Привид читать онлайн - Ю Несбьо

Привид

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #9

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (вiн закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший iз романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс автору престижну премiю «Срiбний ключ». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка» та «Безтурботний».

Колишнiй полiцейський Харрi Холе пiсля кiлькох рокiв знову повертаеться до Осло, щоб розслiдувати справу, в якiй сина його коханоi жiнки Олега звинувачують у вбивствi. Невидимий бiк Осло, розмаiття наркотикiв, наркодилери, боротьба за ринок збуту… Хто за цим усiм стоiть? Харрi навiть уявити не мiг, до чого призведе його розслiдування…

Ю Несьбьо

Привид

Частина перша

1

Пронизливi верески кликали ii i гнали вперед. Наче гострi акустичнi списи пронизували вони всю решту звукiв у центрi нiчного Осло: безперервне гудiння автомобiлiв за вiкном, далеку сирену, чие виття то наростало, то спадало, та церковнi дзвони, що почали бренькати неподалiк. Вона вирушила на полювання за поживою. Провiвши носом по огидному засмальцьованому лiнолеуму на кухоннiй пiдлозi, блискавично вловила й розсортувала навколишнi запахи на три категорii: iстiвнi, загрозливi та неiстотнi для виживання. Їдкий сморiд сiрого цигаркового попелу. Солодкий, мов цукор, аромат кровi на шматку бавовняноi вати. Гостро-гiркий запах пива на кришцi пляшки з-пiд свiтлого пива «Рiнгнес». З порожньоi металевоi гiльзи, призначеноi для свинцевоi кулi дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв, долiтали газовi молекули сiрки, селiтри та вуглецю. Така куля називалася «макаровською» – за назвою пiстолета Макарова, для якого цей калiбр був початково розроблений. Дим з досi тлiючоi цигарки iз жовтим фiльтром та чорним папером, на якому виднiвся росiйський iмперський орел. Тютюн можна iсти. І раптом – запах алкоголю, шкiри, мастила та асфальту. Черевик. Вона обнюхала його. І вирiшила, що iсти його буде важче, анiж оту куртку у шафi, що смердiла бензином та дохлою твариною, з якоi була зроблена. А потiм мозок пацючихи зосередився ось на чому: як же ж продертися крiзь оте, що лежало поперед нею? Вона намагалася протиснутися i з одного боку, i з другого, спробувала пролiзти пiд низом, але не змогла, незважаючи на те, що була лише двадцять п’ять сантиметрiв завдовжки i важила всього-на-всього пiвкiлограма. Перепона лежала на боцi спиною до стiни, перекриваючи доступ до нори, де восьмеро новонароджених, iще слiпих та безволосих дитинчат верещали все гучнiше й гучнiше, просячи ii молока. Ця гора плотi смердiла сiллю, потом та кров’ю. То було людське тiло. Живе людське тiло: крiзь голодне пищання своiх дитинчат ii чутливi вуха зачули слабке серцебиття.

Вона перелякалася, але вибору не мала. Необхiднiсть годувати свою малечу взяла гору над усiма небезпеками, усiма складнощами та всiма ii iнстинктами. І вона пiдняла носа догори, наче намагаючись нюхом вiдчути вiрне рiшення.

Церковнi дзвони почали бити в унiсон з людським серцем. Один удар, другий. Третiй, четвертий…

Вона вишкiрила зуби.

Липень. От зараза! В липнi помирати не можна. Це менi справдi церковнi дзвони чуються, чи то – галюциногени в отих чортових кулях? Що ж, значить прийшов гаплик. Утiм, яка в бiса рiзниця? Там чи тут. Зараз чи згодом. Але невже я i справдi заслужив на те, щоби померти у липнi? Коли спiвають пташки, дзенькотять пляшки, з рiчки Акерсельва лине смiх, а прямо пiд твоiм вiкном чути звуки шалених лiтнiх веселощiв? Невже я заслужив, щоби отак лежати на долiвцi брудного закапелка, з додатковим отвором у моему тiлi, з якого витiкае все: i життя, i скороминущi, мов блискавки, спогади про все те, що привело мене сюди? Все – маленьке й велике, цiлий оберемок випадкових та не зовсiм випадкових подiй; невже це я, невже це – кiнець, невже це – мое життя? А я ж мав плани на майбутне! Але тепер усе це перетворилося на лантух з трухлявою тирсою, несмiшний жарт, жарт настiльки короткий, що я встиг би розповiсти його iще до того, як скiнчиться бренькання цього оскаженiлого дзвона! Вогонь пекельний! Нiхто не попереджав мене, що помирати так боляче. Ти тут, татку? Не полишай мене, тiльки не зараз. Слухай-но оцей жарт: мене звуть Густо. Я дожив до дев’ятнадцятирiчного вiку. Ти був мерзотним типом, який впорснув свое сiм’я мерзотнiй самицi, i через дев’ять мiсяцiв я вигулькнув на свiт, та не встиг вигукнути «Татку!», як мене вiддали до прийомноi сiм’i. Там я вже розходився i лиходiяв, як мiг. А вони натомiсть мiцнiше закутували мене в пелюшки так, що я ледве дихати мiг, i питали: що тобi дати, аби ти пельку стулив? Може, морозива, чорти б тебе забрали? Вони й гадки не мали, йолопи, що людей типу нас з тобою рано чи пiзно пристрiлюють або знищують, наче паразитiв, бо ми поширюемо заразу й занепад i розплоджуемося мов пацюки, якщо маемо таку можливiсть. Тому iм нема на кого нарiкати, окрiм на самих себе. Та iм завжди щось треба. Кожному неодмiнно щось треба. Коли я вперше побачив в очах своеi прийомноi матерi те, що iй треба, менi було тринадцять.

– Ти такий гарний, Густо, – сказала вона, увiйшовши до ванноi.

Я навмисне не став замикати дверей i вмикати душ, щоби звуки не привернули ii уваги. Та вона все одно зайшла. А перед тим, як вийти, затрималася на порозi трохи довше, нiж треба було. І я посмiхнувся, бо тепер знав. Отакий я маю талант, татку: завжди бачу, що людям треба. Може, це я вiд тебе успадкував? Ти теж такий був? Коли вона вийшла, я поглянув на себе у велике люстро. Моя прийомна мати не першою сказала, що я гарний. Я розвинувся ранiше за решту хлопцiв: високий, стрункий, не по роках м’язистий та широкоплечий. Волосся настiльки чорне та блискуче, що свiтло наче вiдскакувало вiд нього. Високi вилицi. Квадратна щелепа. Великий пожадливий рот, але з тонкими, як у дiвчини, губами. Гладенька смаглява шкiра. Карi, майже чорнi очi. «Смаглявий пацюк» – так охрестив мене один з хлопцiв у класi. Здаеться, звали його Дiдрiк. Вiн збирався стати концертним пiанiстом. Менi вже виповнилося п’ятнадцять, i вiн сказав на увесь клас: «Отой смаглявий пацюк навiть читати толком не вмiе».

Ясна рiч, я просто розсмiявся, i все, бо знав, чому вiн так сказав. Знав, кого вiн хотiв: вiн хотiв Камiлу. Вiн кохав ii, але приховував своi почуття до неi, а Камiла й не намагалася приховувати, що кохала мене. Якось на шкiльнiй вечiрцi я помацав те, що було у неi пiд светром. Виявилося, що було там небагацько. Так собi. Я розповiв про це двом-трьом хлопцям. Напевне, Дiдрiк про це дiзнався i вирiшив у такий спосiб висловити менi свое презирство. Не можу сказати, що його вихватка сильно мене дiстала, але коли на тебе наiжджають, то мусиш давати вiдсiч. Тому я пiшов до байкерського клубу i звернувся до Туту. Я вже приторговував iхньою наркотою i сказав, що коли виконуеш пристойну роботу, то треба, щоб тебе поважали. І Туту пообiцяв, що займеться Дiдрiком. Трохи згодом Дiдрiк не став пояснювати, яким чином два його пальцi защемило дверима шкiльного хлопчачого туалету, але «смаглявим пацюком» вiн мене бiльше нiколи не називав. Ну i, звiсно, концертним пiанiстом вiн також не став. От зараза, як же менi боляче! Нi, татку, не

треба мене втiшати, менi треба допомогти. Іще один пострiл – i я без подальших набридань полишу цей свiт. Обiцяю. Ну от, знову отой церковний дзвiн почав бемкати. Татку, де ти?

2

У «Гардермоенi», головному аеропорту Осло, була майже дванадцята ночi, коли лiтак рейсу SK-459 з Бангкока зарулив на призначену для нього стоянку бiля виходу № 46. Капiтан Торд Шульц увiмкнув гальма, повнiстю зупиняючи свiй «Аеробус-340», а потiм швидко вимкнув подачу палива. Металiчне виття реактивних двигунiв скотилося дiапазоном частот до добродушного бурчання, а потiм зовсiм ущухло. Торд Шульц автоматично вiдзначив час: три хвилини сорок секунд вiд моменту посадки – на дванадцять хвилин ранiше графiка. Разом з пiлотом-помiчником вiн, звiряючись з картою контрольних перевiрок, розпочав процедуру вимкнення систем лiтака i його пiдготовки до паркування, бо машина мала залишитися тут до ранку. Разом з товаром. Шульц побiжно проглянув польотний журнал, витягнувши його зi своеi валiзки. Вересень 2011 року. В Бангкоку й досi тривае сезон дощiв, там парко й душно, як i завжди, тому капiтану лайнера дуже хотiлося швидше потрапити додому, щоби зануритися в першi вечори прохолодноi осенi. Вересневий Осло. Немае кращого мiсця на землi. Торд Шульц заповнив бланк для залишкового палива – паливний рахунок. Вiн уже навчився звiтуватися про паливо. Прямуючи з Амстердама чи Мадрида, летiв швидше, нiж дозволяв економний режим, i при цьому спалював додаткового керосину на тисячi крон. Насамкiнець бос викликав його на килим.

– Куди ти мчиш?! – заволав вiн. – У тебе ж немае транзитних пасажирiв, яким треба встигнути до наступного рейсу!

– Ми – найпунктуальнiша авiакомпанiя у свiтi, хiба ж нi? – промимрив Торд Шульц, цитуючи рекламне гасло.

– Якщо ти так просиратимеш пальне, то ця найпунктуальнiша у свiтi компанiя невдовзi вилетить у трубу! Ти кращого пояснення не змiг придумати?

Торд Шульц тiльки плечима знизав. Не мiг же вiн назвати справжню причину, яка змушувала його «газувати»: йому треба було облаштовувати декотрi власнi справи пiд час рейсу, на який його ставили: до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Було вкрай важливо, щоби в цей полiт вирушив саме вiн, а не хтось з iнших пiлотiв.

Торд Шульц був надто старим i досвiдченим, щоби начальство могло заподiяти йому щось серйозне. Воно могло лише тупати ногами й докоряти. Упродовж своеi пiлотськоi кар’ери вiн не зробив жодноi серйозноi помилки, в авiакомпанii його шанували, i йому залишалося всього кiлька рокiв до двох п’ятiрок – п’ятдесятип’ятирiчного вiку, коли вiн за будь-яких обставин вийде на пенсiю. Торд Шульц зiтхнув. Вiн iще мав кiлька рокiв, щоби виправити становище i не пiти на заслужений вiдпочинок з репутацiею пiлота, через чие марнотратство авiакомпанiя могла вилетiти в трубу.

Торд Шульц пiдписав польотний журнал, пiдвiвся i вийшов з пiлотськоi кабiни, посмiшкою демонструючи пасажирам ряд своiх снiжно-бiлих пiлотських зубiв на тлi засмаглоi шкiри свого пiлотського обличчя. Ця посмiшка мала засвiдчити iм, що перед ними – пан Впевненiсть власною персоною. Пiлот з великоi букви. Цей професiйний титул колись робив його великим цабе в очах iнших людей. Вiн бачив, як люди – чоловiки й жiнки, старi й малi, – щойно зачувши магiчне слово «пiлот», починали придивлятися до нього i бачили не лише харизму, невимушенiсть та хлопчачу привабливiсть, але й динамiзм капiтана та його холодну чiткiсть i точнiсть, потужний iнтелект i хоробрiсть людини, яка долае фiзичнi закони i природженi страхи, властивi простим смертним. Але то було багато рокiв тому. Тепер пасажири дивилися на нього як на звичайного водiя автобуса, питалися про найдешевшi квитки до Лас-Пальмаса i цiкавилися, чому в «Люфтганзi» бiльше простору для нiг.

До бiса iх. До бiса iх усiх.

Торд Шульц став у проходi поруч зi стюардесами, випрямився i з посмiшкою промовив: «З поверненням вас, панянки». Промовив iз сильним техаським акцентом, як iх навчали у пiлотськiй школi в Шепардi. І у вiдповiдь отримав вдячнi посмiшки. Були часи, коли вiн однiею своею посмiшкою мiг запросто домовитися про зустрiч iще в залi прибуття. І домовлявся. Вiд Кейптауна до Альти. Багато жiнок. Ось у чiм полягала проблема. І ii розв’язання. Жiнки. Багато жiнок. Нових жiнок. А тепер? Лiнiя його волосся пiд пiлотським картузом поволi вiдступала до макiвки, але зшитий на замовлення костюм вигiдно пiдкреслював його високу широкоплечу фiгуру. Саме свою фiгуру винуватив Торд Шульц у тому, що йому не вдалося потрапити у льотнiй школi до винищувачiв, у результатi вiн став пiлотом «Геркулеса С-130» – летючоi робочоi конячки. Вдома вiн сказав, що його спина виявилася на два сантиметри довшою, нiж треба було, i що «Старфайтери» та F-16 вiдбраковували всiх, окрiм карликiв. Але правда полягала в тому, що вiн просто не пройшов вiдбiр, отримавши на екзаменах вельми посереднi результати. З тих часiв Шульц спромiгся зберегти лише свое тiло – то було едине, що не захирiло i не розсипалося на друзки. Як, скажiмо, його шлюб. Його сiм’я. Друзi. Як же це сталося? Де ж вiн був, коли все це сталося? Здогадно, в готельному номерi в Кейптаунi чи в Альтi, з кокаiном у носi, щоби компенсувати вбивчий вплив на потенцiю того спиртного, що вiн випив у барi, i з прутнем не настiльки твердим – «як у вовка на морозi», – щоби компенсувати все, ким вiн не став i вже нiколи не стане.

Погляд Торда Шульца впав на чоловiка, який наближався до нього проходом помiж рядами крiсел. Навiть з пригнутою головою вiн вивищувався над рештою пасажирiв. Був цей чоловiк стрункий та широкоплечий, як i вiн. Але молодший. На його головi щiткою iжачилося коротко пiдстрижене свiтле волосся. Начебто норвежець, але схожий не на туриста, що повертаеться додому, а на спiввiтчизника зi збляклим, майже сiрим загаром, типовим для бiлих людей, що багато часу провели в Пiвденно-Схiднiй Азii. Брунатний лляний костюм, явно зшитий на замовлення, справляв враження солiдностi й серйозностi. Може, бiзнесмен, що подорожуе економiчним класом через кепськi справи своеi фiрми. Але не через костюм i не через високий зрiст погляд Торда Шульца зупинився на цьому чоловiковi. Його увагу привернув шрам. Вiн тягнувся вiд лiвого куточка рота i майже сягав вуха – наче схожий на посмiшку серп. Гротескний i напрочуд виразний.

– Бачу!

Торд Шульц злегка отетерiв, але не встиг вiдповiсти, як незнайомець уже вийшов з лiтака. Його голос був грубий та хрипкий, що у поеднаннi з налитими кров’ю очима свiдчило про те, що чоловiк щойно прокинувся.

Лiтак спорожнiв. На смузi вже стояв мiкроавтобус з персоналом прибиральникiв, а екiпаж невеличкою купкою поволi йшов вiдпочивати. Торд Шульц помiтив, що першим з мiкроавтобуса вигулькнув невеличкий опецькуватий росiянин i прудко гайнув трапом, поблискуючи своею жовтою флуоресцентною курткою з логотипом авiакомпанii «Солокс».

«Бачу».

Це слово крутилося у капiтана в головi, коли вiн крокував коридором до екiпажного центру.

– А свою подорожню сумку ви не взяли? – спиталася одна зi стюардес, показуючи на валiзу Торда, яку вiн котив на колiщатах. Вiн не змiг пригадати ii iм’я – Мая чи то Мiа? Згадав лише, що колись вiн одного разу переспав з нею iще минулого столiття пiд час однiеi з транзитних зупинок. Чи не переспав?

– Нi, – вiдказав Торд Шульц.

«Бачу». Може, вiн мав на увазi «побачу тебе знов»? Чи «бачу, що ти мене помiтив»?

Вони пройшли повз перегородку бiля входу до пункту

для екiпажiв. За тiею перегородкою теоретично мав сидiти, як чортик у табакерцi, представник митницi. Та дев’яносто дев’ять вiдсоткiв часу стiлець за перегородкою був порожнiй, i Торда Шульца нiколи – жодного разу впродовж тридцяти рокiв, якi вiн пропрацював на авiалiнii, – нiколи не зупинили для обшуку.

«Бачу».

Може, «все нормально, я тебе бачу»? Чи «я бачу, хто ти такий»?

Торд Шульц поквапився крiзь дверi, що вели до екiпажного пункту.

Сергiй Іванов, як завжди, потурбувався про те, щоби першим вийти з мiкроавтобуса, коли той зупинився на стоянцi поруч з аеробусом, i прудко майнув сходинками до порожнього лiтака. Занiсши пилосос до пiлотськоi кабiни, вiн зачинив за собою дверi i замкнув iх. Натягнувши на пальцi латекснi рукавички i вiдкотивши iх аж до татуювань на зап’ястях, прибиральник вiдкрив передню кришку пилососа i вiдчинив капiтанську комiрку. Видобув звiдти польотну торбу, розстебнув застiбку-блискавку, витягнув з нижньоi частини металеву пластину-перегородку i намацав чотири схожих на цеглини брикети по кiлограму кожен. Потiм поклав iх до пилососа, затиснувши помiж трубкою та мiшечком для пилу, який вiн завчасно випорожнив. Пiсля цього Іванов клацнув кришкою, вiдiмкнув дверi пiлотськоi кабiни й увiмкнув пилосос. Усе це було зроблено за кiлька секунд.

Почистивши та прибравши салон, прибиральники неквапливо полишили лiтак, склали свiтло-блакитнi мiшки зi смiттям пiд заднi дверi свого мiкроавтобуса «Дайгацу» i поiхали до кiмнати вiдпочинку. До того, як аеропорт закриють на нiч, iще мали злетiти та сiсти лише жменька лiтакiв. Іванов зиркнув через плече на Дженi, старшого змiни. Той витрiщався на екран комп’ютера, який показував час прибуття та вiдправлення лiтакiв. Без затримок.

– Я вiзьму на себе Берген, – сказав Сергiй iз сильним акцентом. Вiн, принаймнi, розмовляв норвезькою, хоча знав росiян, котрi прожили в Норвегii з десяток рокiв, але все одно мусили вдаватися до англiйськоi. Коли його привезли сюди два роки тому, його дядько дав йому зрозумiти, що вiн мусить вивчити норвезьку, i при цьому заспокоiв його, додавши, що, може, йому передався у спадок його власний талант швидко засвоювати мови.

– Бергенський рейс вiзьму на себе я, – вiдповiв Дженi, – а ти почекаеш на борт iз Трондхейма.

– Нi, Бергеном займуся я, – заперечив Сергiй, – а Трондхейм вiзьме на себе Нiк.

Дженi здивовано зиркнув на нього.

– Як хочеш. Дивись, не перетрудись, Сергiю. Бо вiд роботи конi дохнуть.

Сергiй пiдiйшов до крiсла пiд стiною й обережно прихилився плечима до спинки. Шкiра на плечах i досi болiла в тих мiсцях, де приклав свою руку норвезький татуювальник. Вiн працював по рисунках, якi Сергiю надiслав Імре, татуювальник з в’язницi у Нижньому Тагiлi, i роботи над ними залишалося iще досить багато. Сергiю пригадалися татуювання в Андрiя та Петра, двох помiчникiв його дядька. Блiдо-синi штрихи на шкiрi цих двох алтайських козакiв оповiдали iхнi драматичнi життевi iсторii та величнi подвиги. Та Сергiю теж було чим похвалитися: вбивство. То було таке собi незначне вбивство, але воно вже було зафiксоване у виглядi янгола. Можливо, додасться iще одне вбивство, цього разу – значуще. Велике вбивство. Коли необхiдне стане неминучим, сказав його дядько, попередивши, що вiн мае бути напоготовi психологiчно i продовжувати вправлятися з ножем. Мав приiхати один чоловiк, пояснив дядько. Іще остаточно неясно, але така можливiсть iснуе.

Можливiсть.

Сергiй Іванов поглянув на своi руки. Вони й досi були в латексних рукавичках. Звiсно, то був звичайнiсiнький збiг обставин, що iхне штатне робоче вбрання автоматично гарантувало, що вiн не залишатиме вiдбиткiв пальцiв на пакунках з товаром у тому разi, якщо одного дня справи пiдуть кепсько. Не було навiть найменшого натяку на тремтiння рук. Бо iм уже доводилося здiйснювати цю процедуру так багато разiв, що Іванов мав час вiд часу нагадувати собi про потенцiйну небезпеку, аби бути насторожi. Вiн сподiвався, що його руки залишаться так само спокiйними, коли настане неминуче i йому доведеться зробити те, що треба. Коли йому доведеться зробити ще одне татуювання, зразок якого вiн уже замовив. Іванов знову уявив собi сцену: ось вiн у себе вдома у вiтальнi розстiбае перед братами-урками свою сорочку i демонструе iм новi татуювання. Якi не потребуватимуть слiв та тлумачень. Тому вiн не скаже нiчого. Лише побачить по iхнiх очах: вiн уже не маленький Сергiйко. Вже кiлька тижнiв вiн ночами молився, щоби той чоловiк приiхав. Щоби необхiдне стало неминучим.

Динамiк радiотелефону хрипко передав команду почистити й прибрати салон лiтака, який щойно прибув з Бергена.

Сергiй пiдвiвся. Позiхнув.

Цього разу процедура в пiлотськiй кабiнi була iще простiшою: вiдкрити пилосос i викласти його вмiст у подорожню торбу другого пiлота.

Коли вони виходили, то зустрiли екiпаж, який повертався до лiтака. Сергiй Іванов уникнув погляду другого пiлота. Вiн опустив очi i помiтив, що той мав таку саму валiзу на колiщатах, що й Шульц, – червону, фiрми «Samsonite». Без невеличкоi подорожньоi торби, яка зазвичай пристiбалася до верхньоi частини валiзи. Вони не знали один про одного анiчогiсiнько – анi про мотиви, анi про походження, анi про рiдню. Все, що пов’язувало Сергiя, Шульца та молодого другого пiлота, – це iхнi незареестрованi мобiльнi телефони, придбанi в Таiландi, щоби мати змогу послати ними повiдомлення у разi, якщо в розкладi руху лiтакiв з’являться змiни. Сергiй сумнiвався, що Шульц та другий пiлот знали один одного. Андрiй всю iнформацiю суворо обмежив до рiвня «знати лише те, що необхiдно». І через це Сергiй навiть гадки не мав, що станеться далi з тими пакунками. Втiм, вiн здогадувався. Бо коли другий пiлот внутрiшнього рейсу Осло – Берген сходив з «корабля на берег», вiн не зазнавав анi митноi перевiрки, анi перевiрки з боку служби безпеки. Другий пiлот брав подорожню торбу до готелю в Бергенi, де зупинявся екiпаж. Тихенький стук у дверi опiвночi – i чотири кiло героiну переходили з рук в руки. Хоча новий наркотик вiолiн i збив цiни на героiн, вулична цiна чвертi грама складала щонайменше 250 крон. Тисячу крон за грам. А якщо цей наркотик розбавити (а вiн уже був розбавлений) ще раз, то загалом це становитиме аж вiсiм мiльйонiв крон. Вiн умiв рахувати. І достатньо добре для того, щоби розумiти: йому недоплачують. Але вiн знав також, що коли виконае «необхiдне, що стало неминучим», то заслужить на жирнiший шмат. І через два-три роки таких заробiткiв зможе купити собi будинок у Тагiлi, знайти гарну сибiрську дiвчину i навiть забрати до себе батькiв, коли тi постарiють.

Сергiй Іванов вiдчув, як у нього межи плечей засвербiло татуювання.

Наче сама шкiра прагнула якнайшвидше отримати новий рисунок.

3

Чоловiк у лляному костюмi зiйшов з аеропортового експреса на Центральному вокзалi Осло. І дiйшов висновку, що в його колишньому рiдному мiстi сьогоднi, напевне, був теплий i сонячний день, бо повiтря й досi було м’яке й лагiдне. Вiн нiс досить комiчну на вигляд маленьку брезентову валiзку й оживив вокзал з його пiвденного боку своiми швидкими пружкими кроками. Опинившись надворi, чоловiк вiдчув, як спокiйно й тихо б’еться серце Осло, хоча деякi стверджували, що це мiсто не мае серця. Але воно пульсувало в неквапливому нiчному ритмi. Кiльцева дорожня розв’язка пiд назвою «Транспортна машина» поглинала нечисленнi нiчнi авто, розкручувала iх по колу i швиргала, одне за одним, то на

схiд – до Стокгольма та Трондхейма, то на пiвнiч, до iнших районiв мiста, то на захiд, до Драммена та Крiстiансанда. І своiми розмiрами, i своею формою Транспортна машина нагадувала бронтозавра, вимираючого велетня, якому невдовзi судилося зникнути i поступитися мiсцем житловим будинкам та офiсам у новому пречудовому районi Осло з його пречудовою новою спорудою – Оперним театром. Чоловiк зупинився й поглянув на бiлий айсберг, розташований мiж Транспортною машиною та фiордом. Цей айсберг уже встиг завоювати архiтектурнi премii з усього свiту; звiдусiль приiжджали люди, щоби пройтися дахом з бiлого iталiйського мармуру, який плавно опускався прямiсiнько у море. Свiтло у великих вiкнах цiеi споруди своею яскравiстю не поступалося мiсячному сяйву, що на нього падало.

«Господи, оце так новацiя!» – подумав чоловiк у лляному костюмi.

Та бачив вiн не майбутнi перспективи мiськоi забудови, а минуле. Бо колись тут було мiсце, де торгували наркотиками, така собi зона для «обдовбаних», де кололися, а потiм «кайфували» наркомани, сховавшись за бараками. Втраченi дiти великого мiста. Хирлява й тонка перегородка вiддiляла iх вiд iхнiх добропорядних батькiв iз соцiал-демократичними поглядами, батькiв, якi нiчого навiть не пiдозрювали. «Оце так новацiя, оце так покращення!» – знову подумав чоловiк. Що ж, дорога до пекла проходитиме тепер на тлi гарнiшого ландшафту.

Минуло три роки, вiдколи вiн стояв тут востанне. Все стало новим. І все лишилося таким, як було.

Вони примостилися на смузi трави мiж вокзалом та автострадою, схожi здалеку на дорожнi бордюри. Такi ж обдовбанi зараз, як i тодi. Лежали горiлиць, примруживши очi, наче в очi iм свiтило слiпуче сонце, незграбно коцюрбилися, намагаючись знайти вену, в яку ще можна було встромити шприца, або стояли, схилившись пiд вагою рюкзакiв i пiдiгнувши тремтливi колiна, не усвiдомлюючи, чи вони щойно прийшли, чи iм уже час iти. Тi самi обличчя. Та не тi самi живi мерцi, яких вiн бачив, коли сам сюди приходив, бо тi вже встигли давним-давно померти. Але все одно однi й тi самi обличчя.

Уздовж дороги до Тольбугати iх було бiльше. Оскiльки вони мали стосунок до причини його приiзду, чоловiк спробував сформувати собi певне враження, намагаючись визначити, поменшало наркоманiв чи побiльшало. При цьому помiтив, що на Платi знову продавалася наркота. Цей невеличкий асфальтовий квадрат на захiд вiд станцii «Єрнбанеторгет», пофарбований в бiлий колiр, був своерiдним Тайванем в Осло – зоною вiльноi торгiвлi наркотиками, де влада ненав’язливо стежила за тим, що вiдбуваеться, i час вiд часу вiдловлювала покупцiв-початкiвцiв. Але бiзнес розрiсся, Плата продемонструвала свое обличчя, як один з найгiрших в Європi пунктiв збуту героiну, i ця мiсцина стала просто ще однiею принадою для туристiв. Великi обсяги продажiв героiну та висока кiлькiсть смертей вiд передозування вже давно були чорною плямою на репутацii норвезькоi столицi, але Плата стала плямою iще бiльшою та помiтнiшою. Телебачення й газети бомбардували решту краiни знiмками молодих людей у станi наркотичного кайфу та фотографiями зомбi, що серед бiлого дня вешталися центром мiста. На адресу полiтикiв посипалися звинувачення. Коли при владi були правi, лiвi галасували: «Недостатньо лiкувальних центрiв для наркоманiв! Тюрми продукують нових наркоманiв! Нове класове суспiльство породжуе банди та торгiвлю наркотиками в iммiгрантських кварталах». Коли ж при владi були лiвi, то правi теж здiймали галас: «Бракуе полiцii! Шукачам притулку вiд переслiдувань в iнших краiнах надто легко потрапити до Норвегii! Шiсть iз семи в’язнiв – iноземцi!»

