Червоний читать онлайн - Андрій Кокотюха

Червоний

Андрiй Анатолiйович Кокотюха

Їм закидають масовi вбивства вчителiв. Бандерiвцям мiсце в ГУЛАГу, де вони… можуть бути корисними. Замiсть скнiти в таборах ватажок повстанцiв Данило Червоний наводить там лад! І нехай вiн плануе втечу, йому, героевi чи бандиту, единому до снаги приборкати ув’язнених злодiiв. Як це було, розкажуть три свiдки: мiлiцiонер, чекiст i ворог народу. Не шукайте Червоного анi серед мертвих, анi серед живих, шукайте серед овiяних легендою!

Андрiй Кокотюха

Червоний

Спецiальна вiдзнака за найкращий iсторико-патрiотичний твiр Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей

«Коронацiя слова–2012»

Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»

2012

© Кокотюха А., 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2012

ISBN 978-966-14-4495-8 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi

без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя створена за виданням:

Кокотюха А.

К59 Червоний: роман / Андрiй Кокотюха; передм. В. Кiпiанi; худож. Н. Переверзева. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2012. – 320 с.: iл.

ISBN 978-966-14-3875-9

Їм закидають масовi вбивства вчителiв. Бандерiвцям мiсце в ГУЛАГу, де вони… можуть бути корисними. Замiсть скнiти в таборах ватажок повстанцiв Данило Червоний наводить там лад! І нехай вiн плануе втечу, йому, героевi чи бандиту, единому до снаги приборкати ув’язнених злодiiв. Як це було, розкажуть три свiдки: мiлiцiонер, чекiст i ворог народу. Не шукайте Червоного анi серед мертвих, анi серед живих, шукайте серед овiяних легендою!

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

Тетяна та Юрiй Логуш, засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

koronatsiya.com

Вiйна пiсля вiйни

Минуло вже двадцять рокiв пiсля скасування радянськоi цензури, та тiльки тепер з’являються художнi твори про iнший, нешаблонний вимiр Другоi свiтовоi та «вiйни пiсля вiйни», останнi салюти якоi прозвучали аж 1960 року, коли украiнськi повстанцi дали свiй останнiй бiй. Це i добре, i погано. З одного боку, зацiкавлений читач встиг прочитати енну кiлькiсть наукових та публiцистичних текстiв про тi часи, побачив кiлька документальних i художнiх фiльмiв i загалом розумiе, що то за часи. З iншого боку, подii того часу аж нiяк не пласкi, там дуже мало «бiлого» та «чорного».

Шкода, що так мало лiтераторiв ризикнули осмислити той час, розкрити намiри i показати характери дiйових осiб – як чiльних, так i абсолютно пересiчних. Драма украiнцiв, затиснутих двома тоталiтарними «соцiалiзмами» – iнтернацiональним та нацiональним, життя «на гранi двох свiтiв», варта, щоб ii розповiли. У цьому сенсi роман Андрiя Кокотюхи «Червоний» приречений бути прочитаним.

Червоний – це, звiсно, вигаданий персонаж. Нiякого «Остапа», командира летючоi групи УПА Данила Червоного, не iснувало. Це збiрний образ тридцятирiчних, часто безiменних героiв того часу. Героiв – саме у лiтературному значеннi цього слова, без оцiнювання. Здаеться, лише згадуванням горбинки на носi автор вiдсилае до нечисленних фото головного командира УПА Романа Шухевича. Та й не факт – чи мало таких легенiв народили на початку ХХ столiття волинськi та галицькi мами?..

Це була вiйна без лiнii фронту. Точнiше, цей фронт звивисто пройшов через хутори, обiйстя й окремi хати. Понад десять рокiв люди краю жили в умовах, коли день i нiч належали рiзним «владам».

Свiтило сонце: це був час «советiв» iз украiнськими школами, про якi так мрiялося «за ляхiв», де «москальки», юнi вчительки росiйськоi мови – милi дiвчиська – навчали дiтей вiршiв про дружбу, честь, Батькiвщину i, обов’язково, про товариша Сталiна. Це видаеться безглуздям, але саме iхнi життя вартували найменше. Не потрiбнi нiкому. Точнiше, iхнi бездиханнi тiла були потрiбнi всiм. Хлопцям з лiсу – для поширення страху, хоч це була легка i непочесна здобич. Радянськiй владi з ii пропагандою – як наочнi приклади бузувiрства «украiнсько-нiмецьких буржуазних нацiоналiстiв».

Коли спадала нiч, влада змiнювалася. Селянин, поштар чи голова колгоспу, демобiлiзований вояк робiтничо-селянськоi червоноi армii, комсомолець i навiть орденоносець мiг виявитись месником чи рiзуном – називайте як хочете. І невiдомо, хто давав йому наказ вирушати у лiс, – друг-провiдник чи майор МГБ. Бандерiвцi перевдягались у червоних, а у червоних спецiальнi загони видавали себе за пiдроздiли УПА.

Хтось не повiрить, але все описане автором мае документальну основу – аж до того, як спецслужба ловила повстанського ватажка «на жiнку». Або те, що у 1950-х у радянських таборах Пiвночi дiяла розгалужена пiдпiльна нацiоналiстична мережа. Або те, що за збирання фактiв про повстанцiв у 70-х потрапляли в «дурку».

Читачевi, який вiзьме книжку до рук, доведеться пережити три окремi iсторii, якi врештi складуться в один пазл. Спогади, записанi зi слiв «акторiв другого плану» – мiлiцiонера-схiдняка Михайла Середи, кагебiста Лева Доброхотова чи колишнього червоноармiйця-танкiста Гурова, – дають можливiсть прожити життя Данила Червоного, бути разом з ним так довго, як цього вимагае авторський замисел. А потiм… А потiм, пiсля прочитання книжки, поговоримо. Буде про що.

Вахтанг Кiпiанi, головний редактор сайту «Історична правда»

Три зошити

Перш нiж запропонувати вам iсторiю, заради якоi ви взяли цю книжку до рук, вважаю за потрiбне сказати кiлька слiв вiд себе.

Багато часу я не заберу. Але без мого короткого вступу непросто зрозумiти, чому публiкацiя цих трьох зошитiв пiд однiею обкладинкою i до того ж у виглядi художнього твору для мене особисто е якщо не справою життя, то точно – результатом певних зусиль.

Звуть мене Клим Рогозний, повне iм’я – Климентiй. Утiм, дiзнавшись, що батьки назвали мене на честь Климентiя Ворошилова, який помер саме того дня, коли я народився, я помiняв паспорт. Правда, вийшло шило на мило, бо так званого першого червоного офiцера всi називали Климом, але тодi, тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого, коли ми мiняли радянськi паспорти на украiнськi, це був единий спонтанний протест, який я мiг собi дозволити. Бо тодi мене i так усi знайомi знали як Клима. Погодьтеся, перехрещуватися, скажiмо, на Петра було б, як каже мiй син-студент, тупо. І едине, що я змiг зробити, аби самому собi не асоцiюватися з радянським полководцем, – переписатися

з Климентiя на Клима та помiняти в паспортi дату народження. Тепер там записано 4 грудня 1969 року.

Можливо, комусь моi намагання бодай у такий спосiб вичавити з себе радянську владу видадуться щонайменше смiшними. Проте я вирiшив розповiсти саме про цю невеличку деталь, аби пояснити, чому свого часу затявся скласти докупи три зошити та довести справу свого дядька Григорiя Титаренка до кiнця. Бо в цiй iсторii моя роль дуже скромна. Найголовнiше свого часу зробив саме вiн, мiй рiдний дядько.

Саме вiн зiбрав i записав у трьох зошитах все, що вдалося дiзнатися про командира УПА, чотового Данила Червоного.

Саме на цю справу Титаренко поклав власне здоров’я й життя. А я лише знайшов зошити та довiв ii до кiнця.

Із дядьком Григорiем я майже не спiлкувався за його життя. Вiн був навiть не найближчим родичем: двоюрiдний брат матерi, або, як вона сама казала, кузен. Хоча були в нашiй родинi часи, коли менi здавалося – ближчоi за Титаренка людини для батькiв не iснуе. Подiбне враження склалося через те, що про кузена дуже часто згадували. Правда, з вiком я зрозумiв: про нього говорили не тому, що вiн був надто близьким моiм батькам, а навпаки: вони намагалися триматися вiд нього якомога далi. Причому робили це часом публiчно, вiдхрещуючись вiд кузена навiть пiд час родинних свят, коли за столом збиралася купа народу.

Тодi я ще був надто малим i, признатися чесно, вiрив у те, що радянська влада – найсправедливiша та найкраща у свiтi, тому в неi так багато ворогiв. Одним iз них, поза сумнiвом, батьки вважали маминого кузена. Якось я пiдслухав iхню розмову, тодi ж уперше почув вiд тата: «Правильно, що його закрили в дурдомi! Там йому i мiсце! Це ж краще, анiж кудись у табори, в Мордовiю чи на Урал». Мама погоджувалася: «У таборi не виживе. І не перекуеться. До того ж вiн тепер у лiкарнi, отже, теоретично можна вважати Гришу хворим». – «Ага, краще, коли вiн буде хворим, – пiдтримав батько. – Якби його судили i посадили, уяви, чим би це вилiзло нам з тобою». – «Боком би вилiзло, – бубонiла мама. – Хрест на кар’ерi, сто процентiв».

Менi було десять, i про кар’еру я знав лише те, що за нею женуться кар’еристи, це погано, заради кар’ери вони готовi продати як рiдну маму, так i батькiвщину, i взагалi, кар’ера – це добре лише у свiтi, де панують капiталiсти. Тому не зовсiм розумiв, через чию кар’еру переймаються батьки. Згодом, ставши старшим та розумнiшим, я подумки вiдмотав назад подii 1980 року i тепер можу скласти логiчний ланцюжок.

Виявляеться, маминого двоюрiдного брата, журналiста Григорiя Титаренка, визнали психiчно хворим i помiстили до вiдповiдного лiкувального закладу. А могли посадити в тюрму, причому за статтею шiстдесят другою Кримiнального кодексу Украiнськоi РСР: антирадянська агiтацiя та пропаганда. Хоча, швидше за все, його дiяльнiсть пiдпадала пiд статтю сто вiсiмдесят сьому дрiб один – поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять радянську владу. Це дозволяло закрити дядька до кримiнального табору. І таким чином нi про яку полiтику мови й не було б. Зокрема, про таких в`язнiв нiколи не заговорило б радiо «Свобода».

Така «неполiтична» стаття була вигiдна всiм. Адже батько тодi працював iнструктором у мiськкомi партii, до пiдвищення готувався, а мама – лектором товариства «Знання», спецiалiстом з боротьби з негативним впливом захiдноi культури на нашу молодь. Обое, ясна рiч, партiйнi, i варто лише материному кузеновi загримiти за антирадянську дiяльнiсть, просування по службi для обох моiх батькiв автоматично ускладнювалося.

Це потiм я дiзнався – батько пiдключив своiх знайомих по максимуму, аби дядька Григорiя замiсть тюремноi камери закрили в дурцi. Спростило ситуацiю те, що кузен жив у Чернiговi, а це як-не-як глуха провiнцiя за тодiшнiми радянськими мiрками. Тобто далеко не лише вiд Киева, а й вiд Москви – з мiсцевими домовитися простiше. Тим бiльше, такому солiдному чоловiковi, яким вважався на той час у Чернiговi iнструктор мiськкому партii з Киева.

Не знаю подробиць, знаю лише про результат клопотань: Титаренка надовго закрили у рiвненському психоневрологiчному диспансерi. Потiм перевели для якихось дослiджень у Киiв, до Павлiвськоi лiкарнi, далi – назад у Чернiгiв, потiм – до Днiпропетровська. Це була сумнозвiсна психiатричка, через яку пройшов не один десяток iнакодумцiв. Випускали на якийсь час, тодi знову забирали, i ось так тривало рокiв шiсть. Далi почалася перестройка, i поволi випустили не лише таких, як мамин кузен, а й решту, бiльш небезпечних ворогiв радянськоi влади.

Власне, я захопився. Бо треба сказати нарештi, за якi грiхи мiй дядько, Григорiй Титаренко, потрапив до списку особливо небезпечних, яких треба або стрiляти, або саджати, або iзолювати в дурках. Насправдi нiчого особливого вiн не робив. Не створював пiдпiльних органiзацiй, не був у iх складi, не поширював iнформацiю, почуту на радiо «Свобода», не вимагав припинити насильницьку русифiкацiю тощо. Титаренко поплатився лише за власну цiкавiсть, i я назвав би цю цiкавiсть професiйною.

Мiй дядько, як я вже згадував, працював журналiстом у чернiгiвськiй обласнiй молодiжнiй газетi. І на свою голову почав збирати матерiал про командира УПА Данила Червоного. Точно не знаю, але, здаеться, Титаренко справдi збирався писати на основi цих матерiалiв книгу та опублiкувати ii на Заходi. Принаймнi я чув таке вiд батькiв, частково це пiдтверджували деякi дядьковi знайомi, з якими менi вдалося поспiлкуватися.

Так це чи нi, назавжди лишиться невiдомим. Але зошити Титаренка збереглися в тому виглядi, в якому вiн iх вiв. І тепер варто сказати кiлька слiв про те, як знайшлися зошити. Адже без них нiчого в моему життi й не почалося б.

Сам я вже майже десять рокiв займаюся документальним кiно. Наша студiя здебiльшого освоюе iноземнi гранти. Та це не означае, що ми викидаемо грошi на вiтер, роблячи щось лише для звiтностi, аби отримати новий грант пiд нову дурницю. Згоден, е колеги, котрi цим займаються. Але документалiстика, яку робимо ми, з року в рiк збирае професiйнi призи, в тому числi – на мiжнародних фестивалях. І те, що на украiнському телебаченнi для неi дуже рiдко знаходиться не просто зручний, а взагалi – будь-який ефiрний час, а отже, те, що про нас мало знають удома, – не моя проблема, погодьтеся… Та мова не про мою роботу, а про тiтку Олю, дружину, точнiше – вдову Григорiя Титаренка.

Бо це вона два роки тому почула в новинах мое прiзвище, коли там розказували про чергову нашу мiжнародну вiдзнаку, i не полiнувалася, подзвонила на канал, де цi новини показували, вийшла на редакторiв, тодi на журналiстiв i так отримала мiй телефон. Для своiх шiстдесяти рокiв тiтка Оля виявилася неабияк активною жiночкою.

До ii дзвiнка я знав лише, що мамин кузен помер 1992 року, у страшних злиднях та, звiсно ж, передчасно. Шiсть рокiв примусового лiкування та вимушених мандрiв по психлiкарнях зробили свою справу. Здаеться, мама навiть iздила на похорон, возила якiсь там грошi, але точно не скажу: на той час я жив окремо вiд батькiв, не те щоб порвавши з ними, просто максимально обмеживши спiлкування до необхiдного для дотримання правил пристойностi мiнiмуму. Товариству «Знання» пiсля серпня 1991 року лектори потрiбнi не були, тож мама влаштувалася референтом у офiс однiеi з новостворених партiй, де вже працював тато, помiнявши

один партквиток на iнший. Згодом моi батьки змiнювали партiйнi офiси з тiею iнтенсивнiстю, з якою зростала в нашiй краiнi кiлькiсть цих партiй. Який у цьому смисл, я, сказати чесно, не розумiв, зайнявши принципово антипартiйну життеву позицiю. До речi, один iз перших фiльмiв нашоi студii був присвячений безглуздостi iснування полiтичних сил, про нього заговорили, почули про нього i батьки, i навiть побачили, пiсля чого нашi стосунки якось самi собою охололи.

Та я знову вiдволiкаюся. Просто хочеться, аби ви зрозумiли, чому вдова дядька Григорiя подзвонила саме менi, своему двоюрiдному племiннику, якого, здаеться, нiколи в життi не бачила. А якщо бачила, то я був надто малим, аби пам’ятати це. Коротше кажучи, тiтка раптом захотiла, аби я зробив фiльм про ii покiйного чоловiка, свого дядька. Власне, тодi я й дiзнався про подробицi його так званоi справи.

