Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. читать онлайн - Полина Жеребцова

Мураха у склянiй банцi. Чеченськi щоденники 1994—2004 рр.

Полина Жеребцова

1994-й, Чечня. Полiнi дев’ять, вона звичайна дiвчинка, яка любить читати й малювати, ii бентежать конфлiкти з однокласниками та сварки з матiр’ю… Загалом, усе, як у звичайноi дитини. Крiм одного. Почалася вiйна… Бомби. Голод. Холод. Будинок, де немае електрики i води. І смерть. Вона завжди поруч i приходить у рiзних подобах – як куля снайпера, бомба з безжального неба чи ракета «Граду». Полiна вцiлiла i знайшла слова, щоб розповiсти про неможливе. Щоб попередити – це не повинно повторитися…

Полiна Жеребцова

Мураха у склянiй банцi

Чеченськi щоденники 1994–2004 рр

Передмова

Беручись до читання, ми мусимо пам’ятати, що все те, про що йдеться на цих сторiнках, вiдбуваеться в окремiй реальностi, де опори, на яких зазвичай тримаеться наше сприйняття, змiщенi або й зовсiм вiдсутнi. І велика кiлькiсть побутових деталей не мае вводити нас в оману.

Вiйна назавжди викинула Полiну Жеребцову з комфортного життевого середовища – дружноi великоi родини, яка довгi десятилiття жила поблизу пiвденного кордону iмперii, поки та iмперiя невблаганно старiла i знесилювалась. Навколо Полiни всi захоплювалися мистецтвом: поезiею, малярством, театром, кiнематографiею. Одна з бабусь – акторка. Інша навчалася в Ростислава Плятта, але згодом стала художницею, розмальовувала вручну покривала та хустки. Дiдусь Полiни – вiдомий грозненський кiнодокументалiст, ветеран Великоi Вiтчизняноi. І жертва Першоi чеченськоi. На початку щоденника нам буде розказано iсторiю його загибелi пiд час нальоту федеральноi авiацii на мiську лiкарню Грозного.

Дiвчинка залишаеться з матiр’ю, але невдовзi будинок, де вона прожила першi роки життя, буде частково зруйновано. Їi щоденник фiксуе, як повiльно, немов величезнi пастки-мушлi, стулялися панельнi багатоповерхiвки, залишаючи всерединi порожнин-склепiв iще живих людей; як почалися першi зачистки, жертвою однiеi з яких вона мало не стала.

У Другу чеченську, коли Полiна Жеребцова та ii мати вже жили не тiльки в руiнах помешкань, а й усерединi деформованоi та понiвеченоi людськоi спiльноти, Полина навчилася бачити через сни те, чого не бачить нiхто iнший:

«Пiсля пробудження я була нездатна мiркувати. Породженi думки здавалися плутаними, неясними, наче я вiдходила вiд загального наркозу […]. Свiтло мiсяця, що проходило крiзь штори, було яскравим i освiтило мою руку. […] Провiвши рукою по обличчю, зрозумiла, що воно в кровi! Я кинулась у ванну кiмнату, увiмкнула електричну лампочку й зазирнула в старе трiснуте дзеркало. Вiд жаху зацiпенiла: мое пiдборiддя й частина шиi були розсiченi вертикально, немов хiрургiчним скальпелем, i звiдти юшила кров! […] А наступного дня рано-вранцi, тобто сьогоднi, у мене на тому мiсцi, де я бачила глибокий кривавий розрiз, з’явилася вертикальна довга смуга. Немов слiд вiд лазера. Опiк трансформувався в тонку червону лiнiю, яка починалася вiд нижньоi губи й закiнчувалася бiля ямочки на шиi».

Це й називаеться тепер Щоденником. І дiвчинка, яка навчилася орiентуватись у внутрiшнiх руiнах, пробуе домовлятися з тими, хто населяе зовнiшнiй бiк, утримуючись на межi, що з’еднуе iх. Поступово вона осягае топiку простору, у якому вiдбиток ступнi пiсля десятка ходiв програе позначенiй вибухом порожнечi, наче заново вчиться ходити.

«Смерть може набувати будь-яких подоб i форм, – пише авторка Щоденника. – Але я завжди впiзнаю Їi. Безпомилково. Ми сидимо й розмовляемо про все».

Коли вдумуешся в цю фразу, починаеш розумiти, що, можливо, Щоденник – це умова, за якоi та, хто пише його, може вийти з «тканини», але при цьому не померти, бо смерть, яка приходить увi снi, – нiби щеплення вiд тiеi, що пiдстерiгае зовнi, i единий шанс уцiлiти – це сховатись усерединi нерухомого ока, яке спостерiгае за тобою. «Я мала 11 рокiв, i мене вже кiлька разiв намагалися вбити […]. Смерть же, прийшовши до мене в подобi дитини, довго гралася зi мною. Ішов дощ, i ми радiсно стрибали по калюжах. Замiсть обличчя в хлопчика був череп, а на головi його був блазнiвський ковпак iз бубонцями». Певна надмiрна лiтературнiсть цього запису пояснюеться неабиякою начитанiстю авторки. У ii домашнiй бiблiотецi, яка загинула разом зi зруйнованим будинком, було кiлька тисяч книжок. І коли вичитана з них «смерть», прорвавши картоннi палiтурки, зустрiлася зi своею рiдною сестрою, що злiтае на мiсто з брудного неба, обросла кiстками й оселилась у Грозному надовго, Полiна вже мала протиотруту.

І вона не тiльки вцiлiла, а й знайшла слова, щоб розповiсти про неможливе.

«Тонка червона лiнiя» тексту, що з’явився нiзвiдки, починае рух до нас.

Іди i дивись.

Станислав Божко, Москва

Присвячуеться багатонацiональному населенню Чеченськоi Республiки, яке бомбили з неба та обстрiлювали з землi

– Лятт кiера, – каже вiн, не намагаючись перекричати канонаду.

Я притискаю колiна до живота i струшую з обличчя сухi грудочки грунту, що падае згори. У деяких iз них лишилися брудно-бiлi нитки корiння.

– Корiння неба, – шепочу я, – корiння неба, що застрягло в землi.

– Хвара дунея вайн дац – цей всесвiт не наш, – каже вiн.

– Лятт кiера – порожнини землi, – смiеться вiн, – ми вже ТАМ i просто не помiтили переходу.

    С. Божко. Пора року – вiйна

На потертiй вiд часу першiй сторiнцi мого щоденника написано: «Пiддавай сумнiву все. Цицерон»

1994

25.03.

Привiт, Щоденнику!

Живу я в мiстi Грозному на вулицi Завети Ільiча. Звати мене Полiна Жеребцова. Менi 9 рокiв.

26.03.

На день народження, 20 березня, мама купила торт iз горiхами. Ми були в центрi. На майданi багато людей. Люди кричали. Були дiдусi з бородами. Вони бiгали по колу.

Ленiн ранiше стояв у калошах. Пам’ятник. Потiм його скинули, а калошi залишилися.

Навiщо люди кричать? Чого просять? Мама сказала:

– Це мiтинг!

27.03.

Написала вiрш:

Я мрiю, як всi дiти,

Пливти на кораблi!

І ще казкову мушлю

Менi б знайти на днi!

28.03.

Прокинулася. Помила посуд. Пiдмела пiд’iзд вiд четвертого до першого поверху. Стала прати. Попрала в тазi речi, читаю книжку.

29.03.

Чому всi снiжинки, а я нi? Мене вбрали Червоною Шапочкою на свято. Мама зi своеi спiдницi пошила костюм. Я хочу бути снiжинкою! Усi дiвчата в класi – снiжинки.

01.04.

Кiт Мишко сидить поруч на подушцi. Я читаю «Три мушкетери». Там е королева, Мiледi й Д’Артаньян. Менi подобаеться свiт, де носять красивi сукнi королеви. Там мушкетери та гвардiйцi!

Удома нудно.

02.04.

Грали в хованки. Ховалися за деревами i в садах. Я ховалася з Хавою та Альонкою. Це моi подруги. Потiм каталася на велосипедi. Та вiн зламався.

Бувай!

18.04.

Я загубила мишу. Мама купила за гарну поведiнку.

Миша сидiла в кишенi. Мабуть, вона впала в траву. Ми шукали з Альонкою та Сашкою. Не знайшли.

Мама сказала, бiльше не купить таку мишку-iграшку. Сказала, що я роззява.

Поля

22.04.

Мене запросили в гостi тьотя Катя та ii дочка Вiра. Вони нашi сусiди з четвертого поверху. Сказали приходити вранцi. Я встала й пiшла о шостiй годинi. Мама спала. Потiм мене всi сварили, бо рано пiшла. Так самi ж покликали! Я сидiла на кухнi. Тьотя Катя мене пустила. Вона готувала млинцi. Потiм прокинулася Вiра, i ми гралися.

Вiра мае ляльку-хлопчика. А я не маю. Маю дiвчинку. Ми вирiшили iх одружити.

Бачила бабусю Любу й дiдуся Стьопу з другого поверху. Мають смiшну собаку таксу. Звати Кнопка.

01.05.

Сьогоднi християнський Великдень!

Ми ходили мiстом. Дощ.

Ми дiсталися церкви. Усi сусiди вiтали одне одного. Частували пирогами. Дiти iли фарбованi яйця. Бабуся Зiна всiм давала. Найбiльше з’iли Іслам iз провулка та Магомед. А Васi й Альонцi забракло. Їм дала пирiжки бабуся Нiна.

Дощ iшов зранку. Мама й тьотя Аня сказали: це погано. Коли йде дощ, Бог плаче, тому що багато грiшникiв на землi.

05.05.

Ураган. Дерева впали на землю. Усi перелякалися. Потiм пiшли в сади – збирати абрикоси. Але вони ще нестиглi, зеленi.

Менi снився страшний сон: у вiкно дерлося чудовисько. Воно мало клешнi й вибило гратку на вiкнi.

15.05.

Ми гралися: Патошка, Вiра, Ася, Хава, Альонка, Русик, Арбi, Умар, Дiмка, Іслам, Сашка, Вася, Ілля, Ігор, Серьожа, Денис i я. Спершу в доганялки грали, потiм у м’яча!

Мама давала нам сiк «Юпi» з пакетика. Ми розмiшували його у вiдрi з водою. Пили. Мiй улюблений помаранчевий, а в Альонки червоний. Полуничний. Потiм мама дала нам по жуйцi «Турбо». Там машинка е, картинка. Усi дуже зрадiли.

Кiт Мишко захворiв.

21.05.

Я допомагала мамi торгувати печивом на «Берьозцi». На роботi мамi не платять. З iжею погано. Тьотя Катя каже:

– Це часи такi. Важкi.

Ми варили суп iз курячих лап i iли. Ранiше з курки варили, а тепер iз лап. Лапи продаються на кiлограм. Курка була смачнiша. Дуже смачнiша.

Мама хоче перевести мене до iншоi школи.

Старшокласники одну дiвчинку вдарили стiльцем по головi, вона в лiкарнi. Я дружила з Надею з першого класу. Говорила iй секрети.

Я збираю наклейки, i лишилося тiльки одну наклеiти. Щоб виграти ляльку Синдi! Надя попрохала книжку, i я дала. І забула, що в книжцi альбом та наклейки! Надя повернула книжку, а альбом нi. Я i мама ходили до них додому. Вони живуть у приватному будинку. Мама прохала ii дiдуся, щоб вiддали. Вони не вiддали. Я плакала. У мене тепер немае альбому i немае подруги.

У них удома я бачила маленьке порося. Воно бiгало, як песик.

Поля

24.05.

Надя мовчить. Не вiддае альбом. А Хава сказала:

– Ти iй теж не вiддай що-небудь!

І я знала, що в мене Надин словник. І хотiла не вiддати, а потiм вiддала. Якщо вона така, то я не така.

Менi подобаеться Єлена Александрiвна – вона граеться з нами. Це наша вчителька. Ще менi подобаеться Алексей, який сидить за однiею партою з Юлькою. Я думаю, що кохаю його. Вiн купив менi булочку в буфетi. Ще вiн не боiться щеплень. А я та iншi дiвчата ховалися в туалетi, але нас усе одно знайшли i зробили в спину уколи. Ми плакали.

Поля

02.06.

…на столi стояли двi склянки. Одна з iжею для риб, друга з отрутою для мишей. Я знала, у якiй отрута. Але було цiкаво, що буде, якщо погодувати нею риб. Дала трошки. Вони в акварiумi здохли. Я боялась на них дивитися. Вони стали мертвi, а були живi.

Мама кинулась i давай мене лупцювати.

– Вбивця! – Мама билася рушником. – Ти вбивця!

Син тьотi Мар’ям, Акбар, засмутився. То були його риби. Тьотя Мар’ям не сварилась. Вона дала менi бублик i сказала, що викине риб в унiтаз.

Менi не було соромно. Було страшно. Убивця вiдчувае страх.

Поля

16.06.

Мама купила iжi.

Купала Мишка в тазi. Альонка допомагала. Потiм до обiду гуляли. Лежали й дивилися в небо. Я казала Альонцi, що привиди живуть у старiй котельнi, яка стоiть у дворi. Вона лякалася. Альонка молодша за мене на цiлий рiк.

Потiм прийшов Ігор i став розповiдати, що дорослi брешуть i Дiда Мороза немае. Я сказала, що немае Дiда Мороза в червонiй шапцi. А iснуе Дiд Мороз, який живе в льодах. Вiн блукае невидимий, зазирае у вiкна взимку. І тiльки дiтям можна його побачити. Альонка, Ігор i Хава повiрили менi. Я подумала, що вiн ходить i дивиться у вiкна. Інакше звiдки менi це знати?

Поля

23.06.

Черга по хлiб, у крамницi б’ються.

Я принесла мураху. Вона живе у склянiй банцi: там е земля. Я читала в книжцi, що мурахи будують гарнi мiста, i вирiшила подивитись як. Нехай у банцi побудуе!

28.06.

Весiлля у дворi! Усiм давали цукерки. Танцювали лезгинку. Стрiляли з пiстолета. Тьотя Мар’ям сказала:

– Стрiляють, щоб злi духи втекли!

Ми з Альонкою знову говорили про привидiв. А Іслам сказав, що боiться ходити в сади. Тому що там привиди лiтають над часником i цибулею.

29.06.

Найбiльше у свiтi я люблю тiкати за будинок. Мама лупцюе i не дозволяе. Але я ходжу. Я стою i дивлюсь на гори.

Вони синi. Я люблю гори. Бiльше, нiж небо й сонце. Вони оточують мое мiсто. Я дивлюсь на них i думаю, що, коли виросту, пiду до них. Обов’язково пiду!

03.07.

Усi бояться землетрусу. Сусiди ночували надворi. А ми на першому поверсi живемо. Ми вдома ночували.

06.07.

Приходив дiдусь Анатолiй. Я спитала, як бувае землетрус. Вiн узяв сiрникову коробку з кишенi. Поклав на руку й погойдав. Сiрники впали.

– Так падае будинок, – сказав дiдусь. – Земля рухаеться.

Потiм вiн вiдкрив коробку, i там були не сiрники. А жук!!! Великий жук. Крила зеленого кольору. Дiдусь показав менi жука, а тодi вiдпустив. Жук полетiв i загубився в листi клена.

Ми ходили гуляти i бачили бомбу за залiзницею. Бомба з далекоi вiйни з фашистами. Нещодавно вона з’явилась iз землi.

Чапу отруiли злi сусiди з третього поверху. Вони ненавидять собак. Чапа був добрий собака.

По залiзницi iнколи йдуть поiзди. Куди вони йдуть?

27.07.

У тьотi Мар’ям, нашоi сусiдки, е ключi. Вони лежать пiд килимком бiля дверей. Вона завжди iх туди кладе. Я взяла й сховала. Хотiла подивитися, що буде.

Тьотя Мар’ям прийшла з городу, шукала. А потiм я сказала, що ключi знайшла на вулицi, i вiддала. Тьотя Мар’ям спiзнилася на роботу.

Поля

11.08.

Дiдусь хворiе. Вiн лежав. Мама купила лiки. Потiм вiн поiхав до свого помешкання.

У його квартирi багато книжок – iх нiколи не прочитати! Книжки на всiх полицях, а полицi вiд пiдлоги до стелi! Дiдусь iх купуе i зберiгае.

Я читала Сервантеса, «Дон Кiхота», два томи. Книжки старi. Там усерединi картини закритi папером тонким. І я дивилася цi картини й думала, що теж там подорожую.

Поля

20.08.

Я прокинулась i згадала дiдуся. Позавчора йшов дощ. А потiм було сонце. Ми пiшли дорогою, i дiдусь сказав:

– Бачиш дерево? Воно – дитина. Потiм дерево стане доросле, а потiм старе. Колись зникне. З нього зроблять стiл або розтоплять грубку. Так завжди бувае.

Це була береза. Ще вiн сказав:

– Не рви листя. Йому боляче.

Я сказала:

– Нi, не боляче.

А дiдусь сказав, що листки – це пальцi. І я зрозумiла, що, якщо iх зiрвати, iм боляче.

Я бiльше не буду.

Поля

25.08.

Гуляли двором i спiвали пiснi. Я, Альонка i Хава. Про те, як у нашу гавань заходили кораблi, великi кораблi з океану.

Я придумала спiвати пiсню. Ми ходили навколо дому й горлали. Сусiди стукали кватирками.

Потiм прийшов мiсяць. І ми здивувалися. Мiсяць був червоний. Ми нiколи ранiше не бачили червоного мiсяця! Вiн був великий, а навкруг червоне свiтло. Я сказала:

– Давайте втечемо звiдси. Аж за синi гори!

Хава не погодилась, Альонка злякалась. Ми вже якось тiкали з Альонкою. Недалеко. За двi зупинки тiльки втекли.

Поля

26.08.

Вiдпустила мураху. Вона так i не збудувала палац у склянiй банцi. Мабуть, просто не стала. Не схотiла для мене. Або не змогла на самотi.

Поля

27.08.

Мамi на роботi не платять грошей. Ми торгуемо газетами. Ходимо i продаемо iх по вулицях з ранку до ночi. Кричимо: «Газети! Газети!» Ноги болять. Нам потрiбно купити лiки. Дiдусь у лiкарнi.

01.09.

Була на Святi школи. Сказали, у нас будуть уроки кулiнарii. Це добре. Я люблю готувати. Мене тьотя Мар’ям учить робити халву й вареники.

08.09.

Гралася з Ваською. Це син тьотi Дусi.

Я подарувала Альонцi коника. Вона подарувала його Васьцi. Я вчепилась у

ноги коника. Не хотiла, щоб Васька забрав. Усi ревли.

Потiм я бачила Вадикову бабусю. Їi звати Аксiнья. З Вадиком я дружила. Катала його на санчатах, коли зима. Вiн же маленький!

А потiм вийшла якось, а менi назустрiч бiжать хлопцi: Вiтя i син дядi Умара. Кричать:

– Вадик горить! Вадик горить!

Я подумала, сад у Вадика горить. Уже горiли сади за будинком. Сухо, дощу немае. Пiшла до Вадиковоi бабусi. Сказала:

– Сад ваш горить.

Вона вiдповiла:

– Нехай горить!

Тому що була пожежа, i тато Альонки згорiв там: пожежу в саду гасив сусiдам. От.

Потiм ми пiшли гуляти: я, мама й Альонка. Були в парку i iли морозиво. Прийшли додому, а тут Сашка з другого поверху iде на велосипедi. Кричить:

– Вадика знайшли!

Мама не зрозумiла, i я теж, а Сашка сказав:

– Його замкнули в саду в сараi Вiтя й Васька та пiдпалили. Вiн згорiв! Живцем.

Я сказала, що неправда. Я бачила Ваську. Вiн в Альонки телевiзор дивився. А назустрiч менi бiгли Вiтя й син дядька Умара. Свiтленький чеченець.

Васька не палив нiкого. Вiн мультики дивився! А родина Вадика в мiлiцiю написала на батькiв Васьки. Тому, що батьки Вiтi – п’яницi. Вiтя дегенерат. А Васька нормальний.

Вадика поховали в трунi з закритим вiком. Тiльки фото було.

11.09.

На ринку були люди зi зброею. Щось шукали. Усi злякалися.

14.09.

Я пiшла до новоi школи. У класi багато дiтей. Є дiвчинка Дiана. Їi мама вчителька. Дiана всiх б’е й вiдбирае снiданки. Рве зошити. У мене теж порвала зошит.

Я так хвилювалася на диктантi, що переплутала слова. Дуже боюся трiйки. Мама може побити.

Зате мiй твiр усiм сподобався. Його читали навiть старшокласникам в iнших класах. Сказали, просто чудово! Я написала, що настала осiнь. Кожен листок живий. Вiн зберiгае в собi iсторiю свого життя.

Поля

16.09.

Наша вчителька Людмила Нiколаевна граеться з нами на перервi. Вона сива. Ми ii дуже любимо i при нiй не сваримося. Вона попросила намалювати в зошитi слов’янських мiфiчних iстот: домовика, лiсовика й водяника.

Ще в школi навчають готувати. Є такий урок. Ми готуемо салати.

18.09.

Мама забирае мене зi школи пiсля торгiвлi на ринку. Ми йдемо додому.

А сьогоднi недiля. Я пiшла допомагати iй торгувати газетами. Але торгiвлi не було.

Мама плакала. Дiдусевi потрiбнi лiки. У лiкарнi немае. Потрiбно купити.

Незнайома тьотя дала нам морозиво.

24.09.

Усi хвалили мою доповiдь про планети. Я писала про Юпiтер i Марс. Мама допомагала клеiти картинки.

05.10.

Стрiляли! Це було та-а-ак страшно. Я плакала. А дiдусь Ідрис, наш сусiд, сказав, щоб ми не боялися, що не буде вiйни. У мене сильно калатало серце. Вибухи були.

Я боюся ходити до школи.

09.10.

Кружляли вертольоти й лiтаки. Низько. Серце калатае. Вони вбиватимуть нас? Сказала мамi.

Мама каже:

– Нi. Не буде вiйни. Не буде!

11.10.

Багато дiдусiв iз бородами. Усi щось говорять. По колу бiгають i читають молитву. Менi здаеться це дуже дивним.

А дiд Ідрис сказав, що все буде добре, i дав цукерки. І тьотя Валя сказала. І бабуся Зiна. І тьотя Мар’ям.

Не буде вiйни. Це просто лiтаки лiтають. Дивляться на нас.

15.10.

Стрiляють лiтаки. Я не ходжу до школи. Нiхто не ходить.

Я i мама провiдували дiдуся в лiкарнi. І я побачила свою бабусю Елiзабет. Це мама мого тата. Вона стара.

Вона спитала мене:

– Ти мене доглядатимеш? Будеш допомагати менi?

А потiм сказала:

– Ти дiдуся добре доглядаеш!

Я ii бачила всього двiчi. Бiльше нiколи. Вони з мамою не дружать. Бабуся Елiзабет живе в районi «Мiнутка».

Дiдуся Анатолiя в лiкарнi обiкрали. Поцупили грошi, iжу. Йому зробили укол, вiн заснув, i все вкрали.

Їжi в лiкарнi немае. Треба приносити iжу.

18.10.

Ми були на ринку. Лiтак низько лiтав. Усi боялися.

Я ранiше дивилася в небо i не боялася, а тепер дуже боюся. І дивлюся пiд ноги.

Стрiляють з автоматiв на вулицях.

19.10.

Дорослi кажуть, що на мiсто сунуть танки. Росiйськi. Єльцин оголосив нам вiйну, щоб його!

Дiдусь у лiкарнi. Я боюся, коли бомби кидають. Я i мама продаемо газети. Вони погано продаються. Одного разу я навiть просила милостиню з мамою, одного разу сама. Руку простягати не соромно, соромно дивитися на людей. Купили лiки на тi грошi.

26.10.

Ми повиннi забрати дiдуся з лiкарнi. Йому покращало. Ми не можемо вийти – стрiлянина. До нас прийшли сусiди. Вони бояться.

27.10.

Мамi снилася ii мама. Бабуся Галя. Вона померла нещодавно. Вона сказала:

– Іди. Твiй батько чекае, щоб ховали.

Мама сказала iй:

– Нi, вiн живий, вiн у лiкарнi.

І прокинулася. Розповiла менi сон.

Ми не можемо дiстатися до лiкарнi. Стрiляють.

29.10.

Мама залишала мене в тьотi Валi й Альонки. Тут iще Васька прийшов, син тьотi Дусi. Ми грали в карти. Свiтла нема, i газу теж.

А потiм прийшла мама – дiдуся вбило. Обстрiл. Стрiляли, де лiкарня на вулицi Первомайськiй. Лiкарi втекли. Ховалися. А хворi залишилися.

Що ж робити? Дiдусь Анатолiй уже тиждень лежить мертвий. Мама плаче.

Поля

14.11.

Дiдуся ховали. Мене не взяли. Усюди стрiлянина. Я чула, як мама сказала тьотi Валi:

– Не могли покласти в труну, бо час минув.

Мама всiм дала солонi помiдори та хлiб – поминання. Сусiди виiхали з мiста до сiл. Але багато хто лишився.

21.11.

Ми ходимо з мамою i торгуемо. Інакше нема чого iсти. Учора лiтак лiтав низько над ринком, i всi пригиналися. Вiн моторошно вив.

Ми торгували дiдусевими вудками та блешнями. У нього iх багато. Нiхто не вiрить, що росiяни стануть бомбити. Вони ж люди.

25.11.

Ми з мамою хотiли забрати речi з дiдусевоi квартири. І сказали, щоб сусiди нашi теж узяли, що хочуть. На згадку. І всi брали. І тьотя Валя, i тьотя Дуся, i дядя Адам iз другого поверху: вiн купив квартиру дiдуся Стьопи й бабусi Люби, i багато iнших.

Потiм прийшов дiд Шамiль. Вiн хотiв купити дiдусеву квартиру. Але нам сказали, що дiдусева квартира належить чеченцю одному. Ми не повiрили. Дiдусь ii не продавав. Але так сказали мiлiцiонери. І сказали, що мама може взяти тiльки речi.

Поля

30.11.

Будинки в центрi горiли.

Мама купила мiшок борошна. Ми смажимо перепiчки на вогнищi. Я i бабуся Нiна носимо дрова.

01.12.

Ми пiшли на ринок. І тут стали стрiляти. І всi побiгли. Всi падали в калюжi. Я впала.

Хтось на когось напав. І стрiляли. Потiм убило дитину в жiнки, i вона кричала. Дуже кричала. Це куля. Кулi були всюди, i всi бiгли й бiгли. І ми бiгли.

Ми залiзли в автобус. Вiн поiхав, i тут сталося, що вертольоти стали стрiляти по автобусу. Вони стрiляли по нашому автобусу! Усi кричали i ховались одне за одного. Вертольоти лiтали й стрiляли. І лiтаки лiтали й дзижчали.

Ми вийшли на зупинцi «Нефтянка» i побiгли через поле й залiзницю. Там були дiд якийсь i тьотя з дiтьми. Я i мама. Усi бiгли. А вертолiт летiв i стрiляв кулями в нас. І я кинула торбу й утекла додому перша. А мами немае.

І я не знала, що робити. Я вийняла з полицi з книжками стару iкону. Там на нiй Ісус намальований. Я впала на колiна i стала плакати:

– Господи, будь ласка, зроби так, щоб нiкого не вбили! Будь ласка! Врятуй маму, i дiтей, i дiдуся, i тьотю!

Малiка з другого поверху прибiгла:

– Нас уб’ють! Нас уб’ють!

Це дочка Нури. Тут мама прийшла.

– Роззяво, нащо торбу кинула? – каже.

Малiка маму спитала:

– Там стрiляли. Кого вбили?

– Нiкого. Усi втекли, – вiдповiла мама.

Малiка сказала, що iхня родина виiде з мiста до села.

08.12.

Чому Єльцин i Дудаев не домовляться? Єльцин – це дядько один, а Дудаев – це наш президент. Єльцин живе в Москвi й хоче тут воювати. А Дудаев тут живе. Дудаев красивий!

Поля

11.12.

Ми ходили на хлiбозавод. Дуже стрiляли, i лiтаки кидали

бомби. Гухкало. Ми принесли хлiба. Дали тьотi Валi, бабi Нiнi та Юрiю Михайловичу, дiдусевi з другого поверху.

Потiм я йти не хотiла, а мама мене потягла. У центрi будинок. У нього бомба влучила. Там старi лежать унизу. Росiяни. Вони з фашистами воювали. Тепер нiхто не може iх дiстати. Немае пiдйомного крана. А будинок упав. Поверхи впали!

Мама мене тягла, а я не хотiла. Я боялася, що почую iхнi крики й не спатиму нiколи. Там горiли свiчки бiля будинку й була iжа в мисочках. Три днi люди чують крики, а врятувати нiяк не можуть. Просто молилися. І всi плакали. Дуже страшно.

Поля

26.12.

Мама була на базарi «Берьозка». Там казали, що росiйських солдатiв мешканцi десь не пускали i вони вбили когось. З однiею тьотею щось погане зробили. І всi тепер перелякалися.

Лiтаки бомби кидають на нас!

30.12.

У нас живуть сусiди: iм страшно високо жити. До нас прийшли. Бабуся Оля, бабуся Зiна, Альонка з мамою прибiгають i бiжать назад (у них удома стара бабуся Римма). З будинку навпроти прийшли до нас бабуся Нiна та ii дочка тьотя Варя зi свiтлим волоссям. І дiти тьотi Варi: Мансур, Юрочка i Башир. Башир за мене старший на рiк. Ми ходили з ним до школи № 55.

А Мансур старший за мене на п’ять рокiв. До них додому снаряди влучили. І стiна впала. Тепер iм жити немае де. Вони в нас живуть. У нас однокiмнатна квартира. Ми спимо по черзi на одному диванi. По дорозi сунуть танки i стрiляють. Мама дiстала ялинку. Новий рiк!

1995

01.01.

Настав рiк Свинi! Зодiак такий.

Усю нiч стрiляли по будинку. Ми лежали в коридорнiй нiшi. Там немае вiкон. До цього сидiли на санчатах, на пiдлозi у ваннiй. Будинок трясся. Горiв. Танки сунули трасою, стрiляли. Скрегiт страшний. Мансур iз хлопцями бiгав дивитись на танки.

Лiтаки кидали бомби. А потiм так бухнули снарядом, що на кухнi з вiкна впала гратка. І впала вона на маму, бабусю Нiну й тьотю Варю. Вони на пiдлозi святкували Новий рiк. Тепер у них голови розбитi.

Я малюю портрет Мансура.

Поля

02.01.

Стрiляють, але я звикла. Не боюся. Коли близько гримить, бабуся Нiна спiвае пiснi або читае частушки з поганими словами. Усi смiються, i не страшно. Бабуся Нiна – молодець!

Ми в пiд’iздi, на пiчцi з цегли готуемо. Я дивлюся на вогонь i думаю: там живуть саламандри.

Ми замурзанi, бруднi. Усi речi в кiптявi. По воду ходимо за будинки, на труби. Інодi лежимо на землi, щоб не вбили. Так треба.

Бабуся Римма хворiе. Це Альончина бабуся. Я бiгаю до них у другий пiд’iзд. У них буржуйка! А в нас дуже холодно. Ми спимо в чоботах i пальтах. Робимо каганець у банцi: там гнiт i гас. Так не темно вночi й можна шепотiтися, поки лiтаки кидають бомби.

09.01.

Усе горить. Бомби з неба.

Убило тьотю в провулку, i з iншого будинку родину вбило. Люди помирають, коли йдуть по воду, шукають хлiб.

До нас приходив якийсь чоловiк, просив гас. Мама не дала.

Нас багато. Їсти немае чого. Мама та iншi люди ходили на базу. База – це таке мiсце, там морозиво в ящиках. Його всi грабують. І мама принесла з тьотею Валею. Ми розiгрiли й пили з перепiчкою. Дуже смачно.

Снiг топимо. Тiльки його мало. І вiн якийсь несмачний. От ранiше бурульки були смачнi! А цей якийсь горiлий, сiрий. Мама каже, вiд пожеж.

10.01.

На зупинцi «Нефтянка» бачили дiвчину-чеченку з рудою косою. У неi на головi зелена стрiчка. А в руках маленький автомат. Дiвчинi рокiв шiстнадцять. Вона воюе за Грозний. З нею був хлопчик, молодший за неi. Мабуть, брат.

Дiд на зупинцi сказав:

– Вона захищае Батькiвщину. Ти пiдростеш, i ти будеш! – i вказав на мене пальцем.

А мама сказала:

– Гарна дiвчина. Дай Боже iй успiху!

«Руда» почервонiла й пiшла.

Ще я дiзналася, що малий автомат називаеться «тюльпан». Зовсiм як квiтка!

Їжi нiде немае. Хлiба немае. Бабуся Нiна добула капусти. Ми iмо капусту! Менi скоро 10 рокiв.

Поля

12.01.

Мансур показував ракетницю. Це трубка. Нею подають сигнал. Вiн знайшов ii надворi.

Дядько Султан, тато Хави з першого пiд’iзду, впiймав десь курку, зварив ii у великому вiдрi й давав усiм попити бульйону. І нам дав. Ми вiдразу всi накинулись i з’iли. Тобто попили води вiд курки. О, як чудово! Дядько Султан ще дав двi картоплини!!!

Хави вдома немае. Вона з мамою в Інгушетii.

Поля

14.01.

Прийшов через синi гори син бабусi Олi. Вона стара. У нас жила. Його хотiли розстрiляти й солдати, й ополченцi. Вiн усiм сказав:

– Я йду до мами!

І його не вбили. Вiн – хоробрий.

Ми були такi голоднi! А вiн сходив на базу i принiс нам пiв’ящика кiльки! О, як смачно! Бабусю Олю вiн забрав. Вони пiшки пiдуть iз мiста.

18.01.

Їжi немае. Води немае. Холодно. Я часто сиджу у ваннiй кiмнатi. Шибок немае. Граток немае. Снарядами знесло. На пiдлозi снiг.

З бабою Нiною сварюся. Вона книжки хоче палити замiсть дров! З Баширом сварюся. Вiн смикае мене за волосся. Бридкий другорiчник! Юрочка дурiе. А я люблю Мансура. Тiльки це страшний секрет! І щоб нiхто не знав, я ховатиму тебе, Щоденнику, за шафу. Якщо Башир знайде тебе, менi загрожуе довiчна ганьба. Вiн усiм розповiсть.

Мансур хоробрий. Вiн намагаеться знайти iжу i не боiться обстрiлiв.

Ще на зупинцi робили пастку ополченцi. Пiдпиляли дерева i впiймали БТРи й танки. Кидали в них «пiдпалишку». Потiм пострiляли солдатiв i пiшли.

А хлопцi з нашого двору туди побiгли. І сказали, що один солдат був ще живий. Вiн попрохав, щоб його застрелили. У нього не було нiг. Вони згорiли. Вiн сам попрохав. Так сказав Алi, який живе за квартал вiд нас. Алi 13 рокiв. Це вiн убив.

А потiм плакав, тому що вбивати страшно. Вiн убив з пiстолета. Баба Нiна хрестилась, i всi плакали. Алi дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаемося до Грозного. Немае вибору. Ми не можемо повернути, нашi танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо – це зрада. Нас розстрiляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач i прощавай».

Тьотi хотiли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обiцяла вiдправити за адресою. Вулицi й номера будинку немае. Згорiли. Але написано: хххxx область. Менi жаль солдата. Я не пiду на зупинку садами. Там лежить його труп та iншi мерцi.

Поля

20.01.

Вiйськовi стрiляють у собак. Собаки iдять мерцiв. На вулицях лежать мертвi люди й мертвi собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очi. Тому що кричу, коли iх бачу, i не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я – боягузка.

Ополченцi воюють iз росiйськими вiйськовими. Ополченцi – це люди, якi захищають свою батькiвщину. Так сказала бабуся Зоя.

Онуковi бабусi Зоi п’ять рокiв. Його звати Славик.

Ми з мамою бачили дядька Султана. Вiн ходив по порожнiх крамницях, шукав, може, де iжа i дрова. Нiчого не знайшов.

Боi не закiнчуються. Кажуть, у селах багато вбили людей.

П.

21.01.

Я сиджу в коридорнiй нiшi на матрацi. Навколо стрiлянина. Б’ють прямо по будинку.

Учора я спала в тьотi Валi, Альончиноi мами. У нас немае де спати. Усi сплять на пiдлозi й на диванi. Нiкуди ноги покласти.

Чому почалася вiйна? Ми ходили з мамою на Марш миру восени.

26.01.

Сусiдку з нашого будинку поранило в ноги. Вони спухли. У будинку поряд дядьковi вiдiрвало руки.

А коли ми ховалися в нiшi пiд час обстрiлу, за вiкном влучило в машину снарядом.

Машина хотiла виiхати з мiста. Там були чоловiк, жiнка й дiти. Жiнку сильно поранило, а iншi разом загинули. Жiнка кричала-кричала, а потiм теж померла.

А я вуха затулила руками й лежала на пiдлозi. Я не могла слухати, як вона жахливо кричить. Потiм сказали, що вона була вагiтна. Їхнi тiла забрали. Вiд машини майже нiчого не лишилося.

30.01.

Улiтку ми з Альонкою

ховали жукiв i черв’якiв. Кожному зробили могилу й поставили надгробок iз камiнця.

Але потiм не знайшли мертвих. І тодi я вбила двiйко нових жукiв i теж прикопала. Вирiшила – нехай цвинтар буде поважнiшим. Дурепа!

Але й це ще не все. Коли я провiдувала дiдуся в лiкарнi, то вчинила дуже погано. Я обдурила його. Обдурила. Як це погано! І Бог покарав мене. До нас прийшла вiйна.

03.02.

Надворi були росiйськi солдати. Вони вивели всiх надвiр.

Хлопцiв роздягли догола й дивилися. Менi було дуже соромно. Навiщо вони зняли з них одяг?

Тiтки й баби лаялися. Солдати сказали, що шукають слiд. Слiд вiд ремiнця начебто. Вiд автомата. І одного хлопця кудись повели. Хоча слiду нiхто в нього не бачив. Цей хлопець просто повз проходив.

У нас документи дивилися.

07.02.

Ми провiдали дiдусеву квартиру. Там росiйськi солдати. Вони пiдлогу зняли. Немае паркету. Дiрка. Вони вогнище палили.

Спалили Пушкiна!!! Страхiття! Жах! Обiд варили.

Мама з ними розмовляла. Сварила. Вони покивали довбешками. Мама каже:

– Їм рокiв вiсiмнадцять! Не розумiють, що чинять!

А так, як на мене, великi дядьки. Один був iз вусами. Вони там живуть i стрiляють.

У дiдусеву квартиру влучило снарядом. Їi розбито. Телевiзор солдати розстрiляли. Чому?

15.02.

Ми були на базарi «Берьозка». Там продавалися перепiчки, цигарки, солонi огiрки.

Пiд час стрiлянини всi тiкали, ховалися.

Назад iшли, дивимося: бабуся. Везе щось на санчатах. Ковдрою накрите. Мама вирiшила, труна. Ледве йде бабуся. Їй рокiв вiсiмдесят. Сиве волосся з-пiд хустки. Навколо стрiляють. Але вона глуха. Не чуе навiть.

Мама взялася допомогти. Через трасу санчата перевезла. І тут вiтер, ковдра впала. Ми дивимось, а це зовсiм i не труна, а новий холодильник у пакуваннi. Бабуся його десь украла.

23.02.

Усi крадуть. І тьотя Г., i тьотя А., i тьотя З., i дядько К., i Х., i М.! Усi зранку беруть тачки. Йдуть. А потiм приходять, приносять килими. Посуд. Меблi. Двi-три людини не крадуть лише. Юрiй Михайлович не краде, i ще кiлька сусiдiв не крадуть. Іншi сусiди кажуть:

– Росiйськi солдати крадуть!

І це правда.

– І ми будемо красти! Однаково добро пропаде.

І роблять так.

З будинку навпроти найбiльш невтомний – дiдусь Полонiй. Вiн ранiше у в’язницi працював. Наглядачем. Тепер по п’ять разiв за день тачки тягне. З ним близько десяти друзiв. Сваряться iнколи, кому що дiстанеться. Прямо надворi галасують.

А з нашого будинку вiдзначаються тьотя Амiна й тьотя Рада.

Ми пiшли до центру: я, мама, тьотя Валя й Альонка. І теж зайшли в приватний будинок. Там чай був. Ми взяли по однiй коробочцi. Потiм я побачила ляльку. Це був пупсик. І я його взяла. Альонка знайшла олiвцi. А мама нiчого не взяла. Сказала, що ii мало не вбив снайпер. Снайпер стрiляв у маму. Адже соромно, якщо вб’е в чужому будинку i тебе знайдуть як злодiя.

– У нас удома купа своiх речей. Дiвати нiкуди! – сказала мама. – Ходiмо додому!

І ми пiшли.

25.02.

Ми ходили до церкви. Вона за мостом, де рiка Сунжа. Сунжа брудна, каламутна. Церква вiд снарядiв похилилася.

У неi не раз влучали. Навколо будинки, як пiсля страшного землетрусу: начебто були будинки, а тепер тiльки частина стiни.

У церквi давали солонi помiдори й макарони в стаканчиках. Бабусi були росiянки, i тьотi-чеченки були. Дiтей багато. Баби на них бурчали.

Ще я там бачила Люсю. Вона живе в зруйнованих пiд’iздах. У неi вбили тата, маму i бабусю. Люся фарбуе губи. Вона знайшла червону помаду в розбитому будинку. Люсi 14 рокiв.

Мама сказала, що бомба влучила в зоопарк i звiрi загинули. А я бачила собаку. У нього осколками вiдрiзало нiс. Вiн без носа тепер. І багато вбитих собак.

Ще говорили: у будинок для старих людей влучили бомбою i вони загинули.

У церквi тьотя-черниця мене водила всередину, вниз. Там, у пiдвалi, темно, i тiльки свiчки тоненькi горять бiля iкон. Усi молилися, щоб швидше вiйна минула. Тьотя-черниця дала менi рибу й картоплю. І я iла. А мама пiдмела двiр у церквi.

Сказали, що макарони та помiдори дали козаки. Козаки – такi люди, живуть десь далеко i сюди допомагають. Тому що вiйна.

Потiм ми йшли назад. Вiйськовi сильно стрiляли. Ми лежали на землi. І бачили мертвого росiйського солдата. Його при нас убило. Вiн лежав, а поряд зброя. Вiн був одягнений у синю форму.

Мама вийшла надвiр. А там БТР. І сказала:

– Ідiть, там ваш хлопець лежить!

А солдати щось iли й пили з пляшки. І не пiшли. Ми пiшли додому.

Дали дiдусевi Юрiю Михайловичу трохи помiдорiв i макаронiв. Вiн зрадiв!

Поля

27.02.

Танки iдуть, а на них килими. Кажуть, возять у мiсто Моздок, продають. І в Інгушетiю. Там навiть ринок е. Усе крадене купують.

Сусiди грабують, i вiйськовi грабують. Дверi вiдчиненi через снаряди та бомби. У будинках якщо не взяли речi, то розстрiляли: телевiзори розстрiлюють, пральнi машини.

Ми ходимо шукаемо хлiб. Нiде немае. Мiшок iз борошном скiнчився. Я весь час голодна, i мама теж. Нашi бiженцi ремонтують стiну у своiй квартирi на третьому поверсi. Бiгають туди, поки не стрiляють.

Був момент, коли росiйськi танки заiхали у двiр, а ми вийшли. Ми жодного разу не ходили в пiдвал, а тут вирiшили пiти. Дуже стрiляли. Ми вийшли й дверi зачинили. Танк навiв дуло на пiд’iзд. А в пiд’iздi дiти, бабусi й тьотi. Ми стали тарабанити у дверi. Вони не вiдчиняються. І я заплющила очi, вирiшила, що вiн зараз вистрiлить i ми помремо.

Вiн вистрiлив, але промазав. Не влучив у пiд’iзд, а влучив вище. Із садiв по танку почали стрiляти ополченцi й кричати: «Ваня, здавайся!» Танк позадкував.

У мами трусилися руки, дверi не вiдчинялися. А всi кричали:

– Лено, швидше! Лено, вiдчиняй дверi!

Дверi перекосились вiд вибухiв. Потiм дверi все ж таки вiдчинилися, i всi впали в наш коридор. І лежали. По двору стрiляли з танкiв.

03.03.

Мама ходить на базу, яка поряд. Шукае дрова. Дров немае, а треба чайник грiти на вогнищi.

На базi боi. Росiйськi солдати й ополченцi бiгають. Мансур пiшов по дрова, i вони стали по ньому стрiляти. Вiн ледве втiк. Стрибнув iз другого поверху.

Мансур носить капелюх. Вiн пiрат! Справжнiй пiрат!!! Я не можу сказати йому анi слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Вiн знайшов десь тiнi для повiк i менi принiс. Маленькi такi, в коробочцi. Бузковi. Подарунок! Менi!

Поля

04.03.

Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зiна принесла солоних помiдорiв i рису. А дядько Ахмед принiс смаженоi картоплi. Цiлу сковорiдку! На вогнищi посмажив.

О, якi ми щасливi! Ми подiлилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.

05.03.

Мама й дядько Султан пiшли на базу по дрова. Менi страшно самiй.

