Перлини української класики (збірник) читать онлайн - Іван Франко, Микола Хвильовий, Михайло Коцюбинський, Тарас Шевченко, Леся Українка, Iван Нечуй-Левицький, Василь Стефаник, Григорій Квітка-Основ’яненко, Роман Трифонов

Перлини украiнськоi класики (збiрник)

Іван Якович Франко

Микола Хвильовий

Михайло Михайлович Коцюбинський

Тарас Григорьевич Шевченко

Леся Украiнка

Iван Нечуй-Левицький

Василь Стефаник

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

Роман Трифонов

«Любов до рiдного завжди мае конкретнi форми. У сучаснiй Украiнi, у вирi драматичних подiй, розумiеш це особливо чiтко. За короткими вигуками гасел i формулами патрiотичних слiв стоять цiлi свiти, i один iз них – свiт рiдноi нацiональноi лiтератури. Видатнi твори украiнських письменникiв минулого, зiбранi тут пiд спiльною обкладинкою, – це не просто набiр текстiв, що iх вивчення передбачае шкiльна програма, а ще й добра можливiсть зануритись у свiт украiнськоi людини рiзних часiв i усвiдомити, якi риси, вiдчуття й ситуацii закладенi в культурному досвiдi украiнцiв.

Твори, опублiкованi в книжцi, належать до рiзних жанрiв i рiзних етапiв iсторii лiтератури. Деякi з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навiть комiчну атмосферу украiнськоi минувшини, з ii етнографiчним колоритом i яскравими портретами персонажiв на тлi старожитнього побуту. Це низка лiтературних образiв, улюблених i впiзнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя i спадають на думку як унiверсальнi знаки певних ситуацiй – смутний i невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашiв за грушу, яка врештi-решт таки всохла, увiйшли в нашу свiдомiсть i в приказки. Весела й спостережлива вдача украiнця вiдображуеться в лiтературi здавна i творить одну з нацiональних прикмет…»

Перлини украiнськоi класики (збiрник)

Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя створена за виданням:

Перлини украiнськоi класики: збiрка; передм. Р. Трифонова. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2015.– 816 с.

ISBN 978-966-14-9306-2

Дизайнер обкладинки Тетяна Коровiна

* * *

Любов до рiдного завжди мае конкретнi форми. У сучаснiй Украiнi, у вирi драматичних подiй, розумiеш це особливо чiтко. За короткими вигуками гасел i формулами патрiотичних слiв стоять цiлi свiти, i один iз них – свiт рiдноi нацiональноi лiтератури. Видатнi твори украiнських письменникiв минулого, зiбранi тут пiд спiльною обкладинкою, – це не просто набiр текстiв, що iх вивчення передбачае шкiльна програма, а ще й добра можливiсть зануритись у свiт украiнськоi людини рiзних часiв i усвiдомити, якi риси, вiдчуття й ситуацii закладенi в культурному досвiдi украiнцiв.

Твори, опублiкованi в книжцi, належать до рiзних жанрiв i рiзних етапiв iсторii лiтератури. Деякi з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навiть комiчну атмосферу украiнськоi минувшини, з ii етнографiчним колоритом i яскравими портретами персонажiв на тлi старожитнього побуту. Це низка лiтературних образiв, улюблених i впiзнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя i спадають на думку як унiверсальнi знаки певних ситуацiй – смутний i невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашiв за грушу, яка врештi-решт таки всохла, увiйшли в нашу свiдомiсть i в приказки. Весела й спостережлива вдача украiнця вiдображуеться в лiтературi здавна i творить одну з нацiональних прикмет.

Ознайомлення з наведеними творами демонструе нам багатство джерел, якi живили й живлять украiнську лiтературу. Уважний читач знайде й поцiнуе в них i яскраво вiдображенi та творчо переосмисленi мiфологiчнi уявлення, i фольклорний колорит, i незрiвнянне говiркове розмаiття, у формах якого iснувала наша нацiональна мова в тi чи iншi часи.

Та хотiлося б зробити ще один акцент. Якщо уважно подивитися список охоплених цим виданням класичних творiв, побачимо важливу рiч: у бiльшостi сюжетiв iдеться про вибiр, що його в рiзнi часи та в рiзних умовах мусила робити украiнська людина. Так, часи й життевi обставини змiнювались, як i стиль оповiдi, як i естетичнi координати, що в них творив автор, – але не минали ситуацii вибору, складного, часто болючого. Мiж спокусою багатства й обов’язком вiрностi. Мiж непростими, але звичними буднями i пошуком привабливого, хоч i непевного щастя вдалинi. Мiж достатком i крилатою мрiею. Мiж учинком по совiстi i дiею зi страху. Мiж iдеею i живою людиною. Усi цi ситуацii вибору непростi, усi вони перевiряють людину, творять особистiсть, зрештою – впливають на ii долю. І глибина людських переживань вiдображуеться в дзеркалi лiтератури, стаючи пiд пером талановитих майстрiв тим, що мае всi пiдстави зватися перлинами украiнськоi класики.

    Роман Трифонов

Тарас Шевченко

Причинна

Реве та стогне Днiпр широкий,

Сердитий вiтер завива,

Додолу верби гне високi,

Горами хвилю пiдiйма.

І блiдний мiсяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синiм морi,

То виринав, то потопав.

Ще третi пiвнi не спiвали,

Нiхто нiгде не гомонiв,

Сичi в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипiв.

В таку добу пiд горою,

Бiля того гаю,

Що чорнiе над водою,

Щось бiле блукае.

Може, вийшла русалонька

Матерi шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

Не русалонька блукае:

То дiвчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такее робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опiвночi,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торiк покинув.

Обiщався вернутися,

Та, мабуть, i згинув!

Не китайкою покрились

Козацькii очi,

Не вимили бiле личко

Слiзоньки дiвочi:

Орел вийняв карi очi

На чужому полi,

Бiле тiло вовки з’iли, –

Така його доля.

Дарма щонiч дiвчинонька

Його виглядае.

Не вернеться чорнобривий

Та й не привiтае,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на лiжко – в домовину

Сиротою ляже!

Така ii доля… О боже мiй милий!

За що ж ти караеш ii, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькii очi?… Прости сироту!

Кого ж iй любити? Нi батька, нi неньки;

Одна, як та пташка в далекiм краю.

Пошли ж ти iй долю, – вона молоденька,

Бо люде чужii ii засмiють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокiл убив?

Сумуе, воркуе, бiлим свiтом нудить,

Лiтае, шукае, дума – заблудив.

Щаслива голубка: високо лiтае,

Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитае,

І хто iй розкаже, i хто тее знае,

Де милий ночуе: чи в темному гаю,

Чи в бистрiм Дунаю коня напува,

Чи, може, з другою, другую кохае,

ii, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинii крила,

За синiм би морем милого знайшла;

Живого б любила. Другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,

Не так воно хоче, як бог нам дае:

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», – каже думка, жалю завдае.

О боже мiй милий! така твоя воля,

Таке ii щастя, така ii доля!

Вона все ходить, з уст нi пари.

Широкий Днiпр не гомонить:

Розбивши вiтер чорнi хмари,

Лiг бiля моря одпочить,

А з неба мiсяць так i сяе;

І над водою, i над гаем,

Кругом, як в усi, все мовчить.

Аж гульк – з Днiпра повиринали

Малii дiти, смiючись.

«Ходiмо грiться! – закричали. –

Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь:

З осоки коси,

бо дiвчата).

«Чи всi ви тута? – кличе мати.

Ходiм шукати вечерять.

Пограемось, погуляймо

Та пiсеньку заспiваймо:

Ух! ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Мiсяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очеретi,

В очеретi, в осоцi,

Срiбний перстень на руцi;

Молоденький, чорнобровий;

Знайшли вчора у дiбровi.

Свiти довше в чистiм полi,

Щоб нагулятись доволi.

Поки вiдьми ще лiтають,

Поки пiвнi не спiвають,

Посвiти нам… Он щось ходить!

Он пiд дубом щось там робить.

Ух! ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила».

Зареготались нехрещенi…

Гай обiзвався; галас, зик,

Орда мов рiже. Мов скаженi,

Летять до дуба… нiчичирк…

Схаменулись нехреiценi,

Дивляться – мелькае,

Щось лiзе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дiвчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то iй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гiллячцi

Стала… в серце коле!

Подивилась на всi боки

Та й лiзе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли ii, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На ii уроду…

Третi пiвнi: кукурiку! –

Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко –

Пiшла луна гаем;

Червонiе за горою;

Плугатар спiвае.

Чорнiе гай над водою,

Де ляхи ходили;

Засинiли понад Днiпром

Високi могили;

Пiшов шелест по дiбровi;

Шепчуть густi лози.

А дiвчина спить пiд дубом

При битiй дорозi.

Знать, добре спить, що не чуе,

Як куе зозуля,

Що не лiчить, чи довго жить…

Знать, добре заснула.

А тим часом iз дiброви

Козак виiжджае;

Пiд ним коник вороненький

Насилу ступае.

«Ізнемiгся, товаришу!

Сьогоднi спочинем:

Близько хата, де дiвчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила

Не менi, другому…

Швидше, коню, швидше, коню,

Поспiшай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, –

Коло серця козацького

Як гадина в’еться.

«Ось i дуб той кучерявий…

Вона! Боже милий!

Бач, заснула виглядавши,

Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неi:

«Боже ти мiй, боже!»

Кличе ii та цiлуе…

Нi, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене iз тобою?»

Зареготавсь, розiгнався –

Та в дуб головою!

Ідуть дiвчата в поле жати

Та, знай, спiвають iдучи:

Як проводжала сина мати,

Як бивсь татарин уночi.

Ідуть – пiд дубом зелененьким

Кiнь замордований стоiть,

А бiля його молоденький

Козак та дiвчина лежить.

Цiкавi (нiгде правди дiти)

Пiдкралися, щоб iзлякать;

Коли подивляться, що вбитий, –

З переполоху ну втiкать!

Збиралися подруженьки,

Слiзоньки втирають;

Збиралися товаришi

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слiд, по закону.

Насипали край дороги

Двi могили в житi.

Нема кому запитати,

За що iх убито?

Посадили над козаком

Явiр та ялину,

А в головах у дiвчини

Червону калину.

Прилiтае зозуленька

Над ними кувати;

Прилiтае соловейко

Щонiч щебетати;

Виспiвуе та щебече,

Поки мiсяць зiйде,

Поки тii русалоньки

З Днiпра грiтись вийдуть.

«Думи моi, думи моi…»

Думи моi, думи моi,

Лихо менi з вами!

Нащо стали на паперi

Сумними рядами?…

Чом вас вiтер не розвiяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?…

Бо вас лихо на свiт на смiх породило,

Поливали сльози… Чом не затопили,

Не винесли в море, не розмили в полi?

Не питали б люди, що в мене болить,

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу свiтом? «Нiчого робить», –

Не сказали б на смiх…

Квiти моi, дiти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всiм свiтi,

Як я з вами плакав?… Може, i вгадав…

Може, найдеться дiвоче

Серце, карi очi,

Що заплачуть на сi думи –

Я бiльше не хочу…

Одну сльозу з очей карих –

І… пан над панами!..

Думи моi, думи моi!

Лихо менi з вами!

За карii оченята,

За чорнii брови

Серце рвалося, смiялось,

Виливало мову,

Виливало, як умiло,

За темнii ночi,

За вишневий сад зелений,

За ласки дiвочi…

За степи та за могили,

Що на Украiнi,

Серце млiло, не хотiло

Спiвать на чужинi…

Не хотiлось в снiгу, в лiсi,

Козацьку громаду

З булавами, з бунчугами

Збирать на пораду…

Нехай душi козацькii

В Украйнi витають –

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Днiпр широкий – море,

Степ i степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засiвала поле,

Засiвала трупом поле,

Поки не остило…

Лягла спочить… А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем лiтае,

І про неi добрим людям

Кобзарi спiвають,

Все спiвають, як дiялось,

Слiпi небораки,

Бо дотепнi… А я… А я

Тiлько вмiю плакать,

Тiлько сльози за Украйну…

А слова – немае…

А за лихо… Та цур йому!

Хто його не знае!..

А надто той, що дивиться

На людей душою –

Пекло йому на сiм свiтi,

А на тiм…

Журбою

Не накличу собi долi,

Коли так не маю.

Нехай злиднi живуть три днi –

Я iх заховаю,

Заховаю змiю люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо смiеться…

Нехай думка, як той ворон,

Лiтае та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком – люди не побачуть,

То й не засмiються…

Не втирайте ж моi сльози,

Нехай собi ллються,

Чуже поле поливають

Щодня i щоночi,

Поки, поки… не засиплють

Чужим пiском очi…

Отаке-то… А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сиротi завидуе –

Карай того, Боже!

Думи моi, думи моi,

Квiти моi, дiти!

Виростав вас, доглядав вас –

Де ж менi вас дiти?…

В Украiну iдiть, дiти!

В нашу Украiну,

Попiдтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

Привiтай же, моя ненько!

Моя Украiно!

Моiх дiток нерозумних,

Як свою дитину.

«Менi однаково, чи буду»

Менi однаково, чи буду

Я жить в Украiнi, чи нi.

Чи хто згадае, чи забуде

Мене в снiгу на чужинi –

Однаковiсiнько менi.

В неволi вирiс мiж чужими,

І, неоплаканий своiми,

В неволi, плачучи, умру,

І все з собою заберу –

Малого слiду не покину

На нашiй славнiй Украiнi,

На нашiй – не своiй землi.

I не пом’яне батько з сином,

Не скаже синовi: – Молись.

Молися, сину: за Вкраiну

Його замучили колись. –

Менi однаково, чи буде

Той син молитися, чи нi…

Та не однаково менi,

Як Украiну злii люди

Присплять, лукавi, i в огнi

Їi, окраденую, збудять…

Ох, не однаково менi.

«Минають днi, минають ночi»

Минають днi, минають ночi,

Минае лiто, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очi,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, i не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по свiту волочусь,

Бо вже не плачу й не смiюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема нiякоi,

Коли доброi жаль, Боже,

То дай злоi, злоi!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По свiту валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли нi… то проклинать

І свiт запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволi,

А ще гiрше – спати, спати

І спати на волi,

І заснути навiк-вiки,

І слiду не кинуть

Нiякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема нiякоi!

Коли доброi жаль, Боже,

То дай злоi!

злоi!

Назар Стодоля

Действующие лица:

Хома Кичатый, сотник.

Галя, дочь его.

Стеха, молодая ключница у Кичатого.

Назар Стодоля, друг его.

Гнат Карий, друг его.

Хозяйка на вечерницах.

Слепой кобзарь, жиди-музыканты, молодые козаки и девушки и сваты от чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина[1 - Чигирин – мiсто на Черкащинi. В XVII столiттi, починаючи вiд Богдана Хмельницького, мiсто було столицею, де перебували украiнськi гетьмани.], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицьы, богато убранной коврами й бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

Стеха (отходит от стола). Усе! Здаеться, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут i iстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i трете, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думае, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай ii», – каже. Та i що таки той поганий хорунжий[2 - Хорунжий – чин старшини козацького вiйська.]? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я – так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка – i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як тее то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумуе, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

Из боковых дверей выходит Галя.

Стеха. А що? Як прибрано?… Тим-бо й ба!

Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?

Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали!

Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля?

Стеха. Угадайте.

Галя. Чи не з Чигирина?… Так?…

Стеха. Iз Чигирина, та хто такий?

Галя. Якi-небудь старшини?

Стеха. То-то бо й е, що не старшини, i…

Галя. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день А менi батюшка учора i говорив щось таке.

Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, – тiльки не скажу.

Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.

Стеха. А що дасте? Скажу…

Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.

Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.

Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.

Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара!

Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.

Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаеш?

Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.

Галя. Нi, ти щось знаеш, та не хочеш сказати.

Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?

Галя. Ти смiешся з мене! Я заплачу, iй-Богу, заплачу i татовi скажу.

Стеха. Що ж ви скажете?

Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!

Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?

Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.

Галя. Цур йому, який нехороший! Як приiде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.

Стеха. А хiба ж се й не добре?

Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка[3 - Наливайко Северин – ватажок селянського повстання проти шляхетськоi Польщi в кiнцi XVI столiття. Остряниця – Яцко-Якiв Острянин, керiвник селянського повстання в першiй половинi XVII столiття.], Остряницю та про сине море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б – не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.

Стеха. Наслухаетесь, ще й налюбуетесь. Опiсля, може, i обридне.

Галя. О, крий Боже! До самоi смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiе серце? А коли цiлуеш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге поет й пляшет.)

Гой, гоя, гоя!

Що зо мною, що я?

Полюбила козака –

Не маю покоя.

Я його боялась…

Що ж опiсля сталось?

На улицi пострiчалась

Та й поцiлувалась.

А мати уздрiла…

Яке тобi дiло!

Вiддавайте замiж,

Коли надоiла!

Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?

Галя. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?

Стеха. Коли се? Оце ще видумали!

Стучатся в дверь.

Галя (торопливо). Ох, лишечко! Хтось iде! (Убегает.)

Стеха. Хто там?

Хома (за дверью). Я, я! Вiдчиняй мерщiй.

Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.

Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

Стеха. Кого не було?

Хома. Кого? Гостей!

Стеха. Яких гостей? Од пол…

Хома. Цс!.. еге ж.

Стеха. Нi, не було.

Хома. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаеш? Тiеi, що недавно доливали. Нехай собi п е на здоров’я. Та що се iх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.

Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приiдуть для такоi панночки, як наша.

Хома. Звичайно, звичайно.

Стеха. Iще пак, такий старий… а панночка…

Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!

Стеха. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?

Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.

Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

Хома. А що вона? Їi дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твое дiло навчить ii, врозумить, що любов i все таке прочее… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiеш?

Стеха. Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. «Моли, – каже, Стехо, – Бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, – половину добра свого вiддам!»

Хома. А ти й повiрила!

Стеха. А чому ж i нi? Вона така добренька.

Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобi все добро вiддам, тодi що буде? га? Що ти думаеш? (Ласкает ее.) То-то бо i е, дурочка ти безсережна!

Стеха. Що менi робить, коли я дурочка?

Хома. А то, що велять. Чуеш? Усе, що в мене е, твое.

Стеха. Не треба менi вашого добра; я i без нього була б щаслива, якби ви не забули бiдноi Стехи i тодi, коли зробитесь великим паном. Я вас так вiрно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви… (Притворно грустит.)

Хома. От же i нагадали козi смерть! Знов свое. Сказав, так i зроблю.

Стеха.

Чи мало що люди обiщають, коли iм припаде нужда?

Хома. Годi не знать що базiкать. Пiди лишень до Галi та поговори з нею хорошенько по-своему, i коли тее… то завтра i мiж нами онее.

Стеха. Казав пан – кожух дам, та й слово його тепле. I я тiльки грiх на душу вiзьму.

Хома. Який тут грiх? Дурниця все те!

Стеха. Забожiться, що женитесь, тодi, iй-Богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нiчого не буде, iй-Богу!

Хома. От же iй-Богу, далебi!

Стеха. Женитесь?

Хома. Еге!

Стеха. На менi?

Хома. Як коржа, так коржа! Як спечемо, так i дамо! Уже ти менi в печiнках сидиш з своiми витребеньками.

Стеха. Якi тут витребеньки?

Хома. Ну, добре, добре! Тiльки слухай. Треба дiло сконпонувати так, щоб вона не знала, вiд кого старости, а то – чого доброго – усе пiде шкереберть.

Стеха. Та вже менi не вчиться, як дiлом повернуть. Наговорю такого дива моiй панночцi – що твiй кобзар. Старий, скажу, чоловiк, як подумаеш, усiм, усiм лучче вiд молодого. Молодий… та що й казать? нiкуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий – тихий-тихий i покiрний.

Хома. Так, так! О, ти дiвка розумна! Iди ж до Галi, та, гляди, – гарненько побалакай з нею.

Стеха. А потiм чи можна менi буде пiти на вечорницi? Я вже зовсiм упоралась. Пустiть, будьте ласкавi, хоч в послiднiй разочок.

Хома. У тебе тiльки й на думцi, що вечорницi. О, вже менi та Мотовилиха!

Стеха. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуете з молодицями, так я й нiчого!

Хома. Iди ж, iди та поклич менi Галю, а затим сама полагодь рушники.

Стеха. Та вже усе напоготовi. (Уходит.)

Хома. Злигався я з дияволом… (Оглядывается.) Що ж? Не можна без цього. У такому дiлi як не верти, треба або чорта, або жiнки. (Немного помолчав.) Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тодi i остався навiки-вiчнi в дурнях. Та нi, лиха матерi! Аби б тiльки ти менi своiми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде – побачимо. Iш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (Продолжительное молчание.) Думай собi, голубко, та гадай, що… а воно зовсiм не так буде. Закинь тiльки удочку, сама рибка пiде. Шутки – тесть полковника!.. А що далi – се наше дiло. Аби б через порiг, то ми й за порiг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигиринi гуляй собi з полковничою булавою! I слава, i почет, i червiнцi до себе гарбай: все твое. А пуще всього червiнцi, iх люди по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться… Ха-ха-ха! От тобi й сотник! Ще в Братськiм[4 - Братський – монастир у Киевi на Подолi, заснований у кiнцi XVI ст. при школi, потiм академii.] серце мое чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурнi, дурнi! Хiба ж як говорим про огонь, так i лiзти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так i жениться на iй? Брехня! Вiд огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах i млинах, так i будеш чоловiком, а не дурнем.

Входит Галя.

Галя (весело). Добривечiр, тату! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

Хома. Та кликав, кликав. (Осматривает ее.) Що ти не всi стрiчки почiпляла? Та нехай! Поки буде i сих. Послухай. Менi треба поговорити з тобою об важнiм дiлi. Ти знаеш, ми сьогоднi старостiв сподiваемось?

Галя. Сьогоднi! На первий день празника, – на самiсiньке Рiздво?

Хома. Так що ж? Отець Данило, спасибi, розрiшив. Гляди ж, не пiднеси гарбуза.

Галя. Як се можна! Хiба вiн дуже старий, чи що? Ось послухайте, якоi нiсенiтницi наговорила менi Стеха. Смiх та й годi!

Хома. А що тобi вона наговорила?

Галя. Каже, буцiмто старi… та нi, не скажу, далебi не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знае, що говорить.

Хома. Хiба ж не правда? Старий чоловiк краще молодого.

Галя. Та й вона те ж казала.

Хома. А тобi як здаеться?

Галя. Як таки можна? То старий, а то молодий.

Хома. Так, по-твоему, молодий – краще?

Галя. Отож пак!

Хома. Помiркуй лишень гарненько, так i побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хiба те, що чорнi уси? Та й тiльки ж. Не вiк тобi ним любоваться: прийде пора – треба подумати об чiм i другiм. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонiв. Кому ж се звичайнiше? Полковницi… се я так, примiром, говорю… а не якiй-небудь жiнцi хорунжого; бо у його тiльки й худоби, тiльки й добра, що чорний ус. Повiр менi, дочко, на тебе нiхто i дивиться не захоче.

Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другi дивились.

Хома. Не знать що верзеш ти! Хiба ти думаеш, що не обридне цiлiсiнький вiк дивиться на тебе одну? Хiба ти одна на Божiм свiтi? Є й кращi тебе. Того i гляди, що розлюбить.

Галя. Назар? Мене? О, нi! Нi, нiколи на свiтi!

Хома. Я й не кажу, що воно справдi так буде, а так, наприклад, щоб ти тямила, що ми всi на один шталт шитi.

Галя. О, нi! Не всi! Вiн не такий, вiн не розлюбить.

Хома. А що ж? Хiба вiн тобi побожився?

Галя. Атож!

Хома. А ти й повiрвла!

Галя. Я i без божби повiрила б.

Хома. Дурне ти, дурне! Чи знаеш ти, що хто багацько обiщае, той нiчого не дае? Ой, схаменись та послухай батькiвського совiту. Добре, що я вже такий – що обiщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобi приданого, – що тодi, га? Пожалуй, вiн i так тебе вiзьме: мало яких дурнiв нема на свiтi! Та що ж в тiм? Подумай, що тодi ти робитимеш?

Галя. Те, що i всi роблять – заробляла б.

Хома. А що лучче: чи самiй робити, чи дивитися, як другi на тебе роблять?

Галя. Як кому.

Хома. То-то i горе, що ти ще дурне. Я тобi б i багацько дечого сказав, та нiколи: того i гляди, що старости на порiг. А чи есть у тебе рушники?

Галя (весело). Є, е! Як я рада! В мене серце не на мiсцi! Чи й вам так весело?

Хома. Весело, дуже весело. Iди ж, та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали iх у потилицю.

Галя. За що ж? Се ж дiло законне! Та воно ж i раз тiльки в году!

Хома. А старости раз на вiку.

Галя. Справдi, щоб не помiшали… Ще й законноi речi не дадуть сповнить. Так побiжу ж я i скажу, щоб заперли ворота i хвiртку. (Уходит.)

Хома (ходит задумавшись). Здаеться, дiло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру i согласиться; старости не промовляться; весiлля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину i нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дiвку. Коли б тiльки який гаспид не принiс того горобця безперого! Тодi пиши пропало. Наробить бешкету! (С важностию.) А подумаеш i те: яке йому дiло до Галi? Се ж моя дитина, мое добро, слiдовательно, моя власть, моя i сила над нею. Я отець, я цар ii. Та цур йому, пек! Се дiло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або – як там ще кажуть – рiвнiш згладиш, тiснiш ляжеш.

Галя (вбегает в восторге). Приiхали, приiхали!

Хома (вздрогнув). Оце ж як ти мене злякала! Пiди у свою кiмнату та прийдеш, як кликну.

Галя. Чого у кiмнату? Я тут зостанусь, нiхто не побачить.

Хома. Незвичайно: закон не велить.

Галя. Ну, так я пiду. (Уходит.)

Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

Свати. Дай, Боже, вечiр добрий, вельможний пане!

Хома. Добривечiр i вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом првдолжает.) Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати; будьте гостями. А вiдкiля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнii

козаки?

Сват (тихо покашливает). I рибалки, i вольнii козаки. Ми люди нiмецькii, iдемо з землi турецькоi. Раз дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходiм лишень шукати звiриного слiду». От i пiшли. Ходили-ходили, нiчого не знайшли. Аж гульк – назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi i говорить нам такii речi: «Ей ви, охотники, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, покажiте дружбу. Трапилась менi куниця – красна дiвиця; не iм, не п’ю i не сплю вiд того часу, а все думаю, як би ii достати. Поможiть менi ii пiймати; тодi чого душа ваша забажа, усе просiте, усе дам: хоч десять городiв, або тридев’ять кладiв, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пiшли ми по слiдам, по всiм городам, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину; всi царства й государства пройшли, а все куницi не знайшли. От ми i кажемо князю: «Що за диво та звiрюка? Хiба де кращоi нема? Ходiм другоi шукати». Так де тобi! Наш князь i слухати не хоче. «Де вже, – каже, – я не з’iздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такоi куницi, сирiч красноi дiвицi, не видав». Пiшли ми вп’ять по слiду i якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаемо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, ну слiдить, ну ходить; сьогоднi вранцi встали i таки на слiд напали. Певно, що звiр наш пiшов у двiр ваш, а з двору в хату та й сiв у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застряла наша куниця, – в вашiй хатi красная дiвиця. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Пробi, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?

Хома (притворно с сердцем). Що за напасть така! Вiдкiля се ви бiду таку накликаете! Галю! чи чуеш? Галю! порай же, будь ласкава, що менi робити з оцими ловцями-молодцями.

Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.

Хома. Бачите ви, ловцi-молодцi, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хлiб святий приймаемо, доброго слова не цураемся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцiм ми передержуемо куницю, або красну дiвицю, вас пов’яжемо. Прийшов i наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годi ж тобi, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловцiв-молодцiв пов’язати? Чуеш-бо, Галю? А може, рушникiв нема? Може, нiчого не придбала? Не вмiла прясти, не вмiла шити – i в’яжи ж чим знаеш, хоч мотузком, коли ще й вiн е.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу й низко кланяется й целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам – сперва одному, потом другому. Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.

Сват. Спасибi ж батьковi, що свою дитину рано будив i усякому добру учив. Спасибi й тобi, дiвко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца й перевязывает через плечо одному й другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.

Хома (к Гале). Догадався, догадався! Ти хочеш i князя зв’язати. Нехай завтра обое його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват. Вiн i сам прилетить, як зачуе, що так похваляетесь.

Хома. Ну, поки вже долетить, нам нiчого ждати. Просимо сiдати. Що там е, поiмо; що дадуть, поп’емо та побалакаемо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корцi меду наливай та гостям пiднеси хлiба-солi, проси з привiтом i з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.

Сват. Ми вам такоi халепи натворили, що боiмося, щоб ви нас не потруiли… Призволяйтесь самi. (Кланяется.)

Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

Сват (подняв чару). Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, i багатства, i доброго здоров’я, щоб i внукiв женити, i правнукiв дождати…

Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет.

Гарно колядують нашi козаки!

КОЛЯДКА

Бачить же Бог, бачить творець,

Що мир погибае,

Архангела Гавриiла

В Назарет посилае.

Благовiстив в Назаретi -

Стала слава у вертепi.

О, прекрасний Вихлiеме!

Отверзи врата Едема.

Хома (к Гале, с сердцем). Я ж тобi наказував, щоб нiкого не пускали! Задумалась, забула!

Входит Назар с молодими козаками.

Назар. Дай, Боже, вечiр добрий! Помагай-бi вам на все добре!

Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапки, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю.

Все молчат.

Хома (смешавшись). Спасибi, спасибi… Милостi просимо. Просимо сiдати.

Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.

Назар. Сядемо, сядемо, аби було де: ми гостi непроханi. Може, помiшали; дак ми i пiдемо, вiдкiля прийшли. (Смотрит на сватов.) Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе! (Глядя на Галю.) Весело, весело! Наливай швидше горiлки, i я вип’ю за твое здоров’я! Не лякайся, не лякайся, наливай.

Галя в ужасе роняет поднос и флягу.

Хома (в бешенстве). Хто смiе знущаться над моею дочкою?

Назар. Я! Хiба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обiщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тiеi пори, як вiн тебе вирвав iз-пiд ножа гайдамаки! Згадай iще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посмiх! Пiзнав?

Хома. Пiзнав. (Равнодушно.) Що дальш?

Галя. Хiба ж не ти прислав?

Хома. Мовчи! Геть собi!

Назар (останавливает Галю). Стривай, стiй тут! I тебе обманюють?

Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

Назар (с презрением). Полковника! Учора була моя, сьогоднi полковникова, а завтра чия буде? Чуеш, Галю?

Галя (падая на руки Назара). Чую! О, чом менi не позакладало!

Сват. Осмiлюсь доложить…

Назар. Мовчи, поганець, шипотиннику!

Хома. Вiддай менi дочку мою. (Робко подходит к Назару.)

Назар. Геть, Юда!

Хома (в ужасе). Прохор, Максим, Iван, Стехо! Гей, хто там е? Возмiть його, харцизяку, – вiн уб’е мене!

Назар. Нехай Бог тебе поб’е, дiтопродавець! (К Гале.) Галю! серце мое! Промов менi хоть одне слово: ти не знала – за кого? Скажи: не знала?

Галя (приходит в себя). Не знала, iй-Богу, не знала!

Назар (к Хоме). Чи чуеш ти?

Хома. Не чую; я оглух!

Назар (к гостям). Люди добрi, коли ви не оглухли, так послухайте. Вiн мене називав своiм сином, а я його своiм батьком, i вiн се чув тодi, а сьогоднi оглух. Де ж його правда? Чи чесний же вiн чоловiк? Правдивий, га?

Гости молчат.

Гнат (подходит к Назару). Вiн не чоловiк. Кинь його: таке ледащо не стоiть путнього слова! (Берет его за руку.)

Назар. Стривай! Нi, вiн чоловiк, вiн називав мене сином (К Хоме.) Правда?

Хома. Не тобi вчити, як менi кого називати. Я ii батько, а не твiй: так у моiй волi оддать ii за кого схочу.

Назар. А як же вона не захоче, тодi що?

Хома. Я заставлю.

Назар. Чи можна ж кого заставить утопиться або повiситься? Хiба ти Бог, що маеш силу чудеса творить? Хiба ти диявол, коли ти не маеш жалю до рiдноi своеi дитини? Ти бачиш, у неi е серце, i iй замiсть його кладеш каменюку. Слухай: i ти ж колись був молодим, i ти ж мав коли-небудь радiсть i горе. Скажи,

що чуло, що казало твое серце, коли тобою кепкували?

Хома. Го-во-ри!

Назар (в исступлении). Так ти глузуеш надо мною! Хiба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун? (Быстро подходит к нему и хватает его за горло.)

Галя (схватив руку Назара). Що ти робиш? Убий мене, на, рiж.

Назар молча опускает руки.

Хома (подбегает к сватам). Ви бачили? Хотiв мене задушити!

Сваты молчат.

Гнат (к Назару). Ми не так розплатимося iншим часом. Ходiм з сього базару.

Назар. Не пiду! Мене вiдсiль ноги не винесуть.

Гнат. Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.

Галя. Боже мiй, Боже мiй! Вони знущаються надо мною!

Хома. Не знущаються, а торгуються.

Гнат. Годi, брате, ходiм: ми опiзнились.

Назар. Стривай, не опiзнились. (Подходит к Хоме). Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловiк. Прости або зарiж мене, тiльки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману нiколи не кланявсь. (Падает на колени.) Для спасенiя своеi душi, коли у тебе у серцi е Бог, для угоди всiх святих, коли ти вiруеш у кого, для спасенiя твоеi дитини, коли вона тобi мила, зглянься на мене! Нехай старости з своiм хлiбом iдуть додому. Христом-Богом молю, не занапасти ii, бiдноi! Кращоi ii нема; за що ти хочеш ii убити? На голову мою! Возьми ii, розбий обухом – не треба менi ii: тiльки дай дочцi своiй ще пожити на свiтi, не заiдай ii вiку, вона не винувата!

Хома дрожа посматривает на гостей.

Гнат (быстро подбегает к Назару). Кого ти просиш? Кому кланяешся? Перед ким падаеш? Я на тебе пiсля сього й дивиться не хочу: прощай!.. Кланяеться дияволу! Вiн тебе кип’ячою смолою напоiть! (Хочет идти.)

Назар (удерживает его). Постiй, дай ще слово скажу.

Галя (обнимая ноги отца). Ви покiйнiй матерi, як вона умирала, бiля домовини обiщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнiвила? За що мене хочете убить? Хiба ж я не дочка ваша? (Заливается слезами.)

Назар. Камiнь! Залiзо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову… ти жди мене. (Гале.) Бiдна, бiдна! В тебе нема батька, в тебе кат есть, а не батько! Бiдненька, серденько мое, пташечко моя безприютна! (Целует ее.) А я ще бiднiший тебе: у мене й ката нема, нiкому i зарiзати! Прощай, мое серце, прощай! Не забаримось побачиться.

Галя безмолвная падает на руки Назара. Он целует; Хома силится вирвать ее. Назар отталкивает его и снова целует Галю.

Назар (к сватам). Розкажiть полковнику, що бачили i що чули. Скажiть, що його молода при ваших очах цiлувалась зо мною.

Галя обнимает его й целует.

Бачите, бачите! Прощай же, мое серце, моя голубочко! (Целует ее.) Я знаю, що менi робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподiвайся.

Галя падает без чувств. Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и сваты подбегают к Гале.

Акт второй

Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.

Хозяйка. Господи, господи! Як подумаеш, коли ще ми дiвували, зачуеш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать; а тепер… От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно – колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть би i запорожцi… Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на iх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять, було, з своеi Сiчi, так що твоi орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить… Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?… (Покачавши грустно головой, поет.)

Зоря з мiсяцем над долиною

Пострiчалася;

Дожидалася до бiлоi зорi,

Не дiждалася;

Я додому прийшла, гiрко плакала,

Не молилася, –

Нерозумная, неутiшная,

Положилася.

Ой не спала ж я, все верзлась менi

Нiчка темная,

I вишневий сад, очi карii,

Брови чорнii.

На зорi-зорi я прочнулася

I сказала так:

За Дунай-рiку чорнобривий твiй

На гнiдiм конi

Полетiв орлом!.. Я все плакала,

Все смiялася.

I додому козаки, з-за Дунай-рiки,

Заверталися.

Не вернувся мiй… Молодi лiта

За що трачу я?

Зоря з мiсяцем пострiчалася –

I заплачу я.

Точнiсiнько моя доля! Неначе сю пiсню про мене зложили. Де моi молодi лiта? I слiду нема, мов поверх води поплили. (Помолчав.) Що ж се справдi нiхто не йде? А вже менi ся навiжена Стеха! Пiшла за дiвками та десь i застряла з козаками. I звела ж iх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловiк… Не взяв би вiн собi в ключницi не молоду, а розумну, вiрну, дотепну до всякого дiла та стареньку! А то… як та дзига, так i снуе. Як то вiн дочку свою ще пристроiть? Бач, у полковницi лiзе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замiсть ясного мiсяця? Ох, ох! старi, старi! Сидiть би вам тiлько на печi та жувать калачi; так нi, давай iм жiнку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, вiн протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… тее… хтось iде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)

Входят Назар и Игнат.

Хозяйка. Свят, свят, свят! Вiдкiля се, якою дорогою, яким вiтром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, i не пристало твоiй пицi. Чого ж ти так насупилась?

Хозяйка. Сiдайте, будьте ласкавi, сiдайте!

Гнат. Ну, годi ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогоднi вечорницi?

Хозяйка. Хiба ж нашi вечорницi для вас? Ви так тiлько прийшли – посмiяться.

Гнат. Так таки i посмiемося, коли буде весело.

Хозяйка (глядя на Назара). Буде весело, та не всiм.

Гнат. Ну, се вже опiсля побачимо. А поки – ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга i повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщiй!

Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бiдненький Назар! (Достает с полки флягу с вином й закуску й ставит на стол.)

Назар печально смотрит на Игната.

Гнат (к хозяйке). Тепер же знаеш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаем, що треба.

Хозяйка. Що се, Бог з вами! Хiба я вiдьма?

Гнат. Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?

Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху. (Надевает свиту й уходит.)

Гнат (посмотрев ей вслед). Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаеш?

Назар. Тепер би й рiдного батька не пiзнав.

Гнат. Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик. (Наливает рюмку й подносит.) Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?

Назар. Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?

Гнат. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю i розум! (Выпивает.)

Назар. Щасливий ти чоловiк!

Гнат. Ти щасливiший мене.

Назар. О, якби ти посидiв у моiй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.

Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуемся, куди йти.

Назар. Менi одно, куди не поведеш.

Гнат. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?

Назар. Гiрко менi, Гнате! Ти смiешся, а в мене печiнки верне. Хiба ж мое горе смiшить тебе?

Гнат. Смiшить.

Назар. А я думав – ти добрий чоловiк.

Гнат. А я думав – ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи менi, чого ти дурiеш? Де твiй розум? Чи стоiть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря[5 - Цезар – цiсар, iмператор.],

чи стоiть вона такого дорогого добра, як чоловiчий розум?

Назар. Стоiть.

Гнат. Брехня! Ти знаеш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.

Назар. Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.

Гнат. Добре. Я вiн i есть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

Назар. Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.

Гнат. Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник…[6 - Латинський вiршник – Шевченко, очевидно, мав на увазi римського поета Горацiя.] як пак його… ну, той, за якого мене в Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: «Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку». Оце так! (Выпивает.)

Назар (презрительно). Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта е добра, а в тебе нема й того, що мае й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: iм любо; а ти ж таки чоловiк. (С участием смотрит на него.)

Гнат. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваешся.

Назар. Нема у тебе серця, камiнь ти!

Гнат. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоеi собаки: вона лащиться до тебе, а ти ii кохаеш; а я?… I я, дурний, колись любив i к гадинам – жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?

Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.

Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаеш. (Ласково.) Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, – цур iм! Нема iх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’ем, пожартуем, i вiр менi – вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

Назар (вставая из-за стола). Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (Хочет идти.)

Гнат. Куди ж ти?

Назар. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.

Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.

Назар. Найду й сам.

Гнат (удерживает его). Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’iхав!

Назар. Я нiкому не дам себе в обиду i дурного совiту не послухаю. Пусти мене.

Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?

Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобi i амiнь.

Гнат (не выпуская руки Назара). Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?

Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.

Гнат. Чого?

Назар. Уб’ю його!

Гнат. А як не вб’еш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?

Назар. Так чи не так, а я пiду.

Гнат. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаеш.

Назар. Що дальше?

Гнат (осматриваясь). Чи глухi тут стiни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?

Назар (чемного помолчав, жмет руку Гната). Прости мене…

Гнат. Ну, що ще?

Назар. Ти певний друг!

Гнат. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?

Назар. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.

Гнат. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?

Назар. Два.

Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для iх вигадано слово мовчати; до того ще й дорожче запросить.

Назар. Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене е. Де тiльки ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край староi корчми з тройкою добрих вороних. Знаеш, за садком, на старiй дорозi?

Назар. Знаю.

Гнат. Сю корчму i днем люди, хрестячись, обходять, а вночi нiхто не посмiе; так кращого мiсця нiчого й шукати; тiльки порайтесь моторнiш.

Назар. А як вона не захоче, – що тодi?

Гнат. Хто? Ключниця чи…

Назар. Та й та, й друга.

Гнат. Захочуть обидвi, тiльки ти зумiй согласити. Ключниця за червiнця пiде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в однiй сорочцi пiде за тобою на край свiту; а як се дуже далеко, так ти спровадь ii на Запорожжя, а там i сам гетьман не бiльший од чабана. Адже ти не виписувавсь iз запорожцiв?

Назар. Нi.

Гнат. Так якого ж злидня ще хотiть? А хто, пак, у тебе курiнним отаманом?

Назар. Сокорина.

Гнат. Знаю! О, голiнний, завзятий чоловiк! В кiрцi води диявола утопить, не то що в Днiпрi. А! здаеться, хтось iде.

Назар. О, якби твое, брате, слово та Богу в уха!

Гнат. Нема нiчого на свiтi легше: тiльки повеселiй, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’емо ж чарочку за шинкарочку.

Пьют.

Хозяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла ii, прокляту Стеху!

Гнат. А що, змахнула пил з мiсяця?

Хозяйка. Смiйтесь, а воно i справдi погода утихомирилась.

Гнат. Оце ж тобi за труди. (Подает чарку.)

Хозяйка. Цур йому, як я втомилась!.. Нi, спасибi, не пiд силу… Хiба вже для вас. (Пробует понемножку. Гнат знаками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусiди не знали! (Отдает чарку.)

Гнат (подносит Назару; тот отказывается знаком). Не хочеш – як хочеш. А менi здаеться, що i на свiтi нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарцi горiлки. Чарка, друга – i чорта у воду. Так, Катерино?

Хозяйка. Як кому iншому, то й кварта не поможе.

Гнат (Назару). А ти справдi не будеш пить?

Назар. Не буду.

Гнат. Вольному воля, а спасеному рай. За твое здоров’я! (Выпивает.) Праведно спiваеться в тiй пiiнi, що каже: коли б мужику не жiнка, не знав би вiн скуки, коли б не горiлка, де дiвать би муки? Так у горiлку ii, прокляту, у горiлку! Розумний чоловiк тебе видумав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну та й годi вже. (Наливает.) Чи втямки тобi, як ми втiкали з Братського на Запорожжя та на дорозi зустрiли одну чорнобривеньку i ти чуть-чуть був не промiняв запорозькоi волi на ii чорнi брови? Бач, ти забув; а я так все запрошедше знаю, та й що буде, одгадаю.

Стеха (вбегает второпях). Ох, моя матiнко, як утомилась! Шуточки? Оббiгала усi усюди! (Осматриваясь.) Ах, Боже мiй! я i не бачу. Добривечiр вам! От вже й не думала, й не гадала! Спасибi, спасибi! Не погнушались наших слобiдських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигиринi.

Гнат. Та у вас ще краще.

Стеха. Годi-бо вам смiяться.

Хозяйка. Чи прийде ж хто?

Стеха. Як же? Усi прийдуть.

Гнат берет за руку хозяйку й отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит

к Стехе.

Гнат (к хозяйке). У мене щось голова розболiлась; пiду подивлюсь, який мiсяць. Чуеш? А про кобзаря, мабуть, i забули. Збiгай лишень. Без його i гульня не гульня.

Хозяйка. Стехо! Ти звала Кирика?

Стеха. Моя матiночко! I забула. Я зараз збiгаю.

Гнат. Вп’ять де-небудь застрянеш… Збiгай лучче сама.

Хозяйка. Добре.

Хозяйка й Гнат уходят.

Назар (берет за руку Стеху). У мене е просьба до тебе, Стехо.

Стеха. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночцi, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тiльки не те вже, що перше було. Адже ви самi знаете, що незабаром зробилось.

Назар. Се не помiшае; менi тiльки одно словечко сказати. (Дает ей червонец.) На тобi; ще й плахта буде, коли услужиш.

Стеха (принимает червонец). Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цiлiсiньку нiч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Нi, таки на своему поставив старий сатана.

Назар. Так ти зробиш? Дожидати?

Стеха. Зроблю, зроблю, тiльки…

Назар. Не бiйсь! Бiльш копи лиха не буде. А коли хочеш, так i ти з нами. Ну лишень, чкурнем.

Стеха. Куди з вами?

Назар. Туди, де лучче жити, де будеш ти панiею, а не ключницею: чи второпала?

Стеха. Глядiть, чи не дурите ви мене? I справдi думають, що як вони багатi, так усе i iх.

Гнат (за сценой). Катре, Катре! А погляди, що се на мiсяцi?

Голос хозяйки. Хiба не знаете? Брат брата на вила пiдняв.

Гнат. Як же се? Далебi, я не чув.

Хозяйка. Нехай у хатi розкажу, я змерзла.

В продолжение этого разговора Назар объясняется со Стехой знаками и шопотом. Стеха делает утвердительний знак и отходит. Входят Гнат и хозяйка.

Стеха. А хiба ж ви сього не знаете?

Гнат. Або забув, або i зовсiм не знав; не згадаю.

Стеха. Так ось бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрi люди на утренi стояли, пiшов пiдкинуть волам сiна, та замiсть сiна проткнув вилами свого меншого брата: так iх Бог так i поставив укупцi на мiсяцi, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що i скотинi грiх iсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.

Хозяйка (насмешливо). Ач як мудро прочитала!

Гнат. Чудо, не дiвка! Розумна i красива. (Обнимает Стеху.)

Стеха (притворно). Що се, якi справдi безстиднi оцi городськi козаки! Усе б iм знущаться над нами та й тiльки.

Гнат целует ее.

Ну! от iще видумали що! Неначе се звичайно! Пустiть, далебi закричу.

С шумом входят козаки й девушки.

В толпе. Ай да Стеха! От моторна, i тут успiла. А старий Кичатий!..

Стеха (вырываясь). Ну, що? Поживились? Не бiйсь, таки не довелось поцiлувати. Хто там горло дере, що успiла? Вони тiльки так, нiчого не зробили.

Гнат (к козакам). Ну, хто у вас отаман? Чи есть музики?

Голоса. I кобзар i музики

Гнат. А останне: випить i закусити?

Голоса. Як без сього? Усе е.

Гнат. А, та й бравii ж молодцi! Що твоi чигиринцi! (К девушкам.) Котора ж iз вас пiде зо мною танцювати?

Голоса. Пропустiть, пропустiть – музики йдуть.

Входят музиканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.

Гнат. Будь-бо веселiший, не показуй виду. Стеха зумiе одкараскаться од них, тiльки нам з тобою треба попереду утiкати. Я, пожалуй, хоч i зараз пiду, а ти зостанься тут поки – так, для виду. Та чуеш: не дуже довго женихайся, а мерщiй в корчму: я там буду.

Назар. Добре, тiльки i ти проворнiше.

Гнат. За мене не бiйсь Дивись, старii знакомiй! Кузьма, яким се побитом тут опинились?

Один из козаков. З хуторiв до церкви, а вечорницi по духу чуемо.

Гнат. Мододцi? А ви, жидова, як сюди зайшли?

Жид. А так, шляхом. У Чигиринi нема заробiтку, а ми прочули що у пана Кичатого весiлля буде, так i прийшли сюди.

Гнат (в сторону). Жидiвське ухо! (Громко.) Ануте ж! Учистьте запорозького козачка. (К, козакам.) А з вас хто бойчiший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запорожжi! (Тихо Назару.) Годi, не дурiй. Я ж кажу, усе буде добре.

Назар. Чи буде, чи нi, тiльки здiлай милость, не бався тут, iди швидше.

Гнат. Поспiемо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зiпсуеш. Подивимся козачка, та й годi.

Удаляются в глубину и разговаривают между собою. Музыканты заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.

Гнат. Ай да молодець! От жвавий! Що твiй запорожець!

Танец кончается.

Ну, веселiтеся ж, люди добрi, гуляйте, хлопцi, а нам уже годi, пора iхать: до Чигирина не близько, а до свiту треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дiвчата! Прощай, хазяйко! А де ж та… Кичатого?

Стеха прячется между козаками. Гнат, поймав ее, целует.

Прощай, сердечко мое, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!

Стеха (вырываясь). Ай-ай-ай! Закричу, iй же то Богу, закричу.

Назар и Гнат уходят. Хозяйка провожает их.

Стеха (охорашиваясь). Що за народ такий сi козаки! Усе б iм цiлуваться. Неначе й помоглось. (К хозяйке.) Тiтко, тiтко! А нумо ми з тобою. (Пляшет й поет.)

Через гору пiду,

Скриюсь за горою…

На бiду,

Де пiду,

Козаки за мною.

Той почне говорить,

Той сережки сулить,

Кого знаю,

Привiтаю,

Хто сережки дарить.

Ох, сережки моi,

Моi золотii!

Сердiтеся,

Дивiтеся,

Вороги лихii!

Хозяйка (вырываясь). Ох, моi зозуленьки! По старостi лiт менi б i не подобало.

Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку молодого козака, и, вертясь, приплясывает.

Хозяйка. Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи нi?

Стеха (пляшет й поет).

Тра-ла-ла, тра-ла-ла,

На базарi була,

Черевички купила,

Три червiнцi дала,

А четвертий пропила

I музику найняла.

Що ж ви, родимець би вас вбив! тiльки дурно грошi берете? Кусок би вам сала, а не грошей.

В толпе хохот.

А де ж наш Кирик? Сюди його! Вiн один лучче усiх цих голодранцiв.

Выходит кобзарь.

Ось вiн, мiй голубчик. Ну лишень, яку-небудь пiсеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цiлу нiч не заснулось.

Кобзарь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пiсеньку, що любиш.

Голоса. Казку! Казку!

Другие. Нi, пiсню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.

Первые голоса (и с ними Стеха паче всех). Натанцюетесь iще, поки до третiх.

Стеха. До пiвнiв ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку, тiтко?

Хозяйка. Звiсно, казку, поки ще не так пiзно; а опiсля i слухать страшно буде.

Кобзарь. Коли казку, так казку; менi все одно.

В толпе. Перещебетала-таки цокотуха.

Другой голос. Ач яка!

Стеха. А що, га? Таки перещебетала!

Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.

Стеха (подносит кобзарю рюмку вина). Випий, дiдусю, для смiлостi.

Кобзарь (випивши). Спасибi тобi, дiвко! (Прокашлявшись.) Слухать – що iсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать.

Обший легкий шопот й смех.

Стеха. Послухаю, послухаю, чи есть же така страховина, щоб я злякалась.

Голос. Чуеш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собi!

Другой. А то виженем!

Стеха. А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшае.

Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником.

Хозяйка. Та замовчiть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дiдусю, кажи; iх не переслухаеш.

Кобзарь (прокашлявшись). У венгерськiй сторонi, у цесарцiв[7 - Цесарцi – австрiйцi.], за шляхетською землею, стоiть гора висока; а в тiй горi нора глибока; в норi

сидить не звiр, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiе, не старiе, а тiлько дедалi злiе; iсть вона од схiд до захiд сонця – не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так iй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще ii. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’iла ii, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе iсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, iсть усiх, iсть тобi всiх та й годi, – i дiвчаток, i хлопчикiв…

Стеха (быстро). I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя ii, що я не знаю тiеi гори.

Голос. А що б ти зробила?

Стеха. Що? Задушила б.

Голос. Куди тобi, погане!

Другой. Ти й за дверi сама боiшся вийти.

Стеха. Хто, я?

В толпе. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!

Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.

В толпе. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.

Стеха. Я вмру! Що ставиш?

В толпе. Моi музиканти на всю; а ти?

Стеха. Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця.

В толпе. Добре! Тiльки щоб, знаеш, слив’янка була з панського льоху.

Стеха. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (Надевает верхнее платье.) Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.) Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу. (Уходит.)

Кобзарь. Добре.

В толпе. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.

Стеха (за сценою). Добре, добре.

Голоса. От дiвка голiнна, так-так!

Другой. Чуприну iй та уси, тодi хоч у пекло…

Третий. Так подумають, що козак.

Хозяйка. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати.

Голос. Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй.

Хозяйка. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюем лучче. Ану, вдарте, та не по- жидiвський, а по-нашому.

Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.

Акт третий

Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.

Стеха. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать свое щастя… (Осматривает следы.) Нi, опрiч моiх, нiчиiх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?… От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, – тодi усе пропало. (Поспешно возвращается.)

Навстречу ей Назар несет на руках Галю.

Стеха. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?

Назар (опустив Галю). Нiчого не бiйсь. А конi тут?

Стеха. Нi, я не бачила.

Назар. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.

Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо!

Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)

Галя. Що ти робиш?

Стеха. Зараз. Се од вовкiв. (Быстро удаляется.)

Галя. Ходiм на дорогу: менi тут страшно.

Назар. Не можна, мое серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде.

Галя (грустно). Ну, роби як знаеш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!

Назар. Лучче нiчого не можна було зробить.

Галя. Тато мене проклене.

Назар. Себе нехай проклинае… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.) Спочинь, мое серденько; поклади своi нiженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.) Отак теплiш (целует ее), теплiш, мое серденятко.

Галя. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.

Назар. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли…

Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить мое щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волоси. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О, моi очi, моi карi! Поглядiть на мене, моi зорi яснi! (Немного помолчав.) Серце мое, ти не казала батьковi, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?

Галя. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплачу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?

Назар. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарае.

Галя. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить.

Назар. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.

Галя. Який ти чудний! Ти думаеш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаеш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здаеться, що ти – так се я, а що я – так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюеш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiе… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаеш?

Назар. Знаю, мое серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останнiй раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.)

Галя. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.

Назар (не поднимая голови). Увесь вiк!

Галя. Куди ж ми поiдемо?

Назар. У рай.

Галя. Я се знаю; та де ж вiн?

Назар (подняв голову). Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поiдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю ii усякими красками – i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiе i в хату нашу заглянуть.

Галя (грустно). Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чуе недобру годину або яке горе.

Назар. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.

Галя. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку.

Назар. Нащо ж ти об йому думаеш? Не думай, i весело буде. Знаеш, як приiдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приiдемо, мерщiй у церкву, повiнчаемось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву

Чалого[8 - Сава Чалий – один з гайдамацьких ватажкiв у першiй половинi XVIII столiття, що потiм – став зрадником i перейшов на бiк шляхти. Свiрровський Iван – очолював козацький загiн у боротьбi з турками. Потрапив у полон до туркiв i там загинув.], про Свiрговського, про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуеш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?

Галя. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здаеться, що тато вже прокинувсь i мене шукае.

Назар. Бог зна об чiм думаеш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко!

Галя. Знаеш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед iм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить.

Назар. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?

Галя. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько,

Назар. Лучче б не знать такого батька.

Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. (Обнимаются и целуются.)

Назар. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникуе наше щастя. Тиха, свiтла, як твоi яснi очi. Ти не боiшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.

Галя. Нi, не боюсь.

Назар. Чого ж ти знов зажурилась?

Галя. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя[9 - Тимофiй – Тимiш, син Богдана Хмельницького, помер 1653 року в Молдавii вiд рани, що ii дiстав в бою зi шляхтою.], як козаки везли його з Молдавii, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiеi години нiхто в iй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут!

Назар. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила.

Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обое. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою.

Назар. Я не пiду… Ти не змерзла?

Галя. Нi, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О, моя мила шапка! Надiнь ii: i ти замерз.

Назар. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс – i козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мiй чорнобривий!

Галя (надевает ему шапку). Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаеш, як на весiллi бува у молодого?

Назар. Се ти ще й завтра зробиш…

Галя. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитий красним шелком платок и подает Назару.) Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла.

Назар. Спасибi, серце мое.

Галя. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула?

Назар. Коли весела, заспiвай.

Галя. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (Выходит на край сцены.)

Назар стоит задумавшись.

Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать…

Назар. Нiчого, серце мое. Возьми свою хустку. (Подае iй хустку.) Завтра знову подаруеш.

Галя. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тiльки не знаю, коли. (Плаче, помовчавши.)

Назар. Не плач, мое серце. Дивись, я не журюся.

Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаеш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, мое серце!

Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi.

Галя. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур iй!

Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз-за стiни.

Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди!

Галя. Батько!.. Пропала я!

Стеха (пробiгае коло iх). Полковниця! Полковниця!

Назар мовчки бере лiвою рукою Галю, а правою виймае шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховаеться.

Хома (скаженiе). Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб’ята! (До челядi.) Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його!

Челядь торопiе.

Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш?

Хома. Смертi твоеi, злодiю!

Назар. Нащо ж ти собаками цькуеш? Возьми сам, коли хочеш.

Хома. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе!

Б’ються на шаблях.

Галя (пада мiж ними на колiна). Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнiвила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою!

Хома. Цить, кошеня крадене!

Назар (Хомi). Цить, сатано люта!

Хома. Дочку оддай!

Галя. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!

Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!

Галя. Топчи, души мене: я твоя дитина!

Хома (до челядi). Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую!

Челядь пориваеться до Назара.

Галя. Одурить! Одурить!

Хома. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня!

Напада на Галю. Назар заступа ii. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки.

Хома. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас?

Назар. Цить, жабо погана!

Галя (перед Хомою на колiнах). Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, – я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаете, все робитиму – не вбивай його. Я за полковника пiду…

Назар. Галю!

Галя. Нi, нi… (Зомлiла, падае.)

Хома (до челядi). Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть.

Челядинець замахнувся кием на Назара.

Хома. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи есть у кого вiрьовки, пояс або налигач, – що-небудь, скрутить йому руки й ноги?

Челядь крутить поясами Назара.

Стеха (падае коло Галi зомлiлоi). Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко!

Хома. Отак добре! Тепер зав’яжiть йому рот. От, до ладу; у його, здаеться, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь.

Зав’язують хусткою рот.

Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину – нехай проспиться та подума, з ким жартуе.

Челядь кладе Назара на снiг.

Хома (на Галю). А ця учадiла… Возьмiть ii додому… Прочумаеться.

Челядь бере на руки Галю i несе з собою.

Стеха (бере Хому за руку i веде його за Галею). А що? Скажеш, що не люблю тебе?

Хома. Спасибi, спасибi. (До Назара.) Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники.

Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн.

Голос Хоми здалека. Киньте ii! В’яжiть його!

Гнат (за сценою). Я тебе зв’яжу, недовiрку проклятий!

Незабаром вибiгае Галя i кидаеться на Назара.

Галя. Орле мiй, серце мое! (Розв’язуе хустку.)

Назар. Душно менi, душно!

Гнат (веде за груди Хому). Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi?

Хома. Нi!

Гнат. Здихай же, собако скажена! (Замiривсь шаблею.)

Хома. Стривай. Ти знаеш наш закон козацький, то…

Гнат. Що мене живого поховають з твоiм падлом? Знаю. (До челядi.) Копайте яму.

(Цiлить пiстолем.)

Хома. В’яжiть його!

Тимчасом Галя розв’язуе руки у Назара.

Назар. О, доле моя! Серце мое!

Гнат. Копайте яму! (До Хоми, прицiлившись.) Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлим свiтом, молись Богу. (До Назара.) Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми…

Назар. Стривай!

Галя (до Гната). Стривай!

Назар. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своеi. (До Хоми.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаеш. Не помiг тобi Бог занапастить мене; а я чужоi кровi не бажаю. Iди собi!

Хома (пада перед Назаром). Назаре! сину! батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! (Падае до нiг i плаче.) О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце мое! Проси його, нехай уб’е, нехай я свiта не паскуджу! (Знову плаче.) Боже мiй, Боже мiй!

Назар (пiдводить його). Устань, молися Богу, грiшний. Коли прощають люди, то Бог милостивiший за нас.

Хома (вставши, утирае сльози). О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясi моi беззаконiя! Бери мое добро, бери мою Галю, бери все мое! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки моi. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. (Назар i Галя обнiмаються.) Боже вас благослови!

Григорiй Квiтка-Основ’яненко

Конотопська вiдьма

I

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противноi хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлоi сорочки, та й – прощайте у сiм словi – китаевих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкоi роменськоi кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребiнець i повна карватка ще торiшньоi дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаете, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.

Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приiхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер… i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом’янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: «А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?» Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п’ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати… Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: «Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п’яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i е, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаемо». То, було, Микита почухаеться та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому е й свiтлиця, е й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровнi: одноi одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови iли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав… далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: «Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!» Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня… i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.

Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозиваеться Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купуе борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неi нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупуе на винницю. Брат ii, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: «Коли, – каже, – видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж». От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочуеться.

От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чуе кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби – так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок – так нiчого й казатиI І усе то iй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переiхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженковоi хати, так так i хитаеться, мов п’яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки iх промеж себе дружили, то i iм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаеш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приiхав найняти i сторжитись.

– Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, – сказав йому на одвiт пан хорунженко.

– А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, ii покликати, то ми з нею i скiнчаемо дiло, – казав Забрьоха.

– Але! Сестра у полi;

поiхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неi нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться – дiвко! а вточи лиш слив’янки! – то ми по кухличку, по другому вип’емо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуете, бо вже не рано, – сказав хорунженко.

– Панська воля! – одвiт дав Микита – i радесенький собi.

От як вицiдили вони самотужки глек слив’янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим iхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенькоi плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такоi, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:

– Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.

Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке е i зачим приiхав, та вже й каже йому, i говорить:.»Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернiвочку, та повечеряете, та ляжете спати, а завтра – дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити».

Забрьоха, почувши сее, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: «От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати». Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збираеться, а таки сього дiла не кидаеться i ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно е; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:

– Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству единопребиванiе i в дому, i в господарствi. Всякое диханiе шануеться у двойствi: едино чоловiковi на потребу – пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимое желанiе. Пламень м’е раждижаеть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат… – Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так – панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:

– Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?

Здихнув Уласович та й каже:

– Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк…

– Та що воно таке е? – спитав Йосипович. – Чи се вiрша, чи що?

– Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, – каже Забрьоха.

– Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

– Та я б i не говорив, так лихо припало!

– Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.

– Але! кому спати, а кому й нi! – сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: – Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!

– Йо! – сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: – Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, – та й пiшов вiд нього.

Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена… Ну, сяк-так дождались свiту, повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:

– А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!

Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату: «Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала».

Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед паном Уласовичем на сковородi… печений гарбуз!. Як розглядiв наш Забрьоха таку пинхву, як скочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чуе, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпаеться на шиi у коня! Коли ж дивиться – вiрьовка; потягнув тую вiрьовку – аж i тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня… Одно те, що сором, а тут i такоi дiвки жалко, та ще ж нi iвши, нi пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до дiвки, думаючи рушники брати.

I самому лихо, i кiнь морений; так насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i – як я розказував – мерщiй лiг спати.

II

Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаемо… Еге! та не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там мордуеться? То пiткнеться у дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить ii поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже хворостина i обiперлась об угол; коли ж ii волоче за собою, то зовсiм увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива жiнка за п’яницею-мужиком; упоперек же i не кажи ii всунути у свiтлицю, бо крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно так i е, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта[10 - Три з половиною.] года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвп’ята[11 - Чотири з половиною.] года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i ермолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентуе[12 -

Вторуе, пiдспiвуе.] i Павла чтенiе, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: «Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!» Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаете що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуеш.

Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:

– Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?

– Та се, добродiю, лепорт[13 - Рапорт.] об сотеннiм народочисленii, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та – бодай вiн сокрушився в прах i пепел! – невмiстим есть в чертог ваш. Подобаеть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашоi вельможностi! – сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.

– Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?

– Хворостина сiя, хоча есть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброi сотнi Конотопськоi, за ненахожденiем писательного существа i трепетанiем десницi i купно шуйцi. – Оттак вiдсипав наш Пiстряк.

– Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, – сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другоi.

– Горе менi, пане сотнику! – сказав Пiстряк, – мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешноi палестини i, вечеру сущу минув – шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, егда прочтох i уразумiх повелi-нiе милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiе, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяет нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!

– О горе, горе Ригорович!

– О горе, горе, Уласович!

Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано iм предписанiе iти в Чернiгов зо всею сотнею i зiбратись зо всiм прибором i узяти провйонту для себе i коней на двi недiлi. От як горюють пан сотник у свiтлицi, а пан писар за порогом, далi сей i вигадав – бо вже на вигадки завзятий був – та й каже:

– Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiе о сокрушительном преломленii сiеi трикратно опо-ганiвшоi хворостини, я же нине суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаете ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим есм з нею у чертог ваш.

Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:

– Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаеш, що пан полковий писар щось до нас добираеться i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.

– Не убоiмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiеть нам против нього бути мудрим i сiе послiдне реченное предписанiе неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. – Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: – Так ламати?

– Та ламай, пане писарю!

Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. «Переломишася, – каже, – i се нинi можу вмiститися в чертог твiй». – Та, сее кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяеться пану сотнику, i подае йому з двох рук по цурпалку, i каже:

– Подозвольте, приньмiте!

– Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаеш у вiчi? Чи iх виштрикати хочеш, чи що? – питаеться його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: «Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках». – Що воно таке е? Кажи менi попросту, без письма!

– Сiе суть, пане сотнику, замiсть списка нашоi сотнi, – каже писар, – його вже не возмогах списати за дрижанiем десницi моея, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз’ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коегождо козака, i се суть вiрное число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот iй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую естественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривоi шинкарки, очесами обо-зрiти.

– Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаеш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.

От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п’ятiй сотнi одного козака не долiчиться. «Що за притча? – аж скрикнув. – Сощитах, i були усi, i се един не обрiтаеться. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно, Iлько Налюшня».

От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулiвкою та, не вiддихаючи, журби ради, та й висмоктав ii дочиста. Аж ось i пан Ригорович з своiми цурпалками лiзе у дверi, i веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: «Не журiтесь, добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де вони е». I прийнявся лiчити, – вп’ять у п’ятiм десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який ховаеться, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче, так усi до единого, а у хатi лiче, то один, та усе у п’ятому десятку, так i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi, перелiчив козакiв – усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi, що кожного позарублював, – катма одного; хтось утiк. Вп’ять вернеться до сотнi, щоб тому, хто ховаеться, голову побити, так-бо усi якраз, а у свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було привиденiе. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка, i хто такий – не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс, щоб не утiк нiхто, поки iх по хворостинi перелiчують.

– Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. – Так сказав пан сотник та й приглядаеться пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокiп Ригорович

i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: «От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковое мешта-нiе iзиде iз глави моея i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiеть i полковим суддею бути за таковое неограниченное i мудрое рiшенiе, его же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем’я i подкрiпленiе вчинити».

От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляе. А Ригорович iде за сотником, та свое гада, та дума: «Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!. Я йому хука усучу». Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоiть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

– Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? – спитав iх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав iх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн – я ж кажу – бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар[14 - В лице.] не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.

– Здоров, батьку! – торохнула йому громада. – Усi ми тутечки-здесь до единого.

– А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, – повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.

От писарю Ригоровичу вп’ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.

– Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? – крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.

– Та тривай лишень, Ригоровичу! – сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. – Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи ii на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.

А козацтво, сее слухаючи, як пiднiме регiт: «Так-таки, вельможний батьку, так!» – знай кричать i кажуть: «Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його».

– А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, – кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив ii на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: – Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене.

Нащо я вам? – Та й почав вп’ять з письма: – Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!

От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:

– Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти еси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…

– Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!. – замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: «Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку».

– А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе iх начальство чи переказилось, чи кат iх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своеi хати. От вертають пана сотника i питаються, що iм робити i для чого iх зiбрали?

– А лисий дiдько вас зна! – крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. – Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiе, чи що бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуемось, а тепер – нiколи. – Та й пiшов тихою ступою додому.

На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такоi муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати…

III

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацькоi сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертоi пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не iв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своею сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такоi бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякоi поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:

– Чого-бо ви, паниченьку, сумуете i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?

– Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:

– Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете… абощо?

– Не хочу! – один одвiт дае Уласович i не дивитьня на неi.

Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: «Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб’ються». I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.

А Микита Уласович знай собi сидить i дума про свое. Аж ось… рип!. хтось увiйшов у хату… Пан сотник зирк!. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.

Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: «От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моiй бiдi». Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.

– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дае, не сходячи з мiсця:

– А що повелите, пане сотнику?

– Та ну собi у болото з своiм сотничеством! Хiба не знаеш моеi натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, – так казав Уласович.

– Дякую! Я вже обiдав. – Та й кивнув головою Ригорович, сее кажучи.

– Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п’еш – i хочеться.

– Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, – сказав, здихнувши, писар, – i вже не могу вмiстити болiе суетливоi дулiвки, де не когда обрящеться во устах моiх яко

полинь.

– Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб’язно говорити, – якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.

– Не лiпо есть, пане сотнику, совокупляти фараоницькое всевоiнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiе сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что есм пiсля сього? Аки конь i меск! Тьфу! паче i обаче!

– Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiеi проклятоi хворостини…

– Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на мое глумленiе, мовчанiе учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м’я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: «Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаемая». Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п’ян бих i не iзтрезвихся еще во оное урем’я; i аще руцi моi дрожаша, аки древесно листвiе, то якова бисть глава зо всiми помишленii? Бисть як треволненное море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькое услишанiе.

– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так е, – казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: «Так, так воно е». От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: – Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! – Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: «Склонiтеся, вiки, со чоловiки»; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:

– Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiеть нi единому начальнику угобзення творити своiй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поелику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваеть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiе суть приклад i сицевое розумiнiе: чоловiк – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главi – аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiе, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинуеться главi, уне iй есть… такожде i глава розуму; во оное урем’я iмать битi см’ятенiе i содроганiе; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?

Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:

– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаеш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити…

– Чортзна-що ви говорите, – загомонiв писар на пана сотника, – чи подобаеть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiе. Несметное множество разiв казах вам, i се усе всуе.

– Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат iх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?

– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: – Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.

– Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! – казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. – Сiдай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.

От сотник мовчки обiдае, а писар сидiв-сидiв, мовчав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску… та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олii, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер iв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не iв.

Як iв, iв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неi усю дулiвку i вицiдив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяiну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:

– Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки предаю вишному забвенiю прискорбiе мое. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленiем своiм похитившая було единого козака. Цур iй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиеннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – i почав карлючки гнути.

– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, i каже: – Як же се можна? А лепорт?.

– Але! ви таки усе свое! – каже Ригорович. – Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!

– А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сее слово: чому нам нiколи?

– Гм, гм! – викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, – яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самоi полковоi старшини, аще мир весь погибаеть?

– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?

– Погибаеть! – здихнувши, каже Пiстряк.

– Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i единая пиль носиться у нашiй вселеннiй i – о, горе мнi, грiшнику! – пиль сiя водворяеться в непорочнiм доселi носi моем i дiйствуеть чиханiем, подобно аки би от нюхновенiя

нестерпимия i треокаянния – тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моея до здi. О горе!

– Так вiд чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаеш?.

– Але! чхаеш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а ii, окаянноi, подобiе суть сицевая пиль, вiтром возметаемая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiе i злак iзв’яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаем, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаеть одождити бiдствующую землю нашу!

– Отже, я тiльки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

– Можемо! – закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.

– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, – питав пан Забрьоха.

– Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиi баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веельзевулу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiе у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сii нечестивиi iсходють iз домов своiх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи своi, яко вельблюжii, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто рещи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i iх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб… i усякое диханiе ползущее i скачущее, iмущее млековмiстимия устрое-нiя, доять iм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сii млека, диявольським обаянiем претворяють оное у чари i абие проiзводять усе по своему намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або еще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовное преклоненiе у юношi к дiвi от ония к оному, i прочее зло неудоборекомое; а паче усього, затворяють хляби небеснii i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiе мое?

– Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

– Так, так. Но через кого сiе бисть?

– Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

– Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.

– Та цур iм, не споминай iх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаеш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.

– Та нам не подобаеть iх устрашатися, а довлiеть iскореняти до третього роду.

– Як же ти iх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неi, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб’е тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.

– Не точию старii люди, но i аз може вам повiдати про таковое глумленiе. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, елико можаху; i еще менi у твердостi сущу, iдох у свое мiстопребиванiе, i, не доходящу ми хижини староi Цимбалихи, внезапу пiд нозi моi вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сие ж бисть не iное, яко навожденiе преокаянноi вiдьми. Подобаеть убо iх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своiх сокровенностей i да оросять землю.

– Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якоi капостi?

– Не устрашимся i не убоiмся! – сказав пан Пiстряк. – Блаженния i вiчния слави достойния пам’ятi, прiснопоминаемий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброi Конотопськоi сотнi, его же мудрому управленiю уся вселенная дивувася – i да почиеть над ним земля пером, – той з сими бабами египетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiеть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiе учинити.

– А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?

– Частопоминаемий отець ваш iх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчное, аще i камень жерновний на виi ея причеплють; аще же непричасна есть злу сему, абие погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить iх?

– Та топить iх! Нащо ледащо жалувать? – рiшив Уласович.

– Благо есть, – каже писар, – утру сущу повелю уся устроiти, яко же обичай при такому казусi буваеть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?

– Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки… як би вiдкрутитись вiд них?

– Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абие немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хверлущенка, да шкандибаеть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаемо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своiх.

– Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю… – Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.

Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.

На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв… «Певно, його змiнять, а сотником настановлять… вже ж нiкого бiльш, як мене». Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: «I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або… тее-то… не сотвориша послушанiя… знаю такiвських… усiм вiддячу, позаполiскую iх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!» Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: «Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезное дiло есть, егда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаемий пан Забрьоха! Не оскудiе i десниця, i шуйця, i восполняеться кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!»

IV

Смутно i невесело було раз

уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки е духу ревуть, затим хазяйки не йдуть iх доiти i не думають виганяти iх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що iх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i iх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають – бо усякее диханiе без чоловiчоi помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своеi запертоi хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках ii поворочувати, не вдержиться та… плюсь вп’ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаеш, i собi голодне, пiдiйде та й облизуе слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти… Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поiвши свою соломку i бачачи, що нiхто iх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур’янець, то там i пасуться…

Бiля дяковоi школи – хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи iх, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призираеться на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятiе над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шастаеться.

«Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?» – дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр’ю, якi то люди тепер тугi на здоров’я та довговiчнi стали; спом’яне про холеру, як-то iм тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в’язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце свое зiгнати…

По вгородам бур’янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиiдають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому iх i вигнати, бо нема нiкого… Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i стоiть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою…

Та чого ж це так у славному сотенному мiстечковi, у Конотопi, чого так стало тихо i смутно, що не чути нiякого нi вiд кого гласу? I нi на однiй вулицi не зострiнеш нi одного чоловiка, неначе – нехай бог милуе! – усi люди у усiм мiстечковi повмирали, або – i то не лучче смертi – кримськi татари похапали? Де се вони подiвались, що повiдбiгали i хазяйства свого, i дiточок манесеньких? Та нехай би вже жiнки: iм хоч цiлий день, зiбравшись у кучу, теревенi правити, а що мужики iх та дiти без обiда, так то iм i дарма; а то ж i нi одного чоловiка у селi нема, та що то: i такоi дитини, що вже бiга, i такоi не зострiнеш!.

Де ж то вони е? Еге! Аж ген-ген усi зiбралися круг ставка та й дивляться… А на вiщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденiя навряд чи е хто у нашому селi самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде в Конотопi… Та що ж там таке?

Песеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв’язано вiрьовками та вп’ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута… А по ставку iздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сiтi i не в’ятерi, а теж вiрьовки… А що на березi, так там-то отто увесь народ iз славного сотенного мiстечка Конотопа iще зiбравсь, як i сонце не сходило, i мiсяць негаразд зайшов… От там-то i матерi, що покидали i хати, i маненьких дiточок, i поросяток, i птицю, i коровок, i по печам не топили. От там-то i чоловiки, що покидали дома недужих жiнок i скотину i позабували, що треба у поле iхати… Усi, усi позбиралися дивитися, яка тут буде проява…

Та чимало ж iх тут i було! I по всьому берегу, i кругом по горбикам, от як зерна у мiшок набрати, так iх там тiсно було. А хлопцi та пiдпарубочi, котрим iз-за людей нiчого не видко, так аж на верби позлазили i вкрили iх, мов тi галки…

А крик, а гомiн вiд того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повiдь греблю прорве: усi, усi разом говорять, i нiхто нiкого не слуха, а вже нiхто, як нашi жiночки-цокотухи! От там-то i шинкарка з невiстками своiми, що без них тiльки шинкаревi i виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скiльки випив за грошi, на скiльки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким i як полаявся, кого прийшла жiнка та заняла з шинку, хто жiнку у потилицю погнав i очiпок з неi збив, що волосом на всю вулицю засвiтила; як дiвчата, обманюючи, замiсть буцiмто батьковi, для себе купують горiлку та по вгородам нищечком з парубками п’ють, та, понапивавшися, перекидалися та боролися та… «Годi-бо! Не усе розказуй!» – загомонiла шинкарка на невiстку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотiла казати…

А там, з другого кiнця, край верб, школярi замiсть того, щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мнотло складати, вони, зiбравшись у купку, та сконпоновали вiршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас i виспiвують:

Прийдiте усi прихожани,

Подивiтесь, нашi всi дяки п’янi,

А найбiльше Симеон – обаче,

Од горiлки нiчого не баче,

Й на криласi не вмiе спiвати,

I псалтиря забув читати,

Тiльки й вмiе школярам субiтки давати,

Днесь дячиха раз йому голову мила,

А, iзмивши, свiтло погасила…

Як же врiже iх на сiм словi пан Симеон рiзкою, що з дому принiс; та як пожене iх нею до школи, а сам, поганяючи iх, божиться, що за сюю прикладку, опрiч субiтки, що по закону подоба, буде iх шкварити що в бога день цiлий мiсяць…

А там, бiля млинка, от там що дiеться! Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим кием, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв’язано аж сiм баб… А що то за баби, так я вам розкажу.

Перша – збудь-вiк Прiська Чирячка, змолоду не раз сидiла у кунi, позводила на той свiт аж трьох мужикiв i усю худобу попереводила на зiлля та корiнцi та на усякi лiки, та й лiчить людей чи вiд лихоманки, чи вiд гризi i вiд заушниць, бо вона змолоду давила зiнське щеня; знiма остуду, переполох вилива, злизуе вiд урокiв, соняшницi заварюе… i чого-то вона не знала? I до неi з усiх мiсць, аж верстов

за двадцять, наiжджали болящi; то iншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз пiсля ii води i вмре; то Прiська i каже: «Не так вiн недужав, щоб йому животiти!» Раз пан Пiстряк та попросив ii, щоб дала йому любощiв, щоб його усяка чи дiвка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощiв та й пiшов на вечорницi, та тiльки було що розходивсь… як же йому завадить! так i додому не добiг. От з того часу i став на неi гонитель!

Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловiк, замирала на своiм вiку; i вже коли в кого що пропаде, то й не думай iти до ворожки; вона самiй умiлiй брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А iй як не вiрити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тiм свiтi е мученiе i злодiякам, i табашникам, i брехунам, i мандрьохам; так було кого i до ратушi приведуть, пiймавши на бакшi з огiрками або у коморi з салом, та коли Химка скаже, що не вiн вкрав, то було зараз i пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдi i у селi не було. Оттак було сказала раз i на пана Пiстряка – що то! i старшини не минула! – що буцiмто вiн у чоловiка бджоли пiдрiзав. Воно йому так i минулося, звiсно, як писарю, тiльки вже вiн на неi з тii пори нацiлив.

Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старi дiди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони пiдпарубочими, так вона i тогдi така стара була, як i теперечки; так що, коли б не збрехати, було iй лiт п’ятдесят зроду. I кажуть про неi люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодiе; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп’яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодiе, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде доiти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоiть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме свое. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п’ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклуе. Тiльки i бачать ii, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до неi не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б iй поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: «Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!» Ну, ну! Така то й не зна!

П’ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Киiв, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар ii подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов’язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай ii нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись iй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: «Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!» То так i е: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п’яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про неi i розказувати. Цур iй! Ще щоб не приснилась…

Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказуе, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються i дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

V

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброi Конотопськоi сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такоi роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь е старший.

От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:

– А що?

– Совершенiе уготовася, – вiдiзвавсь до Конотопськоi сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: – Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляемо!

– Спасибi! – сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй ii наплюснув вп’ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: – Здоровi! – А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.

– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько…

От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:

– Сотворяйте ж дiлоначинанiе, угобзiте у нашiй Палестинi порядок…

– Цур дурня, та масла грудка! – шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, – як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i е.

– Так не творiте ж менi возклоненiя нi у еднiм дiлi! – сказав писар та й пiшов до свого дiла.

Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев’ятоi клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствуе! Той було – i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписуе, що попада. Писар було зопиняе, – так де! «Не хочу, – каже, – щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!» То, було, писар, коли тiльки побачить,

що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн iх усi зараз i попiдпишуе. Раз – о, смiху було! (я ще служив тодi у колегii i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалкуе на себе».

Та чирк! i пiдписав «рукою власною». А хлопцi – ких, ких, ких, ких! Насилу писар iх у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо свое договорювати.

От пан Уласович стоiть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у киiвськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п’ять, а далi осмiливсь i каже:

– Спасибi вам, пане Уласовичу, що кохаетесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!

– Буде й новина непогана, – сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже:

– А що?

А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахикае, i уси закручуе – се вже така звiстка, що з письма стане говорити – та й каже:

– Приспi урем’я совокупленiе сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братiе, дерзайте!

Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнiе, зараз i вiдчепили з вiдьомськоi низки Веклу Штириху; ухопили ii мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв… Вона кричить: «Пробi!» Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лае i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря… Так нiхто iх i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: «Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручаеться…» А iнший каже «Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч доiти…» Та й багато дечого прикладували, аж поки ii до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили iй вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши ii вiрьовками угору, як плюснули разом у воду… Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!.

– Тягнiть назад, тягнiть!. Не вiдьма вона, не вiдьма! – загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок…

– Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! – як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.

– Слухайте мене, – на усi заводи кричав Уласович. – Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.

– Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! – кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.

Поки сее дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацii, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:

– Скажи менi на милость: за що ii повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякоi примхи.

– Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, – сказав Ригорович, – она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей до бiса. Просих – i не дала; позичах – i не повiрила; стражi предах – i не вiдкупалася, якоже другii прочii. Сього ради розмислих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi ii дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже ii вiдтрусили. Нехай благоденствуеть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! – гукнув Рцгорович на калавурних.

Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули ii у воду, так тут iй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому признавсь: «Що, – каже, – желах совокупитися з ii дщерiею Одарiею, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаемоi дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се iй за оное дiло таковая пинхва…»

Аж ось i перемiшав iм Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:

– Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьмуе…

– Давай ii сюди! – неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. – У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. – Та здумав свое лихо, здихнув важко та голову понурив i стоiть.

А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:

– А як ти… а за що… твою жiнку потопляти?. хiба ж вона волшебствуе?

– А як же не волшебстсвуе? – казав Талимiн Левурда Уласовичу. – Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi. привиденiе було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаете, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: «Де ти, кажу, була?» Та вона й каже: «Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу». А я кажу: «Лягай», а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: поiхав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату – жiнка не вiдчиня i з кимтось розмовля та регочеться, i свiтло е в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь… аж в неi в гостях чорт, та от, як бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде; така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка, зовсiм непевна, сполощiть ii хоч трохи, може, тогдi дощ пiде.

– А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!

– Чи ви обуяли? – закричав на нього, – Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлiе нiякого рiшення iспускати без потребностi моеi, затим, що треба усякее дiло угобзити i законнее присовокупленiе соединити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно

тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем своiм приведшего сожитiе свое, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, – дух свят при вас, пане Уласович! – убо подобаеть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанiе учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн е колдун, чаклун; воутрiе iзбию киями сього грiшника.

Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: «Ануте, водворяйте у преiсподнii води Домаху Карлючкiвну!» I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: «Нi, вона не була вiдьма, не була!»

I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б’е та дивуеться, що, каже: «Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться». Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i без позивання не обiйдеться.

Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: «Давай останки во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!» Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв’язали вiрьовками, пiдняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i збовтаеться зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорюе: «Купочки-купусi, купочки-купоньки!»

Увесь народ так i жахнувсь! «От вiдьма, так, так!» – закричали усi; а Микита Уласович як позiхав, та побачив сее диво, та так йому рот роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцюе понад берегом та знай на трудящих кричить: «Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!» Так що ж бо? як не пащикуе, а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть ii скiльки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузуе над усiма, та усе знай товче: «Купочки-купоньки».

– А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! – здумав пан Пiстряк, i так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi, почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли.

– Возложiте каменiя на нечестивую вию ii, i на руцi, i на нозi ii i паки потопляйте ii, – так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Нав’язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава поверх води, та що ослобонили iй руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться та й жартуе: «А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема? Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на ноги».

– Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! – кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений, бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепкуе.

Нав’язали iй на руки i ноги каменюччя – боживсь той чоловiк, що менi про се розказував; а хто й казав, коли знаете, Йохим Хвайда, що позаторiк вмер, – так боживсь, що пудiв двадцять нав’язали й на шию, на руки i на ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так ii й пустили у воду… Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i ногами бовтаеться та знай приговорюе: «Купочки-купусi!» А далi урагова баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: «А ходи, Прокiпочку, сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе намистечко i перснiв тобi дам…» А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузуе; далi кинувсь до Уласовича та й каже:

– Несумнительно сiя баба суть от баб египетських. Вона ехидна прелюта, похитила дождевие каплi i скри у себе у чванцi або у iному мiсцевi. Повели, пане сотнику, возмутити ii розанами, де протерпить до нестерпимостi i да розпустить хляби воднii, i да ороситься земля.

– Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що знаете, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що знаете, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопi сотник.

Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами ii i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля устае, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась…

Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неi, проти неi; усяк хоче тусана або запотилишника iй дати… та й е за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усi бiжать круг неi, то за нею, а ii аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльноi пiсеньки, як молода з дружками ходить.

А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн ii тепер скрутить i вимучить з неi, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: «А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте ii, елико сили вашоi буде!»

Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти ii, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили ii; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б’ючи, б’ють-б’ють, i вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: «Був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?»

– Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревiв Пiстряк.

Хлопцi деруть щомога, а Явдоха свое: «I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? «

– Та дерiть дужче! – крикнув що е мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт i печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.

Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай свое товче: «I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка i на спинi латочка, чи хороша моя казочка?»

– Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте iй поруганiя на лядвii! – скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то iй ще придумать.

Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха свое товче: «I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте поруганiя на лядвii, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте поруганiя на лядвii; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра

сiрм’яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.»

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б’ють-б’ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: i вербових, i березових, i тернових; а iй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку…

Отже ж то як сее дiеться, i гаспидську, католикову Явдоху б’ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:

– А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляете, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?

– Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б’ють? – загула громада i, дивуючись, розпитуе.

– Де колода? Не бачите? Дивiться ж! – сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленiе та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть ii якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всiеi сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiеi колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв’язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть ii та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiе? Се вона, як ii покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

– Ких, ких, ких, ких!. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiеш як ii вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:

– Таки, – каже, – нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неi на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаемо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!

– Так возклонiть же ii паки! – закричав Ригорович, – i сотворiть iй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оное урем’я субiтки твориша… – Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть… i вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неi у самоi на спинi… латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки… Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись… так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить… а далi як стане кричати: «Не буду до суду, до вiку!.. батечки, голубчики!. пустiть, пустiть!. верну й дощi, верну й роси… I буду тобi, пане сотнику… i тобi, Ригоровичу… у великiй пригодi… тiльки пустiть…»

– Годi, – повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай свое:

– Усугубляйте паче i паче!

Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б’е, а друга жде.

– А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Iще було уп’ятерить подобало за таковое злодiянiе… Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiе…

– Але! злодiянiе! – сказав пан Забрьоха, – тобi б усе тiльки злодiянiе i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуемо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такоi банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неi. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаеш. Сказавши сее, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоiть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав – думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: «Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопцi бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було ii парити до вечора, а я ii помилую».

Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли ii додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: «Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!» А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: «Такоi менi i треба!. Пiддобрюсь до неi, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство…» Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.

VI

Смутна i невесела ходила по своiй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що iй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у неi тогдi, як усяк ii цурався, бачивши, що вона е природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм з’iсти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс iй усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв ii i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн ii до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став ii пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде ii прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його – Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.

Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то iй i сiсти хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро ii повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так ii усюди списали.

Ходить по хатi, ходить та й погляда на своi глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякоi гадини е молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожноi матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доiтись. А усi тii глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп’яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що iв та спав та коли що було надума, то зараз до своеi хазяйки i озветься: «Няв, няв!»,

а вона усмiхнеться та й каже:

«Так-таки, котусю, так!» А коли вона що надума, то й питаеться його: «Чи так, котусю?», то вiн до неi: «Няв, няв!» Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неi не було нiякого хазяйства, та й нащо iй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого iй треба, усього достала, i е у неi.

Так вона-то, сумуючи, ходила по своiй хатi i, поглядаючи на свое зiбрання, казала собi на думцi: «Є усяке; не пiду до людей позичати». Далi зирнула на дверi, що – я ж кажу – тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: «Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як з’iм гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару».

Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, вiдкрий своi очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?» Кiт як розплющиться, як гляне своiми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.

Аж ось – рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: «Свiтло горить, а ii, бачу, i дома нема».

– Де то вже нема! – обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою зав’язаний. – Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала iх на тридев’ять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити.

– Та вже, тiтусю, годi об сiм, – поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. – От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… тее-то… якось-то не хотячи…

– Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха, – як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоiх подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то вп’ять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати.

– Тiточко, матiночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлуе та просить. – Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут е сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти iх, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем. От моiй бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок… тiльки здiлайте милость, пособiть моiй бiдi, ось що я вам розкажу…

– Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.

Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став ii пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.

– А що я тобi робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другоi.

– Та де ii у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович, – одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли ii не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду… Поможи, паньматiночко! – та беркиць iй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своею смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.

– Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? – вп’ять каже Явдоха. – Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще…

– Нi, – каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. – Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе е, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору – що ви, вiдьми, не любите – так за один день усiх до единого i потрощу… I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо вiн собi заможненький, – та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай тее усее пану писарю Ригоровичу…

– Благое дiло i мудрое рiшенiе, панi Зубихо, ей! iстинно! – так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:

– Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi…

– Мурлу, няв, мурлу! – обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:

– Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха… не можна менi бiля ii хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неi з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна ii, пiдрiзавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? ’Тiльки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.

– Отсе усе коли зробиш, то i я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп’ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:

– Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дае: позавчора хваливсь, що мого кота вб’е, як його не берегтиму, а вiн таки вб’е. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i мое дiло… – пильно пристаючи, прохав ii пан Забрьоха, i чого б то вiн

не обiщався iй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.

– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.

– Мурлу, няв, мурлу, няв!

– Добре ж, – казала Явдоха. – А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску.

От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав’язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: «Раз, два, три…» – так як вiдбере дев’ять волосiв, та дев’ятий i рвоне зовсiм… Пан сотник кричить, пан писар регочеться… Явдоха Зубиха щось шепче та спльовуе, а кiт мурличе на усю хату… От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев’яте волосся з лiвого уса i нарвала iх усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди тее волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що «коли, – каже, – зовсiм поворожила, то вже я й пiду?»

– Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сее почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошиноi хати, так чути було, що казав:

– I се усе благонамiренно устроiвши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

– Iдiть здоровi! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!.

– Мурлу, няв, мурррлу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв’язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоiсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi… А кiт що е духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав… Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла… а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, i чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвськоi протопопiвни!

От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб’ячоi сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: «Коли, котусю, захочеш без мене iсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь». А сама, доставши аж п’ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доiти, кого iй треба було.

Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що е духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А.як вiддихнула i устала… та вп’ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказуе, мов чоловiковi: «Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоiла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки ii замовила, щоб далася здоiти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка…»

А кiт знай хвостом помахуе, та усами поморгуе, та що е духу нявчить: так-то рад був своiй хазяйцi, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!. А тут трохи погодя i прийшла до неi жiнка, уся голова обв’язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха.

– А вiдкiля ти, молодице? – пита ii Явдоха.

– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаете хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий… ох!.

Явдоха моргнула на кота та й каже:

– Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе… Ти ж чого до мене прийшла?

– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло… ох!» Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти… Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаете, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашоi хорунжiвни Йосиповни Олени, – та, сее кажучи, i положила на стiл буханець, п’ятiрко яець i шага грошей.

Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiеi щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсноi свiчки та ладану, та клаптик тiеi хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неi, а сама знай шепче та спльовуе, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця… геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха ii вiдволодала i посадила на лавку та й каже:

– Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував…

– Так i е! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: «Що за 3 чорта гарна молодичка!» Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло…

Тут Явдоха i стала ii розпитувати… об чiм iй треба було… а далi i проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба…»

VII

Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своеi хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своему Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заiжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поiвши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже iх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от iх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають… а вона й байдуже! iй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неi i на думцi, що…

Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неi бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неi та й каже:

– Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже:

– Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?

– Та я так собi… Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю…

– Ох, бабусю, та ти не проста? – питаеться

Олена.

– Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиеi журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем’яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…

– Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаеш? Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почуе, та менi смiятиметься… Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

– Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Киева пiшла…

– Як се можна? З самiсiнького Киева? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна вiд Киева та скоро дiйти? I близенький свiт?

– Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаемо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.

– Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?

– Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неi сталося, вона нехай i знiма.

Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi… а та зразу i крикнула:

– Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?.

– Але! не кричи лишець, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нiчого не можна було розслухати, що iй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:

– Та добре, добре; забавте тiльки панночку.

– А вже, – каже бабуся, – се вже мое дiло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.

– Ох, лишенько! – казала, злякавшись, хорунжiвна. – Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи…

От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – бiля панночки сiла та й каже:

– Тужиш, моя зозуленько, за своiм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова…

– Та по чому ти, бабусе, усе знаеш? Хто се тобi розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.

– Вже-то я не знаю! – каже бабуся. – Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що дiеться.

– Коли ж ти знаеш усюди, де що дiеться, то скажи менi, бабусю, що робить тепер… – сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,

А бабуся перехопила та й каже:

– Дем’ян?

– Е-ге-ге-ге!

– Судденко Халявський, Омелянович?

– Атож!

– Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.

– I кажуть-таки, що не швидко iх спустять!

– Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш…

– Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!

– Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?

– Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якоi вiд того надсади?

– Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.

– Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаеш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут мое, дам тобi усього, чого забажаеш.

– Добре ж, доню, добре. Ходiм свое робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся ii навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, – що е духу, не оглядаючись, i вп’ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничноi, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав’язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.

От як коржик спiкся, вона й дала його з’iсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що е духу i кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма». Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.

Вп’ять вража баба стала горщик мiшати i вп’ять кричить у комин тii ж речi: «Терлич, терлич! десятьох приклич…» – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть». Та вп’ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула… Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що е духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiеi сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: «А хто спить та сопе, так нехай i захропе». А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату… А тут щось iз сiней у хатнi дверi – геп! та й стогне, i щось мурниче, – i охка… Побачим опiсля, що то там було…

VIII

Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброi Конотопськоi сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоiть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоiть, шапки поскладавши на приспi

у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, – та нюхають, та чхають, а хто люльку – та, тут ii розпаливши, i смокче.

Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чуе, що край його дiеться. Йому здаеться, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопськоi сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:

– Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаеш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i «вiрую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отее, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?

– Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, – возписують предписанiе i лають вас, пане сотнику, i мене – гм, гм! – возсозивають – прощайте у сiм словi – дурнями, занеже ми возгнущалися iх повелiванiем i не направихом стопи наша до Чернiгова.

– Догадавсь, хоч через дееяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?

– Не iначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.

– Так трясця ж iх матерi! От iм дуля пiд нiс! – Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокуе. А далi як крикне: – Не пiду; я iм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.

А пан Пiстряк i каже:

– Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя i до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.

– Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яешню… Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! – став пан Уласович не своiм голосом пробi кричати та за боки хвататись… Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн… шелесть… пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що е голосу…

Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що iх прехваброi сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздуваеться, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки е голосу пити просить. Сее бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?.

Прокiп Ригорович, бачачи такее диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахуе, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю… Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своiм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло…

Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр’я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: «Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!» – та й задивилась на них, а далi… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала iм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв.

«Я, – каже, – сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить…»

Пан писар i козаки – нiчого робить – порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона… I усi ж то, хто про се не почуе, здвигне плечима та й дивуеться i каже: «Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!» А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яешню, нi про Пазьку; гульк до неi на вечерю… та про пана сотника вже i не згадували.

А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк – хутiр, i вiн чуе, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядае, придивляеться – аж се хутiр Безверхий, що на Сухiй Балцi… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був… От як улетiв у двiр та до хорунжiвниноi хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться…

Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:

– Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. – Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнае, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр ii, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай свое товче: – Не знаеш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. – Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тii води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:

– Дай, тiтусю, ще.

– Але! – каже Зубиха, – я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена… та так i задрижав, мов опарений.

Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм…

Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонноi, мов павич; тiльки навспинячки танцюе бiля неi та розгляда,

та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi iда, нi вода, що перед очима бiда!

Вiн би що-небудь i придумав… гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути iй головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар». От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн ii вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала ii, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни… вона зараз спросоння i заговорила i каже: «I вже менi пан Халявський!. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…»

Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник i стоiть бiля неi та знай з одноi кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки – се все надавала йому Зубиха – от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорюе: «Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!»

Далi Явдоха подала йому жаб’ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по ii наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… вiддайте мене за Забрьоху… коли не вiддасте… утечу…»

Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:

– Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому…

– Як додому? Тiльки усього i буде? – пита пан Микита.

– Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? – каже Зубиха. – Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер поiдемо додому.

– Як же ми, тiтко, поiдемо? Коли вп’ять летiти, то цур йому; ей! не можу!.

– I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поiдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду i дам паннi Оленi отсii жаб’ячоi кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поiдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе свое, поскладала, як iй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:

– Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.

Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорюе, мов на кобилу, i пiднялися пiд самii небеса!.

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за тее днище, а воно чкурить! воно чкурить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i iй крiпко скубенти докучали.

Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.

– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали i досi… я отсе усе за вами журилася…

– Чого ж ти вийшла за ворота? – розпитував ii пан сотник.

– Iз журби! – каже Пазька.

– А кого ж ти проводжала з двора?

– Та там… чужий бичок забравсь було до вашоi скотини, так я…

– Бичок! до скотини! Гм! – ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.

Унесла Пазька свiтло… дивиться пан Забрьоха, що на столi недоiдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: «Бичок… до скотини!» та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: «Кат iх бери! в мене е тепер хорунжiвна!.» – та й захрiп на всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своiй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що iй таке снилось i вiд чого iй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:

– Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?

– Ох, бабусю! тепер я усе згадала!. Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.

– Але! мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та, сее кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб’яча задня права лапка, та з неi ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се iй почепила, як панна Олена i повеселiшала, – як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:

– Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.

– Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?

– Та то я була дурна та божевiльна… не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер менi свiт не мил без нього!

– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -

– Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. – Та, сее кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: – Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр’ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцураеться, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю…

– Та годi ж, годi, угамуйся! – казала iй Явдоха i пiдняла ii з долу та й посадила на лавцi. – Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай iде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. – Та, сее кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна iй услiд кричить: – І хустку, i весiльну шишку тобi дам…

Аж ось ввiйшов до неi у хату братик ii, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.

– Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжiвна.

– Тiльки перед

свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, – так казав пан хорунженко.

– Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, – стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. – Я вже… вибрала собi жениха… – сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.

– А кого?

– Пана сотника конотопського Забрьоху.

– Що печеним гарбузом попоштувала?

– Еге!

– Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

– Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поiдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.

– Та що се тобi так нiколи припало? – опитав ii пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.

– Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння… Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, i тут назбираемо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!

Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, iсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: «Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу». Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату мие, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджуе… так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.

Х

Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своiм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п’ятiнкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i подае рушники а вiн, на сее понадiявшись, та у Чернiговi аж п’ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись… що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та iхали б до панни хорунжiвни за рушниками… аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: «Що, – каже, – панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п’яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха приiздив i поеднав iм слiпого скрипника на весiллi грати…» Сее усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, i наньмичку Хiврю… вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б’е, мов у скаженого… а далi як кинеться до Хiврi… так би ii i розтерзав, якби не догадалася та не втекла.

Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця понаривав собi з голови волосся повнi жменi… та як здума, що вже не можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж завие, мов панотцевський хiрт, та й подереться на стiну.

Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки що надумав було головою об стiну товктись… аж… рип! i увiйшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i паличкою пiдпираеться.

Ввiйшла, поклонилась та й каже; «Добридень тобi, паниченьку!»

А панич мовчить, витрiщив очi та сопе.

– Чому таки в тебе нема нiякого порання? – каже баба, не потураючи, що вiн дивиться на неi, мов скажений. – Нi птицi не патрають, нi баранця не зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весiлля, а вiн собi i овва!

Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли ii кiсточки, i хто б то iх iз цуциком позбирав, якби Дем’ян Омелянович не розсердивсь за сii бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля криницi i тут божилася i заприсяглася, що нi за кого не пiде, опрiч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як тут було пану судденку стерпiти, що пiсля такоi бiди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепкуе. Вiн би, кажу, потрощив би ii на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже:

– Чого-бо ти так лютуеш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим свiт.

Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве промовив:

– Йо?

– Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили, щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на моiй тварi сiло сiмсот пiстрячок та болячок, – та й усякими вiдьомськими проклинаннями стала проклинатись, – коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутренi обвiнчаешся; тiльки слухай мене: адже ти мене добре знаеш?

Як-таки сьому паничевi

i не знати конотопськоi вiдьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд неi, так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та мерщiй iй беркиць й ноги та й просить:

– Тiточко, голубочко! Зробiть, як знаете зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр’ю звати; куплю плахту, очiпок, серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота… Тiльки дивiтесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на весiллi грати, так де вже…

– Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укоштуеться, нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що зведуть на Дем’янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку, старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.

Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за шапку братись, щоб iти за поiздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весiльноi спiвати, та ще й прискакуе:

У Дем’янка та батькiв, много,

А рiдного та нi одного.

Та все такi, що напитися,

А нiкому й пожуритися.

Усе такi, що пити-гуляти,

А нiкому та порадоньки дати.

XI

Смутна i невесела убиралася у своiй хатi панна хорунжiвна, Йосиповна Олена, на своему Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбираеться, i не вбираеться; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба iй поспiшати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб iй тут у вутренi i звiнчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора до села буде верстов з п’ять або двi: так от треба iй поспiшати, щоб вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси у дрiбушки поплела, стала ленти покладати… зирк! що нi найлучча скиндячка, що iй подарував пан судденко… ii так i узяло iз-за плечей; згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i розсипаеться. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав’язуе на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр; повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

Хто мав поспiшати,

Нехай не вийде з хати,

I щоб до сход сонця

Не знайшов нi дверей, нi вiконця.

Увiшедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця; звелiла iй тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару свiчечок п’ятакових до вiнця, хустку руки зв’язати, рушник пiд ноги i шага пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив, дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп’яшок i навчила ii, що i коли з ними робити. От i пiшла наша молода з старшою дружкою у село, поспiшаючи до вутренi, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.

Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв сорок дiвка, а звали ii Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у неi не було i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на одну ногу крива i правоi скарлюченоi руки до рота не пiднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов’язала iй на шию, та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила ii верхи на паличку, а сама сiла на другу, цмокнула, ньокнула… палички чкурнули скiльки духу, аж пил за ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: «Стiй же ти, дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця». Солоха стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла.

Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: «А геть, нелюбе! «; то Олена ii i пита: «Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?» – «Та то я, панночко, пiр’ячко зняла, на кунтушi було прилипло». То Олена i стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляе; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв’язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм капшучцi була жаб’яча задня права лапка, та з неi ж пересушене серце та лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв’язала, а той капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: «Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вернiмося, сестро, додому». – «Та чого ж вертаться? – каже дружечка. – Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш…» – «Отсе справдi, що так, – каже Олена, – таки тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву».

Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi – нема пана Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонiе, як мак, то побiлiе, як полотно; усе, сердешна, боiться, щоб вiн не ввiйшов та щоб не потягнув ii до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до «во утрие iзбивах», аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний, старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиi ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi попом став. А за таким-то поiздом увiйшов i молодий… Хто ж то такий? Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщiй тим реп’яхом, що вiдьма дала, та ii у спину товк! та й примовила тихенько: «Причепись вп’ять». Олена пiсля сього так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сiп! i каже: «Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе е друга, то покажи, де вона, я iй, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а тепер умру, коли мене покинеш…» – «Та я ж за тим, панночко, i прийшов, щоб з тобою закон прийняти», – сказав пан судденко та й потяг ii за руку до стiльця, а вже пiп був поеднаний. Не забарились, проспiвали «лозу плодовиту», окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись,

вчистили з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки гасити тощо.

XII

Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора приiхав з Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри.

Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; i як вже була пора, то, одягнувши новi, кримських смушкiв, кожухи, стали виходити.

– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенiя. Приспi-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защiпкою глумляетесь? Сокрушайте ii; отверзайте врата у сiни, – так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не вiдчиня.

– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!

– Чесо ради сие бисть! – каже пан писар. – Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку…

– Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись!

Кинувсь пан Пiстряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука – аж употiе, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати – нема та й нема!

– Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили.

– Видiх, дверi, отверзающиiся сiмо i овамо i се не бi! – так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: – А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об’ятiя i приступiм на прикосновенiе, дондеже сотворимо совокупленiе.

– Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто.

– Прикосновенiе, осязанiе, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанiе воспроiзводити круг усii хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити iх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! «Чи е, Ригорович?» – «Нiсть! iщезоша, яко дим». – «Ходiм дальш». Вп’ять пiшли. «Чи обрiли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! морока та й годi!»

Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться. Нема! Вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос: «Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!» А пан Пiстряк, знать, щось свое надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!. шасть у хату Явдоха Зубиха, iх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала.

От i загомонiла на них:

– Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

– Ох, тiтусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсiм бiда.

– Смущенiе велiе учинися, – сказав Ригорович, спiдлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сiя двер, з ню же проiзведенiе сотворяеть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм!

– Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденiе було? – так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого.

– Тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його i розказати. Хтось було дверi в нас вкрав! Вже ми iх лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробi кричати, а ти тут i ввiйшла.

– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже вiдьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я ii переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що стоiть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч ii i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Киева дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе злее вiдверну i ii, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. – Та, сее кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: «Догадавсь!»

От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за свое, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поiздом i духу не зосталося. А Солоха стоiть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита на неi зирк! так у нього у животi i похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неi та, здохнувши важко, i каже:

– Що то за проява стоiть?

– Мню, – каже писар, – яко сiя есть единая iз семидесяти дщерей царя Iрода, iх же вiн, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, i прочиi iм же нiсть числа, Аз же мню…

– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи дiло. Чи це перевертень, чи се вона справдi така?

– Єй, господине! Єгда воззрю на неi умними очима, то зрю панну Олену, хорунжiвну, Йосиповну, пре-велелiпную дiвицю, егда же разсмотрю ii грiховними, плотськими очима, то обрiтаю ii iз’iдомою паршами паче усiх мерзостей усього лиця землi. Аз же мню, яко сiе есть обаванiе Явдохи велемудроi, рекше Зубихи, еже устроi посмiяння ради тресугубо-анахтемськи проклятоi вiдьми киiвськоi.

– Так що ж, пане писарю, брати?

– Та берiть, добродiю. Аще совiсть не зазрить, берiть. Сотворiте совокупленiе, а по совокупленii усякоi обаванiе iщезаеть, яко дим, i расточаеться, яко прах перстний.

От пан Уласович пiдтяг живiт та пiдiйшов до Солохи та й каже:

– Чи не соiзволяете, панночко, зо мною шлюб прийняти?

А Солоха i загугнявила:

– Соiзволяю.

Мерщiй побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, i ввiйшли у церкву та до стiльця.

Не забарились i iх обкрутити. Панотець i каже: «А поцiлуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощiв i викинув поповi аж п’ять алтин, та усе денежками, i пiшов з своею молодою у Безверхий хутiр. А старший боярин, пан Пiстряк, кишки рве зо смiху, та бiга по селу, та збира свiй поiзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.

XIII

Смутний i невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторi, бiля панських хат,

дивлячись, що панна хорунжiвна, Олена Иосиповна, сидить на посадi з паном судденком, Дем’яном Омеляновичем Халявським, а бiля нього стоiть… Солоха! Дiвка гарна, чепурна, одягна… бо що було на нiй до вiнця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди свое познiмали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорца, дiрява, розхристана, i тiльки що шматком староi плахти зап’ялась та й годi. От усе убрання на нiй! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська вiдьма, за той бешкет, що вiн iй на рiчцi i над рiчкою при всiй громадi зробив. А й не вiн же то, коли по правдi сказати; то поравсь з нею пан Пiстряк; вiн i пана сотника на се навiв; ну, та знаете, що на свiтi усе так iде: що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi; на ньому усе лихо i складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько i розуму не приложить, що йому теперечки на свiтi й робити! Забiг би на край свiту, та уже шлюбу не розiрве: казав-бо при вiнчаннi, що «не покину ii аж до смертi». А як гляне у вiкно, – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспiвують вже не так, як учора, замiсть Микитки та вже Дем’янка, а слiпий скрипник, сидячи у сiнях, що е духу скрипить Дербенський марш, а бiсова вiдьма, Явдоха Зубиха, замiсть матерi сидить у червоних юхтових чоботах з пiдковами у п’ядь, а на головi кибалки, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у вiконце та й глузуе над ним: так аж об поли б’еться руками i зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути i свое боярство i притулитися до чужого весiлля, бо бачив, що тут i страва усяка мудра, i горiлки багацько, i поштують наподряд усiх, не розбираючи, хто першу п’е, а хто вже i п’яту. Пiткнувсь було, так йому i чарки понюхати не дали, i у хату ходу не дали: «Іди, – кажуть, – собi на свое весiлля». От вiн подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого пiду ськати», плюнув iм через порiг та й пiшов до свого доiзду.

От iх дружно зiбрав усiх i каже:

– А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба свое дiло справляти. Поiдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано.

Поiхали, приiхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усякоi наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком.

Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м’якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе… i тее… а тут довелось лягати на своiй паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмичку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла.

А сидячи на посадi з своею Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi…

Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своею молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як е сама настояща калина… i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев’язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i е стьожка, е й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко… на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!!

Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: «Сякий-такий, а вiн е сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки свое коли-небудь вiддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подаруе; а дружко збираеться викрикати такими голосами, яку хто скотину подаруе… аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: «Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки на посадi сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якоi новини або якоi милостi? Та голоснiш читай!»

Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну! – фiть! фiть!. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка iх на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та iй i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над своею сотнею; так за те його з сотничества i змiнити…

Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: «От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаемо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте».

Та й – перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з другоi сотнi узяли судденка, Дем’яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: – «Дарма! пiдiб’юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот… чи то пак, пане Микито, з своею Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?»

– Я! я! я! я! – заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви iсти, що на обiд понаварювали.

Оттаке-то було весiлля

у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником!

XIV

Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Дiстряк. Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив…

– Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович. – Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти виеш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?

– Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя!

– А менi що за нужда? – казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiякоi порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся.

– Не возпом’яни моiх первих беззаконiй, друже! Нинi i аз грiшний у просторi содержуся.

– Як так? – спитав Уласович; а Пiстряк по-своему, по-письменницьки, i розказав, як вiн прийшов до нового сотника прехваброi Конотопськоi сотнi, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, i як той, каже, «воззрiв на нього гордям оком i нечистим серцем, аки на пса смердяща», i звелiв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такiм i об такiм дiлi. Ригорович захотiв помудрувати i, щоб з першоi пори зануздати пана сотника по-своему, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своему. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писаревi: «Не так!», а писар йому ув одвiт:

«Так! я вже знаю, що по-моему лучче буде!»

Пан сотник крикнув: «Пиши по-моему!», а писар каже:

«Я на те писар, я знаю, як i що треба!» Як же пан сотник розлютуеться, як крикне:. «Так ти вже не писар, сякий-такий сину!» – i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род iх, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, «его же, – так закiнчив Пiстряк, – не единожди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганiе чиних».

– Скажи менi на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович, – хто се нам таку пакость укрутив?

– Оле менi! – здихнувши, казав Пiстряк. – Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславноi слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв еси, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще – ох! – i сотничку, воеже би iмiти непреткновенное намiренiе соiтися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленiе над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху – нехай здорова буде! – замiсть лiпообразноi панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сiе учини ув отмщенiе за поруганiе над лядвiями ея. Вотще ми ii, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой!

– Так подаймо на неi лепорт! – казав Забрьоха. – Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай ii посадять у колоду…

– Овва! – здихнув Ригорович i каже: – Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила iй парчеве возглавiе, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до ii раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана iй власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiлое врем’я i полвременi.

– Так, знаеш, що зробимо? Закличем ii, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почастуем, а далi надаем тусанiв, i щоки iй попiб’ем i зуби останнi повибиваем.

– Плюнь, друже, на сiю Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче.

– Та й випиймо ж!

От Уласович i гукнув на Солоху, а вона iм уточила i унесла, чого треба було. Стали кружати. Повицiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам. I пiсля того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нiчого iм було бiльш робити… Минулося панство!

Закiнченiе

А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра – коли знаете; i вона дуже довга. Там е таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотопi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там… якось-то… гм! проброiла… не знаю, що i як… тiльки мужик iй i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе…

Усiм же iм се сталося ось за що. Пану Забрьосi – щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн е начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предписуе у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити вiдьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесноi сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб не топив народу; бо, поки до вiдьми добрався, скiльки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що i у вирiй полетiв, мов гусак, людям на смiх!

Пiстряку Ригоровичу – щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його в дурнi, а щоб робив i казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив iм бiди, як тут з жiнками: на кого сердився, а скiльки душ занапастив, у водi потопив, i сирiт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горiлки.

I пану Халявському з його жiнкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до вiдьми? Зачим через чаклування – та ворожiння, покинувши закон святий, собi побралися? Еге! Хоч i прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через ii реп’яхи та кiсточки сушеноi жаби, так воно усе i пало прахом.

А що Зубисi досталося, то нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкошi. Був iй i батрак, була й наньмичка, вiд сотника панщиною приставлена, i на ралець ходили до неi люди зараз пiсля сотнички, i нiхто не смiв ii не тiльки вiдьмою або чим взивати, та ще й величали ii по менню: Семеновна, або панi Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського «мiнили, так i на неi увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлiла i скоро дуба дала. Та ще не зараз i вмерла. Що вже страждала! Умира i не вмира; i руками, i ногами не двига; а стогне на всю хату, – так що i на вулицю чути було. А тут ще кiт ii розходився та нявчить за нею скiльки е духу… От там-то не страшно було!. Далi зiрвали стелю… тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетiв над неi, крилами махнув… тут iй i амiнь… тiльки зуби вискалила!. а кiт так i лопнув, як пузир; а ворон, хто його зна, де i дiвсь!.

Нiкуди ii

по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кiлком та зверху i заплiшили, щоб ще не скочила. Собацi собача смерть!

От вам i конотопська вiдьма!

Iван Нечуй-Левицький

Кайдашева сiм’я

I

Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’еться гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’еться оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.

На високих гривах гiр кругом яру зеленiе старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високоi гори на той лiс, i здаеться, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала у вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. У гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяе, а в долинах чорнiе. Над долинами стоiть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.

Пiд однiею горою, коло зеленоi левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Уся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.

Одного лiтнього дня перед Паликопою Омелько Кайдаш сидiв у повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш у бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.

Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого – Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.

Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи – все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.

Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.

– Карпе! – промовив Лаврiн. – А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

– Посватаю, кого трапиться, – знехотя обiзвався Карпо.

– Сватай, Карпе, Палажку. Кращоi од Палажки нема на всi Семигори.

– То сватай, як тобi треба, – сказав Карпо.

– Якби на мене, то я б сватав Палажку, – сказав Лаврiн. – У Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!

– Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби.

– То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка.

– І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить.

– То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка грае, а тиха, як ягниця.

– Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, – сказав Карпо.

– То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, – сказав Лаврiн.

– Коли в Химки очi, як у сови, а своiм кирпатим носом вона чуе, як у небi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такi викрутаси виробляе…

Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли без дiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг зi стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомiльний, ходив до церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити; вiн понедiлкував i постив дванадцять п’ятниць на рiк, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважае. Кайдаш не iв од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде у водi потопати.

– А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? – загомонiв Кайдаш до синiв. – Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаете, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи не потопатиме у водi й не вмре наглою смертю.

– У Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiна, – сказав Карпо.

– Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то i в калюжi втопишся, – сказав батько.

– Хiба з корчми йдучи… – сердито сказав Карпо i тим натякнув батьковi, що батько любить часто ходить до корчми.

– Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiкаеш менi гiркими словами…

Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь. Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно.

– Карпе! – тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. – Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

– Ат! Одчепись од мене, – тихо промовив Карпо.

– Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; у неi щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить.

– Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни.

– Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi.

Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив:

– Уже й знайшов красуню! Та в неi лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять.

– Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, – сказав Лаврiн i засмiявся.

– Чи ти здурiв? Хотина як вигляне у вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в неi неначе чорт сiм кiп гороху змолотив.

– Ну, то бери Ганну.

– Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з’iси, поки кругом обiйдеш, а як iде…

Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки.

Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

– Господи! Чи у вас бога нема в серцi, що ви

в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви стоiте, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! – крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi.

– Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречаноi вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять.

– Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, – сказав веселий Лаврiн.

– Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, – сказав Карпо.

– То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неi серце з перцем, – сказав Лаврiн.

Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його своiми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло ii лице з рум’янцем на всю щоку, як бiлiли ii дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.

– Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? – спитав Лаврiн.

Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його.

Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана, куди ii взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер ii брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од iх трохи панства. До неi прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать iх у руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панii частували ii в покоях, садовили поруч iз собою на стiльцi як потрiбну людину. Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природноi звичайностi украiнськоi селянки в неi пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неi спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

– А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.

Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.

– Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Уже з пiвдня звернуло.

– Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, – обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови.

Сини з матiр’ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тiеi п’ятницi i не пiшов полуднувати.

Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш усе працював. Уже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.

На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь у тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви.

– Омельку! Омельку! – гукнула Кайдашиха тонким голосом. – Не забудь зайти iз церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чуеш?

– Та чую, чую! – обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви.

– Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп’еш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок, – знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам’яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев’яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.

Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю…

Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг удержати iх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.

Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не iв цiлий день. Голод затяг йому живiт. «Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить», – подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

У шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.

– Оце, куме, так натомився, аж спина болить, – промовив Кайдаш.

– Що ж ти таке важке робив? – спитав його кум.

– Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась iз крутого шпиля, як з печi. Вози iз снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

– То застав синiв трохи розкопать шлях, – сказав кум.

– А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, – сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

– Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, – обiзвався чоловiк, – а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.

– Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, – сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

– Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоiть стара груша, та до чагарника, – сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. – От i вози були б цiлi.

– Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, – сказав Кайдаш, випивши чарку

i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоiй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.

– Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не iдь, то все пiдпирай воза спиною, – сказав кум, – усю спину поколов iк бiсовому батьковi.

– Та, здаеться, куме, i ти сам котився з тiеi гори зi своею Ганною, вертаючись з хрестин? – обiзвався з кутка чоловiк.

– І як тi люди iздили з такоi гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, – говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

Уже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п’яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.

– Жiнко, одчиняй! – закричав Омелько й почав лупить з усiеi сили кулаком у дверi.

– А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? – крикнула Кайдашиха з хати. – Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

– Одчини, бо вiкна поб’ю! – репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

– Як поб’еш, то й повставляеш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, – обiзвалась з хати жiнка.

Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив ii, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

– Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? – кричав Кайдаш. – Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п’ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

– Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, – сказала Кайдашиха.

– А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! Їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, – говорив Кайдаш сам до себе, – оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

– Яка це iродова душа кидаеться горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась iз постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

– О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра… я тобi оддячу!

І з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з iх текла патьоками вода. На землi з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

– Побила мене лиха година та нещаслива! – загомонiла Кайдашиха. – Із чим же ти поiдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настае возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаеш женить сина.

– Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. – Дулю вiзьмеш, а не грошi.

– От тепер, тату, вже не будете у водi потопати та од наглоi смертi помирать, – обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

– А ти чого обзиваешся? Матерi твоiй сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

– І годi вже тобi! Ще мало того крику, – спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Усi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

II

Другого дня, в суботу, на свято Паликопи, Кайдаш з жiнкою поiхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. У самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлоi стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлоi стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

– Будь здорова, чорноброва! – сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

– Будь здоров, нечорнобровий! – обiзвалась Мотря.

– А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

– Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому – зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате.

– А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, – сказав Карпо.

Мотря стояла пiд хатою проти бiлоi стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум’яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите, щось гостре, палке, гаряче, було видно розум iз завзяттям i трохи зi злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало ii з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиi.

– Мотре! Чи дома твiй батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за ворiт.

– Нема, поiхали на ярмарок. А тобi нащо?

– Так собi питаю, – сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

– Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, – сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

– Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи iй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв ii за руку вище од лiктя i здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

– Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

– Та покинь отого

глиняника! – сказав Карпо i хотiв однять од неi драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, – сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

– Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, – сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

– Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.

– Та вже ж не ти, – сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

– А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

– Вставай, бо зiпхну! – крикнула Мотря.

– Ану пхни, чи подужаеш? – промовив Карпо й осмiхнувся.

– Тiкай, бо, iй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi у вiчi, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь iз горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п’ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

– Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! – крикнула Мотря на ввесь двiр. – Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

– Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiеi червоноi глини за цiлого п’ятака, – промовила Мотря жалiбним голосом.

– Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

– Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила iз землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

– Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяеться до неi, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

– Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком iдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитоi глини i два глиняники, що качалися серед двору.

– А це, дiвко, що таке? – крикнула мати з воза. – Чи ти п’яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

– Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, – говорила Мотря.

– Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакае через тини, як собака, – промовила мати. – Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? – говорила мати, ввiйшовши в хату.

– Оце, господи! Чом та чом? – крикнула й собi Мотря. – Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, – сказала Мотря, осмiхаючись до стiни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

– Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

– Через яку гору? – спитав Карпо, не дивлячись на батька.

– А через оту-о! Хiба не бачиш? – сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. – Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна.

– Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, – сердито обiзвався Карпо.

– А як же ми возитимемо снопи? – сказав батько.

– Так, як i возили, – знехотя сказав Карпо.

– А хiба ж мало осiв ми там поламали?

– То ще з одну або зо двi поламаемо. Цiлий куток iздить через гору, а я буду ii розкопувать. Оце справдi штука!

– А хто ж ii розкопае, як ми не почнемо? Комусь треба почать, – сказав батько.

– Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, – сказав Карпо i пiшов у хату.

– І я так само, – обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях усе-таки не розкопаний.

– Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, – бубнiв сам до себе Кайдаш.

На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались iхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякоi роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

У недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав’язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала iх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап’янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку iз золотоi парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другоi так, що над лобом було видко пружок од кожноi стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

– Нащо це ти, Мотре, так прибираешся? – спитала в неi мати. – Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваеш усi квiтки та стрiчки?

– Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, – сказала Мотря, але в неi була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неi найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.

Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску, пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась у зелений з червоними квiтками горсет, взулась у червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ii голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр’я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з’iжджали два вози зi снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи iх у спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi.

– Карпе! Держи-бо цабе! – крикнув батько на сина. – Поминай колесом отой каторжний горбок.

– Цабе, сiрий! Цабе, моругий! – крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими

головами.

Але саме в той час вiн глянув униз. Проз iх двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс – усе блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.

– Держи цабе! – крикнув не своiм голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiн нахиляеться на один бiк. – Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе!

Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав’язло в рiвчаку.

– Ой, лиха моя година та нещаслива! – крикнув Кайдаш. – Це ж мене покарала свята недiля. І нащо було сьогоднi iхати по снопи?

Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся.

Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко ввесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись.

– Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й свята п’ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! – говорив Кайдаш i трохи не плакав.

– Вас, тату, все карае як не п’ятниця, так недiля, – сказав Карпо насмiшкувато.

– Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити? – бiдкався старий Кайдаш.

– Кидаймо снопи та ходiм до церкви, – сказав Карпо.

У старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат.

Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.

Уже задзвонили на «Достойно», як Кайдаш iз синами впорався коло воза, одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз.

Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю.

Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дiвчат iз самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу ii гострi, як нiж, очi, вхопив ii блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та зеленого листя.

Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Їi довгi стрiчки маяли на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря затулила губи хустиною, але зараз iх одтулила й смiливо спитала:

– Чи вийдеш по обiдi на музики?

– Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?

– Вийду, хоч би й мати не пускала, – одказала Мотря i побiгла на греблю та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим листом.

«Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона моею: в’еться, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук», – подумав Карпо та й пiшов у хату.

По обiдi на вулицi вдарили троiстi музики i пiшли через усе село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, наставав вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усi дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однiеi Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на Мотрю, як на ii плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях ii червонi чоботи, як бряжчало на шиi добре намисто з дукачами.

Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до неi, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав ii i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i задимлений верх. Вони пiшли греблею.

– Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й вилае, – сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.

– А як я свисну за садком, чи вийдеш?

– Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть.

– Чому ж так?

– Хто тебе знае, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смiешся. Ще й слави на все село наробиш.

Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала.

– Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю i з тебе не смiюся.

Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула Карповi просто у вiчi. Їi блискучi очi неначе легка роса присипала.

– Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! – сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко, що ii стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом.

«Ой ти, дiвчино, з кучерявоi рути-м’яти звита та з гостролистоi шельвii!» – подумав Карпо i повернув назад додому.

Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася Карпа.

На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов зi своею жiнкою до Довбишiв у гостi. Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями.

Кайдаш iз жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом. Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi. Їi руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд ii руками, як сучка, дрiбно та голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в ii руцi неначе лисячий хвiст.

– Добридень, моя дитино! Боже, поможи! – промовила Кайдашиха до Мотрi тоненьким голосом.

– Доброго здоров’я! Спасибi! – обiзвалась Мотря з садка, i ii руки не переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i знов спустила очi на терницю.

– Чи батько та мати дома? – спитала Кайдашиха.

– Дома. Вони в хатi, – обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок.

Довбишка виглянула у вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i накинув на себе свиту.

Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка попросила iх у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались

iз хазяiнами.

Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцiлувала й знов поклала на стiл.

– Як вас, свахо, бог милуе? Чи живi, чи здоровi, мое серденько? – говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.

– Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо, щоб старости сiдали, – просила хазяйка.

– Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний, то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, – говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не було.

– Чи це ви, свахо, запилились? – спитала в Кайдашихи хазяйка.

– Еге, мое серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, – сказала Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись i держала себе дуже чисто. Все на iй було чистеньке, неначе нове.

Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазяiном.

– Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! – просила хазяйка. Кайдашиха пересiла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на службi в панiв, вона набралась од iх чимало пишання.

– Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви, свату, чого це стоiте? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi спротивляться.

Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi до стола й очi спустила додолу.

– Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви ж таки наша сваха! – припрошувала хазяйка Кайдашиху.

Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, утерла губи хусточкою i посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату.

– Де це моя Мотря? Оце загаялась за тiею роботою. Вже й час полуднувать, – говорила хазяйка, вештаючись по хатi.

– Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота у вас дитина. Там так пильнуе коло роботи, що й не розгинаеться. Ото, мое серце, гарну невiсточку матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, – заговорила Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi.

Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога. Мати загадала iй зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка накраяла хлiба, а хазяiн внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив на стiл. У горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла.

Мотря поставила на стiл полумисок зi сметаною й тарiлку з шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать усю ii душу. Їi очi з м’якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати.

– Спасибi тобi, мое серце кохане, що ти нас вiтаеш, – промовила Кайдашиха до Мотрi, i знову на ii уста прилинув осмiх, а зi словами неначе полилась патока з уст.

Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшла з церкви.

Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патоку своiм пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi.

Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягти яечню. Мотря почала поратись коло печi. Хазяiн налив чарку перцiвки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався.

Хазяiн пiдняв чарку вгору i почав приказувать:

«Даруй же, боже, нам щастя й здоров’я, а помершим пошли, господи, царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко, будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, буде твоя голiвонька веселенька».

Хазяiн випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози, знов налив i подав Кайдашевi.

Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у рот горiлку. Хазяiн знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату.

– Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошли тобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi.

Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку.

Кайдаш глянув на жiнку i подумав: «І на якого нечистого вона розпустила язика!» Йому дуже заманулось випити по другiй.

– Що це ви, свахо, так мало випили? – припрошувала хазяйка.

– Ой, буде, буде? – залепетала Кайдашиха. – Така гiрка, як полин! Я не знаю, як тi п’яницi ii п’ють.

– Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставляете стiльки на сльози? – просила хазяйка.

Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та не хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дуже скривила губи.

– Та випийте-бо, свахо, повну! – знов просила хазяйка.

– Ой, буде, мое серденько! Коли б не впиться, – сказала Кайдашиха i оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом.

Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше ii одвела, неначе губи чаркою попекла, i одвернулась, втираючись рукавом. Гостi й хазяiни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала розказувать, як ii шанували пани та попи.

– Оце недавно, серденько мое, просили мене готувать обiд аж у Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний! Наiхало гостей повнiсiнькi хати, а я на всiх настачила. Вже як пороз’iздились гостi, а матушка й кличе мене в покоi, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiдае зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибi iй, та все припрошуе: та випийте-бо, панi Марусю, та iжте-бо, панi Кайдашихо. Їй-богу, правду кажу, проше вас.

Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того проше смiялись по всьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею.

– Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже доведу до пуття тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi!

Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум на всiх. Кайдашиха примiтила тее i звернула на iншу стежку.

– А що вже за своiх синiв, то, iй-богу, грiх буде не хвалити iх. У мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а вiн лежить – анi писне. Моi сини неначе пахучi васильки на городi.

Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та щоб хазяiн наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не видержав.

– І годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова своiх дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? – сказав Кайдаш.

– Авжеж, що правда, то не грiх, – притакнула Довбишка й неначе пiдлила масла у вогонь.

– Я не хвалю своiх синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори немае таких хлопцiв, як моi. Що вже робочi, слухнянi,

покiрливi, то дай, боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.

Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав не тiльки ii, але навiть батька, а покiрним вiн не був навiть малим хлопцем.

Мотря напрягла яечнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втирала хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха спiткнулась на порозi.

– Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, – сказав Кайдаш, виходячи за ворота. – У мене синами не поле засiяно. Лаврiн зостанеться в моiй хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.

– О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! – сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.

– Де вже, щоб моi сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких слухняних дiтей, як моi сизоперi орли! – хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на вулицю.

– Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за вашу ласкавiсть! – прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.

III

Пiсля другоi пречистоi Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.

У четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха прокинулась i збудила невiстку.

– Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, мое серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп, то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.

Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить ii розкладать дрова в печi, неначе ii й того мати не навчила. Мотря встала, розпалила в печi й приставила чавун з водою.

– Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! – застогнала на печi Кайдашиха, укриваючись рядном.

У хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видоiла корову, процiдила на цiдилок молоко й погнала до череди корову. Вертаеться вона в хату, а свекруха спить на печi, аж хропе.

– Чи одiгнала до череди? – спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. – Вiзьми ж, мое серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я ось зараз встану та покажу тобi, як борщ накидать.

Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, стала перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi, бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху й постерегла той косий погляд.

Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку, як наливать борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi, наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду.

– Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала на вишкварки до кашi, – знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать.

Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за ii руками. «Але чом оце свекруха не береться до роботи?» – подумала вона.

Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада, що взяла в свою хату добру робiтницю, i почала залежуватись. У печi зашкварчав горщик.

– Мотре! – крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. – Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч собакам вилляти.

Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi.

– Якби я могла розiрватися надвое, то я б i сiни мела, i коло печi стояла, – промовила Мотря неласкавим голосом.

У хату перегодя ввiйшов Кайдаш iз синами i звелiв подавать обiд. Мотря подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях.

– Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, – сказала Кайдашиха й почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу.

По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала вишкрiбать вiнця старого засаленого горшка. Горщик завищав пiд ножем, наче цуценя.

– Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, – сказала Кайдашиха.

– А як же його шкребти, щоб не було чуть! – не видержала Мотря й пiдняла свiй твердий голос.

– Не дуже дави ножем, мое серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав’язла в тину.

Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.

По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених уподовж ночовок. Вона догадалась, що ii свекруха недобра i що пiд ii солодкими словами ховаеться гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських, щоб комусь покорятись.

Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась iз головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб, посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тiльки ложку вмочила й не iла борщу.

– Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало збiгло, – сказала Кайдашиха.

– Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а тiльки двi, – одрiзала Мотря.

– Хто видав так говорить матерi! – сказала Кайдашиха навчаючим голосом. – Коли не вмiеш гаразд, то треба вчитись. І я не вмiла, але пани вивчили мене на економii.

– Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, – знов одрубала Мотря.

Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме.

Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка помазала.

– Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а так, мое серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, – сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки де-не-де було знать вiхоть.

– Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, – несмiливо обiзвалась невiстка.

– Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панськi покоi, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собi навчишся, – сказала Кайдашиха та й знов сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.

– Чи ти, стара, здурiла

на старiсть, чи що? – обiзвався Кайдаш. – Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.

Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невiсткою.

Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала iй робити роботу, третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.

Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi почали вставати вдосвiта прясти.

– Мотре! – кричала з печi Кайдашиха. – Вставай прясти. Чи ти не чуеш? Уже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?

Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м’яти коноплi, а Кайдашиха вкрилась iз головою й знов заснула. Вже Мотря напряла пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й сiла за гребiнь. Уже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела.

Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару, вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. «Не буду замiтать хати, – подумала вона, – ану, чи вимете свекруха».

Уже сiли за обiд, а хата була незаметена.

– Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? – сказала Кайдашиха. – Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись?

Мотря натомилась коло роботи, ii взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю.

– Легеньку руку маеш! Легенько ставиш, невiстко! – крикнула Кайдашиха на Мотрю. – Однi ночви маемо, а ти й тi розбий.

– Як розiб’ю, то купите другi, – одрубала Мотря.

Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на неi. Їi саму взяла злiсть.

Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела.

– Чому це у вас i досi хата не метена? – спитав Карпо, увiйшовши в хату.

– Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, – сказала вже сердито Кайдашиха.

– Не знаю, кого напали перелоги, – ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi.

– Якого це ти нечистого так ляпаеш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, – крикнула Кайдашиха. – Чом ти своiй жiнцi нiчого не скажеш? – сказала Кайдашиха до Карпа. – Хiба ти не бачиш, що вона мене не слухае та дiла не робить.

– А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, – крикнула й собi Мотря.

– Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? – промовив Карпо до жiнки.

– Не замела, бо гуляю од самоi пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, – промовила Мотря.

– Та чого це ти кричиш, як на батька! – крикнула Кайдашиха. – Менi вух не позакладало: чую.

– Я на батька не кричала нiколи, а у вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм’ю сама.

– А хiба ж ти робиш сама? – спитала Кайдашиха.

– А хто ж менi помагае, коли хата й досi не заметена, – крикнула Мотря.

– Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, – обiзвався Карпо.

– Мала розум, а у вас, мабуть, оце загубила, – сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались.

Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. У хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни.

– Ти, Карпе, не потурай своiй жiнцi, а то вона мене не слухае, ще й лае. Вона мене зовсiм не мае за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi стоiть неметена?

– Не три днi-бо, а тiльки один день, – сказав Карпо.

– Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в своiй хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме.

Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi.

Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала iх на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена.

«Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, – думала Кайдашиха, стоячи коло печi, – не одпочину я на старiсть од роботи». І Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi.

Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.

– Геть! – крикнула Кайдашиха. – Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся!

Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула.

– Чого це ви гризетесь? – обiзвався старий Кайдаш. – Чи вже не помиритесь коло однiеi печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, – почав навчать старий батько, – треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити…

Усi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять.

– Годi тобi, дочко, гнiватись, – знов почав батько, – сiдай та вечеряй, бо ти натомилась.

Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить своi очi веселим вогнем. Усi встали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм’i. Карпо сiв на лавi й насупив своi рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь.

У хатi стало тихо, як у вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись у темрявi. Мотря чула, що на ii душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на ii очах.

Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чуе вона, Кайдашиха говорить надворi з якоюсь жiнкою та все за неi. Мотря виглянула крадькома з сiней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неi за ворiтьми стояла ii кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр’я.

– От, мабуть, Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, – говорила кума, – ще й ти, кумо, забагатiеш за невiсткою.

– Де там, мое серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менi повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиняе при менi своеi скринi; мабуть, тим, що порожня.

– Чи робоча ж твоя невiстка? – спитала кума. – Чи тямить хоч трохи в хазяйствi?

– Хлiб iсти добре тямить, – сказала Кайдашиха. – Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось усьому вчити невiстку. Та то, мое серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не iдять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене

не слухати, мабуть, учив ii сам Довбиш укупi з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе…

– Од кобили чую! – крикнула Мотря, висунувши голову з сiней. – Що й одноi сорочки менi не справили, а судите на все село.

Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась.

Мотря поралась у хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi.

– Потривай же, свекрухо! – говорила голосно Мотря сама до себе, розвiшуючи сорочки по тину. – Будеш ти в мене циганськоi халяндри скакати, а не я в тебе.

На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю:

– Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуеш?

Мотря прокинулась, але не обзивалась.

– Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски.

– Ох-ох-ох! – застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. – Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану.

Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась.

– Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаеш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Уставай та в печi розтоплюй.

– Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! – крикнула й собi Мотря з полу. – А я трошки покачаюсь!

– Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од своiх дiтей, – промовила Кайдашиха. – Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай устае до роботи.

У хатi всi спали, аж хропли.

– Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

Кайдашиха прикусила язика, але ii розбирала злiсть.

– Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене зi свiту звести? Омельку! – крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. – Чи ти чуеш, що витворяе твоя невiстка?

Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночi голоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червоними очима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапи кочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червоними огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати, висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила зi здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своiм голосом. Сини повскакували з постелi й кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться i собi повставали. Карпо перекинув батька на бiк, i вiн тiльки тодi прокинувся й опам’ятався.

– Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? – питав батька Карпо.

Кайдаш пiдвiвся, сiв на лавi й довго протирав очi. Страшний сон перелякав його. Вiн устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому все здавалось, що його карае свята п’ятниця за те, що вiн не додержував посту в п’ятницю i ввечерi в шинку напивався горiлки.

Такий несподiваний випадок зав’язав рота свекрусi й невiстцi. Вони обидвi кинулись до роботи, але Мотря не вимiтала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на вiник, то на невiстку, а далi витягла зi скринi сорочку й сiла коло вiкна шити. Мотря одiмкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собi сiла латать коло другого вiкна.

Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару, дув бульки й клекотiв вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невiстку спiдлоба й промовила:

– Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба ти не бачиш, що в печi обiд недоварений, а хата стоiть i досi неметена?

– Та вже ж бачу, не повилазило, – обiзвалася Мотря затягуючи нитку в вушко.

– Гляди лиш, щоб тобi й справдi не повилазило. Сядеш собi шити по обiдi, як упораешся.

– Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, – почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.

– Дражнись, дражнись! – сказала свекруха. – Кидай лишень сорочку та вимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а не ти. Роби те, що тобi загадують.

– А я вам, мамо, не наймичка. Я й у своеi матерi не була наймичкою. Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робити дiло пополовинi. Поганять i в мене стало б хисту, аби було кого.

– Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панiв, то робила за двох таких, як ти: варила обiд на двадцять душ; а ти й на п’ять душ не попнешся.

– Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.

– Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як вiзьму кочергу, то й зуби визбираеш, – крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця.

– Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не маете права й вибивать. У коцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас.

– Карпе! Чи ти чуеш, що твоя жiнка витворяе? Чом ти iй нiчого не скажеш?

Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що iм казать. У хату ввiйшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку.

– І хто нараяв нам брати невiстку з тих багатирiв? – крикнула Кайдашиха. – Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею.

– Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас iз хлiбом з сiллю не ходила, порогiв ваших не оббивала. Ви самi до мене прийшли, – сказала Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра.

Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на неi гримати.

– Мотре! Коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж до нас привезена. Наш хлiб iси, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати.

– Хiба ж я дурно iм ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…

– А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та я тобi не подивлюся в зуби! – крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали: вiн замахнувся на Мотрю рукою.

– Тату, в Мотрi е чоловiк, – сказав понуро Карпо, – ви не дуже на неi махайте кулаками.

Кайдаш спахнув полум’ям.

– А ти чого оступаешся за своею жiнкою? – крикнув вiн на Карпа. – Коли хочеш, то я тобi носа втру.

– Ба не втрете! Я вже не маленький, – одрубав Карпо.

Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.

– Що ви менi цвiкаете в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько? Хiба менi не можна в своiй хатi порядок дати?

– Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки е! – сказав Карпо й собi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно.

– Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менi покорятись.

– Тату! Оступiться, прошу вас, – сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, – бо й я налигача знайду.

Кайдаш побачив, що Карпо не жартуе. Вiн не мовчав батьковi й маленьким, а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер.

– Пху на тебе, сатано! – плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, що з полицi полетiло горня й розбилось на шматочки.

– Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навчаеш! Ти вiзьми ремiннi вiжки та загнуздай ii так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду!

Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i плутала ниткою вздовж

i поперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з хати й собi хрьопнув дверима так, що вiкна задзвенiли. Кайдашиха й Мотря зостались у хатi вдвох, сидiли коло вiкон одна проти другоi й нiби шили, не пiдводячи очей од шитва. В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку, пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимне сонце глянуло весело у вiкно й заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на бiлiй грубi й намалювало долi чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодицi все сидiли одна проти другоi, все шили й понашивали од злостi таких безконечникiв, що потiм прийшлось iм довго випорювать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного вiника, що стояв у кутку, пiд мисником.

У хату ввiйшов Лаврiн, узяв вiник i почав мести дiл. Од вiкон до самоi печi простяглися нiби огнянi стовпи, витканi з сонця та дрiбного пороху, котрий ворушивсь в ясному промiннi, неначе дрiбнiсiнька мошка.

Чоловiки посходились в хату. Моря стала насипать борщ. Чоловiки посiдали за стiл; сiла й Кайдашиха.

– Чи помирились? – спитав батько, обертаючись до молодиць.

Свекруха й невiстка мовчали. Карпо сидiв за столом i обiдав мовчки. Пiсля того, як вiн оженився, вiн нiби вирiс у своiх очах. Кожний батькiв докiр здавався йому тепер удвое важчим. Його думка лiтала коло якоiсь хати, в котрiй вiн живе сам зi своею жiнкою, сам господарюе без батька, без матерi i нi од кого не чуе нiякого приказу та загаду.

Од того часу вже не було ладу мiж свекрухою та невiсткою. Вони поглядали одна на другу спiдлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для неi все здавалось, що в хатi чогось тiсно, неначе ii душать стiни, душить стеля, душить пiч.

Уже було недалеко до Рiздва. Роботи було ще бiльше. Мотря вимазала сiни, помила лави, мисник, полицi. Перед празниками закололи кабана. Почався в хатi гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря нiколи не змовчувала свекрусi.

– Мамо! Не кричiть на мене, – говорила Мотря, пораючись коло ковбас. – Я й сама пороблю дiло й без вас. Лучче лягайте на лiжко та, про мене, берiть у руки бандуру, курiть люльку, як наша панi економша.

Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для неi будлi-яку нову одежину. Кайдашиха одрiзала для неi нову запаску.

На третiй день Рiздва Мотря витягла зi скринi нову спiдницю, привезену од батька. Спiдниця була дуже гарна та рясна, зелена з червоними густими рожами. Вона повiсила спiдницю на сволоцi, на кiлку. Кайдашиха тiльки скоса поглядала на ту спiдницю.

Мотря пiшла в хижку, надiла спiдницю й червону запаску, ввiйшла в хату та все походжала по хатi та розправляла широкi фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха нiби не дивилась на спiдницю.

– Ото спiдницю справив менi Карпо iк празнику! – сказала Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла широку спiдницю на обидва боки.

– Батьковi своему покажи, однак багатий! – сказала Кайдашиха, не дивлячись на спiдницю.

– Сьогоднi пiду до батька та й покажу, тiльки не ту чорну запаску, що ви справили менi iк празнику.

– Ой господи! Доведеться лаяться на Рiздво до служби, – сказала Кайдашиха, – через тебе нема менi нi празника, нi недiлi. Хiба не чуеш? Он до церкви дзвонять!

У Великий пiст Кайдашиха принесла от ткалi гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула.

– Та не замикайте, мамо! Хоч i я рук до полотна докладала, та не буду красти, – промовила Мотря; але iй дуже хотiлось одкраяти свою частку й сховать у свою скриню.

Настав Великий пiст. Уже до Великодня було недалеко. Весна була рання. На п’ятiм тижнi пiшов на поле навiть удовин плуг. Мотря почала вговорювать Карпа.

– Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квiтчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси батька, щоб дав менi грошей на нову хустку та на спiдницю. Куплю собi к Великодню нову одежу та хоч уберуся по-людськiй.

Карповi й самому хотiлось прибрать свою жiнку, як прибираеться квiтка навеснi. Вiн почав просити в батька грошей.

– А де я тобi наберу стiльки грошей? – сказав батько. – Твоя жiнка не дiвка: iй замiж не йти. Пiде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба.

Кайдашиха й справдi поiхала на ярмарок. Мотря просилась й собi, але свекруха ii не взяла.

Ввечерi Кайдашиха привезла Мотрi з ярмарку хустку й матерii на спiдницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими квiточками.

– Мабуть, хочете мене в черницi постригти, – сказала Мотря й кинула хустку на стiл. Вона глянула на матерiю, набрану на спiдницю; матерiя була убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навiть не розгорнула ii та й одiйшла од стола.

– Я знала, що тобi не вгожу. Я не знаю, хто тобi й вгодить, – сказала Кайдашиха, розсердившись, – де ж пак! Зросла в такiй розкошi.

Мотря мовчала. А для неi, молодоi, так хотiлось зав’язать на празник голову розкiшною червоною хусткою. Вона тiльки легко зiтхнула.

«Не моя воля волить у цiй хатi», – подумала вона. І для неi схотiлось волi та своеi хати.

IV

Настало лiто. Почались жнива, почалася в полi робота.

Сiм’я лiтом мало сидiла в хатi, менше стало колотнечi.

За гарячою роботою в полi не було часу сваритись. Кайдашi вижали свiй хлiб i стали заробляти у пана на снiп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом бiльше кiп, нiж Кайдаш з Кайдашихою.

Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще бiльше нiби вирiс сам у своiх очах. Вiн тепер вважав себе за правдивого хазяiна, у всьому рiвного батьковi. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онуковi й обiцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сiни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невiсткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своеi дитини, вчила невiстку, як дитину купать, як сповивати, i знов заговорила до невiстки солодким голосом. Мотря ненавидiла той облесливий голос, але стала ласкавiша до свекрухи. Поки вона слабувала пiсля рудива, Кайдашиха стала для неi в великiй пригодi. Але не так сталося, як дитина почала пiдростать. Кайдашиха тiшилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.

Карпо й Мотря, заробивши лiтом собi хлiба, вже знали, що вони iдять свiй хлiб, а не батькiвський. У стiжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали бiльше працi, нiж батько та мати. В скринi в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карповi та Мотрi стало ще важче дивитись батьковi в руки. Лихо в хатi тiльки затихло й притаiлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодицi. І гадина пiдвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвiр’я.

Пiсля Покрови Кайдашиха витягла зi скринi два сувоi полотна: один сувiй давнiший, товстого та недобре вибiленого полотна, а другий – тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврiна й Moтpi, a coбi одрiзала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувiй у скриню.

– А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? – спитала

Мотря, насилу здержуючи голос.

– Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товстi сорочки, – сказала Кайдашиха.

– А ви думаете, мене товста сорочка не рiже в тiло?

– Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв, а мене пани й попи просять варити обiд. кличуть до себе в покоi вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi люди в товстiй сорочцi?

– Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, бiльше од вас, – сказала Мотря.

– От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобi на своему хазяйствi, – сказала Кайдашиха.

– Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?

– Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, – сказала Кайдашиха.

Мотря одвернулась до вiкна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить ii в тому, до чого вона доклала багато працi своiх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.

Мотря взяла одкраяне для неi полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала з скринi червоноi та синьоi заполочi i вже надвечiр ciлa вишивати рукава квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона вишивала iх на мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i тiльки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками.

Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно синiло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, i для неi здалося, що в такiй сорочцi в неi лице почорнiло й брови стали не такi гарнi.

«Була я в батька, було мое личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра личко мое змарнiло й брови полиняли, – подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалi. – Із’iсть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький».

Свекруха пiшла до шинку та напiдпитку судила свою невiстку на все село, що вона нiчим не догодить невiстцi; що справить, то все для неi погане, та дешеве, та не до лиця.

Молодi молодицi все чисто переказували Мотрi, як ii судить у корчмi свекруха.

«Постривай же, свекрухо, не буду я бiльше для твоеi панськоi шкури на тонке полотно прясти», – подумала Мотря, i з того часу вона стала прясти починки собi окремо та ховать у свою скриню.

– Навiщо ти, Мотре, ховаеш починки в свою скриню? – спитала Кайдашиха.

– На те, що треба; не буду ж iх iсти, – одрубала Мотря.

– А може, й поiси: хто тебе знае, – сказала Кайдашиха.

– Не бiйтесь, не понесу в шинок, не проп’ю i не буду напiдпитку судити, як ви мене судите.

– Що ж ти з ними думаеш робити? – спитала мати.

– Помотаю на мотовило, осную та вироблю собi тонкого полотна на сорочки. Може, й пiд моi боки хтось постеле подушки…

Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, i трохи стурбувалась. Вона пряла лiниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня. Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього пряжва.

– То це ти думаеш збиратись на свое хазяйство моiм прядивом? – спитала Кайдашиха.

– Прядиво таке ваше, як i мое. Хiба я не брала конопель, не мочила, не била на бительнi, не терла на терницi, може, бiльш од вас?

Кайдашиха замовкла. Для неi здалося, що невiстка того не зробить, а тiльки мститься над нею за товстi сорочки.

Одначе одного дня по обiдi Мотря витягла зi своеi скринi десять товстих починкiв, взяла мотовило й хотiла мотать. Кайдашиха побачила, що то не жарти, i спахнула.

– Чи ти жартуеш, молодице, чи зо мною дражнишся? – спитала в Мотрi свекруха.

– У мене нема жартiв, – сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в ii руках i черкалось об сволок.

Кайдашиха зобiдилась.

– Дай сюди мотовило! Це не твое, а мое. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, своi жили, – крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило.

– Ба не дам, бо й менi треба, – одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила.

– Дай сюди, кажу тобi! – крикнула на всю хату Кайдашиха, люта од злостi. – Я сама зараз буду мотать.

– Ба не дам! У вас нема чого мотать, бо ви нiчого не напряли, – крикнула й собi на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома руками.

– Геть собi iк нечистiй матерi! Дай мотовило, кажу тобi! – зарепетувала Кайдашиха вже не своiм голосом i вхопила мотовило обома руками ще й потягла до себе.

– Ба не дам! Хiба будемо битись, чи що? – крикнула Мотря й сiпнула до себе мотовило.

– Дай!

– Ба не дам!

– Дай, кажу тобi!

– Ба не дам!

Молодицi пiдняли гвалт. Чоловiки позбiгались у хату. Їм здалось, що молодицi б’ються. Серед хати стояли свекруха й невiстка i сiпали кожна до себе мотовило. Обидвi були лютi, в обох очi блищали. Починок качався долi. Старий Кайдаш, Карпо й Лаврiн повитрiщали на молодиць очi, не знаючи, од чого скоiлась мiж ними така сварка. Свекруха й невiстка так розлютувались, що не примiтили чоловiкiв.

– Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! – кричала Кайдашиха й сiпала до себе мотовило.

– Одчепiться, бо й я вмiю пхатися, – кричала Мотря несамовито й тягла до себе мотовило.

– Чи ви подурiли сьогоднi, чи показились, – сказав Кайдаш, – чи в хрещика граетесь? Покиньте мотовило!

Молодицi його не слухали й тягались по хатi з мотовилом, незважаючи на його слова.

– Та це вони, мабуть, у ворона граються, – обiзвався насмiшкувато Лаврiн.

– Це добра iграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то поб’ю тобi руки.

Кайдаш ухопив кочергу й замiрився на молодиць; вони його нiби й не бачили i все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тодi була п’ятниця. Вiн був голодний та сердитий. Жiночий крик дратував його.

– Покиньте мотовило, бо так i впечу обох по спинi кочергою! – крикнув вiн на всю хату.

Молодицi стояли блiдi, як смерть, i од злостi ледве дихали. Вони вже не мали сили самi покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усiеi сили об землю кочергою, вихопив з iх рук мотовило i потрощив його на цурпалочки. Свекруха й невiстка розiйшлись набiк.

– Чого ви лаетесь? Чого ви сваритесь? – почав Кайдаш. – Господи! Сьогоднi свята п’ятниця, а вони тебе, неначе на злiсть, тiльки до грiха доводять. Нащо тобi, Мотре, те мотовило?

– Буду своi починки мотать. Одначе у вас доброi сорочки не заслужиш, – сказала Мотря.

– Вона хоче прясти собi на полотно нарiзно од нас, – сказала Кайдашиха, ледве дишучи.

– Нащо тобi прясти нарiзно? Чи тобi хто полотна не дае, чи що? – спитав Кайдаш у Мотрi.

– Хочу прясти, бо маю право, – сказала Мотря.

– Ставте, тату, мерщiй хату через сiни, – обiзвався Карпо.

– Ти б лучче свою жiнку трохи приборкав, щоб не так високо лiтала, – сказав батько.

– Хiба моя жiнка курка, щоб я iй крила обборкав, – сказав Карпо.

– Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб i в тебе була цiла чуприна.

– Далеко вам до моеi чуприни! – обiзвався Карпо.

– Ти думаеш, що в мене руки не доросли до твоеi чуприни? – крикнув батько.

– Мабуть, уже переросли… Мати кривдить жiнку, а ви мене, – сказав Карпо.

– Хто ж тебе зобижае? Xiбa я тобi iсти не даю? – крикнув батько.

– A xiбa ж ви дали менi коли хоч копiйку в руки?

Я роблю, а ви грошi в свою скриню ховаете.

– Нащо тобi грошi? Xiбa хочеш ix пропить? – сказав батько.

– А хоч би й пропить. Яке вам до того дiло? – сказав Карпо.

– То ти мене будеш на старiсть вчити! – кричав старий Кайдаш, блiдий, як смерть, та все приступав до Карпа.

– Тату, не лiзьте! Я роблю й маю право на свое добро. Одрiзнiть нас.

– То ти через свою дурну жiнку будеш менi цвiкати таке у вiчi! Чого ти, бiсова дочко, гризешся з матip’ю? – крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом. – Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи що? Чи ти хочеш, щоб мати була тобi за наймичку? Я тобi полiчу ребра оцим мотовилом.

Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив ii по руцi.

Мiж батьком i Мотрею став Карпо, неначе iз землi вирiс.

– Тату, не бийте Мотрi, – крикнув вiн несамовито, – яке право ви маете бить мою жiнку?

– А чом же вона не слухае матерi та тiльки збивае бучу в моiй хатi?

– Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидае на Мотрю, а сама тiльки походеньки та посиденьки справляе.

– То це ти таке говориш за свою матiр? – крикнув Кайдаш.

– То це ти менi колеш очi через свою жiнку? – крикнула Кайдашиха, приступаючи до Карпа з другого боку. – От чого я дiждалась на старiсть од своiх дiтей!

– Як ти смiеш таке говорити на свою матiр? – суворо крикнув Кайдаш i приступив на ступiнь ближче до Карпа.

– Тату! Не наближайтесь, – говорив спокiйно, але понуро Карпо, стоячи стовпом на одному мiсцi.

– Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на старiсть таке лихо терпiти! – крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак пiд самим носом у Карпа.

Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки витрiщив iх ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi.

– Я поб’ю на тобi оце мотовило на трiсочки, як ти не впиниш своеi жiнки! – крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.

Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав на батька.

– Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, – сказав Карпо.

Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилi б’ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як смерть, а тонкi губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно.

– Тату! Не бийтесь! – ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий, з темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа.

– Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, – промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся кров налилась у його голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах задзвенiло й зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться.

– Не лiзь, бо задушу, iродова душе! – крикнув Карпо та й кинувся, неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.

Старий Кайдаш як стояв так i впав навзнак, аж ноги задер. Поламанi шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу.

Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули в один голос. Лаврiн з матiр’ю кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на два ступенi до стола i знов став непорушно, неначе скеля, бiлий, як крейда. Його темнi очi погасли й нiби померкли, а волосся на головi настовбурчилось i стирчало, неначе в iжака. Мотря злякалась, що за ii мотовило син побив батька.

Лаврiн з матiр’ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своiми дiтьми, i гнiв, i злiсть – усе злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося, нiби Карпо вбив його на смерть.

– Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, – через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и дивилась то на пiч, то пiд пiч.

У Карпа кров почала одходити од очей. Уже перед ним перестав крутиться свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.

– Це все через тебе, невiсточко! – промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрi кулаком об кулак.

– Може, через мене, а може, й через вас, – спокiйненько промовила Мотря, дивлячись пiд пiч.

– Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! – сказав Кайдаш.

– Та перше зробiть менi й матерi двое мотовил, – спокiйненько промовила Мотря.

– Бодай тобi добра не було з твоiм мотовилом. Через твое мотовило син побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти своею смертю вмерти, – бiдкалась Кайдашиха. – Хоч зараз вибирайся до сусiд зi своеi хати.

Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену, розгнiвану ciм’ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не iв цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку та й пiшов до шинку поминати святу п’ятницю та запивати сором.

Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби здерев’янiв од тiеi подii, котру недавно вчинив. М’який перший холод нiби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора, пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась коло шинку на бiлому снiгу. І все те вiн бачив, неначе десь у водi, одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибокоi прозороi рiчки.

Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг, неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху. Тодi тiльки вiн опам’ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й тихою ходою пiшов у хату.

У хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь палав та трiщав у печi i здавався однiею живою веселою iстотою в мертвiй хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом горiлку й там заночував.

На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату й унiс двое нових мотовил.

– Нате вам двое мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, – сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.

Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла зi своеi скринi починки й почала мотать.

Нове мотовило аж гуло в ii руках i вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою скiпетром, як Мотря своiм мотовилом. Вона почула в собi дух господинi, самостiйноi господинi. Свекруху брала злiсть. Для неi невiстчине мотовило гуло, неначе кусливi джмелi кругом ii голови.

«Пропадуть моi конопельки! Похоплива невiсточка попряде iх собi на полотно поперед мене», – подумала Кайдашиха.

А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток з мотовила й сховала в свою скриню.

– Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко сховаеш усе наше добро, ще й нас убгаеш у свою скриню, – промовила свекруха.

– Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла в своiй скринi, то ще б i надвiр викинула, – сказала невiстка.

Другого дня Мотря позбирала своi й Карповi сорочки й намочила в лузi.

– Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? – спитала мати.

– Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi самi; адже ж маете руки.

– Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо ти наляпуеш зайвий раз у хатi? – сказала Кайдашиха.

Мотря не слухала матерi. Вона пооджимала своi сорочки, другого дня одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло своiх сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловiковi, тим що боялась колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось.

Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона подала його на стiл до борщу; хлiб вийшов липкий, iз закальцем на два пальцi. На бiду й борщ вийшов недобрий.

– Недобрий борщ, – сказав Лаврiн.

– Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! – сказала сердито Кайдашиха.

– Аж у горлi давить, – обiзвався i coбi старий Кайдаш.

Як на лихо, Лаврiн, жартуючи, взяв та злiпив з м’якушки коника, поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору.

Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на неi окропом. Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки.

– Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! – крикнула Мотря й кинула об стiл ложкою.

– Чого ж ти кидаеш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не знаеш, чи що? – сказав старий Кайдаш.

– Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, – обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо. – Позабризкувала стравою усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась.

– То варiть та печiть собi самi. Я нiчим вам не вгоджу, – сказала Мотря, одiйшовши до печi.

– Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли б та варили самi собi, – сказав Кайдаш.

«Будете ви й так самi пекти й варити», – подумала Мотря й задумала на другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа.

Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила в печi, знайшла два невеличкi горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.

Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум’я трiщало в печi, окрiп булькотiв, а вона потягалась на печi в теплiй постелi, думаючи, що невiстка варить обiд на всiх. Уже стало розвиднятись, Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла двое маленьких горнят.

– Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? – спитала вона.

– Борщ та кашу, – одказала Мотря.

– Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогоднi ж не п’ятниця: i батько буде обiдати.

– Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити. Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв.

Надворi вже свiтало. Сiм’я обiдала рано, а Кайдашисi прийшлось тiльки що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти.

– Ой Господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене зi свiту! – крикнула Кайдашиха. – Що це ти витворяеш?

– Те, що бачите.

– Приставляй у бiльшому горшку борщ!

– Навiщо? Мiй борщ вже докипае, – сказала Мотря спокiйно, але насмiшкувато.

Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу.

Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на стiл борщ. Сам Карпо здивувався.

– Що це ти, Мотре, вигадуеш? Ти хочеш знов розсердить батька? – сказав Карпо.

– Сiдай та iж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а я бiльше не буду варити на всiх.

Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвiр’я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн.

– Подивись, що твоя невiсточка витворяе! – крикнула Кайдашиха, вихопивши з печi мале горня з кашею.

Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться.

– Глянь! Що це таке! – сказала Кайдашиха, тикаючи пiд самий нiс Кайдашевi горня з кашею.

– Каша. Що ж воно, як не каша. – сказав Кайдаш. Вiн не доглядався, в якому там горшку зварили кашу.

– Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю кашу, – сказала Кайдашиха.

– У щербатому б то, чи що, – сказав Кайдаш.

– У щербатому… А чи стане цiеi кашi на вcix? – спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розумiе дiла.

– Чорт вашого батька знае, в якому там горшку ви приставляете кашу. Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте, – сказав Кайдаш, сердитий на жiнок.

– Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона хоче обiдать окремо, – сказала Кайдашиха.

– Та нехай, про мене, обiдае й сама, ще й розпережеться, – сказав Кайдаш. – Нехай, про мене, з’iсть оцю кашу з горшком…

Старий Кайдаш пам’ятав мотовило. В його й досi щемiла спина.

– Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти, Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi?

Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги догори, i мовчав.

– Коли ти нiчого не скажеш, то я сама викидаю отой обiд свиням, – сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиi бризнули на стiну й облили ii патьоками до самоi полицi.

Мотря аж зверетенилась.

– Коли ви викидаете страву в помийницю, то я не буду iсти вашого хлiба. Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.

Люта Мотря вхопила зi столу миску з борщем i кинула ii пiд ноги свекрусi. Миска розлетiлась на черепки, картопля покотилась аж пiд припiчок.

– Пху на вас! – плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку робити воза.

– Пху! – плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати.

Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув на самiсiньку копичку бурякiв та квасолi та й собi пiшов з хати.

У хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою мискою мов кам’яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, i дивилась на широкi патьоки на стiнi коло помийницi.

У хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом, вхопившись за коси. Сало шипiло, як змiя, булькотало, кувiкало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далi нiби завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й пiдняло здоровий огняний язик, лизнуло челюстi й загуло вiтром в коминi.

Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з печi ринку i накрила ii ганчiркою.

Ринка погасла, а по хатi пiшов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю:

– Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила своiм борщем серед хати, або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.

Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi й укинула в помийницю.

– Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують за хлiб, за сiль, – сказала Кайдашиха.

Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона вхопила кожух, накинула на себе та й побiгла до своеi матерi.

– Дайте, мамо. пообiдать, – сказала вона Довбишцi.

– А чом же ти не пообiдала вдома? – спитала мати.

– У мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грае, а де ступить, то пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од ii очей молоко кисне.

– Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись зi свекрухою спалите хату, – сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.

Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря не давала iй дитини й одганяла ii од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала ii молоком.

Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн побив якого-небудь парубка в шинку.

У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.

Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни. Стара Кайдашиха не поклала своiми руками нi одного валька глини.

Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла. Вона мазала сiни та все голосно спiвала:

Коли б менi господь помiг

Свекрухи дiждати!

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Скачи, скачи, стара суко,

Хоч на однiй нiжцi.

А щоб знала, як годити

Молодiй невiстцi.

А у батька свого горе –

В свекра погуляти!

А у свекра гiрше пекла:

Свiта не видати.

Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше гукала:

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.

Мотря сiла на скринi й промовила:

– Тепер я зовсiм панi!

Вона гордо сидiла на своiй скринi, як цар на престолi.

– Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить своi горшки, чи й ти думаеш оддiлитися з худобою та з полем?

– Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, – сказав Карпо.

– Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однiею худобою, а ти знаеш, що в гуртi каша iсться, а гуща дiтей не розгонить.

– І вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде. Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.

– То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.

– Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, – сказав Карпо.

І батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза, борону i мусив видiлить частку поля.

Мотря з того часу в своiй хатi нiби на свiт народилась. У свекрушину хату вона нiколи й не заглядала.

V

Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн запрiг воли. Батько винiс iз комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати дала Лаврiновi торбину з харчю.

– Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.

Син рушив з двора, виiхав з села й поiхав понад Россю. Дорога йшла з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був пiд самим Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у глибоку долину i виiхав до рiчки.

Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн задивився на рiчку, на зеленi верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по дорозi. Лаврiн дивився на рiчку i спiвав пiснi.

За Россю, пiд високою скелею, блищав на сонцi новий гарний панський млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрiвлею з дощок, з двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком. Четверо колiс неначе залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали бризками на всi боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче од колiс, бризкала нiби туманом, у котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.

Лаврiн приiхав до млина, позносив з воза мiшки, заiхав пiд верби, розпрiг воли, поклав iм сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку, вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у млин. Мiрошник уже насипав борошном його мiшки.

Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав запрягати воли.

Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика квiтка.

«Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?» – подумав Лаврiн.

Коли дивиться вiн – та червона квiтка нiби пливе межею, помiж зеленими колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв голова з чорними кiсьми i неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту чорноволосу голову двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi пучки червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн задивився на неi й покинув запрягати другого вола. Дiвчина прийшла до Росi, стала на плисковатому каменi й почала мити ноги. Лаврiн знехотя задивився на ii чорнi брови.

Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неi з води виглянуло ii лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина милувалась собою та червоним намистом на шиi.

Лаврiн стояв пiд вербою недалечко од дiвчини й дивився на неi. Сонце грало на червоному намистi, на рум’яних щоках. Дiвчина була невелика на зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як червонобокi яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були нiби намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.

Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вii, як вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на скелi, як блищав ii чистий, рiвний лоб.

«Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов червона рожа, повита барвiнком!» – подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.

Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду. Гiлка сунулась по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки i шубовснула пiд колесо. Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби двома низками перлiв. Вона кинула очима на Лаврiна, задивилась на його й засоромилась, потiм знялася з мiсця, шугнула зозулею проз Лаврiна, блиснула на його карими очима i повернула на шлях.

Лаврiн почутив, що вона нiби

освiтила всю його душу, освiтила густу тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.

«І де ти, красо, вродилася! – подумав Лаврiн. – З твоiми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю».

Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб iхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.

Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого села та дiвчина. Дiвчина пiшла середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкоi загорiлоi шиi. По обидва боки стояло високе жито, неначе двi зеленi стiни. Дiвчина iшла попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала за вуха. Лаврiн догнав ii й порiвнявся з нею.

Вона глянула на його своiми темними очима, i йому здалося, що на житi блиснули двi зiрки.

– Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? – спитав Лаврiн.

– До якого села тобi треба? – спитала дiвчина, i ii голос рознiсся, неначе в житi затуркотала горлиця.

– До того села, звiдкiля ти сама, – сказав Лаврiн.

– Не питай, бо швидко старий будеш, – сказала дiвчина й осмiхнулась.

Вона задивилася на Лаврiна.

Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.

«Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!» – подумала дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.

Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на неi.

– Чого це ти так хапаешся? – спитав Лаврiн.

– Щоб мати не лаяли, – одказала дiвчина.

– А де ж ти була?

– Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, – сказала дiвчина i вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з парубком.

– Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бiевець, чи з Дешок?

– З Бiевець, – сказала дiвчина, – а тобi навiщо?

– А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?

– Мелашка. Оце, який ти цiкавий!

– А як твого батька прозивають?

– Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? – спитала дiвчина й засмiялась. – А ти сам бiевський?

– Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.

– А чого ж ти iдеш з борошном не в Семигори, та в Бiевцi?

– Та це мене батько послав… – сказав Лаврiн та й не доказав.

Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На горi було видко лiсок. Дорога ховалась у лiсок i знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.

У долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була така вузька, що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й закривало небо. Старi дуби й граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерев ще горiли на червоному вечiрньому сонцi.

Мелашка йшла стежкою й плуталась мiж високою смiлкою та дзвониками. Їi чорноволоса голова з маковим вiнком здавалась квiткою мiж високою травою на окопi, мiж синiми дзвониками та червоною смiлкою.

Лаврiн не зводив з дiвчини очей. Їi краса так заслiпила йому очi, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дiвчиною, а русалкою.

Мелашка заспiвала пiснi. Пiшов гук по лiсi i розлився по долинi срiбною луною.

«Нема в Семигорах нi однiеi такоi гарноi дiвчини», – подумав Лаврiн. Вiн скочив з воза, кинув воли й пiшов стежкою поруч з Мелашкою. Дiвчина липнула на його своiми очима, мов блискавкою, почервонiла й спустила очi вниз.

Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвое кращою. Червоний мак на головi зблiд перед ii красою.

– Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

У Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпаеться крилами в густому гiллi.

– Наша хата край села в яру, на Западинцях, – сказала вона дуже тихо й зовсiм спустила вii на щоки.

Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

У лiсi було тихо, як у хатi. Здавалось, лiс уже дрiмав, засипав i тiльки через сон дивився з гори освiченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини, затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась iх обох так, що вони аж кинулись.

– Мелашко! – промовив Лаврiн тихим голосом. – Як побачив я тебе над водою, то неначе з криницi погожоi води напився.

Мелашка засоромилась i дивилась у землю. Вона мовчала. Птиця на деревi затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.

– Твоя краса, твоi чорнi брови неначе мое здоров’я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я, – знов почав Лаврiн.

По дорозi проти iх iшла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврiн замовк.

Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка одiйшла набiк i пiшла попiд тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутоi гори й повернули у вузький, як рукав, яр. Лаврiн поiхав за нею. Яр крутився гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.

– Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлiе наша хата! – сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в кiнцi вузькоi тiсноi долини.

Хата була третя од кiнця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли хлiвцi та повiтка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.

– Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? – спитав Лаврiн.

– Приходь, – сказала Мелашка, – але поспiшай додому, бо тебе батько лаятиме.

– А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i батька не питаючись.

Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.

– Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив’язав.

– Прийду, – насилу почув Лаврiн од неi тихе слово.

Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i поiхав додому. З Бiевець до Семигор була простiша дорога, але Лаврiн поiхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за своiм слiдом квiтки та зорi.

Лаврiн приiхав додому аж опiвночi. Батько напнув його мокрим рядном:

– Чого це ти так довго барився, неначе iздив з мiшками в Крим?

– Та там у млинi так завiзно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, – одбрiхувався Лаврiн.

– А я думав, чи не поламав ти часом воза, – говорив сердито батько.

Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.

Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти на неi неначе пiвденне сонце свiтило, а як увiйшла в хату, для неi неначе сонце впало з неба, i одразу стала темна нiч. Мати загадувала iй роботу: робота, випадала з рук. Вона пiшла в садок, стала пiд вишнями, схиливши голову, i для неi все здавадось, що вона йде зеленим гаем поруч з Лаврiном i нiяк не перейде того гаю… От вона нiби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лаврiном спускаеться в яр попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на неi ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихiй та смирнiй дiвчинi йшла на душу пiсня.

– Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла,

чи на тебе наслано? – крикнула мати.

Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своiй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.

І зелений гай, i Лаврiн, i його очi – все разом щезло. Мелашка важко зiтхнула i пiшла в хату до роботи.

Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи йому день не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв у руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.

Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрне сонце, так як i вчора, обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд колесами шумiла… Лаврiн глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту вербу, де вiн стояв з возом, i там ii не було.

Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному каменi пiд вербою сидiла Мелашка. Лаврiн углядiв ii голову з вiнком квiток. Сопiлка сама защебетала, як перепiлка. Мелашка вглядiла Лаврiна на греблi, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.

Лаврiн перейшов через греблю й насилу продерся через густi верби та лози, переплетенi бiлими крученими паничами то ожиною.

– Добривечiр, Мелашко! – тихо промовив Лаврiн, узявши ii за руку.

– Доброго здоров’я! – обiзвалась ще тихiше Мелашка, i ii очi стали повнi слiз, як криниця води. – Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?

Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.

Вони сiли на довгому, як стiл, каменi. Сонце свiтило на iх з-за Росi й пронизувало зеленi верби, кущi високоi осоки коло самого каменя в водi, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав iх од млина.

– Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твоi чорнi й лице бiле: де ж дiвся рум’янець з твого лиця?

– Я цiлу нiч спала, як не спала. Все нiби гуляла з тобою в зеленому гаю та квiтки рвала; все нiби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась.

Лаврiн розпитував Мелашку про ii батька, матiр, за сестер та братiв. Вона йому розказала, що ii батько бiдний, що мати ii дуже любить i жалуе, що в неi багато маленьких сестер та братiв. Лаврiн обняв ii тонкий стан, i вона схилила йому на плече голову, заквiтчану маком, настурцiями та м’ятою. На Лаврiнове лице похилились свiжi квiтки маку та пахуча м’ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.

Мелашка розпитувала Лаврiна про його батька, про село, за семигорських дiвчат. А вода в Росi тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лiсi, тихо коливалась осока та латаття на водянiй бистринi коло каменя, неначе дерево на тихому вiтрi. Сонце сiдало за Россю, за богуславським лiсом. Жита нiби дрiмали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюеться сонце лiтнiм ранком.

Уже сонце зовсiм зайшло, i надворi стало сутенiти. Мелашка встала.

– Чи це ти пiдеш уже додому? – спитав Лаврiн.

– Боюся опiзнитися. Менi дорога додому через гай.

– То я тебе проведу, – сказав Лаврiн.

І вони обое знялися з каменя й пiшли мiж житами на гору. Лаврiн провiв Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.

– Дiвчино моя, краща од сонця, не маю сили одiрватись од тебе! Де збираеться ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.

– Наша вулиця збираеться недалеко од церкви, пiд вербами, коло криницi. Але як ти вернешся додому вночi? Що тобi батько скаже?

– Уже про те не питай! Те буде, що бог дасть.

Мелашка пiшла додому, а Лаврiн пiшов до криницi, де збиралась вулиця.

Надворi смеркало. Пiд вербами, недалеко од криницi, заворушились дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд вербою коло тину. Парубки вглядiли його, поздоровкались iз ним i зараз примiтили, що Лаврiн був iм незнайомий.

– Що ти за людина? – спитав Лаврiна один парубок. – Ти, здаеться, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?

Парубки обступили Лаврiна навкруги.

– Я не бiевський. Я прийшов у Бiевцi недавно й шукаю собi роботи, – обiзвався Лаврiн.

– Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! – крикнув другий парубок.

– Коли хочеш з нами гуляти та до наших дiвчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашоi вулицi.

Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн поставив iм могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.

Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав ii й одрiзнився з нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi плечi своею свитою i обняв ii за стан.

Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата спiвали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лаврiна. Вже вулиця розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою i не мав сили одiйти од неi.

– Коли ж ти прийдеш до мене? – спитала Мелашка.

– Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, мое ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала мене до самого свiту, – сказав Лаврiн.

– Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, – сказала Мелашка.

– Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись у Семигорах? – спитав Лаврiн.

– Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби в головах стоiть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його вiтер не завiяв, пiском не замiв, – сказала Мелашка. – А може, ти оце пiдеш за ту дiброву та й занесеш навiки свою любу розмову?

– Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, – сказав Лаврiн i поцiлував Мелашку, наче впiк ii душу своiми гарячими устами.

Лаврiн прийшов додому вже свiтом i лiг спати в повiтцi. Вже всi повставали, а Лаврiна не було видно. Вже сонце високо пiдбилось угору. Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.

– Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, – сказав Кайдаш жiнцi. – Ходить коло роботи, мов п’яний, i походя спить.

– На вулицi гуляв, – сказала Кайдашиха.

Минув день, минула нiч, а на другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiевцi темноi ночi при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i так iзнемiгся, що, без сорому казка, пiшов по обiдi в клуню, лiг у засторонку на соломi й спав до самого вечора.

– Занапастив себе парубок! – бiдкався Кайдаш. – І де ти бродиш, де ти волочишся цiлу нiч? – питав Лаврiна батько.

– Там де й ви волочилися, як були парубком, – сказав Лаврiн.

Лаврiн ходив у Бiевцi до Мелашки через день i зовсiм розледащiв. Без Мелашки йому став свiт немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр, як тiльки висипали зорi на небi, його тягло в Бiевцi. Вiн не зводив очей з тих гiр та лiсiв за Россю, де стояли Бiевцi.

– А що, жiнко, настають жнива, а з нашого Лаврiна не буде нiякоi роботи, – говорив Кайдаш до жiнки. – Ходить по садку, неначе напившись отрути.

– То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маемо одну сатану в хатi. В цих

Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.

– То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, – сказав батько.

Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.

– Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думцi маеш?

Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.

– Я оце говорила з батьком за тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостiв до Катрi Головкiвни. Катря тиха дiвчина й гарна, мов калина процвiтае.

– Правда, що процвiтае, як макуха пiд лавкою. Нема менi в Семигорах пари.

– А до кого ж ти ходиш на вулицю?

– Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiевцi.

– Аж у Бiевцi! – крикнула мати i в долонi плеснула.

– У Бiевцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiеться, в мене серце в’яне.

– Та, про мене, шли старостiв i в Бiевцi… Чия ж вона дочка?

– Балашова. Їi звуть Мелашкою.

– Чи ти ж знаеш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаеш Мелашчинi норови? Стережися, сину, щоб не взяв такоi, як Карпо.

– Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, – сказав Лаврiн i одвернув лице од матерi.

– Чи робоча ж вона? Чи мае що за душею ii батько?

– А чом же? Балаш, здаеться, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.

– То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з батьком поiду на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на ii батька-матiр.

Лаврiн так i зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостiв та й пiшов у Бiевцi.

Балаш не сподiвався так рано старостiв до своеi дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрiбна в господi як робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась з вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники.

У недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались iхати в Бiевцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.

– Чи гарна ж, сину, хата в твоеi Мелашки? – питала мати в Лаврiна.

– Ого-го! Ще й яка гарна! Здаеться, i в цiлому селi кращоi нема, – говорив Лаврiн.

– Чи добрi ж хазяiни Балашi? Чи мають худобу? – питала мати.

– Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, – хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.

– У Бiевцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, мое серденько, е добрi хазяiни. – У нас в Семигорах i справдi таких нема, – говорила Кайдашиха.

Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.

«Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiевцi», – думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.

Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проiхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й «добридень» людям не сказала.

– Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! – загомонiли чоловiки. – Видно, що iде на розглядини.

Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап’янцi. Сонце грало на чоботях. Сап’янцi жовтiли на всю вулицю.

– Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показуе жовтi сап’янцi, – смiялись чоловiки. – Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж.

Кайдашi переiхали греблю, виiхали на гору i в’iхали в Бiевцi. Кайдашиха обтерла бiлою хусточкою сап’янцi i гордовито дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя iде до вас у гостi.

Чималi хати блищали мiж садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вiкнами.

– Чи не тут живе Балаш? – спитала в сина Кайдашиха.

– Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далi, – сказав Лаврiн, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.

Вiз повернув поза церквою. В одному садку бiлiла здорова хата з мальованими одвiрками та дверима.

– Мабуть, це Балашова хата, – говорила Кайдашиха.

– Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.

Уже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутоi гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати, неначе бiлi вiвцi.

– Оце, мамо, й Западинцi, – сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.

Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiеi хазяйськоi, доброi хати.

– Куди ж ти оце везеш нас? Здаеться, ми вже й село минули? – спитала мати.

– Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, – сказав син.

Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як пiч, горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв iх, бив пужалном по мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав iх ззаду, i вони поперли з усiеi сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась, як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб i перекинувся. Кайдашиха викотилась iз воза, неначе м’яч. Сiно вкрило ii зверху. Воли потягли воза по долинi.

– Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! – кричав Кайдаш i сам летiв з гори з усiеi сили, незгiрше волiв, а воли басували, мов конi, задерши голови, та тiльки рогами крутили.

– Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! – кричала Кайдашиха на весь яр. – Трохи в’язiв не скрутила.

Кайдашиха вкачалась у сiно та в пил i тiльки обтрушувалась. Сiно почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився iй у нiс, у вуха i навiть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи та пирхкала, як кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап’янець i зробив смугу через усю халяву й передок.

– А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них iхати! – лаялась Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. – Оце заквiтчалась сiном, як вiвця реп’яхами: каторжне сiно коле в спину, хоч спiдницю скидай!

– Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто не побачить, бо щось тут i хат не гурт видно, – сказав Кайдаш.

Лаврiн помостив на вiз сiно, заслав килимом. Кайдашиха зовсiм очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.

Поiзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бiднiшi.

– Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться! – гомонiла на возi Кайдашиха. – Де ж хата твоеi Мелашки? – питала вона в Лаврiна.

– Ото третя од кiнця, – сказав син.

Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно три убогi хатини.

– Оце завiз мене в якийсь вулик. Це не Западинцi, а якийсь чортiв мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям iздити. То це тi твоi здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть старцi, а не хазяiни.

Вiз пiд’iхав пiд ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок, неначе стара баба. На причiлку хата була пiдперта двома стовпами, обмазаними бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.

Кайдашиха сидiла на возi й

не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась. Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони заторохтiли в його руках, неначе кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли у ворота. З-за хати вибiгла суха собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п’ятеро невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстiй сорочцi, в убогiй старiй хустцi на головi.

Кайдаш i Лаврiн поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сiней виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.

– Просимо якнайласкавiше до хати! – промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисi.

Кайдашиха була сердита на Западинцi, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовтi чоботи й показала iх Балашисi до самих колiн.

Із сiней вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам i просив iх у хату.

Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для неi здалося, що вона влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi були ще нижчi. Кайдашиха нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з усiеi сили лусь тiм’ям об одвiрок!

Кайдашиха почутила, що в неi на тiм’i вискочила гуля. Вона вхопилась за тiм’я. Гуля заболiла так, неначе хто сунув у тiм’я розпеченим залiзом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защемiло коло серця, але вона мусила мовчати й терпiть.

«Ой, крикну! – думала Кайдашиха. – Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матiр i Лаврiна, i цих поганих Балашiв!» – думала вона й мусила зуби зцiпить, щоб вдержати язика.

Малi дiти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матiр i Бiевцi, i Балашову хату. Вона полапала рукою тiм’я – високий очiпок поламався й увiгнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.

Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм’ю, на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за стiл i сiла на покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою.

Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби слiпi. Через старi шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно було навiть неба. Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз’iхалась. Камiння повипиналось з неi, неначе сухi ребра в худоi шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати стояв тонкий побiлений стовп: i вiн пiдпирав сволок.

Кайдашиха гордим оком окинула хату й обернула голову до образiв. Їi червона, високо зав’язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна.

Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло дiтей терлась кiшка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом’якшала. Вона любила дiтей.

– Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в моiх сватiв е маленькi дiти? Ото, який же ти! Я була б вам, дiточки, привезла гостинця. В мене ж е й горiшки, е мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! – бiдкалась Кайдашиха.

Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали в iх ротиках. Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники.

– Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку.

Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол i роздала по шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.

– Чи можна, мамо, iсти дзеню? – спитала маленька дiвчинка i полизала язиком свою дзеню.

– Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! – сказала Кайдашиха.

– Кака дзеня! Якби макiвникiв, – сказав хлопчик.

– Мамо, хочу макiвникiв! – зарепетувала дiвчинка.

– Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашоi зозулястоi курки, – сказав голосно, але нiби про себе, старший хлопчик.

– Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Ідiть собi гуляти надвiр, – сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати.

Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за жито та пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горiлку.

– Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не знаю, чим вас i вiтати. Тепер петрiвка, такий важкий час, – бiдкалась Балашиха.

– Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, – вихопилася Мелашка. – Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць.

– Одже ти, дочко, добре радиш, – сказала Балашиха. – Побiжи вибери свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв, а ми зi свахою трошки побалакаемо.

Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви, винесла в сiни й пiшла в хижку за борошном.

Кайдашиха не зводила з неi очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зрiст, але проворна, жвава.

«Ну, невеличка помiч буде з такоi невiстки. Для неi ще б тiльки на припiчку кашу iсти», – думала Кайдашиха.

Хлопець принiс кварту горiлки. Балашиха накраяла хлiба. Балаш почастував гостей горiлкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своему звичаю, тiльки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хлiба, щоб закусити. Хлiб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хлiб давив iй у горлi.

«Чи цi люди вбогi, чи Балашиха зовсiм не хазяйка? Довго прийдеться менi вчити цю Мелашку, – подумала Кайдашиха i важко зiтхнула. – Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрi непоганi брови, а за тими бровами цiла купа лиха».

– Погана у вас в Бiевцях горiлка, неначе сироватка з перцем, – сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запiканку з червоним перцем, що вiн пив на розглядинах у Довбиша.

– Погана, бо iродiв шинкар розводить водою, – проморив Балаш. – Бодай йому смерть така, як оця горiлка.

– Так тiльки смердить горiлкою, – сказав Кайдаш.

Хазяiн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.

«Ну, та й горда моя сваха! Тiльки полоще губи в чарцi», – подумала Балашиха.

Поки старi балакали та пили, Мелашка затопила в печi i полiпила вареники. Кайдашиха не зводила з неi очей та все скоса поглядала на чорнi, неначе житнi вареники на ситi.

Незабаром i вареники поспiли. Балашиха одцiдила iх на друшляк i подала на стiл.

– Вибачте на цей раз, будьте ласкавi. До вареникiв нема меду, – сказала хазяйка.

– Та обiйдемось, мое серденько, i без меду. Чи це житнi, чи пшеничнi вареники? – спитала Кайдашиха.

– Та це в нас така пшениця вродила, – сказала хазяйка, – не пшениця, а якась мiшаниця з житом.

Кайдашиха полизала вареники, виiла полуницi, а тiсто покинула на полумиску.

Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз пiсля Петра в першу недiлю справити весiлля. Лаврiн пiшов з Мелашкою в садок i не мiг з нею наговоритися.

– Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собi смерть заподiяла, – говорила Мелашка до Лаврiна.

– Чи не буде, Мелашко, тобi скучно за Бiевцями? – спитав Лаврiн.

– Там менi буде веселенько, де ти будеш зо мною, мое серденько, – сказала Мелашка.

Балашиха вийшла й покликала Лаврiна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував iх зi своiх рук i налив чарку Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку в руки, i хоч була сердита, але таки не вдержалась i розпустила на всю хату мед своiм язиком.

– Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твоi думки були

повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, i з роси, i з води; нехай ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками.

Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа на п’ятницю. Мелашчина краса таки розв’язала iй язик й витягла з його меду цiлий вулик.

Кайдашi надвечiр розпрощались iз новими сватами i поiхали додому.

– Гордi нашi свати, нема що сказати, – сказала Балашиха. – Не знаю, чи добре тобi, дочко, буде в цiеi чепуристоi свекрухи, – промовила вона до Мелашки.

Нешвидкою ступою потяглися Кайдашевi воли вздовж Западинцiв. Кайдашиха сидiла високо на возi i вже поховала своi жовтi сап’янцi, прикривши iх свитою. Лаврiн iшов осторонь коло воза.

– Ой, поганяй швидше воли! – крикнула Кайдашиха на чоловiка. – Коли б завидна вилiзти iз цього каторжного вулика. Буду пам’ятати, коли iздила на цi Западинцi. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили дверi, нiчого сказати! Трохи собi голови не знесла, а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi.

– Зате ж, мамо, у вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на головi? – спитав насмiшкувато Лаврiн.

– Моргуля! Твоя теща правдива моргуля. Хлiба не вмiе доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цiею невiсткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двiр стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кiшку.

Кайдашиха лаялась та все подивлялась набiк, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неi назустрiч вийде вся бiевська громада з головою на чолi.

– Поганяй-бо швидше! Може, забiжу на часок до попадi та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньоi попадi, як у себе вдома.

Воли виiхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пiшла в двiр.

– Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, – гукнув услiд Лаврiн.

– Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, – обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.

– Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! – сказав Лаврiн. – Хоч пiд лавкою, аби з гарною панянкою.

– Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап’ешся й не наiсися, – сказала Кайдашиха й пiшла в двiр.

– I на чортового батька iй здалися тi попадi! Хочеться ж дражнити попових собак! – бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш.

Уже сонце зайшло, вже надворi смеркалось, а Кайдашиха сидiла та щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi.

Забрехали собаки в дворi. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.

– От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаем, i горiлкою, i наливкою, – хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась iз Западинцями.

Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз ii в батькову хату.

VI

Тиждень прожила Мелашка в свекровiй хатi, як у раю. Пiсля вбогоi батьковоi хати вона нiби ввiйшла в панськi покоi. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вiкнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелений садок, i маленька паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою – все нiби заквiтчало свекрову хату квiтками та залило пахощами. Тиждень минув, як одна година.

Мелашка нiби не бачила, як п’яний свекор лаявся зi свекрухою, нiби не чула, як свекруха обсипала ii неласкавими словами.

Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а потiм уже дала iй покуштувать полину. З Мелашкою вона обiйшлась iнакше: вона одразу почастувала ii полином. Вона не злюбила Мелашчиних батькiв i як тiльки бралась за тiм’я, то згадувала Западинцi та своi розглядини в Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важкоi роботи, а Кайдашисi дуже бажалось на старiсть полежати та одпочить.

Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи iй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку i глузувала з неi.

Одного дня ще вдосвiта Кайдашиха збудила Мелашку i загадала iй мiсить дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу i нiяк не могла вимiшать тiста зi самого дна: дiжа була здорова, а вона сама була невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна.

– Лаврiне! Пiдстав своiй жiнцi пiд ноги стiльчика, бач, не дiстане руками й до половини дiжi.

Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги. Мелашка вилiзла на стiльчик i, запнувшись бiлою фантиною, неначе боролася зi здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як вона проворно орудувала руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В неi на лобi виступив пiт.

– Лаврiне! Утри жiнцi пiт з лоба, а то ще в дiжу покапае, – знов сказала сердито Кайдашиха.

Лаврiн обтер своiм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осмiхнулась. Свекрушин докiр полетiв проз ii вуха й не зачепив душi.

– Лаврiне! – знов гукнула Кайдашиха. – Утри лиш носа своiй жiнцi. Он, бач, дядьки з носа виглядають, – уже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячi Мелашчинi руки.

Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.

Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр.

У хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав гримати, що Кайдашиха опiзнилась iз хлiбом.

– Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток iз Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв… Он бабляеться з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копае.

Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому було видно бульбашки, неначе горiхи.

– Геть вилазь iз дiжi, бо сьогоднi не будемо обiдать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.

Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила зi стiльчика й стала серед хати. В неi на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi руки й кинулась зi злiстю на дiжу, як на свого ворога. Тiсто в дiжi аж запищало i неначе заплямкало губами пiд ii руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед хати та дивилась на замазанi руки.

– Чого ти стоiш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста на руках на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi.

Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б’е, та не болить, а свекруха словами б’е гiрше, нiж кулаками.

Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.

– Чого ти там бабляешся? Мий хутчiй руки, бо прийде батько вдруге до хати, то вiн нам поб’е спину! – вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.

Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тiста на руках, обтерла iх сяк-так рушником i кинулась вимiшувати лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою, i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густiй лемiшцi, хруснула й переломилась.

– Ой боже мiй, iз цим недбайлом! – крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. – Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й

мiшай.

У Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку i почала вимiшувать лемiшку ложкою. – Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та й тебе навчила! – крикнула зi злiстю Кайдашиха.

Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисiткою, голодний Кайдаш знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.

– Якого ви недовiрка вдвох робите, що у вас i досi обiд не готовий! – крикнув Кайдаш на всю хату. – Пiди, Мелашко, до Мотрi та позич хлiба на обiд.

Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нei хто линув кип’ятком:

– Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неi снiгу зимою не дiстанеш.

У Карповiй противнiй хатi дверi були одчиненi. Мотря почула цi слова.

– Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцiею кочергою! – крикнула Мотря зi свого порога i показала кочергу. – Сплять до обiду та ще мене й судять: судiть уже Мелашку, а мене не зачiпайте.

Мотря причинила своi дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди позичать хлiба на обiд.

Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок. Вона вглядiла в садку Лаврiна.

– Зобiжае тебе, мое серце, мати, – сказав Лаврiн i неначе закрасив материну лайку своiми ласкавими словами.

– Дарма, що мати лае, аби ти мене тiшив своiми очима, – сказала Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.

Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов’яв для неi й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неi знов садок розвився й зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.

I знов у Кайдашевiй хатi почалася колотнеча. Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила ii, як вода камiнь. Мотря не любила Мелашки i все чогось пiдкопувалась пiд неi, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в однiй хатi, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз. Мелашка вже нудилась за Бiевцями, за батьком, за своею доброю матiр’ю. Вона просилась у свекрухи в гостi до батька, свекруха ii не пустила. Кожноi недiлi просилась Мелашка в гостi, i кожноi недiлi Кайдашиха знаходила для неi роботу. Мелашка зажурилась.

– Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? – питав у неi чоловiк.

– Скучила за матiр’ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матiнки в гостях. Цiеi ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла в Бiевцi. Прилiтаю в батькiв садок та й сiла на вишнi. Батько неначе виходить у садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.

– Коли мати не пускае, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й пiдемо в гостi.

– Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дiтись. Шумить дiброва на гopi та тiльки жалю менi завдае. Щовечора дивлюся на заросянськi гори, щовечора поривае мою душу! Якби я мала крила, я б, здаеться, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здаеться, якби я зозулею летiла, то лiси б посушила своею нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своiми сухотами i зеленi луги сльозами залила.

Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль молодоi жiнки.

Вiн пригорнув ii до себе, вговорював ласкавими словами.

– Здаеться менi, що до моеi матiнки й дорога терном та колючою ожиною заросла, – сказала Мелашка.

Лаврiн таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невiстку до родини, а сама таки не поiхала. Навiть попадинi пуховi подушки та наливка не заманили ii на Западинцi. Кайдашиха вговорювала поiхать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бiевцях була недобра горiлка.

– Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тiльки що не iли, – сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.

Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докiр, стала для неi важка, як камiнь.

Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бiевцi.

Тiльки що Мелашка ступила на батькiв порiг, та й залилась дрiбними сльозами, впавши матерi на груди.

– Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, у вiкна виглядала, та вже й перестала.

– Не пускав нас батько, не пускала й мати, – сказав Лаврiн, – у жнива було дуже багато роботи.

– Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiевцями та за нами, – говорила мати, – привикай, серце, до чужого села та до новоi рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься.

– Не так легко, мамо, прийнятись, – говорила Мелашка, – коли посадили нiби на гарячому пiску.

Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.

– У нас була, як рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в’яла, – сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. – Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? І голос твiй став такий тихий та смутний.

– Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здаеться, ладна й до вас вернутись.

– Не можна, дочко! Зав’язала голiвоньку, не розв’яжеш довiку, – сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози.

Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiевцях, що вона ще дуже молода й жалкуе за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи.

– Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля.

Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв’язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату.

Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр’ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.

– Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, – говорила Мелашка. – Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з’iли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяе менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.

– То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи.

– Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на мене, як вiтер на билину.

Поплакала Мелашка з матiр’ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала.

«Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!» – думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.

Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась iз сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.

«Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!» – подумала Мелашка

i пiшла селом додому з Лаврiном.

Уже вночi пiзненько вони прийшли додому.

«Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i свое й твое смiття, а завтра не винесу, – думала Мелашка, згадуючи напутiння своеi матерi, – нехай вже лае мати, а то й вона кричить».

Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.

– Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? – питала Мотря в Мелашки.

– А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоеi половини сiней та виносить твого смiття, – сказала Мелашка.

– А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? – обiзвалась Кайдашиха. – Мiряете ви, бодай уже мiряла вас лиха година!

Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала iй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла ii Мотря.

Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неi, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п’яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своiй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала ii ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.

Настав страсний тиждень. У Великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов’iха. Вона була дуже богомольна i щороку iла паску в Киевi в Лаврi. І тепер вона збиралася в Киiв, але самiй iти до Киева було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись у далеку дорогу. В неi була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.

– Помагайбi вам! Поздоровляю вас з Великим понедiлком, – промовила Палажка.

– Спасибi, будь i ти здорова, – одказала Кайдашиха, – сiдай, Палажко, в нашiй хатi.

Палажка сiла на лавi й скорчилась у три погибелi. Вона за великий пiст так спостилась, що в неi тiльки очi блищали.

– Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Киева? – спитала Кайдашиха.

– Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З’iла я двадцять пасок у Киевi, то, може, бог поможе з’iсти i двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо як з хати пiде iсти паску в Киiв хоч одна людина, то бог благословить усю сiм’ю i на хлiб буде полiття. А як хто iстиме щороку в Киевi паску, та ще й умре на Великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на Великоднiм тижнi царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через царськi врата так i полетить просто в рай.

Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.

– А хто постить двадцять п’ятниць на рiк, той не пiде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? – спитав Кайдаш.

– Нi, – сказала з повагом Палажка, – хто постить у тi п’ятницi та носить при собi сон богородицi, той не буде у водi потопати, в огнi горiти, од наглоi смертi помирати, а в рай просто не пiде. А хто пiде в Єрусалим або щороку в Киевi в Лаврi паску iстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.

Мелашка слухала, i в неi робота випала з рук.

– Треба в Киевi на великому тижнi висповiдатись, у Чистий четвер одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святi мощi по шагу покласти, то тодi господь i помилуе нас, – навчала баба Палажка, пiднявши вгору палець. – А хто купить мира од мироточивих голiв або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та лоб, в того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я знаю в Киевi всi мощi, всi церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую, де лежить пiр’я з архангела Гавриiла в панянському монастирi, де стоiть молоко богородицi, де святий Миколай притиснув до стiни своiм образом злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.

– Невже притиснув? – спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

– Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi з усього Киева не посходились. А од образа пiшов свiт на всю церкву, неначе од сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свiчки, та давай перед Миколаем править та молитись. Тодi образ i пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.

У хатi всi слухали Палажчину розмову. Молодицi позгортували руки та важко зiтхали, приказуючи:

– Ой боже наш, боже наш!

– А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають та хрестяться. Я знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так i валять валкою, а я iх воджу од Военного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далi до Мокрого Миколая, а потiм до Притиского Миколая.

– Ой, пустiть мене, мамо, в Киiв з бабою! – просилася Мелашка. – Я й зросла, а в Киевi не була. Мене й господь не помилуе на тому свiтi.

– А церкви там усе iз золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однiеi ночi вийшла вся iз землi. Од того часу всi брати постриглись у ченцi. Господи, скiльки я переводила людей на самий верх дзвiницi до великих дзвонiв!

– Ой, пустiть мене, матiнко! Здаеться, вмру, як не пiду в Киiв. Чи то правда, що там е такий лев, що з рота вода тече?

– Авжеж е: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздирае. Як пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, – тижня мало! – говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще й пальцi розчепiрила. – Там на Андрiiвськiй горi пiд престолом е джерело, а в те джерело щороку забивають вiз вовни. Як тiльки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду пiд престолом. Ой господи! Помилуй нас, грiшних! – сказала Палажка i зiтхнула на всю хату.

Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.

– Пiду я з бабою до Киева та одговiюсь у Лаврi. Як не пустите мене, то я, здаеться, вмру, – сказала Мелашка.

– Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, – навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

– Та коли ж на Великому тижнi багато роботи, – обiзвалась Кайдашиха.

– Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, – просилась Мелашка, втираючи сльози.

– Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, – сказав Кайдаш. – Пiшов би й я, та настае чоловiча робота на полi.

– А коли, дочко, думаеш iти, то спечи собi святу

пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилуе, – навчала Палажка. – А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я iм усiм даю привiд у Киевi. В Киевi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.

Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити ii грiхи. Прочани пiшли до Киева.

– Та не барися, дочко, вертайся додому! – наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми.

– Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, – говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самоi землi.

Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась iз цiлим селом, то для неi довелось сливе не минати нi одноi хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою.

Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: ii не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров’я на волi.

Уже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiеi могили вже було видно Киiв iз церквами та дзвiницями. Тiеi могили прочани не минали нiколи.

Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви iз золотими верхами. Кругом Киева в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на киiвськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони.

Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

– Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неi сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, – говорила вона.

Молодицi водили очима слiдком за ii рукою, а Мелашка стояла, мов кам’яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неi якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Киева. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до iх:

– Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилуе. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас е частка младенця, убитого Іродом, е риза христова i кров з христових ран, i пiр’я архангела Гавриiла, й молоко богородицi.

Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала iх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.

Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Киiв iсти двадцять першу паску й знае всi церкви й монастирi.

Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.

– Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? – спитала Мелашка.

– Де там тобi тут! – гордовито сказала Палажка. – Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя…

Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неi чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неi й розчавить ii.

Прочани пiшли в церкву. У великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самоi банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожноi евангелii дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi.

Палажка й Мелашка посвiтили своi свiчки й впали навколiшки. Сорок душ ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi пiснi, неначе хотiли виплакати в пiснях всесвiтне горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт, i злилось докупи, i полилось пiснями з грудей. Здаеться, в тому морi слiз текли рiки народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого, од дикого звiра…

Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих давнiх лаврських пiсень, складених сотнi лiт… І Палажку, i Мелашку здавило за серце. В тих сльозах спiву нiби текли рiки iх власних слiз од iх бiдностi, од панщини, од московських та польських закуцiй, од давнього польського ярма, од жидiвського здирства… Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула в тих пiснях, впiзнала свое горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.

– Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину! – молилася Мелашка, стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми.

Вони вийшли iз церкви. Надворi була пiвнiч. Із церкви висипала сила народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг кругом церкви на кам’яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми.

Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В неi над головою нiби висiла дзвiниця, а у вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась, i боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих у печерах, за лева та про пiр’я з архангела Гавриiла. Для неi так хотiлось побачити всi дива, що вона не почувала, як у неi болiли ноги, нили колiна.

На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неi пристало ще з п’ятдесят молодиць. Усi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем. Палажка водила iх од одноi церкви до другоi, так що прочани погубили лiк церквам. Прочани прийшли в Софiю. Серед церкви на амвонi стояв митрополiтанський стiлець iз червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив олив’яну тарiлку, вдарив поклона й поклав на тарiлку шага. Баба Палажка й собi вдарила перед стiльцем три поклони, поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею посипались молодицi. Посипались п’ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з тарiлки грошi й сховав собi в кишеню.

– Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть цiлуйте образ та кладiть по шагу, – говорила баба Палажка до молодиць.

Із Софii Палажка повела прочан до Михайлiвського монастиря й найняла молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi клали грошi на молебень. Од Варвари Палажка повела iх до святого Андрiя, а звiдтiль на Подiл у панянський Фроловський монастир.

– Наймайте молебень святому Флору й Лавру! – шептала черниця молодицям. – Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук.

Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала iх десь пiд свою чорну рясу.

– Чи показують ризу господню

та пiр’я з архангела Гавриiла? – спитала баба Палажка.

– Од пiр’я ключi у матушки iгуменii. Ви не сподобитесь його сьогоднi бачити, а ризу господню я вам покажу.

Черниця повела бабiв за колони, зняла з однiеi срiбноi домовини з мощами червоне покривало. Пiд ним було друге – дороге, все золоте, iз золотими китицями.

– Спасайтеся! Прикладайтесь до господньоi ризи! – говорила черниця плаксивим голосом. – У цiй ризi Христа жиди мучили.

Баба Палажка впала навколiшки, залилась слiзьми й поцiлувала кiнчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту.

Для неi здалося, що вона бачить самого Христа й цiлуе його одежу. Всi молодицi плакали та втирали сльози, а черниця плаксивим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вiнець, як били вiрьовками i розпинали на хрестi. Богомольцi кидали на ризу грошi, а черниця забирала i ховала iх десь пiд рясою та все поглядала на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя.

У Велику п’ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували в Братському монастирi. Утреня мала початись в третiй годинi опiвночi. Богомольцi зiбрались лягти спати покотом на травi пiд липами просто чернечих келiй. З одних дверей келii за богомольцями слiдив очима один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Вiн набачив у церквi Мелашку. Їi краса так вразила його, що вiн не мiг одiрвати од неi очей. Вiн вийшов слiдком за нею з церкви, пiдглядiв, як вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все стояв на дверях, доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв, що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю.

Із самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка i нiби стерегла свое стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спiзнилась, прийшла до гурту i лягла спати коло баби Палажки iз самого краю, пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою.

Уже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що iх не розбудили б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келii, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю, пiдкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку.

Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й упав на неi. Вона закричала з усiеi сили, але дзвiн надавив ii важким серцем i затулив рота. Прокидаеться вона i чуе, що на ii лицi чиясь здорова борода, а чиiсь губи так вчепились в ii губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла пiдняти руки, але хтось держав ii за руки, придушивши iх, нiби залiзом, до землi. Вона хотiла повернути головою, а в неi на лицi плуталась страшна борода, повнi губи так цiлували ii, що губи аж пристали до зубiв.

Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неi справдi впав дзвiн, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i так крикнула на все горло, що побудила всiх богомольцiв. Пiднявся гвалт, шум. Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу в щоки, в брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи.

«Що це таке? – думав чернець. – Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!»

– Що там таке! Чи злодii, чи що? – питали соннi богомольцi.

– Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти, – обiзвалась крайня баба.

– Ой, щось побiгло! – крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй клунок пiд головами.

– Це нечиста сила мене давила, – говорила баба Палажка. – Це вiн мене скушав, бо я вже висповiдалась i завтра мала причащатись. Оце, боже мiй, який грiх трапився! Двадцять пасок з’iла в Киевi, а за двадцять першою такий грiх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й щоки. Пху на тебе, сатано!

– Та то якийсь послушник побiг до келiй, – говорив один чоловiк.

– Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт! Цур iм, таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповiдатись. Оце одговiлась! Боже мiй, яка менi напасть од скусителя, – бiдкалась баба Палажка.

– Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як вiн вас, бабо, цiлував, – сказала простенька Мелашка.

– Оце вигадала! – сказала баба Палажка. – Чи то можна, щоб у монастирi були такi ченцi. Неначе я оце вперве в Киевi. Говорить неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернешся додому.

Баба Палажка дуже обидилась. Вона бачила, що Мелашка пiдривала ii повагу, буцiмто чорти вже звернули на неi свою увагу й почастували своiм жениханням та поцiлунками.

Одначе на другий день баба Палажка боялась зоставатись на нiч у монастирi i повела прочан говiть в одну церкву на Подолi пiд самою Андрiiвською горою. В тiй церквi був старий священик. Вiн збудував для богомольцiв, зараз коло цвинтаря, на церковному дворi довгу комору з перегородками, але без вiкон, i пускав туди прочан на нiч. Тiею коморою вiн притягував до себе велику силу богомольцiв i заробляв добрi грошi. Монастирi навiть не поробили для селян i таких комор.

Баба Палажка завела прочан у ту комору. Там вони поскладали своi клуночки й замкнули дверi. Раненько у Велику суботу прочани пiшли в церкву говiти.

Старий священик сповiдав людей. Сотня богомольцiв стояла кругом його i ждала. Баба Палажка кивнула на своiх рукою i повернулась до дверей. Вона боялась, що не дiждеться сповiдi. А грiх тiеi ночi мучив бiдну бабу, як пекельний огонь.

Тiльки що семигорцi застукотiли чобiтьми по залiзному помостi, священик покинув сповiдати якусь бабу, обернувся, махнув до баби Палажки рукою i крикнув на всю церкву:

– Куди ви, бабки! Йдiть до мене сповiдатись! У мене шагом дешевше, нiж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповiдь шагом дешевше й покута бiльша.

Баба Палажка махнула до своiх, i вся ватага повернула од дверей назад i знов застукала чобiтьми по залiзному помостi.

Тим часом як баба Палажка сповiдалась, Мелашка вийшла з церкви й сiла мiж довгими рядками бабiв на церковних схiднях, пiд стовпами. Скраю недалечко вiд неi сидiла старенька проскурниця й продавала проскури.

Мелашка задумалась. Третiй день прожила Мелашка в Киевi, як у раi. Вона згадала, що через день для неi треба буде вертатись додому, i зiтхнула дуже важко. Сльози виступили на ii очах. Вона в Киевi не бачила нi свекрухи, нi свекра, нi Мотрi, не чула нi од кого лихого слова. Нiхто не гриз iй тут голови.

Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й задивилась на неi.

– Чого ти, молодице, так тяжко зiтхаеш? – спитала вона Мелашки.

– Господи, як тут у Киевi гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то менi здаеться, що оце треба через день умирать.

Мелашка розказала проскурницi за свое горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано iй стало на думку зостаться в Киевi. Краса мiста, краса церков, монастирiв одiбрала од неi думку навiть про Лаврiна.

– Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому.

– Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна робота – пекти щодня проскури, – сказала проскурниця.

Мелашка сподобалась проскурницi, а од неi саме тодi одходила наймичка.

– Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони

пiдуть з Киева додому.

Проскурниця повела ii в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарi, у великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату були за брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вiкном, переплетеним залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл. Увесь стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На лiжку коло печi, на подушках, застелених бiлим простирадлом, лежали здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником.

Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила ii в кiнцi стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все поглядала на дверi. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала ii.

Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було видно маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як у вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На вiкнi червонiли мiж зеленим листом китайськi рожi. Коло образiв iз золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий спокiй був розлитий у тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а ii думки лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози закапали в неi з очей. Вона втерла iх рукавом.

«Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то й буде», – думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.

Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела бабiв з церкви. Вона хотiла вести iх у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi боки й примiтила, що нема Мелашки.

– Де ж це дiлася Мелашка? – питала Палажка, оглядаючись на всi боки. – Чи не зосталась у церквi?

Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i замикав замком.

– Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? – говорили баби.

Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двiр, – Мелашки нiде не було.

– Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? – бiдкались баби i посiдали пiд стовпами на схiдцях.

Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було.

– Куди це ii нечистий понiс? – почала вже лаятися Палажка. – А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо ii ждати.

– Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось.

Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря.

Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб iсти паску в Лаврi, а Мелашка неначе скрiзь землю пiшла. Баби пiшли у Лавру, дiждались свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл, а Мелашка все-таки не приходила. Вони заметушились i забiдкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не допитались. Просидiли ще день-другий у Киевi та й пiшли в Семигори.

Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що Мелашка десь одбилась од своiх i не вернулась у Семигори. Та чутка дiйшла до Кайдашiв: ii принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, вiдома на все село брехуха.

– Христос воскрес! Зi святками будьте здоровi! – сказала Параска, переступаючи через Кайдашiв порiг.

– Чи ви пак знаете, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Киевi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Киевi, а з Киева, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю. Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не людей до Киева.

– Та це я перечула вже через людей на селi, – сказала Кайдашиха, – а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й очей не показуе.

– Еге! Знаеш ти, чого вона ходить щороку до Киева паску iсти? Та вона цiлу нiч у Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знае вона там усi входи! Побачиш, коли вона не принесе з Киева другого байстрюка в приполi, бо одного вже мае: ще й твою невiстку навчить добру.

Параска розказала Кайдашам усю комедiю з бабою Палажкою в Братському монастирi у Велику п’ятницю.

– Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Киева, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляеться в Киевi, – говорила баба Параска.

Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. У його й руки опали.:

– Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай ii завело в безодню, – говорила Кайдашиха.

– Та пiди у волость та попроси, щоб ii погнали в Киiв шукать Мелашки. Нехай знае, як поводатарювать, – намовляла Параска, – та пiди та побий iй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моеi невiстки. Я б оце показала iй Киiв.

– Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, – обiзвався Лаврiн.

– От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала ii в потилицю до Киева чи що? – говорила Кайдашиха.

– Бо ви ii гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, – говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. – А оту стару вiдьму я за коси потягну в Киiв, нехай менi шукае Мелашку.

– Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! – намовляла Параска. – Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до неi? Ви думаете, що вона сама до вас прийде? Пiдiть до неi та розпитайте, та наступiть на неi, та придавiть колiном, то вона й розкаже вам, де дiла Мелашку. Певно, завела десь на спасiння.

– А справдi ти, Параско, добре радиш, – сказала Кайдашиха, – ходiм та присiкаймось до тiеi дурисвiтки, може, вона знае, де Мелашка, та тiльки не хоче признаватись.

– Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на неi, то вона й признаеться, де старцiв водила, – намовляла Параска.

Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки.

Палажка сидiла пiд хатою на призьбi й грiлась на весняному сонцi. Вона вгледiла Кайдашiв з бабою Параскою за ворiтьми, догадалась, чого вони до неi йдуть, i трохи злякалась.

– Христос воскрес, Палажко! – сказала Параска. – А я оце до тебе гостей навела i сама в гостi прийшла.

Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашiв, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки i тiльки поглядала на Палажку веселими сiрими очима. В неi губи осмiхались, неначе хто iх помазав свiжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедiю.

Баба Палажка не одказала на ii привiтання. Вона тiльки блиснула на неi злими маленькими чорними очима. Кайдашi обступили Палажку.

– А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, – сказала Кайдашиха. – Де наша молодиця?

– А хiба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолi, ще й нам наробила клопоту. Ми через неi просидiли в Киевi цiлих два днi, ще й мусили бiгати по монастирях та по церквах.

– Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? – спитав Кайдаш.

– Де ви, бабо, дiли Мелашку? – кричав Лаврiн.

– Куди ви ii завели? Навiщо ви ii покинули в Киевi?

– Оце, боже милостивий! Хiба ж я ii в пазуху сховала, чи з’iла, чи що? Завела та й завела… Хiба Мелашка мала дитина, що я ii за руку заводила!

– Навiщо ви ii пiдмовляли йти в Киiв? Чого ви притаскались до нас зi своiми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо ви пiдманили молодицю? – репетував Лаврiн, згорнувши руки

на грудях.

– Про якi брехнi це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якiсь брехнi. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Киiв, щоб брехнi точити. В тебе, Лаврiне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаеш преподобним жонам.

– Йдiть, бабо, до Киева та пошукайте Мелашки, бо як не пiдете, то я вас силою потягну, – сказав Лаврiн.

– Авжеж потягни, та ще й за коси, та пiдганяй ii батогом ззаду! – крикнула з-за ворiт баба Параска.

– А тобi яке дiло? Чого ти прийшла паскудити моi ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! – крикнула од призьби баба Палажка.

– Я, бабо, пiду в волость жалiтись на вас. Вас волосний присилуе йти в Киiв за Мелашкою.

– Ти залигай ii вiжками та й веди! Чого ти на неi дивишся, як на святу та божу! – гукала за ворiтьми баба Параска. – Цiлувалася в Киевi з ченцями та з чортами, доки не розгубила своеi челядi.

– Хто? Я? – крикнула Палажка й скочила з призьби.

– А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговiлася, нiчого сказати, – говорила Параска.

– Йди, Палажко, з нами в волость, – сказав Кайдаш, – нiчого тобi не поможе. Там даси одвiт перед громадою.

– Де ви дiли мою жiнку? Куди ви ii завели? – кричав Лаврiн.

– Та вона завела ii в монастир до ченцiв! – кричала Параска за ворiтьми.

– Вбирайся та йди з нами! Нiчого тобi не поможе. Пiдеш ти з Лаврiном знов до Киева та хоч покажеш, де загубила мою невiстку, – гомонiв Кайдаш.

– Як пiдеш другий раз у Киiв, то не цiлуйся з ченцями! – крикнула Параска на всю улицю.

– Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? – закричала Палажка i вхопила граблi. – Ось я тобi, стара вiдьмо, покажу ченцiв та чортiв!

– А що, поводаторко, смачно! – кричала Параска.

Палажка покинула Кайдашiв, кинулась до ворiт i вперiщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблi перебились пополовинi. Половина одскочила за ворота й зачепила по руцi Параску. Параска вхопила шматок граблiв i шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла пiд ворота, плюнула в двiр i пiшла по вулицi.

– Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чiпляеться до мене, неначе я згубила зi свiту ii невiстку, – голосила крiзь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. – Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Киевi, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собi в Киiв чи хоч i за границю та й шукай ii, – сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.

– Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобi, Палажко, час помирати, а ти набрiхуеш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, пiддурюе людей iти з собою, а на мене складае пеню.

– Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не знаемо, як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неi i свiту не бачу.

– Палажко, не бреши на старiсть. Ти грiха не боiшся, – сказала Кайдашиха.

– Ба не брешу. Бреши сама! – крикнула Палажка i кинулась на Кайдашиху, як пiвень кидаеться на другого пiвня.

– Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до моеi невiстки? Яке тобi дiло до того, що в нашiй хатi робиться? Нащо тобi заглядати в нашi горшки?

Кайдашиха кричала й совалась iз кулаками до Палажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кулаком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались, як тi пiвнi, що кидаються один на одного.

– За моi горшки, за мою невiстку ось тобi на! – сказала Кайдашиха i дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла.

– А тобi ось двi!

Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом другоi i сунула обидвi пiд самий нiс Кайдашисi.

Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на другий.

– Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! – дражнилась Палажка з Кайдашихи. – Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна!

– Не твое дiло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вбирайся та ходiм у волость, от що! – репетувала Кайдашиха.

– То й пiду! Ти думаеш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися в жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли хочеш вести мене позивати в волость.

– Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а таки тебе в тюрму посаджу, – кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi, неначе козачка танцювала.

Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт на весь куток, що люди повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота i зi злiстю осмiхалась своiми сiрими очима.

Кайдашi таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пiшла за ними назирцi оддалеки. Палажка нiби почула ii плечима, обернулась, взяла грудку землi та й пожбурила на неi.

– На свого батька кидай! Скажена! – крикнула здалека Параска.

– На, цю-цю! На, сiра! – крикнула Палажка i знов пожбурила на Параску грудкою.

– Понеси своему чоловiковi та дочцi на закуску! – крикнула Параска i все-таки йшла за Кайдашами у волость.

Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про iх дiло, вилаяв Палажку, але не присудив iй iти в Киiв шукати Мелашки. Вiн сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Киевi, то вона мала свiй розум у головi для того.

Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула iм у вiчi й пiшла додому. Лаврiн спустив очi, похилив голову i гукнув до Палажки:

– Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб’ю або повiшу!

– Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi чоботи! – обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад неi здалеки йшла Параска. Їi сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну.

Лаврiновi доводилось самому йти до Киева шукать Мелашки. Вiн ходив по селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Киева разом з Мелашкою. Всi вони казали, що Мелашка покинула iх коло тiеi церкви, що стоiть пiд самою Андрiiвською горою, на Подолi, а як звали ту церкву – нi одна баба не знала. Пiд тiею горою на Подолi стоiть не одна церква.

Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Киева вертались прочани й розказували багато дива, як бувае мiж прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали, що нiби на своi очi бачили, як у Лаврi ходив якийсь чоловiк, у котрого руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр’ю й ходять по всiх киiвських церквах та монастирях та просять, щоб iм господь простив грiх. Друга баба принесла з Киева звiстку, що якась молода молодиця ходила в Киевi по Лаврi та по печерах та все кричала не своiм голосом. Люди говорили, нiби ii прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона з того часу ходить у Киевi по монастирях в однiй сорочцi, боса й простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не iсть, не п’е й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкае, як кiшка, то реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби, посхилявши голови, i тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що ii проклiн побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину i тiльки плакала мовчки.

Через кiлька день через Семигори йшли з Киева люди й розказували, що коло Киева в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi. Баба Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже

стривожилась. Їi серце пом’якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась зi своею невiсткою.

Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бiевцiв. У Бiевцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько та мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й справдi пропала десь у Киевi.

Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав; Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога й собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матiр’ю, i собi ввiйшли в хату i сумно дивились, пiдперши руками голови. В хатi неначе лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на ii похорон.

– Боже мiй милостивий! – голосила Мелашчина мати. – Якби Мелашка вмерла дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б ii оплакала по-людськiй, а то, може, ii тiло звiрi рознесли по лiсi. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?

Кайдашиха втерла сльози рукавом i терпiла не менше од Балашихи. Несподiване горе впало на неi, неначе камiнь з неба. Довго плакали та сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн постановили йти до Киева та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бiевцi, щоб тiльки забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того дня пiшли до Киева.

Тим часом Мелашка служила в Киевi в проскурницi. Вона прожила перший тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота в проскурницi була неважка пiсля важкоi роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, пiсля провiд, Мелашка почала нудитися за Лаврiном. Вона виробляла проскури, а ii думки лiтали в Семигорах коло милого. От iй здаеться, що вона стоiть з Лаврiном у садку пiд черешнею, розмовляе з ним, дивиться йому в очi. Лаврiн докоряе ii за те, що вiн любив ii, як свою душу, жалував ii, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiчае в його очах сльози: сльози виступили з його синiх очей i полились по рум’яних щоках на траву.

Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з ii очей рiчкою на стiл. Вона ледве встигла перехопити iх рукавом.

– Чого ти, Мелашко, плачеш? – спитала проскурниця. – Чи жаль тобi села, чи матерi, чи чоловiка?

– Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн за мною побиваеться, коли одразу так залило мою душу сльозами.

– То вернись додому, коли тобi за ним жалко, – говорила проскурниця.

– Не вернуся, матушко, менi здаеться, що треба вертатися в пекло, як тiльки я згадаю про свекра та свекруху.

– Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я б до смертi не вернулась у Семигори, – згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури, вийшла в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через iх було видно високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На схiдцях сидiли i стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан i вглядiла семигорських молодиць. Вона так зрадiла, що крикнула й хотiла побiгти до iх розпитать про Лаврiна, але схаменулась i оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своiх людей i неначе побачила Лаврiна та рiдну матiр.

Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли з цвинтаря й семигорськi молодицi. Мелашка слiдкувала за ними, доки вони не зайшли за залiзнi гратки. Молодицi обернулись, вглядiли ii, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку.

Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою й згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн сумуе, як плаче за нею, а сльози лилися з ii очей.

На цвинтарi було тихо, як у хатi. Тополi й липи млiли в теплому повiтрi, а Мелашцi нiби снився семигорський садок; вище од садка на горi семигорська церква, пiд церквою ставок; у садок виходить до неi на розмову Лаврiн, бере ii за руку.

– Боже мiй! Прийми мою душу до себе, – говорила бiдна молодиця, – лучше менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що я мучу його й себе!

Над цвинтарем нiби висiла Андрiiвська гора з гострим верхом, а на самому вершечку стримiла Андрiiвська церква i нiби висiла на ясному темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись по небi. Мелашка задивилась на гору, на церкву; iй здалось, що не хмарки летять в небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi на церквi заворушились, що сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На неi напав страх. Вона глянула ще раз вгору, i iй здалось, що хрести на церквi трусяться й коливаються, що коливаеться вся гора, от-от впаде на неi. І вона прожогом побiгла з цвинтаря до хати.

Проскурниця посадила Мелашку вечерять – вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, ii сон не брав. А журба та туга давила ii коло серця, як важка гора. Тiльки що вона заснула, аж iй сниться, що вона йде з Лаврiном зеленим бiевським гаем, йде по пояс у травi та в квiтках, а далi вийшла на шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита, прийшла до млина й сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврiн пливе, потопае серед рiчки. Бистра вода несе його серединою. Лаврiн то поринае з головою, то виринае, виставляе руку й махае на неi. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а ii ноги приросли до каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче, булькотить та все несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби весною. Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби зашумiла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде над водою, над шумом, понад дiбровою.

Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона схопилась iз постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться.

«Боже мiй! Вiн за мною побиваеться! Я взяла на свою душу великий грiх», – думала Мелашка.

Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця: пекла проскури, ходила по церквах, по монастирях i вже сама добре не знала, чи вертаться чи не вертатись додому.

Тим часом Мелащина мати з Лаврiном та Кайдашихою йшли до Киева, стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодоi молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули чого про таку молодицю мiж прочанами в Киевi? Вони вступили у великий бiр пiд Киевом i разом усi трое заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: iм здавалось, що Мелашка лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в здоровiй пасiцi, i тiльки iм жалю завдавав.

Прийшли вони в Киiв, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала велика сила людей з усяких краiв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув хто, чи не бачив молодоi чорнявоi молодицi, чи не шукала, чи не питала вона про своiх людей. Прочани розказували, що недавно одна молодиця одбилася од своiх людей i шукала iх на печерах, але та молодиця була русява й немолода.

Лаврiн з матiр’ю та з тещею зайшов у новий Іонiiвський монастир. Мiж богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi, розпитав iх, чого вони шукають,

i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн зостався в тому монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не знайде в Киевi своеi жiнки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь грiх, як не свiй, то батькiв або материн. Лаврiн трохи вже не зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!

Всi вони трое пiшли шукати тiеi церкви на Подолi, що стояла пiд самою Андрiiвською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.

Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр’ю на схiдцях.

Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й продавала проскури. В той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за щось спитать. Вона виглянула у ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! – коло самоi проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв до неi боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний лоб, рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?

«Чи Лаврiн, чи нi? – думала Мелашка. – Де ж дiвся з лиця його рум’янець? Чого вiн став такий блiдий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?»

Вечiрне сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що вештались у промiннi, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промiнь упав на Лаврiнове лице.

– Це вiн! – сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за серце. В неi заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.

– Адже ж ото моя мати! – зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр коло товстого бiлого стовпа. – А ондечки й моя свекруха…

На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бiгти до iх, чи тiкать у пекарню. Але Лаврiн обернувся до неi лицем. Мелашка глянула на його яснi очi, заридала, як мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом i кинулась мiж люди просто до Лаврiна.

Лаврiн углядiв ii й тiльки подивився на неi смутними докiрливими очима.

Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар.

Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до неi з плачем.

Народ обступив iх навкруги.

– Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас мучила! – перша почала говорити Мелашчина мати. – Ти знаеш, якого ти жалю нам завдала?

– Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, – говорив Лаврiн, – ми тебе оплакали як помершу.

Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона й слова не могла промовить. І сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.

– Де ж ти, дочко, тут пробуваеш? – спитала Мелашку свекруха, плачучи.

– Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, – насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.

– Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? – спитала проскурниця. – Шкода менi тебе! В мене ще не було такоi доброi та робочоi наймички, як ти.

– Ми, матушко, вiзьмемо iз собою Мелашку, – обiзвалась мати. – Господи, як вона вимучила нас, доки ми ii знайшли. Слава тобi, господи, що таки знайшли.

Народ ворушився, гомонiв, розпитував. Цiкавi молодицi обступили Мелашку, ii матiр та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рiдню до себе в хату. – Вертайся, дочко, додому; тобi нiхто й лихого слова не скаже, – викручувалась свекруха ласкавими словами.

– Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.

Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Киева. Всi йшли бором смутнi та невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум на сумнi й без того душi.

Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила свое слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрi. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм’ю, неначе всiх помиряюча смерть.

Вернувшись додому, Кайдашиха поiхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашцi на спiдницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квiтками очiпок. Через два тижнi Мелашка обродинилась: вона мала сина.

VII

У Кайдашевiй хатi стала мирнота: свекруха помирилась iз невiсткою. Зате на дворi, мiж двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврiн уже вважав себе за господаря. Вiй був менший син у батька, i все батькiвське добро, по украiнському звичаю, припадало меншому синовi. Лаврiн знав, що батькова хата, батьковi воли й вози, все батькiвське добро – все те його добро. Вiн перестав слухати батька, а батьковi хотiлось порядкувать у господарствi. Кайдаш постарiвся i став ще частiше заглядать у корчму, запиваючи давне панщанне горе. Всi грошi, що вiн заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.

Вiн не давав Лаврiновi грошей до рук, i Лаврiновi стало важко покорятись дражливому та лайливому батьковi.

У Петрiвку починалась косовиця та гребовиця, а тим часом достиг i раннiй ячмiнь-рихоль.

Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисi та Мелашцi гребти сiно, а Лаврiновi косити ячмiнь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спинi колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблi, тикву з водою, i вони вирядились у поле.

Старий Кайдаш порався в повiтцi коло свого майстерства. Коли дивиться вiн, серед двору Лаврiн запрягае воли, а коса лежить на призьбi.

– Чом це ти, Лаврiн, i досi не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? – спитав Кайдаш. – Та нащо ж ти оце запрягаеш воли?

– Поiду до млина. Казала мати, що нема борошна, – обiзвався Лаврiн, завертаючи воли до воза.

– А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь?

– Постоiть до завтра, нiде не дiнеться, не втече.

– Ти ж знаеш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться.

– Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi постоiть, – обiзвався Лаврiн. – Гей, перiстий! Ший ставай! – крикнув вiн на вола.

– Іди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам поiду.

– І я дорогу знайду. Ідiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза.

Син не слухав батька.

Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли.

«Заженуть мене синки швидко на пiч», – думав старий Кайдаш, майструючи в повiтцi.

Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр’ю до ячменю. Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна.

– Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? – спитав Лаврiна батько.

– А хiба ж Карпо вас питаеться, як iде на поле? А чим же я гiрший од Карпа? – обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi.

– А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тодi мене не спитаешся? – спитав Кайдаш.

– Ви берете грошi в своi руки, то ви й платiть. Давайте менi грошi до рук, то й я буду платить, – сказав Лаврiн.

– Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

– Нащо? Ваша частка – i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, – сказав Лаврiн.

– Добре поважаеш старого батька! Покарае тебе господь за мене, а як не тебе, то твоiх дiтей, – сказав батько.

– Не питай старого, а питай бувалого, – сказав Лаврiн. – Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку

i без господа; буде з нас тiеi кари.

З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в своi руки. Батько мусив мовчати i рiдко коли вмикувався в хазяйство. Вiн бiльше майстрував, заробляв грошi, постiв усi п’ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому з шинку п’яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови чорнiли на широкому блiдому лицi та темнi очi блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши пiд бровами.

Раз у Спасiвку старий Кайдаш пiшов у суботу на вечерню. Сонце стояло над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна баба. Кайдаш став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли це чуе Кайдаш, щось потягуе тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi й глянув на iконостас. Зверху на iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi, а по боках коло хреста стояли навколiшки два позолоченi янголи. Кайдаш глянув на янголiв, вони розтулювали роти i спiвали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi образи, i вони спiвають, а разом з ними спiвають усi образи в церквi… Кайдаш перелякався i став на ноги. Слухае вiн i дивуеться. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на iй убрання замаяло. На образi Параскеви П’ятницi – з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi – квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П’ятниця повернула очима на його, мов жива.

Кайдаш злякався i вийшов iз церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум’я в ii ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв у зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики.

Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшноi картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi зi свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями.

Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав.

Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов униз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; у долинi блищала Рось.

Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проiхав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом.

Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив своi сили, одскочив набiк i опам’ятався.

– Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бiевцi? – питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне.

Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм’я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне – з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на неi руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос.

Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався.

«Боже мiй! Що це зо мною дiялось? – думав Кайдаш. – Чи це мене Бог карае за грiхи, чи показуе свою ласку за правду?»

– Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? – питала в Кайдаша жiнка.

Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. У понедiлок вiн пiшов у поле косити, а нудьга давила його, як камiнь. Вертаючись iз поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i випив пiвкварти горiлки. Іде вiн через греблю попiд вербами, коли гляне у воду, з-пiд греблi вискочив чорненький хлопчик з маленькими рiжками, зi здоровою головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а чорний хлопчик бiг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов. Кайдаш пiшов через мiсток, коли оглядаеться, а хлопець знов бiжить за ним по мiстку та все приказуе: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби, чортики, пiрнали, знов виринали й дражнились зi його язиками.

Кайдаш прийшов додому. Ввiйшов вiн у двiр, дивиться в той куток, де росли густi колючки, аж там замiсть колючок ростуть маленькi чортики з рiжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, i йому здалося, що тi чортики полягли покосами та тiльки нiжками дригають. Вiн викосив усi колючки, коли гляне за двiр, аж i там, замiсть кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невiстки. Карпо гукнув до батька:

– Що ви, тату, робите? Чи вам дiла нема, що ви косите на вулицi кропиву?

– Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий iх сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу!

Сини й невiстки бачили, що батько п’яненький, i почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.

У той час iз поля йшла череда. Кайдашевi здалося, що на кожнiй свинi сидить верхом по чортовi. Чорти волокли довгi хвости по землi, штовхали свиней пiд боки ногами й поганяли iх макогонами та кочергами. Свинi вибрикували, неначе баскi конi, а чорти гецали зверху та махали руками.

– Жiнко! Чи ти бачиш, що то iде верхом на свинях? – крикнув Кайдаш до жiнки.

– Схаменися, п’янице! Чи ти здурiв, чи ти знавiснiв! Гаращо вже горiлки напився!

– Еге, здурiв! Чи ти ба! Чорти iдуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас i при хатi! А ондечки на панському бугаевi якийсь сидить пузатий, та витрiшкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й мiж панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки мiж вiвцями скiльки iх плутаеться.

– Та йди в хату та вечеряй! – крикнула на Кайдаша жiнка. – Та протри, лишень, своi п’янi баньки!

Кайдаш увiйшов у хату. На коминi блимала лампа без скла й бiльше чадила, нiж свiтила. Глянув Кайдаш за стiл; на покутi сидить чумак, з котрим вiн стрiчався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловiка сидить Кайдашiв покiйний батько i неначе розмовляе з тим чоловiком. Кайдаш придивлявся до iх, упiзнав чумака й батька, сiв i собi кiнець стола i почав з ними балакать.

У хатi всi стривожились. Усiм було не до смiху. Кайдашиха перестала вже лаяться.

– Омельку, стань та помолись Богу! Що це

з тобою дiеться?

– Еге, а хiба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гостi та ще з херсонським чумаком, – говорив Кайдаш.

Молодицi полякались. Мелашка побiгла до сусiдiв i покликала кiлька чоловiкiв. Чоловiки прийшли i почали вговорювати Кайдаша, щоб вiн помолився Богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами i почав голосно молиться, як моляться маленькi дiти. Кайдашиха хрестила ножем вiкна й дверi, дiстала пляшечку свяченоi води i дала Кайдашевi напитись. Мотря побiгла за бабою Палажкою. Палажка на селi була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.

Одчинились дверi; з темних сiней увiйшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в бiлiй катанцi, зав’язана чорною хусткою. Вона так загорiла в жнива, що ii вид чорнiв, та ще проти бiлоi свити, неначе був помазаний сажею. Маленькi чорнi очi блищали, як жар.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/ivan-nechuy-levickiy/ivan-franko/vasil-stefanik/grigor-y-kv-tka-osnov-yanenko/lesya-ukrainka/perlini-ukra-nsko-klasiki-zb-rnik/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Виноски

1

Чигирин – мiсто на Черкащинi. В XVII столiттi, починаючи вiд Богдана Хмельницького, мiсто було столицею, де перебували украiнськi гетьмани.

2

Хорунжий – чин старшини козацького вiйська.

3

Наливайко Северин – ватажок селянського повстання проти шляхетськоi Польщi в кiнцi XVI столiття. Остряниця – Яцко-Якiв Острянин, керiвник селянського повстання в першiй половинi XVII столiття.

4

Братський – монастир у Киевi на Подолi, заснований у кiнцi XVI ст. при школi, потiм академii.

5

Цезар – цiсар, iмператор.

6

Латинський вiршник – Шевченко, очевидно, мав на увазi римського поета Горацiя.

7

Цесарцi – австрiйцi.

8

Сава Чалий – один з гайдамацьких ватажкiв у першiй половинi XVIII столiття, що потiм – став зрадником i перейшов на бiк шляхти. Свiрровський Iван – очолював козацький загiн у боротьбi з турками. Потрапив у полон до туркiв i там загинув.

9

Тимофiй – Тимiш, син Богдана Хмельницького, помер 1653 року в Молдавii вiд рани, що ii дiстав в бою зi шляхтою.

10

Три з половиною.

11

Чотири з половиною.

12

Вторуе, пiдспiвуе.

13

Рапорт.

14

В лице.