Режим чтения
Скачать книгу

Таргани читать онлайн - Ю Несбьо

Таргани

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #2

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батькiвщинi спочатку став вiдомим як економiчний оглядач (вiн закiнчив Норвезьку школу економiки), потiм як рок-музикант i композитор популярноi групи «Di Derre», а наприкiнцi 90-х ще i як письменник, автор серii романiв про полiцейського Харрi Холе. Перший з романiв серii – «Нетопир» (1997) – був визнаний кращим детективом Скандинавii, удостоiвся у критикiв звання «миттевого бестселера» й принiс автору престижну премiю «Срiбний ключ». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливцi за головами».

У борделi Бангкока вбито норвезького посла. Харрi Холе вирушае до Таiланду, щоб суто конфiденцiйно розслiдувати це вбивство. Опинившись у злачних мiсцях Бангкока, в опiумних кублах та стрип-барах, вiн поступово розумiе, що не все так просто, як здавалося попервах. Таргани шурхотять за плiнтусами… Хто ж вони? Проте Холе, незважаючи на всi перешкоди, докопаеться до iстини i розкрие цю заплутану справу.

Ю Несбьо

Таргани

За чутками норвезькоi колонii в Таiландi, посол Норвегii загинув на початку шiстдесятих у Бангкоку, аж нiяк не розбившись в автiвцi – вiн був убитий за вельми загадкових обставин. У Мiнiстерствi закордонних справ чутки не пiдтвердили, i труп було кремовано наступного ж дня, причому вiд офiцiйного розтину вiдмовилися.

Збiг героiв i подiй у романi з дiйснiстю слiд вважати випадковим. Дiйснiсть набагато неймовiрнiша.

    Бангкок, 23 лютого 1998 року

Роздiл 1

Умикаеться зелене свiтло, i гуркiт машин, мотоциклiв та туктукiв – триколiсних мопедiв-таксi – наближаеться, так що Дiм вiдчувае, як вiбруе скло унiвермагу «Робертсон». Їi машина також рушае з мiсця, i вiтрина з довгою червоною сукнею лишаеться далеко позаду, тане у вечiрнiх сутiнках.

Вона взяла таксi. Їхала не в якомусь там напхом напханому автобусi, не в проiденому iржею туктуцi, а в справжньому таксi, з кондицiонером, i за кермом сидiв мовчазний водiй. Вона з насолодою опустила голову на пiдголовач. Жодних проблем. Мимо пронiсся мопед, дiвчина на задньому сидiннi вчепилася в хлопця в червонiй футболцi й шоломi з наличчям: ii вiдсутнiй погляд ковзнув по таксi. Тримайся мiцнiше, подумала Дiм.

На вулицi Рами IV водiй опинився у хвостi у вантажiвки, вся курява вiд якоi неслася просто на них, ще й так, що крiзь чорний густий вихлоп не вдавалося розгледiти номер. Завдяки кондицiонеру запах iз машини швидко вивiтрився. Щоправда, не до кiнця. Вона злегка помахала рукою перед носом, демонструючи свою вiдразу, i водiй, поглянувши в дзеркало, рвонув уперед. Мовляв, жодних проблем.

Так було не завжди. Вона виросла в родинi, де було шестеро дiвчат. Забагато, вважав батько. Їй ледь виповнилося сiм рокiв, коли вони стояли на путiвцi, кашляючи вiд жовтого пилу, i махали услiд повозу, що, пiдстрибуючи уздовж рудуватого каналу, усе вiддалявся, а з ним – i iхня старша сестра. Їй дали з собою чисту бiлизну, квиток на поiзд до Бангкока й адресу в Патпонгу, записану на зворотi вiзитiвки, i вона, вiдправляючись, умивалася сльозами, а Дiм махала iй услiд так вiдчайдушно, що ледь рука не вiдвалилася. Мати погладила молодшу по голiвцi, сказавши, що все не просто, але, з iншого боку, не так уже й погано. Принаймнi, iхнiй сестрi не доведеться стати квай i ходити по дворах, поки не вийде замiж, як колись iхня мати. До того ж мiс Вонг обiцяла пiклуватися про дiвчинку. Батько кивнув, i, сплюнувши бетель крiзь потемнiлi зуби, додав, що фаранги в барах добре платять за новеньких.

Дiм не зрозумiла, хто такi квай, але допитуватися не стала. Звiсно, вона знала, що це слово означае «бик». Як i багато iнших у цiй мiсцевостi, вони не мали коштiв, аби придбати собi бика, так що брали худобу лише на деякий час, щоб зорати поле для рису. Пiзнiше вона дiзнаеться, що дiвчина, яка ходить iз биком по дворах, теж називаеться квай i що ii послуги також продаються. Так заведено: може, iй пощастить, i вона зустрiне селянина, який захоче лишити ii в себе, поки вона ще не стара.

Якось, коли Дiм виповнилося п’ятнадцять, батько покликав ii, наближаючись до дочки, що працювала на рисовому полi: у руках вiн тримав капелюх, i сонце свiтило йому в спину. Вона вiдповiла не одразу, i, випроставшись, поглянула на зеленi пагорби довкола iхнього крихiтного дворика, а потiм, заплющивши очi, прислухалася до спiву птаха-сурмача в гiллi дерев i вдихнула аромат евкалiпта й гевеi. Вона знала, що настала ii черга.

У перший рiк вони жили в однiй кiмнатi вчотирьох: четверо дiвчат дiлили одна з одною все – постiль, iжу й одяг. Найважливiше було останне, бо без гарного вбрання неможливо було привабити вигiдних клiентiв. Вона навчилася танцювати, усмiхатися, вмiла тепер розрiзняти, хто хоче просто випити з нею, а хто – переспати. Батько домовився з мiс Вонг, що та буде надсилати грошi додому, тому першi роки Дiм нидiла в злиднях, але мiс Вонг була нею задоволена i поступово стала лишати iй бiльше.

У мiс Вонг були пiдстави бути задоволеною, адже Дiм працювала як каторжна i ii клiенти охоче купували напоi. І мiс Вонг залюбки й далi лишала б ii у себе. Якось один японець навiть зiбрався женитися на Дiм, але передумав, коли вона попросила купити iй квиток на лiтак. Ще один, американець, брав ii з собою до Пхукета, потiм вiдправив за свiй кошт назад i купив iй дiамантову каблучку. Наступного ж дня пiсля вiд’iзду американця Дiм вiднесла каблучку в ломбард.

Дехто платив мало й посилав ii пiд три чорти, якщо вона намагалася сперечатися; iншi скаржилися мiс Вонг, коли Дiм вiдмовлялася виробляти все, що iй наказували. Вони не розумiли, що мiс Вонг уже отримала свое з тих грошей, що вони сплатили в барi за послуги Дiм, i тепер дiвчина сама собi панi. Панi. Вона згадала червону сукню у вiтринi магазину. Мати казала правду: все не просто, але все не так уже й погано.

І вона намагалася зберегти невинну усмiшку й веселий смiх. Клiентам подобалося. Мабуть, тому вона й отримала роботу за оголошенням Ванга Лi в газетi «Тай Рат», у роздiлi G. R. O., або «Guest Relation Officer».[1 - Спiвробiтник служби гостинностi (англ.).] Ванг Лi – низькорослий, майже чорний китаець, власник готелю на Сукхумвiт-роуд, клiентiв мав здебiльшого з вельми специфiчними бажаннями, але не такими вже й особливими, щоб вона не могла iх задовольнити. Вiдверто кажучи, iй це подобалося навiть бiльше, нiж нескiнченнi танцi в барi. До того ж Ванг Лi добре платив. Єдина незручнiсть була, мабуть, у тому, що доводилося довго добиратися до його мотелю з квартири в Банглапху.

Бiсовi затори! Коли вони укотре зупинилися, вона сказала водiевi, що вийде тут, хай навiть доведеться пройти шiсть смуг, щоб дiстатися до мотелю на протилежному боцi вулицi. Вийшовши з таксi, вона вiдчула, як повiтря огорнуло ii, наче гарячий вологий рушник. Вона рушила вперед, затуляючи рота рукою, знаючи, що це не допоможе: у Бангкоку завжди таке повiтря, але, принаймнi, так менше смердить.

Вона просувалася мiж автiвками: ухилилася вбiк вiд пiкапа, повного хлопцiв, якi свистiли iй услiд, ледве вiдскочила вiд «тойоти». Нарештi вона на тротуарi.

Ванг Лi пiдвiв очi, коли вона ввiйшла в порожнiй хол.

– Сьогоднi ввечерi спокiйно? – запитала вона.

Вiн роздратовано кивнув. Останнiй рiк таке траплялося часто-густо.

– Ти вже повечеряла?

– Так, – збрехала вона. Їй не хотiлося iсти водяну локшину, яку вiн варив у заднiй кiмнатi.

– Доведеться почекати, – сказав вiн. –
Страница 2 из 19

Фаранг спочатку хоче поспати; вiн подзвонить, коли прокинеться.

Вона протестувала:

– Ти ж знаеш, Лi, менi треба повернутися в бар до пiвночi.

Вiн кинув оком на годинник.

– Дамо йому ще годину.

Знизавши плечима, вона сiла. Якби вона почала скаржитися рiк тому, вiн просто викинув би ii геть, але тепер йому потрiбнi були грошi. Звiсно, вона могла б i пiти, але тодi ця довга поiздка виявилася б зовсiм непотрiбною. А крiм того, вона зобов’язана Лi, адже вiн не найгiрший сутенер iз тих, на кого iй доводилося працювати.

Викуривши три сигарети, вона пригубила гiркого китайського чаю й пiдiйшла до дзеркала причепуритися.

– Пiду розбуджу його, – сказала вона.

– Гм. Ковзани з собою?

Вона труснула сумкою.

Їi пiдбори грузли у гравii, що вкривав вiдкритий майданчик мiж низенькими номерами мотелю. Номер 120 був у глибинi патiо, нiякоi автiвки бiля дверей вона не побачила, але у вiкнi горiло свiтло. Мабуть, фаранг уже прокинувся. Легкий бриз трохи пiдняв ii спiдницю, але прохолоди не принiс. Вона скучила за мусонами, за дощами. Але ж пiсля кiлькох тижнiв повенi, пiсля вкритих мулом вулиць i заплiснявiлоi бiлизни вона буде сумувати за спекою безвiтрих мiсяцiв.

Легенько постукавши в дверi, вона накинула на себе сором’язливу усмiшку, а на язицi вже крутилося запитання: «Як вас звати?» Нiхто не вiдповiдав. Вона знову постукала, поглянувши на годинник. Напевне, можна буде поторгуватися за ту червону сукню, збити цiну на сотню батiв, хоч би й у «Робертсонi». Покрутивши ручку дверей, вона здивовано помiтила, що дверi не замкненi.

Клiент лежав на лiжку ницьма, отже спав – це одразу впадало в око. Потiм вона помiтила холодний зблиск прозороi ручки ножа, що стирчав зi спини в жовтогарячому пiджаку. Важко сказати, яка думка першою сяйнула в головi Дiм, але одна з них, мабуть, була про те, що довга поiздка з Банглапху виявилася все-таки даремною. А потiм Дiм закричала. Але крик потонув у гуркотi трейлера на Сукхумвiт-роуд, якому не давав повернути туктук, що загавився.

Роздiл 2

– «Нацiональний театр», – оголосив у гучномовець гугнявий, сонний голос, перш нiж дверi вiдчинилися, i Дагфiнн Торхус зробив крок iз трамвая у вогкий, холодний зимовий ранок. Морозом обпекло свiжопоголенi щоки, й у тьмяному неоновому свiтлi видно було бiлу пару вiд його видиху.

Був перший тиждень сiчня, i вiн знав, що потiм стане легше: крига скуе фiорд, i повiтря стане менш вологим. Вiн почав пiднiматися по Драмменсвейен, до Мiнiстерства закордонних справ. Поруч проiхало кiлька пустих таксi, в цiлому ж вулицi були майже порожнi. Годинник на фасадi концерну «Єнсiдiге», що свiтився на тлi чорного зимового неба, показував шосту.

На входi вiн дiстав перепустку. «Голова вiддiлу», – було написано над фотографiею молодого Дагфiнна Торхуса, на десять рокiв молодшого вiд нинiшнього, що дивився в об’ектив фотоапарата упевненим поглядом з-пiд окулярiв у сталевiй оправi й висунувши вперед пiдборiддя. Вiн провiв перепусткою над зчитувальним пристроем, набрав код i штовхнув важкi склянi дверi на площi Вiкторiя-терас.

Далеко не всi дверi вiдчинялися так само легко в тi часи, коли вiн двадцятип’ятирiчним юнаком прийшов сюди працювати, а було це майже тридцять рокiв тому. У «дипшколi» – так називалися мiнiстерськi дипломатичнi курси для стажерiв – вiн видiлявся своiм естердальським дiалектом i «селянськими звичками», як казав його однокурсник iз Берума. Іншi стажери були полiтологами, економiстами, юристами, iхнi батьки мали вищу освiту й були полiтиками або частиною тiеi мiнiстерськоi верхiвки, куди прагнули iхнi дiти. А вiн – простий сiльський хлопець, випускник провiнцiйного сiльськогосподарського iнституту. Не так щоб це було важливо для нього, але вiн розумiв: для подальшоi кар’ери йому потрiбнi справжнi друзi. Дагфiнн Торхус опановував соцiальнi коди й працював бiльше за iнших, щоби пiдняти власний статус. Але, незважаючи на рiзницю, всiх iх об’еднувало одне: непевне уявлення про те, ким вони стануть. Ясним був лише один напрямок: угору.

Зiтхнувши, Торхус кивнув охоронцевi, коли той простягнув йому в скляне вiконце газети й конверт.

– Хто на мiсцi?

– Ви, як завжди, перший, Торхус. Конверт – iз кур’ерськоi служби, його доставили вночi.

Торхус пiднiмався лiфтом, слiдкуючи за тим, як гаснуть i свiтяться цифри поверхiв. Йому уявлялося, що кожен поверх будинку символiзуе етапи його кар’ери, i кожного ранку всi цi етапи знову проходили перед його очима.

Перший поверх – першi два роки стажування, довгi дискусii, що нi до чого не зобов’язували, про полiтику й iсторiю, уроки французькоi, яка коштувала йому невимовних страждань.

Другий поверх – консульський департамент. Першi два роки Торхус провiв у Канберрi, потiм ще три – в Мехiко-Сiтi. Чарiвнi мiста, годi скаржитися. Авжеж, вiн волiв би обрати Лондон чи Нью-Йорк, але то були надто престижнi мiсця, туди прагнули потрапити всi. Так що вiн вирiшив не сприймати такий поворот кар’ери як поразку.

Третiй поверх – знову служба в Норвегii, вже без вагомих надбавок за роботу за кордоном, якi дозволяли жити у вiдносних розкошах. Вiн зустрiв Берiт, вона завагiтнiла, а коли настав час для нового вiдрядження, вони вже чекали на другу дитину. Берiт народилася в тих самих краях, що й вiн, i кожного дня розмовляла з матiр’ю по телефону. Вiн вирiшив трохи зачекати, працював наполегливо, писав довжелезнi звiти про торговi вiдносини з краiнами, що розвиваються, складав промови для мiнiстра закордонних справ, отримуючи схвалення на верхнiх поверхах. Нiде в держапаратi не було такоi жорсткоi конкуренцii, як у МЗС, i в жодному iншому мiсцi iерархiя не була такою показовою. На роботу Дагфiнн Торхус iшов, як солдат в атаку: пригнувши голову, не показуючи спину i вiдкриваючи вогонь, щойно хтось опиниться пiд прицiлом. Утiм, кiлька разiв його приязно поплескали по плечу, i тодi вiн збагнув, що його «помiтили», i вiн спробував пояснити Берiт, що зараз саме час вирушити у вiдрядження до Парижа чи Лондона, але тут вона вперше за все iхне тихе сiмейне життя затялася. І вiн здався.

Далi – четвертий поверх, новi звiти i нарештi посада секретаря, невелика надбавка до платнi й мiсце в департаментi кадрiв на другому поверсi.

Отримати роботу в емзеесiвському департаментi кадрiв – знакова подiя, зазвичай вона означала, що шлях нагору вiдкритий. Але щось не склалося. Департамент кадрiв спiльно з консульським департаментом рекомендували здобувачiв на рiзнi посади в закордонному апаратi, тобто безпосередньо впливали на кар’ерний рiст iнших колег. Можливо, вiн пiдписав не той наказ, не дав комусь «добро», а ця людина потiм стала начальником, i тепер в ii руках тi невидимi нитки, якi управляють життям Дагфiнна Торхуса та iнших емзеесiвських спiвробiтникiв.

Хай там як, рух угору непомiтно припинився, i якось уранцi вiн раптом побачив у дзеркалi ванноi типового голову департаменту, бюрократа середньоi руки, якому вже нiколи не пiднятися на п’ятий поверх за той десяток рокiв, що лишився до пенсii. Якщо, звiсно, не вчинити подвиг, який усi помiтять. Але подiбнi подвиги хибують на те, що коли не пiдвищать у посадi, то обов’язково виженуть з роботи.

Так що лишалося тiльки поводитися як i ранiше, намагаючись хоч у чомусь випередити iнших. Кожен ранок вiн першим приходив на роботу та спокiйнiсiнько встигав переглянути газети й факси i вже мав готовi висновки, коли iншi колеги ще тiльки протирали очi на ранкових зборах.
Страница 3 из 19

Цiлеспрямованiсть устигла ввiйти в його плоть i кров.

Вiн вiдчинив дверi кабiнету й затримався на мить, перш нiж увiмкнути свiтло. Тут також була своя iсторiя – iсторiя про налобний лiхтарик. Причому, на жаль, вона стала вiдомою й ходила, вiн це знав, по всьому МЗС. Багато рокiв тому норвезький посол у США повернувся на деякий час до Осло i якось рано-вранцi зателефонував Торхусу, запитавши, що той думае про нiчний виступ президента Картера. Торхус щойно ввiйшов до свого кабiнету i ще не встиг ознайомитися зi свiжими газетами й факсами, а тому не змiг дати вiдповiдь одразу. Як i слiд було чекати, день було зiпсовано. Далi ще гiрше. Наступного ранку посол подзвонив знову, якраз тодi, коли Торхус розгорнув газету, i запитав, як нiчнi подii можуть уплинути на справи на Близькому Сходi. Назавтра у посла також виникли якiсь запитання. І Торхус теж пробелькотiв щось невиразне через брак iнформацii.

Вiн почав приходити на роботу ще ранiше, нiж досi, але в посла, мабуть, було сьоме чуття, бо кожного ранку його дзвiнок лунав саме в той момент, коли Торхус лише сiдав за стiл.

Так продовжувалося, доки голова департаменту, випадково дiзнавшись, що посол мешкае в маленькому готелi «Акер» просто навпроти МЗС, не здогадався, в чому рiч. Усiм було вiдомо, що посол полюбляе вставати удосвiта. Вiн не мiг не помiтити, що свiтло в кабiнетi Торхуса запалюеться ранiше, нiж в iнших, i вирiшив розiграти пунктуального посадовця. Тодi Торхус купив собi налобний лiхтарик i наступного ранку встиг переглянути всi газети й факси, не запалюючи свiтла. І сидiв так iз налобним лiхтариком майже три тижнi, поки посол не здався.

Але тепер Дагфiнну Торхусу було начхати на жартiвника-посла. Вiн розкрив конверт, у ньому виявилося розшифрування шифрограми пiд грифом «цiлком таемно». Прочитавши повiдомлення, вiн не помiтив, як розлив каву на доповiднi записки, що лежали на столi. Короткий текст лишав простiр для фантазii, але суть була така: посол Норвегii в Таiландi, Атле Мольнес, знайдений iз ножем у спинi в одному з борделiв Бангкока.

Торхус перечитав повiдомлення ще раз, перш нiж вiдкласти вбiк.

Атле Мольнес, колишнiй полiтик i член Християнськоi народноi партii, колишнiй голова комiтету фiнансiв, тепер став колишнiм у повному сенсi. Це виявилося таким неймовiрним, що Торхус мимохiть кинув оком у бiк готелю «Акер» – чи не ховаеться хтось за гардинами? Але вiдправником повiдомлення було норвезьке посольство у Бангкоку. Торхус вилаявся. Ну чому це сталося саме зараз i саме в Бангкоку? Чи не варто спочатку повiдомити Аскiльсену? Нi, той скоро сам про все дiзнаеться. Торхус поглянув на годинник i взяв слухавку, щоб подзвонити мiнiстру закордонних справ.

Б’ярне Мьоллер обережно постукав у дверi й увiйшов. Голоси в переговорнiй кiмнатi затихли, усi повернулися в його бiк.

– Б’ярне Мьоллер, керiвник вiддiлу вбивств, – представила його голова Управлiння полiцii й жестом запросила сiдати.

– Мьоллер, а це статс-секретар Бйорн Аскiльсен iз канцелярii прем’ер-мiнiстра i Дагфiнн Торхус, голова департаменту МЗС.

Мьоллер кивнув, посунув стiлець i спробував засунути своi довжелезнi ноги пiд великий овальний дубовий стiл. Здаеться, вiн уже бачив моложаве, веселе обличчя Аскiльсена по телевiзору. Невже вiн i справдi з канцелярii прем’ер-мiнiстра? Отже, проблема виникла чималенька.

– Чудово, що ви змогли так швидко прийти, – сказав гаркаво статс-секретар, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. – Ханне, розкажи йому коротко, про що ми тут говорили.

Голова Управлiння полiцii подзвонила Мьоллеру двадцять хвилин тому й без жодних пояснень наказала з’явитися до МЗС протягом чвертi години.

– Атле Мольнеса знайшли мертвим у Бангкоку. Припускаеться, що його було вбито, – почала вона.

Мьоллер побачив, як голова департаменту МЗС в окулярах у сталевiй оправi на цих словах пустив очi пiд лоба. Вислухавши iсторiю до кiнця, Мьоллер зрозумiв його реакцiю. Треба бути полiцейським, щоби сказати про людину, знайдену з ножем, що стирчить зi спини лiворуч вiд лопатки й увiйшов крiзь лiву легеню в серце, що ту «припускаеться, вбито».

– Його знайшла в готельному номерi жiнка…

– У борделi, – виправив ii чиновник у сталевих окулярах. – І знайшла його проститутка…

– Я говорила з колегою з Бангкока, – продовжувала керiвник. – Вiн людина розумна й обiцяв поки що не поширювати iнформацiю про цю справу.

Мьоллер майже спитав, навiщо затягувати з цим самим поширенням, адже оперативне висвiтлення в пресi часто допомагало полiцii отримати необхiднi вiдомостi, поки хтось iз людей щось пам’ятае й слiди ще свiжi. Але щось пiдказувало йому, що таке запитання вважатимуть наiвним. Замiсть цього Мьоллер поцiкавився, як довго вони сподiваються це приховувати.

– Гадаемо, що довго, доти, доки не виникне доречна версiя, – вiдповiв Аскiльсен. – Така, яку ми маемо сьогоднi, не годиться.

Така, яку ми маемо? Мьоллер усмiхнувся. Отже, справжню версiю вже розглянули й вiдкинули. Як новопризначений голова вiддiлу Мьоллер дотепер не спiлкувався з полiтиками, однак вiн знав: що вища в людини посада, то небезпечнiше для неi не знати реальноi картини життя.

– Як я розумiю, ця версiя досить неприемна, але що значить «не годиться»?

Голова поглянула на Мьоллера застережно. Статс-секретар ледь помiтно усмiхнувся.

– У нас мало часу, Мьоллер, але дозвольте менi надати вам експрес-курс практичноi полiтики. Усе, що я вам зараз скажу, суворо конфiденцiйно. – Вiн машинально поправив вузол краватки, цей рух Мьоллер згадав з його телеiнтерв’ю. – Отже, уперше за всю повоенну iсторiю у нас виникла центристська влада, причому досить життездатна. Але не тому, що для цього е спiльна парламентська платформа, а тому, що прем’ер-мiнiстр нарештi перестав бути найнепопулярнiшим полiтиком у краiнi.

Голова Управлiння полiцii й емзеесiвець усмiхнулися.

– Популярнiсть будуеться на тому ж хиткому фундаментi, що й будь-який полiтичний капiтал, – на довiрi. Не важливо, наскiльки полiтик симпатичний чи харизматичний, головне, що йому довiряють виборцi. Чи знаете ви, Мьоллер, чому була такою популярною Гру Гарлем Брунтланд?

Мьоллер i гадки не мав чому.

– Зовсiм не тому, що вона була такою чарiвною, а тому, що люди пишалися тим, що вона – саме та, за кого себе видае. Довiра, ось що важливо.

Усi за столом закивали. Обов’язковий ритуал.

– Атле Мольнеса й прем’ер-мiнiстра пов’язувала дружба й полiтична кар’ера. Вони разом вчилися, разом просувалися вгору по партiйнiй лiнii, боролися за модернiзацiю партiйноi молодiжноi органiзацii й разом радiли, коли обидва, ще молодi, були обранi до стортингу. Саме Мольнес добровiльно вiдступив у тiнь, коли вони обидва виявилися серед лiдерiв партii. І надав цiлковиту пiдтримку прем’ер-мiнiстру, так що партiя уникла боротьби за владу всерединi. Саме тому вийшло так, що прем’ер-мiнiстр щиро вдячний Мольнесу.

Аскiльсен облизнув пересохлi губи й визирнув у вiкно.

– Власне, Мольнес не стажувався в МЗС i навряд чи потрапив би до Бангкока, якби прем’ер-мiнiстр не натиснув на всi кнопки. Можливо, це виглядае як непотизм, але це форма узаконеного непотизму, що виник i поширився в епоху правлiння Робiтничоi партii. Рейульф Стен також не був кар’ерним дипломатом, коли отримав посаду посла в Чилi. – Його погляд знову звернувся на Мьоллера, i в очах заграв насмiшливий вогник. – Менi, мабуть, немае потреби пiдкреслювати,
Страница 4 из 19

що ця справа може нашкодити репутацii прем’ер-мiнiстра, якщо стане вiдомо, що його друга i соратника по партii, якого вiн сам же вiдрядив до Бангкока, було знайдено in flagranti,[2 - На мiсцi злочину (лат.).] а до всього ще й убитим.

Статс-секретар жестом запросив продовжити голову Управлiння полiцii, але тут Мьоллер знову не втримався:

– У кого ж немае друга, який би не побував у борделi!

На обличчi Аскiльсена застигла подоба посмiшки, а емзеесiвець у сталевих окулярах кахикнув:

– Ви дiзналися те, що вам слiд знати, Мьоллер. І якщо ваша ласка, залиште оцiнку цих подiй нам. Усе, що треба, це щоб розслiдування… не мало небажаного характеру. Авжеж, ми всi хочемо, щоб убивця або вбивцi були затриманi, однак обставини цiеi справи до певного часу мають зберiгатися в таемницi. Заради краiни. Ви розумiете?

Мьоллер поглянув на своi руки. Заради краiни. Тримати язик за зубами. Цього в його родинi не вмiв нiхто. Його батько так i лишився простим полiцейським констеблем.

– Як показуе досвiд, пане голово департаменту, приховувати правду бувае дуже важко.

– Мабуть, ви правi. Я буду вiдповiдати за операцiю по лiнii МЗС. Як ви розумiете, це вельми делiкатна справа, i вона потребуе, щоб таiландська полiцiя працювала на нас, а не проти нас. Коли вже тут причетне посольство, у нас е певна свобода дiй – дипломатична недоторканнiсть i таке iнше, але все одно, ми ходимо по краю. А тому ми хотiли б, щоб туди був вiдряджений той, хто мае досвiд таких розслiдувань i спiвпрацi з полiцiею iнших краiн i хто може досягти результату.

Вiн замовк i поглянув на Мьоллера, який намагався зрозумiти, чому це йому такий неприемний цей бюрократ з агресивним пiдборiддям.

– Ми могли би сформувати збiрну команду…

– Нiякоi команди, Мьоллер. Що менше галасу, то краще. Крiм того, голова Управлiння полiцii пояснила нам, що коли ми сунемося туди цiлою командою, це навряд чи полегшить спiвпрацю з тамтешньою полiцiею. Так що потрiбна лише одна людина.

Одна?

– Ваша начальниця вже запропонувала нам кандидатуру, i ми гiдно оцiнили ii пропозицiю. Власне, це ваш пiдлеглий, i ми хотiли б почути вашу думку про нього. Із бесiди голови Управлiння полiцii з колегою iз Сiднея виходить, що цей ваш кандидат чудово показав себе пiд час розслiдування убивства Інгер Холтер торiк.

– Я читав узимку про цю iсторiю в газетах, – додав Аскiльсен. – Вражае. Отже, це ваша людина?

Б’ярне Мьоллер важко ковтнув. Он воно що, голова Управлiння запропонувала, щоб до Бангкока поiхав Харрi Холе. А його сюди запросили, щоб вiн пiдтвердив, що Харрi Холе – найкращий iз кандидатiв, чудовий працiвник.

Вiн оглянув людей за столом. Полiтика, влада, впливовiсть. Вiн нi бiса не тямить у цих iграх, але зметикував, що справа так чи iнакше стосуеться його самого. Дуже важливо, що саме вiн зараз вiдповiсть i як учинить: це матиме наслiдки для його подальшоi кар’ери. Керiвник Управлiння сама запропонувала цю людину. Але хтось iз цих бюрократiв захотiв почути, якоi думки про Холе його шеф. Мьоллер поглянув на керiвницю й спробував прочитати в ii очах, що йому слiд робити. Авжеж, може статися, що Холе все зробить на вищому рiвнi. І якщо зараз вiдрадити iх посилати його пiдлеглого, чи не подасть вiн цим свою керiвницю в найгiршому свiтлi? Тодi його проситимуть назвати iнше iм’я, i коли названий кандидат зiпсуе всю справу, то може статися, що полетить його, Б’ярне, голова.

Мьоллер звiв погляд на картину, що висiла над головою керiвницi: згори на нього дивився Трюгве Лi, генсек ООН. Ще один полiтик. За вiкнами виднiлися дахи багатоповерхiвок у сiруватому зимовому свiтлi, фортеця Акерсхус i флюгер, що миготiв од вiтру на даху готелю «Континенталь».

Б’ярне Мьоллер вважав себе добрим полiцейським, але тут було щось iнше, вiн не знав правил цiеi гри. Що порадив би батько? Егеж, вiн завжди тримався подалi вiд полiтики, констебль Мьоллер. Але вiн завжди знав, що важливо, а що нi, й вiдмiнив свою заборону щодо навчання сина в Полiцейськiй академii пiсля того, як той iз вiдзнакою скiнчив перший курс юридичного вiддiлення. І таке iнше. Б’ярне зробив так, як сказав батько, i пiсля випускних заходiв батько все кахикав i кахикав, плескаючи сина по спинi, поки той не попросив його припинити.

– Слушна пропозицiя, – почув Б’ярне Мьоллер свiй власний голос, та ще й такий гучний i виразний.

– Чудово, – сказав Торхус. – Причина, з якоi ми якнайшвидше хотiли почути вашу вiдповiдь, у тому, що це треба вирiшувати негайно. Хай ваш кандидат кидае всi справи й береться за нашу проблему вже завтра.

Що ж, можливо, Холе саме зараз i потребуе такого завдання, намагався втiшити себе Мьоллер.

– Шкода, що ми забираемо у вас такого цiнного працiвника, – мовив Аскiльсен.

На цих словах шеф вiддiлу вбивств Б’ярне Мьоллер ледь стримався вiд смiху.

Роздiл 3

Вони знайшли його в «Шрьодерi» на вулицi Вальдемара Тране – старiй i респектабельнiй корчмi на перехрестi, де захiдний район Осло зливаеться зi схiдним. У корчмi, чесно кажучи, швидше старiй, нiж респектабельнiй. Респектабельнiсть була лише в тому, що мiська iнспекцiя з охорони пам’яток оголосила це вохристе прокурене примiщення архiтектурною спадщиною. Але це не вплинуло на клiентуру – гнану й винищувану породу старих пиякiв, вiчних студентiв – вихiдцiв iз селян – i волоцюг-донжуанiв, якi давно випали iз сiдла.

Коли протяг вiд дверей на мить розвiяв дим, двое полiцейських побачили високого чоловiка, який сидiв пiд старовинною картиною iз зображенням Акерськоi церкви. Його свiтле волосся було пiдстрижене так коротко, що iжилося, а триденна щетина на худорлявому виразному обличчi вiдбивалася сивим полиском, хоча чоловiковi навряд чи було далеко за тридцять. Вiн сидiв усамiтнено, тримаючись рiвно, не знiмаючи короткого пальта, так, нiби будь-якоi митi ладен був пiдвестися й вийти. І наче кухоль пива, що стояв перед ним на столi, був для нього не задоволенням, а роботою, яку треба було виконати.

– Нам сказали, що ми знайдемо тебе тут, – сказав старший iз двох i зайняв стiлець навпроти чоловiка. – Я iнспектор Волер.

– Бачите того чоловiка, за столиком у кутку? – спитав Холе, не пiдводячи очей.

Волер повернувся i поглянув на худого старого: той сидiв, упершись поглядом у келих iз червоним вином i погойдувався взад-уперед. Здавалося, вiн мерзнув.

– Тут його кличуть «останнiй iз могикан». – Холе пiдняв голову й усмiхнувся. Очi його нагадували бiло-блакитнi кульки в червонiй сiтцi, i погляд його уперся Волеру в сорочку. – Вiйськовий моряк, – вимовив Холе. – Ранiше iх тут було багато, а тепер лишилася жалюгiдна купка. Цього торпедували двiчi пiд час вiйни. І вiн вважае себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметi на вулицi Глюкстадгата, пiсля того, як шинок зачинився. Навколо анi душi, чорна пiтьма, мороз вiсiмнадцять градусiв, а вiн спить. Коли я повернув його до життя, вiн лише глянув на мене i послав пiд три чорти. – Вiн зареготав.

– Чуеш, Холе…

– А вчора ввечерi я пiдiйшов до його столика i спитав, чи вiн пам’ятае, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу вiд смертi на морозi. І знаете, що вiн вiдповiв?

– Холе, тебе шукае Мьоллер.

– Вiн вiдповiв, що безсмертний. «Сам я можу, звiсно, жити нiкому не потрiбним моряком у цiй бiсовiй краiнi. Але з бiса кривдно, що сам святий Петро нiчого не вдiе». Нi, ви чули таке? Сам святий Петро…

– У нас наказ доставити тебе в Управлiння.

На столi перед Холе з’явився новий кухоль
Страница 5 из 19

пива.

– Рахунок, Вiро, – сказав вiн.

– Двiстi вiсiмдесят, – вiдповiла та, навiть не глянувши в блокнот.

– Боже, – пробурмотiв молодший iз двох полiцейських.

– Решту можеш залишити, Вiро.

– Дякую, – сказала вона й пiшла геть.

– Найкращий сервiс у мiстi, – пояснив Харрi. – Тебе помiчають одразу, не треба вимахувати обома руками.

Волер затиснув долонями вуха, так що на лобi натяглася шкiра й випнулася синя жила.

– Нiколи сидiти тут i слухати п’янi побрехеньки, Холе. Лишай цi останнi пiвлiтра…

Холе обережно пiднiс кухоль до губ i випив.

Волер перехилився через стiл, намагаючись говорити тихiше:

– Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слiд було б вигнати тебе з полiцii. Такi, як ти, лише псують довiру людей до полiцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звiдси. Шеф – людина добра, вiн хоче дати тобi шанс.

Тут Холе вiдригнув, i Волер вiдхитнувся назад.

– Який ще шанс?

– Шанс показати себе, – вставив молодший полiцейський, i на його обличчi з’явилася хлопчача усмiшка.

– А я можу й тут показати, на що я здатний, – усмiхнувся у вiдповiдь Холе, знову пiднiс кухоль до губ i закинув голову.

– Хай йому грець, Холе! – Волер почервонiв, дивлячись, як у того ходить туди-сюди кадик, перекочуючись по неголенiй шиi.

– Що, задоволенi? – І Холе грюкнув перед собою порожнiм кухлем.

– Наша робота…

– …чхав я на неi. – Харрi застебнув пальто. – Якщо Мьоллеру щось треба, хай подзвонить менi або чекае, поки я прийду завтра на роботу. А зараз я пiшов додому. Сподiваюся, що найближчi дванадцять годин не бачитиму вашi пики. Салют, панове!

Харрi пiдвiвся з-за столу, випроставшись на всi своi метр дев’яносто, i трохи хитнувся.

– Ото ще клятий туз, – прошипiв Волер. – Невдаха. Якби лише газетярi, якi писали про тебе пiсля Австралii, знали, як мало справ…

– Яких справ, Волер? – Холе продовжував усмiхатися. – Вiдгамселити пiдлiткiв напiдпитку за панкiвський гребiнь на головi?

Молодший полiцейський крадькома глянув на Волера. Торiк у Полiцейськiй академii плiткували про якихось молодих панкiв-анархiстiв, яких затримали за те, що пили пиво в громадських мiсцях, i вiдгамселили в камерi апельсинами, зав’язаними в мокрий рушник.

– Почуттям корпоративноi солiдарностi ти нiколи не вирiзнявся, Холе, – заявив Волер. – Ти думаеш лише про себе. Усiм вiдомо, хто саме був за кермом тiеi автiвки в районi Вiндерена. І чому доброму полiцейському розтрощило череп об придорожнiй стовп. Та тому, що ти пияк i сiв за кермо пiд чаркою, Холе. Тобi пощастило, що в нашому Управлiннi цю справу притримали, а шкода, варто було б згадати й про родину загиблого, i про думку колег…

Молодший полiцейський був новеньким i старався щоденно брати з усього уроки. Сьогоднi вiн, наприклад, дiзнався, що нерозумно ображати спiврозмовника, гойдаючись на стiльцi, бо стаеш беззахисним, коли той раптом нахиляеться вперед i вставляе тобi окуляри правицею. Кривдник валиться на пiдлогу, але вiдвiдувачi «Шрьодера» затихають лиш на мить, а потiм голоси гудуть знов.

Допомагаючи Волеру пiдвестися, молодший полiцейський побачив, як поли пальта Холе мелькнули в дверях.

– Дiдько, непогано пiсля восьми кухлiв пива, еге ж? – мовив вiн, але одразу ж прикусив язика, зустрiвшись поглядом iз Волером.

Харрi недбало ступав по обмерзлiй брукiвцi Доврегата. Кулак нiбито не болiв, – бiль i каяття почекають до ранку.

У робочий час вiн не пив. Поки що. Навiть якщо доктор Еуне стверджував, що кожен новий зрив починаеться там, де кiнчаеться попереднiй.

У лiкаря, сивого, гладкого – викапаний Пiтер Устинов, – аж затрусилося подвiйне пiдборiддя, коли Харрi пояснював йому, що тримаеться подалi вiд свого старого ворога «Джима Бiма» i п’е лише пиво. При тому що вiд пива не в захватi.

– Ти ж уже був по вуха в лайнi, й тiеi митi, коли ти вiдкриваеш нову пляшку, ти знову туди падаеш. Тут нема нiякого промiжного стану, Харрi.

Що ж. Усе-таки вiн дiстаеться оселi самостiйно, не забувае знiмати одяг, ходить на роботу. Так було не завжди. Це Харрi й називав промiжним станом. Йому треба було лише трохи ковтнути на нiч, щоб заснути. Ось i все.

Якась дiвчина в хутрянiй шапцi привiталася, коли вiн пройшов повз неi. Знайома? Минулоi весни багато хто вiтався iз ним на вулицi, особливо пiсля його iнтерв’ю в «Редакцii 21», де ведуча, Анне Грусволл, спитала, як воно – застрелити серiйного вбивцю.

– Так собi. Хоча приемнiше, нiж сидiти тут i вiдповiдати на подiбнi запитання, – вiдповiв вiн iз посмiшкою, i його слова стали хiтом весняного сезону, головною цитатою пiсля нетлiнного: «Вiвцi – вони нормальнi тварини».[3 - Це сказала професор кримiнологii Лiв Фiнстад у 1980-тi роки, вiдстоюючи сiльськогосподарську полiтику марксистського «Червоного виборчого альянсу».]

Харрi встромив ключ у замок пiд’iзду. Вулиця Софiесгате. І нащо вiн перебрався восени в цей район Осло, Бiшлет? Може, тому, що сусiди в Тьойенi почали якось дивно поглядати на нього, уникати, а вiн приймав цю дистанцiю за повагу до своеi персони.

Тутешнi сусiди його не хвилювали, хоча виходили й перевiряли, чи все гаразд, коли вiн iнодi ввечерi спотикався й котився вниз сходами.

Цi падiння почалися в жовтнi, пiсля того, як вiн зайшов у глухий кут у справi Сестреняти. Тодi з нього наче вичавили повiтря i знову стало ввижатися рiзне. Харрi знав лише один спосiб позбавитися видiнь.

Вiн спробував опанувати себе, вирушив разом iз Сестреням на дачу в Рауланнi, але сестра зовсiм замкнулася в собi пiсля жорстокого згвалтування i вже не смiялася, як ранiше. Кiлька разiв Харрi дзвонив батьковi, але розмови тривали недовго, неважко було зрозумiти: батько хоче, щоб його залишили у спокоi.

Харрi ввiйшов у кiмнату, зачинив за собою дверi, голосно крикнув, що вiн удома, i задоволено кивнув, не почувши жодноi вiдповiдi. Монстри рiзних видiв вiдвiдували його, але, поки iх нема на кухнi, вiн мiг сподiватися, що вночi спокiйно засне.

Роздiл 4

Щойно Харрi вийшов iз пiд’iзду, як на нього накинувся холод, i так несподiвано, що вiн захлинувся крижаним повiтрям. І, пiднявши очi до червоного неба над дахами будинкiв, вiдкрив рота й вдихнув смак жовчi й «Колгейта».

На площi Гольберга вiн якраз устиг на трамвай, що йшов по Вельгавенссгате. Знайшовши вiльне мiсце, сiв i розгорнув «Афтенпостен». Ще одна справа про педофiлiю. За останнi мiсяцi таке траплялося вже тричi: норвежцiв узяли на мiсцi злочину в Таiландi.

На першiй шпальтi нагадувалося про передвиборну обiцянку прем’ер-мiнiстра активнiше розслiдувати злочини на сексуальному грунтi, в тому числi й за кордоном; i виникло питання: коли ж буде конкретний результат?

У коментарi до статтi статс-секретар Бйорн Аскiльсен iнформував, що продовжуеться робота з укладення домовленостi мiж Норвегiею й Таiландом про розслiдування злочинiв, скоених норвежцями-педофiлами, i цей договiр дозволить активiзувати зусилля полiцii.

«Давно вже час! – писав насамкiнець редактор «Афтенпостен». – Народ чекае результатiв. Християнський народний прем’ер-мiнiстр не може допустити, щоб ця гидота ширилася».

– Проходьте!

Харрi вiдчинив дверi й глянув униз, на Б’ярне Мьоллера, який широко позiхав, потягуючись на стiльцi так, що його довгi ноги стирчали з-пiд письмового столу.

– Ти дивись. А я чекав на тебе вчора, Харрi.

– Менi повiдомили. – Харрi сiв. – Я не ходжу на роботу, коли п’яний. І навпаки. Це принцип, якого я намагаюся дотримуватися. – Вiн
Страница 6 из 19

сподiвався, що фраза прозвучить iронiчно.

– Полiцейський е полiцейським усi двадцять чотири години на добу, Харрi, п’яний вiн чи нi. Менi довелося вмовляти Волера не писати на тебе рапорт, розумiеш?

Харрi знизав плечима, натякаючи: вiн сказав усе, що хотiв сказати.

– О’кей, Харрi, не будемо через це сваритися. У мене для тебе е робота. Гадаю, ти на неi не заслуговуеш, але все одно я думаю дати ii тобi.

– Ти не засмутишся, якщо я скажу, що вона менi не потрiбна? – спитав Харрi.

– Залиш цi штучки сищику Марлоу, Харрi, вони тобi не личать, – рiзко перервав його Мьоллер.

Харрi усмiхнувся. Вiн знав, що шеф його любить.

– Я навiть не сказав, про що йдеться.

– Якщо ти посилаеш за мною машину в мiй вихiдний, то я гадаю, що йдеться не про регулювання вуличного руху.

– Чому ти не даеш менi й слова сказати?

Харрi, усмiхнувшись, нахилився вперед.

– Сказати чесно, шефе?

«Невже чесно?» – хотiв було перепитати Мьоллер, але лише кивнув.

– Я зараз не здатний до серйозних справ, шефе. Я виходжу з того, що ти сам бачиш, як я працюю. Точнiше, не працюю. Або ледве-ледве. Я виконую своi обов’язки, намагаюся не ставати на шляху в iнших i бути тверезим упродовж дня. На твоему мiсцi я запропонував би цю роботу комусь iншому.

Мьоллер зiтхнув, повiльно пiдтягнув ноги i пiдвiвся зi стiльця.

– Хочеш вiдверто, Харрi? Якби вирiшував я, то роботу б отримав хтось iнший. Але вони хочуть саме тебе. Тому ти дуже мене виручив би, Харрi, якби…

Харрi уважно подивився на шефа. Б’ярне Мьоллер не раз допомагав йому у важких ситуацiях в останнiй рiк, i зрозумiло, що рано чи пiзно доведеться вiддячувати.

– Стоп! Хто це вони?

– Люди на керiвних посадах. Якi можуть перетворити мое життя на пекло, якщо не отримають те, що хочуть.

– А я що за це отримаю?

Мьоллер якнайсуворiше нахмурив брови, але йому все-таки було важко втримати суворий вираз на своему по-хлопчачому вiдкритому обличчi.

– Що ти отримаеш? Свою зарплатню. Поки тобi не припинили ii видавати. От ii й отримаеш, хай йому грець!

– Я погано знаюся на всьому цьому, шефе. Виходить, хтось iз цих твоiх людей вирiшив, що цей хлопець, Холе, який торiк упорався в Сiднеi, з бiса здiбний, i твоя справа лише приструнити цього типа. Чи я помиляюся?

– Харрi, будь ласка, не гарячкуй.

– Отже, я не помиляюся. І вчора я теж усе вiрно зрозумiв, коли побачив пику цього Волера. Тому я добряче все обмiркував, i ось моя пропозицiя: я стану слухняним хлопчиком, вiзьмуся за цю роботу, а коли все буде зроблено, ти даси менi двох штатних детективiв на два мiсяцi й необмежений доступ до всiх баз.

– Про що це ти?

– Ти знаеш про що.

– Якщо ти знову про згвалтування своеi сестри, то можу тобi лише поспiвчувати, Харрi. Адже ти пам’ятаеш, що справу припинено.

– Я пам’ятаю, шефе, пам’ятаю й той звiт, де було зазначено, що в неi синдром Дауна, а тому е ймовiрнiсть, що вона взагалi все вигадала про згвалтування, щоб приховати, що завагiтнiла вiд випадкового знайомого. Спасибi, я все пам’ятаю.

– Не було жодних доказiв…

– Вона сама хотiла все це приховати. Господи, я ж був у ii квартирi в Согнi й випадково побачив у бруднiй бiлизнi бюстгальтер, весь просочений кров’ю. Я змусив ii показати менi груди. Гвалтiвник вiдрiзав iй соски, i вона бiльше тижня ходила, криючись, стiкаючи кров’ю. Вона гадала, всi люди такi ж добрi, як вона, i коли той тип спершу пригостив ii вечерею, а потiм спитав, чи не хоче вона подивитися фiльм у його готельному номерi, вона вирiшила, що вiн просто дуже приязний. І якби вона навiть згадала, в якому номерi це сталося, то все одно було б запiзно: там усе вже прибрали пилосмоком, вимили, постiль змiнили вже разiв двадцять пiсля того, що сталося. Так що, ясна рiч, нiяких доказiв не знайшли.

– Нiхто не пам’ятав, щоб там бачили скривавленi простирадла…

– Я працював у готелi, Мьоллер. Ти будеш здивований, коли дiзнаешся, скiльки скривавлених простирадл змiнюють там на одному тижнi. Мешканцi готелiв тiльки те й роблять, що кровоточать.

Мьоллер рiшуче похитав головою.

– Вибач. У тебе був шанс довести це, Харрi.

– Недостатньо, шефе, його було замало.

– Завжди бувае замало. І треба десь зупинитися. З нашими ресурсами…

– Дайте менi хоча б свободу дiй. Хоча б на один мiсяць.

Мьоллер раптом пiдвiв погляд i пiдморгнув. Харрi зрозумiв, що його викрито.

– Ох ти, пройдисвiт, тобi ж завжди була до вподоби робота, хiба нi? Тобi просто закортiло спершу поторгуватися?

Харрi вiддув нижню губу й похитав головою. Мьоллер подивився у вiкно. Тяжко зiтхнув.

– Гаразд, Харрi. Подивимося, що вийде. Але коли вже ти завинив, я змушений вжити заходiв, яких вiд мене давно чекають в Управлiннi. Ти розумiеш, що це означае?

– Як тут не зрозумiти, – усмiхнувся Харрi. – Що за робота?

– Сподiваюся, лiтнiй костюмчик висить готовий i ти пам’ятаеш, куди поклав свiй паспорт. Твiй лiтак вiдлiтае за дванадцять годин, i ти будеш дуже далеко звiдси.

– Що далi, то краще, шефе.

Харрi сидiв на стiльцi бiля дверей тiсноi соцiальноi квартири в районi Согн. Сестра, притулившись бiля вiкна й дивлячись на снiжинки, що кружляли в свiтлi вуличного лiхтаря, кiлька разiв шмигнула носом. А оскiльки сидiла вона спиною до Харрi, то вiн не мiг зрозумiти, чи це застуда, чи iй сумно вiд близького розставання. Сестра жила тут уже два роки i добре давала собi раду. Пiсля того, що з нею сталося – згвалтування й аборт, – Харрi, взявши iз собою дещо з одягу й туалетне приладдя, перебрався до ii оселi. Пробув вiн там лише кiлька днiв, а потiм вона заявила йому, що досить. Вона вже доросла.

– Я скоро повернуся, Сестреня.

– А коли?

Вона сидiла близько до шибки, i щоразу, коли вона говорила, на нiй з’являлася матова пляма. Харрi сiв позаду неi й поклав iй руку на спину. Вловив тремтiння й зрозумiв, що сестра ось-ось заплаче.

– Щойно впiймаю цих поганцiв. Тодi одразу ж повернуся.

– Це…

– Нi, це не вiн. Про нього я подбаю потiм. Ти говорила сьогоднi з татом?

Вона хитнула головою. Харрi зiтхнув.

– Якщо вiн не подзвонить тобi, подзвони йому сама, прошу тебе. Ти можеш зробити це для мене, Сестреня?

– Тато нiколи не розмовляе, – прошепотiла вона.

– Татковi погано, тому що померла мама.

– Але це було так давно.

– От i настав час змусити його знову розмовляти, Сестреня, i ти маеш менi в цьому допомогти. Допоможеш? Правда?

Вона повернулася до нього, не говорячи нi слова, обiйняла його й сховала обличчя в нього на шиi.

Вiн погладив ii по головi, вiдчуваючи, як сорочка стае вологою вiд ii слiз.

Валiза зiбрана. Харрi подзвонив доктору Еуне й пояснив, що iде в службове вiдрядження до Бангкока. Бiльше йому сказати було нiчого, i вiн взагалi не знав, навiщо дзвонить. Може, тому, що приемно подзвонити кому-небудь, кому цiкаво, де це ти пропадаеш? Харрi навiть подумав, а чи не дзвякнути й офiцiантам у «Шрьодер».

– Вiзьми iз собою шприци з вiтамiном В, якi я тобi дав, – сказав Еуне.

– Навiщо?

– Вони полегшать тобi життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрi, це, знаеш, гарний привiд.

– Я про це подумаю.

– Годi вже думати, Харрi.

– Та знаю я. От тому менi й не треба шприцiв.

Еуне закректав. Це була його манера смiятися.

– Із тебе комiк вийшов би, Харрi.

– Я на вiрному шляху.

Хлопець, один iз мешканцiв дешевого пансiону, стояв бiля стiни й тремтiв вiд холоду у своiй тiснiй дитячiй курточцi; димлячи недопалком, вiн дивився, як Харрi затягуе валiзу в багажник таксi.

– Їдете?

– Саме так.

– На
Страница 7 из 19

пiвдень?

– У Бангкок.

– Самi?

– Ага.

– Say no more…[4 - Можеш далi не казати (англ.).]

І вiн пiдморгнув Харрi, пiднявши догори великий палець.

Харрi взяв квиток у панi за стiйкою реестрацii й обернувся.

– Харрi Холе? – У чоловiка були окуляри в сталевiй оправi, i вiн сумно посмiхався.

– А ви?

– Дагфiнн Торхус iз МЗС. Ми хотiли побажати вам доброi дороги. А також упевнитися, що ви розумiете… всю делiкатнiсть завдання. Усе сталося дуже швидко.

– Спасибi за турботу. Я зрозумiв, що мое завдання – знайти вбивцю й не здiймати галасу. Мьоллер уже дав менi iнструкцii.

– Гаразд. Головне – це таемнiсть. Нiкому не довiряйте. Не покладайтеся на людей, якi будуть видавати себе за спiвробiтникiв МЗС. Може статися, що вони насправдi, ну, скажiмо, з газети «Дагбладет».

Торхус вiдкрив рот, немов збираючись розсмiятися, але Харрi зрозумiв, що вiн говорить серйозно.

– Журналiсти з «Дагбладет» не носять значка МЗС на лацканi пiджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворi сiчень. Я, до речi, зрозумiв iз документiв, що ви будете моiм контактом у мiнiстерствi.

Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потiм, виставивши вперед пiдборiддя, заговорив упiвголоса:

– Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.

Вiн вийняв руки з кишень пальта й схрестив iх на грудях.

– Скiльки вам рокiв, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досi маете шанс зробити кар’еру. Я дещо дiзнався про вас. Ви талановитий, вас цiнуе керiвництво. І захищае вас. Усе так i лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як вiдразу вскочите в лайно, i тодi потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так званi друзi раптом розбiглися хто куди. Тому якщо швидко бiгати не виходить, то спробуйте, принаймнi, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всiх. Повiрте, це добра порада старого ковзаняра. – Вiн усмiхнувся самими губами, тодi як очi його допитливо дивилися на Харрi. – Знаете що, Холе, мене завжди охоплюе вiдчуття приреченостi, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченостi й вiдступу.

– Та що ви кажете! – мовив Харрi й подумав, чи встигне купити пива в барi до вильоту. – Годi вам. Тут можна вiдчути й щось гарне. Оновлення наприклад.

– Хотiлося б, – сказав Торхус.

Роздiл 5

Харрi Холе поправив сонцезахиснi окуляри й глянув на ряд таксi бiля мiжнародного аеропорту Дон Муанг. Здавалося, вiн у ваннi, де щойно вимкнули гарячий душ. Вiн уже знав: вiд високоi вологостi нiякi хитрування не допомагають. Нехай собi пiт стiкае по тiлу, просто треба думати про щось iнше. Гiрше зi свiтлом. Крiзь дешевий заляпаний пластик окулярiв воно вражало осклянiлi вiд алкоголю очi, викликаючи черговий напад головного болю, який досi тихо пульсував у скронях.

– 250 baht or metel taxi, sil?

Харрi намагався зрозумiти, що хоче сказати таксист, який стояв перед ним. Перелiт був пекельним. В аеропорту Цюрiха продавалися тiльки нiмецькi книжки, а в лiтаку показували «Звiльнiть Вiллi – 2».

– Краще за лiчильником, – сказав Харрi.

Говiркий данець, що сидiв поруч iз ним у лiтаку, анiтрохи не переймаючись тим фактом, що Харрi був п’яний як чiп, дiставав його порадами про те, як уникнути обману в Таiландi, – тема дiйсно невичерпна. Данець вважав, що всi норвежцi – такi собi бевзi, а тому обов’язок кожного данця – застерегти iх вiд ошуканцiв.

– Ти маеш скрiзь торгуватися, – повчав його данець. – Це головне, затямив?

– А що буде, якщо я не стану торгуватися?

– Тодi ти розориш усiх нас.

– Це як?

– Через тебе злетять цiни, i в Таiландi все стане дорожчим для тих, хто приiде пiсля нас.

Харрi уважно поглянув на спiврозмовника. Бежева сорочка «Мальборо», новенькi шкiрянi сандалii. Треба б ще випити.

– Сюрасак-роуд, сто одинадцять, – сказав Харрi, i водiй, усмiхаючись, поставив валiзу в багажник i вiдкрив дверцята таксi. Харрi забрався усередину, помiтивши, що кермо праворуч. – У нас у Норвегii переймаються, що англiйцi не хочуть вiдмовлятися вiд лiвостороннього руху, – пробурмотiв вiн, поки вони iхали по шосе. – Але недавно я почув, що, виявляеться, купа народу iздить по лiвому, а не по правому боцi. Знаете, хто це?

Водiй подивився в дзеркальце й усмiхнувся ще ширше:

– Сюрасак-роуд, yes?

– Китайцi, бо в Китаi лiвостороннiй рух, – промурмотiв Харрi, радiючи, що дорога перетинае iмлистий, закупчений хмарочосами ландшафт, мов пряма сiра стрiла. Бо ще кiлька крутих вiражiв – й омлет вiд «Свiсс Ейр» вилетить на задне сидiння. – Чому лiчильник не ввiмкнено? – запитав вiн.

– Сюрасак-роуд, п’ятсот батiв, yes?

Харрi вiдкинувся на сидiння й поглянув на небо. Вiрнiше, вiн пiдняв очi, але нiякого неба не було видно, тiльки мутна поволока, пiдсвiчена невидимим сонцем. Ось вiн, Бангкок, «мiсто янголiв». Янголи носили марлевi маски й, розрiзаючи повiтря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часiв.

Мабуть, вiн заснув, а коли розплющив очi, таксi зупинилося. Вiн пiдвiвся з сидiння й побачив, що навколо повнiсiнько машин. Крамницi, вiдкритi прилавки й майстернi тулилися одне до одного уздовж тротуарiв, що кишiли людьми, причому у всiх перехожих був такий вигляд, нiби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспiшають. Шофер вiдкрив вiкно, i до звукiв радiо додалася мiська какофонiя. У розпеченому салонi пахло вихлопом i потом.

– Затор?

Водiй весело закивав головою.

На зубах у Харрi зарипiло. Що вiн там таке читав про свинець, який ми вдихаемо: вiн рано чи пiзно осiдае в мозку? І вiд цього ми стаемо склеротиками. Чи психами?

Раптом, немов за велiнням чарiвноi палички, машини рушили з мiсця, мiж ними, наче лютi комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись наперерiз у повнiй зневазi до смертi. Харрi нарахував чотири цiлком аварiйнi ситуацii.

– Навiть дивно, що нiкого не зачепили, – сказав Харрi, щоб сказати хоч що-небудь.

Водiй глянув у дзеркальце й усмiхнувся.

– Зачепили. І не раз.

Коли вони нарештi зупинилися бiля Управлiння полiцii на Сюрасак-роуд, Харрi вже вирiшив, що мiсто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, i першим же лiтаком, який буде, повернутися додому в Осло.

– Ласкаво просимо в Бангкок, Халлi.

Голова Управлiння був низенький, чорнявий i, ймовiрно, вирiшив продемонструвати, що й тут, у Таiландi, умiють вiтати один одного по-захiдному. Вiн потиснув руку Харрi й енергiйно потрусив ii, щиро усмiхаючись.

– Шкода, що ми не змогли зустрiти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… – І вiн показав рукою на вiкно позаду. – На мапi це зовсiм поруч, але…

– Я розумiю, що ви маете на увазi, сер, – вiдповiв Харрi. – У посольствi менi сказали те саме.

Вони стояли один проти одного, не говорячи нi слова. Голова полiцii весь час усмiхався. У дверi постукали.

– Увiйдiть!

У дверний прорiз просунулася гладко виголена голова.

– Проходьте, Крамлi. Прибув норвезький детектив.

Слiдом за головою з’явилося тiло, i Харрi двiчi зморгнув, щоб упевнитися, що очi його не обманюють. У Крамлi були широкi плечi, а рiст майже як у Харрi, на вилицях перекочувалися жовна, яскраво-синi очi зорiли над прямим тонкогубим ротом. Картину довершували блакитна полiцейська сорочка, здоровеннi кросiвки «Найк» i спiдниця.

– Лiз Крамлi, старший iнспектор вiддiлу вбивств, – сказав голова полiцii.

– Кажуть, ти просто блискуче розкриваеш убивства, Харрi, – вимовила вона iз сильним американським акцентом i встала перед ним.

– Он як! Не знаю, чи
Страница 8 из 19

справдi я…

– Не знаеш? Але ж трапилося щось важливе, коли вже тебе послали через пiв земноi кулi, еге ж?

– Мабуть.

Харрi прикрив очi. Найменше, що йому було потрiбно зараз, так це занадто активна iнспекторка.

– Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. – Вiн змусив себе усмiхнутися.

– Виходить, доведеться протверезiти, Харрi?

Голова полiцii за ii спиною тихенько засмiявся.

– Вони тут у нас такi, – голосно й чiтко вимовила Крамлi, немов шеф не стояв поруч. – Роблять усе можливе, щоб нiхто не осоромився. Саме зараз вiн намагаеться врятувати тебе. Я не жартую. Я вiдповiдаю за вiддiл убивств, i коли менi щось не подобаеться, я кажу це в очi. Тут це вважаеться поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять рокiв.

Харрi заплющив очi.

– Бачу з твоеi червоноi пики, що ти мене не схвалюеш, Харрi, але я не буду працювати з iнспектором напiдпитку, май на увазi. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто вiдвезе тебе на твою квартиру.

Харрi покачав головою й прокашлявся:

– Це аерофобiя!

– Що?

– Страх лiтати на лiтаках. Джин-тонiк допомагае. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крiзь шкiру.

Лiз Крамлi подивилася на нього довгим поглядом. Потiм почухала свiй блискучий череп.

– Сумно, iнспекторе. А як щодо змiни годинних поясiв? Сонливiсть не спостерiгаеться?

– Анiтрiшки.

– Гаразд. Ми пiдкинемо тебе у квартиру дорогою до мiсця злочину.

Квартира, яку йому видiлило посольство, була розташована у фешенебельному комплексi просто напроти готелю «Шангрi-Ла». Вона була крихiтна й по-спартанськи вмебльована, але в нiй були ванна й вентилятор бiля лiжка, а з вiкна вiдкривався вид на широченну вохристу рiчку Чао-Прайя. Харрi влаштувався бiля вiкна. Довгi вузькi дерев’янi човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своiми моторами на довгих транцях. На iншому березi недавно побудованi готелi й торговi центри височiли над суцiльною масою будинкiв iз бiлого каменю. Оцiнити розмiри мiста було важко, квартали губилися в жовто-вохристiй iмлi, але Харрi припустив, що мiсто велике. Дуже велике. Вiн розкрив вiкно, й у квартиру ввiрвався вуличний гуркiт. Пiд час перельоту в нього заклало вуха, але тепер вiн, пiднявшись на лiфтi, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.

Машина Крамлi, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-пiд бутербродiв. Харрi вiдкрив теплу банку пива, прихоплену ще в лiтаку, й iз задоволенням зазначив, що мiсцеве «Сiнгха» нiтрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже бiльш прийнятною.

Роздiл 6

Інспектор Крамлi налягала на клаксон. Буквально. Налягла грудьми на кермо величезного джипа «тойота», i машина сигналила без кiнця.

– Це зовсiм не по-тайськи, – сказала вона й усмiхнулася. – До того ж даремно. Сигналь не сигналь, тебе однаково не пропустять. Це щось буддiйське. Але я не збираюся iм потурати. Я, хай йому грець, iз Техасу й не така, як вони.

І вона знову налягла на кермо, але водii навколо демонстративно вiдверталися.

– Виходить, вiн так i лежить у номерi мотелю? – запитав Харрi й ледь утримався, щоб не позiхнути.

– Розпорядження керiвництва. Зазвичай, ми робимо розтин якнайшвидше й наступного ж дня тiло кремують. Але треба, щоб ти все сам оглянув. Не питай, навiщо.

– Бо я блискуче розкриваю вбивства, чи ти забула?

Вона поглянула в його бiк, а потiм повернула праворуч, проскочивши в промiжок, що утворився мiж машинами, i натиснула на газ.

– Ти не дуже вихваляйся, красунчику. Гадаеш, мабуть, тайцi вважають, що ти чогось вартий, бо ти фаранг? Насправдi навпаки.

– Фаранг?

– Бiлий. Грiнго. Напiвглузливо-напiвнейтрально. Не забувай, що тайцi гонористi, навiть якщо вони поводяться з тобою шанобливо. На щастя для тебе, зi мною сьогоднi там будуть двое молодих полiцейських, на яких ти напевно справиш враження. Хай там як, я на це сподiваюся, тобi ж краще буде. Але якщо нап’ешся, у тебе з’являться великi проблеми з нашим вiддiлом.

– Господи, я вже почав думати, що ти тут вирiшуеш усе.

– Так воно й е.

Вони виiхали на автостраду, i вона рiшуче натиснула на педаль газу, iгноруючи незадоволене гурчання мотора. Уже сутенiло, на заходi вишнево-червоне сонце заходило в серпанок мiж хмарочосами.

– Принаймнi, заходи сонця вiд смогу стають гарнiшi, – сказала Крамлi, немов вiдповiдаючи на його думки.

– Розкажи менi про тутешнi справи з проституцiею, – попросив Харрi.

– Приблизно так само, як i з автомобiльним рухом.

– Це я зрозумiв. Але як вона працюе, як органiзована? Це що, традицiйна вулична проституцiя, iз сутенерами, борделями й мадам, чи повii тут на фрилансi? Ходять по барах, займаються стриптизом, дають оголошення в газетах, полюють на клiентiв у торгових центрах?

– Усе це е, i навiть бiльше. Чого в Бангкоку не можна спробувати, того взагалi пробувати не варто. Але бiльшiсть працюе все-таки в стрип-барах, вони танцюють там i намагаються розкрутити клiентiв на спиртне, iз чого мають вiдсоток. Власники барiв не вiдповiдають за дiвчат, тiльки дають iм можливiсть заробляти, а тi у свою чергу зобов’язанi сидiти там до закриття бару. Коли клiент захоче зняти дiвчину, вiн мае купити ii на весь вечiр. Грошi отримуе власник бару, а дiвчина, звiсно, теж радiе: iй не треба стояти на сценi весь вечiр i крутити задом.

– Для хазяiна, схоже, вигiдна угода.

– Те, що дiвчина одержуе потiм, iде прямо iй у кишеню.

– Та, котра знайшла нашого норвежця, теж iз бару?

– Саме так. Вона працюе в одному з барiв мережi мотелiв «Кiнг Краун» у Патпонгу. Нам також вiдомо, що iноземцям iз особливим смаком власник мотелю надае дiвчат за викликом. Але розговорити цю дiвчину дуже непросто, оскiльки в Таiландi й за проституцiю, i за звiдництво карають однаково. Вона повторюе, що жила в мотелi й просто помилилася дверима.

Лiз Крамлi пояснила, що Атле Мольнес, цiлком iмовiрно, замовив собi жiнку вiдразу пiсля прибуття в мотель, однак адмiнiстратор, вiн же власник, завзято заперечуе це й повторюе, що просто надав йому номер.

– Приiхали.

Джип зупинився перед низеньким кам’яним будиночком бiлого кольору.

– Кращi борделi Бангкока мають пристрасть до давньогрецьких назв, – саркастично зазначила Лiз, виходячи з машини.

Харрi глянув на велику неонову вивiску, яка сповiщала, що мотель називаеться «Олiмпуссi». Буква «м» раз у раз миготiла, а «л» i зовсiм не горiла, вiд чого вигляд у закладу був сумний, як у норвезького гриль-бару при дорозi.

Власне мотель нагадував американський варiант: двомiснi номери розташовувалися навколо патiо, бiля кожного номера був окремий паркiнг. Уздовж стiни тяглася веранда, де мешканцi могли вiдпочити в сiрих вiд вогкостi плетених крiслах.

– Затишне мiсце.

– Ти не повiриш, але коли воно тiльки з’явилося, пiд час вiйни у В’етнамi, то стало найпопулярнiшим у мiстi. Створене для схиблених на сексi американських солдатiв, що приiхали для «R amp;R».

– «R amp;R»?

– «Rest amp; Rehabilitation».[5 - «Вiдпочинок i реабiлiтацiя» (англ.).] У народi це називали «І amp;І»: «Іntercourse amp; Іntoxication».[6 - «Зносини й отруення» (англ.).] Солдати прилiтали сюди iз Сайгона у дводенну вiдпустку. Без U. S. Army секс-iндустрiя в цiй краiнi нiколи не стала б тим, чим е сьогоднi. А одна з вулиць Бангкока, що зветься «Ковбой» на честь одного iз сутенерiв, тепер називаеться так офiцiйно.

– А чим iм там не подобалося? Адже тут майже село.

– Солдати, якi сумували за домiвкою, найбiльше хотiли мати дiвчат саме по-американськи, а це
Страница 9 из 19

значить – у машинi або мотелi. Тому тут i створили такий. У центрi мiста вони винаймали американськi машини. Навiть пиво в мiнi-барах номерiв було винятково американське.

– Господи, а ти звiдки все це знаеш?

– Мати розповiдала.

Харрi повернувся до неi, але, хоча решта неонових лiтер «Олiмпуссi» i свiтили блакитнуватим свiтлом iй на голову, було занадто темно, щоб розгледiти вираз ii обличчя. Перш нiж увiйти в мотель, вона натягнула кашкет глибше.

Номер був облаштований скромно, але бруднуватi шовковi шпалери свiдчили про кращi часи. Харрi зiщулився. Але не через жовтий костюм, що полегшуе iдентифiкацiю вбитого: Харрi знав, що тiльки члени Християнськоi народноi партii й Партii прогресу могли добровiльно розгулювати в такому одязi. І не через нiж зi схiдним орнаментом на ручцi, що приколов жовтий пiджак до спини, так що вiн здибився на плечах неелегантним горбом. Нi, просто тому, що в номерi було нереально холодно. Крамлi пояснила йому, що в тутешньому клiматi трупи розкладаються дуже швидко, i коли стало вiдомо, що iнспектора полiцii з Норвегii доведеться чекати майже двi доби, то ввiмкнули кондицiонери на повну потужнiсть – на десять градусiв i максимальну швидкiсть вентиляцii.

Проте мухи вижили й у таких умовах i роем злетiли над трупом, коли двое молодих таiландських полiцейських обережно перевернули його на спину. Згаслий погляд Атле Мольнеса впав униз, немов вiн намагався роздивитися передки своiх черевикiв «Ессо». Посол на своi п’ятдесят два не виглядав, iмовiрно, через хлоп’ячий чубрик. Вигорiлий вiд сонця, скуйовджений, вiн упав йому на чоло, нiбито продовжуючи жити своiм окремим життям.

– Дружина й дочка-пiдлiток, – сказав Харрi, – вони що, не були тут i не бачили його?

– Нi. Ми поiнформували норвезьке посольство, i нам обiцяли сповiстити родину. А доти в нас розпорядження нiкого сюди не пускати.

– Це розпорядження вiд спiвробiтника посольства?

– Так, вiд радника посольства. Не пам’ятаю, як ii iм’я…

– Тонье Вiг?

– Точно. Вона просто в обличчi змiнилася, коли ми перевернули вбитого, щоб установити його особу.

Харрi уважно подивився на мертвого посла. Чи був вiн привабливим чоловiком? Таким, котрий, незважаючи на потворний костюм i складки жиру на животi, мiг пiдкорити серце молодоi жiнки – радника посольства? Засмагла шкiра набула землистого вiдтiнку, i синiй кiнчик язика стирчав назовнi, немов намагався протиснутися мiж губами.

Харрi сiв на стiлець i поглянув навколо. Зовнiшнiсть пiсля смертi змiнюеться швидко, i вiн досить надивився трупiв, щоб засвоiти, що довго розглядати iх сенсу нема. Всi секрети, що прихованi в людськiй душi, Атле Мольнес забрав iз собою назавжди, а тут лишилася тiльки його порожня оболонка.

Харрi пiдсунув стiлець до лiжка. Обидва молодих полiцейських, присутнiх при оглядi, нахилилися до нього ближче.

– Що ти бачиш? – запитала Крамлi.

– Я бачу норвезького гуляку, що випадково виявився ще й послом, так що своi коментарi я залишу при собi з поваги до короля й вiтчизни.

Лiз здивовано пiдняла на нього очi.

– Незважаючи на гарнi кондицiонери, тхнути вiд нього не перестало, – сказав вiн. – Але це вже моя проблема. Що ж стосуеться цього хлопця… – Харрi обмацав щелепи мертвого посла. – Рiгор мортiс. Вiн задубiв, але трупна закляклiсть минае, через два днi це нормально. Язик синiй, однак нiж у спинi не доводить, що його душили. Треба перевiрити.

– Уже перевiрили, – вiдповiла Крамлi. – Посол пив червоне вино.

Харрi щось промурмотiв у вiдповiдь.

– Наш лiкар каже, смерть настала мiж шiстнадцятою й двадцять другою годинами, – продовжувала вона. – Посол залишив свiй кабiнет о пiв на дев’яту ранку, а дiвчина знайшла його близько одинадцятоi вечора, що трохи звужуе часовий промiжок.

– Мiж шiстнадцятою й двадцять другою годинами? Так це ж цiлих шiсть годин.

– Добре рахуете, iнспекторе. – Крамлi схрестила руки на грудях.

– Мiж iншим, – глянув на неi Харрi, – в Осло ми зазвичай встановлюемо час смертi в межах двадцяти хвилин, якщо труп знайдений через кiлька годин пiсля вбивства.

– Це тому, що ви там живете на Пiвнiчному полюсi. А отут, коли на вулицi тридцять п’ять градусiв, температура трупа не знижуеться так рiзко. Час смертi встановлюеться за рiгор мортiс, а це дуже приблизно.

– А що iз трупними плямами? Вони звичайно проступають за три години пiсля смертi.

– Соррi. Як ти сам бачиш, посол любив засмагати, так що плями непомiтнi.

Харрi провiв вказiвним пальцем по тканинi пiджака в тому мiсцi, де стирчав нiж. Пiд нiгтем у нього виявилася сiра, схожа на вазелiн речовина.

– Що це таке?

– Імовiрно, знаряддя вбивства було змазане жиром. Зразки вiдiсланi на аналiз.

Харрi швидко оглянув кишенi покiйного й витяг звiдти коричневий потертий гаманець. Там виявилися купюра в п’ятсот батiв, емзеесiвське посвiдчення й фотографiя всмiхненоi дiвчинки, що лежить на чомусь на зразок лiкарняного лiжка.

– Ви знайшли в нього що-небудь ще?

– Нiчогiсiнько, – вiдповiла Крамлi й зняла iз себе кашкет, щоб вiдганяти мух, що кружляли в номерi. – Ми тiльки перевiрили, що при ньому було, i поклали все назад.

Розстебнувши на труповi ремiнь, Харрi приспустив його штани i знову перевернув тiло на живiт. Потiм задер пiджак i сорочку.

– Погляньте. Трохи кровi стекло по спинi.

Вiн вiдтягнув труси «Довре».

– І ще мiж сiдницями. Отже, його вбили не в постелi, а закололи, коли вiн стояв. За висотою, на яку припав удар ножем, i за кутом цього удару можна говорити про зрiст убивцi.

– Тiльки якщо ми припустимо, що вбивця, наносячи удар, стояв поруч iз жертвою, – додала Крамлi. – Але ж убитий мiг бути зарiзаний, лежачи на пiдлозi, i тодi кров потекла вниз, коли його перетягували на лiжко.

– У такому випадку кров була б i на килимi, – заперечив Харрi, натягнув на мертвого штани, застебнув ремiнь i знову повернувся до неi. – Крiм того, не треба нiчого вигадувати, ти ж сама це знаеш. Адже вашi технiки вже виявили волокна вiд килима на його костюмi, чи не так?

Вона не вiдвела погляду, але Харрi зрозумiв, що викрив ii маленьку хитрiсть. Лiз ледь помiтно кивнула, i вiн повернувся назад до трупа:

– Плюс якась вiктимологiчна деталь, що, можливо, пiдтверджуе, що вiн чекав на жiнку.

– Он як?

– Бачите його ремiнь? Коли я його розстебнув, вiн був застебнутий не на звичайну, розношену дiрочку, а на двi дiрочки тугiше. Лiтнi розжирiлi чоловiки, зустрiчаючись iз молоденькими панянками, намагаються пiдтягнутися.

Важко було сказати, яке враження справили його слова на присутнiх. Тайцi переминалися з ноги на ногу, але iхнi юнi кам’янi обличчя не виражали нiчого. Крамлi вiдкусила шматочок нiгтя й виплюнула, лише трохи розкривши губи.

– А тут у нас, виходить, мiнi-бар. – Харрi вiдчинив дверцята маленького холодильника. – «Сiнгха», «Джоннi Вокер» й «Канадiан Клаб» у маленьких флакончиках, пляшка бiлого вина. Схоже, тут нiчого не торкались. Що в нас iще? – звернувся Харрi до двох тайцiв.

Тi перезирнулися мiж собою, потiм один iз них указав пальцем на двiр:

– Машина.

Вони вийшли на стоянку, де стояв синiй «мерседес» останньоi моделi з дипломатичними номерами. Один iз полiцейських вiдкрив дверцята з боку водiя.

– Ключi? – запитав Харрi.

– Лежали в кишенi пiджака в… – І полiцейський кивнув у бiк мотелю.

– Вiдбитки пальцiв?

Таець розгублено глянув на шефа. Лiз кашлянула:

– Ясна рiч, ми перевiрили ключi на вiдбитки, Холе.

– Я не питаю, чи зняли ви вiдбитки,
Страница 10 из 19

мене цiкавить, що ви знайшли.

– Там були його власнi вiдбитки. Якщо ми тобi ще не встигли про це сказати.

Харрi стримався, щоб не вiдповiсти гостро.

У салонi сидiння й пiдлога були заваленi всяким барахлом. Харрi помiтив кiлька журналiв, касети, порожнi сигаретнi пачки, банку коли й сандалii.

– Що ще ви знайшли?

Один iз полiцейських дiстав список i зачитав його. Здаеться, його звуть Нхо, так вiн казав? Іноземнi iмена нелегко запам’ятати. Напевно, те саме вiрно щодо його власного iменi. Нхо був по-хлоп’ячому сухорлявий, коротко пiдстрижений, з вiдкритим, привiтним обличчям. Але Харрi знав, що за кiлька рокiв цей вираз змiниться.

– Стоп, – сказав вiн. – Можеш повторити останнi слова?

– Квитки тоталiзатора, сер.

– Посол, мабуть, вiдвiдував перегони, – сказала Крамлi. – Що ж, популярний вид спорту в Таiландi.

– А це що таке?

Харрi нахилився до водiйського мiсця й пiдняв прозору пластикову ампулу, що застрягла в щiлинi мiж спинкою й сидiнням.

Полiцейський глянув у свiй список, але нiчого такого там не знайшов.

– У подiбних ампулах випускаеться рiдкий екстазi, – пояснила Крамлi, пiдiйшовши ближче, щоб розглянути знахiдку.

– Екстазi? – Харрi похитав головою. – Лiтнi християнськi демократи, може, i злягаються в борделях, але препарати не вживають.

– Ампулу перевiримо, – вiдповiла Крамлi. Було помiтно, що вона незадоволена – ще б пак, прогавити такий доказ.

– А тепер поглянемо, що в нас iззаду, – продовжував вiн.

Багажник машини був настiльки ж охайний i чистий, наскiльки захаращеним виявився салон.

– Акуратист, – зробив висновок Харрi. – У салонi, швидше за все, орудують дружина й дочка, але в багажник вiн iх не пускае.

У свiтлi кишенькового лiхтарика, наведеного Крамлi, блиснув ящик з iнструментами. Тут усе сяяло чистотою, i лише трохи вапна на викрутцi свiдчило про те, що цей iнструмент використовували.

– Ще трохи вiктимологii, хлопцi. Припускаю, що Мольнес особливо майстровим не був. Цей iнструмент жодного разу не вступав у контакт iз двигуном. Зате його використали, щоб повiсити вдома, на кам’янiй стiнцi, скажiмо, сiмейний портрет.

Тiеi ж митi у нього над вухом радiсно задзвенiв комар. Харрi ляснув себе по щоцi, вiдчувши долонею вологий холод власноi шкiри. Сонце вже сiло, але спека не спадала, зате вiтер стих, i здавалося, що волога сама виступае iз землi в них пiд ногами й так просочуе повiтря, що його можна пити як воду. Поруч iз запасним колесом лежав домкрат, що на вигляд теж жодного разу не використовувався, i ще вузький коричневий шкiряний кейс, цiлком доречний у машинi дипломата.

– Що в кейсi? – запитав Харрi.

– Вiн замкнений, – вiдповiла Крамлi. – Автомобiль формально вважаеться територiею посольства й тому не входить у нашу юрисдикцiю, так що ми не маемо права його розкривати. Але якщо серед нас представник Норвегii, то ми, можливо…

– Шкода, але в мене немае дипломатичного статусу, – сказав Харрi, дiстав кейс iз багажника й поклав його на землю. – Але я кажу, що цей предмет бiльше не перебувае на норвезькiй територii, i тому пропоную вам розкрити його, поки я сходжу в хол i поговорю iз власником мотелю.

І Харрi повiльним кроком перетнув патiо. Ноги набрякли пiсля авiаперельоту, сорочка намокла вiд поту, хотiлося пити. Якщо не зважати на все це, то знову зайнятися справою виявилося не так уже й погано. Вiд останнього разу пройшло чимало часу. Вiн помiтив, що «м» на вивiсцi теж згасла.

Роздiл 7

«Ванг Лi, менеджер», – було написано на вiзитiвцi, яку простягав Харрi чоловiк за стiйкою; можливо, це був натяк, що краще б зайти якось iншим разом. Кiстлявий, у квiтчастiй сорочцi, власник мотелю зiщулився й усiм своiм виглядом показував, що не бажае мати з Харрi жодних справ, принаймнi зараз. Вiн зосередився на паперах, але, побачивши, що Харрi досi тут, незадоволено фиркнув.

– Я бачу, ви дуже заклопотана людина, – сказав Харрi. – Тому пропоную швидше закiнчити бесiду. Головне, щоб ми зрозумiли один одного. Адже я iноземець, а ви таець…

– Я не таець. Я китаець, – знову фиркнув вiн.

– Гаразд, виходить, i ви тут чужоземець. Рiч у тому, що…

Через стiйку почулися якiсь звуки, що, ймовiрно, означали презирливий смiх. У всякому разi, Ванг Лi вiдкрив рот, показавши рiдкi темнi зуби.

– Нiякий я не чужоземець. Китаець. Це ми рухаемо Таiланд уперед. Нема китайцiв – нема бiзнесу.

– Прекрасно. Ви бiзнесмен, Ванге. Тодi в мене е дiлова пропозицiя. Ви володiете мiсцевим борделем, це факт, скiльки б ви не перегортали своi папiрцi.

Китаець рiшуче захитав головою.

– Нiяких повiй. Просто мотель. Номери внайми.

– Тодi заспокойтеся, мене цiкавить тiльки вбивство, я не займаюся сутенерами. І не збираюся займатися ними. А тому в мене е дiлова пропозицiя. У Таiландi не зважають на публiку типу вас, хоча б тому, що вас таких тут багато. І просто заявити на вас, думаю, марно, ви, мабуть, пхаете комусь бати в конвертi, щоб вас не притисли. Тому ви нас не дуже й боiтеся.

Власник мотелю знову замотав головою.

– Нiяких грошей. Це незаконно.

Харрi посмiхнувся.

– Наскiльки менi вiдомо, Таiланд посiдае трете мiсце у свiтi за рiвнем корупцii. Будь ласка, не треба мати мене за iдiота.

І Харрi знизив голос. Погрози, як правило, дiють ефективнiше, коли вимовляються спокiйним тоном.

– Ваша проблема, та й моя теж, полягае в тому, що вбитий у готельному номерi – дипломат моеi краiни. І якщо менi доведеться доповiсти про нашi пiдозри, що вбивство скоене в борделi, справа набувае полiтичного значення, i тодi вашi друзi з полiцii вже не зможуть вам допомогти. Мiсцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лi потрапить до в’язницi. Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цiй краiнi дотримуються закону. Чи не так?

Важко було вгадати з непроникного азiатського обличчя, чи влучив Харрi в цiль.

– Можна пiти iншим шляхом, i тодi я доповiм, що цю людину запросила на побачення жiнка, а мотель був обраний випадково.

Китаець поглянув на Харрi. І швидко заклiпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потiм вiн повернувся, вiдкинув килим, за яким ховався дверний прорiз, i махнув Харрi рукою. За килимом виявилася крихiтна кiмната, у нiй стояли стiл i два стiльцi, i китаець жестом запросив Харрi сiсти. Вiн поставив перед ним чашку й налив у неi чаю iз чайничка. Повiтря наповнилося рiзким ароматом перцевоi м’яти, навiть в очах защипало.

– Жодна з дiвчат не хоче тут бiльше працювати, поки в мотелi залишаеться труп, – вимовив Ванг. – Коли ви його заберете?

Бiзнес е бiзнес у будь-якiй краiнi свiту, подумав Холе й запалив сигарету.

– Це залежить вiд того, як швидко ми з’ясуемо, що тут сталося.

– Той чоловiк прибув сюди близько дев’ятоi вечора i сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дiм, але спершу вiн мае вiдпочити. Сказав, що подзвонить i викличе ii. Я нагадав йому, що вiн зобов’язаний внести погодинну оплату. Вiн погодився й одержав ключ.

– Що значить меню?

Китаець простягнув йому щось, справдi схоже на меню. Харрi погортав папiрець. Там були фотографii юних тайок – у костюмi медсестри, в ажурних панчiшках, у тiсних лакованих корсетах i з батогом у руках, у шкiльнiй формi й з кiсками та навiть у формi полiцейського. Пiд кожним фото, пiд заголовком «Важлива iнформацiя», указувався вiк, цiна й квалiфiкацiя. Харрi помiтив, що дiвчатам вiд вiсiмнадцяти до двадцяти двох рокiв i що цiни коливаються вiд тисячi до трьох тисяч батiв i чи не кожна з дiвчат
Страница 11 из 19

володiе iноземною мовою й мае досвiд роботи медсестрою.

– Вiн приiхав сам? – запитав Харрi.

– Так.

– У його машинi теж нiкого не було?

Ванг заперечно похитав головою.

– А чому ви так у цьому впевненi? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сидiли в холi…

– Зазвичай я виходжу у двiр, щоб самому все перевiрити. Бувае, що хто-небудь бере iз собою товариша. Якщо iх двое, вони мають заплатити за двомiсний номер.

– Розумiю. Двомiсний номер – подвiйна цiна?

– Нiчого не подвiйна. – І Ванг знову вищирив гнилi зуби. – Разом дешевше.

– Що було потiм?

– Не знаю. Та людина пiд’iхала на машинi до номера сто двадцять, де тепер i лежить. Номер розташований у глибинi патiо, i я мало що мiг розгледiти в темрявi. Я подзвонив Дiм, вона приiхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, i тодi я сам послав ii в номер клiента.

– А в кого вдягнулася Дiм? У кондуктора трамвая?

– Нi. – І Ванг перегорнув меню, а потiм iз гордiстю показав фото юноi всмiхненоi тайки в короткiй сукнi зi срiбними блискiтками й у бiлих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присiвши на другiй i розвiвши руки в боки, наче щойно успiшно вiдкатала програму. На засмаглому обличчi було намальоване руде ластовиння.

– Маеться на увазi… – недовiрливо вимовив Харрi й прочитав iм’я, що стояло пiд фотографiею.

– Саме так, Тоня Гардiнг. Та, котра перемогла iнших американок, та сама, красуня. Дiм може зобразити ii, якщо хочете…

– Нi, дякую, – вiдповiв Харрi.

– Вона дуже популярна. Особливо серед американцiв. Умiе плакати, коли захочеш.

І Ванг провiв вказiвним пальцем по ii щоках.

– Вона знайшла його в номерi на лiжку з ножем у спинi. Як це сталося?

– Дiм прибiгла сюди й сильно кричала.

– Як, прямо на ковзанах?

Ванг докiрливо поглянув на Харрi.

– Ковзани надягають, уже знявши труси.

Харрi погодився, що так i правда зручнiше, i махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.

– Менi бiльше нема чого сказати, пане полiцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так i е, а потiм я замкнув дверi й подзвонив у полiцiю.

– За словами Дiм, дверi були вiдчиненi, коли вона увiйшла в номер. І все-таки, чи були вони вiдчиненi чи просто не замкненi?

Ванг знизав плечима.

– Дверi були зачиненi, але не замкненi. Це важливо?

– Нiколи не знаеш, що може виявитися важливим. Ви не помiтили поблизу вiд номера кого-небудь ще того вечора?

Ванг похитав головою у вiдповiдь.

– А де у вас книга вiдвiдувачiв? – запитав Харрi. Вiн почав утомлюватися вiд цiеi розмови.

Китаець скинув очi:

– Немае нiякоi книги.

Харрi мовчки дивився на нього.

– Немае нiякоi книги, – повторив китаець. – Навiщо нам вона? Сюди ж нiхто не приходитиме, якщо треба буде рееструватися й повiдомляти iм’я та адресу.

– Я не iдiот, Ванге. Нiхто й не думае про реестрацiю, але ви самi, зрозумiло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважнi особи, i книга вiдвiдувачiв може стати в пригодi, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?

Китаець лупнув очима по-жаб’ячому.

– Облиште, Ванге. Тому, хто не замiшаний в убивствi, нема чого боятися. Особливо якщо вiн не публiчна персона. Слово честi. Ну, давайте сюди книгу.

Вона виявилася маленьким блокнотом, i Харрi швидко переглянув сторiнки, заповненi густими записами з незрозумiлими тайськими позначками.

– Сюди прийде один iз полiцейських i зробить копiю, – сказав вiн.

Бiля «мерседеса» на нього чекали всi трое. Горiли фари, i на освiтленому патiо лежав розкритий кейс.

– Знайшли що-небудь?

– Схоже, у посла були особливi сексуальнi пристрастi.

– Знаю. Тоня Гардiнг. Я називаю це сексуальним збоченням.

Раптово Харрi застиг перед кейсом. У жовтуватому свiтлi фар чiтко виступили всi деталi на чорно-бiлiй фотографii. Його взяв дрож. Авжеж, вiн чув про таке, навiть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з вiддiлу статевих злочинiв, але вперше в життi побачив, як дорослий гвалтуе дитину.

Роздiл 8

Вони iхали по Сукхумвiт-роуд, уздовж якоi майже впритул стояли тризiрковi готелi, розкiшнi вiлли й халупи з дощок i жерстi. Але Харрi нiчого не помiчав, погляд його втупився в одну точку.

– Рух зараз спокiйнiший, – сказала Крамлi.

– Еге.

Вона усмiхнулася одними губами.

– Вибач, але в Бангкоку ми обговорюемо трафiк, як в iнших мiсцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсiм недовго, як стае зрозумiло – чому. Погода однакова iз сiчня по травень. Улiтку мусони приносять дощi. І тодi лле три мiсяцi безперестанку. Бiльше про погоду сказати ничого. Крiм того, що в нас спека. Ми повторюемо це одне одному цiлий рiк, i потiм розмова вичерпуеться сама собою. Отак, чуеш?

– Мм.

– Інша справа транспорт. Вiн впливае на повсякденне життя в Бангкоку бiльше, нiж будь-який тайфун. Я нiколи не знаю напевно, о котрiй годинi дiстануся до роботи, коли вранцi сiдаю в машину: дорога може забрати вiд сорока хвилин до чотирьох годин. А десять рокiв тому я витрачала на неi двадцять п’ять хвилин.

– Що ж сталося?

– Усе змiнюеться. Економiчне зростання – от що. За останнi двадцять рокiв стався економiчний бум, i Бангкок перетворився на «зозуленя» Таiланду. Тут е робочi мiсця, люди приiжджають у мiсто iз сiл. Дедалi бiльше народу поспiшае на роботу вранцi, дедалi бiльше ротiв треба нагодувати, дедалi бiльше вантажiв перевезти. Автiвок стало бiльше, а полiтики тiльки обiцяють нам новi дороги й радiють собi, бо це iхнiй зоряний час.

– Але час i справдi непоганий?

– Не те щоб менi не подобалося, що мешканцi бамбукових хатин купують собi кольоровi телевiзори, але все вiдбуваеться надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаеш, то я скажу, що зростання заради самого зростання – це логiка раковоi пухлини. Скажу бiльше: я навiть радiю, що торiк ми зайшли в глухий кут. А пiсля девальвацii валюти наша економiка немовби опинилася в морозильнiй камерi. І це вже помiтно з дорожнього руху.

– Тобто ранiше на дорогах було ще гiрше, нiж тепер?

– О, так. Дивися…

І Крамлi вказала пальцем на гiгантський паркiнг, де стояли сотнi бетономiшалок.

– Торiк ця стоянка була майже порожня, але тепер мало хто займаеться будiвництвом, тому, як бачиш, флот на причалi. А до торгових центрiв народ ходить тiльки заради кондицiонерiв, торгiвля практично завмерла.

Якийсь час вони iхали мовчки.

– Як ти гадаеш, хто стоiть за всiм цим паскудством? – запитав Харрi.

– Валютнi спекулянти.

Вiн поглянув на неi з виразом нерозумiння на обличчi.

– Я про знiмки.

– А-а. – Вона кинула на нього швидкий погляд. – Що, не схвалюеш?

Вiн знизав плечима.

– Я особливою толерантнiстю не вiдрiзняюся. Інодi я навiть готовий пiдтримати страту.

Інспектор Крамлi глянула на годинник.

– По дорозi до тебе ми будемо проiжджати ресторан. Що скажеш про блiц-курс традицiйноi тайськоi кухнi?

– Із задоволенням. Але ти не вiдповiла на мое питання.

– Хто стоiть за фотками? Харрi, у Таiландi найбiльше число збоченцiв у порiвняннi з iншими краiнами. Сюди приiжджають заради нашоi секс-iндустрii, яка задовольняе будь-якi бажання. Я пiдкреслюю – будь-якi. То звiдки ж менi знати, хто стоiть за цiею дитячою порнухою?

Харрi насупився й покрутив шиею.

– Я просто запитав. Чи не траплялося в Таiландi якогось скандалу з посольським педофiлом кiлька рокiв тому?

– Так, ми розкрутили одну таку справу про педофiлiю, до якоi були причетнi чужоземнi дипломати, серед них i посол Австралii. Справа вкрай неприемна.

– Але не для
Страница 12 из 19

полiцii?

– Таке скажеш! Для нас це було як виграти чемпiонат свiту з футболу й одночасно одержати «Оскар». Прем’ер-мiнiстр надiслав нам вiтальну телеграму, мiнiстр туризму був у захватi, на нас обрушилася злива нагород. Знаеш, такi подii змiцнюють престиж полiцii для людей.

– То з чого ми розпочнемо пошуки?

– Гадки не маю. По-перше, всi тi, хто проходив у тiй справi, сидять у в’язницi або висланi з краiни. По-друге, я зовсiм не впевнена, що фотографii мають якесь вiдношення до вбивства.

Крамлi повернула до паркiнгу, де стояв охоронець, вказуючи iм на неймовiрно вузький просвiт мiж двома машинами. Вона натиснула на кнопку, задзижчала електронiка, i велике скло з обох бокiв джипа поповзло вниз. Тодi вона перемкнулася на задню передачу й натисла на газ.

– Навряд чи… – почав було Харрi, але старший iнспектор уже припаркувалася. Бiчнi дзеркала усе ще тремтiли. – Як же ми тепер виiдемо? – запитав вiн.

– Не варто так хвилюватися, iнспекторе.

Упершись обома руками, вона вилiзла в бiчне вiкно, поставила ногу на крило машини й зiстрибнула. Доклавши певних зусиль, Харрi повторив за нею цей маневр.

– Поступово навчишся, – сказала вона й пiшла вперед. – Бангкок – тiсне мiсто.

– А як же магнiтола? – нагадав iй Харрi й поглянув назад на спокусливо вiдкрите вiкно джипа. – Ти що, сподiваешся знайти ii там, коли ми повернемося?

Вона показала полiцейський жетон охоронцевi, той вiдразу ж пiдхопився.

– Так.

– На ножi жодних вiдбиткiв, – сказала Крамлi й задоволено прицмокнула.

«Сом-там», щось на зразок зеленого салату з папаею, виявився не таким уже й екзотичним, як гадав Харрi. Але смачним. І гострим.

Крамлi шумно втягла в себе пивну пiну. Вiн негайно озирнувся на сусiдiв, але, схоже, нiхто не звернув на них iз Крамлi жодноi уваги, швидше за все тому, що звуки повнiстю поглинала полька, яку грав мiсцевий струнний оркестр у глибинi залу i яку в свою чергу перекривав гуркiт транспорту на вулицi. Харрi вирiшив, що вип’е два кухлi пива. І годi. А по дорозi додому, може, прихопить блок iз шести банок.

– А що можна сказати про орнамент на ручцi?

– Нхо вважае, що нiж звiдкись iз пiвночi, такi бувають у гiрських племен у провiнцii Чiанграй або десь поруч iз цiею мiсциною. Судячи з iнкрустацii кольоровим склом. Нхо не впевнений на сто вiдсоткiв, але хай там як, нiж незвичайний, такий не купиш у мiсцевих крамничках, так що завтра ми вiдiшлемо його професоровi-мистецтвознавцю з музею Бенчамабопхiт. Вiн знае все про стародавнi ножi.

Лiз махнула рукою, й офiцiант, що пiдiйшов, налив iй iз супницi духмяного гарячого супу з кокосового молока.

– Обережнiше з бiленькими. І з червоненькими, вони гострi, – сказала вона, вказуючи ложкою. – До речi, зелененькi теж.

Харрi скептично розглядав цi iнгредiенти страви у своiй мисцi.

– А що тут взагалi не страшно iсти?

– Корiнь галанга, думаю, о’кей.

– У тебе е версii? – запитав вiн спецiально голосно, щоб не чути, як вона присьорбуе.

– Щодо можливого вбивцi? Авжеж. Безлiч. По-перше, це могла бути сама повiя. Або власник мотелю. А може, i вiдразу обое. Це перше, що спало на думку.

– І якi ж у них мотиви?

– Грошi.

– У гаманцi Мольнеса лежало п’ятсот батiв.

– Оскiльки вiн дiставав гаманець у холi мотелю, наш приятель Ванг мiг побачити, що грошей там набагато бiльше, що цiлком iмовiрно, а виходить, спокуса виявилася занадто великою. Ванг мiг i не знати, що це дипломат i що буде такий скандал.

– І як же все сталося?

Крамлi, енергiйно пiднявши виделку, нахилилася вперед.

– Вони чекають, поки посол пройде до себе в номер, стукають i всаджують у нього нiж, як тiльки вiн, вiдкривши дверi, повертаеться до них спиною. Вiн падае прямо на лiжко, вони обчищають його гаманець, але все-таки залишають там п’ятсот батiв, щоб справа не була схожа на пограбування. Потiм чекають три години й дзвонять у полiцiю. У Ванга, мабуть, е приятель у дiльницi, який простежив, щоб усе пройшло без ускладнень. Нi мотиву, нi пiдозрюваних, усi ж хочуть зам’яти справу про проституцiю. От i маемо.

Раптом у Харрi очi полiзли з орбiт. Вiн рiзко схопив кухоль i пiднiс до рота.

– Червоненький попався? – усмiхнулася Крамлi.

Харрi важко дихав.

– Ну що ж, непогана версiя, старший iнспекторе. Але думаю, ти помиляешся, – повiльно вимовив вiн.

Вона наморщила лоб:

– А як по-твоему?

– По-перше: ти згодна, що жiнка не змогла б скоiти вбивство без допомоги Ванга?

Крамлi замислилася.

– Давай помiркуемо. Якщо Ванг у цьому не брав участi, то можемо виходити з того, що вiн не бреше. Виходить, вона не могла його вбити ранiше, нiж увiйшла туди о пiв на дванадцяту. Але лiкар стверджуе, що вбивство сталося не пiзнiше десятоi години. Я згодна, Холе, вона не могла вбити його сама.

Парочка за сусiднiм столом здивовано поглядала на Крамлi.

– Прекрасно. По-друге, ти припускаеш, що Ванг на момент убивства не знав про дипломатичний статус Мольнеса, iнакше вiн не вбив би його, оскiльки стався б скандал, коли вже клiент не простий турист. Вiрно?

– Ну…

– Цей Ванг, мiж iншим, таемно веде запис вiдвiдувачiв, кажу тобi, у нього цiлий список полiтикiв i державних чиновникiв. День i година кожного вiдвiдування мотелю. Так, про всякий випадок, щоб було чим шантажувати, якщо хтось захоче наiхати на його мотель. Але коли з’являеться хтось, кого вiн не знае в обличчя, то вiн же не може спитати документи? І тодi вiн виходить у двiр, нiбито впевнитися, чи нема ще когось у машинi, так? А насправдi – щоб з’ясувати, хто такий цей клiент.

– Я тебе не розумiю.

– Вiн записав наш номер машини, ясно? А потiм пробив по базi. Побачивши синiй номер «мерседеса», вiн умить зрозумiв, що Мольнес – дипломат.

Крамлi поглянула на Харрi й замислилася. Потiм рвучко розвернулася й зиркнула на сусiднiй столик. Парочка вiдвiдувачiв, що сидiли там, здригнувшись, стали дивитися у своi тарiлки.

Крамлi запросто почухала ногу виделкою.

– Дощу не було вже три мiсяцi, – вимовила вона.

– Даруй, що?

Вона махнула офiцiантовi, щоб той принiс рахунок.

– Це мае якесь вiдношення до справи? – запитав Харрi.

– Та не дуже, – вiдповiла вона.

Наближалася третя година по пiвночi. Вуличний гомiн заглушало рiвномiрне гудiння вентилятора на нiчному столику. Лише зрiдка Харрi чув, як важка вантажiвка проiжджае по мосту Таксiн-бридж чи подинокий рiчковий теплохiд гуде, вiдходячи вiд причалу на Чао-Прайя.

Замкнувши за собою дверi квартири, вiн побачив, що на телефонi миготить червона лампочка, i, натиснувши на автовiдповiдач, прослухав два повiдомлення. Одне було з норвезького посольства. Радник Тонье Вiг трохи гугнявила – або вона родом iз Осло, або хоче, щоб усi так думали. Цим своiм голосом вона просила Харрi бути в посольствi о десятiй годинi ранку, але пiд кiнець повiдомлення змiнила час на дванадцяту, тому що з’ясувалося, що в неi вже призначена зустрiч на чверть на одинадцяту.

Друге повiдомлення було вiд Б’ярне Мьоллера. Вiн просто побажав Харрi успiху. З його голосу було чути, що вiн не дуже любить автовiдповiдачi.

Харрi впав на лiжко, не вмикаючи свiтла. Вiн так i не купив собi шiсть банок пива. Шприци з вiтамiном В

лежали у валiзi. Пiсля запою в Сiднеi вiн був повнiстю виснажений, i всього лише один шприц привiв його до тями. Вiн зiтхнув. Коли вiн прийняв рiшення? Коли погодився на цю роботу в Бангкоку? Нi, ранiше, кiлька тижнiв тому, коли вiн призначив сам собi дедлайн: день народження Сестреняти. Бiс його знае, чому вiн усе-таки
Страница 13 из 19

зважився. Може, йому остогидло зациклення, коли день минае за днем, не залишаючи слiду в пам’ятi, й далi в тому ж дусi. Вiн ненавидiв висловлюватися, наче в стародавнiй комедii про Еппе, який зав’язав.[7 - Маеться на увазi монолог п’яницi Еппе з комедii норвезько-данського письменника Людвiга Хольберга «Еппе з гори» (1720).] А просто брав i приймав рiшення, раз i назавжди. Без жодних компромiсiв, без зволiкань. «Я можу зав’язати хоч сьогоднi». Скiльки разiв вiн чув це вiд хлопцiв iз «Шрьодера», якi прагнули переконати себе, що вони не пропащi п’яницi? Сам вiн, авжеж, пропащий, проте вiн единий iз них дiйсно може кинути, коли захоче. До дня народження ще дев’ять днiв, але коли вже Еуне сказав, що вiдрядження може стати доброю нагодою, то Харрi вирiшив почати одразу.

Застогнавши, вiн перевернувся на iнший бiк.

Цiкаво, що зараз робить Сестреня, якщо насмiлилася вийти з дому сьогоднi ввечерi? І чи подзвонила вона батьковi, як обiцяла? І чи зможе вiн справдi поговорити з нею, не обмежуючись самими «так» i «нi»?

Була вже четверта година ранку, i нехай у Норвегii лише дев’ята вечора, але Харрi вже другу добу на ногах, так що заснути, здаеться, не проблема. Але щойно вiн заплющував очi, як у пам’ятi виринав маленький голий тайський хлопчик iз фотографii у свiтлi автомобiльних фар, i очi Харрi знову вiдкривалися. Мабуть, все-таки слiд було купити блок пива. Коли вiн нарештi заснув, уже свiтало, i на Таксiн-бридж знову гуркотiв транспортний потiк.

Роздiл 9

Нхо ввiйшов в Управлiння полiцii через головний вхiд i зупинився, побачивши, як високий бiлявий полiцейський намагаеться щось пояснити всмiхненому охоронцевi.

– Доброго ранку, мiстере Холе, чим можу допомогти?

Харрi обернувся. Очi в нього були опухлi й червонi.

– Так, проведи мене повз цього упертюха.

Нхо кивнув охоронцевi, i той вiдступив, пропускаючи iх.

– Вiн стверджуе, що не пам’ятае мене вiдучора, – обурювався Харрi, поки вони чекали на лiфт. – Хай йому грець, хiба вiн не мусить пам’ятати хоча б те, що було вчора?

– Не знаю. Ви впевненi, що вчора чергував саме вiн?

– Принаймнi, хтось дуже схожий на нього.

Нхо знизав плечима.

– Може, для тебе всi тайцi однаковi?

Харрi вже зiбрався вiдповiсти, коли помiтив на губах Нхо уiдливу посмiшку.

– Саме так. А ти намагаешся пояснити менi, що ми, бiлi, для вас теж усi однаковi?

– Та нi. Ми бачимо рiзницю мiж Арнольдом Шварценеггером i Памелою Андерсон.

Харрi широко усмiхнувся. Йому подобався цей молодий полiцейський.

– Гаразд. Розумiю. Один-нуль на твою користь, Нхо.

– Нхо.

– Нхо, так. Хiба я сказав не так?

Нхо усмiхнувся i похитав головою.

У лiфтi було повно людей i так задушливо, що протиснутися в нього було те саме, що в наплiчник iз несвiжим тренувальним костюмом. Харрi на двi голови пiдносився над iншими. Дехто пiдняв на нього очi, прихильно усмiхаючись. Один iз них запитав Нхо про щось i потiм вимовив:

– A, Norway… that’s… that’s… І can’t remember his name… please help me.[8 - А, Норвегiя… це… це… не можу пригадати його iм’я… будь ласка, допоможiть менi (англ.).]

Харрi усмiхнувся й спробував iз жалем розвести руками, але в лiфтi було занадто тiсно.

– Yes, yes, very famous![9 - Дуже, дуже вiдомий! (англ.)] – наполягав спiврозмовник.

– Ібсен? – спробував допомогти йому Харрi. – Нансен?

– No, no, more famous![10 - Нi, нi, ще бiльш вiдомий! (англ.)]

– Гамсун? Григ?

– No, no. – Чоловiк розчаровано поглянув на них, коли вони вийшли на п’ятому поверсi.

– Твiй кабiнет, – Крамлi вказала пальцем.

– Тут уже хтось сидить, – заперечив Харрi.

– Не там. А он там.

– Там?

І вiн витрiщився на стiлець, втиснутий мiж iншими за довгим столом, де впритул сидiли спiвробiтники. Мiсця за столом навпроти його стiльця вистачало лише для блокнота й телефонного апарата.

– Подивимося, може, я зможу влаштувати тебе в iншому мiсцi, якщо затримаешся у нас.

– Сподiваюся, цього не буде, – пробубонiв Харрi.

Інспектор зiбрала свою команду на ранкову нараду. Власне, команда складалася iз Нхо й Сунтгорна, двох полiцейських, яких Харрi вже бачив напередоднi ввечерi, i ще Рангсана, найстаршого з працiвникiв вiддiлу.

Рангсан сидiв, закрившись газетою, i робив вигляд, що уважно читае, але iнодi вставляв своi коментарi тайською мовою, якi задоволена Крамлi вiдразу записувала в маленьку чорну книжечку.

– Гаразд, – сказала вона, закривши книжку. – Отже, ми уп’ятьох спробуемо розв’язати цю справу. Серед нас е норвезький колега, тому всi розмови вiдтепер вестимуться англiйською. Почнемо з технiчноi експертизи. Рангсан розмовляв iз хлопцем з технiчного вiддiлу. Прошу.

Рангсан дбайливо згорнув газету й вiдкашлявся. Чоловiк був рiдковолосий, окуляри на шнурку сповзали на кiнчик носа, – всiм своiм виглядом вiн нагадував Харрi шкiльного вчителя, який дивиться на всiх навколо поблажливо й дещо саркастично.

– Я розмовляв iз Супавадi з технiчного. Вони знайшли цiлу купу вiдбиткiв у номерi мотелю, що й не дивно, але жоден iз них не належав небiжчику.

Іншi вiдбитки iдентифiкованi не були.

– Це не так легко зробити, – пояснив Рангсан. – Навiть якщо «Олiмпуссi» вiдвiдуе не так багато клiентiв, однаково там залишилося не менше сотнi вiдбиткiв.

– А що, хiба нема вiдбиткiв на двернiй ручцi? – запитав Харрi.

– На жаль, iх там аж забагато. І жодного цiлого.

Крамлi поклала ноги в найкiвських кросiвках на стiл.

– Мольнес, мабуть, вiдразу лiг у постiль, тiльки-но ввiйшовши в номер, так що не встиг наслiдити. І щонайменше двое бралися за ручку дверей пiсля вбивства – Дiм i Ванг. – Вона кивнула Рангсану, що знову розгорнув було газету. – Розкриття показало, як ми й припускали, що посол був заколотий ножем. Нiж проколов лiву легеню i потрапив прямо в серце, так що перикард наповнився кров’ю.

– Тампонада, – вставив Харрi.

– Що?

– Так це називаеться. Все одно що засунути вату в дзвiночок: серце не в змозi битися й захлинаеться власною кров’ю.

Крамлi скорчила гримасу.

– О’кей, залишимо поки що технiчнi деталi й повернемося до загальноi картини злочину. До речi, наш норвезький колега вже вiдкинув версiю про те, що мотивом убивства було пограбування. Може, розповiси нам, Харрi, що ти думаеш про це вбивство?

Усi повернулися до нього. Харрi похитав головою.

– Я поки нiчого не думаю. Просто я вважаю, що в цiй справi е двi дивнi речi.

– Що ж, ми слухаемо, iнспекторе.

– Гаразд. ВІЛ поширений у Таiландi, чи не так?

Запала мовчанка. Рангсан глянув через газету:

– У нас пiвмiльйона iнфiкованих, вiдповiдно до офiцiйноi статистики. У найближчi п’ять рокiв прогнозуеться вiд двох до трьох мiльйонiв носiiв вiрусу.

– Дякую за iнформацiю. У Мольнеса не було iз собою презервативiв. Багато ви знаете людей, якi зважилися б на секс iз повiею в Бангкоку без презерватива?

Нiхто не вiдповiв. Рангсан щось буркнув тайською, двое iнших тайцiв голосно зареготали.

– Набагато бiльше, нiж ти думаеш, – переклала йому Крамлi.

– Усього кiлька рокiв тому мало хто з повiй у Бангкоку взагалi знав, що таке ВІЛ, – сказав Нхо. – Але тепер багато хто з них самi беруть iз собою презервативи.

– Хай так. Але якщо я батько сiмейства, як Мольнес, то я, швидше за все, подбаю про те, щоб теж мати презервативи, заради своеi ж безпеки.

Сунтгорн фиркнув:

– Якби я був батьком сiмейства, я не пiшов би до сопхенi.

– До повii, – знову переклала Крамлi.

– Розумiю. – Харрi замислено постукував олiвцем по столу.

– Що ще дивного ти знайшов у цiй справi,
Страница 14 из 19

Харрi?

– Грошi.

– Грошi?

– У нього iз собою було всього п’ятсот батiв, тобто приблизно десять американських доларiв. Але дiвчина, яку вiн зняв, коштуе тисячу п’ятсот батiв.

На мить усi притихли.

– Гарне питання, – сказала Крамлi. – Але, може, вона забезпечила собi гонорар до того, як здiйняла тривогу, виявивши, що вiн мертвий?

– Ти маеш на увазi, що вона його пограбувала?

– Саме так. Виконала свою частину договору.

Харрi кивнув:

– Можливо. Коли ми зможемо поговорити з нею?

– Пiсля обiду. – Крамлi вiдкинулася на стiлець. – Якщо бажаючих виступити бiльше немае, то всi вiльнi.

Бажаючих не було.

За порадою Нхо Харрi викроiв сорок п’ять хвилин, щоб з’iздити в посольство. Спускаючись у переповненому лiфтi, вiн почув знайомий голос:

– І know now, І know now![11 - Я знаю тепер, я знаю! (англ.)] Сульшер! Сульшер!

Харрi повернув голову й, погоджуючись, усмiхнувся у вiдповiдь.

Ось хто найвiдомiший норвежець у свiтi. Футболiст-нападник, з англiйського промислового мiста, посунув усiх наших першовiдкривачiв, художникiв i письменникiв. Помiзкувавши трохи, Харрi вирiшив, що чоловiк у лiфтi по-своему мае рацiю.

Роздiл 10

На вiсiмнадцятому поверсi за дубовими дверима й двома постами сек’юрiтi Харрi знайшов нарештi металеву табличку з норвезьким геральдичним левом. Жiнка за стiйкою, молода гарненька таiландка з маленьким ротиком, ще меншим носиком й оксамитовими карими очима на круглому обличчi, насупила чоло, вивчаючи його документи. Потiм вона зняла слухавку, тихенько вимовила три склади й поклала ii.

– Кабiнет мiс Вiг другий праворуч, сер, – сказала вона з такою чарiвною усмiшкою, що Харрi подумав було, а чи не закохатися в неi з першого погляду.

– Увiйдiть, – пролунав голос крiзь дверi, коли Харрi постукав.

У кабiнетi, схилившись над великим письмовим столом iз цiнноi деревини, сидiла Тонье Вiг, занурена у своi записи. Вона пiдвела погляд на Харрi, що ввiйшов, злегка усмiхнулася, пружно встала зi стiльця – висока, сухорлява, одягнена в бiлий шовковий костюм, – i простягнула Харрi руку для вiтання.

Тонье Вiг була повною протилежнiстю секретарки-таiландки. Здавалося, на ii видовженому обличчi боролися за мiсце нiс, рот й очi, i перемiг, мабуть, нiс. Вiн нагадував якийсь вузлуватий коренеплiд i забезпечував мiнiмум простору мiж величезними, сильно пiдведеними очима. Не те щоб фрекен Вiг була страшненька, нi, деякi чоловiки навiть узялися б доводити, що ii обличчя вiдрiзняеться своерiдною класичною красою.

– Як мило, що ви нарештi тут, iнспекторе. Шкода тiльки, що з такоi сумноi нагоди.

Харрi ледь устиг торкнутися ii кiстлявих пальцiв, як вона висмикнула руку.

Вона запитала, чи влаштовуе його посольська квартира, а насамкiнець поцiкавилася, чим йому може допомогти вона особисто чи хтось з iнших спiвробiтникiв посольства.

– Ми всi дуже хочемо покiнчити iз цiею справою якомога швидше, – сказала вона й потерла нiс, обережно, щоб не розмазати макiяж.

– Я розумiю.

– Для нас це були важкi днi, i, можливо, моi слова звучатимуть жорстоко, але життя тривае. Люди вважають, що дипломати тiльки те й роблять, що ходять на прийоми, п’ють коктейлi й розважаються, але мушу вам сказати, що це не вiдповiдае дiйсностi. Саме зараз я займаюся нашими спiвгромадянами: у мене вiсiм норвежцiв у лiкарнi й шестеро – у в’язницi, причому четверо з них сидять за зберiгання наркотикiв. Газетярi з «Верденс Ганг» дзвонять щодня. Виявляеться, одна з ув’язнених жiнок при надii. А минулого мiсяця помер один норвежець у Паттайi: випав iз вiкна. Два трупи за рiк. Чимало клопоту. – Вона засмучено похитала головою. – П’янi матроси й торговцi героiном. Ви ще не бачили мiсцевих в’язниць? Страшне видовище. А якщо хтось загубить паспорт, гадаете, у нього е страховка чи грошi на зворотний квиток? Звiсно, немае, про все мусить подбати посольство. Гаразд, повернiмося до справи.

– Як я розумiю, саме до вас автоматично переходять обов’язки посла у випадку його смертi.

– Так, я – повiрник у справах.

– Коли буде призначено нового посла?

– Гадаю, довго чекати не доведеться. Звичайно це займае мiсяць-два.

– Вам не дуже подобаеться самiй вiдповiдати за все?

Тонье Вiг криво посмiхнулася.

– Я не це мала на увазi. Фактично я вже була в ранзi повiрника в справах цiлих пiвроку, поки до нас не перевели Мольнеса. Я тiльки хочу сказати, що сподiваюся на швидке рiшення щодо призначення.

– Виходить, ви розраховуете на те, що самi станете послом.

– Припустимо, – сказала вона, пiднявши куточки рота. – Це було б цiлком очiкувано. Але боюся, ми можемо й не вгадати, що вирiшить Мiнiстерство закордонних справ Королiвства Норвегiя.

У кабiнет ковзнула тiнь, i перед Харрi з’явилася чашка.

– Ви п’ете чаа раун? – запитала фрекен Вiг.

– Не знаю.

– Даруйте, – усмiхнулася вона. – Я забула, що ви в нас новачок. Це таiландський чорний чай. Чи бачите, я практикую тут high tea.[12 - Вечiрнiй чай (англ.).] Хоча, якщо суворо дотримуватися англiйськоi традицii, чай слiд пити пiсля другоi години.

Харрi подякував за частування, i коли наступноi митi опустив очi, в його чашцi вже було щось налите.

– А я гадав, що цi традицii зникли разом iз англiйськими колонiзаторами.

– Таiланд нiколи не був колонiею, – усмiхнулася вона. – Нi англiйською, нi французькою, на вiдмiну вiд сусiднiх краiн. І тайцi страшенно пишаються цим. Занадто пишаються, на мiй погляд. Трохи англiйського впливу ще нiкому не нашкодило.

Харрi дiстав блокнот i запитав, чи не мiг посол виявитися замiшаним у якiй-небудь аферi.

– Аферi, iнспекторе?

Вiн коротко пояснив, що розумiе пiд аферою й що бiльше сiмдесяти вiдсоткiв скоених убивств пов’язано з тим, що жертва займалася чимсь незаконним.

– Незаконним? Мольнес? – Вона захитала головою. – Вiн не такий… не був таким.

– Ви не знаете, чи були в нього вороги?

– Навiть уявити таке не можу. Чому ви питаете? А може, це нiяке не полiтичне вбивство?

– У нас поки замало фактiв, так що ми перевiряемо всi можливi версii.

Фрекен Вiг розповiла, що в понедiлок, коли його вбили, Мольнес виiхав на зустрiч вiдразу ж пiсля обiду. Вiн не повiдомив, на яку саме, але в цьому не було нiчого незвичайного.

– У нього iз собою завжди був мобiльний телефон, так що ми могли переговорити з ним, якщо виникали якiсь справи.

Харрi попросив дозволу оглянути кабiнет посла. Фрекен Вiг довелося провести його ще через двое дверей, установлених «iз метою безпеки», щоб нарештi вiдiмкнути третi, котрi вели в потрiбний кабiнет. Там нiчого не торкали, як i просив Харрi перед вильотом iз Осло. Усюди безлiч паперiв, течок, сувенiрiв: вони громадилися на полицях, ними були обвiшанi стiни.

Над стосом паперiв висiв портрет норвезькоi королiвськоi пари: король i королева велично дивилися вниз, прямо на вiдвiдувачiв, а вiкна кабiнету, за словами Вiг, виходять на Куiнз-рiджент-парк.

Харрi знайшов щоденник, але записiв у ньому було небагато. Вiн перевiрив день, коли сталося вбивство, але на цю дату стояла одна-едина позначка: «Ман Ю», знайоме скорочення «Манчестер Юнайтед», якщо вiн не помиляеться. Напевно, посол записав для пам’ятi, коли по телевiзору будуть транслювати футбольний матч, подумав Харрi, i за службовою звичкою висунув шухляди письмового стола, але вiдразу зрозумiв, що одному йому не впоратися: марно було обшукувати кабiнет посла, якщо не знаеш, що саме шукати.

– А де його мобiльник? – запитав Харрi.

– Як я й казала, вiн завжди носив
Страница 15 из 19

його iз собою.

– Але в мотелi ми не знайшли нiякого телефону. І я не думаю, що вбивця був злодiем.

Фрекен Вiг знизала плечима:

– Може, хтось iз ваших тайських колег його «конфiскував»?

Харрi зволiв утриматися вiд коментарiв i замiсть цього запитав, чи не дзвонив Мольнесу в той день хто-небудь iз посольства. Фрекен Вiг завагалася, але пообiцяла довiдатися. Харрi востанне обвiв поглядом кабiнет.

– Хто з посольських працiвникiв останнiм бачив Мольнеса?

Вона замислилася.

– Мабуть, Санпхет, його водiй. Вони з послом були добрими друзями. Водiй дуже важко переживае втрату, тому я вiдпустила його на кiлька днiв.

– Чому ж вiн не одвiз посла на зустрiч у день убивства, коли вже вiн водiй?

Вона знову знизала плечима:

– Я теж думала про це. Посол не любив iздити по Бангкоку сам.

– Гм. А що ви можете розповiсти менi про водiя?

– Про Санпхета? Вiн служить у посольствi вже дуже давно. Нiколи не бував у Норвегii, але знае назви всiх норвезьких мiст. І ще iмена всiх королiв. І Грiга любить. Не знаю, чи е в нього вдома програвач, але менi здаеться, вiн зiбрав усi можливi диски з музикою Грiга. Дуже приемний лiтнiй таець. – Вона нахилила голову набiк й усмiхнулася.

Харрi запитав, чи не знае вона, де можна зустрiтися з Хiльде Мольнес.

– Вона в себе вдома. Боюся, у жахливому станi. Я хотiла б порадити вам почекати трохи, перш нiж говорити з нею.

– Дякую за пораду, фрекен Вiг, але ми не можемо дозволити собi таку розкiш, як час. Не могли б ви подзвонити iй i повiдомити про мiй вiзит?

– Так, розумiю. Вибачте.

Вiн повернувся до неi:

– Звiдки ви родом, фрекен Вiг?

Тонье Вiг здивовано подивилася на нього. А потiм невимушено розсмiялася, та смiх ii звучав трохи напружено.

– Це що, допит, iнспекторе?

Харрi не вiдповiв.

– Якщо це так важливо, то я виросла у Фредрiкстадi.

– Я так i подумав, коли вас почув, – сказав вiн, пiдморгнувши.

Витончена тайка в холi сидiла на стiльцi закинувши голову, i впорскувала собi в чарiвний носик якийсь спрей. Харрi делiкатно кашлянув, вона здригнулася й знiяковiло усмiхнулася, з очима, повними слiз.

– Вибачте, але в Бангкоку дуже брудне повiтря, – сказала вона.

– Я це помiтив. Чи не дасте менi номер водiя?

Вона похитала головою й промовила, долаючи нежить:

– У нього немае телефону.

– Гаразд. А помешкання в нього е?

Його жарт iй явно не сподобався. Написавши на папiрцi адресу водiя, вона подарувала йому на прощання ледь помiтну усмiшку.

Роздiл 11

Слуга вже стояв у дверях, коли Харрi йшов по алеi, прямуючи до резиденцii посла. Вiн провiв Харрi через двi великi кiмнати, вишукано обставленi меблями з очерету й тику, i вивiв через терасу в сад, облаштований за будинком. Орхiдеi квiтнули жовтим i синiм, а в затiнку вiд великих розлогих верб пурхали метелики, немов вирiзанi з кольорового паперу. Бiля басейну у формi пiскового годинника вони знайшли дружину посла, Хiльде Мольнес. Вона сидiла в плетеному крiслi, одягнена в рожевий халат, перед нею на столику стояв такий само рожевий коктейль, i ii сонцезахиснi окуляри закривали пiвобличчя.

– Імовiрно, це ви – iнспектор Холе, – проговорила вона iз твердим «р», що видавало в нiй уродженку району Суннмьоре. – Тонье подзвонила менi й повiдомила, що ви iдете до мене. Хочете що-небудь випити, iнспекторе?

– Нi, дякую.

– Дарма. Зауважте, у таку спеку варто пити. Згадайте про баланс рiдини в органiзмi, навiть якщо вам не хочеться пити. Тут занадто швидко вiдбуваеться зневодення.

Вона зняла сонцезахиснi окуляри; очi в неi, як Харрi й припустив, побачивши ii чорне як воронове крило волосся i смагляву шкiру, виявилися карi. Живi, але почервонiлi. Горюе або напилася зранку, подумав Харрi. Або й те й iнше.

Вiн прикинув, що iй можна дати сорок iз гаком, але виглядала вона неперевершено. Трохи поблякла красуня середнього вiку, з верхiвки середнього класу. Здаеться, вiн бачив ii ранiше.

Харрi сiв в iнше плетене крiсло, що негайно прогнулося, облягаючи тiло, немов тiльки його й чекало.

– У такому випадку я б випив води, фру Мольнес.

Вона дала розпорядження слузi й, махнувши рукою, випровадила його iз саду.

– Вам повiдомили, що ви можете побачити вашого чоловiка?

– Так, дякую, – сказала вона.

Харрi вiдзначив рiзкi нотки в ii голосi.

– Менi нарештi дозволили побачити його. Чоловiк, з яким я прожила в шлюбi двадцять рокiв. – Їi карi очi потемнiли, i Харрi подумав, що, мабуть, правду кажуть, нiби до берегiв Суннмьоре колись прибило чимало португальцiв й iспанцiв, що зазнали корабельноi трощi.

– Я маю до вас кiлька запитань, – вимовив вiн.

– Тодi покваптеся, поки на мене ще дiе джин. – І вона перекинула через колiно струнку, засмаглу й, мабуть, щойно поголену ногу.

Харрi дiстав блокнот. Не те щоб йому так уже кортiло записувати, але не хотiлося дивитися на неi, поки вона буде вiдповiдати. Так легше розмовляти з родичами жертв.

Вона розповiла, що чоловiк вирушив iз дому вранцi i не казав, що може повернутися пiзно, але завжди можуть виникнути непередбаченi обставини. Коли о десятiй годинi вечора вiд нього все ще нiчого не було чути, вона спробувала подзвонити йому, але нi стацiонарний телефон у його кабiнетi, нi мобiльний не вiдповiдали. Їi це, однак, не стривожило. І тiльки пiсля опiвночi iй подзвонила Тонье Вiг i повiдомила, що чоловiк ii знайдений мертвим у якомусь мотелi.

Харрi кинув допитливий погляд на Хiльде Мольнес. Говорила вона впевнено й без мелодраматизму.

Як зрозумiла Хiльде Мольнес, Тонье Вiг нiчого не знала про причину смертi. Наступного дня радник посольства сповiстила ii про те, що ii чоловiк убитий i що з Осло надiйшло розпорядження про нерозголошення iнформацii, що стосуеться причин смертi. Інструкцiя поширювалася й на Хiльде Мольнес, хоча вона не була спiвробiтником посольства, оскiльки всi без винятку норвезькi громадяни зобов’язанi мовчати, коли йдеться про «державну безпеку». Останнi слова вона вимовила з гiркою iронiею й пiдняла келих.

Харрi кивнув, записуючи ii розповiдь у блокнот. Вiн запитав, чи впевнена вона, що ii чоловiк не залишив мобiльний телефон удома, i вона сказала, що так. Сам не знаючи чому, вiн поцiкавився, якоi марки в нього був мобiльник, i вона вiдповiла, що не знае напевно, але, здаеться, фiнський.

Вона не змогла назвати йому iмена осiб, у яких мiг би бути мотив для вбивства посла.

Вiн постукав олiвцем по блокноту.

– Ваш чоловiк любив дiтей?

– О так, дуже! – вирвалося в Хiльде Мольнес, i вперше вiн почув тремтiння в ii голосi. – Знали б ви, яким Атле був батьком: найкращим у свiтi!

Харрi знову зиркнув у свiй блокнот. Нiщо в ii поглядi не видавало, чи зрозумiла вона двозначнiсть запитання. Вiн був майже впевнений, що вона нi про що не здогадуеться, але знав i те, що клята професiя змушуе зробити наступний крок i запитати ii прямо, чи вiдомо iй про захоплення посла дитячою порнографiею.

Вiн провiв рукою по обличчю. Вiдчув себе хiрургом, що взявся за скальпель, але не в змозi зробити перший розрiз. Грець би побив цю одвiчну хистку безвольнiсть, коли починаються неприемнi речi. Коли невинним людям доводиться вислуховувати, як викривають iхнiх близьких, як iм нi за що кидають в обличчя рiзнi неприемнi подробицi.

Хiльде Мольнес випередила його.

– Вiн так любив дiтей, що ми навiть збиралися вдочерити маленьку дiвчинку, – сказала вона, i на очi iй навернулися сльози. – Бiдне маля, бiженку з Бiрми. Так, у посольствi прийнято називати цю краiну М’янмою, але я така стара, що говорю як i
Страница 16 из 19

ранiше – Бiрма.

Вона сухо засмiялася крiзь сльози й опанувала себе. Харрi дивився вбiк. Над квiткою орхiдеi кружляла червона колiбрi, немов крихiтна модель вертольота.

Так воно i е, вирiшив про себе вiн. Вона нiчого не знае. Якщо з’явиться щось, що мае вiдношення до цiеi справи, вiн запитае ii пiзнiше. А якщо нi, то краще поберегти ii нерви.

І Харрi запитав, як давно вони були знайомi. Хiльде охоче повiдала йому, що зустрiла Атле Мольнеса вдома в Ерсте на Рiздво – той ще був молодим полiтологом. Сiмейство Мольнес належало до багатiiв, воно володiло двома меблевими фабриками, i спадкоемець здавався хорошою партiею для будь-якоi дiвчини в окрузi, отже претенденток вистачало.

– А я була просто Хiльде Мелле з хутора Меллегорен, зате найгарнiша з усiх, – проговорила вона з тiею ж сухою посмiшкою. Раптом обличчя ii болiсно спотворилося, i вона швидко пiднесла келих до губ.

Для Харрi не важко було впiзнати в цiй удовi чисту юну красуню.

Особливо коли цей образ просто-таки матерiалiзувався в прочинених дверях на терасi.

– Руно, люба, це ти! Цього хлопця звуть Харрi Холе. Вiн iнспектор норвезькоi полiцii й допомагае в розслiдуваннi того, що трапилося з батьком.

Дочка ковзнула по них поглядом i мовчки рушила до протилежного боку басейну. У неi було темне волосся й смаглява шкiра, як у матерi, струнке гнучке тiло облягав купальник, i Харрi припустив, що iй рокiв сiмнадцять. Хоча це йому варто було б точно знати – адже перед тим, як iхати сюди, вiн одержав рапорт iз вичерпною iнформацiею.

Дiвчина могла б стати самою досконалiстю, як i ii мати, якби не одна деталь, про яку в рапортi нiчого не було сказано. Коли вона обiгнула басейн i зробила три повiльних, грацiозних кроки по трамплiну, перш нiж згрупуватися й стрибнути, у Харрi все стислося всерединi. З ii правого плеча стирчав безпомiчний обрубок, надаючи всьому тiлу дивноi, асиметричноi форми, наче це птах iз пiдбитим крилом робив зараз сальто в повiтрi. Легкий сплеск – от i все, що було чути, коли вона зникла в зеленiй водi. На поверхню виплили бульбашки.

– Руна чудово стрибае, – сказала Хiльде Мольнес, хоча все було й так зрозумiло.

Вiн не вiдводячи погляду дивився на те мiсце, де вона пiшла пiд воду, як раптом дiвчина зринула з iншого боку, бiля драбинки басейну. Вона пiднялася по сходах, а вiн проводжав поглядом ii мускулисту спину, дивився, як сонце грае в кожнiй краплинi води на ii шкiрi, змушуе мерехтiти на свiтлi ii мокре чорне волосся. Кукса звисала вниз, наче курчаче крильце. Вiдхiд зi сцени був такий само мовчазний, як вихiд i стрибок. Вона зникла за дверима, не зронивши й слова.

– Вона не знала, що ви тут, – вимовила Хiльде Мольнес, нiби вибачаючись. – Розумiете, вона не любить, коли стороннi бачать ii без протеза.

– Так, розумiю. Як вона сприйняла подiю з ii батьком?

– Навiть не питайте, – сказала Хiльде Мольнес, задумливо подивившись iй услiд. – Вона зараз у такому вiцi, що я нiчого про неi не знаю. Й iншi теж.

Вона знову пiдняла келих.

– Боюся, що Руна – дiвчина не зовсiм звичайна.

Харрi встав, подякувавши за бесiду, i попросив дозволу навiдатися ще раз. Хiльде Мольнес докорила йому на те, що вiн навiть води не випив, але вiн попрощався, заявивши, що це почекае до наступного разу. Отут до нього дiйшло, що вiн, iмовiрно, сказав щось неналежне, однак вона посмiхнулася й, прощаючись, пiдняла свiй келих.

По дорозi назад вiн побачив вiдкритий «порше» червоного кольору, що пiд’iжджав до ворiт. Вiн устиг помiтити свiтлий чуб над сонячними окулярами «Рей Бенн» i сiрий костюм вiд Арманi, перш нiж машина, пролетiвши мимо, зникла в тiнi перед будинком.

Роздiл 12

Коли Харрi повернувся до Управлiння, старшого iнспектора Крамлi на мiсцi не було. Нхо пiдняв угору палець i вимовив «Рогер», тiльки-но Харрi люб’язно попросив його зв’язатися з телефонною компанiею й перевiрити всi розмови з мобiльного телефону посла в день убивства.

Зi старшим iнспектором удалося зв’язатися тiльки ближче до п’ятоi години. Оскiльки було вже пiзно, вона запропонувала прокататися по рiчцi, помилуватися каналами й заодно, як вона висловилася, «закрити питання з визначними пам’ятками».

На пристанi iм було запропоновано довгий човен за шiстсот батiв, але Крамлi щось просичала тайською, i цiна вiдразу впала до трьох сотень.

Вони попливли вниз по Чао-Прайя, потiм звернули в один iз вузьких каналiв. Дерев’янi халупи без стiн, суцiльнi руiни, ледь трималися на палях у водi, i запах iжi, клоаки й бензину накочувався на човен разом iз хвилями. У Харрi було таке вiдчуття, що вони пропливають прямо крiзь будинки, повз iхнiх мешканцiв, i тiльки зеленi рослини рядками у горщиках заважали роздивитися те, що вiдбувалося всерединi. Тим часом мешканцiв це не бентежило, навпаки, вони всмiхнено махали руками у вiдповiдь.

На причалi сидiли трое хлопцiв у шортах, ще мокрi; вони щойно викупалися в коричневiй водi й тепер щось кричали iм. Крамлi приязно помахала iм кулаком, а весляр усмiхнувся.

– Що вони кричать? – поцiкавився Харрi.

Вона показала рукою на свою голову.

– Мае чiй. Це значить «черниця». Черницi в Таiландi голять собi голови. Але було б на менi бiле плаття, до мене поставилися б бiльш шанобливо, – засмiялася вона.

– Он як? А як на мене, тебе й так поважають. Твоi люди…

– Це тому, що я сама ставлюся до них iз повагою, – перервала вона його. – І ще тому, що я вмiю працювати.

Вона сплюнула за борт.

– Але тебе це, здаеться, дивуе, адже я жiнка?

– Я цього не казав.

– Багато iноземцiв дивуються, як це жiнки у нашiй краiнi можуть зробити успiшну кар’еру. Але в нас не поширилася культура мачо, а моя проблема скорiше в тому, що я сама iноземка.

Вiд легкого бризу вологе повiтря здавалося трохи прохолоднiшим, у верхiв’ях дерев чулося рипiння коникiв. Харрi й Лiз, як i минулого вечора, не вiдводили очей вiд криваво-червоного заходу.

– Що змусило тебе переiхати сюди? – Харрi смутно пiдозрював, що переходить межу дозволеного, але однаково зважився запитати.

– Моя мати була тайкою, – не одразу заговорила вона. – Батько залишився служити в Сайгонi пiсля вiйни у В’етнамi, а в шiстдесят сьомому зустрiв ii в Бангкоку. – Лiз розсмiялася й поправила подушку пiд спиною. – Мати говорила, що завагiтнiла в першу ж нiч.

– Тобою?

Вона кивнула у вiдповiдь.

– Пiсля капiтуляцii батько взяв нас iз собою до США, у Форт-Лодердейл, де служив у чинi пiдполковника. Але коли ми приiхали туди, мати виявила, що вiн був одружений, ще коли вони зустрiлися. А довiдавшись, що мати вагiтна, вiн написав додому й вимагав розлучення.

Лiз похитала головою.

– У нього були всi можливостi кинути нас у Бангкоку, якби вiн тiльки захотiв. Може, у глибинi душi вiн i бажав цього. Хто знае.

– Ти не питала його про це?

– Хiба нам завжди потрiбна чеснiсть? І потiм, я знаю, що не одержала б чесноi вiдповiдi на свое питання. Просто вiн був таким.

– Був?

– Вiн уже помер.

Вона повернулася до Харрi:

– Тобi не подобаеться, що я розповiдаю про свою родину?

Харрi прикусив фiльтр сигарети.

– Та нi, нiчого.

– Батько не мiг учинити так, вiн не кинув нас, тому що вiдповiдальнiсть мала для нього значення. Коли менi виповнилося одинадцять, менi дозволили завести кошеня, ми взяли його в сусiдiв у Форт-Лодердейлi. Я довго умовляла, i батько нарештi погодився, але за умови, що я буду доглядати за твариною. Пройшло два тижнi, кошеня менi набридло, i я пiшла до батька запитати, чи не можна вiддати його назад
Страница 17 из 19

колишнiм власникам. Тодi вiн одвiв мене з кошеням у гараж. «Нiколи не уникай вiдповiдальностi, – сказав вiн. – Саме так зникли цiлi цивiлiзацii». Із цими словами вiн дiстав свою гвинтiвку й всадив дванадцятимiлiметрову кулю прямо в голову кошенятi. Пiсля цього велiв менi принести води й вимити пiдлогу в гаражi. От яким вiн був. Тому… – Вона зняла темнi окуляри, протерла iх краем сорочки й прищулилася, милуючись заходом. – …тому вiн нiколи не мiг зрозумiти, навiщо припинили вiйну у В’етнамi. Ми з матiр’ю переселилися сюди, коли менi було вiсiмнадцять.

Харрi кивнув.

– Як я розумiю, твоiй матерi, з ii азiатською зовнiшнiстю, було не так уже й просто приiхати пiсля вiйни на вiйськову базу до США?

– На базi було найпростiше. А от iншi американцi, якi не були у В’етнамi, але втратили там сина або чоловiка, саме вони ненавидiли нас найдужче. Для них будь-який косоокий був Чарлi.[13 - Чарлi (Вiктор Чарлi) – так американськi вiйськовослужбовцi називали бiйцiв Пiвденного В’етнаму.]

Чоловiк у костюмi сидiв бiля обгорiлоi хатини й курив сигару.

– А потiм ти закiнчила Полiцейську академiю, стала слiдчим у вiддiлi вбивств i поголила голову?

– Не в такiй послiдовностi. І я не голила голову. Волосся саме випало лише за тиждень, коли менi було сiмнадцять. Рiдкiсна форма алопецii. Зате практично в мiсцевому клiматi.

Провiвши рукою по головi, вона втомлено усмiхнулася. Харрi тiльки зараз помiтив, що в неi немае анi брiв, анi вiй, нiчого.

Повз них пропливав iнший човен. Вiн був ущерть навантажений жовтими солом’яними капелюхами, i лiтня тайка жестами показувала то на капелюхи, то на iхнi голови. Крамлi усмiхнулася, поштиво вiдмовляючись вiд пропозицii, i щось сказала. Але жiнка, перш нiж обiгнати iх, перегнулася через борт до Харрi й простягнула йому бiлу квiтку. А потiм указала на Крамлi й розсмiялася.

– Як буде «дякую» тайською?

– Кхоуп кхун кхрап, – сказала йому Крамлi.

– Зрозумiло. Скажи iй це за мене.

Вони пливли повз храм, ават, що стояв прямо в каналi, так що з його розкритих дверей чутно було спiв ченцiв. Люди сидiли на сходах i, склавши руки, молилися.

– Про що вони моляться? – запитав вiн.

– Не знаю. Про мир. Про любов. Про краще життя, зараз або в майбутньому. Про те, про що просять люди скрiзь i всюди.

– Я не вiрю, що Атле Мольнес чекав повiю. Думаю, вiн чекав когось iншого.

Вони пливли далi, i храм незабаром зник удалинi.

– Кого ж?

– Гадки не маю.

– Тодi чому ти так думаеш?

– У нього були грошi тiльки на те, щоб зняти номер, i я просто впевнений, що вiн не планував купувати секс-послуги. У цьому мотелi вiн збирався з кимсь зустрiтися… За словами Ванга, коли Мольнеса знайшли, дверi його номера були не замкненi. Хiба це не дивно? Адже коли зачиняеш подiбнi дверi, замок у них спрацьовуе автоматично. Вiн, мабуть, спецiально натиснув кнопку на ручцi, щоб дверi не замикалися самi. А вбивцi це було просто непотрiбно: вiн або вона, швидше за все, не чекали, що перед ними будуть незамкненi дверi. Так чому ж Мольнес це зробив? Бiльшiсть людей у подiбному мiсцi замкнули б дверi, коли б лягали спати, хiба не так?

Вона похитала головою.

– Може, вiн усе-таки лiг спати, але побоявся, що не почуе стукоту в дверi, коли прийде той, на кого вiн чекав?

– Навряд чи. Не було в нього причини залишати дверi незамкненими й для цiеi Тонi Гардiнг, адже вони домовилися, що вiн спершу подзвонить. Згодна?

Харрi так захопився, що не помiтив, як сильно зсунувся до борту, i весляр крикнув йому, щоб тримався посерединi, бо човен перевернеться.

– Думаю, вiн хотiв приховати, що збирався з кимсь зустрiтися. І в цьому сенсi мотель був зручним мiсцем, оскiльки стоiть за мiстом. Саме те, що треба для таемноi зустрiчi, та ще й нiякоi реестрацii гостей.

– Гм. Ти думаеш про фотографii?

– Хiба можна про них не думати?

– Такi знiмки можна купити в багатьох мiсцях Бангкока.

– Можливо, вiн зробив наступний крок. Може, йдеться про дитячу проституцiю.

– Можливо. Продовжуй.

– Мобiльний телефон. Його не було, коли ми знайшли вбитого, i його немае анi в кабiнетi, анi в нього вдома.

– Його поцупив убивця.

– Так, але навiщо? І якщо це злодiй, чому вiн заразом не взяв грошi й не угнав машину?

Крамлi почухала вухо.

– Доказ, – продовжував Харрi. – Убивця ретельно замiтав слiди. Може, вiн прихопив iз собою мобiльник, тому що той мiстив важливу iнформацiю?

– Як це?

– Що робить типовий власник мобiльного телефону, коли сидить у мотелi й на когось чекае, а цей хтось теж мае мобiльний телефон i саме в цей момент iде до мотелю, застряючи в жахливих заторах на дорогах Бангкока?

– Вiн дзвонить i запитуе, чи довго ще йому чекати, – вiдповiла Крамлi, i здавалося, вона досi не розумiе, що вiн мае на увазi.

– У Мольнеса був телефон «Нокiа», такий, як у мене. – І Харрi дiстав телефон. – Як i бiльшiсть сучасних мобiльних, вiн зберiгае в пам’ятi останнi п’ять-десять дзвiнкiв. І ймовiрно, Мольнес розмовляв з убивцею до його приходу, а тому той знав, що його можуть знайти за набраними номерами у мобiльнику.

– Ну так, – протягнула вона без особливого захвату. – Вiн мiг просто стерти всi номери й покласти телефон на мiсце. Але в нас тепер е побiчний доказ: убивцю Мольнес знав.

– А якщо телефон був вимкнений? Хiльде Мольнес пробувала додзвонитися чоловiковi, але марно. А без пiн-коду вбивця не змiг би стерти в телефонi номери.

– О’кей. Тодi нам треба зв’язатися з телефонною компанiею й одержати перелiк номерiв, за якими дзвонив Мольнес того вечора. Однак спiвробiтники, якi звичайно допомагають нам у таких справах, уже закiнчили роботу, так що я подзвоню iм завтра вранцi.

Харрi потер потилицю.

– Це не обов’язково. Я розмовляв iз Нхо, вiн цим займаеться.

– Ясно, – сказала вона. – Ти навмисно зробив це не через мене?

У ii голосi не чулося нi роздратування, нi виклику. Вона запитала тiльки тому, що Нхо був ii пiдлеглим i Харрi порушив iерархiю. І справа не в тому, хто тут начальник, а хто нi, а в тому, що ефективнiше для розслiдування. А це вже в зонi ii вiдповiдальностi.

– Вас не було на мiсцi, старший iнспектор Крамлi. Вибачте, якщо я поквапився.

– Не варто вибачатися, Харрi. Ти ж сам кажеш, що мене в той момент не було. До речi, можеш звати мене Лiз.

Тепер вони пiднiмалися вгору рiчкою й уже встигли пропливти досить далеко. Старший iнспектор показала пальцем на будинок, оточений великим садом.

– Там живе твiй спiввiтчизник, – вимовила вона.

– Звiдки ти знаеш?

– У пресi був скандал, коли вiн побудував собi цей будинок. Бачиш, вiн схожий на храм. Буддистiв обурило, що язичник живе в такому житлi, вони вважають це блюзнiрством. До того ж вони наголошували на тому, що будинок зведено з колишнього бiрманського храму, котрий перебував на спiрнiй прикордоннiй територii з Таiландом. У тi часи там було важко, раз у раз зчинялася стрiлянина, так що люди iхали хто куди. А норвежець купив задешево цiлий храм, й оскiльки пiвнiчнi бiрманськi храми побудованi з тикового дерева, вiн змiг розiбрати його й перевезти до Бангкока.

– Це ж треба, – здивувався Харрi. – І хто це?

– Уве Клiпра. Один iз найбiльших будiвельних пiдрядчикiв у Бангкоку. Думаю, ти ще почуеш про нього, якщо затримаешся в нас трохи довше.

І вона наказала весляревi повертати назад.

– Нхо, мабуть, уже одержав список дзвiнкiв. Як щодо того, щоб замовити iжу з доставкою?

Список справдi вже чекав на них, поховавши теорiю Харрi.

– Останнiй дзвiнок був зареестрований о
Страница 18 из 19

сiмнадцятiй п’ятдесят п’ять, – заявив Нхо. – Інакше кажучи, приiхавши в мотель, вiн нiкому не дзвонив.

Харрi подивився в пластикову миску iз супом-локшиною. Бiлi смужки нагадували блiдi, заморенi спагетi, i вiн щораз здригався, коли вони зринали в самому несподiваному мiсцi, тiльки-но вiн намагався пiдхопити iх паличками.

– Однак номер убивцi може бути й у цьому списку, – промовила Лiз iз напханим ротом. – Інакше навiщо йому було красти мобiльник?

Увiйшов Рангсан i повiдомив, що тут Тоня Гардiнг, у неi беруть вiдбитки пальцiв.

– Можете поговорити з нею, якщо хочете. І ще дещо: Супавадi сказав, вони перевiрять ампулу з машини, результати будуть вiдомi завтра. Нашою справою займаються в першу чергу.

– Передавай iм привiт i скажи коп кон крап, – вiдповiв Харрi.

– Що-що?

– Скажи iм спасибi.

Харрi дурнувато усмiхнувся, а Лiз, подавившись, закашлялася так, що рис розлетiвся по стiнах.

Роздiл 13

Харрi не знав, скiльки повiй сидiло в коридорi, чекаючи на допит, вiн тiльки бачив, що iх багато. Здавалося, вони з’являються у справах убивств так само регулярно, як мухи злiтаються на коров’ячий корж. Не тому, що обов’язково замiшанi в цьому, а тому, що iм завжди е що розповiсти.

Вiн чув, як вони смiються, лаються, плачуть, вiн водив iз ними дружбу, сварився з ними, влаштовував iхнi справи, порушував обiцянки, бував ними обпльований i битий. Однак було в цих жiночих долях, у тих обставинах, якi iх сформували, щось таке, що вiн, як йому здавалося, знае й вiдчувае. Але от чого вiн нiяк не мiг зрозумiти, так це iхнього незнищенного оптимiзму: зазирнувши в саму безодню людськоi ницостi, вони, проте, вiрили, що е на свiтi гарнi люди. Але ж вiн знае полiцейських, якi так зовсiм не вважають.

От чому Харрi поплескав Дiм по плечу й пригостив ii сигаретою, перш нiж почати розмову. Не тому, що розраховував чогось вiд неi домогтися, а просто помiтивши, що iй хочеться курити.

Погляд у неi був твердий, лiнiя рота свiдчила, що дiвчина не з полохливих, але тепер, коли вона сидiла на стiльцi за пластиковим столиком, руки ii нервово здригалися на колiнах i було схоже, що вона от-от розплачеться.

– Пен янгай? – запитав вiн. «Як справи?» Перш нiж почати допит, вiн навчився вiд Лiз цих двох тайських слiв.

Нхо переклав вiдповiдь. Вона погано спить по ночах i бiльше не буде працювати в мотелi.

Харрi сiв навпроти неi, поклавши руки на стiл, i спробував пiймати ii погляд. Їi плечi злегка поникли, але вона продовжувала сидiти, вiдвернувшись вiд нього, схрестивши руки на грудях.

Крок за кроком вони розiбрали те, що трапилося в мотелi, але нiчого нового до вже сказаного вона не додала. Так, вона пiдтвердила, що дверi в номер були зачиненi, але не замкненi. Нi, вона не бачила там нiякого мобiльного телефону. І нiяких стороннiх людей там теж не було.

Коли Харрi згадав про «мерседес», запитавши, чи не помiтила вона на машинi дипломатичнi номери, Дiм лише похитала головою. Нi, вона не бачила нiякоi машини. Далi цього вони не просунулися, i Харрi, закуривши, запитав, так просто, навмання, як на ii думку, хто б мiг це зробити. Нхо переклав запитання, i Харрi побачив по ii обличчю, що поцiлив у яблучко.

– Що вона каже?

– Вона каже, що там був нiж Кун Са.

– Що це значить?

– Ти не чув про Кун Са? – Нхо недовiрливо поглянув на нього.

Харрi похитав головою.

– Кун Са – це наймогутнiший в iсторii наркобарон. Разом iз урядом Індокитаю та з ЦРУ вiн починаючи з п’ятдесятих рокiв керував постачанням опiуму в Золотому трикутнику. У такий спосiб американцi одержували грошики на проведення своiх операцiй у регiонi. У цього хлопця було цiле вiйсько в джунглях.

Отут Харрi пригадав, що ранiше дещо чув про цього азiатського Ескобара.

– Кун Са здався бiрманськiй владi два роки тому й був помiщений в iнтернат, мабуть, найкомфортабельнiший, який тiльки можна собi уявити. Кажуть, саме вiн фiнансував новi туристичнi готелi в Бiрмi, а дехто думае, що вiн як i ранiше ватажок опiумноi мафii на пiвночi. Коли вже вона називае це iм’я, то вважае, що вбивство – справа рук мафii. От чому вона така налякана.

Харрi уважно подивився на неi й кивнув Нхо.

– Ми можемо вiдпустити ii, – сказав вiн нарештi.

Нхо переклав слова Харрi, i на обличчi Дiм з’явився подив. Вона повернулася до iнспектора й зустрiлася з ним поглядом, а потiм пiднесла руки до обличчя i вклонилася. Отут до Харрi дiйшло, що вона боялася, щоб ii не затримали за проституцiю.

Вiн усмiхнувся у вiдповiдь. Вона перегнулася через стiл.

– You like ice-skating, sil?[14 - Вам подобаеться фiгурне катання, сер? (перекруч. англ.)]

– Кун Са? ЦРУ?

На телефоннiй лiнii з Осло щось потрiскувало, i, говорячи з Торхусом, Харрi чув вiдлуння власних слiв.

– Перепрошую, iнспекторе Холе, але ви там не перегрiлися на сонцi? Знайдено людину з ножем у спинi, купленим невiдомо де на пiвночi Таiланду, ми просимо вас обережно все дiзнатися, а ви заявляете, що маете намiр боротися з органiзованою злочиннiстю в Пiвденно-Схiднiй Азii?

– Нi. – Харрi поклав ноги на стiл. – Я зовсiм не збираюся займатися чимсь подiбним, Торхус. Я тiльки хочу сказати, що, на думку музейного експерта, нiж цей не простий. Такi були зазвичай у народностей шан, i подiбним антикварiатом у звичайних крамничках не торгують. Мiсцева полiцiя вважае, що нiж – це якесь послання опiумноi мафii, щоб ми сидiли тихо, але я не подiляю iхньоi думки. Якщо мафiя захоче щось нам сказати, то не обов’язково жертвувати таким коштовним ножем – для цього е простiшi способи.

– Через що ж такий шум?

– Я тiльки сказав, що всi слiди ведуть саме в цьому напрямку. Але шеф полiцii й чути не хоче нi про який опiум. Схоже, тут коiться казна-що. За його словами, уряд донедавна хоч якось контролював ситуацiю, вони, мовляв, проводять рiзнi стимулюючi програми для найбiднiших селян, котрi вирощують опiум, щоб тi не втратили занадто багато грошей при переходi на iншi сiльськогосподарськi культури, i разом iз тим селянам дозволяеться вирощувати певну кiлькiсть опiуму для власних потреб.

– Власних потреб?

– Так-так, горцям це дозволено. Вони курять iз роду в рiд, i годi й намагатися тут щось змiнювати. Проблема в тому, що iмпорт опiуму з Лаосу до М’янми впав, i цiни вiдразу злетiли до небес; тож для того, щоб покрити попит, виробництво в Таiландi майже подвоiлося. Тут крутяться великi грошi, з’явилася безлiч нових гравцiв, так що все жахливо заплутано. У голови полiцii нема нiякого бажання ворушити це осине гнiздо саме зараз. Тому я вирiшив почати з того, щоб якiсь речi вiдкинути вiдразу. Скажiмо, варiант, що посол сам був причетний до чогось кримiнального. До дитячоi порнографii, наприклад.

На iншому кiнцi дроту стало тихо.

– У нас немае нiяких причин думати… – почав Торхус, але його заглушив трiск на лiнii.

– Повторiть!

– У нас немае нiяких причин думати, що посол Мольнес був педофiлом, якщо ви це маете на увазi.

– Що? Немае нiяких причин? Ви зараз не перед пресою виступаете, Торхус. Я маю знати про такi речi, щоб вести подальше розслiдування.

У трубцi знову замовкли, у якийсь момент Харрi навiть вирiшив, що зв’язок перервався. Потiм голос Торхуса пролунав знову, i Харрi, незважаючи на перешкоди, уловив крижаний холод на протилежному боцi земноi кулi.

– Я скажу усе, що вам належить знати, Холе. А знати вам треба тiльки те, що ви повиннi знайти вбивцю, i нам начхати, хто ним виявиться, нам начхати, у чому там був замiшаний посол, може, вiн був одночасно наркодилером i педерастом, – тiльки щоб
Страница 19 из 19

нiчого не потрапило до преси! Будь-який скандал, не важливо, з якого приводу, буде розцiнено як катастрофу, i ви нестимете за це персональну вiдповiдальнiсть. Ви все зрозумiли, Холе, чи хочете знати щось iще? – Торхус жодного разу не вдихнув повiтря на цих словах.

Харрi з такою силою штовхнув стiл, що телефон пiдстрибнув, а колеги, що сидiли поруч, пiдскочили на своiх стiльцях.

– Я вас прекрасно чую, – почав вiн, стиснувши зуби. – Тепер i ви послухайте мене.

Тут Харрi зробив паузу й набрав у груди якнайбiльше повiтря. Пивця б зараз, хоч кухлик! Вiн затис у губах сигарету й спробував зосередитися.

– Якщо Мольнес у чомусь замiшаний, то навряд чи вiн единий такий норвежець. Я сильно сумнiваюся, що в нього виникли серйознi зв’язки в таiландському кримiнальному свiтi за той короткий час, що вiн був тут; окрiм того, я довiдався, що вiн спiлкувався в основному з норвезькою колонiею в Бангкоку. І немае жодних причин не вiрити, що бiльшiсть його знайомих – славнi люди й у всiх були своi резони покинути батькiвщину, а в когось цi резони були бiльш вагомими, нiж в iнших. Проблеми з полiцiею, як правило, стають найбiльш серйозною причиною для якнайшвидшоi емiграцii в краiну з теплим клiматом, у якоi до того ж вiдсутнiй договiр з Норвегiею про екстрадицiю. Ви читали в газетах про норвежця, якого застукали на мiсцi злочину, коли вiн розважався iз хлопчиками в готельному номерi в Паттайi? Про це кричали першi сторiнки «Верденс Ганг» i «Дагбладет». Мiсцева полiцiя любить такi скандали. Їi хвалять за це в пресi, та й педофiлiв легше ловити, нiж героiнову мафiю. Зараз таiландська полiцiя вже зачула легку здобич, але вони вичiкують, поки справа буде формально закрита i я виiду додому; а вони через кiлька мiсяцiв розкрутять скандал про дитячу порнографiю, у якiй були замiшанi норвежцi. Як ви гадаете, що тодi? Норвезькi газети негайно пошлють сюди зграю журналiстiв, i неодмiнно випливе iм’я посла Норвегii в Таiландi. Але якщо нам удасться взяти цих хлопцiв зараз, поки в нас усе добре з мiсцевими полiцейськими, то, можливо, ми уникнемо скандалу.

З голосу голови департаменту Харрi зрозумiв: до того поступово дiйшло.

– Чого ви хочете?

– Я хочу знати, що ви менi не договорюете. Що у вас е на Мольнеса, у чому вiн замiшаний.

– Ви знаете те, що вам слiд знати, i не бiльше того. Невже це так важко зрозумiти? – Торхус майже стогнав. – Чого ви домагаетеся, Холе? Я думав, ви, так само як i ми, зацiкавленi швидше завершити цю справу.

– Я полiцейський, я роблю свою роботу, Торхус.

Торхус засмiявся:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/u-nesbo/targani/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Спiвробiтник служби гостинностi (англ.).

2

На мiсцi злочину (лат.).

3

Це сказала професор кримiнологii Лiв Фiнстад у 1980-тi роки, вiдстоюючи сiльськогосподарську полiтику марксистського «Червоного виборчого альянсу».

4

Можеш далi не казати (англ.).

5

«Вiдпочинок i реабiлiтацiя» (англ.).

6

«Зносини й отруення» (англ.).

7

Маеться на увазi монолог п’яницi Еппе з комедii норвезько-данського письменника Людвiга Хольберга «Еппе з гори» (1720).

8

А, Норвегiя… це… це… не можу пригадати його iм’я… будь ласка, допоможiть менi (англ.).

9

Дуже, дуже вiдомий! (англ.)

10

Нi, нi, ще бiльш вiдомий! (англ.)

11

Я знаю тепер, я знаю! (англ.)

12

Вечiрнiй чай (англ.).

13

Чарлi (Вiктор Чарлi) – так американськi вiйськовослужбовцi називали бiйцiв Пiвденного В’етнаму.

14

Вам подобаеться фiгурне катання, сер? (перекруч. англ.)

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.

Adblock
detector