І мiська рада Осло, втомившись вiд цькування i в хвiст, i в гриву, прийшла до неминучого рiшення: пора рятувати саму себе. Тобто загребти смiття пiд килим. Закрити Плату.

Чоловiк у лляному костюмi помiтив якогось молодика в червоно-бiлiй футболцi клубу «Арсенал». Вiн стояв на сходинках, а перед ним переминалися з ноги на ногу ще четверо. «Футболiст» смикав головою то лiворуч, то праворуч, мов курча. Решта чотири голови не рухалися, втупивши погляди у дилера в кольорах «Арсеналу», а той чекав, поки iх не збереться цiла група – шестеро чи семеро. Тодi вiн вiзьме грошi за замовлений товар i поведе iх туди, де зберiгався дурман. А зберiгався вiн або за рогом неподалiк, або у дворi, де на дилера чекав його компаньйон. Принцип був простий: хлопець з наркотою нiколи не торкався грошей, а хлопець з грошима нiколи не торкався наркоти. Це утруднювало полiцii збiр доказiв торгiвлi наркотиками проти кожного з них. Але чоловiк у лляному костюмi все одно здивувався, бо те, що вiн побачив, було повторенням старих методiв, використовуваних iще у 80-х та 90-х роках минулого столiття. Коли полiцiя кинула своi спроби спiймати товкачiв наркоти на вулицях, тi полишили практикувати суворе дотримання перестрахувальноi процедури i знову почали продавати дурман, як тiльки збиралася необхiдна група лохiв: грошi в однiй руцi, наркота – в другiй. Цiкаво, а чи почала полiцiя знову арештовувати дилерiв на вулицях?

Повз нього, натискаючи на педалi, проiхав чоловiк у велосипедному вбраннi: шолом, помаранчевi окуляри та яскрава куртка, яку надував зустрiчний потiк повiтря. Пiд тугими шортами бугрилися м’язи, а велосипед явно був не з дешевих. Мабуть, саме тому цей чоловiк i забрав велосипед iз собою, коли, разом iз рештою групи, пiшов слiдком за «футболiстом» поза рiг споруди до ii протилежного боку. Все стало по-новому. Все лишилося по-старому. Але наркоманiв начебто поменшало.

Проститутки на розi вулицi Скiппергата звернулися до нього ламаною англiйською: «Привiт, хлопче! Зачекай хвилинку, красунчику!» – але вiн тiльки головою похитав. Здавалося, чутка про його доброчеснiсть чи можливi фiнансовi труднощi ширилася швидше, анiж вiн iшов, бо дiвчата, яких вiн зустрiв далi, не виказали до нього анi найменшоi цiкавостi. В його часи проститутки в Осло вдягалися у практичне вбрання: джинси та товстi куртки; було iх небагато й умови на ринку диктували вони, а не клiенти. Але зараз конкуренцiя явно посилилася, з’явилися короткi спiдницi, високi пiдбори та сiтчастi панчохи. Схоже, чорношкiрi проститутки вже встигли змерзнути. «Що ж вони робитимуть, коли зима настане?» – подумав вiн.

Чоловiк у лляному костюмi заглибився в район Квадратурен, який колись був центром мiста, а тепер перетворився на асфальтово-цегляну пустелю з адмiнiстративними та офiсними спорудами, призначеними для 250 тисяч службовцiв-мурах, котрi тiкали додому пiсля четвертоi чи п’ятоi вечора, вiддаючи квартал на поталу нiчним гризунам. Коли король Крiстiан Четвертий побудував мiсто квадратними кварталами у вiдповiдностi до iдеалiв строгого геометричного порядку, що панували в добу Ренесансу, зростання мiського населення стримувалося пожежами. Згiдно з легендою, кожноi ночi високосного року тут можна було побачити охоплених полум’ям людей, що несамовито бiгали помiж будинками, почути iхнi жахливi верески i стати свiдком того, як вони згоряють дотла. Але якщо на асфальтi залишиться купка попелу, яку не встиг розвiяти вiтер, то можна згребти ii у жменю, i тодi ваш будинок уже нiколи не згорить. Через небезпеку пожеж Крiстiан Четвертий побудував широкi вулицi – якщо судити за стандартами мiськоi бiдноти. На них були спорудженi будинки, для будiвництва яких використовувався не норвезький будiвельний матерiал – цегла. Коли чоловiк у лляному

костюмi проходив попiд одною з таких цегляних стiн, вiн проминув розчиненi дверi бару. До курцiв, що стояли надворi довкола дверей, долiтали оглушливi звуки iще одноi варiацii «Welcome to the jungle» групи «Guns and Roses». Цю варiацiю, позбиткувавшись i над Слешом та Стредлiном з «Guns and Roses», i над покiйним Бобом Марлi, новiтнi виконавцi перетворили на огидну подобу такого собi диско-регi. Вiн зупинився, наштовхнувшись на випростану руку.

– Прикурити даси?

На нього дивилася пишна цицьката жiнка вiком рокiв десь пiд сорок. Мiж ii яскраво-червоними губами звабливо погойдувалася цигарка.

Вiн здивовано вигнув брову i поглянув на ii усмiхнену подругу, яка стояла позаду неi з тлiючою цигаркою. Цицьката краля помiтила це i також розсмiялася, ступивши убiк, щоби зберегти рiвновагу.

– Ну чому ти такий нетямущий, га? – мовила вона з акцентом, схожим на сьорландський акцент кронпринцеси Метте-Марiт. Вiн уже колись чув, що на критому ринку е одна проститутка, котра розбагатiла завдяки тому, що виглядала, як кронпринцеса, розмовляла, як кронпринцеса, i вдягалася, як кронпринцеса. Чув вiн i про те, що до такси у п’ять тисяч крон за годину входив також i пластиковий скiпетр, яким клiенту дозволялося користуватися досить вiльно.

Вiн рушив був далi, але рука жiнки лягла йому на плече. Вона прихилилася до нього, дихнувши йому в обличчя червоним вином.

– Ти такий симпатичний мужчина. Може, все ж таки пiдеш зi мною… покурити?

Чоловiк повернув до неi протилежний бiк свого обличчя. Спотворений бiк. Бiк, що був, м’яко кажучи, не надто симпатичним. І вiдчув, як жiнка мимовiльно поморщилася i аж хитнулася, уздрiвши слiд, залишений гвiздком у тi часи, коли вiн перебував у Конго. Шрам тягнувся вiд рота до вуха, наче погано зашитий розрив.

Вiн пiшов далi, а музика тим часом змiнилася на композицiю групи «Нiрвана» «Come as you are». Але цього разу це був не рiмейк, а оригiнальна версiя.

– Може, вам гашиш? – почувся голос з-пiд брами, але чоловiк у лляному костюмi не зупинився i не обернувся.

– Чи, може, спiд?

Вiн уже три роки був «чистий» i не збирався братися за старе.

– Вiолiн?

Борони Боже!

Попереду нього якийсь молодик зупинився побiля двох товкачiв i, заговоривши з ними, почав iм щось показувати. Коли вiн наблизився, молодик пiдвiв погляд i прикипiв до нього чiпкими сiрими очима. «Це – очi полiсмена», – подумав прибулець i, нагнувши голову, перетнув вулицю. Утiм, мабуть, даремно вiн так перелякався: навряд чи такий молодий полiсмен його знав.

А ось i готель, вiрнiше – звичайнiсiнька нiчлiжка. «Леон» називаеться.

На цьому боцi вулицi було майже безлюдно. А на протилежному, пiд лiхтарем, вiн помiтив торговця наркотою верхи на велосипедi. Вiн стояв з iще одним велосипедистом, також вдягненим у професiйне велосипедне вбрання, i допомагав йому вколотися в шию.

Чоловiк у лляному костюмi несхвально похитав головою й уставився поглядом у фасад будiвлi, перед якою вiн зупинився.

На нiй виднiлася та сама вивiска, причеплена помiж третiм i горiшнiм поверхами: «Чотириста крон за нiч»! Все стало новим. Все залишилося таким, як i було.

Портье в готелi «Леон» був новий. Молодий хлопець привiтав чоловiка в лляному костюмi напрочуд ввiчливою посмiшкою з дивовижною – як для «Леона» – вiдсутнiстю нещиростi. Без тiнi iронii сказавши «Ласкаво просимо», юнак попросив його пред’явити паспорт. Чоловiк вирiшив, що його знову прийняли за iноземця через засмагле обличчя та лляний костюм, i передав портье свiй червоний норвезький паспорт. Паспорт був потертий i повний штампiв. Явно не вiд доброго життя було тих штампiв так багато.

– Усе гаразд, – сказав портье, повертаючи документ. Потiм поклав на полицю бланк i подав ручку. – Достатньо заповнити пiдкресленi роздiли.

«Бланк у готелi “Леон”?» – здивовано подумав чоловiк. Мабуть, щось таки тут змiнилося. Вiн взяв ручку i помiтив, як портье прискiпливо придивляеться до його середнього пальця. До того пальця, який колись був найдовшим, допоки його не вiдрiзали в одному будинку на пагорбi Гольменколлен. Тепер на мiсцi кiнцевого суглоба виднiвся матовий сiро-блакитний протез, змайстрований з титану. З того протеза толку було мало, але вiн забезпечував необхiдну рiвновагу сусiднiм пальцям, коли треба було за щось вхопитися, до того ж вiн не заважав, бо був надто короткий. Єдиною вадою було те, що йому доводилося вдаватися до безкiнечних пояснень при проходженнi контролю в аеропортах.

Прибулець вписав у бланк свое iм’я та прiзвище.

Дату народження.

Вiн писав дату свого народження, знаючи, що бiльше схожий зараз на сорокап’ятирiчного чоловiка, а не на досить молодого калiку з численними хворобами старечого вiку, який покинув Норвегiю три роки тому. Вiн встановив собi суворий режим: фiзичнi вправи, здорова iжа, тривалий сон i, ясна рiч, повна вiдмова вiд будь-яких шкiдливих речовин. До того ж, нове життя йому сподобалося. Взагалi-то кажучи, йому завжди подобалися чiтко розписанi процедури, дисциплiна та порядок. Чому ж тодi його життя перетворилося на такий хаос, таку саморуйнацiю та цiлу низку розiрваних стосункiв, якi вiн встигав заводити в iнтервалах мiж темними й моторошними перiодами наркотичноi iнтоксикацii? Порожнi клiтинки бланка запитально поглянули на нього. Але вони були надто малi, щоби вмiстити в них усi необхiднi вiдповiдi.

Постiйна адреса.

По правдi кажучи, квартиру на Софiйськiй вулицi продали щойно пiсля того, як три роки тому вiн поiхав геть. Те ж саме стосувалося i будинку його батькiв у мiстi Опссал. При його теперiшнiй роботi мати офiцiйну адресу було б небезпечно. Тому вiн написав те, що писав завжди, коли влаштовувався в готелi: Особняк Чункiн, Гонконг. Що було не далi вiд правди, нiж усе решта.

Професiя.

Вбивства. Але цього вiн не написав, бо вiдповiдна графа в бланку не була позначена.

Номер телефону.

Вiн записав вигаданий. Бо мобiльнi телефони прослуховуються, а iхне мiсцезнаходження легко вiдстежуеться.

Телефонний номер найближчого родича.

Найближчого родича? Який же чоловiк з власноi волi даватиме номер своеi дружини, влаштовуючись в готель «Леон»? Це все ж таки бордель, як-не-як.

Портье, вочевидь, прочитав його думки.

– Це на той випадок, коли ви занедужаете i нам доведеться когось викликати.

Харрi кивнув. На випадок раптового iнфаркту пiд час статевого акту.

– Можете нiчого не писати, якщо ви не…

– Та нi, – задумливо мовив чоловiк, вдивляючись у бланк. Найближчий родич. У нього була Сiс. Сестра, що мала, за ii власним висловом, «легку форму дебiльностi», але життя свое влаштувала набагато краще, анiж ii старший брат. Окрiм Сiс, вiн не мав нiкого. Абсолютно нiкого. Тож, як не крути, а вона – найближчий родич.

Зробивши позначку «Готiвка» у графi «Спосiб розрахункiв», вiн поставив пiдпис i подав бланк молодому портье. Той швидко проглянув його. І тодi Харрi, нарештi, побачив, як проглянуло оте. Недовiра й нещирiсть.

– Ви… ви, часом, не Харрi Холе?

Харрi Холе кивнув.

– А в чiм проблема?

Хлопець похитав головою. І натужно ковтнув слину.

– От i прекрасно, – зазначив Харрi. – Маете ключа вiд мого номера?

– Ой, вибачте, аякже! Ось. Номер 301.

Харрi взяв ключа i помiтив, як розширилися зiницi хлопця, а голос став тихим i здавленим.

– Це… це мiй дядько, – вичавив iз себе портье. – Вiн – завiдувач готелю. А колись сидiв ось тут, на моему мiсцi. Це вiн менi про вас розповiдав.

– Сподiваюся, що ваш дядько розповiдав вам про мене

лише добрi речi, – сказав Харрi, беручи свою пласку брезентову валiзу i рушаючи до сходiв.

– У нас е лiфт…

– Не люблю лiфтiв, – вiдказав Харрi, не повертаючи голови.

Кiмната була такою ж, як i ранiш. Маленька, непоказна i бiльш-менш чиста. Але ж нi, дещо нове все-таки з’явилося: штори. Зеленi. Жорсткi. Мабуть, з тканини, яка не потребувала вiджимання й прасування. «До речi», – подумав вiн i, повiсивши свiй костюм у ваннiй, увiмкнув гарячу воду, щоби пара розгладила загини й зморшки. Цей костюм обiйшовся йому у вiсiмсот гонконзьких доларiв у знаменитiй кравецькiй майстернi «Пенджаб-хаус» на вулицi Натан-роуд, але з такою роботою, як у нього, це було важливе й необхiдне придбання, бо нiхто не поважае людину, вбрану в лахмiття. Харрi став пiд душ. Гаряча вода приемно пощипувала шкiру. Потiм вiн пройшовся голяка до вiкна й розчинив його. Другий поверх. Внутрiшнiй двiр. Крiзь розчинене вiкно долетiли фальшивi стогони симульованого оргазму. Взявшись за карниз штори, вiн висунувся надвiр. Поглянув униз на вiдкритий вiзок для смiття i вiдчув солодкуватий запах гниючих вiдходiв, що пiднiмався догори. Плюнув – i почув, як його плювок упав на папiр у вiзку. Але шерехтiння, яке почулося одразу ж по тому, не було шерехтiнням паперу. Трiсь – i жорсткi зеленi штори упали додолу по обидва боки вiд нього. От зараза! Вiн витягнув тонкий держак з пiдшитого краю тканини. То був карниз старого типу – з двома загостреними кульками на кiнцях. Хтось уже зламав його ранiше i просто скрутив обидва кiнцi липкою плiвкою. Харрi сiв на лiжко i витягнув шухляду тумбочки, що стояла поруч. Там лежала Бiблiя в тонкiй синiй суперобкладинцi зi штучноi шкiри та набiр для шиття: чорна нитка, намотана на картонку, простромлену голкою. Помiркувавши, Харрi вирiшив, що це – не така вже й погана iдея: тримати в шухлядi Бiблiю та голку з ниткою. Постоялець зможе гудзик вiдiрваний пришити, а потiм – почитати про вiдпущення грiхiв. Харрi лiг на лiжко i втупився поглядом у стелю. Все стало новим. Усе… Вiн заплющив очi. Пiд час польоту вiн анi разу очей не склепив, тому зараз вiн спатиме, i чхати йому на часовий зсув та зламаний карниз. І йому наснився той самий сон, який вiн бачив кожноi ночi впродовж останнiх трьох рокiв: вiн мчить коридором, втiкаючи вiд ревучоi лавини, яка висмоктувала геть усе повiтря, позбавляючи його можливостi дихати.

Проблема полягала в тiм, щоби бiгти, не зупиняючись i не розплющуючи очей. Хоча б iще кiльканадцять метрiв.

Харрi втратив контроль над своiми думками, i вони стали поволi покидати його.

Найближчий родич.

Родич. Знайомий.

Близький родич.

Ось хто вiн такий. Ось чому вiн сюди повернувся.

Сергiй iхав автострадою Е6 до Осло. Йому страшенно хотiлося якомога швидше впасти на лiжко у своiй квартирi в районi Фурусет. Вiн тримав швидкiсть у межах 120 кiлометрiв на годину, хоча в таку пiзню годину автострада була практично порожня. Озвався його телефон. Мобiльний телефон. Розмова з Андрiем була стислою. Андрiй уже розмовляв iз Сергiевим дядьком, або «отаманом», як вiн його називав. Коли вони вимкнули телефони, Сергiй уже бiльше не мiг стримуватися – i натиснув на газ, верескнувши вiд захвату. Той чоловiк нарештi прибув. Сьогоднi увечерi. Вiн уже тут! Наразi Сергiевi нiчого не треба було робити, бо ситуацiя могла розв’язатися сама по собi, як сказав Андрiй. Але вiн мае зараз подвоiти свою готовнiсть – як ментальну, так i психологiчну. Мае вправлятися з ножем, добре спати i завжди бути насторожi. На той випадок, коли необхiдне стане неминучим.

4

Торд Шульц ледь почув, як угорi прогуркотiв лiтак. Важко дихаючи, сiв на софу. Його оголений торс укривав тонкий шар поту, а об голi стiни кiмнати й досi билася луна вiд брязкоту металевих дискiв тренажера. Оббита дерматином лавка тренажера теж блищала вiд його поту. З телеекрана Дональд Дрейпер позирав крiзь дим своеi цигарки, сьорбаючи зi склянки вiскi. Іще один лiтак оглушливо прогуркотiв над дахами будинкiв. То був телесерiал «Схиблений» про шiстдесятi роки минулого столiття у Сполучених Штатах. Жiнки в пристойному вбраннi. Пристойне спиртне у пристойних келихах. Пристойнi цигарки без ментолу та фiльтра. То були часи, коли те, що тебе не вбивало, робило тебе дужчим. Торд Шульц навмисне придбав лише серii першого сезону i передивлявся iх знову i знову. Бо не був упевнений, що йому сподобаються наступнi серii.

Торд Шульц поглянув на бiлу лiнiю на скляному кавовому столику i досуха витер край своеi картки посвiдчення особи. Цiею карткою вiн зазвичай дiлив дози. Вiн дiлив iх карткою, яку крiпив до кишенi своеi командирськоi унiформи, карткою, яка забезпечувала йому доступ на борт лiтака, до пiлотськоi кабiни, до неба, до зарплатнi. Карткою, яка робила його тим, ким вiн був. Карткою, яку – разом зi свободою – у нього вiдберуть, якщо застукають на гарячому. Саме тому Торд Шульц i вважав доречним та правильним використовувати для подiлу доз картку посвiдчення особи. При всiй його нечесностi в цьому, принаймнi, була хоч якась чеснiсть.

Завтра рано-вранцi вони мають вирушати назад до Бангкока. А опiсля – два вихiдних днi в апартаментах на вулицi Сукхумвiт-роуд. Це буде легший рейс. Кращий за попереднiй. Коли вiн летiв з Амстердама, то йому не сподобалася органiзацiйна схема оборудки. Забагато ризику. Пiсля розкриття справжнiх масштабiв наркоторгiвлi, якою займалися екiпажi з аеропорту «Шифоль», котрi обслуговували рейси до Пiвденноi Америки, над усiма екiпажами, незалежно вiд авiакомпанii, нависла постiйна небезпека перевiрки багажу та особистого обшуку. Ба бiльше, схема оборудки передбачала, що пiсля посадки вiн винесе пакунки i триматиме iх у своiй торбi, допоки згодом того ж дня не вилетить у внутрiшнiй рейс до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Вiн змушений був здiйснювати цi внутрiшнi польоти, навiть попри необхiднiсть брати на борт пасажирiв спiзнiлих рейсiв з Амстердама, витрачаючи при цьому додаткове пальне. Звiсно, в аеропорту «Гардермоен» вiн увесь час перебував на борту лiтака i тому митноi перевiрки не зазнавав, але час вiд часу йому доводилося переховувати наркотики у своiй торбi по шiстнадцять годин поспiль, перш нiж вiн вiддавав iх за призначенням. Та й сама процедура передачi товару не завжди проходила без ризику, бо часто здiйснювалася то на автостоянках, то в ресторанах, де було забагато вiдвiдувачiв, то в готелях iз надто прискiпливими та надмiру спостережливими портье.

Торд Шульц скрутив трубкою купюру в тисячу крон, взяту з конверта, який йому вручили, коли вiн був тут востанне. Для цiеi процедури iснували спецiальнi пластмасовi рурки, але вiн був не з тих: вiн не був злiсним наркоманом, яким його дружина виставила в очах свого адвоката пiд час розлучення. Ця хитра сука увесь час наполягала, що прагне розлучення через те, що не хоче, аби ii дiти зростали поруч з батьком-наркоманом, i не збираеться мовчки спостерiгати, як вiн пронюхае i будинок, i маетнiсть. До стюардес це не мало жодного стосунку: iй на його походеньки було начхати, вона кинула перейматися цим уже багато рокiв тому, до того ж, у мiру його старiння ця проблема вiдпала б сама по собi. Колишня дружина та ii адвокат виставили йому ультиматум: вона забере собi будинок, дiтей та рештки майна, яке вiн не встиг проциндрити. Інакше вони донесуть на нього, що вiн зберiгае i вживае кокаiн. Дружина зiбрала проти нього стiльки доказiв, що навiть його власний адвокат сказав, що iх достатньо, аби

його вигнали з роботи й запроторили до в’язницi.

Вибору вiн не мав. Усе, що вона дозволила йому залишити собi, – це борги.

Торд Шульц пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i визирнув надвiр. Схоже, вони невдовзi приiдуть.

Цього разу схема оборудки була iнакшою. Вiн мав узяти пакунок у мiжнародний рейс до Бангкока. Бозна-чому. Все одно, що пхатися до Тули з власним самоваром, як кажуть росiяни. У всякому разi, це була вже шоста подорож, i досi все проходило без жодноi зачiпки.

В сусiднiх будинках горiло свiтло, але до них було доволi далеко. «Такi самотнi оселi», – подумалося йому. В тi часи, коли «Гардермоен» був вiйськовою базою, в тих будiвлях мешкали офiцери. То були одноповерховi, абсолютно однаковi коробки з широкими та голими галявинами помiж будинками. Збудованi максимально низькими, щоби об них, бува, не зачепився лiтак, що заходить на посадку. А велика вiдстань мiж будинками пояснювалася необхiднiстю локалiзувати пожежу, яка неминуче виникла б пiсля падiння лiтака.

Вони мешкали тут пiд час його обов’язковоi вiйськовоi служби, коли вiн був пiлотом вiйськово-транспортних «Геркулесiв». Їхнi дiти бiгали помiж будинками i ходили в гостi до сусiдських дiтей. Лiтнiй день, субота. Чоловiки у фартухах та з пляшками аперитиву в руках смажать шашлики. З розчинених вiкон чуеться розмова – то жiнки готують салати й попивають лiкер «Кампарi». Схоже на сцену з його улюбленого фiльму «The Right Stuff», де йшлося про перших астронавтiв та пiлота-випробувача Чака Їгера. Чорт, а вони такi привабливi, цi дружини пiлотiв! Незважаючи на те, що iхнi чоловiки – всього-на-всього пiлоти «Геркулесiв». У тi днi вони були щасливi, хiба ж нi? Може, саме через це вiн сюди й повернувся? Раптово виникле пiдсвiдоме бажання здiйснити подорож у минуле? Чи бажання розiбратися: в який саме момент усе пiшло котовi пiд хвiст? Розiбратися, щоби потiм змiнити хiд подiй на краще?

Торд Шульц побачив авто, що наближалося, автоматично зиркнув на годинника i в бортовому журналi пам’ятi подумки вiдмiтив, що вони спiзнилися на вiсiмнадцять хвилин.

Вiн пiдiйшов до кавового столика. Двiчi вдихнув i видихнув. Потiм прилаштував скручену руркою купюру бiля нижнього краю кокаiновоi смужки, нахилився i вдихнув порошок у нiс. Слизову оболонку боляче обпекло. Вiн послинив кiнчик пальця, провiв ним по рештi порошку i втер його собi у ясна. Порошок був гiркий на смак. У цю мить задзвонив дверний дзвiнок.

То були тi ж самi двiйко хлопцiв-мормонiв, що й завжди. Один маленький, другий високий, i обидва – у парадно-вихiдному вбраннi. Але з-пiд iхнiх рукавiв усе одно виднiлися татуювання. Виглядали вони майже комiчно.

Мормони подали йому пакунок. Пiвкiлограма однiею довгастою ковбаскою, яку можна було зручно прилаштувати пiд металеву пластину довкола висувноi ручки його пiлотськоi валiзи. Згiдно з планом, вiн мав витягнути цей пакунок пiсля посадки в аеропорту «Суварнабхумi» й засунути пiд незакрiплений килимок у тильнiй частинi шафки у пiлотськiй кабiнi. І бiльше вiн його не побачить: подальшу роботу, напевне, вiзьме на себе наземна група обслуговування.

Коли Пан Великий та Пан Малий вперше заговорили про необхiднiсть транспортувати пакунки до Бангкока, це прозвучало як повна маячня. Зрештою, нема iншоi краiни у свiтi, де вуличнi цiни на дурман були б вищi за тi, що мають мiсце в Осло, тож навiщо займатися збитковим «експортом»? Та вiн не став розпитувати, бо знав, що вiдповiдi все одно не дiждеться – i слава Богу. Але зазначив, що в Таiландi спiйманих на контрабандi героiну засуджують до страти, i забажав пiдвищення платнi.

Хлопцi розсмiялися. Спочатку маленький, а потiм великий. Тордовi мимоволi подумалося, що, мабуть, коротшi нервовi волокна швидше реагують на подразники. Може, саме через це кабiни винищувачiв робили такими тiсними й низькими, щоби вiдсiкти високих i млявих пiлотiв.

Малий пояснив Тордовi своею англiйською з рiзким, схожим на росiйський, акцентом, що то був не героiн, а дещо абсолютно нове, настiльки нове, що навiть iще не було закону про його заборону. А коли Торд спитав, чому ж тодi треба провозити контрабандою легальну речовину, двiйко розреготалися ще гучнiше i сказали, щоби вiн не теревенив зайвого, а сказав: так чи нi.

Щойно Торд Шульц сказав «так», як у його свiдомостi негайно промайнула думка: «А що б сталося, якби я сказав “нi”?»

Це було шiсть подорожей тому.

Торд Шульц уважно оглянув пакунок. Кiлька разiв вiн подумував полити миючою рiдиною тi презервативи та пакети для морожених продуктiв, у якi пакувався товар, але йому сказали, що собаки-шукачi здатнi розрiзняти запахи, i тому iх не так-то й легко збити з пантелику. Увесь фокус полягав у тiм, щоби пластиковий пакет був запечатаний герметично.

Торд Шульц трохи почекав. Але не сталося нiчого. І вiн багатозначно прокашлявся.

– Ой, ледь не забув, – озвався Пан Малий. – Маемо розрахуватися за вчорашню доставку…

З цими словами вiн iз лиховiсною посмiшкою ковзнув рукою в кишеню. А може, й не лиховiсною, може, то був своерiдний гумор у схiдноевропейському стилi. Торду захотiлося вдарити його, дунути цьому мерзотнику в пику димом цигарки без фiльтра i хлюпнути йому у вiчi вiскi дванадцятирiчноi витримки. То був би гумор у захiдноевропейському стилi. Та натомiсть вiн ледь чутно промимрив «дякую» i взяв конверт. Вiн був тонкий на дотик. Напевне, там великi купюри.

Трохи згодом вiн знову стояв бiля вiкна, дивлячись, як авто розчиняеться в темрявi. Звук його двигуна потонув у ревiннi чергового «Боiнга-737». А може, й 600. Лiтак нового поколiння – однозначно. Бо гуде бiльш гортанно й на вищих частотах, анiж стара класика. Торд Шульц побачив у вiкнi свое вiдображення.

Так, вiн узяв iхнi грошi. І продовжуватиме брати iх. Брати все, що трапляеться на життевому шляху. Бо вiн – не Дональд Дрейпер. Вiн – не Чак Їгер i не Нiл Армстронг. Вiн – Торд Шульц. Безхребетний пiлот по вуха в боргах. І з кокаiновою проблемою. Не треба було…

Його думки потонули в гуркотi наступного лiтака.

* * * * *

Бiсовi церковнi дзвони! Татку, чи бачиш ти усiх отих так званих близьких родичiв, що зiбралися бiля моеi труни? Вони плачуть крокодилячими сльозами, а на iхнiх скорботних пиках написано: «Густо, чому ж ти так i не навчився бути таким, як ми?» Гей ви, мерзотнi, впевненi у своiй правотi лицемiри! Не навчився, бо не змiг! Не змiг бути таким, як моя прийомна мати – недоумкувата зiпсута дурепа, яка тiльки й знае, що розпатякуе про те, яке все навкруг чудове – треба лише читати правильнi книжки, слухати правильного гуру й споживати правильнi трави – чорти б iх забрали. А коли хтось руйнував оту плутану мудрiсть, на яку вона купилася, то вона завжди ходила однiею й тiею ж самою картою: «До чого ж ми докотилися: вiйни, несправедливiсть, люди розучилися жити в гармонii з самими собою». Затям три речi, дiвчинко. Перше: вiйна, несправедливiсть, вiдсутнiсть гармонii – це природно. Друге: ти – найменш гармонiйна з усiеi вашоi огидноi сiмейки. Тобi хотiлося лише того кохання, в якому тобi було вiдмовлено, а на те кохання, яке тобi виявляли, тобi було начхати, ти його впритул не помiчала. Вибачте, Рольфе, Штайне та Ірен, але в ii душi було мiсце лише для мене. Що робить пункт третiй ще цiкавiшим: я нiколи тебе не кохав, дiвчино, хоч як би тобi не здавалося, що ти мое кохання заслужила. Я називав тебе мамою тому, що тобi це було приемно, а менi спрощувало життя. Коли я зробив те, що зробив, це сталося через те, що ти дозволила менi це

зробити, а я не мiг стриматися. Бо такий я е.

