Режим чтения
Скачать книгу

Ворошиловград читать онлайн - Сергій Жадан

Ворошиловград

Сергiй Вiкторович Жадан

За версiею конкурсу «Книга року Бi-бi-сi» роман «Ворошиловград» став кращою книгою десятилiття!

Пил дорiг, iржавi бензоколонки, втомленi автобуси, старi «хрущовки»… Мiсто, що залишилось десь поза часом. Дивнi люди, якi займаються дивними справами. Абсурд – та водночас «справжнiсть» iснування… Герман повертаеться до мiстечка свого дитинства у степах Донбасу, щоб знайти зниклого брата i врятувати його бiзнес. Проте реальнiсть виявляеться хиткою, майбутне – невизначеним, а минуле викликае надто гостру ностальгiю… Лiрична i жорстка, соцiальна i метафiзична, меланхолiйна i реалiстична iсторiя, сповнена безмежних просторiв, спогадiв, сновидь, мрiй, джазу та духу справжньоi дружби.

Обережно! Ненормативна лексика!

Сергiй Жадан

Ворошиловград

© Жадан С., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

Частина 1

1

Телефони iснують, аби повiдомляти ними рiзнi неприемностi. Телефоннi голоси звучать холодно й офiцiйно, офiцiйним голосом простiше переказувати поганi новини. Я знаю, про що говорю. Все життя я боровся з телефонними апаратами, хоча й без особливого успiху. Телефонiсти всього свiту й далi вiдслiдковують розмови, виписуючи собi на картки найбiльш важливi слова та вирази, а в готельних номерах лежать збiрники псалмiв i телефоннi довiдники – все, що необхiдно, аби не втратити вiру.

Я спав в одязi. В джинсах i розтягнутiй футболцi. Прокинувшись, ходив кiмнатою, перевертав порожнi пляшки з-пiд лимонаду, склянки, банки й попiльницi, залитi соусом тарiлки, взуття, злiсно давив босими ногами яблука, фiсташки й жирнi фiнiки, схожi на тарганiв. Коли винаймаеш помешкання i живеш серед чужих меблiв, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома рiзний мотлох, мов перекупник, ховав пiд канапою грамофоннi платiвки й хокейнi ключки, кимось залишений жiночий одяг i десь вiднайденi великi залiзнi дорожнi знаки. Я не мiг нiчого викинути, оскiльки не знав, що з цього всього належить менi, а що е чужою власнiстю. Але з першого дня, вiд тiеi митi, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на пiдлозi серед кiмнати, викликаючи ненависть своiм голосом i своiм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кiмнати i нав’язливим трiскотом повiдомляв, що я комусь потрiбен.

Ось i тепер хтось телефонував. Четвер, п’ята ранку. Я вилiз з-пiд ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвiр’i було тихо i порожньо.

Через боковi дверi банку вийшов охоронець, влаштувавши собi ранковий перекур. Коли тобi телефонують о п’ятiй ранку, нiчого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, пiдняв слухавку. Так усе й почалось.

– Дружище. – Я вiдразу впiзнав Кочу. Вiн мав прокурений голос, так нiби замiсть легень йому вмонтовано було старi пропаленi динамiки. – Гера, друг, не спиш? – Динамiки хрипiли й випльовували приголоснi. П’ята ранку, четвер. – Алло, Гера!

– Алло, – сказав я.

– Друг, – додав низьких частот Коча, – Гера.

– Коча, п’ята ранку, що ти хочеш?

– Гер, послухай, – Коча перейшов на довiрливий свист, – я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я нiч не спав, поняв? Учора брат твiй телефонував.

– Ну?

– Коротше, вiн поiхав, Германе, – тривожно зависло по той бiк Кочине дихання.

– Далеко? – складно було звикнути до цих його голосових перепадiв.

– Далеко, Германе, – увiмкнувся Коча. Коли вiн починав нове речення, голос його фонив. – Чи то в Берлiн, чи то в Амстердам, я так i не зрозумiв.

– Може, через Берлiн в Амстердам?

– Може, й так, Гер, може, й так, – захрипiв Коча.

– А коли повернеться? – Я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що вiн просто повiдомляе сiмейнi новини.

– По ходу, Гера, нiколи, – слухавка знову зафонила.

– Коли?

– Нiколи, Гер, нiколи. Вiн назавжди поiхав. Учора дзвонив, просив тобi сказати.

– Як назавжди? – не зрозумiв я. – У вас там усе нормально?

– Да, нормально, друг, – Коча зiрвався на високi ноти, – все нормально. От тiльки брат твiй кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гер, уже старий, сам я не потягну.

– Як кинув? – я не мiг зрозумiти. – Що вiн сказав?

– Сказав, що в Амстердамi, просив зателефонувати тобi. Сказав, що не повернеться.

– А заправка?

– А заправка, Гер, по ходу на менi. Тiльки я, – Коча знову додав до свого хрипiння довiрливостi, – не потягну. Проблеми у мене зi сном. Бачиш, п’ята ранку, а я не сплю.

– А давно вiн поiхав? – перебив я.

– Та вже тиждень, – повiдомив Коча. – Я думав, ти знаеш. А тут така от шняга виходить.

– А що вiн менi нiчого не сказав?

– Я не знаю, Гер, не знаю, дружище. Вiн нiкому нiчого не сказав, просто взяв i увалив. Може, хотiв, щоби нiхто не знав.

– Про що не знав?

– Про те, що вiн увалюе, – пояснив Коча.

– А кому яке дiло до нього?

– Ну, не знаю, Гер, – закрутив голосом Коча, – не знаю.

– Коча, що там у вас сталось?

– Гер, ти ж мене знаеш, – зашипiв Коча, – я в його бiзнес не лiз. Вiн менi не пояснював. Просто взяв i увалив. А я, дружище, сам не потягну. Ти би приiхав сюди, на мiсцi розiбрався, а?

– У чому розiбрався?

– Ну, я не знаю, може, вiн тобi щось говорив.

– Коча, я не бачив його пiвроку.

– Ну, я не знаю, – зовсiм розгубився Коча. – Гер, дружище, ти приiдь, бо я сам ну нiяк, ти правильно мене зрозумiй.

– Коча, що ти крутиш? – запитав я нарештi. – Скажи нормально, що там у вас сталось.

– Та все нормально, Гер, – Коча закашлявся, – все нормальок. Коротше, я тобi сказав, а ти вже дивись. А я пiшов, у мене клiенти. Давай, дружище, давай. – Коча кинув слухавку.

Клiенти у нього, подумав я. О п’ятiй ранку.

* * *

Ми винаймали двi кiмнати в старiй виселенiй комуналцi, в самому центрi, в тихому дворi, засадженому липами. Льолiк займав прохiдну кiмнату, ближче до коридора, я жив у дальнiй, з якоi був вихiд на балкон. Решта кiмнат комуналки були наглухо зачиненi. Що ховалося за дверима – нiхто не знав. Кiмнати нам здавав старий запеклий пенсiонер, колишнiй iнкасатор Федiр Михайлович. Я його називав Достоевським. У дев’яностих вони з дружиною вирiшили виiхати в емiграцiю, i Федiр Михайлович виправив собi паспорт. Але, отримавши на руки новi документи, раптом передумав кудись iхати, вирiшивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до емiграцii дружина поiхала сама, а вiн залишився в Харковi нiбито стерегти квартиру.

Вiдчувши свободу, Федiр Михайлович здав кiмнати нам, а сам переховувався десь на конспiративних квартирах. Кухня, коридори i навiть ванна цього напiвзруйнованого помешкання були забитi довоенними меблями, пошарпаними книгами та стосами журналу «Огонёк». На столах, стiльцях i просто на пiдлозi було звалено посуд та кольорове дрантя, до якого Федiр Михайлович ставився нiжно i викидати яке не дозволяв. Ми не викидали, тож до чужого мотлоху додався ще й наш. Шафки, полицi й шухляди столу на кухнi були заставленi темними пляшками та слоiками, в яких спалахували олiя та мед, оцет i червоне вино, що в ньому ми гасили недопалки. Столом перекочувались волоськi горiхи й мiднi монети, пивнi кришечки й гудзики вiд армiйських шинель, з люстри звисали старi краватки Федора Михайловича.

Ми з розумiнням ставились до нашого господаря та його пiратських скарбiв, до порцелянових фiгурок Ленiна, важких виделок iз фальшивого срiбла,
Страница 2 из 20

запилених штор, крiзь якi пробивалось, розганяючи кiмнатою пил та протяги, жовте, нiби вершкове масло, сонце. Вечорами, сидячи на кухнi, ми читали написи на стiнах, зробленi Федором Михайловичем, якiсь номери телефонiв, адреси, схеми автобусних маршрутiв, намальованi хiмiчним олiвцем просто на шпалерах, розглядали вирiзки з календарiв та фотопортрети невiдомих родичiв, пришпиленi ним до стiни кнопками. Родичi виглядали строго й урочисто, на вiдмiну вiд самого Федора Михайловича, котрий час вiд часу теж забрiдав до свого теплого гнiзда, в рипучих босонiжках i пiжонському кепарi, збирав за нами порожнi пляшки i, отримавши бабки за черговий мiсяць, зникав на подвiр’i мiж лип. Був травень, трималась тепла погода, подвiр’я заростало травою. Інодi, вночi, з вулицi заходили настороженi пари й кохались на лавцi, застеленiй старими килимками. Інодi, пiд ранок, до лавки приходили охоронцi з банку, сидiли й забивали довгi, як травневi свiтанки, косяки. Вдень забiгали вуличнi пси, обнюхували всi цi слiди любовi й заклопотано вибiгали назад – на центральнi вулицi мiста. Сонце пiдiймалось якраз над нашим будинком.

* * *

Коли я вийшов на кухню, Льолiк уже терся коло холодильника у своему костюмi – темному пiджаку, сiрiй краватцi та безрозмiрних штанях, що висiли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я вiдчинив холодильник, дбайливо оглянув порожнi полицi.

– Привiт. – Я упав на стiлець, Льолiк незадоволено сiв напроти, не випускаючи з рук пакет iз молоком. – Тут така справа: давай до брата мого з’iздимо.

– Для чого? – не зрозумiв вiн.

– Просто так. Подивитись хочу.

– А що з твоiм братом, проблеми якiсь?

– Та нi, все з ним нормально. Вiн в Амстердамi.

– Так ти в Амстердам хочеш до нього з’iздити?

– Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихiдних?

– Не знаю, – завагався Льолiк, – я на вихiдних збирався машину на станцiю вiдiгнати.

– Так мiй брат i працюе на станцii. Поiхали.

– Ну, не знаю, – невпевнено вiдповiв Льолiк. – Краще поговори з ним по телефону. – І, допивши все, що в нього було, додав: – Збирайся, ми вже запiзнюемось.

* * *

Удень я кiлька разiв телефонував братовi. Слухав довгi гудки. Нiхто не вiдповiдав. По обiдi зателефонував Кочi. Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумiнг. Але Коча мае бути на робочому мiсцi. Набрав ще раз, знову без результату. Ввечерi зателефонував батькам. Слухавку взяла мама.

– Привiт, – сказав я, – брат не дзвонив?

– Нi, – вiдповiла вона, – а що?

– Та так, просто, – вiдповiв я i заговорив про щось iнше.

* * *

Наступного ранку в офiсi знову пiдiйшов до Льолiка.

– Льолiк, – сказав, – ну як, iдемо?

– Та ну, – занив той, – ну ти що, машина стара, ще зламаеться дорогою.

– Льолiк, – почав тиснути я, – брат зробить твоiй машинi капiтальний ремонт. Давай виручай. Не iхати ж менi електричками.

– Ну, не знаю. А робота?

– Завтра вихiдний, не вийобуйся.

– Не знаю, – знову сказав Льолiк, – потрiбно поговорити з Борею. Якщо вiн нiчим не пiдпряже…

– Пiшли поговоримо, – сказав я i потягнув його в сусiднiй кабiнет.

Боря i Льоша – Болiк i Льолiк – були двоюрiдними братами. Я знав iх з унiверситету: ми разом закiнчували iсторичне вiддiлення. Мiж собою вони були не схожi – Боря виглядав мажористо, був худий i пiдстрижений, носив контактнi лiнзи й навiть, здаеться, робив манiкюр. Льоша, натомiсть, був мiцно збитий i дещо пригальмований. Носив недорогий офiсний одяг, стригся рiдко, грошей на контактнi лiнзи йому було шкода, тому носив окуляри в металевiй оправi. Боря виглядав бiльш доглянуто, Льоша – бiльш надiйно. Боря був старший на пiвроку i вiдчував вiдповiдальнiсть за брата, певний братнiй комплекс. Був вiн iз порядноi родини, його тато працював у комсомолi, потiм робив кар’еру в якiйсь партii, був головою районноi адмiнiстрацii, ходив в опозицiю. Останнi роки обiймав посаду при губернаторi. Льоша, натомiсть, був iз простоi сiм’i – його мама працювала вчителькою, а тато шабашив десь у Росii, ще з вiсiмдесятих. Жили вони пiд Харковом, у невеликому мiстечку, так що Льолiк був бiдним родичем, i всi його за це любили, як йому здавалось. Пiсля унiверситету Боря вiдразу ж вписався в батькiвський бiзнес, а ми з Льолiком намагалися самостiйно стати на ноги. Працювали в рекламнiй агенцii, у газетi безкоштовних оголошень, у прес-секретарiатi Конгресу нацiоналiстiв i навiть у власнiй букмекерськiй конторi, котра накрилась на другий мiсяць свого iснування. Кiлька рокiв тому Боря, переживаючи за наше животiння i пам’ятаючи про безтурботну студентську юнiсть, запросив нас працювати з ним в адмiнiстрацii. Його тато зареестрував пiд нього кiлька молодiжних органiзацiй, через якi переводились рiзнi гранти й вiдмивались невеликi, проте регулярнi суми грошей. Так що ми працювали разом. Робота в нас була дивна й непередбачувана. Ми редагували чиiсь промови, вели семiнари для молодих лiдерiв, проводили тренiнги для спостерiгачiв на виборах, складали полiтичнi програми для нових партiй, рубали дрова на дачi Болiкового тата, ходили на телевiзiйнi ток-шоу захищати демократичний вибiр i вiдмивали, вiдмивали, вiдмивали бабло, котре проходило через нашi рахунки. На моiй вiзитiвцi було написано «незалежний експерт». За рiк такоi роботи я купив собi наворочений комп’ютер, а Льолiк – побитий «фольксваген». Квартиру ми винаймали з Льолiком разом. Боря часто приходив до нас у гостi, сiдав у моiй кiмнатi на пiдлогу, брав до рук телефон i дзвонив проституткам. Нормальний корпоративний дух, одним словом.

Льолiк брата не любив. Та й мене, здаеться, теж. Але ми з ним уже кiлька рокiв жили в сусiднiх кiмнатах, тож стосунки нашi були рiвними i навiть довiрливими. Я постiйно позичав у нього одяг, вiн у мене – грошi. Рiзниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останнi мiсяцi вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бiзнес, у який я не лiз, оскiльки грошi були партiйнi i чим це мало закiнчитись – нiхто не знав. Я тримав подалi вiд них заощадження, пачку баксiв, зберiгаючи ii на книжковiй полицi помiж сторiнками Гегеля. Загалом, я iм довiряв, хоча й розумiв, що час шукати собi нормальну роботу.

* * *

Боря сидiв у себе i працював з документами. На столi перед ним лежали папки з результатами якихось соцiологiчних опитувань. Побачивши нас, вiдкрив на монiторi сайт обладмiнiстрацii.

– Ага, ви, – сказав бадьоро, як i належить керiвнику. – Ну, що? – запитав. – Як справи?

– Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з’iздити. Ти його знаеш?

– Знаю, – вiдповiв Болiк i почав уважно оглядати своi нiгтi.

– У нас завтра нiчого немае?

Болiк подумав, знову подивився на нiгтi, рвучко прибрав руки за спину.

– Завтра вихiдний, – вiдповiв.

– Значить, поiхали, – сказав я Льошi й повернувся до дверей.

– Почекайте, – раптом зупинив мене Болiк. – Я теж з вами поiду.

– Думаеш? – недовiрливо перепитав я.

Везти його з собою не хотiлось. Льолiк теж, наскiльки можна було помiтити, напружився.

– Так, – пiдтвердив Болiк, – поiдемо разом. Ви ж не проти?

Льолiк незадоволено мовчав.

– Боря, – запитав я його, – а тобi для чого iхати?

– Просто так, – вiдповiв Болiк. – Я не буду заважати.

Льолiка, схоже, напружувала необхiднiсть iхати кудись iз братом, який його щiльно контролював i не хотiв вiдпускати вiд себе нi на мить.

– Але ми рано виiжджаемо, – спробував вiдбитись я, – десь о п’ятiй.

– О п’ятiй? – перепитав Льолiк.

– О п’ятiй! – вигукнув
Страница 3 из 20

Болiк.

– О п’ятiй, – повторив я i пiшов до дверей.

Зрештою, подумав, хай самi мiж собою розбираються.

* * *

Удень я знову телефонував Кочi. Нiхто не вiдповiдав. Може, вiн помер, подумав я. Причому подумав iз надiею.

* * *

Ввечерi ми сидiли з Льолiком у себе вдома, на кухнi.

– Слухай, – раптом почав вiн, – може, не поiдемо? Може, зателефонуеш iм ще раз?

– Льоша, – вiдповiв я твердо, – ми iдемо всього на день. У недiлю будемо вдома. Не парся.

– Ти сам не парся, – сказав на це Льолiк.

– Добре, – погодився я.

Хоча що доброго? Менi тридцять три роки. Я давно i щасливо жив сам, з батьками бачився рiдко, з братом пiдтримував нормальнi стосунки. Мав нiкому не потрiбну освiту. Працював незрозумiло ким. Грошей менi вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пiзно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мiй брат. Зник i навiть не попередив. По-моему, життя вдалось.

* * *

Парковка була порожня, i виглядали ми на нiй пiдозрiло. Боря запiзнювався. Я пропонував iхати, але Льолiк опирався, ходив до супермаркету по каву з автомата, встиг познайомитись iз охоронцями, якi тут i жили – пiд великим освiтленим супермаркетом. У ранковому повiтрi жовто пiдсвiчувались вiтрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сiв на мiлину. Час вiд часу парковкою перебiгали псячi зграi, недовiрливо принюхуючись до мокрого асфальту i задираючи голови до ранкового сонця. Льолiк розлiгся на водiйському крiслi, палив одну за одною сигарети i нервово хапався за мобло, видзвонюючи брата. Вони останнiм часом узагалi часто зiдзвонювались, нервово щось виговорюючи й постiйно сварячись. Нiби не довiряли один одному. Льолiк ще раз бiгав до автомата з кавою, повернувшись, вилив ii собi на костюм, старанно витирав плями вологими серветками i проклинав брата за непунктуальнiсть. З Льолiком завжди так – улiтку вiн пiтнiв, узимку мерз, за кермом йому було незручно i в костюмi вiн почувався невпевнено. Брат його напружував i втягував у сумнiвну ситуацiю. Я радив йому не вкладатись, проте Льолiк не слухався, можливiсть легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Менi лишалось поблажливо спостерiгати за цими його спробами фiнансових махiнацiй, тiшачись, що не дозволив iм i себе втягнути в пiдозрiлу затiю. Я теж сходив по каву, поговорив з охоронцями, погодував псiв чипсами. Потрiбно було iхати. Але без брата Льолiк iхати не мiг.

* * *

Вiн вибiг iз-за рогу, розпачливо озираючись i вiдганяючи вiд себе псiв. Льолiк засигналив, Боря помiтив нас i побiг до машини. Пси бiгли слiдом, пiдiбгавши рванi хвости. Вiдчинив заднi дверцята, застрибнув досередини. Був у костюмi й зеленiй, доволi пом’ятiй сорочцi.

– Боря, – сказав Льолiк, – шо за хуй?

– Блядь, Льоша, – вiдповiв на це Болiк, – нiчого менi не кажи.

Привiтавшись i зi мною теж, Болiк дiстав iз кишенi пiджака кiлька дискiв.

