Режим чтения
Скачать книгу

Час Ліліт читать онлайн - Сергій Лобода

Час Лiлiт

Сергiй Лобода

Вiднедавна все життя Єгора полетiло шкереберть. Загинула дружина, довелося покинути незавершену дослiдницьку роботу… Довкола нього руйнуються долi iнших людей, а вiн навiть не здогадуеться, що причини цих подiй треба шукати… у бiблiйнiй iсторii.

Сергiй Лобода

Час Лiлiт

«Коронацiя Слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п'ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п'есами.

koronatsiya.com

Свiтло i морок стародавньоi легенди

Неоднозначнi образи бiблiйних героiнь: Єви, Далiли, Юдiт, Саломеi, Марii Магдалини, – з давнiх-давен бентежили уяву письменникiв, композиторiв, художникiв, якi прагнули збагнути загадку жiночоi душi. Серед цих образiв – рудоволоса Лiлiт, перша дружина Адама, прекрасна, непокiрна, надiлена демонiчними чарами. Саме iм'я бунтiвницi було викреслене з iсторii, приречене на забуття. Однак таемниче обличчя Лiлiт раз у раз виринае у творах Анатоля Франса, Редьярда Кiплiнга, Марини Цветаевоi, Максимiлiана Волошина, Володимира Набокова…

Їi постать не залишила байдужим сучасного украiнського прозаiка Сергiя Лободу, вiдомого своiм iнтересом до магii, мiстичних i темних сторiн буття людини. У новому романi «Час Лiлiт» вiн майстерно перекидае мiсток вiд свiту старовинних мiфiв i легенд до сьогодення. Рукопис твору, поданий на конкурс «Коронацiя слова» 2013 року, не загубився серед iнших текстiв, привернувши увагу журi смiливiстю розкриття фiлософських, релiгiйних, моральних проблем, химерним вiзерунком бiблiйних i апокрифiчних образiв, який обрамлюе сюжетну лiнiю.

Автор запросив нас у подорож, сповнену ризикованих пригод i несподiваних збiгiв, подорож свiтом непiзнаного, тим, що далеко не завжди пiддаеться рацiоналiстичному поясненню. Герой роману – перспективний науковець-медик Єгор Васильович Дорн – уже не перший рiк б'еться над проблемою СРДС – синдрому раптовоi дитячоi смертностi. Здавалося б, розгадка ii вже близько – i скоро можна буде святкувати перемогу… Утiм, логiка фатуму непiдвладна людському розуму. Раптово життя Єгора пiшло шкереберть. Результати багаторiчних спостережень виявилися сфальсифiкованими, i через конфлiкт iз директором науково-дослiдного iнституту вiн змушений покинути роботу й налагоджене столичне життя. Мiстика переслiдуе героя на кожному кроцi. Із небуття виринае загиблий друг. На вулицi думки Єгора вголос промовляе таемнича рудоволоса жiнка, яка з'явилася нiзвiдки i зникла в нiкуди…

Сюжетна напруга стискаеться до краю. Із завмиранням серця ми спостерiгаемо, як над свiтом розкручуеться велетенська спiраль Смертi, зловiсною тiнню зависаючи над Украiною, втягуючи в себе i дорослих, i безвинних немовлят.

Подii, описанi в мiстичному трилерi «Час Лiлiт», концентруються довкола одвiчних питань: чи мае людина свободу вибору або ii життя визначене наперед; яке начало переважае в людинi – янгольське чи демонiчне. Свою вiдповiдь на них змушенi давати всi без винятку героi роману – i Єгор, i його колега Ольга, i вiдлюдник Чеслав, i старенька бабуся Рая, i сiльська жiночка Валя, чиi долi загадково сплелися в непростий клубок. Це свiт звичайних украiнцiв, якi закохуються, народжують дiтей, страждають, втрачають близьких i рiдних. Заслiпленi iстоти, якi не знають, що iм готуе майбутне, якi не спроможнi засвоiти уроки минулого й передбачити бодай найменшi наслiдки своiх учинкiв. Хто з них здатний пiзнати Істину i витримати ii вагу?

Роман «Час Лiлiт» у котре доводить, що архаiчнi мiфи й легенди дивовижним чином впливають на життя сучасноi людини. Із часiв Адама, Єви i Лiлiт минули тисячолiття, проте чоловiки й жiнки так само, як i тодi, вагаються мiж Добром i Злом i прагнуть осягнути таемницю Життя i Смертi. Сергiй Лобода пропонуе нам складне читання, сповнене глибоких рефлексiй, часом болючих i гiрких. Однак разом iз тим автор залишае нам надiю, що смертну i слабку iстоту здатне оборонити свiтло Добра i Любовi.

Софiя Фiлоненко, кандидат фiлологiчних наук

Сергiй Лобода

Час Лiлiт

Бо не розумiю, що роблю:

тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю.

Якщо ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь iз Законом,

що вiн добрий, а тому вже не я це роблю, але грiх,

що в менi живе.

    Рим. 7:15—17

У прочиненi дверi боксу прослизнула жiноча тiнь i торкнулася холодного скла прозороi стiни. У боксi було десять iнкубаторiв, у кожному лежала дитина. Жiнка задумливим поглядом обвела сонне дитяче царство. Пiдiйшла до одного з немовлят, з кирпатим носиком i маленькою родимкою на правiй щоцi, зупинилася, безпомилково визначивши ? в ньому не було Бога. Ледь розтуливши губи, жiнка почала тихо наспiвувати дивну мелодiю. Вона не вiдводила погляду вiд дитини пiд прозорим ковпаком i продовжувала зосереджено виводити один i той же мотив. Мелодiя нагадувала колисанку. Однак лунала вона тiльки для дитини, над якою схилилась жiнка.

Дiвчинка спала.

Дивний сон. Люди в бiлому, жiнка, що пахне молоком, химерний запаху ii новому будиночку. Все це iй не подобалося. Може, це дiйсно був сон? А жахiття, яких вона безлiч перебачила у своему минулому життi? Бо не могло ж все так швидко закiнчитися. Знову в це пекло? Вона не хоче. Але чому вона думае, що знову буде погано? Чому? Тому що в попередньому життi теж усе було не так, як хотiлося?

Дiвчинка здивувалася. Вона мiркуе як доросла. Але ж вона ще не народилася. Вона всього лише зародок у тiлi матерi. Згусток людськоi плотi, хоч i живий. Добре тут. Тепло, затишно. Так вона ще не народилася? Ще е час? Як пече в грудях… Це повiтря таке… Сухе?

У нiй немае Бога…

Це вона подумала? Що це означае?

Бiль.

Але ж вона ще в мамi, навiщо ж дихати, адже саме це i викликае бiль.

Дiвчинка в прозорому iнкубаторi видихнула i завмерла. На крихiтних губках з'явилася посмiшка.

Тим часом тiло дiвчинки почало слабшати. Вона спробувала увi снi поворушити туго сповитими нiжками, але не змогла. Приемне тепло кудись швидко стiкало, наповнюючи тiло ознобом. Першими застигли нiжки. Кiнчики пальцiв онiмiли, стали неслухняними i зайвими. Холод поступово рухався вгору, заморожуючи, знерухомлюючи живе тiльце.

Коли холод торкнувся серця дiвчинки, посмiшка з'явилася й у жiнки, що уважно спостерiгала за немовлям пiд прозорим куполом. Вона постояла кiлька хвилин над дитиною, переконалася, що та померла, i повiльно попрямувала до виходу.

У дверях вона зiткнулася з молодою санiтаркою, але та ii не помiтила, ? пройшла крiзь дивну жiнку, попростувала до дальнього кута боксу. Глухо стукнуло вiдро.

Жiнка озирнулася. На ii потилицi злiва було чiтко видно борозну зi свiтлих волосинок, що
Страница 2 из 12

закручувалися у виглядi спiралi…

1

Вiн не чув, коли вона сiла поруч, ? Єгор задумливо дивився крiзь скло. У головi шумiло, але не стiльки вiд випитого, скiльки вiд розмов. Оленька, вони всi з любов'ю називали так Ольгу Кудiмову, одну з його спiвробiтниць, що брала участь у проектi, нарештi захистилася i з аспiрантiв плавно перейшла в кандидати наук.

Скоро вже його зупинка. Вiн повернув голову i з млявим подивом побачив, що мiсце поряд з ним невiдомо коли зайняла молода рудоволоса жiнка. Єгор здивовано хитнув головою i нахилився до неi.

? Вибачте, я на наступнiй виходжу.

Вона повiльно повернулася й подивилася на нього.

? Я теж, ? посмiхнулася жiнка i вiдвернулася.

Єгор кивнув.

Маршрутка зупинилася. Жiнка легко пiдхопилася i пiшла до виходу.

На вулицi було прохолодно. Єгор забарився, зачиняючи дверцята маршрутки, глянув, як вiддаляються габаритнi вогнi машини i ковзнув по жiнцi поглядом.

Вона дивилася на нього. Несподiвано здригнулася, обхопила своi плечi руками.

Йому стало нiяково за свiй пiджак, який вiн, судячи з усього, повинен був запропонувати незнайомцi. Вiдвернувшись, вiн пробурмотiв: «До побачення», i зробив кроку напрямку свого будинку.

? Зачекайте, ? пролунало позаду. ? Менi туди ж. Ми могли б пiти разом.

Єгор озирнувся. Знизав плечима. Вiн не збирався шукати нових знайомств, але з мiсця не зрушив. Жiнка повiльно пiдiйшла до нього.

? Ходiмо, ? сказала вона. ? А то вже стало прохолодно.

Єгор, гублячись у сумнiвах, чи може вiн, усе ж, запропонувати iй свiй пiджак, чи це не буде виглядати надто фамiльярно, рушив з мiсця.

? Не варто, ? повернула до нього голову незнайомка.

У свiтлi неповного мiсяця вiн зовсiм близько бачив ii обличчя.

«Про що це вона? Невже здогадалася?»

? Що не варто? ? запитав Єгор.

? Нiщо не варте, ? вiдповiла жiнка. ? Не варте того, щоб за ним шкодувати чи хвилюватися за нього.

? Думаете? ? уже з цiкавiстю подивився Єгор на незнайомку. ? А як же вияв почуттiв, емоцiй?

? Головне, що ви робите, а не що при цьому вiдчуваете.

? Але, як же, ? здивувався Єгор, ? якщо не буде почуття, то ми взагалi перестанемо бути людьми.

? Нашi почуття ? це ми самi. Я не про те, щоб перестати вiдчувати. Але не треба викликати в собi фальшивi почуття.

? Фальшивi?

? Так, щось подiбне до почуття обов'язку. Або жалю та спiвчуття, коли цього зовсiм не вiдчуваете, але так велить людська мораль.

? Мораль ? не найгiрше, що придумало людство, ? заперечив Єгор.

? Щоб виправдати своi грiшки, ? закiнчила жiнка i засмiялася.

Єгор глянув на жiнку.

І зупинився. Поряд нiкого не було. Вiн здивовано озирнувся. У головi ще лунав ii смiх, але сама жiнка щезла, наче ii i не було. Навколо хоч i нiч, та завдяки мiсяцевi виднiлися довгi тiнi будiвель i свiтла стрiчка тротуару. Єгор оглянувся. Вона не могла просто зникнути. Чоловiк труснув головою. Чи не привидiлось усе це йому? Зiтхнув. Подивився на годинник.

І пришвидшив ходу.

На свiй поверх пiднявся сходами. Уже всунув ключ у замкову шпарину, повернув, коли раптом пролунав здивований голос:

? Єгоре?

Вiн здригнувся. Озирнувся.

Дверi квартири навпроти були прочиненi. На порозi стояв чоловiк рокiв тридцяти i дивився на Єгора.

? Так, ? Єгор здивовано глянув на незнайомця. ? Ми знайомi?

У квартирi навпроти нiхто не жив, певно, уже пiвроку. Там вийшла якась темна iсторiя з сусiдами, молодою парою, що завжди сварилися вранцi. Вони несподiвано зникли, мабуть, виiхали кудись, i квартира стояла досi порожньою.

Важкою ходою, накульгуючи на вивернутi всередину стопи, чоловiк наблизився до Єгора.

? Ти мене не пам'ятаеш? ? розчаровано запитав вiн. ? Невже я так змiнився?

Єгор знизав плечима. Йому хотiлося швидше опинитися вдома, витягнутися на лiжку i заплющити очi.

? Оце так несподiванка, ? сказав незнайомець i простягнув руку Єгору. ? Я ? Юра.

Єгор знехотя потиснув мляву долоньку, скривившись про себе, здивовано подивився в очi чоловiковi.

? Юра?

Чоловiк посмiхнувся.

? Так. Пам'ятаеш наш двiр? Як там Мишко поживае?

Єгор здригнувся. Юра? Вiн сказав Юра? Але ж Юра помер. Маленький хлопчик, з яким вони дружили в дитинствi. Чи не помер?

Єгор недовiрливо поглянув на чоловiка.

