Сніговик читать онлайн - Ю Несбьо

Снiговик

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #7

Випав перший снiг, отже, невдовзi з’явиться i серiйний убивця на прiзвисько Снiговик. Цього разу Харрi Холе треба зловити манiяка у рiдному Осло. Убивця ретельно плануе кожен злочин, практично не залишаючи слiдiв. Проте кiлька, на перший погляд незначних, промахiв у його «роботi» все ж трапилося, вони й допомагають Холе знайти манiяка. Однак про що iнспектор не здогадуеться, так це про те, що Снiговик сподiваеться особисто зустрiтися з ним, й зустрiч ця мае стати для Харрi останньою…

Ю Несбьо

Снiговик

Частина перша

Роздiл 1

Середа, 5 листопада 1980 року. Снiговик

Того дня випав снiг. Об одинадцятiй ранку величезнi пластiвцi несподiвано повалили з безбарвного неба – нiби ворожа армада з паралельного свiту без бою захопила дiлянки, садки та газони Румерiке. О другiй годинi на Лiллестрьом вже працювали снiгоприбиральнi машини, а коли о пiв на третю Сара Квiнесланн повiльно й обережно вела свою «тойоту-короллу» мiж вiллами вулицею Колловейен, на довколишнiх пагорбах пуховою ковдрою лежав снiг листопада.

При денному свiтлi будинки здавалися iй незнайомими, так що вона навiть проiхала мимо заiзду до його гаража. Сара рiзко загальмувала, машина почала ковзати, i з заднього сидiння почувся скрик. У дзеркалi з’явилася невдоволена фiзiономiя сина.

– Я недовго, синку, – сказала вона.

Перед гаражем на бiлому снiгу чорнiв великий прямокутник асфальту. Вона здогадалася, що тут було припарковано сусiдський автомобiль. У неi перехопило подих: тiльки б не спiзнитися!

– А хто тут живе? – запитав хлопець.

– Так, один знайомий, – вiдповiла Сара i машинально пiдправила зачiску, дивлячись у дзеркало. – Мене не буде хвилин десять, друже. Я залишу ключi, якщо хочеш, послухай радiо.

Не чекаючи вiдповiдi, вона вийшла й задрiботiла по слизькому хiднику до дверей, через якi багато разiв входила й виходила, але нiколи – ось так, серед бiлого дня, пiд цiкавими поглядами з вiкон сусiднiх котеджiв. Усерединi будинку, наче джмiль у банцi з варенням, продзижчав дзвiнок. Із тривожним вiдчаем вона чекала, поглядаючи у найближче вiкно, у якому вiддзеркалювалися чорнi голi яблунi, сiре небо та бiла, наче залита молоком, мiсцина. Почувши нарештi кроки за дверима, Сара з полегшенням зiтхнула i наступноi митi кинулася у його обiйми.

– Не iдь, коханий, – заблагала вона, ледве стримуючи ридання, що рвалися з ii грудей.

– Менi треба, – вiдповiв вiн, як ото повторюють набридлий до знемоги приспiв.

Його руки звично нишпорили по ii одежi – те, що вiн нiколи не втомлювався робити.

– Нi, тобi зовсiм не треба, – прошепотiла вона йому на вухо. – Ти сам хочеш поiхати. Тобi тут нудно.

– Ну, якраз iз тобою менi не бувае нудно…

Вона спiймала в голосi невдоволення, хоча його руки, сильнi та м’якi, тим часом ковзнули по ii спинi, затим – нижче… Вони iз Сарою завжди були як досвiдчена пара танцюристiв, котрi вiдчували найменшi порухи одне одного, дихання, ритм. Спочатку була палка згага – кохання. Потiм – тоскний бiль.

Його руки розстебнули ii пальто, потяглися пiд товстою тканиною до грудей. Вiн обожнював ii груди, довго пестив.

– Ти припаркувалася перед гаражем? – запитав вiн i з силою ущипнув ii.

Вона кивнула i вiдчула, наче бiль випустив у ii лоно стрiлу бажання, гарячим полум’ям пройняло тiло.

– Так. Син чекае в машинi.

Його руки завмерли.

– Вiн нiчого не знае, – простогнала вона, вiдчувши, що його руки не квапляться.

– А твiй чоловiк? Вiн де?

– Де вiн може бути? На роботi, звiсно.

Тепер уже в ii голосi вiдчулася досада. Навiщо вiн уплутав у розмову ii чоловiка… Кожна згадка про нього викликала у неi роздратування. А ii тiло знемагало вiд бажання. Рука Сари ковзнула по його штанях.

– Не треба… – Вiн ухопив ii за зап’ясток.

Вона рвучко влiпила йому ляпаса.

Вiн здивовано подивився на неi, а на щоцi вже розпливлася червона пляма. Вона вчепилася у його густу чорну чуприну й притягла його ближче.

– Звiсно, ти поiдеш, – прошепотiла вона. – Але спочатку тобi доведеться дещо зробити, зрозумiло?

Вона вiдчувала його розпашiлий подих на своему обличчi. Тепер його уже було не спинити. Вона ще раз шмагонула його вiльною рукою, i вiн мiцно схопив ii в обiйми…

Вiн усе ще виливав у неi свою жагу, але вона вже згасла, чари зникли, i до неi знову пiдступив вiдчай. Їй його страшенно бракувало. Навiть зараз, коли вiн був поруч, – iй його не вистачало. Завжди бракувало упродовж рокiв, скiльки ж було виплакано слiз… А скiльки ж було отих вiдчайдушних вчинкiв, якi вiн змушував ii робити… Не даючи взамiн нiчого. Нiчого абсолютно.

Стоячи iз заплющеними очима край лiжка, вiн продовжував свою справу. Сара поглянула на його груди. Згодом, не зразу, iй навiть почала подобатися ця гладесенька бiла шкiра, яка обтягувала мiцний торс. Вiн нагадував iй давнi мармуровi статуi – у них теж не було соскiв.

Його стогони ставали усе нестямнiшими. Вона знала, що ось-ось пролунае останнiй зойк. Їй подобався цей звiриний рик. І це вiчно здивоване, охоплене екстазом, спазматично викривлене обличчя – наче оргазм щоразу перевершував найсмiливiшi його очiкування. Вона покiрливо дочiкувалася його прощального згуку в холоднiй коробцi його спальнi, де рябiло вiд фотографiй, гардин, килимiв. Незабаром вiн одягнеться й поiде в iнший кiнець краiни, туди, де, з його слiв, вiн отримав дiлову пропозицiю, вiд якоi не мiг вiдмовитися. Проте вiд цього вiн змiг вiдмовитися. Вiд цього. А зараз гарчатиме вiд насолоди.

Вона заплющила очi. Але вiн раптом спинився.

– Що сталося? – Сара розплющила очi.

Його обличчя було перекошене. Однак не вiд насолоди.

– Пика, – прошепотiв вiн.

Вона вся стислася:

– Де?

– Там, за вiкном…

Вiкно було бiля узголiв’я лiжка, прямо над ii головою. Вона вигнулася й вiдчула, як вiн уже вiдсторонився. Вiкно було надто високо, щоб хтось мiг зазирнути ззовнi.

– Це ж було твое обличчя, – промовила вона майже благально.

– Я теж так спочатку подумав, – вiдгукнувся вiн, продовжуючи дивитися у вiкно.

Сара встала навколiшки, поглянула. І там… там точно було чиесь обличчя.

Вона голосно й полегшено розсмiялася. Обличчя було бiле, рот i очi викладенi чорними камiнцями, пiдiбраними, вочевидь, на узбiччi дороги. А руки зробленi з яблуневих гiлок.

– Господи, – прошепотiла вона, – та це ж просто снiговик!

Смiх перейшов у сльози, вона безпорадно розплакалася й одразу вiдчула, як його руки обiймають ii.

– Менi вже час, – схлипнула вона.

– Побудь iще трохи, – попросив вiн.

І вона трохи затрималася.

Пiдходячи до гаража, Сара кинула погляд на годинник: минуло вже майже сорок хвилин.

Вiн обiцяв телефонувати час вiд часу – бо завжди був великий майстер на обiцянки, i тепер вона цьому була навiть рада. Крiзь спiтнiле скло машини вона роздивилася невиразну бiлу пляму – обличчя хлопця, що витрiщився на неi з заднього сидiння. Вона смикнула дверi i, на свiй подив, виявила, що тi зачиненi на замок. Син вiдчинив тiльки тодi, коли вона постукала.

Сара всiлася за кермо. Радiо мовчало, в салонi панував крижаний холод. Ключi лежали на пасажирському крiслi. Вона обернулася: ii хлопчик був блiдий, а нижня губа його тремтiла.

– Що сталося, синку? – запитала вона.

Вiн вiдповiв:

– Я бачив його.

У дитячому голосi звучав тонесенький страх, що дряпав шкiру. Вона не пригадувала такого вiдтодi, коли вiн був зовсiм маленький i сидiв мiж нею та чоловiком на диванi перед

телевiзором, затуляючи долоньками очi. А тепер у нього ламався голос, вiн уже не обiймав ii на нiч, став цiкавитися автомобiльними двигунами та дiвчатами. Якогось дня вiн сяде з котроюсь в машину i теж гайне вiд неi.

– То кого ти бачив? – Сара вставила ключ у замок запалювання.

– Снiговика…

Двигун мовчав, i ii несподiвано охопила панiка. Саме те, чого вона боялася. Вона повернула ключ iще раз, видивляючись у лобове скло. Може, сiв акумулятор?

– А як вiн виглядав, отой снiговик?

Вона тиснула щосили на газ i повертала ключ запалення з такою вiдчайдушною силою, нiби хотiла його зламати.

Син вiдповiв, але його слова заглушило ревiння мотора – машина завелася.

Сара переключила передачу й рiзко вiдпустила зчеплення, треба будь-що швидше звiдси вибратися. Однак колеса буксували у свiжому пухкому снiгу. Вона додала газу, та машина буксувала на мiсцi, тiльки заднi колеса ковзали уздовж узбiччя. Але тут покришки черкнули нарештi по асфальту, машина подалася вперед i виiхала на дорогу.

– Тато вже давно нас чекае, – сказала Сара. – Треба квапитись.

Вона ввiмкнула радiо й викрутила звук на повну, щоб салон наповнився хоч якимись звуками, окрiм ii власного голосу. Диктор новин укотре повiдомив, що цiеi ночi Рональд Рейган обiйшов у президентських перегонах Джиммi Картера.

Хлопчик знову щось сказав, i вона поглянула у дзеркало.

– Що ти кажеш? – пiдвищила вона голос.

Вiн повторив, але вона знову не розчула, прикрутила звук i повела машину до головноi дороги та рiчки, що перетинали околицi. І раптом здригнулася, бо син перехилився до неi мiж переднiми сидiннями. Його голос сухим шепотом пролунав бiля ii вуха, нiби вiн боявся, що iх хтось почуе:

– Ми помремо…

Роздiл 2

2 листопада 2004 року. День перший. Кам’янi очi

Харрi Холе здригнувся й розплющив очi. Було холодно, iз темряви долинав голос, який його й розбудив. Вiн повiдомляв, що американський народ мае сьогоднi вирiшити, чи просидить Джордж Вокер Буш ще чотири роки в Бiлому домi. Клята погода, подумав Харрi, прокидаешся – ще темно, приходиш зi служби – вже темно. Вiн вiдкинув ковдру й опустив ноги на пiдлогу. Лiнолеум був пекуче холодний. Не вимкнувши радiобудильник, Харрi пiшов до ванноi. Подивився у дзеркало. І тут – пiзня осiнь: обличчя зiм’яте, блiдо-сiре, похмуре. Зазвичай повiки червонi, нiс – у рясних чорних цятках. Пiд свiтло-блакитними очима, що iх затягло туманом похмiлля, – капшуки… Нiчого, все щезне, треба тiльки прийняти гарячу ванну, розiтертися шорстким рушником та добре поснiдати. Принаймнi вiн на це сподiвався. Цiкаво, як вiн виглядатиме, коли покине роботу? Чи розгладяться зморшки, чи пом’якшиться зацькований вираз обличчя, з яким вiн прокидаеться пiсля ночi, сповненоi жахливих снiв? Але ж у нього мало не кожна нiч така! Харрi досить довго уникав зазирати у дзеркала. Полишаючи свою маленьку спартанську квартирку на Софiесгате (щоб, проминувши кiлька вулиць, перевтiлитися у старшого iнспектора вiддiлу з розслiдування вбивств Полiцейського управлiння Осло), вiн звично вдивлявся в обличчя людей, вишукуючи iхнiй бiль, слабкостi, страхи. І поки рився у нагромадженнях iхньоi брехнi, безуспiшно намагався збагнути, заради чого вiн це робить. Навiщо намагаеться розiбратися в людях, якi не роблять навiть спроби розiбратися в собi. За стримуваною стiною iхньоi вiдчуженостi вiн надто часто вирiзняв зневагу.

Харрi зробив спробу пригладити жорстку щiтку свого коротко стриженого волосся. Худорлява постать десь пiд сто дев’яносто три сантиметри. Ключицi, обтягнутi шкiрою, пальцi, що нагадували клiщi. Закiнчивши останню справу, вiн багато тренувався – дехто вважав, що занадто багато. Окрiм iзди на велосипедi, вiн почав накачувати м’язи у спортивному залi, що знаходився у пiдвальному примiщеннi Полiцейського управлiння. Йому подобався бiль у м’язах, який вимiтав геть усi думки. Але Сталлоне з нього не вийшло: вiн тiльки худнув, а м’язова маса не збiльшувалася, м’язи залягли тонким прошарком мiж скелетом та шкiрою. Харрi ще змолоду був широкоплечий – Ракель жартома називала його «атлет вiд природи», однак тепер вiн усе бiльше скидався на оббiлованого бiлого ведмедя (вiн якось бачив картинку: жилавий, але навдивовижу худий хижий звiр). Так i взагалi можна розчинитись. Харрi зiтхнув. Листопад. Невдовзi буде ще темнiше.

Вiн увiйшов до кухнi, випив склянку води, щоб погамувати головний бiль, i здивовано зiщулився, дивлячись у вiкно: дах на iншому боцi Софiесгате сяяв бiлизною, аж рiзало очi. Вночi випав перший снiг. Харрi подумав про лист. Вiн часто отримував подiбнi листи, але цей був особливий, у ньому згадувався Тувумба.

По радiо починалася програма про природу, чийсь жвавий голос розповiдав про тюленiв:

– Щолiта вони збираються на узбережжi Берiнгового моря для парування. Оскiльки самцiв бiльше, конкуренцiя за самиць доволi жорстка. Тому самець, що добився самицi, залишаеться з нею до наступного парувального сезону. Самець пiклуеться про свою пару, поки дiти не стануть самостiйними. До речi, самець дорожить не самицею, а своiми генами та продовженням роду. У рамках теорii дарвiнiзму це означае, що до моногамii тюленя пiдштовхуе природний добiр та боротьба за виживання, а не мораль.

Це ж треба, подумав Харрi.

Сповнений пiднесення голос у радiоприймачi зривався на фальцет:

– Але перед тим як тюленi залишать узбережжя Берiнговоi протоки й вирушать на пошуки iжi до вiдкритого моря, самець часто намагаеться вбити самицю. Чому? Та тому, що самиця тюленя нiколи не стане паруватися двiчi з одним i тим самим самцем! Вона чинить так iз огляду на рiвномiрний розподiл ризикiв – так само як на фондовому ринку. Промiскуiтет для неi бiологiчно виправданий, i самець знае це. Убивши свою самицю, самець розраховуе завадити молодняку iнших тюленiв конкурувати у здобуваннi iжi з його власними дiтьми.

– Якщо вже зайшлося про теорiю Дарвiна, то чому люди не чинять так, як тюленi? – запитав чийсь голос.

– Саме так i чинять! Наше суспiльство – i нинi, i в минулому – зовсiм не таке моногамне, як здаеться на перший погляд. Проведене у Швецii дослiдження показало, що вiд п’ятнадцяти до двадцяти вiдсоткiв дiтей насправдi народженi не вiд того батька, якого вони вважають своiм i який iх також вважае за рiдних. Двадцять вiдсоткiв! Тобто кожна п’ята дитина! Кожен п’ятий народжений у брехнi, але при цьому – з метою бiологiчноi рiзноманiтностi.

Харрi почав крутити ручку в пошуках якоiсь музики. Вiн зупинився на Джоннi Кешi, той виконував старий хiт групи «Eagles» «Desperado».

І тут у дверi голосно постукали.

Харрi пiшов до спальнi, натягнув джинси, повернувся до передпокою й вiдчинив дверi.

– Харрi Холе? – Чоловiк у робочому комбiнезонi, який стояв у дверях, дивився на Харрi крiзь товстi скельця окулярiв. Очi у нього були чистi, наче у дитини.

Харрi кивнув.

– Грибок у вас е? – серйозно запитав чоловiк.

Навскiс через чоло у нього було начесане довге пасмо волосся – наче приклеене. Пiд пахвою – пластиковий планшет iз прикрiпленим до нього густо списаним аркушем паперу.

Харрi чекав хоч якогось пояснення, але людина мовчки, незмигно дивилася на нього.

– Знаете, – сказав Харрi, – це таки дуже iнтимне питання.

Людина вимучила посмiшку, яка чiтко виказувала, як iй усе це насточортiло:

– Грибок у квартирi. Настiнний грибок.

– У мене нема жодних пiдстав так думати, – вiдповiв Харрi.

– Із грибком так завжди. Вiн рiдко коли

дае такi пiдстави, – чоловiк почухав скроню й хитнувся на пiдборах.

– Але? – заохотив його Харрi.

– Але вiн там е.

– А чому ви так вважаете?

– У ваших сусiдiв грибок е.

– Ах, он воно що! Ви гадаете, вiн поширився до мене?

– Настiнний грибок не поширюеться. Хатнiй – так.

– Ну i?…

– У вентиляцii вашого будинку, яка йде уздовж стiн, десь е дефект конструкцii. Через це розростаеться настiнний грибок. Можна менi поглянути на вашу кухню?

Харрi вiдсторонився. Чоловiк попрямував на кухню, де негайно приклав до стiни оранжевий прилад, схожий на фен для волосся. Той двiчi пискнув.

– Вимiрювач вологостi, – пояснив чоловiк i подивився на подобу iндикатора. – Я так i думав. Ви впевненi, що не бачили нiчого незвичайного? Не вiдчували жодних незвичних запахiв?

Харрi стенув плечима.

– Плями як на старому хлiбi? – допитувався той. – Запах гниття?

Харрi похитав головою.

– Може, у вас болять очi? – наполягав чоловiк. – Вiдчуваете часом утому? Голова болить?

– Авжеж, – знизав плечима Харрi. – Скiльки себе пам’ятаю.

– Тобто весь час, поки тут живете?

– Ну… мабуть. Послухайте…

Але чоловiк не слухав. Вiн вихопив з-за ременя нiж. Сильний удар – i пролунав стогiн: це лезо ковзнуло мiж листами гiпсокартону пiд шпалерами. Чоловiк висмикнув нiж, вставив знов i виколупав невеликий шматочок розкришеного гiпсу, залишивши в стiнi чорну дiрку. Потiм вийняв маленький, розмiром iз авторучку, лiхтарик i посвiтив у дiрку. Мiж товстезними скельцями його окулярiв пролягла глибока зморшка. Вiн наблизив до дiрки нiс i потягнув повiтря.

– Ну точно, – сумно констатував вiн. – Добридень вам.

– Добридень кому? – перепитав Харрi i пiдiйшов ближче.

– Аспергiлус, – вiдповiв чоловiк, – родина настiнних грибкiв. Їх триста-чотириста видiв, i визначити, який саме, досить важко. Вони розповзаються тонким шаром за цими мiцними панелями. Але запах такий, що помилки не може бути.

– І що, це погано? – Харрi зробив спробу згадати, скiльки у нього залишилося на банкiвському рахунку пiсля того, як вiн разом iз батьком оплатив поiздку Сестреняти до Іспанii. (Його сестра казала про себе, що у неi «легкий натяк на синдром Дауна».)

– Ну, це не хатнiй грибок, так що будинок, звiсно, не рухне, – так само незмигно пояснив чоловiк. – А от ви можете постраждати.

– Себто?

– Вiн на вас впливае. Дихаючи одним повiтрям iз грибком, можна й захворiти. Ви можете не звертати уваги на симптоми роками, i оточуючi вважатимуть вас просто iпохондриком, адже грибок виявити складно, а решта мешканцiв при цьому абсолютно здоровi, оскiльки вiн проiдае гiпсокартон та шпалери доволi нерiвномiрно.

– Угу. Що ви пропонуете?

– Покiнчити з цiею поганню, звiсно.

– І скiльки менi це коштуватиме?

– Витрати сплачуються зi страховки будинку, так що вам це не коштуватиме анi крони. Усе, що менi потрiбно, – мати доступ до квартири протягом кiлькох наступних днiв.

Харрi знайшов у кухоннiй шафi комплект ключiв i простягнув чоловiковi.

– Вони будуть тiльки у мене, – запевнив той. – Мало чого. Адже усiляке бувае.

– Невже? – сумно посмiхнувся Харрi й подивився у вiкно.

– Що?

– Та нiчого, – заспокоiв його Харрi. – Тут усе одно нiчого красти. Менi час iти.

Низьке ранкове сонце сяяло у всiх вiкнах Полiцейського управлiння Осло, яке вже ось майже тридцять рокiв розташовувалося на вершинi одного з пагорбiв, що тягнуться вiд Грьонланна до Тьойенна. Звiдси полiцейським – хоча вголос про це намагалися не говорити – було недалеко ходити до найкримiногеннiших районiв, заселених здебiльшого емiгрантами. Та й Брейн, столична в’язниця, знаходилася зовсiм поруч. Будiвлю управлiння оточував газон з бурою тьмяною травою, кленами та липами, якi за нiч вкрилися тонким шаром сiруватого снiгу, що нiби намагався замаскувати непрезентабельнiсть полiцейського пейзажу.

Харрi пройшов чорним асфальтом до головного входу й опинився у центральному холi, де висiло порцелянове настiнне панно роботи Карi Крiстенсена – вода, що невпинно струменiла по ньому, нашiптуючи комусь про своi невiдбутнi таемницi. Харрi кивнув охоронцю за стiйкою, пiднявся лiфтом на шостий поверх, до вiддiлу вбивств. Пiвроку тому йому видiлили у червонiй зонi власний кабiнет, але вiн звично продовжував заглядати до того, який дiлив ранiше з Джеком Халворсеном, – тiсного та без вiкон. Тепер там сидiв Магнус Скарре. А Джек Халворсен лежав у сирiй землi на цвинтарi Вестре-Акера. Батьки спочатку хотiли його поховати у рiдному мiстi, на пiвночi краiни, оскiльки Джек та Беата Льонн – шеф кримiналiстичного вiддiлу – не були одруженi i навiть не жили разом. Але потiм, дiзнавшись, що Беата вагiтна й до лiта мае народити вiд Джека дитину, погодилися поховати його в Осло.

Харрi увiйшов до нового кабiнету, який – вiн точно знав – назавжди залишиться для нього новим. Це приблизно як домашнiй стадiон футбольного клубу «Барселона», який уже п’ятдесят рокiв каталонською називаеться «Камп ноу» – «Новий стадiон». Харрi вмостився в крiслi i ввiмкнув радiо, привiтавшись кивком iз фотографiями, якi стояли на полицi, прихиленiй до стiни, а коли-небудь – коли вiн нарештi не забуде купити шурупи – висiтимуть на стiнi. Й Елен Єльтен, i Джек Халворсен, i Б’ярне Мьоллер. Так вони й стояли – у хронологiчному порядку. Dead Polismen’s Society – товариство мертвих полiцейських.

По радiо норвезькi полiтики та полiтологи висловлювалися щодо американських президентських виборiв. Харрi пiзнав голос Арве Стьопа, власника лiберальноi газети «Лiберал», вiдомого як найспритнiший, нахабний та меткий «володар дум» у краiнi. Харрi зробив голоснiше i взяв зi столу наручники фiрми «Пiрлес». Умiння блискавично застiбати наручники, вiдточеного на нiжцi стола, що неабияк розкошлатилася вiд подiбних вправ, вiн навчився пiд час стажування на курсах ФБР у Чикаго й вiдшлiфував його до довершеностi самотнiми вечорами у паскуднiй кiмнатцi у Кабринi-Грiн пiд сусiдський лемент сварки та з «Джимом Бiмом» як единим спiврозмовником. Мета полягала в тому, щоб накинути вiдкритi наручники на зап’ясток арештанта та миттево iх замкнути. Точнiсть рухiв та правильний розподiл сил дозволяли одним простим порухом руки мiцно прикувати до себе арештанта ще до того, як вiн оговтаеться. Самому Харрi ще нiколи не доводилося застосовувати цей прийом, i лише якось, коли брали серiйного вбивцю, ним скористався хлопець, якому вiн його показав. Наручник замкнувся на нiжцi стола, а голос по радiо продзижчав:

– Як ви думаете, Арве Стьопе, на чому базуеться скептичне ставлення норвежцiв до Джорджа Буша?

– На тому, що ми – надто розбещена краiна, яка нiколи, по сутi, не вв’язувалася в жоднi вiйни, надаючи перевагу варiанту, щоб за нас воювали iншi: Англiя, Радянський Союз та США. Отож ми з часiв наполеонiвських вiйн ховаемося за спини «старших братiв». Норвегiя будуе свою безпеку на тому, що коли iй не з медом, вiдповiдальнiсть на себе бере хтось iнший. І тривае це вже так давно, що ми втратили вiдчуття реальностi й свято вiримо: довкола живуть лише тi, хто бажае нам – найбагатшiй краiнi свiту – виключно добра. Норвегiя нагадуе балакучу тупу блондинку, що вийшла прогулятися задвiрками Бронкса, а тепер обурюеться, що ii охоронцi так жорстоко поводяться з тими, хто на неi напав.

Харрi набрав телефон Ракелi, единий, окрiм номера Сестреняти, який вiн точно пам’ятав. Коли вiн був молодий та недосвiдчений, то думав, що погана пам’ять –

то вада для слiдчого. Тепер вiн точно знав, що так воно i е.

– А пiд охоронцями маються на увазi США та президент Буш? – запитав ведучий програми.

– Так. Лiндон Джонсон якось сказав, що в США не було вибору – ставати ним чи нi, враховуючи, що бiльше нiхто не зохотився. Наш охоронець – хлопець iз нових християн з едiповим комплексом та проблемами з алкоголем, досить обмежений iнтелектуально та морально, щоб чесно нести вiйськову службу. Одне слово, той самий хлопець, якого, на нашу радiсть, i обрали собi за президента американцi.

– Я так розумiю, це iронiя?

– Узагалi-то нi. Такому слабкому президентовi будуть потрiбнi радники, а в Бiлому домi вони, повiрте, найкращi. Якщо хтось, надивившись цей нiсенiтний телесерiал про Овальний кабiнет, подумае, що у демократiв якась монополiя на розумних людей, то при знайомствi з крайнiм правим крилом республiканцiв вiн з подивом виявить уми просто найвеличнiшi. Безпека Норвегii – у надiйних руках.

– Подружка моеi подружки спала з тобою, – пролунав у слухавцi голос Ракелi.

– Он як? – здивувався Харрi.

– Не з тобою, – пояснила Ракель. – Це я Стьопу кажу.

– Пардон. – Харрi притишив радiо.

– У Тронхеймi пiсля лекцii вiн запросив ii до свого номера. Вона погодилася, але попередила, що у неi видалена одна грудь. Вiн сказав, що йому треба подумати, i поплентав до бару. Згодом повернувся i таки повiв ii з собою.

– Гм. Сподiваюсь, його очiкування виправдалися.

– Очiкування нiколи не виправдовуються.

– Авжеж, – вiдповiв Харрi, намагаючись второпати, що ж вона мала на увазi.

– А якi плани на сьогоднiшнiй вечiр? – запитала Ракель.

– О восьмiй у «Палас-грилi». Але там якась дурня: не можна замовити столик заздалегiдь. Що вони цим хочуть сказати?

– Гадаю, особливий шик.

Вони домовилися зустрiтися в барi неподалiк. Повiсивши слухавку, Харрi замислився. Судячи з голосу, Ракель йому зрадiла. Або просто була в гуморi. Мала настрiй його побачити. Вiн намагався зрозумiти: а чи сам вiн радий за неi? Чи радий вiн, що жiнка, яку вiн так кохав, тепер щаслива з iншим чоловiком? Свого часу був шанс i в нього. І вiн його втратив. Так чому не радiти з того, що в неi все так добре склалося, чому нарештi не вiдкинути думок про те, що в них усе могло пiти iнакше, i не почати жити своiм життям? Гаразд, щось таке вже треба зробити.

Ранкова нарада скiнчилася швидко. Гуннар Хаген – комiсар, начальник вiддiлу вбивств – розповiдав про поточнi справи. А оскiльки жодних нових справ не було, то анi спiвробiтникiв, анi присутнiх на нарадi журналiстiв зацiкавити йому не вдалося. Щоправда, Томас Хелле з вiддiлу розшуку зниклих безвiсти доповiв про розслiдування у справi жiнки, яка рiк тому зникла з власного будинку. Жодних ознак насильства, жодних слiдiв злочинця, жодних слiдiв ii самоi. Вона була домогосподаркою, востанне ii бачили у дитячому садку, куди вона привела сина та дочку. В чоловiка та усiх знайомих були алiбi, вже перевiренi. Хелле порадили проконсультуватися у цiй справi у вiддiлi вбивств.

Магнус Скарре передав усiм вiтання вiд Столе Еуне – штатного психолога, якого вiн учора провiдував в Уллевольськiй лiкарнi. Харрi вiдчув укол совiстi. Столе Еуне був не тiльки колегою по роботi, але й його особистим помiчником у боротьбi з алкоголем, а також найближчим та вiрним другом. Еуне госпiталiзували iз незрозумiлим дiагнозом уже бiльше як тиждень, а Харрi не вдалося перемогти свою неприязнь до лiкарнi. «У середу обов’язково, – пообiцяв собi Харрi. – Або в четвер».

– У нас новий спiвробiтник, – повiдомив Гуннар Хаген. – Катрина Братт.

У першому ряду пiдвелася молода жiнка. Ти диви, справжня красуня! І навiть не намагаеться сподобатися, подумав Харрi. Тонке темне волосся безживно звисало обабiч обличчя – з тонкими рисами, блiде, серйозне, майже втомлене, – таке Харрi бачив у записних красунь, якi настiльки звикли, що iх весь час розглядають, що втратили до цього усiлякий iнтерес. Катрина Братт була одягнена в синiй костюм, що пiдкреслював ii жiночнiсть, але цупкi чорнi колготи та простi зручнi черевики безпомилково свiдчили: грати на цьому вона не збираеться. Вона стояла й ковзала поглядом по присутнiх, наче навмисно пiдвелася, щоб роздивитися iх, а не для того, щоб себе показати. Харрi готовий був заприсягтися, що вона старанно продумала й костюм, i весь цей маленький спектакль, який влаштувала свого першого робочого дня в Полiцейському управлiннi.

– Катрина чотири роки пропрацювала у вiддiлi моралi управлiння полiцii Бергена, а також якийсь час у вiддiлi вбивств, – продовжував Хаген, поглядаючи на аркуш, вочевидь характеристику. – Закiнчила юридичний факультет Бергенського унiверситету у тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому роцi, потiм полiцейську академiю, ну а тепер, значить, працюватиме тут. Дiтей поки що нема, однак замiжня.

Катрина Братт ледь помiтно звела тонку брову. Мабуть, Хаген це вiдчув чи здогадався, що остання фраза була зайвою, отож додав:

– Якщо комусь цiкаво, звiсно…

Запала багатозначна пауза, яка переконала Хагена в тому, що вiн наламав дров. Вiн затнувся, крякнув, а потiм перейшов на iнше: хто ще не записався на рiздвяний обiд, мае встигнути зробити це до середи.

Коли зачовгали стiльцi, Харрi вже був у коридорi. Його зупинив голос:

– А я ваша.

Харрi повернувся, зустрiв погляд Катрини Братт i прийшов у захват: якою красунею вона може бути, коли захоче!

– Або ви мiй, – посмiхнулася вона, показавши ряд рiвних зубiв, але очi ii залишалися серйозними. – Це як подивитися.

У неi була правильна бергенська вимова з незначним акцентом, який наштовхнув Харрi на думку, що родом вона з Фани або Калфарета, або iншого солiдного мiсця.

Вiн рушив далi, Катрина поспiшно йшла поруч.

– Таке враження, що комiсар вас нi про що не попередив, – промовила вона, перебiльшено акцентуючи на званнi Гуннара Хагена. – Але саме ви маете протягом наступних днiв допомогти менi огледiтися та ввести в курс справ. Аж доки я не зможу працювати самостiйно. Як уважаете, впораетеся?

Харрi змусив себе посмiхнутися. Катрина йому подобалася, але вiн був готовий будь-якоi митi змiнити свою думку. Вiн узагалi нiколи не забирав у людини шансу потрапити до чорного списку.

– Не знаю. – Харрi зупинився бiля кавового автомата. – Тож давайте почнемо.

– Я не п’ю кави.

– Неважливо. Кава – це звичайна рiч. Як i майже все тут у нас. Що ви думаете про зниклу жiнку?

Харрi натиснув кнопку з написом «Американо», яка в цьому разi означала звичайнiсiньку норвезьку розчинну каву.

– Себто? – запитала Братт.

– Як гадаете, вона жива? – Харрi намагався промовити це найзвичайнiсiньким тоном, щоб вона не здогадалася, що вiн ii перевiряе.

– Думаете, я дурна? – вiдповiла вона питанням на питання i з неприхованою огидою подивилася, як автомат з хрипом випльовуе до бiлого пластикового стаканчика чорну рiдину. – Можливо, ви не чули, як комiсар сказав, що я чотири роки пропрацювала у вiддiлi моралi?

Харрi хмикнув i уточнив:

– Отже, мертва?

– Мертвiше не бувае, – пiдтвердила Катрина Братт.

Харрi пiднiс до рота стаканчик. Можливо, сьогоднi у нього з’явилася колега, яку вiн зможе поважати.

Увечерi, коли Харрi йшов додому, снiгу на вулицях уже не було, а маленькi снiжинки, якi легко кружляли у повiтрi, вологий асфальт злизував, щойно вони його торкалися. Дiйшовши до свого улюбленого музичного магазинчика, Харрi ввiйшов i швидко купив останнiй запис Нiла

Янга, нiби хвилювався, що вiн зiпсуеться.

Опинившись у квартирi, вiн вiдчув: щось не так. Незнайомий звук? Чи, можливо, запах? На порозi кухнi вiн застиг, наче прикипiв. Стiни не було. Там, де ще сьогоднi вранцi свiтлi у квiточки шпалери прикривали гiпсокартон, вiн побачив цегляну стiну iржавого кольору, сiрий бетон та брудно-жовтий дерев’яний каркас iз дiрками вiд цвяхiв. На пiдлозi стояв ящик з iнструментами фахiвця з грибкiв, а на кухонному столi лежала записка, де той повiдомляв, що повернеться завтра вранцi.

Харрi пройшов до вiтальнi, вставив диск Нiла Янга в програвач, за чверть години вiн видався йому огидним, тож вирiшив послухати Райана Адамса. Думка про чарку виникла нiзвiдки. Харрi прикрив очi i втупився у миготливу криваво-чорну порожнечу. Вiн знову згадав про лист. Перший снiг. Тувумба.

Телефонний дзвiнок розiрвав пiсню Райана Адамса «Shakedown On 9th Street» надвое.

Жiночий голос вiдрекомендувався – це Уда. Вона повiдомила, що телефонуе з редакцii програми «Боссе», та подякувала за спiвпрацю. Їi саму Харрi не пригадав, однак пригадав передачу. Це було навеснi, його попросили взяти участь у розмовi про серiйних убивць, оскiльки вiн був единим полiцейським у Норвегii, який вивчав цю тему не десь, а у ФБР, до того ж сам полював на справжнього серiйного вбивцю. І в Харрi вистачило дуростi погодитися. Себе вiн спробував переконати в тому, що погодився виступити в передачi, щоб сказати дещо важливе – вiн таки професiонал, – а зовсiм не для того, щоб побачити свою фiзiономiю у найпопулярнiшому ток-шоу краiни. Згодом, звiсно, вiн уже не був аж так упевнений у мотивах, що ним керували. Проте це ще не найгiрше. Найгiрше те, що перед зйомками Харрi вирiшив пропустити чарчину. Вiн твердо пам’ятав, що чарка була одна, однак на екранi Харрi виглядав так, наче iх було десь аж п’ять. Артикулював вiн пристойно – на це вiн був здатен у будь-якому станi, але погляд його затуманювався, вiн плiв якiсь банальностi, а до висновкiв перейти так i не зумiв, тому ведучий, врештi-решт, запросив до студii наступного гостя – новоспеченого чемпiона Європи з iкебани. Харрi жодного слова не промовив з приводу появи чемпiона, але з усього його вигляду було зрозумiло, що вiн думае про усi цi квiтковi витребеньки. А коли ведучий запитав Харрi, як слiдчi ставляться до норвезькоi школи квiткового декору, вiн вiдповiв, що вiнки на норвезьких могилах завжди вiдповiдають найвищому европейському рiвню. Ймовiрно, саме стиль Харрi – така собi зневажливiсть людини трохи пiд мухою – викликав смiх публiки в студii, а пiсля передачi – схвальнi поплескування по плечу вiд знiмальноi групи. Вiн «запалюе» – так вони йому сказали. Пiсля передачi з невеликою компанiею телевiзiйникiв Харрi посидiв у Будинку мистецтв, де його напоiли так, що наступного дня, коли вiн прокинувся, тiло кожною клiтинкою кричало й вимагало додати. Була субота, отож вiн продовжував квасити аж до недiльного вечора, поки не опинився в ресторанi «Шрьодер», де волав, щоб йому принесли пива. Незабаром свiтло в залi замиготiло, а Рита, офiцiантка, пiдiйшла до нього й сказала: якщо вiн негайно не забереться геть, його сюди знову й на порiг не пустять. Але то був останнiй зрив, iз самого квiтня у нього в ротi не було жодноi краплi.

А тепер, виходить, вони знову захотiли його побачити на екранi?

Дiвчина пояснила, що тема передачi – тероризм в арабських краiнах та ставлення до цiеi машини смертi освiчених представникiв середнього класу.

– Нi, – вiдрiзав Харрi.

– Але ми так хотiли бачити саме вас, ви такий… такий рок-н-рольний!

У голосi дiвчини виразно чулося захоплення, вiн аж засумнiвався: а раптом воно справжне? І тут вiн ii згадав. Вона була з ним там, у Будинку мистецтв, того вечора. Вона була вродлива й свiжа, наче джерельна вода, i розмовляла, як розмовляють молодi та як лопотить джерельна вода. Вона дивилася на нього з апетитом звiряти, яке хоче щось екзотичне скуштувати, але йому боязко.

– Зателефонуйте комусь iншому, – вiдмовився Харрi, поклав слухавку та, прикривши очi, став слухати, як Райан Адамс запитуе: «Oh, baby, why do I miss you like I do?».

Сидячи на кухонному диванчику, хлопчик знизу вгору подивився на батька, який стояв поруч. Вiдсвiт бiлого снiгу, що засипав двiр, вилискував на його лисому, туго обтягнутому шкiрою черепi. Мама казала, що у батька така велика голова, бо вiн – «великий мозок». А коли хлопчик запитав, чому «вiн мозок», а не «в нього мозок», вона посмiхнулася, погладила його по головi й вiдповiла, що у професорiв фiзики тiльки так i бувае.

«Мозок» щойно вимив картоплини пiд краном та запхав iх прямо до каструлi.

– Тату, а ти картоплю почистив? Мама зазвичай…

– Твоеi мами зараз нема, Юнасе. Так що вчинимо по-моему.

Вiн не пiдвищив голос, але Юнас все одно вiдчув роздратування й весь зiщулився. Вiн нiколи не розумiв, чому батько сердиться. А часто навiть не помiчав, що той уже розсердився. Хлопчик розумiв, що справи кепськi, лише коли мама особливо стискувала губи, i це дратувало батька ще сильнiше. Хоч би швидше вона прийшла.

– Крайнi тарiлки, тату!

Батько щосили хряснув дверцятами шафи, i Юнас вiдразу прикусив губу, але батькове обличчя вже наблизилося й очi зiщулилися за тонкими скельцями прямокутних окулярiв.

– Не «крайнi» це називаеться, а «тi, що стоять скраю». Скiльки разiв я тобi казав?

– А мама…

– Мама каже неправильно. У тiй частинi Осло i в тiй родинi, в якiй вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.

З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.

До будинку хтось увiйшов.

– Привiт! – долинуло з передпокою.

Юнас хотiв було побiгти мамi назустрiч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стiл.

– Якi ж ви молодцi!

Вона стояла в дверях у нього за спиною, i Юнас вгадував у ii захеканому голосi усмiшку. Вiн узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.

– А якого чудового величезного снiговика ви вилiпили!

Юнас запитливо повернувся до матерi, яка розстiбала пальто. Яка ж вона гарна. Смаглява, темноволоса, як i вiн сам. З нiжним-нiжним виразом очей. Майже завжди. Майже. Тепер вона вже не така струнка, як на весiльних фотографiях, але, коли недавно вони iздили вiдпочивати в село, вiн бачив, як чоловiки на неi задивлялися.

– Нiякого снiговика ми не лiпили, – сказав Юнас.

– Хiба? – наморщила чоло мама, розмотуючи довгий плетений рожевий шарф, який вiн подарував iй на Рiздво.

Батько пiдiйшов до вiкна:

– Мабуть, сусiдськi дiти.

Юнас вилiз на стiлець i визирнув на вулицю. А там, посеред газону, прямо навпроти iхнього будинку, i справдi стояв незграбний снiговик. Очi та рот викладенi камiнцями, а нiс – iз моркви. Капелюха та шарфа в нього не було, та й рука була всього одна – тонка гiлочка, висмикнута, як здогадався Юнас, iз парканчика. І ще щось було не так: снiговик стояв неправильно. Юнас вiдчував: снiговика треба було поставити обличчям до дороги, до вiдкритого простору.

– А чому… – почав було вiн, але батько його перебив:

– Я з ними поговорю.

– Навiщо? – запитала мама з передпокою. Схоже, вона розстiбала блискавку на високих шкiряних чоботах. – Це нiчого не дасть.

– Я не хочу, щоб моею дiлянкою хтось вештався. От повернуся й поговорю.

Мати у передпокоi зiтхнула:

– А коли ти повернешся, любий?

– Завтра.

– О котрiй годинi?

– Це що? Допит? – Батько промовив це iз робленим спокоем, i Юнас зiщулився.

– Менi б хотiлося, щоб обiд був готовий до твого

повернення, – озвалася мати.

Вона увiйшла до кухнi, зазирнула в каструлю й зробила вогонь сильнiше.

– До чого цi клопоти? – буркнув батько, вiдвернувшись до стосу газет, що лежав на диванчику. – Повернуся, i приготуеш.

– Ну, добре. – Мати пiдiйшла до батька й обiйняла його зi спини. – Невже тобi дiйсно треба до Бергена проти ночi?

– Лекцiю я читаю о восьмiй ранку, – пояснив батько. – Година пiде лиш на те, щоб дiстатися вiд лiтака до унiверситету. Не хочу навiть думати, щоб летiти першим рейсом.

Юнас помiтив, як розслабилися м’язи в батька на шиi – мама знову добрала правильнi слова.

– А чому снiговик дивиться на наш будинок? – запитав Юнас.

– Іди помий руки, – наказала мати.

Їли в тишi, що переривалася короткими питаннями матерi про справи в школi та розпливчастими вiдповiдями Юнаса. От пощастило, що батько не взявся за своi нестерпнi розпитування про те, що вони сьогоднi проходили (чи ще не проходили) у «цiй убогiй школi»! Ще гiрше було б, якби батьки влаштували Юнасу перехресний допит про те, з ким iз хлопцiв вiн грав, хто iхнi батьки та звiдки вони родом. Юнас, на батькове роздратування, нiколи не мiг дати на такi питання задовiльних вiдповiдей.

Улiгшись у лiжко, Юнас слухав, як унизу батько прощаеться з матiр’ю, як грюкають дверi та вiд’iжджае машина. Вони знову залишилися самi. Мати ввiмкнула телевiзор. Хлопчик згадав, як вона намагалася дiзнатися вiд нього, чому вiн бiльше не запрошуе до себе друзiв. Юнас не знав, що вiдповiсти: адже йому не хотiлося, щоб вона почала себе ненавидiти. Натомiсть вiн зараз лежав i ненавидiв себе самого. Юнас ненароком вкусив себе за щоку, так що бiль вистрелив йому у вухо, й втупився у стелю, прислухаючись до «музики вiтру» – дзвiнких металевих трубок. Вiн встав, почовгав до вiкна й визирнув надвiр.

Снiг у дворi вiдбивав достатньо свiтла, щоб вiн мiг розгледiти снiговика, який стояв унизу. Самотнiй такий. Треба йому змайстрячити шапку й шарф. І може, навiть мiтлу. Цiеi митi мiсяць вийшов з-за хмар. Свiтло впало на темний двiр. І на очi снiговика. Юнас затамував подих i… позадкував. Очi з гравiю слабко зблиснули. І подивилися вони не кудись у двiр. Вони втупилися вгору. Просто на нього. Юнас зашторив вiкно i забрався в лiжко.

Роздiл 3

День перший. Кошенiль

Харрi сидiв бiля стiйки в «Палас-грилi» й читав люб’язнi висловлювання плаката, в якому гостей бару просили не вимагати випивку наборг, не стрiляти в пiанiста та взагалi «Be Good Or Be Gone». Вечiр був ще раннiй, вiдвiдувачiв мало. Двое дiвчат за столиком теревенили кожна у свiй мобiльний, а двое хлопцiв грали в дартс, демонструючи чудову технiку щодо стiйки та кидка, але кепськi результати. Доллi Партон, диск котроi, як зрозумiв Харрi, залишив якийсь любитель старого доброго кантрi, гугнявила в динамiках iз притаманним iй сильним пiвденним акцентом. Харрi поглянув на годинник i сказав сам собi: вона, себто Ракель Фауке, з’явиться в дверях рiвно сiм хвилин на дев’яту. Вiн упiзнав особливе дряпливе вiдчуття, що напосiдалося щоразу перед зустрiччю з нею. Вiн виснував, що це умовний рефлекс, залишкова реакцiя, як у собаки Павлова, який починае стiкати слиною, почувши звук дзвоника, що передуе появi iжi, навiть коли самоi iжi й слiду немае. А сьогоднi ввечерi iжi не буде, тобто буде тiльки просто iжа. Вони повечеряють та люб’язно поспiлкуються, потеревенять про свое теперiшне життя. І про Олега – сина Ракелi вiд колишнього чоловiка, росiянина, з яким вона познайомилася, коли працювала в норвезькому посольствi в Москвi. Хлопчик був дуже сором’язливий, мовчазний, але Харрi вдавалося з кожною зустрiччю заприязнитися з ним усе мiцнiше; стосунки в них були навiть ближчi та довiрливiшi, нiж у самого Харрi з власним батьком. Отож, коли Ракель нарештi пiшла вiд нього, вiн не знав, яка втрата бiльша. Тепер вiн зрозумiв, яка. Адже було рiвно сiм хвилин на дев’яту, i вона справдi стояла в дверях: прямi високi плечi, якi вiн колись обiймав, вилицi, обтягнутi сяйливою шкiрою, до них вiн колись притулявся. Вiн сподiвався, що вона не здаватиметься такою гарною. А ще – щасливою. Вона пiдiйшла до нього, i iхнi щоки торкнулися. Йому вкотре запекла думка, що вiн втратив ii.

– Що ти так дивишся? – запитала вона, розстiбаючи пальто.

– Сама знаеш, – хрипко вiдповiв вiн i дорiкнув собi за те, що дозволив iй вiдчути, як у нього перехопило горло.

Вона голосно розсмiялася, i цей смiх подiяв на нього, як перша склянка «Джима Бiма»: Харрi зiгрiвся i розслабився.

– Не треба, – сказала вона.

Вiн чудово розумiв, що означае ii «не треба»: «Не треба, не мучся, нiчого не вийде». Вона промовила це тихо, ледь чутно, але все одно його обпекло, наче ляпасом.

– Ти схуд, – сказала вона.

– Усi так кажуть.

– Як щодо столика?

– Метрдотель нас покличе.

Вона сiла за стiйку поруч i замовила аперитив – як зазвичай, кампарi. Харрi колись називав ii Кошенiль – так називаеться натуральний пiгмент, який надае цьому пряному солодкому напою особливоi барви. Вона й в одежi надавала перевагу червоним тонам. Сама Ракель пояснювала, що це забарвлення мае вiдлякувати, – як у тварин, що в такий спосiб дають зрозумiти, щоб трималися подалi.

Харрi замовив ще одну колу.

– Чому ти схуд? – поцiкавилася вона.

– Грибок.

– Що?

– Ну, йому ж треба харчуватися. Мiзками, очима, легенями. Свiдомiстю. Висмоктуе колiр обличчя та пам’ять. Грибок росте, я зникаю. Вiн стае мною, а я – ним.

– Що ти верзеш? – перебила вона вiдразливо, але в очах Харрi розгледiв посмiшку.

Вона любила, коли вiн що-небудь розповiдав, навiть коли плiв вiдверту базгранину. Вiн пояснив про грибок у квартирi.

– А як у тебе справи?

– Чудово. У мене все гаразд, у Олега – теж. Ось тiльки за тобою сумуе.

– Так i сказав?

– Ти знаеш це i без його слiв, Харрi. Мiг би обiйтися з ним i бiльш м’яко.

– Я? – Харрi здивовано витрiщився на неi. – Це був не мiй вибiр.

– Та невже? – Ракель узяла зi стiйки келих. – Те, що ми не разом, – зовсiм не означае, що ви з Олегом повиннi бiльше не зустрiчатися. Ваша дружба важлива для вас обох. Прив’язаностi вам даються так важко, що було б непогано цiнувати те, що вже е.

Харрi сьорбнув свою колу:

– А як у Олега з твоiм?

– Його звати Матiас. – Ракель зiтхнула. – Вони намагаються налагодити стосунки, але вони такi… рiзнi. Матiас намагаеться iти назустрiч, але Олежик усе ускладнюе.

Харрi вiдчув солодкий укол умиротворення.

– До того ж Матiас багато працюе.

– А я вважав, що тобi не подобаеться, коли мужик працюе, – промовив Харрi й одразу пошкодував про сказане.

Але Ракель не розсердилася, вона сумно зiтхнула:

– Рiч не в тому, що ти працював, Харрi, а у твоiй одержимостi. Ти сам i е робота, й спонукае тебе не кохання, не вiдповiдальнiсть. А солiдарнiсть. Жодних особистих прагнень, ось у чому рiч. У твоiй душi тiльки жага помсти. А це неправильно, Харрi, так не мусить бути. Ти сам знаеш, як воно сталося.

«Атож, – подумав Харрi, – i до твого будинку я занiс заразу».

Вiн кашлянув i поцiкавився:

– Ну а твiй… вiн хоч займаеться правильними речами?

– Матiас тепер уночi чергуе у вiддiленнi швидкоi допомоги. Добровiльно. А вдень читае лекцii в Інститутi анатомii.

– А ще вiн, звiсно, донор та член неурядовоi органiзацii «Мiжнародна амнiстiя»?

– Друга група з негативним резусом – це неабияка рiдкiсть, Харрi. Щодо «Амнiстii» – ти сам ii пiдтримуеш, я ж знаю.

Вона помiшала оранжевою соломинкою у майже повнiй склянцi, червона рiдина загойдалася

навколо кубикiв льоду. Кошенiль.

– Харрi… – почала вона.

Щось у ii голосi змусило його напружитися.

– Ми з Матiасом хочемо з’iхатися. Пiсля Рiздва.

– Так швидко? – Харрi провiв язиком по пересохлому пiднебiнню, намагаючись здобути хоча б краплю вологи. – Ви ж знайомi менше року.

– Пiвтора. А до лiта ми плануемо одружитися.