– Що це? – запитав я.

– Я музики нам записав, – пояснив Болiк. – Щоб дорогою слухати.

– Та в мене свiй плеер е, – вiдповiв я.

– Нiчого, ми з Льошею послухаемо.

Льоша у вiдповiдь скривився.

– Льолiк, – засмiявся я. – За тебе що, брат вирiшуе, яку музику слухати?

– Нiчого вiн не вирiшуе, – ображено мовив Льолiк.

– Що хоч за музика? – поцiкавився я.

– Паркер.

– І все?

– Так. Десять дискiв Паркера. Бiльш нiчого цiкавого я не знайшов, – пояснив Болiк.

– Мудак, – сказав на це Льолiк, i ми поiхали.

* * *

Вiд музики «фольксваген» здригався, мов консервна бляшанка, по якiй били дерев’яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальнi райони. Минувши тракторний i проiхавши базарчик, ми врештi вирвалися за кiльцеву. Виiхавши за мiсто, рушили в пiвденно-схiдному напрямку. На КПП стояли даiшники. Один з них лiниво подивився в наш бiк i, не побачивши нiчого цiкавого, вiдвернувся до своiх. Я спробував поглянути на нас його очима. Чорний «фольксваген», перекуплений у партнерiв, костюми зi стоку, черевики з минулорiчноi колекцii, годинники з розпродажу, запальнички, подарованi колегами на свята, сонцезахиснi окуляри, придбанi в супермаркетах: надiйнi недорогi речi, не надто вживанi, не надто яскравi, нiчого зайвого, нiчого особливого. Навiть штрафувати не хочеться.

* * *

Зеленi пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий i вiтряний, птахи перелiтали з одного поля на iнше, пiрнаючи галасливими зграями в повiтрянi потоки. Попереду, на обрii, сяяли бiлi багатоповерхiвки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м’яч.

– Заправитись потрiбно, – сказав Льолiк.

– Скоро буде заправка, – вiдповiв я.

– І випити чого-небудь, – подав голос Болiк.

– Антифризу, – запропонував йому брат.

На заправцi ми з Борею пiшли до магазину взяти кави.

Доки Льолiк заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кiлька пластикових столикiв. За металевою сiткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очi, роз’iдаючи сiткiвку. На стоянцi тiснились кiлька фур, водii, очевидно, вiдсипались. Боря пiдiйшов до крайнього столика, взяв пластиковий стiлець, протер його серветкою, обережно сiв. Я теж сiв. Незабаром пiдiйшов Льолiк.

– Нормально, – сказав, – можемо iхати. Скiльки нам ще?

– Кiлометрiв двiстi, – вiдповiв я. – За пару годин доiдемо.

– Що слухаеш? – запитав Льолiк, показуючи на плеер, який я поклав на стiл.

– Усе пiдряд, – вiдповiв я йому. – Чому собi такий не купиш?

– У мене в машинi програвач.

– Ось i слухаеш, що тобi брат запише.

– Я йому нормальну музику пишу, – образився Болiк.

– Я радiо слухаю, – вiд себе додав Льоша.

– Я би на твоему мiсцi не довiряв його музичним смакам, – кинув я Льолiку. – Потрiбно слухати музику, яку любиш.

– Та ладно, Германе, – не погодився Болiк. – Треба довiряти один одному. Правда, Льоша?

– Угу, – невпевнено мовив Льолiк.

– Добре, – сказав я, – менi все одно. Слухайте, що хочете.

– Ти, Германе, занадто недовiрливий, – додав Болiк. – Не довiряеш партнерам. Так не можна. Але все одно – на нас ти завжди можеш покластися. Куди ми хоч iдемо?

– Додому, – вiдповiв я. – Довiрся менi.

Краще дiстатись туди ранiше, подумав. Тим бiльш нiхто не знае, наскiльки ми там застрягнемо.

* * *

Боря пiдсовував менi диски Паркера. Я слухняно ставив iх один за одним. Паркер рвав повiтря своiм альтом. Його саксофон вибухав, нiби хiмiчна зброя, винищуючи ворожi вiйська. Паркер дихав крiзь мундштук, видмухував золоте полум’я праведного гнiву, його чорнi пальцi залiзали до роз’ятрених ран повiтря, витягуючи звiдти мiднi монети й сушенi плоди. Прослуханi диски я кидав до свого пошарпаного шкiряного рюкзака. За годину ми в’iхали до найближчого мiстечка. Минули центр, вискочили на мiст i втрапили до автотранспортноi пригоди.

Посеред мосту стояла вантажiвка, намертво перекриваючи рух в обох напрямках. Машини в’iжджали на мiст i потрапляли до вмiло влаштованоi пастки – вперед проiхати було неможливо, назад теж, водii сигналили, тi, хто був ближче, виходили з машин i йшли дивитись, що там сталось. Був це старий птаховоз, облiплений пiр’ям та листям i доверху завантажений клiтками з курми. Їх були сотнi – цих клiток, у яких товклись, б’ючи крилами та дзьобами, великi неповороткi птахи. Схоже, водiй в’iхав у залiзну огорожу, що вiддiляла хiдник, птаховоз розвернуло i забарикадувало ним проiзд. Верхнi клiтки розсипались асфальтом, i тепер здивованi кури тусували
Страница 4 из 20

довкола птаховоза, застрибували на капоти машин, стояли на поручнях мосту i висиджували яйця пiд колесами фур. Водiй птаховоза з мiсця пригоди вiдразу втiк. До того ж iз ключами. Довкола вантажiвки крутились два сержанти, не знаючи, що iм робити. Вони з ненавистю розганяли курей, допитуючись у свiдкiв хоча б щось про водiя. Свiдчення були суперечливими. Хтось стверджував, нiби вiн зiстрибнув з моста у воду, хтось бачив, нiби пiдсiв до когось у фуру, а хтось пошепки переконував, що вантажiвка рухалась узагалi без водiя. Сержанти в розпачi розводили руками й намагалися зв’язатися по рацii зi штабом.

– Ну, це надовго, – сказав Льоша, переговоривши з сержантами i повернувшись до машини. – Вони хочуть десь тягач знайти. Тiльки сьогоднi вихiдний, хуя вони знайдуть.

За нами вже утворилась черга, машин ставало все бiльше.

– Може, об’iдемо? – запропонував я.

– Як? – незадоволено вiдповiв Льоша. – Тепер не виiдеш. Треба було вдома сидiти.

Раптом на капот до нас застрибнула важка вiдгодована курка. Насторожено зробила кiлька крокiв, завмерла.

– Вiсник смертi, – сказав про птаха Болiк. – Цiкаво, тут десь е магазини з холодильниками?

– Хочеш купити холодильник? – запитав його брат.

– Хочу холодноi води, – пояснив Болiк.

Льоша засигналив, птах перелякано залопотiв крилами й, перелетiвши через поручнi, шугнув у безвiсть. Можливо, так i потрiбно вчити iх лiтати.

– Ладно, – не витримав я, – ви повертайтесь, а я пiду.

– Куди ти пiдеш? – не зрозумiв Льолiк. – Сиди. Зараз тягач вiдтягне цю штуку, розвернемось i поiдемо додому.

– Їдьте самi. Я пройду пiшки, а там чимось доiду.

– Чекай, – занепокоiвся Льолiк, – нiчим ти не доiдеш.

– Доiду, – сказав я. – Завтра повернусь. Обережно на трасi.

Сержанти нервували. Один iз них пiдхопив курку i, тримаючи ii за лапу, пiддав правою з носака. Курка злетiла в повiтря, мов футбольний м’яч, перелетiла через кiлька автiвок i зникла пiд колесами. Його напарник теж розгнiвано схопив домашнього птаха, пiдкинув угору й, прийнявши на праву робочу, засадив ним у травневе небо. Я перескочив через огорожу, обiйшов птаховоз, прослизнув помiж водiями, перейшов мiст i пiшов ранковою трасою.

* * *

Потiм довго стояв пiд теплим небом, бiля порожньоi траси, схожоi на нiчне метро – так само безнадiйно було навколо, так само довгими видавались хвилини, проведенi тут. За перехрестям, на виiздi з мiста, була автобусна зупинка, старанно понiвечена невiдомими подорожнiми. Стiни ii було обмальовано чорними та червоними вiзерунками, земляна пiдлога густо й дбайливо всiяна товченим склом, а з-пiд цегляноi кладки росла темна трава, в якiй ховались ящiрки та павуки. Я не наважився зайти всередину, став у тiнь, що падала вiд стiни, i чекав. Чекати довелось довго. Випадковi фури сунули на пiвнiч, лишаючи по собi пил та безнадiю, а в зворотному напрямку нiхто взагалi не iхав. Тiнь поступово утiкала менi з-пiд нiг. Я вже думав повертатись, прикидав, скiльки це забере часу i де тепер можуть бути моi друзi, як раптом, звiдкись iзбоку, з прибережних очеретiв та заплав, вiдчайдушно трублячи вихлопною трубою, на трасу вивалився кривавого кольору «iкарус». Перехняблено став на всi колеса, наче пес, що обтрушуеться пiсля купання, важко перевiв подих, перемкнув швидкiсть i поповзом рушив на мене. Я завмер вiд несподiванки, настiльки це було неочiкувано: стояв i дивився на цей громiздкий транспортний засiб, овiяний пилом, обмащений кров’ю та мазутом. Автобус повiльно пiдкотився до зупинки i, заскрипiвши усiма своiми частинами, зупинився. Вiдчинились дверi. З автобусного нутра повiяло смертю й нiкотином. Водiй, голий до пояса i мокрий вiд задухи, витер пiт iз чола й крикнув:

– Ну шо, синок, iдеш?

– Їду, – вiдповiв я i ступив до салону.

Вiльних мiсць усерединi не було. Автобус був заселений сон-ною малорухливою публiкою. Були тут жiнки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макiяжем i довгими накладними нiгтями, були чоловiки з барсетками та наколками, теж у спортивних штанях i китайських кросiвках, були дiти в бейсболках та спортивних костюмах, з битками та кастетами в руках. І всi вони спали або намагалися заснути, тож уваги на мене нiхто не звернув. Над усiм цим розривалась iндiйська музика, трiскотлива, наче зграя колiбрi, що лiтала салоном, намагаючись вирватись iз солодкоi душогубки. Але музика нiкому не заважала. Я пройшов салоном, шукаючи вiльне мiсце, не знайшов, повернувся до водiя. Лобове скло перед ним було рясно обклеене православними iконками та завiшане барвистими сакральними штуками, якi, очевидно, не давали цiй машинi кiнцево розсипатись. Висiли тут плюшевi ведмедi й глинянi кiстяки з поламаними ребрами, намиста з пiвнячих голiв i вимпели «Манчестер Юнайтед», скотчем до скла прилiпленi були порнокартинки, портрети Сталiна й вiдксеренi зображення святого Франциска. А на панелi перед водiем припадали пилом подорожнi мапи, кiлька гастлерiв, якими вiн бив у салонi мух, лiхтарики, ножi зi слiдами кровi, яблука, з яких вилiзали хробаки, i маленькi дерев’янi iконки з ликами великомученикiв. Сам водiй вiдсапувався, вчепившись однiею рукою в кермо i тримаючи в другiй велику пляшку з водою.

– Шо, синок, – спитав, – усе зайнято?

– Ага.

– Постiй зi мною, а то я теж засну. Їм добре – попадали i сплять. А менi вiдповiдати.

– За що вiдповiдати?

– За товар, синок, за товар, – пояснив вiн менi як рiдному.

І переповiв печальнi речi. Були це комерсанти з Донбасу, цiлi родини дрiбних комерсантiв. Два днi тому вони завантажились у Харковi товаром – спортивними костюмами, китайськими кросiвками та iншим гiвном. І рушили додому. Але не встигли вiд’iхати вiд мiста, як автобус безнадiйно зламався, з ходовою, синок, з ходовою бiда, його ж останнiй раз ремонтували перед московською олiмпiадою! Першу нiч ночували на трасi. Водiй повзав, як вуж, мiж колесами, а дрiбнi комерсанти виставили пости, палили до ранку багаття й спiвали пiд гiтару. Їм це навiть подобалось. На ранок водiй пiшов до найближчого села й привiв звiдти фермерiв на тракторi. Фермери вiдтягли iх на залiзничну станцiю в депо. Там вони провели наступний день i ще одну нiч. Комерсанти вперто не спали, оберiгаючи товар i спiваючи пiд гiтару, лише раз збiгали на вокзал купити бухла та новi струни. Водiй таки дав лад ходовiй, завантажив, як змiг, комерсантiв i продовжив гiркий шлях до рiдних териконiв. Натрапивши на скупчення коло мосту, не розгубився i, зробивши чималий гак, якимись обхiдними стежками, через старi кладки перебрався на лiвий берег. І тепер спинити його не могло вже нiщо. Вiн так i сказав.

Автобус виiхав на узгiр’я i важко закашлявся. Попереду лежала широка сонячна долина з салатовими кукурудзяними полями та золотими видолинками. Водiй рiшуче рушив уперед. Вимкнув двигун i розслабився. Автобус сповзав униз, мов снiгова лавина вiд необережних крикiв японських туристiв. Вiтер свистiв, черкаючись об теплi боки, жуки бились об лобове скло, нiби краплi травневого дощу, ми летiли вниз, набираючи швидкiсть, а навколо над нами лунали голоси iндiйських спiвакiв, вiщуючи довгу радiсть та безболiсну смерть. Скотившись на дно долини, автобус за iнерцiею вискочив на перший горбок, i тут водiй спробував увiмкнути двигун. «Ікарус» трусонуло, почувся рiзкий скрегiт залiза об залiзо, i машина зупинилась. Водiй розпачливо мовчав. Про щось питати його менi було незручно. Зрештою вiн схилив голову на кермо i якось
Страница 5 из 20

затих, час вiд часу здригаючись плечима. Спершу я подумав, що вiн плаче, по-своему це було зворушливо. Проте, прислухавшись, зрозумiв, що здригаеться вiн уже увi снi. Пасажири «iкаруса»-привида теж спали. І нiхто навiть не думав охороняти товар. Я знову пройшов салоном i визирнув у вiкно. Вiтер легко торкався молодоi кукурудзи, тиша стояла навколо, i сонце в’iдалося в долину, наче пляма жиру в полотно. Несподiвано хтось торкнувся моеi руки. Я озирнувся. У кiнцi салону були якiсь фiранки, темно-брунатнi й давно не пранi. Менi здавалося, що там, за фiранками, нiчого немае, що там стiна, ну або вiкно, або щось таке. Але звiдти висунулась рука i, легко вхопивши, потягла мене всередину. Я рушив уперед i, прослизнувши крiзь невидимий вхiд, опинився в невеликiй кiмнатцi. Був це такий собi чилаут, мiсце для медитацiй та любовi, келiя, населена духами i тiнями. Стiни кiмнатки були завiшанi китайськими синтетичними килимами з дивними орнаментами та малюнками, на яких зображенi були сцени полювання на оленiв, чаювання та привiтання пекiнськими пiонерами товариша Мао. Попiд стiнами стояли два невеличкi диванчики. І на цих диванчиках сидiли три мурини й одна муринка. І на муринах було якесь бiле спiдне, а на муринцi сiра спортивна бiлизна. Важкi намиста з черепами телiпались довкола ii шиi, а у волоссi замiсть гребеня стримiв нiж для розрiзання паперу. На колiнах у неi лежав термос. Очi муринiв хижо спалахували в сутiнках, i жовтуватi бiлки горiли в темрявi, наче бурштин. А муринка дивилась менi просто в очi й, не вiдпускаючи руки, спитала:

– Ти хто?

– А ти? – запитав я, вiдчуваючи тепло ii долонi та важкiсть срiбних перснiв на ii пальцях.

– Я Каролiна, – сказала вона й несподiвано прибрала руку.

Один мурин, озираючись на мене, прошепотiв щось на вухо своему сусiду, i той коротко засмiявся.

– Куди ти iдеш? – знову запитала Каролiна, розглядаючи мене в напiвтемрявi.

– Додому, – вiдповiв я.

– А хто на тебе там чекае? – Вона витягла нiж зi своеi зачiски, й густе волосся розсипалось, ховаючи ii очi.

– Нiхто не чекае.

Каролiна теж засмiялась.

– Навiщо iхати туди, де на тебе нiхто не чекае? – спитала вона, дiстаючи звiдкись гранат i розрiзаючи його навпiл.

– Яка рiзниця? – не зрозумiв я. – Просто давно там не був.

– Тримай, – вона простягла менi половину граната. – Що ти будеш робити там, де на тебе нiхто не чекае?

– Я ненадовго. Завтра поiду назад.

– Ти так боiшся туди повертатись? – Каролiна знову засмiялась, присмоктуючись до своеi половини граната.

– З чого ти взяла?

– Ти ще не встиг приiхати, а вже збираешся назад. Ти боiшся.

– У мене справи, – пояснив я iй. – Не можу лишитись там надовше.

– Можеш, – сказала вона. – Якщо захочеш.

– Нi, – незадоволено повторив я, – не можу.

– Думаю, ти так швидко тiкаеш, оскiльки забув усе, що з тобою було. Коли згадаеш, тобi буде не так просто звiдти поiхати. Тримай.

І простягла менi горнятко, наливши туди щось iз термоса. Напiй пахнув корицею та валер’янкою. Я спробував. Смак був терпкий i гострий. Я випив усе. Мене вiдразу вирубало.

* * *

Навколо аеродрому лежали пшеничнi поля. Ближче до злiтноi смуги росли яскраво-ядучi квiти, над якими, мовби над трупами, тягуче зависали оси. Зранку сонце прогрiвало асфальт i сушило траву, що пробивалась крiзь бетоннi плити. Збоку, над будкою диспетчера, рвались на вiтрi полотнища прапорiв, далi, за будiвлею адмiнiстрацii, тяглись дерева, обплетенi павутиною i запаленi гострим ранковим свiтлом. У пшеничних полях ховались дивнi протяги, наче тварини, якi щоночi виходили з мороку на зеленi вогнi диспетчерськоi, а вранцi знову забрiдали мiж стебел i ховались вiд пекучого сонця. Прогрiваючись, асфальт вiдбивав сонячне свiтло, заслiплюючи птахiв, що пролiтали над злiтною смугою. Бiля огорожi стояли бензовози, пара тягачiв i темнiли порожнi гаражi, з яких солодко тягло застояною водою та мастилом. За якийсь час з’являлись механiки, перевдягались у чорнi дiрявi комбiнезони й починали копатись у своiх машинах.