? Не впiзнаеш? ? повiльно промовив той. ? Юра я, Захарчук. Невже забув? Чи це я так змiнився?

Чоловiк не був схожий на того хлопчика. Звичайно, минуло вже близько тридцяти рокiв, але жодна риса його обличчя не нагадувала про того маленького хлопчика, що так безглуздо загинув.

? Вiн помер. Юра помер тридцять рокiв тому, ? здивовано i вже з пiдозрою промовив Єгор.

У чому пiдступ, навiщо комусь видавати себе за його померлого друга?

? Так ти про ту аварiю? ? натягнуто посмiхнувся чоловiк. ? Я не помер. Ти що? Так, я довго валявся по лiкарнях, а потiм ми переiхали. Однак i ти десь пропав тодi… Як добре, що ми зустрiлися.

Єгор спохмурнiв. Дiйсно, пiсля того випадку його вiдправили до бабусi на цiлий рiк. Але чому вiн завжди думав, що Юра тодi помер? Чоловiк примусив його згадати момент, через що все сталося. А це згадувати йому нiяк не хотiлося. Вижив? Єгор не був у цьому впевнений. Але раз Юра так говорив…

? Почекай, ? сказав чоловiк i пошкандибав у свою квартиру.

Через хвилину вiн вийшов й простягнув Єгору фотокартку.

Єгор зблiд.

У нього була точно така ж фотографiя. Вiн, десятирiчний, стояв у центрi, праворуч, закинувши руку йому на плече, посмiхався Юрко, лiворуч стояла Рита, а внизу, присiвши навпочiпки, сидiв Мишко. Їх дворова компанiя. Тридцять рокiв тому.

? Я тут квартиру купив, ? чоловiк озирнувся на своi дверi. ? Сьогоднi тiльки в'iхав. І тут на тобi, виходжу, дивлюся ? ти. Бувають же в життi збiги. Ну, розповiдай, як ти, що ти?

Єгор не знав, що робити. Йому не хотiлося нiчого, нi думати, нi говорити. Все це виглядало занадто фантастичним, а докопуватися до iстини просто не було сил.

? Та добре, ? новий сусiд поплескав його по плечу. ? Зараз час пiзнiй, та й ти, бачу, напевно, з роботи тiльки. Може, коли-небудь посидимо, згадаемо молодiсть? До речi, я наших з тих пiр i не бачив. Ви зустрiчаетесь? Як там Мишко? Рита?

Єгор зiщулився.

? Юро, ти вибач, я пiду, ? не дивлячись на чоловiка, Єгор вiддав фотографiю i вiдчинив дверi своеi квартири. ? Посидимо, обов'язково посидимо…

Зачиняючи дверi, вiн подивився на свого нового сусiда. Губи чоловiка розтягнулися в тонку лiнiю посмiшки, а сам вiн, не вiдриваючись, дивився на Єгора.

У квартирi стояла тиша. Єгор клацнув замком i зiтхнув. А що вiн, власне, хотiв? Духовий оркестр, який грае туш?

Пiдозрiлий сусiда змусив згадати про Риту. Єгор i досi сумував за нею. Вiн думав, що бiль втрати не вичерпаеться нiколи, але дивно, через три роки пiсля смертi дружини вiн дiйсно зник. Не повнiстю, наче забився в куток, сховавшись вiд себе самого i вiд свого господаря. Єгор не хотiв, щоб вiн iшов, чiплявся зайвого, неначе бiль живив його, i, коли усвiдомив, що не вiдчувае того ж, що в той день… Тепер навiть спогад про це не викликав болю.

Смерть Рити не була банальною. Не була буденною. Випадковiсть. Дикий збiг обставин.

…Вони любили так гуляти iнодi: взявшись за руки, торкаючись шкiрою одне одного. Злiва ? будiвництво. Високо вгорi зависла стрiла крана. Крики будiвельникiв.

Тiльки потiм вiн усвiдомив, що сталося. А тодi…

Голос Рити, яка захоплено щось розповiдала, рiзко обiрвався. Почувся свист, наче хтось махнув гiгантським батогом… i рука дружини потягнула його вниз.

Рита лежала на притрушеному пилом асфальтi розрiзана навпiл. Над ii скалiченим тiлом, втративши силу
Страница 3 из 12

iнерцii, немов виконавши свою мiсiю, провисав трос, який, як потiм виявилося, ВИПАДКОВО вирвався з вантажем iз замка стрiли.

Єгор не знав, як вiн тодi не збожеволiв. Вiд вигляду загиблоi дружини, вiд самого усвiдомлення, що ii бiльше немае. І величезноi калюжi кровi.

Риту ховали в закритiй трунi. Цвинтар, похорон, поминки. Тiльки Єгор мало що пам'ятав з цього.

Вiдвiдування могили. Смуток. Фото дружини на пам'ятнику. І застиглий у свiдомостi вигляд ii спотвореного тiла в той останнiй момент…

Єгор зiщулився. Тепер, коли позбувся болю, то вiдчував провину перед померлою дружиною. Вiн ii зраджуе, зраджуе ii пам'ять.

Єгор роздягнувся, з насолодою простягся на двоспальному лiжку. Заплющив очi. Згадавши, що забув вимкнути свiтло, пiдвiвся, побачив себе посеред цього широкого подружнього ложа. Спохмурнiв. Винувато зiсковзнув з постелi, клацнув вимикачем i, вже в темрявi, згорнувся калачиком. На «своiй» половинi лiжка.

Бажання спати кудись зникло. Але втома залишилася.

Йому подобалися такi хвилини. Коли вiн належав сам собi. Жодних розмов, телефонних дзвiнкiв, нарад, звiтiв. А проте в душi вiдчувалася якась напруга. Начебто i не було нiчого, що хвилювало, не давало заспокоiтися.

Шкода витрачати час на сон. Таких особистих моментiв було геть мало в його теперiшньому життi. Дивно, ранiше вiн весь свiй вiльний час, якого було не так вже й багато, проводив з Ритою, i це тiшило його. Радувало так само, як зараз самотнiсть. Вiн несподiвано полюбив хвилини, коли залишався абсолютно один. Але iх теж тепер було обмаль, щоб навтiшатися ними сповна.

Згадався сьогоднiшнiй епiзод. Єгор посмiхнувся. Несподiвано вiн пiймав себе на думцi, що думае про iншу жiнку. Знайоме почуття провини пiдняло голову. Єгор вiдкрив очi в темряву. «Що це я, ? подумав, ? чому я весь час вiдчуваю провину? Ну, згадалася i згадалася…» Вiн знову склепив повiки.

У пам'ятi виринуло обличчя сусiда. Юра. Ось воно. Звiдси занепокоення. Але чому? Вiн повинен був тiльки радiти, що тодi Юра вижив, але в душi була чорнота.

Юра зовсiм не був схожий на того хлопчика. І виглядав молодшим, нiж мав бути. Ну, аж нiяк не сорокарiчним. Єгор згадав, як метушливо чоловiк принiс йому фотографiю, немов переконуючи у своiй правотi. Навiщо? А як же бути з цим?..

…Мишко з усiеi сили вiдфутболив м'яча. Єгор пiдстрибнув, сподiваючись дiстати його головою, але м'яч, пролетiвши дугою, зник за парканом, i Єгор, що стояв на iмпровiзованих воротах iз двох портфелiв, метнувся за ним. М'яч, кiлька разiв ударившись об асфальт, застрибав далi, i Єгор прискорив бiг. М'ячик вискочив на проiжджу частину. Не думаючи нi про що, окрiм заповiтного м'яча, Єгор кинувся туди ж.

Пiзнiше вiн не раз програвав ситуацiю, щоразу обливаючись потом у думках про смерть, про свою смерть, якоi дивом уникнув.

Позаду чулися кроки, нiби хтось наздоганяв його, а збоку вже верещали гальма. Зненацька Єгора щось штовхнуло в спину, i вiн, втративши рiвновагу, вилетiв на протилежний тротуар. Ззаду почувся глухий удар, потiм ще один, скрип гальм, i настала повна тиша.

Розбитi колiна пекло. На очах Єгора застигли сльози образи, вiн повiльно встав, хлюпаючи носом, i озирнувся.

На зiм'ятому капотi помаранчевого «москвича» лежало тiло десятирiчного хлопчика. Юрка. Точнiше, половина тiла. Нижня частина, розчавлена передком машини, була щiльно приплюснута мiж бампером i лiхтарним стовпом.

Єгор досi пам'ятав застиглу посмiшку на обличчi Юри. Як i цiвку кровi, що витiкала на капот машини з його рота.

2

Чеслав завжди був слухняним хлопчиком. Тихий, спокiйний, непримiтний. Йому говорили: обманювати недобре ? вiн не обманював. Йому говорили: треба iсти вранцi вiвсянку ? вiн iв. Йому говорили…

Змалку вiн потерпав вiд одного недолiку, який згодом, з роками, перерiс у дiагноз ? вiн хотiв подобатися усiм. Тому, пересилюючи себе, давився вранцi вiвсянкою, щоб не засмучувати маму, пиляв скрипку, щоб догодити татовi, i таемно мрiяв про повну свободу, наважуючись бути собою, тiльки коли залишався на самотi.

Вiн закiнчив школу зi срiбною медаллю, чим дуже засмутив маму, i, вже компенсуючи свою провину перед нею, знову ж таки згiдно з ii бажанням-наказом вступив до iнституту iноземних мов.

І все закрутилося спочатку. Вчився вiн добре, якраз настiльки, наскiльки вiд нього очiкували. На четвертому курсi одружився, вперше всупереч батькам, утiм, знову ж таки, на догоду своiй нареченiй.

Але й тут вiн не був собою.

Вона завжди порiвнювала його з кимось. І не на користь його, Чеслава.

? Славик, однокурсник твiй, посаду одержав, мiж iншим, у посольствi, i Катька, дурепа, тепер в Англii, а ми знову в дупi, ? кричала вона в сльозах, i вiн слухняно просувався по службi.

? Я хочу дитину, ? просила вона, надивившись на своiх подруг, що прогулювалися з дитячими вiзочками, i вiн слухняно робив iй дитину.

Починалися дев'яностi.

Пiсля викидня вона заявила, що хоче власну справу.

І знову вiн не змiг сказати «нi», утiм, його й не питали дуже. За порадою своiх пiдозрiлих приятельок, вона органiзувала фiктивну фiрму, «конверт». Варто вiддати iй належне: завдяки ii скиглiнню, вiн досить швидко просунувся кар'ерними сходами. На той час вiн уже працював у МЗС. З'явилися атрибути успiшноi людини. Квартира. Машина.

Жадоба до чужих грошей, хоч сума була не настiльки велика, щоб зазiхнути, згубила ii бiзнес. Квартиру i машину довелося продати.

Тодi вiн уперше замислився над своiм життям. Куди вiн iшов? З ким? Навiщо?

Але коли вона вляпалася в п'яний скандал в Ісландii, вiн уперше з насолодою сказав iй «нi».

«Нi» у МЗС вже сказали йому. Розлучення, втрата престижноi роботи, розмiн батькiвськоi квартири. Тато з мамою на той час вже емiгрували до Нiмеччини, позбавивши його, нарештi, своеi опiки.

Усе це давало йому шанс знову знайти себе.

Але, мабуть, ще було рано.

Вiн влаштувався перекладачем у комерцiйну фiрму i зажив новим життям.

Але все знову повторювалося, немов по спiралi.

Вiн зробив приголомшливий для себе висновок ? люди на його шляху траплялися абсолютно однаковi, незважаючи на те, що мали рiзнi прiзвища, статуси, обличчя та сiмейний стан.

У класi, групi, колективi обов'язково завжди складалася певна спiльнота, у якiй дiйовi особи тiльки змiнювали iмена, виконуючи тi ж ролi.

Кожне нове товариство в його життi було виткане в однаковiй пропорцii. У кожному з них був свiй Прокажений, якого всi штовхають, i свiй Лiдер, якому пiдкорялися. Були також Виконавець, Ворог, Блазень.

Чеслав був Блаженним. Тим, хто спостерiгав.

Поступово вiн дiйшов висновку, що все це безглуздо. Тому, що не можна було вже визначити, що е праве, а що ? лiве. Напевно, вiн просто втомився нести це в собi.

Вiн намагався втекти.

Взяв вiдпустку i поiхав у глушину. Чому саме сюди? Вiн не знав, де зупиниться. Так вийшло.

Вiн проводив часу працi i вiдпочинку. Багато думав, гуляв i навiть встиг закохатися.

Але спокою не було. І, насамперед, вiд самого себе.

Вiн не розумiв, чого хоче. Але все одно хотiв цього.

Через три мiсяцi вiн повернувся додому, щоб опуститися на саме дно. Бо вирiшив, що тiльки страждання тiла можуть вилiкувати його душу.

Тому став бомжем.

Так, вiн пiдготувався до цього грунтовно. Вибрав мiсце, де чистiше, взяв iз собою грошей, тепло одягнувся.