Тiтка Оля весь цей час переховувала його записи – три грубих загальних зошити, два в клiтинку, один – у лiнiйку. Вони всi були рiзними. Перший – у сiрiй цератовiй обкладинцi, другий – коричневий, iз матовою обкладинкою, третiй – бордовий, на дотик наче оксамитовий. Усi списанi дрiбним, але акуратним письмом. Я бачив iншi рукописи мого дядька, там вiн писав iнакше. Тiтка називала таке письмо лiкарським, i справдi, зазвичай Григорiй Титаренко писав, наче лiкар на рецептi чи в медичнiй картцi – хрiна з два розбереш без дешифратора. Проте у зошитах нiби приборкував свое письмо, виписував лiтери старанно, нiби прагнув запхати в зошит певного обсягу максимальну кiлькiсть iнформацii, та ще й щоб написане мiг розiбрати хтось, окрiм нього.

Усi зошити пронумерованi, хоча тiтка Оля пояснила: насправдi спочатку Титаренко списав зошит пiд номером «один», сiрий, тодi – той, що пiд номером «три», оксамитовий, i нарештi – той, якому вiн присвоiв другий номер, уполовину тонший i навiть не списаний до кiнця. Це означало: iнформацiю вiн збирав не в тому порядку, в якому планував оприлюднити. І саме через те, що людина, з чиiх слiв дядько робив записи в зошит пiд номером два, виявилася останньою, з ким вiн бесiдував, йому i вдалося довести роботу до завершення хоча б у рукописi.

Бо, як розповiла тiтка Оля, попалився ii чоловiк саме пiд час цiеi, третьоi зустрiчi. Адже його спiвбесiдником був вiдставний полковник КГБ, а вони свою професiйну пильнiсть не втрачають навiть на пенсii. Спочатку прийняв молодого допитливого журналiста, придiлив йому кiлька годин своеi уваги, охоче подiлився спогадами про те, як ганявся за командиром УПА Червоним. А вже потiм, коли Титаренко пiшов, дав знати, куди слiд: ходить тут один тип, ставить запитання, яких не повинен ставити, збирае iнформацiю, яку напевне збираеться спотворити, ну i таке iнше.

Вiн, Григорiй, це вiдчував, сказала менi тiтка Оля при зустрiчi. Бо вже пiвроку займався iсторiею Червоного, повнiстю занурившись у матерiал i заразом ставши аж надто обережним. Особливо пiсля того, як розшукав нарештi людину, чию розповiдь записав у сiрий зошит. Саме вiдтодi Титаренко почав конспiруватися, а всякий, хто перетворюеться на пiдпiльника, дуже швидко вiдточуе вiдповiдну iнтуiцiю. Дядько знав, що рано чи пiзно його вирахують, та вже не зупинявся – хотiв швидше звести почуте докупи та переправити через кордон, нехай навiть у сирому виглядi.

Так, принаймнi, говорила менi його вдова, називаючи мене Климком: «Розумiеш, вiн був готовий до того, що його приймуть. Але, думав, це станеться на етапi, коли вiн почне шукати прямi виходи на тих, хто зможе передати рукопис по вiдпрацьованих каналах. Там напевне вiдстежували всi стежки, але ж однаково тексти залишали краiну швидше, нiж КГБ ловив iхнiх авторiв. Вiн у одному прорахувався, Климку, – недооцiнив того старого чекiста. Не подумав, що у своi вiсiмдесят заслужений працiвник КГБ, орденоносний полковник Доброхотов, щось запiдозрить i дасть маячок своiм молодшим колегам».

Дядька, як вона думае, пасли десь пiвтора мiсяця. Очевидно, в КГБ вважали – Титаренко справдi пов’язаний з дисидентами. Тож чекали, поки вийде на прямий контакт, щоб пов’язати вiдразу всю групу. Це вигiднiше для чекiстiв – рапортувати про знешкодження антирадянського, та ще й нацiоналiстичного угруповання, анiж затримувати одну людину. Проте Григорiй на той час не мав жодного виходу на Захiд, тож спочатку хотiв завершити свою працю, а вже потiм шукати потрiбнi контакти. Тому щодня пiсля роботи, а по вихiдних – з ранку до вечора, сидiв за друкарською машинкою i передруковував рукописнi нотатки.

Дружина, мiж iншим, працювала разом iз ним у редакцii «Комсомольського гарту» друкаркою, та дядько вiдразу ж заборонив iй навiть наближатися до машинки. «Вiн казав: у разi чого на клавiшах не знайдуть твоiх вiдбиткiв i ти завжди зможеш вiдмазатися: мовляв, нiчого не знаю, писав якусь книгу, всi журналiсти рано чи пiзно сiдають за романи, нiкому не показував», – пояснювала тiтка Оля. І, зрештою, той розрахунок виправдав себе: вона не пiшла як спiльниця.

Очевидно, за iхньоi вiдсутностi в квартирi кiлька разiв робили обшук, припускала тiтка. Бо як iнакше пояснити, що за Титаренком прийшли саме тодi, коли вiн завершив передруковувати. Рукопис вiдразу конфiскували, шукали копii та заразом iншу заборонену лiтературу, навiть просили видати зброю, якоi Григорiй навiть в армii у руках i не тримав, бо служив у будiвельному батальйонi – стройбатi. Але нiчого, звiсно, не знайшли, навiть зошитiв: iх тiтка Оля потай виносила з дому та ховала по рiзних закутках. Один – у матерi, в селi, в льосi, через що його трохи повело вiд вологи. Другий – на роботi, серед старих газетних пiдшивок, складених у шафi машбюро, i туди, до того суцiльного скупчення сiроi пилюки не часто хтось наближався. Його вдалося заховати там, бо вiн був найтоншим, удвiчi меншим вiд двох iнших. Третiй – на горищi iхнього будинку, вiд якого мала ключ. Вони жили на останньому, п’ятому поверсi, просто бiля ляди, яка вела через горище на дах, тому тiтку призначили вiдповiдальною за ключ – ось так це називалося.

Прочитавши рукопис, компетентнi органи визнали його однозначно антирадянським, i постало питання: що робити з автором. Ось тодi в справу втрутився мiй батько, i за деякий час всi, вiд кого це залежало, домовилися: раз не знайшли прямий зв’язок Григорiя Титаренка з украiнськими буржуазними нацiоналiстами, а рукопис вiн не встиг оприлюднити, навiть дружинi не показував та не читав, агiтацiя та пропаганда тут можуть вважатися суто формальними. Швидше, вiн займався поширенням свiдомо неправдивих вiдомостей про ствердження радянськоi влади на Волинi у повоенний час та мiсця позбавлення волi, де вiдбували належне покарання зрадники батькiвщини. Тобто виклав усе це на паперi, але поширити не встиг, бо органи виявилися настiльки компетентними, що втрутилися вчасно.

У такому випадку краще визнати, що в Титаренка не все гаразд з головою. Справдi, хто при здоровому розумi затято строчитиме на машинцi ночами всю ту антирадянську маячню… За словами тiтки Олi, дядько не надто опирався. Вiн обрав мiж тюрмою, судом та зоною, про якi знав зi своiх записiв аж надто добре, божевiльню – теж тюрму, але, як йому здавалося, трошки iншу. Зрозумiло, що вiн помилявся щодо можливостей радянськоi репресивноi психiатрii. Але й тут iншого виходу йому не лишали. Хiба накласти на себе руки.

А тiтцi Олi

дали спокiй, але вона ще довго не наважувалася забрати зошити зi сховкiв. До того ж, за роки так званого лiкування Титаренко забув про iх iснування. Узагалi доходило до того, що вiн переставав упiзнавати сам себе. Коли його нарештi випустили, тiтцi вдалося частково вiдновити його нормальний стан. Правда, нiким, крiм кочегара та двiрника, вiн працювати вже не мiг. Нiхто, крiм, звiсно ж, моiх батькiв, не знав справжньоi причини, чому Григорiя помiстили в психiатричку, тому його дружину переважно жалiли. А те, що до Титаренкiв приходили з обшуком, теж списали на хворобу мого дядька: так, мовляв, його переклинило, що мiлiцiю довелося викликати.

Ну, ось така iсторiя трьох зошитiв, переданих менi вдовою Григорiя Титаренка. Чому тiтка Оля не зробила цього ранiше? Цього вона менi до ладу не пояснила. Чи то не до зошитiв було, бо пiсля смертi чоловiка треба було якось жити далi. Чи то не знала, у чиi руки iх слiд вiддати, щоб вчинити правильно i праця не пропала. А може, просто вiдчула, як стрiмко та раптово наближаеться старiсть, ось i злякалася, що не встигне довести до кiнця те, заради чого поклав життя ii чоловiк, помре ось так раптово та передчасно, як дядько Григорiй.

Так чи iнакше, я отримав несподiвану спадщину i почав читати.

Насправдi головну проблему визначив для себе вiдразу. А саме: сьогоднi, коли iнформацii про визвольний рух на Захiднiй Украiнi, в моему випадку – на Волинi, вiдомостей про дiяльнiсть ОУН – УПА та iсторiй про партизан i бандерiвцiв опублiковано дуже багато, i всi вони – рiзнi, розповiдь про повстанського командира Данила Червоного напевне не справить такого враження, яке могла справити тодi, тисяча дев’ятсот сiмдесят дев’ятого. Адже для Титаренка, як я розумiю, все почалося зi звичайного нарису, який за завданням редакцii вiн мусив написати у свiй «Комсомольський гарт» до чергового Дня радянськоi мiлiцii.

Саме так вiн, тридцятирiчний чернiгiвськiй журналiст, котрий, як i всi, народженi в СРСР, був жовтеням, пiонером та комсомольцем, i, як обмовилася тiтка Оля, подумував про перспективу вступу в комунiстичну партiю, познайомився з Михайлом Середою, пенсiонером, вiдставним капiтаном мiлiцii. Молодiжна газета замовила нарис про те, як у повоеннi часи мiлiцiонери героiчно боролися з бандерiвськими недобитками. Точнiше, саме такого завдання – писати про сутички мiлiцii з бандерiвцями, Григорiй не отримував. Просто сказали: героя його майбутнього нарису, такого собi Середу, тисяча дев’ятсот сорок сьомого року вiдрядили з Чернiгiвщини на Волинь, для пiдсилення тамтешнiх правоохоронцiв. У той час на Захiдну Украiну, було, направляли фронтовикiв, людей iз бойовим досвiдом. Бо там треба було не просто працювати за мiлiцейським профiлем, а й по-справжньому воювати. Там, вважайте, фронт, казали iм. Умови, максимально наближенi до бойових. Ну, ось головному редактору й здалося, що ветерану мiлiцii Михайловi Середi е що розказати про той перiод свого життя. Це мусив бути героiко-патрiотичний нарис, i вiн, власне, таким i вийшов. Решта закарбувалася в пам’ятi Титаренка.

Чому, власне, пенсiонер розповiв журналiстовi все те, що дядько записав у свiй перший зошит, не знае навiть тiтка Оля. Не збереглося цього i в дядькових записах. Я ж тим бiльше не можу цього пояснити. Мабуть, Середу просто прорвало, хоча до того вiн мовчав три десятки рокiв. Як я вже згадував, до Дня мiлiцii, тобто десятого листопада тисяча дев’ятсот сiмдесят восьмого, Григорiй таки написав, а газета надрукувала нарис про героiчну боротьбу мiлiцiонерiв iз бандерiвцями, але то був iнший текст, бо в тiтки Олi зберiгався пожовтiлий примiрник. Ну, зрозумiло, що Титаренко не мiг повернутися пiсля iнтерв’ю нi з чим. Але чи вигадав вiн ту героiчну iсторiю, з якоi зробив газетний нарис? Швидше за все – пiсля прочитаного в першому зошитi я припускаю таку можливiсть – вони з Середою домовилися: вiн напише саме так.

Утiм, доконаним фактом е те, що почута, а згодом записана iсторiя вiдразу й назавжди змiнила ставлення вчорашнього комсомольського активiста й потенцiйного члена партii до украiнського повстанського руху на Заходi тодi ще Радянськоi Украiни. І, що не менш важливо, докорiнно змiнила його ставлення до оспiваних у сотнях пiсень, книг i фiльмiв радянських чекiстiв.

Недарма навеснi наступного, тисяча дев’ятсот сiмдесят дев’ятого року мiй дядько зняв з ощадноi книжки триста карбованцiв – двi своiх мiсячних платнi, грубi грошi на той час, i взяв вiдпустку, помiнявшись iз колегою, щоб той замiсть нього змiг вiдпочити влiтку, зiбрався та поiхав до Ленiнграда. За десять днiв вiн повернувся в глибокiй задумi, помiтно пригнiчений, але зi списаним блокнотом. Наступну вiдпустку Григорiй провiв, старанно переписуючи в новий, щойно куплений зошит почуте вiд такого собi Вiктора Гурова. Тодi тiтка Оля не знала, хто такий цей Гуров i як Титаренко розшукав його пiд Ленiнградом. Це тепер, прочитавши той зошит, я можу сказати: мiй дядько-журналiст розшукав колишнього «ворога народу», в’язня, засудженого за зраду батькiвщини, котрий сидiв у одному таборi з Данилом Червоним. І не лише на власнi очi бачив, що там вiдбувалося, а й брав активну участь у тих кривавих подiях.

Урештi-решт, пiсля, як казала тiтка, тривалих вагань, Григорiй розшукав у Киевi заслуженого чекiста, вiдставного полковника КГБ Лева Наумовича Доброхотова. На це прiзвище в першому зошитi, тобто у спогадах мiлiцiонера Михайла Середи, я натрапив лише раз. Проте щось пiдказало: саме вiдставний капiтан, як тепер кажуть, злив Доброхотова журналiстовi у бесiдi, як то кажуть, не пiд запис, усно. Зошит зi спогадами чекiста виявився вкрай необхiдним. Тонший, списаний не до кiнця, проте саме вiн доповнив загальну картину, остаточно закрiпивши за Червоним образ, який хотiв вiдтворити у своему рукописi Титаренко.

Повторюся: Григорiй уже вiд знайомства з Середою ходив по краю, а його крах був питанням часу. Єдине, чого б, можливо, вдалося уникнути моему дядьковi – передчасного арешту. Рукопис мiг би перетнути кордон таемними каналами. Отже, фахiвець своеi справи журналiст Титаренко розумiв: без спогадiв старого лиса Доброхотова все решта – уривки, клаптики, що не тримаються купи.

Вiн ризикнув. Результат – цi зошити вдалося пiдготувати до публiкацii лише через тридцять рокiв.

Ну от тепер додам кiлька пояснень вiд себе.

По-перше, мiй дядько не записував за своiми спiвбесiдниками слово в слово. Якби запис вiвся на диктофон чи вiдеокамеру, я мiг би поручитися, що Середа, Доброхотов i Гуров говорили саме так, як вiдтворив мiй дядько, а не iнакше. Звiсно, вiн фiксував лише ключовi фрази, котрi могли б потiм нагадати, яку саме думку розвивав його респондент у той чи iнший момент розмови. Не володiв Титаренко i стенографiею, в усьому покладався на чiпку пам’ять, а отже, згодом, коли старанно переписував почуте в окремий зошит, напевне вiдходив вiд достеменного трактування подiй спiврозмовником, поза сумнiвом додаючи щось вiд себе. Безперечно, це жодною мiрою не спотворювало загальний змiст, проте написане й близько не нагадувало анi стенограму, анi тим бiльше – протокол допиту. Вийшло так, що Григорiй Титаренко, вiдкинувши емоцii, котрi напевне зринали пiд час живоi розмови, залишив сам голий, сухий, позбавлений непотрiбних сентиментiв фактаж. По сутi, в кожному зошитi е завершена iсторiя,

розказана, а точнiше – записана вiд початку до кiнця. Тому я не готовий поручитися, що героi переповiдали саме так, у такiй послiдовностi, як записав професiйний журналiст Титаренко. Повiримо на слово не лише тим, з ким вiн розмовляв, а й самому Григорiю – ясно, що тепер Середи, Доброхотова та Гурова нема серед живих, тож анi пiдтвердити, анi заперечити слова, вкладенi в iхнi вуста моiм дядьком, вони не зможуть.

По-друге, Титаренко збирався публiкувати своi зошити на Заходi. Саме тому, сiдаючи за рукопис, мимоволi надавав цим записам вигляд швидше не журналiстського нарису, а повноцiнного лiтературного твору. Звiсно, текст загалом потребував редагування. Але факт, що журналiст хотiв переробити почуте на документальний роман, пiдтверджуеться хоча б наявнiстю в ньому дiалогiв. Тобто Титаренко вирiшив вiдiйти вiд монологу, котрий передбачае вiдповiдь спiвбесiдника на його запитання, а частково переробив кожну оповiдь на невеличку повiсть.

