Загублений між війнами читать онлайн - Наталка Доляк

Загублений мiж вiйнами

Наталка Доляк

Існують такi особистостi, яким життевоi сили Бог вiдмiряв нiби на двох (якщо не чотирьох). Саме таким був украiнський письменник i поет Юрiй Будяк (Покос). Його дивна доля вражае. Цiй непересiчнiй людинi довелося жити, мабуть, в один з найскладнiших iсторичних перiодiв – у першiй половинi ХХ столiття. Юрiй Покос пройшов крiзь розрух революцii, темряву трьох вiйн i морок табору, не втративши людськоi гiдностi. Мужнiй воiн, мандрiвник, революцiонер, сiльський вчитель, журналiст, громадський дiяч, полiтичний в’язень, до того ж талановитий лiтератор – це все про нього! У звичайний людський вiк вмiстилася надзвичайна доля, i життя дивовижноi людини стало нiби дзеркалом несамовитого часу…

Наталка Доляк

Загублений мiж вiйнами

Батьковi присвячуеться

© Доляк Н. Ю., 2015

© DepositРhotos.com / pwollinga, обкладинка

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

* * *

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com

* * *

У примхливих азiйських степах вже й не знати коли народилась, окрiм безлiчi iнших промовистих iсторiй, прадавня легенда про буревiй, що отримав романтичну назву бiшкунак. Старшi, для науки, переповiдали молодшим оповiдку, передавали iз уст в уста, аби застерегти, а може, й уберегти рiдних вiд бiди. «Не вiр очам своiм, сину, – казали мудрецi. – Будь пильним, будь насторожi».

Отож, легенда!

Кiлька вiрних товаришiв-кочiвникiв поверталися iз тривалоi подорожi далекими краями. Їхали верхи на гарячих та витривалих скакунах. Конi сухi, кожен м’яз видний, з маленькими головами, що профiлем нагадують щучий, норовистi, нещодавно прирученi. Б’ють копитами, хочуть скинути вершникiв. А тi тримаються, вiдчуваючи свою перевагу, плескають коней по шиi, стишують iхнiй дикий норов, впинаючи в боки рисакам iчиги – чоботи з м’яким носком та жорстким внутрiшнiм задником. Неслись друзi степом задоволенi собою, усмiхненi й щасливi. Їхнi тiретуни (кожухи) скрученi й прив’язанi до сiдел. Кочiвники вбрались у святковi одежини. Вишитi вiзерунками сорочки пiдперезанi широкими ременями кемерами, металiчнi бляхи яких повертають сонячнi вiдблиски у небо. На головах у кого шапка з лисицi, у кого малахай, у кого взагалi легенька кольорова шапочка тюбетей. П’ятеро молодих чоловiкiв – дiтей широкого, безмежного й дикого степу, дiтей волi й свободи – подолали сотнi, а може, й тисячi верст. Вiдмiряли цю вiдстань пiшими й кiнними переходами, короткими нiчними вiдпочинками бiля трiскучого вогнища, постiйними загрозами вiд хижих степових звiрiв. Смiливi кочiвники пустились берега у доволi легкому вбраннi, бо ж весна вже пiдморгнула кунакам, погладила лагiдним промiнням ще байдужого до усього, що робиться на землi, сонця. Розманiжена природа оманливо шепотiла дужим чоловiкам колючим, перемiшаним iз пiском вiтерцем, вдмухувала у нiздрi трав’яними запахами. «Ви сильнi, ви героi, – приборкувала пильнiсть i навiювала безпечнiсть. – Йдiть уперед, дивiться на сонце. Бачте, весна вiдiгнала зиму. Вам нiщо не загрожуе. Для вас вiдкритi усi шляхи. Ви – володарi степу». І люди поклались на природу, повiрили iй, люди переклали свою вiдповiдальнiсть на мiнливу стихiю, люди втратили здатнiсть контролювати ситуацiю.

Просувались вглиб степу безтурботно, гомонiли про свое, про те, як житимуть в достатку, бо ж вели за собою отари худоби, яка мала б напастись, наростити жирку i яка потiм, наступноi зими годувала б iхнi родини. Говорили, мабуть, i про дiтей, яких народять безлiч чи й вже народили i тепер виростять помiчникiв i спадкоемцiв. Говорили i про своiх жiнок, якi роблять життя кочiвника прекрасним i наповненим змiстом лиш завдяки своему iснуванню десь там, вдома, бiля родинного вогнища. Дiлились, може, й планами на майбутне, на якесь далеке казково прекрасне i на близьке – побутово-прозаiчне. От, примiром, обговорювали, що робитимуть завтра або ще й сьогоднi ввечерi. Мрiяли й мружились на ясне квiтневе сонце, милувались прозоро-блакитним неосяжним небом, на якому не було видно жодноi хмарки. Не встигли й оком повести, як звiдки не вiзьмись – закрутило, загуло й зажбурляло в обличчя пилюкою i дрiбним пiском. А тодi гайда виривати з корiнням де-не-де припасованi низькi кущi, пiдкидати з диявольською силою в самiсiньке небо молодняк з отари. Що довше буянило, то сильнiшим ставало, i вже не могла противитись силi вiтру худоба, ревла несамовито, пiдносячись на кiлька метрiв угору й падаючи, стогнала вiд болю.

І немае куди кунакам вiд бiди тiкати – всюди, куди не глянь, темна завiса, вiд землi до небес вирiс нерукотворний паркан. А у тiй чортовiй загорожi крутить i завiвае, б’е наче стожильним батогом, розсiкае повiтря льодяним дощем, хльоскае поривчастим вiтром. Отак неочiкувано посеред степу застав кунакiв пiдступний весняний буран. Розiгрався блискавично, пiдкрався, наче найхитрiший ворог, непомiтно, з-за спини. Буран-велет не збирався коритись дрiбнiй iстотi – людинi, – буран вiдчував свою силу й гиготiв у страшнiй агонii. Ця агонiя була передсмертною, адже це його остання вилазка. Бо ж весна, набравшись сонячноi сили, невдовзi зможе його побороти. Але не зараз, не тепер, коли сонце ще не жовтогаряче з чiткими ба навiть гострими контурами, а блiде й розмите, слабке й безвольне.

Жаский вiтруганище цiдив по обличчях, розпелехував волосся, зривав шапки та носив iх по степу, як перекотиполе, рвав на грудях вишитi сорочки й перетворював тi кольоровi вбрання на шмаття, на ганчiр’я, котрого й жебрак вiдцурався б. Молотив що е сили в мiцнi груди, упинався колючками в жилавi руки та напруженi шиi, закидав очi жменями пiску, перешкоджав коням рухатись в обраному напрямку. Ставив дибки конячi гриви, стiною виростав на шляху кунакiв. Буран завивав щораз дужче, скаженiв, кидався замороженими краплями дощу, нiби й прийшов сюди, аби стерти з обличчя землi п’ятьох найкращих друзiв, п’ятьох чоловiкiв, якi у важкi хвилини свого життя завжди ставали на захист одне одного. І не було iм рiвних у бою, i не було iм рiвних у роботi. Але тепер стихiя перемогла. Природнi сили, що накопичувались у цьому степу, вирвались назовнi. Вивiльнились, бо ж понад усе бажали помститись – розкидати гурт по степу, одiрвати одне вiд одного, показати, де чие мiсце. І домiгся свого той буран – поставив навколiшки сильних та вiльних людей, i припнув до землi тих, кого марно було вибити iз сiдла, хто до того сiдла нiби прирiс. Але й цього виявилось недостатньо. Буран, осатанiвши, не мiг просто

так стишитись, не в змозi був одiйти. Потрiбно було йому напитися кровi аж по вiнця, втамувати вiкову спрагу. Казився, допоки не розтрощив на друзки життя оцих згуртованих, допоки не впевнився – нiкого сильнiшого, нiж вiн, бiшкунак, на цiй землi не iснуе.

Сказ почав стихати за добу. Бiшкунак спочатку важко дихав, свистiв та бубонiв, наче молився. А тодi, очистившись, пiшов, знесилений i незадоволений, час вiд часу озираючись або й повертаючись, аби перевiрити, чи зроблено до ладу чорну справу. Зроблено! Люди й тварини лежать бездиханнi, прикритi степовою тонкою ковдрою – саваном iз пiску та криги. Буран в’юном здiйнявся в небо, мало не дiстав сонця, подивився на зроблене звисока, пiрнув униз, аби наостанок пройтись по буйних головах та прошепотiти кожному на вухо: «Ач-ч-ч-ч, ач-ч-ч-ч-ч, хто с-с-с-сильнiший», – i лише по тому, голосно засмiявшись, повiятися далi на схiд, шукати собi нових пригод, нових перемог i нових жертв.

Така легенда, можна в неi вiрити, а можна й вiдмахнутись, почувши подiбнi казочки. Та хоч би як там було, мешканцi казахських степiв волiють виiздити на кочiвлю лиш у травнi, коли весна вже остаточно вступае у своi права, а не просто дражниться, заманюючи наiвних вершникiв у тенета свого коханого бурану. Так-так, дехто стверджуе, що весна i буран у змовi, у таемнiй домовленостi. Бо ж без весняних зазивань та заманювань бурану довелося б показувати свою силу недолугим кущикам, присадкуватим деревам i степовим тваринам. А це ж не так цiкаво, як споглядати боротьбу людини зi стихiею. Лише в людини пробiгае обличчям отой страх, перемiшаний з вiрою у краще. Лиш у людинi можна уздрiти звитягу, яка дивним чином прокидаеться на порозi смертi, чи зневiру на тому самому порозi. Який неповторний букет емоцiй, яка палiтра непроголошених думок… Пiсня для манiяка. Той весняний буран i е нiщо iнше, як ненаситний природний манiяк. Єдине, що викликае питання: чому той весняний буран називають бiшкунак? Адже не п’ятеро друзiв перемогли буревiя, не вони приборкали здичавiлий бiшкунак, а навпаки. Бiшкунак, при всiй своiй пiдступностi та злобi, насправдi попереджае занадто самовпевнену людину: «Не втрачай пильностi, навiть коли тобi здаеться, що звiдусiль тебе огортае весняне тепло. Будь напоготовi! Приготуйся вистояти в буревii!»

Бiшкунакiв, як i буранiв загалом, не бувае в Украiнi, хоча Украiна багата на степи. Та ж степи украiнськi все бiльш лояльнi до людини, тихi, якщо порiвнювати iх iз тими, народженими в Пiвденному Казахстанi. А там «бесконак» (як вимовляють мешканцi тих краiв) – це кiлькаденний перiод сильного пiвнiчно-схiдного вiтру з пилюжною бурею. І усе це при безхмарному небi. Зазвичай такi катаклiзми вiдбуваються наприкiнцi березня – на початку квiтня. Мiсцевi готовi до бiшкунаку, а прибульцiв вiн лякае й дивуе одночасно. Щоб не дивуватись, потрiбно прибульцям стати мiсцевими. Потрiбно довго прожити в цих краях, щоб зрозумiти, чим цi краi дихають.

Починаючи з тридцятого року двадцятого столiття радянська державницька машина посилено й безпробудно працювала над тим, аби перекувати щонайбiльшу кiлькiсть люду на безмовних рабiв, безправних та жалюгiдних, позбавлених всiх прав i свобод, власностi, гiдностi, честi: знищених духовно й морально, викиднiв, злиднiв, бандитiв, ворогiв.

Карлаг

1

У повному обсязi вiдчули на собi силу бiшкунаку тi, хто оце на початку квiтня прибув до селища Долинка, що загубилось посеред далеких казахстанських степiв. Прибув iх, украiнцiв, вiрмен, бiлорусiв, росiян, грузинiв, чеченцiв та iнших нацiй цiлий ешелон. Потяги, у яких колись перевозили хiба худобу, тепер залюбки транспортували розгалуженими залiзничними шляхами так званих полiтичних в’язнiв. Скiльки ж iх, тих полiткаторжан, наплодилось! І не перерахувати. Чи не бiльше, нiж чесних та добропорядних людей. І де лиш вони могли узятись у такiй прекраснiй краiнi, як Радянський Союз? Вихрести, спльовки, вiдрижки та твань – так iх величали там, звiдкiля приiхали. Тут, у азiйських степах, викинутi на задвiрки, вихлюпнутi, як помиi, за паркан так званого нормального життя, мали б працювати на благо держави, зрiкатись своiх слiв, своеi правди, своiх вподобань i переконань. Мали б перековуватись, спокутувати вину.

КАРЛАГ – виправна установа, як i сотнi iнших ЛАГiв, що повиростали, як фурункули на тiлi есересера, iз неабияким задоволенням, гiдним радостi манiяка вiд новоi жертви, що вiдкрив своi кривавi обiйми новим дармовим робiтникам, щойно спеченим рабам, уже стриноженим, але ще не зломленим остаточно. Не всi в’язнi перетворювались на рабiв, як цього бажалось тим, хто придумав та втiлив у життя таку дiеву систему. Не всi мирились iз обставинами, якi, мов у залiзних тисках, знерухомiли iхню активнiсть, але не могли дiстатись душi. Були, звичайно, такi, що вважали: головне, аби давали попоiсти, а все iнше не мае вже значення. Та й тi, що так думали, не ставили на собi хрест, плекали надiю на звiльнення, на вiдновлення славного iменi. Щоб не втратити остаточно людськоi подоби, боролись у першу чергу iз собою, iз власними внутрiшнiми сумнiвами та пересторогами. Молили Бога послати сил, аби не зламатись, не схилити безвольно колiно перед абсолютним злом, не лягти пiд нього, як дешева шльондра пiд вбивцю своiх дiтей. Бо ж чи не кожен арештант, принаймнi глибоко в душi, не вiдмовився вiд своiх вчинкiв та слiв, якi й привели його у виправний табiр. Чи не кожен iз цих знедолених чекав над усе тiеi щасливоi митi, коли там, нагорi, на самому вершечку совiцькоi пiрамiди, побудованоi з мiльйонiв задубiлих трупiв, розберуться з усiм цим неподобством, з помилками судових трiйок, з анонiмами, з упередженим ставленням до пiдозрюваних. Мрiяли, романтики, що ось-ось, лиш трошки почекати, вождь – справедливий, хоч i суворий, – дасть бiльш-менш об’ективну оцiнку дiям своiх пiдлеглих, накаже переглянути сфабрикованi справи, пiдпише великодушно, батькiвською турботливою рукою наказ про реабiлiтацiю чи про амнiстiю й поверне у святковiй обстановцi усi забранi звання, нагороди, помешкання, майно та повагу друзiв, знайомих та сусiдiв.

– Не може бути, – рвали на собi волосся, вибiлюючи вусатого керманича. – Не вiрю. Вiн нiчого не знае, його вводять в оману!

Так, вряди-годи його вводили в оману, приписуючи зайвий нуль до вiдомостей про розстрiляних. Дуже вже цi великi цифри тiшили того, на чиему обличчi чорти горох молотили.

Викресленi зi спискiв совiцькоi цивiлiзацii, яку, ту цивiлiзацiю, всi вони дружно й будували, аж пупи iм розв’язувались, опинились за тисячi кiлометрiв вiд музеiв, театрiв, магазинiв. Вивантажились однорiдною отарою на незнайомiй територii, яка була пiдписана чiткими чорними лiтерами, припасованими до невеличкого сараю. Селище Долинка. Така нiжна й пестлива назва… Мовчки, понуро роздивлялись навкруги, намагались вiдгадати, куди iх поведуть. Закривались руками й пiднiмали комiри, вiдгороджуючись вiд скаженого вiтру. А той штовхав новоприбулих в’язнiв, противився, аби цi зайди щось та побачили на пiдпорядкованiй йому землi. Із величезного товпища ворогiв народу, якi, нiби рiчковий потiк, винеслись на перон iз низки рудих вагонiв, викликали за списком зо два десятки засуджених та повели iх за периметр залiзничноi станцii прочищеною вiд снiгу дорогою, котра сполучала вокзал з адмiнiстративною будiвлею. Рештi караульнi гукнули: «Руш!», передаючи той вигук один одному, як це роблять спортовцi з естафетною паличкою.

Колона, дрiбно перебираючи безлiччю нiг, як величезна комаха багатонiжка, посунула по перону, i згодом ii хвiст було видно аж на полi, а голова вже встигла упiрнути за горизонт.

– Куди нас? – наважився запитати в енкаведистiв один iз тих двох десяткiв обраних – високий статечний чоловiк. Його голос звучав, як iз радiо, – об’емно та гучно.

– А тобi не все одно, – вiдповiв охоронець, який iшов поруч.

Охоронець перевiрив, чи не бачить начальство, яке очолювало почт, i швидко тицьнув тому, хто питав, недопалок цигарки.

– Та я ж не… – чоловiк передав куриво сусiду по колонi – чорноокому сутулому дядьковi.

– Дякую, – сусiд затягнувся глибоко, зi знанням справи й передав недопалок iншому в’язню, по праву руку вiд себе.

– Юрiй Яковичу… – почав був говорити той, але не завершив, бо його перебили:

– Номер тридцять чотири двадцять два, стулити пельку!

Номер тридцять чотири двадцять два замовк, iще бiльше зсутулившись, мало не перегнувшись удвое, а його супутник, той, що не палив, подивився на свою нашивку, чи, бува, не до нього адресоване звернення. Нi, в нього iншi цифри, але говорити вже не хотiлось, бо арештанти дiйшли до сходинок, що вели у будiвлю, оздоблену чотирма колонами.

– Прямо тобi стиль неогрек, – посмiхнувся Юрiй Якович. – Не згiрш, як Оксфорд, друже Гнате!

– А ви були? – поцiкавився Гнат.

– Та проходив деякими коридорами, – вiдповiв немолодий вже чоловiк, який тримався за живiт i по обличчю якого пробiгали судоми болю.

Численна та iерархiчно вибудувана адмiнiстрацiя карагандинського виправно-трудового табору – держави в державi – пiдпорядковувалась виключно центру, тобто Москвi. Отримали телеграмою наказ – виконують. Оце попереду ешелону прийшло розпорядження: прискiпливо придивитись до групи так званих iнтелiгентiв, провести додатковi допити на мiсцi, виявити й запобiгти можливим провокацiям, агiтацiям та iншим видам протиправноi дiяльностi, яку зазначенi особи можуть вести у таборi. «При нагодi завербувати», – додавав уже вiд себе начальник табору й призначав вiдповiдальних за iнтелiгентiв.

Ворогiв, пiсля того як завели у примiщення, роздiлили й кожного доправили до окремоi камери з окремим прискiпливим та принциповим слiдчим. Покос увiйшов до охайноi кiмнатки на другому поверсi. Нiщо не нагадувало в цiй кiмнатi про в’язницю; чай у склянцi з металевим пiдстаканником на столi, тарiлочка з двома бутербродами – бiлий хлiб, дiрчастий сир, а з-пiд сиру виблискуе масло. Юрiй Якович нiби прирiс поглядом до тiеi тарiлочки – авжеж, встиг забути, як виглядае нормальне людське iдло. Тодi погляд сковзнув праворуч. А там тека. Розкрита. У тецi окрiм протоколiв – його листи, фотографii друзiв, листiвки з рiзних куточкiв Європи. А ще стирчить iз-пiд них краечок староi газети з латинськими лiтерами. Слiдчий перехоплюе погляд в’язня, нашвидкуруч закривае теку. На нiй у нижньому кутку червоним написано – агент Серп. Слiдчий перевертае теку iншим боком i посмiхаеться дружньо…

– Сiдайте, сiдайте, – якось аж надто запопадливо запросив слiдчий. – Ви ж Юрiй Будяк? Письменник? А я вашi вiршi любив i дiтям читаю. У мене хлопчик i дiвчинка.

Юрiй не наважувався сiдати, аж допоки чекiст не вiдпустив охорону.

– Як там у вас? – Слiдчий розтягнув лице у посмiшцi й почав декламувати, нiби перед ним був не ворог, а його хлопчик та дiвчинка. – На городi цап, цап, капусточку хап, хап, борiдкою трусь, трусь, капусточку хрусь, хрусь. А далi вже й не пам’ятаю.

– Ратичками туп, туп, капусточка хруп, хруп.

– Згадав, згадав. А за цапом дiд, дiд. З батурою хвось, хвось. Цап як скоче брик, брик. На все село крик, крик. На синяки дме, дме. Вигукуе: «Ме, ме…» За ним Рябко: «Гав, гав. Оце тобi, щоб не крав…» Прекрасно, прекрасно! Та ви iжте, я накажу ще принести. Правда, чай я вже пив, але якщо ваша ласка й не гидуете… – Слiдчий якось театрально схилився над Юрiем Яковичем та пiдсунув до нього тарiлочку.

– Дякую, вибачте, не знаю, як вас звати.

– Кашкезiн, – приклав до козирка долоню молодший лейтенант держбезпеки. – От я й познайомився з такою видатною людиною. А тепер час поговорити не як дiти, а як дорослi. Давайте так: щоб заощадити мiй час i свiй також, напишете зараз, як ви готувались по приiздi у табiр вчиняти рiзнi страйки, неподобства одним словом, i я вам обiцяю, що вас тут нiхто не чiпатиме. Але ж i ви за це будете просто менi розповiдати, хто та про що у вашому бараку гомонить. – Кашкезiн, поранившись об погляд арештованого, змiнився на обличчi. Його юнацький запал поступився мiсцем невиправданому гнiву, i вiн, пiсля того як Юрiй вiдклав надкушений бутерброд та кинув коротке «нi», з розмаху вперiщив удвiчi старшому за себе чоловiковi.

Втираючи закривавлену губу, Покос пробурмотiв:

– Ратичками туп-туп, капусточка хруп-хруп.

Куди й подiвся Кашкезiн – пошановувач дитячих вiршикiв. Із його пащеки полились лайливi слова, нiби лавино прорвало.

Але Юрiй Будяк думав лише про цього загадкового агента Серпа, який, скорiш за все, i був найголовнiшим свiдком у його справi i завдяки котрому була сфабрикована та справа. «Невже Катерина?» – кидав тiнь пiдозри на колишню коханку i тут-таки махав головою – не пiдходить вона пiд це прiзвисько, Серп. Та й надто все прямолiнiйно. Лиш вона мала доступ до його документiв. Може, для цього й дозволив слiдчий оце побачити йому, щоб не на того подумати. Хто ж тодi цей Серп? Хтось знайомий чи й не варто довiдуватись, бо це якась невiдома наволоч, яка й принесла слiдству усi так званi докази його, Будякового шпигунства? Десь знайшли, коли Катя викинула ту кляту коробку з документами. Напевно, стежили ще з тих далеких часiв.

Покос припинив розмисли, коли знову отримав сильний удар по головi. Кашкезiн бив уже не рукою, а попiльницею.

Кашкезiн Єгор Іванович, тридцяти двох рокiв, одружений, батько двох дiтей, за неповних п’ять рокiв дослужився до молодшого лейтенанта держбезпеки. Колись вiн, корiнний москвич, собi й уявити не мiг, що мешкатиме у забутому Богом селищi пiд Карагандою. Але партiя сказала – треба, i вiн виконав наказ. Довелося приiхати в цей чорторий з дружиною-вчителькою. Тут народились дiти, i вже не здавалась ця мiсцина чимсь нестерпним. І дружина перестала нарiкати, що вони самi нiби ув’язненi, – звиклись. Та молодший лейтенант не покидав надii, що його таки помiтять i переведуть поближче до тих залишених зненацька i таких манливих кiнотеатрiв, ресторанiв та фешенебельних квартир.

– Треба працювати на межi можливостей, – казав дружинi i саме так працював.

У селищi Долинка у звичайних дерев’яних будинках на три-чотири поверхи мешкали працiвники табору та iхнi родини. Жили таким собi звичайним життям, тi, хто день у день стояв на вартi закону, хто трудився не покладаючи рук у рiзних вiддiлах цiеi розгалуженоi структури. У КАРЛАЗІ iснувало декiлька вiддiлiв. Серед них культурно-виховний, котрим завiдувала дружина Кашкезiна, Любов Григорiвна.

Державою в державi КАРЛАГ прозвали не просто так. Тут функцiонували своя пошта, свiй телеграф, працiвники вiддiлу торгiвлi узгоджували торговi поставки як до табору, так i з нього. Торгували усiм, що виробляв чималий табiрний комплекс. Вирувала робота й у вiддiлах постачання, фiнансовому та транспортному. Окрiм вiльнонайманих працiвникiв та чекiстiв у тих вiддiлах плiдно трудились ув’язненi – квалiфiкованi економiсти, фiнансисти i транспортники, без котрих цей складний механiзм дав би

збiй. В’язнi працювали з таким завзяттям, що Єгору Кашкезiну прийшла майже генiальна думка. «Аби рухати цивiлiзацiю, конче потрiбнi монахи, якi не вiдволiкалися б вiд суспiльноi роботи, а всю енергiю спрямовували в державницьке русло», – розповiдав довгими вечорами дружинi, яка з невимовним сумом в очах вислуховувала цi сентенцii.

Вiльнонайманi працiвники тiснились у довгих, як пiвнiчна зима, дерев’яних бараках. Поверховi, обкладенi цеглою та ще й побiленi будинки вважалися привiлеем виключно держбезпекiвцiв. Щоб забутись, обдуритись, видати бажане за дiйсне, дружини карлагiвських вiйськових влаштовували вечори – вiд лiтературних до театральних. Проводили вихiднi у клубi, який згодом перейменували на будинок офiцерiв, щоб туди не сунулись рiзнi нездари на кшталт вохрiвцiв iз трьома класами школи, а часто-густо i без них. Слухали музику з приймача, танцювали, спiвали – у хорi й iндивiдуально. Дружини офiцерiв, тi, котрим не хотiлось цiлiсiнькими днями дурно дивитись у вiкно чи прати забризканi кров’ю мундири своiх чоловiкiв, могли вiддаватись роботi в школi, дитячому садочку чи тому ж таки клубi. Чимало гарних, виплеканих великими мiстами дамочок ставали за прилавок продуктового магазину, хоча мрiяли про кар’еру балерини, або йшли вистукувати на друкарськiй машинцi в управлiння, хоча й досi не вiдкидали iдею вивчитись колись-то на архiтектора i присвятити цiй мирнiй справi усе життя. Звичайно тендiтнi товаришки не виконували оперативних чи каральних задач, хоча серед слiдчих були двi жiнки, якi вирiзнялись такою суворiстю, котрiй iще чоловiкам учитись та учитись. Бiльшiсть жiнок, запечатавши гарне тiло в зеленкувату унiформу, пiдперезавшись ременем та нацупивши пiлотку набакир, переносили з кабiнету в кабiнет важливi документи пiд грифом «Абсолютно секретно». Виконуючи такi вiдповiдальнi завдання, кокетували, а тодi заводили довготривалi романи з начальниками своiх чоловiкiв – для урiзноманiтнення почуттiв, для лоскотання нервiв, для того аби чимсь збити штиль приватного життя.

Поза колючим дротом днi минали розмiрено й прiсно, так нiби нiякого табору, нiяких тисяч ворогiв народу – кровожерливих диверсантiв, пiдступних шпигунiв, бездушних пiдривникiв та iншоi наволочi – поряд не iснувало. Збираючись щоранку на вiдповiдальну роботу, жiнки (не вiйськовозобов’язанi) фарбували губки, манiрно видимаючи iх трубочкою перед дзеркалом та наносячи пальцем три цятки помади, щоб утворити щось на кшталт бантика. Обдивлялись себе з усiх бокiв, крутячись, мов дзиги, перед тим люстром, мiзкували, що б таке гарненьке iм надягти, аби сподобатись оточуючим. Чоловiки вiдсторонювали вертлявих кокетух, видивлялись, чи немае ганджiв у формi, чи всi гудзики на мiсцi, чи не стирчить, бува, догори чуб – що суперечило уставу. А як десь стирчало неслухняне волосся, мочили долоню, прикладали до голови й довгенько ходили рипучою пiдлогою – нервово чекали ефекту вiд вологоi процедури. Звичайнi життевi буднi, як будь-де на просторах неосяжноi батькiвщини. Так само збирались на роботу i в Киевi, i в Кишиневi, i десь у Тбiлiсi, та й у менш iсторично значимих мiстах. Прокидались пiд бравурнi звуки совiцького маршу, який линув з усiх радiоточок, нацуплювали на обличчя разом iз помадою посмiшку, трусили задоволено завитою чи пiдстриженою пiд бобрик головою, щоб зрозумiти, щоб iще раз втямити, у якiй чудовiй краiнi живеться iм, i вже по тому вирушали. Селищем Долинка лунали тi самi позивнi, що й московськими чи ханти-мансiйськими вулицями. Гвинтики зиркали на годинники – наручнi чи стiннi, поспiхом виходили з будинкiв, вливались у сiру, безлику масу, яка в единому поривi чимчикувала прямою дорогою до роботи, служби, безхмарного комунiстичного майбуття.

Любов Григорiвна Кашкезiна тримала пiд руку чоловiка. Вони щойно вiдвели малюкiв до садочку й тепер простували до адмiнiстративноi будiвлi КАРЛАГу.

Велично, ба навiть непiдступно виглядала двоповерхова споруда з колонами на другому поверсi, з арочними вiконницями та дверима на першому i з шатровим гостроверхим дашком над входом. Прикрасою будiвлi була п’ятикутна зiрка – лiпнина, яку в тридцять третьому роцi тодiшнiй начальник КАРЛАГу наказав розмалювати червоним. Розмальовували, знана справа, ув’язненi. Один iз них зiрвався з драбини й, упавши з верхотури, переламав у двох мiсцях руку. Його доправили до шпиталю, у якому вiн помер за два тижнi пiсля травмування. У дiагнозi стояло чiтко – людини не стало через зараження кровi. Історiя доволi пересiчна, але чомусь кожного разу, коли Любов Григорiвна пiдходила до мiсця своеi роботи, не могла утриматись, аби не подивитись на ту яскраву зiрку. І тодi довго стояв iй перед очима чоловiк, який ii розмальовував. Вона була знайома з тим чоловiком – художником-футуристом. Знайомство iхне вiдбулось неопосередковано, пiд час виконання дружиною Кашкезiна професiйних обов’язкiв. Треба було розмалювати клуб, i саме той художник був обраний товаришкою Кашкезiною для такоi вiдповiдальноi справи. Перед тим як взяти пiд свою вiдповiдальнiсть художника, Люба перечитала його бiографiю i жахнулась. Картини його висiли в усiх галереях краiни, а вiн перебивався iз хлiба на воду лиш за те, що нiбито обiзвав товариша Сталiна паскудою.

– Це не все, – шепотiли колеги по вiддiлу, – вiн iще й малював рiзнi малюночки, ну ви розумiете, що на тих малюночках зображав, – натякали чи то на еротику, чи то на шаржi.

Художник нагадував жiнцi, що вона працюе не просто в адмiнiстративнiй будiвлi, а в будiвлi з подвiйним дном – у переносному сенсi. Хоча i в прямому також.

Цокольнi поверхи споруди вважалися найнебезпечнiшими для тих в’язнiв, якi вирiшували тут, у КАРЛАЗi, не пiдкорюватись правилам чи йти проти побажань чекiстiв. За протест, страйк, спробу втечi, за бiйку, оголошення вимог саджали до карцеру, кидали до ями, пiддавали тортурам. Пiд знущання над арештованими було вiдведено безлiч спецiальних камер по обидва боки довгих коридорiв у пiдвальних поверхах. Часто порушникiв заводили до розстрiльноi камери, iмiтуючи страту. Ставили до стiнки, буроi на рiвнi голови, та так, щоб табiрник мав час подумати про швидкоплиннiсть життя, помилуватись тими бурими плямами, встигнути обмочитись вiд страху, придумати, кого б це обмовити, аби врятуватись. Тодi чули пострiл, падали на вологу долiвку й дякували Боговi, а заодно й начальниковi, що цей пострiл не був фатальним, що пiстолет зарядили холостим. Так ламали людей, перетворювали на плазунiв, на ящiрок, котрим i хвiст не шкода загубити, аби вижити. Лишень хвостом у цiм разi ставала нетлiнна душа.

Бувало, людей iз розстрiльноi камери не витягали, як непотрiб, а дозволяли вийти на своiх двох. Таких, зi сталевим духом та вiдчуттям власноi правоти, не гнуло нiщо. Як правило, це були колишнi вiйськовi. Одного разу в розстрiльну завели й Покоса. Аби Кашкезiн знав, що письменник не надто тримаеться за життя, то, можливо, не став би витрачати свiй гнiв. Чомусь молодшому лейтенантовi здавалось, що саме завдяки цьому чоловiковi, дитячому письменнику, а вiдтак людинi м’якiй та незлобивiй, вiн виб’еться у люди. Думав собi: «Буде менi усе чисто докладати, хто чим живе. Примусити його легко буде». Але, як виявилось згодом, нiчого легкого у вербовцi Покоса не було. Вiдмови лиш iще бiльше запалювали Кашкезiна, i вiн вважав справою честi переламати упертюха. «А взяти б та бойовим пальнути», – думав у часи

найсильнiшого гнiву. Гатив бойовим, але в кiлькох сантиметрах вiд голови. Куля вищерблювала невеличку дiрочку на бетоннiй плитi, i це заспокоювало енкаведiвця, але нi на крок не посувало його задумку до втiлення. Доводилося шукати iнших в’язнiв, менш принципових.

– Не таких дурних, – казав, спльовуючи, i мняв вiдстовбурчене вухо – мав таку звичку.

Ось такi правила iснували в неокласичнiй будiвлi з колонами, у спорудi, куди щоранку бiгли на роботу чоловiки й жiнки. У тих чоловiкiв та жiнок пiдростали дiти, про них непокоiлися старi батьки, iм писали далекi й близькi родичi, iх навiдували друзi й знайомi. Та нiхто з цих людей не мiг гарантувати, що мiж ними не причаiвся страшний ворог усього совiцького. Що цей ворог не сьогоднi-завтра буде розсекречений i, вповнi вiрогiдно, потягне у табори чи й до розстрiльноi стiнки i цих чоловiкiв, жiнок, дiтей, що встигнуть до того часу пiдрости, немiчних старих, добрих знайомих, колишнiх друзiв.

– Вiд цих думок можна збожеволiти, – зверталась, бувало, завiдувачка культурно-виховним вiддiлом до темного квадратика вiкна. Вона сидiла без сну, на лiжку спав чоловiк, у своiх лiжечках дiти, i лише iй не спалось, усе крутились у головi дурнi думки про ворогiв та друзiв, про зраду та пильнiсть, про необачнiсть та перестороги, про страх та вiдвертiсть. Веремiею йшли по колу, i вже не розумiла жiнка, про що, власне, вона думае. Здавалося iй, що божеволiе. – Нi, – плескала врештi-решт себе по щоках, – вони заслужили! Ми нiколи не потрапимо у таку ситуацiю, бо ми вiдданi своiй державi.

Це трохи заспокоювало, а ще бiльше заспокоювали пiгулки, якi iй приписали у полiклiнiцi. Снодiйне. Без нього вже було сутужно.

Яка ж прiрва, незбагненна, неосяжна, така, що нiколи за життя, здаеться, не зникне, роздiляе тих, кого держава ще не притисла до нiгтя, i тих, котрi не вважаються бiльше людьми… Однi – хазяi, iншi – не люди навiть, предмети. Предмети, якi можна совати, ламати, викидати, а чи й милуватись ними, як, припустiмо, витворами мистецтва, а милуючись, гвалтувати, та так, аби жертва вдавала, що iй це подобаеться. До жiночоi зони, яка була розташована за п’ятнадцять кiлометрiв вiд селища, полюбляли навiдуватись бравi вояки з Долинки.

– Щось я сьогоднi вимучений до нестями, – казав якийсь слiдчий iншому, котрому довiряв. Казав це пiсля десятигодинного робочого дня. – Гайда в сьоме! – не так питав, як просив.

Нацуплювали кашкети, заправляли гiмнастерки, проводили ганчiркою по чоботах – i вперед на вiдомчiй машинi. Секретарка дiзнавалася, що товаришi поiхали iнспектувати жiночу зону, та й по всьому.

У сьомому вiддiленнi вiдбували покарання найзухвалiшi. Тут докупи зiбрали упириць, якi, коли вiрити протоколам допитiв, народились, вивчились та працювали лише з однiею метою – знищити радянську державу як таку i кожного радянського громадянина разом iз тiею державою. Ворогинi були небезпечнi тим, що ховалися за дуже престижними й недоступними для простих людей професiями, мiфiчними професiями. Театр, цирк, кiно, фiлармонiя – ось кубла, де ховались ворожi личини. Та iх розпiзнавали доблеснi воiни державноi законностi, а розпiзнавши, заарештовували i привозили для вiдбування покарання сюди, поближче до Караганди. Артистки з виразними очима, балерини з мiцними ногами, статечнi спiвачки, невеличкi, але в’юнкi цирковi прими – таким був контингент сьомого вiддiлення. Звичайно, на зонi окрiм цих були й iншi – менш вiдомi, менш яскравi, менш знанi. До них табiрне начальство не iздило. Хоча… якщо проста селянка виглядала, як прима, можна було i з нею погратись у потяг. Гра доволi проста, гра, в якiй мають брати участь кiлька чоловiкiв i одна жiнка, яка виконуе роль локомотива.

Поки чоловiк пихтить, зображаючи маневровий вагон, поки вiн плюеться слиною в оргазмiчному танку, поки вiдходить, важко хекаючи й дивлячись, як до локомотива пiд’iздить iнший вагон, його товариш по службi, його дружина, терпляче чекае коханого з вiдповiдальноi роботи. А вiн за п’ятнадцять кiлометрiв вiд селища, у спецiально вiдведенiй кiмнатi для побачень, знову й знову тягнеться до цiеi незворушноi, з гарними ногами арештантки. Вiн не пiде до дружини, поки не вихлюпне на прекрасну ворогиню народу всю свою чоловiчу енергiю, доки не роздере ii плоть, доки не насититься ii криками. Дружина у Долинцi кляне вiдповiдальну чоловiкову роботу, пiсля якоi вiн не хоче вiд неi й дещицi ласки i своеi не дае, а вона ж так чекае його кохання. До пiвночi видивляеться у чистенькi шибочки, запненi гаптованими фiраночками, бiдкаеться: «Ох-ох-ох, як же вiн, сердешненький, дiстанеться додому? Надворi такий буран, будь вiн неладен». А вже коли чоловiк пiд ранок дiстаеться з вiдповiдальноi роботи й бачить в очах дружини тривогу, пояснюе: «Нових привезли, треба було iх розподiлити згiдно з рознарядкою». Вiн нiби й не збрехав, бо ж дiйсно увесь день розподiляв каторжан згiдно з рознарядкою. Але малодушно промовчав, що потiм, аби зняти психологiчне навантаження й вiдволiктись вiд важких дум, якi навiяв цей клятий буран, що прийшов мало не посеред весни, iхав з iншими законниками до жiночоi зони… аби погратись у потяг. У потяг – чух-чух. Щось вловлюе у цьому «чух-чух» заклопотаний енкаведiвець, напружуе лоба, згадуе. «Ага, – каже його внутрiшне Я, – такий вiршик тобi розповiдала мама, коли ти був малюком. Щось про потяг i про те, що вiн, той потяг, каже “чух-чух”». Вiн лягав у бiлу постiль, заплющував очi, i неслись перед ним цiлi товпища в’язнiв, худих, виснажених людей, яких вiн розподiляв, як худобу на фермi, – кого в яку загорожу, а кого на бiйню. Сон загрiбав працiвника важкою лапою, i вже снилась йому мама, яка пестить i весело розповiдае казочку.

