона обiцяла сьогоднi прийти? Сама до розмови з

мамою про Степцьове сватання не знала, що пiде на Димчин хутiр – усе так враз, так несподiвано вийшло. Димка усмiхаеться хитро:

– Снилася ти менi, Богоданцю. Так снилася, що мусiла прийти. От нiби пташка у меi дверi впурхнула, i так приязно щебече, так приязно, аж душа моя спiвати починае. «Чи то цвiруха мала, чи такий веселий воробцюшок[24 - Воробцюх – горобець (дiалектизм).]?» – думаю. Дивлюся – а то вже й не пташка, а ти. І така весела, така, аж свiтишся вся, нiби в тебе в грудях сонце засвiтилося, нiби залюбилася ти крепко. Оце дивлюся – а ти сагониш[25 - Сагонiти – швидко йти (дiалектизм).] через поле.

Чим би то тебе пригостити? Може, пляцка з яблуками спекти? У мене i кисляк е – вчора Ганька Ількова принесла слоiк молока, але я не подужала все випити, поставила бiля печi, в кубашцi, воно й скисло, оладки пухкенькi будуть, такi, як ти любиш. То хутенько, пiч ще гареча. А мо’…

Дана перебивае Димку. Вона не голодна. От сама принесла гостинця – зеленички. Уже й перебрала, i помила, i прополоскала у трьох водах. Зосталося тiльки посмажити.

– Як не хочеш нiчого iсти, то хоч лагодзiнку лизнеш, – править своеi Димка i хитро усмiхаеться, – ружевого пiвника на патичку, такого самого, як я тобi давала, коли ти вересовi квяти принесла. А знаеш, од кого цii пiвники смоктулястi? А од того шудратого вихора на роверi, що кошики з вересовими квятами тобi пiдносив, вiд отого Федька Телесика. Роздзеленькався тутечки зранку так, що всi кури з переляку повтiкали, а пiвень розпасiювався i так за ним по всьому подвiр’i гонився, що гребiнь мало не пiдпалився. Вали землянi той вихор шукае. Тi, що з царськоi войни за селом зосталися. Я йому пораяла, де знайти, а заодно наказала: за валами ще два доти е, то хай навiть не здумае туди полiзти, бо хто його знае, на що у них мона наткнутися. Там, казали, i кiстяки, i бомби, i якiсь гази, що iх як вдихнеш, то так мона заснути, що й не встанеш. Були вже у нас такi, що з тих дотiв прямо на могилки перебралися.

Ото сабанiла[26 - Сабанiти – доброзичливо сварити (дiалектизм).], сабанiла до нього, а вiн менi – смоктулi на патичках. Оце, каже, вашiй квяткарцi, а оце вам така вельми солодка подяка за вашу неоцiниму помiч iсторичнiй науцi. А як напише про тi вали у газетi, казав, то конче i мене згадае. Може, ще й знимку мою там напечатае, бо клацав отим-о, що в фотограхвiв. Наставив на мене, як вояк ахтомата, i тiко клац-клац-клац. Отакоi! Я йому: ти, парубче, дiвчет молодих знимкуй, а не бабу стару. А вiн: «Ви, панi Димко, не стара, ви мудра». Отаке жипало. Зуби менi заговорюе, а я ж бачу: когось виглядае, когось вельми хоче побачити. І кого б це? Га?

Димка смiеться, ii м’який оксамитовий смiх, зовсiм не схожий на старечий, перекочуеться по кiмнатi – вiд сiнешнiх дверей до тих, що в свiтлицю зачиненi. Тодi прилягае на дерев’яне лiжко з рiзьбленим узголiв’ям (ще дiдiвський спадок), випростуе ноги i таки нагадуе про своi лiта.

– От холера! Нiби хто отак-о вхопив за колiна i викручуе, викручуе, як того втиральника пiсля прання… Старiсть – не радiсть. Сядь коло мене, Богоданцю. Розкажи, що там у селi дiеться. А яка ж ти гарна! Що день – то краща й краща стаеш. Наливаешся, як яблучко. Не, на колосочок бiльше схожа: така вся золотенька, аж свiтишся. Хлопця ще не нагледiла? Може, котрийсь уже й сватiв пришле до Покрови? Бо то, певно, вiщий сон менi приснився про тебе. Оте сонце в грудях – то коханне, Богоданцю. Бо тiко воно так свiтиться.

Дана скривилася:

– Та… Мама щось таке казала…

– Мама казала. А ти що ж?

– А я… Я нiчого. Як подумаю, що зi Степаном жити… Бр-р-р… От чого воно так? Ну чого? Мама правду каже: вiн добрий до мене, нiколи не скривдить. Але що ж менi робити, як серце не пускае його до себе. От не пускае – i все.

– Може, там, у твому серцi, хтось инший уже зайняв мiсце? Розкинув отако руки на всеньке серце i каже: «Не пущу бiльш нiкого!» Чи не оцей вихор на роверi?

– Нi-нi! Що ви! – спалахнула Дана. – Федiрко… Нi, то просто так…

– Просто-непросто… А чого? Хлоп як хлоп. Не валькуватий, не лiнькуватий, i учений, i прикидливий, i веселий. З таким тобi нiгди не буде нудно. Ти ж не Хотинка, ти зовсiм инша. Тобi, Богоданцю, треба хлопця не тiко роботящого та непитущого, але й такого, щоб кров грала i серце трiпотiло од любовi. О, з цим чибуристим[27 - Чибуристий – задерикуватий (дiалектизм).] Телесиком не занудьгуеш. Тiко блiзiрувати[28 - Блiзiрувати – удавати те, чого й немае (дiалектизм).] вiн полюбляе i вельми годзiкае[29 - Годзiкало – те саме, що й базiкало (дiалектизм).]. Та й городський. А твоi тато з мамою вельми хочуть доброго хазяiна до землi, вони ж усеньке життя на нiй тежко гарували, та пiдкупляли, пiдгрiбали ii, та докупи збирали. А хто робити на нiй буде, як вони стануть такеi, як оце я?

– Менi здаеться, що вони свое поле люблять бiльше, нiж мене, – зiтхнула Дана. – І чого всi так за ту землю тримаються? Нiби у свiтi бiльш нiчого немае… Ой, бабуню, як би я хотiла поiхати далеко-далеко! Як би я хотiла полiтати над свiтом! Як ота пташка, що вам вночi наснилася! Нi, не воробцюх чи цвiруха. А як боцюн чи книга. Щоб геть усе побачити! Великi мiста з високими будинками, моря, рiчки. От я читала недавно книжку французького письменника Вiктора Гюго…

– Думаеш, свiт такий, як у тих книжках?

– Але ж iх люди пишуть! Про те, що бачать i знають, про те, як гарно десь у бiлому свiтi люблять.

– Люблять скрiзь однаково. І розлюблюють, i обманюють, i забувають, i мучаться од теi любовi, як од хороби тежкоi… Когось вона до неба пiдносить, комусь – як сiль в оцi та колька в боцi, бiлий свiт затуляе. А когось, моя Богоданцю, i в могилу зводить. Нiде не вгадаеш, якою планидою тая любов тобi повернеться. Що тобi у Хранцii, що в Америцi, що в Туричах… Серце у всiх однаково i радiе, i болить. Але земля, Богоданцю, – годувальниця наша. Кажеш, усi за неi тримаються… А за що ж iще сiльськiй людинi триматися? Хата може з димом пiти, з хати можуть всеньке начиння винести, грошi мона загубити. А земля… На нiй все, вона на всi часи. А як хтось не тримаеться годувальницi свеi, то потiм буде лiктi кусати. Але буде каяття, та не буде вороття. Он возьми Катерину Книгу. Знаеш того хлопця, що до нього цей круцюх на роверi приiхав?

– Юрка? – Дана спалахнула, скочила на ноги, тривожно-запитально глянула на Димку. Вiдчула, як похололо в серцi, спiтнiли долонi.

– Авжеж, Юрка. А Катерина – то його мати. Колись Книги велику господарку мали. Та й сiмня немаленька була. Але чоловiка Катерининого, Матея, царська война забрала, ще в першi днi. Як пiшов, так i зостався у сирiй землi, навiть де могила, нiхто не знае. Старший неiн син уже пiсля царськоi войни до украiнського войська пристав, проти советiв, значить, воювати пiшов. Будьоний тодi зо своiми вояками у наших краях був. Чимало наших хлопцiв вiд них у могилу бiля Луцька лягло. І старший Катеринин тамечки, з ними. А дiвчинина, середульша неiна дитина, наглою смертю померла – гадюка вкусила, як вона чорницi в лiсi збирала. Таке у нас чесом трапляеться, сама знаеш. Поки до села ii доправили, поки дохтора привезли, посинiла вся.

Ой попокричала тодi Катерина! Ой попотруднiла! Пiсля того ходила як з хреста знята, ледь вiдволодали ii. Якби не найменший, не Юрко, то чи й жила б досi. Вiн ii до бiлого свiту прив’язав. Вельми добра дитина, приязна, розумна. До науки вiн потягнувся, хотiв вивчитися, людиною стати. Все з книжкою ходив. А хто ж без пеньонзiв[30 - Пеньонзи – грошi (з польськоi).] учити буде? А пеньонзiв немае. Пробував з поля

заробити, та щось воно йому не йшло – то не вродить, то засохне, то поплавою[31 - Поплава – сiно, пiдтоплене дощами (дiалектизм).] стане. Узнав десь Юрко, що до нiверситету приймають, якщо в польському войську одслужив. Пiшов до войська, уланом був. Вернувся, поiхав поступати. Все iдно пеньонзiв треба. А Катерина ж ладна йому небо прихилити. Взяла та й продала поле, тiко коло хати город зоставила, щоб себе бульбою обезпечити. Казали ж iй: дурна жiнко, що ти робиш? Ще вилами на водi писано, чи колись та городська наука з хлопа пана зробить. Пани, вони ж i без науки панами зостаються. А ви без землi вже й тепер можете злиднями стати. Як у воду дивилися. От чим усе скiнчилося.

– Чим же?

– Приiхав хлоп до матерi. Три роки на науку потратив, а на четвертий – на тобi, приiхав. Оце ж учора якраз. А в матерi й так iдна iда – бульба та вода. Хтось каже, що комусь вiн там не догодив, не так щось сказав. То ж панство велике! То ж втрапити треба, як сказати, як пiдступити. А мо’, грошики скiнчилися. Не знаю вже достеменно, а тiко сказали йому – повертай-но, парубче, голоблi додому, до своiх Туричiв, не пiдходиш ти нам на прохвесора, не вийде з Івана пана.

– Як? Приiхав назовсiм? За те, що щось не так сказав? – Дана повiрити не могла.

– А я хiба знаю? Ганька Ількова тiко казала, що приiхав i що невеселий вельми, ходить як у воду опущений. А Катерина аж руки заламуе. І куди земелька пiшла? А було слухати, що розумнi люди кажуть. У цьому свiтi тiко на землю мона опертися, бiльш нi на що. Є земля – без хлiба не зостанешся.

– Може ж, усе ще наладиться. – Дана вже й сама готова заплакати. – Я Федора розпитаю.

– Розпитай, розпитай, Богоданцю, Федька. Мо’, вiн тобi й розкаже, як стрiнетеся, а менi не проговорився. Нащо, каже, вам, панi Димко, тi клопоти? Ми самi розберемося. Видко, переживае за товариша свого. Хоч i шалапутний, i круцюх, i годзiкало, але душа в людини мус бути. Та то вiн, той Федько, поки молодий та зелений, то угомонитися нiяк не може, а потiм остепениться, перемiниться, споважнiе.

Дана не може повiрити. Як же так? Як же це – повертай голоблi додому? Та Юрко ж такий… Але з-пiд жалю, десь аж iз самого денця душi, пробиваеться й iнше, геть не жалiсливе: Юрко тепер буде в селi, вона зможе його бачити… Ну хоч якийсь час, поки все владнаеться. А за цей час…

Аби прогнати капоснi думки, змiнюе тему. Якщо вже Димка завела мову сьогоднi про те, про що Дана ще нi з ким не говорила, то чого б не продовжити. Спочатку на язицi крутиться питання, чи правда, що Димка була до смертi залюблена в якогось маляра, i що вiн з мiста i нiбито з заможноi сiм’i, i чому ж це нiц iз того кохання не вийшло? Але Димка може образитися i замовкнути, а Данi цього геть не хочеться. І вона переводить стрiлку з Димки на своiх батькiв:

– А як моi мама й тато полюбилися?

– Хiба вони тобi нiгди не розказували? Таж Настина таке годзiкало, зовсiм язика на прив’язi не тримае. А в селi тара баньки вже скiко наговорили.

Дана знизуе плечима.

– Так то ж тарабаньки. Явдоха Грицючка навiть придумала колись, що я не татова, що, мабуть, москалиця або австрiячка, бо у вiйну на свiт появилася. Пам’ятаю, хоч була тодi мала зовсiм, тато так сердився, так розпасiювався, убити ii грозився, але вона й сама скоро померла. А чого Грицючка так говорила?

– О, та Явдоха така була пройдоха, що й у болотi не замочиться. Вмiла, царство iй небесне, ябедини[32 - Ябедина – несправжня вiстка (дiалектизм).] розпускати. Дурне то все. У батькiв твоiх довго дiтей не було. А потiм ти взялася. А кругом голодних чужих чоловiкiв – як бульби в полi. Война ж! От i плентали язиками.

Дана обнiмае Димку за плечi, пригортаеться, притуляеться головою до ii голови, чмокае у вухо.

– Ну розкажiть! Я нiкому-нiкому навiть пiвсловечка…

Виймае з-пiд сорочки хрестика, цiлуе.

– От бачите – на хрестi поклялася.

– Та не скажу я тобi нiц нового, такого, щоб його село вже не знало i з язика на язик не поперекидало.

– Але хiба я знаю все те саме, що й село? Якими вони були молодими, як знайшли одне одного? Ну розкажiть, бабуню. Ви-те ж менi як рiдна.

9

– А чого iм було шукати iдне iдного? Росли, щитай, разом. Дубенюки, мами твеi, значиться, родина – на хуторi, он там, пiд лiсом, жили. Теперка на нему твоя тiтка Хотинка з Андрiем i з двома меншими iхнiми кремпаями. Хутора того война не зачепила, то все так i зосталося на мiсцi. А Ясницькi, тата твого сiмня, по вуличному Ясницi, у селi, на самому його кiнцi, отому, що вiд лiсу, садибу мали. Авжеж, теперка вона не крайня, бо вже за нею цiлих два рядки дворiв – пiсля войни люди взялися далi хати ставити, от вулиця i вишнурувалася у поле, така рiвненька, як бинда. Ранiш у селi так не шнурували вулиць, колись кожен шукав собi якусь мiсцину на горбочку чи коло рiчки, чи пiд лiсом та й освоювався собi там, зачинав свою господарку, обсаджував ii садком. Там, де твiй тато вирiс, теперка дедина твоя Степанида з дочкою i внуком.

Бач, Богоданцю, – скiко там тоi дороги вiд хутора Дубенюкiв до хати Ясницьких? На заячий скiк. Ну, мо’, не на iден, а на три заячi скоки. Тож кажу, росли, щитай, разом.

Бабуня твоя Ярина нарваною до роботи була i дiвчет своiх крепко господаркою притiсняла. Казала: земля лiнюхiв не любить, хто валандаеться тенди-сенди, той злиднем i помре. А померти злиднем – то для неi було найстрашнiше. Ще бувало сонце не встане, а вона вже будить Настину i Хотинку. То гуси пасти, то корови виганяти, то зiлля нарвати, то бульбу сапати, то бульбу збирати… Їм би ще поспати, сни своi дiвоцькi додивитися, а вони вже за роботою.

Як дiд твiй Улас в Америку подався, Ярина й зовсiм на тiй господарцi глузд стеряла. Дуже вже хотiла доказати, що й без нього дасть усьому лад i в поважнi люди виб’еться. Нех вiн там у своiй Америцi знае, що вона i вдома не бiдуе. Грошики iй Улас таки передавав, i посилки присилав, бо ж не цурався – нi неi самоi, нi дочок. Мо’, й метикував собi на старiсть вернутися на свою землю, але пiсля тоi царськоi войни – як щезник його вхопив, як весняна вода забрала: нi посилок, нi грошей, нi звiсточки хоч би коротенькоi. Чи помер, чи яка вже там причина. Хто ж у ту Америку поiде взнавати?

Девчата Американчинi нiколи не лiнувалися. Що Ярина скаже, те й роблять, куди пошле, туди й iдуть. Слухнянi такi, нiгди матерi слова поперек не скажуть. Але ж у молодих – своя природа. Ти й сама знаеш: i погуляти вельми хочеться, i поспiвати, i на прадьонках[33 - Прадьонки – вечорницi (дiалектизм).] посмiятися, i з хлопцем постояти, пожартувати. А вони на хуторi – як на прив’язi.

Мо’, через те й не пускала нiгди дiвчет своiх Ярина на гуляння, що не пасували вони iдна до iдноi. Вельми не пасували. Настина – гареча i шмидка, як вогонь, невеличка, смаглява, чорноока, вiзiгорна, та на лице приязна i на слово гостра. О! Бачила б ти свою маму, як вона дiвкою була! А Хотина… Бiда та й годi. Носа немае i до балачки – нiяка, мовчить та й мовчить, як мовчанисько. Ну куди такому нiмаковi мiж люди йти? А як Хотинка не пiде, то й Настинi не годиться. Як же то так, щоб iдна сестра гуляла, а друга, аж на рiк старша, у хатi сидьма сидiла? Не годиться. Не заведено так у селi. Та й жалько Яринi свою старшеньку, i так доленькою обiйденою.

Коли Настина в Митра Ясницького залюбилася, не скажу – не знаю. Мо’, ще як малими гуси пасли, а мо’, вже як пiдросли чи й виросли. Хiба вона не казала тобi? То ж не така вже й тайна велика. А ти спробуй розпитати. Знаю тiко, що вельми крепко залюбилася. Вельми-вельми. Аж нетямилася. Твiй

батько молодим дуже гарно спiвав i на сопiлцi грав. У них в роду всi музики, i всi вельми сопiлки любили. А в него тих дудок яких тiко не було – i калиновi, i лiщиновi, i бузиновi, i яворовi… З чого б не втяв гiллячку – сопiлку собi змайструе. Бiля такого хлопа i дiвчет – як сопiлок. А Митро на Катерину, сусiдку свою, вельми заглядався. Еге ж, на ту, що потiм у Книг невiсткою стала, Юркову матiр. Катерина в молодостi писаною кралею була. Настина гарна, але Катерина ще хорiша – пишна, бiлотiла, як тая панна. Аж сохла твоя мама вiд тих Митрових позиркiв на Катерину, ночами не спала, подушку сльозами поливала. Зелена ще була, а вже заповзялася, щоб по-неiному вийшло, щоб тiко неiним став Митро. А вона ж як щось надумае, то так i мусить бути.

Не скажу вже достеменно, чи то iй вдалося якось тую суперницю вiдсунути, чи так уже судьба карти розкинула. Пiшов про Катерину злецький поговiр, покружляв селом, як чарка за столом. Дiвка – в сльози, навiть хотiла руки на себе накласти, але рiдня не дала, спасла вiд грiха великого. Бо накласти на себе руки – то найбiльший грiх, з яким нiякий инший не мона рiвняти. Але Митро од неi тодi одкинувся та й почав уже по-дорослому з Настиною зустрiчатися. Тiко така ота любов iхня якась притлумлена – нi тобi довше постояти, нi поговорити, нi пiти десь разом на гостину. Прибiжать на здибанку, цьом-цьом потайки – та й по домах. Бо Ярина вельми суворою була, така вже гнiвлива, що при нiй i дверi рипнути боялися. Не спускала вона ока з Настини. Забариться та, бувало, на годину, а крику на цiлий день.

Митровi такi потайнi здибанки не до шмиги. У хлопця кров грае, йому по-справдешньому гуляти хочеться. Вiн би й оженився. Так Ярина й слухати не хоче: Настинi тiльки сiмнайцять лiт, ще вспiеться, вона ще й на придане не наткала i не навишивала. Та й зять не такий, якого б Ярина хотiла. Ну що у тих Ясницьких е? Землi – аби тiко своiх п’ять ротiв нагодувати. Двое коней, одна корова i та мало молока дае. А де молодi жити будуть? Де? Вона зятя в прийми не пустить. О нi!

Певне, вже тодi намислила собi Ярина, що хутiр мае Хотинцi зостатися. Вже тодi вона того хутора, як тую мишоловку, на свого ще не впольованого зятя розставляла. Так буде по-правдi, щитала. У Хотинки – нi вроди, нi талану, хiба тiко на хутiр хтось позариться. А Настина гарна, здорова, на слово гостра – може собi й одинака якогось з гарною хатою, з великою господаркою знайти i в невiстки пiти.

Настина у сльози: а коли ж iй вишивати, як за роботою коло землi свiту бiлого не видно? А нащо ж iй инший чоловiк, як вона цього любить? Та вона так нiколи весiлле не справить! Так i будуть вдвох з Хотинкою вiку доживати на хуторi. Поплакала, понарiкала, а тодi сльози витерла, ногою тупнула:

– Як не так, то буде iнак.

– А як? – питае Ярина.

– А побачите! – вiдказуе Настина.

Перед Покровою сказала Настина Митровi, що груба[34 - Груба – вагiтна (дiалектизм).]. Скоро вже три мiсяцi, ще трохи – й не мона буде приховати вiд людей. Хлопець сам не свiй: було в них, було, ще на косовицю. Вiн не вiдмовляеться – довела дiвка своiми пристрасними поцiлунками та обiймами його гаречу кров до кипiння, втратили вони тодi обое голови, згрiшили. Хiба мона забути те кохання на пахучому сiнi? Але теперка…

Настина аж знавiснiла. Авжеж, вона знае, з ким вiн теперка. Казала неiна тiтка, що Митро Ясницький помирився з Катериною – бодай вона зозулi не почула! – зновика до неi ходить, хоче за жiнку брати. А як же вона, Настина? А як же iхня дитина?

Митро ракiв пече, руками розводить. Та хiба вiн що? Та хiба вiн проти? Вiн же й ранiш хотiв. Та ж неiна мати не дозволила, наглядае собi иншого зятя – багатшого, вдатнiшого, iдинака з хатою. А де йому взяти оте багатство? Та вiн хоч не багатий, але не з лопуцька роблений, у нього теж свiй гонор е. От з Катериною все по-иншому. У Катерини його i приймають, i шанують, i за свого мають. І його батьки до Катерини вельми прихильнi. Але якщо дитина… Що ж вiн, анциболот якийсь, щоб отак покинути?.. Та й Настину вiн любить, авжеж, любить.

Ярина як почула, об поли вдарила. Але що вже вдiеш? Не ростити ж iм самим на хуторi ще й бахура[35 - Бахур – позашлюбний син (дiалектизм).]. Тим бiльш що Митро не вiдмовляеться вiд дитини. Весiлле справили, хоч Митрова родина не хотiла Настину. За Покровою прийшло Рiздво, за Рiздвом – Великдень. А живiт у Настини так i не вирiс. Не вирiс i за дванайцять годочкiв потому. Казали, Митра прикро зачепила та Настинина хитрiсть, вiн дуже любив дiтей, радий був би, аби iх з десяток бiля нього бiгало. А не було нi iдного.

Хату свою Митро з Настиною самi поставили. Тато твiй тодi деревину з лiсу возив, i йому колода на праву ногу впала. Вiдтодi вiн трохи накульгуе. Воно, мо’, й на краще вийшло, бо через те його не взяли воювати. А скiко чоловiкiв з теi клятоi войни не вернулися…

І в хатi, i коло хати у молодих Ясницьких – все як у людей. Але для кого старатися, кому колись зоставити? Якийсь час став Митро до чарки заглядати. Потiм геть розладилося у нього з Настиною. Зiбрався вiн до Катерини пристати. Авжеж, до Книги. Як неiного чоловiка на початку войни, ще в штирнадцятому роцi, вбили, вона з трьома дiтьми зосталася. Я тобi вже казала. Юрковi, отому, з яким твiй Телесик товаришуе, тодi тiко три роки було. Попервах Митро ходив до колишньоi, несудженоi, щоб пiдсобити, – то дров нарубае, то хмизу з лiсу привезе, то бульбу до льоху поносить. А тодi й надумав зовсiм перейти.

Настина перед Митром – у сльози. Хiба ж вона винна, що дiтей немае? Це наслання таке вiд Катерини, ворожницi[36 - Ворожайка – ворожка (дiалектизм).] клятоi, любовальницi[37 - Любовальниця – жiнка, що часто закохуеться (дiалектизм).] його колишньоi, щоб ii колька вхопила! Це Книга поробила, щоб страждала так усе життя ii суперниця. Бiгала до Катерини, такi тарапати[38 - Тарапата – сварка одразу кiлькох жiнок (дiалектизм).] робила, що вся вулиця збiгалася. Приходила i до меi матерi: «Дединко-голубонько, Мокринонько золотая, поможiть – дайте того зiлля з вересу, щоб дитинка вродилася». Мама моя покiйна давала. Иншим помагало, а Настинi – як мерцевi припарка. Казала мама, грiх якийсь на Настинi лежить. Його вiдмолювати треба.

Почала твоя мати у святi мiсця на прощу ходити, i в церквах, i по монастирях молилася – так ревно просила Бога, щоб дитину послав, аж на тараню засушену перетворилася. Бог, певно, не мiг уже дивитися на тi ii муки пекельнi, на сльози ii гiркi. Явив милiсть свою та й послав твоiм батькам дiвчинку – тебе, Богоданцю. Кругом война, розруха, смерть, а ти прийшла i все кругом звеселила. І война од нас покотилася. Ти народилася не тут, а в Гайках. То таке село за лiсом.

Чого у Гайках? У войну царськi солдати спалили вашу хату в Туричах, зосталося вiд неi тiко попелище. Настина з Митром i поiхали в Гайки, бо там менше горiло i було трохи порожнiх хат, з яких людей повиганяли в чужi краi. А потiм теi вигнанцi стали додому вертатися, хати своi, у войну покинутi, заселяти. Мус було твоiм батькам виселятися з позиченоi садиби.

Приiхали ви у Туричi, як ти вже на ноги спиналася. Мiсяцiв вiсiм чи дев’ять тобi було. Жити не мали де, то я вас на свiй хутiр прийняла. Тодi, у войну i пiсля войни, люди i зовсiм чужих брали до себе, треба ж було якось дiлитися та iдне iдного виручати. В Хотинки сiмня, i в Степаниди кожен куток у хатi зайнятий, а я жила тодi вже сама, якраз поховала матiр. Думаю, чого ж рiдню не приютити? Твiй тато менi небожем троюрiдним доводиться. Це вже далека рiдня, але ж таки рiдня. То я

тебе ще мацюпуньку на колiнах гоцала.

Другу хату, ту, що ви в нiй зараз живете, зновика твоi батьки самi ставили: i дерево конячиною притягали, i будували, i мурував твiй тато геть усе сам – ногу вже тежко волочив, а руки не переставали робити, не зупинялися нi вдень, нi вночi, як он отой дзигар у мене на стiнi – пiдтягну гирку i йде далi. Вельми хотiв Митро, щоб його доця скорше свою хату мала.

Ти, Богоданцю, й спасла сiмню. Бо Митро так тебе полюбив, так полюбив, що аж-аж! Бувало, навiть пелюшки твоi сам прав. Ти десь таке видiла, щоб сiльський чоловiк пелюшки прав? Ти таке чула? Та його б засмiяли, засокотали отi сидухи[39 - Сидуха – квочка (дiалектизм).] туричiвськi. А до Митра нiчого не приставало. То iм i не iнтерес сокотати, як вiн тiко пiдсмiюеться, тiко тiшиться, коли хтось бачить, як вiн тi пелюшки у дворi на шнурок вiшае. Стоiть, розтрiпуе iх, розрiвнюе, а тодi так рiвнесенько чiпляе, нiби виставку робить.

Вiн завсiгди бiля тебе упадав. Бувало, захоче Богоданця дерунчикiв, Настинi немае часу морочитися, а Митро все кине, хутенько бульбу оббере, на тертушцi натре, з яйцем i борошном заколотить, насмажить, сметанкою приправить – iж, моя доцю золотенька! Чи гомачки[40 - Гомачка – страва iз сиру та сметани або молока (дiалектизм).] Богоданцi заманеться: вiн бiгом до комори, сиру принiс, сметанку найсвiжiшу зiбрав, переколотив. Самi гомачку з кисляком iли, а для Богоданцi – тiко зо сметанкою. Захоче його доця того, попросить иншого – вiн розiб’еться, а принесе. Як ти появилася, Богоданцю, твiй тато уже нi про кого бiльш не думав.

А що тi сiльськi тарабаньки тарабанили, то воно вже й забулося. В селi завше якiсь ябедини розпускають. І що ти вдiеш? На чужий роток не накинеш платок. Ти Митрова доця, Митрова пестуночка… І Настина тобi небо прихилила б. Думаеш, чого ти така гарна? Бо в любовi скупана, як у тому любистку цвiтучому. Слухайся тата й мами, Богоданцю. І щоб я бiльш не чула такого – «не люблять». Люблять вони тебе. Тiко ж i любов усяка бувае. Кажуть, кожен пiе, як умiе: iден високим голосом, инший – низьким, у когось вiн як кришталь дзвенить, у когось – як той шовк гладенький чи як оксамит, а ще в когось – трохи деренчить, як горщик надтрiснутий. Тiко ж для душi однаково, який той голос, для неi найважнiше – щоб iй спiвалося. От i любов так само.

– Я iх теж дуже люблю. Але Степця… Степця – нi. Ой, бабуню! Вiн такий рябий i говорить, як жуйку жуе. Колись почув, що я на татовiй сопiлцi граю, став смiятися, каже: як то – дiвчина на дудцi свистить? Хiба ж сопiлка свистить? І що ж менi робити? Що, бабуню? Кого ж менi слухати – маму чи серце свое? Ви ж казали, що той, кого любиш, у серцi мае бути. А Степця там немае…

Дана захлипала. Димка погладила ii по головi, як маленьку дитину.

– Зажди ще трохи, Богоданцю. Не протився, не сварися, а скажи, хай не вельми спiшать твоi тато з мамою. Чого це iм припекло до цеi Покрови? А хiба ж на другий рiк Покрови не буде? І на другий, i на третiй. І ти ще не перестарок. Що то е твоi лiта? Не всiм же у сiмнайцять вискакувати замуж, як твоя мама.

– Та це не iм. То Степцьо…

– А ти Степановi скажи, що тобi ще треба призвичаiтися до него, на прадьонки походити, на здибанках з ним постояти, придивитися, прислухатися. Одружитися – не дощ переждати. Треба виждати, все зважити. А там час покаже i серце само пiдкаже. А що хлопець рябий i небалакучий – то не найбiльший гандж. Ой не найбiльший, Богоданцю. З лиця воду не пити, та ще й з чоловiчого. Гарний чоловiк – то тiко морока для жiнки, лишнi сльози i переживання. Ти будь гарна за двох, Богоданцю, а вiн хай тую красу твою оберiгае та любить тебе, та цiлуе-милуе вiд голови до п’ят, та на руках носить.

– Ой, таке скажете… – зашарiлася Дана.

10

…Гнiдий кiнь зеленого вiтра обганяе. То пiднiмаеться над полем так високо, що й не торкаеться його, то опускаеться до землi, б’е копитами об недозрiле жниво. Ще не завосковiлi колоски вистрiлюють з-пiд копит бiлим молочком. А гнiдий вiдштовхуеться i знову летить.

Рiзнокольоровi атласнi стрiчки та паперовi квiти, вплетенi у шовковисту гриву, розвiваються на льоту i трiпотять, лопотять так, аж вухам боляче. За конем, як довгий прозорий вельон, тягнеться дражливий аромат весiльного короваю. Короваю, для неi випеченого, але не iй судженого.

Мiж двома сусiдськими полями – глибокий рiв, ярок, порослий гострими шабельками осоки. Кiнь вигинаеться у повiтрi спиною, як акробат у цирку, падае на переднi ноги, хвицае заднiми. Навiть не помiчае, що вершницi на ньому вже немае, – летить собi далi, понад полем, попiд небесами.

Вона не вiдчувае болю. Тiльки смак житнього молочка з розчавлених колоскiв, що раптом солодко пролилось на вуста. Тiльки стукiт серця, що заглушае геть усi звуки. Та ось воно, ii дурне серце, вириваеться з грудей i мчить за конем. Куди ж ти? Не чуе, наздоганяе гнiдого, випереджае, летить поперед нього. Далi, далi, далi…

Стукiт серця i стукiт копит… Якийсь час – в однiй звуковiй гамi, в одному ритмi. Але далина все бiльш приглушуе звуки, приколисуе iх колоссям. Нарештi тиша, висока, аж до неба. Вселенська тиша. А з неi виростае якийсь дивний звук. Дуже дивний. Нiби маленька пташка горлечко чистить, а воно, застуджене чи поранене, нiяк не хоче спiвати – похрипуе та поскрипуе собi вiдчайдушно. Вiть-скрип-скрип… Вiть-скрип-скрип… Вiть-скрип-скрип…

Дана пiдвелася, випросталася, але звуки не зникали. Та це ж осокiр так скрипить пiд вiкном! А кiнь? Де ж кiнь у барвистих стрiчках та квiтах, що так зримо промайнули перед ii очима, так голосно пролопотiли бiля ii вух? Нема.

Що це було? Якщо сон, то нiчого доброго – кiнь сниться до хвороби. Нi, кажуть, то чорний до хвороби або й навiть до смертi. Бiлий – до весiлля, до щастя. А вона тiльки що лiтала на гнiдому. Гнiдко – до переiзду, до мандрiв, до перемiни. Якi там уже в ii вiцi мандри… Ет, куди нiч, туди й сон.

Сон? Та вона ж iще й очей не склепила. Допiзна перебирала вересовий цвiт. Половину його розiстлала на горищi, на полотнинi, простеленiй поверх пахучого сiна, – хай собi сохне. Нiде цвiтовi так гарно не сохнеться, як на горищi. Другу частину залишила у кошику – завтра забере в мiсто, а вже там буде варити солод i сусло на вересовий мед. Все, як Димка колись робила, все, як та ii учила.

А потiм присiла, задивилася на той верес. І раптом перед очима – кiнь. Нi, вiн не наснився. То справдешнiй гнiдко до неi явився. Пролетiв через пам’ять, як через житне поле, майнув шовковистою заквiтчаною гривою – i повернувся туди, звiдки вилетiв.

Дана встала. Пiшла до кухнi, запарила чай iз свiжим вересовим цвiтом, сухим суничником та мелiсою (найперша помiч при безсоннi), натерла спиртовою настоянкою з каштанових «кожушкiв» колiна, обгорнула iх старими вовняними шарфами, перейшла до кiмнати, ввiмкнула маленький телевiзор, втупилася поглядом у нiчний екран, але хутко пiдвелася з крiсла, повернулася до лiжка, пiдсунула ближче настiльну лампу, взяла до рук книжку, спробувала читати…

Кiно не сприймалося, книжка не читалася. І гультiпака-сон так i не прибився цiеi мiсячноi ночi до зеленого дерев’яного будиночка, притуленого лiвим причiлком до старого як свiт осокора. Повiявся, мабуть, ii сивий дрiмотник до молодших, кращих, здоровших, добряче натомлених за день, готових з розгону впасти у його солодкi обiйми.

Завтра вона поiде до мiста. Отримае пенсiю – на карточцi уже за три мiсяцi зiбралося. Частину перерахуе сюди, у Туричi, на сiльський драматичний гурток – за мiсяць обласний

фестиваль народних театрiв, хай готуються. А бiблiотецi треба буде трохи книжок з дому передати. Сiльський голова смiеться: якби не ii фiнансовi вливання, то iхньому театру давно б жаба цицьки дала, а так мають люди розраду, навiть грамоти з областi привозять. Смiшно йому… Та якби вiн хоч iнколи замiсть пляшки оковитоi книжку купив, то, може, й на театр грошi знайшлися б, i в бiблiотецi взимку бiлi ласицi на вiкнах не дрiмали б. А то, бач, на всiлякi гуляння-пригощання – i з приводу, i без приводу – завжди знаходиться, а як тiльки про театр чи бiблiотеку мова заходить, зразу: «Нi копiечки немае, культура ж бiдна, як церковна миша». Якби тi мишi та щурi хоч трохи менше гризли…

Тимошева Лiдка дiзнаеться (а вона завжди про все дiзнаеться) i знов матиме про що в селi потарабанити. Як минулого року.

«А ви-те чули, кумо? Чули? Наша прiезжа мiльйонерка зновика грошi тiятровi дала. Казав Василь Дiдухiв, аж десять тищ! Не? Мо’, i не. Мо’, прибрiхуе Дiдушок, то ж таке годзiкало, мо’, й не десять тищ. Але ж дала. А де вона iх, кумо, бере? Самi до неi злiтаються, як мухи на мед? Та де ж вони на нiй той мед би знайшли? Там сама тирса сиплеться.

Не, ну нема правди на свiтi! Тут гнешся, гнешся, копiйку до копiечки тулиш, гривню до гривнi складаеш i все одно не вистачае. А вона – «пташка вiльна, що не сiе i не жне», а грошей кури не клюють. Скоро сто рокiв стукне, а ди-но як сагонить: бiлi штани, бiлi мешти, шляпа, як на хранцузькiй мадамi, на шиi – пацьори, на пальцях – аж два перстенi. І нащо вони iй? От нащо, скажiть менi, кумо, старiй печерицi тi перстенi? Мабуть, боiться вдома зоставляти, щоб тi неiнi дiаманти хтось не вкрав, бо ж то великi грошi. Отаку спонсорку, таку меценатку нашому тiятру Бог послав. Коби ще й нам з вами де знайти таку».

Ну що ти iй скажеш? Що все залежить не вiд того, скiльки в тебе грошей, а й вiд готовностi ними подiлитися? І що дехто бiдний не тому, що не мае, а тому, що мало, мало i мало. Так не повiрить же Лiдуня. «Еге, коби в мене був мiльйон, то, може, б i я щось комусь вдiлила». Можливо… Дана уявляе Лiдине обличчя, коли вона про неi говорить, i усмiхаеться.

– Спи вже, стара меценатко! Може, тобi й справдi у снi мiльйон присниться.

Сама собi наказала. Сама себе не послухалась.

Згадала, як вранцi прибiгала секретарка з сiльради. Захекалася, розчервонiлася, очi аж блищать вiд цiкавостi.

– Панi Богдано, до нас у сiльраду з обласного телебачення телефонують. Питають, чи ви часом не та сама Дана Ясницька, про яку столична газета написала? Ось подивiтеся, осьо-сьо, на третiй сторiнцi. Це не ви на фото? Тут написано – з Полiсся, але не вiдомо, звiдки точно. А ще написано, як ви зi свого весiлля втекли. Це справдi таке було? Вони прочитали i хотiли б передачу зробити. Якщо це раптом справдi ви.

Дiвчинi так не терпиться почути ствердну вiдповiдь, що вона не може встояти на мiсцi. Авжеж, iй би так хотiлося, щоб це була та сама Дана, щоб до них приiхало телебачення, i вона б тодi розказала, вона б тодi…

Дана перечитуе статтю. Хто ж це написав? Онука якоiсь актриси. Коструба… Дана вже й не пам’ятае такого прiзвища. Але скiльки ж тут вигаданого. Чи то панi Коструба тiй своiй онуцi бiльше наговорила, нiж було насправдi, чи авторка сама передала кутi меду. Бо iсторiя така романтична й солодка, i така далека вiд правди… От тiльки фото… Фото справжне. Де ж воно взялося? Ага, тут же написано: «З сiмейного архiву Лариси Коструби…»

– Нi, то не я, не я, Вiруню. Хiба мало в Украiнi Богдан? Чи таке вже рiдкiсне прiзвище Ясницька?

– А не таке вже й поширене!

Вiруня розчарована, так розчарована, що навiть забувае забрати газету. Повертаеться i бiжить до сiльради, бо зараз будуть знову телефонувати, i iй доведеться говорити зовсiм не те, що вона вже подумки заготувала.

Господи, коли це було! І якою вона була! Дана дiстае залишену Вiрунькою газету, роздивляеться свiтлину. Красуня з пишною пшеничною косою, з бровами, високо пiднятими i нiби зламаними – як чаiнi крильця. От хай вона такою i залишиться. Ось такою…

Надворi тихо як у вусi. А дерево все одно скрипить. Тихесенько так, ледь чутно, але скрипить. Такого ще не було – зазвичай, воно скiмлить у вiтряну погоду. Що ж тобi так болить, старий осокоре? Що не дае тобi спокою, розтроюджуе твою зелену пам’ять? Розкажи, може, легше стане. Вона готова слухати хоч до ранку – все одно ж навiть пiсля снодiйного чаю не спиться. І цiй мiсячнiй ночi кiнця-краю немае. А може, ти скрипиш на розлуку? Авжеж, вона завтра поiде. Але ще приiде. Хотiлося б вiрити, що приiде… А перед тим, як iхати до мiста, суворо-пресуворо накаже Тимошевi, щоб i пiдiйти до ii осокора не смiв. А то в жабу його перетворить або в щура. А його Лiдку – у куницю або в тхорицю. Так i скаже.

Пiдiйшла до вiкна, задивилася у сад. На вершечку староi розлогоi антонiвки вмостився великий круглий мiсяць. «Нiби зiбрався мiсяченят висиджувати. Як пiнгвiн своiх пiнгвiненят на крижинi», – подумала й усмiхнулася. Зсунула фiранки – нема чого тому витрiщацi небесному за нею пiдглядати. Поети про такi ночi вiршi складають, композитори пiснi пишуть. Сама вона он скiльки iх переспiвала. Але… Нi, не те, щоб вона зовсiм не любила такi мiсячнi ночi. Тiльки тривожно iй якось такоi пори, сама не знае, чого, але тривожно – млiсть у грудях розливаеться, дивна туга вселенська серце тисне, жаль хапае – за чимось так i не розгаданим, не осягнутим, не спiйманим, не випитим до дна, а то й навiть не пригубленим. І ще цей непояснимий, якийсь аж мiстичний острах, який завжди навiвае повня.

Тоненька щiлина мiж двома батистовими половинками з мережками по низу наче полум’ям взялася. Дана одним порухом розсунула фiранки. Здалося, то звiддаля, аж з Димчиного хутора, вересовий кущ свiтиться. А мимо нього кiнь бiжить, копитами б’е. І кольоровi стрiчки розвiваються, i паперовi квiти лопотять на вiтрi, i тонкий шлейф аромату весiльного короваю, наче прозорий вельон, того коня наздоганяе.

11

Покровонька покрила у Туричах не одну дiвочу голiвоньку. А Данину оминула. Не довелося нiчого й пояснювати – нi мамi з татом, нi Степановi. Ще пiсля другоi Пречистоi, уже як попоралися на городi – зiбрали бульбу, моркву, просушили i сплели у вiнки цибулю i часник, постинали круглi капустянi голови, що цього року й справдi виросли, як цебрики, – Улянi Охрiмчуковiй стало не до весiлля. Бiль скрутив iй поперек так, що вона аж перекособочилася, i шмагав, смикав, полосував низ живота так, що iй аж в очах чорно ставало. Треба було б поiхати до мiста, до лiкаря. Але коли? В Охрiмчукiв ще залишалося незапоране бурякове поле. А де ж це бачено, щоб покинути городину в землi i своiми болячками займатися?

У селi знали як заповiдь: хто не зачистить поле до другоi Пречистоi, в того й у хатi щось буде нечисто. Та Олекса Охрiмчук тiльки хитрувато посмiювався: «Хто не прибрався до Богослова, отой не вартий доброго слова. А до Богослова ще два тижнi». І приберiгав кожного року буряки наостанок, казав: восени, пiсля дощiв, вони найкраще набирають вагу i цукор. То нащо втрачати? Тож бралися Охрiмчуки за них зазвичай уже по всьому. Як на грiх, ця осiнь видалася сухою. Навiть грибiв не вдалося наiстися i на зиму насушити, хiба що моховики та зеленицi повискакували з-пiд листя поблизу лiсових болiт. І буряки довго сидiли однаковими, не могли розсунути в боки суху землю. Аж перед самим Богословом пiшла злива. Та ще й яка! Як посеред лiта – з розкотистими громами i блискавками. А пiсля неi почали набиратися земних сокiв

буряки.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/nad-ya-gumenuk/veresov-medi/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Куфер – скриня (дiалектизм).

2

Бакун – тютюн (дiалектизм).

3

Алiганцький – iнтелiгентний, делiкатний (дiалектизм).

4

Лiдавий – поганий (дiалектизм).

5

Маринарка – пiджак (полонiзм).

6

Ровер – велосипед (полонiзм).

7

Годзiкало – те саме, що й базiкало (дiалектизм).

8

Оцибенський – фальшивий (дiалектизм).

9

Лагодзiнки – солодощi, смаколики (дiалектизм).

10

Бабити – приймати пологи, пеерерiзати пуповину (дiалектизм).

11

Полiток – пiдлiток (дiалектизм).

12

Полiток – пiдлiток (дiалектизм).

13

Сабанiти – доброзичливо сварити (дiалектизм).

14

Ведмедi – ягоди ожини (дiалектизм).

15

Цурка – дочка (з польськоi).

16

Бардзо – дуже (з польськоi).

17

Бидло – худоба (дiалектизм).

18

Гвавтоньки – дуже поспiшно (дiалектизм).

19

Оцибенський – фальшивий (дiалектизм).

20

Тарабанька – той, хто передае недостовiрнi вiстi (дiалектизм).

21

Качанка – капуста (дiалектизм).

22

Друбняк – хмиз (дiалектизм).

23

Цвiруха – синиця (дiалектизм).

24

Воробцюх – горобець (дiалектизм).

25

Сагонiти – швидко йти (дiалектизм).

26

Сабанiти – доброзичливо сварити (дiалектизм).

27

Чибуристий – задерикуватий (дiалектизм).

28

Блiзiрувати – удавати те, чого й немае (дiалектизм).

29

Годзiкало – те саме, що й базiкало (дiалектизм).

30

Пеньонзи – грошi (з польськоi).

31

Поплава – сiно, пiдтоплене дощами (дiалектизм).

32

Ябедина – несправжня вiстка (дiалектизм).

33

Прадьонки – вечорницi (дiалектизм).

34

Груба – вагiтна (дiалектизм).

35

Бахур – позашлюбний син (дiалектизм).

36

Ворожайка – ворожка (дiалектизм).

37

Любовальниця – жiнка, що часто закохуеться (дiалектизм).

38

Тарапата – сварка одразу кiлькох жiнок (дiалектизм).

39

Сидуха – квочка (дiалектизм).

40

Гомачка – страва iз сиру та сметани або молока (дiалектизм).