Режим чтения
Скачать книгу

100 чарівних казок світу читать онлайн - Афанасий Фрезер

100 чарiвних казок свiту

Афанасий Фрезер

Ця збiрка казок стане улюбленою книгою вашоi дитини. Тут найпопулярнiшi казки видатних дитячих письменникiв свiту: Ханса Крiстiана Андерсена, Вiльгельма Гауфа, Шарля Перро, братiв Грiмм, Джекобса Джозефа, Редьярда Кiплiнга, Жан-Жака Руссо, Миколи Вагнера, Володимира Даля i багатьох iнших.

Разом iз вiдважними героями казок юний читач полiтае у скринi, побувае в гостях у Русалоньки, звiльнить iз ув`язнення чарiвну Рапунцель i навчиться справжньоi дружби разом iз бременськими музиками.

Пригоди починаються!

Сборник

100 чарiвних казок свiту

Ганс Кристiан Андерсен

Кресало

Один солдат iшов додому з вiйни. Зустрiлася йому стара вiдьма.

– Здрастуй, солдате! – сказала вона йому. – Ти одержиш досхочу грошей, лише зроби менi послугу. Бачиш старе дерево? Я обв’яжу тебе мотузкою, а ти залiзь у дупло! Коли дiстанешся самого низу, побачиш пiдземний коридор; там зовсiм свiтло, бо горять сотнi смолоскипiв. Ти побачиш трое дверей; ключi стирчать iззовнi. Увiйди до першоi кiмнати, i побачиш велику скриню, а на нiй собаку: очi у нього завбiльшки як чашки! Та ти не бiйся, а розстели на пiдлозi мiй синiй картатий фартух, пiдiйди i схопи собаку, посадови його на фартух, вiдчини скриню й бери з неi мiдякiв скiльки душа забажае. А як захочеш срiбла, йди до iншоi кiмнати; там сидить собака, у якого очi завбiльшки як млиновi колеса! Та ти не бiйся, а посадови i його на мiй фартух – i набирай грошей доволi! А якщо вже захочеш золота, пiди до третьоi кiмнати. Там на скринi сидить собака, а очi в нього – як круглi вежi. Та ти не бiйся, а посадови його на мiй фартух i бери золота, скiльки зможеш забрати! Як, солдате, згоден?

– А що ти хочеш за це, стара вiдьмо? – спитав солдат.

– Старе кресало! – вiдповiла вiдьма.

– Ну гаразд, згоден!

– От i добре! Бери ж фартух! – сказала вiдьма.

Солдат вилiз на дерево, спустився в дупло та опинився в пiдземному коридорi, де горiла сотня смолоскипiв.

Вiн вiдчинив першi дверi й побачив собаку з очима як чашки.

– Ото так песик! – вигукнув солдат, але не злякався, а, як i казала вiдьма, посадовив собаку на фартух i набрав повнi кишенi мiдякiв, натоптав ними ранець, знову посадовив на скриню пса та пiшов до iншоi кiмнати.

Там сидiв собака, очi в якого були завбiльшки як млиновi колеса.

– Ой як вирячився! – сказав солдат.

Вiн посадовив собаку на фартух, вiдчинив скриню – i напхав повнi кишенi й ранець срiбла, щоправда, довелося викинути всi мiдяки, ну та нехай! Тодi солдат посадовив собаку назад i пiшов до третьоi кiмнати.

– Такого собаки я ще не бачив! – мовив солдат, i справдi, адже очi той мав – нiби двi величезнi круглi вежi.

Але й цього собаки солдат не злякався, а посадовив його на фартух i вiдчинив скриню. Скiльки ж тут було золота! Солдат, не довго думавши, викинув усе срiбло й напхав своi кишенi, ранець, шапку та чоботи золотом. Вiн посадовив собаку на скриню й пiшов шукати кресало. Узяв його i загукав:

– Тягни мене, вiдьмо!

Вiдьма витягла його, i вiн опинився на дорозi.

– Скажи, навiщо тобi кресало? – спитав солдат.

– А тобi що до того?! – вiдказала вiдьма. – Ти ж отримав грошi! Давай кресало!

– Негайно кажи, навiщо тобi воно, або вiдрубаю тобi голову! – закричав солдат.

– Не скажу! – закричала й вiдьма.

Солдат i вiдрубав iй голову. Потiм зав’язав золото у фартух, запхнув кресало в кишеню й пiшов до мiста.

Солдат зупинився в найдорожчому заiздi, у найбiльшiй кiмнатi, i зажадав усiх найкращих i найсмачнiших страв. Наступного дня вiн купив собi новi чоботи й пишну одежу.

У заiздi йому розповiли про все, що лиш було в мiстi, про всi дивовижi, про короля та його прекрасну дочку.

– Вона мешкае у величезному мiдному замку, за високими стiнами з вежами, – казали люди. – Королю напророчили, що принцеса вийде замiж за простого солдата, а вiн не хоче, щоб це сталося!

Солдат жив весело й нажив дуже багато друзiв, а ще вiн чимало допомагав бiдним. Та вiн тiльки витрачав i витрачав грошi, й настав день, коли в нього лишилися всього двi золотi монети. Довелося йому перебратися до бiдноi квартирки, чоботи стоптались, одежа зносилася…

Якось увечерi, коли зовсiм стемнiло, а навiть свiчку запалити не можна було, бо й свiчки тiеi вiн не мав, солдат згадав про кресало. Щойно вiн ударив по кременю, щоб викресати iскру, – бачить: сидить перед ним собака з пiдземелля, з очима завбiльшки як чашки.

– Чогось бажаете, господарю? – спитав собака.

– Он як! – сказав солдат. – Виходить, за допомогою кресала я можу отримати будь-що! Принеси менi грошей!

Собака миттю зник, а ще за мить повернувся, i в зубах у нього був великий гаманець, наповнений мiдними монетами!

Солдат ударив по кременю двiчi – й перед ним з’явився пес iз очима завбiльшки з млиновi колеса i принiс йому великий гаманець, набитий срiблом! Солдат ударив по кременю тричi – з’явився пес, у якого очi наче двi круглi вежi, i принiс гаманець iз золотими монетами.

Солдат зрадiв такiй удачi. Вiн знов оселився в дорогих кiмнатах i купив собi новий одяг та чоботи.

Тепер вiн нiчого для себе не шкодував.

Якось йому до смертi закортiло побачити нарештi чарiвну принцесу. «Яка користь вiд ii краси, коли на неi навiть поглянути не можна?» – подумав солдат i вдарив один раз по кременю. Умить перед ним з’явився пес iз очима завбiльшки як чашки.

– Хочу бачити принцесу! – сказав йому солдат.

Не встиг вiн й оком змигнути, а собака знову з’явився перед ним.

Принцеса, юна й чарiвна, спала в нього на спинi, i солдат не змiг утриматися вiд того, щоб поцiлувати ii.

Пiсля цього собака вiднiс принцесу назад до вежi, i вранцi дiвчина розповiла королю з королевою, який вона бачила дивний сон: вона iхала на собацi, а солдат цiлував ii.

Наступноi ночi до принцесиноi постелi приставили стару фрейлiну, якiй доручили розвiдати, чи був то i справдi сон.

А солдат знову захотiв побачити принцесу. Уночi собака схопив ii й помчав разом iз нею до солдата, але стара фрейлiна не спала й кинулася навздогiн. Вона побачила, до якого з будинкiв побiг пес, i шматком крейди намалювала на воротях хрест, а тодi подалася спати. Але собака, коли понiс принцесу назад, побачив цей хрест, розгадав хитрощi фрейлiни й намалював хрести на всiх воротях у мiстi!

Рано-вранцi король, королева та фрейлiна вирiшили подивитися, куди ж iздила принцеса. Одначе хрести були на всiх воротях, i всi зрозумiли, що так нiчого не досягнуть.

Але королева була надзвичайно розумною й хитрою: вона зшила маленьку торбинку, насипала в неi крупи, прив’язала ii на спину принцесi та зробила в торбинцi дiрочку, щоб крупа могла сипатися на дорогу.

Уночi собака знову понiс принцесу до солдата, але не помiтив, що крупа весь час сипалася з торбинки на дорогу й насипалася навiть на солдатове вiкно. Уранцi король i королева дiзналися, куди iздила принцеса. Вони дуже розгнiвались i посадили солдата до в’язницi, вирiшивши наступного дня його повiсити.

Уранцi солдат пiдiйшов до маленького загратованого вiконця. Усi поспiшали за мiсто дивитися, як його страчуватимуть.

– Агов! – гукнув солдат хлопчинi-шевцю. – Збiгай-но i принеси мое кресало, тiльки швиденько! Одержиш чотири монети!

Почувши про чотири монети, хлопчина прожогом кинувся по кресало i принiс його солдатовi.

І от настав час страти. Солдатовi вже збиралися накинути мотузку на шию, але вiн сказав, що йому б дуже хотiлося викурити люльку перед смертю.

Король погодився, i
Страница 2 из 33

солдат вийняв кресало. Вiн ударив по кременю один раз, тодi двiчi, тодi тричi – й перед ним з’явилися всi трое собак!

– Допоможiть менi! – наказав солдат.

Собаки кинулися на суддiв, на короля й королеву. Варта перелякалась, а всi люди закричали:

– Солдате, пожалiй! Будь нашим королем!

Солдата урочисто посадовили в королiвську карету й повезли до палацу. Усi трое псiв бiгли поряд. Солдат одружився з прекрасною принцесою, i весiльний бенкет тривав цiлий тиждень, а собаки теж сидiли за столом!

Гидке Каченя

Улiтку, коли вже пожовкло жито, пiд лопухом на яйцях сидiла качка. Висиджувала вона яйця вже давно, i iй це добряче набридло.

Нарештi шкаралупа яець затрiщала, i з них з’явилися каченята. Вони сяк-так повибиралися й почали роззиратися довкола. Їм подобався свiт – аякже, бо ж тут було значно краще, нiж у тiснiй шкаралупi!

– Ох, найбiльше яйце цiлiсiньке! – сказала качка, зiтхнувши, i знову всiлася на нього.

– Як справи? – спитала ii стара качка, що проходила поруч.

– Іще одне яйце лишилося! – сказала молода качка. – Але поглянь на iнших! Просто чудовi! А як схожi на батька!

– Стривай-но, а що, як то в тебе iндиче яйце? – мовила стара качка. – Менi якось пiдкинули чуже. Ну й мороки з iндичатами, скажу я тобi! Вони бояться води, не йдуть i годi! Так i е! Індиче! Покинь його!

– Та нi, посиджу ще! – вiдповiла молода качка.

– Ну, як хочеш! – сказала стара качка й пiшла геть.

Нарештi затрiщала шкаралупа, i з найбiльшого яйця з’явилося величезне негарне пташеня.

– Яке воно велике! – сказала качка, уважно обдивляючись його. – І зовсiм не схоже на iнших! Невже й справдi iндича?

Наступного дня була чудова погода, й уся качина сiм’я вирушила до канави. Миттю качка опинилась у водi.

– Ідiть за мною! – покликала вона каченят, i тi також кинулись у воду, хутко виринули й попливли. Негарне каченя не пасло заднiх.

– Яке ж це iндича? – сказала качка. – Нi, це мiй син! І не такий уже вiн негарний! Швидше, швидше, ходiмо до пташника! Тримайтеся до мене якнайближче й пильнуйте – неподалiк можуть бути коти!

– Уклонiться старiй качцi! – звелiла каченятам мати, коли вони дiсталися пташника. – Вона тут найвельможнiша, бо iспанськоi породи! Вона мае на лапцi червоний клаптик – це знак найвищоi нагороди. Пов’язуючи його, люди дають зрозумiти, що не бажають цю вiдзнаку втратити; за цим клаптиком усi стару качку впiзнають. Не тримайте лапок укупi! Чемнi каченята мають тримати лапки нарiзно й вивертати iх назовнi! Молодцi! Ануте! Кланяйтесь i крякайте!

Каченята так i зробили.

Качки оглядали iх i бурчали:

– Ну от, прийшли, наче нас тут i так мало! А це яке гидке!

Одна качка навiть дзьобнула його в шию.

– Дайте йому спокiй! – звелiла качка-мати.

– Воно таке величезне й негарне! – вiдказала кривдниця. – Воно дуже дивне!

– Усi дуже милi, крiм одного… – пiдсумувала стара качка з червоним клаптиком на лапцi. – Добре було б його переробити!

– Так, – вiдповiла качка-мати, – можливо, воно негарне, зате мае добре серце i плавае навiть краще за iнших. Я гадаю, що воно виросте, погарнiшае або зробиться з часом трохи меншим, – i вона лагiдно провела дзьобом по пiр’ячку великого каченяти. – Окрiм того, це селезень, а для селезня краса на така вже й важлива.

– Іншi каченята милi! – сказала стара качка.

Усiх каченят полюбили у пташнику. Лише бiдолашне гидке каченя весь час дзьобали та штовхали. З нього глузували всi – i качки, i кури.

– Воно надто велике! – казали всi, а iндик, що народився зi шпорами на ногах i тому вважав себе особливим, надувся i, пiдлетiвши до каченяти, сердито залопотiв; його гребiнь налився кров’ю. Бiдолашне каченя розгубилося: воно ж не винне, що таке потворне!

Далi було ще гiрше. Усi проганяли каченя, навiть рiднi брати й сестри люто казали йому: «Хоч би вже кiшка тебе вхопила!» І навiть мати додавала: «Очi б моi тебе не бачили!»

Качки дзьобали його, кури щипали.

Одного разу каченя не витримало, перебiгло пташник i махнуло через паркан! Пташки злякано знялися з кущiв. «От яке я потворне, пташки злякалися мене!» – гiрко подумало каченя й кинулося тiкати. Воно бiгло аж до болота i там просидiло всю нiч, утомлене й самотне.

У цьому болотi жили дикi качки. Вранцi вони всi повилiтали з гнiзд i побачили каченя.

– Ти хто? – спитали вони.

Каченя розкланялося на всi боки.

– Ти страшенно потворне! – сказали дикi качки. – Навiть не думай породичатися з нами!

Де вже було бiдолашному каченятi думати про це! Воно мрiяло про одне: щоб йому дозволили спокiйно посидiти в очеретi й попити болотноi води.

Два днi воно жило на болотi, а третього дня з’явилися два дуже гордi дикi гусаки, що лише нещодавно вилупилися з яець.

– Послухай! – сказали вони. – Ти дуже, дуже потворне! Хочеш лiтати з нами й бути вiльним птахом? Неподалiк, в iншому болотi, живуть милi дикi гуски. Справдi, вони дуже милi! Ти таке потворне, що, певно, матимеш у них великий успiх!

Раптом над болотом почувся дивний звук, i обидва гусаки впали в очерет, а вода забарвилася iхньою кров’ю. Звук повторився, тодi знов i знов. Мисливцi оточили болото, навколо бiгали мисливськi пси, усе оповив блакитний дим. Каченя було нi живе нi мертве вiд страху. Щойно воно хотiло сховати голову пiд крило, як перед ним опинився мисливський пес, язик його був висолоплений, а злi очi виблискували. Вiн пильно глянув на каченя, вишкiрив гострi зуби й побiг далi.

– Слава Богу! – перевело дух каченя. – Отже, я таке потворне, що навiть собака не хоче вкусити мене!

І воно зачаiлося в очеретi й сидiло тихо-тихо до вечора.

Стрiлянина стихла лише пiд нiч, але минуло ще багато часу, перш анiж каченя наважилося встати, роззирнулося й кинулося бiгти полями та луками. Дув такий сильний вiтер, що каченя ледве-ледве трималося на лапках. До ночi воно добiгло до хатинки, яка була такою старою, що трималася тiльки дивом, а iй давно вже час було впасти. Вiтер усе дужчав, збивав каченя з нiг – доводилося впиратися в землю хвостом!

Що було робити? На щастя, каченя помiтило, що дверi хатинки висять криво й крiзь щiлину можна потрапити всередину. Так воно i вчинило.

У хатинцi жила бабуся з котом, що вмiв вигинати спинку й муркотiти, та куркою, яка добре несла яйця, – бабуся дуже ii любила.

Уранцi каченя помiтили: кiт почав муркотiти, а курка кудкудакати.

– Що сталося? – спитала бабуся, подивилася навколо й побачила каченя, але подумала на нього, що то доросла качка.

– Оце так знахiдка! – сказала старенька. – Тепер я матиму качинi яйця! Чи це селезень? Ну, побачимо!

Минуло тижнiв зо три, але яець не було. Кiт i курка вважали себе половиною всього свiту, причому кращою половиною. Каченя було з цим не зовсiм згодне. Звiсно, курцi й котовi це не сподобалося.

– Чи вмiеш ти нести яйця? – спитала курка в каченяти.

– Нi, не вмiю…

– От i тримай язика за зубами!

– Чи вмiеш ти вигинати спинку й муркотiти? – спитав кiт.

– Нi…

– От i мовчи собi, коли чуеш розумну мову!

І каченя мовчки сидiло у своему куточку. Раптом воно згадало свiже повiтря й тепле сонечко, i йому дуже закортiло поплавати. Воно сказало про це курцi.

– Та що це з тобою?! – вигукнула вона. – Вочевидь, знiчев’я в голову лiзуть самi дурницi! Несло б краще яйця чи муркотiло!

– Але ж плавати так приемно! – сказало каченя. – А яке задоволення пiрнати глибоко-глибоко!

– Та ти з глузду з’iхало! – сказала курка. – Кому може подобатися плавати
Страница 3 из 33

й пiрнати?! Нi коту, нi менi це не до душi! Та й наша господиня цього не любить, а вже вона розумнiша за всiх на свiтi!

– Ви мене зовсiм не розумiете! – сказало каченя.

– Та хто ж тебе може зрозумiти? Ти ж хочеш бути найрозумнiшим! Ти зовсiм не цiнуеш того, що потрапив у добiрне товариство, що тобi дали притулок та харч i хочуть навчити хоч чогось корисного! Повiр, я сварю тебе лише тому, що бажаю тобi добра, а отже, я i е твiй справжнiй друг!

– Я гадаю, менi краще пiти звiдси! – мовило каченя.

– Ну i йди собi з Богом! – вiдказала курка.

І каченя пiшло геть. Тепер воно могло досхочу плавати й пiрнати, але всi звiрi та птахи й далi знущались i глузували з нього.

Нарештi настала осiнь; листя й трава пожовкли; дув сильний вiтер, iшов снiг, сипався град. Бiдолашному каченятi було важко.

Якось увечерi, коли сонце вже сiдало, з кущiв вилетiли чудовi великi птахи. Каченя ще нiколи в життi не бачило таких гарних птахiв: вони були бiлi як снiг i мали такi довгi гнучкi шиi! Це були лебедi. Вони якось дивно скрикнули, змахнули прекрасними крилами й полетiли в теплi краi, далеко за сине море. Вони вже здiйнялися високо, а бiдолашне каченя закрутилось у водi, нiби дзига, витягло шию й раптом теж скрикнуло так голосно, що й саме злякалося. Цi птахи не йшли йому з думки, i, коли вони зовсiм щезли з очей, воно пiрнуло аж на дно, виринуло й було нiби не в собi, його охопило незнайоме почуття. Каченя не знало нi як звати цих птахiв, анi куди вони летять, але з першоi митi воно полюбило iх так, як нiкого досi не любило. Воно не заздрило iхнiй красi, адже йому навiть на думку не спадало, що воно могло б бути хоч трошечки схожим на них…

Настала холодна зима. Каченя плавало без перепочинку, щоб вода не замерзла зовсiм, але щоночi вiльний вiд криги простiр усе меншав i меншав. Морози були такi, що крижана кора трiщала. Каченя без утоми працювало лапками, та все-таки знесилилося, зупинилося й обмерзло.

Уранцi неподалiк проходив селянин, побачив каченя, розбив кригу своiм дерев'яним черевиком i принiс птаха додому вiдiгрiвати.

Але дiти захотiли погратися з ним, а воно подумало, що тi хочуть скривдити його, i сахнулося вiд страху просто в дiйницю з молоком – усе молоко розхлюпалося. Селянинова жiнка скрикнула та сплеснула руками; каченя тим часом залетiло в дiжку з олiею, а звiдти – у мiшок iз борошном. Господи, на кого воно було схоже! Господиня кричала й бiгала за ним зi щипцями для вугiлля, дiти збивали одне одного з нiг, реготали й верещали. Але дверi були вiдчиненi, i каченя вибiгло, кинулося в кущi, просто в глибокий снiг, i дуже довго лежало непорушно, майже без тями.

Багато сумних пригод спiткало каченя тiеi сувороi зими. Коли сонечко знову пригрiло землю, каченя лежало в болотi, в очеретi. Заспiвали жайворонки, i настала весна.

Каченя змахнуло крилами й полетiло; тепер його крила були значно мiцнiшими. Воно й незчулося, як опинилось у великому саду. Яблунi цвiли; духмяний бузок схиляв свое гiлля над рiчкою.

Як же тут було добре, як пахло весною! І раптом з очерету випливли трое прекрасних птахiв. Вони пливли легко й плавно, наче ковзали по водi. Каченя впiзнало iх, i його знов охопив уже знайомий дивний смуток.

«Полечу-но я до цих чудових птахiв! Вони, певно, вб'ють мене за те, що я, такий потворний, зважився до них наблизитися! Але краще загинути вiд них, анiж терпiти кпини та щипання качок i курей, витримувати зимову холоднечу й голод!» – подумало каченя.

Одразу ж воно злетiло на воду й попливло назустрiч прекрасним лебедям, якi, побачивши його, кинулися назустрiч.

– Убийте мене! – сказало iм каченя i схилило голову.

Але в чистiй, прозорiй, наче дзеркало, водi воно раптом побачило свое вiдображення… А лебедi оточили його, пестили, гладили дзьобами, й нiхто з них не збирався його вбивати…

Воно вже не було величезним потворним пташеням! Його крила зробилися могутнiми, шия – довгою та гнучкою, пiр'я – бiлим i блискучим. Гидке каченя стало лебедем!

Не бiда з'явитися на свiт у качиному гнiздi, якщо ти вилупився з лебединого яйця! Тепер юний лебiдь був радий, що зазнав стiльки горя, – адже мiг краще поцiнувати свое щастя…

До саду прибiгли маленькi дiти; вони почали кидати лебедям хлiбнi крихти i кричати:

– Новий, новий!

Дiти плескали в долонi й танцювали вiд утiхи, а тодi побiгли по батька й матiр i знову почали кидати у воду крихти хлiба й тiстечок. І всi казали, що новий лебiдь найгарнiший з усiх.

Старi лебедi схилили перед ним голови. А вiн зовсiм засоромився та сховав голову пiд крило, сам не знаючи навiщо. Вiн був надто щасливий, але нiтрохи не запишався – адже добре серце не знае пихи, а вiн пам'ятав час, коли всi його зневажали i проганяли. А тепер усi вирiшили, що вiн найгарнiший серед прекрасних птахiв! У воду схилялося духмяне гiлля бузку, сонечко свiтило особливо яскраво… І от крила його зашумiли, струнка шия випросталась, а з грудей вирвався сповнений радостi крик:

– Чи мiг я мрiяти про таке щастя, коли був гидким каченям!

Русалонька

У морi вода синя-синя, прозора й дуже глибока. На морському днi – бiлий пiсок. Там ростуть небаченi дерева та квiти. А помiж гiлками ширяе риба, достоту як птахи в повiтрi… У найглибшому мiсцi стоiть палац морського царя – стiни його з коралiв, високi стрiлчастi вiкна з найчистiшого бурштину, а дах усуцiль iз мушель; вони то вiдкриваються, то закриваються, залежно вiд того, приплив чи вiдплив, i це дуже красиво, адже в кожнiй лежать осяйнi перлини…

Морський цар давно-предавно став удiвцем, i його господарством вiдала стара мати: на хвостi вона носила аж дванадцять устриць, тодi як iншим вельможам належало лише шiсть. Вона палко любила своiх ону-чок-принцес. iх було шестеро, всi гарнесенькi, та наймилiшою серед усiх була наймолодша. Тiльки вони замiсть нiг мали хвiст, як рибини.

Бiля палацу був великий сад; там росло багато вогненно-червоних i темно-блакитних дерев. Земля була всiяна дрiбним блакитнуватим пiском. У безвiтряну погоду можна було бачити сонце; воно здавалося пурпуровою квiткою, з чашечки якоi лилося свiтло.

Кожна принцеса мала в саду свою мiсцинку; тут вони могли й садити, що хотiли. Одна зробила собi квiткову грядку у виглядi кита, iншiй заманулося, щоб ii грядка була схожа на русалоньку, а наймолодша зробила собi грядку круглу, як сонце, й засадила ii яскраво-червоними квiтами. Дивним дитям була ця русалонька – тиха, задумлива… Іншi сестри прикрашали своi садочки всякою всячиною, що дiставалася iм iз затонулих кораблiв, а вона любила лише своi яскравi, мов сонце, квiти та прекрасного мармурового хлопчика, що впав на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалонька посадила бiля статуi червону плакучу вербу, що чудово розрослася; гiлля ii перевiшувалося через статую й хилилося до блакитного пiску…

Найдужче любила русалонька слухати розповiдi про людей, що жили вгорi на землi. Особливо цiкавило й дивувало русалоньку те, що квiти на землi пахли, – не те що тут, у морi! – що лiси там були зеленi, а рибки, якi жили в гiллi, дзвiнко спiвали. Бабуся називала рибками пташок, iнакше онуки не зрозумiли б ii, адже вони нiколи не бачили птахiв.

– Коли вам виповниться по п'ятнадцять рокiв, – казала бабуся, – вам теж можна буде спливати на поверхню моря, сидiти при свiтлi мiсяця на скелях i дивитися на величезнi кораблi, що пропливатимуть повз вас!

Цього року старшiй принцесi саме мало виповнитися п'ятнадцять рокiв, але iншi сестри – а вони всi
Страница 4 из 33

народились одна за одною – мусили ще чекати, i довше за всiх – наймолодша. Але кожна обiцяла розповiсти iншим сестрам про те, що iй найбiльше сподобаеться першого дня.

Нiкого не тягло на поверхню моря так, як наймолодшу, тиху, задумливу русалоньку, якiй доводилося чекати найдовше. Скiльки ночей провела вона бiля вiдчиненого вiкна, вдивляючись у синяву моря, де ворушили своiми плавцями та хвостами цiлi зграi рибок! Вона могла роздивитися крiзь воду мiсяць i зорi. Бувало, що над нею пропливав кит або проходив корабель iз сотнями людей; вони й не думали про гарненьку русалоньку, що стояла там, у глибинi…

Та от старшiй принцесi виповнилося п'ятнадцять рокiв, i iй дозволили випливти на поверхню моря. Ото було розповiдей, коли вона повернулася назад! Найкраще, за ii словами, було лежати в тиху погоду на пiщанiй мiлинi й нiжитися при свiтлi мiсяця, милуючись мiстом, що простяглося на березi; там, наче сотнi зiрочок, горiли вогнi, чулася музика, шум i гуркiт екiпажiв, виднiлися вежi зi шпилями, калатали дзвони…

За рiк i друга сестра дiстала дозвiл пiднiматися на поверхню моря. Вона виринула з води саме в ту хвилину, коли сiдало сонце. Небо сяяло, наче розтоплене золото, розповiдала вона, а пурпуровi й фiолетовi хмарини швидко пливли небом, але ще швидше вiд них линула до сонця, нiби довгий бiлий серпанок, лебедина зграя; русалонька теж попливла до сонця, але воно опустилося в море, i в небi й на водi розлилася рожева вечiрня зоря.

Іще за рiк випливла на поверхню моря третя принцеса; ця була смiливiша за всiх i попливла до широкоi рiчки, що впадала в море. Тут вона побачила зеленi пагорби, вкритi виноградниками, палаци й будинки, оточенi чудовими гаями, де спiвали птахи; сонце сяяло i грiло… У маленькiй бухтi вона побачила цiлий натовп голеньких людських дiтей, що хлюпались у водi; русалонька хотiла погратися з ними, але вони злякались ii i втекли, а замiсть них з'явилась якась чорна тваринка й так страшно заходилася на неi дзявкати, що вона перелякалася й попливла назад у море; то був собака, але ж русалонька нiколи ще не бачила собак.

Четверта сестра трималася бiльше у вiдкритому морi й розповiдала, що це було краще за все; хай куди озирнись, на багато-багато миль довкола лише вода та небо; удалинi, наче морськi чайки, виднiлися великi кораблi, гралися й перекидалися веселi дельфiни i величезнi кити пускали з нiздрiв сотнi водограiв.

Потiм надiйшла черга передостанньоi сестри; день ii народження був узимку, й тому вона побачила те, чого не бачили iншi: море було зеленкуватого кольору, усюди плавали великi крижанi гори! Вона всiлася на найбiльшу, вiтер розмаював ii довге волосся, а моряки злякано обходили гору якнайдалi. Надвечiр небо вкрилося хмарами, заблищала блискавка, загримiв грiм, i темне море почало кидати крижанi брили з боку в бiк, а вони так i палахкотiли у свiтлi блискавки. На кораблях згортали вiтрила, люди метушилися, нажаханi, а русалонька спокiйно пливла собi на крижанiй горi й дивилася на вогнянi зигзаги блискавок.

Часто вечорами всi п'ять сестер, узявшись за руки, пiдiймалися на поверхню води. А наймолодша русалонька лишалася сама-самiсiнька й дивилася iм услiд, ладна заплакати; але русалки не можуть плакати, i вiд цього iй було ще важче.

– О, коли ж менi виповниться п'ятнадцять рокiв? – казала вона. – Я знаю, що дуже полюблю i той свiт, i людей, що там живуть!

Нарештi i iй виповнилося п'ятнадцять рокiв.

Бабуся вдягла русалоньцi на голову вiнець iз бiлих перлинних лiлiй – кожна пелюстка була половинкою перлини; потiм, щоб вiдзначити високий сан принцеси, наказала причепитися до ii хвоста вiсьмом устрицям.

– Прощавайте! – сказала русалонька й пiднялася на поверхню. Сонце щойно сiло, та хмари ще сяяли пурпуром i золотом, тодi як у червонуватому небi вже засвiтилась ясна вечiрня зоря; повiтря було м'яке i свiже, а море непорушне, нiби дзеркало. Неподалiк того мiсця, де виринула русалонька, стояв трищогловий корабель лише з одним пiднятим вiтрилом, – адже не було нi найменшого вiтерцю; на вантах i реях сидiли матроси, з палуби линули звуки музики та пiсень; а коли зовсiм стемнiло, корабель освiтився сотнями рiзнобарвних лiхтарикiв. Русалонька пiдпливла аж до вiкон каюти, i, коли хвилi трохи пiдносили ii, вона могла зазирнути в каюту. Там була сила-силенна пишно вдягнених людей, але найгарнiшим був молодий принц iз великими чорними очима. Русалонька очей не могла вiдвести вiд корабля й вiд красеня принца. Вона гойдалася на хвилях бiля корабля i все зазирала до каюти, а корабель линув дедалi швидше, вiтрила розгортались одне за одним, вiтер дужчав, заходили хвилi, хмари згустилися й заблищали блискавки. Починалася буря! Матроси заходилися згортати вiтрила; величезний корабель страшенно хитало, а вiтер так i мчав його розбурханими хвилями; навколо корабля поставали високi водянi гори… Русалоньку буря тiльки бавила, а морякам доводилося зле. Корабель трiщав, грубi колоди розлiталися на друзки, хвилi перекочувалися через палубу; грот-щогла переломилася, наче тростинка, корабель перекинувся набiк, i вода ринула в трюм. На хвильку зробилося так темно, що хоч в око стрель, та от знову сяйнула блискавка, i русалонька побачила всiх людей, що були на кораблi; кожен рятувався, як умiв. Русалонька вiдшукала очима принца й побачила, як вiн занурився у воду, коли корабель розбився на частини. Нi, нi, вiн не мае помирати! І русалонька попливла помiж колодами й дошками, зовсiм забувши, що вони щохвилини можуть розчавити i ii. Вона пiднесла над водою принцову голову й дозволила хвилям мчати iх обох будь-куди.

На ранок негода стихла, вiд корабля не лишилось i трiски, сонце знову засяяло над водою. Русалонька вiдгорнула з принцового обличчя волосся й поцiлувала його у високе, красиве чоло.

Нарештi вона побачила тверду землю й високi гори, що здiймалися в небо, на iхнiх верхiвках бiлiли снiги. Просто коло берега зеленiв чудовий гай, а трохи вище стояла якась будiвля, подiбна до церкви чи монастиря. Море врiзалося в бiлий пiщаний берег невеликою затокою, де вода була дуже тиха, але глибока; саме сюди, до скелi, i припливла русалонька й поклала принца, подбавши про те, щоб голова лежала трохи вище.

У цей час у високiй бiлiй будiвлi задзвонили дзвони, i в сад висипали молодi дiвчата. Русалонька вiдпливла подалi та стала чекати: чи не прийде хто на допомогу бiдолашному принцовi.

Чекати довелося недовго: до принца пiдiйшла одна з дiвчат i спершу дуже злякалася, але скоро набралася духу й покликала на допомогу людей. Потiм русалонька побачила, що принц ожив i всмiхнувся всiм, хто був бiля нього. А iй вiн не всмiхнувся, вiн навiть не знав, що вона врятувала йому життя! Сумно стало русалоньцi, i, коли принца повели до великоi бiлоi будiвлi, вона печально пiрнула в воду й попливла додому. Тепер вона зробилася ще тихiшою, ще бiльш задумливою. Сестри питали ii, що вона бачила на поверхнi моря, але вона не розповiла iм нiчого.

Часто i ввечерi, i вранцi припливала русалонька до того мiсця, де залишила принца, але так його й не бачила i поверталася додому щоразу сумнiша. Нарештi вона не витримала й розповiла про все однiй зi своiх сестер, за нею дiзналися й решта.

– Пливiмо з нами, сестрице! – сказали русалоньцi сестри й пiднялися всi разом на поверхню моря неподалiк палацу принца.

Палац був зi свiтло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами, що спускалися просто в море. Чудовi золоченi
Страница 5 из 33

банi здiймалися над дахом, а в нiшах мiж колонами, що оточували всю будiвлю, стояли мармуровi статуi, зовсiм як живi.

Тепер русалонька знала, де мешкае принц, i стала припливати до палацу майже щовечора чи щоночi. Жодна з сестер не наважувалася пiдпливати до землi так близько, як вона; а русалонька запливала й у вузький канал, який протiкав саме пiд чудовим мармуровим балконом, що кидав на воду довгу тiнь. Тут вона зупинялась i подовгу дивилася на молодого принца.

Дедалi бiльше починала русалонька любити людей, усе дужче тягло ii до них; iхнiй земний свiт здавався iй значно бiльшим, анiж ii пiдводний, адже вони могли перепливати на своiх кораблях море, сходити на високi гори аж до хмар, а простори землi з лiсами та полями, що були в iхнiх володiннях, простягалися далеко-далеко! Русалоньцi дуже хотiлося якомога бiльше дiзнатися про людей i про iхне життя, i вона зверталася до бабусi.

– Якщо люди не тонуть, – питала русалонька, – тодi вони живуть вiчно й не помирають, як ми?

– Де там! – вiдповiдала стара. – Вони теж помирають, iхнiй вiк навiть коротший вiд нашого. Ми живемо триста рокiв, зате, коли нам настае кiнець, вiд нас лишаеться сама пiна морська. Нам не дано безсмертноi душi! Люди, навпаки, мають безсмертну душу, яка живе вiчно!

– А чому ми не маемо безсмертноi душi? – сумно спитала русалонька. – Я б вiддала всi своi триста рокiв за один день людського життя.

– Дурницi! Нема чого й думати про це! – сказала стара. – Нам тут живеться значно краще, нiж людям на землi!

– Отже, i я помру, зроблюся морською пiною, не чутиму бiльше музики хвиль, не побачу чудових квiтiв i ясного сонечка! Невже

не можу вiднайти безсмертну душу?

– Можеш, – сказала бабуся, – хай тiльки хтось iз людей покохае тебе всiм серцем i звелить священиковi поеднати вашi руки на знак вiчноi вiрностi одне одному, тодi частинка його душi передасться тобi. Але цьому не бути нiколи! Адже те, що в нас вважаеться гарним, твiй риб'ячий хвiст, люди вважають потворним, вони нiтрохи не знаються на красi…

Глибоко зiтхнула русалонька й сумно подивилася на свiй риб'ячий хвiст.

«От вiн знову катаеться в човнi! – думала русалонька, слухаючи звуки валторн, що долинали з морськоi поверхнi. – Як я люблю його! Я належу йому всiм серцем! На все б я пiшла заради нього й заради безсмертноi душi! Я попливу до морськоi вiдьми; може, вона щось порадить!»

І русалонька попливла зi свого садочка до бурхливих вирiв, за якими жила вiдьма. Тут не було нi квiтiв, анi навiть трави – самий лише голий сiрий пiсок. Русалоньцi довелося пливти помiж клекiтними водовертями; потiм на шляху до вiдьминоi оселi лежав iще бiльший простiр, укритий гарячим, булькiтливим мулом, це мiсце вiдьма називала своiм торфовим болотом. За ним уже виднiлося i саме вiдьмине житло, оточене чудернацьким лiсом: дерева й кущi були полiпами – напiвтваринами-напiврослинами, схожими на стоголових змiй, якi росли просто з пiску; полiпи нi на хвилину не припиняли ворушити всiма своiми суглобами, вiд кореня аж до верхiвки, вони хапали гнучкими пальцями все, що тiльки iм траплялось, i вже нiколи не випускали назад.

Та от русалонька опинилася на слизькiй галявинi, де борюкалися великi, гладкi водянi вужi. Посеред галявини було зведено будинок iз бiлих людських кiсток, тут же сидiла й сама морська вiдьма та годувала жабу.

– Знаю, знаю, навiщо ти прийшла! – сказала морська вiдьма. – Ти хочеш одержати замiсть свого риб'ячого хвоста двi пiдпори, щоб ходити, як люди; хочеш, аби молодий принц покохав тебе, а ти отримала б свою безсмертну душу!

І вiдьма зареготала.

– Ну гаразд, ти прийшла саме вчасно! – вела далi вiдьма. – Прийшла б ти завтра вранцi, було б запiзно, i я не змогла б допомогти тобi ранiш, як наступного року. Я виготовлю для тебе напiй, ти вiзьмеш його, попливеш iз ним на берег iще до сходу сонця, сядеш там i вип'еш усе до краплi; тодi твiй хвiст роздвоiться й перетвориться на двiйко гарненьких, як скажуть люди, нiжок. Але тобi буде так боляче, нiби тебе протнуть наскрiзь гострим мечем. Зате всi, хто побачить тебе, скажуть, що такоi чарiвноi дiвчини вони ще не зустрiчали! Ти збережеш свою плавну грацiйну ходу – жодна танцiвниця не зрiвняеться з тобою; але пам'ятай, що кожен крок завдаватиме тобi нестерпного болю, так що зраниш своi нiжки до кровi. Чи ти згодна?

– Так! – вiдповiла русалонька.

– Пам'ятай, – попередила вiдьма, – якщо ти набудеш людськоi подоби, тобi вже не зробитися знову русалкою! Не бачити тобi бiльше нi морського дна, нi батькiвського дому, нi сестер! А якщо принц не покохае тебе, уже з першим свiтанком пiсля його одруження з iншою твое серце розiрветься на частини, i ти станеш пiною морською!

– Нехай! – сказала русалонька й зблiдла як смерть.

– Ти повинна заплатити менi за допомогу, – сказала вiдьма. – А я недешево вiзьму! Ти маеш чудовий голос i ним гадаеш зачарувати принца, але ти мусиш вiддати свiй голос менi. Я вiзьму за свiй безцiнний напiй найкраще, що в тебе е: адже я повинна домiшати до напою власну кров, щоб вiн зробився гострим, мов лезо меча.

– Що ж залишиться в мене? – спитала русалонька.

– Твое гарненьке личко, твоя легка хода i твоi очi – досить, щоб пiдкорити людське серце! Ну годi, не бiйся; висунеш язичок, i я вiдрiжу його на плату за чарiвний напiй!

– Гаразд! – сказала русалонька, i вiдьма поставила на вогонь казан, аби зварити трунок.

Вiдьма обтерла казан в'язкою живих вужiв, а потiм роздряпала собi груди; у казан закапала чорна кров, вiд якоi почали здiйматися клуби пари. Вiдьма додавала в казан новi й новi зiлля. Нарештi напiй був готовий i мав вигляд найпрозорiшоi джерельноi води!

– Ось! – сказала вiдьма, вiддаючи русалоньцi напiй; потiм вiдрiзала iй язичок, i русалонька зробилася нiмою – не могла бiльше нi спiвати, нi розмовляти!

…Русалонька не наважилась увiйти до батькiвського палацу – вона була нiмою та збиралася покинути батькiвський дiм назавжди. Серце ii було готове розiрватися вiд суму й печалi. Вона прослизнула до саду, взяла по квiтцi з грядки кожноi сестри, послала рiдним тисячу поцiлункiв i пiднялася на темно-блакитну поверхню моря.

Сонце ще не сходило, коли вона побачила перед собою принцiв палац i присiла на розкiшнi мармуровi сходи. Мiсяць осявав ii чудовим блакитним сяйвом. Русалонька випила iскристий гострий напiй, i iй здалося, нiби ii протнули мечем, вона зомлiла. Коли отямилася, над морем уже сяяло сонце; в усьому тiлi вона вiдчувала пекучий бiль, зате перед нею стояв красень принц i дивився на неi чорними, як нiч, очима; вона побачила, що замiсть риб'ячого хвоста мае двi гарненькi нiжки. Принц спитав, хто вона така i як сюди потрапила, але русалонька лише лагiдно й сумно дивилася на нього темно-блакитними очима, адже розмовляти вона не могла. Тодi вiн узяв ii за руку й повiв до палацу. Із кожним кроком русалонька нiби ступала на гострi ножi та голки; але вона терпляче зносила бiль i йшла за руку з принцом легка, невагома, як водяна бульбашка; принц i всi довкола тiльки дивувалися ii чудеснiй летючiй ходi.

Русалонька стала першою красунею при дворi, та лишалась i далi нiмою, не могла нi спiвати, нi розмовляти. Вродливi рабинi, усi в шовках i золотi, з'явилися перед принцом i його батьками та почали спiвати. Одна з них спiвала особливо гарно, i принц плескав у долонi й усмiхався iй; русалоньцi зробилося дуже сумно: колись i вона могла спiвати, i незрiвнянно краще! «О, якби вiн знав, що я назавжди розлучилася зi
Страница 6 из 33

своiм голосом, аби бути поруч iз ним!» Потiм рабинi почали танцювати; тут i русалонька пiдняла своi гарненькi ручки, стала навшпиньки й полинула в легкому, невагомому танку, так не танцював iще нiхто! Кожен рух лише збiльшував ii красу, самi очi говорили серцю бiльше, нiж спiв усiх рабинь.

Що день, то дужче й дужче прихилявся принц до русалоньки, але вiн любив ii лише як миле, добре дитя, а зробити ii своею дружиною йому й на думку не спадало.

«Чи любиш ти мене понад усiх на свiтi?» – здавалося, питали ii очi в той час, як принц обiймав ii й цiлував у чоло.

– Так, я люблю тебе! – говорив принц. – Ти маеш добре серце, ти вiддана менi бiльше за всiх i схожа на молоду дiвчину, яку я бачив одного разу й, певно, нiколи вже не побачу! Я плив на кораблi, корабель розбився, хвилi викинули мене на берег неподалiк прекрасного храму, де служать Богу молодi дiвчата; наймолодша з них знайшла мене на березi й урятувала менi життя, я бачив ii лише двiчi, але ii одну в цiлому свiтi мiг би я покохати! Ти схожа на неi й майже витiснила з мого серця ii образ. Вона належить святому храму, i от моя щаслива зоря послала менi тебе, нiколи я не розлучуся з тобою!

«Шкода! Вiн не знае, хто врятував йому життя!» – думала русалонька.

Та от пiшли розмови, що принц одружиться з чарiвною донькою сусiднього короля й тому споряджае свiй пишний корабель у плавання. Принц поiде до сусiднього короля нiбито для того, щоб ознайомитися з його краiною, а насправдi – щоб побачити принцесу, з ним вирушить велике посольство. Русалонька на цю мову лише хитала головою й смiялася – адже вона краще вiд усiх знала принцовi думки.

– Я мушу iхати! – казав вiн iй. – Менi треба побачити прекрасну принцесу, цього вимагають моi батьки, але вони не змушуватимуть мене одружитися з нею, а я нiколи не покохаю ii!

…І от корабель зайшов у гавань пишноi столицi сусiднього королiвства. Почалися святкування, бали йшли за балами, але принцеси не було, – вона виховувалася десь далеко в монастирi, куди ii вiддали навчатися всiх королiвських чеснот. Нарештi прибула й вона. Русалонька жадiбно дивилася на неi й не могла не визнати, що милiшого та прекраснiшого обличчя вона ще не бачила. Шкiра на обличчi принцеси була такою нiжною, прозорою, а з-за довгих темних вiй усмiхалися темно-синi лагiднi очi.

– Це ти! – сказав принц. – Ти врятувала менi життя, коли я лежав на березi моря!

І вiн мiцно притис до серця свою наречену.

– О, який я щасливий! – сказав вiн русалоньцi. – Те, про що я не смiв i мрiяти, збулося! Ти зрадiеш моему щастю, адже ти так любиш мене!

Русалоньцi здалося, що серце ii ось-ось розiрветься вiд болю…

Дзвони в церквi калатали, вулицями роз'iжджали герольди, сповiщаючи народ про заручини принцеси. Наречений i наречена подали одне одному руки й отримали благословення епископа.

Того самого вечора нареченi мали вiдпливти на принцову батькiвщину; на палубi корабля напнули шатро iз золота й пурпуру, у шатрi височiло чудове ложе для молодят. Корабель полинув уперед.

Щойно смеркло, на кораблi запалили сотнi рiзнобарвних лiхтарикiв, а матроси почали весело танцювати на палубi. Русалонька згадала, як вона вперше спливла на поверхню моря й побачила ту саму розкiш i веселощi на кораблi. І от вона полинула у швидкому легкому танцi, нiби ластiвка, що ii переслiдуе шулiка. Нiколи ще вона не танцювала так чудово! ii тендiтнi нiжки рiзало, як ножами, та вона не вiдчувала болю – серцю ii болiло ще дужче. А принц цiлував красуню наречену, i вона бавилася його чорним волоссям; нарештi рука в руцi вони пiшли до свого пишного шатра.

На кораблi все стихло, лише стерновий достався бiля стерна. Русалонька сперлася бiлими руками на борт i, повернувшись обличчям на схiд, стала чекати на перший промiнь сонця, який, як вона знала, мав убити ii. Аж раптом вона побачила, як iз моря пiднялися ii сестри, iхне довге розкiшне волосся не маяло бiльше на вiтрi – воно було вiдрiзане.

– Ми вiддали наше волосся вiдьмi, щоб вона допомогла нам урятувати тебе вiд смертi! Вона дала нам оцей нiж – бачиш, який вiн гострий? Перш анiж зiйде сонце, ти маеш прохромити ним принцове серце, i коли його кров бризне тобi на ноги, вони знову зростуться в риб'ячий хвiст i ти знову зробишся русалкою, спустишся до нас у море та проживеш своi триста рокiв, перш анiж перетворитися на солону морську пiну. Та поспiшай! Або вiн, або ти – одне з вас мусить померти до сходу сонця!

Із цими словами вони глибоко зiтхнули й занурились у море.

Русалонька вiдвела пурпурову завiсу шатра й побачила, що голiвка чарiвноi нареченоi спочивае на грудях у принца. Русалонька нахилилася й поцiлувала його в прекрасне чоло, глянула на небо, де займалася ранкова зоря, потiм подивилася на гострий нiж i знову спрямувала погляд на принца, який увi снi промовив iм'я своеi нареченоi, – i нiж здригнувся в русалоньчинiи руцi. Ще хвилина – вона кинула його у хвилi, що почервонiли, нiби забарвилися кров'ю, в тому мiсцi, де вiн упав. Іще раз глянула вона на принца, кинулася з корабля в море й вiдчула, як ii тiло розпливаеться пiною.

Над морем зiйшло сонце; русалонька не вiдчувала смертi: вона бачила ясне сонечко i якихось прозорих дивних створiнь, що сотнями ширяли над нею. Голоси iхнi звучали, як музика. Вони не мали крил i лiтали в повiтрi лише завдяки власнiй легкостi. Русалонька побачила, що й вона мае таке саме тiло, як у них, i що вона все дужче вiдокремлюеться вiд морськоi пiни.

– До кого я йду? – спитала вона, пiдносячись у повiтря, i ii голос звучав дивовижною неземною музикою.

– До дочок повiтря! – вiдповiли iй повiтрянi створiння. – Русалка не мае безсмертноi душi, i вiднайти ii вона не може iнакше, нiж завдяки коханню людини. Доньки повiтря теж не мають безсмертноi душi, але вони самi можуть надбати ii собi добрими справами. Ми прилетiли в жаркi краiни, де люди гинуть вiд спекотного, зачумленого повiтря, й навiваемо прохолоду. Ми поширюемо в повiтрi квiтковi пахощi та приносимо з собою зцiлення й утiху для людей. А коли минае триста рокiв, упродовж яких ми творимо посильне добро, ми одержуемо в нагороду безсмертну душу. Ти, бiдолашна русалонько, усiм серцем прагнула того самого, що й ми, ти любила i страждала, то пiдiймися разом iз нами в понадхмарний свiт! Тепер ти сама зможеш вiднайти собi безсмертну душу.

І русалонька простягла своi прозорi руки до сонця i вперше вiдчула в себе на очах сльози.

На кораблi за цей час усе знову заворушилось, i русалонька побачила, як принц iз нареченою шукали ii. Засмучено дивилися вони на збурену морську пiну, нiби знали, що русалонька кинулась у хвилi. Невидимо поцiлувала русалонька красуню наречену в чоло, усмiхнулася принцовi й пiднялася разом з iншими дiтьми повiтря до рожевих хмарок, що плавали в небi.

Оле-Лукойе

Нiхто не знае стiльки iсторiй, як Оле-Лукойе.

Увечерi Оле-Лукойе в самих панчохах пiднiмаеться сходами, потiм нечутно заходить до кiмнати i злегка бризкае дiтям у вiчi солодким молоком. Повiки в дiтей починають злипатись, а вiн пiдкрадаеться ззаду й легенько дмухае iм у потилицю. Це зовсiм не боляче – Оле-Лукойе хоче тiльки вкласти дiтей у лiжко! А потiм вiн починае розповiдати iсторii.

На Оле-Лукойе шовковий жупан, що вилискуе то блакитним, то зеленим, то червоним; пiд пахвами в нього парасольки: одна з малюнками – ii вiн розкривае над добрими дiтьми, i тодi iм сняться чарiвнi казки, друга зовсiм проста – вiн розкривае над недобрими, i вони нiчого не бачать увi
Страница 7 из 33

снi!

Понедiлок

– Прикрасимо кiмнату! – сказав Оле-Лукойе, вклавши Яльмара в лiжко.

Усi кiмнатнi квiти перетворилися на великi дерева, а кiмната – на альтанку. Гiлля дерев було всiяне квiтами, а плоди блищали, мов золотi.

Раптом у шухлядi столу почувся жахливий стогiн.

– Що таке? – сказав Оле-Лукойе й висунув шухляду.

Виявляеться, сердилася грифельна дошка: у розв'язання написаноi на нiй задачi вкралася помилка, i всi розрахунки ладнi були розсипатися; грифель дуже хотiв допомогти, та не мiг. Стогнав i Яльмарiв зошит! На кожнiй сторiнцi стояли великi лiтери, а поряд iз ними маленькi, це був зразок; а збоку були iншi лiтери, котрi гадали, що тримаються так само твердо. iх писав Яльмар, i вони, здавалося, спотикались об лiнiйки, на яких мали стояти.

– От як треба триматися! – казав зразок. – Ось так, злегка нахиляючись праворуч!

– Ох, ми не можемо, – вiдповiдали Яльмаровi лiтери.

– То вас треба трохи пiдтягти! – сказав Оле-Лукойе.

– Ой, нi! – закричали лiтери й випросталися так, що приемно було глянути.

– Тепер нам не до iсторiй! – сказав Оле-Лукойе. – Вчитимемося писати!

І вiн дописав усi Яльмаровi лiтери так, що вони стояли вже рiвно й бадьоро, як i зразок. Але вранцi, коли Яльмар прокинувся, вони мали такий самий жалюгiдний вигляд, як i ранiше.

Вiвторок

Оле-Лукойе торкнувся своею чарiвною бризкалкою меблiв, i всi речi вiдразу ж почали теревенити. Оле-Лукойе торкнувся картини, i намальованi на нiй птахи заспiвали, гiлки дерев заворушилися, а хмари помчали по небу.

Оле пiдiйняв Яльмара до рами, i хлопчик ступив просто у високу траву на картинi. Вiн побiг до води й усiвся в човен. Човен був пофарбований у червоне з бiлим, вiтрила блищали, i лебедi з золотими коронами потягли його вздовж зелених лiсiв. Риба зi срiбною й золотою лускою пливла за човном, птахи летiли за Яльмаром, комарi танцювали, хрущi гули.

Уздовж берегiв рiчки вишикувалися кришталевi й мармуровi палаци; на балконах iх стояли принцеси – знайомi Яльмаровi дiвчатка, з якими вiн часто грався.

Кожна тримала в правiй руцi зацукроване пряникове порося. Яльмар, пропливаючи повз них, хапався за один кiнець пряника, принцеса мiцно трималася за другий, i пряник розламувався навпiл, кожен отримував свою частку. На вартi стояли маленькi принци. Вони вiтали Яльмара пiд козирок золотими шаблями та обсипали його олов'яними солдатиками!

Проплив вiн i через мiсто, де жила його стара няня. Вона вклонялась i посилала йому рукою поцiлунки.

Квiти танцювали, а верби кивали…

Середа

Ох i дощ лив! Коли Оле-Лукойе вiдчинив вiкно, виявилося, що вода стоiть урiвнi з пiдвiконням, а до самого дому пристав корабель.

– Хочеш прогулятися, Яльмаре? – спитав Оле. – Побуваеш уночi в чужих землях, а на ранок – знову вдома!

І от Яльмар опинився на кораблi. Одразу ж розпогодилося. Вони попливли так далеко, що земля зовсiм зникла з очей. Лелеки летiли в чужi теплi краi довгою вервечкою, один за одним. Вони були в дорозi вже багато-багато днiв, i один iз них так утомився, що крила вiдмовлялися йому служити. Вiн летiв позаду всiх, потiм вiдстав i почав опускатися дедалi нижче… Невдовзi вiн зачепив щоглу корабля, ковзнув уздовж снастей i впав просто на палубу.

Юнга посадовив його у пташник до курей, качок та iндичок. Бiдолашний лелека сумно роззирався довкола.

Індик набундючився, качки вiдступали…

Лелека розповiв iм про спекотну Африку, про пiрамiди i страусiв, що галопують пустелею, але качки нiчого не зрозумiли:

– Ну, чи не дурень?

Лелека замовк i став думати про Африку.

– Могли б i ви посмiятися з нами! – сказав йому iндик. – Що ж, розважатимемо себе самi!

Кури кудкудакали, качки крякали, i це iх страшенно тiшило.

Але Яльмар вiдчинив дверцята, поманив лелеку, i той вистрибнув до нього на палубу – вiн уже встиг вiдпочити. Лелека нiби вклонився Яльмаровi на знак подяки, змахнув широкими крилами й полетiв у теплi краi. Кури закудкудакали, качки закрякали, а iндик так надувся, що гребiнець у нього весь налився кров'ю.

– Завтра з вас зварять суп! – сказав Яльмар i прокинувся.

Четвер

– Тiльки не лякайся! – сказав Оле-Лукойе. – Я зараз покажу тобi мишку! – І справдi, у його руцi була гарненька мишка. – Вона прийшла запросити тебе на весiлля! Двi мишки хочуть сьогоднi вночi побратися. Живуть вони пiд пiдлогою в коморi твоеi матерi.

– А як же я пролiзу крiзь маленьку дiрочку в пiдлозi? – спитав Яльмар.

Оле-Лукойе торкнувся хлопчика своею чарiвною бризкалкою, i Яльмар раптом зробився завбiльшки як палець.

– Тепер можна позичити мундир в олов'яного солдатика. Адже мундир так прикрашае, а ти йдеш у гостi!

Яльмар перевдягнувся i зробився схожим на олов'яного солдатика.

– Прошу, сiдайте в наперсток вашоi матiнки, – сказала Яльмаровi мишка. – Я маю честь вiдвезти вас.

І вони поiхали на мишаче весiлля.

Прослизнувши крiзь дiрку, яку мишi прогризли в пiдлозi, вони потрапили в довгий вузький коридор, де тiльки й можна було проiхати в наперстку. Коридор був яскраво освiтлений гниличками.

– Чудовий запах, чи не так? – спитала мишка. – Увесь коридор змащено салом!

Нарештi вони дiсталися зали, де святкували весiлля. Праворуч стояли мишки-дами, лiворуч – мишки-кавалери, а посерединi, на виiденiй шкоринцi сиру, – наречений iз нареченою.

Гостi все прибували. Мишi ледь не чавили одне одного, i щасливу парочку вiдтiснили аж до дверей, так що нiхто бiльше не мiг нi зайти, нi вийти. Зала теж була змащена салом, iншого частунку не було. На десерт гостей обносили горошиною, на якiй одна родичка молодят вигризла iхнi iмена, тобто, звичайно, лише першi лiтери!

Усi мишi сказали, що весiлля було чудовим.

Яльмар поiхав додому. Вiн побував у вельможному товариствi, хоч i довелося зменшитися й одягти мундир олов'яного солдатика.

П'ятниця

– Не вiриться, скiльки лiтнiх людей хочуть залучити мене до себе! – сказав Оле-Лукойе. – Особливо тi, хто зробив щось погане. «Любесенький Оле, – кажуть вони менi, – ми не можемо склепити повiк, лежимо без сну цiлiсiньку нiч i бачимо навколо себе всi своi недобрi справи. Вони, нiби бридкi маленькi тролi, сидять по краях постелi та бризкають на нас окропом. Хоч би ти прийшов i прогнав iх. Ми б залюбки заплатили тобi, Оле! На добранiч! Грошi на вiкнi!» Я нi до кого не приходжу за грошi!

– А що ми робитимемо сьогоднi вночi? – спитав Яльмар.

– Чи не хочеш ти знову побувати на весiллi? Велика лялька твоеi сестри, та, що зветься Германом, хоче обвiнчатися з лялькою Бертою; а ще сьогоднi день народження ляльки, i тому готуеться багато подарункiв!

– Знаю, знаю! – сказав Яльмар. – Тiльки-но лялькам потрiбне нове вбрання, сестра святкуе iхнiй день народження або весiлля.

– А сьогоднi вночi буде сто перший i, отже, останнiй! Через те й готуеться щось надзвичайне.

На столi стояв будиночок iз картону, вiкна його були освiтленi, й усi олов'янi солдатики тримали рушницi на караул. Нареченi замислено сидiли на пiдлозi, прихилившись до нiжки столу. Оле-Лукойе, вбравшись у бабусину чорну спiдницю, обвiнчав iх. Потiм молодята отримали подарунки.

– Поiдемо тепер на дачу чи вирушимо за кордон? – спитав молодий.

Для поради запросили ластiвку та стару курку. Ластiвка розповiла

про теплi краi, де стигнуть соковитi, важкi грона винограду, де повiтря м'яке, а гори заквiтчанi такими барвами, яких тут навiть не уявляють.

– Зате там немае капусти! – сказала курка. – О, яка вона зелена! Що може
Страница 8 из 33

бути кращим?!

– Але ж качани схожi один на один як двi краплi води! – сказала ластiвка. – До того ж тут так часто бувае негода.

– Ну, до цього можна звикнути! – сказала курка.

– А який тут холод! Так i гляди, замерзнеш!

– І добре для капусти! – сказала курка. – До того ж i в нас бувае тепло! От чотири роки тому лiто стояло аж п'ять тижнiв! Та яка спекота була! Усi задихалися! І в нас немае отруйних тварюк, як там! І розбiйникiв! – Курка заплакала. – Я ж теж мандрувала! Аж дванадцять миль проiхала в дiжцi! І жодного задоволення немае в мандрiвцi!

– Так, курка – особа цiлком гiдна! – сказала молода. – Менi теж не подобаеться iздити по горах – то вгору, то вниз! Краще ми поiдемо в село i гулятимемо на городi з капустою.

Так i вирiшили.

Субота

– Дивись, якi китайцi! – сказав Оле, розкриваючи над Яльмаром свою гарну парасольку.

Парасолька була схожа на велику китайську чашу, розмальовану блакитними деревами та вузенькими мiстками, на яких стояли маленькi китайцi й хитали головами.

– Сьогоднi треба буде прикрасити весь свiт! – вiв далi Оле. – Адже завтра свято, недiля! Менi треба пiти на дзвiницю – подивитися, чи вичистили церковнi карлики всi дзвони, iнакше вони погано дзвонитимуть завтра; потiм у поле – глянути, чи струсив вiтер пил iз трави та листя. А найскладнiше – зняти з неба й почистити всi зiрки. Доводиться нумерувати кожну зiрку й кожну дiрочку, де вона сидiла, щоб потiм кожну поставити на свое мiсце, iнакше вони не триматимуться й посиплються з неба одна за одною!

– Послухайте! – сказав раптом старий портрет, який висiв на стiнi. – Я прадiдусь Яльмара й дуже вдячний вам за те, що ви розповiдаете хлопчиковi казки, але зiрки не можна знiмати з неба й чистити. Зiрки – такi самi небеснi тiла, як наша Земля!

– Дякую тобi, прадiдусю! – вiдповiв Оле-Лукойе. – Ти – голова сiм'i, але я все-таки старший за тебе! Римляни та греки звали мене богом сновидiнь! Я завжди входив до найвельможнiших домiвок i знаю, як поводитись i з дорослими, i з малими. Можеш тепер розповiдати сам!

І Оле-Лукойе пiшов геть, узявши пiд пахву свою парасольку.

– Ну, вже не можна й висловити своеi думки! – сказав старий портрет.

Тут Яльмар прокинувся.

Недiля

– Доброго вечора! – привiтався Оле-Лукойе.

Яльмар кивнув йому, пiдхопився й повернув прадiдусiв портрет обличчям до стiни, аби вiн знову не втрутився в розмову.

– Я покажу тобi свого брата, його також звуть Оле-Лукойе, – сказав Оле-Лукойе. – Але вiн знае лише двi казки: одна незрiвнянно гарна, а друга така жахлива, що… та нi, неможливо навiть i сказати яка!

Оле-Лукойе пiдняв Яльмара, пiднiс його до вiкна й оголосив:

– Зараз ти побачиш мого брата, iншого Оле-Лукойе. Жупан на ньому розшитий срiблом, за плечима – чорний оксамитовий плащ! Дивись!

І Яльмар побачив, як щодуху мчить iнший Оле-Лукойе i садовить до себе на коня i старих, i малих. Тих, хто мав вiдмiннi чи добрi оцiнки, вiн садовив поперед себе й розповiдав iм чудову казку, а тих, хто мав поганi, – позаду себе, i вони мусили слухати страшну казку. Вони тремтiли вiд страху, плакали й хотiли зiскочити з коня, та не могли, бо вiдразу мiцно приростали до сiдла.

– А я не боюсь його! – сказав Яльмар.

– І нема чого боятися! – вiдповiв Оле. – Гляди тiльки, щоб у тебе завжди були гарнi оцiнки!

– Ось це повчально! – пробурмотiв прадiдусiв портрет. – Усе-таки не завадить iнодi висловити свою думку.

Вiн був дуже задоволений.

Летюча скриня

Жив собi дуже багатий купець. Та вiн раптово помер, i всi грошi дiсталися його синовi. Той зажив дуже весело, i невдовзi лишилося в нього тiльки чотири скiлiнги, старий халат i пара пантофлiв. Друзi й знати його бiльше не хотiли, але один iз них, людина добра, прислав йому стару скриню! Чудово, та складати в скриню не було чого, от вiн i всiвся у скриню сам! А скриня була не проста. Варто було натиснути на замок – i скриня здiймалась у повiтря.

Купецький син так i вчинив. Скриня вилетiла з ним у димар i понеслась аж пiд хмарами! Вiн прилетiв до Туреччини, зарив скриню в лiсi у купу сухого листя, а сам вирушив до мiста.

На вулицi стрiлася йому жiнка з дитиною, i вiн спитав ii:

– Послухай, жiнко! Що це за великий палац тут, бiля самого мiста, ще вiкна так високо вiд землi?

– Тут живе принцеса! – вiдповiла та. – iй напророчено, що вона буде нещасною з вини свого нареченого, от до неi й не смiе з'являтися нiхто iнакше, як у присутностi самих короля з королевою.

– Дякую! – сказав купецький син.

Вiн пiшов до лiсу, всiвся у свою скриню, прилетiв просто на дах палацу й залiз до принцеси у вiкно. Принцеса спала на диванi й була така гарна, що вiн не втримався та поцiлував ii. Вона прокинулась i дуже злякалася, але купецький син сказав, що вiн турецький бог, який прилетiв до неi повiтрям. Вони всiлися поряд, i вiн почав розповiдати iй казки. А потiм вiн посватався, i принцеса погодилася вийти за нього.

– Але ви маете прилетiти сюди в суботу! – сказала вона. – До мене прийдуть король iз королевою. Вони будуть дуже потiшенi тим, що я виходжу замiж за турецького бога, але ви постарайтеся розповiсти iм якомога кращу казку. Мати полюбляе слухати щось повчальне й серйозне, а батько – веселе.

Принцеса подарувала хлопцевi шаблю, викладену червiнцями, а саме iх йому й не вистачало. Вiн купив собi новий халат, а потiм сiв у лiсi складати казку. У суботу король i королева прийшли до принцеси, i купецького сина прийняли дуже добре.

– Розкажiть що-небудь серйозне, повчальне, – сказала королева.

– Але щоб i посмiятися можна було! – додав король.

– Добре! – вiдповiв купецький син i став розповiдати. – Жила собi коробка сiрникiв, що дуже пишалися своiм високим походженням: голова iхньоi сiм'i, сосна, була найбiльшим i найстарiшим деревом у лiсi. Тепер сiрники лежали на полицi мiж кресалом i старим залiзним казанком та розповiдали про свое дитинство. «Так, добре нам жилося, – казали вони. – Та от прийшли якось дроворуби, i загинула вся наша родина! Стовбур отримав мiсце грот-щогли на чудовому кораблi, гiлки розбрелися хто куди, а нам от випало служити свiточами для простолюду. От заради чого опинилися на кухнi такi поважнi панове, як ми!»

«Вiд самоi появи на свiт мене постiйно чистять, шкребуть i ставлять на вогонь, – сказав казанок. – Я посiдаю в домi перше мiсце. Усi ми тут сидимо в хатi, тiльки вiдро часом бувае на подвiр'i, а новини ми дiзнаемося вiд кошика для харчiв – вiн часто ходить на ринок, та в нього надто вже гострий язик».

«Чого ти розпатякався?!» – сказало раптом кресало.

«Поговорiмо про те, хто з нас важливiший!» – сказали сiрники.

«Нi, я не люблю говорити про себе, – сказала глиняна миска. – Нумо просто розмовляти! Я розкажу дещо, що буде зрозумiле геть усiм. На березi рiдного моря, пiд тiнню букiв…»

«Чудово!» – сказали тарiлки.

«…Там в однiй сiм'i провела я свою молодiсть. Усi меблi були полiрованi, пiдлога чисто вимита, а фiранки на вiкнах мiнялися кожнi два тижнi».

«Як ви цiкаво розповiдаете! – сказала мiтла. – У вашiй розповiдi так i чути жiнку, вiдчуваеться якась особлива охайнiсть!»

«Так, так!» – погодилося вiдро.

Глиняна миска продовжувала свою розповiдь, i закiнчення було не гiршим вiд початку. Тарiлки загримотiли вiд захвату, а мiтла вийняла з ящика зелень петрушки й увiнчала нею миску.

«Отепер ми потанцюемо!» – сказали щипцi для вугiлля й пiшли в танок. Стара оббивка на стiльцi, що стояв у кутку, вiд такого видовища луснула!

«А нас
Страница 9 из 33

увiнчають?» – спитали щипцi, i iх теж увiнчали.

«Усе це чернь!» – думали сiрники.

Тепер самовар мав заспiвати. Але вiн пишався й хотiв спiвати, лише стоячи на столi в господарiв.

«Що ж, якщо самовар не хоче спiвати, не треба! – сказало старе гусяче перо. – За вiкном висить у клiтцi соловей – нехай вiн заспiвае!»

«Це непристойно – слухати якогось залiтного птаха! – сказав великий мiдний чайник. – Нехай розсудить нас кошик для харчiв!»

«Хiба ж так слiд проводити вечори? – вiдповiв кошик. – Невже не можна поставити дiм на належний рiвень? Кожен би тодi знав свое мiсце, i я б керував усiма! Тодi справа пiшла б зовсiм iнакше».

«Нумо галасувати!» – закричали всi.

Раптом дверi вiдчинились, увiйшла служниця, i всi притихли. Але не було жодного горщика, який не мрiяв би потай про свою вельможнiсть i про те, що вiн мiг би зробити. «Якби вже взявся до справи я, пiшла б гульня!» – думав кожен. Служниця взяла сiрники й запалила ними свiчку. Як вони запирхали, загоряючись! «Тепер усi бачать, що ми тут найвельможнiшi! – думали вони. – Скiльки вiд нас блиску та свiтла!» Аж тут вони згорiли.

– Чудова казка! – сказала королева. – Я наче сама була на кухнi разом iз сiрниками! Так, ти гiдний нашоi дочки.

– Авжеж! – сказав король. – Весiлля вiдбудеться в понедiлок!

Увечерi в мiстi влаштували iлюмiнацiю. Вуличнi хлопчиська кричали «ура!» i свистiли. «Треба й менi вигадати що-небудь!» – подумав купецький син. Вiн накупив ракет, хлопавок, склав усе це у свою скриню i здiйнявся в повiтря. Нiколи ще турки не бачили такого феерверка.

Повернувшись до лiсу, купецький син подумав: «Треба пiти до мiста послухати, що там кажуть про мене!» Скiльки чуток ходило мiстом! Кожен розповiдав про побачене по-своему, але всi стверджували, що це було дивовижне видовище.

– Я бачив Бога! – казав один. – Очi в нього були, як зiрки, а борода – як морська пiна!

– Бог летiв у вогненному плащi! – розказував iнший. – А зi складок визирали янголята…

Наступного дня мало вiдбутися весiлля. Купецький син повернувся до лiсу, щоб сiсти в скриню, але не знайшов ii. Скриня згорiла! У неi потрапила iскра вiд феерверка, скриня тлiла, тодi спалахнула, i вiд неi лишився тiльки попiл.

Принцеса на горошинi

Жив собi принц. Вiн хотiв одружитися з принцесою, та тiльки зi справжньою. У пошуках справжньоi принцеси принц об'iхав уже цiлий свiт, але нiяк не мiг зрозумiти, чи справжнi принцеси йому зустрiчаються. Довелося йому нi з чим повернутися додому.

Якось увечерi здiйнялася буря. У мiську браму постукали, i старий король пiшов вiдчиняти.

Бiля брами стояла дiвчина. Вода стiкала з ii волосся й сукнi, i вона запевняла, що е справжньою принцесою.

«Ну, це ми дiзнаемося!» – подумала стара королева.

Вона пiшла до спочивальнi, зняла з лiжка всi матраци й подушки i поклала на дошки горошину, а потiм узяла двадцять матрацiв i поклала iх на горошину, а на матраци ще двадцять перин. На це лiжко вклали на нiч принцесу.

Уранцi ii спитали, як iй спалося.

– Жахливо! – вигукнула принцеса. – Я всю нiч не могла заснути. Я лежала на чомусь твердому, й тепер у мене все тiло в синцях!

Так усi зрозумiли, що вона – справжня принцеса. Адже вона вiдчула горошину крiзь двадцять матрацiв i двадцять перин! Такою нiжною може бути тiльки справжня принцеса. І принц узяв ii за дружину.

А горошину вiддали в кунсткамеру.

Свинопас

Жив колись принц. Королiвство у нього було дуже маленьке, а сам вiн був дуже бiдний. Усе, що вiн мав, – це славне iм'я. А проте вiн вирiшив одружитися не з ким-небудь, а з iмператорською дочкою.

На могилi батька принца вирiс трояндовий кущ. Вiн цвiв лише раз на п'ять рокiв, i на ньому розпускалася тiльки одна троянда. Але вона була така прекрасна i пахла так нiжно, що кожен, кому довелося побачити ii, забував про своi бiди.

А ще у принца був соловей, i спiвав вiн так, нiби знав усi мелодii на свiтi, i пiснi його були дивовижною насолодою для слуху.

Принц вирiшив подарувати троянду i солов'я принцесi. Слуги поклали iх у срiбнi скриньки i вiдправили до палацу.

Побачивши подарунки, принцеса радiсно заплескала в долонi. Вiдкрили першу скриньку i вийняли звiдти чудову троянду.

– Як вона чарiвна! – сказали фрейлiни та iмператор. – Яка чудова робота!

Принцеса доторкнулася до троянди i трохи не заплакала.

– Який жах! – сказала вона. – Троянда не штучна, а справжня!

– Який жах! – повторили за нею фрейлiни.

Вiдкрили другу скриньку, i соловей вiдразу заспiвав.

– Але ж це не штучний, а справжнiй птах! – вигукнула принцеса. – Жахливо! Випустiть його, хай вiн летить собi!

Тодi принц вимазав собi обличчя чорною фарбою, насунув шапку на самi брови i прийшов до iмператорського палацу.

– Чи не дасте ви менi роботу? – запитав вiн iмператора.

– Багато вас таких! – почув у вiдповiдь. – Але, мабуть, залишайся: менi якраз потрiбний свинопас!

Принц поселився в жалюгiднiй комiрчинi поряд зi свинарнею. До вечора вiн змайстрував горщик i прикрасив його бубонцями. Коли в ньому варили iжу, бубонцi дзвенiли, награючи пiсеньку. А якщо потримати над парою руку, можна було дiзнатися, що кожен житель мiста готуе сьогоднi на обiд!

Одного разу принцеса разом з фрейлiнами пiшла на прогулянку i почула чудову музику. Вона навiть зупинилася: це була та сама мелодiя, яку вона вмiла награвати на фортепiано!

– Який освiчений свинопас! – сказала вона. – Запитайте у нього, скiльки коштуе цей iнструмент!

Одна з фрейлiн пiшла на чорний двiр.

– Скiльки ти хочеш за свiй горщик? – запитала вона свинопаса.

– Десять поцiлункiв принцеси! – вiдповiв той.

– Це неможливо! – обурилася фрейлiна.

– Дешевше не вийде!

– Скiльки вiн просить? – нетерпляче запитала принцеса, коли фрейлiна повернулася.

– О, це жахливо! – вигукнула фрейлiна.

І пошепки переказала принцесi слова свинопаса.

Принцеса розгнiвалася, але тут знову почувся дзвiн бубонцiв, i грали вони так чудово!

– Чи не вiзьмеш ти десять поцiлункiв вiд моiх фрейлiн? – звернулася принцеса до свинопаса.

– Е, нi! – вiдповiв свинопас. – Горщик коштуе рiвно десять поцiлункiв принцеси!

– Нечема! – сказала принцеса. – Станьте навколо, щоб нас нiхто не побачив! – велiла вона фрейлiнам.

Фрейлiни обступили ii, свинопас отримав десять поцiлункiв принцеси, а принцеса – горщик.

Цiлий вечiр i наступний день горщик був на вогнi, i незабаром принцеса i фрейлiни дiзналися, що готуеться на кожнiй кухнi мiста. Фрейлiни стрибали з радостi:

– Ми знаемо, у кого сьогоднi суп i млинцi, а в кого каша й котлети!

А свинопас тим часом змайстрував калаталку, яка могла грати всi

танцi, якi тiльки е на свiтi.

– Я нiколи не чула нiчого кращого! – зауважила принцеса, прогулюючись садом. – Запитайте свинопаса, скiльки вiн хоче за цей iнструмент.

– Сто поцiлункiв принцеси! – вiдповiв свинопас.

– Вiн жахливий! – сказала принцеса i пiшла дорiжкою геть, але раптом передумала.

– Добре! – сказала вона. – Я дам йому десять поцiлункiв, як i вчора!

Проте свинопас не погодився.

– Сто поцiлункiв принцеси! – повторив вiн фрейлiнi. – Якщо нi – калаталка залишиться у мене.

І знову фрейлiни обступили принцесу, а свинопас почав ii цiлувати.

– А це що таке бiля свинарнi? – запитав iмператор, вийшовши на балкон. – Що це знову вигадали фрейлiни! Треба пiти подивитися!

Вiн спустився в сад, пiдкрався до фрейлiн, але вони лiчили поцiлунки i тому його не помiтили.

– Це що таке?! – закричав iмператор,
Страница 10 из 33

побачивши, що свинопас цiлуе принцесу. – Що за жарти?! – І пожбурив у них черевиком. – Забирайтеся геть! – закричав iмператор.

Вiн дуже розгнiвався i вигнав принцесу i свинопаса зi своеi краiни.

– Яка ж я нещасна! – плакала принцеса.

А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя чорну фарбу, скинув брудний одяг та шапку i постав перед принцесою у своему колишньому вбраннi.

– Ти не захотiла вийти замiж за чесного принца! – сказав вiн. – Ти не зрозумiла, якi чудовi соловей i троянда, а свинопаса цiлувала, щоб отримати дурнi iграшки! Так тобi й треба!

І вiн пiшов у свое королiвство.

Маленький Тук

Жив-був маленький Тук. Туку доводилося няньчити свою сестричку Густаву, яка була набагато меншою за нього, i разом iз тим вивчати уроки, а цi двi справи нiяк не виходили одночасно. Бiдолашне хлоп'я тримало сестричку на колiнах i спiвало iй пiсеньки, намагаючись вивчити завдання з географii. На завтра задано було вивчити всi мiста в Зеландii i знати про них усе, що тiльки можна.

Нарештi повернулася його мати, яка ходила кудись, i взяла Густаву. Тук – бiгом до вiкна та до книжки, i читав, читав, аж мало не ослiп: у кiмнатi ставало все темнiше i темнiше, а матерi не було за що купити свiчку.

– Он iде стара прачка, – промовила мати, дивлячись у вiкно. – Вона й сама ледве ходить, а тут ще доводиться нести вiдро з водою. Будь гарним хлопчиком, Тук, побiжи та допоможи бабусi!

Тук зараз же побiг i допомiг, але, коли повернувся в кiмнату, було вже зовсiм темно. Довелося йому лягати спати. За лiжко Туковi правила стара дерев'яна лава зi спинкою i з ящиком пiд сидiнням. Вiн лiг, але все не полишав думати про свiй урок: про мiста Зеландii i про все, що розповiдав про них учитель. Треба було б йому ще раз прочитати урок, та було вже пiзно, i хлопчик сунув книжку собi пiд подушку: вiн чув, що це чудовий засiб для того, щоб краще запам'ятати урок, хоч надто покладатись на нього, звичайно, не можна.

І ось Тук лежав у лiжку i все думав, думав… Раптом хтось поцiлував його в очi i в губи – вiн у цей час i спав i нiбито не спав, – i вiн побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього i сказала:

– Грiх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допомiг менi, тепер i я допоможу тобi. А Господь не залишить тебе без своеi допомоги нiколи!

Тiеi ж митi сторiнки книжки, що лежала пiд головою Тука, зашелестiли i почали перевертатися. Потiм пролунало:

– Куд-куда!

Це була курка, та ще з мiста Кеге!

– Я курка з Кеге! – І вона сказала Туковi, скiльки в Кеге мешканцiв, а потiм розповiла про битву, яка тут вiдбувалася, – це було навiть зайве: Тук i без того знав про це.

– Коррамба! – i щось гупнуло.

Це впав на лiжко дерев'яний папуга, що правив за мiшень у товариствi стрiльцiв мiста Преете. Птах сказав хлопчиковi, що в цьому мiстi стiльки ж мешканцiв, скiльки у нього рубцiв на тiлi, i похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусiдом.

– Буме! Я славлюся чудовим мiсцем розташування!

Але маленький Тук уже не лежав у лiжку, а раптом опинився верхи на жеребцi, який рвонув у галоп. Вiн сидiв позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмi,[1 - Топхельм – вiд нiм. topf – каструля, горщик, закритий конусоподiбний шолом, що виник наприкiнцi XII столiття, в розпалi хрестових походiв.] з розмаяним на вiтрi султаном. Вони проiхали лiс i опинилися у старовинному мiстi Вордiпгборзi. Це було велике i повне руху мiсто; на пагорбi мiста височiв королiвський замок. Вiкна в ньому яскраво свiтились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колi розкiшних молодих фрейлiн.

Та ось настав ранок, i, ледве зiйшло сонце, мiсто з королiвським замком розтануло, вежi зникли одна за одною, i наостанок на пагорбi залишилася тiльки одна вежка, а саме мiстечко стало маленьким, бiдним. Школярi, що поспiшали до школи з книжками пiд пахвами, говорили: «У нас у мiстi двi тисячi мешканцiв!» – але насправдi iх стiльки не було.

Маленький Тук знов опинився в лiжку; йому здавалося, що вiн марить наяву; хтось знову стояв бiля нього.

– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нiбито юнга, а все-таки не юнга. – Я привiз тобi привiт з Корсера. Ось мiсто з майбутнiм! У нього своi поштовi карети i пароплави. Колись його вважали жалюгiдним мiстечком, але ця думка вже застарiла. «Я лежу на морi! – каже Корсер. – У мене е шосейнi дороги i парк! Я народив на свiт поета, та ще якого веселого, адже не всi поети веселi! Я навiть збирався послати один зi своiх кораблiв у плавання навколо всiеi земноi кулi!.. І як дивно я пахну, вiд самих мiських ворiт! Це тому, що всюди квiтнуть чудовi троянди!»

Маленький Тук поглянув на них, i в очах у нього зарябiло вiд червоних i зелених кольорiв. А коли хвилi барв уляглися, вiн побачив порослу лiсом кручу над невидимим фiордом. Над кручею пiдносився старий монастир з високими гострими вежами i шпилями. Згори збiгали дзюркотливi струмки. А бiля джерела сидiв старий король; сива голова його з довгими кучерями була увiнчана золотою короною. Це був король Роар, iм'ям якого i названо було джерело, а за джерелом i мiсто поблизу Роскiлле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всi королi i королеви Данii, увiнчанi золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспiв. Маленький Тук дивився i слухав.

– Не забудь про стани! – сказав король Роар.

Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторiнку в книжцi! Перед хлопчиком стояла старенька полiльниця, вона прийшла з мiста Cope, – там трава росте навiть на площi. Вона накинула на голову i на спину свiй сiрий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, iшов дощ.

– Так! – сказала вона i розповiла йому про забавнi комедii Хольберга, про короля Вальдемара та епископа Абсалона, потiм раптом уся зiщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, i заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро i тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жiнкою. – Треба одягатися вiдповiдно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Мое мiсто схоже на пляшку: увiйдеш у горлечко, звiдти ж треба i вийти. Ранiше воно славилося чудовою рибою, а тепер на днi «пляшки» – червонощокi хлопцi; вони вивчають тут рiзнi премудростi: грецьку, еврейську… Ква!

Хлопчиковi почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобiт по болоту: все той самий звук, одноманiтний i нудний, пiд який Тук i заснув мiцним сном. І добре зробив.

Але й тут йому наснився сон, – iнакше що ж усе це було? Блакитноока, бiлява i кучерява сестричка його, Густава, раптом стала дорослою чарiвною дiвчиною, i, хоча нi в неi, анi в нього не було крил, вони полетiли разом у повiтрi над Зеландiею, над зеленими лiсами i блакитними водами.

– Ти чуеш крик пiвня, маленький Тук? Кукурiку! Ось iз бухти Кеге полетiли кури! У тебе буде пташиний двiр, великий-превеликий! Тобi не доведеться бiдувати! Ти, як мовиться, уб'еш бобра i станеш багачем, щасливою людиною! Твiй будинок височiтиме, як вежа короля Вальдемара, буде багато прикрашений такими ж мармуровими статуями, як тi, що створенi поблизу Преете. Ти розумiеш мене? Твое iм'я облетить увесь свiт, як корабель, який хотiли вiдправити з Корсера, а в Роскiлле – «Пам'ятай про стани!» – сказав король Роар – ти говоритимеш добре i розумно, маленький Тук! Коли ж нарештi зiйдеш у могилу, спатимеш у нiй тихо…

– Як у Cope! – додав Тук i прокинувся.

Був ясний ранок, вiн нiчогiсiнько не
Страница 11 из 33

пам'ятав зi своiх снiв, та й не треба було – нiчого заглядати вперед.

Вiн схопився з лiжка, взявся до книжки i швидко вивчив свiй урок. А стара прачка просунула в дверi голову, кивнула йому i сказала:

– Спасибi за вчорашне, голубчику! Хай Господь здiйснить найкращий твiй сон.

А маленький Тук i не знав, що йому снилося, зате знае це Господь Бог!

Комiрець

Комiрець давно вже досяг шлюбного вiку, але нареченоi в нього не було. Одного разу його кинули у прання разом iз панчiшною пiдв'язкою.

– Якi ви грацiйнi та гарнi! – розсипався в комплiментах комiрець. – Такоi краси я ще нiколи не бачив. Ви дозволите з вами познайомитися?

– Не варто! – вiдрiзала пiдв'язка.

– А де ви живете?

– Я прошу вас, не треба зi мною заговорювати! – белькотала пiдв'язка.

– Але бачити таку красуню й мовчати – неможливо! – увивався коло неi комiрець.

– Ах, ви не могли б залишатись на мiсцi? – вигукнула пiдв'язка. – Ви точнiсiнько як справжнiй чоловiк!

– Я ще й дендi! – додав комiрець. – У мене шевська пiдставка i гребiнка е!

І хоча щасливим володарем цих аксесуарiв був не вiн, а його господар, комiрець не переставав вихвалятися.

– Вiдiйдiть! – наполягала пiдв'язка.

– Недоторка! – вiдгукнувся комiрець.

Аж ось його вийняли з таза, накрохмалили, а коли висох, поклали на прасувальну дошку, взяли гарячу праску…

– Вдовичко! – перейшов комiрець на праскову плитку. – Я весь палаю вiд вашого дотику. Будьте менi за дружину!

– Ах ти, обiдранець! – Праскова плитка пихато пройшлася по комiрцю.

Комiрець трохи зносився по краях. Ножицi були покликанi пiдрiвняти iх.

– Ви, певне, вiдома балерина? Бач, як гарно витягуете нiжки! Людям з вами не зрiвнятися! – привiтав комiрець новий об'ект свого вподобання.

– Так i е! – вiдповiли ножицi.

– Вам личить бути графинею! – розiйшовся комiрець. – Я можу запропонувати вам лише господаря-дендi, шевську пiдставку i гребiнку, але як би я хотiв дати вам графство…

– Сватiв засилаете?! – розгнiвались ножицi i покраяли його.

– З наречених залишилася тiльки гребiнка! – пiдсумував комiрець. – Мiледi, у якому чудовому станi вашi зубки!.. Чи входив до ваших планiв законний шлюб?

– Авжеж! – вiдповiла гребiнка. – Я заручена з шевською пiдставкою!

– Зарученi? – розлютився комiрець.

Позбувшись останньоi претендентки, вiн роздумав одружуватись.

З часом комiрець разом з iншим ганчiр'ям опинився на паперовiй фабрицi. Це був справжнiй салон для рiзношерстого товариства; тонке полотно традицiйно трималося подалi вiд грубого. У кожноi ганчiрки була сила-силенна iсторiй, не кажучи вже про хвалькуватого комiрця.

– Скiльки в мене було наречених! – нахабно брехав вiн. – Проходу не давали, адже пiдкрохмалений я здавався завзятим дендi! У моему розпорядженнi були особистi шевська пiдставка i гребiнка. О, мое перше кохання – зав'язка: тонка, нiжна, м'яка! Бiдолаха кинулася через мене в таз! А одну вдовичку я довiв просто-таки до кипiння… Досить було ii кинути – i вона почорнiла з горя! А балетна прима… вона завдала менi глибокоi рани, чортиця! Моя люба гребiнка так сохла за мною, що залишилася без зубiв! Менi й справдi е що згадати!.. Але найближче до серця я взяв учинок пiдв'язки, тобто зав'язки, що кинулася через мене в таз.

я не без грiха!.. Саме час менi почати життя з чистого аркуша! Збулося, як вiн того й хотiв: усе ганчiр'я перетворилося на бiлий папiр, а комiрець, як завзятий хвалько, – на цей самий аркуш.

Метелик

Надумав метелик одружитися. Звiсно, з найгарнiшою квiточкою.

Вiн розглянувся: квiти трималися на своiх стеблинках скромно, як справжнi нареченi. Але як вибрати з цього розмаiття найкращу?

Втомившись перейматися цим, метелик пiдлетiв до польовоi ромашки. Французи називають ii Маргаритою. Вважаеться, що вона придатна для ворожiння. Так i е. Закоханi обривають ii пелюстки: «Любить? Не любить?»

– Матiнко Маргарито, польова ромашко! – звернувся до неi метелик. – Ви знана ворожка! Хто моя суджена?

Але ромашка стиснула пелюстки i нiчого не сказала: адже вона сама була нареченою, тож не стерпiла «матiнки». Метелик так i полетiв нi з чим з твердим намiром самому шукати iдеальну квiтку.

Цiеi весни вдалися пролiски i крокуси.

– Гарнi, – похвалив метелик, – але iхнiй красi бракуе зрiлостi!

Метелик, як i решта молодих хлопцiв, вiддавав перевагу дещо старшим панночкам.

Роздивившись анемони, вiн визнав iх гiркуватими. Фiалки здалися йому занадто сентиментальними. Тюльпани були дуже розчепуренi. Нарциси – простачки. У липового цвiту забагато родичiв. Яблуневi квiти дуже легковажнi – не для шлюбу. Зате горошок вiн уподобав: бiло-рожевий, повнокровний i витончений одночасно, вiн, безперечно, стане прикрасою кухнi. Метелик майже вже запропонував одружитися, коли помiтив поряд iз нареченою стручок з усохлою квiткою.

– Хто це? – поцiкавився метелик.

– Моя сестра, – зiзнався горошок.

– А отже, i ви в майбутньому, – мовив метелик, i тiльки його й бачили.

Наступними на ярмарку наречених були квiтки жимолостi. Але iхнi видовженi жовтi обличчя лише налякали жениха.

Пори року змiнювали одна одну, а метеликовi пошуки так i не увiнчалися успiхом. Осiнь подарувала йому новi квiти в ошатних убраннях, але метелик зупинив свiй вибiр на кучерявiй м'ятi.

– Вона не може похвалитися квiтами, але вона – самi пахощi.

Проте м'ята вiдхилила його сватання:

– Залишiмося друзями. Адже ми немолодi. Хто ж одружуеться на схилi вiку?!

Хтозна, якби метелик не перебирав нареченими, може, i не залишився б до старостi лiт бурлакою…

Дощi i заморозки не змусили себе чекати. Пiднявся вогкий вiтер. Погода не для прогулянок в лiтньому вбраннi. Метелик залетiв у натоплену кiмнату i там наздоганяв лiто. Але довго вiн не витримав!

– Я жадаю сонця, свободи. Я душу дияволовi продам за найпоганiшу квiтку! – мовив метелик, розпрямив крила i вдарився об шибку.

Його вiдразу ж помiтили, захоплено ахнули i на шпильцi посадили в коробочку з iншими дивовижами.

– Вiдтепер я сиджу на стеблинцi подiбно до квiтiв! – мiркував уголос метелик. – Чи про це я мрiяв? Але е iлюзiя одруженого статусу: теж мiцно сидиш.

– Жалюгiдна втiха! – схилили голiвки кiмнатнi квiти.

«Кiмнатним квiтам довiряти не можна! – вирiшив метелик. – Вони дуже багато що перейняли у людей».

Найпрекраснiша троянда свiту

У саду однiеi могутньоi королеви були зiбранi квiти усiх пiр року, всiх частин свiту. Та найбiльше тут було троянд, улюблених квiтiв королеви, троянд усiх сортiв i видiв – вiд дикоi i колючоi шипшини iз запашним листям до найгарнiших троянд Провансу. Вони плелися по стiнах палацу, обвиваючи колони й вiкна, пробиваючись у коридори, i тягнулися аж до стель палацових покоiв. Яка чарiвна багатоманiтнiсть запахiв, форм i барв була в саду королеви!

Але в самому палацi панували смуток i горе. Королева лежала на смертельнiй постелi; лiкарi пророкували iй близьку смерть.

– Єдиний засiб урятувати королеву, – мовив один iз лiкарiв, – принести iй найпрекраснiшу троянду свiту, емблему найчистiшоi любовi. Королева не помре, якщо побачить цю троянду, перш нiж закрие очi навiки.

І ось усi вiд малого до великого кинулися до постелi королеви з найрiзноманiтнiшими трояндами, але, на жаль, серед них не було тiеi, яка б дарувала iй зцiлення. Та троянда квiтнула в садах любовi! Але якою саме вона була?

І спiваки спiвали про найпрекраснiшу троянду свiту, але кожен спiвав про свою. Тодi кликнули
Страница 12 из 33

клич по всiй краiнi, звернулися до всiх сердець, що б'ються любов'ю.

– Нiхто ще не назвав справжньоi троянди! – мовив мудрець. – Нiхто не вказав, де вона квiтне. Не з труни Ромео i Джульетти, не з могили Вальборги виросла вона, – хоча троянди з iхнiх могил вiчно даруватимуть солодкий аромат у переказах i пiснях, – не iз закривавлених мечiв Вiнкельрiда, не зi священноi кровi, що бризнула з грудей героя, який полiг за батькiвщину свою, – хоч i немае смертi солодшоi за цю, немае троянди червонiшоi, нiж пролита за вiтчизну кровi! І не iй присвячуе свое молоде життя людина, що проводить роки за роками, цiлi днi i довгi безсоннi ночi, доглядаючи за магiчною трояндою науки!

– Я знаю, де квiтне та троянда! – мовила щаслива мати, що прийшла до постелi королеви з маленькою дитиною на руках. – Я знаю, де треба шукати найпрекраснiшу троянду свiту – емблему вищоi, найчистiшоi любовi. Вона квiтне на рум'яних щiчках моеi гарненькоi крихiтки, коли вона, пiдкрiпившись сном, розплющуе веселi оченята i з любов'ю та нiжнiстю усмiхаеться менi!

– Ця троянда прекрасна, але е ще прекраснiша! – мовив мудрець.

– Авжеж, набагато прекраснiша! – мовила одна iз жiнок. – Я бачила ii. Священнiшоi за цю троянду немае на свiтi, але вона була блiда, як пелюстки чайноi троянди. Я бачила ii на щоках королеви; вона зняла свою королiвську корону i ходила всю довгу, нестерпну нiч, заколисуючи свое хворе дитя, плачучи над ним, цiлуючи його i молячись за нього, як тiльки може молитися мати в години страху за свою дитину!

– Священна бiла троянда скорботи, велика влада ii, але все-таки це не та троянда!

– Я бачив ii, найпрекраснiшу троянду свiту, бачив перед вiвтарем Господнiм! – мовив благочестивий старий епископ. – Вона сяяла, як свiтле обличчя ангела. Молодi дiвчата йшли до причастя, щоб поновити обiтницю, дану пiд час хрещення, i на iхнiх свiжих щiчках квiтнули червонi i бiлi троянди. І ось перед вiвтарем стояла одна молода дiвчина; всiю душею, повною небесноi чистоти i любовi, пiдносилася вона до Бога. Ось вона – чистiсiнька, вища любов!

– Благословенна така любов, але все-таки нiхто не назвав ще найпрекраснiшоi троянди свiту! – мовив мудрець.

Раптом до кiмнати увiйшов маленький синок королеви; в його очах бринiли сльози, щоки були вологi; вiн нiс у руках велику розкриту книгу в оксамитовiй оправi зi срiбними застiбками.

– Мамо! – мовив хлопчик. – Послухай, що я тiльки-но прочитав!

І дитя сiло коло лiжка хвороi i прочитало з книги про того, хто добровiльно помер на хрестi ради порятунку всiх людей, навiть ради поколiнь, якi ще не народилися!

– Немае понад цю любов!

І щоки королеви зарожевiли, очi широко розплющились: вона побачила, що з аркушiв книги виросла раптом найчудовнiша троянда свiту, жива подоба тiеi, що виросла з кровi Христа, пролитоi на хрестi!

– Я бачу ii! – мовила вона. – І довiку не помре той, хто бачив цю троянду, найпрекраснiшу троянду свiту!

Нове вбрання короля

Жив колись король, який найбiльше за все любив нове вбрання. Сталося так, що до мiста, де жив король, приiхали двое шахраiв. Вони назвали себе ткачами й оголосили, що можуть виткати кращу в свiтi тканину. Вони казали, що вбрання, пошите з неi, стае невидимим для будь-якоi людини, яка жахливо дурна або сидить не на своему мiсцi.

Король зрадiв i звелiв дуже добре заплатити шахраям за те, щоб вони швидше виткали чудесну тканину.

Шахраi вдавали, що працюють до пiзньоi ночi, вимагали найтоншого шовку та найчистiшого золота, але на iхнiх верстатах нiчого не було. Вони тiльки прикидалися, що тчуть нитки, яких не iснувало.

Король хотiв подивитися на iхню роботу, але вiдразу ж злякався, що не побачить чудовоi тканини. А виказати себе дурнем або таким, що не годиться для свого мiсця, йому не хотiлося, от вiн i послав до шахраiв свого чесного старого мiнiстра.

Мiнiстр прийшов до шахраiв i нiчогiсiнько не побачив!

«Невже я не годжуся для свого мiсця? Невже я дурний? – злякано подумав вiн. – Нi, не можна зiзнаватися!»

– Як це прекрасно! – сказав старий мiнiстр.

Посилав король до шахраiв i iнших мiнiстрiв, але всi вони запевнювали, що прекраснiшоi тканини та вправнiших майстрiв нiколи не бачили.

Незабаром усе мiсто обговорювало чудову тканину. І от сам король наважився нарештi подивитися на неi.

На верстатах не було жодноi нитки, а шахраi з усiеi сили робили вигляд, що працюють!

«Невже я не годжуся для свого мiсця?» – злякався король.

– Як гарно! – сказав вiн.

І всi придворнi закивали головами i сказали:

– Ця тканина прекрасна, ваша величносте! Зшийте з неi вбрання до завтрашньоi процесii!

І король надав кожному з шахраiв звання придворного ткача.

Цiлу нiч шахраi вдавали, що знiмають тканину з верстатiв, рiжуть ii ножицями, шиють голкою без нитки, i нарештi сказали, що вбрання готове!

– Помiряйте вбрання, ваша величносте! – сказали шахраi.

Король роздягнувся, i шахраi вдали, нiби надягають на нього нове вбрання, застiбають камзол, поправляють мантiю…

– Як вам личить! Як чудово сидить! – на один голос сказали придворнi.

А король крутився перед дзеркалом.

– Я готовий до процесii, – сказав король.

Король крокував на чолi процесii, а люди на вулицях мiста казали:

– Нове вбрання короля i справдi неперевершене!

Нiхто не хотiв зiзнатися, що нiчого не бачить, адже це означало б, що вiн або дурний, або сидить не на своему мiсцi.

– А король голий! – крикнув раптом якийсь малюк.

– Послухайте, що вiн говорить! Це каже невинна дитина! – сказав його батько.

І вiд одного до iншого почали передавати:

– Король голий! Малюк каже, що король голий!

– Король голий! – закричали нарештi всi люди.

Королю стало недобре: йому здалося, що люди мають рацiю. Та вiн йшов iще поважнiше, а камергери несли за ним шлейф, якого не iснувало.

Стiйкий олов'яний солдатик

Були колись двадцять п'ять олов'яних солдатикiв. Рушниця на плечi, груди колесом, мундир червоний, вiдвороти синi, пуговки блищать… Чудовi солдатики! iх подарували маленькому хлопчиковi на день народження. Хлопчик заплескав у долонi й заходився розставляти iх на столi.

Двадцять чотири були зовсiм однаковi, а двадцять п'ятий солдатик виявився одноногим. Його вiдливали останнiм, i олова трохи не вистачило. Проте вiн i на однiй нозi стояв так само твердо, як iншi на двох.

На столi було багато iграшок. Та найкращим був картонний палац. Крiзь його вiконця можна було зазирнути всередину i побачити всi кiмнати. Перед палацом лежало кругле люстерко – воно було наче справжне озеро, i навколо нього стояли маленькi зеленi дерева. По озеру плавали восковi лебедi.

Найгарнiшою була хазяйка палацу. Вона теж була вирiзана з картону. На нiй була батистова спiдничка, блакитний шарф, а на грудях – блискуча брошка.

Красуня стояла на однiй нiжцi, простягнувши вперед руки, – вона була танцiвницею. Другу нiжку вона пiдняла так високо, що олов'яний солдатик вирiшив, нiби красуня теж однонога.

«От би менi таку дружину!» – подумав вiн i причаiвся за табакеркою, що стояла на столi.

Звiдси солдатик чудово бачив прекрасну танцiвницю, яка весь час стояла на однiй нiжцi й жодного разу навiть не похитнулася!

Уночi, коли всi люди полягали спати i в будинку стало тихо, iграшки влаштували бал. Навiть лускунчик заходився перекидатися, а грифель танцював на дошцi, залишаючи на нiй бiлi слiди! Здiйнявся такий галас, що в клiтцi прокинулася канарка i почала балакати своею мовою так швидко,
Страница 13 из 33

як тiльки могла, та ще й вiршами.

Тiльки одноногий солдатик i танцiвниця не ворушилися.

Вона стояла на однiй нiжцi, а вiн застиг iз рушницею, наче вартовий, i не вiдводив вiд красунi очей.

Пробило дванадцяту. І раптом розчинилася табакерка.

У цiй табакерцi сидiв маленький злий троль. Вiн вистрибнув iз табакерки й озирнувся навколо.

– Агов! – крикнув троль олов'яному солдатиковi. – Танцiвниця надто гарна для тебе!

Та олов'яний солдатик вдав, нiби нiчого не чуе.

– Гаразд, ти мене ще згадаеш! – сказав троль.

Уранцi, коли дiти прокинулися, вони знайшли одноногого солдатика за табакеркою й поставили його на вiкно.

Раптом вiкно розчахнулося, i солдатик полетiв iз третього поверху вниз головою. У вухах засвистiло. Хвилини не минуло – i вiн уже стирчав iз землi догори ногою. Хлопчик i служниця вiдразу ж кинулися шукати солдатика, та скiльки не нишпорили по землi, так i не знайшли. Звичайно, якби солдатик крикнув: «Я тут!» – його б вiдразу вiдшукали. Та вiн вважав негiдним кричати на вулицi – адже вiн носив мундир i був солдатом.

І тут раптом почалася злива!

По вулицi розповзлися широкi калюжi, потекли швидкi ручаi. А коли нарештi дощ скiнчився, прибiгли двое вуличних хлопчиськ.

– Дивись, – сказав один iз них. – Це олов'яний солдатик!.. Вiдправимо його в плавання!

Вони зробили з газети човник, посадовили в нього олов'яного солдатика i спустили в канавку.

Човник поплив, а хлопчики бiгли поруч, плескаючи в долонi.

Вода в канавi так i вирувала пiсля зливи! Човник то пiрнав, то злiтав на хвилю, то його кружило, то несло течiею.

Олов'яний солдатик увесь тремтiв, але тримався стiйко, як i належить справжньому солдату.

І от човник занесло пiд широкий мiст, i стало дуже темно.

Раптом з-пiд мосту вистрибнув великий водяний щур.

– Ти хто такий? – закричав вiн. – Покажи паспорт!

І вiн з усiеi сили загрiбав лапами, щоб наздогнати солдатика. Але човник несло так швидко, що навiть щур не мiг наздогнати його. Нарештi олов'яний солдатик побачив попереду свiтло. Мiст скiнчився.

Але тут почувся такий гуркiт, що будь-хто злякався б. За мостом вода шумно падала донизу – просто до широкого бурхливого каналу!

Зупинитися було неможливо. Човник iз олов'яним солдатиком винесло в канал. Хвилi кидали його то вгору, то вниз, але солдатик, як i ранiше, тримався хоробро i навiть оком не змигнув.

Раптом човник закрутився на мiсцi, зачерпнув воду бортом i незабаром заповнився водою до самого краю.

Врештi вода накрила солдатика з головою. Вiн приготувався гiдно зустрiти смерть.

Та раптом iз води випiрнула велика рибина i проковтнула солдатика разом iз рушницею.

Темно було в шлунку риби, темнiше, нiж пiд мостом! Та олов'яний солдатик i тут тримався стiйко i ще мiцнiше стиснув рушницю. Так вiн пролежав досить довго.

Раптом рибина почала кидатися з боку в бiк, пiрнати, звиватися, стрибати й нарештi завмерла.

Нiби блискавка спалахнула в темрявi.

Потiм стало зовсiм свiтло, i хтось закричав:

– Оце так! Олов'яний солдатик!

Виявляеться, рибину спiймали, вiдвезли на ринок, потiм вона потрапила до кухнi. Куховарка розпорола iй черево, побачила олов'яного солдатика й понесла його до кiмнати.

Усi мешканцi будинку збiглися подивитися на мандрiвника. Солдатика поставили на стiл, i – диво! – вiн побачив ту саму кiмнату, того самого хлопчика… На столi так само височiв картонний палац, на порозi якого стояла красуня танцiвниця…

Олов'яний солдатик, не моргаючи, дивився на танцiвницю, танцiвниця дивилася на нього, i обидва мовчали.

Раптом найменший хлопчик схопив його й невiдомо чому кинув просто до комину. Мабуть, це були каверзи злого троля з табакерки.

У коминi палали дрова, i олов'яному солдатиковi стало дуже спекотно. Вiн вiдчував, що горить. Барви збiгли з його обличчя, вiн увесь вилиняв…

Але i у вогнi вiн тримався прямо, мiцно стискав рушницю i не вiдводив очей вiд своеi красунi. А танцiвниця дивилася на нього. Солдатик вiдчував, що тане…

Дверi до кiмнати розчахнулися, протяг пiдхопив прекрасну танцiвницю, i вона пурхнула просто в комин до олов'яного солдатика. Полум'я охопило ii – i кiнець. І олов'яний солдатик зовсiм розплавився.

Наступного дня служниця вигрiбала з комину попiл i знайшла грудочку олова, схожу на сердечко, i обгорiлу брошку.

От i все, що лишилося вiд стiйкого олов'яного солдатика i красунi танцiвницi.

Вiльгельм Гауф

Карлик Нiс

Водному великому мiстi жив iз дружиною Ганною один швець. Цiлий день вiн сидiв на розi вулицi, лагодив черевики й робив новi.

Дружина його торгувала садовиною й городиною, i покупцiв у неi було багато, бо вона вмiла краще за всiх розкласти й показати свiй товар. Вони мали сина, вродливого хлопчика, який зазвичай допомагав жiнкам i кухарям донести куплене додому.

Господарям цих кухарiв подобалося, коли в дiм приводили такого вродливого хлопчика, i вони завжди щедро його обдаровували.

Одного разу шевцева дружина сидiла, як звичайно, на ринку. Перед нею стояло кiлька кошикiв з овочами, травами та насiнням, раннiми грушами, яблуками й абрикосами. Якоб – так звали хлопчика – сидiв поруч iз нею й вигукував:

– Егей, панове, подивiться, яка чудова капуста, як дивовижно пахнуть оцi прянощi! Раннi грушi, господинi, раннi яблука та абрикоси! Купуйте!

Повз них проходила якась стара жiнка, обдерта, обшарпана. У неi було маленьке личко, усе в зморшках, червонi очi й гачкуватий довгий нiс. Вона йшла, спираючись на довгий костур, накульгуючи та шкандибаючи.

Шевцева дружина вже шiстнадцять рокiв щодня сидiла на ринку, та жодного разу не бачила цiеi староi.

– Погляньмо на травки, чи е в тебе те, що менi потрiбне, – сказала стара i, порпаючись своiми коричневими, потворними руками в кошику з травами, почала витягати звiдти довгими пальцями жмутки, що були так гарно складенi, а тодi пiдносити iх один за одним до носа та обнюхувати з усiх бокiв.

У шевцевоi дружини надривалося серце, коли вона дивилася на те, як обходилася з ii рiдкiсними травами ця баба. Але вона не наважувалася нiчого сказати, бо перевiрити крам – право покупця, а крiм того, вона чомусь боялася староi. Переривши весь кошик, та пробурмотiла:

– Смiття, а не товар. Хiба ж так було п'ятдесят рокiв тому! Смiття, а не товар!

– Та ти ж просто безсовiсна баба! – вигукнув Якоб. – Спершу ти запускаеш своi бридкi пальцi в чудовi трави i мнеш iх, тодi пiдносиш до свого довгого носа, пiсля чого нiкому, хто це бачив, не захочеться iх купувати, а тепер ти ще називаеш наш товар смiттям! Але ж кухар самого герцога все купуе в нас!

Стара скоса глянула на нього, гидко засмiялась i хрипко сказала:

– Тобi, значить, не подобаеться мiй нiс, мiй красивий довгий нiс? Ну що ж, i в тебе виросте на обличчi такий самий – аж до пiдборiддя.

Із цими словами вона взялася до кошика, де лежала капуста. Беручи в руку найгарнiшi бiлi головки, вона стискала iх так, що вони аж рипiли, тодi кидала iх абияк назад у кошик i знову казала:

– Смiття, а не товар!

– Не труси так гидко головою! – злякано крикнув хлопчик. – Адже шия в тебе не товща за качан, чи довго iй переломитися?

– Тобi не подобаються тонкi шиi? – пробурмотiла стара зi смiхом. – Ну що ж, ти й зовсiм не матимеш шиi; головi доведеться ввiйти в плечi, щоб не звалитися з тiльця.

– Досить вам верзти дурницi! – сказала шевцева дружина. – Якщо ви хочете щось купити, то покваптеся.

– Гаразд! – вигукнула стара, кинувши на неi лютий
Страница 14 из 33

погляд. – Я куплю в тебе цi шiсть головок капусти. Але дозволь своему синочковi принести менi товар додому. Я заплачу йому.

Хлопчик не хотiв iти з нею й заплакав. Але мати суворо наказала йому вiднести капусту i не покладати такий тягар на стару слабку жiнку. Вiн скорився й пiшов за старою з ринку.

У вiддаленiй частинi мiста вона нарештi зупинилася бiля трухлявоi хижi.

Вийнявши з кишенi старий iржавий гачок, вона спритно вставила його в маленьку замкову щiлину, i дверi зi скреготом вiдчинились. А всерединi стеля та стiни були мармуровi, начиння – з найкращого чорного дерева з прикрасами iз золота й камiння, а пiдлога – скляна i така гладенька, що хлопчик послизнувся i впав. А стара вийняла з кишенi срiбну сопiлочку i дмухнула в неi. Тiеi ж митi сходами спустилися кiлька морських свинок. Ходили вони рiвно, на двох лапках, узутих у горiховi шкаралупки, а вдягненi були по-людськи i навiть носили моднi капелюхи.

– Де ви подiли моi черевики? – крикнула стара й почала лупцювати iх палицею. – Чи довго менi ще так стояти?

Свинки швидко побiгли сходами вгору й повернулися з двома шкаралупами кокосового горiха, вистеленими всерединi шкiрою, якi спритно взули старiй на ноги.

Тепер ii кульгавостi та шкандибання наче й не було. Вона вiдкинула палицю i заковзала скляною пiдлогою, тягнучи за собою за руку Якоба. Нарештi вона зупинилася в кiмнатi, що нагадувала кухню.

– Сiдай, – сказала стара, притиснувши хлопчика до кутка одного з диванiв i поставивши перед ним стiл так, аби Якоб уже не мiг вибратися. – Тепер я маю дати тобi щось у винагороду. Я зварю такого супчику, який запам'ятаеться тобi на все життя.

Вона знову дмухнула в сопiлочку, i з'явилася сила морських свинок. На них були фартухи, а за поясами стирчали ополоники та кухоннi ножi. Тодi прибiгла цiла ватага бiлок. На них були широкi турецькi штани та зеленi оксамитовi шапочки, вони ходили на заднiх лапах. Це були, напевно, кухарчата. От зринуло полум'я, от щось закурiло й закипiло на сковорiдцi, i приемний запах розiйшовся кiмнатою.

У горщику забулькало й закипiло, з нього пiшла пара, i пiна побiгла у вогонь. Стара зняла горщик, вилила вариво у срiбну миску й поставила ii перед Якобом.

Суп був чудовим на смак. Вiн пахтiв травами та прянощами, був кисло-солодкий i дуже мiцний.

Коли Якоб доiдав останнi краплi цього чудового супу, морськi свинки запалили арабськi пахощi, i кiмнатою попливли синюватi клуби диму. Запах п'янив хлопчика, i нарештi вiн заснув на диванi староi.

Йому снилося, нiби стара зняла з нього одяг i начепила на нього бiлячу шкурку. Тепер вiн мiг, як бiлка, стрибати й лазити. Вiн дружив з iншими бiлками та морськими свинками i служив iз ними в староi. Спершу вiн мав змащувати олiею й натирати до блиску кокосовi шкаралупи, якi баба взувала замiсть черевикiв.

Приблизно за рiк, снилося йому, вiн мав iще з кiлькома бiлками ловити порошинки в сонячних променях i просiювати iх крiзь тонесеньке волосяне сито. Стара вважала порошинки найнiжнiшою рiччю на свiтi, i хлiб для неi пекли з порошинок.

Іще за рiк його було переведено до слуг, якi збирали старiй воду для пиття. Бiлки, i з ними Якоб, мали вичерпувати шкаралупками лiсових горiхiв росу iз троянд, i саме вона слугувала старiй питною водою. А оскiльки пила стара дуже багато, робота у водоносiв була важка.

За рiк його приставили обслуговувати будинок. Його обов'язком було утримувати в чистотi пiдлогу. А що пiдлога була зi скла i будь-яка цяточка на нiй впадала в око, робота ця була зовсiм не легка. Доводилося терти пiдлогу щiтками i, прив'язавши до нiг старi сукнинки, ковзати на них по кiмнатi.

На п'ятий рiк його нарештi перевели на кухню. Це було почесне мiсце, отримати яке можна було лише пiсля тривалого випробування. Якоб почав там кухарчуком i, дослужившись до старшого паштетника, набув такоi надзвичайноi майстерностi й такого досвiду в усiх кухонних справах, що сам собi дивувався. Найскладнiшi страви, паштети з двохсот складникiв, супи вiдразу з усiх трав, що ростуть на землi, – усе вiн умiв готувати швидко та смачно.

Так на службi в староi минуло сiм рокiв.

І от одного разу вона наказала йому обпатрати курочку, начинити ii травами й засмажити до свого приходу. Якоб зробив це за всiма правилами мистецтва: скрутив курочцi шию, обдав ii окропом, спритно обскуб, тодi пошкрiб шкiру, щоб та зробилася гладенькою й нiжною, i вичинив ii. Потiм вiн почав збирати трави для начинки. Але в коморi, де зберiгалися трави, вiн помiтив цього разу стiнну шафку з напiввiдчиненими дверцятами, якоi нiколи досi не зауважував. Хлопець iз цiкавiстю пiдiйшов ближче, i в шафцi виявилося багато кошичкiв, вiд яких iшов сильний приемний запах. Вiн вiдкрив один iз них i знайшов травку якогось особливого вигляду й кольору. Листя i стебла були синювато-зеленi, а квiтка маленька, вогненно-червона з жовтою облямiвкою. Вiн уважно роздивився квiтку, обнюхав ii, i виявилося, що квiтка ця видiляе той самий духмяний запах, яким колись пахнув йому зварений старою суп. Але запах був такий духмяний, що Якоб почав чхати, чхав усе дужче й нарештi прокинувся.

Лежачи на диванi староi, вiн здивовано роззирнувся довкола. «Бувають же такi яскравi сни! – сказав вiн собi. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною бiлкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посмiеться ж мати, коли я все iй розповiм! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домi, замiсть того, щоб допомагати iй на ринку».

Із цими думками вiн пiдвiвся, бажаючи пiти. Усе тiло його, однак, зовсiм затерпло вiд сну, особливо потилиця, вiн просто не мiг як слiд поворушити головою.

Коли вiн прийшов на ринок, мати сидiла на своему мiсцi i в кошику в неi було ще досить багато овочiв, отже, спав вiн недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупцiв i сидiла, пiдперши голову рукою.

Нарештi вiн набрався духу, пiдкрався до неi ззаду, лагiдно поклав руку iй на плече i сказав:

– Матiнко, що з тобою? Ти сердита на мене?

Жiнка обернулася до нього й одразу вiдсахнулась.

– Чого тобi треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпiти не можу таких жартiв.

– Та що з тобою, матiнко? – спитав Якоб злякано.

– Іди своею дорогою! – сердито вiдповiла Ганна. – У мене ти нiчого не заробиш своiм кривлянням, бридка потворо!

«Далебi, Бог вiдiбрав у неi розум!» – подумав хлопчина.

– Схаменись, мила матiнко, я ж твiй син, твiй Якоб.

– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусiдки. – Вiн смiеться з мого горя. Безсовiсний!

Тут сусiдки почали на всi заставки лаяти його за те, що вiн смiеться з горя бiдолашноi Ганни, у якоi сiм рокiв тому вкрали красеня хлопчика, i грозитися, що коли вiн не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.

Бiдолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже вiн трохи поспав i повернувся, а мати й сусiдки кажуть про якiсь сiм рокiв! І називають його бридким карликом!

Очi його наповнилися слiзьми, i вiн засмучено подибав до хижi, де шевцював його батько. Дiйшовши до шевцевоi халупи, вiн став бiля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помiтив його. Але, випадково глянувши потiм на дверi, вiн упустив на пiдлогу черевик, дратву та шило i скрикнув:

– Боже мiй, що це?

– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?

– Погано! – вiдповiв батько, не впiзнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старiшаю, а
Страница 15 из 33

пiдмайстер менi не по кишенi.

– Хiба ви не маете сина, який мiг би допомагати вам у роботi? – спитав Якоб.

– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти рокiв, який iще й як змiг би менi допомагати. Уже в дванадцять рокiв вiн був послужливим та спритним i на ремеслi вже знався, та й iз себе був гарний. Вiн приманив би менi таких замовникiв, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тiльки нове взуття!

– Де ж вiн? – iз тремтiнням у голосi спитав Якоб.

– Бог знае, – вiдказав той. – Сiм рокiв тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем i кричала, що чекала на хлопчика весь день, скрiзь шукала його й не знайшла. Прийшла на ринок якась потворна баба й купила стiльки, що iй самiй не донести. Моя дружина послала з нею нашого хлопчика i бiльше його не бачила. Ми оголосили про зникнення, ходили по будинках, розпитували. Усе марно. І ту жiнку теж нiхто не знав. Але одна старезна баба сказала, що це була зла фея Травознайка, що раз на п'ятдесят рокiв приходить до нашого мiста на закупи.

Хлопчик зрозумiв, що не сон бачив, а сiм рокiв прослужив у злоi феi. Сiм рокiв юностi вкрала в нього стара, а що вiн отримав натомiсть? Навчився чистити черевики з кокосового горiха та мити скляну пiдлогу! Пiзнав усi таемницi кухнi! Вiн мовчав кiлька хвилин. Нарештi батько спитав його:

– Чи не бажаете ви замовити в мене що-небудь? Наприклад, пару черевикiв або футляр для вашого носа?

– Дався ж вам мiй нiс, – сказав Якоб. – Нащо менi футляр для нього?

– Що ж, – вiдказав швець. – Це як кому до смаку. Але якби в мене був такий страшний нiс, я замовив би футляр для нього з лакованоi шкiри. Щоправда, знадобився б не менш анiж лiкоть шкiри, зате ви були б чудово захищенi! А так ви, напевно, вдаряетеся носом об кожен одвiрок.

Хлопчик занiмiв вiд жаху й помацав свiй нiс. Нiс був товстий i добрих двi п'ядi завдовжки! Отже, i вигляд його змiнила стара. Ось чому його не впiзнала мати, ось чому його обзивали гидким карликом!

– Майстре, – сказав вiн, ледь не плачучи, шевцевi, – чи немае в вас поблизу дзеркала, щоб менi подивитися на себе?

– Молодий пане, – суворо вiдказав батько, – не така у вас зовнiшнiсть, аби зробити вас марнославним, i ви не маете причини ненастанно дивитися на себе в дзеркало.

– О, дайте менi все-таки поглянути в дзеркало! – вигукнув Якоб. – Марнославство тут нi до чого.

– Облиште, я не маю дзеркала. У дружини, правда, е маленьке, але я не знаю, де воно. На тому боцi вулицi живе цирульник, вiн мае дзеркало вдвiчi бiльше, нiж ваша голова.

Із цими словами батько м'яко виштовхнув його за порiг, замкнув за ним дверi та знову сiв за роботу. А Якоб попрямував до цирульника, якого добре знав у давнi часи.

– Доброго ранку! – сказав вiн. – Будьте ласкавi, дозвольте менi поглянути у ваше дзеркало.

– Із задоволенням, ось воно, – вигукнув цирульник. – Який ви красунчик!

Якоб пiдiйшов до дзеркала й роздивився себе. На очах у нього з'явилися сльози. Очi його зробилися маленькими, як у свинi, нiс був величезний i нависав над ротом та пiдборiддям, шия, здавалося, геть зникла, бо голова його зовсiм увiйшла в плечi й лише з величезним болем поверталася праворуч i лiворуч. Зросту вiн був усе такого самого, як сiм рокiв тому, коли мав дванадцять лiт. Але вiн вирiс у ширину, спина та груди дуже випнулись i нагадували невеличкий, але туго напханий мiшок. Цей товстий тулуб сидiв на маленьких слабких нiжках, яким, здавалося, був не пiд силу такий тягар. Але тим довшими здавалися руки, що звисали в нього з плечей. Кистi iх були грубi, жовтувато-коричневi, пальцi довгi, i, добре витягнувши iх, вiн мiг дiстати ними до пiдлоги, не нахиляючись. Якоб перетворився на потворного карлика.

Тепер вiн згадував той ранок, коли до кошикiв його матерi пiдiйшла ця стара. Усiм, що вiн тодi вилаяв у нiй, надiлила вона його, i тiльки шию зовсiм знищила.

Спотворивши Якобу зовнiшнiсть, лиха жiнка не завдала, однак, жодноi шкоди його розуму, але думав i вiдчував вiн уже не так само, як сiм рокiв тому. За цей час вiн зробився, здавалося йому, мудрiшим, розумнiшим. Вiн сумував не за своею втраченою красою, а лише через те, що його, як собаку, прогнали вiд батькових дверей. Вiн вирiшив iще раз спробувати щастя в матерi.

Якоб пiшов до неi й попросив ii вислухати його спокiйно. Вiн нагадав матерi той день, коли вiн пiшов зi старою, всiлякi дрiбнi випадки зi свого дитинства, тодi розповiв, як сiм рокiв служив у виглядi бiлки у феi i як та перетворила його на потвору за те, що вiн тодi облаяв ii. Шевцева дружина не знала, що iй i думати. Усе, що вiн розповiдав про свое дитинство, було правдою. Дивлячись на нього, вона вiдчувала вiдразу до потворного карлика й не вiрила, що вiн може бути ii сином. Нарештi вона вирiшила, що найкраще – поговорити про це з чоловiком. Вона зiбрала кошики i звелiла Якобовi йти з нею.

– Ця людина, – сказала вона чоловiковi, – каже, що вiн наш зниклий син Якоб. Вiн розповiв менi, як його вкрали в нас сiм рокiв тому i як його зачаклувала якась фея.

– Он як? – перебив ii зi злiстю швець. – Усе це я розповiв йому годину тому, i вiн пiшов морочити тебе! Ну зажди, я його розчаклую!

Вiн схопив в'язку ременiв, якi щойно нарiзав, i почав хльоскати ними по горбатiй спинi й довгих руках Якоба, та так, що той закричав вiд болю й побiг геть.

Нещасному карликовi за весь день не вдалося нi поiсти, нi попити, а ночувати довелося на твердих i холодних церковних сходах.

Наступного ранку Якоб замислився про те, чим йому жити. Тут раптом йому подумалося, що вiн досяг успiхiв у кухарському ремеслi.

Герцог, що правив цiею краiною, був вiдомий ненажера та ласун. До його палацу й попрямував Якоб. Вiн зажадав зустрiтися з головним кухарем. Воротарi засмiялися й повели його через переднi двори до наглядача палацу.

Той насилу стримався вiд смiху, коли побачив маленького чоловiчка, але взяв його за руку та вiдвiв до покоiв головного кухаря.

– Ваша милосте, – сказав там карлик, низько вклонившись, – чи не потрiбен вам майстерний кухар?

Головний повар вибухнув гучним реготом.

– Це ти кухар? – вигукнув вiн. – Та щоб тiльки поглянути на плиту, тобi довелося б стати навшпиньки й добре витягти шию!

– Хiба шкода пари яечок, сиропу й вина, борошна та прянощiв? – сказав Якоб. – Дозвольте менi приготувати яку-небудь смачну страву!

– Ну що ж! – вигукнув головний кухар. – Ходiмо.

За кухню слугувало просторе примiщення. У двадцяти плитах постiйно палав вогонь, мiж ними текла прозора вода, де утримувалася жива риба, у шафах iз мармуру та коштовного дерева були розкладенi припаси, а лiворуч i праворуч розташовувалися десять зал, де було зiбрано всi ласощi заходу i сходу. Челядь бiгала туди й сюди, гримотiла казанами та сковорiдками. Та коли до кухнi ввiйшов головний кухар, усi завмерли.

– Що замовив герцог на снiданок? – спитав головний кухар.

– Данський суп i червонi гамбурзькi фрикадельки!

– Ти чув, чого хоче герцог? – спитав головний кухар. – Чи вiзьмешся ти приготувати цi складнi страви? Правда, з фрикадельками тобi не впоратися, це наш секрет.

– Немае нiчого складного! – вiдповiв карлик, який, коли був бiлкою, часто готував цi наiдки. – Для супу хай менi дадуть такi трави й такi прянощi, кабанячого сала, корiнцiв i яець. А для фрикадельок, – сказав вiн тихiше, – менi потрiбнi рiзнi види м'яса, трохи вина, качиний жир, iмбир i трава, яку називають «шлунковою радiстю».

– У якого чарiвника ти
Страница 16 из 33

навчався? – вигукнув здивовано головний кухар. – Ти назвав усе правильно, а про травицю «шлункова радiсть» ми й самi не знали! Почнiмо, однак, випробування!

Усе необхiдне розставили на плитi. Але карлик ледве дiставав до плити носом. Тому зсунули кiлька стiльцiв, поклали на них мармурову дошку й уже потiм запросили диво-чоловiчка почати куховарити. Покiнчивши з приготуваннями, вiн звелiв поставити обидва казани на вогонь i варити доти, доки вiн не гукне. Тодi вiн почав рахувати i, дорахувавши до п'ятисот, гукнув:

– Досить!

Казани зняли з вогню. Особистий кухар наказав кухарчуковi подати золоту ложку, сполоснув ii в проточнiй водi й передав головному кухаревi. Той зачерпнув iз казанiв, скуштував, замружився, прицмокнув вiд задоволення язиком i сказав:

– Чудово! Чи не скуштуете й ви ложечку, палацовий наглядачу?

Той скуштував i був у захватi.

Кухар теж пригубив, пiсля чого шанобливо потиснув карликовi руку i сказав:

– Ти майстер своеi страви. Так, травиця «шлункова радiсть» надае стравi особливоi привабливостi.

Страви вiдiслали герцоговi. А головний кухар повiв карлика до своеi кiмнати й почав iз ним розмову. Але тут з'явився посланець i покликав головного кухаря до герцога. Той швидко вдягнув святкову одежу й пiшов за посланцем.

Герцог мав дуже задоволений вигляд.

– Послухай, головний кухарю, – сказав герцог, – хто готував мiй снiданок сьогоднi? Таким добрим вiн нiколи не бував, вiдтодi як я сиджу на тронi моiх предкiв.

Головний кухар розповiв про все. Герцог дуже здивувався, звелiв покликати до себе карлика й почав розпитувати його, хто вiн i звiдки. Той сказав, що зараз вiн не мае нi батька, нi матерi i що куховарити вiн навчився в однiеi староi жiнки.

– Якщо ти залишишся в мене, – сказав герцог, – я платитиму тобi п'ятдесят дукатiв на рiк, святкове вбрання й понад те двi пари штанiв. У моему палацi всi отримують iмена вiд мене, ти зватимешся Нiс.

Карлик Нiс упав навколiшки перед герцогом й обiцяв служити вiрою та правдою.

Герцог iв тепер замiсть трьох разiв на день п'ять разiв, аби як слiд насолодитися майстернiстю свого маленького слуги, й нiколи не висловлював невдоволення.

Дехто з найвельможнiших мужiв домагалися в герцога дозволу, щоб iхнi слуги брали уроки в карлика на кухнi, що приносило чималi грошi, бо кожен платив за день по пiвдуката.

Так прожив Нiс майже два роки, i тiльки думка про батькiв засмучувала його. Якось уранцi вiн пiшов пошукати важких ситих гусей. Роздивляючись товар, вiн уже кiлька разiв пройшовся туди-сюди. Його вигляд не лише не спричиняв тут реготу та глузувань, а й викликав у всiх повагу. Адже в ньому впiзнавали знаменитого особистого кухаря герцога.

І от вiн побачив жiнку, що сидiла аж у кiнцi ряду, в кутку. Вона також продавала гусей, але не розхвалювала свого товару й не закликала покупцiв. Пiдiйшовши до неi, вiн купив трьох гусей разом iз клiткою, закинув ii на своi широкi плечi й рушив назад. Аж тут йому здалося дивним, що одне з гусей сидiло тихенько, зiтхаючи й постогнуючи, наче людина.

– Гуска прихворiла, – сказав собi пiд нiс карлик, – треба швидше прикiнчити ii й вичинити.

Але гуска вiдповiла дуже чiтко й голосно:

– Якщо ти мене штрикнеш,

То тебе я ущипну.

Якщо скрутиш менi шию,

Зажену тебе в труну.

– Оце так! – вигукнув Нiс. – Вона вмiе розмовляти? Ладен закластися, що вона не завжди носила це пiр'я.

– Ти маеш рацiю, – вiдповiла гуска. – Нiхто не думав, що Мiмi, дочка великого Веттербока, закiнчить своi днi на герцогськiй кухнi!

– Заспокойтеся, люба Мiмi, – утiшив ii карлик. – Я вiдведу вам пташник у власних покоях. Кухоннiй прислузi я скажу, що вiдгодовую гуску для герцога особливими травами. І щойно випаде нагода, я випущу вас.

Гуска зi слiзьми подякувала йому. Карлик зарiзав двох iнших гусей, а для Мiмi побудував окремий пташник пiд тим приводом, що готуе ii для герцога особливим чином. Щойно в нього випадав вiльний час, вiн ходив поговорити з нею i втiшити ii. Гуска була дочкою чарiвника Веттербока. Той посварився з однiею старою феею, яка, щоб помститися, перетворила його дочку на гуску й перенесла сюди. Коли карлик Нiс розповiв iй свою iсторiю, Мiмi сказала:

– Усе свiдчить про те, що ти зачарований за допомогою трав, а це означае, що ти можеш зняти з себе чари, якщо вiдшукаеш ту траву, яку вибрала фея, коли тебе зачаровувала.

Це було для нього слабкою втiхою: де вiн мiг вiдшукати ту траву? Але вiн подякував Мiмi й трохи пiдбадьорився.

У цей час у гостi до герцога приiхав сусiдський князь, його друг. Тому герцог закликав до себе свого карлика Носа i сказав йому:

– Ти маеш показати, чи вiрний ти слуга менi та чи майстер ти своеi справи. Цей князь, як вiдомо, великий знавець тонкоi кухнi. Подбай про те, аби на моему столi щодня з'являлися такi наiдки, щоб вiн дивувався все дужче й дужче. Не смiй жодну страву, поки вiн тут, подавати двiчi.

– Хай буде по-твоему, пане! – вiдповiв, уклонившись, карлик. – Князь залишиться задоволеним.

Карлик Нiс доклав усе свое вмiння. Чужоземний князь гостював у герцога вже два тижнi. Вони харчувалися не менш як п'ять разiв на день, i герцог був задоволений мистецтвом карлика. На п'ятнадцятий день герцог звелiв покликати карлика до столу, вiдрекомендував його своему гостевi та спитав того, чи задоволений вiн карликом.

– Ти чудовий кухар, – вiдповiв князь. – Але чому ти досi не подаеш до столу справжню королiвську страву – паштет «Королiвський»?

Карлик дуже злякався: вiн нiколи не чув про цей паштет. Але вiдповiв:

– О пане! Я сподiвався, що ти ще довго перебуватимеш у нашiй столицi, тому й не квапився з цiею стравою. Адже чим кухаревi й пошанувати тебе на прощання, як не царем паштетiв?

– Он як? – сказав, смiючись, герцог. – А як на мене, то ти, видно, хотiв дочекатися моеi смертi, щоб уже тодi мене й пошанувати. Адже й менi ти жодного разу не пропонував цього паштету. Завтра ти маеш подати його на стiл.

– Нехай буде по-твоему, пане! – вiдповiв карлик.

Карлик не знав, як приготувати цей паштет. Вiн пiшов до своеi кiмнатки й заплакав. Гуска Мiмi пiдiйшла до нього i спитала про причину його слiз.

– Не плач, – сказала вона, почувши про паштет «Королiвський». – Цю страву часто подавали в мого батька, i я приблизно знаю, що для неi треба. Ти вiзьмеш оце й оце, стiльки i стiльки, й хоча це не зовсiм усе, що потрiбне насправдi, у твоiх панiв, напевно, не такий тонкий смак.

Карлик пiдскочив вiд радостi й узявся готувати паштет. Спочатку вiн зробив трохи на пробу, вийшло дуже смачно, i головний начальник кухнi, якому вiн дав скуштувати, знову почав хвалити його велику майстернiсть.

Наступного ранку вiн запiк паштет у великiй формi й теплим, просто з вогню, послав його до столу, прикрасивши тарiль гiрляндами з квiтiв. А сам одягнув свою найкращу святкову одежу й пiшов до iдальнi. Коли вiн увiйшов, головний розрiзач саме розрiзав паштет i подавав його на срiбнiй лопатцi герцогу та його гостевi. Герцог вiдкусив чималий шматок, звiв очi до стелi та сказав, проковтнувши:

– Мiй карлик – цар кухарiв! Чи не так, любий друже?

Гiсть вiдкусив кiлька маленьких шматочкiв i глузливо посмiхнувся.

– Приготовано досить стерпно, – сказав вiн, вiдставляючи тарiлку, – але все-таки це не справжнiй «Королiвський».

Герцог наморщив лоба й почервонiв вiд сорому та гнiву.

– Ах ти, собако-карлику! – вигукнув вiн. – Як смiеш ти так чинити зi своiм паном? Чи не вiдрубати тобi голову на
Страница 17 из 33

покарання за погане куховарство?

– Зласкавтеся! – вигукнув карлик, падаючи навколiшки. – Скажiть, чого бракуе в цiй стравi? Не прирiкайте мене на смерть через якусь там жменьку м'яса чи борошна.

– Вiд цього тобi буде мало пуття, любий Носе, – вiдказав чужоземець зi смiхом. – Не вистачае травицi, якоi тут i не знають. Без неi в паштетi немае гостроти, i твоему пановi нiколи не iсти його в такому виглядi, як iм я.

– І все ж я його iстиму! – вигукнув герцог, люто блискаючи очима. – Присягаюся своею честю, завтра я покажу вам або паштет, або голову цього хлопчини, прибиту до ворiт мого палацу! Іди, даю тобi добу!

Карлик, плачучи, пiшов до своеi кiмнати й поскаржився гусцi на долю, кажучи, що йому не минути смертi.

– Якщо рiч тiльки в цьому, – сказала Мiмi, – то я тобi допоможу. Мiй батько навчив мене розпiзнавати всi трави. В iншу пору ти, може, й не уникнув би смертi, але зараз мiсяць уповнi, а та травиця цвiте саме в цей час. Та скажи менi, чи е неподалiк вiд палацу старi каштановi дерева?

– Так! – iз полегкiстю вiдповiв Нiс. – Бiля озера, за двiстi крокiв вiд палацу, iх повно.

– Лише бiля старих каштанiв цвiте ця травиця, – сказала Мiмi. – Не гаймо часу й ходiмо шукати те, що тобi потрiбне.

Вiн узяв ii на руки й пiшов iз нею до ворiт палацу. Але воротар заступив йому дорогу i сказав:

– Милий мiй Носе, випускати тебе з палацу заборонено. Я дiстав суворий наказ.

– Але ж до саду менi можна вийти? – спитав карлик. – Пошли когось зi своiх помiчникiв до наглядача палацу i спитай, чи не можна менi пошукати всiляких трав.

Воротар так i зробив, i дозвiл було дано. Сад був обнесений високою стiною, i про те, щоб утекти звiдти, не могло бути й мови. Вийшовши з ворiт, Нiс опустив гуску на землю, i вона швидко пiшла поперед нього до озера, де росли каштани. Гуска все обнишпорила пiд усiма каштанами, перевернула дзьобом кожну травинку, але нiчого не знайшла. Уже сутенiло, i розрiзняти довколишнi предмети ставало важче.

Тут погляд карлика впав на другий берег озера, i вiн гукнув:

– Подивися, там, за озером, е ще одне велике старе дерево. Ходiмо туди й пошукаймо!

Каштанове дерево вiдкидало велику тiнь, навколо було темно i майже нiчого не можна було вже роздивитись.

Але раптом гуска зупинилася, залопотiла вiд радостi крилами, тодi хутко занурилася головою у високу траву i, щось зiрвавши, грацiйно подала те дзьобом враженому Носовi зi словами:

– Це та сама травиця, i тут ii багато, тож тобi нiколи ii не бракуватиме.

Карлик замислено роздивлявся травицю. Вона поширювала солодкий аромат, що мимоволi нагадав йому сцену його перетворення. Листя й стебла були синювато-зеленi, а квiтка – червона з жовтими краями.

– Яке диво! – вигукнув вiн нарештi. – Я думаю, це та сама трава, що обернула мене на потвору. Чи не спробувати менi щастя?

– Не зараз, – порадила гуска. – Вiзьми з собою жмуток цiеi трави, ми пiдемо до твоеi кiмнати, зберемо твоi грошi й усе твое добро, а вже тодi перевiримо дiю трави!

Вони пiшли до його кiмнати, i серце карлика голосно стукотiло вiд нетерпiння. Зв'язавши у вузол п'ятдесят чи шiстдесят дукатiв, якi вiн накопичив, а також трохи одягу та взуття, вiн запхнув нiс глибоко в траву i вдихнув ii аромат.

Тут усi його суглоби почали витягатись i трiщати, вiн вiдчув, як голова його вилазить iз плечей. Скосивши очi на свiй нiс, вiн побачив, що той робиться дедалi меншим. Його спина та груди почали вирiвнюватись, а ноги стали довшими.

– Який ти високий, який вродливий! – вигукнула гуска.

Якоб дуже зрадiв, але й радiсть не дозволила йому забути, як вiн

зобов'язаний Мiмi. Хоча йому кортiло вирушити до батькiв, вiн подолав це бажання i сказав:

– Кому, як не тобi, я маю дякувати за це? Без тебе я не знайшов би цiеi трави i зберiг би потворну подобу, а то й помер би пiд сокирою ката.

Я не залишуся перед тобою в боргу – доправлю тебе до твого батька. Вiн, чарiвник, розчаклуе тебе враз.

Гуска заплакала вiд радостi. Якоб щасливо вийшов iз палацу з гускою невпiзнаним i вирушив на батькiвщину Мiмi.

Веттербок розчаклував свою дочку й вiдпустив Якоба з багатими дарунками. Юнак повернувся до свого рiдного мiста, i його батьки впiзнали в ньому свого зниклого сина, а на подарунки, отриманi вiд Веттербока, вiн купив собi крамничку, розбагатiв i був щасливим.

А в герцоговому палацi здiйнявся переполох. Адже наступного дня, коли герцог забажав дотриматися своеi клятви й вiдрубати голову карликовi, виявилося, що того наче водою змило. Тодi князь заявив, що герцог потай, аби не втратити свого найкращого кухаря, допомiг карликовi зникнути, i звинуватив герцога в тому, що вiн не додержуе свого слова. Через це мiж володарями спалахнула жорстока вiйна, вiдома пiд назвою Трав'яноi. Коли було укладено мир, його назвали Паштетним, бо на честь примирення князiв кухар приготував «Королiвський» паштет, i страва дуже сподобалася герцоговi.

Маленький Мук

Колись жив чоловiк на ймення Маленький Мук. Вiн був маленький i тендiтний, але на його тулубi сидiла голова набагато бiльша, нiж в iнших людей. Вiн мешкав сам-один у великому будинку. Виходив вiн лише раз на мiсяць. Вечорами часто бачили, як вiн походжае своiм дахом. Кожен вихiд Маленького Мука був для нас святом. Ми збиралися перед його будинком i чекали, доки вiн з'явиться. Коли вiдчинялися дверi й показувалася велика голова з iще бiльшим тюрбаном, а вже по тому й уся фiгурка, вбрана в потертий халатик, просторi шаровари та широкий пояс, на якому висiв довгий кинджал, ми кидали вгору шапки й витанцьовували навколо нього, як шаленi. А Маленький Мук поважно кивав нам головою на знак вiтання та йшов по вулицi повiльним кроком. При цьому вiн човгав ногами, адже в нього були великi, просторi черевики, яких я ще нiколи не бачив. Ми, хлопчаки, завжди бiгли за ним i кричали: «Блоха Мук, блоха Мук!»

На сором менi, я часто смикав його за халатик, а одного разу наступив iззаду на його великi черевики, так що вiн навiть упав. Але менi стало не до смiху, коли я побачив, що Маленький Мук попрямував до будинку мого батька. Вiн пробув там якийсь час. Я причаiвся за дверима й побачив, як Мук вийшов iз будинку в супроводi мого батька, який шанобливо пiдтримував його за руку й попрощався з ним бiля дверей, низенько розкланявшись. На душi в мене було неспокiйно, тому я довго залишався у своiй схованцi. Нарештi голод, якого я боявся дужче вiд побоiв, змусив мене вийти звiдти.

– Ти, я чув, скривдив доброго Мука? – сказав батько дуже суворо. – Я розповiм тобi iсторiю цього Мука, i ти бiльше не знущатимешся з нього. Але спершу й пiсля того ти отримаеш звичайну порцiю.

Звичайну ж порцiю складали двадцять п'ять ударiв. Вiдлiчивши iх, батько розповiв менi про Маленького Мука.

Батько Маленького Мука був тут, у Нiкеi, чоловiком шанованим, але бiдним. Але якось старий упав, розбився й помер, залишивши Маленького Мука в бiдностi та без освiти. Жорстокi родичi, що iм померлий був винен бiльше, нiж змiг заплатити, вигнали хлопчика з дому. Маленький Мук попросив лише вбрання свого батька, i його вiддали. Батько його був кремезний, сильний чоловiк, тому його вбрання не було Муковi до мiрки. Мук просто обрiзав те, що було надто довгим, i все вдягнув на себе. Але вiн забув, що одяг треба i звузити, от звiдси й незвичайнiсть його вбрання. Великий тюрбан, широкий пояс, просторi шаровари, синiй халатик – усе це батьковi речi, що iх вiн вiдтодi й носить. Заткнувши за пояс дамаський батькiв кинджал i
Страница 18 из 33

взявши палицю, вiн вийшов за ворота.

Якщо Мук бачив на землi скельце, що блищало на сонцi, вiн неодмiнно пiдбирав його, вiрячи, що воно перетвориться на алмаз. Якщо ж бачив удалинi блискучу баню мечетi або озеро, вiн поспiшав до них, думаючи, що опинився в чарiвнiй краiнi. Але зблизька мiражi зникали, i скоро його втома та шлунок, який бурчав вiд голоду, нагадували Маленькому Муку, що вiн досi перебувае в краiнi смертних. Так iшов вiн два днi. Польовi плоди були його единим харчем, тверда земля – постiллю. Третього ранку вiн побачив iз пагорба велике мiсто. Та хоча здавалося, що мiсто зовсiм близько, вiн дiстався його лише коло полудня. Його маленькi нiжки майже зовсiм вiдмовлялися служити йому, i вiн часто присiдав у тiнi пальми, щоб вiдпочити. Нарештi хлопчик дiстався мiськоi брами. Мук поправив халатик, пов'язав красивiше тюрбан, пiдперезався ще ширше й заткнув за пояс довгий кинджал навскоси. Потiм вiн струсив пил iз черевикiв, узяв свою паличку й хоробро ввiйшов у браму. Вiн обминув уже кiлька вулиць. Але жоднi дверi не вiдчинялися, нiхто не кричав, як то вiн уявляв собi: «Маленький Муче, заходь, iж, пий i вiдпочивай!»

Вiн iз тугою дивися вже не на перший великий i гарний будинок, коли це раптом одне його вiкно розчинилося навстiж i якась стара, визирнувши, спiвучим голосом закричала:

– Каша готова!

Дверi будинку вiдчинились, i Мук побачив, що туди попрямували багато котiв. Вiн постояв, не знаючи, чи прийняти йому це запрошення. Нарештi набрався духу й увiйшов до будинку.

Зiйшовши сходами нагору, Мук зустрiв стару. Вона похмуро подивилася на нього i спитала, чого йому треба.

– Ти запрошувала всiх до своеi кашi, – вiдповiв Маленький Мук, – i я теж прийшов.

Стара голосно засмiялася.

– Звiдкiля ти з'явився? Усе мiсто знае, що я готую лише для котiв.

Маленький Мук розповiв iй, як тяжко довелося йому пiсля батьковоi смертi, i попросив дати йому поiсти сьогоднi з ii котами. Стара дозволила йому бути ii гостем, нагодувала й напоiла його.

Маленький Мук розповiв iй, як тяжко довелося йому пiсля батьковоi смертi, i попросив дати йому поiсти сьогоднi з ii котами. Стара дозволила йому бути ii гостем, нагодувала й напоiла його. Коли вiн наiвся, вона сказала:

– Маленький Муче, лишайся служити в мене! Робота буде неважка.

Маленький Мук погодився i став у неi робiтником. Служба в нього була легка, але дивна. У панi було двое котiв i чотири кiшки. Щоранку Маленький Мук мусив був розчiсувати iм шерсть i змащувати ii дорогими мазями. Коли господиня йшла з дому, вiн мав доглядати котiв i кiлькох песикiв. Мук вiв таке ж самотне життя, як у батьковому будинку. Крiм господинi, вiн увесь день бачив лише собак i котiв. Хлопчик був завжди ситий i не перевтомлювався, а стара була цiлком задоволена. Але поступово коти почали бешкетувати. Коли стара йшла з дому, вони як скаженi гасали кiмнатами, перекидаючи все догори дригом, i розбивали часом чудовий посуд, який опинявся в них на шляху. Та почувши, що господиня пiднiмаеться сходами, вони вмощувалися на своiх пiдстилках i розмахували хвостами, вiтаючи ii, наче нiчого й не сталося. Панi лютувала, бачачи такий погром у своiх кiмнатах, i винуватила в усьому Мука.

Маленький Мук був дуже засмучений i вирiшив покинути службу. Але вiн хотiв якимось чином отримати платню, яку його господиня завжди обiцяла, але нiколи не платила. У будинку була одна кiмната, що завжди стояла зачинена, куди вiн жодного разу не зазирав. Муковi дуже кортiло дiзнатися, що вона там ховае. І йому спало на думку, що там заховано бабинi скарби.

Якось уранцi, коли хазяйка пiшла з дому, один iз песикiв, з яким господиня завжди поводилася дуже неласкаво, але прихильностi якого Мук домiгся всiлякими послугами, потяг Мука за широкi штани, нiби запрошуючи його йти за собою. Мук пiшов за ним, i песик повiв його до спальнi панi Ахавзi, до маленьких дверей, яких Мук нiколи досi не помiчав там. Дверi були напiввiдчиненi. Песик увiйшов у них, i Мук слiдом – i який же вiн був здивований, коли побачив, що перебувае в тiй кiмнатi, яка давно вже стала предметом його бажань! Усюди була тiльки стара одежа та посудини дивовижноi форми. Одна з цих посудин була кришталева, i на нiй були вирiзанi прекраснi фiгури. Мук пiдняв ii й покрутив на всi боки. Але вiн не помiтив кришки, що ледве трималася зверху. Кришка впала й розбилася на тисячу уламкiв.

Довго стояв Маленький Мук, зцiпенiвши вiд жаху. Тепер нiчого не лишалося, крiм як дременути.

Тут погляд його впав на пару дуже великих черевикiв. Гарними iх не можна було назвати, але його власнi вже не витримали б жодних подорожей. Окрiм того, черевики цi приваблювали його своiм розмiром: якщо вiн узуе iх на ноги, усi вiдразу побачать, що вiн вийшов iз дитячого вiку. Тому Мук швидко зняв своi черевички i взувся у великi, прихопив палицю з гарним рiзьбленим верхом у виглядi лев'ячоi голови й поквапився геть. Вiн хутенько пройшов до своеi комiрчини, одягнув свiй халатик, надiв батькiв тюрбан, запхнув за пояс кинджал i помчав звiдти.

Нiколи в життi вiн не бiгав так швидко, i йому здалося навiть, що вiн просто не може зупинитися. Його несла, здавалося, якась невидима сила. Нарештi Мук помiтив, що з черевиками вiдбуваеться щось дивне: вони весь час рвалися вперед i тягли його з собою. Вiн намагався зупинитись, але це нiяк не вдавалося. Тодi у вiдчаi вiн гукнув самому собi, як гукав коням:

– Гей, гей, тпру, гей!

І тут черевики зупинились, i Мук, виснажений, повалився на землю. Усе-таки вiн нажив своею працею щось, що могло допомогти йому у свiтi, у пошуках щастя. Вiн заснув вiд утоми. Йому наснився песик, який сказав: «Муче, ти ще не зовсiм розiбрався в тому, як користуватися своiми новими речами. Якщо ти в черевиках тричi повернешся на пiдборi, то зможеш полетiти куди тобi заманеться, а паличкою можна знаходити скарби. Де закопано золото, вона вдарить об землю тричi, а де срiбло – двiчi».

Прокинувшись, Мук узув черевики, трохи пiдняв одну ногу й почав крутитися на пiдборi. Вiн забажав опинитись у найближчому великому мiстi. Тiеi самоi митi черевики злетiли вгору, i Маленький Мук незчувся, як опинився на великiй базарнiй площi. Вiн поштовхався в натовпi, але невдовзi подався на тихiшу вулицю. Адже на базарi однi наступали йому на черевики, а iнших вiн зачiпав своiм кинджалом.

Маленький Мук замислився, як заробити трохи грошей. Вiн, щоправда, мав палицю, що вказувала на захованi скарби, але як мiг вiн одразу знайти мiсце, де закопано золото чи срiбло? Врештi вiн вирiшив найнятися до короля скороходом. Бiля брами палацу стояла варта. Коли вiн сказав, що шукае служби, його вiдправили до наглядача над рабами. Мук попрохав собi мiсця серед королiвських гiнцiв. Наглядач змiряв його очима з голови до нiг i сказав:

– І це з твоiми коротенькими нiжками ти хочеш стати королiвським скороходом? Забирайся геть!

Маленький Мук запевнив його, що не жартуе, i погодився позмагатися з найшвидшим гiнцем.

Наглядачевi це здалося кумедним. Вiн вiдвiв Мука на кухню, щоб його як слiд нагодували й напоiли, а сам подався до короля та розповiв йому про Маленького Мука. Королю припало до душi, що наглядач затримав Маленького Мука для забави. Вiн наказав наглядачевi приготувати все на великому лузi за палацом таким чином, аби весь двiр мiг зручно спостерiгати за цим змаганням, i ще раз звелiв йому ставитися до карлика з якнайбiльшою турботою.

Коли король, його сини й доньки, а також усi слуги та придворнi посiдали на помостi
Страница 19 из 33

навколо луга, де мало бути змагання, Маленький Мук вишукано вклонився. Крихiтний тулуб iз могутньою головою, халатик i широкi шаровари, довгий кинджал за широким поясом, маленькi нiжки в просторих туфлях – нi, це все було надто кумедним, аби не розсмiятися! Але регiт не збентежив Маленького Мука. Вiн прибрав гордовитоi пози i став чекати на свого супротивника. Наглядач вибрав, як того забажав Мук, найкращого бiгуна. І от цей бiгун вийшов, став поряд iз карликом, i обидва завмерли, чекаючи на знак. Тодi принцеса Амарза змахнула покривалом, i обидва бiгуни полетiли вперед.

Спершу Мукiв супротивник помiтно вийшов уперед. Але, кинувшись за ним у своiх самохiдних черевиках, Мук наздогнав його, потiм перегнав i давно вже стояв бiля мети, коли той лише пiдбiгав до неi, важко дихаючи.

На мить глядачi застигли вiд несподiванки i здивування. Та коли король першим заплескав у долонi, усi почали кричати:

– Хай живе Маленький Мук!

– Ти станеш моiм особистим скороходом i перебуватимеш завжди бiля моеi особи, – сказав король.

Король доручав йому найтермiновiшi та найтаемнiшi послання. Але слугам короля було неприемно, що до якогось карлика iхнiй повелитель був тепер ласкавiшим, анiж до них. Тому вони чинили пiдступи, щоб скинути малого нахабу. Мук знав про iхнi каверзи, але над помстою й не замислювався.

Мук завжди брав iз собою свою паличку, сподiваючись знайти золото. Якось увечерi у вiддаленiй частинi палацового саду вiн раптом вiдчув, що паличка в його руцi затремтiла i тричi вдарилась об землю. Вiн витяг кинджал, зробив зарубки на найближчих деревах i повернувся до палацу. Дочекався ночi й узявся до справи. Мук викопав яму завглибшки кiлька футiв i натрапив на щось тверде, а невдовзi побачив велику залiзну кришку. У ямi був великий горщик iз золотими монетами! Але пiдняти горщик Муковi не вистачило сил. Тому вiн напхав у шаровари, халатик i пояс стiльки монет, скiльки мiг донести, а решту закрив кришкою. Непомiтно пробравшись до себе в кiмнату, вiн заховав золото пiд подушками дивана.

Золото, яке Маленький Мук вiдтепер роздавав налiво й направо, викликало заздрiсть. Його вороги змовилися мiж собою й навiяли королю пiдозру, що Мук украв грошi зi скарбницi. Король звелiв таемно стежити за кожним кроком Маленького Мука, щоб застати його на мiсцi злочину. Тож коли одного разу Маленький Мук схопив лопату i шмигнув до палацового саду, щоб узяти там новий запас золота, за ним пiшли вартовi на чолi з головним кухарем та скарбником, i, коли вiн почав перекладати золото з горщика до свого халатика, вони накинулися на нього, зв'язали й вiдвели до короля. Горщик було повнiстю викопано з землi та разом iз лопатою й повним золота халатиком принесено до нiг короля. Скарбник доповiв, що вiн зi своiми вартовими захопив Мука зненацька, коли той закопував у землю цей горщик.

Маленький Мук сказав, що знайшов горщик у саду i що вiн його не закопував, а вiдкопував. Король, розгнiваний його гаданим нахабством, закричав:

– Ти брешеш своему королю, пiсля того як його обiкрав?

Король звелiв закувати Маленького Мука й вiдвести у вежу.

Маленький Мук знав, що крадiжка королiвського добра караеться смертю, i все-таки не хотiв видавати королю таемницю своеi палицi, боячись, що ii вiдберуть у нього разом iз черевиками. Вiд черевикiв його, на жаль, допомоги не було: прикутий до стiни короткими ланцюгами, вiн, хоч скiльки мучився, нiяк не мiг повернутися на пiдборi. Та коли йому наступного дня оголосили смертний вирок, вiн, вирiшивши все-таки, що краще жити без чарiвноi палички, нiж померти з нею, попросив, щоб король вислухав його без свiдкiв, i вiдкрив йому свою таемницю. Спочатку король не повiрив, але Маленький Мук зголосився виконати дослiд, якщо король пообiцяе йому, що його не вб'ють. Король дав Муковi чесне слово i, звелiвши потай вiд нього зарити трохи золота, наказав йому пошукати закопане своею паличкою. За кiлька хвилин паличка виразно тричi вдарилась об землю. Тепер король зрозумiв, що його скарбник – брехун, а Маленькому Муковi сказав:

– Я обiцяв зберегти тобi життя, але ти володiеш не лише цiею таемницею. Тому ти залишишся у вiчному ув'язненнi, якщо не зiзнаешся, в чому таемниця твого швидкого бiгу.

І Маленький Мук зiзнався, що вся його вправнiсть мiститься в черевиках, але не вiдкрив таемницi поворотiв на пiдборi. Король сам узув туфлi й почав як божевiльний ганяти садом. Вiн не знав, як зупинити черевики, i Маленький Мук, який не мiг вiдмовити собi в цiй невеличкiй помстi, залишив короля бiгати, доки той не знепритомнiв.

Коли король отямився, вiн був страшенно злий на Маленького Мука.

– Я дав слово дарувати тобi свободу й життя. Але впродовж дванадцяти годин ти маеш залишити мою краiну, iнакше я звелю повiсити тебе!

А черевики та паличку король наказав вiдправити до своеi скарбницi.

Краiна, звiдки вигнали Мука, була, на щастя, невелика. Тому вiн невдовзi опинився на кордонi, хоча без чарiвних черевикiв iти йому було дуже несолодко.

У густому лiсi вiн набрiв на прозорий струмок, захищений великими тiнистими смоквами. Чудовi стиглi плоди висiли на деревах. Мук залiз на дерево, зiрвав кiлька штук, iз задоволенням iх поiв, а тодi спустився до струмка, щоб утамувати спрагу. Але вода показала йому його голову, що виявилася прикрашеною двома величезними вухами i товстим, довгим носом!

Вiн почав блукати пiд деревами i, коли знову зголоднiв, мусив знову iсти смокви, бо бiльше нiчого iстiвного не було. Вiдтак Мук вiдчув, що його вуха зникли. Вiн побiг до струмка – i справдi, вуха його набули звичайного вигляду, а довгого потворного носа наче й не було. І тепер вiн збагнув, як це сталося: вiд першоi смокви вiн отримав довгi нiс i вуха, а друга зцiлила його. Мук зiрвав iз кожного дерева стiльки плодiв, скiльки мiг донести, i рушив назад до краiни, яку нещодавно покинув. Там вiн, перевдягнувшись, змiнив до невпiзнання свою зовнiшнiсть, а потiм пiшов далi, до мiста, де жив король.

Маленький Мук усiвся пiд брамою палацу: вiн знав, що тут такi рiдкiснi ласощi купуе для королiвського столу головний кухар.

Недовго посидiвши, Мук побачив, як той крокуе через подвiр'я до брами.

Кухар почав роздивлятися товари торгiвцiв, якi зiбралися тут. Нарештi його погляд упав на Мукiв кошичок.

– Скiльки хочеш за весь кошик? – спитав кухар.

Маленький Мук назвав помiрну цiну, i вони невдовзi дiйшли згоди. Головний кухар передав кошичок рабу i попрямував далi. А Маленький Мук швиденько накивав п'ятами.

Король сидiв за обiдом у дуже веселому настроi й вихваляв свого головного кухаря за його чудову кухню i за стараннiсть, iз якою той завжди вiдшукуе для нього найбiльш рiдкiсне. А коли кухар звелiв подати чудовi смокви. Король власноруч розподiлив смокви серед тих, хто сидiв за обiдом. Кожен принц i кожна принцеса отримали по двi, придворнi дами та вiзири – по однiй, а решту вiн поставив перед собою й заходився поглинати собi на втiху.

– Боже мiй, який у тебе чудний вигляд, батьку! – вигукнула раптом одна з принцесс.

Усi здивовано поглянули на короля. З голови в нього звисали величезнi вуха, нижче вiд пiдборiддя спускався довжелезний нiс. Та й усi присутнi були прикрашенi такими дивними оздобами.

Тiеi ж митi послали по всiх лiкарiв мiста. Вони прийшли юрбою, призначили пiгулки та мiкстури. Але вуха й носи не зникали.

Почувши цю iсторiю, Мук вирiшив, що час дiяти. На грошi, вторгованi за смокви, вiн придбав собi одяг, що мiг
Страница 20 из 33

видати його за вченого, i приклеiв довгу бороду з козячоi вовни. Вiн з'явився до палацу i, назвавшись чужоземним лiкарем, запропонував свою допомогу. Маленький Мук дав одному з принцiв з'iсти смокву i тим повернув йому вуха та нiс до звичного стану. Тодi король вiдвiв його до скарбницi.

– Ось моi скарби, – сказав король, – вибери собi будь-що, тiльки звiльни вiд напастi!

Увiйшовши, Маленький Мук вiдразу побачив, що на пiдлозi стоять його черевики, а бiля них лежить паличка. Вiн почав обходити залу, вдаючи, нiбито милуеться скарбами. Але щойно дiйшовши до своiх черевикiв, Мук поспiхом запхнув у них ноги, схопив свою палицю й зiрвав iз себе накладну бороду.

– Пiдступний королю, – сказав вiн, – ти вiдплатив невдячнiстю за вiрну службу, то хай буде тобi покаранням потворне обличчя. Я залишаю тебе з цими вухами, аби вони щодня нагадували тобi про Маленького Мука.

Сказавши це, вiн швидко повернувся на пiдборi, забажав полетiти далеко-далеко, i, перш анiж король устиг покликати на допомогу, Маленького Мука i слiд загув.

Вiдтодi Маленький Мук живе у великих статках, але самотньо. Вiн зробився мудрим чоловiком.

Ось що розповiв менi мiй батько. Я висловив йому свое каяття, i батько звiльнив мене вiд другоi половини призначеного менi покарання.

Я розповiв своiм приятелям про дивовижнi пригоди карлика, i ми так полюбили його, що нiкому вже й на думку не спадало його дражнити.

Калiф-Лелека

Одного разу багдадського калiфа Хасида вiдвiдав великий вiзир Манзор. Вiн схрестив на грудях руки, вклонився своему повелителевi й доповiв:

– Бiля палацу стоiть дрiбний крамар, i в нього е дивовижнi речi!

Калiф послав раба по крамаря. Той принiс скриню з товарами. Калiф

купив собi та Манзоровi пiстолети, а вiзировiй дружинi гребiнець. Потiм крамар вийняв коробочку з чорнуватим порошком й аркуш паперу з дивними письменами.

– Менi це дiсталося вiд одного купця, котрий знайшов iх у Меццi на вулицi, – сказав крамар.

Калiф, який охоче купував старовиннi рукописи, купив грамотку й коробочку та спитав вiзира, чи не знае той когось, хто мiг би розiбрати, що тут написано.

– Бiля мечетi живе Селiм, вiн знае всi мови, – вiдповiв вiзир.

Селiма невдовзi привели, i вiн почав перекладати:

– «Хто понюхае порошок iз цiеi коробочки та вимовить слово «мутабор», той перетвориться на будь-яку тварину й розумiтиме мову тварин. А якщо вiн забажае повернути собi людську подобу, нехай тричi вклониться на схiд i вимовить те саме слово! Але якщо розсмiешся, то забудеш чарiвне слово й навiки залишишся твариною».

Калiф зрадiв i сказав великому вiзировi:

– Приходь до мене завтра рано-вранцi! Ми пiдемо разом у поле й послухаемо, що кажуть звiрi!

Наступного ранку калiф вирушив з великим вiзиром на прогулянку. Бiля ставка вони побачили двох лелек.

– Чи не стати нам лелеками? – спитав великий вiзир.

Калiф вийняв iз-за пояса коробочку, понюхав, простягнув ii вiзировi, й обидва вигукнули:

– Мутабор!

Ноги iхнi зморщились i стали тонкими й червоними, черевики перетворилися на лапи, руки – на крила, шия зробилася в лiкоть завдовжки, борода зникла, а тiло вкрилося пiр'ям.

І от новi лелеки – калiф i вiзир – почули таку розмову.

– Доброго ранку! З такого рання вже на луцi?

– Дякую вам! Чи не бажаете ви четвертинку ящiрки?

– Дякую, але я прийшла на луку задля зовсiм iншоi справи. Сьогоднi я маю танцювати перед батьковими гостями, тож хочу трохи повправлят ися.

І молода лелечиха закрокувала полем, виробляючи дивовижнi викрутаси. Калiф i Манзор зачудовано дивилися iй услiд. А коли вона стала на одну ногу й вишукано помахала при цьому крилами, обидва не змогли стриматись: нестримний регiт вирвався з iхнiх дзьобiв. Першим отямився калiф.

– Така забава, – вигукнув вiн, – дорожча за всяке золото!

Аж тут великий вiзир згадав, що смiятися заборонено.

– Ох, як було б кепсько лишитися лелекою! – вигукнув калiф. – Це дурнувате слово вилетiло менi з голови.

– Нам потрiбно тричi вклонитися на схiд i вимовити при цьому…

Обидва повернулися на схiд i почали кланятись. Але чарiвного слова вони не пам'ятали…

Калiф i вiзир не уявляли, як зарадити своему лиховi. Позбутися лелечоi подоби вони не могли, повернутися до мiста не могли також; адже хто повiрив би лелецi, що вiн калiф? А якби хто й повiрив, то хiба захотiли б мешканцi Багдада, щоб калiфом у них був лелека?

Так вони вешталися багато днiв, харчуючись польовими плодами, якi iм, утiм, через iхнi довгi дзьоби було незручно вживати в iжу. Зате вони часто лiтали на дахи Багдада, щоб подивитися, що там коiться.

У першi днi вони помiчали велике занепокоення i смуток на вулицях. Але день так на четвертий пiсля свого перетворення вони сiли на палац калiфа i побачили внизу на вулицi пишну ходу. Гримiли барабани й сурми, чоловiк у золототканому яскраво-червоному халатi, оточений блискучими слугами, сидiв на розцяцькованому конi. Всi кричали: «Хай живе Мiцра, володар Багдада!» Тут лелеки на даху палацу перезирнулись, i калiф Хасид сказав:

– Ти тепер здогадався, чому мене зачаклували, великий вiзире? Оцей Мiцра – син мого смертельного ворога, могутнього чарiвника Кашнура. Ми вирушимо до могили пророка. Можливо, у священному мiсцi чари спадуть.

Вони полетiли в бiк Медини.

– О повелителю, – заохав за кiлька годин великий вiзир, – я довго не витримаю… Ви надто швидко летите! І треба десь заночувати!

Калiф побачив унизу руiни якогось палацу, i лелеки полетiли туди. Калiф i вiзир стали обходити галереi в пошуках сухоi дiлянки. Тут вони почули тихий плач i побачили на пiдлозi велику нiчну сову. Побачивши iх, вона витерла сльози крилом i вигукнула:

– Ласкаво прошу! Менi було напророчено, що завдяки лелекам я здобуду щастя!

– Нiчна сово! – вiдповiв калiф. – Судячи з твоiх слiв, ти наша подруга по нещастю.

Коли калiф виклав свою iсторiю совi, та сказала:

– Мiй батько – цар Індii, мене звати Луза. Чарiвник Кашнур, який зачаклував вас, з'явився до мого батька i вимагав вiддати мене за дружину його синовi Мiцрi. Але мiй батько звелiв спустити його зi сходiв. Тодi негiдник, перевдягнений рабом, пiднiс менi трунок, який перетворив мене на цього птаха. Чаклун доправив мене сюди i гукнув: «Ти залишишся тут, доки хтось iз доброi волi не забажае взяти тебе за дружину!»

– Мiж нашими бiдами е таемний зв'язок, – сказав калiф.

– Кашнур раз на мiсяць вiдвiдуе цi руiни, – мовила сова. – Недалеко звiдси е зала, де вiн бенкетуе зi своiми товаришами. Вони розповiдають одне одному про своi мерзеннi справи. Може, саме тодi вiн i вимовить чарiвне слово, яке ви забули.

– Скажи, коли вiн з'явиться i де ця зала?! – вигукнув калiф.

Помовчавши, сова сказала:

– Не сердьтеся, але ваше бажання я можу виконати лише за однiеi умови.

– Кажи! – скрикнув Хасид.

– Я також хочу звiльнитися. А це можливе лише в тому випадку, якщо один iз вас запропонуе менi стати його дружиною.

Калiф погодився одружитися з совою. Вона зрадiла й зiзналася, що вони прийшли вчасно, бо чарiвники зберуться саме цiеi ночi.

Вони довго йшли темним проходом. Нарештi в напiвзруйнованiй стiнi засяяло свiтло.

Посеред великоi зали, прикрашеноi колонами, стояв стiл, заставлений безлiччю вишуканих страв. Навколо столу тягнувся диван, на якому сидiли восьмеро чоловiкiв. В одному з них лелеки впiзнали крамаря, що продав iм чарiвний порошок. Вiн розповiдав iсторiю калiфа та його вiзира.

– Яке ж слово ти
Страница 21 из 33

загадав iм? – спитав його iнший чарiвник.

– Це дуже складне латинське слово – «мутабор»

.

Почувши це, лелеки так швидко побiгли на своiх довгих ногах до брами зруйнованого палацу, що сова ледве встигала за ними. Там вони повернулися на схiд i тричi вклонилися в бiк сонця, яке щойно зiйшло над горами.

– Мутабор! – вигукнули вони.

Тiеi ж таки митi вони набули звичноi подоби. Коли чоловiки озирнулися, перед ними стояла вродлива дiвчина.

– Ви не впiзнаете нiчну сову? – спитала вона, посмiхаючись.

Вони вирушили до Багдада. Калiфа вже оголосили померлим, тому народ був дуже радий, що знову вiднайшов свого любого повелителя.

Люди рушили до палацу й узяли в полон старого чарiвника та його сина – ошуканця Мiцру. Старого калiф вiдправив до того самого напiвзруйнованого палацу, де жила, бувши совою, принцеса, i звелiв його там стратити. А синовi чаклуна калiф залишив вибiр – померти чи понюхати чарiвного порошку. Той вибрав друге й перетворився на лелеку. Калiф звелiв замкнути його в залiзну клiтку i виставити у своему саду.

Принц-самозванець

Один скромний пiдмайстер на iм'я Лабакан навчався ремесла у вправного кравця.

Бувало, що вiн годинами шив без перепочинку, а iнодi – i траплялося це часто – вiн сидiв, глибоко замислившись, дивлячись в одну точку.

– Лабакан знову прибрав вигляду вельможноi особи, – казали тодi про нього кравець та iншi пiдмайстри.

А по п'ятницях, коли люди спокiйно йшли з молитви, Лабакан виходив iз мечетi у святковому одязi й повiльно крокував мiстом, велично киваючи знайомим. І коли кравець казав йому жартома: «У тобi пропадае принц, Лабакане», вiн дуже радiв i вiдповiдав: «Я вже давно про це думав!»

Аж кравець мирився з такою поведiнкою, бо Лабакан був загалом гарною людиною та майстерним робiтником.

Одного разу Селiм, брат султана, послав майстровi свое святкове вбрання, щоб трохи переробити, i майстер дав його Лабакановi. Увечерi Лабакан довго стояв перед цим одягом замислений, милуючись розкiшшю вишивки та переливчастими барвами оксамиту й шовку. Вiн вбрався в нього, i вiн виявився йому до мiри. Лабакан одразу уявив себе невiдомим царським сином i вирiшив податись у свiти. Тому, взявши своi речi, вiн вийшов уночi за мiську браму.

Усюди новий принц викликав зачудування: його пишне вбрання й величнiсть не були такими, як у пересiчного громадянина. Коли його питали про це, вiн iз таемничим виглядом вiдповiдав, що на те е особливi причини. Але, помiтивши, що пересування пiшки робить його смiшним, вiн купив задешево старого коня.

Одного разу до нього приеднався якийсь вершник, веселий юнак, i в розмовi про те, звiдки й куди той iде, з'ясувалося, що й вiн теж подався у свiт навмання. Вiн сказав, що його звуть Омар i що вiн блукае свiтом для того, щоб виконати наказ, який дав йому на смертному ложi його дядько.

Лабакан лише дав зрозумiти, що походження вiн високого й подорожуе для свого задоволення.

Другого дня iхньоi спiльноi подорожi Лабакан спитав Омара про наказ, який вiн мае виконати, i ось що той розповiв.

Дядько, каiрський паша, виховував Омара з раннього дитинства, i батькiв своiх хлопець не знав. Та коли на пашу напали вороги й довелося тiкати, вiн вiдкрив Омаровi, що той не його небiж, а син одного могутнього володаря, який через страх перед пророцтвами своiх звiздарiв вiддалив юного принца вiд свого двору й заприсягнувся, що знову побачить його лише в день його двадцятидволiття. Паша не назвав iменi батька, але наказав прибути на п'ятий день наступного мiсяця рамадану, коли юнаковi саме й виповниться двадцять два роки, до знаменитоi колони Ель-Серуйя. Там вiн мусить передати людям, що стоятимуть бiля колони, кинджал i сказати: «Ось я, кого ви шукаете». Коли вони вiдкажуть: «Хвала Пророковi, що тебе берiг!», вiн повинен пiти за ними, i вони вiдведуть його до батька.

Лабакан дивився тепер на принца з заздрiстю. А наступного ранку в нього виникла думка добути собi хитрiстю або силою те, в чому йому вiдмовила доля. Кинджал стирчав iз-за пояса заснулого принца. Лабакан тихцем витяг кинджал, заткнув собi за пояс i кинувся навскач на жвавiшому принцовому конi. Коли Омар прокинувся, його пiдступний супутник був уже далеко.

…Бiля пiднiжжя колони шестеро чоловiкiв стояли навколо по-царськи величного дiда. Лабакан пiдiйшов до нього, низько вклонився i сказав, простягаючи кинджал:

– Ось я, кого ви шукаете.

– Хвала Пророковi, що тебе берiг! – вiдповiв старий зi сльозами радостi. – Обiйми свого старого батька, любий мiй сину Омаре!

Кравець кинувся в обiйми старому князевi з сумiшшю радостi й сорому.

Та лише мить судилося йому насолоджуватися своiм новим становищем. Вiн побачив вершника, що поспiхом до них наближався. Через упертiсть чи втому кiнь, здавалося, не хотiв iти вперед. Вiн шкутильгав дивним алюром, а вершник усiляко пiдганяв його руками й ногами. Лабакан упiзнав свого коня i справжнього принца Омара. Але в нього вже вселився лихий дух брехнi, i вiн вирiшив наполегливо вiдстоювати привласненi права.

– Зупинiться! – закричав вершник, зiскочивши з коня. – Не дозвольте вас надурити!

Усi, хто стояв довкола, були здивованi. З удаваним спокоем Лабакан сказав:

– Милостивий пане й батьку, не дозвольте цьому чоловiковi ввести вас в оману! Це навiжений кравчина з Александрii, його звати Лабакан.

Пiсля цих слiв принц ошаленiв. Закипаючи вiд лютi, вiн хотiв кинутись на Лабакана, але тi, хто стояв поряд, схопили його, а старий сказав:

– І справдi, любий мiй сину, цей бiдолаха з'iхав iз глузду!

Старий узяв Лабакана пiд руку й зiйшов iз його допомогою з пагорба. Обидва сiли на чудових коней i поiхали рiвниною на чолi каравану. А нещасному принцовi зв'язали руки та прив'язали його до дромадера, i поруч iз ним iхали двое вершникiв, стежачи за кожним його рухом.

Царського вигляду старий був не ким iншим, як султаном. Вiн довго не мав дiтей, але врештi-решт народився принц. Звiздарi, однак, напророкували: «До двадцяти двох рокiв йому загрожуе небезпека, що його витiснить ворог». Тому султан вiддав сина на виховання своему друговi i двадцять два роки чекав на зустрiч iз ним.

Нарештi караван дiстався столицi. Султанова дружина чекала на них у найпишнiшiй залi палацу.

– Це не мiй син! – вигукнула вона.

Саме цiеi митi дверi зали вiдчинилися й забiг принц Омар, переслiдуваний своiми вартовими, з чиiх рук вiн вирвався. Задихаючись, вiн припав до трону.

– Стiйте! – закричала султанова дружина. – Цей – справжнiй!

Вартовi вiдпустили Омара. Проте султан, палаючи гнiвом, наказав зв'язати навiженого.

– Тут наказую я. Цей, – вiн указав на Лабакана, – надав менi знак мого друга – кинджал.

– Вiн украв його! – скрикнув Омар.

Але султан звелiв витягти нещасного Омара з зали силою, а сам iз Лабаканом пiшов до своiх покоiв.

Султанова дружина була переконана, що чоловiковим серцем заволодiв ошуканець, i стала думати, як переконати в цьому султана. Нарештi вона пiшла до чоловiка, вдавши, що ладна поступитись i визнати сина, але попросила лише про одну умову. Султан погодився, й вона сказала:

– Я хочу дати iм завдання. Нехай кожен пошие по жупану i по парi штанiв, а ми подивимося, у кого вийде краще.

Султан згодився, пiшов до Лабакана й попросив його виконати материну примху. У простакуватого кравця серце заграло вiд щастя.

Кожному з юнакiв вiдвели по кiмнатi й дали достатньо шовку, а також ножицi, голку та
Страница 22 из 33

нитки.

Третього дня султан послав по обидва жупани та iхнiх майстрiв.

Лабакан переможно розгорнув свiй жупан перед враженим султаном.

– Погляньте, батьку й мати, – сказав вiн. – Ладен посперечатися з наймайстернiшим придворним кравцем, що такого йому не пошити!

Султанша посмiхнулася та обернулася до Омара:

– Ну, а в тебе, сину мiй, що вийшло?

Той люто пожбурив на пiдлогу шовк i ножицi.

– Мене вчили приборкувати коней i тримати в руцi шаблю, i мiй спис поцiлить у мiшень на вiдстанi шiстдесяти крокiв – але мистецтво голки менi чуже й не гiдне мене!

– О iстинний сину мого пана! – вигукнула султанша. – Чоловiче мiй i повелителю, хiба ви ще не бачите, хто принц i хто кравець?

– Цього доказу замало, – сказав султан.

Вiн наказав осiдлати найшвидшого коня й поскакав до лiсу, де жила добра фея.

– Я знаю, чому ти прийшов до мене, султане, – мовила фея. – Вiзьми цi двi скриньки! Нехай тi двое, що хочуть бути твоiми синами, зроблять вибiр! Твiй справжнiй син вибере те, що треба.

І фея простягла йому двi маленькi скриньки зi слоновоi кiстки, оздобленi золотом i перлинами. На кришках були написи з дiамантiв. На однiй кришцi значилося: «Честь i слава», на другiй – «Щастя i багатство».

Перед султановим троном поставили два столи. Султан поставив на них обидвi скриньки, сiв на трон i знаком звелiв одному з рабiв вiдчинити дверi.

Султан дав знак, i завели Лабакана.

– Сину мiй! – сказав султан. – Одна з цих скриньок мiстить пiдтвердження iстинного твого походження. Вибирай!

Лабакан пiдiйшов до скриньок.

– Що може бути вищим за щастя зватися твоiм сином, що шляхетнiше, нiж багатство прихильностi? Я обираю скриньку, на якiй написано: «Щастя i багатство».

– Ми потiм дiзнаемося, чи правильним е твiй вибiр. А поки що сядь он туди, на подушку, – сказав султан.

Завели Омара. Султан пояснив йому, що вiн мае вибрати одну зi скриньок.

Той прочитав обидва написи i сказав:

– Останнi днi навчили мене, яке непевне щастя й нiкчемне багатство. Честь i слава, я обираю вас!

Вiн поклав руку на скриньку, але султан наказав почекати. Вiн знаком звелiв Лабакановi пiдiйти до столу, i той теж поклав руку на свою скриньку.

Скриньки вiдчинилися самi собою.

У скриньцi, вибранiй Омаром, лежали маленька золота корона i скiпетр, а в Лабакановiй скриньцi – велика голка та нитки. Султан зняв iз подушки коронку, i в його руцi вона почала рости, поки не досягла розмiрiв справжньоi корони! Вiн поклав ii на голову своему синовi Омару, поцiлував його в чоло i звелiв йому сiсти праворуч вiд себе. А повернувшись до Лабакана, сказав:

– Ти не заслужив на мою ласку, але я дарую тобi твое нiкчемне життя. Поквапся забратися з моеi краiни!

Лабакан упав навколiшки перед принцом.

– Ви можете пробачити менi? – спитав вiн.

– Вiрнiсть друговi, великодушнiсть до ворога – ось горде правило Абассидiв, – вiдповiв принц. – Іди з миром.

– О iстинний сину мiй! – вигукнув старий султан, припадаючи до Омарових грудей.

Емiри та пашi повставали зi своiх мiсць i вигукнули:

– Слава синовi султана!

А Лабакан зi своею скринькою пiд пахвою вислизнув iз зали.

Прибувши до Александрii, вiн продав ювелiровi свою скриньку, купив будинок i влаштував там майстерню. Повiсивши над вiкном вивiску з написом «Лабакан, кравець», вiн узявся тiею голкою й тими нитками, що знайшов у скриньцi, лагодити жупан. Хтось вiдiрвав кравця вiд цього заняття, кудись покликавши, i, коли вiн знову сiв за роботу, перед очима його постала дивовижна картина: голка старанно шила, хоча ii нiхто не тримав, i робила такi витонченi стiбки, яких Лабакан не робив навiть у хвилини удачi! А моток ниток нiколи не переводився.

Лабакан невдовзi став найвiдомiшим кравцем в Александрii. Часто вiн чув про славу молодого султана Омара, який став гордiстю народу та грозою ворогiв. Лабакан жив, шанований усiма, а голка й сьогоднi шие вiчними нитками доброi феi.

Шарль Перро

Попелюшка

Давно-предавно жили собi чоловiк i дружина. Вони мали едину дочку, яку обое дуже любили.

Одного разу, коли дiвчинцi було шiстнадцять рокiв, ii мати тяжко захворiла й за кiлька днiв померла. У дiм прийшло горе.

Через кiлька рокiв батько дiвчинки познайомився з удовою, яка мала двох доньок, i невдовзi одружився з нею.

Уже з першого дня мачуха зненавидiла пасербицю. Вона змушувала ii робити всю чорну роботу, i бiдолашна дiвчина не мала нi хвильки спокою. Тiльки й чути було:

– Ану принеси води! Пiдмети пiдлогу! Пiдкинь нарештi дров у камiн!

Дiвчина весь час була замурзана попелом i пилом. Скоро всi, навiть батько, почали кликати ii Попелюшкою, а тодi й геть забули ii iм'я.

Мачушинi доньки були такими самими злими буркотухами, як iхня мати. Вони заздрили красi зведеноi сестри й тому прискiпувалися до неi.

Якось краiною пiшла чутка, що молодий принц збираеться влашту вати бал, який триватиме кiлька днiв.

– Любi донечки, – сказала мачуха, – ми поiдемо на бал, i одна з вас обов'язково сподобаеться принцовi й вийде за нього замiж.

– А друга? – в один голос спитали сестри.

– А для другоi ми вже знайдемо якого-небудь мiнiстра.

Вiд того дня сестри нi на крок не вiдходили вiд дзеркала, примiряли новi вбрання. Нарештi настав день, коли, пишно вбранi, вони сiли в карету й поiхали до палацу. Перед вiд'iздом мачуха суворо сказала Попелюшцi:

– Навiть не думай, що байдики битимеш, доки нас не буде вдома.

На столi були двi миски: одна з просом, друга з маком. Мачуха висипала просо в миску з маком i перемiшала.

– Ось тобi й робота: вiддiли за нiч просо вiд маку.

Усi поiхали на бал, i Попелюшка лишилася сама. Уперше вона заплакала вiд образи. Як же вiддiлити просо вiд маку? І як не плакати, коли вона сидить тут, у лахмiттi, сама-самiсiнька?

Раптом кiмнату залило яскраве свiтло, i з'явилася красуня в бiлiй сукнi та з кришталевою паличкою в руцi.

– Не плач, Попелюшко, – сказала вона, – я добра фея. Я можу зарадити твоему лиховi.

Фея торкнулася чарiвною паличкою миски, й в одну мить просо вiддiлилося вiд маку. Вона торкнулася й лахмiття Попелюшки, i воно перетворилося на розкiшну бальну сукню, розшиту золотом i срiблом, а на ногах з'явилися кришталевi черевички.

Фея роззирнулась навколо й торкнулася паличкою гарбуза, що лежав на столi, i мишок, якi зацiкавлено визирнули з нiрки. На подвiр'i почулося кiнське iржання. Попелюшка глянула у вiкно й не повiрила своiм очам. Перед будинком стояла пишна золота карета, запряжена четвiркою бiлоснiжних коней, а на передку сидiв кучер в оксамитовiй лiвреi.

– iдь на бал, моя люба Попелюшко! Ти на це заслужила! – вигукнула фея. – Але пам'ятай: рiвно опiвночi твоя сукня знову перетвориться на лахмiття, а карета – на гарбуз!

Попелюшка приiхала на бал, наче справжня принцеса. Коли вона ввiйшла до головноi зали, музика змовкла, розмови стихли i всi обернулись, аби поглянути на незнайому красуню.

– Хто це? – питали здивованi гостi одне в одного.

– Це ще хто така? – невдоволено запитували мачушинi дочки.

Молодий принц пiдiйшов до дiвчини, вклонився й подав iй руку. Увесь вечiр вiн анi на крок не вiдходив вiд Попелюшки i нi на хвилю не зводив iз неi очей. Попелюшка i принц танцювали й танцювали, а мачуха та ii доньки скреготiли зубами вiд заздростi.

Але Попелюшка весь час позирала на годинник. За п'ять до дванадцятоi вона всмiхнулася принцовi, вивiльнила руку з його руки й вибiгла з головноi зали. Принц кинувся за нею, та бiля ганку на дiвчину вже
Страница 23 из 33

чекала золота карета, конi радiсно заiржали й повезли Попелюшку додому.

Мачуха та сестри повернулися похмурi.

– Вiн тiльки на неi й дивився!

– Вiн лише з нею й танцював!

– Про кого ви говорите, сестри? – спитала Попелюшка.

– Не твое дiло, замазуро! Ти зробила те, що було наказано? – суворо спитала мачуха.

Іще дужче розiзлилися мачуха та ii доньки, коли побачили, що в домiвцi надзвичайна чистота, а мак вiддiлено вiд проса!

Назавтра мачуха з доньками знову зiбралися на бал.

– Учора в тебе було мало роботи, – сказала мачуха, – але сьогоднi все буде iнакше. Ось мiшок гороху, перемiшаного з квасолею. До ранку вiдокрем горох вiд квасолi, iнакше лихо тобi буде!

Мачуха й сестри поiхали, i Попелюшка лишилася сама. Але кiмната знов освiтилася чарiвним свiтлом.

– Не гаймо часу, Попелюшко, – сказала добра фея. – Треба збиратися на бал. – І одним змахом чарiвноi палички фея вiддiлила горох вiд квасолi.

Попелюшка приiхала на бал, i знову музика змовкла й усе затихло пiсля ii появи – така вона була прекрасна. Красень принц знову весь вечiр танцював лише з нею, аж доки годинник не пробив дванадцять разiв.

Попелюшка поквапилася з палацу. Кришталевi черевички так i миготiли широкими палацовими сходами. Принц кинувся наздоганяти дiвчину, але почув лише, як зарипiли колеса карети, що вiд'iжджала.

Засмучений i розгублений, вiн стояв нагорi сходiв i раптом помiтив унизу черевичок, який поспiшаючи загубила прекрасна незнайомка.

Юнак обережно, наче коштовнiсть, пiдняв черевичок i притис до грудей. Тiеi хвилини вiн заприсягнувся, що знайде таемничу красуню, навiть якщо доведеться шукати ii все життя!

Коли Попелюшка повернулася, мачуха та зведенi сестри вже були вдома.

– Знову ледарювала?! – люто крикнула мачуха.

Аж тут у кутку кухнi вона побачила два мiшки – один iз горохом, другий iз квасолею, – i ii обличчя ще дужче перекосилося вiд злостi.

Минув якийсь час. Принц бiльше не давав балiв у палацi, й пiшла чутка, що вiн шукае ту саму таемничу красуню, яка двiчi з'являлася на балу, але зникала рiвно опiвночi. Казали, що принц не може забути цю дiвчину й одружиться лише з тiею, кому буде до мiрки кришталевий черевичок. Невдовзi принц прибув i в дiм, де жила Попелюшка. Мачушинi доньки кинулися примiряти черевичок, але вiн нiяк не налазив на iхнi великi ноги. Принц уже збирався був iти геть, але раптом батько Попелюшки сказав:

– Зачекайте, ваша високосте, ми маемо ще одну дочку!

– Не слухайте його, ваша високосте, – втрутилася мачуха. – Хiба це дочка? Це просто замазура.

Принц сумно поглянув на брудну, одягнену в лахмiття Попелюшку.

– Що ж, кожна дiвчина в моему королiвствi мае примiряти черевичок.

Попелюшка зняла грубий шкарбан i без зусиль узула черевичок на свою витончену нiжку. Принц подивився в очi дiвчинi – й упiзнав ii.

– Це ти, моя прекрасна незнайомко!

Мачуха та ii доньки сторопiли i вражено застигли. Принц одружився з Попелюшкою, i в палацi влаштували пишний бал, на якому Попелюшка була ще гарнiшою, нiж завжди, i, вдягнена в дивовижнi шати, танцювала з принцом аж до ранку.

Принц i Попелюшка жили довго i щасливо.

Осляча шкура

Водного багатого й могутнього короля дружина була найвродливiшою та найрозумнiшою жiнкою на свiтi. Подружжя жило дружно i щасливо, та не мало дiтей. Але один iз друзiв короля помер, i сиротою лишилася його дочка, молода принцеса. Король iз королевою вiдразу перевезли ii до себе в палац i стали виховувати як рiдну.

Та невдовзi королева небезпечно захворiла. Вона все слабнула, i лiкарi одностайно твердили, що королева вже не встане з лiжка. Вiдчуваючи наближення смертi, вона пiдкликала короля i сказала йому слабким голосом:

– Я знаю, що скоро помру. Хочу попросити лише про одне: якщо ви запрагнете одружитись удруге, то одружуйтеся лише з тiею жiнкою, яка буде вродливiшою й кращою за мене.

Король, голосно ридаючи, обiцяв королевi виконати ii бажання.

Поховавши дружину, король не знаходив собi мiсця вiд горя. Одного разу до нього прийшли мiнiстри й почали просити його, щоб вiн перестав тужити i швидше одружився. Король навiть i чути не хотiв про це.

– Я обiцяв покiйнiй королевi одружитись удруге, якщо знайду жiнку, яка буде вродливiшою й кращою за неi, але такоi жiнки немае в усьому свiтi. Тому я нiколи не одружуся, – сказав вiн.

Тодi мiнiстри почали щодня показувати йому портрети найвидатнiших красунь, аби король вибрав собi дружину, але король казав, що померла королева була кращою, i мiнiстри йшли нi з чим.

Нарештi головний мiнiстр сказав королю:

– Ваша величносте, невже ваша вихованка здаеться вам розумом i вродою гiршою за покiйну королеву? Вона така розумна та вродлива, що кращоi дружини вам не знайти!

Королю здалося, що його молода вихованка-принцеса i справдi краща та вродливiша за королеву, i, не вiдмовляючись бiльше, вiн погодився.

Мiнiстри й усi придворнi були задоволенi, але принцесi це здалося жахливим, iй зовсiм не хотiлося стати дружиною старого короля. Одначе король не слухав ii вiдмов i наказав iй якомога швидше готуватися до весiлля.

Принцеса згадала про свою тiтку, чарiвницю, й вирiшила порадитись iз нею. Тiеi-таки ночi вона вирушила до чарiвницi.

– Зажадай вiд короля сукню, блакитну, як небо. Такоi сукнi вiн не зможе тобi добути, – сказала чарiвниця.

Принцеса подякувала чарiвницi за пораду й повернулася додому. Наступного ранку вона сказала королю, що доти не погодиться вийти за нього замiж, доки не отримае вiд нього сукнi, блакитноi, як небо.

Король негайно скликав найкращих майстрiв i наказав iм пошити сукню, блакитну, як небо.

Уже наступного дня майстри принесли замовлену сукню, i порiвняно з нею навiть блакитне небесне склепiння, оточене золотими хмарками, здалося не таким гарним.

Отримавши сукню, принцеса злякалася. Вона знову поiхала до чарiвницi та спитала, що iй тепер робити. Чарiвницi було дуже прикро, що ii задум не вдався, i вона звелiла принцесi зажадати сукню кольору мiсяця.

Король послав по найвправнiших майстрiв i таким грiзним голосом вiддав iм наказ, що не минуло й доби, як майстри вже принесли сукню.

Поглянувши на це прекрасне вбрання, принцеса засумувала ще дужче.

Чарiвниця з'явилася до принцеси i, дiзнавшись про другу невдачу, сказала iй:

– Зажадай сукню, блискучу, як сонце.

Принцеса погодилась i зажадала вiд короля таку сукню. Король вiддав усi дiаманти й рубiни зi своеi корони, аби сукня блищала, як сонце. Тому, коли сукню принесли й розгорнули, усi миттю замружились: вона й справдi блищала, нiби справжне сонце.

Не радiла лише принцеса. І чарiвниця була дуже засмучена тим, що всi ii поради нiчого не дали.

– Ну тепер, дитя мое, – сказала вона принцесi, – зажадай у короля шкуру його улюбленого вiслюка. ii вже вiн напевно не дасть тобi!

А треба сказати, що вiслюк, чию шкуру чарiвниця звелiла зажадати в короля, був незвичайний. Щоранку вiн замiсть кiзяка вкривав свою пiдстилку блискучими золотими монетами.

Принцеса побiгла до короля й зажадала ослячу шкуру.

Король хоч i здивувався, але, не розмiрковуючи, виконав бажання. Вiслюка вбили i його шкуру врочисто принесли принцесi. Тепер уже вона зовсiм не знала, що iй робити.

– Не тужи так, люба! – сказала чарiвниця. – Загорнися в ослячу шкуру i швидше йди геть iз палацу. Із собою нiчого не бери: скриня з твоiми сукнями йтиме за тобою пiд землею. Ось тобi моя чарiвна паличка. Коли знадобиться скриня, вдар паличкою
Страница 24 из 33

по землi, i вона з'явиться перед тобою.

Принцеса поцiлувала чарiвницю, натягла на себе бридку ослячу шкуру, вимастила обличчя сажею, щоб ii нiхто не впiзнав, i вийшла з палацу.

Зникнення принцеси зчинило великий переполох. Король розiслав у погоню за принцесою тисячу вершникiв. Але чарiвниця зробила принцесу невидимою для очей королiвських слуг.

А принцеса тим часом заходила в багато будинкiв i просила взяти ii хоч служницею. Але нiхто не хотiв брати принцесу до себе, бо в ослячiй шкурi вона здавалася надзвичайно потворною.

Нарештi вона дiйшла до якогось великого будинку. Господиня цього будинку погодилася прийняти бiдолашну принцесу до себе за робiтницю. Принцеса подякувала господинi та спитала, що вона мае робити. Господиня звелiла iй прати бiлизну, наглядати за iндичками, пасти овець i чистити свинячi корита.

Уже з першого дня челядь почала грубо глузувати з дiвчини, однак потроху до неi звикли. До того ж, працювала вона дуже старанно, i господиня не дозволяла ii кривдити.

Одного разу в оселi було свято i принцесу не змушували працювати. Вона скористалася з цього й вирiшила вбратися в одну зi своiх пишних суконь.

Принцеса вдарила по землi чарiвною паличкою, i скриня з убраннями з'явилася перед нею. Принцеса вийняла блакитну сукню, яку отримала вiд короля, пiшла до своеi комiрчини i стала вбиратися.

Вона подивилась на себе в дзеркало, помилувалася чудовим убранням i вiдтодi на кожне свято вбиралась у своi розкiшнi сукнi. Але, крiм овець та iндичок, нiхто про це не знав. Усi бачили ii в бридкiй ослячiй шкурi i прозвали ii – Осляча Шкура.

Якось молодий королевич повертався з полювання i заiхав вiдпочити в дiм, де служила Осляча Шкура. Вiн трохи вiдпочив, а тодi став блукати будинком i подвiр'ям. Випадково вiн забрiв до темного коридору, в кiнцi якого були замкненi дверi. Королевич був дуже допитливим, i йому закортiло дiзнатися, хто живе за цими дверима. Вiн зазирнув у шпарину. Як же вiн здивувався, коли побачив у маленькiй тiснiй кiмнатцi прекрасну, гарно вбрану принцесу! Вiн побiг до господинi дiзнатися, хто ця дiвчина.

Йому сказали, що там живе служниця, яку взяли в дiм пасти овець i чистити свинячi корита.

Бiльше королевич нiчого не дiзнався. Вiн повернувся до палацу, але не мiг забути красуню, яку випадково побачив крiзь шпарину в дверях. Вiн шкодував, що не зайшов тодi до кiмнати й не познайомився з нею.

Безперервно думаючи про дивовижну красуню, королевич тяжко захворiв. Король i королева, його батьки, були у вiдчаi. Вони закликали лiкарiв, але лiкарi нiчого не могли зробити. Нарештi вони сказали королевi: напевно, ii син захворiв вiд якогось великого горя. Королева почала розпитувати сина, що з ним сталося.

– Я хочу, щоб Осляча Шкура спекла пирiг i принесла його, щойно вiн буде готовий, – сказав королевич.

Королева здивувалася, покликала придворних i спитала, хто така Осляча Шкура.

– О, це бридка замазура! – пояснив один придворний. – Вона живе недалеко звiдси й пасе овець та iндичок.

– Ну, хоч би хто була ця Осляча Шкура, – сказала королева, – хай вона негайно спече пирiг для королевича!

Придворнi побiгли до Ослячоi Шкури й переказали iй наказ королеви. Принцеса замкнулась у своiй комiрчинi, скинула ослячу шкуру, вимила обличчя й руки, вдягла чисту сукню й заходилася готувати пирiг. Борошно вона взяла найкраще, а масло та яйця – найсвiжiшi.

Замiшуючи тiсто, навмисне чи ненароком, вона впустила з пальця каблучку. Та впала в тiсто й лишилася там. Коли пирiг спiкся, принцеса вдягла бридку шкуру, вийшла з кiмнати, подала пирiг придворному i спитала його, чи йти iй iз ним до королевича. Але придворний навiть не хотiв вiдповiдати iй i побiг iз пирогом до палацу.

Королевич вихопив пирiг iз рук придворного й почав iсти його так квапливо, що всi лiкарi хитали головами й розводили руками.

І справдi, королевич ледь не вдавився каблучкою, що опинилася в одному зi шматкiв пирога. Але юнак швидко вийняв каблучку з рота й пiсля того став iсти пирiг уже не так квапливо. Вiн довго розглядав каблучку. Вона була така маленька, що могла пiдiйти лише найгарнiшому пальчиковi на свiтi. Королевич одно цiлував каблучку, тодi сховав ii пiд подушку й дiставав звiдти щоразу, коли гадав, що на нього нiхто не дивиться.

Увесь цей час вiн думав про Ослячу Шкуру, але вголос говорити про неi боявся. Тому хвороба його посилювалась, i лiкарi не знали, що й подумати. Нарештi вони оголосили королевi, що син ii хворий вiд кохання.

– Сину мiй, – сказав засмучений король, – назви нам дiвчину, яку ти кохаеш. Обiцяемо, що одружимо тебе з нею, хай навiть вона буде найостаннiшою служницею!

– Любi батьку й мати! – сказав розчулений королевич. – Я й сам не знаю, хто та дiвчина, яку я так палко покохав. Я одружуся з тiею, кому пiдiйде ця каблучка, хоч би ким вона була.

І вiн вийняв iз-пiд подушки каблучку Ослячоi Шкури й показав ii королю та королевi.

Король iз королевою взяли каблучку, з цiкавiстю роздивилися ii та, вирiшивши, що така каблучка може пiдiйти лише найпрекраснiшiй дiвчинi, погодились iз королевичем.

Король наказав негайно розiслати по всьому мiсту скороходiв, аби вони скликали до палацу всiх дiвчат мiряти каблучку.

Скороходи бiгали вулицями й оголошували, що дiвчина, якiй пристане каблучка, вийде замiж за молодого королевича.

Спершу до палацу з'явилися принцеси, тодi придворнi дами, але жодна не могла надiти каблучку. Довелося запросити швачок. Вони були гарненькi, але пальцi iхнi були надто товстими й не пролазили в каблучку.

Нарештi черга дiйшла до служниць, але i iх спiткала невдача. Тодi королевич наказав покликати куховарок, посудомийок, свинопасок. Але iхнi загрублi вiд роботи пальцi не могли пролiзти в каблучку далi нiгтя.

– А приводили Ослячу Шкуру, яка недавно спекла пирiг? – спитав королевич.

– Ослячу Шкуру не покликали до палацу, бо вона надто брудна та бридка – зареготали придворнi.

– Негайно послати по неi! – наказав королевич.

І придворнi, посмiюючись, побiгли по Ослячу Шкуру.

Принцеса чула бiй барабанiв i вигуки скороходiв i здогадалася, що вся ця метушня – через ii каблучку. Вона дуже зрадiла, коли побачила, що йдуть по неi. Швиденько причесавшись, вона вбралась у сукню кольору мiсяця. Щойно принцеса почула, що ii кличуть до королевича, вона похапцем накинула зверху сукнi ослячу шкуру й вiдчинила дверi.

Придворнi, глузуючи, оголосили Ослячiй Шкурi, що король хоче одружити з нею свого сина, i повели ii до палацу.

Здивований незвичайним виглядом дiвчини, королевич не мiг повiрити, що це та сама, яку вiн бачив крiзь щiлину у дверях. Засмучений i збентежений, королевич спитав:

– Це ви живете в кiнцi темного коридору в тому великому будинку, куди я недавно заiжджав iз полювання?

– Так, – вiдповiла вона.

– Покажiть менi свою руку, – вiв далi королевич.

Як же здивувалися король i королева та всi придворнi, коли з-пiд ослячоi шкури показалася маленька нiжна ручка i каблучка виявилася дiвчинi якраз. Тут принцеса скинула з себе ослячу шкуру. Королевич, вражений ii красою, кинувся до ii нiг, не тямлячи себе вiд радостi.

Раптом стеля розкрилась, i до зали на колiсницi з бузкових квiтiв i гiлок спустилася чарiвниця й розповiла всiм iсторiю принцеси.

Король i королева, вислухавши цю розповiдь, одразу полюбили принцесу й видали ii замiж за свого сина.

Прянична хатинка

Давно колись у старiй убогiй хатинi на узлiссi жили брат i сестра, Жан i Марi.
Страница 25 из 33

Батько iхнiй був дроворубом, i вони з ранку до ночi працювали, допомагаючи йому. Дуже часто вони поверталися з лiсу такi втомленi, що не мали навiть сил повечеряти. Утiм, нерiдко вечерi в них зовсiм не було, i тодi вся сiм'я лягала спати голодною.

Єдиними ласощами дiтей були ягоди. По недiлях Жан i Марi брали кошички й вирушали по ягоди до лiсу.

Якось дiти, збираючи гриби та ягоди, дуже захопились i не помiтили, як настав вечiр. Наче за одну мить, сонце зникло за темними хмарами, а гiлля дерев зловiсно зашумiло. Марi та Жан налякано озирнулися довкола. Лiс здавався iм зовсiм незнайомим.

– Менi страшно, – прошепотiв Жан.

– Менi теж, – вiдповiла Марi. – Схоже, ми заблукали.

Величезнi дерева були схожi на велетнiв, а в хащi блимали вогники – чиiсь лихi, хижi очi.

– Я боюсь, – повторив Жан.

Зробилося зовсiм темно. Марi обiйняла брата, i, тремтячи вiд холоду, дiти пригорнулись одне до одного. Десь ухкала сова, а здалеку долинало виття голодного вовка.

Дiти, прислухаючись до зловiсних голосiв, усю нiч так i не склепили повiк. Нарештi блиснуло сонце, i поступово лiс перестав бути похмурим та страшним. Жан i Марi пiдвелися й пiшли шукати дорогу додому.

Вони йшли незнайомими мiсцями. Навколо росли величезнi гриби та ягоди, набагато бiльшi вiд тих, що вони зазвичай збирали. Усе було якимось незвичайним i дивним.

Нарештi Жан i Марi вийшли на галявину, посеред якоi стояла хатинка. Дах ii був зроблений iз шоколадних пряникiв, стiни – з рожевого марципана, а паркан – iз великих мигдалевих горiхiв. Навколо неi був сад, у якому росли рiзнокольоровi цукерки, а на маленьких деревцях висiли родзинки. Жан не повiрив своiм очам.

– Прянична хатинка! – радiсно вигукнув вiн.

– Садочок iз цукерок! – вигукнула й Марi.

Голоднi дiти кинулися до чудесноi хатинки. Жан одразу вiдламав вiд даху шматок пряника й узявся iсти. Марi стала ласувати то марципановими цеглинками, то мигдалем iз паркану й родзинками з дерев.

– Який смачний дах! – радiв Жан.

– Скуштуй шматочок паркану, Жане, – запропонувала йому Марi.

Коли дiти наiлися, iм захотiлося пити. Посеред садочка бив водограй, у якому, переливаючись усiма кольорами, жебонiла вода. Жан вiдсьорбнув iз водограю i здивовано вигукнув:

– Та це ж лимонад!

Дiти в захватi пили лимонад, аж раптом iз-за рогу хатинки з'явилася згорблена бабуся. У руцi вона тримала палицю, а на носi в неi були дуже товстi окуляри.

– Смачна хатинка, чи не так, дiточки? – спитала вона.

– Ми загубилися в лiсi… ми так зголоднiли… – промовила Марi.

Але бабуся зовсiм не розсердилась.

– Не бiйтеся, дiти. Заходьте в дiм, i отримаете дещо смачнiше.

Однак щойно дверi хатинки зачинилися за дiтьми, бабуся з доброi та привiтноi перетворилася на лиху вiдьму.

– От ви й пiймалися! – прохрипiла вона, трясучи своею палицею. – Хiба це гарно – iсти чужу хату? Ви менi заплатите за це!

Дiти затремтiли вiд страху i притислись одне до одного.

– Ви все розкажете нашим батькам? – злякано спитала Марi.

Вiдьма голосно розреготалася.

– Нi, точно не це! Я дуже люблю дiтей. Дуже!

І не встигли дiти оком змигнути, як вiдьма схопила Жана, штовхнула його в темну комiрчину й замкнула за ним важкi дубовi дверi.

– Марi! – кричав бiдолашний хлопчик. – Менi страшно!

– Сиди тихо! – прикрикнула вiдьма. – Ти iв мою хату, а тепер я з'iм тебе! Проте спершу трохи вiдгодую – ти надто худенький.

Жан i Марi голосно заплакали. Зараз вони ладнi були вiддати всi пряники та марципани на свiтi за те, щоб знов опинитися в рiднiй убогiй хатинi. Але батьки були далеко, й нiхто не мiг прийти до них на допомогу.

Лиха вiдьма пiдiйшла до комiрчини.

– Просунь-но палець у щiлину! – наказала вона Жановi.

Хлопчик слухняно просунув у щiлину пальчик. Вiдьма помацала його й невдоволено сказала:

– Самi кiстки. Нiчого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.

І вiдьма почала вiдгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанiв, шоколаду, меду й родзинок, а ввечерi наказувала просовувати в щiлину пальчик i обмацувала його.

– Мiй золотий, – казала вона, – ти гладшаеш на очах!

І справдi, Жан швидко гладшав. Марi не знала, що робити, але одного разу придумала.

– Жане, наступного разу покажи iй ось це, – сказала вона i просунула в комiрчину тоненьку паличку.

Увечерi вiдьма, як звичайно, звелiла Жановi:

– Покажи пальчик, мiй солоденький.

Жан просунув у щiлину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала ii й вiдскочила як ушкварена:

– Що таке? Знову самi кiстки! Хiба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче трiска?!

Наступного дня, коли Жан знову просунув у щiлину паличку, вiдьма не на жарт розлютилася.

– Не вiрю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но ще раз палець.

Жан знову просунув у щiлину паличку, але стара раптом смикнула ii з усiеi сили. Паличка лишилась у неi в руцi.

– Це палиця?! – крикнула вона розлючено. – Ах ти, шахраю!

Вона вiдчинила комiрчину й витягла звiдти переляканого Жана, що розтовстiв i зробився як дiжка.

– Бачу, мiй любий, – зловтiшалася стара, – що з тебе вийде чудова печеня!

Дiти зацiпенiли вiд жаху. А вiдьма затопила пiч, посадовила Жана на велику дерев'яну лопату, на якiй зазвичай кладуть у пiч хлiб, i спробувала запхнути у вогонь. Але хлопчик так погладшав, що не пролазив у пiчку, хоч як вiдьма старалася.

– Ану злазь! – наказала стара. – Лягай-но на лопату.

– Та я не знаю, як лягти, – заскиглив Жан.

– От дурень! – буркнула вiдьма. – Вiдiйди! Я тобi покажу!

І вона лягла на лопату. Марi тiльки цього й треба було. У ту ж мить вона схопила лопату i запхала вiдьму просто в пiч. Потiм швидко зачинила залiзнi дверцята i, схопивши брата за руку, крикнула:

– Тiкаймо мерщiй!

Дiти вибiгли з пряничноi хатинки й щодуху помчали геть вiд неi.

Не розбираючи дороги, вони довго бiгли лiсом i сповiльнили крок лише тодi, коли на небi з'явилися першi зiрки.

Раптом вони помiтили вдалинi слабкий мерехтливий вогник.

– Марi, це наш дiм! – радiсно гукнув задиханий Жан.

І справдi, це був iхнiй старий, убогий, перекошений будиночок. На порозi стояли iхнi мати й батько i з тривогою та надiею вдивлялися в темряву.

Як же вони зрадiли, побачивши дiтей, що бiгли до них!

А про лиху вiдьму, що жила в глухому лiсi, нiхто бiльше нiколи не чув.

Хлопчик-мiзинчик

У давнину в невеликiй хатинi на узлiссi жив дроворуб iз дружиною та сiмома синами. Шестеро синiв були високими та мiцними, лише сьомий не вдався зростом. Вiн був такий маленький, що його прозвали Хлопчиком-мiзинчиком. Вiн справдi був не набагато бiльшим вiд пальця, зате розумом у сто разiв переважав будь-якого здорованя. Брати i навiть батько часто просили в нього поради.

Сiм'я була дуже бiдна. Особливо важко доводилося взимку, коли в лiсi не було нi грибiв, анi ягiд.

Якось брати вирушили до лiсу по хмиз. Але хмизу траплялося мало, вони йшли все далi в гущавину i врештi заблукали.

Настала нiч, i в лiсi зовсiм стемнiло. У братiв зуби цокотiли вiд холоду. Було дуже тихо, тiльки iнодi здаля долинало вовче виття.

– Що робити? – спитав старший брат.

Хлопчик-мiзинчик роззирнувся довкола.

– Треба залiзти на високе дерево. Там нас не дiстануть голоднi вовки, а ми зможемо побачити, з якого боку наш дiм.

Хлопчик-мiзинчик видерся аж на верхiвку сосни й гукнув:

– Житло!

Далеко в лiсi слабко мерехтiв вогник.

– Ми, напевно, зможемо там переночувати, – сказав Хлопчик-мiзинчик. – Ходiмо
Страница 26 из 33

швидше, доки ми зовсiм не задубiли.

Довго йшли брати через глибокий снiг туди, де виднiвся вогник.

Нарештi вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вiкон свiтилося. Хлопчик-мiзинчик постукав у важкi дубовi дверi.

– Хто там? – спитав жiночий голос.

– Ми дроворубовi сини, пiшли по хмиз i заблукали. Впустiть нас, будь ласка. Ми змерзли й голоднi.

Дверi вiдчинились, i на порозi з'явилася жiнка.

– Дозвольте нам погрiтися бiля вогню i з'iсти трохи гарячоi iжi, – звернувся до неi Хлопчик-мiзинчик.

– Тс-с! – шикнула жiнка. – Тихiше! Тут живе людожер, який iсть маленьких дiтей. Я його дружина.

Брати завмерли вiд жаху.

– Мiй чоловiк скоро повернеться з полювання. Якщо вiн побачить вас, одразу з'iсть.

– А чи далеко вiн полюе? – спитав Хлопчик-мiзинчик.

– Рiвно за сiмдесят миль, – вiдповiла жiнка. – Але це лише десять крокiв для нього. Вiн носить семимильнi чоботи. Вiн робить один крок i проходить сiм миль. Ідiть звiдси, доки не пiзно. Вам треба тiкати!

– Ми однаково помремо в лiсi вiд холоду, то вже краще лишитися тут i трохи обiгрiтися. Може, пан людожер нас i не помiтить, – вирiшив Хлопчик-мiзинчик.

Жiнка тяжко зiтхнула, але впустила братiв у дiм.

Вони ледве встигли трохи вiдiгрiтись, як почувся гучний стукiт у дверi.

– Це вiн! – нажахано прошепотiла господиня. – Ховайтеся мерщiй!

Брати швидко поховалися – хто пiд стiл, хто пiд лавку.

Розчинилися дверi, й увiйшов Людожер. Вiн був величезний на зрiст, справжнiсiнький велетень. Його семимильнi чоботи на перший погляд нiчим не вiдрiзнялися вiд звичайних чобiт, хiба що були дуже великими.

– Жiнко, дай менi поiсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднiв! – І жадiбно накинувся на баранячу ногу.

Пiсля вечерi Людожер зняв чоботи й розвалився на лавцi.

– А це хто? – І вiн витяг iз-пiд столу переляканого Хлопчика-мiзинчика.

– Це синочки дроворуба, – сказала зблiдла господиня тремтливим голосом.

– Ага, синочки! – загарчав Людожер. – Отже, вiн тут не сам! Ану вилазьте!

– Зачекайте, добродiю, – не розгубився Хлопчик-мiзинчик. – Ваша дружина знайшла нас у лiсi й залишила для снiданку. Але ми дуже змерзли. А м'ясо краще спершу розморозити, щоб воно зробилося нiжнiшим.

– Це правильно, – погодився Людожер i сказав дружинi: – Добре, нехай трохи полежать. І справдi iхне м'ясо зробиться нiжнiшим.

Жiнка кивнула й вiдвела братiв до комори.

– А ти кмiтливий, – шепнула вона Хлопчиковi-мiзинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловiка вином, а коли вiн засне, прочиню дверi, i ви зможете втекти.

– Домовилися, – вiдповiв Хлопчик-мiзинчик.

Господиня насилу вкотила до кiмнати величезну пузату дiжку.

– Випий вина, любий, – запропонувала вона.

Людожер один за одним вихилив кiлька величезних кухлiв вина, i невдовзi його здолав сон.

– Хутчiше, – пiдганяла його дружина братiв. – Вiн заснув мiцно, i все-таки бiжiть швидше за вiтер, якщо вам дороге життя.

Брати вибiгли в прочиненi дверi й помчали через лiс.

Уранцi Людожер прокинувся й вiдразу вiдчув страшенний голод. Звичайно, вiн миттю згадав про сiмох хлопчикiв, якi вже, напевно, розморозилися. Людожер пiдвiвся iз лавки й зазирнув у комору.

– Де вони?! – загарчав вiн розлючено. – Невже дали драла? Жiнко, принеси менi семимильнi чоботи, вiд мене втiк снiданок!

Людожер кинувся з дому. Величезними семимильними кроками вiн за мить пробiг крiзь лiси, поля, рiчки, озера, гори, навiть села й мiста.

Нарештi Людожер утомився, спинився, присiв на скелю й замислився. Де могли подiтися паскуднi, неслухнянi хлопчиська? Раптом на дорозi з'явилася королiвська карета. У вiкнi ii показалася принцеса i зацiкавлено поглянула на Людожера.

– Справжнiй людожер! – у захватi вигукнула вона.

Людожер, якого це потiшило, галантно вклонився.

– Ваша високосте, чи не бачили ви сiмох хлопчакiв, що втекли вiд мене?

– За п'ять днiв, що я подорожую, менi не зустрiвся нiхто, крiм вас, – вiдповiла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мiзинчик та його брати пробиралися через лiс по кучугурах.

Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити меншi кроки, – вирiшив вiн. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».

Нарештi Людожер дiстався лiсу, яким брели хлопчики.

Але ж i Людожер, не поснiдавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому болiли, i хотiлося трохи вiдпочити. Незважаючи на мороз, вiн улiгся пiд деревом i задрiмав.

Тим часом брати вийшли з хащi саме в тому мiсцi, де спав велетень. Вони заклякли як укопанi, побачивши свого переслiдувача, що давав хропака пiд деревом.

– Це людожер… Ми пропали! – прошепотiли брати.

– Аякже! – сказав Хлопчик-мiзинчик. – Сховайтесь у кущах, сидiть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, бiжiть додому.

Хлопчик-мiзинчик пiдкрався до Людожера, обережно стягнув iз нього семимильнi чоботи й повернувся до братiв, що сховались у кущах.

– А тепер, – сказав Хлопчик-мiзинчик, – тiкаймо швидше!

Зiбравши останнi сили, брати дременули через лiс i невдовзi прибiгли до своеi хатини, де на них чекали батьки.

Людожер прокинувся i, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався снiг.

– Злодii! Обiкрали! – горлав вiн.

Без семимильних чобiт йому важко було наздогнати навiть змерзлого, голодного зайця. Настав кiнець його пануванню. Вiдтодi Людожер засумував, а одного разу пiшов iз дому, i бiльше нiхто його не бачив.

А родина дроворуба й далi жила бiдно, упроголодь. Часто брати лягали спати не повечерявши, та все одно швидко росли й мужнiли. Навiть Хлопчик-мiзинчик трохи пiдрiс, хоча, як i ранiше, поруч iз високими й мiцними братами виглядав маленьким i кволим. Ну то й що, зате вiн став iще розумнiшим i все частiше замислювався над тим, як би заробити грошей для батькiв.

Одного разу Хлопчик-мiзинчик вийняв зi староi скринi пару чобiт iз золотими пряжками, що iх вiн поцупив у злого людожера. Усе-таки були семимильнi чоботи, то чому ж не використати iх?

– Я пiду до королiвського палацу, – сказав батькам Хлопчик-мiзинчик, – i вступлю на службу до короля. Буду гiнцем.

– Це дуже нелегко, – зiтхнув батько.

– Що ти, батьку! Я ж маю семимильнi чоботи!

Хлопчик-мiзинчик узувся й вирушив у путь.

Не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв, як був уже в палацi. Король, королева та всi придворнi мали дуже засмучений вигляд.

– Що сталося, ваша величносте? – спитав Хлопчик-мiзинчик.

– Бiда! – вiдповiв король. – Ворог наступае, а моi вiйська стоять за сто миль звiдси i нiчого не пiдозрюють. Жоден гонець, навiть на найшвидшому конi, не встигне доправити iм повiдомлення.

– Доручiть це менi, ваша величносте, – сказав Хлопчик-мiзинчик, – i я миттю доправлю послання!

– Вирушай скорiше! – вигукнув король. – Якщо виконаеш наказ, я обдарую тебе золотом!

Хлопчик-мiзинчик кiлькома кроками опинився у вiйськовому таборi й вiддав листа королiвському генераловi, а потiм так само швидко повернувся до палацу.

– Ото дивина! – закричав радiсно король, прочитавши листа вiд генерала. – Дякую тобi за добрi вiстi й призначаю королiвським гiнцем. За кожен принесений лист ти отримуватимеш тисячу золотих.

Так i став Хлопчик-мiзинчик носитися по свiту з королiвськими листами та дорученнями. А коли вiн стер до дiрок семимильнi чоботи й назбирав достатньо грошей, то повернувся до рiдноi маленькоi хатини на узлiссi.

Тепер сiм'я дроворуба не бiдувала.
Страница 27 из 33

Хлопчик-мiзинчик i його брати стали всiма шанованими людьми. Щоправда, Хлопчик-мiзинчик так i лишився найменшим серед братiв, зате всi, i навiть сам король, завжди питали в нього поради.

Спляча красуня

У давнi часи жили на свiтi король iз королевою. Дiтей у них не було, а iм дуже хотiлося мати спадкоемця. І от нарештi народилася в них донечка. Батьки були такi щасливi, що влаштували пишнi хрестини й навiть запросили в гостi сiмох фей.

Був розпал веселощiв, коли залою раптом пролетiв холодний вiтер i вогонь у камiнi замерехтiв. Шум i музика стихли. Бiля дверей несподiвано з'явилася восьма фея, вдягнена в усе чорне. ii чомусь забули запросити.

Королю було дуже незручно й соромно за свою забудькуватiсть, i вiн спробував виправити становище: поводився з феею дуже люб'язно й виявляв iй рiзноманiтнi знаки уваги.

Коли бенкет закiнчився, сiм фей пiдiйшли до колиски принцеси. Перша фея обдарувала ii красою, друга – добрим серцем, третя – привабливiстю, четверта – розумом, п'ята – дотепнiстю, шоста – спритнiстю, а сьома – чарiвним голосом.

Нарештi надiйшла черга останньоi, восьмоi феi. Вона пiдiйшла до колиски, вийняла чарiвну паличку, торкнулася нею маленькоi принцеси i зловiсно прошипiла:

– Коли принцесi виповниться п'ятнадцять рокiв, вона вколе веретеном палець i засне навiки!

– Значить, так ти вiддячила нам за гостиннiсть? – вигукнув король. – Вартовi, схопити ii!

Вартовi кинулися виконувати наказ, та алебарди випали в них iз рук, а ноги задерев'янiли. Лиха фея голосно розреготалася:

– Проти мене ви безсилi!

Вона знову змахнула чарiвною паличкою i сказала:

– Коли принцеса вколеться об веретено, увесь палац, кожна людина й кожна жива iстота заснуть навiки!

Із цими словами лиха фея зникла.

Першою заговорила блакитна фея:

– Друзi моi, не бiйтеся! Принцеса не спатиме вiчно. З'явиться прекрасний принц, знiме з принцеси закляття, i вона прокинеться!

– Коли ж, коли це станеться? – наперебiй питали фею.

– Цього нiхто не знае. Може, через сто рокiв, а може, i ранiше.

– О горе нам, о горе! – заголосили король iз королевою, а з ними придворнi та гостi.

Наступного ранку король прокинувся похмурий i мовчазний. У палацi стояла гнiтюча тиша.

– Герольди, до мене! – крикнув король. – Оголосiть усюди мiй наказ: усi мешканцi королiвства мають негайно принести на головну площу своi веретена, якi будуть там спаленi, а попiл розвiяний за вiтром. Кожному, хто не послухаеться наказу, вiдрубають голову!

І герольди вирушили в дорогу.

Скоряючись королiвському наказовi, переляканi пiдданцi несли своi веретена на головну площу. Здавалося, вже нiде не було жодного веретена, яким би королiвська дочка могла вколотися. Але король нiкому не довiряв, i найнятi ним шукачi постiйно нишпорили по будинках у пошуках захованих веретен.

Минали роки. Принцеса виросла й перетворилася на вродливу та розумну дiвчину. У день, коли принцесi виповнилося п'ятнадцять рокiв, вона, як завжди, побiгла до саду погратися зi своiм улюбленим песиком. Вона забiгла у найвiддаленiший, усiма давно забутий куточок саду, де нiколи ранiше не бувала, i раптом побачила за деревами високу похмуру вежу. Охоплена цiкавiстю, дiвчина пiднялася крутими сходами i штовхнула важкi дубовi дверi. У маленькiй кiмнатцi бiля якогось дивного пристрою сидiла висохла згорблена бабуся.

– Здрастуйте, бабусю! Що це таке? – спитала дiвчина.

– Здрастуй, люба. Це прядка та веретено, – вiдповiла старенька.

– А що ви робите? – не вгавала принцеса.

– Я пряду, – вiдповiла старенька. – Хочеш, i тебе навчу?

– Звичайно, хочу! – вигукнула принцеса й торкнулася веретена.

На пiдмiзинному пальцi заблищала крапля кровi.

Тiеi самоi митi блискавка розiтнула небо й почувся грiм.

Принцеса розплакалася, вибiгла з вежi й кинулася до палацу.

Назустрiч iй уже поспiшали король iз королевою. Побачивши кров на доччиному пальцi, королева знепритомнiла, а король смертельно зблiд.

Нiщо не допомогло! Збулося прокляття лихоi феi! У ту-таки хвилину всi мешканцi замку заснули просто там, де стояли. Звiдусюди чулося розмiрене хропiння.

Тепер лишалося тiльки чекати на прекрасного та смiливого принца…

Минуло сто рокiв. Густi крони дерев сховали заснулий палац вiд людських очей, дороги до нього заросли колючим чагарником.

В одному вiддаленому королiвствi був юний принц. Йому дуже подобалися таемничi iсторii, i вiн мрiяв знайти скарб або врятувати прекрасну принцесу. Почувши легенду про зачарований палац, вiн одразу вигукнув:

– Гей, слуги, сiдлайте коней! Ми вирушаемо в дорогу!

Вони довго iхали розбитими дорогами та темними хащами й усiх зустрiчних розпитували про зачарований палац. Але нiхто не мiг сказати, де його знайти. Лише через багато днiв принц iз почтом з вершини високого пагорба, звiдки всi довколишнi поля, лiси та гори було видно як на долонi, роздивився порослий мохом палац, схожий на заснулого кам'яного велетня.

Пiдостроживши коня, принц поскакав уперед.

І от вiн заiхав на подвiр'я. Стояла мертва тиша. По обидва боки вiд iржавоi брами хропли двое вартових. Навiть собаки спали на подвiр'i поряд iз водограем. Отже, люди казали правду!

Вiдчинивши високi дверi до королiвських покоiв, принц побачив принцесу, що спала.

– Це ви, мiй принце! – вигукнула вона, прокинувшись вiд його поцiлунку.

Разом iз принцесою ожив весь палац. Вартовi, крекчучи, пiдвелися з землi, собаки весело загавкали, а на кухнi вперше за сто рокiв знову загримотiли каструлями.

У дверях стояли король, королева та придворнi. Усi сяяли вiд щастя.

– Хай живе наш рятiвник! – вигукнув король. – Такого прекрасного юнака варто було чекати аж сто рокiв! За те, що ви зняли з мого королiвства страшне закляття, я виконаю будь-яке ваше бажання!

Принц схилив голову.

– Лишень одне смiю я попросити у вас, ваша величносте, – руку вашоi прекрасноi дочки.

Король i королева перезирнулися.

– Яз радiстю вiддам ii тобi, – вiдповiв король.

Смiшнi бажання

Жив на свiтi дроворуб. Йому весь час не таланило: то, рубаючи дерево, звалить його на чужу кобилу, то, готуючи обiд, лiс пiдпалить. Але зглянулися на нього небеса. Прилетiв одного разу до нього ангел i сказав:

– Я виконаю будь-якi твоi три бажання.

Дроворуб розгубився, не знаючи, що й казати. Вiн попросив ангела почекати з бажаннями, а сам побiг додому, щоб порадитися з дружиною.

– Ми зможемо стати найбагатшими людьми на землi, – мрiяла дружина, – ми станемо королями, i всi нинiшнi правителi присягатимуть нам.

– Та вгамуйся ти, – бурчав дроворуб, – нащо тобi це?

– Як нащо? – дивувалася дружина. – Менi набридло жити в цiй халупi, хочу жити в палацi i щоб за мною ходили фрейлiни.

– А я б хотiв зараз ковбаски, – солодко позiхнувши, промовив дроворуб.

He встиг вiн це сказати, як iз-за плити вилiзла велика палка ковбаси i впала на стiл. З подиву й несподiванки дроворубовi одiбрало мову. Вiн зрозумiв, що це було його перше бажання. Як, власне, i його дружина.

– Ти на що витратив свое бажання, дурило? – розлютилась вона. – Замiсть того щоб стати королем i купатися в розкошах, ти загадав палку ковбаси, яку i я б змогла тобi зготувати!

Дроворуб дуже засмутився, адже дружина мала рацiю.

– Твоя правда, дурень я дурень, – зiтхнув вiн.

Але дружина не вгамовувалась, ii гнiв був такий великий, що заткнути фонтан лайки, який вивергався з ii рота, було просто неможливо, так само як i слухати його
Страница 28 из 33

далi. Тодi дроворуб витратив друге бажання:

– Господи, якщо це тобi пiд силу, зроби так, щоб моя дружина замовкла, – заблагав дроворуб.

А далi сталося ще одне «чудо»: вiд палки ковбаси, яка лежала на столi, вiдокремився один круглячок i прирiс до носа дроворубовоi дружини. Та й замовкла.

– Який у тебе став носик гарненький, – глузливо промовив дроворуб.

Вiн чекав, що його дружина вибухне новим фонтаном лайки, але вона, уражена жахливою змiною в своiй зовнiшностi, крутилася перед дзеркалом, роздивляючись на свого носа.

Залишилося одне бажання, i дроворуб вирiшив, що треба вiддати право скористатися ним своiй дружинi.

– Тепер, люба, у нас е тiльки одне бажання, i зараз ти можеш вибрати – або бути царицею з ковбасним носом i купатися в розкошах, або залишитися все тiею ж дружиною дроворуба, але повернути собi свiй нормальний нiс, – ехидно закiнчив вiн.

Звичайно, дроворубова дружина так i залишилася в своiй халупi i так i не стала королевою.

Зелена змiя

Жили-були король i королева, у яких народились доньки-близнята. Вони запросила на хрестини фей. А в тi далекi часи, якщо феi приходили хрестити дитину, вони приносили iй купу подарункiв. Наприклад, могли перетворити звичайну дитину на найгарнiшу i найрозумнiшу в свiтi. Але зрiдка феi могли побажати немовлятi багато поганого, тому всi батьки прагнули всiляко догодити iм.

І ось у палацi було влаштовано чудовий бал на честь хрестин i, звiсно, для того, щоб феi залишилися задоволенi. Не встигли феi взятися до страв, як з'явилася стара-стара фея. ii вже багато рокiв нiхто не бачив, гадали, що вона померла, тож i не запросили на бал. Королева затремтiла, передчуваючи лихе.

Стара карга пiдiйшла до лiжечка першоi дитини i сказала:

– Я бажаю тобi бути най потворнiшою на всьому бiлому свiтi.

Вона пiдiйшла до другого лiжечка, як раптом до неi пiдскочила молоденька смiлива фея, що залишилася в троннiй залi, i схопила ii за горб. Стара вiд злостi спалахнула, як сiрник, i згорiла. Коли феi повернулися, вони постаралися нагородити бiдолашну дитину найкращими своiми дарунками. Але королева була невтiшна, адже з кожною хвилиною ii донька ставала все потворнiшою i потворнiшою.

Феi вирiшили зарадити бiдоласi.

– Ваша величносте, не засмучуйтеся, – сказали вони. – Ми обiцяемо, що колись ваша донька стане найщасливiшою дiвчиною на свiтi.

– А чи буде вона гарною? – запитала розпачливо королева.

– Ми не можемо всього пояснити, – вiдповiли феi. – Але звiртеся на нас – вона буде щасливою.

Королева подякувала iм. Першу доньку вона назвала Дораглi, а другу – Дорабелла. Дораглi з лiтами ставала все потворнiшою, а Дорабелла – все гарнiшою. Коли Дораглi виповнилося дванадцять рокiв, вона стала такою жахливою, що нiхто без огиди не мiг навiть дивитись на неi. Тому король купив найвiддаленiший замок у королiвствi й оселив ii там жити в самотинi. Вона поiхала туди зi своею старою нянькою та кiлькома слугами. Старий замок стояв над берегом моря. Тут i жила Дораглi довгi два роки.

Вона вчилася грати на рiзних iнструментах, малювала i навiть написала цiлу книжку вiршiв. Але вона дуже нудьгувала за батьками й одного разу вирiшила навiдати iх. Дораглi приiхала якраз у той час, коли ii сестра виходила замiж за принца iз сусiднього королiвства. Родичi були зовсiм не радi iй. iм було неприемно дивитися на ii потворнiсть, до того ж вони боялися, що принц, побачивши ii, вiдмовиться одружуватися з ii сестрою, Дорабеллою.

Нещасна Дораглi крiзь сльози сказала iм:

– Я приiхала тiльки, щоб на хвильку побачити вас. Я так нудьгувала! Але ви не бажаете мене бачити, i я зараз же iду назад!

Вона хотiла була нагадати iм, що ii потворнiсть – це не ii провина, а iхня, але вона мала дуже добре серце, тож не стала цього робити, а лише в сльозах покинула палац.

Якось, гуляючи лiсом, вона побачила величезну зелену змiю, яка, пiдвiвши голову, сказала iй людським голосом:

– Доброго ранку, Дораглi! Не сумуй. Подивися на мене. Я набагато потворнiша за тебе. А колись була привабливою.

Дораглi дуже злякалася i побiгла додому. Кiлька днiв вона боялася виходити з дому, але одного вечора, утомившись вiд одноманiтностi палацових кiмнат, вона вийшла прогулятися берегом. Пiдiйшовши до моря, вона побачила розкiшний маленький золотий човник, весь усiяний коштовними каменями. Вiн так i сяяв у променях призахiдного сонця, а його весла були зробленi зi щирого золота. Човник потихеньку гойдався на хвилях, i Дораглi пiдiйшла розглянути його ближче. Вона ступила в човник i спустилася в маленьку каюту, обшиту зеленим оксамитом. Поки вона розглядала оздоблення каюти, повiяв дужий вiтер, i човник швидко понесло у вiдкрите море. Дораглi спочатку намагалася зупинити човник, але потiм подумала: «Я швидше за все загину, i тодi моi страждання скiнчаться. Я така потвора, що всi ненавидять мене. Моя сестра стала королевою, а я залишилася почварою. Тiльки бридкi змii хочуть знатися зi мною». Раптом серед хвиль з'явилася зелена змiя, яка сказала людським голосом:

– Дораглi, якщо ти не вiдмовишся вiд допомоги бридкоi змii, я зможу врятувати тобi життя i повернути красу.

– Краще я помру, – сказала Дораглi, адже над усе на свiтi вона боялася змiй.

Нi слова не сказавши, змiя зникла у хвилях.

«Це зелене чудовисько наганяе на мене жах. Я вся тремчу вiд страху, коли бачу цi очi i жало, яке стирчить з ii жахливоi пащi. Краще я загину, нiж довiрю iй свое життя. Але чому вона переслiдуе мене? І як вона навчилася говорити?» – подумала Дораглi.

Цiеi митi вiтер донiс до неi слова:

– Принцесо, не будь жорстокою з зеленою змiею. Вона може тобi допомогти навiть у тому, в чому ти й не думаеш. Дозволь iй зробити це.

Тим часом налетiв рiзкий вихор, погнав човен на рифи i, розбивши його вщент, стих. Дораглi схопилася за якусь дошку. І раптом вона з жахом зрозумiла, що тримаеться не за уламок човна, а за шию зеленоi змii. Через якийсь час вони пiдпливли до скелi, i змiя, висадивши Дораглi на сухе, зникла у хвилях. Дораглi, сидячи сама на скелi, плакала, примовляючи: «Я врятувалася вiд бурi, але тут я напевно помру».

Надходив вечiр. Видершись на верхiвку скелi, Дораглi прилягла i незабаром заснула. Увi снi iй чулася найчудовiша музика, яку вона коли-небудь могла чути. «Який прекрасний сон», – подумала Дораглi i, потягнувшись, розплющила очi. Але як же вона здивувалася, коли несподiвано побачила навколо себе не море i не скелю пiд собою, а лiжко, зроблене з рiзьбленого дерева, що стояло в ошатнiй золотiй залi.

– Що це зi мною i де я? – не могла вийти з дива Дораглi.

Несподiвано вона почула, як хтось легенько постукав у дверi. Вона пiдiйшла й вiдчинила iх. На порозi було багато маленьких лялечок, живих, як звичайнi люди. Вони були завбiльшки з долоню, але смiялися i розмовляли, як люди. Лялечки привiталися з Дораглi i висловили надiю, що iй сподобалося в iх чудовому королiвствi.

– Наша дорога госте, – сказала найменша лялечка, – наш великий король наказав, щоб ми зробили ваше перебування тут якомога щасливiшим. Тому ми до ваших послуг.

Вони повели Дораглi в сад, де показали iй розкiшний басейн. Поряд iз басейном вона побачила два великi стiльцi.

– Чиi це? – запитала вона.

– Один короля, – сказали лялечки, – а другий – ваш.

– А де ж сам король? Я його не бачу, – сказала Дораглi.

– Вiн зараз на вiйнi, – вiдповiла одна з лялечок.

– А в нього е дружина? – поцiкавилася Дораглi.

– Нi, – вiдповiла лялечка. – Вiн iще не
Страница 29 из 33

зустрiв свою мрiю.

Викупавшись у басейнi, Дораглi вбралася в розкiшнi шати, якi принесли iй лялечки. ii зачiску прикрасили коштовними самоцвiтами. Дораглi була щаслива. Уперше в життi вона почувалася як справжня принцеса.

Непомiтно пролетiв тиждень. Дораглi була щаслива, лялечки теж. Вони полюбили ii за добре серце. Якось уночi, лежачи в своему лiжку, вона мiркувала, що ж буде далi. Вона почувала себе чомусь все одно самотньо.

«Це тому, що не знаеш кохання, – вiдповiв ii думкам голос згори. – Справжне щастя приходить тiльки до люблячих людей».

– Хто з лялечок розмовляе зi мною? – поцiкавилася Дораглi.

– Це не лялечка. Це я, володар усiх цих земель, моя люба. І я кохаю вас усiм своiм серцем.

– Король кохае мене? – запитала вражена Дораглi. – Ви, напевно, слiпi. Я потворнiша за всiх монстрiв на свiтi.

– Нi, я чудово бачу вас, i все ж наполягаю, що ви найгарнiша дiвчина на свiтi.

– Ви дуже великодушнi, – сказала Дораглi. – У мене немае слiв.

Невидимий король бiльше не озивався цiеi ночi. Наступного дня Дораглi запитала лялечок, чи не повернувся з полiв битв король, i iхня вiдповiдь: «Ще нi», дуже ii здивувала.

– А вiн молодий i гарний? – запитала вона.

– Так, – вiдповiли лялечки. – І ще вiн дуже уважливий. Вiн повiдомляе нам новини про себе щодня.

– Але чи знае вiн, що я тут?

– Авжеж, вiн знае про вас усе. Щогодини скороходи доставляють йому докладний звiт про ваше перебування в його королiвствi.

З того часу, як тiльки iй ставало самотньо, Дораглi одразу чула голос невидимого короля. Вiн завжди говорив iй приемнi i нiжнi слова. Одного разу вночi, прокинувшись, вона побачила поряд зi своiм лiжком туманний силует. Вона подумала, що це одна з лялечок охороняе ii сон, i простерла руку, намагаючись доторкнутися до постатi. Раптом хтось почав цiлувати ii руку, i кiлька сльозинок пролилося на неi. Дораглi зрозумiла, що це невидимий король.

– Чого ти хочеш вiд мене? – запитала вона. – Як я можу покохати тебе, якщо нiколи не бачила твого обличчя?

– Моя люба принцесо, – вiдповiв невидимий король. – Рiч у тому, що я не можу показати тобi свого обличчя. Зла стара чаклунка, яка так жорстоко вчинила з тобою, наклала на мене семирiчне закляття. П'ять рокiв уже минуло, залишилося два роки. І якщо ти зараз погодишся одружитися зi мною, вони будуть найщасливiшими в моему життi.

Зворушена добротою i шляхетнiстю невидимого короля, Дораглi щиро покохала його i дала згоду взяти з ним шлюб. При цьому вона обiцяла, що не намагатиметься побачити його, поки не минуть цi нещасливi два роки.

– Рiч у тому, моя кохана, – сказав невидимий король, – що коли ти зламаеш свою обiтницю, то з цiеi митi сiм рокiв закляття почнуться знов. А якщо ти дотримаеш обiцянки, то я через два роки постану перед тобою найгарнiшим чоловiком на свiтi й ти теж станеш найпрекраснiшою з королев, оскiльки й до тебе повернеться твоя краса, вiдiбрана злою чаклункою.

Дораглi пообiцяла йому бути терплячою i недопитливою, i незабаром вони одружилися. Але якось уночi вона поставила бiля свого лiжка лампу, i, коли король пiдiйшов до ii лiжка, свiтло впало на його обличчя. О жах! Це був зовсiм не король, а величезна зелена змiя.

– О боже! – скрикнув, заливаючись сльозами, король. – За що ти так учинила зi мною, адже я дуже кохаю тебе.

Дораглi у вiдповiдь тiльки мовчки тремтiла вiд страху. Зелена змiя зникла. Вранцi з'явилися лялечки, дуже сумнi, оскiльки щойно отримали новини, що зла чаклунка наслала на iхне королiвство ворогiв – марiонеток. Лялечки хоробро билися i перемогли iх. Але чаклунка здiйняла вихор iз пилу i грязi на все королiвство невидимого короля, i всi загинули. Уцiлiла тiльки Дораглi. Марiонетки взяли ii в полон i привели до староi чаклунки.

– Здрастуй, дорогенька, – сказала стара. – Менi здаеться, що ми вже зустрiчалися з тобою. – Вона засмiялася. – Одного разу я славно погуляла на твоiх хрестинах.

– Невже, – заблагала Дораглi, – ти тодi недостатньо покарала мене, зробивши огидною? Навiщо ти знову завдаеш менi болю?

– Ти надто багато базiкаеш, – сказала стара. – Гей, слуги, принесiть залiзнi черевики i надiньте iх на цю… королеву, ха-ха!

Слуги натягнули вузькi, що в них ледве проходила нога, i важкi, як гирi, черевики на королеву. Потiм стара дала iй страхiтливе веретено, що кололо пальцi до кровi, i сплутаний клубок павутини.

– Розплутай ii протягом двох годин i спряди у красиву пряжу.

– Я не вмiю прясти, але постараюся, – вiдповiла Дораглi.

Їi вiдвели до маленькоi темноi комiрки i замкнули там. Дораглi кiлька разiв намагалася розплутати павутину, але в неi нiчого не виходило. Вона до кровi сколола собi пальцi. Похнюпившись голову, дiвчина гiрко заплакала, згадавши свое безтурботно-щасливе життя в палацi, яке вона втратила через власну дурiсть.

Раптом вона почула знайомий голос.

– Моя люба, навiщо ти змусила мене так страждати? Але я кохаю тебе i хочу, щоб ти врятувалася. У мене залишився один друг – Фея Покровителька, i я попросив ii допомогти тобi.

Раптом хтось тричi сплеснув у долонi, i павутина Дораглi перетворилася на чарiвну пряжу.

Через двi години до комiрки прийшла чаклунка, наперед тiшачись тим, як вона розправиться з принцесою.

– Ну що ж ти не напряла, бридке ледаче дiвчисько? – ще з порога закричала вона.

– Я зробила все, що змогла, – вiдповiла Дораглi, простягаючи iй моток красивоi пряжi.

– Ти думаеш, що ти можеш перехитрити мене, – затряслася вiд злостi вiдьма. – Ну так ось тобi мое друге завдання. Сплети з цiеi пряжi сiтку, та таку, щоб нею можна було ловити рибу.

– Але, бабусю, – вiдповiла iй Дораглi, – навiть мухи iнодi проривають сiтку з павутини.

– Я спопелю тебе, якщо ти не виконаеш мое завдання, – люто зашипiла стара.

Як тiльки вона покинула кiмнатку, Дораглi гiрко заплакала i, здiйнявши до неба руки, сказала:

– Фее Покровителько, благаю тебе, допоможи менi!

Не встигла вона договорити, як сiтка була готова. Дораглi вiддала хвалу феi i додала:

– Мiй любий королю! Тiльки тепер я зрозумiла, як не цiнувала твое кохання i завдала тобi стiльки страждань. Пробач менi, якщо можеш.

Коли вiдьма побачила сiтку, вона страшенно розлютилась.

– Я заберу тебе до себе в палац, i там нiхто вже не зможе тобi допомогти! – закричала вона.

Схопила вiдьма Дораглi i велiла слугам вiдвезти ii на кораблi до себе в замок. Уночi, сидячи на палубi, Дораглi дивилася на зiрки i оплакувала свою нещасливу долю. Раптом вона почула знайомий голос.

– Не турбуйся, люба моя! Я врятую тебе.

Дораглi глянула на воду i побачила там зелену змiю. Раптом де не взялася зла чаклунка. Вона нiколи не спала i почула голос невидимого короля.

– Зелена змiя! – закричала вона страшним голосом. – Я наказую тобi поплисти звiдси на край свiту i бiльше тут не з'являтися. Ти ж, Дораглi, побачиш, що я зроблю з тобою, коли ми прибудемо на мiсце.

Зелена змiя попливла, куди iй велiла чаклунка. На ранок корабель прибув на мiсце. Чаклунка взяла Дораглi, прив'язала iй на шию величезний камiнь i дала в руки дiряве вiдро.

– Пiдiймися на скелю, – наказала вона iй, – там, на вершинi, росте лiс, повний лютих звiрiв, якi охороняють колодязь Знань i Терпiння. Пiди туди i принеси менi з цього колодязя вiдерце, повне води. Поквапся! Я даю тобi на це три роки.

– Але як я можу пiдiйнятися на цю скелю? – розпачливо вигукнула Дораглi. – Як я можу принести води в дiрявому вiдерцi?

– Мене не цiкавить, як ти виконаеш мiй наказ, – засмiялася
Страница 30 из 33

вiдьма. – Зроби це, iнакше я уб'ю зелену змiю.

Дораглi пообiцяла собi, що зелена змiя бiльше нiколи не постраждае через неi, i взялася до дiла. Фея Покровителька допомагала iй як могла. Здiйнявся сильний вiтер i закинув Дораглi на верхiвку скелi. Фея приборкала диких звiрiв своiми чарами. Пiсля ще одного помаху чарiвною паличкою з'явилася колiсниця, запряжена двома соколами. Дораглi почала гаряче дякувати феi, але та, усмiхнувшися, сказала:

– Зелена змiя попросила мене допомагати тобi. Соколи миттю доправлять тебе до колодязя Знань i Терпiння. Вони також наповнять ущерть водою твое вiдерце. Коли ти отримаеш воду з колодязя, вмийся нею, i до тебе повернеться твоя колишня краса.

– Як це чудово! – вигукнула Дораглi.

– Але ти мусиш поквапитися i зробити те, що я тобi скажу, перш нiж повернутися до чаклунки. Твое закляття зробило тебе рабинею рiвно на сiм рокiв. Птахи домчать тебе до лiсу. Перечекай час свого закляття там.

Дораглi гаряче подякувала феi i сказала:

– Усi твоi подарунки i навiть краса, яка повинна повернутися до мене, не тiшитимуть мене. Я не можу бути щасливою, поки страждае зелена змiя.

– Якщо ти будеш хороброю всi роки твого закляття, ти будеш вiльна i зелена змiя теж, – пообiцяла фея.

– Невже так довго я не побачу i не почую його? – запитала Дораглi.

– На жаль, нi, – вiдповiла фея. – Твое закляття не дозволяе тобi отримувати вiд нього звiсток.

Сльози бризнули з очей Дораглi, коли вона це почула. Вона сiла в колiсницю, i соколи помчали ii до колодязя Знань i Терпiння. Коли вони наповнили ii вiдерце водою так, що не пролилося нi краплини, Дораглi подумала: «Ця вода може зробити мене мудрiшою. Я, мабуть, вип'ю ковток i стану розумнiшою. А вже потiм умиюся, щоб бути гарною». Вона спочатку випила ковток чарiвноi води. Потiм умилася. І стала такою гарною, що всi птахи навколо вiдразу ж заспiвали, дивлячись на ii красу.

Потiм з'явилася добра фея i сказала:

– Твое бажання стати мудрiшою, нiж гарнiшою, радуе мене. І я скорочу твое закляття на три роки. Але поглянь-но, якою прекрасною ти стала, ти не можеш називатися бiльше Дораглi. Тепер ти королева Дiскрит.

Перш нiж зникнути, фея торкнулася нiг королеви, i тiснi потворнi залiзнi черевики перетворилися на пару золотих черевичкiв. Птахи примчали королеву Дiскрит у лiс. Як чудово там було! Райськi птахи спiвали на райських деревах, а звiрi навколо говорили людськими голосами.

– Фея прислала нам гостю, – сповiстили соколи всiх навколо. – Це королева Дiскрит.

– О, яка вона прекрасна! – загомонiли звiрi. – Стань, будь ласка, нашою повелителькою!

– З радiстю, – погодилася Дiскрит. – Але скажiть менi спочатку, що це за мiсце, де ми зараз?

Старий i мудрий крiт вiдповiв iй:

– Багато-багато рокiв тому феi втомилися боротися з людськими лiнощами, брехнею i неробством. Спочатку вони намагалися напоумити людей, але потiм розсердилися на них i перетворили хамiв на свиней, балакучi плiткарки стали папугами або курками, а брехуни – мавпами. Цей лiс став iхньою домiвкою. Вони тут будуть, аж поки феi визнають, що з них досить цiеi науки.

Звiрi дуже полюбили добру i мудру Дiскрит. Вони збирали для неi горiхи, годували ii лiсовими ягодами i розважали казками. Справдi, будь-хто знайшов би щастя в цьому раю. Але Дiскрит весь час мучили думки про те, яке нещастя вона принесла зеленiй змii. Швидко пролетiли три роки.

Королева Дiскрит знов озула своi залiзнi черевики, взяла вiдерце з водою мудростi, надiла на шию ланцюг з каменем i попросила соколiв од-правити ii до староi вiдьми.

Стара дуже здивувалася, коли побачила ii. Вона думала, що Дiскрит давно вже померла, або ii роздерли дикi звiрi в лiсi. Але перед нею стояла жива i здорова Дiскрит i простягала iй вiдерце з чарiвною водою. Побачивши ii обличчя, вiдьма страшенно розлютилася.

– Що зробило тебе такою гарною? – заричала вона.

– Я вмилася водою мудростi, – сказала королева.

– Ти посмiла не послухатися мене, – закричала чаклунка, люто тупаючи ногами. – Я покараю тебе. Йди у своiх залiзних черевиках на край свiту. Там у глибокiй ямi лежить бутель з елiксиром довголiття. Принеси його менi. Я забороняю тобi вiдкривати бутель. Якщо ти не послухаешся мене, твое закляття триватиме вiчно.

Сльози навернулися на очi Дiскрит. Побачивши iх, чаклунка злорадно засмiялася:

– Бiжи швидше, i спробуй не виконати мого наказу!

Принцеса пiшла, навiть не знаючи, де той кiнець свiту. Вона йшла багато-багато днiв i ночей, але одного разу ii зраненi, закривавленi ноги пiдломилися вiд утоми. Вона впала на землю i подумала, що вмирае. Цiеi митi вона шкодувала тiльки про те, що бiльше не побачить зеленоi змii. Раптом перед нею з'явилася добра фея i сказала iй:

– Дiскрит, чи знаеш ти, що ти зможеш звiльнити вiд чарiв зелену змiю тiльки в тому разi, якщо принесеш чаклунцi елiксир довголiття?

– Я неодмiнно дiйду туди, – пообiцяла Дiскрит. – Але як менi дiзнатися, де край свiту?

– Вiзьми цей чарiвний прутик i встроми його в землю.

Подякувавши, королева все зробила, як велiла фея. Зi страшним гуркотом перед нею розсунулася земля, i королева побачила глибоку темну яму. Долаючи страх, вона смiливо спустилася на ii дно. За свою вiдвагу ii було заслужено винагороджено. Внизу на неi чекав найгарнiший юнак на свiтi, i Дiскрит зрозумiла, що це зелена змiя. Побачивши ii, король не мiг вимовити й слова, вражений ii красою.

Довгий час вони сидiли, пригорнувшись одне до одного i плачучи вiд щастя. Потiм з'явилася чаклунка, що охороняла елiксир, i вручила Дiскрит бутель. Нiби для того щоб випробувати ii, бутель не був закупорений. Але Дiскрит добре пам'ятала уроки долi й подолала спокусу вiдпити з бутля.

Король i королева принесли елiксир старiй вiдьмi. Вихиливши його вiдразу, вона стала такою гарною i доброю, що миттю забула про всi тi капостi, якi вона робила в життi. Змахнувши своею паличкою, вона обернула зруйноване королiвство зеленоi змii на ще прекраснiше, нiж ранiше. А потiм одiслала прекрасного короля i мудру королеву додому.

Кришталевий мiст

Жили колись дiд та баба. Якось, пiдмiтаючи в сараi, дiд знайшов мiдну монету.

– Що ми з нею зробимо? – запитав дiд.

– Поiдемо завтра на базар i купимо курку, – вiдповiла стара.

Вранцi вони поiхали на базар i купили курку. Вона нанесла iм багато яець, стара iх вдало продала на базарi, i зажили вони з дiдом розкошуючи.

Через деякий час, пiдмiтаючи в сараi, дiд знову знайшов мiдну монету.

– Що ми з нею зробимо тепер? – запитав вiн.

– Поiдемо на базар i купимо пiвня, – вiдповiла дружина.

Вони поiхали на базар i купили пiвня. Курочка з пiвником привели курчат, яких стара продала на базарi, i зажили вони ще краще, нiж ранiше.

Через кiлька днiв старий знову знайшов монету в сараi. На неi вони купили козу. Баба доiла багато молока i продавала його. iх сiм'я стала ще багатшою. Минуло ще трохи часу, i в тому ж таки сараi дiд знайшов ще одну монету. На неi баба купила на базарi козла. Козел з козою наплодили козенят, яких дiд з бабою продали на базарi, ще бiльше поповнивши свою скарбничку. Через кiлька днiв у сараi знову знайшлася монета, але вже золота. На неi старi купили собi корову, а на наступну монету, яка не забарилася знайтися, купили бичка. Так iхне господарство розрослося, а скарбничка почала наповнюватися швидше.

Одного разу, пiдмiтаючи в сараi, баба знову знайшла монету i купила великого пухнастого кота. Кiт миттю переловив у хатi всiх мишей, якi псували господарське
Страница 31 из 33

добро, i дiд з бабою не могли на нього нараду-ватися.

Коли в сараi знайшлася ще одна монета, то старi почали думати, щоб на неi купити.

– Тепер ми досить багатi, – сказала баба. – Давай побудуемо кришталевий мiст.

І мiст був побудований, але наскiльки мiцний вiн вийшов? Вирiшили дiд з бабою перевiрити i пустили по ньому курочку. Вона пройшлася по мосту туди-сюди – мiст витримав. Слiдом за курочкою, гордо видзвонюючи шпорами, пройшовся пiвник, i знову мiст устояв. Потiм по ньому пускали козу i козла, корову i навiть бика. Мiст навiть не трiснув. І ось настала черга йти котовi. Як тiльки кiт дiйшов до середини моста – той розвалився.

То хто ж був найважчий? Кiт! А чому? Тому що вiн пив багато молока!

Брати Грiмм

Бiлоснiжка

Королева сидiла якось узимку бiля вiкна й шила. Вона задивилась, як снiжинки кружляли в повiтрi, й уколола голкою палець. На снiг упали крапельки кровi.

«Нехай у мене народиться донька зi шкiрою, бiлою, мов снiг, щоками, рум'яними, наче кров, i волоссям, чорним, як дерево», – подумала королева.

Невдовзi королева народила дочку, бiлу, як снiг, i рум'яну, як кров, а волосся в неi було як чорне дерево. Прозвали дiвчинку Бiлоснiжкою. Та коли вона народилася, королева померла.

За рiк король одружився з iншою. Нова королева була дуже вродлива, але горда й зарозумiла i не терпiла, якщо хтось переважав ii красою. У неi було чарiвне люстерко, вона часто питала його:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

Люстерко iй вiдповiдало:

– За тебе кращоi немае.

Бiлоснiжка тим часом росла й гарнiшала. Коли iй виповнилося сiм рокiв, королева знову спитала в люстерка:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

Люстерко iй вiдповiло:

– Ви рум'янiша за всiх i бiлiша,

Та Бiлоснiжка за вас красивiша.

Позеленiла королева вiд злостi та заздростi й вiд того дня зненавидiла пасербицю.

Покликала вона одного зi своiх мисливцiв i наказала:

– Заведи Бiлоснiжку далеко в лiс, убий i принеси менi ii серце.

Мисливець повiв дiвчинку до лiсу, та коли вiн вийняв мисливський нiж i хотiв був уже протяти серце Бiлоснiжки, вона заплакала i стала просити:

– Любий мисливцю, зласкався, залиш мене жити! Я пiду до дрiмучого лiсу й нiколи не повернуся додому.

Зласкавився мисливець i сказав:

– Гаразд уже, бiдолашна дiвчинко, тiкай!

Бiлоснiжка втекла не озираючись. А мисливець заколов молодого оленя, вирiзав у нього серце й принiс королевi як свiдчення, що ii наказ виконано. Кухаревi було наказано зварити серце в солонiй водi, i лиха королева з'iла його, думаючи, що то серце Бiлоснiжки.

А дiвчинка лишилась у лiсi сама-самiсiнька. Вона налякано роззиралася довкола, не знаючи, куди йти. Вона брела по гострому камiнню, пробиралася через колючi хащi, ховалася вiд диких звiрiв. Вона вже зовсiм була знемогла, аж тут побачила маленький ошатний будиночок пiд черепичним дахом. Бiлоснiжка подумала й зайшла всередину. Будиночок був чисто прибраний, усе в ньому було крихiтне i гарне. На вкритому бiлою скатертиною столику були сiм тарiлочок, бiля кожноi тарiлочки лежали ложечка, виделочка, ножичок i стояли сiм маленьких келихiв. Бiля стiни стояли в ряд сiм лiжечок, а на них були бiлоснiжнi покривала.

Бiлоснiжка була дуже голодна, тому взяла з кожноi тарiлочки трохи iжi та шматочок хлiба i випила з кожного келиха по краплi вина. Дiвчинка дуже хотiла спати й лягла в одне з лiжечок. Невдовзi вона заснула.

Коли вже зовсiм стемнiло, прийшли господарi – семеро гномiв, якi в горах добували руду. Вони засвiтили сiм лампочок, i коли в будиночку стало ясно, гноми помiтили, що в них у гостях хтось побував.

– Хтось iв iз моеi тарiлочки! – закричав найменшенький гном.

– Із моеi! – майже хором вiдповiли iншi гноми.

– Хтось пив iз мого келиха! – знову закричав вiн.

– Із наших! – вiдгукнулися гноми.

Роззирнулися гноми й побачили, що в одному з лiжечок спала дiвчинка. Вони скрикнули всi разом вiд подиву, принесли своi лампи й освiтили Бiлоснiжку.

– Яка гарна дiвчинка! – вигукнули гноми.

Вони так зрадiли, що не стали ii будити. А сьомий гном спав у кожного зi своiх товаришiв по годинi – так i нiч минула.

Уранцi Бiлоснiжка прокинулась, побачила сiмох гномiв i дуже злякалася. Але вони лагiдно спитали ii:

– Як тебе звуть, дiвчинко?

– Бiлоснiжка, – вiдповiла вона.

– Як ти потрапила до нас? – розпитували далi гноми.

І дiвчинка розповiла, що лиха мачуха хотiла ii вбити, але мисливець зглянувся на неi i що весь день вона блукала лiсом, доки випадково не побачила iхнiй будиночок.

– Залишайся в нас, – сказали гноми. – Хочеш бути в нас господинею? Будеш куховарити, шити та плести, скрiзь утримувати лад i чистоту? Якщо згодна, матимеш усього вдосталь.

Бiлоснiжка погодилась i лишилася в них господарювати. Уранцi гноми йшли в гори копати руду та золото й тiльки ввечерi поверталися додому. До iхнього приходу Бiлоснiжка готувала вечерю. Увесь день дiвчинка була сама, тому добрi гноми застерiгали ii:

– Бережися своеi мачухи: вона скоро дiзнаеться, що ти тут. Гляди нiкого не пускай у дiм.

А королева знову вважала себе першою красунею в королiвствi. Якось узяла вона чарiвне люстерко i спитала:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

А люстерко вiдповiдае:

– Тут ви рум'янiша за всiх i бiлiша,

Але Бiлоснiжка у гномiв живе,

Гарнiшае й, наче троянда, цвiте —

Вiд вас незрiвнянно вона красивiша!

Здогадалася королева, що мисливець ii обдурив. Знову не було iй спокою – стала вона придумувати, як позбутися Бiлоснiжки. І нарештi вигадала.

Вона перевдяглася старою крамаркою й вирушила через лiс до семи гномiв. Постукала у дверi й закричала:

– Шнурки, рiзнокольоровi шнурки! Продаю!

Бiлоснiжка почула, визирнула з вiконця i сказала:

– Здрастуй, бабусю! Покажи менi, будь ласка, свiй товар.

– Дивись, – вiдповiла та й вийняла один зi шнуркiв, iз яскравого шовку.

«Цю добру бабусю можна й у дiм пустити», – подумала Бiлоснiжка й вiдчинила дверi.

Вона купила собi гарнi шнурки.

– Дай-но, дiвчинко, я зашнурую тобi лiф як слiд, – сказала стара.

Бiлоснiжка стала перед нею й дозволила затягти на собi новi шнурки. Але стара почала шнурувати так швидко й так туго, що дiвчинка задихнулась i без духу впала на землю.

– Це за те, що ти найвродливiшою була, – сказала королева i хутко зникла.

Повернулися пiд вечiр семеро гномiв – лежить Бiлоснiжка, наче мертва! Як вони злякалися! Вони пiдняли ii й побачили, що вона мiцно-пре-мiцно зашнурована. Розрiзали гноми шнурки, почала Бiлоснiжка потроху дихати й нарештi отямилася.

– Стара крамарка – насправдi лиха королева, – сказали гноми. – Будь обережна, не впускай нiкого, коли нас немае вдома.

А лиха мачуха повернулася тим часом додому, взяла люстерко i спитала:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

А люстерко знову вiдповiдае:

– Тут ви рум'янiша за всiх i бiлiша,

Але Бiлоснiжка у гномiв живе,

Гарнiшае й, наче троянда, цвiте —

Вiд вас незрiвнянно вона красивiша!

Уся кров прилинула до серця королеви: вона зрозумiла, що Бiлоснiжка ожила. Але вона вже придумала, що робити. Королева вмiла чаклувати. Вона просочила отрутою гребiнь, перевдяглася, прикинулась iншою старою й вирушила в лiс до сiмох гномiв.

Вона знову постукала в дверi та гукнула:

– Продаю добрi товари! Купiть!

Бiлоснiжка визирнула з вiконця:

– Ідiть далi, бабусю, менi в дiм пускати будь-кого заказано!

– Подивися, яка краса! – сказала стара й
Страница 32 из 33

показала отруйний гребiнь. – Хочеш, я тебе як слiд причешу?

Бiлоснiжцi дуже сподобався гребiнь, i вона дозволила старiй себе причесати. Щойно та торкнулася гребенем ii волосся, Бiлоснiжка без духу впала на землю.

– Прийшов тобi кiнець, красуне! – сказала королева i пiшла геть.

Настав вечiр, i семеро гномiв повернулись додому й побачили мертву Бiлоснiжку. Щойно вони витягли отруйний гребiнь, дiвчинка прийшла до тями й розповiла iм про все. Гноми знову звелiли iй нiкого в дiм не пускати.

А королева повернулася додому, сiла перед дзеркалом i каже:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

А люстерко знову вiдповiдае:

– Тут ви рум'янiша за всiх i бiлiша,

Але Бiлоснiжка у гномiв живе,

Гарнiшае й, наче троянда, цвiте —

Вiд вас незрiвнянно вона красивiша!

Почула це королева й затремтiла вiд гнiву. Вона пiшла до потаемноi комiрчини, куди, крiм неi, нiхто нiколи не заходив, i приготувала отруйне яблуко. На вигляд воно було дуже гарне та рум'яне, але той, хто вiдкусив би хоч шматочок, тiеi ж митi впав би мертвим. Потiм королева перевдяглася старою й вирушила в лiс до семи гномiв.

Вона постукала, i Бiлоснiжка висунулась у вiконце:

– Я не пущу вас, бабусю: гноми менi заборонили вiдчиняти дверi.

– Це правильно, – вiдповiла лиха королева. – Та як же бути? Дивися, якi в мене яблучка. Давай я пригощу тебе одним.

– Нi, – сказала Бiлоснiжка, – менi нiчого брати не дозволяють.

– Ти боiшся? – спитала стара. – Я розрiжу яблуко на двi половинки: рум'яну з'iси ти, а бiлу я.

А яблуко було зроблене так хитромудро, що лише рум'яна його половинка була отруйною. Захотiлося Бiлоснiжцi яблучка, i, побачивши, що бабуся його iсть, вона не втрималась i взяла отруену половинку. Щойно вона вiдкусила шматочок, як упала мертва.

Повернулася королева додому й питае у дзеркала:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

І дзеркало нарештi вiдповiло:

– За тебе кращоi немае!

І заспокоiлося заздрiсне серце королеви, наскiльки може таке серце заспокоiтись.

А гноми знайшли Бiлоснiжку неживою, пiдняли ii, розшнурували, зачесали iй волосся, обмили ii водою й вином. Нiчого не допомагало – дiвчинка лишалася мертвою. Тодi вони поклали Бiлоснiжку в лiжечко, всiлися навколо й заплакали. Вони хотiли ii поховати, але вона була як жива i щiчки ii були свiжi та рум'янi. Вони зробили для неi кришталеву труну i написали на нiй золотими лiтерами ii iм'я. Потiм вiднесли труну на гору.

Довго лежала у своiй трунi Бiлоснiжка, i здавалося, що вона спить, – бiла, немов снiг, рум'яна, наче кров, iз волоссям як чорне дерево. Одного разу проiжджав тими мiсцями королевич i побачив у трунi прекрасну Бiлоснiжку.

– Я не зможу жити без неi! – вирiшив вiн i наказав своiм слугам нести ii труну на плечах до палацу.

Один зi слуг спiткнувся, труна хитнулась, i шматок отруйного яблука випав iз горла Бiлоснiжки. Вона розплющила очi й тихо сказала:

– Як же довго я спала!

– Дуже довго, люба! – вiдповiв потiшений королевич i розповiв iй, як усе було. – Ти менi дорожча за все на свiтi. Будь моею дружиною.

Бiлоснiжка погодилась, i невдовзi зiграли пишне весiлля. На бенкет було запрошено й лиху мачуху Бiлоснiжки. Вона надягла гарну сукню, взяла люстерко i спитала:

– А хто у свiтi наймилiша,

Найрум'янiша, найбiлiша?

А люстерко вiдповiло:

– Тут ви рум'янiша за всiх i бiлiша,

Але молода королева милiша

І незрiвнянно за вас красивiша!

Закричала лиха королева страшним голосом i впала мертва.

Бременськi музики

Жив на свiтi мiрошник, i був у нього вiслюк, розумний i сильний. Довго працював вiслюк на млинi й постарiв. Господар побачив, що вiслюк бiльше працювати не може, i вигнав його з дому. «Пiду-но я до мiста Бремена i стану вуличним музикою», – подумав вiслюк.

Так вiн i вчинив.

Іде вiслюк i кричить по-вiслючому. Коли бачить: лежить на дорозi мисливський пес i важко дихае.

– Що з тобою, собако? – питае вiслюк.

– О, вiслюче, пожалiй мене! – каже собака. – Жив я в одного мисливця, а тепер постарiв, для полювання бiльше не годжусь, i задумав господар убити мене. От я й утiк вiд нього.

– Ходiмо зi мною до Бремена, – вiдповiдае вiслюк, – будемо вуличними музиками. Гавкаеш ти голосно, будеш спiвати й у барабан бити, а я спiватиму й на гiтарi гратиму.

– Що ж, – каже собака, – ходiмо.

Вiслюки iде – кричить по-вiслючому, собака йде – гавкае по-собачому. Коли бачать: сидить на дорозi кiт.

– Чого ти такий невеселий? – питае собака.

– О, пожалiйте мене, вiслюче й собако! – каже кiт. – Жив я у своеi хазяйки, ловив щурiв i мишей. А тепер от старий став, зуби притупились. А хазяйка задумала втопити мене. Я й утiк. Як тепер прохарчуватися, не знаю.

– Ходiмо з нами, коте, до мiста Бремена, будемо вуличними музиками. Голос у тебе гарний, ти будеш спiвати й на скрипцi грати, собака – спiвати й у барабан бити, а я спiватиму й на гiтарi гратиму.

– Що ж, – каже кiт, – ходiмо.

Вiслюк iде – кричить по-вiслючому, собака йде – гавкае по-собачому, кiт iде – нявкае по-котячому.

Коли бачать: сидить на воротях пiвень i кричить на все горло:

– Ку-ку-рi-ку!

– Чого ти кричиш? – питае вiслюк.

– О, пожалiйте ви мене, вiслюче, собако й коте, – каже пiвень. – Завтра до моiх господарiв приiдуть гостi, а мене хочуть зарiзати i зварити для них суп. Що менi робити?

– Ходiмо, пiвнику, з нами до Бремена – будемо вуличними музиками. Голос у тебе добрий, ти будеш спiвати i на балалайцi грати, кiт буде спiвати й на скрипцi грати, собака – спiвати й у барабан бити, а я спiватиму й на гiтарi гратиму.

– Що ж, – каже пiвень, – ходiмо.

Вiслюк iде – кричить по-вiслючому, собака йде – гавкае по-собачому, кiт iде – нявкае по-котячому, пiвень iде – кукурiкае.

Довго йшли, i настала нiч. Вiслюк i собака лягли пiд великим дубом, кiт сiв на гiлку, а пiвень злетiв на верхiвку дерева й почав дивитися на всi боки. Дивився, дивився й побачив, що недалеко вогник.

– Вогник! – кричить пiвень.

Вiслюк каже:

– Треба дiзнатися, що то за вогник. Може, поблизу дiм стоiть.

Собака каже:

– Може, в цьому домi м'ясо е. Я б поiв.

Кiт каже:

– Може, в цьому домi молоко е. Я б попив.

А пiвень каже:

– Може, в цьому домi пшоно е. Я б подзьобав.

Устали вони й пiшли на вогник.

Вийшли на галявину, а на галявинi дiм стоiть, i вiконце в ньому свiтиться.

Вiслюк зазирнув у вiконце.

– Що ти там бачиш, вiслюче? – питае пiвень.

– Сидять за столом розбiйники, iдять i п'ють, – вiдповiдае вiслюк.

– Ох як iсти хочеться! – сказав собака.

– Ох як пити хочеться! – сказав кiт.

– Як би нам розбiйникiв iз будинку вигнати? – сказав пiвень.

Думали вони, думали i нарештi придумали.

Вiслюк поставив переднi ноги на пiдвiконня, собака залiз на спину вiслюковi, кiт скочив на спину собацi, а пiвень злетiв на голову котовi. І вони разом закричали: вiслюк – по-вiслючому, собака – по-собачому, кiт – по-котячому, а пiвень закукурiкав. Ввалилися вони через вiкно в кiмнату, розбiйники злякались i втекли в лiс.

Вiслюк, собака, кiт i пiвень сiли за стiл i взялися до iжi, а тодi спати лягли. Вiслюк улiгся у дворi на сiнi, собака – перед дверима, кiт згорнувся клубком на печi, а пiвень злетiв на ворота.

Побачили розбiйники з лiсу, що вогник у будинку згас, i послали одного з них подивитися, що сталось.

Зайшов розбiйник на кухню, бачить – на печi два вогники горять.

«Напевно, це жарини, – подумав розбiйник. – Зараз скiпку запалю».

Тицьнув вiн скiпкою, а то був не вогник, а котяче око. Кiт пiдскочив, запирхав, зашипiв i як
Страница 33 из 33

дряпнув розбiйника лапою!

Розбiйник кинувся до дверей, а тут його собака за ногу схопив.

Розбiйник вискочив у двiр, а тут його вiслюк копитом брикнув.

Розбiйник побiг за ворота, а пiвень як закричить:

– Ку-ку-рi-ку!

Ледве-ледве прибiг переляканий розбiйник до своiх товаришiв i кричить:

– Лихо! У нашому домi поселилися страшнi велетнi. Один менi в обличчя вчепився, iнший ножем ногу порiзав, третiй по спинi дубцем стукнув, а четвертий кричав услiд: «Тримай злодiя!»

– Треба швидше тiкати звiдси! – вирiшили розбiйники.

І пiшли з того лiсу назавжди.

А бременськi музики – вiслюк, собака, кiт i пiвень – залишилися жити в iхньому будинку.

Бiла змiя

Давним-давно жив мудрий король. Не було на свiтi нiчого, що вiд нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обiдi вiн випроваджував усiх, хто дiлив з ним трапезу, i надiйний слуга приносив йому особливу, нi на що не схожу, страву.

Одного разу слуга не змiг побороти цiкавiсть, адже навiть вiн не знав, що iсть король, залишаючись на самотi, i потай вiд усiх зазирнув пiд кришку. Побачивши пiд нею бiлу змiю, не втримався i вiдкусив од неi шматочок. З тiеi хвилини вiн почав розумiти мову тварин.

А саме цього нещасливого дня королева загубила свiй улюблений перстень. А може, його вкрадено? Пiдозра впала на слугу, який мiг бути до цього причетний. Король лаяв його на чiм свiт стоiть i вимагав назвати злодiя, якщо, звичайно, слуга не хоче суду над собою. Не знаючи, як з цiеi халепи виплутатися, слуга пiшов на берег струмка i там випадково пiдслухав розмову двох качок.

– У мене немов камiнь у волi, тому що я похапцем проковтнула перстень, який упустила королева, – скаржилася одна з них.

Схопив слуга птаху i поспiшив на кухню до кухаря:

– Зарiж-но цю качку, дивись, яка вона жирна.

Так от кухар знайшов у качиному волi перстень королеви, а слуга

виправдався. За це йому запропонували будь-яку посаду при дворi, але вiн вирiшив покинути його i податися в мандри, прийнявши в дарунок вiд короля лише коня та трохи грошей на дорожнi витрати.

Якось iхав вiн понад берегом озера i помiтив, що три рибини заплуталися в густих очеретах i нiяк не можуть дiстатися чистоi води. Зглянувся вiн на них, спiшився i кинув iх у глибоке озеро. Випiрнувши з води, риби сказали:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/afanasiy-frezer/100-char-vnih-kazok-sv-tu/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Топхельм – вiд нiм. topf – каструля, горщик, закритий конусоподiбний шолом, що виник наприкiнцi XII столiття, в розпалi хрестових походiв.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.