Червоне і чорне читать онлайн - Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Червоне i чорне

Стендаль (Мари-Анри Бейль)

Роман «Червоне i чорне» е одним з найкращих творiв вiдомого французького письменника Стендаля (1783–1842). Його герой – Жульен Сорель – увiйшов у свiтову лiтературу як уособлення непокiрливоi, волелюбноi юностi. Сорель вступив у самостiйне життя пiсля падiння Наполеона, у перiод Реставрацii Бурбонiв. При Наполеонi обдарований юнак, можливо, зробив би вiйськову кар'еру. Але за свого часу едину можливiсть просунутися в суспiльствi вiн вбачав у тому, щоб, закiнчивши духовну семiнарiю, стати священиком.

У душi Сореля сперечаються дурнi нахили i людянiсть, холодний розрахунок i романтична чутливiсть. Любовна iнтрига i честолюбнi мрii приводять його на гiльйотину.

Стендаль

Червоне i чорне

Передмова

Анрi Бейль (1783–1842), вiдомий в лiтературi пiд псевдонiмом Фредерiк Стендаль, – наш давнiй знайомий. І все ж кожна нова зустрiч з його творами не тiльки дае велику естетичну насолоду, а й викликае роздуми про призначення людини в суспiльствi, про неосяжнi можливостi людськоi волi та iнтелекту.

Думка про те, що романи Стендаля чимось ближчi до нас, нiж твори його сучасникiв – великих захiдноевропейських реалiстiв XIX ст. – не раз зустрiчаеться в критицi, а ще частiше виникае у читачiв. Кращi твори видатного французького письменника виходять величезними тиражами у перекладах багатьма мовами свiту.

Стендаль – учасник наполеонiвських походiв i руху iталiйських карбонарiiв, залюблений у мистецтво та фiлософiю, заглиблений у спостереження бурхливих подiй тодiшнього мiжнародного життя, виступив як видатний письменник, маючи вже понад 40 рокiв. Здобувши за своi раннi твори та «Червоне i чорне» високу оцiнку таких авторитетiв, як Гете, Байрон i Пушкiн, вiн тривалий час лишався майже невiдомим на своiй батькiвщинi. Його перший роман «Арманс» (1827) був зустрiнутий мовчанкою. «Червоне i чорне» (1830) викликало злiснi й глумливi вiдгуки тодiшньоi романтичноi критики, зокрема Сент-Бева. Загалом питання про спiльне й вiдмiнне в естетицi родоначальникiв французького критичного реалiзму мало вивчене буржуазною критикою. Досить вдалу характеристику Стендаля як художника слова, в якого «мистецтво мислити, мистецтво жити i мистецтво писати становить единий творчий процес», знаходимо в написанiй 1942 р. талановитiй книзi героя французького Опору Жана Прево, розстрiляного за вироком фашистського суду. На думку Прево, Стендаль був одним з головних учасникiв переоцiнки художнiх критерiiв у французькому мистецтвi початку XIX ст., але в боротьбi за утвердження реалiстичного методу багато в чому дотримувався своерiдних стильових принципiв. І саме поетика Стендаля, завдяки властивому iй аналiтично-психологiчному зображенню свiту крiзь призму сприйняття дiйсностi головними героями, новаторському тодi засобовi внутрiшнього монологу, смiливим порушенням традицiйноi форми оповiдного ритму, переплетiнню фабульних компонентiв i т. iн., явно наближаеться до реалiстичноi романноi технiки XX столiття.

Було б неправильно розглядати творчiсть Стендаля поза iсторичною епохою й тогочасним лiтературним середовищем. Його естетика, як i естетика Бальзака, виросла з джерел фiлософського матерiалiзму XVIII ст. Обидва подiляли думку, що лiтература вiдбивае життя суспiльства. Подiбним було, зрештою, iхне творче покликання – поетично вiдтворити цiлу систему життя, хоч кожен пiдходив до цiеi мети по-своему. До того ж Стендалю належала особлива, незвична для тих часiв художня концепцiя людини.

У передмовi до першого видання «Утрачених iлюзiй» (1837), порiвнюючи свiй труд з працею вченого, Бальзак зауважив, що коли письменник всебiчно зображуе суспiльство в рiзних аспектах, на всiх етапах його розвитку, вiн повинен «виходити з принципу, що соцiальний лад так пристосовуе людей до своiх потреб i так iх калiчить, що вони перестають бути схожими на самих себе… завжди дiють у дусi часу, вiдповiдно до свого мiсця в суспiльствi».

Стендаль повнiстю дотримувався принципiв матерiалiстичного детермiнiзму i так само, як Бальзак, викривав згубний вплив фiнансовоi й вельможноi верхiвки на моральний клiмат суспiльства. Вiн не належав до поширеного в реалiстичнiй лiтературi першоi половини XIX ст. типологiчного чи, як iще його називали, «фiзiологiчного» напряму, в основi якого лежить створення чiтко окреслених образiв-типiв, що становили б у своiй основi сукупнiсть ознак, властивих певному суспiльному прошарковi, професii, вiковi, статi, темпераменту, що до певноi мiри обмежувало можливостi й вагу психологiчного аналiзу. Безперечною заслугою Стендаля було те, що, пiддаючи найприскiпливiшому розглядовi iндивiдуальний свiт героя як представника певного соцiального середовища, вiн водночас показував людину в ii активнiй суспiльнiй функцii. Нове розумiння типовостi сприяло тому, що творець образiв Жульена Сореля, Люсьена Левена, Фабрiцiо дель Донго, Джiни Сансеверiни та iн. единий серед письменникiв-реалiстiв свого часу зумiв послiдовно вiдтворити характерне для пiслянаполеонiвськоi пори поширення визвольних iдей у Європi.

Можна твердити, що Стендалевi героi не тiльки здатнi поставитися до дiйсностi критично, а й намагаються боротися з ii пороками.

Серед iнших, навiть найвидатнiших, письменникiв свого часу Стендаль помiтно вирiзнявся глибоким фiлософським спрямуванням думок, широкою науковою й лiтературною ерудицiею, безмежною допитливiстю, власною стрункою концепцiею iсторiографiчних, суспiльно-полiтичних та естетичних поглядiв. Вiдомий дослiдник Стендаля Б. Реiзов справедливо пiдкреслював, що iдейний шлях видатного французького романiста не був прямолiнiйним i до кiнця лишався не позбавленим протирiч. Однак у цiлому твори, щоденники й листи письменника, навiть численнi нотатки, якi вiн робив на берегах книжок i зошитiв, свiдчили про найпильнiшу увагу Стендаля – письменника й мислителя – до сучасноi йому дiйсностi, про те, що вiн гаряче сприймав кожну нову плiдну iдею й так само запально боровся проти того, що здавалося йому помилковим, шкiдливим для суспiльного розвитку нацii. Автор «Червоного i чорного» постiйно перебував в опозицii до уряду та панiвних класiв. Його начебто нiгiлiстична критика оточення була проявом мужнього, суворого гуманiзму.

Витоки естетичноi теорii та художньоi прози Стендаля, яку передовi французькi критики XX ст. називали «торжеством розуму, досягнутим за допомогою цiлком новоi технiки», слiд шукати у багатому життевому досвiдi i свiтоглядi письменника, який зумiв пiдiйти до оцiнки iсторичних подiй та людей свого часу з прогресивних соцiально-полiтичних та морально-етичних позицiй.

Син заможного нотарiуса з Гренобля Шерубена Бейля, майбутнiй письменник зневажав батька за надмiрну жадобу до грошей, схиляння перед монархiею й церквою. Пiзнiше, навiть у найскрутнiшi роки свого життя, вiн уникав звертатися до батька по допомогу. Замолоду захоплений iдеями Французькоi революцii 1789–1794 рр. i фiлософiею французьких просвiтителiв, Анрi в сiмнадцять рокiв вступив до наполеонiвськоi армii i пройшов з нею Італiю, Австрiю, Нiмеччину, не раз смiливо дивився в очi смертi. В перiод росiйського походу, будучи головним iнтендантом армii, вiн являв собою рiдкiсний виняток серед розгнузданоi наполеонiвськоi вояччини, як людина повнiстю некорислива, i пiсля вiйни лишився зовсiм незабезпеченим. Однак вiйськова служба стала для Бейля, який уже тодi

обрав собi постiйний лiтературний псевдонiм Фредерiк Стендаль, поштовхом до фiлософських роздумiв, полiтичних узагальнень та гострого iнтересу до проблем визвольного руху в Європi. Пiд час вiдступу з-пiд Москви Стендаль писав у листi до друзiв: «…про те, що я бачив i пережив, письменник-домосiд не здогадався б i за тисячу рокiв». Вiн уже давно зрозумiв деспотичний характер правлiння свого колишнього кумира генерала Бонапарта як «повторення монархiчноi нiсенiтницi», спробу «знищити соцiальну свiдомiсть французiв».