Магнус Скарре уважно дивився на воду, що стiкала йому на руки й зникала в потоках дощу. Нi. Нiщо не зникае, просто переноситься до iншого мiсця. Як i тi люди, про яких вiн збирае iнформацiю протягом останнiх тижнiв. Про це його попросив Харрi. Харрi сказав, що там можна щось нарити. І що доповiдь Магнуса йому потрiбна до свят. А це означало, що Магнусу доведеться працювати понадурочно. Сам вiн чудово знав, що Харрi доручив йому цю справу, щоб вiн не розслаблявся пiд час святкувань. Хлопцi з вiддiлу розшуку зниклих безвiсти вiдмовилися длубатися в старих справах: у них i нових по горло.

Повертаючись до свого кабiнету порожнiм коридором, Магнус помiтив, що його дверi прочиненi. Вiн твердо пам’ятав, що замкнув iх, мiж тим уже було за дев’яту – навiть охоронцi давно розiйшлися. Два роки тому у них сталася низка крадiжок з кабiнетiв. Магнус рiзко смикнув дверi.

Посеред кабiнету стояла Катрина Братт. Вона обернулася до нього, пiдвiвши брову, наче це був ii кабiнет i йому слiд було постукати, перед тим як увiйти. А потiм знову повернулася спиною.

– Я просто хотiла подивитися, – сказала вона, обводячи поглядом стiни.

– На що? – Скарре озирнувся довкола. Кабiнет був такий, як i всi iншi, тiльки без вiкна.

– Це ж був його кабiнет. Так?

– Кого ви маете на увазi? – насупився Скарре.

– Холе. Упродовж рокiв це був його кабiнет. Зокрема й тодi, коли вiн розслiдував серiйнi вбивства в Австралii. Так?

– Начебто, – знизав плечима Скарре. – То й що?

Катрина Братт провела долонею по столу:

– А чому вiн переiхав?

Магнус обiйшов стiл i всiвся в крiсло.

– Тут нема вiкна. До того ж його пiдвищили.

– А дiлив вiн кабiнет спочатку з Елен Єльтен, потiм iз Джеком Халворсеном, – сказала Катрина Братт. – І обох убили.

Магнус Скарре заклав руки за голову. А ця новенька – нiчого собi. На клас, а то й на два вища за нього буде. Вiн готовий був битися об заклад, що чоловiк у неi – велике цабе, та й грошенята водяться. Костюмчик, схоже, дорогий… Але якщо пильнiше придивитися, видно: щось не так. Наче в ii вродi була якась вада, тiльки от зразу не вгадаеш, у чому вона полягае.

– Як ви вважаете, може, вiн чув iхнi голоси, тому i змiнив кабiнет? – запитала Братт, вивчаючи карту Норвегii на стiнi.

Скарре обвiв поглядом населенi пункти Естланна, звiдки за останню чверть сторiччя, починаючи з 1980 року, зникали люди. Посмiхнувся, але не вiдповiв. Талiя у неi тонка, спина пряма… Вiн знав, що вона вiдчувае, як вiн ii роздивляеться.

– А як узагалi… – не почувши вiдповiдi, продовжила вона.

– Чому ви цим цiкавитеся?

– Новим шефом завжди цiкавляться.

Тут вона мала рацiю. Ось тiльки вiн сам нiколи про Харрi Холе не думав як про начальника. Той, звiсно, давав iм якiсь завдання та очолював розслiдування, але едине, чого вiн, власне, вимагав вiд спiвробiтникiв, – не йти зi служби ранiше за нього.

– Вам, мабуть, вiдомо, що за ним тягнеться кепська слава, – обережно почав Скарре.

Вона знизала плечима:

– Якщо ви про пияцтво – я чула. І що вiн писав доповiднi на колег. Що дехто з начальникiв мрiе, аби його потурили, але попереднiй комiсар прикрив його своею могутньою спиною.

– Його звали Б’ярне Мьоллер, – зауважив Скарре i подивився на карту, де колом було обведено Берген. Саме там востанне бачили Мьоллера. Перед самiсiньким зникненням.

– Ще я чула, що мiсцевим спiвробiтникам не дуже подобаеться, що телебачення зробило з нього мало не зiрку.

Скарре закусив нижню губу.

– Вiн з бiса вправний слiдчий. Це для мене головне.

– А вам вiн подобаеться? – Братт, нарештi, обернулася i втупилася поглядом упритул.

Скарре посмiхнувся:

– Подобаеться – не подобаеться, це таке… – Вiн вiдсунувся разом iз крiслом, поклавши ноги на стiл, потягнувся, спроквола позiхнув. – А чого ви засидiлися так допiзна?

Це була лише спроба змiнити тему. Врештi-решт, вона нижче вiд нього за рангом, до того ж iще й новачок.

Катрина Братт у вiдповiдь тiльки посмiхнулася, наче вiн сказав щось кумедне, вийшла в дверi, та й квит.

Пiшла. От i добре. Скарре вилаявся, сiв зручнiше i ввiмкнув комп’ютер.

Харрi прокинувся й деякий час лежав на спинi, видивляючись у стелю. Скiльки вiн спав? Повернувся до тумбочки, поглянув на будильник. За чверть четверта. Вечеря була суцiльною мукою. Вiн дивився на губи Ракелi, а вона говорила, пила вино, iла м’ясо та роз’ятрювала його розповiдями про те, що вони з Матiасом думають провести рiк або два в Ботсванi, де уряд оголосив вiйну СНІДу, що там не вистачае лiкарiв. Вона запитала, чи зустрiв вiн когось. Вiн сказав: атож, зустрiв. Друзiв дитинства: Ейстейна та Валянка. Перший був алкоголiком, таксистом та комп’ютерним фанатом. Другий – алкоголiком та гравцем, який напевне став би чемпiоном свiту з покеру, коли б тiльки вмiв утримувати спокiйний вираз обличчя так само добре, як умiв читати по обличчях своiх суперникiв. Харрi завiв було iсторiю про великий програш Валянка у Лас-Вегасi, але згадав, що розповiдав ii ранiше. До того ж усе це було не так. Нi з ким вiн не зустрiчався.

На сусiдньому столику офiцiант розливав по бокалах якусь випивку, i на мить Харрi охопило шалене бажання вирвати в нього ту пляшку i випити навхильцi. Однак натомiсть вiн погодився супроводжувати Олега на концерт, куди хлопчик благав пiти Ракель. «Slipknot». Харрi вирiшив не розповiдати, на який концерт вона готова вiдпустити сина. Група з обов’язковим передсмертним хрипом у кожнiй пiснi, iз сатанинською символiкою та пришвидшеним бас-ритмом навряд чи могла розбудити у комусь сентиментальнi почуття. Але зрештою «Slipknot» – хлопцi цiкавi, не гiршi за iнших.

Харрi вiдкинув ковдру, пiшов на кухню, вiдкрив холодну воду й напився з пригорщi. Такоi смачноi води вiн нiколи не куштував: вона стiкала з його власноi долонi, з його власноi шкiри. Але тут вiн раптом виплеснув воду до раковини й втупився у чорну стiну. Що це? Хтось рухаеться, чи що? Нi, нiкого нема, але рух точно е. Неквапний, плавний, наче незрима хвиля тече по водоростях, – струменить вода. Вiдмерлi нитки грибницi, крихiтнi – не розгледиш – вiдростки, спори, якi при найменшому поруху повiтря гойдаються туди-сюди i починають висотувати соки.

У вiтальнi Харрi ввiмкнув радiо. Усе було скiнчено: у Бiлому домi почав свiй президентський термiн Джордж Буш.

Харрi повернувся до лiжка й натягнув ковдру на голову.

Юнаса розбудив якийсь звук, i вiн вiдкинув з обличчя ковдру. Хлопчиковi примарилося щось, наче потрiскування – так у тишi недiльного ранку рипить пiд пiдошвами снiг мiж будинками. Може, це йому наснилося? Вiн заплющив очi, але спати розхотiлося, згадався уривок сну: батько мовчки й нерухомо стоiть перед ним, скельця окулярiв блищать так, що очей не видно.

Юнас перелякався: це був справжнiй жах. Вiн знову розплющив очi i побачив, що металевi трубки – «музика вiтру» – пiд стелею рухаються. Хлопчик вихопився з лiжка, вiдчинив дверi i вибiг до коридору. Вiн намагався не дивитися вниз на темнi сходи, що вели на перший поверх, зупинився тiльки перед дверима до спальнi батькiв i дуже обережно натиснув на ручку. Тут вiн згадав, що батько поiхав, а маму вже можна

розбудити. Вiн увiйшов до спальнi. На пiдлозi виднiвся прямокутник мiсячного сяйва, що сягав акуратно заправленого лiжка. Стрiлки настiнного годинника показували 01:11. Юнас на мить закляк вiд подиву, а потiм поквапився повернутися до темних сходiв, якi чорнiли перед ним, як урвище. Жодного звуку.

– Мамо!

Почувши коротку луну власного голосу, вiн перелякався ще бiльше. Бо тепер вона теж усе знала. Темрява.

Нiхто не озвався.

Юнас проковтнув слину i став спускатися сходами.

На третiй сходинцi вiн вiдчув пiд ногами щось мокре. І на сьомiй. І на восьмiй. Наче хтось пройшовся у мокрому взуттi. Або з мокрими ногами.

У вiтальнi горiло свiтло, але мами не було. Юнас пiдiйшов до вiкна, щоб подивитися, чи не сплять Бендиксени, адже мама iнколи ходила туди до Ебби. Але в них усi вiкна були темнi.

Вiн дiйшов до телефону на кухнi, намагаючись не думати про темряву, не пускати досередини, набрав номер маминого мобiльного. І – о радiсть! – почув ii м’який голос. Це було лише привiтання автовiдповiдача з побажанням гарного дня та проханням залишити повiдомлення.

Але був зовсiм не день, була нiч.

У передпокоi хлопчик засунув ноги у великi батьковi черевики, натягнув просто на пiжаму пуховичок i вийшов надвiр. Мама казала, що снiг, який випав, розтане до ранку, але зараз на вулицi було все ще холодно, i легкий вiтерець шепотiв щось у гiлках дуба, що рiс бiля ганку. До будинку Бендиксенiв було не бiльше ста метрiв, до того ж бiля iхнього ганку свiтилися аж два лiхтарi. Вона, певно, там. Про всяк випадок Юнас озирнувся довкола. І тут його погляд упав на снiговика. Той стояв, як i досi, без руху, все так само повернувшись до будинку, купаючись у променях мiсячного сяйва. Але щось таки змiнилося, у того з’явилося щось людське, знайоме. Юнас подивився на будинок Бендиксенiв. Треба бiгти! Проте вiн не мiг зрушити з мiсця, стояв, наче прикипiв, а крижаний вiтер обдував його зусiбiч. Хлопчик обережно озирнувся, кинув погляд на снiговика: тiльки зараз до нього дiйшло, чому снiговик здавався таким знайомим. Тепер на ньому був шарф. Рожевий шарф. Той, що Юнас подарував мамi на Рiздво.

Роздiл 4

День другий. Зникнення

Пiд обiд снiг у центрi Осло вже розтанув. Але все ще лежав плямами на газонах району Хофф, де проiжджали Харрi Холе та Катрина Братт. По радiо Майкл Стайп спiвав про передчуття, про те, що все пропало, та про хлопчикiв бiля колодязя. Виiхавши на тиху вулицю, уздовж якоi тяглася низка котеджiв, Харрi показав на бiлу «тойоту-короллу», припарковану бiля огорожi.

– Он машина Скарре. Давайте станемо за нею.

Великий жовтий будинок. Мабуть, завеликий для родини з трьох людей, подумав Харрi, пiднiмаючись до входу гравiйною стежкою. Навколо хлюпало та капало. У дворi стояв трохи перехняблений снiговик, чиi види на майбутне були явно не райдужними.

Дверi вiдчинив сам Скарре. Харрi нагнувся i як слiд роздивився замок.

– Слiдiв зламу немае, – повiдомив Скарре i повiв iх до вiтальнi, де на пiдлозi спиною до них сидiв хлопчик i дивився по телевiзору мультики.

З дивана пiдвелася жiнка, простягла Харрi руку й вiдрекомендувалася:

– Ебба Бендиксен, сусiдка. Нiчого подiбного з Бiртою ранiше нiколи не траплялося. Принаймнi за час нашого знайомства.

– А ви давно знайомi? – запитав Харрi, озираючись довкола.

Напроти телевiзора стояли масивнi шкiрянi меблi та восьмикутний скляний столик. Навколо свiтлого обiднього стола були розставленi легкi й елегантнi сталевi стiльцi. Саме такi – вiн знав – подобаються Ракелi. На стiнi висiли портрети якихось чолов’яг, на вигляд – директорiв банку, якi значуще поглядали згори вниз. Поруч – абстрактне модернiстське полотно, яке встигло вийти з моди, а потiм знову стало модним.

– Десять рокiв, – вiдповiла Бендиксен. – Ми переiхали до будинку на тому боцi дороги того року, коли народився Юнас. – І вона кивнула на хлопчика, який продовжував дивитися на якихось комах: тi скакали за вовком, що бiг по екрану й час вiд часу вибухав.

– Отже, це ви сьогоднi вночi викликали полiцiю?

– Так.

– Хлопчик подзвонив у дверi чверть на другу, – втрутився Скарре, дивлячись у своi записи. – Дзвiнок до полiцii зафiксований о першiй тридцять.

– Я з хлопчиком i моiм чоловiком спочатку пошукали ii в будинку, – пояснила Бендиксен.

– А де саме ви шукали?

– У пiдвалi. У ванних кiмнатах. У гаражi. Скрiзь. Просто дивно, як можна ось так узяти й утекти.

– Утекти?

– Зникнути. Полiцейський, з яким я розмовляла по телефону, попросив нас прихистити Юнаса i сказав, щоб ми обдзвонили знайомих Бi, в яких вона може бути. Ну i почекати до ранку, щоб дiзнатися, чи з’явилася вона на роботi. Вiн сказав, що у восьми випадках з десяти зникла людина за кiлька годин з’являеться сама. Ми намагалися зв’язатися з Фiлiпом…

– Чоловiк, – знову втрутився Скарре. – Вiн був у Бергенi, читав лекцiю. Професор чогось там…

– Фiзики, – посмiхнулася Ебба Бендиксен. – Хоча це не важливо: мобiльний у нього було вимкнено. А в якому готелi вiн зупинився, ми не знали.

– З ним зв’язалися рано-вранцi, – повiдомив Скарре. – Вiн у Бергенi, але незабаром буде тут.

– Слава Богу, – зiтхнула Ебба. – Так от, коли ми зателефонували сьогоднi вранцi до Бiрти на роботу, з’ясувалося, що вчасно на роботi вона так i не з’явилася. І тут уже ми знову зателефонували до вас, до полiцii.

Скарре кивнув, пiдтверджуючи ii слова. Харрi показав жестом, щоб вiн продовжував розпитувати Еббу Бендиксен, а сам пiдiйшов до телевiзора i сiв на пiдлогу поруч iз хлопчиком. На екранi вовк пiдпалив динамiтну шашку i взявся ii роздмухувати.

– Привiт, Юнасе, мене звати Харрi. Тобi iншi полiцейськi вже сказали, що такi пригоди, як ця, майже завжди закiнчуються добре? І той, кого шукають, урештi-решт, з’являеться сам?

Хлопчик заперечно похитав головою.

– Це точно, – сказав Харрi. – Як гадаеш, де зараз твоя мама?

– Я не знаю, де вона, – знизав плечима хлопчик.

– Звiсно, що ти не знаеш, Юнасе. Зараз нiхто з нас цього не знае. Але якщо ii нема анi вдома, анi на роботi, то де вона може бути? Яка мiсцина спадае тобi на думку? Є у вас дача чи щось подiбне, куди зазвичай ви iздите вiдпочивати?

Хлопчик знову похитав головою.

– Може, е якесь особливе мiсце, куди мама iде, коли iй хочеться побути на самотi?

– Їй не хочеться бути на самотi, – мовив Юнас. – Їй хочеться бути зi мною.

– Тiльки з тобою?

Хлопчик обернувся i подивився на Харрi. У Юнаса були карi очi, зовсiм як у Олега. І в цих карих очах Харрi побачив страх, на що й слiд було очiкувати, а ще – провину, – ii було несподiвано побачити.

– А чому вони зникають? – запитав хлопчик. – Ну, тi, що потiм повертаються знов?

Тi самi очi, подумав Харрi, тi самi запитання. Найважливiшi.

– З рiзних причин, – вiдповiв вiн. – Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, вiд чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тишi та спокоi.

У коридорi почулися кроки, i Харрi помiтив, як хлопчик весь зiщулився.

Динамiт у вовчiй лапi вибухнув, i тiеi самоi митi дверi вiтальнi позаду них прочинилися.

– Доброго дня, – привiтався голос за спиною, рiзкий та стриманий водночас. – Який стан речей?

Харрi вже озирнувся i встиг кинути оком на чоловiка рокiв п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком i взяв пульт. Телевiзор писнув на знак протесту, i мультик щез до бiлоi крапки.

– Ти пам’ятаеш, що я сказав про перегляд телевiзора серед дня, Юнасе? – промовив чоловiк скорботним тоном, який давав

зрозумiти усiм присутнiм, що виховання дiтей – геть безнадiйна справа.

Харрi встав, назвав себе та вiдрекомендував Магнуса Скарре i Катрину Братт.

– Фiлiп Беккер, – промовив чоловiк i поправив окуляри, зсунувши iх на перенiсся.

Харрi намагався спiймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовiрного пiдозрюваного, але очей за блиском скелець не було видно.

– Я заповзявся обдзвонити всiх, з ким вона могла зв’язатися, але нiхто нiчого не знае, – заявив Фiлiп Беккер. – А вам щось вiдомо?

– Нiчого. Але ви нам дуже допоможете, якщо скажете, чи усi валiзи та рюкзаки на мiсцi. – Харрi уважно подивився на Беккера й продовжив: – Тодi ми зможемо з’ясувати, було це зникнення спонтанним чи запланованим.

Беккер витримав оцiнливий погляд Харрi, кивнув i подався на другий поверх.

Харрi присiв навпочiпки перед Юнасом, який продовжував дивитися на згаслий екран телевiзора.

– Отже, ти за водомiрок? – спитав вiн.

Хлопчик похитав головою.

– Чому? – сказав Харрi.

– Менi шкода вовка, – вiдповiв той пошепки.

За п’ять хвилин з’явився Беккер i повiдомив, що нiчого не зникло: анi дорожнi валiзи, анi одежа, за винятком тiеi, що була на нiй, плюс, звiсно, пальто, чоботи та шарф.

– Гм, – Харрi почухав неголене пiдборiддя i покосився на Еббу Бендиксен. – Давайте пройдемо з вами до кухнi, Беккере.

Беккер йшов попереду, i Харрi встиг жестом покликати Катрину, щоб слiдувала за ними. Опинившись у кухнi, професор попростував до кавоварки i взявся засипати каву й наливати воду. Катрина спинилася бiля дверей, а Харрi пiдiйшов до вiкна i визирнув надвiр. Голова в снiговика зовсiм провалилася в плечi.

– О котрiй ви вчора виiхали з дому i яким рейсом летiли до Бергена? – запитав Харрi.

– Я виiхав десь о пiв на десяту, – вiдповiв Беккер без зволiкання. – Рейс був об одинадцятiй нуль п’ять.

– Ви телефонували Бiртi пiсля того, як вийшли з дому?

– Нi.

– Як ви думаете, що сталося?

– Гадки не маю, iнспекторе. Дiйсно жодноi гадки не маю.

– Гм. – Харрi знову поглянув у вiкно. За весь час, що вони тут, мимо не проiхало жодноi машини. Навдивовижу тихе мiсце. Причому обiйшлася ця тиша у цьому районi мiста не менше нiж у два мiльйони крон. – Якi у вас були стосунки з дружиною? – Вiн прислухався до сопiння Фiлiпа Беккера й додав: – Я зобов’язаний вас запитати про це, бо в iсторiях iз подружжям втiкачi зустрiчаються часто-густо.

Фiлiп Беккер кашлянув:

– Можу вас запевнити, iнспекторе, у нас iз дружиною були чудовi стосунки.

– А може таке бути, що у неi е знайомства, про якi ви не знаете?

– Це виключено.

– «Виключено», – досить сильно сказано, Беккере. Позашлюбнi зв’язки – звичайна рiч.

Фiлiп Беккер слабко посмiхнувся:

– Я не такий наiвний, iнспекторе. Бiрта – приваблива жiнка, та ще й набагато молодша. До того ж родом iз родини досить вiльного поводження, треба зазначити. Але вона не така. І у мене досить повне уявлення про те, що, так би мовити, зберiгаеться у ii шухлядах.

Харрi вiдкрив рота, щоб поставити наступне питання, але тут кавоварка грiзно завуркотiла. Вiн передумав i змiнив тему:

– Ви не помiчали, чи були у вашоi дружини рiзкi змiни настрою?

– Бiрта не схильна до депресii, iнспекторе. Вона не пiшла вiшатися до лiсу й не кинулася в море. Вона кудись зникла, але жива. Я читав, що люди раз у раз зникають, а потiм повертаються, причому знаходяться природнi та доволi банальнi пояснення, адже так?

– Ви не заперечуватимете, якщо ми оглянемо будинок?

– Навiщо?

Це було сказане рiзким, майже агресивним тоном, який дозволив Харрi зрозумiти: ця людина звикла командувати. Й у всьому контролювати своiх близьких. Як так сталося, що його дружина зникла з будинку, не сказавши, куди йде?… Та й яка нормальна мати покине серед ночi десятирiчного сина? Щось тут однозначно не так.

– Інодi ми самi не знаемо, що шукаемо, поки не знайдемо, – вiдповiв Харрi. – Така практика.

І цiеi митi йому нарештi вдалося спiймати погляд Беккера, що ховався за скельцями окулярiв. На вiдмiну вiд очей сина, очi в нього були свiтло-блакитнi, й у них чiтко читалася брехня.

– Ну, тодi прошу, – дозволив Беккер.

У спальнi було прохолодно та чисто. Нiчим не пахло. На двоспальному лiжку лежало плетене укривало. На тумбочцi стояла фотографiя лiтньоi жiнки. Їi схожiсть з Фiлiпом Беккером пiдказала Харрi, що це його половина постелi. На другiй тумбочцi стояла фотографiя Юнаса. У шафi з жiночими сукнями витав слабкий аромат парфумiв. Харрi помiтив, що вiшалки висять на рiвнiй вiдстанi одна вiд одноi, нiби кожна бажала, щоб iй дали спокiй. Чорнi спiдницi, витертi короткi джинси з квiтами та блискiтками. В низу шафи були ящики. Харрi висунув верхнiй. Бiлизна. Чорна та червона. Наступний ящик. Панчохи та пояси. Третiй ящик. Прикраси у спецiальному яскраво-червоному фетровому футлярi iз заглибинами. Погляд Харрi впав на великий сяючий перстень з яскравим камiнням. Футляр був схожий на мiнiатюрний Лас-Вегас. Жодноi вiльноi нiшi.

Із спальнi дверi вели до нещодавно вiдремонтованоi ванноi з душовою кабiною та сталевою стiйкою для раковини.

У кiмнатi Юнаса Харрi сiв на маленький стiлець бiля маленькоi парти. На партi лежав калькулятор зi складними математичними функцiями. Вiн був новенький, нiби ним нiхто нiколи не користувався. Над партою висiв плакат: сiм дельфiнiв на хвилях – i календар на весь рiк. Деякi дати було обведено кружальцями та пiдписано друкованими лiтерами. Харрi прочитав про днi народження мами, дiдуся, про поiздку до Данii, про зубного лiкаря о десятiй. Двi дати у липнi були позначенi словом «лiкар». Пам’яток про футбольнi матчi, про прем’ери фiльмiв або днi народження приятелiв Харрi не побачив.

Тут вiн боковим зором помiтив рожевий шарф, що лежав на лiжку. Мабуть, це не той колiр, яким хотiв би себе прикрасити хлопчик такого вiку. Харрi взяв шарф. Вiн був вологий, i до Харрi долинув легкий запах волосся, шкiри та парфумiв. Тих самих, якими пахло в шафi у спальнi.

Вiн знову спустився на перший поверх. Зупинився бiля кухнi, де Скарре продовжував ставити стандартнi для розслiдування питання. Подзенькували кавовi чашки. Диван у вiтальнi здавався величезним, можливо, через мiзерну постать, яка сидiла там, утупившись у книгу. Харрi пiдiйшов ближче i побачив у нiй фотографii Чарлi Чаплiна на повен зрiст. Харрi присiв поруч.

– А ти знаеш, що Чаплiн – англiйський дворянин? Сер Чарлз.

Юнас кивнув:

– Але вони все одно витурили його до США.

Юнас погортав книгу.

– Ти хворiв цього лiта, Юнасе?

– Нi.

– Але ж ти був у лiкаря. Два рази.

– Мама просто хотiла, щоб мене оглянули. Мама… – Голосок раптом здригнувся.

– Ти невдовзi ii знову побачиш, – утiшив хлопчика Харрi i поклав долоню на худеньке плече. – Вона ж не взяла з собою рожевий шарф. Той, що лежить у тебе в кiмнатi.

– Його хтось пов’язав на шию снiговиковi, – тихо промовив Юнас. – А я забрав назад.

– Це, мабуть, мама не хотiла, щоб снiговик змерз. Ну, може, це зробив тато…

– Нi, це зробив хтось iнший, пiсля того як тато уже поiхав. Уночi. Той, хто викрав маму.

Харрi повiльно кивнув:

– А хто цього снiговика злiпив, Юнасе?

– Не знаю.

Харрi поглянув у вiкно. Ось чому вiн приiхав сюди сам, а не послав когось iз спiвробiтникiв. Йому здалося, нiби через всю кiмнату пролягла крижана трiщина.

Харрi та Катрина сiли в машину й подалися вниз вулицею Хiркедалсвейен у напрямi до Майорстуа.

– Що ви перш за все вiдзначили, коли ми приiхали? – звернувся Харрi до

напарницi.

– Те, що там живуть зовсiм не спорiдненi душi, – вiдповiла Катрина, пролiтаючи повним ходом пункт в’iзду на платну дорогу. – Швидше за все, у них нещасливий шлюб. На додачу керуе в родинi чоловiк.

– Гм. А чому ви так подумали?