Його помилка була в тому, що вiн призначив собi тiльки роль, замiсть того, щоб вибрати спосiб життя. Мав, що втрачати. А тут це було неприпустимо.

Його побили. Того ж дня. Роздягли, забрали грошi i залишили лежати у
Страница 4 из 12

власних випорожненнях на кахельнiй пiдлозi громадського туалету.

Вiн домiгся свого ? iстина швидко з'явилася через бiль у зраненому тiлi i власному мерзенному запаху.

Йому було куди йти пiсля лiкарнi ? залишалася квартира. Повернувшись додому, вiн уже знав, що знайшов вiдповiдь.

Ще пiд час свого еднання з природою у глухому селi, у лiсочку поблизу знайшов невелику, схожу на казкову, хатинку.

У лiкарнi, в мареннi, вiн побачив себе там.

І вiн усмiхався…

3

Час Лiлiт

…І був шостий день.

І сказав Бог: сотворяю тебе за образом i подобою своею.

?.І взяв вiн вогонь палаючий, i вийшла з нього Лiлiт. І вдихнув Бог у неi душу свою.

Прокинулась перша жiнка Раю од вiчного сну i окинула поглядом навколо. І побачила вона Тiнь, що нависла над землею. Голос почула: сотворяю тебе за образом i подобою своею.

?.І взяла Тiнь прах земний i сотворила з нього людину. І поставила Тiнь двох Стражiв людинi сотворенiй, /пронiсся над землею подих мелодii, що i була самою Тiнню. І побачила Лiлiт душу, що увiйшла в людину, i зрозумiла, що Тiнь i е Бог.

І скрiзь, куди не простягався погляд Лiлiт, усе було залито яскравим сонячним свiтлом. І крони дерев небачених м'яко схилилися над головою жiнки. І сяяло небо прозорою блакиттю.

?.Спiткало жiнку здивування, коли подивилася вона на себе i рукою себе торкнулася. І пестила вона нове тiло свое, i тремтiла вогненна Дiва вiд власних дотикiв.

Але упав погляд Лiлiт на людину, яку сотворив Бог. І були очi його закритi, а тiло нагим. Спав вiн.

?.І була стать його вiдмiнна вiд Лiлiт, i не змогла втриматися вогненна Лiлiт, щоб не торкнутися його.

?.І вiдкрив чоловiк очi. І не красоти Раю постали його очам, а досконалiсть Лiлiт. Простяг руку вiн свою до Лiлiт i промовив м'яко: дружино моя, не бiйся, це я, Адам, чоловiк твiй.

Але не поспiшала Лiлiт.

І говорив Адам: скажи менi iм'я свое, дружино моя.

І вiдповiдала вона: Лiлiт.

?.І пробився крiзь крону дерева промiнь сонця i впав на Адама. Озирнувся Адам навколо та замилувався небаченою красою. І подякував вiн Творцю цього: о Великий Боже, славлю iм'я твое, що сотворив ти Рай на землi.

?.Але знову погляд його повернувся до Лiлiт: славлю iм'я твое, Творець усього сущого, бо сотворив ти iстоту, що перевершила своею красою всi красоти Раю.

?.Наблизилася Лiлiт до чоловiка свого, Адама, i взяла його за руку. Глянула вгору, в очi його, i вловила в них любов земну i пристрасть вогненну. І едналися iх тiла, i пристрасть спалахувала мiж ними.

І лилася музика з блакитних небес на перших жителiв Землi. І була прекрасна, як i все навколо.

?.І зачарованi були гласом Божим чоловiк i жiнка, i стояли вони в нерухомостi, i були погляди iх у небо спрямованi, i торкалися iх голi тiла одне одного…

4

Ольга стрiмко увiйшла до кабiнету. Єгор, що марудився з майбутньою доповiддю, запитально пiдняв голову.

? Єгоре, я не розумiю, що вiдбуваеться…

Погляд Єгора ковзнув по ii розхристаному бiлому халатi, зупинився на свiтлiй блузi з розстебнутим верхнiм гудзиком.

? Здрастуй, Олю, ? посмiхнувся чоловiк. ? Що трапилося?

Ольга пiдiйшла до його столу, сiла навпроти. Схвильовано прикрила долонею губи i довгим поглядом подивилася на Єгора.

? Що, Олю? ? не витримав вiн i встав.

Пiдiйшов до жiнки, схилився, заглянув в очi. Захотiлося обняти ii, але чомусь у пам'ятi спливли слова вчорашньоi незнайомки: «Не треба викликати в собi фальшивi почуття».

Вiн вiдчував жалiсть до Олi. Жалiсть, породжену ii нещасним виглядом, схвильованiстю, нерiшучiстю. Але чудово розумiв, що це не було чимось бiльшим.

? Що у тебе сталося?

Жiнка на нього не дивилася.

? Три роки коту пiд хвiст, ? сказала вона тихо, притискаючи долонi до губ. ? Усе даремно.

? Ти можеш нормально пояснити? ? Єгор пiдвищив голос.

Спрацювала захисна реакцiя: три роки тому загинула Рита.

Ольга злякано подивилася на Єгора.

? Я щойно зробила аналiз, ? вона мало не плакала. ? Сама зробила. Два рази. І Томочка перед тим.

? Який ще аналiз? ? не зрозумiв Єгор ? перед очима стояло обличчя Рити. ? Ти про що?

? Ти вже написав доповiдь?

Перехiд був несподiваним. Єгор розгублено подивився на жiнку.

? Та ось, мордуюся, ? кивнув на свiй стiл. ? Добре, що все вже позаду…

? Нiчого не позаду, ? з гiрким глузуванням сказала Ольга. ? Можеш не мучитись. Серотонiн? Дзуськи! Щойно…Аналiзи… Загалом… Це не дефiцит серотонiну. Причина СРДС не в цьому. І з триптофангiдроксилазою також усе гаразд. Навiть рiвень пiдвищений. Єгоре, ми були занадто самовпевненi ? причина смертей не в цьому.

Вiд серця вiдлягло. Але тiльки на мить. Справа була не в Ритi.

Уже понад вiсiм рокiв вiддiл бився над вирiшенням проблеми СРДС. Робота йшла доволi мляво, поки, три роки тому, у вiддiл не прийшов Єгор. Саме тодi вони намацали ниточку до розв'язання проблеми синдрому раптовоi дитячоi смертностi. Три роки iнтенсивних дослiджень, експериментiв, порiвняльних аналiзiв, статистики нарештi дали результати. Навiть контрольнi дослiдження доводили, що причиною смертей немовлят з групи ризику, вiд народження i до чотирьох мiсяцiв, був дефiцит серотонiну, який вiдповiдае за дихання. У всiх померлих немовлят, якi не мали патологiй та iнших причин для смертi, рiвень серотонiну в частинi довгастого мозку був знижений у середньому на двадцять шiсть вiдсоткiв. Так само, як i ферменту, що його виробляв. Це була перемога, перемога над смертю, яку вони ще вчора негласно святкували на своему сабантуйчику. Навiть доповiдь Старому була вже наполовину готова. А тепер з'ясувалося, що вiз i нинi там.

? Почекай, заспокойся, ? Єгор, поступово приходячи до тями, таки обiйняв жiнку. ? Це ще нiчого не означае. Подивимося, може, у дитини були патологii. Може, причина зовсiм банальна, може…

? Єгоре, ? Ольга пiдняла на чоловiка очi. У куточках iх блищали сльози, ? ти хапаешся за соломинку. Я ж не зовсiм дурна. Дитина була абсолютно здорова. І з серотонiном усе в порядку. А проте померла вiд асфiксii. Розумiеш?

Єгор пiдвiв голову. Його губи ворухнулися.

Ольга гiрко посмiхнулася й похитала головою.

? Нi, Єгоре, нi. Не вiд механiчноi. Враження таке, нiби ii задушили зсередини.

? Задушили? ? перепитав Єгор, хоча чiтко розчув слова Ольги.

? Я не можу тобi цього пояснити, ? жiнка розгублено подивилася на нього. ? Велика концентрацiя вуглекислого газу в кровi. І ще…

? Що, Олю?

Жiнка вiдвернулася, уникаючи дивитися в очi Єгора, i тихо промовила:

? Я це вiдчуваю, розумiеш? Дiвчинка не своею смертю померла. Їi вбили. Тiльки незрозумiло, як.

? Так, ? Єгор пiднявся. ? Ти заспокойся. Тут багато чинникiв може бути…

Ольга похитала головою.

? Це ще не все…

? Що, Оленько?

Жiнка пiдняла очi i благально подивилася на Єгора.

? Я перед тобою винна.

? Що ти таке кажеш, Олю? ? здивувався Єгор. ? Що це тобi в голову прийшло?

? Винна. Винна. Ти пробач менi, будь ласка. Я хотiла як краще… ? Ольга похнюпилась.

? Що ще, Олю?

? Я- Я тебе дурила. Це не навмисно… Просто… Просто я не хотiла псувати нашi результати…

? Ти про що? ? спохмурнiв Єгор.

? Пробач менi. Але це вже восьмий випадок. Восьмий випадок за три мiсяцi. Я розумiю, ти можеш написати на мене доповiдну за фальсифiкацiю результатiв дослiджень, але я вже не можу мовчати. Це не те, що ми думали. Все марно.

? Ти пiдтасовувала результати аналiзiв? ? недовiрливо запитав Єгор.

? Так. Усi ми живi люди. Я думала: ну один випадок, ну два, збiг, випадковiсть. І це непорозумiння зiпсуе нам три роки кропiткоi роботи. Але вiсiм! Єгоре, це не те, що ми
Страница 5 из 12

думали.

Вона його обманювала. Три мiсяцi. Чому? На догоду, результатами? Господи, про що вiн думае? До чого тут обман? Результати… Якщо це дiйсно так, то все пропало. Вся iхня робота…

Йому нi в чому не щастить. Так було з тiею злощасною кандидатською, так сталося i зараз. Здавалося, вiн стояв на порозi вiдкриття, але траплявся черговий казус i все летiло шкереберть. Вiн завжди вибирае свiдомо програшнi варiанти.

Єгор мовчки дивився на Ольгу. На ii макiвцi три сивi волосинки сплелися воедино. Немов закрученi тоненькою косою, знебарвленi волоски губилися в глибинi чорного пишного волосся.

? Нiхто нiчого не буде писати, ? повiльно вимовив Єгор, звертаючись швидше до цих волоскiв, нiж до жiнки, що сидiла за столом.

? Правда? ? пiдняла голову Ольга. ? Що ти збираешся робити? Подаси доповiдь?

Єгор вiдвернувся, повiльно обiйшов стiл, опустився у свое крiсло.

? Нiякоi доповiдi не буде.

? Але Старий…

? Я поговорю з ним, ? Єгор стомлено пiдпер голову рукою. Прикрив очi. ? Олю, зроби менi роздрукiвку всiх аналiзiв на цi вiсiм випадкiв. Справжнiх аналiзiв.

? Так, звичайно, ? пiдхопилася зi стiльця жiнка, метушливо жмакаючи в руцi куточок халата. ? Я зараз принесу. У мене вже все готово. І…

? Добре.

Вiн не пiдняв голову. Не розкрив очей. У тiлi i свiдомостi залишалася пустка.

Тридцять чотири мiсяцi вилетiли в трубу.

Єгор очолив вiддiл незадовго до загибелi Рити. Це був як певний вiдлiк. Грошi, час, зусилля, надii. Все пiшло догори дригом.

Єгор завжди примiряв ситуацiю на себе. І хоч вони з Ритою i не мали дiтей, йому було добре знайоме це вiдчуття гiркоти втрати. Сотнi матерiв, сотнi смертей за цей час… i тепер нiякоi надii. Все доведеться починати наново.

Вiдчинилися дверi. Єгор пiдняв голову.

До кабiнету увiйшла Ольга, зiткнулася з його поглядом, зробила крок до столу. Схиливши голову, простягла течку. Зупинилася, не знаючи, що робити.

? Іди, працюй, Олю, ? тихо сказав Єгор, розкриваючи теку. ? Усе буде добре.

Жiнка подивилася на нього.

? Ти йому скажеш? ? запитала приглушено.

? Дослiдження доведеться продовжити, ? Єгор почав читати текст. ? Не думай нi про що.

? Дякую, Єгоре.

Ольга повернулася й тихо вийшла.

Усе було так, як вона i говорила.

Пiдвищений вмiст С02 в кровi І спричинив смерть. Єгор ковзнув по загальному аналiзу, погляд зачепився за пiдозрiло низькi цифри. Це було досить дивно.

Вiн вiдкинувся на спинку крiсла i подивився у вiкно.

Потягнувся до телефону.

? Михайле Петровичу? Зайди до мене.

? Добре.

Через кiлька секунд до кабiнету увiйшов чоловiку чорних джинсах i сорочцi навипуск. Єгор мимоволi посмiхнувся. Мишко завжди зневажав норми, чого б це не стосувалося. Ще в школi вiн мiг убратись у щось яскраве, мов пiвень, i нiхто його не мiг переконати в порушеннi правил. І навiть тут, в iнститутi, де не прийнято було ходити в джинсах, Михайло теж залишався вiрним своiм принципам.