Над аеродромом нависало небо раннього червня, розгорталось пiд вiтром, мов щойно випранi простирадла, лунко пiдiймалось i опадало вниз, торкаючись асфальту. В той самий час, близько восьмоi, в повiтрi з’являлось, поступово накочуючись i вивалюючись iз атмосферних глибин, натруджене торохтiння двигуна. Сам лiтак за сонцем ще не було видно, але тiнь його вже мчала пшеничними полями, розлякуючи птахiв та лисиць. Небесна поверхня розколювалась, як порцеляна, i, впевнено йдучи на посадку, вгорi, над стриженими головами механiкiв, гордо пролiтав старий добрий АН-2, кукурудзяник-убивця, гордiсть радянськоi авiацii. Оглушуючи ранок своiм допотопним двигуном, вiн розвертався над сонним мiстечком, будячи його з легкого й примарного лiтнього сну. Пiлоти розглядали сiльськогосподарськi угiддя, поля, густо политi сонячним медом, свiжу зелень балок та залiзничних насипiв, золото рiчкового пiску й столове срiбло крейдяних узбереж. Мiсто лишалось позаду, з заводськими трубами та залiзницею, лiтак iшов на посадку, свiтло заливало кабiну й холодно сяяло на металi. Машина прокочувалась злiтною смугою, пiдстрибуючи тугими колесами на потрiсканому асфальтi. Пiлоти зiскакували на землю й допомагали вантажникам витягати великi брезентовi мiшки з обласною та республiканською пресою, листами та бандеролями, а вивантаживши, йшли до будiвель, лишивши лiтак нагрiватись на сонцi. Ми з друзями жили по той бiк пшеничних полiв, на околицi, у бiлих панельних будинках, навколо яких росли високi сосни. Надвечiр ми вибирались зi свого району, брели пшеницею, ховаючись вiд випадкових автiвок, перебiжками рухались уздовж паркану, залягали в запиленiй травi й розглядали лiтальнi апарати. АН-2, з його суцiльнометалевим фюзеляжем i полотняною обшивкою крил, здавався нам потойбiчною машиною, на якiй прилетiли демони, аби пропалити небо над нами бензином i свинцем. Вiсники богiв сидiли в його нутрi, а потужний гвинт розбивав небесну кригу й гнав у потойбiччя тополиний пух. Ми повертались додому вже поночi, брели крiзь цупку гарячу пшеницю, думаючи про авiацiю. Всi ми хотiли стати пiлотами. Бiльшiсть iз нас стали лузерами. Час вiд часу менi сняться авiатори. Кожного разу вони здiйснюють вимушену посадку десь посеред пшеничних полiв, iхнi лiтаки важко вганяються в густу пшеницю, полотняна обшивка лунко трiскае в червоному надвечiр’i, стебла пшеницi намотуються на шасi, i лiтальнi апарати намертво вгрузають у чорний грунт. Пiлоти вивалюються з пекучих салонiв, падають у пшеницю, яка вiдразу ж обплiтае iм ноги, встають i намагаються щось розгледiти на обрii. Проте на обрii немае нiчого, крiм пшеничних полiв: вони тягнуться безкiнечно, i вирватись iз них – справа безнадiйна. Авiатори кидають своi апарати, що поступово охолоджуються у вечiрнiх сутiнках, i рухаються на захiд, за сонцем, що швидко згасае. Стебла високi й непролазнi, пiлоти важко пробивають собi шлях, продавлюють невидиму стiну перед собою, не маючи жодного шансу кудись вийти. На них шкiрянi шоломи з окулярами, на руках важкi рукавицi, а позаду них тягнуться розгорнутi парашути, якi вони чомусь не бажають вiдчепити, тягнучи за собою, нiби довгi й важкi крокодилячi хвости.

* * *

Прокинувся я вiд рiвномiрного гудiння двигуна. На диванах поруч зi мною спали трое муринiв, Каролiни не було.

Я визирнув у салон. Було вже досить пiзно, праворуч за вiкном червоними спалахами
Страница 6 из 20

розливалось вечiрне сонце.

Котра година, цiкаво? Я пiдiйшов до одного з комерсантiв, що мирно спав, узяв його руку, подивився на годинник. Пiв на десяту. Чорт, подумав я, невже проспав? І пiшов до водiя. Той привiтався зi мною, як зi старим другом, не вiдриваючи очей вiд траси. Я подивився за вiкно. Десь зараз мав бути поворот, але якщо не повертати, а рухатись прямо, то за пару кiлометрiв буде саме те мiсце, куди менi потрiбно. Проте на поворотi водiй пригальмував.

– Батя, ну що, – сказав я йому, – давай, пiдкинь мене до заправки. Тут пару кiлометрiв.

– Це на горi? – перепитав водiй.

– Ага.

– Коло вишки?

– Ну.

– Нi, – мовив вiн. – Ми повертаемо.

– Почекай, – почав я торгуватись. – У тебе там iз ходовою щось. А в мого брата майстерня. Вiн тобi капiтальний ремонт зробить.

– Синок, – сказав на це водiй твердо й переконливо. – Там мiсто. А нам до мiста не можна. У нас товар.

* * *

Я вийшов з автобуса. Сонце зайшло, вiдразу стало прохолодно. Натягнув куртку й рушив трасою. Хвилин за двадцять дiйшов до заправки. Поруч темнiли вiкна станцii техобслуговування. Свiтло нiде не горiло. Цiкаво, де Коча, подумав я. Пiдiйшов до заправки. Усюди було темно й порожньо. На дверях станцii висiв замок.

Вирiшив зачекати. Зайшов за будiвлю, там посеред трави i кущiв малини стояв вагончик, у якому жив Коча, за ним виднiлись кiлька старих розбитих автомобiлiв. Вагончик теж був зачинений. У сутiнках я пiдiйшов до вiдiрваноi кабiни КамАЗа. Влiз досередини, скинув кросiвки. Угорi висiв мiсяць. Поруч охолоджувалась траса. Прямо передi мною, в долинi, лежало мiсто, у якому я народився й вирiс. Я взяв рюкзак, поклав пiд голову i заснув.

2

Обережний i насторожений, болотно-чорного кольору пес скрадався у високiй травi. Пригинав хребта, намагався бути непомiченим. Тихо наближався, вiдгортаючи стебла бойовими лапами й заступаючи собою ранкове сонце. Вранiшнi променi золотили йому череп зi скляними очима, в яких уже вiдбивалося мое вiдображення. Зробив пружний крок, потiм ще один, завмер на мить i повiльно потягся до мене своею пикою. Очi його спалахнули голодним блиском, i трава за його спиною зiмкнулась смарагдовою хвилею, ховаючи в собi кривавий сонячний згусток. Я iнстинктивно викинув руку вперед, крiзь сон реагуючи на цей його порух.

– Гера, дружище!

Б’ючи ногами по м’ятому залiзу, я пiдiрвався.

– Гера! Друг! Приiхав!

Коча насувався, бажаючи дiстати мене, розмахував худими довгими руками, крутив голомозим черепом. Утiм, не мiг протиснутись крiзь вибите бортове скло кабiни, тому лише зблискував на вiдстанi великими окулярами, стоячи проти сонця, що вже встигло зiйти i тепер легко пiдiймалось на необхiдну йому висоту.

– Ну, що ти тут лежиш! – похрипував вiн, тягнучись до мене своiми лапами. – Дружище!

Я спробував пiдвестись. Тiло пiсля спання на жорсткому сидiннi слухалось погано. Я пiдтягнув ноги, перехилився i випав просто Кочi в обiйми.

– Друг! – схоже, вiн був менi радий.

– Привiт, Коча, – вiдповiв я, i ми довго тиснули одне одному правицi, стукали по плечах i спинах кулаками, всiляко показуючи, як усе-таки здорово, що я провiв цю нiч у порожнiй кабiнi, а вiн мене пiсля цього розбудив о шостiй ранку.

– Давно приiхав? – запитав Коча, коли перша хвиля радостi спала. Спитав, утiм, не випускаючи моеi руки.

– Учора вночi, – вiдповiв я, намагаючись вирватись i нарештi взутись.

– Що ж ти не подзвонив? – Коча вiдпускати руку не збирався.

– Коча, сука ти, – я нарештi звiльнився й не знав тепер, куди подiти свою руку. – Я тобi два днi телефонував. Ти що слухавку не береш?

– Ти коли дзвонив? – перепитав Коча.

– Вдень. – Я все-таки дiстав кросiвки з кабiни.

– Так я спав, – сказав вiн. – У мене зi сном останнi днi проблеми. Я вдень сплю, а вночi приходжу на роботу. Але вночi клiентiв немае. – Вiн затоптався на мiсцi й потягнув мене за собою. – А головне – у нас i телефон не працюе, вимкнули за несплату. Я вчора в мiсто iздив, ось повернувся. Пiшли, я тобi все покажу.

* * *

І пiшов уперед. Я рушив слiдом. Оминув розбитий «москвич» зi спаленими колесами, якусь гору залiза, частини лiтакiв, холодильних камер i газових плит i вийшов слiдом за Кочею до бензоколонок. Заправка була метрiв за сто вiд траси, що тяглась у пiвнiчному напрямку. Внизу, кiлометрiв за два звiдси, у теплiй долинi лежало мiстечко, через яке, власне, траса й проходила. На пiвдень вiд останнiх мiських кварталiв, за територiею заводiв, починались поля, обриваючись по той бiк долини, а з пiвночi мiсто охоплювала рiка, протiкаючи з росiйськоi територii в бiк Донбасу. Лiвий берег ii був пологий, натомiсть уздовж правого тяглись високi крейдянi гори, верхiвки яких покритi були полином i тернами. На найвищiй горi, що висiла над мiстом, стримiла телевiзiйна вежа, помiтна з будь-якого мiсця в долинi. А вже поруч iз вежею, на сусiдньому пагорбi, стояла автозаправка. Збудували ii десь у сiмдесятих. Тодi в мiстi з’явилась нафтобаза, i при нiй виникли двi заправки – одна на пiвденному виiздi з мiста, iнша – на пiвнiчному. В дев’яностих нафтобаза прогорiла, одна iз заправок теж, а ось ця, на харкiвськiй трасi, залишилась. Мiй брат устиг вписатися сюди ще на початку дев’яностих, коли нафтобаза доживала свого вiку, й перебрав цей бiзнес на себе. Сама заправка виглядала не кращим чином – чотири старi бензоколонки, будка з касовим апаратом, порожня щогла, на якiй при бажаннi можна було когось повiсити. Ще далi було холодне складське примiщення, нафаршироване залiзом, – брат укладав грошi не в розвиток iнфраструктури, а в пiдвищення сервiсу, стягуючи звiдусюди рiзнi пристроi та механiзми, за допомогою яких мiг вiдремонтувати будь-що. Сам вiн жив у мiстi, приiздив сюди щоранку i спускався в долину аж поночi. Разом з ним працювала озвiрiла команда – Коча i Шура Травмований: iнженери-самородки, котрi врятували на своему вiку життя не однiй фурi, чим i пишались. Шура Травмований жив також десь у мiстi, а ось Коча власного помешкання був позбавлений, тому постiйно тусив на заправцi, ночуючи в будiвельному вагончику, обладнаному згiдно з усiма вимогами фен-шуя. Бiля заправки облаштовано було асфальтований майданчик iз ремонтною ямою, вiддалiк, пiд липами, стояло кiлька вкопаних у землю залiзних столiв. За станцiею починалися балки та яблуневi сади, що тяглися вздовж крейдяних гiр, а на пiвнiч вiдкривався степ, з якого час вiд часу виiжджала гамiрна сiльськогосподарська технiка. За вагончиком утворилося звалище понiвеченоi технiки, стояли рештки розiбраних на шматки машин, громадились колеса. Збоку, в малинових кущах, ховалась кабiна з-пiд КамАЗа, з якоi вiдкривалась панорама на залиту сонцем долину й беззахисне мiсто. Але йшлося не про iнфраструктуру i не про старi бензоколонки. Йшлося про розташування. Свого часу брат це добре зрозумiв, вибравши саме цю заправку. Рiч у тiм, що наступне мiсце, де був бензин, знаходилось кiлометрiв за сiмдесят звiдси на пiвнiч, а сама траса пролягала через пiдозрiлi мiсця з вiдсутнiми органами влади та населення як такого. Навiть зони покриття на пiвнiч звiдси, здаеться, не було. Водii це знали, тому намагалися заправитись бензином у мого брата. Крiм того, тут працював Шура Травмований – кращий механiк у цих мiсцях, бог карданних валiв та ручних приводiв. Одним словом, жила була золота.

* * *

Бiля цегляноi будки, поруч iз бензоколонками, стояли два автомобiльнi крiсла, принесенi сюди для вiдпочинку. Крiсла були застеленi
Страница 7 из 20

чорними шкiрами невiдомих менi тварин, з них у рiзнi боки випирали пружини, а до одного крiсла прилаштовано було якийсь дивний важiль, цiлком можливо, що це була катапульта. Коча втомлено впав на крiсло з катапультою, дiстав папiроси i, запаливши, показав менi рукою – сiдай поруч, друзяко. Я так i зробив. Сонце нагрiвалось, мов камiння на березi, i небо парусиною пiдiймалося на вiтрi. Недiля, початок червня, кращий час для того, аби звiдси поiхати.

– Надовго? – з присвистом запитав Коча.

– Увечерi назад, – вiдповiв я.

– Що так швидко? Лишайся на пару днiв. Будемо рибу ловити.

– Коча, де брат?

– Я ж тобi говорив. В Амстердамi.

– Чому вiн не сказав, що iде?

– Гер, я не знаю. Вiн i не збирався iхати. А от взяв усе кинув. Сказав, назад не приiде.

– У нього що – якiсь проблеми з бiзнесом були?

– Та якi проблеми, Германе? – загарячкував Коча. – Тут нi проблем, нi бiзнесу, так – сльози. Ти ж бачиш.

– Ну i що тепер робити?

– Не знаю. Роби, що хочеш.

Коча загасив недопалок i кинув до вiдра з написом «Палити заборонено». Пiдставив обличчя сонцю й затих.

Чорт, подумав я, цiкаво, що в нього зараз у головi дiеться, що там у нього за мутки? Вiн же напевне щось приховуе, сидить тут i щось мутить.

* * *

Кочi було пiд п’ятдесят. Як на своi роки, був вiн жвавий, голомозий i соцiально невлаштований. На головi його довкола лисини навсiбiч стримiли рештки колись розкiшноi шевелюри, я ii добре пам’ятав з дитинства. Кочу я взагалi пам’ятав з дитинства, пiсля батькiв, сусiдiв та родичiв це була перша iстота, яку я зафiксував у своiй свiдомостi. Потiм я пiдростав, а Коча старiшав. Жили ми в сусiднiх будинках, на новому районi, який весь час добудовувався, тож виростав я нiби на будмайданчику. В будинках жили переважно робiтники з невеличких навколишнiх заводiв – великих пiдприемств у мiстi не було, залiзничники, рiзна iнтелiгентська шлоiбень – вчителi, конторники, також вiйськовослужбовцi (мiй тато, наприклад), ну i комсомольськi кадри, перспективна молодь, так би мовити. Коча, наскiльки я пам’ятаю, пiдселився до нас пiзнiше, але на районi жив, здаеться, завжди. Вiн належав саме до перспективноi молодi, рiс без батькiв, уже в школi мав проблеми з правоохоронними органами, поступово стаючи грозою мiкрорайону. Мiкрорайон у сiмдесятi лише будувався, тому бурхлива юнiсть Кочi припала на iнтенсивний розвиток усiеi цiеi комунальноi iнфраструктури – Коча грабував новi гастрономи, виносив щойно вiдкритi кiоски з пресою, залiзав уночi до недобудованого загсу, загалом iшов у ногу з часом. Правоохороннi органи, виявивши повне безсилля, здали Кочу комсомолу на поруки. Комсомол чомусь вирiшив, що Коча не цiлком утрачений для комунiстичноi молодi кадр, i взявся його перековувати. Для початку влаштували його в петеу. Звiдти Коча на другий тиждень навчання винiс токарний верстат, i його змушенi були вiдрахувати. Потусивши на районi рiк чи пiвтора, загримiв до збройних сил. Служив у стройбатi пiд Житомиром, проте додому повернувся з наколками ВДВ. Це був його зоряний час. По району Коча ходив у погонах i бив усiх, кого не впiзнавав. Ми, пацани, Кочею захоплювались, вiн був для нас поганим прикладом. Комсомол зробив останню жалюгiдну спробу поборотись за Кочину душу й подарував йому двокiмнатну квартиру в сусiдньому з нами будинку. Коча в’iхав i вiдразу ж влаштував у себе вдома гнiздо розпусти. Через його квартиру на початку вiсiмдесятих пройшла вся прогресивна молодь району: хлопчики тут набували мужностi, дiвчатка – досвiду. Сам Коча все бiльше пив, i розпад краiни пройшов поза його увагою. Наприкiнцi вiсiмдесятих, коли в мiстi з’явився серiйний убивця, влада та правоохороннi органи пiдозрювали Кочу. Проте арештувати його не наважувались, оскiльки боялись. Сусiди теж були переконанi, що це Коча гвалтуе зоряними запашними ночами працiвниць молокозаводу, протинаючи iх потiм гострим металевим предметом. Чоловiки його за це поважали, жiнкам вiн подобався. На початку дев’яностих, оскiльки комсомолу вже не було, справу у своi руки знову мусили взяти правоохороннi органи. Одного разу, перебуваючи в тривалому веселому загулi, Коча пiдпалив рекламний щит щойно утвореного акцiонерного товариства, що й стало останньою краплею народного терпiння. Взяли його у власнiй квартирi. Коли виводили надвiр, зiбралась невелика демонстрацiя. Ми, вже дорослi чуваки, були за Кочу. Проте нас нiхто не слухав. Дали йому рiк. Вiдсидiв вiн десь на Донбасi й зiйшовся на зонi з якимись мормонами. Тi передавали Кочi свою лiтературу, а також – на його прохання – одеколон та папiроси. За рiк вiн вiдкинувся i повернувся додому героем. За якийсь час мормони приiхали по його душу. Були це три молодi активiсти, в дешевих, проте акуратних костюмах. Коча впустив iх до себе, вислухав, дiстав з канапи дробовика i загнав мормонiв до ванноi. Тримав iх там два днi. На третiй день необачно вирiшив помитись, вiдчинив дверi ванноi, й мормони вирвались на волю. Прибiгши в мiлiцiю, спробували подати заяву, проте мiлiцiонери зважено вирiшили, що простiше буде iзолювати саме мормонiв, i зачинили iх у камерi для з’ясування особи. Наступнi пару рокiв Коча марно намагався взятись за розум, тричi розлучався, причому з тiею самою жiнкою. Але особисте життя в нього вiдверто не складалось, i Коча далi прощався з молодiстю. Простився десь наприкiнцi дев’яностих, потрапивши до лiкарнi з вiдкушеним пальцем i пробитим животом. Палець йому пiд час сварки вiдкусила дружина, а ось хто при цьому пробив живiт, Коча не зiзнавався. Десь тодi йому почав допомагати мiй брат, вiн час вiд часу пiдкидав Кочi роботу, давав грошi, взагалi пiдтримував. Щось там у них iз Кочею було ще в минулому життi, якась iсторiя, брат пару разiв про неi натяками згадував, проте розповiдати не хотiв, просто говорив, що Кочi можна довiряти, вiн не пiдведе в разi чого. Кiлька рокiв тому Кочу з квартири вигнали цигани, i вiн переiхав сюди, на заправку. Жив у вагончику, вiв спокiйне розмiрене життя, минуле згадував iз ностальгiею, проте повертатись до своеi квартири не хотiв. Виглядав строкато, лисина його мала нiжно-рожевий вiдтiнок, а окуляри робили схожим на божевiльного хiмiка, який щойно винайшов альтернативний, екологiчно чистий кокаiн i тут-таки поставив на собi дослiди. І дослiди цi дали позитивний результат. Ходив у помаранчевому комбiнезонi й розбитих вiйськових черевиках, у нього взагалi було багато шмаття з армiйських секонд-хендiв, мав навiть армiйськi iмпортнi шкарпетки – на правiй було написано R, на лiвiй – L, щоби не плутатись. Зап’ястя в нього були обмотанi хусточками й кривавими бинтами, обличчя i руки весь час були чи то подряпанi, чи то порiзанi, i загалом зовнiшнiй вигляд у нього був такий, нiби вiн iв пiцу руками.

* * *

І ось тепер вiн грiвся на сонцi, говорячи щось непереконливе.

– Ясно, – сказав я йому, – не хочеш говорити – не говори. А хто у вас бухгалтерiею займався?

– Бухгалтерiею? – Коча розплющив очi. – Навiщо тобi бухгалтерiя?

– Хочу дiзнатись, скiльки у вас бабла.

– Ага, Гера, бабла у нас до хуя, – нервово засмiявся Коча. І додав: – Тобi з Ольгою поговорити треба. Юра, брат твiй, iз нею працював. У неi фiрма в мiстi.

– Це що – тьолка його?

– Яка тьолка?! – образився Коча. – Я ж кажу – Юра з нею мав справи.

– А де в неi офiс?

– Ти що – прямо зараз хочеш до неi пiти?

– Ну не сидiти ж менi тут iз тобою.

– Сьогоднi недiля, Гер, дружище, вихiдний.

– А завтра?

– Що
Страница 8 из 20

завтра?

– Завтра вона працюе?

– Не знаю, мабуть.

– Ладно, Коча, ти займайся клiентами, – сказав я, озираючи порожню трасу. – А я спати хочу.