Я дозволив собi реально втрутитися лише у змiст другого зошита, тобто в розповiдь Доброхотова. Зрозумiло, що вiдставний чекiст вiдверто вихвалявся своiми подвигами. Але багато про що Лев Наумович не говорив та багатьох тем не зачiпав – не вважав за потрiбне. Проте окремi фрагменти його розповiдi потребують сучасних пояснень i коментарiв, тому я розбавив ними розповiдь Доброхотова, намагаючись переповiдати лише суть та з надiею на те, що сучаснi читачi прекрасно розумiють, чого саме недоговорював, а то й вiдверто замовчував офiцер НКВД – КГБ.

Таким чином, менi лишалося тiльки знайти й витратити час на те, аби вiддати зошити на комп’ютерний набiр, потiм – суттево зредагувати цi тексти, надавши iм бiльш сучасного вигляду та звучання. Звiсно, по ходу справи я не мiг не додати щось вiд себе. Але це не додатковий фактаж – менi просто не було коли його збирати. Та й все, викладене в зошитах, цiнне саме по собi, без додаткових навантажень. Нехай уже потiм фахiвцi розбираються, що тут правда, а що – художня лiтература. Коли, завершивши свою частину роботи, я переглянув усе вiд початку до кiнця, зрозумiв: рукописнi записи Григорiя Титаренка, зробленi в 1978–1979 роках, мимоволi стали схожi на героiко-пригодницький роман, створений на документальнiй iсторичнiй основi. Тобто по сутi я пропоную вам iсторичну гостросюжетну драму.

Чи схвалив би це автор записiв, мiй дядько Григорiй Титаренко? Не знаю. Але ж вiн прагнув публiкацii, тож факти, викладенi в зошитах, не спотворенi та не перекрученi. Тiтка Оля як перша читачка лише плакала в окремих, найдраматичнiших мiсцях, та загалом не заперечувала. «Якщо таким чином про це дiзнаеться якомога бiльше людей в Украiнi, я буду тiльки рада. І дядько твiй напевне був би щасливим», – ось що сказала вона, повертаючи менi прочитаний за нiч рукопис.

Власне, це i е третя обставина. Аби зошити списав той-таки уродженець Волинi чи взагалi – будь-якого регiону Захiдноi Украiни, я, скажу вам чесно, не певен, що взявся б випускати його у свiт. Бо iм це близьке, вони з цим росли та жили, вони приймають партизанську боротьбу УПА з нiмцями та радянською владою як складову в боротьбi за украiнську незалежнiсть. Приймають з усiма можливими обмовками, попри численнi «але», яких повно в iсторii украiнського повстанського руху. Натомiсть i моему дядьковi, Григорiевi Титаренку, i тим, з ким вiн говорив, – Михайловi Середi, Вiкторовi Гурову, навiть чекiстовi Леву Доброхотову, все це близьким не було. Так само, як i менi, народженому в Киевi. Адже двадцять рокiв iз моiх сорока двох мене виховували в тому дусi, що бандерiвцi – це вороги. Уже потiм я переконався: так, вороги – але вороги нiмецькоi окупацii та радянськоi влади. Тi, хто розповiдав моему дядьковi iсторii про зустрiчi з командиром УПА Данилом Червоним, не змогли приховати свого ставлення до нього.

Той-таки чекiст Лев Доброхотов визнавав Червоного справжнiм героем. Я уявляю собi, як старий лис щиро зiтхае пiд час розмови з Титаренком, котрого вже зiбрався здати в КГБ: ех, мовляв, шкода, що в нас таких бiйцiв не було… Ось чому я вирiшив дати хiд публiкацii зошитiв: це – стороннiй, а отже – незалежний, як я вважаю, погляд на те, що вiдбувалося не лише на Волинi, а й на всiй Захiднiй Украiнi, та навiть у всьому Радянському Союзi в повоенний час.

Ну, i ще трошки – про те, що може збурити в того, хто читатиме цi зошити, купу запитань.

Вiдразу скажу: оригiнальний рукопис написаний росiйською мовою. Спiвбесiдникам журналiста Титаренка так було зручнiше. Тiтка Оля говорила, що дядько, коли вже передруковував текст на машинцi, вiдразу перекладав украiнською. Але машинописнi сторiнки, як вiдомо, конфiскованi й зникли десь у архiвах радянськоi держбезпеки. Та навiть без огляду на це я вирiшив: правильно буде подавати тексти зошитiв украiнською. Причому – повнiстю, «украiнiзуючи» навiть радянських мiлiцiонерiв, чекiстiв, адмiнiстрацiю й охоронцiв концтаборiв ГУЛАГу, а заразом – контингент, тобто кримiнальних злочинцiв, якi нiде й нiколи, особливо тодi, в описанi часи, украiнською мовою мiж собою не спiлкувалися. Нехай це вас не бентежить, так само, як попустiться, коли почуете жаргонне табiрне слiвце в украiнськiй версii.

Якби це робилося для телебачення чи кiно, тодi, звiсно, я б лишив пряму мову своiх персонажiв такою, якою вони звертаються до операторськоi камери. Проте коли йдеться про писаний та друкований текст, я залишаю за собою право вiдмовитися вiд практики, коли з волi автора вороги Украiни говорять виключно росiйською, та ще й матюкаються, а ii героi – навпаки, вживають лiтературну украiнську, демонструючи при цьому високий як для людини без вищоi освiти рiвень мовноi культури. Признатися, мене влаштувала та обставина, що далi героi говоритимуть вiд себе, тобто – прямою мовою. Усi огрiхи та неточностi можна списати на те, що з моiм дядьком спiлкувалися живi люди – навiть старий чекiст Лев Доброхотов лишився для мене таким. Хiба що залишаю за собою право писати назву лиховiсного органу держбезпеки, не перекладаючи абревiатуру украiнською мовою, а прямо так, як ii запам’ятали, – НКВД, МГБ… Це звучить лиховiснiше, безнадiйнiше, страшнiше… Саме тому ми радiемо, коли така безвiдмовна машина в боротьбi з нашими героями дае збоi.

Здаеться, все. На цьому свою мiсiю вважаю завершеною. Необхiдне в нашiй ситуацii вступне слово трошки затягнулося. Тому лишаю тебе, читачу, сам на сам iз цiею iсторiею. Настiльки ж реальною, наскiльки й неймовiрною…

Ваш К. Рогозний

Зошит перший

МИХАЙЛО СЕРЕДА

Украiна, Волинь, осiнь 1947 року

1

Досi не готовий сказати, чим для мене е та iсторiя.

Ну, коли я пiсля вiйни опинився на Волинi та близько, як на мене – аж надто близько познайомився з бандерiвцем Червоним: подарунком долi чи, навпаки, ii прокляттям. Знаеш, ще кажуть – вискалом.

Саме так, вискал долi, десь я це прочитав. У якiйсь газетi. Ваш брат-журналiст ще не таке напише для красивого слiвця. Але саме з того часу на деякi речi, котрi як офiцер мiлiцii мусив вважати очевидними й правильними, я дивився з певним сумнiвом.

А от наш брат опер насправдi повинен сумнiватися у всьому – професiя така. Мене нiхто цього не вчив, це про таких, як я, кажуть – вони, мовляв, унiверситетiв не закiнчували. Просто завжди вважав так: кожен мiлiцiонер, хоч простий вуличний постовий, хоч великий

начальник, мусить вирiшити, зi злочинцем мае справу чи з нормальною чесною людиною. Дуже просто наставити на когось наган i назвати бандитом. Пiсля вiйни так i було – як не ти витягнеш зброю, бандюга зробить це ранiше за тебе. І думати не буде. Ти ж при цьому ще й мiзкувати мусиш: стрiляти, не стрiляти, якщо стрiляти – то куди, валити його на мiсцi чи смалити в ногу чи плече…

Взагалi, такi були часи: чоловiки мали при собi зброю просто так, для самозахисту. Бо хто йо’зна – раптом я мiлiцiонер несправжнiй! Перевдягнувся у форму – усе, приiхали. Скiльки тодi таких справ було, але, напевне, про це якось iншим разом…

Так от, про зброю я не брешу. Пiсля вiйни, особливо в першi повоеннi роки, такого добра по мiстах та селах вистачало. Далеко ходити не треба, ось хоч до найближчого лiсу. Туди, де йшли боi. Там навiть тепер можна знайти людськi кiстки. А тодi зотлiлi трупи хоч наших бiйцiв та командирiв, хоч нiмецьких, хоч розстрiляних мирних жителiв таки дуже лякали, брехати не буду. Але не надто дивували – факт. Ось там, на мiсцях боiв, трофеiв – хоч греблю гати – i пiстолети, i кулемети.

Особливо щастило тому, хто знае, де шукати вiйськовi склади. Партизани часто робили такi, а коли вiдступали – бувало, лишали зброю та боеприпаси просто в пiдземних арсеналах.

Тому в мiлiцiю брали насамперед тих, хто мав бойовий досвiд. Нехай у нас, фронтовикiв, не було вiдповiдних знань та досвiду оперативно-розшуковоi роботи. Звiсно, вiдкривалися якiсь там курси, Кримiнальний кодекс ми читали… Але для чого книжка, коли ловиш грабiжника на гарячому, а вiн, не думаючи довго, гатить iз нiмецького парабелума. Жодна брошура не навчить, як дiяти в подiбнiй ситуацii, поки в тобi дiрок не наробили.

Я ось так у мiлiцiю i потрапив.

Коли вiйна почалася – саме служив строкову. Наша частина стояла пiд Курськом, тож на фронтi, вважай, iз перших днiв. Ще до служби я цiкавився технiкою, машинами всiлякими. Тому мене направили з Чернiгова в Рiпки, на тамтешню МТС. З Рiпок i пiшов у армiю. Умiв водити машину, тож на фронт пiшов у складi автомобiльного батальйону – як вiйна почалася, iх на мiсцях дуже швидко формували, а кожен водiй був на вагу золота. Крутив ото бублика на полуторцi, боеприпаси возив i не тiльки – усе, чим завантажать. Потiм пересiв на «вiлiс», возив нашого комполку, Калязiна. Та це не означало, що для мене вiйна була якоюсь iнакшою – пiди спробуй проскочити пiд обстрiлом! У сорок третьому пiд Курськом мене серйозно поранили, ну, а потiм, коли повернувся у стройову частину, знову осiдлав знайому вантажiвку. На нiй доiхав до Варшави, там удруге поранили, цього разу – серйознiше, насилу вичухався. Додому, в Чернiгiв, повернувся офiцером, молодшим лейтенантом… i, як з’ясувалося, сиротою.

У мiстi залишилися батьки та молодша сестричка. Як нiмець попер, вони втекли недалеко, в село, думали вiдсидiтися в родичiв. Тi менi потiм усе й розказали. Коли нiмцi прийшли i почалася окупацiя, сестру забрали на роботу до Нiмеччини. Мама, побачивши припис вiд нiмецькоi влади, заголосила, кинулася на тих, хто прийшов по сестру, не пускала. Тодi полiцай, котрий припхався разом iз нiмецьким офiцером, узяв та й застрелив ii.

Батько пережив маму на пiвроку, помер тiеi ж зими. Кажуть – з голоду. Тулилися всi разом у сiльськiй хатi. Авжеж, не жирували – куди там жирувати, але й з голоду не пухли. Село ж таки, яке не яке господарство. Навiть якщо вигребуть запаси для потреб нiмецькоi армii, щось залишиться. Де трое годуеться, там i четвертий проживе. Тiльки рiдня, коли я повернувся та про все розпитував, пояснила: батько сам чим далi, тим частiше вiд iжi вiдмовлявся. Наче сам себе голодом заморив. Де сестру шукати, теж нiхто не знав. Вiд неi звiстки взагалi жодноi. А Чернiгiв розбомбили до чорноi землi, живого мiсця не лишили, самi руiни. І нашого будинку, що стояв майже в самому центрi, теж не залишилося. Поки нiмцi полоненi все наново будували, народ у землянках кантувався. Обком, райком, iншi владнi установи – всi теж у землянках чи в бараках.

Коли запропонували йти в мiлiцiю шофером – не дуже й перебирав. Возив одразу начальника вiддiлу з боротьби з бандитизмом, тiльки недовго. Вiн сам запропонував менi перейти у вiддiл, на оперативну роботу. Людей не вистачало – це раз. Знову ж таки, бойовий досвiд – це два. Бандити пiд час однiеi операцii вiдразу трьох оперативникiв поклали – це три. Людей катастрофiчно не вистачало, як кажуть – кадровий голод. Ну, i як сказав сам начальник: «Ти, Мишко, мужик iз головою, а голова не порожня. Нема чого бойовому офiцеру задурно бублика крутити, для такого дiла он солдат чи ефрейтор згодиться». І вiдразу, як оформили переведення, пiдвищили у званнi – тепер одягнув мiлiцейську форму з лейтенантськими погонами.

А десь так за два роки, улiтку сорок сьомого, якимось макаром розшукав мене колишнiй командир полку. Я не особливо здивувався. Навiть зрадiв, що той живий, бо пiсля госпiталю так нiчого про нього й не чув. У тому, першому листi Дмитро Петрович Калязiн нiчого аж такого важливого не писав. Просто розповiв, як знайшов мене, цiкавився моiми справами. Заразом розказав: служить тепер начальником мiлiцii у невеличкому селищi Олика, це недалеко вiд Луцька, Захiдна Украiна. Я вiдписав: так. мовляв, i так, живу в рiдному Чернiговi, батьки загинули, сестра пропала безвiсти, теж служу в мiлiцii. Ще й не стримався – пожартував: не начальником, звичайним оперативником, бандитiв ловлю. Приписав також – хто б мiг подумати…

За мiсяць вiдповiдь: збирайся, товаришу лейтенанте, своi надiйнi люди тут потрiбнi. Становище в регiонi дуже складне, подробицi – на мiсцi, як приiдеш. І писав так, нiби питання про мое переведення вже вирiшене. Це я тодi так подумав, навiть рiшення не прийняв, вирiшив iз цим переспати. Тiльки на ранок викликае мене до себе наш начальник в кабiнет i каже тоном, якому не заперечують: так i так, е вiдповiдний наказ, згiдно з яким лейтенанта мiлiцii Середу Михайла Івановича направляють на нове мiсце служби i тепер вiн буде в розпорядженнi управлiння мiлiцii Луцького районного вiддiлу МВС.

Звiсно, для мене не стало новиною, що на звiльнених територiях Захiдноi Украiни, Прибалтики та частково Бiлорусii е нацiоналiстичнi банди, котрi всiляко заважають остаточному утвердженню радянськоi влади на мiсцях. Я навiть чув по радiо виступ якогось компетентного чоловiка з Москви, прiзвище тепер не згадаю. Вiн тодi заявив: цi групи залишили пiсля вiдступу нiмцi, аби в такий спосiб у безсилiй лютi максимально шкодити переможцям, сiяти панiку серед мiсцевого населення, з останнiх сил боротися з завоюваннями Ленiна – Сталiна. Але тодi, слухаючи це, я навiть уявити не мiг, що незабаром сам вiзьму участь у боротьбi з нацiоналiстичним бандерiвським пiдпiллям.

Так у серединi вересня 1947 року я опинився на Волинi. Удома, як уже сказав, мене нiчого не тримало: житло тимчасове, у казармi, переобладнанiй пiд гуртожиток для мiлiцiонерiв. Заводити сiм’ю не було коли, та й, якщо чесно, я вирiшив поки не поспiшати з цим. Менi лише двадцять сiм стукнуло, вiйна позаду, життя попереду. Але поки ганяюся за бандитами, поки цю наволоч iз коренем не вирвали, нiхто не гарантуе менi особистоi безпеки. Познайомлюся з хорошою дiвчиною, розпишемося, дитина народиться – а ну як мене застрелять пiд час черговоi операцii чи того гiрше: пiдрiжуть

у темрявi з-за рогу. Не хочеться залишати пiсля себе вдiв та сирiт у мирний час, досить того, що вiйна наробила. Тому збори вийшли короткими: фанерний чемодан iз речами, фронтовий «сидiр» через плече – i вперед, на Захiд.

2

Хоча через Олику проходила залiзниця, полковник Калязiн зустрiв мене на вокзалi в самому Луцьку.

Обнялися, наче не начальник та пiдлеглий, а старi бойовi товаришi – так, власне, й було. Калязiн поводив мене по рiзних кабiнетах, за пiвдня оформили всi папери, сiли в його машину i дiсталися до Олики, ще навiть не сутенiло. Вiд обласного центру мiстечко лежало недалеко – якихось три з гаком десятки кiлометрiв. Власне мiстечко чи, як значилося в документах, селище мiського типу видалося менi затишним i аж надто тихим. Побачив старовинний замок польських князiв та костел – лишилося з часiв, коли тут панувала польська шляхта. Ще церкви та синагога, якi позачиняла вже радянська влада: а й справдi – для чого, релiгiя – опiум для народу. Тут я пiдтримую полiтику партii й уряду. Нехай цi споруди слугують для потреб влади, ось хоча б як панський маеток, де тепер розмiстилася мiлiцейська управа.

У кабiнетi Калязiна ми нарештi сiли за стiл. Хазяiн застелив його газетою, досi назву пам’ятаю – «Вiльний шлях». Видобув iз сейфа та порiзав на газетному аркушi товстими шматками сало, хлiб, розклав холодну картоплю «в мундирi», поклав накруто зваренi яйця. Тодi вийняв iз шухляди стола – старовинного, здаеться, дореволюцiйноi роботи – флягу, машинально збовтав, розлив самогон по гранчаках.

– Продукт перевiрений, – мовив. – Вмiють у тутешнiх селах горiлку робити, нiчого не скажу. У нас у селi далi бражки дiло не йде. Не доходять руки в мужикiв – просто так хлебчуть.

Полковник Калязiн, як я знав, народився у селi Рязанськоi губернii. Не без гордостi якось сказав, що единий iз села вибився в люди, став червоним командиром. Коли на побування приiжджав, село кiлька днiв гуляло. Навiть якби вiн не попередив, мене нiщо не зупинило б вiд того, аби випити: на фронтi мав справу з чистим спиртом, хоч медичним, хоч авiацiйним, а скiльки всього доводилося вливати в себе, крiм спирту, краще помовчу. Правда, менi як шоферу особливо пригощатися не можна, та своi наркомiвськi стограм я справно отримував i, якщо не було нагоди випити, зливав у флягу. Частенько для того доводилося використовувати не одну фляжку, тому в мене в машинi завжди було вдосталь спиртного. Часом навiть старшi офiцери через Калязiна просили позичити в мене. Хоча спирт чи горiлку не позичають, iнодi комсклад таки вiддавав – то коньяком, то «казенкою», то й трофейним нiмецьким шнапсом. Пiзнiше Калязiн навiть називав мою машину пересувним трактиром.

Я стиснув гранчак у долонi, пiдняв i гойднув ним у бiк полковника:

– Будьмо, командире, – так неофiцiйно я називав його без стороннiх.

– Будем крепкi, лейтенанте, – погодився начальник.

Почаркувалися, i вiн випив одним махом, навiть не скривися – ото вже звичка. Менi ж вiдразу наче вогнем обпекло горло й нутрощi – таким мiцним виявився самогон, хоч i йшов вiн м’яко. Не витримав, покривився, хекнув i швиденько зажував шматком сала. Градусiв п’ятдесят, як не бiльше.

– Ну, i яка тут обстановочка? – запитав, прожувавши.

У загальних рисах Калязiн ввiв мене в курс справи ще вдень. І натякнув, хоч я i без нього зрозумiв: докладнiше поговоримо згодом. Тепер, мабуть, i настав час для розмови. Та й сам Калязiн не тягнув – вiдразу перейшов до справи.

– Обстановка, Михайле, максимально наближена до бойовоi.

– Ну, це я чув…

– Вiд кого?

– Так, краем вуха… По радiо, i газети писали…

– Радiо, газети… Це все добре… Правильно це все, газети й радiо…

Калязiн налив ще по однiй, та пити не поспiшав, дивився на мене якось дивно. Я не надто зрозумiв його погляд: так дивляться батьки чи старшi брати на нерозумних хлопакiв, котрi пiшли – ось так запросто – погладити здоровенного дворового собаку. Тому мовчав, чекаючи продовження розмови. Полковник не зволiкав.

– Звiдси, лейтенанте, треба зведення передавати. Щодня. Як товариш Левiтан читав, – тут вiн випростав спину, розправив плечi й спробував вiдтворити знайомий всiм голос головного диктора краiни: – «От советского Информбюро! Сегодня, двадцять второго сентября…» Ну, i таке iнше. – Калязiн знову заговорив своiм нормальним голосом: – Нiчого тобi, Мишко, по радiо не скажуть. І в газетах не напишуть, – вiн присунувся ближче, поклавши лiктi на стiл. – Я пiсля вiйни у комендатурi працював, недалеко звiдси, на Львiвщинi. Потiм сюди перекинули, спочатку теж у комендатуру, а згодом – начальником мiлiцii. Чесно кажучи, на начальника сам зголосився – попередника вбили. Знаеш, як убили? – Вiн нахилився ще ближче, поплескав долонею по газетному аркушу. – Газета про таке не напише. Серед бiлого дня пiдкотила сюди, до мiлiцейськоi управи, «емка», вийшли трое, навiть не ховалися. З автоматами, один у цивiльному, на двох – галiфе та кiтелi, чи нiмецькi, чи польськi. Хрiн розiбрали тi, хто це бачив. Ось так, просто, на очах у людей поклали на мiсцi двох мiлiцiонерiв, тодi ввiрвалися в цей кабiнет, – Калязiн обвiв його рукою, – i розстрiляли начальника мiлiцii в три руки. Знову сiли в машину, розвернулися, поiхали. Виiхали за Олику, там бiля лiсу кинули. Гранатою пiдiрвали на прощання. І це, лейтенанте, тiльки один епiзод. Можу ще розказати, тiльки боюся – ти найближчим часом сам бiльше побачиш.

Тепер мiй бойовий командир випив без чаркування. Я наслiдував його приклад, зажував половинкою картоплини, тодi запитав:

– Вiдомо, хто це зробив?

– Бандерiвцi, – розвiв руками Калязiн. – Тут усi лиха – вiд бандерiвцiв.

– Чого вони лютують? Я щось чув по радiо…

– Знов ти про свое радiо! – роздратовано вiдмахнувся начальник, мов вiд набридливоi мухи. – Лютують, бо бандити! Вiд безсилоi лютi, як люблять писати рiзнi там майстри художнього слова. Тiльки лють у них, Михайле, аж нiяк не безсила. Я ж у цих краях давно…

– Саме тут?

– На Волинь перевели мiсяцiв вiсiм назад. До того часу виконував рiзнi завдання у Львiвськiй, Тернопiльськiй, Станiславськiй областях. Скрiзь однаково. Тiльки, знаеш, тут небезпечнiше.

– Тобто?

– Бо начальник мiлiцii! Можеш не вiрити, лейтенанте, але на армiйських тут менше полюють. Ну, це нiби моi висновки… Хтозна, у кого тут бiльше шансiв. Усi ми тут, мов на мiнному полi.

Я нутром вiдчував – Калязiн хоче сказати бiльше, але стримуеться. Вiд цього, а не вiд мiцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:

– Чого iм треба?

– Кому? – стрепенувся Калязiн, стрельнув на мене нерозумiлим поглядом, та за мить усе зрозумiв: – А, iм… Не знаю. Жили за Польщi, наче крiпаки. У злиднях, голi, босi… Зрозумiло, чому тодi почали терор. З нiмцями теж трохи повоювали… Тiльки про це я тобi не говорив! – вiдразу застерiг вiн. – Дивись, бо офiцiйно бандерiвцi – союзники Гiтлера. Насправдi вони в сорок першому несли нiмчурi хлiб-сiль як визволителям, а в сорок другому – пiвроку тiльки пройшло – у цих самих визволителiв стрiляли. Хрiн iх розбере, цих хохлiв…

Не знаю чому, а мене вiд оцiеi його останньоi фрази трiпонуло. Калязiн це помiтив й одразу додав:

– Вибач, ти теж у нас хохол… Тiльки ти холол правильний. Ти за радянську владу, бо розумiеш,

що вона дае людям. А вони тут – проти. Хто вiдкрито, той по лiсах ховаеться. Хто приховуе – по вулицях ходить, вiтаеться з тобою.

– То невже вороги скрiзь?

– Так i виходить. І чого iх крутить в одному мiсцi? У тридцять дев’ятому, мiж iншим, коли нашi звiдси вибили полякiв, теж квiти й короваi виносили. Нашим. Здаеться, все, товариш Сталiн повiдомив про iсторичне об’еднання украiнських земель. А тутешнi потiм знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У нiмцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що iм радянська влада поганого зробила?

Калязiн говорив щиро, i тут я цiлком iз ним погоджувався. Тому мовчав. Машинально взяв iз газети шматок сала, поклав на хлiб та вiдкусив вiд цього бутерброда. Мiй жест чимось привабив Калязiна. Зачепився об мою руку поглядом, про щось задумався, тодi рiзким рухом змiв з газетного аркуша, на якому лежала закуска, хлiбнi крихти, тицьнув пальцем у якусь замiтку.

– Ось, глянь-но, готовий приклад! У газетi пишуть! – розвернувши аркуш так, щоб замiтка, яка впала в око, опинилася просто перед очима, полковник уголос прочитав, тобто пробубонiв, калiчачи украiнську: – «Заможно i культурно зажили колгоспники. У багатьох е патефони, радiоприймачi, велосипеди. Майже всi виписують газети. Художню лiтературу читають не одиницi, а бiльшiсть колгоспникiв. Зрiе iнтерес до кiнокартин. У колгоспних клубах завжди повно людей», – Калязiн перевiв дух, знову пiдвiв на мене погляд: – Це в кожному селi, лейтенанте! У кожному! Чи мали б вони таке за Польщi? Ти знаеш, я з села Рязанськоi губернii, у мене батьки неписьменнi були. Тiльки пiсля революцii та громадянськоi, коли по селах пiшли вчителi, вони читати навчилися. По складах спочатку – але ж грамота, лейтенанте, це дуже важливо! Чому ось цi грамотнi колгоспники з патефонами годують бандерiвцiв уночi? Чому, коли ходиш по хатах, вовками зиркають з-пiд лоба? Яка влада iм ще такi блага дала?

Я вирiшив промовчати. Справдi, нема про що говорити. Навiть як людина нова в цих краях, ще не знайома iз мiсцевою, як то кажуть, специфiкою, я не мав пiдстав не вiрити словам Калязiна. І таки не розумiв, чому мiсцевий люд так затято опираеться не лише тим, хто iх гнобить, як польськi шляхтичi або нiмецькi фашисти, а й тим, хто справдi звiльняе народ вiд ярма.

Тим часом полковник знову повернувся до того, з чого почав.

– Може, менi тут, в цiй Олицi, начальником мiлiцii не мiсце. Та я сам написав рапорт: «Прошу в зв’язку з загибеллю призначити…» Ну, так далi. Думаеш, менi самому подобаеться, що тепер надi мною, як не крути, НКВД?

Я мовчки похитав головою. Тодi, правда, НКВД вже не було, точнiше було, але називалося не так – перейменували на МГБ. А суть та сама лишилася, ну i переназвали зовсiм недавно: не тiльки ми, вiйськовi, а й цивiльнi ще довго енкаведекали… Чекiсти, коротше кажучи: як були, так i лишилися донинi.

За всю вiйну якось обiйшлося, жодного разу не мав справи з особiстами. Та дуже добре знав, що чинили особовi вiддiли. Один миршавий лейтенантик iз НКВД мiг поламати життя бойовому офiцеровi, старшому за званням, не кажучи вже про рядових бiйцiв-окопникiв. Тiльки тепер мир, а отже, все перемiшалося. Це я на прикладi свого Чернiгова знав, хоча коли ловиш грабiжникiв та бандитiв, енкаведисти чи емгебiсти, як хочеш, ну, словом, вони до оперативно-розшуковоi жодного стосунку не мають.

– Скажу, – тепер менi видалося, що Калязiн виправдовуеться. – Той, кого тут розстрiляли, попереднiй начальник, мужик був справжнiй. Мiцний, колишнiй танкiст. Пiд Прохорiвкою в сорок третьому горiв у танку, витягнув увесь екiпаж. Хтось там i помер, на полi, хтось потiм, а його наче хто оберiгав… Для цього ось випадку, виходить… Ненавиджу, суки! – вирвалося в Калязiна, вiн угатив кулаком по столу, але так само швидко заспокоiвся, знову налив, свое випив вiдразу, приклав до носа рукав форменого кiтеля. – Думав, покерую мiлiцiею тимчасово. Тепер бачу – надовго. Або скiльки протягну, – вiн криво посмiхнувся. – Тому я тебе сюди, можна сказати, виписав. Досвiд роботи е, надiйнi люди менi тут потрiбнi, з мiсцевих у мiлiцiю йти нема особливо охочих, залякали. На кого менi спиратися? На «стрибкiв»?

– А це ще хто? Якi «стрибки»?

– Помiчники мiлiцii. Загони самооборони, якщо хочеш. Насправдi вони себе називають «яструбками» – винищувальнi загони чи щось таке. Тiльки, – вiн знову криво посмiхнувся, – це ще питання, хто кого тут винищуе. Пацани там по п’ятнадцять-сiмнадцять рокiв. З цими МГБ легше працювати, бо вони i злиднi батькiв за Польщi трохи пам’ятають, i, що важливiше, при нiмцях боялися. Не довоювали, рвуться в бiй. А якщо ти «стрибок» – зброю видають. Знову ж таки, очi та вуха МГБ по селах. Але надii на них мало, ходять маленькими зграями. Я навiть чув, де-не-де своiх односельцiв потрошку трусять.

– Це як?

– А отак! Ось хоч минулого тижня приводять до мене одного… клаповухого, рябого, волосся стирчить у рiзнi боки. Зайшов серед ночi в хату на краю хутора, горiлкою смердить, гвинтiвку на хазяiна наставляе: давай, каже, винось сала, картоплi мiшок, бо просигналiзую уповноваженому, що Червоного годуеш.

– Кого?

– Є тут один… Пiзнiше про нього. Ну а в загальних рисах ти все наче зрозумiв. Чи не все?

– Так точно, все, товаришу полковник! – вiдповiв за звичкою.

– Добре, детальнiше становище зрозумiеш на мiсцi, зорiентуешся. І ось наше з тобою, а за великим рахунком – твое перше завдання.

Знову висунувши шухляду столу, Калязiн видобув звiдти паперовий прямокутник, поклав передi мною. Потому закурив «Казбек», проводжаючи замисленим поглядом пiсля кожного затягу клубки сизого диму, котрi вилися до стелi пiд лампочку без абажура та огортали ii. Я ж пiдсунув до себе папiрець i зрозумiв – це листiвка.

Їi надрукували на машинцi. Видно – це друкована копiя, навiть лишилися слiди друкарськоi фарби. З лiвого боку було «ВОЛЯ НАРОДАМ!», по центру – «ВОЛЯ ЛЮДИНІ!», у правому кутi аркуша – «СМЕРТЬ ТИРАНІЇ!». Трохи нижче, по центру, великими буквами розмiстилося звернення: «ПЕРЕДАВАЙТЕ З РУК У РУКИ!» І вже потiм – коротка стаття:

УКРАЇНЦІ!

Упродовж 1943, 1944, 1946 i тепер, до осени 1947 року видержала УПА сама-одна в тiй нерiвнiй титанiчнiй боротьбi проти всiх величезних сил совецькоi армii, совецькоi пропаганди та совецького полiцiйно-державного апарату. І сьогоднi, коли бiльшовицька пропаганда знову готуе грунт для святкування так званого звiльнення украiнських земель, вона числить на коротку iсторичну пам’ять. Бо ми пам’ятаемо спiльнi вiдвiдини Молотова й Рiбентропа у Сталiна та Гiтлера, спiльнi наради, спiльнi розбiйницькi плани загарбникiв, спiльнi прийняття та обiди. А також спiльнi фотографii тих розбiйникiв в газетах, де вони усмiхненi, обнявшись пiд руки, мало не цiлувалися.

Ще бiльше пам’ятаемо, як у нашого бiдного колгоспника видирали останне зерно бiльшовицькi комiсари на допомогу Гiтлеру. Як вони вiддавали Гiтлеровi всю нашу нафту i нашу бензину, щоб вiн мiг краще воювати i поневолювати Європу. Того iхнього союзу, тiеi спiлки розбiйникiв ми ще довго не забудемо. Тож даремно вони пробують усiм iншим закидати спiвпрацю з нiмцями. Це ж власне вони, совети – першi коляборанти та спiльники Гiтлера, першi палii цiеi страшноi вiйни.

Ми закликаемо Украiнцiв – не вiрте бiльшовицькiй пропагандi! Не вiрте, що спiльники Гiтлера можуть звiльнiти

народи. Вони можуть iх тiльки поневолювати, як роблять це iз нами, Украiнцями. Також не вiрте тим, хто каже, що УПА ненавидiть усiх, хто прийшов до нас iз Росii. Ми трактуемо тих москалiв, якi визнають основи нашого нацiонального права, як наших сусiдiв i братiв. Але тих москалiв, якi е шовiнiстами та iмперiалiстами, трактуемо як своiх найбiльших ворогiв, що вiдiбрали нам волю i хочуть перетворити на рабiв[1 - Використано фрагмент справжньоi листiвки, поширеноi УПА у 1947 роцi. (Тут i далi прим. авт.)].

Далi стояло: «ФАКТИ ТЕРОРУ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ», але на цьому друкований аркуш обривався. Побачивши, що сторiнка пронумерована, перевернув, глянув iз iншого боку – чисто. Запитально глянув на Калязiна.

– Що?

– Це перша… А ще е? Друга, третя…

– А ти, я бачу зачитався? – Калязiн, подавшись уперед, висмикнув аркуш у мене з рук, поклав назад у теку. – Взагалi-то, Михайле, iх, цих сторiнок, тут дванадцять.

– І все в такому ж дусi? – Я завмер, добираючи слiв. – Насправдi я вже не пацаном був дев’ять рокiв тому…

– Ти про що?

– Ну… фотографii в газетах… Товариш Сталiн i цей…

– А ось цього, Середа, я не чув! І слухати не хочу, зрозумiв мене? Пропаганда, брат, вона все перекручуе. Ми з тобою, – на словi «ми» Калязiн зробив наголос, – не вiримо. Бо знаемо, де правда i що влада наша нас не дурить. А тут люди не знають цього. І ще, Михайле, розберися, хто ти тут, а хто – я.

– Тобто?

– Украiнець ти для тутешнiх бандерiвцiв. Брат! – вiн розвiв руками. – А я – москаль-окупант. Агiтацiя, – Калязiн на трошки замовк, потiм повiв далi, стишивши голос: – Говорив я тут iз начальником полiтвiддiлу обласного МГБ. Вiн авторитетно довiв: уся ця пропаганда розробляеться в Мюнхенi, бо американцi нiби мають щось iз ОУН… Хто у нас американцi?

– Імперiалiсти. – Я вiдчув себе на полiтiнформацii.

– Молоток! Ми з тобою, виходить, для iмперiалiстiв тепер – спiльний ворог. Але про те хай собi в кабiнетах та управах думають, на те вони державна безпека. Наше завдання як представникiв органу охорони правопорядку – виявити, хто цi папiрцi в окрузi розповсюджуе. Бо звiдки вони приходять, уже вiдомо напевне. Не iнакше Червоний, без нього тут таке не обходиться.

Почувши це iм’я вдруге, я запитав уже наполегливiше:

– Хто вiн такий, цей Червоний? Це прiзвисько, або, по-нашому, кликуха, чи справжне прiзвище, за паспортом?

Перш, нiж вiдповiсти, Калязiн розлив по склянках горiлку, спорожнивши нарештi флягу.

– Паспорта його, лейтенанте, я не бачив, – почав вiн, тепер ретельнiше добираючи слова. – Але одне знаю напевне: вiн не ховаеться за прiзвиськом, або, не мае, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прiзвище – Червоний. За даними як польськоi дефензиви[2 - Дефензива – польська полiтична полiцiя та контррозвiдка, дiяла в перiод 1918–1939 рокiв.], так i НКВД – МГБ, ранiше мав навiть кiлька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свiдчить зiбрана МГБ оперативна iнформацiя, вiн узяв собi псевдо Остап. Але ми й далi зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прiзвище лягае в оперативну розробку, я так собi думаю. Ти як, не проти?

– Чого ж, – я знизав плечима. – Так точно в його псевдах не заплутаешся. Червоний – так Червоний.

Рука Калязiна знову пiрнула в шухляду i вигулькнула з тоненькою картонною течкою. Начальник звiльнив вiд залишкiв нашоi вечерi мiсце на застеленому газетою столi й поклав папку так, щоб менi було зручно дивитися.

– Тут е дещо на Червоного, добуте нашими ще з архiвiв дефензиви. Захочеш – потiм почитаеш, а я у двох словах тобi розкажу, з ким доведеться мати справу.

Розгорнувши теку, я вiдразу побачив сiрий конверт, приклеений до якогось протоколу, писаного польською. Прочитати написане я не мiг, але конверт розгорнув i дiстав звiдти фотокартку, зроблену на цупкому паперi. У правому нижньому кутку стояла дата: листопад 1937 року.

3

Зi знiмка на мене дивився хлопець, чи то пак – молодик у пiджаку, вдягненому на свiтлу сорочку так, щоб комiр лежав трохи поверх пiджачного – за модою десятирiчноi давнини.

Навiть з фото помiтно, що чоловiк старанно голився i взагалi стежив за собою. Вiн не всмiхався, тонкi губи стиснув щiльно. Загалом у ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужне – як на порiвняно молодий вiк. Фото зробили по груди, та навiть так у поставi вгадувалася сила, i не лише фiзична: чоловiк був худорлявим, та попри це – помiтно мiцним, збитим; трошки примруженi очi, що дивилися прямiсiнько на мене, пiдказували – у цю мить чоловiк перебувае у станi стиснутоi пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина мае зуб, поруч не стояти.

На фронтi я зустрiчав чимало таких людей. Переважно вони служили у фронтовiй розвiдцi, ходили через лiнiю фронту i робили вигляд або й справдi не боялися анi чорта, анi грому, анi кулi. Якщо такий чоловiк – друг, то про таких у вiйськах говорили: з ним можна йти в розвiдку. Коли ж вiн воюе проти тебе… Про наслiдки не хотiлося думати.

– Хочеш – почитаеш потiм сам, – сказав Калязiн. – Коротку довiдку можу дати. Народився тут, на Волинi, причому знаеш коли? У листопадi сiмнадцятого року, в жовтнi за старим стилем. Буквально за день-два пiсля того як у Ленiнградi… тобто, Петроградi тодi ще, бiльшовики скинули буржуiв i проголосили нашу владу. До ОУН влився у вiцi вiсiмнадцяти рокiв. Вiдразу став бойовиком, чинив теракти проти польськоi влади протягом тридцять шостого – тридцять сьомого рокiв. Оголошений у розшук як особливо небезпечний терорист-нацiоналiст. У тридцять сьомому, як бачиш, його взяли, засадили до «Бригiдок». Це тюрма така у Львовi. Вiдсидiв там з пiвроку, потiм утiк пiд час слiдчого експерименту.

– Утiк? – навiть розумiючи, що полковник розповiдае менi про ворога, я не втримався: втеча з тюрми або полону завжди викликала в мене повагу.

– Так точно, – кивнув Калязiн. – До осенi тридцять дев’ятого був на нелегальному становищi. За рiзними даними, переховувався в Чехii, Нiмеччинi, навiть один час вiдсиджувався у далеких родичiв пiд Вiнницею.

– На радянськiй територii?

– І я про це. Але, кажу ж тобi, сам я його не допитував, а iнформацii про той перiод – нуль, хiба ось папiрчики з донесеннями агентури, – вiн кивнув на папку. – Потiм, коли сюди прийшли нашi, Червоним зацiкавився НКВД.

– Знову тероризм?

– Пiдпiльна пiдривна дiяльнiсть. Антирадянська агiтацiя та пропаганда. І чого iм треба – польськiй кабалi кiнець, Украiну iхню, – тут полковник осiкся, скоса глянув на мене, швидко виправився, – вашу Украiну об’еднали, живiть собi щасливо… Є пiдозра, що такi, як Данило Червоний, готували грунт для вторгнення нiмцiв. Он як фашистiв тут зустрiчали, хлiбом-сiллю, казав же…

Тут я знову не витримав – кашлянув:

– Я довiдку наводив, товаришу полковник. У нас, на Чернiгiвщинi, деякi села теж виносили нiмецьким солдатам хлiб та сiль на рушниках.

– Це, Михайле, означае одне: ворогiв радянськоi влади всюди вистачае! – вiдрубав Калязiн. – Не роби загальних висновкiв. У вас там, у твоему Чернiговi, хiба бандерiвцi? Просто собi люди. У когось влада рiдню розкуркулила, у когось – родич ворог народу, товариш Сталiн навiть статтю писав про перегини на мiсцях. Там окремi випадки, товаришу лейтенант. Тут – загальнi настроi.

Добре, – вiн знову закурив. – Закiнчiмо з Червоним. Так от, восени сорок першого його бачили у Львовi, там нацiоналiсти намагалися проголосити свою державу, тiльки Гiтлер не дав. Потiм, iз сорок другого, Данило Червоний знову береться за зброю i вiдтодi з рук ii не випускае. Вiдомостi про той перiод його дiяльностi отримали тiльки тепер, коли у НКВД розкололи його колишнiх спiльникiв – вони ще називають себе побратимами, – Калязiн вiдкинувся на спинку стiльця i глибоко затягнувся. – Нацiоналiсти чинили опiр нiмцям, з якими нiбито посварилися. Це було б непогано, але вони так само вступали в збройнi конфлiкти з нашими партизанськими групами, що дiяли тут у лiсах та пiдпорядковувалися тим-таки чекiстам.

– Воювали на два фронти? – уточнив я.

– Можна i так сказати. А ще про полякiв не забувай, з ними бандерiвцi теж у контрах. Отже, фактично воювали вони на три фронти. Аби я ще знав, за яким чортом вони ось так воювали, фактично проти всiх… Ну, а з осенi сорок другого Червоний уже офiцiйно став командиром так званого вiддiлу особливого призначення УПА – так званоi Украiнськоi повстанськоi армii. Для простоти – тi ж бандерiвцi, – Калязiн прокашлявся. – Цiкаво, що влiтку сорок третього для лiквiдацii банди Червоного вiдрядили спецiальний каральний полк СС. Командир, тодi вiн проходив пiд псевдо Дужий, втратив майже всiх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило i не встиг застрелитись, як у них там заведено. Нiмцi вiдправили його в концтабiр, але дорогою Червоний втiк.

– Знову втiк?

Це менi, чесно кажучи, вже подобалось. Своiм вiдчуттям я мав просте пояснення: коли хочеш перемогти ворога, поважай його.

– Не сидиться йому, – кивнув Калязiн. – Знайшов своiх, i з осенi сорок третього не дае нiкому спокою. Бачте, жодна влада iх, – жовтий вiд тютюну палець полковника тицьнув на листiвку, – не влаштовуе. Специфiка дiяльностi Червоного: вiн мае летючу групу, по-iхньому кажучи, – боiвку; кiлькiсть залежить вiд обставин… Тобто може зiбрати довкола себе до пiвсотнi бiйцiв, а може обiйтися десятком. На даний момент, за оперативними даними, саме боiвка Остапа, тобто Данила Червоного, контролюе територiю, прилеглу до Олики, Кiверцiв, Луцька. Мiж iншим, ще така обставина: вiн не мiсцевий, тут його мало хто знае в обличчя i може впiзнати. Тим не менше, вiн для тутешнього населення – герой. Так навiть краще: знаеш, нiби е така собi людина з легенди… мать його так, – вiн знову помовчав. – Ну, завтра, значить, покажу тобi все це на картi, з мiсцевiстю ознайомишся у процесi. Бо наше з тобою завдання на найближчi днi – ось цi прокламацii.

Я вiдсунув теку з матерiалами на Червоного, знову взяв листiвку.

– Що з ними треба робити?

– Вже нiчого, – Калязiн розвiв руками. – Основна, я б сказав, бойова задача бандерiвцiв i зокрема Червоного: збройний опiр становленню радянською влади. Але сутички вiдбуваються переважно мiж бандитами та частинами НКВД, армiйськими пiдроздiлами, мiсцевими групами самооборони. Тут ми як мiлiцiя навряд чи зможемо дiяти ефективно, та й не треба, це я тобi кажу – енкаведисти завжди напоготовi. Наше завдання – виявляти можливi контакти мiсцевого населення з бандерiвцями. Бо, крiм того, що стрiляють наших, вони ще й ведуть потужну агiтацiйну роботу. Залякують тих, хто хоче вступати до колгоспiв, тероризують керiвництво сiльських та селищних рад, фактично забороняють мiсцевим iхати працювати на Донбас, а там тепер дуже потрiбнi робочi руки, бо промисловiсть вiдбудовуеться. Погрожують спецiалiстам, котрих переводять на роботу сюди. Особливо страждають агiтатори, але це зрозумiло. І ще вчителi.

– А вчителi чим не догодили?

– У них це називаеться советизацiею, – промовив Калязiн. – Розумiеш? Я теж не дуже. Як би це точнiше… Ну, впровадження в життя наших, радянських цiнностей, полiтики партii, уряду – таке все. А ще атеiзм. У ширшому значеннi – антирелiгiйне виховання. Тут iх, бач, учили Богу молитися, а тепер вчителi кажуть: не будьте, мовляв, рабами Божими. Звiсно, уроки росiйськоi мови iм не подобаються, взагалi викладання росiйською. Де ж iм iнакших узяти, коли вчителi – нашi, з Росii? – вiн знову помовчав. – І ще один момент… Не знаю, як сказати, тобi це може в роботi знадобитися…

– Що саме?

– Розумiеш… Не всi вчителi, деякi… Навiть не деякi – багато хто… Але не всi гамузом… Словом, спiвпрацюють iз органами, так це назвемо. Мiлiцiя, чекiсти, без рiзницi. Але без цього, вибач, нiяк, все ж таки вчителi – iнтелiгенцiя.

– До чого тут…

– До того! Мислездатнi люди, опора влади. Очi та вуха, спостерiгають, слухають… Висновки роблять… Так, усе, годi про це. Поки що в загальних рисах усе зрозумiло?

– Так точно, товаришу полковник.

– Ну, значить, молодця. Швидко розберешся в сутi… якщо не вб’ють ранiше…

Тодi я не второпав, жартував мiй командир чи говорив серйозно. Ми зустрiлися пiсля довгоi розлуки, трошки випили, i все сприймалося iнакше, як звичайна розмова мiж давнiми друзями, попри рiзницю в вiцi та рiзну кiлькiсть зiрочок на погонах. Я навiть уявити собi не мiг, як близько вiн був до iстини i що незабаром втраплю в ситуацiю, де мое життя важитиме менше, нiж на фронтi, коли женеш полуторку пiд кулями та мiнами.

– Отже, – пiдсумував Калязiн. – Невеличку партiю таких от листiвок, а конкретно – двадцять вiсiм штук, ми вилучили пiд час обшуку в одного мiсцевого жителя. Його потрусили в МГБ, i вiн зiзнався – отримав цi листiвки вiд мешканця села Журавки, це кiлометрiв за сiм вiд Олики. За його словами, чоловiк пiдiйшов до нього на мiсцевому базарi, передав пакунок i сказав роздати всiм письменним. Про те, що дядько прийшов iз Журавки, дiзнався, знову ж таки, з його слiв, випадково. Каже, патруль на базарi саме перевiряв документи, той чоловiк говорив iз патрульними, а затриманий чув. Але, по-перше, документи могли бути фальшивi. А по-друге, до Журавськоi сiльради приписанi ще кiлька довколишнiх сiл та хуторiв, бо там органiзована сiльськогосподарська артiль iменi товариша Кагановича. І наше з тобою завдання – по можливостi виявити, хто розповсюджуе листiвки серед селян. Адже насправдi слiд iз лiсу веде, тобто вiд того самого Червоного.

– Виявимо? Якщо в них кругова порука…

– А ти не думай про це. Завдання таке: разом iз дiльничним обiйти хату за хатою, двiр за двором, всюди показувати листiвки, ставити стандартнi запитання. Що це дасть у перспективi – поки не знаю. Але треба дати зрозумiти бандитам та iхнiм допомагачам: не вони все контролюють з лiсiв, а ми – радянська влада – на мiсцях. Хтось обов’язково видасть себе. І тут уже агентура триматиме вуха вгору: нашi теж роботу ведуть iз населенням будь здоров, майор Доброхотов Лев Наумович свою справу знае.

– Це хто такий?

