Режим чтения
Скачать книгу

Спаситель читать онлайн - Ю Несбьо

Спаситель

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #6

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (вiн закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший з романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс авторовi престижну премiю «Срiбний ключ». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливцi за головами», «Таргани», «Леопард», «Снiговик», «Пентаграма», «Полiцiя».

Невiдомий мiжнародний кiлер на рiздвяному концертi в Осло убивае офiцера норвезькоi Армii спасiння. Розслiдуванням цього злочину займаеться Харрi Холе, котрий як завжди з головою поринае у свою улюблену роботу. Тепер вiн залишився сам-один: колеги його недолюблюють, старий начальник пiшов, новий – бiльш за все поцiновуе дисциплiну, а це слабке мiсце iнспектора Холе. Втiм, вiн iде по слiду вбивцi й розумiе, що кiлер – лише виконавець, а замовники набагато могутнiшi й респектабельнiшi, нiж можна собi уявити.

Щоб розкрити заплутану справу i по-своему вiдновити справедливiсть, Харрi доведеться розгадати багато зловiсних таемниць…

Ю Несбьо

Спаситель

Хто це гряде iз Едому, у шатах червоних iз Боцри? Хто Той пишний в убраннi Своiм, що в величi сили Своеi врочисто гряде? Це Я, що говорить у правдi, що владний спасати!

    Ісая, 63:1[1 - Бiблiя. Переклад І.  Огiенка.]

Частина перша

Адвент

Роздiл 1

Серпень 1991 року. Зорi

Вона мала чотирнадцять рокiв й тверду вiру в те, що коли заплющитися й зосередитися, то можна побачити зiрки просто крiзь стелю.

Навколо неi дихали жiнки. Рiвне, глибоке, сонне дихання. Й лише одна з них хропiла – тiтка Сара, котрiй випало спати на матрацi пiд розчиненим вiкном.

Вона заплющилась, намагаючись дихати, як решта. Сон не приходить, а надто через те, що все навколо раптом стало новим й геть iнакшим. Звуки ночi й лiсу тут, в Естгорi, зовсiм iншi. Й люди, з якими вона добре зналася через зiбрання у Храмi чи через лiтнi табори, нiби змiнилися. Як, власне, й вона. Цього лiта ii обличчя й тiло у люстерку над умивальником були новi. Й цi вiдчуття, дивнi хвилi жару й холоду, коли на неi дивився який-небудь хлопчина. А надто один з них – Роберт. Цього року вiн теж став iнакшим.

Вона знову розплющилась, уп’ялася очима у простiр. Бог здатен на дивовижнi речi, серед iншого – дозволити iй побачити зiрки крiзь стелю. Якщо на те буде його воля.

День випав довгий, сповнений подiями. Сухий лiтнiй вiтер шумiв у лугових травах, нiби у лихоманцi, витанцьовувало листя на деревах, свiтло дощем накрапало в обiйстях дачникiв. Вони слухали курсанта Офiцерського училища Армii спасiння, котрий оповiдав, як був проповiдником на Фарерських островах. Милий хлопчина i розповiдав завзято й пристрасно. Але вона бiльше переймалася iншим: вiдмахувалася вiд джмеля, що дзижчав над головою, а коли комаха раптом вiдлетiла, ii розморило вiд спеки, й вона задрiмала. Курсант закiнчив розповiдь, i всi прикипiли поглядами до командувача, Давида Екхофа, а той дивився на них усмiшливими молодими очима, попри те, що вiн мав вже за п’ятдесят. Привiтальним жестом Армii спасiння командувач, пiднявши праву руку, направив вказiвний палець у небеса й голосно промовив: «Алiлуя!» Потому запропонував благословити роботу курсанта серед злиденних та вiдринутих й нагадав Євангелiе вiд Матвiя, де говориться, що Ісус Спаситель може незнайомцем блукати вулицями, бути в’язнем, голодним та голим. Й у Судний день праведники, що допомагали знедоленим, пiдуть у вiчне життя. Скидалось, що попереду довга промова, але потiм йому хтось щось прошепотiв на вухо, й вiн розсмiявшись сказав, що далi за розкладом Молодiжна змiна й що сьогоднi черга Рiкарда Нiльсена.

Вона чула, як Рiкард заговорив дорослим голосом, не таким, яким дякував командувачу. Як i зазвичай, Рiкард все занотував й вивчив напам’ять. І тепер не затинаючись розповiдав про боротьбу, якiй вирiшив присвятити життя, боротьбi Ісуса за Царство Боже на землi. Голос був схвильований, утiм, монотонний та заколисуючий. Вiн не зводив з неi замисленого погляду. Вона заклiпала повiками, спостерiгаючи, як його упрiла верхня губа викарбовувала звичайнi пишномовнi фрази. Тому не помiтила, коли чиясь рука доторкнулася до ii спини. Й лише коли пучки пальцiв пробiгли хребтом аж до попереку, а потiм ще нижче, вона похолола пiд тонкою лiтньою сукенкою.

Озирнувшись, побачила перед собою усмiхненi карi очi Роберта. Й пожалкувала, що не така смаглява, як вiн, бо тодi б вiн не зауважив, як вона зашарiлася.

«Цить!» – прошепотiв Юн.

Роберт та Юн – брати. Попри те, що Юн старший на рiк, iх частенько вважали за близнюкiв. Але Робертовi вже сiмнадцять, схожiсть братiв досi прикметна, однак вони вже рiзняться помiтнiше. Роберт – веселий, безтурботний, завжди готовий пожартувати й добре грае на гiтарi, але частенько запiзнюеться на служби до Храму, та й у жартах, бувае, задалеко заходить, надто зауваживши, що розсмiшив людей своiм жартом. Тодi Юн нерiдко направляв брата. Юн – порядний хлопчина, вiдповiдальний, бiльшiсть гадала, що вiн пiде в Офiцерське училище й – хоч вголос i не казали – знайде собi дiвчину в Армii спасiння. А от щодо Роберта, то стосовно останнього у багатьох були сумнiви. У Юна було на два сантиметри бiльше зросту, але Роберт, навдивовижу, видавався вищим. Рiч у тiм, що Юн рокiв з дванадцяти почав горбитись, наче увесь тягар свiту обтяжив його плечi. Обое смаглявi, з правильними рисами обличчя, а от вираз очей геть рiзниться. У Робертових очах проступало щось понуре, загадкове. Вона i прагнула, й не прагнула дiзнатись, що саме.

Рiкард не змовкав, а вона далi перебирала поглядом знайомi обличчя на зiбраннi. Колись вона одружиться з якимось хлопцем з Армii спасiння, може, iх вiдправлять до iншого мiста чи в iнший куточок краiни. Але всi вони повертатимуться сюди, у Естгор, адже Армiя нещодавно придбала цю садибу саме для того, щоб вона стала для всiх табором лiтнього вiдпочинку.

Трохи далi вiд юрби, на ганку, сидiв бiлявий хлопчина, бавлячи кiшку, що вмостилася у нього на колiнах. Вона зауважила, що щойно вiн дивився на неi, але встиг вiдвести очi, перш нiж iхнi погляди перетнулися. Вони не були знайомi, хоча вона знала, що це Мадс Гiльструп, онук колишнiх власникiв Естгора, що вiн на кiлька рокiв старший за неi i що Гiльструпи – заможна родина. Загалом, вiн привабливий, лишень якийсь самотнiй. До речi, що вiн тут робить? Приiхавши напередоднi, блукав табором з понурою зморшкою на чолi, нi до кого не говорив. Та кiлька разiв вона вiдчувала на собi його погляд. Цього року всi на неi витрiщалися. У цьому теж була незвичнiсть.

Вона виринула з думок, коли Роберт, схопивши ii за руку, сунув iй щось у долоню, промовивши:

– Приходь у стодолу, коли малий генеральчук добалакае. Я щось тобi покажу.

Пiдвiвшись, вiн пiшов, а вона, глянувши у долоню, мало не зойкнула. Затуливши рота другою рукою, кинула у траву – джмеля. Вiн ще ворушився, але лапки та крильця були повiдриванi.

Нарештi Рiкард закiнчив промову, вона зауважила, як ii батьки укупi з батьками Юна та Роберта пiшли до столiв з кавою. У своiх парафiях у Осло обидвi родини вважалися «згуртованими сiм’ями», i вона
Страница 2 из 25

була свiдома, що за нею приглядають.

Вона пiшла у бiк вбиральнi. Зайшовши за рiг, коли вже нiхто не бачив ii, прожогом кинулася у стодолу.

– Чи ти знаеш, що це за штукенцiя? – спитав Роберт, смiючись очима, голос його лунав низько, не так, як минулого лiта.

Лежачи на сiнi, вiн обтесував дерев’яний корiнець складаним ножем, котрий завжди носив при собi. Зараз вiн пiднiс корiнець догори, й вона роздивилася, що то таке. Бачила вже на малюнках. Єдина надiя, що через темряву в стодолi вiн не зауважить, як вона зашарiлася.

– Нi, – збрехала вона, сiвши поруч на сiнi.

Роберт дивився на неi насмiшкувато, немов знав про неi щось таке, чого вона й сама про себе не знала. Вона теж дивилася на нього, вiдкинулася назад, спершись на лiктi.

– Його мiсце отут. – Миттю рука Роберта опинилася у неi пiд сукнею. Вона вiдчула корiнець з внутрiшнього боку стегон, й перш нiж встигла стулити ноги, той уп’явся у труси. Роберт гаряче дихав iй у шию.

– Нi, Роберте, – прошепотiла вона.

– Я витесував його саме для тебе, – прошепотiв вiн у вiдповiдь.

– Припини, я не хочу.

– Чи ти вiдмовляеш? Менi?

У неi перехопило подих, вона не мала змоги анi вiдповiсти, анi закричати, але раптом у дверях почувся голос Юна:

– Припини, Роберте.

Вона вiдчула, як вiн розслабився й вiдпустив ii, прибрав руку, а корiнець так i лишивсь затисненим помiж нiг.

– Ходи сюди, – наказав Юн, нiби кликав неслухняного собаку.

Роберт пiдвiвся, гигикнувши, пiдморгнув iй i вийшов до брата на сонце.

Вона випросталась й взялася обтрушувати з себе сухi травини, одночасно вiдчуваючи й полегшення, й сором. Полегшення, бо Юн зупинив iхню божевiльну гру. А сором, бо вiн нiбито гадав, що це бiльше, нiж гра.

Згодом, пiд час молитви перед вечерею, вона звела голову й враз перестрiла поглядом Робертовi очi. Вiн ворушив губами, промовляючи якесь слово, але вона не збагнула, яке саме, утiм, все одно гигикнула. Роберт – божевiльний! А вона… так, вона? Теж божевiльна. І закохана. Але закохана зовсiм не так, як було у дванадцять чи навiть у тринадцять. Зараз iй чотирнадцять, i це набагато серйознiше. Важливiше. І цiкавiше.

Вона вiдчувала, як усерединi клекоче смiх, але й далi лежала, намагаючись побачити зорi крiзь стелю. Тiтонька Сара бiля вiкна зарохкала й припинила хропти. Почулось пугукання. Пугач, абощо?

Треба у вбиральню, попiсяти.

Їй не хотiлося вставати, але треба. Доведеться чимчикувати вогкою вiд роси травою повз стодолу, яка вночi була геть темна й непривiтна. Вона заплющилась – нi, марно. Вилiзла зi спального мiшка, сунула ноги в сандалii i навшпиньки дiсталася дверей.

На небi де-не-де виднiлися зiрки, але невдовзi вони зникнуть, адже вже за годину почне свiтати. Тiло обдавало прохолодою, вона поспiшала стежиною, прислухаючись до незбагненних нiчних звукiв. Якась комашня, яку вдень не видно-не чути. Звiрi полюють. Рiкард казав, що бачив у гаю лисиць. А може, i тварини й комахи тi ж самi, що й вдень, але вночi звуки iншi. Змiнюються. Перетворюються.

Вбиральня самотньо стояла на згiрку за стодолою. Що ближче пiдходиш – то вона нiби виростае. Дивакувата, кособока хатка, збита з нефарбованих дощок, кривих, розтрiсканих, посiрiлих вiд негоди. Без вiкон, лише дверi та прорiзь у виглядi маленького серця. А найгiрше, що нiколи наперед не втямиш, чи е там хто, чи нi.

Чомусь iй видавалось, що там конче хтось сидить.

Вона кахикнула – якщо там зайнято, то подадуть знак.

З гiлки на галявинi злетiла сорока. І все, тиша.

Вона стала на кам’яну сходинку. Схопила оцупок, що правив рукiв’ям. Потягнула до себе. Усерединi було темно й порожньо.

Вона перевела дух. Бiля сiдала стояв кишеньковий лiхтарик, але умикати свiтло не було потреби, тож вона пiдняла кришку й защипнулася. Пiдiбгала нiчну сорочку, спустила труси й сiла. Все стихло, й нiби почулися якiсь звуки. Напевно що не тваринка, не сорока й не комашка. Щось хутко рухалось у високiй травi за вбиральнею. Потiм усе заглушило дзюркотiння. Але дарма, бо серце ii вже знавiснiло стукотiло.

Вона хутко натягнула труси й стала, нашорошивши вуха. Вона чула лише легке шурхотiння листя та гучний стукiт власного серця. Зачекала, поки серце заспокоiться, розщепнулась, розчинила дверi. Темна постать майже цiлковито заступала одвiрок. Мабуть, вiн, принишкнувши, стерiг ii на сходах. За мить вона вже лежала на сiдалi, а вiн, стоячи над нею, зачинив дверi.

– Ти? – вирвалося в неi.

– Я, – одказав вiн чужим, тремтячим, захриплим голосом.

Вiн налiг на неi. Очi виблискували у темрявi, коли вiн до кровi прокусив iй губу й однiею рукою, задравши сорочку, зiрвав бiлизну. Вона вiдчула холодне лезо ножа коло шиi, лежала заклякла вiд страху, поки вiн притискався до неi нижче пояса, ще навiть не знявши штанiв, нiби тiчна собака.

– Анi писку – на шматки порубаю! – прошипiв вiн.

Й вона не пискнула. Адже вона мала всього чотирнадцять рокiв й тверду вiру в те, що коли заплющитися й зосередитися, то можна побачити зiрки просто крiзь стелю. Якщо на те Божа воля.

Роздiл 2

Недiля, 13 грудня 2003 року. Вiзит

Вiн вдивлявся у власне вiдображення у вагонному вiкнi. Намагався збагнути, у чому таемниця. Але не бачив у обличчi над червоною шийною хустинкою нiчого прикметного – звичайнiсiньке невиразне обличчя, очi, волосся на тлi тунельних стiн мiж станцiями метро «Курсель» та «Терн» так само темнi, як вiчна нiч метро. На колiнах у нього лежала «Монд», обiцяла снiг, однак паризькi вулицi там, нагорi, пiд непроглядними хмарами так само були холоднi й голi. Його нiздрi розширились, втягуючи слабкий, але цiлком чiткий запах сирого цементу, людського поту, паленого металу, одеколону, тютюну, мокроi шерстi й жовчноi кислоти – зовсiм невикорiнний сморiд вагонiв метро.

Пiд повiтряним напором через зустрiчний потяг скло у шибках задвигтiло, у темрявi за вiкном промайнули тьмянi прямокутники свiтла. Зсунувши рукав пальта, вiн зиркнув на годинника «Сейко SQ50», який отримав як плату вiд одного з клiентiв. Скельце було вже подряпане, тож, можливо, вiн зовсiм не справжнiй, а пiдробка. Чверть на восьму. У недiлю увечерi вагон залюднений лише наполовину. Вiн роззирнувся. Люди у метро спали завжди, а надто по буднях. Вiдключалися, заплющувались, перетворюючи щоденний переiзд у метро на позбавлений сновидiнь порожнiй вiдтинок, а червону чи синю ламану лiнiю на схемi метро – у такий собi безмовний вiдтинок мiж роботою та свободою. Вiн якось прочитав про чоловiка, який отак iздив туди-сюди у вагонi, сидячи й заплющившись, цiлiсiнький день, й лише уночi, коли оглядали потяг перед поверненням у депо, побачили, що чоловiк помер. Може, вiн, знаючи, що його нiхто не потурбуе, навмисно спустився у цi катакомби, щоб у цiй блiдо-жовтiй трунi поеднати сивою рискою життя та потойбiччя.

Але вiн сам прямував у iнший бiк. До життя. Йому лишилось виконати сьогоднi увечерi роботу тут, а потiм в Осло. І квит. Й вiн назавжди покине катакомби.

Рiзке дзеленчання. Станцiя «Терн», дверi зачинилися. Потяг знову зрушив з мiсця.

Вiн заплющився, силкуючись уявити iнший запах. Запах дезодорантових кульок та свiжоi теплоi сечi. Запах волi. Але, мабуть, його мати, вчителька, казала правду: людський мозок здатен у найдрiбнiших подробицях вiдтворити все побачене чи почуте, але неспроможний вiдтворити запах, навiть найбiльш звичайний i сильний.

Запах. Перед очима миготять картинки. Йому п’ятнадцять, вiн сидить у коридорi лiкарнi у Вуковарi, слухаючи, як мати тихо молиться
Страница 3 из 25

апостоловi Хомi, святому покровителевi робiтникiв на будiвництвi, просячи заступництва за чоловiка. Вiд рiчки йде вiдлуння сербськоi артилерii, а з дитячоi палати чуються крики тих, кого там оперують, адже дiтей та немовлят бiльше там немае – жiнки, вiдколи почалася вiйна, бiльше не народжують. Вiн працював при лiкарнi посильним й звик нехтувати звуками – i крикiв, й артилерiйськоi канонади. Але не запахами. А надто одним. Пiд час ампутацii хiрурги спочатку рiзали м’язи до самоi кiстки й, аби пацiент не стiк кров’ю, припалювали судини чимось на кшталт паяльника, зупиняючи кровотечу. А запах паленоi плотi й кровi нi з чим не сплутаеш.

У коридор вийшов лiкар i жестом показав iм з матiр’ю зайти у палату. Коли вони наблизились до лiжка, вiн намагався обминути батька поглядом, уп’явшись у його великий засмаглий кулак, що стискав матрац, нiби силкуючись порвати його. Власне, це було батьковi цiлком до снаги, адже вiн мав найдужчi у мiстi руки. Батько працював арматурником; щойно стiни були зведенi, наставала його черга стати до працi: вiн голiруч брав дроти, що стирчали з бетону, й метким рухом мiцно скручував iхнi кiнцi. Вiн бачив батька у роботi – той нiби ганчiр’я скручував. Наразi ще нiхто не винайшов машину, яка б краще виконувала цю роботу.

Вiн знову заплющився, почувши батькiвський крик, сповнений болю та вiдчаю.

– Хай хлопчик пiде геть!

– Вiн сам попросився…

– Нехай iде геть!

Голос лiкаря: «Кровотечу зупинено, зараз почнемо!»

Хтось схопив його пiд пахви й пiдняв. Вiн пручався, але ж був такий маленький, такий легенький. Тодi ж бо вiн i почув цей запах. Запах горiлоi плотi та кровi.

Останне, що вiн почув, були слова лiкаря: «Пилку!»

Дверi за ним зачинилися, й вiн впав навколiшки, продовжуючи материну молитву з того мiсця, де вона ii урвала. Врятуй його. Нехай вiн лишиться калiкою, але врятуй його. Бог мае владу вчиняти так. Якщо на те Його воля.

Вiн вiдчув на собi чийсь погляд, розплющив очi, повернувся у метро. На лавцi напроти нього сидiла жiнка – суворе, напружене обличчя, загублений погляд очей, якi вона згодом вiдвела убiк. Секундна стрiлка на годиннику рвучко рухалась колом, поки вiн подумки повторював адресу. Порахував пульс. Нормальний. У головi легко, але не занадто. Йому не було анi спекотно, анi холодно, вiн не вiдчував анi страху, нi радостi, нi прикрощiв, нi задоволення. Потяг уповiльнив рух. «Шарль де Голль-Етуаль». Востанне вiн ще раз кинув погляд на жiнку. Вона не зводила з нього очей, але якщо iм доведеться, та хоч би й сьогоднi, зустрiтися знову, вона, безперечно, не впiзнае його.

Вiн пiдвiвся й пiдiйшов до дверей. Негучно скрипнули гальма. Дезодорант та сеча. Й свобода. Котру все-таки не уявиш як запах. Дверi розiйшлися.

Харрi вийшов на платформу, став, удихнув тепле затхле повiтря, зиркнув на папiрець, де записано адресу. Дверi за спиною зачинилися, й легкий повiв вiтру засвiдчив, що потяг рушив далi. Харрi крокував до виходу. На рекламному плакатi над ескалатором повiдомляли, що е засоби, якими можна запобiгти простудi. Нiби вiдповiдаючи, вiн почав кашляти й подумав: «Дiдька лисого!» Встромив руку у глибоку кишеню шерстяного пальта, намацав пiд пляшечкою цигарки та кiлька молочних пастилок.

Із цигаркою в зубах вiн проминув склянi дверi, лишивши за спиною неприродну теплiнь ослiвського метро, й зiйшов сходами у цiлком природний для Осло мороз, у грудневу пiтьму. Машинально зiгнувся. Егерторг. Маленький вiдкритий майдан, перехрестя пiшохiдних вулиць у самiсiнькому серцi столицi, якщо за цiеi пори року вона взагалi мала те серце. Торговельнi ятки, попри те, що сьогоднi недiля, розчиненi, адже до Рiздва лишилось безмаль два тижнi, тож майдан кишiв людом, що снував у жовтих вiконних просвiтах невигадливих чотириповерхових крамничок, що оперiзували майдан. Зауваживши пакунки з подарунками, вiн нагадав собi, що треба придбати який-небудь подарунок для Б’ярне Мьоллера, адже завтра у нього останнiй робочий день у Полiцейському управлiннi. Багаторiчний начальник i найпалкiший заступник Харрi у полiцii нарештi втiлив у життя свiй план вiдступу й з наступного тижня обiйме посаду так званого слiдчого у надважливих справах у Полiцейському управлiннi в Бергенi. По сутi, це означало, що вiдтепер до самоi пенсii вiн мае змогу робити, що заманеться. Але ж Берген? Дощ та сирi, холоднi гори. Мьоллер навiть родом не звiдти. Харрi завжди дуже прихильно ставився до Б’ярне Мьоллера, хоча не завжди його розумiв.

Його повагом проминув якийсь чолов’яга з голови до п’ят у надимнiй куртцi та штанях, мов астронавт, випускаючи з округлих рожевих щiк морозяну пару. Згорбленi спини й стриманi зимовi вирази облич. Бiля стiни годинникарнi Харрi зауважив блiду жiнку у тонкiй шкiрянiй куртцi з дiркою на лiктi, що тупцялася, сподiваючись знайти дилера. Жебрак, довговолосий, неголений, але цiлком пристойно вдягнений у теплi й моднi молодiжнi лахи, сидiв на газонi у позi йога, прихилившись до лiхтарного стовпа, нахиливши голову нiби у медитацii, поряд стояв картонний стаканчик з-пiд капучiно. Цього року Харрi зауважував щодень бiльше жебракiв, дивуючись, наскiльки вони подiбнi один до одного. Навiть картоннi стаканчики однаковiсiнькi, нiби таемний знак якийсь. Можливо, це iнопланетяни нишком захоплюють його мiсто, його вулицi. А що, коли так? Та на здоров’я!

Харрi увiйшов у годинникарню.

– Чи можете полагодити? – спитав вiн молодика за прилавком, простягаючи йому дiдiвського годинника, дiдiвського у повному сенсi слова. Харрi отримав його ще дитиною в Ондалснесi того дня, коли ховали маму. Спочатку навiть злякався, але дiд заспокоiв його, сказавши, що годинника передають з рук у руки й що колись вiн теж мусить його передати. «Поки не пiзно».

Вiн геть-чисто про нього забув аж до цiеi осенi, коли Олег був у нього на гостинi на Софiесгате i, шукаючи iгрову приставку, знайшов у шухлядi в столi срiбний хронометр. Дев’ятирiчний хлопчина, котрий вже давно обiйшов його у iхнiй улюбленiй грi, себто у трохи старомодному «Тетрiсi», враз забув про змагання, яке так захоплено передчував, й захопився годинником – крутив, трусив, намагаючись змусити його пiти.

– Вiн зламаний, – мовив Харрi.

– Дурницi, – вiдповiв Олег. – Усе можна полагодити.

Глибоко у душi Харрi сподiвався, що так воно i е, але часом його зборювали сумнiви. Хай там як, а вiн вагався, чи познайомити Олега з творчiстю гурту «Юкке та валентинки», а саме з iхнiм альбомом «Усе можна полагодити». Але добряче помiркувавши, дiйшов висновку, що мати хлопчика, Ракель, навряд чи оцiнить зв’язок: ii колишнiй коханець-алкоголiк дае синовi послухати пiснi про п’янство, якi написав та виконав покiйний наркоша.

– Чи можна полагодити? – спитав вiн молодика за прилавком.

Меткi та вмiлi пальцi вмить розкрили механiзм.

– А чи варт?

– Тобто?

– У антиквара можна придбати кращий та ще й справний, i коштуватиме вiн дешевше, нiж полагодити цей.

– Але ви все ж таки спробуйте.

– Гаразд. – Молодик уже взявся роздивлятися механiзм i нiби був цiлком задоволений рiшенням клiента. – Приходьте у середу.

Вийшовши надвiр, Харрi почув кволий звук гiтарноi струни, що лунав iз пiдсилювача. Стало гучнiше, коли гiтарист, парубок, на обличчi якого ледь засiялося, у рукавичках без пальцiв пiдкрутив один з кiлочкiв настройки. Незабаром на майданi Егерторг, саме тут, вiдбудеться передрiздвяний концерт на користь Армii спасiння за участi вiдомих артистiв. Люд
Страница 4 из 25

вже потроху збирався навколо гурту музикантiв, що поставали посеред майдану за рiздвяним горням Армii спасiння, яке висiло на тринозi.

– Це ти?

Харрi озирнувся. Жiночка, ота, з поглядом наркоманки.

– Це ж ти, так? Замiсть Снупi? Менi конче потрiбна доза, я…

– Даруй, – вiдповiв Харрi, – помилилась адресою.

Вона витрiщилась на нього. Похиливши голову набiк, примружила очi, нiби угадуючи, чи не кпинить вiн з неi.

– Але ж я бачила тебе ранiше!

– Я з полiцii.

Вона осiклася. Харрi зiтхнув. Добирала вона загальмовано, слова нiби пробивалися околясом випалених нервових волокон та зруйнованих синопсiв. Але нарештi в очах тьмяно проблиснула ненависть, на яку Харрi чекав.

– Лягавий?

– Ми наче з вами умовилися, що ви лишаетеся на Платi, га? – Харрi дивився повз неi, на вокалiста.

– Еге, – пробубонiла жiночка, ставши просто перед Харрi. – Ти ж не з нарковiддiлу. Тебе по ящику показували, ти вбив того…

– Вiддiл розслiдування убивств. – Харрi легенько схопив ii за лiкоть. – Те, що шукаеш, знайдеш на Платi. Не змушуй мене пхатися з тобою у вiддiлок.

– Не можна менi туди. – Вона висмикнула руку.

Харрi вже жалкував, що сплутався з нею, почав вiдхрещуватися.

– Принаймнi пообiцяй, що не купуватимеш тут. І я пiду. Згода?

