Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка) читать онлайн - Галина Вдовиченко

Тамдевiн. Вовчi iсторii замку Гербуртiв (збiрка)

Галина Костянтинiвна Вдовиченко

У далекому карпатському селi поблизу старовинного замку Гербуртiв легко заблукати у просторi й часi… Десь у цих краях науковець Юрко вивчае поведiнку вовкiв у природному середовищi. Його опiкуванцi – трое вовченят, якi втратили батькiв. У дикому гiрському урочищi людина намагаеться жити за законами вовчоi зграi, якi iнодi здаються бiльш досконалими… Несподiвана зустрiч iз художницею Анною, яка приiхала у село вiдпочити вiд марноти мiського життя, назавжди змiнюе iхнi долi…

Людина i вовк, закони людськi та вовчi, якi часто ми розумiемо зовсiм не так, – це тема нових оповiдань авторки, що також увiйшли до видання.

Галина Вдовиченко

Тамдевiн. Вовчi iсторii замку Гербуртiв

© Вдовiченко Г. К., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

* * *

Галина та ii добромильськi духи

Колись я давала iнтерв’ю Галинi Вдовиченко й побачила в ii редакцiйному кабiнетi свiтлину: на плетеному з вербових кiлкiв тину висять настромленi пiвлiтровi слоiки, такий своерiдний симбiоз украiнськоi народноi культури та сучасних реалiй. Ця свiтлина нiби натякала: глинянi горщики давно розбились, але традицiя сушити помитий посуд на сонцi залишилась. І з приемнiстю дiзналась, що це було сфотографовано поблизу Добромиля, майже на кордонi з Польщею. І що не я одна зачарована цим мiсцем.

Вiдтодi спливло чимало води у примхливiй Вирвi, i Добромиль – оселя славного роду Гербуртiв – посiв помiтне мiсце на лiтературнiй картi Украiни. Про крихiтне мiстечко, де мешкае усього чотири тисячi люду, тепер знае кожен, хто бодай трохи обiзнаний iз сучасною украiнською лiтературою. Два романи, нi, тепер уже три – «Слуга з Добромиля» i «Магнат» Галини Пагутяк i «Тамдевiн» Галини Вдовиченко – обрали своiм тлом Добромиль та його околицi. Такого могло б i не статись, бо в Украiнi повно цiкавих куточкiв, але, раз прийнявши, Добромиль уже не вiдпустив нас, Галин. Магiю цього мiсця, яке любить пожартувати, але нiколи не заподiе зла, вiдчуваемо не лише ми, а й тi, хто потрапляе в Добромиль i пiдiймаеться звивистою дорогою до найвисокогiрнiшого замку в Украiнi. Три чудовi гори, як три пiрамiди, були зображенi на фресках у замку Гербуртiв, який з XVIII столiття поволi перетворювався на руiну. За межами понищених мурiв вiдчуваеш напругу, неспокiй, усерединi – тепло й затишок. Тут блукають вовки та лiтають орли, тут Вирва раз чи два на рiк виходить з берегiв, позбуваючись смiття, яким осквернили ii люди. У серединi XVII столiття невелика гiрська рiчка знищила костел, де був похований найвiдомiший i найнещаснiший представник роду Гербуртiв – Ян Щасний Гербурт. І ось сюди приiжджае молода жiнка, щоб порятувати свое серце, утопити в прекраснiй грiзнiй стихii смуток, i натомiсть виявляе, що все воно не таке, яким iй марилось в огламуреному туризмом рiдному Львовi. Що тяжка праця гiрських бойкiв робить цих людей не лише витривалими, а й черствими, що за суворiстю може приховуватись гостиннiсть або навпаки. І що дух моравських лицарiв, якi чотириста рокiв тримали Добромиль у своiх долонях, оселився тепер у диких пущах. Мiстика, що плавно переходить у буденнiсть, поступово повертае втрачену допитливiсть, загострюе почуття, i три вовчi шкурки на горищi староi хати викликають болючий спазм у горлi…

Ще не вiдiйшов той щем вiд перечитаного роману Галини Вдовиченко, як на письмовий стiл лягли «Вовчi iсторii замку Гербуртiв». Я з радiстю помiтила, як природно вплiтаються в розповiдь слова мiсцевоi говiрки, як письменниця влiзае в шкуру людей i тварин, а дух ii ширяе над цим напiвзабутим свiтом, огортаючи його теплом любовi i спiвчуття. Ця нова Галина Вдовиченко менi подобаеться ще бiльше. Це вже не трохи збентежена карпатською екзотикою львiвська панi, а господиня свого маленького царства в селi пiд Добромилем. Нинi вона сама може зцiлити вiд душевноi порожнечi того, хто прийде до неi чи просто розгорне цю книжку. Любов творить дива: вона пiдносить правду життя до художньоi правди.

Галина Пагутяк

15 жовтня. Карпати

Кумовi потрiбна була людина. Без людини нiчого не виходило. I вiн наважився.

Чекати довелося довго. Коли почулися нарештi голоси та смiх й попри розлогий кущ з яскраво-червоними ягодами глоду пройшли двi дiвчинки, вiн навiть не ворухнувся. Такi люди були йому не потрiбнi.

Щонайменше годину на стежцi нiкого не було, аж поки знову не з’явився виразний запах, який Кум не сплутав би з жодним iншим, – запах людини, – i з-помiж дерев вийшла жiнка. Човгала урозхит, з помiтним зусиллям переносячи вагу тiла з ноги на ногу. Через кiлька днiв у неi народиться дитинча. Вона теж не годиться. Кум навiть не простежив за жiнкою поглядом.

Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум умiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м’язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився бiля самоi стежки.

Юнак, побачивши перед собою щось темне – теля чи пса, – сповiльнив енергiйну ходу. Зупинився.

– Ти чий? Чого тут?… – запитав вiн розгублено. Й закляк нерухомо, вiдчувши, як миттево змокрiла спина.

Перед ним стояв вовк.

Сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами». Уважнi очi золотисто-жовтого кольору, видовжена морда, плямиста шерсть кiлькох вiдтiнкiв. Хлопчина судомно, коротко й шумно втягнув носом повiтря. Звiр ледь помiтно ворухнув прямим хвостом – тримав його похило, ближче до землi. Усе свое сiмнадцятирiчне життя юнак прожив у гiрському карпатському селi, але нiколи не зустрiчав серед лiсу живого сiроманця. Однак те, що перед ним зараз стояв вовк, впевнено заступивши стежку, вiн зрозумiв одразу, всотавши поглядом усi особливостi вигляду чужинця й запам’ятавши цю картину на все життя.

Вiд людини рiзко повiяло гарячою хвилею страху – й по тiлу вовка пробiгло тремтiння. Вiн теж боявся, але, на вiдмiну вiд зненацька заскоченого хлопця, мав перевагу – готовнiсть до зустрiчi. Кум не зводив з юнака очей. Той, на щастя, не побiг, смикнувся, проте залишився стояти – ноги не слухалися. Кум теж ледве стримався, аби не дременути свiт за очi.

Бовванами завмерли обое на стежцi, напруженi, з однаково розширеними назустрiч один одному зiницями очей.

Вовк мусив зробити свою справу, вибору вiн не мав. Слiд було показати своi добрi намiри – i вiн привiтався, дружньо ворухнувши хвостом. Але хлопчина не зрозумiв. Немов варом, його обдало хвилею гарячого жаху, i вiн уперше в життi зрозумiв значення багатьох банальних словосполучень iз втраченим первинним змiстом. Волосся стало дибки. Мову вiдiбрало. Слова звiльнилися вiд нашарувань та похiдних значень, набули свого первiсного сенсу.

Тремтячою рукою хлопець витягнув мобiлку, намацав кнопки – засвiтилося табло, не показавши жодноi рисочки зони. Вовка тiеi ж митi вiдкинуло убiк, далi вiд плями свiтла, загрозливоi й небезпечноi. Кум зник у густому туманi без звуку, мов привид.

Зони покриття тут немае – хлопець

знав це, але ще раз перевiрив. До першоi хати, де е люди, ще з кiлометр. А в тих, попри якi вiн iшов, уже роками нiхто не мешкав. Долав вiдстань вiд сусiднього села навпростець, старою дорогою, вздовж темних закинутих хат. Iз затягнутих павутиною вiкон нiхто б не визирнув на його крик, гукай не гукай. Даремно було кликати на допомогу, та й з горла видерлося тiльки слабке сичання. Озирнувся в пошуках гiлляки, патика або каменя – й зустрiвся поглядом з жовтими очима: вовк знову стояв перед ним на стежцi.

I тут хлопець згадав. Його баба, яка знала безлiч казок, колись говорила йому, маленькому: «Як зустрiнеш у лiсi вовка, скажи: ти вовк i я вовк. Тодi вiн тебе не рушить».

Побачив свою бабусю так чiтко, нiби вона була поруч.

– Т-ти… – видихнув хлопець, – вовк… I я вовк.

Хижак повiльно присiв, виструнчився, немов зiп’явся на пуанти, – i, як у балетi, переступаючи дрiбними кроками, посунувся боком на два-три метри. Постояв кiлька секунд, повернувши голову i дивлячись на людину, знову вiдбiг, запрошуючи iти за ним. Паралiзований страхом хлопець не розумiв, що вiдбуваеться. Вiн змусив себе просунути ногу трохи вперед по стежцi – сiроманець повернувся й повторив свiй дивний танець: вiдбiг, постояв, вiдбiг, постояв. Вовк поводився не агресивно, але й не давав дороги. Щойно хлопець робив крок, пiдсвiчуючи собi екраном мобiлки, звiр зникав зi стежки, щоб через кiлька секунд знову опинитися попереду. Наполегливо кликав кудись чи виконував дивний ритуал…

Усе вiдбувалося в повнiй тишi – людина, i звiр, i лiс, i гори втратили голос.

Це тривало пiвгодини. Якби не годинник на екранi мобiлки, могло б здатися – цiла вiчнiсть. Хлопець уже зрозумiв, що хижак не заподiе йому шкоди, але в думках пульсувало одне: аби цi тортури якнайшвидше закiнчилися i вiн спустився до села, до своiх.

Нарештi Кум припинив метушню й пропустив хлопця вперед, спостерiгаючи, як той повiльно спускаеться, задкуючи й намагаючись не повертатися до хижака спиною.

Вовк вiдвернувся. Вiн втратив цiкавiсть до того, хто виявився полохливим i нездогадливим. Кiлька секунд стояв, опустивши морду, коли раптом нашорошив вуха, прислухаючись до чогось, нечутного для людського вуха. Кiлька стрибкiв – i звiр зник у туманi.

I. Жiноча половина

Початок жовтня. Санкт-Петербург

Якби хто запитав: «З якого дива ти купила квиток на потяг «Санкт-Петербург – Львiв»? Годину ж тому нiкуди не збиралась!» – один з варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: «Тому що в сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла ii знайти».

Голос улюбленого Джо Коккера у цю хвилину дратував, виводив iз себе – нiяк не могла розшукати джерело цього спiву в нутрощах мiсткоi торбинки! Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!.. не забула його на роботi, виявляеться), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для вiй, флешок, розiрваноi пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритоi упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!

Уже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ з довжелезного списку, задоволено помiчаючи «галочками» – зроблено! Хоча довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирае сили та поглинае час, залишаючи по собi не спокiйне задоволення, а дратiвливе виснаження.

I от я вела авто, однiею рукою копирсаючись у своiй просторiй, з кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка все не вгамовувалася. Так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши вийняти мобiлку та встромити у пiдставку для телефону. I тепер, втрачаючи витримку, була готова якнайдалi жбурнути свою сумку – дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав’язливе уточнення для моiх понтових замовниць, якi все одно не тямили як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж – доступну й зручну торбу, куплену за триста зелених через Iнтернет-аукцiон.

Тiльки-но мобiлка замовкла, я ii знайшла. А тодi виявилося, судячи з номера телефону, що дзвонило одне цiлеспрямоване дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а вiн менi – п’ятим колесом до воза. I той впертюх мене таки дiстане – не мине й кiлькох хвилин – своiм черговим дзвiнком. А я i без його втручань уже нiчого не встигала. Попередженi про катастрофiчне спiзнення, мене ще чекали на бiзнес-ланчi. Але можна було вже викреслювати цей пункт як наразi невиконаний i вирiшити питання згодом, по телефону. Натомiсть ще iснував шанс вчасно приiхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак уже встрягла в дорожню пробку, з вiдчаем розумiючи, що це надовго. Знову повний цейтнот. I знову не маю часу навiть на те, аби зробити найнеобхiднiше.

А що для мене найнеобхiднiше?

Зараз? Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити – щоб на душi стало легше. Бо далi так жити не можна.

Оп-па, зрушили з мiсця. Давайте, хлопцi й дiвчата, давайте! Хутчiш, хутчiш! Погнали. Бiжи, Лоло, бiжи! Загнаних коней пристрiлюють, чи не так? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. Я ж спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрiв i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу.

Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила все. Iнстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя – це якiсь перегони на виживання. Ти не витримаеш. Стоп».

I я розвернула машину в напрямку залiзничних кас.

От чому купила квиток на потяг «Санкт-Петербург – Львiв».

Або ще такий варiант вiдповiдi – теж чесний i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього. Не можу бiльше залишатися поруч. Опинилась на роздорiжжi: направо пiдеш – коня втратиш, налiво пiдеш – сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.

– …Я iду, – сказала, дiставшись до нього ввечерi.

«До нього», бо у нас «гостьовий» шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом – ми зустрiчаемося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловiковi купити власну квартиру. Вiн iдеi не пiдтримав, може, тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв iти вiд мами. Я переiхала – вiн залишився. Тепер зустрiчаемось у мене, переважно в суботи-недiлi.

Кiлька знайомих теж так облаштували свое життя. Дружина одного з моiх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати час та бензин на далеку дорогу, повертаеться щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня приiжджае до сiм’i як дорогий гiсть, з подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такоi ж думки.

Менi теж зручно. Майже не готую, i у мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий – мама дбае про його випрасуванi сорочки, зiбранi по парах шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу в газетницi в туалетi.

– …Я iду, – сказала йому.

Вiн навiть не ворухнувся. Сидiв, утопившись у м’якому глибокому фотелi, з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав з розплющеними очима, чи що?…

Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи – глядачi в залi вмирали вiд смiху.

– Цiкаво?

Нульова реакцiя.

– Був у майстернi?

Склянi порожнi очi та

глуха мовчанка. Вiн не вдае, справдi не чуе. Так само не чуе i не бачить того, що вiдбуваеться на екранi телевiзора.

Чого до хлопа вчепилась? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби – що з того? Довше години не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просуваеться як мокре горить.

– …Кутасов приводив одного папiка, – озвався Олег, ледве повертаючи язиком, – усе ж таки чуе! – i той сказав…

Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моему обличчi.

– …що готовий заплатити за мою картину… п’ятсот доларiв! – У його голосi бринiла неприхована гордiсть за себе. – А я йому сказав: на цю роботу черга стоiть! – Олег голосно гикнув й додав: – Десять покупцiв! Ви – одинадцятий.

– Доведеться бiдолазi довгенько чекати…

Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся за пляшкою на пiдлозi.

– Додай нуль до своеi цiни, – не втрималась я, – i у тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштуе рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще – не пий, тодi й працюватимеш швидше…

– Супер-пупер-майстер з продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тут тобi немае! – корок вискочив з Олегових рук на пiдлогу, останне мое зауваження вiн пропустив повз вуха. – Ти а-ас у цiй справi у на-ас…

I цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь вперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що прийняла правильне рiшення?), – усе зараз було жалюгiдним.

Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi читалася вiдраза.

Очi в Олега червонi й випуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини робився копiею своеi мами, яка час вiд часу дивилася на мене таким самим риб’ячим поглядом.

Учора ввечерi у розпал вiдкриття новоi експозицii в моiй галереi вiн мав такий самий погляд. Численнi гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!» Олег кликав офiцiанта, який обносив шампанське на iншiй половинi зали.

«Гей, я до кого звертаюся?!» Й без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилось хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть принизити привселюдно вiдсутнiстю уваги. I хто?! Обслуговуючий персонал! А вiн цього терпiти не збирався. На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову до епiцентру скандалу. I зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.

Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на шум, iншi повитягували шиi, намагаючись не пропустити жодноi деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядае досить безпорадно, я просувалась до Олега. З iншого боку в тому ж напрямку поквапом наближався заскочений хлопчик-офiцiант.

Я готова була крiзь землю провалитися.

…Як довго живе любов без поваги?

Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який вiдсоток любовi мiстить прив’язанiсть до людини, яка занадто часто дае пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало в себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаеморозумiння!» Саме так – окремо й через кому.

…Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавши – розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiешся, дурненька?…» Їi чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п’яного чолов’ягу, як бик на червону шмату. Такий у неi виробився умовний рефлекс.

Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленоi лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I що важливiша подiя при цьому вiдбувалася, що поважнiшi люди збиралися за столом, то бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам’ятав.

Або вдавав, що не пам’ятае.

…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що iду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi – ii голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:

– Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаеш. А Олег?… Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп’еш, здоровим повiтрям подихаеш, по гриби пiдемо. Знаеш, якi у нас зараз опеньки?! Нема як додому донести – доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?… Побачиш, для чого. Приiжджай!

I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.

Передала справи своiй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримаеться без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий – жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацii. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалоi пiдготовки моеi творчоi бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна, i все частiше хотiлося безпричинно плакати.

…Поiзд виявився тим самим, «ковбойським» – розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвськоi академii мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчноi Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi – пiдкоряти Пiтер.

I тодi, i тепер зi мною iхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер – романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з горiшньоi полицi звiшувалася рука, роблячи в повiтрi вiтально-пошуковий жест, iй назустрiч уже тягнулася рука знизу.

У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон: «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»

Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою в руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою роман, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якоi зрозумiлоi для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яець у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.

Львiв

…Дрiбним дощиком, полисками мокрого асфальту та запахом мiськоi вогкостi та опалого листя

– фiрмовий прийом! – зустрiв мене Львiв. Узяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв’янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало крiзь автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.

Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничка – кобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоними дзьобом та гребенем i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких уже нiде немае, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.

Поки я розповiдала про своi успiхи, мама смажила рум’янi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою в соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не iм.

У моiй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.

Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кав’ярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не бувае! Той самий iнтер’ер кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаем». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер уже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв’ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд пiдкреслювати й подавати як раритет.

На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об’ективи вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на вiкна з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися е на що.

Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулюе, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.

Коли минулого разу приiжджала додому, в компанii львiвських художникiв ми вивели формулу взаемозв’язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров’ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приiзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якоi можливостi приiжджав додому, працював тут i знову повертався в Штати.

Заслухалися тодi одного мiського вар’ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий – i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас – дивний, незграбний, бурмочучи на ходу: «…У ваннi короп золотистий плюскоче, наче з пiни панна…» Дочитав увесь вiрш до кiнця i, усмiхнувшись, без паузи видав про «молодiсть тверду i кучеряву…». А тодi: «Мов птах, спiвае телефонна трубка…» І далi: «Лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом…»

Дiрку пiд пахвою в пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з’iхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезii Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров’я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгаеться або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита iх вiдсутнiсть.

«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв – найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, – навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. – У Нью-Йорку аж зашкалюе». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен iз нас фрик, бо дiапазон нормальностi в нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.

…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Їi цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв’язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала в посередницькiй фiрмi. У школi, наскiльки пам’ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть – «кiнь з яйцями».

Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi часточки апельсина апетитно сусiдили з рум’яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, – страва невизначеного та неприемного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi й врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньоi ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.

Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своiх бiзнес-партнерiв, – довiрливо розкрила вона карти. – Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам’ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приемне – запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту, i в неi вихопилося: «Це що? Сто дев’яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк – вiсiмдесят?…» Їi обурення було щирим та надто гучним.

– Це свiжовичавлений сiк, – упiвголоса пояснила я. – Хочеш апельсиновий?

– Хiба я з глузду з’iхала? – не заспокоювалася мама. – За такi грошi можна вдома цiлий тиждень харчуватися!

Обiд проминув в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися – вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своiх тарiлках. М’ясо було недостатньо просмаженим, салат – недосоленим, вино – кислим.

– Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, – бiдкався тато. – Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки до нього – ото було б свято! – мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

– Який «Лiхтарик»? – охолоджувала його запал мама. – Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

– Хiба з пивом, – погодився тато.

…Наступного дня менi довелося давати iнтерв’ю.

– Доцю, тобi з газети телефонують, – урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. – Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: iду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас е рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приiзду,

знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своеi старшоi сестри, вашоi однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися – не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньоi акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплоi куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав’ярнi поблизу мого будинку.

– У своiй серii «Абортарiй» ви зображаете жахливi речi, – увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. – Жахливi речi в розкiшних iнтер’ерах. Чому так? Для чого?

– Вас моi картини шокують? – перепитала я. – Саме цього я прагнула. Якщо моi картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе – мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете своi враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви все забудете, закривши журнал, альбом, сайт чи… де ви бачили моi роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

– Ой! Плiвка не крутиться! – пробурмотiла вона. – Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового наплiчника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти iх на мiсце старих, помиляючись iз полярнiстю i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала в горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Їi диктофон застарiлоi моделi ожив, заблимав зеленим оком – вона перевела дух i натиснула на клавiшу запису.

– Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, – почала я спочатку. – А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти – це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, е шоковою терапiею…

Зробила ковток – кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон – переконалася, що плiвка крутиться.

– Ми не уявляемо свого життя без Інтернету та мобiльного зв’язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, – я теж чомусь подивилася на диктофон.

– Ви – чи ми? Вибачте, Росiя чи Украiна?

– I ви, i ми. Звiдси – певнi сюжети, певнi контрасти…

– От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло в кабiнетi лiкаря, але е у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi… Або iнша робота – ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi – розгорнутi медичнi атласи, старi книги з гiнекологii…

Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.

Вона хотiла справити на мене враження своею обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.

– Кажуть, що ваша творчiсть – це колективна робота, – зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. – Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?

Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.

– Правда, – погодилась я. – Саме така органiзацiя роботи дае найбiльший ефект. Iдеi – моi, загальне керiвництво – мое, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.

– Але робота виходить пiд вашим iменем…

– Звичайно, пiд моiм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Мое творче псевдо – це спiльний бренд, торгова марка. За нею – кiлька художникiв. Є майстер i е пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiею картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю – тримайся на гребенi, давай те, у чому е нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.

Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.

– А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнуе вас чоловiк до успiху?

Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв’ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з ii сестрою ми цих тем не торкалися.

– Важко уживаються, – усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньоi струни. – У чоловiка депресii, в хатi скандали…

Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.

– А як ви… – почала було журналiстка нове запитання.

– Вибачте, – зупинила ii, – сьогоднi iду в гори, менi вже час збиратися…

– Я вас сфотографую, – миттево вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити. – Ще раз! – реакцiя у неi була блискавична.

Моею вiдповiддю була щира усмiшка в об’ектив. Молодець, дiвча. Куе залiзо, доки гаряче, далеко пiде.

Willa Anna

По обiдi виiхала в село до Марiйки – на батьковiй «Таврii». У бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки» – так ми з татом називали ii через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своiх сил намагалася виправдати iхню прив’язанiсть.

Поставила в переносний СD-плеер компакт з аудiокнигою – люблю слухати в дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що iхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, але у зворотному напрямку – вiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса в Краiнi Чудес» Льюiса Керролла потрапила на очi, час звучання – двi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й iхала у тишi, зосередившись на дорозi та своiх думках.

…Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираеш слова – а виходить брехня. У кожному моему iнтерв’ю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».

Не втримувалася правда життя в лещатах застиглих формулювань.

Колись я впевнено озброiлась двома перевагами успiшного митця – епатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникало – iдеi фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки в потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й моi талановитi помiчники.

Це була добре органiзована гра в чотири руки. Трьох правих i однiеi лiвоi, бо один з нас був шульга.

Таке ноу-хау – вiдлагоджена робота колективом на одне iм’я – виштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтае. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтерв’ю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та в мас-медiа. Формулювати думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiву – чекай потрапляння в тенета власноi категоричностi. Зафiксуеш певну ситуацiю

словами – i не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.

Достатньо було сказати в iнтерв’ю, що мiж мною та чоловiком повне взаеморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньоi роботи – i наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити в хатi затишок i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.

Не сьогоднi в моi думки потрапила бацила сумнiву: чи все роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певноi штучностi в роботi методом артiлi. Було в ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена була зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi…

Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн ховатиметься вiд мiста на значнiй вiдстанi – достатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.

За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала в нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк i блимало тепер азбукою Морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Об’iхала гору – i сонце знову опинилося злiва.

Уже майже дiсталася до Староi Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачила – майже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдчинивши дверцята.

– Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Староi Солi? – сказала молода, зазирнувши до салону. – Менi бабцю треба в лiкарню доправити.

– Сiдайте.

Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленоi в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.

– Зараз у Старiй Солi, при дорозi, буде костел святого Михайла, а лiворуч – лiкарня… – попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.

– Де ж вона? – не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.

Лiкарнi при дорозi не було.

– Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо…

– Я завезу. Тут повертати?

– Авжеж тут, – зрадiла дiвчина. – Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi…

Вона ще не встигла договорити, а я вже побачила дивний будинок.

В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцем – як порцеляновий супник на простому дощаному столi з дерев’яними ложками.

– А хто найбагатший? – раптом озвалася мовчазна бабуся.

Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» – вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.

У люстерку можна було бачити вираз ii обличчя – вона говорила сама з собою.

– Той, хто не мае нескiнченних бажань, – голос ii звучав дещо хриплувато. – А хто найбiднiший? – знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: – Захланний.

У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.

– Ось тут, – показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодноi уваги на бабусю, i потягнулася до своеi торбинки – за грошима. Я зупинила ii, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».

Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн – у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко – у европейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор – лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого схожого не сподiвалася тут побачити.

Бабця спокiйно спостерiгала крiзь вiкно автiвки за голубами на подвiр’i лiкарнi. Вона не мала намiру залишати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.

– Давайте допоможу, – запропонувала я.

Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене…

– Анно, – сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши свое iм’я. – Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!

Не знайшла, що iй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою в рукавичцi й пробурмотiла:

– Коли прапор в’еться, про голову не йдеться.

Вона не мала потреби в спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi ii не цiкавили. Я нiколи не лiзла в кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула в бiк своеi супутницi:

– Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.

Молодиця мовчки заклала руку старенькоi собi попiд лiкоть, i ми повели ii вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.

Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев, виглядав зараз немов картинка у книзi – гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам’яний напис з двох слiв, роз’еднаних вiкном: WILLA, – а через вiкно – ANNA.

Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньоi слiпучоi красунi, доля якоi виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшi – рiк зведення будинку: цифри 19 – по один бiк, 11 – по iнший.

Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру – i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що трималося колись на грубих металевих штирях.

Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався у свое оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».

Повернулася за кермо i кiлька хвилин не торкалася ключа запалювання.

…За Старою Сiллю пейзаж на обрii змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди – чи то сiло за довге блакитне пасмо, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було – i вже немае.

Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцiльного пасма чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.

Хоч як дивно, пам’ятала це мiсце – ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi всiею групою iхали до Марiйки на весiлля у ii пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» – та й заклякли на поворотi, забувши про команду «Дiвчата – налiво, хлопцi направо». З’ясувалося, що тримаемо путь за тi гори. I тодi

немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант – «За пазухою».

Тему грудей розвинув Марiйчин дядько – вiн гонорово приiхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважав молодняк своiми жартами: «У Старосамбiрському районi е три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»

I перший реготав по-школярськи над своiми дотепами.

Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краевидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них – найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини – така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни в деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам’ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?

Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного – усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Що далi – то бiльше не встигаю.

У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi своi принади – вона достигла, нiби пiзне яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiеi стадii в iншу. Пам’ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своему проспектi Корольова – i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши всi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!

Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.

Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева – свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я iх побачила.

…У жовтнi сутенiе рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об’iжджаючи ями. Дорога – для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не мае вибору. Смерть ходовiй частинi – як i понад десять рокiв тому, коли ми iхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на грунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила ii лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка – ходити в сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водii тебе бачать здалеку…

Марiйчина хата

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, запнувшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Їi очi сяяли.

– Чого стоiш на холодi? – дорiкнула iй. – Ти ж сказала – крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

– Хто вас, пiтерських, знае! Ще трохи – i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася в прикордоннiй зонi.

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

– Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки – i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

– Заiжджай сюди, – показала рукою. – Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев’яноi хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками в сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже в третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.

Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама – панi Оля – залишилася такою ж, якою була в часи нашого студентства. Уже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам’ятала ii покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл – притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттево наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.

– Давно на тебе чекаемо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! – закомандувала Марiя. – Усе решта – потiм.

– Обiцяла молоком вiдпоювати, – нагадала я, побачивши стiл, – а наготували, як на весiлля.

– Йой! – озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв’язуючи фартух. – Я ще корови не здоiла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

– Панi Олю, – зупинила ii, – це в мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте iсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

– Мамо, – пiдтримала мене Марiйка. – Онде ж молоко стоiть, у ринцi. Лишень би хотiли…

– Воно несвiже, вранiшне, – не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

– Несвiже вранiшне?! – повторила я. – Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисае. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшне…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника – точноi копii «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi – отримала порцiю води з бачка… Нiби вчора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них – людям служить, не протiкае, не шкутильгае, на пенсiю в дровiтню не збираеться.