А в листах i щоденниках того часу письменник зазначав, що «справжню велич i патрiотизм» у Росii найчастiше можна знайти у бiднiй селянськiй хатинi, що гнiт росiйського царату «не здолав народ духовно».

Демократ i республiканець Стендаль пiсля падiння Наполеона вiдмовився служити вiдновленiй у Францii дворянськiй монархii Бурбонiв (1814–1830) i виiхав до Італii. Живучи на невеличку вiйськову пенсiю та незначнi лiтературнi гонорари, вiн зблизився з нацiонально-революцiйним рухом, був особисто знайомий з iталiйськими поетами-карбонарiями Уго Фосколо, Сiльвiо Пеллiко та з видатним англiйським поетом-романтиком Байроном. Розгром карбонаризму й загроза шибеницi змусили непокiрливого лiтератора повернутися до ненависноi йому Францii Карла X.

У Францii 20-х рр. колишнiй представник керiвного складу «великоi армii», тепер безробiтний автор кiлькох книжок про Італiю та ii мистецтво, Стендаль пiдтримував дружнi взаемини з блискучим памфлетистом часiв Реставрацii, захисником пригнобленого селянства Полем-Луi Кур'е. Кращим поетом нацii вiн вважав переслiдуваного судом народного пiсняра Беранже. Стендаль з пильною увагою стежив за блискучими виступами визначного французького революцiонера Огюста Бланкi на процесах заарештованих республiканцiв. Вiн схвально зустрiв Липневу революцiю 1830 р., але вiдразу по встановленнi ненависноi йому буржуазноi монархii Луi-Фiлiппа вирiшив знову залишити батькiвщину. На цей раз потреба в засобах до iснування змусила його домагатися в уряду посади французького консула в Італii. Стендаль мрiяв про Рим. Та як людину небезпечну його направили у Трiест, а згодом у маленьке приморське мiсто Чiвiтавекк'ю, де вiн, оточений шпигунами, отримуючи жалюгiдну платню, працював до 1842 р. Того року пiд час одноi з поiздок до Парижа його спостигла смерть. Незважаючи на всi труднощi, матерiальнi нестатки й моральне приниження, саме в Чiвiта-векк'i Стендаль написав своi кращi твори: романи «Червоне i чорне» (1830), «Червоне i бiле», або «Люсьен Левен» (1834–1835), «Пармський монастир» (1839), «Італiйськi хронiки».

Та не слiд уявляти собi Бейля-Стендаля меланхолiйним героем модноi на початку столiття романтичноi лiтератури. Бальзак писав про нього: «Людина блискучого розуму й дивовижного умiння жити». Це «умiння» сам Стендаль називав «бейлiзмом», тобто здатнiстю завжди зберiгати бадьорiсть, силу духу, життерадiснiсть.

Роман «Червоне i чорне», що мае пiдзаголовок «Хронiка XIX ст.», був написаний ще до Липневоi революцii i змальовував французьке суспiльство епохи Реставрацii. Заздалегiдь обмiркована сюжетна структура й соцiально-iсторична концепцiя твору, духовний свiт героя – все це вимагало вiд автора замкнути дiю роману в межах уже завершеного iсторичного перiоду.

Стендаль написав «Червоне i чорне», бувши людиною цiлком зрiлою, з усталеними переконаннями. А проте в цьому творi вiдчуваеться радiсть творчого першовiдкриття. Можливо, це пояснюеться тим, що роман про Жульена Сореля – перше повноцiнне завоювання письменника в цьому жанрi. «Арманс» (1827) – теж праця новаторська в галузi романноi прози, твiр iнтелектуальний i опозицiйний. Але йому бракуе тiеi художньоi переконливостi, яка надае соцiальнiй критицi вагомостi, а людським образам духовного життя, здатностi хвилювати читача. В «Червоному i чорному» знаходимо нарештi бездоганно повне в думках та iхньому художньому втiленнi творче кредо письменника. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль – вогненнi спалахи почуттiв, бурхлива динамiка подiй, вилитi в стриману, небагатослiвну форму, – про який творець «Людськоi комедii» писав: «Полум'я, приховане в кременi».