– Іди до вагончика, – сказав на це Коча. – І спи.

* * *

Свiтло пробивалось крiзь штору, наповнюючи примiщення плямами й сонячним пилом. Гарячi смуги тяглись пiдлогою, нiби розсипана мука. Над дверима прикрiплено було якiсь саморобнi лаштунки, зробленi з бобiнноi плiвки. Видно, Коча довго над ними працював. Я зайшов, не зачиняючи за собою дверей, i роззирнувся довкола. Протяги торкались плiвки, й та легко шарудiла, мов кукурудзяне листя. Пiд стiнами стояли двi продавленi канапи, праворуч було облаштовано кухню, з плитою, древнiм холодильником та рiзним начинням на стiнах, а лiворуч, у кутку, стояв письмовий стiл, завалений пiдозрiлим смiттям, копатися в якому менi не хотiлося. І над усiм цим стояв дивний запах. Я був упевнений, що в примiщеннi, де живе друг Коча, мало би смердiти. Чим? Та чим завгодно – кров’ю, спермою, бензином, урештi-решт. Проте у вагончику пахло добре влаштованим чоловiчим побутом: це такий дивний запах, вiн завжди стоiть у помешканнях, де живуть удiвцi, але як би це точнiше сказати – задоволенi собою вдiвцi, у яких усе гаразд iз самооцiнкою. Ось у Кочi з самооцiнкою, очевидно, все гаразд, подумав я, падаючи на канапу, котра здалась менi менш продавленою та бiльш прибраною. Впав, стягнув iз нiг кросiвки i раптом вiдчув виснажливiсть усiеi цiеi подорожi з переiздами, зупинками, попутниками, згадав про Каролiну та ii солодкий напiй, про чорне небо над малиновими хащами й вiдчуття залiза, на якому спиш. Весь цей ранок якось дивно не мiг нiчим завершитись, нiби щось розладналось у механiзмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому примiщеннi, до якого запустили якихось невiдомих менi людей, а пiсля цього вимкнули свiтло. І хоч примiщення було менi знайомим, присутнiсть цих чужих людей, котрi стояли поруч i мовчали, щось вiд мене приховуючи, насторожувала. Ладно, подумав я, вже засинаючи: в разi чого завжди можна поiхати додому.

Стiна над канапою залiплена була фотокартками, вирiзками з журналiв та кольоровими картинками. Коча, наче манiяк, густо понаклеював тут фрагменти облич, контури тiл, пошматованi натовпи, з яких виривались чиiсь очi й уста, – були це радiснi колажi, так наче вiн довго клеiв один до одного уривки рiзних iсторiй, вирiзки з випадкових видань, просто папiр, серед якого можна було розрiзнити етикетки з-пiд алкоголю та полiтичнi листiвки, фото з журналiв мод i чорно-бiлi порнокартки, футбольнi календарики й чиесь водiйське посвiдчення. Здалеку з цього всього витворювався химерний вiзерунок, мовби хтось довго знущався над фотошпалерами. Зблизька в очi кидалось безлiч деталей: пожовклий папiр газетних вирiзок, виколотi очi манекенниць, свiжорозлитий клей i темно-багрянi краплi полуничного джему, схожi на загуслий лак для нiгтiв. І все це поеднувало якесь спiльне тло, глиняно-салатове наповнення, дрiбно покреслене лiтерами i знаками, ламаними лiнiями й кольоровими перепадами. Я довго придивлявся, але не мiг зрозумiти, в чому тут рiч. Зрештою пiдчепив пальцем дембельський портрет Кочi й, потягнувши на себе, вiдiрвав. Пiд фото була велика лiтера С. Це була карта. Скорiше за все, Радянського Союзу i, скорiше за все, географiчна: суглинок – це Карпати, Кавказ i Монголiя, салат – тайга i Прикаспiйська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухiстю, – мали бути пустелi. Тихий океан був темно-синiй, Пiвнiчний – блакитно-слюдяний. На мiсцi Пiвнiчного полюса висiла гола баба з вiдрiзаною головою. Гурток юних краезнавцiв. Я провалився в тишу.

* * *

Прокинувся я вiд чиiхось голосiв, i голоси менi вiдразу не сподобались. Швидко зiскочив iз канапи, вийшов надвiр. Голоси лунали вiд заправки, кричало вiдразу кiлька чоловiкiв, я впiзнав лише переляканий голос Кочi.

Коло будки на крiслах сидiли розкинувшись два чуваки в пiджаках i джинсах. Перший був iз краваткою, другий – схоже, головний – iз розстебнутим комiрцем, перший у кросiвках, другий, головний, – у шкiряних черевиках. Третiй чувак, у джинсах та адiдасiвськiй куртцi, тримав Кочу за шкiрки i час вiд часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на крiслах починали смiятись. Ага, подумав я, i ступив уперед.

– Ей, – покликав, – шо за дiла? – В’iбу першого, подумав, а там у разi чого втечу. Тiльки з Кочею що робити?

Чувак вiд несподiванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двое на крiслах незадоволено подивились у мiй бiк.

– Шо за хуйня? – сказав я, уважно добираючи слова.

– А ти хто такий? – бикувато запитав той, що трусив Кочу.

– А ти? – запитав я його.

– Ей, доходяго, – чувак буцнув ногою Кочу, що сидiв коло нього на асфальтi й розтирав шию. – Хто це?

– Це Герман, – пояснив йому Коча, – Юрiка брат. Власник.

– Власник? – перепитав старший i повiльно пiдвiвся.

Другий, у краватцi, пiдвiвся слiдом за ним.

– Власник, – пiдтвердив Коча.

– Як це власник? – не зрозумiв головний. – А Юрiк?

– А Юрiка немае, – пояснив Коча.

– Ну i де вiн? – незадоволено перепитав головний.

– На курсах, – сказав я, – пiдвищення квалiфiкацii.

Боковим зором я помiтив, що вiд траси звертае легковик, уся надiя була на нього.

– І коли вiн повернеться? – головний теж побачив легковик i говорив усе менш упевнено.

– А ось пiдвищить квалiфiкацiю, – сказав я йому, – i повернеться. А шо за дiла?

Легковик вискочив на майданчик перед заправкою i, протяжно заскрипiвши, пригальмував. Курява спала, i з машини вилiз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанiю й рушив до нас. Пiдiйшовши до будки, зупинився, нiчого не говорячи, але уважно за всiм слiдкуючи.

– Так шо за дiла? – перепитав я про всяк випадок.

– Бензин бодяжите, – зi злiстю в голосi вiдповiв головний.

– Розберемось, – пообiцяв я йому.

– Розбирайтесь, – незадоволено погодився головний i рушив до джипа, що стояв вiддалiк. Двое iнших рушили слiдом. Той, котрий тримав Кочу, замахнувся, аби ще раз його копнути, але наткнувся поглядом на Травмованого й вiдiйшов.

За джипом тягся слiд по асфальту. Мабуть, приiхавши, вони рiзко гальмували. До бензоколонок слiд не вiв. Схоже, нiхто тут i не думав заправлятись. Чуваки сiли, дали по газах i помчали в бiк траси. Коча пiдвiвся й почав обтрушуватись.

– Хто це? – запитав я його.

– Шпана, – нервово вiдповiв Коча. – Кукурудзянi королi.

– Що хотiли?

– Нiчого не хотiли. – Коча надягнув окуляри i, прослизнувши повз мене, зник за рогом будiвлi.

– Привiт, Германе, – пiдiйшов Травмований i потиснув руку.

– Привiт. Що тут у вас?

– Сам бачиш, – вiн кивнув у бiк траси. – Ще й брат твiй поiхав.

– А чого поiхав?

– А звiдки я знаю, – рiзко вiдповiв Травмований. – Думаю, заiбався вiд усього, ось i поiхав. Я теж поiду. Ось дороблю карбюратор одному хую з Краматорська i поiду. Аякже, – Травмований похмуро подивився навколо, але, не побачивши нiкого, кого б це стосувалось, повернувся й пiшов у гараж.

* * *

Настрiй Травмованого мене не здивував. Вiн постiйно був усiм незадоволений. Завжди нiби шукав, з ким завестись. Хоча, скорiше, так вiн захищався. Травмований старший за мене рокiв на десять. Вiн був живою легендою, кращим бомбардиром за всю iсторiю фiзкультурного руху в нашому мiстi. На початку дев’яностих ми з ним ще встигли пограти в однiй командi. Вихiд iз великого спорту став для нього важкою
Страница 9 из 20

психологiчною травмою – Травмований озлостився i розтовстiв. Був невеличкого зросту i з пiжонськими вусиками, та поважним пузом скидався не так на бомбардира, як на якого-небудь клубного масажиста. Або на футбольного коментатора. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механiка, проте йти на когось працювати не хотiв, ось лише брату вдалось iз ним домовитись – вiн узяв Травмованого партнером, не влiзаючи до його справ i мало цiкавлячись його проблемами. Травмованого це влаштовувало. Вiн приiжджав, коли хотiв, iхав, коли хотiв, i робив те, що йому подобалось. Але була в нього ще одна пристрасть, що виявлялась у вiльний вiд роботи час. Іще з рокiв своеi зоряноi бомбардирськоi кар’ери мав Травмований надмiрний потяг до жiнок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватись, коли спав одночасно з шiстьма жiнками? І що цiкаво, пiсля завершення спортивноi кар’ери кiлькiсть iх не зменшилась. Скорiше навпаки – з вiком Травмований набув певного шарму, старанно плекаючи й пiдтримуючи навколо себе цю дивну ауру – сорокарiчного пузатого жiнколюба. Жiнки Травмованого обожнювали, i вiн, сука, знав про це. У нагруднiй кишенi бiлоснiжноi сорочки завжди носив металевого гребiнця, котрим час вiд часу поправляв вусики. При ньому завжди був одеколон i касети з романтичними мелодiями або, як вiн сам це називав, – музикою любовi. Інодi Травмований вигрiбав за аморалку вiд ображених чоловiкiв. Тодi вiн замикався в гаражi й сидiв там цiлими днями, крутячи якiсь гайки. Був вiн добрий, проте трiшки скутий, можливо, тому всiм постiйно й хамив. Я до цього звик.

* * *

Менше з тим. Що виходило? Виходило так, що якiсь хуi пресували тут Кочу, i якби не Травмований, то цiлком можливо, що почали б пресувати й мене, власника заправки. Оскiльки саме я вважався ii офiцiйним власником. Брат, чогось остерiгаючись, iще рокiв п’ять тому завбачливо оформив усю документацiю на мене. Стосунки у нас iз ним були довiрливими. Вiн знав, що навiть коли я захочу зробити з його бiзнесом щось погане, то все одно не зумiю, тому просто попросив не хвилюватись i пiдписатися в належних мiсцях. Надалi вiн навчився пiдробляти мiй пiдпис, тож я навiть не знав, як там у нього справи, якi податки вiн сплачуе i якi мае прибутки. У нього були своi проблеми, а в мене до останнього часу проблем узагалi не було. І ось раптом виявилось, що iх, проблем, у мене насправдi цiла купа i потрiбно якось iх вирiшувати. Можна було, щоправда, на все це забити. І теж звалити в Амстердам. Найгiрше, що брат нiчого не сказав. Як тепер бути, я навiть не здогадувався. Ще кiлька днiв тому я вважався вiльним i незалежним експертом, котрий боровся незрозумiло з ким за демократiю, а тепер ось на менi висiла нерухомiсть, з якою потрiбно було щось робити, оскiльки брата поруч не було i пiдробляти за мене пiдпис не було кому. Так чи iнакше, потрiбно було йти до цiеi iхньоi Ольги й хоча б щось дiзнатись. Додому я сьогоднi не потрапляв нiяк. Краще зателефонувати Льолiку й попередити. Я зайшов до будки. На стiнi висiв телефонний апарат. Пiдняв слухавку.

– Не працюе. – Коча стояв на порозi й дивився на слухавку в моiй руцi. – Я ж говорив тобi.

– А мобiла в тебе е?

– Є. Але теж не працюе, – вiдповiв Коча.

– А у Травмованого?

– У Травмованого е. Але вiн не дасть.

– Хуй там не дасть, – не повiрив я i, вiдiпхнувши Кочу, пiшов у гараж.

Травмований устиг перевдягнутись у синю спецiвку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, пiдвiшене на корбi, якесь залiзо, яке Травмований обмацував, як рiзник коров’ячу тушу.

– Шур, – сказав я, – дай мобiлу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своiх попередити.

– Лишаешся? – подивився на мене Травмований. – Давай. Тiльки у мене грошей на рахунку немае, так що болт.

– А звiдки можна зателефонувати?

– Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте менi, блядь! – крикнув вiн услiд.

* * *

Я обiйшов будку, оминув вагончик i стежкою пiшов уперед. Спустився в балку, вилiз на гору i, продершись крiзь малиновi хащi, вийшов на асфальтову дорогу, що вела вiд траси. Пiдiйшов до огорожi, котра тяглася довкола телевежi. На воротах було написано «Вхiд заборонено». Проте самi ворота були вiдчиненi. Пройшов на подвiр’я. Дорiжка вела до одноповерхового примiщення, в якому, очевидно, i розташовувався пульт керування, чи що там е на телевежах. Сама вежа стояла вiддалiк, обсаджена квiтами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибiгла стара вiвчарка, пiдiйшла, лiниво обнюхала мое взуття й пiшла своiм шляхом. Жодноi людини. Навiть якщо припустити, що за телевiзiйнi трансляцii тут вiдповiдала вiвчарка, обов’язками своiми вона вiдверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, i, не дочекавшись, пiдiйшов до будинку. Дверi були замкнутi. Я постукав. Нiхто, ясна рiч, не вiдповiв. Пiдiйшов до вiкна, зазирнув. Було темно i порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано вiдступив назад. Обличчя враз зникло, почулись кроки, дверi вiдчинились, на порозi стояла дiвчинка рокiв шiстнадцяти. Мала коротко пiдстрижене чорне волосся, великi сiрi очi й пластмасовi сережки у вухах. Були на нiй свiтла коротка майка й джинсова спiдничка. На ногах мала легкi сандалi.

– Привiт, – сказала.

– Привiт, – вiдповiв я. – Я Герман. Із бензозаправки.

– Герман? – перепитала вона. – Ти брат Юри?

– Ти його знаеш?

– Тут усi всiх знають, – пояснила вона.

– У вас телефон е? Менi зателефонувати треба, а у нас вiдiмкнули. Коча говорить – за несплату.

– Знову цей Коча, – сказала дiвчинка й вiдступила вбiк, пропускаючи мене.

Я пройшов коридором, потрапив до кiмнати з лiжком пiд однiею стiною та столом пiд iншою. На столi стояв телефон. Дiвчинка зайшла слiдом, стала на порозi, уважно слiдкуючи за мною.

– Можна? – запитав я.

– Давай, – вiдповiла вона. З кiмнати, втiм, не вийшла.

Я взяв слухавку, набрав свiй домашнiй.

– Да, – незадоволеним голосом буркнув Льолiк.

– Привiт, це я.

– Ти де? – поцiкавився Льолiк.

– Я в брата, все нормально. Ви як доiхали?

– Хуйово доiхали. Борю вкачало, ледве довiз.

– Ну, тепер все гаразд?

– Та нормально. Ти коли будеш?

– Слухай, братело, тут така штука – я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрiтись. – Дiвчинка за спиною мугикнула. – Так що буду у вiвторок. Скажеш Борi, добре?

– Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?

– Та ладно, давай пiдстрахуй. Домовились?

– Ти б поговорив iз Борею, а? Щоб проблем не було.

– Та якi проблеми, Льолiк? Не вийобуйся. Друзям треба довiряти.

– Ну, ладно.

– А я тобi бабу привезу. Гумову.

– Краще кардан менi привези.

– Ти будеш робити це з карданом?

– Мудак, – i Льолiк поклав слухавку.

Дiвчинка провела мене на вулицю.

– Дякую, – сказав я iй.

– Нема за що. Передавай привiт брату.

– Вiн десь поiхав.

– А ти – теж десь поiдеш?

– А ти хочеш, щоб я залишився?

– Потрiбен ти менi, – дiвчинка говорила спокiйно й розважливо.

– Тобi тут самiй не страшно?

– Не страшно, – сказала вона. – Іди. А то пса на тебе спущу.

Я дiйшов до ворiт, зупинився. Визираючи у вiкно, вона сторожко дивилась менi услiд. Я помахав iй рукою. Зрозумiвши, що ii викрито, дiвчинка засмiялась i помахала у вiдповiдь. Потiм швидким несподiваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неi там було. Втiм, уже наступноi митi зникла. Я не повiрив своiм очам, постояв, чекаючи, чи не з’явиться вона знову. Але ii не було. Яка дивна, подумав я i пiшов назад.

*
Страница 10 из 20

* *

Трудовi буднi були в розпалi. Коча напiвлежав на крiслi з катапультою i солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пiшов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий i незадоволений усiм на свiтi, крутився довкола пiдвiшеного залiза, час вiд часу штовхаючи його животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер пiт iз чола i вирiшив зробити перекур.

– Додзвонився?

– Ага. Завтра поiду.

– Ну-ну, – Травмований дивився на мене суворо.

– Шур, – перевiв я розмову. – Що це за старшокласниця там, на вежi?

– Катя? – Очi Травмованого враз узялися теплою мрiйливою плiвкою, а на повнуватих устах з’явилась батькiвська посмiшка. – Що вона казала?

– Нiчого не казала. Хороша дiвчина. Скромна.

– Тримайся вiд неi подалi, – миролюбиво сказав Травмований. – А то знаю я вас.

– Вона працюе там?

– Їi тато працюе. А вона йому обiди носить.

– Червона Шапочка прямо.

– Що?

– Нiчого.

– Германе, – раптом запитав Травмований, – ти ким працюеш?

– Незалежним експертом, – вiдповiв я.

– І що ти робиш?

– Як тобi сказати? Нiчого.

– Знаеш, Германе, – подивився на мене Травмований. – Я тобi не вiрю. Ти вже вибач, але я тобi скажу, як думаю.

– Валяй.

– Не вiрю я тобi, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобi все це на хуй не потрiбно. І Кочi теж на хуй не потрiбно. Ти навiть не знаеш, чим ти займаешся. Ось брат твiй – вiн зовсiм iнший.

– Ну так що ж вiн поiхав?

– Яка рiзниця?

– Велика рiзниця. Хто це приiздив, на джипi?

– Боiшся?

– Чого менi боятись?

– Боiшся-боiшся, я ж бачу. І Коча iх боiться. І всi бояться. А ось брат твiй не боявся.

– Та що ти завiвся – брат, брат!

– Ладно, не злись. – Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Вiдразу ж заклало вуха.

– Шура! – крикнув я йому. Вiн зупинився i подивився в мiй бiк, машини, втiм, не вимикаючи. – Я не боюсь. Чого менi боятись? Просто у вас свое життя, а в мене – свое.

Травмований на знак згоди кивнув. Можливо, вiн мене не почув.

* * *

Увечерi Шура мовчки з усiма попрощався й поiхав додому. Коча так i сидiв на катапультi, покритий помаранчево-синiм вечiрнiм пилом, перебуваючи в якомусь дивному напiвсонному станi, з якого його не вивiв нi вiд’iзд Травмованого, нi регулярнi вимоги водiiв фур заправити iх. Травмований показав менi, як працюе колонка, i я, як змiг, закачав бензин до трьох нелюдських розмiрiв вантажiвок, схожих на важких заморених ящiрок. Сонце закочувалось десь по той бiк траси, й сутiнки розкривались у повiтрi, мов соняшники. Разом iз сутiнками оживав Коча. Десь близько дев’ятоi вiн пiдвiвся, замкнув будку i змучено побрiв на задвiрки. Тяжко зiтхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабiни, в якiй я спав минулоi ночi, i, протиснувшись досередини, розлiгся на крiслi водiя, випроставши ноги крiзь розбите скло. Я залiз за ним, сiв поруч. Долина внизу западала в морок. На сходi небеса вже бралися тьмяною iмлою, а iз заходу, саме над нашими головами, по всiй долинi розливались червонi вогнi, сповiщаючи про швидке наближення ночi. Вiд рiки пiдiймався туман, ховаючи в собi маленькi постатi рибалок i найближчi хатки, витiкаючи на дорогу й заповзаючи в передмiстя. За мiстом у балках теж стояв бiлий туман, i вся долина м’яко розпливалась перед очима, нiби рiчкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсiм свiтло. Коча дивився на все це круглими вiд здивування очима, не моргаючи й не вiдводячи погляду вiд ночi, що насувалась.