– Ну, це цiлком очевидно, – посмiхнулася Катрина i поглянула в дзеркало заднього виду. – Вiдмiннiсть у смаках.

– Пояснiть.

– Ви бачили цей потворний диван та столик у вiтальнi? Типовi меблi «пiд дев’ятнадцяте столiття», купленi людиною двадцятого столiття. Але обiднiй стiл з вибiленого дуба з алюмiнiевими нiжками вибирала вона. До того ж, це «Вiтра».

– Що за «Вiтра»?

– Фiрма. Швейцарська. Дорога. Така дорога, що якби вона купила доволi пристойнi копii, а не оригiнал, добряче зекономила б на обстановцi для всiеi цiеi чортовоi вiтальнi.

Харрi вiдзначив про себе, що чортихнулася Катрина не так, як це роблять зазвичай. У ii вустах лайка звучала якимось контрапунктом, котрий зайвий раз пiдкреслював ii приналежнiсть до вищого класу.

– Ну то й що?

– Зрозумiло, що у такому крутому будинку, та ще й у такому районi Осло грошi – не проблема. Але iй не дозволили змiнити його диван та столик. А коли людина без смаку, але з явним iнтересом до iнтер’ера, наполягае на своему, – то зрозумiло, хто в домi хазяiн.

Харрi кивнув, бiльше своiм власним думкам. Перше враження його нiколи не обманювало. Катрина Братт виявилася розумницею.

– Тепер розкажiть, що ви думаете, – попросила вона. – Це ж наче як я маю у вас вчитися.

Харрi ковзнув очима по старiй, багатiй традицiями, але абсолютно нереспектабельнiй забiгайлiвцi пiд назвою «Лепсвiк»:

– Я думаю, Бiрта Беккер залишила дiм не зi своеi волi.

– Але жодних слiдiв насильства немае!

– Бо все було добре сплановано.

– А хто ж злочинець? Чоловiк? Найчастiше воно так i бувае, правда ж?

– Ну, так, – вiдповiв Харрi, вiдчуваючи, як думки розтiкаються врiзнобiч. – Винен завжди чоловiк.

– Тiльки ось цей конкретний чоловiк був у Бергенi.

– Так, схоже на те.

– До того ж вiдлетiв останнiм рейсом, отже нiяк не мiг повернутися додому, а потiм устигнути на ранкову лекцiю. – Катрина додала газу й проскочила перехрестя бiля Майорстуа на жовтий. – Якби Фiлiп Беккер був винен, вiн би вхопив наживку, яку ви йому кинули.

– Наживку?

– Ну, так. Коли ви запитали, чи були у неi змiни настрою. Ви дали Беккеру зрозумiти, що пiдозрюете самогубство.

– І що?

– Та годi, Харрi! – голосно розсмiялася вона. – Усi навколо, включаючи Беккера, знають, що коли йдеться про самогубство, полiцiя залучае до розслiдування мiнiмум спiвробiтникiв. Ви дали йому можливiсть пiдкрiпити версiю, котра – якби вiн був винен – була б йому на руку та розв’язала б бiльшiсть його проблем. Але вiн чiтко вiдповiв вам, що його половина радiла життю на повну котушку.

– Угу. Тобто ви вважаете, що мое питання було «перевiркою на вошивiсть»?

– Ви ж постiйно перевiряете людей, Харрi. І мене – теж.

Харрi не вiдповiдав, поки вони не доiхали до вулицi Бугстадвейен, i лише тодi промовив:

– Люди часто виявляються набагато розумнiшими, нiж про них думаеш, – i замовк.

Коли вони припаркувалися бiля Полiцейського управлiння, вiн повiдомив:

– До кiнця дня я працюватиму сам.

А сказав вiн це тому, що весь цей час думав про рожевий шарф i нарештi дiйшов рiшення: взяти у Скарре матерiали у справах про зникнення людей, щоб отримати пiдтвердження своiм пекучим пiдозрам. Якщо вони пiдтвердяться, вiднести листа комiсару Гуннару Хагену. Той самий проклятий лист.

Роздiл 5

4 листопада 1992 року. Тотемний стовп

Коли 19 серпня 1946 року в Арканзасi, у невеликому мiстечку Хоуп, себто Надiя, на свiт з’явився Вiльям Джефферсон Блайт ІІІ, минуло вже три мiсяцi вiдтодi, як його батько загинув в автомобiльнiй катастрофi. Чотири роки по тому мати Вiльяма знову вийшла замiж, i Вiльям узяв прiзвище нового батька. А тепер, через сорок рокiв пiсля цих подiй, була нiч листопада 1992 року, i бiле конфетi снiгу падало з неба на вулицi Надii, святкуючи перемогу власних мiстечкових надiй, адже його уродженець, Вiльям – або просто Бiлл – Клiнтон, був обраний сорок другим президентом США.

А ось снiг, що падав тiеi ж ночi на мiсто Берген, не встигав навiть долiтати до землi й перетворювався на дощ, який поливав вулицi, наче була середина вересня. Проте коли настав ранок, вершини семи гiр, що охороняють це чудове мiсто, були добряче присипанi цукровою пудрою. І на найвищiй горi – Ульрiкен – уже побував iнспектор полiцii Герт Рафто. Вiн тремтливо вдихав гiрське повiтря та втягував у плечi велику голову; стiльки зморщок пролягло на його обличчi, наче його хтось зiм’яв, як непотрiбний аркуш паперу.

Жовтий вагончик, який доставив Рафто та трьох його колег-кримiналiстiв з управлiння кримiнальноi полiцii Бергена на висоту 642 метри над мiстом, висiв, трохи розгойдуючись в очiкуваннi, на мiцних сталевих тросах. Фунiкулер закрили, щойно до полiцii подзвонили першi туристи, якi вирiшили побувати цим ранком на вiдомiй гiрськiй вершинi.

– Стиць тобi! – вигукнув один iз кримiналiстiв.

Цей вислiв прозвучав, як пародiя «мiгрантiв» на такий собi бергенський дiалект, що було особливо смiшно, коли врахувати, що справжнi бергенцi давно вже так не кажуть. Але в ситуацiях, коли жах та нудьга беруть гору над людиною, якось самi собою вихоплюються рiднi словечка.

– Та вже ж, стиць, – iз сарказмом пiдтакнув Рафто, блиснувши очима з-пiд зморшкуватих повiк.

Тiло, що лежало перед ними на снiгу, було почикрижене так, що його стать можна було вгадати тiльки по единiй залишенiй грудi. Усе iнше перетворилося на мiсиво. Жахливе видовище цих останкiв нагадувало Рафто автомобiльну аварiю, що сталася рiк тому на Ейдсвогнесi, коли машина перескочила через алюмiнiевий вiдбiйник i влетiла у зустрiчний автомобiль.

– Злочинець убив та розчленував ii прямо тут, – зауважив другий кримiналiст.

Рафто поглянув на снiг, на якому лежало тiло, i подальших пояснень не знадобилося: вiн був увесь залитий кров’ю, i по довгих дорiжках бризок стало зрозумiло, що принаймнi одна артерiя була перерiзана, поки серце ще працювало. Вiн зауважив подумки, що треба точно встановити, о котрiй вночi снiгопад припинився. Останнiй фунiкулер прийшов сюди о п’ятiй вечора. Хоча, звiсно, вбивця з жертвою могли пiднятися сюди стежкою, що змiiлася внизу пiд фунiкулером. Або, наприклад, доiхали до сусiдньоi гори Фльойен поiздом i звiдти вже прийшли сюди. Але це надто тривала прогулянка, та й нутром вiн вiдчував, що до мiсця вони дiсталися фунiкулером.

На снiгу було видно слiди двох людей. Маленькi, безперечно, належали жiнцi, хоча ii взуття нiде не було видно. Ну а iншi слiди, очевидно, залишив убивця. І вони вели до стежки.

– Здоровезний розмiр, – зауважив молодий кримiналiст, худорлявий провiнцiал з острова Сотра. – Щонайменше сорок восьмий. Кремезний чолов’яга.

– Не обов’язково, – вiдзначив Рафто i потягнув носом повiтря. – Вiдбитки нерiвномiрнi, це видно тут, на рiвному мiсцi. Отже, черевики йому завеликi. Можливо, вiн хотiв нас обманути.

Рафто вiдчув, як усi погляди звернулися до нього. І вiн знав, про що вони думають: стоiть тут та пишаеться, бiсiв улюбленець журналiстiв, – щелепа квадратна, пика цеглини просить i вiдповiдна хватка. Коп – наче спецiально створений для газетних заголовкiв. Хоча, може, так уже й не думають, з того часу, як вiн вважався за зiрку, багато води спливло. У якийсь момент вiн внутрiшньо перерiс iх усiх: i пресу, й колег. І

тодi йому стали натякати, що вiн думае тiльки про свое мiсце у сяйвi софiтiв, що егоiстично пройшовся по головах дуже багатьох своiх товаришiв. Та й до роботи, шепотiли в нього за спиною, вiн ставиться, так би мовити… Але Рафто цим не дуже переймався. Нема в них нiчого проти нього. Ну, так, бувало, зникали якiсь речовi докази з мiсця злочину. Прикраси там або годинник, що належали вбитому, але на такi речi точно нiхто б не спокусився. Якось колега Рафто шукав свою ручку i випадково – так вiн принаймнi заявив – висунув шухляду його стола. І побачив там три каблучки. Рафто викликали до комiсара для пояснень i попросили сидiти тихо й нi в що не втручатися. От i все. Але плiтки вже поповзли. Навiть комусь iз журналюг доповiли про це. Мабуть, тому не варто дивуватися, що коли два роки тому в управлiннi почалися перевiрки на предмет полiцейського свавiлля, знайшлася тiльки одна людина, на яку негайно було подано доповiдну, – людина, створена для першоi шпальти газет.

Нiхто не мав сумнiвiв, що обвинувачували Герта Рафто небезпiдставно. Проте всi при цьому знали, що iнспектор став цапом-вiдбувайлом у вiддiлi, який протягом довгих рокiв був заквашений на досить визначенiй традицii. Ось чому в рапортах за його пiдписом – переважно про допити наркоторговцiв та гвалтiвникiв дiтей – було сказано, що, мовляв, арештант навернувся зi старих сходiв, що ведуть униз, до камери попереднього ув’язнення, вiд чого й отримав кiлька синцiв.

Газети були безжалiсними. Прiзвисько, яке йому колись дали – Залiзний Рафто, – було, звiсно, не найоригiнальнiшим, але саме тому зустрiчалося не надто часто. А тепер воно набуло нового змiсту. Журналiсти взяли iнтерв’ю у бiльшостi його давнiх ворогiв по обидва боки закону, а вже тi, звiсно, як могли, роздули всi звинувачення. Отож, коли дочка Рафто прийшла зi школи в сльозах i сказала, що ii дражнять «залiзними сходами», дружина iнспектора заявила, щоб вiн не чекав, що вона сидiтиме та дивитиметься, як через нього всю сiм’ю поливають брудом. Ну а вiн, як це часто бувало, трохи втратив самовладання, пiсля чого вона забрала дочку i цього разу до нього не повернулася.

Але i в цей непростий час вiн не забував, хто вiн е. Залiзний Рафто. А коли карантин скiнчився, вiн ушкварив на повну та працював день i нiч, щоб повернути втраченi позицii. І хоча успiх був на його боцi, йому не вдалося змусити всiх – i колег, i журналiстiв – забути про те, що вони так вiдчайдушно намагалися довести. Усi добре пам’ятали фотографii побитих людей у наручниках. Але вiн iм ще покаже. Вiн доведе, що Герт Рафто – не та людина, яка дозволить себе закопати передчасно. Що мiсто там, унизу – його мiсто i належить йому, а не цим тюхтiям-неробам, якi вважаються спецами з соцiальних проблем i сидять по своiх кабiнетах, висолопивши язики – такi довгi, що впору дiстають аж до сiдниць мiсцевих депутатiв та всiляких журналюг.

– Сфотографуйте i займiться упiзнанням, – наказав Рафто кримiналiсту з фотоапаратом.

– Та хто ж зможе таке упiзнати? – показав на труп пальцем молодик.

Його тон Герту не сподобався.

– Хтось напевно вже заявив або от-от заявить, що зникла його жiнка. Треба зiставити. Зрозумiло, салаго?

Рафто пiднявся на вершину й звiдти поглянув на те, що тiльки через бажання пiдкреслити рiзницю у висотi називали «плато». Його погляд ковзнув довкола й зупинився на пагорбi неподалiк, на вершинi якого стояло щось, що здалека нагадувало людську постать. Фiгура не рухалася. Може, з камiння? Рафто зiщулився. Вiн тут бував тисячi разiв – гуляв iз донькою та дружиною, – але нiякоi пiрамiди не пригадуе. Вiн спустився до фунiкулера, перекинувся кiлькома словами з водiем i позичив у нього бiнокль. За п’ятнадцять секунд вiн побачив, що це нiяка не пiрамiда, а три здоровезнi снiговi кулястi оберемки, якi хтось поклав один на один.

Гертовi Рафто нiколи не подобався район Ф’елльсиден. Вiн не розумiв, що вже такого «мальовничого» у тутешнiх хатинках – без теплоiзоляцii, з крихiтними потаемними сходами та пiдвальчиками, куди нiколи не проникае сонячне свiтло. Але хатинки цi розкупали дiтки багатiiв за чималi грошi: модники гналися за старовинним бергенським житлом, а самi усе там так вiдштукатурили, що вiд споконвiчноi атмосфери не залишилося й слiду. Нинi тут не чути було тупцяння дитячих нiжок по дощатiй пiдлозi: цiни витурили молодих та родини з маленькими дiтьми на iнший бiк гори, й у Ф’елльсиденi панувала пустка i тиша, мов у якомусь торговому районi. І все одно у Рафто було вiдчуття, що за ним стежать. З цим вiн i ступив на кам’янi сходи й натиснув на дзвiнок.

Дверi вiдчинилися майже вiдразу, й в iнспектора запитально втупилося блiде перелякане жiноче обличчя.

– Оннi Хетланн? – запитав Рафто i простягнув руку з посвiдченням. – Я з приводу вашоi подруги Лайли Осен.

Квартирка виявилася крихiтною, iз зовсiм неможливим плануванням: ванна розташовувалася напроти кухнi, й до того ж – мiж вiтальнею та спальнею. Вiзерунчастi, кольору червоного вина, шпалери у вiтальнi не завадили Оннi Хетланн всунути туди диван та крiсло в оранжево-зелених тонах, а на вiльних мiсцях (яких, до речi, залишилося небагато) вона склала купки журналiв, штабелi книг та дискiв. Рафто проминув кота та його перевернуту миску й опинився на диванi. Оннi Хетланн сiла в крiсло й почала накручувати на палець ланцюжок, на якому висiв зелений камiнець з чорними прожилками. Мабуть, фальшивий. А може, такий був задум.

Оннi Хетланн дiзналася про загибель подруги вiд чоловiка Лайли, Бастiана, учора вранцi, але трагiчний вираз iще не зник з ii обличчя. Рафто, не звертаючи на це уваги, нещадно виклав страхiтливi деталi.

– Жахливо, – прошепотiла Оннi Хетланн. – Про це Бастiан нiчого не казав.

– Авжеж, ми не хочемо поки що виносити бруд iз хати, – пояснив Рафто. – Бастiан каже, що ви були найкращою подругою Лайли.

Оннi кивнула.

– Чи не знаете, що Лайла могла робити на вершинi Ульрiкена? Їi чоловiк нiчого про це не знае, вiн учора разом iз дiтьми був у бабусi у Флорьо.

Оннi заперечно похитала головою. Цей жест, здавалося б, не полишав анi найменшого сумнiву. Та от бiда: перед тим як похитати головою, вона трохи завагалася. На соту долю секунди. І цього Герту Рафто було достатньо.

– Фрьокен Хетланн, йдеться про вбивство. Сподiваюсь, ви розумiете, наскiльки це серйозно i як ви ризикуете, якщо не розповiсте менi все, що вам вiдомо?

Вона, як бульдог, витрiщилася на полiцейського.

Вiн змiнив тон:

– Якщо ви гадаете, що оберiгаете iнтереси ii сiм’i, то помиляетеся. Такi речi стають вiдомi попри все.

Оннi ковтнула слину. Перелякалася, судячи з вигляду. До того ж виглядала переляканою, ще коли вiдчиняла дверi. І тодi вiн дав iй останнього стусана – пустив у хiд нiкчемну погрозу, яка, до речi, дивовижним чином дiяла i на винних, i на невинних:

– Ви можете розповiсти менi все тут i зараз або поiхати зi мною до дiльницi для допиту.

Очi Оннi Хетланн наповнилися сльозами, голос ледве було чути:

– Вона мала там з кимось зустрiтися.

– З ким?

Жiнка схлипнула:

– Лайла сказала менi тiльки те, як його звати та ким вiн працюе. Але це була таемниця, ii нiхто не мусив знати. Особливо Бастiан.

Щоб приховати лють, Рафто довелося витрiщитися в блокнот.

– Назвiть iм’я та мiсце роботи, – вичавив вiн.

Вiн записав усе, що вона сказала, до блокнота. Уважно вивчив написане. Доволi звичайне iм’я. І робота теж досить звичайна. Але оскiльки Берген – мiсто маленьке,

подумав вiн, цього мае бути досить. Вiн усiм своiм еством вiдчував, що взяв потрiбний слiд. Пiд «усiм еством» Герт Рафто мав на увазi тридцятирiчну службу в полiцii та глибоке знання людськоi натури, що базувалося на притаманнiй йому природнiй мiзантропii.

– Ви маете менi дещо пообiцяти, – звернувся Рафто до подруги вбитоi. – Жоднiй живiй душi ви не вiдкриете того, що щойно менi розповiли. Нiкому з членiв родини. Жодному журналiсту. І навiть iншим полiцейським, з якими вам доведеться розмовляти. Ви мене зрозумiли?

– Навiть… полiцii?

– Саме так. Розслiдування веду я. І менi потрiбен повний контроль над тим, хто володiе цiею iнформацiею. Поки я вам не дам iнших вказiвок, ви нiчого не знаете.

Нарештi, подумав Рафто, спускаючись з ганку кам’яними сходами. Вiкно у напiвпiдвальчику блиснуло, трохи прочинившись, i в нього знову з’явилося вiдчуття, що за ним стежать. Ну то й що? Реванш буде за ним. Герт Рафто застебнув пальто i переможно рушив слизькими вулицями до центру, не помiчаючи рiдкого дощику.

О п’ятiй вечора небо над Бергеном продiрявилося остаточно. А на столi перед Рафто вже лежав список прiзвищ, отриманий з департаменту працi. Вiн узявся шукати кандидатiв з пiдходящим iменем. Таких виявилося трое. Вiн повернувся вiд Оннi Хетланн двi години тому i тепер думав, що незабаром знатиме, хто вбив Лайлу Осен. Справу розкрито менш нiж за дванадцять годин. Розкрито ним i нiким бiльше. Тому вiн особисто поiнформуе пресу. Столичнi журналiсти вже перемахнули через гори i влаштувалися в Полiцейському управлiннi. Начальник управлiння кримiнальноi полiцii зробив заяву, що деталi, якi стосуються вбивства, офiцiйно повiдомленi не будуть, але стерв’ятники вiдчули поживу.

– Мабуть, витiк iнформацii, – пробурмотiв начальник, дивлячись на Рафто.

Але той не тiльки не вимовив жодного слова, вiн навiть не сяяв тим лоском, який потрiбен, щоб потрапити в заголовки. А поки що журналiсти сидiли та чекали, готовi строчити своi статтi. Незабаром, зовсiм скоро Герт Рафто знову стане королем Полiцейського управлiння мiста Бергена.

Вiн зменшив звук радiо, по якому Уiтнi Х’юстон на весь голос наполягала на тому, що завжди кохатиме його, але перш нiж вiн устиг зняти слухавку, телефон задзвонив.

– Рафто! – буркнув вiн роздратовано та нетерпляче.

– Я той, кого ти шукаеш.

Бiдолаха iнспектор вiдразу збагнув: це не блеф i не розiграш. Зрозумiв з голосу: той був сповнений крижаного спокою, а чiтка розбiрлива дикцiя виключала варiант iз божевiльним або п’яним. До того ж, у голосi було ще дещо, чого iнспектор нiяк не мiг ухопити.

Рафто голосно кашлянув кiлька разiв – щоб виграти трохи часу.

– Із ким я розмовляю? – запитав вiн, аби показати, що вивести його з себе не вдалося.

– Сам знаеш.

Рафто заплющив очi й глухо, але люто вилаявся. Дiдько, дiдько! Злочинець вирiшив появитися! І саме тодi, коли Рафто збирався заарештувати причетного до справи пiдозрюваного! Тепер весь ефект зникне.

– А чого ти вирiшив, що я шукаю саме тебе? – запитав полiцейський крiзь зуби.

– Знаю, i квит, – вiдповiв голос. – І якщо зробиш так, як я скажу, то зможеш отримати те, що хочеш.

– Що саме?

– Ти ж хочеш заарештувати мене. І ти зможеш це зробити. Сам. Розумiеш тепер, Рафто?

Інспектор кивнув i тiльки згодом зiбрався з силами й вичавив:

– Так.

– Зустрiнемося бiля тотемного стовпа у парку Нурнес, – промовив голос. – Приблизно за десять хвилин.

Рафто намагався обмiркувати почуте. Парк знаходиться бiля Акварiума, за десять хвилин вiн туди встигне. Але чому той хоче зустрiтися саме там, на самому краю Нурнес-парку, на мисi, що виходить до моря?

– Щоб я мiг бачити, що ти прийшов сам, – сказав голос, вiдповiдаючи на його думки. – Якщо побачу iнших полiцейських або ти запiзнишся, я зникну назавжди.

Мозок Рафто працював гарячково: вираховував, зiставляв, робив висновки. Групу захоплення пiдняти вiн не встигне. Причому саме це можна буде внести до рапорту як причину того, що вiн був змушений провести арешт самостiйно. Ідеально.

– Чудово, – сказав Рафто. – І що буде, коли я прийду?

– Я розповiм тобi все, ти вислухаеш моi умови, i я здамся.

– Якi умови?

– На судi я буду без наручникiв. Слухання буде закритим для преси. І сидiтиму я там, де менi не доведеться спiлкуватися з iншими в’язнями.

Рафто знову прокашлявся.

– Гаразд, – погодився вiн нарештi i поглянув на годинник.

– Зачекай, у мене ще умови. Телевiзор у камерi та будь-якi книги, якi я схочу.

– Усе отримаеш, – запевнив Рафто.

– Щойно пiдпишеш угоду, де викладено усi моi вимоги, i я твiй.

– Що за… – почав Рафто, але короткi гудки у слухавцi сповiстили про кiнець розмови.

Рафто припаркувався бiля верфi. Це був не найкоротший шлях, але звiдси огляд був кращий. Крiзь огороджену територiю великого парку були протоптанi стежини, тут i там виднiлися пагорби, вкритi жовтою пожухлою травою. Дерева розчепiрили своi чорнi пальцi, тягнулися до важкого неба, яке напливало з моря позаду Аскьой. Якась людина поспiшала за нервовим ротвейлером на натягнутому повiдку. Проходячи повз купальнi, Рафто намацав «Смiт-Вессон» у кишенi пальта. Купальня була порожня – величезне бiле корито, схоже на гiгантську ванну, яка притулилася до крайки моря.

За рогом, метрiв за десять, Рафто вирiзнив високий тотемний стовп – дарунок Сiетла Бергену на дев’ятсотрiччя. Вiн чув свое дихання та чвакання мокрого листя пiд пiдошвами. Сiяв дощ. Маленькi гострi крапельки впивалися в обличчя.

Людина, що стояла бiля тотемного стовпа, дивилася саме в бiк Рафто, наче точно знала, що той з’явиться з цього боку, а не з iншого.

Пiдходячи до стовпа, Рафто стис в кишенi револьвер. Людина жестом зупинила його за два метри вiд себе. Дощ заливав очi, Герт зiщулився й потрусив головою. Цього не може бути.

– Здивований? – запитав голос, який йому тiльки зараз вдалося пiзнати.

Рафто не вiдповiв. Мозок запрацював з новою силою.

– Ти думав, що знаеш мене, – продовжував голос. – А насправдi це я тебе знаю. Ось чому менi було очевидно, що ти все захочеш зробити сам.

Рафто дивився на людину незмигно.

– Це гра, – сказав чоловiк.

– Гра? – прохрипiв Рафто.

– Ну так. Ти ж любиш усiлякi iгри.

Рафто порухав у кишенi рукою iз затиснутим револьвером, щоб переконатися, що вiн не зачепиться за пiдкладку, коли доведеться ривком витягти його звiдти.

– Чому саме я? – запитав вiн.

– Бо ти – кращий. Я граю тiльки проти кращих.

– Ти псих, – прошепотiв Рафто й одразу пошкодував про це.

– Ну, у цьому я не сумнiваюся, – посмiхнувся той. – Але ти теж псих, дорогенький. Ми усi – психи. Безвiльнi привиди, якi нiяк не можуть знайти шлях до своеi обителi. Так було завжди. Ти знаеш, чому iндiанцi ставили цi штуки?

Чоловiк постукав кiсточкою вказiвного пальця по дерев’яному стовпi, на якому були вирiзьбленi фiгури. Вони сидiли навпочiпки, одна на однiй, i дивилися на затоку немигними та невидющими чорними проваллями очниць.

– Щоб утримувати душi, – продовжував чоловiк. – Щоб вони не розтiкалися хто куди. Але тотемнi стовпи гниють. І цей згние, ось у чому рiч. І тодi душам треба шукати собi новий прихисток. Може, маску. Або дзеркало. Або щойно народжену дитину.

Із Акварiума, iз загону для пiнгвiнiв, долинув рiзкий хрипкий пташиний крик.

– Розповiси, чому тобi довелося ii вбити? – запитав Рафто пiнгвiнячим хриплим голосом.

– Шкода, що гру вже скiнчено, Рафто. Було кумедно.

– А

як тобi стало вiдомо, що я натрапив на твiй слiд?

Чоловiк пiдняв руку, i Рафто автоматично зробив крок назад. На долонi в того щось висiло. Ланцюжок iз великим каменем у формi сльози, зеленим, з чорними прожилками. Серце Рафто глухо загупало в ребра.