Я бiгла крiзь сади на базу. Побiгла сама. А снайпер стрiляв по залiзницi. Кулi падали поряд. Я хотiла знайти маму. Бiгала, кликала ii. Бачила вбитих людей, але це була не мама, i я не пiшла близько. Якiсь тьотi й дiти лежали на снiгу. І одна була бабуся в сiрiй хустцi.

Потiм я знайшла маму. Дядько Султан уже пiшов у нашi двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старi стiльцi. Тут почали стрiляти з танкiв. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повiтря! Нас засипало побiлкою та камiнням. Але не сильно. Ми вибрались i поповзли звiдтiля.

Мама пояснила, iй сказали, що е такi мiни «тепловi». Вони йдуть за людиною i розривають ii на шматки. Я повзла по снiгу й думала, що така мiна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потiм розiрве на шматки.

Ми довго лежали при дорозi. Летiли снаряди, червонi й помаранчевi. А потiм нам вдалося пробiгти до будинкiв.

Ми принесли дрова!

Поля

07.03.

Ми блукали в пошуках iжi. Шукали. Поки

йшли до центру мiста, прислухалися: якщо летить мiна або снаряд, на землю лягали.

Зустрiли бабусю-росiянку. Учительку! Вона ходила в розбитi будинки i збирала книжки. Не речi, не посуд. Книжки! Складала на вiзок. Плакала:

– Треба врятувати iсторiю!

Незрозумiло, звiдки весь час стрiляли.

Ми не знайшли iжi, але мама встигла розповiсти менi про родину Нiколая II. Особливо запам’яталось, як царських дiтей вели на розстрiл i вони спускалися сходами в пiдвал. Я йшла i думала, що дiтей у пiдвалах убивають. Традицiя така, мабуть.

Ми в пiдвал тiльки один раз ходили. Весь час удома, всi обстрiли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу пiдвали!

11.03.

У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Немае взуття. Я взяла й зайшла в чужий будинок. Хоча дала слово мамi – не заходити в чужий будинок. Але зайшла – чоботи виглядати.

Я не помiтила, що ляда пiдвалу вiдчинена. Зайшла i чоботи побачила. Вони лежали на диванi. Я на них подивилась i… впала. У пiдвал. Але не зовсiм усередину. Якби впала, то померла б. Сходiв не було, а три метри глибина – i внизу бетон.

Я руками зачепилася за краi. Видертися не могла. Сил не було. Провалилася по пояс. На допомогу нiхто не йшов. Нiхто не знав, що я пiшла чоботи шукати. У мене навiть пальцi побiлiли. І тут зайшов дiд-чеченець. Я вирiшила, вiн мене зiпхне вниз i я там помру, а вiн дав менi руку. І я вилiзла.

– Що ти тут шукаеш? – запитав.

– Я хотiла чоботи взяти, – сказала я.

– Не соромно тобi, – запитав дiд, – красти?

Я червона стала, як помiдор.

– Не туди твоi ноги ходять! Не той шлях знайшли! – голосно сказав дiд. – Грiх! Грiх!

– Я нiколи не приходила шукати речi. Один раз…

– Буде тобi й за один раз! – перебив мене дiд. – Ганьба!

Потiм вiн побачив, що я у рваних чобiтках стою. Пiшов i взяв чоботи. Кинув через усю кiмнату.

– На! – сказав вiн. – Вiзьми. Моiх бомбою вбило. Дочку, онукiв убило. Нiхто не прийде в цей дiм жити. Усi там! – показав угору рукою.

Я сказала:

– Вибачте, – i пiшла.

У своiх рваних чобiтках пiшла. А потiм бiгцем. Менi хотiлося втекти.

Я впала на труп. Його не було пiвгодини тому. А тепер лежав! Чоловiк рокiв сорока. Росiянин. Мешканець. Вiн лежав i дивився на мене синiми очима. Поряд вiдро. Вiн по воду вийшов. Мабуть, його вбив снайпер.

Мама знайшла варення i несла в торбi:

– Де тебе чорти носять? – спитала вона.

Я сказала. Мама дала запотиличника. Прямо при мерцевi. У мене в очах свiчки засвiтились вiд запотиличника. Дуже прикро стало.

– Крiм iжi, нiчого брати не можна! – суворо сказала мама.

Мама знайшла ковдру, що валялася на вулицi. Накрила небiжчика, i ми пiшли додому.

Поля

12.03.

О, що було! Ми ходили до церкви через мiст. Мiст наполовину впав у рiчку. Тому що бомба влучила. Але по другiй половинi можна пройти. На iнший берег рiчки потрапити.

Ще там, де мiст, поряд президентський палац битий i розбитий готель «Кавказ». А на мостi стоiть гармата й солдати. Росiйськi. І стiльцi стоять, i сидять вони на стiльцях. Це тепер iхнiй мiст.

От ми йшли з мамою до церкви i були вже на серединi мосту. І я бачу: на iншому мостi, який далi через рiчку, бiжать ополченцi. Я iх вiдразу впiзнала – у них на головах зеленi стрiчки. Вони стали стрiляти з такоi довгоi зеленоi труби, яку носять за плечем. І прямо по нас! З того мосту – по цьому мосту! Я-а-ак бахнуло! Вогонь! Усi попадали.

Поруч iз нами тьотя йшла з хлопчиком, чеченцi. І дiдусь iз бабусею, росiяни. І ми. Усi до церкви йшли – там продукти iнколи дають. Козаки привозять.

Як почали стрiляти! Бiй! Солдати стали бити гарматою по ополченцях, по iншому мосту. Гармата велика! На колесах! Вона стрiляе, а земля ворушиться, як землетрус.

Я лежала i кричала вiд страху. А мама мене потягла за шкiрку в зруйнований готель «Кавказ». І люди з мосту теж прибiгли в руiни готелю. Там лежали на пiдлозi. А стрiляли сильнiше й сильнiше. Я так боялася! Я подумала, от смерть прийшла. Нiякоi «тепловоi» мiни не треба. Так уб’ють.

Готель розбитий. У нього тисячi разiв влучали снаряди. Стiни як мереживо. Пiд ногами купа тирси з каменю. Ми двi години там лежали. Познайомились.

Хлопчик плакав. До тьотi Асi на руки залiз. Вона на пiдлозi лежала, його обiймала. А дiдусь Борис нас заспокоював. Сказав, що кулi не дiстануть. Адже так не бувае, щоб усiх вiдразу вбило. У кожного своя доля!

Потiм ми дивимось, а купа мiшкiв у кутку ворушиться. Там смiття було, пакети. Вилазять четверо солдатiв звiдтiля. Виявляеться, вони весь час там лежали! Мама до них:

– Що ви тут робите?!

Вони:

– Ми ховаемося. Ми не хочемо воювати!

Дiд Борис давай iх лаяти:

– Що ви тут робите? Бiй iде! А ви за мiшками сидите!

А солдати худi такi. Кажуть:

– Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!

Коли тихiше стало, солдати нас провели до iншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.

– Дайте, – сказала мама, – один бронежилет. Для дитини!

Але солдати не дали. Собi, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.

Ми перебiгли дорогу, зайшли крiзь вiкна в iнший будинок. А там вихiд завалений. Немае виходу. Потрiбно з третього поверху стрибати. Назад не пiдеш – знову стрiляють. Я стрибнула i впала на велику гору битоi цегли. Ноги забила та руки подряпала.

А за мною всi пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дiдусь стрибнули вниз, перехрестившись.

Дiдусь Борис сина тьотi Асi в повiтрi пiймав.

15.03.

Мансур приходив. Принiс борошна на перепiчку. Його родина пiшла вiд нас. Ще стрiляють, але не так сильно. Вони жили в нас, поки сильно стрiляли.

Мансур мае друга. Вiн живе в сусiдньому будинку. Вони завжди разом ходять. І в них е подружка з довгим свiтлим хвостиком. Вона мае рокiв шiстнадцять. Я ii терпiти не можу!

Тьотя Мар’ям приiхала, потiм поiхала. Деякi сусiди повернулися. Сусiд Рамзес iз другого поверху всю квартиру килимами завалив, не пройдеш.

А тьотя Варя, Мансурова мама, прийшла i стала говорити, що все погано. Їi чоловiк давно виiхав, ii з дiтьми кинув. Поiхав у вiдрядження й не повернувся. Знайшов iншу дружину. Мама поворожила на картах i сказала iй, що вiн колись приiде. Треба чекати!

Я написала вiрш:

Я мрiю все життя,

Неначе в казцi,

Пливти в безмежнiм океанi,

Де воля

І краi незнанi.

Знайти там невiдомий острiв,

Такий зелений, чарiвний.

Там хвилi хлюпотять на берег.

Там друзi всi, там завжди мир!

18.03.

Мама здурiла. Уночi сильно стрiляли. Я несла каганець i впустила. Вибух!!! Банка з рук випала i покотилася.

Пiдлога загорiлась i диван. А води немае.

Ми по воду на колодязь ходимо. Далеко. Там снайпер часто по ногах стрiляе. Води в будинку одне вiдро. Мама вилила вiдро на пiдлогу. Дим пiшов. А пiдлога смердить i горить далi. Ми взяли вiдро в тьотi Мар’ям, ще полили. Пожежа! Мало квартира не згорiла. Я перелякалась. Мама мене побила. А сьогоднi вранцi притягла до дзеркала й вiдрiзала мое волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала:

– Це покарання! Треба бути уважною! Ти менi паркет знищила!

На паркетi всього одна дощечка згорiла. Але мама не пробачила. Побила i волосся обрiзала. Я сидiла й плакала перед дзеркалом. Пiдборiддя тремтiло. Менi було гидко дивитися на себе. Потiм прийшла тьотя Валя. Ойкнула:

– Ти, Лено, з глузду з’iхала?!

І менi сказала:

– Чом ти до нас не прибiгла? Ми б тебе сховали!

Тепер я вдягла велику хустку. Інакше всi дiти будуть смiятись i обзивати мене.

19.03.

Ми ходили по воду. Труба далеко за садами, де рiчка Нефтянка. Були дiти, жiнки. Усi з вiдрами,

бiдончиками. Там iнодi сильно стрiляють з автоматiв, ми падаемо й лежимо.

Мама не пробачила за той каганець. Коли багато дiтей було, вона пiдiйшла й стягла з мене хустку. Сказала:

– Отак я ii покарала! Тепер вона лиса i страшна, тому що була неакуратна й вогонь потрапив на пiдлогу!

Усi дiти смiялися. Промовляли: «Голомоза-лиса, хлiбом подiлися» – i реготали. А я стояла i плакала. І здаеться, що менi краще померти, анiж жити. Навiщо я живу?

Поля

20.03.

Сьогоднi день народження. Менi 10 рокiв!

Я у великiй хустцi, i видно саме обличчя, як у матрьошки. Мама пiдiйшла, обняла мене i сказала:

– Я погарячкувала, мабуть. Ось, вiзьми!

І сунула трохи грошей.

– Оце тобi на морозиво! – сказала вона.

І пiшла у справах. А я сиджу i думаю, що менi не потрiбнi цi грошi. Менi нiчого не треба. Вона не любить мене. Нiхто не любить.

Прийшли тьотя Валя й Альонка. Принесли старе варення з абрикос. Це подарунок.

02.04.

Ми ходили на консервний завод. Це далеко. Потрiбно йти пiшки години чотири. Я, мама, Альонка й тьотя Валя.

Там можна взяти кабачкову iкру. Термiн придатностi минув. Але iсти можна, якщо пересмажити. Усi носять i iдять. Там тисячi банок!

Ми йшли через будинки й сади туди. Там були сотнi людей i кореспонденти. Іноземцi. Вони говорили незрозумiлою мовою. Мама сказала, вони з Англii та Францii. Цi дядьки дали менi й Альонцi цукерки!!! Справжнi! Шоколаднi! І пiшли. Вони щось фотографували. А ми вiдразу всi цукерки засунули в рот i з’iли. О, як смачно!

Мама й тьотя Валя взяли багато банок iкри. Ми будемо обсмажувати ii на сковорiдцi!

Але було й страшно. Коли ми йшли туди, е дорога, де iдуть машини. Ця дорога неподалiк вiд консервного заводу. Там лежала людина. Не людина, а такий чорний скелет. Трохи одягу. Обличчя й руки з’iли собаки. А середину поiли, але не зовсiм. А поряд згорiлий танк. І бiльше не було трупiв.

Мама i тьотя Валя вiдвернулись i пройшли повз. А я й Альонка зупинилися. Ми дивилися. Я бачила його ребра. Вони такi були дивнi, i шматки одягу приклеiлися наче. Мама i тьотя Валя заходилися на нас кричати.

Ми побрели далi. Потiм я Альонцi кажу:

– Раптом вiн заворушиться?

Альонка заверещала.

Назад не хотiли йти тим самим шляхом, але пiшли. І знову я не злякалася. Подивилася. Лежить. Усi ходять повз, а вiн – лежить. Собака пiдiйшов, понюхав. Ми вiдiгнали його палицею.

Вирiшила звати його «танкiстом». Вiн загинув, згорiв у танку. Вiн росiянин. Де його друзi? Чому вiн лежить на дорозi?

06.04.

Ох i страшний сон! Танкiст наснився. І наче вiн мертвий – увесь чорний, горiлий, – а живий! І ворушиться. Повзе кудись. Я кричала. Маму розбудила. Мама знову дала запотиличникiв.

09.04.

Були на «Берьозцi». Там черга була. Давали коробку з червоним хрестом. Гуманiтарна допомога.

Я принесла додому. І бачу – сир. Я так сиру хотiла!!! Вiдрiзала шматочок. Пожувала. І фу… Це виявилося мило.

Я iсти хотiла, думала, сир. Мама вiдкрила консерву. Це тушкованка. І ми iли ii з банки ложкою.

11.04.

Пил. Смердить хтозна-чим. Стрiляють. Усе вiйна. Знову ходили на консервний завод.

Ікру iмо. Противна, гнила. Але тьотя Валя смажить ii на сковорiдцi з олiею, i нiчого. Можна вмочувати перепiчку i iсти. Я чекала, коли повз танкiста пiдемо.

Мама i тьотя Валя пройшли швидко. І Альонка з ними. Я картонку тягла, щоб його накрити. Знайшла коробку, розламала, щоб довга картонка була. А його немае нiде. Дивлюсь, а в канавi! Хтось iз дороги в канаву зiпхнув. Тут машини iдуть, люди йдуть iз тачками по iкру кабачкову, а вiн у канавi лежить. Бiдолашний! Собаки нiжки доiли. Смачно, мабуть. Залишилися тiльки ребра й кiстки. Страшно дивитись. Але я вирiшила накрити картонкою.

Мама побачила, як закричить:

– Дурна! Дурна! Іди звiдтiля!

Я не знала, що робити, але картонку вниз кинула. Трохи промахнулась. Мама пiдбiгла, за руку вхопила. Кричить:

– Пес картонку не знiме, думаеш?! Не чiпай i не дивись!

І назад ми цим шляхом не пiшли. Вибач, танкiсте.

Поля

15.04.

Ми з мамою ходимо на базар «Берьозку». Продаемо дiдусевi вудки. У дiдуся було багато вудок. Вiн був рибалка! На Волзi рибалив. Дядьки купують. Рибу ловитимуть. Ми купуемо рис, макарони.

Інколи стрiляють. Нещодавно був такий вибух!!! Пiдiрвали солдатiв у машинi на зупинцi. А iншi солдати стали стрiляти. І всi бiгли. Падали. Товар кинули. Ми забiгли до однiеi тьотi додому й там у сараi сидiли. Потiм пiшли додому. Ще довго стрiляли. Я й мама лежали на травi, i я все думала, чи прилетить мiна. Не прилетiла.

Додому прийшли, а там Альонка, Васька, тьотя Валя й тьотя Дуся. Вони чули вибухи, сидiли в коридорi. За нас молилися, щоб нас не вбило. Спасибi!

23.04.

Великдень!!!!

Я хворiю. Мене тьотя Валя почастувала котлетами, i тепер болить живiт. Я лежу.

Тьотя Дуся й тьотя Валя напекли печива. Приходив сусiд дядько Валера. Принiс яблуко. А Васька принiс у подарунок цукерку!

26.04.

Вдалося поiсти. Мама ходила до центру мiста. Там безкоштовно роздавали хлiб iз машин. Якiсь добрi люди, не вiйськовi. Усi ставали по двiчi-тричi в чергу. І брали три-чотири булки. Мама взяла нам i старим iз нашого пiд’iзду. Вони ходити не можуть. У них ноги болять.

Ми з Альонкою гралися в ляльки. Ми вирiшили, що будемо сестрами i не розлучимося.

15.06.

Я ходжу до школи. Ранiше це був дитячий садок, а тепер школа. Вона з червоноi цегли.

Мою школу № 55 розбило. Залишився чорний скелет. Багато людей загинуло в пiдвалi. Бомба впала. Й iншу мою школу, № 32, розбомбили. Там документи згорiли. Але моi папери знайшлися. Учителька iх удома сховала.

Дiти в школi ображають. Обзиваються. Один хлопець спитав:

– Ти росiянка?

Я сказала:

– Так.

Вiн дав менi ляпаса. Я не знаю цього хлопця. Вiн не з мого класу. Дiти обзиваються на мене та iнших нечеченцiв: «дохлий Єльцин», «Ісусик», «гаскi хак» (росiйська свиня). Що ми зробили поганого?

Цi дiти з Росii приiхали – вони тут на вiйнi не були, як ми. Тепер говорять:

– Усе тут наше. Наша земля. Усiх росiян убити!

До класу я сама не ходжу. Мене б’ють. Одяг рвуть, за волосся тягають. Я вчителя чекаю. Тiльки з ним заходжу в клас. А до цього за дверима стою. Ховаюсь. Або в туалетi замикаю дверi. Моi зошити порвали. Анжи це зробила. Вона взяла й порвала. Аслан i Мiлана мене тримали, а Расул мене ногою бив у живiт. Я одна в нашому класi, кого вважають росiянкою.

17.06.

Забула написати: взимку померла бабуся Альонки. Бабуся Римма була сувора. Альонку любила. Їi ховали на галявинi бiля будинку. Бабуся Римма мерзла у вiйну. Голодувала. Вона паралiзована була.

В Альонки ще й тато помер. Ранiше. Вiн допомагав людям гасити пожежу i задихнувся. Хоробрий був. Тепер залишились удвох Альонка та мама ii, тьотя Валя. Це нашi друзi!

18.06.

Я придумала ось що: у вiдро налити води, розвести пакетик соку «Юпi». Потiм наливати в склянки, класти лiд i ходити продавати. Я на Центральному ринку продаю. На менi бiла хустка та бiлий фартух. А сукня зелена, довга. Мама в кафе допомагае, продае пирiжки. За це iй дають пирiжки додому i трохи грошей. Мама працюе в чеченцiв. У них прiзвиська «Едик» i «Арлет». Насправдi чоловiка i дружину звати iнакше. Вони дiвчинцi-росiянцi в себе дали притулок, iз сiм’i п’яниць.

А сiк я сама продаю. Грошi вiддаю мамi. Мало бувае. Можна тiльки хлiба купити i трохи картоплi, але я стараюсь.

Сьогоднi я ходила в ряду, де продають батарейки, годинники, касети й шоколад, i зустрiла незнайому жiнку. Вона купила в мене склянку соку та заплакала. Потiм спитала:

– Як тебе звати?

– Поля.

– А мою дочку звали Фатима.

І

плаче.

– Скiльки тобi рокiв? – питае.

– Десять, – кажу.

– І iй було десять, – сказала жiнка. – Вона схожа на тебе як двi краплини води. Їi взимку вбило в селi. Снарядом. Одна була в мене дочка!

Потiм жiнка пiдбiгла до стола та купила велику коробку з шоколадом. Вiддала менi й пiшла.

21.06.

Я люблю вчительку географii. Вона живе на зупинцi «Берьозка», де базар. Худенька чеченка. Ми iнколи разом ходимо додому.

Не люблю математику. Люблю лiтературу. А вчитель один каже весь час у школi:

– Росiян будемо вбивати! Усi росiяни – свинi!

Пiсля його уроку мене б’ють дiти. Нiхто не дружить зi мною. Кричать, обзиваються.

В одного хлопчика з першого класу кидали камiнням. Хлопчик – росiянин. Росiйських дiтей мало.

Ще в нашому районi вбили бабусю й одну родину зарiзали. Інших побили. Ой, що дiеться!

Бережи нас, Боже!

Поля

01.07.

Читаю книжки. Мало стала гратися. Ранiше ми будували мiста з каменiв i квiтiв. Зараз просто граемося в iсторiю. Історiя про те, як щось сталося. Потiм про це забули, i воно сталося знову. Мама купила ляльку.

Ми iли пирiжки на ринку. Мама сказала, що ми не будемо виiжджати з Грозного.

– Нехай, хто хоче, iде! А ми не поiдемо. Тут наша домiвка! – сказала мама.

11.07.

Добре, придумали заняття в школi – не доведеться пропускати рiк.

Я в п’ятому класi. Погано, що англiйськоi тепер немае.

Стрiляють мало. Вiйна скiнчилась? Тепер буде мир i ми будемо жити?

У класi б’ються. Я не вмiю битись i не хочу вмiти. Дуже прикро, коли лупцюють за те, що в мене росiйське iм’я.

Я люблю читати книжки. Іншi не люблять. І я стала розповiдати iсторii. Вони слухають. Потiм не б’ються.

На нiч я читаю молитву святiй Дiвi Марii, щоб вона захистила мене. І Ангелу-охоронцевi.

15.07.

На першому поверсi тiльки двi квартири: наша i тьотi Мар’ям. А iнших квартир немае, тому що поряд овочевий магазин. Там тьотя Амiна торгуе. Цукор продае.

Тьотя Мар’ям мене любить. Вона iнгушка. У неi багато братiв i сестер. Коли на Інгушетiю напали, вони ледве врятувались. Старенька мама тьотi Мар’ям iшла з iншими людьми через стежку бiля прiрви. А згори лiтав вертолiт i кидав бомби. Багатьох людей убило, дiтей.

У тьотi Мар’ям двое синiв: Юсуф i Акбар. Обидва старшi за мене.

Тьотя Мар’ям часто говорить легенди. Вона розповiла, що одного разу сталося так. Чоловiк пiшов уночi лiсом. Бачить вогнище. Усi селяни радiють, свято. Бенкет аж гуде! Вiн став танцювати навколо вогнища. А потiм згадав, що мае пiстолет, i, за звичаем, став стрiляти в повiтря. І стало темно. Вiн озирнувся, а нiкого немае!

Це духи лiсу з нього пожартували. Джини. Злi духи бояться пострiлiв. Тому на Кавказi, коли народжувалася дитина, ii батько завжди стрiляв у повiтря з рушницi. Щоб злi духи втекли!

23.07.

Бачили вчительку Єлену Александрiвну! Вона запросила нас у гостi!

А тьотя Мар’ям сказала, що бачила гномiв. Це злi духи жартують. Джини. Треба молитви читати. Тьотя Мар’ям мусульманськi молитви читае: «Бiсмi-Ллахi».

Патошка, дiвчинка з третього поверху, сказала, треба читати Коран.

05.08.

Багато сусiдiв вiд’iжджають. Квартири дешево коштують.

Мама каже, нашу нiхто не купить. Бабуся Катя з Вiрою iдуть. І сусiдка Аня. І тьотя Наташа.

Менi н?коли. Я з рана до пiзна на ринку. Торгую.

Поля

08.08.

На тьотю Валю нападають. Хочуть ii квартиру забрати. Погрожував дядько Адам iз нашого пiд’iзду. Адам i Айшат приiхали нещодавно. Вони тут ранiше не жили. У них трое дiтей. Адам на тьотю Валю каже, що та – росiянка.

Ми були в гостях у тьотi Валi, а вiн гупав у дверi ногами. Альонка злякалася, залiзла пiд крiсло. Я вискочила на балкон. У тьотi Валi другий поверх. Лiто – усi балкони вiдчиненi, але нiхто не заступаеться. А дядько Адам ногами дверi б’е, але вони мiцнi. Не ламаються. Я стала кричати:

– Допоможiть! Допоможiть! Нас убивати прийшли!

Репетувала п’ять хвилин. Нiхто не вийшов. Альонка ревла. Потiм тьотя Амiна, у якоi шiсть дiтей i яка нещодавно зайняла квартиру над тьотею Валею, вийшла в пiд’iзд. Вона вмовила дядька Адама пiти. Сказала, ii дiтям не подобаеться, як ми кричимо.

13.08.

Учителька Єлена Александрiвна сказала, що виiде з Грозного. Вона покохала одного росiйського солдата. Вiн тут приiхав воювати. Вона нас iз ним познайомила. Вiн купив менi шоколадку! Ми бачили iх на базарi «Берьозка».

15.08.

Ми ночуемо в тьотi Валi. Стережемо, щоб ii не вбили. Тьотя Фатима таемно нам допомагае, щоб нiхто не знав.

А то iй гiрко прийдеться! Вона ввечерi дверi пiд’iзду замикае. Вона живе в одному пiд’iздi з тьотею Валею.

Тьотю Валю мучить домовик. Вiн душить ii ввi снi. І наяву бешкетуе. Вона рукою провела по собi, коли задихалась, i вiдчула щось шерстяне. Стала молитися – минуло. Поставили домовиковi блюдце з хлiбом i водою.

19.08.

Дядько Адам хотiв маму та тьотю Валю зарiзати. Вони йшли на базар «Берьозка», а я й Альонка стояли на балконi й усе бачили! Дядько Адам узяв нiж i побiг по нашому двору. Кричав:

– Зарiжу росiйську тварюку! Як барана зарiжу!

Сонячно було. І багато людей, сусiдiв. Ще робiтники були. Вони шибки в рами вставляли, бо шибки вiд вибухiв упали. І нiхто не заступився.

Альонка в плач вiдразу. А в залi в Альонки е iкона: Дiва Марiя та Ісус Христос маленький. Альонка плакала:

– Що робити?

– Треба просити! – сказала я.

Ми стали навколiшки i просили: «Будь ласка, Дiво Марiе, зроби так, щоб наших мам не вбив дядько Адам. Будь ласка!»

Потiм чуемо – дядько Адам iде. Вiн прийшов у пiд’iзд i став гупати ногами в дверi. Гупав i кричав, що нас уб’е. Що ми росiяни, а всiх росiян треба зарiзати й квартири забрати собi.

Ми в шафу сховалися та там сидiли. Мама й тьотя Валя потiм прийшли. Знайшли нас у шафi. На нас полиця впала, але ми не вилазили – боялися. Раптом мами мертвi лежать надворi? Як подивитися? Але з’ясувалося, коли дядько Адам побiг за ними, моя мама не стала тiкати. Вона сказала йому голосно:

– Ти боягуз! Ти не чеченець! Чеченець не бiгтиме за жiнками, щоб ударити ножем зi спини. Ти не чоловiк. Я знiму свою спiдницю й одягну ii на тебе!!!

Усi у дворi стали смiятись. Адже це ганьба – ударити зi спини! Ганьба чоловiковi – вдягти спiдницю! Якiсь люди пiдбiгли i дядька Адама, з ножем у руцi, вiдiгнали, а мама й тьотя Валя пiшли. Тодi дядько Адам почекав, доки вони вiдiйдуть далi, i прийшов нас лякати. У дверi гупати.

Поля

29.08.

Дядько Адам пiдмовив алкашiв i злодiiв. Вони тьотi Валi погрожують. Тьотю Валю захищають дядько Валера, ми й тьотя Фатима.

Учора ввечерi дядько Адам зламав-таки замок у квартирi тьотi Валi й увiрвався туди. П’яний. З пiстолетом. А ми по телевiзору серiал дивились: я, мама, Альонка й тьотя Валя. Мама вхопила сокиру, взяла дядька Адама пiд руку й вивела з квартири тьотi Валi. Сказала:

– Ще раз прийдеш, я постукаю по тобi, як по колодi! І пiстолет тобi не допоможе!

Адам, похитуючись, утiк.

10.09.

Я пiшла до 6-го класу.

Мама хоче квартиру продати за п’ять тисяч рублiв. Тьотя Мар’ям допомагае продати. Але нiхто не купуе. Дають одну або двi тисячi. На це не можна виiхати.

Сонячно.

Я уроки пишу. У школi всяке. Ранiше дружили, тепер усi вороги.

10.11.

Не було коли писати. Ми подорожували: я, мама, Альонка й тьотя Валя. Їхали на автобусi й бачили гори! І вiслюка!

Ми були в мiстi Моздоку. Побували в двох селах Ставропольського краю. Там живуть добрi росiяни. Мама й тьотя Валя хотiли купити маленький будиночок, щоб ми разом жили. Мама свою квартиру продасть, а тьотя Валя свою. Так вирiшили. І купимо один будинок! Ми з Альонкою будемо завжди

як сестри.

Люди в росiйських селах, як тiльки дiзнавалися, що ми з Грозного, вiдразу кликали в гостi, годували, чай давали. Нам iграшки тьотя Лизавета подарувала й бабуся Ольга.

Обiймали. Казали, ми можемо жити в них певний час. Мiсцевi люди бiженцям допомагають. З городiв iжу приносять. Речi збирають. Нам мiшкiв надавали! Ми навiть забрати все не змогли.

Ми знайшли будинок бiля рiчки, за сiм тисяч. Риба в рiчцi та гриби в лiсi. Нас там до школи беруть. Директорка добра. Менi все дуже сподобалось!

Потiм ми повернулися, хотiли квартири продати. Але нiхто не купив. Тьотя Валя подумала й вирiшила, що тут ii чоловiк похований, рiднi. Що, мабуть, не треба iхати. Може, буде мир?

Мама любить Грозний. І ми залишилися.

21.11.

Приходили в гостi дiд Шамiль i двое його синiв. Сказали, що в мiстi небезпечно. Багато людей хочуть воювати. Мама дала iм чай i жартувала.

Дiд Шамiль шляхетний. Мае довгу бороду. Любить книжки. Мама багато йому книжок подарувала з бiблiотеки дiдуся Анатолiя. Деякi книжки не згорiли. Дiд Шамiль повну машину зiбрав.

Його сини дорослi, але коли вiн говорить – вони мовчать. Тiльки якщо вiн iм дозволить, вони говорять. Це звичай такий. Менi вони принесли халви та цукерок.

Мама красива в новому халатi й зеленiй хустцi.

04.12.

День народження був учора в Альонки. Тепер мае 10 рокiв. Але менi 11 скоро! Я головнiша!

Знову свiтло вiдключили. Сидимо в темрявi. Пишу при свiчцi.

Сусiди тьотю Валю дiстали. Хотiли залiзти через балкон, щоб убити. А моя мама взяла цвяхи й забила зсередини балкона. І от сусiд Джим iз будинку навпроти й сусiд Бауд полiзли вночi. Вони драбину з городiв принесли. Приставили до балкона й полiзли. Потiм як закричать! Усi руки порiзали цвяхами. Репетували! На крик мама прокинулася. Ми в Альонки ночували. Пiшла на балкон i штовхнула iх. Вони з драбиною полетiли вниз. Кричали на весь двiр:

– Росiйська сволота! Тварюки! Зарiжемо!

А мама сказала:

– Хрiн вам, а не росiйська квартира! Пiдлi гади, не чiпайте Валю!

Іншi сусiди говорили мамi, щоб вона тьотю Валю не захищала. Маму всi люблять. Звуть ii «Лейла». Але мама сказала, що не поступиться.

Маму «Лейла» називае мiй вiтчим Руслан. Вiн – чеченець, друг серця мами. Мама його врятувала. На ринку: приiхали БТРи й чоловiкiв хапали. Потiм катують i вбивають. Везуть у таке мiсце, називаеться «фiльтрацiйний табiр», i там убивають.

Руслан продавав запчастини вiд машин. Усiх у його ряду на ринку схопили: i хлопцiв, i дiдусiв. Мама дала Руслановi порожню пляшку для води i стала кричати:

– Із серцем погано! Води! Води!

Солдатам сказала, що Руслан – ii сусiд i iй води принесе та лiкiв. І його вiдпустили.

Усiх, кого забрали, бiльше нiхто не бачив.

10.12.

Ми робимо ремонт. Побiлили стелi. Я фарбувала й бiлила, як i мама.

Руслан торгуе старими деталями для машин. Вистачае на iжу.

Не ходжу до школи. Кинула. Мама сказала, що я можу рiк пропустити. Тому що дiти пропали зi школи. І ще були мiни-iграшки. Ми iх не торкались, а одному хлопчиковi вiдiрвало руку. Вiн хотiв подивитися, що там за коробочка.

На Альонку й мене напав манiяк. Голий мужик iз кущiв. Альонка стала кричати, а я в нього камiнь кинула. Вiн цiлий квартал нас переслiдував, а потiм утiк кудись. Мабуть, знов у кущi.

Я вдома читаю пiдручники й малюю казку: Русалонька стала людиною i потрапила в наш свiт. Їi чекають пригоди на вiйнi. Їй допомагатиме маленький дракон.

16.12.

Ми iнколи ночуемо вдома, iнколи в тьотi Валi.

Мама придумала так зробити: взяли старi радiо, вiдрiзали дроти. Дроти зачистили ножем. Я й Альонка допомагали. За вiкнами дощик iшов. Варили макарони. А вночi, коли ми з мамою додому йдемо, дроти на пiдвiконня тьотя Валя кладе. «Заземлення» називаеться. А вилку в розетку. Якщо хтось крiзь вiкно пiде вбивати тьотю Валю, потрапить пiд електричний струм. Удень дроти прибираемо. Так живемо.

Злi люди з гiр приiхали. Усе собi забирають. Багато виiхало сусiдiв: кого побили, кого прогнали.

Ми залишились. У мами Руслан е. Йому в Росii важко жити – там чеченцiв не люблять. Тьотя Валя залишилася з Альонкою, сусiд дядько Валера i старi залишилися. Їм iхати нiкуди. Рiдних нiде немае.

23.12.

Скоро Новий рiк. Ми вирiшили з Альонкою загадати, щоб бiльше нiколи не було вiйни. Треба так: написати на папiрцi, пiдпалити його й кинути в шампанське. Нам шампанське нiхто не дасть, тому ми в чай кинемо.

Сусiди, якi оселилися в будинках навколо, кидають смiття у вiкна. Недогризки, шкурки. Кричать, б’ються. Нещодавно у дворi була бiйка. Старi сусiди билися з новими. І тi, i тi – чеченцi. Вони били однi одних якимось пнем, що лежав неподалiк. Ми з Альонкою з балкона дивились.

В Альонки своя кiмната, ще зала i кiмната тьотi Валi. У них багато меблiв, як i в нас. Рiзнi вази, посуд. Я люблю величезне крiсло в залi. Ми на ньому завжди вдвох сидимо. Я й Альонка.

Ще в моеi мами е дар. Це коли людина знае те, чого нiхто не знае. Мама прийшла вчора до тьотi Валi й каже:

– У тебе смерть у домi!

Ми дуже злякалися. Тьотя Валя сказала, що неправда все. Це дурницi! Але потiм пiд лiжко полiзла, а там дохла миша.

1996

12.01.

Холодно. Подарункiв не подарували. Немае свiтла й води.

Хава приходила, моя подруга. Хава вкрала карти в старшого брата. Я iй сказала, що брат поскаржиться батькам, а Хава каже:

– Не поскаржиться!

Я здивувалася. Як не поскаржиться?!

– Це ось якi карти! – показала Хава.

А там, на картах, усе жiнки голi без одягу.

– Я iх забрала! Тепер – мое! – І Хава хотiла подарувати менi одну, де тьотя без трусiв. Але мама мене приб’е. Я не взяла.

Хава пiшла.

20.01.

Мама торгуе пирiжками на Центральному ринку. Я торгую товаром: гребiнцi, голки, ножицi. Ми беремо товар пiд реалiзацiю в азербайджанцiв. Вони з мiста Баку. Торгують тут. У них своi торговельнi ряди.

Холодно. Але я цiлий день стою на морозi. Треба працювати. Казку не домалювала.

Гухкае. Знову десь стрiлянина.

01.02.

У мiстi стрiляли. Я налякалася. Була на ринку. А машина вибухнула бiля пам’ятника. Сидiла пiд столом, поки стрiляли. Усi злякалися. Дихала за йогою. Добре, потiм затихло, i я продовжила торгувати.

Удома боюся бути сама. Дiти нових сусiдiв почали трощити вiкна палицями i стукати у дверi. Кричать образливi слова. На дверях написали «росiйська сука». Мама дверi мила. Руслан лаявся. Тьотя Мар’ям сказала, що не знае, хто з дiтей написав.

Дiти новi. Росiйською не говорять.

У собак стрiляють. Убили собак у дворi.

Поля

09.02.

Торгувала. Жахливо стрiляли з боку, де Президентський палац. Усi з ринку тiкали.

Мама ходила шукати бабусю Елiзабет у районi «Мiнутки». Але багатоповерховий будинок, де жила моя бабуся по батьковi, розбитий бомбами. Сказали, що всi загинули. Нiхто не вижив.

Поля

07.03.

Ідуть боi. Кулемети, автомати. Лiтаки лiтають, стрiляють.

Ми прибiгли з нашоi зупинки «Нефтянка» на зупинку «Берьозка». Там живе подруга мами, Іля. Вони разом працювали колись.

Вiйна прокинулась. Тьотя Іля по радiо чула, що командир Гелаев та його люди прийшли до Грозного, а росiйськi солдати iх не пускали.

13.03.

Убило дитину. А ii маму не вбило. Снаряд розiрвався у дворi.

Ми намагаемося не виходити на вулицю. Багато вбитих.

Бачили бабу Стасю з вiдром води. Ця стара бабуся дружить iз бабою Нiною. Живе в нашому дворi.

07.04.

Тьотя Амiна сказала, що в селi Самашки вiйськовi вбили багатьох жителiв. У неi там брата вбило i всю його родину: дружину та дiтей.

Мама сидить i палить цигарку. Як я терпiти не можу цигарки! Вона мене б’е рушником, якщо я iх

ламаю. І тьотя Амiна сидить i палить. І обидвi плачуть.

А дядько-вiрменин на iм’я Едик зник. Просто пропав. У його будинку оселилися якiсь люди. Не росiяни.

24.04.

Знову я на ринку торгую. А що робити? Треба жити далi! Зранку наторгувала небагато. Купила пирiжок iз картоплею.

Учу чеченську мову. Росiйською тепер мало хто розмовляе. Книжку менi тьотя Мар’ям дала. Там е слова:

«Ха це ху ю?» – Як тебе звати? «Хо ху деш ю?» – Що ти робиш? Та iншi.

16.05.

Мамин день народження! Купила iй намисто. Вона зрадiла.

Хава в гостi зайшла. Альонка була. Я iм розповiла сон. Менi наснилося, начебто я ходжу базаром «Берьозка». Зима. Снiг. А назустрiч менi йде Дудаев-президент. Вiн одягнений у червоний довгий плащ i вiйськову зелену форму. Дудаев мене побачив, засмiявся. Сказав:

– Ми ще повоюемо!

23.05.

За будинком у садах бувае дивне. Увечерi туди нiхто не ходить. Не через стрiлянину. Іслам та син Умара бачили там привидiв. Не знаю, брешуть чи нi.

Ще на садах згорiли тато Альонки i хлопчик Вадик.

А трохи ранiше в Альонки помер кiт. Чорний такий. Мурик звали. Вiн довго мучився. Отруiвся. І помер у тазi. Тьотя Валя його закопала пiд черешнею. І все.

А потiм ми дивилися в тьотi Валi телевiзор. Я, мама, тьотя Валя, Альонка, дядько Валера, бабуся Надя й тьотя Фатима. І ще тьотя Амiна. Раптом свiтло вимкнулося, гроза. І кiт як нявкне. Страшно, аж пiт полився. Це ЙОГО голос! Бiльше немае котiв у тьотi Валi. Вiн невидимо ходив i кричав по квартирi. Усi завмерли вiд страху. Нiхто не знав, як бути. Я плакала й вуха затулила. Кiт-привид ходила кiмнатами i кричав. Баба Надя стала читати молитву «Отче наш». Але вiн не пiшов! Тодi моя мама каже:

– Мурику! Ми тебе любимо. Але ти помер. Ми тебе пiд черешнею закопали. Іди туди. Іди! Ти кричиш – дiти бояться, плачуть. Іди, любий. Ми тебе не бачимо!

І нявкання тихо-тихо пiшло. І пропало. Усi ще пiвгодини сидiли й поворухнутися не могли. Але, дякувати Богу, Мурик нас бiльше не лякав. Пiшов.

03.06.

Потрапили пiд обстрiл! На базарi «Берьозка». Хтось танк пiдiрвав. Потiм вiйськовi хапали людей i тягли в машини. Жiнки билися. Не давали забирати. Мама попередила Варю з будинку навпроти, щоб вона Башира й Мансура з дому не випускала.

Башир такий злий став. Камiння в мене кидав, обзивав «росiйською тварюкою». А в самого мама росiянка. Але вiн пишаеться, що в нього татове прiзвище!

Альонка прийшла. Бувай!

14.06.

Води нема. Ходили по воду на городи. Там колодязi. Я ключi вiд квартири впустила.

Не минути менi стусанiв вiд мами! Спасибi, Хава й Альонка допомогли дротиною ключi витягти. Пiвдня марудились. Але дiстали.

Я досi в хустинi ходжу. Ще волосся не вiдросло.

19.06.

Як набридли корови та кози! З’явилися стада кiз та корiв у дворi. Уранцi люди з приватного сектора випускають iх на вулицю. Вони ходять усюди й серуть. Кози зжерли всi кущi, маленькi дерева. Корови все топчуть. Їх сотнi!

Мама полаялася з однiею тiткою, що ii кози все пожерли. А ця тiтка стала погрожувати, кричати, що всiх росiян треба вбивати. Дурна яка! Нiкого не треба вбивати!!!

Живе ця «змiюка» за Красним садом, по дорозi на базар «Берьозку». Тьотя Валя сказала, що росiянам життя нема – всiх женуть, квартири забирають. Але дядько Адам тихо сидiв i виiхав навiть на певний час.

А бабусю Вовки побили i тьотю Клару. Вони виiхали з Грозного. Тепер у iхнiй квартирi iншi живуть.

Поля

23.06.

Ми насiння продаемо. Приходив Васька. Його мама Дуся й тато Петя живуть на третьому поверсi в iншому пiд’iздi.

Вони не хочуть iз Грозного iхати!

Васька принiс печива. Ми програвач слухали. Вiн старий, i там пластинка крутиться. Це програвач дiдуся Анатолiя.

Мансура немае. Кажуть, вiн у в’язницi. Забрали, щоб розiбратися.

Сусiд дядько Іса сказав, що росiйськi солдати один в одного стрiляють iнколи. Один одного ненавидять.

Поля

27.06.

Стрiлянина! Лежали на травi. А на зупинцi «Берьозка» вбило тьотю i дiвчинку. Прямо бiля пiд’iзду. Вони воду несли у вiдрах, а снаряд розiрвався.

01.08.

Вихiдних я не маю. Торгую. Прокидаюсь о 6.00, iм i збираюся торгувати. На ринку до 18.00. Їм пирiжок, якщо наторгую, якщо нi – нiчого не iм. Потiм iду додому й прибираю, перу. Воду приношу з городiв. Бо в домi води немае. Альонку не бачу. Мама кричить, свариться. Тьотя Мар’ям захищае.

Поля

06.08.

Сьогоднi близько 4.00 ранку стали стрiляти в нашому Старопромисловському районi. На зупинцi «Нефтянка». Спочатку далеко, потiм близько. Саме – автомати.

Сусiди спочатку тихо сидiли. Я подушку на голову поклала й лежала. Потiм сусiди стали стукати до нас i у квартиру тьотi Мар’ям. Мама поставила табуретки. Усi дiти сiли. Патошка прийшла, ii сестра Ася та iхня бабуся Зiна. Вони – аварцi. Живуть на третьому поверсi в нашому пiд’iздi. За ними прийшли до нас сусiди з другого поверху, а до тьотi Мар’ям iз четвертого поверху прийшла тьотя Тамара, ii дiти й племiнники.

І так сидимо. Знову кажуть – вiйна. О, бухнули за вiкном iз гармати!

07.08.

Прибiгала Румiса. Чеченка, яка живе в будинку поряд. Боiться, щоб сусiди бойовикам не сказали – ii брат урятував росiйського солдата, льотчика. Вони в армii разом служили. Тепер його вдома переховують. Його сильно поранено. Його звати Іван. Вони називають його «Рамзан» – брешуть, що вiн нiмий брат чоловiка. Адже вiн по-чеченськи нi гу-гу!

Мама дала iй валер’янки.

08.08.

Прийшла вiйна. Усюди бойовики. Вони росiйських вiйськових проганяють iз Чечнi. У нашому районi бойовикiв десь сто людей. Мають командира. Маленький такий дядько, меткий.

Усi звуть його «Батя». Це прiзвисько. Ще в них е один бойовик рокiв двадцяти. Нахабний. Пiшов i десь мило вкрав. А люди поскаржилися Батi. Ох i влетiло розумниковi!

Батя перед усiма у дворi його поставив i давай кричати:

– Ми воюемо з росiйськими загарбниками! – потiм по-чеченськи щось, а потiм: – Аллаху, як менi соромно за тебе! Харам! Ти не воiн, ти – злодiй!

(Харам – це грiх.)

А бойовик молодий руки в боки й вiдповiдае:

– Я двоюрiдний племiнник Дудаева. Не смiй менi горлати! Пiшов геть!

Ото Батя розлютився! Як став репетувати росiйською i чеченською вперемiш. Але змiст такий: якщо ще щось той украде, Батя не подивиться, чий вiн племiнник, а вижене його iз загону з ганьбою! Усi сусiди зрадiли. Батi дякували. Іншi бойовики тихо сидять. Нiкуди не лазять.

А ще бойовики в основному оселились у квартирах. Люди iх приймають у себе! Годують.

У першому пiд’iздi живуть на першому поверсi. Хава прибiгала, радiла. Вони з мамою виiдуть до Інгушетii – там мир, а тато Султан залишиться речi стерегти. Їi тато менi подобаеться. Вiн нiколи не лае Хаву, все iй вибачае. Дуже любить!

У тьотi Мар’ям у квартирi дiвчина спить. Їi Лайла звати. Мае довгу косу, а сама худа-худа. Без хустки. Мама й тьотя Мар’ям давали iй iжi. Вона вiдмовилася. Тiльки кави випила горнятко. Лайла – бойовик. Мае 19 рокiв. Росiйськi солдати катували ii чоловiка i вбили. Вони кинули його та iнших людей на заводi у вапно. Мама каже, страхiття! Спалили живцем.

І Лайла про все дiзналася. Вона залишила дитину двох рокiв iз бабусею та дiдусем i взяла автомат. Нiколи не тримала в руках зброi, а коли вбили ii чоловiка нiзащо, вона взяла. І тепер воюе.

Ще е двое бойовикiв у загонi шiстнадцяти рокiв. Вони вдягли капелюхи, як пiрати. Перед ними крутяться дворовi дiвчата по п’ятнадцять рокiв. Одна з них дочка Тамари, з нашого пiд’iзду. Їi прiзвисько Пушинка. Вона ходить легко, як танцюе. А iнша дiвчина з будинку навпроти. Їi звати Рита. Мае волосся кучериками.

Вони прибiгають до цих бойовикiв, жартують iз ними. Регочуть. Варенням пригощають. Варення на хлiб мажуть i дають бутерброд.

А мама сказала бойовикам у капелюхах:

– Ви – дiти! Чого ви капелюхи вдягли й пiр’я на них почепили? Додому йдiть!

А бойовики у вiдповiдь пищать:

– Тiтонько, нас однаково вб’ють. Ми спецiально вдяглися красиво. Ми хочемо, щоб нас красивими запам’ятали!

Мама моя похитала головою й пiшла, а я сиджу, записую. Сонячно! Стрiлянина всюди, кулi лiтають, а дiвчиська регочуть iз бойовиками в капелюхах. Варення iдять. Дуже подобаеться Пушинцi синьоокий. Його звати Ратмир.

П.

09.08.

Уночi пiшли по воду дорослi. А мене не взяли. Я дуже боялась. У квартирi тьотi Мар’ям сидiла з Лайлою. Усi бойовики кудись пiшли, а Лайла залишилася чомусь.

У дворi багато жителiв. Дiтей! А стрiляють снарядами прямо по двору. Дiти маленькi не розумiють, що не можна виходити.

Я виходила вдень i бачила Ваську. Вiн на рiк молодший за мене. Грався надворi. Тут стали стрiляти, i ми в iхньому пiд’iздi сидiли. Дiдусь Ідрис сказав, що вiйна скоро скiнчиться, i дав нам пряник. Ми пряник подiлили.

Бачила хлопчика Іслама з провулка. Вiн був iз мамою. Вони, пригинаючись, бiгли пiд обстрiлом повз паркан.

Я взяла маминi парфуми й побризкалася. Мама внюхала i так мене побила! Руками та рушником. Боляче. Сказала, щоб я нiчого в неi не брала. За мене тато Васьки заступився. Але вона i на нього кричала. Мама кричить i б’еться. Чому?

Поля

10.08.

Вибухи у дворi. Я сиджу на кухнi. Наш будинок горить. Усi верхнi поверхи. Дим. Але я не йду. Я здригаюся, коли залiтае снаряд у верхнi поверхи, але сиджу. Не рухаюсь. Не йду в коридор або на вулицю.

Мами немае. Вона пiшла з людьми на рибну базу. Там у ящиках риба. Мама обiцяла принести риби старим iз другого поверху i з будинку навпроти. Вони не мають що iсти. Мама пiшла з iншими тьотями.

Я сиджу на кухнi. Я не знаю, як прийде смерть, i менi не страшно, тiльки коли пишу. Я думаю, що роблю щось важливе. Я буду писати.

До нас днями приходив дядько Адам. Вибачився. Мама йому все сказала за тьотю Валю. Адам вибачився, сказав, що йому соромно. Вiн думав: Валю налякае – i вона втече, а йому – квартира й речi!

– Я вбити не хотiв, – сказав дядько Адам. – Тiльки налякати.

Вiн теж ходив на базу по рибу, але нiкому не дав без грошей. Продавав!

Пожежу загасили в нашому пiд’iздi, а будинок № 88 горить. Ох, горить! Дим чорний валить. Усюди стрiлянина. Кудись Лайла зникла. Бойовики десь подiлися. Росiйськi солдати наступають?

Поранило хлопчика в середньому пiд’iздi. Йому 7 рокiв. Усi ноги в осколках. Спухли.

Прийшла мама. Роздала рибу. Безкоштовно. Нам двi рибки залишила. Мама й сусiдки потрапили пiд стрiлянину.

11.08.

Інгушi, родичi тьотi Мар’ям, сказали, що пiдуть у бiженцi. Вертольоти й лiтаки стрiляють по «коридору», коли люди йдуть. Багатьох убило. Жiнка з дитиною довго лежала на трасi, розкинувши руки. Тьотя Мар’ям бачила.

Мама сказала, ми не пiдемо по «коридору» в бiженцi. А Барт i Зулва з дитиною пiдуть. А нам вони своi ключi дали. Сказали, в них у приватному будинку пiдвал, щоб усi люди, хто бажае, iшли в iхнiй дiм i ховалися. Усю iхню iжу можна брати i iсти.

З нами вирiшили пiти Юрiй Михайлович i його дружина. Вони дуже бояться бомб iз лiтакiв.

Тьотя Валя й Альонка пiшли до дiда Пашi та дядька Сашi. Тi мають приватний будинок у провулку. Дядько Саша – друг загиблого Альончиного тата. Вiн добрий! Завжди дiтям роздае подарунки, цукерки, коли його зарплата. Ми з Альонкою чекаемо на цей день. Нам вiн багато чого купував.

Убило старих у п’ятиповерхiвцi. Їi вночi обстрiляли з танкiв. Вона горiла. Люди тiкали. Старi не встигли.

Полiна

21.08.

Буду все писати послiдовно. Останнi тижнi лiтаки лiтали колами. Кидали бомби. Вертольоти теж!

Я дивилася на небо i думала, що нам дали 48 годин. Стiльки по радiо сказали – потiм усiх уб’ють.

Ми сидiли в маленькому пiдвалi. Там не сховатися вiд «глибинних бомб» – це бомби, якi стирають на порох будинки та людей. Якась сволота придумала нас убити ними. Ми сидiли в темному, задушливому пiдвалi: я, мама, дiдусь Юрiй Михайлович i його дружина, бабуся Наташа, – i чекали смертi.

Будинок приватний, тих самих людей, котрих ми й не знаемо як слiд. Вони в бiженцi пiшли. Пiшки. Дорогу обстрiлювали. І нiхто не знае, чи живi вони. Ми iли борщ iз капусти. Пекли перепiчки на багаттi, коли стрiляли тихiше.

А ще що сталося! Ми з мамою пiшли до нас у квартиру ввечерi – води принести для квiтiв. На вулицi свiтло було. Там багато сусiдiв бiля пiд’iзду. Затишшя. Тьотя Тамара, ii дiти, i дядько Адам, i багато сусiдiв. Пiснi спiвали й насiння гризли. Ми сказали «Добрий вечiр!» i пiшли до себе. Тiльки дверi зачинили. Такий вибух! Мене жбурнуло до кухнi, через увесь коридор. Я полетiла на пiдлогу! Мама впала. У пiд’iзд снаряд залетiв. Звiдкiлясь бойовики прибiгли. Мабуть, iз садiв – у дворi iх давно не було. Вони прибiгли, стали поранених людей витягати. Запах горiлого, дим у пiд’iздi! Крик жахливий! До нас залетiли, кричать:

– Дайте бинти! Купу людей поранено, сусiдiв ваших!

Мама схопила простирадло, стала рвати його. Потiм бачить у бойовика нiж за поясом. Кричить:

– Ножем швидше!

Вони стали рiзати простирадло й сусiдiв перев’язувати. Я лежала на пiдлозi. У вухах дзвенiло. Потiм мама каже:

– Я ще простирадла принесу! І джгут. Сильно тече кров!

І зайшла назад до квартири. І тут iще один страшний вибух. Це другий снаряд прилетiв у пiд’iзд. Усiх, хто на допомогу прибiг, поранено або вбито тепер. А мама дивом зайшла.

Крики стояли страшнi. Нашi дверi вiд вибуху похилилися. Ми ж не замкнули. Вони не вилетiли тому зовсiм. Я поповзла в пiд’iзд, а там… ТАМ частини тiл людей – шматки вiд них i кровi багато. І кров густа, темна-темна. Дядько Адам кричить. Пiд нашими дверима головою б’е пiдлогу. Йому стопу вiдiрвало. Вiн же в пiд’iздi для сусiдiв на гармошцi грав! Випив перед тим.

Юна Пушинка тримаеться за живiт i кричить:

– Ратмир!

Тьотю Жанну, сусiдку, на шматки розiрвало, а тьотя Тамара кричить: ii поранило, а сина ii вбило. Їi син бiля пiд’iзду сидiв. Виявилося, вбило Ратмира в капелюсi, того, що подобався Пушинцi. Вiн людям на допомогу прибiг. Інших сусiдiв поранено.

Мама дядьковi Адаму, сусiдовi з другого, з нашоi грiлки джгут на ногу зав’язала. Вiн кричав:

– Лено, вбий мене! Вбий! Менi боляче!

А мама:

– У тебе четверта дитина днями народиться. Доведеться жити. Адаме, терпи!

Потiм якiсь ополченцi-бойовики повантажили наших поранених сусiдiв у машини й повезли до лiкарень. Звiсно, вони могли так i не робити. Сусiди ж звичайнi люди. Але вони не кинули iх. Потiм я пiшла сходами, i моi ноги були по кiсточки в кровi. Я вся була в кровi! Вся!

У дворi кiлька бойовикiв зробили живий щит iз себе й усiх жiнок i дiтей (мене й маму теж вивели з двору). Із зони обстрiлу. Вони прикривали нас собою! Причому ми iх ранiше нiколи не бачили!

Дiдусь-сусiд Юрiй Михайлович злякався, коли мене побачив, – думав, мене серйозно поранено. Але всi моi речi були в чужiй кровi.

Не могла писати вiдразу. Я просто лежала й дивилась у стелю.

А тут 48 годин оголосила влада Росii. І все. От i все. Нам кiнець.

Бойовики наступного дня, пiсля того як розiрвалися снаряди й у нашому дворi вбило багато мирного народу, постукали в будинок. Тут, де ми живемо, приватний. Мама пiшла вiдчиняти. Вони не зайшли. Просто сказали:

– Ми знаемо, дитина у вас (це я дитина!) i старi. Ми молока принесли.

Поставили двi пластиковi пляшки з молоком на землю i

пiшли. У них iще ящик молока був – вони всюди, де дiти й старi, розносили молоко.

Ми добрели до Альонки й тьотi Валi. Вони в дiда Пашi та дядька Сашi. Дядька Сашу хотiли розстрiляти. Вiн вiв щоденник, як i я. Писав матом лайки про вiйськових. Бойовики щоденник знайшли, про себе прочитали й хотiли його пристрелити. А вiн iм сказав:

– А ви про росiйських вiйськових почитайте!

І перегорнув сторiнку. Тi почитали i давай реготати – такi там лайки. Вiдпустили дядька Сашу. Але щоденник не вiддали. Собi забрали. На згадку!

Тьотя Валя дала нам вареникiв iз картоплею.

Поля

23.08.

Розповiдають, що деякi росiйськi солдати перейшли на бiк бойовикiв. І воюють за Чечню. Коли нас перестануть бомбити лiтаки? Коли?! Коли нам перестануть давати по 48 годин перед тим, як убити?

Подумала й написала вiрш Росii:

От якби ж то доволi

В мене в плечах снаги!

Поле, «русское поле»!

Ми хiба вороги?

Злотоверхi дзвiницi,

Звуки рiдних пiсень…

Хтось живе-веселиться,

Хтось вмирае в цей день.

Адже й тут квiтнуть квiти,

Сонце небом iде!

Чом не можна дружити?

Вся земля – для людей!

Весь цей бiль i всю пам’ять,

Всi цi розкiш i хлам

Я не дам руйнувати

І топтати не дам!

Якби бiльш менi сили

І твердiшу ходу.

Я для друга могилу

Мiж камiння знайду.

І з його автоматом

Рушу лiсом глухим.

Лiсовим стану братом,

А не другом твоiм!

28.08.

У нас живе дiвчинка Кристина. Їi сильно поранило. Танки стрiляли снарядами. Їй зробили операцiю. Іншу дитину не врятували. Ми знаемо маму Кристини, тьотю Оксану. Вона на базарi картоплею торгуе. Кристина в нас поки що живе. Мае 7 рокiв. У них у квартиру пряме влучення. Їхнiй будинок на зупинцi «Ташкала».

Ми дверi своi полагодили.

Сусiд Адам у лiкарнi. Йому ногу вiдiрвало снарядом. У Пушинки осколки в животi, а в тьотi Тамари в колiнi. Ще сусiдiв поранило – кого в голову, кого в ноги. Стрiляли з росiйськоi частини, кажуть. Інших поховали, хто не вижив.

Поля

02.09.

Хочу вчитись. У нас буде школа?

Мама дiзналася, що ii знайомого вбило в серпнi. Вiн у своему дворi був. Його звали Алаудi. Мене няньчив, коли я була маленька. Мама засмутилася.

Хтось убив кошенят, якi жили пiд сходами. Розстрiляли по одному на очах у кiшки. Я бачила iхнi трупики. Тьотя Фатима i мама ховали кошенят.

11.09.

У моiх друзiв, Сашки й Ерика, вбило тата. Їхнiй тато був азербайджанець, а мама росiянка. Його вбило в будинку. Коли стрiляли i росiяни, i бойовики.

Ерик мае 14 рокiв, а Сашка – 10 рокiв. Ерик побiг до шпиталю, i в нього стрiляв снайпер. Але вiн добiг. А його тато все одно помер. Тепер у них тiльки мама й бабуся залишилися.

Сашка боiться стрiлянини. Якщо стрiляють, вiн лежить у коридорi й голову затуляе руками.

Поля

01.10.

Дiти мене ненавидять у школi. Камiння кидали в мене й Альонку, коли ми йшли додому. Я навiть iх не знаю. Просто вони довiдалися, що маемо росiйськi прiзвища, i кричать: «Росiйськi свинi». Це нова школа – мiй шостий клас.

Один хлопчик iз десятого класу пiдiйшов i при всiх мене вдарив. Ми стояли в залi – мiй клас i вчителi. Я вiд удару впала на пiдлогу. На менi бiла кофтинка вся забруднилася. Вiн сказав: «Ти росiйська сука!» – i пiшов.

А всi вiдвернулись. Нiхто менi не допомiг пiдвестись. Навiть учителька нiчого йому не сказала.

Я не знала, як бути. Менi стало так соромно! Я зовсiм не вмiю захищатись. І бути «росiянкою» погано. А ранiше так не було.

Поля

09.10.

Мене хвалили за твiр. Його читали перед усiм класом. Я написала про вiтрильник. Вiтрильник пливе в океанi. На землi вiйни, а на ньому мир. І там усi тi, хто не хоче воювати. Менi поставили п’ять iз плюсом за сюжет i три з мiнусом за орфографiю. Коли я пишу, то роблю купу помилок.

Ще приходив iнший учитель. У всiх дiтей питали: хто в iхнiй родинi бойовик? Обiцяли винагороду та курорт. Дiти говорили, а це все записували на аркушi. Потiм роздавали подарунки. Менi не дали нiчого.

На фiзкультурi я пiшла надвiр, а дiти з нашого класу взялися за руки i давай кричати:

– Ми не будемо з тобою гратися! У тебе росiйське iм’я! Іди геть! Забирайся! Росiянка!

Учитель змовчав. А в мене всерединi порожньо стало. Чому вони зi мною так? І я пiшла. Сидiла сама на лавцi серед дерев. Нещодавно там знайшли труп чоловiка в куртцi. Його об’iв пес. Вiн тут кiлька днiв лежав.

Поля

14.10.

Сьогоднi менi вперше зiзналися в коханнi. Я читала Блока, мого улюбленого «Демона». А тут Сашка постукав. Син тьотi Алi. Постукав i каже:

– Я тебе люблю, Полю!

Вiн молодший за мене на рiк.

Поля

16.10.

Звичайно, я не сказала. Але менi бiльше подобаеться його старший брат Ерик. Вiн дуже хоробрий. Вiн бiгав рятувати тата.

А Сашка маленький.

Коли моя мама кричить на мене, свариться, Сашка стукае до нас, нiби кличе мене винести смiття. У нас величезний смiтник за будинками, схожий на гору Еверест щурячого масштабу. Нiхто смiття машиною роками не вивозить. Ми беремо вiдра i йдемо туди. Так вiн рятуе мене вiд матiнки та ii стусанiв.

28.10.

Я у тьотi Валi й Альонки. Вони живуть у дiда Пашi в приватному секторi.

Я прийшла додому зi школи: дверi вiдчиненi, ключi в замку, а мами немае. Нiде. Побiгла до тьотi Валi. Вона каже:

– Маму твою вбили! Усiх росiян рiжуть, убивають. Ходiмо шукати ii тiло.

Ми повернулися до нас додому. Тьотя Валя каже:

– Вiдчиняй шафи! Шукай. Росiйськi вiйськовi здали Грозний – тепер нас усiх повбивають. Усiх.

А я ii слухаю, i в мене руки трусяться. Чому маму вбили? До чого тут моя мама? Як менi ця клята вiйна набридла!

Ми вiдчиняли всi шафи – шукали. Тьотя Валя сказала, що маму розчленували й у шафу сховали. Потiм тьотя Валя мене до себе забрала. Каже, що в дитбудинок не вiдправить. Будемо з Альонкою як сестри жити. Виiдемо до Росii!

Мама прийшла. Вона на базарi була. Ключi у дверях забула просто. Як же ми налякались! Я плакала. У мене щось у горлi занiмiло, i я задихаюсь.

Мама сказала, що вона ходить у хустцi й мае довгий кавказький нiс – нiхто не стане ii вбивати. А тьотя Мар’ям сказала, щоб вона все ж таки обережнiшою була.

Тьотя Валя хоче виiхати, але квартиру не купують.

Поля

16.11.

Убили старих вiрмен. Повiсили. Хтось через квартиру це зробив. Убили росiйську родину: тата, маму i трьох дiтей – на зупинцi «Автотрест». Зарiзали навiть немовля в лiжечку. Я думала: як так можна? Напевне, це дуже поганi люди прийшли i всiх убивають.

Чому ми не можемо виiхати? Мама каже: нема куди – близьких родичiв нема, житла нiде бiльше нема, тут квартиру не куплять, iти нiкуди. Що ж робити?

У школi знущаються та обзивають щодня.

Мама торгуе на ринку, щоб купити iжу. Нервова стала така.

Поля

26.12.

Родина Ерика й Сашки виiхала з Чечнi. Раптово. Поiхали до своеi рiднi в Росiю. Може, тi приймуть?

Не виженуть?

Як же вони кинули мене? Саму. Боже мiй, я вже почала сумувати! Любi моi сусiди. З вами я сидiла без свiтла, без води, у холодному будинку. Але як менi було радiсно вiд вас. Як тепло! Повертайтеся до Грозного!

31.12.

Руслан, мiй вiтчим, виiхав у село. Ми з мамою iдемо до тьотi Лейли. Вона мешкае в гуртожитку. Покликала нас справляти Новий рiк.

Ми дружимо. Моя тьотя Лейла – iнгушка. Вони з мамою працювали разом. Стрiляють усюди зi зброi та кидають хлопавки. Боже мiй, як же я ненавиджу цi вибухи! Хлопавки! Це огидно. Це – зло!!!

У школi намагаюся з учителем до класу зайти. І за учителем виходжу. Сукню порвали. Зошити й портфель однокласники кидають iз третього поверху крiзь вiкно. Обзивають. Друзiв немае. Альонка в iншому класi. Вчиться рiдко. Теж боiться.

Я намагаюся читати бiльше

книжок iз йоги та буддизму.

П.

1997

08.01.

Торгую на ринку. Сама. Пирiжками та чаем. Мама хворiе. Лежить, не встае. Вдома холодно. Немае опалення.

У мами ревматизм. Я намагаюся заробити, принести iжу.

Новий рiк пройшов добре. Я поiла салат-вiнегрет i котлети! Багато стрiляли. Тьотя Лейла спiвала пiснi пiд гармошку. Прийшли ii родичi та сусiди. Усi пили чай з пирогами. А потiм хтось принiс пляшку шампанського. Розлили в келихи, i всiм дорослим на самому денцi дiсталось.

Я теж стала просити. Я написала на папiрцi: «Щоб не було вiйни». Потiм спалила його й кинула в чашку, куди менi налили цiлу ложку шампанського! Випила. Так треба, щоб збулось! Але папiрець не згорiв. Прилип до дна. Довелося його вiдшкрябувати.

Поля

14.02.

Приiхав вiтчим Руслан. Вiн сварився з мамою. Їх мирив його друг Шерванi, мулла.

Друзiв немае. Я сама. Нудьга.

Казку про Русалоньку домалювала.

18.02.

Сьогоднi посварилася з Альонкою. Розповiм через що: ми разом iшли до школи. Зазвичай i назад разом ходимо.

Але цього разу в мене уроки закiнчились, а в неi було ще чотири уроки.

Я виходила в туалет, повернулася до класу, а торба моя зникла. Хтось сховав. А в мене там ключi вiд домiвки! У дiвчинки Зулi теж торба зникла. Їi ненавидять, обзивають. Вона – товстенька. Ми з нею вдвох кинулися торби шукати. Нам сказали, що начебто нашi торби Лiнда забрала.

Я прибiгла в клас до Альонки, попросила ii пошукати зi мною. Та вiдмовилась. У трьох кварталах вiд школи я знайшла свою торбу в снiгу. Їi туди Лiнда кинула. Слава Богу, ключi були на мiсцi!

Повернулася по Альонку. Вона на мене накинулася, тому що уроки в неi закiнчились:

– Полiно, де ти була?! Я тебе тут виглядала! А тебе як корова язиком злизала! Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти менi свиню пiдкладаеш?

Я, хоч i стояла на мiсцi, подумки пiдскочила вiд обурення, а тодi вiдповiла:

– Село ти безпросвiтне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звiсно, спецiально.) Яка корова?!

І все iй розповiла, думала, вона зрозумiе. Та Альонка обурено вигукнула:

– Невдячна! Я чути нiчого не хочу!

На те я вiдповiла:

– Іди до бiса, де й ранiше була. – І звернула в провулок.

На цьому закiнчилася наша дружба. Прикро.

Полiна

19.02.

Нашого вчителя бiологii звати Ходжа Назiрович, або просто Насреддин. Насреддин росiян терпiти не може. На дух не переносить через вiйну. На уроцi «Культура Чечнi», яку вiн також веде, завжди розповiдае:

– Дiти! Ви нiколи з росiянами не спiлкуйтеся! Вони iдять свиню – це брудне м’ясо. Росiяни люблять собак, а це поганi iстоти. Росiяни не давали чеченцям спокою нiколи. Росiяни були тваринами й залишаться ними!

І т. д. Менi хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу i думаю: «Я що, взяла автомат i чеченцiв убивала? Я ж завжди всiм людям допомагала. Нас же всiх разом бомбили!»

І зненацька сьогоднi вiн мене вигнав з уроку. Нiзащо. За те, що я росiянка. Але я ж нiчим за нього не гiрша?

Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гiрцi бiля школи.

А все ж таки краще любити собак i бути росiянином, нiж бути таким, як наш учитель. Правда?

Полiна

24.02.

До школи не пiшла. Хворiю. Прибирала в усiй оселi, читала «Моряк у сiдлi», про Джека Лондона.

І хочу тобi розповiсти сон, який бачила моя мама. Вiн не мае назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кiнець свiту».

Моя покiйна бабуся Галина з’явилась увi снi й сказала:

– Земля гине!

– А як же люди? – спитала мама.

– Земля загине вiд вогню. Залишиться тiльки чорне камiння.

– Але люди…

– Їх переселять.

– Туди, куди всi йдуть, – спитала мама, – потрiбно брати речi? Люди беруть!

– Нi, – вiдповiла бабуся. – Брати нiчого не треба – там усе дають.

І, немов на продовження цього сну, менi теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».

Невидимий голос промовляв:

– У 1999 роцi буде сильний землетрус. З гiр попадае камiння, а частину суходолу захопить океан.

Я бачу себе: бiжу попереду обвалу, повз камiння, з Альонкою, моею подругою. Ми шукаемо воду. У мене в руках старовинний глек зi срiбла!

Попереду прiрва. Тут, на нашому боцi, я бачу знайомi обличчя: Альонку, маму, тьотю Валю, Ерика, Сашку, Ваську, Мансура, Муслiма, Хаву, тьотю Мар’ям, тьотю Фатиму… та iнших.

Нам усiм важливо перебратись на протилежну частину прiрви. Бiльшiсть людей летить у прiрву, але я, мама, Альонка й тьотя Валя перебрались якимось дивом.

А невидимий Хтось знову каже ввi снi:

– Потiм на планетi Земля не буде води, i люди помруть!

Страшно, правда?

Я, поранена, кудись бреду, спотикаючись, i бачу в пiсках великий iнопланетний корабель. Вiн начебто прилетiв урятувати хоч декого з нас. На ньому я пiднiмаюсь у Всесвiт iз тими людьми, кому вдалося врятуватись. І бачу звiдти, як наша планета, мов бойова граната, розриваеться на шматки. Землi бiльше немае!

Немае нiчого, крiм маленьких уламкiв-комет. Я реально вiдчуваю удар вибуху. Інопланетний корабель вiдкидае в простiр.

А за Нострадамусом, кажуть, буде атомна вiйна.

Польдi

26.02.

Була в школi. Нас пересадили за рiзнi парти. Я сiла на другу вiд учителя.

Хлопець, який давно до мене чiпляеться з розмовами, прив’язувався i сьогоднi. Його звати Мага. Вiн на рiк старший за мене. Мае дванадцять рокiв.

– Полiно, а в кого ти вiриш? – не без ехидства спитав Мага. – Скажи нам!

– У добрих людей, – вiдповiла я. – У таких, як ти – нi. А що?

– А ти скажи: в Аллаха, наприклад, чи в Ісуса Христа? – продовжив вiн, розвалившись на моiй партi.

– Тебе це так турбуе? – сказала я, вiдчуваючи в усiй цiй розмовi чергову пiдставу. – Втiм, вiдповiм: я вiрю в Бога, а як вiн називаеться, менi особисто все одно.

– Бiблiю та Коран читаеш? – уже бiльш милостиво спитав Мага.

– І те й iнше.

– Ну, молодець! У рай потрапиш! – засмiявся вiн. А потiм додав: – Коли що, ти забереш мене туди?

– Подивимось! – я теж засмiялась. – Але, боюсь, тобi там буде нуднувато.

І тут вiн несподiвано каже:

– Можна, я тебе додому проведу?

– Навiщо марно турбуватись? – Це все, на що я спромоглася.

– Ну й гаразд. Як хочеш!

І пiшов. Я невимовно зрадiла – дуже вже набрид. Прямо як мiшок з камiнням.

Пiсля того як Мага пiшов, до мене пiдбiгли дiвчата. Одна з них – iз банди в нашому класi. Їi звати Лiнда. У нас е така банда багатих чеченок у класi – елiта. Їi очолюе Лур’е-Левиця. А Лiнда – одна з ii служниць.

– Полiно, або ти будеш нам пiдкорятись, або ми тебе вб’емо! – нахилившись до мене, сказала Лiнда. З нею поруч стояли ще п’ять служниць Лур’е-Левицi.

– А я не помру! – весело заявила я, менi все ще було смiшно вiд розмови з Магою.

– Йди до бiса! – закричали дiвчата.

– Отак?! – сказала я й додала: – Без вас нiзащо. Чого я пiду до ваших знайомих без вас?

Вони довго думали, що вiдповiсти. Нiчого не придумали. Розiзлились i пiшли. А я сидiла й реготала, доки «Бiологiя» не пiдступила.

27.02.

Я йду до школи. По-моему, в школi немае нiчого гарного. Але все ж таки послухай мою розповiдь. Сьогоднi вранцi я прийшла в клас. Лiнда мене вигнала з мого мiсця i звелiла всiм, хто не входить у банду, сiсти на iхнiй розсуд. На мене вона була люта ще через учорашне. З Лiндою нiхто зв’язуватися не став. Вона страшенна пискля й нахаба. Одна з найвiрнiших соратниць Лур’е-Левицi.

Іншi в класi, хто не в цiй дiвчачiй бандi, «чокнутi» – тобто пiдкоряються iхнiм наказам. Хлопцi наче самi собою, але теж слухаються Лур’е-Левицю та бояться. Це нова школа, i тут, на вiдмiну вiд трьох попереднiх, своi порядки.

Отже, Лiнда наказала, i всi

попересiдали. Я сказала, що все одно сяду на другу парту, хоч i не бiля вiкна, так бiля дверей, i сiла туди. Вона накинулася на мене, голосно лаялася. Їй пiдтакнув Хасик-забiяка:

– Ти, росiйська потворо, куди ми, чечени, скажемо, туди й пiдеш! – замахнувся вiн на мене.

Я iх послала. На цьому розмова ранкова закiнчилась, i почались уроки.

Учителi в розбiрки нiяк не втручаються i взагалi вдають, що це iх не обходить. Є тiльки один учитель, Султан Магомедович, який, коли в мене на вулицi кидають камiння, нiчого не каже дiтям, а просто йде поруч i закривае собою.

З Альонкою ми так i не помирились. Я прийшла до неi пiсля школи, але вона набундючилась i засопла, як паровоз.

04.03.

Мене в школi знову пересадили. Цього разу за одну парту з Магою. Вiн любить робити на збитки. Я, коли що, лупцюю його книжками; вiн, щоправда, теж у боргу не залишаеться. Отакi справи!

Назад додому йшла з Заiрою. Ця дiвчина вiдзначаеться рiзноманiтними витiвками. Розповiдае про ххххх, ну, ти зрозумiв, сподiваюсь. Не писатиму, а то мама раптом знайде тебе й прочитае.

Польдi

08.03.

Привiт!

У нас гостювала тьотя Мар’ям. Ми пили чай з тортом. Я поскаржилася, що мама мене ображае, а тьотя Мар’ям сказала, що в ii родички було двi мами. Я запитала:

– Як це?

– А отак, – вiдповiла тьотя Мар’ям. – Мав чоловiк-мусульманин двох дружин i багато дiтей. І, щоб дiти не вередували, iм сказали, що в них один тато i двi мами. І нiколи жодна жiнка не говорила, хто ii дитина, а хто нi. Разом жiнки гралися з дiтьми, купали й годували iх. І одна дочка весь час думала, що ii мати добрiша, а друга мати «несправжня», бо одна жалiла, а друга весь час шльопала. Але батьки не виказували таемницi.

У день свого весiлля дiвчина пiшла до батька i сказала, що ii серце завжди говорило iй, що ii мати та, яка завжди була поруч, i жалiла, i захищала, а не та, яка сварила й напучувала.

І вона спитала: хто ж ii мати насправдi? Батько вiдповiв:

«Та, яка весь час сварила тебе, – вона хотiла, щоб ти була ще кращою».

З Альонкою помирились! Розговорились, i все!

А з мамою конфлiкти постiйнi, i всi вони дурнi. От наприклад. Темно. Немае електрики. Сидимо на кухнi. А наш кiт Мишко нявкае пiд вiкном. Вiн через кватирку ходить гуляти i приходить назад. Мама каже:

– Іди в кiмнату i клич кота в дiм!

– Там темно, – вiдповiдаю я, беручи свiчку. – Вiн же ще не стрибнув на вiкно! Треба почекати.

– Іди! Іди! А то заробиш! – грiзно кричить мама.

У життi немае нiчого хорошого: уся фiзiономiя в прищах – соромно в дзеркало поглянути.

Перечитувала книжки про пiдлiткiв. Узялася за томи «Анжелiки». Велика жiнка! Як би я хотiла бути корсаром, або зустрiтися з Жоффрей де Пейраком, або стати коханкою короля.

Ну, бувай! Приемних сновидiнь. Бережи нас Бог!

Поля,

Польдi,

Паулiна.

Паулiна – це мое домашне iм’я. Руслан – мамин чоловiк – каже, арабською це означае «Павич».

10.03.

Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудникiв!

Огудник

Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!

Горе кожному огудниковi-наклепниковi!

Котрий нагрiб собi добра i все порахував.

Вiн гадае, що вiдкупиться ним вiд смертi.

Але ж нi! Буде кинутий вiн у пекельну пiч!

Як розтлумачити тобi, що таке пекельна пiч?

Це – вогонь Аллаха розпалений,

який здiймаеться над серцями.

Воiстину, вiн зiмкнеться над ними

на ланцюгах простягнутих.[1 - За перекладами М. Якубовича та Я. Полотнюка.]

11.03.

Коли ми з Альонкою йдемо зi школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирi. Перiодично до нас там чiпляються хлопцi. Але то дрiбницi – ми iх посилаемо. От i сьогоднi ми йшли до перехрестя пустирем i розмовляли.

А нещодавно була бесiда Альончиноi мами з нами. Вона говорила, що дiвчат крадуть i продають у публiчнi будинки за кордон. І хоч i я, i Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тiльки не в цей «будинок».

Ми вже дiйшли до траси, аж раптом на величезнiй швидкостi до нас помчала блакитна машина. І уявiть: вона зупинилася саме бiля нас! Вiдчиняються дверi, а навколо жодноi людини. Поля, пустирi, бетонний паркан… Нi, ви тiльки уявiть! Альонка вiдразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини вилiз здоровенний дядько! Альонка (це ii мама навчила) стала тiкати й кричати:

– Допоможiть! Швидше! Рятуйте!

А я стала як укопана. Пiсля того, як метрiв на десять вiдiйшла вiд машини. Дядько подивився, як тiкае Альонка, i вiд подиву його обличчя стало схожим на огiрок.

– Дiвчинко, – сказав вiн, – а ти не знаеш, де Полонська вулиця?

– Нi! – вiдповiла я i побiгла наздоганяти Альонку.

Ми вже майже добiгли з нею до межi пустиря, аж бачимо: машина знову за нами iде.

– Ой, Полiночко, ми влипли, – каже Альонка. – Ну, прощавай, матусю!

– Дай руку! – сказала я, i ми побiгли так швидко, як могли.

Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит iз великоi дороги.

– Нiколи я бiльше не пiду гуляти пустирем, – сказала подруга. – Якщо таке ще трапиться, я не переживу!

І що ви думаете?! Ледь ми дiйшли до згорiлоi п’ятиповерхiвки, яка утворюе з наших чотириповерхових будинкiв верхiвку лiтери «П», знову зупинилася машина. З неi вискочив чолов’яга i спитав:

– Дiти, де тут живе тьотя Зара?

– Не знаю, – вiдповiла я.

Альонка затрусилась вiд страху i, не вiдповiдаючи нiчого, побiгла до своеi мами.

– Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? – поцiкавилася трохи згодом я.

– Звичайно, тiкатиму якнайдалi, – чесно вiдповiла Альонка.

Я мало не знепритомнiла.

– А ти? – про всяк випадок спитала вона.

– Розiб’ю в машинi скло, повiдомлю на вiйськовi пости. Знайдуть! – вiдповiла я. – Пости по всьому мiсту. Непомiтно не виiхати.

– Не буде дiла. Краще втекти!

Я не стала сперечатись: якщо людина не хоче боротися, у неi нi з чого не буде дiла.

Поля

12.03.

Знову посварилася з Альонкою. Ми йшли зi школи: я, Альонка й Зуля. Зуля – чеченка, але iншi з нею не дружать, обзивають. Вона з бiдноi родини й пухкенька. Раптом Зуля каже:

– Альонко, маеш брата?

– Немае в мене в роду братiв, – вiдповiдае Альонка.

– А Лука?! – питаю я, згадавши, що в неi е двоюрiдний брат, у якого вона таемно закохана.

Альонка бiгом помчала вперед i кричить звiдтiля:

– Яке тобi дiло до мене та моiх родичiв, нахабна тварюко?!

Я прямо, сказати б, отетерiла.

Зуля вчилася з Альонкою разом у першому класi, в iншiй школi. Тож про Альонку вона й так усе знала. Почувши, як Альонка лаеться, Зуля пiшла iншою дорогою. А я побiгла наздоганяти Альонку. Я зовсiм не зрозумiла, чим ii образила.

– Що сталося? – питаю.

– Ти iй усе розповiла!!! – волае Альонка i люто ногами стукотить. – Як я кохаю його, розповiла; що вiн, коли виросте, моiм чоловiком стане, розповiла!

– Нiчого такого я не казала…

– Ага, брешеш! Дурепа! Сволота!

І йде далi, мов i не було нiчого. Я ii погукала, показала iй мовчки непристойний жест iз середнiм пальцем, який бачила в крутому американському кiно, i теж пiшла в iнший бiк. Ну, не дурна ця Альонка? А може, i я.

Паулiна

15.03.

Помирилася з Альонкою. Спитаеш: як? Дуже просто: вона вийшла з дому i сказала:

– Полю, пробач менi заради Бога! – i таку фiзiономiю скорчила, що я стала смiятись i вiдразу iй пробачила.

Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що iй тьотя Валя звелiла. Ну, нiчого. Головне – мир!

А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирiшила вiдпочити. Розтерлася

розтирачкою, випила таблетки. А моя матiнка пiшла до сусiдки, тьотi Мар’ям. Я замкнула за нею дверi, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, свiтло лишила ввiмкненим (щоб не заснути), лягла i… заснула.

Спала я, мабуть, довго, i от що з цього вийшло: мама сидiла в тьотi Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мiй вiтчим Руслан. Мама й Руслан захотiли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б i вiд гарматного пострiлу. Вони з пiвгодини тарабанили у дверi, а я iх не чула!

Потiм, злякавшись, що зi мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати iсторii на тему: «Бiдна дiвчинка залишила дверi незамкненими, i до неi прийшли вбивцi». Нi, ви тiльки уявiть: «бiдна дiвчинка» – це Я!

Тьотя Мар’ям у розпачi стукала нам у стiну (боялися, що стiна завалиться), мама била руками дверi, а мiй вiтчим Руслан вирiшив залiзти крiзь вiкно. У нас перший поверх! Але у вiкно вiн не пролiз. Засунув морду у вiдчинену для кота Мишка кватирку i давай горлати:

– Полю! Полю, вiдiмкни дверi! Полю, будь ласка, вiдчини. Це я, Руслан!

І так далi в тому ж дусi. Звичайно, тут я вже спати не могла – розплющила очi, подивилася на нього, i спало менi на думку: «Що за страшний сон сниться? Чорт у вiкно лiзе! Тьху, нечиста сила!» – перевернулась я на iнший бiк i знову захропла.

Зрозумiвши, що я жива, народ узявся стукати з усiх бокiв iз новими силами. Навiть дiвчина Малiка, що живе на другому поверсi, била молотком по балкону – будила мене! Тут я прокинулась остаточно, пiшла й вiдiмкнула дверi. У квартиру ввалилися мама, вiтчим i сусiди.

– Полю, ти нiчого не чула?! – волали вони.

– Нi! – чесно вiдповiла я.

19.03.

Сьогоднi багато неприемностей, великих i малих. І так збiглося, що сьогоднi ще й день народження Руслана.

Наша кiшка Ксюша народила пiд ранок кошенят, а кiт Маркус (якого нам залишили дiвчата Патошка й Ася) схопив одного й загриз. Я кота вилупцювала. Кошеня, що найгiрше, помирае i мучиться.

Ще я дiзналася, що Альонка й тьотя Валя вирiшили виiхати з Чечнi: життя тут немае, росiян убивають. Квартири забирають люди з гiр. Якщо Альонка виiде, у мене бiльше немае друзiв. Дiмка, Серьожа та iншi давно поiхали з батьками, покидавши тут домiвки. А моя мама повторюе, що любить Чечню i сподiваеться на мир.

Ось що я собi уявляю. Я йду, як зазвичай, до школи. Дощить. Осiнь. Навколо – насмiшки, знущання, образи (будуть, як i ранiше):

– Росiйська тварюка!

– Ми ii вб’емо!

– Росiйська суко, як тебе звати?

– Їдь у свою погану Расею!

(Що я з радiстю й зробила б. Але в нас немае рiднi в iнших регiонах, немае нiякого житла. Не маемо куди iхати.)

І от я йду сама-одна крiзь бруд, через глузування й плювки, а моеi подруги, моеi прийомноi сестри, ii – НЕМАЄ!

«Немае» – це дуже страшне слово. А ще страшнiше: «Прощавай назавжди»! І будуть дощ, вiтер i снiг. Образи та глузування. І я сама, без Альонки. У нову осiнь, новий навчальний рiк. А завтра мiй день народження.

Поля

26.03.

Мiй день народження був минулого четверга. Менi виповнилося 12 рокiв.

Нiчого гарного немае. Нещастя за нещастями: тьотю Валю оббрехали. Усе це зробив дядько Адам, якого поранило бiля пiд’iзду, коли вiн п’яний грав на гармошцi. Це вiн написав скаргу. Начебто тьотя Валя «здала» його росiйським вiйськовим, i тi «катували його», i так вiн «втратив ногу».

І командир бойовикiв Басаев пiдписав папiр – убити зрадникiв, навiть не розiбравшись. А нiякi вони не зрадники!!! Їх прийшли вбивати ввечерi. Бойовики. Четверо. Чеченцi з автоматами. Наказ у них був, печатка з вовком i пiдпис Басаева. Нiхто не боронив. Усi злякалися. Втекли. Тiльки дiдусь Ідрис, iнгуш, який теж на другому поверсi жив разом зi своею бабусею, вийшов. Його побили прикладами.

Альонка й тьотя Валя встигли втекти через балкон, на простирадлi, у чому стояли. Бойовики захопили iхню квартиру! Тьотя Валя не може квартиру вiдiбрати назад. Боiться. Ховаеться в людей. (Нам тьотя Фатима все розповiла потай.)

Ми ж в iншому пiд’iздi живемо – i не знали, коли iх прийшли вбивати. Альонка й тьотя Валя, якщо вийде живими виiхати з Чечнi, виiдуть. Однi чеченцi взялися допомогти iх вивезти. Менi мама забороняе ходити до Альонки (iх ховають зараз у приватних будинках у людей). Адже якщо простежать за мною, уб’ють iх i тих, хто iх ховае.

Погано, що Альонка виiде. Але iм треба виiхати. Тiльки немае нi документiв, нi грошей. Ми передали для них хлiба.

Кiт Маркус iще одне кошеня загриз. І ми з мамою кота занесли. Залишили на ринку – нехай сам собою живе, кiт-убивця.

Тьотя Айшат, дружина дядi Адама, мою маму кляне. Каже:

– Ти, Лено, його врятувала, а менi тепер iз калiкою жити!

А мама й сама не рада, що врятувала.

Поля

02.04.

Пробралася до Альонки. Їм допомагають виiхати. З ними зiбрався тiкати з Чечнi i дядько Саша.

Ми сидiли з Альонкою на пiдлозi – так, щоб крiзь вiкна нас не було видно. Ми дивилися старий фiльм, знятий за романом Дюма «Три мушкетери». Там е пiсня з питанням: чи вам, пане, спокiй не по кишенi? Нам вiн точно не по кишенi. Спокiй. Ми з мамою лишаемося тут. Руслан не може жити в Росii. Там ненавидять чеченцiв. Теж кидаються битись, обзивають. Як тут ненавидять росiян.

А все через вiйну. Коли не було вiйни – був мир.

Поля

26.04.

Учора приiхали друзi: хлопчик Сашка, його старший брат Ерик i тьотя Аля. Я давно iх чекала. Не вiрила, що повернуться. Коли вони в груднi виiхали в Краснодарський край, до родички, я молила iх подумки щодня: «Дорогi, любi сусiди, повертайтеся! Не кидайте мене! Я вас усiх дуже люблю (особливо Ерика й Сашку). Чому ви так довго не повертаетесь? Приiдьте, я так сумую!»

Навiть вiршi народилися самi собою, щойно я подумала про Ерика.

За вiкном холодний вiтер,

Вiн веде свою розмову:

Каже, що тебе зустрiну

Я у лiтнiй вечiр знову.

Каже, вернешся до мене,

Та не той, про кого мрiю.

І що вiн, той самий вiтер,

Забере моi надii.

І вчора вони приiхали. До нас вiдразу прибiгли Ерик i Сашка, в гостi. Електрики не було. Ми сидiли при свiчках i грали в карти. Потiм вони покликали мене до себе, але я не пiшла.

А сьогоднi я вдягла свiй найкрасивiший халат i зачесалася. Мама це помiтила i каже:

– Полю, як хлопцi приiхали, ти стала дбати про себе!

– Нi, я навiть у гостi до них не пiду, – вилетiло в мене (хоч це й неправда).

– А вони й не покличуть! – вiдрiзала мама.

Не знаю чому, але я жахливо почервонiла. Мабуть, я таки й справдi до них не пiду. Сашка по секрету сказав, що вони ненадовго – виiдуть iз Чечнi за два тижнi. Вони по свою бабусю приiхали. На неi в ii будинку напали. Обiкрали. Налякали. Вона старенька, жила далеко вiд нас, у мiкрорайонi.

«Життя – важка штука». Це точно.

28.04.

До школи не пiшла. Ангiна.

Учора знову прокралася до Альонки, у приватний сектор. Вони так i не виiхали. Бойовики iх шукали – налякали розстрiлом старенького дiдуся Пашу, який ховав Альонку з тьотею Валею в себе. Йому стало погано з серцем, вiн помирае.

Бойовики зайняли квартиру всерйоз. Не вигнати! Правду про дядька Адама слухати не хочуть.

Виiхати з Чечнi в Альонки з тьотею Валею не виходить. Що ж робити? Їх уб’ють?!

Бачила бабусю Сашки й Ерика. Їi звати Тося.

П.

03.05.

Менi купили сукню! Я вiдразу пiшла в гостi до Сашки.

10.05.

Я на ринку торгую соком. Заробляю на iжу.

Зайшла до сусiдiв, Сашки, Ерика й тьотi Алi. Але Сашка вiдмовився розмовляти без жодноi причини i втiк до Башира. Грати у футбол. А Ерик пiшов у гостi до Мансура. Я мусила роздiлити компанiю млинцiв зi сметаною, тьотi Алi й телевiзора. Бiльше я до них не пiду!

Ох, попався б

менi цей Башир!

Поля

13.05.

Була в Ерика. Вiн вiдразу втiк, а Сашка посидiв-посидiв i так само втiк.

Тепер маю план, як висловитися: завтра йтиме фiльм «Серця трьох», i я скажу Сашцi, коли вiн прийде по мене: «Зайди-но сюди. Я до кого йду в гостi? До тебе чи до тьотi Алi? Чому ти кличеш мене, а потiм залишаеш i йдеш гуляти? Не хочеш дружити – так i скажи!» Подивимося, що з цього вийде.

У мами скоро день народження. Купила iй подаруночок.

18.05.

З докорами друговi Сашцi в мене, звичайно, нiчого не вийшло. Вiн наступного дня прибiг, i я йому пробачила. Але зараз про iнше.

Щоденнику, я ходила з Ериком i Сашкою по питну воду в сади-городи. У наших будинках води немае. Тягаемо вiдрами. Хлопцi всю дорогу з мене знущались, але не злостиво, а нiби жартома. Через сiк «Юпi». Вони казали, що я його не ложкою в карафi розмiшую, а руками розводжу. Ну так, у мене рука пофарбувалася трохи.

Потiм вони смiялися з панчiх. Називали мене «Пеппi». А панчохи, на мiй жах, поки ми йшли грязюкою мiж садами, забруднились, i вони посмiялися ще й iз цього приводу. Причому Ерик жартуе, а Сашка за ним повторюе безперестанку, лиходiй.

– Коли ми в груднi виiхали з Чечнi до Росii, ми не знали! – сказав Ерик. – А тепер ми приiхали назад i бачимо: ти – дурненька мала нечупара в хусточцi. У нас там, у росiйському селi, були справжнi дiвчата в мiнi-спiдницях! Вони танцюють на столi й можуть випити! І цiлуватись. А ти – дурненька дитина.

Я дуже образилась. Хотiла заревти, але не стала. Ерик це побачив i дав менi щигля. А я його за волосся смикнула. Пiсля цього вiн сказав, що хлопцi й дiвчата мають не битись, а дечим iншим займатись, але я зрозумiю це лише роки за два. І ще багато чого нафантазував.

Що вiн мене вчить? Маю 12 рокiв!

Сашцi 11 рокiв, а Ериковi нещодавно виповнилося 15 рокiв! І Сашка, який клявся менi в коханнi й молився про мир у нашому мiстi разом зi мною, зараз пiдтакував старшому братовi.

Ми довго стояли в черзi по воду. Коли туди ж прийшла якась дiвчина рокiв чотирнадцяти, моi друзi iй заусмiхалися. Почали говорити комплiменти, викаблучуватись i загравати. А я, набравши води, пiшла додому i страшенно образилась.

Поля

20.05.

Була в школi. Подобаеться менi Імран. Це мiй однокласник. Мае зеленi очi. Хоча Ерик i Сашка менi теж подобаються. Я не знаю, Щоденнику, чи зможеш ти мене зрозумiти: щось я сама себе не зрозумiю.

25.05.

Ходила до школи. У нас була лiнiйка – усiх шикували класами. Це тому, що в 11-го класу iспити. Тепер, кажуть, в атестатi буде печатка з вовком. Така печатка тiльки в Чечнi. А деiнде ii нiхто не визнае. Нас знiмали телекамери, мабуть, по телевiзору покажуть.

А я затуляла вуха руками, i не тiльки я, але й усi дiвчата. Хлопцi прямо пiд ноги кидали «вибухiвку» та хлопавки на лiнiйцi, але iм нiхто не робив зауважень.

Сашка зi мною не дружить. Учора, щойно я й мама прийшли до тьотi Алi в гостi, вiн сказав:

– Пограеш iз нами в пiжмурки?

Я вiдповiла:

– Добре.

Але тут прийшов Башир i покликав Ерика й Сашку грати у дворi в м’яча, в «собачку». Сашка неймовiрно зрадiв i заволав:

– Ура! Ура! Я – собачка, цур, у грi я – собачка!

Це тому, що той, хто «собачка», вiднiмае м’яч в iнших.

Тут мiй вiтчим завiтав, i мама пiшла додому на наш перший поверх. А я залишилася.

Кажу Сашцi:

– Можна, я теж iз вами в «собачку» пограю?

Сашка вiдповiв:

– Не те щоб не можна, але тобi буде нецiкаво, – i сидить навпочiпках, кеди взувае.

А Ерик говорить:

– Полю, ти ж до Сашки в гостi прийшла? Куди це вiн? (Цього питання я найбiльше боялась.)

– Я… – хотiла вiдповiсти я, але мене перебила тьотя Аля:

– Поля до нас додому прийшла!

Та Ерика було не вгамувати:

– Поля прийшла до мого молодшого брата Сашки! А вiн iде! Чому?

– Що ж, нехай iде, – вiдповiла я.

(А Сашка собi вдягаеться.)

– Це непристойно, ти прийшла до нього, а вiн iде! – Ерик, вочевидь, вирiшив мене добити.

– І що? Що iз цього? – вiдповiла я (нiчого iншого менi й на думку не спало).

А Сашка ще голосно сказав своiй мамi, що я просилася з ними грати в «собачку»! Але менi буде там «нецiкаво». Я ледве з сорому не вмерла.

Ерик i Сашка спокiйнiсiнько пiшли у двiр.

Поля

31.05.

Нас зi школи давно вiдпустили.

Альонка з тьотею Валею все намагаються якось виiхати. Я ворожила на картах. Я теж хочу виiхати з ними.

Сьогоднi Сашка стукав у нашi дверi. Я вiдчинила. Вiн сказав:

– Полю, пiдеш до нас у гостi? Будь ласка!

– Не знаю, – вiдповiла я, пригадуючи останнi днi.

– Я по тебе зайду за пiвгодини!

І пiшов. Дивлюся: пiвгодини по тому бiжить iз Ериком до хлопцiв у дворi – грати в «собачку». Ага. Яка ж тварина!

П.

02.06.

Іде дощ. Вiн плаче разом зi мною.

Сьогоднi, якщо вийде, назавжди з Чечнi виiдуть Альонка й тьотя Валя. Вони обiцяли написати листа. Тьотя Валя й Альонка передадуть лист iншим людям, а цi люди передадуть нам, щоб iх не знайшли i не вбили. Речей iм так i не вiддали, але дозволили взяти документи.

Уся квартира, усi речi тепер належать якiйсь чеченськiй родинi, що допомагае iм виiхати. Але головне – тьотя Валя й Альонка живi.

Моi останнi слова були: «Ми ще 1 вересня разом у школу пiдемо, Альонко! До побачення!» Альонцi я на прощання подарувала ланцюжок iз шиi. Вiн був у мене единою цiнною рiччю. І ще ми домовилися з нею – не обрiзати волосся, доки не зустрiнемося.

Сподiваюся скоро обiйняти свою подругу. Допоможи менi, о Боже!

Поля

03.06.

Сашка не розмовляе, Альонка поiхала, листiв нема. Учора з тьотею Алею дивилася комедiю. Коротко ввiмкнулась електрика. Зазвичай нi ii, нi води, нi газу з вiйни в будинку немае.

Я прочитала книжку з хiромантii, порилася в блокнотi прабабусi, де написано про лiнii рук, i склала карту долi.

З ризику – перемога. Вiдхiд вiд влади – заради мистецтва. Чутливе серце. Поет.

Схильнiсть до обжерливостi, чуттевiсть i лукавство. Небезпека по життю, бунти й вiйни. Нещасне кохання i щасливий, спокiйний шлюб.

Не музикальна, але красномовна.

Є веселiсть i простота. Егоiзм та гординя часом псують усе, що досягнене.

Але рятують фiлософiя й гумор.

Уже майже рiк я займаюся йогою. По двi години на день. Роблю вправи з Хатха i медитую в позi «лотоса». Навчилася заплющувати очi i бачити свiтло. Нi про що не думати. Особливо це допомагае пiсля сварок i образ. Це рятуе.

Я багато читаю про Будду.

Поля

06.06.

Цiлий день торгую на Центральному ринку. Продаю сiк. До мене дядьки чiпляються. Зовсiм знахабнiли, потвори!

Єдина радiсть: бачила на ринку Ерика. Запитав, як справи. Вiн теж торгуе товаром, мамi своiй допомагае, щоб продукти додому купувати.

Зарплати нiкому не платять. Мiй вiтчим торгуе старими запчастинами вiд поламаних телевiзорiв. Лагодить телевiзори. Мама продае пирiжки, я – сiк. Але iжi однаково мало.

Я сьогоднi заробила 19 тисяч. Це тiльки купити хлiба, масло та банку сайри. А мама – 32 тисячi.

Зараз я читала книжку, а мама раптом нi сiло нi впало сказала, що в мене рано будуть дiти. З чого вона це взяла? Треба з’ясувати.

Поля

11.06.

Пропаща я людина! Нiхто зi мною не дружить, нiхто мене не любить. Менi дуже, дуже погано. Я не знаю, чи жива Альонка. Куди iх вивезли? Листа нема. Я торгую з ранку до пiзньоi ночi соком i жуйками на ринку. Сашка не розмовляе, тiкае. Дружить iз Мансуром, Баширом.

Поля

19.06.

Удома. Не торгую. Дощi.

Збираюся все тобi розповiсти, Щоденнику, але нема коли. У мене справи: прибирання вдома, потiм довгi медитацii. Думаю, чи не стати буддисткою?

Гаутама був великим фiлософом. Вiн сказав, що кожен може досягти просвiтлiння. А менi здаеться, що

пiтьма навколо може поглинути мене. Я хочу просвiтлiння. Я хочу вирватися з Колеса i бути вiльною.

Учора приходили Джамбулат i Адар, дiти дiдуся Шамiля. Мають по 20–25 рокiв. Вiтчима не було. Вони сидiли й розмовляли з мамою.

Їхнi розмови менi не сподобались. По-моему, вони змiнилися, стали вживати наркотики. Мама iх пустила, тому що вони сини дiдуся Шамiля! Інакше б не пустила. Але без свого батька вони поводились iнакше. Нахабно.

У Джамбулата був автомат. Вiн вирiшив показати, як треба стрiляти з автомата. Але коли я взяла автомат у руки, я зрозумiла, що ненавиджу зброю. Я ненавиджу зброю тому, що вона вбивае людей i тварин. Тому, що кулi влучають у дерева.

Джамбулат iще зовсiм знахабнiв i вирiшив мене обiйняти, коли показував, як натискати на курок. Я його вiдiпхнула i сказала, що все розповiм дiдусевi Шамiлю. Джамбулат дуже злякався. Швидко пiшов iз братом.

П.

21.07.

Привiт! Я довго не писала в тобi, Щоденнику. Для початку створю план:

1. Сварка з Сашкою

2. Іслам

3. Подорож

4. Магнiтофон

5. Патошка

6. Робота/ринок

7. Ерик

Я не бачила Сашку вiсiм днiв. Я майже весь час його не бачила, але зараз говорю про останнiй тиждень. І от вiн з’явився. Разом зi своею мамою, тьотею Алею, i братом Ериком. Їм увечерi стало нудно, i вони прийшли до нас на чай. То йому вистачило нахабства сказати менi, що вiн буде зустрiчатися з Патошкою! Дiвчинкою-аваркою з третього поверху. Вона вiд мене на рiк молодша.

Тепер менi дещо зрозумiло. Це до неi вiн бiгае все останнiм часом! Кличе ii грати в тенiс i в «собачку»! А мене жодного разу не покликав.

Але вiн дуже помилявся, що зможе мене зачепити. Я сказала йому, що дружу з Патошкою i мене навiть мама тепер кличе «Патошка» – як i ii. І вiн може котитися на чотири вiтри i не виправдовуватись! Сашка витрiщив очi й мало не впiсявся. А тодi пiдвiвся й каже:

– Прощавай навiки!

І пiшов. От i все.

Іслам – це один хлопець iз провулка. Коли я йду повз нього, зупиниться i стоiть – дивиться, намагаеться заговорити.

Подорож вирiшила влаштувати тьотя Аля. Вона, як i моя мама, повторюе, що буде мир.

Треба думати про те, що вiйна минула. Тепер усе буде як ранiше.

Вона вирiшила вiдвезти мене на тиждень до курортного мiста Нальчика, якщо вийде. Я й не пам’ятаю, коли вiдпочивала. Усе торгую на ринку.

Магнiтофон купила. Сама! Телевiзор давно перегорiв i зламався. Менi Ерик допомагав вибирати магнiтофон i син тьотi Мар’ям, Акбар.

Патошка – дiвчисько з третього поверху. Вона любить брехати й жаднюга. Ми дружимо, але не сильно. Я не знаю, що в нiй знайшов Сашка. Зрештою вони одне одного вартi. І, хоч як менi прикро, нiчим себе не викажу. Головне – зберегти гордiсть.

Я влаштувалася на ринку торгувати соком на апаратi. Ранiше я ходила й торгувала всякою всячиною. По всiх торговельних рядах ходила. Ноги в кров збивала. Тепер сиджу на стiльцi й торгую щодня з ранку до вечора соком iз апарата.

Що сказати про Ерика? І так усе ясно. Я кохаю його.

П.

29.07.

Ерик, Сашка й тьотя Аля в нас були. Тьотя Аля, мама й Сашка на кухню пiшли, а ми з Ериком сидiли на диванi. Електрики немае. Свiчки. Пiвморок. Ерик хотiв мене поцiлувати. Ще б трохи часу! Але тут мама з тьотею Алею зайшли i як закричать:

– Борщ готовий! На кухню, дiти!

Шкiдники!

04.08.

Знаеш, я вирiшила писати в тобi акуратно. Але що це дасть? Я ж у тобi майже не писала тiеi правди, що дiеться навколо. Їi не можна писати. Якщо тебе хто-небудь знайде, то, напевне, мене шантажуватиме, або смiятиметься, або вб’е. Мушу писати в тобi лише мало з того, що вiдбуваеться.

Я вже писала ранiше всю правду в щоденник, а потiм зрозумiла, як це небезпечно. Правду треба шифрувати. Менi дуже важко на душi тому, що я не можу тобi дечого розповiсти.

Сашки, Ерика й тьотi Алi немае. Не приходять – ховаються у бабусi в приватному будинку.

Альонки немае, i, може, я взагалi ii нiколи не побачу? Краще я мовчатиму.

02.09.

Привiт! Я щойно з лiкарнi. У мене була операцiя апендициту. Усе трапилося дванадцять днiв тому. Менi стало погано, i я мучилась. Мама возила мене до лiкарнi, але лiкарi не подивилися. Сказали, просто живiт болить. Я не могла ходити. Ходила зiгнувшись.

Чоловiк, у якого шестеро дiтей, чеченець iз середнього пiд’iзду, побачив це. Мене й маму посадив у свою машину «Волгу». Привiз нас до лiкарнi № 9. Коли вiн привiз мене як свою дочку, мене подивилися. Лiкар сказав:

– Негайно в операцiйну!

Я не хотiла. Думала – минеться.

Менi дали простирадло, щоб я загорнулася в нього. Потiм поклали на стiл i зробили крапельницю. Я стала засинати. Але побачила, що лiкарi хочуть зняти мое простирадло-плаття. Крикнула:

– Нi! Я соромлюсь! Не знiмайте!

Почула, як усi в операцiйнiй засмiялись, i заснула.

Виявився апендицит гнiйний. Я потiм прокинулася тiльки за день. Стеля кружляла. З живота стирчали трубки. Гнiй стiкав у банку. Так п’ять днiв. Мама сказала – я мало не померла на операцii.

Шви тiльки зняли. Слава Богу, все позаду.

У лiкарнi я познайомилася з дiвчиною. Мае 17 рокiв. Їi прiзвище – Лобазанова. Ми багато жартували, розмовляли про все. Нам разом робили уколи.

P. S. Немов у нагороду за все менi надiйшов лист. Тьотя Валя й Альонка живi! Вони виiхали з дядьком Сашею на якийсь росiйський хутiр. Є рiчка i маленький будинок! Яка я за них рада! Слава Богу!

Їм допомогли чеченцi. За це тьотя Валя вiддала iм свою трикiмнатну квартиру, а вони бандитiв прогнали. Тих чеченцiв, що були з автоматами. У цих добрих чеченцiв були кулемети.

Поля

07.09.

Коли я була в лiкарнi, багато чого сталося. Привезли якусь маленьку дiвчинку, i вона померла. Їi батько та його друзi стрiляли в операцiйнiй у лiкарiв з автоматiв. Хтось вистрибнув у вiкно з четвертого поверху. Хтось утiк. Страшно.

Добре, мама зi мною була, коли стрiляли. Я лежала з трубками з живота в палатi.

Мiлiцii тепер немае. У всiх зброя, i кожен сам за себе. Читала книжку «Та, хто бiжить по хвилях» О. Грина.

08.09.

Привiт!

Уночi, коли я прокинулася пiсля операцii, то вiдразу згадала, що була на бенкетi Олiмпу в космосi. Там були всi давньогрецькi боги! Афiна, Зевс, Посейдон, Амур! Аполлон присвятив менi пiсню, якоi я ранiше нiколи не чула.

Пiдеш ти туди,

Де гора висока, чарiвна.

Очi там – листок iскристий.

Там душа й повiтря чистi!

І, мов срiбло, усмiшка ясна.

Що означае «мов срiбло, усмiшка ясна»?

09.09.

або 10 вересня (я точно не знаю)

Про останнi подii: школу я не вiдвiдую – хворiю пiсля операцii. Тьотя Аля, Сашка й Ерик зникли. Їхня бабуся теж. Тьотя Валя й Альонка в тяжких умовах. Життя врятували, а як жити? Хорошого мало.

Альонка рада, що е рiчка. Купаеться там. Тьотя Валя в розпачi – iх не прописують i не беруть Альонку в школу. Але iй дядько Саша допомагае. Грошей немае, а це, на жаль, головне. Але все ж таки я рада за них.

Нам тут життя немае! Як прийшла вiйна, усi стали один одного вбивати. Нiхто вже не дружить нi з ким.

Снилися страхiття. Живiт болить, iз якого трубки прибрали. Гною багато текло.

– На годину якби спiзнилися, померла б, – лiкар сказав.

І наркозу передали. Серце ледь не вiдмовило.

Я нiкуди не ходжу з дому. Бiль. Лежу. Мама вдень на ринку торгуе, щоб купити картоплi та хлiба. Їй зi мною гуляти нiколи. А я нудьгую.

Ще в Грозному придумали таку штуку – «шарiатський суд» називаеться. І людей тепер розстрiлюють прямо на вулицях. Нещодавно розстрiляли жiнку i хлопця шiстнадцяти рокiв. Потiм ще iнших будуть розстрiлювати, сказали. Начебто вони (жiнка, ii сестра i цей хлопець) убили якогось

чоловiка. Сестра жiнки вагiтна. Їi поки залишили живою. Дитина народиться – тодi й будуть убивати.

Словом, темний лiс. Не збагнеш, не розбереш!

Поля

11.09.

Школу не вiдвiдую. Читала книжку «Алiса в Краiнi див». Потiм прийшли Хейда i Хава. Я з ними дружу. Хава – iнгушка, дочка дядька Султана, мае 13 рокiв, а Хейда – чеченка, мае 11 рокiв.

Хейда з мамою та братиком нещодавно до Грозного приiхали – доти вони жили в росiйському селi. Хейда каже, там учителi в школах п’ють горiлку. І страх що дiеться. Немае моралi. А тут у нас е мораль! Тож вони й приiхали сюди жити.

Хейда сказала, що в Росii тепер багато хто ненавидить чеченцiв i принижуе. Дiти-росiяни в школi б’ють дiтей-чеченцiв. Тому що вiйна.

Хава i Хейда повiдомили, що зi школи майже всi ходили дивитися на страту. Коли вбивали за шарiатським судом. Мами з дiтьми ходили. Малят на шию посадили, щоб тим виднiше було. А я сказала, що не пiшла б. А Хейда сказала, що було цiкаво.

Поля

18.09.

Привiт, 7-й клас «А»! Уже три днi в школi. Урокiв немае.

Учителi знахабнiли. Не вчать. Прогулюють! У нас багато нових хлопцiв. Я невiдомо ще за якою партою сиджу… Знову розбiрки. Справи нiкудишнi.

Бувай!

22.09.

Уранцi йшов дощ. У школi не була. Дiвчата обiцяли, а самi по мене не зайшли. Може, запiзнювались? Хоча…

Останнiм часом усе дуже дивне. Я прийшла в гостi до чеченцiв: дiвчинки Лунет, яка живе в будинку навпроти. У неi була вдома старша сестра Рита. Вони мене самi покликали. А потiм Лунет сказала:

– Полiно, зачини дверi в кiмнату.

Я пiшла й зачинила. Виявляеться, за ними ще однi дверi стояли. І дверi на мене впали. Усi стали смiятися. Це в них жарт такий був. А я ледве пiдвелася з пiдлоги.

Лунет 11 рокiв, але ii сестрi Ритi вже 16 рокiв!

Я розвернулась i пiшла. Яка тут дружба? Сама пiдлiсть. А Хейда книжку не повертае.

У класi е нова рудоволоса дiвчинка – Кассi. Їй скоро виповниться 12 рокiв. Їi мама росiянка, а тато iнгуш. З неi теж знущаються через росiянку-маму. Я вирiшила з нею подружитись. Понесу iй завтра касету з пiснями Алли Пугачовоi.

Ми з мамою посварились. І добряче. Мама мене боляче вдарила. І в мене кров пiшла. Я iй цього не пробачу! Хоча не знаю.

До нас приходила Ася, сестра Патошки. Мама iй скаржилася, що я погано вдома прибираю. Навигадувала. Я пiдлогу намиваю у квартирi тричi, щоб блищала.

Мама так розлютила мене балачками та лайкою, що я теж iй вiдповiла образливо. Хоча не хотiла, вибачить менi Бог, i iй теж.

Мама нервова. Мабуть, тому що стара. Я знаю, що, коли вона мене лупцюе, менi прикро, тiльки поки боляче, а потiм бiль минае i образи нема. Я знаю, що все можна вирiшувати по-доброму. А в мами здають нерви. Весь час кричить, б’еться.

Кассi теж на свою маму ображаеться. Усi мами б’ють дiтей. Кассi за волосся тягають.

Але я така, що надовго не ображаюся. Це видно.

Польдi

23.09.

Була в школi. Уроки сьогоднi були!

Дiвчата-сусiдки знову не зайшли по мене до школи. Я пiшла з Асею. Вона в 10-му класi. До школи ми йдемо трасою серед машин. Дороги для пiшохода немае. Іти пiвгодини. Нас у вiкно своеi машини побачив директор школи. Пiдвiз, спасибi.

У класi я i Кассi сидiли на передостаннiй партi. Усi хорошi парти зайняла банда Лур’е-Левицi.

Лур’е-Левиця – величезна, схожа на тумбочку. Їi служницi худi, красивi, але злi, як ехидни. Усi iх так i називають – «ii шiстка». Лiнда – чорне волосся й чорнi очi. Носить речi з натуральноi шкiри. Малка – русяве волосся, коса. Синьоока. Тара – гладка другорiчниця. Завжди жуе жуйку. Збираеться замiж! Яха – кучерява шатенка. Очi зеленi. Фарбуе очi та губи, тайкома беручи в мами помаду й туш. Нiма – у неi коротка стрижка. Вона бiлявка. Добре б’еться. Очi сiро-блакитнi. Мiла – волосся нижче плечей, свiтле. Очi синi.

Усi вони з багатих чеченських родин, а багатша за всiх Лур’е-Левиця. Вони всiма командують i всiх залякали в нашому класi. Хлопцi iм теж прислужують.

На душi менi тужно.

Я зробила на завтра всi уроки. Із другого класу мама в них навiть не зазирае. Я все роблю сама.

П.

25.09.

Мiй вiтчим Руслан у селi. Працюе. Лампочки для телевiзорiв не продаються. Вiн вирiшив скуповувати старi шаблi, чистити iх i продавати. Але купив усього двi. Однiею я помахала в залi. Вiдтодi пiдвiсок у люстри набагато менше, нiж було. Мама це помiтила i дала менi по шиi.

Але потiм пробачила менi i купила мiй перший у життi наручний годинник. Маленький такий, iз сердечками. Ася, сестра Патошки, попросила його помiряти, а потiм сказала, що загубила. Я так плакала! Як можна взяти, а десять хвилин по тому сказати, що загубила?

Ще я побилася з Магою. Було так. Нiяких обiцяних урокiв не було. Учитель Насреддин захворiв. А вiн один веде вiдразу кiлька предметiв! Банда Лур’е-Левицi принесла магнiтофон iз батарейками в клас. Врубили його i стали танцювати перед хлопцями. Ми з Кассi на передостаннiй партi сидiли й думали: аби тiльки вони до нас не лiзли. А Мага на останнiй партi сидiв. Новенький хлопчик – гарний, схожий на Імрана (Імран пiшов вiд нас в iншу школу), лежав на стiльцях неподалiк.

А Мага сказав, кивнувши на новенького:

– Дiвчата, вiн вам подобаеться? Ви б iз ним переспали?

Уся банда Лур’е-Левицi зареготала в захватi, а сама Лур’е-Левиця, у короткiй спiдницi, тiльки презирливо пирхнула. Я страшенно розiзлилась i кажу:

– Ти, Маго, нiчого розумнiшого вигадати не мiг? Ідiот!

А вiн узяв ноги в черевиках, поклав менi на спинку стiльця i сказав:

– Чого ти бовкаеш, росiйська свиня?!

Я пiдвелась i дала йому двiчi по пицi. Вiн у боргу не залишився: стяг iз мене хустку, кинув на пiдлогу й потоптав ногами. Новенький хлопчик (здаеться, його звати Ахмед) лежав i посмiхався.

Усе-таки я школу полюбила. Не знаю чому. Там не нудно.

Поля

28.09.

Менi снилися сни про Всесвiт. Я бачила величезнi айсберги з льоду, у сотнi разiв бiльшi за Землю.

09.10.

Привiт!

Сьогоднi я вперше побилася. Стусани, яких я i Мага одне одному iнодi даемо, не рахуються. Я кажу про справжню бiйку. Вони завжди мене били. Нападали по кiлькоро. А я не вмiла битись i не хотiла. І вони звикли ображати мене «росiйською тварюкою», бо в мене росiйська мама, i командувати.

Ми чергуемо в класi кожен у свiй час: миемо пiдлогу, замiтаемо. Сьогоднi повиннi були чергувати Лiнда, Нiма й Малка. Ми з Кассi вже зiбралися були йти. Аж тут пiдiйшла Лiнда. Ударила мене по обличчю i сказала:

– Прибереш замiсть мене, росiйська тварюко!

Кассi злякалась i вiдскочила. Лiнда спокiйно пiшла до своiх, до Лур’е-Левицi й дiвчат. Хлопцi з ними теревенили в кутку. Вона навiть не подумала, що я можу вiдповiсти.

Мене трусило. Але я не знала, як почати бiйку. Я не хотiла вдарити ззаду, як б’ють боягузи й негiдники. Я пiшла й розвернула ii за плече. Лiнда так здивувалася, що навiть нiчого не зробила. А я подивилася iй в очi, а потiм ударила.

Вона заверещала i стала дряпатись. Тодi я схопила за волосся й ударила ii головою об парту. Парта зламалась, а Лiнда впала. Нiхто не накинувся на мене. Усi стояли й дивилися.

Я сказала:

– Сама бруд прибирай. Зрозумiло?

– Я наскаржуся директору, що ти мене вдарила, – сказала Лiнда якось не дуже впевнено.

– Іди i скаржся! – сказала я.

Вона пiшла до директора, але ii навiть нiхто не став слухати.

Коли мене били, я не скаржилася нiкому, навiть коли менi «вибухiвку» в чоботи клали й сумку з вiкна третього поверху кидали.

Усi дивилися на мене в захватi. Лур’е-Левиця пiдiйшла i сказала:

– А ти класна!

Поля

18.10.

Інодi менi здаеться, що все це – сон. Сон, який коли-небудь скiнчиться. Що я бачила? Вiйну.

Роботу. Ринок.

Ще школу, свiй жахливий клас. От, припустiмо, в нас твiр: менi хочеться написати щось гарне, добре, а не виходить! Але навiть найдовшi страхiття закiнчуються. І я думаю: що ж побачу, коли прокинусь? Квiти, траву, сонце! Що це? Я лежу на пiску, i поряд хлюпоче море!

Вiтрильник iз бiрюзовими вiтрилами пливе, гойдаючись на хвилях. Захiд сонця, яке прощально видихае червоно-жовтогарячi променi. Чайки кричать. Де я? У мене ж мае бути батько? І я згадую, що вiн вирушив на вечiрню прогулянку. Вiн на вiтрильнику, далеко. А мати? Мама готуе варення разом iз тьотею i, здаеться, менi щось доручала. Раптом iз-за дерев вибiгае дiвчина. Кароока, схожа на мене.

– Полю! Я знайшла! Знайшла!

– Що ти знайшла? – питаю я, дедалi бiльше дивуючись.

– Як що?! Суницi, звiсно! – вiдповiдае вона.

Я згадую: це моя сестра.

– Ходiмо! – кличе вона за собою.

Дорогою я розповiдаю iй сон: про те, як я жила в дивному мiстi на ймення Грозний, як ходила до школи i яка була вiйна.

Сестра смiеться.

– Ну й привидиться ж таке!

Ми з сестрою бiжимо далi. Суниць так багато! Швидше треба iх зiбрати! Аж тут невiдомо звiдки чути дзенькiт. Вiн перетворюеться на гудiння. Потiм це вже справжня сирена. І голос нашоi вчительки, як грiм:

– Здавайте твори! Урок закiнчено!

Ах, це був сон!

П.

19.10.

Привiт!

Ти, Щоденнику, i не уявляеш, що тут дiеться! З’явилися тьотя Аля, Ерик i Сашка. У них бандити захопили будинок! Ох! Ох! Той будинок у приватному секторi, де жила iхня бабуся!

Я iх побачила – подумала, що вони привиди, такi вони були блiдi. Що буде далi, невiдомо.

Тьотя Аля, тьотя Мар’ям, моя мама, вiтчим Руслан, Ерик i я п’емо чай (я заразом устигаю записувати, не встигаючи пити чай). Усi вирiшують, як бути.

Мама запропонувала поiхати в дiм i поговорити з бандитами. Але тi мають автомати. Зараз у всiх бандитiв автомати. У мене болить горло – застудилася. Бог милостивий, пройде.

Я з Ериком поводжуся неправильно. Знову соромлюсь i ховаюсь за Щоденником. Нiчого не можу з собою вдiяти.

З будинку iхньоi бабусi бойовикiв не вигнати. Мiлiцii немае. Так що, швидше за все, бабуся Тося, Ерик, Сашка й тьотя Аля житимуть у нашому пiд’iздi. У них тут однокiмнатна квартира. Їi поки не зайняли бандити.

21.10.

Щойно зi школи!

У мами на роботi неприемностi. Утискають. Ранiше, до вiйни, такого не пам’ятаю.

У школi зранку все було нiчого, а потiм прибiгла Кассi й розповiла, як хлопцi з 10-го класу затягли ii на горище! І змушували палити. І цiлуватися. От!

А кiлька днiв тому, коли я виходила зi школи, то почула, як десятикласники, показавши на мене пальцем, говорили:

– Ця гаскi?

(Гаскi – презирлива назва росiян.)

– Так, вона – гаскi!

– Точно гаскi? На чеченку схожа! Гарна!

– Гаскi, гаскi!

– Якщо гаскi, то з нею все можна.

Кассi вони пiймали вчора й затягли у свое лiгво. Їi мама й тато на ринку торгують деталями для машин. Живуть вони бiдно. Вона вдома й сказати побоялась.

А сьогоднi я сидiла на перервi й розмовляла з худенькою дiвчинкою Тиною. Раптом пiдходить до нас «тьотя» 17 рокiв, iз 10-го класу! І каже:

– Полiно, ходи зi мною.

З якого привiту, питаеться? Я ii вперше бачу. Доти тiльки мигцем бачила, з десятикласниками.

Вона схопила мене за руку й волоком потягла по коридору! А я настiльки очманiла вiд того, що вiдбуваеться, що дозволила себе кiлька крокiв протягти. Потiм зупинилась i кажу:

– Я кроку не ступлю. Куди ти мене тягнеш?!

А тим часом хлопцi з 10-го класу пiшли в кабiнет (а там нiкого, крiм них, не було) i встигли пiдморгнути моiй «церберцi», яка щосили тягла мене шкiльним коридором! Я вiдразу зрозумiла, що вони задумали якусь гидоту!

Вона менi каже:

– Ходи, i без розмов! Тебе зараз де з ким познайомлять… І взагалi – ти «росiянка». Не думай про себе забагато!

Я вивернулась, вирвалась i побiгла. Вони це побачили, i за мною. На щастя, урок почався. Я встигла заскочити в клас.

Менi так тривожно. Говорила з Кассi, як бути. Але вона – типу Альонки: «Якщо тебе схоплять, я втечу».

Тина, худенька чеченка, взагалi страху натерпiлась. Тепер зi мною навiть розмовляти боiться, щоб не потрапити пiд розбiрки. Ми з Тиною ходили iнодi разом додому. Але вiд згорiлоi п’ятиповерхiвки вона йде в iнший бiк, а менi ще два квартали йти на самотi.

Сьогоднi з неспокiйною душею йшла зi школи i бачу: стоiть новий сусiд iз нашого будинку (який уже не раз висловлювався, що нас iз мамою треба вбити). Цей здоровенний чолов’яга став кричати на мене по-чеченськи. Я йду, вдаю, що це вiн не менi. Адже я його навiть не знаю, що вiн може менi говорити? Тодi вiн став росiйською кричати:

– Росiйська суко, я тебе зарiжу! – i ще щось горлав i горлав.

Зараз я вже вдома. Але менi все одно страшно.

Тьотя Аля в нас учора ночувала. А Ерик у Мансура. Вони бояться ночувати у своiй квартирi.

Сьогоднi мiй вiтчим Руслан пiде виставляти незваних гостей iз домiвки бабусi Тосi. Руслан по-чеченськи iншим чеченцям спробуе пояснити, що недобре виганяти старих росiян на вулицю та захоплювати iхне майно.

Ерик i тьотя Аля виiдуть в iнший регiон. Назавжди. А що робити? З iхньоi оселi загарбники виселятися не мають намiру. Погрожували. Руслан нiчого не змiг зробити.

Поля

22.10.

Була в школi. Урокiв майже не було. Я розповiла вчителевi Султану Магомедовичу, як мене десятикласники хотiли затягти в порожнiй кабiнет. Вiн пiшов iз ними поговорив. Сказав, мабуть, що в мене в роду чеченцi, щоб вони мене не чiпали.

Сьогоднi «Осiннiй бал» в 11-х класiв. Наш 7-й «А» пролетiв!

Тьотя Аля плаче – не хоче з Грозного iхати. А що робити?

Тьотя Аля та Ерик виiхали. Ми iх обiймали i плакали.

Кассi знае мою домашню адресу. Це погано! Може «здати», якщо ii налякають старшокласники. Батьки Кассi полюбляють випити. Їй жити важко.

Вона теж веде щоденник. Дала менi почитати. Переписую звiдти сторiнку: «Прийшла з пляшкою горiлки (хто?) засмучена. Випила з мамою. Потiм прийшов тато. Теж п’яний. Менi було нiяково, i я сидiла пiд лiжком. Дзенькали склянки». О як! Їi щоденник iще крутiший, нiж мiй!

А тепер настав час прощатись. Я написала два великi зошити Щоденника i вiдкрию третiй. Жаль трохи, що розлучаюся з першими двома. Але попереду новi очiкування, новий свiтанок.

З любов’ю, Поля

23.10.

Приходила в гостi Хейда. Вона вирiшила стати письменницею. Складае роман! Вона просила допомогти, i майже все сьогоднi складала я.

Заглядала Хава. Ранiше вона в бiйцi завжди перемагала мене. Вона на рiк старша i сильнiша. А нещодавно ми побились, i вона в бiйцi впала на колiна. Я надавала iй стусанiв. Вiдтодi вона тихенька та смирненька.

Хава дуже вродлива: великi зеленi очi, смаглява шкiра й довге хвилясте волосся!

Я займаюся йогою та медитую.

24.10.

Написала оповiдання. Воно про те, як бандити прийшли вбивати господарiв будинку. Потiм перечитала його i спалила.

У Хави моя книжка «Том Сойер». Хоч би не загубила!

Приiхала бабуся Тося. Ночуе в нас. Здаеться, вона знае про мою симпатiю до Ерика.

26.10.

Прийшла зi школи. Дорогою наслухалася гидоти вiд подруги Хави, сусiдки Малiди та iхнього однокласника.

Вони всi у 8-му класi. Усю дорогу знущались. Обзивали «росiянкою». А це найбiльша ганьба! Росiяни бомбили Чечню, а тепер якщо хто «росiянин», то його вбивають.

Особливо невiдомий менi хлопець перед Малiдою та Хавою хизувався – гидоту говорив. А перед моею мамою Хава й Малiда тю-тю-тю – мило так спiвають! І сумочку допоможуть донести. Адже «друзi». От як прикидаються!

Снилися поганi сни.

Кассi пересiла вiд мене

за парту до Яхи. Ближче до вiкна. Я на неi страшенно образилася – бути служницею у служницi! Але знаку не подала.

Яха, як i iншi в бандi, в усьому допомагае Левицi-Лур’е. Б’ються, влаштовують розбiрки за ii iнтереси. Утискають тих, хто iй не до вподоби. Завжди ходять разом.

Погано менi тут, страх погано.

П.

27.10.

Треба готувати залiки. Такi новi шкiльнi правила. Тьотя Аля передала звiстку, що спробуе з дiтьми повернутися до Грозного, у свою квартиру. Бiльше iм жити немае де, тiльки на вулицi. Можливо, Сашку вони оселять у нас.

Учора я й мама вiднесли в приватний сектор дядьковi Тагiру лист. Татарин-сусiд цей лист передасть у Ставропольський край Альонцi й тьотi Валi! Ото Альонка зрадiе!

Сьогоднi в школi з Кассi сталася така iсторiя: вона побилася з Тарою. За це Лiнда i Яха потягали ii за волосся й надавали стусанiв. Кричали iй:

– Ти – росiйська дурепа!!!

Я знайшла ii заплакану в туалетi й сказала:

– Оце тобi урок. Пiдлизуйся до них бiльше.

Вона спитала:

– А що робити? Як вижити?

– Об’еднатися! Слабких не так мало, як здаеться. Вони можуть бути сильними!

Я iй сказала, що буду головною i все вирiшуватиму. Але вони повиннi мене пiдтримати: вона, Тина, Зуля, Сета й Заiра.

Хлопцi самi собою або прислужують iнколи Лур’е-Левицi. На них покладатися не можна.

П.

28.10.

Вечiр я провела чудово! Ерик приiхав. І був зi мною нiжний i гречний. Догоджав! Подавав чай! Ми грали в карти при свiчках, тому що електрика вимкнулась. Вона дуже рiдко бувае в Грозному. Ми iли цукерки. Я смiялась i жартувала й не могла зупинитись. Почувалася такою дурненькою i такою щасливою!

Ерик пiдсунув менi тест iз газети: «Чи гарна ви господиня?», пiсля чого смiху та жартам не було кiнця.

Сашку тьотя Аля залишила в родичiв, у iншому регiонi. Але всiй iхнiй родинi в родичiв не помiститись.

Поля

29.10.

Надворi дощ. Я прийшла зi школи.

Розмовляла з дiвчатами. Кассi й Тина бояться виступити проти правил шiстки. Лур’е-Левиця диктуе подii в класi.

Крiм цього, раптом учителi стали вимагати з дiтей плату за навчання! Звiдки брати грошi?!

Здивував Хасик-забiяка. Пiдiйшов сьогоднi й каже менi:

– Ти за Магою сумуеш? Ти ж його кохаеш! Вiн сам менi сказав.

Я ледве зi стiльця не впала й вiдразу зненавидiла Хасика-забiяку ще дужче, нiж ранiше.

А Кассi й Заiра по ньому сохнуть – називають у своiх анкетах його не iнакше, як «любий Хасик».

Мамi я розповiла про новенького синьоокого Ахмеда. А мама миттю вiдрiзала:

– Тобi його не бачити!

Тепер я його будь-що закадрю.

П.

30.10.

З математики контрольна робота!

У школi знову розбiрки та бiйки через мою нацiональнiсть. Я навчилась битися залiзним стiльцем i шваброю. До речi, швабра дуже допомагае, коли супротивникiв декiлька. Треба крутити ii над головою. Тодi в них менше шансiв кинути мене на пiдлогу й добивати ногами.

Читала книжку про Шаолiнський монастир. Потрапити б туди!

Зараз чекаю на подругу Хейду. Вона вчиться не в моiй школi, а в iншiй. Живе в чотириповерховому будинку навпроти. Я допомагаю iй писати роман. Диктую сюжет, а вона записуе. Переказала iй книжку «Король Матiуш Перший» Януша Корчака.

У школi, мiж навчанням i бiйками, розмовляла з Ахмедом. Вiн любить музику. Прийшла тьотя Мар’ям. Ми п’емо чай. Вона каже, що дiти не розумiють, що роблять, коли ображають мене. Ранiше всi народи жили в мирi, а тепер вiйна багатьом зiпсувала мозок.

Розповiла про те, як поряд, на зупинцi «Ташкала», батько вбив рiдну дочку шiстнадцяти рокiв. Задушив хусткою i закопав. І всi сусiди знають. Цю дiвчину згвалтував водiй маршрутки, i, щоб урятувати честь сiм’i, родичi ii вбили.

Це дуже страшно!

П.

02.11.

Заходила до тьотi Алi. Ерик був зайнятий. Майстрував щось iз Мансуром. Я покрутилась i пiшла. Робила з Хейдою галушки та вареники. Ми слухали музику на магнiтофонi.

У чвертi з математики менi поставили трiйку. Яка ганьба!!! Трiйку! У мене всi п’ятiрки! Я навiть розгубилася спочатку. Це слiд виправити!

Вiд сьогоднi канiкули.

Хава книжку повернула й узяла iншу з нашоi бiблiотеки.

Мiй вiтчим Руслан привiз менi зошити й ручки для навчання та кудись вiдразу поiхав.

05.11.

Снився сон про корабельну трощу. Я потонула й потрапила на той свiт до примар, у свiт величезного Мiсяця.

Чомусь стала прохати телефон, щоб зателефонувати Акбару, синовi тьотi Мар’ям, i все розповiсти.

Зараз 16.00. Ми пили з мамою чай. Мама каже:

– Дай-но менi свою шоколадку!

Я iй дала й кажу:

– Я теж робила тобi натяки щодо банана, а ти не подiлилась.

А вона:

– Тонкi натяки на товстi речi? – смiеться.

Приказка така. Менi ж анiтрохи не смiшно.

П.

06.11.

Електрики нема. Води нема. Газ ледве працюе на пiчцi. Учора тьотя Мар’ям i тьотя Аля сидiли в нас. Тьотя Аля принесла книжки, якi брала читати. Розповiла, що iм хтось вiддав телевiзор. Та що з того? Ми його все одно дивитись не можемо.

Вiтчим Руслан привiв Шерванi, свого друга-чеченця, до нас додому. Друг вiрить у джинiв та рiзних духiв. Каже, що духи стежать за людьми i збивають iх iз дороги. Загалом вiн мае рацiю. І нам його шкода.

07.11.

Прибрала в усiй оселi. Читала книжки Л. Толстого. У нас дванадцятитомник.

Бачила Хейду та Хаву. Хейда говорила про хлопцiв, а Хава стерла мою музичну касету, а бреше, що й пальцем не торкалася.

Мама прийшла з ринку – торгувала. У неi болять руки й ноги. Вона спить.

09.11.

Заважають навчатися. Вивчила тiльки пiдручник з iсторii та фiзики. 11 листопада до школи.

Заходила до тьотi Алi. Ерик мовчить.

Хейда приходила. Їi тато живе з iншою дружиною, а не з ii мамою. Хейда хоче посварити свого тата i його iншу дружину. Вона думае, що тодi тато до них повернеться.

Я боюся бути вдома сама. Дивнi речi вiдбуваються. Дверцята шафи стукають, посуд перевертаеться сам собою!

Сусiди кажуть, ранiше на мiсцi будинку й садiв-городiв був старий цвинтар.

Поля

11.11.

Сьогоднi треба було йти до школи. Але дiвчата-сусiдки, якi обiцяли зайти по мене, знову не дотримали слова. Хавi напередоднi моя мама виказала через касету, i вона, певне, образилась. Але вибачилась i обiцяла перезаписати пiснi.

Патошка з третього поверху захворiла. У неi температура.

Поскаржилася мамi на вiтчима. Але мама сказала, що його кохае, стала на його бiк, а менi звелiла замовкнути. Я сама-одна. Нiхто мене не захистить.

Моя творчiсть мамi теж не до вподоби. Прочитала iй уривок зi свого роману про острови, а вона як закричить:

– Ти пишеш своi писульки, а треба хату прибирати, на ринку торгувати, iжу для родини готувати! Нiкому твоi записи не потрiбнi! Ач, знайшлася письменниця!

Потiм iй наче стало соромно, i вона вирiшила загладити сказане. Але це не загладиш.

Друзiв немае. Що робити? Допоможи менi, о Боже!

P. S. Узяла й порвала свiй роман. На дрiбнi шматочки. Усi три зошити.

П.

12.11.

Дiвчата з двору, Ася, Хава й Малiда, чесно сказали, що iм зi мною до школи ходити соромно. У мене мама росiянка – iх обзиватимуть. З ким ходити? З ким повертатися?

Сварилася з Кассi. Вона заявила, що пiде на побачення з Ахмедом i торкнеться його ТАМ.

Я сказала, що вона поводиться, як повiя, i я з нею бiльше не дружу. Сета й Заiра мене пiдтримали.

Удома Хейда i я готували вареники з картоплею. Мамi вареники не сподобались. А тьотя Мар’ям нас хвалила.

17.11.

Пишу в темрявi. Свiчки скiнчились.

У нас у гостях були тьотя Аля й тьотя Мар’ям. Сидiли, пили чай з мамою та вiтчимом. Потiм тьотя Аля пiдвелася й каже:

– Пiду грати з Ериком у карти!

Я на неi подивилася: менi незручно було проситись, але

я дуже хотiла пiти. Шепнула мамi:

– Ма, скажи, щоб я до них пiшла в гостi.

А мама взяла й промовчала.

Тьотя Аля ж знала, що я хочу побачити Ерика! Я думала, вона – мiй друг. З Кассi я посварилась. Мама не розумiе мене. І Хейда сьогоднi не прийшла. З вiтчимом сварюся.

Дорослим так весело разом! Вони п’ють чай, розповiдають одне одному iсторii. А я з ними, але на самотi, сама собою.

Патошку вiдвезли до лiкарнi. Бережи нас Боже!

П.

18.11.

Новини з мого рiдного класу. Рудоволоса Кассi намагаеться знову подружитися. Заговорюе.

З дiвчатами, Сетою, Заiрою, Тиною та Зулею, ми вирiшили одна одну не давати ображати. Тепер, якщо одну з нас кривдять – iншi повиннi заступатись. Інакше нам не впоратись.

Сета живе в приватному будинку з бабусею. Вона сирота. Завжди ходить у великiй хустцi, за що iншi дражнять ii «Ваххабiстка». У Заiри старенькi тато й мама. Вони бiднi. Їжi в будинку нема, але вона мрiе стати уславленою спiвачкою!

Худенька Тина в сiм’i дев’ята дочка. Тато помер, а мама завжди на ринку. Торгуе шкарпетками. Зуля – гладенька. Вона як дитина за розумом. Але добра. Вони моi соратники.

По дорозi зi школи додому я побачила дiвчат-сусiдок, Хаву й Малiду. Тато Малiди, до речi, возив мене на операцiю апендициту.

Вони за мене на рiк старшi. Мають по 13 рокiв. 8-й клас! З ними була ще iхня однокласниця Айзара. Вони не хотiли, щоб я з ними йшла. Але менi було начхати. Я не хотiла йти сама – небезпечно. Наздогнала iх, i ми пiшли дорогою разом. Розмова на перехрестi зав’язалася така:

– А знаете, що… – загадково мовила Айзара.

– Так, ти знову про секс! – сказала Хава.

– Що новенького? – пожвавилася Малiда.

А я промовчала. І от вони стали розповiдати про Росiю.

– Там, у Росii, таке дiеться! Вай-вай! Це не те, що в нас у Чечнi. У Чечнi – порядок! – сказала Айзара. – А в Росii батьки сплять iз дочками, брати гвалтують сестер! Дiдусi тр*хають онукiв!!!

– Ми, чеченцi, одружуемось, а потiм уже займаемось цим! – пiдкреслила Малiда. – А росiяни – свинi!

– Батько зi своею дочкою щодня був як iз жiнкою, а щоб вона не переймалася, сказав: «Не бiйся, целка буде в порядку», – сказала Айзара, а потiм повернулася до мене й каже: – Ти знаеш, що таке «целка»?!

Я почала була згадувати твори Л. Толстого, прочитанi нещодавно, i В. Шекспiра. Але в них такого слова точно не було! О жах – не було! І я вiдповiла:

– Нi.

З Малiдою, Хавою та Айзарою вiд моеi вiдповiдi стався напад iстеричного смiху. Вони аж до слiз реготали й верещали! А потiм знову стали розповiдати всiлякi непристойнi iсторii навперебiй:

– У Росii в школi згвалтували дiвчинку! Вай-вай! Росiйськi свинi! Двое хлопцiв ii тримали, а один…

Далi зовсiм непристойно, переказувати не буду, а то ти, Щоденнику, почервонiеш. Я слухала, витрiщивши очi. Айзара це помiтила i сказала, показавши на мене пальцем:

– При нiй незручно таке розповiдати!

– Полю, закрий вуха! – засмiялася Малiда. – Дорослi розмовлятимуть!

Наче вона вiд мене набагато старша, а всього ж на один рiк: iй тiльки виповнилося 13 рокiв.

– Бiдна Поля, iй треба з малятами ходити, а не з нами, – пiдтакнула i Хава, чим викликала черговий напад смiху.

Але, як тiльки Айзара зникла за поворотом, а нам треба було ще йти квартал до нашого двору, Хава злякалася.

– Ти не думай, що я з ними. Я не така. Татовi Султану нiчого не говори, – попрохала вона.

Я на це кивнула. Ага, пiду я таке дядьковi Султану говорити! Із сорому вмерти можна.

Малiда нiяк не вгамовувалась.

– У тебе, Полю, вже е менструацiя? – спитала Малiда.

– Нi! – вiдрiзала я.

– Ох, брешеш!

– Брешу, – погодилася я. – Годi таких розмов!

– Малiдо! Ти поводишся непристойно! – сказала Хава.

– Хочеш, я на весь двiр крикну: «Менструацiя! Менструацiя!» Менi не соромно! – заволала Малiда й затупотiла ногами.

– Заткнись i не понтуйся! – просичала Хава.

– МЕНСТРУАЦІЯ!!!!! – закричала Малiда на весь наш двiр.

Бiля пiд’iзду стояли хлопцi, ходили двором сусiди з вiдрами – воду носили з городiв! Сором. Нiзащо бiльше не пiду з ними зi школи! Тьху!

Я прийшла додому i бачу: величезний щур без голови. Прямо бiля дверей. Буду прибирати.

Поля

19.11.

У школi все погано. Нова вчителька не говорить росiйською. Побачивши мое прiзвище, вiдразу зненавидiла. Сказала: «Росiяни – тварюки! Росiяни вбивають чеченцiв!» Але я нiкого не вбивала! Це мого дiдуся вбило пiд обстрiлом у лiкарнi!

З Кассi я не помирилась, хоча вона дуже намагалась.

Хава й Малiда вирiшили заходити по мене до школи. Їм анi краплi не соромно!

Приходила в гостi дiвчинка Хейда. Принесла свiй блокнот – вона пише вiршi.

Їй подобаеться Сашка, син тьотi Алi. Хейда в Сашку закохана!!! Хейда читае книжки й любить малювати. Вона розповiла, що ранiше жила в Росii, у селi. Їi дядько тримав там отари овець. Хейда гралася з одним ягням. Полюбила його. Зав’язувала йому бантик. А потiм дядько його зарiзав. Хейда дуже плакала.

Несподiвано сьогоднi хлопчик iз нашого класу, Алiхан, освiдчився менi в коханнi. І подарував якийсь корч у горщику. Начебто кактус.

Я його взагалi нiколи не помiчала. Вiн мовчун.

Ахмед виявився дурним i порожнiм. З ним продовжуе зустрiчатися Мiла.

Поля

22.11.

Прийшла вiд тьотi Алi. Навiдувала ii. Вона допомагае менi з математикою.

Ерик сказав усього кiлька слiв.

Я самотня. Немае вiтчима – вiн поiхав, немае мами – вона на ринку.

Я зайнялася копанням у своiй душi. Я не розумiю себе. Що це? Я злюся на Ерика, тому що не е дiвчиною його мрii. Тому що вiн не любить мене. Але чому вiн повинен мене любити?! Та я злюся. Злiсть переповнюе.

Я склала собi iдеал, який не е реальнiстю. Мама каже, треба сприймати людину такою, як вона е.

Я дiйшла висновку, що я не права, поводжуся погано (це мама днями пiдказала) i, як не крути, – найпротивнiше дiвчисько на свiтi. Менi потрiбно бути вольовою. Сильною. Я зовсiм не вмiю жити в цьому свiтi. Але я обiцяю виправитись!

Поля

23.11.

Весь час думала про Ерика. Як усе кепсько!

Учора я сказала в гнiвi, що Ерик i тьотя Аля нехорошi, а бабуся Тося – хороша. Але мама вiдповiла, що всi – хорошi.

– Це ти не вмiеш знаходити цiкаву тему для бесiди, – сказала мама. – Ти нудна!

Як знайти тему для бесiди? Про мудрi книжки та грецьких богiв Ерик не говорить. Про танцi на столi я нiчого не знаю. Учора, наприклад, я була в гостях i Ерик спитав:

– Ти ходила сьогоднi до школи?

– Нi, – вiдповiла я.

– Чому?

– Сьогоднi вихiдний день!

Тьотя Аля перепитала Ерика:

– Що Поля сказала?

А вiн вiдповiв мамi:

– Сама в неi запитай, вона тут щось мимрить ледь чутно.

Я образилась.

Краще мовчати. Свое серце можна наповнити або любов’ю, або злом. Я зрозумiла одну важливу рiч: нiкого не можна вважати своею власнiстю i кожен мае право, щоб бути.

Поля

24.11.

Причапала сьогоднi до школи: дивлюсь, а банда Лур’е-Левицi вже виглядае когось бiля ворiт.

Хотiла повз пройти.

Але Мiла перегородила менi дорогу i каже:

– Полiно, ти в Мамеда (або Мехеда – я не зрозумiла точно) закохана, так?

Спочатку я навiть трохи злякалась, бо менi здалося, що вона сказала «Ахмеда».

Я подумала: зараз буде бiйка, iх шестеро, а моiх дiвчат немае, i кофтина в мене нова, а стане дiрява.

– То з Мехедом, значить, крутиш? – повторила Мiла.

Почувши незнайоме iм’я, я знизала плечима й сказала:

– Ти зовсiм, чи що?!

На що Яха, Малка й Нiма заявили:

– Звичайно, з ним! Вiн сам сказав!

– Ну й iди до нього!!! – чомусь iстерично закричала Лiнда й заплакала.

Тара ii обiйняла.

– Зовсiм здурiли! – я

посунула iх iз дороги i пройшла. Бiйка мене обминула.

Прийшла додому, а мама каже, що цей хлопець, уже не знаю, як його звати (Мамед чи Мехед), певно, сам нашим дiвчатам щось набрехав. Просто знущаеться, бо я росiянка.

П.

26.11.

Була вдома в Хейди. Така бiднота! Сiсти нiкуди, немае навiть стiльцiв. Сидять на пiдлозi! Одне лiжко, i повно народу у квартирi (дядьки, племiнники, ще хтось).

Хейда лiнуеться прибирати, i ii тьотя встигла менi поскаржитися, що вона «як тарган».

Бачила мигцем Мансура. Вiн пiшов до Ерика. Вони друзi. У Мансура теж мама росiянка, як i в Ерика, як i в мене.

Вiтчим Руслан став до мене прискiпуватися сьогоднi, i ми посварились. Мама його захищае. Кричить на мене. Прикро!

Склала вiрш. Мама каже:

– Викинь його у вiдро для смiття! Нездара!

27.11.

7.00. Учора ми всi страшенно полаялися. До нас завiтала тьотя Аля й запросила мене до себе. Мама стала кричати на неi, я на маму, а вiтчим Руслан на нас усiх. У результатi Руслан гримнув дверима й пiшов.

Тьотя Аля пiшла до себе у квартиру, а мама пiвночi вiдривалася на менi, вигукуючи лайки.

Зараз мама мене розбудила о сьомiй ранку i виганяе за дверi.

– Іди, торгуй на ринок! Давай! Давай!

Сама вона вдома буде лежати. Чекатиме, що я грошi принесу.

13.00. Я дуже змерзла. Холодно. Снiг. Наторгувала мало. Куплю перекусити мамi. Може, вона подобрiшае?

17.00. Розрахунок справдився. Мама поiла приготовану мною вечерю i дозволила пiти до тьотi Алi. Мiй вiтчим Руслан удома. Сидить за швацькою машинкою. Шие.

Поля, яка жуе мандарин

29.11.

Торгувала. Познайомилася на ринку з дiвчинкою-росiянкою. Мае 11 рокiв. Їi звати Веронiка.

Вiтчим образився. Нi з ким не розмовляе.

30.11.

Була в школi. Через те, що втекли з прибирання, втику не було.

Я з Хейдою ходила по воду на колодязi. Три години воду тягли у вiдрах. Важко.

Вiтчим ходить набундючений.

А клята сусiдка тьотя Айшат, якiй моя мама врятувала дядька Адама, лiзе з гидотою. Обзиваеться й бажае нам смертi. Як побачить на вулицi, кричить:

– Навiщо врятували Адама?! Я не хочу жити з калiкою! У нього тепер ноги немае!!! Нехай би вмер!

Вона – мати чотирьох дiтей.

Поля

01.12.

Ерик i тьотя Аля поiхали сьогоднi. Баба Тося лишилась. Їм немае на що жити, i вони хочуть одержати пенсiю баби Тосi.

Пенсiю в Чечнi не платять, платять у Росii.

02.12.

Я малюю свiчку з натури. Вiск капае просто на стiл.

У наш клас посерединi навчального року прийшла нова дiвчинка. Лур’е-Левиця не прийняла ii у свою «елiтну банду». Ми хотiли з нею подружитись, але вона сама собою. Вона з гiрського села. Чеченка. Але в неi росiйське iм’я – Арина.

Дiвчина пiсля школи йде на ринок у центрi мiста i торгуе – зовсiм як я. Вона продае чоловiчi сорочки та жiночi майки. Купуе iжу, готуе. Уроки робить уночi. В Арини багато сестер i братiв, а вона найстарша з дiтей у родинi. Мае 12 рокiв.

Кассi вирiшила з нею зблизитись. Намалювала троянду, дуже гарну, i подарувала менi:

– Вибач, Полiно! Я пересяду до неi за парту! Хочу говорити з нею.

Ну що ж, я не ображаюсь.

Поля

04.12.

Що коiться, жах! Мама сказилася. Б’е мене нiзащо! І руками, i ногами. Кидае в мене речi! А все через Хейду. Вона… Не можу продовжувати – мама кричить i кидаеться. Вибач.

19.00. Мама лаеться i знов-таки нечесно б’еться. Говорить:

– Ти клята тварюка! Худобина! Я тобi покажу! Я видам тебе замiж за злющого дядька, ось тiльки закiнчиш 9-й клас! – i все в цьому дусi.

Ще мама купила менi набiр бiлизни для посагу, а тепер усе забрала собi у свою шафу.

20.00. Ну й дiсталося! Мама грозила, верещала i шпурляла в мене всi речi, що попали iй пiд руку. Зараз затихла (тьху, тьху, тьху). А все через те, що в нас у квартирi було заземлення. Це такi дроти вiд сусiдiв iдуть, щоб електрика хоч iнодi вмикалась. А заземлення потрiбне – дрiт зачищаеться й один кiнець на залiзну батарею прив’язуеться, а другий кiнець дроту в розетку вставляють. І треба саме в певне гнiздо розетки запхати кiнець!

А Хейда прийшла до нас i, поки я вiдвернулася, вона витягла дрiт i сунула його не в те гнiздо! Вийшло лихе замикання! Дроти загорiлись! Хейда пищить! Удома тiльки я й вона! Я хотiла руками дрiт схопити, але згадала, що струм може вбити людину. Схопила палицю дерев’яну й зумiла витягти дроти, що палали, з розетки.

Мама мене побила за те, що так вийшло. І кричить. Природно, завтра я йду на ринок торгувати («без розмов»), i взагалi накладено купу покарань. Наприклад, мама заявила: «На Новий рiк я ляжу спати, а ти роби що хочеш!»

Якщо так i станеться на Новий рiк, я лежатиму в лiжку з заплющеними очима. Я уявлю тьотю Алю, Ерика й Сашку. І бабу Тосю! Яка рiзниця, з ними я чи нi? Вони ж зi мною!

Прийшла до нас бабуся Тося. Я iй про все поскаржилась. А дядько Хейди полагодив дроти. Виявилося, нiчого страшного не сталось.

Зараз мама з кухнi говорить:

– Полю, йдеш пити чай?

– Нi, – вiдповiдаю. За що мене били, питаеться?

– Йдеш?! – репетуе мама.

– Нi! – кричу я.

– Полю, йди, будь ласка, мила, – просить бабуся Тося.

Я пiшла, а мама мене побачила й заходилася ще дужче верещати:

– Геть звiдси, мерзенна тварюко! Забирайся!!!

Баба Тося несмiливо заступилася:

– Навiщо ж так?

– Нехай за своi слова вiдповiдае, – кричить мама. – Сказала: «Нi», значить – нi! Без чаю обiйдеться! Осляча порода!

– Ну й добре! – сказала я та вийшла.

А мама все репетуе й репетуе.

Я сiла складати вiршi про кораблi в океанi.

05.12.

4 ранку!!! Зараз близько 4 години ночi (чи ранку?)!!! Мене мама пiдняла о 2 годинi ночi й сказала так:

– Я засмучена. Горло болить. Спати не хочу. І тобi, поганцi, спати не дам!

Пiдняла стусанами з лiжка. Змусила заново прибирати всю квартиру.

Тепер близько 4.00 ранку, i вона дозволила менi, бачте, поспати до 5.00 ранку, а потiм – на ринок працювати. А я вже спати не хочу.

16.30. Торгувала. Купила iжi додому. Бачила на ринку Веронiку, росiянку. Вона з незабезпеченоi родини. Ночуе де трапиться. Їi руки у виразках. Вона ходить по торговельних рядах i просить iжу. Інодi iй подають пирiжок або шматочок хлiба.

Ще я познайомилася з дiвчинкою-чеченкою. Мае 12 рокiв. Їi звати Зарема. Вона зi своею мамою лазять по купi смiття. Збирають речi зi смiтника, чистять iх до блиску бiля свердловини з крижаною водою, миють i продають на ринку, у рядах iз мотлохом. Їдять нечасто. Можуть один-два днi не iсти. Хлiба купити не можуть. Вони хорошi люди, чеснi й скромнi.

Поля

06.12.

9.15. У мене е листiвка – менi ii дiдусь Анатолiй подарував. На нiй зображенi гори та долини. Скачуть вiльнi конi. Мустанги. Вони не живуть у неволi.

Я думаю, якби дiдусь не загинув пiд час обстрiлу, все б було iнакше. Я могла б вiд мами пiти до нього жити, у його квартиру. Бабуся Елiзабет загинула пiд бомбою.

А iнша бабуся Галя i прабабуся Юля-Малiка померли. Тато помер давно, коли я була маленькою. Так мама каже. Нiкого не залишилось.

22.00. Завтра до школи не йду. Воду дали на квартиру. І вiдразу прорвало каналiзацiю! Вона ллеться прямо на пiдлогу! І в нас, i в тьотi Мар’ям. Усi вичерпують вiдрами. І я, i тьотя Мар’ям, i ii дiти Акбар та Юсуф. Ми ж на першому поверсi, а всi сусiди згори «стараються», щоб у нас була робота. Нiхто не слухае, що треба перестати користуватися туалетом!

П.

07.12.

7.00. Виношу каналiзацiю. А Юсуф – лежень, навiть воду в себе не прибирае. Слюсаря теж нiхто шукати не йде. А вже якщо пiде по слюсаря Юсуф, в Африцi точно здохне слон!

Я всю нiч працювала – виносила вiдра. Мама та бабуся Тося пiшли на ринок у справах. Сказали, що я сама мушу дати раду

проблемам. Як з’ясувалося, винна в забиттi каналiзацii тьотя Роза – сусiдка. Вона нещодавно з гiрського села й не знала, що в унiтаз не можна кидати смiття!

До школи я не пiшла. І хрiн з нею! Трубу, яку прорвало, я обмотала пакетами й ганчiр’ям. Вода ллеться у квартири вже не так сильно.

17.30. А слон таки здох в Африцi, i навiть стався землетрус – Юсуф привiв слюсаря!!! Але потрiбнi були великi грошi для ремонту. Тепер усiм пiд’iздом збирають.

П.

08.12.

Бабуся Тося розповiдала про свое дитинство. Про вiйну з фашистами, про дитбудинок.

– Менi було п’ятнадцять рокiв. Принесли радiо. Музика! І ми танцювати пiшли. Сказали нам, що вiйна з нiмцями закiнчилася! Там хлопець був, який менi подобався. І я танцювала, кружляла… Вальс! Потiм отямилась, а музики немае! Тиша, i всi на нас дивляться! А ми у величезному порожньому колi! Усi розступилися! Виявилось, ми хвилин десять так танцювали! Без музики!!! – бабуся Тося радiла i смiялась.

Дуже цiкавi розповiдi.

Приходила дiвчинка Хейда. Я ii веселила, як могла. Хейда прийшла сумною. Їi старший родич заборонив iй ходити до нас i зробив догану через дружбу з росiянами. Але Хейда менi сказала, що ми – справжнi друзi та будемо дружити завжди! Бережи нас Боже!

Поля

10.12.

Сьогоднi випав снiг! Багато! Я з Тиною, Заiрою, Зулею та Сетою йшли додому. Заiра спiвала пiсень. Ми стрибали й кидали одна в одну снiжки! Так чудово!!! Ми всi подружились!

Алiхан, який подарував кактус, хотiв мене провести додому. Але я смiялась i пiшла з дiвчатами! Виявляеться, вiн у мене закохався! Ха-ха! Отакоi! Виявляеться, в мене можна закохатись. Алiхан – маленький, худенький чеченець. Мовчун. Вiн малюе картини в зошитi й засинае прямо на уроцi!

Поля

11.12.

17.00. До школи не пiшла. Купила сьогоднi новий товар: ножицi, булавки, нитки. Сама на ринок iздила. Пiду завтра торгувати. Їжi вдома немае.

Ще була пригода: я з дiвчинкою з двору ходила смiття виносити. Купа смiття величезна! Вона вища за третiй поверх i розмiром як велике поле. Купу дуже давно нiхто не прибирае. Влiтку жахливо смердить. А взимку нiчого, терпiти можна. Їi снiгом засипало.

Купа смiття ховаеться за згорiлою п’ятиповерхiвкою. Хейда вiрить, що на нiй живуть злi духи. Увечерi нiхто не ходить виносити смiття. Бояться. Якось знайшли там труп немовляти. Жах!

А я сьогоднi пiшла. І ще дiвчинка пiшла з братиком. Теж вiдро потягла. Нам iти до смiттевоi купи два квартали. Уже висипали смiття. І назад. А я завжди не до кiнця витрушую. А тут машина. А в машинi якiсь дядьки. Машина зупинилася. Вони мене схопити хотiли. Я як дам вiдром для смiття по головi тому, хто схопив! Дядько як закричить! Нiс у кровi. А ми втекли.

13.12.

Торгувала. Дiвчинку Веронiку зустрiла. Вона голодна. Веронiка вешталася ринком.

Зараз я йшла вулицею i побачила Мансура й Акбара. Привiталась. Вони у вiдповiдь промовчали.

Мама каже, що це вони один перед одним iз дiвчиськом не вiтаються. Мансур зовсiм забув, як жив у нас у вiйну з мамою, бабусею та братами! Його брат Башир снiжками кидаеться та матом крие мене та Хейду. Теж iз пам’яттю погано.

Хейда встигла сунути менi (поки нiхто не бачив) любовний роман iз серii «Еротика». Вона його в мами поцупила. Я такого не читала. Цiкаво, що там? У нас такоi лiтератури вдома немае.

П.

14.12.

Лунет завiтала. Виявляеться, ця книжка «про кохання» була Лунет! Ну хто б мiг подумати! Мама Хейди виявила, що книжка пропала, i от у мене вiзитерка.

Лунет – поганка. Живе в будинку навпроти. Торiк вона в Альонки вкрала книжку про котiв. Злодiйка! Замiж хоче. Уже всiм розповiла, що, як буде iй тринадцять рокiв, ii замiж вiддадуть! Чекае не дочекаеться!

Книжку я iй повернула. Там такi непристойностi, що я почитала та вирiшила, що тепер уже точно замiж не вийду. Зроду такоi мерзоти не читала.

Сиджу музику чеченську слухаю. Яка гарна музика! Ось вiд чого серце радiе.

Поля

15.12.

Хейда знову прийшла. Каже, без мене iй не скласти гарний роман. Я прибираю вдома, а iй диктую, що писати. Бо ж менi писати тепер не треба. Свiй роман я порвала i спалила.

А ось як придумала для роздiлу ii роману: убивця прийшов убити порядного чоловiка. Удома цього чоловiка не було, а була його дочка. Убивця наставив на неi пiстолет i хотiв пристрелити. І так би й сталось, якби в цей момент не з’явилася миша. Звичайна сiра миша. Дiвчина так боялася мишей, що забула, що перед нею вбивця. Вона закричала: «Миша! Миша! Рятуйте!» – i кинулася до нього. Убивцi стало смiшно, вiн не змiг ii вбити й пiшов.

Я сьогоднi купила собi ляльку на ринку, назвала Ксюша. Менi все ще подобаеться гратися з ляльками, наче це моi дочки. Хейда теж любить гратися з ляльками, розчiсувати iм волосся й шити сукнi.

Поля

18.12.

З мамою скандалю. Вона мене кiлька разiв ударила. Усе тому, що на ii заяву: «Не можна Полi iсти солонi огiрки!» – я сказала бабусi Тосi:

– Вигадуе. Можна менi iх iсти!

Дивно, але якщо мама не бачить, що я iх iм, менi нiколи не бувае погано. Нiколи! А якщо побачить, що я з’iла малесенький шматочок, то почне голосити годинами поспiль:

– Тобi зараз стане погано! Живiт у тебе заболить!

І точно: болить, ще й як!

Мама могла б менi сказати, щоб я ii не перебивала. Але навiщо бити? Навiщо знущатись? Ще вона не забула менi повiдати, що я – «мерзота», «сволота» i «всiм iй зобов’язана», «сама народила – сама й уб’ю!».

У мене температура. Мабуть, я захворiла. Ангiна. Я дуже боюся хворiти. Мама сильно лаеться, що я не торгую, не прибираю, коли хворiю.

19.12.

Сiла читати книжку, i раптом тук-тук-тук! Це в нас домовленiсть така з тьотею Алею. Стукати по батареi. Типу сигнал. Якщо на них нападуть або на нас. Або просто подати знак, що ми живi. Я вiдповiла: тук-тук-тук. І менi вiдповiли: тук-тук. Отже, приiхали!!! Ура!

20.12.

Наш кiт Мишко пропав. Ми так його любили! Я ходила, кликала, шукала. Його немае нiде!

Ася й Патошка рiзко перестали дружити. Вони познайомились у дворi з новою дiвчинкою з гiрського села. Вона iм сказала: «Або зi мною дружите, або з Полiною». Вона ненавидить усiх, у кого росiйське iм’я. У неi вся родина загинула, коли росiйськi вiйськовi стрiляли. Патошка й Ася вибрали ii, а не мене.

Зате зi мною раптом подружилася Лунет. Я, Лунет i Хейда кiлька годин тягали воду з городiв для пиття. У кранi вода днiв на два вмикалася. Сказали, бiльше й не ввiмкнеться. Носити воду залiзними вiдрами важко, i можна впасти. Ожеледь. Одна тьотя впала, ногу зламала. Вiдкритий перелом!

Я хворiю, шарфом замоталася. Ледве ходжу.

До бабусi Тосi приiхала тьотя Аля. Привезла пенсiю. Сашка й Ерик залишилися в Росii. Тьотя Аля сказала, що Сашка в Чечню нiколи не приiде, а Ерик, може, i приiде колись потiм.

Я зрозумiла, як сильно iх усiх люблю. Менi здалося, що немае нiкого дорожчого, нiж друзi, коли вони далеко. Ерик мене не любить. І нехай! Вiн правий. Я визнаю поразку. Але однаково люблю.

П.

21.12.

8.10. Я сьогоднi до школи не пiшла. І жодна дiвчинка теж. Хоча заняття е. Прибиратиму, потiм носитиму воду з городiв.

Ще говорять, що знову буде вiйна. Уже третя! Не дай боже, вiйна! Мене й так багато хто люто ненавидить, бо вважають росiянкою. Тому що iхнiх рiдних убили росiйськi вiйськовi!

15.20. Ми пiшли з Хейдою по воду на городи, а хлопцi: Іслам, Казбек, Марат, Умар, Башир та iншi – набрали льоду i стали в нас кидати. Менi влучили шматком льоду по головi, хай iм грець! Це ж так боляче! А Хейдi по спинi влучили крижиною.

Лунет сказала Хейдi, що тiй дiсталося через те, що вона – горда чеченка – у росiян служниця. Малося на

увазi, що Хейда допомогла вчора менi принести вiдро води. Хейду хочуть зi мною посварити. А все нiяк не виходить!

Потiм вони знову почали закидати нас льодом. Ми стали тiкати. Лiд б’е дуже боляче, до кровi, якщо влучить в обличчя. Вони ж не снiжки кидали!

22.12.

Електрики нема, води нема. З батареi тече якась гидота по пiдлозi. Щастя нема в цiй квартирi i в цьому мiстi.

Учора сестру Лунет, шiстнадцятирiчну Риту, викрали замiж. Уже всi сусiди один з одним посварились! Виявляеться, Пушинку посватали. Пушинцi наречений подобався. Їх навiть познайомили перед весiллям, що нечасто бувае! Бувае, самi батьки домовляться, i все. А дiти мусять одружитись, мовчки пiдкоряючись.

Узяли «калим» – грошi за наречену. І, за звичаем, Пушинка, наша сусiдка, дочка Тамари, мала вийти на рiг будинку, i ii там друзi нареченого «викрадають». Запихають у машину! А самого нареченого немае. За звичаем, вiн узагалi три днi по весiллi з’явиться!

І от Пушинка пiшла на рiг. А ii подружка Рита дiзналася, де на розi треба стояти. Вона дуже-дуже замiж хотiла. Вона побiгла ранiше i сказала, що вона – Пушинка, i викрали ii, а не Тамарину дочку. Ой, що було! Пушинка плакала! Їй одного нареченого в серпнi 1996-го вбило, а зараз таке!

Їi мама Тамара i мама Рити й Лунет iздили до родини «нареченого». Але нiчого виправити не можна: Риту повернути додому – ганьба, не можна – уже ж украли замiж. І що з «калимом» робити, невiдомо! Кому вiн тепер належить?

Ранiше тьотя Тамара i мама Рити дружили, а тепер посварилися далi нiкуди!

Хейда знову притягла книжку про кохання, iз серii «Жiночий роман».

– Еротика! – шепоче Хейда i хитро пiдморгуе.

Це дружба з Лунет пошкодила iй мозок.

23.12.

У школi було два уроки.

Я, Заiра, Сета, Тина й Зуля грали в доганялки та пiжмурки. Було весело!!! Ми так смiялися. Коли змерзли надворi, пiшли до класу. Опалення немае, але в примiщеннi не так холодно. Ми стали грати на класнiй дошцi в хрестики-нулики. Коли ввiйшли, забули зсередини замкнути клас на швабру. Ми завжди так робимо зазвичай, тому що небезпечно – може хтось увiрватись i пострiляти.

А тут вломилися хлопцi з 11-го й 10-го класiв. І давай кричати по-чеченськи, що iншi з iхнього класу сказали iм, що мене звати Кассi й що зi мною «все можна», тому що я – «росiянка». Намiри потягти мене на горище в них були якнайсерйознiшi, а вчителiв поблизу жодного. Та хiба хто заступиться? Але мене виручили моi дiвчата! Заiра, Тина й Зуля стали стiною i сказали про мене:

– Ви помиляетесь! Вона не росiянка! Їi звати Фатима. Їi батько – чеченець! Вона – чеченка! Кассi – це iнша дiвчинка. У неi теж мама – росiянка, а тато – iнгуш. Не чiпайте iх!

Хлопцi по-чеченськи стали сперечатись, але фраза, що в мене батько – чеченець, iх налякала. Дiвчата були готовi захищати мене до кiнця. Тина схопила залiзний совок, Зуля – дерев’яний стiлець, а Сета у великiй хустцi – швабру! Тодi хлопцi зрозумiли, що в них нiчого не вийде, i пiшли. Ми швидше замкнули клас. Руки тремтiли вiд страху, i не тiльки в мене.

– Чому таке робиться? – запитала худенька Тина.

– Вони думають, що Полiна росiянка! Росiяни – не люди. Раби! Тварюки! Вони на нас кидають бомби! – голосно сказала Зуля-товстуля. – Полiна мае всiм говорити, що ii батько – чеченець, iнакше ii вб’ють! Ми не завжди буваемо поруч!

– А чому ти сказала, що мене звати Фатима? – спитала я Заiру.

– Не знаю, – вiдповiла вона. – Просто це перше, що спало менi на думку. Так звали дочку Пророка Магомеда.

Коли я чвалала додому зi школи, бачила Імрана. Вiн тепер ходить не в нашу школу, а в школу-iнтернат. Нещодавно вiн менi снився.

Ворожка-циганка наворожила менi, що в мене багато будуть закохуватись. Якщо це дар вiд Бога, то я з радiстю прийму його, а якщо нi, то менi вiн не потрiбний.

Я пам’ятаю свiй недавнiй сон про те, як до мене прийшов Диявол. Вiн був у чорному плащi. А з ним були два його супутники. Вiн сказав менi:

– Вiддай свою душу менi! Я подарую тобi такi знання, про якi люди не мають уявлення!

Я дуже злякалася. Стала молитись, але вiн не йшов вiд мене. Спитав, чи вiрю я в Бога? Я вiдповiла: «Так». Тодi вiн сказав, що я порушила десять заповiдей i брешу, тому що якби вiрила, то не порушила б. Я сказала, що це не так. Я не порушувала! Але вiн показав менi, як я порушила, i з’ясувалося, що це так. Порушувала. Я вбивала мурах, я крала яблука, я не шанувала свою маму тощо. Але все одно я вирiшила, що вiн не матиме моеi душi.

Я крикнула:

– Моя душа належить Боговi!

Диявол завив i зник.

Тепер, пiсля цього сну, я дуже боюся згубити душу i стежу за своiми вчинками.

Мамi цей сон розповiла.

Господи, допоможи, щоб збулися всi гарнi мрii й сни, а поганi нi.

Поля

24.12.

Я прийшла зi школи. Дiвчата Сета, Тина й Зуля мене провели до самого будинку. Охороняють.

Хейду не бачу кiлька днiв.

Учора ввечерi до нас приходила тьотя Аля i пила чай з мамою. Я iм розповiла про те, як хлопцi зi старших класiв затягли Кассi на горище i змушували цiлуватися з ними й палити цигарки!

Моя мама сказала:

– Це вони на нiй учились.

А тьотя Аля:

– Чи не пiзно? Скорiше ii вчили!

Я думала, вони засудять, обуряться, а тьотя Аля просто сказала:

– От ми поiхали в росiйське село, а там дiвчата в 10-му класi вже вагiтнi. З вели-и-икими животами ходять!

Тодi не дивуе те, що менi Сашка ще торiк розповiдав – про те, як вони з мамою прийшли в росiйському селi до родичiв додому, а Ерик там iз чотирнадцятирiчною дiвчиною голий у лiжку «дружить»! Усього цього я соромлюсь, усе це вiдштовхуе. Фу!

21.00. Усi говорять, що свята «Новий рiк» бiльше не буде! Нiколи! Це тому, що тепер у нас – мусульманська республiка! Не годиться. У кого побачать ялинку та iграшки – можуть розстрiляти. Кажуть: «Звичай язичникiв – ялинку прикрашати!» Дiйшли до абсурду.

Хейда приходила. Жартувала з Акбаром, сином тьотi Мар’ям. Вiн iй трiшки подобаеться.

Нашого котика Мишка так i немае. Пропав, бiдолаха.

У мене зламався магнiтофон. Вiн працював на батарейках.

25.12.

Нас вiдпустили на канiкули до 11 сiчня!

У розмовах Лур’е-Левиця говорила слово на букву «к» i дивилася непристойнi журнали з голими людьми. Я запитала в Тини, що це за слово. Вона сказала, що дуже непристойне слово i значення його пояснювати соромно. Цiкаво, що це?

Ми йшли з Тиною до мого будинку. Хлопцi обстрiляли нас снiжками.

13.20. Хейда тричi сьогоднi змусила мене вiдчути, що нашi стосунки гiршають.

Перше: вона, по-дурному хихочучи, не пояснила менi слово на букву «к», а саме «кондом». Друге: вона не вiддала книжку з бiблiотеки мого дiда про Платона й Аристотеля. Трете: не пiшла зi мною виносити смiття. Це пiсля нападу на мене! Мiй вiтчим Руслан дiзнався: люди-чеченцi думали, що менi 14 рокiв, i хотiли вкрасти мене замiж. У них, як з’ясувалось, були чеснi намiри! Тепер вони ображаються за свiй розбитий смiттевим вiдром нiс!

Пiти зi мною до купи смiття, пiсля того як Хейда розповiла, що там «крадуть замiж», узялася дiвчинка Лунет iз будинку навпроти. Ну що ж. І то добре. А то смердить помийне вiдро.

Поля

27.12.

Тьотя Аля боiться, що iх можуть убити. Вони ж росiяни. Таемно вона приiжджае до Грозного i iде звiдси. Бiльше жити нiде!

Хейда приходила до мене. Зламала намисто. Ну що за людина!

Син тьотi Мар’ям, Акбар, намагався «накидушкою» провести звiдкiлясь електрику. Але нiчого не вийшло.

Думаю про Ерика. Мабуть, вiн веселиться з друзями, забавляеться з дiвчатами.

Днями я перечитала тритомник оповiдань А. Чехова. Мое улюблене оповiдання «У яру», про

жiнку на iм’я Лiпа. Дуже шкода ii. Я завжди плачу так, наче це моя дитина померла.

28.12.

Хлопцi з двору, Іслам i Казбек, не дають спокою. Тут таке: Хейда i Лунет прийшли до Акбара. Вiн удома.

Набирають у нього води. Чомусь у квартирi тьотi Мар’ям, на першому поверсi, вода капае, а в нас нi. І на верхнiх поверхах води немае. Усi йдуть до них по воду. Черга з вiдрами в пiд’iздi.

А Іслам i Казбек пiшли за дiвчатами i давай до них чiплятися. Лунет зрадiла, а Хейда нажахано заскочила до мене. Сховалась. Казбек та Іслам стали ломитись у нашi дверi. То води попити попросили, то ялинку побачили. Кажуть:

– Чому у вас ялинка стоiть прикрашена?! Не годиться!

– Завжди стояла ялинка на Новий рiк i буде стояти! – виштовхнула я iх.

Потiм вони постукали i ввалилися знову.

– Я не вийду! – каже Іслам.

– Забирайся! – кричу я. – Пiшов геть!

У мене вже руки болять iх виштовхувати зi своеi квартири.

А вiн:

– Я до вас у гостi!

– Забирайся, а то я з мамою до вас у гостi прийду! – говорю.

– Стусана одержиш!

А я:

– Це ти одержиш стусана! – i вдарила його прямо по пицi.

Вiн як завие:

– У вас у квартирi цигарковим димом пахне!

– Звичайно, пахне, – кажу. – Ти ж сюди зайшов! – i як дала йому стусана. Іслам i Казбек прожогом вилетiли за дверi.

Хейда так i не змогла вийти по своi вiдра. Сидить у мене. Хлопцi ii бiля моiх дверей ловлять. За ноги хапають.

16.00. Я i Хейда вирiшили поскаржитися тьотi Іслама й Казбека. Вони – поганцi.

16.30. Ходили ми з мамою до тьотi цих хлопцiв. Хейда забоялася скаржитись. Вирiшила залишитися «хорошою».

Ще до нас якийсь чолов’яга днями у дверi стукав. Дуже пiдозрiлий.

29.12.

Історiя з Ісламом тривае!

Зараз мама пiшла на ринок – у кафе, на роботу. Там пирiжки печуть i продають.

Вiдчинили ми своi вхiднi дверi, а вони – геть бруднi. Вiдразу видно: хтось ноги в кросiвках об них витер! Те, що вчора Казбек та Іслам нам на дверi плювали й сякалися, я вiдразу прибрала, вiдмила. Тож це «новий привiт» вiд сусiдiв! Отже, коли хлопцiв удома насварили старшi, вони вирiшили помститись. Розiзлилися – прийшли, побили нам дверi, перед тим довiдавшись, що нас немае вдома (ми були в тьотi Алi на другому поверсi й чули удари). А вночi ще й багном вимазали!

Поля

30.12.

Скiльки роботи менi сьогоднi! Жах!

А вчора, як завжди, не було електрики i ми сидiли в темрявi й теревенили. Я розповiла мамi про школу та своi закоханостi. Про друзiв у класi i про банду Лур’е-Левицi. Я розповiла, що сумую за Імраном, якого батьки вiдправили в школу-iнтернат.

Прийшла мама з ринку. Завтра вона не пiде на роботу в кафе продавати пирiжки. Вона купила менi шоколадного гномика. Це подарунок на Новий рiк.

Дiвчата з двору: Лунет, Патошка, Ася та iншi – казяться з Ісламом та iншими хлопцями. Кидають бiля пiд’iзду «вибухiвку», хлопавки i репетують.

Хейда сидить удома. Не виходить, як i я.

Поля

31.12.

Прибираю з мамою. Хоч би самiй скупатись. Брудна, як порося! Ну й нехай! Перемию весь посуд i все приготую, потiм скупаюся в тазi. Треба ще води натягати з городiв…

1998

01.01.

Ночували в бабусi Тосi. Сашки, Ерика й тьотi Алi, звичайно, не було. Але все ж таки ми розважили бабусю Тосю, зробили iй приемнiшим вечiр.

Ми принесли iй салат-вiнегрет i торт, а вона приготувала тефтельки.

Електрику на десять хвилин вмикали. Зненацька так увiмкнули! Бабуся Тося кинулася до телевiзора, а там iшов фiльм «Іван Васильович змiнюе професiю», за п’есою М. Булгакова. Смiшна така комедiя! Звучала пiсня про те, як, мов у казцi, рипнули дверi… Тут свiтло раптом згасло, як i не вмикалося зовсiм, i ми знову сидiли в темрявi.

Бабуся Тося завела будильник, щоб не пропустити 12-ту годину ночi. І опiвночi я написала бажання на папiрцi, спалила його, кинула в чай i випила. Це потрiбно встигнути зробити за хвилину, поки годинник бив бом-бом-бом! Я покладалася на старий будильник баби Тосi. Сподiваюся, вiн правильно показував час.

Мое бажання: «Жити. Радiти. Не загинути тут». Я випила цей чай до краплi та папiрець зжувала.

P. S. Випав снiг!

Поля

02.01.

Мама не торгуе на ринку пирiжками. Адже тепер Рамадан – особливий мiсяць, а отже, всiм мусульманам удень не можна iсти.

Мама пiшла до тьотi Мар’ям. Вони були на базарi «Берьозка», за одну зупинку вiд нас.

Хейдi мама зробила подарунок. Купила шоколадку i дала дрiбних грошей. А Хейда менi подарунок не принесла.

03.01.

Приходила красива тьотя Лейла. Сусiдка з будинку навпроти. Ми так ii i звемо – «Красива Лейла». Вона мае кота на iм’я Френк Синатра.

Зайшла розмова про християнство й мусульманство. Мама сказала, що всi можуть жити в мирi. І Руслан пiдтвердив:

– Я, хоч i чеченець, а прочитав Бiблiю. І Коран читаю! Усi люди повиннi шанувати Бога i припинити вiйну!

А Красива Лейла розповiла iсторiю про одну жiнку, яку знала особисто. Ця жiнка була побожна християнка. Потiм ii викрали замiж. Вона не хотiла замiж, але не змогла нiчого вдiяти. Їi чоловiк був мусульманин i наказав iй прийняти iслам.

Вона плакала – дуже боялася чоловiка. Народила йому десятьох синiв i чотирьох дочок.

– І говорили люди, що кращоi дружини немае в селищi. Дiм ii – повна чаша! Вона готуе iжу краще за будь-якого кухаря! Мати вона чудова. Усi дiти виросли чесними й гiдними людьми, – розповiдала Красива Лейла. – А юним дiвчатам старiйшини села говорили брати з неi приклад: завжди вона покривала голову великою шаллю й не пропустила жодноi молитви. Жодного намазу! На мiсяць Рамадан тримала вона пiст тридцять днiв. Їла тiльки вночi, а вдень постувала. А потiм померла вона. Стара стала. Заснула i померла. Сказали: «Бог чудо явив!» – померла вона без мук. Поховали ii всiм селищем, як гiдну жiнку. Роки три по тому стали капiтальний ремонт робити в ii будинку. Приватний будинок був, великий. Пiдлогу вирiшили мiняти, зняли дошки… А на тому мiсцi, де вона щодня робила намаз i читала молитви, пiд пiдлогою, знайшли iкону. На iконi Дiва Марiя з малим Ісусом!

– Як же це? – запитала я.

– Вона все життя була таемною християнкою! Незважаючи на те, що ii змусили прийняти iслам! – сказала Красива Лейла: – А ми ще на неi рiвнялися в дитинствi!

04.01.

Коло будинку хлопцi стали обзиватись, коли я з важкими торбами пленталася з ринку. Я iх послала. А мама почула. Як дасть менi ляпаса! Кричить:

– Дурна! Ідiотка! Не смiй так з людьми розмовляти!

Я ще заперечила проти хустки. Не хочу ii носити! У мене волосся вiдросло, каштанове таке. Уже зачiска виходить. А мама:

– Вдягти величезну хустку негайно! Хустка тебе рятуе вiд нападiв! Ходи, як найскромнiшi дiвчата-чеченки ходять!

07.01.

Сьогоднi християнське свято Рiздво.

Мама зранку надавала менi стусанiв. Але цього разу хоча б не просто так – я не прибрала полицю в шафi.

Лунет запросила мене та Хейду до себе в гостi.

У школi за диктант iз чеченськоi мови я одержала четвiрку.

12.01.

Вiльний час, а в мене його небагато, я проводжу з бабусею Тосею.

Тьотя Аля та Ерик не приiхали. Вони в Росii у далеких родичiв.

Майже весь час я торгую на Центральному ринку з ранку до ночi. Це такий величезний ринок! Там сотнi рядiв. Його за один день важко обiйти. Там продають речi, золото, молочнi продукти, зелень, цигарки, технiку.

Є на ньому «барахолка» – там лiтнi люди та дiти торгують старими книжками i тим, що знайдуть у руiнах або на смiтнику. Я багатьох знаю в обличчя. Здоровкаюся.

13.01.

Я i Хейда ходили дуже далеко. За розбомблену школу № 55. Там живе ii подружка. Так далеко ми жодного разу самi не ходили.

Мама не знае.

Я до школи не пiшла, хоча поставили уроки. Мама захворiла. Поведу ii до лiкаря. Треба зуб виривати.

Ще мама через постiйний холод у квартирi застудила нерв у руцi. Вiд болю плаче. Рука в неi не ворушиться. Ну, хоч лупцювати мене не зможе якийсь час.

Шукаю в усьому плюси.

Поля

14.01.

Менi снився Ерик. Я ворожила за давнiм звичаем: розчiсувала волосся, нi з ким не розмовляла, клала гребiнець пiд подушку. І засинала. Тодi насниться наречений. Наречений мае прийти й волосся розчесати. А менi наснився Ерик. Вiн сказав, що хотiв би пройти зi мною через рiчку. Але мiст був зламаний.

15.01.

Не знаю, що й думати: знову «пригоди» з 10-м класом – тим самим, де вчиться сестра Патошки, Ася. Думаю, саме вона сказала своiм однокласникам мое iм’я. Кассi була занадто налякана, щоб говорити iм про мене.

Хлопцi з 10-го класу чiпляються тепер, кричать мое iм’я, хапають за руки в коридорi. Кажуть вiдвертi непристойностi. У шкiльний коридор не вийти. У класi я зi своiми подругами. Бiльш-менш нiчого, бо ми всi одна одну захищаемо. З бандою Лур’е-Левицi не зв’язуемося, але й вони до нас не лiзуть, тому що одержували вже кiлька разiв по шиi.

Пiзнiй вечiр. Мамi погано. Вона не може ходити й ворушити руками. Таке з нею вперше! Вiд холоду застудилася. Плюс напад ревматизму. Мама нахилилась i впала. Не знаю, що робити. Коли я прийшла зi школи, я ще про це не знала.

Мама лежить на лiжку. Я ii доглядатиму. Тепер, коли вона захворiла, я зрозумiла, як сильно ii люблю. Я ii не засмучуватиму, слухатимусь.

Менi хочеться плакати. Де всi моi друзi? Альонка, тьотя Аля, Сашка, Васька? Менi важко повiрити, що десь зараз веселощi, свято. Мама хворiе.

Поля

16.01.

У певнi днi мiсяця тепер, пiсля того як застудила ноги, вiдчуваю сильний бiль. В iнших дiвчат, якi не мерзли у вiйну, все не так боляче.

Мамi краще. Це видно з того, як вона свариться й вiддае команди, лежачи в лiжку.

Хейда прийшла до мене. Подруга ворожила на картах. Наворожила всiлякi дурницi!

А лиходiйка Лунет i Малiда, подруга Хави, заманили Хейду днями до себе в гостi. Лунет навмисне це зробила – ii брат попрохав. Йому Хейда подобаеться.

17.01.

Знову я ворожила на замiжжя. Менi наснився незнайомий чоловiк зi свiтлим волоссям i синiми очима.

Багато моря й сонця.

Ще я чомусь згадала, як улiтку хлопцi в нашому дворi грали в бадмiнтон. Мансур грав iз Казбеком. А я стояла в пiд’iздi, щоб мене нiхто не помiтив, i милувалася Мансуром. Вiн цього не знав. Куди йому!

І тут його напарник кинув воланчик високо-високо. І воланчик упав поблизу нашого пiд’iзду. Я вибiгла, схопила воланчик i подала Мансуровi. Подивилася в його очi й завмерла. А потiм утекла додому. Сидiла i слухала, як калатае мое серце. Аж двi години.

А вiн цього не знае. І не дiзнаеться.

Чому я така дурненька? Менi зовсiм не щастить у коханнi! Зате, як каже Хейда, у картах щастить.

Я сьогоднi пiсля школи, тiльки пiдручники занесла додому, торгувала на ринку. Потiм купила iжу. Вiтчима немае. Вiн кудись поiхав.

А мама надвечiр пожвавилась i вiдiбрала в мене рибу в консервнiй банцi. Сказала:

– Ти на виделку забагато набираеш риби! Вiддай!

Я вiдповiла:

– Тобi стiльки ж дiстаеться…

А вона:

– Ти думаеш, я жадiбна?! Я думаю про завтрашнiй день! Завтра теж iсти захочеться! Треба по трiшки iсти з хлiбом!

Настрiй у мене хрiновий. Навiщо я це все записую? Наче це мае сенс.

Пiду до баби Тосi. Обiцяли свiтло дати. Може, подивлюся кiно. Мае йти фiльм «Комiсар Каттанi».

18.01.

У школi обзиваються. «Росiйська свиня!», «Росiйська тварюка!», «Твое прiзвище – ганьба», «Росiян убивати!». Що я iм зробила? Вони ж мене зовсiм не знають! Чому вони думають, що я росiянка? Спитала маму. Мама каже, всякi люди в нашому роду е: i росiяни, i кавказцi; i релiгii в предкiв рiзнi. А тi, хто обзиваються, просто дурнi.

– Ти в Грозному народилася. Це – твоя Батькiвщина. Тут твiй дiм, – говорить мама.

Вона хворiе, встати не може. Родичiв у нас немае. Була в Ставрополi двоюрiдна тiтонька, але адресу давно загублено, i мама з нею нiколи не родичалась. Виiхати нам немае куди. Тут будемо жити.

Дай Боже, щоб настав мир!

Хейда пiшла до магазину й загубила грошi. Їй тьотя дала на iжу. Потiм Хейда плакала, тому що iй дiсталося на горiхи. Вона прийшла до нас скаржитись. І пiшла додому. А ввечерi такi розмови у дворi, що Хейда загубила грошi тому, що зi мною дружить! Тому, що я росiянка. А я й грошей тих нiколи не бачила. Хейда до нас прийшла вже пiсля домашнього прочухана!

У мене голова болить пiсля всього. Яка несправедливiсть!

П.

19.01.

Сьогоднi я просто вiдкриваю книгу скарг.

До школи з’явився Мага. Той самий, крутий, з яким ми то дружимо, то б’емося. Вiн вiдразу шуганув Алiхана, який малював для мене в зошитi кораблик, i передав через Хасика-забiяку, що кличе мене на побачення.

Пiсля цього визвiрились не тiльки всi з банди Лур’е-Левицi, але й моi дiвчата з класу, з якими я дружу! Дивляться косо.

Мама заявила, пiсля того як мене днями побили десятикласники й викрутили руку, що я сама винна – погано б’юсь. І щоб iй я бiльше не скаржилась i розв’язувала своi проблеми сама.

Спасибi, дiвчата Кассi й Тина допомогли менi вiдбитися в останнiй бiйцi. А то не знаю, чим би все закiнчилося.

Бачила дворових хлопцiв: Іслама й Казбека. Пробурчали щось злiсне i пройшли повз.

Пiду я до Хейди.

22.01.

Мама сказала, що таких, як я, дiвчат на кожному розi. І не те щоб комусь сподобатись, але навiть просто дивитись у мiй бiк нiхто не буде.

Як менi жити?

Я йду до школи. І не знаю, чи повернуся.

23.01.

Перечитую Некрасова «Кому на Русi жити добре?». І вiдповiдаю:

– Нiкому!

Інодi я уявляю себе псом Шариком, якого знайшов професор Преображенський («Собаче серце» М. Булгакова). Шарика хоч у теплий дiм узяли! Де е опалення та свiтло. А менi й туди дороги немае. Таких, як я, «багато на кожному розi»!

Сьогоднi я почистила банки, якi знайшла брудними на смiтнику, вимила iх i продала на ринку. Тiтки беруть для варення. На грошi купила всього на суп: цибулю, моркву, картоплю. Варитиму суп iз рису.

Якось давала тебе мамi почитати, милий Щоденнику. Бiльше не дам. Обiцяю.

П.

24.01.

Треба робити уроки! Завтра до школи. Задають мало. Урокiв два-три. Пишемо в рукавичках. У класi з рота йде пара. Хлопцi гризуть олiвцi й викаблучуються, наче в них цигарки.

Я з Кассi на спiр узялася тримати Уразу. Це пiст. Нi пити, нi iсти вдень не можна! Мiсяць Рамадан. Тiльки вночi можна iсти. Тримають або три днi, або шiсть, або дев’ять, або всi тридцять днiв посту.

Лунет приходила. Кликала мене винести смiття. Ох i хитрюга!

З Хейдою нас штучно сварять. Як же: не чеченцi з росiянкою дружити! У будь-якому разi через тi грошi, якi вона загубила десь i яких я не бачила в очi, менi чомусь брешуть. Я приходжу до неi, стукаю в дверi. А ii родичi кажуть:

– Хейди немае!

Весь час так вiдповiдають. А вона вдома. Я ii у вiкно бачила. Усьому кiнець! Дружбi кiнець! Лiзуть дурнi думки.

Я тут подумала й вирiшила написати для себе правила. Вони дуже важкi, i, думаю, вiдразу не вийде.

1. Нiколи не боятись.

2. Добре битись.

3. Бути винахiдливою в будь-яких ситуацiях.

27.01.

Виграла суперечку з Кассi. Я теж можу тримати пiст i не iсти вдень!

Сьогоднi понесла на ринок, у район барахолки, нашi старi каструльки та чайник. Товару немае. До цього я порожнiми банками торгувала. Тепер iз дому вирiшила продати щось. Їжi немае. А мама просить поiсти!

Заметiль. Я закрижанiла. Десь удалинi з автоматiв стрiляли. Нiхто нiчого не купив. Я

стала подумки молитися, щоб Бог побачив мене. Я знаю, що всiм хочеться iсти. Але я не можу прийти додому без хлiба. Менi хлiб дуже потрiбний! Хоч маленьку булку!

Темнiти почало. Усi вже додому збирались. Дивлюсь, а прямо бiля моеi ноги грошi лежать у снiгу. Багато грошей! 105 тис. р. У рулончик скачались. Я вiдразу iх у кишеню поклала. Потiм менi соромно стало, адже грошi чужi! І я спитала сусiдiв iз барахолки – кульгавого дiдуся-росiянина та бабусю-чеченку, – чи не губили вони грошей.

– Немае в нас грошей! – сказали вони. – Ми додому пiшки пiдемо шiсть зупинок. На автобус навiть немае!

Я дала дiдусевi 5 тис. р. з тих, що знайшла на снiгу, а бабуся вiдмовилася навiдрiз:

– Нi! Не вiзьму! Купи собi пирiжок!

Поля

28.01.

Канiкули на честь мусульманського свята Ураза-Байрам! Я прибираю в усiй оселi.

Хотiла правди, а ii немае. Хотiла, щоб усе було гарно, радiсно, щасливо. Але дiються лише нещастя, образи та гнiв. Чому? Чому все влаштоване так?

Мама кричить на мене, обзивае. Вимагае, щоб я вiддала iй усi грошi до копiйки. А я купила на них iжi додому i на залишок хотiла купити собi маленький недорогий годинник. Вирiшила ii дозволу запитати!

– Дурепа! Тварюка! Худобина! Вiддай менi все! – репетуе розлючено мама. – Ти – нiкчема! Ти повинна все менi вiддавати! Нiякий тобi годинник не потрiбен! Давай сюди грошi!

Я так плачу. За що менi це? Я ж хотiла як краще! Я ж роблю всi-всi хатнi справи, вчуся сама, працюю. Чому мама зi мною так чинить? Мама кричить i кричить безперестанку. Я слухала це кiлька годин поспiль. Зараз пiшла й кажу:

– Бери! Бери! Тiльки дай менi спокiй. Тiльки замовкни, будь ласка. Не ображай мене далi, не муч мою душу. Забери все, i щоб я бiльше про грошi цi нiчого не чула.

У вiдповiдь на це мама сказала, що от буде менi шiстнадцять рокiв, вона просто вижене мене з хати, i щоб я провалилась або здохла. Пiсля чого забрала решту грошей i сховала пiд подушку.

Я добра людина, i от що з цього виходить. Є приказка, що доброта – гiрша за злодiйство.

Прийшла бабуся Тося. Принесла нам у подарунок булку хлiба! Каже:

– Моi приiхали! Аля та Ерик!

А менi так погано, так прикро – я й порадiти не можу, хоча так на них чекала! Але я знаю. Я все знаю! Це Бог послав менi в подарунок зустрiч iз ними.

30.01.

Наша нова зустрiч iз Ериком мене засмутила. Вiн став вродливим i дорослим. Вiн живе в iншому свiтi, дуже далекому вiд мого. Ерик зайнявся карате.

Про Сашку тьотя Аля розповiла, як у новiй школi, у Росii, усi його полюбили в класi. Дiвчата називають його не iнакше як Сашенька. Усi з ним дружать!

У Росii вчитель фiзкультури (у нас ii давно немае; як, утiм, i iнших урокiв) сказав Сашцi:

– Усi роблять зарядку! І ти лягай на пiдлогу й роби!

А Сашка дуже здивувався:

– Як? У мене ж одяг чистий!

Усi смiялися – Сашка пiсля Грозного навiть не розумiв, що робити на уроцi фiзкультури.

П.

31.01.

Учора було найбiльше мусульманське свято Ураза-Байрам! Його за значенням можна порiвняти з християнським Великоднем.

Ми були в тьотi Алi. Пили чай i намагалися дивитись телевiзор. Але свiтло «блимало», i з телевiзором не вийшло.

Ерика не було. Вiн пiшов до друзiв. В Ерика багато друзiв iнгушiв i чеченцiв. Вони з ним дружать, незважаючи на те що в нього мама росiянка – тьотя Аля. Я думала навiть, вiн – щаслива людина, яка не мае ворогiв. А сьогоднi довiдалася, що мае. І небезпечних. Якось напали – мало не вбили. Причепилися через товар, який вiн продавав на ринку. Дiзналися, що вiн не чеченець, i хотiли вбити.

Ще тьотя Аля свариться зi своею мамою, бабусею Тосею. Менi бабусю Тосю дуже шкода. Я не розумiю, чому вони кричать одна на одну. Усе через будинок баби Тосi. Начебто бандити, якi захопили будинок, пiшли. Тьотя Аля чекала, що вони виiдуть i будинок можна буде вiдiбрати назад.

Поля

02.02.

Я думала, може, мама змiнить свое рiшення й купить менi дешевий годинник? Але вона не купила.

Мамi легше, i вона ходить. Допомогло розтирання.

Ерик обiцяв записати менi в подарунок музичну касету. Вiн касетами торгуе. Записуе вдома на магнiтофонi i продае, обкладинки сам робить. Усi хлопцi до нього приходять, купують. Це в нього бiзнес такий.

Менi вiн сказав учора, що в мене купа комплексiв, а от у Росii в дiвчат немае комплексiв. А що потрiбно, щоб iх позбутись?

Маму спитала. А мама давай повчати:

– Ти про це забудь! Мало що хлопець базiкае! Тобi нiколи не можна буде вдягти коротку спiдницю! Завжди повинна бути скромною! У величезнiй хустцi!

Це, мабуть, через ненормальних на всю голову, якi наiхали з гiр.

– Можуть убити! – мама сказала. – Ти дочка Чечнi й повинна дотримуватися звичаiв!

А менi так хочеться просто жити нормально. Як Сашка.

04.02.

Прийшла зi школи.

Ганьба! Там про мене говорять, що в мене закохався Мага. Вiн сам цi звiстки поширюе по класах. Але ж я «росiянка». Якщо «росiянка», отже, «повiя» й «тварюка», що нiякого кохання не варта. Бо гiрша за всiх через нацiональнiсть!

Мага живе у великому гарному будинку. Вiн единий син у своiх батькiв. Іншi дiти (iх близько десяти) – усi дiвчата! У батька Маги е машини. Вони багатi люди.

Багато з мого класу хочуть за Магу замiж. Хоча вiн iнгуш, а не чеченець. Йому зараз 13 рокiв, а скоро буде 14!

Моi подруги, Зуля, Кассi й Заiра, зi мною пiсля «новини» Маги розмовляти перестали. А Яха, Лiнда, Тара, Малка, Мiла й Нiма мене впiймали за школою, i Яха на мене плюнула, сказавши:

– Тобi, росiйськiй тварюцi, ми Магу не вiддамо!

Я ранiше дуже боялась i соромилась, коли вони обзивали мене «росiйською тварюкою», а тепер менi однаково. Вони – iдiоти. І я сказала iм про це. Пiсля чого покотилася з Малкою по асфальту. Лупцювати мене iй допомагали Яха та Лiнда – iншi не втручались.

Втрати були приблизно рiвнi: жмут волосся видерли в мене, а я величезний пучок видерла в Лiнди. Дуже ii ненавиджу! Іншi мене в бiйцi особливо й не цiкавили. Хоч i Яху побити вдалося.

Додому зi школи я йшла з Тиною та Сетою. Вони – все, що залишилося вiд мого великого «союзу». Вони хлопцями взагалi не цiкавляться. Сета худенька, маленька, як i Тина. У Тини на руках вiсiм сестричок – усi молодшi за неi. А Сета читае Коран i допомагае бабусi на городi.

– Як шкода, що нас не було поруч, коли на тебе напали! – сказала Сета. – Ми б билися за тебе до кiнця!

Зненацька бiля нас зупинилася машина. У нiй сидiли бойовики. Питають мене по-чеченськи:

– Красуне, як тебе звати?

О жах!

– Фатима, – сказала я. – Ми зi школи йдемо додому!

– Добре, сестрички, – вiдповiли дядьки з автоматами i, давши газу, поiхали.

Поля

06.02.

Мама вийшла на ринок. Торгуе. Слава Богу, iжа е! Вiтчим приiхав iз села. Теж пiдробляе.

Ерик полагодив магнiтофон. Менi здаеться, що вiн менi подобаеться, але не так, як ранiше. Я ненавиджу його життя «без комплексiв», але я люблю його за те, що вiн гарний, дбайливий стосовно своеi мами та бабусi. Вiн добувач у родинi, хоча мае всього 15 рокiв. Вiн так намагаеться вижити, прогодувати й одягти родину, знаючи, що його батька вбили на вiйнi в серпнi 1996-го. Ерик нiкому не вiдмовляе в допомозi.

Тепер вибач, милий Щоденнику, у мене немае зошита. А цей закiнчився. Я не знаю, коли зможу продовжити нашу розмову. Але знай, що я всiх люблю насправдi, навiть тих, iз ким сварюся. Тому, що в кожнiй людинi е добро.

Поля

07.02.

З мамою посварилася. Вона, як вiйна почалася, стала сама не своя. Ранiше, коли мир був, ми до парку ходили: на гойдалцi гойдалися, морозиво iли. А зараз мама б’еться, лупцюе мене. От i сьогоднi побила, та так, що рука моя була в кровi.

Вона по нiй лiнiйкою вдарила. Усе через ящик зi шкiльними зошитами. Я його перевернула – шукала порожнiй зошит, а назад склала все неакуратно.

– У тебе в головi клятий щоденник! – кричала мама. – Не вистачало, щоб ти ще на нього шкiльнi зошити переводила. Тiльки й думаеш про щоденник i хлопцiв. Ти негарна, тебе все одно нiхто не покохае!

Зараз вона пiшла до тьотi Алi. Скаржитись. А я сиджу в темрявi. Нi свiчки, нi каганця.

Вибач, що пишу такi карлючки.

Поля

09.02.

У мене е мрiя: я хочу знайти Друга. Друга, який мене нiколи не зрадить.

Учора в бабусi Тосi подивилася фiльм. Хлопчик загадав бажання стати дорослим i за одну нiч перетворився на чоловiка. Вiн потрапив у неймовiрнi пригоди, але весь час шукав, як же йому знову перетворитися на дитину. Я б теж хотiла стати тижнiв на два дорослою, а потiм перетворитися на маленьку. І щоб у Грозному був мир i фонтани, як ранiше.

У школi до мене чiплялися десятикласники. Базiкали дурницi й усiляку гидоту. Я говорила вчителевi. Але той прикинувся глухим i не став iз ними зв’язуватись.

Мага, зрозумiвши, що я не пiду з ним нi на яке побачення, обiзвав мене «гаскi хак» (росiйська свиня) – i тiльки його й бачили. Не став навiть сидiти на уроках.

Із дворовою дiвчинкою Хавою ми вже не дружимо, як ранiше. Учора я прийшла до неi додому. Але вона мене не пустила. А Лунет i Малiду пустила.

– Це тому, що ти – росiянка! – прошипiла менi Лунет iз Хавиного вiкна. – Ми росiян не пускаемо!

Хава теж живе на першому поверсi, тiльки в неi iнший пiд’iзд. Рятують мене тiльки медитацiя, зарядка за йогою та книжки про Будду.

Ми з Хейдою ходили до ii школи № 61. Це дуже далеко. Ожеледь страшна. Я двiчi впала, послизнувшись, i мало голову не розбила. Похiд в один бiк зайняв двi години.

Я говорила з нею про Агнi-йогу, а Хейда завела розмову про кохання. Вона сказала, що вiрить у кохання.

– Кохання – це прекрасний сон! – бурмотiла Хейда, притискаючи до грудей руки в рукавицях. – Коли хлопець i дiвчина одружуються й у них бувае перша шлюбна нiч, сам Бог радiе! Адже на землi кохання стае бiльше! І людей стае бiльше! І люди поклоняються Боговi та роблять добрi справи!

– Нема нiякого кохання! – сказала я iй. – Кохання не iснуе! Це казочки для дурникiв! Бувае або дружба на довгi роки, або спiльне марнування часу, та й по всьому!

– О, Полiно, це не так! Серце мое говорить, що iснуе кохання! – сперечалася зi мною Хейда. – Це так прекрасно, коли хлопець i дiвчина кохають одне одного! А коли в них народжуеться дитина, усi янголи приходять на неi подивитися!

– Яка дитина?! Кому вона потрiбна?! Мати б’е ii лiнiйкою, якщо вона не прибирае ящики з зошитами, а в школi ii називають «гаскi хак»! – зненацька випалила я.

Хейда засмiялася:

– Та ти жартуеш!

Але я не жартувала. Нема нiякого кохання! Нема! Та й кому воно потрiбне, те кохання? Хейда дурненька одинадцятирiчна дiвчинка. Бути б i менi, як вона. Але, на жаль…

Ах, навiщо нам Шекспiр розповiв про Джульетту?

12.02.

Учора в класi в мене стiлець вiдбирали. Малка та Лiнда. Їм допомагав Хасик-забiяка. Побилася з ними. Перемогла. Але в бiйцi старий дерев’яний стiлець хруснув i повнiстю зламався.

У школi стiльцiв мало. Залiзних стiльцiв майже не лишилось, а дерев’янi поламанi, i кожен пiдписаний. Ножами iм’я свое дiти пишуть. Потiм, якщо стiлець пропаде, легко знайти. Ремонт у школi багато рокiв не робили. У мене тепер i стiльця немае. Сиджу на пiдвiконнi. То на вчителя гляну, то вниз iз третього поверху. Так уроки й минають.

15.02.

Учора на годину дали свiтло. Подивилася кiно «Дракула». Усю нiч не спала. Боялася заплющити очi.

У школi до мене колишня соратниця Заiра пiдкотила. Вiдтодi як новина про кохання Маги пронеслася школою, вона зi мною не розмовляла, а тут пiдiйшла.

– Давай, – каже, – з’ясуемо, хто буде з ним!

– Що? – питаю. – Ти збожеволiла?!

– Ми будемо битись! Ти i я! Хто переможе – той i з Магою!

– Я взагалi не з ним. Я сама собою.

– Будемо битись!

– Потренуйся спочатку, – кажу. – Як я буду з тобою битись? Я йогою i зарядкою щодня займаюсь. А ти?

Заiра замислилась. А тодi образилась:

– Сама ти жалюгiдна!

І втекла.

Бандитки з «шiстки» залiзли на парти з ногами i сидiли – розповiдали непристойнi анекдоти. Веселили Лур’е-Левицю. Вона, як завжди, була вдягнена в костюм iз короткою спiдницею. Волосся довге, очi незмигнi. На вигляд рокiв п’ятнадцять iз гаком! Що вона робить у нашому 7-му класi?! Начебто дитина юристiв. Бiльше нiчого про неi не вiдомо.

Вона дивилася на своiх дiвчат, примружвши очi, i тiльки кивала iм, навiть не усмiхаючись. Малка, Лiнда, Нiма, Мiла та Яха дуже старалися ii розсмiшити.

16.02.

Помирилася з Хейдою! Ми разом ходили на городи по воду. Інакше нема чого пити. Потрiбно i на суп принести води, i щоб помитися. Через те що потрiбно було наносити води, ми не пiшли до школи. Походи по воду займають по п’ять-сiм годин. Холодно. Черги великi. Набираемо на городах. Там iз труби помалу вода тече.

Лунет натякала, що Хейда в мене «служниця» – бо ходить усюди зi мною. Але посварити нас iще раз iй не вдалося!

Поля

17.02.

Зробила млинцi! Три години над пiчкою стояла. Газ дали!

Понесла млинцi до тьотi Алi, Ерика й бабусi Тосi. А вони навiть не скуштували! Кажуть:

– У тебе млинцi на простiй водi й без цукру. Ми на молоцi робимо! Цукор i масло кладемо!

Я так старалася. Зробила з того, що було. Дуже прикро.

У школi грала в хованки з Тиною та Сетою. Холодно. Шибок немае. Урокiв зазвичай усього два-три. Ми ховалися в порожнiх кабiнетах.

Усi бояться, що буде землетрус. Я хочу жити.

Поля

18.02.

Патошка зранку з’явилася. Дружити. Вочевидь, iй сподобалось у нас. Учора заходила, внюхавши млинцi. Я до неi причепилася з йогою, стала книжку показувати. Вона про йогу знати нiчого не знае. Аж раптом раз – i сiла в справжню позу «лотоса»! А це непросто!!! Я рiк тренувалася!

20.02.

Учора дали електрику. На весь вечiр! Дивилися фiльм «Титанiк» у бабусi Тосi. По ii старому телевiзору. Тепер це мiй улюблений фiльм. Я плакала, коли хлопець загинув, а дiвчина врятувалася!

У Хейди сьогоднi очi червонi, i вона погано бачить. Реве як корова.

Лунет собi руки подряпала в iстерицi, а Хава тримаеться. Тiльки трохи плаче в хустку.

Патошка пробувала довести, що в кiно «все неправда», а Хейда сказала:

– Такий корабель насправдi iснував!

Патошка пiсля цього стала задихатись i попрохала води.

Поля

22.02.

Була в школi. Нi з ким не побилася! Дивний день! Хейда й Патошка були в мене весь учорашнiй вечiр. Лунет теж прибiгала ненадовго. Пригостила iх хлiбом iз варенням. Вони бiсилися, гралися. Зламали мамин гребiнець! Ох i влетить же менi!

Ще до нас ломився мiсцевий бандит, друг Джима, Бауд. Вiтчима вдома не було. Ми дверей не вiдчинили, тому що про цього бандита ходять дуже поганi чутки. Вiн поштовхав нашi дверi i пiшов.

23.02.

Сьогоднi день виселення чеченцiв та iнгушiв iз iхнiх рiдних земель у 1944 роцi. Це день скорботи! А в Росii – свято.

Електрики немае. Мама пiшла на ринок.

Акбар i Юсуф, дiти тьотi Мар’ям, знову думали, як би зробити, щоб електрика не гасла… Мрiйники!

Я боюся, що стрiлятимуть iз рiзноi зброi, як завжди бувае в такi днi.

Дядька Адама i тьотi Айшат iз другого поверху не видно. Вони виiхали. Рiч у тiм, що Адам сказав якимось людям, щоб вони попрохали командира Басаева – сказали, що дядько Адам (алкаш i крадiй) – бойовик. Начебто йому пенсiю за це дали б. І люди пожалiли його i сказали Басаеву, що вiн – бойовик. А вiн,

сволота, на тьотю Валю набрехав, що вона його «здала» росiйським солдатам, i тi його катували, i вiн втратив ногу.

Дядько Адам думав, тьотю Валю й Альонку вб’ють, а йому квартира та всi речi безкоштовно! Проте коли бойовики прийшли, втрутився iнгуш, дiд Ідрис, i його побили. А тьотя Валя й Альонка втекли. Бойовики захопили квартиру. Дiдусь Павлик, батько дядька Сашi, сховав тьотю Валю в себе вдома. Але бойовики ввiрвалися до нього, хотiли розстрiляти старого, лякали. У нього серце хворе було. Вiн помер.

А тьотя Валя й Альонка городами повзли вночi i потрапили в чужий багатий дiм. Люди, якi там жили, врятували тьотю Валю й Альонку. Вони теж були крутi i з кулеметами. Вони залишили квартиру тьотi Валi собi, а iй допомогли виiхати з Чечнi. Дядько Адам i тьотя Айшат одержали дiрку вiд бублика. А тi, хто допомагав дядьковi Адаму, вiдвернулися вiд нього.

Поля

25.02.

Була в Патошки. У них велика родина: тато, мама, бабуся й дiти.

Тьотя Аля й Ерик знову поiдуть у Росiю з Чечнi. Вони виiжджають i приiжджають таемно. Про це навiть говорити й писати не можна. Вони бояться. Тому що тьотя Аля росiянка, зовнiшнiсть слов’янська. Можуть убити.

Мансур подарував Ериковi на честь майбутнього дня народження вiйськову сорочку. Ерик ii носить. В Ерика день народження на початку березня.

Бабуся Тося залишиться сама. Вона квартиру стереже.

26.02.

Я до школи не ходжу. Горло болить.

Мама купила будильник. Ми поставили його на кухнi. Будемо знати час!

Менi був прочухан через те, що ми з Хейдою крутили волосся на бiгудi й не пiдiйшли до вхiдних дверей, коли туди постукали. А це були тьотя Аля та Юсуф. Вони по ключ приходили!

Сьогоднi кричать i мама, i тьотя Аля на мене весь день.

Ерик навiть висловив припущення, що мене обов’язково слiд покарати!

– Наприклад, замкнути саму в кiмнатi й нiкуди не випускати! – сказав Ерик задумливо.

І я ще йому симпатизувала. Думала, вiн – мiй друг! А вiн он як! Бабуся Тося за мене несмiливо заступалась, але тьотя Аля звелiла iй стулити рот. Моя найближча i наймилiша подруга – це Хейда. Хоч ми iнодi й сваримось. Вона не зла i не пiдла.

Поля

27.02.

Прийшла вiд Ерика. Вiн сам покликав у гостi. Удома були бабуся Тося, тьотя Аля, моя мама i вiн. Ерик iде в недiлю. Щоразу невiдомо, наскiльки – може, назавжди.

Ерик вiдзначатиме свiй день народження весело. Вiн сказав, що пiде з друзями на дискотеку. Там будуть дiвчата, якi вмiють танцювати на столi.

Я його не ревную. А може, просто брешу собi тому, що так легше.

Поля

02.03.

Займаю себе прибиранням i роботою. Торгую.

З Хейдою годую бездомне цуценя. Ми його переховуемо, щоб не вбили сусiди. Собак тут не люблять, убивають.

А в школi на моiй партi великими лiтерами хтось написав: «ПОЛІНА – РОСІЙСЬКА ТВАРЮКА І ПОВІЯ». Я стерла це, як могла, i закреслила пастою.

Дiвчинка Арина, побачивши, як мене трусить, почастувала халвою. І сказала:

– Серед нас, чеченцiв, багато iдiотiв. Але е й гарнi люди. Менi дуже соромно за тих, хто це написав.

Поля

03.03.

Знову чiплялися хлопцi з 10-го й 11-го класiв. Говорили:

– Усi знають, хто ти! Не вдавай!

– А хто я? – спитала я.

– Росiянка!

– Хто це сказав?

– Усi знають. Батька немае, а мати в тебе росiянка!

– І що?

Отже, ти – наша рабиня! Ми будемо з тобою робити, що забажаемо!

– Ага, вже, – я про всяк випадок показала iм нiж, який ношу в чоботi. Ми ним удома хлiб ранiше рiзали. Старий нiж.

Але хлопцi вiдсахнулись.

– Тiльки зачепiть! – сказала я. – Будете знати!

Вони ще покричали на мене всiляку гидоту, але не полiзли. Додому поiхала з Тиною. По неi на машинi приiхав дiдусь.

Полiна

04.03.

У бабусi Тосi дверi у квартирi заклинило. Довелося вибивати. Допомагали сини тьотi Мар’ям i я.

Ще бабуся Тося iздила у свiй будинок у мiкрорайонi. «Господарi», якi захопили його, кудись виiхали.

У школi десятикласники знову пiдсилали свою дiвчину. Вона менi погрожувала. Типу, я повинна зрозумiти свое мiсце: «росiянки всi завжди – повii», пiдкорятись, i зi мною «все можна», iнакше вони мене просто вб’ють.

Кассi боiться – до школи не ходить. Тина сама не втручаеться. У Сети бабуся захворiла. Вона не вчиться. На iнших покладатися не можна. Боягузи.

Зi мною тiльки старий нiж для хлiба. Я пошила для нього чохол зi шматка шкiри. Ношу в чоботi. Якщо вони мене впiймають, то кинуть на землю. Але едине, що я зможу зробити, – ударити хоч одного. І я це зроблю.

Весь час думаю: чи йти менi завтра в школу?

П.

05.03.

Ерик далеко, у Росii. Там нiхто не стрiляе по будинках i людях, як у нас.

До школи ходити небезпечно. Вони не дають менi спокою. Сьогоднi знову чiплялися. Хотiли потягти в машину. Ледве вирвалась.

Сиджу в бабусi Тосi у квартирi, у нашому пiд’iздi, на другому поверсi. Сюди ж до мене приходила Хейда. Їй скоро 12 рокiв. Вона в школi вивчае арабську.

Мама пронюхала про подарунок на 8 березня. А я так люблю робити сюрпризи.

Поля

07.03.

Незрозумiлий висип. Багато хто ним покрився. Все тiло в плямах. Дорослi кажуть, це зброю таку на нас випробовують. Начебто «експеримент». Плями з’являються, потiм самi зникають. Мазi не допомагають. Так з 1995 року.

Мама посварилася з бабою Тосею. Через те, що та не прийшла вчасно й менi довелося сидiти стерегти ii квартиру.

Баба Тося боiться залишати квартиру без когось. Адже зайдуть i захоплять! Якщо стукають у дверi (а стукали, i не раз), я по-чеченськи питаю:

– Хо мiл ву? (Хто там?)

Бандити тодi йдуть. Думають, що цю квартиру вже захопили.

Менi снилися страхiття. Усю нiч. Менi снилося, що я в полонi i менi вiдрiзають голову. Куди нiч, туди й сон! Приказка така – щоб не збулося.

15.05. Нам б’ють дверi кулаками i дзвонять у дзвiнок. Я питаю: хто там? Менi вiдповiдають якiсь хлопцi:

– Вiдчинiть! Негайно вiдчинiть!

Знають мое iм’я. Хто iм сказав? Я, зрозумiло, не вiдчинила i навiть близько пiдходити не стала: були випадки, коли стрiляли крiзь дверi. Побили нашi дверi й пiшли.

Чиi це витiвки?! Я скоро зовсiм з глузду з’iду в цьому пеклi!

Поля

08.03.

Ще вчора я подарувала мамi шоколад i печиво. Хейда поiхала до свого батька.

І дуже погана новина. Син тьотi Мар’ям, Юсуф, знайшов нашого кота Мишка в пiдвалi пiд будинком. Хтось котовi перерiзав горло ножем. А потiм, мертвого, його вже кинули в пiдвал. Кажуть, востанне кота бачили в пiд’iздi, коли там були хлопцi з чеченськоi родини iз другого поверху.

Поля

09.03.

Приходить зараз дiвчинка Лунет i каже:

– Там тебе один хлопець кличе. Вийди!

Я дуже здивувалась i, звичайно, не повiрила. Питаю:

– Який iще хлопець?

Лунет вiдповiдае:

– Я його не знаю.

Зачинила своi дверi. Напевне, це тi хлопцi, якi вже ломилися.

Усе ж таки я сподiвалася, що тодi хтось зi знайомих бешкетував, а виявляеться, все значно гiрше, нiж я припускала. Цi люди пiдiслали Лунет, дурненьку плiткарку. Отже, хочуть мене виманити.

Я припала до дверей i почула iхню розмову з нею. Вони питали про мою маму: коли вона приходить iз ринку? Чи бувае вдома мiй вiтчим-чеченець? Коли хтось iз наших сусiдiв почав спускатися з верхнiх поверхiв i загримiв вiдрами, хлопцi миттю вшилися, попрощавшись iз Лунет. За голосами iх було четверо-п’ятеро. Вони дорослi.

Уже був випадок у будинку навпроти, коли пiдiслали сусiда до iнших сусiдiв (росiян). Той постукав у дверi. Росiяни вiдчинили. Сусiд-чеченець пiшов до себе, а озброенi люди ввiрвалися – вирiшивши всiх убити.

Потiм напишу докладнiше.

Знову приходила Лунет. Я подивилася у вiчко – бiля неi нiкого. Вiдчинила дверi. Лунет розповiла,

що кiлька дорослих хлопцiв уже чотири днi ходять у наш двiр. Шукають мене! Говорять, що знають – я без батька i росiянка (!), розповiдають, що я була «повiею» ще три роки тому (тобто ледь менi виповнилося 9 рокiв!). Про мою маму говорять у дворi, що й вона повiя та п’яниця.

– «Інакших росiян просто не бувае!» – процитувала Лунет нових знайомих. – Вони сказали, що, напевне, твоя мати по вулицях п’яна валяеться.

– Моя мати нiколи не п’е спиртного. Воно в нас удома пiд забороною, як страшний грiх. Ти бачила мою маму, що випила хоч раз?

– Нi! Не бачила нiколи. Але вони сказали…

– Як же тобi не соромно повторювати за ними?

– Але вони сказали, що твiй вiтчим Руслан одружений iз чеченкою, а з твоею мамою гуляе i вiн вам не захист. Якщо вас убивати, вiн не заступиться! Вони за ним стежили, знають навiть, що вiн пiдстригся нещодавно!

– Це брехня, як i все iнше! Нiколи вiн не був одружений нi з ким, крiм моеi матерi.

– Ще вони ходили у твою школу № 50, – не зупинялася Лунет. – Питали, в якому ти класi.

Що за нахабна брехня?!

Чому добивають останнiх росiйськомовних людей?! І навiть до нас, якi ходять у хустках i в яких у роду кавказцi, – чiпляються!

Поля

10.03.

11.45. Стукають у дверi! Добуваються. Якiсь хлопцi. Я сама вдома. Нi мами, нi вiтчима. Цi люди кричать:

– Вiдчини! Ти ж мене завжди запускала. Ти – росiйська собака!

Що менi робити? Менi страшно. Я не знаю, як бути. Я сама-одна. Б’ють ногами дверi. Нiхто з сусiдiв не виходить, хоч чути на весь пiд’iзд. У них може бути зброя. Менi так страшно.

Я пiшла до ванноi кiмнати. Коли росiйськi вiйськовi стрiляли по будинках iз гармат, ми сидiли у ваннiй на низеньких старих санчатах iз мамою, як на табуретцi. Я сiла зараз тут i поклала поряд нiж. Але дверi трiщать. Раптом вони iх зламають i вдеруться? Боже, що менi робити?

Їх багато.

12.50.Вони пiшли.

Я попрохала сусiдок, тьотю Мар’ям, яка живе за стiнкою, i тьотю Тамару з четвертого поверху, виходити, якщо до нас прийдуть вибивати дверi. Хоч що-небудь сказати. Але тьотя Мар’ям пiшла на базар «Берьозку».

– Якщо побачу – обов’язково заступлюся! – пообiцяла вона.

А тьотя Тамара, яка ранiше з нами дружила, пiсля того як у серпнi 1996 року вбило ii сина, а дочку поранило снарядом iз росiйського поста, тепер ледве розмовляе.

Ми нiби росiяни, а отже, нiби виннi! Тамара не боронитиме, навiть якщо вбиватимуть.

Але менi вони сказали, що цi хлопцi довiдалися вiд якоiсь жiнки у дворi, що е «росiйська квартира», i тепер намагаються нас знищити, щоб забрати житло собi, як прийнято зараз. Що ж це за люди такi?!

Поля

11.03.

10.20. Я i мама вдома. Уночi хтось стукав, бив нашi дверi. Ми не вiдчинили. Зараз тихо.

Заходив дядько Язид, молодий родич сусiда Султана. Недавно Язидовi виповнилося 26 рокiв. Вiн одружений, мае двох дiтей. Приiжджае iнколи в гостi до дядька Султана i його дочки Хави. У вiйну вiн усiм допомагав – дiлився зi старими й дiтьми iжею. Тодi вiн жив у Грозному. З ним дружили тьотя Валя й Альонка i старi з будинку навпроти.

Мама сказала Язидовi, що вiтчима Руслана немае. Руслан у селi – провiдуе стареньку матiр. Язид пообiцяв розiбратися з покидьками. Мама дозволила йому прийти й пiдстерегти iх, сидячи в нашiй квартирi.

Бабуся Патошки сьогоднi повiдала, що цi хлопцi дуже нехорошi й розповiдають про мене, маму та вiтчима всiляку гидоту в нашому дворi. Але нiхто не знае, хто вони i звiдки прибули.

03.00. Язид, родич дядька Султана, сидiв у нас. Його моя мама попрохала пiдстерегти злочинцiв! Атож! Мовляв, вiн спортивний, пристойний, на боцi добра, мусульманин.

Мама пiшла на ринок. А я сидiла на диванi й грала з ним у шахи, щоб гiсть не нудьгував. А потiм ми грали в карти. І раптом вiн полiз до мене цiлуватись i обiйматись. До мене! Який жах! Я про таке читала тiльки в книжках. І то в паскудних книжках, якi Лунет Хейдi пiдсовуе. Я почала вiдбиватися вiд нього i кричати, але це не допомагало. Язид розiрвав мiй халат, i я не могла його зупинити. Його руки… О, який жах! Вiн торкався мене, цiлував проти моеi волi, а я нiчого не могла зробити. Вiн був сильнiший за мене! Я кричала: «Мамо!», так, що вуха заклало i я сама перестала чути свiй голос. Але вiн не вiдпускав. Я пам’ятаю, як боялась, i бiльше нiчого. Вiн мiг робити зi мною будь-що. Менi ще нiколи не було так страшно.

Потiм я начебто провалилася пiд воду, i все стало сприйматись iнакше. Час пiшов i повiльно, i швидко. Я бачила кожну мить, але була секунда – подумати. Я побачила за головою дядька Язида срiбний свiчник. Цей свiчник дiдусь Анатолiй купив колись в антикварному магазинi. Я з останнiх сил тяглася до столика, на якому стояв свiчник. Не знаю, як менi вдалося схопити його. Але саме ним одержав дядько Язид по головi!

Дядько Язид повалився, i менi довелося вибиратися, на превелику силу вiдштовхуючи його тушу.

Яка мерзота! Я пiдхопилась i побiгла до дверей, не думаючи навiть, що халат розiрвано. Але дверi були замкненi, я стала вiдчиняти замки, а руки тремтять. А дядько Язид отямився, пiдскочив i штовхнув мене. Я вiдлетiла на пiдлогу, так i не вiдчинивши дверi. Побачила, що мiй нiж лежить на пiдлозi бiля тумбочки, i схопила його.

– Заради Аллаха, iдiть звiдси! – сказала я.

Але дядько Язид не напав. Вiн просичав:

– Тi, якi йшли звiдси, ще повернуться!

Вiдiмкнув нашi дверi й вискочив у двiр. Пiд’iзд заливало сонячним свiтлом.

У мене iстерика сталась. Я сидiла на пiдлозi, плакала й кричала. Тьотя Мар’ям почула й забрала мене до себе. На кухнi в неi iла тьотя Золiна, дружина дядька Сулеймана з будинку навпроти. Золiна витрiщила очi, а тьотя Мар’ям ii вiдразу випровадила, пояснивши:

– У дитини бiда. Упала, мабуть. Увечерi приходь!

І замкнула за нею дверi. Обiймала мене. Принесла менi чистi речi, дала чаю. Я iй усе розповiла. Тьотя Мар’ям сказала, що все це – таемниця. Нiхто не повинен знати. Навiть мама. Нiхто. Інакше мене можуть убити, як ту дiвчину на «Ташкалi», яку вбив батько. Або просто нiхто не одружиться потiм.

– А з мамою твоею я сама поговорю, – сказала тьотя Мар’ям.

Зi мною щось сталось. Я не можу iсти нiчого. Тiльки воду п’ю. Я весь час задихаюсь. Мене трусить, i менi дуже страшно.

Я от мрiяла, що якщо мене хтось поцiлуе, то це буде Ерик. А що тепер? Як добре, що я дотяглася до свiчника!

Я думала, мама пiде розбиратися з дядьком Язидом, щоб вiн був проклятий! А вона прийшла й сидить тихо.

Поля

12.03.

9.00. Я поiхала з бабусею Тосею в ii приватний будинок. Там ранiше жили iншi люди – вони будинок захопили.

Але потiм виiхали, а бабуся Тося перечекала i повернулася до будинку, де все життя прожила з чоловiком.

Мама за мене боiться. Тому вирядила подалi. Мама сильно хворiе, грошей немае, рiдних немае. А за нашу квартиру грошей дають менше, нiж коштуе оплата вантажноi машини до найближчого росiйського села. А там ми будемо жити в чистому полi? Адже бiженцям не дають будинкiв. Нiчого. Тому ми нiкуди виiхати не можемо. Так мама сказала.

Я за маму переживаю. Раптом дядько Язид повернеться i ii налякае?

15.20. Спала. Вешталася по городу бабусi Тосi. Гралася з кiшкою. Усе добре.

20.00. Мама i Руслан помирилися. Вiн приiхав. Щось з’ясовували весь час. Руслан пiшов розбиратися до дядька Султана через дядька Язида. Але дядько Султан нiчого не знав: його родич, квапливо зiбравши речi, зник. Невже соромно стало?

А мама Руслановi просто сказала, що дядько Язид погано пожартував зi мною. Тобто сказала, але не все, як було. А я подумала, що куплю пiстолет, знайду i пристрелю дядька Язида, щоб вiн

бiльше нi з ким так не зробив.

Поля

13.03.

Ось i прочухан вiд мами! Зранку раненько. Репетуе, як навiжена. Таке враження, що вона забула або iй усе одно, що зi мною трапилось. Вона зайнята тiльки своiми справами. Навiть не хоче поговорити зi мною. Менi так важко. Я почала була говорити з нею. А вона:

– Годi дурницями займатися! Роби хатнi справи та помовч нарештi!

16.03.

Цi днi нiхто нам дверей не бив ногами, i я навiть заспокоiлася трохи. А сьогоднi хтось пiдiйшов i бух-бух кулаком у дверi. Ранiше, нiж я пiдiйшла до дверей, вийшли зi своеi квартири тьотя Мар’ям та ii син Акбар. Чую, жiнка якась iх питае:

– Мiй Ібрагiм ходить у «росiйську» квартиру?

Сусiди вiдповiдають:

– Який iще Ібрагiм?! Не бачили такого жодного разу!

– А менi сказали, тут росiяни живуть. Напевне, поганi люди.

Тьотя Мар’ям давай на неi лаятись:

– Ти що вигадуеш?!

Я у вiчко подивилася: це до нас стукала тiтка з базару, плiткарка i брехуха. Чеченка. У неi чоловiк-алкаш, вона його весь час шукае. Вочевидь, знову нам «привiт» вiд дядька Адама i тьотi Айшат. Вони нiяк не забудуть, що «росiйська квартира» тьотi Валi втекла в них з-пiд носа! Менi знову снилися страхiття.

19.03.

Завтра в мене день народження. Нi тьотi Алi, нi Ерика. Нiкого.

Мама подарувала колготки та флакончик парфумiв.

Поля

20.03.

От менi й стукнуло 13 рокiв! Мiй день народження! Мама та вiтчим подарували менi шоколадку.

Хейди немае. Вона поiхала жити до свого батька та його другоi дружини.

До мене ввечерi на чай iз пирогом прийдуть двi подруги: бабуся Тося й тьотя Мар’ям. Хоч би електрика була. Інакше сидiтимемо в темрявi.

Поля

26.03.

Ми з мамою в тьотi Мар’ям дивилися серiал «Фатальна спадщина». І туди прийшла чеченка двадцяти п’яти рокiв.

Покликала мою маму. Попросила поворожити. Моя мама ранiше ворожила. А тепер Руслан заборонив i вона перестала ворожити. Усiм вiдмовляе.

Мама i iй вiдмовила. Дiвчина стала плакати й голосити. Вона розповiла, що в неi була сестра. Вийшла замiж у сусiдне село й чекала на шостому мiсяцi вагiтностi дитину. А потiм сестра прийшла якось iз села до мiста та говорила, що дядько ii чоловiка чiпляеться до неi. Просила захисту. Але батьки нiчого не зробили. Не повiрили iй. Згодом дядько чоловiка заявив, що вона його спокусила. Пiсля чого родичi чоловiка посадили ii в машину, вагiтну на восьмому мiсяцi, i вiдвезли кудись. Нiхто ii бiльше не бачив.

– Я впевнена, вони ii вбили, – плакала дiвчина. – Наша родина не стала з’ясовувати. А я хочу знати.

Мама все одно сказала, що на картах бiльше не ворожить!

– Ну зробiть хоч щось, – прохала дiвчина.

– Давай фото, – сказала мама. Вона теж уже так не робить. Але вона вмiе. Подивиться на фото i знае, жива людина чи мертва. Є аура чи нi.

Мама сказала, що вона завтра скаже, чи жива ii сестра. Але хоч би що мама сказала, дiвчина повинна це вислухати, пiти i бiльше до нас не приходити!

Дiвчина попрощалась, а ми з мамою назад до тьотi Мар’ям пiшли. Мама до телевiзора – серiал додивлятись, а я на кухню з фото. Менi завжди хотiлося побачити, чи е аура в людини. Але хоч скiльки я мружилась i дивилась на фото, я так нiчого й не побачила. Фото було маленьким, чорно-бiлим. На паспорт. На ньому була дiвчина рокiв вiсiмнадцяти. Я просто сказала iй, як видимiй людинi:

– Приснись менi i скажи, що з тобою трапилось! Обов’язково приснись менi!!!

– Що ти тут розказуеш?! – Прийшла мама, вiдiбрала фото й засунула в кишеню.

27.03.

Ранок. Ох, сон привидiвся. Незнайомка з фото прийшла.

Начебто я спускалася вiд зупинки «Нефтянка» i ii зустрiла. Осiнь, багнюка така, i вона йде назустрiч. Волосся в неi довге-довге. Сама худенька, з великими очима. Дивлюсь, а волосся в неi геть брудне.

– Що трапилося з тобою? – питаю.

– У мене красиве волосся було, – каже вона. – Але люди його забруднили. Багном замазали. У калюжi мою косу намочили. А потiм сказали, що волосся брудне i я сама в цьому винна. А я не винна. І вбили вони мене й мою дитину. І нiхто не заступився. Чоловiк менi не повiрив.

– Стривай! – кажу. – Чим тобi допомогти?

– Ти допомогла. Ти мене послухала й повiрила. Спасибi.

І пiшла далi, тягнучи по землi брудну мокру косу каштанового волосся.

Вечiр. З’явилася дiвчина, яка вчора приходила. Мама iй квапливо сунула фото. Сказала:

– Вибач. Сестра твоя мертва.

Дiвчина заплакала, стала грошi давати. Мама не взяла.

– У неi каштанове волосся було? – я запитала.

Мама давай кричати:

– Іди звiдси! Тут дорослi розмовляють!

А дiвчина сказала:

– Так, у неi була довга коса. Майже до землi! Ми дуже пишалися, що в неi таке волосся. Востанне в жовтнi сусiди бачили, як ii в машину посадили: чоловiк, його дядько i брат чоловiка. Вона виривалась, не хотiла з ними iхати.

Дiвчина все чекала:

– Ви не знаете, хто вбив?

– Ми домовилися, що ви пiдете. Я багато рокiв не ворожу.

Мама посувала ii до дверей, а я хотiла щось iще сказати, але не сказала. Але точно я знаю, люди обмовили ii сестру.

30.03.

Сильний вiтер. Ураган!

Мама пiшла. Прибиратиму вдома. Самiй менi якось не по собi. Знов у квартирi хтозна-що: меблi стукають, кроки, i нiкого…

Тьотя Мар’ям скаржилася, що бачила кiшку, а потiм та розчинилась у повiтрi! І всi скаржаться на якесь чортовиння. Молимося – минае, а потiм усе знову. Дядько Хамзат носить «Джейн» – це молитва така, щоб злi духи не жартували з людиною.

І менi Руслан написав. Я теж ношу «Джейн». Їi зашили в шкiряний трикутник. Туди ж мама поклала хрестик. Це менi так зробили пiсля сну про смерть, коли вона мене переслiдувала.

Хоч би нiхто не прийшов бити нашi дверi! Я перечитала книжки про сузiр’я.

Поля

02.04.

Снилися страшнi сни. Я кричу i прокидаюсь. Знову сниться вiйна. Лiтак скинув бомбу, а я пiд завалами, як тi старi росiяни, в центрi мiста. Камiння тисне на груди, я кричу. А вилiзти не можу. Починаю помирати, повiльно задихаюсь. Прокидаюсь – у мене холодний пiт.

Я ходила додому до Хейди. Але менi сказали:

– Хейди немае!

Усе брешуть. Я вже стала боятися за неi. Пiду до ii школи. Розпитаю ii однокласникiв: може, вони що пам’ятають або бачили? Де вона?

Мама знову не торгуе, лежить удома. У мами хворе серце.

Поля

03.04.

12.30.У Хейдинiй школi сказали, що вона в батька, i дали менi адресу. Я знайшла його будинок. Вiн живе на вулицi Бородiна. Вийшла друга дружина:

– Немае тут Хейди! Іди звiдси.

Пiшла знову в будинок навпроти – у квартиру, де Хейда жила в дядька з мамою та братиком. Дядько ii менi вiдповiв:

– Вона тут бiльше не живе!

І гримнув дверима.

Отже, я бiльше ii нiколи не побачу? Що ж робити? Пам’ятаю, вона говорила, якiсь далекi родичi ii живуть в Октябрському районi, але точна адреса iхня невiдома.

Якщо Ерик теж не повернеться, то це буде пострiл упритул. Хейдо, повернись. Будь ласка. Повернись у мое життя.

22.00. Я захворiла. Патошка принесла таблеток, а потiм покликала грати в хованки.

Вийшла надвiр. Сонячно. Красиво! У дворi грали в хованки: Іслам, Казбек, Патошка, Хава та хлопчик Ільяс. Пограла з ними трохи. Хлопцi вже дорослi, а все як малi. Бiгають, пищать.

Лунет сьогоднi з ними не грала, i тому Патошка покликала мене. За нею впадав Іслам. Патошка на нього злилася, тому що бiгае на побачення з Ільясом. Але Ільяса кохае Лунет iз будинку навпроти, i тому Патошка з нею посварилась.

Хава сумовито повiдомила, що в неi нiкого немае. Смiх просто. Хава – найкрасивiша дiвчина в нашому дворi.

Спочатку, коли я прийшла грати в хованки, народ обурився проти «росiйськоi зарази», але

несподiвано Іслам став за мене заступатися. Вiн водив, коли була моя черга, звертався до мене «сестро» i всiляко догоджав Патошцi. Це ж бо вона мене запросила!

Лунет злостиво визирала з балкона. Думаю, вона завтра з’явиться. І мене вже нiхто не покличе.

04.04.

До школи не ходжу. Температура. Горло болить. Страшенно трiщить голова вiд жару. Лежу в лiжку. Мама лаеться.

Патошка помирилася з Лунет i не прийшла до мене. Свiт став пiдлiшим.

Поля

07.04. (хоча я не впевнена)

Вухо болить. Інфекцiя. Висока температура. Мама кричить безперестанку, i виганяе з дому, i лае, i нiчого не робить, щоб менi допомогти. Я в неi «невдячна худобина» i «зараза». Саме через мене вона не купила собi нову куртку. Адже вона витратилась, купуючи менi лiки через ангiну! А я пiшла грати з Патошкою i «ще сильнiше захворiла i сама винна». Ще менi докiр було висловлено, що грошей я iй не приношу. Не торгую на ринку через хворобу. А я зобов’язана купувати iжу i тримати дiм! «Як дiти за царя» – цитую матiр. Загалом, концерт на замовлення.

Сьогоднi я сама сяк-так пiдвелася й попленталася за чотири зупинки пiшки до лiкарнi № 9. Зайшла. Люди так здивовано споглядали, що дiвчинка сама прийшла, без батькiв.

Я постукала в якiсь дверi i сказала, що менi потрiбен лiкар. Мене прийняли. Подивилися горло й вуха. Спитали, чи е в мене грошi на лiки. Я сказала, що немае. Я ж не працюю зараз, не торгую на ринку, грошей нi копiйки. Мене подивилися – сказали, в горлi й вухах сильне запалення i потрiбно в лiкарнi лежати, спитали, чи маю родичiв, якi це оплатять. Я мовчки попленталась на вихiд. Дiвчина-медсестра наздогнала мене в коридорi. Сказала:

– Заховай! А то менi влетить вiд лiкаря. Це пенiцилiн! Попроси когось, нехай тобi уколи роблять!

Медсестрi рокiв вiсiмнадцять, вона чеченка. Я сказала iй:

– Баркалла. (Це чеченською мовою «дякую».)

До пенiцилiну потрiбна ще спецiальна вода, щоб розводити. Грошей у мене немае, а мама не дае. Пiду завтра на ринок – продам своi книжки. Куплю воду, щоб розводити лiки.

Усе сильно болить.

Вечiр. Приходила Хейда!!! Мiй найбiльший друг. Вона не побоялася прийти, дiзнавшись, що я хвора. Весь цей час Хейда була в гiрському селi. Вчила арабську.

– Трохи й англiйську знаю! – похвалилася вона.

Завтра Хейда назавжди вiд’iжджае. Родичi десь купили будинок ii матерi, iй i братиковi. Далеко-далеко. Хейда прийшла до мене попрощатись. Але я зрадiла дуже – навiть температура минула. Я вiрю, що, якщо не здохну, ми обов’язково побачимося ще коли-небудь! Хейдо, мила, я завжди пам’ятатиму, як ми дружили. Як нас сварили, але ми мирилися на зло всiм! Я вiрю в удачу. Може, i в кохання колись повiрю.

До зустрiчi з тобою, Хейдо!

П.

12.04.

Надвiр не виходжу. Нiкого не бачу. Нi друзiв, нi ворогiв.

Мама взялася робити уколи. Робить. Ще три й «ура»!

На бабусю Тосю вчора на вулицi напали – вiдiбрали всi коштовнi речi. Тварюки!

А мама, роблячи менi черговий укол, заявила ось що:

– Едик i Арлет – господарi кафе – знайшли тобi нареченого. Багатий чеченець! Готель свiй будуе. Машину мае! Руслан згодний. Як закiнчиш дев’ять класiв, вийдеш за нього.

– Що?! – у мене навiть слiв не знайшлося. – З глузду з’iхали?! Я його жодного разу в очi не бачила!

– То нiчого, – мама каже. – Головне – вiн на тебе здалеку подивився, слово дав, що одружиться. За звичаем. Муллу запросять. Очi в нього зеленi, до речi, а сам брюнет. Ти гляди не ганьби нас – усю хатню роботу виконуй i нi в чому йому не вiдмовляй.

– Та припини негайно! – закричала я. – Не хочу слухати! Не вийду я!

Але мама вперто повторила, що за два роки я у квартирi iй не потрiбна – у них тут «свое життя», а мене вiддадуть замiж, як годиться.

– Тобi вже буде 15 рокiв! Дев’ять класiв закiнчиш i пiдеш замiж, як усi дiвчата! Без заперечень!

Не згодна я. Не згодна! Я не знаю цього чоловiка. Менi огидно й говорити про це. Що ж, менi буде 16 рокiв, а я буду вагiтна, з величезним животом, як дочка Сацити, що живе внизу на зупинцi «Берьозка»?! Ото ганьба! Ганьба! Яка жахлива дурна тема знову захопила маму! Вiтчим iй, чи що, пiдказав?

І пiти менi нiкуди – рiдних немае. Чому дiдусь загинув? Де ти, щастя?

Поля

13.04.

Виявляеться, цей жарт iз замiжжям – цiлком так серйозно. Принаймнi вiтчим пiдказав, а мама мiцно вбила собi в голову. Еге ж! Мене можна буде вигнати з квартири. Яка краса!

А коли я заявила iм, що не вийду замiж i не послухаю iхнiх наказiв, мама заявила ось що:

– Я тебе особисто виставлю, випхаю за дверi! Тобi вже давно дiтей народжувати можна, а ти комизишся!

Що за дурницi? Нiзащо не погоджусь. Вiтчим приманюе «готелем» i «машиною». На чорта менi багатства, якщо я не люблю й не знаю цiеi людини? Краще я повiшусь. Адже, ставши моiм чоловiком, цей невiдомий менi мужчина буде зi мною ххххх.

Нiзащо!

Може, Хейда допоможе менi втекти? Але куди?

П.

17.04.

Сильний вiтер за вiкнами, пил.

Прийшла до мене зараз бабуся Тося й насварила. Виявляеться, тьотя Аля й Ерик приiхали. Стукали менi у дверi, а я iм не вiдчинила.

Я справдi чула стукiт, але не пiдiйшла до дверей. Нам часто грюкають у дверi й вигукують лайки незнайомi люди. Вони злi через вiйну й ненавидять усiх, у кого росiйське iм’я. Намагаюся не пiдходити до дверей.

Але з’ясувалося, бабуся Тося залишила в нас ключ вiд своеi квартири й тому так кричала. Мама пiшла, а я й не знала про ключ.

Зроблять мене таки в усьому винною.

Я сказала бабусi Тосi, що спала. Не почула. Насправдi менi просто страшно було пiдiйти до дверей.

Менi снився сон про креслення мiжгалактичних кораблiв. Хтось увi снi менi пояснював, що, якщо побудувати корабель круглоi форми, вiн буде швидше перемiщуватись у просторi на сiмдесят свiтлових рокiв.

П.

19.04.

Сьогоднi християнський Великдень.

Мама торгувала на ринку. Я робила уроки. Увечерi пiшли до бабусi Тосi. Я побачила тьотю Алю й Ерика! Ми розмовляли про все. Я набралася смiливостi й притягла свiй поламаний магнiтофон Ериковi, щоб вiн полагодив його.

Довiдавшись про те, що мама й вiтчим мають намiр вiддати мене замiж, тьотя Аля сказала, що це – дурницi. А Ерик обурився:

– Ви що?! Вiн пограеться з нею й викине, як кошеня! Як можна? Їй потрiбно вчитись! Закiнчити iнститут!

Цим Ерик вiдразу набув у моiх очах образу справжнього героя.

Ще я запам’ятала чудову приказку: загадуючи бажання, подумай, а раптом воно здiйсниться?

20.04.

Зранку йшов дощ.

Хлопчик Іслам притяг песика. Маленького. У коробцi. Куди нам песика? У нас уже котовi перерiзали горло. Іслам прохав маму песика сховати, але мама не погодилася. Сказала:

– Вiзьми його собi! У вас приватний будинок, е двiр!

Іслам удав, що пiшов. А ми вiдчинили дверi невдовзi, а цуценя пищить у коробцi. Не знаемо, що тепер робити.

21.04.

Були в тьотi Алi. Вона жартувала, моя мама, як завжди, з усiма сперечалась, бабуся Тося смiялась. Ерик слухав то музику, то нас.

Вiн розiбрав мiй магнiтофон. Сказав, ремонту таке не пiдлягае. Це дурниця, я сама його полагоджу. Узяла в Акбара паяльник. Знайду, де з’еднати дроти.

24.04.

Ерик iде завтра. Вiн прибув до Чечнi ненадовго. Ми майже не спiлкуемося.

Сьогоднi в школi було от що: наприкiнцi навчального року в наш 7-й «А» прийшла дiвчинка в паранджi. Вона нi з ким не стала розмовляти. Мовчки сiла за останню парту. Банда Лур’е-Левицi до неi почiплялась-почiплялась та й перестала.

У неi коричневий рюкзак iз книжками й паранджа чорна. Паранджа так вiдстiбаеться, що обличчя видно, а потiм вона знову закриваеться, i видно тiльки очi!

У

нас у класi скромно вдягаються Кассi, Тина, Сета i я. Хустки й довгi спiдницi. Іншi наряджаються, i навiть деякi, з банди Лур’е-Левицi, носять мiнi-спiдницi й фарбуються!

У паранджi вперше хтось завiтав.

Поля

27.04.

Сьогоднi пiшли пiсля урокiв гуляти. Я, Тина й Кассi.

Ходили, вiршi читали одна однiй. Ідемо назад повз шкiльний паркан, i я бачу – щось негарне дiеться на галявинi. Старшокласники та банда Лур’е-Левицi оточили нашу новеньку в паранджi. Їх десь п’ятнадцятеро, а вона одна. Пiвколо звужуеться, i от-от бiйка почнеться.

Тут я зрозумiла, що я нi на чиему боцi, окрiм тих, кому потрiбна допомога. Не можу дивитися, як б’ють.

– Ходiмо, – кажу. – Допоможемо iй!

– Що ти! Що ти! – позадкували Кассi й Тина. – Битися?! Ходiмо звiдси швидше, доки нас не помiтили. А то надають по шиi о-го-го як!

І, пригнувшись, вони швидко задрiботiли вздовж паркану до будинкiв. Я одна перелiзла через шкiльний паркан i побiгла на галявину, встигнувши на ходу пiдiбрати величезну гiлляку з землi.

Новенька стояла в паранджi – видно були тiльки очi. На неi з усiх бокiв наступали десятикласники з бандою Лур’е-Левицi.

– Ваххабiстка! Ваххабiстка! – кричали вони. – Покажи нам обличчя! Ми зiрвемо з тебе цю ганчiрку! Ти ваххабiстка! Ми тобi покажемо! Ти не будеш ходити в нашiй школi в паранджi!

Компанiя розмахувала кулаками, а Мiла з Лiндою навiть каменi встигли взяти до рук. Новенька поволi задкувала, але нiчого не говорила й обличчя не вiдкривала.

Коли я пiдбiгла, стався затор. Народ наче отямився й покривився.

– Ти що, Жеребець, тут забула? – вийшла поперед iнших Лур’е-Левиця. – Це нашi розбiрки! Іди звiдси!

– Іди геть! Забирайся звiдси, росiйська тварюко! – заверещали ii служницi з банди.

Старшокласники мовчали.

– Вас багато, а вона одна. Це нечесно, – сказала я, розмахуючи гiлкою, щоб не дати iм пiдiйти близько до себе. Новенька опинилася за моею спиною. Ми повiльно вiдступали до паркану.

– Вона сама за себе вiдповiсть! А тебе, росiйська гадино, ми прикопаемо в канавi, – сказав упевнено десятикласник i плюнув на мою туфлю.

Начебто я повинна була злякатись, але на мене нiби щось найшло. Нiби в головi щось вибухнуло. Я зупинилась i сказала:

– Ви можете мене вбити. Так. Але я буду битися до останнього подиху. Я не зiйду з цього мiсця й кинуся на першого, хто зробить крок!

Махнула гiлкою перед iхнiми обличчями. Гiлка просвистiла. Народ завагався i похитнувся.

– Вам краще вбити мене. Тому що, якщо не вб’ете, я вас покалiчу. Я проткну вам очi й роздряпаю щоки. Нема чого менi втрачати! Нiчого в мене в життi немае! Але я можу хоч ii захистити!

– Ти чокнута! Божевiльна! Ти ж навiть iменi ii не знаеш! – сказала Лур’е-Левиця, а потiм вiддала наказ своiм: – Ходiмо звiдси. Жеребець сказився!

Лiнда кинула камiнь. Але схибила.

– От нахабна росiйська тварюка! Щоб ти здохла! – закричали Яха й Тара, але покiрно пiшли за Лур’е-Левицею.

Іншi пiшли за ними. Старшокласники подивилися, що нашi бандитки йдуть, знизали плечима i теж стали розходитися. Новенька стояла в паранджi й усе так само мовчала.

– Як тебе звати? – запитала я росiйською.

Вона не вiдповiла. Я вирiшила, що вона не розумiе росiйськоi.

– Ха це ху ю? – запитала я по-чеченськи («Як тебе звати?»).

– Латифа, – вiдповiла дiвчинка.

– Чому не втекла? Тобi не було страшно?

– На все воля Аллаха, – сказала вона.

«Ось хто божевiльний», – подумала я й пояснила:

– Вони могли тебе сильно побити!

Вона повторила:

– На все воля Аллаха.

І пiшла до шкiльних ворiт. А я залишилася стояти стовпом. Уже виходячи з ворiт, дiвчина обернулась i гукнула:

– Баркалла! (Дякую!)

П.

02.05.

За бабусею Тосею ганяються, мало не вбили ножем – ледве ухилилася. Через ii дiм. Дiм знову собi забрали якiсь чеченцi. Їхати бабусi Тосi нiкуди. Ерика й Сашку ледве розмiстили в рiдних. Нема де жити. Нi кiмнат, нi допомоги влада не дае.

Бабуся Тося ночувала в хороших сусiдiв-чеченцiв. Вони ii сховали. Не дали вбити.

Зараз вона чекае на мого вiтчима Руслана. Вiн з’явився. Знову поiде розбиратися за бабусю Тосю з тими, хто захопив ii житло й майно. З Русланом обiцяли пiти дiти тьотi Мар’ям i Мансур.

Що думае тьотя Аля? Виiхала з дiтьми, а свою стару маму залишила. Адже ii можуть щохвилини вбити! Бабуся Тося плаче й тремтить.

Щодо того мужика, який ломився й кричав, вдалося з’ясувати: виявилось, його пiдiслала з маминоi роботи, з кафе, жiнка Хадиджа. Це ii коханець.

На думку декого, всiх росiян треба вбивати, а квартири собi забирати. Хадиджа налаштувала свого коханця проти моеi мами. Мама дiзналася про це вiд тьотi Мар’ям i тьотi Тамари. Пiшла до Хадиджi й улаштувала скандал. Сказала, що Руслана до ii дiтей пошле. Нехай постукае у дверi й полякае iх.

Чеченцi Едик i Арлет, господарi кафе, мою маму пiдтримали i сказали, що всiлякi гiрськi барани понаiхали i тепер усiм нормальним людям життя немае.

Поля

04.05.

Бабуся Тося i Руслан возили мене до лiкаря в лiкарню № 9. Вуха й горло лiкар подивився: запалення минае. Слава Богу!

Бабусi Тосi Руслан дозволив жити в нас. Сам ходить ночувати до друга в нижнi будинки. Вона дуже боiться.

05.05.

Була в школi. Пiшла вранцi з Лунет, Патошкою та Хавою. Не спецiально, звiсно. Просто дорога одна i школа одна. Так i пiшли.

Хава встигла повiдомити всiх, що тато мого тата – чеченець i тому ми з нею знову подруги. Казна-що, звичайно. Патошка – аварка, Хава – iнгушка, Лунет – чеченка.

Лунет, така бридка, стала мене зачiпати. Назустрiч iшов наш сусiд дядько Валера. Я привiталася з ним, а iншi дiвчата – нi. Лунет давай висловлюватись:

– Вiн тобi хто? Навiщо з росiянином вiтаешся?! У тебе друг росiянин! Ха-ха!

А я вiдповiла:

– Це наш сусiд. Із сусiдами, щоб ти знала, потрiбно вiтатись, а не бути нечемами.

Пiсля цього Патошка стала виправдовуватися, що вона дядька Валеру не помiтила, а Хава схитрувала – вона мовчки кивнула. Лунет розлютилась.

– А твоi сусiди: тьотя Мар’ям i ii дiти – ваххабiсти! – бадьоро заявила вона.

– Що за дурницi?!

– Вони горiлку не п’ють i не крадуть! Отже, ваххабiсти! – продовжувала верещати Лунет дедалi сильнiше.

– Нi!

– А от i так!

– Хто такi цi ваххабiсти?

– Бандити! Менi мама сказала! – пищала Лунет. – Їх можна вирахувати зразу. Якщо бачиш, що людина не п’е горiлку й не краде, а молиться весь час, це ваххабiст!

– А в чому небезпека?

– Вони хочуть змiнити свiт! Це вони придумали, щоб не було ялинки на Новий рiк, а був шарiатський суд!

– А до чого тут моi сусiди?

– Ну… Вони не п’ють горiлку. Це пiдозрiло. А от мiй дядько п’е. Ми – нормальнi люди!

Загалом, дурницi якiсь. Так менi до ладу не вдалося з’ясувати, що це за обзивання таке – ваххабiсти – i що тут не так. Я залишилася при своiй думцi, а iншi при своiй думцi.

Не викликае в менi довiри ця Лунет з ii питущим дядьком.

П.

06.05.

Привiт!

Починаю новий зошит словами: Моi вчинки та справи

14.00. Прийшла зi школи. На мене вже чекала бабуся Тося. Обiдати хотiла. Я погодувала ii.

Бабуся Тося неймовiрну рiч провернула, виявляеться. Коли востанне «загарбники» бабусю Тосю зарiзати збиралися, вона туди не дарма повернулася. Вона знала, де захованi документи на дiм! Знайшла iх, а «загарбники» не знайшли.

Бабуся Тося вже збиралася була тiкати з важливими паперами, як з’явилися тi, хто там зараз живе, i кинулися на неi з ножем. Але не наздогнали.

І тепер бабуся Тося продала свiй будинок! Іншим чеченцям. Вона в обмiн на грошi вiддала iм документи як хазяйка. І однi

чеченцi тепер виганяють iнших, а баба Тося продовжуе ховатись у нашiй квартирi. Поки ми все це обговорювали, хтось з’явився i став у нашi дверi стукати. Я вiдчинила – думала, мама або вiтчим, а там незнайомий чолов’яга. Бабуся Тося його побачила i побiгла повз нього на другий поверх, у квартиру своеi дочки Алi. Там сховалася.

А я залишилась сама. Сказала чоловiковi:

– Я вас не знаю. Ідiть звiдси!

Зачинила дверi. Вiн галасуе на весь пiд’iзд:

– Ти що, мене не знаеш? Я з твоею матiр’ю разом працюю!

От брехун! З мамою самi тiточки працюють – пирiжки смажать i продають у кафе. Господиня, Арлет, iз ними, а дядько Едик тiльки воду, масло та борошно привозить.

Що треба незнайомцевi? По-моему, це знову жiнка Хадиджа з маминого кафе когось пiдiслала. Вона не мае дому в Грозному, тiльки в гiрському селi, тож вона зi своiми дружками хочуть налякати якусь росiйську родину, а квартиру в Грозному собi забрати.

Минуло 20 хвилин! Пишу я, значить, тебе, Щоденнику, i чую в нашому пiд’iздi, як сусiдка тьотя Мар’ям iз дядьком лаеться. Пiшла, дверi вiдчинила. Тьотя Мар’ям каже:

– От, пiшов вiн!

Я:

– Хто вiн?

– А той, який вiд Хадиджi!

Чолов’яга почув, назад повернув i як закричить:

– Я вам голови вiдiрву!

А я цього чоловiка вперше бачу!

– Що вам треба? – питаю.

– Хадиджа – хороша, Хадиджа мене прислала…

– Яка ще Хадиджа?!

– Твоя мати знае яка!

– Ви ненормальний! Не смiйте нам стукати й погрожувати!

– Я вам покажу, якi тепер у Чечнi порядки! – закричав дядько.

– Мiй вiтчим Руслан iз вами поговорить.

Почувши про Руслана, невiдомий чолов’яга миттю вибiг iз нашого пiд’iзду, сiв у свою машину i швидко поiхав.

Точно. Це його нахабна дурепа з гiр пiдiслала. Залякати хоче. Не вийде. Оце ж вона знала, що мама сьогоднi на роботi, то й пiдiслала знову свого дружка.

А бабуся Тося так i не вiдгукнулась, хоча я постукала по батареi – наш старий сигнал, коли е небезпека. Вона кинула мене саму з цим незнайомцем. Спасибi, тьотя Мар’ям проходила повз.

На тьотi Мар’ям сьогоднi гарна сукня! І новий прозорий шарфик, у тон до сукнi.

Поля

07.05.

Латифа й Сета хочуть узяти в нас кошенят. Їх нещодавно народила кiшка Ксюха. Кошенята чорнi з бiлим, красивi, як покiйний Мишко.

Дiвчинка Арина сьогоднi провела мене аж до будинку. Сама Арина живе за кiлька зупинок в iнший бiк. Це вона просто, щоб на мене нiхто не напав.

Бабуся Тося знову прибiгла. Грошi своi за проданий будинок ховае, навiть не дiстае. Чому не вiд’iжджае? Дивно все якось.

Бабуся Тося каже, щоб я вечерю готувала.

У мене досi вуха болять i горло, але вже менше. Через проблеми хвороби здаються неважливими.

Бабуся Нiна i тьотя Варя, ii дочка, торгують на базарi «Берьозка». Тим i живуть.

Поля

08.05.

Шифруюся, тому що не можна писати як е. Сьогоднi б. Т. у. на. По. Р. Ш. К. М.

Приходила в гостi жiнка з нашого району. Весела така! Їi звати Зарган. Синка мае, Тiму. Розбалуваний хлопчик! Вона його любить i йому потурае.

10.05.

Мама прийшла з ринку дуже втомлена, пирiжки погано продаються. Грошей зовсiм немае.

Я хотiла iй прочитати свою нову поезiю, але вона пiшла спати.

Я написала «Морську поему»:

Море сапфiрово-темне.

Скелi тиху ведуть розмову,

Що оманливий Вiтер пiвнiчний

Зрадив ясну Зорю вечорову.

З незбагенних висот небесних

Тут приходить до нас розумiння,

Що не вiдаемо ми Всесвiту,

Що не вiримо в силу Творiння.

Хрест Пiвденний стоiть у небi,

Кораблям осявае дорогу.

А на днi спрут багаторукий

В хатку стукае до восьминога.

Восьминiг засвiтив лiхтарик,

У вiкно позирнув лiниво

І, побачивши давнього друга,

Вiдчинив йому дверi щасливо!

Нереiди смiються в танцi,

Виграють у водi дельфiни.

А на днi, де морськi палаци,

Червонясто сяють рубiни.

Бо Нептун кличе друзiв усiх —

У царя глибини морськоi

Починаеться свято бучне.

І прийшли всi без думки лихоi.

Позбирались водяники

Із озер i болiт далеких.

І, зiпершись на ручку цiпка,

Кашалот причвалав старенький.

З лазурово-пiнним волоссям

Щебетлива русалочок зграя

Вже зiбралась на свято Селени,

Бiлi сукнi пiд мiсяцем сяють.

Аполлон вийняв славну кiфару —

Зникло горе, мов дим простий.

Дiонiс пiдливав у бокали

Всiм шипучий нектар золотий.

Заспiвав дивовижний голос,

Залунали i жарти, i смiх,

І Амур iз-за трону Нептуна

Розглядав хитрувато всiх.

І пускав своi гострi стрiли

Вiн iз влучного лука в серця,

Щоб тритонiв спiви бринiли,

Щоби щастя не знало кiнця.

Афродита – дочка моря й сонця —

Всiх слiпила своею красою.

Хто зустрiне ii випадково,

Той не матиме бiльше спокою.

Вигравало колье зi смарагдiв,

Сукня мiнилась пурпурова.

З ворожiнь чарiвницi-Наяди

Вона слухала кожне слово.

Так i сяе вiд усмiшок зала,

Блискотить вiд алмазних букетiв.

І хто знае, що вiн там не зайвий,

Хай з’являеться теж на бенкетi!

Вирушаймо удвох, коли хочеш,

Бо i я поспiшаю туди.

Свiтить Мiсяць, господар ночi.

Зiрко ясна, веди нас, веди!

13 рокiв.

Поля

13.05.

Тепер про бабусю Тосю докладнiше. Тож я шифрувала, що вона в нас, але збираеться тiкати до Росii i iй допомагатимуть сусiди (ми i тьотя Мар’ям). Але сьогоднi з’ясувалося, що бабуся Тося щось приховуе, тому не iде i ховаеться. Щось вiдбуваеться ще, про що вона не каже.

15.05.

Сьогоднi вранцi мама мила менi голову. Це вiдбуваеться так: спочатку я приношу з городiв воду у вiдрах. Там вода в старих колодязях. Чергу потрiбно вистояти!

Потiм ми воду грiемо. Тягнемо вiдра у ванну кiмнату, змiшуемо гарячу воду з холодною, i мама поливае менi на голову, а я милом ii мию. Шампуню немае давно.

Усе так i було сьогоднi, доки мама не задумалася, набрала окропу (замiсть теплоi води) i ошпарила менi голову! Я, звичайно, завила. Боляче! Мама не розiбралася, чого це я вию, розлютилась i вдарила мене по головi бляшаним ковшем! Я ж залишилася винною!

Тепер голова в тому мiсцi надулася. Величезна гуля пiд волоссям, ближче до вуха! Добре, що вона менi череп не проломила. Невiдомо, чим усе тепер скiнчиться – голова болить страшенно, гуля просто величезна! Цiлий день прикладаю холодне до голови в надii, що набряк спаде. Прибираю, перу мовчки, щоб знову не отримати.

Бабусi Тосi поскаржилася – вона, як побачила гулю, прошепотiла: «О Боже!», схопила свою торбу i втекла до себе на поверх. Не наважилася в нас залишитись.

P. S. З мамою я розмовляти не буду. Вона однаково тiльки лаеться. Кричить, що я хворiла (вуха й горло) i на мене вона витратила грошi. Хоч менi безкоштовнi лiки дали в лiкарнi, а до цього мама вiдiбрала, що я знайшла на ринку, i так i не купила менi годинник – навiть найдешевший. Безсовiсна!

Ой, як боляче. У-у-у-у-у-у!

Поля

17.05.

Учора був мамин день народження. Я вперше iй нiчого не подарувала. Зазвичай завжди готую подарунок, роблю його сама. На 8 березня цього року, крiм солодощiв, ще й листiвку сама малювала.

У школi з дiвчатами ми розмовляли про «Титанiк». Про те, як через багато рокiв пiсля його загибелi плив iнший корабель i почув сигнал про допомогу. Вiн кинувся до найближчого крейсера, але виявилося, що з тим усе гаразд. Тодi вирiшили з’ясувати, звiдки йде сигнал. Хтось же кличе на допомогу? І виявилося, що той сигнал iде з давно потонулого «Титанiка». Іде сигнал, незважаючи на те що корабель глибоко пiд водою.

Учора ми лягли спати, i раптом хтось став нам дверi бити. Вiтчима знову немае. Мама i я. Я пiшла, подивилась у вiчко: незнайомi чоловiки. Я постукала ополоником у стiну до

тьотi Мар’ям (сигнал про допомогу). Сини тьотi Мар’ям тiльки почали своi дверi вiдчиняти, а цi чолов’яги незнайомi втекли!

От скажiть, будь ласка, кому ми жити заважаемо?

Поля

20.05.

Просто жах i ганьба! У нас у школi ось що придумали. Усiм дiтям дати путiвки, у кого в родинi е хтось, хто воював проти Росii, тобто – бойовик! Приходять зi списком, i кожна дитина говорить про дядька, батька або брата. Це в список записують!

Але ж багато дiтей брешуть. Просто вони хочуть поiхати на море! Адже путiвки до м. Сочi! Дiти записують прiзвище, iм’я й по батьковi рiдних, дату народження, де живуть, наче тi – бойовики, а вчителi цi списки збирають для когось.

Небезпечно, нерозумно, страшно. З нашого класу всi записались i давай на мене горлати, чого це я не записуюсь.

Але кого менi записати в бойовики, маму?! Вона мене по головi ковшем ударила. Так мама пирiжками на ринку торгуе! Вiтчима? Цей i з телевiзором упоратися не може – не те що з якимись ворогами.

Нас тьотя Мар’ям вiд лиходiiв захищае, якi на росiян нападають. Тьотя Мар’ям працюе в котельнi й сильно кульгае пiсля давньоi аварii.

Словом, хоч як дiвчата з класу мене вмовляли, так я й не змогла нiчого придумати. Одна з усiеi школи до Сочi не поiду. І нехай.

Поля

26.05.

Усi з нашоi школи влiтку iдуть до Сочi. Менi прикро.

Я просила вчителiв, щоб мене теж узяли, що в мене дiдусь Анатолiй пiд обстрiлом у лiкарнi загинув. Мама хворiе, нервова така пiсля вiйни. Але вчителi сказали:

– Не можна! Тiльки дiтям бойовикiв путiвки в Сочi!

Поiхав поiзд ту-ту-ту.

Побилася з Лунет. І ще iй надаю. Тому що сьогоднi вона пiдкралась до мене i вдарила, я iй вiдплатила. Але вона ще раз пiдкралась – ударила i втекла.

Учора вона вихвалялася Хавi з нашого двору, що мене вiдлупцюе, бо я дружу з ваххабiстами, а саме з дiвчатами Латифою та Сетою.

По-перше, вони – моi однокласницi; по-друге, що означае слово «ваххабiст», менi досi невiдомо, зате вiдомо, що Латифа й Сета не фарбуються, не крадуть i завжди роблять уроки! А по-трете, не собача справа Лунет, з ким я розмовляю на перервi! Нехай стежить за своiм дядьком, який п’е горiлку.

Лунет, як з’ясувалося, мае теорiю, що якщо я розмовляю з дiвчатами у великих хустках, то сама стану iхньою подобою. А от i нi! У мене навiть хрест е з православноi церкви.

– Я б порадила тобi шваркнути ii як слiд! – заявила менi Хава. – Нехай на все життя затямить!

Я пообiцяла, що затямить.

27.05.

Склала вiрш:

Над морем летiла чайка,

І бризки вiд хвиль миготiли

На крилах ii,

Як роса.

01.06.

Уже чотири днi торгую на ринку. Зиску мало. Грошей немае. Нiяких канiкул менi не свiтить.

Учора була жахлива гроза. Гуркотiв грiм, з неба наче вилилося цiле озеро, i в момент на ринку води стало по колiно! Я боюся грому та блискавок. Кажуть, це поганий знак. Грому та блискавок бояться грiшнi люди. Але я боюся його тому, що вiн нагадуе менi вибухи. Я промочила ноги! А ще ж до кiнця не одужала. Усе мучуся з вухами та горлом. Голова болить.

Щодо з’ясувань стосункiв мiж дiвчатами з двору: усi врештi зрозумiли, що я говорю правду, i вiдлупцювали плiткарку i брехуху Лунет. Але не сильно. По-дружньому дали стусанiв для розвитку свiдомостi.

Я маю план, як заробити й купити додому необхiднi речi. Але торгiвля поки що йде зовсiм слабенько.

Поля

03.06.

На ринку мене рятують книжки. Якщо не ходити з коробкою по рядах (iнодi я ходжу, розбиваючи за день ноги до кровi), а стояти за столом (у нас немае свого, а чужий, вiльний, рiдко знаходиться), то я зазвичай читаю книжки. Я прочитала всi книжки з фiзики, хiмii, астрономii. Зараз читаю художнi. «1001 нiч». Менi ii Хава принесла.

Про бабусю Тосю i тьотю Алю нiчого не чути. Вони раптом пропали зi своею торбою.

Лунет приходила миритися. Помирилися.

07.06.

Писати немае коли. Спека! Треба торгувати. Встаю о 05.00 – зарядка. На 07.00 я вже на ринку. Додому йду о 19.30. Готую вечерю – i спати.

Я вирiшила продавати сiк на апаратi. Ношу воду, сама заливаю. В апаратi сiк охолоджуеться, i я продаю його в стаканчиках. Збираю потихеньку грошi на свiй план: купити в оселю новi речi. Мамi щодня вiддаю тiльки частину виторгу. Решта – секрет.

Господар апарата на ринку хороший. Це чеченець середнього вiку. Йому подобаеться, що я ходжу в хустцi та довгiй спiдницi. Вiн зве мене «Патошка» або «Фатима». А менi хочеться придумати собi якесь iм’я з арабськоi книжки «1001 нiч».

Пофарбувала волосся хною. Блищить. Руде. Але з-пiд хустки видно тiльки декiлька пасом.

На ринку, у ряду неподалiк вiд мене, торгують азербайджанцi. У них своi торговельнi ряди. Є хлопчик Топiк iз татом. Топiковi 15 рокiв. Вiн смiшний.

А мама познайомилася з дiвчиною Луiзою на ринку, вона помiдори продае й пiдробляе в кафе. Пише оповiдання. Хоче бути письменницею!

У нас пiдросли кошенята. Їх звати Кузя, Седа, Лучик i Чипс. Навiть шкода iх вiддавати. Чипса я залишу собi!

Поля

11.06.

Центральний грозненський ринок величезний! Люди як мурахи.

Крiм соку, я ще торгую нитками, булавками. Жiнка, яка дае iх пiд реалiзацiю, азербайджанка Аня, подарувала менi ланцюжок. Мiсяць iз зiрочкою на кулонi блищить. Мусульманський знак.

У нашому дворi з’явилась бабуся Тося. Сказала, що грошi вiдвезла в Росiю i скоро приiдуть тьотя Аля й Ерик. У них же ще е квартира в нашому пiд’iздi. Але я Ерика давно не чекаю. Вiн став зовсiм чужим.

Зате Топiк запропонував зустрiчатись. Ох, насмiшив! Самого вiд землi не видно.

До вечора падаю. Вiд утоми менi погано. Денного заробiтку вистачае тiльки на iжу.

Де ти, радосте? Де ти, Хейдо? Вiдгукнись, щастя, побудь трохи зi мною.

Поля

12.06.

Сьогоднi вихiдний. Мама сказала, можна вiдпочити раз на мiсяць.

Я вчора на ринку мало не знепритомнiла. Спека. А я не iм. Худа.

Але вихiдний вiд ринку означае, що потрiбно вимити i прибрати всю оселю, плюс натягати води. Так що менi й тут «весело».

З пiвгодини тому до мене у дверi постукав хлопчик Тамерлан – син Красивоi Лейли, яка живе в будинку навпроти. Тамерлану 8 рокiв – вiн маленький. Каже:

– Полю, тебе там кличуть, надворi. Якiсь хлопцi – кажуть, що твоi друзi. Іди.

Я вiдповiдаю:

– Нiкуди я не пiду. У мене немае друзiв, крiм кiлькох дiвчат iз двору. Скажи цим людям, що мене немае вдома.

Не знаю, чому я сказала хлопчиковi, що мене немае вдома, але це перше, що спало менi на думку. Вiн пiшов. А я подивилась у вiчко: справдi якiсь хлопцi. Я iх уперше бачу! Дали дитинi шоколадку. Щось знову просять. Тамерлан знову став стукати до мене у дверi. Із сусiдньоi квартири вийшов Акбар. Покрутився в пiд’iздi й зайшов додому. Я дверей бiльше не вiдчинила.

Який жах!

P. S. Менi снився сон про Імрана, з яким я ранiше разом навчалась у школi. Ми блукали якимось давнiм мiстом, i з нами траплялися пригоди.

Поля

06.07.

Збираемося на ринок торгувати. Сьогоднi я знов ходитиму по всiх торговельних рядах iз коробкою в руках.

Я ходжу i кричу:

– Кому булавки та нитки? Купуйте!

Зрозумiла, що, коли ввечерi здаю товар, мене обманюють. Упiймала на цьому одну з азербайджанок. Весь день ходила, торгувала, записувала, а потiм вона порахувала менi нiби додатковий товар, якого я вранцi в неi не брала. Сперечатися марно. А то взагалi не дасть товару. Азербайджанка Аня поiхала.

Грошей заробляю тiльки на iжу. Нi копiйки вiдкласти не можу.

Де минулий зошит щоденника, не знаю. Я його загубила. Тому не писала так довго.

Учора я спробувала торгувати товаром Арини. Але не пiшло. Повернулася до своеi картонноi коробки, яку тягаю цiлий день на руках.

Мама без роботи. Кафе

закрилося. Мама не може знайти роботу. Інодi навiть бере милостиню, якщо хтось дае заради Бога.

Думала, може, на ринку десь продають пiстолети. Хотiла подивитися. Нiде не знайшла. Кажуть, тiльки в магазинi «Мисливець i рибалка», за Бiржею.

Поля

08.07.

Незрозумiлi звiстки гуляють по нашому ринку. Начебто готуеться штурм Республiки Дагестан i знову буде вiйна.

10.07.

Учора вночi прочитала дивовижну книжку «Я в замку король!», про двох хлопчикiв – злого i доброго. Зло перемогло, i добрий хлопчик покiнчив iз собою.

Нас переслiдуе зла доля. Померло кошеня. Воно нещодавно народилось, а я незграбно взяла його за шию i злегка придушила. Тепер я винна в його смертi. Боже мiй! Як менi шкода. Як страшно! Яка я дурна й незграбна.

Топiк на ринку заграе, вже одержав стусана. Торгiвлi немае. Арина сумна.

Мiлу, як з’ясувалося, з нашого класу видали замiж. За дядька якогось. А вона так кохала Ахмеда.

Поля

11.07.

Згадувала сьогоднi родину хлопчика Вадика, який згорiв у садах. Вони жили в будинку навпроти. Потiм утекли з Чечнi.

Їх приходили вбивати бандити з автоматами. Удень, годинi о 16-й. Сусiд, брат Рамзеса, постукав iм у дверi, i вони вiдчинили йому як сусiдовi, а ввiрвалися бандити. Сказали, що зарiжуть. А якщо вони самi вiддадуть грошi й золото, тодi розстрiляють – зглянуться.

А вдома були бабуся Аксiнья, i ще дiвчина, i дядько Ігор. Дядьковi Ігорю 25 рокiв. Вiн сказав: «Добре, зараз дiстану грошi» – i полiз у диван. Бандити йому дозволили. А вiн витяг звiдти бойову гранату. І заявив, що зараз вони всi разом пiдiрвуться.

Бандити дуже здивувались: вони думали, що прийшли в росiйську родину, тi злякаються i благатимуть змилуватись.

Бабуся Аксiнья, щоправда, злякалась i стрибнула з балкона другого поверху – ногу зламала. А дядько Ігор вивiв попiд руки бандитiв зi своеi квартири та сiв iз ними в машину. Граната могла вибухнути, а у дворi багато дiтей. Бандити на своiй машинi возили дядька Ігоря бiля пустиря, а вiн руку не мiг розтулити. І довелося бандитам жартувати! Веселити його! Двi години по тому вiн змiг розтулити руку й кинути гранату.

Потiм бандити-чеченцi привезли Ігоря додому i сказали, що вони дуже поважають його за хоробрiсть, убивати родину не стануть i тепер прийдуть захищати, якщо хтось iнший нападе. Шляхетний учинок!

Бабусю Аксiнью сусiди вiдвезли в лiкарню. Наклали гiпс. Допомогла сусiдка з нашого пiд’iзду, тьотя Тамара.

Пiсля цього випадку росiйська родина швидко виiхала.

Поля

12.07.

Вiтчим у селi. Там у нього стара мати. Вiн iй допомагае по господарству. Його мама у двадцять шiсть рокiв залишилася вдовою. Чоловiк потонув. Щоб дiтей не забрали (як тут прийнято за чеченським законом), вона замiж нiколи бiльше не вийшла та нi з ким не зустрiчалась. Адже якби стала зустрiчатись, люди б сказали, що вона погана жiнка, i рiдня чоловiка вiдiбрала б дiтей назавжди.

15.07.

Учора гостювала в тьотi Алi. Ерик закiнчив школу. До Чечнi не пориваеться. Мае постiйну дiвчину, з якою вiн разом живе. Вони кохають одне одного.

Я ж нiчому не вiрю в цьому життi. Адже загадала на Новий рiк «радiти» – думала, що зрадiю, коли вiн помiтить мене. Але тепер iнша називае його «коханий»!

Менi не прикро. Менi боляче. Вiн так i не помiтив мене, мого почуття. А подобався менi бiльше за всiх!

Тьотя Аля хвалиться синовими романами.

Переходжу до новин дня. Сьогоднi в м. Гудермес був бiй. Кажуть, напали ваххабiсти. Це такi люди-бойовики, але не звичайнi чеченцi. А чеченцi й араби. Вiйна! По-моему, i в Грозному скоро щось затiваеться.

На ринку бачила жiнку в паранджi. Чеченки й росiяни пiдходили до неi – торкалися тканини, питали, чому так одяглася. Жiнка вiдповiла, що вона дружина араба, живе дуже багато. Купила продукти й пiшла.

25.07.

Уночi стрiляли. Я майже не спала. Булавки та нитки нiхто не купуе.

Був днями замах на президента Чечнi, Масхадова.

Стрiлянина.

Митиму посуд.

Маму водила в полiклiнiку. Їй вирвали зуб.

03.08.

Працюю. Ноги в мозолях, руки втомлюються. Сварюся з Ариною.

Хлопець iз ринку, Саундин, дуже хороший, добрий, сьогоднi назавжди виiхав. Азербайджанцiв стали на ринку утискати мiсцевi крамарi. Саундин подарував менi на згадку годинник. Це пам’ять про нього. Мало не плачу.

22.08.

Учора я купила магнiтофон «Технiкс». Менi допомiг вибрати Акбар, син тьотi Мар’ям. Акбар скромний, завжди говорить тiльки про справу i вiдразу йде. Але в походi по магнiтофон у нас усе-таки трапилися пригоди. Ми загубились. Потiм купили магнiтофон, а вiн не працював. Довелося мiняти.

А бабуся Тося i тьотя Аля втекли з Чечнi. Виявилося, вони обхитрували двi чеченськi родини. Принаймнi так цi родини розповiдають! Що росiяни взяли в них грошi, а документи вiддали частинами. Частину документiв в одну родину, частину в другу. Ось чого вони тут ошивалися. Надурили чеченцiв. У всiх чеченцi квартири забирають, а цi самi виявилися хитрунами. Мiж чеченськими родинами тепер вiйна за цей дiм.

29.08.

Не ходили на ринок.

Багато що змiнилось, але писати про це не можу. Тiльки шифром.

Сьогоднi в мами знову зустрiч iз лiкарем. Ми звемо його Лялечка, як героя книжки «Жарт Мецената». Вiн витончений. Займаеться йогою, голодуе. Чеченець. Мама в нього зуби лiкуе. Ми обмiнюемося книжками про медитацii та буддизм. Його адресу дав нам тато Хави, Султан. Це його друг.

Економiка змiнилася. Щось неймовiрне з грiшми. Долар рiзко пiдскочив. У нас, щоправда, нiколи жодного долара не було. Але люди кажуть, що все тепер подорожчае. Як жити?

Хава йде з нашоi школи, а Патошка й Ася iдуть жити в Дагестан. Я в школу ходитиму зовсiм сама.

Пiд ногами пищить кошеня Чипс i муркоче.

Поля

02.09.

Була в школi. Побилася з Яхою.

Дiвчата Сета, Тина, Заiра й Латифа менi зрадiли. Сета й Латифа взяли в нас кошенят, якi вижили.

09.09.

Образилася на маму. Плакала. Вона дуже жорстка i зла людина. Як я цього ранiше не помiчала? Коли налагоджуеться життя – е iжа, вона бувае веселою, хорошою. Але щойно труднощi, всю злiсть зривае на менi. Сьогоднi вона сказала менi, що я – брехуха. Вона корпалася в моiх речах i знайшла дрiбнi грошi.

– Це грошi! Ти iх ховаеш!

А я iх iй на новорiчний подарунок збирала. Уже заздалегiдь готуюся: купила хустку й заколку для неi. Хотiла ще купити коробку цукерок.

Я стала плакати, тому що дуже прикро. Вона ж сказала менi, що це нерозумно – плакати.

У школi поки що бiльше нi з ким не билася. Арина виявилася бридкою – розповiла про те, як я торгую з коробкою в руках, бандi Лур’е-Левицi. Навiть зобразила, як я ходжу i кричу: «Гребiнцi! Ножицi!» Народ iрже. Але менi начхати.

П.

10.09.

Прийшла зi школи.

Дiвчата деякi з класу засватанi. Мене питають:

– А ти замiж не вийшла? Чи тебе нiхто не бере через маму-росiянку?

Мало не посварилася через це з Тиною та Зулею.

А Мага, негiдник, пiдкрався i стягнув з моеi голови хустку. Я в нього вiдiбрала хустку й надавала нею прямо йому по пицi. Вiн полiз битись, обзиваючись «росiйська свиня», а я його вiдiпхнула й послала до бiса. Але менi й крити нема чим. Вiн – свiй, я – чужа. Вiн усiх у класi зiбрав i кричить: «Полiна – росiянка. Ганьба! Ганьба!», i всi за нього. І всi згоднi. Навiть Сета, Латифа й Тина. А Кассi й зовсiм сховалася!

Мага пообзивався-пообзивався, а тодi взяв i поставив своi ноги в брудному взуттi прямо на мою парту. Тодi я взяла книжку з лiтератури й добряче постукала йому по головi. Пiсля цього вiн ноги прибрав i давай кричати:

– Ти замiжня?

Яка тварюка! Я його послала. Пiсля чого Мага став менi

погрожувати i сказав дослiвно таке: «Мiй брат служить у вiйськовiй частинi, от я йому скажу, i вiн тебе впiймае!» Горлав усьому класу.

З усiх за мене заступилася тiльки Зуля. Дiвчинка, яка вiдстае в розвитку i гладенька (з неi всi глузують i ii ненавидять). Вона теж узяла до рук книжку й дала йому по фiзiономii. Але Мага не заспокоiвся i продовжив кричати матiрнi лайки на мою адресу.

Якось непомiтно пройшли уроки.

Красива Лейла, яка живе в будинку навпроти, дала касету з пiснями.

Їi син Тамерлан часто приходить до нас. Я розповiдаю йому казки. Вiн iх любить. Завжди уважно слухае.

Добре, коли можна комусь повiрити в цьому життi, але люди на це не здатнi. Не варто вимагати.

На руках у мене з’явилися червонi плями, як у 1995 роцi. Давненько не було. Може, щось розпорошують над Чечнею? Щось у водi?

Поля

16.09.

Сьогоднi Мага знову лiз. Обзивався. Я сказала йому, що, без жартiв, пiду, постукаю у величезнi ворота його будинку-палацу, де живе вiн, його батько, мама та багато його сестер. Попрошу зустрiтися з батьком i про все йому розповiм. Мага витрiщив очi й принишк.

Додому пiсля урокiв iшла з Латифою, Тиною, Кассi, Сетою, Зулею та Заiрою. Латифа вiдкрила обличчя i вже не носить паранджу, просто мае велику хустку. Дорога довга. Ми придумували, який у нас буде дiм, коли ми виростемо. Кожна повинна була в дрiбних деталях змалювати все.

Латифа, Сета й Тина хотiли скромнi будинки, маленькi. А бiля будиночка – город, щоб вирощувати капусту й картоплю. Не голодувати. Кассi вирiшила, що iй потрiбен будинок на колесах, щоб будь-якоi митi поiхати. Зуля, хоч як думала, так нiчого не придумала. «Аби тiльки бути здоровою!» – сказала вона.

А я i Заiра, яка мрiе стати славетною спiвачкою, просто-таки пишались одна перед одною.

– Я матиму великий будинок i машину! – сказала Заiра, яка живе зi старими батьками в крихiтнiй халупi.

– А в мене буде двоповерховий будинок iз басейном та мармуровими сходами! – не вiдстала i я.

– І красивий садiвник! – казала Заiра. – Я бачила таке в кiно!

– Подумаеш, садiвник. І шофер! І кухар! І масажист!

Словом, мiй придуманий будинок виявився значно крутiшим.

Потiм ми iли горiхи пiд великим деревом i Заiру понесло розповiдати, як вона буде кохатися зi своiм чоловiком. Майбутнiм.

– Я тут книжку знайшла з картинками! Я вас навчу, як треба правильно цiлуватися!

І пiшло-поiхало. Усi очi повирячували. А Заiра:

– У хлопця треба брати нижню губу, а вiн мае брати верхню!

Латифа й Сета з криками:

– Фу! Харам! Тебе шайтан спокушае! – затулили вуха.

Тина вчинила за iхнiм прикладом. Зуля засмiялася, Кассi пiдсунулася ближче, а я думала, як усе це запишу, i намагалася нi слова не пропустити.

– Я хочу кохатися з Хасиком-забiякою! – зненацька випалила Заiра. – Тiльки потрiбно берегтися. Зрозумiло?

Може, вона чекала, що ми щось вiдповiмо, але ми всi онiмiли: це ж треба отаке морознути!

Заiра ще пiвгодини розповiдала про своi фантазii, що i як у неi з Хасиком-забiякою буде, але потiм я ii все ж таки перебила.

– Звичайно, ми нiкому не розповiмо про тебе, – пообiцяла я. – Але коли всiй нашiй школi розповiсть про це сам Хасик-забiяка, ото буде ганьба!

– А менi начхати! – хоробро вiдповiла Заiра. – Я його кохаю.

Загалом, любий Щоденнику, я сьогоднi багато вiд неi дiзналася про секс. У нашiй родинi про таке нiхто не говорить.

Поля

17.09.

Я починаю новий зошит № 6. Моi пригоди не в Краiнi див. Нехай будеш ти щасливiшим за попереднi!

Заiра + Зуля + Сета + Кассi + Арина + Тина + я = Друзi.

Уранцi першими до нашого класу на третьому поверсi прийшли: Кассi, Сета й Арина. Я саме пiдiймалася сходами слiдом за ними. Тепер, коли я ходжу сама, без дворових дiвчат-сусiдок, то нiколи не спiзнююсь.

Ось що постало перед нашими очима. На столi стояла пляшка з-пiд горiлки, поряд лежала пробка вiд неi, помiдори, крихти вiд хлiба, цибулина (яку хтось погриз) i виноград. Словом, повний безлад!

Парти були перевернутi, смiтник на пiдлозi, а на шкiльнiй дошцi написано: «Лур’е-Левиця, Лiнда, Нiма й Тара – повii i тварюки! Я вас ще трахну. Стережiться! 11-й клас». Ну й ще багато чого такого написано. Плюс картинки дуже паскуднi. Це все про нашу круту банду дiвчисьок, якi пiсля урокiв залишались iз хлопцями з 11-го класу.

Бiльшiсть народу в нашому 8-му «А» стали на бiк банди й пообiцяли 11-му класу розбiрки. А ми з Кассi вирiшили все додати й вiдняти й подивитись на результат. І ось що вийшло.

По-перше, сьогоднi вранцi Лур’е-Левиця, Тара, Нiма й Лiнда з’явилися прямо на перший урок (!), а не в серединi дня. Усi були з опухлими обличчями. Швидко прибрали всi недоiдки та пляшку. І мовчки стерли всi непристойностi зi шкiльноi дошки. По-друге, який дурень стане приносити горiлку й закуску, сам iстиме все це в нашому класi, потiм розкидатиме шкоринки й писатиме iмена дiвчат?! По-трете, дещо можу довести саме я. Учора, хоча Лур’е-Левиця та ii компанiя клянеться й стверджуе, що нi з ким не залишалися пiсля урокiв, я iх бачила особисто!

Ми з дiвчатами збирали горiхи в шкiльному дворi, а потiм ходили на базар – купили насiння. Додому не хотiлось, i ми грiлися на сонечку. А коли години двi по тому йшли повз шкiльний двiр, далеко на лавцi, серед дерев, я бачила Лур’е-Левицю, Нiму, Тару й Лiнду з якимись хлопцями.

Я не можу стверджувати, що хлопцi тi були з 11-го класу. Вiдстань величезна – не роздивишся. Але я можу стверджувати, що уроки в школi двi години як закiнчились, а нашi бандитки не йшли додому!

Оце три факти. А факт е факт – тут уже нiчого не поробиш. Особисто моя думка така: учора Лур’е-Левиця, Тара, Нiма й Лiнда з невiдомими менi хлопцями (з 11-го класу), пiсля того як iншi школярi розiйшлися по домiвках, повернулися до нашого класу. Поiли. Випили. А коли хлопцi стали до них чiплятися, дiвчата втекли! Тi розлютились i, щоб iх знеславити, написали непристойностi на шкiльнiй дошцi. Але оскiльки я не Шерлок Холмс, це лише моi припущення.

Поля

18.09.

Я на ринку. Торгiвля не йде зовсiм. Але я купила собi стаканчик морозива.

І ще: вчора Мага написав на шкiльнiй стiнi: Мага + Полiна = Love.

От зараза!

20.09.

У мами болить апендицит. Доведеться, мабуть, вести ii в лiкарню. Вона боiться. Думае, що поголодуе i мине.

Арина сьогоднi в школу не з’явилась, i я сидiла на ii мiсцi. Бо мiй стiлець пропав. Побилася з хлопцем iз класу. Його звати Сулiм. Вiн мене смикнув щосили за заколку, ну ми з Зулею за ним. А вiн менi руку викрутив i знов тiкати. Я його наздогнала i стусанiв надавала. Пiсля цього Сулiм пообiцяв мене зарiзати зi старшим братом. Алiхан, Кассi й Зуля кинулися, його скрутили i змусили просити пробачення. Сказали, що пустять його собакам на корм, якщо вiн мене ще хоч пальцем зачепить.

Алiхан iде вiд нас до Москви – столицi Росii. Його батьки не хочуть жити в Чечнi – кажуть, тут бардак.

Маги сьогоднi не було.

П.

21.09.

У школi не була. На ринку торгувала, ходила з коробкою товару. Спочатку торгiвлi не було, а потiм пiшла. Бачила Арину. Вона теж торгувала.

Завтра встану ранiше, зайду до Заiри. Разом пiдемо до школи. Сусiд Рамзес учора сказав, що ми – красунi. А моя мама нам сказала, щоб ми йому не вiрили. Цей хлопець уже прославився в нашому дворi тим, що впiймав дiвчинку з четвертого поверху, дочку тьотi Федоти, i стягнув з неi труси. Дочку тьотi Федоти звати Лiка. Мае 15 рокiв. Це нашi сусiди-росiяни. Лiцi вдалося втекти. Вони тепер iз Грозного виiхали. Бояться тут жити.

А на мою думку, Рамзесовi треба було набити пику, а нiяк не мовчати або

тiкати.

Поля

22.09.

Із цiеi школи дурноi треба йти, поки не пiзно! Нi урокiв, нi вчителiв! Нiчого.

Я переконалася, що з Заiрою краще не дружити. Вона поводиться зухвало: сестру, яка старша за неi на двадцять рокiв, називае «сука, блядь, сволота», посилае ii куди схоче.

Зi старою матiр’ю лаеться – страшно слухати. Моя мама ще говорить, що я, трапляеться, погано поводжуся! Подивилася б вона на Заiру i ii стареньких батькiв-чеченцiв, що вони терплять!

Через Хасика-забiяку Заiра зовсiм з глузду з’iхала. Дурiе! Ми з Тиною просто чудуемося через ii дурницi.

У мами знову болить правий бiк. Апендицит. Пiду-но я робити вправи з йоги.

П.

Ми з мамою торгували. Купили iжi. Грошей завжди вистачае на один раз – поiсти макаронiв або рису.

У школi билася. Менi «забили стрiлку» за школою. Тина, худенька маленька дiвчинка-чеченка, прийшла i стала поруч зi мною, хоча я ii не кликала. Ми билися разом проти старшокласникiв, якi загрожували мене прибити за «погане росiйське iм’я». Словом, ми вдвох iх теж нiчогенько вiдколошматили. Недарма я вчила Тину стiйок карате зi своеi книжки!

28.09.

Сьогоднi пiсля урокiв я з дiвчатами бiсилася в Заiри вдома. Я показувала iм елементи йоги, говорила про те, що всi люди повиннi жити в мирi i що всi релiгii хорошi: i християнство, i мусульманство, i юдаiзм, i вчення буддизм!

Тина вчилася фехтувати палицею, Заiра спiвала нам пiснi. Виявляеться, старша сестра Заiри хвора душевно.

Зараз у нас у гостях тьотя Мар’ям i тьотя Золiна, дружина дядька Сулеймана. Ми чекаемо ще в гостi Красиву Лейлу з синочком Тамерланом. Будемо пити чай i розповiдати iсторii з книжок.

Мiй вiтчим дуже пишаеться, що чеченець, а знае i Коран, i Бiблiю!

У школi вчитель Султан Магомедович, за шкiрку схопивши, вигнав iз класу Тару. Вона обзивалася на нього й поводилася зухвало. Не знаю, хто що вiдчув, а я вiдчула вдячнiсть. Молодець чоловiк! Не став рабом хамства!

П.

03.10.

Дiти зовсiм не розвиваються. Кожен сам собою. Коли я була зовсiм маленькою, були клуби, i там дiтей учили малювати, танцювати. Тепер такого нiчого немае.

Мамi купила на Новий рiк дешевi парфуми на ринку. Це сюрприз.

Бабуся Тося знову з’явилася. Каже, що грошi ii родина подiлила неправильно i ii прогнали. Але ми тут до чого? Дали iй бутерброд iз чаем.

П.

04.10.

Менi наснився доктор Фауст. З ним був його друг. Вiн вiдрекомендувався:

– Шульц-Вiтер.

У великiй кiмнатi, з безлiччю книжкових полиць i мап, вони показали менi макети космiчних станцiй та кораблiв. Шульц-Вiтер показав своi нариси.

– Сучасна технiка людей нiкуди не годиться, – сказав вiн. – Люди сильно вiдстають у розвитку.

На кресленнях Шульца-Вiтра були надшвидкi космiчнi кораблi. Один iз них мав форму ската i хвiст!

– Вiн «розрiзае» собою будь-який простiр, – пояснили менi. – А те, про що ти подумала «хвiст», це багатофункцiональний вiдсiк з особливим обертанням.

Прокинулась i вiдразу з пам’ятi зарисувала все, що запам’ятала.

Поля

06.10.

Усюди бандити зi зброею захоплюють квартири, вбивають один одного i просто жителiв. Усi дуже бояться. Нiхто нiкуди не лiзе, не заступаеться.

Нещодавно мама й тьотя Мар’ям говорили, що когось катували на третьому поверсi в нашому будинку. Чоловiка. Вiн кричав вiд болю. Але нiхто не боронив. Я цього не чула, слава Богу! А то б усi нiгтi собi обгризла. Гризу нiгтi, коли страшно. Погана звичка.

А вчора я сама бачила, як один бандит серед бiлого дня полiз по нашiй вiконнiй гратцi, зачепився руками за балкон тьотi Алi, а звiдти на третiй поверх.

Ранiше на третьому поверсi жили люди, що отруiли нашу собаку Чапу, тепер якiсь бандити. Я вдома була! Уяви, жах який: сиджу, а чолов’яга ноги на наше вiкно спокiйно ставить! У нього був автомат. Я налякалася, думала – вiн убивати йде когось. Але обiйшлося.

Слухаю пiсню про Попелюшку. Малюю Попелюшку i Принца. Вони такi красивi.

П.

07.10.

Мага яких тiльки капостей сьогоднi не робив! І обзивався, i плювався, i погрожував убити прямо в класi – за те, що я йому не пiдкоряюсь i не «його рабиня». Я з ним посварилась, i з Заiрою, i з Сетою.

Дiвчатам дiсталося тому, що вони не пiдтримали мене: я вирiшила сходити до великого красивого будинку, де живе батько Маги. Якщо батько довiдаеться про поведiнку сина, вiн може поговорити з ним i привести його до тями – я так гадаю. Але Заiра й Сета злякались iти зi мною й вiдмовились. Сама я теж не наважилася постукати в п’ятиметровi ворота особняка. Хто його зна, що за люди батьки Маги?

Поля

10.10.

На ринку я i мама лаялися. Нас вигнали з вiльного стола! У нас нема «свого мiсця» на ринку. Ходимо, шукаемо, де порожнiй стiл. Але звiдти можуть прогнати.

14.10.

Учителька в школi чiпляеться, кричить. Ненавидить усiх iз росiйським прiзвищем. Що робити? Я втомилася вiд ненавистi.

Мага на уроцi рiдноi, чеченськоi мови вiдколов таку штуку. Крикнув:

– Полiно!

Я озирнулась, i вiн мене сфотографував. Ти б бачив, Щоденнику, як усi побiлiли вiд заздростi. Навiть Заiра.

15.10.

Мага не давав проходу. Спiвав пiснi на уроцi, кричав, що я найкрасивiша, i врештi його вигнали за дверi.

Але на наступному уроцi «пiснеспiви» тривали.

Сета й Тина з’ясовували в Хасика-забiяки, де працюе батько Маги, але Хасик-забiяка кращого друга не зрадив i нiчого не сказав.

Зате ось що я довiдалася про Магу: вiн народився в рiк Щура, 1984-й. За знаком зодiаку – вогняна стихiя.

У Маги багато сестер. Вiн у родинi единий хлопчик. Сестри вчаться в нашiй школi.

Латифа й Арина ходили до них у старшi класи, сказали:

– Мага зовсiм знахабнiв! Не дае проходу Полiнi!

На що сестри Маги вiдповiли:

– Жеребцовiй?! Так ми вже про неi все знаемо. І в якiй кофтинi в школу прийшла, i яку оцiнку одержала! Вiн нам удома всiм набрид! Але зробити нiчого не можемо.

А потiм давай смiятись:

– Закохався, ха-ха-ха!

Так що вся сiмейка в курсi! Його тато, коли що, не сильно здивуеться, побачивши мене на порозi.

З одинадцятикласниками погано – знов чiпляються. Щастить менi на дурнiв. Мене захищае хороший учитель-чеченець Султан Магомедович.

Поля

20.10.

Менi наснився дивний сон про Летючого Голландця – великий вiтрильний корабель, який перевозить душi померлих людей на Мiсяць. Я бачила: серед них були моi бабусi, i дiд Анатолiй, i чомусь мила тьотя Мар’ям, моя жива сусiдка. Корабель був величезним, дерев’яним. Вiн летiв у повiтрi над будинками! А потiм полетiв до Мiсяця. Менi сказали, що душi спочатку бувають на Землi, а невдовзi з’являеться рейс на Мiсяць. Як це прекрасно – летiти на такому кораблi! Я стояла й махала iм услiд.

Полiна

22.10.

Уранцi я пiшла до тьотi Фатими, яка живе в середньому пiд’iздi. Ми домовилися, що я буду брати з собою до школи ii дочку. Вона пiшла в перший клас. Але тьотя Фатима, побачивши мене, зробила великi очi й сказала:

– Менi сказали, ти до школи не пiдеш.

Навiть не запiдозривши нiчого, я пiшла до школи в гордiй самотi. Прийшовши туди, вiдразу побилась. На мене напали хлопцi й стали бити, примовляючи, як вони всiх росiян ненавидять, а в мене росiйське прiзвище. Напали вчотирьох: Хасик-забiяка, Гайрбек, Сулiм i Абдула. Усi з нашого класу.

Хасик-забiяка порвав менi ланцюжок на шиi, а Сулiм розiрвав рукав сукнi. Менi насилу вдалося вiдбитись: Абдулi я влучила куди слiд, а Гайрбековi дала в нiс кулаком – вiн побiлiв i вiдбiг. Хасика-забiяку трохи подряпала. А от до Сулiма в мене тепер боржок: вiн, гад, зовсiм безкарно мене побив.

Пiсля цього почалися уроки.

Деякi дiвчата на заняття не ходять: може, замiж вийшли.

Тара сьогоднi чiплялася – вiдбирала в мене книжку, – iхня банда i далi нахабнiе. Я нiчого iй не вiддала i сказала, що не боюся й готова з нею зустрiтися за школою. Вона швидко вiдчепилася.

Моiх нiкого немае – одна Кассi, i та тремтить, як миша. Чергувала зi мною в класi сьогоднi. Ми ходили з нею в пiдвал i там попiсяли – рiч у тому, що в школi туалети давно не працюють i смердять. А надвiр сходити ми побоялися.

Мага щось бурмотiв увесь день у школi, але це – абищо порiвняно з ранковою бiйкою. Синцi ще не скоро зiйдуть.

Пiсля школи я пiшла до тьотi Мар’ям. Вона, довiдавшись, як уранцi я заходила по дитя Фатими, вiдразу додумалась:

– Це Лунет усе пiдлаштувала! Вона зайшла до них уранцi й забрала дiвчинку. Сказала, що ти не пiдеш до школи.

Сиджу тепер i думаю, з яким задоволенням наб’ю Лунет пику.

Поля

25.10.

Електрики немае. Пишу, поки не темно, щоб розрiзняти лiтери.

На мою думку, Мага не мае нiяких принципiв. Вiн живе, точнiше, iснуе в бурхливому потоцi подiй. Його несе то в один бiк, то в iнший. Сьогоднi його занесло дуже сильно i ще, певно, головою вдарило. Вiн зранку поводився нормально, а потiм почав палити на уроцi. Коли йому заборонили палити, вiн гриз i плював сiрники на пiдлогу, а на довершення встав зi свого мiсця, пiдiйшов i мене обiйняв. Я не розгубилась i давай його лупцювати зошитом по нахабнiй пицi.

Нi вмовляння вчителя, нi лайки iнших, нi удари зошитом Магу не вгамували, i вiн весь урок простояв за моiм стiльцем. Перiодично лiз обiйматись i пiдвивав (викликаючи смiх навiть у тих, хто намагався його вiдтягти):

– Полiно, як я кохаю тебе! Що менi робити? Менi погано!

Причому все це вiн робив iз фiзiономiею справжнього страждальця.

Щойно урок закiнчився, я побiгла додому. Бiля ворiт менi зустрiлись одинадцятикласники. Один iз них вигукнув:

– Агов, Кассi, привiт тобi вiд Рустама!

На що я вiдповiла:

– Дурню! Я не Кассi, я – Фатима!

– Ну, привiт, Фатимо, – уже менш упевнено продовжив сiмнадцятилiтнiй здоровань. – Ти ж Рустама знаеш?

– Не знаю я нiякого Рустама! – сказала я.

Що iм вiд мене треба?!

Із Заiрою не знаю, як посваритись. Ото влипла! Вона лiзе в дружбу. Тина по страшному секрету розповiла, що Заiра якось завела ii до себе додому i змусила поцiлуватися язиками. На бiса менi така «подруга»?

Вчитиму чеченську мову – iнакше тут не вижити.

Поля

27.10.

Що сьогоднi дiялось! Я, Кассi й Сета грали в пiжмурки за школою. До нас чiплялися хлопцi – ми iх вiдганяли. А потiм щось зовсiм неймовiрне почалось: у нас у класi е новенький хлопець-чеченець. Вiн вiд нас на двi голови вищий. Здоровий, як слон, i жирний, як свинтус. Очi риб’ячi. Голосок смiшний, як у мишi. Двiчi залишався на другий рiк. Усi дружно стали звати його «Кабан», що його анiтрохи не образило, а навпаки, потiшило. Видно, його й ранiше так звали, в iнших школах.

Сьогоднi вiн пiдiйшов до мене й ударив. Мовчки! Я ледве на ногах устояла – така вiн туша. Кажу:

– Ти чого б’ешся?

Кабан став щось пищати тонким дитячим голоском i ще раз мене вдарив. Я йому теж врiзала i сказала:

– Поговорю з директором. Треба тебе зi школи гнати!

Пiсля цього вiн витрiщив очi й раптом сказав:

– Вибач.

Але хвилин за десять забув про те, що вибачився, i знову полiз.

Я не можу навчатися, слухати уроки! Жах! Іншi хлопцi, побачивши Кабана та його дii, теж стали до мене чiплятись. Абдула плюнув на мене: правда, вiн хотiв влучити в Заiру, але влучив менi на черевики. Я за ним погналась. Худенький Абдула прошмигнув у туалет (туалети в нас не працюють), але не встиг зачинити за собою дверi. Залишившись без друзiв, сам на сам зi мною i старим поламаним унiтазом, вiн сповнився докорiв сумлiння i, заплакавши, став клястись Аллахом, що бiльше не заподiе менi зла. Я навiть бити його не стала, вiдпустила.

Ми так i пiшли разом iз туалету. Ідемо назад i бачимо, як Мага й Хасик-забiяка смiються-веселяться i Кабан регоче з ними. Мага мене побачив i як закричить:

– Я кохаю тебе!!!

Ага. А я у вiдповiдь:

– Дуже приемно.

Вiн:

– Скажи, що я маю зробити?

Я:

– А ти доведи, що мене кохаеш!

Усi як завиють зi смiху: iм на думку рiзнi непристойностi спали – згiдно з вихованням.

Коли я вже пiсля урокiв додому йшла, Мага мене чатував бiля ворiт:

– Якщо я тобi квiти носитиму, ти ж iх не вiзьмеш?

– Потрiбнi менi твоi квiти! – вiдповiла я.

– Треба було за Полiну побитися з Кабаном, – сказала Заiра, яка саме повз проходила.

Але Мага не побився. Кабан бiльший за нього втричi. А за мене разiв у десять.

Заiра ув’язалася за мною i, всю дорогу потираючи руки, шепотiла:

– Вiн кохае тебе. Я знаю! Я дивилася дорослi фiльми! Вам потрiбно спати в одному лiжку!

Ото чокнута кретинка!

29.10.

З усiма дружу, тобто намагаюся не сваритись. Мага мовчить. Сулiм сьогоднi лiз до мене, обзивався найбруднiшим матом. Мазi сказали:

– Іди, захисти Полiну!

А вiн не пiшов. Я й Сета самi вiдповiли нахабi. Мага ж потiм цiлий день чiплявся до Сулiма й пiдлаштовував йому всiлякi розбiрки. Мага дуже розумний: усьому свiй час, i вiн це знае. Не ведеться на провокацii i мститься, коли пристрастi вщухнуть.

Звичайно, тепер усi лiзуть до мене – з надiею, що вiн кинеться мене захищати i буде вистава, але нi. Зате потiм Мага iх дiстае цiлий день, i начебто це нiяк не пов’язане зi мною, однак саме цим людям i влiтае.

Я й уявити собi не могла, що Ворог iз великоi лiтери стане схожим на друга. Наша дружба крихка, як перший лiд. Треба почекати – нехай мороз змiцнiе. Я хочу, щоб вiн став моiм другом.

Свiтла немае, лише свiчка освiтлюе мою оселю.

Поля

01.11.

Учора купила колоду карт i всiм у класi ворожила. Народ верещав вiд захвату – усе в усiх збiглося.

Мага до школи не прийшов, кажуть, знову зламав у бiйцi руку.

А Кассi пiддивилася, що в моему зошитi записаний його день народження, i радiла. Кричала:

– А я знаю секрет!!!

Здала контрольну роботу. Усi думки про Магу. Швидше б вiн повернувся та тiльки б не обзивався.

02.11.

Із Заiрою Тина, я, Сета, Латифа й Арина посварились. Я сказала, що якщо Заiра продовжить своi старi «фантазii про хлопцiв», нашiй дружбi кiнець! А ii «накрило» саме.

З Магою, кажуть, трапився нещасний випадок: наче вiн з одинадцятикласниками побився i вони його спустили зi сходiв. І начебто через мене. Його в школi не було й сьогоднi. Хасик-забiяка всiх налякав, повiдомивши, що Мага в лiкарнi.

Тара i Яха, служницi Лур’е-Левицi, весь час намагаються вiдродити старi причiпки i принижувати мене. Учора обидвi отримали моею торбою по рильцю.

Сама Лур’е-Левиця сидить i журнали для дорослих читае, лiниво вiддаючи накази своiм служницям.

10.11.

Свiтла, як завжди, немае. Мама горлае – iстерить. У неi мов демон уселився. Знову нервовий зрив. Мiй вiтчим кудись зник. Тепер вона то виганяе мене з дому, то погрожуе бити, коли я засну.

Я мамi нiчого не вiдповiдаю, тому що, коли в неi iстерика, вона нiчого не розумiе. Щось у цей момент пояснювати марно. Я намагаюся не говорити з нею, заварюю чай iз м’ятою. Вона така зла в iстерицi, проклинае всiх i все, бажае смертi! Це пiсля вiйни з’явилося в нiй.

Хочу повiдомити, що торгую на ринку пакетами: сама iх купила оптом, тепер продаю вроздрiб. Якщо продати штук десять, можна купити макаронiв i сиру. Вистачае поiсти на два рази, i мама втiшаеться, коли поiсть.

П.

16.11.

Сьогоднi прийшов Мага. Це правда – вiн побився через мене iз хлопцями з 11-го класу. Вони погрожували зробити зi мною всiляку гидоту, а Мага почув. У Маги зламана п’ясть.

Вiн прийшов зi своiм другом Хасиком-забiякою в

школу. Усi вiдразу до мене полiзли, мовляв, що я вiдчуваю – вiн же за мене бився. Захищав! Питали, а самi злостились. Адже ще нi за кого так нiхто не бився!

Мага принiс у пакетi пряникiв. Говорить зi мною чемно, спокiйно й тихо. Кудись зникла його брутальнiсть i нахабнiсть. Дав пряники, а я вiдкинула iх назад.

На всiх уроках Мага смiшив у класi народ i робив iз себе блазня. На уроцi вайнахськоi етики нам пояснювали умовнi знаки вайнахiв (iнгушiв i чеченцiв). Наприклад, якщо хлопець моргае тобi очима, то вiн тебе кохае i буде залицятися тiльки до тебе.

Щойно Мага почув слова вчителя, весь клас став заливатися реготом, бо Мага волав:

– Полiно! Полiно!

І як тiльки я поверталася до нього, вiн моргав менi обома очима. Я йому сказала, що вiн божевiльний. Але було дуже весело.

17.11.

Урокiв сьогоднi не було, i ми дарма чекали вчителiв до 11.00.

Помирилась iз Заiрою. Я намагаюся привчити ii до книжок i йоги.

Ще я подумала, що люблю Магу. Дуже люблю. За те, що вiн не злякався i побився. Усi дiвчата його покохали й не соромлячись зiзнаються йому у своiх почуттях – одна я мовчу. Хоча вiн менi страх як подобаеться. Але знову сьогоднi довелося дати ляпаса: пiдкрався, обiйняв i хотiв поцiлувати! Я просто хочу з ним дружити, але вiн цього якраз не розумiе. А дiвчатам доведеться оголосити вiйну: i друзям, i ворогам. У любовi пощади немае.

Коли ми йшли додому iз Заiрою, Тиною й Сетою, Мага залишив компанiю друзiв, наздогнав мене i спитав:

– Де ти живеш?

А Заiра влiзла в розмову й усе зiпсувала.

Вiн пiшов iз друзями: Хасиком-забiякою та Кабаном – в iнший бiк. Я озирнулася близько п’яти разiв i щоразу бачила: вiн теж озираеться.

Пiду-но я вимию голову й накручусь. Хустка нiби випадково завтра впаде з моеi голови. На вiйнi як на вiйнi!

Полiна

18.11.

Тина сказала, що Тара була закохана в Магу з 3-го класу. Вони ж усi в однiй школi навчались, це я – «мандрiвниця».

Моi школи розбомбили, де ранiше вчилась. Урокiв мало. А я так хочу, щоб нам розповiдали вчителi бiльше цiкавого. Але вчителiв майже немае. Насреддин покинув викладати. Зарплатню давно не платять. Вiн тепер морозивом на розi торгуе. Зате Султан Магомедович веде вiдразу шiсть предметiв: i малювання, i фiзику, i географiю… Мае 25 рокiв. Вiн теж без зарплати. Не дай боже, пiде зi школи. Тодi ii закриють. Викладати буде нiкому.

Я сьогоднi весь день iз Магою розмовляла. З’ясувалося, вiн розумiеться на музицi i знае старi кавказькi легенди. Заiра без кiнця встрявала в нашу розмову. Заважала як могла. Пiдбiгала весь час! Але Бог ii покарав. У черговий раз, коли вона вирiшила пiдбiгти й сказати дурницi, вона послизнулась, упала i порвала куртку!

П.

22.11.

Сьогоднi неприемностi зранку: хлопцi з 11-го класу знову чiплялись i лiзли. З ними була та сама дiвка, яку вони не раз пiдсилали. Я довiдалася, що ii звати Золiма.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/polina-zherebcova/muraha-u-sklyan-y-banc-chechensk-schodenniki-1994-2004-rr/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

За перекладами М. Якубовича та Я. Полотнюка.