– Тримай, – я простягнув Кочi свiй плеер.

Вiн натягнув навушники на лисину, поклацав, регулюючи гучнiсть.

– А що тут?

– Паркер, десять альбомiв.

Коча якийсь час слухав, потiм вiдклав навушники.

– Знаеш, що по-справжньому добре? – запитав я його. – Над вами тут зовсiм не лiтають лiтаки.

Вiн подивився вгору. Лiтакiв справдi не було. Небом лiтали якiсь вiдблиски, засвiчувались зеленi iскри, прокочувались золотистi кулi, i хмари рiзко пiдсвiчувались, вiдповзаючи на пiвнiч.

– Супутники лiтають, – вiдповiв нарештi. – Їх уночi добре видно. Я, коли не сплю, завжди iх бачу.

– А що ти вночi не спиш, старий?

– Та ти розумiеш, – почав Коча, порипуючи приголосними, – яка бiда. У мене проблеми зi сном. Ще з армii, Гер. Ну, ти знаеш – десант, парашути, адреналiн, це на все життя.

– Угу.

– Ну i купив я снодiйне. Попросив що-небудь, щоби з нiг валило. Взяв якоiсь хiмii. Почав пити. І ти розумiеш – не бере. Я спецiально дозу збiльшив, а все одно не можу заснути. Зате, зауваж, – почав спати вдень. Парадокс…

– А що ти п’еш? Покажи.

Коча понишпорив кишенями комбiнезона, дiстав пляшечку з отруйних кольорiв етикеткою. Я взяв ii до рук, спробував прочитати. Якась невiдома мова.

– Може, це щось вiд тарганiв? Хто це взагалi виготовляе?

– Менi сказали – Францiя.

– По-твоему, це французька? Оцi ось iероглiфи? Ладно, давай я теж спробую.

Вiдкрутив кришечку, дiстав бузкову таблетку, кинув до рота.

– Та нi, Гер, дружище, – Коча забрав пляшечку, – ти що, з однiеi не вставить. Я менше п’яти i не п’ю.

І нiби на пiдтвердження своiх слiв, Коча висипав до горла прямо з пляшечки кiлька таблеток.

– Дай сюди. – Я забрав пляшечку назад, висипав собi на долоню кiлька таблеток, швидким рухом закинув до рота.

Сидiв i прислухався до власних вiдчуттiв.

– Коч, по ходу не дiе.

– Я тобi говорив.

– Може, потрiбно запивати?

– Я пробував. Вином.

– І що?

– Нiчого. Сеча потiм червона.

Сутiнки ставали все густiшi, затiкаючи мiж гiлок на деревах i загусаючи в теплiй запиленiй травi, що нас обступала. У долинi горiли апельсиновi вогнi, пропалюючи туман навколо себе. Небо ставало чорним i високим, сузiр’я проступали на ньому, мов обличчя на фотоплiвцi. Головне, що зовсiм не хотiлося спати. Коча знову надягнув навушники й почав легко розгойдуватись у такт нечутнiй музицi. Несподiвано я помiтив унизу, на схилi, якийсь рух. Хтось пiдiймався вiд рiки, тягнувся вгору крутим пiдйомом, тонучи в туманi. Важко було зрозумiти, хто саме там iшов, проте чутно було цi кроки, нiби хтось гнав вiд води наляканих тварин.

– Ти це бачиш? – насторожено запитав я Кочу.

– Так-так, – Коча задоволено бовтав головою.

– Хто це?

– Так-так, – далi мотав головою Коча, розглядаючи нiч, що несподiвано на нас насунулась.

Я завмер, прислухаючись до голосiв, що вiдлунювали все чiткiше, наближаючись у терпкiй вологiй iмлi. Туман, пiдсвiчений знизу, iз долини, видавався наповненим рухом i тiнями. Поверх туману повiтря було прозоре, в ньому час вiд часу пролiтали кажани, крутячи кола над нашими головами й рiзко вганяючись назад, у мокре мiсиво. Голоси посилились, кроки стали зовсiм чiткими, i враз, просто перед нами, з туману почали вивалюватись постатi, швидко наближаючись густою гарячою травою. Вони легко рухались, пiдiймаючись, i ставало iх усе бiльше й бiльше. Я вже бачив обличчя переднiх, а з туману чулися все новi й новi голоси, i звучали вони солодко й пронизливо, линучи в небо, нiби дими з коминiв. Коли першi з них пiдiйшли, я хотiв iх покликати, сказати щось таке, що могло б iх спинити, проте не знайшовся зi словами i лише мовчки спостерiгав, як вони пiдходять зовсiм близько i, не помiчаючи нас, прямують далi, вперед, не спиняючись i зникаючи в нiчному маревi. Було незрозумiло, хто це, якiсь дивнi iстоти, майже безтiлеснi, чоловiки, що ховали в легенях згустки туману. Були вони високi на зрiст, мали довге нечесане волосся, зав’язане хвостами чи зiбране в iрокези, обличчя темнi й пошрамованi, в декого на чолi
Страница 11 из 20

були намальованi дивнi знаки й лiтери, хтось мав сережки у вухах та носi, у когось лиця були закритi хустками. На шиях у них бовтались медальйони й бiноклi, за плечима несли вудки й рушницi, хтось тримав прапора, хтось – довгу суху палицю з псячою головою на кiнцi, хтось нiс хреста, хтось – лантухи зi збiжжям, у багатьох були барабани, в якi вони, втiм, не били, закинувши iх на спини. Одягненi були недбало й барвисто, хтось носив офiцерськi френчi, iншi натягнули на плечi вовнянi кожухи, багато хто був у простих довгих бiлих одежах, густо помiчених курячою кров’ю. Дехто йшов без сорочки, i розлогi татуювання синьо зблискували пiд нiчними зорями. У декого на ногах були армiйськi чоботи, у когось – мотузянi сандалi, але бiльшiсть iшла босонiж, давлячи ногами жукiв i польових мишей, наступаючи на колючки й зовсiм не виказуючи болю. За чоловiками йшли жiнки, тихо перемовляючись у темрявi й час вiд часу бризкаючи коротким смiхом. Мали високi зачiски, у багатьох були дреди, хоча траплялися й зовсiм голомозi, щоправда, з розмальованими в червоне та сине черепами. На шиях несли iконки й пентаграми, за спинами в них сидiли дiти, соннi, голоднi, з великими порожнiми очима, що всотували в себе навколишню темiнь. Сукнi в жiнок були довгi й яскравi, нiби вони були замотанi в прапори якихось республiк. На ногах мали браслети й фенечки, а дехто мав на пальцях нiг невеликi срiбнi перснi. Коли й вони пройшли, iз туману почали виринати темнi постатi, взагалi нi на що не схожi. В одних на головi були баранячi роги, обмотанi стрiчками й золотим папером, в iнших тiло було покрите густою шерстю, ще у когось за спиною шурхотiли iндичi крила, а останнi, найбiльш темнi й мовчазнi, мали покрученi тiла, вони нiби зрослись мiж собою, так i йдучи – з двома головами на плечах, з двома серцями у грудях i з двома смертями про запас. А за ними з туману витягувались розморенi коров’ячi голови, невiдомо, як iх сюди вигнали, як затягли на цi високi схили. Корови йшли, тягнучи за собою борони, на яких лежали слiпi змii й мертвi бiйцiвськi пси. Й боронами цими замiтались слiди неймовiрноi валки, яка щойно повз нас пройшла. Корiв пiдганяли пастухи, одягненi в чорнi пальта й сiрi шинелi, вони гнали тварин крiзь нiч, сторожко стежачи, аби не лишити по собi слiдiв, за якими iх можна було б знайти. Обличчя деяких пастухiв були менi знайомими, едине, що я не мiг згадати, – хто вони. І вони теж помiтили мене i дивились менi просто в очi, вiд чого я зовсiм утратив розум i спокiй, хоча вони проходили далi, лишаючи розжарений запах залiза i горiлоi шкiри. Там, звiдки вони прийшли, вже бiлiло небо, i, щойно вони зникли, повiтря пройнялось рiвним сiрим свiтлом, наповнюючись, наче посуд водою, новим ранком. Небом пройшла червона трiщина, i ранок почав заливати собою долину. Коча сидiв поруч i, здавалося, спав. Але спав iз розплющеними очима. Я рiзко втягнув нiздрями повiтря. Ранок гiрчив i лишав присмак голосiв, якi тут щойно лунали. Таке враження, нiби повз мене пройшла смерть. Або проiхав товарний потяг.

3

Зранку ми випили звареного Кочею чаю, вiн пояснив менi, як знайти Ольгу, i посадив до фури, котру перед тим заправив.

– Дай менi свою отруту, – сказав я. – Запитаю хоч, що ти п’еш. Де ти це купував?

– На площi, – вiдповiв Коча. – В аптецi.

* * *

Внизу, вiдразу за мостом, починалась липова алея, дерева тяглись уздовж траси, сонце билось крiзь листя й заслiплювало. Водiй натягнув сонцезахиснi окуляри, я заплющив очi. Лiворуч вiд дороги вiдходила дамба, збудована тут на випадок повенi. Навеснi, коли рiка розливалась, навколо утворювались великi озера, iнодi вони проривали дамбу й заливали мiськi двори. Ми вкотились до мiста, минули першi будинки i зупинились на порожньому перехрестi.

– Ну все, друг, менi праворуч, – сказав водiй.

– Давай, – вiдповiв я i зiстрибнув на пiсок.

На вулицях було порожньо. Сонце, нiби течiею, повiльно вiдносило на захiд. Воно рухалось над кварталами, вiд чого повiтря ставало густим i теплим, i свiтло по ньому осiдало, як рiчковий мул. Була це стара частина мiста, будинки стояли тут одно- або двоповерховi, з червоноi потрiсканоi цегли. Хiдники були всуцiль засипанi пiском, на подвiр’ях пробивалась зелень, так наче мiсто спорожнiло й заростало тепер травою та деревами. Зелень забивала собою всi шпарки й тяглася в повiтря легко й наполегливо. Я минув кiлька дрiбних магазинiв iз вiдчиненими дверима. Зсередини пахло хлiбом i милом. Незрозумiло було, де покупцi. Бiля одного магазину, прихилившись до дверей, стояла розморена сонцем продавщиця в червонiй короткiй сукнi. Важке смоляне волосся було укладене в неi на головi, мала засмаглу шкiру й великi груди, i цiею теплою шкiрою iй виступав пiт, схожий на краплi свiжого меду. На шиi в неi висiли намиста й ланцюжки з кiлькома золотими хрестиками. На кожнiй руцi мала по золотому годиннику, втiм, може, це менi здалося. Проходячи, я привiтався. Вона кивнула у вiдповiдь, дивлячись на мене прискiпливо, втiм, не впiзнаючи. Яка вона уважна, подумав я. Нiби чекае на когось. Минувши пару кварталiв, зайшов до телефонноi контори. Усерединi було вогко й розбовтано, мов в акварiумi, з вiдвiдувачiв бiля вiконечка каси стояли два мiсцевi ковбоi в майках, що вiдкривали плечi, густо побитi татуюванням. Дочекавшись, коли ковбоi вiдвалять, заплатив за телефон i вийшов на вулицю. Повернув за рiг, пройшов вуличкою з зачиненими кiосками й опинився на площi. Площа нагадувала басейн, з якого випустили воду. Крiзь вибiленi дощами кам’янi плити проростала трава, все це ставало схожим на футбольне поле. По той бiк площi розташовувався будинок адмiнiстрацii. Я зайшов до аптеки. За прилавком стояла свiтлопофарбована дiвчинка в бiлому халатi на голе тiло. Побачивши мене, непомiтно взула сандалi, що стояли поруч iз нею на кам’янiй прохолоднiй пiдлозi.

– Привiт, – сказав я. – Тут мiй дiдусь у вас лiки купив. Можеш сказати, вiд чого вони?

– А що з вашим дiдусем? – недовiрливо запитала дiвчинка.

– Проблеми.

– З чим?

– З головою.

Вона взяла в мене з рук пляшечку, прискiпливо подивилась.

– Це не вiд голови.

– Серйозно?

– Це вiд шлунка.

– Скрiплюе чи послаблюе? – запитав я про всяк випадок.

– Скрiплюе, – сказала вона. – А потiм послаблюе. Але вони простроченi. Як вiн себе почувае?

– Крiпиться, – вiдповiв я. – Дай яких-небудь вiтамiнiв.

* * *

Офiс був поруч, у тихому затiненому провулку. Бiля дверей росла розлога шовковиця, бiля неi стояв побитий скутер. Ранiше, за мого дитинства, тут був книжковий магазин. Дверi, важкi, оббитi залiзом i пофарбованi в помаранчеве, лишились iз тих часiв. Я вiдчинив iх i зайшов. Ольга сидiла коло вiкна на паперах, складених купою. Була десь одного вiку з моiм братом, але виглядала доволi добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби пiдсвiчену зсередини лампами денного свiтла, шкiру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило ii молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фiрмовi бiлi кросiвки. Сидiла на документах i палила.

– Привiт, – сказав я.

– Добрий день. – Вона розiгнала рукою дим i оглянула мене з голови до нiг. – Ти Герман?

– Ти мене знаеш?

– Менi Шура сказав, що ти зайдеш.

– Травмований?

– Так. Сiдай. – Вона встала з паперiв, показуючи на стiлець бiля столу.

Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зiбрати, але Ольга зупинила.

– Кинь, – сказала, – хай лежать. Їх давно викинути треба.

Вона сiла в старе крiсло, обтягнуте
Страница 12 из 20

дерматином, i витягла ноги на стiл, як копи в кiнофiльмах, придавивши кросiвками якiсь звiти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неi були красивi ноги – довгi худi литки й високi стегна.

– Куди ти дивишся? – запитала вона.

– На формуляри, – вiдповiв я i сiв напроти. – Оль, я хотiв поговорити. У тебе е кiлька хвилин?

– Є година, – кинула вона. – Хочеш поговорити про свого брата?

– Точно.

– Ясно. Знаеш що? – Вона рiзко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моiми очима. – Пiшли в парк. Тут немае чим дихати. Ти машиною?

– Попуткою, – вiдповiв я.

– Не страшно. У мене скутер.

Ми вийшли, вона замкнула дверi на навiсний замок, сiла на скутер, той iз третьоi спроби завiвся. Кивнула менi, я сiв, легко взявши ii за плечi.

– Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь iздив на скутерi?

– Їздив! – крикнув я у вiдповiдь.

– Знаеш, як руки тримати треба?

Я знiчено прибрав руки iй iз плечей i поклав на талiю, вiдчуваючи пiд сукнею ii бiлизну.

– Не захоплюйся, – порадила вона, i ми поiхали.

Парк був напроти, потрiбно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виiхала на хiдник i пiрнула мiж густих кущiв, якими було обсаджено територiю парку. Тут була стежка. Ольга вмiло прослизнула мiж деревами, i незабаром ми вискочили на асфальтову дорiжку. Алеi були сонячнi й порожнi, за деревами виднiлись атракцiони, гойдалки, крiзь якi пробивались молодi дерева, дитячий майданчик, з пiсочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких колись продавались квитки, а тепер тепло туркотiли соннi голуби й ховались вуличнi пси. Ольга об’iхала фонтан, звернула в бiчну алею, проскочила повз двох дiвчаток, котрi вигулювали такс, i зупинилась коло старого бару, що стояв над рiчкою. Бар був давнiй, наприкiнцi вiсiмдесятих, пам’ятаю, в однiй iз його кiмнат вiдкрили студiю звукозапису, переганяли вiнiл на бобiни та касети. Я тут, iще коли був пiонером, записував хевi-метал.

Бар, як виявилось, i досi працював. Ми зайшли всередину. Було це доволi просторе примiщення, наскрiзь пропахле нiкотином. Стiни були обшитi деревом, вiкна завiшанi важкими шторами, в багатьох мiсцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стiйкою стояв якийсь чувак рокiв шiстдесяти, циганськоi зовнiшностi, я маю на увазi – в бiлiй сорочцi та з золотими зубами. Ольга привiталась iз ним, той кивнув у вiдповiдь.

– Не знав, що цей бар iще працюе, – сказав я.

– Я сама тут сто рокiв не була, – пояснила Ольга. – Не хотiла говорити з тобою в офiсi. Тут спокiйнiше.

Пiдiйшов циган.

– У вас е джин-тонiк? – запитала Ольга.

– Немае, – впевнено вiдповiв той.

– Ну а що у вас е? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тонiка в них немае.

– А портвейн у вас е? – запитав я цигана.

– Бiлий, – сказав циган.

– Давай, – погодився я. – Оль?

– Ну добре, – мовила вона, – будемо пити портвейн. Давно бачився з братом?

– Пiвроку тому. Знаеш, де вiн?

– Нi, не знаю. А ти?

– І я не знаю. У вас iз ним були якiсь стосунки?

– Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дiстала сигарету i запалила. – Можна назвати це стосунками.

– Не ображайся.

– Та нiчого.

Прийшов циган iз портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залiзницi приносять чай. Лише пiдстаканникiв не було.

– І що збираешся робити далi? – запитала Ольга, зробивши обережний ковток.

– Не знаю, – вiдповiв я. – Я всього на пару днiв приiхав.

– Ясно. Чим займаешся?

– Та так, нiчим. Тримай, – дiстав iз джинсiв вiзитiвку, простягнув iй.

– Експерт?

– Точно, – сказав я i випив свiй портвейн. – Оль, ти знаеш, що все це господарство записане на мене?

– Знаю.

– І що менi робити?

– Не знаю.

– Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?

– Мабуть, не можеш.

– У мене ж будуть проблеми?

– Можуть бути.

– Так що менi робити?

– Ти не пробував зв’язатись iз братом? – помовчавши, запитала Ольга.

– Пробував. Але слухавку вiн не бере. Де вiн, я не знаю. Коча каже, що в Амстердамi.

– Знову цей Коча, – сказала Ольга i помахала цигановi, аби той принiс iще.

Циган незадоволено випхався з-за стiйки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну i вийшов на вулицю, очевидно, щоби його бiльше не турбували.

– Ця заправка, вона взагалi прибуткова?

– Як тобi сказати? – вiдповiла Ольга, коли я розлив i вона знову випила. – Грошей, якi заробляв твiй брат, вистачало, аби працювати далi. Але не вистачало, щоби вiдкрити ще одну заправку.

– Ага. Брат не хотiв ii продати?

– Не хотiв.

– А йому пропонували?

– Пропонували, – сказала Ольга.

– Хто?

– Та е тут одна команда.

– І хто це?

– Пастушок, Марлен Владленович. Вiн кукурудзою займаеться.

– А, мабуть, я знаю, про кого ти.

– А ще вiн депутат вiд Компартii.

– Комунiст?

– Точно. У нього мережа заправок на Донбасi. Ось тепер тут усе скуповуе. Де вiн живе, я навiть не знаю. Вiн пропонував Юрi п’ятдесят тисяч, якщо я не помиляюсь.

– П’ятдесят тисяч? За що?

– За мiсце, – пояснила Ольга.

– І чому вiн не погодився?

– А ти б погодився?

– Ну, не знаю, – зiзнався я.

– Я знаю. Погодився б.

– Чому ти так вирiшила?

– Тому що ти, Германе, слабак. І припини витрiщатись на моi цицьки.

Я справдi вже деякий час розглядав ii сукню, вирiз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Пiд очима в неi пробивались зморшки, це робило ii обличчя симпатичним. Сорока рокiв iй напевне не даси.

– Просто це не мое, Оль, розумiеш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи нiколи не лiз.

– Тепер це i твоi справи.

– А ти, Оль, продала б ii, якби це була твоя заправка?

– Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б ii краще спалила. Разом iз усiм металобрухтом.

– Що так?

– Германе, – сказала вона, допиваючи, – е двi категорii людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.

– А друга?

– Друга – це залiзничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.

– І до чого тут Пастушок?

– Та нi до чого. Просто я би не стала прогинатись пiд нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твiй бiзнес.

– У мене, здаеться, немае вибору?

– Здаеться, ти просто не знаеш, е вiн у тебе чи нi.

Я не знайшовся з вiдповiддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.

– Знаеш, – мовила Ольга, коли мовчанка затяглась, – тут поруч е дискотека.

– Знаю, – вiдповiв я. – Я там колись уперше займався сексом.

– О? – розгубилась вона.

– До речi, в цьому барi я теж колись займався сексом. На Новий рiк.

– Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, – подумавши, сказала Ольга.

– Та нi, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди пiсля гри. Перелазили через стiну стадiону i йшли сюди. Пити за перемогу.

– Уявляю собi.

– Оль, а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скiльки тобi платив брат?

– Тобi, – вiдповiла Ольга, – у будь-якому разi довелося б платити бiльше. – Вона дiстала телефон. – О, дванадцята. Менi час iти.

За портвейн заплатила вона. Усi моi спроби розрахуватись проiгнорувала, сказала, що добре заробляе i що не потрiбно цього жлобства.

Ми вийшли на вулицю. Я не зовсiм розумiв, як бути далi, проте й питати ii про щось iще бажання не було. Раптом ii телефон запищав.

– Так, – вiдповiла Ольга. – А, так. – Голос ii враз набув якоiсь вiдстороненостi. – Так, зi мною. Дати йому слухавку? Як знаете. Бiля фонтана. – Ну ось. – Вона сховала слухавку. – Сам iз ними й
Страница 13 из 20

поговориш.

– З ким?

– З кукурудзяниками.

– Як вони мене знайшли?

– Германе, тут узагалi мало людей живе. Тож знайти когось зовсiм не складно. Вони просили почекати iх бiля фонтана. Усе, щасливо.

Сiла на скутер, напустила густого диму i зникла в нетрях парку культури та вiдпочинку.

* * *

Але як я iх упiзнаю, подумалось менi. Я вже десять хвилин сидiв на цегляному бортику висохлого басейну, на днi якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З iншого боку, крiм мене, двох старшокласниць iз таксами та цигана з портвейном, у парку нiкого i не було. Несподiвано з-за рогу, розганяючи голубiв i сигналячи у блакитне пiднебесся, викотився бачений учора чорний джип. Упiзнаю, подумав я.

Машина зробила коло пошани навколо басейну i зупинилась просто навпроти мене. Заднi дверцята вiдчинились, до мене вихилився голомозий чоловiчок у легкiй тенiсцi й бiлих штанях. Учора його не було. Посмiхнувся всiею своею металокерамiкою. З машини, втiм, не вийшов.

– Германе Сергiйовичу?

– Доброго дня! – вiдповiв я, також не встаючи з бортика.

– Давно чекаете? – Голомозий напiвлежав на шкiряному сидiннi, витягнувшись у мiй бiк i виказуючи в такий спосiб свою прихильнiсть.

– Не дуже!

– Прошу вибачення. – Чуваковi лежалось, мабуть, незручно, проте вставати вiн уперто не хотiв. Очевидно, це було таке мiряння статусами, хто перший пiдiйметься. – Ми ледве сюди заiхали.

– Та нiчого, – сказав я, всiдаючись зручнiше.

– А я дивлюсь, ви чи не ви! – засмiявся голомозий, зайорзав i, не втримавшись на слизькiй шкiрi, раптом з’iхав униз, пiд сидiння.

Я кинувся до нього. Але вiн спритно виповз нагору i, зайнявши зручну позицiю, дiловито простягнув менi руку. Менi не лишалось нiчого iншого, як залiзти всередину i привiтатись.

– Нiколай Нiколаiч, – назвався вiн, дiстаючи звiдкись iз-пiд себе вiзитiвку, – для вас просто Нiколаiч.

Я дiстав свою. На його було написано «помiчник народного депутата».

– Вам куди? – запитав Нiколаiч.

– Не знаю, – кинув я, – мабуть, додому.

– Ми вас пiдвеземо, нам по дорозi. Коля, поiхали.

Водiя теж звали Коля. Схоже, в них це була обов’язкова умова для отримання роботи. Якщо ти, скажiмо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч iз Колею, на сусiдньому крiслi, валявся старий «макаров», iз якимись насiчками на рукiв’i. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброi обов’язково мае призвести до чиеiсь смертi.

– Дверi, – незадоволено мовив Коля.

– Що? – не зрозумiв я.

– Дверi зачини.

Я зачинив за собою дверi, i джип рвонув у кущi. Коля iхав навпростець, наче йшов за компасом, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колiю бiля дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр i вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхiв, вивернув у якийсь глухий провулок, де замiсть дороги лежала бита цегла, вигрiб якимось будмайданчиком i, перемахнувши через яму, викопану пiд фундамент, виiхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гiтарну музику, якихось раммштайнiв чи щось таке.

– Ховаетесь вiд когось? – запитав я Нiколаiча.

– Нi-нi, просто Коля знае тут усi дороги, тому завжди зрiзае.

Спочатку iхали мовчки. Потiм Нiколаiч не витримав.

– Коля! – крикнув водiевi, але той його не почув. – Коля, блядь! Вимкни цих фашистiв! – Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. – Германе Сергiйовичу… – почав Нiколаiч.

– Можна просто Герман, – перебив я його.

– Так-так, звичайно, – погодився Нiколаiч. – Я хотiв iз вами поговорити.

– Давайте поговоримо.

– Давайте.

– Я не проти.

– Прекрасно, Коля! – крикнув Нiколаiч.

Ми саме виiхали на мiст. Посеред мосту Коля раптом зупинився i вимкнув двигун. Запала тиша.

– Ну, як вам тут у нас? – запитав Нiколаiч, так нiби ми й не стояли посеред дороги.

– Нормально, – вiдповiв я невпевнено. – Скучив за рiдними мiсцями. Ми що, далi не поiдемо? – я визирнув у вiкно.

– Нi-нi, – заспокоiв Нiколаiч, – ми вас вiдвеземо, куди вам треба. Ви взагалi надовго приiхали?

– Не знаю, – я починав нервувати. – Видно буде. Брат поiхав, знаете…

– Знаю, – вставив Нiколаiч. – Ми з Юрiем Сергiйовичем, з Юрою, – подивився вiн на мене, – були в партнерських стосунках.

– Це добре, – сказав я невпевнено.

– Це прекрасно, – погодився Нiколаiч. – Що може бути краще за партнерськi стосунки?

– Не знаю, – чесно зiзнався я.

– Не знаете?

– Не знаю.

– І я не знаю, – раптом зiзнався Нiколаiч.

Позаду нас зупинився молоковоз. Водiй засигналив. За молоковозом, я помiтив, пiд’iжджала ще якась вантажiвка.

– Коля! – знову крикнув Нiколаiч.

Коля вистрибнув iз машини й лiниво пiшов у бiк молоковоза. Пiдiйшов, пiднявся на пiднiжку, просунув до водiя у вiдчинене вiкно свою велику голову, щось сказав. Водiй заглушив машину. Коля зiскочив на асфальт i пiшов до вантажiвки.

– Ось до чого я веду, Германе, – продовжив Нiколаiч, – ви людина молода, енергiйна. У вас багато амбiцiй. Менi б особисто хотiлось, щоби у нас iз вами теж склались добрi партнерськi стосунки. Як ви гадаете?

– Це було б прекрасно, – погодився я.

– Не знаю, говорила вам Ольга Михайлiвна чи нi, але ми зацiкавленi в придбаннi вашого бiзнесу. Розумiете?

– Розумiю.

– Ось, це добре, що ви мене розумiете. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…

– Чому?

– Ну, розумiете, ми не встигли утрясти всi нюанси.

– Ну, ось вiн повернеться – утрясете.

– А коли вiн повернеться? – прискiпливо поглянув на мене Нiколаiч.

– Не знаю. Сподiваюся, скоро.

– А якщо не повернеться?

– Ну як це не повернеться?

– Ну, так. Якщо так складеться.

– Не говорiть дурниць, Нiколай Нiколаiч, – сказав я. – Це його бiзнес, i вiн обов’язково повернеться. Я нiчого продавати не збираюсь.

За нами вишикувалась колона машин. Тi, хто iхав назустрiч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, i машини швидко вiд’iжджали.

– Не нервуйте, – примирливо мовив Нiколаiч. – Я розумiю, що ви не станете сходу продавати малознайомiй людинi бiзнес свого брата. Я все добре розумiю. Ви подумайте, час у вас е. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподiваюсь, у нас усе складеться як треба. Для вас це единий вихiд. Справи у вас iдуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумiв – усе-таки вiн пiдняв цей бiзнес iз нуля. Але бiзнес, Германе, завжди потребуе розвитку. Розумiете? Отримаете грошi, роздiлите з братом. Якщо вiн повернеться. Ви подумайте, добре?

– Обов’язково.

– Обiцяете?

– Клянусь, – вiдповiв я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову i вiдновити дорожнiй рух.

– Ну i домовились, – задоволено вiдкинувся на крiсло Нiколаiч. – Коля!

Коля, не поспiшаючи, сiв за кермо, запустив двигун, i ми повагом рушили. За нами рушила й цiла колона.

Проiхавши мiст, легко вискочили на гору, вивернули в бiк заправки. Пiд’iхавши, Коля рiзко пригальмував. Я вiдчинив дверi. Коло будки, на крiслах, грiлись Коча i Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.

– Ну, що ж, – прощаючись, сказав Нiколаiч. – Приемно, що ми з вами знайшли спiльну мову.

– Послухайте, – нiби щось згадавши, спитав я його. – А що ви зробите, якщо я вiдмовлюсь?

– А хiба у вас е вибiр? – здивувався Нiколаiч. І враз, широко посмiхнувшись, додав: – Добре, Германе, я заiду за тиждень. Усього найкращого.

Коча сидiв у своему помаранчевому комбiнезонi, розстебнутому на грудях, i грiв на сонцi блiдi
Страница 14 из 20

мощi. На Травмованому була пiжонська бiлоснiжна сорочка й старанно випрасуванi чорнi штани. На ногах мав лакованi гостроносi черевики. Схожий був на фермера, що видае замiж едину доньку. На мене обидва дивились iз неприхованою неприязню, Травмований пропiкав мене очима i погладжував пальцем смужку вусiв, Коча зблискував псячими скельцями окулярiв.

– Що таке, Германе? – про всяк випадок перепитав Травмований.

– Вони тебе били? – додав Коча.

– Смiешся? Нiхто мене не бив. Просто поговорили. Пiдвезли мене.

– Новi друзi? – похмуро запитав Травмований.

– Ага, – сказав я, – друзi. Хочуть купити цю заправку.

– Ми знаемо, Германе, – кинув Травмований.

– Знаете? – перепитав я. – Прекрасно. А чого ви менi про це не сказали?

– Ти не питав, – ображено пояснив Травмований.

– Про що я мав вас питати?

– Нi про що, – незадоволено вiдповiв Травмований.

– Я так i подумав.

– Ну i що ти подумав? – запитав Травмований пiсля паузи.

– Не знаю. Я думаю, п’ятдесят штук за весь цей металобрухт – нормальна цiна.

– Нормальна цiна, кажеш? – Травмований пiдвiвся, випроставши свое бомбардирське пузо. – Нормальна цiна?

– По-моему, нормальна.

– Угу. – Травмований про щось мiркував, розглядаючи носаки своiх черевикiв. – Нормальна. Дивись, Германе, – сказав зрештою. – Напореш косякiв, потiм не розгребеш. Найпростiше – це продати все на хуй, правильно?

– Може, й так, – погодився я.

– Може, й так, може, й так, – повторив Травмований, розвернувся й пiшов у гараж.

Я впав на крiсло бiля Кочi. Той ховав очi за скельцями i дивився кудись угору, на важкi хмари, що раптом насунулись i тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, нiби перевантаженi баржi, що пропливали над мiлиною.

– Тримай, – я вiддав Кочi вiтамiни.

Той оглянув пляшечку, подивився на неi проти сонця.

– Що це? – спитав недовiрливо.

– Вiтамiни.

– Вiд безсоння?

– Вiд безсоння.

– А чиi вони?

– Голландськi, – сказав я. – Бачиш цi iероглiфи? Це голландськi. Вони туди грибiв додають. Бiлих. Тож спати будеш як убитий.

– Дякую, Гер, – мовив Коча. – Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку – i хуй iз нею. Не кiнець свiту.

– Думаеш?

– Я тобi кажу.

З вiдчинених ворiт гаража вилетiв шкiряний м’яч, важко ударився об нагрiтий асфальт i покотився майданчиком. За ним iз чорноi гаражноi пройми вийшов Травмований. На нас навiть не дивився. Пiдiйшов до м’яча, легко, як на свою вагу, пiдчепив його лакованим носаком, пiдкинув у повiтря, так само легко пiймав лiвою, знову пiдкинув угору. Став набивати, не даючи м’ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вмiло прибирав живiт, аби не заважати польоту, iнодi пiддiвав м’яч плечем, iнодi головою. Ми з Кочею завмерли i мовчки спостерiгали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсiм не втратив форми, вiн навiть не спiтнiв, так – злегка запаленi очi, дещо рiзке дихання. І цей живiт, яким вiн крутив навсiбiч, аби не заважав.

Вiд траси пiд’iхали три фури. Водii вискочили, привiтались iз Кочею i теж стали спостерiгати за Травмованим.

– Шура! – зрештою не витримав один iз них. – Дай пас!

Травмований кинув поглядом у його бiк i раптом легко вiдпасував. Водiй наступив на м’яч, дещо незграбно кинув його перед собою й буцнув з усiеi сили назад Травмованому. Шура прийняв i, обробивши, затиснув м’яч мiж ногами. Водii не витримали i з лементом кинулись на Травмованого. Почалось мiсиво. Травмований викручувався з водiйських обiймiв, не втрачаючи м’яча, возив суперникiв навколо себе, примушував iх падати i робити одне одному пiднiжки. Водii нападали на Травмованого, як пси на сонного ведмедя, проте нiчого вдiяти не могли, страшно злостились i давали одне одному запотиличники. Усе ж поступово Травмований почав задихатись i вiдступати вглиб асфальтового майданчика, отримав пару разiв по ногах i тепер дещо накульгував. Водii вiдчули кров i кидались на нього ще азартнiше. Травмований укотре вивернувся, пропустив у себе пiд животом одного з водiiв, той увiгнався головою в iншого, i вони посипались на асфальт. Третiй кинувся iх пiдiймати. Шура перевiв подих i подивився в наш бiк.

– Германе! – крикнув. – Давай заходь! А то три на одного виходить!

Я вiдразу ж кинувся вперед. Травмований вiдпасував на мене, я пiдхопив м’яч i погнав майданчиком. Водii побiгли за мною. Зробивши пару кiл навколо майданчика, вони теж почали видихатись, зупинились i, вперши руки в колiна, важко переводили подих, висолопивши язики, мов покiйники, i нагадуючи здалеку трамвайнi компостери. Я зупинився i запитально подивився на Травмованого. Той махнув рукою в бiк водiiв, мовляв, дай i iм трiшки пограти. Я буцнув у бiк найдовшого з них, того, що стояв ближче. Вiн радiсно кинувся до м’яча, розвернувся i з усiеi сили зафiгачив по шкiрянiй кулi. М’яч запулив у небо, розсiкаючи повiтря i задiваючи хмари, й зник у густiй травi, що росла за майданчиком. Мiж водiями прокотилося розчарування. Але, порадившись мiж собою, вони побрели в заростi. Ми з Травмованим пiшли за ними. Навiть Коча пiдвiвся. Розтягнувшись, ми зайшли в пил i тепло, нiби африканськi мисливцi, що виганяють iз трави левiв. М’яч лежав десь у гущавинi, чути було його сторожке гарчання i ледь вловиме биття його шкiряного серця. Ми обережно ступали, намагаючись угледiти його, час вiд часу перегукувались i дивилися в небо, де сунули все новi й новi хмари. Менi це враз щось нагадало – цi чоловiки, котрi сторожко бредуть до пояса в травi, вiдгортаючи руками високi стебла, пильно вдивляючись у сплетiння пагонiв, прислухаючись до голосiв, якi лунають iз хащiв, виганяють iз трави наляканих птахiв, повiльно перетинаючи безкiнечне поле. Колись я це бачив. Напруженi спини, постатi, що завмирають у сутiнках, бiлi сорочки, що свiтять iз темряви. Коли це було? Дев’яностий, здаеться. Так, дев’яностий. Лiто. Домашня перемога над «Ворошиловградом». Гол Травмованого на останнiх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Украiна» бiля парку, напроти пожежноi станцii. Якесь, уже вечiрне, святкування перемоги, рекетири i нашi гравцi, жiнки у святкових сукнях, чоловiки в бiлих сорочках i спортивних костюмах, офiцiанти, кооператори, ми, молодi, сидимо за одним столом iз бандитами, гарячi хвилi алкоголю прокочуються крiзь голову, так мовби ти забiгаеш у нiчне море, тебе накривае чорною солодко-гiркою хвилею, i вже на берег ти вибiгаеш дорослiшим. Ящики з горiлкою, безкiнечний стiл, за яким умiщаються всi, кого ти знаеш, голосна паршива музика, за вiкнами синi вологi сутiнки, мокрi вiд дощу дерева, голоси, що зливаються i нагадують про дощ, якiсь розмови мiж чоловiками й жiнками, вiдчуття якогось провалля, яке починаеться десь поруч, звiдки дмуть гарячi нестерпнi протяги, що забивають дух i розширюють зiницi, пiдшкiрне вiдчуття тих невидимих жил, якими перетiкае кров цього свiту, i раптом, посеред усього цього золотого мерехтiння, вибухае скло, i повiтря розсипаеться мiльйоном кришталевих скалок – хтось iз ворошиловградських вистежив наше святкування i запустив цеглиною в ресторанне скло, яке вiдразу ж розсипалось, i синя нiч увiпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткiй мовчанцi, – загальний рух, злiсть у голосах, вiдвага, що пробивалась у кожному, гамiрне вистрибування на вулицю через дверi й розбите скло, гуркiт черевикiв на мокрому асфальтi, бiлi сорочки, котрi стрибають у бузкову
Страница 15 из 20

нiч i свiтяться звiдти, жiночi постатi коло вiкна, якi напружено вдивляються в темiнь. Рекетири й кооператори, футболiсти i шпана з нового району – всi розсипаються темрявою та прочiсують пустирi, що починаються за парком, женучи невидиму жертву в бiк рiки, не даючи iй вислизнути, дивна гонитва, сповнена азарту i радостi, нiхто не хоче вiдставати, кожен пильно вдивляеться в чорноту лiта, пригинаеться до землi, намагаючись вгледiти ворога, за рiкою горять далекi електричнi вогнi, так наче в травi ховаються жовто-зеленi сонця, якi ми хочемо вигнати, аби розiгнати темряву навколо себе, яка гусне, мов кров, i прогрiваеться нашим диханням, нiби двигунами внутрiшнього згорання.

4

Тiеi ночi вiн спав глибоко й спокiйно, наче хтось переганяв крiзь нього сни. Вони прокочувались через нього, як вагони з мануфактурою через вузлову станцiю, i вiн переглядав iх усi, мов начальник станцii, вiд чого вигляд у нього був зосереджений та вiдповiдальний. Спав вiн на вулицi, на своiй улюбленiй катапультi, де вчора, проти ночi, випив принесенi мною вiтамiни. Я притягнув йому з вагончика стару шинель, накрив його, але вночi все одно пару разiв прокидався й приходив перевiрити, чи все з ним гаразд. Бiля нiг його спали вуличнi пси, що забрели з траси. Вiтер переганяв нiчним майданчиком паперовi пакети. На плече йому сiдали птахи, а до вiдкритих долонь заповзали мурахи, злизуючи зi шкiри червонi вiтамiннi плями. Вночi в пiвнiчному напрямку вiдiйшли останнi хмари, небом висипали сузiр’я, i погода знову нагадала про початок червня. Червень у цих мiсцях минав швидко й насичено – стебла повнились гiркуватим соком, i листя шерхло, мов шкiра на морозi. Щодня ставало все бiльше пилу й пiску, якi потрапляли до черевикiв i складок одягу, скрипiли на зубах та висипалися з волосся. У червнi повiтря прогрiвалось, нiби вiйськовi намети, i починалася тепла пора малорухливих чоловiкiв на вулицях та галасливих дiтей у водоймах. Уже на ранок стало зрозумiло, що готуватись слiд до спекотного лiта, яке триватиме безкiнечно й випалить усе, що трапиться пiд руку, включно зi шкiрою та волоссям. І навiть лiтнi дощi нiкого не врятують.

Прокидався Коча довго й почувався зранку засмученим, як у дитинствi, коли доводилося вставати разом iз батьками, котрi поспiшали на роботу i примушували збиратись на навчання. Прокинувшись, ходив довкола гаража, годував псiв чорним хлiбом, задумливо оглядав долину, врештi пiшов будити мене. Сiвши на сусiдню канапу, довго оповiдав якiсь рванi випадковi iсторii про свою колишню дружину, дiставав фотокартки, знайшов десь пiд канапою дембельський альбом, обтягнутий шинельним сукном, тикав його менi. Я лiниво вiдбивався, намагаючись знову заснути, але пiсля дембельського альбому це було не так просто. Зрештою, пiдвiвся i, обгорнувшись колючою лiкарняною ковдрою, став слухати. Коча розповiдав про любов, про те, як зустрiчався зi своею майбутньою дружиною, про секс на передньому сидiннi староi «волги».

– Чому не на задньому? – перепитав я його. – Усi ж роблять це на задньому.

– Дружище, – пояснив Коча, – в старих «волгах» передне сидiння – суцiльне, як i задне, тому немае жодноi рiзницi, де цим займатись, ясно?

– Ясно, – вiдповiв я йому, – немае жодноi рiзницi.

І Коча вдячно кивав: правильно, дружище, ти все правильно сiчеш, – i з цим пiшов варити чифiр.

За якийсь час вiд заправки засигналила перша машина. Коча роздратовано начепив окуляри й поспiшив на вихiд.

– Коча, – сказав я йому, – давай допоможу.

– Та ладно, Гер, – вiдмахнувся вiн, – з тебе така допомога…

– Ну, яка е.

– Ну давай. – Вiн чекав у дверях, доки я шукав свiй одяг. – Тiльки надягни що-небудь. Куди ти у своiх джинсах? У мене там пiд лiжком е щось старе, пошукай, добре? – І пiшов.

* * *

Пiд канапою в нього були двi валiзи, напханi ганчiр’ям. Усе це вiдгонило тютюном та одеколоном. Я збриджено покопався в першiй валiзi, знайшов чорнi вiйськовi штани, латанi на колiнах, але ще цiлком товарного вигляду, з сильним одеколонним запахом. Вiдчинив другу валiзу, витяг бундесверiвську куртку, м’яту, проте не рвану. Натягнув ii на плечi. Куртка була затiсна, Коча, мабуть, тому ii i не носив, оскiльки був десь однiеi зi мною комплекцii. Але вибирати особливо не було з чого. Я подивився у вiкно. Вiддзеркалення подрiбнювалось сонцем i щезало в промiннi. Можна було розпiзнати лише якiсь обриси, тiнь. Збоку я скидався на танкiста, чий танк давно згорiв, але бажання воювати лишилось. Із цими думками й пiшов до працi.

* * *

О дев’ятiй приiхав Травмований. Критично оглянув мiй робочий одяг, гмикнув i пiшов до себе у гараж. Я, за великим рахунком, не так допомагав, як заважав. Пару разiв розлив бензин, довго розмовляв iз якимось далекобiйником, котрий гнав до Польщi, постiйно зачiпав Кочу, не даючи йому виконувати професiйнi обов’язки. Врештi старий не витримав i вiдправив мене до Травмованого. Той усе зрозумiв, дав менi просякнуту бензином ганчiрку i наказав вiдчищати якийсь брухт, облiплений мулом, iржею та масляною фарбою. За пiвгодини такоi роботи я вкiнець знудився, все-таки багаторiчна вiдсутнiсть фiзичноi працi давалася взнаки.

– Шура, – сказав Травмованому, – давай перекуримо.

– Тут не курять, – вiдповiв Травмований, – це ж бензозаправка. Ладно, – мовив за мить, – пiди вiдпочинь, потiм повернешся.

Я так i зробив.

* * *

Близько полудня увiмкнули телефон. Я набрав Болiка.

Голос у нього був глухий i роздратований.

– Германе! – кричав вiн менi. – Як ти там?

– Нормально, – вiдповiдав я. – Тут курорт. Рiчка поруч. Щуки ловляться.

– Германе! – намагався докричатись до мене Болiк. – Якi, на хуй, щуки? Якi щуки, Германе? У нас звiтно-виборна конференцiя на тижнi, Германе. А нi хуя не готове, брат. І взагалi ти нам потрiбен, по бiзнесу. Ти коли будеш?

– Ось, Боря! – кричав я йому. – Ось саме про це я й хотiв iз тобою поговорити. По ходу я затримаюсь.

– Що, Гера? Що ти сказав?

– Затримаюсь, я сказав, затримаюсь!

– Як це – затримаешся? Надовго?

– Тиждень максимум. Не бiльше.

– Германе, – раптом серйозним голосом запитав Болiк. – У тебе там усе нормально? Може, чимось допомогти треба?

– Та нi, – я говорив легко й переконливо, – розслабся. За тиждень буду.

– Ти ж там не залишишся, правда? – голос Болiка справдi вiддавав якоюсь чи то стурбованiстю, чи то недовiрою, чи навiть надiею.

– Та нi, ну що ти.

– Германе, я тебе давно знаю.

– Тим бiльше.

– Ти ж не зробиш цього?

– Не хвилюйся, я ж сказав.

– Германе, просто, перш нiж зробити дурницю, подумай, добре?

– Добре.

– Подумай про нас, твоiх друзiв.

– Я думаю про вас.

– Перш нiж зробити дурницю.

– Ну, ясно.

– Подумай, добре, Германе?

– Ну аякже.

– Давай, брат, давай. Ми любимо тебе.

– І я вас, Боря, я вас теж люблю. Обох. Тебе бiльше.

– Не пизди. – Болiк нарештi поклав слухавку.

– Так-так, – кричав я, слухаючи з того боку короткi гудки, – i я за тобою теж! Дуже-дуже!

* * *

Пiсля цього я кiлька разiв набирав брата. Той уперто не вiдповiдав. Сонце заливало кiмнату, пил стояв, нiби збовтана рибою рiчкова вода. Я дивився за вiкно i вiдчував, як опускаеться тепле нутро червня, торкаючись усього живого на цiй трасi. Що робити далi? Можна було ще раз спуститись у долину, спробувати знайти друзiв i знайомих, яких я не бачив сто рокiв, поговорити з ними, розпитати про справи, про життя. Можна було ще сьогоднi виiхати звiдси якими-небудь попутками, вибратись
Страница 16 из 20

подалi вiд усього цього пекла з тисячею променiв i спогадiв, котрi забивали легенi й слiпили очi. Найпростiше було, звiсно, все це продати, а бабки роздiлити з компаньйонами. Брат, скорiше за все, ображатись не став би. Навiть якби став, що б це змiнило? Особливих варiантiв вiн менi не залишив. Можна якийсь час тусувати тут iз Кочею, доки тепло i щуки ловляться, робити вигляд, що хочу допомогти, заливати бензин до фур. Але рано чи пiзно доведеться мати справу з документами, податками, усiм тим мотлохом, якого я сторонився все свое життя. Тепер iсторiя з рееструванням фiрми на мое iм’я видавалась дивною й нерозумною, брат мусив це все передбачити, вiн, на вiдмiну вiд мене, все завжди прораховував, навiщо йому було пiдставляти мене, я так i не зрозумiв. А головне – чому вiн тепер зник, нiчого не пояснивши, не лишивши жодних розпоряджень: мовляв, роби, що хочеш, хочеш – продай усе, не мороч собi голову, хочеш – вiддай бiдним, перепиши контору на дитячий притулок, хай самi заправляють бензином увесь цей ковбойський автотранспорт, а хочеш – просто пiдпали цю будку разом зi свiдоцтвом про реестрацiю i iдь додому, де на тебе чекають вiрнi друзi й цiкава робота. Але вiн жодного розпорядження не лишив. Просто зник, як турист iз готелю, витягнувши мене на просмоленi сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено – ще з дитинства, вiд перших спогадiв i аж до останнiх рокiв, проведених тут, аж до того прекрасного осiннього дня, коли ми з батьками вибралися звiдси, коли наш тато, вiдставний вiйськовий нiкому не потрiбноi армii, отримав житло поблизу Харкова i ми поiхали. Брат тодi лишився, не захотiв iхати, навiть говорити про це не хотiв, вiд початку сказав, що залишиться, i, здаеться, так до кiнця й не пробачив нам тiеi втечi. Вiдкрито вiн про це нiколи не говорив, але я завжди вiдчував вiдстороненiсть iз його боку, особливо щодо батькiв, якi здались i покинули цю долину з усiм ii сонцем, пiском та шовковицею. Вiн залишився, вкопався в пагорби i вiдстрiлювався навсiбiч, не бажаючи поступатись своею територiею. Нiчим не виправдана впертiсть, котроi я нiколи не розумiв, це нас i рiзнило: вiн здатен був до останнього чiплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись ii позбутись. Зрештою, життя все розставило по-своему: вiн сидiв в Амстердамi, я застряг на цьому пагорбi, з якого, здавалося, видно було кiнець свiту, i вiн менi вiдверто не подобався.

* * *

Коча зовсiм знесилився, сидiв на катапультi й лiниво вiдбивався вiд водiя, якогось свого давнього приятеля, котрий так само лiниво намагався пiдбити Кочу до подальшоi роботи, себто заправити його перед далекою дорогою. Я вийшов надвiр i заступив старого на бойовому посту. Сонце пахло бензином i висiло над нашими головами, мов бензинова груша.

* * *

Робота внесла в мое сум’яття певну розмiренiсть i впорядкованiсть. Коли тобi е чим зайнятись, ти менше думаеш про коридори майбутнього, якими так чи iнакше доведеться пройти. Я допомагав компаньйонам, до вечора крутився пiд помаранчевим червневим небом, а ввечерi Коча дiстав консерви, забив пару папiрос i надягнув моi навушники. Ми сидiли пiд яблуневими гiлками мовчки й розслаблено, вiдчуваючи шкiрою, як спадае сонце i вiд рiки поступово пiдiймаеться свiжiсть. Коли зовсiм стемнiло, Травмований почав збиратись, мився пiд жовтого кольору пластмасовим рукомийником, поливався парфумами. Надягнув свою пiжонську бiлу сорочку i спустився в долину, до золотоi електрики та бузкових тiней у провулках, де на нього чекали його коханки, вiдчинивши вiкна в чорну i свiжу нiч.

* * *

Свiже повiтря й солодкий драп робили сон глибоким i розмiреним, нiби старе рiчище; шкiра, розпалена сонцем, до ранку охолоджувалась, хоча простирадло ще довго зберiгало тепло, яке передалось вiд тiла. Зранку Коча пiдiйняв мене своiми байками, зготував снiданок i вигнав на вулицю чистити зуби. Усе це нагадувало якусь дитячу туристичну мандрiвку, я зовсiм випав iз часу, несподiвано отримавши вiдпустку, круiз на бензозаправку, i тепер дещо ошалiло блукаючи помiж скатiв, обплетених травою, та iржавого залiза, в якому ховалися польовi птахи. Травмований дивився на мене так само недовiрливо, проте не надто суворо; наступного вечора, уже в середу, знову дiстав м’яча, винiс iз гаража двi банки з-пiд фарби i, поставивши мене в цi iмпровiзованi ворота, довго вiдточував удар лiвою. Дехто з водiiв мене впiзнавав, вiтався, питав, як справи, чи надовго я i де мiй брат. Я уникав прямих вiдповiдей, говорячи, що все нормально, хоча розумiв, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.

* * *

У четвер по обiдi з’явилась Ольга. Приiхала на своему скутерi з великим плетеним кошиком на плечi. Кошик бився об кермо i заважав iхати, Ольга легковажно обiгнала фуру, зiскочила з траси i, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сидiли на крiслах i вiдганяли нав’язливих ос, що крутились навколо, замороченi запахом тютюну та одеколону. Ольга зiскочила зi скутера, привiталася з Кочею, кивнула менi.

– Ти ще тут? – запитала.

– Так, – вiдповiв я, – вирiшив узяти вiдпустку. За власний рахунок.

– Зрозумiло, – сказала Ольга. – Як там твоi друзi?

– Якi друзi?

– На джипi.

– А, цi. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.

– Серйозно? – не повiрила Ольга.

– Крутили менi музику, пропонували товаришувати.

– Ну i як?

– Музика? Гiвно.

– А товаришувати?

– Я думаю, – зiзнався я.

– Ну-ну, – холодно мовила Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пiшла в гараж до Травмованого.

Подякувати Коча не встиг. У кошику виявилися свiжий хлiб i молоко у пластиковiй пляшцi з-пiд кока-коли. Коча задоволено вiдламав шматок хлiба й схопив його жовтими й мiцними, як у старого пса, зубами. Простягнув менi пляшку з молоком. Я вiдмовився. Скутер виблискував бiлими боками, швидко нагрiваючись пiд сонячним промiнням. У долинi було тихо, мiж дерев снували птахи, нiби намагаючись знайти в повiтрi найменш прогрiтi дiлянки.

За якийсь час iз гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязi, витираючи шию бiлоснiжною хусткою, пихтiв Травмований. У руцi тримав якiсь папери, котрi, очевидно, щойно отримав вiд Ольги, незадоволено розмахував ними i намагався щось iй пояснити. Але та його навiть не слухала.

– Шура, – сказала вона, – ну що ти вiд мене хочеш?

Травмований зiжмакав папери, засунув iх до кишенi куртки i, розмахуючи кулаками, зник у гаражi.

– Що там у вас? – запитав я про всяк випадок.

– Нiчого, – коротко вiдповiла Ольга. Сiла на скутер, завела його, посидiла так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – у тебе зараз багато роботи?

– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.

– Давай сходимо на рiчку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?

Коча на знак згоди зробив великий ковток.

– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зiстрибнула зi скутера i рушила схилом униз.

Менi не лишалось нiчого iншого, як встати i пiти слiдом. Вона йшла попереду, вишукуючи стежку помiж густих кущiв терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась Ользi до кросiвок, зi стебел злiтали метелики та оси, пiд ногами миготiли смарагдовi ящiрки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи вiд бiгу крiзь розпечене повiтря. Зеленi ставало все бiльше, долина то виникала з-поза високих гiлок, то ховалася за ними, кiлька разiв дорiжка просто щезала, тодi Ольга легко
Страница 17 из 20

зiстрибувала в траву i пробиралась уперед. Зрештою я не втримався на ногах i покотився вниз гiрким полином, проклинаючи все на свiтi.

– Ей, що там? – гукнула Ольга звiдкись iзнизу. – З тобою все добре?

– Добре-добре, – незадоволено вiдповiв я.

Менi не подобалось, що вона помiтила i мою втому, i те, як я закотився в цi трави, i те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорi. Ну, давай, думав, пiдiйди i подай менi руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в цi хащi. Давай, пiдiйди до мене.

Але вона й не думала пiдходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бiгом, стояла i чекала, тож я мусив пiдвестись i, вигрiбаючи з кишень пiсок, рушити вперед, на ii дихання. Далi йшли мовчки. Рiчка була не так близько вiд заправки, простiше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущi, продиралась крiзь бур’яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом дорiжка урвалась – унизу, просто пiд нами, зблискувала рiчка. Ольга ступила вперед i, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з’iхала до води. Я приречено скотився за нею. На березi був невеликий клаптик пiску, оточений зусiбiч очеретом.

– Тiльки не дивись, – сказала вона. – Я без купальника.

– Я бачу, – вiдповiв я.

Вона скинула довгу сукню, пiд якою виявились лише бiлi трусики, i ступила до води. Я хотiв вiдвернутись, проте не встиг.

– І плавати я теж не вмiю, – сказала вона, стоячи у водi по горло.

– Я теж, – вiдповiв я, скинув своi танкiстськi обладунки й пiшов до неi.

Вода була тепла, крейдянi гори, вiдбиваючи сонячне промiння, прогрiвали ii, у такiй водi зовсiм не хотiлось рухатись.

– Я, – сказала Ольга, – колись працювала пiонервожатою в пiонерському таборi. Це кiлометрiв п’ятдесят звiдси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з рiки пiонерiв.

– Потопельникiв, чи що? – не зрозумiв я.

– Нi, яких потопельникiв? Нормальних живих пiонерiв. Вони запливали в очерети i ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вмiемо. Ти уявляеш, яка це вiдповiдальнiсть?

– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цiй рiцi.

– Тут е риба?

– Немае. Але ми ii все одно глушили.

– Зрозумiло. – Краплi води в рудому волоссi Ольги мiдно зблискували, а зморшки пiд очима зовсiм розгладились вiд теплоi води. – У тебе тут багато друзiв?

– Так. Друзiв дитинства.

– Чим вони вiдрiзняються вiд iнших друзiв?

– Вони багато пам’ятають.

– Германе, в тебе комплекси.

– У мене багато комплексiв. Наприклад, я не вмiю плавати.

– Я теж не вмiю плавати, – жорстко вiдповiла Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.

– Ось так i потонеш – незакомплексованою.

– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в рiцi, в якiй плаваеш усе життя.

– Може, й так. Просто я в нiй давно вже не плавав.

Комахи перебiгали поверхнею води, наче рибалки взимку – сiрою кригою.

– Що ти вирiшив? – не витримала Ольга. – З цiею заправкою?

– Не знаю. Вирiшив почекати. Час у мене е. Може, брат повернеться.

– Ясно. І скiльки будеш чекати?

– Не знаю. Лiто довге.

– Знаеш, Германе, – мовила вона раптом, вiдганяючи вiд волосся ос, – я тобi допоможу, якщо буде потрiбно.

– Добре, – вiдповiв я iй.

– Але я хочу, щоб ти зрозумiв – це лише бiзнес. Ясно?

– Ясно.

– Тодi що ти знову на мене витрiщаешся? Я ж сказала, що без купальника.

Вода вiдносила гiлки й перегортала пiщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до ii клейкоi поверхнi, в’язка й тягуча полуднева рiка не так текла, як тривала.

За якийсь час ми вибрались на берег i почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомiтним рухом стягла з себе мокрi трусики i, затиснувши iх у долонi, стала натягувати сукню. Ми рушили i, видершись на крейдянi кручi, побрели вгору, слiдом за вечiрнiм сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, мiцно стискаючи в лiвiй долонi трусики, сукня облiпила ii мокре тiло, i я взагалi намагався на неi не дивитись. На заправцi вона забрала в Кочi порожнiй кошик, непомiтно кинула туди бiлизну, пошепотiлась про щось iз Травмованим, пiсля чого той кинув на мене суворий погляд, сiла на скутера i розчинилась у вечiрньому повiтрi, мов ii i не було.

* * *

Увечерi Коча хрипко розповiдав про своiх жiнок, про iхню пiдступнiсть, нерозумнiсть та нiжнiсть, за якi вiн iх i любив. Консерви закiнчувались, я дав Кочi грошей, той сiв на стару «украiну» i поiхав униз, за харчами. Я лишився сидiти в крiслi, дивлячись, як над трасою протiкають червонi потоки, повiтря тужавiе вiд пилу й сутiнкiв, а небо стае схожим на томатну пасту.

