Мати все читать онлайн - Люко Дашвар

Мати все

Люко Дашвар

Здавалося б, професорськiй доньцi Лiдочцi Вербицькiй пощастило: турботлива мама, коханий чоловiк, гарна квартира, грошей вдосталь, – якби не таемниця… Вона дiзнаеться, що забите сiльське дiвча, куплене для сексуальних утiх ii брата Платона, – не едина марiонетка в руках iхньоi матерi! Пiдступ i брехня – ось на чому мати побудувала свою родинну iдилiю! Але власного щастя Лiда зречеться сама…

Мати все – i все втратити!

Люко Дашвар

Мати все

Передмова

«Вiзьмiть – прочитаете за одну нiч!» – гаряче прошепотiла менi жiнка в книгарнi, дiставши «з-пiд поли» одну з книжок Люко Дашвар. І сказала, де в мiстi лишився ще один примiрник iншого ii роману. І переказала початок i кiнець. І сказала, що не знае, хто той Люко Дашвар такий – «але читаеться – страшне! Наплачетеся – страшне!»

Я зрозумiла, що стою зараз у сяйвi чужоi безперечноi народноi слави – бо саме так вона i виражаеться, я це знаю напевне.

З того моменту я стала читачем романiв Люко Дашвар – i от зараз прочитала оцей, найбiльший, теж «за одну нiч». «Мати все», – безперечно, гра слiв, яка погано перекладаеться iншою мовою. Все, що в цiй книжцi вiдбуваеться, погано перекладаеться взагалi на iнший свiт. Бо все це може статися лише тут i лише з нами. Я зараз ходжу своiм киiвським Подолом, де моя домiвка, i роззираюся – в якому, цiкаво, будинку жили тi жiнки, яких оце так помордувало любов’ю? В те, що вони були справжнi, я вiрю абсолютно. Бо в книжках Люко Дашвар рiвно стiльки вигадки, скiльки ми самi завжди придумуемо про себе i тим живемо. Їi iсторii – лише справжнi, такого не придумаеш – бо, якби придумав, це було би дешевою пiдробкою. Я в це вiрю цiлковито, бо сама перечитала мiльйони листiв, написанi мiльйонами наших украiнських людей з мiльйонами iхнiх особистих iсторiй, що скидаються на генiальнi романи. І сама зустрiла сотнi людей iз життями, якi читаються одним духом за одну нiч! Як я узнала пiзнiше – Люко Дашвар теж перечитала тi самi мiльйони листiв i теж перезустрiчала усiх тих людей, коли працювала в газетi. І це одразу менi пояснило ii химерну уяву i ii химерну мову й наблизило. Втiм, я бачила Люко Дашвар у своему життi один-единий раз. Просто менi випадково пощастило. Ось так я для себе й вирiшила, що уже точно знаю, хто такий той Люко Дашвар. І можу тепер це сказати тiй жiнцi з книгарнi, що, певне, вже тримае пiд прилавком останнiй примiрник цього нового роману. Це, моя дорогенька, не жiнка i не чоловiк. Це iм’я, як сама Люко Дашвар пояснила, складене з початкових лiтер iмен тих, кого вона любить. Склеене докупи так, нiби й справдi можна докупи злiпити таку химеру – щоб тi, кого любиш, завжди були одне цiле. І щоб воно, оце лiпливо, ще й жило, i ходило, i довго не розпалося на дрiбненькi розбитi серця…

Цей Люко Дашвар майже не з’являеться на люди. Бо, певне, пiсля того, як тi люди прочитують ii романи, як i оцей, що ви зараз узяли до рук, – вони мали би кидатися жадiбно роздивлятися автора, як нiби вiн перед ними босий i навiть без нiчноi сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули – Вона все це знае! Знае, що любов, якою вона е насправдi, страшно й стидно бувае показати людям, – вона божественна й бридка, вона така болюча, вона iз гордоi людини робить розчавленого слимака, а чисте нiщо висаджуе на трон, вона пiдносить на самi небеса, щоби скинути тебе звiдти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобi любо так умирати, пiзнавши тi небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жiнок i чоловiкiв. Вона злiплюе iх докупи в одне неможливе цiле – а кожна жива людина мрiе прилiпити так до себе «свою половинку», – i цього вистачае на лише одну мить слiпучого й солодкого болю. Вона знае, що оце воно i е – те, заради чого ми все життя мучимося, – омрiяне щастя. Але ми того, втiм, нiколи не встигаемо втямити й так, порванi пристрастями на ганчiр’я, i помираемо, думаючи, що його таки не бувае, а тобi лиш усе життя про нього морочили голову…

Я можу помилятися, звiсно. Чи може викликати такi почуття масова лiтература? Ну… Я думаю, що така – може. Ось прочитайте це самi. Ось побачите – за одну нiч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зiзнаватися, що це – про вас. Я, наприклад, це й так знаю й нiкому вас не викажу:))

Ольга Герасим’юк.

Замiсть прологу

Того осiннього вечора у провулку поблизу Контрактовоi темрява свiтло з’iла. І око iй не виколоти – не видно. Нiчого не рятувало – нi лiхтарi, нi лампи з вiтрин i вiкон. Небо порвало ся. Чорнi кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вiтер iз дощем граеться: у жменю його та й кидае – на тобi косяк, на тобi горизонталi.

Потiк – хазяiн собаку не вижене. А собача хазяiна – на раз! Верескливе, мале, на нiжках-сiрничках, чимдуж тягнуло лiтнiх чоловiка й жiнку до чорного целофанового мiшка. Валявся – повний-повнiсiнький – при стiнi на тротуарi. Старi за ним – по калюжах, по калюжах, блага парасолька вiтру кланяеться. І куди?! Куди?

– Лакi, Лакi! – ту вошу просять. – Та зупинись уже!

Собача дошкреблося до мiшка, обнюхало його, нiби – тiльки тут! Задню нiжку вже пiдняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убiк дивиться…

Старi озирнулися: повз них стрiмко йшла молода вагiтна жiнка. Притискала до живота голу гумову жiнку з розчепiреними ногами… По водi – пряма iй дорiжка найкоротша. І сама – як та вода…

– Кiнець свiту… – прошепотiла стара, дивлячись вагiтнiй услiд.

Старий обiйняв дружину:

– Ходiмо додому, мати.

Вона глянула на мiшок, бiля якого вже вiдмiтилося собача.

– Як для смiття… мiшок завеликий, – мовила непевно. – Треба подивитися. А що, як там… людина…

Вiн обiйняв ii мiцнiше, майже силомiць повiв геть.

– Смiття, люба. Звичайне смiття. Чого розхвилювалася? До пенсii ще тиждень, а валокордин майже закiнчився…

Із чорного целофанового мiшка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собi – свiт рятувати.

Вагiтнiй бракувало повiтря, та вона бiгла… Поспiшала так, нiби несла не огидну ляльку – кисневу подушку для астматика.

– Трохи ще… Трохи…

До чотириповерхового, ще дореволюцiйного будинку з понiвеченими ангелами на фасадi – крокiв двадцять. Не подужала. Зупинилася. Лицем у небо… Ротом – як та риба, а в рот не повiтря – вода. Нема спасiння! А де, де? Подалася поглядом до вiкон високих. З них свiтло м’яке манить: ходи вже, ходи.

Із брудноi й при дощi «тойоти» бiля пiд’iзду за вагiтною роздратовано спостерiгав мужчина рокiв тридцяти, настiльки звичайний, що, коли б не стильна борiдка а-ля демон i хитруватi очi, у натовпi й не розпiзнати. Побачив вагiтну з гумовою потворою – мало цигарка з рота не випала.

– Та вони всi там божевiльнi!

Дверцята прочинив.

– Лiдо, усе! Я iду!

Розгубилася. То до нього тiпнеться, то до пiд’iзду:

– Стасику… Я вже… Вже! Я тiльки вiднесу…

– Знущаешся?!

– Лише хвилину! – посунула до будинку, хоч i несила.

Вiн дверцятами – грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тiльки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не “очко” обычно губит, а к одиннадцати туз».

– О! – Мобiлку до вуха. – Олег? Привiт, старий. Пульку розпишемо?

Лiда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка i зникла в негодi. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п’ятнадцять сходинок, десять, дев’ять… Чотири, три… І сходинки ж такi високi! Чи то

Лiда слабка надто?

Штовхнула причиненi вхiднi дверi на другому поверсi.

– Мамо… Я вже…

Тихо. Лiда затамувала дух, притисла гумове страхiття до живота, витягнула шию – що там? що? – обережно пiшла до вiтальнi.

– Мамо…

В оксамитовому, схожому на царський трон крiслi бiля стола сидiла красива доглянута панi за шiстдесят. Очi гоноровитi, холоднi, вуста тонкi, спина пряма, як шляхи героiв.

– Мамо?…

– Ти надто забарилася, Лiдочко! – мовила панi, не потурбувавши жодного мiмiчного м’язу.

Лiда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самi впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стiни i, здалося, iз подивом клiпнула оченятами: де це я? Небiдна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкае, меблi старовиннi, картини на стiнах… І що – оригiнали? Срiбло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт – не Вальтер, Буковський – не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лi Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навiщо?… стiльки книжок?… з психiатрii?

Лiда шарпонула гумове нещастя.

– А цю куди?…

– Платон уже заспокоiвся… З ним Ангелiночка…

Вагiтна обхопила живiт, головою захитала – так, так, розумiю. На матiр благально:

– То я пiду? – попросилася.

Панi й не ворухнулася. Тiльки брова зламалася, мовляв: що я чую?!

– І з братом не попрощаешся?!

Лiда безпорадно глянула на вiкно, пiд яким там, у дощi, повинен би ще чекати Стас. А в головi фантазii: животом пробити скло, каменем униз. Тiльки би скорiше до нього. Тiльки би вiн ще чекав, бо кожен раз, коли вiн iде, Лiдi здаеться – назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинствi.

– Хiба я можу не попрощатися з Платоном? – повернула до братовоi кiмнати.

– Не поспiшай, Лiдочко.

Красива панi несподiвано легко, як для свого вiку, встала. Пiшла до вiкна.

– Твiй невблаганний чоловiк уже поiхав. – Виглянула, холодно всмiхнулася. – Так, поiхав. – Обернулася до дочки. – Перевдягнись у мiй теплий халат, Лiдочко, i йди до брата. А я попрошу Ангелiночку подати нам гарячого чаю i висушити твiй одяг.

Лiда закам’янiла на пiвдорозi до Платоновоi кiмнати, з лиця-волосся-одягу – вода додолу. А сльоза не на пiдлогу. На серце.

– Добре, мамо…

Роздiл 1

Чотири роки тому все починалося дуже оптимiстично. Лiда запросила Стаса додому, нянька Ангелiна напекла веселого печива з помаранчевими усмiшками, Платоновi дали снодiйного i замкнули його кiмнату, а мама надягла ланцюжок iз дiамантовим кулоном – подарунок покiйного тата – i вже тiльки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама нiколи не турбувала дiамант всуе.

– Мамо! Знайомся! Це Стас! Вiн мiй… Ми з ним… – Лiда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася бiля столу, за яким сидiла мати, що мало не змахнула на пiдлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасовi вузьку долоню.

– Іветта Андрiiвна Вербицька, – назвалася. Додала ваги: – Професор медицини, вдова академiка Вербицького…

– І моя мама! – збуджено вигукнула Лiда. Усмiхнулася з полегшенням: здаеться, мама у доброму гуморi. Як гарно! Як обнадiйливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борiдка», – подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стiнi вiтальнi.

– Це – Лiдоччин тато. Академiк Петро Григорович Вербицький. Лiкар вiд Бога у четвертому поколiннi. У нашому роду всi – лiкарi. Сподiваюся, ви чули про славну фамiлiю Вербицьких…

– Безумовно! – спокiйно збрехав Стас.

– Тож ви… – Іветта вирiшила без зволiкань з’ясувати ступiнь причетностi доньчиного кавалера до медицини.

– Стас! Станiслав Скакун, – вiдрекомендувався той. – Мiй бiзнес – гуртова торгiвля дезiнфiкуючими засобами…

– Для медзакладiв! – вiдчайдушно вигукнула Лiда. – Ми познайомилися, коли Стас привiз у нашу полiклiнiку санiтарний гель для дезiнфекцii рук.

Іветта Андрiiвна Вербицька iнстинктивно стиснула нiздрi, нiби хлорка в нiс.

– Ти не можеш бути Скакун! – постановила, коли Стас з’iв усе веселе печиво, розповiв два анекдоти (про дезiнфекцiю взагалi i хлорку зокрема) i, пославшись на термiновi справи, пiшов. – Ти – Вербицька! Твоiм чоловiком мае стати лiкар, а цей… Дезiнфiкатор… – Приклала пальцi до скронь – розмову закiнчено. Повторила: – Нi! Ти не можеш бути Скакун!

– А вiн мене замiж i не кличе, – так тьмяно i гiрко вiдповiла Лiда, що Іветта не втрималася.

– Чому… вiн? – запитала холодно.

– Вiн не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лiнивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатоi на справи й статки фамiлii Вербицьких, серед них i Лiдоччиного однокурсника Борю Фрiдмана, який аж надто демонстративно впадав за дiвчиною саме в присутностi Іветти i клявся стати гiдним продовжувачем справи Вербицьких, хай тiльки Лiда погодиться вийти за нього. Потiм – доглянуту Стасову борiдку, щиру усмiшку й ой якi непростi очi.

– Ти не боiшся, що лише цього… недостатньо, Лiдочко?

– Я боюся лише одного, мамо… Що вiн покине мене.

Іветта Андрiiвна насупилася, нiби дiагноз установлювала. І вже хотiла щось вiдповiсти, та у вiтальню ввалилася нянька Ангелiна – кругла, як гарбуз, сорокап’ятирiчна стара дiва з тонкою кiскою, закрученою на потилицi, добра, як свiже тiсто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких – регоче, а в руках плетений iз лози тарiль з одним печивом.

– Ой, святi-грiшнi… Іветто Андрiiвно! Ви тiльки подивiться! І ти, Лiдусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумiю… Усе чисто пiд’iв! Одне-однiсiньке печиво лишив! Я йому дверi вiдчиняю, щоби вже йшов, а вiн мене нахвалюе… Каже: «Прекрасне печиво, добра панi!» Чули? «Панi»! Це я – панi! Ох i мужчина! Дивись, Лiдусю! Не прогав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андрiiвна раптом так упевнено кивнула, що слова зайвi.

І – як по маслу. З тиждень палкi зустрiчi Лiди i Стаса нiчим не вiдрiзнялися вiд попереднiх, а потiм Іветта Андрiiвна категорично запросила закоханих на обiд, нiби й не було тих страшних слiв: «Нi! Ти не можеш бути Скакун!» Лiдi дуже кортiло продемонструвати Стасовi своi кулiнарнi здiбностi, i вона хвилин iз десять клопотолася з Ангелiною на кухнi – усе заважала няньцi метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезiнфiкатору свою точку зору на iхнi з Лiдою стосунки, i коли Лiда з’явилась у вiтальнi з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радiсно-здивованим i навiть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смiттi та знайшов скарб. Лiдi здалося – то все щука. Надто апетитно пахла.

– Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… – не змогла збрехати, та впродовж обiду Стас якось дивно i насторожено поглядав на Лiду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабiнетi звичайноi районноi лiкарнi, де новоспечений терапевт Лiдiя Вербицька приймала хворих шiсть днiв на тиждень, у присутностi нервового пацiента з пiдбитим оком Стас запропонував Лiдi руку i серце.

– Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподiвано, – розгубилася Лiда.

Устала з-за столу, тупцяла на мiсцi, нiяково всмiхалася, та чомусь не Стасу, а пацiенту з пiдбитим оком.

– Брате, не роби цього! – сказав той, тицьнув у пiдбите око: – Ось! Тебе чекае те саме. Давай я просто дам тобi помiж очi, i ти пiдеш… Подумаеш, поки не пiзно. А я лiкарку затримаю…

Лiда почервонiла до скронь:

– Прошу вас… одну

хвилину почекати в коридорi.

– Ти скорiше сама звiдси вилетиш! – вигукнув нахаба.

Лiда безпорадно озирнулася:

– Якщо ви негайно не вийдете, то я…

Стас роздратовано знизав плечима:

– Лiдо… Я так i не зрозумiв…

– Що ти не зрозумiв, брате?! – здивувався пацiент. – Ти глянь на неi! Вона ж не своя вiд щастя!

І то була правда.

До ночi Киевом блукали. Приголомшенi власним рiшенням, схвильованi, розбурханi. Майже не розмовляли, нiби слова руйнували незбагнену гармонiю почуттiв, поглядiв, легких рухiв. Стас намагався уявити, яким буде iхне спiльне життя, Лiда боялася навiть думати про те, як новину сприйме мати. Бо ж: «Нi! Ти не можеш бути Скакун!»

Близько пiвночi прослизнула до вiтальнi, побачила у крiслi нерухому постать.

– Матусю, не спиш? А я… ми… – І всi страхи через край. – Вiн мене замiж кличе, мамо!

Іветта Андрiiвна витримала пекельну паузу, глянула на доньку.

– …Тiльки пообiцяй, Лiдочко. Ти нiколи не змiниш прiзвища i не покинеш брата.

Благословення! То було благословення. Лiда кинулася до матерi, упала бiля крiсла, обхопила обома руками ii колiна.

– Матусю, рiдна! Я нiколи не покину тебе i Платона! Клянуся найдорожчим! Тобою! Клянуся тобою, матусю!

– Весiлля – не ранiше як за мiсяць, Лiдочко, – вiдповiла Іветта. – Інакше не встигну пiдшукати для тебе пристойне житло неподалiк вiд нас.

– У мене буде своя квартира? – просяяла Лiда.

Увесь мiсяць до весiлля – шлюзи прорвало – говорили, говорили… Стас про свою рiдню два слова, а Лiда зупинитися не могла: вона – п’яте поколiння лiкарськоi династii. І працюе у звичайнiй полiклiнiцi саме тому, що Вербицька, бо Вербицькi не шукають легких шляхiв. Тато-академiк теж починав у звичайнiй лiкарнi. І мама… Але вони змогли заробити не тiльки iм’я, а й статки. Бо працювали i працювали: практика, науковi дослiдження, дев’ять рокiв у Африцi, а це не рай – спека, протиiнфекцiйнi препарати, кулемет у вiкнi, привiзна вода… І справа не у грошах, якими щедро оплачувалося це пекло, – у набуттi нових знань, бо Вербицькi…

– Ти теж була з батьками в Африцi? – запитав Стас.

Лiда перелякано смикнулася. Кивнула.

– Я мало що пам’ятаю… Чотири стiни… – пожвавiшала, завелася. – Чотири стiни! При вiйськовiй частинi – кiмната для дiтей цивiльних i офiцерiв. Цiлодобова. Я майже не бачила маму з татом. Вихователька… Лариса Дмитрiвна… Така тепла. Навiщо про це? Мама й тато… Хочу, щоб ти знав про Вербицьких головне: Вербицькi жертвують усiм заради щастя своiх дiтей.

– Нормальна позицiя, – знизав плечима Стас.

Згадав свою багатодiтну родину. П’ятеро – не один. Не розженешся квартирами розкидатися. Тато помер, як Стасовi два роки виповнилося, мама все життя в педагогiчному колi – пiдлогу в школi мие. Добре, хоч Стас – найменший. Старшi брати i сестри з батькiвськоi чотирикiмнатноi квартири на Троещинi вимелися, грошима скинулися, щоби вiн мiг за iнститут платити, власну справу розпочати. Нормально розпочав. Хлорка – не «Шанель № 5»: про неi, може, не всi мрiють, та кожному потрiбна. Тхне? Нормально тхне! На пiвкитайця-«черрi» вже навiдкладав! Далi знае як: дочекаеться маминоi смертi, помiняе троещинську «хрущобу» на житло ближче до центру. І – чао, Троещина! Проте у ньому вже тепер не розпiзнати традицiйно осмiяного «хлопця з Троещини»: нейтрально-грамотна мова, одяг iз лейблами, до перукаря раз на тиждень, i не заради того, щоб перебивати запах хлорки парфумами – нi! Індивiдуальнiсть. Бути помiченим у натовпi. Борiдка. Зараза, так погано те волосся з пiдборiддя пробивалося – савана, а не джунглi, але звичайна троещинська перукарка так майстерно ту борiдку змоделювала, що Стас залишив iй десять баксiв «на чай» i пообiцяв бути ii клiентом до скону. Нормально… Step-by-step! Та, коли познайомився з Лiдою, а надто – погостював у розкiшнiй квартирi на Подолi, занервував. Дiдько, йому ту хлорку рокiв двадцять продавати, щоб хоча б теоретично наблизитися до рiвня статкiв Вербицьких! А Лiда йому: «Вербицькi всiм пожертвують заради щастя своiх дiтей». Теж менi вiдкриття! Стасовi батьки зробили б так само, аби було чим жертвувати. А чим? Стасова мама навiть двiстi грамiв кровi для сина здати не зможе, бо як у школi виявили гепатит, так i вона вiд тих школярiв заразилася.

– Нормальна позицiя, – повторив. – Мабуть, усi батьки, що мають одну дитину, вирiзняються жертовнiстю. Аби потiм не дорiкали.

Лiда почервонiла. Дрiбно заклiпала, наче в око влетiла мала комаха.

– Я не едина дитина, – сказала. – У мене е брат.

Стас не повiрив. Жартуе? За три мiсяцi хронiчних зустрiчей, за цей мiсяць до весiлля – i нi слова. І… де вiн е? Чому Стас досi не зустрiвся з ним? Лiда про всiх розповiдала– захлиналася – дiдiв-прадiдiв згадала, а про брата… Не лiкар? Сантехнiк? Мандрiвник-вiльне серце? Порожне, неродюче гiлля на славетнiй генеалогiчнiй деревинi?

– Судячи з вiку Іветти Андрiiвни, брат старший за тебе i живе десь далеко, – висунув найвiрогiднiшу з версiй.

Лiда напружилася, винувато всмiхнулася.

– Мама тобi все розкаже… Потiм…

…Мама? Генiально!..Потiм? Ну просто збивае з нiг! Стас вiдчув: думки розпливаються i вже не тримаються купи. Знiтився. От, от! Те ж саме сталося пiд час несподiваноi розмови з Іветтою за десять хвилин до фаршированоi щуки. Майбутня теща говорила холодно i переконливо, Стасовi думки поховалися по узбiччях, нiби вивчали новi правила, за якими далi жити. І це… назавжди?

Дезiнфiкатор смикнув головою – скинув марево. Напружився – та нi, йому тещинi забави по цимбалах, погралися й досить!

– Ти розкажи, Лiдо, – сказав надто жорстко, як для нареченого. – І зараз же…

Вона ще бiльш винувато усмiхнулася, обхопила Стасову руку. Притулилася до неi гаряче, всiм тiлом – лице в плече, груди в лiкоть…

Стас вiдчув пiд своею долонею пружний Лiдин живiт. Дихае. Просить… Так! Не жадае чи вимагае – просить… Так вiдчайдушно, що хочеться ухопити ii за волосся, смикнути щосили, щоб аж зойкнула, повалити i…

Стас рвучко занурив руку в густе Лiдине волосся… Навiщо собi брехати – найбiльше його збуджувала i дивувала незрозумiла Лiдина покiрливiсть, така нелогiчна i протиприродна для освiченоi, багатоi, красивоi… Як пояснити? Чому? Дезiнфiкатор розсудив просто – у ньому справа! Це вiн – харизматичний, сексуальний i неперевершений володар хлорки i жiночих сердець! У нього i до Лiди тих баб було – як мiкрофлори у ШКТ.

…Ухопити, щоб аж закричала! І знае ж, певно, лукава, знае, що коли вона отак притуляеться… Як божевiльна жебрачка! Як полонянка! Як тваринка… Вiн вiдчувае себе Богом i хоче ii до оскаженiння.

Отямився. Вiдсторонив рукою Лiду обережно.

– Нi, – повторив. – Ти розкажи. І зараз же…

Розмови тодi так i не вийшло. Із двадцяти безладних слiв Стас узнав небагато: брата звати Платон, на дев’ять рокiв молодший за Лiду. Їй двадцять три, а йому лише чотирнадцять. Генiй. Без шкiри… Все!

– Мама дуже наполягала, щоби ти дiзнався про Платона вiд неi…

Мама? Знову мама?! А вона, часом, свiчку над iхнiм лiжком тримати не збираеться? Якщо перша скрипка в ii руках, то краще вчасно порвати струни. Вiд тишi не оглухнуть, краще одне одного розчують.

Стас обiйняв Лiду i виклав iй свою точку зору на роль мами в iхньому майбутньому сiмейному життi.

– Я чи вона! – резюмував, намагаючись не культивувати в душi першi паростки ненавистi до майбутньоi тещi.

– Ти! Тiльки ти, Стасе! – усмiхнулася. – Дарма ти так остерiгаешся мами. Вона подарувала нам

квартиру, ми житимемо окремо. А Платон… Можливо, цього року ти взагалi не побачиш Платона… Мама вважае, треба дуже делiкатно i дозовано пiдходити до появи нових облич у свiдомостi брата… І до зникнення звичних. Тож я… я iнодi провiдуватиму Платона. Добре?

Та що ж там за Платон такий?!

На полотнi щирих розмов зяяла рвана дiрка невiдомостi. Стас вiдчував себе агентом-новачком спецслужб, якому нiяк не довiрять доступ до файлiв найвищого рiвня секретностi.

Занервував. І одного дня за тиждень пiсля весiлля, коли Лiда здригнулася вiд раннього телефонного дзвiнка, вислизнула з його обiймiв, схвильовано проговорила в слухавку: «Бiжу, мамо!», похапцем зiбралася i вилетiла з iхньоi двокiмнатноi квартири у новобудовi, вiн пiшов услiд i за десять хвилин пiсля дружини подзвонив у дверi тещиноi оселi.

Бо досить! На весiллi таемничий Платон так i не з’явився. Пiсля весiлля Стас запропонував Іветтi познайомити його з Лiдиним братом чи принаймнi розповiсти про нього, але теща заявила, що час ще не настав.

– Господи, Стасику… – Лiда вiдчинила дверi i, як здалося Стасу, дуже перелякалася.

Та вiд дверей не вiдiйшла. Заступила дорогу, простягнула до нього руки.

– Благаю… Почекай мене вдома. Я не затримаюся довго…

– Нi.

Стас ухопив Лiду за плечi. Силомiць – до стiни. «Яка ж вона тендiтна й беззахистна», – промайнула невчасна думка.

– Мами нема, Ангелiна пiшла на базар, я не можу, не можу зараз… – Лiда, здаеться, навiть не звернула уваги на грубощi, знай белькотiла оте «не можу, не можу»… Заглядала йому в очi благально i вiддано.

Стасу стало соромно. Та що це вiн? Увiрвався, руки розпускае… Ревнощi? Про це i мови не було: вона кохае його до нестями. Кохае.

Вiдпустив Лiдинi плечi.

– Лiдо… Заспокойся. Я не заважатиму. Просто почекаю тебе. Добре? – Пiшов до вiтальнi, не ждучи вiдповiдi.

Нiчого пiдозрiлого. Усе як завжди. Академiк на стiнi, срiбло, порцеляна, iдеальний порядок i нiяких слiдiв надзвичайного стану…

Стас озирнувся, зупинив погляд на дверях кiмнати, яка завжди, коли б не прийшов, була зачиненою, як у тих фiльмах жахiв. Вiн, звичайно, у всi закутки хоромiв Вербицьких не заглядав i нiколи не просив Лiду про екскурсiю вражаючими апартаментами, проте, крiм вiтальнi i кухнi, заглядав у свiтлу Лiдину кiмнату, бачив, як зi своеi спальнi виходила Іветта, проходив повз кiмнатку няньки Ангелiни i години зо двi просидiв у славетному крiслi академiка Вербицького в його кабiнетi. І тiльки в цю кiмнату дверi нiколи не вiдчинялися. Стас вiдзначив подумки: на дверях, крiм звичайноi ручки, ще й замок. «Замикае дверi тiльки ззовнi», – констатував. І пiшов прямо до таемничоi кiмнати. І – бувае ж! – вiдчув, як до спини прилип холодний незрозумiлий жах. Тьху ти! Зупинився бiля дверей – що за маячня? Спокiйно! Потягнувся до дверноi ручки.

– Не треба! – почув.

Озирнувся. Лiда стояла посеред вiтальнi, безпорадно притискала долонi до грудей.

Краще би змовчала! За мить до того у Стасовiй головi промайнула пересторожна думка, що, може, i не треба пхатися до кiмнати з замком. Яка рiзниця, хто там?! Начхати! Але Лiдинi слова пробудили суперечливу бунтарську цiкавiсть i чоловiчу пихатiсть: що значить «не треба»?!

Стас знизав плечима i рвучким рухом вiдчинив дверi.

На широкому лiжку спав голий пiдлiток. Стас хотiв був чiпким поглядом окинути всю кiмнату, як це зробила би будь-яка нормальна людина, що раптом потрапила у незнайоме i лячне мiсце, та очi його зупинилися на iдеальному юначому торсi i… Стас не бачив простороi – метрiв на тридцять – кiмнати, важких портьер на високих вiкнах, широких крiсел, невiдомо чому присунутих до вiкна, спортивного тренажера, полиць, заставлених книжками, i великого монiтора на столi. Несподiване збудження й естетичний захват змушували роздивлятися iдеальне голе тiло – рельефнi м’язи, молочну шкiру, довге чорне волосся.

Стас раптом пригадав, як свого часу потрапив до моргу, де хлорку традицiйно поважали i купували регулярно, i там, у холодному пiдвалi, серед босих ступень iз клейончастими ярликами, що стирчали з-пiд брудних простирадл, натрапив на божевiльного художника з пошарпаним альбомом анатомiчних малюнкiв Леонардо: той трусився вiд холоду, дмухав на руки, вiдкидав простирадла, обмацував кiнцiвки мерцiв, потiм кидався до альбому да Вiнчi, порiвнював i все бiдкався, що без м’язiв не показати душу, i ця гидка, образлива суперечнiсть доб’е його, доб’е…

Стас дивився на iдеальне, нiби з альбому да Вiнчi, тiло i раптом вiдчув себе вбогим та безпорадним: дiдько, треба би м’язи пiдкачати, бо Лiда, певно… Перемкнуло. Це ж вона щодня порiвнюе бездоганне голе тiло безсоромного юнака з його дев’яноста кiлограмами, iз яких мiнiмум десять – стабiльний i невмирущий, як усесвiт, прошарок жиру. «Лiдо, Лiдо… Цей юний бог i е твiй брат? Що ти шукаеш у його кiмнатi щодня? Інцест – категорiя вiчна. Не все ж фараонам та Габсбургам…»

У серцi прокинувся i загарчав дикий звiр. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!

– Брат? – запитав, не озирнувшись.

– Поговорiмо у вiтальнi…

– Нi. Тут.

– Не можна заважати Платоновi… Це зашкодить…

Серйозно?! Стас вiдчув, як дикий звiр бiля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.

– Серйозно? – рвучко обернувся до Лiди. Змiряв пiдозрiливим поглядом. – Ти тут – для яких справ? Чому я заважаю? І чому вiн – голий?

– Платон не любить одягу…

– А у чому вiн по вулицi ходить?!

– Вiн не ходить… вулицями…

– А де?! У хмарах лiтае?!

– Приблизно так. У Платона – свiй свiт.

– Та невже?! І де? У цих чотирьох стiнах?

Стас вiдвiв вiд Лiди злий погляд, урештi обдивився велику, затишну, як рукавичка, кiмнату i спiймав себе на думцi, що тут, мабуть, так гарно спиться, що i прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому лiжку… Перелякався – тут повiтря нема! Тут iз годину при зачинених вiкнах – i смерть. Майже фiзично вiдчував: дивна кiмната висмоктуе з простору повiтря, заповнюе порожнечу густим мороком iз дивним гiрким присмаком.

– Чим пахне?

– Лiки… За десять хвилин маю зробити братовi укол.

– Вiн же спить…

– Так. І мае спати ще три години.

– Навiщо? – Пiдозрiливiсть i жалiсть раптом заступили заздрiсть до юного красунчика.

– Режим…

– Тобто вiн тут… Скiльки? Все життя?

Лiда знизала плечима, обережно повторила:

– Режим…

Стас не запитав – чому?! Стас раптом вiдчув, що вiдповiдь на це питання занурить його у непролазнi хащi, де аргументи примушують до спiвучастi та спiвчуття, малюють на серцi великий червоний хрест, перекреслюючи власнi мрii та бажання. Дорослий, двадцятишестирiчний мужчина раптом квапливо подався до дверей, вискочив геть, нiби той незрозумiлий моторошний режим поширювався на кожного, хто випадково опинявся у кiмнатi Платона. Вона мае рацiю! Дарма припхався!

Прибiг додому, скинув увесь одяг, завалився на лiжко i так лежав – голий. Нiби на власнiй шкурi намагався вiдчути, що вiдбуваеться у розкiшнiй квартирi Вербицьких.

Лiда повернулася за пiвгодини – пригнiчена, розгублена. Спантеличено глянула на голого чоловiка, присiла на край лiжка. Завмерла. Стасовi стало холодно, та дивний внутрiшнiй опiр не дозволяв ухопити ковдру й зiгрiтися. Супився, намагався угамувати тремтiння, зиркав на Лiду роздратовано.

Та де там утриматися! Пiдскочив. Забiгав по спальнi.

– А що… Що мае статися зi звичайним хлопцем, щоб вiн сам захотiв не виходити з кiмнати впродовж…

– Вiн виходив… Інодi… І

вiн… не звичайний…

– Ненормальний?

– Платон не хворий…

– А що ж ти тодi йому колеш, щоби вiн по пiвдня з лiжка не вставав?

– Лiки для Платона добирае мама… Завжди… З ii сорокарiчним досвiдом…

– То вiн хворий! Псих! Так?

Захитала головою, забiдкалася, мовляв, ну як тобi роз’яснити…

– Нi, Стасе, нi… Припинiмо цю розмову. Благаю. Усе мало статись iнакше. Мама у слушний момент розповiла би тобi про Платона… Пояснила б… І для тебе це не стало б шоком. Ти би зрозумiв! Мама…

– Мама?!

Стас зупинився навпроти Лiди, присiв перед нею навпочiпки – голий, схвильований, зовсiм не iдеальний.

– Лiдо… Ти… Ти зараз зосередься, дiвчинко! Ти почуй усе, що я скажу.

Вона перелякалася. Смикнулася. Упала би йому в ноги та – як?! Обхопив ii за колiна – сиди!

– Нi… – прошепотiла вiдчайдушно.

– Почуй! – повторив iз притиском.

Вона завмерла, безпорадно кивнула.

– Ти… Ти говорила: «Вербицькi жертвують усiм заради щастя своiх дiтей»… Нормально. Я… Я вiрю. Припустiмо, я просто вiрю! Без подробиць! Ти… ти казала, «цього року ти взагалi не побачиш Платона»… Так от. Я не хочу чути, бачити i знати про нього взагалi. Нiколи! Його не iснуе для мене. І ти… ти зрозумiй, дiвчинко… Це единий шлях зберегти те, заради чого пiвсотнi п’яних гостей горлали нам «гiрко» лише тиждень тому. Бо якщо ти почнеш розповiдати менi про особливi умови для свого генiального брата, то я… Я! Звичайний нормальний хлопець, який у його роки гасав по клубах, упадав за дiвчатами, грав у футбол на будь-якому придатному для цього майданчику i, може, завдяки цьому став цiлеспрямованою людиною й успiшним бiзнесменом… Я тебе не зрозумiю…

Стас замовкнув. Пiдвiвся. Пiшов до вiкна – голий, зовсiм не iдеальний i цiлком логiчний. Закурив.

– Нi, не зрозумiю! І питатиму те, що тепер на язицi. – Обернувся до Лiди, прискiпливо в очi: – Хто замкнув хлопця у чотирьох стiнах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо вiн хворий – хай його лiкують у лiкарнi. Якщо здоровий – дайте йому повiтря. Якщо генiй – вiдправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що вiдбуваеться? Кому на користь – цiлодобово скнiти у лiжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонуе нам? Тобi i менi? Який режим?… Не знаеш?! Тодi слухай уважно.

Стас жбурнув недопалок у вiкно, пiдiйшов до Лiди, обхопив за плечi.

– Навiть не згадуй про них. Ти i я. Наша сiм’я. Усе! Ти зрозумiла?… Я ж не тягаю тебе щодня у гостi до своеi матерi i не пресую розповiдями про своiх братiв i сестер, хоч у них, до речi, проблем вистачае. Менi потрiбна ти. Я не хочу втрачати тебе, а вiдчуваю… Шкiрою вiдчуваю! Як тiльки твоя мати i брат увiйдуть у наше життя, наше життя… скiнчиться.

Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феерверк, – вибухнула, обпекла Лiду i згасла. Вона винувато всмiхнулася:

– Дарма все це. Я давно тобi сказала – тiльки ти…

Мабуть, Стас був управним пiдприемцем, бо та розмова, як мiцна цеглина, лягла в основу iхнього сiмейного життя: Лiда навiдувалася до брата i матерi, Стас телефонував своiм, але вдома, як тi сироти, вони нiколи не говорили про рiдню. Іветта Андрiiвна i Стасовi родичi зустрiчалися у новiй квартирi молодят двiчi на рiк – на днях народження Стаса i Лiди: випивали, бiдкалися, що молодi нинi надто заклопотанi для пiдтримання тiсних родинних стосункiв, i зникали до наступного дня народження. І все котилося собi без перепон аж до того дня, коли Іветта врештi затребувала зятя для розмови про Платона.

– Хай твiй чоловiк прийде сьогоднi на сьому тридцять, – сказала Лiдi.

Та й обiмлiла. Стас перед очi: «Навiть чути про них не хочу!» Молола щось – такий зайнятий, до ночi працюе, може, краще iншим разом…

Іветта Андрiiвна незворушно вислухала доньку, сiла у крiсло i сформулювала:

– Твiй чоловiк не став частиною родини Вербицьких, Лiдочко. Яка прикрiсть… – Помовчала i додала: – Розлучайся.

Лiда впала бiля материних нiг i розридалася.

На шум iз кухнi вибiгла нянька Ангелiна. Хрестом ся по животу.

– Свят-свят… Та що це ти, Лiдусю?! Ану швиденько пiднiмися. А як Платосик почуе?! І що тодi? Усiм труситися? Та годi вже, дитино! Що за бiда? – Та до Іветти. – Іветто Андрiiвно! Та скажiть же iй… Платосик нинi нервовий пiсля ваших нових пiгулок…

Іветта – брила кам’яна. Застигла в крiслi. Що хотiла, сказала.

Ангелiна бiля Лiди присiла, по головi ii гладить, з пiдлоги тягне.

– Пiдводься, дитинко. Пiди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоiшся. Сама знаеш. Заспокоiтися треба. І нащо нам тi нерви? Хiба допоможе? Чуеш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лiдусю! До ванноi…

Лiда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Нi… Нi! Не хочу! Не вiддам!» І так вiдчайдушно. А кулачки – все мiцнiше, аж нiгтi у долонi вп’ялися. Якби не Ангелiна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Лiдi в обличчя холодною водою, обiйняла, зашепотiла:

– Дитино, не дратуй матерi. Їй, бiдолашнiй, i без тебе гiрко. Чого завелася, як дурна? Хiба не знаеш: на неi це не дiе. Давай уже – роби, як каже. Однаково на ii вийде.

Лiда випручалася з няньчиних обiймiв. Глянула на неi вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вiтальнi.

Тихо опустилася в крiсло навпроти матерi. Завмерла.

Іветта Андрiiвна перевела погляд iз дверей Платоновоi кiмнати на доньку, ледь помiтно всмiхнулася. «От i добре, Лiдочко, – говорили ii очi. – Завжди роби так, як у нашому домi заведено. Хочеш поговорити – заспокойся, вiзьми себе в руки. По-iнакшому тут не буде!»

У вiдповiдь на материнi думки Лiда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останнiй штрих. Схили голову i слухай, – констатувала Іветта подумки. – По-iнакшому тут не було нiколи». Поправила бездоганну зачiску…

– Рiч навiть не в тому, що твiй чоловiк не став частиною нашоi родини… Я не звернула б на це уваги, якби вiн не впливав на тебе так згубно. Ще трохи – i ти забудеш, що ти Вербицька. І нiякi успiхи на професiйнiй нивi не допоможуть тобi повернути почуття самоповаги, гiдностi й упевненоi рiвноваги, якими завжди вiдзначалися всi представники роду Вербицьких. – Знизала плечима з прикрiстю. – Ти вже ридаеш… Як невихована iстеричка без краплi здорового глузду…

– Прости, мамо…

– А що буде далi? З таким iстеричним, розбурханим свiтосприйняттям, яке е безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподiваешся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануеш взагалi не провiдувати брата? Тодi ти теж його погубиш. У свiдомостi Платона жили чотири непорушнi постатi – ми з татом, ти й Ангелiна. І не менi тобi переповiдати, що сталося з Платоном, коли твiй тато покинув нас. І не менi тобi жалiтися, що скоро i я навiки пiду слiдом за татом. А потiм Ангелiна. Ти лишаешся единою людиною, спроможною вберегти брата вiд усiх небезпек цього страшного, безжального свiту.

Замовкла. Подивилася на доньку.

– Час вибирати, Лiдочко. Ми чи вiн.

«Ви! Ви!» – прокричала б. Та – нi. Нi! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокiйно кивнула:

– Ви. Я нiколи не покину вас iз Платоном, мамо.

Учепилася в крiсло, аж нiгтi побiлiли, очi з орбiт, нiби за мить голову вiдрубають.

– Я аналiзую… Аналiзую… – заговорила так старанно-спокiйно, що i мед так не ллеться. – Для нас усiх краще, щоб я зараз… не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму i плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю i нiчого не можу з цим удiяти, мамо. Можливо, ти маеш рацiю, i Стас – зовсiм не та людина, яка менi потрiбна, але я нiчого не можу з собою вдiяти. Люблю. І вiн

мене любить. Краще не розлучатися. Навiщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зi своеi свiдомостi, i я нiколи не нагадаю. Вiн нiколи не з’явиться тут, нiколи не потурбуе Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрiю, бо ти завжди кажеш правильно, мамо, i розлюблю його… Обов’язково розлюблю i тодi… Тодi я неодмiнно розлучусь, але вже не плакатиму i не переживатиму, не потривожу Платона, i ти… Ти побачиш, що так… краще…

Лiда замовкла, серце кричить: «Повiр!»

– Ти рухаешся шляхом надзавдань, Лiдочко, – сказала Іветта Андрiiвна.

– Я зможу, – вiдповiла справдi спокiйно, бо уже вiрила – зможе. А куди дiтися?! Іншого шляху просто не було. За рiк життя зi Стасом Лiда вже навчилася приховувати всi емоцii, пов’язанi з матiр’ю i братом. Зробити те саме для Іветти не складнiше.

Е-ех… Наiвна. Вовчий хвiст в ополонцi.

За три роки пiсля одруження нi Стас, нi Іветта так i не забули одне про одного. То стикалися просто посеред вулицi, то чули неприемний голос вiдвертого ворога у телефоннiй трубцi, то списували одне на одного будь-якi негаразди, що траплялися з Лiдою. Та й сама Лiда – наче дровиняка в оцi: причина iхнього знайомства i нелюбовi, як ii не уколоти!

Вона не зважала. Вона знову i знову вiдчайдушно перекроювала власне життя, тiльки б зберегти двох дорогих, потрiбних як повiтря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадiйна, бо причина взаемноi нелюбовi Іветти i Стаса – Платон – була тотемною i недоторканною.

Платон… Якби не було Платона! Тодi б мама i Стас… Лiда лякалася власних думок, та вони примушували усвiдомити ще один незаперечний факт: Стас i мама не единi, заради кого вона ладна зi шкури пнутися. Ще е Платон, i коли iй вже розриватися, то не навпiл. На три шматки. Якби не було Платона…

Та Платон був. І щоб навiдуватися до брата щоранку, коли Стас працюе, Лiда покинула роботу в районнiй полiклiнiцi й пiшла працювати у приватну клiнiку – тут i навантаження менше, i графiк прийомiв зручнiший. Іветта проковтнула новину без коментарiв, але всмiхнулася вдячно, бо тепер Лiда значно частiше спiлкувалася з братом. Стас взагалi подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Лiда…

Лiда раптом усвiдомила, що затишний кабiнет у приватнiй клiнiцi – едине мiсце, де вона мае повне право не думати про маму, Платона i Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собi це тим, що завжди любила свою професiю. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традицiйним для Вербицьких, – розмiрковувала. – Але тут по всьому бiльше перспектив для розвитку i набуття досвiду. Сучасне обладнання, колеги-професiонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»

Зоряна Шошак, витончена захiднячка з дипломом Львiвського медунiверситету, вже третiй рiк iз завзяттям практикувалася в столичнiй клiнiцi, пiсля прийому пацiентiв iнодi варила для колег неперевершену каву, зверталася до Лiди виключно «панi Лiдо» i на «ви», хоч була на два роки старша за Вербицьку, нiби раз i назавжди визначила межу, за яку – нi словом, нi вчинком. Та саме до неi професорська донька вiдчувала неймовiрну душевну прихильнiсть, i хоч як намагалася пояснити собi незрозумiлу потребу перекинутися iз Зоряною словом, пояснень не було. Хiба що так: нова тема, яку вiльно i безпечно можна було обговорювати i з мамою, i зi Стасом. Зоряна… Лiда розповiдала iм про Зоряну i дивувалася, як однаково скептично i мама, i Стас сприймають ii розповiдi. «Господи, до чого ж вони схожi, – вражалася. – За що ж так ненавидiти собi подiбне? Що iх зупинить?»

Надiя зажеврiла несподiвано. У двадцять шiсть – три роки у шлюбi, стiльки ж у професii – Лiда завагiтнiла. «Це iх примирить! – зрадiла безмежно. – І бути не може iнакше. Дитинка… Ясне, безгрiшне… Вони любитимуть ii. Бог бачить!»

– Рано, – констатувала Іветта.

– Рано, – ховаючи роздратування, буркнув Стас.

– Аборт робити пiзно, – збрехала Лiда, придушуючи всерединi моторошний дитячий страх. – Народжувати треба…

Роздiл 2

Лiда заборонила собi навiть подумки повертатися до тих слiв. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи нашi серця – мое, мамине, Стасове… Вони тiльки побачать ii i розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я iм дам те свiтло! Ту дитину!» – повторювала з фанатичною впертiстю.

Та цього чорного осiннього вечора, коли вiтер невблаганно знищував найменшi острiвцi спокою, проникав у саму душу, нутрував у нiй, розкидав думки, вишукуючи найпотаемнiшу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усi нашарування вагань i сумнiвiв, залишив тiльки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт i залишив самi вагання i сумнiви – коли Стас поiхав, так i не дочекавшись вагiтноi дружини, коли iдкий запах лiкiв вiд маминого халата викликав нудоту, а непотрiбна гумова потвора валялася в кутку вiтальнi, Лiда раптом подумала про те, у чому боялася зiзнаватися собi. «Рано… – промайнуло. – Рано менi бути матiр’ю… До Платона – як? Стас нервуеться… Мама ледь стримуеться… Чому я вигадала, що любов до моеi дитини примирить iх? Адже любов до мене iх не примирюе. Чому я не зрозумiла цього ранiше? Пiзно… щось мiняти… Ой як пiзно…»

– Платон чекае на тебе, Лiдочко… – спокiйний мамин голос вихопив Лiду з гiрких думок. Вiдiрвала руки вiд чашки з гарячим чаем, – не пила, долонi зiгрiвала. Слухняно встала з-за стола. Пiшла до братовоi кiмнати.

– Я накажу Ангелiночцi постелили тобi у твоiй кiмнатi, – сказала Іветта доньцi у спину. – Вже пiзно кудись…

«Надто пiзно!» – жахнулася Лiда.

…Платон сидiв на лiжку у звичайних спортивках i смугастому вовняному светрi, тримав у руках тлумачний словник iноземних слiв, зосереджено ворушив губами, повторюючи якесь слово. Братовi уже вiсiмнадцять. Допитливi синi очi, довге чорне волосся…

– Привiт, Тохо!

Присiла на краечок лiжка, обхопила руками живiт i раптом насторожено прислухалася до нервових рухiв дитинки всерединi. Що це? Чому так боляче? Чому бiль котиться додолу разом iз хребтом, аж голова обертом? То все через бiганину по дощу… Зараз, зараз… Треба заспокоiтися i розслабитися…

– Тохо, кинь подушку, – попросила.

Платон вiдклав книгу, серйозно обдивився подушки, подав Лiдi найбiльшу.

– Вагiтна! Лiтера «В»! Ти вагiтна, Лiдо?

– Так, – прошепотiла. Пiдклала подушку пiд спину, обперлася на бильце лiжка. Бiль не вщухав.

– Чому ти вважаеш, що вагiтна? Вагiтна далеко не едине слово на лiтеру «В». Ти можеш бути в… Великою, важкою, вогняною, верескливою, ватяною, вередливою, вiдвертою, ворожою, високою, вельми високою, навiть вонючою…

– Припини, Тохо. Прошу…

– Добре, – миттево погодився. Знову зосередився на читаннi.

Лiда подивилася на брата.

– Чому ти не спиш?

Платон знову вiдклав книгу.

– В! Лiтера «В»! Вагiтна… Дивно. Як сказати про Ангелiну без лiтери «В»?

– За допомогою iнших лiтер.

– Я не сплю, бо Ангелiна i мама просять, щоби я роздягався i спав у пiжамi.

– То роздягнися…

– Нi. Краще не спатиму.

– Хочеш, я допоможу тобi роздягнутися?

– Ангелiна взялася допомогти, i я вiдразу перехотiв спати i захотiв гумову ляльку. Якщо ти допомагатимеш, я знову ii захочу. Ти принесла ляльку?

– Спи одягнений…

– Добре. Ти посидиш бiля мене?

– Звичайно, Тохо…

– Чому «звичайно»?

– Тому що зазвичай… – замовкла. Прислухалася. Бiль раптом ущух. Тiлом розлилася слабкiсть i, нiби дощ… Нiби просто тут, у братовiй кiмнатi – теплий дощ…

– Лiдо… – почула голос

брата. – Ти знаеш таке слово «Ваал»…

– Нi…

– Лiтера «В»! Ваал. Бог неба, сонця i плодючостi в семiтських племен Древньоi Сирii. У фiнiкiян, фiлiстимлян, iнших… У культi Ваала поширенi людськi жертвоприношення…

«Жертвоприношення… Лiтера “Ж”… Людськi… Чому так боляче?» – Лiда здивовано глянула на суху, геть суху – нема дощу, – стелю i – мокра – сповзла з лiжка на теплу дубову пiдлогу.

Вона не чула, як Платон сказав: «Лiдо, я не хочу, щоб ти спала на пiдлозi! Іди до мене на лiжко. Я спатиму, а ти розповiдатимеш менi про тата…», не бачила, як брат зiскочив з лiжка, присiв бiля неi, задумався: «Лiдо, скажи: щоб розповiдати про тата, тобi треба побачити його?» Як не дочекався вiдповiдi, вiдчинив дверi кiмнати i спокiйно оголосив:

– Лiда пiшла до тата. Коли вона повернеться, мамо?

Ангелiна зойкнула i кинулася до Лiди. Іветта пополотнiла, учепилася за стiл, важко пiдвелася.

– Платоне, – усмiхнулася, долаючи тваринний страх. – Допоможи менi, синочку, дiйти до спальнi. А краще пiди туди i знайди моi… окуляри.

– Ти не вiдповiла про Лiду, – насупився Платон.

– Треба ж роздивитися… Іди. Скорiш… Менi потрiбнi окуляри.

Платон слухняно кивнув, поплентався до материноi спальнi.

З його кiмнати вискочила перелякана Ангелiна.

– Святi-грiшнi… Непритомна! Води вiдiйшли…

Іветта зиркнула в бiк спальнi, стрiмко подалася до няньки, ухопила за руку.

– Припини верещати, Ангелiночко! Ти налякаеш Платона! Я зараз зроблю йому укол. Хай краще спить. Викликай «швидку»! Негайно! Чого стоiш? Не вистачало ще, щоби Платон повернувся!

– А Стасовi… дзвонити?

– «Швидку»!

– Зараз, зараз… – нянька вхопила телефон, побiгла з ним на кухню: води, рушник, нашатир, «103» похапцем набирае. – Алло! «Швидка»?…

Якби нянька й зателефонувала до новоi Лiдиноi оселi, Стаса однаково не застала б. Вiн повернувся близько дев’ятоi вечора, коли «швидка» вже доставила Лiду до пологового будинку iнституту педiатрii, акушерства i гiнекологii на Мануiльського, де за дзвiнком Іветти найкращi з кращих термiново зiбралися рятувати породiллю i плiд. Спочатку затримався в супермаркетi. Накупив горiлки i пива, бо «розписувати пульку» на тверезу голову його вiдучили ще в iнститутi. Потiм заiхав за Олегом, приятелем ще зi студентських часiв, – контачили рiдко, але вже як контачили, то так потужно, що й перед смертю буде що згадати. З ним удвох – аж на Нивки. На Нивках брати Козелецькi. Якщо не п’янi чи у баб, то прекраснi партнери…Ян i Ярик Козелецькi цiлком випадково виявилися тверезими i на мiсцi.

На дев’яту вечора четверо окупували вiтальню, покидали цигарки на стiл, наповнили чарки i збуджено проковтнули по першiй у передчуттi азартноi безсонноi ночi.

– Дружина не повернеться? – запитав Ян. Кивнув на нове, ще в целофанi, лiжечко для немовляти, завалене пакунками з пелюшками-памперсами. Стояло посеред вiтальнi, чекало – постiйного мiсця, теплого дитячого тiльця.

– У матерi залишилася, – вiдповiв Стас, хоча й не був цього певен. Замислився. Вимкнув домашнiй телефон. І мобiльний. Запропонував: – До десятоi куримо на балконi. Пiсля десятоi Лiда точно не повернеться… Тодi можна i тут…

Перед свiтанком п’яний Олег здивовано подивився на недопалок у своiй руцi, перевiв погляд на дитяче лiжечко i запропонував:

– Стасе… Може, ми б тут не курили? Твоя Лiда ж вагiтна…

– Вивiтриться, – пробурмотiв Стас, не вiдриваючи вiд карт зосередженого, напруженого погляду.

О сьомiй ранку брати Козелецькi позичили в Стаса сотню на таксi, позабирали порожнi гаманцi й подалися додому: гра завжди закiнчуеться разом iз грошима. Олег зварив собi та млявому Стасовi кави, повiдчиняв вiкна i вирiшив перекантуватися в приятеля до восьмоi, щоби просто вiд нього – на роботу.

– Лiдi привiт, – сказав, коли вже йшов. – І телефони ввiмкни. А що, як вона телефонувала?

– Не треба так перейматися через мою дружину, – роздратувався Стас. – Заведи свою i переймайся.

Але телефони ввiмкнув. Зачинився у душi. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повiрив, що зможе дiйти до «тойоти», сiсти за кермо i без пригод дiстатися до складiв у Вишгородi, в одному з яких розташовувався офiс Дезiнфiкатора.

О дев’ятiй ранку суперечливий – бездоганна борiдка на пом’ятiй пицi, дорогi парфуми вперемiш iз перегаром, що народжували апокалiптичнi пахощi, – Стас вийшов iз пiд’iзду i… наскочив на Ангелiну, яка саме бiгла на нього.

– А… Добра панi, – набундючився. – Печива принесли?

Ангелiна вигнула вуста злою пiдковою i мовчки пiшла на Стаса.

– Так, тiтко… Не схожi ви на добру панi, – роздратувався Дезiнфiкатор. – Чого вам?

Ангелiна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.

– Де ти був, Стасику?! Де ти був усю нiч, пройдисвiте?! Не мiг Лiдусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збiгати? А? Сидить вiн весь час у машинi, наче засватаний! Не зайде нiколи! Лiдусi не допоможе! Оце на тобi грiх! На тобi! Я усю нiч телефонувала! Чому не вiдповiдав?

– Спав…

– Ой, не бреши! Бог усе бачить!

– Тiтко, я перед вами сповiдатися не збираюся! Вас хто пiдiслав? Іветта? Я Лiдi скажу – коли ще хоч раз…

При згадцi про Лiду Ангелiна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.

– Сталося щось?

– Ти вже тримайся, Стасику… – схлипнула нянька. – Тримайся, дитино.

Стас пополотнiв i протверезiв одночасно.

– Де Лiда? – спитав тихо.

– У лiкарнi. Ще звечора вiдвезли…

– …Що?

– Не знаю, Стасику! Їй-богу, не знаю. Іветта з нею поiхала. Ще не поверталася, а я ж бiля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лiдусi тепер найбiльше потрiбний…

– Яка лiкарня? – Стас вiдчув, як до очей пiдступають сльози. Смикнув головою, як той кiнь.

– Інститут якийсь… На Мануiльського. Іветта наказала туди везти…

– Дякую, добра панi, – ледь змiг вуста розтулити.

Ангелiна дрiбно-дрiбно закивала, наче горох розсипала.

– Побiжу… Платосик сам… Ти ж iдь, Стасику! Поспiшай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такi зв’язки… Самi професори, мабуть, посеред ночi позбiгалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лiдусю за що карати? Нема за що! – побiгла.

Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в нiс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей…У лiкарнi? Добiгалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замiсть дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так i лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною – не його. Чи жива?… Якби все гаразд, Іветта на всю нiч синочка не кинула б.

Схаменувся. Побiг до «тойоти». Через увесь Киiв за десять хвилин на Мануiльського домчав, бо – диво! – нi заторiв, нi червоного свiтла свiтлофорiв, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки iхав, милосерднiшим не став. Злiсть пiд кадик – усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лiдина вина! Вiн i сам не хотiв. Рано. Рокiв би через п’ять-шiсть… Та коли в домi з’явилися смiшнi маленькi кофтинки, ляльковi штанцi, те лiжечко, коли зсередини Лiдиного живота дитя штовхало його долоню, вiн розчулився i пройнявся… Так пройнявся! Навiть не уявляв тоi дитинки, та ловив себе на думцi, що з радiстю виставить могорич рiднi, похвалиться: «татко!» А вона…

Перелякана Лiда – перед очi. Стас учепився в кермо i злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?… Назад до матерi? У «хрущовку» на Троещинi? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хiба що немовля

виживе…

– Чому я не сподiваюся, що вони обое живi?

А в голову – новi жахи. От вони обое живi. Ще не факт, що здоровi. А що, коли та дитинка хвора? Такий собi другий Платон – iдiот, якого тримають за сiмома замками i називають генiем? Тодi краще померла б. Вiн забере Лiду, i вони вдвох переiдуть кудись далi вiд Подолу… Може, за мiсто. Тiльки б якнайдалi вiд Іветти.

– Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! – зi стогоном.

Машину лишив за квартал вiд пологового будинку. Ледь сунув: усе вiдтягував час, коли врештi доведеться зайти до прийомного вiддiлення i запитати… Озирався, наче ось воно, спасiння. Урештi побачив бiля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку i попросив дiзнатися про вагiтну Вербицьку Лiдiю Петрiвну.

– Учора ввечерi привезли… Термiн – сiм мiсяцiв. Здаеться…

За п’ять хвилин зовсiм безрадiсний медбрат вискочив на порiг, i з його напруженого обличчя Стас зрозумiв – добрих вiстей не буде.

– Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немае.

– А дитина?

– Гiпоксiя…

– Жива?

Медбрат нiяково, наче перепрошував, усмiхнувся, знизав плечима.

– Нi…

Стас розвернувся i мовчки пiшов геть.

Приiхав додому. Зiбрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у вiдчинене вiкно. Повикидав усе з кухонноi шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пiшов до вiтальнi й трощив дитяче лiжечко, доки вiд нього не лишилася купа трiсочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на пiдлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б’ють, i незчувся, як… заснув.

Лiда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очi. Ледь помiтна цiвка лiкiв, у вену iз крапельницi, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тiльки похмурi хворобливi фантазii: розбавленi чорним бляклi плями непевноi форми мляво рухалися, жерли одна одну, але вiд того не жвавiшали, не набиралися сили, а й далi так само повiльно i невблаганно жерли наступну пляму… І кiнця тому не було.

До простороi одномiсноi палати обережно ввiйшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Лiди.

– Сонечку… Прокидайтеся… Треба прокидатися…

Торкнулася Лiдиноi щоки.

– Лiдочко… Ви мене чуете?

Лiда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очi. До тьмяних плям додався далекий, наче з околиць усесвiту байдужий жiночий голос. Хiба заради нього варто розплющувати очi? Лiда й без того чуе.

Медсестра вiдiйшла до вiкна, дiстала мобiльний.

– Іветто Андрiiвно, може, не будити ii поки? Нi, ще не прокидалася…Звичайно! Їй ще не повiдомляли про втрату дитини… – заговорила в трубку.

Лiдi почулося не «втрата»… «Страта»… І плями раптом виструнчилися, затремтiли, нiби злякалися. Жахнулася. Розплющила очi. Побачила спину медсестри i вiдчайдушно зажмурилася знову. Нi, нi!

Вона чула, як за медсестрою зачинилися дверi. Повiки важкi… Плями вже чорнi… Почуттiв не лишилося. Простягнула руку, обмацала плаский живiт. Страта. Усе. Кiнець! Нiчого не вийшло. Нiколи в неi нiчого не виходить без маминоi пiдтримки… І Стасовоi. Страта? А вона ж де була? Присутня ж мала бути… при стратi. Пропустила… Нiчого не бачила. Нiби й не було. Чому не обох?

Коли ближче до полудня знекровлена бiдою Іветта Андрiiвна Вербицька повернулася з консилiуму, медсестра доповiла iй перед дверима Лiдиноi палати:

– Вона не спить, але… Нiяк не реагуе…

– Плакала?

– Нi.

Іветта вiдчинила дверi доньчиноi палати й обережно, як на похоронi, ступила всередину.

Лiда на лiжку – тiнь пласка. Тьмяна, навiть губи посiрiшали. Синi очi нiби посивiли, – шкурки мишачi. У стелю, крiзь стелю. У своiх жахах купаеться.

Іветта присiла на край лiжка, глянула на Лiдин живiт, безпорадно вiдвела погляд. З чого почати?

– Лiдочко…

Замовкла. Вiдстежила реакцiю. Нiякоi реакцii. Обережно видихнула – розпач гнала геть. Зосередилася: вона – Вербицька, вона лiкар, вона знайде слова… Спокiйнi, виваженi. Здатнi повернути Лiдi бодай краплю свiтла.

– Я без тебе не зможу… – несподiвано для себе прошепотiла вкрай розгублено, задихнулася на пiвсловi – та що це вона?! Хiба це хотiла сказати?!

Не встигла закiнчити фразу – що не зможе без Лiди впоратися з Платоном, – Лiда здригнулася. Простягнула до матерi руки, зашепотiла – наче кров iз судин вирвалася – слабко, вiдривчасто, гаряче.

– І я без тебе! І я! Я нiколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кiлька годин, i я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаеш? Я вiдчуваю, що зможу…

Замовкла раптово, нiби та кров у судинах скiнчилася. Заклiпала, схлипнула:

– А де Стас?…

– Поговорiмо про головне, Лiдочко… – обережно мовила мати.

Лiда завмерла. Руки пiд простирадлом – до живота. Мацае його, мацае. Брови звела, не словами – думками вголос:

– Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потiм – що? Куди? Хочу побачити…

Урвалося. Заплакала. Іветта Андрiiвна хитнулася, нiби перед нею хто сокирою розмахував, повiльно поклала руку на плаский Лiдин живiт.

– Ти ще неодмiнно матимеш дитину, Лiдочко, – прошепотiла. – Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаеш потiм моi слова…

Лiда вчепилася обома руками в Іветтину долоню i вже ридма. Тiеi ж митi в палатi виникла медсестра, вколола снодiйне. Спи, бiдолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.

Наступного ранку, коли медсестра знову з’явилася в палатi зi шприцом i попросила пацiентку випростати руку, Лiда сховала руку пiд простирадло i досить упевнено сказала:

– Не треба. Облиште мене…

Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як дверi знову вiдчинилися, i Лiда наперед знала: зараз прибiжить лiкар чи навiть завiдувач вiддiлення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберiгати здоровий глузд, лiкуватися…

Проте до палати увiйшла Зоряна Шошак.

– Бiг мiй! Панi Лiдо… – тiльки й змогла прошепотiти вражено.

Лiда так зрадiла, нiби iй хто кусень свого щастя вiдламав. Уразилася – що ж це? Вона може радiти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животi? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сiдай, сiдай… І раптом мовила:

– У мене е брат… Уся справа в цьому. Розумiеш, Зорянко?

Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:

– Не розумiю…

Було в Лiди двi таемницi.

Одну з них вона сама намагалася забути – раз i назавжди. Про другу – дивного брата Платона – розповiдати будь-кому раз i назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Лiда, то вагомiшими здавалися iй материнi аргументи: чужi люди нiколи не зрозумiють i не пiдтримають вiдчайдушного бажання родини вберегти Платона вiд пiдступностi свiту. Та того дня, прикута до лiжка не болем – горем, вона раптом, несподiвано для себе, заговорила про Платона.

Вiн народився, коли Лiдi виповнилося дев’ять.

– Щастя час! – усмiхнулася.

Вона так радiла, що няньцi Ангелiнi часом вартувало нервiв вiдiгнати дiвчинку вiд немовляти. А мама, навпаки, усiляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тiльки вимагала мити руки, перш нiж торкнутися малюка, i казки поперечитувати – щоб переповiдати iх, а не з книжки читати.

Спочатку аргумент «Платоновi так буде краще» дiвчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихiтка дорогоцiнна… Якби не вiн… Мама все казала: «Ми народили Платона тiльки заради тебе, Лiдочко…»

– Заради вас, панi Лiдо? – перепитала Зоряна.

– Так, так! – Лiдинi очi заблищали. Ну що ж тут не

зрозумiло? Мама… І тато… Вони не хотiли, щоб Лiда лишилася самотньою в цьому безжальному свiтi. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнiвних прогнозах i непевному здоров’i, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Лiда, то чiткiше усвiдомлювала, скiльки жертовностi й любовi у маминому серцi. І скiльки нездоланноi сили.

Усе змiнилося, коли Платоновi виповнилося три рочки. Те, що ранiше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками дiагнозу.

Лiда добре пам’ятае той день. Мама повернулася додому ранiше, нiж зазвичай: задихалася вiд лютi, ледь стримувалася, наказала Ангелiнi подати склянку води, зачинилася з татом у кабiнетi. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе i несподiване, бо нiколи ранiше Лiда не бачила маму такою розгнiваною i водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, нiби вона всьому виною, i, хоч хотiлося бiгти геть, стисла кулачки й обережно пiдкралася до татового кабiнету. Причаiлася бiля причинених дверей.

– Івушко, цього робити не можна… – Почула збентежений голос батька.

– Ти жартуеш, Петю?! – У маминому голосi гартувалася сталь. – Цi бовдури не в змозi вiдрiзнити розумову вiдсталiсть вiд педагогiчноi запущеностi. І я повинна покладатися на iхнi висновки?!

– Але ми не можемо просто заплющити на це очi.

– Я бачу чiткiше, нiж коли-небудь! Я не вiддам Платона в руки експериментаторiв вiд медицини! Ми самi вилiкуемо його. Я i ти. Чим бiльше я думаю про поведiнку Платона, тим бiльше переконуюся: мова не йде про психiчнi розлади. Наш хлопчик просто… генiй. Вiн надзвичайний! Йому необхiдне унiкальне оточення. Любов. І трохи лiкiв.

– Йому потрiбен лiкар, – прошепотiв тато.

– Я лiкар! – вiдрубала мати.

– Але ж дiагноз!.. Може, у лiкарнi…

– Який дiагноз?

Лiда затамувала подих i обережно зиркнула в щiлину причинених дверей. Мама стояла посеред кабiнету, збуджено дивилася на розгубленого тата, iз холодною люттю рвала на дрiбнi клаптики папiрець iз печаткою…

– Що з вашим братом, панi Лiдо? – У Зоряниних очах спiвчуття, у голосi – нотки професiйноi зацiкавленостi.

– Вiн дивний. Дивний i милосердний. Поряд iз ним душа вiдпочивае, – усмiхнулася безпорадно. – Усе життя намагаюся його зрозумiти, але мама…

Мама – беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собi лише двi години розпачливих емоцiй. Коли мама вийшла з татового кабiнету, Лiда не помiтила й тiнi розгубленостi, але ii рiшучiсть лякала не менше: бо не лишала вибору. Нiкому! Та Лiду хвилювало iнше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущоi жертовностi i ладна була сама на той хрест, аби тiльки мамi стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пiгулку? А можна, Лiда дасть? Лiда теж стане лiкарем i обов’язково вилiкуе брата, а зараз буде медсестрою при мамi-лiкарi, бо мама, певно, точно знае, як лiкувати Платона.

– Твiй брат не хворий, Лiдочко! – так жорстко мовила якось Іветта, що Лiда знову перелякалася.

– А який? – прошепотiла напружено. Клялася нiколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лiзли собi на язик. Не втримати…

Іветта Андрiiвна саме сидiла бiля Платонового лiжка. Нiби охороняла спокiйний сон сина. Усмiхнулася. Огорнула його нiжним поглядом.

– Надзвичайний i беззбройний… Як крапля роси… Скарб свiту, якого свiт не оцiнить нiколи… – Глянула на доньку. – Тiльки ми… Так, Лiдочко?

– Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… – перелякалася Лiда ще бiльше.

І як його не любити? Красивий – ангел, тихий, довiрливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «iж!» – iсть, «спи» – очi заплющуе, «сиди» – нiжки помлiють, а не встане. Тiльки терпiти не може бiлi серветки та взуття. Уже i п’ять, i шiсть рочкiв, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблiдне, оченята пiдкотить, нiби повiтря катма, не пручаеться – нi, тiльки тремтить i пальчики на ногах зцiплюе. Ще мить – i зомлiе. Поки малий був i лiто, Лiда пiдхоплювала брата на руки, i вони з батьками iхали в парк чи на берег Десни. Платон босонiж тупцював по зеленiй травицi чи золотавому пiсочку, а якось, коли йшов по пiщаному деснянському берегу, так i забрiв у стрiмку рiчку. До пупа встиг зануритися… Отак! Вiдволiктися – годi й мрiяти. Узимку Іветта Андрiiвна наказувала тричi на добу провiтрювати Платонову кiмнату, бо жоднi вмовляння й обiцянки не могли переконати хлопця взутися. Нiби прокляття якесь у тих ногах. Нiби не пiдуть у черевиках. Новенькi чобiтки так i сяяли шкiряними носаками до весни, поки практична Ангелiна не вiдносила iх на базар, щоби продати задешево, а восени купити новi, бiльшого розмiру.

Удома – простiше. Читати навчився – i п’яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олiвцями, читае та домальовуе то тулуба колобковi, то рудому лису легкi крила, то велосипеда жадiбнiй старiй бабi з «Золотоi рибки».

– Нащо бабi велосипед? – Лiда йому.

– У дiда единий варiант вижити – вiдiслати бабу в далеку путь, – спокiйно вiдповiдав Платон.

– Мiй хлопчик надзвичайний… – гiрко i гордо промовляла Іветта, коли Лiда розповiла iй про одкровення шестилiтнього на той час брата.

Лiда кивала, швиденько зникала у своiй кiмнатi, бо ще один прискiпливий мамин погляд, i вона не втримаеться, розповiсть, що давно вже використовуе надзвичайнi здiбностi брата: хлоп’я легко вирiшуе для сестри домашнi завдання з алгебри й геометрii.

Дивний! Вiн переносив математичну конкретику на спiлкування з оточуючими, без роздумiв виконуючи все, що йому кажуть: пив пiгулки i пiдставляв руку пiд голку шприца, iв, спав, акуратно складав своi речi, навiть черевики, якi нiколи не взував, i годi було гадати – подобаеться йому це чи нi, бо довiрливий вираз нiколи не зникав iз його обличчя.

Надзвичайний! Вiн вражав геть неординарними роздумами i висновками щодо прочитаного, побаченого по телевiзору, нiби усе це – з iншого свiту, до якого вiн не мае жодного стосунку, у якому нiколи не з’явиться, за яким просто спостерiгае, а тому й може собi дозволити мiркувати про нього. Каренiна – егоiстка, не здатна вгамувати чужий бiль, перспективи Америки – у поверненнi до цiнностей древнiх тубiльних цивiлiзацiй, Чорне море в майбутньому стане озером, а полiграф, тобто детектор брехнi, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, i це розумiли ще древнi: in vino veritas!

– Вiн ходив до школи? – спитала Зоряна.

– Босонiж? Та й для чого? Платон знае бiльше за мене, хоча я закiнчила школу з медаллю, – кволо вiдповiла Лiда. – Школа?… Атестат е. У нього взагалi е все – i медична картка без хвороб, i атестат. Мама… Мама потурбувалася…

– Невже ваш брат, панi Лiдо, вiсiмнадцять рокiв фактично провiв у чотирьох стiнах? – обережно запитала Зоряна.

– Улiтку батьки переселялися за мiсто… Заради Платона. Купили хатинку на околицi маленького села… – усмiхнулася сентиментально. – Лiс, луки… Щоранку Платон бiг через садок до паркана, вiдразу за яким – поросле бур’яном поле, туди приходив кiнь… Ми не знаемо, чий то був кiнь i звiдки вiн з’являвся, та, варто було комусь iз нас наблизитися, кiнь стрiмголов мчав геть.

– Ви…

– Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу вiн спробував сiсти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сiв…

А потiм кiнь зник. Не приходив, i все тут. Лiда з батьками ноги позбивали – все шукали… Ангелiна навiть приводила сусiдську коняку, та Платон тiльки

глянув на неi байдуже, закам’янiв, так i просидiв бiля паркана до ночi. А за тиждень несподiвано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синовi, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультацii в лiкарнi, а Лiда з Ангелiною все шукали того коня, хай би вiн згорiв. Коли додому повернулися, академiк уже й охолов на пiдлозi. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розiрвися – чи по батьковi голосити, чи брата рятувати.

Не встигли оговтатися – у Платона почалися пiдлiтковi гормональнi сплески. Хлопчик дорослiшав… Дуже страшно! Ранiше взуватися не бажав, тепер вiд того одягу – як чорт вiд ладану. Збуджувався, тiльки-но тканина торкалася до голого тiла, тремтiв, нiяковiв, кидався ховатися…

Мама вiдреагувала миттево. Досить свiжого повiтря! Додому! Чотири стiни – цiлий свiт: звичний, турботливий, безпечний. Змiнила схему лiкування, запровадила новий режим для врiвноваження нервовоi системи сина – спокiй, бiльше спати, нiяких зайвих емоцiй i вражень. Та невдовзi лiки вже не допомагали.

– І тодi настав час гумових потвор… – прошепотiла Лiда.

Ангелiна хрестилася i плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мiшок гумових жiнок, власноруч iх надувала i зберiгала в замкненiй комiрчинi, щоб у «час Х» швиденько пiдкласти пiд бiк збудженому Платону. Згодом навчилися вiдрiзняти звичайне збудження вiд статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увiйшло у нову, та все ж сталу колiю. Та того вечора, коли дощ iз вiтром закрутили своi забави, Ангелiна кинулася до комори й остовпiла – гумовi потвори закiнчилися, а за новими…

– Я побiгла… Мама… Мамi не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангелiна Платона вгамовувала… Я надто поспiшала… Надто… Це небезпечно… Я розумiла…

Замовкла.

– Стас не приходить… – сказала раптом.

Стас щоранку сiдав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав ii за квартал, телефонував на мобiльний уже знайомому медбратовi, i за десять хвилин у непримiтному закутку той передоповiдав Стасовi новини про Лiду. Учора не iла, а сьогоднi вiдмовилася вiд крапельницi, мати щодня приходить, якась витончена панi носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав нервовий погляд на вiкно другого поверху, де, за словами медбрата, лежала Лiда, намагався вмовити себе пiти до дружини, та ноги не несли.

– Лiкарi що кажуть? – допитувався.

– Дратуються… – обережно доповiдав медбрат.

– Чому?

– Бо таких, як ускладнень немае, зазвичай на третiй день виганяють, а твоя дружина… непроста. Матiнка ii, мабуть, впливова персона… Приходить i спочатку влаштовуе лiкарям перевiрку: якi лiки давали, чому те чи се не зробили… Ну, тим не подобаеться…

– Довго ще лежатиме?

– Завтра по обiдi випишуть! – повiдомив медбрат через сiм дiб пiсля трагiчного дощового вечора.

Завтра… Стас повернувся додому, упав на пiдлогу бiля розтрощеного дитячого лiжечка, поставив поряд пляшку горiлки, немалу чарчину. «Твоя дружина… непроста», – згадав слова медбрата. У тому-то й рiч – непроста. Була би простою, мiзкiв би не парив! Плюнув би i пiшов геть. А… не хоче! Може, це i е любов?

Задумався. Вiдкоркував пляшку. Налив першу порцiю… полiграфа – «стимульнув» думки врештi стати вiдвертiшими.

Любов?… Певно, певно…У тринадцять рокiв вiн сховався в тумбi для постiльноi бiлизни. Тумба стояла у маминiй кiмнатi бiля дивана i саме сюди старший брат привiв сусiдську Інку, замкнувся, хоч пiд дверима тупцювали братовi друзi, грюкали у дверi i вимагали вiдчинити. А брат смiявся, у запалi повалив Інку на диван, швиденько зiрвав iз себе штани, а з Інки – тоненькi трусики, вигинався на нiй так звабливо i збудно, що Стас губи собi обкусав у тiй тумбi, пiдглядаючи у щiлинку. А потiм… Коли, – якщо вiрити кiношним нюням, – коханцi розслаблено вiдкидаються, блаженно всмiхаються i чомусь конче хочуть закурити, брат раптом пiдхопився, рвучким рухом шарпонув до себе дверцята тумби i наказав Стасовi:

– Вилазь уже, малий… Іди… Спробуй.

Інка витрiщилася, безсоромно розсiлася на диванi.

– Так, я не зрозумiла.

– Інко, блiн! Ти ж не хочеш, щоби мiй малий почав iз якоiсь шалави, замiсть порядноi дiвчини… – пояснив брат.

Пiдштовхнув збудженого Стаса.

– Дiдько, Стасе! Штани знiми…

Інка скептично зиркнула на малого:

– Ти слова про любов знаеш чи тiльки вiршики про золоту осiнь?

– Знаю… – збентежено пробурмотiв Стас.

Інка упала на диван i наказала:

– Тодi шепочи… «О моя солоденька… Моя крихiтко… Моя любов…»

Стас уперше вивiльнив сперму не в кулак чи в рушник у ваннiй. У справжне жiноче тiло. Думки складали протокол подii… Ага! Так он воно як… Справдi – солоденька… Крихiтка… Божевiлля, пристрасть, принада… Доступна, норовиста, принцеса i шльондра… Яка завгодно! Тiльки не любов! Нi! Не любов.

Любов – однокласниця Янка Бородiна. Розумна, вродлива, пихата i недосяжна. Коси нiколи не заплiтала. Учителi обережно натякали ii батькам, що у школi треба бути скромнiшою, та Янка однаково ходила з розпущеним волоссям, а бути категоричними iз заможними Бородiними у вчителiв не виходило. Янка собi цiну знала. І Стас iй цiну розумiв. Красивих i розумних – досхочу. Цiлувалися пiд парканами, у кiно та на пляж разом бiгали… А Янка – iнша. Янка Бородiна нiколи на нього не гляне. Вона влiтку до Європи iздить, а Стас – до бабцi в село. У неi ланцюжок iз бiлого золота i хрестик iз дiамантиками. Вона в оперу ходить. І до фiлармонii! Вона Роберта Бернса цитуе… І про що пiсля цього мрiяти? А мрiяв потайки тiльки про Янку. Так мрiяв, що й сам вiршi на обкладинцi зошита написав:

«Я нiколи тебе не згвалтую.

Не тому, що не хочу тебе.

А тому, що люблю тебе, Янко!

І любов моя нiколи не помре!

Щоб ти знала, моя королево,

Я з тобою хочу поряд буть.

Щоб ти просто зi мной розмовляла,

А про свою ти Європу забудь!»

Отак i мрiялося. Не завалити на диван, як сусiдську Інку, не цiлуватись у шкiльному туалетi, а просто щоби вона глянула на нього, iти поряд, слухати ii, дивитися на неi i нiчого не вимагати взамiн. Ну, бодай попервах…

Стас пригадав однокласницю, сентиментально всмiхнувся… Дiдько… Де вона тепер, Янка Бородiна?… Перша любов не забуваеться, кажуть.

Вирiшив ще полiграфнутися. Проковтнув другу чарчину. От дивно… Скiльки жiнок пройшло через його руки, а декiлька – навiть у серцi потопталися, та жодна не розбурхала його почуттiв так, як Лiда…

Тодi, чотири роки тому, вiн приiхав до звичайноi районноi полiклiнiки, бо один iз його агентiв дiзнався, що в полiклiнiцi закiнчуються засоби гiгiени, i Стас вирiшив сам власноруч втюхати медикам прострочений санiтарний гель для рук. Зайшов до приймальнi головного лiкаря i побачив тендiтну чорноволосу дiвчину у дорогiй… дуже дорогiй сукнi. І надто стильних, щоби бути дешевими, черевичках. Вона стояла бiля вiкна, зосереджено гортала блокнот. А коли озирнулася… Стас раптом розгубився, нiби опинився в «тарiлцi» прибульцiв, iз якими встановлювати контакт – те саме, що в долонi вирощувати кактус. Знiяковiв: звiдки вони беруться, такi жiнки? І слова не вимовила, тiльки глянула, а Стас уже розумiе – прiрва. І все в тих очах можна прочитати без слiв: вихована, освiчена, розумна, упевнена, красива i бездоганна, багата… Сукня з Лондона, взуття, певно, у Вiднi купуе. Недосяжна! Янка Бородiна! Тiльки на десять рокiв дорослiша. І з блокнотом.

Дiвчина згорнула блокнот, привiтно

запитала:

– Ви до головного? А вiн поiхав… Буде по обiдi…

– Тобто… Устигнемо пообiдати? – несподiвано для себе зухвало запитав Стас. – Ви якiй кухнi надаете перевагу? Упевнений, що iталiйськiй.

Дiвчина здивовано пiдняла брови… Стас не став чекати ляпасу – зверхньоi вiдмови. Спокiйно! Йому вже давно не тринадцять. Йому двадцять шiсть, i пiдлiтковi комплекси не заважають, навпаки, жадають викорiнення безапеляцiйними перемогами над янками i такими, як вона. «Хай ти не про мене, красуне, але сьогоднi ти пообiдаеш зi мною!» – занервував.

Усмiхнувся. Витяг iз кишенi дорогий мобiльний.

– Розподiляемо обов’язки! Ви вказуете маршрут. Я викликаю таксi. Ви замовляете страви… Я плачу! Поiхали?

Вона якось дивно всмiхнулася i м’яко вiдповiла:

– Не треба таксi… Я на машинi…

Лясь! А вiн хотiв без ляпасу… Дзуськи! З такими без ляпасу – нiяк! Такi – слово, мужику – пригинайся. Зараза! А в Стаса – тiльки на пiвкитайця-«черрi» вiдкладено. Вiн сидiв поруч iз дiвчиною в салонi новенькоi «тойоти», у душi не кiшки – екскаватор! І думки ж такi правильнi: зараз панночка завезе його до такоi ресторацii, де чашка кави двадцять баксiв… «Я плачу!» Ідiот! Попхався за межу! І якого бiса його понесло в ту полiклiнiку, де вона… Що вона там робила? Їй на вигляд не бiльш як двадцять.

– Двадцять три. Пiсля унiверситету працюю в полiклiнiцi, – усмiхнулася Лiда. Додала з гордiстю: – Уже третiй тиждень. А ви…

– А я – четвертий! – вiдповiв. – …Рiк. Допомагаю медикам зберiгати стерильними руки, iнструменти, примiщення i… взагалi практично все!

Розслаблено вiдкинувся на спинку крiсла. Полегшено всмiхнувся. Пронесло! Дiвчина привезла його до грузинського ресторанчика на Подолi, хоч i недешевого, та цiлком по кишенi Дезiнфiкатору. Собi замовила тiльки легкий зелений салат i склянку боржомi. Делiкатна? Не хоче випробовувати мiцнiсть його гаманця чи… Крадькома глянув на дiвчину – у чому каверза? Вiн нутром вiдчувае: вона iнакша, апрiорi не може бути такою м’якою, привiтною i беззбройною. Ага! Виховання. Не дозволяе собi поставити чоловiка у неякове становище. Цiкаво: якби вони зустрiлися знову, вона б так само аскетично жувала салат чи обрубала б найменшу надiю одним ковтком бордоського гран-крю «Мутон Ротшильд» урожаю 1945 року вартiстю понад двадцять тисяч евро за пляшку?…

Стас завiвся. Стас захотiв зрозумiти: на скiльки зустрiчей зi звичайним хлопцем iз Троещини стане шляхетноi панянки, та з кожним новим побаченням усе бiльше й бiльше проймався чарами м’якоi Лiдиноi привiтностi i бездоганноi стриманостi. Дiдько, як… Як вона примудряеться не помiчати його демонстративно-правильноi мови, у якiй нема-нема та й прослизне неоковирне слiвце з околицi, його ледь прихованого нудьгування бiля полотен сучасних художникiв. І той Шнiтке… Стас чув про Нiцше, а Шнiтке – це що таке?…

– Поважаеш фiлософiю? – запитав.

– Можна сказати i так, – вiдповiла ухильно. – Захоплююся його «Життям з iдiотом».

– Книжка? – спробував угадати.

– Музика, – обережно, а в нього аж щока почервонiла – ляпас, ляпас! Уточнила, нiби перепросила: – Опера.

Глянула на нього, поспiшила виправдатися:

– Але лiбрето писав Вiктор Єрофеев!

Стасу стало кисло в ротi – а хто такий Єрофеев?

Пiсля тiеi розмови вiн повернувся до маминоi квартири на Троещинi розлюченим вкрай. Так, усе! Досить! Досить удавати, що вони одного поля ягiдки. Вона, певно, iз бiлою серветкою за стiл сiдае, не вмiе пiдвищувати голос i читае перед сном щось без iлюстрацiй. Треба визнати – вона перемогла. Без пихатих вiдмов i зверхнього погляду довела: Стас нiколи не стане iй рiвнею. І справа не в грошах. Серед багатих iдiотiв повно – як штучних дiамантiв у ювелiрному салонi. Сяяти сяють… Нi, справа не в грошах. Поруч iз Лiдою Стас хронiчно вiдчуватиме себе гiршим. І, поки стосунки не зайшли далi палких поцiлункiв – треба ставити крапку. Якщо вiн, звiсно, себе поважае!

Думка ця так пiдбадьорила Дезiнфiкатора, що вiн навiть збiгав до сусiдськоi Інки, за п’ятдесят гривень швиденько здихався сперми i, як це роблять у кiношних нюнях, закурив у ii постелi. Мiг собi дозволити. Тут вiн був першим… Тут не треба читати Шнiтке i слухати Єрофеева! «Тут… лайна по вуха! Тут дихати – смородом! Що я тут роблю?!» – вразився. Гидливо тикнув недопалок Інцi в зуби i – розлючений ще бiльше – вискочив на свiже повiтря. Сiв на повалений паркан бiля школи i раптом, як у далекому дитинствi, подумав, що не хоче ставити крапку, що насправдi йому вiд Лiди нiчого не треба. Ну, бодай попервах… Просто – йти поруч, слухати ii голос, дарувати квiти, дивитися, як червонiють ii щiчки i блищать глибокi синi очi, коли вiн обережно веде долонею по ii лицю i лише одним пальцем торкаеться вуст…

Серце защемило, логiка вiдмовилася окреслювати шляхи. Любов, хлопче. Це любов… Ти ж не дурний, усе розумiеш… Усе! Що тобi начхати на сучасне малярство, Єрофеева, Шнiтке i всi його фан-клуби… Що тебе нiколи не зацiкавить нiчого з того, чим живе вона, – але що з того, коли ти сам без неi… не хочеш! Лiда… Стас аж смикнувся на парканi. Ухопити би за волосся однiею рукою, другою вчепитися в шию i душити, поки з неi не вичавиться уся та лабуда i не залишиться саме голе, трепетне тiло. До якого вiн, до речi, ще й не торкався… «Можливо, коли я врештi пересплю з нею, все iнше не матиме значення?» – ухопився за соломину.

Наступного дня купив величезний букет бiлих троянд. Поки чекав бiля полiклiнiки, поколов усi пальцi, вчасно додумався обламати колючки i, коли Лiда з’явилася на порозi, подарував iй уже беззбройнi i вiд того нiби несправжнi квiти.

– Сьогоднi надзвичайний день, – сказав, хоча день був звичайнiсiнький. – І ми проведемо його надзвичайно, Лiдо. Навiть не намагайся вгадувати.

– Мама запросила нас на обiд, – розгубилася.

Стас ледь на ногах утримався вiд чергового ляпасу. Що за маячня?! Вiн заплатив за номер у пафосному столичному готелi. Шампанське, ананас i несподiваний секс. Час, люба. Не дiти. Яка мама?! Вона що – помирае?

Іветта Андрiiвна ще пiд час першоi зустрiчi вразила Стаса бiльше, нiж розкiшнi апартаменти Вербицьких. Було в нiй стiльки ж породистостi, скiльки у лорда Байрона вкупi з його ньюфаундлендом Ботсвеном. Холодна стриманiсть, м’якi рухи i жести, словесно вибудувана межа – залiзна клiтка норм i правил.

Цього ж разу варто було Лiдi випурхнути до кухнi, як Іветта Андрiiвна вразила Дезiнфiкатора ще бiльше.

– Лiдочка, наскiльки я розумiю, зi своiми почуттями визначилася… – беземоцiйно повiдомила Стасовi. – Зi свого боку хочу оголосити вам, молодий чоловiче, власну позицiю. Якщо ви найближчим часом покличете Лiдочку не «в поля для закоханих», а до законного шлюбу, я подарую iй двокiмнатну квартиру площею не менше ста квадратних метрiв, а особисто вам – сто тисяч доларiв готiвкою для розвитку вашого вкрай важливого для медицини бiзнесу.

Стас так розгубився, що навiть не встиг усвiдомити силу чергового ляпасу. А Іветта вела далi:

– Натомiсть чекаю вiд вас… «А»! Конкретноi вiдповiдi протягом найближчоi доби. Якщо вона буде ствердною, то… «Б»! Ви обiцяете лише двi речi: зберегти в таемницi цю розмову i нiколи не втручатися у звичний режим нашоi родини. Це все, молодий чоловiче.

Стас вiдчув себе комахою. Мiзерною пiдлою тварюкою, яку тiльки-но розмазали по пiдлозi до кишок i попросили триматися гiдно, хоч та гiднiсть була десь там – серед кишок!

Смикнувся. Вишкiрився.

– «А»! Прошу не звертатися

до мене – молодий чоловiче. У мене е iм’я! «Б»! Я люблю вашу дочку, а не ii фiнансовi перспективи. Це все.

– Поздоровляю з правильним i швидким рiшенням, молодий чоловiче, – вiдповiла незворушна Іветта. – Сподiваюся, ви станете частиною славноi родини Вербицьких.

Наступного дня в кабiнетi дiльничного терапевта Стас Скакун запропонував Лiдi Вербицькiй руку i серце.

Купився? Вiн до ранку голову ламав, нiяк не мiг збагнути, що робити. Нi! Не з Лiдою i майбутнiм одруженням. Тут – полудень, ясно. Лiда сама по собi суперприз, якого вiн мало сподiвався. Вiн хоче бути з нею. Вiн i сам планував… Може, не так одразу, але в найближчому майбутньому… Та тепер, коли його пiдхльоснули, як лiниву коняку, i пообiцяли засунути у пащу моркву, щоби швидше рухався, Стас розгубився: одруження скидалося на пiдкуп.

Замислився. А чого нервуе? Чого хотiв? Оженитися i привести молоду дружину до материноi «хрущовки» на Троещинi? Чи, може, переiхати в апартаменти на Подолi пiд бiк Іветти? Якщо вiдкинути менторський тон Лiдиноi матiнки i це iдке «молодий чоловiче», то по сутi вона просто повiдомила майбутнього зятя про придане, що дае за дочкою. І що в тому поганого? От якби Лiда була страхiттям i дурепою, iдiоткою, яка не знае, хто такий Шнiтке, а йому за таку дружину пропонували б мiльйон i пiвцарства, отодi це був би пiдкуп, пiдлiсть i суцiльна ганьба. До того ж вiн гiдно поставив на мiсце королеву-матiр. І чiтко вiдповiв: йому нiчого не треба! Вiн любить Лiду, а не ii… Сто тисяч? Дуже вчасно. Можна розширити складськi примiщення. До того ж, якщо тягти з одруженням, Іветта подумае, що вiн пустопорожне базiкало, а не людина слова. І жити вони будуть окремо. Нiхто очi не мулятиме. Якщо ж Іветта розiграла його i нiяких ста тисяч вiн не побачить, це тiльки пiдтвердить – ним рухае любов… Любов. Зрадiв: треба одружуватися! Якнайшвидше! Щоб ти пропала i бiльше нiколи не з’являлася, Янка Бородiна! Ти бiльше не уособлення мрii. Ти вiдтепер – нiхто. Скакун бере Вербицьку! Вона, здаеться, крутiша за Бородiну!

…Стас згадав лагiднi Лiдинi очi, налив у чарчину.

– Чому ти не сирота, Лiдо? – спитав, дивлячись на розтрощене дитяче лiжечко.

Випив. Згадав, як у першу шлюбну нiч унiс Лiду на руках до цiеi вiтальнi – щасливу, неймовiрно легку i красиву в невагомiй весiльнiй сукнi. Як слiдом iшли Іветта, Стасовi сестри… Несли пакунки з подарунками. Покидали iх на диван. Задки, задки…

– Молодий чоловiче, цей подарунок покладiть у надiйне мiсце, – сказала теща i показала на кольорову паперову торбинку, у якi зазвичай кладуть покупки в бутиках.

Вiн напружився, мовчки кивнув у вiдповiдь, щоб не зiрватися, не крикнути: «Який я тобi “молодий чоловiче”, стара iдiотко! У мене е iм’я, щоб ти…» Обережно посадовив Лiду у крiсло, понiс пакунок до спальнi.

Розгорнув. Усмiхнувся. Сто тисяч. Можна не рахувати. Дякую, теще! На цьому твое втручання в сiмейне життя дочки закiнчуеться. Стас потурбуеться, щоби ти якомога рiдше з’являлася в цiй, новiй, квартирi. Лiда допоможе. На питання «я чи твоя мама» вона без вагань вiдповiла йому ще до весiлля: «ти, тiльки ти…»

…Стас випив, гiрко посмiхнувся. «Збрехала ти менi, дiвчинко! А як подумати – чи твоя вина?» Стасовi вистачило лише раз побачити голого сплячого Платона, щоби прозрiти… Щоби вразитися, перелякатися, бiгти геть, нiби зараз до кiмнати мала зайти Іветта, прикувати його поглядом до такого самого лiжка i навiки замкнути в чотирьох стiнах без судiв, вирокiв, дiагнозiв i… ключiв вiд дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мiзки нормального хлопця з Троещини зрозумiти i виправдати не можуть! Хай самi вошкаються зi своiм Платоном, тiльки так, щоби Стас про це – нi сном, нi духом.

Та самого бажання не чути i не знати виявилося замало. А коли Лiда завагiтнiла, довелося ще й допомагати – то пiдвозити дружину до материноi квартири на Подолi, то посеред ночi зустрiчати в Борисполi лiтак iз Парижа, яким хтось зi знайомих передавав лiки. Стас скреготiв зубами, але пiдвозив, зустрiчав… Робив усе, що не вiщувало зустрiчi з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернетi, аби дiзнатися, хто такий Шнiтке?… Та нi! За це варто поборотися!

Дезiнфiкатор прикiнчив пляшку i нарештi усвiдомив, що геть не думае про дитину, якоi в нього вже не буде.

Зоряна зайшла до простороi палати в той час, коли Лiда непевними рухами стягала нiчну сорочину, надягала новенькi – мати передала – брюки i блузу. Поверх – жакетик з альпаки. Погано виходило. Нiби ватяна лялька повiрила, що мае кiстки.

– Дайте допоможу вам, панi Лiдо, – не втрималася Зоряна.

– Нi, Зорянко. Я в нормi… Ти, прошу, глянь у вiкно. Хтось би мав за мною приiхати…

Зоряна пiдiйшла до вiкна, глянула на порожнiй двiр.

– Я вiдвезу вас додому, панi Лiдо. Ходiмо… Надворi справжня золота осiнь.

Лiда вийшла на порiг лiкарнi, вдихнула прохолодне повiтря. «Життя…» – усмiхнулась зачудовано. У червоному листi сонця з вiтром намiшано, голi гiлки на тлi неба – iероглiфами про незвiдане, хмари своi химери вигадують. Сходами – у те листя, вiтер… А далi куди?

Озирнулася розгублено: метрiв за тридцять праворуч вiд порогу лiкарнi стояла «тойота»…Стас?

Лiда задихнулася. Стиснула кулачки, повiльно пiшла до чоловiка.

Крокiв п’ять устигла ступити, коли з iншого боку у двiр лiкарнi ввiрвалося таксi. По гальмах! Лiда мимоволi озирнулася… З таксi вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла бiля автiвки.

Лiда зупинилася, безпорадно тiпнулася – до Стаса… до матерi…

Вони нiчим не допомагали. Нi жестом, нi словом. Здавалося, взагалi забули про Лiду, про саму причину, яка поклала ii на лiкарняне лiжко. Дивилися крiзь неi – голками крiзь тонку матерiю, тягли до себе могутнiми, як ненависть, поглядами.

Лiда притисла кулачки до грудей, сiпнулася до Стаса.

– Стасику… Почекай. Тiльки хвилину…

Заспiшила до матерi. Не бачила, як чоловiк скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Пiдбiгла до Іветти, обхопила руками ii плече. Притулилася, зашепотiла:

– Я сьогоднi ж провiдаю Платона, мамо. Сьогоднi ж увечерi буду у вас. Дякую за все, мамо…

І гайда до «тойоти». Добiгла, коли Стас уже викермовував iз лiкарняного двору.

– Стасику, Стасику… – стукала у скло.

Автiвка рвучко зупинилася. Лiда непевним рухом вiдчинила дверцята, сiла поряд iз чоловiком. Вiн мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть iз лiкарняного двору.

А на порозi… з пакетом Лiдиних речей стояла ошелешена Зоряна.

– Панi Лiдо… – тiльки й змогла прошепотiти.

Лiда ввiйшла до вiтальнi й побачила розтрощене дитяче лiжечко. «Бiдний Стас… – заплакала подумки. – Бiдна я… Бiднi ми, нещаснi…» Притулилася до стiни, та застигнути надовго не вийшло – слабкi ще ноги тремтiли. Опустилася в крiсло. Навiщо вiн розбив лiжечко i лишив посеред кiмнати? Вiн… не змирився з утратою? Не простив? Покине?

Стас замкнувся у ваннiй, – довгу годину все товкся, шукав дiла. Поголився. Залiз пiд душ. Дер жорсткою мочалкою тiло, наче до кiсток треба. Вiн хоче… Хоче зберегти Лiду! І всi цi днi, поки ii не було поруч, поки сам по собi… Так чiтко уявив: вiн забере ii додому, вони поплачуть разом – вiн i до ванноi зараз ускочив, бо раптом вiдчув, як сльози пiдступають! – а потiм обнiме i скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Лiда просто довiриться йому. І все вийде. Та коли на лiкарняному дворi побачив Іветту – плани хитнулися пiд ii холодним поглядом i завалилися, коли Лiда

побiгла не до нього – до матерi. «Усе марно, марно…» – дратувався i все дер мочалкою голе тiло.

Урештi сiв на унiтаз i закурив.

«Чого я з нею панькаюся? – ухопився за злу думку. – Нащо ii обнiмати, умовляти i щось доводити? Надто розумна i делiкатна? Маячня! Силу всi поважають. – Став перед нею… Категорично: – Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе е мати. Тому що твоя мати – божевiльний упир, i я не збираюся й далi спостерiгати, як вона смокче з нас кров! І повiр, Лiдо: я бiльше не дозволю навiть згадувати про Іветту Андрiiвну Вербицьку!»

Збадьорився. Покинув прихисток у ваннiй. Зачинився на кухнi – подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вiтальнi зайшов, як вечiр iз нiччю перестрiлися.

Лiда сидiла у крiслi, все дивилася на розтрощене дитяче лiжечко.

Стас пройшовся вiтальнею, скосив очi – не помiчае! Витрiщаеться на те лiжечко, нiби можна час назад прокрутити! Визирнув у вiкно i кинувся до гардеробноi в передпокiй. Викидав коробки iз взуттям, поки не знайшов велику валiзу. Струсив iз неi пилюку, побiг до спальнi. Кинув валiзу на лiжко. У неi – сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влiзло – по пiдлозi розкидав. Розлютився – пiд три чорти все! Дiстали ви, Вербицькi!

Потяг валiзу до передпокою.

Лiда вiдвела погляд вiд лiжечка, опустила голову й прошепотiла:

– Стасику…

Вiн кинув валiзу на пiдлогу i закричав:

– Усе, Лiдо! Усе! І мовчи! Я йду вiд тебе!

Ухопився за валiзу й чкурнув iз дому.

Несподiване рiшення – завжди пожежа. Стас прихопив не найголовнiше. Забув ключi вiд «тойоти». Кейс iз дiловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив iз пiд’iзду, до автiвки.

– Дiдько…

Пiшки пiшов. Валiза телiпаеться. І де тi аргументи – люблю, врятую, збережу… Так роз’ярило – посеред ночi вискочив. Дiстали! Набридло вдавати з себе вихованого нiкчему. Вiн нормальний, мать вашу, хлопець. З Троещини! Йому цi китайськi церемонii – на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп – розступився б. Але – нiч! – нiкого.

– Стасе… Стасе, – за спиною.

Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лiдо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаеш, що з тими руками вдiяти – то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираеш, то в кулачки… Смiшна, iй-богу!»

– Стасе… Благаю… – плакала. – Тiльки не покидай мене. Не покидай…

Вiн ухопив ii за руку.

– Не йди за мною! – прошепотiв так люто, що в душi спалахнула радiстю пиха. – Я не повернуся до тебе. Нiколи. Ти мене почула?!

Перехопив валiзу й упевнено повернув за рiг, у темний подiльський провулок.

– Усе клас! Усе клас! – шепотiв збуджено.

Засмiявся тихо. А вiн крутий! Це – щось iз пiдсвiдомостi. Реакцiя на «час Х»! Хронiчних алкашiв вивертае вiд горiлки, смердючi тхори категорично пропонують левам поступитися мiсцем бiля водопою, а Стас Скакун кидае Лiду Вербицьку! Яке приемне вiдчуття! А на що вона сподiвалася? Що любов приспить його гордiсть аж до самоi смертi? Наiвна! Треба було трахнути ii напослiдок по-справжньому.

Збудився. Пiшов швидше.

– Е, Василь… Куди поспiшаеш? – З темряви йому назустрiч випiрнули двое тих самих смердючих тхорiв. Порожнiх очей не видно – бейсболки до носiв, пiдборiддя догори – нiби iм хто тi носи закапав вiд нежитю.

Стас зупинився й озирнувся: куди це його занесло? Смiттевi баки, темнi вiкна, лiхтар метрiв за тридцять за курсом: у його свiтлi видно – смiттевi баки, темнi вiкна…

– Так, мужики… Вiдпочивайте, – буркнув насторожено. Виставив руку вперед, мовляв, спокiйно, хлопцi, мене вже тут нема, не переймайтеся…

Тхори перезирнулися, розiйшлися i з двох бокiв пiшли на Стаса. Вiн напружився, вiдступив назад, щоби бачити обох одразу. Прекрасна тактика. Коли б ще час зупинити, щоби тхори завмерли, i Стас устиг подумати, як вiдбитися вiд одного i не пiдставити спину другому. Але тхори рухалися… Стас крутив головою – то до одного, то до другого.

– Пацани… Якi проблеми? На пиво не вистачае? – вiдступав i говорив. Йому здавалося, вони реагують, вони люди i розумiють слова.

– Василь… Ти, бля, дiстав, – прохрипiв один iз тхорiв i вони разом кинулися до Стаса.

Прекрасна тактика вiзуального контролю за двома нападниками дала несподiванi результати. Стас упав на землю i прикрився валiзою. Скрутився пiд нею, i як тхори не намагалися, не могли вiдiрвати валiзу вiд Стаса. Тваринки оскаженiли, буцали черевиками… По ребрах, по головi, по руках. Один клацнув запальничкою, пiднiс до Стасових рук. Стас зойкнув i вiдпустив.

– Козли болотнi… Сволота! Виродки недоробленi! – кричав iз землi. Дригав ногами, намагаючись дiстати хоч до одного. Руками прикривав голову, бо тхори не кинулися на валiзу. Вiдштовхнули ii далi й знову до Стаса.

Вiн перелякався: «Капець!» Спробував пiдхопитися, рвонути – хоч би до того лiхтаря, але тхори не дрiмали. Навалилися на Стаса. Один душив смердючою ганчiркою, другий нишпорив по кишенях. Стас хрипiв, безпорадно хапав руками повiтря, перед очима – нiмi дзвiночки трiпотять, не дзвонять. Козли… Козли… Сво… Темно.

Раптом ганчiрка ослабла. Чужi руки забралися з кишень. Просто клац – i абсолютний спокiй. Стас судомно смикнувся, хапонув ротом повiтря i за мить почув пронизливий вереск. Кричала жiнка.

– Уб’ю! Уб’ю вас усiх! Усiх! Вiн мiй… Мiй…

Стас спробував пiдвестися, та не зумiв. Примружився, щоб роздивитися бодай щось, i не повiрив власним очам. Тхорам було вже не до нього. Тхори вiдбивалися вiд тендiтноi фурii з довгими чорними косами. Певно, вона напала зненацька, коли тхори зосередилися на ньому. По обличчю одного з тхорiв текла кров, та фурiя не зупинялася – затисла в руках туфлi на пiдборах, лупила тими пiдборами направо-налiво, i було в нiй стiльки незбагненоi сили, що тхори й не думали оборонятися. Задки, задки… Пiдхопили валiзу – i нема.

Жiнка опустила руки – туфлi впали на землю, нервово закусила губку, наче здивувалася. Тремтiла – войовниче збудження по венах. Обмацувала поглядом простiр: хто ще хоче? Хто?! Провела рукою по чолу – та досить уже! Прибрала з лиця розпатлане волосся, ноги пiдломилися, i вона якось кумедно – так стiльцi складаються – сiла на голу землю.

…Лiда? Стас ошелешено дивися на жiнку, iз якою прожив чотири непростi роки. Спробував пiдвестися, та лише сiв. Лiда?… Його витончена, вихована, розумна, делiкатна Лiда?… Звiдки ця дика пристрасть i лють? Хiба вона вмiе кричати? І вона тiльки-но… урятувала його?… Ляпас?…

Приголомшенi несподiваною пригодою, вони сидiли на землi за метр одне вiд одного. Мовчали. Стас дивися на Лiду i думав, що, мабуть, треба було пiти вiд неi, щоб побачити ii такою… природною i звабною. Лiда дивилася на понiвеченi туфлi з поламаними пiдборами i не могла вгамувати нищiвну лють, що сповнила тiло, знесилила його i тепер вирувала в думках, вбиваючи будь-якi альтернативи, що могли забрати в неi… Стаса.

Вiн дотягнувся до ii руки. Торкнувся i прошепотiв:

– Ходiмо додому…

Зiпсованi туфлi лишилися посеред провулку пам’ятником Лiдинiй вiдчайдушностi. Босонiж по осiннiй землi. Це вже не збудження, Лiдо. Не лють i розпач. Ти ж лiкар, зосередься! Щiчки почервонiли, очi блищать… Вустам – води. Потрiскалися, розтулилися, а з боку глянеш – поцiлунку жадають.

Стас скоса дивився на Лiду. Збуджувався все бiльше, на горлi – нiби й досi ганчiрка. Варто потягтися до Лiди вустами, врiжеться в горло, перекрие кисень.

Мовчазнi, настороженi увiйшли до вiтальнi.

Стас завмер бiля

дверей, не спускав iз дружини очей: несподiвана нiчна пригода скрутила думки у такий вузол – i мечем не розрубати. Лiда стояла посеред вiтальнi, гидливо оглядала бруднi брюки, розiрвану блузу, затуляла долонею нiс, нiби вiд одягу тхнуло тхорами. Здригнулася – геть усе. Руки тремтять. Де там зi звичайним гудзиком упоратися. Не розстiбаються – розлiтаються.

Вiн хотiв допомогти. Простягнув до неi руку i раптом побачив бiлi краплi молока на сосках ii грудей. Загарчав! Повалив на пiдлогу поряд iз розтрощеним дитячим лiжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув – пасмо в кулацi залишилося. Побачив розширенi переляканi очi так близько, що можна й вii перерахувати. Задихнувся вiд несподiваного, незрозумiлого захвату. Завалився на тремтяче тiло, упився зубами в прозору шкiру Лiдиноi шиi, вiдiрвався, коли вiдчув на вустах солонуватий присмак кровi.

– Люблю…

– Не покидай…

– Божеволiю…

Слова, як тiла, злилися, i вже не розiбрати, хто й про що…

– Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю… Ти мiй! Скажи «люблю»… Убий мене, убий, тiльки не покидай! Люблю тебе, люблю…

Тiеi ночi вперше за все життя пiсля iнтимноi близькостi з жiнкою Стасовi насправдi захотiлося закурити. І завести собаку.

Вони лежали на пiдлозi, розкинулися, щоб вiддихатися, дивилися в стелю, вiдстежували власнi вiбруючi ритми, якi тепер перемiстилися в голови i так там каламутили, що, здавалося, надмiру сил треба, щоб у тiй головi все зiбрати до ладу. Та варто було Стасовi ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Лiду, як вона здригнулася пiд його поглядом, звелася на лiктi, потягнулася до чоловiка з таким жаданням, що Стасовi раптом захотiлося вiдчути бiль, якого вiн сам завдав Лiдi.

Пiд ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися i врештi вiдiгнати левiв вiд водопою.

Коли остання вранiшня зiрка зникла у свiтанковому туманi, Лiда раптом безпорадно глянула у вiкно, ледь стала на ноги i пiшла до ванноi кiмнати.

Зайве змивати кров, бруд i сумнiви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» – кровоточать. Вона трусилася вiд справжньоi лихоманки, пiдставляла лице пiд теплу воду i розумiла головне – вiн не покине ii. Не покине.

Тих пiвгодини, що Лiда провела у ваннiй, Стасовi вистачило, щоби врештi заспокоiтися i зiбрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нiчною вiдвагою, нi! Тваринною розкутiстю i диким сексуальним шалом. Стосунки вже нiколи не будуть такими, як ранiше, i, здаеться, Лiда сама переконала його в тому, вiд чого вiн так довго тiкав. «Треба бути собою, – подумав Стас. – Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зiв’яла, постав ii поруч iз пiдслiпуватим вiд книжок ботанiком-iнтелiгентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити ii за волосся… Дiдько! Убила! Наповал убила! А я, iдiот, чотири роки лоскотав iй за вушком…»

Пiдхопився. Зварив кави. Став пiд дверима ванноi кiмнати з м’яким вовняним пледом i, коли Лiда вийшла, загорнув ii, пiдхопив на руки. Понiс до вiтальнi.

Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячоi кави i врештi сказав:

– Поговоримо серйозно?

Лiда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче лiжечко. Поряд розкиданi речi – Стасовi штани i сорочка, Лiдина бiлизна, блуза…

– Нi, – прошепотiла збентежено.

Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув – до бiса церемонii. Ця нiч геть усе змiнила. Обiйняв Лiду, поцiлував у свiжу рану на шиi, перехопив ii погляд i теж зупинив його на розтрощеному дитячому лiжечку.

– Бiльше, нiж ми втратили, – тiльки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона – хоче. Вона смикае нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компромiс. Ти ходиш до неi, я забуваю про неi назавжди. Не вихiд. Вона знищуе тебе, i я не збираюся спостерiгати за цим. Зараз… Зараз я приберу цi уламки нашоi бiди… Чистий аркуш. Однаково нiчого не забудемо. Але ти нiколи бiльше не пiдеш до неi…

Замовк, глянув Лiдi в очi.

– Добре, – прошепотiла.

– …І нiколи не згадаеш про неi!

– Добре…

– І присягнешся менi тим дитям, яке завдяки ii молитвам так i не з’явилося на свiт, що дотримаеш слова, навiть якщо помиратиме!

– Добре…

– Нi, Лiдо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…

Вона глянула на нього. Прошепотiла гаряче:

– Тобою… Тобою присягаюся…

Дезiнфiкатор так i не зрозумiв, що це – черговий ляпас чи остаточна перемога.

На другу дня осiнь за вiкном розiгрiлася до плюс десяти. У Лiди – тридцять вiсiм i п’ять. Їi блискучi очi вже не викликали в Стаса збудження. Вiн знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вiтальнi зi склянкою води та пiгулкою, то просто остовпiв! Лiда сидiла на диванi, тремтячими руками застiбала на грудях жакет.

– Лiдо, i куди?

– До мами… – прошепотiла.

Стас почервонiв вiд гнiву. Та вона знущаеться з нього! Та вона просто пiдле стерво! Невже сподiваеться, Стас проковтне?! Без валiзи, до речi, iти набагато легше!

Лiда пiдiйшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:

– Я повинна пiти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалi. Що я бiльше не зможу… Не хочу вiдкладати… Заради тебе… нас…

– Зателефонуй…

– Нi, нi, що ти! Я повинна бачити маминi очi. Може, я знайду слова… І вона зрозумiе…

– Вона зрозумiе?! Ти мариш, Лiдо!

– Я знайду…

– У тебе температура!

– Я вип’ю пiгулку й пiду за пiвгодини.

– Довезти тебе?

– Нi! – перелякалася. – Я сама…

Ангелiна чатувала бiля Платона, хоча його поведiнка не вiщувала небезпеки: хлопчина лежав на пiдлозi i зосереджено читав тлумачний словник iноземних слiв. Та вчора Іветта Андрiiвна поiхала до лiкарнi по Лiду, повернулася без неi, i, хоч це нiяк не вiдбилося на ii незворушному блiдому обличчi, Ангелiна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогоднi бути бiля Платона невiдступно, поки ii немае вдома, не насмiлилася переступити ii волю. Тiльки все бiдкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Лiда, бiдолашна?

– Ангелiно, ти знаеш таке слово – «ваганти»? – спитав Платон.

Нянька, не навчена товктися без дiла, сидiла в крiслi й прискiпливо оглядала розiрвану гумову жiнку. «Що вiн iз ними робить?! – дивувалася подумки. – Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж якi грошi, хай Бог милуе! Може б, якось ii пiдклеiти чи гарячою праскою по нiй пройтися…»

– Яке слово, кажеш? – перепитала.

– Ваганти.

– Та звiдки менi таке знати?! Це ти в нас геть усе знаеш.

– Ваганти – середньовiчнi актори-бурлаки… З-помiж ченцiв, студентiв… Вони мандрували Європою, спiвали пiсень антиклерикального, антицерковного змiсту.

Набожна Ангелiна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.

– Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всi повиздихали!

– Давно й повиздихали. І без твоiх прокльонiв, – усмiхнувся Платон. – А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.

– А-а-а… Те саме! – махнула рукою Ангелiна.

– Дурна ти, Ангелiно, – спокiйно вiдповiв Платон i знов заглибився в читання.

– Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… – забубонiла нянька. – Привчився, бач, тих ляльок дiрявити, як у тирi. А матерi тiльки те й роби, що грошики фiтькай. Снайпер, прости Господи.

Платон пiдвiв очi вiд книги, подивився на Ангелiну й сказав:

– Мама повернулася…

Нянька пiдхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокiй. Дверi вiдчиняти.

Іветта Андрiiвна тiльки пiдходила до пiд’iзду, та Платон нiколи не помилявся. Вiн вiдчував

наближення матерi, як птахи близьку грозу, i як Вербицькi не намагалися знайти тому пояснення, – його не було. Іветта поверталася додому разом iз чоловiком, чи, примiром, iз Лiдою, та Платон констатував тiльки одне: «мама повернулася» – нiби всiх iнших не iснувало. Довiрлива Ангелiна через те Платонове ясновидiння iнодi дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька iнших побачити не очiкуе, дверi вiдчинить, а там, примiром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами – на Ангелiнi мусить бiлий фартушок бути, Платонова кiмната замкненою, а кава – гарячою.

…Ангелiна вiдчинила дверi й аж почервонiла од прикрощiв. Іветта була не сама. Поряд iз нею стояла паняночка рочкiв двадцяти. Нiчого особливого. Бiляве волосся до плечей, стриманий макiяж, шкiряна курточка пiд грудьми фiнiшуе, суконька трикотажна до хребта прилiпилася i вже надто коротенька, як для осенi. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахиснi окуляри пiвобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомцi, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло – що панянка на гумову ляльку чимось скидаеться…

– Ангелiночко. Проводи гостю до кабiнету Петра Григоровича, – безбарвним голосом наказала Іветта.

– За хвилину… Я спочатку… – Ангелiна очами показала в бiк Платоновоi кiмнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кiмнату зачиню.

– Не треба. Проводи гостю, – у голосi Іветти забринiло роздратування.

Ангелiнi здалося, хазяйка не розчула. Кiмната Платонова вiдiмкнута! Ще не було такого, щоб у домi Вербицьких з’являлися стороннi люди i кiмната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?

– Платон…

– Виконуй, Ангелiночко!

Панянка товклася на порозi. Спокiйно спостерiгала за суперечкою тiток.

– Куди йти? – спитала Іветту.

– Я покажу, – здалася Ангелiна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кiмнату, де працював, вiдпочивав i часто ночував академiк Вербицький.

Панянка йшла вслiд, iз зацiкавленням роздивлялася картини на стiнах, срiбло в антикварних шафках, раритетну порцеляну i надсучасну побутову технiку.

– Прошу! – Ангелiна вiдчинила дверi кабiнету, жестом запросила гостю заходити. – Чаю? Кави?

– Теплого молока, – зневажливо наказала панянка, пiшла по кабiнету. Заглядала у книжковi полицi, роздивлялася нагороди академiка, крутила безцiнний глобус iз бурштину – подарунок литовських колег, зупинилася бiля скляноi шафки з хiрургiчним iнструментом, хотiла була вiдчинити, та Ангелiна не втрималася:

– Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андрiiвна зараз пiдiйде.

Побiгла на кухню молоко грiти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дiвку якусь чужу просто до кабiнету, де – святе! – Петра Григоровича речi безцiннi, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!

– Ангелiночко. Облиш усе i йди до ванноi, – чуе.

Озирнулася – Іветта Андрiiвна у дверях.

– Так це… Молоко гостi зiгрiваю.

– Обiйдеться. Приготуй теплу ванну i прослiдкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю ii до тебе.

У няньки очi на лоба.

– Іветто Андрiiвно. А нащо iй у нашiй ваннiй митися?

Хазяйка змiряла Ангелiну холодним поглядом.

– Гумовi жiнки… вичерпали себе. Платоновi потрiбна справжня жiнка. Ця дiвчина в кабiнетi Петра Григоровича – недешева повiя. Зi справжнiми довiдками про стан здоров’я i справжнiми, свiжими аналiзами. Ще потрiбнi пояснення?

– Нi, – спустошено прошепотiла нянька. – Ванну пiсля неi тре’ буде помити.

Іветта Андрiiвна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пiшла до кабiнету покiйного чоловiка.

Ангелiна гiрко зiтхнула, перехрестилася на iконку Пресвятоi Богоматерi в кутку кухнi.

– Матiнко Божа, помагай бiднiй Іветтi про сина дбати… Уже всi кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своiм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Вiн саме словника штурмуе.

Лiда все хитро придумала: випити пiгулку, зiгрiтися пiд теплою ковдрою й умовити чоловiка не сидiти бiля неi.

– Не хвилюйся, Стасе, iдь на роботу, менi вже набагато краще, – шепотiла. – Я зараз зiгрiюся, трохи посплю, а потiм пiду до мами.

– Точно краще? – насторожено перепитував Стас. Вiдводив погляд. Не мiг дивитися на слабку Лiду. Вiдчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночi. «Дiдько, що я накоiв? – гризли похмурi думки. – Вона ж iще тиждень тому була вагiтною. Те дитя з неi витягували. Мабуть же, не можна було. Мабуть же, там усерединi все зранене…»

– Ти iдь, а я посплю, – прошепотiла Лiда й заплющила очi.

Поiхав. Не справи з мiсця зiрвали – сором.

Лiда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати пiсля вiд’iзду чоловiка, та, лиш за ним грюкнули дверi, посунула до вiкна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виiжджала з двору. Узагалi-то, «тойота» була Лiдина: мама подарувала пiсля закiнчення унiверситету. Та пiсля весiлля, коли молодi вибирали, яке авто придбати чоловiковi, Стас запропонував: вiн пересiдае на Лiдину «тойоту», тим бiльше, що iй i року нема, а Лiдi купують новеньке, бiльш годяще для жiнки авто. Оперативно реалiзували першу частину плану, а на другу за чотири роки так i не спромоглися, та Лiда не зважала. Їй подобалося, що Стас заiжджае по неi до клiнiки.

Вiдiйшла вiд вiкна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамi, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба – гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бiгти скорiше треба, бiгти!

За двадцять хвилин пiдходила до материноi оселi.

Дверi вiдчинила Ангелiна. Побачила Лiду, схлипнула, обiйняла.

– Серденько мое, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…

– Не треба, Ангелiно. Не нагадуй…

– Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тiльки добре, – головою закивала. На вiтальню озирнулася. – А в нас тут, Лiдусю, содом i гоморра!

Лiда здивовано глянула на няньку.

– Мама вдома?

Нянька кивнула, зашепотiла Лiдi на вухо:

– Вдома, вдома. Улаштувала содом i гоморру, а тепер сидить i не знае, що з тим робити. Шльондру Платоновi привела! Новий етап, каже. Щоб вiн iз гумових ляльок на справжнiх жiнок перейшов.

– Господи, Ангелiно! Що ти кажеш?! Мама б нiколи…

– …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кiмнатi i вже двi години звiдти – анi гу-гу.

– Як «замкнулася»? Платонова кiмната зсередини не замикаеться…

– А хто знае як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не вiдчиняеться!

Лiда вiдсторонила няньку, чкурнула до вiтальнi. Блiда i недвижна, як експонат iз парку льодяних скульптур, мати сидiла в улюбленому крiслi, не спускала очей iз дверей Платоновоi кiмнати.

– Мамо…

Іветта не ворухнулася. Лiда перелякалася. Простягнула руки, пiшла до матерi, обiйняла…

– Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я нiколи тебе не покину. Нiколи! – зашепотiла гаряче. – Що трапилося, мамо?

Іветта холодною рукою стисла пальцi Лiдиноi долонi.

– Лiдочко… – мовила незворушно холодно. – Як зламати дверi й не потривожити Платона?

– Дверi? Мамо… Ангелiна сказала, у Платона там… повiя?

– Вона порушила домовленостi. Я наказала… Не бiльш як двадцять хвилин. Дуже скромно i без збудних прелюдiй. Природно. І щоби дверi обов’язково були прочиненi. Я повинна вiдстежити Платоновi реакцii, щоби знати, як дiяти далi…

Лiда приголомшено подивилася на замкнутi дверi братовоi кiмнати.

– Я… покличу

його…

– Нi. Ми не знаемо, що там вiдбуваеться. Що, як це посилить стрес…

– Але… – Лiда замовкла. Схвильовано смикнулася до братовоi кiмнати. – Вони там уже двi години? Господи, мамо! Чого ми чекаемо?! Дозволь, я…

Іветта iмпульсивно кивнула. Лiда зiрвалася, пiдбiгла до дверей братовоi кiмнати. Завмерла. Прислухалася…

– Платоне… – покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у дверi. – Тохо! Вiдчини…

У Платоновiй кiмнатi щось iз грюкотом упало на пiдлогу, i дверi вiдчинилися. Лiда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, – спину бiлявки, татуйовану драконом на лiвому плечi. Бiлявка вiдчинила дверi i тепер – гола – йшла до лiжка, на якому сидiв млявий, спантеличений Платон. Навiть не озирнулася.

Лiда розгубилася. Лiда була впевнена: варто лише вiдчинити дверi, як присоромлена повiя похапае своi речi й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Лiда обернулася до неi – що робити далi? – то побачила в очах матерi повний казан палючого гнiву. Кипiв-виплескувався, без слiв кричав: «Як?! Це гидке створiння не бажае виходити?! Думае, я пiду до неi i ввiчливо попрошу покинути наш дiм?! А чи не забагато честi для найманоi ляльки?»

– Мамо… Я сама… Добре?

Лiда стиснула долонi в кулачки, зайшла до братовоi кiмнати. Стала бiля одвiрка так, щоб Іветта з крiсла у вiтальнi могла бачити i ii, i сина, i нахабну голу бiлявку, що вмостилася на лiжку бiля Платона i з iронiчною цiкавiстю роздивлялася Лiду, мовляв, а ти ще хто така?…

– Привiт, Тохо…

Платон зi спокiйною увагою глянув на сестру.

– Лiдо… А де твiй живiт?

Лiда задихнулася гарячим.

– О! Це така iсторiя… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку вiдправимо… ляльку. До Ангелiни. Хай Ангелiна вимие ii як слiд. Ми ж завжди так робимо.

Бiлявка ошелешено вирячила очi, штовхонула Платона в бiк.

– Твоя служниця мие твоiх жiнок?

Платон знизав плечима, мовляв, а що ж тут такого.

– Як не мити, то кожного разу треба нову, – вiдповiв спокiйно. – Старi… рвуться. – Зосереджено подивився на Лiду. – Добре. Помийте. Але потiм повернiть менi. У нас справа…

– Яка справа? – якомога привiтнiше спитала Лiда.

– Женитися будемо, – вiдповiв Платон.

Лiда мало не впала. Обернулася до матерi – Іветта не втрималася. Рiзко пiдхопилася з крiсла, завмерла на мить i повiльно, нiби нiчого важливiшого просто не було, знов опустилася в крiсло.

Бiлявка розреготалася:

– Я сказала: «Красунчику! Хочеш, щоб ми завжди були разом?» Вiн сказав: «Хочу». «Тодi треба одружитися!» – кажу. Вiн сказав: «Добре».

– Ти… Іди… Помийся, а ми… – видушила Лiда.

Бiлявка пiр’ячком злетiла з лiжка, обернулася до Платона, наказала:

– Чекай мене тут, красунчику. Я швидко!

– Добре, – спокiйно вiдповiв Платон. Потягнувся до тлумачного словника iноземних слiв.

Бiлявка смикнула з лiжка ковдру, загорнулася в неi i врештi переступила порiг вiтальнi. Лiда нервово глянула на брата: читае. Вискочила з його кiмнати. Похапцем зачинила клятi дверi ззовнi. Тремтiла – все, все! Хай там що, Платон не вирветься. А з цiею вона зараз…

Бiлявка пiдiйшла до стола, за яким сидiла Іветта. Показала подряпану щоку.

– Ваш янгол шкрябався. Це треба якось компенсувати. Як ви дивитеся на подвоення гонорару?

– Це все? – процiдила Іветта.

– А що ви ще хотiли почути? Чи хочу я стати вашоi невiсткою? Нi! Не хочу! Якби ваш красунчик iснував окремо вiд вас, я б iз радiстю. А так… Вибачайте. Не надихае.

– Це втiшае, – холодно вiдповiла Іветта.

– Почекайте тiшитися! – iронiчно всмiхнулася повiя. – П’ять тисяч баксiв! Інакше всi дiзнаються, що ви тримаете у чотирьох стiнах божевiльного i купуете йому молоденьких дiвчаток. У нас уже кiлька дiвчат до клiентiв поiхали i не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?

Лiда затрусилася. Рвонула до повii, вчепилася в бiляве волосся. Штовхала до дверей.

– Геть! Геть!

Звiдкись виникла Ангелiна. Ухопила Лiду за руку. Вiдтягала вiд повii.

– Лiдусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!

– Геть!

Повiя вирвалася, по-звiрячому вигнулася. Указала пальцем на кiмнату Платона.

– Там моi речi! – Наказала Лiдi: – Неси давай!

– У ванну йди! Там чекай! – Лiда тремтiла вiд лютi.

Повiя вишкiрилася недобре:

– П’ять тисяч баксiв! Покладеш до моеi сумки! Як не побачу – повернуся за хвилину! Надворi мене чекають. Не вiриш? А ти пiдiйди до вiкна! Глянь! Трое у шкiряних куртках…

Повiя плюнула Лiдi пiд ноги i неквапливо пiшла до ванноi.

Лiда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван i завмерла. Зараз, зараз… Оговтаеться i пiде до Платоновоi кiмнати… Забере речi бiлявки…

– Ангелiночко. Принеси грошi, – почула тихий, схожий на мстиве змiiне шипiння, голос матерi.

Лiда приголомшено глянула на Іветту.

– Мамо… Не можна… Ти ж розумiеш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде i знову вимагатиме…

– Не прийде, – упевнено вiдповiла Іветта. – І я плачу iй не за шантаж… Це примiтивне створiння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…

– Яку?

– Принеси ii речi, Лiдочко, – нагадала мати.

За п’ять хвилин Ангелiна зачинила за бiлявкою дверi, прибiгла до вiтальнi – розбурхана, обурена.

– Кiнець свiту! Кiнець свiту, Господи Всемогутнiй. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки своi тягне…

– Досить, Ангелiночко! – холодно обiрвала ii Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…

Нянька вимелася в кухню. Лiда напружилася: «Ось. Треба зараз iз мамою поговорити. Поки Ангелiна чай приготуе, я встигну…» Скоса на матiр. Іветта сидiла у крiслi, не зводила погляду з Платоновоi кiмнати. Здавалося, як завжди. Та Лiда надто добре знала матiнку. До звичноi гiркоти в Іветтиних очах додалося осяяння вiд несподiваного вiдкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальнiсть. О! Лiда знала цей погляд. Вiн не вiщував нiчого доброго. Яскрив вiд невтримноi енергii дii, спалював будь-якi перешкоди, згасав тiльки по досягненнi мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»

Лiда проковтнула хвилювання i вже хотiла легким рухом повернути матiнку в реальнiсть, та Іветта раптом повернулася до неi й запитала:

– Ти хочеш поговорити зi мною, Лiдочко? Про що?

– Пусте. Не тепер. Я хотiла… Скучила… Так скучила… Бiгла до вас, а тут… – заговорила безладно, нiби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. – Не можу повiрити. Чому, мамо? Навiщо ти привела в наш дiм цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…

– Звiдколи це ти втручаешся в методи лiкування брата, Лiдочко? – холодно запитала Іветта.

– Але, мамо… Я вже не маленька. Я лiкар. Я могла б допомогти тобi… – Розгубилася. «Що це вона? Нiколи матерi не вказувала, i раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. – Бо тобi самотужки важко. Ти геть змарнiла. Коли ти вiдпочивала, матусю? Унiверситет, лiкарня, лабораторiя, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!

Іветта Андрiiвна уважно глянула на доньку.

– Думаю, сьогоднi тобi краще залишитися бiля брата, Лiдочко.

– Нi! – вiдчайдушно вигукнула Лiда.

Пiдхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вiсiм… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кiлька днiв нiхто не чiпатиме. Як же я люблю хворiти. Як же мене тодi всi люблять!»

– Температура… Температура пiдвищилася… – забубонiла. – Я розумiю… Не треба було приходити з температурою… Але я так скучила за вами… Прости, мамо. Я

хотiла сказати… Я нiколи не покину тебе. Нiколи… Я швидко стану на ноги.

– Одужуй, Лiдочко. Ангелiночка викличе тобi таксi, – вiдповiла Іветта i перевела погляд на дверi Платоновоi кiмнати.

Зрадiла хворобi – злягла на два тижнi. Тридцять вiсiм – не межа. Лихоманило – вище гнало! Застуди не було, живiт штовхав бiль додолу, плакав кров’ю. Не зiзнавалася. Усе гаразд! Як Стас iхав на роботу, вiдкладала пiгулки, сама собi раду давала: лiд на низ живота, пити, пити… Ангелiна приходила щодня. Приносила смачненького. Це добре. Сама не поiсть, а чоловiковi ввечерi встане й подасть. Вiн протестував: лежи, а iй хотiлося… встати… i подати йому вечерю, нiби сама приготувала. Для нього. Одужувати не поспiшала. Думок нема, тiльки одна: добре як! Як же добре! Усi ii люблять. Мама телефонуе, Стас переживае, Ангелiна носить торби i привiти вiд Тохи. Зоряна навiдувалася. Хай би так було вiчно! До Платона можна не ходити, i мама не образиться. Так замрiялася, навiть до Стаса не встала, коли той одного дня додому повернувся ранiше, нiж зазвичай. Присiв бiля Лiди на край лiжка, по волоссю гладить, а думки – видно! – далеко.

– Якщо захочеш провiдати Платона… – сказав. Лiда вухам не повiрила. – Я не проти…

– Нi… – прошепотiла насторожено. – Не хочу…

Злякалася. Що це? Що?

– Ти сьогоднi так рано, Стасику. Я ще обiд не готувала… Тобто… Ангелiна ще… не приходила…

– Я не голодний, Лiдо. У мiстi пообiдав, – вiдповiв Стас. – З партнером по бiзнесу.

Не брехав. Зранку мотнувся на склади, потiм по мiсту, як навiжений, – двадцять точок продажу перевiрити, накладнi, готiвка, матюком п’яного агента: «Це пити не можна, йолопе! Це продавати треба, цим скло миють». На склади повернувся близько першоi дня. Увiйшов до кабiнету й… остовпiв.

У його крiслi сидiла теща. Глянула на зятя холодно, жестом указала на приставний стiлець бiля стола.

– Сiдайте, молодий чоловiче.

Стас подавився люттю, кинув кейс, дав волю iронii:

– Доброго дня, Іветто Андрiiвно. Як ся маете? Нормально? Вам тут у нас… не тхне? Ви би носик затулили, а то, боюся, вчадiете, а потiм скажуть, зять тещу в могилу звiв. А я хiба можу? Вам, до речi, побутова хiмiя не потрiбна? Можу запропонувати знижку…

– Десять тисяч. На мiсяць, – упевнено перебила Іветта. Пiдвелася, пiшла до виходу. – Обговоримо за обiдом.

…Чи потрiбнi Стасу грошi? А кому вони не потрiбнi? Будь-яка нормальна людина тiльки й запитае: а що взамiн? Далi – залежно вiд сум i моральних норм. Частiше залежно вiд сум. Варто лише взяти – грошi самi перекроять норми моралi.

Стас вiв «тойоту» до центру мiста, скоса поглядав на Іветту, що сидiла поряд, i товк собi, що особисто йому вiд цiеi божевiльноi нiчого не треба. Анi копiйки! Його цiкавiсть на шмаття рве. Йому було цiкаво дiзнатись, що запропонуе жiнчина мати цього разу? Спробував уявити… Не змiг. Нiчого путнього в головi не зварилося. Женився вiн не за грошi, хай би там як вона вважала. Із утратою дитинки теж важко пов’язати… Може, хоче вмовити його розлучитися? Примружився недобре. Десять тисяч за кожний мiсяць пiсля розлучення, поки Лiда не заспокоiться? Дешевше його вбити…

Іветта замовила справжнiй обiд: томатний суп-пюре, телячий стейк i якийсь дрiбняк iз брюссельськоi капусти. Стас обмежився шматком сьомги-гриль. Не iв. Нюхав рибу, спостерiгав, як теща спокiйно черпае з тарiлки густу червону рiдину.

«Сьорбае, упиряка, – дратувався. – Зараз наiсться й почне у моiй головi колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дiдько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», – зметикував.

Розлютився ще бiльше. Не дiждеться! Виделкою в сьомгу. А i поiсть… Зголоднiв iз тими таемницями! Звiв на Іветту очi й раптом запитав:

– І за що нинi платять десять штук на мiсяць?

Іветта не вiдповiла. Спокiйно доiла суп. Витерла губи й тiльки потiм сказала:

– Ви, молодий чоловiче, проконтролюете, щоб Лiдочка найближчим часом не з’являлася у нас вдома.

– Що?… – так i застиг iз виделкою в руцi. – Недочув… Повторiть.

– Лiдочка вiднинi не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.

– Невже?! – Усерединi завiвся дивний двигун. Телiпав Стаса, заспокоiтись – нiяк. – Тобто я повинен забороняти Лiдi провiдувати рiдну матiр? І хворого брата? Та ви гуманiстка, Іветто Андрiiвно!

Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.

– Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловiче, – як до Сонця…

– Та невже? – Збудження зростало. – За що ж ви тримаете ваше сонце в чотирьох стiнах i накачуете лiками?

– Поговорiмо про те, що стосуеться вас, молодий чоловiче. Питання по сутi е?

– По сутi?! – Збудження вже зашкалювало. – Є! – замовк. Нахилився до Іветти. – Ви знаете, як мене звати? Ви iм’я чоловiка своеi доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!

Іветта завмерла. Не вiдсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасовi в лице всю свою ненависть. Опустила очi на телячий стейк. Одним рухом розрiзала навпiл.

– Десять тисяч за цей мiсяць я вiддам вам… молодий чоловiче… зараз. У свою чергу, ви потурбуетеся, щоб Лiдочка не вельми хвилювалася через кардинальнi змiни в ii життi, – говорила й дивилася на розрiзане м’ясо. – Хоча, спостерiгаючи тепер за вами, боюся, моi сподiвання… не справдяться. Навчiться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…

Стаса трусило. Двигун усерединi обжерся пального i торохтiв, як скажений.

– А ви… – хотiв голосно, вийшло – хрип. – Ви нормальна людина? Ви пропонуете менi грошi за те, щоби я змусив дружину вiдмовитися вiд рiднi.

– Вам бiльше подобаеться робити це безплатно?

– Маячня! Я нiколи…

– Мене це не цiкавить.

– А менi от цiкаво. Ви знущаетеся? Ви хочете, щоб Лiда зненавидiла мене i кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

Іветта посмiхнулася скептично.

– Повiрте, молодий чоловiче… Якби я хотiла вас розлучити…

Стас зрозумiв – не бреше. Здивувався. А й справдi… Чому вона й досi не захотiла розлучити iх iз Лiдою?

– І як же ви собi цю вашу авантюру уявляете? А? Як? Я повинен заборонити Лiдi… Це смiшно! Вона однаково бiгатиме до вас.

Іветта задумалася.

– Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущiсть для Лiдочки. Треба шукати iнший варiант.

«Як?! А грошi?!» – ледь не зiрвалося зi Стасового язика.

– А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкнiть перед донькою дверима. Скажiть iй прямо: «Все! Бiльше не приходь!» Що? Не подобаеться – власноруч каштани з вогню… Шукаете охочих?

– Зробимо так. Я пришлю до вас лiкаря… Вiн огляне Лiдочку й порекомендуе iй режим психологiчного спокою, що передбачае вiдмову вiд будь-яких спогадiв, пов’язаних iз минулим. Лiдочка, безумовно, подiлиться зi мною цими рекомендацiями…

– А я? – вихопилося в Стаса.

– …Я iх пiдтримаю i поясню Лiдочцi, щоб до часу вона не провiдувала нас…

– А я? – пiдозрiливо повторив Стас.

– А ви контролюватиме дотримання режиму зi свого боку! І обов’язково будьте присутнiм пiд час вiзиту лiкаря. Щоб у Лiдочки не виникло спокуси утаiти вiд вас його… рекомендацii.

– А ви вмiете вбирати бузувiрськi плани в царськi шати!

– Тож домовились?

– Що? Так просто? І не треба пiдписуватися кров’ю? – запитав Дезiнфiкатор.

«Будуть грошi! – подумав. – А все iнше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Лiдi не забувати про вас…»

Як вони ii! Рвуть i тiшаться! Стас дверi вiдчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалi. Вона третiй шлях знайшла. У роботу

занурилася. Дайте! Дайте чужi болi гоiти, щоб своiх не чути.

Пацiенти чуднi. Лiда iм тиск мiряе, вони iй – як на сповiдi.

– Я направлю вас до невропатолога, – сказала лiтньому чоловiковi з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокiйливе пiде вам на користь.

Чоловiк рукою махнув: не треба, зайве.

– Я те заспокiйливе щодня… Чашками…

– Це ви дарма! – насторожилася. – Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лiкар?

– Жiнка…

– Тобто?

Чоловiк усмiхнувся.

– Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

– Не бачу зв’язку.

– Коханця мае. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечерi зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жiнка порядна. І менi – чай, кава… Зi снодiйним. Я спочатку нiяк утямити не мiг – чого мене сон клонить пiсля тiеi кави? Гадав, може, кава без кофеiну. А потiм пiгулки перерахував… Як Павлик приходить, так однiеi нема.

– Чекайте, чекайте… – захвилювалася Лiда. – Не хочу втручатися у вашi сiмейнi справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зi снодiйним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуете свое здоров’я.

– Е, доню… Повiр. Не можу не пити. Тiльки гiрше стане.

– Та чому ж? – не могла второпати.

– Дружинi з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хiба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

– А так я вип’ю каву, пiду до спальнi, на кушетку бiля лiжка вкладуся, мовляв, трохи подрiмаю… На лiжко не пнуся… Хай iм… Вони на лiжку розкошують… А я поряд… Сплю… нiбито…

– Нiбито?

Зiтхнув, плечима знизав.

– Не бере мене те снодiйне. Хвилин двадцять на очi подавить i вiдпускае… Лежу собi, як та миша… Дивлюся на жiнку з Павликом… Серце сльозами вмиваеться, у головi чорти смiються. Оце тобi, кажуть, розплата… За те, що сорокарiчний молоду сiмнадцятирiчну звабив.

Замовк. Лiда мало не розплакалася.

– Господи! Який жах… Як несправедливо! – До старого потяглася. Руки торкнулася. – Але ж ви можете не лежати… На тiй кушетцi. Ви ж, певно, можете в iншiй кiмнатi… У вас е така можливiсть?

– Є, доню. Можливiсть е. У кабiнетi можу заночувати. Чи в кiмнатi для гостей. У мене велика квартира… У центрi… Та тiльки не хочу. Дружина з Павликом вiдразу здогадаються… Що я в курсi… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли пiде?… Сам лишуся…

– І на кушетцi лежати не вихiд. Серце свое пожалiйте! Придумайте щось… Аби не бачити…

– Бачити… Не бачити… Яка рiзниця, доню? Однаково знаю, – вiдповiв старий.

…Лiда вхопилася за ту думку, i вона понесла ii в лабiринти власних сумнiвiв. Цей нещасний старий чоловiк мае рацiю. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знае, серцем вiдчувае: щось вiдбуваеться у маминiй квартирi. Мама керуе. Стас… допомагае? Лiда – зайва?

– Зайва? – вразилася. – Тiльки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матерi додому. Ангелiна слухавку взяла.

– Поiхала матiнка твоя… – сказала.

– Поiхала?! А я не знаю нiчого…

– Вiдрядження якесь термiнове, – пробурчала нянька. – Конференцiя чи щось таке. Вона тепер часто iздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

– А Платон…

– Спить та читае… Геть млявим став.

– Чому?

– Оце ти, Лiдусю, знайшла професора! Звiдки менi знати? Даю йому якесь пiйло по годинах… Може, воно?…

– Забiжу, гляну, – сказала.

– Що ти, серденьку? Як Іветта дiзнаеться, то нам iз тобою…

– Не дiзнаеться!

– Платон скаже. Ми йому рота не зашиемо.

– Забiжу!

– Борони Боже, Лiдусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею i домовляйся.

Лiда закiнчила приймати хворих – прямим ходом до материноi оселi.

Ангелiна побачила Лiду, роздратувалася. Загородила дверi круглим тiлом, головою захитала.

– Оце правду мати казала: тобi лiкуватися треба, Лiдусю. Цього… заспокiйливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собi… На кушетку яку…

– Де Платон?

– Спить…

– От i чудово! – Хитра. – Я до нього не пiду. За тобою скучила. На кухнi посидимо. Кави менi звариш. А, Ангелiно?

Ангелiна всмiхнулася – i самiй несила на Лiду гримати.

– Зварю, зварю, серденько. Ходiмо. Та тiльки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Лiда сидiла на кухнi бiля круглого стола, спостерiгала за няньчиною метушнею i нiяк не могла позбавитися вiдчуття, що Ангелiна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

– Як ви тут… без мене?…

– Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, – нянька iй.

– Я нормально. А ви…

– А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловiка частуеш?

– Їжею…

– Та ти що, Лiдусю! Вiд iжi чоловiк iжаком стае! – розсмiялася Ангелiна. – Чоловiковi треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтiла, а пiд скоринкою сiк зберiгся.

– Що ж, спробую якось. До речi… Пам’ятаеш, Ангелiно… Менi ще в унiверситетi гарну кулiнарну книжку подарували. Професора Похльобкiна. Вона де? У моiй кiмнатi?

Пiдвелася. З кухнi.

Ангелiна сполотнiла. Вiдсунула турку з вогню.

– Сиди, серденько. Зараз принесу.

– Та сама вiзьму, – здивувалася Лiда. – Вари вже каву, добра панi. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообiцяла ж.

І пiшла до своеi кiмнати. Ангелiна перехрестилася, потупцювала за Лiдою.

– Однаково би взнала… Однаково… – бурмотiла. – Прости й збережи мене, Господи. Яка на менi вина? Що можу зробити? Не вiником же дитину з рiдного дому гнати?

…Лiда зайшла до своеi кiмнати й остовпiла. Простiр, у якому вона провела все свiдоме життя до одруження, який любила i вважала своiм, недоторканним назавжди… змiнився. Нiчого тут не лишилося Лiдиного. Нiчого. Новi шпалери – чуднi, рожевi. Новi меблi – наче з хатинки Барбi. Новi портьери – легкi-прозорi. Тiльки люстра стара. І бiля дверей двi повнi коробки з Лiдиним мотлохом: книжки, блокноти, дiвочi дрiбнички, дитячi забавки старi, фотографii, «Похльобкiн» виглядае…

– Що це? – прошепотiла.

Ангелiна обiйняла Лiду. Зашморгала носом.

– І треба було тобi сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобi зараз лiкуватися… А ти оце…

Лiда видерлася з няньчиних обiймiв. Розревлася – не зупинити.

– Що це? Що?! – Ридма. – Мене викреслили? Навiки? Ця кiмната вже не моя? І цей дiм… Чому мама заборонила менi приходити? Що вiдбуваеться, Ангелiно?!

– Та ти що, серденько! З глузду з’iхала? Таке мелеш, прости Господи! – забелькотiла. – Як це «викреслили»? І дня не минае, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюеться ж… за Лiдочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.

– Батькiв кабiнет… порожнiй стоiть, хоч тато помер п’ять рокiв тому… І гостьова кiмната… Скажи менi правду, Ангелiно, бо i справдi дах зiрве. Що вiдбуваеться?

Ангелiна схлипнула, головою захитала.

– Бiда! Справжня бiда! – захрестилася. – Матiнко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грiшних рабiв твоiх… Не вiдаемо, що коiмо… Не вiдаемо…

Лiда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неi.

– Ангелiно, Богом прошу… Не муч ти мене.

Нянька завмерла. Ще мить – i зiрве греблю.

– Женити вона його хоче! – прорвало. – Отака бiда, Лiдусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальнiй дiвчинi. Та хiба таке можна?! Та хiба божевiльних женять… Це ж грiх який! Щоби дiвчину в чотирьох стiнах разом iз хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся… З ранку до ночi молюся, щоби Господь вiдвiв бiду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатанi,

не привела в цю кiмнату… Для неi готуе. Для майбутньоi невiстки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидае, увесь свiт пообiцяе, обкрутить розмовами своiми звабливими, тiльки би дурниковi добре було. Ой, грiх! Ой, грiх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потiм розбий у молитвах iз поклонами. Як я ii просила… Ви ж, казала, знаете: не можна так тяжко грiшити. Не можна. Та тiльки матiнку твою нiхто не зупинить! Не на конференцii вона… Блукае десь… Шукае ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, нiж… – Перелякалася, захрестилася. – Що це я? Що? Прости мене, Боже, дурепу грiшну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матiнка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала – але нi! Собi все! Тiльки собi! Щоби тiльки вона на синочка свого дивилася! Тiльки для неi вiн рiс…

Замовкла. На блiду Лiду глянула – перелякалася ще бiльше.

– Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лiдусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь свiт обiйде, нi з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нiзащо не допустить! Не знайде вона дiвчину…

Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирае.

Лiда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неi всiм тiлом.

– Знайде… – прошепотiла. – Сама знаеш…

Ще довго в кухнi товклися. Приголомшенi, розбурханi, безсилi…

– Чому мама менi нiчого не розповiла? – випитувала Лiда.

– Хтозна. Хiба матiнцi твоiй у голову залiзеш? Мабуть, остерiгалася, що проти будеш. Та й щоб ти кiмнату свою до часу не бачила. А розрахунок ii зрозумiлий. Невiстка все життя при Платоновi скнiтиме. Ти ж зiрвалася з гачка. Замiж вийшла… Прийшла-пiшла, тенди-сенди… А йому, крiм сексу, i побалакати хочеться з живою людиною, i посмiятися, i поплакати… Воно ж – живе, хоч вiд тих лiкiв зовсiм охляло i змарнiло. Дай менi, Боже, вiку, щоби я довше Платосика оберiгала.

– Хiба я коли вiд брата вiдмовилася б?

– У тебе, Лiдусю, свое життя. Ото й живи – не смикайся.

Лiда пiдвелася, мовила вперто:

– Пiду до нього. Не зупиняй.

…Платон сидiв на пiдлозi. Тлумачний словник iноземних слiв розгорнутий на лiтерi «В». Вii опущенi: читае. Босий! От же чудний! Штани i футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?

Лiда вклякла на порозi, подивилася на брата. Змарнiв? Нiби нi. Блiдий, звичайно. Сказати Ангелiнi, щоб кiмнату провiтрила. «Красунчик!» – згадала слова повii. О так! Вийшов би на вулицю – дiвчата попадали б. Високий, стрункий, тiло майже iдеальне, а все – Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки i тренажерiв, сама робила йому масаж, силомiць – пiд душ. Який же гарний! Чорне волосся, блiда шкiра, правильнi риси обличчя, синi очi. Шляхетнiше не бувае. От, примiром, у Лiди теж довге чорне волосся i синi очi. Та хiба iх можна порiвняти? Лiда – звичайна. Мабуть, у тата. Платон – неймовiрний. І такий же красивий, як мама. Ну i кого поряд iз ним поставиш?

– Привiт, Тохо! – Лiда мало не розридалася. Та хiба можна? Мати раз i назавжди заборонила виказувати при Платоновi сильнi емоцii.

Платон вiдволiкся вiд книжки, подивився на сестру.

– Лiдо… Ти знаеш таке слово «вiварiй»?

– Нi…

– Хочеш знати?

– Так.

Платон вiдклав словник, уважно подивився на сестру.

– Лiтера «В»! Вiварiй. Вiд латинського «вiварiум». «Вiвус» значить, «живий». Вiварiй – примiщення для утримання пiддослiдних тварин. Чи призначених для демонстрацii. Дуже просто. Так?

– Так. – Вона ще думала про iнше.

– Ми живемо у вiварii? – Почула голос брата.

– Що? – Похолола. – Ти… Ти не так зрозумiв…

– Як треба розумiти?

– Чекай… Давай я тобi розкажу…

– Де дiвся твiй живiт? Ти розповiсти обiцяла минулого разу, а потiм зникла…

– Ти скучав?

– Так, але не дуже, – вiдповiв спокiйно. – Я розмовляв iз тобою, коли спав.

– Як це? Я… снилася тобi? Приходила ввi снi?

– Нi. Увi снi приходить тато i кiнь. Пам’ятаеш того коня?

– Так. А я?… Хiба не разом iз тим конем? І татом?

– Нi, – вiдповiв Платон серйозно. – Я розмовляю з тобою, коли вдаю, що сплю.

– Що? – Здавалося, цей день нiколи не вичерпае приголомшливих новин. – А нащо ти вдаеш, що спиш?

– Ми всi живемо у вiварii, Лiдо, – спокiйно сказав Платон i згорнув словник.

Розмову закiнчено. Коли брат припиняв спiлкування i заглиблювався у власний свiт, Іветта категорично забороняла турбувати його. Та сьогоднi був особливий день.

– Ти… Ти вивчаеш нове слово? – Лiдин голос затремтiв. Вона хотiла спитати про iнше. Як у святого, як у блаженного, що розмовляе з Богом. Про те, що мав на увазi Платон, коли сказав: «Ми всi живемо у вiварii»… Хто це – всi? Мама, Ангелiна i вони з Платоном? Чи взагалi – всi…

Платон уже вiдклав книжку.

– Нi, – вiдповiв. – Я не вивчаю нове слово. Я ще не розiбрався з цим…

Стас спочатку не повiрив. Скривився презирливо.

– І куди твоя матiнка поiхала наречену шукати? У психушку?

– Навiщо ти так, Стасику? – образилася Лiда. – Ти нiчого не знаеш про мого брата. Ти бачив його лише раз чотири роки тому. Платон… вирiс. Став таким…

– Надзвичайним?

– Це не смiшно. Припинiмо. Дарма я розповiла…

– Значить, до матiнки ходила? – врештi второпав Дезiнфiкатор.

Лiда насторожилася.

– Я не хотiла… Так вийшло. Ти сам наполягав… Їi не було. Вона шукае дiвчину… Для Платона.

– Лiдо! Ти жартуеш?

Подивився на дружину. Нi. Якi жарти? На очах сльози, зблiдла. Насупився. Так ось за що грошики… «А менi що?! – подумав. – Я ж не збираюся того Платона всиновлювати i зад йому пiдтирати. Хай що хоче, те й робить. Лiду шкода. Буде тепер перейматися».

– Ну досить, досить… Усе добре. У матiнки твоеi нiчого не вийде. Забудь.

– Я спробую…

Стас заглянув Лiдi в очi:

– Вiдволiчемося? Хочеш?

– Так, – насторожено. – Тiльки зараз… навряд чи вийде.

– Вийде, Лiдо. Повiр!

Із усмiшкою всадовив ii на диван, вiдкрив кейс, витяг диск.

– Що це? – запитала здивовано.

– Сюрприз!

Уставив диск у DVD-програвач домашнього кiнотеатру з екраном на пiвстiни. Пiдсiв до Лiди, обiйняв. Умикнув.

– «Дискаверi»? – спробувала вгадати наiвна Лiда.

На екранi виникла повногруда гола бiлявка i без увертюр хижо вхопила за груди так само голу й таку ж гидку брюнетку. Кiмната наповнилася тваринним стогоном… Стас збуджено заiржав. Ухопив Лiду за груди: дикий нiчний секс пiсля тiеi пригоди не забувся, вимагав розвитку!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/luko-dashvar/mati-vse-2/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.