Біле ікло читать онлайн - Джек Лондон

Бiле iкло

Джек Лондон

«Бiле iкло» – пригодницька повiсть вiдомого американського письменника i громадського дiяча Джека Лондона (англ. Jack London, 1876-1916). *** Це iсторiя одомашненого вовка, що показана очима братiв наших менших. Постiйна змiна господарiв Бiлого Ікла лише пiдтверджуе рiзноманiття людських характерiв. Іншими видатними творами Джека Лондона е «Любов до життя», «Поклик предкiв», «Пригода», «До Адама», «Гра», «Залiзна п'ята», «Час-не-чекае» i «Дочка снiгiв». Джек Лондон став автором численних «пiвнiчних» романiв, що оповiдають про долю суворих мешканцiв Аляски з iх життествердним оптимiзмом i вiрою в майбутне.

ДЖЕК ЛОНДОН

БІЛЕ ІКЛО

ЧАСТИНА I

РОЗДІЛ I – ПОЛЮВАННЯ НА ЗДОБИЧ

Темний ялинковий лiс похмуро насувався обабiч замерзлоi рiчки. Вiтер оголив дерева, зiрвавши з них бiлий крижаний покрив i, здавалося, вони хилилися один до одного, чорнi та зловiснi, в похмурому свiтлi. Безкрайня тиша панувала в цих краях. Це був пустельний, застиглий, без ознак життя край, настiльки похмурий та холодний, що дух, який витав тут, не можна навiть було назвати смутком. Тут наче було чути смiх, але смiх, який вселяв бiльше жаху, анiж туга – смiх, позбавлений радостi, подiбний до смiху сфiнкса, який лякав своею байдужiстю та був холодний, наче студiнь. Тут панувала мовчазна мудрiсть вiчного буття, яка насмiхалася над нiкчемнiстю життя та над спробами зберегти його. Господинею тут була дика природа, лютий, безжальний дикий Пiвнiчний край.

Та все-таки десь на цих землях бунтувало життя. По замерзлiй рiчцi важко пробиралася упряжка iздових собак. Жорстке хутро на них вкрилося крижаною кiркою. Їхнiй подих миттю замерзав, щойно виривався назовнi рiзким потоком пару, осiдаючи на хутрi та перетворюючись на крижанi кристали. На собаках була шкiряна упряж, а шкiрянi посторонки крiпили ii до саней, що волочилися позаду. Упряжкою нiхто не керував. Сани були виготовленi з мiцноi берести i, не маючи полозiв, плавно пливли по снiгу. Передок саней загинався догори, що не дозволяло iм перекинутися пiд великим напливом м’якого снiгу, що хвилями здiймався попереду. На санях, надiйно закрiплений, лежав довгий, вузький ящик. Там були й iншi речi – ковдри, сокира, кавник, сковорiдка, але найбiльше мiсця займав довгий, вузький ящик.

Попереду собак, важко прокладаючи собi шлях, йшов чоловiк на снiгоступах. За саньми, тяжко ступаючи, слiдував другий. А на санях, в ящику, лежав третiй, страждання якого скiнчилися, – чоловiк, який був зборений дикою природою, зломлений нею та позбавлений можливостi йти вперед чи боротися далi. Рух в дикiй природi завжди зустрiчав опiр. Життя порушуе цей закон, адже життя е уособленням руху, а природа завжди прагне стати йому на завадi. Вона вкривае рiчку кригою, перешкоджаючи ii плину до моря, гонить сiк по деревах, доки вони не промерзають аж до самiсiнькоi мiцноi серцевини, але найбiльш за все спрямовуе вона свою лють та жорстокiсть на людину, примушуючи ii скоритися – людину, в якiй полум’я життя палае яскравiше, анiж в будь-чому iншому, яка невтомно повстае проти заяви про те, що будь-який рух е кiнечним.

Однак попереду та позаду упряжки, зусиллям волi, безстрашно та затято прокладало свiй шлях двое людей, в яких ще досi жеврiли iскри життя. На них був одяг з хутра та дубленоi шкiри. Їхнi вii, щоки та губи вкрилися кришталиками льоду вiд замерзлого подиху, котрi ховали пiд собою iхнi обличчя. Здавалося, наче на них були вдягненi примарнi маски, а самi вони збиралися хоронити привида в нереальному свiтi. Та насправдi вони були людьми, якi ступили на пустельнi землi, котрi лиш насмiхалися над ними i не пропонували нiчого окрiм тишi; вони були змученими шукачами пригод, якi забажали грандiозноi авантюри та кинули виклик довершеностi цього свiту, котрий здавався iм таким же далеким, чужим та байдужим, як космiчна безодня.

Вони йшли мовчки, зберiгаючи сили для дороги. Навкруги не було чути анi звуку, i ця тиша тиснула на них гнiтом своеi присутностi. Вона дiяла на них так, як на водолаза дiе тиск води на великiй глибинi. Вона тиснула на них тягарем нескiнченностi та незмiнностi свого закону. Вона уривалася у вiддаленi куточки iхньоi свiдомостi, витягуючи з них, мов сiк з винограду, увесь хибний ентузiазм, захоплення та надмiрну самовпевненiсть людського ества, примушуючи вiдчути кiнечнiсть життя, свою мiзернiсть, вiдчути себе мошками, якi незграбно та слiпо прокладають свiй шлях помiж дii та взаемодii могутнiх, невидимих сил природи.

Минула година, за нею – друга. Коли похмурий день став помалу хилитися до ночi, в застиглому повiтрi раптом ледь чутно пролунало виття. Воно стрiмко набирало сили, виявляючи несамовите збудження та, досягнувши найвищоi ноти, хвилюючи деякий час повiтря тремтячою напругою, повiльно стихло. Його можна було б прийняти за стогiн заблудлоi душi, якщо б в ньому не вчувалася понура лють та нестерпний голод. Чоловiк, котрий йшов попереду, обернувся та зустрiвся поглядом з тим, який йшов позаду та вiд якого його вiддiляв довгий, вузький ящик. Вони кивнули один одному.