– Начальник управлiння МГБ у Волинськiй областi. Тiльки навряд чи ти з ним зустрiнешся, та й не треба тобi, Михайле… Ну, по ходу п’еси завтра сам утягнешся. Зi мною поiдеш, нам людей саме для таких заходiв не вистачае. Поки ходiмо спати.

4

Мiй перший ранок на новому мiсцi служби виявився не по-осiнньому теплим.

Нiби не вiдбувалося тут, у цих краях, залитих мирним вересневим сонцем, нiчого з того, про що вчора до глупоi ночi розповiдав Калязiн. Ночував я тут, у мiлiцейськiй управi, у кабiнетi начальника мiлiцii, на вузькому шкiряному диванi з високою прямокутною спинкою. Калязiн

обiцяв, що протягом доби поставить мене на квартиру, але я не надто переживав iз цього приводу: речей – чемодан та фронтовий «сидiр», нiхто нiде не чекае, а дах над головою служива людина завжди собi знайде.

Полковник уже чекав на мене бiля «вiлiса». За кермом сидiв хлопчина в солдатськiй гiмнастерцi, який, побачивши мене, вистрибнув з машини, виструнчився i козирнув. Я вiдповiв, кинувши руку до кашкета, а сам вiдчув нестримне бажання сiсти на його мiсце – так скучив за кермом. Калязiн курив бiля машини; вiн потиснув менi руку i запитав по-дiловому, нiби не було вчора нiяких вiдвертих розмов:

– Нормально спав?

– Навiть виспався, товаришу полковник.

– Це добре. Не надiйся, що далi зможеш висипатися, – вiн усмiхнувся краечком губ, глянув на годинник: – Ну, i де цей ПОЦ, мать його за ногу?

– Який поц? – Я не зрозумiв, кого це полковник Калязiн, аж нiяк не одесит[3 - Поц (iдиш) – чоловiчий статевий орган. Поширене як жаргонне слово в одеському та iнших пiвденних регiонах Украiни. На вiдмiну вiд iдиш, в украiнськiй мовi не завжди вживаеться як нецензурна лайка.], так обзивае. – Чому поц?

Калязiн здивовано глипнув на мене, швидко все зрозумiв i реготнув.

– Отак! Ти бач, а менi на думку не спадали такi аналогii! Тут мiсцевi бюрократи придумали таку скорочену назву начальству з областi – представник обласного центру, вiн же – ПОЦ. І я тобi скажу: цей Сичевський – справдi поц рiдкiсний. Але без нього не можна, бо листiвка як-не-як – полiтична диверсiя, ось i присилають людину з обкому.

Представник обласного центру Казимир Сичевський, товстий лисий коротун в окулярах, який на додачу до всього ще й гаркавив та пiтнiв, таки нагодився за п’ятнадцять хвилин, по черзi тицьнув кожному, крiм солдата за кермом, м’яку пухкеньку правицю, пересiв у машину Калязiна, i ми нарештi рушили. Спочатку начальство про щось мляво перемовлялося, та скоро Сичевський iз Калязiним за обопiльною i, мабуть, давньою згодою вирiшили – формальностi залагодженi i далi без особливоi потреби говорити iм нема про що. Так мовчки дiсталися до Журавки, де вже чекали голова сiльради, парторг, ще кiлька чоловiкiв, напевне, так само представники мiсцевого начальства, i мiлiцiонери в формi. Ще бiля входу до сiльради, у дворi, мiй погляд зачепився за два нiмецьких трофейних мотоцикли з колясками – справжнi БМВ. Знаючи, що дiльничним на мiсцях тепер видають нiмецькi трофеi, щоб вони могли пересуватися вiд села до села, я визначив для себе колег як сiльських дiльничних i щиро пошкодував, що я не на iхньому мiсцi: кому-кому, а менi Калязiн напевне видряпав би такого залiзного коня.

Про що тодi говорили – вже не згадаю, але тi розмови не важливi для моеi iсторii, бо жодним чином не вплинули на неi. Згадки варте тiльки те, що там я познайомився з молодшим лейтенантом Василем Задурою – дiльничним уповноваженим iз Ямок, сусiднього села, яке входило до журавськоi ради i вiдповiдно теж перебувало у сферi наших iнтересiв.

Задура вiдразу менi сподобався, до того ж виявилося, ми воювали майже поруч; слово за слово – домовилися пiд вечiр добре посидiти в нього в хатi. Правда, тут не до дiла втрутився Сичевський. Чим зайвий раз пiдтвердив, що вiн не тiльки казенна персона, представник обласного центру, а таки справжнiй поц: розкричався при всiх – мовляв, мiлiцiонери постiйно п’янi, не контролюють ситуацiю на мiсцях, тому й з’являються листiвки злочинного нацiоналiстичного змiсту.

І тут дiльничний Вася Задура вмить довiв, що я в ньому та його людських якостях не помилився. Не чекаючи, поки начальник мiлiцii вiдреагуе на цю тираду, навiть десь пiдсвiдомо розумiючи – Калязiн не дуже й хоче демонструвати правильну з огляду обкому партii реакцiю, вiн дослухав жирного Сичевського до кiнця, а тодi спокiйно, дивлячись навiть не на нього, а кудись йому через плече, за вiкно, промовив, хоча й досить голосно:

– Заткав би ти халяву, щуряка тиловий.

Так i сказав. Як ляпас вiдважив по пухких щоках, дзвiнкий i пекучий. Причому не в морду засандалив – саме ляпас, i навiть не долонею, а такою, знаете, тонкою лайковою рукавицею, як у царських офiцерiв – у кiно я бачив. Сичевський здригнувся, потiм стрепенувся, пiдскочив, мов пiвень, що здуру застрибнув на розпечену плиту, витягнув, як мiг, коротку шию, закрутив нею, шукаючи свiдкiв негiдного вчинку мiлiцiонера i пiдтримки. Та, видно, не дуже тут люблять або всiх представникiв обласних центрiв, або саме цього гладуна, бо присутнi усi разом вiдвернулися, раптово переключивши увагу на якiсь своi, поза сумнiвом, нагальнi справи.

– Ви що собi дозволяете! – тим не менше, вискнув Сичевський i вiдразу ж повернувся всiею жирною тушею до Калязiна: – Товаришу Калязiн, як себе поводять вашi пiдлеглi!

– Моi пiдлеглi, товаришу Сичевський, бандитiв ловлять, – холодно вiдповiв начальник мiлiцii. – І дiло свое, мiж iншим, добре знають.

– Але хiба ви не чули? Не робiть вигляд, що нiчого не вiдбулося, товаришу Калязiн! Майте на увазi – я складу рапорт, i про вашу злочинну бездiяльнiсть та потурання антирадянським вихваткам теж!

– Ось це не вийде! – Калязiн далi поводив себе досить стримано. – У радянськоi влади тут ворог один – украiнськi буржуазнi нацiоналiсти. З якими ведеться активна боротьба. Ви мене, русака, на якому проби нiде ставити, хочете записати у бандерiвцi?

– Дiльничний уповноважений назвав мене… Ви самi чули, як назвав, – гнув свое Сичевський.

– А ви що, служили на фронтi, товаришу представник обласного центру? – посунув на нього Калязiн, i менi здалося – Сичевський став якось менший на зрiст, навiть здувся трошки пiд поглядом полковника. – Можете писати доповiднi, папiр у нас не таке терпiв. А я напишу. що ви своiми непрофесiйними дiями перешкоджали боротьбi радянських мiлiцiонерiв з украiнськими буржуазними нацiоналiстами. То як, поборемося, чий папiрчик сильнiший?

Не чекаючи вiдповiдi, Калязiн жестом звелiв Задурi йти за ним, залишив кабiнет голови. І я пiшов за ними – однаково менi тут не було чого робити.

На вулицi полковник видобув iз кишенi галiфе пачку «Казбеку», дав нам закурити, затягнувся сам, а тодi промовив, дивлячись, так само як дiльничний Задура, кудись повз оточуючих.

– Я тебе розумiю, Васю. Тiльки сука вiн. Я про Сичевського. Ось щойно зрозумiв, яку iдею пiдкинув: тепер будь готовий, що будеш у нього рано чи пiзно допомагачем бандерiвцiв i особистим другом чи не самого Остапа… Ти ж мiсцевий, правильно?

– Тутешнiй, iз сусiднього району, – вiдповiв Задура. – У червону армiю добровольцем пiшов.

– Ну ось, а ти вже скоро рiк як дiльничний тут, а бандерiвцi тебе не вбили. Чим не привiд для такого ось Сичевського написати, що до лав червоноi армii ти записався, виконуючи завдання головного проводу ОУН? Дивись, iз вогнем граеш.

– Чи вперше! Не таких бачив.

– Таких, як Сичевський, ще не бачив. Добре, мужики, Журавку е кому вiдпрацьовувати. Дуй, Задура, на свою дiлянку, ось даю тобi Середу в пiдмогу. – Вiн якусь хвилину подумав, нiби зважуючи «за» та «проти», тодi сказав: – Ну його к хрiнам, разом поiдемо. ПОЦ за нами не попреться, хай сiльрада з ними валандаеться. Заразом перевiрю оперативний стан на мiсцях. То як, Васю, запрошуеш до Ямок?

Звичайно, Задура запрошував начальство. А я навiть i не сумнiвався, що Калязiн поiхав iз нами, аби триматися подалi вiд

жирного Сичевського. На фронтi схожi ситуацii сотнi разiв виникали: припреться з тилу якийсь гладкий штабiст, особливо якщо вiн ще й полiтпрацiвник, бойовому офiцеровi з таким заводитися – собi дорожче. Краще або мовчати й слухати, або, якщо втомився слухати i набридло мовчати, знайти собi важливi справи, залишити штабних iз начальством.

І ще, я тут повторюся, мене страшенно бiсили особiсти. Прищавий лейтенантик iз особливого вiддiлу НКВД запросто мiг зiпсувати життя будь-якому командиру, хай хоч у того бойовi заслуги, поранення, подяки та нагороди.

Словом, не злякався Калязiн цього жирного представника обласного центру – за себе хвилювався, за свою нестриманiсть. Стуконе Сичевський куди треба – все, змiнять менi начальника мiлiцii… А в таких умовах треба ще бандерiвських недобиткiв ловити.

Ми збиралися iхати, коли трапилася ще одна невеличка пригода, яка невдовзi переверне все мое тодiшне життя. Тiльки я про це ще не знав – просто звернув увагу на молоду жiнку, зовсiм ще дiвчинку, в легенькому сiрому пальтi з опущеним комiром i так само сiренькому, пiд колiр пальта, беретi. На ногах в неi взутi зовсiм не жiночого крою кирзовi чоботи, але тут я нiчого iншого не чекав: навiть у мiстах тодi складно зустрiти восени жiнку в черевичках або туфлях на високих пiдборах. Поки ми були занятi своiми справами та розмовами, вона тихенько стояла бiля входу до будинку сiльради, чогось терпляче чекала, i, нiби вiдчувши, що мiй погляд зачепився за неi, теж глянула на мене, навiть ступила кiлька крокiв уперед.

Тепер нас роздiляли з десяток метрiв, але навiть iз цiеi вiдстанi я побачив, якi величезнi в неi очi. Нiчого бiльше не iснувало навкруги – тiльки цi очиська, круглi та глибокi; вони мов магнiтом притягувати мене до цiеi дiвчини. І закортiло менi раптом пiрнути в цю безодню, бо нiколи не бачив нiчого подiбного: очi, правильнi риси обличчя, ямочка на пiдборiддi, ще – коса: товстезна, руса, акуратно заплетена, з багрово-червоною стрiчкою, вона вибивалася з-пiд краю берета, дiвчина легеньким рухом перекинула ii через плече, i коса впала на груди, опуклiсть яких не приховувало навiть погано скроене, як я тепер тiльки помiтив – перешите з жiночоi шинелi пальто. Коли ж вона заговорила, невiдривно дивлячись на мене своiми очиськами, у голосi я почув легеньку хрипуватiсть – або це вiд природи в неi так, або курить багато, або застуджена – всяке може бути.

– Здрастуйте, товаришу, – сказала вона росiйською, i слух рiзонула надто правильна, дзвiнка, поставлена вимова. – Менi до вас сказали пiдiйти.

– До мене? – я навiть ткнув себе пальцем у груди для певностi.

– Це ж ви iдете до Ямок?

– Ми, – погодився я. – Чим можу допомогти?

– То менi ж до Ямок i треба, дуже-дуже термiново! – тепер вона зачастила, у голосi з’явилися благальнi нотки. – Там дiти в школi чекають.

– У Ямках? – перепитав я, вiдчувши себе чомусь повним дурнем.

– У Ямках, у Ямках! – дiвчина закивала. – Я тут iз самого ранку, наш селищний голова дров на школу не виписуе, кивае на це начальство. – І вона кивнула в бiк сiльради. – Директор наш менi каже: ви, Єлизавето Олексiiвно, мерзнете – ви й вибивайте дрова! Можна подумати, тiльки я мерзну! А дiти ж iхнi хiба нi? Донька директора, мiж iншим, теж до школи ходить, менша… Старша вже поiхала вчитися у Луцьк…

– Неподобство, – кивнув я, аби якось пiдтримати розмову. – То ви, Єлизавето Олексiiвно…

– Ой, та що ви – просто Лiза!

– Мене Михайлом звати, – я мимоволi виструнчився, швидше з пiжонства, а не тому що хотiв показати себе таким собi служакою. – Лейтенант Михайло Середа, вiд учорашнього дня служу тут, у мiлiцii, у районнiй…

– Дуже приемно. – І ця вiдповiдь видалася менi не виявом ввiчливостi – дiвчинi справдi було приемно познайомитися з новою людиною.

– То ви, Лiзо, вчителька? Який предмет?

– Росiйська мова, – через коротку паузу додала для чогось: – І лiтература.

Зрозумiло тепер, чому вона так красиво говорить – навчена.

– Пiсля унiверситету вiдразу, – говорила тим часом Лiза, нiби звiтуючи менi. – Московськiй унiверситет, фiлологiчний. Коли унiверситет повернувся з евакуацii, з Ашхабада, вiдразу на другий курс пiшла.

– На другий? – насправдi це менi нi про що не говорило, та я зiграв здивування, аби продовжити розмову.

– Ага! Навiть самiй тепер згадати… не страшно, дивно якось. Тато – професор, дома книжок купа, сама вчилася, пройшла програму першого курсу. Працювала на заводi, на оборонному – i вчилася. – Й одразу, нiби щось згадавши, додала: – Я москвичка, за розподiлом. Хоча я сама була не проти, ви не думайте: мама в евакуацii померла, тато в сорок першому пiшов ополченцем, коли нiмцi пiдходили до Москви, його бомбою, прямо в окопi… – Лiза говорила про це спокiйно, видно, що вже давно пережила всi втрати i навчилася жити далi. – Тут житло обiцяли окреме, але поки на квартиру поставили. Люди тут нiчого, хорошi, заляканi тiльки. На всiх дивляться, мов на ворогiв… Але ж дiтей вчити треба, як вони не розумiють…

Може, вчителька Лiза ще щось розказала б, та пiдiйшов, порипуючи начищеними до блиску хромовими чоботами, Калязiн.

– Зараз поiдемо, Михайле.

– Ось, товаришу полковник, вчителька росiйськоi мови з Ямок. Єлизавета… гм… Лiза ii звати. Проситься пiдкинути до робочого мiсця, – i чомусь додав: – Урок у неi.

– Урок – це добре, – промовив Калязiн. – Учителька – ще краще. Росiйська мова – взагалi прекрасно. Радянська влада тут, лейтенанте, назавжди. А росiйська мова – мова мiжнацiонального спiлкування i радянськоi влади. Товариш Сталiн говорив, не чув?

– Чув, – збрехав я. – Обов’язково чув.

– То сiдайте, Лiзо, он у ту машину, – полковник показав на наш «вiлiс». – Бо вже рушаемо, час не терпить.

Радiсно кивнувши, дiвчина порухом плечей перекинула косу за спину, i тiльки тепер я звернув увагу на старенький, потертий, але досить ще представницького вигляду портфель, який Лiза стискала в худенькiй правицi. Знову перехопивши мiй погляд, вона коротко пояснила:

– Таких тепер не роблять. Вiд тата лишився, професорський, пам’ять.

5

Той день проминув швидко, нема про що особливо згадати. По дорозi ми з Лiзою говорили про якiсь неважливi речi, вона ввiчливо пiдтримувала розмову – та й годi. До Ямок вiд Журавки – кiлометрiв десять, не бiльше, ми висадили вчительку бiля школи, вона махнула рукою на прощання, подякувала i пообiцяла – ми ще зустрiнемося. Аби ж я тiльки знав тодi, за яких обставин станеться ця наша зустрiч…

Побачивши, що дiльничний привiз iз собою ще кiлькох людей у формi, один iз яких до всього – начальник районноi мiлiцii, селищний голова, плюгавенький дядько Назар Пилипчук, який постiйно вставляв, де треба й де не треба, фразу «пане-товаришу», спочатку помiтно перелякався, потiм – просто на наших очах заспокоiвся, випнув миршавi груди колесом, обсмикнув на собi пiджак. Близько години Калязiн проводив бесiду з ним i з нагально скликаним селищним активом, а потiм голова особисто пройшовся з нами вiд хати до хати.

Ось тiльки користi вiд цього не було: мiсцевi люди переважно або зиркали на нас спiдлоба, вiдповiдаючи короткими рубаними фразами, зводячи все до «не знаю, не бачив, не чув, не читав», або навпаки – зустрiчали, розкривши обiйми, намагалися посадити «панiв начальникiв» за стiл. Тiльки кого-кого, а мене точно

не обдуриш: губи всмiхаються, руки метуть на стiл полумиски та чарки, а очi геть без усмiху; настороженi, чiпкi, вiдразу видно – показна гостиннiсть, а за нею ховаються i страх, i ненависть.

Завдяки Пилипчуковi ми в кiлькох хатах все ж таки дозволили собi трохи присiсти. Вiн ще дорогою пояснив: сам знае, де точно можна, де до представникiв влади справдi ставляться нормально i де таке ставлення варто закрiпити. Урятували фронтовий гарт та певний оперативний досвiд: до кiнця дня вдалося i почастуватися кiлька разiв, i налагодити певнi контакти з тими, кого Пилипчук вважав перевiреними та надiйними, i при цьому не дозволити собi зайвого. До того ж Василь Задура запросив до себе i, як попередив, жiнка вже поралася бiля печi, не зайти – образа смертельна, то чого б не зайти, раз мужик хороший.

Єдине, що лишалося, – зрозумiти, чи повернемося назад, до Олики, проти ночi. Тут сам Калязiн ухвалив рiшення: залишаемося ночувати. Тiльки у Задури нема де, бо хата невелика, дiтей двое, стара мати. Утiм, i це питання селищний голова взявся вирiшити: солдата-водiя покладе спати до себе, там, у дворi, можна було залишити i «вiлiс», а нас iз «паном-товаришем» полковником прилаштував на нiчлiг до вдови, чия хата стояла майже на краю Ямок. Полковник ще напiвжартома запитав, чи не пустять люди поголос про вдову, в якоi ночуе двое москалiв, на що Пилипчук, так само напiвжартома, вiдповiв: так у неi мiсця багато, в неi часто гостi ночують, поголос давно вже йде, тому чуткою бiльше, плiткою менше…

У дiльничного посидiли добре, на той час Калязiн навiть дозволив собi та iншим забути, що вiн – товариш полковник, цю його манеру я ще з фронту пам’ятаю. Спочатку селищний голова, без якого вечеря не обiйшлася, намагався в нашу розмову вставити своi п’ять копiйок. Потiм зрозумiв: краще тихенько сидiти й озиватися, коли просять. Бо нема про що говорити плюгавому плоскостопому дядьковi, котрий у сорок першому втiк iз рiдного села разом iз червоною армiею, а повернувся за нею в сорок четвертому, весь цей час просидiвши через своi болячки, справжнi чи вигаданi – то вже на совiстi лiкарiв – по тилах. І сидiли б ми ще, бо давно так не вечерялося в гарнiй компанii, та сам Калязiн, глянувши на годинника, сказав: усе, мужики, завтра пiдйом раннiй, ще не всю роботу тут, у Ямках, провели, треба ще зiбрати селищний актив та вставити все, що ще не вставлено. Вiд цiеi обiцянки Пилипчук якось скоцюрбився: видно, не дуже йому подобалося, коли приiжджали з району та вставляли все, що треба, туди, куди слiд. Та нiчого не поробиш – така його доля.

Коли розходилися – не втримався я, обiйнявся з Василем Задурою. Так уже менi сподобався цей мужик, фронтовик, який не боiться косих поглядiв, вбираеться в мiлiцейську форму, служить Радянському Союзу i, як може, охороняе односельцiв вiд лiсових бандитiв. На вiдмiну вiд них, дiльничний не ховався i, як менi здалося, нiкого особливо не боявся. Мовляв, я в себе вдома, у своiй хатi, а вони хай як хочуть… Домовилися, що прийдемо снiдати, Задура навiть сам викликався проводити нас до вдови Килини, аби попередити ii: гостям дорогим на ранок лише молока, а снiдати для них уже готуеться. На це Калязiн вiдповiв – сам проконтролюе, теж обiйняв дiльничного, правда, не так мiцно, як я, – пам’ятав про субординацiю навiть у такому станi.

А вже за годину, коли вдова поклала нам на пiдлозi двi великi перини, двi подушки та вибитi ковдри й залишила вiдпочивати, я переконався: мiй колишнiй командир i теперiшнiй начальник багато про що пам’ятае. Бо щойно я задрiмав, вiддавши тiло подушцi з периною, як мене розбудив поштовх у бiк. Спав я в одязi, зняв лише портупею та чоботи, а пiстолет поклав поряд, тому й вхопив його, ще не продерши очей. Хотiв запитати, що сталося, та раптом шорстка долоня затулила менi рота. У нiс вдарив запах тютюну, змiшаного з потом, а просто у вухо я почув шепiт:

– Тихо. Мовчи, нi звуку. Роби, як я.

Вiдразу впiзнавши голос Калязiна, я не розумiв, що вiдбуваеться. Та, звичний до виконання наказiв, у тьмi кромiшнiй намотав онучi, взув чоботи й приладнав портупею. Схоже, полковник поряд робив те саме.

– Тихо, – повторив вiн iз темряви. – Обережно рушай за мною.

Його тiнь ковзнула до вiкна, я посунув за ним, та мене зупинив шепiт:

– Постiль!

У першу мить не зрозумiв, до чого тут постiль, та потiм второпав; рвучко розвернувся, швидко розправив свою ковдру так, наче пiд нею хтось лежить, i знову повернувся до вiкна. Калязiн обережно прочинив його, вужем виповз назовнi, обiйшов хату кругом i порачкував через двiр до копицi сiна пiд дерев’яним дашком, що тримався на чотирьох мiцних жердинах. Я порачкував слiдом, аж от Калязiн пiдхопив легеньку драбину бiля копицi, обiйшов стiжок з тилу, приставив драбину, спритно залiз нагору, пiд дах. Мить – i я вже був бiля нього.

– Скинь, – почув я новий наказ i, зрозумiвши, про що мова, зiштовхнув ногою драбину на землю. Тiльки тепер, примостившись бiля Калязiна та чуючи його важке, змiшане з духом випитого самогону, дихання, запитав:

– Що сталося?

– А ти хочеш, щоб щось сталося? – з нотками роздратування в голосi перепитав полковник. – Усе село знае, хто в цiй хатi ночуе. Хочеш жити – нiколи не спи в тутешнiх хатах, особливо якщо господаря не знаеш.

– Усе так серйозно?

– А ти як думав? Розслабився зовсiм, бачу, – просичав iз темряви Калязiн. – Так от, лейтенанте: тепер нуль двадцять. Три години тобi на сон, потiм мене змiниш на три години. Завдання зрозумiв?

– Так точно, – прошепотiв я у вiдповiдь.

Уклавшись пiд дашком на копицi, я закопався в духмяне сiно глибше. Тiльки сон зовсiм пропав, але я взнаки не давав: вмостився так зручно, як тiльки мiг, заплющив очi, стиснув у руцi пiстолет, поставивши його на запобiжник, i, сам того не помiтивши, задрiмав.

Я швидко прокинувся вiд обережного доторку Калязiна. Стояла нiч, тiльки тепер ii тривожну тишу порушував новий звук – шелест дощових крапель по дерев’яному дашку над нашими головами. Полковник нiчого не сказав, просто простягнув менi свiй командирський годинник, вмостився зручнiше i скоро заснув, навiть тихенько пiдхропував. Я ж, влiгшись на живiт, заступив, можна сказати, на варту, не даючи заколисати себе дощиковi та насторожено вдивляючись у темряву.

Пiд ранок, коли на обрii поволi сiрiло, пiдступний сон зморив мене на кiлька хвилин. Бо, почувши якiсь новi звуки, я вiдразу стрепенувся i зрозумiв – задрiмав на вартi. За iнших обставин трибунал, вважай, заробив. Звуки чулися вiд хати вдови Килини, i тепер я чiтко вирiзняв чоловiчi голоси. Штурхнувши лiктем Калязiна, я скинув великим пальцем запобiжника, виставив пiстолетне дуло перед собою й обережно виткнувся з копицi. Поруч напружено дихав полковник.

З нашоi позицii було добре видно стiну хати та вiкно в ту кiмнату, де замкнулася вiд нас господиня. Як от з-за рогу, крадучись, вийшли один за одним двое чоловiкiв. Свiтанок тiльки-тiльки вступав у своi права, шурхотiв дощ, надворi сiрiло, i постатi несподiваних гостей було добре видно, проте розгледiти ще складно. Єдине, що я змiг роздивитися чiтко: кiтелi, схожi на польську чи нiмецьку вiйськову форму, гостроверхий кашкет на головi в одного, звичайний картуз – на iншому, чоботи з високими халявами, в якi заправленi холошi штанiв, та автомати в руках.

Той, що йшов першим, зробив товаришевi

якийсь знак. Другий бандерiвець – а в тому, що це були вони, я не мав жодного сумнiву – розвернувся всiм корпусом у бiк копицi, взяв автомат напереваги, i ми з Калязiним, не змовляючись, вiдсунулися далi, зариваючись у сiно ще глибше. Почувся легенький, проте наполегливий стукiт у скло. Я нашорошив вуха, намагаючись почути, про що вранiшнi гостi говорять iз господинею, яка, поза сумнiвом, вiдчинила iм. Зi свого мiсця ми навряд чи почули б бодай уривки розмови, а за шумом дощу, що створював додаткову перешкоду, i поготiв.

Готуючись до будь-чого, я мiцнiше, до болю в пальцях, стиснув рукiв’я пiстолета. Час спливав повiльно, i працював вiн не на нас, бо поволi-поволi свiтало, та й дощ ущухав. Якщо iх двое, прикидав я подумки, ми з Калязiним зможемо прийняти бiй, бо сили рiвнi. Тiльки напевне цi двiйко – лише розвiдка, i десь поруч, неподалiк вiд крайнiх хат, на узлiссi залягли ще з десяток бiйцiв. Далi думки закручувалися вихором; залишалося тiльки лежати, зарившись у сiно, та чекати, як поведе себе ворог.

Тим часом дощ припинився, стало зовсiм тихо, i в цiй передсвiтанковiй тишi до нас чiтко долинули голоси:

– Куди цi москалi могли з хати подiтися?

– Загнув ти, друже Мирон… Треба знати наперед, коли вони звiдти вибралися.

– Вдова каже – нiчого не чула.

– Думаеш, бреше?

– Для чого iй брехати? У неi москалi чоловiка розстрiляли. Бач, друже Лютий, вони нас таки бояться – тiкають, ховаються, все тихцем.

– Може, пошукаемо? Далеко не могли втекти, друже Мирон.

– Раз виповзли з хати серед ночi – досвiдченi сучi сини. Чув, вдова казала: велике цабе до неi голова спати привiв. Наче сам начальник мiлiцii з Олики.

– Не може бути.

– Чому?

– А щоб так пощастило – не може бути.

– Де ж пощастило: втекла ж москальня…

– Та отож – начальник мiлiцii не кожен раз сам до рук прийде.

– Аби ж знати…

– І я про це. Ось тому й пощастило, тiльки не нам – йому. Слухай. – Пауза, яку витримав той, кого назвали Лютим, тривала страшенно довго. – А що, як вони он там, у копицi ночують?

Пiсля цих слiв я затамував дух. Не дихав i Калязiн. Якщо вони пiдуть перевiряти, стрiляти треба першими. Тiльки тепер я второпав всю хибнiсть ситуацii: ми, представники влади, працiвники мiлiцii, вночi тiкаемо з теплоi хати на сiно, а потiм змушенi, мов тi мишi, ховатися вiд бандитiв, якi поза законом. Так чия ж тут влада i хто тут закон?..

Але висновки, яких у офiцера мiлiцii з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.

– Нема iх там, друже Лютий. Бiгме нема.

– Чого це так?

– Дощ вночi падав. Ось тiльки перестав, сам хiба не бачив.

– То хай собi дощ, пощо вiн нам?

– А якби москалi пхалися до тiеi копицi, на землi б наслiдили. Бач, волого i мокро, слiдiв не можна не лишити.

Нiколи не вiрив я в Бога, нi тодi, нi потiм. Особливо пiсля того, з чим довелося зiткнутися незабаром i що затягнуло найближчими тижнями у вир трагiчних та непередбачуваних подiй. Може, дурницю скажу – тiльки нема Бога пiсля того, що довелося менi побачити на власнi очi. Якби був – не допустив би… Але тодi, в копицi сiна, була коротка мить, коли я в Бога таки повiрив, навiть помолився йому, як умiв. «Господи, – промовляв я про себе, – дякую Тобi за те, що послав уночi той рятiвний дощ, i саме тодi, коли ми вже заховалися вiд чужого ока, знищив дощ усi нашi слiди на землi…»

– Твоя правда, – почулося нарештi. – Видно, дуже злякалися, далеко забiгли. Нiчого, ми на своiй землi – нiкуди вони вiд людського гнiву не дiнуться. Гайда, друже Мирон, зовсiм видно вже, Остап нервуе, напевне.

У тишi почулися iхнi кроки по вологiй землi. Звуки вiддалялися, дуже скоро зникли зовсiм, i тодi ми з Калязiним, не змовляючись, спустилися зi стогу. Не поспiшали спинатися на рiвнi ноги, посидiли, перевели дух, тодi полковник сплюнув i просичав крiзь зуби:

– От же ж с-суки… А ти кажеш, Мишко…

Нiчого, ясна рiч, я не казав, зате остаточно зрозумiв, якi тут умови i на кого треба розраховувати. Вiрнiше, на кого не треба опиратися: мiсцеве населення – цi завжди в спину вдарять. Ненависть до радянськоi влади та ii законiв чорна та люта, i довго, ой довго треба ще працювати, аж поки…

– За ними? – коротко запитав у Калязiна, пiдводячись.

– Куди в чорта – за ними: вдова нас тепер цiкавить, – полковник теж пiдвiвся. – Солодка удовиця Килина. Недарма ми з тобою, Середа, тут залишилися, ой недарма. От i поставимо iй кiлька запитань…

Та нiчого ми ii не запитали, не встигли: раптом почувся гул машини, i за мить до подвiр’я пiдкотив наш «вiлiс». За кермом сидiв солдат, у галiфе та чоботях, зате без гiмнастерки, в самiй нижнiй сорочцi. На ходу з машини викотився Пилипчук, розтрiпаний, переляканий не на жарт. Попервах вiн нiчого не мiг сказати – тiльки руками махав, викрикуючи:

– Там… там… там… пане-товаришу…

У прорiзу прочинених дверей завмерла вдова, у самiй сорочцi, боса, на плечах хустка. Кинувши на неi недобрий погляд, Калязiн ступив крок уперед, наставив на жiнку зброю, гаркнув:

– Сюди! В машину!

– Ось так? – Удова позадкувала.

– Кому сказано – з нами поiдеш! – Зброя загрозливо гойднулася в його руцi.

Все ж таки вдова встигла сунути босi ноги в якiсь чунi, що стояли в сiнях, та прихопити з собою куфайку з гвiздка. Вона мовчки пройшла через двiр, сiла на задне сидiння i мовчала весь час, поки ми в супроводi Пилипчука – а той досi не мiг нiчого толком пояснити – мчали через усе село до подвiр’я Васi Задури, бо з уривчастих фраз селищного голови зрозумiли: щось сталося з дiльничним або в дiльничного.