Рольфе, ти, принаймнi, сказав менi, щоби я не називав тебе татком. Ти й справдi намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що бiльше любиш свою рiдну плоть та кров – Штайна та Ірен. Коли я сказав iншим людям, що ви – моi прийомнi батьки, я помiтив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоiх. Не тому, що слова «прийомнi батьки» зменшили тебе до розмiру тiеi единоi функцii, яку ти виконував у моему життi, а тому, що я завдав душевноi рани жiнцi, котру ти – незрозумiло за що – кохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: iндивiдом, котрий, отруiвшись власним iдеалiзмом, в якийсь момент свого життя зобов’язався виростити дитину-пiдкидька, але невдовзi зрозумiв, що на його банкiвському рахунку утворився дефiцит. Щомiсячноi суми, яку тобi виплачували за мое виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнiздi. А потiм я пожер усе. Все, що ти любив. Усiх, кого ти любив. Тобi ранiше слiд було здогадатися, Рольфе, i викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я вiдпирався i заперечував. Казав, що то менi мама дала ту сотню. «Хiба ж не так, мамо? Це ж ти дала менi тi грошi?» А матуся, трохи повагавшись, зi сльозами на очах кивнула i сказала, що достеменно не пам’ятае. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були грошi, призначенi для нашого спiльного свята. «Єдине свято для мене – це коли я вас не бачу», – вiдказав я. І тодi ти вперше дав менi ляпаса. Цей ляпас наче вимкнув у тобi якийсь запобiжник, бо ти бив i бив мене, не зупиняючись. Я вже був вищий та ширший за тебе, але доти менi нiколи не доводилося битися. Битися у звичному сенсi – за допомогою кулакiв та м’язiв. Ти змiг нав’язати менi свiй спосiб бiйки i тому взяв надi мною гору. Згодом вiд ляпасiв ти перейшов до ударiв мiцно стиснутими кулаками. І я знаю чому: ти хотiв понiвечити мое обличчя. Забрати у мене силу моеi привабливостi. Але жiнка, яку я звав мамою, втрутилася. І ти мовив те слово: крадiй. То була правда. Але те слово означало також, що менi доведеться тебе знищити, нiкчемний чоловiчку.

Штайн. Мовчазний старший брат. Вiн перший розпiзнав пташеня зозулi за оперенням, але мав достатньо розуму, щоби триматися осторонь. Розумний, талановитий i кмiтливий вовк-одинак, який за першоi-лiпшоi нагоди покинув свою домiвку i подався до найдальшого студентського мiстечка, яке тiльки можна було знайти. Вiн спробував умовити Ірен, свою кохану сестричку, поiхати разом iз ним. Сказав, що iй пiде на користь, якщо вона полишить Осло i довчиться в школi у Трондхеймi. Але матуся перепинила поспiшну евакуацiю Ірен. Вона нiчого не знала, ясна рiч. І знати не хотiла.

Ірен. Приваблива, гарненька, тендiтна Ірен. Ти була надто гарною для цього свiту. Ти була всiм тим, ким не був я. Однак ти кохала мене. А чи кохала б ти мене, якби дiзналася? Якби дiзналася, що я дрючив твою матiр ще з п’ятнадцятирiчного вiку? Дрючив твою плаксиву, п’яну вiд червоного вина матiр ззаду, притиснувши ii то до дверей туалету, то до дверей комiрчини, то до дверей кухнi, i при цьому шепотiв iй на вухо «мамо, мамо», бо це збуджувало i мене, i ii. Вона давала менi грошi, прикривала мою сраку, коли в мене виникала якась проблема, казала, що то вона типу взяла мене в тимчасове користування, допоки не стане стара й страшна, а я зустрiну гарну милу дiвчину. А коли я вiдказав: «Але ж, мамо, ти вже стара й страшна», то вона обернула це в жарт i почала благати, щоби я ii не покидав.

Не встигли зiйти синцi, що лишилися вiд ляпасiв та ударiв, котрих завдав менi мiй прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу i попросив прийти додому о третiй, бо я маю сказати йому дещо важливе. Параднi дверi я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як вiн увiйде. А коли вiн увiйшов, то я, щоби заглушити звук його крокiв, почав говорити iй на вухо всiлякi милi речi, якi вона так любила чути.

В кухонному дзеркалi я побачив, як увiйшов Рольф – i вмить заклякнув на порозi.

Вiн вибрався геть наступного ж дня. Ірен та Штайну було сказано, що у мами з татком певний час тому виникли декотрi проблеми в стосунках i вони вирiшили розлучитися й трохи пожити окремо. Ірен зламалася. Вона мiсця собi не знаходила. Штайн був у своему студентському мiстечку i вiдповiв текстовим повiдомленням: «Як сумно. Пiдкажи, куди б менi на Рiздво податися?»

Ірен плакала й плакала. Вона кохала мене. Звiсно, шукала мене, коли я зник. Шукала Крадiя.

Церковнi дзвони бемкнули вже вп’яте. На лавках у церквi чути плач та скиглiння. Кокаiн дае неймовiрнi прибутки. Орендуеш центрову квартиру на Вест-Ендi, рееструеш ii на iм’я якого-небудь «наркома», з яким розраховуешся дозою кокаiну, i починаеш потроху збувати невеличкi обсяги на сходах у пiд’iздi або пiд брамою, а коли клiенти вiдчують, що вони в безпецi, починай накручувати цiну. За безпеку кокаiнова публiка заплатить будь-якi грошi. Коли станеш на ноги – тiкай геть i зав’язуй з дурманом. Стань поважним чоловiком. Не помри на стартi, як нiкчемний невдаха. Священик прокашлявся. «Ми зiбралися тут, щоби пом’янути Густо Ганссена…»

Здалеку чуеться голос: «Крадi-i-i-й».

На лавах сидить увесь клан Туту в байкерських шкiрянках та банданах. А десь далеко, дуже далеко скавучить собака. То – Руфус. Добрий вiрний Руфус. Це ти сюди повернувся чи це я вже встиг пiти туди, до тебе?

* * * * *

Торд Шульц поставив свою валiзу фiрми «Samsonite» на стрiчку транспортера, яка, звиваючись, повзла до рентгенiвського апарата для огляду багажу. Бiля апарата стояв усмiхнений працiвник служби безпеки.

– Не розумiю, чому ви погодилися на такий графiк, – сказала стюардеса. – Бангкок двiчi на тиждень.

– Я сам попросив, – вiдповiв Торд, проходячи крiзь детектор металiв.

Дехто з профспiлки запропонував екiпажам органiзувати страйк проти того, що iх змушують зазнавати опромiнювання кiлька разiв на день. Американськi дослiдники встановили, що серед пiлотiв та стюардес вiдсоток тих, хто помирае вiд раку, е вищим, анiж серед решти населення. Але тi, хто агiтував за страйк, забули про те, що вищою е також i середня тривалiсть життя пiлотiв та стюардес. Члени авiацiйних екiпажiв помирали вiд раку тому, що мали вкрай обмаль iнших причин для смертi. Вони жили найбезпечнiшим життям у свiтi. І найнуднiшим у свiтi життям.

– Невже вам так хочеться лiтати?

– Я – пiлот. Менi подобаеться лiтати, – збрехав Торд, знiмаючи з конвеера свою валiзу за телескопiчну ручку i йдучи геть.

Стюардеса наздогнала його за лiченi секунди, цокаючи своiми шпильками по мармуровiй долiвцi першого поверху «Гардермоена» так, що мало не заглушала гудiння голосiв пiд склепiнчастими балками з дерева та сталi. Однак цокотiння ii черевичкiв не змогло заглушити питання, яке вона вимовила майже пошепки:

– Вона саме через це пiшла вiд тебе, Торде? Бо ти мав у своему розпорядженнi стiльки вiльного часу, що не знав, чим його заповнити? Вся причина в тiм, що ти не хочеш сидiти вдома i…

– Вся причина в тiм, що менi потрiбна понадурочна робота, – перервав ii Торд. Принаймнi, цi його слова не були вiдвертою брехнею.

– Рiч у тiм, що я сама добре знаю, що це таке. Бо теж розлучилася минулоi зими, ти ж знаеш.

– Так, дiйсно, – кивнув Торд, який i гадки не мав, що вона колись була замiжня. Вiн кинув на стюардесу побiжний

погляд. П’ятдесят? Десь так. Спробував уявити, як виглядае вона вранцi без косметики та фальшивого загару. Вiн анiтрохи не сумнiвався, що нiколи не «приземлявся» на неi. Чий же це був улюблений жарт? Здаеться, цi вирази полюбляв один уже немолодий пiлот. Пiлот-винищувач з русявим волоссям та блакитними очима. Один з тих, кому поталанило вийти на пенсiю ще до того, як iхня професiя втратила свiй високий суспiльний статус. Вiн прискорив ходу, коли вони завернули у коридор, що вiв до екiпажного центру. Стюардеса важко хекала, але все одно не вiдставала вiд нього. Та якщо вiн i далi не знижуватиме швидкостi, то iй забракне повiтря i вона не зможе з ним поговорити.

– Е-е-е… Торде, оскiльки ми в Бангкоку матимемо вихiдний, то, може…

У вiдповiдь Торд голосно позiхнув, анiтрохи не переймаючись тим, що образив ii. Пiсля вчорашньоi ночi у нього й досi макiтрилося в головi: пiсля того, як мормони пiшли, була й горiлка, був i порошок. Звiсно, вiн не накачав себе так, що мiг не пройти контроль тверезостi, але все одно «прийняв на груди» достатньо, щоби його лякала одна лише думка про те, що йому доведеться пiд час польоту боротися зi сном цiлих одинадцять годин.

– Ой, ти лише поглянь! – раптом вигукнула стюардеса тим iдiотським зачудованим тоном, яким розмовляють жiнки, коли хочуть сказати щось абсолютно, незбагненно i дивовижно миле.

І вiн поглянув. Воно наближалося до них. То був маленький свiтло-рудуватий довговухий пес iз сумними очима. Вiн з ентузiазмом вимахував хвостиком. Спрингер-спанiель. Його вела русява жiнка з великими висячими сережками, лагiдними карими очима та однаковою для всiх трохи винуватою слабкою посмiшкою.

– Який вiн милий, правда? – засюсюкала стюардеса.

– Еге ж, – машинально вiдповiв Торд, i в ротi у нього несподiвано пересохло.

Пес встромив свiй писок у пах якогось пiлота, що йшов попереду них, i почимчикував собi далi. Пiлот обернувся, здивовано пiдняв брову i скривив рота, невдало намагаючись зобразити веселу хлопчачу посмiшку. Але Торду було не до веселощiв. Його думки зосередилися на власнiй проблемi.

На песиковi була жовта жилетка. Така сама, як i у жiнки з висячими сережками. А на жилетцi було написано «Митна служба». Спанiель наближався i був уже за якихось п’ять метрiв вiд них.

Проблеми не мало бути. Їi не могло бути, бо наркотики були запакованi в презервативи, а потiм обгорнутi подвiйним шаром пакетiв для заморозки. Крiзь такий захист жодна молекула запаху не зможе пробитися. Тож посмiхайся. Розслабся й посмiхайся. Не надто слабо, але не надто й сильно. Торд повернув голову в бiк стюардеси так, немов ii щебетання вимагало вiд нього глибокоi зосередженостi думки.

– Перепрошую.

Вони вже пройшли повз собаку, i Торд, не зупиняючись, рушив собi далi.

– Перепрошую! – Цього разу голос прозвучав суворiше й рiзкiше.

Торд продовжував iти, не обертаючись. До дверей екiпажного центру залишалося менше десяти метрiв. А за ними – безпека. Десять крокiв. І вiн у безпецi.

– Перепрошую, пане!

Сiм крокiв.

– Гадаю, вона до тебе звертаеться, Торде.

– Що таке? – зупинився Торд. Змушений був зупинитися. І озирнутися зi здивуванням, котре, як вiн сподiвався, мало виглядати цiлком щирим. До них iшла жiнка в жовтому жилетi.

– Собака звернув на вас увагу.

– Та невже? – удавано здивувався Торд, поглянувши вниз на собаку. І подумав: «Як?!»

А песик теж уставився на нього, енергiйно вимахуючи хвостиком так, наче Торд був його новим приятелем, разом з яким можна було б залюбки погратися.

«Як же ж так? Подвiйний шар пакетiв для заморозки та презервативи. Як?!»

– Це означае, що нам треба вас перевiрити. Ходiмо, будь ласка, з нами.

В ii голосi й досi звучала ввiчливiсть, але жодного сумнiву в словах не чулося. І в цей момент вiн второпав – як. Картка посвiдчення особи у нього на грудях. Його рука мимовiльно сiпнулася до картки.

Кокаiн!

Вiн забув протерти картку пiсля того, коли востанне дiлив дози. Напевне, саме цьому пес i звернув на нього увагу.

Але на нiй лишилося хiба що кiлька крупинок, не бiльше, i вiн мiг легко вiдбрехатися, сказавши, що позичив свою картку комусь пiд час вечiрки. Зараз це – не найбiльша проблема. Найбiльша проблема – це сумка. Їi обшукають. Будучи пiлотом, вiн так часто вивчав i застосовував на практицi порядок дiй у надзвичайних ситуацiях, що ця процедура стала майже автоматичною. Звiсно, мета полягала в тiм, щоби навiть у тi моменти, коли пiлота охоплюе панiка, його мозок, за вiдсутностi iнших наказiв, автоматично видавав команду на виконання надзвичайноi процедури. Скiльки ж разiв вiн уявляв собi таку ситуацiю: представники митницi запрошують його пiти разом iз ними! Скiльки разiв мiркував, що в такому випадку вiн робитиме! Скiльки разiв прокручував усе це в своiй головi! Обернувшись до стюардеси, вiн зиркнув на бирку з ii iменем i мовив з винуватою посмiшкою:

– Здаеться, мене «вiдсортували», Крiстiн. Чи не вiзьмеш ти мою сумку?

– Сумку ми вiзьмемо з собою, – сказала жiнка з митницi.

Торд Шульц обернувся.

– Ви начебто сказали, що пес виокремив мене, а не сумку.

– Це дiйсно так, але…

– В нiй – польотнi документи, з якими мае ознайомитися екiпаж. Сподiваюся, ви не збираетеся брати на себе вiдповiдальнiсть за затримку аж цiлого «Аеробуса-340», який мае вилетiти до Бангкока? – З подивом для себе Торд вiдзначив, що вiн буквально роздувся вiд власноi значущостi: наповнив легенi повiтрям, i м’язи грудей аж розперли його командирський пiджак. – Якщо ми порушимо загальний графiк руху, то це означатиме кiлькагодинну затримку i фiнансовi втрати в сотнi тисяч крон для нашоi авiакомпанii.

– Боюся, що згiдно з нашими правилами…

– Триста сорок два пасажири, – перервав ii Шульц. – І серед них багато дiтей. – Вiн сподiвався, що жiнка-митник почуе в його словах серйозну занепокоенiсть вiдповiдального командира корабля, а не приховану панiку контрабандиста, що перевозить дурман.

Жiнка поплескала песика по головi i глянула на Торда.

«Схожа на домогосподарку», – подумав вiн. На жiнку, яка мае дiтей i знае, що таке вiдповiдальнiсть. Жiнку, котра зрозумiе, в яку халепу вiн вскочив.

– Сумку ми вiзьмемо з собою, – повторила вона.

Поза нею показався ще один працiвник митницi. Вiн став, широко розставивши ноги i схрестивши на грудях руки.

– Що ж, давайте розбиратися, – зiтхнув Торд.

Керiвник групи з боротьби зi злочиннiстю Гуннар Хаген вiдкинувся на спинку свого обертального крiсла й уважно поглянув на чоловiка в лляному костюмi. Три роки тому зашитий розрив на його щоцi мав криваво-червоний колiр, а сам чоловiк виглядав так, наче вже був на Божiй дорозi i жити йому лишилося кiлька днiв. Але зараз його колишнiй пiдлеглий мав здоровий вигляд, набрав кiлька таких потрiбних йому кiлограмiв, i його плечi заповнили собою костюм. Костюм. Хаген пам’ятав, що слiдчий з убивств завжди був у джинсах та високих черевиках i нiколи в чомусь iншому. Іще одною вiдмiннiстю була бирка на лацканi, яка свiдчила, що вiн не штатний працiвник, а простий вiдвiдувач: ХАРРІ ХОЛЕ.

Проте його манера сидiти у крiслi залишилася тою ж самою – скорiш горизонтальною, анiж сидячою.

– Маеш кращий вигляд, – зауважив Хаген.

– І ваше мiсто – також, – вiдповiв Харрi, перекочуючи мiж губами незапалену цигарку.

– Ти так вважаеш?

– Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманiв.

Хаген пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. З шостого поверху

полiцейськоi штаб-квартири було видно, як купаеться в сонячному сяйвi новий район Осло – Бйорвiка. Повним ходом iшло розчищення завалiв, що нагромадилися пiсля знесення старих споруд.

– Минулий рiк позначився помiтним падiнням смертностi вiд передозування серед наркоманiв.

– Цiни зросли – споживання впало. І мiськрада отримала те, чого давно прагнула. Осло бiльше не фiгуруе на першому мiсцi в европейськiй статистицi зi смертностi вiд передозування.

– Що ж, щасливi деньки повернулися знов. – Харрi заклав руки за голову; здавалося, що вiн ось-ось вислизне з крiсла.

Хаген зiтхнув.

– Ти так i не сказав менi, що привело тебе до Осло, Харрi.

– Невже?

– Авжеж. А конкретнiше – до групи боротьби зi злочиннiстю.

– А хiба е щось незвичайне в бажаннi вiдвiдати своiх колишнiх колег?

– Немае. Але це стосуеться звичайних комунiкабельних людей.

– Ну-ну. – Харрi стиснув зубами фiльтр цигарки «Кемел». – Мiй фах – убивства.

– Ти хотiв сказати «мiй колишнiй фах»?

– Що ж, давай перефразую: розслiдування вбивств – це моя професiя, це – сфера моеi спецiалiзацii. І ця сфера й досi залишаеться тiею цариною, в якiй я ще дещо шурупаю.

– То що ж ти хочеш?

– Професiйно займатися своею справою. Розслiдувати вбивства.

Хаген здивовано вигнув брову.

– Хочеш знову працювати на мене?

– А чом би й нi? Якщо мене не зраджуе пам’ять, я був одним з найкращих.

– А ось тут слiд зробити невеличке уточнення, – зауважив Хаген, вiдвернувшись до вiкна. – Так, ти був найкращим. – І вже тихiше додав: – Найкращим i найгiршим.

– Менi хотiлося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.

Хаген скептично посмiхнувся.

– А яким конкретно? За останнi пiвроку у нас iх було аж чотири. Але в розслiдуваннi жодного з них ми не просунулися вперед анi на сантиметр.

– Я маю на увазi вбивство Густо Ганссена.

Хаген нiчого не вiдповiв й уставився пильним поглядом на наркоманiв, розпростертих на травi бiля дороги. І до його голови прийшли непрошенi неприемнi думки. Шахраi, що незаконно отримують соцiальну допомогу. Крадii. Терористи. Чому вiн частiше бачить iх, а не працьовитих службовцiв та робiтникiв, що насолоджуються чесно заробленим вiдпочинком, гуляючи пiд лагiдним вересневим сонцем? Може, вiн дивиться на свiт чисто як полiсмен? І тому багато чого не помiчае у своiй полiцейськiй слiпотi? Хаген майже не чув, що казав йому Харрi, сидячи в крiслi позаду нього.

– Густо Ганссен, вiк – дев’ятнадцять рокiв. Знаний полiцiею, товкачами та клiентами. Його знайшли мертвим у квартирi на вулицi Гаусманнс-гате дванадцятого липня. Помер вiд втрати кровi пiсля пострiлу в груди.

Хаген несподiвано вибухнув смiхом.

– А чому ти хочеш зайнятися якраз тiею единою справою, яку нам вдалося розслiдувати?

– Гадаю, ти сам знаеш вiдповiдь на свое запитання.

– Так, знаю, – зiтхнув Хаген. – Але якби я знову взяв тебе на роботу, то менi довелося б долучити тебе й до iнших справ. Наприклад, до справи пiдсадного агента полiцii.

– Та я хотiв би зайнятися Ганссеном.

– Якщо висловлюватися цифрами, то iснуе приблизно сотня причин, через якi ти нiколи не отримаеш цiеi справи, Харрi.

– Назви конкретно хоча б деякi з них.

Хаген обернувся до Харрi.

– Достатньо назвати хоча б першу з них. Цю справу вже розслiдували.

– А глибше ви копали?

– Цю справу вели не ми, а вiддiл кримiнальноi полiцii. До того ж, я не маю вакансiй. Навпаки: намагаюся здiйснити скорочення штату. Тому навiть чисто офiцiйно не можу тебе взяти. Менi продовжувати, чи й так ясно?

– Ясно. А де вiн?

Хаген показав у вiкно по той бiк галявини на сiру кам’яну будiвлю, що ховалася за пожовклими липами.

– У Ботсенi, – пояснив Хаген. – У камерi попереднього ув’язнення. Наразi.

– Вiдвiдини забороненi?

– А хто ж це примудрився знайти тебе аж у Гонконгу i розповiсти про цю справу? Невже це…

– Нi, не вiн, – вiдказав Харрi.

– Тодi хто?

– Дiд Пихто.

– Хто все ж таки?

– Можеш вважати, що я прочитав про це в Інтернетi.

– Навряд чи, – злегка посмiхнувся Хаген, примруживши байдужi, немов неживi, очi. – Газети писали про це лише один день, а потiм про цей випадок забули. До того ж, не було названо жодного iменi. Якщо конкретно, то була всього-на-всього одна стаття про обдовбаного наркомана, який застрелив iншого наркомана через наркотики. Нiчого цiкавого там не було. Нiчого екстраординарного, що могло б привернути пiдвищену увагу.

– Ага. Нiчого, окрiм тiеi обставини, що обидва наркомани були майже пiдлiтками, – зауважив Харрi. І додав, змiнивши тембр голосу: – Одному було вiсiмнадцять, а другому – дев’ятнадцять.

Хаген знизав плечима.

– Достатньо дорослi, щоби зважитися на вбивство, достатньо дорослi, щоби померти. Наступного року iх мали б призвати до вiйська.

– Ти мiг би органiзувати менi розмову?

– Хто розповiв тобi про це, Харрi?

Харрi задумливо потер пiдборiддя.

– Один приятель з вiддiлу експертiв-кримiналiстiв.

Хаген посмiхнувся, i цього разу його посмiшка поширилася й на очi.

– Ти такий люб’язний, Харрi, хоч до рани прикладай. Наскiльки менi вiдомо, у тебе в полiцii е три приятелi: Бйорн Гольм та Беата Льон. Хто з них?

– Беата. Ти органiзуеш менi вiдвiдини?

Хаген сiв на край столу й уважно поглянув на Харрi. А потiм перевiв погляд на телефон.

– Лише за однiеi умови, Харрi. Пообiцяй менi, що обходитимеш цю справу десятою дорогою. Зараз у нас в стосунках з кримiнальною полiцiею суцiльна iдилiя, i я цю iдилiю порушувати не збираюся.

Харрi скорчив гримасу. І сповз у крiслi ще нижче, немов збираючись роздивитися пряжку на своему ременi.

– Значить, тепер ти з шефом кримiнальникiв – друзi нерозлийвода?

– Мiкаель Бельман на Крипо вже не працюе, – вiдказав Хаген. – Саме тому в наших стосунках тепер пануе iдилiя. Сонце й троянди.

– Нарештi спекалися того психопата? Дiйсно, щасливi днi настали…

– Навпаки, – саркастично посмiхнувся Хаген. – Присутнiсть Бельмана лише посилилася. Бо зараз вiн – у цiй будiвлi.

– От зараза! Невже керуе групою боротьби зi злочиннiстю?

– Борони Боже. Вiн майже рiк очолюе вiддiл боротьби з органiзованою злочиннiстю – Оргкрим.

– Менi казали, у вас вiдбулися великi перестановки.

– Так. В Оргкримi. Вони взяли й звалили докупи всi колишнi сектори: грабунки, контрабанду та наркотики. Всiм цим зараз займаеться вiддiл боротьби з органiзованою злочиннiстю. Там наразi понад двi сотнi спiвробiтникiв – найбiльший вiддiл у Департаментi боротьби з кримiнальною злочиннiстю.

– Ти диви. Бiльше, нiж вiн мав пiд своiм началом у вiддiлi кримiнальноi полiцii.

– Однак його зарплатня зменшилася. А ти знаеш, що трапляеться, коли людину переводять на роботу з нижчою зарплатою?

– Знаю. Вони починають кiгтi рвати, щоби вибитися на вищу посаду з бiльшою зарплатою, – вiдповiв Харрi.

– Саме Бельман придушив ринок наркотикiв, узявши його пiд контроль завдяки вдало засланим таемним агентам. Регулярно здiйснюе арешти та облави. В результатi кiлькiсть банд рiзко зменшилася, а кривава конкуренцiя мiж ними припинилася. Як я вже казав, показники смертей вiд передозування пiшли вниз… – Хаген вказав пальцем на стелю. – А Бельман пiшов угору. Вiн далеко пiде, Харрi, от побачиш.

– Я теж пiду, – сказав Харрi, пiдводячись з крiсла. – Пiду до Ботсена. Сподiваюся, коли я туди прийду, на пунктi пропуску мене вже чекатиме дозвiл на вiдвiдини.

– Так. Якщо ми з тобою домовимося.

– Аякже. Звiсно, що

домовимося, – вiдповiв Харрi, беручи простягнуту руку свого колишнього шефа. Двiчi стиснувши ii, вiн рушив до дверей. Гонконг став для нього доброю школою брехнi. Харрi почув, як Хаген зняв слухавку, але на порозi все одно обернувся.

– А хто отой, третiй?

– Що? – спитав Хаген, тицяючи товстим пальцем кнопки на телефонi.

– Отой третiй з моiх друзiв у полiцii?

Голова групи Гуннар Хаген приклав слухавку до вуха, втомлено поглянув на Харрi i, зiтхнувши, вiдповiв:

– А як ти гадаеш? – І заговорив у слухавку: – Привiт. Це Хаген. Менi потрiбна перепустка для вiдвiдин… Так. – Хаген прикрив рукою слухавку. – Без проблем. Вони зараз обiдають, але коли ти зайдеш близько дванадцятоi, все буде готово.

Харрi посмiхнувся, стиха попрощався i так само тихо зачинив за собою дверi.

Торд Шульц стояв у кабiнцi, застiбаючи своi брюки i вдягаючи пiджак. Його природнi отвори митники перевiряти не стали. Жiнка, яка зупинила його, чекала бiля кабiнки немов додатковий запрошений екзаменатор.

– Дякую, що пiшли нам назустрiч, – сказала вона, показуючи на вихiд.

Торд здогадався, що колись у митницi вiдбулася тривала дискусiя стосовно того, чи варто вибачатися пiсля того, як собака-шукач когось виокремив з натовпу, але нiяких наркотикiв знайдено не було. Бо iндивiд, якого зупинили, запiдозривши наркотики, i який через це зазнав приниження, неодмiнно вважатиме вибачення цiлком доречним. Та чи варто скаржитися на тих, хто просто виконуе свою роботу? Собаки часто вказували на невинуватих людей, i вибачення було б мимовiльним зiзнанням у тому, що процедура перевiрки е недосконалою, що система дае збоi. З iншого боку, по його нашивках митники не могли не помiтити, що вiн – командир корабля. Не абихто з трьома нашивками, не п’ятдесятирiчний невдаха, який так i простирчав увесь свiй час у правому крiслi другого пiлота, бо у нього, бач, невдало кар’ера склалася. Нi, вiн мав чотири нашивки, якi свiдчили про авторитетнiсть та самоконтроль; вiн був чоловiком, здатним бути господарем будь-якоi ситуацii та власного життя. Цi нашивки засвiдчували його приналежнiсть до верховноi касти авiацiйних брамiнiв. Командир був особою, яка мала з готовнiстю сприйняти претензii митникiв – як обгрунтованi, так i необгрунтованi.

– Нема за що. Приемно бачити, як хтось сумлiнно ставиться до своiх обов’язкiв, – вiдповiв Торд, поглядом шукаючи свою сумку. В найгiршому випадку митники могли обшукати ii; сам пес не змiг би в нiй нiчого виявити. А для того рентген-апарата, що використовувався в аеропорту, металевi пластини, що закривали собою пакунок, були непроникними.

– Я зараз повернуся, – сказала жiнка.

Двi секунди вони мовчки дивилися одне одному в очi.

«Розлучена», – подумав Торд.

В цю мить пiдiйшов iще один чиновник.

– Ваша сумка… – мовив вiн.

Торд поглянув на нього. І все зрозумiв по очах. Вiдчув, як у шлунку вирiс клубок, пiднявся догори i натиснув на стравохiд. Як? Як же ж так?

– Ми все з неi виклали i зважили ii, – сказав чиновник. – Порожня двадцятишестидюймова сумка «Samsonite Aspire GRT» важить 5,8 кiлограма. Ваша ж важить 6,3. Ви не хочете пояснити – чому? – Митник був надто досвiдченим професiоналом, щоби посмiхнутися вiдверто, але Торд Шульц все одно помiтив трiумф, що свiтився на його обличчi. Чиновник злегка нахилився вперед i тихим голосом продовжив: – Чи, може, нам самим за вас пояснити?

* * * * *

Пообiдавши в «Олiмпенi», Харрi вийшов на вулицю. Той старий, трохи безпутний ресторан, яким вiн його пам’ятав, вiдремонтували i переробили так, що вiн мав тепер вигляд закладу iз Захiдного Осло, котрий перемiстився до Осло Схiдного. На стiнах висiли великi картини з видами цього старого робiтничого кварталу. Нi, ресторан не втратив своеi привабливостi, там i досi були люстри i все таке. І навiть макрель лишилася так само смачною, як i колись. Але… Але то вже був не той «Олiмпен».

Харрi запалив цигарку i перетнув парк Ботс мiж головним управлiнням полiцii та сiрими стiнами староi в’язницi. Вiн пройшов повз чоловiка, який, орудуючи пiстолем-степлером, прикрiпляв обшарпану червону афiшу до кори староi липи, захищеноi законом про охорону довкiлля. Здавалося, вiн навiть не усвiдомлював того факту, що скоював серйозний злочин перед самiсiнькими вiкнами будiвлi, яка мiстила найбiльшу кiлькiсть полiцейських в Норвегii. Харрi на хвилину зупинився. Нi, не для того, щоби перепинити злочин, а щоб афiшу прочитати. Вона сповiщала про виступ групи “Russian Amcar Club” в клубi “Sardines”. Харрi пригадав давно спочилу групу та той занехаяний клуб. «Олiмпен». Харрi Холе. Цей рiк – воiстину рiк воскресiння мерцiв. Вiн уже зiбрався рушити далi, коли почув ззаду чийсь тремтливий голос:

– Маеш вiолiн?

Харрi обернувся. Чоловiк позаду нього був вдягнений у нову темну куртку фiрми «G-Star». Вiн нахилився вперед так, наче в спину йому дув сильний вiтер, а по зiгнутих колiнах Харрi безпомилково визначив, що той чоловiк «сидiв» на героiнi. Вiн хотiв був вiдповiсти, але збагнув, що чоловiк у куртцi звертався до того, хто чiпляв афiшу. І тому, не зупиняючись i не кажучи нi слова у вiдповiдь, пiшов собi далi. Новi вiддiли в полiцii, новi назви наркотикiв. Старi музичнi групи, старi клуби.

Фасад районноi в’язницi мiста Осло, яка на просторiччi називалася Ботсен, був збудований в серединi дев’ятнадцятого столiття. Вхiд до в’язницi був затиснутий мiж двома великими крилами будiвлi, що завжди нагадувало Харрi арештанта мiж двома дебелими полiсменами. Вiн натиснув дзвiнок, витрiщився у вiдеокамеру, почув тихе дзижчання – i поштовхом вiдчинив дверi. Всерединi його зустрiв тюремник у формi. Вiн провiв Харрi нагору, потiм вони пройшли крiзь дверi повз iще двох тюремникiв i потрапили до прямокутноi глухоi кiмнати для побачень. Харрi вже доводилося в нiй бувати. Тут в’язнi зустрiчалися зi своiми близькими знайомими та родичами. Тюремне начальство навiть зробило несмiливу спробу створити в цiй кiмнатi щось на зразок домашньоi атмосфери. Проiгнорувавши софу, Харрi сiв на крiсло, добре знаючи, що тут вiдбувалося в тi короткi хвилини, коли ув’язненому надавали дозвiл зустрiтися з дружиною чи подругою.

Вiн став чекати. Помiтивши, що на лацканi у нього й досi висiла бирка «Управлiння полiцii», вiн зняв ii i поклав до кишенi. Цiеi ночi кошмар з лавиною, яка гнала його коридором, виявився страшнiшим, анiж зазвичай. Лавина накрила його i напхала в рот повно снiгу. Але не через це серце його зараз калатало. Може, це з-за очiкування? Чи страху?

Та не встиг Харрi дiйти певного висновку, як дверi розчинилися.

– Двадцять хвилин, – сказав наглядач i пiшов, гепнувши дверима.

Хлопець, якого вiн перед собою побачив, змiнився так сильно, що Харрi вже був гукнув наглядачу, що йому привели не того чоловiка. На цьому хлопцевi були джинси фiрми «Diesel» та чорна куртка з капюшоном i написом «Machine Head». Спершу Харрi подумалося, що то йшлося про назву альбому групи «Deep Purple», але, зваживши на рiзницю в часi, вiн дiйшов висновку, що це – назва якоiсь новоi групи, що грала в стилi «хевi метал». Звiсно, «хевi метал» був далеким натяком, але сам доказ мiстився в очах хлопця та його високих вилицях. Якщо точнiше, то в карих очах Ракель та ii високих вилицях. Схожiсть була такою вражаючою, що просто шокувала. Але хлопець все одно не успадкував краси своеi матерi: вiн мав занадто виступаючий лоб, який надавав його обличчю похмурого, майже агресивного виразу. Цей вираз iще бiльше пiдсилювався прилизаним чубом,

який, на переконання Харрi, хлопець успадкував вiд свого батька з Москви. Батько був алкоголiком, якого хлопчина так до пуття й не узнав, бо мати привезла його назад до Осло, коли вiн ще пiд стiл пiшки ходив. А в Осло iй судилося зустрiтися з Харрi.

Ракель.

Його велике i едине кохання. Отак просто. І отак складно.

Олег. Здiбний серйозний Олег. Такий замкнений у собi, що не розкривався нiкому, окрiм Харрi. Харрi нiколи не казав про це Ракелi, але вiн завжди знав бiльше про те, що Олег думае, вiдчувае та хоче, анiж знала вона. Вони з Олегом грали в «Тетрiс», i кожен з них намагався встановити рекорд. Вони з Олегом каталися на ковзанах на ковзанцi Валле Говiн – колись Олег хотiв стати ковзанярем-стаером i навiть мав до цього талант. Олег поблажливо i розумiюче посмiхався кожного разу, коли Харрi обiцяв восени чи весною повезти його до Лондона подивитися, як грае «Тоттенхем» на стадiонi «Вайт Харт Лейн». Часом Олег звав його татком – коли вже було поночi, коли вiн був сонний i втрачав зосередженiсть. Харрi не бачився з ним уже кiлька рокiв, вiдтодi як Ракель забрала його з Осло, подалi вiд моторошних спогадiв про Снiговика, подалi вiд свiту насильства та вбивств, в якому обертався Харрi.

А тепер вiн стоiть перед ним на порозi, вiсiмнадцятирiчний хлопець, майже дорослий, i дивиться на Харрi без будь-якого виразу на обличчi або принаймнi з виразом, який Харрi не мiг збагнути.

– Привiт, – сказав Харрi i подумав: «От чорт, треба було спершу прокашлятися, бо сказав так, наче ворона каркнула. Бо хлопець ще подумае, що я ось-ось розплачуся». Щоби розвiяти своi неприемнi думки i вiдволiкти Олега, Харрi видобув з кишенi пачку «Кемела» i встромив собi в рота цигарку.

Примружившись, вiн побачив, як обличчя хлопця залив рум’янець. Рум’янець гнiву. Вибухового гнiву, який виникав безпричинно, вiд якого у хлопця темнiли очi, а на шиi та лобi набухали вени, що тремтiли мов струни гiтари.

– Заспокойся, я не буду палити, – сказав Харрi, кивнувши на табличку «Палити заборонено», яка висiла на стiнi.

– Це мама – так? – Голос Олега також подорослiшав. І тремтiв вiд лютi.

– Що – мама?

– Це вона за тобою послала.

– Нi, це не вона. Я сам…

– Нi, це вона.

– Нi, Олеже, насправдi вона навiть не знае, що я зараз у Норвегii.

– Ти брешеш! Брешеш – як i завжди!

Харрi отетерiло витрiщився на хлопця.

– «Як i завжди»?

– Ти ж завжди брехав нам, кажучи, що постiйно будеш з нами i тому подiбну фiгню. Але зараз уже пiзно. Тому ти спокiйно можеш повернутися до… Тiмбукту!

– Олеже, послухай-но…

– Не хочу я тебе слухати. Тобi нема чого тут робити! Тобi не можна приходити сюди i корчити з себе татуся, розумiеш?!

Харрi побачив, як хлопець ковтнув клубок, що пiдкотився йому до горла. Побачив, як хвиля лютi почала спадати, але на змiну iй накотилася нова хвиля, i очi Олега знову потемнiли. – Ти для нас уже нiхто. Ти прибився до нас, покрутився поруч кiлька рокiв, а потiм… – Олег спробував клацнути пальцями, але вони беззвучно ковзнули один по одному. – А потiм – зник.

– Це неправда, Олеже, i ти це знаеш. – Нарештi Харрi дiйсно почув власний голос – твердий i впевнений, i це свiдчило про те, що вiн знову став спокiйним та неприступним, як авiаносець. Але клубок у грудях казав про iнше. Вiн уже давно звик, що на нього часто горлали пiд час допитiв, i це вже не справляло на нього анi найменшого враження. Навпаки – лише додавало спокою i покращувало аналiтичнi здiбностi. Але з цим хлопцем, з Олегом… захисту вiд цього вiн не мав.

Олег похмуро посмiхнувся.

– Подивимося, чи вийде в мене, якщо я спробую iще раз. – І, притиснувши середнiй палець до великого, вiн знову спробував клацнути. – Ти взяв – i зник. Гоп! От тепер вийшло.

Харрi скинув руки догори.

– Олеже…

Не повертаючи голови i не зводячи з нього своiх темних очей, Олег похитав головою i постукав у дверi позаду себе.

– Наглядачу! Побачення скiнчилося. Випустiть мене звiдси!

Пiсля того як Олег пiшов геть, Харрi ще кiлька секунд залишався у крiслi. А потiм, важко зiп’явшись на ноги, вийшов важкою ходою надвiр, у парк Ботс, залитий сонячним свiтлом.

Став, задумливо вдивляючись у будiвлю полiцейського управлiння. Потiм зробив кiлька крокiв назад, до в’язницi. Але зупинився на пiвдорозi, прихилився до дерева i стиснув повiки так сильно, що вiдчув, як крiзь них потекла волога. Чортове свiтло. Чортiв синдром змiни часових поясiв!

5

– Я просто хочу iх побачити. Я нiчого не вiзьму, – сказав Харрi.

Явно вагаючись, черговий офiцер на пунктi пропуску до блока попереднього ув’язнення окинув Харрi прискiпливим поглядом.

– Нумо, Торе, ти ж мене знаеш.

Тор Нiльсен прокашлявся.

– Так, знаю, але ти ж у нас бiльше не працюеш, Харрi?

Харрi знизав плечима. Мовляв, яка рiзниця.

Нiльсен злегка схилив голову набiк i примружився так, що зiницi ледь стало видно. Наче намагався позбутися оптичного обману, вiдфiльтрувати його. Те, що залишилося в результатi цiеi фiльтрацii, явно схилило шальки терезiв на користь Харрi.

Важко зiтхнувши, Нiльсен зник i згодом повернувся з шухлядою в руках. Як i припускав Харрi, шухляда мiстила речi, в якi був вдягнений Олег пiд час арешту. Коли приймалося рiшення затримати того чи iншого заарештованого на бiльше, анiж двое дiб, його переводили до Ботсена, але особистi речi не завжди перемiщали туди разом iз ним.

Харрi уважно передивився вмiст шухляди. Монети. Кiльце з двома ключами. Значок «Skull the Slayer» iз зображенням черепа. Складаний швейцарський ножик, в якому одне лезо, а решта – викрутки та ключi-шестигранники. Одноразова запальничка. Та ще один предмет.

Побачивши його, Харрi вiдчув потрясiння, хоча знав, що вiн там буде. Газетярi вже встигли охрестити його «шпагою наркоманiв». То був одноразовий шприц, що так i лишився у своiй пластиковiй упаковцi.

– Це все? – поцiкавився Харрi, беручи кiльце з ключами. Опустив його пiд стiл i став роздивлятися. Нiльсену явно не сподобалося, що Харрi щось тримае поза полем його зору, i вiн подався вперед.

– А гаманця не було? – спитав Харрi. – Банкiвськоi чи iдентифiкацiйноi картки?

– Здаеться, не було.

– А можеш перевiрити менi список речей, що мiстяться тут?

Нiльсен взяв iз дна шухляди складений навпiл перелiк, начепив окуляри i поглянув на аркуш.

– Тут був iще мобiльний телефон, але його забрали. Може, хотiли перевiрити, чи телефонував вiн своiй жертвi.

– Ясно, – мовив Харрi. – Що-небудь iще?

– А що ще тут мае бути? – спитав Нiльсен, передивляючись перелiк. – Бiльше нiчого нема.

– Дякую, це все. Дякую тобi за помiч, Нiльсене.

Нiльсен неквапливо кивнув головою:

– Ключi.

– А дiйсно – ключi, – сказав Харрi, кладучи iх на стiл перед Нiльсеном. І помiтив, як той пересвiдчився, що ключiв так i лишилося два.

Гаррi вийшов, перетнув парк i пiшов вулицею Екебергвеен. Потiм вийшов до станцii «Тоен» i вулицi Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав пiд назвою «Малий Карачi». Овочевi крамнички, жiнки в накидках «хiджаб», старi на пластикових стiльцях бiля входу до своiх кафе. Потiм Харрi подався до «Сторожовоi Вежi» – кафе Армii порятунку, призначеного для мiських бомжiв та бiднякiв. Харрi знав, що в теплi днi в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку нiде буде впасти. В тiй iдальнi подавали каву та свiжi бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистоi одежi, що вже вийшла з моди, та списанi синi кросiвки з армiйських складiв. На першому поверсi був фельдшерський пункт,

де приймалися пацiенти зi свiжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуацiя вимагала негайного втручання, то пацiенту кололи дозу вiтамiну В. Харрi на мить замислився: а чи не зайти до Мартiни? Може, вона й досi там працюе. Якийсь поет колись написав, що пiсля великого кохання трапляються маленькi. Мартiна якраз була одним iз таких маленьких кохань. Але не через це хотiв вiн побачити ii. Осло – невелике мiсто, i тi, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армii порятунку, або в кафе «Мiсiя» на вулицi Скiппергата. Цiлком можливо, що Мартiна знала Густо Ганссена. Й Олега.

Однак Харрi вирiшив усе робити по порядку i тому знову пiшов пiшки. Перетнув рiчку Акерсельва. З мiстка поглянув униз. Бура вода, яку Харрi пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гiрський ручай. Кажуть, зараз у нiй можна форель спiймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж рiчки, – торговцi дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.

Харрi рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова – Якобскiрке. Почав придивлятися до номерiв будинкiв. Побачив вивiску «Театру жорстокостi». Дверi, покритi написами-графiтi, серед яких видiлявся смайлик. Згорiлий будинок, вiдчинений i випотрошений. І ось, нарештi, те, що вiн шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в серединi дев’ятнадцятого столiття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрi штовхнув параднi дверi, i тi, незамкненi, вiдчинилися. Вони вели прямо на сходи, якi смердiли сцяками та смiттям.

Йдучи нагору, Харрi вiдмiчав зашифрованi ознаки, що траплялися йому на очi. Хиткi перила. Дверi зi шрамами, отриманими тодi, коли старi замки мiняли на новi, мiцнiшi, вставляючи при цьому ще й додатковi замки. На другому поверсi вiн зупинився, збагнувши, що знайшов мiсце, де був скоений злочин. Дверi перехрещувалися помаранчево-бiлими стрiчками.

Засунувши руку до кишенi, Харрi видобув звiдти два ключi, якi зняв з кiльця, поки Нiльсен продивлявся перелiк речей в шухлядi. Харрi достеменно не запам’ятав, якi саме зi своiх гонконзьких ключiв вiн причепив замiсть поцуплених, але, зрештою, виготувати новi ключi не становило в Гонконгу великоi проблеми. Один з ключiв був пласким «англiйським» ключем до навiсного замка. Харрi добре це знав, бо сам колись його купив. Але другий був ключем сувальдним. Вiн вставив його в замок. Ключ увiйшов наполовину i зупинився. Харрi натиснув сильнiше. Спробував покрутити в рiзнi боки.

«От зараза!»

Вiн витягнув свого мобiльника. Їi номер був позначений в пам’ятi лiтерою «Б». Оскiльки там було лише вiсiм номерiв, то однiеi лiтери було достатньо.

Окрiм того факту, що Беата Льон була однiею з двох найкращих експертiв-кримiналiстiв, з якими доводилося працювати Харрi, найбiльше в нiй йому подобалося те, що вона завжди зводила iнформацiю до найголовнiшого, а також те, що вона, як i Харрi, нiколи не обтяжувала справу зайвими словами.

– Привiт, Беато. Я – на вулицi Гаусманнс-гате.

– На мiсцi злочину? Що ти там робиш?

– Роблю те, що не можу увiйти. Ти маеш ключа?

– Чи маю я ключа?

– Ти ж вiдповiдальна за цю халабуду, хiба нi?

– Звiсно, я маю ключа. Але не збираюся давати його тобi.

– Ще б пак. Але е кiлька речей, якi тобi термiново треба ще раз перевiрити на мiсцi скоення злочину, еге ж? Менi пригадуеться, як один великий спецiалiст, вiрнiше спецiалiстка, сказала, що експерт-кримiналiст нiколи не може переборщити з пильнiстю та прискiпливiстю.

– Ти диви, запам’ятав!

– Це було першою настановою, з якою вона зверталася до своiх учнiв. Гадаю, що зможу скласти тобi компанiю i подивитися, як ти працюеш.

– Харрi…

– Я нiчого тут не чiпатиму.

Запала тиша. Харрi розумiв, що використовуе Беату. Але вона була бiльш нiж колегою, вона була йому подругою, але найголовнiшим за все було те, що вона сама була матiр’ю.

Беата зiтхнула.

– Буду через двадцять.

Сказати «хвилин» уже було для неi надмiрнiстю.

А сказати «дякую» було надмiрнiстю для Харрi. Тому вiн просто натиснув на кнопку «вiдбiй».

Полiсмен Трульс Бернтсен повiльно рухався коридорами вiддiлу боротьби з органiзованою злочиннiстю. Бо з власного досвiду знав, що чим повiльнiше йдеш, тим швидше плине час. А чого вiн мав удосталь, так це часу. В його кабiнетi на нього чекали потерте крiсло та невеличкий письмовий стiл з купою звiтiв, якi лежали там здебiльшого для годиться. Комп’ютером вiн користувався в основному, щоби нишпорити в Інтернетi, але йому й комп’ютер встиг обриднути пiсля того, як сайти, що його цiкавили, були закритi через наiзд правоохоронцiв. А оскiльки вiн працював з наркотиками, а не у сферi сексуальних злочинiв, то невдовзi йому довелося писати пояснювальну записку. Полiсмен Бернтсен пронiс повну по вiнця чашку з кавою до свого столу. Зробив це з максимумом обережностi, щоби не пролити каву на рекламну брошуру нового «Audi Q5» потужнiстю 218 кiнських сил. Авто пiдвищеноi прохiдностi. Не для якихось там чурок-емiгрантiв, а для справжнiх бандитiв. У порiвняннi з ним патрульний «Volvo V70» – просто слимак. Це авто демонструе, що ти е не абихто. Велике цабе. Треба показати отiй, що мешкае в новому будинку в районi Хоенгалль, що вiн – не абихто. Не якийсь там нiкчемний кiзяк.

Треба пiдтримувати статус-кво. Зараз це – головне завдання. На цьому слiд зосередитися. Мiкаель сказав на загальних зборах у понедiлок, що ми досягли певних успiхiв. І це означае, що жоден новачок не повинен встромляти нам палки в колеса. «Звiсно, нам хочеться, щоби наркотикiв на вулицях стало ще менше. Але коли досягаеш так багато за такий короткий час, завжди iснуе небезпека рецидиву. Пригадайте, як Гiтлер погорiв з походом на Москву. Ми не можемо вiдкушувати бiльше, нiж здатнi пережувати».

Полiсмен Бернтсен чудово зрозумiв, що це означае: сидiти цiлими днями в кабiнетi, задравши ноги на стiл.

Інколи йому дуже хотiлося знову повернутися до кримiнальноi полiцii. Вбивства – це не наркотики, якi мають певний стосунок до полiтики. Тут ти просто доводиш до кiнця розслiдування справи, i все. Крапка. Але Мiкаель Бельман сам наполiг на тому, щоби Трульс перейшов разом iз ним до управлiння полiцii, заявивши, що йому потрiбнi союзники на територii супротивника, потрiбна людина, якiй вiн може довiрити прикрити свiй фланг, якщо на нього вчинять атаку. І подумки додав: прикрити так, як свого часу сам Мiкаель прикрив фланг Трульса. Як, наприклад, в оцiй недавнiй справi хлопця, котрого тримали в камерi попереднього ув’язнення. Трульс повiвся з ним дещо грубо, i той – яке прикре нещастя – отримав ушкодження ока. Ясна рiч, Мiкаель дав Трульсу чортiв, сказав, що не потерпить насильства в полiцii, що бiльше бачити його не бажае у своему вiддiлi i що, на жаль, змушений буде доповiсти про Трульса полiцейському юристу, яка потiм вирiшуватиме, чи слiд передавати його справу до Особливого вiддiлу. Але зiр у хлопця швидко повернувся майже до норми, Мiкаель уладнав справу з повiреним хлопця, звинувачення у володiннi наркотиками було зняте – й опiсля вже нiчого не вiдбулося.

На новому мiсцi так само нiчого не вiдбувалося.

Цiлими днями вiн сидiв, закинувши ноги на стiл.

Трульс хотiв був знову покласти ноги на стiл – як вiн i робив принаймнi десять разiв на день, – та випадково зиркнув у вiкно на парк Ботс та старi липи, що росли вздовж алеi, яка вела до тюрми.

Їi причепили.

Червону афiшу.

Вiн вiдчув, як по шкiрi побiгли маленькi мурашки, а пульс пришвидшився.

Покращився i його настрiй.

Вiн миттево скочив на ноги i накинув на плечi куртку, геть забувши про каву.

* * * * *

Церква Гамлебюен знаходилася за вiсiм хвилин швидкоi ходьби вiд управлiння полiцii. Трульс Бернтсен пройшов вулицею Осло-гате до парку Мiнне, за мiстком Дювекес повернув лiворуч i опинився в самiсiнькому центрi Осло, де було започатковане це мiсто. Церква Гамлебюен не мала прикрас i тому у порiвняннi з тривiальним оздобленням новоi Романтичноi церкви бiля управлiння полiцii виглядала бiдно. Але зате ця церква мала захоплюючу iсторiю. Принаймнi, якщо хоча б половина з того, що розповiдала йому в дитинствi бабуся, коли вони мешкали в Манглерудi, було правдою. Родина Бернтсенiв перебралася iз занехаяного багатоквартирного будинку в центрi Осло до мiста-супутника Манглеруда, щойно його збудували наприкiнцi 50-х рокiв минулого столiття. Але, як це не дивно, саме вони, корiннi мешканцi Осло, в чиiй родинi вже три поколiння поспiль усi були робiтниками, саме вони вiдчули себе на новому мiсцi чужинцями. Бо бiльшiсть мешканцiв мiст-супутникiв були або фермерами, або людьми, що приiхали здалеку, щоб розпочати нове життя. А коли батько Трульса в сiмдесятих та вiсiмдесятих напивався як чiп i стирчав у квартирi, гудячи всiх i кожного, Трульс втiкав до свого найлiпшого друга Мiкаеля. Або аж до своеi бабцi в Гамлебюен. Вона розповiдала йому, що Гамлебюенська церква була збудована на мiсцi монастиря, спорудженого в тринадцятому столiттi, в якому монахи замкнулися вiд Чорноi Смертi, щоби молитися, хоча люди й подейкували, що таким чином вони уникнули свого християнського обов’язку доглядати хворих на чуму. Та коли пiсля того, як упродовж восьми мiсяцiв монастир не виказав жодноi ознаки життя, керуючий справами патрiархii наказав вибити дверi, то побачив там пацюкiв, що влаштували собi бенкет, поiдаючи зогнилi тiла монахiв.

Улюбленою нiчною страшилкою його бабусi була розповiдь про притулок для душевнохворих, вiдомий серед мiсцевого люду як «психушка», який збудували на тому ж самому мiсцi. Декотрi з пацiентiв тiеi психушки скаржилися, що часто вночi бачили вдягнених у капюшони чоловiкiв, котрi вешталися коридорами. А коли хтось примудрявся зiрвати який-небудь з тих капюшонiв, то зору присутнiх вiдкривалося блiде обличчя з пацючими укусами та порожнiми очними впадинами. Та найбiльше малому Трульсу подобалася оповiдка про Аскiльда Орегода, тобто Аскiльда Гарний Слух. Вiн жив i помер бiльше сотнi рокiв тому, в тi часи, коли Крiстiанiя, як тодi називали Осло, став справжнiм мiстом, а церква на тому мiсцi стояла ще задовго до того. Казали, що той привид гуляв кладовищем, прилеглими вулицями, бiля гаванi та в районi Квадратурен. Але, за словами бабусi, нiколи не заходив далi, бо мав лише одну ногу i мусив устигнути повернутися до своеi могили ще до свiтанку. Аскiльд Орегод втратив ногу пiд колесом протипожежного воза, коли йому було лише три роки, але бабуся казала Трульсу, що прiзвисько тому чоловiковi дали через великi вуха, i це було типовим прикладом гумору Схiдного Осло, де мешкав простий люд. То були тяжкi часи, i тому важко було уявити, що хлопчинi з однiею ногою вдасться знайти собi хоч якусь роботу. Тож Аскiльд Орегод почав жебракувати i став звичною картиною для зростаючого мiста. Вiн неквапливо шкутильгав собi його вулицями, завжди люб’язний i завжди готовий пiдтримати розмову. А особливо з тими, хто цiлий день просиджував у забiгайлiвках. Бо не мали роботи. Однак iнколи вони несподiвано для самих себе розживалися грошима. З тих грошей хочь якась копiйчина перепадала й Аскiльду. Та iнколи Аскiльду треба було трохи бiльше грошей, анiж йому перепадало, i вiн став називати полiцii тих, хто останнiм часом виказував йому незвичну щедрiсть. І тих, хто, хильнувши зайву чарчину, ставав надто говiрким i забував про начебто безневинного калiку-жебрака, що сидiв неподалiк. Давши волю своiм язикам, вони розповiдали iншим про те, як iм випала нагода пограбувати ювелiра на вулицi Карла Йоханса або торговця деревиною в Драмменi. Пiшла чутка, що Аскiльд дiйсно мае гарний слух. І пiсля того, як у Кампенi заарештували банду грабiжникiв, Аскiльд зник. Бiльше його не бачили, але одного зимового ранку на сходах церкви Гамлебюен знайшли милицю та двое вiдрiзаних вух. Аскiльда поховали десь на кладовищi, але оскiльки священик його не вiдспiвав, то його привид i досi блукав неприкаяний. І пiсля того, як на землю падала темрява, в районi Квадратурен чи поблизу церкви можна було натрапити на чоловiка, що шкутильгав на однiй нозi у шапцi, добряче насунутiй на голову, i клянчив грошей. А як не даси йому хоч копiйчину, то чекай неприемностей.

Отаке розповiдала Трульсу його бабця. Однак Трульс Бернтсен проiгнорував засмаглого худого жебрака в химерному пальтi, що сидiв бiля брами кладовища, i рушив гравiйною алеею помiж надгробкiв, рахуючи iх. Коли добрався до сьомого, звернув лiворуч, а дiйшовши до дерева – праворуч, i зупинився бiля четвертого надгробка.

Ім’я, викарбуване на тому надгробку, не значило для нього нiчого. Такий собi А. К. Руд. Помер того ж року, коли Норвегiя здобула свою незалежнiсть, тобто 1905 року, в двадцятидев’ятилiтньому вiцi. Але окрiм iменi та дат бiльше нiякого тексту не було – анi побажання спочивати в мирi, анi iнших витiюватих слiв. Може, тому, що погано обтесаний надгробок був дуже маленький. Але його шорстка поверхня слугувала прекрасним мiсцем для написання крейдою всiляких повiдомлень, i саме для цього той надгробок i використовували.

ИТИЛАПС АЦЬЛУШАДРОТ

Трульс розшифрував побачений текст, використовуючи надзвичайно простий метод кодування, який вони придумали, щоби випадковий перехожий нiчого не зрозумiв. Вiн почав з кiнця, читаючи лiтери парами, i рухався до початку, аж поки не прочитав отаке:

СПАЛИТИ ТОРДА ШУЛЬЦА

Трульс Бернтсен не записав прочитаного. Бо не було потреби. Вiн мав добру пам’ять на iмена, i завдяки цiй обставинi на його столi з’явилася рекламна брошура омрiяного «Audi Q5» iз шкiряними сидiннями. Вiн витер напис рукавом.

Коли Трульс виходив з цвинтаря, жебрак пiдняв на нього погляд. Карi запобiгливi очi. Мабуть, десь неподалiк його чекае банда жебракiв у великому недешевому авто. Здаеться, жебракам подобаються «мерседеси». Вдарив церковний дзвiн. Згiдно з прейскурантом, модель «Q5» коштувала 666 тисяч крон. Якщо в цих цифрах i був якийсь прихований сенс, то вiн оминув голову Трульса Бернтсена десятою дорогою.

* * * * *

– Маеш гарний вигляд, – зауважила Беата, вставляючи ключа в замок. – І пальцем новим розжився.

– Зроблено не абиде, а в Гонконгу, – зазначив Харрi, потираючи титановий протез.

Поки маленька непоказна жiнка вiдмикала дверi, вiн дивився на неi. Коротке свiтле волосся, зiбране стрiчкою. Шкiра така тонка й прозора, що крiзь неi було видно тоненьке мереживо вен на ii скронi. Беата нагадувала йому безволосих мишей, яких використовували у своiх експериментах дослiдники ракових захворювань.

– Ти написала менi, що Олег жив на мiсцi скоення злочину, тому я подумав, що його ключi можуть пiдiйти.

– Мабуть, перший замок зламали кiлька рокiв тому, – вiдповiла Беата, поштовхом розчиняючи дверi. – Дверi не замикалися, можна було заходити просто так. А цей замок вставили ми, щоби нiхто з наркоманiв не прийшов i не спотворив мiсце злочину.

Харрi кивнув. Це було типово для наркоманських лiгвищ. Не було сенсу мати замок, бо його

щоразу вибивали. По-перше, «наркоми» вдиралися в житла, чиi мешканцi могли мати дурман. По-друге, навiть тi, хто в цих лiгвах жив, цупили один в одного.

Беата вiдхилила стрiчку, i Харрi протиснувся всередину. На гачках у холi висiла одежа та пластиковi пакети. Харрi зазирнув до одного з них. І побачив паперовi серветки, порожнi пивнi бляшанки, мокру закривавлену футболку, шматочки алюмiнiевоi фольги та цигаркову коробку. Пiд стiною виднiвся стос коробок з-пiд мороженоi пiци «Грандiоса», що пiднiмався ледь не до стелi. Чотири однакових стоячих вiшалки бiлого кольору. Харрi здивувався, але швидко збагнув, що то, вочевидь, були поцупленi товари, якi тутешнi наркомани не змогли перетворити на готiвку. Вiн пригадав, що в подiбних лiгвах вони безперервно натрапляли на речi, якi хтось колись сподiвався «сплавити». Якось в одному помешканнi вони знайшли у мiшку шiстдесят безнадiйно застарiлих мобiльних телефонiв, а в iншому – виявили на кухнi частково розiбраний мопед.

Харрi увiйшов до вiтальнi. Там смердiло сумiшшю поту, просоченого пивом дерева, мокрим попелом та ще чимось солодким, що Харрi не змiг розпiзнати. У звичному сенсi слова меблiв у кiмнатi не було. На долiвцi, наче навкруг вогнища, були розкладенi чотири матраци. З одного стирчав зiгнутий пiд прямим кутом дрiт, що на кiнцi мав форму лiтери Y. Квадрат дерев’яноi пiдлоги помiж матрацами був чорний вiд цигаркових пiдпалин довкола порожньоi попiльницi. Харрi припустив, що недопалки з попiльницi забрали експерти-кримiналiсти.

– Густо лежав пiд стiною на кухнi, отам, – сказала Беата. І показала рукою, зупинившись на порозi мiж вiтальнею та кухнею.

Перш нiж увiйти до кухнi, Харрi зупинився бiля дверей i озирнувся. Це була звичка. Не звичка кримiналiстiв, якi опрацьовували мiсце злочину, починаючи ретельний обшук з периферii i мало-помалу рухаючись до трупа. І не звичка патрульного полiсмена, який першим потрапляв на мiсце скоення злочину i боявся ненароком спотворити речовi докази, залишивши власнi вiдбитки пальцiв, або, ще гiрше, випадково стерти чужi, якi там уже були. Пiдлеглi Беати вже давно зробили тут те, що мали зробити. Тому звичка Харрi була звичкою детектива-слiдчого, котрий знае, що мае лише один шанс дати слово своiм органам чуття i тим ледь вловимим деталям, щоби вони залишили вiдбитки у його свiдомостi ще до того, як затвердiе цемент остаточного враження. І це мало статися зараз, перш нiж вiзьметься до роботи аналiтична частина його мозку, та, яка вимагала чiтко сформульованих фактiв. Інтуiцiю Харрi визначав як простi логiчнi висновки, отриманi на основi звичайних чуттевих вражень, якi мозок або був неспроможний перетворити на щось придатне для рацiонального аналiзу, або робив це надто повiльно.

Однак це мiсце мало розповiло йому про скоений злочин.

Усе, що вiн побачив, почув та вiдчув нюхом, – це житло з непостiйними мешканцями, якi в ньому зустрiчалися, вживали наркотики, спали, зрiдка iли, а через деякий час зникали. До наступного лiгва, до кiмнати в спецiалiзованому притулку, до якогось контейнера, до дешевого спального мiшка пiд мiстком або до нефарбованого дерев’яного пристанища пiд скромним надгробком.

– Ясна рiч, нам довелося тут чимало попрацювати, – сказала Беата, вiдповiдаючи на запитання, яке йому й не треба було ставити. – Тут скрiзь було повно смiття.

– А наркотики знайшли?

– У пластиковому пакетi з невивареними ватними тампонами.

Харрi розумiюче кивнув. Досвiдченi та нужденнi наркомани, якi знають, що таке ломка, зазвичай зберiгали ватнi тампони, якими вони витирали тi мiсця, куди впали краплi наркотику, коли його набирали в шприц. А потiм, коли з дурманом ставало сутужно, цi тампони вони виварювали, а отриману бурду кололи собi.

– А ще ми знайшли презерватив зi спермою та героiном.

– Ти ба! – здивовано пiдняв брову Харрi. – І багато ж там сперми було?

Вiн побачив, як Беата зашарiлася i вiдразу нагадала йому ту скромну випускницю полiцейськоi школи, якою вiн ii i досi пам’ятав.

– Вiрнiше, не героiн, а його слiди. Ми припускаемо, що презерватив використовувався для зберiгання героiну, а пiсля того, як його спожили, сам презерватив використали за прямим призначенням.

– Гм, – задумливо мугикнув Харрi. – Дивна рiч: наркомани, що переймаються контрацепцiею. Непогано. А ви не виявили, хто…

– ДНК ззовнi i всерединi презерватива спiвпали з ДНК двох старих знайомих – однiеi шведськоi дiвчини та Івара Торстенсена, бiльше вiдомого таемним агентам полiцii як Снiвар.

– Снiвар?

– Так. Бо вiн мав негарну звичку погрожувати полiцii голками, зараженими СНІДом. Казав, що в нього СНІД.

– Що ж, тодi зрозумiло, чому вiн скористався презервативом. Чи був помiчений у насильствi? Є якi-небудь данi щодо цього?

– Нi. Лише сотнi зареестрованих випадкiв грабунку, незаконного заволодiння чужим майном та збуту наркотикiв. Плюс декiлька випадкiв контрабанди наркотикiв.

– Але ж ти сказала, що вiн iще погрожував когось убити зараженим шприцом?

Беата зiтхнула, увiйшла до вiтальнi i повернулася до нього спиною.

– Вибач, Харрi, але в цiй справi все було ясно як день.

– Олег нiколи й мухи не зобидив, Беато. Вiн не такий, розумiеш? В той час як оцей Івар…

– Івар та його шведська подруга… Стосовно них уже не провадиться слiдство, якщо так можна сказати.

Харрi втупився поглядом iй у спину.

– Вони – померли?

– Так. Вiд передозування. За тиждень до вбивства. Неочищений героiн у сумiшi з фентанiлом. Схоже, на вiолiн у них просто бракувало грошей.

Харрi обвiв поглядом стiни. Бiльшiсть «серйозних» наркоманiв без постiйного житла зазвичай мали одну-двi заначки в потаемному мiсцi, де вони могли сховати запасну дозу дурману або сховатися самi. Інколи вони ховали в таких мiсцях грошi. Часом – iншi цiннi предмети. Про те, щоби носити подiбнi речi з собою, навiть мови бути не могло, бо коли «нарком» з’являвся в людному мiсцi якраз у той момент, коли дурман починав дiяти, вiн перетворювався на легку здобич для всiляких хижакiв. І тому заначка – то було святе. Наркоман зi стажем, який в рештi випадкiв являв собою кволу мумiю, вкладав у створення заначки стiльки енергii та фантазii, що iнколи навiть слiдчi-ветерани та собаки-шукачi не могли ii знайти. Той, хто сидiв на наркотиках, нiколи й нiкому не розкривав таемницю своiх схованок, навiть найкращим друзям. Бо вони добре знали з власного досвiду, що кодеiн, морфiн чи героiн був для них ближчим за найближчого родича чи друга.

– А ти, бува, не шукала тут заначку?

Беата похитала головою.

– Чому ж нi? – спитав Харрi, розумiючи, що ставить дурне запитання.

– Бо виходжу з того, що нам довелося б перевернути всю квартиру догори ногами, аби щось знайти, а слiдству це все одно не допомогло б, – терпляче пояснила Беата. – Ми маемо обмеженi ресурси i тому мусимо використовувати iх згiдно з прiоритетами. А ще через те, що необхiднi нам докази ми отримали.

Харрi кивнув. Саме на таку вiдповiдь вiн i очiкував.

– І якi ж це докази? – тихо поцiкавився вiн.

– Ми вважаемо, що вбивця здiйснив пострiл з того мiсця, де я зараз стою. – В середовищi експертiв-кримiналiстiв побутувала звичка не називати iмен. Беата випростала вперед руку. – Майже в упор. З вiдстанi, меншоi за метр. Бо у вхiдних отворах i довкола них були виявленi часточки пороховоi сажi.

– Так отвiр був не один?

– Було здiйснено два пострiли.

Беата поглянула на нього зi спiвчутливим виразом обличчя, який

свiдчив, що вона знала, про що думае Харрi: якби був один пострiл, то адвокат звинувачуваного мав би можливiсть стверджувати, що пiстолет вистрелив випадково. Але через те, що пострiлiв було два, така можливiсть вiдпала.

– Обидвi кулi влучили в груди загиблого. – Наче використовуючи мову знакiв, Беата розчепiрила вказiвний та середнiй пальцi своеi правоi руки i приклала iх до лiвого боку своеi блузки. – Якщо припустити, що як жертва, так i вбивця стояли, i вбивця вистрелив iнстинктивно, то перший вихiдний отвiр свiдчить, що вбивця мав сто вiсiмдесят – сто вiсiмдесят п’ять сантиметрiв зросту. Пiдозрюваний мае сто вiсiмдесят три.

О Господи. Харрi подумав про хлопця, з яким зустрiвся в кiмнатi для побачень. Здавалося, лише вчора вони борюкалися один з одним i Олег ледь сягав його грудей.

Беата знов увiйшла до кухнi. І показала на стiну бiля засмальцьованоi газовоi плити.

– Як бачиш, кулi увiйшли ось тут i тут, досить близько одна вiд одноi. Це означае, що пострiли були зробленi швидко один за одним, бо жертва почала падати. Перша куля пробила легеню, а друга пройшла крiзь верхню частину грудей, злегка зачепивши лопатку. Жертва…

– Густо Ганссен, – уточнив Харрi.

Беата замовкла. Поглянула на нього. І кивнула.

– Густо Ганссен помер не вiдразу. Його руки були вимазанi кров’ю, кров була на його одежi, i це свiдчило про те, що вiн рухався пiсля того, як упав. Але це, вочевидь, тривало недовго.

– Зрозумiло. А якi… – Харрi потер долонею обличчя. «Треба буде спробувати хоча б декiлька годин поспати», – подумав вiн. – …якi прив’язки мае Олег до цього убивства?

– Двое людей зателефонували нам на комутатор i сказали, що чули в кварталi щось схоже на пострiли. Один з них живе по той бiк перехрестя, на вулицi Мьоллергата, а другий – якраз напроти цього будинку.

Харрi примружився i поглянув у замизкане вiкно, що виходило на вулицю Гаусманнс-гате.

– Не абищо – почути з одного кварталу пострiл у другому кварталi, та ще й у центрi мiста!

– Не забувай, що то трапилося в липнi. Теплий вечiр. Усi вiкна розчиненi. Лiтнi вихiднi, транспорту на вулицях майже немае. Сусiди вже певний час намагалися змусити полiцiю прикрити це лiгво, тому порiг можливого повiдомлення про пострiл уже й так був досить низьким, якщо так можна висловитися. Полiсмен з оперативного пункту сказав тим, хто iм зателефонував, щоби вони сидiли тихо i пильнували за сусiднiм кварталом, допоки не приiдуть патрульнi авто. Полiцiя зреагувала миттево. Два автомобiлi прибули о дев’ятiй двадцять i, зайнявши позицiю, стали чекати на спецзагiн.

– «Дельта»?

– Цi хлопцi завжди спiзнюються, бо витрачають певний час на те, щоби вдягнути шоломи та бронежилети. А потiм патрульним машинам повiдомили з оперативного пункту, що сусiди помiтили, як з будинку вийшов якийсь хлопець, звернув за рiг i попрямував до Акерсельви. Тож двое полiцейських подалися до рiчки, де вони знайшли…

Беата замовкла i продовжила лише пiсля того, як побачила, що Харрi ледь помiтно кивнув головою.

– …Олега. Вiн не чинив опору, бо був такий «накачаний» дурманом, що погано усвiдомлював, що робить. На його правiй кистi та передплiччi ми виявили рештки пострiлу.

– А яке ж було знаряддя вбивства?

– Оскiльки калiбр був незвичний – «Макаров» дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв, то про численнi альтернативи в цьому випадку не йшлося.

– Так, «Макаров» е улюбленим пiстолетом органiзованоi злочинностi в колишнiх краiнах радянського блоку. А також «Форт-12», яким озброена полiцiя в Украiнi. Плюс iще пару моделей.

– Дiйсно. На пiдлозi ми знайшли стрiлянi гiльзи з рештками пороху. Порох кулi «Макарова» мае особливу пропорцiю селiтри та сiрки, в нiй також використовуеться трохи алкоголю, як i в несiрчаному поросi. Хiмiчний склад пороху в гiльзi та довкола вхiдних ран спiвпадае з рештками пороху на руцi Олега.

– Ясно. А де саме знаряддя вбивства?

– Його так i не знайшли. Ми пiдключили до роботи аквалангiстiв та пошуковцiв, якi ретельно обшукали дно рiки та ii береги, але марно. Однак це не означае, що пiстолета там немае – ти ж знаеш, скiльки там мулу i густоi грязюки.

– Знаю.

– Двое з хлопцiв, якi мешкали в цiй квартирi, розповiдали, що Олег iнколи крадькома показував «Макарова» i вихвалявся, що саме таким пiстолетом користаеться й росiйська мафiя. Жоден з них не розбираеться в типах зброi, але пiсля того, як iм показали приблизно сотню пiстолетiв, вони обидва начебто вказали на «Одесу».

Харрi кивнув. «Макаров» дев’ять на вiсiмнадцять мiлiметрiв. Переплутати було неможливо. Коли вiн уперше побачив «Одесу», йому пригадався пiстолет футуристичного вигляду з обкладинки альбому групи «Foo Fighters», котрий, разом iз купою iнших СD-дискiв, опинився у Ракелi й Олега.

– Сподiваюся, цi хлопцi – надiйнi, як скеля, очевидцi злочину, чия проблема з наркотиками ще не виросла до загрозливих масштабiв?

Беата не вiдповiла. Та iй i не треба було вiдповiдати. Харрi знав: вона розумiе, що вiн намагаеться хапатися за соломинки.

– А аналiзи кровi та сечi Олега? – почав Харрi, розгладжуючи рукави свого пiджака так, наче це мало якесь велике значення. – Що показали його аналiзи?

– Наявнiсть хiмiчноi речовини вiолiн. Звiсно, стан наркотичного сп’янiння можуть визнати пом’якшуючою обставиною.

– Гм. Це дае змогу припускати, що вiн перебував у такому станi ще до того, як встрелив Густо Ганссена. А як же тодi пояснити мотиви його вчинку?

Беата нерозумiюче витрiщилася на Харрi:

– Мотив?

Вiн знав, що вона подумала: а хiба можна уявити собi iнший мотив, окрiм наркотику, коли один наркоман убивае iншого?

– Якщо Олег уже був пiд кайфом, то навiщо йому було потрiбно когось убивати? – спитав вiн. – Як правило, злочини на кшталт оцього е спонтанним вiдчайдушним актом, спричиненим жагою наркотикiв чи появою симптомiв ломки.

– Мотиви – це твоя епархiя, – вiдказала Беата. – А я – кримiналiст.

Харрi зiтхнув.

– Гаразд. А чи е що-небудь цiкаве окрiм того, що ти вже сказала менi?

– Я гадала, що ти захочеш поглянути на фото, – зазначила Беата, розкриваючи тоненький шкiряний чемоданчик.

Харрi взяв стос фотографiй. Перше, що вразило його, – це краса Густо. По-iншому назвати це було неможливо. Такi слова, як «врода» чи «привабливiсть», тут не годилися. Правильноi форми голова, заплющенi очi та просякла кров’ю сорочка. Навiть мертвий, Густо Ганссен мав складну для визначення, але чiтко видиму красу молодого Елвiса Преслi, той тип зовнiшностi, який однаково подобався i чоловiкам, i жiнкам, схожий на обожнюваного iдола-гермафродита, що зустрiчаеться в кожнiй релiгii. Пiсля кiлькох знiмкiв тiла в повну довжину фотограф зробив кiлька знiмкiв крупним планом – обличчя та кульовi отвори.

– А це що таке? – спитав Харрi, показуючи на знiмок правоi руки Густо.

– У нього пiд нiгтями була кров. Ми взяли мазки, але, на жаль, вони зiпсувалися.

– Зiпсувалися?

– Таке трапляеться, Харрi.

– Але не в твоему вiддiлi.

– Тi мазки зiпсувалися, коли iх несли на ДНК-аналiз до вiддiлу патологii. Втiм, ми не надто засмутилися. Та кров була досить свiжою, але вже встигла вельми сильно згорнутися i тому не мала стосунку до вбивства. А оскiльки загиблий сидiв на голцi, то цiлком iмовiрно, що то була його власна кров. Але…

– …Але якщо це не так, то вельми цiкаво знати, з ким же Густо Ганссен бився того ж дня. Поглянь на його туфлi. – І з цими словами Харрi показав Беатi одне фото на повний

зрiст. – Хiба ж це не туфлi фiрми «Alberto Fasciani»?

– Не думала, що ти так добре розбираешся у туфлях, Харрi.

– Їх виробляе один з моiх клiентiв у Гонконгу.

– Один з клiентiв, кажеш? Але, наскiльки менi вiдомо, оригiнальне взуття Фашiанi виробляють виключно в Італii.

Харрi знизав плечима.

– Не бачу рiзницi. Але якщо це дiйсно Фашiанi, то вони не пасують до решти його вбрання. Бо воно схоже на те, яке роздають благодiйники зi «Свiдкiв Іегови».

– Може, тi туфлi – краденi, – зауважила Беата. – Густо Ганссен мав прiзвисько Крадiй. Славився тим, що цупив усе, що пiд руку траплялося, а тим бiльше – дурман. Ходила байка, що вiн украв списаного собаку-шукача i використовував його, щоби вишукувати заначки.

– Може, вiн якраз i знайшов заначку Олега, – припустив Харрi. – Вiн на допитi що-небудь сказав?

– І досi мовчить як риба. Каже тiльки, що все це для нього як велика чорна дiра. Навiть не пам’ятае, що був у тiй квартирi.

– Може, i не був. У момент убивства.

– Та ми ж знайшли його ДНК, Харрi! Волосся, слiди поту.

– Але ж вiн тут жив i спав.

– Ми знайшли все те на тiлi убитого, Харрi.

Харрi замовк i вiдвернувся.

Беата пiдняла було руку, може, щоби втiшно покласти йому на плече, але передумала й опустила ii.

– Ти мав з ним розмову?

Харрi похитав головою.

– Нагримав на мене i сказав, що бачити мене не бажае.

– Йому соромно.

– Можливо.

– Йому дiйсно соромно. Ти був його iдолом. Вiн вiдчувае страшенне приниження вiд того, що його бачать у такому станi.

– Приниження? Я ж йому сльози витирав, дмухав на його подряпини, щоби менш болiли. Проганяв геть домовикiв i не вимикав свiтло на нiч.

– Того хлопчика бiльше не iснуе, Харрi. Теперiшнiй Олег не хоче, щоби ти йому допомагав; вiн хоче бути таким, як ти. Хоче рiвнятися на тебе.

Харрi з досадою гупнув ногою по дощатiй пiдлозi.

– Я того не вартий, Беато. І вiн це знае.

– Харрi…

– Може, сходимо до рiчки?

Сергiй стояв перед дзеркалом, опустивши руки i тримаючи iх майже впритул до тулуба. Клацнув запобiжником i натиснув на кнопку. Лезо вискочило i вiддзеркалило свiтло. То був красивий нiж, сибiрська «викидачка», або «залiзяка», як називали ii урки – кримiнальний суспiльний прошарок у Сибiру. Це була найкраща у свiтi холодна зброя. Довге тонке рукiв’я з довгим i тонким лезом. Згiдно з традицiею, цей нiж вручав старший кримiнальник родини, якщо ти зробив щось для того, аби його заслужити. Але традицii потроху вiдмирали, iхнiй вплив слабнув, i в нашi днi такого ножа можна було купити, поцупити або в когось вiдiбрати. Одначе саме цей нiж подарував йому його дядько. За словами Андрiя, перед тим як подарувати ножа Сергiю, отаман тримав «викидачку» пiд матрацом. Йому пригадалася легенда про те, що коли покласти «залiзяку» пiд матрац хворого, то вона поглине його бiль та страждання, а потiм передасть iх тому, хто наступним потрапить пiд ii удар. Це була одна з найулюбленiших легенд серед урок, як i та, в котрiй iшлося, що коли хтось заволодiе твоiм ножем, то невдовзi з ним трапиться нещасний випадок i вiн помре. Стародавнiй романтизм та забобони, якi швидко вiдмирали. Однак Сергiй отримав подарунок з величезною, навiть перебiльшеною шанобливiстю. А як же iнакше? Адже вiн завдячуе своему дядьковi усiм. Це вiн витягнув його з халепи, в яку вiн примудрився потрапити, це вiн пiдготував йому папери до Норвегii; це його дядько знайшов йому роботу прибиральника в аеропорту «Гардермоен». Так, це була добре оплачувана робота, i знайти ii було неважко, але, вочевидь, вона належала до тих професiй, до яких норвежцi були неохочi; вони волiли краще сидiти на соцiальнiй допомозi, анiж прибиральником працювати. Тi ж дрiбнi порушення закону, чий слiд протягнувся за Сергiем з Росii аж до Норвегii, теж виявилися нескладною проблемою: його дядько про все домовився, i його досье пiдчистили. Тому коли його благодiйник подарував йому нiж, Сергiй поцiлував дядькову блакитну обручку. До речi, вiн мусив визнати, що нiж дiйсно-таки був дуже красивий: темно-коричневе рукiв’я з оленячого рога з матовою iнкрустацiею у виглядi православного хреста.

Сергiй перенiс свою вагу на стегно, як його вчили, вiдчув, що зайняв правильну стiйку, – i зробив випад уперед i вгору. Туди й назад. Туди й назад. Швидко, але не дуже – щоби лезо увiйшло аж по рукiв’я. Кожного разу. З кожним ударом.

Чому саме нiж? Тому, що той, кого вiн мав убити, був полiцейським. А коли убивають полiцейського, то пiднiмаеться такий гвалт, починаються такi iнтенсивнi пошуки, що слiд залишати по собi якомога менше слiдiв та зачiпок. Куля завжди може вивести на помешкання, зброю чи людей. А рiзана рана вiд гладенького чистого ножа завжди е анонiмною. Колота ж рана вже не буде такою анонiмною, як рiзана, бо по нiй можна вирахувати довжину та форму ножа, i саме тому Андрiй наказав йому не проштрикувати полiцейському серце, а перерiзати йому сонну артерiю. Сергiевi ще нiколи й нiкому не доводилося анi горло перерiзати, анi серце проколювати; колись вiн просто штрикнув одного грузина в стегно лише за те, що той був грузином. Тому вiн вирiшив на чомусь потренуватися, на чомусь живому. Його сусiд-пакистанець мав трьох котiв, i кожного ранку, коли вiн заходив до пiд’iзду, в нiздрi йому вдаряв ядучий сморiд котячих сцяк.

Сергiй опустив ножа, нахилив голову i пiдкотив очi пiд лоба, щоби бачити себе у дзеркалi. Вiн мав вражаючий вигляд: сильний, загрозливий, небезпечний i готовий до нападу. Як на кiношнiй афiшi. Невдовзi у нього з’явиться татуювання, яке засвiдчить, що вiн убив спiвробiтника полiцii.

Вiн пiдiйде до нього ззаду. Зробить крок уперед. Лiвою рукою схопить за волосся i смикне голову назад. Потiм притисне вiстря ножа з лiвого боку шиi, простромить шкiру i проведе ножем дугу через усю горлянку, у формi пiвмiсяця. Ось так.

Серце його жертви викине iз рани цiлий водоспад кровi; та пiсля того, як воно вдарить три рази, потiк кровi ослабне, а мозок того чоловiка вже буде мертвий.

А тепер склади нiж, опусти його до кишенi i йди геть, швидко, але не надто швидко. Нiкому не дивися в очi. Просто йди зi спокiйною душею.

Сергiй ступив крок назад. Випрямився, вдихнув. Уявив собi цю сцену. Видихнув. Повернув лезо проти свiтла так, що воно дивовижно блиснуло, наче дорогоцiнна перлина.

6

Беата й Харрi вийшли з вулицi Гаусманнс-гате, звернули лiворуч, обiгнули рiг будинку i пройшли повз мiсце, де спалили будинок. Серед купи уламкiв там i досi валялися друзки закiптюженого скла та обсмаленi пожежею цеглини. А поза спаленим будинком виднiвся зарослий схил, який тягнувся до рiчки. Харрi помiтив, що з тильного боку будинок Олега не мав дверей i що, за вiдсутностi iншого виходу, з будинку можна було втекти через пожежнi сходи, котрi починалися на горiшньому поверсi.

– А хто мешкае в сусiднiй квартирi? – спитав вiн Беату.

– Нiхто, – вiдповiла вона. – Там порожнi офiснi примiщення. Колись там була редакцiя «Анархiста» – невеличкоi газети, яка…

– Знаю, знаю. То було непогане видання для спортивних болiльникiв. Тi, що вели там роздiл культури, працюють тепер на великi газети. Дверi до колишнього офiсу були вiдiмкненi?

– Вибитi. І, напевне, пробули в такому станi досить довго.

Харрi поглянув на Беату, i та з винуватим виразом обличчя кивком голови пiдтвердила те, про що йому й питати не треба було: хтось мiг проникнути до квартири Олега i вибратися з неi непомiченим. Знову Харрi шукае соломинки, за якi можна вхопитися.

Вони зiйшли до

стежини, яка тягнулася берегом Акерсельви. Харрi помiтив, що в цьому мiсцi рiчка була достатньо вузькою, щоби хлопець з гарною кидальною навичкою i сильною рукою мiг запросто перекинути пiстолет на протилежний берег.

– Якщо ви й досi не знайшли пiстолета… – почав був Харрi.

– Обвинувачу не потрiбен пiстолет, Харрi.

Вiн кивнув. Обвинувач мае у своему розпорядженнi рештки пострiлу. Свiдкiв, котрi бачили, як Олег вихвалявся пiстолетом. Його ДНК на труповi.

Попереду них, прихилившись до залiзноi зеленоi лави, стояли двое бiлих хлопцiв у сiрих спортивних куртках з капюшонами. Забачивши Харрi з Беатою, вони про щось швидко переговорили, схилившись один до одного, i неквапливо пiшли геть стежиною.

– Схоже, що товкачi й досi нюхом вiдчувають у тобi полiсмена, Харрi.

– Еге ж. А я гадав, що гашиш тут продають лише марокканцi.

– Конкуренцiя посилилася. З’явилися косовськi албанцi, сомалiйцi та схiдноевропейцi. Тi, хто отримав у Норвегii статус бiженця, торгують цiлим спектром наркоти: спiд, метамфетамiн, екстазi, морфiн.

– Героiн.

– Навряд чи. В Осло звичайного героiну майже не знайти. На першому мiсцi вiолiн, а його можна дiстати лише бiля Плати. Хiба що податися до Готенбурга чи Копенгагена, де вiолiн нещодавно про себе заявив.

– Тiльки й чую про цю фiгню вiолiн. Що це таке?

– Новий синтетичний наркотик. Не так утруднюе дихання, як стандартний героiн, тому хоча вiн i руйнуе людськi життя, смертей вiд передозування поменшало. Надзвичайно чiпкий, залежнiсть виникае дуже швидко. Кожен, хто його «скуштуе», вимагае добавки. Але вiн настiльки коштовний, що мало хто може дозволити собi купляти його.

– Тому натомiсть вони купляють iнший дурман?

– Тут морфiну хоч греблю гати.

– Один крок вперед, два кроки назад.

Беата похитала головою.

– Найважливiше – це вiйна з героiном. І вiн цю вiйну виграв.

– Бельман?

– Ти вже знаеш?

– Хаген сказав, що Бельман знищив бiльшiсть героiнових банд.

– Так. Пакистанськi. В’етнамськi. «Дагбладет» назвала його генералом Роммелем пiсля того, як вiн знищив розгалужену мережу пiвнiчноафриканцiв. Знищив також банду МС в Альнабрю. Їх усiх засадили за грати.

– Байкерiв? У моi часи хлопчаки-байкери торгували спiдом i кололися героiном як навiженi.

– Любителi групи «Los Lobos». Хотiли бути схожими на «Янголiв пекла». За нашими даними, вони складали одну з лише двох мереж, якi торгували вiолiном. Але потрапили пiд масовий арешт, пiсля якого була влаштована облава в Альнабрю. Бачив би ти самовдоволену усмiшечку на пицi Бельмана в газетах! Вiн особисто керував операцiею.

– Може, займемося добрим дiлом?

Беата розсмiялася. Була ще одна ii риса, яка йому подобалася: вона досить добре зналася на фiльмах, щоби з пiвслова розпiзнавати не надто вдалi рядки з не надто вдалих кiнострiчок. Харрi запропонував iй цигарку, але вона вiдмовилася. Тож вiн прикурив сам.

– Гм. А як же в бiса цьому Бельману вдалося досягнути того, що навiть близько не вдавалося вiддiлу боротьби з наркотиками за всi тi роки, що я працював в управлiннi полiцii?

– Знаю, вiн тобi не до вподоби, але вiн i справдi е добрим керiвником. У кримiнальнiй полiцii його любили, а тепер усi вони злi на начальника полiцii за те, що вiн перевiв Бельмана до управлiння.

– Зрозумiло, – сказав Харрi i зробив затяжку. Вiдчув, як вона вгамувала жагу, що нуртувала в його кровi. Нiкотин. Багатоскладове слово, як i героiн та вiолiн.

– А хто ж лишився на свободi?

– Це так само, як знищувати шкiдникiв. Виникае аналогiчна проблема – ти порушуеш харчовий ланцюжок, але не впевнений в ефективностi свого результату, бо, знищивши одних, ти, можливо, розчищаеш шлях для когось iншого. Іще бiльш небезпечного за тих, кого ти усунув.

– А що, вже з’явилися якiсь ознаки цього?

Беата знизала плечима.

– Раптом у нас перервалося надходження iнформацii з вулицi. Нашi iнформатори нiчого не знають. Або навмисне постуляли пельки. Ходять лише непевнi чутки про якогось чоловiка з Дубая. Нiхто його не бачив, нiхто не знае, як його звати, вiн е чимось на кшталт невидимоi руки, яка керуе марiонетками, смикаючи iх за ниточки. Ми бачимо, що продаеться вiолiн, але не можемо прослiдкувати, звiдки вiн надходить. Товкачi, яких ми заарештовуемо на мiсцi злочину, твердять, що придбали вiолiн у таких самих, як i вони – торговцiв низового рiвня. Зазвичай слiди не замiтаються так ретельно. І це свiдчить про те, що iснуе якась нескладна, але добре органiзована й професiйна структура, яка контролюе ввезення й продаж.

– Чоловiк з Дубая. Таемничий органiзатор. Хiба ж ми вже не чули цю оповiдку ранiше? А потiм виявляеться, що це – звичайнiсiнький пройдисвiт.

– Цього разу все iнакше, Харрi. За останнiй рiк було скоено кiлька вбивств, пов’язаних з наркотиками. Такого насильства та жорстокостi ми ще не бачили. Але – анi пари з вуст. Жодного слова. Знайдено двох в’етнамцiв, пiдвiшених догори ногами за балку в помешканнi, де вони працювали. Їх втопили – у кожного до шиi був прив’язаний пластиковий пакет з водою.

– Це – не арабський метод, а росiйський.

– Перепрошую?

– Вони чiпляють людину догори ногами, надiвають iй на голову пластиковий мiшок i мiцно зав’язують навколо шиi. А потiм починають лити воду на п’яти. Вода стiкае по тiлу вниз i наповнюе мiшок. Цей метод убивства називаеться «космонавт».

– А звiдки ти це знаеш?

Харрi знизав плечима.

– Був собi такий заможний хiрург на iм’я Бiраев. У вiсiмдесятих роках минулого столiття вiн розжився справжнiм костюмом астронавта з «Аполло-11». Заплатив за нього на чорному ринку два мiльйони долярiв. Кожного, хто намагався надурити Бiраева або не вiддати йому борг, запихали в той костюм. Коли ж лили воду, то обличчя нещасного знiмали на плiвку. А потiм цей фiльм розсилали iншим боржникам.

Харрi дмухнув цигарковим димом у стелю.

Беата скоса поглянула на нього i повiльно похитала головою.

– А чим ти займався в Гонконгу, Харрi?

– Ти вже питала про це по телефону!

– Але ти не вiдповiв.

– Та отож. Хаген сказав, що може дати менi iншу справу замiсть цiеi. Щось натякнув про одного таемного агента, якого вбили.

– Так, – сказала Беата. І полегшено зiтхнула: нарештi вони з’iхали з теми Олега та Густо.

– А що то конкретно за справа?

– Йдеться про молодого таемного агента вiддiлу боротьби з наркотиками. Його викинуло на берег там, де Оперний театр спускаеться до води. Туристи, дiти i таке iнше. Був величезний скандал.

– Застрелили?

– Втопили.

– А як ви дiзналися, що то було вбивство?

– Вiн не мав зовнiшнiх ушкоджень; усе виглядало так, що вiн мiг випадково упасти в море, тим паче, що той хлопець якраз вiдповiдав за район довкола Оперного театру. Але потiм Бйорн Гольм перевiрив його легенi. І виявив там прiсну воду. А вода у фiордi Осло – солона, як вiдомо. Схоже, що хтось викинув його в море, щоби подумали, наче вiн там утопився.

– Ясно, – сказав Харрi. – Будучи таемним агентом, той хлопець мiг походжати вздовж рiчки. В рiчцi вода прiсна, i вона впадае у море бiля Оперного театру.

Беата посмiхнулася.

– Доречне зауваження, Харрi. Але Бйорн про це також подумав i порiвняв бактерiальну флору, вмiст мiкроорганiзмiв i таке iнше. Виявилося, що вода в легенях була надто чистою у порiвняннi з водою з Акерсельви. Вона пройшла крiзь очиснi фiльтри. На мою думку, його втопили у ваннi. Або в резервуарi пiд водоочисними спорудами. Або ж…

Харрi кинув недопалок цигарки поперед себе

на стежину.

– Або в пластиковому мiшку.

– Так.

– Цей чоловiк з Дубая. Що ти сама про нього знаеш?

– Я ж тобi щойно сказала, Харрi.

– Ти менi нiчого не сказала.

– Та отож.

Вони зупинилися бiля мосту Анкер, i Харрi поглянув на свого годинника.

– Кудись iдеш? – спитала Беата.

– Та нi, – вiдповiв Харрi. – Просто дав тобi привiд сказати, що ти мусиш iти i при цьому не почуватися винуватою, що ти мене покидаеш.

Беата посмiхнулася. «А вона досить приваблива, коли посмiхаеться», – подумав Харрi. Дивно, що вона одна. Принаймнi, була. Їi телефонний номер – один з восьми в його списку, а вiн навiть не знае, одна вона чи в неi вже хтось е.

«Б» в тому списку означало «Беата».

«Г» – Гальворсен, колишнiй колега Харрi i батько Беатиноi дитини. Вбитий пiд час виконання службових обов’язкiв. Але вiн i досi не стер його номера.

– А ти з Ракель уже розмовляв? – спитала Беата.

«Р». Харрi подумав: а чи не згадала Беата про неi по асоцiацii зi словом «покидати», яке вiн щойно вжив? Беата чекала, що вiн щось скаже, але вiн не сказав нiчого. Лише головою похитав.

Несподiвано одне для одного вони заговорили одночасно.

– Гадаю, ти…

– Взагалi-то…

Беата посмiхнулася.

– Взагалi-то менi дiйсно треба йти.

Вона рушила до дороги, i вiн провiв ii поглядом.

Потiм сiв на одну з лав i уставився на рiчку, де в тихiй заводi неквапливо плавали качки.

Двое в капюшонах повернулися.

– Ви бува не п’ятак?

Харрi чомусь дратувало це запозичення з американського телесерiалу, яке означало «полiсмен». Виявляеться, цi хлопцi не його запiдозрили, а Беату.

Харрi похитав головою.

– А чи не бажаете…

– Все, чого я бажаю, – це спокою, – продовжив Харрi. – Спокою й тишi.

З внутрiшньоi кишенi вiн дiстав сонцезахиснi окуляри «Prada». Їх подарував йому один власник крамницi з вулицi Кантон-роуд, який трохи затримався з виплатами, але вважав, що до нього ставляться по справедливостi. То була жiноча модель окулярiв, але Харрi було байдуже, бо вони йому подобалися.

– До речi, – гукнув вiн услiд хлопцям, – а вiолiну ви не маете?

Замiсть вiдповiдi один з них скептично пирхнув.

– У центрi мiста, – пiдказав другий, кивнувши через плече.

– А якщо точнiше?

– Спитайте Ван Персi або Фабрегаса. – Хлопцi рушили до джазового клубу «Bla», i iхнiй смiх поволi стих, вiддаляючись.

Харрi вiдкинувся на спинку лави i став спостерiгати, як качки, навдивовижу вправно працюючи своiми лапками, сновигали водною поверхнею, мов ковзанярi-спринтери по темному льоду.

Значить, Олег мовчить. Як зазвичай мовчать винуватi. Це – iхнiй привiлей i едина розумна стратегiя. З чого ж почати? Як же приступити до розслiдування того, що вже було розслiдуване, як вiдповiсти на запитання, котрi вже знайшли своi адекватнi вiдповiдi? Чого вiн хоче досягти? Знищити iстину шляхом ii заперечення? Приблизно так, як це робили батьки, патетично вигукуючи: «Мiй син? Та цього просто не може бути!» Йому не раз доводилося чути такi заяви, коли вiн працював детективом групи розслiдування кримiнальних злочинiв. Вiн знав, чому вiн хотiв займатися розслiдуванням злочинiв. Бо це було едине, що вiн умiв робити. Єдиний внесок в суспiльну справу. Вiн був як та домогосподарка, котра наполягала на тому, що сама куховаритиме на поминках власного сина. Як той музика, що прийшов на похорон друга з власним iнструментом. То була потреба робити хоч щось – як заспокiйливий жест або просто щоби вiдволiктися i зайняти себе.

Одна з качечок ковзнула до нього, можливо сподiваючись, що вiн сипне iй хлiбнi крихти. Не тому, що була в цьому впевнена, а про всяк випадок: всяке бувае. Качка розрахувала витрати своеi енергii i спiввiднесла iх з можливiстю отримання винагороди. Надiя. Темна крига. Ковзанярi.

Харрi рiзко випрямив спину. І витягнув ключi з кишенi пiджака. Йому щойно пригадалося, навiщо вiн купив тодi отой навiсний замок. Вiн купив його не для себе. А для спринтера-ковзаняра. Для Олега.

7

Полiцейський Трульс Бернтсен мав коротку розмову з черговим iнспектором в аеропорту. Так, сказав Бернтсен, вiн знае, що аеропорт – це зона вiдповiдальностi районноi полiцii мiстечка Ромерiке, що вiн не мае стосунку до арешту, але як детектив-оперативник вiн уже певний час стежив за заарештованим, i один з його iнформаторiв щойно повiдомив йому, що Торда Шульца затримали за володiння наркотиками. Вiн пред’явив свое посвiдчення офiцера третього рангу, оперативника вiддiлу полiцii Осло з боротьби з органiзованою злочиннiстю. Інспектор стенув плечима i без зайвих розпитувань провiв його до однiеi з трьох камер попереднього ув’язнення.

Коли дверi камери з гуркотом зачинилися за ним, Трульс озирнувся довкола, переконуючись, що в коридорi та двох сусiднiх камерах нiкого немае. А потiм сiв на кришку унiтаза й поглянув на вузьку койку, на якiй сидiв чоловiк, обхопивши руками голову.

– Ви – Торд Шульц?

Чоловiк пiдняв голову. Якби вiн був без пiджака i якби не формена сорочка, то Бернтсен нiколи б не подумав, що перед ним – командир корабля. Командири так не виглядають. Вони не мають бути такими переляканими, блiдими, iз зiницями великими та чорними вiд шоку. З iншого боку, саме такий вигляд мали бiльшiсть людей пiсля свого першого затримання. Бернтсену не вiдразу вдалося вiднайти Шульца в аеропорту. Але решта було неважко. Згiдно зi STRASAK – офiцiйним кримiнальним реестром, Шульц не мав кримiнального досье, нiколи не мав справ з полiцiею i – згiдно з iхнiм неофiцiйним реестром – нiколи не числився серед тих, хто мав зв’язки з наркоторговцями.

– Хто ви?

– Я прийшов сюди вiд iменi людей, на яких ти працюеш, Шульце, i я не маю на увазi авiакомпанiю. Про все решту забудьмо. Домовилися?

Шульц показав на картку посвiдчення особи, що висiла на мотузцi на шиi у Трульса.

– Ви – полiцай. І ви хочете мене обдурити.

– Якби це справдi було так, то ти мав би пiдстави радiти, Шульце. Бо це було б порушенням процедури i твiй адвокат отримав би шанс на твое виправдання. Але ми владнаемо цю справу без адвокатiв, добре?

Командир авiалайнера продовжував витрiщатися на нього своiми розширеними чорними зiницями, якi, здавалося, поглинали все свiтло, яке тiльки могли, i всякий найслабший натяк на оптимiзм. Трульс Бернтсен зiтхнув. Йому залишилося сподiватися тiльки на те, що його слова поступово знайдуть дорогу до свiдомостi пiлота.

– Тобi вiдомо, хто такий «спалювач»? – спитав Бернтсен i не став довго чекати на вiдповiдь. – Це той, хто знищуе кримiнальнi справи, заведенi полiцiею. Вiн робить так, що докази стають суперечливими або взагалi зникають, а процесуальнi норми порушуються, через що справа так i не потрапляе до суду; пiд час слiдства робляться численнi грубi помилки, якi дають можливiсть пiдозрюваному вийти сухим iз води. Второпав?

Шульц двiчi клiпнув очима. І повiльно кивнув головою.

– Прекрасно, – констатував Бернтсен. – Ситуацiя склалася таким чином, що ми з тобою – двое чоловiкiв, що стрiмко падають вниз, маючи на двох лише один парашут. Я вистрибнув з лiтака, щоби врятувати тебе, i наразi ти можеш не витрачати зусиль на висловлення вдячностi, але мусиш довiряти менi на всi сто вiдсоткiв. Ферштейн? Зрозумiв?

Шульц знову заклiпав очима. Вочевидь, не зрозумiв.

– Колись був собi один нiмецький полiцай, спалювач. Працював на банду косовських албанцiв, якi завозили героiн балканським маршрутом. З опiумних плантацiй Афганiстану наркотики транспортували великими

вантажiвками до Туреччини, потiм через колишню Югославiю до Амстердама, звiдки албанцi переправляли його до Скандинавii. Треба проiхати цiлу купу пунктiв перетину кордону, заплатити цiлiй купi людей. Серед яких був i цей спалювач. І одного дня ловлять одного молодого косовського албанця, у якого повен бак опiуму-сирцю; шматки навiть не загорнули, а просто жбурнули прямо в пальне. Його заарештували й кинули в камеру попереднього ув’язнення, а косовськi албанцi того ж дня зв’язалися зi своiм нiмецьким спалювачем. Той прибув до хлопця, пояснив йому, що вiн – його спалювач i що хлопець може тепер розслабитися, бо вони все уладнають. Спалювач сказав, що приiде наступного дня i пояснить, що слiд казати полiцii. Все, що той молодик мав робити, – це сидiти, стуливши пельку. Але хлопцю, якого заарештували прямо на мiсцi злочину, ще нiколи не доводилося бувати в тюрязi. Мабуть, вiн уже встиг наслухатися страшних розповiдей про те, як небезпечно в тюремному душi нахилятися за бруском мила. Як би там не було, а на першому ж допитi вiн розколовся, як яйце в мiкрохвильовцi, i здав свого спалювача, сподiваючись, що таким чином заслужить поблажливе ставлення з боку суддi. Отак-то. Для того, щоби отримати докази на того спалювача, полiцiя встановила в камерi прихованi мiкрофони. Але спалювач, отой продажний полiцай, так i не прийшов. Знайшли його через пiвроку. Дрiбнi шматочки його тiла були розкиданi по тюльпановому полю. Сам я – мiський хлопець, але чув, що з трупiв людей виходить ефективне добриво.

Бернтсен замовк i поглянув на пiлота, очiкуючи на звичне в такiй ситуацii запитання.

Пiлот випрямив спину, до його обличчя частково повернулося його природне забарвлення, i, нарештi, вiн прокашлявся й спитав:

– Е-е-е, а чому саме спалювач? Це ж не вiн розколовся.

– А тому, що у цьому свiтi немае справедливостi, Шульце. Є лише необхiднi рiшення для практичних проблем. Спалювач, який мав знищити докази, сам перетворився на доказ. На нього впала пiдозра, i якби його спiймали на мiсцi злочину, то вiн мiг би вивести детективiв на косовських албанцiв. Оскiльки вiн був не iхнiм одноплемiнником, а просто продажним полiцаем, то цiлком логiчне рiшення полягало в тiм, щоби переправити його на той свiт. До того ж, албанцi знали, що саме на цьому вбивствi полiцiя не фокусуватиме свою увагу i не стане здiймати велику бучу. Бо який сенс? Спалювач уже отримав належне покарання, а полiцiя зазвичай не горить бажанням розпочинати слiдство, единий результат якого полягатиме в тому, що громадськiсть дiзнаеться про корупцiю серед правоохоронцiв. Я вiрно кажу?

Шульц не вiдповiв.

Бернтсен подався вперед. Голос його зазвучав тихше, але напруженiше.

– Я не хочу, щоби шматки мого тiла знайшли на тюльпановому полi. Єдиний наш вихiд з усього цього – це довiряти один одному. Бо у нас один парашут. Второпав?

Пiлот знову прокашлявся.

– А що сталося з тим косовським албанцем? Йому вдалося пом’якшити вирок?

– Важко сказати. Його знайшли повiшеним у камерi ще до того, як справа дiйшла до суду. Хтось розбив йому голову об гак для одежi.

Обличчя командира корабля знову пополотнiло.

– Розслабся й дихай глибше, Шульце, – кинув Бернтсен. Оцей аспект роботи подобався йому бiльше за все: приемне вiдчуття вiд того, що iнколи йому випадае можливiсть покомандувати.

Шульц вiдхилився i притулився головою до стiни. Заплющив очi.

– А якщо я вiдмовлюся вiд вашоi допомоги i ми вдамо, що вас тут нiколи не було?

– Не вийде. Той, хто дае роботу тобi й менi, не зацiкавлений в тому, щоби ти давав свiдчення в судi.

– Тобто ви хочете сказати, що фактично я не маю вибору?

Бернтсен посмiхнувся. І вимовив свою улюблену фразу:

– Шульце, ти вже давно не маеш жодного вибору.

Стадiон «Валле Говiн». Маленька оаза бетону посеред пустелi зелених галявин, берiз, паркiв та квiтникiв на верандах. Взимку цей стадiон використовувався як ковзанка, а влiтку – як концертний майданчик, в основному, для виступiв таких динозаврiв, як «Роллiнг Стоунз», Прiнс та Брюс Спрiнгстiн. Колись Ракель навiть переконала Харрi сходити з нею подивитися U-2, хоча вiн завжди вiддавав перевагу клубам i терпiти не мiг концертiв на стадiонах. Опiсля вона пiддражнювала Харрi, кажучи, що у глибинi душi вiн е прихованим музичним фундаменталiстом.

Однак бiльшiсть часу стадiон «Валле Говiн» був порожнiй та занехаяний, схожий на покинуту фабрику, яка колись виробляла товар, котрий нинi втратив попит. Найкращi спогади, якi вiн викликав у Харрi, були спогадами про те, як вiн спостерiгав за Олегом, коли той тренувався тут на льоду. Сидiв i дивився, як хлопець стараеться щосили, викладаючись на всi сто. Боровся, перемагаючи самого себе. Падав. Пiднiмався. Падав i пiднiмався знову. І таки добився певних досягнень, хоча й не надто видатних: то полiпшить свiй власний рекорд, то завоюе призове мiсце на чемпiонатi своеi вiковоi групи. Але тих скромних успiхiв було бiльш нiж достатньо, щоби щиросердий Харрi так роздувався вiд гордостi, яка його переповнювала, що йому доводилося напускати на себе нарочито байдужий вигляд, аби iм обом не довелося нiяковiти.

«Непогано, Олеже, дуже непогано».

Харрi озирнувся довкола. Анi душi. Вставив сувальдний ключ у замок роздягальнi пiд трибунами. Всерединi все лишилося незмiнним, тiльки стало бiльш пошарпаним. Долiвка була засмiчена; вочевидь сюди вже давно нiхто не приходив. Це мiсце, де можна було побути на самотi. Харрi пройшовся повз шафки. Бiльшiсть iз них були незамкненi. Невдовзi вiн знайшов те, що шукав: навiсний замок.

Харрi встромив кiнчик плаского ключа в зубчастий отвiр. Ключ не заходив. От сука!

Харрi повернувся. Ковзнув очима по громiздких залiзних шафах. Зупинив погляд на однiй iз них. Вона також мала навiсний замок. А на зеленiй фарбi виднiлося видряпане кружальце – «О».

Перше, що Харрi побачив усерединi, були Олеговi ковзани для перегонiв. Довгастi тонкi леза мали по своiх краях щось схоже на червоний висип. Зi зворотного боку дверцят шафи до вентиляцiйних отворiв були причепленi двi фотографii. Двi сiмейнi фотографii. На однiй з них було п’ятеро облич. Двох дiтей та, здогадно, двох iхнiх батькiв Харрi не знав. Але трете дитинча вiн упiзнав. Бо бачив того хлопця на iнших фото. На фото, зроблених на мiсцi злочину.

То був красень Густо Ганссен.

У Харрi враз виникло таке враження, що Густо Ганссен погано вписуеться в це фото. А точнiше, що вiн погано вписуеться в сiм’ю, що була на тому фото зображена. «Цiкаво, – подумав Харрi, – то через його красу чи через щось iнше?»

Дивно, але те ж саме можна було сказати й про високого русявого чоловiка, що сидiв позаду темноволосоi жiнки та ii сина на другiй фотографii. Цей знiмок був зроблений одного осiннього дня кiлька рокiв тому. Вони поiхали погуляти до Гольменколлена – передмiстя Осло – i ходили там посеред товстого шару червонуватого опалого листя. Ракель поставила фотоапарат на великий камiнь i натиснула кнопку автоспуску.

Невже то справдi був вiн? Харрi вже й забув, що вiн мав такi приемнi риси обличчя.

Очi Ракель радiсно блищали, i вiн уявив, нiби чуе ii смiх, той смiх, який вiн дуже любив, який йому нiколи не набридав i який вiн завжди намагався пригадати. Ясна рiч, Ракель смiялася i в присутностi iнших, але з ним та Олегом ii смiх мав iншу тональнiсть, призначену лише для них.

Харрi обшукав решту шафки.

Там був светр з блакитною каймою. Не в стилi Олега, бо вiн вiддавав перевагу

коротким курткам та чорним футболкам iз зображенням груп, що грали «хевi метал». Харрi понюхав светр. Слабкий запах жiночих парфумiв. На полицi для капелюхiв вiн знайшов пластиковий пакет. Розкрив його. Понюхав. То був типовий набiр наркомана: два шприца, ложка, гумова стрiчка, запальничка та трохи вати. Не вистачало лише самого дурману. Харрi вже поклав був пакет на мiсце, як дещо впало йому в око. Футболка, що лежала в найдальшому закутку. Червоно-бiла. Харрi взяв ii. На футболцi був напис: «Лiтайте лiтаками авiакомпанii “Emirates”». «Арсенал».

Вiн знову поглянув на фото, на Олега. Навiть вiн на цьому фото посмiхався. Посмiхався так, наче вiрив – принаймнi тодi, – що ось сидять разом трое людей, у них усе добре, i все у них буде добре, бо ми всi так хочемо. Чому ж усе пiшло не так, як iм хотiлося? Чому життя збилося з курсу? Чому збився з курсу чоловiк за кермом?

«…ти брехав, що завжди будеш з нами».

Харрi зняв фотографii з дверцят i засунув iх до внутрiшньоi кишенi.

Коли вiн вийшов з роздягальнi, над районом Уллерн уже сiдало сонце.

8

Татку, ти що, не бачиш, що я стiкаю кров’ю? Стiкаю твоею зiпсутою кров’ю. І твоею кров’ю теж, Олеже. Це за тобою мають бити зараз церковнi дзвони. Я проклинаю тебе, проклинаю той день, коли тебе зустрiв. Ти був на концертi «Джудас Прiст» в «Спектрумi». Я вештався неподалiк i наблизився до натовпу людей, що виходили з концертного залу.

– Ти ба, яка шикарна футболка! – сказав я. – Де ти ii дiстав?

Ти кинув на мене здивований погляд.

– В Амстердамi.

– Ти ходив на «Джудас Прiст» в Амстердамi?

– А чом би й нi?

Колись я нiчого не знав про «Джудас Прiст», але, принаймнi, не полiнився розкопати, що то – музична група, а не якийсь чувак, а головного вокалiста звуть Роб Батькович Такий-то – прiзвища не пам’ятаю.

– Клас! «Прiст» – найкращi!

Ти закляк на секунду i поглянув на мене. Зосереджено так, наче тварина, що учула запах. Небезпеки, здобичi або потенцiйного суперника. Або – як це було у твоему випадку – потенцiйну спорiднену душу. Бо свою самотнiсть, Олеже, ти носив, як важкий мокрий плащ – зiгнувши спину та човгаючи ногами. Я виокремив тебе з натовпу саме через твою самотнiсть. Я сказав, що куплю тобi кока-коли, якщо ти розкажеш менi про оту музичну здибанку в Амстердамi.

І ти розповiв менi про «Джудас Прiст», про iхнiй концерт на аренi «Хайнекен Мюзiк Хол» два роки тому, та про двох друзiв, вiсiмнадцяти та дев’ятнадцяти рокiв, якi вкололися пiсля прослухування однiеi композицii «Джудасiв», що мiстила приховане послання: «Вiзьми й зроби це!» Правда, один з тих хлопцiв не вижив. «Прiст» грали «спiд метал», а потiм перейшли на «хевi метал». А через двадцять хвилин ти вже так сильно занурився в готику та смерть, що довелося менi ввести в розмову тему наркотичних веселощiв.

– Давай спiймаемо кайф, Олеже. Вiдзначимо зустрiч спорiднених душ. Що ти на це скажеш?

– Ти про що?

– Я знаю одних прикольних та веселих людей, котрi якраз збираються трохи покурити в парку.

– Та невже? – скептично спитав ти.

– Нiчого важкого, просто «льодок».

– Вибач, але я цим не займаюся.

– Чорт, та я теж цим не займаюся, але ж ми можемо з тобою люльку покурити чи нi? Справжнiй «льодок», а не якась там порошкова гидота. Роб також його вживае.

Олегу аж подих перехопило.

– Роб?

– Так.

– Роб Холфорд?

– Авжеж. Його менеджер нещодавно купив «льоду» в того ж самого чувака, у якого зараз куплю я. Грошi маеш?

Я спитав це таким невимушеним тоном, таким недбало-невимушеним тоном, що в серйозних очах, якi уставилися на мене, не було анi тiнi сумнiву й пiдозри.

– Невже Роб Холфорд курить «лiд»?

Олег вивудив з кишенi п’ятсот крон, якi я в нього попросив. Сказавши йому почекати, я пiдвiвся й пiшов. По дорозi до мосту Фатерланд. Переконавшись, що Олег мене вже не бачить, звернув праворуч, перетнув дорогу i за кiлька хвилин здолав тi триста метрiв, якi вiддiляли мене вiд Центрального вокзалу Осло. Гадаючи, що бiльше нiколи в життi не побачу Олегову мармизу.

Та сидячи в тунелi пiд платформами з люлькою в ротi, я з подивом дiзнався, що наша зустрiч iще не скiнчилася. Якраз навпаки! Вiн став надi мною, не кажучи нi слова. А потiм прихилився до стiни i, ковзнувши по нiй спиною, сiв поруч зi мною. Простягнув менi руку. Я дав йому люльку. Вiн зробив затяжку. Закашлявся. А потiм простягнув менi другу руку: «Здачу». Отак команда «Густо й Олег» стала фактом. Кожного дня, коли вiн закiнчував роботу на складi у фiрмi «Клас Ольсон», куди влаштувався на лiто, ми йшли до центру мiста, де купалися в брудному ставку на територii Середньовiчного парку i дивилися, як iде будiвництво новоi частини мiста довкола Оперного театру.

Ми розповiдали один одному про все, чим хотiли займатися i ким хотiли стати, про те, куди збиралися поiхати, i при цьому курили й нюхали все те, що могли придбати за грошi, якi Олег отримував на своiй лiтнiй роботi.

Я розповiв йому про свого прийомного батька, про те, як вiн мене вигнав, бо моя прийомна мати до мене чiплялася. А ти, Олеже, розповiдав менi про типа, з яким жила твоя мати, про полiцая на iм’я Харрi, що, за твоiми словами, був першокласним чуваком. Чоловiком, якому дiйсно можна було довiряти. Але щось не склалося. Спочатку мiж ним та твоею матiр’ю. А потiм ти влип у справу про вбивство, яку вiн розслiдував. Саме тодi ви з матiр’ю i перебралися до Амстердама. Я зазначив, що, можливо, той тип i справдi був «першокласний», але, як на мене, це якийсь смердючий вираз. А ти вiдказав, що мiй улюблений прикметник «довбаний» смердить iще гiрше. Невже нiхто не пояснив менi, що насправдi треба казати не «довбаний», а «грьобаний», спитався ти. Таке дитяче запитання! А ще ти спитав, чому я вживаю таку надмiрну кiлькiсть простонародних виразiв та слiв. Бо я ж мешкаю не в Схiдному Осло. Я вiдповiв, що надмiрнiсть та перебiльшення – це для мене принципово, бо допомагае донести думку i висловити точку зору, тому слово «довбаний» тiльки здаеться неправильним, а насправдi воно дуже правильне. І свiтило сонце, i менi було гарно, бо зi мною ще нiколи й нiхто так не розмовляв.

Чисто по приколу ми стали жебрати грошi на вулицi Карл Йоганс-гате. На Редгуспляссен я поцупив скейтборд i за пiвгодини обмiняв його на спiд бiля станцii «Єрнбанеторгет». Потiм ми сiли на човен до острова Говедея, де купалися й пили пиво. Якiсь дiвчата запросили нас на яхту свого татка, де ти стрибнув зi щогли у воду, мало не гепнувшись на палубу. Опiсля ми подалися трамваем до Екеберга подивитися захiд сонця, а там якраз проводився матч на кубок Норвегii, i мерзотний футбольний тренер з Трьонделага поклав на мене око. Я сказав йому, що вiдсмокчу у нього за тисячу крон, вiн виклав тисячу готiвкою, а я почекав, поки вiн спустить штани до кiсточок, – i чкурнув геть, прихопивши грошi. Згодом ти менi розповiдав, що той тренер геть отетерiв i повернувся до тебе, немов прохаючи тебе виконати роботу за мене.

Здавалося, те лiто нiколи не скiнчиться. Та воно все одно скiнчилося. Твою останню платню ми витратили на цигарки з марихуаною. Ми курили iх i пускали дим у блiде й порожне нiчне небо. Ти сказав, що повернешся до школи, добре навчатимешся, поглиблено вивчатимеш право, як i твоя мати. А пiсля школи ти збирався поступити в оте довбане Полiцейське училище! Ми смiялися до слiз.

Та коли почалися шкiльнi заняття, ми стали рiдше бачитися. Потiм iще рiдше. Ви з матiр’ю жили аж на пагорбi Гольменколлен, а я знайшов собi

притулок на матрацi в кiмнатi для репетицiй однiеi групи. Вони не заперечували проти того, щоб я там ночував, за умови, що я стерегтиму iхню апаратуру, а пiд час репетицiй – не заважатиму iм. Тому я викинув тебе з голови, гадаючи, що ти повернувся до свого звичного та комфортного – i жалюгiдного – життя. Приблизно в той час я почав торгувати наркотою.

Це трапилося абсолютно випадково. Я видурив грошей у жiнки, з якою жив, подався до центральноi станцii Осло i спитав Туту, чи мае вiн кристалiчний метамфетамiн. Туту трохи заiкався; вiн iшачив на Одiна – боса банди Лос-Лобос з Альнабрю. Свое прiзвисько вiн заробив тодi, коли Одiн, аби вiдмити валiзу наркогрошей, послав Туту до однiеi державноi букмекерськоi контори в Італii, щоби зробити ставку на футбольний матч, результат якого був «домовлений» – i Одiн про це знав. Згiдно з домовленiстю, команда господарiв поля мала перемогти з рахунком 2:0. Одiн навчив Туту, як сказати 2:0, але у поворотний момент номер один Туту так розхвилювався, роблячи ставку, i почав так сильно заiкатися, що букмекеру здалося, наче Туту сказав англiйською «ту-ту» замiсть «ту-нiл». І на купонi букмекер так i написав: 2:2. Звiсно, за десять хвилин до закiнчення гри господарi вели з рахунком 2:0, усе як годиться, всi задоволенi. Але не Туту, який щойно помiтив на своему папiрцi цифри 2:2. І второпав, що зробив ставку саме на цей рахунок. До нього починае доходити, що Одiн йому колiна попрострiлюе. Бо мае дивну звичку людям колiна прострiлювати. Але тут настав поворотний момент номер два. На лавi запасних сидiв новий форвард iз Польщi, чия iталiйська була така ж погана, як англiйська Туту, тому вiн не второпав, що результат гри було визначено наперед. І коли тренер випустив його на поле на замiну, вiн заграв дуже добре, бо саме за це, на його думку, йому заплатили грубi грошi. Так добре, що забив. Двiчi. Туту був врятований. Та коли Туту того ж вечора приземлився в Осло i вiдразу ж пiшов до Одiна розповiсти про нечувану удачу, як ця удача знову вiд нього вiдвернулася – для рiвноваги. Вiн розпочав з розповiдi про те, що напартачив i поставив готiвку не на той результат. І при цьому так хвилювався та заiкався, що Одiну урвався терпець, вiн вихопив з шухляди револьвера i прострелив Туту колiно iще задовго до того, як вiн дiйшов у своiй розповiдi до поляка.

Та як би там не було, а того дня, коли я приiхав до Центрального вокзалу Осло, Туту сказав менi, що льоду в нього не з-з-з-залишилося i менi д-д-д-доведеться задовольнитися порошком. Порошок дешевший, i хоча обидва е метамфетамiнами, я порошок терпiти не можу. «Льодок» – це такi бiлi кристалики, якi зривають твою стрiху, а той смердючий жовтий порошок, що продають в Осло, змiшують то з борошном, то з цукром-рафiнадом, то з аспiрином, то з вiтамiном В12 i бозна з чим iще. Для гурманiв, так би мовити, продають розфасованi знеболювачi з присмаком спiду. Але я купив те, що в нього було з невеличкою знижкою за оптову покупку, i в мене ще залишилося достатньо грошей на амфетамiн. А оскiльки амфетамiн – це чиста, нерозбавлена манна небесна в порiвняннi з метамфетамiном, тiльки спрацьовуе трохи повiльнiше, я понюхав трохи спiду, ще дужче розбавив метамфетамiн борошном i продав усе це бiля Плати з фантастичним наваром.

Наступного дня я знову пiшов до Туту i повторив цю бiзнесову операцiю, наваривши навiть бiльше, нiж попереднього разу. Через день зробив те ж саме: трохи понюхав, а решту розбавив i продав. Сказав Туту, що мiг би продавати й бiльше, якби вiн давав менi товар на реалiзацiю, але вiн тiльки розсмiявся у вiдповiдь. Коли ж я заявився до Туту вчетверте, вiн повiдомив, що його бос запропонував менi спiвробiтництво на п-п-п-постiйнiй основi. Вони бачили, як я збував товар, i iм сподобався мiй метод роботи. Якщо я продаватиму двi партii за день, що означало п’ять штук чистого навару, то взагалi не буде нiяких питань. Отак я став вуличним товкачем вiд Одiна та Лос-Лобос. Вранцi я брав товар у Туту, а на п’яту мав приносити виручку та залишки. Денна змiна. Залишкiв нiколи не було. Близько трьох тижнiв усе йшло добре. Та одноi середи, коли я розпродав на набережнiй Вiппетанген двi партii товару, набив кишенi грошвою, а нiс – спiдом, менi раптом подумалося: а якого бiса я маю зустрiчатися з Туту на вокзалi? Тому я настрочив йому текстове повiдомлення, що iду у вiдпустку, i застрибнув на пором до Данii. Зi мною трапилося «затемнення», на небезпеку якого слiд зважати, коли надто довго i надто часто приймаеш амфетамiн.

Повернувшись, я прочув, що мене розшукуе Одiн. Чесно кажучи, я трохи всрався, бо знав, яким чином Туту заробив свое прiзвисько. Тож я принишкнув i став отиратися в районi Грюнерльокка. Чекав на Судний день. Та Одiна турбували проблеми набагато важливiшi за якогось там товкача, який заборгував йому кiлька тисяч крон. У мiстi з’явився конкурент. «Чоловiк з Дубая». Не на ринку амфетамiну, а на ринку героiну, i ця обставина була для Лос-Лобос набагато важливiшою за всi iншi. Дехто казав, що конкуренти – бiлоруси, дехто казав, що вони – литовцi, а дехто – що вони норвезькi пакистанцi. Однак усi сходилися на тому, що це була професiйна органiзацiя, новачки нiкого не боялися, i тому було б краще знати про них забагато, анiж замало.

То була гiвняна осiнь.

Я вже давно вилетiв у фiнансову трубу, роботи не мав i змушений був сидiти й не рипатися. Якось я знайшов покупця на апаратуру музичноi групи в примiщеннi на вулицi Бiспегата, i вiн навiть приходив на ту апаратуру подивитися. Менi вдалося переконати його, що вона – моя власна. Зрештою, я ж тут жив, як-не-як! Залишилося тiльки узгодити час, коли вiн змiг би приiхати i забрати ii. І в цей момент з’явилася Ірен, наче той янгол-рятiвник. Мила рудувата Ірен з ластовинням на лицi. Якось одним жовтневим ранком я щось робив з якимись хлопцями в парку Софiенберг, аж раптом з’являеться вона, ледь не плачучи вiд щастя. Я спитав ii, чи мае вона грошi, i вона помахала карткою Visa. То була картка Рольфа, ii батька. Ми пiшли до найближчого касового апарата i випорожнили геть увесь його рахунок. Спочатку Ірен не хотiла, та коли я пояснив iй, що вiд цього залежало мое життя, вона зрозумiла, що просто мусить це зробити. Ми пiшли до «Олiмпена», попоiли там i попили, купили кiлька грамiв спiду, а потiм повернулися до мене на Бiспегату. Вона розповiла, що страшенно посварилася з матiр’ю. І залишилася у мене ночувати. Наступного дня я взяв ii з собою на вокзал. Там ми зустрiли Туту. Вiн сидiв на своему мотоциклi в шкiрянцi з вовчою головою на спинi. Незважаючи на стильну козлину борiдку, пiратський шарф на шиi i татуювання, що виднiлися з-пiд комiрця, вiн все одно мав вигляд огидного довбаного лакея. Забачивши, що я до нього йду, вiн ледь не зiскочив зi свого байка, щоби кинутися за мною навздогiн. Та я й не думав тiкати, а натомiсть вiддав йому двадцять тисяч боргу плюс п’ять штук за процентами. Подякував за те, що вiн позичив менi грошей на вiдпустку. І висловив сподiвання, що ми все почнемо з чистого аркуша. Позираючи на Ірен, Туту зателефонував Одiну. Я вiдразу ж зрозумiв, що йому треба. А вiн знову поглянув на Ірен. Бiдолашну i зблiдлу красуню Ірен.

– Одiн каже, що йому т-т-треба ще п’ять, – сказав Туту. – Якщо нi, то вiн наказав п-п-п… – Вiн замовк i глибоко вдихнув.

– Побити мене, – пiдказав я.

– Так. Прямо зараз.

– Гаразд, я продам тобi сьогоднi двi партii товару.

– Тобi доведеться спершу за них зап-п-п-платити.

– Та годi тобi, я iх

сплавлю за якихось двi години.

Туту окинув мене поглядом. Кивнув на Ірен, яка стояла на нижнiй сходинцi i чекала.

– А як з нею бути?

– Вона менi допомагатиме.

– Дiвчата стають гарними продавцями. Вона вже сидить на наркотi?

– Ще нi, – вiдповiв я.

– К-к-крадiй, – сказав Туту, вишкiрившись на мене своiм беззубим ротом.

Я порахував своi грошi. Моi останнi грошi. Вони завжди були останнi. А тепер з мене витiкае кров.

Через тиждень бiля рок-кафе «Вулиця В’язiв» передi мною та Ірен зупинився хлопець.

– Знайомся, це – Олег, – сказав я, зiскакуючи з парапету. – Познайомся з моею сестрою, Олеже.

Обнiмаючи його, я вiдчув, що вiн не опустив голови, бо дивився через мое плече. На Ірен. А крiзь його джинсову куртку я вiдчув, як пришвидшено забилося його серце.

Полiсмен Бернтсен сидiв, закинувши ноги на стiл i тримаючи слухавку бiля вуха. Вiн зателефонував до вiддiлка полiцii в Лiллестрьомi, що входив до територii вiдповiдальностi полiцii району Ромерiке, i представився як Томас Лундер, помiчник-лаборант з кримiнальноi полiцii. Полiцiант, з яким вiн розмовляв, пiдтвердив, що вони щойно отримали пакунок з «Гардермоена», в якому, на iхню думку, мiстився героiн. Згiдно зi стандартною iнструкцiею, всi конфiскованi в краiнi наркотики мали доправлятися на аналiз до лабораторii вiддiлу кримiнальноi полiцii, розташованоi в Осло в районi Брiн. Один раз на тиждень автомобiль кримiнальноi полiцii об’iжджав усi районнi полiцейськi дiльницi в регiонi Естланд. Іншi дiльницi присилали матерiал кур’ерами.

– Чудово, – вiдповiв Бернтсен, вертячи в пальцях фальшиву картку посвiдчення особи з фотографiею та пiдписом Томаса Лундера пiд нею. – Я все одно буду у справах у Лiллестрьомi i зможу забрати сумку для лабораторii. Нам хотiлося б негайно пiддати аналiзу таку крупну партiю. Домовилися, побачимося завтра вранцi.

Вiн поклав слухавку i поглянув у вiкно. На новобудову, що здiймалася до небес у районi Бйорвiка. Подумав: це ж скiльки всiляких дрiбних деталей треба було продумати й узгодити – розмiр шурупiв, рiзьбу в гайках, якiсть будiвельного розчину, гнучкiсть скла – усе це мало бути зроблене як годиться, щоби едине цiле функцiонувало як слiд. Подумав – i вiдчув глибоке задоволення. Бо воно таки дiйсно функцiонувало як слiд. Це мiсто й справдi функцiонувало як годиться.

9

Довгi й стрункi жiночi ноги сосен пiднiмалися до зеленоi хвойноi спiдницi, яка кидала передвечiрнi тiнi на гравiйну алею перед будинком. Харрi стояв у горiшньому кiнцi пiд’iзноi алеi, витираючи пiт пiсля пiдйому на крутий пагорб i вдивляючись у похмурий будинок. Його важкi, вкритi чорними плямами дерев’янi бруси випромiнювали солiднiсть та надiйнiсть: такий собi непорушний оплот, пристанище вiд злих духiв та стихii. Але цього було явно замало. Бо сусiднi будинки являли собою великi, позбавленi елегантностi вiлли, що зазнавали постiйного покращення й розширення. Ойштайн, позначена в його телефонi як «О», сказала колись, що колоди, з’еднанi зарубкою, були виразом буржуазноi туги за природою, простотою та заможнiстю. Але те, що побачив перед собою Харрi, являло собою хворобливий вираз збоченостi, таку собi фортецю, що мала захищати родину вiд облоги серiйних убивць. Тим не менше, вона все одно зупинила свiй вибiр саме на цiй спорудi.

Харрi пiдiйшов до дверей i натиснув на кнопку дзвiнка.

Всерединi почулися важкi кроки. І Харрi збагнув, що спершу мав би зателефонувати.

Дверi вiдчинилися.

Чоловiк, що перед ним з’явився, мав бiлявий чуб. То був чуб, який в молодостi був густий i, безсумнiвно, забезпечував своему господарю благоволiння жiнок. Тому власник чуба прихопив його з собою i в зрiлий вiк, сподiваючись, що коли чуприну трохи скучерявити й пiдпушити, то ефект буде не гiршим, анiж у молодостi.

На чоловiковi була добре випрасувана блакитна сорочка, i Харрi спало на думку, що у своiй молодостi цей чоловiк носив таку ж саму.

– Слухаю, – сказав чоловiк. Вiдкрите добродушне обличчя. Очi дивляться так, наче увесь час iм доводилося бачити лише приязнь i доброту. На нагруднiй кишенi – маленька вишита фiгурка гравця в поло.

Харрi вiдчув, що в ротi у нього пересохло. Вiн зиркнув на пластинку з iм’ям власника будинку.

«Ракель Фауке».

Однак замiсть Ракель на порозi стояв оцей чоловiк з привабливим, але безвольним обличчям i тримав рукою дверi так, наче цей будинок належав йому. Харрi знав, що мае декiлька варiантiв початкового гамбiту, але вiн зупинив свiй вибiр ось на якому:

– А ви хто такий?

Чоловiк на порозi сотворив такий вираз обличчя, який Харрi нiколи б не вдалося вiдтворити: незнайомець насупився i посмiхнувся одночасно. Той вираз мав означати поблажливе здивування вищоi особи, спричинене нахабнiстю якогось унтерменша.

– Оскiльки ви – надворi, а я – в хатi, то було б природнiше, коли б ви першi сказали менi – хто ви такий. І що вам потрiбно.

– Воля ваша, – погодився Харрi, гучно позiхнувши. «Знову спати хочеться. Це часовий зсув винуватий, а що ж iще?» – Я прийшов сюди поговорити з жiнкою, чие iм’я викарбуване на табличцi пiд дзвiнком.

– А ви вiд кого?

– Вiд «Свiдкiв Іегови», – вiдповiв Харрi, поглянувши на годинника.

Чоловiк миттю поглянув повз Харрi, видивляючись його напарника, який неодмiнно мав би тут бути, бо «Свiдки» по одному не ходять.

– Мене звуть Харрi, i я приiхав сюди з Гонконгу. Де вона?

Чоловiк на порозi здивовано вигнув брови.

– Ви – Харрi?

– Оскiльки це iм’я було модним у Норвегii впродовж останнiх пiвстолiття, можна з великою часткою вiрогiдностi припустити, що це – дiйсно мое iм’я.

Тепер незнайомець, кивнувши головою i злегка посмiхнувшись, придивився до Харрi уважнiше, немов подумки прокручуючи ранiш отриману iнформацiю про суб’екта, який перед ним стояв. Але нiщо в його поставi не свiдчило про те, що вiн збираеться впустити його всередину чи вiдповiсти на його запитання.

– Ну, що скажете? – спитав Харрi, змiстивши свою вагу на одну ногу.

– Я передам iй, що ви приходили.

Харрi зреагував ногою миттево. Вiн чисто iнстинктивно пiдняв угору пiдошву, i дверi ляснули по нiй, а не по верхнiй частинi черевика. Цього трюку вiн навчився на своiй новiй роботi. Незнайомець поглянув на ногу Харрi, а потiм на нього самого. Поблажливо-веселе здивування як вiтром здуло. Вiн хотiв був щось сказати. Якусь нищiвну фразу, яка вiдразу б вiдновила статус-кво. Але Харрi знав, що чоловiк передумае. Неодмiнно передумае, уздрiвши вираз обличчя Харрi, бо цей вираз часто змушував людей передумувати.

– Ви б краще… – почав незнайомець. І замовк. Клiпнув один раз. Харрi почекав. Поки з’явиться розгубленiсть. Вагання. І почнеться вiдступ. Клiпнув удруге. Чоловiк прокашлявся.

– Вона вийшла.

Харрi продовжував стояти як вкопаний. Запала дзвеняча тиша. Двi секунди. Три.

– Е-е-е… навiть не знаю, коли вона повернеться.

На обличчi у Харрi не поворухнувся жоден м’яз, зате фiзiономiя незнайомця стрибала вiд одного виразу до iншого, немов шукаючи, за яким з них сховатися. І нарештi зупинилася на тому, з якого почала: на приязному.

– Мене звуть Ганс Крiстiан. Е-е-е… вибачте за мою непривiтнiсть. Але сюди вже приходило багацько химерних людей, якi допитувалися про обставини цiеi справи, тому вкрай важливо, щоби Ракель мала хоча б трохи спокою. Я – ii повiрений.

– Їi?

– Їх – Ракелi та Олега. Проходьте, будь ласка.

Харрi кивнув.

На столi у вiтальнi лежали купи газет. Харрi пiдiйшов до них. Документи справи Олега.

Звiти. Висота стосiв свiдчила, що вони рили iнформацiю, не шкодуючи сил.

– Дозвольте запитати: а що вас сюди привело? – поцiкавився Ганс Крiстiан.

Харрi мовчки погортав газети. Проглянув результати ДНК-аналiзiв. Заяви свiдкiв.

– А що ви…

– А що я?

– А що ви тут робите? Невже ви не маете офiсу, де могли б зайнятися пiдготовкою документiв для захисту?

– Ракель теж хоче брати в цьому участь. Вона ж сама юрист. Послухайте, Холе, я чудово знаю, хто ви, знаю, що для Ракелi й Олега ви були близькою людиною, але…

– А наскiльки ви iм близькi, якщо чесно?

– Я?

– Так, ви. Бо, схоже, саме ви взяли на себе вiдповiдальнiсть забезпечити iх всебiчною пiдтримкою й турботою.

Харрi було байдуже, що вiн зробив такий вiдвертий натяк, вiн збагнув, що видав себе, i побачив, як його опонент з цiкавiстю подивився на нього. А ще вiн збагнув, що втратив iнiцiативу.

– Ми з Ракель – давнi друзi, – пояснив Ганс Крiстiан. – Я народився й вирiс неподалiк, ми разом вивчали право, i…отак воно сталося. Якщо найкращi роки свого життя проводити разом, то неминуче виникають мiцнiшi узи.

Харрi кивнув. Вiн знав, що йому не слiд було розкривати рота. Знав, що коли розкрие, то все, що вiн скаже, лише погiршить ситуацiю.

– Гм, дивно. За наявностi уз, про якi ви ведете мову, досить дивною виглядае та обставина, що коли ми з Ракель були разом, я вас нiколи не бачив i нiчого про вас не чув.

Ганс Крiстiан не змiг вiдповiсти на це запитання. Дверi розчинилися. Й увiйшла вона.

Харрi вiдчув, як його серце наче пазурi вхопили, мiцно стиснули i почали смикати туди-сюди.

Їi фiгура залишилася такою ж самою: стрункою й прямою. Обличчя теж було таке саме: серцеподiбне, з темно-карими очима та трохи зашироким ротом, який так любив смiятися. Волосся також було майже таким самим, як i ранiше: довгим, хоча трiшечки свiтлiшим. Але очi Ракелi змiнилися. То були очi загнаноi тварини – полохливi й широко розкритi. Та коли iхнiй погляд упав на Харрi, то йому здалося, наче щось все ж таки повернулося. Щось вiд тiеi людини, якою вона колись була. Вiд того, якими вони були.

– Привiт, Харрi, – сказала вона. І разом зi звуком ii голосу повернулося все решта, все решта пригадалося.

Двома широкими кроками вiн пiдiйшов до неi й обiйняв. Вiдчув запах ii волосся. Дотик ii пальцiв на своiй спинi. Вона першою розiмкнула обiйми i вiдпустила його. Вiн ступив крок назад i поглянув на неi.

– Маеш гарний вигляд, – сказав вiн.

– Ти теж.

– Брехуха.

Вона поспiшила посмiхнутися, бо ii очi вже наливалися слiзьми.

Вони так i лишилися стояти. Харрi дозволив iй вивчати себе поглядом, придивлятися до свого постарiлого обличчя з новим шрамом.

– Харрi, – повторила вона, а потiм схилила набiк голову i розсмiялася. Перша сльоза затремтiла на вii i впала, утворивши стрiчку на гладенькiй шкiрi ii щоки.

Десь у кiмнатi чоловiк з гравцем у поло на сорочцi нарочито кашлянув i сказав щось про те, що мае йти на збори.

І вони лишилися самi.

Коли Ракель робила каву, вiн помiтив, що вона очей не зводила з його металевого пальця, але обое утрималися вiд коментарiв. Мiж ними iснувала мовчазна домовленiсть: жодним словом не згадувати Снiговика. Тож Харрi вмостився за столом на кухнi i натомiсть став розповiдати iй про свое життя в Гонконгу. Розповiв те, що мав змогу розповiсти. Що робота «борговим консультантом» на Германа Клюйта в сферi неоплачених рахункiв полягае в зустрiчах з клiентами-боржниками з метою по-дружньому i ненав’язливо освiжити iхню пам’ять. Коротше кажучи, його консультацii полягали в порадi сплатити борг настiльки швидко, наскiльки це дозволяють реальнi обставини. Харрi пояснив, що його головним i мало не единим професiйним аргументом був зрiст один метр дев’яносто три сантиметри в шкарпетках, а також широкi плечi, почервонiлi очi та свiжий шрам.

– Доброзичливий дiловий пiдхiд. Багатонацiональна публiка в Гонконгу, Тайванi та Шанхаi, вдягнена в костюми з краватками. Готелi, де харчi й напоi подаються в номери. Елегантнi офiснi споруди. Цивiлiзованi приватнi банки в швейцарському стилi з китайським колоритом. Захiднi рукостискання та ввiчливi фрази. І азiйськi посмiшки. Загалом, усi боржники платять наступного ж дня. Герман Клюйт задоволений. Ми розумiемо один одного.

Ракель налила iм обом кави i сiла за стiл. Зробила глибокий вдих.

– Я отримала роботу в Мiжнародному судi в Гаазi з офiсом в Амстердамi. Я гадала, що коли ми полишимо цей будинок, це мiсто, позбудемося тiеi уваги, яка була до нас прикута…

«І позбудемося мене», – подумки додав Харрi.

– …болiсних спогадiв, то все буде гаразд. І певний час так воно й було. Але потiм почалося оте. Спочатку безпричиннi напади гнiву. Коли Олег був малим хлопчиком, вiн навiть голосу нiколи не пiдвищував. Так, вiн бував дратiвливим, але нiколи не… таким, як зараз. Сказав, що я зруйнувала йому життя, забравши його з Осло. Вiн сказав це, знаючи, що менi нiчим крити. А коли я починала плакати, вiн теж починав плакати. Питав, навiщо я тебе вигнала. Ти врятував нас вiд… вiд…

Харрi розумiюче кивнув головою, щоби iй не довелося називати iм’я.

– Вiн почав пiзно приходити додому. Сказав, що з друзями зустрiчаеться, але я тих друзiв нiколи не бачила. Одного разу вiн зiзнався, що був у кав’ярнi на Лейдсеплейн i курив там марихуану.

– В «Палацi Бульдога», де повно туристiв?

– Та отож. Мабуть, для Амстердама це норма, подумала я. Але водночас я перелякалася. Його батько… ти ж знаеш…

Харрi кивнув. Аристократичнi гени Олега, якi вiн успадкував вiд свого батька. Нервове пiднесення, напади лютi i меланхолii. Краiна Достоевського.

– Вiн подовгу сидiв у своiй кiмнатi, слухаючи музику. Важку й похмуру. Ти ж добре знаешся на таких групах.

Харрi знову кивнув.

– Але вiн слухав також i твоi записи. Френка Заппу. Майлза Девiса. Суперграсс. Нiла Янга. Суперсайлент.

Назви прозвучали так швидко, що Харрi запiдозрив Ракель у тому, що вона пiдслуховувала Олега.

– А потiм одного дня я випадково зайшла до його кiмнати i знайшла там двi пiгулки зi смайликами на них.

– Екстазi?

Вона кивнула.

– Два мiсяцi по тому я подала заяву, отримала роботу в офiсi Генерального прокурора, i ми знову перебралися сюди.

– До старого, безпечного i безневинного Осло.

Ракель знизала плечима.

– Олег потребував змiни обстановки. Можливостi почати все наново. І це спрацювало. Вiн не з тих, хто мае багато друзiв, ти ж знаеш, але Олег зустрiв кiлькох старих приятелiв i добре вчився у школi, допоки… – Їi голос затремтiв, i вона подавлено замовкла.

Харрi мовчав. Сьорбнув кави. І приготувався до найгiршого.

– Вiн днями поспiль не бував удома. Я не знала, що робити. А вiн чинив, як йому заманеться. Я телефонувала до полiцii, психологам, соцiологам. Офiцiйно вiн ще не був повнолiтнiм, однак нiхто не мiг нiчого вдiяти, якщо не було доказiв вживання наркотикiв чи порушення закону. Я почувалася такою безпомiчною. Я, котра завжди вважала, що у всьому винуватi батьки, котра завжди мала напоготовi конкретний варiант розв’язання проблеми, коли дiти iнших батькiв вiдбивалися вiд рук. Не будь бездiяльним та апатичним, проявляй iнiцiативу! Дiй!

Харрi поглянув на ii руку, яка лежала поруч iз його рукою на столi. Витонченi пальцi. Тоненькi жилки, якi зазвичай на початку осенi ще ховалися пiд загаром. Але вiн придушив iмпульсивне бажання прикрити ii руку своею. Щось стало на завадi. Олег.

Ракель зiтхнула.