Знову почулося виття, пронизуючи собою тишу, мов голками, i люди зрозумiли звiдки воно лунало. Виття чулося позаду, десь в заснiжених просторах, там, де вони нещодавно проходили. У вiдповiдь йому розкололо тишу трете мисливське завивання, знову позаду, злiва вiд попереднього.

– Вони йдуть по нашому слiду, Бiлле, – промовив чоловiк, котрий йшов попереду.

Його голос звучав хрипко та наче не належав йому. Здавалося, йому було важко говорити.

– Навряд чи iм щастить тут на здобич, – вiдповiв його товариш. – Я вже декiлька днiв заячих слiдiв не зустрiчав.

Люди стихли, хоча продовжували прислуховуватися до виття, яке лунало позаду.

Щойно стемнiло, вони повернули собак до купки ялинок, що росли на березi рiчки та зупинилися на привал. Труна, яку вони поставили бiля вогнища, слугувала iм за лаву та за стiл. Їздовi собаки, якi скупчилися на протилежному боцi бiля вогнища, гарчали та билися мiж собою, але не виявляли анi крихти намiру вiдбитися вiд стаi та втекти у темряву.

– Генрi, менi здаеться вони пiдiйшли до вогнища ближче, анiж зазвичай, – примiтив Бiлл.

Генрi, присiвши бiля вогнища, готував каву, ставлячи кавник зi шматочком льоду на вогонь, та лиш кивнув у вiдповiдь. Вiн не вимовив жодного слова, доки не сiв на ящик та не почав iсти.

– Собаки знають, де iхнi шкури у безпецi, – сказав вiн. – Тут iхнi черева ситi, а втечуть – стануть поживою диким звiрям. Вони не дурнi, цi собаки.

Бiлл похитав головою:

– Ну не знаю, не знаю.

Його товариш зацiкавлено глянув на нього.

– Вперше чую, щоб ти сумнiвався в iхнiй розумностi.

– Генрi, – вiдповiв той, задумливо пережовуючи боби, – ти помiтив, як собаки скублися, коли я iх годував?

– Вони хулiганили бiльше анiж зазвичай, – погодився Генрi.

– Скiльки у нас собак, Генрi?

– Шiсть.

– Однак, Генрi… – Бiлл на мить запнувся, обдумуючи його слова. – Я хотiв сказати, Генрi, у нас шiсть собак. Я дiстав з мiшка шiсть рибин. Дав по однiй рибi кожному собацi та, Генрi, одному собацi риби не вистачило.

– Ти невiрно порахував.

– У нас шiсть собак, – знову спокiйно повторив Бiлл. – Я дiстав шiсть рибин. Одновухому риби не вистачило. Я повернувся та дiстав з мiшка ще одну рибину.

– У нас всього шiсть собак, – сказав Генрi.

– Генрi, – продовжував Бiлл. – Я не стверджую, що всi вони були собаками, але сiм iз них отримало по

рибинi.

Генрi припинив жувати та поглянув поверх багаття, щоб порахувати собак.

– Зараз iх шестеро, – промовив вiн.

– Я бачив як один втiкав геть, – заявив Бiлл зi спокiйною впевненiстю. – Їх було сiм.

Генрi спiвчутливо глянув на свого товариша та промовив:

– Я буду вкрай щасливий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти маеш на увазi? – спитав Бiлл.

– Я хочу сказати, що вантаж, який ми веземо, дiе тобi на нерви i тобi мариться всiляка маячня.

– Я про це думав, – понуро вiдповiв Бiлл. – Та ось тiльки, коли вiн втiкав, я помiтив його слiди на снiгу. Я перерахував собак i знову налiчив шестеро. Слiди залишились там, на снiгу. Хочеш поглянути на них? Я покажу тобi.

Генрi нiчого не вiдповiв, а тiльки продовжував мовчки жувати, доки не доiв свою вечерю, запивши ii кавою. Вiн витер рота тильною стороною долонi та промовив:

– Ти хочеш сказати, що то був… – Його мову перебило протяжне, вiдчайдушно-тужливе завивання, яке пролунало з темряви. Вiн зупинився, щоб прислухатися, а потiм, махнувши рукою в той бiк, звiдки почулося виття, закiнчив, – один з них?

Бiлл кивнув.

– Схоже на те. Іншого пояснення цьому немае. Ти ж сам помiтив, який шум здiйняли собаки.

Один за одним лунало виття, за ним чулися завивання у вiдповiдь, перетворюючи тишу на божевiлля. Виття лунало звiдусiль i собаки виказували свiй страх, тулячись один до одного. Вони пiдiбралися до вогнища настiльки близько, що жар вiд полум’я обпалював iм шерсть. Бiлл пiдкинув у багаття хмизу та закурив люльку.

– Менi здаеться, ти трохи духом занепав, – промовив Генрi.

– Генрi… – Бiлл задумливо потягнув люльку, а потiм продовжив. – Генрi, я думаю, йому пощастило бiльше, анiж нам з тобою.

Вiн дав зрозумiти, що говорить про третього чоловiка, показавши великим пальцем донизу на ящик, на якому вони сидiли.

– Ми з тобою, коли помремо, Генрi, будемо щасливчиками, якщо поверх наших останкiв покладуть достатньо каменiв, аби собаки не розтягли нас по шматочкам.

– Твоя правда, немае у нас анi прислуги, анi грошей, як у нього, – погодився Генрi. – Нiхто не захотiв би везти ховати нас так далеко, не отримавши за це гарноi плати.

– Чого я нiяк не можу збагнути, Генрi, так це навiщо цьому молодому чоловiку, будучи лордом, чи ким би вiн не був у себе на батькiвщинi, котрий нiколи не мав пiклуватися про кусок хлiба чи ковдру, навiщо йому знадобилося тягтися у забуте богом мiсце на краю свiту – ось що не вкладаеться у моiй головi.

– Вiн мiг би дожити до сивоi старостi, якби лишився вдома, – погодився Генрi.

Бiлл хотiв був щось сказати, але передумав. Натомiсть вiн вказав на стiну мороку, яка насувалася на них з усiх бокiв. В непрогляднiй темрявi не можна було розгледiти силует, але було видно пару очей, якi свiтилися у темрявi, мов палаючi вуглини. Генрi кивнув головою на другу пару очей, потiм на третю. Палаючi вогники з’являлися повсюди, оточуючи iх. Час вiд часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.

Хвилювання собак все зростало та, охопленi панiкою, вони купчилися бiля самiсiнького вогнища, тулилися, i пiдповзали до нiг людей. В спробi пролiзти, один собака впав на палаючi вуглини, пiсля чого почулося скавучання вiд болю та переляку, а в повiтрi потягло смаленою шерстю. Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей i навiть примусила iх трiшки вiдступити, але вони знову заспокоiлися, щойно собаки стихли.

– Генрi, набоi нам би зараз стали у пригодi.

Бiлл докурив люльку та заходився допомагати товаришевi розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гiлках, якi вiн настелив на снiгу перед вечерею. Генрi охнув та почав розшнуровувати мокасини.

– Скiльки ти сказав набоiв у тебе лишилося? – спитав вiн.

– Три, – почулося у вiдповiдь. – І хотiлося б менi, щоб iх було триста. Тодi б я дав iм пороху понюхати, чорт би iх подрав!

Вiн сердито помахав кулаком у бiк палаючих очей i заходився ставити мокасини перед вогнищем.

– І хотiв би я щоб скiнчилося нарештi це раптове похолодання, – продовжував вiн. – Уже два тижнi як температура тримаеться на мiнус п’ятидесяти. А ще, Генрi, я взагалi жалкую, що вирушив у цю подорож. Не подобаеться менi все це. Менi якось не по собi. І якщо вже я заговорив про бажання, то скажу, що мрiю, щоб ця подорож скiнчилася i щоб ми з тобою прямо зараз сидiли бiля камiну в Форт-МакГеррi, та грали в крiббiдж – ось чого б менi хотiлося.

Генрi охнув та поповз на постiль. Коли вiн вже задрiмав, його розбудив голос товариша.

– Ось скажи, Генрi, чому собаки пiдпустили чужака i дозволили йому з’iсти рибу? Це мене турбуе.

– Ти занадто багато турбуешся, Бiлле, – почулося у вiдповiдь. – Ти ранiше таким не був. Полиш цi балачки та лягай спати, а вранцi ти знову будеш у чудовiй формi. У тебе печiя, вона тебе i турбуе.

Важко дихаючи, вони спали плiч-о-плiч, накрившись однiею ковдрою. Вогнище згасло, i палаючi очi, котрi металися туди-сюди, пiдiбралися ближче до подорожнiх. Наляканi собаки скупкувалися i раз у раз погрозливо ричали, щойно помiчали поряд пару палаючих очей. Коли злякавшись, вони заричали занадто голосно – Бiлл прокинувся. Вiн обережно вилiз з-пiд ковдри, намагаючись не розбудити свого товариша, i пiдкинув у вогнище хмизу. Вогонь знову почав розгоратися та змусив вiддалитися очi, якi iх оточили. Вiн мимохiдь поглянув на собак, що збились докупи. Потерши очi, вiн придивився пильнiше. Потiм поповз назад на ковдри.

– Генрi, – промовив вiн. – Ей, Генрi.

Прокидаючись, Генрi невдоволено простогнав:

– Ну що знов трапилось?

– Нiчого, – почулося у вiдповiдь, – ось тiльки iх знову семеро. Я тiльки-но рахував.

У вiдповiдь Генрi забурчав i незабаром почулося його хропiння, яке свiдчило про те, що вiн знову поринув у сон.

Вранцi Генрi прокинувся першим та збудив свого товариша. До свiтанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шiсть i Генрi мотався туди-сюди, готуючи снiданок, поки Бiлл збирав ковдри i готував санi та упряж у дорогу.

– Скажи-но, Генрi, – раптом спитав вiн, – скiльки ти казав у нас було собак?

– Шiсть.

– А ось i невiрно, – сповiстив Бiлл з трiумфом.

– Знову сiм? – поцiкавився Генрi.

– Нi, п’ять. Одна зникла.

– Дiдько! – розлючено вигукнув Генрi, полишаючи готування, щоб пiти порахувати собак.

– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Феттi зник.

– Вiн завжди бiгав швидше за блискавку. Його вже й слiд запав.

– У нього не було жодного шансу втекти. – дiйшов висновку Генрi, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що вiн ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би iх забрав!

– Вiн завжди був дурним псом, – сказав Бiлл.

– Та навiть дурний пес не став би втiкати, прирiкаючи себе на вiрну смерть.

Вiн окинув задумливим поглядом собак, якi залишилися, поспiхом визначаючи якостi кожноi з них.

– Готовий закластися, цi собаки такого не втнуть.

– Та iх вiд вогнища i палкою не вiдженеш, – погодився Бiлл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Феттi щось негаразд.

Такою була епiтафiя собацi, який загинув серед пiвнiчних снiгiв, – менш образлива, нiж бiльшiсть iнших епiтафiй не лише собакам, а й людям.

РОЗДІЛ II – ВОВЧИЦЯ

Поснiдавши i прив’язавши мiзернi пожитки для привалу до саней, люди лишили позаду привiтне вогнище i, поринувши у морок, вирушили у дорогу. Вiдразу ж тишу порушило пронизане вiдчайдушним смутком виття, якому у темрявi та холодi вторили завивання у вiдповiдь. Ополуднi небо на пiвднi забарвилося

у рожевий колiр, позначивши здимання земноi кулi, котре звело бар’ер мiж полудневим сонцем та пiвнiчним краем. Але рожевi кольори незабаром щезли. Похмурий день, котрий тривав до третьоi години, змiнився у полярну нiч, яка огорнула мороком пустельний та мовчазний край.

З приходом темряви мисливське завивання, котре лунало з усiх бокiв, чулося все ближче i ближче – настiльки близько, що декiлька разiв воно переполохало собак, якi бiгли в упряжцi.

Коли зчинилося чергове таке сум’яття, Бiлл, котрий разом з Генрi знову вишикував собак в упряжцi, сказав:

– Хотiв би я, щоб вони знайшли кого-небудь iншого для своiх мисливських забавок i полишили нас у спокоi.

– Вони страшно дратують, – м’яко погодився Генрi.

Вони не промовили бiльше нi слова доти, доки не зупинилися на привал.

Генрi, нахилившись, додавав льоду в казанок з бобами, що кипiв на вогнищi, коли раптом здригнувся, зачувши звук вiд удару, крик Бiлла та пронизливе скавучання звiдти, де стояли собаки. Вiн випростався та встиг побачити темну фiгуру, яка втiкала у темряву. Генрi поглянув на Бiлла, який стояв бiля собак, наполовину трiумфуючий, наполовину збентежений – в однiй руцi у нього була палка, а в iншiй – залишок вiд хвоста в’яленого лосося.

– Вiн ухопив половину рибини, – сповiстив Бiлл, – але я теж у боргу не лишився. Ти чув як вiн заскавчав?

– Як вiн виглядав? – поцiкавився Генрi.

– Не змiг розгледiти. У нього чотири лапи, паща, вiн вкритий хутром i схожий на собаку.

– Схоже на прирученого вовка.

– Цей клятий ручний вовк, чи ким би вiн не був, приходить пiд час годiвлi собак та отримуе свою порцiю риби.

Тiеi ночi, коли вони сидiли бiля вогнища на довгому ящику, потягуючи люльки, то помiтили, що палаючi очi пiдiбралися до них ближче, анiж зазвичай.

– От би тут з’явилося стадо лосiв або якихось iнших звiрiв, тодi б вони вiдправились полювати на них, – промовив Бiлл.

Генрi хмикнув i дав зрозумiти, що не налаштований на бесiду та чверть години вони сидiли мовчки: Генрi спостерiгав за полум’ям, а Бiлл за колом очей, якi оточили iх та блискотiли у темрявi поблизу вогнища.

– От би ми зараз заiжджали до МакГеррi, – почав вiн знову.

– Вгамуй вже свое «якби та якби», – сердито накинувся на нього Генрi. – То печiя тебе турбуе. З’iж ложку соди i тобi стане краще та компанiя з тебе буде приемнiша.

Вранцi Генрi прокинувся вiд потоку прокльонiв та лайок Бiлла. Вiн пiдвiвся на лiкоть, щоб поглянути, що сталося i побачив свого товариша, котрий стояв посеред собак бiля розпаленого багаття – його руки закинутi догори, а обличчя скривлене вiд гнiву.

– Ей! – вигукнув Генрi. – Що знову трапилося?

– Фрог зник, – почулося у вiдповiдь.

– Не може бути.

– Кажу тобi, його немае.

Генрi вистрибнув з-пiд ковдр та кинувся до собак. Вiн ретельно iх перерахував, пiсля чого заходився, як до цього робив його товариш, проклинати сили дикоi природи, що вкрали у них ще одного пса.

– Фрог був найсильнiшим в зграi, – врештi сказав Бiлл.

– А ще вiн нiколи не був дурним псом, – додав Генрi.

І такою була друга епiтафiя за два останнi днi.

Поснiдавши в похмурому настроi, люди запрягли в упряжку чотири собаки, якi у них залишилися. Цей день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Люди мовчки пробиралися по вкритих кригою землях. Тишу порушували завивання iх переслiдувачiв, котрi шли по iхньому слiду.

Незабаром пiсля полудня стемнiло, i виття вовкiв стало чути ближче, коли вони за своею звичкою почали пiдбиратися до них. Виття зчиняло хвилювання та переполох серед собак, це збивало iхнiй бiг та пригнiчувало людей.

– Ось так, тепер не втечете, дурнi створiння, – задоволено промовив того вечора Бiлл, коли випроставшись, оглядав свою роботу.

Генрi полишив готувати, щоб пiти поглянути. Його попутник не просто прив’язав собак, вiн прив’язав iх так, як це робили iндiйцi – до палок. На шию кожноi собаки вiн зав’язав у вузол шкiряний ремiнь. До нього, так близько до шиi, щоб собака не змогла дiстати ii зубами, вiн прив’язав мiцну палку довжиною в чотири чи п’ять футiв. Іншу сторону палки вiн закрiпив шкiряним ременем до забитого у землю кiлка. Собацi не вдавалося прогризти ремiнь у себе на шиi. Палка ж у свою чергу не давала iх добратися до шкiряного ременя, яким вона була прив’язана з iншого боку палки.

Генрi схвально кивнув головою.

– Це едина хитромудра штуковина, яка зможе утримати Одновухого, – сказав вiн. – Вiн розгризае шкiряний ремiнь, наче ножем рiже i у половину швидше. Вранцi всi вони будуть на мiсцi, цiлi та неушкодженi.

– Готовий закластися, що так i буде, – погодився Бiлл. – Якщо бодай одна пропаде, я вирушу в дорогу, не випивши кави.

– Вони знають, що у нас немае набоiв, щоб вiдстрелити iх, – вiдзначив Генрi, лежачи пiд ковдрою та говорячи про коло палаючих очей, яке iх оточило. – Якщо можна було б вистрелити в них декiлька разiв, вони б нас тодi бiльше боялися. Кожноi ночi вони пiдбираються дедалi ближче. Придивися у темряву – он туди! Бачив його?

Деякий час люди дивувалися, спостерiгаючи за рухом силуетiв бiля вогнища. Вони вдивлялися у темряву, туди, звiдки на них блискала пара палаючих очей та помалу обриси тварини приймали форму. Часом було навiть помiтно, як вони рухались.

Увагу людей привернув гамiр серед собак. Завиваючи, Одновухий поривався з прив’язi у темряву i раз у раз розлючено накидався на палку зубами.

– Поглянь туди, Бiлле, – прошепотiв Генрi.

У свiтлi багаття, безшумно пiдкрадалася схожа на собаку тварина. В ii рухах водночас вбачалася недовiра та рiшучiсть; краем ока спостерiгаючи за людьми, свою увагу вона зосередила на собаках. Одновухий поривався з прив’язi у бiк незваного гостя та нетерпляче завивав.

– Не сказав би я, що цей дурень наляканий, – понизивши голос, сказав Бiлл.

– Це вовчиця, – прошепотiв Генрi у вiдповiдь, – i тепер зрозумiло, як зникли Феттi та Фрог. Вона принада. Вона виманюе собаку, а там вже решта поспiвае та з’iдае пса.

Вогнище ожило. Дровина розкололася навпiл та гучно затрiскотiла. Зачувши трiскотiння, чужак вiдскочив назад у темряву.

– Генрi, менi здаеться, – сказав Бiлл.

– Що?

– Менi здаеться, це я ii палицею вiдлупцював.

– Не маю у цьому жодного сумнiву, – вiдповiв Генрi.

– І треба сказати, – продовжував Бiлл, – те, що ця тварина впевнено пiдходить до вогнища, викликае пiдозри.

– Очевидно, що iй вiдомо бiльше, анiж звичайнiй дикiй вовчицi, – погодився Генрi. – Вовк, котрий розумiе, коли прийти до собак, щоб його нагодували, видко робив так не раз.

– У старого Вiллена був собака, який втiк разом з вовками, – розмiрковував вголос Бiлл. – Я мав би здогадатися. Я застрелив його, коли натрапив на зграю вовкiв на лосиному пасовищi, поблизу Лiтл-Стiк. І старий Вiллен плакав, наче дитя. Вiн тодi сказав, що не бачив його три роки. Весь цей час Бен жив з вовками.

– Я гадаю, що в твоему припущеннi е сенс, Бiлле. Це не вовк, а собака i вiн iв рибу з рук людини багато разiв.

– І якщо трапиться нагода, я його пристрелю, – заявив Бiлл. – Ми не можемо дозволити собi втратити ще одного собаку.

– Але ж у тебе всього три набоi. – вiдказав Генрi.

– Я дочекаюсь слушноi нагоди, – сказав Бiлл.

Вранцi Генрi розпалив багаття i приготував снiданок, слухаючи як хропить його товариш.

– Ти так мiцно спав, – розбуркуючи його до снiданку, сказав Генрi. – Не хотiлося тебе будити.

Бiлл сонно заходився iсти. Помiтивши, що в його кухлi немае кави, вiн

заметушився у пошуках кавника. Але кавник стояв бiля Генрi i йому було не дiстати до нього рукою.

– Ей, Генрi, – м’яко докорив йому Бiлл, – ти нiчого не забув?

Генрi акуратно озирнувся навколо i похитав головою. Бiлл пiдiйняв свiй пустий кухоль.

– Кави ти не отримаеш, – заявив Генрi.

– Невже закiнчилася? – занепокоiвся Бiлл.

– Нi.

– Думаеш, вона шкодить моему шлунку?

– Нi.

Обличчя Бiлла почервонiло вiд гнiву.

– Тодi будь ласкавий поясни, в чому справа i не дратуй мене, – сказав вiн.

– Спенкер зник, – вiдповiв Генрi.

Бiлл помалу повернув голову з виглядом людини, яка змирилася з зрадливiстю долi i не пiдiймаючись з мiсця, перерахував собак.

– Як це сталося? – сухо спитав вiн.

Генрi знизав плечима.

– Не знаю. Може Одновухий перегриз його ремiнь. Сам вiн цього точно не змiг би зробити.

– Шолудивець, – протянув понуро Бiлл, стримуючи гнiв, що кипiв у нього всерединi. – Свiй ремiнь перегризти не змiг, так перегриз ремiнь Спенкера.

– Що ж, у будь-якому разi неприемностi Спенкера скiнчились. Я думаю, що до цього часу вiн уже перетравився та пiдскакуе у черевi двадцятьох вовкiв по околицi, – пролунала з вуст Генрi епiтафiя останньому зниклому псу.

– Випий кави, Бiлл.

Та Бiлл похитав головою.

– Ну ж бо, давай кухоль, – попросив Генрi, пiдiймаючи кавник.

Бiлл вiдсунув кухоль в бiк.

– Хай мене дiдько забере, якщо я випью кави. Я ж сказав, що якщо якась iз собак зникне, то не буду пити, то не буду.

– Кава напрочуд смачна, умовляв його Генрi.

Але Бiлл не пiддавався i з’iв снiданок всухом’ятку, раз по раз проклинаючи Одновухого за його витiвку.

– Сьогоднi ввечерi я прив’яжу iх так, щоб вони не дiстали один до одного, – заявив Бiлл, коли вони вирушили в дорогу.

Вони проiхали трохи менше ста ярдiв, коли Генрi, який йшов попереду, пiдiбрав предмет, на котрий натрапив снiгоступом. У темрявi вiн не змiг його розгледiти, але на дотик зрозумiв, що було у нього в руках. Вiн жбурнув його назад i, вдарившись об сани, предмет поскакав прямо пiд ноги Бiллу.

– Може це тобi ще знадобиться, – сказав Генрi.

Бiлл скрикнув. Все що лишилось вiд Спенкера – палка, до якоi вiн був прив’язаний.

– І шерстинки не лишили, – повiдомив Бiлл. – Вони навiть ременi з палки зжерли. Вони страшенно голоднi, Генрi, i боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до мiсця.

Генрi зухвало засмiявся.

– Вовки мене ще нiколи не переслiдували, але менi доводилося потрапляти i не в такi халепи, з яких я виходив цiлим i неушкодженим. Бiлл, друже, купка нодоiдливих iстот, це ще не привiд для хвилювань.

– Не знаю, не знаю, – з ноткою очiкування недоброго у голосi, пробуркотiв Бiлл.

– Що ж ти про це дiзнаешся напевне, коли ми приiдемо в МакГеррi.

– Менi б твоеi впевненостi, – iз сумнiвом твердив Бiлл.

– Ти просто не в формi, ось i непокоiшся, – категорично заявив Генрi. – Тобi потрiбен хiнiн, i я збираюся нашпигувати тебе ним пiд зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррi.

Бiлл зiтхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому дiагнозом i притих. Цей день нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. О дев’ятiй годинi розвиднiлося. О дванадцятiй горизонт на пiвднi оживився промiнням прихованого вiд очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сiрий морок, котрий через три години змiнився у нiч.

Щойно першi сонячнi променi з’явилися на горизонтi, Бiлл вийняв iз саней рушницю i сказав:

– Йди далi, Генрi, а я погляну, що менi вдасться розвiдати.

– Не вiдходь вiд саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набоi i невiдомо, що на тебе там чекае.

– І хто тепер бурчить? – з трiумфом заявив Бiлл.

Генрi нiчого не вiдказав, i важко ступаючи, побрiв далi на самотi, хоча продовжував озиратися та кидати тривожнi погляди на сiру пустелю, в якiй зник його товариш. Минула година, перш нiж Бiлл повернувся, зрiзавши шлях.

– Вони розосередилися, – сказав вiн, – вiд нас не вiдстають, i водночас шукають чим би поживитися. Вони впевненi в тому, що доберуться до нас, от тiльки знають, що треба вичекати, а до тих пiр розшукують по дорозi будь-яку iстiвну живнiсть.

– Тобто ти вважаеш, вони впевненi в тому, що доберуться до нас, – несхвально пiдкреслив Генрi.

Але Бiлл його проiгнорував.

– Я бачив декiлькох – шкiра та кiстки. Менi здаеться, вони кiлька тижнiв вже нiчого не iли, не рахуючи Феттi, Фрога та Спенкера, а багатьом певне i того не дiсталося. Вони страшенно худi. Їхнi ребра схожi на пральнi дошки, а черева наче поприлипали iм до хребтiв. Повiр менi, вони у вiдчаi. Рано чи пiзно вони оскаженiють i тодi бережись.

Декiлька хвилин потому Генрi, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистiв. Бiлл повернувся подивитися у чому справа, а потiм повiльно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по iхнiх слiдах скрадаючись бiг худий, вкритий хутром звiр. Вiн принюхувався до слiду i бiг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився i вiн. Пiднявши голову, вiн пильно на них поглянув, при цьому рiзко смикаючи нiздрями та вивчаючи iхнiй запах.

– Це вовчиця, – вирiшив Бiлл.

Собаки лягли на снiг, i вiн пiшов повз них до свого товариша, котрий стояв бiля саней. Разом вони спостерiгали за дивним звiром, який переслiдував iх багато днiв i вже розправився з половиною iхнiх собак.

Уважно вивчивши iх, звiр пiдбiг риссю на декiлька крокiв. Так вiн зробив декiлька разiв, доки мiж ними не лишилось якихось сто ярдiв. Вiн зупинився бiля купки ялинок, що росли поряд, пiдняв голову i почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, якi за ним спостерiгали. В його поглядi читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачоi прив’язаностi. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як i його власнi iкла, такий же безжалiсний, як студiнь.

Тварина була занадто великою як на вовка, ii зморене голодом тiло видавало риси однiеi з найбiльших особин свого виду.

– Вона мае бiля двох футiв у плечах, – вiдмiтив Генрi. – І готовий закластися, що ii довжина сягае майже п’яти футiв.

– Який дивний у неi окрас, хiба у вовкiв такий бувае? – з сумнiвом промовив Бiлл. – Я ранiше нiколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неi хутро якогось коричнево-червоного кольору.

Звiр безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сiрого кольору, але все ж таки був присутнiй i рудуватий вiдтiнок, цей вiдтiнок змiнювався, вiн то з’являвся, то зникав, i створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сiре, беззаперечно сiре, а потiм з’являлися ледве помiтнi вiдтiнки рудого, i хутро набувало невизначеного кольору.

– Схожа на iздову лайку, – сказав Бiлл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

– Ей ти, лайка! – гукнув вiн. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

– Нiскiлечки тебе не боiться, – засмiявся Генрi.

Бiлл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсiм не налякало.

Єдине, що вони помiтили, так це те, що звiр ще бiльше нашорошився. Вiн як i ранiше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А вiн був голодним, i якби йому трапилась нагода вiн не вагаючись накинувся б на них i поживився.

– Дивись, Генрi, – вимовив Бiлл, несвiдомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас е три набоi. Звiдси пострiл буде вiрним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?

Генрi кивнув на знак згоди. Бiлл

обережно витягнув з саней рушницю. Вiн вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця вiдскочила вiд дороги i зникла за деревами.

Товаришi глянули один на одного. Генрi протяжно i з розумiнням просвистiв.

– І чого я вiдразу не допетрав, – вголос сварив себе Бiлл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знае, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знае, що таке рушниця. Повiр менi, Генрi, цi тварюки причина усiх наших проблем. У нас зараз було б шiсть собак, замiсть трьох, якщо б не вона. І ось що, Генрi, я збираюсь добратися до неi. Вона занадто розумна, щоб пристрелити ii вiдкрито. Я нападу на неi зненацька, влаштую iй засiдку. Я буду не я, якщо не пристрелю вовчицю.

– Надто не захоплюйся, – застерiг його товариш. – Якщо зграя нападе на тебе, тодi три набоi здадуться простим свистом – вiд них буде мало користi. Цi звiрi страшенно голоднi i, напавши, вони без сумнiву доберуться до тебе, Бiлле.

Тiеi ночi вони рано зупинились на привал. Три собаки не справлялися в упряжцi так, як справлялось шестеро. Вони тягли санi повiльнiше i швидше вибивалися iз сил. Люди рано лягли спати. Перед сном Бiлл прив’язав собак подалi один вiд одного, упевнившись, що вони не перегризуть один одному ременi.

Та вовки осмiлiли i люди декiлька разiв прокидалися. Вовки пiдбиралися настiльки близько, що переполоханi собаки здiймали гвалт, i доводилося час вiд часу пiдкидати хмизу у багаття, щоб тримати осмiлiлих хижакiв на бiльш безпечнiй вiдстанi.

– Колись моряки розповiдали, як акули переслiдують корабель, – зауважив Бiлл, забираючись назад пiд ковдру, пiсля того, як в черговий раз пiдкинув хмизу у вогнище. – Що ж, цi вовки – тi ж самi акули, тiльки на сушi. Вони знають свою справу краще за нас, i вони бiжать за нами не для того, щоб поправити здоров’я. Вони доберуться до нас, вони, без сумнiву, доберуться до нас, Генрi.

– Вони вже до тебе майже добралися, якщо ти ведеш такi розмови, – рiзко заперечив Генрi. – Хто пороття боiться, той напевне битим буде. А у тебе бiльше шансiв пiти вовкам на харч, якщо i далi будеш скиглити.

– Вони вбивали людей кращих за нас з тобою, – вiдповiв Бiлл.

– Ох припини бурчати. Я вже втомився вiд твого скиглiння.

Генрi сердито повернувся на iнший бiк, але здивувався, коли не почув вiд Бiлла обуреноi вiдповiдi. Це було не схоже на Бiлла, адже його завжди було легко розiзлити гнiвними словами. Перш нiж заснути, Генрi ще довго розмiрковував над цим i коли його повiки вже закривалися, в напiвдрiмотi вiн подумав: «Бiлл без сумнiву сильно пригнiчений. Треба буде його завтра пiдбадьорити.»

РОЗДІЛ III – ГОЛОДНЕ ВИТТЯ

День почався вдало. За нiч вони не втратили жодного собаки i з цим вирушили у дорогу, в якiй iх супроводжувала тиша, морок, студiнь та мiстичнi духи пiвнiчного сяйва. Бiлл, здавалося, забув про свое погане передчуття, яке охопило його минулоi ночi, i навiть весело бавився з собаками, коли опiвднi сани перекинулися на несприятливiй частинi iхнього маршруту.

Почався страшенний безлад. Сани лежали дном догори, затиснутi мiж деревом та великим каменем i iм довелося розпрягти собак, щоб розправити сплутану упряж. Люди нахилилися над саньми, намагаючись iх перевернути, як раптом Генрi помiтив, що Одновухий потроху вiдходить вiд них.

– До мене, Одновухий! – закричав вiн, випроставшись та повернувшись до собаки.

Та той кинувся тiкати геть, тягнучи за собою посторонки. І там, де вони недавно проiхали, стояла вона – вовчиця, i чекала на нього. Коли вiн до неi наблизився, то раптово нашорошився. Стривожившись, вiн уповiльнив бiг i покрокував, а потiм зупинився. Вiн нашорошено та невпевнено ii розглядав, але при цьому розглядав iз захопленням. Вона, здавалось, посмiхнулася йому, показавши своi зуби, скорiше заграючи, анiж залякуючи. Вовчиця грайливо пiдiйшла до нього на декiлька крокiв i зупинилася. Нашорошивши вуха та пiднявши хвiст, все ще невпевнено та обережно, Одновухий потягнувся до неi злегка пiднесеною головою.

Вiн спробував обнюхати ii, але вона грайливо вiдскочила назад. Кожного разу, коли вiн пiдступав, вона вiдстрибувала вiн нього. Крок за кроком, вона заманювала його i вiддаляла вiд людей, якi могли захистити. Раптом, наче невиразний сигнал тривоги промайнув в його свiдомостi i, повернувши голову, вiн поглянув на своiх побратимiв та двох людей, якi кликали його.

Та якi б думки не зароджувались в його головi, iх розвiяла вовчиця; приблизившись до нього, вона швидко понюхала його нiс до носа, а потiм знову заходилася грайливо вабити за собою.

Тим часом, Бiлл згадав про рушницю, але вона лежала пiд перекинутими саньми i до того часу, як вони з Генрi дiстали його, Одновухий i вовчиця вже стояли занадто близько один до одного, а вiдстань для пострiлу була занадто великою.

Коли Одновухий усвiдомив свою помилку, було занадто пiзно. Ще не розiбравши як слiд, що вiдбуваеться, люди побачили, як вiн розвернувся i кинувся бiгти назад до них. Наступноi митi вони побачили, як по снiгу мчить дюжина худих, сiрих вовкiв. Вони бiгли перпендикулярно дорозi, вiдрiзаючи Одновухому шлях до вiдступу. Тiеi самоi митi грайливiсть вовчицi розвiялась. Заричавши, вона накинулась на Одновухого. Вiн вiдштовхнув ii плечем i, незважаючи на те, що шлях до вiдступу було перекрито, вiн все-таки намiрявся дiстатися саней, змiнивши свiй курс в надii добiгти до них в обхiдну. Кожноi митi вовкiв з’являлося дедалi бiльше i вони приеднувалися до погонi. Вовчиця бiгла на вiдстанi стрибка вiд Одновухого та не збавляла ходу.

– Куди ти зiбрався? – раптом запитав Генрi, схопивши свого товариша за руку.

Бiлл вирвався.

– Я цього не потерплю, – сказав вiн. – Вони бiльше не отримають жодного нашого собаки, доки я можу цьому завадити.

З рушницею в руцi, вiн кинувся в пiдлiсок, що рiс бiля дороги. Його намiр був досить очевидним. Позначивши сани за центр кола, який долав Одновухий, Бiлл намiрявся захистити його, ставши на шляху його переслiдувачiв. З рушницею в руках, серед бiлого дня, був шанс налякати вовкiв та врятувати собаку.

– Ей, Бiлле! – вигукнув Генрi йому вслiд. – Будь обережним! Не випробовуй долю!

Генрi опустився на сани та почав спостерiгати. Бiльше йому нiчого не залишалось. Бiлл вже зник з очей, а Одновухий то з’являвся, то зникав серед чагарникiв та ялинок, що негусто росли навколо. Генрi подумав про себе, що його вже нiчого не врятуе. Собака гостро вiдчував небезпеку, але оббiгав занадто велике коло, тодi як коло вовчоi зграi було меншим. У Одновухого не було жодного шансу вiдiрватися вiд своiх переслiдувачiв настiльки, щоб встигнути пробiгти повз них, перетнувши при цьому iхнiй шлях, i добiгти до саней.