Пiд’iжджаючи до обiйстя, почули голосний грудний надривний жiночий крик – навiть не крик, так вие хвора побита собака. За мить ми побачили дружину Василя – вона в порванiй сорочцi, з розпущеним волоссям сидiла на землi бiля криницi-«журавля» й обiймала руками дерев’яний криничний зруб. Бiля прочинених дверей на порозi тихо сидiли дiти. Ще вчора, менш нiж пiвдоби тому – такi веселi, а тепер – нiби бачили, як раптом ожила одна з найстрашнiших казок. Бiля двору товклося кiлька людей, якi вийшли на крик, – сусiди, i Калязiн, ще не зовсiм розумiючи, що ж тут вiдбулося, рявкнув, щойно машина загальмувала:

– Дiтей заберiть звiдси! Геть дiтей!

Його послухались, а вiн, далi стискаючи пiстолет у правицi, перетнув подвiр’я. Край жердини «журавля», до якого крiпили вiдро на ланцюжку, був опущений у криницю. Але бляшане цебро валялося серед двору. Недалеко вiд вiдра лежав мертвий пес – ще вчора вiн iз гавкотом кидався до непроханих гостей, а Василь цитьнув на нього, загнавши в буду. Тепер собача голова лежала в калюжi кровi.

– Сюди, сюди, пане-товаришу! – дрiботiв Пилипчук, жестами показуючи – треба витягти щось iз колодязя, те, що опустили туди замiсть вiдра.

Перехопивши погляд Калязiна, я запхав пiстолет у кобуру, наблизився до криницi, взявся за жердину й потягнув на себе. Вона виявилася несподiвано важкою, та я напосiв дужче.

Пiд несамовитий жiночий крик та зойки цiкавих, котрих чимало набiгло за цей час вiд довколишнiх дворiв, з криницi виринув дiльничний Василь Задура.

Висiв замiсть вiдра, пiдвiшений за ланцюг. З мертвого тiла на мокру землю капала вода.

6

Погано пам’ятаю той день. Не тому, що п’яний був, хоча пом’янули як слiд того, хто не встиг стати справжнiм другом. Калязiн звелiв нам iз шофером знiмати мертвого дiльничного з криничноi жердини,

Пилипчуку та набiглим схарапудженим «стрибкам» – розганяти народ по хатах, а сам по телефону з селищноi ради подзвонив до районноi енкаведешноi управи, i за пiвтори години в Ямках стояв взвод, як iх тут називали, «червонопогонникiв».

Ми з Калязiним на власнi очi бачили бандерiвцiв, чули, як вони говорили про Остапа, тобто про Данила Червоного. Отже, пiдтвердилося, чиiх то рук справа. Власне, iнших версiй та припущень пiсля розповiдi згорьованоi жiнки й не було. Коли дружина, тепер уже вдова вбитого дiльничного, прийшла до тями (хоча про яку притомнiсть тут можна говорити, самi ж розумiете), то розказала: прийшли вночi трое. Точний час не запам’ятала, не дивилася на годинник, не до того, але дощ саме почався, це точно пам’ятае. Василь не вiдчинив би просто так, але почув – з гостями бiда. Так i сказав жiнцi перед тим, як вiдiмкнути дверi. Потiм усе закрутилося: вломилися трое, на вигляд – хлопцi з лiсу. Перший ударив Задуру в обличчя прикладом автомата, але дiльничний встояв на ногах, – тодi його вдарили знову. Навалилися двое, били ногами, а третiй наставив на жiнку револьвер, у зброi дружина фронтовика хоч не хоч розбиралася, наказав сидiти тихо, не кричати, не будити дiтей – iнакше всiм хана. Задура, видно, теж це почув – не кричав, поки били, тiльки стогнав та скреготав зубами. Тодi його витягнули на вулицю, жiнку потягли за ним. Там, у дворi, стояв гурт озброених лiсовикiв. Скiльки iх було, перелякана жiнка не рахувала. Сказала: подумки попрощалася з Василем, бо тi, з лiсу, пощади не знають до тих, хто служить совiтам, навiть сама молилася, мов перед смертю. Не стрималася тiльки, вигукнула: «Дiтей пожалiйте!» Тодi той, кого вона визначила як старшого вiдповiв: «Як повиростають та служитимуть москалям – тодi не пожалiемо. А тепер хай знають, за що iхньому батьковi винесли вирок». Навiть звелiв комусь пiднiмати малих – хай дивляться, та один iз тих, хто тримав побитого Василя, промовив: «Буде з них, друже Остап. Ми ж не звiрi, не москалi – з дiтьми не воюемо. І мамку займати не слiд – хто дiтям розкаже про батька-юду?» Далi той, кого назвали Остапом, звелiв жiнцi хутко зiбрати харчi в мiшок, всi, якi е: «Москалiв незле приймала, то своiх так само мусиш».

А пiсля того двое прикрутили Василя Задуру за шию ланцюгом до криничного журавля. І повiсили в жiнки на очах, тодi скрутили iй руки, запхали кляп до рота… i згвалтували. Пiшли, залишивши ii надворi. Переляканi дiти довго сидiли в темнiй хатi, лише пiд ранок старший хлопчик насмiлився постукати до сусiдiв. Тi гукнули Пилипчука, що жив неподалiк…

Собаку, як потiм з’ясувалося, не застрелили. Пес загавкав, побачивши чужих, це розбудило Задуру. Потiм, коли бандерiвцi товкли його в хатi, один iз тих, хто чекав назовнi, рубонув собаку по головi сокирою. Стрiляти, виходить, вони не ризикували, взагалi дiяли тихо, щоб нiкого не переполохати. Мабуть, знали, що в селi ночуе начальник мiлiцii. Напевне, хотiли розправитися i з ним, для цього i ходили потiм до вдови. Лише завбачливiсть Калязiна, його обiзнанiсть iз мiсцевими звичаями та дощ врятували нам життя.

Саме на дощ я тодi звернув увагу. Зафiксував цю обставину, вiрний набутим за пiвтора останнiх року навичкам оперативно-розшуковоi роботи. У зв’язку з убивством дiльничного Задури мiлiцii жодних заходiв вживати не треба було, адже i без того зрозумiло, чиiх це рук справа i кого треба шукати. Інше питання: де саме шукати Данила Червоного…

Вдову Килину, просто так, як була, – в чунях на босу ногу, нiчнiй полотнянiй сорочцi та куфайцi, повезли в район, у розпорядження МГБ, але досвiдчений у таких справах Калязiн зiтхнув: не буде з неi користi для слiдства.

Зв’язок iз Червоним? Так бандерiвцi вночi, вважай, до кожноi другоi хати заходять: там iм харчi збирають, бо мiсцеве населення годуе тих, хто називае себе повстанцями. І, як пояснив полковник, людей теж можна зрозумiти: тих, хто не пускае до себе воякiв, за симпатiю до бiльшовикiв можуть пiдпалити. Люди бояться за свое життя, а по автоматнику в кожну хату не посадиш…

Загалом за зв’язок iз Остапом, чи то пак Червоним, в окрузi можна гребти людей пачками. Це зайвий клопiт, для роботи з мiсцевим населенням не дарма радянська влада направляе на мiсця агiтаторiв.

Тодi й справдi користi вiд затриманоi вдови НКВД не буде. До неi прийшли, бо там ночували «москалi» – ми з Калязiним. Якби селищний голова поклав нас до iншоi хати, по нашi душi прийшли б туди. Тому варто краще розiбратися, хто саме оперативно повiдомив Червоного в лiсi про те, що в Ямках ночуе начальник районноi мiлiцii. Але й тут нiчого нового для себе Калязiн шукати не радив: очi й вуха у бандерiвцiв е в кожному селi, в кожному мiстi, на кожному хуторi, i виявити цi зв’язки МГБ та мiлiцiя намагаються вже кiлька рокiв. Практично вiдтодi, як нашi вибили з Захiдноi Украiни нiмцiв, знову встановивши тут свою владу. І кiнця-краю цьому не видно. Тож вишукувати зв’язкових, виявляти агентурнi мережi, придушувати бандитськi кубла – головне завдання всiх пiдроздiлiв МГБ. Тодi як показовi акцii, як це убивство дiльничного – основний метод ворога, спрямований на залякування населення, отже, це вбивство аж нiяк не стане вiдправною точкою, з якоi можна напевне вийти на слiд Данила Червоного.

І все ж таки: дощ.

Пiд вечiр, коли все потроху вляглося i в хатi Задур готувалися до похорону загиблого, я спробував поговорити про це з Калязiним. Правда, в нього голова, як вiн сам сказав, була забита зовсiм iншими справами, тому, напевне, вiн до дiла не простежив хiд моiх думок.

А мислив я, як менi здавалося, досить просто й логiчно. Коли вночi ми перебралися з хати на сiно, полковник сам назвав менi час: нуль годин двадцять хвилин. За три години, тобто, десь о третiй двадцять, я мусив змiнити його на вартi. Отже, при бажаннi можна вирахувати, коли почався той рятiвний для нас дощ: приблизно о третiй годинi ночi. Бандерiвцi вдерлися в хату дiльничного, коли дощ почався або вже йшов, але не перед самим свiтанком, бо жiнка Василя, не зафiксувавши часу, точно пам’ятае: знадвору було ще темно. Сiрiти, як я помiтив, почало пiсля четвертоi ранку, я б навiть сказав – десь навiть о п’ятiй ранку. Ось тодi тi двое бiля хати вдови i з’явилися.

Калязiн або не розумiв, до чого менi ця вся математика, або, швидше за все, не хотiв думати. А мене дуже цiкавило, звiдки взялася така велика група людей. Вiрнiше – як вони серед ночi пройшли повз нас, точнiше – повз полковника, який саме не спав, бо стояв на чатах. І вiн, i я прекрасно бачили, куди, в якiй саме бiк пiшли тi Мирон та Лютий. А рухалися вони до лiсу, в напрямку, протилежному центральнiй частинi села, де стояли хати селищного голови Пилипчука та дiльничного Заруби.

Отже, група озброених людей пройшла повз нас, i Калязiн iх не почув. Я навiть не припускаю, що начальник мiлiцii спав на посту, ба бiльше: вiн сам подбав про нашу безпеку пiсля того серйозного застiлля. Або Червоний зi своiми людьми зайшов до Ямок з одного боку, зробив свою справу, а потiм, почекавши для чогось зайву годину, залишив село i вийшов до лiсу з протилежного краю. До того ж iще й послав двох своiх воякiв до вдови, по нашi душi.

Усе це нагадувало метушливу бiганину, а не органiзоване та узгоджене пересування добре вишколеноi групи так званих повстанцiв – ось яким уявляв я собi загiн Данила Червоного. Вiн уже

десять рокiв воюе проти всiх зi зброею в руках, та ще й двiчi тiкав iз полону. Але ж я мусив скласти про ворога правильне уявлення – адже тiльки так зможу оцiнити його, вiдповiдно – власнi сили, та краще й швидше пристосуватися до нових умов служби. Бо тепер справдi зрозумiв: той кримiнальний бандитизм, iз яким я стикався, немае нiчого спiльного з тим, що твориться тут, – зi збройною боротьбою. Злочини кояться не для власного збагачення. Усi дii тут спрямованi проти радянськоi влади, а отже, тут iде вiйна, i лiнiя фронту – всюди, куди оком не кинь.

Моi мiркування про час появи боiвки Червоного в селi та ймовiрний шлях вiдходу, як i слiд було чекати, зовсiм не зацiкавили Калязiна. Його бiльше хвилювало те, що з убивством Заруби Ямки залишаться без мiлiцiонера, котрий виконував би обов’язки дiльничного. Бо взвод бiйцiв МГБ, присланий сюди пiд обiд, навряд чи затримаеться тут надовго. Усi оперативнi дii, вжитi за наказом iхнього командира, молоденького лейтенанта з червоними чи то вiд недосипання, чи то вiд самогону, чи вiд усього разом очима, звелися до вибiркових допитiв та обшукiв, якi, звiсно, не дали жодних результатiв. Якщо не вважати результатом конфiскованi у двох хатах продукти: лейтенант заявив, що це приготували для бандерiвцiв, тому якщо iх не вдасться пiймати, то хай хоч трошки посидять у своiх криiвках голодними. Так я дiзнався: криiвками називаються пiдземнi бункери, облаштованi та старанно замаскованi в лiсах. Там ховаються бандерiвцi, i, як я, знову ж таки, почув вiд емгебешного лейтенанта, вiд недавнього часу керiвництво апарату держбезпеки налаштоване на виявлення криiвок по довколишнiх лiсах. «Викуримо, як лисиць iз нiрок!» – пояснив червоноокий.

Саме тому пiдвечiр Калязiн запропонував менi залишитися в Ямках дiльничним. Це була саме пропозицiя, але, знаючи полковника, я прекрасно розумiв: вiн може i наказати, i будь-кому iншому на моему мiсцi вiн вiддав би вiдповiдний наказ. Але менi, за великим рахунком, i наказ не потрiбен, бо я сам збирався посiсти мiсце Василя Задури. Так само добровiльно, як недавно Калязiн заступив на мiсце загиблого наглою смертю начальника олицькоi мiлiцii.

Дивно якось усе виходило: погодившись тимчасово, до особливого розпорядження виконувати обов’язки начальника мiлiцii, полковник Калязiн тримаеться на цiй посадi з березня, i його сприймають як не тимчасового, а справжнього начальника. Отже, вiдразу погодившись тимчасово заступити на мiсце Задури, я знав, що затримаюсь тут, у Ямках, надовго.

Уявiть собi: я пробув тут менше мiсяця, i за цей час сталося стiльки подiй, суть яких я, людина з партiйним квитком у шухлядi, до сьогоднiшнього дня вiдмовляюся розумiти…

7

Солдати простояли в селi три доби: справ для них у цих мiсцях не бракувало.

У Манiвцях, що за двадцять кiлометрiв вiд Ямок, трапилася вiдкрита сутичка бiйцiв МВД iз бандерiвцями, судячи з усього – зi всюдисущою боiвкою Червоного. Налетiли посеред бiлого дня. Рота супроводжувала до Луцька вантажiвки з мiсцевими жителями, котрих органiзовано везли на вокзал, щоб вiдправити на нове мiсце проживання: промисловий Донбас поставав iз руiн i робочих рук катастрофiчно не вистачало. А я вже знав: бандерiвцi закликали тутешнiх селян та городян бойкотувати переселення, називаючи iх примусовими.

Бачив я й схожу листiвку, тримав у руках, навiть читав. Ну, що можу сказати… Раз люди тут несвiдомi й не розумiють, де саме радянськiй владi потрiбнi робочi руки, то вони самi виннi в тому, що iх перевозять примусово, пiд конвоем… Ось вам i вся казочка.

Про сутичку в лiсi пiд Манiвцями менi коротко переповiв по телефону Калязiн – вiн поiхав ранiше, щоб швидше залагодити всi формальностi, необхiднi для мого вступу на посаду дiльничного в Ямках. Загиблi е з обох бокiв, двох убитих бандерiвцiв упiзнали, i е достовiрнi вiдомостi про те, що вони з боiвки Остапа. Власне, Калязiн iнструктував мене i про поранених: вони серед нападникiв напевне е. Переховувати iх можуть не в лiсi, а по сiльських хатах – у пiдготованих для таких випадкiв криiвках. Я мусив мати це на увазi, адже цiлком ймовiрно поранених переховуватимуть на пiдпорядкованiй менi територii.

На той час я вже освоiвся на новому мiсцi. Отримавши у спадок вiд покiйного Задури той самий нiмецький мотоцикл БМВ, змотався на ньому до райцентру, забрав своi нехитрi пожитки й оселився поки що в селищнiй радi, окупувавши шкiряний тапчан у кутку однiеi з двох кiмнат – меншоi, де сидiли рахiвник та бухгалтер. За полякiв тут була управа, а нiмцi зробили вiддiлок допомiжноi полiцii: до будiвлi прилягав пiдвал, де можна було замикати затриманих. Мiй попередник теж використовував цей льох як камеру попереднього ув’язнення, але охороняли затриманих «стрибки», а Задура жив удома. Селищна рада – то едине мiсце, де був телефон, а це менi пасувало якнайкраще.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-anatol-yovich-kokotuha/chervoniy/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Виноски

1

Використано фрагмент справжньоi листiвки, поширеноi УПА у 1947 роцi. (Тут i далi прим. авт.)

2

Дефензива – польська полiтична полiцiя та контррозвiдка, дiяла в перiод 1918–1939 рокiв.

3

Поц (iдиш) – чоловiчий статевий орган. Поширене як жаргонне слово в одеському та iнших пiвденних регiонах Украiни. На вiдмiну вiд iдиш, в украiнськiй мовi не завжди вживаеться як нецензурна лайка.