…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареноi картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах – вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi – окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром або i з тим, i з тим навпiл. А другi – з квасною капустою. Знаю. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася – раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востанне iла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не iла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв i не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неi стало зрозумiло: це самогон.

– А може… – вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, – по келишку бiмберу за зустрiч?

Я негайно погодилася:

– За законом

гармонii – тiльки бiмбер!

До такоi гостини i справдi пасувало не що iнше, як домашнiй самогон. Ковток прозороi рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наiлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченоi в теплiй водi марлi – аби обтерти коров’ячi дiйки.

– Я з вами! – пiдхопилась я. – Подивитися хочу.

– Ходи, дитино, ходи, – й загримiла дiйницею попереду.

У стайнi стояв теплий коров’ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав’яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого гедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.

– На-ай, Зозулько! – прикрикнула на неi жiнка, провела рукою по коров’ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила вiдро мiж розчепiрених колiн.

Першi цiвки молока дзвiнко вдарили в металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м’який, шиплячий, й зiб’е на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто в дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доiти корову, стояла збоку, простягаючи горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплоi пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.

Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…

Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ганку. Марiйка збирала зi столу.

– Що у вас з Олегом? – вiд порогу зустрiла мене питанням. Так, нiби ми не закiнчили розпочатоi розмови. Або нiби вона продовжила своi думки вголос. – Щось серйозне?

– Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п’е вiн, Марiйко…

– Петро теж пив. I вже два роки – анi краплi. А ранiше – матiнко Божа! – згадати лячно… Розказати?…

Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.

– Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його п’яного, записувала на магнiтофон розмови дурнi… Згодом показувала – подивися на себе. Давала послухати: чуеш, що верзеш. Нiчого не допомагало… Коли тверезий – зовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки е, вiд багатьох хворiб лiкують… А от перед цiею бiдою безсилi.

Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся впiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». – «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».

– …А одного разу до нас приiхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, – повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, – i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата… Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо… А тодi попросив його не пити п’ять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiр’i! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своiх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав… А тодi зайшли до хати, попросили мене вийти – не бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким, як був колись.

– Закодувався?

– Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки – переконалася… Може, й тягне – та ж не п’е. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?

– Ти думаеш, я нiчого не робила? – Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. – Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнае, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.

Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам’ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшенним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаемо з iхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло – дiти та баба полягали спати.

Хоча хата зовнi справляла враження невеликоi, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них – кухня. Можна пройти по колу злiва направо або справа налiво й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями ще пiвгодини тому хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.

Тихенько зiбрали зi столу.

– Це буде твоя кiмната, зараз постелю, – сказала Марiя.

Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда – цегляна простора прибудова з п’ятьма вiкнами.

Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi – згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись, як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.

– А тепер – сюрприз! – пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.

– Метеоритний чорнослив у шоколадi! – я вiдчула себе фокусником з цирку. – Пам’ятаеш?

Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттево вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.

То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр’я» i вже далеко не такi смачнi, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м’якуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки – i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiеi гами вiдчуттiв та оцiнок.

Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашоi дружби.

Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракуе в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з’являлися в продажу, проводили ретельний тест- контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацii, приносили на лекцii пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.

Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в’яленоi динi та насiння соняшника в шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з’явилася в крамницях). Шоколадне сiм’ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок – чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаемодоповнюючих смакiв.

Насiння в шоколадi та в’ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля – заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.

– Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакоi! Без нас?!

– А пам’ятаеш, як ти купила

коробку з тiстечками i ми з’iли iх на останнiй парi? – згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.

Таке не забуваеться. Того дня Марiя iхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок – кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» – запропонувала подруга. Ми розв’язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку – i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.

«Якiсь вони занадто маленькi», – зауважила Марiя.

У ii голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з’iмо?» – запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик – забула! – там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали – його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо в коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкоi шеренги ще й трубочку.

А потiм – кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще – прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок – не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з’iли еклер.

…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам’ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.

…Сiльськi маракаси в дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили iх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…

Жива гора

Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр’i заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогiн, – лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.

Попрокидалися дiти в сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а ще – липовим чаем. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати, – а прокинулася через годину вiд легенького подзенькування горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула, як Петро запускав двигун стареньких «жигулiв», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.

– Доброго ранку, краiно! – вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. – Ти не уявляеш, як давно я так добре не висипалася…

I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.

Пили каву, зварену на печi…

– Знаеш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, – попередила Марiя. – А цей маленький банячок – ринка…

Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашноi кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiеться за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.

…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм у мiстi – не повiрять. Несподiване поеднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла iх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.

Вибирала з трави стиглi паданки ранети, наповнювала ними ще один кошик – iншоi форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась – кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.

По мiцних сходах вилiзли на горище – я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльськоi екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була iй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.

Вона безпомилково визначила, що саме побутовоi простоти та незвичноi для рук простецькоi роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Наполегливо трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного – i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.

– Розпали пiч, – сказала Марiя, прибираючи кошики. – Грибну юшку зваримо – пiдемо на гору. Вмiеш пiч розпалювати?

Думала, що вмiю. Нiчого складного – те саме, що вогнище в походi розпалити. Та виявилося, тут е своi секрети. Перш за все – витягнути шубер, тобто заслонку, в димоходi. Їi можна повернути на мiсце, лише коли дрова в печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.

Аби запам’ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т – шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася крiзь решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху – полiнця.

Зробила все за iнструкцiею, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.

– Забагато напхала дров. Так не розгориться, – взялась допомагати Марiя. – Пiч мае вiльно дихати…

Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.

– Запалюй!

Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум’я взялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: моi руки колись давно-давно знали, як це робиться, i, якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…

– У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я, вiриш, не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на всi п’еци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.

– А мама?

– Що мама? Вона каже: робiть як знаете, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?

Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома все робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминае, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракуе.

…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадii «напiвголодна». Збiгала за блокнотом:

кажи, Марiйко, рецепт.

З’ясувалося, нiчого складного. Головне – запам’ятати цифру п’ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п’ять дрiбно порiзаних цибулин на олii, п’ять ложок борошна й довести до золотаво-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити в бульйон, через п’ять хвилин кипiння витиснути п’ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П’ять хвилин постоiть…

Так просто.

– Смачна iжа не складна, – погодилась Марiя.

Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогоi стиглоi шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягае свого апогею, а тут – лiтнi квiти. А трохи далi – притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.

I онде на горбочку.

Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це в першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…

Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч – лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та iхнi iндивiдуальнi прикраси.

Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар – пiр’iстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.

Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi – в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливоi уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.

Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.

А де Марiя?

Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: мое сприйняття свiту однiею гранню зiйшлося в цей момент з чиiмось чужим… Несподiвано – я аж здригнулась – озвалася мобiлка. Вона мовчала вiд учора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв’язку. Тут, на горi, знову з’явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила, хто дзвонив. Телефонного номера Олега в повiдомленнях не було.

– Ось там за хребтом, – показала Марiйка напрям, – двi гори, як сестри.

– Бачила…

– Пiд однiею – монастир стоiть, а на другiй – замок Гербуртiв. I кожна мае по двi назви. Одна називаеться Чернеча, або Монастирська, друга – Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.

Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.

Побачили здалеку старшу жiнку – вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто iсть багато хлiба та бульби, i мало – морепродуктiв та цитрусових…

– Слава Iсусу Христу! – привiталася вона. – Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби е! Чи вам садових опенькiв досить?

Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаешся i секретiв не вбережеш. Село живе за своiми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що в крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiеi жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приiхала i о котрiй пiслязавтра Петро мае бути на пилорамi.

…Увечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.

Почала я.

– Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий – що це?

Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:

– Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.

Ми сидiли на ганку, загорнувшись у теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступае в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…

– А тепер ви вiдгадайте, – запропонувала дiвчинка. – Без чого хлiба не спечеш?

– Без чого хлiба не спечеш?… – перепитала я. – Без вогню?

Наталка заперечливо похитала головою.

– А! – зрозумiла я. – Без борошна?… Нi? Тодi – без води.

Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.

– Без печi, – висунула нову версiю.

– Це все правильно, – подала голос дiвчинка. – Але це неправильнi вiдповiдi.

Я оцiнила витонченiсть словесноi конструкцii й вирiшила, що здогадалася:

– Без рук! Без рук, звичайно.

– А от i нi.

– Без чого хлiба не спечеш… – пiшла я на новий виток.

Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiею в чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки – це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiеi хвилини, сама, без пiдказки маленькоi дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.

– Без скоринки, – сказала вона. – Хлiба не спечеш без скоринки.

…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд’юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п’янiють iншi, у того, хто не п’е, теж виникае стан сп’янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено iх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi риси – вiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, iй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

Або Олег не захотiв бути переможцем.

…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ганку завмерла…

У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну – простирадла, пiдковдри, наволочки – розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев’янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давнiми, як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, вона пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними

верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоiки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму – видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встае, тому Бог дае.

Марiя йшла назустрiч iз порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном i дитинством.

Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

– Яка рiзниця! – я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. – Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…

Смiх Марii щирий та заразний. Почуеш – починаеш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?

Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталося на цурпалки весело i дзвiнко.

– Чого це ти зранку за сокиру вхопився? – привiталась я.

– Обiцяв до роботи наколоти, – Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом iз вiдтяжкою розколов на чотири полiна. – Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холеви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу – мушу…

Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду – навскiснi м’язи збоку тулуба. Коли руки й спина в напруженому русi – очей не вiдвести.

Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце – видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.

Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася в цiй втраченiй можливостi – бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець, рубае дрова, гемблюе дошки, цвях у стiну забивае, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельеф на спинi…

– Не рухайте тут нiчого! – почулося з хати. – Уже до школи спiзнюетеся. Бiгом звiдси!

Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одноi з рук. Ми ще встигли пореготати над моею короткою iмпровiзованою виставою – показала iм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це едине, що менi на третiй день уже почало дошкуляти…

На пiвдня засiли з Марiею за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще ii бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала, як дiе давня конструкцiя, – килимова дорiжка трохи виросла пiд ii вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала менi своi роботи – я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких – маленький шедевр.

– Марiе, ти ж на золотi сидиш!..

Смiеться у вiдповiдь. Не продае, бо шкода. Цi – найулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддае на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець iздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонуе приiжджим вироби народних умiльцiв: килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев’янi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi…

Своi роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав… Кожен гобелен – у единому екземплярi.

Єдине, чого iм бракувало, – вiдповiдноi оправи.

У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до краiв одного з килимочкiв – у рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?

– Я знаю як, – сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. – Зараз…

Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона всилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краi килимка, обертаючи нитку навколо вишневоi гiлки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краi дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.

У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдуе принципи екожиття, мае алергiю на евроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi…

Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.

…Пiсля обiду я поiхала до Львова.

– Що сталося? – не розумiла Марiя. – Чи тобi горить? Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти…

Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.

Нiколи не вiдсувала втiлення своiх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацii одразу. Зараз був саме той випадок.

Бiля хат уздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям» – тато на дачi мае кiлька таких яблунь – старанно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».

– Героям слава! – привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану в цiннику суму в пiвтора раза бiльше яблук.

Сусiди в пiд’iздi

Мрiяла: приiду, тодi гаряча ванна, згодом поп’емо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо… А вийшло по-iншому.

Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозi – повнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я пам’ятала ii обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б ii у натовпi.

– Прошу вибачення, може, ви маете мобiльний телефон нашоi сусiдки Галi, – вона показала, яку квартиру мае на увазi, – або ii старшоi доньки? Або молодшоi.

Ми не мали.

Бабця сусiдiв – вiсiмдесятирiчна баба Шура з Горлiвки – гостювала в доньки другий тиждень. Вийшла на балкон, протяг затраснув за нею дверi. Бабуся намагалася докричатись до пiдлiткiв на лавцi, але за шумом автомобiлiв з дороги вони бабцю не почули… Добре, що сусiдка проходила пiд балконами i випадково глянула вгору.

Вона вибачилася й пiшла сходами вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своему батьковi. Вони тодi щойно переiхали в наш будинок – жiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiеi осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком i вони розмiняли житло. Їi старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?» I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?…»

Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Їi голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життерадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.

– …А може, ви маете ii робочий телефон? – допитувалася

сусiдка.

– А де ж вона зникла проти ночi? Чого в хатi не сидить? – обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.

– Вона до подруги поiхала. Може, на ii роботi е зараз люди, якi знають ii мобiлку. Вона теж часом працюе в нiчну змiну…

– А чому бабка своiх ключiв не мае?

У сусiдки виявилися мiцнi нерви.

– Якi ключi? – спокiйний тон не змiнився. – Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.

– Мiй син мае другу пару ключiв вiд моеi хати, – життерадiсно повiдомив сусiд. – Що б там не сталося зi мною, – вiн задоволено гигикнув, – син без перешкод потрапить у квартиру.

– То ви не маете жодного телефону сусiдiв? – терпiння сусiдки було феноменальним.

– Не маю! – весело пiдтвердив дiдок. – А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!

За вiкном почав накрапати дощик.

– А коли Галя мае прийти додому? – запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.

– Пiсля десятоi, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще в кiмнатi була… Вони можуть уже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?…

– Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаемо, поки Галя прийде, – запропонувала я.

– Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно…

Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.

…Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнату – тато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один канал – перемикае на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своею колежанкою. «Нi склянками, нi ложками, – упiймала я уривок розмови. – Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштую – вода мае стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiеш?… Коли ж розклала усе по слоiках…» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двое чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч уже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.

Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненоi слабо бiлiло над перилами. Сусiди згори, спершись на пiдвiконня яскраво освiтлених квартир, спостерiгали за тим, що робиться внизу. Побачивши мене, сусiдка сказала:

– Галя приiде лише завтра. Завтра пiсля десятоi вечора.

– На шостому свiтиться, – вголос мiркував старший рятувальник. – Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, – глянув на нас. – Одна з нами, друга – тут.

Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiд’iзду вийшов хлопець з далматинцем – з верхнього поверху саме почала спускатися мотузка – i залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.

– Там кiнець дiстався до землi? – крикнув чоловiк у вiкнi.

Хлопчина випередив мене:

– Так!

З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», – вiдповiв вiн.

У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно п’ятого поверху, освiтлене вiкно четвертого – уявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею…

Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неi просуваеться допомога.

Мовчали всi – випадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучав – терпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацii – хлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своему напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненоi кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлоп’яча фiгурка зникла в розчахнутiй половинi вiкна.

Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускалась – ми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиноi квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.

При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юний: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини й заходився заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за ii спиною захряснуло протягом дверi, мало скло не повилiтало.

– Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, – пояснив хлопець. – Давайте паспорт.

Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.

Хлопець потягнувся до рацii.

– Що там у тебе? – з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.

– Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.

– Давай, – прохрипiла рацiя.

– Вас спецiально цього вчать? – запитала я.

– Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. – Тодi додав, нiяковiючи: – Нашi виклики платнi, сто п’ятдесят гривень. Бабуся грошi мае?

– Я принесу, – пiдвелася сусiдка.

Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень – виклик, але довелося iхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п’ятдесят…

– Не знаю, де паспорт подiвся, – пожалiлася баба Шура.

Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертоi шкiряноi торбинки без ручок – старi квитанцii, з’еднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта в торбинцi не було.

– Може, метрика пiдiйде? – баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.

– Яка метрика? – не зрозумiв хлопець.

– Свiдоцтво про народження, – допомогла сусiдка.

– Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення в помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.

– Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не е квартирним злодiем? – здивувалась я. – А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?

Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по батьковi. Рацiя мовчала.

– Давайте вашi паспорти, – самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немае. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв’язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась единою людиною з нормальними документами. Пiсля того як ми поставили пiд протоколом своi пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:

– Яке ваше iм’я?

– Марiя, – вiдповiла вона. – А ви, здаеться, Света?

– Нi, я Анна.

Ми усмiхнулись одна до одноi. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б ii у натовпi.

Замок Гербуртiв

У салонi екологiчних iнтер’ерiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, iм бракувало саме таких варiантiв декору, як Марiйчинi гобелени в саморобних гiлкових рамках. Можливо, далася взнаки заздалегiдь продумана розмова з власником салону. Однак визначальну роль зiграла випадковiсть.

На столi енергiйного молодого господаря салону лежав журнал

«Сучаснi iнтер’ери», причому номер з моiм iнтерв’ю та фото моеi галереi. Я подумки подякувала долi за пiдтримку – i через пiвгодини Олег («Можна просто Олег, ми ж колеги», – запропонував вiн) вийшов зi свого кабiнету, супроводжуючи до виходу пiтерську гостю, львiв’янку forever. Ми з ним домовилися про реалiзацiю Марiйчиних робiт на прийнятних для обох сторiн умовах. Вiдтепер Марiйка зможе поставити крапку на наiвно-безглуздiй спiвпрацi з мiсцевим перекупником, який за ii шедеври платить копiйки. Залишалося провести з подругою сеанс пiдняття власноi самооцiнки.

Там же, у салонi, я вирiшила зробити Марii сюрприз. Це буде несподiванка, ефектнiша за студентський «метеорит у чорносливi». Iдея виникла, щойно я побачила у вiтринi з авторським срiблом два дивнi перснi – у виглядi чи то замку-фортецi, чи то старовинного особняка. З наскрiзними вiконечками, вежами та брукiвкою. Один перстень був немов дзеркальним вiдображенням iншого. В одного замок-фортеця дивився в один бiк, у iншого – в протилежний.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/galina-vdovichenko/tamdev-n-vovch-stor-zamku-gerburt-v-zb-rka/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.