Вона знову схилила голову до плеча. Тонкi знекровленi губи смикнулися, нiби вона зауважила в обставинах щось кумедне.

– А сказати тобi, чому я не можу пiти на Плату?

Харрi мовчав, чекаючи на пояснення.

– Хлопчина мiй там, ось чому.

Харрi вiдчув, як пiд груди пiдступив клубок.

– Не хочу, щоб вiн бачив мене у такому станi, второпав, лягавий?

Харрi, дивлячись на ii норовливе обличчя, метикував, як вiдповiсти.

– Щасливого Рiздва! – кинула вона вiдвертаючись.

Харрi жбурнув цигарку в кучугуру коричневого снiгу й пiшов геть. Скорiше б покiнчити з цiею справою. Вiн уникав поглядом зустрiчних перехожих, й вони теж не дивились на нього, уп’ялися очима у крижану скоринку пiд ногами, нiби мали нечисту совiсть, нiби вони, громадяни найщедрiшоi на свiтi соцiал-демократii, все-таки стидалися. «Хлопчина мiй там, ось чому».

На Фреденсборгвейен, неподалiк Дайкманськоi бiблiотеки, Харрi спинився. Ось вона, адреса, зазначена на конвертi. Задер голову. Сiрий з чорним фасад, нещодавно оштукатурений. Сира мрiя любителя малювати графiтi. У вiкнах де-не-де вже порозвiшували рiздвянi прикраси – обриси на тлi м’якого жовтого свiтла, що збурювало думки про домашнiй затишок. «Можливо, саме так воно й е», – спало на думку Харрi. Понад силу, тому що по дванадцятьох роках на службi у полiцii мимохiть заражаешся презирством до людей, котре е невiд’емним вiд цiеi роботи. Але вiн пручався цьому, треба вiддати йому належне.

Знайшовши дзвiнок з потрiбним прiзвищем, Харрi мiркував, як краще повести мову, поставити питання. Дарма. Досi вiдволiкав ii голос: «Не хочу, щоб вiн побачив мене у такому станi».

Вiн махнув рукою. Чи взагалi iснуе спосiб висловити неможливе?

Вiн натиснув великим пальцем на холодну кнопку, й десь у будинку задзеленчав дзвiнок.

Капiтан Юн Карлсен вiдпустив кнопку дзвiнка, поставив долi важкi пластиковi пакети, глянув угору, на фасад. Будинок нiби зазнав обстрiлу легкоi артилерii. Штукатурка у багатьох мiсцях обсипалася, вiкна квартири, що знищила пожежа на другому поверсi, позабиванi. Спочатку вiн проминув блакитний фредрiксенiвський будинок, мороз нiби висмоктав усi барви, зробивши фасади на Гаусманнс-гате однаковiсiнькими. Й лише зауваживши захоплений безхатченками будинок, на стiнi котрого намальовано «Захiдний кордон», вiн збагнув, що проминув потрiбну адресу. Трiщина на склi дверей скидалася на «V» на знак «Victory» – Перемоги.

Юн здригнувся у своiй водонепроникнiй куртцi: добре, що форма Армii спасiння зшита з якiсноi шерстi. Пiсля закiнчення Офiцерського училища, коли видавали нову форму, жоден з мундирiв зi складу Армii йому не згодився за розмiром, тож вiн отримав вiдрiз й подався до кравця, котрий димiв йому в обличчя, а потiм раптом повiдомив, що не вважае Ісуса Христа спасителем особисто для себе. Але справу свою вiн знав, тож Юн ввiчливо подякував йому, оскiльки не звик носити одяг, який добре йому пасував. Мабуть, усе через згорблену спину. Тi, хто бачив, як вiн сьогоднi увечерi крокував по Гаусманнс-гате, певно, гадали, що чоловiк горбиться через крижаний грудневий вiтер, котрий шпарив обличчя колючою снiговою крупою, женучи вуличними тротуарами, де торохкотiли машини, задубiле на камiнь смiття. Утiм, знайомi Юна Карлсена казали, що вiн горбиться, щоб збавити собi зросту й нахилитися до тих, хто нижчий за нього. От як саме зараз нахилився, щоб докинути двадцятикронову монетку у коричневий картонний стаканчик, затиснутий у бруднiй тремтливiй руцi.

– Як ся маеш? – спитав вiн у безформноi постатi, котра, схрестивши ноги по-турецькому, сидiла на картонному клаптi просто посеред тротуару у снiговому заметi.

– Чекаю своеi черги на курс метадону, – мовив сiромаха монотонно, затинаючись, нiби погано завчений псалом, не вiдводячи очей з колiн чорних штанiв Юна.

– Ти б завiтав у наше кафе на Уртегата, – мовив вiн. – Погрiешся, попоiси й… – Закiнчення речення потонуло в автомобiльному ревiннi, на свiтлофорi за iхнiми спинами засвiтилося зелене.

– Не маю часу, – одказав жебрак. – Чи маеш пiвсотнi?

Звичний наркоманський виверт, як завжди, заскочив Юна зненацька. Зiтхнувши, вiн сунув у кухоль сотню.

– Придивися собi щось у «Фретексi», якщо не знайдеш нiчого – приходь у «Сторожову Вежу», – ми завезли туди новi зимовi куртки. Адже ж замерзнеш у своiй джинсовiй куртцi.

Юн казав цi слова смиренно, як людина, що достоту знае, що на його милостиню придбають чергову дозу наркотикiв, а що вдiеш? Це був звичний приспiв, одна з нестерпних моральних дилем, якими були сповненi його днi.

Вiн укотре натиснув кнопку дзвiнка. Подивився на свое вiдображення у засмальцьованому вiкнi у вiтринi крамницi поруч з пiд’iздом. Теа каже, що вiн великий та високий. А насправдi й близько не так. Вiн маленький. Маленький солдат. Одначе згодом маленький солдат подасться в «Думпу» на Меллертвейен, за Акером, де починаеться схiдна окраiна Грюнерльокка, через Софiенберг-парк на Гетеборггата, 4, до будiвлi, яка належала Армii спасiння, ii могли винаймати ii спiвробiтники, зайде у пiд’iзд В, може, кивнувши, привiтаеться з кимось з решти мешканцiв, а вони, мабуть, гадатимуть, що вiн йде до себе, на четвертий поверх. Але вiн пiднiметься лiфтом на п’ятий, перейде горищем у пiд’iзд А, прислухаеться, чи шлях вiльний, поспiшить до квартири Теа й постукае, як було домовлено. А вона, розчинивши дверi, забере його в обiйми, у яких вiн знову оживе.

Вiбрацiя.

Спочатку вiн чомусь гадав, що то дрижить земля, мiсто, фундамент. Потiм поставив один пакунок на асфальт, устромив руку в кишеню у брюках. На долонi вiбрував мобiльний. На дисплеi номер Рагнхiльд. Тiльки за сьогоднi це вже втрете. Вiн усвiдомлював, що вiдкладати бiльше не можна. Треба iй розповiсти. Що вони з Теа вирiшили заручитися. Щоправда, перше треба знайти слушнi слова. Вiн поклав телефон знову у кишеню, намагаючись не дивитися на свое вiдображення. Але вiн прийняв рiшення. Досить клеiти боягуза. Наберися хоробростi. Стань великим солдатом. Заради Теа з Гетеборггата. Заради батька у Таiландi. Заради Господа на небесах.

– Чого тобi? – гавкнуло з динамiка у домофонi.

– Привiт, це Юн.

– Хто?

– Юн. З Армii
Страница 5 из 25

спасiння.

Вiн чекав.

– Чого тобi? – прохрипiв голос.

– Я принiс iжi. Мабуть, вам знадобиться…

– Цигарки е?

Юн ковтнув слину, затупцював у снiгу.

– Нi, цього разу грошей стало лише на продукти.

– Трясця.

Знову тиша.

– Агов? – позвав Юн.

– Що? Я розмiрковую.

– Коли хочеш, можу зайти пiзнiше.

Задзижчав замок, Юн поспiхом штовхнув дверi.

Не пiд’iзд, а смiтник: покинутi газети, порожнi пляшки, жовтi калюжi сечi. Добре, що через морозну погоду Юн не мусить вдихати цей нудотний сморiд, що стояв у будiвлi за теплоi погоди.

Вiн силкувався йти тихо, але все одно кроки були гучними. Жiнка, що чекала на нього в одвiрку, дивилася на пакунки. «Щоб на мене не дивитися», – мiркував Юн. Обличчя у неi набрякле, заплиле, хоч воно й не дивина по стiлькох роках пияцтва, огрядна, з-пiд халата виднiеться засмальцьована майка. З квартири вiдгонило смородом.

Вiн став на майданчику, поставив пакунки долi.

– Чи твiй чоловiк теж удома?

– Так, вiн удома, – мовила вона з м’якою французькою вимовою.

Гарна. Високi вилицi, великi мигдалеподiбнi очi. Вузькi блiдi губи. Й одягнена незле, принаймнi як вiн спромiгся зауважити крiзь непричиненi дверi. Вiн машинально поправив червону хустинку на шиi.

Важкi дубовi дверi, мiцний латунний замок. Ще у пiд’iздi на вулицi Карно, чекаючи, поки консьержка вiдчинить вхiднi дверi, вiн зауважив, що все в будiвлi мало новий та дорогий вигляд – i одвiрок, i домофон, i цилiндровi замки. А те, що на ясно-жовтому фасадi та бiлих жалюзi – налiт сажi, лише пiдкреслювало поважний вiк цього поважного паризького кварталу. У пiд’iздi висiли оригiнальнi живописнi полотна.

– Чого вам треба? – Погляд та iнтонацiя зовсiм безстороннi, хоча, мабуть, за ними криеться легка недовiра через його жахливо-кострубату французьку.

– Я маю повiдомлення, панi.

Вона завагалася, але, зрештою, вчинила так, як вiн сподiвався.

– Гаразд, зачекайте тут, я покличу його.

Вона зачинила дверi, добре змащений замок плавко зайшов у гнiздо. Вiн тупцював. Так, французьку таки треба пiдучити. Щовечора мати змушувала його студiювати англiйську, але французьку так i не довела до ладу. Вiн дивився на дверi. Французький одвiрок. Французький вiзит. Гарно.

Вiн згадав Джорджi. Бiлозубий, усмiхнений Джорджi був на рiк старшим, отже, зараз мае двадцять чотири. Чи вiн так само привабливий? Бiлявий, маленький, гарний, як дiвчинка? Вiн був закоханий у Джорджi, без забобонiв, беззастережно, як тiльки дiти здатнi закохуватись.

За дверима почулися кроки. Чоловiчi. Зараз дверi розчиняться. Синiй прочерк мiж роботою та свободою, звiдси до мила та сечi. Незабаром снiжитиме. Вiн приготувався.

У дверях вигулькнула чоловiча фiзiономiя.

– Чого тобi, в греця, треба?

Юн, пiднявши пакунки, зобразив на обличчi посмiшку.

– Свiжий хлiб. Добре пахне, хiба нi?

Фредрiксен, поклавши свою величезну засмаглу руку жiнцi на плече, засунув ii знову до помешкання.

– Менi пахне лиш одним: кров’ю християнина… – Вiн викарбував цi слова чiтко, тверезим голосом, але водянистi очi на бородатому обличчi виказували iнше. Намагалися зосередити погляд на пакунках. Чолов’яга з виду кремезний, дужий, але нiби усохлий зсередини. Увесь кiстяк, навiть череп, усох, через що шкiра стала завелика розмiрiв на три, звисаючи важкими складками, а надто на злобливiй фiзii. Брудним пальцем Фредрiксен торкнувся свiжих подряпин на перенiссi.

– Проповiдувати прийшов? – спитав вiн.

– Нi, я лише прагнув…

– Облиш, солдате. Ви ж прагнете отримати дещо на замiну, от як душу мою, наприклад.

Юн знизав плечима.

– Душi – не моя парафiя, Фредрiксене, мое дiло – продукти…

– Ну ж бо, попроповiдуй трiшки!

– Я ж казав…

– Проповiдуй!

Юн стояв, не зводячи погляду з Фредрiксена.

– Розтули пельку й проповiдуй! – гаркнув чоловiк. – Проповiдуй, щоб ми iли з чистою совiстю, бiсiв християнин. Ну ж бо, не тягни кота за хвоста! Яке сьогоднi послання Господне?

Юн розтулив рота й знову стулив. Ковтнув слину. Спробував ще раз, цього разу вдало:

– Й сказано нинi: i вiддав Вiн сина Свого, щоб той прийняв смерть… за грiхи нашi.

– Брешеш!

– Нi, на жаль, я не маю такоi змоги. – Харрi дивився на налякане обличчя чоловiка, котрий стояв у одвiрку. З квартири йшли пахощi обiду, було чутно, як розкладають столовi прибори. Сiмейна людина. Батько. Дотепер. Чоловiк почiсував передплiччя, дивлячись кудись повз голову Харрi, нiби хтось стояв за спиною, нахилившись над ним. Почухування лунало неприемно, як шарудiння.

Дзенькiт вiд столових приборiв стих, як стихло шарпання за чоловiковою спиною, маленька рука лягла йому на плече, з-за якого показалося жiноче обличчя з великими наляканими очима.

– Що трапилось, Бiргере?

– Полiцейський прийшов щось нам повiдомити, – тихо вiдповiв Бiргер Голмен.

– Що скоiлось? – Жiнка поглянула на Харрi. – Щось трапилось з нашим хлопчиком? З Пером?

– Так, панi Голмен, – вiдповiв Харрi й зауважив, як ii очi сповнились страхом, й знову вiн силкувався знайти слушнi слова, котрих неможливо знайти. – Ми знайшли його двi години тому. Ваш син помер.

Вiн мимохiть вiдвiв очi.

– Але вiн… вiн… де? – Тепер вона дивилася на чоловiка, котрий так само чухав руку.

Адже ж до кровi розчухае, спало на думку Харрi.

– У контейнерi, у Бйорвiку. Як ми й боялися. Вiн помер задовго до того, як ми приiхали.

Здавалося, що Бiргер Голмен раптом втратив рiвновагу, вiн позадкував у погано освiтлений передпокiй й схопився за стоячу вiшалку. Жiнка зробила крок у одвiрок, й Харрi помiтив, що чоловiк за ii спиною впав навколiшки.

Харрi зiтхнув, устромив руку у внутрiшню кишеню пальта. Холодний метал фляжки пiк пальцi. Вiн вийняв конверта. Листа вiн не читав, адже й так чудово знав його змiст. Коротке офiцiйне повiдомлення про смерть, безживнi слова, нiякоi зайвини. Бюрократична процедура.

– Менi дуже прикро, але я маю передати вам оце. Справа е справа.

– І в чому е ваша справа? – спитав коротун середнього вiку французькою з пiдкреслено правильною вимовою, властивою не вищому товариству, а тим, хто прагнув стати його часткою. Вiзитер глянув на нього. Викапане фото у конвертi, навiть туго зав’язана краватка й простора червона хатня сорочка такi самi.

Вiн гадки не мав, що саме скоiв цей чоловiк. Навряд чи вiн фiзично когось скривдив, позаяк, попри роздратоване обличчя, вiн став у захисну позу, був просто-таки наляканий, хоча стояв у одвiрку власноi оселi. Може, поцупив чи розтринькав грошi? За виглядом цiлком ймовiрно, що працюе з цифрами. Але навряд щоб з великими сумами. Звiсно, мае красуню-дружину, але не скидаеться на того, хто розкрадае у великих розмiрах. Може, стрибнув у гречку, переспав з чужою жiнкою, а чоловiк ii виявився… Але нi. Низенькi чоловiки з можливостями заледве бiльшими за середнi, якi мають набагато привабливiших за себе дружин, зазвичай бiльше переймаються тим, чи не зраджуе iх дружина. Цей чоловiк дратував його. Може, саме у цьому рiч. Може, вiн просто когось дратував. Вiн встромив руку за пазуху.

– Справа моя… – мовив вiн, поклавши на мiцний ланцюжок на дверях дуло «Л’яма-мiнiмакс», якого придбав усього за три сотнi доларiв, – ось у цьому.

Вiн прицiлився над глушником, простою металевою трубкою, накрученою на дуло, рiзьбу зробив слюсар у Загребi. Чорна обмотка з iзоляцiйноi стрiчки лише забезпечувала герметичнiсть. Звiсно, вiн мiг придбати справжнiй глушник за сто з гаком евро, але яка потреба? Вiн все одно не
Страница 6 из 25

заглушить свистiння кулi, що долае звуковий бар’ер, гуркiт гарячого газу, що стикаеться з холодним повiтрям, брязкiт металевих деталей пiстолета, що б’ються одна об одну. Це лише у голлiвудському кiно пострiли через глушник лунають нiби хлопання попкорну, що лускаеться.

Пострiл – як удар батогом, вiн припав обличчям до вузенькоi щiлини.

Чоловiк зi свiтлини упав горiлиць. Без жодного звуку. У холi панувала напiвтемрява, але у золотавому люстерку на стiнi вiн помiтив свiтло, яке падало з непричинених дверей, i власне око. Убитий лежав на товстому килимi кольору червоного вина. Чи вiн персидський? Може, вiн таки мав грошi.

А зараз усього лише маленький отвiр у лобi.

Пiдвiвши очi, вiн перехопив погляд його дружини. Якщо то його дружина. Вона стояла на порозi у кiмнатi. За ii спиною висiла лампа у великому солом’яному абажурi. Притуливши руку до рота, вона дивилася на нього. Вiн швидко кивнув iй. Потiм поволi зачинив дверi, встромив пiстолет у наплiчну кобуру й зiйшов униз сходами. На зворотному шляху вiн нiколи не користувався лiфтами, як не послуговувався винайнятими автiвками, мотоциклами чи будь-якими iншими засобами, що можуть застрягнути. І не бiг. Не розмовляв i не кричав, адже голос – додаткова прикмета пiд час пошукiв.

Вiдхiд – найважливiша частина роботи, але саме ii вiн полюбляв найбiльше. То було нiби ширяння у хмарах, безвiсть без сновидiнь.

На першому поверсi стояла консьержка, спантеличено спостерiгаючи за ним. Вiн прошепотiв: «До побачення», але вона лише мовчки дивилася на чоловiка, i по всьому. За годину ii допитуватиме полiцiя, попросять описати його. Й вона дасть опис. Середнього зросту чоловiк, пересiчноi зовнiшностi. Рокiв двадцяти. Чи, можливо, тридцяти. Але принаймнi не сорока. Як на неi.

Вiн вийшов надвiр. Париж тихо клекотав, наче гроза, що близько не пiдступала, але й нiколи не вщухала. Зброю викинув у смiттевий контейнер, який зауважив загодя. Два новiсiньких пiстолети такоi ж марки чекали на нього у Загребi. Вiн придбав вiдразу кiлька, зi знижкою.

Коли за пiвгодини автобус, що прямував з Парижа в аеропорт Шарля де Голля, проiжджав Порт-де-ля-Шапель, у повiтрi заметушилися снiжинки, падаючи на блiдо-жовту солом’яну стерню, що стирчала до неба.

Пройшовши реестрацiю та контроль безпеки, вiн попростував у чоловiчий туалет. Став наприкiнцi довгого ряду пiсуарiв, розстебнув штани – цiвка вдарила просто по дезодорованих таблетках на днi. Заплющився, зосереджуючись на солодкуватих пахощах парадихлорбензолу та лимонного ароматизатора фiрми «Джей та Джей кемiклз». Синiй вiдтинок до свободи мав ще одну зупинку. Вiн посмакував на язицi слово: «Ос-ло».

Роздiл 3

Недiля, 13 грудня. Укус

Вiдхилившись на спинку стiльця, Харрi сидiв у кiмнатi 605 у червонiй зонi на шостому поверсi Полiцейського управлiння, величноi скляно-бетонноi споруди, осередку найбiльш численного штату полiцейських у Норвегii. Цю кiмнату Халворсен – молодий полiцейський, з яким Харрi роздiляв десять квадратних метрiв, – називав Комiркою розкритих справ, а Харрi, щоб охолодити запал Халворсена, – Учнiвською комiркою.

Але наразi Харрi наодинцi свердлив поглядом стiну, де напевно мало б розташовуватись вiкно, якби таке було у комiрцi.

Недiля. Вiн написав звiт й, отже, мав змогу пiти додому. Але чому ж не йшов? За уявним вiкном вiн бачив огороджену пустку бiля затоки Бйорвiк, де снiжинки, мов конфетi, падали на зеленi, червонi та синi контейнери. Справу закрито. Перовi Голмену, молодику, що сидiв на героiнi, остогидло життя, тож вiн, залiзши у контейнер, прийняв останню дозу. Свинцеву. З пiстолета. Жодних свiдчень наглоi смертi. Зброя лежала поряд. За агентурними даними, Пер Голмен не був боржником. Та й наркоторговцi, вчиняючи розправу з боржниками, не маскували розстрiл, видаючи його, примiром, за самогубство. Й нащо тодi дармувати вечiр, обшукуючи на шпаркому вiтровi непривiтний контейнерний склад, де знайдеш хiба ще бiльше нещастя та безнадii?

Харрi глянув на вовняне пальто на вiшалцi. І кишенькова фляжка повна вщерть. Вiдколи у жовтнi вiн придбав пляшку «Джима Бiма», найлютiшого свого ворога, вiн не торкався до неi – налив фляжку вщерть, а рештки напою вилив у мийку. Ось i носить з жовтня у кишенi трунок, як нацистськi керманичi носили пiгулки цiанiду в пiдметках своiх черевикiв. І до чого носитися з такою дурною думкою? Вiн гадки не мав. Та й несуттево. Головне, що це дiе.

Харрi глянув на годинник. Безмаль одинадцята. Вдома е гарна кавоварка з ужитку й небачений DVD, який вiн залишив саме для такого вечора. «Все про Єву» – стрiчка знята у 1950 роцi, шедевральна робота Манкевича, з Бетт Девiс та Джорджем Сандерсом.

Помiркував. Знав, що обере склад для контейнерiв.

Пiднявши комiр пальта, Харрi стояв спиною до пiвнiчного вiтру, котрий продував високий паркан перед ним та намiтав замети навколо контейнерiв. Портова територiя з безлюдними просторами уночi взагалi скидалася на пустелю.

Загороджена територiя була освiтлена, але лiхтарi колихалися пiд потужними подувами вiтру, й у проходi мiж металевими контейнерами, наставленими один на один по два чи по три, шмигали тiнi. Контейнер, на який дивився Харрi, був червоного кольору, i йому зовсiм не личила жовтогаряча полiцейська стрiчка. Одначе у грудневому Осло вiн правив за пристойний притулок, оскiльки анi розмiрами, анi затишнiстю не поступався камерам попереднього ув’язнення у Полiцейському управлiннi.

У звiтi групи, яка працювала на мiсцi пригоди – утiм, складалася вона лише з двох осiб: слiдчого та технiка-кримiналiста, – зазначено, що певний час контейнер стояв порожнiй. І був незамкнений. Охоронець казав, що замикати порожнi контейнери не потрiбно, адже територiя загороджена, та ще й пiд охороною. Хай там як, а наркоман туди втрапив. Ймовiрно, Пер Голмен – один з багатьох, хто знайшов прихисток неподалiк Бйорвiка, звiдки як шапкою кинути до наркоманського «супермаркету» на Платi. Цiлком iмовiрно, що охоронець свiдомо прогледiв, що контейнери стали нiчлiжкою для наркоманiв, може, вiн усвiдомлював, що часом цi контейнери рятували чиесь життя?

Контейнер не зачинено, але на воротях висить величезний комiрний замок. Треба було зателефонувати з управлiння й попередити про свiй прихiд, розпачливо подумав Харрi. Якщо тут взагалi е охорона, бо вiн чомусь нiкого не зауважуе.

Харрi знов поглянув на годинник. Помiркував, оцiнюючи висоту паркану. Вiн у добрiй формi. Навiть у надзвичайно добрiй. Не доторкався до спиртного з часу згубного зриву влiтку, постiйно тренувався у спортзалi в управлiннi. Ба бiльше, нiж постiйно. Перед снiгом здолав на стадiонi колишнiй рекорд Тома Волера у бiговi з перешкодами. За кiлька днiв Халворсен лагiдно поцiкавився, чи не пов’язанi його досягнення з Ракеллю. Вiн-бо мае таке враження, що вони бiльше не зустрiчаються. Харрi небагатослiвно, проте по-простому пояснив молодому колезi, що, хоч вони й мають спiльний кабiнет, особисте життя вони не подiляють. Халворсен на те лише знизав плечима, спитавши, з ким тодi вiн намiрився його подiляти, й отримав доказ свого здогаду, адже Харрi пiдвiвся й вийшов з кабiнету 605.

Триметровий. Без колючого дроту згори. Як раковi ногу вiдiрвати. Харрi якомога вище схопився за сiтку, обiперся ногами в стовп у парканi й пiдтягнувся, знову схопився ще вище, мить повисiв на витягнутих руках, допоки знов не уп’явся ногами у паркан. Нiби гусениця. Отак, ось вiн i перекинув тiло на
Страница 7 из 25

той бiк паркану.

Пiднявши засув, вiн розчинив дверцята у контейнерi, добув великий потужний армiйський лiхтар, скочив пiд стрiчку полiцейського огородження й залiз усередину.

Дивна тиша, нiби всi звуки теж позамерзали.

Харрi увiмкнув лiхтар, нацiлив промiнь у глиб контейнера. Долi обведено крейдою обриси тiла – мiсце, де знайшли труп Пера Голмена. Беата Льонн, керiвник кримiналiстичного вiддiлу, показувала йому знiмки. Пер Голмен сидiв, прихиливши спину до стiни, з дiркою у правiй скронi, й праворуч вiд нього лежав пiстолет. Кровi небагато. Коли стрiляеш у голову – це едина перевага. Пiстолет мае невеликий калiбр, тож вхiдний отвiр маленький, а вихiдного взагалi немае. Отже, судовий медексперт знайде кулю у черепi, куди вона втрапила, мов кулька з настiльного футболу, обернувши на лемiшку все, чим мiркував Пер Голмен. І прийняв свое рiшення. І, врештi, наказав пальцевi натиснути на курок.

«Незбагненно», – щоразу повторювали його колеги, вкотре знаходячи молодого самогубцю. Найiмовiрнiше, мiркував Харрi, вони казали так, намагаючись захистити себе самих, вiдiгнавши навiть таку думку. Іншого пояснення iхнього «незбагненно» вiн не знаходив.

Але саме це слово спало йому на думку, коли вiн сьогоднi стояв на сходовому майданчику й спостерiгав, як у темному передпокою батько Пера Голмена впав навколiшки, дивився на його згорблену спину, що здригалася вiд плачу. Й оскiльки вiн не знав утiшливих слiв про смерть, Бога, спасiння, потойбiчне життя й не бачив у тому сенсу, безпорадно пробурмотiв: «Незбагненно».

Харрi вимкнув лiхтар, сунув його у кишеню, i все навколо оповив морок.

Вiн згадав батька. Улава Холе. Викладач на пенсii, що мешкав у оселi в Уппсалi. Згадував, як у нього палали очi, коли раз на мiсяць вiн чи дочка, Сестреня, приiздили провiдати його, i як вогник в очах поволi згасав, поки вони пили каву й теревенили. Адже едине, що хоч коли важило, лишилося лише на фото, що стояло на пiанiно, на якому вона колись вигравала. Вiн, Улав Холе, загалом зараз не був чимось зайнятий. Лише читав своi книжки. Про далеку далечiнь, яку йому вже не доведеться побачити, утiм, вiн i не прагне, адже ii не буде поряд. «Найбiльша з усiх утрат», – саме так казав вiн у тi лише кiлька разiв, коли про неi заходила мова. А зараз йому спало на думку: що скаже батько того дня, коли йому сповiстять про смерть сина?

Харрi вийшов з контейнера, пiдiйшов до паркану. Схопився руками. Й раптом на мить запала цiлковита тиша, нiби вiтер затамував подих, чи то прислухаючись, чи то замислившись про щось особисте, й у нiчному мороцi чутно було лише спокiйне гудiння мiста. І шелестiння папiрцiв, якi вiтер ганяе асфальтом. Стоп. Вiтер ущух. І це не папiрцi. Це кроки. Швидкi легкi кроки.

Поступ звiра.

Серце у Харрi шалено затiпалось. Вiн миттево пiдтягнув колiна й вилiз нагору. Лише згодом вiн збагне, що так налякало його. Тиша, цiлковита тиша – анi ричання, анi iнших проявiв ворожостi. Нiби звiр за спиною не хотiв його наполохати. Безшумно пiдкрадався. Полював на нього. Якби Харрi знався на собаках, то, певно, знав би, що лиш один пес нiколи не ричить – анi вiд страху, анi нападаючи. Пес породи чорний метцнер. Харрi схопився за сiтку вище, пiдiбгав ноги – кроки стихли, вiн зрозумiв, що пес скочив, i навiдлiг копнув ногою.

Переконання, що через переляк кров ущерть насичуеться адреналiном й людина не вiдчувае болю, у кращому випадку надто загальне. Харрi завив, коли iкла мiцного гнучкого собаки уп’ялися йому у праву литку, прокусивши ii до окiстя. Паркан двигтiв, вага тягнула обидвох донизу, але Харрi вiдчайдушно висiв на парканi, не випускаючи сiтку з рук. За iнших обставин було б уже по всьому. Будь-який iнший пес з такою вагою, як дорослий метцнер, вже б послабив захват. Але у чорного метцнера зуби та м’язи щелепи розрахованi на те, щоб кришити кiстки, адже недарма у народi кажуть, що цей пес е родичем плямистоi гiени, пожирачки кiсток. Тому пес i надалi висiв у нього на нозi, уп’явшись у неi двома верхнiми iклами й одним нижнiм, яке стабiлiзувало захват. Друге нижне iкло вiн зламав тримiсячним об сталевий протез.

Харрi спромiгся задерти лiвий лiкоть на верхнiй край паркану й спробував пiдтягтися разом iз собакою. Але у того одна лапа застрягла у сiтцi. Правою рукою Харрi намагався намацати кишеню, намацав, рука знайшла гумове рукiв’я лiхтаря. Зиркнувши униз, вiн уперше побачив пса. Тьмяний блиск чорних очей на чорнiй мордi. Харрi замахнувся, лiхтар сильно вдарив просто межи вуха, аж затрiщало все. Знову замахнувся, знов ударив, поцiлив у чуттевий нiс. Бив ще й ще, намагався поцiлити в очi, якi нi разу не клiпнули. Потому лiхтар вислизнув з руки, впавши на землю. Собака захвату не послаблював. Харрi з останнiх сил чiплявся за сiтку. Вiн не хотiв мiркувати про те, що може трапитись далi, але вiдiгнати цi думки не вдавалося.

– Рятуйте!

Розпачливий крик потонув у гудiннi вiтру, що налетiв знову. Вiн вхопився за сiтку другою рукою i раптом розреготався. Неможливо, щоб усе отак скiнчилося! Що його знайдуть на контейнерному складi загризеним вартовим псом! Вiн зiбрався на силi. Гострi краi сiтки впивалися пiд пахви, пальцi занiмiли. Ще кiлька миттевостей – i вiн не втримаеться. Якби ж вiн мав зброю. Хоч би пляшка замiсть кишеньковоi фляжки, вiн би розбив ii, використавши для захисту.

Фляжка!

З останнiх сил Харрi запустив руку у внутрiшню кишеню й добув звiдти флягу. Сунув горлечко у рот, схолив зубами й повернув. Кришка знялася, брендi хлюпнуло у рот. Тiлом рвучко пройшов мороз. Боже! Вiн притулився обличчям до сiтки, через силу заплющився, й вогнi «Плаза» та «Опери» вдалинi обернулися на двi риски у мороцi. Правою рукою вiн нахилив фляжку так, щоб вона була просто над червоною собачою пащею. Виплюнувши з рота кришку й брендi, пробурмотiв: «За твое здоров’я!» А тодi перехилив фляжку. Двi безмежнi секунди спантеличенi собачi очi дивилися на Харрi, поки коричнева рiдина, булькаючи, лилася у пащу. Й щелепи розтулились. Харрi почув, як собака гупнувся на голий асфальт. Потiм почулося хрипiння й тихе скиглiння, кiгтi зашкрябали на асфальтi, й пес зник у мороцi.

Харрi пiдiбгав ноги, перелiз через паркан. Закотивши штанину, навiть без лiхтарного свiтла второпав, що сьогоднi треба йти у травмопункт. Подивитися «Все про Єву» не випадае.

Поклавши голову на колiна Теа, заплющившись, Юн слухав тихе белькотання телевiзора. Показували один з ii улюблених серiалiв «Король Бронкса». Чи то Квiнза?[2 - Бронкс, Квiнз – райони у Нью-Йорку.]

– Чи ти спитав у брата, чергуватиме вiн на Егерторг? – спитала Теа.

Вона затулила йому рукою очi. Вiн чув солодкуватi пахощi ii шкiри, вона щойно вколола собi iнсулiн.

– Що ти маеш на увазi? – перепитав вiн.

Прибравши руку, вона недовiрливо глянула на нього.

Юн засмiявся:

– Не переймайся, я вже давно-давно поговорив з ним. Вiн згодний.

Теа розпачливо зiтхнула. Юн, взявши ii руку, знов поклав ii собi на очi.

– Тiльки я не казав йому, що це буде твiй день народження, бо тодi б вiн, напевне, не погодився.

– Чому?

– Вiн божеволiе вiд тебе, ти ж знаеш сама.

– Це твоя така думка.

– А ти недолюблюеш його.

– Неправда!

– Чому ж ти завжди напружуешся, коли я згадую його iм’я?

Вона голосно засмiялася. Мабуть, через щось у Бронксi. Чи то у Квiнзi.

– Чи ти замовив столик у ресторанi? – спитала вона.

– Замовив.

Усмiхаючись, вона стиснула його руку. А тодi насупилась:

– Я мiркувала. А що як нас хтось
Страница 8 из 25

побачить?

– З Армii? Навiть мови бути не може.

– А втiм, якщо побачать?

Юн змовчав.

– Може, вже час розповiсти про нас?

– Не знаю. Чи не краще не поспiшати? Допоки не переконаемось…

– А ти ще не переконався, Юне?

Вiдсунувши ii руку, вiн здивовано глянув на жiнку:

– Послухай-но, адже ж ти чудово знаеш, що я кохаю тебе бiльше всього на свiтi. Рiч не в тiм.

– А у чому ж?

– Ти не знаеш, який Роберт, Теа.

Вона криво усмiхнулась:

– Я знаю його з дитинства, Юне.

Вiн вiдвернувся.

– От тiльки одного не знаеш. Гадки не маеш, який вiн, коли лютий. Геть iнша людина, вiн у батька пiшов. Вiн може бути небезпечним, Теа.

Вона прихилила голову до стiни й мовчки дивилася перед собою.

– Пропоную не поспiшати. – Юн потер руки. – Адже треба не скидати з рахункiв i твого брата.

– Рiкарда?

– Що скаже вiн, дiзнавшись, що його кровна сестра заручилася саме зi мною й саме зараз?

– Ось у тебе що на думцi. Через те, що ви суперники й обидва е претендентами на посаду управляючого?

– Ти ж чудово знаеш, що для Керiвноi ради конче важливим е те, щоб офiцери на керiвних посадах мали гiдного наступника. Цiлком зрозумiло, що для мене тактично дуже грамотно оголосити про одруження з Теа Нiльсен, дочкою Франка Нiльсена, правоi руки командувача. Але чи правильно це з етичного боку?

Теа прикусила верхню губу:

– А чому власне вам з Рiкардом так важить ця посада?

Юн знизав плечима.

– Армiя заплатила нам обом за навчання в Офiцерському училищi, а потiм за чотири роки вивчення економiки у Комерцiйному iнститутi. Рiкард, певно, мiркуе так само, як i я: ми мусимо висунути своi кандидатури, коли в Армii е посада, яка вiдповiдае нашiй квалiфiкацii.

– Може, жоден з вас ii не отримае? Тато каже, що в Армii ще не було управляючого, молодшого за тридцять п’ять.

– Знаю. – Юн зiтхнув. – Нiкому не кажи, але менi буде легше, коли посаду обiйме Рiкард.

– Легше? Але ж ти бiльш як рiк вiдповiдав за все майно Армii, яке винаймалося в Осло.

– Саме так. Але ж головний управляючий вiдповiдае за всю Норвегiю, Ісландiю та Фарери. Чи знаеш ти, що лише у самiй Норвегii Армiя мае двiстi п’ятдесят дiлянок землi з трьома сотнями будiвель? – Юн легко ляснув себе по череву й зi звичною занепокоеною мiною уп’явся поглядом у стелю: – Сьогоднi я випадково глянув на свое вiдображення у вiтринi й був вражений, наскiльки я малий.

Останнiм реченням Теа знехтувала.

– Рiкард десь чув, що той з вас, хто обiйме посаду управителя, стане наступним командувачем.

– Командувачем? – Юн тихо розреготався. – Це взагалi менi нi до чого.

– Не кажи дурниць, Юне.

– Я й не кажу, Теа. Ми з тобою набагато важливiшi. Скажу, що я не жадаю посади управителя, й ми повiдомимо всiм про заручини. Я можу опiкуватися iншим. Економiстiв Армiя теж потребуе.

– Нi, Юне, – злякано заперечила вона. – Ти найкращий i маеш працювати на тiй посадi, де з тебе буде найбiльше користi. Рiкард менi брат, але йому бракуе… твоеi метикуватостi. З оголошенням про заручини можна наразi не поспiшати.

Юн знизав плечима.

Теа поглянула на годинник:

– Сьогоднi маеш пiти до пiвночi. Бо Емма вчора у лiфтi казала, що занепокоiлась, почувши, як у мене серед ночi гримнули дверi.

Юн опустив ноги додолу.

– Не розумiю, як тiльки ми можемо тут мешкати.

Вона докiрливо глянула на нього:

– Тут ми принаймнi дбаемо одне про одного.

– Еге ж, – зiтхнув Юн. – Дбаемо. Тодi добранiч.

Вона присунулась до нього. Запустила руку пiд сорочку, й вiн здивовано вiдчув, що рука у неi упрiла, нiби вона щойно розтиснула кулак. Вона припала до нього. Їi дихання стало частiшим.

– Теа, ми не маемо…

Вона завмерла, потiм, зiтхнувши, прибрала руку.

Вiн був спантеличений. Дотепер Теа не намагалася торкнутися його, ба навiть нiби побоювалася трiшки фiзичного контакту. Й вiн цiнував у нiй таку сором’язливiсть. Вона наче заспокоiлась, коли пiсля першого побачення вiн сказав iй, що у статутi зазначено: «Армiя спасiння вважае утримання до шлюбу християнським взiрцем». Попри те, що дехто вважав, що слово «взiрець» та «припис», яке у статутi вживають у стосунку до тютюну та алкоголю, все ж таки нерiвнозначнi, вiн не вважав за потрiбне через такi тонкощi порушувати дану Боговi обiтницю.

Вiн обiйняв ii, пiдвiвся, вийшов у туалет. Замкнувся, вiдкрив кран з водою. Пiдставив руки пiд цiвку, дивлячись у люстерко, де вiдбивалося обличчя чоловiка, який мав би бути щасливим. Треба зателефонувати Рагнхiльд. Покласти цьому край. Юн глибоко вдихнув. Вiн дiйсно щасливий. Просто деякi днi часом напруженiшi за решту.

Вiн витерся й повернувся до Теа.

Приймальня у травмопунктi на Стургата, 40, заллята рiзким бiлим свiтлом, у цей час доби, як i завжди, скидалася на людський звiринець. Якийсь наркоман тремтячи пiдвiвся й пiшов за двадцять хвилин по тому, як прийшов Харрi. Зазвичай вони й десяти хвилин висидiти були неспроможнi. Харрi чудово iх розумiв. Вiн досi вiдчував смак спиртного у ротi; вiн розбудив старих його друзяк, що заворушилися й заметушилися на припонi всерединi. Нога страшенно болiла. А вiдвiдини контейнерного складу – утiм, як i дев’яносто вiдсоткiв дiй полiцii, – були даремними. Гаразд, побачення з Бет Девiс вiдкладемо до наступного разу, пообiцяв вiн собi.

– Харрi Холе?

Харрi пiдвiв голову – перед ним стояв чоловiк у бiлiм халатi.

– Я.

– Ходiть зi мною.

– Дякую, та, як на мене, зараз ii черга. – Харрi кивнув у бiк дiвчинки, яка сидiла, затуливши обличчя долонями.

Лiкар нахилився до нього:

– Вона тут уже вдруге за вечiр, зачекае.

Накульгуючи, Харрi пiшов слiдом за бiлим халатом по коридоровi, увiйшов у тiсний кабiнет iз письмовим столом та простенькою книжковою шафкою. Жодних особистих речей.

– Я гадав, полiцiя мае власних лiкарiв, – мовив лiкар.

– Аж нiяк. Зазвичай нас навiть без черги не пропускають. А як ви збагнули, що я з полiцii?

– Даруйте. Мене звати Матiас. Просто йшов коридором i зауважив вас.

Лiкар, всмiхаючись, простягнув руку. Зуби рiвнесенькi, всi як один. Такi рiвненькi, що враз вигулькуе думка, що то вставна щелепа, але то лише миттеве враження, бо обличчя чоловiк мае таке саме симетричне, чисте, з правильними рисами. Очi блакитнi, зi смiшливими брижиками навколо очей, долоня суха, мiцний потиск рук. Просто як у романi про лiкарське життя, мiркував Харрi. Лiкар з теплими руками.

– Матiас Лунн-Хельгесен, – мовив чоловiк, запитливо дивлячись на Харрi.

– Зрозумiло. Гадаете, я маю знати, хто ви такий?

– Ми зустрiчались. Минулого лiта. На вечiрцi у садку, в Ракелi.

Харрi просто закляк, почувши ii iм’я з чужих вуст.

– Невже?

– Загалом, це я… – поспiхом i тихцем мовив Матiас Лунн-Хельгесен.

Харрi пирхнув й повiльно кивнув.

– Менi дуже болить.

– Розумiю. – Обличчя Лунн-Хельгесена набуло серйозно-спiвчутливого виразу.

Харрi пiдгорнув штанину.

– Отут.

– А, от ви про що? – Матiас Лунн-Хельгесен трохи нiяково посмiхнувся. – Що трапилось?

– Пес вкусив. Чи можете обробити рану?

– Пусте. Кровотеча спиниться. Я промию рану й накладу пов’язку з лiками. – Вiн нахилився ближче. – Ото так, три дiрки вiд зубiв, зробимо iн’екцiю вiд правця.

– До самоi кiстки прокусив.

– Зазвичай саме так i видаеться.

– Та нi, собака дiйсно… – Харрi змовк i почав дихати носом. Вiн раптом уторопав. Матiас Лунн-Хельгесен гадае, що вiн напiдпитку. Й, зрештою, цiлком слушно. Полiцейський у подертiм пальтi, вкушений собакою, iз заплямованою репутацiею, та ще й випивкою вiд
Страница 9 из 25

нього тхне страшенно. Мабуть, саме таким вiн його й опише Ракелi, розповiдаючи, що ii колишнiй коханець знову зiрвався.

– …Направду добряче прокусив… – доказав Харрi.

Роздiл 4

Понедiлок, 14 грудня. Прощання

– Trkа! – вiн рвучко сiв на постелi, почувши луну власного голосу в порожнiх бiлих стiнах готельного номера. Телефон на нiчному столиковi розривався. Вiн схопив слухавку.

– This is your wake-up call…[3 - Це ваш дзвiнок-будильник… (англ.)]

– Hvala, – подякував вiн, хоч добре знав, що голос з автовiдповiдача.

Вiн у Загребi й сьогоднi летить до Осло. Щоб виконати надважливу роботу. Останню.

Вiн заплющився. Знов наснився сон. Не про Париж i не про решту замовлень, адже вони нiколи йому не снилися.

Завжди снився Вуковар. Саме та осiнь. Саме та облога.

Сьогоднi увi снi вiн знову бiг. Знову пiд дощем, знов у той вечiр, коли батьковi вiдтяли руку. За чотири години вiн помер, хоча лiкарi казали, що операцiя була вдалою. Серце просто зупинилося. Й тодi вiн утiк вiд матерi, втiк у морок, пiд дощ, до рiчки, стискаючи у руках батькiвський пiстолет, на позицii сербiв, а вони запустили освiтлювальну ракету й почали обстрiлювати його, але вiн не зважав, чув лише, як з хляскотом кулi поцiлювали у схил, та раптом схил зник, а вiн впав у величезну вирву. Й вода проковтнула його, проковтнула всi звуки, й запала тиша, вiн силкувався бiгти пiд водою, але не рушив з мiсця. Вiдчуваючи, як заклякають руки та ноги й оповивае сон, зауважив, як у непрогляднiй темрявi щось червонiло – нiби птах, що махае крилами пiд час уповiльненоi зйомки. А прийшовши до тями, вже лежав закутаним у вовняну ковдру, над головою гойдалася гола лампа, а вiд сербськоi стрiлянини у рота сипалася зi стелi земля та тиньк. Вiн iх повипльовував й почув, як хтось, нахилившись до нього, мовив, що з вирви з водою його витяг власноруч капiтан Бобо. Й тицьнув на лисого чоловiка бiля сходiв, що йшли нагору з бункера. Чоловiк був вдягнений у форму, з червоною хусткою на шиi.

Вiн знов розплющився, глянув на термометр, який поклав поруч на столик. З листопада температура не пiдiймалася вище шiстнадцяти градусiв, хоча готельна адмiнiстрацiя запевняла, що опалення увiмкнене на повну потужнiсть. Треба поспiшати, автобус до аеропорту стоятиме бiля входу за пiвгодини.

Дивлячись у люстерко над мийкою, вiн силкувався згадати обличчя Бобо. Але воно, наче спалахи пiвнiчного сяйва, розтало вiд його погляду. Телефон знову задзеленчав.

– Da, majka.[4 - Так, мамо (серб. – хорв.).]

Вiн поголився, нашвидкуруч витер обличчя й вдягнувся. Добув iз сейфа одну з двох металевих коробок, розкрив. «Л’яма-мiнiмакс-субкомпакт», на сiм набоiв, шiсть у барабанi, сьома куля у стволi. Вiн розiбрав зброю, розклав складовi по чотирьох кишеньках пiд крiпленнями валiзи по кутках. Якщо на митницi валiзу надумають просвiтити, метал крiплень сховае деталi зброi. Ідучи геть, вiн перевiрив, чи на мiсцi паспорт та конверт з квитком, що вона дала, а також з фото об’екта та даними про час та мiсце. Все трапиться завтра о сьомiй вечора у людному мiсцi. Вона казала, що це завдання ризикованiше за попередне. Але вiн не боявся. Часом вiн гадав, що загубив здатнiсть до цього, що того вечора ii ампутували укупi з батьковою рукою. А Бобо казав, що коли не боiшся – твое життя довго не триватиме.

Загреб за вiкном прокинувся, безснiжний, посiрiлий вiд туману, з обличчям виснаженим та зiбганим. Стоячи бiля пiд’iзду, вiн мiркував, що незабаром, вже за кiлька днiв, вони поiдуть на Адрiатичне море, у маленьке мiстечко, у маленький недорогий готель, до сонечка. Й побалакають про нову домiвку.

Вже б час автобусовi прибути. Вiн вдивлявся у туман. Як вдивлявся тiеi осенi, скрутившись бiля Бобо й надаремно силкуючись розгледiти щось за бiлою завiсою. Тодi вiн був посильним, носив депешi, адже користуватися радiозв’язком вони не могли: серби слухали дiапазон частот цiлком. А вiн, маленький та верткий, був спроможний пробiгти, не нахиляючись, мiж окопами. Але сказав Бобо, що хоче пiдривати танки.

Бобо захитав головою:

– Ти – зв’язковий. Передаеш важливi повiдомлення, сину. Про танки у мене е кому подбати.

– Але вони бояться. А я – нi.

Бобо звiв брови:

– Ти ще малий.

– Через те, що кулi заскочать мене тут, я старшим не стану. А ти сам казав, що якщо не зупинити танки, вони захоплять мiсто.

Бобо довго дивився на нього, потiм урештi промовив:

– Треба помiркувати.

Вони мовчки сидiли, дивилися у бiлу запону, не вiдрiзняючи, де бiлий осiннiй туман, а де – дим вiд руiн мiста.

– Вночi я послав Мiрко та Франьо до проходу в пагорбах, звiдки йдуть танки, – кахикнувши, промовив Бобо. – Вони мали сховатися й прикрiпити вибухiвку до танкiв. Знаеш, що трапилось?

Вiн кивнув. Бачив у бiноклi трупи Франьо та Мiрко.

– Якби вони були меншими, мабуть, зумiли б сховатися в улоговинах на схилах, – мовив Бобо.

Хлопчик втер рукою шмарклявий нiс.

– А як вибухiвка прикрiпляеться до танка?

Зранку вiн повернувся до своiх, тремтячи вiд холоду, увесь брудний. За його спиною, на пагорбi, стояли два пiдiрваних сербських танки, з вiдкритих ляд йшов дим. Бобо схопив його, поставив на дно окопу й переможно вигукнув:

– У нас народився маленький Спаситель!

Того ж дня, коли Бобо надиктував депешу, котру по радiо передадуть у Ставку, у центр, вiн отримав шифроване iм’я, й це iм’я залишиться за ним, допоки серби не захоплять й не обернуть на руйновище його рiдне мiсто, не вб’ють Бобо, не винищать лiкарiв та пацiентiв у лiкарнi, не переловлять й не замордують всiх, хто чинив опiр. Гiркий парадокс iменi, яким нарекли його тi, кого вiн не зумiв урятувати. Mali spasitelj. Маленький Спаситель.

Червоний автобус виринув з туману.

Нарадча кiмната у червонiй зонi на шостому поверсi гудiла вiд тихих розмов та приглушених смiшкiв, коли увiйшов Харрi й задоволено зазначив, що розрахував час свого приходу правильно. Метушня на початку, тiстечка, обмiн дружнiми шпильками й жартами, до яких люди мають схильнiсть, прощаючись з кимось для себе важливим, уже минули. Саме час дарувати подарунки i промовляти трохи багатослiвнi й пишномовнi промови, до яких люди схильнi на публiцi, а не вiч-на-вiч.

Харрi обiйшов поглядом присутнiх i зауважив усього три по-справжньому привiтних обличчя – свого шефа Б’ярне Мьоллера, що йде вiд них, полiцейського Халворсена та Беати Льонн, молодоi начальницi кримiналiстичного вiддiлу. Решта не дивились на нього, утiм, як i вiн на них. Адже нiхто не тримав у таемницi те, що Харрi в управлiннi не любили. Мьоллер якось сказав, що бiльше за буркотливих п’яниць люди не люблять лише великих буркотливих п’яниць. Харрi, буркотливий п’яниця з метр дев’яносто три зросту, та ще й блискучий слiдчий, але це не надто зараджувало. Всi знали, що якби не Б’ярне Мьоллер, Харрi б давно вже потурили з полiцii. А тепер Мьоллера вже не буде, й всi чудово розумiли, що керiвництво тiльки й чекае на те, щоб Харрi оступився. Хай як парадоксально, але наразi захищало Харрi саме те, завдяки чому вiн назавжди став аутсайдером: вiн уколошкав одного зi своiх. Принца. Тома Волера, iнспектора з вiддiлу убивств, який попереднi вiсiм рокiв був в Осло одним з тiньових керiвникiв розгалуженоi мережi контрабандистськоi торгiвлi зброею. Том Волер сконав у калюжi кровi у пiдвалi однiеi з висотних багатоповерхiвок на Кампенi, й три тижнi по тому пiд час нетривалих урочистостей у iдальнi начальник Головного управлiння полiцii, зцiпивши зуби, вiдзначив Харрi за
Страница 10 из 25

внесок у очищення полiцейських лав. І Харрi подякував.

– Спасибi, – мовив вiн, звiвши очi лиш для того, щоб переконатися, що всi вiдводять погляд. Узагалi, вiн хотiв висловити вдячнiсть лише цим единим словом, але очi, що дивились убiк вiд нього, й кривi осмiшки раптом розлютили його, тож вiн додав таке: – Тепер, мабуть, важче буде менi колоти очi, адже у пресi думатимуть, що нападають на мене з остраху, бо я можу когось iще вивести на чисту воду.

Тодi вони нарештi подивилися на нього. Недовiрливо. Але вiн вiв далi:

– Нема чого витрiщати баньки, хлопцi. Том Волер був iнспектором у вiддiлi убивств й використовував службову посаду у протизаконнiй дiяльностi. Вiн звався Принцом, а як ви всi знаете… – На цих словах Харрi замовк, обвiв поглядом зiбрання, а потiм, дивлячись просто на начальника Головного управлiння полiцii, доказав: – Де е принц, там зазвичай е i король.

– А що, старий, замислився?

Харрi звiв очi. Халворсен.

– Про королiв розмiрковую, – вiдповiв Харрi, беручи чашку з кавою, яку простягнув йому молодий колега.

– До речi, он наш новий голова, – мовив Халворсен.

Бiля столу з подарунками стояв чоловiк у синьому костюмi, розмовляючи з начальником полiцii та з Б’ярне Мьоллером.

– Це i е Гуннар Хаген? – Харрi вiдсьорбнув кави. – Новий бос?

– Еге ж. Комiсар Хаген. Таке вiн мае звання.

– Хiба?

– Комiсар Хаген. Чотири з гаком мiсяцi тому всi звання змiнили.

– Невже? Я, певно, у той час нездужав. А ти й досi лише полiцейський?

Халворсен посмiхнувся.

Новий комiсар мав енергiйнiший та молодший за своi п’ятдесят три, як зазначалося в iнформацiйному бюлетенi, вигляд. Не сказати, щоб високий, радше середнього зросту, мiркував Харрi. І худий. Виразнi м’язи навколо рота та на шиi свiдчили про аскетичний спосiб життя. Рот прямий, рiшучий, пiдборiддя висунуте уперед – можна сказати, що вольове, або просто випнуте. Чорне волосся вiнком облямовувало лисину, але було таким густим, що вигулькувала думка, чи не обрав собi комiсар просто надексцентричну зачiску. Кострубатi мефiстофелiвськi брови принаймнi свiдчили, що волосся на його тiлi росте буйно.

– Напрямки з армii, – мовив Харрi. – Може, влаштуе у нас ранкову перевiрку.

– Вiн нiби був гарним полiцейським, перш нiж вирiшив змiнити шлях.

– Чи ти про те, що вiн сам про себе написав у бюлетенi?

– Втiшливо чути, Харрi, що ти маеш позитивний настрiй.

– Я? Певна рiч. Я завжди ладен надати заслужений шанс новачкам.

– Один шанс. – До них пiдiйшла Беата Льонн. Вiдкинула набiк коротке бiляве волосся. – Ти нiби накульгуеш, Харрi.

– Учора ввечерi на контейнерному складi наскочив на зубатого вартового собаку.

– Що ти там робив?

Перш нiж вiдповiсти, Харрi поглянув на Беату. Керiвна посада пiшла iй на користь. Та й кримiналiстичному вiддiловi загалом. Беата завжди вирiзнялася тямущiстю та професiйнiстю, утiм, вiн не бачив безперечних лiдерських якостей у стараннiй, але сором’язливiй дiвчинi, коли вона пiсля закiнчення Полiцейськоi академii прийшла у вiддiл крадiжок.

– Лише хотiв глянути на контейнер, у якому знайшли Пера Голмена. Скажи-но, як вiн утрапив на склад?

– Обценьками перекусив замок. Вони поряд з ним лежали. А ти як втрапив?

– Що ще ви знайшли, окрiм обценькiв?

– Харрi, немае нiчого, що б свiдчило…

– Я так i не кажу. Але що ще?

– А яка твоя думка? Усiлякi дрiбницi: доза героiну, пластиковий пакунок з тютюном. Знаеш, вони збирають тютюн з недопалкiв. Й, певна рiч, майже крону грошей.

– А «Беретта»?

– Серiйний номер спиляно, але слiди спиляння знайомi. Зброя контрабандна, часiв Принца.

Харрi зауважив, що Беата уникае називати Тома Волера на iм’я.

– Гм. А аналiз кровi вже готовий?

– Так, – кивнула Беата. – Хлопчина був чистий, принаймнi не пiд кайфом. Себто був при тямi, здатний на самогубство. Чому ти питаеш?

– Менi випала втiха повiдомити цю новину батькам.

– О-о-х! – одноголосно вигукнули Льонн та Халворсен. Таке з ними траплялося чимраз частiше, хоча роман iхнiй тривав усього пiвтора року.

Начальник Головного управлiння полiцii кахикнув, й усi озирнулися у бiк столу з подарунками, позамовкавши.

– Б’ярне просить слова, – мовив начальник, гойднувся на пiдборах й, потримавши паузу, додав: – І ми охоче його надамо.

Товариство в нарадчiй загигикало. Б’ярне Мьоллер ледь посмiхнувся начальниковi.

– Дякую, Турлейфе. Й дякую тобi за подарунок на прощання. Й окрема подяка всiм за розкiшну картину. – Вiн кивнув у бiк столу з подарунками.

– Це вiд усiх? – перепитав Харрi Беату.

– Так. Скарре з кимось збирали кошти.

– А я й не чув.

– Мабуть, вони про тебе забули.

– А тепер я вiд себе роздам подарунки, – мовив Мьоллер. – Як то кажуть, зi спадку. По-перше, оцю лупу. – Вiн приставив ii до обличчя, й всi засмiялися, побачивши перекрученi риси обличчя колишнього комiсара. – Їi отримае дiвчина, яка стала так само гарним слiдчим та полiцейським, як i ii батько. Нагород за свою працю вона не отримуе, але саме завдяки цiй дiвчинi наш вiддiл працюе швидко й оперативно. Як ви всi знаете, ii вивчали фахiвцi, позаяк вона е рiдкiсним, так званим fusiform gyrus, тобто запам’ятовуе будь-яке обличчя, яке колись бачила.

Харрi зауважив, що Беата зашарiлася. Вона не любила привертати до себе увагу, а надто через таку свою рiдкiсну здатнiсть, через яку ii повсякчас звали на упiзнання рецидивiстiв на гидких вiдеоплiвках з мiсця пограбування.

– Сподiваюсь, – вiв далi Мьоллер, – це обличчя ти не забудеш, хоч певний час не бачитимеш його. А якщо завагаешся, скористайся ось цiею штукенцiею.

Халворсен легенько штовхнув дiвчину в спину. А коли Мьоллер, подарувавши лупу, ще й обiйняв ii, загримiли оплески, й у Беати навiть чоло почервонiло.

– Далi, крiсло з мого робочого мiсця. Адже як я знаю, мiй наступник, Гуннар Хаген, вимагав нове, з чорноi шкiри, з високою спинкою й рештою витребеньок. – Мьоллер посмiхнувся Гуннару Хагену, але той у вiдповiдь лише кивнув не посмiхнувшись. – Крiсло успадковуе полiцейський iз Стейнк’ера, котрого посадили в один кабiнет з нашим найголовнiшим бешкетником. На зламаний стiлець. Гадаю, Молодший, вiн тобi стане у пригодi.

– Ура! – мовив Халворсен.

Всi засмiялись, повернувшись до нього, Халворсен теж засмiявся.

– Й нарештi, на допомогу тому, до кого маю надзвичайне ставлення. Моему кращому слiдчому й найстрашнiшому жахiттю. Людинi, яка завжди керуеться власним чуттям, власним планом i – на превеликий жаль для нас, що намагаються зiбрати усiх вас на ранкову нараду в точно визначений час, – власним годинником. – Мьоллер добув з кишенi наручного годинника. – Сподiваюсь, вiн допоможе тобi жити у тому самому часi, що й решта. Принаймнi я бiльш-менш накрутив його на годинник вiддiлу вбивств. І, Харрi, чимало у цьому лежить помiж рядкiв.

Рiденькi оплески. Харрi вийшов уперед, взяв подарунок – годинник невiдомоi марки на простому шкiряному ремiнцi.

– Дякую, – мовив вiн.

Вони обiйнялися.

– Я пiдкрутив його на двi хвилини наперед, щоб ти не запiзнювався, – прошепотiв Мьоллер. – Далi – жодних застережень, чини, як вважаеш за потрiбне.

– Спасибi, – подякував Харрi. Йому здалося, що Мьоллер обiймав його надто мiцно й довго. Вiн нагадав собi покласти на стiл власний подарунок, що прихопив з дому. На щастя, вiн не розкривав пластиковий пакунок з диском «Все про Єву».

Роздiл 5

Понедiлок, 14 грудня. «Сторожова Вежа»

Юн знайшов Роберта на Кiркевейен, на задвiрку
Страница 11 из 25

«Фретексу». Обiпершись на одвiрок й схрестивши руки на грудях, Роберт спостерiгав за вантажниками, якi тягали з авто до складу чорнi пластиковi чували. Вантажники випускали з рота хмаринки бiлоi пари та лаялися рiзними мовами та дiалектами.

– Гарний вилов? – спитав Юн.

Роберт знизав плечима:

– Люди радо вiддають свiй лiтнiй гардероб, щоб наступного року купити новий. Але ж нам зараз потрiбнi зимовi речi.

– Колоритна мова у твоiх хлопцiв. Що, параграф дванадцятий? Вiдробляють соцiальною працею замiсть ув’язнення у в’язницi?

– Я вчора пiдрахував. Тих, хто вiдбувае тут покарання, вдвiчi бiльше за тих, що прийняли Ісуса.

Юн усмiхнувся:

– Неоране поле для мiсiонера. Треба б зорати.

Роберт покликав одного з вантажникiв, той принiс йому пачку цигарок. Роберт встромив у зуби цигарку без фiльтру.

– Кинь цигарку, – мовив Юн. – Солдатська обiтниця. Прочуханка ж буде тобi.

– А я, брате, палити не збирався. А ти чому прийшов?

Юн знизав плечима:

– Та просто потеревенити.

– Про що?

Юн ледь гигикнув:

– Як на мене, для братiв звична справа – часом погомонiти.

Роберт, кивнувши, сплюнув з язика тютюновi крихти.

– Твое «гомонiння» зазвичай зводиться до напучування мене, як менi жити.

– Припини.

– Що ж тодi?

– Нiчого, просто знати хотiв, як ся маеш.

Роберт, викинувши цигарку з рота, сплюнув у снiг. Потiм пiдвiв голову, примружившись, глянув на хмарову запону, бiлу та високу.

– Менi до смертi остогидла ця праця. До смертi набридла квартира. До смертi остогидла ця суха лицемiрна капралиха, що тут керуе усiм. Якби вона не була така незугарна, я б… – Роберт ехиднувато посмiхнувся, – вiдпорав цiй шкапi трухлявий зад.

– Холодно, – мовив Юн. – Може, зайдiмо усередину?

Роберт провiв брата у малесеньку контору, сiв у жорстке крiсло, що заледве втиснулося помiж заваляним стосами паперiв столом, маленьким вузеньким вiконечком, що виходило на задвiрок, й червоно-жовтим стягом Армii спасiння, на якому вибито девiз «Вогонь та кров». Юн прибрав зi стiльця стос паперiв, що частково пожовкли вiд давностi. Як знав Юн, Роберт поцупив цього стiльця у студентського об’еднання «Майорстюа», що розташовувалось за стiною.

– Вона каже, що ти прогулюеш, – мовив Юн.

– Хто?

– Капрал Руе. – Вiн кисло всмiхнувся. – Трухлявий зад.

– Боже, отже, вона телефонувала тобi, хiба нi? – Роберт копирсав ножем стiл, а потiм вигукнув: – Ой, я ж геть забув, ми ж тепер маемо нового управителя, начальника всiеi цiеi лавочки!

– Наразi ще нiкого не вибрали. Так само можуть i Рiкарда призначити.

– Whatever,[5 - Байдуже (англ.).] – пробурмотiв Роберт i видлубав у столi два пiвкола, щоб вийшло щось на кшталт маленького серця. – Ти вже цiлком висловився, сказавши, що хотiв, але перш нiж ти пiдеш, чи не заплатиш менi п’ятсот крон за позавтрашне чергування?

Юн добув гаманець, порахував грошi, поклав перед братом на столi. Роберт провiв ножем по пiдборiддю. Чорна щетина зашурхотiла.

– Й ще хочу дещо тобi нагадати.

Юн ковтнув слину, знаючи, якими будуть його слова.

– Що?

За вiкном за спиною Роберта вiн зауважив, що пiшов снiг, але через тепло, що здiймалося iз задвiрку, легкi снiжинки нiби позавмирали у повiтрi, наче прислухаючись.

Роберт уткнув нiж у середину серця.

– Якщо я побачу тебе поряд з тiею дiвчиною… – обхопивши долонею рукiв’я, вiн нахилився уперед. Пiд його вагою лезо з трiскотом глибоко увiгналося в сухе дерево. – Я тебе знищу, Юне. Присягаюсь.

– Не потурбую? – почулося з дверей.

– Певна рiч, нi, панi Руе, – надмiру ввiчливо вiдповiв Роберт. – Брат саме збирався йти.

Начальник Головного управлiння полiцii та новий комiсар полiцii Гуннар Хаген позамовкали, коли Б’ярне Мьоллер увiйшов у свiй кабiнет. Тобто вже не свiй.

– Отже, чи до вподоби тобi краевид? – спитав Мьоллер, сподiваючись, що голос його пролунав бадьоренько. Й додав: – Гуннаре. – Дивне вiдчуття – промовляти це iм’я.

– Та-а, у груднi Осло завжди понуре, – одказав Гуннар Хаген. – Подивимось, може, й цьому можна зарадити.

Мьоллер хотiв спитати, що вiн мае на думцi, але змовчав, зауваживши, що начальник полiцii погiдливо захитав головою.

– Я саме розповiдав Гуннару певнi подробицi щодо наших працiвникiв. Конфiденцiйно, сказати б – мiж нами.

– Так, ви ж бо давно знаетеся.

– Звiсно, – мовив начальник. – Ми з Гуннаром знаемося ще з часiв Полiцейськоi академii.

– У резюме зазначено, що ви щороку берете участь у Перегонах бiркебейнерiв,[6 - Гонка бiркебейнерiв – щорiчна лижна гонка мiж мiстами Рена та Лiллехаммер, дистанцiя 58 км, участники бiжать з вантажем 3,5 кг; вшановують пам’ять двох бiркебейнерiв (воiнiв громадянськоi вiйни в Норвегii в кiнцi XII ст.), котрi, за переказами, у 1206 р. перенесли цим маршрутом дворiчного принца Хокона.] – мовив Мьоллер Гуннару Хагену. – А чи знаете, що наш начальник теж щороку бере там участь?

– Певна рiч. – Хаген усмiхнено кинув оком на начальника полiцii. – Часом ми разом беремо участь. І намагаемося збороти один одного на фiнiшному ривку.

– Невже? – весело мовив Мьоллер. – Отже, якби наш бос сидiв у кадровiй комiсii, то були б пiдстави гадати, що ви втрапили до нас завдяки знайомству.

Начальник полiцii сухо гигикнув, застережливо глянувши на Б’ярне Мьоллера.

– Я саме розповiдав Гуннаровi про людину, якiй ти зробив досить щедрий дарунок.

– Про Харрi Холе?

– Про нього, – кивнув Гуннар Хаген. – Пригадую, вiн вiдправив на той свiт якогось полiцейського iнспектора через неприемну справу про контрабанду. Як я чув, вiн у лiфтi вiдiрвав йому руку. А згодом були пiдозри, що саме через нього стався витiк у пресу. Недобре.

– По-перше, у «неприемнiй справi про контрабанду» йдеться про професiйну злочинну органiзацiю, котра укорiнилася у полiцii й кiлька рокiв засипала Осло дешевою стрiлецькою зброею, – мовив Б’ярне Мьоллер, ретельно приховуючи роздратування. – Й попри спротив, який чинили тут, в управлiннi, Харрi Холе самотужки розкрив цю справу по кiлькох роках ретельноi полiцейськоi працi. По-друге, вiн убив Волера, захищаючи власне життя, а руку Волеровi вiдтяло лiфтом. А по-трете, ми не маемо жодних свiдчень стосовно того, хто i що збовкнув пресi.

Гуннар Хаген та начальник полiцii перезирнулися.

– Хай там як, – мовив начальник, – але ти, Гуннаре, будь з ним насторожi. Як менi вiдомо, нещодавно його покинула кохана. А ми знаемо, що у таких людей, як Харрi, такi подii часто спричиняють повернення згубних звичок. Певна рiч, iз цим ми не будемо миритися, попри те, що вiн розкрив безлiч серйозних справ.

– Отже, намагатимусь тримати його у шорах, – мовив Хаген.

– Вiн – iнспектор, – Мьоллер заплющився. – Не рядовий. Шор не полюбляе.

Гуннар Хаген повiльно кивнув, погладжуючи густий вiнок на потилицi.

– Ти коли починаеш у Бергенi… Б’ярне? – Хаген опустив руку.

Мьоллер мiг би дати голову на вiдсiч, що й Хагену було незвично промовляти його iм’я.

Харрi крокував вулицею Уртегата й за взуттям зустрiчних перехожих бачив, що невдовзi дiстанеться «Сторожовоi Вежi». Хлопцi з вiддiлу наркотикiв недарма казали, що армiйськi склади обмундирування роблять величезний внесок в упiзнання наркоманiв. Бо завдяки Армii спасiння вiйськове взуття рано чи пiзно потрапляе на ноги наркомана. Улiтку – блакитнi кросiвки, узимку – високi чорнi чоботи, якi разом iз зеленим пластиковим пакунком та пайкою з Армii спасiння правили наркоманам за
Страница 12 из 25

унiформу.

Штовхнувши дверi, Харрi кивнув охоронцевi Армii, одягненому у светр з каптуром.

– Нiчого немае? – спитав охоронець.

Харрi помацав кишенi.

– Нiчого.

На табличцi, що висiла на стiнi, застерiгали, що спиртне треба лишати коло дверей, а перед тим як пiти, його можна забрати. Харрi знав, що вони не вимагали здавати наркотики, адже розумiли, що жоден наркоман з цим добром нiколи не розлучиться.

Увiйшовши, Харрi налив собi кави й сiв на лавку коло стiни. «Сторожова Вежа» – це кав’ярня Армii спасiння, такий собi сучасний рiзновид пунктiв харчування, де всiх нужденних безкоштовно годували бутербродами та кавою. Свiтле, затишне примiщення, яке вiдрiзнялося вiд звичайних закладiв лише клiентурою. На дев’яносто вiдсоткiв – наркомани-чоловiки, решта – жiнки. Вiдвiдувачi iли хлiб з коричневим та бiлим сиром, читали газети, спокiйно теревенили. Тут була зона вiдпочинку, нагода вiдiгрiтися та перевести дух, на певний час призупинивши пошуки новоi дози на день. Полiцейськi агенти часом навiдувались у заклад, але за негласноi умови арешти тут нiколи не проводили.

Чоловiк за столиком неподалiк вiд Харрi завмер, звiсивши голову до столу, чорнi пальцi тримали цигарковий папiр – поруч були розкиданi по столу недопалки.

Харрi дивився у спину тендiтноi жiночки у формi. Вона стояла бiля столика з чотирма обрамленими свiтлинами, змiнювала догорiлi стеариновi свiчки. На трьох свiтлинах було зображено якихось людей, на четвертiй – хрест та напис на бiлому тлi. Харрi пiдвiвся й пiдiйшов до жiнки.

– Що це? – спитав вiн.

Чи то через витончену шию та м’якi рухи, чи то через гладеньке, чорне, як нiч, просто надприродно блискуче волосся, Харрi спала на думку кiшка, ще перш нiж дiвчина озирнулася. А коли вiн побачив личко з непропорцiйно широким ротом, маленьким, достоту як у японських комiксах, носиком, враження ще посилилось. Але найперше – ii очi. Вiн не спромiгся чiтко визначити, але було у ii очах щось неправильне.

– Листопад, – мовила дiвчина.

Голос мала глибокий, спокiйний, м’який, i Харрi мимоволi спало на думку, чи справдi вiн даний природою, чи вона просто навчилася цiеi манери розмовляти. Вiн знався з жiнками, котрi змiнювали голос так, як декотрi змiнюють вбрання. Один голос вдома, iнший – для першого враження й появ у товариствi, третiй – для нiчноi близькостi.

– У якому сенсi? – перепитав вiн.

– Тi, що померли у листопадi.

Поглянувши на свiтлини ще раз, Харрi, нарештi, збагнув, у чому рiч.

– Четверо? – тихо промовив вiн. Перед одним зi знiмкiв лежала цидулка, кострубатi лiтери олiвцем.

– У середньому помирае один клiент на тиждень. Чотири – звичайна рiч. Поминають у першу середу щомiсяця. У вас хтось…

Харрi похитав головою. «Коханий мiй Одде…» – так починалася цидулка. Без квiтiв.

– Чим я можу прислужитися вам? – спитала дiвчина.

Нi, мабуть, у ii репертуарi немае iнших голосiв, окрiм цього, глибокого, приемного.

– Пер Голмен, – повiв вiн i змовк, не знаючи, що сказати ще.

– Так, бiдолашний Пер. Поминатимуть у сiчнi.

Харрi кивнув:

– У першу середу.

– Саме так. Приходьте, брате, радо зустрiнемо.

Слово «брате» пролунало з ii вуст легко й невимушено, нiби щось щире, а не напiвмеханiчний додаток. І на якусь мить Харрi майже повiрив iй.

– Я полiцейський слiдчий, – мовив до неi.

Вони так рiзнилися у зростi, що iй довелося вiдкинути голову назад, щоб зазирнути йому в обличчя.

– Скидаеться, наче я вже вас бачила, щоправда, дуже давно.

Харрi кивнув:

– Можливо. Я заходив сюди, але вас не бачив.

– Я тут лише на пiвдня. Решту часу сиджу у штаб-квартирi Армii спасiння. А ви працюете у вiддiлi наркотикiв?

Харрi заперечно похитав головою:

– Нi, у вiддiлi убивств.

– У вiддiлi убивств? Але ж Пера не…

– Може, сядемо?

Вона нерiшуче роззирнулась.

– Багато роботи? – спитав Харрi.

– Навпаки, незвично спокiйно. Зазвичай ми видаемо майже тисячу вiсiмсот бутербродiв на день. Але сьогоднi виплачують соцiальну допомогу.

Дiвчина покликала одного з хлопцiв за стiйкою, той вiдповiв, що пiдмiнить ii при потребi. А разом з тим Харрi почув i ii iм’я – Мартiна. У чоловiка, що тримав цигарковий папiр, голова впала ще нижче.

– Дещо лишилось незорозумiлим, – пояснив Харрi, коли вони сiли. – Розкажiть, що вiн був за людина?

– Важко сказати. – Вона зiтхнула, дивлячись на запитливий вираз обличчя Харрi. – У наркоманiв з таким багаторiчним стажем, як у Пера, мозок вже настiльки зруйновано, що про особистiсть важко вести мову. Потяг до наркотикiв заступае решту всього.

– Розумiю, але я про те, яким вiн був… для людей, що близько з ним зналися…

– Боюся, нiчим у цьому вам не зараджу. Спитайте у його батька, на що обернувся його син як особистiсть. Вiн багато разiв приходив сюди, забирав його. Та врештi-решт вiдступився. Пер почав поводитися вдома вкрай вороже, бо вони позамикали вiд нього всi цiннi речi. Вони просили мене дивитися за хлопцем. Я вiдповiла, що ми зробимо все, на що спроможнi, але дива обiцяти не можемо. Так i трапилось…

Харрi глянув на дiвчину. Їi обличчя набуло звичного для соцiальних працiвникiв смиренного виразу.

– Справжнiсiньке пекло. – Харрi почухав литку.

– Мабуть, треба самому бути наркоманом, щоб зрозумiти все до краю.

– Я про життя його батькiв.

Мартiна промовчала. До сусiднього столика пiдiйшов хлопець у дранiй надимнутiй куртцi. Вiдкривши прозорий пластиковий пакунок, витрусив купу сухого тютюну. Мабуть, добутого з сотень недопалкiв. Тютюн засипав i цигарковий папiр, i чорнi пальцi непорушноi постатi, що сидiла там.

– Щасливого Рiздва, – мовив хлопець i поплiвся геть старечою ходою, властивою наркомановi.

– То що ж лишилось незрозумiлим? – спитала Мартiна.

– Аналiз кровi показав, що вiн не був пiд кайфом.

– То й що?

Харрi дивився за сусiднiй столик. Чоловiк, що сидiв там, вiдчайдушно силкувався скрутити цигарку, але пальцi не слухались його. Рудою щокою покотилася сльоза.

– Я знаю, що воно таке – бути пiд кайфом, – мовив Харрi. – Ви не чули бува, чи вiн комусь не заборгував грошей?

– Нi. – Їi вiдповiдь була короткою й рiшучою. Такою короткою та рiшучою, що Харрi вгадав, якою буде вiдповiдь на наступне питання.

– Але ви, певно, могли б…

– Нi, – не дала доказати вона. – Не можу я випитувати. Цi люди нiкому не цiкавi, й я тут для того, щоб допомагати iм, а не переслiдувати.

Харрi довго дивився на неi.

– Маете рацiю. Даруйте, бiльше не питатиму.

– Дякую.

– Тiльке одненьке останне питання.

– Гаразд.

– Чи ви… – У головi промайнуло: дарма це я, схибив. – Чи ви повiрите, коли я скажу, що менi вони не байдужi?

– А чи варто?

– Я ж розслiдую обставини смертi людини, котру всi вважають безперечним самогубцем i яка всiм байдужа.

Вона мовчала.

– Смачна у вас кава. – Харрi пiдвiвся.

– На здоров’я. Благослови вас Бог.

– Дякую, – вiдповiв Харрi й, на свiй подив, вiдчув, що у нього палають вуха.

Пiдiйшовши до виходу, Харрi зупинився бiля охоронця, озирнувся, але вона вже пiшла. Охоронець у светрi з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але вiн, подякувавши, вiдмовився. Щiльнiше запнув пальто, вийшов на вулицю, де багряне призахiдне сонце вже занурювалося у води Осло-фiорда, й попростував до Акера. Бiля «Ейки», просто у заметi, стояв хлопець у дранiй надимнутiй куртцi, один рукав вiн пiдгорнув, з вени на передплiччi стирчав шприц. Вiн усмiхався, дивлячись крiзь Харрi та морозяну поволоку над
Страница 13 из 25

Грьонланном.

Роздiл 6

Понедiлок, 14 грудня. Халворсен

Пернiлла Голмен здавалася ще тендiтнiшою, сидячи у крiслi на Фреденборгвейен i дивлячись на Харрi великими заплаканими очима. На колiнах тримала обрамлену синову свiтлину.

– Тут вiн мае дев’ять рочкiв, – мовила вона.

Харрi мимоволi ковтнув клубок у горлi. Почасти через те, що, дивлячись на усмiхненого хлопчину в рятiвному жилетi, нiкому й на думку не спаде, що вiн скiнчить свое життя у контейнерi з кулею у скронi. Почасти тому, що знiмок нагадував йому про Олега, котрий часом, забувшись, кликав його татом. Чи багато часу знадобиться йому, щоб називати батьком Матiаса Лунн-Хельгесена?

– Бiргер, мiй чоловiк, зазвичай ходив шукати його, коли хлопець зникав на кiлька днiв, – вела далi Пернiлла Голмен. – Хоча я просила його припинити шукати, не могла бiльше стерпiти присутностi Пера.

– Чому? – швидко спитав Харрi. Решта зачекае.

Бiргер Голмен поiхав у ритуальне бюро, розповiла вона, коли Харрi не попередивши подзвонив у дверi.

Вона схлипнула:

– Чи ви колись мешкали в однiй квартирi з наркоманом?

Харрi не вiдповiв.

– Вiн крав усе, що втрапляло пiд руку. Ми мовчали. Себто Бiргер мовчав, вiн з нас двох найбiльш люблячий з батькiв. – Вона скривила тремтячi губи, силкуючись посмiхнутися. – Вiн завжди й у всьому був на боцi Пера. Аж до того дня цiеi осенi, коли Пер почав менi погрожувати.

– Погрожувати?

– Так. Мало не вбив мене. – Пернiлла Голмен, дивлячись на свiтлину, протирала скло, нiби воно забруднилося. – Зранку Пер подзвонив у дверi, я не хотiла впускати його, адже була сама удома. Вiн плакав i благав, але я вже навчена його iграми, тож не вiдчинила дверей. Пiшла на кухню, сiла. Гадки не маю, як Пер змiг увiйти, але раптом вiн став передi мною з пiстолетом у руцi.

– З тим, яким вiн…

– Гадаю, так.

– Далi.

– Вiн наказав менi вiдчинити шафу, де лежали моi коштовностi. Та дещиця, що ще лишилась, адже решту вiн уже давно повиносив. Потiм пiшов геть.

– А ви?

– Я? У мене нерви не витримали. Коли повернувся Бiргер, вiн вiдвiз мене у лiкарню. – Вона знову схлипнула. – Там навiть лiки менi вiдмовилися дати. Мовляв, уже досить.

– Якi лiки?

– А ви як гадаете? Заспокiйливе. Досить! Якщо через сина щоночi не спиш, боячись, що вiн повернеться… – Вона не доказала, затулила рукою губи. На очах виступили сльози. Потому прошепотiла так тихо, що Харрi заледве почув. – Часом жити несила…

Харрi кинув оком на нотатник – вiн не занотував анi слова, але подякував:

– Спасибi.

– One night, is that correct, Sir?[7 - На добу, адже так, сер? (англ.)] – спитала дiвчина-адмiнiстратор за стiйкою у готелi «Скандiя», що бiля Центрального вокзалу в Осло, не вiдводячи очей з замовлення на монiторi комп’ютера.

– Yes, – вiдповiв чоловiк.

Вона зауважила, що на ньому бежеве пальто. З верблюжоi шерстi. Чи штучноi.

Довгi, пофарбованi червоним лаком нiгтi, нiби наляканi таргани, пробiгли клавiатурою. Штучна верблюжа шерсть у зимовiй Норвегii. Чом би й нi. Вона бачила на фото верблюдiв у Афганiстанi, а ii друг писав та розповiдав, що морози там не слабшi за норвезькi.

– Will you pay by VISA or cash, Sir?[8 - Платитимете карткою чи готiвкою, сер? (англ.)]

– Cash.

Вона поклала на стiйку реестрацiйний бланк та ручку, попросила паспорт.

– No need, – мовив вiн. – I will pay now.[9 - Немае потреби. Я заплачу просто зараз (англ.).]

Вiн розмовляв англiйською майже як британець, хоча щось у тому, як вiн вимовляв приголоснi, наштовхувало на думку про Схiдну Європу.

– Все-таки прошу паспорт, пане. Мiжнароднi правила.

Вiн погiдливо кивнув, простягаючи iй тисячну купюру та паспорт. Republika Hrvatska. Мабуть, одна з новоутворених держав на Сходi. Адмiнiстраторка полiчила решту, поклала у касу тисячну банкноту, нагадавши собi перевiрити купюру проти свiтла, коли пожилець пiде. Вона намагалася дотримувати певного стилю, хоча поки що працювала у готелi середнього рiвня. Утiм, цей чоловiк не скидаеться на афериста, радше мае вигляд… вигляд кого? Вона вiддала йому пластикову картку-ключ, назвала поверх, показала, де лiфт, повiдомила, коли можна поснiдати й коли треба виiжджати з номера.

– Will there be anything else, Sir?[10 - Щось iще, сер? (англ.)] – процвiрiнькала вона, чудово усвiдомлюючи, що ii англiйська та манери занадто добрi для цього готелю. Незабаром вона пiде у кращий готель. А якщо не вийде, стане менш послужливою.

Кахикнувши, вiн спитав, де е найближча phone booth.

Вона пояснила, що телефонувати можна просто з номера, але вiн захитав головою, мовляв, нi.

Адмiнiстраторка замислилась. Через мобiльний зв’язок таксофони майже зникли з Осло, але неподалiк, на Ернбанеторг, один, безперечно, ще зберiгся. Насправдi, шапкою докинути, але вона, добувши маленьку карту, намалювала маршрут, усе пояснила. Просто як у «Редiсонi» чи рештi висококласних готелiв. Звiвши на нього очi, щоб переконатись, що вiн зрозумiв, вона на мить знiяковiла, сама не знати чому.

– Прорвемося, Халворсене!

Вигукнувши звичне привiтання, Харрi залетiв у iхнiй спiльний кабiнет.

– Два повiдомлення, – доповiв Халворсен. – Тебе кличе до себе новий комiсар. А ще до тебе телефонувала якась жiнка. З вельми приемним голосом.

– Невже? – Харрi кинув пальто у бiк вiшалки. Воно впало на долiвку.

– Господи, – не втримався Халворсен, – невже нарештi упорався?

– Ти про що?

– Ти знову кидаеш одяг на вiшалку. Й вигукуеш «прорвемося!». Але ж не вчиняв так, вiдколи Ракель… – Халворсен змовк, зауваживши застережний погляд Харрi.

– Чого хотiла та жiнка?

– Надати тобi iнформацiю. Їi звати… – Халворсен попорпався у жовтих папiрцях на столi. – Мартiна Екхоф.

– Не знаюся з такою.

– Зi «Сторожовоi Вежi».

– А-а!

– Вона казала, що попитала людей, i нiхто не чув, щоб Пер Голмен завинив кому-небудь грошi.

– Невже? Мабуть, треба зателефонувати iй та спитати, чи немае новин.

– Менi теж таке спало на думку, я спитав ii телефон, але вона вiдповiла, що iй бiльше немае чого додати.

– Гаразд. Добре. Пречудово.

– Хiба? Чому тодi так захвилювався?

Харрi, нахилившись, пiдняв пальто, але на вiшалку не повiсив, а знов нап’яв на себе.

– А як же комiсар…

– Доведеться йому зачекати.

Брама у контейнерному складi була розчинена, але табличка недвозначно сповiщала, що в’iзд заборонено й що стоянка розташована за межею територii складу. Харрi почухав укушену литку, глянув на довгу прогалину мiж контейнерами й заiхав у ворота. Контора охоронця розташовувалась у будiвлi, зведенiй, як казарми, котру за останнi три десятирiччя регулярно добудовували. Й то було недалеко вiд правди. Залишивши автiвку бiля входу, Харрi легко подолав останнi кiлька метрiв.

Поки вiн пояснював причину своеi появи та розповiдав про вчорашню пригоду, охоронець сидiв мовчки, вiдхилившись на спинку крiсла, заклавши руки за голову, й жував сiрника.

Сiрник – едине, що рухалось на обличчi охоронця. Але, як видалось Харрi, коли вiн почув про двобiй з собакою, на його губах промайнула посмiшка.

– Чорний метцнер, – мовив охоронець. – Родич родезiйського риджбека. Тiльки я маю такого у всiй Норвегii. Чудовий охоронець пес. Ще й негавкiтливий.

– Це я зауважив.

Сiрник весело пiдскочив.

– Метцнер – мисливський пес, вiн пiдкрадаеться до здобичi. Щоб не сполохати.

– Себто ви кажете, що вiн хотiв мене… з’iсти?

– Ну так уже й з’iсти. – Охоронець не вдавався до подробиць й невиразно дивився на Харрi, охопивши потилицю сплетеними долонями. Харрi спало на
Страница 14 из 25

думку, чи то у чоловiка завеликi руки, чи то голова замала.

– Отже, у той час, як за нашими припущеннями, було убито Пера Голмена, ви нiчого не бачили й не чули?

– Убито?

– Коли вiн застрелився. Нiчого не бачили й не чули?

– Взимку охорона сидить у будiвлi. А метцнер, як я вже згадував, пес негавкiтливий.

– Чи слушно це? Я про те, що пес не здiймае тривогу?

Охоронець знизав плечима:

– Вiн робить свою справу, а ми сидимо у теплi.

– Але пес не знайшов Пера Голмена, коли той пролiз на склад.

– Дiлянка складу чималенька.

– А згодом?

– Ви про труп? Але ж тiло задубiло на камiнь. Та й мерцями метцнер не цiкавиться, вiн бере живу здобич.

Харрi здригнувся.

– У полiцейському звiтi зазначено, що, за вашими словами, Пера Голмена ви ранiше нiколи тут не бачили.

– Саме так.

– Я заходив до його матерi й взяв у неi сiмейну свiтлину. – Харрi поклав знiмок на стiл перед охоронцем. – Погляньте й напевне скажiть менi, що ви нiколи ранiше не бачили цього чоловiка.

Охоронець опустив очi. Перекинув сiрника у куточок рота, хотiв щось сказати, але раптом завмер. Вийняв руки з-за потилицi, схопив знiмок. Довго вдивлявся.

– Еге ж. Помилився я. Бачив я його тут улiтку. Важко вгадати… у тому, хто лежав у контейнерi.

– Цiлком вас розумiю.

За кiлька хвилин, вже збираючись йти, Харрi спочатку ледь вiдчинив дверi й визирнув надвiр. Охоронець засмiявся:

– Удень собаку замкнено. До того ж, метцнер мае вузькi зуби, рана швидко загоiться. Спочатку я мав на думцi придбати кентуккського тер’ера. Вiн мае iкла, мов пилка. Поталанило вам, iнспекторе.

– Гаразд, – мовив Харрi. – Будьте готовi, невдовзi до вас навiдаеться наша спiвробiтниця й вашому бровковi доведеться укусити дещо iнше.

– То що? – спитав Халворсен, тихенько об’iжджаючи снiгозбиральну машину.

– Собацi дадуть вкусити щось м’яке, на кшталт глини, – сказав Харрi. – Потiм Беата зi своiми кримiналiстами залле вiдбиток гiпсом, той застигне, й вийдуть нiби собачi щелепи.

– Он воно як… І цього стане, щоб довести, що Пера Голмена убили?

– Нi.

– Ти наче казав…

– Я казав, що саме це менi й потрiбно, щоб довести убивство. The missing link[11 - Ланка, якоi бракуе (англ.).] у низцi доказiв.

– А решта ланок якi?

– Звичайнi. Мотив, знаряддя убивства i привiд. Тут звертай праворуч.

– Не второпаю. Ти казав, що пiдозра грунтуеться на тому, що Пер Голмен використав лещата, щоб пройти на склад?

– Я казав, що я цим здивований. А якщо точнiше: пропащий героiновий наркоман шукае собi притулку в контейнерах, але водночас з тим мiркуе так тверезо, що загодя приносить лещата, щоб зламати браму. От я й почав копати глибше. Паркуйся отут.

– Не розумiю, як ти можеш стверджувати, що знаеш винного?

– Мiркуй самотужки, Халворсене, адже ти знаеш усi факти.

– Не терплю оцих твоiх вивертiв.

– Я лише прагну, щоб ти став гарним полiцейським.

Халворсен кинув косим оком на старшого колегу – чи не кпинить? Обое вийшли з авто.

– Замикатимеш чи нi? – спитав Харрi.

– Замок уночi замерз. Вранцi я зламав ключа. Й давно ти знаеш винного?

– Певний час.

Вони перетнули вулицю.

– Знайти, хто – це найпростiше. Пiдозрюваний очевидний. Чоловiк. Кращий друг. Чоловiк з гарною репутацiею. Але аж нiяк не дворецький. Клопiт не у цьому, а в iншому – як довести те, що вiдчуваеш чуттям давним-давно. – Харрi натиснув на домофонi кнопку з написом «Голмен». – Саме це ми зараз i робитимемо. Дiстанемо шматочок мозаiки, який оберне на око незв’язну iнформацiю у мiцний ланцюг доказiв.

З динамiка почулося: «Слухаю».

– Це Харрi Холе з полiцii. Чи ми можемо зайти?

Замок задзижчав.

– І дiяти треба швидко, – застерiг Харрi. – Бiльшiсть убивств розкривають або у першi двадцять чотири години, або не розкривають узагалi.

– Дякую, я це вже чув, – вiдповiв Халворсен.

Бiргер Голмен чекав на них на сходовому майданчику.

– Заходьте, – мовив вiн i пiшов уперед у вiтальню.

Бiля дверей у лоджiю стояла ще не прикрашена по-рiздвяному ялинка.

– Дружина вiдпочивае, – мовив Бiргер Голмен, випереджаючи Харрi, поки той не спитав.

– Ми неголосно, – мовив Харрi.

Бiргер Голмен зажурено посмiхнувся:

– Вона не прокинеться.

Халворсен кинув на Харрi стрiмкий погляд. Той гмикнув.

– Мабуть, випила заспокiйливе?

Бiргер Голмен кивнув:

– Завтра похорон.

– Звiсно, це важке випробування. Але дякую за фото.

Харрi поклав на стiл свiтлину: Пер Голмен сидячи й батьки обабiч. Захищають. Чи, якщо глянути з iншого боку, утримують пiд вартою. У кiмнатi запала тиша. Бiргер Голмен почухав передплiччя пiд сорочкою. Халворсен нахилився у крiслi уперед, потiм вiдхилився назад.

– Чи ви добре обiзнанi у тому, що таке наркозалежнiсть, Голмене? – спитав Харрi, не пiдводячи на чоловiка очей.

Бiргер Голмен зморщив чоло.

– Моя дружина лише випила снодiйне, але з цього не випливае, що я…

– Я маю на увазi не вашу дружину. Можливо, ii ви зможете порятувати. Я про вашого сина.

– Ну, дещо знаю, певна рiч. Вiн сидiв на героiнi, й у цьому було його горе. – Вiн хотiв щось додати, але передумав. Не зводив очей зi свiтлини на столi. – Наше спiльне горе.

– Безсумнiвно. Але якби ви добре зналися на тому, що таке наркозалежнiсть, ви б розумiли, що вона пригнiчуе решту.

Голос Бiргера Голмена раптом обурено затремтiв:

– Чи ви гадаете, iнспекторе, що я не свiдомий цього? Гадаете… що моiй дружинi… вiн. – Його душили сльози. – Рiднiй матерi…

– Я знаю, – вiдповiв Харрi, – але наркотик важливiший за матiр, важливiший за батька. За саме життя. – Харрi зiтхнув. – І за смерть.

– Я геть виснажений, iнспекторе. Скажiть, чого вам треба?

– За аналiзом кровi, ваш син помер не вiд дози. Тобто йому було дуже зле. А коли героiновий наркоман почуваеться зле, вiн так конче потребуе «рятiвноi» дози, що спроможний погрожувати навiть рiднiй матерi, аби лише добути наркотик. Саме наркотик, а не кулю у скроню, укол у передплiччя, у шию, у пах чи в будь-яке iнше мiсце, де е чиста вена. Вашого сина знайшли зi шприцом та пакетиком героiну, Голмене. Вiн не мiг застрелитися. Через те, що найважливiшим для нього був наркотик. Над усе… навiть над…

– …смерть. – Бiргер Голмен сидiв, обхопивши голову руками, але голос у нього лунав виразно. – Отже, ви вважаете, що мого сина вбили. Чому?

– Сподiваюся, ви нам поясните.

Бiргер Голмен не вiдповiв.

– Бо вiн погрожував iй? – спитав Харрi. – Бо треба убезпечити дружинi спокiй?

Голмен пiдняв голову.

– Ви про що?

– Упевнений, що ви тинялися неподалiк Плати, чекаючи. А коли вiн явився й придбав дозу, пiшли за ним слiдом. На склад контейнерiв. Адже вiн ночував саме там, коли не мав iншого прихистку.

– Я про це нiчого не знаю. Це нечувано, я…

– Та знали ви, знали. Я показав охоронцевi свiтлину, й вiн упiзнав чоловiка, про якого я спитав.

– Пера?

– Нi, вас. Ви приходили туди улiтку. Питали, чи можна пошукати сина у порожнiх контейнерах.

Голмен не зводив з Харрi очей, а той вiв далi:

– Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дiстатися на склад, порожнiй контейнер – цiлком придатне для наркомана мiсце, щоб звести рахунки з життям, та ще й нiхто не зауважить та не почуе, як ви стрiлятимете. Із пiстолета, який, як пiдтвердить мати Пера, був при ii синовi.

Халворсен не зводив погляду з Бiргера Голмена, тримався напоготовi, але той навiть не намагався що-небудь робити. Вiн лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почiсуючи передплiччя.

– Ви нiчого
Страница 15 из 25

не доведете, – вiдповiв Голмен, наче аж iз жалем.

Харрi розвiв руками. У тишi, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвiночкiв з вулицi.

– А що, свербить? Несила терпiти?

– Та пусте.

– Можна глянути просто тут, а можна у вiддiлку. Обирайте, Голмене.

Дзвiночки лунали щомить голоснiше. Сани? У центрi мiста? Халворсен мав невiдступне передчуття, що ось-ось пролунае вибух.

– Гаразд, – згодився Голмен, розстiбаючи сорочку й закочуючи рукав.

На бiлому волохатому передплiччi виднiлися двi малесенькi зашкарублi вавки. А шкiра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.

– Повернiть руку, – попросив Харрi.

Така сама вавка, але однiсiнька, була з внутрiшнього боку передплiччя.

– Страшенно сверблять собачi укуси, еге ж? – мовив Харрi. – А надто за десять-чотирнадцять днiв, коли починають затягуватися. Таке менi лiкар у травмопунктi сказав, застерiгши, щоб не розчiсував вавок. Не варто б i вам розчiсувати, Голмене.

Голмен порожнiм поглядом дивився на власну руку.

– Справдi?

– Три дiрочки вiд зубiв. Прислужившись злiпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складi. Сподiваюся, ви легко вiдбилися.

Голмен захитав головою:

– Я не хотiв… Я лише прагнув визволити ii…

Дзвiночки на вулицi враз затихли.

– Чи ви визнаете себе винним? – мовив Харрi, роблячи знак Халворсену, котрий враз полiз у внутрiшню кишеню, але анi ручки, анi аркуша паперу там не знайшов. Харрi завiв очi пiд лоба й поклав на стiл свого нотатника.

– Вiн казав, що вкрай змучився. Що йому несила бiльше терпiти. Я знайшов йому мiсце у Притулку. Лiжко та триразове харчування за тисячу двiстi крон на мiсяць. Й за мiсяць-два його обiцяли взяти у програму лiкування метадоном. Потому вiн знов зник, а коли я зателефонував у Притулок, менi сказали, що вiн утiк, не заплативши за помешкання, а згодом… згодом вiн заявився до нас. З пiстолетом.

– Й тодi ви наважились?

– Вiн уже був пропащим. Я втратив сина. Я не мiг дозволити, щоб вiн забрав ii з собою.

– Як ви знайшли його?

– Не на Платi. Я знайшов його бiля «Ейки», сказав, що хочу придбати у нього пiстолет. Зброя була при ньому, вiн показав пiстолет i хотiв зразу отримати грошi. Але я вiдповiв, що при собi грошей не маю, мовляв, зустрiньмося бiля задньоi брами контейнерного складу наступного вечора. Знаете, а менi втiшливо, що ви… що я…

– Скiльки? – спитав Харрi.

– Перепрошую?

– Скiльки ви мали намiр заплатити?

– П’ятнадцять тисяч крон.

– І…

– Вiн прийшов. Виявилось, що набоiв у нього немае i, як вiн сам зiзнався, взагалi не було.

– Але ви, певна рiч, завбачили це, та ще й калiбр стандартний, тож добути набоi було неважко, адже так?

– Авжеж.

– Спочатку ви заплатили йому?

– Що?

– Нiчого, пусте.

– Зрозумiйте мене, це завдавало страждань не лише нам з Пернiллою. Для Пера теж кожен день був пекельним. Мiй син уже помер й лише чекав, аби хтось зупинив йому серце, котре нiяк не спиняло биття. Чекав…

– Спасителя.

– Так. Саме так. Спасителя.

– Але ж це не ваша справа, Голмене.

– Так. Це справа Господня. – Голмен, опустивши голову, щось пробурмотiв.

– Як ви сказали?

Голмен пiдвiв голову, але погляд його блукав у просторi, нi на чому не спиняючись.

– Але якщо Господь не робить своеi справи, ii мусить зробити хтось замiсть нього.

На вулицi брунатнi сутiнки повили жовтi лiхтарi. Коли випадав снiг, в Осло навiть уночi було ясно. Звуки були нiби загорненi у бавовну, а снiг поскрипував, мов феерверк удалинi.

– Чому ми не забрали його? – спитав Халворсен.

– Вiн не замiрюеться тiкати, натомiсть мае дещо розповiсти дружинi. За годину-двi пошлемо за ним машину.

– А вiн просто-таки артист.

– Невже?

– Але ж ридав, коли ти повiдомив про синову смерть, хiба нi?

Харрi замислено захитав головою:

– Тобi ще чимало треба вчитися, Молодший.

Халворсен спересердя ко5пнув снiг.

– То просвiти мене, о наймудрiший.

– Вбивство – це такий винятковий вчинок, що люди витiсняють його зi свiдомостi, сприймаючи як напiвзабуте жахiття. Я чимало разiв бачив таке. Лише коли про це розповiсть iнша особа, убивця, врештi, усвiдомлюе, що це iснуе не лише у його головi, а трапилось насправдi.

– Еге ж. Утiм, все одно холоднокровний добродiй.

– Хiба ти не зауважив, що вiн геть розчавлений. Певно, Пернiлла мала рацiю, кажучи, що з них двох саме вiн любив сина бiльше.

– Любив? Убивця? – Голос у Халворсена мало не зiрвався вiд обурення.

Харрi поклав руку йому на плече:

– Помiркуй сам. Хiба це не найбiльший прояв кохання – пожертвувати рiдним сином?

– Але ж…

– Я розумiю, що у тебе на думцi, Халворсене. Призвичаюйся, хлопчику, що такi моральнi парадокси сповнюватимуть кожен день твого життя.

Халворсен торкнув незамкненi дверцята, але вони намертво примерзли. Несподiвано роздратовано вiн смикнув дверцята, й тi, затрiскотiвши, розчинилися, а гумова прокладка так i лишилася у проймi.

Вони посiдали в авто, Харрi спостерiгав, як Халворсен повертае ключ запалення, а другою рукою доволi сильно ляскае себе по лобi. Двигун заревiв.

– Халворсене… – повiв Харрi.

– Хай там як, а справу розкрито, комiсар зрадiе, – голосно промовив Халворсен, кермуючи на дорогу просто перед вантажiвкою, що пищала. Потiм показав змерзлий середнiй палець у люстерко. – Тож звеселiмося трошки. – Опустивши руку, вiн знову ляснув себе по лобi.

– Халворсене…

– Що таке? – пробурмотiв той.

– Припаркуй авто на узбiччi.

– Що?

– Паркуйся.

Халворсен загальмував на узбiччi, бiля тротуару, вiдпустив кермо й порожнiм поглядом прикипiв до вiтрового скла. Поки вони гостювали у Голменiв, скло вкрилося морозними вiзерунками. Халворсен голосно дихав, його груди рiзко здiймались та опускались.

– Часом хочеться послати таку роботу до бiсовоi матерi, – мовив Харрi. – Не переймайся.

– Не перейматимусь, – вiдповiв Халворсен, дихаючи так само важко.

– Ти сам собою, а вони – самi собою.

– Так.

Харрi поклав долоню на спину Халворсену, зачекав. За кiлька хвилин вiдчув, що колега став дихати спокiйнiше.

– Молодець, – мовив Харрi.

Обидва мовчали, поки машина, маневруючи у потоцi пообiднього транспорту, котилася у Грьонланн.

Роздiл 7

Вiвторок, 15 грудня. Анонiмнiсть

Вiн височiв на найвищому мiсцi найжвавiшоi вулицi Осло, котра носила iм’я шведсько-норвезького короля Карла Юхана, – Карл-Юханс-гате. Вiн запам’ятав план мiста, який взяв у готелi, й знав, що будiвля, обриси котроi виднiлися на заходi, – то королiвський палац, а на сходi – Центральний вокзал.

Вiн сiпнувся.

Високо на стiнi палав червоний неоновий термометр, що сповiщав про мороз, й вiд найменшого поруху повiтря вiдчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, котрим вiн досi був цiлком задоволений, а надто через те, що придбав його у Лондонi за помiрною цiною.

Годинник бiля термометра показував 19:00. Вiн попростував на схiд. Обставини нiби вдало складаються. Темно, люди сунуть хмарою, вiдеокамери лише бiля двох банкiв, та й тi повернутi на iхнi ж таки банкомати. Метро вiн вже вилучив з перелiку шляхiв вiдступу, позаяк там, певно, купа камер спостереження та дещиця народу. Осло, виявляеться, менше, нiж вiн гадав.

Вiн зайшов у крамничку одягу, де вподобав блакитну вовняну шапку за сорок дев’ять крон та вовняний жакет за двi сотнi, але змiнив думку, зауваживши тоненький дощовик за сто двадцять. Одягаючи його у примiрочнiй, вiн помiтив, що
Страница 16 из 25

пастилки дезодоранту з Парижа так i лежали у його кишенi, розламанi, подекуди розкришенi на порошинки.

За сотню метрiв вулицею, лiворуч, розташовувався ресторан. Найперше вiн переконався, що у гардеробi – самообслуга. Чудово, воно й простiше. Пройшов у залу. Напiвзалюднена. Добрий огляд. З того мiсця, де вiн стоiть, видно всi столики. Поряд вирiс офiцiант, й вiн замовив на завтра на шосту столик бiля вiкна.

Перш нiж пiти, перевiрив туалет. Примiщення вiкон не мае. Себто единий запасний вихiд – через кухню. Незле. Звiсно, iдеальних мiсць не трапляеться, та й не надто ймовiрно, щоб йому знадобився iнший шлях вiдступу.

Вийшовши з ресторану й кинувши погляд на годинник, вiн вулицею для пiшоходiв попростував до вокзалу. Люди дивилися пiд ноги та убiк. Маленьке мiсце, утiм, надiлене по-столичному холодною вiдчуженiстю. Добре.

На перонi експресу, який iшов у аеропорт, вiн знов глянув на годинник. Вiд ресторану шiсть хвилин ходи. Потяги йшли що десять хвилин й за дев’ятнадцять хвилин вже були в аеропорту. Отже, можна сiсти на потяг о 19:20 й вже о 19:40 бути на мiсцi. Прямий рейс до Загреба о 20:10. У кишенi вiн вже мав квиток, придбаний безпосередньо у компанii САС.

Цiлком задоволений, вiн, вийшовши з нового вокзального термiналу, зiйшов сходами пiд скляний дах, де колись, безперечно, був дебаркадер, а наразi понатикано крамниць, й вийшов на майдан. Йорнбанеторг – так було зазначено на мапi. Посеред майдану, втричi бiльший за природнi розмiри, красувався величезний тигр, що завмер у русi, помiж трамвайних рейок, машин та натовпу людей. Але телефонiв-автоматiв нiде немае, хоч адмiнiстраторка казала iнакше. Наприкiнцi майдану, бiля навiсу, стояла юрба людей. Вiн наблизився. Дехто балакав, нахиливши одне до одного вкритi каптурами голови. Можливо, мешкають в одному районi, по сусiдству, й чекають на той самий автобус. Щоправда, йому вони скидалися на дещо iнше. Вiн зауважив, як худорлявi постатi передають щось iз рук у руки, поспiшаючи геть, горблячись вiд шпаркого вiтру. Збагнув, у чому рiч. Адже ж бачив, як продають героiн – i у Загребi, й у iнших европейських мiстах, хоча нiде не торгували так неприховано, як тут. Й збагнув, на що це йому скидалося. Невеличкi купки людей, у яких вiн i сам колись стояв, коли пiшли серби. Бiженцi.

Але згодом автобус таки пiд’iхав. Бiлого кольору. Зупинився трохи далi за навiсом. Дверi розчинилися, але нiхто не сiдав у автобус. Звiдти вийшла дiвчина у формi, котру вiн враз упiзнав. Армiя спасiння. Вiн уповiльнив крок.

Дiвчина пiдiйшла до жiнки й допомогла iй зiйти в автобус. Слiдом за ними увiйшли двое чоловiкiв.

Вiн зупинився, спостерiгаючи за ними. Випадковiсть, мiркував вiн, не бiльше й не менше. Вiн вiдвернувся. На стiнi невеличкоi каплички побачив три таксофони.

За п’ять хвилин вiн уже повiдомив iй у Загреб, що у нього все добре.

– Останне завдання, – повторили у слухавцi.

А Фред розповiв, що на стадiонi «Максимар» блакитнi леви, «Динамо»-Загреб, граючи проти «Рiеки», пiшли на перерву, ведучи у рахунку 1:0.

Розмова коштувала 15 крон. На капличковому годиннику показувало 19:25. Пiшов зворотний вiдлiк.

Група зiбралася у парафiяльному будинку при церквi Вестре-Акер.

Високi замети обрамляли щебеневу стежину, що йде до цегляного будиночка на схилi бiля цвинтаря. У голому примiщеннi зi стiльцями уздовж стiн та довгим столом зiбралося чотирнадцятеро людей. На перший погляд, можливо, складалося враження, що тут вiдбуваеться зiбрання житлового кооперативу, адже за обличчями, статтю, вiком та одягом не можна було визначити, що то за люди. Вiд вiкон та лiнолеуму долi вiдбивалося рiзке свiтло. Зiбрання тихцем перемовлялося, крутячи у руках картоннi стаканчики. Гучно зашипiла вiдкоркована пляшка «Феррiса».

Рiвно о 19:00 чиясь рука задзеленчала дзвiночком, усi розмови постихали. Всi звернули погляди на жiнку рокiв тридцяти п’яти. Вона теж дивилася просто у вiчi, не боячись. Тонкi губи пiдмальованi помадою, тому видавалися м’якiшими, густi довгi бiлявi коси зiбранi простенькою застiбкою, великi руки спокiйно лежали на столi. Витончена жiнка, така, що мае привабливi риси обличчя, але iй бракуе шарму, аби, за норвезькою мiркою, назвати ii чарiвливою. Вона випромiнювала стриманiсть i силу, а владний голос, що за мить сповнив кiмнату, ще й посилив це враження.

– Доброго дня, мене звати Астрiд, я алкоголiчка.

– Привiт, Астрiд! – в один голос вiдповiли присутнi.

Астрiд нахилилася до книги, що лежала перед нею на столi, й почала читати:

– Єдина умова членства у Спiльнотi анонiмних алкоголiкiв – це прагнення кинути пити.

Вона вела далi, а тi, що сидiли за столом, знаючи напам’ять усi дванадцять заповiдей, ворушили губами. Коли вона замовкала, переводячи подих, згори лунали спiви, – там репетирував церковний хор.

– Тема на сьогоднi – перша сходинка – така: «Ми визнаемо, що були слабкi перед алкоголем i не мали бiльше змоги упоратися з власним життям». Я почну й висловлюватимусь коротко, бо, гадаю, покiнчила з першою сходинкою.

Астрiд зiтхнула i криво усмiхнулася.

– Я не п’ю вже сiм рокiв, але щодня, прокинувшись, найперше, що я кажу собi, – я алкоголiчка. Моi дiти про це не знають, гадають, мама просто дуже легко п’янiла й припинила пити, бо ставала дуже злою. У моему життi для збереження рiвноваги потрiбна слушна частка правди й слушна частка брехнi. Все може полетiти шкереберть, але я живу одним днем, уникаю першоi випивки й наразi працюю над одинадцятою сходинкою. Дякую вам.

– Дякуемо, Астрiд, – гримнуло зiбрання й заплескало у долонi, а нагорi у цей час прославляли Господа.

Вона кивнула високому чоловiковi з коротко пiдстриженим волоссям, лiворуч вiд себе.

– Привiт, мене звати Харрi, – мовив вiн хрипким голосом. Тонка сiтка червоних прожилок на чималенькому носi свiдчила про багаторiчне, аж нiяк не тверезе життя. – Я – алкоголiк.

– Привiт, Харрi.

– Я тут новачок, це лише моя шоста зустрiч. Чи то сьома. Наразi я ще перебуваю на першiй сходинцi. Тобто знаю, що я алкоголiк, але гадаю, що тримаю себе пiд контролем. Отож, своею присутнiстю тут я нiби сам собi суперечу. Але я дав слово своему психологовi, друговi, котрий хоче менi лише добра. За його словами, якщо я спроможуся витримати першi кiлька тижнiв мiркувань про Бога та про духовнiсть, то побачу, що це дiе. Я гадки не маю, чи здатнi анонiмнi алкоголiки допомогти самi собi, але я ладен спробувати. Чом би й нi?

Вiн повернувся лiворуч, показуючи, що договорив. Хтось заплескав у долонi, але Астрiд перебила iх:

– Певно, ти вперше взяв слово пiд час нашого зiбрання, Харрi. Й це чудово. Але, оскiльки вже завiв про це мову, то, може, розповiси бiльше?

Харрi глянув на неi. І решта присутнiх теж. Методика забороняла тиснути на учасникiв групи. Астрiд дивилася йому просто у вiчi. Вiн i на минулих зустрiчах вiдчував ii погляд, але вiдповiв лиш раз. Змiряв ii нахабним всеохоплюючим поглядом з голови до п’ят, i то не один раз. Загалом побачене припало йому до душi, але найбiльше уподобав вiн те, що коли вiн глянув на неi наступного разу, вона густо зашарiлася. Й пiд час наступного зiбрання дивилася на нього, мов на порожне мiсце.

– Нi, дякую, – вiдповiв Харрi.

Несмiливi оплески.

Харрi покосував на неi, поки говорив його наступник.

Пiсля зiбрання вона спитала, де мешкае Харрi, й запропонувала його пiдвезти. Харрi завагався, а хор на другому поверсi у цей час наполегливо прославляв Господа.

За пiвтори години вони обое мовчки
Страница 17 из 25

випалювали по цигарцi, спостерiгаючи за димом, який забарвлював синiм вiдтiнком темряву в кiмнатi. Сире простирадло на вузькому лiжковi Харрi ще пашiло теплом, але через холод у кiмнатi Астрiд до самого пiдборiддя натягла тонку бiлу ковдру.

– Було чудово, – мовила вона.

Харрi не вiдповiв, гадаючи, що вона, мабуть, не питае.

– Я кiнчила. Першого ж разу. Це не…

– Отже, маеш чоловiка-лiкаря?

– Ти вже питав. Вiдповiдь незмiнна: так.

Харрi кивнув.

– Чи ти чуеш цей звук?

– Який звук?

– Цокання. Це твiй годинник?

– Я не маю годинника. Мабуть, твiй.

– Вiн електронний, не цокае.

Вона поклала руку йому на стегно. Харрi вилiз iз лiжка. Крижаний лiнолеум обпiк пiдошви.

– Хочеш води?

– М-м-м.

Харрi пiшов у ванну. Вiдкрив кран, глянув у дзеркало. Що там вона казала про самотнiсть у його очах? Вiн нахилився уперед, але побачив лише блакитну сiткiвку навколо маленьких зiниць й тонку сiтку прожилок на бiлках. Халворсен, зрозумiвши, що у них з Ракеллю все скiнчилось, сказав, що йому треба шукати втiх у iнших жiнок. Чи то пак, як вiн висловився, «витрахати» меланхолiю зi своеi душi. Але Харрi не мiг, та й не хотiв. Знав, що будь-яка жiнка, якоi вiн торкнеться, обернеться на Ракель. Йому треба забути, вигнати ii зi своеi кровi, а не зараджувати такою собi сексуальною метадоновою терапiею.

Утiм, можливо, вiн помиляеться, а Халворсен мае рацiю. Бо йому було добре. Справдi добре. Замiсть вiдчуття порожнечi, бо намагався угамувати одну жагу, утамовуючи iншу, вiн почувався сповненим життям. Й одночасно – знесиленим. Вона знесилила його. І йому сподобалось, як вона це робила. Може, й справдi все просто, i для нього так само?

Харрi, вiдступивши на крок назад, розгледiв власне тiло. За минулий рiк вiн схуднув. Поменшало жиру, але й м’язiв теж. Скидаеться тепер на батька. Імовiрно.

До кiмнати вiн повернувся з великою пiвлiтровою склянкою води, котру вони випили вдвох. Згодом Астрiд знов припала до нього. Спочатку ii шкiра видавалася вологою та холодною, але за мить вiн вiдчув ii тепло.

– А тепер розповiдай, – мовила вона.

– Про що розповiдати? – Харрi спостерiгав за димом, який, звиваючись, скидався на якусь лiтеру.

– Як ii звати? Адже уся справа у «нiй», чи не так?

Лiтера розтанула.

– Можливо.

Харрi спостерiгав, як вогонь зжирае цигарку, й розповiдав. Спочатку небагатослiвно. Жiнка, що лежить з ним поряд, – геть чужа, у спальнi зовсiм темно, слова, злетiвши з губ, розчинялися, вiн гадав, що, певно, саме так усе вiдбуваеться у сповiдальнi. Вихлюпуеш все iз себе. Чи то «вiдпускаеш», як кажуть на зiбраннях анонiмних алкоголiкiв. І вiн повiв розповiдь далi. Про Ракель, яка торiк виставила його за дверi, вирiшивши, що вiн одержимий гонитвою за «кротом» у полiцii, за Принцом. І про Олега, ii сина, котрого викрали просто з дитячоi i тримали у заручниках, коли Харрi нарештi наблизився на вiдстань пострiлу. Олег упорався, добре упорався, якщо зважати на обставини викрадення й на те, що Харрi просто на його очах убив викрадача у лiфтi на Кампенi. А ось для Ракелi все склалося гiрше. За два тижнi пiсля викрадення, дiзнавшись подробицi, вона сказала, що не бажае його бiльше бачити у своему життi. Радше – в Олеговiм життi.

Астрiд кивнула.

– Вона полишила тебе через шкоду, якоi ти iм завдав?

Харрi захитав головою.

– Через шкоду, якоi я ще не завдав. Поки що.

– Справдi?

– Я сказав iй, що справу закрито, але вона повторювала, що я одержимий, i це нiколи не минеться, допоки злочинцi гуляють на волi. – Харрi загасив цигарку в попiльничцi, що стояла на нiчному столиковi. – Не однi, то iншi. Що я повсякчас буду когось ловити. Й цей хтось повсякчас буде для них невiдступною загрозою. Для неi це занадто.

– Скорше, це вона одержима.

– Та нi. – Харрi посмiхнувся. – Вона мае рацiю.

– Невже? Поясни.

Харрi знизав плечима.

– Пiдводний човен… – повiв вiн, але не доказав, бо закашлявся.

– Пiдводний човен?

– Це вона так сказала. Я нiби пiдводний човен. Занурююсь туди, де темно, холодно й неможливо дихати, а на поверхню випливаю раз на два мiсяцi. Вона не прагне занурюватися туди зi мною. Цiлком слушно.

– Чи ти досi ii кохаеш?

Харрi вагався, чи до смаку йому, куди повернула iхня розмова. Вiн глибоко зiтхнув. У головi постала остання сварка з Ракеллю. Його власний голос, тихий, як завжди, коли вiн сердився чи боявся. «Пiдводний човен?»

І голос Ракелi: «Порiвняння, може, й не найбiльш вдале, але ти розумiеш…»

Харрi здiймае руки:

– Чому нi, чудовий образ. А цей твiй… лiкар? Хто вiн, авiаносець?

Вона йому роздратовано:

– Вiн геть не мае до цього стосунку, Харрi. Справа у нас. У тобi i менi. Й Олеговi.

– Будь ласка, не прикривайся Олегом.

– Не прикривайся…

– Ти використовуеш його як заручника, Ракель…

– Я? Використовую його як заручника? Хiба я викрадала Олега? Хiба я приклала йому до скронi пiстолет, коли тобi вкрай треба було утамувати власну жагу помсти?

Жили на ii шиi вип’ячуються, вона кричить, ii голос стае чужим, неприемним, голосовi зв’язки не витримують такого навантаження. Харрi йде, майже безшумно зачиняючи за собою дверi.

Вiн повернувся до Астрiд:

– Так, я кохаю ii. Чи ти кохаеш свого чоловiка-лiкаря?

– Так.

– Тодi чому?

– Вiн мене не кохае.

– Отже, ти мстишся йому.

Вона здивовано глянула на нього:

– Нi, просто менi самотньо. А ти менi подобаешся. Мабуть, причини у мене такi ж, як i в тебе. Чи ти сподiвався, що все складнiше?

Харрi розсмiявся:

– Нi-нi. Все гаразд.

– Як ти його вбив?

– Кого?

– А таких багато? Викрадача.

– Не мае значення.

– Може, й так, але я прагну почути… – Вона поклала долоню йому помiж ноги, приголубилась, прошепотiла: -…у подробицях.

– Немае сенсу.

– Помиляешся…

– Добре, але менi не до смаку…

– Припини! – роздратовано скрикнула вона, рiзко стиснувши йому прутень. Харрi глянув на неi. Блакитнi очi зблиснули жорстким блиском у темрявi. Вона поспiшно всмiхнулася, солодко додавши: – Будь ласочка…

За вiкном спальнi приморожувало дужче, дахи у районi Бiшлет потрiскували та стогнали, тодi як Харрi переповiдав все у подробицях, вiдчуваючи, як вона спершу заклякла, а згодом, врештi, промовила: «Досить. Я вже наслухалася».

Потому як вона пiшла, Харрi ще постояв у спальнi, прислухаючись до потрiскування. І цокання.

Потiм нахилився, щоб пiдняти пiджак, скинутий додолу укупi з рештою одежi, коли вони, у полонi пристрастi, стрiмко вдерлися у спальню. Й у кишенi знайшов те, що цокало. Прощальний подарунок вiд Б’ярне Мьоллера. Годинникове скло виблискувало.

Вiн засунув його у шухлядку нiчного столика, але цокання переслiдувало його на всьому шляху у краiну снiв.

Бiлим рушником з готелю вiн стер з деталей зброi зайве мастило.

Рух за вiкном просотувався усередину рiвним гудiнням, заглушуючи маленький телевiзор у кутку кiмнати, у якому було лише три канали iз зернистим зображенням, певно, норвезькi. Дiвчина-портье забрала у нього пiджак, пообiцявши, що його почистять до ранку. Вiн розклав деталi одна до одноi на розгорнутiй газетi. Коли вони попiдсихали, вiн зiбрав пiстолет, прицiлився у люстерко й натиснув на курок. Механiзм спрацював плавко, вiн вiдчув, як рух вiддаеться у руцi та плечi. Сухе клацання, холостий пострiл. Удавана страта.

Так вони намагалися розколоти Бобо.

У листопадi 1991-го, по трьох мiсяцях облоги та бомбардувань, Вуковар нарештi капiтулював. Коли серби увiйшли у мiсто, перiщив дощ. Укупi з залишками пiдроздiлу Бобо
Страница 18 из 25

– приблизно вiсьмома десятками до смертi зморених, зголоднiлих хорватських вiйськовополонених – вiн стояв у iхнiх лавах перед руiнами на тому мiсцi, де колись була головна вулиця. Серби наказали iм стояти «струнко», а самi поховалися по теплих наметах. Дощ перiщив як з вiдра, спiнюючи глину. За двi години люди почали падати. Лейтенант з пiдроздiлу Бобо полишив лави й хотiв допомогти тому, хто впав, але сербський рядовий, ще зовсiм хлопчина, вийшовши з намету, вистрiлив йому в живiт. Опiсля вже нiхто не рушив з мiсця, всi спостерiгали за зливою, що заступила навколишнi пагорби, сподiваючись, що лейтенант незабаром вже не кричатиме. Вiн сам заплакав, але враз почувся за спиною голос Бобо: «Не скигли». І вiн замовк.

Надвечiр, у сутiнках, пiд’iхав джип з вiдкритим дахом. Серби висипали з наметiв, поставали на варту. Вiн збагнув, що чоловiк на передньому сидiннi, ймовiрно, командувач, «кремiнь з ласкавим голосом» – так його прозвали. На задньому сидiннi, похнюпивши голову, сидiв якийсь чоловiк у цивiльному. Джип зупинивсь просто перед лавами полонених, i вiн, оскiльки стояв у першому ряду, почув, як командир наказав цивiльному глянути на полонених. Щойно чоловiк знехотя пiдвiв голову, вiн враз його упiзнав. Мiсцевий. З Вуковара. Батько одного з хлопчакiв з iхньоi школи. Чоловiкiв погляд ковзнув по лавах, дiстався до нього, але без натяку на упiзнання ковзнув далi. Командир, зiтхнувши, пiдвiвся у авто й зовсiм неласкаво загримiв:

– Хто з вас мае кодове iм’я Маленький Спаситель?

У лавах нiхто не ворухнувся.

– Не насмiлюешся вийти уперед, Mali spasitelj? Пiдiрвав дванадцять наших танкiв, залишив наших жiнок вдовами, а сербських дiтлахiв сиротами!

Вiн чекав.

– Ну-ну. А хто з вас Бобо?

Й цього разу нiхто не ворухнувся.

Командир глянув на штатського, котрий тремтливим пальцем тицьнув у Бобо, що стояв у другому ряду.

– Пiдiйди сюди!

Бобо наблизився до джипа та водiя, що стояв бiля авто. Коли Бобо, ставши «струнко», вiдав честь, водiй збив з нього кашкета просто у багно.

– Як випливае з радiопереговорiв, Маленький Спаситель пiд твоею орудою, – мовив комендант. – Коли твоя ласка, покажи менi його.

– Нiколи не чув нi про якого спасителя, – була вiдповiдь.

Командувач вдарив його рукiв’ям вiд пiстолета. З носа Бобо цiвкою потекла кров.

– Швидше! Я не хочу мокнути тут пiд дощем, крiм того, на мене чекае обiд.

– Я Бобо, капiтан хорватськоi арм…

Командувач кивнув водiевi, й той закинув Бобо голову назад так, що кров, котра цебенiла з рота та носа на червону хустку на шиi, змило дощем.

– Телепень! – гаркнув командувач. – Не iснуе нiякоi хорватськоi армii, е лише зрадники! Обирай: чи ми розстрiляемо тебе просто тут i зараз, чи ти зекономиш наш час. Все одно ми знайдемо його.

– А ти все одно нас розстрiляеш, – простогнав Бобо.

– Певна рiч.

– Чому?

Командувач повернув затвор пiстолета. З рукiв’я крапало. Вiн притулив дуло до скронi Бобо:

– Тому, що я сербський офiцер, а чоловiк мае поважати свою роботу. Чи ти готовий померти?

Бобо заплющився, на вiях висiли краплини дощу.

– Де Маленький Спаситель? Рахуватиму до трьох, потiм стрiлятиму. Раз…

– Я Бобо…

– Два!

– Капiтан хорватськоi армii, я…

– Три…

Навiть у гучному шумовi дощу сухе клацання пролунало оглушливо.

– Даруй, забув вставити обойму, – мовив серб.

Водiй подав йому обойму. Встромивши ii у рукiв’я, зарядив i знов звiв курок.

– Остання нагода! Один!

– Я… мiй пiдроздiл…

– Два!

– …перший пiхотний батальйон…

– Три!

Знов сухе клацання. Вуковаровець у джипi схлипнув.

– Дiдько, обойма порожня! Добре, нумо ще раз, iз добрими бойовими набоями?

Вийнявши обойму, вiн встромив iншу, смикнув затвор.

– Де Маленький Спаситель? Один!

Бобо пробурмотiв:

– «Oce na?… Отче наш…»

– Два!

Небо розiтнулось, дощ уперiщив стiною, нiби вiдчайдушно силкуючись зупинити те, що вiдбуваеться помiж людей, й, дивлячись на Бобо, вiн не витримав, уже був розтулив рота, щоб прокричати, що Маленький Спаситель – це вiн, лише вiн один – той, що потрiбен iм, а не Бобо, хай забирають його. Але цiеi митi по ньому пробiг погляд Бобо i вiдiйшов убiк, й у його очах вiн побачив лютий наказ, побачив, як Бобо замотав головою. Потому Бобо здригнувся, кулею розiрвало зв’язок душi та тiла, погляд його згас, став безживно-спорожнiлим.

У цю мить пiдбiг молодий серб, котрий поранив лейтенанта.

– Стрiлянина бiля лiкарнi! – випалив вiн.

Командувач вилаявся, зробив знак водiевi. За мить двигун заревiв, i джип зник у сутiнках. Вiн мiг би сказати сербам, що вони не мають причин перейматися. У лiкарнi немае хорватiв, якi мали змогу стрiляти. Вони всi знезброенi.

Бобо так i лежав обличчям у бруднiй багнюцi. Коли вже геть стемнiло й серби вже не могли нiкого помiтити зi своiх наметiв, вiн полишив лави, нахилився до вбитого капiтана, розв’язав вузол на червонiй хустцi й забрав ii.

Роздiл 8

Середа, 16 грудня. Вечеря

Восьма ранку, 16 грудня, день, якому судилося стати найхолоднiшим за останнi двадцять чотири роки, ще потопав у мороцi ночi. Харрi вийшов з управлiння, взявши у Герд пiд розписку ключi вiд квартири Тома Волера. Крокував, пiднявши комiрець пальта, а коли кашляв, звук нiби потопав у бавовнi, нiби повiтря загусло через холод, стало важким.

Ранковий час пiк, люди, тупцяючи тротуарами, поспiшали якнайскорiше опинитися у примiщеннi, але Харрi йшов широким кроком, трохи напруживши колiна, якщо часом гумова пiдошва на «док мартенсах» почне ковзатися на утоптанiй кризi.

Коли вiн увiйшов у парубоцьке помешкання Тома Волера у центрi мiста, небо за пагорбами Екеберга вже заяснiло. Пiсля смертi Волера квартира кiлька тижнiв стояла опечатаною, але пiд час обшуку не знайшли жодноi зачiпки, котра б привела до iмовiрних спiвучасникiв у контрабандi зброi. Принаймнi таке сказав начальник полiцii, повiдомляючи, що ця справа не е першочерговою через «два нагальнi розслiдування».

Харрi засвiтив свiтло у вiтальнi й знов вiдзначив, як по-особливому тихо в оселi покiйного. На стiнi перед канапою з блискучоi чорноi шкiри висiв вишуканий плазмовий телевiзор з великими, з метр заввишки, динамiками обабiч, котрi, безперечно, були частиною стереосистеми. Кiлька картин, що зображали синiх кубiчних страховиськ, Ракель називала таке лiнiйно-циркульним мистецтвом.

Вiн пройшов у спальню. У вiкно просотувалося сiре свiтло. Прибрано. На столi стоiть монiтор. Але системного блока немае. Мабуть, забрали перевiрити. Але вiн не бачив його серед доказiв, що зберiгаються в управлiннi. Власне, Харрi вiд цiеi справи вiдсторонили. Офiцiйна причина у тому, що через смерть Волера вiн був пiд слiдством, яке провадив вiддiл внутрiшньоi безпеки. Але його зборювало невiдступне вiдчуття, що комусь iз колег вкрай невигiдно, так би мовити, перевертати все камiння.

Вже збираючись полишити спальню, Харрi раптом щось почув.

У квартирi вже не було мертвоi тишi.

Вiддалене цокання лоскотало шкiру, й волосинки на шкiрi ставали дибки. Звук лунав iз шафи. Вiн завагався. Потiм розчинив дверцята. Просто за ними стояв розкритий картонний коробок. Вiн враз упiзнав куртку, котра тiеi ночi була на Томi Волерi. А на куртцi лежав цокаючи наручний годинник. Так само, як i тодi, коли Волер просунув руку у вiконце у лiфтових дверцятах, до них, а лiфт поiхав, вiдтявши йому кiнцiвку. Потому вони сидiли у лiфтi, а мiж ними долi лежала ця рука, воскова, безживна, нiби вiдтята у манекена, рiзнячись лише
Страница 19 из 25

однiею дрiбницею – на нiй був годинник. І цей годинник цокав, не бажаючи зупинятися, жив, достоту як у оповiдцi, яку батько читав йому у дитинствi, про серце убитого, яке невгамовно стукотiло, врештi звiвши убивцю з розуму.

Чiтке цокання, енергiйне, настирне. Таке добре запам’ятовуеш. Годинник «Ролекс». Важкий i, мабуть, жахливо дорогий.

Харрi зачинив шафу. Голосно тупаючи, пiшов до вхiдних дверей. Задзеленчав ключами, замикаючи дверi, й гарячково наспiвуючи щось, поки не опинився на вулицi, де все заглушив благословенний гуркiт транспорту.

О третiй по обiдi довгi тiнi вже спадали на будинок № 4 на Коммандер-Т. І. Егрiмс-плас, й у вiкнах штаб-квартири Армii спасiння свiтилося. О п’ятiй стало зовсiм темно, й ртуть у градусниках опустилася нижче мiнус п’ятнадцяти градусiв. Поодинокi приблуднi снiжинки падали на дах кумедноi автiвочки, у якiй чекала Мартiна Екхоф.

– Ну ж бо, тату, виходь, – бурмотiла жiнка, опасливо зиркаючи на шкалу акумулятора. Хтозна, як електромобiль – подарунок вiд королiвськоi родини – поводитиметься на морозi. Вона перебрала подумки все, що зробила перед тим, як залишити контору: виклала у Мережу повiдомлення про прийдешнi, а також скасованi службовi зiбрання, уточнила розклад чергування в автобусi-iдальнi, а також бiля кружки на Егерторг, прочитала коректуру листа-вiдповiдi у канцелярiю прем’ер-мiнiстра щодо щорiчного рiздвяного концерту в Концертному залi.

Дверцята авто розчинилися, впустивши холод та чоловiка з густим сивим волоссям пiд форменим кашкетом, iз найяснiшими блакитними очима, якi лишень знала Мартiна. Принаймнi у людей старших за шiстдесят. Не без зусиль вiн поставив ноги мiж панеллю приладiв та сидiнням.

– Можна iхати, – мовив вiн, струшуючи снiг з командирських вiдзнак, з яких випливало, що вiн е головним командувачем Армii спасiння у Норвегii. Його коротенька фраза пролунала жваво, невимушено-владно, природно для людей, котрi звикли, що iхнi накази завжди виконують.

– Пiзно ти, – мовила Мартiна.

– А ти просто янгол. – Батько погладив ii по щоцi, блакитнi очi вилискували енергiйнiстю та веселiстю. – Тепер треба поквапитись.

– Тату…

– Одну хвильку. – Вiн опустив вiконце. – Рiкарде!

Бiля входу до Храму, що розташовувався поряд, пiд одним дахом iз штаб-квартирою, стояв молодик. Вiн сiпнувся, поспiшив до них, клишоного загрiбаючи ногами й притиснувши лiктi до тулуба. Послизнувшись, мало не впав, але втримався на ногах. Пiдiйшов до авто, перевiв дух.

– Слухаю, командувачу.

– Клич мене Давидом, як решта, Рiкарде.

– Слухаюсь, Давиде.

– От тiльки не на кожному словi, будь ласка.

Погляд Рiкарда перескакував з командувача Давида Екхофа на його дочку Мартiну й назад. Двома пальцями вiн стер пiт з верхньоi губи. Мартiна часто мiркувала, як виходить, що у людини впрiвае одне й те саме мiсце, хай яка погода чи вiтер. Надто коли пiд час служби чи за iнших обставин вiн опинявся поруч неi, щось шепочучи, нiби кумедне, утiм, може, вона б справдi вважала його слова кумедними, якби не його погано приховувана нервовiсть та надто надокучлива присутнiсть. Та ще пiт на верхнiй губi. Часом, коли Рiкард сидiв поруч неi й навколо стояла тиша, вона чула, як вiн шарудiв, витираючи упрiлу губу. Але вiн не лише упрiвав, у нього дуже швидко вiдростала напрочуд густа щетина. Вранцi приходить у штаб-квартиру щойно поголений, як немовля, гладенький, а вже по обiдi бiла шкiра набувае сизого вiдтiнку, й увечерi вiн приходить на зiбрання, поголившись вдруге.

– Я пожартував, Рiкарде, – усмiхнувся Давид Екхоф.

Мартiна знала, що жартував батько геть незлобливо. Лише часом був неспроможний зрозумiти, що командуе людьми.

– Звiсно, – Рiкард удавано посмiхнувся. Нахилився до вiкна. – Привiт, Мартiно!

– Привiт, Рiкарде, – привiталася вона, удаючи, нiби розглядае шкалу акумулятора.

– Гадаю, ти спроможний менi прислужитися, – мовив командувач. – Останнiм часом дороги дуже скутi кригою, а на моему авто, попри те, що стоiть зимова гума, вона непошипована. Я б самотужки змiнив, але менi потрiбно у «Сторожову Вежу»…

– Знаю, – швидко промовив Рiкард. – Вечерятимете з мiнiстром соцiального захисту. Сподiваемося, що збереться чимало журналiстiв. Я розмовляв з шефом прес-служби.

Давид Екхоф стримано посмiхнувся:

– Втiшно, що ти у курсi справ. Але рiч у тiм, що мое авто стоiть тут, у гаражi, й добре було б поставити пошиповану гуму ще до того, як я повернуся. Збагнув?

– Де вона? У багажнику?

– Так. Але лише якщо не маеш нагальнiших справ. Я саме телефонував Юновi, вiн казав, що мае таку змогу…

– Нi, нi, – захитав головою Рiкард. – Я все зроблю. Не сумнiвайтеся… тее, Давиде.

– Певний?

Рiкард розгублено глянув на командувача.

– Тобто?

– Справдi не маеш нагальнiших справ?

– Справдi. Я радо. Полюбляю порпатися у машинах та…

– Змiнювати гуму?

У вiдповiдь на широку усмiшку командувача Рiкард лише мовчки кивнув.

Скло пiднялося, автiвка рушила, й Мартiна сказала батьковi, що, як на неi, недобре так використовувати службове завзяття Рiкарда.

– Ти, певно, маеш на увазi покiрнiсть, – одказав батько. – Не хвилюйся, любонько, це всього лише перевiрка.

– Перевiрка? Самовiдданостi? Чи страху перед авторитетом?

– Останне. – Командувач пирхнув. – Я балакав з Теа, Рiкардовою сестрою, й вона мимохiдь збовкнула, що Рiкардовi до завтра дуже кортить закiнчити з бюджетом. Якщо так, вiн мав би залишити гуму на Юна.

– То й що? Рiкард просто слухняний.

– Так, слухняний i тямущий. Працелюбний та серйозний. Я лише переконуюсь, чи вдосталь у ньому непохитностi та мужностi, потрiбних на важливiй керiвнiй посадi.

– Всi кажуть, що посаду отримае Юн.

Давид Екхоф ледве помiтно посмiхнувся, дивлячись на власнi руки.

– Он як. До речi, я цiную, що ти заступаешся за Рiкарда.

Мартiна дивилася на дорогу, але вiдчувала на собi батькiв погляд, коли вiн вiв далi:

– Ти ж знаеш, що нашi родини пов’язанi багаторiчною дружбою. Вони добрi люди. З глибоким корiнням в Армii.

Мартiна голосно зiтхнула, придушуючи роздратування.

Для такого завдання потрiбна лише одна куля.

Попри те, вiн зарядив обойму повнiстю. По-перше, коли обойма повна, зброю чудово збалансовано. А по-друге, осiчка найменш iмовiрна. Шiсть куль в обоймi, одна в набiйнику.

Вiн надягнув наплiчну кобуру, шкiра була м’яка, пахла сiллю, гiрким потом та зброярським мастилом. Пiстолет лежав так, як годиться. Ставши перед дзеркалом, вiн одягнув пiджак. Не помiтно. Пiстолети з великим калiбром прицiльнiшi, але ж вiн не снайпер. Штормiвка. На неi – пальто. Шапку вiн поклав у кишеню, перевiривши, чи не забув покласти у внутрiшню кишеню червону шийну хустку.

Глянув на годинник.

– Непохитнiсть, – мовив Гуннар Хаген. – І мужнiсть. – Ось двi найголовнiшi якостi моiх iнспекторiв.

Харрi змовчав. Гадав, що це не питання. Обiйшов поглядом кабiнет, у якому часто сидiв, достоту як-от зараз. Окрiм фрази про те, що комiсар розповiдае iнспекторовi, як усе е насправдi, все тут тепер iнакше. Зникли купи паперiв Мьоллера, альбоми з Каченятком Дональдом та К°, встромленi на полицю помiж кодексiв та полiцейських iнструкцiй, велика родинна свiтлина й ще бiльше фото золотавого ретривера, котрого колись подарували дiтям i про якого вони давно забули, бо дев’ять рокiв тому вiн помер, але Б’ярне Мьоллер досi за ним тужив.

Чистий стiл з монiтором та клавiатурою, маленька срiбна пiдставка з уламком бiлоi
Страница 20 из 25

кiсточки й лiктi Гуннара Хагена, на якi вiн саме спирався, спрямувавши на Харрi погляд з-пiд стрiхоподiбних брiв.

– Утiм, е ще й третя якiсть, як на мене, ще важливiша, Холе. Вгадайте, яка.

– Не знаю, – байдуже одказав Харрi.

– Дисциплiна. Дис-цип-лi-на.

Комiсар викарбував це слово по складах, й Харрi мало не чекав почути лекцiю про походження слова. Але Хаген пiдвiвся й поважно, заклавши руки за спину, пройшовся кабiнетом, наче мiтячи територiю. Харрi це видалось кумедним.

– Я кажу про це у кожнiм пiдроздiлi, вiч-на-вiч, щоб усi усвiдомили, чого я вiд них сподiваюся.

– У вiддiлi.

– Перепрошую?

– Нас тут нiколи не називали пiдроздiлом. Хоч колись посада називалася «начальник полiцейського пiдроздiлу». Але це просто так, щоб ви знали.

– Дякую, iнспекторе. Я врахую. То на чому я спинивсь?

– На дис-цип-лi-нi.

Хаген прошив Харрi поглядом. Той i бровою не повiв, тож Хаген знову закрокував кiмнатою.

– Останнi десять рокiв я читав лекцii у Вищому вiйськовому училищi. Зокрема, я фахiвець з Бiрманськоi операцii. Гадаю, Харрi, ви здивувалися, як це стосуеться моеi теперiшньоi посади у полiцii.

– Саме так. – Харрi почухав ногу. – Ви, нiби розгорнуту книгу, мене читаете, босе.

Хаген пройшовся пальцем по пiдвiконню i невдоволено зморщився.

– У тисяча дев’ятсот сорок другому роцi безмаль сто тисяч японських солдатiв завоювали Бiрму. А Бiрма за площею переважае Японiю удвiчi й на той час була окупована британцями, якi набагато переважали японцiв за кiлькiстю та технiкою. – Хаген звiв угору замазаний палець. – Але в одному японцi переважали супротивника й завдяки цьому подолали англiйцiв та iндiйських найманцiв. У дисциплiнi. Японцi йшли на Рангун сорок п’ять хвилин, маршируючи, а п’ятнадцять хвилин – на сон. Лягали просто на дорозi, не знiмаючи мiшкiв, повернувшись ногами у бiк, куди марширували. Щоб, коли прокинуться, не опинитися у канавi й не посунути в iншому напрямку. Напрям надзвичайно важливий, Холе. Розумiете?

Харрi збагнув:

– Гадаю, урештi вони дiйшли до Рангуна, босе.

– Саме так. Усi. Тому що дiяли, як наказано. Менi саме повiдомили, що ви брали ключi вiд квартири Тома Волера. Так, Холе?

– Зазирнув на хвильку, бос. Виключно з терапевтичних мiркувань.

– Сподiваюсь. Справу закрито. Порпатися у квартирi Волера – марнування часу, а поза тим, це суперечить наказовi, котрий ви ранiше отримали вiд начальника полiцii, а тепер ще й вiд мене. Гадаю, менi не треба розповiдати вам про наслiдки непiдкорення наказу, зазначу, що японськi офiцери розстрiлювали солдатiв, якi пили воду в неналежний час. Не через садизм, а через те, що дисциплiна – це оперативне видалення раковоi пухлини. Зрозумiло, Холе?

– Зрозумiло… тобто цiлком зрозумiло, босе.

– Наразi у мене все, Холе. – Хаген сiв у крiсло, добувши з шухляди якийсь документ, почав уважно читати, нiби Харрi вже покинув кабiнет, й, пiдвiвши голову, здивовано зауважив, що чоловiк досi стоiть перед ним. – Ще е питання, Холе?

– Гм, я лише гадав, хiба японцi вiйну не програли?

Пiсля того як Харрi пiшов, Гуннар Хаген ще довго сидiв, уп’явшись порожнiм поглядом у своi папери.

Ресторан був наполовину заповнений. Так само, як i напередоднi. У дверях його зустрiв привабливий блакитноокий молодик-офiцiант з бiлявими кучерями. Вiн був такий подiбний на Джорджi, що чоловiк на мить завмер, не зводячи з нього очей. Збагнув, що видав себе, коли на губах офiцiанта засяяла широка посмiшка. Вiшаючи пальто та штормiвку на гачок у гардеробнiй, вiн вiдчував на собi погляд офiцiанта.

– Your name?[12 - Ваше iм’я? (англ.)] – спитав офiцiант.

Вiн вiдповiв нерозбiрливо.

Довгим тонким пальцем офiцiант пройшов сторiнкою нотатника iз замовленнями.

– I got my finger on you now,[13 - Знайшов вас у перелiку (англ.).] – промовив офiцiант, блакитнi очi прошивали його поглядом, поки вiн не зашарiвся.

З виду ресторан мае не надто вишуканий вигляд, але якщо вiн подумки обрахував правильно, то цiни у меню мають бути помiрними. Вiн замовив пасту й склянку води. Зголоднiв. Але серце билося рiвно й спокiйно. Решта вiдвiдувачiв розмовляли, смiялися, усмiхалися, наче з ними нiчого трапитись не може. Вiн завжди дивувався, що нiхто нiчого не помiчае, що навколо нього немае чорного сяйва, що вiд нього не вiдгонить анi холодом, анi смородом розкладу.

Радше, решта нiчого не помiчають.

Знадвору дзигар на ратушi шiсть разiв ударив своi три ноти.

– Затишний заклад, – мовила Теа роззираючись. Ресторацiя добре проглядалася, столик стояв бiля вiкна, що виходило на вулицю. З прихованих динамiкiв лунала заледве чутна медитацiйна музика у стилi нью-ейдж.

– Я хотiв повечеряти у надзвичайному оточеннi, – вiдповiв Юн, розгортаючи меню. – Що ти замовиш?

Погляд Теа несмiливо бiгав рядками у меню.

– Найперше замовлю води.

Теа пила чимало води. Юн знав, що це мало якийсь стосунок до дiабету та нирок.

– Дiйсно непростий вибiр, – мовила вона. – Все видаеться смачним.

– Але ж усе меню не з’iси.

– Не з’iси.

Юн ковтнув слину. Фраза вихопилась мимохiть. Вiн нишком глянув на Теа. Вона явно нiчого не зауважила.

Раптом вона пiдвела голову:

– Власне, що ти мав на увазi?

– Ти про що?

– Щодо всього меню. Ти прагнув щось сказати, Юне. Я ж знаю тебе, що саме то було?

Вiн знизав плечима:

– Ми ж домовились, що ще до заручин все розповiмо одне одному, хiба нi?

– То й що?

– Чи ти справдi розповiла менi… все?

Вона з досадою зiтхнула:

– Звiсно, Юне. У мене нi з ким нiчого такого не було. У тому сенсi.

Утiм, у поглядi дiвчини та на обличчi вiн зауважив дещо, чого ранiше не помiчав. Маленький м’яз коло кутика рота напружився, нiби бленда враз затулилася. І вiн не стримався:

– З Робертом теж?

– Що?

– З Робертом. Я пригадую, як ви флiртували того першого лiта в Естгорi.

– Я мала чотирнадцять рокiв, Юне.

– То й що?

Спочатку у ii поглядi проступила недовiра. Потiм вiн нiби пiшов усередину, згас, вона вiддалилася вiд нього. Юн схопив ii руку, нахилившись до неi, прошепотiв:

– Пробач менi, пробач, Теа. Я й сам не второпаю, що зi мною вдiялось. Я… забудьмо про мое питання, добре?

– Що замовлятимете?

Обидва глянули на офiцiанта.

– Свiжу спаржу на перекуску, – мовила Теа, вiддаючи йому меню. – Й шатобрiан з бiлими грибами на головну страву.

– Чудовий вибiр. Чи можу порадити вам прекрасне, до того ж годяще для цих страв, вино, яке ми щойно отримали?

– Порадити ви можете, але я б залюбки випила води, – сяйливо посмiхнулася Теа. – Багато.

Юн глянув на неi, захоплюючись ii вмiнням приховувати власнi почуття.

Коли офiцiант пiшов геть, вона глянула на Юна:

– Якщо вже ти скiнчив допитувати мене, то що скажеш щодо себе самого?

Юн криво посмiхнувся, похитав головою.

– У тебе нiколи не було дiвчини. Навiть у Естгорi.

– А знаеш, чому? – Юн накрив ii руку своею долонею.

Вона похитала головою.

– Бо того лiта я закохався в одну дiвчинку. – Юн зазирнув iй в очi. – Вона мала лише чотирнадцять рокiв. Вiдтодi я покохав ii.

Вiн посмiхнувся. Теа теж всмiхнулася, знову повернувшись зi свого сховку до нього.

– Смачний суп, – мовив мiнiстр соцiального забезпечення до командувача Давида Екхофа. Але досить гучно, щоб розчули журналiсти.

– Наш власний рецепт, – вiдзначив командувач. – Кiлька рокiв тому вийшла друком наша кулiнарна книга, от ми й гадали, що вам, пане мiнiстре, мабуть… – Вiн дав знак Мартiнi, та пiдiйшла i поклала книгу коло тарiлки мiнiстра. -…вона стане у
Страница 21 из 25

пригодi, якщо забажаете вдома приготувати смачний та поживний обiд.

Дещиця журналiстiв та фотографiв, якi були присутнi у кав’ярнi «Сторожова Вежа», почали перешiптуватись. Загалом вiдвiдувачiв було небагато, кiлька чоловiкiв з Притулку, заплакана панянка й наркоман iз садном на лобi, з якого сочилася кров, котрий трусився, наче осиковий листок, боячись зiйти на другий поверх, у медичний пункт Армii спасiння. Мала залюдненiсть не була дивиною. Зазвичай «Сторожова Вежа» о цiй порi зачинена. Позаяк ранковий вiзит не вписався у денний розклад мiнiстра, вiн не застав, як залюднено тут зазвичай бувае. Командувач пояснив йому це. Додавши, як ефективно провадиться дiло й скiльки це коштуе. Мiнiстр лише кивав головою, не забуваючи справно орудувати ложкою.

Мартiна глянула на годинник. За чверть сьома. Секретар мiнiстра казав, що о 19:00 вони мусять iти.

– Дякую за смачну вечерю, – сказав мiнiстр. – Чи нам стане часу, щоб познайомитися iз кимось з вiдвiдувачiв?

Прес-секретарка кивнула.

Кокетуе, мiркувала Мартiна. Звiсно, iм стане часу привiтатися з вiдвiдувачами, адже саме з цiею метою вони прийшли. А не для того, щоб видiлити грошей. Це можна зробити й по телефону. Щоб показати пресi та громадськостi мiнiстра, який спiлкуеться з нужденними, iсть суп, за руку вiтаеться з наркоманами, спiвчутливо та уважно слухаючи iх.

Прес-секретарка знаком показала фотографам, що можна розпочати фотографування. Утiм, радше переконалася, що вони зробили знiмки.

Мiнiстр пiдвiвся, застебнув пiджак, обвiв поглядом заклад. Мартiна здогадалася, що вiн обирае серед трьох можливих варiантiв: двое лiтнiх чоловiкiв мали вигляд звичайних мешканцiв будинку для лiтнiх людей й навряд чи е слушними героями для газети – мiнiстр вiтаеться з якимсь наркоманом чи якоюсь повiею. Наркоман iз садном, як скидаеться, нiби сам не свiй, та й це взагалi вже занадто. А от жiночка… На перший погляд, пересiчна громадянка, така, з якою кожен може ототожнитися й котрiй хочеться допомогти, дiзнавшись ii iсторiю, що шарпае душу.

– Чи багато важить для вас змога приходити сюди? – спитав мiнiстр, простягаючи руку.

Жiнка звела на нього очi. Мiнiстр назвався.

– Пернiлла… – повела жiнка, але мiнiстр обiрвав ii мову:

– Доволi лише iменi, Пернiлло. Знаете, з нами тут журналiсти. Вони нас сфотографують, чи ви не проти?

– Голмен, – додала жiнка й делiкатно висякалася у хустинку. – Пернiлла Голмен. – Вона показала на стiл, де бiля однiеi свiтлини палала свiчка. – Я прийшла через сина. Чи не могли б ви дати менi спокiй?

Мартiна забарилася бiля жiнки, а мiнiстр з почтом тим часом поспiхом вiдiйшов. Вона зауважила, що вiн все-таки пiшов до лiтнiх чоловiкiв.

– Менi прикро, що з Пером таке трапилось, – тихо мовила Мартiна.

Жiнка пiдвела обличчя, набрякле вiд слiз. І вiд пiгулок, спало на думку Мартiнi.

– Чи ти знала Пера? – прошепотiла вона.

Мартiна вiддавала перевагу правдi. Навiть болiснiй. Не тому, що ii так виховали, а тому, що дiйшла висновку, що так жити легше. Але у голосi, що тремтiв вiд слiз, чулося благання. Благання того, щоб хоч хто-небудь сказав, що ii син був не лише роботом-наркоманом, тягарем, вiд якого нарештi звiльнилося суспiльство, а людиною, яку хтось знав, з якою приятелював, а може, навiть любив.

– Панi Голмен, – вагаючись мовила Мартiна. – Я зналася з ним. Вiн був гарним хлопцем.

Пернiлла Голмен двiчi змигнула, не прохопившись анi словом. Силкувалася усмiхнутися, але лише скривилася. Спромоглася прошепотiти «дякую», й по щоках знов потекли сльози.

Мартiна зауважила, що командувач махае до неi рукою, але сiла поруч iз Пернiллою Голмен.

– Вони… вони забрали мого чоловiка, – насилу промовила вона крiзь ридання.

– Що?

– Полiцiя. Кажуть, це вiн оте скоiв.

Коли Мартiна вiдiйшла вiд Пернiлли Голмен, вона мала на думцi довготелесого бiлявого полiцейського. Вiн видавався дуже щирим, кажучи тодi, що йому небайдуже до Пера. Їi охопив гнiв. І водночас вона почувалася спантеличеною, адже не могла збагнути, чому так сердиться на чоловiка, котрого геть не знае. Зиркнула на годинник. За п’ять сьома.

Харрi зварив рибну юшку. До висипаного пакетика «Фундуса» вiн додав молока та шматочки рибноi запiканки. І багет. Все придбав у «Нiязi» – крамничцi, що належала сусiдам знизу, Алi та його братовi. На столi поруч з величезною тарiлкою стояла пiвлiтрова склянка з водою.

Харрi поставив диск. Зробив голоснiше. Викинув з голови геть усi думки, зосередившись на музицi та юшцi. Звуки та смак. І нiчого бiльше.

Вiн до половини спорожнив тарiлку й вже слухав третiй запис, коли телефон задзеленчав. Нехай. Утiм, пiсля восьмого дзвiнка вiн пiдвiвся, вимкнув музику.

Телефонувала Астрiд.

– Харрi, що поробляеш? – Вона розмовляла тихо, хоча у голосi все одно чулася луна. Мабуть, удома, у ваннiй замкнулася.

– Їм. І слухаю музику.

– Я збираюся вийти з дому. Маю справу неподалiк вiд твого помешкання. Чи маеш якiсь плани на решту вечора?

– Маю.

– Якi саме?

– Слухатиму музику.

– Гм. Вочевидь, компанii не потребуеш.

– Не потребую.

Тиша. Астрiд зiтхнула.

– Повiдом, якщо раптом змiниш думку.

– Астрiд.

– Слухаю.

– Рiч не у тобi, розумiеш? Рiч у менi.

– Не треба вибачень, Харрi. Якщо ти собi бува подумав, що це для когось з нас е пекучою потребою. Я гадала, було б чудово…

– Може, iншим разом.

– Коли?

– Іншим разом.

– Зовсiм iншим?

– Скажiмо, саме так.

– Гаразд. Ти подобаешся менi, Харрi. Не забувай про це.

Розмова скiнчилася. Харрi постояв, навiть не вслухаючись у несподiвану тишу. Надто був збитий з пантелику. Коли Астрiд зателефонувала, йому привидiлось обличчя. Здивувало його зовсiм не це, а те, що це не було обличчя анi Ракелi, анi Астрiд. Вiн упав у крiсло, вирiшивши помiркувати про це згодом. Адже якщо це свiдчило, що час зробив свою справу й Ракель вiдходить, то це й так гарний симптом. А отже, немае сенсу ускладнювати цей процес.

Знов увiмкнувши стереопрогравач, вiн викинув усi думки з голови.

Вiн сплатив рахунок. Кинув у попiльничку зубочистку й глянув на годинник. За три хвилини сьома. Кобура натирала пiд пахвою. Добув з внутрiшньоi кишенi свiтлину. Глянув пильнiше. Вже час.

Нiхто з вiдвiдувачiв ресторану, враховуючи парочку за столиком по сусiдству, не звернув уваги, коли вiн пiдвiвся й пiшов у туалет. Зачинився в однiй з кабiнок, хвильку почекав, не поступившись спокусi переконатися, чи пiстолет заряджено. Цього його навчив Бобо. Реакцiя уповiльниться, якщо призвичаiшся до розкошi перевiряти двiчi.

Хвилина спливла. Вiн вийшов у гардеробну, одягнув штормiвку, зав’язав на шиi червону хустину, нап’яв на самi очi шапку. Вiдчинивши дверi, вийшов на Карл-Юханс-гате.

Стрiмким кроком вийшов на найвище мiсце. Не тому, що поспiшав, а через те, що, як вiн зауважив, таким темпом тут рухалися всi, й завдяки йому ти не вирiзнявся iз натовпу. Проминув смiтник бiля лiхтарного стовпа, куди вирiшив викинути зброю на зворотному шляху. Просто посеред залюдненоi пiшохiдноi вулицi. Полiцiя знайде його, але це не мае значення. Головне, щоб пiстолета у нього не знайшли.

Музику вiн розчув ще здалеку.

Кiлькасотенна юрба стояла пiвколом неподалiк музикантiв, котрi, коли вiн наблизився, саме доспiвали пiсню. Поки люди плескали, годинник сповiстив, що вiн нагодився хвилина до хвилини. Всерединi у пiвколi, збоку й перед групою висiв на дерев’янiй пiдпорцi чорний кухоль, а поруч стояв чоловiк з фото. Правда, освiтлювало його
Страница 22 из 25

лише вуличними лiхтарями та двома факелами, але це, безсумнiвно, саме вiн. Тим паче що на ньому форма та кашкет Армii спасiння.

Вокалiст щось крикнув у мiкрофон, люд зрадiв, заплескав у долонi. Музики заграли, блиснув спалах фотоапарата. Грали гучно. Ударник здiймав високо руку, потому вибивав рiзкi дрiбушки.

Вiн проштовхався крiзь натовп, зупинився метрiв за три вiд чоловiка з Армii спасiння й переконався, що шлях вiдступу вiльний. Перед ним стояли двi дiвчинки-пiдлiтка, вiд яких пахло жувальною гумкою, з рота клубочилась пара. Обидвi нижчi за нього. Вiн нi про що не розмiрковував, неквапно й без зайвих церемонiй зробив те, навiщо прийшов: добув пiстолет, простягнув руку, скоротивши вiдстань до двох метрiв. Прицiлився. Чоловiк бiля кухля роздiлився надвое. Вiн припинив цiлитися, й двi постатi знову злилися в одну.

– За твое здоров’я! – мовив Юн.

Музика текла з динамiкiв, мов в’язка начинка з пирога.

– Й за твое! – Теа покiрно цокнулася з ним.

Вони випили, глянули одне на одного, й вiн беззвучно промовив: я кохаю тебе.

Вона, зашарiвшись, опустила очi, але всмiхнулася.

– Маю для тебе маленький подарунок.

– О! – Тон був грайливий, кокетливий.

Юн встромив руку у кишеню, намацав пiд мобiльником твердий пластик коробочки з-пiд коштовностi. Серце закалатало. Господи, як же вiн радiв цьому вечору, цiй митi, але водночас млiв зо страху.

Мобiльник заворушився.

– Чи щось трапилось?

– Нi, нi, даруй… я зараз повернуся.

У туалетi вiн добув з кишенi телефон, глянув на дисплей. Зiтхнувши, натиснув «Прийняти».

– Привiт, любий, як ся маеш?

Голос у неi ласкавий, веселий, нiби вона щойно почула щось кумедне, щось, що викликало у неi згадку про нього, цiлком iмпульсивно. Але мобiльник показував шiсть пропущених дзвiнкiв.

– Привiт, Рагнхiльд.

– Дивний такий вiдголосок, чи ти…

– Стою у туалетi у ресторанi. Ми з Теа вечеряемо. Побалакаймо iншим разом.

– Коли?

– Та… iншим разом.

Тиша.

– О, звiсно.

– Я мав зателефонувати, Рагнхiльд. Я маю дещо тобi розповiсти. Певна рiч, ти здогадуешся, що саме. – Юн зiтхнув. – Ти i я, ми не можемо…

– Юне, я до пуття не розберу, що ти кажеш.

Юн сумнiвався, що вона каже правду.

– Може, я зазирну до тебе завтра увечерi, – мовила Рагнхiльд. – І ти все поясниш.

– Завтра увечерi я буду не сам. І решту вечорiв також…

– Тодi зустрiнемося у «Грандi», пообiдаемо. Я у смс напишу номер кiмнати…

– Рагнхiльд, я не…

– Не дочуваю. Перетелефонуй менi завтра, Юне. Хоч я матиму зустрiчi протягом усього дня. Я сама тобi зателефоную. Не вимикай телефону. Бажаю тобi гарно розважитися, любий.

– Рагнхiльд?

Юн глянув на дисплей. Роз’едналася. Можна вийти надвiр й перетелефонувати. Порозумiтися з нею, врештi-решт. Просто зараз, якщо вже почав. Це едине слушне рiшення. Й розумне. Розрубати вузол, щоб не заважав.

Вони стояли один проти одного, але чоловiк з Армii спасiння наче не зауважував його. Вiн дихав спокiйно, палець поволi тиснув на курок, придушуючи його. Потiм iхнi погляди перестрiлися. І йому спало на думку, що солдат не виказав анi подиву, анi шоку, анi переляку. Навпаки, його обличчя нiби посвiтлiло, нiби вiн побачив пiстолет у вiдповiдь на своi думки. Прогримiв пострiл.

Якби вiн злився з барабанними дрiбушками, вони б, певно, цiлком заглушили його, але зараз кiлька чоловiк обернулися й глянули на чоловiка у штормiвцi. На пiстолет й на солдата з Армii спасiння, у якого просто пiд козирком форменого кашкета з’явився отвiр i вiн упав навзнак, викинувши руки уперед, немов лялька.

Харрi здригнувся у крiслi. Треба ж таке, задрiмав. У кiмнатi панувала тиша. Що ж розбудило його? Вiн прислухався, але чув лише рiвне, тихе, заспокiйливе гудiння мiста. Хоч нi, додавався ще якийсь звук. Вiн напружив слух. І дiйсно. Звук заледве можна розiбрати, але коли Харрi збагнув, що це, вiн пролунав чiткiше. Тихе цокання.

Сидячи у крiслi, Харрi заплющився.

Раптом у ньому закипiла лють, вiн скочив на ноги, пiшов у спальню, вiдкрив шухлядку у нiчному столику, схопив подарований Мьоллером годинник й, розчинивши вiкно, не вагаючись, замахнувшись, жбурнув його за вiкно. Почув, як вiн ляснув об стiну сусiднього будинку, а потiм впав на обледенiлий асфальт. Вiн зачинив вiкно, зачинив на засуви i, повернувшись до вiтальнi, додав гучностi. Та ще й настiльки, що мембрани динамiкiв попливли перед очима, високi частоти приемно лоскотали барабаннi перетинки, а баси дрижали у ротi.

Юрба на майданi дивилася вже не на музик, а на чоловiка, що лежав у снiговi. Формений кашкет, вiдкотившись убiк, лежав тепер бiля мiкрофона вокалiста, гурт ще не збагнув, що сталося, продовжуючи грати.

Дiвчатка-пiдлiтки, що стояли найближче всiх до чоловiка, що впав, обидвi вiдсахнулися. Одна закричала.

Вокалiст, що спiвав, заплющивши очi, розплющившись, побачив, що увагу прикуто геть не до нього. Озирнувшись, зауважив чоловiка у снiгу. Почав шукати очима охоронця, органiзатора, керiвника – хоч когось, хто мае змогу взяти ситуацiю пiд свiй контроль, але концерт був вуличний, кожен кивав, мовляв, моя хата скраю, музики грали далi.

Потiм натовп заворушився, люди розступилися перед жiнкою, котра, валаючи: «Роберте!» – штовхалася уперед.

Голос у неi хрипiв та зривався. Блiда, зодягнена у тоненьку чорну шкiряну куртку з дiркою на лiктi. Вона дошкандибала до лежачого, упала поряд навколiшки.

– Роберте!

Кiстлявою рукою вона торкнулася його шиi. Потiм тремтячими пальцями тицьнула у бiк музик.

– Цитьте, чорт забирай!

Один за одним вони перестали грати.

– Хлопець помирае. Лiкаря покличте, хутко!

Вона знов торкнулася його шиi. Пульсу немае. Як часто вона опинялася у таких обставинах. Часом усе закiнчувалося вдало, але здебiльшого – зле. Вона була спантеличена. Безперечно, це не передозування, адже хлопець з Армii спасiння не сидить на голцi! Посипав снiг, снiжинки розтавали на його щоках, заплющених повiках, нестулених губах. Привабливий хлопець. Його обличчя розслабилось, i iй спало на думку, що вiн скидаеться на ii синочка, коли той спить. І раптом вона зауважила тоненьку цiвку кровi, що стiкала з маленького чорного отвору у головi, навскiс до скронi й у вухо.

Чиiсь руки пiдхопили ii, вiдтягли вбiк, над парубком схилився чоловiк. Вона спромоглася ще раз глянути на обличчя хлопчини й раптом з болiсною упевненiстю усвiдомила, що така доля чекае й на ii сина.

Вiн крокував швидко, але не занадто, не бiжучи. Спостерiгав за спинами перед собою, зауваживши чоловiка, що квапливо йшов попереду, пiшов слiдом за ним. Нiхто не намагався його зупинити. Й не дивина. Грiм пострiлу змушуе людей задкувати. А таке видовище – тiкати. За цих обставин бiльшiсть свiдкiв навiть не збагнули, що сталося.

Останне замовлення.

Гурт продовжуе грати.

Почався снiгопад. От i добре, люди мимохiть дивитимуться пiд ноги, щоб уберегти очi.

За кiлькасот метрiв виднiлася жовта вокзальна будiвля. Вiн, як часом з ним траплялось, мав вiдчуття, що навколо все пливе, що з ним нiчого не трапиться, що сербський танк «Т-55» – всього-на-всього неквапливе залiзне страховисько, слiпе та глухе, й що коли вiн повернеться додому, рiдне мiсто стоятиме неушкодженим.

Бiля смiтника, у який вiн замiрився викинути пiстолет, хтось стовбичив. Чоловiк був у новому, досить модному одязi, але взутий у блакитнi кросiвки. А обличчя згрубiле, потьмянiле, нiби обпалене, наче у коваля. Й скидаеться на те, нiби чоловiк ще певний час не
Страница 23 из 25

квапитиметься покидати це мiсце, бо вiн опустив праву руку в зелений смiтник.

Не вповiльнюючи кроку, вiн глянув на годинник. Двi хвилини тому вiн вистрiлив, а за одинадцять хвилин рушить потяг. А зброя ще при ньому. Проминувши смiтник, попростував до ресторану.

Перехожий, що йшов назустрiч, кинув на нього погляд. Але вiн не вiдвернув обличчя, коли вони порiвнялися.

Пiдiйшовши до ресторану, розчинив дверi.

У гардеробнiй мати вовтузилась iз блискавкою на дитячiй куртцi. Вони його не зауважили. Верблюже пальто досi висiло на своему мiсцi. Пiд ним стояла валiза. Забравши те й те, вiн пiшов до чоловiчого туалету, замкнувся в однiй з двох кабiнок, знявши штормiвку та шапку, одягнувся у пальто. Попри те, що примiщення не мало вiкон, вiн розчув вiдлуння полiцейських сирен на вулицi. Роззирнувся. Треба позбутись пiстолета. Вибiр невеликий. Злiзши на сидiння унiтаза, дiстався рукою душника, силкувався покласти пiстолет усередину, але вiн був закритий решiткою.

Вiн злiз додолу. Важко дихав, упрiв пiд сорочкою. До потяга лишаеться вiсiм хвилин. Звiсно, можна поiхати наступним, то не клопiт. Клопiт у тому, що вже збiгло вiсiм хвилин, а пiстолет досi при ньому, хоч вона завжди казала, що загаяння бiльш як на чотири хвилини спричиняе неприйнятний ризик.

Певна рiч, можна лишити пiстолет долi, але за одним з головних принципiв, яким вони керувалися у своiй працi, зброю мають виявити не ранiше, нiж вiн сам убезпечиться.

Вiн вийшов з кабiнки, пiдiйшов до мийки. Вимивши руки, обiйшов поглядом примiщення. Upomoc! Очi спинились над мийкою, над скринькою з милом.

Юн та Теа вийшли з ресторану на Торггата, обiйнявшись.

Теа зойкнула вiд несподiванки й засмiялася, послизнувшись на пiдступно ковзкому свiжому снiговi на пiшохiднiй вулицi. Вона потягла слiдом Юна, але в останню мить вiн втримався на ногах, порятувавши ii, щоб не впала. Смiх Теа дзеленчав у вухах, наче дзвiночки.

– Ти вiдповiла «так»! – гукнув вiн у небо, вiдчуваючи, як на обличчi розтають снiжинки. – Ти погодилась!

У темрявi завила сирена. А згодом ще й ще одна. Сирена лунала з боку Карл-Юханс-гате.

– Ходiмо гляньмо, що там? – сказав Юн, беручи ii за руку.

– Нi, Юне. – Теа насупилася.

– Ну ж бо, ходiмо!

Теа вперлася ногами у тротуар, але гладенькi пiдошви неслухняно ковзали.

– Нi, Юне.

Розсмiявшись, вiн потягнув ii слiдом, наче санчата.

– Я кажу «нi»!

Через те, як пролунав ii голос, Юн зупинився. Вiн здивовано глянув на дiвчину.

Вона зiтхнула:

– Не хочу зараз дивитися на якусь пожежу. Хочу додому, у лiжко. З тобою.

Юн довго дивився на неi.

– Я щасливий, Теа. Завдяки тобi я страшенно щасливий.

Вiн не розчув, чи вiдповiла Теа. Вона ткнулася обличчям у його куртку.

Частина друга

Спаситель

Роздiл 9

Середа, 16 грудня. Снiг

Снiг, що засипав майдан Егерторг, через полiцейськi прожектори видавався жовтим.

Харрi з Халворсеном стояли бiля входу до пивницi «Три брати», спостерiгаючи за роззявами та репортерами, якi юрмилися за огорожею. Харрi, витягнувши з рота цигарку, закашлявся.

– Багацько репортерiв, – мовив вiн.

– Стрiмко понабiгали, – кивнув Халворсен. – До редакцii ж бо – шапкою докинути.

– Ласий шматочок для журналiстiв. Убивство у розпал рiздвяноi клопотнi на найвiдомiшiй вулицi Норвегii. Жертву бачили всi – парубок стояв бiля кухля Армii спасiння. Пiд час виступу вiдомого гурту. Хiба можна бажати бiльшого?

– Інтерв’ю зi знаменитим слiдчим Харрi Холе?

– Наразi, постоiмо тут, – вiдповiв Харрi. – Чи ти визначив час убивства?

– Вiдразу по сьомiй.

Харрi глянув на годинник:

– Вже безмаль годину тому. Чому нiхто ранiше менi не зателефонував?

– Гадки не маю. Комiсар зателефонував менi десь пiв на восьму. Я гадав, що ти вже будеш тут, поки я прийду…

– Отже, ти зателефонував менi з власного почину?

– Ти ж наче iнспектор.

– Наче, – пробурмотiв Харрi й жбурнув цигарку у снiг. Провалившись у пухку порошу, вона зникла з очей.

– Незабаром всi докази вкрие пiвметровим снiговим шаром, – мовив Халворсен. – Буденна iсторiя.

– Немае тут жодних доказiв.

До них пiдiйшла Беата, снiжинки припорошили ii бiляве волосся. Мiж пальцями вона тримала полiетиленовий пакунок з вистрiляною гiльзою.

– От i помилився! – переможно всмiхнувся Халворсен.

– Дев’ять мiлiметрiв, – Беата скривилася. – Цiлком звичайнiсiнька. Й це все, що маемо.

– Забудь, що ви маете, а чого не маете. Яке твое перше враження? Не розмiрковуй, кажи, i квит.

Беата посмiхнулася. Вона вже знала Харрi. Спершу iнтуiцiя, потiм факти. Бо iнтуiцiя – то теж факти, сукупна iнформацiя з мiсця злочину, яку мозок не вiдразу здатен висловити.

– Не скажу багато. Егерторг – мiсце з величезною кiлькiстю пiшоходiв, тому все страшенно затоптали, попри те, що ми приiхали вже за двадцять хвилин пiсля убивства. Утiм цiлком зрозумiло, що працював професiонал. Судмедексперт зараз оглядае труп, але, очевидно, що був усього один пострiл. Просто у лоб. Фахiвець. Отакi вiдчуття.

– Працюемо, керуючись iнстинктами, га, iнспекторе?

Всi трое озирнулися. Гуннар Хаген. У зеленiй армiйськiй куртцi й чорнiй вовнянiй шапцi. Ледь помiтна усмiшка у кутиках рота.

– Ми послуговуемося усiма засобами, шефе, – мовив Харрi. – А ви яким вiтром?

– Хiба не тут розгортаються всi подii?

– Певним чином.

– Чув, Б’ярне Мьоллер вiддавав перевагу кабiнету. Але я вважаю, що голова мае перебувати на полi. Скiльки було пострiлiв? Один чи бiльше? Халворсене!

– Свiдки кажуть, що один, – поспiхом доповiв той.

Хаген поворушив пальцями у рукавичках.

– Прикмети?

– Чоловiк. – Погляд Халворсена бiгав мiж комiсаром та Харрi. – Бiльше ми нiчого не знаемо. Люди спостерiгали за музиками, а все трапилось надзвичайно стрiмко.

Хаген важко зiтхнув.

– У такому натовпi хтось мав би бачити стрiльця, хiба нi?

– Можливо, – мовив Халворсен. – Але ми точно не знаемо, де саме стояв убивця.

– Розумiю. – Знов ледве помiтна усмiшка.

– Вiн стояв просто перед убитим, – мовив Харрi. – Щонайдалi – два метри.

– Справдi? – Хаген та колеги обернулися до Харрi.

– Убивця знав, що коли хочеш убити з дрiбнокалiберноi зброi, треба стрiляти у голову, – вiв далi Харрi. – А оскiльки стрiляв усього раз, був певен у результатi. Отже, стояв так близько, що зауважив отвiр на лобi або ж знав, що не схибить. На одязi жертви, звiсно, лишилися слiди пороху, якi пiдтвердять мою теорiю. Щонайбiльше два метри.

– Пiвтора, – мовила Беата. – Бiльшiсть пiстолетiв викидають гiльзу праворуч, i то недалеко. Ця була втоптана у снiг за сто сорок шiсть сантиметрiв вiд трупа. На закотах шинелi вовнянi нитки обпалено.

Харрi глянув на Беату. Найперше, що вiн цiнував у нiй, – це ii здатнiсть запам’ятовувати обличчя, та ii розум, стараннiсть та дурнячу вiру, що поеднувала iх, – вiру в те, що iхня праця – важить.

Хаген тупцяв у снiгу.

– Чудово, Льонн. Тодi у кого ж це, скажiть, будь ласка, виникла потреба убити офiцера Армii спасiння?

– Вiн не офiцер, – мовив Халворсен. – Лише солдат. Офiцери – це iхнi штатнi спiвробiтники, а солдати – добровольцi та контрактники. – Вiн розкрив нотатника. – Роберт Карлсен. Двадцять дев’ять рокiв. Парубок. Дiтей немае.

– Натомiсть вороги е, – зауважив Хаген. – А якоi ви думки, Льонн?

Вiдповiдаючи, Беата дивилася не на Хагена, а на Харрi.

– Може, стрiляли взагалi не у певну особу.

– Хiба? – озирнувся Хаген. – А у яку?

– Може, у Армiю спасiння.

– Чому ви так вважаете?

Беата
Страница 24 из 25

знизала плечима.

– Суперечливi погляди, – встряв Халворсен. – Гомосексуалiсти, жiнки-священики, аборти. Може, фанатик який-небудь…

– Я врахую цю версiю, – мовив Хаген. – Покажiть-но менi тiло.

Беата та Халворсен питально глянули на Харрi. Той кивнув Беатi.

– Святий Боже! – мовив Халворсен, коли Хаген та Беата пiшли геть. – Комiсар зiбрався очолити розслiдування?

Харрi, у глибокiй задумi, потер пiдборiддя, дивлячись у бiк огорожi, за якою у зимовiй темрявi повсякчас виблискували спалахи фотоапаратiв. А потому кинув:

– Фахiвець.

– Що?

– На думку Беати, стрiляв фахiвець. З цього ми й почнiмо. Що справжнiй профi зробить вiдразу пiсля убивства?

– Накивае п’ятами?

– Не обов’язково. Позбавляеться всього, що, можливо, пов’яже його з убивством.

– Вiд знаряддя убивства.

– Саме так. Треба перевiрити всi смiтники, смiттевi кошики, контейнери, баки на вiдстанi п’яти кварталiв вiд Егерторг. Негайно. За потреби викликай пiдкрiплення з кримiнальноi полiцii.

– Гаразд.

– І позбирай всi вiдеозаписи з камер спостереження у крамницях перед та вiдразу по 19:00.

– Попрошу Скарре взятися за це.

– І ще одне. Видання «Дагбладет» бере участь в органiзацii вуличних концертiв i робить про них репортажi. Перевiр, чи фотографували присутнiх.

– Звiсно. Як же менi це на думку не спало?!

– Потiм вiдправ знiмки Беатi, нехай подивиться. Завтра о десятiй ранку нарада за присутностi всiеi групи. У червонiй зонi. Перекажеш?

– Yes.

– Де Лi та Лi?

– Допитують свiдкiв в управлiннi. Пара дiвчаток стояли поряд зi стрiльцем.

– Добре. Попроси Улу скласти перелiк родичiв та друзiв убитого. Спочатку погляньмо, чи не мають вони безперечних мотивiв.

– Ти наче щойно казав, що це фахова робота.

– Спробуемо опрацювати заразом кiлька версiй, Халворсене. Й почнiмо з того, що видаеться багатонадiйним. Родину та друзiв зазвичай знайти найлегше. А у восьми випадках з десяти убивства скоюють…

– …знайомi жертви, – зiтхнув Халворсен.

Харрi покликали, й розмова увiрвалася. Озирнувшись, вiн зауважив юрму журналiстiв, що спiшили до них крiзь хуртовину.

– Видовище починаеться, – мовив Харрi. – Переправ iх до Хагена. Я буду в управлiннi.

Пройшовши реестрацiю та вiддавши валiзу у багаж, вiн попростував до контролю безпеки. У доброму гуморi. Останне замовлення виконано. Втiшений, наважився прокрутити тест iз квитком. Жiнка-контролер захитала головою, коли вiн, добувши конверта з внутрiшньоi кишенi, хотiв показати квиток.

– Мобiльний телефон? – спитала вона норвезькою.

– No. – Вiн поклав конверт з квитком помiж рентгенiвським апаратом та металошукачем, почав знiмати пальто й раптом зауважив, що червона хустка досi на шиi, розв’язав ii, сунув у кишеню, опустивши пальто у запропонований контейнер, пройшов пiд аркою металошукача, вiдчуваючи, як пильно за ним спостерiгають двое охоронцiв. Враховуючи жiнку, яка неухильно стежила на екранi за тим, як просвiчували його пальто, й охоронця бiля протилежного краю конвеера, вiн нарахував п’ятьох працiвникiв, якi пильнували тiльки за тим, щоб вiн не пронiс на борт рiч, якою можна послуговуватися як зброею. Пройшовши крiзь арку, вiн одягнув пальто, повернувся й забрав зi столу квиток. Нiким не зупинений, вiн пройшов повз охоронцiв. Отже, ось як легко пронести нишком у конвертi з квитком лезо ножа. Перше, що впало в око, – панорамне вiкно просто проти нього. Нiчого не видно. Вiкно запнуте снiгом, мов бiлою запоною.

Мартiна сидiла, нахилившись до лобового скла, з якого двiрники неухильно струшували снiг.

– Мiнiстр налаштований прихильно, – задоволено мовив Давид Екхоф. – Вельми прихильно.

– Про це ти знав з самого початку, – сказала Мартiна. – Такi люди не йдуть на вечерю, запросивши пресу, якщо збираються вiдмовити. Їм же треба перемогти на виборах.

– Звiсно, – зiтхнув Екхоф, – перемогти на виборах. – Вiн дивився у вiкно. – Нiби добрий хлопчина, цей Рiкард, га?

– Ти сам собi суперечиш, тату.

– Треба його трохи навернути, тодi вiн стане для нас чудовим спiвпрацiвником.

Мартiна пiд’iхала до гаража бiля штаб-квартири й натиснула на дистанцiйний пульт – сталевi дверi почали пiдiйматися вгору. Машина заiхала у гараж, пошипована гума зашурхотiла по кам’янiй долiвцi напiвпорожнього примiщення.

Пiд однiею з ламп на стелi, бiля синього службового «вольво», стояв Рiкард у робi та рукавичках. Але Мартiна дивилася не на нього, а на високого бiлявця поруч з Рiкардом, вона враз упiзнала його.

Дiвчина поставила машину бiля службового авто, але не вилiзла з машини, а взялася щось шукати у торбинцi, тодi як батько, не зачинивши дверцят, вийшов, й вона почула голос полiцейського:

– Екхоф?

Мiж голих стiн голосно прокотилася луна.

– Саме так. Як можу вам зарадити, добродiю?

Дочка чудово знала такий батькiвський тон. Привiтний, але владний.

– Харрi Холе, iнспектор Полiцейського управлiння Осло. Йдеться про вашого працiвника. Роберта…

Мартiна, виходячи з авто, вiдчула на собi погляд полiцейського.

– …Карлсена, – вiв далi Харрi, знов обернувшись до командувача.

– Про брата, – мовив Давид Екхоф.

– Перепорошую?

– Ми ставимося до колег як до членiв родини.

– Розумiю. У такому разi мушу з жалем повiдомити вас про смерть у вашiй родинi, Екхофе.

Мартiна вiдчула, як всерединi все стислося. Полiцейський помовчав, нiби надаючи iм час, щоб усвiдомили звiстку, потiм вiв далi:

– Роберта Карлсена застрелено сьогоднi о сьомiй вечора на Егерторг.

– Святий Боже! – вихопилося у командувача. – Як же це?

– Наразi ми лише знаемо, що його застрелила невiдома особа з натовпу, яка згодом зникла.

Батько Мартiни не розумiючи захитав головою.

– Але ж ви кажете: о сьомiй? Чому… чому ви не повiдомили ранiше?

– Бо за таких обставин ми найперше повiдомляемо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразi не виходить з ними зв’язатися.

Полiцейський вiдповiдав по-дiловому, терпляче, й Мартiна збагнула, що вiн звик, що, дiзнавшись про смерть, люди ставлять недолугi питання.

– Звiсно, звiсно, розумiю, – вiдповiв Екхоф. Надувши щоки, випустив повiтря ротом. – Батьки Роберта наразi мешкають за межами Норвегii. Але ви могли б зв’язатися з його братом, Юном.

– Його немае вдома, а мобiльник вимкнено. Менi казали, що, може, вiн затримуеться у штаб-квартирi. Але тут я перестрiв лише цього парубка. – Вiн кивнув у бiк Рiкарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвiльно звисають руки у великих рукавицях, на сизiй верхнiй губi виступили краплини поту.

– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав полiцейський.

Мартiна з батьком перезирнулися, похитали головами.

– Чи е якiсь думки щодо того, хто б мiг бажати смертi Робертовi Карлсену?

Обидва знову захитали головами.

– Гаразд. Тепер ви все знаете. Менi вже час, але завтра менi доведеться поставити вам кiлька питань.

– Певна рiч, iнспекторе, – мовив командувач i випростався. – Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажiть подробицi того, що трапилось.

– Почитайте у телетекстi. Я кваплюся.

Мартiна зауважила, як батько потьмянiв на лицi. Обернувшись до полiцейського, перестрiла його погляд.

– Менi прикро, – вiдповiв вiн. – Час – найголовнiший фактор на цьому етапi розслiдування.

– Спробуйте… пошукати його у моеi сестри, Теа Нiльсен.

Усi трое озирнулися на Рiкарда. Вiн ковтнув слину.

– Вона мешкае на Гетеборггата, у будiвлi, яка
Страница 25 из 25

належить Армii.

Полiцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:

– Чому його батьки не мешкають у Норвегii?

– Це довга iсторiя. Вони вiдiйшли.

– Вiдiйшли?

– Втратили вiру. Людям, якi виросли в Армii, часто непросто, якщо вони обирають iнший шлях у життi.

Мартiна пильно спостерiгала за батьком. Але навiть вона, його дочка, не зауважила й краплi нещиростi на його кам’яному обличчi. Полiцейський пiшов геть, й вона вiдчула, як очi сповнюються слiзьми.

Коли кроки iнспектора стихли, Рiкард, кахикнувши, промовив:

– Лiтню гуму я поклав до багажника.

На той час, коли iнформацiйна служба аеропорту Осло зробила оголошення, вiн уже давно все збагнув.

– Due to weather conditions, the airport has been temporarily closed.[14 - У зв’язку з погодними умовами аеропорт тимчасово закрито (англ.).]

Нiчого страшного, мовив вiн собi, як i годину тому, коли повiдомляли, що через снiгопад рейс затримуеться.

Вони чекали, а тим часом снiг вкривав лiтаки волохатим килимом. Вiн мимохiть почав шукати поглядом людей у формi. Чомусь йому видавалось, що на льотному полi вони мають бути зодягненi у форми. А коли жiнка у синьому бiля виходу 42 пiднесла до рота мiкрофон, вiн збагнув усе за виразом ii обличчя. Вона з прикрiстю повiдомляла: посадка вiдбудеться завтра о 10:40. Пасажири всi гуртом придушено застогнали. Вона прощебетала, що авiакомпанiя оплатить зворотну дорогу потягом у Осло й ночiвлю у готелi «САС» для транзитних пасажирiв та пасажирiв, що мають зворотний квиток.

Нiчого страшного, знову повторював вiн собi, коли потяг мчав крiзь темний нiчний краевид. Дорогою в Осло потяг зупинився лише раз: бiля осередку будиночкiв, оточених бiлизною. Пiд самiсiнькою лавкою на платформi сидiв собака, у лiхтарному свiтлi виднiлися снiговi пластiвцi, що лiтали у повiтрi. Собака подiбний до Тiнто, блудного грайливого пса, що тинявся околицями у Вуковарi, коли вiн був малим. Джорджi та старшi хлопцi напнули на нього нашийник з написом: «Звати Тiнто, власник – всi». Нiхто не кривдив Тiнто. Нiхто. Але часом цього було замало.

Потяг протяжливо застогнав й знову рушив у снiговий вихор.

Коли Теа йшла вiдчиняти дверi, Юн вiдiйшов у дальший кiнець кiмнати, щоб бути непомiтним iз вхiдних дверей. Емма, сусiдка:

– Даруй, Теа, але цьому чоловiковi конче треба побалакати з Юном Карлсеном.

– З Юном?

Почувся чоловiчий голос:

– Менi сказали, що я, iмовiрно, знайду його у такоi собi Теа Нiльсен, що мешкае за цiею адресою. Бiля домофону прiзвищ не зазначено, але ця добродiйка ласкаво допомогла.

– Юн? Тут? Не знаю, як…

– Я з полiцii, мене звати Харрi Холе. Рiч у братовi Юна.

– Робертовi?

Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловiк однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.

– Чи Роберт щось накоiв? – спитав вiн, силкуючись не зважати на сусiдку, що виглядала з-за плеча полiцейського.

– Ми не знаемо. Дозволите увiйти?

– Прошу, – мовила Теа.

Увiйшовши, полiцейський зачинив дверi перед носом роздосадуваноi сусiдки.

– Боюся, я маю недобрi новини, може, сядете?

Всi трое посiдали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетiння – Юн машинально нахилився уперед, почувши вiд полiцейського, що трапилось.

– Мертвий? – перепитала пошепки Теа. – Роберт?

Полiцейський кахикнув й повiв далi. Слова лунали для Юна нiби темнi, таемничi, майже незбагненнi звуки. Поки полiцейський переповiдав обставини смертi, вiн упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дiвчини, на губи, що виблискували, – вогкi, почервонiлi. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що полiцейський змовк, лише почувши голос Теа:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/u-nesbo/spasitel/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Бiблiя. Переклад І.  Огiенка.

2

Бронкс, Квiнз – райони у Нью-Йорку.

3

Це ваш дзвiнок-будильник… (англ.)

4

Так, мамо (серб. – хорв.).

5

Байдуже (англ.).

6

Гонка бiркебейнерiв – щорiчна лижна гонка мiж мiстами Рена та Лiллехаммер, дистанцiя 58 км, участники бiжать з вантажем 3,5 кг; вшановують пам’ять двох бiркебейнерiв (воiнiв громадянськоi вiйни в Норвегii в кiнцi XII ст.), котрi, за переказами, у 1206 р. перенесли цим маршрутом дворiчного принца Хокона.

7

На добу, адже так, сер? (англ.)

8

Платитимете карткою чи готiвкою, сер? (англ.)

9

Немае потреби. Я заплачу просто зараз (англ.).

10

Щось iще, сер? (англ.)

11

Ланка, якоi бракуе (англ.).

12

Ваше iм’я? (англ.)

13

Знайшов вас у перелiку (англ.).

14

У зв’язку з погодними умовами аеропорт тимчасово закрито (англ.).

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.

Adblock
detector