Нещадно битi на допитах, по-звiрячому катованi в тюрмах, повсякчас принижуванi пiд час довгого виснажливого етапу людськi створiння, яких, мов отару, приганяли до КАРЛАГу, були не лише робiтниками чи селянами або службовцями чи священнослужителями. Серед них були i вершки суспiльства, хоча тепер це в минулому.

– Як не вершки, то принаймнi сир, а нiяк не сироватка, якщо зрiвнювати ступiнь людськоi освiченостi з вiдстояним коров’ячим молоком, – фiлософствував котрийсь iз засланцiв. – А чому б i не зрiвняти? – питав вiн у товаришiв по нещастю.

– Ви згадайте, шановний Ілле Савичу, як ми сюди приiхали, ким ви себе почували, а тодi вже про вершки кажiть, – озвався iнший в’язень.

Разом iз iншими згадував i Юрiй Покос, як три мiсяцi тому прибув до табору. Вiяло й мело, збивало з нiг.

2

У першому ряду бiля вагону – скуластий велет, обмотаний по самi брови, як старчиха, пуховою хусткою. Це, як потiм дiзналися iншi, вiдомий iнженер, свiтило радянського промислового будiвництва, про нього ще на початку двадцятих рясно писали в газетах. Вiн з осяйною посмiшкою та непiдробним завзяттям зводив у iндустрiальних мiстах заводи, якi потiм випускали у боже небо цiлi океани сiрого iдучого диму й кiптяви та цим неабияк звеселяли нову совiцьку генерацiю. Хiба думав вiн тодi, як вiдплатить за трудовi звитяги держава-монстр, яку сам вiн i такi, як вiн, виростили, виплекали, звели на ноги? Нi! Не думав. Працював, та й годi. Йому, романтику-трударю, не потрiбнi були нагороди. Не задля орденiв чи премiй вiн працював. Задля свiтлоi iдеi. Інженер мрiяв переселити усiх украiнцiв з мазаних хат у бетоннi багатоповерхiвки. У цьому бачив свое призначення, цим жив. Вiн щодня сам себе нагороджував тим, що мав можливiсть займатись улюбленою справою.

Йому не потрiбнi були навiть грошi, i якби не дружина, то iнженер i не ходив би до каси за зарплатнею. Але ж дружинi потрiбно було облаштовувати побут, i вона нагадувала iнженеру про таку дрiбноту, як грошi. Інколи iнженеру навiть здавалося, що подруга, з якою не вiнчався, як колись було заведено, а розписався у обласному вiддiлi реестрацii, живе з ним лише заради тих шелепких папiрцiв, за якi можна купити якiсь побутовi блага. Як вiн помилявся, iнженер зрозумiе згодом, коли його заарештують за смiховинними звинуваченнями i дружина кине не його, а всi отi побутовi блага та житиме в бiдностi та хворобах, аби лиш ближче до чоловiка.

А бiля того iнженера – плече до плеча, як прилiплений, – актор одеського театру, вiдомий на всю республiку й навiть за кордоном тенор. Той, який не палить, береже голос. Спiвак долонею прикривае очi, бо ж дме несамовито, й облизуе шерхлi губи. Нiби це може допомогти, нiби волога, яку тенор на кiнчику язика виймае з себе, може втамувати скажену спрагу. Останню добу iм не давали пити. Потяг не спинявся, а вiдтак доiхали до мiсця не всi. Дехто лишився лежати мертвим у вагонi. Ось тепер тi, хто робив перекличку, виявляли прiзвища загиблих i одночасно наказували iншим каторжанам витягати трупи й вiдносити iх подалi вiд залiзничного полотна. Вiдносили пiд пильною увагою охоронцiв. Тенор хвилювався, аби йому не наказали хапатися за мертвякiв, був бо доволi тонкошкiрим, ранимим у душевному планi. А що дивуватись? Творча натура.

Одеський тенор – пiсля досудового слiдства, пiсля численних допитiв, пiсля визнання ним вини, якоi й не було, просто вигiднiше визнати й залишитись без голосу, нiж стояти на своему й залишитись без життя. Тенор ось уже два мiсяцi взагалi не може говорити без того, аби не скривитись. Боляче. Чи то фiзично, чи морально боляче слухати, на що зiйшов його робочий апарат, те, чим вiн пишався, чим захоплювались шанувальники опери. Про спiвакове славетне минуле нагадуе хiба гордовита постава, яку не змогли зламати нi отi безбожнi допити, нi вибитi на тих допитах зуби, нi холод i голод, нi спрага пiд час транспортування в далекий Казахстан.

За широкою спиною того артиста зiшкулився немiчний дiдок у довгому пальтi з хутряним комiром, схожим на вологу ганчiрку. Довге пальто колись, можливо, й виглядало, як аристократичний атрибут, але зараз воно напрочуд дурнувато дисонувало з обставинами, в яких опинився цей дiдок. Але варто зазначити, що вiн був зовсiм i не дiдок, а справжнiй професор, член-кореспондент, почесний працiвник освiти i таке iнше. Список регалiй професора можна було проголошувати кiлька годин, якби спецiальною постановою той список не був анульований, як, власне, i сам професор. Його анулювали як одиницю, надiславши у цю далеку далечiнь, де навiть навеснi скаженiють снiговi буревii.

Бiля професора уважно слухае, що говорить один з розводящих, герой першоi п’ятирiчки, щоправда вже розжалуваний. У того звитяжця соцiалiстичноi працi вiдiбрали всi нагороди, а разом iз ними родинне гнiздо. Дружина героя, сiльська вчителька, вихована на працях Герцена i Добролюбова, вiдмовилась вiд чоловiка, не стала наслiдувати оспiваний поетами подвиг подруг декабристiв.

Тi вiдщепенцi, яких виявили i знешкодили доблеснi робiтники державноi законностi, тi, котрим давали великi строки за статтями кримiнального кодексу – згiдно з написаними в енкаведiвських кабiнетах обвинуваченнями, – лише маскувались пiд личинами всесвiтньо вiдомих професорiв, талановитих акторiв, принципових партiйцiв, вiдповiдальних директорiв заводiв, шанованих читачами письменникiв, мудрих вчених, досвiдчених вiйськових, генiiв iнженерiв, народних вчителiв, якi навчали мало не всю партверхiвку теперiшнього кремлiвського пантеону. Небайдужi громадяни – ось основа основ правильного соцiалiстичного штибу життя. Без небайдужих громадян КАРЛАГ перетворився б у пустку. Невiдомо, чи дочекався б бодай десятка справжнiх ворогiв. Небайдужий есересерiвець добре зрозумiв натяк вождя про ворогiв, якi зачаiлись десь поруч, вiн, небайдужий громадянин, змалечку приноровився вгадувати натяки вождiв. Нюхав кожного – чи не ворог, бува, дивився в шпарину, чи не з ворогом, бува, хто спить, пiдслухував у слоiк, пiдставлений до стiни, – ану як у сварцi хтось iз подружжя та вверне яке вороже слiвце.

Велика краiна – мiльйони людей. Половина з них – небайдужi, iнша половина – вороги. У цiй боротьбi найголовнiше – вчасно опинитись у таборi небайдужих, аби не стати ворогом. «Пильнiсть iще нiкому не заважала», – наказувала мама синовi, вiдправляючи його до школи. Чекала, що син принесе якусь звiсточку про свого друга, вiрнiше про те, що батьки того друга говорять, коли iх нiби нiхто не чуе.

– Але ж вiе! Подiбнi буревii на початку весни вельми негативно впливають на раннi сорти бурякiв. Хоча для картоплi вони не страшнi, – стиха бурмоче дiдок-професор i намагаеться нахилити якнайнижче голову, аби той клятий чужий вiтер не лiпив морозянi ляпаси по обличчю.

– Буран, Ілля Савич, – коротко констатуе герой першоi п’ятирiчки. – Тут це справа звична. Степ.

– Звiдкiля ж вам, Василю, знати, що це буран, а не, скажiмо, заметiль чи, припустiмо, хурделиця? – вкотре облизнувшись та ледь повернувши голову, сипло питае тенор.

– Разгаворчiкi, мать вашу! – зовсiм не страшно командуе охоронець, закутаний поверх шапки якимось башликом, схожим на тi, що були на ворогах Червоноi армii пiд час Громадянськоi вiйни.

– Погано iх тут екiпiрують, – вставляе свого Юрiй Якович Покос, коли охоронець iде вперед вздовж шереги, вiддаляючись од тих, кому вiн оце наказав замовкнути.

Вiтер гуде так, що розмову не чують навiть тi, що стоять трохи далi вiд цих п’ятьох. У п’ятiрцi – полiтв’язнi, якi знайшли спiльну систему координат. Їхня спiльна система – земля, на якiй народились. Вони украiнцi. Хтось вiдчувае себе бiльше украiнцем, хтось менше. Професор Ілля Савич Конюшаев – етнiчний росiянин, який народився в Сумськiй губернii й величае себе не iнакше як потомком великих гетьманiв. Бурлить у ньому козацька кров, навiть при тому, що, може, й краплi тiеi козацькоi у цьому хирлявому тiлi не знайдеш. Тенор Гнат Петрович Горлиця, якого одеськi шанувальники оперного спiву знали пiд псевдонiмом, а той псевдонiм Гнат допоки нiкому не розкрив, кажучи: «Хто не вiдвiдував Одеський оперний, навряд чи втямить, про кого мова». Василь Колiушко – отой герой першоi п’ятирiчки, родом iз села Телепеньки десь на Вiнниччинi. Василь працював у рiзних куточках республiки, куди пошлють пiднiмати народне хазяйство, там вiн i з’являвся, i пiднiмав. І в степу пiднiмав, в украiнському – на Слобожанщинi. Інженера Федора Яковича Прилуку, який зводив заводи, взяли в Киевi, як i лiтератора Покоса. Оцi й були нiби тi п’ять кунакiв, такий собi гурт, який самi вони могли б образно назвати «бiшкунак», якби на цей час знали, що те слово означае. Злiпленi докупи спiльним випробуванням, такi рiзнi, вони тримались одне одного, тяглись одне до одного. Бо ж у часи вiдпочинку, у часи, коли не треба було шикуватись, стояти в черзi за пайкою, вiдбиватись вiд урок, кричати, намагатись заснути на незручних дощатих нарах у вагонi, вони могли згадувати свою землю – рiдну, теплу, пахучу, нiжну, квiтучу й незбагненно привабливу.

Ешелон з десяти пiд зав’язку напакованих ворогами держави вагонiв дiстався пункту призначення аж через мiсяць пiсля того, як виiхав iз вузловоi станцii Киiв.

Телiпався недоукомплектований потяг до Конотопа. Там його тягали взад-вперед, переставляли на допомiжнi колii, заганяли в тупики, доточували до того короткого ще вагон, гатили в нього люду змученого й спаскудженого та iхали далi. Далi, то до столицi – Харкова. До самого мiста не доiжджали, ешелон запустили по додатковiй лiнii на невеличкий полустанок, де iздив два рази на день по вузькоколiйцi допотопний паротяг, що волiк за собою двi вiдкритi платформи з робiтниками якогось заводу. Тi робiтники з цiкавiстю зазирали здалеку в загратованi вiконця теплушок. А з тих вiконець на них дивились схожi на вовкулак, порослi щетинами, злi й голоднi людиська.

– О, вража сила! – кричали робiтники, i кожен мав за честь потрусити чорним вiд сажi кулаком у бiк облуплених, пофарбованих iще до Першоi свiтовоi в червоний колiр, а тепер якихось iржавих вагонiв. – Але ж розвелось тiеi пакостi на землi робоче-селянськiй, – додавали й уже брались гомонiти мiж собою, бо ж iхнiй потяг лiниво вiддалявся вiд полiтичних. Обговорювали перевиконаний план, обговорювали i своi проблеми, без яких нiкуди навiть у такiй щасливiй краiнi, як есересер. Кожен робiтник iз отих, що трусили кулаками, вимагаючи покарання ворогам, був упевнений, що проблеми тi – од тих упирiв, що сидять оце у телячих вагонах. І кожен плекав надiю, що ось, може, ще з десяток таких спецешелонiв пройде тореним маршрутом i все, спиняться. Вийде весь лiмiт ворогiв, перевезуть усiх до останнього кудись на схiд. Дехто, може, й думав, що iх, оцих ворожих синiв, там, на сходi вiдразу скидають до якого яру й забувають, що були такi шкiдники. Одиницi розумiли: вороги, коли дiстануться до пункту призначення, нiчим не вiдрiзнятимуться вiд них, радянських чесних трударiв. Так само працюватимуть за мiзерну винагороду у виглядi окрайця хлiба i якоiсь мутноi баланди, так само житимуть у нашвидкуруч зведених, мало придатних для життя будиночках, будуть так само безправнi й залежнi вiд нещадноi державноi машини.

З Харкова потяг довго торохкотiв, не спиняючись, вихляв степом, розганявся i пригальмовував. Вже й помiнялись ландшафти, якi по черзi споглядали мешканцi теплушки. Арештованi мали неписане правило, вiрнiше це правило до полiтичних довели кримiнальнi злочинцi, котрих разом iз ворогами транспортували в мiсця вiдбуття покарання. Урки встановили чергу, згiдно з якою люди могли стати бiля вiдчиненого вiконця й бодай трохи подихати холодним весняним повiтрям.

Що далi потяг рухався на схiд, то швидше вiд того потяга тiкала весна. Де-не-де лежав iще цiлими купами снiг, хоча вже просвiчувались купини й вiдлискували сонячними зайчиками. Вiдносно сонячний день змiнявся похмурим, похмурий – дощовим, дощовий – знову сонячним, а той – вiдразу снiжним. Завiвав вiтер, било градом по даху вагона, заносило тим вiтром мокву всередину просякнутого потом i випорожненнями примiщення. Люди лежали на зроблених як-небудь триповерхових нарах, а хто й пiд нарами, просто на пiдлозi. Найкращi мiсця займали урки. Найгiршi – тi, хто не змiг за себе постояти, хто вiдразу, як потрапив у цю тюрму на колесах, зламався, зiгнувся, пiдставив спину для батога, запобiгливо дивився в очi уркам, бажаючи вiдгадати, чого хочуть у цей момент. На пiвсотнi полiтичних кримiнальних було лиш четверо. Бандити, покладаючись на каторжанський досвiд, розумiли, кого можна з ноги заганяти пiд нари, а з ким треба бути обережним. Серед тих чотирьох був головний. Звали його Тимофiй. Нi прiзвища, нi по батьковi Тимофiй не мав. Принаймнi, нiкому iх не вiдкривав. Навiть коли на станцiях робили переклички, Тимофiя так i називали. І вiн жодного разу не вiдгукнувся. Охоронцю доводилось дивитись на ряди, вихоплювати поглядом того Тимофiя i ставити в протоколi вiдмiтку про його присутнiсть.

Залiзний ковбик тяг двадцять вагонiв, пихкав натужно, намагався пiддати швидкостi, але це йому не вдавалось, бо ж старий паровоз був розрахований щонайбiльше на п’ять вагонiв, вантажених чимсь менш патетичним: деревом чи худобою, або шкурами чи зерном, або сувоями тканин чи консервними бляшанками, або зброею чи…

Простував той залiзний вуж все далi й далi до крайнеба, де сходило сонце. Мчав, минаючи Азовське море, i навiть Каспiйське море… i навiть Аральське море. У Джезказганi зупинився. Стояли чи не двi доби. Когось iз в’язнiв забирали, когось, навпаки, пiдвозили до вагонiв у машинах чи на пiдводах. Там вiдчепили половину теплушок. Іншi потягли далi, аж до Караганди.

– Це ж у цих мiсцях i Тарас вiдбував покарання, – дивлячись крiзь вiконце, мовив Покос.

– Якой такой Тарас? – поцiкавився Тимофiй, вiн саме стояв поруч iз письменником та курив експропрiйовану у полiтичних цигарку. – Не з адескай банди Крипта?

Юрiй задумався й аж тодi похитав заперечливо головою. Мовляв, нi, це не той Тарас, що з одеськоi банди якогось Крипта.

– Ой, такой бил Тарас, всем Тарасам Тарас. Да шо я кажу бил? Може, он i е ше де живой. Мог ножичком пирнути так, шо чiлавек не успiвав даже улипку з лиця знять. Так давольний i ухадiл на неба. – Урка смiявся з власного дотепу, поблискував срiбним зубом, плескав Покоса по плечу, як рiвного, й затихав, вплiтаючи погляд у неосяжнi степовi далi Казахстанського краю.

Цей вбивця – а саме за вбивство його й засудили – з повагою ставився до Покоса. Щоправда, називав його Косовиця, на свiй манер. Ще з першого дня, як зустрiлись у цiй теплушцi, урки почали сортирувати людей на тих, хто може пiд ними ходити, i тих, кого не варто чiпати. Тодi один iз шiсток Тимофiя, молодий, схожий на породистого англiйського пса бандюган, зчепився з немолодим i хворим на вигляд Покосом. Незважаючи на рiзницю у вiцi – не на користь полiтичного, кримiнальний отримав таких духопеликiв, що три днi зойкав на своiх середнiх нарах. Не рятували побитого навiть кiлька куфайок, знятих зi слабких полiтичних i пiдкладених пiд боки. Юрiй Покос пройшов довгу школу виживання, карбував свою вправнiсть у вiйнах i просто так не давався до рук. З того випадку до нього лiпились люди, шукали захисту. Але з усiх найближчими в душевному планi стали тi четверо – професор, iнженер, тенор i герой. Їх так i називали мiж собою як зеки, так i iншi арештанти. А до Юрiя причепилось прiзвисько «письменник».

– Та я не так щоб знаний письменник, – виправдовувався.

Але всяк раз, як випадала нагода, щось таки писав на невеличких клаптиках паперу, прикладаючи iх до колiна. Цидулки ховав, щоб при обшуку нiхто не знайшов. Що вже писав – не розказував навiть тим чотирьом друзям, з якими звело нещастя.

Селище з пестливою назвою Долинка, де розташовувався адмiнiстративно-господарчий центр Карагандинського виправного табору, зустрiло бранцiв отим буревiем, що мае лiричну назву i про який складено романтичну легенду.

Пробиваючись крiзь стiну з крижаного дощу, пiску й вiтру, Покос тримав мiцно стисненими кулаки й так зцiплював зуби, що терпли щелепи. Вiн нiби боровся не так з буревiем, як зi своiми думками, якi роiлись у головi. Тi думки – про минуле, i жодноi – про майбутне. Яке майбутне у п’ятдесят сiм рокiв та ще й з огляду на мiсце, в яке потрапив. «Отак, де лишень не був, де тiльки не жив, ким лиш не працював», – мiзкував, шаркаючи набряклими ногами. Хотiв був ще щось подумати, але той загальний шарк нiби вiдрiзав думку. «Кар-лаг, кар-лаг, кар-лаг», – вiдлунювалось одне слово в такт iз загальним кроком невеличкоi колони. Тодi вiн познайомився з молодшим лейтенантом, i пiсля

того знайомства його завели до загальноi камери закривавленого. У камерi вже очiкували iншi украiнцi, з якими звела доля. Вони в один рух стрiпнулись, побачивши, що письменника пiддавали тортурам. А йому нiби й дiла до того немае, замiсть лягти та вiдпочити почав шукати щось у черевиках. Знiмав то один, то iнший i мало не плакав.

– Ви це шукаете? – запитав iнженер Прилука й подав письменнику щось маленьке, схоже на значок.

Покос подякував поглядом i затис у кулаку знайдену рiч.

Знiмав закривавлену сорочку, прав у кутку в застоянiй, не придатнiй до пиття водi.

– Боже, це що вони, вас рiзали? – запитав переляканий Ілля Савич, побачивши два шрами, що хрестом пересiкали живiт письменника.

– Та нi, – заспокоiв той, – це давнi рани. Застарiлi. Хiба дають про себе знати зсередини. Шлунок болить.

– Звикайте, шановний, тут i здоровий шлунок заболить, що вже казати – оперований.

Рiшення про створення казахстанського виправно-трудового табору було ухвалене за п’ять рокiв до того, як у ньому опинився Юрiй Покос, уродженець села Красногiрка Костянтиноградського повiту Полтавськоi губернii, та iншi, що вимушено мандрували у далеку й невiдому путь разом iз ним. Тодi й назву припасували, абревiатурну за модою тих часiв, а саме – КАЗІТЛАГ. У цих мiсцях на повну потужнiсть працював радгосп «Гiгант», от його й реорганiзували пiд окремий виправно-трудовий табiр ОДПУ з пiдпорядкуванням ГУЛАГу.

Територiю, де мала б розкинутись пекельна кузня, спiшно очистили вiд корiнних мешканцiв, що десятилiттями обробляли цю землю. Їх, казахiв, росiян, нiмцiв, украiнцiв, за допомогою вiйськ НКВС примусово виселили з обжитих мiсцин, погнали степами далi на схiд та почали зводити огорожi, спостережнi вишки, бараки. Зводили, звичайно, не самi, а першi партii неугодних державi громадян, отих ворогiв, яких у спiшному порядку накували комунiстичнi ковалi для таких благородних цiлей. Серед перших до КАРЛАГу прибули священики та монахи – совiсть людська, ланцюжок мiж людиною i Богом. Увiрвався вiн, той ланцюжок, пiд ударом наточеноi сокири так званого народовладдя, а насправдi культу однiеi особистостi – хвороi на манiю величi. Побитий вiспою курдупель-вождь обмовився, що треба пiднiмати в Казахстанi вугiльну та металургiйно-добувну промисловiсть, i треба це робити так, аби малим коштом, аби робiтникам не платити. Тут i визрiв план – шукати й знаходити ворогiв, якi й втiлювали б цей вождiв задум у життя. Зiгнати цих дармоiдiв, звезти гвинтики докупи, дати iм у руки кайло, примусити працювати цiлодобово, годувати нечасто, щоб не звикли до доброго. І, головне, такi раби не будуть скиглити, бо ж знатимуть – вони вороги народу i весь народ, той, що лишився на волi й користуеться здобутками великоi робiтничо-селянськоi держави, засуджуе iх. Тому треба iм робити усе можливе i навiть неможливе, аби власною працею, власним потом i кров’ю, а може, й цiною власного життя змити цей сором, змити iз себе i зi своiх близьких клеймо зрадника, запроданця, ворога. «Ура!» – радо й оптимiстично кричали по всiх усюдах умовно чеснi мешканцi однiеi шостоi, коли iм оголошували на площах i вулицях черговий список арештованих. «Ура!» – волали вони, коли отримували зверху рапорти про ворожi органiзацii, якi зазiхали на таке прекрасне, таке неповторне, таке багате й щасливе радянське життя.

У КАРЛАГу вiдбували свое шпигуни – англiйськi, нiмецькi i навiть японськi; куркулi – тi, що хотiли користуватись плодами своеi працi, а не вiддавати новому пану – совбарину; диверсанти – тi, що були знайомi з ранiше розстрiляними, iз тими, кого стратили за страшнi злочини проти СРСР. І навiть якщо вони лиш раз у якихось гостях потисли руку тому вже тепер розстрiляному, iх народний суд вiдправляв до ГУЛАГу пiд гучне всенародне «ура», пiд триразове «ура».

«Думати треба перед тим, як тиснути незнайомцям руку», – слушно зауважували головуючi на подiбних судах i оголошували вирок, згiдно з котрим людина випадала з життя на п’ять, десять а то й на п’ятнадцять рокiв. Це при тому, що за вбивство рецидивiст мiг отримати тi самi п’ять. А часто-густо, якщо той рецидивiст доводив (а були такi говоруни, якi могли довести, що вони особисто допомагали товаришу Сталiну брати банки), що той, кого вiн вкатрупив, був буржуазний нацiоналiст чи спекулянт, термiн ув’язнення був менший. Або й таке могли придумати: «Той, кого я вбив, перед смертю казав, що соцiалiзм – це погано». Такому здогадливому урцi свiтили виправдання i цiлковита реабiлiтацiя. Урки у таборах вiдкрито насмiхались над полiтичними через слабку захисну реакцiю останнiх i через нездатнiсть викручуватись зi складного положення при бiльш нiж достатнiй освiченостi й розумових здiбностях.

У дерев’яному з низькою стелею примiщеннi, де розселились новоприбулi, вже гудiло душ iз двiстi чоловiкiв. По вiдчиненнi дверей усi в одну мить замовкли й уставились поглядами на гурт. Тодi, нiби нiчого й не сталося, знову загули, почали оправляти своi нари – хисткi двоповерховi конструкцii, збитi з дощок. На одну секцiю таких нар припадало аж чотири арештанти. Замiсть матрацiв – жмут соломи, вкритий мiшковиною. Примiщення стогнало, хропло, матюкалось, скиглило, посмiювалось, наспiвувало, жебонiло, кашляло, квилило. Усi цi звуки зливались у монотонне сюрчання. І той, хто хотiв спати, мiг, заплющивши очi, уявити, що то не табiрний барак, а велемовний лiс, у якому гомонить безлiч захованих мiж зеленим листям тварин, птаства та всiлякоi комашнi.

– В куток дуйте. Там е одна вiльна шконка, – пояснив один iз давнiшнiх мешканцiв табору. Та ще й показав худою, iз чорними нiгтями рукою, куди саме треба йти.

Хтось рвонув з-за спини професора i Покоса туди, куди вказував чоловiк, iншi так i топтались бiля входу. Озирались здивовано на зачиненi у них за спинами дверi, не розумiючи, що робити далi. Вони ж бо думали, що отi охоронцi, якi сюди конвоювали, особисто посадять iх на заброньованi мiсця.

– Чого стовбичите? – гукнув хтось iз середини гомiнкого примiщення. – Розходьтесь. Шукайте собi, де притулитись. Тут, бiля мене, вiльно, вчора зажмурились двое.

Покос пiшов на заклик. За ним почимчикував професор.

Іллi Савичу Конюшаеву дорогою до КАРЛАГу виповнилося шiстдесят шiсть рокiв. Звичайно, не святкували, бо iменинник вiдмахувався.

– День народження можна справляти, коли тобi двадцять чи навiть тридцять… ну, добре, ще й у п’ятдесят можна себе потiшити. Але в моему вiцi це зайве. А за теперiшнiх обставин взагалi абсурдне.

Ілля Савич був арештований за простий анекдот. Тепер можна лише здогадуватись, що то був за анекдот, професор нiзащо не волiв його переказувати i зарiкся коли-небудь це робити. Вся контрреволюцiя, за яку вчепились чекiсти, полягала у тому, що професор той неблагонадiйний ба навiть загрозливий для майбутнього держави анекдот розповiв молодому поколiнню – своiм студентам. Студенти смiялись i тiшились, що професор мае iх за аж таких близьких друзiв, розповсюджуючи забороненi жарти. Та котрийсь iз них, iз тих юних комсомольцiв-звитяжцiв, донiс туди, куди в тi часи багато хто доносив з рiзних причин: кому кiмнатка сусiдська в комуналцi приглянулась, кому заважав успiшнiший колега, кому не давали спати ночами думки про кохану, яка вiддала перевагу комусь, на ii думку, кращому. Коли приiхали арештовувати, Ілля Савич навiть не хвилювався. І його дружина Антонiна, вдвiчi молодша вiд нього красунечка, колишня його

студентка, також не хвилювалась. Були впевненi, що Ілля Савич розкаже того анекдота слiдчому, вони разом посмiються i професор вже назавтра знову прийде в свiй iнститут i передаватиме молодим неоцiненний досвiд селекцii морозостiйких видiв картоплi й буряка. Йому не те що не дали розповiсти анекдот, а навiть до кiнця не вислухали перелiк заслуг професора перед державою. Натомiсть добряче побили, чого з професором Конюшаевим не траплялось iз юностi. Якось рокiв у дванадцять малий Ілля вступився за дiвчинку, вiдштовхнув вдвiчi бiльшого за себе хлопчика й був жорстоко вiдлупцьований. Вiдтодi вирiшив добре вчитись, аби доводити власну правоту не штовханнями i бiйками, а виключно науковими сентенцiями. Ілля Савич мав броню пiд час вiйни, не торохкотiв нiякою зброею в роки нацiонально-визвольних змагань, вiн у той час перебував у довготривалому вiдрядженнi – десь аж у Заполяр’i. Повернувся звiдти вже з науковим ступенем, нацiонально свiдомим i полiтично виваженим настiльки, щоб ту нацiональну свiдомiсть вмiти ховати пiд професорською пришелепуватiстю.

Ілля Савич сприймав арешт як елемент сюрреалiзму, допоки не опинився в холоднiй теплушцi й не усвiдомив, що на ньому в цей момент немае жодноi речi, яку вiн сам собi купив. Дiрявi на колiнах штани, латана куфайка й облiзла шапка перетворили колишнього професора престижного iнституту на обiдранця-селянина. У вузлi професор мав про всяк випадок свое професорське пальто, яке Антонiна запакувала в добротну валiзу разом зi змiною бiлизни, рушником i плетеними шкарпетками. Валiзу в професора забрали урки – на нiй доволi зручно було грати в карти. Забрали також шкiряне пiвпальто, у якому, власне, вiн вийшов iз дому, забрали й вовнянi штани. Зi щедроi руки кинули дiдковi куфайку i подертi галiфе. Професорське пальто Ілля Савич тримав на чорнi днi, мовляв, може, там, куди iх везуть, аж занадто холодно, то пальто можна надiти на куфайку, або й куфайку зверху професорського пальта. На додачу до цього нереспектабельного гардеробу дiдок був взутий у якiсь постоли, обмотанi поверху онучами. Тi онучi тримались купи, бо були перев’язанi страпатими мотузками. Ілля Савич дивився на себе зверху донизу й намагався збагнути, як так хитнулась земля, що вiн оце опинився в iншому вимiрi. Саме тодi до нього присiкався Тимофiй, бо його конче зацiкавив вузол, зроблений iз рушника, бiльш схожого на пiвскатертини. І саме тодi на захист остовпiлого дiдка став Покос.

– Юрiю Яковичу, я тут познайомився з прекрасною людиною, – торохкотiв професор, сiдаючи бiля письменника на трохи вологу – чи то вiд поту, чи вiд дощу – пiдлогу теплушки. – Вiн спiвак. Я вас представлю. – І тут-таки закричав пискляво: – Товаришу тенор? Ви де? Я вас не бачу. Йдiть-но на звук.

Оскiльки вiдбувалось усе поночi, у вагонi було хоч око виколи, до того ж в’язнi i вдень були всi на одне лице. І було iх аж так багато, що, аби когось пiзнати, треба було кричати.

До цих двох, проходячи повз тих, хто сидiв i лежав на пiдлозi, оминаючи нари, припнутi посеред теплушки й бiля стiн ii, щораз сипло шепочучи слова вибачення, пiдiйшов спiвак – тенор Гнат Горлиця.

Гнат Горлиця спiвав в Одеському оперному театрi. Спочатку спiвав у других складах, у хорi, де прийдеться. Але пiсля пожежi в двадцять п’ятому, коли за рiк вiдремонтували театр, його якось помiтили й дали першу партiю, з якою молодий тенор впорався на вiдмiнно. Спiвав виключно провiднi ролi Гнат недовго. Бо вже в тридцять третьому хтось настрочив донос, у якому йшлося про те, що саме Гнат Горлиця вiсiм рокiв тому влаштував сумнозвiсну пожежу. Гнат здогадувався, хто мiг таке написати. Одна колега – артистка кордебалету, яка марно добивалась його прихильностi, – могла на це пiти. Хоча були й iншi варiанти.

– Це ж театр, – розмiрковував уголос Гнат.

Вiн був високий i широкоплечий, виглядав вiд сили рокiв на двадцять п’ять, хоча за документами виявлялось, що йому аж на десять рокiв бiльше. Гната нiякий бiс не брав. Усi навколо позаростали бородами, а цей естет раз на три днi примудрявся бритися шматком скла, яке знайшов на пiдлозi теплушки, ще коли всiх завантажували всередину. Скорiш за все, скло було вiд розбитого вiконечка. Пiд обрiзану драпову шинель, яка ледь прикривала Гнату сiдницi, прямо на светра з розтягненим комiром спiвак нацуплював краватку-метелик.

– Артист мае право на екстравагантнiсть, – пояснював свою оригiнальнiсть i сам вiд тих пояснень млiв.

Вiн дуже гарно розповiдав придуманi на ходу iсторii. Єдине, що дратувало слухачiв, – занадто тиха подача оповiдi. Тим, хто слухав, доводилось напружувати слух аж так сильно, що починали болiти лоби i шиi.

Основним слухачем Гнатових побрехеньок виявився Василь Колiушко. Простий собi сiльський чоловiк. Колишнiй голова колгоспу, отой розжалуваний герой першого п’ятилiтнього плану. Вiн примудрився вдвiчi перевиконати той план, що йому довела держава. Василь не спав, не iв, не зважав на дружину, яка вчила чужих дiтей i хотiла вже й собi дитинку народити, забув про матiр i батька, якi вимушенi були самi на старостi рокiв поратись i бiля городу, й бiля худоби. Увесь час клав на розбудову колективного господарства – сам сiдав на трактор, сам дивився до корiв на фермi й приймав телят, сам косив, сiяв, обдирав, скородив, пас, будував. На власному прикладi показував селянам, як потрiбно працювати в сучасних умовах. Так йому хотiлось мати медаль чи орден.

Єдине, що не враховував, – вiн повний сил i енергii, бо молодий, а селяни, якими командував, – чи не всi або старi, або малi, або вагiтнi, або калiченi. Та п’явся так, що врештi взяв ту медаль. Цiлим героем працi його обiзвали, до столицi наказали iхати i вже там вiшали на груди пам’ятний знак, плескали в долонi, а йому тодi лиш одного хотiлось – виспатись добре… i ще батькiв побачити, дружину обняти, поговорити про те про се, про життя селянське.

Перестав вiн так побиватись над тими планами, коли в тридцять другому почало викошувати село його рiдне голодом. А коли зрозумiв голова колгоспу, що голод – не через поганий врожай, а через хапуг, якi той врожай з ротiв вагiтних, малих, калiк, з ротiв його старих батькiв, та й з його власного роту витягають, а тому, хто питае, нащо витягаете, та кулею вiдповiдають, отодi почав до рiзних iнстанцiй писати. Дописався, що перетворився враз iз героя працi на ворога трудового народу. «Може, й добре, що забрали в тридцять третьому, – думав по тому часто. – Хоч який пайок у тюрмi давали. А в селi iздох би давно». Його тримали в Харковi два роки, вiн дiзнався, що вiд голоду померли батьки, помер первiсток – дворiчний син. Лишилась живою тiльки дружина, яка проходила свiдком по справi чоловiка. Власне, завдяки ii свiдченням Василь i отримав свiй строк.

Та незважаючи на такi перипетii долi, Колiушко шкодував, що не потрапив на жоден фронт, не встановлював радянську владу, не рубав шаблею в Громадянську. Бо ж народився аж у дев’ятсот п’ятому роцi.

– Всi видатнi дати повз мене пройшли, – бiдкався навiть тепер, коли держава, на яку поклав стiльки сили, молодостi, сумлiння, запроторила його, молодого активного громадянина, в далекий Казахстан аж на десять рокiв.

– Десять рокiв – це не шутка, – розмiрковував у дорозi Ілля Савич.

– Там ще можуть накинути, – озивався хтось бувалий з нар, випадково чи й не випадково пiдслухавши бесiду. – Їдеш, думаеш десять, а там комусь скажеш криво, й повернуть справу, влiплять

четвертак або й приведуть в iсполненiе вищу мiру соцiального захисту.

Пiсля таких одкровень усi затихали, включно з кримiнальними злочинцями, слухали приречено стукiт колiс, занурюючись усе глибше у фiлософськi роздуми про сутнiсть буття, про несправедливiсть цього свiту, про людську ницiсть i пiдлiсть, про кохання, яке так i не вiдбулось, або про те, що не забуваеться навiть iз плином часу.

Вiддiлення, куди привезли нових ворогiв народу вiд залiзницi на вантажiвках, розташовувалося за п’ять кiлометрiв вiд адмiнiстративного корпусу. На територii вiддiлення було побудовано шiсть довгих баракiв, якi ззовнi нагадували тваринницькi ферми. В’язнiв на роботи етапували спiвробiтники вохру. Охоронцi перебували в станi постiйного хворобливого похмiлля, яке пiдбурювало iх на невгамовну лють. З червоними пиками, запухлими очима й червоними губами, цi стражi закону зганяли злiсть на полiтичних.

Ще до настання свiтанку табiрникам влаштували побудку – заповзли до бараку й, копирсаючи ногами тих, хто спав на найближчих нарах, почали кричати мов навiженi. Примушували одних зекiв гамселити що е сили iнших, аби тi не залежувались i поспiшали внести свою лепту в розбудову народного соцiалiстичного господарства. Бiльшiсть iз тих, хто був розквартирований у це вiддiлення, працювали на фермах – тваринницьких i молочних. Нова партiя ворогiв складалась iз чоловiкiв хоч i не м’язистих, але жилавих, таких, яких природа не обдiлила силою. Окрiм, звичайно професора. Василь Колiушко був чи не единим молодим чоловiком у вiддiленнi – якщо не брати до уваги хлопчину, котрого всi кликали Малий i якому вiд сили було рокiв шiстнадцять. Хлопчина не ходив на роботи, а залишався в бараку аж до того часу, як по нього приходили й везли до адмiнiстрацii. У вiддiленнi здогадувались, що Малий стукач i що його основна задача – збирати iнформацiю щодо того, якi розмови ведуться мiж зеками.

Василя Колiушка завдяки його дотичностi до колгоспноi дiяльностi розподiлили не на будiвництво в карагандинський вугiльний басейн, а на сiльгоспроботи. Праця на подiбних будiвництвах була найважчою, бо ж доводилося тачками перетаскувати по дерев’яних мiсточках тонни камiння. Тi, хто повертався з каменоломень, часто-густо, не чекаючи вечерi, падали на нари й вiдключалися, аж поки хтось iз сусiдiв чи нестерпних у своiй настирливостi охоронцiв не розштовхував iх i не примушував наповнити шлунок табiрною баландою. Ту баланду хтось зi спiвчуваючих приносив таемно з iдальнi – за такий прояв гуманностi мiг потрапити у карцер. На тих роботах фiзично слабкi чоловiки довго не затримувались – помирали чи то вiд отриманих травм, чи то пiд час спроби дати драла на волю. По них стрiляли тi, хто спостерiгав за плiдним виконанням в’язнями своiх обов’язкiв з верхотур. Стрiлки щодня вiдточували майстернiсть, поцiлюючи у рухомi мiшенi. Серед снайперiв на вишках вiдбувались неофiцiйнi соцзмагання, з обов’язковою передачею перехiдного вимпела i додатковою порцiею горiлки. За те, що бiглякiв пропускали, а й таке було не чимсь на кшталт нездiйсненного, стрiлка самого могли засудити до каторжних робiт, прямо тут, у КАРЛАГу. Для цього табiрне начальство мало всi важелi, неабияке бажання i до того ж переслiдувало ще й виховну цiль. На майбутне стрiлки вже уважнiше вдивлялись у каторжан, а час вiд часу пiдстрелювали i тих, хто не думав тiкати. Мали-бо план по жмурах. Пiсля того як котрийсь iз роботяг отримував смертельну кулю, волочачи свою нелегку ношу, його вiдтягували за колючий дрiт поплiчники стрiлкiв – вохрiвцi, якi працювали внизу. За таку оборудку вимпел отримував стрiлок, а горiлку – вохрiвець. Усе по-чесному, по-соцiалiстичному. Гасло «дружба – рiвнiсть – братерство» працiвники держзаконностi втiлювали таким чином у життя.

Наприкiнцi квiтня куди й дiлась зима. Із самого свiтанку розпогодилось, як зiйшло сонце – пригрiло. Але нiхто iз засуджених не збирався скидати так званi зимовi одежини. Накутували на шиi якiсь шматки подертих мiшкiв, пiдперезувались вичовганими жiночими хустками, нацуплювали облiзлi хутрянi шапки (у кого вони були) та заскорузлi вiд бруду пальчатка. Тi рукавицi видавали як спецiвку, але каторжанам вони слугували не лише аби не натерти мозолiв, якi так чи так натирались аж до кровi, а ще й для зiгрiвання рук. Тi руки за мiсяць-два роботи ставали схожими на корiння старого дерева, яке вилазить з-пiд землi, – покручене й темне, сухе i деркуче. Старожили повiдали упiвголоса, говорили нiби мiж собою, але, звiсно, так, щоб чули новоприбулi, що й до цього дня буяла повним ходом весна, але забуранило на кiлька день, нiби знала природа, що везуть нових, противилась, вiдганяла.

Вночi, коли пiсля важкоi роботи гудiло все тiло й паморочилось у головi, Юрiй Будяк не мiг вiдiгнати вiд себе настирливих спогадiв. Тi спогади кружляли навколо нього, iнодi дратували своiм дзижчанням, iнодi лоскотали спочатку приемно – тодi надокучливо, а подеколи й боляче жалили, як гедзi. Юрiй скрикував крiзь тривожний i неглибокий сон, будив сам себе й декiлькох, що лежали поруч.

– Що? – питав Ілля Савич звiдкiлясь iз-пiд лiвого плеча Юрiя.

– Що? – опускав голову з горiшньоi полицi Гнат.

Вони не отримували вiдповiдi й вкладались далi, добувати свiй короткий i такий вистражданий вiдпочинок.

– А менi саме снився син, – бубонiло десь iз середини примiщення. І там починалась бесiда, пошепки – шушуну-бубубу – неслось звiдтiля й заколисувало тих iнших, що через крик Юрiя вимушенi були недодивитись снiв-спогадiв з далекого i часто свiтлого минулого.

– А менi усе сниться, що я за плугом йду, – сумно прорiк хлiбороб Василь Колiушко.

«Плуг, плуг, плуг» – хвилями шурхотiло це слово у вухах письменника.

«Плуг»

1

Революцiйнi настроi, якими щедро були насиченi першi двадцять рокiв нового столiття, пiдбадьорили украiнський народ, згуртували його – принаймнi навколо мрii про досягнення такоi, здавалось, близькоi нацiональноi свободи. Гасла, якими оперували промовцi рiзного штибу, манили далекосяжними планами й не давали спокою творчим людям. До того ж вождi революцiй, представники партiй, громадськi дiячi, захисники свобод клятвено обiцяли украiнцям на усiх барикадах, фронтах, кафедрах довгоочiкуване набуття власноi державностi, а на додачу до цього – повну й незворотну украiнiзацiю. Скiльки лiт мова дiдiв-прадiдiв, ота селянська непорушна «малоруська», як ii принизливо називали великороси, тобто старшi, а вiдтак нiби розумнiшi брати, скiльки лiт справжня украiнська не могла випростатись iз-пiд теплоi, але такоi удушливоi ковдри зросiйщення? І от пiсля першоi революцii, пiсля манiфесту царя замайорiла надiя – украiнську, спiвочу й неповторну, почують i в петербургах, i в москвах. Украiнською почнуть друкувати пiдручники, у школах викладатимуть, в унiверситетах. Ось вона – незалежнiсть украiнська, вже близько, лише руку простягни – i твоя!

Украiномовнi лiтератори, режисери, драматурги взялись до роботи – творити нову iсторiю, ба навiть не нову, а новiтню. У спраглому очiкуваннi вистражданоi незалежностi украiнськi митцi видавали на гора тексти, гiднi свiтових взiрцiв. Переносили на папiр не щось видумане, а те, що змальовувало тогочасне, болюче й дотичне до кожного. Говорили з читачем доступною мовою, що нi в якому разi не принижувало достоiнства тексту. Талановитих письменникiв, яких виплекала украiнська земля, тягло до великих мiст, туди, де

гуртувались подiбнi iм, де можна було рости у своiй майстерностi, зустрiчатись iз уже вiдомими й навiть мати смiливiсть тим вiдомим «втерти носа» якоюсь не баченою до цього часу новацiею.

На хвилi вольностей новоi економiчноi полiтики iз сiл, селищ, мiстечок прибували тi майбутнi письменники, журналiсти, музиканти, фiлософи й науковцi до районних та окружних мiст. А вже звiдти – до самоi столицi.

Харкiв славився небувалим до цього часу розквiтом друкованого слова. Вiдкривались кооперативнi товариства, якi мали змогу тиражувати журнали, альманахи й газети – у конкурентнiй боротьбi вiдвойовували собi товпища спраглого до читання люду. Столицi потрiбнi були спiвцi слова, бо ж i на словi можна було непогано заробити. Вiдтак Харкiв, наче губка, всмоктував лiтераторiв з усiх етнокультурних регiонiв: з Киiвщини, Подiлля, Приазов’я, Чернiгiвщини та Полтавщини, зi всiеi Слобожанщини. Серед тих, хто мав хист до письменництва або досвiд написання чи то прози, чи то поезii, тих, хто давно писав, або просто тих, кому подобалось називати себе лiтератором, були люди рiзних професiй та соцiальних груп. Колишнi повiтовi чиновники, котрi в перервах мiж монотонними чиновницькими справами дозволяли собi побавитись у складаннi рим: мiстечковi рiзночинцi, якi списували короткi оповiдання, багатослiвнi романи, фарсовi п’еси iз самого життя, що проходило перед дверима iхнiх осель чи й у самих оселях; сiльськi священики – тi добре знали людську психологiю й мали натхнення писати не лише теологiчнi тексти, а й глибоко психологiчнi; звичайнi хлiбороби та робiтники, яким до снаги було змалювати буденне робiтничо-хлiборобське життя з усiма його бiдами й радощами. Чи не усi вони, переживши чимало випробувань, до числа яких входили революцii, перевороти, вiйна, визвольнi змагання, поразки, пропустивши крiзь себе життевi iсторii своi й чужi, взялися за викладення тих iсторiй, про якi знали не з чужих уст. А взявшись за перо, перетворились у новiй державi на рупорiв епохи, на тих, до кого прислухаються, на кого рiвняються, кому довiряють. На справжнiх народних письменникiв.

Із цих колишнiх гробарiв, вантажникiв, аптекарiв, крамарiв, морякiв, теслярiв, косарiв, офiцерiв, чабанiв, мельникiв, бондарiв, безпритульникiв викарбовувалась у муках украiнська лiтературна елiта. Багато з тих, хто мрiяв оспiвувати свою землю у вiршах та прозi, передавати сум i радiсть одноплемiнникiв через патетичну музику й театральне мистецтво, не завжди могли здобути фахову освiту чи бодай якусь освiту. На завадi iхньому навчанню ставала як не вiйна, то голод. Цi двi сестри-злидарки крали безбожно час, що мiг би витратитись на сидiння за партою. Необхiднiсть заробляти власною важкою працею на скибку хлiба, на куток для ночiвлi позбавляла деяких талановитих синiв землi украiнськоi права на поглиблення знань у спецiальних навчальних закладах. Доводилось до усього доходити самотужки, вчитись на досвiдi: своему й чужому, черпати знання усюди, де випадала така можливiсть. Молодняк був аж такий спраглий до пiзнання свiту i себе у цьому великому i в переважнiй бiльшостi жорстокому свiтi, що не оминав нагоди читати й дiлитись прочитаним iз ближнiм. Читали з однаковим заповзяттям як пропагандистськi листiвки, так i свiтову класику, яка раптом, як снiг на голову, впала iм, селянським дiтям, з панських книгосховищ. Ото вже радiли такiй експропрiацii! Не думали про наслiдки. Та хiба у двадцять рокiв хтось думае про далеке майбутне? Тим бiльше що тi книжки стали надбанням цiлоi республiки, цiлого народу, а не купки експлуататорiв. «Ох, як прекрасно це! Як добре забрати в одиниць та вiддати сотням, тисячам, мiльйонам!» – радiли, гортаючи цупкi сторiнки з незрозумiлими поки що висловами Плутарха чи вiршами Вергiлiя, з пiзнаваними картинами життя знедоленого народу, що вiдображалося у творах знаменитого украiнця Тараса Шевченка. Здогадувались вони, цi молодi читачi, юна паросль молодоi держави, ба навiть не здогадувались, а знали достеменно, що не усе забране у «ворогiв революцii» дiйшло до народу. Багато чого перекочувало до квартир чиновникiв при владi, а ще частину спалили у буремнi роки безвладдя та встановлення гегемонii пролетарiату. Той дикий за своею природою пролетарiй не хотiв читати, йому було байдуже до нацiонально-визвольноi боротьби, байдуже до освiти. Головне, що вiн – гегемон революцii – мiг запросто розiрвати книжку в гарнiй палiтурцi, книжку, яку до цього тримали бiлi рученьки якоiсь мереживноi панi. Вiн, а не хтось iнший вирiшував, залишити ту книжку чи подерти ii до бiсовоi матерi на самокрутки.

– Хароша бумажка, – ймовiрно, казав той пролетарiй, який неочiкувано отримав усю повноту влади. Виривав аркуш, де чорним по бiлому:

Ще день Украйну катували

Ляхи скаженi; ще один,

Один останнiй сумували

І Украiна, i Чигрин.

І той минув – день Маковiя,

Велике свято в Украiнi.

Минув – i лях, i жидовин

Горiлки, кровi упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нiчого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганцi ляжуть спать.

Лягли i в голови не клали,

Що вже iм завтра не вставать.

– Мнягка бамага, – повторював i недвозначно мняв мiж кулаками ту «мнягку бамагу», якiй тепер у державi без царя знайшов цей люмпен найкраще застосування.

Знали, як не знати тим, хто був свiдком, а часто-густо й учасником революцiйних подiй, як не в Украiнi, то в самiсiнькiй Росii, де суспiльство люмпенiзувалось набагато швидше, нiж у «вiдсталiй» УРСР. Усе це знали спiвцi пролетарського слова, але волiли виправдовувати себе й собi подiбних, тих, хто стояв на захистi народних iнтересiв. Виправдовувалися звичною фразою: «Такий час».

Час дiйсно був нелегкий, людське життя не вартувало й копiйки пiд час свiтовоi вiйни, хоча часто за нього брали тридцять срiбнякiв, уже як бiльшовики забетонувались у владi. У нещаднiй боротьбi, у пошуках iстини на полях боiв молодi та натхненнi майбутнi письменники набирались життевого досвiду, гатили його, той кривавий досвiд, на дно власних душ. Однi набивали тi душi пiд зав’язку усiм, що бачили, не фiльтруючи, не подiляючи на зло й добро. Набивали з повною упевненiстю – iсторiю не можна корегувати, якщо було, то було. Нехай, мовляв, наступнi поколiння розсудять, що ми робили не так. Іншим вистачало часу та бажання чи, може, почуття самозбереження, аби вiдсiювати на якомусь невидимому решетi зайвi питання, якi зазвичай збурюють докори сумлiння. Разом iз цим вiдсiювались людськi сльози, розпач, всенародний крик про допомогу, благання повернути все, як було.

Втомленi бряцанням зброi та виглядом вiйськовоi форми люди зiтхнули з полегшенням, коли було оголошено про початок новоi економiчноi полiтики. «Треба й собi купити сукню. Оцю в дрiбнесенькi квiточки», – вибирали обнови усмiхненi товаришки, тулячись бiля вiтрини щойно вiдчиненого магазину жiночого вбрання. Магазини, ресторани, кооперацii та мануфактури множились iз геометричною прогресiею, в мiстi стало жити ще комфортнiше, потихеньку люд вибирався з болота боротьби, i його щiльно затягувало в болото мiщанства. Те мiщанство висмiювали у лiтературних текстах, у журнальних карикатурах, на театральних пiдмурках. Але його розростання нiхто не мiг спинити еволюцiйним шляхом. Простий люд, у якого не атрофувалась комерцiйна жилка, почав потрошку наiдати жирок. Можна було торгувати вирощеним на полi, зробленим у кооперативнiй майстернi, пошитим чи вигаптуваним

власноруч, спеченим чи вилiпленим. За це вирощене, пошите та спечене платили грошi. Кошти за свою роботу отримували i писаки рiзного штибу – вiд графоманiв, якi, мов тi таргани у щiлинах, сидiли в редакцiях i пiдгодовувались замовними текстами до потужних письменникiв, котрi творили, не виходячи з-за свого письмового столу мiсяцями. Можна було нарештi продавати, а не вiддавати задарма написане, намальоване, зняте на плiвку. Цей час дозволив митцям розправити творчi крила й по-новому подивитись на мистецтво. А вiдтак i видати його, оновлене, актуальне, на суд публiки. Незнайомi до цього слова, словосполучення та фрази заполонили читацький простiр. Інтелiгенцiя та люди, наближенi до неi, дiзналися, що таке футуризм i кубiзм. Згодом, дуже швидко, не лише художники, а й робiтники взяли цi поняття та слова до свого вжитку. Бо ж саме на робiтничий клас iз численних плакатiв дивилась горда людина працi – монументальна, рiзка, сильна й позбавлена будь-яких натякiв на витонченiсть аристократii. Працiвники заводiв i фабрик, у забрьоханих робах, з брудними обличчями та мозолистими руками, зазирали, мов у дзеркало, у тi плакати, звiдкiля на них вiдображався кремезний чистий красень у червонiй сорочцi з молотком чи гайковим ключем у мiцнiй руцi. Дивились i забували, що те дзеркало криве. Що той труд – важкий i безперервний – не робить iх ось такими футуристично-кубiчними богами, а так само, як i колись, згинае iхнi спини. Радянська пропаганда пiдступно дозволила митцям показати, на що вони здатнi, аби, скориставшись iхнiми вмiннями i талантами, використати iх у своiх цiлях.

– Хочеш, аби видали книжку твоiх не надто, скажемо чесно, достойних оповiдань? – питав якийсь редактор-конформiст у автора, який принiс до редакцii теку з дуже хорошими оповiданнями. – Тодi треба дописати щось бiльш викривальне. Одне оповiдання викривальне, ну, про зажерливого селянина… ще одне про дуже смiливого партiйного функцiонера… i на вибiр або вiрш про товариша Ленiна, або дитяче оповiданнячко про товариша Ленiна i, припустiмо, риболовлю. – Редактор розводив руками, мовляв, що поробиш, треба, отримував вiд автора згоду на таке держзамовлення й був радий, що бодай у такий спосiб його лiтературна творчiсть дiйде до читача. Звiдкiля йому знати, що вийдуть до читача лише тi оповiдання, якi вiн напише за двадцять хвилин, поки iхатиме в трамваi додому? Бо ж iншi двадцять шiсть гарних новел не влiзуть у маленький формат книжечки, назву якiй i ту придумае не вiн, а редакторська група. На книжечцi стоятиме його iм’я – автор зiтхне i заховае авторський екземпляр подалi вiд дружини та дiтей, аби вони нiколи не здогадались, яку дурню вiн оце написав. А пересiчним громадянам, без особливих лiтературних забаганок, подобались такi книжки – нова мiфологiя.

Подалось публiцi i те, що будь-яка працiвниця швейноi фабрики, робiтник тракторного заводу, чи пекар, чи вантажник з кухаркою могли ввечерi, пiсля важкого трудового дня, як пани, пiти до театру. Вдягнутись гарно, взяти iз собою змiнне взуття, бо ж до храму йдуть, не до того, у котрому опiум, а до пролетарського храму – Мельпоменiвського. Рiзних театрiв розвелось i в Украiнi. Однi показували старий, iще дореволюцiйний репертуар, iншi переносили на сцену агiтацiйнi сюжети й називались синьоблузочниками, ще хтось намагався створити щось кардинально нове, що вiдрiзнялося вiд буржуазного: вiдмерлого, старого й непотрiбного. Так, курбасiвський «Березiль» численнi критики та знавцi називали новим кроком на шляху оновлення нацiонального театру. За театром почали звертати увагу на кiнематограф. У Харковi ширилися чутки про створення власноi, украiнськоi кiностудii. Творче життя вирувало аж так сильно, що партiйнi наглядачi вбачали у тому вирi небезпеку. Боялися, що маленька лагiдна хвиля може перетворитись на цунамi, котре накрие руйнiвною силою.

Не пасли заднiх, не вiдставали вiд театралiв i лiтератори. Адже без них, без iхнiх текстiв не могло й мови бути нi про нацiональний театр, нi про нацiональне кiно. Письменницька братiя змужнiла, згуртувалась, викарбувала свiй стиль. Дружно взялась за написання п’ес i кiносценарiiв. У единому поривi вирiшила новою лiтературою замiнити стару, класичну, ту, котра, на глибоке переконання багатьох революцiйно налаштованих лiтераторiв, була занадто вiддаленою вiд сучасного життя.

Окремi автори народжували тексти настiльки влучнi, що iх можна було порiвняти хiба з пострiлом снайпера. Іншi вдавались у своiх судженнях та оцiнках до якогось пiдлiткового максималiзму. Письменники помилялись, виправляли своi помилки, шукали нових форм i сподiвались у цих пошуках на пiдтримку товаришiв по цеху. Чекали критики, вступали у дискусii, iнодi доволi войовничi.

Молотили вiд руки та на друкарських машинках масову лiтературу, випускали з-пiд друкарських верстатiв зрозумiлу у своiй простотi поезiю та прозу. Об’еднувались у лiтературнi спiлки, гурти, колективи. Наплодилося за короткий промiжок часу тих творчих об’еднань i не перелiчити. Найвпливовiшими лiтературними угрупованнями у двадцятих вважались «Ланка», «Молодняк», «Плуг» та «Гарт». У лавах «Ланки» чеканили свiй творчий стиль Плужник, Осьмачка, Багряний. «Ланка» неофiцiйно значилась в опозицii до «Молодняку» – так званого бойового загону пролетарського фронту. Мiж одними й iншими була рiзниця. Якщо члени «Молодняку» сповiдували крайне лiвi лiтературнi смаки, то ланкарi вiдкидали будь-якi полiтичнi протистояння. «Лiтература мусить бути поза полiтикою. Наша лiтература мае не йти на поводi в держави. Вона мае цю державу вести вперед своiми думками й фiлософськими знахiдками. Вона, наша нова лiтература, мае бити будь-кого, незважаючи на полiтичну приналежнiсть, якщо той будь-хто заслуговуе лiтературного батога» – подiбнi виступи часто можна було почути на засiданнях «Ланки». Брали слово не лише авторитетнi, а й маловiдомi, недосвiдченi, зовсiм молодi письменники. Цi письменники вже бачили себе попереду колони, яка щасливо крокуе назустрiч свiтлому майбуттю.

Двадцять третього року було створено об’еднання «Гарт», яке згодом було перейменовано у Вiльну академiю пролетарськоi лiтератури, бiльш вiдому як ВАПЛІТЕ. А роком ранiше спiлка «Плуг» зiбрала пiд своiм крилом тих, хто писав не про робiтникiв, як у «Гартi», а про селян – колгоспникiв, одноосiбникiв, хлiборобiв.

2

Юрiй Якович Покос, сидячи у своiй кiмнатi комунальноi квартири на Куренiвцi, другий день поспiль намагався правильно скласти листа редактору харкiвськоi газети «Селянська правда». Щораз дописавши до середини аркуша, перечитував, тер скронi, незадоволено кривився, стискав у долонi той папiрець, аж вiн хрустiв. Юрiй, не шкодуючи, ламав писаному хребет i викидав пiд стiл, де мав би бути кошик для використаних паперiв. Кошика не було, бо його зазвичай ставила пiд стiл спiвмешканка Юрiя – Ганна Бiла. Тепер кошика не було, як, власне, й Ганни, iз якою Юрiй вирiшив розлучитись. Вiрнiше, це жiнка поставила йому ультиматум – або одружуемось, або я йду. Ультиматумiв Юрiй Покос не любив, як i не любив брехати. Вiн ще вiдразу, як вони зiйшлись, казав Ганнi, що не любить. А вона усе смiялась, мовляв, це так спочатку, а згодом…

– Подарував би менi щось за ласку, – увивалась навкруги письменника ласа до його обiймiв жiнка. Водила пальчиком по пришпиленiй до вилога пiджака прикрасi, яку й прикрасою не можна було назвати. Так, ювелiрна

дрiбничка, до того ж трохи пошкоджена, напевно, вогнем – з одного боку емаль почорнiла i взялась смоляним згарком.

– Не чiпай! – строго вiднiмав руку коханки вiд значка i навiть знiмав iз себе пiджак та ховав його до шафи.

Вiн не покохав Ганну i за тиждень iхнього спiльного життя, i за рiк, i за два. Бо кохав усе життя iншу, ту, якоi вже давно не було на цiй землi i яка не вiдпускала. Приходила свiтлою постаттю у снах, навiдувалась у друкованi рядки нiжними, лиш iй однiй притаманними словами, нашiптувала спiвучим голосом дитячi вiршики. Ганна усе допитувалась, як звати ту едину, котру Юрiй не може розлюбити. Не казав, берiг бо навiть ii iм’я, не випускав iз уст. Боявся, як промовить його, як випустить iз себе, то й вона вийде i бiльше не завiтае у лагiднi й пахучi сни, не погладить рукою, коли вiн пише. Як оце зараз. Юрiй вiдчув легкий дотик жiночоi руки й спочатку здригнувся, подумавши, що то повернулась Ганна. Озирнувся, нi, немае нiкого. І тут-таки ледь витончив губи – посмiхнувся. Це кохана заспокоюе його. Нiби шепоче: «Не дратуйся, Юрчику, що лист не пишеться, пiзнiше напишеться».

– Пiзнiше, – бурмоче Юрiй Покос собi у вуса й гладить себе по макiвцi, намагаючись вiдчути тепло, яке, можливо, залишила по собi та тендiтна ручка.

А тодi тягне до себе шкiльний розлiнований зошит i, зосередившись, починае строчити у тому зошитi вiршованi рядочки. Кладе iх акуратно, лиш зрiдка тоненькою рисочкою закреслюючи одне слово й виводячи iнше.

Листа до газети «Селянська правда» Юрiй таки написав, хоч i не з першоi спроби. У листi питав, ретельно добираючи слiв, чи не надрукують у перiодичному виданнi його коротке оповiдання на селянську тематику. Мав би те оповiдання розхвалити як годиться, та не змiг – лиш коротко зазначив, про що воно. А до цього ж часу його де лишень не друкували – i в «Хлiборобi», i в «Украiнськiй хатi», i навiть у «Громадськiй думцi». Та завжди, коли доводилось спiлкуватись чи то з видавцем, чи з редактором газети або якого лiтературного вiсника, втрачав вiру в себе, картався, наче дiвчина, хоча ж був доволi вольовим i навiть вважався в колi друзiв рiзким на язик i нерозбiрливим у епiтетах, якщо хто допече. Соромився i червонiв, питаючи дозволу на друк, навiть якщо питання це ставилось неопосередковано, дистанцiйно, через переписку. Остерiгався, щоб поважнi люди, якi очолюють письменницькi гурти, не сказали десь там у себе та помiж своiх на засiданнях лiтературноi ради: «Що за дурня?» – та не викинули того листа на смiтник. А може, бiльше од цього не хотiв, аби ще й посмiялися над старим писакою (за мiркою теперiшнiх молодих i скороспiлих). Оце найбiльше лякало, нi, не лякало – стримувало письменника Юрiя Будяка.

Такий псевдонiм уже багато рокiв тому взяв собi вiн, Юрiй Покос, плоть од плотi Якова Покоса, селянина, який помер, коли синовi ледь виповнилось п’ять. У рокiв шiстнадцять написав був Юрко вже не перший свiй вiрш, але единий, який насмiлився дати почитати товаришу. А товариш, пробiгши поглядом по рукописному тексту, здивовано зиркнув на Юрка й поцiкавився, чи вiн, Юрко, бува, не народник. Хлопчина замислився. «Народник? – питав сам у себе. – Звичайно, я народник, адже пишу про народ».

Товариш, не дочекавшись вiдповiдi вiд поета, мовив: «Гостро, як будяком по п’ятах». Посмiхнувся, правда, але не тому, що було написано, а власному порiвнянню, яке так дотепно прозвучало. Тодi Юрiй Покос вирiшив не зраджувати своему стилю, писати гостро й називатись при цьому, вiдповiдно, Будяком.

3

Вiдбувалося те поетичне становлення у великому мiстi Катеринославi, де Юрко працював i навчався у гiмназii. Чотирнадцятилiтнiм пiшов з дому шукати роботи, а разом iз нею набиратись розуму, вчитись, торувати власний шлях до щастя.

– Мамо, та що ж ви побиваетесь? – не розумiв, чому мати плаче й так мiцно обiймае. – Я ж не в Африку яку вiдправляюсь. Усього лише в Катеринослав. Це те ж, що в Полтаву. Я ж навiдуватимусь, мамо.

Вiн навiдувався, привозив матерi гостинцi, що купував на заробленi грошi. Сам, бувало, недоiдав, але неньцi хотiв показати, що з ним у мiстi все добре, що його вiд’iзд iз села – на краще.

Де лишень не доводилось працювати юнаковi… Спочатку, як дiстався мiста та роззирнувся довкола, упросився до шинкаря зазивалом. Стояв вiд шинком i запрошував перехожих зайти до «завiденiя». Шинкар вимагав, аби його заклад називали саме «завiденiем». Працював не за грошi, а за обiд, а ще за куток. Нiч проводив у порожньому шинку пiд сходами, що вели на другий поверх, де жили хазяi.

– Заодно й вартуватиму, аби злодii не залiзли, – казав роботодавцю.

– Та якi злодii? – дивувався шинкар, але у проханнi юнаку не вiдмовляв. У самого був хлопець такого ж вiку, як оцей сiльський приблуда.

Юрiй працював у другiй половинi дня, а зранку бродив мiстом у пошуках бiльш достойноi роботи. Милувався мiстом, яке активно розвивалось, розбудовувалось, ширилось та мiцнiшало. У поступi прийдешнього столiття будувались у Катеринославi новi цеглянi будинки на кiлька поверхiв, мостились каменем дороги, бiльшало транспорту – на замiну допотопним возам чи фаетонам приходили торохкiтливi трамваi. Середмiстя заговорило на новий лад – урбанiзацiйний. Окрiм розбудови iнфраструктури у Катеринославi швидкими темпами зводились промисловi пiдприемства. Паралельно з розквiтом будiвництва збiльшувалась у мiстi чисельнiсть пролетарiату.

– Давай утечемо звiдси, – запропонував Юрiю син шинкаря. – Я так чи так тiкатиму. І тобi раджу, аби батько не подумав, що крадiжка – твоiх рук справа.

– Яка крадiжка? – Юрiй не мiг зрозумiти, про що мова.

Син шинкаря затiяв злодiйство. І не лише затiяв, а i вчинив його. Юрковi довелось пiдкоритись обставинам, а вiдтак втратити житло i харчування.

Вони втекли. Бiдний батько. І не тому бiдний, що син не схотiв ставати шинкарем, перебирати на себе родинне ремесло, а тому, що син, тiкаючи, вкрав у батька заощадження. А щоб нiхто не довiдався, що грошi вкраденi, молодий аферист пiдпалив кiмнату, у якiй, власне, i зберiгався сейф. Брандмейстери ледь встигли врятувати шинок вiд повного згоряння. Юний злочинець пропонував Покосу стати на шлях розбою, описував, мов казочку розповiдав, якi перспективи вiдкриються за такого вибору. Але вчорашнiй селянин змалечку привчений був не брати чужого. Вiдмовився.

Шинкар переконував себе, що його сина на таке неподобство пiдбив хлопчина, якому вiн так шляхетно надав притулок, але десь глибоко в душi розумiв, чиiх рук це справа, тому й не став здiймати на ноги полiцiю. Юрiй доволi швидко знайшов нову роботу, подружився з дуже привiтним юнаком, який у робочому кварталi почувався як риба у водi. Звали товариша Петро Гаркуша, i це саме той друг, який першим прочитав Юрковi вiршi й наштовхнув молодого письменника на iдею щодо колючого псевдонiму.

Юрко з товаришем тепер мешкав у захiдному промисловому районi Катеринослава. Та частина мiста обростала робiтничими поселеннями, як лiс грибами пiсля рясного лiтнього дощу. Нiде правди дiти, життя в тих поселеннях кардинально вiдрiзнялось вiд життя у респектабельних частинах мiста. Замiсть особнякiв, якi превалювали у середмiстi, – на окраiнах невеличкi присадкуватi хатки з покошеними стiнами й трухлявими дахами. Вражала повна вiдсутнiсть елементарних санiтарних умов для проживання. У пролетарських кварталах i кроку не ступиш, аби не наразитись на п’янi бiйки, рiзанину, матючиння, мордобiй. Били брат брата, чоловiк

дружину, жiнка сина. Колотили руками, качалками, пляшками. Смiття, яке десятилiттями накопичувалось у вузьких провулках мiж схожими на загони для худоби будiвлями, нiхто нiби й не помiчав. Складали усе нового, втрамбовували його, мiсили з багнюкою, яка не просихала навiть у найспекотнiшi лiтнi днi. Вулицями ходили задрипанi кури, облiпленi будяками собаки, худi, як пральнi дошки, коти. Тут часто помирали при пологах немовлята, iх без зайвого пафосу виносили, замотаними у закривавлене ганчiр’я, за хату й там закопували – без вiдспiвування, без слiв, без слiз. Юрiй бачив якось, як неохайна жiнка в заплямованiй кров’ю сукнi вилiзла з сусiднього будинку. Вона була дуже нетвереза, трималась за стiну й от-от мала б упасти. Хлопчина пiдстрибнув до жiнки та пiдтримав ii пiд лiкоть. Вона вiйнула на хлопця смородом з гнилозубого рота, вишкiрилась i хотiла його поцiлувати. Аж тут Юрко вiдчув, як йому на ноги щось упало, вологе й холодне. Подивився, а там лежить маленьке таке дитятко, скручене. Покос затремтiв, одскочив на крок i показав жiнцi на те, що випало iз неi. Вона лиш мигцем зиркнула собi пiд ноги, переступила свою дитину, сiла на сходи i вiдрiзала синю пуповину ножакою, якого витягла з кишенi засмальцьованого фартуха. Поворушила ногою дитину, яка не кричала й не подавала ознак життя, зняла з себе той фартух, замотала в нього трупик i побрела, хитаючись, кудись за свiй барак. Дорогою губила плоть, яка досi випадала з-пiд широкоi спiдницi. Вiд цiеi картинки реального люмпенського життя Юрiю стало зле, i вiн з того часу ходив до свого будинку iншою дорогою, аби не ступати туди, де бачив розкиданi та втоптанi згодом у багнюку частини людського тiла.

Тодiшня мiсцева влада практично не контролювала стан справ у робiтничих окраiнах. Саме звiдти, iз тих окраiн, i розгорiлось багаття революцiйноi боротьби. У робiтничi поселення до затурканих i неграмотних робiтникiв шерегами, товпищами, юрбами приходили агiтатори, котрi вкладали в голови робiтничого класу думку. Думка ця полягала у такому: так чи iнак, суспiльний устрiй потребуе термiнових змiн. Причому усi сходились на радикальнiй думцi – змiни цi мають вiдбутись не еволюцiйним, а революцiйним шляхом.

– Чому ви так живете? – питали.

– Та пес його зна, – вiдповiдали.

– А тому, що вас експлуатують безбожно, – пояснювали агiтатори.

– Тиць, твоя радiсть, – потребували глибших пояснень робiтники, якi не могли збагнути, як можна проводити зустрiчi без карафки горiлки. – Так есi ж нас не будут тойво, шо ви кажете, то ми ж i роботи не матимемо. А за що жити? – Хоч i не письменнi були, але свою фiлософiю мали й просто так до рук не давались.

– Ви можете вимагати вiд влади кращого до себе ставлення, – пiдносили зарозумiлiсть тiеi жiнки, що народила мертву дитину, до небаченого рiвня.

– Так, – верещала вона в похмiльнiй iстерицi. – Хочу хату, як у купця Захарова.

– Цi хати iм по великому рахунку не належать, – закидав вудочку з небезпечною начинкою агiтатор. – То усе ваших рук творiння.

Люди замислювались: дуже вже заманливою виглядала ця не проголошена поки що iдея – забрати у багатих та ситих собi. Але мрiяли тi люди, як, забравши багатства, переселившись у чужi, як казав агiтатор – по сутi своi, будинки, з радiстю почнуть експлуатувати нових робiтникiв.

– Я б iз ними так не панькався, як оце зараз iз нами, – розмiрковував котрийсь i розповiдав, що, скорiш за все, взагалi закував би робiтникiв у кайданки й не вiдпускав би iх i на годину додому. – Бо ж нап’ються як пить дать, – пiдсумовував.

Аби не бути бiлими воронами, захисники народних прав, лицарi робiтничих свобод гуртувались мiж собою, утворюючи новi революцiйнi гуртки.

Першi такого штибу утворення з’явились у Катеринославi ще за двадцять рокiв до того, як до мiста приiхав Юрiй Покос. А через два роки пiсля того, як вiн оприлюднив своi поетичнi доробки, Гаркуша запросив його вiдвiдати «Спiлку боротьби за звiльнення робiтничого класу» i саме там прочитати своi тексти вголос перед ширшою аудиторiею.

Покос читав вiршi людям iз жорсткими обличчями й не бачив у них вiдгуку на свою поезiю. Робiтники не сприймали його за свого.

– Може, не варто? – питав вiн у Петра, який волiк поета на чергову зустрiч iз пролетарiатом.

– Давай закриемо очi, заплющимось i зробимо вигляд, що цих людей не iснуе, – присоромив друга Петро, i Юрiй пiддався на такий шантаж.

Ходив по заводських цехах, по гомiнких iдальнях, по бараках i завзято декламував римоване слово. Його вiршi клеймили п’янство, розпусту, насилля. Були й лiричнi, але Гаркуша просив такi не читати, хiба для жiночоi публiки. Пiсля читання вiршiв до справи брався Петро i, вже не добираючи гарних слiв, виводив слухачiв на такий пiк емоцiйного перезбудження, що пiсля його гарячих промов робiтники хотiли брати до рук вила, сокири й молотки i просто зараз вирушати на боротьбу з пригноблювачами.

Юрiй, пiдкорюючись проханням друга, не забував i про власнi iнтереси. Вiн вступив до гiмназii й планував здати курс екстерном. Вчився самотужки вдома у короткi перерви мiж роботою. Читав ночами, спав по кiлька годин, але йому подобалася втома вiд навчання. Подобалося засинати iз книжкою в руках, а, прокинувшись, вiдчувати, як тi iстини iз книжки перекочували до його голови й тепер вiн набагато бiльше знае про життя, нiж учора ввечерi. Гiмназiя допомогла класифiкувати потрiбну лiтературу, потрiбнi для базовоi освiти знання. Викладачi освiтнього закладу вбачали в Юркових здiбностях чималi перспективи.

– Кидайте, хлопче, своi революцiйнi захоплення, – радив один iз викладачiв. – Не доведуть вони до добра. Вчiться. Вчiться бiльш серйозно. Вам не можна нехтувати моiми порадами.

– Я б так i зробив, але ж менi заробляти треба. Маму пiдтримувати.

Що тут скажеш? Хлопчинi просто необхiдно працювати, а навчання за цих обставин пересуваеться на другий план.

– Важко працюете? – навiщось питав викладач.

– Та нi, – весело вiдповiдав юнак.

Насправдi в гiмназii знали – Юрiй Покос здобувае грошi важкою працею вантажника.

Саме за тiею вантажницькою професiею перетворився довготелесий незграбний пiдлiток на стожильного мужчину. Стискав щелепи вiд натуги, закидаючи на плечi чималi лантухи – тоншi, набитi по зав’язку крупами, грубiшi – борошном, та нiс iх iз вагона у вагон, чи на склад, чи на вози. Його примiчали розпорядники, кликали на iншу роботу, де також потрiбнi були мiцнi чоловiчi руки. Не вiдмовлявся од жодноi роботи. Треба викопати яму пiд фундамент чи на кладовищi – копав, кликали вимостити вулицю важкими плитами – мостив, запрошували на сортування овочiв – йшов сортувати. Врештi опинився на заводi, серед тих, кого не так давно привчав до своiх вiршiв. Тепер про тi вiршi трохи забув – часу бракувало на iхне написання. Інколи навiть посмiювався над тими юнацькими вiршами.

– Немае коли дурнею займатись, – вiдмовляв Гаркушi, коли той кликав на чергову сходку. – Менi за навчання в наступному мiсяцi платити. І додому думав навiдатись. Мама чекае.

– А тато не чекае? – брав на кпини друга Петро. – Який ти мамiй, аж сльоза проситься.

Юрiя не чекав тато, але вiн прищепив колись сину тягу до науки. Цiкавiсть до знань пробилась, коли татусь, повертаючись iз майстернi, садовив малого собi на колiно й навчав його лiтер.

– Оце, бачиш, А, – водив коротким вказiвним по лiтерi. Коротким вiн був, бо за роботою якось його пiдручний – молодший брат Микита – врубав ненароком двi

фаланги сокирою. Вони з братом були теслярами. – На що вона схожа? – питав у Юрчика.

– Ня хатку, – вiдповiдав малий.

Батько тулив сина до грудей i гордовито повiдомляв матерi, яка дивилась на цих двох, не приховуючи захвату:

– Правильно сину, перша лiтера схожа на хату. З рiдноi батькiвськоi хати усе починаеться.

Батько вмiв i читати, й писати, бо ж сам був iз родини священика. Хотiв i дружину навчити, але вона лиш вiдмахнулась, нащо, мовляв, це менi, он, сина вчи.

Пiдрiсши, коли батька вже не було, Юрко перечитав усi книжки, якi були у шкiльнiй книгозбiрнi. Носився з ними, як зi скарбом яким, iз рук не випускав, а на нiч клав пiд пласку подушку. Брав тi книжечки iз собою у поле, коли пас худобу. Лежав на теплiй травi, дивився у таку далеку й одночасно близьку блакить неба й мрiяв про щось.

4

А про що вiн тодi мрiяв, у минулому столiттi, – вже тепер, у прийдешньому, i не згадае. Та вже не про те, аби у сорок iз лишком рокiв соромитись назвати себе письменником та не бути впевненим у своему лiтературному хистi.

Листа отримав натхненник газети «Селянська правда» – органу Центрального комiтету Комунiстичноi партii бiльшовикiв i Центрального комiтету незаможних селян – Сергiй Пилипенко. Не посмiявся, не викинув кореспонденцiю, як того боявся Юрiй Покос, а передав вiдкритий конверт секретарцi, що пробiгала повз, i попросив ii вiдповiсти авторовi згодою.

– Селянськими поетами ми не розкидаемось! – проголосив порожнiй кiмнатi, бо секретарка вже встигла вибiгти й зачинити за собою дверi.

Перший тираж харкiвськоi газети побачив свiт ще першого липня двадцять першого року. «Селянська правда» стала правонаступницею газети «Селянська бiднота». Тобто така змiна назв мала б говорити про те, що з бiднотою на селi вже покiнчено раз i назавжди. Покiнчено не з самими бiдняками, а з таким ганебним явищем, як бiднота. Газета вiдразу здобула прихильнiсть та повагу тисяч читачiв, i це були не лише сiльськi мешканцi. Городянам також подобалось читати про сiльськi буднi – сiльськi буднi, що так вiдрiзнялися вiд мiських.

Юрiй Покос, живучи у Киевi, тричi на тиждень купував новi номери багатотиражки й читав iз задоволенням вiд першоi до останньоi шпальти. Вiдтак саме це дистанцiйне знайомство з чудовими авторами, якi надавали для друку в газетi дотепнi фейлетони, карбовану поезiю, правдивi журналiстськi нариси, наштовхнуло на iдею написати в редакцiю – ану як i його доробками зацiкавляться.

Допоки лист Юрiя блукав лабiринтами поштових вiддiлень, у столичнiй редакцii газети «Селянська правда» йшла гаряча дискусiя щодо необхiдностi створення окремоi лiтературноi органiзацii на противагу подiбним органiзацiям пролетарського спрямування. Органiзацiя мала б опiкуватись виключно селянськими проблемами, здобутками та перспективами.

– Революцiйно-селянськi мистцi, йдучи в ногу з пролетарськими, братимуть матерiал для творчостi з сучасноi дiйсностi i побуту часiв революцii. Оспiвуватимуть революцiйну романтику життя й боротьби трудящих мас, переважно селянських, у минулому. Освiтлюватимуть все в дусi матерiалiстичного свiтогляду, – торсаючи хвилястого чуба, говорив Сергiй Пилипенко, редактор газети «Селянська правда». – Отож, основним завданням спiлки селянських письменникiв мае бути створення широкоi побутовоi картини. Нам потрiбнi твори зi всебiчно розробленим сюжетом, головним чином iз життя революцiйного селянства.

– Пропоную згуртувати молодняк, який пише про село. Таких, я думаю, знайдеться чимало, – вплiвся в бесiду круглолиций чоловiчок з iронiчним поглядом i великими залисинами, що вiщували про таке: невдовзi цей чоловiк стане зовсiм голомозим.

– Давайте, товаришу Губенко, також долучайтесь, – посмiхнувся редактор. – І тут самим молодняком не обiйтись. Потрiбно шукати зрiлих митцiв, якi вже показали себе на лiтературнiй нивi.

– Так я ж уже мудрую над союзом пролетарських письменникiв. Та ще й хотiлося б щось сатиричне окремо випускати.

– Пролетарськi письменники зачекають… а от селянськi не можуть чекати. Впрягайтесь, товаришi, впрягайтесь.

– Єсть назва! – пiднiмаеться хтось iз середини кiмнати, де, власне, й засiдають. – Єсть назва для селянськоi спiлки. Нехай буде така назва – «Плуг».

Пробити дозвiл на створення письменницькоi органiзацii «Плуг» виявилось не такою простою справою. У забюрократизованих мiзках радянських чиновникiв панували перестороги «як би чого не вийшло» та страх «як би за це не поставили до стiнки». Існування органiзацii Сергiю Пилипенку доводилось вiдстоювати в iдеологiчних та творчих баталiях. Лише пiсля того, як «плужани» спiльними зусиллями випрацювали й оприлюднили статут органiзацii, «Плугу» дали зелене свiтло. У статутi зазначалось, що метою органiзацii селянських письменникiв «Плуг» е нещадна боротьба з власницькою мiщанською iдеологiею серед селянства. «Плужани» пообiцяли вести плiдну роботу з виховання у дусi пролетарськоi революцii як своiх членiв, так i широких селянських мас. Присяглися залучати iх до активноi творчостi в цьому напрямi.

Проти подiбних аргументiв чиновницький страх i перестороги виявлялися безсилими, а якби тi продовжували чинити опiр, то й контрреволюцiйними.

Із високоi платформи згуртованих селянських письменникiв найбiльше дiставалось критики, нарiкань, а подеколи й образ так званим «буржуазним» лiтераторам: неокласикам, футуристам, iмажинiстам i символiстам, яких iще кiлька рокiв тому так жалували й перед якими схиляли колiно як перед авангардом лiтературноi думки. На стале переконання плугарiв, подiбнi лiтературнi течii носили загрозливо хибний характер, бо не вiдтворювали життеву боротьбу селянина за своi права, за рiвнiсть i братерство. Цi футуристи-символiсти здебiльшого кидались у чисте мистецтво, мало зрозумiле широким верствам населення. Імажинiсти та неокласики, мовляв, бездумно бавились формою, тiшилися своiми вмiннями, геть забуваючи про читача та про його сподiвання знайти у лiтературному текстi заклик до боротьби чи пiдтвердження правильно обраного шляху тiеi боротьби.

– Завданням «Плугу», – оголошував на зборах товариш Пилипенко, – е не культивування форм, що iснували дотепер у буржуазнiй лiтературi, або перенесених звiдти в сучасну пiсляжовтневу, а виявлення нових принципiв i типiв форми шляхом практичного оволодiння старими лiтературними формами й перегартування iх у новому класовому змiстi.

– Закликаю не лишень дотримуватись постулатiв нашоi органiзацii, – емоцiйно розмахував руками Андрiй Панiв, – а й вивчати сучасне село. Ретельно аналiзувати його побут. А окрiм цього, не втрачати тiсних зв’язкiв iз селянськими масами. Бо знаю, е вже серед нас, так званих селянських лiтераторiв, тi, якi жодного разу села не нюхали, тi, якi не вiдрiзнять на око бугая вiд корови.

У залi смiялись, а оратор вiв далi:

– І затiсуються у ряди, i пишуть, бо через спiлку нашу тi тексти бачать свiт. Але в них, у тих графоманських письменах, – i крихти правди немае, хоч як шукай. От, товаришi, будь ласка, до прикладу. – Товариш Панiв виймав iз кишенi невеличку книжечку, бив нею, як сухою таранею, по долонi, чим знову викликав смiх, розгортав довiльно й вигукував: – О! Знову починають оспiвувати украiнську нiч, зорi, те-те-те-те, мiсяць, ой-ой-ой-ой, соловейко… – Знову смiх у залi. Панiв закривае книжку й кидае ii пiд ноги. – Досить! Вже оспiвали ту украiнську нiч до нас. Сто разiв оспiвали, аж

оскома на язицi. Потрiбно показати через вiршi, як звитяжно працюе радянський селянин, як трудиться вiн у дружньому колективi, як вiн, цей селянин, змiнився на краще за новоi влади.

У гонитвi за вiднайденням едино вiрного бачення лiтератури в сучасному суспiльствi селянськi письменники поклали на своi плечi задачу окультурення селянства. Пiднесення культурного рiвня здiйснювалось щосекундно шляхом творення бiльшоi кiлькостi друкованоi продукцii на потребу широких мас. Широкi трудовi маси, правду нiде дiти, не надто переймалися складними лiтературними процесами, що оце вiдбувались у письменницькому середовищi. Широкi трудовi маси в переважнiй бiльшостi своiй, як i за староi влади, думу думали, як прогодуватись та як би так спину гнути, аби ii не зламати на тих пролетарських i сiльськогосподарських будiвництвах. Твори селянських письменникiв самi селяни не завжди приймали одностайно i схвально. Тому спiлчани вирiшили проводити активну просвiтницьку роботу. Досить дiевим засобом пропаганди у численних фiлiях «Плугу», яких було чимало по всiй республiцi, виявився буржуазний – вечiрки. Плужанськi вечiрки у невеличких мiстечках вирiзнялись частотою й гучнiстю. Жодна дрiбна фiлiя не оминала можливостi погуляти вволю на творчому вечорi, чи на вечiрньому читаннi, чи на зустрiчi з письменником. Тим бiльш на зiбранi членськi внески завжди накривали худо-бiдно якийсь стiл, принаймнi наливка та яблука на тiм столi були завжди. У п’янкiй мистецькiй атмосферi вiршоплети з легкiстю видавали себе за поетiв, а борзописцi виглядали як справжнi живi класики. Окрiм фiлiй Украiною ширилися периферiйнi секцii «Плугу». Чи не кожного сiлькора величали поштиво письменником i запрошували на численнi вечори, зустрiчi та диспути. Закрутило тим «Плугом» так, що почалась непомiрна гонитва за кiлькiстю прочитаних лекцiй, проведених зустрiчей, написаних статей i рядкiв. На вулицях маленьких мiстечок не здавався дивиною подiбний дiалог.

– Ви, товаришу Ксенiе, де сьогоднi ввечерi гулятимете? – питае юнак симпатичну стрижену дiвчину, якiй вiд сили рокiв сiмнадцять.

– У «Плузi» читатимуть мою поему про трактор, – вiдповiдае задоволено товаришка Ксенiя.

– А ви написали поему? – дивуеться юнак i тут-таки додае: – Ти ж у школi самi двояки з письма мала.

Товаришка Ксенiя б’е хлопчину по головi тонким портфеликом, у якому, безсумнiвно, захованi нетлiннi рукописи. Хлопчина показуе iй язика та крутить бiля скронi вказiвним пальцем. А товаришка Ксенiя з високо пiднятою головою крокуе стежечкою, що в’еться мiж кущiв ожини. Вона членкиня оратiвського селищного вiддiлення «Плугу» з дворiчним стажем i гадки не мае, що ii поему прийдуть слухати аж чотири п’ятнадцятилiтнi слухачi – якi також е членами цiеi письменницькоi органiзацii й також написали по поемi про трактор.

Уся ця формалiстична надмiрнiсть працювала не на користь органiзацii. Просвiтянський метод у серединi двадцятих почав втрачати актуальнiсть. Письменникiв-плужан з iменем оточувало занадто розпухле коло початкiвцiв, людей, часто позбавлених будь-яких талантiв. Згодом термiн «плужанство» став синонiмом обмеженостi. Рядовi члени «Плугу» видавали на гора тексти низького художнього рiвня, виявляли примiтивiзм у розкриттi людськоi психологii. Їхнi селяни були чимсь на кшталт картонних ляльок – пласких, однотипних, бездушних та бездумних.

Зрештою метод масовостi, який сповiдували плужани, завдав чималоi шкоди розвитку молодоi украiнськоi лiтератури, оскiльки поповнював письменницькi лави людьми малоосвiченими, некультурними i позбавленими таланту.

Але це усе буде згодом… а поки…

Юрiй Будяк отримав вiдповiдь iз редакцii, але не таку, на яку сподiвався. Кращу! Його не лише планували друкувати, а й запрошували доеднатись до гурту письменникiв пiд дахом спiлки «Плуг». А це, своею чергою, означало добрi новини – друкуватимуть його постiйно й доволi часто. Юрiй доеднався до киiвськоi фiлii, яка вже нараховувала чи не два десятки тих, хто бiльшою чи меншою мiрою писав на тему села. Раз на пiвроку письменник Будяк не вiдмовляв собi у задоволеннi з’iздити до столицi на спецiальнi понедiлковi плужанськi вечори, якi вiдбувались у харкiвському «Селянському будинку».

Пiд час плужанських понедiлкiв талановитi вiдомi письменники красномовно обговорювали тексти одне одного, сперечались, доводили одне одному свою правоту – аж до хрипу. Бiльш запальнi навiть бились, але то бувало вкрай рiдко.

Юрiя Яковича пiд час чергового вiзиту до столицi й зустрiчi в «Селянському будинку» вразила читана молодим письменником Андрiем Головком «Червона хустина». Андрiй читав, i вся його постать випромiнювала бiль, страх i ще якiсь дивнi вiдчуття. У залi перешiптувались, чи, бува, не автобiографiчна та «Хустина», i сходились на думцi, що таки придумана, вигаптувана з уламкiв чужих життiв. Будяк слухав i думав чи то з радiстю, чи з жалем, що сам нiколи так потужно не напише. Хоча були часи – i вiн стрiляв, i вiн бачив смертi. Але ж не пiдходив до злочину аж так близько, як справжнiй кривавий убивця.

Згодом Юрiй, як i iншi «плуги» й «борони», дiзнаеться про вбивство дружини й дочки, скоене Головком, вбивство, котре вiн так ретельно описав задовго до виконання свого безбожного, заздалегiдь добре обмiзкованого плану.

На одному з лiтературних вечорiв, влаштованих спiлками «Плуг» i «Гарт», Юрiй запримiтив чоловiка, який стояв бiля стiни й уважно слухав дискусiю про щойно проголошенi вiршi поета-початкiвця Усенка. Згадав, що у двадцятому в Кам’янцi-Подiльському стрiчались iз тим чоловiком…

Тодi яскраво майорiли сподiвання на створення власноi украiнськоi держави. Хто ж знав, що мине досить короткий в iсторичному розумiннi час – i називатиметься рiдна земля не «народна республiка», а «радянська соцiалiстична»? Нiхто тодi цього не знав, i навiть оцей молодик, що подивився зараз на Юрiя й пiдморгнув дещо легковажно. Упiзнав, виходить. По закiнченнi дискусii Сергiй Пилипенко закликав товаришiв по перу до тишi й оголосив:

– Товаришi! А тепер прошу до слова Григорiя Косинку.

Що тут знялось у залi… Усi зааплодували, закричали, пiдхопили письменника Косинку й пiдкидали його аж до стелi. Будяк також радiв, авжеж, вiн знав цього прекрасного лiтератора, рукописи котрого хотiли друкувати чи не усi видавництва в радянськiй Украiнi.

А тодi, при першiй зустрiчi з Будяком, Косинка бажав одного – евакуюватись на захiд, подалi вiд бiльшовикiв, якi наступали. Червона армiя рухалась у захiдному напрямку, примушуючи Центральну Раду та украiнську армiю вiдступати. Разом iз працiвниками Ради тiкали вiд карального меча й простi люди, якi боялися потрапити пiд навалу червоних. Чому молодий Косинка понад усе хотiв, аби його евакуювали, залишилось для Будяка загадкою. Та хоч би як там було, втекти Григорiю не судилось. І, може, добре, що не вийшло, адже у тому ж таки двадцятому завдяки лiтературно-мистецькiй групi «Гроно» побачили свiт три новели Косинки, завдяки котрим, власне, молодий автор став знаним та популярним…

За десять рокiв украiнськiй культурi вдалось компенсувати вiдсталiсть вiд iнших культур, росiйськоi зокрема. Та що там компенсувати, потужна армiя украiнських радянських письменникiв переважила вплив будь-якого чужого лiтературного впливу. Армiя ця складалась iз п’яти тисяч лiтераторiв. Звичайно, не всi вони могли згодом увiйти в престижний клуб письменникiв

свiтового масштабу, багато з них писали посередньо, багато й зовсiм недобре. Але п’ять тисяч тих, хто згодом мiг би видати на гора бодай одне генiальне оповiдання, бодай один вагомий вiрш – i Украiна могла б вважатись найпотужнiшою в лiтературному планi державою. Із тих п’яти тисяч рокiв за двадцять плiдноi працi над собою могло б вирости бодай десятеро таких, як Шевченко? Могло й бiльше. Якби не та обставина, що не мали украiнськi молодi письменники двадцяти рокiв, а мали вони лиш трошки, лиш дещицю вiдведеного для творчостi життя. А потiм те життя нагло й безцеремонно забрали. Забрали чи й на зовсiм, чи придушили страхом, що вже й писати так вiльно i смiливо не моглось, – стихли музи, вiдвернулись, заплющили очi, затулили вуха, бо не могли чути тих пострiлiв, тих стогонiв i тих прокльонiв, що неслись iз харкiвського будинку «Слово».

Почалось масове нищення украiнськоi iнтелiгенцii в квiтучому травнi тридцять третього. Предтечею до цього нищення стало самогубство Миколи Хвильового. А тодi арешт Пилипенка, а за ним ув’язнення Косинки…

Члени «Плуга» – письменники, якi прибули до Харкова переважно з периферii, з вiддалених i не дуже куточкiв республiки. Привозили iз собою цiлi торби написаного, вiддавали усе це на розсуд редактору Пилипенку. Вiн, маючи неабиякий журналiстський досвiд, вiдразу вихоплював найперспективнiших початкiвцiв. Брав пiд крило, ставився як до рiвних. Часто допомагав матерiально, коли бачив, що поет ледь ноги волочить вiд недоiдання чи руки ховае за спину, аби нiхто не побачив кривавих мозолiв на тих руках (бо ж цiлiсiнький день цей майбутнiй цвiт нацii розвантажував вагони з вугiллям, аби прогодувати себе та родину).

Юрiй Будяк тримав перший номер «Плуга», що вийшов у двадцять четвертому роцi завдяки кооперативному видавничому товариству письменникiв «Плужанин». Роздобув його в бiблiотецi. З завмиранням серця листав його. Не тому серце Юрiя завмирало, що на сторiнках видання десь причаiвся i його письменницький доробок. Тiшила чоловiка думка про безмежнi можливостi теперiшньоi молодi, про широкий шлях, яким вони пiдуть, – без воен, вбивств, наглих смертей. Упевнений був – за таким поколiнням спиняться вiйни, розквiтне Украiна буйним цвiтом, рознесеться слава про неi повсюди. Хоч надворi, у тих селах, про якi оце писали плужани, селян нещодавно викосив голод двадцять першого року, хотiлось не помiчати страшного, хотiлось писати й читати про щось свiтле, добре. Нiс альманах додому, зачинявся у маленькiй кiмнатi комунальноi квартири, сiдав, як хлопчик, пiдiбгавши колiна, на розхняблений диван i впивався у сторiнки. Що далi читав, то бiльше розчаровувався – зi сторiнок альманаху на нього дихала не та потужна правда, нехай навiть гiрка або болюча, якою дiлились пiд час лiтературних посиденьок, а щось зовсiм iнше. Якесь плакатно-картонне, лубочно-штамповане, обрiзане за потрiбним шаблоном. Звичайно, у збiрнику були реальнi малюнки з життя в украiнському селi. Але художня цiннiсть! Де вона? Загубилась, знецiнилась вiд змальовування iлюзорних успiхiв колективiзацii. Оповiдання, есе, вiршi пiднiмали на ура процвiтання артiлей та комун. А вiн же знав про той голод, вiн же слухав, що кажуть люди, що каже мати, на яку й дивитись було боляче. Не допомiг матерi навiть той хлiб, який вiн возив з мiста. Померла. Зiйшла в могилу навiть не так вiд голоду, як вiд розумiння, що це несправедливо – голодувати на таких благодатних чорноземах.

Дивувався Юрiй, як можна не помiчати справжнього стану речей – фактичного знищення украiнського хлiбороба.

«Вiдiрвались ми вiд землi, не вiдчуваемо ii, – говорив сам iз собою, слухаючи, як за стiною сусiди сваряться через чергу до нужника. – Усi селянськi письменники кинулись до столицi, не бачать, не чують, не знають, яке воно – селянське життя. Пишуть те, чого хотiлося б, але чого немае».

– Поцiлуй мене в сраку! – верещала за стiною сусiдка, а iй у вiдповiдь кричав чоловiчий голос:

– Поцiлуй собаку в сраку!

«А може, так i треба? Не помiчати бруду, – розмiрковував далi Юрiй Якович. – Хто зна, хто зна…»

Юрiй вийняв з-пiд дивану невеличкий, не бiльший нiж жiноча долоня, записник, черконув двiйко слiв i потягся рукою до полицi з книжками. Дiстав «Fata morgana» Коцюбинського. Блокнот впав на пiдлогу, вiдкрившись на тому мiстi, де його останнiй раз турбували. «Сказати на з’iздi» – значилось там.

Вiн щось казав на з’iздi письменникiв, але його не чули, як не чули iнших, подiбних до нього. Гримiли й неслись примiщенням гучнi голоси правильних промовцiв – тих, якi опирались не на художнi принципи поетичного слова, а на керiвну роль партii у формуваннi лiтпроцесу i на особистий неповторний, неоцiненний внесок комунiстичного найвищого керманича у той процес. Новий вождь оселився у Кремлi на довгi роки, i з кожним новим роком його владарювання все рiдше можна було почути живе слово, слово правди, слово, не оброблене кислотою лицемiрства та блюзнiрства.

Ох, як же тодi закрутилось! Мов у жахливому снi, iз котрого не можна виборсатись. І як воно почалось, вiд чого вiдштовхнулось? Якось прогавили, випустили з поля зору, недогледiли. Й отямитись не встигли, як письменники стали чи не найпершими ворогами свого народу. Тi, хто цiлодобово шукав шляхiв полегшення життя знедоленим, виявились у перших рядах зрадникiв. І так усе це пiдступно пiдкралось, ззаду, зi спини, i встромило гострого ножа мiж ребра…

Спочатку журнали, альманахи та газети почали друкувати критичнi статтi про тих письменникiв, котрi дозволили собi описувати не звитяжнi перемоги на мирних фронтах, а реальну правду життя. Спецiальними постановами iдеологи вимагали подiбних викриттiв. У тих статтях письменники-пристосуванцi з тих, хто не мав достатнього таланту, клювали, цькували й гавкали на колег. Навiть Сергiй Пилипенко у статтi, яку розмiстили в «Плужанину», рiзко висловлювався щодо неправильних письменникiв. Колонка сповiщала, зокрема, й про те, що вчорашнiй основоположник справжнього украiнського слова товариш Хвильовий не гребуе використовувати в текстах порочнi естетичнi концепцii. Інiцiативу головного плужанина пiдхопили рядовi стрiчкогони. Яких лиш епiтетiв не придумували, якою словесною отрутою не плювались у бiк тих, хто не вписувався у циркуляри й виписанi сталiнським режимом правила.

Лiтературний монолiт, який здавався таким непорушним, незважаючи на свою неоднорiднiсть, дав трiщину. На початку тридцятих iз тих п’яти тисяч виплеканих Украiною письменникiв бiльша частина писали пiд диктовку, злобливо тупотiли ногами, даючи зрозумiти вiльнодумцям, що й на них знайдеться управа, клеймили критичними статтями налiво й направо всiх неугодних вождям i вождикам, великим начальникам i iх пiдлабузникам. «Плуг» розростався як на дрiжджах i при цьому безповоротно ржавiв. У селах ватажки письменницьких осередкiв проводили збори за зборами, гатили селянськi душi й тiла багатослiвними лекцiями, розводили демагогiю навколо письменництва, письменникiв, книжок – тих, якi вартi уваги, i тих, кого читати конче заборонено.

Такий мiцний на початку двадцятих «Плуг» затерся мiж навалою псевдолiтераторiв. Плужанами стали тi, хто носив домоткану сорочку пiд тоненький пасочок, розповiдав про колгоспнi звитяги, нiколи не виiжджаючи зi столицi навiть на природу. Писали замiсть вiршiв куплети, замiсть оповiдань – замiтки, замiсть критики – критиканство.

Був травень, рясно

цвiли дерева, коли лiтературний Харкiв накрила страшна, хоча й очiкувана звiстка: письменник Хвильовий застрелився у своiй квартирi. Багато хто з лiтераторiв, котрi писали щось бiльше, нiж хвалебнi оди державному устрою, почали палити написане або ховати те написане по знайомих, якоюсь письменницькою iнтуiцiею вiдчуваючи недобрi часи, що насувалися. Новiтня iнквiзицiя не забарилась – i вдарила вона по отому сегменту, який так вiльно себе почував у новiй державi, так багато мрiяв i так багато на себе брав, – по отому Вiдродженню, що нараховувало, звичайно, не п’ять тисяч, а кiлька сотень трибунiв слова, гiгантiв вiльноi думки.

Юрiй Будяк i свое палив, бо ж було i в нього понаписувано чимало чогось подiбного до «Геть вiд Москви» покiйного Хвильового. Вiн бо так палко бажав втекти од московського протекторату, вiд тiеi осоружноi московськоi опiки, важкоi братськоi руки, що не пiдтримуе, а скорше давить. Бажання це було задавнене, вже встигло й перекипiти, бо ж тельбушилось у ньому ще з самоi юностi. Палив рукописи i знав – нiколи бiльше вiн не вiзьметься за актуальну, злободенну, викривальну лiтературу. Банальний iнстинкт самозбереження брав гору над iншими iнстинктами, у тiм числi над бажанням стати безсмертним завдяки потужним текстам. Письменник не вiддав вогню лише рукописи творiв для дiтей. Дивився на тi назви: «Маленьким дiткам», «На вовка», «Загадочки-думочки» i найулюбленiше – «На городi цап-цап».

Такi теплi й милi вiршики… Хотiлося закутатись у тi загадочки-думочки, аби оминув страшний тридцять третiй. До Киева ще не дiсталась залiзна рука дикого правосуддя. А до будинку письменникiв «Слово» щоночi пiд’iздила таемнича автiвка. Та автiвка везла цвiт нацii в якiсь потойбiчнi закамарки, звiдкiля вони або не виходили зовсiм, або виходили iншими – приниженими, позбавленими крил та голосу.

У листопадi тридцять четвертого заарештували, а вже за мiсяць розстрiляли генiального Григорiя Косинку. А до цього пiд жорна державного полiтичного управлiння потрапив фундатор «Плугу» Сергiй Пилипенко. Наприкiнцi тридцять третього у нього вiдiбрали волю, а в березнi тридцять четвертого – життя. Колегiя ОДПУ Украiнськоi радянськоi республiки затвердила пропозицiю щодо застосування проти письменникiв найвищоi мiри соцiального захисту!

Дамоклiв меч завис над багатьма спiлчанами, отими, якi ще кiлька рокiв тому так хотiли потрапити до омрiяного гурту, що називався коротко i влучно «Плуг», а тепер, можливо, картали себе за необачнi бажання. Атож-бо, сам керiвник об’еднання знищений за контрреволюцiйнi дii… Це ж вiн мiг бути основоположником цiлоi контрреволюцiйноi органiзацii… І понеслось – писали хто швидше, доноси один на одного – лiтературною, спiвучою, гарно припасованими реченнями, складно, як ото могли оповiдання написати, чи новелу, а чи й роман.

Юрiй Будяк нi на кого нiчого не писав, чекав, коли за ним прийдуть. Знав, як це мае вiдбутись, бо ж за ним вже двiчi свого часу приходили – спочатку в двадцять другому, а тодi знову – i двох рокiв не минуло, як постукали серед ночi у дверi. Тодi його оминуло ув’язнення, бо ж були i захисники i самому пiдозрюваному давали можливiсть виправдатись, пояснити.

У тих двадцятих чека висувала Покосу смiховиннi обвинувачення, тiсно пов’язанi з мiстом Бiла Церква. Нiбито вiн пiд час нападу бiлогвардiйцiв брав участь в урочистiй зустрiчi ворожоi армii. Юрiй справдi у зазначенi роки жив у Бiлiй Церквi, навiть двiчi його там обирали заступником голови «Просвiти».

Перша спроба загратувати Юрiя Покоса не знайшла вiдгуку в суддiв. Народний суд виправдав чоловiка, але комусь у тiм чека усе не сидiлось на мiстi, усе хтось у тому чека хотiв, аби Покос не гуляв на волi. Та й удруге, у двадцять четвертому, суд не побачив у дiях Юрiя складу злочину. До того ж свiдкiв обвинуваченню знайти не вдалось. Усi тi обвинувачення базувались на чиемусь доносi. Ім’я донощика в судi не оприлюднювалось, хоча прiзвисько його Юрiй запам’ятав на все життя. Посилались на людину пiд iм’ям Серп.

Було дивно тепер, коли спливли роки, згадувати тi часи, коли суд мiг двiчi виправдати людину, бо не було достатньо доказiв. Смiшно. Зараз усе по-iншому, в дiю вступила вбивча машина, без душi, без серця, без мiзкiв, яка запрограмована була на одне – чiтке виконання наказу. Нiяких доказiв нiхто бiльше не потребував, досить було того, що написано в анонiмному листi.

За письменником Будяком прийшли першого лютого тридцять п’ятого року. Подзвонили у дверi, сусiди сидiли тихенько у своiх кiмнатах i робили вигляд, що iх немае вдома. Квартирою розносились довгi протяжнi сигнали дзвiнка, що означало – гостi саме до Юрiя Яковича. Вiн не вiдчиняв, тому хисткi дверi було вибито, Юрiю Яковичу скручено за спиною руки, нiби вiн вбивця чи нападник, i поволочено його вузькими сходами в сумеркову холодну пiдворiтню, а вже звiдтiля – до ще темнiшоi, нiж ця зимова пiдворiтня, в’язничноi камери.

У столичнiй в’язницi Юрiй провiв трохи бiльше як пiвроку, допоки тривало слiдство. Усе чекав, що його, як i тих, по чиiй справi проходив, ось-ось розстрiляють. Але чи то фатум втрутився, чи ще якi сили, засудили лиш на п’ять рокiв. У обвинувальному висновку, який ретельно пiдготував уповноважений НКВС Проскурянов, зазначалось: «Юрiю Яковичу Покосу, 1879 року народження, уродженцю Полтавськоi губернii, iнкримiнуеться приналежнiсть до контрреволюцiйноi органiзацii, очолюваноi Сергiем Пилипенком, а також активна контрреволюцiйна дiяльнiсть i терористичнi настроi». Окрiм цього, Покоса пiдозрювали у тiсних зв’язках iз розстрiляним Григорiем Косинкою.

– Оце-то тiснi зв’язки! – бурмотiв Юрiй, випадаючи з короткого сну.

Розклепив важкi повiки, обдивився темне примiщення, в якому битком люду, почув кроки, що лунали десь за зачиненими дверима, i ще до того, як цей хтось, кому належали кроки, вiдчинив дверi барака, встиг закiнчити розпочату думку:

– Один раз його бачив у Харковi й один раз у Кам’янцi.

– Вста-а-а-ати! – заволали в унiсон два ще не протверезiлi вохрiвцi. І один iз них звернувся напряму до Покоса: – Встати, контра нацiоналiстична!

5

Новий тисяча дев’ятсот двадцятий рiк Юрiй Покос зустрiв у Кам’янцi-Подiльському. І що його усе повертало до того мiста? Був там за п’ять рокiв до того, у вiйськовому шпиталi. А у двадцятому направили з Центральноi Ради для узгодження низки питань, пов’язаних iз фiнансуванням армii.

Невеличке мiстечко Кам’янець на Подiллi було потужним центром формування вiйськ Украiнськоi Народноi республiки. Вулицями снували колони воякiв, якi ще не нюхали пороху, молодих i полохливих. Вони йшли вмирати за те лише, що хотiли свободи й незалежностi, хотiли вiльноi Украiни, а не московськоi вотчини.

Саме на подiльськiй землi у коридорi секретарiату стикнувся Покос iз молодим Косинкою, який видiлявся з-помiж людей, котрi очiкували евакуацii, тим, що був призовного вiку й зовнi скидався на вояка, хоча вдягнений у цивiльне й мiг вповнi бути простим селянином. До Косинки тодi присiкався офiцер. Цей прапорщик усе допитував, чи, бува, не засланий вiд бiльшовикiв козачок цей парубок. Користуючись своiм статусом, Юрiй Покос вiдвiв Григорiя вiд офiцера. У спокiйнiй бесiдi довiдався, що той мало не рiк перебував у повстанському загонi легендарного трипiльця отамана Зеленого, який боровся i проти гетьмана, i проти Петлюри, i проти бiльшовикiв.

– Не думаю, що потрiбно про це багато говорити. Краще

забути, – сумно казав втомлений Косинка.

Тодi Юрiй Покос не знав, що перед ним майбутнiй письменник i що невдовзi вони стрiнуться вже за кращих обставин. А ще пiзнiше доля припне Покоса до Косинки й закине за тiснi зв’язки з цим малознайомим молодиком аж у Казахстан.

– Ну Казахстан – все ж не Африка! – почув Юрiй останню фразу в сумних розмислах Іллi Савича й не змiг втримати смiх.

Ілля Савич здивовано оглядав товариша: чи, бува, не збожеволiв – так смiятись, коли хочеться вити вовком од того життя-буття. Он, вчора охоронцi притягли Юрiя на собi – так наробився, кинули на нари, цiлiсiньку нiч стогнав. А тепер, бач, гигоче. В Іллi Савича був такий стурбований вигляд, а в Юрiя так болiло все тiло, що вiн урвав свiй раптовий смiх.

– Все нормально, – заспокоiв, звiшуючи ноги з лежанки. – Це я згадав свое. Давне.

– Ну, то подiлiться з товаришами, – попросив професор. – Хiба вам шкода?

Те свое давне ворог народу Юрiй Якович Покос згодився переповiсти охочим. Пошепки, щораз потроху перед сном. Його iсторii, сповненi вiйськового героiзму та романтики мандрiв, додавали сил, сповнювали надiею на краще, на бодай якесь майбутне.

– От же ж бреше, як по водi пливе, – не вiрили у цi розповiдi однi.

– Тш-ш-ш, – просили iншi, хто й краплi не сумнiвався у правдивостi Покосових оповiдок.

– Спочатку був Крим, а тодi… Тодi Кавказ. Пiсля Кавказу ох як далеко мене закинуло…

Далекi мандри

1

У губернському мiстi Катеринослав Юрко не затримався надовго. Кликали до себе iншi землi, iншi народи, iншi звичаi та традицii. Хотiв не з книжок, а на власному досвiдi вчитись далi. Як виповнилось йому двадцять – гайнув вкупi з Петром на пiвдень. Устиг закiнчити три курси гiмназii, заощадив трохи грошей, попередив матiр, що його якийсь час не буде.

– Хочу побачити свiту. Знати, чим люди живуть поза нашою землею, – утiшав, i мати благословила на путь.

Зiбрала в торбу харч, вклала вишиту батькову сорочку.

– Оберiг, – сказала.

Перехрестила тричi й вiдпустила.

Природжена цiкавiсть i молодеча допитливiсть виявились не единими причинами вiд’iзду. Юрко тiкав вiд можливих неприемностей, якi могли йому загрожувати через занадто близьку дружбу з полiтичними гурткiвцями. Деяких iз тих гурткiвцiв уже викликали до полiцiйних вiддiлкiв, проводили там iз ними довгi бесiди. Петро Гаркуша також побував на аудiенцii у фараонiв. Вiн i був iнiцiатором втечi.

– Найкращий спосiб уникнути питань – десь подiтись, – доводив товаришу.

Петро нiколи докладно не переповiдав, про що саме з ним говорили у царськiй охранцi. Але згодом один iз iхнiх спiльних друзiв, котрому також пощастило побувати у катiвнi, вибовкав деяку iнформацiю. Декiлька членiв одного з полiтичних гурткiв пили пиво у шинку, наповненому людом та цигарковим димом, гомоном та брязкотом скла. Серед них – Юрiй Покос.

– Вони усiм пропонують спiвпрацювати. І менi пропонували, але я iх… – i гурткiвець нахилявся до хлопцiв i розповiдав, куди вiн послав нахабних жандармiв. – За це вони до мене приставили спостерiгача. Он вiн, думае, я не бачу, – озирнувся та спрямував погляд на чоловiка з розгорнутою газетою. Чоловiк подивився на гурт молодикiв i, посмiхнувшись, знову взявся до читання. – Треба подивитись, за ким не стежать – значить, того завербували.

«Треба подивитись, – подумав Юрiй про Петра, а тодi подумки присоромив себе за цi пiдозри. – Хоч би як там було, я йому довiряю. Вiн мiй друг».

Мiсцева влада, яка не реагувала на побутовi неподобства у робiтничих районах, пильно стежила за настроями робiтникiв. Мала нишпорок iз пролетарiату та борцiв за свободу цього пролетарiату.

Імперiею ширились iдеi революцiонера Ульянова, який називав себе Ленiним, вже чiтко звучало його кредо, котре скорiше походило на погрози самодержавству. «Росiйський робiтник, – гаркавив низькорослий революцiонер з-за кордону, – пiднявшись на чолi усiх демократичних елементiв, поборе абсолютизм та поведе росiйський пролетарiат (поруч iз пролетарiатом усiх краiн) прямим шляхом вiдкритоi полiтичноi боротьби до звитяжноi комунiстичноi революцii». Вiд iнфекцii соцiал-демократичних доктрин залихоманило й Катеринослав. Тепер вчорашнi наiвнi народники виглядали на тлi аж занадто войовничих послiдовникiв марксизму дрiбними лiриками у коротеньких штанцях. Юрiй встиг лиш раз вiдвiдати марксистський гурток «Спiлка боротьби за визволення робiтничого класу», i саме цього разу гурткiвцям довелось тiкати, бо ж на них влаштували облаву. Покос вислизнув, а Гаркушу впiймали. Вiднедавна у робiтничi поселення чи не двiчi на день навiдувалися жандарми. Придивлялись, прислухались, кроку не можна було ступити, аби не наштовхнутись на служаку полiтичноi полiцii. Петро Гаркуша був сам не свiй, казав Юрковi, що за ним стежать i, можливо, хочуть iще раз заарештувати.

– Ти ж нiчого не пiдписував? – поцiкавився Юрiй.

– Не думав, що назвеш мене зрадником, – образився товариш i кiлька днiв по тому не навiдувався до Покоса.

Переборовши образу, запропонував друговi здiйснити подорож на пiвострiв Крим.

– А тодi можна й на Кавказ дременути, – iз захватом окреслював плани на майбутне.

Молода, схильна до авантюр душа рвалась до чогось нового й незвiданого. Хотiлося селянському сину побачити свiту, збагнути, який той свiт неоднорiдний, кипучий та безкiнечний. На порозi нового столiття думалось, що увiйти в тисяча дев’ятсотий – це перейти своерiдний рубiкон застарiлих забобонiв, непотрiбних традицiй, рабських уявлень про свiтобудову. Перейти, аби там, по той бiк муру дев’ятнадцятого столiття, вiдкрилося щось небувале, осяйне й правдиве – подiбне до того, що описував росiйський поет. Юрiй натхненно прокручував у пам’ятi поетичнi рядки, якi (дуже хотiлось у це вiрити) могли стати передбаченням: «Важкi закови упадуть, темницi рухнуть, i свобода вас прийме радо бiля входу». Юрiй Покос прагнув свободи, усiма клiтинами тiла й душевними фiбрами бажав, щоб окови впали. Пiд оковами вiн мав на увазi доволi широкий спектр понять. Вiрив, що оцi революцiйнi вiтри зможуть врештi-решт, нехай не зараз, нехай через тридцять, п’ятдесят рокiв наблизити його до мрiй, якi вклав у сина покiйний батько.

– А це що за лiтера? – питав татусь. Маленький Юрко не вiдав, що то за лiтера така чудернацька, майже наприкiнцi абетки примостилась. – Запам’ятай, сину, з цього рогачика починаеться назва твоеi прекрасноi Батькiвщини. Це У, Украiна. Не частина Московii й не Малоросiя, прости Господи. Буде ще, буде нам воля, зiтхнемо ще на повнi груди, звiльненi та щасливi. Як козаки на Сiчi – самi собi пани, самi собi хазяi.

«От добре було б, аби ще за мого вiку це сталось», – думав Юрiй i вiд передчуття чогось прекрасного посмiхався.

– Чого ти шкiришся? – питав Гаркуша. – Давай, збирайся. Завтра й вирушимо.

Юрiя Покоса не могла залишити байдужим напiвдика природа Криму. Як вона вiдрiзнялась вiд рiдноi Полтавщини, де народився й провiв дитинство, та й вiд Катеринослава з його промисловим поступом, нацiленим у майбутне. Тут нiби завмерло життя. Величнi у своему спокоi гори, що грядою захищали пiвострiв вiд буйного моря з пiвдня, та мовчазнi, прекраснi у своiй одноманiтностi рiвнини… Такi не схожi на украiнськi кримськотатарськi нацiональнi костюми… Тi яскравi жiночi й витриманi чоловiчi вбрання доладно сидiли на прадавнiх тюрках – корiнному населеннi Криму. Кримськi татари нiби зiйшли зi сторiнок тiеi книжечки, що читав у дитинствi Юрко. То

була казка про султана i вiзира, а також про прекрасну принцесу, через яку мiж колишнiми друзями розгорiлася справжнiсiнька вiйна. Згадав ту книжку, й замлостило пiд серцем. Десь вона там i стоiть на полицi в старiй хатi. Десь там, у доладнiй бiлiй мазанцi пiд солом’яною стрiхою чекае на нього мати. Одiгнав умить сумнi спогади й зiтхнув голосно, увiбравши повний рот солонуватого повiтря. Селянин уперше бачив море, вперше торкався босими ногами гладенького, вiдшлiфованого часом та водою камiння, вперше слухав шум хвиль. Море здалось йому досконалим – спокiйне й незворушне, як мудрець на лiнii горизонту, воно кардинально змiнювалось бiля берега, стаючи грайливим, мов дитя. Море пестило дрiбну гальку гронами кучерявих бульбашок, вколисувало вузьку берегову смугу, а вколисавши – сильно било потужною хвилею, аж той берег тiкав вiд моря. І знову заспокоювалось, зiгнавши пасiю, вивiльнивши негативну енергiю, робилось по-котячому нiжним, тягнуло до себе змокрiлi камiнчики. Тi камiнчики пiдстрибували, вiдчуваючи лоскiт водяних пальчикiв, бавились, пiрнаючи у прозору воду, й лежали там тихенько, аби трохи вiдпочити вiд тих iгрищ. Юрко не мiг iз собою нiчого зробити, нiкуди не мiг подiтись од лiричного настрою, який навiювало тепле Чорне море. Уявлялось йому, що те море десь за небокраем стiкае шумним гiгантським водоспадом, що той небокрай рiзко вриваеться, пiдтверджуючи прадавнi уявлення про землю.

– Он вiн, край землi! – кричав Юрiй, нацiлюючи свiй крик у бiк горизонту, у бiк сонця, що сходило. На мить хотiлось вiрити, що земля не кругла, а пласка, як блюдо, i що нiчого, окрiм цього моря й цього неба, у свiтi не iснуе.

Брiв берегом, по колiна у водi, боровся iз хвилею, яка мала за честь обняти чужинця за плечi, утiкав вiд тих обiймiв, насмiхався над хвилею, котра, упавши, шипiла вiд злостi. Згинався й пiдбирав вiдшлiфований вiками гладенький та плаский камiнчик. Роздивлявся його, вивчав кожну дiрочку, тiшив долоню неповторною прохолодою й кидав той камiнчик на водяне плесо. Цi камiнчики нашiптували украiнцевi цiкавi iсторii. Вiн лягав подалi вiд хвиль на зiгрiтий сонцем берег i слухав. Берег розповiдав про те, свiдками яких подiй могли бути його пiдданi – рiзного розмiру, кольору та вiку камiнцi, що вони могли бачити, коли ще були не такими гладенькими, а мали гострi кути й рiзали тими кутами ноги тих, хто зiстрибував на берег, наважуючись завоювати цю неприступну землю.

Юрковi нестерпно хотiлось писати, змальовувати словом кримську природу, яка повсякчас народжувала мiфи, казки, билини. Хотiлось вiдтворити у словi цих неспiшних людей, iхнi звички, iхне вiдчуття та бачення навколишнього свiту. От коли пошкодував, що не вмiе до ладу малювати. От де роздолля для живописцiв! І тих художникiв було чимало на узбережжi – пейзажисти, портретисти, маринiсти. То там, то тут стояли самотньо бiля розкарячених мольбертiв та енергiйно водили по полотну пензлями, розбризкуючи довкола себе фарбу; сидiли на розкладних ослiнчиках, нахнябивши на лоба капелюхи i схрестивши руки в очiкуваннi потрiбного освiтлення; закликали у друзi бога натхнення, здiймаючи руки до ясного неба.

Юрiй запланував щодень нотувати бодай рядок, бодай сторiночку, вiн мусив перетворювати на поезiю повсякдення кримськотатарського народу. Але як не старався, навiть за наявностi тимчасового натхнення, котре дарувало йому море, письменник-початкiвець не мiг написати й слова, аби те слово йому сподобалось, вдовольнило лiтературний смак. Перестрибуючи з думок на папiр, вiршi робились брехливими, занадто солодкими, або, навпаки, сухими й одноманiтними, як незрошений кримський степ. Думка летiла високо, як бiлоголовий глинясто-бурий сип, i була мiцною, як скелястi гори. Але, потрапивши у римований полон, втрачала дику природнiсть, екзотичну привабливiсть, непередаваний колорит. Юрiю не вистачало слiв, його лексика раз за разом повертала його до Украiни. Хотiв писати про Крим, а писалось про Украiну. Хотiв про море, а виводилось про степ. Нестерпно бажав змалювати красу кримськотатарського нацiонального костюму, а писалось про вишиваночки й рушники. Любов до Батькiвщини краяла його серце й не давала спокою. Та любов палила й кликала повернутись.

– Не можу, – бiдкався друговi, як пiшов третiй мiсяць перебування у Криму. – Не пишеться на чужинi. Тягне додому, хоч ти лусни.

– Нащо ж менi лускати? – смiявся з однолiтка Петро. – Менi, думаеш, не хочеться повернутись? Але ж ми мужчини, маемо переборювати своi слабкостi.

«А чого ж ти iх не поборов перед тим, як утекти з Катеринослава?» – звинувачував потай друга у слабкодухостi, а заодно й себе, що так легковажно погодився пуститись берега. Йому хотiлось плакати, але як вiн мiг те робити, коли його за плечi обiймав життерадiсний та бадьорий товариш.

Дивився на сонце, що червоним пiвколом визирало з-за рельефноi гори, аж йому мерехтiло те пiвколо у очах, тер повiки, аби приховати, що зволожнiли очi.

– А Кавказ? – питав здивовано Гаркуша. – Ти ж iще не бачив Кавказу. Е, нi, додому ще рано! Не для того ми аж сюди пхались, аби так швидко повернутись. – У голосi вгадувались дрiбки гнiву та розчарування.

– Кавказ обов’язково! – вiдповiдав Юрiй, не знаходячи сил для протистояння.

– Ну, от! Молодець! Справжнiй козак. Бо я вже думав – ти пiшов на поп’ятну. Гайда за приключками, – стукав Юрiя кулаком у груди, не боляче, скорiше жартома, i гнав крутими кам’яними схiдцями вгору.

За кiлька мiсяцiв украiнцi побували в усiх селищах на Пiвденному узбережжi. Із одних вiд’iздили швидко, iншi тримали друзiв мов на прив’язi. Найдовше затримались у Гурзуфi.

Петро, опинившись у мiсцинi, яку охороняла вiд пекучого субтропiчного сонця схожа на ведмедя гора Аюдаг, зробився якимсь аж надто ризикованим. Витворяв усе, що б не збрело в голову. Мiг поцупити щось iз прилавка на базарi, просто задля iнтересу – що буде? Вступав у перепалки з мiсцевими, з курортниками, ба навiть iз полiцейськими – йому було однаково, iз ким сваритись. Любив почесати кулаки, через що й сам не раз був битий, коли той, кого вiн зачепив, приводив iз собою цiлу ватагу захисникiв. А в Петра був за спиною лиш Юрко. Доводилось Покосовi попри власну волю вплiтатись у суперечки, бiйки та погонi. Завдяки природженiй дипломатичностi Покос спочатку намагався владнати все мирним шляхом, шляхом перемовин та поступок з обох бокiв. Але його намагання зазвичай закiечувалися повним фiаско. Вони з другом багато гасали численними парками Гурзуфа, оминаючи курортникiв, що мирно гуляли помiж фонтанiв, носились вузькими вуличками – або наздоганяли «ворогiв», або давали вiд них драла. «Ми не дорослiшаемо, а дитинiемо», – смiявся Юрко пiд час черговоi втечi вiд кагалу переслiдувачiв. Хоч би як там було, але така поведiнка та таке гаяння часу дещо приглушили ностальгiйнi поривання. А коли Гурзуф наводнили красунi, бо ж почався сезон, Петро взагалi збожеволiв. Як досвiдчений серцеiд, хоча нiчого подiбного досi Юрiй за товаришем не помiчав, кидався комплiментами врiзнобiч, запопадливо подавав руку панянкам, пiдморгував та вряди-годи шепотiв щось на вухо вiдпочивальницi, гувернантка котроi на мить вiдволiкалась вiд своiх прямих обов’язкiв.

– Нащо ти iх чiпляеш? – намагався приборкати Петра Покос.

– Та хто iх чiпляе? Потрiбнi вони менi, як собацi п’ята нога. Я просто вчусь.

– Вчишся чого? Вчитися треба було в школi чи в гiмназii. Он я вчусь, – показав

Гаркушi товстеньку книжечку, обмотану газетою. Книжку вiн купив у чоловiка, який торгував вживаними речами. То був англiйський словник, i Юрiй щодень намагався вивчити бодай десять iноземних слiв.

– То дурня! Я вчусь поводитись iз жiнками. І вже дечого навчився.

– Чого ж?

– А того, що немае чому з ними панькатись. Якби захотiв, кожну б занапастив.

– Це ж навiщо?

– А так, для радостi.

Петро не був, як здавалось Юрковi, привабливим. Дрiбнi й рiдко посадженi у ясна зуби на додачу до завеликого, схожого на перемерзлу картоплину носа мали б звести нанiвець усi тi пiдморгування та нашiптування. Та дiвчата замiсть вiдвертатись вiд нахабного чоловiка вiдповiдали йому взаемнiстю – не вiдкритою, а сором’язливою, дiвочою, цнотливою. Юрка дiвчата мали за набундюченого селюка, хоча вiн був набагато симпатичнiшим, а до того ще й розумнiшим. Гаркуша не гребував чiплятись iз розмовами до сiльських дiвчат. Тут головне, аби дiвчина йому сподобалась, iнше його не спиняло.

– З жiнками головне – вiдразу показати, хто головний. Покажеш, вона буде за тобою через паркани стрибати. А лишень почнеш перед нею вiршики читати – все, вважай, ти пропав. Вона тебе в баранячий рiг скрутить тим коханням. Нi-нi-нi, боже мене збав колись когось полюбити. Оце вже дзуськи!

Поводились украiнцi, як дiти, лиш тодi, коли мали у кишенях грошi. Коли ж мiдяки кiнчались, неслись шукати нову тимчасову роботу. Потрiбно було платити за хатку, схожу на сарайчик, у якiй хлопцi й кинули якiр, як кажуть у припортових мiстах. Хоча вповнi можна було жити просто неба, у горах чи на пляжi, а харчуватись кримськими фруктами, зiрваними з дерев, що випростовували вiття з хазяйських садиб, та виловленою в морi рибою. У Криму важко було знайти роботу, витривалi кримськi татари самi порались, у найми нiкого чужого не брали. Та Гаркуша i тут вiдзначався, вмовив турка Юсуфа взяти його на посаду «куди пошлють». Юсуф тримав невеличкий пансiон у Гурзуфi. Пансiон в сезон був переповнений, i турковi знадобились помiчники. Великоi платнi украiнцю не обiцяв.

– До жильцоф не-не, – махав товстим пальчиком перед носом у Петра. Це мало б означати, що Гаркуша повинен триматись якнайдалi вiд пожильцiв пансiонату, а особливо вiд юних дочок цих пожильцiв.

Петро побожився, поклавши на себе хресне знамення, що, за великим рахунком, нiяк не вразило мусульманина.

Юрiй якийсь час теслював на невеличкiй мануфактурi, яка належала племiннику дружини Юсуфа. Професiю Юрко опанував, iще живучи вдома. Батько не встиг як годиться навчити сина столярства, але дядько, рiдний батькiв брат, став хлопцевi за вчителя. Трохи Покос теслював i в Катеринославi. За теслярськi здiбностi й роботу Юрковi добре заплатили – аж так, що можна було iхати в бiк Кавказу, не гаючи часу й не чекаючи, допоки грошi розтратяться.

– Нас беруть матросами, – принiс новину Гаркуша.

Хлопцi влаштувались матросами на суховантаж. Корабель тримав курс iз кримського порту Керч до кавказького порту Сухум. Чорне море не противилось, не здiймалося штормом i не капризувало. Вiдтак щойно спеченi мореплавцi лише трошки сьорбнули сумнозвiсноi морськоi хвороби, через котру проходили усi морськi вовки. Юрiй ходив з прив’язаним до шиi невеликим вiдром, аби не забруднити палубу й потiм не чистити ii. Його повсякчас мутило, але не вивертало – перестороги з вiдром виявилися зайвими.

– Матрос другого класу Покос! – кричав боцман, побачивши, у якому безглуздому виглядi розгулюе його пiдлеглий.

Матрос Покос нашвидкуруч знiмав з шиi вiдро та пiдходив до начальника. Той мав звичку подовгу перечитувати новачкам у морськiй справi iхнi обов’язки на борту судна.

– Матрос зобов’язаний знати, – боцман наголошував на кожному сказаному словi, дивлячись впритул на Юрка, – розташування на суднi протипожежного й аварiйно-рятувального майна та обладнання. Матрос повинен вмiти нести ходовi i стоянковi вахти згiдно з судновим розкладом. Матрос повинен виконувати малярнi i такелажнi роботи, а також роботи з обслуговування корпусу i надбудов. Брати участь в iнших суднових роботах, швартових операцiях, вiдкриттi i закриттi вантажних трюмiв i примiщень, пiдготовцi до роботи суднових вантажних засобiв, у всiх суднових приборках; знати морськi сигнали, – невеличкий на зрiст боцман переводив дух. – Повторити.

Юрiй повторював, намагаючись нiчого не забути. Забував хiба про хитавицю.

– У правилах щось сказано про носiння на шиях порожнiх вiдер? – посмiхався й посилав матроса перевiрити вантажнi трюми.

Пiд час переходу з Керчi до Сухума Покос опанував ази додатковоi професii. Добре знав, де що е на суднi, вже нiколи б не назвав камбуз кухнею й серед ночi мiг перелiчити усi швартовi пристроi вiд брашпилiв до лебiдок.

Зiйшли на берег, перед цим отримавши непогану плату за роботу. І, лише торкнувшись ногою твердi, почали мiзкувати, що робити далi. Кiлька днiв вирiшили затриматись у мiстi, а далi мандрувати колишнiм Абхазьким князiвством вглиб Кавказу.

Абхазькi гiрськi хребти, густо вкритi буйною рослиннiстю, торкалися вершинами низького неба й купали пiднiжжя в розлогих озерах. Тих озер бiльше сотнi, а тих гiр – скiльки сягае око. На мулах Юрiй i Петро дiстались iз Сухума до Ткуарчалу. Це затишне село припасувалось в однiй iз западин гiрського рельефу. Головним багатством, а заодно й джерелом доходiв селян вважався мед. Про це розповiв охочий до балаканини завсiдник таверни, куди зайшли перекусити подорожнi. Абхазець добирав слiв, довго обмiзковував кожне й вимовляв з приемним на слух акцентом, притаманним кавказьким народам. І дiйсно, над селом здiймався ледь чутний, але постiйний бджолиний гул. Цi трудiвники, що збивались у численнi роi, збирали мед у лiсах, що, як i гори, оточували з усiх бокiв Ткуарчал. Чоловiк розповiдав Покосовi про бджiл, коли Гаркуша домовлявся про щось iз iншим провiдником, котрий мiг взяти iх iз собою до iншого населеного пункту.

– Ми з Украiни. Ми любимо мед. – Письменник пiшов на зближення з говiрким абхазцем. – Юрiй.

Абхазець чекав продовження.

– Юрiй Покос.

Абхазець дивився спiдлоба, з ледь вловимою посмiшкою.

– Селянин, – додав Покос, думаючи, що його соцiальний статус подiбний до соцiального статусу схожого на селянина горця.

– Абгаджава, Сандро, – проголосив з неабиякою пихою чоловiк, пiдвiвся з-за столу, аби додати: – Князь Сандро Абгаджава.

Рокiв князю було не бiльше вiд шiстдесяти. Сухий, довгий, з сивим волоссям i такою ж бiлою бородою, вiн походив на боцюна, бо ж до того був володарем довгого носа. Темна шкiра вiдтiняла синi очi. У цiй мiсцевостi такий колiр очей був у переважноi бiльшостi мiсцевого населення.

– Поiдемо лише завтра, – пiдiйшов до столу Петро, зиркнув похапцем на дiда й взявся звiтувати друговi, про що домовився. – Сьогоднi вже нiхто не хоче вирушати, кажуть, не встигнуть дiстатись до темноти. Доведеться десь шукати куток для ночiвлi.

Вiн нiби не помiчав старого князя, який здався Петровi нiким iншим, як мiсцевим жебраком, настiльки був бiдно вдягнений.

– Якщо ти скажеш, як звешся, то я й тебе, як свого друга Юрiя, запрошу до себе на гостину, – тихо мовив дiдок, приклавши пiсля цього до губ керамiчний келишок, у якому було червоне вино. Випив, втер долонею вуса та встав, даючи зрозумiти, що вже зiбрався додому.

– Петро Гаркуша, – доповiв украiнець.

– Селянин, – додав за нього Юрiй.

Пiсля офiцiйностей трiйця вирушила до будинку князя

Абгаджави.

Двiр абхазького князя нiчим не рiзнився вiд дворiв iнших мешканцiв села. Посеред двору вештались люди, вони ремонтували дерев’яний дiм. Хазяiн шляхетно вказав на резервну хатину, у котрiй i розмiстились мандрiвники. У хатинi було прохолодно, по два боки вiд столу – змайстрованi нашвидкуруч настили, куди Юрiй i Петро кинули своi чималi торби з особистими речами та теплим одягом. Як сонце почало сiдати, а це сталось аж надто скоро, хоча Петрiв годинник показував лише третю годину по обiдi, до хатини постукав князь. Принiс у полив’яному полумиску червоних яблук, медових груш i кiлька китиць винограду рiзних сортiв. На додачу – козячий сир у марлi та бурдюк вина. Поклав усе на стiл, зняв з полицi два дерев’янi стаканчики й, пiдкрутивши вуса, вийшов з хатки.

– Що воно за фрукт такий?

Гаркуша колупав пальцем iнжир, якого ще зроду не бачив.

– Це iнжир… напевно, – пiднiс до рота дивовижу Покос. – Я у книжцi бачив.

Інжир був iще одним вiдкриттям у низцi тих, якi Юрiй Покос перенiс iз книжкових сторiнок у скарбничку власного досвiду.

– Ти ба! – кривлячи рота, виголошував трохи захмелiлий Петро. – Блакитнi очi, князi… Ич, абреки абреками, а туди ж. До росiйськоi цивiлiзацii тягнуться.

– Тут треба добре подумати ще, хто до кого тягнеться.

– Що значить – подумати? І так ясно як божий день. Кавказ, Крим, Малоросiя – усе дикi землi. А Росiя, Русь Киiвська – це, так би мовити, колиска.

– Звiдкiля ж такi глибокi знання iсторii? – Юрiй посмiхнувся й, аби не продовжувати безглузду дискусiю, налив iще по чарчинi-другiй вина.

По тому хлопцi вляглись на щось подiбне до лiжок. Думали встелити дерев’янi настили своiми одежинами, та так i не встигли – iх зморив сон, змiцнений вином та гiрським повiтрям.

На ранок хотiли дати грошi за нiчлiг та вечерю, але князь готовий був образитись. Врятувала ситуацiю винахiдливiсть Юрка:

– Як будете в Украiнi, ми вас також частуватимемо.

На тому й порiшили.

2

Що глибше просувались на схiд, то бiльше захоплювались цим благодатним краем, гостиннiстю його мешканцiв, то бiльше дивувались багатству природи. Ставало зрозумiло, чому Росiйська iмперiя так хотiла приеднати до свого тiла цi землi – князiвства, царства, ханства. Хотiла приеднати, а насправдi приволокла на налигачi й прикрутила до себе ланцюгом. Згадки про вiйни, якi Росiя вела на Кавказi i в Криму, наприкiнцi дев’ятнадцятого столiття вiдiйшли у минуле, i кавказцi радiли життю, бо так були створенi природою та Богом, що не могли жити у смутку.

Кавказькi гори досить мiнливi. В одному мiсцi це вкритi лiсами миролюбнi пагорби, в iнших – неприступнi частоколи. Кавказ нiби вiдгороджувався вiд чужинцiв гостроверхими, притрушеними блискучим снiгом кам’янистими горами – сiрими, похмурими у своiй скам’янiлостi i водночас гордливо виструнченими. Цi гори вповнi пояснювали волелюбний характер кавказьких народiв. Тi народи, як потужнi гiрськi рiчки – шумнi й сильнi, – iх не спинити. А будь-яка перепона на шляху – чи то камiнь, чи звуження гирла, чи гребля – тiльки додае сили такiй рiчцi. Вона починае кипiти, пiнитись, гурчати. Вона ламае греблю, вiдкидае на берег каменюку, вистрибуе з берегiв та врештi-решт падае стотонною завiсою в ущелину, аби збити пиху й, заспокоiвшись, поплюскотiти далi.

На шляху мандрiвникiв, у мiстах та великих мiстечках, зустрiчались люди: привiтнi й не дуже, чеснi й бандюжкуватi, багатi й бiднi – усе як i будь-де на земнiй кулi. Але цi вирiзнялись мовою i нацiональними костюмами. Цi двi складовi були своерiдними маркерами, за якими Покос навчився вiдрiзняти чеченця од осетина, грузина вiд абхазця. І так йому стало соромно, що вiн заховав десь на дно мiшка даровану мамою вишиванку. Дiстав, вдягнув на себе, пожалкував, що не мае солом’яного бриля.

– Що це ти вилiтнився? – дивувався Петро i прикривав Юркову сорочку пiвпальтом, яке кидав йому на плечi. – Згадала баба, як дiвкою була, – смiявся.

На вулицях Горi, мiста у Схiднiй Грузii, снували юрби мiсцевого населення: чоловiки у колоритних черкесках, оздоблених на грудях газирями, у волохатих папахах та iз припнутими до ременiв шашками. Жiнки гордi й неприступнi, як скелi. Погляд спрямований лиш уперед, пiдборiддя пiдняте, нiби жiнка кидае виклик самому повiтрю. Грузинки вбранi у лаконiчнi сукнi-сорочки, з-пiд яких виглядають розшитi штанцi. На акуратних головах – високi розшитi шапочки чи головнi убори, схожi на шатро. Кавказцi у своему рiзнобарв’i розчинялись у ще бiльших юрбах людей, вдягнених у вiйськову форму Росiйськоi iмперii. Тут, на Кавказi, базувалось чимало вiйськових пiдроздiлiв та полкiв, вояки котрих мали змогу вiдшлiфовувати вiйськовi вмiння, чи то вирушаючи у вiйськовi експедицii, чи то придушуючи бунти у котромусь iз селищ, що також можна було вважати непоганою практикою.

Де мандруючи пiшки, де користуючись гостинним запрошенням подорожнiх долучитись до невеликих караванiв, украiнцi впродовж кiлькох мiсяцiв просувались вiд узбережжя до Тифлiса.

– Тифлiс – останне мiсто, – попереджав Юрiй, дивлячись на друга. – Принаймнi для мене. А ти як знаеш.

– Тифлiс, то Тифлiс, хiба я проти? Сам вже втомився. От приiду додому – одружусь. Вiдразу.

Петро краще почувався, коли вони сидiли на одному мiсцi. А цi переходи вимотували хлопця. Гаркуша що не день втрачав багатослiвнiсть. Замiсть знайомств i сварок усе частiше мовчки спостерiгав за людьми, якi його оточували. Навiть iз Юрком не дiлився думками, хiба випивав зайвого. Але й тодi бiльше спiвав й поривався до танцю.

Дорогою до Тифлiса, у вагонi потяга, Юрiй Покос почув вiд осетина, який працював у будинку росiйського офiцера конюхом, що десь в Африцi почалась вiйна i що росiйськi вiйськовi схиляються до того, що конче необхiдно вирушати на Чорний континент, аби стати на бiк пригнобленого народу. Юрiя звiстка про застосування зброi проти народу, нехай навiть далекого й незнайомого, засмутила. Вiн бо так мрiяв, що нове столiття залишить таке поняття, як вiйна, на задвiрках iсторii.

Дiставшись Тифлiса, вiдчули напруження, яке випромiнювали перехожi. Люд шепотiв про вiйну. І в шепотi не було й дещицi страху, в кожнiй згадцi – пафос i патетика, нiби воювали за незалежнiсть не африканськi народи, а народи Росiйськоi iмперii. Вiрогiдно, спрацьовували накопиченi столiттями потаемнi думки про власну державнiсть, про батькiвщину, яка б вивiльнилась iз-пiд патронату Росii, а вiдтак солiдарнiсть з бурами, якi вiдважно боронили своi територii вiд завойовникiв англiйцiв. За подiями, якi швидко розгортались у Пiвденнiй Африцi, спостерiгали вiйськовi i цивiльнi, чоловiки i жiнки, багатi i бiднi. У повiтрi носились незнайомi до цього часу назви африканських республiк, мiст, полководцiв, якi брали участь у вiйськових дiях.

Людський гомiн посилювався й переростав у короткий крик – нiби хтось голосно читав телеграму. Це продавцi газет – охайно вдягненi хлопчики, повiсивши собi на зiгнуту руку, наче рушники, тi газети, сповiщали тифлiсцям останнi новини з африканських фронтiв. Газети розходились швидко, не встигав хлопчик ступити й десяти крокiв, як мусив бiгцем повертатись до редакцii, аби набрати ще одну, бiльшу кипу друкованоi продукцii.

Юрко та Петро знайомились iз головним мiстом краiни, яка на зорi становлення пережила вторгнення арабiв, за сто рокiв по тому монголiв, потiм османiв та персiв, а тодi росiян. Грузiя, незважаючи на вiкову боротьбу за незалежнiсть, яка виснажувала ресурси, людськi та

природнi, пригальмовувала економiчний розвиток, усе ж була якийсь час найсильнiшою християнською державою на Схiдному Причорномор’i. Пiд проводом царицi Тамари грузинська армiя вiдвоювала низку перських мiст. За часiв цiеi царицi територiя Грузii досягла найбiльшого розмiру за всю iсторiю. Тифлiс був наповнений старожитностями, що вказувало на бережливе ставлення грузинiв до своеi iсторii. Для того аби обдивитись до ладу мiсто й вiдчути його колорит, украiнцi блукали вуличками не лише середмiстя, а й вiддалених вiд центру районiв. Як i в будь-якому краi iмперii, окраiни густо заселенi були робiтниками, щiльно забудованi хисткими примiщеннями, якi не можна було назвати хатами, а скорiше курниками. Так само тi робiтники збирались у гуртки, обговорювали те саме, що й катеринославськi пролетарi, – свiтову революцiю, яка почнеться зi звiльнення робiтничого класу.

– Революцiя неминуча! – констатував Петро. – Допоки вони всi обговорюють чужу вiйну, ми готуватимемо справжне кострище. Додому, додому! На мене там чекають невiдкладнi справи.

Замiсть вiдразу податись на вокзал i гайнути додому Гаркуша постукав у першi-лiпшi дверi в одному з курникiв. Йому вiдчинив зарослий чорною щетиною високий чоловiк iз таким суворим виглядом, що непроханим гостям довелось автоматично ступити кiлька крокiв назад. Першим опанував себе Петро. Вiн дiловито простягнув руку хазяiну, який вдягнений був у пiдперезану суконну сорочку, звичайнi робiтничi штани i такий самий звичайний пiджак та картуз. Нiчого автентично-кавказького у вбраннi чоловiка не вбачалось. Лиш обличчя видавало у ньому грузина – густi брови, вольовий нiс, чорнi очi. Цими очима вiн наставився не на Петра, який тис йому руку, а на Юрка. Можливо, впiзнавав, якоi кровi чорноокий та смаглявий хлопчина, що завiтав до нього.

– Алаверди, – раптом вимовив Гаркуша неправильне слово привiтання.

– Гамарджоба, – вiдповiв грузин, поправивши його.

– Гамарджоба, – повторив за ним Гаркуша.

Грузин махнув головою, мовляв, кажи, що треба.

– Де я можу знайти Мгелiко?

– У Тифлiсi тисячi Мгелiко, – примружив око високий чоловiк i пiдозрiло подивився на Гаркушу.

– Товариш Мгелiко, – поточнив Гаркуша.

Юрiю було невтямки, хто такий товариш Мгелiко, i лише тепер вiн згадав, що iдею прогулятись до робочих окраiн пiдкинув саме Петро. «Тобто вiн знав, куди йде», – пiдвiв риску Покос, i його iз задумливого стану вивiв грузин, який, прокашлявшись у кулак, суворо запитав:

– Чому я маю казати вам, де знайти Мгелiко?

Гаркуша полiз до кишенi й простягнув чоловiковi якийсь папiрець. Той розгорнув аркуш, пробiг по написаному поглядом.

– Товариш Сiкле, – зрадiв.

Товариш Сiкле засоромився й пояснив Юрковi:

– Такий пароль.

– А що вiн означае?

Гаркуша пiдняв вгору плечi, мовляв, i для нього загадка.

Високий чоловiк, який признав у Гаркушi товариша Сiкле, махнув головою, крикнув кудись собi за спину коротку фразу грузинською та, зачинивши за собою дверцята, повiв друзiв мощеною камiнням вуличкою. Тут, як зауважив Юрiй, було доволi чисто, жiнки, якi траплялись по дорозi, несли себе не згiрш як княгинi, котрих бачили у центрi мiста. Хiба сукнi не були аж так розшитi, але постава, гордовитий погляд примушували захоплюватись грузинськими бiдняками. Вони були багатi нацiональною свiдомiстю, вiдчуттям власноi неповторностi. З хатинок не чутно було лайки, нiхто не бився й не ходив вуличками п’яний, хоча вино тут пили за обiдом навiть дiти.

За кiлька хвилин вони дiйшли до потрiбного будинку, який вiдрiзнявся вiд бiльшостi тутешнiх капiтальнiстю побудови. Провiдник стукнув кулаком у шибку, до якоi довелось тягнутись, таким високим був кам’яний фундамент споруди. У вiкнi з’явилося заклопотане обличчя дiвчиська рокiв шiстнадцяти. Дiвчинка кинула погляд на незнайомцiв, якi стояли на горбочку й роззирались довкола, i зникла. За мить на порiг вийшов хазяiн хати. Той, хто привiв украiнцiв сюди, щось сказав тому хазяiну, вибiгши по декiлькох сходинках на призьбу. Вiдрапортував, так само швидко збiг донизу й, не звертаючи уваги нi на Покоса, нi на Гаркушу, оминувши iх, як безтiлесний камiнь, пiшов собi геть.

– То ви аж з Катеринослава? – запитав здалеку хазяiн хати, вiрогiдно товариш Мгелiко, i, не чекаючи вiдповiдi, поманив друзiв до себе.

Товариш Мгелiко не був грузином, а був етнiчним росiянином. Як потiм пояснив Юрковi товариш, вiн мав передати за зазначеною адресою дещо цьому товаришу Мгелiко вiд декого зi «Спiлки боротьби за звiльнення робiтничого класу». Ввечерi до будинку товариша Мгелiко зiйшлись пiдпiльнi революцiонери, аби обговорити отриману з Катеринослава iнформацiю. Що було у тому листi, який передав Гаркуша, Юрiй не питав, не хотiв влiзати не в своi справи. Допоки революцiонери разом iз Петром Гаркушею щось обговорювали мiж собою, Юрко сидiв надворi й спiлкувався з дiвчинкою, дочкою товариша Мгелiко. Дiвчинка розповiла, що ii мама померла, як народила ii, а тато якийсь час був у засланнi. Тепер от вони живуть разом.

– Але я весь час боюсь, що тата знову заберуть.

Юрковi дуже хотiлось обнадiяти дiвчинку, але вiн не мiг.

– Нам знайдуть роботу, – вийшовши iз iншими з хати, доповiв Юрковi товариш. – Щоб ми трохи заробили на зворотну путь.

Так, зайвi грошi украiнцям не завадили б, адже мандрiвка спустошила iхнi кишенi.

– Житимемо тут. Товариш Мгелiко дозволив.

Кiлька днiв працювали вантажниками на залiзницi, аж поки не знайшли легшоi роботи. Петро зробився крамарем – продавав на тифлiському базарi сувенiри, розхвалюючи iх навсiбiч, а Юрiя влаштували аптекарським практикантом. Товариш Мгелiко багатозначно натякнув, що аптекар своя людина, за котрою потрiбно трошки придивлятись. Кiлька разiв за час роботи в аптецi товариш Мгелiко питав Юрiя, хто заходить до аптекаря, про що говорять. Юрiй нiчого пiдозрiлого в аптекарi не помiчав – той нi з ким не усамiтнювався i нi з ким особливо не розмовляв. Про це Покос чесно розповiдав товаришевi революцiонеру. Вiн був явно незадоволений роботою украiнця. А от Гаркуша щораз подовгу бубонiв Юрiю, i йому явно було про що розповiсти.

Покос розумiв, що вiн став невiльним учасником революцiйного пiдпiлля, i тому бажав чим скорiш покинути гостинний дiм товариша Мгелiко й перебратись кудись ближче до центру. Сказав про це аптекарю, i той порадив зняти куток у росiйськоi вдови, його знайомоi, яка мешкала вiд аптеки через дорогу. Вiдтак Юрiй перебрався з революцiйного кубла в спокiйну квартиру. Спритний у науцi, вiн швидко вивчив назви лiкiв латиною, i вже кiлька разiв аптекар доручав йому стояти за прилавком та обслуговувати клiентiв. Уже давно Юрiй мав потрiбнi для повернення грошi, але усе не мiг наважитись на вiд’iзд. То вдова просила пожити ще, бо, мовляв, iй так необхiднi грошi, а ще спiлкування з порядною та освiченою людиною, то аптекар благав пiдмiнити його, бо вiн iхав лiкувати нерви кудись на води в сусiдню Абхазiю, то Гаркуша гальмував, посилаючись на необхiднiсть його перебування у Тифлiсi принаймнi до кiнця жовтня.

Бували такi хвилини, коли Покосовi здавалось, що вiн вже нiколи не повернеться в Украiну. І такi вiдчуття з’являлись не вiд приреченостi чи песимiзму, навпаки, з кожним додатковим днем, проведеним у Грузii, Юрiй зростався з цим краем, закохувався у нього, жив його проблемами i радощами. Гаркуша переймався питаннями класовоi боротьби, а Юрiй цiкавився вiйною, яка вирувала в Африцi. Цiкавився не просто так, а

тому, що нею цiкавились чи не всi мешканцi Тифлiса. Про вiйну складали вiршi, нашвидкуруч друкували iх у тоненьких книжечках i видавали читачевi. Вуличнi артисти показували сцени на тему вiйни. У сценах зображали англiйцiв товстими й пихатими, а бурiв – гордими i хитрими. Вiйськовi сперечались мiж собою у велелюдних кав’ярнях. Сперечались з приводу того, чи варто iм реагувати на цю вiйну, чи краще не дивитись у бiк Африки, а звернути погляд на те, що робиться пiд носом.

– Якщо десь пригнiчують цiлий народ, росiйська зброя мае стати на його захист, – говорив один зi сперечальникiв.

Інший мало не заливався смiхом.

– Десь? Десь пригнiчують? І де ж це? Лише в Африцi? Ану-но, роззирнiться, поручику, чи не пригнiчують той, як ви кажете, народ десь ближче до вас?

– Я вам про вiйну, а ви менi про якусь нiсенiтницю, поручику.

– Це не нiсенiтниця, – шепотiв один поручик iншому. – Скоро й тут, по всiй iмперii горiтиме. Якщо ми спрямовуватимемо своi сили кудись…бозна-куди.

Юрiй слухав перепалки й думав про свое.

Уявляв ту Африку, намагався уявити вiйну. Але йому все замiсть вiйни ввижались побаченi на вулицi театральнi картинки, де два худi артисти клали на землю третього, який символiзував зажерливого англiйця. «Як лишень наважились двi невеликi республiки кинути виклик цiлiй iмперii?» – захоплювався мужнiстю бурського народу. І тут-таки ставав на бiк поручика, який був проти присутностi iноземних вiйськових на африканськiй вiйнi. «Дiйсно, – подумки пiдтримував його, – чи ж немае що робити вiйськовим тут?» – i вiдразу ця думка змiнялась iншою, пiдступнiшою та живучiшою: «А якби ми, украiнцi, та пiшли проти своеi iмперii? Чи хотiв би я, аби весь свiт пiдтримав мою боротьбу? Ну, може, не весь свiт, але що бiльше людей стало б на мiй бiк, то переможнiшою була б моя хода до незалежностi».

– Ось що таке солiдарнiсть, – вимовив уголос i злякано озирнувся, чи не почув хто, що вiн оце сам iз собою говорить. Нi, нiхто не звернув на нього i на його слова жодноi уваги.

Юрiй розрахувався за каву, кинув у простiр складне слово «гмадлобт», що означало подяку за частування, i вийшов на свiже повiтря. Але й надворi не змiг вiдкараскатись вiд думок про африканську вiйну, бо ж усi ii обговорювали.

Пересiчнi тифлiсцi з неабияким азартом тримали руку на пульсi тiеi вiйни. Жiнки, емансипованi й не дуже, але в переважнiй бiльшостi европейки, тобто росiянки, якi мешкали на Кавказi, вивчали назви незнайомих мiст i мiсцин, аби в дружнiй розмовi на званих вечорах не пасти заднiх. Грузинки ж зберiгали незворушнiсть i не впадали в емоцiйнi транси, чуючи, як хлопчина-газетяр декламуе черговий влучний заголовок. Грузинськi чоловiки були бiльш розкутими у своiх судженнях про вiйну. Жести, чiткi та промовистi, говорили бiльше за слова. Кавказцi горiли бажанням воювати, захищати незалежнiсть, нехай навiть не свою. До них приеднувались представники iнших народностей та нацiональностей, яких густо було намiшано у Тифлiсi.

На площах, базарах, бiля храмiв та харчiвень, ба навiть у храмах та харчiвнях, у майстернях, на фабриках, мануфактурах, у парках та театрах з пiететом у голосi iз уст в уста передавали, мов безцiнний скарб або як той перший поцiлунок, iмена Кооса Де ла Рая та Пiта Кронье. Мужчини, якi ховались за цими iменами, – бурськi генерали, котрi вели свою народну армiю, яка складалась переважно не з квалiфiкованих вiйськових, а з простих громадян, у бiй проти англiйського iмперського вiйська, загартованого у численних колонiальних вiйнах на рiзних континентах земноi кулi. Друкованi шпальти розповiдали про превентивну вiйну та про вiдкриття трьох пiвденноафриканських фронтiв, на яких бури боронили свою незалежнiсть. Окрiм аналiтичних та iнформацiйних статей газети й журнали розмiщували безлiч карикатур, якi стосувались англо-бурськоi вiйни. Одну з таких саме роздивлявся Покос. «Якби Трансвааль був рибою» – зазначалось пiд карикатурою. Одна з бунтiвних республiк зображувалась дрiбним карасиком, який намагався утекти вiд товстоi риби, схожоi на кита й одночасно на пiдводного човна. Гiгантська риба роззявляла зубату пащеку, зi спини в тiеi риби як символ британськоi iмперii стирчали заводськi труби, з яких валив дим. Сумнiву у тому, що пузата потвора нiхто iнша, як Англiя, не виникало. Вiд тiеi морськоi нечистi розсипались врiзнобiч iншi мешканцi пiдводного свiту – акули, восьминоги, скати.

– Чарльзтаун у бурiв! Бури взяли Ньюкасл та Гленко! – задоволено дер горло тифлiський хлопчисько, махаючи, як розлогим вiялом, складеною вдвое газетою «Кавказ». Малий так чiтко вимовляв назви мiст i так гордовито витягував шию, що складалося враження, нiби це вiн взяв пiд контроль африканське мiсто Чарльзтаун, розташоване у провiнцii Натал. – Облога Ледисмiта!

Продовжував анонсувати газетнi повiдомлення. Переможно, пiднявши догори руку, бiг пероном, на якому чекали потяга Юрiй та Петро. Юрiй вихопив у продавця газет номер, вклав йому в гарячу долоню плату й почув, як заклично гуде потяг, що мав би невдовзi доправити молодих мандрiвникiв на узбережжя, а звiдтiля вони планували нарештi рушити у зворотний шлях на батькiвську землю.

Петро Гаркуша, за великим рахунком, не надто переймався вiддаленiстю вiд Украiни.

– А менi хоч би де, – казав й при цьому доводив, що мiж украiнцями та росiянами немае жодних розбiжностей, це, мовляв, один народ. – Просто украiнцi трохи дурнiшi, тому в них i мова шкутильгае.

Юрiй не брався доводити товаришу зворотне, доводити, що мова та не шкутильгае, а не може вижити, бо не мае достатньоi свободи для вжитку. Махав рукою, та й по всьому. У суперечках iз впертим Гаркушею не було нiякого сенсу. Не раз доводилось погоджуватись iз його мiфiчними уявленнями про украiнцiв та про Украiну, аби лиш не чути знову безпiдставних, iз пальця висмоктаних, як iх називав Гаркуша, фактiв.

– От, хоч ти прибий мене, а я не вiдчуваю себе малоросом. Скорiше росiянином.

– Та за що ж тебе прибивати? – переводив усе в жарт Юрiй.

Сам же Покос нестерпно мучився без Украiни, хоча й намагався не показувати цього. Ставав на розрадi у довгих подорожах Шевченкiв «Кобзар», надрукований ярижкою. То було перше видання, датоване тисяча вiсiмсот сороковим роком. На книжечку Юрiй натрапив на гурзуфському базарi. Ятка, де лежало безлiч уживаних речей, не приваблювала покупцiв. Ото лиш Юрка до неi нiби щось штовхнуло. Тодi ще окрiм Кобзаря купив словник англiйськоi мови. Бувало, перечитував уголос, так, аби чув Петро:

Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло,

Полывалы слiозы… чомъ не затопылы,

Не вынеслы въ море, не розмылы в поли?…

Не пыталы бъ, люды – що в мене болыть?

Єдиною книжкою, яку Гаркуша тримав у своему багажi, було затерте до чорноти Євангелiе незрозумiлою староруською мовою. Як уже в ньому вживалось оте революцiйно-атеiстичне й православно-схимницьке, зрозумiти було важко. Ночами, коли Гаркушi здавалось, що його друг спить, вiн бив поклони, тримаючи у руках розкладене Євангелiе, й шепотiв самими губами молитви. Петро навiть обмовився якось, що якби планував кардинально змiнити свое життя – постригся б у монахи.

– А якби я хотiв змiнити свое життя – пiшов би у вiйсько, – вилетiло з уст Юрiя, i вiн замислився, чому так сказав. Хотiв був додати, що пiшов би воювати зi зброею у руках за свою землю, за свiй народ – украiнський, за отой народ, про бiди й нещастя котрого так влучно описано у тих Шевченкових «Думах».

– От

тобi й нагода повоювати, – дивлячись через плече друговi, протяжно сказав, мало не проспiвав Петро.

Ця розмова точилась, коли друзi вже сидiли у потягу i коли той потяг уже нiсся в захiдному напрямку, торохкотiв та посвистував протягами, якi утворились вiд одчинених вiкон у вагонi.

Петро постукав пальцем по статтi, яку оце читав Юрiй. Вагон третього класу вщент був забитий гомiнкими торговцями, якi, вiрогiдно, повертались з тифлiського базару й тепер залюбки обговорювали, як минув недiльний торг. Розповiдали, що великим попитом вiднедавна стала користуватись холодна зброя, яку дуже вправно майстрували кавказькi ковалi.

– Напевне, – припускали, – на вiйну збираються. Із собою взяти кинджал – то святе. Гвинтiвка гвинтiвкою, гармата сама по собi, а нiж – то для ближнього бою саме враз.

– Бури взяли Чарльзтаун, – прочитав вголос Юрiй i нiби оце лиш тепер второпав, чого вiн насправдi хоче.

– Та яка нам справа до тих бурiв? І де та Африка, що через неi така панiка? Там що, вже свiтова революцiя сталась? – дивувався Петро.

Петра цiкавили лише революцii, до воiн вiн ставився з байдужiстю та навiть скептицизмом.

– Подумаеш, землю вони боронять. Земля – нiщо! – здавалось, зараз вiн на мiтингу чи на зборах гурткiвцiв-марксистiв. – Ідея – все. А яка, скажи менi, будь ласка, у африканцiв може бути iдея? Може вони хочуть рабiв звiльнити.

– О, це вже прогрес, – дещо зверхньо спинив балаканину Гаркушi Юрко. Той не зрозумiв, у чiм прогрес, i друг пояснив: – Ти знаеш, що в Африцi iснуе рабство.

– Говорили про це на зiбраннi. От якби вони з рабством боролись, отодi…

Юрiй, аби дати своiм думкам зiбратись докупи, встав з полицi, його мiсце вiдразу зайняв якийсь чоловiк, що до цього стояв у проходi. Покос пропхався поближче до вiдчиненого вiкна. Прохолодний вiтер торсав його густого чуба, лоскотав вуса, якi украiнець вирiшив вiдростити й вони поки що виглядали не надто привабливо – стирчали врiзнобiч, як котячi. Вiн пригладжував вказiвним та великим колючу щiточку пiд носом, i цей розмiрений жест допомагав розкласти по полицях усi бажання та плани. Юрiй дивився на краевиди, що пробiгали повз, i не розумiв, чому ранiше не зрозумiв, що понад усе хоче потрапити у той Чарльзтаун, у той Трансвааль. Бодай там долучитись до боротьби за незалежнiсть та свободу, навчитись тiеi боротьби i, можливо, потiм, згодом, колись використати досвiд. Усе глибше молодик занурювався у газетнi звiстки, якi будили в уявi барвистi картини визвольноi боротьби смiливих бурiв проти iмперськоi Англii. Юрiй захотiв оце зараз, враз опинитись на тiй випаленiй сонцем землi, долучитись до боротьби за незалежнiсть. Вiн уявляв, що то не бури намагаються скинути iз себе гнiт англiйцiв, а украiнцi роблять те саме з нестерпними обiймами росiйського iмперiалiстичного самодержавства.

Англiйцi були впевненi у швидкiй, ба навiть блискавичнiй перемозi. Та що там, англiйцi були впевненi, що нiхто не зможе сказати iм упоперек бодай слово. Думали, що завдяки пiдступним дiям територii бурських республiк потихеньку стануть англiйськими. Але бурам увiрвався терпець, вони не бажали втрачати свободу. Показали британцям, що таке тримати оборону, гiдну славетних армiй i полководцiв, що таке нападати, не чекаючи, допоки нападуть на тебе. Романтика чужоi вiйни оперезала уяву Юрiя Покоса i затвердила в переконаннi – йому конче потрiбно записатись до лав добровольцiв.

Вiн поспiхом повернувся на свое мiсце та почав збирати речi. Зняв з гачка пальто, зi столика загрiб кашкета, iз верхньоi полицi стягнув мiшка.

– Я не iду! – повiдомив Петровi. – Писатиму тобi на стару адресу в Катеринославi. Ти ж туди?

Петро пiдскочив вiд здивування, пiдтвердив, що вiн житиме в Катеринославi за старою адресою, а тодi, мов кiт, вчепився Юрковi за рукава, вимагаючи пояснень.

– У Тифлiсi можна записатись у добровольцi. Так у газетi написано.

У кiнцi статтi про англо-бурську вiйну зазначалось, що Росiя пiдтримуе вiдправлення добровольцiв з числа своiх пiдданих до Оранжевоi Республiки та Трансваалю. Серед пунктiв формування волонтерських загонiв було зазначено мiсто, з якого вони пiвгодини тому виiхали. До Африки можна було дiстатись iще з Петербурга, Москви та Киева.

– Ти ж не станеш стрибати на ходу? – Петровi довелось пiдвестися з мiсця та попрямувати за Юрiем. – Сюди не сiдати, я зараз повернусь, – попередив торговцiв, якi ласо дивились на звiльнену лаву.

Юрiй посмiхнувся до друга та, вибачившись перед пасажирами, котрi стояли у вузькому проходi, просувався до тамбура.

– Ану, як вiйна скiнчиться, допоки я доiду до Киева? – говорив Юрiй сам iз собою, бо ж Петро не встигав за ним.

Потяг стишував ходу, що говорило само за себе – Юрiй вчасно спохопився, – пiд’iздили до першоi вiд Тифлiса станцii. У Петра ще було кiлька хвилин, аби встигнути вiдмовити товариша, охопленого запалом боротьби. Але на того вже нiщо не дiяло – нi вмовляння, нi заклики до здорового глузду, нi фiзичне втримування.

– Хлопче, i без тебе там впораються, – чiплявся що е сили за Юрiя, викручував йому руки, забирав торбу. Той залишався непохитним у своiх божевiльних намiрах, вислизав вiд Петрових обiймiв, лишав йому свiй багаж i просувався до виходу. – Ага, слави хочеш! – кричав навздогiн Петро i впихав йому до рук усе, що оце вiдняв. – Швидкоi й гучноi? Але ж там i вбити можуть. Про це ти подумав?

Стояли у тамбурi, де вже були вiдчиненi дверi, хоча потяг iще по-черепашому рухався, дотягував до перону.

– Убити можуть i ось тут, i навiть у цю секунду. Можливо, це остання вiйна i бiльше не буде нагоди воювати, – посмiхнувся цiй сентенцii. – Я ж письменником хочу бути. Може, писатиму про вiйну. А як писатиму? Треба знати, що воно таке. На смак, на запах, на вiдчуття.

Юрiй мiцно обняв товариша по мандрах. Тим часом потяг пригальмовував, сiпаючись, мов епiлептик. Юрiй в один стрибок зiскочив на вкритий дрiбним камiнням перон. Стоянка була вельми короткою, i вже за хвилину потяг продовжив свiй путь. Юрiй аж трусився весь вiд нервового напруження, йдучи насипом вздовж потяга.

3

Дiстався мiста наступного ранку, весь цей час був наче у лихоманцi, не пам’ятав, як минула нiч. Тепер стояв посеред Татарського майдану, не знаючи, куди далi рухатись. Складалося враження, що вiн оце вперше сюди потрапив, що не було тих мiсяцiв життя й роботи в Тифлiсi. По-iншому подивився на вулицi, на людей, що снували тими вулицями у своiх справах. Спостерiгав нiби збоку або навiть з висоти пташиного лету.

Мiзкував, у кого б це запитати, де набирають добровольцiв на вiйну. «Не пiдiйдеш до першого-лiпшого перехожого й не почнеш присiкуватись iз дурними питаннями, де тут можна записатись добровольцем на африканську вiйну, – думав собi й уже почав картати себе за розгубленiсть. – Та й не кожен зрозумiе мову», – знову погладжував вуса, шукаючи вихiд зi становища.

Мiстяни й сiльськi мешканцi спiлкувались мiж собою грузинською, турецькою, персидською, арабською, вiрменською, еврейською мовами. А також покручем з усiх цих мов, де можна було почути й поодинокi росiйськi слiвця. Вiд майдану вуличками розходився велелюдний базар. У пiстрявих наметах торговцi пропонували вибрати найкращi тканини, чи шкiри, чи взуття, чи iнструмент. На сотнях яток розмiстились сувенiри, тютюн, солодощi та iграшки з дерева й глини. Шинкарi стояли в дверях своiх шинкiв та люб’язно пропонували пiдкрiпитись, майстри на очах у перехожих ремонтували

дiрявi залiзнi чани, цокали молотками по ополониках з вiдiрваними ручечками, присягаючись, що за мить посудина буде як нова. Тут можна було купити все, чого душа забажае, вiд iжi та питва до золотих та срiбних виробiв.

– Вiдступись! – кричить на все горло iздовий, що керуе фаетоном.

Натовп, а разом iз ним Юрко скаче лiворуч, пропускае повз запряженого коня з возиком, на якому сидить задоволений собою, розпарений у тифлiськiй банi багатий европеець. «Чи не англiець?» – обдивляеться Юрiй iноземця. Лишень встигае роздивитись його як слiд та упевнитись, що то, скорiш за все, француз, як з iншого боку чути заклик:

– Хабарда! – що значить «бережись!».

Юрiй бачить мушу (вантажника), який пре на згорбленiй спинi величезну шафу, прив’язану до тулуба шматком ганчiрки. При поглядi на вантажника Покос кидаеться, аби допомогти йому, бо ж шафа хитаеться на його спинi й, здаеться, ось-ось упаде, потягнувши за собою бiдолашного мушу. Але тут-таки згадуе – не можна торкатись вантажiв, якi переносить муша, бо, якщо той вантаж таки упаде, платити за поломку доведеться тому, хто спричинив те падiння. Мушi могли впродовж цiлих годин доводити, що вантаж упав не з iхньоi вини. Саме тому вони не обирали безлюдних шляхiв, а торували тi, на котрих можна було стрiти чимало iноземцiв, не ознайомлених до ладу з правилами поведiнки та особливостями взаемозв’язкiв. Іноземцi, бувало, щедро платили, аби муша перестав волати й забрався разом зi своiм вантажем подалi з очей.

Муша пiдходить до гурту одноплемiнникiв та дае одному з них монету. Це кiнто (злодii). Вони шугають у велелюдному потоцi цiлiсiнький день, а тодi, як татарський майдан надвечiр порожнiе, дiлять награбоване, сперечаються мiж собою за кожну вкрадену дрiбничку й за кожен кусник iжi.

– Вiдчуваю, пановi потрiбнi еполети, – чуе Юрiй з-за спини улесливий чоловiчий голос.

Озираеться. Це айстровий еврей тiшиться своею лавкою, яку щойно вiдкрив. Вiн передчувае великi баришi, адже його майстерня шитиме еполети. Цей заповзятливий еврей, напевно, мрiе, аби в свiтi що частiше починались новi вiйни, аби усе бiльше солдатiв завойовували в боях право носити еполети, а вiдтак аби вiн бiльше виробляв тих еполетiв i заробив собi грошенят на майстерню з виготовлення вогнепальноi зброi.

– Вам не треба еполетiв? – мало не кричить у спину Покосовi, який, нiби прокинувшись, труснув головою та побiг подалi вiд майстернi.

– Ану, як це неправда? – Юрко витяг з кишенi газету, аби ще раз пробiгти по рядках i переконатись, що все правильно зрозумiв щодо добровольцiв.

У статтi не зазначалось, де шукати в Тифлiсi тi пункти запису волонтерiв. Юрiй мов навiжений почав вишукувати поглядом бодай когось у вiйськовiй формi. Як на зло, жодного офiцера навкруги – ремiсники, старцi, товстi чоловiки в справних костюмах, сестра милосердя з великим червоним хрестом на бiлоснiжнiй накрохмаленiй хустинi.

«У сестер милосердя вигляд, нiби вони черницi, а не лiкарi, – думав Юрiй. – Може, вона знае», – поспiшив до незнайомоi дiвчини. Що ближче пiдходив, то краще мiг роздивитись засмагле обличчя й неймовiрноi краси очi. Таких очей вiн iще зроду-вiку не бачив. Блакитнi, аж пронизували до кiсток тiею осяйною блакиттю, та ще й вiдтiненi чорними, як вугiлля, довгими вiями i такими ж чорними дугами тонких брiв. Дiвчина кусала блiдо-рожевi губи й озиралась навкруги – нервувала. Юрiй з кожним кроком, зробленим назустрiч красунi, втрачав бажання щось у неi запитати. Цi очi лиш раз сковзнули поглядом по Юрiю, i вiн уже звернув iз обраного шляху – рiзко крутонув праворуч, дiйшов до ятки з тютюном i навiщось почав той тютюн купувати в присадкуватого зморщеного дiдка. Дiдок пропонував на додачу до тютюну ще й iнший товар, але Юрiй, схопивши пачку, як шпигун, непомiтно кинув позирк через вулицю, де мала б на самотi стояти чорноброва. Бiля дiвчини зараз стовбичив чоловiк у офiцерському мундирi. Панночка знизу вгору дивилась на нього, а вiн посмiхався нiжно. Тут i думати довго не треба було – отi двое пара. Закоханi.

«От би на мене хто так дивився», – заздрiсно мислив Юрiй i автоматично згинався, аби пiдкурити. Вогонь запропонував перехожий, побачивши, що молодик тримае в руках цигарки й нервово роззираеться довкола. Чиркнув сiрником, пiднiс ближче. Юрiй втягнув у легенi терпкий дим i випустив його через нiздрi. Вийшло доволi впевнено, хоча до цього хлопець жодного разу не палив. Пара, якою цiкавився Юрiй, поки вiн нагинався за вогнем, щезла з поля зору. І лиш далеко-далеко в юрбищi мiж спинами можна було побачити бiлу плямку сестринськоi хустки та унiформу офiцера.

«Будуть так дивитись, лиш треба змiнити свiтський костюм на вiйськовий», – додалось до попередньоi думки. Цигарковий дим лоскотав гортань, викликав кашель, але Покос вирiшив курити й надалi, бо ж цигарка робила його солiднiшим i мужнiшим. До того ж офiцер, який супроводжував чарiвну незнайомку, також смалив, як той паровоз, що вiн мав його, Юрiя, оце нещодавно одвезти кудись ближче до батькiвщини.

– Газета! – почув Юрiй позаду жiночий голос i здригнувся, коли вiдразу по цьому словi хтось легенько поплескав його по спинi.

Вже немолода панi вказувала хлопцевi на газету, що випала у нього з рук i тепер лежала в безпосереднiй близькостi вiд жовтуватоi калюжки. Пiднiмати газету Юрiй не став, по-перше кутик ii таки вмочився у ту калюжку, а насправдi вiслючу сечу, а по-друге, вiн ii вже прочитав вздовж i впоперек. Газета лежала на брукiвцi так, що було видно сторiнку, на якiй зазначалась адреса, де розташовувалась редакцiя газети. Юрiй посмiхнувся й вiдразу звернувся до кавказця, що проходив повз.

– Мапатiет, ту шеiделеба, – вибачився для початку.

А далi повiв ламаною грузинською: довiдувався, як дiстатись потрiбноi йому вулицi. Мiсцевий мешканець-водонос замiсть пояснювати поманив Юрiя за собою – йому, вiрогiдно, також потрiбно було у ту частину мiста. Можливо, поповнити запаси води, а можливо, задля iншоi мети. Стало зрозумiло задля якоi, коли, покрутившись вузькими вуличками з чверть години, водонос простягнув репану долоню – жест, який означае очiкування плати за послугу. Отримавши монету, вказав помахом голови на бiлокам’яну споруду, що припнулась до невисокоi, порослоi буйною зеленню сопки.

Бiля редакцii товпились люди, переважно европейськоi зовнiшностi, або й кавказцi, але в европейському одязi. Хiба дехто з них поверх добре пошитого свiтлого пiджака вдiв стрiчку з патронами, на зразок тих, якими обвiшують себе горцi. Цi чоловiки мали при собi планшети, в яких, можна було здогадатись, знаходились записники та великi валiзи з прив’язаними до них довгими штативами. У валiзах, скорiш за все, – апарати для фотографування. Редакцiя жила звичайними турботами: однi кореспонденти сiдали у брички та вiд’iздили, iншi, навпаки, заходили до примiщення. Туди подався i Юрiй. У дверях звернувся до фотографа зi звичною завченою фразою «мапатiет, ту шеiделеба», що означало «вибачте», а коли фотограф шугонув, мов вуж, повз нього, не давши вiдповiдi, почав чiплятись до iнших.

– Де, скажiть на ласку, записують добровольцiв до Африки?

На нього дивились, як на дивака, i йшли у своiх справах.

Один чоловiк, якому на вигляд було рокiв за п’ятдесят, пересилив байдужiсть, почувши запитання Юрiя. Вiн повернув з-пiвдороги, пiдiйшов до дивного молодика впритул, взяв його пiд лiкоть та довiв коридором до кабiнету. На дверях зазначалось росiйською:

«Запитання-вiдповiдi». Тицьнув незадоволено пальцем у табличку i штовхнув тим самим пальцем дверi, якi напрочуд легко вiдчинились. Юрiй, боячись порушити тишу, що панувала в кiмнатi, навшпиньках пройшов мiж столами, напiвзiгнувшись та озираючись, як шпигун.

Тут було прохолодно й свiтло. З трьох великих (вiд стелi до пiдлоги) вiкон заганяло у кабiнет свое промiння осiнне сонце, а крiзь вiдчиненi кватирки вривався й блукав кiмнатою прохолодний вiтерець. Той вiтерець, як хлопчисько, пiдступно пiдкидав аркушi на столi – спочатку легенько, а тодi одним поривом змiтав тi аркушики зi столу й гнав iх пiдлогою. Юрiй в один стрибок кинувся до дверей та причинив iх, щоб зник протяг. Вiтер образився на украiнця i втiк надвiр крiзь вiдчиненi кватирки. Покос мигцем позбирав папiрцi, щоб хтось не подумав, що то вiн наробив розгардiяшу. А вже по тому усвiдомив, що в кiмнатi нiкого з людей немае. Прислухався. Звiдкiлясь долинав стурбований чи то знервований голос. Юрiй повернув голову в бiк вузьких дверцят, що примостились в глибинi примiщення. Ступив декiлька крокiв, щоб краще почути, про що там йдеться, приклав вухо до одвiрка. По той бiк бубонив чоловiк. Юрiй посмiхнувся, затуляючи рота долонею, аби не виказати свою присутнiсть. «Навiщо я це роблю? – подумав. – Навiщо ховаюсь?» Тут-таки згадав, як ховався колись, як був маленький, вiд тата i як мама його довго шукала, заплакана, аби сповiстити, що тата вже не повернути. Враз, як згадав ту давнину, куди й смiх подiвся. Говорив незнайомець за дверима явно по телефону, бо ж вiдповiдi йому нiхто не давав.

– …i особисто, й письмово до нас звертаються люди з проханням дати iм вказiвку, як прикомандируватись до Трансваалю з добровольчими загонами… Навiщо було це друкувати?

Ось воно! Те, що шукав Юрiй. Значить, не один вiн придумав iти саме до редакцii по допомогу. Вiн вiдчинив дверi в один ривок i остовпiв – перед ним стояла жiнка, i це вона так заповзято, по-чоловiчому вiдповiдала на дзвiнки. Жiнка вирячилась на Юрiя, кинула в слухавку: «Секундочку» – i в бiк вiдчинених дверей:

– Що вам?

Покос не звик бачити жiнок, вбраних у чоловiчий одяг. А на цiй, на тобi, – штани. Вiн на мить закляк, не змiг вiдразу сформулювати, що його привело до редакцii. Почав бехати, а тодi пiд натиском жiнки, яка знову сердито запитала, що йому треба, капiтулював. Зробив кiлька крокiв назад i, вибачившись, зачинив за собою дверi. Швидко вiддалявся по коридору. Жiнка визирнула з кабiнету й гукнула в спину Покосовi:

– У п’ятнадцятому гренадерському полку! – пояснила секретарцi, що пробiгала коридором. - Зранку ходять, я iх вже бачу як через рентгенiвський апарат.

По цих словах гучно хряснули дверi, вiрогiдно допомiг осiннiй вiтер.

Перед Юрком постало нове завдання: дiстатись мiсця розташування п’ятнадцятого тифлiського гренадерського полку. Юрiй знав, де вiн розмiщений. «Чому я самотужки не змiг докумкати, що можна записатись добровольцем саме в полку?» – дивувався своiй нерозторопностi i тут-таки скидав забудькуватiсть на непростий психологiчний стан. Той нерв, який блукав по тiлу й по мiзках Юрiя, народився не через бажання пiти на вiйну, а через закоханiсть, яка в одну секунду застрибнула на нього, як справний джигiт на дикого коня. «Закохався, а до ладу й не знаю, в кого», – сварив себе за хлопчачi почуття й чекав, що вони зникнуть за день-два. Вiн же колись був закохувався, iще як вчився у школi, у першому класi. Те кохання зникло так само миттево, як i зародилось. Бо ж коли малий Юрко побачив, що обраниця показуе йому язика, вiдразу розлюбив.

4

Ще на пiдступах до вiйськовоi частини Покосовi в очi втрапили театральнi тумби, на яких висiли закличнi плакати з пропозицiями записуватись до лав воякiв, що будуть вiдправленi у Трансвааль. Афiшi ряснiли кольоровими написами й були схожi на цирковi чи театральнi. Тi тумби облiплювали зi всiх бокiв охочi довiдатись щось новеньке. Юнаки гречно давали мiсце старшим людям, а тi старшi, своею чергою, пропускали вперед молодих. На цьому п’ятачку однi бубонiли про можливiсть заробити на чужiй вiйнi й голосно обговорювали, скiльки обiцяють платити, чим годувати та як доправляти до тiеi Африки. Дехто з цiкавих вiддiлявся вiд юрбища й чалапав до високого кованого паркану, щось пояснював черговому у вiйськовiй формi, i перед ним вiдчинялась хвiртка у замкненiй брамi.

На територii розташування окремих бригад п’ятнадцятого гренадерського тифлiського полку та штабу вiйськового корпусу повним ходом йшла робота з ретельного вiдбору волонтерiв. Серед тих, хто хотiв потрапити до незвiданоi Африки, не усiм щастило пройти прискiпливий контроль та медичний огляд. Багатьох вiдсiювали. Особливо прискiпливо ставились до тих, кому бракувало рокiв. Адже рвались до бою переважно юнаки, в яких ще пух пiд носом не перетворився на жорстку щетину. Оцi хлопчики – худi й сутулi – доводили, що iм вже тридцять рокiв i що вони зрiлi мужчини, на яких можна покластись у довготривалому бою.

– Документ, – не дивлячись на такого бравого солдата, що дорiс хiба до плеча своему батьковi, вимагав вповноважений набирати добровольцiв.

У вiдповiдь – невиразне мугикання.

– Р-ругом! – рiзко командував офiцер, i невдаха боець, мов обпечений, обертався на сто вiсiмдесят.

– Крокм рш! – додавав офiцер, тамуючи напад смiху.

Забракований солдат пiдкорювався та вiдмiрював парадним кроком вiдстань до брами. Мугикаючи прокльони, виходив за високий паркан, що огороджував частину, й, потрапивши на свiтську територiю, похнюплений та незадоволений, знову приклеювався до пропагандистських плакатiв, що розвiшанi були на тумбах та на стовпах. Декотрi горе-вояки, в яких серце близько, бо ж iще занадто юнi, нишком плакали, втираючи зашмарканого носа рукавом, i грозили тим, хто не дав iм можливостi офiцiйно стати волонтером, дiстатись Африки самотужки.

– Пiшки дiйду, – мовив якийсь хлопчина з червоним вiд плачу носом.

Його почули старшi й почали розмiрковувати вголос, чи можна бодай гiпотетично до Чорного континенту дiйти пiшки.

– Не, це справа провальна, – дiйшли висновку, коли серед цих розумникiв знайшовся хтось аж надто розумний, котрий пояснив, що нашi континенти вiддiляють один вiд одного моря i навiть океан.

Юрiй Покос за вiком проходив – йому виповнилось двадцять. За фiзичними даними також пiдходив – широкоплечий, дужий, мiцний.

– Хахол? – запитав круглолиций прапорщик, котрий записував прiзвище хлопця у журнал. У цьому запитаннi й у мелодицi проголошеного чулась, по-перше, нотка зверхностi, а по-друге – пiвденний акцент, такий знайомий Юрiю.

– Украiнець, – вiдповiв Покос i пропалив немолодого прапорщика iскристим поглядом.

– Ти ба?! Який гордий, – пхикнув прапорщик, але вже не з роздратуванням, а скорiше з повагою.

Попри те що до цього часу усiх таких, як Юрко, прапорщик записував у журналi хахлами, тепер вивiв поштиво «укр» i пiсля цих трьох лiтер поставив жирну крапку. Не наважився написати нацiональнiсть повнiстю – ану як начальству не сподобаються такi «вольностi»?

– Рушницю Мосiна в руках тримав? – суворо питав кремезний вояк, тим часом дописуючи оте «укр».

Юрiй не тримав у руках нiякоi зброi – нi рушниць, нi пiстолетiв. Хiба сокиру, та чи ж це зброя?

– Нi, – мовив коротко.

Ця звiстка вибила прапорщика з колii. Вiн довго дивився у запис, переводив погляд на Покоса i, ймовiрно, шкодував, що запитав про навички володiння зброею вже пiсля

того, як зробив iз цього хлопчини добровольця, внiсши до журналу данi.

– От же ж, – помахав скрушно важкою головою й зиркнув з-за плеча туди, де стояли пiвколом старшi офiцери. Тодi пiдкрутив вуса й сплюнув убiк. – Нiчо, солдат, навчимо тебе за пiвдня! То дiло нехитре – знай стрiляй собi. Це ж не дiвку обхажувать, – засмiявся й пiдморгнув Покосовi.

Вiд гурту офiцерiв вiддiлився один та попрямував до столика, за яким допитував у Покоса про його бiографiю прапорщик. Зайшовши зi спини вусатому прапорщику, мовив рiзко:

– Прапорщик Козиренко!

Козиренко рiзко встав, аж заскрипiв стiлець, одiйшов на крок, даючи мiсце штабс-капiтану з тонкими вусиками. Юрко стояв перед офiцером навитяжку i скоса спостерiгав за ним. «Десь я його бачив», – згадував, де ранiше мiг бачити штабс-капiтана.

– У-к-р, – штабс-капiтан сiв за стiл i читав, що там написав Козиренко. – Покос, значить. Гарне прiзвище. Надумав, значить, до Африки гайнути? Романтично тобi все це здаеться, хлопче… – Штабс-капiтан витяг з нагрудноi кишенi папiросу. – Вiльний, – кинув наостанок i подивився на прапорщика.

– Давай наступному мiсце! – пояснив Козиренко й легенько пiдштовхнув Юрка у спину.

«Це ж вiн! – Юрко не мiг зрушити з мiсця. – Отой, на якого так дивилась дiвчина». Юрiй одiйшов на ногах, що не гнулись. Став подалi, аж пiд парканом, i свердлив штабс-капiтана поглядом. Робив крок вперед, щось собi бубонiв, кусав мало не до кровi губи й вiдходив на попередне мiсце.

– Що? – смикав Юрка за пiджак юнак, який погрожував дiстатись Африки пiшки. – Не дали добро? – У його поглядi свiтилась надiя. Читалось у ньому: «Не один я не пiдлягаю добровiльнiй мобiлiзацii, а й цей здоров’як».

– Не дали, – збрехав Покос для того, аби хлопчинi вiдлягло вiд серця i вiн мiг спокiйно податись додому з вiдчуттям виконаного обов’язку.

Залишившись наодинцi, продовжував боротьбу iз внутрiшнiм Я, котре гнало пiдiйти до офiцера, який займався у цей час iншим волонтером i прямо запитати оце зараз, не вiдкладаючи. Запитати, як звати ту чудову панночку, яка такими закоханими очима дивилась на нього. Нiби вiд того, що вiн дiзнаеться оце зараз, у цю мить, ii iм’я, змiниться його життя, в тому життi з’явиться якийсь вищий сенс. «Юрко, не будь дурним», – спинив себе вiд емоцiйного сплеску й вiдiйшов подалi вiд штабс-капiтана, аби не випробовувати долю.

5

Незнайомi з военною справою новобранцi та досвiдченi кадровi вiйськовi, якi горiли бажанням зi зброею в руках боронити бурiв та iхне прагнення бути вiльними, мали б виiхати з Тифлiса у Санкт-Петербург за тиждень. Вже звiдтiля, зi столицi Росiйськоi iмперii, бригади волонтерiв вирушали до Європи.

Аби не гаяти часу, чекаючи вiд’iзду, добровольцi окрiм стройовоi пiдготовки мали змогу ближче познайомитись зi зброею.

– Прошу любити i жалувати, це трилiнiйка. Ваша захисниця i порадниця.

Інструктор показував гвинтiвку, як факiр у цирку показуе порожнього капелюха. Мовчки пiдносив чи не кожному до обличчя гвинтiвку, тримав кiлька секунд i з незворушним виглядом знову i знову проробляв цю просту процедуру.

– Гвинтiвка багатозарядна, магазинна. Це вам не берданка, – посмiхнувся сам до себе. – Калiбр сiм шiстдесят два, – взяв двома пальцями патрон i показав його слухачам-волонтерам. – Ковзаючий затвор з замиканням окремою лiчинкою, – клацнув затвором – раз i вдруге та поставив рушницю прикладом на стiл. – Ствол на зразок французькоi гвинтiвки Лебедя… Існуе декiлька модифiкацiй. Оце пiхотна, трохи коротша за неi – драгунська, у козацькiй вiдсутнiй багнет.

Інструктор довго й монотонно розповiдав iсторiю створення рушницi, а тодi взявся ii розбирати й розкладати частини на столi.

– Трое пiдходимо до мене й дивимось, iншi – вивчаемо з плакатiв, а тодi мiняемось, – давав наказ зброяр.

Стiни iнструкторськоi були завiшанi плакатами, на яких докладно пояснювалось, як розбирати й збирати не лише гвинтiвку Мосiна, а й iншi види зброi.

Новачкам, людям, якi до початку англо-бурськоi вiйни вважали себе вповнi цивiльними, як-от Юрiй, доводилось день у день вправлятись з непокiрною зброею. Юрiй за кiлька днiв уже мiг чи не з заплющеними очима впоратись iз цим завданням. Широким лезом викрутки вигвинчував гвинти: хвостовий, упору й спусковоi пружини, а вузьким – усi iншi. Вказiвним пальцем лiвоi руки натискав на гашетку, а правою вiдкривав та виймав затвор. Вiдгвинчував та вiддiляв шомпол – металевий стержень для виштовхування гiльз та патронiв, якi застрягли у стволi. Вiддiляв кришку магазинноi коробки: натискав пальцем на головку клямки, вiдкривав ту кришку, стискував падаючий механiзм i знiмав кришку шарнiрного болта. Окремо розбирав затвор. Умовно чистив, бо ж зброя була добре начищена, та в зворотнiй послiдовностi складав гвинтiвку.

– Покос, молодець! – хвалив його iнструктор, i Юрiй вiдчував, що йому подобаеться ця механiчна робота.

«Хтозна, може, отака гвинтiвка врятуе менi життя», – замислювався.

– Але на одну гвинтiвку не варто покладатись. Треба вмiти поборотись за життя в рукопашнiй сутичцi, – вiдправляв тих, хто впорався iз завданням, на плац до прапорщика Козиренко, який добре знався на рукопашних боях.

Боротьба на руках, як ii називав Козиренко, подобалась Юрковi, не могла не подобатись, адже вiн мав деяку практику в цiй справi. Рiс-бо в селi, а як у селi та без бiйки? Стiнка на стiнку, – куток на куток ставали хлопцi до кулачних боiв. Одне одному боки товкли, але цивiлiзовано, до першоi кровi. Так що пiсля тiеi сутички вороги робились найлiпшими друзями.

– Хапай його за карк, трясця твоiй матерi! – кричав у емоцiйному запалi Козиренко й не помiчав, що кричить рiдною мовою i його розумiе лише Покос, котрому прапорщик й дае цiннi поради.

Юрiй перехоплював руки, затискав iх замком навколо шиi супротивника, здорового, схожого на вола росiянина Ігната Семенова, одним рухом клав його на лопатки й перемагав.

Найтяжче велось Покосовi з карбуванням у пам’ятi правил, якi панують у вiйську. Правила тi аж занадто простi – виконувати накази старших швидко й без зайвих розмiрковувань, без дискусiй та висловлювання власних думок. Із цим у Юрiя були не сказати щоб проблеми, але непорозумiння. Його непримиренна, схильна до свободи вдача, гордовитiсть та аналiтичний розум противились наказам. За те, що вступав у перепалки зi старшими отримував короткi гауптвахти.

– Нiяких маневрiв! – кричав якийсь розгнiваний штабс-капiтан навздогiн рядовому Покосу, а той нiби й не чув його наказiв – нiсся вперед, використовуючи цi забороненi офiцером маневри.

Штабс-капiтан гнiвався, бо рядовий на прiзвисько Укр, замiсть штрикнути багнетом, примкненим до гвинтiвки в набите тирсою опудало, починав виробляти коники – кидався навприсядки за спину опудала й з положення лежачи колов його кудись у зад.

– Ну, лабець тобi, хлопче, – посмiхався у вуса прапорщик Козиренко, потай тiшачись. Знав, що солдата буде покарано, але радiв проявам оцiеi украiнськоi завуальованоi незалежностi. – От, усе б йому по-своему втяти, ну чисто як мiй батько, царство йому небесне, – бурмотiв, iдучи до порушника.

Що ближче пiдходив, то суворiшим ставав – негоже показувати на загал, що подiбнi дii мають бодай моральну пiдтримку.

– Це що за самодiяльнiсть? – гучно питав, зиркаючи на червоного вiд крику штабс-капiтана.

– Так вiн же готовий до того, що я його колотиму в груди. А тут раз, i все не так сталось, як гадалось, – пояснював Юрiй,

допоки з нього знiмав ременя та вiдбирав гвинтiвку iнший солдат. Продовжував пояснювати, навiть коли його супроводжував до казарменого пiдвалу мовчазний ескорт.

Укр вiдбував покарання за порушення дисциплiни не на самотi, а зазвичай у компанii. Таким як вiн, добровольцям, що записались на службу, аби воювати в Африцi, пом’якшували «вироки». Якби дiючий офiцер чи рекрутований солдат посмiв ослухатись старшого, його б зачинили в карцерi на кiлька дiб, посадили б на хлiб i воду. А цi волонтери нiби бавились у вiйну, хоча розумiли, що десь там, у саванах, iм доведеться воювати по-справжньому – вбивати ворога i щосекунди ризикувати власним життям.

Раз на день майбутнi африканськi захисники слухали лекцiю про подii у Трансваалi та Оранжевiй республiцi. На стiнi висiла чимала карта Африки, на якiй позначалися цвяшками перемiщення бурських та англiйських вiйськ. Офiцер, який проводив лекцii, щораз попереджав, що iнформацiя доволi розмита, адже черпають ii виключно з газетних публiкацiй.

– Але хоча б трохи орiентуватиметесь, – зазначав на свое виправдання. – До того ж ви там не будете самi. Багато наших iде.

6

На пiдтримку бурам рiзними шляхами кинулись кадровi вiйськовi, iнструктори, нелегальнi розвiдники, а то й просто шукачi удачi. Однi записувались у добровольцi, iншi дiставались Африки власним коштом. Із земель Росiйськоi iмперii, а особливо з Кавказу та Кубанi, на допомогу африканським мешканцям двох бунтiвних республiк вирушала публiка дуже неоднорiдна. Бiльшiсть iз них дiзнавалась про вiйну, черпаючи iнформацiю з журналiв «Навколо свiту», «Природа й люди» та «Нива», на обкладинках яких були зображенi добродушнi бороданi в крислатих капелюхах та з рушницями в руках. У статтях бурiв часто називали африканськими козаками або, iронiчно, бiлими дикунами. Не оминали нагоди нагадати про багатi на кориснi копалини землi, за якi, власне, й точилась боротьба. Численнi обивателi на вулицях губернських мiст iз неймовiрною швидкiстю розбирали останнi випуски популярних газет «Донська мова», «Новий час», «Тифлiський вiсник». Перегортаючи поспiхом сторiнки, жадiбно ковтали вiстi про пекло боiв пiд Ледисмiтом, Кiмберлi, Пiтермарицбургом. Портрети вiдважних бурiв та iхнiх героiчних генералiв та полководцiв, вирiзанi з цупких журнальних шпальт, прикрашали переднi кутки в козачих куренях, украiнських хатках, сибiрських повiтових мiстечках та кавказьких аулах.

Друга англо-бурська вiйна почалась з того, що польовий командир, п’ятдесятидворiчний Якобус Геркулаас Де Ла Рей, перетнувши кордон Оранжевоi республiки, здiйснив потужну атаку на броньований потяг англiйцiв. Той потяг простував пiд британським прапором iз мiста Кiмберлi, що у Капськiй колонii, на пiвнiч до мiста Мафекiнга. Поблизу Краайпана броньовик зазнав аварii. Та британцi не збиралися здаватись бурам. Розпочався запеклий бiй, який точився близько п’яти годин, пiсля чого англiйцi вимушенi були здатись. Вiдтодi Де ла Рея називали не iнакше як Лев Заходу. Цей вiдважний воiн здобув неабияку популярнiсть i любов не лише серед своiх землякiв. Слава про нього поширилась i на iншi континенти, обростала казковими, далекими вiд правди подробицями, якi дуже подобались юним панянкам. Панянки вичитували романтичнi нiсенiтницi про те, що генерал шукае собi дружину, й уявляли себе на вакантному мiстi. Насправдi у генерала була родина й вiн, бiдолашний, i гадки не мав, що про нього пишуть росiйськi газети. Саме його портрети в переважнiй бiльшостi були розмiщенi на шпальтах газет i журналiв. Чоловiки – брати, нареченi, батьки панянок, якi мрiяли стати дружиною бурського генерала, – не могли второпати, як можна серйозно закохатись у того, хто зображений був на портретах. Звичайний собi дiд – з великою лисиною й лопатоподiбною кучерявою бородою, яких хоч гать гати по всiй Росiйськiй iмперii. Але перемоги Де ла Рея робили його привабливим в очах жiнок. Вони зiтхали млосно й, притискаючи до грудей зображення видатного бура, обцiловували те зображення аж до болю в губах.

Пiдданi Росiйськоi iмперii уважно стежили за кожним кроком, що вiдбувався на аренi военних дiй, – читали пресу в катастрофiчних об’емах та переповiдали одне одному останнi новини в iще бiльших кiлькостях, змальовуючи вiйну у згущених фарбах. Допоки новини доходили на Європейський континент, обростали чималою кiлькiстю мiфiв. Тi мiфи творили плiткарi, журналiсти, а також письменники-одноденки. Тi письменники, вiдчувши попит на лiтературу про бурську вiйну, нашвидкуруч строчили невеличкi книжечки-буклети з оповiданнями на африканську тематику. У тих буклетах панночки на виданнi знаходили поживу для своiх трепетних сердець. Зi сторiнок книжечок до них звертались безстрашнi вояки – вщент зарослi бородами та вусами й до бiса гарнi. У кожного такого борця обов’язково була дама серця, заради котроi, власне, й бився не на життя, а на смерть бур. Вояки заради своiх коханих, надiлених iдеальними наборами чеснот, отримували перемоги на всiх африканських фронтах i як трофеi везли з тих фронтiв окрiм орденiв, медалей, вищих армiйських чинiв iще й золотi прикраси i дiаманти. Тi низькосортнi повiстi щедро були напханi такими дiйовими особами, як загубленi чи викраденi в ранньому дитинствi сини й дочки, багатi, князiвського роду, батьки, викрадення скарбiв, пiдступнi раби, морськi баталii, неймовiрнi уникнення смертi та iншi, вкрай важливi для бульварного чтива речi.

Вiйськовi й цивiльнi, чоловiки й жiнки, старi й дiти шкiльного вiку мали у своiх домiвках нещодавно купленi мапи. Лишень газети сповiщали про чергову битву, люди розкладали на обiднiх столах карти i вдивлялись у географiчнi ландшафти, намагаючись вiднайти на них згадуванi мiста, селища чи гiрськi хребти.

Юрiй Покос також придбав невеличку мапу, яку можна було добре розгледiти лише з лупою. Заповзятi торгiвцi, вiдчувши попит, пропонували до подiбних карт iще й зручнi лупи з маленькими ручками. Подiбну карту не потрiбно було розкладати на спецiальному столi, а можна було вивчати ii, поклавши на колiна. Юрiй звiрявся з газетною публiкацiею i, вдивляючись у мапу, малював на нiй червоним олiвцем шляхи наступiв, обводив жирними колами мiста, бiля яких точились боi, i уявляв собi тi поля, затягненi густим сiрим димом, щедро здобренi кров’ю захисникiв та нападникiв, чув крики й стогiн. І вiд усього цього йому стискалося серце. Але не вiд страху, а через вiдчуття, що ось уже скоро i вiн стане частиною тих подiй.

Загальна ейфорiя передавалась, як iнфекцiя, й не оминала нi бiдних нi багатих. Передавалась представникам рiзних санiв: чиновникам, якi хотiли вирватись iз замкнутих кiл одноманiтних справ; робiтникам, яким було все одно, де витрачати свое життя – на шахтах чи на вiйнах, головне – грошенят заробити на утримання родин; дворянам, якi шукали методiв уславити родовi iмена. Шукали можливостi потрапити у Пiвденну Африку збанкрутiлi торговцi, вiдчайдушнi ремiсники, розжалуванi священнослужителi, вчителi, газетярi, конюхи.

Із однаковим завзяттям планували податись за тисячi кiлометрiв вiд рiдних домiвок у далекий та спекотний Трансвааль як переконанi патрiоти iмперii, так i легковажнi авантюристи, як героi, так i злодii. Непогана нагода чужим коштом потрапити на землю, багату на золото та дiаманти.

– Там знайшли золото ще з десяток рокiв тому, – шепотiв уночi котрийсь флiбустьер iз числа волонтерiв, яких готували у п’ятнадцятому

тифлiському полку. Розповiдав, накриваючись голову ковдрою, аби не розбудити тих, хто спочивав у казармi. – Чого, ти думаеш, та скам’янiла земля так до себе вабить англiйцiв? Чи ж вони дурнi? Англiйцi? Е, брат, британець не дурний i нiколи таким не був, – чувся переривчастий тихий смiх. Той, хто смiявся, вважав себе найрозумнiшим, бо ж впевнений був – повернеться з Африки страшенно багатим, iз повними кишенями отого золота, цiлi пласти котрого знайшли нещодавно на Чорному континентi.

– Англiйцi вже давно пiдбирались до африканського золота, – чувся гучний голос того, хто слухав. – Ти спав би, Абрамов.

– Тихо! – шепiт Абрамова нiсся казармою, як пориви вiтру, – то гучнiшав, то стихав. – І звiдкiля ти, Куля, все знаеш? Це я маю розповiдати, а ти слухай.

– Та ну тебе, нi вдень нi вночi од тебе спокою нема, – не бажав далi слухати Куля, вiн же Федiр Кулятинський, iще один волонтер.

Федiр Кулятинський, тридцятирiчний iсторик, який закiнчив свого часу Киiвський унiверситет iменi Святого Володимира й п’ять рокiв вiддав науково-дослiдницькiй роботi. Історичнi розвiдки закинули Федора на Кавказ.

– Треба iхати, – переконував себе щодо африканськоi, як вiн називав, експедицii i йшов записуватись до волонтерського вiйська. А до того проштудiював iсторiю краiн, у яких мав би опинитись незабаром.

Куля вiдвернувся вiд майбутнього шукача золота на iнший бiк. Чи то словесна перепалка, чи скрип пружин розбудили сусiда лiворуч – Укра.

– Все одно не заснемо, – казав i готувався слухати Кулю, котрий знав про Пiвденну Африку набагато бiльше, нiж офiцер, який щодня намагався щось розповiсти про ii iсторiю та сьогодення. – Розкажiть щось про бурiв. Хто вони, що вони, бiлi люди, роблять на Чорному континентi.

– Бури мешкали в Африцi споконвiку… тобто з сiмнадцятого столiття. У тi далекi часи до пiвденного краю загадкового континенту дiсталось чимало мовчазних та суворих, голодних, обiрваних та знесилених колонiстiв з Голландii, – заклавши руки за голову, описував Куля.

Мореплавцям вдалось подолати немилосердний океан, i вони менш за все хотiли ще раз вирушати у якiсь мандри свiтами. Голландцi знали наперед: яким би не виявилось узбережжя – придатним чи нi для життя, – вони лишаться тут. Якщо земля буде благодатною – подякують Господу, якщо нi – оброблять ii i вона стане благодатною як не для них, то для iхнiх дiтей чи онукiв. Треба знати, що голландських мандрiвникiв погнала на незвiданi далекi землi не стiльки цiкавiсть чи тяга до пригод, як занадто важке життя в Європi. Колонiсти зi своiми дружинами, дiтьми, нареченими, старими батьками шукали свого раю, i вони його знайшли, висадившись якось на пiвденному узбережжi Африки. Цi европейцi з генетичною любов’ю до сiльського господарства, до роботи на землi як нiхто iнший вписались у тутешню атмосферу й тихо собi зажили, обробляючи поля та вирощуючи худобу. На краю свiту, подалi вiд проблем, вiд суети та жадiбностi, яка роздирала старий свiт, будували новий. Потихеньку, з Божою помiччю розорали поля вiд краю й до краю, завели корiв, волiв, коней, побудували будинки, звели мiста. У перервах мiж цiею мирною роботою займались тим, що жорстоко розправлялись iз, як iм здавалось, нахабними та безпiдставно войовничими племенами мiсцевих кафрiв – чорних хазяiв Африки. Дивувались непокорi й небажанню темношкiрих жити за iхнiми, бурськими законами. Нiби й не мешкали у Пiвденнiй Африцi люди до того часу, як колонiсти зiйшли зi своiх кораблiв. Голландцi усе нiяк не могли второпати: як можна було вважати кафра подiбним до бiлоi людини? Вiдтак не бачили у поневоленнi корiнних мешканцiв нiчого незаконного, навпаки, вiдчували свою месiанську роль.

– Кафри не вмiють орати землю, не навченi на нiй господарювати, – переконували однi.

– Кафри не вмiють випасати худобу, не вмiють вигiдно торгувати, – доводили iншi.

– Кафри вмiють бути рабами, ну, як цим не скористатись? Хто iх ще годуватиме, окрiм нас? – пiдводили риску.

Вiдтак колонiсти законодавчо утвердили себе за корiнне населення i стали називатись бурами, що означае «селяни», або «фермери», або «люди землi».

З часом до перших поселенцiв почав активно пiдтягуватися позбавлений власних угiдь народ iз европейських краiн – з Данii, Нiмеччини, Бельгii. Врештi-решт бури, або, як iх iще називали, африканери зайняли величезну територiю, весь африканський пiвдень. І назвали цю територiю Капською колонiею.

Колонiсти вели звичайний спосiб життя – займались фермерством, засiвали поля, випасали худобу, ростили дiтей. Цi суворi селяни не хотiли нiяких воен… хiба що вряди-годи поневолити якесь невеличке плем’я зулусiв чи бушменiв, або дати достойну вiдсiч чорношкiрим нападникам, якi гуртувались у загони й нападали на бурськi ферми. Якщо з африканцями голландцi давали раду за допомогою зброi, то з европейцями повиннi були домовлятись у дипломатичний спосiб. Весь час мусили поступатись iмперiалiстичним зазiханням могутньоi Англii. Наприкiнцi сiмнадцятого столiття бури вимушенi були зiрватись iз насиджених мiсцин, бо ж Англiя оголосила Капську колонiю своею територiею, та податись шукати нових земель для себе.

– Ти ба якi! – перебивав розповiдь Кулi нестримний Абрамов. – Все-все, мовчу, – давав товаришам, якi шикали на нього, змогу дослухати до кiнця.

– Завантаживши свiй крам у величезнi фургони, вони рушили на пiвнiч. – Кулятинському не заважали зауваги Абрамова.

Шлях був довгим i складним: незвiданi краi, незнайома природа, невiдомi тварини. Ворожi племена були не в захватi вiд появи бурiв на iхнiх територiях. Потрiбно було за допомогою зброi розчищати собi дорогу. На завадi ставали не лише люди, а й природа. Пробирались вигнанцi через нескiнченнi скелястi хребти та небезпечнi гiрськi стремнини. У критi високим шатром вози запрягали двi, а то й чотири пари витривалих волiв. Усерединi робили зi шкiр настили, на яких спали жiнки та дiти. Перед довжелезною колоною фургонiв по боках вартували вершники, озброенi на випадок непередбачених небезпек. Колони пересувались повiльно, але уперто йшли до поставленоi мети. А метою було одне – знайти собi нову домiвку, таку, аби нi англiйцi, нi iншi колонiсти не забажали знову вiдiбрати ii.

– Прямо як Мойсей у пустелi. І що ж вони там iли, у тiй далекiй дорозi? – не мiг втримати у собi власних думок Абрамов. Сказавши, прикладав до рота палець i замовкав.

– Бувало, бурський народ зупинявся. Не на день i не на тиждень – на кiлька мiсяцiв. Розбивали серед поля намети, влаштовували щось на кшталт тимчасового селища. Спинялись для того, щоб зорати поля, посiяти зерно, зiбрати врожай, а запасшись провiзiею, йти далi. Бури йшли декiлькома колонами та рiзними маршрутами. В iсторiю бурiв цi походи увiйшли пiд назвою Великий трек, або Велике переселення. Воно вважаеться героiчною акцiею, яка поклала початок бурськiй, африканерськiй нацii. Африканськi племена, на чиi землi переселились бури, до цього часу вважають трек простою розбiйницькою навалою, актом iнтервенцii.

– Як все неоднозначно, – прошепотiв Юрiй i далi слухав крiзь сон, який навалився на нього, як бур на зулуса.

Іншi слухали мало не до ранку.

Мандрували, як кочiвники, чи не п’ять рокiв, допоки оселились за рiкою Вааль i там заклали державу Трансвааль, хто ж не перейшов рiку й залишився з iншого ii боку, стали iменуватись Оранжевою республiкою. Англiйцям пiсля того офiцiйно вiдiйшло пiвденне узбережжя, а бури з нуля почали

обробляти доволi благодатнi i щедрi землi.

– Укре, виявляеться, за вiсiмнадцять рокiв до початку теперiшньоi вiйни мiж бурами й англiйцями вже був конфлiкт, котрий прирiвнювався до вiйни. – переповiдав Покосовi солдат Абрамов пiсля безсонноi ночi. – Щоправда, тодi все завершилось за якихось три мiсяцi поразкою англiйцiв й визнанням незалежностi Трансваалю. Вiрнiше, ця поразка була скорiше вiдтермiнуванням, аби Англiя встигла пiдтягнути до Африки вiйська. – Абрамов поспiшав виговоритись, поки солдати заправляли лiжка. – Конфлiкт виник через те, що на кордонi Оранжевоi республiки в Кiмберлi було виявлено алмази i майже в той самий час в Трансваалi пiд Йоганнесбургом – золото. І те й iнше – найбагатшi родовища в свiтi. Ось тодi до бурiв на гостину рвонуло чи не пiвсвiту, а попереду – стара добра Англiя.

Абрамов продовжував переслiдувати Покоса. Форкав водою, умиваючись, та торохкотiв:

– Гостi копали хто де урвав, тишком вбивали одне одного на тих копальнях, згорали вiд лихоманки, вплутували у своi оборудки мирних бурiв. Саме тодi пiд соусом запровадження законностi й почався справжнiй грабiж серед бiлого дня, який полiтики називають гарним словом «анексiя». Англiя почала вiдкушувати в бурiв iхнi землi – великими й найсмачнiшими шматками. Кiмберлi в один момент вiдiйшов пiд англiйське крило, згодом англiйцi оголосили всю територiю Трансваалю своею власнiстю. Майже двадцять рокiв весь свiт спостерiгав за тим, коли ж Англiя стане право наступницею найбагатших покладiв. І ось дочекались… широкомасштабноi вiйни.

– Все? – запитав Юрiй, якому невисокий кучерявий Абрамов усе це розповiдав.

– Нiби все, – мовив, глибоко чи то видихнувши, чи зiтхнувши.

– Скоро все побачимо самi, – нарештi змiг i собi умитись рядовий Покос, до якого вперто причепилось прiзвисько Укр.

Із самого ранку Юрiй з товаришами стрiляв на плацу. На мить вiдволiкшись вiд цього заняття, звернув увагу на браму. Побачив, як крiзь настiж вiдчиненi ворота (небувала штука) на територiю полку заходять одна за одною жiнки. Кинувши оком на iхню унiформу, Покос почув, як у шаленому танку застрибало серце.

– Цiльсь! – почув й пiсля наступноi команди натиснув на гашетку.

Чергова куля прошила молоко.

– Оце на! – пробасив прапорщик, який став Юрiю чи не за батька у полку. – У тебе ж, хлопче, око, як у монгола.

– У монголiв очi вузькi, а у мене о, – Юрiй зробив своi витрiшкуватi очi ще бiльш опуклими.

– Та я ж не про те. Я про влучнiсть. Монголи – найкращi стрiлки. Та куди ти усе дивишся? – незадоволено запитав. – Мiшенi в iншому боцi, – запримiтив, куди скеровуе погляд Юрiй, i засмiявся. – Дiвок побачив? Тю, так вони ж страшнi всi, як не знати хто. Старi для тебе. Це воно так здалеку здаеться, що то деви юнi. – І знову смiх. – Хiба одна е… але вона не вiльна, так би мовити. Вона нашого штабс-капiтана пасiя.

– А як звати? – взявся за свое Юрiй.

І далось же йому те iм’я!

– Та як звати? Ларисою кличуть. А по батюшцi, здаеться, Олексiiвна.

– Лариса… – зачаровано посмакував благозвучним iменем Юрiй. – Дiйсно Лариса. Так-так, це вона.

– Ану вiдставити лiрику. Цiльсь! – перейшов вiд батькiвського до начальницького тону Іван Козиренко. – А прiзвище ii Обиз, – доклав пошепки i примружив око, вдивляючись у далеку мiшень.

– Обиз? – запитав Юрiй, тамуючи тремтiння рук, у яких тримав гвинтiвку.

– Грузинка по батьковi, а по матерi наша. Та кажуть, що й у батька в роду були украiнцi. Бо ж Обиз – то i е грузин по-малоруськи, у моему рiдному селi усiх кавказцiв обизами кличуть.

– Олексiй – це грузинське iм’я? – навiщось довiдувався Юрiй.

– Взагалi вiн був Алiко, то на наш манер Олексiй.

7

Сестри милосердя прийшли до полку не просто так. Вони мали провести з новачками практичнi заняття з надання першоi необхiдноi медичноi допомоги у разi поранення на полi бою. Добровольцi роздiлились на пари. Бiля кожного з п’яти столiв стояла жiнка, перед нею на стiльчику були розкладенi бинти, затискачi та джгути. Один волонтер мав лягати на стiл, зображаючи жертву, iншого навчали давати раду тим бинтам, затискачам та джгутам на тiлi уявного пораненого.

Командувала заняттями головна медична сестра – пiдстаркувата зла мегера з чорними вусиками над верхньою губою. Юрiй запримiтив, що у тiеi мегери росли не тiльки вуса, а й борода, яку вона маскувала, прикриваючи кiнцями бiлоi накрохмаленоi хустки. Покос лежав на одному зi столiв, у безпосереднiй близькостi од цiеi медичноi головнокомандувачки, й готувався до того, що йому почнуть забинтовувати очi.

– Перший стiл – поранення очей, – сповiстила медична сестра, зиркнувши недобре на Юрiя.

Працював над товаришем один iз тих воякiв, хто ночами усе марив про золотi розсипи, – багатослiвний Абрамов. Санiтар iз нього вийшов невмiлий, вправлявся вiн з медичним iнвентарем набагато гiрше, нiж варнякав про багатство, золото й дiаманти. Затягував ту кляту пов’язку так, що в Покоса вилазили очi й розколювалась вiд болю голова. Розболiлась вона вiд того, що Укр не вiднайшов серед сестер милосердя ту едину, яку, вiрогiдно, звали Ларисою. Потрапив на стiл до жiнки середнiх рокiв, все обличчя котроi було густо всiяне яскравим ластовинням. Конопата панi до початку екзекуцii з намотування бинтiв довго пояснювала Абрамову, як це робиться. Та, видно, думки про збагачення не давали чорнявому малому, схожому на арабського принца, шансiв бодай щось почути iз того, що йому вкладали в голову.

– Абрамов, жидiвська чортяка! – кричав довгов’язий пiдпоручик десь неподалiк. – Що ти, в бiса, робиш? Ти його скалiчиш iще бiльше.

– Що значить iще бiльше? Вiн що, покалiчений? Як же ви його мобiлiзували, ущербного? – питав iронiчно Абрамов, чим здiймав хвилю заразливого смiху. Тим часом продовжував нагромаджувати бинти на очi уявного пораненого.

– Ви всi, я бачу, тут трохи з вiдхиленнями, – не вгавав пiдпоручик, хоча з голосу було чути, що й вiн щойно смiявся зi всiма.

Юрiй вiдчував, що йому на допомогу приходила професiоналка. Жiночi трохи шкарубкi руки вiдсторонювали цупкi п’ятiрнi Абрамова. Сестра милосердя тим часом послаблювала бинти, стиха розповiдала Абрамову, як потрiбно дiяти, аби не дратувати офiцерiв й не бути посмiховиськом серед товаришiв. Звiдкiля iй було знати, що Абрамову подобаеться бути посмiховиськом.

– Антонiно Кирилiвно, дайте мiсце тим, хто запiзнився, – почув Юрiй голос головноi медсестри. І тут-таки вiдчув, як до його обличчя торкаеться зовсiм iнша рука – нiжна i трохи тремтлива.

– Вам не боляче? – питае якась дiвчина, схиляючись над Юрiем.

А голос ну нiяк не може належати отiй бабi з ластовинням. І повiтря, яким вона дмухае йому в обличчя, таке тепле й пахуче. Так думае Юрiй i вiдповiдае на запитання, безмовно похитуючи головою лiворуч-праворуч, нiби у нього забинтованi не очi, а рот. Хiба йому може бути боляче, коли вiд тiеi, що оце стоiть поряд, пахне першими конвалiями, сонячним промiнням, щойно викошеною травою i ще бозна-чим до запаморочення весняним, а надворi ж осiнь. І де вона тi конвалii взяла о цiй порi? «Парфуми», – здогадуеться хлопець. Але хiба парфуми пахнуть так природно?

Юрiю так не хочеться, щоб йому розмотували пов’язку, йому так бажаеться ще трохи побути у мрiйливому станi. Адже вiн, дурний, уявляе за цим нiжним, з легкою дитячою хрипотою голосом i за цим запахом ту блакитнооку, яка не дае йому спокою ось уже кiлька тижнiв. Вона десь тут ходить Тифлiсом, вона навiть час од часу

зустрiчаеться зi штабс-капiтаном, прiзвище якому Покровський, вона також сестра милосердя, ii звати Лариса, а прiзвище ii…

– Ларисо Олексiiвно, не стiйте нiби засватана, – несеться суворий наказ з уст сестринськоi начальницi, i Юрiй бiльше не може лежати iз запненими очима.

Вiн хоче в один порух зiрвати бинт, йому це не вдаеться. Юрiй борсаеться, як пiдбитий на полюваннi олень, трiпае ногами, намагаючись пiдвестись зi столу, морщиться, тягне iз себе ту пов’язку, що пiдступно вiддiляе його вiд… Марлеву перев’язь стягнено на шию, Юрiй впиваеться поглядом у цей безмежний небесно-блакитний свiт, затiнений незвично гарними вiями – прямими, наче стрiли. Вона лякаеться, випростовуе вперед руки, вiдходить на крок вiд нього, здiймае дашком брови, вдивляеться у свого вiзавi.

На Юрка, як на божевiльного, вирячився Абрамов.

– Вам було боляче? – питае, трохи оговтавшись, та, яку назвали Ларисою Олексiiвною.

– А на очах е якiсь рецептори, напряму зв’язанi з мозком? – питае не так у жiнок, як у солдатiв Абрамов i тут-таки пояснюе публiцi свiй кпин: – Ач, як йому на мозок надавило? Очманiв зовсiм.

Насмiявшись, волонтери повертаються до серйозних справ. Обговорюють мiж собою способи першоi допомоги у разi поранення, гомонять, радяться, сперечаються, передають одне одному перев’язувальний матерiал, ножицi та iншi iнструменти.

А Юрiй так i не може отямитись, сидить на столi, звiсивши ноги. Як вона близько, лиш простягти руку – i можна до неi доторкнутись, аби зрозумiти нарештi, що оця дiвчина – не сон, не порожня мрiя закоханого парубка, що вона iснуе… що…

– Рядовий Покос! – виривае добровольця з вакууму гучне звернення пiдпоручика, котрий приставлений головним у цих заняттях i якого солдати називають Мотузком за худу й довгу фiгуру.

Рядовий Покос в один порух зiстрибуе зi столу, на ватяних ногах йде на мiсце у спецiально облаштованiй для медичних екзерсисiв кiмнатi.

– Стояти! – знову Мотузок.

Рядовий Покос зупиняеться. Дурнувато клiпае повiками, не розумiючи, що вiд нього вимагають.

– Кругом! До столу марш! – надриваеться пiдпоручик.

Рядовий Покос крокуе до столу, i йому вiдлунюеться в грудях кожен крок. На столi вже лежить Абрамов. Абрамов шкiриться й соваеться на своему вимушеному ложi, шукаючи зручного положення.

– Ларисо Олексiiвно, тепер рука, передплiччя, – надсилае наказ старша медсестра.

Лариса Олексiiвна хапаеться за бiлий сувiй i стрiмголов починае замотувати Абрамову руку. Робить це з неабиякою спритнiстю.

– Далi ви, – вiдходить на пiвкроку вiд Абрамова й посмiхаеться Юрковi. А того скувало, мов соляний стовп. – Продовжуйте, – дiвчина тягне Покоса ближче до себе й вкладае йому в руку невикористаний бинт.

Вiн мотае той бинт невмiло й автоматично, а усе його ество може вiдчувати лише те, що ii темна полотняна сукня торкаеться його солдатських штанiв. Вiдчувае, нiби якийсь струм пробiгае кiнцiвками, сковуе щелепи, приглушуе звуки – в головi лише щось гуде та не дае повернути голову, аби вкотре надивитись на ii красу. Укр бачить перед собою лише перекошене в нiмому реготi обличчя Абрамова. Жартiвнику лоскотно, бо ж Юрко мотае йому пiд пахвою. Та Покосовi байдуже до того, що вiдчувае Абрамов. Вiн весь розчинився в нiй, у ii сукнi, у цьому бинтi, до якого щойно торкалась ii тендiтна рука, у ii хриплому голосi, котрий все ще звучить в головi, прорiзаючи цей монотонний гул. «Цiкаво, а вона вiдчувае мене так само, як я ii?» – думае солдат, аж поки не отримуе команди, яка переводить його iз розряду учасника процесу в розряд спостерiгача.

– Рядовий Покос! Вiльний! – командуе Мотузок.

Покос повертаеться на глядацьке мiсце й сiдае поруч iз Ігнатом Семеновим, який також уже вiдпрацював. Тепер Юрко може дивитись на неi, на ii вправнi рухи, на лiнiю талii, котру облямовуе бiлий фартух, на тонкi пальцi, на стрункi ноги, якi вимальовуються силуетами на темнiй сукнi, коли вона рухаеться вздовж столу, на гнучкий стан, на високий лоб, i знову на цi брови, i на цi очi. Лиш раз вона подивилась прямо на нього i тут-таки одiбрала погляд, заховала його пiд вiями. Чи то здалось йому – пробiг рум’янець по вилицях. «Авжеж, здалось, – спиняв себе. – Чого б оце iй червонiти, дивлячись на мене?»

Цiлiсiньку нiч пiсля тiеi зустрiчi не спалось Юрковi. Приблуда-сон не чiплявся. Тiло, облюбувавши якесь положення, за хвильку вже ненавидiло його, намагалось вiдкараскатись од нього, завмирало в iншому любесенькому. І це за хвилину набридало, встигало остогидiти. Серце недоладно билось де йому заманеться: то калатало у горлi, а то пiдхоплювало естафету десь у сонячному сплетiннi й перекочувалось у шлунок. Там дрiботiло, як пташечка, що потрапила в сильце. І страшно було зiтхнути (хоча ой як хотiлось), бо ж i подих мiг ту пташечку розчавити потужним потоком затамованого всерединi повiтря. Очi, пiдступнi вороги-очi, ну нiзащо не хотiли закриватись. Нiби хто пiску в них понасипав. Вже й вiдгомонiв Абрамов, а вiн зазвичай не мiг наточити ляси мало не до пiвночi. Вже давно колишнiй матрос Семенов (чие лiжко у казармi було поруч iз Юрковим) «вiдсвистiв арiю на губi» – традицiйний казармений концерт перед сном, i ще давнiше пробубонiв в кутку кiлька молитов капелан Заза Квiнкiдзе, якому було вiд сили двадцять рокiв, але котрий говорив так пафосно, що, здавалось, йому усi сто. У Зази росла така буйна борода, що в нiй ховались усi його юнацькi риси обличчя.

Покосу до гiркоти у ротi забажалось щось написати, оце зараз, цiеi митi, негайно. Нишпорив пiд лiжком, у тумбi – жодного шматка паперу. А йому так треба! Бо ж його наповнила поезiя, вiршi не знати звiдки брались i складались у головi. Юрiй намагався не розгубити те, що вже вигадав, те, що вклав у рими й чим навiть встиг насолодитись. Єдине, чого бажав, – не забути присвячену Ларисi поезiю. Там були слова i про нiжнi дотики, i про брови-чайки, i про волошковi очi.

«І куди це я зiбрався?» – раптом, як Пилип з конопель, вискочило посеред тих поезiй слушне питання. Куди вiн зiбрався? Із ким воювати, за яку таку краiну, за чий народ? Як вiн може покинути тут ii, свою Ларису, а сам поiхати бозна-куди?

«Та яка ж вона твоя?» – питав пiдступно Юрковим голосом хтось, хто сидiв усерединi його черепноi коробки.

– Черепноi коробки? – це вже Юрко питае у Лариси, яка лежить поруч iз ним на казарменому лiжку.

– Із черепною коробкою у вас, шановний, все гаразд. А от черевну порожнину бережiть, – вiдказуе Лариса й подае Юрковi величезний сувiй бинтiв. – І обереги своi не викидайте.

– Обереги? – Юрiй мацае себе за шию, силуючись вiдчути, чи е на ньому вишита сорочка. Пiд пальцями вiдчувае вишите хрестиком. Долонею проводить по гаптуванню i торкаеться чогось вологого й липкого на животi. Вдивляеться, а там – замiсть пупа червоне озерце.

– Це кров? – цiкавиться Юрко, шукаючи бiля себе Ларису, але ii вже немае.

Юрiй сiдае на лiжку, яке рипить довго й протяжно, заплющуе мiцно очi й махае головою, аби дати змогу тим часом втекти видiнням. Розклепивши повiки, розумiе, що вже сходить сонце, а вiн не лежить, а сидить на забраному й вологому вiд поту простирадлi, вовняна армiйська ковдра лежить жужмом на пiдлозi.

– Сон, – пояснюе собi Юрiй i тут-таки згадуе останню не позбавлену сенсу думку. – Так, куди це я зiбрався?

– В Африку, – смiючись, повiдомляе, додивляючись власний сон, колишнiй матрос Семенов.

– Але ж вона буде тут.

– Ти, хохол, видать, ще не прокинувся. Вона, Африка, там, а тут

Кавказ – дикий край. Хоча Африка – ще бiльш дикий.

Було пiзно вiдмовлятись вiд задуманого. Прапорщик, до котрого за порадою звернувся Юрiй, розтлумачив, що це, звичайно, не можна розцiнювати як дезертирство, бо ж вiн доброволець, а не рекрут.

– Але мужчини так не чинять, – скривився, як середа на п’ятницю. – Якщо вже сказав раз, треба казати й два.

У душi Покоса вирувала справжня буря – то вiн гнав до адмiнiстративного корпусу, аби написати рапорт, то спинявся й бив себе долонями по щоках, приводячи думки й дii до тями. На яких пiвдня втратив орiентир, перестав розумiти, чого насправдi хоче й що мае робити. Залишитись iз Ларисою тут, у Тифлiсi, й уславитись перед товаришами як боягуз чи iхати за моря-океани i втратити ii назавжди… Якось за цими душевними муками Юрiй виявив, що вони, тi муки й тi думи i тi безсоннi ночi, абсолютно марнi та безпiдставнi. Бо ж «його» Лариса i не знае, й не вiдае про iснування такого парубка, як Юрко Покос. У «його» Лариси е наречений, оцей дорослий i вольовий мужчина з тонкими вусами – штабс-капiтан Леонiд Покровський, котрий вже й воював, i нагороду мае, i навiть обзавiвся шрамом на лiвiй вилицi. Шанси Юрка при порiвняннi двох кавалерiв зводились до нуля. Принаймнi, в цьому був упевнений украiнець. І вирiшив вiн, що Лариса Обиз стане йому за недоступну й манливу музу.

– На все життя! – дав своерiдну клятву, адже таких досконалих вiршiв, якi народились пiсля зустрiчi з Ларисою, Покос iще не писав.

Промовивши, мов заклинання, «на все життя», згадав сон, який тепер чомусь видався вiщим. «А як уб’ють мене в тiй Африцi? – На секунду залихоманило. – Не викидай обереги», – згадав слова Лариси й перевiрив, чи вклав до похiдного мiшка вишиту украiнську сорочку.

8

Історiя знайомства з Леонiдом Покровським нагадувала Ларисi Обиз сюжет низькосортного водевiлю – iз тих, якi щороку привозили до Тифлiса другоряднi театральнi трупи з Москви та Киева. Усе в тих спектаклях зводилось до банальностей. Вiн, плюс вона, плюс чиясь смерть i клятва на смертному одрi. Потiм кохання до скону, танцi, музика i дурнуватi костюми.

Леонiда Покровського перевели на службу до складу другоi гiрськоi батареi кавказькоi стрiлецькоi бригади в тисяча вiсiмсот дев’яносто п’ятому роцi. У цьому ж дивiзiонi пiввiку прослужив Ларисин батько. Так склалося, що наставником Леонiда пiд час експедицiй росiйськоi армii на Кавказi став полковник Олексiй Георгiевич Обиз. Дочцi полковника, Ларисi, на час iхнього знайомства ще не виповнилось шiстнадцяти рокiв. За рiк пiсля того, як штабс-капiтан став вхожим у дiм полковника, Олексiй Георгiйович волею долi опинився у лазаретi. Сталась непоправна бiда. Один зовсiм юний солдат випадково поцiлив у полковника. Куля пробила старому вiйськовому легеню. Солдатовi загрожував чималий строк на каторзi. За нього вступився поранений, написав прохання в штаб командування, аби солдата не карали. Мовляв, вини його тут немае. Допоки в верхах розбирались, карати чи милувати, сердешний не витримав ганьби й повiсився у карцерi. Олексiй Георгiйович, вповнi ще мiцний чоловiк, так i не одужав – добила його звiстка про наглу смерть юного пiдопiчного. Та й поранення виявилось доволi серйозним. Хоч як би там було, помирав батько на руках у дочки, яка, вдягнувши сестринську унiформу, не вiдходила вiд його лiжка нi вдень, нi вночi. Перед смертю полковник Обиз попросив Леонiда Покровського присягнути, що його Лариса матиме надiйне плече та пiдмогу в особi офiцера, а можливо, згодом стане його дружиною. Штабс-капiтан пообiцяв, кинувши перед цим короткий запитальний погляд на дiвчину. «А ну, як вона проти?» Лариса ствердно кивнула голiвкою i вiдвернулась.

Ларисi лестила увага дорослого мужчини до неi, вона навiть спочатку була впевнена, що згодом покохае Леонiда, але кохання усе не пробуджувалось у молодому, дещо байдужому до штабс-капiтана серцi.

У дев’ятнадцять Лариса вирiшила присвятити залишок життя допомозi хворим та скалiченим i, не розмiрковуючи довго, подалась на спецiальнi курси медичних сестер, що вiдкрились при полковому лазаретi. Леонiд за кiлька рокiв уже двiчi робив iй офiцiйну пропозицiю одружитись, але дiвчина зволiкала.

– Ви менi небайдужi, – казала при зустрiчi, – але не квапте мене з вiдповiддю. У нас же е ще час.

– У вас, люба, звичайно, е час. Ви така юна. Але з кожним роком я стаю все старiшим. І, може, вже в новому столiттi ви не захочете бачити бiля себе сорокарiчного старця.

Вона не вважала Леонiда старцем. Але й коханим не могла назвати. Скорiше дядьком чи братом.

«І чого ця любов бариться?» – розмiрковувала, читаючи на самотi Байрона. Дивилась у вiкно на осiнь, яка на повну панувала на Кавказi, i робилося сумно. Здавалося, що й у неi немае вже часу. Адже для дiвчини двадцять – це також майже присуд. І тут-таки вiдганяла сум, труснувши чорнявим волоссям, смiялась хрипло на все горло, ховаючи по-дитячому голову в пiднятих гострих плечах, та затуляла рот вузькою долонькою, аби втамувати дитинячу радiсть. Згадала оце того смiшного солдата з булькатими очима, що ходив, як сновида, навкруг столу i так дивно торкався ii, коли вони вдвох перев’язували торохкотiя Абрамова. Вiдгонила вiд себе дурнi думки про дивакуватого хлопця, якого бачила раз i, скорiш за все, бiльше не побачить нiколи в життi. Вiдкривала книжку, перегортала кiлька сторiнок та натрапляла на улюблений вiрш. Читала по пам’ятi байронiвський «Спомин», заплющивши у млостi очi:

Кiнець! То був лиш сон. I враз

Блiдих надiй промiнчик згас.

Щасливих мало днiв прожито,

Свiтанок мiй вкривае тьма,

I душу сковуе зима.

Любов, надiю вщент розбито.

Якби ж – i спомини. Якби-то!

9

У призначений день iз Тифлiса вирушила сформована в невеличкий загiн група волонтерiв. Серед них: украiнець Покос, еврей Абрамов, росiянин Семенов, грузин Квiнкiдзе i поляк Кулятинський. У штабi полку кожному видали пiд розписку кредитних бiлетiв на суму в п’ятдесят рублiв – кому одним папiрцем, кому декiлькома, наказали купити й передягтись у бiльш-менш пристойний цивiльний одяг, придбати засоби особистоi гiгiени, змiну бiлизни бавовняну й вовняну. Дозволялось придбати чверть фунту тютюну тим, хто палив, та прибути у вiдповiдний час до мiського залiзничного вокзалу. Ця група тримала курс на Санкт-Петербург. Саме у Пiвнiчнiй Пальмiрi вони мали б приеднатись до представникiв голландського корпусу та волонтерiв з iнших мiст.

– А хто за головного? – питав у прапорщика Юрiй Покос.

– Все побачите згодом. Зараз це питання, наскiльки менi вiдомо, ще вирiшуеться. Є три претенденти, i всi офiцери з нашого полку – гарячi, як арабськi жеребцi.

Укр топтався на мiсцi, не наважуючись зробити те, що запланував. Прапорщик прийшов йому на допомогу:

– Давай, викладай, що там у тебе? Я зроблю.

Хлопець випростав вперед руку iз затисненим у пальцях папiрцем. Прапорщик хотiв був узяти передачу, але Юрiй мiцно тримався за неi.

– Так, кому передати?

– Нi, не треба. – Юрiй розiрвав папiрець та вклав його до кишенi.

– Можу й на словах дiвцi передати, чого ж нi. – Прапорщик дивився на закоханого парубка. – Я ж оце по тобi бачу, що втратив ти спокiй. Таку штуку може лише жiнка з чоловiком сотворити.

– Скажiть iй, що я… – Юрiй затнувся, йому було соромно вiдкривати свою таемницю цьому пiдстаркуватому прапорщику.

– Всьо буде зроблено в кращому видi. Я в цих дiлах мастак. Навiть iм’я менi не кажи – все знаю. Вже не

одну пару звiв, так сказати. Потiм мене й за кума брали. – Прапорщик засяяв, як орден на грудях полкового генерала.

– Дякую! – Юрiй тричi обнявся з Козиренком, i той перехрестив його, як матiр свого часу хрестила на дорогу.

Покос згадав про матiр, якiй обiцяв невдовзi повернутись. Заметушився, ляснувши себе по кашкету долонею. Вийняв тремтячою рукою коротенький олiвець iз нагрудноi кишенi.

– Матерi ж написати, – пояснив i вирвав зi свого записника невеличкого аркушика.

– Оце святе. Пиши й одправляй. – Козиренко замислився, вiрогiдно згадував свою неньку.

Потяг сполученням Тифлiс-Ростов уже стояв на своему мiсцi й чекав пасажирiв. Юрiй з друзями увiйшов до вагону й шукав зазначенi у квитках мiсця.

– Далi, далi, – повторював Абрамов голосно.

Молодик телiпався за Юрковою спиною i весь час озвучував кожен його крок. Юрiй роздивлявся кожне наступне мiсце, впевнювався, що треба йти далi, i чув оцi слова вiд товариша.

Раптом Покос мов врiс ногами у пiдлогу.

– Укре, ти чого рота роззявив? – у звичнiй манерi запитав Абрамов i штурхнув Юрка лiктем пiд бiк.

А рота той роззявив вiд здивування, бо ж стрiчав воякiв на iхнiх мiсцях штабс-капiтан Покровський, який, знявши унiформу, перетворився на якогось чиновника середньоi ланки, аптекаря чи комiвояжера. Вiн постукав долонею по полицi, запрошуючи Юрiя сiдати бiля себе. Украiнець сiв, а офiцер видихнув iз легенiв зайве повiтря – потужним струменем, шмигнув носом та послабив цупкий комiрець бiлоi сорочки, розстiбнувши верхнiй гачок. Затим зняв фетрового сiрого капелюха, якого тут-таки причепив на колiно.

– Ну, що, хлопцi, iдемо дати прочухана тим англiйцям? – Вiн говорив не як iз солдатами, а як з давнiми друзями.

Переборовши здивування вiд зустрiчi, пiдкорився заклику Покровського, протиснувся до вiкна й там сiв як укопаний. Мовчав, бо ж оце подумав, що Леонiд Покровський не такий вже франт, як йому здавалось. Самi собою думки звернули в iнший бiк, i Юрiй, майже непомiтно киваючи головою, блискавично подумав: «Це ж, напевно, вона буде йому писати. А я буду поруч iз тими листами. Зв’язок не втратиться. Кохання мое буде поруч зi мною. Нехай навiть мiж нами стоiть штабс-капiтан». Юрко вставився у вiкно й роздивлявся людей, що снували пероном. Городяни виглядали дещо стурбованими, нервово зиркали по боках, кудись бiгли лиш для того, аби за хвилину бiгти в зворотному напрямку, щораз питали щось одне в одного. Із товпища виринула органiзована група жiнок, якi йшли цупкою купкою, нiби в один крок – плече до плеча. Юрiю здалось – у гуртi вiн побачив оту, вкриту ластовинням Антонiну Кирилiвну. Хотiв був роздивитись докладнiше обличчя кожноi жiнки, але штабс-капiтан, не дочекавшись вiдповiдi вiд солдата, штовхнув його в спину. Покос вимушений був вiдлiпитись вiд шибки. Замiсть пiдтвердити свою готовнiсть дати прочухана англiйцям Юрiй запитав:

– А жiнок також беруть у добровольцi?

По цих словах вiн рiзко крутонув головою до забрудненого кiптявою вiкна. У цей час потягом легенько хитнуло.

– Сестри милосердя – першi в рядах добровольцiв. На громадськi пожертви вже органiзували цiлий санiтарний загiн. Той загiн оснащений усiм необхiдним, вирушив до Трансваалю вiдразу, як почалась вiйна.

– А чого ми до Петербурга несемось? Чи ж не можна було з Тифлiса iхати вiдразу в Африку? – питав здоровило Семенов.

– Пояснюю, – схилився над столом Покровський i зашепотiв, хоча можна було стовiдсотково бути впевненим, що iх нiхто не почуе, бо ж у вагонi окрiм них сидiло ще кiлька пасажирiв, вiд котрих цих шiстьох вiддiляли кiлька вiдсiкiв. – Координуе дii волонтерiв пастор голландськоi общини в Петербурзi, такий собi пан Гiллот. Саме через нього i йдуть усi зiбранi на бурiв пожертви. За його фiнансовоi пiдтримки й моральноi допомоги ми зможемо дiстатись до африканських берегiв. З Петербурга поiдемо на Берлiн, звiдтiля до Неаполя через Мюнхен та Рим. Отака проста iсторiя.

– А яка у них там, у голландцiв цих, релiгiя? – допитував Семенов.

– Кальвiнiзм. – Кулятинський знав про бурiв усе чи майже усе – те, що можна було вичитати в iсторичних фолiантах.

– Кальвi що? – Колишнiй матрос обурився на те, що iсторик кидаеться незрозумiлими словами.

– Протестанти, – пояснив Заза Квiнкiдзе.

Заза, на вiдмiну вiд iнших, був одягнений у довгу чорну рясу, поверх котроi висiв невеличкий дерев’яний хрест на мотузцi. Йому, полковому капелану, довелось погрожувати страшним судом комiсii, яка вiдбирала волонтерiв, аби священику дозволили вiдрядитись на вiйну.

– Ще ми не кидали пiд кулi попiв, – сперечались мiж собою офiцери, але врештi-решт дали добро.

Ігнат хотiв був щось сказати, але чи то не знав, що саме вiн може сказати з приводу кальвiнiзму, чи його збив з думки Абрамов, котрий у притаманнiй йому грайливiй манерi прокричав протяжно мало не на весь вагон:

– Оце мандрiвка!

– Непогано, – мовив услiд за ним Семенов, бо вже так чи так вiдкрив рота для слова – мало з того рота бодай якесь вилетiти.

Заза i Куля промовчали, але по iхнiх обличчях було зрозумiло, що i iм така мандрiвка Європою до снаги. Юрiй шкодував лише про одне – що друг його, Петро Гаркуша, не зiйшов тодi з тифлiського потяга разом iз ним. «Напишу йому листа з Петербурга, – планував. – І матерi ще й звiдти напишу. Листiвку вiдiшлю з видом столицi».

Поiздом хитнуло вдруге, вже сильнiше, i перон почав повiльно рухатись.

– Ну, з Богом! – сказав штабс-капiтан i обдивився юних пiдлеглих.

Покровський при згадуваннi Всевишнього пiдвiвся, пiдхопивши капелюха, бо той мав упасти на чисту пiдлогу, за ним встали iншi добровольцi. Капелан Заза Квiнкiдзе, склавши на животi руки, пробубонiв молитву, ворушачи губами, та швидко тричi перехрестився. За ним ритуал повторили iншi. Юрiй також перехрестився, але вловив на собi стрiмкий погляд Семенова.

– Католик чи що? – запитав той незадоволено й хотiв був свиснути, але не став цього робити пiсля молитви.

Юрiй вважав за зайве вiдповiдати на подiбнi запитання. Вiра – це його особиста справа, яка нiкого не стосуеться. Вiн не був католиком, але до церкви перестав ходити, вiдколи не стало батька, – нiби образився на Бога, зачаiв у собi ту дитячу образу. Перехрестився неправильно, бо забув, як воно робиться. Ярий захисник православ’я свердлив украiнця поглядом, який перевiв на себе штабс-капiтан такою фразою:

– Он Абрамов узагалi iудей, бач навiть не пiдняв своеi дупи вiд лавки.

– Так я ж хотiв пiдвестись, – затарабанив рядовий Абрамов, – але потяг хитаеться, як п’яниця на виходi з шинку. От я й впав на мiсце. Теперечки сиджу – боюсь пiдвестись. А тим часом пантрую, аби хто iз вас не покалiчився, падаючи од тiеi клятоi хитавицi. Я ж, можна сказати, – на вартi стою. Тобто сиджу.

Багатослiвна ромова Абрамова розвiяла тимчасове напруження, усi засмiялись, i Покровський запропонував принаймнi на час подорожi забути про чини, ставитись одне до одного лише, як до землякiв, бо ж на чужинi треба буде так чи iнак триматись одне одного.

– Якщо треба триматись плече до плеча, то в нас не мае бути одне вiд одного секретiв, – пробасив Семенов.

– Добре, – перебив на пiвсловi росiянина Абрамов, – зараз я вам такого свого секрета розкрию, що ви онiмiете… ну, на якийсь час.

Абрамов повiдав побратимам, що вiн зовсiм не Петро, як усi звикли його називати i як вiн виправив у документах. Мама й тато нарекли його Перецом.

– У моему рiдному Бердичевi виправити негарне слово в

офiцiйних паперах – що один раз плюнути. – Перец показово плюнув один раз. – Будь-який босяк може зробити таку штучку, аби лиш було добре перо i правильнi чорнила. Тут вже треба бути спецiалiстом в планi кольорiв. Як комусь буде цiкаво, я розповiм, як це робиться. Думаю, така наука в життi згодиться.

– То правильно нарекли, – смiявся штабс-капiтан. – У тебе он носяка – ну чисто перець, закручена.

– Та шо ви знаете, – чи то ображався насправдi, чи, може, вдавав образу Абрамов, – Перец означае в перекладi – «той, що прориваеться». Розумiете? Менi сам Бог велiв прориватись у життi. Йти вперед, незважаючи на перепони. А тих перепон, братки, у мене було хоч гать гати.

І Абрамов зводив нанiвець очiкувану нудьгу тривалоi поiздки. Розфарбовував кожну хвилину смiшними, часто-густо на ходу придуманими оповiдками. Продовжував щось шепотiти навiть вночi. І знов у тих нiчних шепотiннях чiтко звучали слова «золото, багатство та грошi».

У Ростовi пересiли на iнший потяг, який домчав команду до столицi iмперii, де мали б пробути недовго – менш нiж пiвдня. Нiкому iз добровольцiв ранiше не доводилось вiдвiдувати Санкт-Петербург. Покровський бував тут неодноразово й, поки потяг пiд’iздив до вокзалу, розповiдав iсторiю мiста. Йому допомагав Куля, який, хоч i не вiдвiдував Пiвнiчну Пальмiру, знав про неi вдосталь.

Потiм, не йдучи з територii вокзалу, чекали на квитки та грошi. Усе це Покровському принiс та передав виразного вигляду пан, який при ходьбi шкандибав i опирався на складену парасолю, як на цiпок. Юрiй усе гадав, роздивляючись здалеку незнайомого чоловiка, чи це i е той пастор, про котрого розповiдав Покровський дорогою до Петербурга. Огрядний чоловiк не надто походив на священика, скорiше скидався на чиновника з тих зажерливих, яких полюбляли останнiм часом зображати в карикатурах. Великий живiт, гладенько поголене обличчя й схожi на мопсовi щоки робили чоловiка дещо смiшним, хоча вiн намагався триматись величаво. Абрамов наважився двiчi пройтись повз цю пару й тепер переповiдав друзям, що змiг почути:

– Це, сто вiдсоткiв, iноземець. Говорить з таким акцентом, аж-аж. Але про що саме – не втямив.

Іноземець мав доволi тривалу бесiду зi штабс-капiтаном, водячи його попiд руку напiвпорожнiм пероном. Покровський уважно слухав, трохи схилившись до пузаня, бо ж був значно вищим за нього.

– Думаю, це не голландець, – не вгавав Перец. – Бачив я на Бессарабцi голландцiв. Вони всi як вежi. А цей – хiба пiвголландця, – посмiхався.

Коли пара припинила ходити пероном, спинилась, товстенький пан вийняв з внутрiшньоi кишенi кiлька конвертiв i передавав iх по одному Покровському з якоюсь особливою шаною. Щораз, як той брав до рук передачу, пiднiмав над головою капелюха, що могло означати глибоку подяку.

– Дивно все це, – не витримав тривалоi мовчанки Абрамов. Вiн, як i iншi, споглядав за сценою, що вiдбувалась на вiддалi вiд них. – Шкода, що нi рожна не чути. Як ви думаете, вiн нам перекаже, про що базiкали? Чи це якась таемниця?

– Що ж тут дивного? – питав не так у Переца, як у Юрiя Федiр Кулятинський. – І навiщо чекати, допоки нам хтось щось перекаже? Чоловiчок той передае нашому Леонiду зiбранi громадою грошi на нас, волонтерiв. До того ж просить, – Куля примружив очi й уп’явся поглядом у чиновника, – щоб ми взяли iз собою деякий… особливо цiнний багаж. О, бач, Леонiд не дуже цим потiшений, хоча грошi бере. Той пояснюе йому, що з багажем усе буде гаразд i в потязi i на суднi, бо ж про усе домовлено й за все заплачено.

– Ти читаеш по губах? – захоплено вигукнув Абрамов i зробився схожим на дитину, яка вперше побачила перед собою святого Миколая.

– А чого б мене сюди записали? Взагалi я навiть до служби не придатний – у мене невилiковна хвороба серця. Я хотiв же ж просто в експедицiю в Африку… Але як така оказiя вийшла, то чого ж не використати ii на свою користь. На експедицii зараз грошей не знайдеш, – якось криво посмiхнувся iсторик.

– Потрiбен, значить, ти був, якщо взяли з хворобою, – замислився вголос Абрамов i тут-таки запитав: – А мене чого? Мого товариша забракували, хоч i муштрувався зi мною в тому гренадерському полку, а мене оце приписали. Дивно все це.

– Нiчого дивного, – спокiйно виголосив Семенов. – Напевно, i в тебе е якiсь таланти, про котрi ти сам не здогадуешся. Заговорити до смертi ворога можеш… наприклад.

– І то правда, хлопцi, – плеснув себе по головi Перец. – Ач, не усiх же в цю експедицiю взяли. Бiльшiсть же залишили в Тифлiсi, а нас цейго… Укр он у картах, як миша в сирi, розбираеться, – тицьнув у Юрка. – І усе щось пише. Будеш ти, Укре, у нас за писаря.

– Ти також у картах мастак, – пробасив Заза Квiнкiдзе.

Перец посмiхнувся, згадуючи, як обiграв дорогою до Петербурга не одного дурника. Грав на iнтерес, тобто на грошi, грав з неабиякою спритнiстю й без найменшого обману. Прораховував усi ходи супротивника з математичною точнiстю на декiлька ходiв наперед.

– Та що карти? – питав, пiдморгуючи. – Я в шахах справжнiй гросмейстер.

– Повертаеться, – попередив Юрiй, бо першим побачив, що Леонiд, поручкавшись iз незнайомцем, повертаеться до гурту.

«Деяким багажем» виявилась чимала й доволi важка дерев’яна скриня, котру могли пiдняти лише кiлька чоловiк, взявшись за кованi ручки, вмонтованi по боках. Штабс-капiтан пояснив, що скриня набита пiд зав’язку медичним устаткуванням та медикаментами проти цiлоi веремii африканських лихоманок.

– Це ще не все, – повiдомив. – Багато чого додаватиметься на зупинках у европейських мiстах.

Аби провести дванадцятигодинний потяг сполученням Санкт-Петербург-Берлiн, на перон набилось безлiч збудженого народу. Юрба весело гудiла, перебуваючи в пiднесеному станi. Поодинокi вигуки, якi славили доблесних добровольцiв, враз пiдхоплювались натовпом i переростали в хорове виконання пiснi «Боже, царя бережи».

– Що за вистава? – обурювався поручик, пропихаючись крiзь щiльнi ряди петербуржцiв до вказаного на квитках вагону. Обмiзкувавши ситуацiю, пояснював волонтерам: – Народний психоз. Нiби на вiдпочинок вiдправляють своiх спiввiтчизникiв, а не на жорстоку вiйну.

Перед вiдправленням, як паротяг свистком сповiстив про останню готовнiсть, на перонi вiдбувся молебень. Бородатий пiп окропив першi вагони, бiля яких, власне, й колихалось з боку в бiк людське юрбище. Жiнки втирали заплаканi обличчя мереживними хусточками, чоловiки потискали руки тим, хто входив до перших вагонiв. Оскiльки тифлiському гурту волонтерiв дiстались мiсця в хвостi потяга, хлопцi залишились без обiймiв, гарних слiв та напуть. Виставившись iз вiдчинених дверцят, здалеку спостерiгали за урочистими проводами.

– Тю, а шо ж вони нас не проводжають? Я також хочу свою часточку слави. – Абрамов хотiв був зiстрибнути зi свого вагона та бiгти до товпища, але штабс-капiтан спинив його та мало не силою заволiк у останнiй вагон.

– Нам не потрiбен розголос. Там проводжають представникiв Червоного Хреста. Нехай потiшаться.

Потяг не змiг зрушити вiд платформи вчасно, бо знервована та екзальтована людська маса штовхалась, кожен намагався пiдiйти ближче до вагонiв, у яких заховались змученi надмiрною увагою червонохрестiвцi. Тi, що проводжали, хапали за руки лiкарiв, санiтарiв та сестер милосердя, якщо тi необачно виставляли iх у вiдчиненi вiкна. Бiгли за потягом, допоки не скiнчався перон, а той потяг усе не мiг набрати швидкостi. Одну даму середнiх рокiв

якось ненароком зачепили, i вона полетiла шкереберть на колiю. Потяг спинили. Допоки даму рятували, машинiст швидкiсного потяга невесело констатував помiчниковi:

– Вiдставання вiд графiка – двадцять хвилин. За свою довгу трудову дiяльнiсть жодного разу не порушував графiк.

Машинiст хвилювався, чекаючи слушного моменту врятувати потяг iз обiймiв знервованих громадян. Усi, включно iз проводжаючими, вiдчули полегшення, коли поiзд, втомлено пихкаючи, вичовгав за територiю вокзалу й завихляв хвостом, як риба, що втекла вiд рибалки, зiрвавшись iз гачка.

– Ця вiйна стае занадто популярною, – резюмував Покровський, i з ним дистанцiйно погодився машинiст поiзда, який дав протяжний гудок – сповiстив: починаеться мандрiвка до спокiйноi та розмiреноi Європи.

Тифлiськi волонтери розташувались на своiх полицях у доволi комфортабельному вагонi. У кожному купе розмiщувалось по двое подорожнiх. Вiкна на вiдмiну вiд попереднiх потягiв оздоблювались будуарними фiранками з бордового оксамиту, а пiдлоги були встеленi вiзерунчастими килимками. Люб’язнi стюарти в чорних унiформах пропонували послуги.

– Панове, можете пройти до третього вагону, там ресторацiя, – повiльно пояснювали, вiдчинивши дверi купе.

– Дякую, у нас усе свое, – штабс-капiтан давав зрозумiти, що не варто аж надто часто турбуватись через пасажирiв трьох купе.

Група виявилась щедро забезпечена провiантом: закусками, вином, фруктами й цукерками – в такiй кiлькостi, що дорогою доводилось деякi продукти викидати, бо вони починали псуватись. Їдло було складене у кiлька невеликих плетених кошикiв i занесено до купе Покровського членами голландського комiтету допомоги бурам. Командував завантаженням харчiв, ще до вiдправлення потяга, худий, як шпичка, поляк, iз яким Кулятинський перекинувся декiлькома словами. Поляк багатозначно потискав кожному з хлопцiв руки своею холодною, схожою на оселедець долонею.

– Бачте, поляки бувають не лише росiйськi, а й голландськi. Де лишень нашого брата немае…

– І нашого, – докинув свого Абрамов.

Наступного дня прибули до Берлiна. У столицi Германськоi iмперii попри велелюднiсть не було так гамiрно, як у росiйських великих мiстах. Безкiннi електричнi трамваi спокiйно просувались вiд зупинки до зупинки, деренчали i скреготали, нiхто з пасажирiв не стрибав у вагони на ходу, як це було заведено в евразiйських широтах. Гурчали бензиновi автобуси, виготовленi на заводi «Бенц». У салонах автобусiв сидiло вiсiм щасливих пасажирiв, котрим необхiдно було дiстатись у передмiстя Берлiну. Наряду з механiчним транспортом курсував кiнний, бiльш звичний для тих, хто щойно вийшов iз потяга Санкт-Петербург-Берлiн. Пiдкорювались правилам дорожнього руху навiть поодинокi робiтники, якi тягли за собою чималого возика, навантаженого чи то вугiллям, чи то побутовими речами. Бiля вокзалу рядами стояли екiпажi, керманичi котрих спокiйно чекали на пасажирiв. Де-не-де проходжались помiж людьми по двое полiцейськi в схожих на вiдерця кашкетах з козирками. На вулицях, навiть центральних, було затишно, гуляли бюргери з дружинами й дiтьми, купували тим дiтям паличку карамелi в охайноi вуличноi продавчинi. Продавчиня, в яскравiй пишнiй сукнi, в добротному фартушку жовтого кольору, посмiхалась, замотуючи липку цукерку у вiдрiзаний квадратиком прозорий папiр, давала решту й знову неспiшно й сором’язливо пропонувала перехожим смаколики. Вони, тi карамельнi рожевi патички, складенi були до вкритого гаптованою бiлою серветкою кошика. На оглядини старожитностей та пам’яток транзитним мандрiвникам бракувало часу. Бо ж мали ще купу завдань.

У нiмецьких магазинах мали б купити дещо необхiдне для подальших мандрiв – штабс-капiтан був озброений спецiальним списком, який йому передав голландський представник в Петербурзi.

– Будемо сумiщати екскурсii з роботою, – зауважував Покровський, даючи кожному конкретне завдання.

Юрiй Покос та Абрамов пiшли шукати по крамницях iз того списку мисливськi ножi та похiднi фляги, зашитi в повсть. Тi фляги мали б бути з ременями, щоб можна було без зайвого клопоту носити iх через плече.

– Хоча можна брати й такi, що пристiбаються до ременя чи до сiдла, – пояснив Покровський, даючи Юрковi кiлька банкнот.

– Ого, це марки? – запитав Абрамов, роздивляючись один iз папiрцiв. – Хто б мiг подумати…

– Все, – строго мовив Покровський, зиркнувши на Переца, – можеш кидати цю ескападу. Кiнчайте грати в дурника, пане Абрамов. Ви вже на своему недовгому вiку бачили i марки, i фунти, i багато iншоi валюти.

Дiйсно, Абрамов якось забув, що сам розповiдав, як з юних рокiв розводив на грошi наiвних iноземцiв у своiй рiднiй Одесi.

– Добре, – доволi просто мовив Абрамов й виструнчився. Куди й подiлись це трохи сутуле тiло, примружений погляд, iронiчна посмiшка на обличчi. – Скiльки фляг брати?

Раптово простiр розiрвали першi акорди гучноi музики. Недалеко вiд виходу з вокзалу грав вiйськовий оркестр. Бiля нього товпились роззяви, скакали дiтлахи, зачудовано дивились на диригента жiнки. Усi музиканти мали вуса й були вбранi у зеленi мундири з еполетами, а iхнi голови захищали шпилястi чорнi каски з блискучим, як i шпилi, орнаментом. При боцi в диригента тремтiла шабля.

– Тут написано – п’ятдесят, – зазирнув у цидулку штабс-капiтан. – Значить, стiльки й брати.

– Брамс, – сказав Кулятинський, коли оркестр замовк.

Пiсля Брамса заграли вагнерiвську музику.

– Патрiоти, – знову вставив Куля, натякаючи на те, що нiмцi виконували музичнi твори лише своiх спiввiтчизникiв.

Кулятинському та Семенову було дано завдання придбати по пiвсотнi комплектiв тропiчних костюмiв кольору хакi та пальт, що не промокають пiд дощем.

Всю цю екiпiровку ще дошивали та складали у дерев’янi ящики на берлiнськiй фiрмi «Диппельскiрх». Заза мав сходити по додатковi грошi, зiбранi як пожертви, до одного з православних берлiнських храмiв, а штабс-капiтан мав власнi плани щодо використання вiльного часу в Берлiнi.

– Вiн тут з якоюсь дамою серця стрiчаеться, от iй-бо, – вже без особливого артистичного запалу припустив Перец, коли вони з Юрком неслись по широкiй вулицi Унтер-дер-Лiнден, шукаючи потрiбний номер будинку, аби там купити все необхiдне.

– Дурня! – Юрiй не надто прислухався до товариша. – Здаеться, ми не в той бiк iдемо.

Покос спинявся, озирався i крокував в iнший бiк, оглядаючи з непiдробною цiкавiстю кожну будiвлю.

– А я кажу, – не вгавав Абрамов, – бачив, як вiн писав уночi листа. – Почекав реакцii. Їi не було, тому повiв далi: – А зранку вiддав його на платформi посильному.

– Мало що то за лист… Ти не володiеш нiмецькою? – раптом запитав Абрамова. – Ми заблукали.

Перец замовк для того, аби видивитись в перехожих одного чоловiка. Пiдiйшов та чемно поцiкавився, де зазначена на папiрцевi адреса. Чоловiк розтягся в широкiй посмiшцi, обняв Абрамова й, притиснувши його до себе, як рiдного, вказав пальцем на шпиль, який стирчав над дахами за кiлька кварталiв вiд того мiсця, де вони зараз перебували.

– Це ж не нiмецька, – проронив Юрко.

– Ідиш. – Цим словом Абрамов нiби вiдмахнувся вiд надокучливого украiнця й повiв далi перервану бесiду. – От я й кажу, штабс-капiтан написав листа дамi. Е, нi, в оцих справах мене не проведеш. Хiба ти не знав, що Перец мае такий зiр, як сокiл? А ця пташка, щоб ти знав, може побачити отакуську цiль, – Абрамов показав вiдстань мiж великим i вказiвним

пальцями, – з висоти в пiвтори тисячi метрiв.

– До чого ця лекцiя? – не мiг зрозумiти Укр.

– Укре, от ти нiби й розумний хлоп, а дурний, як бочка. Ця, як ти кажеш, лекцiя, до того, що Перец прочитав те, що в листi було написано. – Молодик став навшпиньки й прошепотiв на вухо Покосовi, аж у того вушна раковина зволожнiла: – Було написано в кiнцi: «Чекаю вас об одинадцятiй за берлiнським часом на мостi Вiльгельма». – Абрамов зиркнув на ратушу, де знаходився великий круглий годинник. – Саме нас вiдправив, а тодi й швигонув до неi.

– Так чому ж до неi, може, до нього?

– Та хiба не зрозумiло, що на мостах зустрiчаються лише пари? – Перец постукав кiсточками пальцiв собi по головi, трохи здвинувши на макiвку капелюх.

– Було б добре, – монотонно пробубонiв Юрiй.

Цi слова здивували Переца, й вiн лиш двигнув плечима i вказав товаришу на вивiску:

– Нiби оце воно.

Юрiй переступав порiг закладу, його вiтав ласкавим тьохканням дзвоник, а вiдразу за дзвоником хлопцi почули слова привiтання нiмецькою, а за хвилю й росiйською. На них чекали кiлька коробок, вже впакованi, з флягами i ножами. Допоки Перец щебетав з продавцем та його симпатичною дружиною, Юрiй мiзкував, що було б дуже непогано, аби штабс-капiтан дiйсно завiв собi в Берлiнi якусь пасiю. «Тодi Лариса стала б вiльною… моею».

Ще завидка вирушили з Берлiна. Хлопцi, втомившись вiд нових вражень, якi iм дав Берлiн, поснули. Юрiй не спав, боявся пропустити щось важливе дорогою. Допоки було ще не темно, стежив за змiною ландшафтiв за вiкном. А як звечорiло, лежав горiлиць та прислухався до стуку колiс. Без зупинок залишили позаду Мюнхен, живописний австрiйський Інсбрук, переiхали через Бренерiвський перевал. Вночi Покос пiдвiвся, вийшов у коридор, дiзнався вiд Стюарта, що вони вже в Італii. Із завмиранням у серцi стрiчав i проводжав Верону, а за нею Мiлан. Прикладав до вiкна долоню, нiби торкаючись цих уславлених пiвнiчноiталiйських мiст. На свiтанку змiг побачити Флоренцiю. Милувався баштою Палаццо Веккiо, що виринала з рожевоi свiтанковоi iмли. Інших волонтерiв не хвилювали архiтектурнi принади чужих мiст, вони спокiйно спали, насолоджуючись розмiреним похитуванням. Почали потягатись лиш незадовго до кiнцевоi станцii, якою був Рим.

Рим справив на Юрiя дивне враження – вiн йому не сподобався. Занадто гучно, занадто велелюдно, як на великому базарi, але не отому кавказькому, а якомусь циганському. Безлiч брудних жебракiв, крикливих жiнок, писклявих та в’юнких дiтей. Мiж цiею публiкою годi було спокiйно пройти, особливо з чималим багажем. До волонтерiв чiплялись люди: однi хотiли помогти за невелику платню, iншi показували своi скалiченi руки чи ноги й вимагали дати милостиню. Надокучливих жебракiв щохвилини ганяли iталiйськi полiцейськi – такi ж крикливi. Усi в цьому мiстi махали руками, щосекунди хрестились на католицький манер, звiдусiль чулись прокльони, перемiшанi з церковними пiснями.

– Зараз голова вiдлетить, – поскаржився Юрiй.

– Навiть менi недобре робиться, – погодився з ним Абрамов.

Опiвднi добровольцi встигли пересiсти на iнший потяг, який до ночi вiдтранспортував iх до портового Неаполя. Швиденько вистрибнути з потяга волонтерам не вдалось, бо ж вони мали завантажити окрiм своiх речей ще й тi, якими обросли пiд час мандрiвки Європою. Багато часу витратили на те, аби домовитись iз хазяiном фаетона щодо плати. Витративши на все про все понад три години, добровольцi помчали до порту на двох невеликих вiзках – у одному люди, в iншому багаж.

– Швидше, швидше, – просив штабс-капiтан iздового й позирав на годинник.

Вони могли запiзнитись, i тодi довелося б чекати на iнший пароплав чи не два тижнi. Але не запiзнились, про що, вiрогiдно, iм i докладав iздовий, жестикулюючи двома руками. Не обов’язково було знати iталiйську мову – адже мешканцi цiеi держави могли запросто все пояснити за допомогою цiлоi низки рiзноманiтних рухiв руками.

У порту заклично гудiли пароплави й манливо плюскотало Середземне море. На них чекав пароплав нiмецько-пiвденноафриканськоi лiнii, на борту якого нiмецькими лiтерами було виведено назву. Називався корабель «Канцлер», i офiцiйно вiн тримав курс iз Амстердама до Бейри. У порту вiдправлення на судно було завантажено чималий вантаж потрiбних бурам речей – вiд медикаментiв та сухого провiанту до контрабандноi зброi. По широкому трапу з «Канцлера», мов комашня з мурашника, дрiботiли пасажири, тримаючи потрiбну згiдно з нормами безпеки дистанцiю. Дорiднi матрони й тонкошиi батьки сiмейств наказували малолiтнiм нащадкам не капризувати й поводитись чемно, аж поки вони не опиняться поза межами корабля.

Користувались послугами нiмецьких судноплавних лiнiй та вибирали пароплав «Канцлер» европейськi буржуа, росiйськi аристократи та португальськi колонiсти, якi жили та працювали в Африцi. У Неаполi залишились люди, котрi тiкали вiд наступу зимового сезону, але не бажали продовжувати мандрiвку аж до кiнцевого пункту, до Африки. Обiгнувши на облавку «Канцлера» захiдне узбережжя континенту, дiстались до теплого Середземного моря. Дами та чоловiки, якi приiхали з Амстердама в Італiю на води, радiли, що круiз завершився успiшно. Закутаних з нiг до голови в мережива дам прикривали вiд сонця парасольки та капелюшки, оточували кавалери в свiтлих костюмах, незважаючи на те що у тих широтах, звiдкiля вони прибули, вже було доволi прохолодно. Увесь теплий одяг камеристки поховали до валiз та скринь, до переносних шаф та плетених iз лози корзин. Подорожнi, а вiрнiше iхнi слуги, волокли за собою силу силенну валiз, скринь, велосипедiв, парасоль, дитячих iграшок та домашнiх тварин – вiд маленьких песикiв до канарок у клiтках. Усе це гомонiло, гавкало, цвiрiнькало, верещало дитячими голосами й зливалось у теплому неапольському повiтрi в чудову какофонiю. Центральна та Пiвнiчна Європа на непривабливе мiжсезоння випльовувала своiх спiвгромадян поближче до тепла, поближче до курортiв, до розмiреного життя та бесiд, котрi нi до чого не спонукали. Говорили, щоправда, як i в холоднiших широтах, про англо-бурську вiйну. Дивились iз захватом на вiйськових у парадних мундирах, котрi також, як i цивiльнi, iхали не в Африку, а на води. Чiплялись до тих вiйськових, товстих сивих дядькiв, що давно перебували у вiдставцi, розпитуючи про суть вiйни, про переваги однiеi чи iншоi сторони, про бурiв та англiйцiв.

Ще перебуваючи десь у Бiскайськiй затоцi чи поблизу Гiбралтару, цi балакуни дозволяли собi розмiрковувати про людей, якi воюють та гинуть в Африцi, не добираючи слiв.

– Не треба так iдеалiзувати бурiв, – казав хтось, хто вважав себе здатним противитись загальнiй думцi чи то в силу своiх статкiв, чи в силу генеральського чину. – Наскiльки менi вiдомо, це народ-невiглас, народ суворий, позбавлений притаманного англiйцям гонору, або шику, яким можуть похизуватись французи, чи й нiмецькоi педантичностi. Нiчого подiбного у бурiв ви не знайдете. Тут iм, звичайно, до европейцiв далеко. Але з огляду на деякi iхнi перемоги можна погодитись, що хоробростi iм не займати. До того ж вони доволi хитрi.

– Вони прекраснi! – обурювалась якась екзальтована росiянка, в якоi на перенiссi прилiпилося не потрiбне iй пенсне. Що воно не потрiбне, було зрозумiло з того, що дама весь час дивилась поверх скелець, а носила цей аксесуар, скорiш за все, аби показати, що вона жiнка сучасна й начитана. Панянка втягувала щоки на знак незгоди й

вiдкривала медальйон, в якому була захована малесенька картка з чиiмсь бородатим зображенням.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/natalka-dolyak/zagubleniy-m-zh-v-ynami/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.