– Тож я пiшла до центру мiста i почала шукати його. Вечiр за

вечором. Нiч за нiччю. Аж поки не знайшла. Вiн стояв на розi вулицi Тольбугата i явно був радий мене бачити. Сказав, що всiм задоволений. Мае роботу i мешкае на квартирi з друзями. Що йому потрiбна свобода жити так, як йому хочеться. Менi не слiд було ставити йому так багато запитань. Вiн «мандрував». У такий спосiб проводив свою академiчну вiдпустку – подорожував навколо свiту, як усi iншi дiтлахи на пагорбi Гольменколлен. Плив пiд вiтрилом навколо свiту у центрi Осло.

– Яка одiж на ньому була?

– Що ти хочеш сказати?

– Нiчого. Продовжуй.

– Вiн сказав, що невдовзi повернеться додому. І закiнчить навчання у школi. Тож ми домовилися, що в недiлю вiн повернеться, i ми разом пообiдаемо.

– Вiн повернувся?

– Так. А коли вiн знову пiшов, то я побачила, що вiн був у моiй спальнi i поцупив мою коробочку з коштовностями. – Ракель тремтливо зiтхнула. – В тiй коробцi був перстень, що ти купив менi у Вестканторгет.

– Вестканторгет?

– Ти що, не пам’ятаеш?

Пам’ять Харрi завертiлася назад з максимальною швидкiстю, повертаючи його в минуле. Там було кiлька темних плям, кiлька свiтлих, в якi йому не захотiлося заглиблюватися, а також обширнi порожнi мiсця, якi поглинув свого часу алкоголь. Але були там i зони, що мали колiр та структуру. Як отой день, коли вони гуляли ринком секонд-хенду в районi Вестканторгет. Чи був з ними Олег? Так, був. Звiсно, що був. Бо е фото, зроблене автоспуском. Опале осiнне листя. Чи то було якогось iншого дня? Вони неквапливо йшли вiд ятки до ятки. Старi iграшки, череп’яний посуд, iржавi портсигари, вiнiловi платiвки в конвертах i без конвертiв, запальнички. І золотий перстень.

Тому персню було так самотньо серед iнших речей. Тому Харрi купив його i надiв iй на палець. Щоби дати персню нову домiвку, сказав вiн. Або щось у такому дусi. Щось легковажне й напiвжартiвливе, котре, на його думку, вона мала розцiнити як вияв сором’язливостi й приховане зiзнання в коханнi. Можливо, саме так воно й сталося, принаймнi вони обое розсмiялися. Вони смiялися з його слiв, з купленого персня, з того, що вони удвох знали те, що вже знали iншi. І з того, що все у них добре. Бо все, чого вони хотiли i водночас не хотiли, крилося в цьому дешевому потертому перснi. Вiн був наче урочиста обiцянка кохати одне одного пристрасно й довго, доти, допоки стане сили, а потiм розлучитися, коли кохання вже не залишиться. А коли вона його покинула, то це сталося, звiсно, з iншоi причини. Поважноi причини. Але Харрi подумки вiдзначив, що Ракель потурбувалася про отой неоковирний перстень, зберiгши його в скриньцi з коштовностями, якi вона успадкувала вiд своеi матерi-австрiйки.

– Може, пiдемо погуляемо, доки сонце не зайшло? – спитала вона.

– Гаразд, – погодився Харрi, посмiхнувшись iй у вiдповiдь. – Ходiмо прогуляемося.

Вони пiшли по дорозi, що кiльцем пiднiмалася до кряжу пагорба. Листянi дерева на сходi були такi червонi, що здавалося, наче вони палають. Свiтло, граючи на поверхнi фiорду, робило його схожим на розплавлений метал. Але Харрi цiкавився рукотворними рисами мiста, яке розкинулося внизу. З висоти пагорба воно скидалося на мурашник. Будинки, парки, дороги, крани, човни в гаванi, лiхтарi, що вже почали загорятися… Авто i поiзди, що поспiхом сновигали туди-сюди. Вся сукупнiсть людськоi дiяльностi. І лише чоловiк, який мае час зупинитися й кинути уважний погляд на заклопотаних мурах, здатен поставити просте запитання: а навiщо?

– Менi сняться тиша i спокiй, – сказала Ракель. – І бiльше нiчого. А ти? Що сниться тобi?

Харрi знизав плечима.

– Вузький коридор, де мене наздоганяе й поглинае снiгова лавина.

– Оце так!

– Ти ж знаеш про мою клаустрофобiю.

– Нам часто сниться те, чого ми боiмося й чого бажаемо. Зникнути, опинитися заживо в могилi. Якимось чином це дае вiдчуття безпеки, еге ж?

Харрi глибше засунув руки в кишенi.

– Все дуже просто. Три роки тому мене заживо поховала лавина. Не бiльше й не менше.

– Значить, тобi не вдалося втекти вiд своiх привидiв, незважаючи на те, що ти подався аж до Гонконгу?

– Та нi, частково вдалося, – запевнив ii Харрi. – В результатi цiеi подорожi iхнi ряди помiтно порiдшали.

– Невже?

– Насправдi, Ракель, вiд дечого можна втекти. Мистецтво поводження з привидами полягае в тiм, щоби насмiлитися довго й пильно дивитися на них – допоки не побачиш iх такими, якими вони е насправдi. А насправдi – це просто привиди. Безсилi привиди, позбавленi життя.

– А скажи, будь ласка, – мовила Ракель таким тоном, що Харрi збагнув: ця тема iй не подобаеться. – Чи е зараз у твоему життi якась жiнка? – Це питання прозвучало настiльки легко й невимушено, що вiн навiть не повiрив, що його почув.

– Ну…

– Скажи.

Виходячи на прогулянку, Ракель начепила сонцезахиснi окуляри. Тому важко було сказати, скiльки вона хотiла почути. І Харрi наважився на обмiн. «Я скажу, але нехай i вона потiм скаже. Якщо я захочу слухати».

– Була. Китаянка.

– Була? Вона що, померла? – спитала Ракель з грайливою усмiшечкою. Йому здалося, що вона здатна витримати удар. Але все одно йому б хотiлося, щоби Ракель виявила бiльше делiкатностi в цьому питаннi.

– Жiнка-бiзнесмен iз Шанхая. Вона турботливо плекае свою guanxi, тобто мережу корисних знайомств. Я е частиною тiеi мережi, i та жiнка iнколи про мене згадуе – коли iй треба. До того ж, вона мае дуже багатого i дуже старого чоловiка-китайця.

– Іншими словами, ти з вигодою користаешся ii турботливою вдачею.

– Менi хотiлося б, щоби це дiйсно було так.

– Он як?

– У неi досить специфiчнi вимоги стосовно «де i коли». І «як». Наприклад, iй подобаеться…

– Досить! – сказала Ракель.

Харрi саркастично посмiхнувся.

– Ти ж знаеш, я завжди мав слабкiсть до жiнок, котрi знають, чого хочуть.

– Я ж сказала: досить!

– Повiдомлення отримано.

Далi вони йшли мовчки. Аж поки Харрi, нарештi, не наважився вимовити слова, якi витали довкола них у повiтрi.

– А що ти можеш сказати про отого типа на iм’я Ганс Крiстiан?

– Ганс Крiстiан Сiмонсен? Вiн – юрисконсульт Олега.

– Нiколи не чув про жодного Ганса Крiстiана Сiмонсена, коли займався розслiдуванням убивств.

– Вiн – iз цього району мiста. Ми були однокурсниками в правничому вузi. Тому вiн запропонував своi послуги.

– Ти диви, сходиться.

Ракель розсмiялася.

– Здаеться, вiн два-три рази запрошував мене на побачення, коли ми були студентами. А ще вiн хотiв, щоби ми разом брали уроки джаз-танцiв.

– Боже борони!

Ракель знову розсмiялася. Господи, як же вiн скучив за цим смiхом!

– Ти ж знаеш, я завжди мала слабкiсть до чоловiкiв, якi знають, що iм треба, – пiддiла вона його.

– Угу, – сказав Харрi. – І що ж тi чоловiки для тебе зробили корисного?

Вона не вiдповiла. Їй i не треба було. Натомiсть мiж ii широкими чорними бровами утворилася глибока задумлива зморшка. Харрi пригадав, як нiжно гладив ту зморшку пальцями кожного разу, коли ii помiчав.

– Інколи краще мати адвоката, вiдданого справi, анiж адвоката, настiльки досвiдченого, що результат вiн знае наперед.

– Ясно. Ти маеш на увазi такого юриста, який знае, що цю справу виграти неможливо?

– Ти хочеш сказати, що менi слiд було найняти якогось старого занудливого роботягу?

– Зазвичай найкращi правники i бувають найбiльш вiдданими справi.

– Це – дрiбне нарковбивство, Харрi. Найкращi адвокати займаються бiльш престижними й перспективними справами.

– І що ж розповiв Олег про те, що сталося, своему вiдданому

адвокату?

Ракель зiтхнула.

– Сказав, що нiчого не пам’ятае. І окрiм цього вiн нiкому й нiчого не бажае говорити.

– І саме на цьому ти хочеш побудувати свiй захист?

– Послухай-но, Ганс Крiстiан – чудовий фахiвець у своiй царинi. Вiн знае, що треба робити i про що йдеться. Вiн консультуеться з найкращими спецiалiстами. І вiн працюе не покладаючи рук i вдень, i вночi – повiр менi.

– Тобто, iншими словами, ти з вигодою користаешся його турботливою вдачею?

Цього разу Ракель не розсмiялася.

– Все дуже просто: я – мати. І готова зробити все, що буде потрiбно.

Вони зупинилися на краю лiсу i сiли на окремi стовбури ялин. Сонце на заходi вже опустилося до вершечкiв дерев i висiло над ними, наче здута повiтряна кулька в День незалежностi.

– Звiсно, я знаю, чому ти приiхав, – сказала Ракель. – Але що конкретно ти плануеш робити?

– Виявити на сто вiдсоткiв упевненостi – винуватий Олег чи невинуватий.

– Чому?

Харрi знизав плечима.

– Тому, що я – детектив. І тому, що так влаштований наш людський мурашник. Нiкого не можна засуджувати, допоки немае цiлковитоi впевненостi. Допоки е сумнiви.

– А ти маеш сумнiви?

– Так, я маю сумнiви.

– І це – едине, iз-за чого ти сюди приiхав?

Тiнi ялин наповзли на них. Харрi у своему лляному костюмi почав тремтiти: його термостат ще явно не встиг перелаштуватися на 59,9 градуса пiвнiчноi широти.

– Дивно, – мовив вiн. – Але з усього часу, який ми провели разом, менi важко пригадати хоч щось, окрiм розрiзнених моментiв. Я пригадую тiльки тодi, коли дивлюся на фото. Пригадую так, як зображено на фото. Навiть якщо я знаю, що це – неправда.

Вiн поглянув на неi. Ракель сидiла, пiдперши рукою пiдборiддя. В ii звужених очах поблискувало сонце.

– Втiм, може, саме тому ми й робимо знiмки, – продовжив Харрi. – Щоби забезпечити фальшивий доказ на пiдтвердження фальшивоi заяви про те, що ми були щасливi. Бо думка про те, що ми не були щасливими хоча б упродовж невеличкого перiоду в нашому життi, е незносною. Дорослi наказують дiтям посмiхатися на фото, втягують iх у брехню, тому ми й посмiхаемося, зображаючи щастя. Але Олег посмiхався тiльки тодi, коли йому хотiлося; брехати вiн не мiг, бо не мав такого «таланту». – Харрi обернувся до сонця, спiймав його останнi променi, що простяглися, мов жовтi пальцi, помiж найвищими гiлками на самiсiнькому вершечку кряжа. – На дверцятах його шафки у «Валле Говiн» я знайшов фото, де ми зображенi всi втрьох. І знаеш що, Ракель? На тому фото Олег посмiхався.

Харрi зосередився на ялинах. Те слабке забарвлення, яке на них iще лишалося, швидко блякло, i вони ставали схожими на шеренги привидiв-охоронцiв у чорнiй унiформi. Вiн почув, як вона пiдiйшла до нього, вiдчув ii руку на своiй руцi, вiдчув крiзь свiй лляний костюм ii гарячу щоку i вдихнув аромат ii волосся.

– Менi не потрiбнi фотографii, щоби пригадати, якi щасливi ми були, Харрi.

– Угу.

– Може, ми самi поволi навчили себе брехати. Це трапляеться з усiма нами.

Харрi кивнув. Дунув порив вiтру, i вiн знову затремтiв вiд холоду. Коли ж вiн навчився брехати? Може, тодi, коли Сiс спитала, чи бачить iх з небес iхня мати? Невже вiн навчився брехати так рано? Може, саме через це йому було так легко збрехати тодi, коли вiн вдав, що не розумiе, чим займаеться Олег? Олег втратив свою невиннiсть не тодi, коли навчився брехати, не тодi, коли навчився впорскувати героiн чи наважився вкрасти материнi прикраси. Це сталося тодi, коли вiн навчився ефективно й без ризику продавати наркотики, якi поглинають душу, руйнують тiло i ввергають свого покупця в мокре й холодне пекло наркотичноi залежностi. Якщо Олег i був невинуватий в убивствi Густо, вiн все одно винуватий.

Чоловiк з Дубая. Лiтайте авiалiнiею «Emirates».

Дубай – це в Об’еднаних Арабських Емiратах.

Але вiолiн продають не араби, а товкачi у футболках «Арсеналу». Тi футболки iм видали разом iз вказiвками, як слiд правильно продавати дурман: у одного грошi, у другого – наркота. Помiтна, але звичайна футболка, яка вказуе на те, що вони продають i до якоi органiзацii належать. Нi, не до однiеi з тих звичайних i ефемерних банд, якi розпадалися i щезали через свою власну пожадливiсть, тупiсть, апатiю та дурну впертiсть. А до органiзацii, яка уникае зайвих ризикiв, яка не показуе, хто за нею стоiть, але, тим не менше, мае монополiю на улюблений новий дурман наркоманiв. І Олег був одним iз них. Харрi не був знавцем футболу, але був майже на сто вiдсоткiв упевнений, що Ван Персi та Фабрегас – то е гравцi «Арсеналу». І на сто вiдсоткiв упевнений в тiм, що жоден з уболiвальникiв «Тоттенхема» не вдягнув би футболки «Арсеналу» просто так, без поважноi причини. Про це вiн дiзнався вiд Олега.

І неспроста Олег не бажав говорити анi з полiцiею, анi з ним. Бо працював на чоловiка чи органiзацiю, про яких нiхто нiчого не знав. На чоловiка чи органiзацiю, яка змушувала кожного мовчати як риба. Якраз звiдси Харрi i мае розпочати свое слiдство.

Ракель почала плакати i зарилася обличчям йому в шию та волосся. Їi сльози зiгрiли Харрi шкiру; вони потекли пiд сорочку, на груди i проникли в серце.

Темрява впала швидко.

Сергiй лежав на своему лiжку, витрiщившись у стелю.

Одна за одною спливали секунди.

Найважче i найдовше – це чекати. І вiн навiть не знав достеменно, трапиться це чи не трапиться. Чи стане необхiдне неминучим. Вiн погано спав. Бачив поганi сни. Вiн мав знати. І вiн певний час тому зателефонував Андрiю i спитав, чи можна поговорити з дядьком. Але Андрiй вiдповiв, що отамана наразi немае. І все.

Отак завжди бувало з дядьком. А бiльшу частину свого життя Сергiй навiть не пiдозрював про його iснування. Тiльки пiсля того, як вiн (а вiрнiше, його представник-вiрменин) з’явився i навiв порядок, Сергiй почав наводити довiдки. І вiн з великим подивом дiзнався, як мало в його сiм’i знали про цього родича. Сергiй встановив, що дядько прибув звiдкись iз заходу i через шлюб став членом iхньоi родини в 1950-х роках. Дехто казав, що вiн – литовець, iз родини куркулiв, селян-землевласникiв, яких Сталiн активно виселяв, i саме тому родина дядька опинилася в Сибiру. Іншi стверджували, що вiн був членом невеличкоi громади «Свiдкiв Іегови», яких депортували з Молдавii до Сибiру 1951 року. Старенька тiтка казала, що хоча дядько й був начитаним, чемним i мав талант до iноземних мов, вiн швидко призвичаiвся до iхнього простого стилю життя i прийняв як своi старовиннi традицii сибiрських урок. Напевне, саме ця його здатнiсть призвичаюватися у поеднаннi з неабиякою дiловою хваткою швидко змусила решту урок визнати його своiм ватажком. Невдовзi вiн уже керував однiею з найприбутковiших контрабандистських мереж у всьому Пiвденному Сибiру. У вiсiмдесятих роках двадцятого столiття його бiзнес настiльки розрiсся, що представники влади навiть за хабар уже не могли заплющувати на нього очi. Коли мiлiцiя вчинила напад (а це було в часи, коли Радянський Союз уже трiщав по швах), то це, за словами одного сусiда, який пам’ятав дядька, був удар настiльки потужний i кривавий, що скорiше нагадував блiцкриг, а не дii правоохоронцiв. Спочатку з’явилися повiдомлення про те, що дядька вбили. Розповiдали, що його буцiмто встрелили в спину, i мiлiцiонери, побоюючись помсти, таемно скинули його труп у рiку Лена. Один з офiцерiв заволодiв його викидним ножем i безперестанку цим вихвалявся. Одначе рiк по тому дядько озвався – i тодi вiн був уже у Францii. Повiдомив, що йому довелося пiти у пiдпiлля, i вiн лише хоче

знати, вагiтна його дружина чи нi. Вагiтною вона не була, i потому нiхто в Тагiлi кiлька рокiв про нього нiчого не чув. Допоки не померла дружина дядька. І тодi, як розповiдав батько, дядько з’явився на ii похорон. Вiн за все заплатив, хоча похорон у вiдповiдностi з традицiями Росiйськоi православноi церкви обходиться недешево. Дядько дав також грошей тим родичам своеi дружини, якi потребували допомоги. Батька серед них не було, але саме до нього звернувся дядько, щоби той детально розповiв йому, якi родичi його покiйноi дружини мешкали в Тагiлi. І саме тодi в поле його зору потрапив його племiнник, малий Сергiйко. Наступного ж ранку дядько зник так само загадково й несподiвано, як i з’явився. Пройшли роки, Сергiй став пiдлiтком, потiм дорослим, i бiльшiсть людей почали було думати, що дядько, який до Сибiру прибув уже немолодим, давно помер i спочивае в могилi. Та коли Сергiя заарештували за контрабанду наркотикiв, несподiвано з’явився один вiрменин, котрий назвався представником його дядька, порозв’язував усi Сергiевi проблеми й органiзував дядьковi запрошення до Норвегii.

Сергiй поглянув на годинника. І пересвiдчився, що вiдтодi, як вiн востанне дивився час, минуло точно дванадцять хвилин. Вiн заплющив очi i спробував його уявити. Отого полiцейського.

До речi, була ще одна деталь в iсторii про здогадну смерть його дядька в результатi нальоту мiлiцii. Того офiцера, який заволодiв дядьковим ножем, невдовзi знайшли у тайзi, а вiрнiше не стiльки його, скiльки те, що вiд нього лишилося. Решту з’iв ведмiдь.

Коли задзвонив телефон, було вже поночi i надворi, i в квартирi.

То був Андрiй.

10

Торд Шульц вiдiмкнув дверi свого будинку, витрiщився в темряву i простояв непорушно кiлька секунд, напружено вслухуючись в густу тишу. Не вмикаючи свiтла, сiв на софу i почекав, доки не прозвучить заспокiйливий гуркiт ще одного лiтака.

Його вiдпустили.

Чоловiк, котрий представився iнспектором, увiйшов до нього в камеру, сiв перед ним навпочiпки i спитав, якого бiса вiн заховав пакет борошна у своiй подорожнiй сумцi.

– Борошно?

– Полiцейська лабораторiя стверджуе, що саме його вони i знайшли.

Торд Шульц повторив, як процедуру на випадок аварiйноi ситуацii, те, що вiн сказав пiд час арешту, тобто що вiн поняття не мае, звiдки в його сумцi взявся отой пакунок i що вiн мiстить.

– Ви брешете, – сказав iнспектор. – Ми тепер будемо вас пильнувати.

А потiм вiн розчинив дверi камери i кивнув – можете йти, мовляв.

Торд аж пiдскочив з переляку, коли в порожнiй темнiй кiмнатi прозвучав пронизливий дзвiнок. Вiн пiдвiвся i на дерев’яному стiльцi поруч iз лавкою тренажера намацав телефон.

То був керiвник польотiв. Вiн сказав Торду, що його знiмають з мiжнародних авiалiнiй i на невизначений час переводять на мiсцевi польоти.

Торд спитав – чому.

Бос вiдповiв, що керiвництво збирало нараду для обговорення його ситуацii.

– Ви мусите розумiти, що ми не можемо надалi залишати вас на мiжнародних авiалiнiях пiсля того, як над вами нависла така пiдозра.

– То чому б вам мене взагалi не зняти з польотiв?

– Ну…

– Що – ну?

– Якби ми вiдсторонили вас вiд польотiв, а вiдомостi про ваш арешт просочилися в пресу, то остання негайно зробить висновок, що ви – винуватий. І це буде iм як бальзам на душу. Повний кайф! Вибачте, я не хотiв вас пiдколоти.

– Значить, ви мене не вiдсторонюете вiд польотiв?

Керiвник вiдповiв не вiдразу.

– Ви ж маете розумiти, що авiалiнiя зазнае удару по своiй репутацii, якщо ми визнаемо, що пiдозрюемо одного з наших пiлотiв у контрабандi наркотикiв.

Значить, своiм «повним кайфом» керiвник польотiв таки хотiв його пiдколоти.

Решта фрази його начальника потонула у ревiннi двигунiв Ту-154.

Торд поклав слухавку.

Вiн навпомацки добрався до софи i сiв. Провiв кiнчиками пальцiв по склянiй поверхнi кавового столика. Вiдчув на дотик плями сухого слизу, слини та кокаiну. Що тепер? Випити чи понюхати? Чи, може, i випити, i понюхати?

Торд пiдвiвся. «Туполев» заходив на посадку. Його фари затопили свiтлом всю кiмнату, i на якусь мить Торд побачив свое вiддзеркалення у вiкнi.

А потiм знову стало темно. Але вiн встиг побачити оте. Побачив у своiх очах i знав, що невдовзi побачить на обличчях своiх колег: презирство, засудження i – найгiрше за все – спiвчуття.

Внутрiшнi лiнii. Ми будемо вас пильнувати. Побачимося.

Якщо вiн не зможе лiтати за кордон, то втратить для них свою цiннiсть. І перетвориться на розпачливого, застряглого в боргах кокаiнщика, який буде для них постiйною ходячою загрозою. Чоловiком на гачку в полiцii, людиною пiд постiйним тиском. Вiн знав небагато, але цiлком достатньо для того, щоби знищити ту iнфраструктуру, яку вибудували його роботодавцi. І вони зроблять те, що будуть змушенi зробити. Торд Шульц обхопив руками потилицю i гучно застогнав. Йому не судилося стати пiлотом-винищувачем. І вiдтодi його життя увiйшло в штопор, з яким вiн так i не змiг впоратися. Просто сидiв i спостерiгав, як земля, обертаючись пiд ним, стае дедалi ближчою. Вiн знав, що единий шанс на порятунок – це пожертвувати лiтаком. Йому треба натиснути на кнопку катапульти. Викинутися з парашутом. Негайно.

Треба буде пiти до якогось високого полiцейського чина, про якого вiн достеменно знатиме, що той е недосяжним для брудних грошей наркобандитiв. Треба звернутися до найвищого керiвництва.

Втiм, спершу – випивка.

І понюшка кокаiну.

Ключ вiд свого номера Харрi взяв у того самого хлопця, що й минулого разу.

Вiн подякував йому i широкими кроками пiднявся по сходах. За увесь шлях вiд станцii метро до готелю «Леон» Харрi не побачив жодноi футболки «Арсеналу».

Наближаючись до кiмнати 301, вiн уповiльнив кроки. Двi лампочки в коридорi не горiли, i тому було так темно, що вiн ледве змiг побачити свiтло пiд дверима свого номера. В Гонконгу цiни на електрику були такi високi, що вiн позбувся своеi норвезькоi звички, кудись виходячи, залишати при цьому свiтло. «Може, то прибиральниця забула вимкнути?» – подумав Харрi. Якщо так, то вона ще й дверi забула замкнути. Щойно Харрi витягнув з кишенi ключа, як дверi його номера вiдчинилися самi по собi. Й у свiтлi единоi лампочки, що висiла пiд стелею, вiн побачив якусь фiгуру. Фiгура стояла спиною до нього, схилившись над його валiзою на лiжку. Коли дверi легенько гупнули об стiну, постать поволi обернулася, i на Харрi поглянув чоловiк з довгастим зморшкуватим обличчям, схожим на сенбернара. Чоловiк був високий i сутулий, на ньому було довге пальто, шерстяний джемпер, а на шиi – брудний комiрець священика. По обидва боки голови пiд його довгим скуйовдженим волоссям виднiлися такi великi очi, яких Харрi ще нiколи не доводилося бачити. Чоловiковi було рокiв сiмдесят, не менше. Рiзниця мiж ними була величезною, однак першим враженням Харрi було те, що вiн бачить власне вiддзеркалення.

– Що ви тут у бiса робите? – гукнув Харрi з коридору. Стандартне запитання.

– А ви як гадаете? – Голос чоловiка був молодший за його вiк, гугнявий i з виразним шведським акцентом, котрий з якоiсь незбагненноi причини так обожнюють танцювальнi групи та моднi проповiдники, що закликають до духовного вiдродження. – Ясна рiч, я вдерся до вашого номера, щоби перевiрити, чи не маете ви чого-небудь цiнного. – То був не просто шведський акцент, незнайомець розмовляв шведською. Вiн здiйняв догори руки. У правiй виднiвся унiверсальний адаптер, а в лiвiй – примiрник «Американськоi Пасторалi»

Фiлiпа Рота в м’якiй обкладинцi.

– Та у вас же тут взагалi нiчого немае. – Незнайомець кинув предмети на лiжко, витрiщився на маленьку валiзу, а потiм перевiв запитальний погляд на Харрi. – Навiть бритви – i тоi немае.

– Якого бiса… – Харрi, вiдкинувши подальшi стандартнi запитання, широким кроком увiйшов до кiмнати i з силою затрiснув кришку валiзи.

– Спокiйно, сину мiй, – сказав чоловiк, здiймаючи руки догори. – Не сприймайте це близько до серця. Ви ж у цьому закладi – новачок. Питання лише в тому, хто перший вас пограбуе.

– Хто? Що ви хочете сказати?

Старий простягнув йому руку:

– Ласкаво просимо. Мене звуть Като. Я мешкаю в номерi 310.

Харрi поглянув на засмальцьовану руку, схожу на сковороду.

– Та годi вам, – продовжив Като. – Моi руки – це едина частина мого тiла, якоi доцiльно торкатися.

Харрi назвався i потиснув йому руку. Вона виявилася навдивовижу м’якою.

– Руки священика, – пояснив чоловiк, немов читаючи його думки. – Маеш що-небудь випити, Харрi?

Харрi кивнув на свою валiзу i розчиненi дверi шафи.

– Ви вже й так знаете.

– Те, що в тебе нiчого немае, – так, знаю. Я маю на увазi при собi. В кишенi твого пiджака, наприклад.

Харрi витягнув iгровий пристрiй «Game Boy» i кинув його на лiжко, де вже лежали його розкиданi речi.

Чоловiк схилив набiк голову так, що його вухо притиснулося до плеча, i поглянув на Харрi.

– Зважаючи на твiй костюм, можна було б подумати, що ти – випадковий постоялець на кiлька годин, а не постiйний мешканець. І що ж ти тут робиш?

– Дозвольте менi не вiдповiдати на це запитання, добре?

Като поклав руку на плече Харрi i зазирнув йому у вiчi.

– Сину мiй, – мовив вiн гугнявим голосом, погладжуючи матерiю кiнчиками двох пальцiв. – Це – дуже гарний костюм. Скiльки ти за нього заплатив?

Харрi хотiв був щось сказати, поеднавши у своiй вiдповiдi ввiчливiсть, вiдсiч та легку погрозу. Але збагнув, що це – безглуздо. Вiн здався. І посмiхнувся.

Като теж вiдповiв посмiшкою.

Наче вiддзеркаливши посмiшку Харрi.

– На розмови немае часу. Маю йти на роботу.

– І що ж це за робота?

– Знову ви за свое. Бачу, ви трохи цiкавитеся, чим займаються вашi смертнi побратими. Я несу слово Боже зневiреним та нещасним.

– У таку пiзню годину?

– Мое покликання не обмежуеться розкладом роботи церкви. Прощавайте.

Галантно вклонившись, чоловiк повернувся й пiшов. Коли вiн був уже на порозi, Харрi помiтив, що з кишенi пальта незваного гостя стирчить нерозпечатана пачка «Кемела». Харрi зачинив за Като дверi. В кiмнатi висiв сморiд старого та цигаркового попелу. Вiн пiдiйшов до вiкна i вiдчинив його, смикнувши раму догори. Кiмната враз наповнилася звуками мiста: безперервне слабке дзижчання машин, музика з вiкон, далека полiцейська сирена, що оживала i знову замовкала, чийсь безпорадний крик десь помiж будинками, пiсля якого почувся звук розбитого скла, шерхiт вiтру в сухому листi та цокiт жiночих пiдборiв. Звуки Осло.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/u-nesbo/privid/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания