Чарiвний альбом Каролiни
Анна Малiгон
«Лiна ледве стримала сльози, коли мама поцiлувала ii перед вiд’iздом.
– Доню, ти майже доросла. Скажи, я можу тобi довiряти? – спитала мама, i Лiна ствердно закивала русявою голiвкою.
Так, вона справдi майже доросла. Цiеi осенi стане школяркою. Тому рюмсати iй не личить. А ось Марко, ii молодший братик, реве на все село. Бабуся ледве тримае його на руках…»
Анна Малiгон
Чарiвний альбом Каролiни
Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015
ISBN 978-966-14-9657-5 (epub)
Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва
Електронна версiя створена за виданням:
© Анна Малiгон, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015
Художники Алiса Савицька, Алiса Франц
Ілюстрацiя на обкладинцi Анастасii Кустовоi
* * *
Лiна ледве стримала сльози, коли мама поцiлувала ii перед вiд’iздом.
– Доню, ти майже доросла. Скажи, я можу тобi довiряти? – спитала мама, i Лiна ствердно закивала русявою голiвкою.
Так, вона справдi майже доросла. Цiеi осенi стане школяркою. Тому рюмсати iй не личить. А ось Марко, ii молодший братик, реве на все село. Бабуся ледве тримае його на руках…
Невдовзi мама з татом поiхали, а Лiна ще довго стояла й дивилась, як влягаеться курява вiд машини, як бiжать пiщаною дорогою сусiдськi кози, як хлюпочуться в калюжi тлустi качки. Напевно, добре iм, отим козам i качкам. І зовсiм не нудно. А як же iй, Лiнi, прожити у цьому глухому селi цiлих три тижнi?! Без галасливих подружок, комп’ютерних iгор, мультикiв i улюблених роликiв. Та найбiльша бiда – Марко. Чому вона мае постiйно його бавити? «Доросла, доросла! А може, не така вже й доросла?.. Може, я теж хочу бавитись, щоб нiхто менi не заважав?» – думала Лiна, згадуючи тi часи, коли вона ще була единою дитиною у своiх батькiв.
Не встигла й посумувати досхочу, аж тут бабуся вже кличе з веранди:
– Лiно! А йди-но сюди!
Лiна бiжить, метеликом летить на поклик i за мить опиняеться бiля хати.
– Рiдна моя, побавиш Марка пiвгодинки? Так плаче, бiдняточко. Ти ж сестричка, розвеселиш його, то, гляди, й утiшиться. А я пiду кролям трави нарву…
– То краще я нарву! Я знаю, де росте потрiбна трава! Це ж там, за фермою, правда? – защебетала Лiна, не дослухавши бабусю.
– Атож! Ти диви, яка прудка.
– А ось i нарву! Я торiк iще з дiдом туди ходила.
– Вiзьми кошик за хлiвом, бiля шовковицi. Та щоб недовго, дивись менi!
Лiна радiсно крутнулася на однiй нозi й помчала через подвiр’я по кошик.
* * *
…Рвати траву нелегко. Довгi гострi стебла рiжуть долоньки, обпiкають пальцi. Ось i долонi вже зеленi, наче в лiсовоi людини! Майже все лiто Лiна провела у дитячому таборi вiдпочинку, де було неймовiрно весело. А щовечора перед сном дiти розповiдали страшнi iсторii. Наприклад, про зелену лiсову людину, яка виходить iз лiсу вночi й шукае собi поживи.
Кошик наповнюеться надто повiльно. Якби з друзями – давно б уже впоралася з роботою. Та село невеличке i знайти друзiв тут – непросто. Ось якийсь хлопчак не iде, а летить по стежцi на велосипедi.
– Дорогу, мала! – гукае до Лiни здаля.
«Гм… Не така вже й мала…» – подумала Лiна i навiть усмiхнулася.
– Ти що, беззуба, оглухла? – хлопець ледве ухилився, об’iхавши Лiну.
Ти дивись, який невiглас! Ранiше вона нiби й не сумувала через вiдсутнiсть двох переднiх зубiв. Навiть радiла – скоро новi з’являться. А тут – бач, яке нахабне! Тiльки настрiй зiпсував. А тим часом небо посiрiло, насуваеться гроза. Лiна вирiшила тiкати. Хоч i неповний кошик, та кроликам вистачить. Першi важкi краплi дощу наздогнали ii бiля ворiт, де на неi вже чекала бабуся:
– Ну хiба ж так можна? Хiба я тобi не казала?..
– Та що ви, бабуню? Я не боюся дощу. Тiльки… з травою не дуже впоралася.
– Та Бог iз тими кролями, дитино! Ходiмо до хати.
* * *
У хатi посутенiло, нiби вже вечiр. Смачно пахло пирогами. Посеред столу стояла велика миска, а там… не просто пироги, а м’якi духмянi сонечка. Лiна взяла один, надкусила – фе, з сиром. Не любить вона такого! Узяла iнший, теж надкусила – шовковиця… Нi, шовковицю вона теж не любить. А третiй виявився з малиною – о, це iнша справа! Пiдiйшла до вiкна, жуючи пирiг, i стала дивитися на зливу. Як же хороше! І Марко заснув, не ходить по п’ятах, не канючить… Лiна довго вдивлялася у пасма зливи за склом, аж раптом побачила у вiкнi будинку, що навпроти, маленьку дiвчинку. Спершу Лiна подумала, що це iй просто здалося. Бувае ж таке – феi дощу напускають на людей видiння. Придивилася ще раз – усе ж таки дiвчинка! Чорнява, як воронятко.
– Бабуню, бабуню! А ти казала, дiтей тут нема! А дивись, он там, у вiкнi… Чому я ранiше ii нiколи не бачила?
– Тс-с… – прошепотiла бабуся. – Та красуня не зможе стати твоею подружкою.
– Але чому? Глянь, вона теж на мене дивиться.
– Лiночко, тобi так здаеться. Вона нiкого не бачить i не чуе.
– То що ж це? Сусiдка наша слiпа та глуха?
– Нi, дитинко. Не слiпа вона i не глуха. Просто живе у своему свiтi. Не знаю, як тобi це пояснити. Ну… нiби хворенька трохи. Забудь про неi, та й по всьому.
Лiна задумалась. Як це так – у своему свiтi? Є мiста i села. Будинки, дерева й квiти. Люди, тварини… Є багато приемних речей, як, наприклад, кiнотеатри, iгровi центри, роллердроми… Є прекраснi ляльки, смачне морозиво й мамина любов. Аж тут раптом виявляеться, що iснуе ще якийсь iнший свiт… Лiна знову подивилася на дiвчинку, навiть помахала iй рукою. А потiм… Потiм дивна сусiдка iй усмiхнулася. По-справжньому, щиро, як усмiхаються всi дiвчатка, коли готовi розкрити серце для дружби.
– Ба-а-а-а! Ти бачила?! – радiсно вигукнула Лiна.
– Що я мала побачити? – почувся здивований бабусин голос.
– Вона менi усмiхнулася.
– Не може такого бути, серденько мое. Це тобi привидiлося.
– Та як же не може? У мене гарний зiр, i я точно бачила, що вона…
– Лiночко, iж пироги. – Бабуся взяла Лiну за плечi й вiдвела вiд вiкна.
* * *
Цiлу нiч Лiна крутилась у лiжку, намагаючись заснути. Голова ii аж розривалася вiд думок. Останнi тижнi чудового лiта минають, а попереду – сама лише нудьга, i нiякого дива не станеться. І чому не можна пiти погратися до сусiдки? Тут якась таемниця. А якщо самiй пiти й розвiдати, як воно е насправдi? Але ж там такий собацюра у дворi! Проте поряд iз iхнiм двором – закинуте дворище староi Хвинькiвни. Баба Хвинькiвна давно померла, а хата ii стоiть пусткою. Можна спробувати проникнути до незнайомки через те дворище. Кажуть, Хвинькiвна була вiдьмою. Начебто дух ii у тiй хатi тепер живе. Але ж цiкаво! Ну просто жах, як цiкаво!.. Та спершу треба заснути. Тодi й зуби швидше почнуть рости…
Лiна почала рахувати уявних качок. Качки не хотiли рахуватися, крякали, не трималися рядком, а тодi й геть розбрелися. Хлопчик iз великими переднiми зубами, точнiсiнько як у кроля, проiхав на велосипедi, а за ним автомобiль ii татка – здавалось, не iхав, а повз. Лiна кинулася навздогiн, та, як не намагалася, догнати не могла. Тож вона не витримала й розридалась – аж тут опинилася бiля високого будинку з великими синiми вiконницями. Вiконницi розкрилися – i до неi усмiхнулася та сама сусiдська дiвчинка. «Ти диви, якi гарнi у неi зубки…» Далi
вже Лiна не пам’ятала свого сну.
* * *
…Нiжний вранiшнiй промiнь торкнувся ii сонного личка, i Лiна солодко потягнулася. «Їня… Їня…» – залепетав Марко. Це так вiн кликав Лiну, бо вже давно прокинувся i сидiв у своему лiжечку, граючись китицями настiнного килимка. З двору долинав стукiт – то вже щось майстрував дiд. Чутно хрипкий крик дядька Петра: «Н-н-но, пiшла!» – певно, кудись поiхав пiдводою. Дядько Петро, чорний, як циган, товаришуе з дiдом, курить тютюн, загорнутий у газету, та iнодi лаеться. Проте Лiна його не боiться. Добре було б покататися на возi, тримаючись за вiжки. А зараз треба вставати, адже на сьогоднi стiльки всього заплановано! Перевозити сiно, наприклад. А раптом iй дозволять обережно сидiти на самому вершечку i дивитись, як повiльно пливе над головою небо? Устала, привела до ладу себе й Марка – точнiсiнько як мама.
– Розумничка наша! – похвалила бабуся Лiну.
Пiсля снiданку дiти гралися на подвiр’i. Розстелили старе покривало, повиносили iграшки. Навiть кицька Багiра приедналася до компанii. Розляглася, витягла лапки, хижо зиркаючи на горобцiв. А Лiна влаштувала ляльковий театр. Сама придумала казку, озвучила зайчика та ведмедя. Марко аж заливався смiхом, коли сестричка говорила тонесеньким голоском або грубим, наче справжнiй хижий звiр.
– Лiно! – гукае знову бабуся. – Щось курчат нiде не видно. Чи до Ганжихи вони часом не попхалися?
Ганжиха – лайлива баба, обiйстя якоi праворуч вiд iхнього. Частенько нахваляеться зварити борщ iз неслухами-забродами. По лiву руку – вигiн, а далi вже починаеться лiс. Тож Лiна, огледiвши подвiр’я Ганжихи крiзь частокiл, жвавенько побiгла на вулицю. Хай би собi паслися на морiжку! Так нi – таки попхалися куди не слiд. Та ще й до кого? До вiдьми Хвинькiвни. А там заростi такi густi! Може, пес приблудний залiз туди? Або шулiка причаiвся? Що робити? Лiна з усiх сил штовхнула стару хвiртку – а та нi з мiсця. Довелося стати на лавку й перелiзти через паркан. Кiлька вправних рухiв – i Лiна опинилась у густiй травi, такiй високiй, що сама вiдчула себе курчам.
І тут Лiна згадала про вчорашню дiвчинку у вiкнi. Їй захотiлося хоч одним оком глянути на неi зблизька. Трухлявий живоплiт не був перепоною. Тож Лiна легко пробралася до сусiдiв i застигла вiд подиву – у вiкнi, що виходило на город, була та ж сама дiвчинка. Вона сидiла на пiдвiконнi, звiсивши нiжки. Лiна пiдiйшла до незнайомки, але та нiби не помiчала ii. Погойдувалась, як механiчна лялька, i дивилася вниз, розглядаючи своi блискучi сандалi. Дiвчинка i справдi була схожа на ляльку – такоi свiтлоi шкiри Лiна не бачила нiколи.
– Привiт! Можна з тобою познайомитися? – неголосно спитала Лiна, пам’ятаючи про великого пса.
Дiвчинка мовчала. І пес мовчав за будинком. І все на свiтi мовчало.
Невже вона справдi глуха? І слiпа? Але ж учора вона усмiхалася!
– Якщо не хочеш зi мною знайомитися, просто кивни головою, i я пiду геть, – розпачливо сказала Лiна.
Але дiвчинка знову мовчала. Справдi глуха! І вiконницi – синi-синi, такi, як наснилися Лiнi цiеi ночi. Може, бабуся правду казала про iнший свiт?
Лiна вирiшила зробити ще одну спробу розговорити мовчазну сусiдку.
– Мене звати Лiною. Я приiхала з великого мiста. Тут живуть моi дiдусь i бабуся. Восени я вперше пiду до школи. Менi в селi трохи сумно, бо нема з ким гратися. Правда, у мене е брат, але йому лише два роки. Вiн iще такий малий! І його батьки бiльше люблять, нiж мене. А ти маеш братика чи сестричку? Певно, що не маеш. Бо якби мала, не сидiла би днями бiля вiкна, як… принцеса.
Дiвчинка заперечливо закрутила головою. Отже, вона все чуе!
– Ти не принцеса? – пожвавiшала Лiна. – Чи в тебе немае братика?
Проте цього разу вiдповiдi не було. Потiм Лiна ще довго розповiдала про свое життя у мiстi, про маленькi та великi таемницi й усе-усе, з чого складався ii свiт. Аж тут загавкав пес, заскрипiли ворота, Лiна опам’яталася, кинулася навтьоки – навiть не попрощалася. Нiчого, вона сюди ще повернеться. Не встигла вскочити на подвiр’я, а назустрiч – дiд, та ще й з кропивою у руцi.
– То ось ти де! А ми тебе шукаемо, збилися з нiг!
Тут i бабуся де не взялася:
– Лiно, ну навiщо ж ти так? Де ти швендяла, нещастя ти наше?
– Загралася…
– Де це так можна загратися? Ми вже думали, що тебе цигани вкрали!
– А ви не будете мене бити?
– Ми? – перепитав дiд. – Хiба ми коли тебе хоч пальцем зачепили?
– А кропива?
– Кропива – для каченят. Іди обiдай i бiльше так нас не лякай. Бо вкрадуть тебе цигани – що ми мамi з татом скажемо? Недогледiли. Куди тобi Марка довiряти? Мала ти ще.
Мала, то й мала. Лiна пiшла до хати, та iсти iй не хотiлося. Вона думала про свою нову подружку.
* * *
…Останнi лiтнi днi пахли медом, сiном i димом. Щоранку, вибiгаючи з хати, Лiна щулилася вiд прохолоди i з радiстю думала, що скоро буде осiнь, а отже, приiдуть батьки i заберуть ii до мiста. Потiм сонечко пiдiймалося, знову ставало спекотно, дiд водив iх iз Марком на ставок, а ще iздили на пiдводi по картоплю. Їдуть веселi, замурзанi, пальцi вiд яблучного соку злипаються, а назад – пiшки, бо на картоплi незручно. Кiлька разiв бабуся брала Лiну з собою до лiсу. Там теж хороше, тiльки джинси треба надягати, бо комашня заiдае. Та одну таемницю вона приховуе вiд усiх. Щодня, хоча б на кiлька хвилин, утiкае Лiна до сусiдки. Найчастiше тодi, коли Марка вкладають на денний сон. Щоразу в цей час сусiдська дiвчинка сидiла на пiдвiконнi – i ii очi випромiнювали радiсть, коли з’являлася Лiна. А може, то лише так здавалося. Щодня Лiна приходила й розмовляла з нею, розповiдала казки, навiть приносила iй обидвi своi Барбi. А одного разу…
* * *
Одного разу все сталося не так, як завжди. Лiна раптом задумалась… Адже вона не знае навiть iменi своеi новоi приятельки.
– Цiкаво, як же тебе звати? Христина? Чи Алiна? Чи, може, ти теж Лiна?
– Каролiна, – вiдповiла дiвчинка так спокiйно, нiби до цiеi митi й не мовчала.
– Нiчого собi! Це ж треба! І навiщо було так довго мовчати? – Лiна мало не зомлiла вiд такоi несподiванки.
– Так треба, – серйозно сказала Каролiна.
– Ура! То бiжiмо до мене гратися! Я так багато хочу тобi показати! Ну ж бо! – радiсно затанцювала Лiна. – Тебе вiдпустять?
– Не вiдпустять. Застрибуй краще до мене, – прошепотiла Каролiна i простягла Лiнi свою худеньку руку.
Лiна миттю опинилася нiби справдi в iншому свiтi. Такоi кiмнати вона не бачила нiколи в життi.
То був справжнiй будиночок принцеси. Нiжно-рожевi шпалери, тюль iз метеликами, килимок – усе таке гарне, просто втiлення дiвчачих мрiй. Парчеве покривало, крихiтнi свiтильники над лiжком, рiзьблений столик, а на ньому – дзеркальце в золоченiй оправi й багато рiзних шкатулочок, пляшечок… А iграшок усiляких! М’якi ведмежата Теддi, маленькi бузковi понi з оксамитовими гривками, ляльки, маски, фломастери… Лiнi на мить здалося, що вона опинилася у казцi.
– Сiдай, – запропонувала Каролiна i всiлася на м’який килимок на пiдлозi.
Лiна зручно вмостилася бiля неi.
– А тепер пообiцяй менi, що нiкому про це не розкажеш.
– Про що? – здивувалася Лiна. – Про це твое багатство?
– Яке багатство? – не зрозумiла Каролiна. – Пообiцяй, що нiхто нiколи не дiзнаеться про те, що я розмовляла з тобою.
– Добре. А хiба тобi так подобаеться нi з ким не розмовляти? А як же твоя родина? А друзi? Ти маеш
друзiв?
– Тут зi мною живе Дарка, моя няня. Мама з татом постiйно зайнятi. Я теж iз великого мiста. І мене теж восени заберуть.
– Це ж треба! Як добре, що ми з тобою зустрiлися! Тiльки я старша за тебе. У мене – бачиш – зуби новi ростимуть. – Лiна показала Каролiнi мiсце, де скоро мають з’явитися «дорослi» зуби.
– Нi, це я за тебе старша. Менi вже восьмий рiк.
Лiна дуже здивувалася. Адже на зрiст вона була вищою за Каролiну. А подружка тим часом дiстала з-пiд лiжка картонну коробку, де лежало кiлька альбомiв.
– Тепер i я розкрию тобi свою таемницю, – сказала вона.
– Присягаюся, що нiкому ii не викажу! – пообiцяла Лiна.
– Ти питала мене про мiй свiт. І чи у ньому цiкаво…
– О, менi так сподобалося у твоему свiтi. Цi рожевi шпалери, метелики…
– До чого тут метелики? Це просто моя кiмната. До того ж я нiколи не любила рожевий колiр. Але батьки думають, що так потрiбно.
Лiна вперше бачила таку дивну дiвчинку.
– А хiба тебе нiхто не питав, як тобi подобаеться?
– Мене? Я давно нi з ким не розмовляю. А коли ще розмовляла, то все одно нiхто не питав. Моi батьки можуть купити все, що я захочу. Та вони так рiдко бувають удома. І самi вирiшують, що гарно, а що нi.
– Отакоi… Це i е твоя таемниця?
– Та не поспiшай. Я жила, жила… І одного дня… сама створила собi свiт. Але про це нiхто не повинен знати.
Каролiна дiстала з коробки товстий альбом i вiдкрила його… Що за дивовижнi малюнки були в ньому! Бiрюзовi моря, золотий пiсок, казковi iстоти з великими очима, крилатi чудовиська, принцеси з понурими личками…
Лiна гортала альбом i все не могла надивитися на тi малюнки.
– Класно! Нi, це просто супер-супер класно! Я не вмiю так малювати.
– Та тобi й не треба. У тебе братик е – ти щаслива.
– Щаслива? – перепитала Лiна, не вiрячи почутому. І враз нiби пройнялася гордiстю за себе. А чого ж? Може, Каролiна iй i справдi заздрить. Але про всяк випадок заперечила: – Та вiн же менi i кроку ступити не дае.
– Яка ж ти дурна! – насупила брiвки Каролiна. – Та якби у мене був братик або сестричка, я б… Я б… – І в ii очах на мить спалахнули iскорки щастя, але швидко згасли. – Та менi не потрiбен увесь оцей мотлох!
– А навiщо робити таемницю з малюнкiв? – запитала Лiна. – Ти б могла стати вiдомою художницею. І заробити багато-багато…
– Зачекай! – зупинила ii Каролiна. – Це ж не просто малюнки. Вони чарiвнi. Усе, що я малюю вдень, оживае вночi. Чому ти на мене так дивишся? Не вiриш?
Лiна, звичайно ж, не повiрила. Та вона не хотiла засмутити Каролiну. Кожна дiвчинка мае своi фантазii, в якi хочеться вiрити.
– Я й сама випадково дiзналася. Однiеi ночi почула дивний шум з альбому. Розгорнула – а там малюнки ворушаться, точнiсiнько як мультик. Якщо довго вдивлятися в них, можна побачити багато цiкавих iсторiй. Тiльки потрiбно вiрити.
– Отже, якщо я не вiритиму, то нiчого й не побачу?
– Анiчогiсiнько.
– Тодi чому ти ховаеш своi малюнки пiд лiжком?
– Вони небезпечнi. Якщо необережно з ними поводитися, вони можуть тебе забрати.
Лiна аж прицмокнула вiд такоi дивовижi. Може, Каролiна справдi хворенька? Може, бабуся правду сказала?
– Одного разу я взяла альбом пiд ковдру i роздивлялася його з лiхтариком, бо Дарка за мною стежить. А тодi випадково торкнулася малюнка, i звiдти хтось потягнув мене за руку – ледве вирвалася. Так би i втягнуло…
– Який жах! – Лiна аж личко затулила руками.
Аж тут почулися крики знадвору. Каролiна швиденько закрила альбом, сховала коробку пiд лiжко i схвильовано мовила:
– Дарка повернулася. Іди хутенько. І пам’ятай: нiкому анi слова!
Розгублена Лiна тiльки й устигла, що вистрибнути у вiкно. Чкурнула в кущi, аж листя зашелестiло. А Марко вже прокинувся, хлипае, ручки до неi простягае: «Їна, Їна…» Лiна обняла його, притиснула до себе – i так iй хороше стало, наче скарб вiдшукала. Цiлуе свiтле Маркове волоссячко, не натiшиться. Вiн же такий ще малий. І молоком пахне. Нi в кого немае такого братика!
…День довго тягнеться, нiби мед за скибкою пирога. Лiна й бабусi допомагае, новi казки для Марка вигадуе. Та все не йде iй з голови Каролiна зi своiми секретами. Ото якби випросити в неi альбом! Невже вона все нафантазувала? Так хочеться бодай одним оком глянути, як отi дракони будуть лiтати, принцеси – плакати за принцами, а море шумiтиме, викидаючи на берег дивовижних iстот…
* * *
Того дня Марко геть не хотiв спати. Як Лiна не вкладала його, як не спiвала йому пiсень, як не танцювала навколо нього – не спиться йому, i все! Лiна так хотiла хоча б на хвилинку втекти до Каролiни… А коли дуже чогось хочеться, це неодмiнно мае статися. Вона думала-думала i придумала ось що: наслинила пальчика та й помазала Марковi повiки. Лежить малий, а очi розплющити боiться. «Ти полеж тихенько, а я скоро повернуся», – пообiцяла Лiна братику.
Гайнула щодуху до Каролiни. Так поспiшала… Та даремно. Бiля вiдчиненого вiкна нiкого не було. Тодi Лiна вийшла на вулицю, пiдiйшла до паркану i зазирнула у щiлинку. Бiлий пес вештався по двору на довгому ланцюгу, якась тiтонька порпалась у вазонах, а пiд яблунею у гойдалцi сидiла Каролiна, пiдiбгавши пiд себе нiжки. Як же ii покликати? Можна здертися на паркан i подати iй знак, але пес же не дурний – одразу почуе. Тодi Лiна вдала, нiби ловить курчат: «Цiп-цiп-цiп! Куди ж ви? Куди?!» Каролiна мала впiзнати ii голос i про все здогадатись. Так i сталося. Коли Лiна знову обережно прокралася через дворище, Каролiна вже чекала на неi пiд вiкном, схвильовано озираючись. Побачивши Лiну, вона притулила пальчика до губ i сама пiдбiгла до неi.
– Привiт. Я зараз не можу…
– А то твоя няня? – спитала Лiна.
– Так. Скоро вона за серiали своi засяде… Тодi й приходь.
– Каролiно, я на хвилинку. Марко не спить.
– То вiзьми його з собою. Малюки такi гарнюнi.
– Гарнюнi, – погодилася Лiна. – Тiльки пошепки спiлкуватися не бажають. І взагалi – навiщо вiн тут потрiбен? Я ось що хотiла попросити… Ти можеш дати менi той альбом? Хоча б на одненьку нiч. Менi так нудно. Просто помираю вiд нудьги… – сказала Лiна i розпачливо заломила ручки.
– Ти бiльше нiчого не придумала?! – обурилася Каролiна. – Нумо, йди, до побачення.
Вона хотiла вже йти, та Лiна кинулася до неi, схопила за руку i почала благати:
– Ну серденько, ну подруженько, ну будь ласка! Хай я з цього мiсця не встану, якщо не поверну його тобi. На одну тiльки нiч, i все.
Каролiна пильно подивилася на Лiну, в очах якоi заблищали сльози. А слiд сказати, що Лiна була гарною акторкою! Могла й розплакатись, коли треба, i хворою прикинутись. І Каролiна не втрималась… Чи серце ii розтануло, так довго сковане мовчанням, чи, може, чарiвнi сили допомогли.
– Добре, – сказала вона. – Почекай.
За мить Лiна вже тримала в руках такий бажаний альбом.
– Тiльки ж пам’ятай! Щоб малюнки ожили – потрiбно вiрити. І ще – не торкайся руками… – наказала Каролiна, зовсiм як доросла.
– Знаю, знаю. Обiцяю тобi, – мовила Лiна, обiйняла подружку i чимдуж понеслась додому, збиваючи дику траву.
А в хатi було тихо. Марко солодко сопiв увi снi. «Як добре!» – подумала Лiна i поспiхом сховала альбом собi пiд ковдру.
* * *
Нiч нiяк не хотiла наставати. Так бувае, коли чогось дуже чекаеш. Потiм, коли всi повкладалися й вимкнули свiтло, довго чулося белькотiння Марка – ну що
за дитина така? Лiна ще вдень припасла лiхтарик. Залiзла пiд ковдру, розкрила альбом – i… нiчого. Нiчого не сталося. Скiльки не вдивлялася – усе намарно. Звичайний малюнок. Звичайнi принцеси пiд широким листям якоiсь рослини. Удалинi – зовсiм крихiтний замок. Лiна всi очi видивилася – та принцеси не рухались. Треба тiльки повiрити… З усiх сил вона намагалася вiрити. Невже й справдi надурила ii Каролiна?
Лiна походила по хатi, перевiрила, чи замкненi дверi, зазирнула в кiмнату бабусi й дiдуся – темно, всi сплять. А у вiкнi навпроти свiтиться. Невже Каролiна теж не спить? Їi кiмната з iншого боку. А Дарка ii стереже. Може, слiд придивитися до iнших малюнкiв? Треба лише набратися терпiння.
Коли Лiна повернулася, побачила на пiдлозi розкритий альбом. У тьмяному свiтлi лiхтарика виднiлося лiжечко Марка. Ось лише… Марка у ньому не було. Гм… Невже сховався? Посвiтила пiд лiжком – немае. Нi пiд одним, нi пiд iншим. У шафу зазирнула – теж немае. За крiслом – теж… Вона не на жарт злякалася. Обiйшла майже всю хату. А тодi уважнiше придивилася до альбому, а там на аркушi – слiди маленьких нiжок. От бiда! Марка втягнув альбом. Треба негайно рятувати братика! Але як? Може, е якесь закляття? Це знае лише Каролiна…
Темно на вулицi, страшно. Лiна взяла альбом, тихенько вiдчинила вiкно i вистрибнула просто у траву – босонiж, у самiй сорочечцi. Вона так розхвилювалася, що нi про що iнше не могла й думати – тiльки про братика.
Нiч висить над землею, лунка тиша довкола, тiльки коники стрекочуть. Мiсяць рогами небо пiдпирае, зiрки серпневi низько висять, ллють свiтло на чорнi кущi… Ось тепер Лiнi справдi стало лячно вiд самого лише погляду на дворище Хвинькiвни. Та ще дужче вона боялася за Марка, тому зiбрала волю в кулак i чкурнула щодуху через дворище…
Опинившись бiля вiкна Каролiни, побачила, що вiконницi зачиненi. Спробувала вiдчинити – i в неi вийшло! Якщо чогось дуже захотiти, то нiякi перешкоди на завадi не стануть. І неодмiнно трапиться диво. Лiна постукала в шибку. Каролiна, певно, вже спала. Постукала дужче – й невдовзi у вiкнi показалося бiленьке личко Каролiни. Вона вiдчинила вiкно, i Лiна вскочила до ii кiмнати.
– Що сталося? – захвилювалась Каролiна.
– Бiда, – сказала Лiна, важко дихаючи. – Сталася велика бiда. Цей альбом… вiн проковтнув Марка.
– Ой, я ж тебе попереджала… Я вiдчувала, що не варто давати тобi малюнки!
– Але що ж робити? Невже Марко назавжди залишиться у твоему свiтi?! – Лiна мало не розплакалась.
– Для початку – заспокойся. Ми ще маемо шанс його врятувати. Тiльки це треба зробити до свiтанку, бо iнакше…
– То чого ж ми чекаемо?! – нетерпляче мовила Лiна.
– Послухай мене уважно i запам’ятай. Знайти й повернути Марка зможемо лише ми удвох. Бо альбом перевiрятиме нашу слабкiсть i поодинцi нас легше буде заманити. І ще – я вiзьму фломастери й чистий аркуш, це нам знадобиться. Розгорни альбом на малюнку, який забрав Марка. А тепер – вiзьмiмося за руки… другу руку поклади на малюнок – i…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/anna-mal-gon/char-vniy-albom-karol-ni/?lfrom=931425718) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.