Чоловiк попрямував до столу свого начальника, без запрошення вмостився на стiлець, на якому недавно сидiла Ольга, i запитально подивився на Єгора.

? Щось сталося? ? спитав вiн, складаючи руки на столi. ? Ти був такий офiцiйний.

Єгор мовчки простягнув йому теку. Михайло знечiв'я взяв ii, розкрив, почав читати. Перегорнув сторiнки, подивився на Єгора.

? Що це?

? Ти знав про це? ? Єгор уважно дивився на свого заступника.

? Про що, про це? ? Михайло здивовано глипнув на Єгора. ? Що це за маячня? І звiдки це взагалi?

? Це Оля зробила, ? тихо сказав Єгор. ? За останнi три мiсяцi.

? Ольга? ? здивувався чоловiк. ? Чому цього немае в загальних результатах?

Вiн знову подивився у видрукуванi листки. Нахилився ближче. Губи його ворухнулися.

? Так це ж…

? Саме так, ? зiтхнув Єгор.

Обидва розумiли один одного без слiв.

? Що ти збираешся робити? ? запитав Мишко. ? Ти ж знаеш, чим це загрожуе? Старий сказиться.

? Знаю.

? То не роби цього.

? Не можу, Мишко.

Михайло зiтхнув.

? Ти розумiеш, що ми всi вилетимо звiдси? Усi чекають результатiв, хоч яких-небудь. Вони сподiваються, що iх грошики окупляться, а ти iм що? Вибачте, ми не готовi? Дайте нам ще, тому що ми обламались iз цим чортовим серотонiном?

? Я поговорю зi Старим.

Мишко знизав плечима.

? Поговори. Тiльки вiн тобi скаже те саме.

? Побачимо.

Михайло з цiкавiстю подивився на Єгора.

? Гаразд, ? зiтхнув Єгор. ? Працюемо.

Мишко пiдвiвся.

? А що з доповiддю? ? поцiкавився мiж iншим.

? Я подумаю. Це треба переварити, ? кивнув Єгор. ? До речi…

Михайло оглянувся.

? Ти пам'ятаеш Юрка? ? Єгор уважно дивився на Михайла.

Чоловiк глянув на нього здивовано.

? Якого Юрка?

? З нашого двору.

? А, Юрко, ? Михайло натягнуто посмiхнувся. ? Що це ти про нього згадав?

? Я його вчора зустрiв…

? Юрка? ? здивувався Мишко, але, як здалося Єгору, недостатньо щиро. ? То й що?

? Як що? Я все життя думав, що вiн тодi помер.

Мишко, не клiпаючи, дивився на Єгора.

? Так ти кажеш, бачив його? І що вiн?

Єгор знизав плечима.

? Дивний якийсь. Не знаю. Таке враження, що вiн дуже хотiв, щоб я про нього згадав.

Михайло посмiхнувся.

? Єгоре, ти параноiк. Де ж ти його зустрiв?

? Напевно, напевно параноiк, ? знехотя посмiхнувся i Єгор. ? Вiн у порожню квартиру в'iхав, та, що поруч зi мною. Тiльки…

? Що?

? Вiн зовсiм не схожий на того Юрка, що я знав.

? Ну ти даеш, ? Мишко пiдвiвся. ? Скiльки рокiв минуло. Я б теж його не впiзнав.

? Так, так, можливо, ти маеш рацiю, ? розгублено мовив Єгор i глянув на Михайла. ? Ти поки що не кажи нiчого про цi випадки.

? Нормально ти про мене думаеш, ? нахмурився той. ? Я все розумiю.

? Ну то й добре.

? Успiхiв, ? пробурмотiв Мишко i повернувся, щоб пiти.

Єгор подивився йому в спину i застиг. На потилицi Михайла, з лiвого боку, чiтко була видна знайома спiраль з ледь помiтних волоскiв. Єгор, не вiдриваючись, дивився на Мишка, поки той не пiдiйшов до дверей, озирнувся, кивнув Єгору i мовчки вийшов.

Вiн нiколи не бачив подiбного нi в кого… Нi в кого, окрiм Рити. У його померлоi дружини була саме така мiтка. Вiн навiть говорив iй про це i любив цiлувати Риту в цю милу спiральку. Дивно, чому вiн про це думае? Ну i що? Мало в кого е подiбнi мiтки…

Єгор знову вiдкрив течку.

Чому з ним усе це трапляеться? Смерть. Навколо нього завжди була смерть. Може, тому i професiю вiн собi вибрав, пов'язану зi смертю? Але лiкар повинен рятувати вiд смертi, давати життя, а з ним вiдбувалося протилежне.

Йому щастило.

Сама по собi ця властивiсть вважалася б везiнням, якби навколо нього не вмирали люди. Інодi йому спадало на думку вчинити самогубство, але Єгор з гiркою усмiшкою усвiдомлював, що з цього нiчого не вийде.

Так, йому щастило…

У життi…

Саме в життi, а не по життi. Здавалося, смерть, що полювала за ним, забирала замiсть нього когось iншого. Вже давно Єгор помiтив закономiрнiсть, зв'язок у неприемностях, що з ним траплялися i якi для самого Єгора повиннi були закiнчитися смертю, якби не його везiння.

Так було з тим проклятим вiдрядженням, коли тiльки збiг обставин дозволив уникнути смертi. Так було з Ритою. Так було з Юрою. Якби не Юрко, пiд колесами легковика опинився б вiн, Єгор.

5

Неприемностi почалися ще пiдчас вагiтностi його бiологiчноi матерi.

Вона постiйно курила. Будь Сансанвi[1 - В апокрифах Сансанвi ? один з трьох янголiв, яких Господь послав, щоб повернути першу дружину Адама Лiлiт, яка втекла. Двох iнших янголiв називали Санвi й Самангелоф (Тут i далi примiт. ред.).] як i ранiше безтiлесним, це б його мало хвилювало, але тепер вiн був у в'язницi свого тiла, що тiльки зароджувалося, та ще i в матцi
Страница 6 из 12

матерi. Подвiйний мiшок, з якого можна було вибратися тiльки одним шляхом.

Це дiйсно була в'язниця.

Те, що iй було приемно, йому приносило нестерпний бiль. Навiть коли вона ще тiльки хотiла закурити, вiн уже починав задихатися.

А цi ii контрастнi душi. Кожного разу вiн стискався весь i в без того тiсному мiшку, щоб захиститися вiд холоду й спеки, i бився ще не сформованими нiжками зсередини.

Болiсно проходили години, днi, мiсяцi. Але вiд усвiдомлення, що муки триватимуть роками, ставало нестерпно.

Пологи були жахливими. Вона кричала вiд болю, а вiн задихався вiд того, що вона затримувала власне дихання.

Вони називали це вигнанням.

Удруге поспiль Сансанвi довелося втiлюватися. Процедура здавалася знайомою, але легше вiд цього не ставало. Темрява, тiло чавить силою власного «будиночку», нiчим дихати. І коли вiн побачив величезну свiтлу пляму над головою, то злякався. Злякався, бо з жахом зрозумiв ? вiн знову буде жити.

Голову здавило тiсним обручем, здавалося, навiть череп хруснув, i якби не тiм'ячко, що так i не заросло досi, його голову розчавило б як горiх, коли виштовхувало через печеру.

Яскраве свiтло шмагнуло по очах. Миттево стало холодно. Легенi тут же роздуло, наче його всього наповнили повiтрям. Сансанвi спробував вiдкрити очi. Побачив цей дикий свiт.

Стало прикро.

І вiн заплакав.

Мати пiсля пологiв вiд нього вiдмовилася, встигнувши назвати осоружним iм'ям Стасiк. Та це було неважливо, його ймення. Ранiше вiн був Юрiем, тепер Станiславом, яка рiзниця. Але вiн, уже знаючи про майбутне народження, був готовий до цього. І навiть знав.

Дитинство в дитбудинку не додало любовi до людей. Для нього вони були всього лише пiшаками у грi…

6

Обабiч дороги промайнула будiвля знайомоi кав'ярнi, i Єгор рiзко вивернув кермо праворуч. Позаду пролунав обурений звук сигналу, але Єгор не звернув на це уваги.

Зала була порожня. Майже порожня. За одним зi столикiв сидiв чоловiк з густою бородою i в чорнiй рясi, за барною стiйкою нудьгував молодий хлопець у бiлiй сорочцi.

Єгор вiдзначив собi поглядом столик бiля вiкна i пiдiйшов до стiйки.

? Каву, будь ласка, ? звернувся вiн до хлопця.

? Як завжди?

Єгор кивнув.

? І… один круасан. Нi, два.

Бармен ковзнув по ньому поглядом, мовчки кивнув.

Єгор розвернувся i попрямував до столика бiля вiкна.

Кiлька секунд тому порожнiй, вiн тепер виявився зайнятий, хоча, Єгор був впевнений, до кафе нiхто бiльше не заходив. Вiн хотiв було вже обрати iнший, але, придивившись до силуету бiля вiкна, нерiшуче зупинився посеред зали.

На нього з усмiшкою дивилася вчорашня незнайомка. Вона пiдняла руку i привiтно помахала йому. Єгор попрямував до неi.

? Привiт, ? першою привiталася вона, коли вiн обережно сiв навпроти.

? Привiт, ? вiдповiв Єгор, вiдчуваючи себе не у своiй тарiлцi.

Запала пауза. Вiн не знав, що iй сказати i взагалi не був зараз налаштований на розмови. Кiлька хвилин сидiли мовчки. Єгор, почуваючи як зростае напруга, подивився на неi.

? Де ви вчора пропали? ? запитав, аби не мовчати.

Жiнка дивилася на нього.

Колiр очей незнайомки Єгор розрiзнити не мiг ? для цього в залi було занадто темно. Волосся кольору мiдi спадало локонами iй на плечi.

? Я завжди приходжу i йду, коли побажаю.

Єгор посмiхнувся краечком губ i вiдвiв погляд.

? Вам не подобаються незалежнi жiнки? ? запитала незнайомка i посмiхнулася.

На щоках у неi з'явилися ямочки.

? Якi шовiнiстично налаштованi чоловiки, ? у тон iй вiдповiв вiн. ? Так вийшло, що i тi, й iншi не можуть одне без одного.

? Свiт iз самого початку гнобив жiнок, ? без посмiшки сказала незнайомка. ? Що ж нам лишаеться?

Єгор знизав плечима ? ii слова звучали як виправдання.

Принесли каву. Офiцiантка поставила тарiль з круасанами на стiл. Єгор узяв гарячу чашку обома долонями i поглянув на жiнку.

Але вона дивилась не на нього. Єгор простежив за ii поглядом.

? Святим отцям не чуже нiщо мирське, ? кивнула вона в бiк батюшки, що iз замисленим виглядом смакував свiй напiй.

? Чому б i нi, ? посмiхнувся Єгор i теж спробував каву.

? З часiв сотворiння свiту так нiчого й не змiнилося. Люди, як i ранiше, дiляться на солдатiв, священикiв i правителiв. Решта залишаються просто сiрою масою.

Кава обпекла, Єгор поставив чашку.

? Ви читали Джека Лондона? ? Єгор з цiкавiстю подивився на жiнку. ? І до кого ж ви зараховуете мене?

? Ви священик, ? впевнено промовила жiнка. ? Той, до кого йдуть за порадою. Пастир, свого роду.

Єгор засмiявся. Незважаючи на неприемностi на роботi, загрозу проекту, безвихiдь, у якiй вiн перебував зараз, це його несподiвано розвеселило.

Вiн ? пастир?

? Ви менi лестите, ? Єгор з цiкавiстю подивився на незнайомку.

? Зовсiм нi. Я не порiвнюю вас iз ним, ? вона кивнула на батюшку. ? Цей несправжнiй. Рече, не вiдаючи сам, що.

? Чому ж, ? заперечив Єгор i ще раз подивився на чоловiка в сутанi. ? Напевно, вiн вiрить у те, що проповiдуе.

За вiкном почувся дитячий зойк. Повз пронеслася перелякана кiшка, слiдом за нею затупотiли трое хлопчакiв. Один з них зупинився напроти вiкна, дiстав з кишенi рогатку i, прицiлившись, запустив камiнь. Почувся котячий вереск.

Жiнка, не вiдводячи вiд вiкна погляду, тихо промовила:

? Як же я ненавиджу цих тварюк. Ви тiльки подивiться на них. Ось так само вони вбили колись свого Бога.

Єгор здивовано подивився на неi. У ii голосi вiдчувалася справжня злiсть.

Жiнка повернула голову i посмiхнулася.

? І вони досi п'ють Його кров i iдять Його плоть, ? кивнула вона на батюшку за столом. ? Некроманти. Це ж треба було вигадати ? поклонятися смертi. Подумати тiльки, вони вклоняються Його трупу.

? Його зрадили.

Вона похитала головою.

? Вони створили культ на смертi. Розумiете, вони iй поклоняються! І жеруть Його кров. Вони досi залишилися язичниками. Бо принесли Його в жертву. У жертву батьковi власного сина, як вони вiрять.

? Як вони вiрять? ? перепитав Єгор. ? Хiба Вiн не був сином Бога?

Жiнка похитала головою.

? Вiра в Бога ? вже не релiгiя. Релiгii придумали для того, щоб правити людьми. Вiн ? всього лише одна з марiонеток, ? посмiхнулася жiнка.

? Ви атеiстка?

? Нi, я вiрю в Бога. А ви?

Єгор знизав плечима. Чи вiрить вiн?

? Не знаю.

? І в загробне життя не вiрите? ? незнайомка уважно дивилася йому в очi.

Єгор мовчав. Пiсля смертi Рити вiн про це не раз замислювався. Тим паче, його проект був безпосередньо пов'язаний зi смертю. Чи було там щось?

? Якби люди дiйсно знали, що там за порогом iхнього земного життя, у свiтi б прокотилася лавина масових самогубств, ? сказала жiнка, не дочекавшись його вiдповiдi.

? Там так добре? ? скептично запитав Єгор.

? Там… по-iншому. Але не варто нехтувати земним життям. Це унiкальна можливiсть змiнити свiт i змiнитися самому.

Єгор хмикнув. Знову пiдняв чашку. Сьорбнув.

? Чому ви назвали мене священиком?

Жiнка виклала обидвi руки на стiл.

? Ви можете дати людям те, що вони хочуть отримати.

? Я? Що дати? ? здивувався Єгор.

? У кожного своя мiсiя, ? посмiхнулася незнайомка. ? У вас своя. А у мене своя.

? І яка ж у вас?

? З часом ви про це дiзнаетеся.

Задзвонив телефон.

Єгор потягнувся до кишенi, кинув погляд на жiнку.

? Вибачте, ? натиснув кнопку. ? Так?

? Єгоре, ? пролунав голос Михайла. ? Дзвонили з Днiпропетровська. У них наш випадок. Схоже, СРДС.

Єгор спохмурнiв. Вiн так i не поговорив з директором iнституту. Але ж дослiдження нiхто не припиняв, а цей випадок ? свiжий матерiал.

Єгор подивився на жiнку. Вона посмiхалася.

Його покоробило вiд власноi думки. Смерть немовляти
Страница 7 из 12

була для нього лише свiжим матерiалом.

? Оформляй вiдрядження, ? сказав вiн у трубку i вiдключився.

? Неприемностi? ? запитала жiнка.

Єгор скривився.

? Так, робочi моменти.

? А ким ви працюете?

? Я лiкар.

Подивився на годинник.

? Вам треба йти? ? напiвзапитливе сказала жiнка.

Єгор iз жалем подивився на неi. Зловив себе на думцi, що хотiв би залишитися тут ? не хотiлося в порожню квартиру. Але щось штовхало його геть вiд цiеi жiнки.

? На жаль, так.

Жiнка кивнула, продовжуючи дивитися на нього. Бентежачись, вiн витягнув портмоне, поклав на стiл купюру. Встав.

? Усього найкращого, ? торкнувся поглядом незнайомки.

? До побачення.

Уже виходячи з кав'ярнi, Єгор озирнувся. Жiнка, як i ранiше, дивилася на нього й усмiхалася.

На столi залишилися непочатi два круасани.

7

Мишко посмiхнувся. Як же вiн любив такi оказii. Особливоi потреби iхати саме йому не було ? аналiзи мiг взяти будь-хто з молодших спiвробiтникiв iх вiддiлу. Але в такi вiдрядження iздив завжди вiн. Напевно, Єгор пiдозрював його в грiшках, пов'язаних iз цими вiдрядженнями, але нiколи про це не обмовився й словом. Утiм, Михайло не морочився з цього приводу ? бажання подобатися всiм у його потенцiалi було вiдсутне.

З Оленою вони прожили п'ятнадцять рокiв. Сiм'я… Вiн дорожив своею сiм'ею. Іван, Олена… Це була його основа, це був тил, куди можна сховатися.

Але… Це було, скорiше, почуття обов'язку, самозаспокоення, потуги змусити себе так думати.

Коли почалися вiдрядження, вiн, нарештi, зрозумiв, чого йому так не вистачало. Свободи. Йому подобалося бути самому. Вiн хотiв простору. Не замкнутого ? квартири чи iнституту, не зацикленостi в маленькому свiтi чужих смертей i власноi сiм'i, вiн хотiв вiдволiктися вiд усього.

Хотiлося новизни. Щоб знову вiдчути себе живим, вiдчути себе вдома.

А для цього не обов'язково потрiбна була iнша жiнка.

З якою ж насолодою вiн гуляв сам увечерi незнайомими мiстами. Новi враження, свiжi емоцii, новий вiн сам.

Подзвонив дружинi.

? Оленко, в мене вiдрядження, ? сказав у трубку.

На тому кiнцi дроту помовчали.

? Михайле, там що, крiм тебе, бiльше нiкому?

Чоловiк зiтхнув.

? Ти ж знаеш, хочеш зробити добре ? роби сам.

? Гаразд, ? пiсля деякоi паузи зiтхнула жiнка. ? Документи i грошi не забудь.

? Ти в мене чудо, ? посмiхнувся Михайло.

? Щасти тобi, чудо, ? хмикнула жiнка. ? Ти надовго?

? На кiлька днiв.

? Повертайся швидше.

Уже сутенiло.

Вокзальна суета не напружувала. Мишковi було приемно опинитися в гущi незнайомих людей, хоч загалом вiн не любив чужоi енергетики. У цiлому все складалося вдало. Якщо вiн трiшки затримаеться, не доведеться iхати на дачу на день народження тестя. Отже, треба затриматися.

Михайло усмiхнувся i попрямував до каси. Забравши заброньований телефоном квиток, вiн пiдiйшов до потяга, що стояв на дванадцятiй колii.

? Днiпропетровськ? ? запитав, посмiхнувшись некрасивiй дiвчинi в пом'ятiй форменiй спiдницi.

Простягнув квиток.

Вона подивилася на нього байдуже.

? Двадцять перше мiсце.

Михайло весело кивнув. Мав вiдчуття курця, що кидае палити, але дозволив собi ще одну сигарету.

Нове мiсто зустрiло спекою. Закинувши сумку на плече, Михайло спiймав таксi.

У потязi вiн виспався, тепер же хотiлося чогось незрозумiлого. У тiлi вiдчувалося бажання. Щось йому снилося, згадав сидячи в машинi. Якась жiнка… Рита? Нiяк не мiг пригадати.

Поселившись у готелi, Михайло привiв себе в порядок i поiхав до лiкарнi.

Будiвля пологового будинку була старою. Червона цегла втратила вже свiй природний колiр i колишню щiльнiсть ? мiсцями було видно частi сколи на стiнi. Михайло, який звик до естетики та дизайну свого рiдного iнституту, тiльки похитав головою.

Зустрiли красиво. Заввiддiлу розсипався в панегiриках, а тiтки в бiлих халатах мало не танцювали навколо. В iнший час це потiшило б самолюбство Мишка, однак зараз йому хотiлося швидше завершити справи.

? Де дитина? ? перебив вiн низенького чоловiка рокiв п'ятдесяти п'яти, що розпинався про свiй пологовий будинок.

Завiдувач закрив рота й сполохано подивився на Мишка.

? Я повинен ii оглянути i взяти проби, ? пояснив той, уже шкодуючи, що так грубо перервав спiврозмовника.

? У морзi, ? видихнув чоловiк. Потiм, потягнувшись до Михайла, торкнувся його лiктя й iнтимно промовив стиха, ? ви ж розумiете, сучаснi методи не завжди…

? Я все розумiю, ? голосно сказав Мишко. ? Менi потрiбно лише з'ясувати причину смертi дитини.

? Добре, добре, ? поквапно згодився завiдувач.

Вiн озирнувся навколо.

? Ганночко, ? гукнув вiн молоду жiнку з короткою зачiскою, яка i так стояла майже поруч. ? Ось, це Ганна Сергiiвна Фролова, наш неонатолог. Вона вас проведе i взагалi буде тут вашим гiдом.

Мишко подивився на жiнку. Зовсiм не втiшало, щоб його тут контролювали i стежили за ним, але, побачивши напружену посмiшку молоденькоi лiкарки, сам посмiхнувся вже цiлком щиро.

У неi були пухкi губи. На вигляд дiвчинi було рокiв двадцять сiм. Висока, струнка. Але губи… Вiн пам'ятав цi губи, ще тодi, коли вона жила зi своiм чоловiком у сусiднiй з Єгором квартирi. «Так ось де вона тепер, ? подумав Мишко. ? Цiкавий збiг».

? Ходiмо? ? вiн показав рукою на коридор, i дiвчина, поглянувши на нього, смiливо кивнула.

Ганна йшла трохи попереду, даючи можливiсть роздивитися ii. У правiй руцi вона стискала прозорий файл з паперами.

Нiжки були стрункi. Високий зрiст не псував виразного дiвочого стану, навпаки, розкривав повнiстю його красу. Захотiлося доторкнутись до неi. Михайло гмикнув. Дiвчина здивовано озирнулася. Побачила його усмiхнене обличчя.

? Ви теж усе розумiете? ? усмiхнулася сама.

? Звичайно, ? кивнув Михайло i наздогнав лiкарку. ? Мене не можна залишати без уваги.

Вона змiряла його поглядом i засмiялася.

? Це точно.

І вже серйозно додала:

? Менi самiй це не до вподоби, та й вам, я думаю, теж.

? Ну чому ж, менi це вже починае подобатися.

Молода жiнка сповiльнила крок, уважно дивлячись на Михайла, i несподiвано засмiялася.

? Ви знаете, менi також.

Будiвля моргу була розташована у дворi лiкарнi. Чоловiк i жiнка наблизилися до входу, i Михайло першим вiдчинив дверi.

У примiщеннi було прохолодно. Але запах, запах смертi, вiдчувався чiтко. Нудотно-солодкий, вiн здавався усталеним, немов цi стiни ввiбрали його навiчно.

Назустрiч вийшов високий чоловiк. Досить молодий, рокiв тридцяти, з сумними синiми очима, вiн не привiтався, лише запитально подивився на Аню.

Дiвчина скривилася. Вона кинула погляд на Михайла i простягнула молодику прозорий файл.

? Нам потрiбно взяти аналiзи в немовляти.

Чоловiк неквапливо кивнув, мигцем глянув у папери, розвернувся i попрямував уперед по коридору.

«Як тут усе просто, ? подумав Мишко, йдучи поруч з дiвчиною за патологоанатомом. ? Нам потрiбне немовля ? кому, для чого ? нiяких зайвих питань. У них в iнститутi це вилилося б у цiлу процедуру».

Вони увiйшли у квадратну кiмнату з металевим столом посерединi. Потягло вогкiстю. Нудотний запах став виразнiшим. Пiд ногами хлюпнула калюжа.

Аня приклала долоню до уст.

? Я вас на вулицi почекаю, ? не дивлячись на Михайла, глухо пробурмотiла вона i швидко вийшла з кiмнати.

Їй услiд, озирнувшись, сумно подивився молодий чоловiк i попрямував до сусiдньоi кiмнати. Почувся брязкiт, i через кiлька секунд з дверей виiхала металева каталка, на якiй лежало крихiтне тiло дитини. Чоловiк пiдкотив ii прямо до Михайла, вiдiйшов убiк i, схрестивши руки на грудях, втупив погляду чужинця.

Це була дiвчинка. Михайло
Страница 8 из 12

навiть не замислювався над статтю дитини. Це був всього лише черговий випадок iз багатьох.

? Давно настала смерть? ? запитав, натягуючи рукавички.

? Одинадцять з половиною годин тому, ? подивившись на годинник, сказав чоловiк.

Тiло на каталцi вже заклякло. На правiй щоцi крихiтна родимка. На тiлi та головi дiвчинки акуратнi шви.

Звичним рухом Михайло перевернув тiльце на живiт i взяв до рук шприц.

? Що показав розтин?

Мишко, не дочекавшись вiдповiдi, запитально подивився на хлопця.

Той знизав плечима.

? Асфiксiя.

Голка м'яко увiйшла трохи вище потилицi. ? Ну i…

? Незрозумiло. Зовнiшнiх ознак немае, але…

Коли Михайло вийшов з моргу, Ганни не було. Примружившись вiд сонця, вiн покрутив головою.

Вона визирнула з-за рогу будинку i пiдiйшла до нього.

? Менi потрiбен холодильник, ? сказав вiн.

? Холодильник? ? розгубилася дiвчина.

? Для аналiзiв, ? пояснив i поплескав по сумцi.

Дiвчина задумалася.

? Лабораторiя у вас е? ? пiдказав Михайло.

? Є, ? розгублено промовила i посмiхнулася. ? Ох, вибачте, щось я…

Залишивши три контейнери в холодильнику лабораторii, Михайло знову подивився на Аню.

? Ходiмо, руки помиемо, ? посмiхнувся iй.

Вони знову увiйшли до вiддiлення, дiвчина провела його по коридору.

? Знаете, коли я ще вчився, був випадок в одному з пологових будинкiв, ? тихо сказав Михайло, намилюючи руки. ? Нi з того нi з сього почали вмирати породiллi та iх немовлята. Напевно, тому я i вибрав собi таку спецiалiзацiю.

Вода стiкала пiнними плямами. Ретельно втираючи вже доведеним до автоматизму рухом антисептик, Михайло намилив долонi ще раз.

? Чому?

Вiн не озирнувся. Не запитав, що саме чому.

? Як пiзнiше з'ясувалося, виннi в цьому були самi студенти. Третiй курс, морги, розтини. А потiм вони ж… ? вiн затнувся, ? ми ж, асистували при пологах. Трупна отрута.

Михайло озирнувся. Дiвчина стояла, широко розплющивши очi. Несподiвано вона зробила крок до нього i пiдставила обидвi долонi пiд воду.

? Що будемо робити? ? запитав Михайло дiвчину, коли завдання було виконано ? у його сумцi лежали ксерокопii iсторii хвороби i результати розтину.

? Я при вас, ? посмiхнулася дiвчина.

? Чудово, ? засмiявся Михайло. ? Тодi, може, в кав'ярню?

Аня схилила голову набiк, iз цiкавiстю дивлячись на нього.

? Може…

Кава була несмачна. Михайло вiдставив фiлiжанку i поглянув на дiвчину. Йому потрiбно було затриматися в цьому мiстi. Хоча б через те, щоб не iхати завтра до тестя. Та й узагалi побути на самотi. Одному… Та нi, самотнiсть уже не так приваблювала. Йому, безумовно, подобалася ця дiвчинка. Згадав про те, навiщо вiн тут, але вiдразу ж заспокоiвся ? Єгор нiкуди не дiнеться: Рита померла, в них поки що е час. Ганна пила каву маленькими ковтками. Інодi вона поглядала на Мишка i щоразу, зустрiвшись з ним поглядом, вiдводила очi.

? Чому ви обрали професiю лiкаря? ? запитав Михайло, коли вона знову скосила на нього очi.

Аня поставила чашку i посмiхнулася.

? Думаю, вибiр було зроблено за мене.

? Ви цього не хотiли? ? здивувався чоловiк.

? Та нi, хотiла, звичайно. Але в нас, розумiете, у сiм'i династiя ? дiдусь був хiрургом, мама з татом ? терапевти, старша сестра ? фармацевт. Так що… у мене вибору не було.

Дiвчина засмiялася.

8

Ольга втомлено скинула туфлi i тiльки тодi причинила вхiднi дверi. Повiсила сумочку i зайшла на кухню. Поставила чайник. Дiстала з холодильника тарiль з канапками. Мляво здивувалася, що всерединi холодильника так порожньо. Нiчого, скiльки iй самiй треба. Завтра вже закупить усе необхiдне. Прозора тарiлка з пiзньою холостяцькою вечерею перекочувала в мiкрохвильовку.

Переодягнулася. У ваннiй глянула на свое вiдображення. Скривилася.

Чому вiн не подав на неi доповiдну? Невже i справдi щось вiдчувае?

«Дурницi», ? сказала собi. Просто Єгор порядна людина, до того ж, iх пов'язують кiлька рокiв дружнiх вiдносин.

«Дружба», ? гiрко усмiхнулася жiнка, i вимкнула чайник, що свистiв на плитi.

Чи кохала вона його? Чи була ii тяга до нього справжнiм коханням? Чи…

Ольга усмiхнулася. «Собi хоч не бреши», ? подумала гiрко. Кохання… Так, вiн подобався iй. Дуже подобався. Але це була не едина причина. Вiн був единим… Єдиним, утому сенсi, що вибору особливого в Ольги не було, навiть в iнститутi. Де вона могла познайомитися з чоловiком? На сайтi знайомств? Чи ходити на цi принизливi зустрiчi «Кому за тридцять». Атак…

Іскра пробiгла в перший же день знайомства. Хоч Єгор i був холодний з нею спочатку, згодом почав ставитися до Ольги з дружньою увагою. А сама вона поступово закохувалася в нього, немов поринала в темну безодню океану.

Вiн був самотнiй. І вона вже була сама. Це теж iх еднало. Нерiдко вони залишалися допiзна в iнститутi. Інодi пили разом каву. Інодi вiн пiдвозив ii до будинку. Тiльки iскра була в нiй. У ньому ж горiла лише робота.

А потiм Ольга дiзналася, що вiн одружився. Подейкували, на своiй подрузi дитинства. Було прикро. До слiз прикро, але це не вплинуло на ii почуття.

Вiн перестав затримуватися, поспiшав до своеi Рити. А Ольга…

Вона Єгора навiть не ревнувала. Так, Риту Ольга не любила. І не тому, що вiн вiддав перевагу iй, а не Ользi. Була в цiй жiнцi якась нарочитiсть, здавалося, вона лише прикидаеться закоханою дружиною, а насправдi… Але, можливо, це тiльки здавалося.

Залишалося тiльки одне ? бачити його i просто радiти. Хоч це й погано виходило.

Коли померла Рита, Ольга мала надiю, що тепер i iй пощастить. Вона розумiла, що пiдло будувати вiдносини на смертi, та й узагалi навiть так думати, але таемне бажання бути з ним зневажало мораль.

Тiльки все було марно.

Навпаки, Єгор, який i ранiше не був занадто вiдкритим, замкнувся в собi ще бiльше. Зовнi все виглядало як завжди ? на жарти вiн посмiхався, вiд прикрощiв засмучувався, але все це робив упiвсили, нiби нещиро. У ньому, здавалося, згасло щось, випарувалася воля до життя.

Ольга надкусила бутерброд.

Але все одно вони зблизилися пiсля цього. Вона не будувала райдужних перспектив, прекрасно все розумiючи. Його бiль став i ii болем. Це не було облудою або стратегiею. Господи, невже вона виправдовуеться сама перед собою?

Ольга кинула погляд на телефон. Зателефонувати йому? В iнститутi вiн сьогоднi бiльше не з'являвся. Як вiн там?

Здоровий глузд узяв гору. Що вона йому скаже? Чим заспокоiть? А так хочеться почути його голос…

Жiнка зiтхнула. Не варто було так накручувати себе. Все буде так, як i повинно бути.

Раптом вона похолола. По спинi пройшов мороз вiд однiеi думки.

Старий йому не пробачить цього. У тiм, що Єгор вiдмовиться робити доповiдь на цiй чортовiй конференцii, Ольга не сумнiвалася. Вiн завжди був безкомпромiсний у таких речах. Залеський його звiльнить. Звiльнить? А як же вона? Як вона без Єгора? Сама в усьому винна. Якби не витягла на свiт цей камiнь, який зняла з себе i тепер переклала на Єгора… Але по-iншому вона теж не могла. Не могла його обманювати нi в чому.

То що ж робити? Може, поговорити зi Старим? Тiльки щоб не пiдставити самого Єгора.

Так нiчого i не придумавши, Ольга зiтхнула i пiдвелася.

Самотнiсть убивала. Нi до кого звернутися, нi з ким перемовитися словом. Може, iй кота завести? Чи собаку? Бодай якась жива душа…

Постiль здавалася холодною. Ольга уткнулась у подушку i тихо заплакала.

9

Михайло потягнувся, не розплющуючи очей. Розлiпив повiки i вiдразу ж згадав вчорашнiй день.

І нiч.

За зачиненими дверима чувся рiвномiрний шум води.

Вiн подивився на свое лiжко. Поряд на подушцi виднiлася руда
Страница 9 из 12

волосинка.

«Дивно, ? подумав вiдсторонено Михайло, ? Аня ж брюнетка».

Усе якось вийшло в них вчора само собою. Пiсля кав'ярнi вони гуляли, збиралися кудись ще. Куди? Уже не важливо. Михайло зайшов у номер переодягнутися. І так вони з нього й не вийшли.

Шум води затих. Михайло прикрився простирадлом i в очiкуваннi подивився на дверi кiмнати.

Дверi вiдчинилися. На порозi з'явилася Ганна, закутана в рушник, вiдразу ж зупинилася, усмiхнулася, зустрiвшись iз ним поглядом, i пiдiйшла до лiжка. Михайло потягнув ii до себе.

Волосся дiвчини було мокрим i вiд цього вона виглядала беззахисною. Михайло рiшуче залiз руками пiд рушник, у який вона загорнулась, i, торкнувшись губами шиi дiвчини, прошепотiв:

? Привiт.

Потiм вони гуляли, тримаючись за руки. Михайлу не подобалися такi нiжностi, але Аня сама його взяла за долоню i вiн не змiг висмикнути руку ? настiльки зворушливо виглядала дiвчина. Їй було приемно. Що ж, йому теж.

Розмова не клеiлась. Йшли мовчки, iнодi поглядаючи одне на одного. «Напевно, потрiбно вже звалювати, ? думав Михайло, вiдчуваючи напругу. ? Краще б я вже на цьому днi народженнi був. Хоча… Гарненька дiвчинка. І не нудна в лiжку. Не те, що зараз».

Вiн посмiхнувся дiвчинi, знову зустрiвшись з нею поглядом.

? Коли ти iдеш? ? запитала вона i тут же вiдвела очi.

«Зрозумiло, ? подумав Михайло, ? сльози розлуки душать». Вiн розлютився на самого себе. Чого до неi причепився? Сам тепер викручуйся. Треба було закiнчувати цю лав-сторi.

? Сьогоднi, Аню, ? сказав вiн винувато, хоча вже зараз був готовий бiгти на вокзал.

? Ти не можеш залишитися? ? вона як i ранiше на нього не дивилася.

Задзвонив його телефон. Рок-н-рольна мелодiя говорила, що телефонуе дружина. З'явилася можливiсть висмикнути долоню з руки дiвчини.

? Алло, ? так i не зумiвши придушити роздратування, сказав Михайло в трубку.

Ганна, окинувши його задумливим поглядом, пiшла вперед.

? Привiт, ? пролунав голос Олени. ? Що це ти пропав, не дзвониш. З тобою все нормально?

? Так, усе добре, ? напружено вдивляючись у спину Ганни, вiдповiв Михайло.

? Тобi незручно розмовляти? ? здогадалася дружина.

? Угу, ? невизначено погодився Михайло.

? Ну, гаразд. Коли хоч будеш?

? Уже завтра.

Ганна, вiдiйшовши далеко вперед, зупинилася й озирнулась.

? Добре, в мене тут люди. Я тобi вже з поiзда подзвоню, ? нетерпляче сказав Михайло i вiдключив телефон.

Швидким кроком пiдiйшов до Анi.

? Дружина? ? сумно запитала вона, натякаючи на телефонний дзвiнок. ? Хвилюеться?

? Я не одружений, ? чесно дивлячись в очi дiвчини, вiдповiв Михайло. ? Це мама телефонувала.

? Мама? ? зрадiло запитала Аня. Було видно, що настрiй у неi покращився. ? Переживае?

? Вона хвора. Вона зi мною живе i iй не можна надовго залишатися самiй.

Якого бiса вiн усе це вигадуе? Але одна брехня, з бажання виглядати гарно, тягнула за собою наступну.

? Нам треба в лiкарню.

Вiн не хотiв бiльше залишатися з нею наодинцi. Щось його дратувало, тiльки вiн сам не мiг зрозумiти що. Може, цi сумнi й вiдданi очi?

? Добре, ? сказала дiвчина, i вiд цiеi ii беззаперечноi покiрностi стало ще гидкiше.

Заввiддiлу знову приймав великого столичного гостя. Вони випили в кабiнетi по чашцi дешевоi кави, перекинулися формальними ввiчливими фразами i, потиснувши руки, розпрощалися.

Ганна чекала в коридорi.

? Менi потрiбно забрати контейнери, ? натякнув Михайло на те, що залишилося мало часу.

Вона кивнула.

? Коли в тебе потяг? ? запитала несподiвано.

«Тiльки цього ще бракувало. Вона що хоче його ще й проводжати, ? роздратовано подумав Михайло. ? Звiдки вiн знае коли? Чим швидше, тим краще».

? О другiй дня, ? сказав перше, що спало на думку.

Захоче, нехай перевiряе.

? Напевно, я не зможу тебе провести, ? сказала дiвчина, не дивлячись на нього.

Вiн подивився на Ганну.

«Ти то можеш, ? подумав напружено, ? тiльки сама ж вiдчуваеш, що я не хочу. Не хочу я», ? майже вигукнув подумки.

? Я тобi зателефоную, ? сказав спокiйно.

Дiвчина кивнула i увiйшла у дверi лабораторii. Тепер втекти хотiлося вiд неi.