– Оннi Хетланн, безперечно, слiд було тримати язика за зубами. Але вона дозволила собi… як би то мовити… пробовкатися.

– Брешеш, – видихнув Рафто.

– Вона сказала, що ти заборонив щось повiдомляти твоiм колегам. І ось тодi менi стало зрозумiло, що ти приймеш мое запрошення i прийдеш сюди сам. Бо ти подумав, що це буде новий прихисток для твоеi душi, нове перевтiлення. Хiба нi?

Холодний дощ важкими краплями стiкав по обличчю Рафто, наче пiт. Вiн поклав палець на спусковий гачок револьвера i вимовив чiтко й стримано:

– Ти вибрав кепське мiсце. Ти стоiш спиною до моря, а там унизу полiцейськi машини вже перекрили усi в’iзди та виiзди звiдси. Прослизнути не вдасться.

Чоловiк втягнув у себе повiтря:

– Вiдчуваеш запах, Герте?

– Який запах?

– Страху. В адреналiну досить виразний запах. Ну, та ти, напевне, все про це знаеш. Напевне пам’ятаеш: так само тхнуло вiд арештованих, коли ти iх бив. І вiд Лайли пахло так само. Особливо коли вона побачила, якими iнструментами я збираюся скористатися. А вiд Оннi пахло ще сильнiше. Гадаю, тому, що ти розповiв iй, як померла Лайла, i вона, ледь побачивши мене, зрозумiла, що чекае на неi саму. Досить збудливий запах, невже ти його не вiдчуваеш? У якiйсь книжцi я читав, що саме за цим запахом хижаки знаходять свою жертву. Тiльки уяви: тремтяча жертва намагаеться сховатися, але розумiе, що запах власного страху вб’е ii.

Рафто дивився на руки людини, що спокiйно висiли з бокiв. Зброi в них не було. Ще не звечорiло, вони знаходяться неподалiк вiд центру мiста, одного з найбiльших у Норвегii… Останнiми роками вiн не пив i привiв себе в добру фiзичну форму. Реакцiя в нього блискавична, та й технiка ближнього бою – на рiвнi. Вихопити револьвер – справа однiеi секунди. Але чому вiн наляканий так, що у нього клацають зуби?

Роздiл 6

День другий. Мобiльний телефон

Інспектор Магнус Скарре обiперся на спинку крiсла i заплющив очi – вiдразу виникла постать людини в костюмi, що стояла до нього спиною. Вiн розплющив очi i поглянув на годинник. Шоста. Ну все, тепер, витративши цiлий день на збiр iнформацii про зниклу, вiн заслужив невелику перерву. Скарре обдзвонив усi лiкарнi, запитуючи, чи не надходила до них Бiрта Беккер. Зателефонував до служби таксi – загальнонорвезькоi та столичноi – i перевiрив маршрути, на яких вони працювали минулоi ночi в районi Хофф. Переговорив з банком зниклоi, де йому пiдтвердили, що вона не знiмала значних сум з рахунку перед тим, як зникнути, у нiч зникнення, а також наступного дня. Полiцейськi, якi охороняли столичний аеропорт, проглянули списки пасажирiв за вчорашнiй вечiр, але прiзвище Беккер зустрiчалося там лише раз: це був чоловiк зниклоi, Фiлiп, який летiв бергенським рейсом. Скарре навiть поговорив iз представниками фiрм, чиi пороми вчора вiдходили до Англii та Данii, хоча зникла навряд чи могла перетнути кордон: чоловiк знайшов удома ii паспорт та показав його слiдчим. Прискiпливий iнспектор розiслав по готелях Осло та Акерсхуса факс iз описом зовнiшностi Бiрти Беккер i повiдомив данi про неi усiм патрульним автомобiлям у столицi.

Залишилося тiльки одне – пробити мобiльний.

Магнус зателефонував Харрi й доповiв про зроблену роботу. Той важко дихав, у трубцi чувся пташиний грай. Харрi поставив кiлька запитань про мобiльний телефон i вiдключився. Скарре встав i вийшов у коридор. Дверi до кабiнету Катрини Братт були вiдчиненi, там горiло свiтло, але всерединi нiкого не було. Вiн пiднявся поверхом вище, до iдальнi.

Кухня вже не працювала. На сервiрувальному столику перед дверима стояв термос iз напiвхолодною кавою, сухарики та варення. У iдальнi сидiло усього четверо людей, зате з-помiж них виявилася й Катрина Братт. Вона влаштувалася за столиком, що стояв бiля стiни, занурившись у теку з документами. Перед нею стояла склянка з водою, оддалiк лежав вiдкритий пакет iз бутербродами. Читала Катрина в окулярах. Тонкi лiнзи, тонка оправа – на обличчi iх було майже не видно.

Скарре налив собi кави й попростував до жiнки.

– Плановi понадурочнi? – Вiн усiвся поруч.

Вчулося це Магнусу Скарре чи вiн i справдi почув жалiбне зiтхання? Катрина вiдвела погляд вiд документiв i поглянула на нього.

– Знаете, як я здогадався? – посмiхнувся вiн i кивнув на пакет iз iжею. – Оце приготували ще вдома. Тобто ви знали, що iдальня зачиниться о п’ятiй, а вам доведеться тут сидiти довше. Бачите, я ж слiдчий. Ми усi тут такi.

– Та ну? – промовила вона байдуже i взялася до своiх документiв.

– Авжеж, – пiдтвердив Скарре, вiдсьорбнув кави й почав ii розглядати.

Вона сидiла, трохи нахилившись уперед, отож вiн без усяких зусиль бачив вирiз блузки i навiть бiле мереживо лiфчика.

– Узяти хоча б сьогоднiшню справу про зниклу жiнку. Я знаю тiльки те, що знають усi. Але я думаю, що ця жiнка усе ще в Хоффi. Можливо, лежить десь там, пiд шаром снiгу або старого листя. Або в якомусь озерцi, або, наприклад, у струмку – iх там багато.

Катрина Братт мовчала.

– А знаете, чому я так думаю?

– Нi, – вiдповiла вона без будь-якого виразу, навiть не вiдвiвши погляду вiд своеi теки.

Скарре перегнувся через стiл i поклав перед нею мобiльний. Катрина пiдвела на iнспектора запитливий погляд.

– Це мобiльний телефон, – довiрливо повiдомив вiн. – Ви, мабуть, вважаете, що це недавнiй винахiд. А мiж тим батько мобiльноi телефонii Мартiн Купер ще в квiтнi тисяча дев’ятсот сiмдесят третього року здiйснив першу розмову по мобiльному. Вiн зателефонував додому своiй дружинi. Тодi вiн, звiсно, i не здогадувався, що його винахiд стане одним iз найважливiших засобiв, за допомогою яких полiцейськi зможуть знаходити зниклих людей. Якщо хочете стати гарним слiдчим, Катрино, треба прислухатися до бiльш досвiдчених колег та всотувати отриманi вiд них знання.

Катрина зняла окуляри й подивилася на Скарре з легкою посмiшкою:

– Я сама увага, iнспекторе.

– От i добре, – заохотив ii Скарре. – Оскiльки важливо, що Бiрта Беккер була власницею мобiльного телефону. А мобiльний телефон надсилае сигнал, який приймаеться базовою станцiею того району, у якому цей мобiльний знаходиться. І не тiльки тодi, коли ми телефонуемо, але й коли телефон увiмкнений. Ось чому американцi спочатку називали iх cellular phone – «стiльниковими». Адже сигнал покривае якийсь простiр, район, тобто нiби стiльник, комiрку. І там його ловить мiсцева станцiя. Я зв’язувався з телефонною компанiею. Станцiя, яка належить до Хоффа, так само приймае сигнал телефону Бiрти. Але ж ми обшукали весь будинок, i телефону там не було. І навряд чи вона загубила його бiля будинку – таких випадковостей не бувае… Такi от справи. – Скарре жестом iлюзiонiста, який вдало завершив фокус, пiдвiв руки вгору. – Доп’ю каву та дзенькну оперативникам: нехай висилають пошукову групу.

– Хай щастить, – промовила Катрина, простягла йому мобiльний i повернулася до своеi теки.

– Це ж, здаеться, одна iз старих справ Холе? – запитав Скарре.

– Справдi.

– Вiн гадав, що то серiйний убивця.

– Я знаю.

– Правда? Ну, тодi ви напевне знаете, що вiн помилився. І не вперше, до речi. Вiн просто схибнувся на манiяках, наш Холе. Усе думае, мабуть, що у нас тут Америка. А свого серiйного вбивцю й

досi не спiймав. На своiй землi!

– У Швецii було спiймано безлiч серiйних убивць. Томас Куiк, Йон Асунiус, Туре Хедин…

– Я бачу, ви добре вчили уроки, – посмiхнувся Магнус Скарре. – Якщо ви, до речi, не проти навчитися кiлькох гарних прийомiв справжнього слiдчого, то пропоную рвонути звiдси, взяти по пиву…

– Дякую, я не…

– …i щось перекусити. Пакетик ваш зовсiм маленький.

Тут нарештi Скарре удостоiвся ii погляду i з честю витримав його. Вiн помiтив у цьому поглядi дивовижний вiдблиск – наче десь у глибинi очей запалало вогнище. Нiчого подiбного бачити йому не доводилося. «Авжеж, – зрадiв вiн, – адже це моя робота! Це вiд моеi розповiдi у ii очах спалахнув вогник цiкавостi. З усього видно, менi вдалося потрапити на самий верх ii турнiрноi таблицi».

– Можете на це дивитися, як… – почав Скарре й затнувся, добираючи слова, – як на курс пiдвищення квалiфiкацii.

Вона посмiхнулася.

Скарре стало жарко, у нього почастiшав пульс. Ще трохи – i вiн обiйме ii, торкнеться затягнутого у панчоху колiна, почуе тепло вiд ii тiла, по якому його долоня рухатиметься вище…

– Чого ти, Скарре, хочеш? Помацати нову дамочку, яка з’явилася у вiддiлi? – Вона посмiхнулася ще ширше, i вогонь в очах став iще яскравiшим. – Хочеш устигнути трахнути ii, так? Ти наче хлопчисько на днi народження: кидаешся на найбiльший шматок торта, щоб iншим менше перепало!

У Магнуса Скарре вiдвисла щелепа.

– Послухай-но кiлька добрих порад, Скарре. Тримайся подалi вiд жiнок, з якими працюеш. Не витрачай часу на те, щоб вештатися iдальнею та пити каву, якщо – як ти стверджуеш – ти щойно натрапив на слiд. І навiть не намагайся переконати мене в тому, що це ти телефонував оперативникам. Бо iм телефонував старший iнспектор Холе. І це вiн розпочав пошуки. Кажуть, що вiн зв’язувався з рятiвниками, але вони нiкого не прислали, вирiшили, що для рятувальноi операцii час уже вийшов.

Катрина зiм’яла пакет для бутербродiв i кинула у смiтник за спиною Скарре. Не озираючись, вiн зрозумiв, що вона не промахнулася. Вона закрила теку i встала, але на той час Скарре вже встиг зорiентуватися.

– Не знаю, що ви там собi нафантазували, Братт. Ви замiжня жiнка, може, ви щось там i недоотримуете вдома, якщо вирiшили, що такий чоловiк, як я, стане… – Вiн не мiг добрати сло5ва. Чорт забирай, вiн не мiг добрати слова! – Та я тiльки хотiв дещо пояснити!

З обличчям Катрини щось вiдбулося: нiби розчинилися дверцята топки i на нього жахнуло розбурханим полум’ям. Скарре був упевнений: ось зараз вона його вдарить. Але нi… не вдарила. До речi, це дiйшло до нього, тiльки коли вона знову заговорила, причому голос у неi був зовсiм спокiйний.

– Я прошу вибачити, якщо неправильно вас зрозумiла, – промовила вона з виразом, який анiтрохи не свiдчив про щирiсть каяття. – До речi, Мартiн Купер телефонував тодi не «дружинi», а своему конкурентовi, Джоелу Енджелу з «Лабораторii Белла». Як ви вважаете, Скарре, навiщо вiн це зробив? Аби щось йому пояснити? Чи просто похизуватися?

Скарре дивився iй услiд. Коли Катрина звертала до виходу з iдальнi, костюмчик так обтягнув ii сiдницi, що Скарре закортiло встати i пiти слiдом. Дiдько, от чортиця!.. Але нi, тягтися за нею поки що не слiд. До того ж все одно доведеться посидiти тут iще трохи: вона його таки добряче завела…

Харрi вiдчував, що легенi ось-ось уткнуться в ребра. Але дихання поступово заспокоювалося. А от серце нi, воно все ще загнаним зайцем гупало в грудях. Вiн стояв на узлiссi бiля ресторанчика «Екеберг». Тренувальний костюм обважнiв вiд поту. Цей ресторанчик, що зберiгся з повоенних часiв, колись був гордiстю столицi, над якою вiн вивищувався на крутому схiдному схилi. Але шлях з центру сюди, до лiсу, був неблизький, i людям поступово це набридло. Ресторанчик став нерентабельним, занепав, сюди забрiдали тепер тiльки пiдстаркуватi любителi танцiв, п’яницi середнього вiку та неприкаянi самiтники у пошуках спорiдненоi душi. Врештi-решт, ресторанчик закрили. Харрi подобалося приiжджати на Екеберг, пiднiматися над мiстом, окутаним жовтими клубками вихлопних газiв, а потiм однiею з численних стежок добiгати до рiвноi площадки, вiдчуваючи, як у м’язах згорае молочна кислота. Йому подобалося зупинятися бiля напiврозваленого ресторанчика, що iще зберiг особливу красу уламкiв корабельноi аварii. Вiн сiдав на вологiй вiд дощу проiржавiлiй терасi i дивився на мiсто, яке колись було йому рiдне, але тепер збанкрутiло й розвалилося. Дивився з почуттям, як ото дивляться на колишню кохану, з якою несподiвано зустрiлися…

Мiсто лежало в чашi гiр, iхнi крутi краi високо здiймалися майже колом, i тiльки з боку фiорду залишалися якiсь – досить слабкi – позицii для вiдступального маневру. Геологи стверджують, що Осло збудоване в кратерi згаслого вулкана. І такими вечорами, як сьогоднi, Харрi уявляв собi, що вогнi мiста – це дiрки у земнiй корi, крiзь якi просвiчуе бурхлива лава. Дивлячись на район Хольменколлен, що свiтився бiлим розсипом на дальньому схилi напроти мiста, вiн намагався вгадати, де знаходиться будинок Ракелi.

Вiн подумав про лист. І про телефонну розмову зi Скарре, який повiдомив про сигнал мобiльного Бiрти Беккер. Серце стукотiло вже повiльнiше, нагнiтало кров та надсилало до мозку заспокiйливi сигнали: життя тривае. Точнiсiнько як ото мобiльний телефон надсилае сигнали станцii. Мозок, подумав Харрi, сигнал, лист. Дурна думка. Якого дiдька вiн тримае це все в головi? Якого дiдька вiн тут сидить i гадае, скiльки часу в нього забере, щоб добiгти до машини, а потiм дiстатися до Хаффа та перевiрити, хто з них насправдi дурень?

Ракель стояла на кухнi бiля вiкна й дивилася на дерева, що заступали сусiдськi вiкна. Вона якось виступила у мiсцевiй радi з пропозицiею зрубати два-три дерева, щоб стало трохи бiльше свiтла, але, наштовхнувшись на мовчазну незгоду, бiльше нiколи про це не заводила мову. Ялинове гiлля приховувало все i всiх, i саме це цiнувалося жителями району Хольменколлен. Снiг усе падав та падав на мiсто, на пагорб, що ним обережно прокрадалися одне за одним «вольво» та «БМВ», повертаючись додому, до гаражних ворiт з електроприводом, до гарячоi вечерi, приготованоi доглянутими дружинами (тренажерний зал, рiчна академвiдпустка, нечастi консультацii практикантiв).

Навiть крiзь солiднi поверховi перекриття вiлли, успадкованоi нею вiд батька, Ракель чула музику, що звучала в Олега в кiмнатi. «Led Zeppelin», «The Who». От коли iй самiй було дванадцять, серед ii однолiткiв вважалося неприпустимим слухати таку стару музику: цю музику любили ще iхнi батьки. Але Олег отримав платiвки вiд Харрi i став вiдданим прихильником рок-iдолiв сiмдесятих.

Ракель згадала, як же схуднув Харрi. Просто висох. Зовсiм як пам’ять про нього. Щось майже страхiтливе ввижалося iй у тому, як пам’ять про людину, з якою вона була така близька, блякне та щезае. А може, це тому, що коли роман закiнчуеться, усi його перипетii починають здаватися сном. А сон… Сон – не бiльше нiж породження нашоi фантазii, його майже миттево забуваеш. Ось, напевне, чому зустрiч з Харрi так вразила Ракель. Обiйняти, вдихнути його запах, почути його голос не з слухавки, а з його губ, таких м’яких при усiй твердостi його обличчя, на якому проступили новi зморшки… Зазирнути в його блакитнi очi, якi то блищать, то згасають, коли вiн говорить… Усе, як ранiше.

Але водночас вона була рада, що вже перегорнула цю сторiнку. Що не з цим чоловiком iй судилося роздiлити свое

майбутне, що вiн уже нiколи не зможе вторгнутися своiм божевiльним життям до iхнього з Олегом iснування.

Тепер у неi все добре. Набагато краще, нiж ранiше. Вона поглянула на годинник. На вiдмiну вiд Харрi, цей не запiзнювався.

Матiас якось виник улiтку, зовсiм несподiвано. На зборах керiвництва мiсцевого самоврядування. Вiн навiть не жив у iхньому районi – його запросив приятель. Вони з Ракеллю сидiли поруч i мило протеревенили цiлий вечiр. Здебiльшого про неi, якщо чесно. Вiн слухав уважно, з якимось лiкарським iнтересом. А за кiлька днiв зателефонував i запитав, чи не хоче вона пiти з ним на виставку до центру Хенi-Унстада, в Хьовiкодденi. Сказав: i Олег, мовляв, теж нехай приходить, адже там е програма i для дiтей. Погода була кепська, живопис так собi, а Олег – просто нестерпний. Але Матiасу вдалося пiдняти усiм настрiй жартами та в’iдливими зауваженнями про художникiв та iхнi здiбностi. А потiм вiн вiдвiз iх додому, вибачився за невдалу iдею та з посмiшкою пообiцяв, що нiколи й нiкуди iх з собою не тягатиме. Якщо, звiсно, вони самi про це не попросять. Пiсля чого Матiас на два тижнi полетiв до Ботсвани. І зателефонував iй, щойно повернувшись, того ж вечора. Попросив про зустрiч знову.

Ракель почула звук машини, що газувала, аби заiхати на крутий пiдйом, який вiв до будинку. У нього була старенька «хонда-акорд». Їй невiдь-чому це подобалося. Вiн завжди паркувався бiля гаража i нiколи всерединi. І це iй теж подобалося. Подобалося, що в нього завжди з собою була змiна бiлизни та несесер – вони лежали в рюкзаку, який вiн обов’язково приносив з собою вранцi; те, що вiн питав, коли вони знову зможуть побачитися, i все сприймав, як так i треба. Усе це тепер, звiсно, може змiнитися, але Ракель була до цього готова.

Матiас вийшов з машини. Високий – майже як Харрi. Приiхавши, вiн завжди посмiхався iй, пiдвiвши до кухонного вiкна свое по-хлоп’ячому вiдкрите обличчя. Навiть коли був смертельно стомлений пiсля нелюдськи довгого чергування. Так, вона була готова. Бо цей чоловiк пiдходив iй, вiн кохав ii i ставив iхнiй маленький троiстий союз понад усе. Ракель почула, як у замку провертаеться ключ. Ключ, який вона сама вручила йому минулого тижня. Як вiн тодi здивувався! Наче дитина, яка отримала вхiдний квиток на шоколадну фабрику.

Дверi вiдчинилися, Матiас стояв на порозi, i вона вже була в його обiймах. Їй подобався навiть запах його пальта. Щокою вона притулилася до холодноi тканини, що смачно пахла, а тiлом пробiгло звичне тепло.

– Що таке? – посмiхнувся вiн iй у волосся.

– Я так на тебе чекала! – прошепотiла Ракель.

Вiн заплющив очi, i так вони постояли ще мить.

Вона випустила його з обiймiв i поглянула на усмiхнене обличчя. Красень. Вродливiший за Харрi.

Звiльнившись, Матiас розстебнув пальто, повiсив його та пiшов мити руки. Вiн завжди спершу мив руки, коли повертався з анатомiчного театру, де пiд час лекцii проводив манiпуляцii з трупами. Харрi теж завжди мив руки пiсля повернення з розслiдування вбивства.

Матiас вiдчинив нижню шафку, висипав до раковини картоплю з вiдерця й увiмкнув воду.

– Як минув день у тебе, люба?

Ракель подумала, що бiльшiсть чоловiкiв не захотiли б розпитувати, як минув ii учорашнiй вечiр, адже вона зустрiчалася з Харрi, й Матiасу про це було вiдомо. І це iй теж у ньому подобалося. Вона взялася розповiдати, дивлячись у вiкно. Їi погляд ковзнув по ялинах i спрямувався туди, де тiльки-тiльки почали засвiчуватися вогнi мiста. Харрi зараз десь там. У безнадiйнiй гонитвi за тим, кого так i не вдавалося – i нiколи не вдасться – схопити. Їй стало його шкода. Залишилося тiльки спiвчуття. Хоча ввечерi промайнуло щось мiж ними: тодi вони зчепилися поглядами i нiяк не могли вiдпустити одне одного. Це було – наче удар електричним струмом, але так само швидко й скiнчилося. Зовсiм. Магiя зникла. І це сталося з ii волi.

Вона стала позаду Матiаса, обiйняла, притислася до його широкоi спини.

Вона вiдчувала, як пiд сорочкою ходять його м’язи – вiн чистив картоплю i кидав ii до каструлi.

– Мабуть, сюди влiзе ще кiлька, – припустив вiн.

Ракель помiтила якийсь порух бiля кухонних дверей i озирнулася. Там стояв Олег i дивився на них.

– Принеси, будь ласка, з пiдвалу ще картоплi, – попросила вона.

Темнi очi Олега потемнiли ще бiльше. Вiн стояв не рухаючись.

Матiас повернувся до нього:

– Я сам можу сходити. – Вiн узяв порожне вiдерце для картоплi.

– Нi, – промовив Олег i зробив невеликий крок. – Я сходжу.

Узяв у Матiаса вiдерце i вийшов за дверi.

– Що з ним? – спитав Матiас.

– Вiн просто трохи боiться темряви, – зiтхнула Ракель.

– Це я зрозумiв, але чому вiн таки пiшов туди?

– Бо Харрi казав, що треба зумiти перемогти свiй страх. – Вона похитала головою. – Коли Харрi жив тут, вiн щоразу посилав до пiдвалу Олега.

Матiас наморщив чоло.

– Харрi зовсiм не дитячий психолог, – сумно посмiхнулася Ракель. – А Олег слухався тiльки Харрi, не мене. З iншого боку, у пiдвалi ж нема нiяких чудовиськ.

Матiас повернув ручку пiд конфоркою й тихо промовив:

– А от у цьому ми не можемо бути впевненi.

– Он як? – посмiхнулася Ракель. – Ти теж боявся темряви?

– Минулий час тут не зовсiм доречний, – криво посмiхнувся Матiас.

Так, вiн iй подобаеться. Подобаеться, i квит.

Харрi зупинив автомобiль бiля будинку Беккерiв. Посидiв трохи в машинi, дивлячись на жовте свiтло, що лилося з вiкон у двiр. Снiговик зменшився до розмiрiв карлика. Але його тiнь усе ще лежала мiж дерев, дотягуючись до самого паркану.

Харрi вийшов з машини. Дверцята скрипнули, i його обличчя скривилося. Вiн розумiв, що запiзно, треба було подзвонити, адже двiр – така сама приватна власнiсть, як i сам дiм… Проте тверде бажання поговорити з професором Беккером, а також необхiднi для такоi розмови запаси терпiння визрiли у нього саме зараз.

Промоклий грунт трохи пружинив пiд ногами. Вiн присiв навпочiпки. Свiтло вiдбивалося в снiговику, наче той був зроблений з матового скла. Вдень вiн пiдтанув, iз снiгу утворилися крихiтнi кристалики, а тепер, коли температура впала, волога конденсувалася i застигла бiльшими кристалами. У результатi чистий, бiлий та легкий снiг, з якого вчора злiпили снiговика, сьогоднi зробився сiруватим, великозернистим, збитим.

Харрi пiдняв праву руку. Стиснув кулак. І вдарив.

Голова снiговика злетiла з плечей i впала на бурий газон. Харрi вдарив ще раз, тепер згори вниз, пальцi напружилися, скрючилися, нiби звiрячi кiгтi, пронизали снiг i нарештi вхопили те, що вiн шукав.

Вiн висмикнув руку i з трiумфальним жестом простягнув знахiдку снiговику – так Брюс Лi тримав перед повергнутим ворогом вирване в нього серце.

Це був червоно-чорний телефон «Нокiа». Його кнопки все ще свiтилися. Але переможне вiдчуття в душi Харрi вже згасло. Вiн розумiв, що це зовсiм не прорив у слiдствi, а просто антракт у ляльковому спектаклi, де дiйових осiб смикають за невидимi ниточки. Надто легко усе вийшло. Телефон iм усього-на-всього пiдкинули.

Харрi дiйшов до вхiдних дверей i подзвонив. Вiдчинив йому Фiлiп Беккер. Волосся скуйовджене, краватка зсунулася набiк, очима лупае, нiби щойно прокинувся.

Фiлiп запитально подивився на Харрi, помiтив у його руцi телефон i швидко кивнув:

– У Бiрти був саме такий телефон.

– Чи можу я вас попрохати набрати ii номер?

Беккер зник у глибинi будинку, а Харрi залишився чекати. Раптом у двернiй проймi з’явилося обличчя Юнаса. Харрi хотiв привiтатися, але тут заграв мобiльний. Це була

пiсенька «Мiй улюблений козлик». На думку Харрi негайно спали останнi слова приспiву – вiн знав пiсеньку ще зi школи: «Згадай про свого хазяiна».

Харрi побачив, як на мить освiтилося обличчя Юнаса. Мозок хлопчика пiдсвiдомо зреагував на рингтон матерi, але радiсний вираз майже одразу змiнила гримаса неприхованого жаху. І цей жах був Харрi добре знайомий.

Увiйшовши до квартири, Харрi вiдчув запах гiпсу та тирси. Панелi, що закривали стiну, були знятi й штабелями складенi на пiдлозi. На оголенiй стiнi було видно якiсь свiтлi плями. Харрi провiв пальцем по бiлому нальоту, той осипався на паркет. Вiн лизнув кiнчик пальця – присмак солонуватий. Грибок? Чи це просто проступила сiль, пiт будинку? Харрi чиркнув запальничкою i наблизив обличчя до стiни. Нiчого не видно, та й запаху нiякого нема.

Улiгшись в постiль i втупившись у непроглядну темряву спальнi, Харрi думав тiльки про Юнаса. І про матiр. Про запах лiкiв та ii обличчя, яке повiльно розчинялося в бiлизнi подушки. Вiн цiлими днями й тижнями грав iз Сестреням, а батько усе мовчав i вдавав, що нiчого не сталося… Харрi примарилося, що до нього долинув слабкий звук. Це невидимi нитки росли, натягувалися, намотувалися на темряву й пожирали ii, залишаючи слабкi, тремтливi скiснi променi свiтла.

Роздiл 7

День третiй. Невиявленi данi

Слабке вранiшне свiтло проникло крiзь жалюзi й сiрою вуаллю ковзнуло по обличчях двох людей, що сидiли в кабiнетi. Комiсар полiцii Хаген слухав Харрi Холе, наморщивши чоло над чорними бровами, густими, кущистими, якi зрослися в одну довгу лiнiю. На його шикарному столi, на маленькiй пiдставцi, лежав мiзинець, який, судячи з прикладеного документа, належав японському командиру батальйону Йосiто Ясудi. Коли Хаген навчався в Академii сухопутних вiйськ, вiн прочитав десь, що Ясуда вiдрубав собi мiзинець, впавши у вiдчай пiд час вiдступу 1944 року в Бiрмi. Власником цiеi релiквii Хаген став за рiк до того, як повернувся до свого початкового роду дiяльностi – до полiцii – й очолив вiддiл по боротьбi з насильством. Оскiльки вiдтодi багато води збiгло, тепер вiн досить терпляче вислуховував усе, що докладав йому старший iнспектор про розслiдування зникнення людей.

– В самому тiльки Осло щороку зникае шiстсот людей. Проте за кiлька годин пiсля того, як iх оголошують у розшук, незнайденими залишаеться лише жменька. Це вiдомо, як i те, що, коли пошуки тривають понад два днi, людину майже напевне не знайдуть.

Хаген замислено провiв пальцем по своiх примiтних бровах, що сходилися на перенiссi. Йому треба було пiдготувати нараду з бюджету, яка проходитиме в кабiнетi начальника Полiцейського управлiння. Тема – ухвалене владою рiшення про зниження податкових надходжень.

– Бiльшiсть зниклих – клiенти психушок або старi, що впали в маразм, – продовжував Харрi. – Але зустрiчаються також i порiвняно нормальнi люди, якi зриваються до Копенгагена або вдаються до самогубства. Цих знаходять або в списках пасажирiв, або за виписками з рахункiв, коли вони знiмають грошi в банкоматi; iнколи iхнi тiла викидае на берег.

– Ну й до чого ти про це?… – перервав Гуннар Хаген i поглянув на годинник.

– Ось до чого. – Харрi витягнув жовту теку, яка з пластмасовим клацанням приземлилася на комiсарiв стiл.

Хаген подався вперед i став гортати пiдшитi папери.

– Я обов’язково ознайомлюся, Харрi, адже ти у нас не з тих, хто строчить рапорти.

– Це витвiр Скарре, – уточнив Харрi. – Але висновок мiй, i його ви маете вислухати тут i зараз.

– Будь ласка, стислiше.

Харрi склав руки й опустив на них погляд. Довгi ноги вiн витягнув уперед. Затримав подих. Зараз вiн скаже те, що збирався, i назад дороги не буде.

– Занадто багато зникло без слiду.

Права Хагенова брова поповзла вгору.

– Поясни.

– Тут данi про шiстьох. Жiнки вiд двадцяти до п’ятдесяти, якi зникли за перiод починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року. Цих жiнок так i не знайшли. Я тут поговорив iз хлопцями з вiддiлу розшуку зниклих, i вони зi мною погодилися: виходить забагато.

– Забагато порiвняно з чим?

– З тим, що було ранiше. З тим, що вiдбуваеться в Данii та Швецii. Та порiвняно з iншими демографiчними групами. Майже всi цi жiнки були в шлюбi – офiцiйному або цивiльному.

– Ну, нинi дами вже бiльш самостiйнi, – посмiхнувся Хаген. – Вiд’iжджають, рвуть стосунки, може, знаходять собi мужикiв за кордоном. Так що твоя статистика малопереконлива.

– У Швецii та Данii жiнки також стали бiльш самостiйними. Але там усiх зниклих рано чи пiзно знаходять.

Хаген зiтхнув:

– Ну, раз уже цi данi так вiдрiзняються вiд норми, то чому ранiше нiхто не спохопився?

– Тому що цифри Скарре стосуються усiеi краiни, а полiцiя зазвичай мае справу зi своiм округом. У вас, звiсно, е данi з Головного управлiння полiцii Норвегii. У списку тисяча вiсiмсот iмен зниклих безвiсти, але це данi за останнi п’ятдесят рокiв. До того ж туди входять жертви корабельних аварiй та великих катастроф, на кшталт тiеi, що сталася на нафтовiй платформi «Олександр Х’еланн». Штука в тiм, що нiхто не намагався побачити цю закономiрнiсть, характерну для всiеi територii краiни. Саме до цього моменту.

– Можливо, й вiрно, але ми вiдповiдаемо не за всю територiю, Харрi. Тут у нас Полiцейське управлiння Осло. – І Хаген поклав долонi на стiл, натякаючи, що аудiенцiя скiнчена.

– Атож, а я про що кажу? – Харрi почухав пiдборiддя. – Це вже дiсталося й до Осло.

– Що «це»?

– Учора я знайшов у снiговику мобiльний телефон Бiрти Беккер. Я сам не знаю, що це, шефе. Але, гадаю, треба в цьому добряче розiбратися й витягти на свiт. До того ж швидко.

– Статистика – рiч цiкава. – Хаген узяв мiзинець батальйонного командира Ясуди i став погладжувати його великим пальцем. – І я, звiсно, розумiю, що останнiй випадок iз зниклою жiнкою дае привiд для занепокоення. Але цього недостатньо. Отож давай викладай причину, через яку ти наказав Скарре пiдготувати цей рапорт.

Харрi затримав погляд на Хагенi, дiстав з внутрiшньоi кишенi м’ятий конверт i простягнув шефу.

– Його поклали менi в поштову скриньку вiдразу пiсля того ток-шоу, в якому я брав участь на початку вересня. До цього я вважав, що це витiвка якогось психа.

Хаген дiстав з конверта аркуш паперу, прочитав дев’ять речень, що складалися в текст, i знову втупився в Харрi, хитаючи головою:

– Снiговик? А що таке Муррi?

Харрi стисло пояснив i закiнчив:

– Ось чому я боюся, що йдеться про це.

Комiсар подивився на нього з нерозумiнням.

– Менi б хотiлося помилятися, – промовив Харрi, – але вважаю, що на нас чекають дуже тяжкi часи.

Хаген зiтхнув:

– То що ти хочеш, Холе?

– Я хочу слiдчу групу.

Хаген подивився на Харрi. Як i решта спiвробiтникiв Полiцейського управлiння, вiн вважав Харрi за впертого, зарозумiлого, склочного та непередбачуваного алкоголiка. З iншого боку, Хаген був радий, що вiн з Харрi перебувае по один бiк барикад i що той нiколи не вчепиться йому в горлянку.

– Скiльки? – запитав вiн. – І на який термiн?

– Десятеро людей. На два мiсяцi.

– Два тижнi? – вигукнув Магнус Скарре. – Четверо? Усього? І це – на розслiдування вбивства!

Вiн обурено поглянув на решту колег, якi набилися до кабiнету Харрi Холе. Їх було трое: Катрина Братт, сам Харрi та Бйорн Гольм з кримiналiстичного вiддiлу.

– Бiльше Хаген не дав. – Харрi вiдкинувся на спинку крiсла. – І це не розслiдування вбивства. Поки що.

– Що ж це тодi таке? – спитала Катрина Братт. – Поки

що?

– Справа про зникнення людини, – вiдповiв Харрi. – Але не забувайте, що в нiй багато спiльного з iншими подiбними випадками, що мали мiсце останнiми роками.

– Йдеться про замiжнiх жiнок, якi раптом зникли пiзньоi осенi? – запитав Бйорн Гольм, демонструючи залишки говiрки, яку вiн вивiз з рiдного Тотена разом iз колекцiею вiнiлових платiвок Елвiса, «Sex Pistols» та «Jason And The Scorchers», трьома костюмами роботи нешвiлського шевця, американською Бiблiею, трохи закоротким диваном-лiжком та гарнiтуром для iдальнi, який пережив уже три поколiння Гольмiв.

Усе це вiн запхав до причепа та притягнув до столицi на старенькому «амазонi» – моделi, що востанне зiйшла з конвеера «Вольво» ще 1970 року. Бйорн Гольм виклав за нього дванадцять тисяч, але який у «амазона» пробiг, нiхто так i не змiг розiбратися, бо показання спiдометра тiльки наближалися до сотнi тисяч кiлометрiв. Однак цей автомобiльчик був утiленням усього, чим був i у що вiрив сам Бйорн Гольм. До того ж вiн пахнув найкраще за всi машини в свiтi: сумiшшю запахiв дерматину, жерстi, моторного мастила, вигорiлоi на сонцi полицi для капелюхiв, заводу «Вольво» та людського поту, яким лоснилося водiйське сидiння. Для Бйорна Гольма то був не просто пiт, а шляхетний глянець, квiнтесенцiя усiх попереднiх власникiв: iхньоi душi, карми, усього, що вони проковтнули на своему вiку, i взагалi – того, як вони жили в цiлому. Із дзеркала заднього виду звисали гральнi кубики – справжнi плюшевi кубики фiрми «Фаззi-дайс». Безглузда iграшка, що якнайкраще символiзувала щиру любов та iронiчне вiдмежування, яке вiн вiдчував до американськоi культури та естетики, син норвезьких селян, якому в одне вухо спiвав Джим Рiвз, у друге – «Ramones», а сам вiн однаково обожнював i те, й iнше.

Тепер Бйорн Гольм сидiв у кабiнетi Харрi у своiй растаманськiй шапочцi, завдяки якiй був бiльше схожий на наркодилера, нiж на експерта-кримiналiста. З-пiд шапчини стирчали величезнi вогненно-рудi котлетоподiбнi бакенбарди, котрi обрамляли кругле приемне обличчя з трохи широко посадженими круглими очима, що робило його схожим на вiчно здивовану рибину. Це була едина людина, яку Харрi спецiально попросив включити до слiдчоi групи.

– І ось iще дещо, – Харрi простяг руку й хлопнув по проектору, що стояв мiж купами документiв у нього на столi.

Магнус Скарре вилаявся й прикрив долонею очi: рiзкий промiнь свiтла, в якому вирiзнялися розмитi лiтери, вперся йому просто в обличчя. Вiн пересунувся на iнше мiсце, а Харрi тим часом просторiкував з-за проектора:

– Цей лист опинився в моiй поштовiй скриньцi приблизно два мiсяцi тому. Адреси та iменi вiдправника нема, поштовий штемпель поставлено в Осло. Надруковано на звичайному принтерi.

Перш нiж Харрi встиг попросити, Катрина Братт натиснула на вимикач бiля дверей, кабiнет занурився у темряву, й на бiлiй стiнi чiтко вималювався чотирикутник свiтла.

Читали у повнiй тишi.

Незабаром випаде перший снiг. І тодi вiн знову з’явиться. Снiговик. А коли снiг розтане, вiн знову когось забере з собою. Ти маеш себе запитати ось про що. Хто злiпив снiговика? Хто породив Муррi? Адже сам снiговик про це не знае.

– Поетично, – пробурмотiв Бйорн Гольм.

– Що таке Муррi? – запитав Скарре.

Вiдповiддю йому було монотонне стрекотiння проектора.

– Найцiкавiше – хто такий Снiговик, – вставила Катрина Братт.

– Явно той, кому не завадило б пiдкрутити мiзки, – рiшуче промовив Гольм.

Засмiявся тiльки Скарре й осiкся, бо Харрi з темряви пояснив:

– Муррi – так називали одну давно померлу людину. Взагалi Муррi – це австралiйськi аборигени, якi живуть у штатi Квiнсленд. Але цей конкретний Муррi, доки був живий, убивав жiнок по всiй Австралii. Досi нiхто не знае точно, скiльки саме. Його справжне iм’я було Робiн Тувумба.

Зашелестiв шепiт.

– Манiяк! – видихнув Бйорн Гольм. – Той самий, якого ти вбив!

Харрi кивнув.

– Отже, ти думаеш, що у нас клiент саме такого штибу?

– Враховуючи цей лист – не виключено.

– Гей-гей, притримайте коней! – пiдняв руку Скарре. – Скiльки ти вже кричав «вовки!», коли тобi видавалося щось схоже на ту австралiйську справу, Харрi?

– Тричi, – вiдповiв Харрi. – Як мiнiмум.

– Але в Норвегii досi серiйних убивць не було. – Скарре кинув швидкий погляд на Катрину – переконався, що вона його уважно слухае. – Може, це через тi курси з «манiякознавства», якi ти пройшов у ФБР? Може, тому, що ти iх бачиш скрiзь та всюди?

– Не виключено, – погодився Харрi.

– Тодi дозволь нагадати тобi, що за винятком хлопця, який бiгав зi шприцом за старими, якi все одно невдовзi мали померти, у Норвегii серiйних убивць не було нiколи. Цi хлопцi водяться лише в США, та й то переважно в кiно.

– Неправда! – прохопилася Катрина Братт. Усi одночасно повернулися до неi, i вона стримала нервовий дрож. – Вони водяться i в Швецii, й у Францii, Бельгii, Англii, Данii, Росii та Фiнляндii. При цьому вiдомi тiльки розкритi злочини. Про невиявленi переважно вголос не сповiщають.

У темрявi Харрi не видно було, як почервонiло обличчя Скарре, проте вiн вiдзначив, як той агресивно висунув пiдборiддя в бiк Катрини Братт.

– У нас навiть трупа нема, а таких листiв я вам можу замовити цiлу шафу! – обурено заявив Скарре. – До того ж вiд людей, ще бiльш схибнутих, анiж цей… цей… Снiговик.

– Штука в тому, – сказав Харрi, пiдвiвшись та пiдiйшовши до вiкна, – що наш псих зробив грунтовне розслiдування. Ім’я Муррi в газетах навiть не згадувалося. Це був псевдонiм Робiна Тувумби, який вiн використовував, коли був борцем у пересувному цирку.

Останнiй промiнь денного свiтла пробився крiзь хмари. Харрi поглянув на годинник. Олег дуже просив вийти ранiше, щоб устигнути й на «Slayer».

– З чого ж почати? – запитав Бйорн Гольм.

– Що? – перепитав Скарре.

– З чого почнемо? – виправився Гольм, згадавши про свою говiрку.

Харрi пiдiйшов до стола.

– Гольм ще раз огляне будинок та двiр Беккерiв – як нiби це було мiсце вбивства. Мобiльний та шарф перевiрити особливо. Скарре, склади список засуджених ранiше за вбивство, насильство, пiдозрюваних…

– …у подiбних злочинах та усiлякоi iншоi наволочi, яка зараз на волi, – закiнчив за нього Скарре.

– Катрино, сiдайте за документацiю по зниклих жiнках та шукайте спiльний малюнок.

Харрi чекав на неминуче запитання: «Який малюнок?», але Катрина Братт тiльки коротко кивнула у вiдповiдь.

– О’кей, – завершив Харрi, – починайте.

– А ви? – запитала Братт.

– А я пiду на концерт, – вiдповiв Харрi.

Коли всi вийшли з кабiнету, Харрi втупився у свiй блокнот, дивлячись на единий зроблений ним запис: «невиявленi данi».

Сильвiя бiгла щосили. Вона бiгла у напрямку дерев, туди, де вони росли найгустiше, грiзно темнiючи на тлi сутiнкiв. Бiгла, щоб урятуватися.

Вона не зашнурувала черевикiв, i тепер вони були повнi снiгу. В руцi Сильвiя стискала маленьку сокирку. Їi лезо почервонiло вiд кровi.

Учорашнiй снiг, напевне, майже весь розтанув, але це в мiстi, а тут, у горах, у Соллiхьогдi, усього пiвгодини iзди звiдси, вiн може лежати й до весни. Як же вона жалкувала, що вони переiхали сюди, до цього Богом забутого мiсця, на цi пустирi за селищем! Бiгла б вона зараз по асфальту, на якому не залишаеться слiдiв, мiстом, чий гамiр заглушае кроки втiкача! У мiстi можна загубитися у величезному тiсному людському натовпi. А тут вона зовсiм сама.

Хоча нi.

Не зовсiм.

Роздiл 8

День третiй. «Лебедина шия»

Сильвiя бiгла лiсом. Ставало темно. Узагалi вона

ненавидiла раннi сутiнки листопада, але цього разу iй усе здавалося, що темнiе не досить швидко. Темрява приховае слiди, вкрие ii. Мiсцевiсть вона знала як своi п’ять пальцiв i була в змозi орiентуватися, щоб випадково не повернути назад до будинку, просто до лап… цього. Але от невдача: за нiч снiг змiнив усе навколо, прикрив камiння – так добре знайоме iй камiння – й згладив усi обриси. Та й сутiнки стирали звичнi предмети ландшафту. Де вона? Сильвiя зробила спробу подолати напад панiки, що охопив ii.

Вона зупинилася й прислухалася. Нiкого. Тiльки ii дихання, що захлиналося, рвало тишу з таким звуком, як рветься папiр, що в нього вона загортае снiданок для дiтлахiв, збираючи iх до школи. Сильвiя зробила спробу дихати рiвнiше. Кров так само шумiла у вухах, але вона розчула тихе дзюрчання струмка. Струмок! Вони завжди йшли вздовж нього, коли збирали ягоди, ставили пастки або шукали курей, що заблукали, яких – вони це чудово розумiли – насправдi викрала лисиця. Струмок збiгав униз, до грунтовоi дороги, а дорогою рано чи пiзно проiде якась машина.

Крокiв Сильвiя бiльше не чула. Анi звуку зламаного сучка, анi рипiння снiгу пiд ногами. Може, iй вдалося вiдiрватися?

Струмок тiк немов по бiлому простирадлу, яким було вистелене дно лiсовоi балки. Сильвiя скочила у воду. Струмок був неглибокий – вода дiйшла до середини щиколотки та залилася у взуття. Стало так холодно, що навiть м’язи скрутило, але вона попрямувала вниз за течiею, високо пiдiймаючи ноги, роблячи великi кроки, що супроводжувалися гучним сплеском. Жодних слiдiв! – переможно думала вона. І пульс заспокоювався, хоча вона продовжувала бiгти.

Недаремно останнiми роками Сильвiя проводила довгi години в тренажерному залi. Там вона скинула шiсть кiло, тiло пiдтяглося, стало гнучким – iй нiколи не давали ii тридцяти п’яти рокiв! Про це щоразу казав Інгве, з яким вона познайомилася минулого року на психологiчному тренiнгу з натхнення. Де ii, власне, i надихнули на все iнше. Господи, якби тiльки вона могла прокрутити годинник назад! На вiсiм рокiв назад. Вона б усе зробила iнакше! Не одружилася б iз Ролфом. І зробила б аборт. Звiсно, тепер, коли близнючки вже з’явилися на свiт, про це неможливо навiть подумати. Але до того, як у неi з’явилася малеча – Емма та Ольга, – усе було можливе, i тодi вона не опинилася б у цiй в’язницi, яку так старанно збудувала навколо себе.

Сильвiя наткнулася на гiлку, що звисала над струмком, i тут крiзь примруженi очi побачила, як щось промайнуло, мабуть, якийсь звiр вискочив до струмка й вiдразу зник у темрявi лiсу.

Їй треба бути обережнiшою, бо скалiчить ноги… Усього кiлька хвилин минуло вiдтодi, коли вона стояла у хлiву зi скривавленою сокирою, а iй вони здалися вiчнiстю. Вона вiдрубала голови двом куркам та збиралася взятися за третю, як раптом за спиною почувся скрегiт дверей. Сильвiя мимоволi здригнулася: як-не-як вона була вдома сама, до того ж анi крокiв, анi шуму машини не почула. Перше, що прикувало ii увагу, це ота дивна штука – металева петля на ручцi. Схожа на зашморг, яким ловлять лисиць. Але коли той, у чиiй руцi був цей iнструмент, заговорив, Сильвiя зрозумiла, що полювання ведеться на неi й померти мае саме вона.

До того ж, iй навiть пояснили чому.

Вона прислухалася до цiеi божевiльноi, але чiткоi логiки, а кров гуркотiла в ii жилах, наче вже готуючись зсiстися. І тут iй пояснили, як вона помре. У деталях. А петля стала нагрiватися: спочатку вона була червона, потiм бiла. І тодi Сильвiя панiчно намацала рукiв’я сокири прямо пiд пiднятою рукою цього навiженого, вдарила, побачила, як пiджак та джинси роз’iхалися вбiк, наче вона смикнула блискавку, а на оголенiй шкiрi з’явилася червона смуга. Вiн вiдсахнувся i зробив кiлька крокiв по залитiй курячою кров’ю пiдлозi, а Сильвiя, не вагаючись, метнулася до заднiх дверей сарая, що дивилися на лiс. У темряву.

Колiна наче паралiзувало, одежа змокла наскрiзь. Але Сильвiя знала, що грунтова дорога зовсiм недалеко. А звiдти до сусiдньоi садиби – п’ятнадцять хвилин бiгцем. Струмок зробив петлю. Лiва нога наткнулася на щось пiд водою, почувся звук удару, вона вiдчула, як щось схопило ii за ногу, i наступноi митi Сильвiя Оттерсен приземлилася долiлиць на живiт, насьорбалася води, що тхнула землею та гнилим листям, i, допомагаючи собi руками, стала навколiшки. Вона переконалася, що поруч, як i ранiше, нiкого нема, i хвиля панiки вiдступила; виявилося, що нога мiцно застрягла. Вона почала мацати рукою, очiкуючи наткнутися на корiння, що обплутало ногу, але пiд водою було щось гладеньке та мiцне. Метал. Металева дуга. Сильвiя придивилася i побачила поруч очi, пiр’я та зблiдлий червоний гребiнець. Куряча голова. Не з тих, що вона недавно вiдрубала. Цю принiс сюди Ролф як приманку. Пiсля того як у комунi дiзналися, що минулого року лисиця викрала в них шiстнадцятеро курей, iм дозволили розставити навколо хутора – тiльки не на стежках, якими людям могло спасти на думку прогулятися, – певну кiлькiсть лисячих капканiв системи «лебедина шия». Найкраще мiсце для капкана – струмок, треба тiльки примудритися встановити його пiд водою так, щоб зовнi стирчала лише приманка. Щойно лисиця вiзьметься за курячу голову, капкан замкнеться у неi на шиi – звiр загине вмить.

Рука продовжувала мацати.

У магазинi «Все для полювання», де вони купляли капкани, iм сказали, що пружина така мiцна, що запросто може зламати ногу дорослiй людинi. Щоправда, ii змерзла нога не вiдчувала нiякого болю. Однак пальцi намацали тонкий сталевий дрiт, прикрiплений до «лебединоi шиi». Без iнструментiв, якi лежать у сараi, нiчого й думати про те, щоб розкрити капкан. До того ж вони зазвичай примотували його до дерева за допомогою сталевого дроту, щоб напiвмертва лисиця, або хто там до нього потрапить, не заволокли капкан, що коштував грошей. Рука ковзнула пiд водою уздовж дроту, поки не наштовхнулася на металеву табличку з прiзвищем власника – iхнiм прiзвищем. Так установлено правилами.

Сильвiя здригнулася. Щось хруснуло вдалинi? Серце знову закалатало, наче шалене, а вона все вдивлялася у темряву, що ставала усе густiшою.

Задубiлi пальцi намацували дрiт, розриваючи снiг на березi струмка. Дрiт був примотаний до стовбура берези. Спробувала себе переконати, що панiкувати не варто, що вузол розплутаеться, як тiльки вона потягне за кiнець дроту, що перелому в неi нема, а в лiсi шумить якийсь звiр. Вона спробувала пiдчепити кiнець дроту i навiть не вiдчула болю, коли нiготь зламався майже посерединi. Нiчого не виходить. Вона нахилилася, зуби хруснули, коли вона зробила спробу перекусити дрiт. Дiдько! Тепер вона чiтко розчула неквапливi кроки по снiгу та затамувала подих. Кроки затихли десь за стовбуром берези. Можливо, це лише уява, але iй здалося, що вона чуе його дихання, вiдчувае запах. Сильвiя сидiла не рухаючись. І тодi вiн рушив далi. Звук став затихати. Вiн вiддалявся. Вона схлипнула. Тепер iй треба вивiльнитися. Одежа промокла, отож коли ii не знайдуть, за нiч вона точно замерзне зовсiм. І тут iй сяйнуло: сокира! Вона зовсiм забула про сокиру. Адже дрiт тонкий. Покласти на камiнь, кiлька разiв добряче вдарити – i вона вiльна. Сокирка напевне десь у струмку. Вона повернулася, опустила руку в чорну воду i стала обмацувати кам’янисте дно.

Нiчого.

У вiдчаi Сильвiя стала навколiшки, уважно оглядаючи снiг, i нарештi помiтила лезо сокирки, що виблискувало у водi за два метри вiд неi. Вiдчувши, як

натягнувся дрiт, вона лягла плазом у струмок, аж тала вода забурлила навколо, i зробила ривок наче загнаний звiр. Не виходить! Сокирка надто далеко. Їi пальцi хапали повiтря у п’ятдесяти сантиметрах вiд неi. Пiдступили сльози, але вона втримала iх: ще встигне наплакатися.

– Тобi оце потрiбно?

Вона й не помiтила, як перед нею посеред струмка опинилася iстота, що сидiла навпочiпки. Воно. Сильвiя вiдповзла назад, але iстота подалася за нею, простягаючи сокиру:

– На, вiзьми.

Сильвiя стала навколiшки i взяла сокиру.

– А що ти хочеш з нею зробити?

Сильвiя вiдчула лють, яка накотилася нестримно, здебiльшого так бувае пiсля жаху. Цього разу хвиля лютi була дикою. Сильвiя прицiлилася й змахнула пiднятою рукою iз затиснутою сокирою, але дрiт смикнув ii назад, сокира чиркнула в темрявi, а Сильвiя знову опинилася у водi.

Позаду тихо захихотiло.

Сильвiя озирнулася.

– Іди геть, – простогнала вона, вiдпльовуючись вiд крихт гравiю.

– Я хочу, щоб ти iла снiг, – промовив голос. Істота пiдвелася i на мить затримала погляд на тому мiсцi, де тканину пiджака було розрубано.

– Що? – видушила з себе Сильвiя.

– Хочу, щоб ти iла снiг, поки не почнеш мочитися пiд себе. – Істота стояла за межами кола, яким могла пересуватися Сильвiя на своему дротi, i роздивлялася ii, нахиливши голову. – Поки черево твое не наповниться та не закрижанiе так, що на ньому вже не танутиме снiг. Поки всерединi тебе не буде суцiльна крига. Поки ти не станеш самою собою. Справжньою. Тiею, яка нiчого не вiдчуватиме.

Сильвiя чула кожне слово, але смисл сказаного вислизав вiд неi.

– Нiко5ли! – вигукнула вона.

Істота зробила крок у ii бiк, не виходячи зi струмка, що дзюрчав:

– Кричи, скiльки хочеш, люба Сильвiе. Бо тебе бiльше нiхто не почуе. Нiколи.

Сильвiя побачила в його руцi той самий дивний iнструмент. У темрявi червоною краплею свiтилася розжарена петля. Коли вона торкнулася води, почулося шипiння i вгору пiднялася пара.

– Ти iстимеш снiг. Повiр.

До паралiзованоi свiдомостi Сильвii повiльно доходило, що життя ii спливло. Залишалося тiльки одне. Темрява швидко згущувалася, але Сильвiя, стискаючи рукiв’я сокири, намагалася сфокусувати погляд на iстотi, яка стояла мiж дерев. Вона пiдвелася, пальцi кололо: до них знову припливла кров, наче вона теж зрозумiла, що це iхнiй iз Сильвiею шанс. Вони з близнюками часто вправлялися у киданнi: Сильвiя жбурляла сокиру в стiну сiнника, де пляма фарби зображувала лисицю. І щоразу, коли вона влучала й хтось iз дiтей виймав сокиру та приносив назад, близнючки переможно кричали: «Ти вбила звiра, ма! Убила звiра!»

Сильвiя обережно виставила ногу вперед. Одного швидкого кроку буде достатньо для оптимальноi сили та точностi удару.

– Ти псих, – прошепотiла вона.

– А от саме в цьому, – сказала iстота, як здалося Сильвii, з легким глузуванням, – нема жодних сумнiвiв.

Сокира свиснула низьким голосом i пронизала густу, майже вiдчутну на дотик темряву. Сильвiя залишилася стояти, вправно тримаючи рiвновагу, ii права рука була спрямована вслiд смертоноснiй зброi. А та просвистiла мiж деревами, зрубала на льоту тонку гiлочку та й зникла в темрявi, залишивши тiльки глухий звук, з яким сокира встряла в снiг.

Вона притислася спиною до стовбура берези й осiла на берег струмка. Цього разу вона не намагалася придушити ридання, що пiдступали. Бо тепер вона точно знала. Бiльше нiчого не буде.

– Ну що, почнемо? – вкрадливо запитав голос.

Роздiл 9

День третiй. Дiра

– Правда, круто?

Захоплений голос Олега перекрив шипiння олii у «Кебабному дворi», який був ще повен народу: пiсля концерту в «Спектрумi» частина глядачiв перемiстилася саме сюди. Харрi кивнув Олегу, а той, усе ще мокрий вiд поту, у своiй куртцi з капюшоном, не переставав дрiбно пiдскакувати та усе говорив, говорив, згадуючи справжнi iмена зi «Slipknot». Харрi ранiше нiколи про них не чув: на сценi вони виступають у масках, iнформацii на обкладинках альбомiв було мало, а нормальнi музичнi журнали про такi колективи просто не пишуть. Харрi замовив по гамбургеру та поглянув на годинник. Ракель обiцяла, що пiд’iде сюди рiвно о десятiй. Олег продовжував теревенити. Коли це сталося? Як дванадцятирiчний хлопчисько мiг полюбити пiснi, у яких йдеться про рiзнi стадii вмирання, про вiдчуження, холод та суцiльний вiдчай? Можливо, Харрi варто було перейматися цим, але вiн не став. Це був такий початковий ступiнь: одяг, який хлопець мав примiряти, щоб подивитися, пiдходить вiн йому чи нi. Цiкавiсть колись ущухне, i в його життi з’являться iншi захоплення. Кращi. Чи гiршi.

– А тобi теж сподобалося, еге ж, Харрi?

Харрi кивнув. Йому забракло смiливостi сказати, що концерт йому був не на користь: щойно вiн змiшався з натовпом, що наводнив «Спектрум», як у Харрi почалася параноя, яка регулярно навiдуеться до людей, що люблять випити. А його вона останнiми роками не забувала й у тверезому станi. Отож, замiсть покращення настрою вiн озирався, вдивляючись у суцiльну масу облич, чiтко вiдчуваючи, що за ним стежать.

– Ну, «Slipknot» видали! – захлинався Олег. – А маски узагалi – шаленi! Особливо той, з довгим тонким носом. Схожий на… на цього…

Харрi слухав краем вуха, сподiваючись, що Ракель ось-ось з’явиться. Повiтря у забiгайлiвцi було густе та липке, воно накладалося на обличчя тонкою плiвкою жиру. Харрi спробував вiдкинути пiдступну думку, але вона була вже тут як тут: а добре б оце хильнути…

– Це iндiанська маска смертi, – пролунав жiночий голос позаду них. – І взагалi, «Slayer» був кращий за «Slipknot».

Харрi здивовано обернувся.

– Хлопцi зi «Slipknot» вже надто пишаються, хiба нi? – продовжила вона. – Ідеi в них вториннi, а самi вони – шелихвости.

На нiй було чорне, воблип блискуче пальто до п’ят, застебнуте до самого горла. З-пiд пальта було видно лише чорнi черевики. Блiде обличчя, пiдведенi очi.

– Нiколи б не повiрив, – пробурмотiв вражений Харрi, – що ти любиш таку музику!

Катрина Братт посмiхнулася:

– Однак я дивлюся у корiнь суперечностей.

У подальшi пояснення вона вдаватися не стала, а тiльки жестом замовила мiнералку.

– «Slayer» – вiдстiй, – спантеличено пробурмотiв Олег.

Катрина обернулася до нього:

– А ти, мабуть, Олег.

– Так, – тихо вiдповiв хлопець, пiдтягуючи своi камуфляжнi штани. Увага з боку дорослоi жiнки йому й подобалася, i не подобалася. – А звiдки вам знаiти?

– «Знаiти»? – продовжуючи посмiхатися, перепитала Катрина. – Ти ж з Хольменколлена, ти маеш вимовляти «знати». Це Харрi навчив тебе говорити, як на схiдному узбережжi?

І в Олега кров прилинула до щiк.

Катрина голосно засмiялася й легко доторкнулася до його плеча:

– Вибач, просто я допитлива.

Хлопчик так густо почервонiв, що бiлки очей заблищали на обличчi, як у негра.

– Я теж, – сказав Харрi, простягаючи Олегу кебаб. – І от менi цiкаво, невже ти вже вiдшукала спiльний малюнок, як я тебе просив, Катрино? Якщо вже в тебе вистачило часу сходити на концерт. Га?

Харрi подивився на неi так, що вона вiдразу зрозумiла: не слiд було зачiпати хлопця.

– Щось таки й знайшла, – сказала Катрина, вiдкриваючи пляшку «Фаррису», – але ти зараз зайнятий, тому давай перенесемо розмову на завтра.

– Я не настiльки зайнятий, – насупився Харрi й одразу забув про плiвку жиру та задуху.

– Узагалi це конфiденцiйна iнформацiя, а тут надто людно, – озирнулася Катрина. – Але напевне я можу прошепотiти тобi на вухо кiлька ключових слiв.

Вона

нахилилася ближче, i крiзь запах киплячоi олii вiн вловив аромат парфумiв, майже чоловiчих, i ii палке дихання:

– Просто бiля входу стоiть чорний «фольксваген-пасат». За кермом жiнка, яка давно намагаеться привернути твою увагу. Я так розумiю, це мати Олега…

Харрi рiзко випростався й подивився у вiкно. Ракель вивернула кермо i пiдвела на нього очi.

– Не замацай тут нiчого, – буркнула Ракель, коли Олег з кебабом у руцi скочив на задне сидiння.

Харрi стояв бiля опущеного скла. На нiй були простi свiтло-блакитнi джинси. Вiн iх добре знав. Знав, як вони пахнуть i як по них ковзае долоня або щока.

– Як концерт? – звернулася вона до Харрi.

– Запитай в Олега.

– А що за група? – Ракель подивилася на Олега в дзеркало заднього виду. – Менi видалося, що люд трохи дивно одягнений.

– Гарнi пiснi про кохання i все таке, – вiдповiв Олег i швидко пiдморгнув Харрi, щойно мати вiдвернулася вiд дзеркала.

– Дякую, Харрi, – кивнула Ракель.

– Нема за що. Їдь акуратнiше.

– А хто ця жiнка?

– Колега. Новенька у нас.

– Справдi? А враження таке, наче ви вже добре знайомi.

– Чому?

– Бо… – Вона осiклася. Потiм повiльно похитала головою i засмiялася. Отой ii низький грудний смiх йшов, здавалося, просто з серця. Упевнений та розгублений водночас. Смiх, через який Харрi колись i закохався. – Пробач, Харрi. На добранiч.

Скло поповзло вгору, чорний автомобiль зiслизнув з тротуару i поiхав.

Харрi неспiшно рушив по Бругата. На кожному кроцi тут були забiгайлiвки, кафе та бари, крiзь вiдчиненi дверi лилася музика. Вiн хотiв було випити кави в «Теддiс софтбарi», але потiм вирiшив, що думка невдала, i пройшов мимо.

– Кави? – здивовано перепитав хлопець за стiйкою.

З музичного автомата лилася пiсня Джоннi Кеша, й Харрi пiднiс палець до губ.

– А що, е краща пропозицiя? – почув Харрi власний голос, знайомий i незнайомий водночас.

– Атож! – вiдповiв хлопець i вiдкинув масне волосся назад. – Свiжозвареноi кави нема, тож як щодо свiженького пивка?

Джоннi Кеш спiвав про Бога, хрещення та новi висоти.

– Чудова думка, – погодився Харрi.

Хлопець просяяв.

Тут Харрi вiдчув, що в кишенi завiбрував мобiльний. Вiн схопив його так рiзко й жадiбно, наче саме на цей дзвiнок i чекав.

Це був Скарре.

– Ми щойно отримали заяву про зникнення людини. Наче пiдходить: жiнка, замiжня, двое дiтей. Кiлька годин тому чоловiк та дiти повернулися додому, а ii вже не було. Живуть у лiсах, у Соллiхьогдi. Нiхто з сусiдiв ii не бачив, а на машинi вона звiдти виiхати не могла, бо машина була в чоловiка. Та й на дорозi жодних слiдiв не виявлено.

– І слiдiв пiшохода?

– Нi. Там у горах досi лежить снiг.

На стiл перед Харрi з характерним звуком гепнувся келих.

– Харрi! Ти чуеш?

– Так-так. Я просто думаю.

– Про що?

– Там е снiговик?

– Що?

– Снiговик!

– Звiдки менi знати?

– То поiдемо зараз i з’ясуемо. Сiдай у машину, пiдбереш мене на Стургата.

– А завтра ми не можемо цим зайнятися, Харрi? Я тут на вечiр знайшов собi одну молодичку i збираюся тее… А ту жiнку тiльки оголосили в розшук, отож поки не горить.

Харрi поглянув на краплю пивноi пiни, яка змiею поповзла по келиху.

– Узагалi-то, – пробурмотiв Харрi, – горить, та ще й пекельно.

Бармен здивовано подивився на неторкнутi пiвлiтра пива, п’ятдесятикронову купюру, що лежала на стiйцi, i на широку спину, що вже зникала в дверях, звiдки долинав голос Джоннi Кеша.

– Сильвiя нiкуди не збиралася йти, – твердо сказав Ролф.

Ролф Оттерсен був худий аж до кiстлявостi. Фланелева сорочка, застебнута на всi гудзики, а з комiрця стирчала голова на тонкiй шиi. Схожий на якогось болотяного птаха, вирiшив Харрi. З рукавiв сорочки висовувалися тонкi руки з довгими пальцями, що перебували у постiйному русi. Нiгтi на правiй руцi були довгi та гострi, наче пазурi. Очi здавалися великими за товстими скельцями круглих окулярiв у простiй сталевiй оправi – такi були популярнi у радикально налаштованоi молодi в шiстдесятi роки. Плакат на стiнi гiрчичного кольору зображував iндiанцiв, якi несли анаконду.

Харрi впiзнав обкладинку альбома Джонi Мiтчела, який вийшов ще у кам’яний вiк хiпi. Поруч iз плакатом висiла репродукцiя вiдомого автопортрета Фрiди Кало. Жiнка-лiдер, подумав Харрi. Картину напевне обирала дружина. Пiдлога була з нетесаних соснових дощок, а освiтлювалася кiмната цiлим зiбранням давнiх парафiнових свiчок у свiтильниках з коричневоi глини, зроблених, схоже, руками мешканцiв цього будинку. У кутку бiля стiни стояла гiтара з нейлоновими струнами. Ось, виявляеться, чому в Ролфа Оттерсена такi нiгтi.

– Ви впевненi, що вона нiкуди не збиралася йти? – спитав Харрi.

На журнальному столику перед ним лежала фотографiя дружини Ролфа з дiтьми – десятирiчними близнючками Еммою та Ольгою. Сильвiя Оттерсен дивилася на свiт великими сонними очима, якi бувають у людей, котрi все життя носили окуляри, а потiм перейшли на лiнзи або зробили лазерну корекцiю зору. У дiвчат очi були точнiсiнько як у матерi.

– Так. Вона б попередила, – вiдповiв Ролф Оттерсен. – Залишила б записку. З нею щось сталося.

У дверi просунув голову Скарре:

– Приiхали кiнологи, привезли собаку-трупонюха.

– Починайте, – наказав Харрi. – З усiма сусiдами поговорили?

– Еге ж. Поки що – нiчого.

Скарре зачинив дверi, i тут Харрi помiтив, що очi Ролфа Оттерсена за скельцями окулярiв стали ще бiльшими.

– Трупонюха? – прошепотiв вiн.

– Це просто вислiв такий, – вiдповiв Харрi й вiдзначив про себе, що треба було дати прочухана Скарре, нехай думае, як висловлюеться.

– Тобто ви цю собаку використовуете, i коли шукаете живих людей? – благально запитав нещасний чоловiк.

– Ну звiсно, – пiдтвердив Харрi замiсть того, щоб зiзнатися: пес-трупонюх спецiально натренований знаходити тiла вбитих; вiн навряд чи впораеться з пошуком наркотикiв, загублених речей та людей, якi ще живi. Бо вiн працюе тiльки з мертвими. І квит.

– Отже, востанне ви бачили дружину вчора о четвертiй годинi? Так? – запитав Харрi, роздивляючись записи. – Перед тим, як iз дочками вирушили до мiста. Що ви там робили?

– Я займався справами крамницi, у дiвчаток був урок скрипки.

– У крамницi?

– У нас маленька крамничка в районi Майорстуа. Продаемо вироби ручноi роботи: африканськi сувенiри, предмети мистецтва, меблi, одяг – усяке таке. Закуповуемо безпосередньо у виробникiв за добру платню. Частiше там працюе Сильвiя, але в четвер ми вiдчиненi до пiзньоi години, тож вона приiздить сюди машиною, i ми мiняемося: я з дiвчатами iду до мiста, торгую в крамницi, а вони грають на скрипцi з п’ятоi до сьомоi. Потiм я iх забираю, i ми повертаемося додому. Зазвичай до половини восьмоi, може, трохи пiзнiше.

– Гм. А хто ще працюе з вами?

– Нiхто.

– Отже, щочетверга ви зачиняете крамницю серед робочого дня? Приблизно на годину, так?

Ролф Оттерсен криво посмiхнувся:

– Це ж крихiтний магазинчик. Покупцiв у нас зовсiм небагато. Чесно кажучи, до рiздвяного розпродажу iх зовсiм не бувае.

– А як тодi…

– Нам допомагае НОРАД – норвезька органiзацiя з пiдтримки краiн третього свiту. Виплачуе допомогу нам та нашим постачальникам. Адже тут важливi не крони, ере та iншi прибутки, а принцип. Згоднi?

Харрi кивнув, хоча вiн саме думав не про економiчну пiдтримку африканськоi торгiвлi сувенiрами, а про те, як довго вони добиратимуться до Осло.

З кухнi, де близнюки сидiли за пiзньою трапезою, долинали звуки радiо. Телевiзора в будинку, здаеться, не

було.

– Ну що ж, дякую. – Харрi пiдвiвся й вийшов на вулицю.

У дворi приткнулися три автомобiлi, серед них – «вольво-амазон» Бйорна Гольма, перефарбований у чорний колiр i покритий лаком, з ралiйними смугами, що йшли через весь дах та багажник. Харрi поглянув на чисте зоряне небо, що оксамитовим пологом зависло над двором, потягнув носом повiтря. Пахло ялинником та пiчним димом. З узлiсся до нього долинало скиглiння пса та голоси полiцейських. До сарая Харрi пiшов в обхiд – так вони домовилися, щоб не затоптати слiди, якi можуть, якщо пощастить, знайтися. Крiзь вiдчиненi дверi було чутно голоси. Вiн присiв навпочiпки i при свiтлi лампи, що падало з дверноi пройми, взявся вивчати вiдбитки нiг, залишенi на снiгу. Потiм пiдвiвся, притулився до одвiрка й дiстав пачку сигарет.

– Схоже на мiсце вбивства, – промовив вiн. – Кров, трупи, перевернутi меблi.

Бйорн Гольм та Магнус Скарре притихли, обернулися i втупилися туди, куди дивився Харрi. Велике вiдчинене примiщення освiчувалося двома саморобними лампами, що звисали з товстоi балки. В одному кутку сарая стояв токарний верстат, а над ним висiла дошка, на якiй розташувалися рiзноманiтнi iнструменти: молотки, пасатижi, обценьки, свердла. Жодноi електричноi штуковини. В другому кутку – вольер з сiтки, де на сiдалi сидiли кури. Чулося строкате кудкудакання. Посеред сарая на голiй сiрiй пiдлозi, залитiй кров’ю, лежали три обезголовленi тушки. На спецiальному верстаку, де забивали курей, валялися три голови. Харрi затис у зубах сигарету, але запалювати не став. Вiн обiйшов калюжу кровi, сiв навпочiпки перед верстаком i, зiщулившись, став роздивлятися курячi голови. Матове свiтло його кишенькового лiхтарика вiдбивалося у почорнiлих очах. Вiн пiдняв пiр’ячко – бiле з чорною облямiвкою, наче воно обгорiло, – потiм уважно роздивився рiвний зрiз на курячих шиях. Кров уже зсiлася й почорнiла.

– Знайшов щось цiкаве? – спитав Бйорн Гольм.

– Мiй мозок, Гольме, пошкодився в результатi професiйноi деформацii. Зараз вiн аналiзуе курячу тушку.

Скарре голосно реготнув i вимовив блазнювато, розмахуючи рукою, наче писав у повiтрi газетний заголовок:

– «Жорстоке потрiйне вбивство. Загинуло трое курей. Пiд пiдозрою – члени секти вуду. Харрi Холе почав розслiдування».

– Але найцiкавiше – те, чого я тут не знайшов, – замислено мовив Харрi.

Бйорн Гольм пiдняв брову, ковзнув поглядом навколо i повiльно кивнув. Скарре нерозумiюче подивився на них:

– Що?

– Знаряддя вбивства, – вiдповiв Харрi.

– Сокири, – пiдхопив Гольм. – Єдиний розумний спосiб забити курку – рубонути сокирою.

– Ну, оскiльки курей забивала жiнка, – сказав Скарре, пирхнувши, – вона напевне поклала сокиру на мiсце. Селяни ж люблять порядок.

– З останнiм твердженням згоден. – Харрi прислухався до курячого кудкудакання, яке, здавалося, доносилося зусiбiч. – Тим бiльш цiкаво, чому дошка, на якiй хазяi рубають курей, злетiла з верстака, а тушки валяються на пiдлозi. До того ж на мiсцi сокири нема.

– Нема на мiсцi? – Скарре подивився на Гольма й закотив очi.

– Скарре, будь ласка, спроможися огледiтися навколо, – порадив Харрi, не пiдводячи очей.

Скарре продовжував дивитися на Гольма, який потай кивнув у бiк токарного верстата й дошки з iнструментами, що на нiй висiли.

– От дiдько! – вилаявся Скарре.

На порожньому мiсцi мiж молотком та iржавою пилою було видно чiткий контур вiдсутньоi сокири.

Харрi потер пiдборiддя:

– Що ж, сарай ми огледiли, i поки що все виглядае так: iмовiрно, Сильвiя Оттерсен залишила примiщення, так i не покiнчивши з курми, причому iнструмент прихопила з собою. Гольме, ти зможеш за температурою тушок визначити, коли це сталося?

– Угу.

– Про що це ви? – встряв Скарре.

– Менi треба дiзнатися, о котрiй годинi вона зiрвалася звiдси, – пояснив Харрi. – Гольме, е в тебе щось по слiдах навколо будинку та сарая?

– Затоптали вже все, – похитав головою кримiналiст. – Та й трохи темно менi. Я знайшов багато слiдiв Ролфа Оттерсена та два-три чиiсь iншi слiди, якi ведуть до сарая, але тут i зникають. Слiдiв, що ведуть iз сарая, нема. Може, звiдси ii винесли?

– Гм. Тодi слiди того, хто ii нiс, були б глибшими. Шкода, звiсно, що нiхто не вступив у кров.

Харрi, зiщулившись, подивився на темнi стiни сарая, на якi не падало свiтло ламп. Із двору почулося скиглiння пса та люта лайка полiцейського.

– Скарре, пiди дiзнайся, що там у них, – попросив Харрi.

Скарре випарувався, а Харрi знову ввiмкнув лiхтарик i попростував до стiни, простягнувши руку до нефарбованих дощок.

– Це ж що… – почав Гольм, але осiкся, почувши глухий звук, з яким черевик Харрi вдарив у стiну.

З’явився шматок зоряного неба.

– Заднi дверi, – вiдповiв Харрi на незакiнчене питання i подивився на чорний лiс та обриси ялин, що виднiлися на тлi тьмяно-жовтоi плями, в яку злилися вдалечинi мiськi вогнi.

Вiн спрямував промiнь лiхтарика униз i вiдразу побачив слiди.

– Двое, – сказав Харрi.

– Псяча морда, – вилаявся Скарре, що повернувся до сарая. – Не хоче iти, i квит.

– Не хоче? – Харрi провiв променем лiхтарика по ланцюгу слiдiв, але вони зникали там, де лiсовi дерева вартували нiчну темряву.

– Кiнолог сам нiчого не розумiе. Каже, пес, здаеться, страшенно чимось наляканий. Навiдрiз вiдмовляеться заходити до лiсу.

– Може, лисицю почув, – припустив Гольм. – У тутешнiх лiсах iх повно.

– Лисицю? – фиркнув Скарре. – Ти на пса поглянь. Такий здоровенний собацюра лисицi не злякаеться.

– Ну, може, вiн i лисицi нiколи в життi не бачив, – заступився Харрi. – Просто почув дикого звiра. Адже це нормально – боятися чогось невiдомого. А хто не боiться – згортае ласти ранiше, нiж треба. – Харрi вiдчув, що серце забилося сильнiше. І вiн знав чому. Лiс. Темрява. Типовий iррацiональний страх. І його треба переборювати. – Так, далi працюйте, як на звичайному мiсцi злочину. А я перевiрю, куди ведуть слiди.

– О’кей.

Харрi ковтнув слину i вийшов iз заднiх дверей сарая. Все це вже було з ним – двадцять п’ять рокiв тому. Тодi тiло так само опиралося його волi.

Пiд час осiннiх канiкул вiн приiхав до дiда в гостi, до Ондалснеса. Хутiр лежав на схилi гори, а над ним вивищувалася велична вершина кряжа Ромсдалсфйеллен. Харрi було десять рокiв. Вiн пiшов до лiсу пошукати дiдову корову, яка не повернулася додому. Хотiв знайти ii перш, анiж дiд та решта iнших. Отож вiн поспiшав: бiг як скажений по грудках та скелях, укритих м’яким чорничником, з-помiж якого стирчали кривенькi карликовi берiзки. Скелi з’являлися та зникали, вiн мчав повз них на коров’яче «му!», що лунало десь за деревами. Мукання почулося знову – тепер трохи далi та праворуч. Харрi перескочив через струмок, пролiз пiд деревом, i його гумовi чоботи зачвакали по болоту. Вiн помiтив, що на нього насуваеться злива, i побачив стiну води, що спадала з неба на прямовисну скелю.

І все це було так дивовижно, що вiн навiть не помiтив, як настала темрява, як виросла вона з болотноi води, прокралася мiж дерев, розтеклася чорною тушшю з тiнистого боку скель i скупчилася по ярах. Харрi було не до того: вiн дивився вгору, де кружляв великий птах, – так високо, що, пiдвiвши голову, вiн краем ока спiймав вершини гiр, що залишилися позаду. І тут вiн перечепився, чобiт злетiв з ноги, i Харрi гепнувся долiлиць, не встигнувши згрупуватися. І враз в очах потемнiло, а в ротi з’явився присмак болота, смертi, тлiну та пiтьми. У тi короткi секунди, поки лежав, вiн нiби

скуштував темряву на смак. А коли пiдвiвся, раптом побачив, що свiтло вже згасло. Зникло за горами, якi тепер важко нависали над ним у мовчазнiй величi та шепотiли: «Де ти? Ти не знаеш, де ти зараз». Навiть не помiтивши втрати чобота, Харрi пiдхопився й побiг. Незабаром з’являться знайомi мiсця… Мають з’явитися. Але все навколо було наче зачакловане. Скелi перетворилися на голови велетiв, якi пiдiймалися з землi, чиркаючи пальцями йому по ногах. А карликовi берiзки стали скоцюбленими горбанями, якi тицяли врiзнобiч: «Туди! Нi, сюди!» Куди вони вказували? Туди, де дiм? Чи туди, де заблукаеш та пропадеш? Дорогу до дiдусевого хутора? Чи до Дiри? Про Дiру вiн чув вiд дорослих. Це мiсце, де болото було бездонне, де корови, люди та цiлi вози зникали на вiки вiчнi…

Спустилася нiч, коли Харрi нарештi вповз до кухнi. Бабуся обiйняла його i сказала, що батько, дiд та усi дорослi з сусiднiх хуторiв вийшли на його пошуки.

– Де ж ти був?

– У лiсi.

– Та ти що, не чув, як ми тебе кликали? Увесь час ми тебе кликали: «Харрi! Харрi!»

Сам вiн цього не пам’ятав, але йому згодом розповiдали, що вiн вiдповiв, сидячи на ящику для дров бiля печi, тремтячи вiд холоду та уп’явшись невидющим поглядом кудись убiк:

– Я думав, що це не нашi мене кличуть.

– Не нашi? А хто тодi?

– Тi, iншi. Бабусю, а ти знаеш, що у темряви е смак?

Харрi устиг лише на кiлька метрiв заглибитися в лiс, як глибока, майже неприродна тиша оточила його. Вiн опустив лiхтарик униз, на схил, яким iшов, бо промiнь свiтла, ковзнувши по деревах, щоразу перетворював iхнi тiнi на невiдомi iстоти, якi перелякано скакали у густiй темрявi. Щоправда, вiдрiзавши себе вiд пiтьми колом свiтла, Харрi не вiдчував себе у безпецi. Навпаки, вiн вiдчував себе виставленим напоказ у вiтринi манекеном: нема зараз у лiсi нiкого, хто був би так само на виду. І це робило його зовсiм беззахисним, голим. Гiлки дряпали йому обличчя, нiби дерева були слiпими та хотiли навпомацки познайомитися з чужинцем, який прийшов.

Слiди вели до струмка, дзюрчання якого заглушало його важке дихання. Там першi кроки й зникли, а от другi рушили уздовж струмка до пласкоi низинки.

Вiн пiшов далi. Струмок петляв, але Харрi не боявся збитися з дороги: в разi чого, вiн повернеться по слiдах.

Десь неподалiк пролунало загрозливе ухкання сови. На руцi засвiтився зеленим дисплей годинника – вiн iшов близько чвертi години. Саме час повернутися й послати до лiсу людей у бiльш пiдходящому одязi та взуттi, з собакою, який не боiться темряви.

Серце Харрi тенькнуло.

Щось промайнуло прямо перед ним. Безгучно i так швидко, що вiн не встиг нiчого роздивитися. Але повiтря прийшло в рух i дiтнулося його обличчя. Харрi почув далеко в снiгу тоненьке попискування якогось гризуна.

Вiн повiльно видихнув повiтря з легень. Востанне ковзнув по лiсу променем лiхтарика i вирiшив: час повертатися. Зробив крок – i зупинився. Збирався iти далi… але знову спрямував промiнь свiтла в глиб лiсу. І ось воно, знову. Вiдблиск, сяйнуло щось. Вiн пiдiйшов ближче. Подивився назад, намагаючись запам’ятати мiсце: метрiв за п’ятнадцять вiд струмка.

Харрi присiв навпочiпки i побачив лезо. Ще не встигнувши змести з нього снiг, здогадався: це сокира. Маленька сокира. Кров вiд забитоi курки, якщо й була ранiше на лезi, тепер зникла. Слiдiв навколо сокири не було. Харрi придивився i побачив поблизу зрубану гiлку. Мабуть, хтось щосили жбурнув сокиру у цей бiк.

Цiеi митi Харрi знову охопило пережите в концертному залi «Спектрум» вiдчуття: здалося, що за ним хтось стежить. Вiн iнстинктивно заплющив очi, i темрява чорним напиналом насунула на нього. Вiн затамував подих i прислухався. Не треба, подумав вiн. Не тремти. Зло не матерiальне, його не можна вiдчути на дотик. Зло – це не сутнiсть. Навпаки, це вiдсутнiсть сутностi. Вiдсутнiсть добра. Якщо вже тут кого i можна боятися, так це тебе самого.

Але неприемне вiдчуття не минало. Хтось дивився на нього. Щось. Інше. Тут до низини бiля струмка зазирнуло мiсячне сяйво, i Харрi побачив щось. Якусь iстоту.

Вiн засвiтив лiхтарик i спрямував промiнь у низину.

Це була вона. Стояла мiж дерев на повен зрiст i дивилася на нього своiми великими сонними – точно як на фотографii – очима. Спочатку Харрi здалося, що вона одягнена у бiлу пiдвiнечну сукню i стоiть посеред лiсу, як перед олтарем. І сяе в променi лiхтаря.

Харрi, тремтячи, вдихнув i намацав у кишенi пальта свiй мобiльний. На другому кiнцi вiдповiв Бйорн Гольм.

– Кидайте все, – ледве вимовив Харрi. У горлi в нього пересохло й дерло. – Давайте сюди.

– А що?

– Тут снiговик.

– То й що?

Харрi пояснив.

– Не розчув я, що ти допiру сказав, – пролунав голос Гольма в слухавцi. – Погано чути…

– Голова, – повторив Харрi. – Замiсть голови в снiговика – голова Сильвii Оттерсен.

На другому кiнцi запанувала тиша.

Харрi наказав Гольму йти його слiдами.

Сiв навпочiпки, притулившись головою до дерева, застебнув пальто до самого горла, вимкнув лiхтарик, щоб не сiла батарейка, й узявся чекати. І подумав, що вiн уже майже забув, яка темрява на смак.

Частина друга

Роздiл 10

День четвертий. Крейда

Коли Харрi, напiвмертвий вiд утоми, увiйшов до своеi квартири, на годиннику було о пiв на четверту ранку.

Вiн роздягнувся й посунув прямiсiнько в душ. Там, поки струменi гарячущоi води, стiкаючи з голови, розм’якшували здерев’янiлi м’язи та зiгрiвали промерзле до кiсток тiло, вiн намагався нi про що не думати. З Ролфом Оттерсеном вiн коротко переговорив, а допит вирiшив вiдкласти на ранок. Опитування сусiдiв вони встигли закiнчити: у Соллiхьогдi живе не так багато людей. А от кримiналiсти та кiнологи всю нiч продовжували роботу, саме iх час пiдганяв: слiди ось-ось розтануть або iх завалить снiгом.

Вiн вимкнув душ. Повiтря у ваннiй стало сiрим вiд пари, а коли Харрi протер дзеркало, воно знову запiтнiло. Обличчя вже було не розгледiти, контури тiла розпливлися.

Задзвонив мобiльний, i Харрi стис зуби.

– Холе.

– Стурманн. Фахiвець iз грибка.

– Трохи запiзно телефонуете, – здивовано промовив Харрi.

– Так ви ж були на службi. У вечiрнiх новинах повiдомили. Жiнка з Соллiхьогда. Ви там промайнули на задньому планi. Я отримав результати аналiзiв.

– Ну i?

– Грибок у вас е. І з бiса зажерливий. Мультикольоровий.

– Що це значить?

– Що вiн може бути рiзних кольорiв. Це коли його видно. Коротше кажучи, менi треба ще вiдколупнути шмат вашоi стiни.

– Гм. – Харрi дорiкнув собi: мабуть, вiн мае проявити бiльший iнтерес до цiеi теми, якось занепокоiтися абощо, принаймнi поставити якiсь запитання. Але вiн не може. Тiльки не сьогоднi. – Приходьте.

Харрi поклав слухавку й заплющив очi. Зачекав, доки не з’явиться привид, а це було неминуче, вiдтодi як вiн перестав приймати единi вiдомi йому лiки проти привидiв. Можливо, сьогоднi ввечерi на нього чекае нове знайомство. Вiн чекав, коли вона вийде з лiсу, перевалюючись усiм своiм кремезним безногим бiлим тiлом, – така собi кегля-переросток з чорними очницями, звiдки ворони вже виклювали все до решти, з зубами, у вiчному вищирi, з тих пiр як лисиця поласувала ii губами. Жахливо – для усвiдомлення, для пiдсвiдомостi, для всього, але – невiдворотно. Коли Харрi заснув, наснилося йому, що вiн лежить у ваннi, занурившись з головою у воду, i чуе дзюрчання бульбашок та жiночий смiх. А на бiлiй емалi виростають водоростi, що тягнуться до нього, як зеленi пазурi на бiлiй руцi, що шукае його.

Ранкове свiтло трикутником впало на

газету, що лежала на столi комiсара полiцii Гуннара Хагена, освiтивши посмiшку Сильвii Оттерсен на першiй шпальтi й заголовки: «Убита й обезголовлена», «Обезголовлена в лiсi» та – найкоротший i, в принципi, найвдалiший – «Без голови».

А от у Харрi голова болiла з самiсiнького ранку. Вiн обережно обхопив ii долонями й подумав, що вчора мiг би зi спокiйною душею надертися: гiрше б не було. Йому хотiлося заплющити очi, але Хаген дивився на нього впритул. Тут Харрi помiтив, що рот Хагена то вiдкриваеться, то закриваеться, – той щось казав, проте до Харрi мова начальника долинала якимись уривками.

– Отже… – сказав Хаген, i Харрi зрозумiв, що час зiбратися й послухати. – Ця справа для нас тепер мае найвищий прiоритет. А отже, ми, само собою, розширюемо вашу слiдчу групу та…

– Не згоден, – заперечив Харрi i вiдчув, що навiть вiд однiеi цiеi короткоi фрази череп наче вибухнув. – Ми можемо пiдключати людей у мiру потреби, але зараз я хочу, щоб при обговореннi розслiдування нас було четверо, не бiльше.

У Гуннара Хагена розчаровано видовжилося обличчя: у справах про вбивство, навiть найпростiших, слiдча група зазвичай складалася як мiнiмум з десятьох.

– Нам потрiбна свобода мислення, а цього легше досягти в маленькiй групi, – додав Харрi.

– Мислення? – перервав Хаген. – А як щодо рутинноi полiцейськоi роботи? Збiр iнформацii, кримiналiстична експертиза, допити, перевiрки версiй? І як бути з обмiном iнформацiею? Єдина група…

Харрi виставив наперед руку, спиняючи словесний потiк:

– От-от, i я про те саме. Я не хочу борсатися у всьому цьому.

– «Борсатися»? – Хаген витрiщився на Харрi, не вiрячи своiм очам. – У такому разi, менi доведеться передати цю справу iншому спiвробiтнику. З тих, що вмiють плавати.

Харрi потер скронi. Для чого Хаген стрясае повiтря? Адже йому добре вiдомо: у вiддiлi вбивств зараз не знайдеться жодного спiвробiтника, який змiг би вести цю справу. Окрiм Харрi Холе. А передача цiеi справи до Головного управлiння полiцii стане таким ударом по престижу нещодавно призначеного комiсара, що вiн швидше дасть вiдрубати свою досить-таки волохату праву руку, нiж це станеться.

– Це звичайнi слiдчi групи б’ються за те, щоб частiше сидiти в кабiнетi з комп’ютерами, – зiтхнув Харрi. – При звичайному розслiдуваннi. А група, на якiй висить обезголовлений труп… – Харрi похитав головою. – Люди як з ланцюга зiрвалися. До нас десятки дзвiнкiв надiйшли тiльки пiсля вечiрнiх новин. Ну, знаеш, усi цi гугнявi покидьки, знайомi психи плюс кiлька щойно прозрiлих, якi розповiдають, що це вбивство описане ще в Одкровеннi Іоанна, та все таке. На сьогоднi у нас сотнi двi таких версiй. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тiльки на дзвiнки доведеться посадити десь iз двадцятеро. Вiд нас почнуть вимагати звiтiв та доповiдних записок. А в такому разi керiвник розслiдування витрачатиме не менше двох годин тiльки на те, щоб прочитати вхiдну iнформацiю, а ще двi – щоб зiставити ii з даними, якi е, плюс двi на те, щоб зiбрати iнших членiв команди, поiнформувати iх, вiдповiсти на питання кожного. Ще пiвгодини – щоб вирiшити, з якою iнформацiею йти на прес-конференцiю. Яка триватиме iще хвилин сорок п’ять. А найгiрше… – Тут Харрi стис пальцями ниючi тупим болем скронi й скорчив гримасу. – При розслiдуваннi звичайноi справи у нашому розпорядженнi традицiйнi ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знае. Ми отримуемо шматочки мозаiки, завзято складаемо i так потихеньку розкручуемо справу.

– Саме так, – перервав Хаген. – Тому…

– Проблема в тому, – продовжив Харрi, – що ця справа зовсiм не така. Нетипове вбивство. Цей чоловiк анi дружковi нiчого не розповiв, анi на мiсцi злочину не засвiтився. Нiхто нiчого не знае, отож телефоннi дзвiнки нам не допоможуть, а тiльки утоплять. Слiдiв там, звiсно, багато, але вiн запросто мiг продумати це заздалегiдь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсiм iнша гра.

Хаген вiдкинувся на спинку крiсла, з’еднав кiнчики пальцiв i уважно подивився на Харрi. Зiщулився, як ящiрка на сонцi, а потiм запитав:

– То, кажеш, це гра?

Харрi повiльно кивнув, розмiрковуючи над тим, що Хаген мае на увазi.

– А що за гра? Шахи?

– Можливо. Наослiп.

Хаген кивнув:

– Отже, як на твою думку, ми маемо справу з класичним манiяком, холоднокровним убивцею з розвинутим iнтелектом та схильнiстю до гри й ультиматумiв?

Тепер Харрi зрозумiв, до чого хилить Хаген.

– Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закiнчив? На кшталт тiеi, яку ти спiймав тодi в Австралii? Людина, яка, просто кажучи… – Комiсар поцмокав, наче куштував слова на смак, i закiнчив: – …е повною твоею протилежнiстю?

– Я не так на це дивлюся, шефе, – зiтхнув Харрi.

– Хiба? Якщо ти пам’ятаеш, Харрi, я викладав в Академii сухопутних вiйськ. Як ти вважаеш, про що мрiяли тi недогенерали, якi сидiли на моiх лекцiях, поки я iм розповiдав про военачальникiв, котрi власними зусиллями змiнили хiд iсторii? Про те, щоб просидiти все життя в крiслi, а потiм розповiдати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлiктi? Нi, Харрi, насправдi вони мрiяли про iнше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрiбною. Ось чому американськi генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрi, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.

– А снiговик, шефе? Пам’ятаете, я показував вам лист?

– Я пам’ятаю лист божевiльного, Харрi, – зiтхнув Хаген.

Харрi зрозумiв, що час здаватися. І в нього вже був готовий компромiс, на який вiн мiг пiти: зробити Хагену маленьку пропозицiю. Проте вiн насупився i заявив:

– Я хочу залишити групу в цьому складi.

Обличчя Хагена витягнулося i набуло жорсткого виразу.

– Я не можу цього дозволити, Харрi.

– Не можете?

Хаген витримав погляд Харрi, але тут щось сталося. Прорвалося. Прослизнуло. Усього на частку секунди – але ii було досить.

– Це приверне стiльки уваги… – сказав Хаген.

– Якоi уваги, шефе? – не втрачаючи невинного виразу, повернув нiж у ранi Харрi.

Хаген дивився собi на руки.

– А ти як думаеш? Начальство, преса, полiтики. Минуло вже три днi, а вбивцю все ще не спiймали. Хто, по-твоему, мае пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для… – Хаген затнувся, але потiм виплюнув слово, наче тухлу креветку: – Шахiв? Ти про це подумав?

– Нi, – вiдповiв Харрi й схрестив руки на грудях. – Я думав про те, як спiймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.

Харрi знав, що це дешевий прийом, але слова самi зiрвалися з язика. Хаген кiлька разiв моргнув, вiдкрив було рота й тут же закрив його. І Харрi вiдразу стало соромно. Ну чому вiн завжди починае дитячу гру «постав начальство на мiсце»? Нiчого, крiм дрiбного вдоволення, вона не дае.

– У Головному управлiннi полiцii Норвегii е мужик, звати Еспен Лепсвiк, – поквапився Харрi. – Вiн чудово справляеться з великими розслiдуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору iнформацii. Працювати будемо паралельно та незалежно одне вiд одного. А ви з шефом Головного управлiння перекладете на нас прес-конференцii. Як вам такий варiант?

Харрi не треба було слухати вiдповiдь: вiн побачив, як в очах Хагена блиснула вдячнiсть. Черговий кiн гри Харрi таки виграв, це було зрозумiло.

Повернувшись до себе в кабiнет, Харрi спершу

зателефонував Бйорну Гольму:

– Хаген погодився: буде по-моему. Зустрiчаемося у мене за пiвгодини. Зателефонуеш Катринi та Скарре?

Вiн поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералiв з Пентагону, якi чекають справжньоi вiйни, й смиконув шухляду у безнадiйних пошуках знеболювального.

– За винятком вiдбиткiв нiг, жодних слiдiв злочинця на вказаному мiсцi виявлено не було, – доповiв Магнус Скарре. – І що дивно, ми не знайшли нiяких слiдiв тiла. Але ж вiн вiдтяв жiнцi голову – лише кровi мало вилитися цiле море. А там нiчогiсiнько. І собаки нiяк не вiдреагували – ось де загадка!

– Вiн убив та вiдрiзав голову у струмку ще до мiсця вбивства. Вона бiгла по водi, щоб не залишати слiдiв на снiгу, але вiн усе одно ii наздогнав.

– Чим же вiн голову вiддiлив? – запитав Харрi.

– Сокирою або пилою, чим iще.

– А що за опiки на шиi?

Катрина поглянула на Скарре, й обое знизали плечима.

– О’кей, Гольме, перевiр це, – наказав Харрi. – Давайте далi.

– Далi вiн, можливо, сплавив струмком тiло до дороги, – припустив Скарре. Вiн спав усього двi години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але нi в кого не вистачало смiливостi йому про це сказати. – Думаю, бо ми там нi греця не знайшли. А мали б. Бризки кровi на стовбурi дерева, шматок м’яса на гiлцi або клаптик одежi. Там, де струмок проходить пiд дорогою, ми знайшли його слiди: поруч з дорогою лежало щось важке, можливо, тiло, але, бозна-чому собаки на це мiсце не звернули нiякоi уваги. Анi разу не задзявкали, трупонюхи бiсовi! Це просто чиста…

– Загадка! – пiдхопив Харрi i потер пiдборiддя. – Однак це страшенно незручно: вiдрiзати голову, стоячи у струмку, га? Русло там доволi вузьке, не розвернешся. Чому вiн зупинився саме там?

– Ну, це зовсiм очевидно, – сказав Скарре. – Вода все змивае.

– Нi, не очевидно, – заперечив Харрi. – Поки примощував ii голову, вiн не дуже переймався, щоб не залишити слiдiв. Але чому пiсля перенесення тiла не залишилося жодноi краплi кровi упродовж усього шляху до дороги…

– Бодiбег! – втрутилася Катрина. – Я саме зараз сидiла й думала, як йому вдалося вiдтягнути ii на таку велику вiдстань. В Іраку солдати використовують такi мiшки на лямках – бодiбеги – для перенесення тiл, iх можна почепити як рюкзаки.

Харрi хмикнув:

– Це пояснюе, чому собаки не звернули уваги на дорогу.

– І те, що вiн спокiйно поклав на дорозi тiло, – сказала Катрина.

– Поклав? – запитав Скарре.

– Я маю на увазi вм’ятину в снiгу, там, на узбiччi. Вiн, очевидно, поклав ii там, а сам пiшов по машину, яку, швидше за все, припаркував десь неподалiк хутора Оттерсенiв. У нього це мало зайняти пiвгодини, так?

– Щось таке, – неохоче пробурмотiв Скарре.

– Бодiбеги чорнi, якщо хтось i проiжджав неподалiк, запросто мiг сприйняти його за звичайний мiшок для смiття.

– Мимо нiхто не проiжджав, – кисло сказав Скарре i притлумив позiх. – Ми поговорили з кожним, хто живе у цьому чортовому лiсi.

Харрi кивнув:

– А що ми думаемо про Ролфа Оттерсена, який начебто мiж п’ятою та сьомою вечора працював у крамницi?

– Його алiбi нi греця не пiдтверджуеться, бо жодного покупця в нього не було, – зауважив Скарре.

– І поки близнюки грали на скрипцi, вiн мiг устигнути туди й назад, – погодилася Катрина.

– Не схоже: вiн не та людина, – зiтхнув Скарре, вiдкинувся на спинку стiльця й кивнув на пiдтвердження власних слiв.

Харрi збирався було сказати кiлька загальних слiв про те, що справжнiй полiцейський не мусить себе позбавляти можливостi запiдозрити у будь-якiй людинi вбивцю, але не захотiв переривати: усi тiльки почали висловлюватися, i заважати було не можна. Досвiд показуе, що кращi рiшення саме i народжуються вiд нагромадження думок, вiд надто обгрунтованих припущень i навiть явно невiрних висновкiв.

Дверi вiдчинилися.

– Хаудi-ху! – проспiвав Бйорн Гольм. – Я страшенно запiзнився, зате знаю, що послугувало знаряддям убивства.

Вiн зняв пальто з «мокроi» шкiри й повiсив його на вiшалку Харрi – вона пiдступно хруснула. А Бйорн постав перед усiма у сорочцi, розшитiй жовтими нитками, з написом на спинi, який сповiщав усiм зацiкавленим, що Хенк Вiльямс, що насправдi почив узимку 1953 року, живий. Гольм опустився на единий вiльний стiлець i подивився на колег, тi весь час не зводили з нього очей.

– Що це з вами? – посмiхнувся вiн, i Харрi вже знав, що зараз буде улюблений Гольмiв жарт. – Помер хто?

– Знаряддя убивства, – нагадав Харрi. – Давай викладай.

Гольм просяяв i потер долонi.

– Я, само собою, зацiкавився, звiдки могли взятися опiки на шиi Сильвii Оттерсен. Патологоанатомка – нi бе нi ме. Сказала тiльки, що всi дрiбнi судини припеченi, як при ампутацii, – так роблять, щоб попередити кровотечу. А потiм уже пиляють. І ось коли вона про пилку почала, тут я дещо пригадав. Я ж на хуторi вирiс. – Бйорн Гольм подався вперед, очi його сяяли, i Харрi подумав, що так мае виглядати татко, який збираеться розпакувати рiздвяний подарунок – суперкрутий паровозик, куплений для новонародженого синочка. – Коротше, якось настав час коровi телитися, а телятко вже було мертве. І тут ми бачимо, вона сама його нiяк виштовхнути не може: завелике. Як тiльки ми голови не ламали! А допомогти витягнути його, та ще й щоб ii не поранити – нiяк не можемо! І тодi приiхав ветеринар з пилкою.

Скарре перекосило.

– Це така штуковина – лезо5 в неi гнучке та тонке, його в корову запихають так, щоб воно навколо телятка зачепилося. Зачепив – i пиляй туди-сюди, доки не перепиляеш. – І Гольм продемонстрував процес за допомогою жестiв. – А тодi вже його можна виймати. На цьому зазвичай усе скiнчуеться… Ну, звiсно, бувае й так, що лезо5, поки ялозить туди-сюди, зачепить i корову. Тодi й вона вiд крово5течi загине. Так ось, кiлька рокiв тому у Францii селяни для таких справ почали використовувати одну штуковину, яка всi проблеми вир?шила. Влаштована як нитка розжарювання, але петлею. Складаеться з простоi пластиковоi рукоятки та тонкого супермiцного дроту, обидва кiнцi до рукiв’я прикрiпле5нi. Виходить петля, яку надягаеш на те, що тобi треба вiдпиляти. А потiм умикаеш нагрiв. П’ятнадцять секунд – i вона розжарюеться до бiло5го, тодi розжарена нитка без зусиль рiже, наприклад, труп. Жодних «туди-сюди», тобто шанс зачепити корову мiнiмальний. І якщо це та сама хрiновина, то…

– Ти що, продати нам ii збираешся? – посмiхнувся Скарре, шукаючи очима пiдтримки в Харрi.

– Завдяки високiй температурi метал стае абсолютно стерильним, – не звертаючи на Скарре уваги, продовжив Гольм. – Анi бактерiй, анi зараженоi трупною отрутою кровi. До того ж дрiбнi судини припiкаються, тобто попереджаеться крово5теча.

– О’кей, – сказав Харрi. – Так ти упевнений, що був використаний саме цей iнструмент?

– Нi, – вiдповiв Гольм. – Але можу перевiрити, щойно такий iнструмент опиниться у мене. Щоправда, я тут розмовляв з одним ветеринаром, то вiн сказав: у Мiнiстерствi сiльського господарства про петлю-коагулятор жодноi чутки не чули. – І вiн подивився на Харрi з виразом глибокого та щирого спiвчуття.

– Зрозумiло, – зiтхнув Харрi. – Навiть якщо ця штуковина не е власне знаряддям убивства, у будь-якому разi стае зрозумiло, як вiн змiг вiдтяти голову, стоячи у струмку. Що скажете?

– Францiя… – протягнула Катрина Братт. – Батькiвщина гiльйотини.

Скарре пiдiбгав губи i похитав головою:

– Занадто незвично. І потiм, де вiн мiг узяти цю петлю? Наскiльки я зрозумiв,

штуковина рiдкiсна.

– От з цього i почнемо, – пожвавився Харрi. – Вiзьмешся, Скарре?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/u-nesbo/sn-govik/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания