Режим чтения
Скачать книгу

Вітри сподівань читать онлайн - Володимир Кільченський

Вiтри сподiвань

Володимир Кiльченський

Продовження роману «Присмак волi»!

Битва пiд Зборовом скiнчилася нищiвною поразкою польських шляхтичiв та перемогою козацьких повстанцiв. Але невдовзi польський король починае збирати нове вiйсько… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушае в Переяслав. Вiн мае небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серцi Речi Посполитоi – Варшавi. Дорогою козак рятуе вiд розбiйникiв шляхетну панну. Їi вдячнiй родич пропонуе Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван – довiрена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому станi…

Володимир Кiльченський

Вiтри сподiвань

Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015

© Гузенко В. А., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

ISBN 978-966-14-9720-6 (fb2)

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя створена за виданням:

Кiльченський В.

К39 Вiтри сподiвань: роман / Володимир Кiльченський. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015. – 480 с.

ISBN 978-966-14-9287-4

Дизайн i iлюстрацiя на обкладинцi Юлii Дзекуновоi

Весiлля в Михайлiвцi

Пiсля Великоднiх свят та поминального дня Радуницi до Андрiя Пiдлужного з нагальною розмовою звернувся Грицько. Вийшли за межi обiйстя, i хлопець почав оповiдати про те, що хоче обвiнчатися зi своею обраницею Євдокiею. Вже рiк, як вони любляться. Андрiй слухав Грицька i не мiг нi в чому заперечити, спитав тiльки, де вони житимуть. Грицько якось стурбовано потупив голову, а тодi, глянувши на Андрiя, промовив:

– Хотiв всiх прохати, щоб допомогли поставити хатину десь неподалiк вiд твого обiйстя… Поряд воно було б краще.

Андрiй погодився i запропонував обрати мiсце побiля його недобудованоi оселi, пообiцяв поговорити про це зi своiм тестем, селищним старостою Михайлом Олiйником.

Ішли до своеi садиби, жваво обговорюючи будiвельнi роботи. За вечерею Андрiй оголосив родинi про бажання Грицька оженитися i про те, що треба готуватися, щоб iти сватати Євдокiю Троян. Почали, жартуючи, обговорювати, як би краще обставити сватання, i допiзна у дворi Пiдлужних точилися розмови та лунав смiх.

Пiсля перемовин з Грицьком Андрiевi додалося турбот i клопотiв. Життя завертiло всiх. Андрiй з Яремою зголосилися бути сватами, i Даринка з матiр’ю Тетяною готували iм вiдповiдну одiж. І от, нарештi, напередоднi сватання вони вже примiряли сватiвськi обновки. Для бiльшоi поважностi iм прилаштували вуса з прядива, а в руках вони тримали чималi патерицi. Даринка залишилася задоволеною оглядинами, i пiсля настанов матерi на завтрашнiй день почали лаштуватися до сну.

Андрiй з Даринкою довго лежали, пригадуючи власнi заручини, а синок Миколка, радiючи з того, що його не примушують спати, вовтузився бiля них. Давно вони не вiдчували себе такими щасливими та безтурботними, i обое бавилися своiм первiстком. А вiн так захопився веселощами: то сiдав батьковi на голову, то грався в пiжмурки пiд ковдрою. Коли вже навтiшався, то, примостившись помiж батьками, поринув у дитячi сни.

У недiлю, по обiднiй порi, у дворi Пiдлужних зiбрався сватiвський гурт, щоб iти до Троянiв. Тимко Дубовик з Орисею одягнулися в найкраще вбрання i були пiдтримкою Андрiевi та Яремi при сватаннi. Зате Петро з Варварою нап’яли на себе мисливське лахмiття i довгими «рушницями» наводили острах на дiтей, якi крутилися навколо. Петро, вдаючи iз себе розгнiваного мисливця, залякував малечу, а та з криками розбiгалася навсiбiч.

Нарештi гомiнкий гурт вибрався з двору i пiд калатання бубна та пiдсвистування сопiлки подався сватати Євдокiю. З веселощами дiсталися до садиби Троянiв. У двiр увiрвалися Петро з Варварою та почали нишпорити по обiйстю, примовляючи, що десь тут сховалася дуже гарна, грацiйна куниця. Пiдняли такий лемент, що з хати повибiгали рiднi Євдокii, а вона сама злякано визирала з-поза спин своiх батькiв. Тут, утихомиривши «мисливський гурт», наперед вийшов Ярема i почав оповiдати, чого це вони сюди заявилися:

– Ми люди своi, з кутка Березанського, а сьогоднi впала пороша. По снiговiй порошi добре видно слiди i птаха, i звiра! От ми йшли та йшли, а назустрiч – князь. Погнався вiн за куницею та й загубив ii слiд, а ми почали приглядатись, до вашоi хатини наближатися. До дверей слiд привiв. Признайтеся, чи у вас живе куниця – красна дiвиця? Видно, що цей звiр пiшов у ваш двiр, а тодi – в хату. Тепер нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Кажiть швидше – вiддасте чи нехай пiдросте!

Батьки переглянулись i заспiшили до хати – питати доньку про згоду до заручин. Досить швидко вийшли i запросили сватiв до свiтлицi. Андрiй простягнув батьковi Євдокii хлiб-сiль. Каленик Троян, прийнявши хлiбину, поцiлував ii та поклав на стiл. Заграли музики, i пiд схвальнi вигуки гурту сватiв Ярема вивiв наперед Грицька, який вiд хвилювання розчервонiвся, немов пiвнячий гребiнь. Батько Каленик пiдвiв Євдокiю, i Ярема, правицею тримаючи руку Грицька, з’еднав ii з рукою дiвчини. Каленик Троян, побачивши, як розквiтла в посмiшцi його донька, закликав Євдокiю пов’язувати рушниками сватiв. Андрiй з Яремою пов’язали один одного з правого плеча пiд лiву руку, а Грицьковi Євдокiя заткнула червону хустку за пояс. Нарештi Трояни запросили дорогих сватiв сiдати до столу, пригоститися. Молодi сiли разом, Євдокiя примостилася праворуч вiд Грицька, i iм першим налили вино в одну чарчину. Андрiй пiднявся i виголосив такi бажанi для молодих слова – про швидке вiнчання iхньоi пари та щасливе життя разом. Грицько пiдняв чарчину i, надпивши половину, вiддав Євдокii. Свати завели веселу пiсню:

У садочку двi квiточки

На сватаннi були,

На сватаннi були

Та горiлочку пили.

За малую та часиночку

Найшли собi та родиночку.

Перша квiтка – то ж наш Гриць,

Другая квiточка – то ж Євдокiечка.

На сватаннi були,

Мед, пиво пили.

Отримавши хлiбину вiд батькiв Євдокii, Андрiй пiднявся з-за столу, i всi веселим гуртом, спiваючи та пританцьовуючи, подалися до садиби Пiдлужних. Там, побiля ворiт, зiбралася вся родина, надiйшло й чимало люду з ближнiх осель. Дiтвора вибiгала назустрiч веселим сватам, i вони, пов’язанi рушниками, наблизилися до двору. Грицько йшов помiж сватами зi щасливим обличчям, а червону хустку, даровану Євдокiею, накинув собi на шию. Звiсно, що всi здогадалися про вдале сватання, тож радiсними вигуками вiтали нареченого.

Угомонившись вiд загального гвалту, зайшли до хати, i мати Тетяна почала радитися, чим може ущедрити свою обраницю iхнiй Грицько. Дiйшли згоди, що Грицько обдаруе Євдокiю до шлюбу каблучкою, а сiм’я Пiдлужних пiдсобить ще й червоними чоботами, якi Андрiй взимку привiз iз Чигирина.

Мати Тетяна готувалася до Грицевого весiлля, неначе то було свято ii рiдного сина, та все примовляла:

– Не було статкiв справити весiлля Андрiйку – так хоч сиротинi Грицьковi пiдсобимо. Нехай пам’ятае все життя турботу Пiдлужних… І батько би так дiяв…

Чоловiки також були пiд впливом майбутнього весiлля, i Андрiй «запалив» Грицька з Яремою навiдатись до самарських лiсiв – вполювати якусь звiрину до столу.

Всi господарськi питання вiдкладалися, i мисливцi з ранку до вечора готували
Страница 2 из 29

сильця для птахiв, виливали кулi на кабана, а стрiл було вже у кожного – по два сагайдаки. Грицько все погрожував забити тура або ж лося, але Андрiй, поглядаючи на нього, покрутив головою, промовив:

– Грицю, батько б не дозволив цього робити. Досить нам буде i трiйки веприкiв, а може, ще й великi попадуться… А птаха в торби наберемо – скiльки захочеш.

Так, лаштуючись до полювання, дiйшли згоди щодо того, яку звiрину братимуть. Серед тижня впрягли до воза застояного Буйка i поночi виiхали до Самари. Андрiй пам’ятав шлях, i при свiтлi мiсяця околясом[1 - Околясом – не напрямки.] знайшли заповiднi мiсця батька, Федора Пiдлужного, та Устима Дубовика. Швидко розпрягли Буйка i, стриноживши Яремину Зiрочку та Грицевого Янгола, почали хутко розвiшувати сильця на тетерiв, стрепетiв, а там – яка птиця попаде, то також пiде в торбу. Залишивши Грицька побiля силець, Андрiй з Яремою почали пробиратися до заплави, куди вранцi полюбляють ходити до водопою кабани. До сходу сонця встигли облаштувати засiдки i домовилися, що стрiлятимуть лише тодi, як на виду буде гарний виводок.

Ранок принiс пташине рiзноголосся, яке зi сходом сонця сплелося з рiзноманiтним клекотанням всього живого, що могло озиватися в лiсi та на прибережжi Самари. На плесо, обачно облетiвши його по колу, грацiйно сiли бiлi лебедi та почали якось вмiло, лагiдно общипувати одне одного, не забуваючи при цьому раз по раз сплiтатися довгими шиями. Чорногузки та гуси снували зi своiми виводками, завзято пiрнали, добуваючи собi харч. Малеча також увесь час поринала i, кумедно махаючи над водою лапками, щось там виловлювала своiми дзьобиками. Раптом вся живнiсть на плесi сторожко завмерла, всi почали поспiшати подалi вiд тiеi дiлянки берега, де зробили засiдку хлопцi. Обидва бувалi вояки зрозумiли, що на берег прийшли якiсь великi тварини, добре було б, аби чималий виводок вепрiв. І от з’явився iз-за оситнягу вожак i, недовiрливо втягнувши в себе повiтря, зник. Через декiлька хвилин до десятка вепрiв, наздоганяючи один одного, наблизились до заводi та почали брьохатися побiля берега, каламутячи воду.

Андрiй вибрав ближчого до себе пiдсвинка i, прицiлившись, вистрелив. Швидко схопив другого пiстоля, встигнувши вибрати ще одну цiль, – i ще раз вистрелив. Тепер тiльки лук був йому вiрним помiчником. Пiдлужний, прилаштувавши стрiлу, запустив у пiдраненого пiдсвинка, що намагався сп’ястися на ноги та врятуватися втечею. Андрiй чув i пострiли Яреми, проте в полi його зору була тiльки своя здобич. Друга стрiла не знадобилася. Роблячи спроби пiдняти голову, тварина стрепенулася i затихла. Все живе, що було в цей час поблизу i могло уже лiтати, – злетiло i неслося подалi вiд небезпечного мiсця понад очеретами, розсiкаючи крилами вранiшне повiтря. Тi птицi, якi були з виводками, немов з допомогою якоiсь потужноi сили, вмить опинилися в густому очеретi. Птаство, що виспiвувало у прибережному лiсi, замовкло, боячись виявити себе. Решта зi свинячого виводка, тi, котрим поталанило, чимдуж неслися звiдси, де пахло смаленим i навкруги лунав останнiй вереск iхнiх родичiв.

Андрiй пiдбiг до двох пiдсвинкiв. Один з них, косячи ногами, ще видавав схлипи, i тодi мисливець одним помахом ножа довершив свою справу. Неподалiк порався Ярема. Привiтно махнувши Андрiевi рукою, вiн показав на двох забитих тварин.

– Давай мерщiй повитягуемо iх на пагорбок i освiжуемо тушi, а вдома вже обробимо як слiд! – весело прокричав Андрiй i накинув петлю на ногу тварини.

Перетягнувши тушi пiдсвинкiв, хлопцi почали порати iх по-мисливському. У кабанчикiв повирiзали в першу чергу сечовики, аби м’ясо не взяло на себе неприемнi запахи, потiм хутенько обдерли шкури. Андрiй поспiшав i в першоi тварини наробив зайвих порiзiв. Тут Ярема не витримав i незадоволено зауважив:

– Ти, Андрiю, не швиди[2 - Швидити – поспiшати (дiал.).]… Як зiпсуеш ще одну, то сам ходитимеш на полювання!

Робота наближалася до завершення, i треба було пiдганяти воза поближче. Андрiй взявся за цю справу, а Ярема залишився на чатах побiля освiжованих тушок. Зненацька почувся переляканий крик, i Ярема, схопившись на ноги, побачив, як до нього з усього духу несеться Грицько, а за ним – здоровенний кабан-сiкач. Ярема було намiрився кинутись до пiстолiв, але вони лежали на чималiй вiдстанi. Єдине, що вiн встиг крикнути Грицьковi:

– На дерево! На дерево, хутчiш! – i кинувся сам до невисокого дубка.

За одну мить забрався на гiлку i побачив, що Грицько вже також на деревi i, не зупиняючись, пнеться ще вище. Кабан зупинився перед деревом, якусь мить повагався i стусонув головою об стовбур. Побачивши, що його ворог лiзе ще вище, розiгнався i вдарив лобом ще раз. Грицько зойкнув i, вхопившись обома руками за стовбур, «прикипiв» до нього. Напевне, цей мстивий кабан докумекав, що його кривдник недосяжний, i, зло копирснувши землю iклами, щез, неначе його й не було.

Ярема почав обережно злазити з дерева i, упевнившись, що сiкача не видно, хутко кинувся до зброi. Ухопив пiстолi i пiдбiг до дерева, на якому знайшов прихисток Грицько.

– Грицю! Чого це ти прилип до того гiлляччя?.. Ану злазь з дуба, допомагатимеш тягати здобич до воза, он Андрiй iде!..

Грицько здивовано дивився вниз, мабуть дивуючись, що кабан заговорив людською мовою, а тодi все ж таки признав Ярему, нехотя почав спускатися з дерева. Внизу його з радiсним смiхом зустрiчав товариш i, простягнувши руку, допомiг спуститися на землю.

– Яремо! Ти що ж кабана не бачив?.. Вiн ледве дерево не звалив, – з хвилюванням промовляв Грицько, все ще озираючись навкруги.

– Та не було тут нiякого вепряки… Пробiг тiльки-но байбак, як чолов’яга завбiльшки, – пробував жартувати Ярема.

Проте Грицько на його просторiкування не повiвся, i обое розреготалися з недавньоi подii.

Андрiй зупинив бiля них воза i, пiдiйшовши, нерозумiюче дивився на друзiв, що вiд реготу хапалися за животи.

– Що це з вами? Ви отак всю дичину порозганяете, – сердито зауважив Андрiй.

– Та вже йдемо, йдемо, Андрiю… Це ми iз сiкача глузуемо, що не вдалося йому жениховi пiд зад дiстати… – весело промовив Ярема.

Пiдiйшовши до здобичi, розвантажили ii на вiз.

Швидко дiсталися до мiсця розставлених силець та тенет. Наближаючись, почули лопотiння крил i жалiбне рiзноголосся птицi. Грицько, почувши, що в розставленi ним тенета зловилося багато птицi, зрадiло вигукнув:

– І я щасливий на лови! А торб досить? Погляньте, он скiльки набралося!

На ходу дiстаючи торби, кинувся до силець – вибирати свою здобич. Зiбрали все, що попалося величеньке, а малечу – випустили на волю. Грицько випускав та все примовляв:

– Лети, нагулюй ситi, а восени спiймаешся! Пiдростай ще!..

Нарештi зiбралися у зворотний шлях. Андрiй попереду на возi, а хлопцi – верхи позаду. Затягнули пiсню:

Ой лугами йдемо,

Берегами йдемо.

Пасуться качата,

Гей, пасуться качата.

Ой туди ж ми йдемо,

Ой туди ж ми йдемо,

Де гарнi дiвчата,

Ой де гарнi дiвчата.

Ой туди ж ми йдемо,

Ой туди ж ми йдемо,

Де грають музики,

Ой де грають музики.

Ой туди ж ми йдемо,

Ой туди ж ми йдемо,

Де нас вiрно люблять,

Та де нас вiрно люблять…

Удома чималенька сiмейка почала обробляти здобич. У дiжки складали кабанятину, пересипаючи щедро сiллю, а Даринка на кожний прошарок шматкiв м’яса розтрушувала посiчений
Страница 3 из 29

лист хрону та щавель, приговорюючи при цьому: «Щоб солилось, умлiвало i зимою нас живило, щоби нечисть не торкнулась та до печi повернулось!»

Ярема, допомагаючи Даринцi, посмiхався з ii замовлянь, а коли половину справи зробили i посiдали на перепочинок, запропонував на вечiр влаштувати вечерю по-козацькому. Старший Миколка зголосився погукати Тимка та родину ковалiв. Пiсля домовленостi про вечерю Ярема заходився побiля м’яса, готуючи його до вживання. Домашнi насмiхалися над його стараннями, але хлопцевi було байдуже. Невдовзi обсмажене на пательнях м’ясо вже булькало в казанах. Ярема повернувся з грядiв, несучи пучки трав. Вiн заявив заготiвникам, що незабаром на них чекае незвичайна вечеря.

Даринка з матiр’ю Тетяною заходилися розстеляти пiд грушею квiтчастi рядна. Коли закiнчили домашнi справи, прийшли гостi. Пiд деревом вмостився чималий гурт, аби посмакувати дичиною. Андрiй з Яремою взялися частувати гостей, не дозволяючи клопотатися Даринцi.

– По-козацькому – так по-козацькому, частуйтеся… Ми сьогоднi Грицька будемо у приймаки виряджати, – весело сповiстив Андрiй. – Влаштуемо йому спiвки, а пiсля вiнчання, з понедiлка, Грицько пiде наживати добро у Троянiв.

Гостi та господарi з розумiнням кивали головами i посмiхалися, а пiсля розповiдi Яреми про втечу вiд кабана глузували з хлопцiв, проте i хвалили за кмiтливiсть.

Почали цигикати двое музик, i малi та великi ставали в коло та витанцьовували навколо Грицька, а вiн – поважно пiдкрутив вуса i пiшов навприсядки.

Орися затягнула веселу пiсню, пiд яку легко танцюеться гуртом, i подруги дружно пiдхопили:

Дощик, дощик

Капае дрiбненько.

Я думала, я ж думала:

Запорожець, ненько.

Я думала, я ж думала:

Запорожець, ненько.

Коли б знала, коли б знала,

Вiдкiль виглядати,

То б найняла, заставила

Стежку промiтати.

То б найняла, заставила

Стежку промiтати.

Аж вiн iде, аж вiн iде,

Ступае дрiбненько.

То ж то милий, то ж то любий,

Дивiтеся, ненько!

То ж то милий, то ж то любий,

Дивiтеся, ненько!

Дощик, дощик

Аж iз стрiхи капотить, –

Розсердився мiй миленький,

Аж ногами тупотить.

Розсердився мiй миленький,

Аж ногами тупотить.

Розсердився, розгнiвався

Мiй милий на мене,

А як гляне – серце в’яне

І в нього, i в мене.

А як гляне – серце в’яне

І в нього, i в мене.

Даринка, тримаючись за дужу правицю Андрiя, також летiла по колу разом з усiма i щасливо смiялася, раз у раз зиркаючи у бiк чоловiка. До Грицька в коло повибiгала малеча – i давай витанцьовувати на його манер. Люди дивилися на вихиляси дiтвори, з кола танцюючих долинали пiдбадьорливi вигуки та смiх.

Втомившись, Грицько зробив спробу вислизнути з кола, та де там… Ярема вимагав з нього парубоцьку вiдступну, i довелося Тетянi Пiдлужнiй задовольнити Ярему склянкою оковитоi.

Гуляки поступово полишали дворище Пiдлужних: малечу час було вкладати спати. Даринка з Андрiем запросили всiх до затону – посидiти бiля вогнища i поспiвати пiсень, як колись було на вечорницях. Веселим гуртом рушили до затону i, швидко розпаливши багаття, повсiдалися навколо. Кожна молода жiночка прихилилася до свого чоловiка, i Орися затягнула:

Ой чия то черешенька, чия то вишня,

Ой чия то дiвчинонька на вулицю вийшла?

Ковалева черешенька, ковалева вишня

Ковалева дiвчинонька на вулицю вийшла.

– Ой дiвчино, дiвчинонько, я ж в тобi кохався,

Щоб ти менi одказала, я й не сподiвався!

Ой дiвчино, дiвчинонько, що ж маю робити,

Що нi тебе забути, нi без тебе жити?!

– Ой е в мене таке зiлля нижче перелазу,

Як дам тобi напитися, забудеш вiдразу.

– Буду пити, буду пити, краплi не упущу,

Хiба тодi тя забуду, як очi заплющу.

Довго цього вечора чулися спiви i долинали далеко – аж до Самарських лiсiв. Коли молодi люди радилися, яку далi почати пiсню, то чули спiви з iншого боку селища, i iхнiй гурт заводив нову. Гарно було на душi в Андрiя i Даринки, котрим опiсля повернення козака з вiйни не доводилося довго бути на гульках через родиннi клопоти. Щастя спiльноi близькостi вiдчували всi жiночки, i кожна з любов’ю притискалася до свого чоловiка, вiдчуваючи значимiсть iхньоi пари в гуртi.

Наспiвавшись досхочу, почали прохати Ярему розповiсти про iхнiй торiшнiй похiд з вiйськом Богдана. Ярема розповiдав майже без вигадок, а якщо було непереливки козакам, то говорив, що Андрiй у той час був в iншому мiсцi, i Даринка полегшено зiтхала та торкалася устами руки чоловiка, що надiйно обiймала ii за плечi.

Розходилися пiзно – пiд тьохкання соловейкiв, трiскотiння цвiркунiв та рiзноголосся iнших iстот, що влаштовували своi спiвки людям у вiдповiдь.

Вранiшнiй суботнiй день принiс у родину Пiдлужних цiлу низку передвесiльних турбот та клопотiв. Грицько навiсив Яремi на шию торбу з калачами, i вони удосвiта мотнулись по сусiдах та рiднi – запрошувати до садиби Пiдлужних на весiлля, яке мае вiдбутися у недiлю.

Ближче до полуденноi пори Грицько, Андрiй та Ярема спорудили столи i до вечора встигли закiнчити покрив над кабицею. Увечерi дiтлахи носилися по двору, радiючи новим хованкам.

У недiлю, перед виходом до церкви, Грицько чекав появи дружкiв. Час вiд часу посилав Миколку подивитися, чи не йде весiльний почет з парубкiв. Та ось залунали веселi вигуки дiтлахiв i до двору ввалилося з десяток парубкiв. Андрiй розподiлив помiж хлопцями iхнi повинностi i наостанок iще раз оглянув Грицька та старшого дружка Ярему. Потiм благословив хлiбиною Грицька на заручини, а мати Тетяна перехрестила хлопця iконою – замiсть кровних батькiв. Грицько чемно вклонився.

Минуло декiлька хвилин, i увесь потiшний гурт попрямував до церкви. Туди вже наближався i весiльний супровiд Євдокii. Два гурти, зустрiвшись на вигонi напроти церкви, сипали один до одного жартами.

Та тут закалатав дзвiн, i всi швидко вгомонилися, а Грицько, взявши Євдокiю пiд руку, повiв ii до церковноi брами. Всi зайшли до церкви i стали позаду молодят, затамувавши подих, чекали бажаного дiйства. Ярема пiд час таiнства вiнчання тримав над правим плечем молодого хлiбину, а дружба над лiвим плечем Євдокii – намiтку. Пiд час обряду молодi ходили по колу, а Ярема зi старшою дружкою Веклою невiдступно йшли за ними, виконуючи повиннiсть обряду.

Нарештi затихли церковнi хори, i отець Роман, радiсно привiтавши молодих зi шлюбом, дозволив прилучитися рештi присутнiх, i вже за мужем та жоною всi почали виходити з церкви. По дорозi дiвчата заспiвали своiй подрузi прощальну пiсню i, забравши Євдокiю вiд Грицька, повели ii до батькiв. А молодий у супроводi свого почту попрямував до весiльного зiбрання в Пiдлужних. Пiсля привiтань та пригощання гостей захмелiлi парубки загули, немов джмелi, налаштовуючись iти за молодою. Ще бiльший весiльний поiзд у супроводi музик та парубкiв, якi завзято танцювали, рушив до обiйстя молодоi. Та не дрiмали i в таборi Євдокii. Далеченько вiд двору повиставляли своi пiкети i не пропускали бояр нареченого, вимагаючи вiдступну.

Та у Грицька хлопцi були не з лякливих, тож, швидко звiльняючи шлях нареченому, доправили його до хати молодоi. Отут усе й почалося: перед двором стояв вiз, обплетений мотуззям, який мав зупинити прибульцiв. Тут уже Грицьковим боярам стало непереливки, i вони розпочали мирнi перемовини з прибiчниками молодоi. Два штофи оковитоi допомогли «взяти» перепону, i Грицько таки побачив свою
Страница 4 из 29

Євдокiю, що пiд пильним братовим оком сидiла на покутi, невесело опустивши голову.

– Не вiддам тобi рiдну сестру, працьовиту господарочку, всьому двору впорядницю! – викрикував менший брат Мусiйко, напучуваний товкмачами.

Тут Ярема не витримав i, вiдсторонивши Грицька, зухвало глянув довкола та гучно мовив:

– Вiддайте Євдокiю по-доброму, у нас Грицько знаний козак, негоже збиткуватися над ним… От розгнiваете хлопця, то пiде iншоi долi шукати, аж до самого Низу!

Тут брат Мусiйко, злякавшись Яреми, почав просити за сестру трiшки грошей. Заходився кланятися, тримаючи стару кучму, аби в неi кидали монети. Ярема, попорпавшись в жупанi, дiстав якiсь грошi i недбало поклав у кучму. Тi, хто стояв ближче до Мусiя, загелготали, немов гуси, побачивши, що за таку гарну молоду мало платять. Тодi бояри заходилися вишкрiбати з кишень якiсь мiдяки i кидати в кучму Мусiя. Та коли почали страмити молодого за незначний куш за молоду, Грицько витяг цiлу жменю монет, не менше одного злотого, i, поторохтiвши ними трохи, вiддав Мусiйковi. У гуртi почулися задоволенi вигуки, а Євдокiя зi щасливою посмiшкою пiднялася, простягнула назустрiч Грицьковi обидвi руки та приступила до нього. Тут уже бояри, побачивши, що справу владнано, кинулися обiйматися та брататися один з одним, а дружки затягнули пiсню:

Ой рясна, красна в лузi калина,

А ще краснiша в нас Євдокiя.

По двору ходить, як мiсяць сходить,

В сiнечки прийшла, як зоря зiйшла.

В хату прийшла, пани стрiчають,

Пани стрiчають, шапки здiймають,

Шапки здiймають, молоду питають:

Чи ти царiвна, чи королiвна?

Ти ж не царiвна, не королiвна,

А Грицевi, мужу, – жона благовiрна!

Батько Каленик, зв’язавши рушником руки молодим, повiв iх до заздалегiдь приготовленого мiсця за столом, на якому свiтився коровай та височiли гiлки дивня, обплетеного стрiчками.

Добряче пригостившись у молодоi, захмелiлi парубки забажали повернення до нареченого разом з молодою жоною. Мати Євдокii Клавдiя пригорнула до себе доньку, i сльози рясно бризнули з материних очей, а батько Каленик, тупцював навколо них, не знаючи, кого втiшати. Бояри Грицька пiдкотили поближче до молодоi дiжку i крутилися побiля Євдокii, яка стояла в обiймах матерi, наполягаючи на зняттi весiльного вiнця та розплiтаннi коси. Добросердi жiночки покрикували на метушливих бояр, примовляючи при цьому: «Та хай же вона хоч побiля матерi натiшиться, дайте хоч сльозам вiдлитися. Хай ще упиваеться батькiвськими подихами, у жiноцтво дитина йде!..»

Але вже i Євдокiiнi дружки накрили дiжку кожухом та почали приспiвувати, готуючись розплiтати косу. То там, то тут було чути суперечки – однi хотiли ще милуватись молодою, а iншi вже почали дiлити коровай та наполягати на одяганнi очiпка[3 - Очiпок – святковий головний убiр.].

Нарештi дружки, взявши за плечi Євдокiю, пiдвели ii до дiжки та завели пiсню, а молода слухняно схилила голову та оплакувала свою долю. Спочатку чулися притихлi голоси – спiв про долю невiстки, а коли зняли весiльний вiнець, дiвчата заспiвали на весь голос:

Чи я в лузi не калина була,

Чи я в лузi не червона була?

Взяли ж мене поламали

І в пучечки пов’язали –

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

Чи я в полi не травиця була,

Чи я в полi не зелена росла?

Взяли ж мене покосили

І на сiно посушили –

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

Чи я в батька не дитина була,

Чи я в батька не кохана була?

Взяли ж мене замiж дали

І свiт менi зав’язали –

Така доля моя!

Гiрка доля моя!

Розплели косу, i приданка Євдокii, взявши з пiднесеного барильця трiшки меду, розтерла його в долонях i злегка провела по розпущеному волоссю молодоi, аби завжди солодкою та любою була для чоловiка. Старша дружка Векла почала одягати жiночий очiпок, а молода, стусонувши головою, зiрвала його. До неi пiдскочили дружки та взялися умовляти одягнути очiпок i зробити поступ у жiноцтво, але i вдруге Євдокiя зiрвала його. А коли втрете Векла одягала очiпок, умовляючи та голублячи молоду, Євдокiя скорилася, випрямила голову i дозволила зiбрати волосся в жмут.

Мати Євдокii знову заголосила за своею донькою, i, спiвчуваючи iй, заголосили сердобольнi бабцi та молодицi. Та вже плач не допомiг, молода вирушала в дiм свого судженого Грицька. Пiд веселi пiснi дiвчат та парубкiв, калатання бубна та гру музик Євдокiю повели за ворота до Грицькового воза, а позаду дружки несли торби з приданим, а брати тягли чималу скриню. Весiльний гурт з боку Євдокii вихваляв молоду та багатий посаг, що вантажили на воза. Побiля воза вже гордовито гарцював на своему Янголi Грицько, а Андрiй вичiкував на вiрному Орлику, доки молода всядеться на воза. Брати пiдняли Грицькову жону i посадили поряд з багатим посагом. Вiзник пiдстьобнув коня i повiз молоду до обiйстя Пiдлужних. У дворищi Троянiв здiйнявся жалiбний гвалт, а вiрнi дружки, обступивши вiз, проводжали свою подружку до ii судженого. За возом йшли ще тi, хто бажав почастуватися на весiллi в Пiдлужних, а дехто з молодших витанцьовував на козацький лад з присядками та рiзними вихилясами. Щасливий Грицько раз у раз поглядав на свою Євдокiю, а якщо хтось iз молодикiв пiдступався близько до воза, завзято покрикував:

– Не кушпельте побiля молодоi, гультяi!

Ярема вiдтiсняв захмелiлих гуляк, щоб тупцювалися подалi вiд Грицькового «скарбу».

Пiд’iхали до ворiт двору Пiдлужних, i Грицько, вiддавши повiд Янгола Миколцi, взяв з воза на руки кохану Євдокiю i понiс ii пiд схвальнi вигуки бояр. Хтось кинув Грицьковi пiд ноги куль iз запаленою соломою, i вiн, переступивши оте диво, внiс молоду до дворища. Тут його з хлiбиною чекала Тетяна Пiдлужна. Молодi вклонились iй, поцiлували хлiб i, вiдламавши по шматочку, пригостили одне одного. Захмелiлi гостi кинулися вiтати Грицька та Євдокiю. Весiльнi подарунки складали у короб, який заздалегiдь приготував Андрiй. Коваль Петро з Варварою пригощали оковитою гостей, що пiдходили з подарунками, наливаючи у чарки з чималоi сулii.

Угомонившись, гостi повсiдалися до столу – частуватися, намовляючи при цьому слова про гарне подружне життя в майбутньому. Молодi пiдiймалися, кланялись добродiям i припрошували частуватися далi. Весiльний день закiнчувався, i Даринка з матiр’ю Тетяною готували лiжко для молодят у хатинi, а всi Пiдлужнi мають ночувати у дворищi. Цьому дуже радiла дiтвора i допомагала Андрiю з Яремою застилати – кому в клунi, а кому i пiд зорями на дашку над прив’язом коней. Гостi з настанням сутiнок виходили з двору. Тетяна провела молодих до iхнього ложа у свiтлицi, встеленого польовими травами та квiтами. На стiнах також висiли букетики з рiзнотрав’я, тож так звабливо пахло чебрецем, м’ятою та деревiем… Молодi повиннi були спати головою до пiвночi, i коли Євдокiя покрила лiжник квiтчастим покривалом та дiстала зi свого посагу подушки з вишивками на наволоках, Даринка обiйняла ii, i всi тихцем полишили молодих наодинцi зi скороминущими чарами медовоi весiльноi ночi.

Наступного дня зранку у дворищi Пiдлужних не було чути вереску свиней, реву рогатоi худоби та бекання овець. І не тому, що домашня живнiсть була такою розумною чи не прагнула набити кормом своi утроби. Про тварин подбали ще вдосвiта мати Тетяна та ii працьовитий син. Вiрний побратим Ярема i той ще безтурботно спав, розвалившись на пiддашшi покриву для коней, а Андрiй тим часом уже
Страница 5 из 29

порався зi своiм господарством у догоду молодятам, аби худобина не потривожила iхнього солодкого сну.

Сонце вже добряче припiкало, коли сiмейка почала прокидатися та братися до справ. Андрiй заходився верховодити у дворi, готуючись до скороi появи гостей, щоб почастувати iх снiданком, а молодих – медом.

– Ставте скорiше снiдання… От-от заявиться рiдня Євдокii з перезвою[4 - Перезва – весiльний обряд у перший день пiсля весiльноi ночi, коли родичi нареченоi йдуть пригощатися в хату жениха.], а в нас на столах мухи сидiтимуть! – нервував Андрiй, пiдганяючи рiдню.

На порозi з’явилися Грицько з Євдокiею, i мати Тетяна, забравши молоду жону, повела ii причепурювати, а Грицько щасливо посмiхався та сновигав по двору.

– Ти, Грицю, не никай туди-сюди, а кажи: чи будемо вивiшувати вашого сiмейного прапора! – спробував приземлити його Ярема.

На те Грицько тiльки махнув рукою, мовляв, робiть що хочете…

Бiля двору заторохтiв вiз i почувся галас багатьох людей. Андрiй заспiшив назустрiч раннiм гостям, що явилися з перезвою, i двiр наповнився смiхом та калатанням бубнiв.

– Та й ранувато вас дiдько припер… Ми ще не розпитали молодих, як iм лежалося, i прапора ще не зiп’яли на клунi, – удавано сердито вигукував Ярема.

Перезванцi лише посмiхалися.

Жiночки кинулися розшукувати Євдокiю, аби пригостилася вареничками з медом, та, узрiвши першим Грицька, почали пхати до його рота вареники та годувати медом з ложки. З хатини вийшла причепурена Євдокiя. Грицько, хутенько взявши ii пiд руку, повiв до столу.

– Присiдайте, шановнi перезванцi! Скуштуйте i нашого снiданку… Молода готувала – нiчку не спала! – веселим голосом почала запрошувати мати Тетяна.

У пiслявесiльних турботах непомiтно злинув тиждень. Суботнього дня прийшла родина Троянiв, i завели розмову, аби молода пара переiздила жити до них. Євдокiя сяяла вiд радощiв, що знову опиниться у рiднiй хатi, та ще й з коханим. Грицько, як i належить, противився, щось говорив про спорудження власноi хати, та все ж згодився побути деякий час у приймах у Троянiв.

Увечерi того ж дня перевезли молоду сiм’ю до нареченоi. Андрiй з Яремою повернулися до свого двору, а тут всi занудьгували… Навiть малий Миколка i той не дошкуляв нiкому, а сидiв тихенько побiля нiг Дарини, не розумiючи, куди подiлися Грицько з Євдокiею…

Перемир’я

З початку 1649 року в Украiнi настало деяке затишшя, i тривало воно десь до початку лiта. По мiстечках i селах до козакiв i тих селян, що брали участь у повстаннi пiд проводом Хмельницького, вiдчувалася велика повага з боку людей. Вони мали право бути вiльними господарями. Власники надiлiв землi могли користуватися ще й найманою працею. Тi, хто хотiв взяти землю i мiг ii обробляти, брали надiли i навеснi засiвали з великою надiею пiдправити свое матерiальне становище. Існував договiр з кримським ханом про ненапад татарських орд на Украiну – у зв’язку iз союзницькими зобов’язаннями в боротьбi проти Речi Посполитоi. Це був щасливий промiжок часу в Повстанськiй вiйнi, що почалася 1648 року. Та польський король Ян Казимир i не думав дотримуватися умов мирного договору i вже з весни почав збирати вiйсько для продовження вiйни з Хмельницьким.

Богдан, маючи скрiзь «вуха та очi», довiдався вiд своiх людей, якi були навiть у Варшавi, в оточеннi короля, про такi пiдступнi намiри. Може, тепер i жалкував Хмельницький, що не послухав своiх радникiв i вiдмовився йти на Варшаву, хоча передбачав брехливiсть обiцянок короля пiд час облоги Замостя.

В Украiнi взимку перебували комiсари вiд короля, проводилось узгодження кордонiв пiдвладних територiй, кiлькостi реестрових козакiв. З великими потугами уклали перемир’я до Трiйцi 1649 року. У цi часи на свiдомiсть Богдана Хмельницького, його уявлення про боротьбу украiнцiв за свое визволення мав чималий вплив Патрiарх Єрусалимський Паiсiй. Вiн висвятив його на титул руського князя i благословив на створення незалежноi православноi Украiнськоi держави. Гетьман тодi вже вiдкрито висловив перед членами польськоi комiсii i ii головою, воеводою Адамом Киселем, думку про звiльнення вiд Речi Посполитоi. Вiн зауважив, що досi воював через заподiяння кривди йому особисто, а тепер – воюватиме за весь украiнський народ, за незалежнiсть i самостiйнiсть. Окрiм цього, святий Патрiарх Паiсiй вiнчав Богдана з молодою дружиною, очистив його вiд грiхiв i причастив дарами Господнiми, цим самим високо пiдняв дух гетьмана та його впевненiсть у собi.

Хмельницький всiляко вiдтягував переговори з комiсiею i готувався до вiйни, щоб розхитати пiдвалини польськоi держави i вже остаточно перемогти Рiч Посполиту. Одночасно з приготуваннями до новоi вiйни вiн вiв переговори з iноземними правителями. Вiд зими цього року Богдан посилив дипломатичну активнiсть. Велося активне листування з царем Московii про виступ його вiйськ проти Литви, де на той час володарював князь Радзивiлл. Саме вiн пiзнiше i виступив проти Хмельницького на боцi Польщi. Трансiльванському князевi також було запропоновано стати союзником Хмельницького, але той ухилився вiд пропозицii, аргументуючи непiдготовленiстю до ведення вiйни.

Запросив допомоги й у Османськоi iмперii, аби проти Польщi виступили татари на чолi з Тугай-беем. Коли Московське царство вiдмовилося пiдтримати гетьмана, то навеснi вiн розiслав по всiй Украiнi унiверсали про збiр вiйська на вiйну проти Речi Посполитоi. А доки вiйсько з усiх куточкiв Украiни збиралося до Чигирина, гетьман вiв перемовини з воеводою Киселем, якi мали вiдволiкти його, запевнити у швидкому зборi новоi комiсii. Проте Кисiль знав про всi приготування Хмеля, бо ж мав при ньому шпигуна Смерковського, якого згодом викрили. На Волинi ще з зими вирували кривавi сутички помiж козацькими полками, котрi стояли на лiнii перемир’я з вiйськами Вишневецького, Лянцкоронського, Корецького.

В останнi днi травня 1649 року польськi вiйська зосередилися в районах Купелi, Ізяслава, i полковник Степка здiйснив бойовий похiд по Волинi, виснажуючи разом iз загонами селян-повстанцiв вiйська Фiрлея та Лянцкоронського. Як i передбачав мобiлiзацiйний план Хмельницького, на кiнець травня вже зiбралося вiйсько, яке разом з допомiжними силами складало майже двiстi п’ятдесят тисяч людей. У кiнцi травня пiд Чигирин прибули татарськi загони, i Богдан вирушив з величезним вiйськом до Бiлоi Церкви. Рiзношерсте вiйсько складали воiни Іслам-Гiрея, в якому були i одягненi у незвичнi строкатi сорочки кримськi горцi, що мали величезнi сагайдаки зi стрiлами на спинах, i ногайцi у своiх кожушаних шапках, вiрнi хранителi звичаiв предкiв ще з часiв Батия. Прийшли на клич Богдана i п’ятигорськi черкеси, ще не баченi козаками, буджацькi татари – найближчi сусiди Правобережжя. Якась кiлькiсть донцiв примкнула до своiх побратимiв, а Османський вiзир прислав декiлька тисяч румелiйцiв. Навiть цигани, забувши про свiй уклад ведення життя та звички до вольностей, прийшли до Хмельницького. Вiйсько являло собою силу, подiбноi до якоi на теренах Украiни не було з часiв навали Тамерлана. Звiсно, що ладу в цьому було мало i багато люду йшло воювати не заради волi русичiв, а з бажанням поживитися за рахунок поваленоi Речi Посполитоi. Коли чутки про величезне вiйсько, яке насуваеться на Рiч Посполиту, дiйшли до глибин Польщi, кожен поляк закляк, страхаючись за свое
Страница 6 из 29

життя i взагалi за iснування держави.

Очолити вiйськову кампанiю 1649 року Ян Казимир, зi згоди сенату, доручив Фiрлею, каштеляну белзькому, чоловiку зi славного роду та з реформаторськими сповiданнями. А помiчниками при ньому були Остророг, вчена людина, та Лянцкоронський. Короля пiдтримувала в цьому партiя Потоцького. Всi вiрили, що Фiрлей при поверненнi з полону князя поступиться йому гетьманством над Украiною-Руссю.

Наприкiнцi травня польський король Ян Казимир пiсля рiшення сенату призначив збiр вiйська помiж Горинню та Старокостянтиновом. На початку червня вiйсько Фiрлея там i отаборилося, а загони Лянцкоронського стали побiля мiстечка Купель, у верхiв’ях рiчки Пiвденний Буг. У кiнцi червня польський король зiбрав свое вiйсько поблизу Люблiна й очолив його особисто. На цьому етапi вiйни польськi вiйська завдали декiлькох поразок повстанським полкам. Незабаром, у серединi червня, до основного вiйська приеднався Ярема Вишневецький, переборовши гординю вiд невизнання його заслуг у захистi Речi Посполитоi. На вiйськовiй радi вибрали найзручнiше мiсце для захисту Збаража, де стояла мiцна фортеця, а саме мiсто з трьох бокiв було оточене водою…

Переяславськi випробування

Іван Яровий нiс повиннiсть до темноi ночi, та, коли приходив до своеi хати, мав за те велику винагороду. Тiльки почуеться тупiт Гнiдка, Марiя напiвроздягненою випурхувала надвiр i ще до порога стрiчала свого мужа. Іван поважно змiтав снiг з чобiт i квапливо заходив у сiни, де вже обiймав Марiю. Пропустивши ii до господи, лагiдно дорiкав:

– Рiдненька, не гасай роздягненою… Боронь Боже, застудиш нашого малого!

Та вона на це не зважала. Хутенько допомагала йому скинути кожух i, пiдвiсивши його на сволоку, бралася стягувати чоботи та ставила сушитися ближче до печi, що пашiла жаром. Бували днi, коли Іван являвся пiзно, весь забрьоханий багнюкою. Вони вдвох спочатку приводили до ладу Гнiдка, а тодi вже доходила черга й до чоловiка. Срiбко, що весь час був у затишнiй стайнi, зi спiвчуттям поглядав у бiк верхового Іванового коня Гнiдка та самого господаря.

Інколи Марiя прокидалася вночi вiд якогось бурмотiння Івана польською мовою i тодi занепокоено клала долоню на чоло, вивiряючи, а чи не гарячка дiстала ii милого. Якось уранцi Марiя запитала:

– Козаче мiй, а звiдки ти знаеш мову полякiв, що ночами почав по-iхньому щось плести?..

Іван здивовано подивився на неi i зi смiхом вiдповiв:

– Збираюся до Кракова за гостинцями для вас з малюком. Треба ж торг вести з панами ляхами.

Весело посмiялися, а через декiлька днiв Іван сам попрохав Марiю говорити з ним польською:

– Будемо вдома розмовляти по-ляському, люба моя. Ти ж наймитувала у Рудьковських, тож виправиш моi викрутаси.

З цього дня вони вправлялися у польськiй мовi, i коли в Івана вже досить добре почало виходити, Марiя запитала:

– Я тебе повчаю-повчаю, а ти ще й про манери панськi випитуеш…. Чи не зiбрався ти часом до якоiсь паняночки чкурнути?

Проте пiсля Іванових любощiв сумнiви ii танули, бо в кожному його русi, поцiлунку, пестощах вiдчувалося палке кохання до неi i до майбутнього маляти.

Зимовi вечори були довгими, тож у них був час розповiдати одне одному про життя до iхньоi зустрiчi. Марiя жахалася вiд розповiдей чоловiка про його життя в пониззi Днiпра, поряд з татарськими улусами. Коли чула про небезпеки, якi настигали ii милого, тремтяче притулялася до нього i благала почекати, доки пройде незбагненний страх. Тодi Іван прохав ii розповiсти про своi пригоди та про життя польських панiв i уважно слухав, дивуючись вiд почутого про панськi забаганки та дивнi звичаi. Вiн прохав пригадати, якi пани жили поряд з Рудьковськими, розповiсти про iхнi маетки та про дiтей. Коли дiзнавався, що в деяких панiв тiльки виiзних карет було по декiлька, то щиро дивувався. Було дивно чути про те, що пани Важинськi мали тiльки мисливських псiв з десяток… Прохав Марiю розповiдати далi. Вона робила це неохоче, бо ж, якщо вiрити чуткам, повстала челядь та голота панiв Важинських спалила iхнiй маеток, а самих панiв перебила. Тих, хто намагався iх захистити, потопили у панському ставку, не пощадивши нiкого. Марiя не раз бувала в них, супроводжуючи панi Рудьковську, i мала приязнi стосунки з iхнiми служками, а конюший Стас навiть залицявся до неi. Та Марiя не велась на тi домагання, бо душа вiщувала долю не з ним.

Іван при ii зiзнаннях удавано сердито лоскотав ii своiми пишними вусами та допитувався, а яким був отой Стас. А Марiя голосно смiялась та промовляла:

– Дещо схожий на тебе, мiй Іванко. Але ти – кремiнь, а вiн – такий собi попихач… Тiльки й умiв коням хвости та гриви чесати!

Іван задоволено обiймав ii, палко вицiловуючи та пестячи круглий животик.

Щасливi зимовi днi вже закiнчувалися, наближалася середина лютого, i Іван приходив до хати в якiйсь задумi. Чутливе серце Марii вiщувало близьку розлуку.

Одного вечора вiн попрохав зiбрати торбу з харчами, а сам довго вовтузився, готуючи пiстолi та гострячи шаблi.

Зранку, задовго до свiтання, Марiя вже проводжала його до Переяслава, де Богдан Хмельницький прийматиме послiв з iнших держав. Іван, ненадовго присiвши на лаву, втiшав свою кохану жiночку, голубив ii личко, витирав сльози, якi мимоволi котилися зi смарагдових очей, клявся незабаром повернутися живим та здоровим. Уже на порозi вона прилинула до його грудей i, здригаючись вiд плачу, все повторювала:

– Іванку! Повертайся… Ми ж не однi в цьому свiтi з тобою… Дитинка наша все чуе… Удвох будемо чекати на тебе…

Іван ще раз притиснув жiнку до себе i, вiдвiвши ii руки, пiшов виводити Гнiдка. За хвильку був уже в сiдлi i, наостанок пiднявши руку, почав спускатися до шляху. Через деякий час поглянув на пагорок, де була iхня хатина, а Марiя все ще стояла побiля порога, проводжаючи його очима до останнього вигину шляху.

Вiн швидко дiстався до майдану, де був призначений збiр особливоi сотнi Гусака i, привiтавшись з побратимами, чекав свого сотенного.

Нарештi вiн з’явився з десятком вершникiв. Оглянувши козакiв, залишився задоволеним, почав намовляти iх перед дорогою:

– Хлопцi! От i закiнчився наш вишкiл – перемагати пiдступництво вороже! Рушаймо захищати своiх керманичiв у Переяславi!

Музики бухнули в тулумбаси, i козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Киiвський шлях.

Іван iхав у шерензi давно знайомих побратимiв. З лiвого боку рухався Олекса Петько, свiтловолосий козак з Обухiвського куреня, що пiд Ромнами, а праворуч – Степан Кукута iз Шульгiвського куреня, що на Приднiпров’i.

Ще з часу iхньоi зустрiчi в Чигиринi з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таемно проникати у стан ворога, вмiло перевтiлюватися зi смiливого вояка на жебрака або якогось пiдпанка. Шлях був довгим, i Іван, погойдуючись у сiдлi, почав пригадувати останнi мiсяцi служби в Чигиринi пiд проводом сотника Гусака.

На третiй день входин до своеi хатини Петро вже прислав вiстового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тiснiй хатинi iх тодi набилося бiльше трьох десяткiв справних козакiв. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лаврiна Капусти. Потягнулися днi науки, i iхнiми вчителями були рiзнi особи, навiть ксьондз розповiв про католицьку вiру, про особливо шанованих у цiй вiрi святих. Та найчастiше з ними проводив
Страница 7 из 29

навчання полковник Капуста, i козаки полюбили його й завжди чекали з ним зустрiчi. Розповiдi полковника були близькими iхньому духу войовничостi, бойовим хитрощам та спритностi у важкий для вояка час.

Були днi, коли Лаврiн Капуста примушував всiх говорити польською мовою, не забувати про шляхетнi манери. При цьому чувся смiх, а хто схибив – дiставав добрячоi прочуханки, i тодi всiм було вже не до розваг. Доводилося i люльку тримати по-iншому, i забувати про панiбратське поводження.

Поволi вони почали звикати до помiркованих манер, i якщо хтось дозволяв собi бути нечемним, самi його зупиняли. Іван потоваришував з помiркованими хлопцями, з якими i iхав зараз в однiй шерензi. Звичайно, всi здогадувались про свою подальшу долю: розвiятись десь по Речi Посполитiй та бути наглядачами Хмельницького, бо не раз повторював полковник Лаврiн Капуста, що вони будуть «очима та вухами» гетьмана.

Шлях був неблизьким, i сотник увесь час пiдстьобував рiзкими словами тих, хто з якоiсь потреби затримував рух сотнi.

На третiй день подорожi почалася вiдлига, i Гусак непокоiвся, що вiтер може зламати кригу на Переяславськiй переправi. Тодi iм доведеться довго чекати слушноi години для переправи на лiвий берег Днiпра. На п’ятий день шляху дiсталися Трахтемирова i вже поночi розмiстилися на вiдпочинок у монастирi. Кожен шукав собi зручне мiсце для нiчлiгу. В монастирi завжди було багато заiжджого люду, i козаки не особливо ремствували. Добре, що дiсталося гарячоi риб’ячоi юшки i солодкого гарячого трунку з якогось зiлля, вiдомого монахам. Іван, Олекса та Степан влаштувалися у стайнi на сiннику i незабаром заснули, зморенi виснажливим шляхом.

Вранцi мороз знову скував льодом калюжi, i сотня, привiвши себе до ладу, направилася до переправи. Тут уже порядкували умiльцi переправляти люд через Днiпро. Днина була сприятливою, i сотня розтягнулася, готуючись до переходу по льоду. Пiдiйшла черга i трьох побратимiв. Іван побачив широченну смугу переходу. Туди i сюди йшли люди, котилися вози, i подекуди конi тягли сани. Смуги переходу були подiленi мотузками, що крiпилися на вмерзлих у лiд паколах. Хлопцi пiдвели коней до початку переходу, i пiдручнi старших переправи роздiляли гурти, витримуючи помiж ними вiдстань. Іван витяг з торби припасену мотузку i, прив’язавши ii до повода Гнiдка, почав наближатися до льодовоi переправи. На льоду суцiльним покривом лежали вмерзлi у лiд дошки, а понад настилом з бокiв були натягнутi дебелi мотузки.

Гнiдко не виказував нiякого занепокоення, i коли прийшов час ступати на настил, Іван смiливо рушив, ведучи коня на довгому поводi. З обох бокiв рухалася упряж сотенного обозу, вигупуючи по настилу колiщатами, обрамленими металевими смужками.

Над переправою стояв гуркiт, змiшаний з вигуками старших переправи i козацьких десятникiв. Гнiдко небоязко ступав за Іваном, але весь час хотiв наблизитися до нього, i козак, озираючись, сердито покрикував:

– Чого ти тулишся, дрисло такий?! Це тобi не через рiчечки переправлятися… Забув, як через Днiпро плив?..

По льоду тягнулися чотири змiеподiбних вервечки, двi – в один бiк, а двi – в iнший. Звiдти, де рухалися вози та сани, було чути бiльш нервовi крики iздових та неспокiйне iржання коней. Коли до лiвого берега лишилося зовсiм небагато, в Івана трохи вiдлягло вiд серця, а Гнiдко, побачивши зовсiм поряд землю, несподiвано гучно заiржав. Іван засмiявся i, пiдтягуючи його до берега, промовив:

– А ти боявся!.. Я ж з тобою! Скоро будемо в Переяславi!

Вiдiйшовши подалi вiд переправи, Іван перевiрив збрую, заходився оглядати коня. Потiм вiдламав шматок коржа, пригостив зголоднiлого Гнiдка.

В одному мiсцi швидко зiбралася сотня, i доки пiдходила решта обозу, Петро виставляв верхових у похiдну лаву.

Невдовзi сотня рушила до Переяслава i зупинилася на його околицi. До мiста поiхав Петро Гусак з десяткою козакiв, i серед них була трiйка товаришiв: Іван, Олекса та Степан. Швидко прямували до середмiстя, аби дати звiт перед полковником Капустою про прибуття сотнi козацьких осiбникiв[5 - Осiбники – особливо навченi козаки.]. Іван встигав розглядатися навкруги, запам’ятовуючи шлях. Мiсто виглядало охайним i немовби святковим. Було досить людно, i ближче до середини мiста Петро перейшов на стишену ходу. Пава рухалася поважно, обминаючи наставленi попiд будинками ридвани та гурти люду, що сновигали по вулицях, куди не кинь оком.

– Оце, хлопцi, нам дiла буде… Дивiться, скiльки тиняеться люду. Бiльш нiж у Чигиринi! – якось весело вигукнув сотенний i, побачивши ряд гарно вдягнених дозорцiв, спiшився та пiдiйшов до когось зi старшин.

Пiсля перемовин з козацьким старшиною охоронного полку Богдана Хмельницького Петро Гусак наказав козакам спiшитися i чекати на нього десь поблизу. Впевненою ходою заспiшив до гетьманськоi резиденцii i в супроводi охоронця зайшов в особняк.

Козаки знайшли мiсце для своiх коней, розмiстивши iх на гетьманських конов’язах неподалiк вiд резиденцii. Багато тут скупчилося люду, i козаки, дожидаючись Гусака, пiдгодували коней сiном, запропонованим спритними хлопчаками. Залишивши бiля коней Овсiя Болбота, Іван та його товаришi пiдiйшли до гурту козакiв, що також чекали своiх сотенних з розпорядженнями вiд гетьманськоi резиденцii. Привiтавшись, стали збоку, попихкували люльками та прислухалися до розмов. Тут були козаки звiдусiль, навiть з вiддалених полкiв Вiнницi, Старокостянтинова та з мiста Бара. Іван, вслухаючись у розмови посланцiв полкiв, зрозумiв, що очiкуваного миру з поляками годi чекати. Князi Вишневецький та Осолiнський уже збирають, геть забувши про настанови короля Яна Казимира не сваритися з Хмелем, ополчення з посполитих i завдають ударiв на лiнii перемир’я – вiд Старокостянтинова до Шаргорода.

Козаки весело говорили про те, що й вони не дрiмають. Кривоносенко, син полковника Кривоноса, добре трясе ляшкiв. З’явилися досi невiдомi захисники Подiлля, якi зiбрали загони пiд керiвництвом козака Донця i дошкуляють ляхам своiми вилазками по той бiк лiнii.

Тут побратимiв пiдiзвав козак Овсiй Болбот, що чатував бiля коней, i всi разом спiшно полишили гурт.

Петро вже сiдлав свою Паву i на запитання хлопцiв весело вигукнув:

– На постiй!.. Подалi вiд гетьманськоi резиденцii, поряд з мiстом, понад рiчкою Трубiж. Там нам добре буде!

Добралися до своеi сотнi i заспiшили до Гайсина, де було наказано зупинитися. Пройшли мiсто околицею i по обiдi вже розселялися по хатах, а iздовi зайняли гарну панську стайню – як сказав Гусак, будуть i коней доглядати, i постiль там мати…

Іван з Олексою, Степаном та Овсiем розмiстилися у вдовицi Христини, яка мала двох дiтлахiв. Житимуть у клунi. Там е кабиця для зiгрiвання, а через перестiнок – худобина. Заходилися обштовувати свое житло, а коли в кабицi затрiщали дрова i вiд неi пiшов теплий дух, хлопцi повеселiшали, Олекса аж викрикнув вiд задоволення:

– Не пропадемо, хлопцi, до Паски! А там сонце нас обiгрiе, дощик обмие!

Гусак дозволив усiм з дороги випити оковитоi, а вранцi явитися до стайнi, де мешкали iздовi, – для обговорення подальших дiй. Добропорядна господиня Христина приготувала вечерю, не пожалiвши докинути сальця в кулiш. Вечеряли в хатi разом з дiтлахами. Старшому, Марковi, було вже тринадцять рочкiв, i вiн весь час крутився побiля хлопцiв та прохав Івана, щоб дав
Страница 8 из 29

потримати пiстоля або витяг шаблю. Іван вiдмахувався вiд його домагань, а тодi спокiйно мовив:

– Ти, Марку, поки що палицею вправляйся з хлопчаками. А тодi подивимось…

Марко ображено вiдстав зi своiми проханнями, а вже вечеряючи, звернувся до Івана:

– Так, дядьку Іване, ми вже завтра будемо битися на палицях. Ото ви побачите, як я рубатимусь!

Козаки, наминаючи кашу, пiдсмiювались у вуса, а мала Уляна, Маркова сестричка, весело смiялася та радiла, що завтра в неi будуть розваги вiд тих хлоп’ячих побоiщ.

Пiсля вечерi Христина попрохала занести на нiч галуззя до хатини, i хлопцi швидко впорались та позапихали його пiд пiч, а що не помiстилося – полишили в сiнях. Явилися до iхнього гурту сусiдки, передбачаючи вечiрню гульбу та балаканину. Дiти забралися на пiч i принишкли там, боячись, що матiр iх закрие ширмою та змусить спати. Лише у Христини не було чоловiка, поклав голову ще до Хмельниччини, а в сусiдочок мужi вiдбували десь козацьку повиннiсть. От промовила Галина, веселоi вдачi молодиця:

– З’являеться мiй Терешко – дiточок перерахувати та торбу харчем наповнити! – i всi засмiялися, а Іван потупив голову, пригадавши свою Марiю.

Хлопцi, розiгрiтi оковитою та присутнiстю молодиць, почали говорити про козацьке життя-буття. Зголосився розповiсти про свою пригоду Петько Олекса. Спочатку таемниче оглянув усiх, потiм пiдiйшов до дверей i щiльно причинив дверi засувом, а потiм ще й маленьке вiконце прикрив ширмочкою. Навiть Іван з Овсiем примовкли, поглядаючи на таемничого Олексу. А той, присiвши помiж молодицями, заходився пригадувати чудасiю, яка минулого року трапилася з ним пiд Збаражем. І голос його звучав якось дивно:

– Облягли ми той Збараж з усiх бокiв, що й миша не пролiзе, та все ж не вдавалося його взяти приступом. Та як почали добряче насiдати козаки разом з повсталими, то пани кинулися втiкати далi – до Львова, а то i до Кракова. Ми вже коней загнали до загибелi, за ними гасаючи по тих байраках та яругах, а вони все лiзуть i лiзуть: хто на своiх, а хто верхи на добрячих конях. Уже збиралися ми пiд вечiр до свого обозу, бо кишки попiдпирало без кулешу, а воду ще по обiдi видудлили. Спiшилися пiд байрачком та й «рвемо» очi, виглядаючи нашоi змiни. Коней неподалiк тримаемо, попасом вони побiля нас походжають. Коли це хтось iз наших, що були в дозорцях, кричить, мовляв, на коней хутчiше, карета ляська вiд замку несеться. Та наш сотенний також був добре притомлений. Вiн без нiякого захвату пiдняв голову з пiдстеленого сiна та махнув рукою, мовляв, хто хоче, той нехай i женеться за тiею каретою. Зголосилося нас трое дурнiв, дiдько нас смикнув за язик. Швидко знайшли своiх вороних i, пiднявшись на гребень байраку, побачили, що карета вже ген-ген шалено котиться, пiдстрибуючи на вибоiнах, подалi вiд нас, чортополохiв. Крикнув я своiм: «А що, настигнемо ii чи нехай собi iдуть?» Та видно, що мало ми в той день в кульбаках сiдницi товкли. Гейкнули моi хлопцi, та понеслися ми за тим тарантасом, мов на звiриних ловах.

Дiло було пiд вечiр, а цей клятий ридван мчав щодуху на захiд. Ми не бачили, що на задку стоять якiсь непростi ляськi посiпаки. Вечiрне сонце добре нам заслiпило очi, а можливо, жадоба наша. Коли настигали вже цю розцяцьковану «гарбу», звiдтiля i пальнули по нас, аж у мене понад вухом зашкварчало, що i кучма злетiла з мого «кабака». Один товариш полетiв зi свого вороного головою до землi, а ми, заслiпленi бажанням будь-що вiдплатити кривдникам за нашого Остапа, мчали далi, прихиляючись до грив коней. А тi, бачачи, що вiд нас не вiдвертiтися, почали знову палити, i ми смальнули по них. Злетiв з ридвана один iхнiй, i мiй вiрний побратим Пархом також гепнувся на землю. Його кiнь чимдуж поспiшав за моею Музою. Не мислив я на тiм прогонi нiчого, окрiм посiкти на сiчку цих посiпак i тих, кого вони так вберiгали.

Не було чим палити по нас iз Музою тому, хто лишився на приступцi злощасного ридвана, i настигла моя шабля його голову, як вiн не вертiвся. Того комонного, що сидiв на одному з чотирьох коней i шмагав, вибиваючи з них останнi сили, також «приголубив» своею довгою шаблюкою. Не встиг вiн i Матку Боску призвати на помiч… Конi почали стишуватися, нiкому було iх лупцювати батогом. Та вже й зовсiм зупинилися, а мене острах бере: кат його знае, хто там в такому розцяцькованому ридванi висиджуеться. Роздумувати не було вже коли, от-от стемнiе, а мене занесло вiд моеi сотнi, як ото вихор курча вiд квочки. Спiшився я i, просунувши пiстоля у велику дiрку у дверцятах, щосили заволав: «Хто в каретi, вилазьте, бо палити будемо… Живими засмажимо!» А у вiдповiдь – анiтелень, аж потiм хтось жалiбно так чхнув, що в мене аж дрижаки по спинi побiгли. Краще б пальнули з пiстоля. Я з ляку смикнув тi дверцята i з пiстолем туди… А там – нiкого!

При цих словах Христина ледве не на ноги виперлась Олексi, а дiти з печi заверещали, мов поросята, коли iх у торбу кидають. Іван з Овсiем як бувалi вояки – анi пари з вуст, проте обое повитягували шиi, а Степан Кукута засiпався, шукаючи на боцi шаблю. Тут ще й затрiскотiла лампадка та почала гаснути, наводячи жах на присутнiх. У гуртi всi завмерли, поглядаючи на тремтливий вогник, що згасав. Першим оговтався Іван i крикнув металевим голосом:

– Христе! Пiдлий лою у свiтильник, а то згасне!..

Отямившись, господиня забiгла в закуток печi i подала Івановi горщик. Іван пiдлив лою, i хата почала наповнюватися свiтлом. У гуртi почулися зiтхання, а потiм всi разом взялися прохати Олексу, щоб розповiдав далi.

Олекса не квапився. Було чути, як незвичайно забринiв його голос i затремтiли пальцi, коли пiдкручував вуса. Пiд зачарованими поглядами слухачок вiн прокашлявся i почав тихо говорити:

– Із середини ридвана вiйнуло на мене якимись пахощами, що мiг би розчинитися в них вiд райськоi благостi, i я, опустивши пiстоля, вдивлявся в якусь iстоту, що причаiлася в кутку, тримаючи поперед себе якесь порхало, немовби мiх ковальський, тiльки воно аж золотом вiдбивало… Осмiлiвши, я вiдвiв маленьке рученятко з оцим порхалом i побачив бiлий як снiг ангельський лик ляськоi паняночки. Бiлi кучерики волосся прикривали ii оченята. Я своею п’ятiрнею вiдвiв iх убiк i побачив, що це якась царiвна. До того ж вона була гарна, як мiсяць на небi! Вона щось говорила менi, а я тiльки бачив, як ворушаться ii вуста i поблискують маленькi зубки – немовби в мишки.

Та щось ii маленьке личко стало сердитим, i я здогадався, що вже досить витрiщатися на неi. Почав я холонути вiд усього баченого i, вилiзши з ридвана, замислився, а що ж воно далi буде. Темрява не чекала, допоки щось пiдходяще змикитю, i, взявши передового коня з цiеi коляси, я повiв його за собою до яру, на днi якого темнiли кущi лiщини. Коней з коляси не випрягав, а стриноживши мою Музу i коня мого вiрного товариша та настинавши трави пiдiбраною ляською шаблею, пiдкинув ii чотирьом жеребчикам. Покрутившись по ярку, знайшов струмок i почав носити коням напитися. Допiзна провозився з чималою живнiстю i заходився влаштовуватися до сну пiд цiею колясою. А щоби конi не сполохались нiчного звiра та не понесли панi з колясою, пiд колеса приладнав добрячi каменюки.

Зручно примостився пiд панською колясою, i вже очi почали злипатися, проситися на спочин. Та якiсь нiчнi звiрюки завели завивання та шаркотiння, а як десь далеченько завив сiроманець
Страница 9 из 29

зубастий, то й заплакала паняночка, аж коляса здригалася. Вилаявся я так голосно, що примовкли тi звiрини, що насмiлилися шурхотiти недалечко вiд нашого лiгвища. Вилiз я з нагрiтого мiсця i сиджу, роззираючись, як сторожовий пес при отарi овець.

Невдовзi зiрочки на небi стали тьмяними, а тодi й геть заховалися, i почав накрапати дощик. Спочатку досить дрiбненький, що навiть радiсно стало, але потiм припустився такий, що я залiз у прихисток знову пiд панську колясу. Та тут дверцята скрипнули i почувся лагiдний голосок паняночки: «Ходь до мне, мжичка крапае…» Повернувся я, а вона стоiть вся в бiлому, почув, як у неi вiд холоднечi аж зуби виклацують. Тут i мене самого почало колотити так, що ледве зуби не повибивало. Стою собi, анi пари з вуст, неначе зацiпило. А вона тодi простягнула свое рученятко i вимовила: «Прошу пана до коляси…» Зрушив я своi задубiлi ноги, безтямно вклонився iй та ступив на пiднiжок. За мить уже був усерединi панськоi коляси.

У темрявi намацав лаву i тихо присiв, а коли поряд мене примостилася панянка, то й дихати перестав. Зверху по острiшку коляси дрiботiв дощ, iнколи долинали покрики невдоволених дощем нiчних птиць. Раптом неподалiк почулося вовче виття. Паняночка так i прилипла до мене. Конi, злякавшись того виття, сiпнулися було бiгти, але через камiння, яким я обiклав колеса, тiльки шарпалися. За своiх козацьких коней я був спокiйний: повибивають зуби сiроманцям. Скинув я свого каптана i, обклавши плечi паняночки, притулився до неi. Хоч там i плечики тi немовби якiсь палички, тiльки тепленькi… Не знаю, як вона мене на нюх переносила пiсля моiх денних скачок на конi, а вiд неi були такi духоти, що менi знову ледве не запаморочилось…

Тут Христина вiдсунулась вiд Олекси, сердито дивлячись на нього, а тодi, побачивши дiтей, що звисали з печi з вiдкритими вiд цiкавостi ротами, сердито просичала:

– Геть пiд лiжник!.. Витрiщилися!

Дитячi голiвки миттево заховалися, а жiночки одночасно з козаками пiдсунулись ближче до Олекси. Степан Кукута, не витримавши, штовхнув пiд бiк Олексу:

– Не тягни… А далi що було?..

Дiти вже сховалися. Проте Олекса знав, що добряче всiх зачепив на свiй «гачок», i, крякнувши, мовив:

– Добре було б цибухом затягнутися, а то щось морочно менi…

Та тут дiстав стусана пiд бiк вiд Івана, який сердито промовив:

– Не тягни вже. Скоро пiвнiч, а ти зi своею панянкою…

Тiльки жiночки якось дивно поглядали на Олексу, а той продовжив далi:

– Зiгрiвся я вже, хоч, ще раз промовляю, наче й грiтися не було об що, але зуби перестали цокотiти. Чую, i вона вже неначе не так трiпотить… А та паняночка, як зiгрiлася, i шепче менi на вухо: «Чемний козак, шляхетського походження… Не позволить Стефу знiвечить…» Та тут у мене неначе дiдько й вселився: «Шляхетського, з дiда й прадiда, – кажу iй. – Тiльки за землю свою б’юся, аби не забрали…» А потiм, неначе граблями, погладив ii голiвку i пригорнув до грудей. Вона мовчить i тiльки здригаеться вiд плачу, мабуть, жалiе мене грiшного. Сиджу я, тримаю ii бiля себе, плаваючи в ii сльозах радостi, що знайшла в менi прихисток. Далi втихомирилася та почала про щось розповiдати менi, а я кивав головою i зрозумiв лише, що говорить про якесь золото та славу вiд Речi Посполитоi.

Тут вiн поглянув на жiночок, якi готовi були його розiрвати на шматки за близькiсть до панянки, i мовив:

– Не ламайте собi голови, що я дозволив собi неподобство при моiх чеснотах. Отож далi… Спали ми чи не спали, навiть пригадати не можу, в якомусь зацiпенiннi й пройшла нiч. Почув тiльки, як заспiвали вранцi пташки в окрузi i почали iржати конi, вимагаючи вiд мене уваги або ж сiнця.

Вiдсторонив я легенько голову паняночки i зiбрався вийти з коляси, а вона вчепилась у мене i щось вимагае. Дослухавшись, я зрозумiв, що вимагае вiд мене якоiсь клятви… «Боже праведний! – думаю я. – Невже вночi без пам’ятства став iй мужем?» Згодився i на цей грiх, а вона, побачивши мою згоду, пiдiймае лаву, i я побачив якусь скриню, гарно оздоблену. Втупився в ту скриню i дивлюся, а що ж буде далi? Ця паняночка, Стефа, вiдкривае скриню, i навiть при тьмяному свiтлi я побачив, як звiдти засяяли камiнцi i блиснуло золото! Звiсно, що я оторопiло дивлюся на все це багатство, а вона лащиться до мене i цiлуе… в губи, так смачно, що я аж похитнувся. Зрозумiв тодi я, що за клятву вона вiд мене вимагала i славу Речi Посполитоi довiку!

Всi Олексинi слухачi почали занепокоено рухатися один побiля одного, але нi пари з вуст нi в кого не вирвалося. А Олекса вiв далi:

– Так вона мене тримала у своiх маленьких ручках, що менi аж лячно стало: тут мене вицiловуе паняночка, а перед очима скриня аж сяе менi та переливаеться чарiвним сяйвом. Тут менi i вдарило в мою дурну голову: та вона ж – вiдьма i чарiвниця, тiльки ляська, а я спокусився на ii чари… Якась незбагненна сила тримала мене побiля неi, та я почав прохати святого Миколая заступитися за мене. І таки вiдсторонився вiд такоi красунi. А вона почала щебетати щось i показуе, що час нам iхати далi, подалi вiд цих холопiв. Тут вже я не витримав, та й сонце якраз зiйшло i освiтило все довкола. Душа моя i звiльнилася вiд чаклунських навiювань. Сердито пiдкрутивши моi рiднi козацькi вуса, я аж крикнув, несподiвано i для самого себе: «Панянко, Стефо! Ви в полонi козацькому… І стрибком до коляси! Вiдправлятиму вашу царську величнiсть до Хмеля!» Вiд мого крику вона вмить змiнилася в лицi, i вже побачив я не царiвну вродливу, а якесь блякле кошеня, що ледве не вчепилося своiми пазурами менi в шию. Вона завищала i метнулася до коляси, а я за нею. Вихопила звiдкiлясь мушкета та ледве не вцiлила в мене… Встиг я вдарити по тiй тоненькiй ручцi, що мене голубила. Тепер мене вже вчити i чарувати не треба було: я хутенько обкрутив iй ручки бiленькi i примотав ii до риштака коляси…

Іван побачив, як порожевiло Христинине личко i вона знову почала непомiтно для самоi себе тулитися до Олекси. А той приголубив ii легенько та продовжував далi:

– Напоiв я коней i, розкидавши камiння з-пiд колiс, почав виiздити з цього ярка. Ляськi конi з неохотою витягли нас, i, прив’язавши моiх вiрних козацьких коней до задка коляси, я поiхав до своеi сотнi.

Дiстався до свого обозу, i коли пiдкотив до куреня сотенного розцяцьковану колясу, зiбралась вся сотня i ще з iнших понабiгали – поглянути на ляський тарантас. Сотенний стояв i задоволено дивився то на мене, то на колясу, а тодi весело гукнув: «Хлопцi, а ми думали, що вiн уже i захолонув десь забитим!» Всi засмiялися, а я з таемничим лицем напросився в курiнь до нашого сотенного Савелiя Киви. Розповiвши про пригоди нашоi трiйцi, що погналася за колясою, сповiстив, де лежать нашi хлопцi. Вiн пiдiзвав до себе десятника Лина та наказав розшукати хлопцiв i захоронити iх по-християнському. Тепер настав час сповiстити про золото та про царицю ляську, що сидiла пов’язана в колясi.

Видихнув я з себе дух i кажу йому: «Пане Савелiю, а в колясi – скарб у скринi i цариця ляська небаченоi вроди… Пiдiть подивiться». Пан сотник поглянув на мене i мовчки вийшов з куреня, а я – за ним. Вiдчинив вiн дверцi коляси i аж вiдсахнувся, так здивувався красi ляськоi царицi. Козаки почали товпитися побiля нас та заглядати в колясу i, цмокнувши язиками, вiдходили подалi. Оговтався наш сотенний i наказав розв’язати паняночку Стефу, а я йому i показав оту скриньку зi
Страница 10 из 29

скарбом. Вiн щиро здивувався удруге.

Невiдомо звiдки з’явився посильний вiд нашого полковника iз наказом – негайно доправити колясу i все, що там е, до нього. Довелося менi знову сiдати за вiзничого i пiд насмiшки супровiдних козакiв прямувати до полковника Небаби. Тiльки-но ми наблизилися до табору, як пiдлетiли декiлька козакiв з його охорони i, забравши у мене вiжки, доправили ридван до намету полковника. Почувши гомiн, вiн вийшов, а я хутко – з ридвана, почав про все йому розповiдати. «Добре пiдсобив ти всьому вiйськовi нашому. Сам Богдан дiзнаеться про тебе, про твою чеснiсть. Не пiддався ти на сяйво ляського золота!» – щиро похвалив мене Небаба. Тепер уже всi докумекали, що я за один, а коли полковник наказав принести з куреня шаблю ляську з вiзерунками i вручив менi при всiх, то я ледь не заплакав вiд такоi честi. Потiм менi пiдвели мою вiрну Музу, i, сiвши на неi, я вiдчув себе майже козацьким звитяжцем. Що було далi з ляською царицею та тими скарбами, менi нiхто не говорив, а в Чигиринi про мене згадали, i я опинився в сотнi Петра Гусака…

Запричитали про пiзнi клопоти по господарству сусiдоньки. Спiшно понатягували валянцi i одна за одною вискочили з Христининоi хати. І четверо козакiв неспiшно почали одягатися, аби йти до свого нiчного прихистку. Олекса, шепнувши щось на вушко Христинi, вийшов останнiм.

Вранцi у дверi клунi загупала Христина, i хлопцi, прочумавшись вiд сну снiжком, весело ввалили до хати – снiдати. Христина цитькнула на звеселiлих козакiв, показавши рукою на пiч, де спали дiтлахи.

Явившись до мiсця збору, яке призначив Гусак, хлопцi побачили вже багато козакiв, якi дiлилися своiми нiчними пригодами в Гайсинi. Сотник ще раз втлумачив козакам, що мають робити в мiстi, i всi ринулися пiдбирати собi селянське дрантя, щоб переодягненими селянами заповнити люднi мiсця i «винюхувати», що дiеться в Переяславi.

Іван Яровий був за старшого в гуртi, i йому iздовi пiдiгнали два вози з базарним крамом. На одному возi побачили мiшки, набитi пiском, а зверху – два мiшечки зi збiжжям. На другому – рiзний реманент для обробки землi та висушенi шкури.

Через деякий час, коли вже всi угомонилися, Петро Гусак, обiйшовши валку селянських возiв, не витримавши, зареготав, а за ним i всi, тицяючи один на одного пальцями. Та вiн пiдняв руку, i «селяни» вгомонилися, не зводячи очей зi свого ватажка.

– Я об’iжджатиму мiсто з десяткою козакiв, а ви будете споглядати за людом, що копошитиметься побiля базару та ближче до гетьманськоi резиденцii, – крикнув, щоб усi почули, Гусак, а потiм, обвiвши поглядом свое «вiйсько», додав: – З Богом, козаки! Не дамо ляхам обдурити нас!

Вроздрiб до дороги потягнулися вози з «селянами-базарниками». Іван, зачекавши, коли переднiй зник за деревами, пiдстьобнув коня, i два вози потягнулися до Переяслава. На передньому Іван був за iздового, а Олекса буцiмто за найманого. Заднiм возом правив Овсiй Болбот, поряд сидiв Степан Кукута, який був загальним веселуном сотнi та ще й вигравав на всьому, що попадеться у руки.

По наiждженому шляху знайшли базар, i Іван почав покрикувати на своiх, аби щiльненько ставили вози в один ряд з тими, хто приiхав торгувати. Шепнув своiм «наймитам», щоби, продаючи товар, «ломили» цiну, а то iм Петро Гусак голови постинае, якщо приiдуть порожнiми. Тi кивнули головами, що зрозумiли, а вiн пiшов уздовж рядiв, прицiнюючись до товару, який був i в нього на возi. Базар наповнювався людом, i через деякий час звiдусiль уже доносився загальний гвалт торгiвцiв. Хтось лаявся з продавцями, а декотрi вже переносили куплений крам на своi вози.

Іван, тримаючи в руках батiг, де торгувався, а де прислухався до торгу. Сам увесь час роззирався, вишукуючи пiдозрiлих гультяiв або ж покупцiв. На одному з возiв признав iхнього козака iз сотнi i, пiдморгнувши йому, рушив видивлятися далi. Недалечко почулися вигуки, i Яровий, повернувшись, побачив, як помiж возами та санями iхав Петро Гусак у супроводi козакiв, покрикуючи на тих, хто вештався помiж верховими. Тут Іван примiтив, як на одному возi i бiля саней заметушилися люди, накриваючи щось лахмiттям та порожнiми мiшками. Вiн, вдаючи, що також не радий козачому об’iзду, зайшов за iхнього воза i став, немовби хотiв вичистити чоботи вiд прилиплоi багнюки та полаяти козакiв, що проiжджали поряд.

Петро Гусак з десяткою козакiв проiхали далi, i люди знову загомонiли, торгуючись помiж собою. Іван вийшов iз-за воза i, кивнувши головою тим, хто був на ньому, рушив далi, придивляючись та сперечаючись за цiну з продавцями. Вiн не вiдставав вiд десятки, що прямувала за Гусаком. Прислухався до перемовин помiж селянами, коли тi говорили про козакiв, а iнколи i сам вставляв дошкульне слiвце в iхнiй бiк. «Подалися всi в козаки, а як от весна незабаром, так i сiяти нiкому буде… А хлiбця всiм дай!» – бурмотiв вiн то бiля якогось воза, а то i побiля гурту роззяв.

Не примiтивши бiльше нiкого, хто б привернув його увагу, Іван непомiтно обiйшов верхових Гусака i став чекати бiля крайнiх саней. Наблизилися вершники. Показавши одному з них жестом, щоб iхав за ним, Іван зайшов за якусь халабуду i швидко сказав козакам триматися позаду нього, а там, де вiн поправить черес, пильно оглянути вiз i сани поряд. Назад пiшов хутчiше, iнколи зупиняючись, перепитуючи вартiсть товару. Проходячи повз продавцiв, за возом яких нiбито ховався вiд козакiв, Іван поправив черес i рушив далi, не дивлячись в iхнiй бiк. Зупинився побiля одного з гуртiв гультiпак, звiдки йому було видно, що дiятиметься побiля його «знайомих», i почав прислухатися до розмов, не встряючи зi своiми реплiками. Коли побiля мiсця, означеного Іваном, пiднявся галас, вiд гурту швидко вiдiйшов чолов’яга i попрямував у протилежний бiк. Іван, нiбито чогось злякавшись, пiшов у тому ж напрямку. Чоловiк чимдалi прискорював ходу, а Іван, озираючись у бiк галасу, також став поспiшати. Коли пiдiйшли до возiв iхнiх хлопцiв, Яровий миттево настиг чолов’ягу i, приставивши до боку пiстоля, велiв:

– Анi руш! Не сiпайся… Хутко йди за воза!

Хлопцям моргнув, аби вони не встрявали, i, швидко обшукавши бранця, витягнув у нього з-за череса холош пiстоля.

– Гарна цяцька! – задоволено мугикнув Іван i, крикнувши вольовим голосом до продавцiв, щоб подали мотузку, замотав бранцю руки i прив’язав до воза.

– Ану пригляньте цього пiдляшка! – звернувся вiн до хлопцiв, немовби до чужих, а сам поспiхом пiшов туди, де донедавна стояв гамiр при оглядi возiв.

Звiдси вже, спiшившись, козаки викочували вози з ряду продавцiв, а тих, котрi не так давно стояли, вдаючи iз себе селян, пов’язаними всадили на свiй вiз. Іван швидко пiдiйшов до сотенного i сказав, що е один пiдозрiлий гультяй i його треба допитати. Швидко влаштували затримання. Частина з десятки козакiв супроводжувала сумнiвних поселян, а решта «ярмаркувала» до полудня. Вiд Петра Гусака знову з’явилися двое верхових i, подавши знак забиратися з базару, поiхали далi.

За рогом якоiсь споруди Яровий пiдсiв на вiз i попрямував до свого пристанища у передмiстi.

Тут на них чекав запiзнiлий обiд, i хлопцi, навiть не переодягнувшись, накинулись на гаряче вариво. Незабаром з’явився сотник Гусак. Пiсля гарячого кулешу пiдiйшов до вже переодягнених козакiв. Похвалив за ревну службу та повiдомив, що по мiсту iхня сотня затримала бiльше десятка ворожих
Страница 11 из 29

вивiдувачiв, а серед них були й найманi вбивцi.

У Переяславi в цей час перебувала польська комiсiя з перемир’я на чолi з воеводою Адамом Киселем, i члени ii проживали в мiстi, були вiльно розмiщенi на квартирування у городян. Одночасно сюди зiбралося декiлька iноземних послiв, у тому числi з Угорщини та Московii. Окрiм того, що побiля iхнього житла постiйно несли варту охоронцi з гетьманського полку, треба було оберiгати iхне життя пiд час прогулянок по мiсту. А ще – приглядати за ними, аби не мали зустрiчей з якимись непевними особами.

Так, побазарювавши ще три днi, Іван, пiдiйшовши до Гусака, сказав йому, що iх уже весь базар знае, що здогадуються про них.

– Возимо, возимо тi ж самi мiшки, а не торгуемо. Побiля нас уже товпляться селяни, щоб купувати… Цiни ломимо, а вони торгуються, – розповiв Петровi стурбований Іван.

Сотенний почухав потилицю i згодився з ним. Наступного дня не дозволив iм iхати на базар. Того ж вечора вiн пiдiзвав Івана i з досадою мовив:

– На базарювання знайшлись охочi, а от як безперервно наглядати за мiсцем квартирування польськоi комiсii – не можу домислити…

Іван окликнув свою трiйцю козакiв, i вони сидiли побiля кабицi, де весело потрiскували вiд вогню дрова, та слухали бiдкання Гусака щодо нагляду за поляками, якi прибули з воеводою Киселем.

– Хтось iз лиходiiв забив одного з них, а пляма падае на Хмеля. Не вбережемо – тяжко нам буде виплутатися, кари не минемо, – iз сумом повiдомив Петро i додав: – Завтра рушаете шукати житло недалечко вiд цих ляхiв. Нехай будуть у вас на очах. Згода? Грошi я вам видiлю.

Пiсля цiеi розмови хлопцi навiдалися до своiх коней i, оглянувши iх, попрохали обозних пильно за ними стежити та робити вигони на околицi.

Пiсля гарноi вечерi Іван пiдiйшов до Христини, стримано повiдомив, що вони на тиждень вiд’iздять по козацькiй повинностi. Жiнка, знiтившись, пустила сльозу та запитливо поглянула на Олексу. Іван з Овсiем, втямивши, що треба йти до своеi комiрчини, спiшно вийшли з хати.

– Важка жiноча доля… Прикипiла вона до Олекси, а ми – не володарi своеi долi… Хай хоч крапельку пийне пестощiв чоловiчих, – iз сумом мовив Іван, а Овсiй з видихом пiдтримав:

– Та й то правда…

Вранцi на возах дiсталися до мiста i, роздiлившись по двое, вирушили шукати дах над головою, домовившись говорити так: прийшли з-пiд Старокостянтинова, остерiгаючись повернення панiв. Запримiтили придатний будиночок з господарськими будовами, i Іван почав стукати по дверях билом, що висiло просто на лутцi. З будиночка виглянув чоловiк i, нi про що не спитавши, запросив до господи. Коли хлопцi повсiдалися побiля дверей на лавi, доброзичливо промовив:

– Кажiть, чого стукали – мiняти щось чи на постiй? Вiд мене нещодавно вибрались однi. Чимало нинi вашого брата, безхатченкiв ходить…

Домовились про цiну, i господар провiв iх до притулку. У клунi були невеличка кабиця i широкий дощатий пiл, такий, що могло i до десятка жильцiв розселитися. Іван з Олексою розташувались i вирушили на пошуки Степана з Овсiем. Зустрiвшись iз хлопцями на вулицi, намовили також проситися на постiй до Трохима Негрiя, так звали господаря будинку.

Того ж вечора Іван з Олексою попростували до шинку, де домовилися про зустрiч з Гусаком. Петро сповiстив, що завтра у Хмеля вiдбудеться урочиста церемонiя: посли вiд ляхiв вручатимуть йому гетьманськi регалii. На майданi буде багато простого люду i козацького вiйська.

– Богдана е кому охороняти, а от ляхiв можуть вiдлупцювати або ж i забити. Обiбрали вони наш люд руський, – тихо говорив Петро Гусак, i хлопцi кивали головами на знак згоди, попиваючи хмiльний шинкарський мед.

Вранцi наступного дня Петро майже всю сотню вiдправив слухати утреню, оскiльки це був кiнець першого тижня Великого посту. Іван i трiйця його товаришiв без снiдання вирушили в Переяслав до храму. Вози залишили подалi вiд церковного майдану i, протиснувшись усередину храму, почали натхненно молитися та слухати молитовний спiв батюшки. Іван стояв поряд з Олексою, i вони спiльно благоговiйно молилися. Пiсля вiнчання в Почаевi Іван не спромiгся потрапити до храму i зараз, молячись, каявся у грiхах та згадував мимоволi щасливу мить вiнчання з Марiею.

Пiсля закiнчення лiтургii потягнулися вiруючi – прийняти благословення батюшки, i хлопцi також, поцiлувавши правицю священика, просили благословення на ратну справу.

Тепер уже закалатали дзвони до зiбрання козацькоi старшини та народу заради проведення урочистостей з врученням Богдану клейнодiв Речi Посполитоi та грамоти вiд Яна Казимира, якою вiн надiляв Хмельницького гетьманською владою всiеi Русi.

Іван зi своiми хлопцями розмiстилися помiж мiщанами, якi пiд час виходу на майдан Хмельницького з полковниками та старшиною рвонули ближче, аби розгледiти гетьмана, i ледве не розiрвали ланцюг з охоронцiв. Тi були повернутi обличчями до народу, i пiд час натиску люду деяких звалили на спину. До них на допомогу кинулося з десяток дужих козакiв. Нарештi народ угомонився, i тiльки гамiр висiв над майданом. Іван також бачив iхнього гетьмана, який стояв у розкiшному соболиному кобеняку цегляного кольору i в гарно оздобленiй шапцi з пiр’iнами. Охоронцi у червоних жупанах винесли бунчуки i два прапори та поставали навколо гетьмана i декiлькох полковникiв. Іван бачив, як на дахи ближнiх будиночкiв i дерев вилазили дорослi та дiтлахи, i майдан наче обквiтчався з усiх бокiв людьми. По обидва боки вiд особистоi охорони щiльними рядами стояло по сотнi козакiв. Їхнi голови були повернутi у бiк гетьмана. Окремим гуртом стояли незвично одягненi люди. Спостерiгаючи за iхньою манерою поводження та чемнiстю, Іван зрозумiв, що то були посли з iнших держав.

Та враз над майданом заграли сурми, вдарили литаври, i збоку, в супроводi почту, з’явилися польськi комiсари, якi йшли за хорунжим, котрий нiс прапор Речi Посполитоi. Слiдом за ним – воевода Адам Кисiль. Позаду нього несли широку тацю, покриту синьою китайкою iз золотавими китицями. Велично карбуючи кроки, простував яскраво одягнений, високий на зрiст жовнiр. Іван розгледiв, що на тацi лежала гетьманська булава, i коли воевода, вручивши грамоту Хмельницькому, взяв булаву i пiдняв на огляд люду, вона засяяла золотом i коштовним камiнням.

По натовпу прокотилися схвальнi вигуки, i Кисiль, вклонившись Богдановi, двома руками подав булаву. Богдан передав грамоту Івановi Виговському, що стояв поруч, i прийняв символ гетьманськоi влади, притулившись вустами до рукiв’я. Та за мить пiдняв ii над головою i, вклонившись до вiйська та до людей, голосно промовив:

– Рiч Посполита визнае нашi вольностi!

Козаки тричi заволали: «Слава Богдану!», а новгород-сiверський хорунжий, старий Кисiль, пiднiс малинового прапора з бiлим орлом i також вручив гетьману. Хмельницький прийняв прапор i швидко передав козацькому хорунжому, який пiдiйшов до нього. Виговський прочитав грамоту. Пiсля закiнчення вичитування над майданом стало тихо, буцiмто i не стояло тут бiльше тисячi люду. Народ неначе обмiрковував ту королiвську грамоту. І раптом над майданом почулися голоси: «Навiщо нам оцi ляськi цяцьки? Хочете знову нас у неволю затягнути?» Водночас майдан загудiв невдоволеними голосами, i подекуди над головами Іван помiтив пiднятi кулаки з погрозами ляським комiсарам.

Серед старшин, якi стояли поряд з
Страница 12 из 29

гетьманом, також почалися якiсь суперечки, й Іван розгледiв, як Богдан щось невдоволено каже в iхнiй бiк. Кисiль все ще стояв перед Хмельницьким i щось урочисто промовляв, а гетьман стримано кивав йому головою, розглядаючись навсiбiч. Один з полковникiв схiдноi зовнiшностi (Іван впiзнав у ньому Джеджалiя) говорив щось рiзке Киселю i перебивав промову до гетьмана. Та Хмельницький, врештi-решт зрозумiвши, що втихомирити люд вже не вдасться, махнув рукою i, повернувшись, пiшов з майдану. За ним рушили охоронцi з хоругвами i щойно отриманим малиновим прапором. Позаду них щiльненько задрiботiла польська комiсiя з перемир’я, не вiдстаючи вiд Адама Киселя.

Люди почали тиснути на ланцюг охорони i, розхитавши, прорвалися туди, де нещодавно стояли проводирi народу. Кров прихлинула до Івановоi голови, i серце гучно закалатало, ледве не вискакуючи. Та вiн розгледiв, як зiмкнулася шеренга козакiв декiлькома рядами i люди зупинилися, розчаровано роззираючись, на кому б вимiстити свою злiсть.

Іван з хлопцями, вдаючи iз себе невдоволених, побродили ще трiшки на майданi, а потiм, разом з натовпом, попрямували до свого помешкання.

Дiйшовши до обiйстя Негрiя, хлопцi трохи охололи i заходилися лаяти тих ляшкiв, через яких могли б бути затоптаними своiм же людом. Закрилися на засув i тут уже дали волю своему невдоволенню. Олекса, через силу вимовляючи слова, волав:

– Бачили, бачили, як пiдскочив вилинялий ляшок? А побiля нього отi рудуватi, аж в спину штовхали, аби скорiше сховатися…

Степан Кукута з Овсiем Болботою щось оповiдали один одному, не прислухаючись, про що хто говорить. Іван дивився на них, посмiхаючись у вуса, а коли всi, наговорившись, почали вгомонятися, гучно мовив:

– От нам пощастило, хлопцi… Якби пробилися люди до ляхiв i затовкли iх, то i нас би наказали забити, як баранiв!

Козаки подивилися на Івана, а тодi один по одному потяглися за тютюном…

Наступного дня пiсля урочистостей на майданi в мiстi було тихо. Можливо, навтiшалися люди, виливши свою злiсть учора, а може, через те, що був пiст i за вiрою християнською треба було в цi днi поводити себе чинно. Іван з Олексою пiд вечiр зазирнули до шинку, в якому майже не було пиякiв, i, примостившись у кутку, чекали на появу сотника. Петро з’явився стривоженим i, вiдмахнувшись вiд нав’язливого шинкаря, почав оповiдати хлопцям про подальшi справи. З Переяслава будуть вiдправлятися посли, i допоки вони не покинуть мiсто, за них вiдповiдатиме i сотня одноосiбникiв Гусака. З бесiди Іван зрозумiв, що вони завтра сновигатимуть по вулицях, де мае проiхати посол молдавського господаря Ракоцi зi своiм оточенням.

На ранок пiшов снiг i подув схiдняк, з таким пiдсиленням, що в трубi неначе дiдьки завивали. Іван вийшов зi свого помешкання i загупав у дверi до господаря. Дверi вiдчинилися, й Іван разом з поривчастим вiтром та снiгом ввалився до хати. Звернувся до Негрiя:

– Трохиме! Один з нас буде сидiти бiля шибки, видивлятися вулицю. – А тодi, помовчавши, додав: – Гадаю, що нiякий дiдько в таку хуртовину не попхаеться. А втiм…

Негрiй розумiюче закивав головою, й Іван рушив до свого житла. Проте Трохим, притримавши його за плече, якось значуще мовив:

– А я вiдчув, що ви – не простацькi хлопцi… То все буде гаразд!..

Іван нiчого не вiдповiв, та вже побiля дверей попрохав:

– Трохиме! А може, коли з нашого збiжжя кулешу нам наварите, а то охлянемо, годуючись сухарями…

Хлопцi по черзi бiгали до господаря – зирити на вулицю, та пiд вечiр намело так, що тiльки ворог мiг би вигнати в степ людину.

На ранок, опiсля хурделицi, надворi сяяло сонце, а зi стрiх закапало. Побiля дворiв мешканцi заходилися прокопувати стежки, а по вулицi неспiшно пройшла сотня верхових. Назад поверталися чвалом, перебиваючи снiговi замети.

Четвiрка товаришiв спiшно вийшла за ворота i попрямувала, розтягнувшись ланцюгом, у напрямку майдану. Іван побачив, як по вулицi знову неквапливо iхали верховi, а за ними – до десятка саней, двое з яких були напнутi халабудами.

Хлопцi спинилися, притулившись до стiни будиночка, i дивилися на сани, котрi однi за одними пронеслися в бiк Киiвського шляху. Яровий полегшено зiтхнув i, повернувшись назад, пiдiйшов до Олекси та радiсно промовив:

– Понеслися… Гайда до Трохима!

Галасливо зайшли до Трохима Негрiя. Іван домовився про те, що вони разом з жiнкою Юстиною готуватимуть хлопцям гаряче вариво. Мовчазна та низько запнута хустиною Юстина подала до столу полумиски – один на двох iдокiв, i Іван з Олексою, а Степан з Овсiем почали завзято сьорбати гарячий кулiш.

Наступного дня хлопцi угледiли, що знову з десяток саней весело промчали по вулицi, а через якийсь час вiд’iздили i московськi посли. В обозi московитiв було до п’яти десяткiв саней i стiльки ж возiв. Вони довгою вервечкою тягнулися по дорозi, а мiщани висипали на вулицю та привiтно махали послам, що вiд’iжджали.

Люди, якi стояли поряд з хлопцями, говорили помiж собою: «Прийшли малим обозом, а вiд’iжджають – ого-го яким… Вози аж ломляться! Обдарував Богдан московитiв».

Увечерi, знову зустрiвшись iз Петром Гусаком, Іван почув вiд нього несподiванi слова:

– Щось не так у Богдана з ляхами. Полковники тиснуть на нього, аби запровадив iх до Кодака!

Яровий слухав Петра, мислячи, як би втнути все непомильно та собi на краще. Ляхiв розмiстили нарiзно по мiсту, i неподалiк будинку Негрiя залишились тiльки ксьондз кармелiтський Леонтовський та воевода Кисiль зi своiм небожем та князем Четвертинським. Івану та його хлопцям доручалося спостерiгати за ними надалi.

Із самого ранку, поiвши гарячого, хлопцi думали вiдпочити, проте Трохим, глянувши у вiкно, пiдiзвав Івана. Побiля будинку, де квартирував воевода Кисiль, стояли козаки з полку Богдана i ляськi комiсари. Хто встиг доiсти, а хто нi – всi вискочили з Трохимовоi господи i почали прожогом одягатися та прилаштовувати зброю. Поляки рушили пiхом по вулицi у бiк майдану в супроводi кiлькох охоронцiв, а Яровий та його хлопцi вийшли за декiлька хвилин i попрямували за ними слiдом.

Комiсари походили по мiсту, завiтали i в православну церкву, проте швидко звiдти вийшли. Далi попрямували до костьолу езуiтiв i там затрималися. Їхня охорона вже почала тупцювати на мiсцi, зiгрiваючись вiд холоду. Вiд костьолу поляки, чимось пригнiченi, попрямували до свого житла, i до вечора нiхто з них бiльше не вiдлучався.

Цього вечора Гусак прийшов прямо до хлопцiв. Загуркотiв у дверi, i всi миттю схопилися за зброю. Проте за дверима обiзвався сотенний, i його впустили до житла. Петро розповiв:

– У Переяславi вже забили декiлька ляських слуг, якi самостiйно ходили на базар за харчем, i чернь погрожуе перебити всю комiсiю до ноги… З Киева прийшли вiстi про тамтешнi погроми i непослух. З’явилися поводирi з чернi, якi б’ють посполитих, топлять i рубають ляхiв – i чоловiкiв, i жiнок… Костьоли поруйнували, ксьондзiв грабують… А хто не пiдкоряеться – забивають до смертi. Про жидiв i зовсiм мовчу…

Сотник помовчав трохи, роззирнувся навколо i додав:

– Богдан невдоволений свавiллям, i, можливо, йтимемо до Киева. У Переяславi лишилися тiльки зо два десятки ляхiв разом з iхнiм воеводою. Сидiтимуть цi комiсари ще довго. Хочуть i полонених у Богдана виторгувати. П’ять сотень тут, а серед них iменитi е…

У кiнцi розмови Гусак повiдомив,
Страница 13 из 29

що козакам належить на завтра бути готовими до вiд’iзду, а iхнiх коней доглянуть у дорогу iздовi.

Іван випровадив сотенного i, поглянувши на Олексу, зрозумiв, що той хотiв би ще поквартирувати у Христини. Із сумом мовив:

– Бачу, Олексо, тобi добре було б у Христини. А менi в Чигиринi мило, але така в нас з тобою доля!..

Вийшло на Олексине – пiсля обiду Петро Гусак прислав за ними сани. Поспiхом розпрощалися з Трохимом Негрiем i виiхали у передмiстя.

Увечерi вiдбулася бажана зустрiч четвiрки козакiв з господаркою iхнього прихистку. Хтось зi своiх попередив Христину про повернення хлопцiв, i це вони зрозумiли вiдразу: стежка до клунi була звiльнена вiд снiгу. З клунi, де вони мешкали, вибiгла радiсна Христя i запросила до себе в гостi опiсля влаштування. Іван першим зайшов у нещодавно полишене помешкання i вiд здивування аж прицмокнув язиком.

– Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопцi, тут можна i надовго лишатися!

У клунi було тепло, стiни пiдбiлено, а на долiвцi лежали новенькi квiтчастi рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посмiхався собi у вуса, а потiм, не витримавши, мовив:

– Бачите, хлопцi, як ми до людей – так i вони до нас!

Іван з Овсiем переглянулися i, смiючись, почали витягати з мiшка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса i, дiставши ляську бритву, заходився мантачити ii об шкiряний черес, закрiпивши один з його кiнцiв до дверного рукiв’я.

– Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, вiд поспiху вуса собi не повiдхвачуй, а то завтра Муза тебе не признае, – по-доброму пожартував Іван.

Всi зрозумiли, що сьогоднi можна в Олексу пускати шпильки i вiн не сердитиметься, тож кожен з хлопцiв свого не упустив, щоб не поглузувати з побратима. Навiть молодий Степан Кукута i той таки зачепив Олексу:

– Олексо! Ти поглядай за Христиною, а то я як заграю – вона до мене аж прискаче!

Нарештi терпець Олексi увiрвався, i вiн напутив Степана:

– Молодий ти для неi… Твоя справа – вигравай собi, а ми повеселимося! Правда, хлопцi?

Всiм сподобалась влучна вiдповiдь Олекси, тож вiдчепилися вiд нього зi своiми словесними «колючками».

Через деякий час уже всi хлопцi причепурилися i чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудцi. Нарештi дiстав зi свого мiшка ще й бубон i простягнув Болботу:

– Тримай, Овсiю, будемо вибивати! Ось тобi й колотилка.

Веселим гуртом перейшли подвiр’я i, зайшовши до хати, привiталися, мов якась рiдня. Марко з Уляною вже виглядали з печi i ладнi були стрибнути вниз, до козакiв на плечi, якби не суворий погляд матерi.

Христина запросила до столу, i всi дружно потягнули по чарчинi, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися i сусiдочки: вони одна за одною завiтали до господи та присiли на долiвку. Згадали Олексину пригоду з тiею шляхтянкою i вволю насмiялися, просячи, щоб розповiв ще якусь кумедну iсторiю зi свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так i совався по лавi, шукаючи слушноi хвильки, аби вклинитися у розмову.

– Я хоч i молодший вiд вас, але бачу, що вам би тiльки рiзнi небилицi слухати, а як у музики вже i пальцi сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох i заграю! – вирвалось у Степана, i вiн, витягнувши з торби сопiлку, заграв.

Всi притихли i, примостившись зручнiше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарiвна мелодiя сопiлки, що якось одночасно причарувала усiх i вирвалася в лютневу нiч та попливла помiж заснiженими хатами, неначе провiсниця скороi весни.

Коли закiнчилася ця мелодiя, яка навiяла радiсть i сум одночасно, по хатi розляглася весела й бiльш знайома мелодiя.

Приiхали три козаки,

Та всi три однакi,

Питаються: «Марусенька

У которiй хатi?»

Один стоiть край вiконця,

Другий – коня в’яже,

Третiй – стоiть пiд дверима.

«Добрий вечiр! – каже. –

Добрий вечiр, стара мати,

Дай води напиться.

Пусти дочку, Марусеньку,

Ой, хоч подивиться!»

«Стоiть вода у ставочку,

Коли хоч – напийся.

Сидить дочка край вiконця,

Коли хоч – дивися!»

«Не погожа в ставу вода –

Пiду до криницi,

Не звичайна дочка твоя –

Пiду до вдовицi!

У вдовицi двi свiтлицi,

Ще й третя палата,

А в дiвчини одна хата,

Та й та неприбрата.

У вдовицi двi свiтлицi,

Гарнi вечорницi,

Стоять чари заправленi

В бутлях на полицi».

Затихла сопiлка, i тут Овсiй Болбот, який до цього часу тiльки тримав у руках бубон, заторохкотiв ним поверх голови i крикнув Степану:

– Танцювальноi врiж!

Засвистiла свирiль, ударив бубон, пiдхопився Іван, а за ним – Павлина, i завертiлося двое, а в решти тiльки п’яти свербiли, та пiч «стояла посеред хати».

Ой лопнув обруч коло барила,

Дiвчина козака та й обдурила…

Заспiвала Галина дзвiнким голосом, i разом всi пiдхопили приспiв:

Ой думалося,

Передумалося,

Одур голову бере,

Що далеко вiн живе…

Завзято «водили» одне одного по танцювальному колу Іван та Павлина, та все ж музики зажалiли iхнi чоботи i, сповiльнивши гру, зупинилися. Розпаленi танцем, Іван з Павлиною не бажали вiдпочивати, та Христина заспокiйливо мовила:

– Досить… Хату рознесете. Поспiваемо краще!

І в оселi довго ще лунали пiснi: веселi й сумнi, козацькi й жiночi.

Ранок наступного дня принiс тугу розлуки Олексi з Христиною та багатьом iншим парам, що вже встигли здружитися i прикипiти одне до одного душами. Подекуди було чути плач i причитання за козаками, що вiд’iжджали. Вiльнi вiд цiеi туги були тi, хто не поглядав на дiвок i плекав надiю на зустрiч iз коханою або берiг козацькi застороги щодо жiноцтва.

Сотня швидко збиралася до переправи. Петро послав туди Ярового – визначитися з можливiстю переходу на правий берег до обiдньоi пори. Іван з Олексою, осiдлавши застояних коней i доручивши Овсiю зi Степаном збиратися в дорогу, помчали вчвал до Днiпра.

Побiля переходу через рiку купчилося багато козацьких верхових i простого люду. Іван знайшов старшого з цього боку переправи i домовився про перехiд поза чергою, як пiдiйде сотня одноосiбникiв. Ударили по руках, i Яровий заручився пiдтримкою Якова Пересунька, який свого часу був сотником на Низу. Вертаючись до своеi сотнi, хлопцi зустрiлися з нею по дорозi на переправу i, доповiвши Гусаку про домовленiсть, вихором помчали звiльняти пiдхiд. Маючи досвiд долати рiку по льоду, сотня швидко перебралася на правий бiк i, зiбравшись, вирушила в напрямку Чигирина.

Шлях видався важким через деннi вiдлиги. Вранцi вирушали в дорогу по замерзлому шляху, а вже до полудня мiсили багнюку, i забрьоханi конi та вершники ранiше спинялися на ночiвлю, i не одного разу – десь у луговинi чи при якомусь перелiску. Поспiшали в першу чергу очистити коней до вечiрнього приморозку, а вже поночi нашвидку займалися собою.

Пiд кiнець шляху лиця у всiх витягнулися та засмагли пiд першими теплими променями сонця. Тож, коли збiг тиждень дорожнiх поневiрянь i попереду показався Чигирин, почулися заохочувальнi вигуки верхових, i сотня хутко заглибилась у мiсто, переминаючи пiдталу багнюку вулиць.

Іван Яровий наблизився до Гусака, домовився про один день перепочинку i, вiдокремившись вiд сотнi, що поспiшала до мiсця постою, звернув до своеi хати…

Весняна повiнь

Одноi березневоi ночi хата Ядвiги затремтiла i так бахнуло, що аж вiдлуння пiшло. Санько Голота, схопившись з лiжка,
Страница 14 из 29

кинувся одягатися та спросоння, та ще й у темрявi, нiяк не мiг засунути ноги в холошi.

Софiйчина мати з печi стурбовано обiзвалася до нього:

– Санику! Не топчися, вiдпочивай… То крига скресла на Мурашцi.

Санько, почувши голос тещi, отямився i буркнув до неi:

– Та вже дiйшло до мене… І в наших краях таке бувае…

Прилiг бiля Софiйки, i вона почала втiшати його, погладжуючи по щоцi. Санько став пестити свою жiночку. І так вони заспокоiлися, голублячи одне одного…

Весна буяла. Попоравшись по господарству, Санько наносив у дiжку води, затримався на подвiр’i – обмiзкувати, що б йому до садiння городини вправити по обiйстю. Сонце немовби з якоюсь турботою пригрiвало в лице, i Санько стояв пiд хатою та насолоджувався одним з погожих весняних днiв. На деревах помiж пташок розгорталися цiлi бойовища. Горобцi виганяли з майже обладнаних гнiздечок синичок, i тi снували неподалiк, стрибаючи з гiлки на гiлку, сподiваючись повернути свое гнiздечко. Та на тих горобцiв також знаходилась управа: зграя сорок прожогом налетiла на них i, зiгнавши з чужого гнiзда, почала нишпорити, шукаючи яйця для поживи. Зозулi теж не барилися i стрiмголов падали на кущi з облаштованими кубельцями, вимахуючи хвостом, поспiшали пiдкласти i свое яйце. Загальний гамiр птахiв, набубнявiлi бруньки на деревах, веселi перегуки сусiдiв i випари, якi пiдiймалися над рiллею, закликаючи землеробiв дбати про завтрашне засiвання, бентежили селянську душу Санька. У небi почулося гелготiння, i хлопець побачив нескiнченнi зграйки гусей, якi верталися додому. Вiн не мiг вiдiрватися вiд цього чарiвливого видовища – лету сотень птиць. Пригадавши дитячi роки, приклав долонi до вуст i загелготiв у небо: «Гел-гел-гел!» Гуси не забарилися i рiзноголосо вiдповiли йому, напевно також радiючи вiтанню до них з рiдноi землi. На порiг вискочила Софiйка i, побачивши, що небо ряснiло вiд перелiтних птахiв, i собi почала волати вгору до гусей та пiдстрибувати вiд радощiв. А пташиний лет все не закiнчувався. Надвiр вибiгла Ядвiга, i тепер всi трое махали гусям, радiючи приходу весни i новому життю.

– От, дiтки, ми й перезимували. Ходiмо снiдати, сьогоднi роботи багато… – весело запросила до хати мати, зi щасливою посмiшкою вiдчиняючи дверi.

З настанням тепла в душi шаргородцiв вселилася надiя на краще життя, але водночас поповзли чутки про те, що пан Вишневецький не дотримуеться домовленостi з Хмельницьким про перемир’я i почав творити беззаконня вздовж лiнii кордону. За домовленiстю кордон пролягав вiд пониззя рiчки Горинь через Острог на Старокостянтинiв i далi – до Кам’янця. Проте з настанням тепла, коли просохли шляхи i з’явилася травиця для корму коней, польське вiйсько Лянцкоронського та Конецпольського нападало на мiстечка й села заради помсти за заподiяну iм минулого року шкоду.

У Шаргородi згуртувалися козаки i визначилися в зборi вiйська за знаком. У фортецi постiйно була на чатах сотня козакiв, готових до захисту мiста. Саньковi також випадало вiдбувати чергову повиннiсть у фортецi, тож, вiд’iжджаючи туди, завжди намовляв Софiйку, куди сховатися в разi нападу.

Пiсля свята Олексiя, коли земля вже повнiстю прокидалася вiд зимового спокою, з’явилися втiкачi з Гусятина i розповiли, що ляське вiйсько перебило нечисленних захисникiв i винищило все мiсто – вiд малого до великого. Вцiлiлi втiкачi, якi два днi поневiрялися, доки потрапили до Шаргорода, прохали курiнного Давида Нагорного зiбратися iз силами i виступити на Гусятин задля помсти ляхам.

Санько мало ночував удома, а якщо й залишався, то завжди спав на долiвцi бiля Софiйки, одягнений та зi зброею в головах. Наступного дня знову з’явилися обшарпанi козаки та мешканцi мiста Бара, розповiдали страхiття, що коiлися пiд час нападу полякiв. Голота при курiнному Давидовi Нагорному був одним з десятникiв i особисто бачив виснажених козакiв. Вони схвильовано розповiдали, як ляхи хитрiстю вiдвоювали добре укрiплений Бар.

Поляки сновигали навколо мiстечка давно, але, дiставши доброi прочуханки, припинили напади на мiсто. От козацькi старшини i втратили пильнiсть… Одного дня, на свiтанку, коли в мiстечку був базарний день i сюди з’iжджались з усiх околиць селяни, до варти наблизився довжелезний обоз з пивними дiжками та дровами. Недолугi вартовi не розпiзнали переодягнених селянами ляхiв, вважаючи iх за русичiв, тож i пропустили. Та коли обоз втягнувся в мiсто, ляхи похапали з возiв зброю, а з дiжок висипало ще з сотню воякiв. Вони почали кришити варту, а коли на допомогу кинулись козаки, було вже запiзно. Заскочених зненацька сiкли, мов капусту. Загинуло три сотнi козакiв, а решта – кинулись втiкати з мiста. Та мало кому вдалося залишитися живим. Це ще пiвлиха… Коли втiкачi дiсталися до загонiв повстанцiв i пiшли визволяти Бар, то i вони втрапили у халепу. Полковник Пустовойтенко, який очолив вiйсько, рушив до Бара, не виславши наперед хоча б сотню козакiв, i вiйсько Лянцкоронського напало на повстанцiв.

Вони не встигли зайняти оборони i були розклиненi по частинах ляхами. Тi почали свiй кривавий бенкет, згубивши до десяти тисяч душ. Загинув i Пустовойтенко, а хто мiг – рятувалися втечею по байраках та яругах, ховаючись вiд кiнного вiйська.

Санько слухав оповiдi втiкачiв, i нестямна лють змушувала його стискати кулаки, а кров стугонiла в жилах. Вiн майже наяву бачив, як ляхи пнуться i до Шаргорода, волiючи вирiзати людей та спаплюжити мiсто. А тут вони з Софiйкою вже плекають мрiю про дитину…

Пiсля цих звiсток про пiдступнi напади полякiв Давид Нагорний видiлив ще одну сотню – потайки чатувати поза межами мiста. Доручили це пильнування i десятцi Санька Голоти, i той лише вряди-годи з’являвся до Софiйки, аби привести до ладу свого Воронька та й себе самого, скуштувати гарячого варива.

Та недаремно ж його десятка вдень i вночi, змiнюючи один одного в дозорах, охороняла шлях, по якому можна було пробратися до мiста. Таких шляхiв, на щастя, було небагато, бо рiчка Мурашка ще не ввiйшла у своi береги. Козаки вже знали, наскiльки пiдступними стали напади ляхiв, i вартували навколо всього мiста. Санько звернувся до Нагорного, аби той дозволив переодягненим козакам рушити возом у напрямку Бара. Вiн сам з десяткою верхових iшов би назирцi, маючи за наживку воза з крамом та з «селянами». Давид, знаючи Санька як умiлого вивiдувача, дозволив оглянути околицi мiста.

Санько обцiлував Софiйку, припав до ii животика i, виходячи з хати, сумно промовив:

– Ти, Софiйко, чекай на мене. Днiв за три впораемося. Заради нас та дитяти нашого йду сьогоднi…

Десятка Санька Голоти запаслася зарядами та додатковими ладiвницями[6 - Ладiвницi – заготовленi заряди для пiстолiв.] i вирушила вслiд «селянському» возу, що його тягнув кiнь у напрямку Бара, де володарювали ляхи. Санько, знаючи хитрi виверти ворогiв, послав наперед найбiльш непоказних вершникiв i намовив iх вдавати iз себе сп’янiлих та недолугих козакiв. Попереду, за пiвверсти, котився вiз. Ним правив парубiйко, недбало постьобуючи коника, а на возi з крамом, задерши ноги, «досипав» вiд ночi поважного вiку селянин. Вiз заглиблювався все далi вiд Шаргорода, проте нiкого не зацiкавив на своему шляху.

Проiхавши з п’ять верст, Санько вже захвилювався, думаючи про те, що буде непереливки, якщо з мiста iх не почують. Вiн наказав догнати воза та повернути
Страница 15 из 29

назад. Послав одного з козакiв – сповiстити, що на шляху нiчого не трапилось i вони повертаються назад. Та воно не так сталося, як гадалося, i вже через якийсь час почув попереду пострiли. Рвонувши коней за вузди i пришпоривши iх, козаки помчали вперед, на ходу виймаючи пiстолi.

Невдовзi Санько Голота побачив, як навколо iхнього воза роiться десяткiв зо два ляських верхових, котрi роблять спроби наблизитися та порубати «селян». Двое його хлопцiв вели пальбу з мушкетiв по нападниках, а двое «п’яних» козакiв рубалися з ворожими драгунами. «Оце дiло! Є i в нас робота!» – промайнуло в Саньковiй головi, i вiн, всадивши кулю в ближнього вершника, заволав:

– Гуляйте, хлопцi! Рубайте до ноги! Рiжте кривдникiв!

Зiйшлися з ляхами, якi встигли розвернутися iм назустрiч, у короткiй сутичцi. Санько вiдразу повалив одного i, доки всi не розвернулися, встиг полоснути по спинах тих, хто насiдав на козакiв бiля воза. Вiдповiдь була несподiваною, i половина верхових полякiв уже лежали на землi, волаючи вiд болю або ж тiпаючи ногами в передсмертних судомах. Коли залишилося лише декiлька драгунiв, вони поскидали шаблi i, схиливши голови, застигли, чекаючи вирiшення iхньоi долi.

– Зiбрати зброю, наших поранених на воза… Забитого товариша нашого Павла прив’язати через його коня. Гайда хутко до мiста! – розпорядився Голота. Швидко все виконавши, козаки заспiшили до Шаргорода.

Зв’язанi полоненi незграбно сидiли на своiх конях, зiгнувшись наперед. Руки були припнутi до iхнiх сiдел.

– Поспiшаймо, хлопцi, доки якась веремiя[7 - Веремiя – пригода.] нас не настигла. Ляхи десь поруч! – пiдганяв своiх Санько.

Проiхали майже двi версти вiд мiсця сутички з ляським дозором. Санько, який скакав позаду своеi десятки, почув тупiт коней, ляскiт пострiлу. Куля зловiсно свиснула поряд, i водночас зойкнув один з бранцiв, що скакав попереду Санька.

– Четверо зi мною, а решта – скорiше до мiста! Ми затримаемо цих! – заволав Санько.

Всi п’ятеро спiшились i кинулися до узбiччя, тягнучи за собою коней.

Хлопцi вихопили пiстолi i за мить пальнули по першому ряду драгунiв. Із сiдел вивалилося декiлька вершникiв, i iхнi конi промчали повз козацьких, що стояли обабiч шляху. Гримнув ще один залп, i хвацький стрiй ляських драгунiв порiдшав, вони зупинилися.

– Скорiше на коней! Тiкаймо, хлопцi! – крикнув Санько.

І майже миттево всi вже були верхи на конях, мчали до мiста, припадаючи головами до грив вiрних скакунiв.

Позаду ляскали пострiли, але кулi пролiтали, не досягаючи козакiв. Проте пiсля чергових залпiв переслiдувачiв звалився з коня Юрiй Бевз, а за ним закричав вiд болю Кость Танцюра, одначе на конi втримався.

– До лiсу! Звертай до лiсу, хлопцi! Ляха не кидайте, у разi чого – стрiляйте! – волав Голота.

Нарештi всi повернули на якусь лiсову стежку.

Зупинившись, Санько побачив, що декiлька драгунiв от-от iх настигнуть. Прицiлившись, пальнув i влучив у переднього, а рештi перехотiлося переслiдувати, i вони вiдстали. Проскакавши деякий час, козаки зупинилися в гущавинi i, спiшившись, почали оглядати коней та готувати пiстолi. Полонений лях сидiв на конi, опустивши голову до гриви, уже вiдчуваючи свою подальшу долю.

– Що, не вдалося твоiм вiдвоювати тебе? Тепер учинимо тобi допит, а то заб’ють тебе своi i ми нiчого не дiзнаемось, – весело мовив Санько i наказав розв’язати бранця.

Часу було обмаль, i, не зволiкаючи, Санько почав допитувати ляха. Спершу полонений мовчав, а потiм, оглянувши всiх, запитав:

– А коли оповiм все, не заб’ете?.. Перехрестiться, пане… – звернувся вiн до Голоти, i той, зиркнувши на своiх хлопцiв, наклав на себе перста.

– Тiльки без вивертiв, а то доведеться грiх на душу взяти… Розповiдай про ваше вiйсько. Скiльки його побiля Шаргорода вештаеться? – почав розмову Санько.

Хлопцi вiдiйшли у бiк шляху. Вони мали попередити Санька в тому разi, коли ляхи вирiшать iх переслiдувати. Бранець сумлiнно розповiв, що вiйсько Лянцкоронського вже стоiть табором у тисячу вершникiв та обозом з пiшими до трьох сотень i готуеться завтра оволодiти Шаргородом. Випитавши все, що його цiкавило, Санько гукнув до себе Костя Танцюру. Розповiв про намiри ляхiв i поспiхом вiдправив хлопця до мiста пiхом, щоб попередити Давида Нагорного про завтрашнiй приступ.

Порадившись, вирiшили назирцi пробиратися до шляху, а вночi повернутися до мiста. У лiсi швидко стемнiло, i козаки, зав’язавши рот полоненому, рушили майже наослiп. Попереду йшов поряд з конем бранець, а за ним, за кiлька крокiв, залишки десятки Санька Голоти. Пiд чоботами зачавкотiла багнюка, i Санько зрозумiв, що вони таки збилися з лiсовоi стежки, тож наказав зупинитися. Вирiшили зачекати, поки зiйде мiсяць, i тодi вже шукати шлях. Так у мовчазному очiкуваннi дiждалися мiсяця, проте його рiжок не освiтив стежку, яка б вивела iх з лiсу. Досвiдчений Санько, розглядаючи зорi та мiсяць, все-таки зметикував, у який бiк рухатися. Через перешкоди та лiсовi калюжi вони все ж вибралися на шлях i попрямували до мiста.

Незабаром побачили обриси фортецi, i iх зупинили голоси дозорцiв. Санько вiдправив своiх – поспати хоча б залишок ночi, – а сам повiв бранця до замку, де днював i ночував курiнний. Нагорний термiново зiбрав сотенних, i на ранок всi знали, як треба захищати мiсто.

Поляки не забарилися, i вдосвiта захисники мiста побачили, як по шляху йшла довжелезна валка людей. Проте чекали ляхiв на всiх дорогах, якi вели до мiста.

Оборонцi не могли розпiзнати в безладному людському натовпi ляських ратникiв, та коли тi наблизилися до передових шанцiв i почали кричати, щоби в них не стрiляли, все стало зрозумiлим. Санько зi своiми хлопцями був не в перших шанцях, та, почувши крики, збагнув, що перед ними – полоненi козаки, а позаду йдуть пiшi ляхи, немовби за загородою. На полонених висiли торби, наповненi землею, i влучити кулею в ляхiв, не забивши котрогось зi своiх, було майже неможливо.

Позаду шанцiв, де засiли козаки, стояло з десяток гармат. Санько, вибравшись з окопу, побiг до пушкарiв та, побачивши старшого, Гераська, почав домовлятися з ним, щоб не палили по своiх. Переконував: «Треба перекинути ядра через iхнi голови i накрити ними ляхiв, а тодi й козаки не пiдведуть…»

У шанцях, тримаючи зброю, засiли оборонцi, а стрiляти не наважувались. Хоча на полонених i висiли захиснi торби, всi знали, що це не надовго збереже iхне життя. Коли над iхнiми головами «прошамкотiли» ядра i почали вибухати позаду, в окопах залунали радiснi крики. Хтось iз оборонцiв вибiг наперед i голосно напучував розгублених полонених:

– Бiжiть на узбiччя, тiкайте!.. Звiльнiть… Звiльнiть шлях!.. Ми зараз!

Чули його бранцi чи не чули, важко збагнути, та коли гармати замовкли, з переднiх шанцiв почали вистрибувати оборонцi мiста i кидатись вперед, туди, де тiльки-но падали ядра. Тi полоненi, що затуляли собою ляхiв, рвонули вбiк, роблячи спроби скинути важкi торби. Вони плуталися в гiлляччi, проте втiкали не озираючись. За мить перед тими, хто атакував з боку Шаргорода, опинилися недобитки ляськоi колони, якi не могли оговтатись вiд оглушливих вибухiв та диму. Перед ляхами, немов дiдьки з пекла, з’явилися козаки й ошалiло сiкли шаблями тих, хто прагнув позмагатися в борнi.

З деяким запiзненням з другого ряду шанцiв почали вибiгати iншi оборонцi. І вони ще встигли обагрити своi шаблi ворожою кров’ю.
Страница 16 из 29

Ляському вiйську нiчого не лишалось, як спробувати зупинити шаргородцiв i вiдступити, та нова хвиля атакуючих не дала зробити це впорядковано.

На шляху зав’язалася некерована бiйня. Заднi ряди ляського вiйська штовхали переднiх до наступу, а перед тими виблискували смертоноснi шаблi та рогатини. Голота зi своiми також встряв у цю бiйку, завзято покрикуючи:

– Гуртом, гуртом, тримаймося… Так, так, лоскочiть панiв!

Бiй уже тривав не тiльки на шляху, а й у лiсi. Вояки стояли по колiна у водi, однi ганялися за iншими, а деякi пораненi падали у холодну воду i, вимахуючи руками, захлиналися.

Уже з десятки Санька двое хлопцiв, не витримавши натиску дужих ляхiв, звалилися пiд ударами шабель. Та решта вiдомстила за забитих товаришiв. Пiд пiдбадьорливi крики Санька вони прикiнчили тих дебелих кривдникiв. Побоюючись, аби ще не згубити когось зi своеi десятки, Голота наказав вiдходити.

– До шляху!.. Дiдько з ними! Нехай у холоднiй водi швендяють… Гуртом вiдходимо! – скомандував Голота, i всi, згуртувавшись, посунули назад.

Раз по раз до них проривалися ляхи, пробуючи затягнути до бiйки, але вже по лiсу чулися голоси iнших старших – до вiдступу. Втративши двох з десятки, хлопцi добралися до шляху, на якому лежали, як кого застигла смерть, люди. По ньому, оглядаючись у бiк ляхiв, вiдходили розгаряченi боем шаргородцi i все ще вигукували ворогам щось погрозливе.

Побiля шанцiв сотеннi вже збирали гурти копачiв, i Санько також послав до гурту Микиту Бабуха та Ілька Титикала. Сюди зганяли й полонених ляхiв i, обшукавши одяг, поiли водою та давали в руки заступи, аби вони поховали своiх загиблих товаришiв.

Бiля фортецi засурмила труба, i до козакiв донеслася звiстка про збiр старшин та сотенних до курiнного Давида Нагорного.

Санько, лишивши при шанцях четвiрку зi своеi десятки, попрямував у бiк фортецi. Тут уже зiбралося бiльше десятка старшин, i, поки надходили iншi, задоволений курiнний Нагорний походжав перед ними. Когось вихваляв, обiймаючи, а комусь дорiкав за зволiкання пiд час бою.

Санька Голоту спочатку стиснув в обiймах, а потiм пригримнув на нього:

– А ти, Голото, не старший над гармашами, щоби керувати, дiдько б тебе вхопив. Аби ти не був спасителем отих полонених, дiстав би на горiхи…

Санько мовчки стояв, боячись, щось не те «ляпнути», i коли Нагорний вiдiйшов до iнших, полегшено зiтхнув.

Опитавши всiх про загиблих людей, курiнний сумовито промовив:

– Шкода своiх… Полягли вони, та ляховi надовго охоту вiдбили лiзти у Шаргород.

Сьогоднiшню нiч десятка Санька мала ночувати вдома, бо не мали спочину вже майже двi доби. Прощаючись зi своiми, Санько напутив:

– Хлопцi, не залежуйтесь попiд боками… Назавтра на сходi сонця – до шанцiв!

Всi розвеселилися, вiдчуваючи домашнiй прихисток, а Лука Мудрак не втримався, щоб не шпигнути Голоту:

– Ви, десятнику, не проспiть! У вас Софiя – перша молодиця по мiсту!

Санько хотiв гримнути на Луку, проте, згадавши Софiйку, засмiявся i, по-доброму вiдмахнувшись, кинув:

– Та я рано простягнуся спати…

Всiм сподобалася лукава вiдповiдь десятника, i козаки, жартуючи, почали розходитися по домiвках.

Тiльки-но Воронько заiржав, вступивши на подвiр’я, як назустрiч вибiгла простоволоса Софiйка. Вхопившися за стремено, ледве не стягнула Санька на землю. Вiн швидко спiшився i, не розумiючи, чому вона так хвилюеться, обiйняв, почав примовляти:

– Не мають ще ляхи такоi шаблi, щоби мене дiстала! Втiшайся вже, я Воронька поiтиму…

А жона, не вiдпускаючи Санька, плакала. Нарештi пiдняла голову i щасливо промовила:

– Ти живий! Коханий мiй, щастя мое!

Тут виглянула з хати Ядвiга, i Санько, стримавшись вiд слiз, пiдвiв Софiю до матерi, збентежено промовив:

– Йдiть до хати, ще холодно надворi… Не лiто, либонь…

Софiйка слухняно ступила на порiг, а Ядвiга, змовницьки глянувши на Санька, зачинила за собою дверi.

Втомлений Санько швидко впорав чотириногого друга i поспiшив до хати. На припiчку в казанах парувала вода, i обидвi жiночки почали поратись бiля Санька. Аби краще догодити йому, Ядвiга пiдлила теплоi води до дiжi, Софiйка заходилася купати чоловiка. Очищений тiлесно вiд трудiв ратних, Санько пiдiйшов до покутя, став перед образами i почав натхненно молитися за душi своiх хлопцiв та ворогiв, що загинули вiд його руки. Ядвiга снувала по хатi, накриваючи стiл вечерею, а Софiя сумирно чекала, доки чоловiк закiнчить молитися.

Потiм вона пiдсунула поближче до Санька миску з кашею, змащеною смаженим салом, а Ядвiга поставила глечик з кисляком, примовляючи:

– Їж, Санику! Нiчого, що пiст… Ти ж воюеш…

Пiсля вечерi на нього налягла дводенна втома, i Софiя швидко розiслала лiжник, почала сама готуватися до сну. Ядвiгу пiсля цих приготувань як вiтром здуло за пiч, i молодята, зручно вмостившись, почали шептатися про таiни, тiльки iм вiдомi…

Заспiвали першi пiвнi, й Санько вiдразу ж прокинувся. Хоча й треба було вже пiдiйматися, вiн ще хвильку помилувався дружиною. Софiя вiдчула дотики мужа i, прокинувшись, притримала його бiля себе, аби вiн ще хоч трiшки понiжив ii i маля. Почулося кректання Ядвiги, i козацька повиннiсть змусила чоловiка стати на ноги i чимшвидше одягатися. Вибiг надвiр i, вже обмившись, весело зайшов до хати. На столi парувала каша, вийнята з горнила печi, де вмлiвала цiлу нiч. Софiйка поривалася щось там сказати, але Санько вже iй не належав – сьогоднi шаргородцi або не пустять ворога до мiста, або ж ляжуть пiд його мурами. Почав прощатися з жоною. Коли вона прикипiла до його грудей i заплакала, зi смiхом мовив:

– Не назавжди ж ти мене проводжаеш! День-два – i буду з вами… Не лий сльози!

Осiдлавши Воронька, Санько махнув обом жiночкам, i кiнь винiс його на шлях, що вiв у передмiстя до шляху на Бар.

У шанцях уже набилося чимало захисникiв. Залишки десятки Санька швидко зiбрались у своему шанцi. Та тут за Голотою прибiг вiстовий, i вiн поспiшив до свого курiнного Давида Нагорного.

Треба було вивiдати, звiдки будуть насiдати ляхи, а ще краще – притягти якогось «язика». Санько, втямивши, що треба робити, повернувся до своiх, i, захопивши з собою мотузки, всi разом вирушили шукати, як би переправитись на протилежний бiк рiчки Гнилоi.

Знаючи, що рiчка нижче по течii стишуе своi води i мае очеретянi заростi, Голота повiв сiмох хлопцiв за собою. Сонечко гарно пригрiвало iм спини, дозволяючи добре роздивлятися, що дiеться навколо, i, пройшовши версти зо три, вони опинилися у досить зручному мiсцi.

Санько ще з осенi знав, що тут, по заплавах в очеретах, е прихованi човни затятих рибалок, тож розiслав хлопцiв, аби вiдшукали бодай один з них. Незабаром з гарною звiсткою з’явився кмiтливий до всього новачок Сава Ткач. Решта козакiв зiбралися на одному мiсцi, а потiм всi попрямували за Савою. Справдi, бiля старого корча стояв човен, однак у ньому зяяло декiлька дiрок. Козаки кинулись конопатити iх розплетеними мотузками.

– Лiд порозривав дерево. Взимку вiдлиги були, от i маеш… – бурчав Сава.

Проте, дружно попрацювавши, хлопцi швидко поставили човен на воду.

Коли нарештi всi були в човнi, вiн так занурився у воду, що був ризик всiм скупатися посеред рiчки. Санько, оглянувши всiх, махнув Титикалу:

– Ілько, вибирайся з човна. Ти сам як двое… Будеш нас пiдтримувати вогнем, якщо ляхи насiдатимуть.

– Та звiсно… А то ще й ляха доведеться
Страница 17 из 29

перевозити… – згодився Ілько.

Вiн поспiхом вибрався з човна, i той вiдразу ж пiднявся над водою.

Всi тихцем захихикали, дивлячись, як немалоi статури Титикало почвалав до берега, набравши в чоботи холодноi води. Двое хлопцiв сидiли на веслах, а решта полягали на днище, як оселедцi в дiжцi, лаючись, коли ненароком хтось штурхався ногами.

Човен поплив до берега, похитуючись вiд ворохобних воякiв. Тiльки-но уткнувся носом у тверде дно, як всi стрiмголов висипали з нього i розбiглися по берегу. Санько з Денисом Котузом затягнули човен в очерет i, нахиляючись, попрямували до визначеного мiсця. Роздiлилися на два гурти i почали обережно рухатися в напрямку мiста. Невдовзi почули поодиноку гарматну стрiлянину.

– Версти зо двi лишилося, а навколо жодного пiдляшка немае! – злiсно мовив Санько до Дениса, який був поруч.

Пройшли ще чималу вiдстань, i потрiбно було зупинятися та вирiшувати, що робити далi. Вирiшили залишити чотирьох, а з Саньком мали пiти двое найдосвiдченiших.

Запримiтивши мiсце зустрiчi зi своiми товаришами, залишеними у засiдцi, Санько разом з Денисом Котузом та Савою Ткачем продовжили свiй шлях поближче до ворожого табору. Аби не потрапити до рук ворожоi таемноi засiдки, попереду йшов Сава, майже не ховаючись. Санько вже всiм своiм нутром вiдчував, що супротивники або за якимсь кущем полонять iх, або, в кращому разi, вб’ють. У Санька таки урвався терпець вiд невiдомостi, i, забравшись в якийсь приярок, трiйця затаiлася, видивляючись довкола та прислухаючись.

Довго iм не довелося чекати. Незабаром почулися голоси, i Санько, виглянувши, побачив ляських дозорцiв, якi впевнено рухались уздовж рiчки. Жовнiрiв було з десяток, вони були озброенi шаблями та мушкетами. Було помiтно, що цi вояки почували себе у безпецi. Санько позадкував до двох своiх товаришiв i, перехрестившись, прошепотiв:

– Слава Богу, гарнi ляхи… І йдуть своiми ногами у наш бiк.

Денис iз Савою розумiюче закивали головами, i Санько коротко мовив:

– Чатуймо за ними, пильнуймо лiпше, анiж звiрину… На такi справи простакiв не пошлють…

Швидко нарвали оберемки сухоi торiшньоi тирси i, обтикавши себе, почали вибиратися з приярка. Перед гребенем Санько знову порухом руки зупинив хлопцiв i тихо додав:

– Стежте, щоби ляхiв було десять. Якщо одного-двох не побачите, то iх залишили в засiдцi.

Хлопцi розумiюче кивнули.

У Санька, як зазвичай у передчуттi мисливськоi жаги, щемiло у грудях i зводило щелепи. Вийшовши на декiлька крокiв попереду вiд своiх, почав наздоганяти загiн ворожих «винюхувачiв». Коли вони з’явилися попереду, крокуючи безпечною ходою, втямив, що нападати треба саме зараз, доки вороги почувають себе у безпецi. Та як це втнути – в голову не приходило. Ляхи йшли у бiк засiдки чотирьох iхнiх товаришiв, i Санько вже захвилювався, щоби його хлопцi не почали по них палити. Схоже було на те, що ворожi вивiдувачi поки що не примiтили iх, тож Санько чекав слушноi хвильки для нападу.

Не дiйшовши до мiсця засiдки решти товаришiв, ляхи присiли на пригорку, i старший почав iм щось намовляти. Махнувши рукою, щоби за ними стежили Денис iз Савою, Голота почав поповзом пiдбиратися поближче до ворожих лазутчикiв. Незабаром уже можна було чути голос iхнього старшого, i Санько зрозумiв, що той уже закiнчуе наставляти своiх.

Помахом руки Голота наказав хлопцям розiйтися по обидва боки вiд нього i пiдiбратися до ворога ще ближче. Вiн сам встиг проплазувати кiльканадцять сажнiв i, пiднявши голову, побачив, що супротивники поставали на колiна i давай виривати тирсу, також чiпляти ii до одягу. Зволiкати вже було не варто, i Санько, ставши на колiна, прицiлився i пальнув в одного з ляхiв. За мить заляскотiли пiстолi його товаришiв i трое ворогiв один за одним попадали на землю. Санько встиг зробити з другого пiстоля ще один пострiл, i далi стрiляти було нi в кого.

Досвiдченi вояки попадали на землю, i якби не стогiн поранених, то нiчого не виказувало б, що тут у смертельнiй борнi зiйшлися два гурти запеклих ворогiв. «Шестеро iх лишилося… Багатенько на нас трьох», – гарячково роздумував Санько. Поповзом знайшов Саву Ткача i наказав йому обходити ляхiв збоку:

– Саво, рачкуй по праву руку… Тiльки прислухайся, а то прилiзеш просто до них у лапи…

Ткач розумiюче кивнув i за мить загубився у високiй тирсi. Тепер Санько був упевнений, що ляхи не обiйдуть iх, i, знайшовши Дениса Котуза, вiдправив його по лiву руку з таким же наказом. Лежачи на землi якийсь час, Санько дивувався, що вороги принишкли, не роблячи спроби покiнчити з ними. Вони ж бо второпали по пострiлах, що козакiв тут замало.

Раптом його нюх зловив кислуватий, але приемний запах горiлоi тирси. Голота пiдняв голову i побачив, як вiд мiсця засiдки ляхiв клубочиться дим i вириваються язики вогню. Вiтер був з боку ворога, i полум’я швидко почало перекочуватись у бiк Санька, iнколи викидаючи вгору на кiлька метрiв стовпи вогню та диму. Козак якусь мить дивився на стихiю, що почала шаленiти, а потiм, роззирнувшись довкола, зрозумiв, що втiкати вже запiзно та й нiкуди. Швидко дiставши ладiвницю, висипав на траву «козацьке зiлля»[8 - «Козацьке зiлля» – порох.] i пальнув з пiстоля поряд з порохом. Зараз же зашипiв порох i вогники почали миттево розбiгатися навсiбiч.

Санько не дав полум’ю розростися проти вiтру, i воно «побiгло» за вiтром – «гуляти» по сухiй тирсi. Голота вiдлiз подалi, у бiк вогняного «пiвня», якого пустили на нього ляхи, i, змочивши сечею ганчiрку, закрив на мить обличчя. Вдихнувши декiлька разiв, затамував подих, поглянув, куди побiгло його полум’я.

На тому мiсцi, де вiн щойно був, ще димiли залишки тирси, але вже можливо було перелiзти в «тепле мiсце», де вже нiчому було горiти. Вiн перекотився на обгорiлу землю i, вийнявши нiж, взявся швидко зривати землю iз жаринами. Санько зрозумiв, що полум’я, яке котиться до нього, вже зовсiм недалеко. «От i попав помiж двох вогнiв», – пронеслася думка, але жага до життя перемогла, i вiн, перекотившись ще, услiд «своему вогню», що утiкав, рвучко дiстав з торби покривку i, обернувшись нею, застиг нерухомо обличчям донизу.

За мить Санько почув, що полум’я загуготiло зовсiм поруч, i його покривку почало виривати якимось вихором. Вона трiпотiла по ньому, наганяючи якийсь жах. «Господи, не позволь згорiти живцем… Як виживу, то праведними трудами вiдслужу iменi твоему…» – шепотiв Санько, корчачись вiд спеки i вдихаючи вже гаряче повiтря через мокру ганчiрку. Та враз гуготiння стихло, i було чутно лише потрiскування галуззя. Санько потилицею почув, що тiлу стало прохолоднiше, i вiн рвучко вiдкинув покрив, пiд яким лежав. Поряд де-не-де ще виднiлися маленькi язички полум’я, а страшна червона хвиля стiною бiгла за вiтром у бiк ляського табору.

Швидко оговтавшись, Голота глянув у протилежний бiк i побачив, як по обгорiлiй землi, де також ще де-не-де димiли залишки полум’я, ланцюгом iшли ляхи. «Швидкi вони… Йдуть поглянути, як горять козаки», – подумав, розгнiвавшись, Санько. Пiдтягнув напiвобгорiлий покрив i почав вiдповзати до якогось рiвчака. Опинившись у захищеному мiсцi, дiстав пiстолi, потiм перезарядив iх, приготувався до зустрiчi з ворогами.

Ляхи йшли ланцюгом, весело перемовляючись помiж собою, мабуть, кожен хотiв першим побачити обгорiлих козакiв, аби на власнi очi пересвiдчитися у iхнiй смертi. «Знову своiми
Страница 18 из 29

ногами йдуть до смертi», – чомусь зловтiшно подумав Голота i, прицiлившись, пальнув по одному з них. Куля без похибки збила з нiг ляха, а решта гепнулися на обгорiлу землю так, що звук вiд падiння долетiв до Санька. «Ого, трусонули черевами… Хоч би щось не вискочило…» – розвеселив сам себе Санько i, примiтивши, де впав один з них, тримав те мiсце на прицiлi. Ляховi закортiло пiдняти голову та подивитися, звiдки по них пальнули, i вiдразу отримав кулю з козацького мушкета. Звiдти почулися лайка i прокльони у бiк стрiльця: «…Покладайтеся на нашу милiсть, недошмаленi холопи. Вилазьте, горiлкою почастуемо!»

Найбiльше Санько опiкувався, щоби з ворожого табору не пiдоспiла допомога цим ляшкам, i, сидячи в рiвчаку, зиркав навсiбiч. Вирiшив не витрачати набоiв, завмер, а на думцi весь час були Денис iз Савою. Чи вдалося iм зберегти своi голови?

Праворуч вiд Санька почувся пострiл, i вiн побачив, що трохи поодаль один з ляхiв завалився на землю. «Невже Сава вцiлив?» – подумав Санько. Ляхи повернули у бiк пострiлу. Назустрiч iм пiднявся iз землi Сава Ткач. Вистрiлив ще раз i, хитаючись, попрямував на ляхiв, на ходу виймаючи шаблю. На ньому майже не було одягу, телiпалося на вiтрi якесь обгорiле лахмiття. Санько закляк вiд несподiваного видовища i намагався вгадати в обгорiлiй постатi свого Саву. Проте це вже був не Сава, а залишок його духу та волi, прагнення до помсти. На ньому не було видно лиця, а темнiла округла подоба обрису голови без волосся. Вiн iшов швидше назустрiч своiй скорiй смертi, анiж сподiваючись вирватися з ляських лабетiв.

Ляхи, напевне, й самi були в якомусь зацiпенiннi вiд жахливого стану супротивника, який iшов на них. Нiхто з них не вистрiлив у козака. Коли зблизилися з обгорiлим Савою, в жодного ляха не пiднялася рука завдати йому смертельного удару. Сава кидався до бою то до одного, то до iншого ворога, але тi вiдступали, не волiючи змагатися з ним у борнi. Нарештi сили почали полишати славного козака, i вiн став на колiна, пiдпираючись шаблею. Один з ляхiв, схоже якийсь старшина, витягнув пiстоля i, схиливши голову перед Савою Ткачем, вистрелив йому просто в голову.

Сава на мить вiдкинувся назад, але, похиливши голову, впав лицем вперед до своiх ворогiв. Ляхи стояли, заворожено дивлячись на козака, що гiдно прийняв смерть, i, перехрестившись, зiбралися йти у бiк Санька. Аж тут позаду в них заляскотiли пострiли, i Голота побачив свою четвiрку хлопцiв, якi лишалися у засiдцi, а зараз на повний зрiст iшли на ляхiв.

Опецькуватий старший крикнув своiм воякам, щоб падали на землю, i вони це виконали миттево. Тепер Санько, бачачи перевагу i прагнучи вiдомстити за Саву Ткача, схопився i побiг назустрiч своiм хлопцям, волаючи:

– Заб’емо клятих палiiв, убивць нашого Сави!

Ляхи, почувши з обох бокiв войовничi козацькi вигуки, не вставали назустрiч для борнi, а тихо лежали там, де попадали. Санько одночасно зi своею четвiркою добiг до ляхiв, що розпласталися на землi, i побачив, що тiльки двое з них поворухнулися пiсля покрику козакiв. Іншi лежали, стiкаючи кров’ю.

– Ставайте на ноги, пiдпанки задрипанi, а то тут i залишитеся валятися, – закричав Санько i копнув пiд живiт жирненького ляшка.

Двое ляхiв неохоче пiднялись iз землi i вирячились на закопченого, напiвобгорiлого Голоту.

– Проше пана… проше… Я вас стрелив тiльки що… Ви померли… – белькотiв старший.

Санько зрозумiв, що i на ньому не залишилося майже нiчого цiлого.

Втрутився Панько Сербин. Вiн пiдiйшов до ляха i, повернувши його в той бiк, де лежав Сава, промовив:

– Наш побратим помер… Савою його звали.

Двое ляхiв почали приходити до тями вiд щойно пережитого, а Саньковi треба було подбати про Саву Ткача та розшукати Дениса Котуза. Трое хлопцiв взялися копати поряд iз забитим могилу, а Голота i Сербин кинулися шукати зниклого Котуза. Поспiшали, побоюючись пiдходу до мiсця жахливого побоiща ворогiв, i раптом Санько почув голос Сербина:

– Десятнику! Вiн тут лежить!..

Голота пiдбiг до Панька i побачив бiля нього обгорiле тiло скорченого вiд передсмертного болю Дениса.

– І ти, друже, не зумiв врятуватися, – промовив Голота i, помовчавши, додав: – Це я винен. Не вберiг вас, хлопцi… Простiть…

Почали ножами рити яму поряд з померлим Денисом Котузом. Коли заглибилися на аршин, скотили туди тiло Дениса – для вiчного спочину. Санько прошептав молитву i, повернувшись до решти хлопцiв, якi стояли побiля могильного горбика, прочитав i за Саву. Ставши лицями до сходу, поклали на груди хрести, просячи благостi Божоi за убiенних. Потiм пiдняли бранцiв i попрямували до мiсця переправи.

Голота увесь час квапив гурт своiх хлопцiв та двох бранцiв, проте позаду вже чувся кiнський тупiт. Вони побачили двох вершникiв, якi, спiшившись, розглядали вiдбитки нiг. Всi вже лежали на землi. Попадали i бранцi, побоюючись, що козаки в разi небезпеки iх порiшать. Вершники, сiвши на коней, тихою ходою попрямували в iхнiй бiк, i всi почали готувати зброю до неминучоi сутички.

Вороги наблизились сажнiв за сорок, але не помiчали козакiв, якi залягли. І тут один з бранцiв схопився на ноги i побiг iм назустрiч, щось на бiгу викрикуючи i петляючи, мов заець. Санько стукнув по головi полоненого, що лишився з ними, i крикнув хлопцям:

– Палiть по всiх!

Бранець, що утiкав, дiставши кулю в спину, впав навзнак, тiльки змахнув зв’язаними руками, а верховi, не встигши прицiлитись, пальнули в небо i впали з коней.

– Швидко до човна!.. Дiдько з ними, несiть хоч одного «язика»… Там очухаеться! – вигукнув Санько.

Лука Мудрак закинув на спину бранця i вже опинився попереду, а решта – за ним, прикриваючи вiдхiд.

Звуки гонитви до них не донеслись. Двое козакiв, кинувшись в очерети, пiдiгнали човна i почали в першу чергу розмiщати бранця. Через хвильку човен був готовим вiдчалити до протилежного берега, коли раптово почулися голоси переслiдувачiв, якi швидко наближалися. Лука Мудрак сплигнув з човна i крикнув Саньковi:

– Десятнику! Пливiть без мене… Я плавом дiстануся. От тiльки з ляхами помiряюся!..

Вiдштовхнув човна i, причаiвшись над берегом, почав чекати особливо завзятих ворогiв. Небагато проплив човен, а Лука вже звалив першого переслiдувача, що з’явився на березi. На якусь мить голоси притихли, та ось на берег висипало з десяток ляхiв. Лука, розрядивши ще одного пiстоля, кинувся до них iз шаблею наперерiз. Всi, хто сидiв у човнi, поки дозволяла вiдстань, розрядили своi пiстолi по ляхах i поранили декiлькох. Та вцiлiлi зараз же накинулись на Мудрака, пролунало декiлька пострiлiв у його бiк. Лука, хитаючись вiд завданих кулями ран, продовжував iти на ворогiв, проте першi ж, якi зблизилися з козаком, доконали його шаблями. На очах товаришiв вiн опустився на землю, все ще тримаючи в руках шаблю, доки один з ворогiв не штовхнув його ногою в груди. Лука завалився на спину.

За цей час човен вiдiйшов на достатню вiдстань, аби кулi не дiстали втiкачiв. Та поляки не втрачали надiю знешкодити козацький загiн i, ставши на колiна побiля самоi води, заходилися палити по човну. Кулi все ж долiтали i шубовстали поряд у воду або шкварчали понад головами козакiв.

– Палiть, хлопцi, не давайте прицiлитися! – закричав Голота i також почав стрiляти по ляхах.

Вiн почув зойк когось iз поранених, побачив, що ляхи на березi заметушилися, побоюючись спiймати козацьку
Страница 19 из 29

кулю.

Човен наблизився до берега, i стрiлянина з обох бокiв припинилась. Одним дiйшло до свiдомостi, що вдалося втекти, а iншi у вiдчаi ходили понад водою, картаючи себе за невдачу.

Витягли з води човен. Вибравшись iз нього, побачили, що бранець вже отямився. Вiн лежав на днi i глипав на них лупатими очима. Ілько Титикало, який на власнi очi бачив всi перипетii цiеi сутички, стурбовано допомiг зiйти з човна пораненому Микитi Бабуху, потiм знову наблизився до човна, витяг за комiр полоненого.

Двое хлопцiв вiдтягнули човен в очерети i, набравши в нього води, пiдтопили, аби був менш помiтним для ворожого ока. Голота дав наказ вирушати у напрямку мiста, i порiдiла десятка попрямувала до Шаргорода, ведучи «дорогого» язика.

До мiста потрапили вже пiсля полудня. Санько вiдправив своiх по домiвках – посушити одяг. Увечерi всi мали зiбратися побiля головноi башти фортецi. Потiм Санько разом з Ільком Титикалом повiв полоненого Тадеуша Можаровського, польського десятника, до Давида Нагорного. Тадеуш був невисокого зросту пiдляшком, бо ж, як вiн сам про те мовив, мати його була русинкою. Доки вони очiкували курiнного, Тадеуш охоче розповiдав про себе. Санько, слухаючи ворожого вивiдувача, дивився на його опецькувате обличчя, банькатi сiрi очi та неприемний рот з губами стрiхою. Руки та ноги мав досить короткi, проте Санько запримiтив у ньому неабияку силу i спритнiсть, на що вказували швидкi рухи бранця. Та й розумом Бог не обдiлив – вiдповiдi на запити Санька були швидкими i стислими. «Ловкий ворог… Добре, що ми його виловили. Завдав би шкоди ще бiльше, нiж сьогоднi», – розмiрковував Санько, сидячи напроти Тадеуша. Титикало весь час був поруч iз полоненим i раз у раз поглядав з-пiд лоба, коли той, розповiдаючи, хвалив польський устрiй.

Незабаром з’явився курiнний разом з декiлькома сотенними. Побачивши Голоту з бранцем, запросив до себе. Давид Нагорний, зиркнувши на «язика», перевiв погляд на Санька i дозволив йому залишитися при допитi. Нагадавши бранцевi, що його чекае в разi брехливих свiдчень, Нагорний почав розпитувати. Тадеуш покiрно вiдповiдав курiнному на всi запитання. З вiдповiдей Санько зрозумiв, що воякiв Лянцкоронського пiд Шаргородом не так вже й багато i пiсля першоi поразки його радники запропонували вiдступити вiд мiста. Та впертий вiйськовий начальник, заступник головнокомандувача Фiрлей захотiв все ж здобути Шаргород. Приступ намiчаеться завтра на свiтанку. Поляки мають переправитися через рiчку Гнилу на човнах та плотах. Що буде пiсля сьогоднiшньоi подii, Тадеуш не знав. Пiсля допиту Санько з Ільком Титикалом вiдвели полоненого до захоплених ранiше бранцiв i розiйшлися по домiвках – приводити себе до ладу.

Вранцi поляки трохи пострiляли по мiсту з гармат, i захисники, сидячи в шанцях, приготувалися до приступу. Та вже настав i полудень, а ляхи все зволiкали. Знайшлися смiливцi, якi на декiлькох човнах переправилися навпроти мiста на протилежний берег, але там ляхiв не виявилось. Ворог вiдступив вiд Шаргорода.

Разом у Чигирин

У серединi травня почалися грози, i на обсiянi ниви та грядки випадали веснянi дощi, приносячи надii на врожай. Зранку свiтило сонце, обiгрiваючи землю, пiдсушуючи шляхи, а пiд вечiр збиралися хмари, i небо чорнiло вiд них. А потiм на небi починало так грюкати, що набожнi селяни забивалися до хат i просили святого Іллю, аби той змилувався над ними, не наславши вогняноi стрiли. Було вже тепло, i Андрiй Пiдлужний з Вiктором Яремою, наробившись за день по господарству, iз задоволенням вмощувались пiд дашком для коней i пiд дзюркотiння води, що стiкала з дашка, розмовляли, згадуючи про своi пригоди у козацькому вiйську. Старший, Миколка, як завжди, вишукував нагоду, щоби розпитувати брата i дядька Ярему про iхнi походеньки.

Ярема, розповiдаючи про себе, говорив, що Андрiя тодi не було з ним, але закiнчував оповiдi такими страшилками, що Миколка з Галинкою пищали вiд страху i ховалися хто куди. Тодi Ярема заходився смiхом i витягав iх з куткiв, примовляючи, що це брехня i вiн все вигадав. Дiти знову насiдали на нього або на Андрiя, якби тi розповiли ще щось страшненьке, тiльки не таке, як минулого разу.

Андрiй почав помiчати, що Яремi набридае життя пiд мирним дахом, а пiсля того як пiшли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраiну, вiн все частiше брався чистити пiстолi та пiдгострювати двi своi шаблi.

Одного вечора Ярема запропонував Андрiевi пройтися поза обiйстям i завiв розмову, якоi Пiдлужний вже давно чекав.

– Пора нам з тобою, Андрiю, до Чигирина. Чутки ходять – насiдають ляхи… – почав Ярема, i далi пiшла розмова про вiд’iзд.

Андрiй i сам розумiв, що не «висидить» волю для своеi землi у затишку власноi оселi, а треба ii добиватися, нiхто в руки не дасть. З цього дня всi думки в обох побратимiв були спрямованi до одного – скорiше в Чигирин та влитися у вiйсько Хмельницького.

Незабаром по всiй Украiнi розiйшлися унiверсали про пiдготовку вiйська до новоi вiйни, i хлопцi почали збиратися в дорогу, як i обiцяли своему сотниковi. Даринка з матiр’ю, передчуваючи близький вiд’iзд Андрiя з Яремою, з мовчазною згодою готували iх у далеку дорогу. Як не краялось серце в Даринки, але вона знала, що Андрiй пiде на вiйну разом зi своiм побратимом, плач не плач…

В останнi днi перебування Пiдлужного на рiдному обiйстi не чути було веселощiв i смiху дiтей, а Даринка снувала по дому неначе тiнь. Одного теплого весняного дня, коли вже зацвiла груша i над деревами гудiли хрущi, iнколи падаючи просто пiд ноги, Андрiй зайшов у хлiв. Даринка саме збиралася подоiти Квiтку, коли чоловiк, зайшовши нечутно, поклав руки на ii плечi i, не дивлячись в очi, промовив:

– Завтра вирушаемо, Даринко. Приготуй подорожне для нас двох…

Вона поставила дiйницю i обхопила Андрiя руками, шепочучи йому у вухо:

– Повертайся скорiше… У нас буде друга дитинка… Ростити треба вдвох. Тож чекатимемо на тебе…

Андрiй здогадувався про це, але з вуст Даринки це прозвучало так проникливо, що вiн мимоволi опустився на колiна i притулився до живота дружини.

– Не тривожтеся, рiднi моi… А хто ж вас захистить, як не я? – шепотiв розчулено i, пiдвiвшись з колiн, обцiловував личко Даринки.

Вранцi побратимiв проводжали в дорогу тiльки мати Тетяна i Даринка.

На подвiр’i так само дiловито, як i завжди, походжав пiвень, вишукуючи на землi якусь поживу, а тодi скликав до себе курей, i тi прожогом кидалися на його клич. Гуси й качки гелготали кожен про свое, пташине, та вискубували пiр’я, причепурюючись до нового дня. Свиням та вiвцям взагалi не було дiла до людей: однi верещали, щоби iм закрили пельку якимось харчем, а другi завжди мали заняття – пошарпати одне одному боки…

Андрiй вивiв Орлика за ворота, а за ним – Ярема зi своею Зiрочкою, яка йшла, повертаючи голову в бiк Буйка, що також спантеличено дивився iм услiд. Андрiй повернувся до Буйка i, обiйнявши його, тихо промовив:

– Залишайся вдома… Мiй братик буде тебе вигулювати i доглядати…

Кiнь сумовито поглядав на Андрiя, а коли козак, прощаючись, притиснувся до його щелепи, закивав головою i застиг, понуро опустивши голову. Заходилися прилаштовувати до кульбак дорожнi торби i зброю, а Даринка старанно допомагала Андрiевi крiпити iх мотузками. Мати щось там вкладала Яремi. Коли приготування були закiнченi, Андрiй зайшов до хати, поцiлував
Страница 20 из 29

Миколку i, обiйнявши ще раз жону, попрямував до ворiт.

Андрiй з Яремою вже третiй день були в дорозi, впевнено iхали тим же шляхом, котрим поверталися взимку на Самарщину. Останнiй мiсяць весни 1649 року видався теплим, i прохолода настигала iх тiльки пiд ранок, зволожуючи одяг росою. Вода в рiчках ще не встигла прогрiтися, але хлопцям то була не завада. Завжди знаходилося чисте плесо, де можна було обмитися та вдосталь розiм’яти м’язи, плаваючи у водицi, що бадьорила. Було в козакiв i риболовне приладдя, та вони не рибалили, бо ж домашнього харчу вистачало. Пiд вечiр дiйшли до Кременчука i, привiтавшись iз перевiзниками, як з давнiми друзяками, почали домовлятися про нiчний притулок. Вони добре пам’ятали гостиннiсть рiднi П’ятибратiв. Закортiло iм опiсля ночiвлi просто неба надiйного прихистку у добрих людей. На лiвому березi Днiпра, неподалiк вiд перевозу, був пристойно обладнаний гостинний двiр, i хлопцi вже без сумнiву довiрили своiх скакунiв конюшим.

Смачно повечеряли з оковитою вiд П’ятибратiв i, допоки не смеркло, вийшли прогулятися до перевозу, де в цей час починалися торги рибою. Рибалки зi своiм уловом та метушливi бабцi позаймали всi мiсця довкола величезного плоту. Угледiвши двох козакiв, почали наперебiй вихваляти свiй товар. Тут насправдi вирувало рибне царство – Андрiй, який бачив на своему вiку багато риби, такого розмаiття ще нiде не зустрiчав. Крамарi не скупилися, пропонували скуштувати в’яленоi, прикопченоi рибки, а то й iкри щучоi чи бiлужачоi. Надивившись та скуштувавши всього вдосталь, хлопцi забажали запастися в дорогу, щоби дозволити iнколи пораювати черевцю на передиховi. Андрiю замотали в полотнину щучого кав’яру та зав’яленоi сом’ятини, а Ярема не пошкодував зайвого гроша на севрюжачий кав’яр, який добродушний дядько, немов добрячий шматок сала, також замотав полотниною.

– Ох i поталанило тобi, козаче! Нiде такого не придбаеш… Шматок з пiвдолонi… Кинув на зуб – цiлий день тiльки водицю попивай… А сила вже пре! – продавець уже й грошi взяв, та все ще розхвалював свiй товар.

Тамтешнiй люд, узрiвши, що козаки мають грошi, не вiдпускав iх iз торгу. Дехто вже волав до знiяковiлих друзiв, що ладен задарма вiддати рибку, аби тiльки вони скуштували хоч плавничок. Хлопцi куштували, хвалили, купували потроху рибки та засовували в торби. Опам’яталися лише тодi, як рибу вже нiкуди було класти. Тож козаки почали вириватися вiд охочого до торгу люду.

Вiдiйшли вже на стежку для прихистку, а iм услiд ще пропонували спробувати копченого лина чи в’юна. Ішли по стежцi, насмiхаючись один з одного, показуючи на величенькi торби, а позаду ще довго чувся хвалебний гомiн крамарiв.

Уже перед сном, перебираючи сушену та в’ялену рибу, не втримались i зажували по лящу, лиш тодi повкладалися спати. Ранок пробуркав iх людським галасом, ревiнням худоби та скрипом возiв. Весь люд, який прагнув потрапити на правий берег, стiкався до перевозу, i до сходу сонця побiля плота вишикувалася рiзношерста черга. Нашвидкуруч обмивши обличчя, хлопцi поспiшили забрати коней з конов’язi. Орлик та Зiрочка вже нетерпляче чекали своiх господарiв i без понукування пустилися до перевозу.

Ярема, побачивши чималеньку чергу, присвиснув i весело звернувся до Пiдлужного:

– Метикуемо, Андрiю, як хутчiше дiстатися до того берега, а то нас тут i нiчка настигне! – а тодi, засмiявшись, докинув: – Знову пiдемо рибу куштувати!

Згадавши вчорашнiй вечiр, обое зареготали i в добрiм гуморi наблизилися до плоту. Ярема, пiднявшись на стременах, заволав до перевiзникiв:

– Хто за старшого, пiдiйдiть до гетьманського вiстового! – i показав на Андрiя, який виправився в сiдлi, гордовито роззираючись.

Пiдбiг молодий парубiйко i запитливо пiдняв голову на Андрiя:

– Я, пане вiстовий… Зранку за старшого!

– Як звешся, хлопче? – звернувся до нього Андрiй.

– Мнушком звуть усi… І ви так звiть, – вiдповiв хлопець, все ще стоячи iз задраною головою.

– У нас нагальна справа до Богдана вiд Полтавського полку. За платню, а не задарма, першим плотом вiдправиш нас до Крюкова! – поважно звернувся Пiдлужний до хлопця, i той розумiюче закивав головою.

– Та не мнися… Пришли хлопчакiв за кiньми, а ми дим пустимо, в дорозi треба надолужати! – по-дружньому звернувся до нього Ярема.

Через хвильку пiдбiгли молодi парубчаки i повели коней до плоту.

Андрiй з Яремою побачили, що на плiт почали заводити коней, i, сховавши люльки, заспiшили до своiх скакунiв. Незабаром почулися голоси з того берега: «Рушай! Рушайте!..» І вони рушили.

Пiсля прибуття народ поспiхом звiльняв плiт i розбрiдався навсiбiч. Вiд’iхавши вiд перевозу, Ярема почав чмихати, поглядаючи на Андрiя, а тодi не витримав i зi смiхом промовив:

– Через тебе, дiдька, люльку запалив… Так i тютюну на мене не настачиш. Фiгурою себе вiдчув…

Та й Пiдлужний не залишився в боргу, «наказавши» Яремi догоджати йому в дорозi як старшому.

Притомившись задовго до вечора, хлопцi знайшли мiсце, придатне для вiдпочинку, i заходилися облаштовуватися вечеряти. У торбах було повно риби, i кожному не терпiлося поласувати копченим сомиком. Дубовий гай з розлогими деревами та джерельце в ярку прихиляли на добрий настрiй та безтурботнiсть. Стриноженi конi походжали неподалiк, пофоркуючи вiд смакоти духмяноi трав’яноi пашi. А при заходi сонця з боку порожевiлого небосхилу, вiд ближнього ярочка, обiзвалися раннi соловейки, зрiдка заводячи несмiливi трелi, а потiм ненадовго змовкали, неначе збирали бiльше цiнителiв iхнього спiву.

Та тiльки-но сонце сховалося десь за далеким обрiем, як навколо хлопцiв заспiшили засвiдчити про себе й iншi iстоти, що жили в цьому гайку. Важко було розчути в цiй какофонii рiзноголосих спiвiв i голосiв близькi серцю солов’iнi трелi. Хлопцi сидiли, обiпершись спинами об стовбур кiлькасотлiтнього дуба i, смакуючи сомиком, витали думками там, куди iх направляла молодецька душа. Крiзь несамовите трiскотiння степових цвiркунiв iнколи долинали людськi голоси, а то прилiтали з далечини уривки пiсень про зрадливе щастя дiвоче. Дочекавшись, поки конi вже неохоче хрумкотiли щелепами i частiше трусили вуздечками, хлопцi присвиснули, i вiрнi скакуни зупинились поряд. Андрiй напоiв Орлика i прив’язав його поряд до гiлки дуба. Вони з Яремою почали готуватися до спочинку. Перший на чатах мав бути Ярема, тож вiн, прив’язавши повiд до лiвоi руки, вмостився поряд з Андрiем.

Прокинувся Пiдлужний вiд добрячого стусана пiд бiк i зопалу схопився за пiстоля, ледь не всадивши кулю у Ярему, що нахилився над ним.

– Вставай, друже… Тiльки мовчи, прислухайся… Якась нечиста побiля нас бродить! – шепнув просто над вухом Ярема i, вiдсторонившись, застиг поряд.

Андрiй, прочумавшись, почав прислухатися i також почув неподалiк чи то дзенькiт якийсь, чи то чмакання, а потiм – раптовий регiт сови чи якогось нечистого… Конi не видавали занепокоення, i Андрiй прислухався до звукiв. Упевнився, що поряд бродить звiр, тягаючи за собою капкан, а може, вовтузяться байбаки, виклацуючи зубами.

– Лягай спати, козаче! Не трясися так, – спробував поглузувати Пiдлужний, але Ярема сидiв, тримаючись за рукоять шаблi.

Минуло вже чимало часу, а незрозумiле поцокування та зiтхання не припинялося, i тодi Андрiй штовхнув Ярему та мовив:

– Пiду гляну, хто це там товчеться, спати
Страница 21 из 29

заважае козакам! Як пальну зараз!

Раптом Орлик заiржав i, хвилюючись, затупцював на одному мiсцi, а друзi миттево схопились на ноги, притиснувшись спинами до стовбура. І тут з низового туману, навiть вище нього, заворушилось щось темне i патлате, вертячи своею куделею навкруги. Ярема тримав у руках шаблю, а Андрiй – пiстоля, бо збирався на оглядини мiсцевостi. Андрiй бiльш iнтуiтивно, анiж для самозахисту, направив у чорну куделю пiстоля та натиснув на гачок. Бахнуло так, що вiдлуння покотилося округою, перекочуючись декiлька разiв, а вiд чорноi куделi почувся несамовитий вереск декiлькох iстот. Друзi ладнi були втиснутися в цього дуба спинами, по яких побiг цiлий мурашник. А ця кобиляча голова замiсть того, щоб дременути вiд них, рушила стрiмко в iхнiй бiк. Тут уже хлопцi ледве не заволали вiд невiдомостi, а Ярема пiдняв шаблю i готовий був рубанути нею.

Раптом неподалiк заiржав Орлик i, кумедно скакнувши, опинився помiж куделею i готовими до всього хлопцями. Тут i спала полуда з очей. Тепер козаки побачили, що перед ними стоiть звичайний собi кiнь, впряжений у вiз, а Орлик грайливо треться об його гриву.

– Кого це нечиста носить ночами? – злiсно закричав Андрiй, а Ярема пiдбавив перцю, вилаявшись у той бiк.

Почули якесь бурмотiння, i перед ними виникло двое розпатланих, як i iхнiй кiнь, хлопчакiв.

– Дядечки, не лупцюйте нас… Ми поснули, а наша Мурашка вiдв’язалась i завезла бозна-куди!

Андрiй розглядався на цих скуйовджених хлопчакiв, вирiзняючи iхнi риси, якi було вже видно в обрисах свiтанку. Позаду хлопчакiв з’явилася жiночка, i по ходi було видно, що молода та рухлива.

– Хто це вночi по людях шмаляе? Ви що, з печi попадали, гайдамаки зашороханi? – лаялась вона, виходячи з темряви.

Нарештi стала помiж дiтлахами та козаками.

Друзi мовчки розглядали матiр тих однакових хлопчакiв, що нервово била себе по щиколотках пугою. На якусь хвильку запанувала мовчанка, а тодi Андрiй випалив:

– Коня треба тримати на прив’язi, коли спати вкладаетесь!.. Гайдамака вже й голови б вашi постинав спросоння!

Жiночка промовчала хвильку i промовила з придихом:

– Та воно ваша правда… Заiхали ми, куди й не гадалося. Мо’, помиримося?..

Хлопчаки у цей час якось смiшно водили головами – то на матiр, то на козакiв, якi ще тримали у руках зброю.

Пiсля цих слiв смаглявоi, схожоi на циганку жiнки Пiдлужний стояв, зосереджено дивлячись на неi, не мiг збагнути з вимови, хто вона е. Побачив, що i Ярема знетямлено поглядае на незвичайну мандрiвницю, зиркае й у бiк Андрiя.

– Миритись, миритись!.. Не будемо битись! – почали стрибати i кричати обидва хлопчаки. У друзiв нарештi минула лихоманка вiд непевностi, й вони дружно розсмiялися.

Через хвильку вже реготали всi, а Орлик з Мурашкою, винуватицею нiчного переполоху, перестали тертися i, вишкiривши зуби, поглядали на людей.

Через якийсь час пiд цим же розлогим дубом задимiло вогнище i недавнi «ворогуючi сторони» варили щербу, щиро заправлену рибою. Хлопчаки Станко з Мiлком вертiлися навколо козакiв, а то забiгали десь подалi. Схвильована Розена – так звали нову знайому – бiгла шукати дiтей, i вони, випереджаючи матiр, неслися до вогнища, немов бiсенята. Коли вже вариво от-от мало бути готовим, Розена, пригрозивши дiтям пугою, наказала сидiти на мiсцi. Та вони знову знайшли собi забавки: то витягали в козакiв шаблi з пiхов, то тягнулися за пiстолями, що були заткнутi за чересом, а то просто тикали у вогнище цурпалками, а коли тi починали горiти, гасили iх у казанку зi щербою. Ярема, спробувавши щерби, весело оголосив, що можна снiдати, i зрадiв, можливо, бiльше, нiж хлопчаки, бо вони вже добряче дошкуляли йому своiм непослухом.

Розена мала добрячий череп’яний полумисок, i Ярема щедро насипав туди щерби по самi вiнця. Нарештi й хлопчаки присiли до полумиска i заходилися наминати густу щербу, старанно виловлюючи ложками шматки риби. Побачивши, як швиденько тi уминали вариво, Ярема весело обiзвався до них:

– Оце, хлопцi, по-нашому!.. А я думав, що й коли iсте, не можете всидiти на мiсцi!

Поки друзi сьорбали щербу, по черзi дiстаючи iжу з дерев’яноi миски, у малих уже застукали ложки по дну череп’яного полумиска. Пiдлужний кивнув Яремi, i той пiдвiвся та висипав рештки iжi у полумисок Розени та дiтей.

Доiли свою iжу всi одночасно, i малi бiсенята знову кудись забiгли, ганяючись один за одним. Андрiй з Яремою опiсля ситного снiданку спроквола почали збиратися у дорогу. Розена, побачивши, що друзякам до неi вже нема нiякого дiла, стала, руки в боки, i, хмикнувши, запитала:

– Так що, ви без нас збираетесь iхати? А ми ж як?..

Друзi нерозумiюче перезирнулись, i Андрiй на ii дивнi запитання вiдповiв:

– Та ми з тобою, Розено, i не домовлялися iхати на повиннiсть козацьку…

– Так ви ж до Чигирина… Туди зараз i старе й мале злазиться. На вiйну з ляхами йдуть… – незрозумiло куди гнула Розена.

Тут уже i Ярема не витримав, кинув у ii бiк рiзкi слова:

– А ти що, на вiйну зiбралася з двома дiтлахами?

Та промовчала, а тодi вже примирливо мовила:

– Та ми хотiли до Чигирина з вами… Все одно нашу хату в Городищi вишневцi минулого року спалили. По людях перебиваемось, а чоловiка мого забили, бо нас боронив…

Друзi стояли мовчки, дивлячись то на Розену, то на хлопчакiв, що носилися верхи на паличках один за одним.

– Без мужiв зараз половина баб’ячого племенi лишилася… Не притягнемо ж ми всiх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? – закiнчив розмову Ярема, i козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.

Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокiнка, а другий – великий, з високим шатром та пiд тягою двох коней-бiндюгiв. Побачивши цi вози, Андрiй почав спiшно готуватися до вiд’iзду i кинув Яремi:

– Скорiше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!

Розена також угледiла циган i якось судомно вп’ялась рукою у повiд Орлика.

– Андрiю, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно менi. У мене дiти!.. – почала вимовляти слова, перекручуючи iх на якийсь свiй лад.

– Що за маячня? Ану вiдчепися! – сердито мовив Андрiй i висмикнув повiд iз жiночоi руки.

Хлопчаки, побачивши материн клопiт, вчепилися в ii подiл i заверещали такими голосами, як i вночi, пiсля пальби з пiстоля. Андрiй з Яремою стояли немов завороженi, а тим часом перший вiз наблизився. З нього зiскочили два цигани i впевнено попрямували в iхнiй бiк.

– Анi руш ближче! – рiшуче вигукнув Вiктор Ярема i потягнувся до пiстоля.

Прибульцi зупинилися. Один з чоловiкiв, показавши рукою на Розену, промовив:

– Смирнiше будьте, козаки! Ми до своеi… Нашим жувiнам[9 - Жувiна – жiнка по-циганськи.] нема чого бути з козаками. Їдьте собi… Барон забере ii до ромелiв!

Тут в iхнiй бiк рiзко повернулася Розена. Вiдкинула назад волосся i сварливо заволала:

– Я не вашоi кровi, ромели! У мене болгарська кров, i ваш барон менi – не барон. Ідiть ви собi пiд кiнський хвiст!

Ромели стояли, ошелешено дивлячись на несамовиту жiнку, а тодi, неначе з дишлом у шиi, повернулися й рушили до свого воза. З нього вже встигло злiзти декiлька циганчат, якi, побачивши, що не все гаразд, немов горобенята, позаскакували пiд шатро, а старий циган вйокнув на коней. Два вози покотилися далi, й друзi, зрадiвши такому завершенню подii, застрибнули на коней. Та не так легко було
Страница 22 из 29

вiдчепитися вiд такоi бiдовоi жiнки. Вона рiшуче стала перед Орликом i вчепилася у вузду. Андрiй натягнув повiд i пришпорив коня, але той лише пiдняв переднi ноги, а з мiсця не рушив.

– Розено, геть з дороги, добром благаю! У козацькому вiйську жiнкам немае мiсця! – ще раз зло викрикнув Андрiй.

– А ми в козаки i не збираемося… Ми до Чигирина з вами! Туди люди йдуть – i ми там не пропадемо! – усмiхаючись, промовила Розена, а хлопчаки стояли, слухняно потупивши очi.

– Хай iдуть за нами… Дiдько з ними! Будуть десь неподалiк… Згодна, Розено? – чомусь заступився за жiнку Ярема.

Андрiй ще раз вилаявся, а тодi махнув рукою в iхнiй бiк i з притиском вигукнув:

– На сто сажнiв вiд нас! Не ближче!

Хлопчаки вiдчепилися вiд материного подолу i застрибнули, немов козенята, до свого воза, а Розена вдячно глянула на Ярему i за мить теж була на возi.

Друзi зрушили зi свого мiсця подалi вiд цього незвичайного дуба, який дав прихисток, але скiльки побiля нього клопоту набралися… Позаду них негайно заторохтiв вiз Розени, яка, можливо, i припускалася думки, що козаки приосторожать коней i тiльки iх i бачили… Та слово козацьке було твердим… Андрiй хоч i вiдчував скутiсть вiд присутностi такого «хвоста», але не дорiкав Яремi, i вони рухалися з пересторогою, аби не вiдставала Розена.

Десь перед Чигирином люду на шляху побiльшало, i Андрiй крикнув Яремi:

– Вiкторе, повернися до Розени… Можливо, допомога яка потрiбна. Але до мiста нехай вже самi в’iжджають. У мiстi нам буде не до них.

Ярема завернув коня i, зблизившись з возом, спiшився. Люб’язно посмiхаючись, звернувся до небажаноi супутницi:

– Розенко! Незабаром Чигирин… Можливо, i на нiч попадемо до мiста. Ми там зараз же – до своеi сотнi, i тодi волi нашiй гаплик! Так що бувай здоровенька!

Розена i дiти злякано поглядали з воза на Ярему, i коли вiн скiнчив говорити, жiнка сумовито промовила:

– Так, так, ось уже поряд Чигирин… Ми й самi… Але на шляху неподалiк ромелiв помiтила. Вони не дадуть нам спокою, в кабалу заберуть. Згинемо ми…

Ярема стояв, роздумуючи над словами жiнки, а хлопчаки благально дивились на козака, боячись вимовити бодай слово.

– Добре, заночуемо пiд мiстом, нас там нiхто сьогоднi не чекае… Тiльки, цур, не дразнити Андрiя! – пiдсумував розмову Ярема i вiд’iхав до Пiдлужного.

Сказавши Андрiевi про те, що треба десь шукати нiчлiг i що з ними знову буде Розена з дiтьми, Ярема розвiв руками, мовляв, хоч голову стинай, шкода iх стало.

Завернули у пiдходящий ярок, у якому, можливо, i джерельце дзюрчить, i затишок вiд вiтру. Пiдлужний облюбував там пiдвищення з крислатими деревами, i, роззирнувшись довкола, обидва козаки залишились задоволеними: затишно, i в разi небезпеки до них не так легко пiдступитися. Неподалiк виднiлися свiжоскошенi копички сiна, а коли дивитись у далечiнь вздовж ярка, вгадувався Днiпро, вiдбиваючись маревом водноi широчини.

Розена розпрягла свою Мурашку i разом з дiтлахами пiшла шукати галуззя для вогнища. Було видно, що родина Розени була щасливою, перебуваючи пiд козацьким захистом. Жiнка i ii дiти один по одному приносили сухi гiлки, швидко полишали iх i знову кидались на пошуки.

Друзi, впоравши своiх коней, напоiли водою i Мурашку, яка вже iх приймала за своiх. Випивши цебро води, закивала головою на знак вдячностi. Заходилися рубати галуззя, пiджидаючи, доки зберуться всi. Нарештi дров було вдосталь, i Пiдлужний розпалив вогнище, якому особливо радiли хлопчаки. Вони завзято пiдкидали у полум’я гiлляччя, а друзi тим часом принесли оберемки сiна i взялися вмощувати постелi для всiх.

– Спатимемо неподалiк вiд вас, з iншого боку вогнища. А вiд голiв накидаемо гiлляччя, щоб нiхто не мiг пiдступитися непомiтно! – розпорядився Пiдлужний.

У казанi вже закипiла вода, i Ярема з хлопчаками спустилися до джерельця – обмитися на нiч.

– Дядечку, а нам навiщо обмиватися? Ми ж ще не в мiстi… – пробували домовитися хлопчаки.

Ярема удавано сердито поглянув на них, i малi почали слухняно стягувати iз себе брудне лахмiття.

Поверталися до вогнища вже друзями. Посвiтлiлi обличчя хлопчакiв сяяли вiд задоволення. Розена доручила доглядати за кулешем Яремi i дiтям, а сама, розпустивши волосся, також попрямувала до джерельця – наводити красу. Повернулася нескоро, вся якась загадкова i нiбито iнша, iз заплетеним волоссям, обвитим, наче вiнець, навколо голови. На цей час уже й кулiш дозрiв, тож Розена заходилася черпати, запрошуючи всiх до запашноi вечерi.

У ярочку пiсля заходу сонця почало швидко сутенiти. Домовилися пiдкладати по черзi галуззя у вогнище i, стомленi дорогою, позаймали мiсця на запашному сiнi, на яке Розена дбайливо простелила лiжники.

Андрiй лiг на спину i, розглядаючи небосхил, пробував вiдгадати по зiрках, в якому боцi вiд них рiдна домiвка. Знайшов нахилений до небокраю держак Великого Ковша i, уявивши себе лицем до нерухомоi пiвнiчноi зорi, зараз же збагнув шлях до рiдноi домiвки, полинув туди в думках.

В його хатi зараз також вкладалися спати, i Пiдлужний навiть почув невдоволене хникання синочка… Але то було звучання, яке переплiталося з iншими голосами, що долинали з низу ярка. Інколи пугикали сови, а то запищить якась звiрина, спiймана нiчним птахом чи iншим хижаком, для якого нiчна година – час ловiв. До козака долинули якiсь запахи, що нагадували пахощi Даринчиного волосся, i, немов пiд шовком, що огортав його, Андрiй поринув у марення сновидiнь…

А його вiрний побратим Ярема не спав, чатуючи сон подорожнiх. Прислухався до голосiв та рикання нiчних мисливцiв, якi, полюючи один на одного, продовжували власне iснування. Заслухавшись одноманiтним трiскотiнням невгамовних цвiркунiв, вiн на хвильку стулив очi, та вiдразу стрепенувся, вiдчуваючи неподалiк живу iстоту. Викинув уперед руку, почув зойк i побачив нахилену над ним постать.

– Ой, боляче, Яремку! Вiдпусти, – почув жiночий шепiт i в ту ж мить упiзнав Розену.

– Ти мене налякала, – промовив Ярема i додав: – Я не знав, що це ти. Мiг би й вдарити…

Розена винувато присiла бiля нього i ненароком, нiбито хотiла загладити свою провину, почала лагiдно перебирати волосся на головi Яреми. Той застиг, вiдчуваючи нiжнi дотики, i не мiг збагнути – куди йому подiтися вiд грайливих рук жiнки. А вона, не говорячи бiльше нi слова, перебирала волосся, i тiльки Ярема хотiв спроквола вiдвести руку вiд себе – починала погладжувати його долонi. Через декiлька хвилин у нього вже зникло бажання виявляти спротив, почав вiдчувати потребу в ii дотиках, хотiлося, щоб ця мить була нескiнченною.

Темна нiчка, чарiвливi принади гарячих долонь молодоi жiнки i солов’iнi трелi геть збили з пантелику мудрого i дужого Вiктора Ярему. На якусь мить вiн втратив вiдчуття сутностi та свого мiсця в цьому безмежному свiтi, помiж мерехтливими зорями, що сяяли згори, лукавим мiсяцем, який визирнув iз-за гребеня яру. Рука тепер сама потягнулася до гарячоi долонi Розени. При дотику вiн вiдчув, що вколовся, i вiдсмикнув руку вiд пальцiв жiнки. Вона нахилилася до його вуха.

– Що, кольнуло, Яремку? То моя душа побiгла до твоеi – чоломкатися, – прошепотiла i тихо засмiялася.

І справдi, Ярема вiдчув, що зацiпенiння кудись подiлося. Вiн, посмiхаючись, запитав:

– А що, твоiй душi сподобалося вiншування з моею?

Пiсля цього шепотiння, вони немовби стали ближчими одне одному, долонi
Страница 23 из 29

Розени почали торкатися його лиця, губ, пестити шию та груди. Вiн зробив спробу пiднятися i вiдповiсти на ii пестощi, але жiнка притримала його двома долонями, прошепотiла ще раз на вухо:

– Яремку, побудь… Дай менi вiдчути тебе, твою силу i чоловiчу мiць…

Вiд цих слiв, що немов мед стекли з жiночих вуст, Вiктор Ярема вiдчув, як став наповнюватися силою та мiццю. Вона нахилилася до його вуст i, не цiлуючи, почала водити по них своiми пекучими губами та злегка прикушувати iх. Долонi ii потяглися до пружного живота Яреми, i вiн, несподiвано для самого себе, почав вигинатися i ловити дотики ii пальцiв. За якусь мить вiн уже вiдчував повну владу нiчноi чарiвницi над собою, забувши, що це та Розена, яку вони з Андрiем вiдштовхували вiд себе. Вона, взявши руку чоловiка у свою мiцну долоню, пiдвелася i, не випускаючи руки, повела Ярему тихою ходою, спрямовуючи його у бiк золотавого нiчного очевидця подiй – мiсяця.

Вони опинилися на галявинi, вкритiй свiтлом мiсяця, де до щему в грудях розносилися пахощi трав i скошеного сiна, заворожуючи Ярему доконечно. Ставши з боку небесного свiтила, яке щедро осявало все навкруги, вiн поглянув на обличчя жiнки, яка стояла поряд, здригнувся вiд неземноi краси золотавого лиця Розени. З його вуст зiрвалися слова, якi самi виникли десь iз глибини тiла чи самоi душi:

– А ти не така вдень, Розенко… Ти заполонила мое серце i душу. Хочу вiдчути тебе…

Тiльки тепер вони злилися у сподiваному цiлунку, i Ярема не скiльки сам впивався у пекучi вуста, як Розена своiми обвивала його губи i немовби пила з його вуст цiлющий життедайний напiй. Якимось рухом руки, немов подихом теплого буревiю, вона скинула з його плечей кунтуш, який упав на скошений стiжок сiна пiд ногами.

– Яремку, лише ти за мене уболiвав… Нiхто не розгледiв мiй смуток самотностi. Живу минулим i турботою про дiтей, – тихо вимовила Розена i, не випускаючи чоловiка з обiймiв, опустилася на кунтуш.

Вони лежали вдвох на козацькому кунтушi, й тiльки тепер вона дала волю Яреминим рукам, що почали пестити ii гнучке тiло, i коли вiн доторкнувся до вiнчика ii грудей, вона легенько взяла його долоню i, притулившись до неi губами та цiлуючи ii, поклала туди ж. Яреминi руки не затримались на вiнцях, якi миттево затужавiли, i його чоловiча снага потягла до кладiю жiночоi сутi – живота, що грав вiд жаги. Вiд тiла Розени, що судомно здригалося, вiн запалився ще могутнiшою чоловiчою снагою.

– Розеночко, Розеночко, квiтко благостi… Забери мою силу… – шепотiв у солодкому вирi почуттiв Ярема.

Їi душа, забута всiма, прагнула злитися з добрим i люблячим чоловiком, i рука допомогла йому потиху дiстатися, куди так жадав, та не насмiлювався…

Зорi на небосхилi вже непомiтно перемiстилися, мандруючи далi, а мiсяць срiблястим сяйвом безсоромно сяяв просто над галявиною, де розкошувала нестримна любов.

Ярема милувався красою та довершенiстю жiнки, яка довiрливо лежала поряд з ним, була беззахисною i водночас сповнювала його силою i коханням. Чоловiк, подивившись у бiк вогнища, побачив головешки, що ледь жеврiли, i пiшов пiдкинути до нього галуззя, аби перед свiтанком iх не побачили разом дiтлахи.

Повернувшись до Розени, вiн застав ii вже одягненою. Жiнка сидiла, прихилившись спиною до невеликого дерева, що росло осторонь вiд мiсця iхнього кохання.

– Я перебралася сюди… Тут нас нiхто не побачить… – промовила вона схвильовано.

Ярема присiв поряд, а Розена поклала його голову собi на живiт, i знову ii руки з любов’ю почали пестити лице та бавитись густою чуприною. Якось тихо й сумно Розена заспiвала, поклавши руки на його груди:

Усi зорi укупочцi,

Одна зоря рiзно.

Люди видять ii,

Не посмiють брати.

Мiсяць потайком пливе,

Сяйвом зорю перейме.

Збирайтеся, козаченьки,

Хоч рано, хоч пiзно.

Збирайтеся, повертайтеся

Та й поговорiмо,

На чотири сторононьки

Журбу рознесiмо.

Повернулись козаченьки.

Зоря iх чекала.

Вiдiгрiли ii серце,

Доля краща стала…

Притихла Розена, а потiм якось спроквола, неначе до самоi себе, почала розповiдати про свою долю.

Не витримавши знущань османiв, болгари тисячами зiрвалися iз земель, де жили одвiку, у пошуках притулку у християнських краiнах. Розена ще молодою дiвчиною потрапила в Украiну. Польський король дозволив болгарам розселитися схiднiше Киева, побiля переправи через Днiпро. Так вони й залюднили мiстечко Городище, поряд з горою Пивихою. Батько працював теслею та рiзьбярем у майстернях при Пивогородському Пустинно-Миколаiвському монастирi. Родина в них була велика, тож ще й матiнка працювала при монастирi пралею, а дiти допомагали iй. Добре жилося iхнiй родинi. Та от почали утискати православних католицькi духiвники. Не раз схиляли на перехiд до католицькоi вiри чернецтво, але настоятелю вдавалося вiдстояти православ’я. Люди, якi жили при Пивогородському монастирi, пiдтримували ченцiв. Це й викликало лють князя Вишневецького, який тодi правдами й неправдами привласнював навколишнi землi й поселення. Та коли дiйшла чутка про повстання пiд проводом Хмельницького, болгари з селянами та монахами вигнали геть з Городища жидiв-лихварiв та католикiв. Пiсля цього навалилися вишневцi, почали мститися за своiх. Спаплюжили монастир, розiгнали ченцiв, а хто не пiдтримував князя – вiшали або ж убивали.

– Хтось вказав на батька мого й чоловiка, – зi сльозами на очах розповiдала Розена. – Так вони батька забили… А чоловiк у мене дужим був. Вiдiбравши в одного з убивць шаблю, поклав декiлькох шляхтичiв. Та iх же було багато… Я побачила, куди воно пiшло, згребла дiтей i побiгла на Пивиху. Там було де сховатися, а тi вбивцi з лютi запалили хатину i все на обiйстi. Слава Богу, Мурашка була пiд возом запряжена та чвалом з двору… Потiм добрi люди привели. Рештки майна я склала на вiз… Монастирськi допомогли поховати моiх, i з дiтьми побрела я помежи людьми. Не змогла бiльше жити там… Важко було бачити попелище… Смуток гнав мене далi й далi.

Розена помовчала трохи, змахнула зi щоки сльозу:

– А яка хатина у нас була!.. Їi бачили звiдусiль! Не пожалiв мiй Плавко глини синьоi, i вона – немов небеса на Другу Пречисту.

Приiздили ii набирати до нас пiд гору з усiх краiв… Везли в дiжках, кажуть, до самого Киева доправляли. Як була ще малою, то з усiма вимазувалася в ту глину. Немов синi янголята, ми бiгали попiд Пивихою. Та що наша хатина!.. Хто приставав побiля переправи, казали, що наш монастир i хати побiля нього синiють так, аж вiд Случi видно…

Так за душевними перемовами iх i застав свiтанок. Повiяло вранiшньою прохолодою, i вони обое кинулись до майже згаслого кострища. Ярема швидко пiдкинув дров у полум’я, а Розена накинула на дiтлашню ще один лiжник. Вони посiдали, притиснувшись одне до одного напроти полум’я, яке жваво розгоралося. Обое мовчали, боячись розбудити тих, хто спочивав, думали кожен свою думу.

До них долинули вiд Чигирина, а може вiд якогось ближчого мiстечка, спiви пiвнiв. Андрiй Пiдлужний хутко пiднявся з вимощеного на землi лiгвища i здивовано поглянув на Ярему i Розену, якi сидiли пiд одною покривкою.

– Раннi ви пташки! – весело промовив Андрiй, а далi – якесь вiдчуття утримало вiд бажання про щось там запитувати, i вiн хутенько побiг до джерельця – вмиватися.

– От i скiнчилося диво… Моя нiчка минула, свiтання розривае нас, – вирвалися невеселi слова
Страница 24 из 29

в Розени, котра, скинувши з плечей покривку, почала лаштуватися, щоби приготувати снiданок.

Ярема пiшов по воду i, зустрiвши бадьорого Андрiя пiсля купелi, притримав його:

– Андрiю, покохалися ми з Розеною. Не засуджуй…

Андрiй розумiюче кивнув головою i, приклавши руку до плеча Яреми, пiшов до коней.

Прокинулися дiти, i про це зараз же дiзналися всi живi iстоти, якi були неподалiк у ярочку. Козаки тим часом напоiли напашених за нiч коней, оглянули пiдкови, а Ярема з особливою опiкою порався побiля Мурашки та воза Розени. Заглянувши пiд вiз, побачив, що пiдтоки[10 - Пiдтоки – з’еднання дишла з продовженням опори короба.] пiд передком розiйшлися, i десь на ритвинi короб воза неодмiнно завалиться на землю. «Оце маемо… Як же це полишити? Десь там у дорозi лихi люди позбиткуються над дiтьми та Розенкою», – збентежено подумав Ярема. Погукав Андрiя, i вже вдвох гадали, як запобiгти бiдi.

– Що ви там заглядаете пiд мого воза?! Швидко всi до снiданку! – веселий голос Розени розiрвав ранкову тишу.

Станко й Мiлко з гиканням верхи на палицях «прискакали» на поклик матерi й вже за мить були на травi з ложками у руках. Друзi мовчки присiли снiдати. Розена дивувалася, чому iхнi обличчя стали похмурими. Не втримавшись, запитала:

– Ви часом не вiд швидкоi розлуки зажурилися? Хоч би слово мовив хто… Смачна каша чи пересолена?

Замiсть козакiв кашу почали хвалити дiти та ще й пiдсували миски:

– Давайте ще кашi, матусю… Не солона!

Тут уже Ярема, не втримавшись, чмихнув i, вдячно глянувши у бiк жiнки, мовив:

– Розено, поiж i ти… Не дивися на нас. А ми пiсля снiданку трохи полагодимо воза. Дiло ж просте!

Вивантаживши речi, хлопцi перекинули воза на бiк, на превелику радiсть хлопчакiв, якi досхочу могли бавитись, крутячи колеса. Скрiпивши пiдтоку, поставили воза на чотири колеса i почали готувати своiх коней, закрiплювати до чапрака[11 - Чапрак – мiсце для речей, зброi тощо попереду сiдла.] торби, вкладати пiстолi та крiпити списи.

Сонце вже добряче припiкало, i Пiдлужний, роздягнувшись, ув’язав свиту та лiжник позаду кульбаки до тороки[12 - Торока – мiсце для поклажi позаду сiдла.]. Пiдiйшов до мовчазноi Розени – прощатися з нею та з дiтьми.

– Ми до мiста – позаду вас. Ти не сваритимешся, Андрiю? – тихим голосом промовила жiнка.

Пiдлужний на знак згоди кивнув головою.

Важче було прощатися з Розеною та дiтьми Вiктору Яремi. Стояв, поглядаючи на жiнку, а потiм на очах у всiх обiйняв ii та пригорнув до грудей. Вона безсловесно притулилась до козака, i вони якусь хвильку стояли майже нерухомо. Потiм пiдлетiли дiти i, обiйнявши iх обох, викрикували:

– І в нас татко е! Найшовся!

Ярема, постоявши ще мить, поколошматив обох дiтей по потилицях та рушив до своеi Зiрочки, яка покiрно чекала свого господаря.

По обiдi вже були в Чигиринi. Коли шлях вивiв iх до величного храму, звiдки минулого року починали свiй шлях на Присамарщину, друзi спiшилися. Незабаром побiля них зупинився i вiз Розени. Хлопчаки, поглядаючи на величний храм i перехрестившись, закричали на радощах:

– Поглянь, матусю, поглянь! Такий, як наш бiля Пивихи. Тут добре буде нам!

Розена радо поглянула на дiтей i, повернувшись до друзiв, промовила:

– Бачите, я вiдчувала, що в Чигиринi ми не згинемо… Знайдемо житло i хлiб. Вдячна вам за пiклування!

Пiсля цих слiв повернулася лицем до храму i, впавши на колiна, смиренно помолилася та вдарила поклiн.

Друзi також почали молитися, кожен прохаючи милостi Божоi до себе, доброi долi козацькоi, молилися й за своiх близьких.

Чигиринська весна

З настанням весняних погожих днiв життя в Чигиринi неначе завмерло. Іван Яровий за три днi, доки з iхньоi гiрки сходив снiг, не мислив навiть спробувати спуститися вниз на своему Гнiдку. Це були днi для обопiльного раювання, а Марiя в цей час аж розквiтла, i округлий животик тiльки пiдкреслював ii жiночнiсть та вроду. Вiдчуваючи, що буде мало часу пiсля того, як пересохнуть шляхи, Іван посилено, з ранку до вечора, лаштував господарство. Зробив колиску для ще не народженого дитяти, пiдпер стелю в льоху новими колодами, а на горищi пiдлагодив пiчний лежак та димар.

Марiя безупинно спостерiгала за його стараннями. Інодi, як щось було iй не до смаку, хмурила брiвки, й Іван хутенько виправляв своi недолiки. А як закiнчив уже майструвати бiля колиски i вона вдалася гарною та просторою, не витримавши, зi смiхом поглузувала:

– А я не знала, що козаки ще й колиски вмiють майструвати. Тут на двiйняток мiсця буде…

Задоволений чоловiк стояв бiля власного витвору i не мiг ним налюбуватися, а тодi з притиском промовив:

– Оце дивись, щоб менi не менше як семеро народила… Мiсця на всiх вистачить!

Так проминуло три щасливих днi – немов одна мить, i ось уже вранцi Іван оглянув застояного Гнiдка, а потiм, начепивши на себе зброю, вийшов з хати. Марiя ходила за ним слiдом, допомагаючи то в одному, то в iншому. Трепетна ii душа вiдчувала швидку розлуку, жiнка намагалася хоч зайву хвильку побути поряд з любим чоловiком, единою рiдною людиною в цьому свiтi. Іван серцем вiдчував ii стурбованiсть, дивувався ii проникливостi.

– Марiйко, не плентайся за мною! На вечерю буду вдома. Приготуй вареникiв iз сиром… Сметана у льосi е. Прийду голодним, – кинув вiн слова, вже сидячи на конi, й навскiс пагорба почав спускатися донизу, на шлях.

В цi днi бездорiжжя майже вся сотня байдикувала. Козаки, занудьгувавши, не могли спокiйно сидiти, грубо потискували один одного в обiймах, неначе пересвiдчувалися, а чи не заслабли в засидьках…

Петро Гусак радо спостерiгав за своiми хлопцями, пiдсмiюючись з iхнiх похвалянь один перед одним. Та коли вже всi вгомонилися, пiдняв правицю. Присутнi скорiше вiдчули цей жест, анiж побачили.

– Козаки, хлопцi! Вчасно ви зiбралися, вiдчули душi вашi, що попереду в нас – нагальна справа! – почав Петро, i в Івана засмоктало пiд грудьми.

Гусак говорив те, про що всi й так уже знали: поляки миру не тримають, i попереду – знову вiйна. В обiдню пору сотня розiйшлася по хатах, а Петько Олекса, Степан Кукута та Овсiй Болбот залишилися разом зi своiм старшим, Іваном Яровим, у сотника.

Петро розповiв, що Хмельницький не може дiзнатися, що коiться пiд Варшавою, Краковом, у Трансiльванii. Треба добувати вiдомостi про дii ляхiв, тож розбредеться сотня по ворожих вотчинах, аби бути «очима та вухами» гетьмана.

Наступного дня Петро Гусак, вишикувавши сотню, навчених грамотi наказав залишитися, а рештi вивiдувачiв – до вечора вправлятися на шаблях, вдосконалювати володiння ножами. Письменних козакiв знайшлося зо два з гаком десятки. Коли одiбранi зiбралися пiд дашком, до них з’явився Назарiй Гарячий, саме так назвався той чоловiк. Помiж стояками пiддашшя висiла широченна дошка, зафарбована у цегляний колiр, i Назарiй почав виписувати на нiй лiтери, по черзi просив прочитати. Тут i знайшовся один горе-козак, що хотiв бути письменним… Глянувши на лiтеру, опустив голову i почвалав вправлятися туди, де потрiбна сила.

Закiнчивши з лiтерами, Назарiй Гарячий заходився вимальовувати числовi знаки i запитував усiх про iхне значення. Коли пiдiйшла черга вiдповiсти козаковi Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.

– З цього часу кожен мае звати свого товариша паном. І вiдгукуйтеся, почувайте себе хоч пiдляшками… А хто дотягуе – то
Страница 25 из 29

i шляхтичем, – з посмiшкою говорив Назарiй.

Козаки, якi не могли довго сидiти на одному мiсцi, втупившись у щось або слухаючи чиiсь теревенi, почали реготати та штовхати один одного. Давши на який час волю своiм пiдопiчним, Назарiй пiдняв угору правицю, i всi затихли. Коли вдарив паличкою по дошцi, козаки примовкли, здивовано поглядаючи на Гарячого.

– Хлопцi, ви – не простацькi вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу – шкiру на паски розпустять!

Тепер i зовсiм запанувала тиша, тiльки дехто з козакiв перезирався зi своiми товаришами та знизував плечима.

Іван давно вже передбачав свое недалеке майбутне i з посмiхом поглядав на ремствування своiх побратимiв. Та що козакам значив той Назарiй… Бiльшiсть вiдчули шкiрою кiнець своiм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило в iхнiх душах, i його шкода було втрачати.

От пiднявся з колоди ще один козарлюга i мовив до Назарiя:

– Пане учителю! Я ото тiльки й знав одну лiтеру, що менi тицьнули, а решти i не видiв зроду, тож я пiду…

Навчитель хотiв щось сказати Тенетковi, та втримався i лише кивнув головою, мовляв, iди! Запанувала тиша, i Гарячий, оглянувши всiх, повiв далi:

– До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранцiв, узнавати намiри iхнiх воевод…

Так злинув цей погожий весняний день, i вже присмерком Іван дiстався до своеi гiрки, взяв пiд вузду вiрного коня i важкою ходою дiйшов до хати.

Довго цього вечора не могли заснути двi душi, що люблять одна одну, мiркували, як облаштувати рiд паравану[13 - Рiд паравану – мiсце в хатинi для маляти.], та гадали, яке буде iм’я в малюка. Обое бажали хлопчика. Іван умовляв Марiю назвати iм’ям свого батька, що загинув при нападi татар, захищаючи матiр та його, малого Іванка.

Десь у хвилину вiдвертостi Іван зiзнався Марii, що пiсля Великоднiх свят вiн з повинностi пiде у ляськi вотчини – на вивiдини. Марiя вислуховувала його, затамувавши подих. Потiм, скинувши гнiтючий тягар з душi, притиснулася до чоловiка i завмерла.

– Іванку! Душа моя вiщуе – ти повернешся i побачиш нашого синочка. Ти сильний та розумний, обведеш шляхтичiв… – пошепки говорила йому Марiя.

Так вони й задрiмали в обiймах, обiрвавши заспокiйливi слова, якi нашiптували одне одному в якомусь вже напiвснi.

Потягнулися днi, сповненi незвичного для козакiв навчання. Вчилися шляхетського поводження, довелось призвичаюватися й до поведiнки за столом. Навчав iх дотепний Глiб Лiпинський. Козаки часом обурювалися, проте пiсля прочуханки вiд Петра Гусака набралися терпiння та смиренностi.

Вечорами Іван частенько розпитував у Марii, як ляхи поводили себе зi своiми рiдними, як волiли вiдпочивати, i жiнка охоче про все розповiдала, особливо про близького до панiв Важинських служника Стаса. Вона вже здогадалася, за кого себе хоче видати Іван перед поляками. А чоловiк, нiби з ревнощiв, допитувався про того ляського служника… Одного разу вона не втрималася i з якоюсь дiвочою гордiстю промовила:

– Пустий був той Стас… На тебе чекала, а ти хочеш ним прикинутися. Ой розлюблю тебе, дивись!

Одного вечора, пiсля повернення Івана з повинностi, побiля шляху його вже чекала Марiя. Вона радо сповiстила, що заприятелювала iз сусiдами, котрi живуть через луговину. Іван швиденько впорав справи, i подружжя почало збиратися на гостини до багатодiтноi родини Загорулькiв. Марiя загорнула в полотнину книш i, заглянувши у дiжку, дiстала шматок солонини.

– Дiти з’iдять… Їх там чималенько – сама дрiбнота… – промовила у вiдповiдь на Іванiв погляд.

– Та, може, щось iз одежини вiзьмеш? У мене он скiльки… Щось там вже замале для мене, – подобрiвши, промовив Іван.

Марiя зараз же дiстала зi скринi двi сорочки, ще якусь одiж. Вже через мить подружжя було за порогом хати.

Спустившись в улоговину, перейшли через невеликий потiчок. Трохи пiднялися пiд гору i опинилися бiля оселi сусiдiв. Обое разом зупинилися, глянули у бiк своеi хати, яка виднiлася наче на долонi.

– Побiлимо хату до Великодня… Поглянь, як узимку облупилися стiни! – промовила Марiя, пригорнувшись на хвильку до чоловiка.

Постукали по клямцi дверей, i назустрiч iм вийшов господар. Із-за його спини виглядала жiночка.

– Прошу до нашоi господи, – запросив чоловiк.

Коли гостi переступили порiг, подав руку, назвався Сергiем, а дружину звали Клавдiею.

– Я Іваном називаюся, а мою Марiю ви вже знаете! – голосно промовив гiсть.

Запросили до вечерi, яка парувала у двох горщиках. Побiля одного вже сидiли найменшi, тримаючи напоготовi дерев’янi шпичаки.

– У нас все пiсне до самоi Паски, а сьогоднi – галушки… Присiдайте, – гостинно запрошувала Клавдiя.

Марiя поклала на стiл згорток з iжею, промовивши:

– Тут е м’ясце… Дiтям не грiх пiдкрiпитися. Вони ж ростуть. А старшеньким вiд Івана – гарнi сорочечки…

Іван з Марiею також взяли шпичаки, почали обережно настромлювати гарячi галушки. Смакота неймовiрна… Малеча впоралася iз iжею перша. По черзi заглядали у череп’яний горщик, сподiваючись угледiти на його днi ще хоч одну галушку. Та тут батько суворо поглянув у iхнiй бiк, i хлопчаки один поперед одного загуркотiли на пiч, проте звiдти вiдразу почали виглядати iхнi бiлявi голiвки.

Батьки та гостi пiсля вечерi перехрестилися у куток до образiв, а двое старших синiв прибрали зi столу та повсiдалися на покутi бiля iкон. Звiсно, що помiж сусiдами потекла розмова – про весну, що настала, про обсаджування грядок та про важкi часи, якi чекали людей у скорiй вiйнi, про неi ж тiльки й було розмов помiж людьми. Коли почали говорити про нову ворожнечу з Польщею, Сергiй пiшов у закуток за пiччю, дiстав шаблю i два мушкети. Потiм гордовито розклав усе на пiл i почав розповiдати про вiйськовi походи проти татар, у яких брав участь. Старшi хлопцi повсiдалися на пiл напроти батька, а малi з печi тягнули голiвки, боячись прогавити хоч одне слово з батькових вуст.

Клавдiя iнколи пiдкидала гостре слiвце, коли примiчала, що чоловiк занадто вже «розкозакувався», проте була цiлком згодна, коли вiн, розгарячившись, розповiдав про визволення з полону Клавдii. Вона бачила його завзяття та рiшучiсть у бiйцi. Коли батько попрохав старшого синка черпнути йому iз шаплика водицi, свое слово встигла вставити i Клава:

– Це все iстина! Я його тодi й запримiтила побiля Інгулу. Багато люду визволили, а вiн мене розгледiв…

Дiтлахи при цих словах схвально кивали, а в меншенького навiть сльози по щоках покотилися. Вiн заторохтiв дзвiнким голоском:

– Мамцю, мамцю, а ми би топтали ряст[14 - Топтати ряст – жити.], якби татко вас не вiдвоювали? А як вiн узнав, що ви – наша мамця?

Почув Сергiй цi слова з вуст синочка i засмiявся. Поклавши руку на голiвку малого, промовив:

– Ваша мамця менi приснилася, от я й пiшов ii вiдвойовувати…

Іван з Марiею вiдчули до себе приятельське ставлення. Гiсть розповiв, як пiсля пригнiчування Запорозькоi Сiчi гетьманом Потоцьким татари знахабнiло гуляли по всiй Украiнi i тисячi бранцiв гнали на торги. Тодi й загинула вся його рiдня, а вiн з товаришем втiк аж на Присамарщину та вже звiдти пiшов за Хмельницьким.

Іван радий був доброму сусiдству iз Загорульками. Добре вiдчувати поряд гарних людей, якi колись допоможуть, бо не мине ж його далекий шлях
Страница 26 из 29

у невiдомiсть.

Перед Вербною недiлею подули вiтри, навалило ще й снiгу, тож Іван залишався, на радiсть Марii, при хатинi. На Вербну розгодинилося, i Марiя змовилася iз Загорульками йти до храму на посвяту верби. Іван щойно нарiзав вербових гiлок. Спустилися до шляху i, привiтавши сусiдiв зi святом, вирушили разом з ними до храму. В церкву не було змоги протиснутися, i вони поставали у загальному гуртi вiрян перед дзвiницею. З притвору храму до мирян долинали слова молитов i спiви хористiв. Іван натхненно молився, подумки вимолюючи в Ісуса Христа благословення своiй сiм’i.

Озвалися церковнi дзвони, i люди, оточивши колом храм, готувалися до посвяти вербових гiлочок, якi символiзували пальмовi пiд час входження Ісуса Христа в Єрусалим за його земного життя. Сповнивши християнську обрядовiсть, Загорульки та Яровi поспiшили до своiх домiвок, вiдчуваючи внутрiшнiй трепет вiд очищення душ.

Молiтеся, люде, та живiть.

Прийшов Христос вас iскупить.

Прощае Бог грiхи старi.

Живiте чисто, не творiть новi.

Цiеi митi прямуе люд з вербою

Та iз надiею безсмертя,

Яке Христос вселяе в нас

У неповторний Вербний час.

Клавдiя запросила Івана з Марiею пригоститися пiсненькою iжею пiсля посвяти. П’ятеро дiтлахiв з нетерпiнням чекали приходу батькiв. Коли тi зайшли до хати, заволав кожен, аби його першого по спинi похльостали вербовою гiлочкою. Сергiй по старшинству почав шмагати хлопчакiв, примовляючи приказку, а дорослi повторювали: «Верба б’е – не я б’ю, за тиждень Вербний жди Великдень – не вмирай, писаночко, дожидай!» Хлопчаки верещали i по черзi вiдскакували вбiк, чухали тi мiсця, куди дiстала лозина. Дорослi зняли верхнiй одяг, готуючись до пiсного обiду, а радiснi дiтлахи все хвалились одне перед одним: кому бiльше перепало, то той i дужий, i смiливий буде.

Весна буяла вишневим цвiтом, повнилася важким гудiнням бджiл, якi поспiшали донести зiбраний нектар до своiх дуплянок[15 - Дуплянка – вулик.], метушiнням птахiв та всього сущого, яке прагнуло повною мiрою використати весняну пору.

Ластiвки дiловито залiтали в стайню, лiплячи своi гнiзда попiд сволоком, а деякi носили в дзьобах грязюку з вибалка та, анiскiлечки не боячись, поспiшали спорудити гнiзда просто над дверима.

– От зухвалi пташки, ледь не в капелюховi мостять. Нехай тiльки малих вилуплять… Дам iм перцю! – сердився Іван вечорами, вимiтаючи послiд побiля входу до хати.

Марiя слухала його погрози у бiк ластiвок i сварилася:

– Ти гляди менi! Не смiй на них навiть грозити… Ти ж знаеш, можуть хату пiдпалити!

Тодi вiн пiдходив до дружини i лагiдно запитував:

– А до тебе можна хоч доторкнутися? Чи, може, вуса менi пiдсмалиш?

Саме в цi теплi погожi днi й закiнчувався Іванiв вишкiл. Ближче до вечора з’явився сотенний Петро i, похмуро глянувши в бiк Івана, запросив його до своеi хатини.

– Умовляв я того полковника, аби ти ще трохи набрався ляськоi грамоти. Та де там! – почав голосно сотник, нiби виправдовуючись перед Іваном.

Іван примостився на лавi, сподiваючись почути дещо важливе для нього.

– Завтра, Іване, з тобою розмовлятиме сам Капуста, а далi не знаю. Менi не велено допитуватись, – продовжив Петро.

«Все, скiнчилася моя щаслива пора… якось треба Марiю сповiстити, а як?» – завертiлося в Івановiй головi. Вiн слухав ще настанови сотника, але все влiтало в одне вухо, а в друге – вилiтало.

– Ну годi вже, козаче, йди до хати, а то я щось дуже тут розпатякався, – промовив Гусак, побачивши, що Іван подумки вже не побiля нього.

Гнiдко, немовби нутром вiдчуваючи стурбованiсть свого верхiвця, поспiшав до хати, зриваючись на чвал, але Іван стримував його, бувши в роздумах. Наблизились до узвишшя, i кiнь знову хотiв догодити Івану, беручи знизу розгiн, але вiн притишив його хiд та, злiзши додолу, повiв пiд вузду до своеi домiвки.

Побачивши на порозi Марiю, Іван нiби вiдiйшов душевно i вже з добрим гумором завiв Гнiдка до стайнi та звернувся до дружини:

– Задушливо вже нашому Гнiдку й Срiбку в стайнi, завтра покриття споряджатиму, Сергiя покличу в помiчники.

– Вже й сама хотiла про це сказати, а то задуха вже настала, хай вiльнiше iм буде! – пiдтримала чоловiка Марiя, пiдштовхуючи його до хатини.

Пiд час вечерi вона миттево виконувала всi його забаганки, а Іван дивувався, роздумуючи: «Звiдки вона знае про вiд’iзд, а можливо, хтось приходив?» Поiвши, Іван неспiшно пiднявся з-за столу i, вiддавши шану Боговi, запитав:

– Марiе, у нас хтось був сьогоднi?

Вона здивовано поглянула на нього i вiдповiла:

– Хто б мiг бути, Іване? Цiлий день одна…

А коли вона, пригорнувшись до його грудей та погладжуючи по спинi, тихенько промовила:

– Іванку, обладнаемо найближчим часом куточок для нашого маляти? – Іван зрозумiв, чого так пiдлащуеться до нього жiночка.

Того дня на славу попрацювали Іван iз Сергiем, i коли сонце вже почало ховатися за днiпровими далями, якi добре проглядалися з пiддашка для коней, хлопцi встигли закiнчити справу i, задоволено жартуючи один над одним, спустились у луговину до копанки обмити своi наробленi тiла. Дружньою загальною вечерею вiдзначили сусiди такий необхiдний у жарку пору покрив для коней. Та найбiльш, звичайно, це було до вподоби дiтлахам Сергiя та Клавдii Загорулькiв. Вони ще з дня навтiшалися, снуючи помiж дошками та поза хатиною, граючись у пiжмурки або в козакiв. Тепер вони смиренно сидiли, наминаючи з горщика тетерю[16 - Тетеря – пшоняна каша з домiшкою кислого житнього тiста.], та на додачу ще дiсталося кожному по в’яленiй рибцi вiд Марii, а вiд батька та дядька Івана вже жадали розповiдей про бувальщину.

Цього ранку Іван прокинувся зарано та почав спiшно збиратися до постою сотнi. Марiя миролюбно допомагала йому збиратися, все ще залишаючись пiд впливом вчорашньоi розмови. Вiн вiдчув на собi ii нiме запитання i весело вiдповiв:

– Заiду на базар, обов’язково виберу гарноi мануфактури[17 - Мануфактура – тканина (розмовне).], i в нас буде найкращий рiд паравана!

Приiхавши до постою, Іван запримiтив Петра Гусака, i вони, не гаючи часу, заспiшили до полковника. Зустрiвшись з полковником Капустою, зараз же вiдчув проникливiсть й пересторогу до себе, а той, потиснувши обом правицi, кивнув головою Петровi, аби вiн лишив iх на самотi.

– Почнемо, козаче, з самого початку. Як ти з’явився у вiйськовi Богдана, нашого гетьмана? – мовив Лаврiн Капуста, не зводячи очей з Івана.

Іван, смiливо дивлячись на полковника, коротко оповiв свою минувшину, не забуваючи сповiстити, що мае жiнку при надii та про те, що оселився в Чигиринi при власнiй хатинi. Примовкнувши, вiн вдивлявся в полковника, аби здогадатися, якоi вiн думки про нього, але той тiльки доброзичливо дивився на нього, мислячи про щось свое. Та через якийсь час вiн поклав свою важку правицю на плече Івановi i почав говорити. Оповiдь була таемною та важкою, тому Іван, не змiгши все збагнути, сидiв, киваючи головою, погоджуючись iз полковником, а Лаврiн, закiнчивши йому розтлумачувати, чого вiд нього чекатимуть невдовзi, все ж в кiнцi розмови по-приятельськи поглянув на нього та мовив:

– У мене ти матимеш прiзвисько Ярий.

Іван зрозумiв, що назад вороття не буде, i яка рiзниця, як його називатимуть при розвiдувачах. Тому вiн кивнув головою на знак згоди.

Полковник пiдвiвся з-за столу i, простягнувши руку, так приязно посмiхнувся йому, що Іван
Страница 27 из 29

ладен був хоч i завтра крокувати у вороже лiгво.

– Все, що надалi, тобi сповiстить сотенний Гусак. А ти готуйся, через тиждень вирушаете… – напутив його полковник i, нагнувшись перед одвiрком, хутко вийшов з хатини.

Через якийсь час зайшов до хатини Гусак i, обiйнявши Івана, запросив продовжити бесiду.

– Ти, Іване, нi за що не переймайся. Доки живий буду, дбатиму про твою Марiю, а ти подбай про славу козацьку. Бог тобi в помiч!

Довго ще вони гомонiли, обговорюючи всiлякi недоречностi, якi можуть трапитись, i коли Петро вiдчув, що Іван впевнився у своiх можливостях, запропонував iхати до домiвки.

Пiсля розмови з полковником в Івана немовби вiдкарбувалась якась межа в часi – що було до сьогоднi й опiсля сьогоднiшнього дня.

Через декiлька днiв Марiя наважилася спитати його про скорий вiд’iзд, i той ствердно кивнув головою, мовляв, скоро вже. Цього вечора вiн довго порався побiля коней, старанно очищаючи гребiнкою вовну, бубонiв щось до них, раз по раз пiдсипав iм вiвса. Марiя зрозумiла – завтра Іван полишае ii.

Спали а чи не спали, та раннi пiвнi вже сповiстили про початок нового дня i iхньоi розлуки.

Пора до Варшави

Цього дня до свiтання загуркотiла двоколка з Чигирина в бiк Бiлоi Церкви з чотирма товаришами на нiй: Іваном Яровим, Степаном Кукутою, Олексою Петьком та Овсiем Болботом. До сьогоднiшнього ранку не вiдав нiхто з них, що доведеться бути разом у ворожому лiгвищi, й тому вони словесно розважалися, хилитаючись на солом’янiй пiдстилцi, яку iм дбайливо облаштував iздовий Григорiй Падашуля. Позаду воза чвалали, нудьгуючи, двое скакових коней, якими сотник Гусак обдарував iх, проводжаючи у далеку путь.

Через декiлька днiв вони наблизились до Бiлоi Церкви, зiскочили з воза i на радощах побiгли попереду нього, вiтаючись покриками з мiстом, яке лежало перед ними на тлi вечiрнього небосхилу. Зупинилися перед Замковою горою, й Іван, який уже бував у мiстi, вирушив пiдшукати постiй.

Через якийсь час вони спали при дворi привiтних господарiв, виснаженi, але нагодованi й упорядкованi.

За декiлька днiв проiхали Чуднiв, прямуючи до Ізяслава, i далi на Кременець, але зустрiчний люд, який тiкав з тих мiсць, попереджав про великi загони ляхiв, якi нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирiшив далi доправляти пiвнiчнiше – через Острог. Дякувати Боговi, не зустрiли ворожих роз’iздiв i зупинились постоем в Острозi, а вранцi вже вирiшували, як мандрувати далi. Вирiшили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угодi з полковником, а чому – нiхто з хлопцiв його не розпитував.

Пiсля Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопцi занудьгували, але ненадовго.

Проминуло ще декiлька днiв у дорозi, i вже перед ними – мiстечко i фортеця Замостя. Вирiшили до темряви пiдшукати зручне мiсце для ночiвлi, не заходячи до мiстечка, як мовив iздовий Падашуля: «Ляське забороло…» – i вилаявся.

Прокинувшись вранцi, Яровий побачив, що серед них немае ще одного попутника, – от хитрий Овсiй Болбот! Все зрозумiвши, вiн з посмiхом поглянув у бiк Олекси Петька та запитав:

– Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночi?

Той весело засмiявся i, поглянувши в бiк iздового, мовив:

– Та майже пiд саму Варшаву, а там…

Тепер вони уже вдвох реготали, а Григорiй поглядав на них та посмiхався у вуса.

Пiсля аж занадто заправленоi сальцем кашi, iздовий Григорiй невесело мовив:

– Оце, хлопцi, я вас i лишаю тут… Заради вас i тяглися позаду верховi конi.

– Добрячий гурт у нас був, а тепер кожен по собi… – невесело вже промовив Іван, i всi трое почали збиратися в дорогу.

Хлопцi посприяли Григорiю перевiрити воза, пiднявши спинами то один, то другий бiк, i коли той задоволено потер долонями та подякував iм за помiч, попрощалися та роз’iхалися в рiзнi сторони.

Іван з Олексою подалися шляхом на Люблин, тримаючись разом, але незабаром зрозумiли, що на них звертають увагу зустрiчнi вiйськовi та звичайнi люди. Зупинившись у густому березовому гайку на спочинок, вони вирiшили продовжити шлях окремо, вiдповiдно кожний по своiй легендi. Не хотiлося полишати один одного та ще в чужiй сторонi, але кожний вiдчував, що так буде безпечнiше, i, обiйнявшись на прощання, Іван першим виiхав на шлях, озирнувся i привiтно махнув рукою Олексi Петьку.

Через тиждень важкого шляху наодинцi Іван Яровий зупинився неподалiк Варшави, побiля малопримiтного мiстечка Юзефува i перед тим, як заiхати до Варшави, вирiшив привести себе до ладу. Знайшов зручне мiсце неподалiк шляху, побiля мальовничоi рiчки Свiдер, накупався вволю та зголив вуса й бороду, бо пам’ятав, що Стас, за якого вiн себе видаватиме, не мав вусiв. Пiд вечiр вiн зi своiм верховим конем мали такий вигляд, нiби щойно з приемного виiзду. Свого нового коня Іван назвав ще по дорозi на свiй лад, i той тепер на свою кличку Багряний вiдзивався, особливо коли вiн його погладжував попiд шиею. Кiнь дуже любив доброзичливе ставлення до себе, i коли новий господар за ним старанно доглядав, вiн терся об Івана головою та вдячно пофоркував, признаючи його своiм володарем.

Цього дня не було куди поспiшати, й Іван, прокинувшись вiд вранiшнього спiву птахiв, вiдв’язав повiд з руки i лежав на спинi, слухаючи пташине рiзноголосся. Думкою полинув до своеi любоi Марii, що залишилась у Чигиринi без його опiки й ласки. Хотiлося пiдглянути, якби те було можливим, що зараз робить його жiночка, а чи згадуе про нього, i так щемливо стало пiд серцем, захотiлося пригорнутися до неi i послухати штовхання iхнього маляти…

Та раптом вiн почув, що пташиний спiв змiнився, а сороче скрекотання перебивало заспокiйливi пташинi голоси. Швидко схопившись, за одну мить досяг коня i, взявши його за вузди, завiв у кущi, причаiвшись в очiкуваннi. Пролунало декiлька пострiлiв, i Іван, забувшись, потягся рукою, де мав бути пiстоль, та, спохопившись, що вiн без зброi, хутко замотав поводом морду Багряному. Незабаром почулися вигуки, зовсiм поряд загупали ноги, й на галявину вискочив гарно одягнений панич, та не встиг вiн сховатися, як пострiл звалив його на землю. На краю галявини з’явився якийсь чолов’яга, на вигляд розбiйник, побачив, що куля зробила свою справу, задоволено вигукнув i зник у напрямку шляху. А на шляху чулися жiночi жалiбнi крики та плач. Тiльки зараз Іван пожалкував, що не мав iз собою зброi, окрiм звичайного ножа, i сидiв, прислухаючись, що буде далi. Та коли вiд шляху почулися вже не плач, а молiння про помилування i зловтiшнi чоловiчi голоси, вiн не витримав. Залишивши Багряного в прихистку, кинувся до забитого панича, забрав у нього шаблю й мушкета i подався до шляху, сторожко оглядаючись навкруг. Побiля шляху стояла панська коляса пiд чотирма кiньми, а з неi викидали якiсь речi двое грабiжникiв. Третiй стояв поряд, тримаючи оголену шаблю, загрожуючи нею панянкам, якi застигли перед ним на колiнах, тримаючи голови в покорi. Нiхто не помiтив, як Іван легким бiгом беззвучно опинився поряд з грабiжниками. Один з них раптом побачив Івана i застиг з роззявленим ротом та коробом у руках, видавивши з себе якийсь загрозливий покрик. Той, що стояв iз шаблею побiля панянок, повернувся в бiк Івана i порухом руки хотiв вiдбитися вiд нападу, але вiд разючого удару Івана звалився, немов
Страница 28 из 29

снiп.

Панянки все ще стояли на колiнах головами донизу i почули тiльки глухе гупання тiла забитого iхнього ката. Не второпавши, що скоiлось, вони заверещали так, що в одного грабiжника вивалився з рук короб i гепнув його по ногах. Вiн заволав вiд болю та переляку вiд побаченого, а його поплiчник кинув торбу i, завивши з жаху, пустився навтiки, аж п’яти заблищали. Іван пiдбiг до того, що звалив собi на ноги короба, бо побачив, як його рука потягнулася до пiстоля, але не встигла i висмикнути його з-за череса, як Іванова шабля випередила його намiри. Огледiвши мiсце подii, Іван пiдiйшов до зацiпенiлих панянок i кiнцем шаблi перерiзав сиром’ятину, якою в них були пов’язанi за спиною руки. Вiд несподiванки вони обидвi попадали лицем вниз i витискували з себе якесь схлипування, не зовсiм схоже на жiночий плач. Іван пiдняв одну з них, роблячи спроби поставити на ноги, але вони в неi пiдкошувалися, i вiн несподiвано навiть для самого себе вигукнув:

– Проше, панi, тримати ноги, скорiш додома!

Панi почала приходити до тями, а за нею i ii служка, як здогадався Іван. Служка зараз же кинулась до своеi панi i повела ii до коляси. Іван зрозумiв, що тут вiн поки що не потрiбний, i заспiшив на галявину дiзнатися про стан того пана, що в нього палили з пiстоля. Пiднявши його з землi, побачив, що пан уже вiддав Богу душу i, зваливши важке тiло на спину, заспiшив до шляху. З розчинених дверцят карети виглядала служка i, коли побачила, що Іван несе закривавлене тiло пана, злякано заховалася всередину. Поклавши ношу побiля карети, Іван швидко оглянув коней, якi при наближеннi до них схвильовано косили на нього очима. Упряж була непошкодженою, i, повернувшись у кущi, Іван забрав свого Багряного та прив’язав позаду карети. Заглянув усередину карети i, побачивши, що панi все ще не при собi, запитав служку, яка перелякано дивилась на нього:

– Куди ехац?

Та махнула невизначено рукою, не проронивши анi слова. Поклавши тiло пана позад мiсця вiзничого, Іван, взявши вiжки, вйокнув на коней, i вони зрушили з мiсця. І вчасно. Збоку почулися тупiт коней та погрозливi крики. На шлях навперейми вискочило декiлька вершникiв з пiстолями в руках. Зрозумiвши, що спасiння тiльки у скорiй втечi, Іван пiддав батогом по крупах коней, i вони понеслися, набираючи швидкiсть.

Декiлька вершникiв, що вискочили на шлях, побачили, що на них щодуху несеться карета пiд чотирма кiньми, i звернули зi шляху. Та серед них виявився i вiдчайдух, який спрямував свого коня навстрiч, та вiжки тримав не звичайний вiзничий – i Іван, пiднявшись на ногах, без промаху «всадив» кулю в цього смiливця. Кiнь забитого, вiдчувши себе вiльним вiд свого володаря, звернув убiк, i карета пронеслася повз нього. Позаду почулися пострiли та перелякане iржання коня.

Іван поглянув назад i побачив, що переслiдувачi зупинились, а Багряний слухняно чвалае за каретою. Попереду замигтiли будиночки, i незабаром карета вкотилася в якесь мiстечко. Натягнувши вiжки, Іван зупинився на майданi побiля невеликого костьолу. Зiстрибнувши з пiднiжки, примотав вiжки до стовпа, який i стояв тут для того, щоб прив’язувати до нього вози та карети. Широко вiдчинив дверцята карети i, побачивши, що обидвi панi вже отямилися, мовив, роблячи рукою запрошення:

– Проше, панночки, на вiльне повiтря!..

Служка простягнула руку до Івана, i вiн допомiг iй зiйти сходинками на землю, а тодi вони вдвох, ставши з бокiв побiля дверцят, допомогли зiйти вниз блiдiй, немов полотно, панi. Вона роззирнулась навкруг i з якоюсь пересторогою запитала:

– Мiй Бронко докад подетiся од мене?

Служка стояла, понуро опустивши голову, а Іван зрозумiв, що доведеться йому говорити правду про ii чоловiка. Вiн узяв ii пiд руку i, пiдвiвши до мiсця вiзничого та вантажу, кивнувши головою в бiк покiйника, вiдiйшов назад. Зрозумiвши, що ii Бронек лежить мертвий, вона заголосила з невимовною тугою за любим iй мужем. Зачувши голосiння панi, на майдан почали збиратися люди, а до неi пiдiйшов ксьондз i, заспокiйливо взявши ii за плечi, вiдвiв подалi вiд карети. Двое дужих хлопцiв опустили пана Бронека на землю, а потiм поклали до однокiнки, яка пiд’iхала невдовзi. Осмiлiла служка наказала Івановi iхати каретою за ними до обiйстя. Весь люд, що зiбрався, зупинився побiля садиби з двоповерховим кам’яним будинком i високим муром. Вiдчинилася залiзна брама, i звiдти миттю вийшли дворовi побiгачi, один з них узяв провiдного коня за вузду i, кивнувши Івану головою, аби той залишався на мiсцi вiзничого, повiв карету в глибину двору до стайнi.

Іван чув, як у дворi заголосили люди, оплакуючи смерть пана, а коли карета зупинилась, вiн iз сумом поплескав по круповi одного з коней та заходився одв’язувати свого Багряного, аби iхати далi у своiх справах.

В обiйстя набилося люду, бо, вочевидь, пан був значущою людиною, й Іван, не привертаючи до себе уваги, повiв Багряного до ворiт. Вже побiля ворiт його зупинила служниця i, залопотiвши щось, махнула рукою, щоби Іван прямував за нею. Знову повернулися до стайнi, i наймичка, сказавши, щоб Іван залишив коня при стайнi, запросила його йти за нею. Опинилися побiля невеличкого кам’яного будиночка. Служниця голосно промовила:

– Проше пана, лаштуйтесь до ютра, вечерятi тутзе!

Поспiшати не було куди, i вiн поволi пiшов подивитися, як конюх облаштував його Багряного. Той якраз порався з виiзними кiньми з панськоi карети, й Іван, назвавшися Стасом, запропонував пiдносити воду з криницi, зруб якоi виднiвся на причiлку конюшнi. Конюх радо кивнув головою i кинув на ходу, не перестаючи очищати голiнки коня вiд багнюки:

– Штефан назвисько маю.

До вечерi впорались зi Штефаном з усiею роботою, та найважче було порядкувати побiля заплямованоi кров’ю карети. Штефан попрохав зробити це Івану i, коли закiнчили обмивати, iз вдячнiстю поплескуючи по плечу, мовив:

– Дзенкую, Стасе! Лячно менi було!

Незабаром прийшла служниця Сташка, як ii назвав конюх, i повiдомила:

– Вечером всi побiля пана Бронека, канонiк заказанi праца!

Новi знайомi обмили один одного вiд бруду i заспiшили до панського будинку, де отець канонiк вiдспiвае загиблого Бронека.

Три днi Іван пробув у Дралевських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зi слугами на пошук тiл забитого вiзничого та супровiдного на тому нещасливому виiздi до рiднi панi Павлiни, знайшли та поховали з честю, вiдповiдно до католицького обряду.

На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралевського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралевський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що подii останнiх днiв пiдкосили його здоров’я. В довгiй розмовi вiн розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останнiх хвилин життя його сина. Далi розмова пiшла про Іванове життя, i вiн впевнено розповiв про життя Стаса, який був слугою у панiв Важинських у Бондижi пiд Замостям. Іван вiдчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, i наприкiнцi звернувся до пана з проханням залишити iхню садибу та iхати до Варшави, де вiн сподiваеться влаштувати свое життя як фахiвець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою i мовив, що завтра вiн усе вирiшить по-доброму.

Пiсля вечiрнього облаштування стайнi та доглядання коней Іван зi Штефаном полягали на траву побiля криницi, i Штефан несподiвано сказав:

– Стасе, а пан
Страница 29 из 29

наказав пильно оглянути збрую i сiдло на твоему Багряному.

Іван замислився, а тодi нiби знехотя запитав:

– То i що ти там угледiв на моему Багряному?

Штефан хитрувато посмiхнувся i задоволено вiдповiв:

– А що було глядiти? Збруя польська, i сiдло на наш лад, а кiнь у тебе добрий, панський…

Через якийсь час, помовчавши, додав:

– Пана бере сумнiв, ти ж русин…

– Русин. То й що? Я з малолiтства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, – сумно вiдказав Іван, i обое замовкли.

Другого дня пан Генрик робив огляд обiйстя пiсля кiлькаденноi перерви i сам пiдiйшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.

– Стасе, застоялись моi верховi, час уже прогнати iм кров… А ти вiдклади дорогу до Варшави, у мене пропало двое гарних помагачiв, а конi мають потребу в людських руках… – сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.

Вiд цих слiв Іван внутрiшньо напружився, гарячково думаючи, як йому вiдповiсти.

– Воно можна було б, заробiток менi он як потрiбен. Уже багато часу, як панiв моiх не стало, нiкому дбати за мене, – вiдповiв Іван i перехрестився, бо згадав небiжчикiв.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/volodimir-k-lchenskiy/v-tri-spod-van/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Виноски

1

Околясом – не напрямки.

2

Швидити – поспiшати (дiал.).

3

Очiпок – святковий головний убiр.

4

Перезва – весiльний обряд у перший день пiсля весiльноi ночi, коли родичi нареченоi йдуть пригощатися в хату жениха.

5

Осiбники – особливо навченi козаки.

6

Ладiвницi – заготовленi заряди для пiстолiв.

7

Веремiя – пригода.

8

«Козацьке зiлля» – порох.

9

Жувiна – жiнка по-циганськи.

10

Пiдтоки – з’еднання дишла з продовженням опори короба.

11

Чапрак – мiсце для речей, зброi тощо попереду сiдла.

12

Торока – мiсце для поклажi позаду сiдла.

13

Рiд паравану – мiсце в хатинi для маляти.

14

Топтати ряст – жити.

15

Дуплянка – вулик.

16

Тетеря – пшоняна каша з домiшкою кислого житнього тiста.

17

Мануфактура – тканина (розмовне).

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.

Adblock
detector