Всi вони стрiмко наближалися до однiеi точки. Генрi знав, що десь там, у снiгах, невидимi його очам за деревами та чагарниками, вовча зграя, Одновухий та Бiлл ось-ось зiйдуться разом. Тiеi ж митi, набагато швидше, нiж вiн гадав, це трапилось. Пролунав пострiл, за ним послiдувало ще два; всi вони пролунали без затримки, один за одним, i вiн зрозумiв, що у Бiлла, бiльше не залишилось набоiв. Вiн почув ричання та вискiт. Серед шуму, який лунав, вiн змiг розпiзнати вискiт Одновухого, в якому вчувався бiль та жах, почулося також виття вовка, яке видало пораненого звiра. А потiм все скiнчилось. Ричання стихло. Вискiт змовк. Тиша знов вкрила пустельнi землi.

Вiн довго сидiв на санях. Не було потреби йти та дивитися, що там трапилось. Вiн вже й так все знав, наче бачив все, що

вiдбулося, на власнi очi. Лише один раз вiн похапцем встав та квапливо витягнув сокиру. Але потiм знову присiв, надовго занурившись в тяжкi роздуми, а два уцiлiлих собаки тремтiли та тулились до його нiг.

Нарештi вiн втомлено пiдвiвся, так, наче твердiсть духу покинула його, та продовжив запрягати собак. Генрi перекинув посторонок через плече i потягнув санi разом з собаками. Вiн не встиг далеко вiдiйти. З першими сутiнками вiн поквапився зробити привал та подбати про те, щоб назбирати побiльше дров для вогнища. Погодувавши собак, вiн приготував вечерю, а повечерявши постелив ковдри поближче до багаття.

Але вiдпочити йому так i не вдалося. Перш нiж вiн змiг заплющити очi, вовки пiдiйшли загрозливо близько. Бiльше не треба було вдивлятися, щоб iх розгледiти. Вони оточили його вузьким колом. І вiн ясно бачив iх у свiтлi багаття – однi лежали, iншi сидiли, повзли до нього на животi або ж походжали взад i вперед. Деякi навiть спали. То там, то тут вiн бачив, як вони дрiмали, згорнувшись у клубок, для нього ж сон тепер був неможливим.

Вiн пiдтримував яскравий вогонь в багаттi, знаючи, що лише вiн i зупиняв вовкiв вiд того, щоб вп’ястися своiми голодними iклами в його плоть. Двi його собаки гавкали та скавчали, не вiдходячи нi на крок, тулячись до нього з обох бокiв в пошуках захисту, а коли вовк пiдходив ближче, анiж зазвичай, вони починали вiдчайдушно гарчати. Зачувши гарчання собак, коло вовкiв оживало i вони, пiдiймаючись на лапи, робили спроби пiдiбратися ближче, нестримно ричали та вили. Потiм коло знову стихало i то там, то тут вовки знову лягали, поринаючи в дрiмоту.

Та iхне коло постiйно звужувалось. Потроху, кожного разу на дюйм. Інколи вовки пiдповзали настiльки близько, що зрештою опинялися майже на вiдстанi стрибку. Тодi вiн брав з багаття головешки побiльше, i щосили жбурляв iх у зграю. Пiсля цього вовки завжди рiзко вiдступали. Їхнiй вiдступ супроводжувався лютим виттям та переляканим ричанням, коли добре нацiлена головешка влучивши обпiкала осмiлiлого звiра.

Ранок Генрi зустрiв втомленим та виснаженим, i силкувався не заснути пiсля безсонноi ночi. Вдосвiта вiн приготував снiданок i зi свiтанком, о дев’ятiй годинi, коли вовча зграя почала вiдступати, вiн став до роботи, котру обмiрковував довгими годинами цiеi ночi. Зрубавши декiлька молодих дерев та прив’язавши iх до ялинкових стовбурiв, що росли поряд, вiн змайстрував помiст. Взявши мотузку вiд саней i перекинувши ii через помiст, з допомогою собак вiн пiдняв труну нагору.

– Вони добрались до Бiлла i можливо доберуться до мене, але вони точно нiколи не доберуться до вас, молодий чоловiче, – звернувся вiн до покiйного, який тепер спочивав у своiй могилi на деревах. Потiм Генрi вирушив у дорогу. Сани, якi тепер стали легшими, пiдстрибували позаду собак, якi бiгли завзято, бо також знали, що опиняться у безпецi лише тодi, коли доберуться до Форт-МакГеррi. Вовки вкрай осмiлiли i тепер бiгли риссю позаду та по обидва боки вiд саней, висолопивши червонi язики та демонструючи схудлi боки, на яких з кожним рухом проступали горби ребер. Вони були страшенно худими, просто костi обтягненi шкiрою з тонкими жилками замiсть м’язiв – такими худими, що Генрi подумав, це диво, що вони ще на ногах тримаються, а не падають прямо у снiг. Вiн побоявся подорожувати до темна. Опiвднi, сонце не тiльки осяяло пiвденний горизонт, а навiть показало на небi свою блiду золотисту верхiвку. Для нього це було попередженням. Днi збiльшувалися. Сонце довше радувало своiм теплом. Але щойно бадьорi променi почали зникати, вiн зупинився на привал. Залишалася ще пара годин згасаючого дня та похмурих сутiнок, i вiн скористався ними, щоб нарубати побiльше дров. Нiч перетворилася на жах. Осмiлiлi вовки та нестача сну позначилися на Генрi. Дрiмота долала його проти волi i вiн, зiгнувшись, сидiв бiля вогнища з накинутими на плечi ковдрами, затиснувши сокиру мiж колiнами, а з обох бокiв до нього тулилися собаки. Одного разу, коли вiн прокинувся, то менше нiж в дюжинi крокiв вiд себе побачив великого сiрого вовка, одного з найбiльших в зграi. І навiть пiсля того, як вiн подивився на нього, той не вiдiйшов, а повiльно розтягнувся, як ледачий пес, широко позiхаючи та уважно поглядаючи на нього, так якби вiн воiстину був просто обiдом, який затримався i який скоро подадуть.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/bile-iklo-12372694/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.