Вони стояли одне навпроти одного на подвiр'i лiкарнi i не могли сказати нi слова. Може, ця нiч i була для неi чимось особливим, напевно, так воно i було, судячи з ii нещасного зараз вигляду, але тiльки не для Михайла. Так, вони переспали, але в нього були дружина i син, немов стiна, що вiдгороджувала його вiд решти свiту. І це було святим i непорушним. Навiть не тому, що вiн любив Олену.

Це була навiть не любов…

Вiн не хотiв про це думати. Все закiнчилося. Тут закiнчилося.

? Я подзвоню, ? Михайло поцiлував дiвчину в губи.

Вона охоче iх розкрила, торкнулася його язиком, але Михайло вiдсахнувся, не захотiв продовжувати для неi тортури.

У двiр лiкарнi в'iхало таксi. «Як вчасно», ? посмiхнувся про себе Михайло. Вiн нахилився за своею сумкою, накинув ремiнь на плече i посмiхнувся Анi.

? Я обов'язково подзвоню, ? пообiцяв вiн, однак не збираючись цього робити.

? Добре, ? дiвчина слухняно кивнула.

«Як лялька», ? подумав Михайло, сiдаючи в машину. Коли таксi вiд'iхало, вiн озирнувся. Вона дiйсно нагадувала ляльку. Пом'яту ганчiр'яну ляльку.

10

?.І бажав Адам, щоб загорiлася любов'ю до нього Лiлiт. Приносив вiн квiти iй небаченi. Годував ii плодами нектарними. Але сумна була Лiлiт цiлими днями i замислена. Гуляла вона Райським садом, милувалася тваринами дивовижними. Смаку вала мелодiю, яка зрiдка лунала з небес.

Адам же був наполегливий у своiх бажаннях. І вилiз вiн на високу гору, щоб зiрвати для коханоi квiтку чудову. Не втримався. Впало тiло його.

?.І плоть його постраждала. І розлилася його кров.

Але дружина його, Лiлiт, одним лише дотиком вилiкувала рану. Та не було подяки в душi Адама.

І думав вiн: через неi я постраждав, вона у всьому винна. Якби не вона, то не кинувся б я за гарною квiткою i не впав би. І не довелося б менi тепер вiдчувати вдячнiсть до дружини своеi, що вилiкувала мене. А тепер вона вища за мене. Вона винна.

?.І питала його Лiлiт: чому сумний ти, мiй чоловiче? Може, рана твоя минула болить тобi?

І вiдповiдав Адам: борються в менi двi людини, i жоднiй з них не можу пiдкоритися. Одна хоче любити тебе, а iнша ? ненавидить. Одна пестити тебе мрiе, а iнша ? заподiювати бiль.

І сумна була Лiлiт, i рекла вона: створенi ми за образом i подобою Бога. Щоб пiзнати любов, слiд пiзнати i ненависть. Щоб оцiнити добро, ми повиннi вiдчути зло. Бо частина Бога i сам вiн у кожному з нас.

І кричав Адам: але я кохаю тебе. І ненавиджу одночасно. Я не знаю, де я справжнiй.

Вiдповiдала йому Лiлiт: залиш розум. Протилежне в тебе вiд сумнiвiв. Ти е те, що ти е. Щоб бути собою, тобi не потрiбна я. Як i ти менi.

І злякався Адам: не потрiбен я тобi?

Вiдповiдала Лiлiт: ти любиш мене. Але ненавидиш, бо боiшся втратити. І цим губиш свою любов.

1 запитав Адам: але тодi, щоб не ненавидiти тебе, я не повинен любити тебе?

Вiдповiдала покiрно Лiлiт: шукай Бога в собi. Ти ж шукаеш у менi розраду.

Але противився Адам: але ти дана менi Богом…

І усмiхалася загадково Лiлiт: так тому, що, поеднуючи нашi тiла й душi, сповнюемося ми Божественного…

11

Як не хотiлося вiдтягти неприемну розмову з директором iнституту, але все одно це мало статися. Єгор вийняв теку з чернеткою доповiдi, перегорнув ii i поклав назад у шухляду. Дiстав з iншоi течки кiлька принесених Ольгою листкiв i рiшуче встав.

Костянтин Андрiйович Залеський уже не був справжнiм ученим. Зате вiн був хорошим функцiонером, адмiнiстратором. Подейкували про палку
Страница 10 из 12

закоханiсть директора в молодостi, але Єгор не мiг уявити Старого романтичним юнаком. Прямодушний лисуватий Старий, якого Єгор знав уже давно ? тодi його називали просто Хотабич, через гостру, мов у козла, борiдку, ? i запропонував Єгору очолити цей напрям пiд його керiвництвом. Старий створював свою команду. Пiд щедре фiнансування зацiкавлених у проектi людей. Вiдтодi минуло три роки. Вони набагато просунулися за цей час. Але, як виявилося, вiд самого початку взяли помилковий напрямок.

Борiдка в директора збереглася й досi, тiльки добряче вкрилася сивиною, викликаючи повагу. Тому i стали всi його називати з часом не Хотабичем ? Старим.

Костянтин Андрiйович пiдняв голову вiд монiтора i короткозоро примружився, вдивляючись у вiдвiдувача. Узявши зi столу окуляри, почепив собi на нiс i посмiхнувся.

? А, це ти, Єгоре Васильовичу, ? не встаючи, вiн, запрошуючи, вказав рукою на стiлець. ? А я тебе щойно згадував. Проходь, сiдай.

? Здрастуйте, Костянтине Андрiйовичу, ? кивнув Єгорi присiв на запропоноване мiсце.

Скрiпленi степлером листки поклав перед собою на столi. Старий ковзнув по них поглядом i знову подивився на Єгора.

? Бачу, пiдготувався, ? вiн посмiхнувся i потер долонi. ? Ну, як доповiдь? Ох i дамо ми з нею жару. Повiрити не можу, за короткий термiн такi результати. Це буде сенсацiя, Єгоре.

Єгор похмуро подивився на директора. Залеський виглядав баригою, що пiдраховуе своi баришi. А баришi могли бути, дiйсно, непоганi.

Єгор мовчки простягнув директору через стiл роздрукiвку.

Старий перестав терти долонi. Поправив окуляри, узяв папери, вдивляючись у текст.

? Що це, Єгоре? ? запитав, не дочитавши до кiнця.

? Це те, що ставить хрест на всiх наших дослiдженнях.

Директор повiльно випростався i вiдсунув вiд себе бiлi листки, немов вони були заразними.

? Так, ? протягнув вiн, нахиляючи голову i дивлячись на Єгора з-пiд окулярiв. ? І як це розумiти?

? Цi вiсiм випадкiв не дають нам права…

? А тепер стоп, ? директор перебив Єгора i кивнув на листки на столi. ? Чому я про це дiзнаюся майже напередоднi конференцii?

Єгор зам'явся.

? Я був не зовсiм у цьому впевнений… Тому не повiдомляв вам.

Директор гидливо посунув до себе скрiпленi листки, перегорнув кiлька.

? Тут рiзнi дати. Чому у твоiх звiтах нiчого цього немае?

Єгор нахмурився.

? Я не хотiв…

? Це я вже чув, Єгоре. Ну, гаразд, залишимо це поки, ? Залеський вiдкинувся на спинку крiсла. ? Чому ти вирiшив, що… До речi, що ти сам вирiшив?

Єгор зiтхнув.

? Ми на хибному шляху, Костянтине Андрiйовичу. І доповiдь… Не все так гладко, як ми думали. Я вважаю, ми не готовi заявити про вирiшення проблеми синдрому.

Єгору спало на думку, що це може здатися помстою з його боку за рознесену в пух i прах Старим i компанiею тему Єгоровоi кандидатськоi про каротидний гломус багато рокiв тому. Нi вiн, нi Старий нiколи бiльше не згадували про ту давню дисертацiю, що ii зарубала дисертацiйна рада. Захистився Єгор пiзнiше i зовсiм за iншою темою, але осадi зачаена образа на членiв вченоi ради, в тому числi й на свого наукового керiвника, Старого, лишилася. Напевно, i сам Костянтин Андрiйович це вiдчував. Тепер же з боку Єгора це виглядало як компенсацiя за ту давню образу молодостi. Єгор був майже впевнений, що директор саме так i думае. Але це було не так.

Старий повiльно наливався кров'ю. Вiн важко засопiв, як завжди, коли бував роздратований. Крила носа заграли, очi крiзь товстi скельця окулярiв втупилися в Єгора.

? Оце так, ? промовив вiн тихо, але Єгор знав цей оманливий тон, який не вiщував нiчого доброго. ? А чи знаеш ти, шановний Єгоре Васильовичу, скiльки коштiв вкладено в цей проект? Так, Єгоре, так, тут осiли чималi грошi. І що ж, де результат? Прохукали? Звiдки почали, тим i закiнчили?

? Я вважаю, дослiдження треба продовжити, ? не вiдводячи погляду вiд директора, тихо сказав Єгор.

Залеський нервово засмiявся.

? Який же ти, однак, молодець. Вiн вважае, ну треба ж! А ти не подумав, що, якщо не буде нiяких результатiв, нашу лавочку просто прикриють? За непотрiбнiстю. А навiщо ми iм здалися? Грошi пiшли невiдомо куди, проблема залишилася. Нас закриють до чортовоi бабцi, ти це хоч розумiеш? А ще припишуть нецiльове використання коштiв. До в'язницi захотiв?

Старий зiрвався на крик. Щось мокре бризнуло на щоку Єгору. Вiн опустив очi.

Залеський несподiвано заспокоiвся. Вiн витягнув з кишенi пiджака носовичок, витер ним лоб, промокнув губи.

? Так, давай спокiйно, ? миролюбно сказав вiн, ховаючи хустку. ? Поганi боки ми побачили. Тепер про хороше.

Вiн глибоко зiтхнув.

? Це, ? сивим клином своеi борiдки вказав на листки на столi, ? лише поодинокi випадки. Збiги. Якi не суперечать нашим висновкам, але i не пiдтверджують iх. Це просто е. Але подивися на це з iншого боку, Єгоре. Всi аргументи на нашу користь. Серотонiн, точнiше його брак в органiзмi, винен у всьому. Це викличе фурор у свiтовiй медицинi. Хiба не цiеi перемоги ми чекали?

? Це не буде стовiдсотковою iстиною, ? похмуро сказав Єгор. ? І ви, i я знаемо, що це не так.

? Та на чому ти зациклився? ? вибухнув директор. ? Ось на цьому?

Вiн схопив зi свого столу злощаснi листки i одним рухом розiрвав iх навпiл. Крутнувшись у крiслi, викинув залишки в кошик i знову повернувся до Єгора.

? Усе, забудь, немае бiльше проблеми, ? сказав, нiби гiпнотизуючи. ? Іди, працюй.

Єгор подивився на Старого i встав.

? Ви робите помилку.

Крила носа Залеського знову затремтiли, але вiн стримався.

? Головне, щоб ти ii не зробив, Єгоре Васильовичу.

Коли Єгор уже вiдчиняв дверi, позаду пролунав владний голос директора.

? Сьогоднi, о шiстнадцятiй, менi потрiбна сама доповiдь.

Єгор не озирнувся.

12

Вiн не нудьгував за людьми. Чеслав був цiлком самодостатнiм, аби прагнути бачити поряд з собою кого-небудь ще. У його життi було надто багато людей, щоб тепер страждати вiд iх вiдсутностi.

Вiн жив у лiсi. Не в такiй далечинi, як хотiлося б, але в достатнiй, щоб його нiхто не турбував.

Краса природи, чисте повiтря i помiрний дефiцит таких подразникiв, як люди. Але Чеслав мало проводив часу милуючись природою ? у нього були iншi пристрастi.

Спочатку вiн облаштовував свiй лiсовий будиночок, щоб вiдчувати себе тут комфортно. Утiм, будинок був засобом, а не метою. Засобом були книги, ноутбук i кiлька вiртуальних приятелiв. Чеслав не цурався спiлкування з зовнiшнiм свiтом. Але в мережi це було набагато простiше, нiж у реальностi. Варто було закрити сторiнку, скайп, пошту i вiн знову лишався сам.

Напевно, була частка правди в тому, що пiсля сорока людина нiби народжуеться заново, вiдкидаючи iстини, у якi вiрила, i починаючи вiрити в те, що вiдкидала. Навiювана йому з дитинства думка виглядати в очах iнших гiдно, не була вже актуальною зараз. Та й iнших, перед якими треба було б розкидати бiсер, теж не було.

І це тiшило.

Воiстину, якщо вiдчуваеш себе вiльним, ним i стаеш. Власне реноме, як i грошi для Чеслава тепер не мали значення, обидвi величини були в нього в достатнiй кiлькостi, потрiбнiй йому, а не iншим. З визволенням вiд павутин соцiуму вiн знайшов собi i заняття, яке приносило прибуток i дарувало моральну насолоду. Хоча, може, вiн собi брехав. Задоволення було куди бiльше.

Вiн перекладав. Перекладав на замовлення i для себе. Розгадував складнi мовнi кросворди i вiдточував досконалiсть у мертвих для свiту, але не для нього, мовах.

Електронну копiю рукопису Чеславу надiслав Девiд, що, як i вiн, захоплювався мовами. Тiльки в самого Девiда спецiалiзацiею були
Страница 11 из 12

европейськi мови, у Чеслава ? мертвi. За словами iнтернетiвського друга, рукопис був з Кумрана[2 - Назва «Кумранськi рукописи» ? умовна, бо сувоi знаходили в iнших печерах на узбережжi Мертвого моря з 1947 до 1956 рр.]. У печерi, до якоi випадково зазирнули хлопчики-пастухи, виявилися глинянi посудини з безлiччю старовинних рукописiв. Хлопчаки спробували продати знахiдку археологам, i так свiт дiзнався про сувоi з Мертвого моря. Як з'ясувалося, печера зi стародавнiми текстами була не одна. У прилеглих печерах археологами було знайдено кiлька тисяч старовинних рукописiв. Але безлiч сувоiв таки були вкрадено ? бедуiни змагалися з археологами, намагаючись першими знайти i продати вченим найцiннiшi манускрипти. І досi вони з'являлися то тут, то там у вiльному користуваннi.

Як ось цей.

Чеславу вже не раз доводилося перекладати деякi з таких текстiв. В основному вони були написанi на iвритi, рiдше траплялися екземпляри арамейською.

Девiд ухилявся вiд прямоi вiдповiдi. У його словах не було i натяку на щось прозоре й зрозумiле, написав тiльки, що оригiнал йому дала дуже близька людина. Крiм того, що весь рукопис було виписано староханаанською, так ще й примiтивно зашифровано. Текст було написано злiва направо, всупереч ухваленому в семiтському письмi справа налiво i квадратним алфавiтом, що пiдтверджувало автентичнiсть його походження. Рукопис дiйсно був з Кумранських печер.

Довелося попотiти три мiсяцi, але результат вийшов чудовим.

Однак не все було так гладко.

Рукопис був не в iдеальному станi. Деякi мiсця неможливо було прочитати, подекуди були вiдсутнi цiлi абзаци. Та ще Чеслава збивало з пантелику те, що на початку деяких речень стояли поодинокi букви iвриту.

І це було занадто дивно. До цього Чеслав нiколи подiбного не зустрiчав.

13

Старий зателефонував о пiв на п'яту.

? Єгоре Васильовичу, ? його тон був холодним, ? я чекаю на доповiдь.

Єгор байдуже дивився в монiтор.

? Ви мене чуете? ? нетерпляче перепитав голос директора.

? Я вас чую, Костянтине Андрiйовичу, ? сказав Єгор. ? Але не можу цього зробити.

У трубцi помовчали.

? Дуже шкода, Єгоре, ? спокiйно вiдповiв Старий i вiдключився.

Єгор нахмурився.

Неспроста директор був таким спокiйним. Значить, придумав щось, пiдстрахувався. Вiн вiдчував себе розбитим. Хотiлося втекти вiд усього, вiдволiктися. Хоча б на деякий час перестати варитися у власних думках.

Ще через пiвгодини знову задзвонив телефон.

? Єгоре Васильовичу, ви не могли б зайти у приймальню? ? винувато промовила Алла, секретарка Старого.

Єгор зiтхнув. Вiн знав, що директор усе це так не залишить.

? Добре, Аллочко, ? миролюбно сказав вiн. ? Щось сталося?

? Тут… ? дiвчина зам'ялася. ? Тут вам наказ треба пiдписати.

Єгор посмiхнувся. От Залеський його i попер. Як усе просто ? немае людини, немае проблем.

? Зараз буду.

Вiн встав, окинув поглядом кабiнет, нiби прощаючись.

Жалю не було. Нехай буде, що буде. Пiсля смертi Рити вiн намагався дотримуватися одного, дуже простого, правила ? нi до чого не можна прив'язуватися: нi до людей, нi до подiй, нi до мрiй. Тодi й бiль, якщо людина вiддалиться, подiя не вiдбудеться, а мрii не здiйсняться, буде не таким гострим. Як i радiсть, якщо все йтиме так, як плануеш. Та пожертвувати гiпотетичною радiстю заради позбавлення вiд неодмiнного болю вiн мiг.

Єгор пiднявся до приймальнi.

Секретарка виглядала розгубленою. Розширеними синiми очима вона винувато глянула на Єгора.

Вiн посмiхнувся. Дiвчина нiяково вiдвела погляд, встала й простягнула пару вiддрукованих листкiв.

Першим був наказ про службове розслiдування. Єгор пробiг очима по рядках, глянув на Аллу, яка вперто вiдводила погляд.

Другим ? наказ про усунення його, Єгора Васильовича Дорна, вiд займаноi посади на час проведення службового розслiдування. Вiн з вiдстороненою цiкавiстю подивився на прiзвище свого наступника, наче це i не його щойно залишили без роботи.

«Призначити в. о. начальника вiддiлу Левченка Олександра Івановича».

Єгор хмикнув. Мовчки поклав на стiл секретарки обидва листки, взяв ручку, пiдписався в обох наказах.

? Веселiше, Аллочко, ? кивнув дiвчинi. ? Нiхто не помер.

Вона пiдняла очi i нiяково усмiхнулася.

Свiй кабiнет тепер здавався чужим. Єгор з подивом подумав, що пiвгодини тому вiн почував себе тут як вдома ? усе було звично, знайомо, буденно, i ось якийсь папiрець повнiстю перевернув його життя i викликав знайомий стан порожнечi. Вiн знову зробив помилку. Нiхто i нiщо не повинно було так западати в душу, щоб жити тiльки цим. А iнститут був единим мiсцем, де вiн ще жив.

Що ж, вiн отримав свiй черговий урок.

? Єгоре…

Чоловiк озирнувся. Позаду стояла Ольга.

? Що? ? запитала вона i зробила крок до нього. ? Що трапилось?

Єгор посмiхнувся. Похитав головою.

? Я йду.

? Ти йдеш додому? ? Ольга недовiрливо придивлялася до нього.

? Зовсiм.

? Як?

Єгор вiдвернувся вiд неi i пiдiйшов до свого столу. Сiв у крiсло. Висунув шухляду. Варто було зiбрати речi.

? Що сталося, Єгоре? ? Ольга зробила крок уперед.

? Старий призначив службове розслiдування. І замiсть мене тепер буде Саша Хом'ячок.

Ольга здивовано дивилася на нього.

? Службове розслiдування? Саша? Левченко? Та вiн же нездара.

? Зате вiн зять…

? Та знаю я, чий вiн зять, ? роздратовано перебила Єгора Ольга. ? Але ж так не можна… Це ж смiшно… ? жiнка розгублено глянула. ? Вiн тебе звiльнив?

Єгор посмiхнувся.

? Ще нi. Вiддав Сашину посаду. Буду тепер по iнституту ходити, мов примара. Тiльки ж не буду, Олю, ? перестав посмiхатися чоловiк. ? Рубати, так увесь хвiст.

? Почекай, не кип'ятися, ? жiнка задумливо торкнулася пальцями своiх губ. ? У тебе вiдпустка е?

Єгор глянув на неi.

? Три. Три, Олю, ? посмiхнувся вiн. ? Скоро в мене буде тривала вiдпустка.

? Перестань себе жалiти, ? холодно поглянула на нього Ольга. ? Нiхто не помер, як ти сам любиш говорити. Знаеш що, давай зробимо так. Їдь зараз додому i нi про що не думай. Тобi треба вiдпочити. До Старого не ходи, заяву я сама напишу.

? Яку заяву?

? На вiдпустку. І взагалi iдь з мiста.

Єгор подивився на Ольгу.

Якось так склалося, що вiн не сприймав ii як жiнку. Вона була колегою, однодумцем, другом. Здавалося, вона була завжди присутня у його життi. Згадав, як вона приходила до нього додому пiсля смертi Рити. Це вона допомогла йому тодi все те пережити, витримати.

Тепер вiн дивився на неi iншими очима.

Зараз вiн, чи не вперше, розгледiв у нiй жiнку.

? Ти сердишся? ? винувато запитала Ольга.

Єгор похитав головою. Встав з-за столу, пiдiйшов до жiнки, обiйняв ii незграбно. Ольга завмерла на секунду i нерiшуче обхопила Єгора за талiю.

14

Вона виiхала на порожню дiлянку дороги i натисла на газ.

На душi знов лежав камiнь. Якщо вiн поiде, як вона зможе взагалi жити? Але ж це не надовго, заспокоювала себе Ольга, йому i так важко, а ти лише про себе думаеш. Як вiн ii сьогоднi обiйняв… Здавалося, на плечах досi залишився його запах.

Ольга схилила голову до правого плеча, не вiдриваючи погляду вiд дороги, i потягнула носом.

«Що це я, ? подумала i вирiвнялася на сидiннi, ? дурiсть та й годi». Але запах, його запах, дiйсно вiдчула.

От якби поiхати з ним. Нездiйсненнi бажання. Навiщо вона йому? Напевно, вiн ii як жiнку зовсiм не сприймае. Друг, товариш, соратниця. Ольга мигцем глянула на себе у дзеркало заднього виду. Губи стиснулися. Соратниця. Нi. Вона нiколи не зможе зробити перший крок. Та й навiщо? Щоб вiн був з нею через жалiсть? Вона не може нав'язуватися.
Страница 12 из 12

Та й не могла нiколи.

З правого боку пiшла суцiльна смуга промзони. Вдалинi з'явилася червона цятка, яка швидко наближалася. Цятка перетворилася на жiнку в червонiй сукнi. Жiнка пiдняла руку.

Ольга насупилась.

Вона нiколи не пiдбирала голосуючих. Однак зараз iз ii виробленими за роки принципами трапилася метаморфоза ? усупереч своему бажанню вона зненацька натиснула на гальма.

Машина з гидким скреготом зупинилася у двох десятках метрiв вiд жiнки. Мотор заглух. Ольга поглянула у дзеркало ? жiнка дивилася в ii бiк i не ворушилася.

Сердячись на саму себе, Ольга завела машину, включила задню передачу i повiльно здала назад.

? Вам куди? ? запитала вона незнайомку, вiдчиняючи пасажирськi дверцята.

Жiнка в червоному мовчки невизначено махнула вперед. Ольга зiтхнула.

? Сiдайте, ? кивнула вона на мiсце поряд iз собою.

Жiнка слухняно сiла, зачинила дверцята i з посмiшкою подивилася на Ольгу. Змахнула рудим волоссям, мовляв, поiхали.

«Нiма, напевно», ? подумала Ольга з полегшенням, розганяючи машину.

У чужiй присутностi не думалося. Ольга в думках повернулася до Єгора, але нерухома фiгура праворуч заважала. Ольга мигцем глянула на свою пасажирку.

Жiнка сидiла прямо. Спина ii ледь торкалася сидiння, сама поза говорила про напруженiсть.

Мимоволi Ольга вiдчула тривогу. «А може, вона й не нiма зовсiм? ? подумала. ? Може, тюкне зараз чимось важким, викине з машини…»

Вона тому й викреслила телевiзор зi свого вжитку, що на екранi було суцiльне насильство ? у фiльмах, клiпах, новинах. Цiкаво, думки несподiвано знову повернулися до Єгора, а вiн дивиться телевiзор?

? Ти повинна зробити перший крок.

Руки на кермi смикнулись, машина вискочила на зустрiчну, але Ольга, затримавши подих, вирiвняла автомобiль i скинула газ.

Здивовано подивилася на пасажирку. Видихнула.

? Я не нiма, ? посмiхнулася жiнка, повернувши до Ольги свое обличчя. ? І ти не будь нiмою.

? Хто ви? ? Ольга злякалася.

Вона прекрасно розумiла, про що та говорить. Вона сама про це щойно думала. Та як вона дiзналася? Невже в неi все на обличчi написано?

? Не мае значення, як мене звуть, ? незнайомка знову втупилася поглядом у лобове скло. ? Зараз важливо, щоб вiн був поряд, був з тобою, любив тебе.

? Важливо? Кому? Про що ви говорите?

? Навiщо люди стiльки часу витрачають на умовностi? ? посмiхнулася жiнка, але голови не повернула. ? Ми обидвi розумiемо, про кого йде мова. І це потрiбно навiть не тобi ? йому.

Ольга почала пригальмовувати.

Прийняла вправо, зупинилася. Повернулась усiм корпусом до незнайомки.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/serg-y-loboda/chas-l-l-t/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примiтки

1

В апокрифах Сансанвi ? один з трьох янголiв, яких Господь послав, щоб повернути першу дружину Адама Лiлiт, яка втекла. Двох iнших янголiв називали Санвi й Самангелоф (Тут i далi примiт. ред.).

2

Назва «Кумранськi рукописи» ? умовна, бо сувоi знаходили в iнших печерах на узбережжi Мертвого моря з 1947 до 1956 рр.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.