* * *

Це були дивнi днi – я опинився помiж давно знайомих i зовсiм невiдомих менi людей, якi дивилися сторожко, щось вiд мене вимагаючи, чекаючи на якiсь вчинки з мого боку. Вони всi нiби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу i як саме почну дiяти. Мене це вiдверто напружувало. Я звик вiдповiдати за себе i за своi вчинки. Але тут був дещо iнший випадок, iнша вiдповiдальнiсть. Вона звалилась на мене, мов родичi з вокзалу, i ii позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своiм життям, сам вирiшував своi проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, вiдчуваючи, що так просто мене не вiдпустять, що доведеться з’ясовувати стосунки й виходити якось iз ситуацii, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Менi це вiдверто не подобалось. Головне – дуже хотiлось гарячоi пiци.

* * *

Наступного дня, себто в п’ятницю, ближче до вечора, до нас заiхав дивний персонаж, який вiдразу ж звернув на мене увагу, та i я його теж помiтив. Приiхав вiн на старому «уазi», на таких машинах колись iздили агрономи та прапорщики, iхав з пiвночi, повертався в мiсто, одягнений був, як i я, у вiйськовi штани та камуфляжну майку. На головi мав якогось есесiвського кашкета. Дивився на всiх пiдозрiло й допитливо. Мовчки привiтався з Кочею, вiддав честь Травмованому, пройшов iз ним до гаража. Побачивши мою бундесверiвську куртку, пiдiйшов, привiтався.

– Гарна куртка, – сказав.

– Нормальна, – погодився я.

– Це гарне сукно. Ти Герман?

– Герман, – вiдповiв я.

– Корольов? Юрiка брат?

– Ну.

– Ти мене, мабуть, не пам’ятаеш, я робив iз твоiм братом бiзнес.

– Тут усi робили з моiм братом бiзнес, – дещо роздратовано мовив я.

– У нас iз ним були особливi стосунки. – Вiн постарався видiлити слово «особливi». – Вiн брав у мене пальне для лiтакiв i продавав кудись у Польщу. Фермерам.

– У тебе – це де?

– На аеродромi.

– Ти працюеш на аеродромi?

– На тому, що вiд нього залишилось. Ернст, – назвався вiн i простягнув руку.

– Що це в тебе за iм’я?

– Це не iм’я, це поганялово.

– Ну, а звати тебе як?

– Та так i зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освiтою?

– Історик.

Вiн змiнився на обличчi. Уважно оглянув мене з голови до нiг, обережно взяв пiд лiкоть i, вивiвши з гаража, потягнув убiк вiд здивованих Кочi з Травмованим.

– Знаеш, Германе, – вiн все тримав мене пiд лiкоть, вiдтягуючи подалi вiд заправки, – я теж iсторик. Ця робота на аеродромi – просто так сталось. Ти що закiнчував?

– Харкiвський унiверситет.

– Істфак?

– Істфак.

– Де практику проходив?

– Та пiд Харковом i проходив.

– Копав?

– Копав.

– А що можеш сказати з приводу «Мертвоi голови»?

– Якоi голови?

– Мертвоi. Дивiзiя така була.

– Ну, – завагався я, – нiчого хорошого.

– Ось що, Германе. – Вiн боляче стиснув мiй
Страница 18 из 20

лiкоть. – Ти обов’язково маеш приiхати до мене на аеродром. Я вiдкрию тобi очi.

– На що? – не второпав я.

– На все. Ти ж нiчого не розумiеш.

– А ти розумiеш?

– А я розумiю. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понедiлок. Приiдеш?

– Приiду, – погодився я.

– Знайдеш?

– Знайду.

– От i добре.

Вiн рiшуче повернувся й рушив до «УАЗа». Пiдiйшов до Кочi, сунув йому бабки за бензин i застрибнув до кабiни.

– У понедiлок! – крикнув на прощання.

Коли пил за ним розвiявся, я пiдiйшов до Кочi.

– Хто це? – запитав.

– Ернст Тельман, – вiдповiв задоволено Коча, – кращий друг нiмецьких пiонерiв.

– Що за iм’я?

– Нормальне iм’я, – засмiявся Коча. – Механiк з аеродрому.

– Мабуть, я його знаю.

– Тут усi всiх знають, – нiби повторив за кимось Коча.

– Вiн нам спирт зливав iз якихось авiацiйних запасiв. Рокiв двадцять тому, – почав пригадувати я.

– Ось бачиш, – погодився Коча.

– А чому Ернст?

– Вiн перекопав тут пiвдолини. Шукае нiмецькi танки.

– Танки?

– Угу.

– Для чого йому танки?

– Не знаю, – зiзнався Коча. – Для самоствердження. Вiн говорить, що десь тут у наших мiсцях лишилось кiлька танкiв. Ну i шукае тепер. У нього вдома цiлий фашистський арсенал – автомати, снаряди, ордени. Але при цьому вiн не фашист, – попередив Коча. – Через це i Ернст Тельман.

– Ясно, – зрозумiв я.

– Нiмецький танк, – додав, пiдiйшовши, Травмований, – великих грошей коштуе. Тiльки хуй вiн що вiдкопае.

– Чому? – здивувався я.

– Гера, – роздратовано сказав Травмований, – це ж не мiшок картоплi, це шiстдесят тонн залiза. Чим вiн його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.

Травмований незадоволено розвернувся i зник у гаражi. Я побрiв за ним. Шiстдесят тонн, думав, справдi не мiшок картоплi.

* * *

Для себе я виявив, що робота може давати якщо не задоволення, то принаймнi почуття чесно виконаного обов’язку. Востанне щось подiбне я вiдчував у третьому класi мiсцевоi школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах i ми старанно шукали важкi опалi фрукти в холоднiй вересневiй травi. У суботу машин було бiльше, нiж зазвичай. Вони рухались на пiвнiч, у бiк Харкова. Коча радiсно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всiх запасiв пального, оскiльки бензовоз мав приiхати лише наступного тижня.

* * *

Удень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкi рукавицi, попередив Кочу, що вiдiйду на годину, i рушив уздовж пагорба, подалi вiд траси. Навiть не знаю, куди саме я збирався йти, скорiш за все, просто потрiбно було вiд усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись iз пагорба в балку i вибравшись нагору, я вийшов на безкiнечнi кукурудзянi поля, котрi тяглися до обрiю, та й за обрiем, схоже, вони так само тяглися. Жодноi дороги тут не було, тож я просто пiшов уперед, намагаючись, аби сонце свiтило в спину i не слiпило очей. Краевид був салатовим вiд молодоi кукурудзи й чорним вiд сухоi землi, де-не-де траплялись невеликi западини, мiсцевiсть нагадувала поле для гольфу, на якому для чогось висiяли кукурудзу. Раптом попереду, метрiв за двiстi, помiтив якусь постать: хтось завмер, прислухаючись до навколишньоi тишi. Я не мiг розгледiти, хто саме це був, i подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаемо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивiв, дивно i пiдозрiло. А пiдiйшовши, упiзнав Катю.

Була вона в джинсовому комбiнезонi, в якому iй, мабуть, було важко рухатись по такiй спецi. Пiд комбiнезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неi були тi самi сандалi, що й минулого разу. Вона мене теж помiтила, стояла й чекала, доки я пiдiйду.

– Що ти тут робиш? – запитав я замiсть привiтання.

– А ти? – вона, схоже, зовсiм не здивувалась, побачивши мене.

– Тебе шукав.

– Ага, розповiдай, – вона дивилась холодно й недовiрливо.

– Привiт, – простягнув iй руку.

Вона якусь мить подумала, тодi простягла свою. Навiть посмiхнулась, хоча скорiше зневажливо, нiж дружньо.

– Так що ти тут робиш?

– Пахмутову шукаю.

– Кого? – не зрозумiв я.

– Пахмутову. Вiвчарку. Вона постiйно сюди забiгае, в поля.

– Повернеться. Собаки – вони мудрi.

– Та вона стара зовсiм, – занепокоено сказала Катя. – У неi склероз. Вона пару разiв вибiгала на трасу, я ii потiм ледве знаходила. Добре, що ii тут усi знають, тому нiхто не чiпае.

– Так прив’яжи ii. Щоби вона не тiкала.

– Давай я тебе прив’яжу, – розiзлилась Катя. – Щоби ти не тiкав.

– Ну все, все, – примирливо мовив я.

Але Катя вже не слухала. Вiдвернулась i почала кликати свою вiвчарку.

– Пахмутова! – кричала вона в порожнi поля. – Пахмутоваааа!

І тут з’явився дивний звук. Вiн наростав, розпадаючись на деренчливi ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам – рiчковi льоди. Катя враз напружилась i подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався вiн у наш бiк, i незабаром я зрозумiв, що це кукурудзяник, АН-2. Несподiвано Катя кинулась до мене i, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неi. Нiчого собi, подумав. А Катя враз зашепотiла:

– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помiтити.

– Хто? – не зрозумiв я.

– Кукурудзяники.

– Це що – iхня авiацiя?

– Так. Краще iм на очi не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на iхню територiю. Можуть бути проблеми.

– Та ладно, – я спробував пiдвестись.

Але Катя жорстко потягла мене на себе i сказала з непiдробним переляком у голосi:

– Лежи, я сказала!

Я ввiткнувся обличчям iй у плече. Земля пiд ii волоссям була суха й потрiскана, кукурудзяними стеблами перебiгали мурахи, i пил забивався Катi в чорне волосся. Очi в неi були кольору пилу, вона нiби намагалася злитись iз мiсцевiстю й лишитись непомiченою. Лiтак тим часом пiдлiтав, гудiв вiдчайдушно й погрозливо, i якоiсь митi я прикрив Катю собою, втиснувшись у неi, як у траву. Вона насторожено дихала i раптом ковзнула рукою менi пiд футболку.

– Ти зовсiм мокрий, – сказала здивовано.

– Це вiд сонця.

– Лежи тихо, – повторила.

– Який у тебе незручний комбiнезон. – Я намагався розстебнути гудзики на ii шлейках i просунути руку iй пiд футболку, але вони не пiддавались, я марно iх смикав i тягнув на себе, нервував i злився, а вона якось вiдсторонено й невагомо торкалась моеi шкiри, втiм, навiть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому лiтаковi, що раптом важкою тiнню шугнув по наших тiлах, оглушив ревом i швидко почав вiддалятись, лишаючи по собi дим, чад i пустку. Менi навiть удалось розстебнути iй один iз гудзикiв, але тут вона, схоже, вiдчула, що небезпека минула, i враз, витягнувши руку менi з-пiд футболки, легко мене вiдштовхнула.

– Усе, досить, – сказала i пiдвелась.

– Почекай, – не зрозумiв я. – Куди ти?

– Вставай.

– Та куди ти? Чекай.

– Досить, – спокiйно повторила вона i застебнула гудзик, над яким я так довго бився.

Чорт, подумав я. І раптом почув над головою важке дихання. Пiдвiвшись, побачив коло себе вiвчарку. Я навiть не помiтив, коли вона пiдiйшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч i дивилась на мене з якимось непiдробним здивуванням – мовляв, що ти вiд нас хочеш. І я не знав, що iй вiдповiсти.

– Усе, пiшли, – кинула Катя й рушила в бiк телевежi, що стримiла з-поза обрiю.

Пахмутова охоче рушила за нею. Я пiдвiвся, обтрусив пил i обламано потягся за ними. Дорогою Катя мовчала, на моi спроби зав’язати розмову не звертала уваги,
Страница 19 из 20

щось мугикала собi пiд носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Бiля ворiт вежi зупинилась i простягла менi руку.

– Дякую, – сказав я. – Вибач, коли щось не так.

– Та ладно, – вiдповiла вона спокiйно. – Усе гаразд. Не забрiдай у кукурудзу.

– Що ти iх так боiшся?

– Я iх не боюсь, – вiдповiла Катя. – Я iх знаю. Все, я пiшла.

– Чекай, – зупинив я ii. – Що ти увечерi робиш?

– Увечерi? Уроки вчу. І зранку теж, – додала вона.

Вiвчарка на прощання обнюхала мое взуття i теж рушила додому. Вечiр важкого дня, подумав я.

* * *

Травмований подивився на мене з пiдозрою, мовби все знаючи й розумiючи. Але промовчав. А вже збираючись додому, пiдiйшов i сказав:

– Коротше, Германе, – голос його звучав глухо, але довiрливо. – Ти нам завтра будеш потрiбен.

– Кому це – вам?

– Побачиш, – ухилився вiд вiдповiдi Травмований. – Ми заiдемо годинi об одинадцятiй. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?

– Ну ясно, Шур, що за розмова.

– Я так i думав, – сказав Травмований, сiв у свiй легковик i покотив до траси.

Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.

5

Я довго думав над цiею iсторiею. Як трапилось, що вони мене втягнули до своiх розборок? Що я тут роблю? Чому досi не поiхав звiдси? Головне – що намислив собi Травмований? Знаючи його характер i складнi стосунки з реальнiстю, можна було чекати на будь-який учинок iз його боку. Але як далеко вiн мiг зайти? Адже справа, думав я, стосуеться бiзнесу, тож наскiльки готовий вiн захищати його? І яку роль у цiй комбiнацii вiн приготував для мене? Я намагався зрозумiти, що чекае на мене завтра вдень, чи доживу я до наступного вечора i чи не варто менi звалити звiдси прямо зараз. Нiхто не мiг гарантувати, що все завершиться спокiйно й безкровно, вони всi готовi йти на принцип: i Травмований, i цi пiлоти на кукурудзянику – у всiх у них надто багато амбiцiй, аби вирiшувати питання органiзацiйного характеру без трупiв. Так, нiби все повернулось назад – шкiльнi роки, дорослий свiт, який знаходиться зовсiм поруч, наче хтось вiдчинив дверi до сусiдньоi кiмнати i ти бачиш усе, що там дiеться, а головне – бачиш, що нiчого доброго там насправдi немае, але тепер, оскiльки дверi вiдчиненi, ти теж якимось чином стаеш до всього цього причетним. З такими думками погано чекати, вони вимагають вирiшення. І вирiшення залежить не лише вiд тебе. Усе вирiшиться тодi, коли поруч iз тобою стоятимуть брати по зброi. Проте де вони, цi брати, i хто вони? Я стояв у темрявi, вiдчуваючи насторожене дихання та гарячий стукiт рiшучих сердець. Нiч розпалювалась, мов свiжий асфальт, до ранку не лишалось нi часу, нi терпiння. Можливо, це й був той момент, коли потрiбно було вирiшувати – лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.

* * *

Прокинувся я рано, розумiючи, що час для вiдступу втрачено i вiдступати просто немае куди. Вийти ось так просто на сонячне свiтло, що впевнено заливало кiмнату, й залишити цю територiю менi видавалось неможливим. Уночi я ще змiг би це зробити, проте не тепер. Вiдразу стало простiше думатись, я пiдвiвся i, намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Надягнув своi танкiстськi штани, знайшов пiд лiжком важкi вiйськовi черевики, побитi, проте цiлком надiйнi. Подумав, що краще сьогоднi бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечi футболку, вийшов надвiр. Серед брухту знайшов зручну арматурину. Зважив на долонi. Саме те, що треба, подумав собi й пiшов назустрiч невiдомому. Невiдоме, втiм, затримувалось. Пiсля двогодинного засмагання на крiслах хотiлося спати i iсти, проте я розумiв, що перед подiбними бойовими виправами про iжу краще не думати. І десь у такому настроi провалився в солодкий ранковий сон.

Зовсiм поруч зi мною, на вiдстанi кiлькох крокiв, раптом розчинилось повiтря i з’явився незрозумiлий протяг. Тягло звiдти гарячим вiтром i важким утробним жаром. Жар цей в’iдався у сон, тож менi здалось якоiсь митi, що я таки втiк, зiбрався з силами i вискочив назад, до звичного життя. І, навiть прокинувшись, iще деякий час вiдчував, як тривае це сонячно-нудотне вiдчуття дороги, як палають передi мною вогонь i попiл, вiд яких стае солодко й тривожно. Навiть не розплющуючи очей, я здогадувався, у чому тут рiч i що саме стояло зараз передi мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв передi мною, просто бiля мого крiсла, важкий i гарячий, нiби серпневе повiтря, «iкарус». Цей запах нi з чим не сплутаеш, так пахнуть трупи пiсля воскресiння. Стояв вiн iз вимкненим двигуном i темними вiкнами, тому зовсiм не видно було, що там у нього всерединi, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушенi голоси й насторожене дихання, тож рiзко пiдвiвся й спробував зазирнути до салону. Раптом дверi вiдчинились. На схiдцях стояв Травмований. Був у бiло-блакитнiй футболцi збiрноi Аргентини й здивовано розглядав моi вiйськовi черевики.

– Ти що, – спитав, – так i поiдеш?

– Ну, – вiдповiв я, ховаючи арматурину за спиною.

– А арматура навiщо? – далi дивувався Травмований. – Собак вiдганяти?

– Просто так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащi.

– Ну-ну, – лише й сказав Травмований i, вiдступивши вбiк, кивнув: давай, мовляв, заходь.

Я ступив усередину. Привiтався з водiем, той байдуже кивнув у вiдповiдь, пiдiйнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напiвтемно, я спочатку навiть не розгледiв, хто там сидiв. Потовкся на мiсцi, озирнувся на Травмованого, знову огледiв автобуснi сутiнки й невпевнено помахав рукою, вiтаючись iз пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, i салоном прокотився радiсний свист i гамiр, i хтось перший закричав:

– Здоров, Герич, здоров, сучара!

– Здоров, – увiмкнулись вiдразу мiцнi горлянки, – здоров, сучара!

Я насторожено, проте на всяк випадок привiтно, посмiхався у вiдповiдь, не зовсiм розумiючи, що вiдбуваеться.

Аж тут Травмований легко пiдштовхнув мене в плечi, i я вiдразу ж завалився в дружнi обiйми, лише тепер розгледiвши всi цi обличчя.

Були тут усi – i Саша Пiтон з одним оком, i Андрюха Майкл Джексон iз синiми церковними банями на грудях, i Семен Чорний Хуй з вiдкушеним вухом та пришитими пальцями на правiй руцi, i Дiмич Кондуктор з наколками на повiках, i брати Балалаешнiкови – всi трое, з однiею на всiх мобiлою, i Коля Пiвтори Ноги з фарбованою в бiле залисиною та гiтлерiвськими вусиками, i Іван Петрович Комбiкорм з вуглуватою вiд кiлькох переломiв головою, i Карпо З Болгаркою – з болгаркою в руках, i Вася Отрiцало з перебинтованими кулаками; а ще далi сидiли Геша Баян, i Сiрьожа Насильник, i Жора Лошара, i Гогi Православний – одним словом, увесь золотий склад «Мелiоратора-91» – команди мрii, яка рвала на шматки спортивнi товариства звiдси й аж до самого Донбасу i навiть виграла Кубок областi; заслуженi майстри спорту в окремо взятiй сонячнiй долинi. Вони сидiли всi тут, передi мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили менi волосся i радiсно смiялись iз пiтьми салону всiма своiми золотими та залiзними фiксами.

– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радостi спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився надi мною – друзi, перезираючись, весело смiялись i вiдверто тiшились, дивлячись на мою розгублену пику.

– Герич! – кричав Гогi Православний. – Дарагой! Ну ти даеш!

– Ну ти й даеш, Гера! – пiдтримували його брати Балалаешнiкови, завалюючись на розхитанi крiсла. – Ну ти й даеш, брат!

І всi iншi
Страница 20 из 20

теж голосно гелготали, плескаючи мене по спинi, i Саша Пiтон аж подавився своiм «кемелом», а Сiрьожа Насильник ридав зi смiху, ткнувшись у груди Васi Отрiцалi, якому це, втiм, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, смiявся, i Карпо З Болгаркою, смiючись, розмахував у повiтрi болгаркою, демонструючи увесь свiй бойовий запал. Аж ось Травмований пiдiйшов ззаду й спокiйно поклав руку менi на плече. Усi притихли.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/sergiy-viktorovich-zhadan/voroshilovgrad-13452138/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.