Сюжет i образ головного героя «Червоного i чорного» взятi автором iз живоi дiйсностi. Паризька «Судова газета» опублiкувала 1827 р. смертний вирок, винесений сину коваля Антуану Берте, що став учителем у домi провiнцiйного дворянина i вчинив замах на життя своеi коханки – дружини господаря. Не задовольняючись судовими звiтами преси, Стендаль докладно вивчив матерiали процесу Берте i майже повнiстю використав канву трагiчноi бiографii молодого плебея для свого першого великого прозового твору.

У цих матерiалах можна було при бажаннi знайти всi елементи, потрiбнi для написання ефектного сенсацiйного роману: злочинне кохання, ревнощi, вбивство, гiльйотина. Але Стендаль розробив цю тему в новому тодi для лiтератури Францii соцiально-психологiчному жанрi.

Письменник пiдiйшов до створення «Червоного i чорного» озброений великими знаннями в царинi iсторичноi науки. Сотнi прочитаних книжок, починаючи вiд античних авторiв i кiнчаючи новаторськими працями французькоi школи iсторикiв 1810– 1820-х рокiв, критично сприймалися Стендалем з тими поправками, якi пiдказували йому останнi вияви класовоi та полiтичноi боротьби в краiнi.

Звiдси пiдкреслений iсторизм того творчого методу, прагнення до цiлковитоi життевоi правдивостi не у фабульних деталях, а в зображеннi соцiальних стосункiв i сутичок, шляхiв формування психологii та iнтелекту героя в умовах чiтко окресленого iсторичного перiоду. Слова Дантона: «Правда, сувора правда», якi е епiграфом до роману, наголошують на його викривальному значеннi.

Стендалю властивий гострий i напружений iнтерес до полiтичних проблем. Працi Мiнье, Тьера та iн. про Французьку революцiю кiнця XVIII столiття змiцнювали його антифеодальнi та антитиранiчнi настроi. А в оцiнцi сучасного йому етапу iсторii письменник-реалiст стояв, безперечно, на значно демократичнiших позицiях, нiж iсторики лiберальноi школи, що пiсля Липневого перевороту перейшли на бiк Луi-Фiлiппа, якого Стендаль називав «найбiльшим шахраем серед королiв». Адже з погляду Тьера i Гiзо, що дiстали тепер мiнiстерськi портфелi, буржуазiя ставала провiдною силою нацii.

Варто сказати кiлька слiв i про естетичну теорiю Стендаля, у якiй вiн виявив себе як справжнiй новатор, що й у мистецтвi керувався прогресивною фiлософською та громадською думкою. Йдучи за французькими матерiалiстами-просвiтителями, вiн вважав, що единим джерелом духовного життя людини е сприйняття матерiального свiту за допомогою вiдчуттiв, i висунув теорiю про соцiально-iсторичну зумовленiсть мистецтва, теорiю, що вiдiграла дуже важливу роль в естетицi двадцятих рокiв XIX столiття.

«Я не можу уявити собi мистецтва поза соцiальними умовами, в яких перебувае той чи iнший народ. Вони i лише вони зумовлювали його силу i його слабкiсть, надавали йому значущостi або перетворювали у вульгарнiсть», – писав Стендаль.

Жанром, який найповнiше вiдповiдав завданням тогочасного французького мистецтва, Стендаль вважав соцiально-психологiчний роман, що здатний, на його думку, показати широку й правдиву картину дiйсностi з ii соцiальними контрастами i живою боротьбою людських пристрастей. Вiн вимагав лаконiчноi простоти викладу, наснаженоi смислом виразностi кожного слова. Стендаль,

по сутi, був першим теоретиком реалiзму у французькiй лiтературi минулого столiття. Бальзак в «Етюдi про Бейля» сформулював вiдмiннiсть естетичноi програми Стендаля вiд романтизму як пишномовноi, споглядально-меланхолiйноi «лiтератури образiв». «Існують, навпаки, душi активнi, – писав вiн, – що люблять стрiмкiсть, рух, лаконiзм, зiткнення, дiю, драму, уникають пустоi патетики, мрiйництва, прагнуть наслiдкiв. Звiдси зовсiм iнша система. Вона породила те, що я назвав би лiтературою iдей».

Надзвичайно важливою ланкою концепцii нового мистецтва у Стендаля було розумiння характеру позитивного героя. Головнi персонажi його романiв живуть i дiють у конкретному побутовому та iсторичному середовищi. Це талановитi i вiдважнi молодi люди, нестримна сила почуттiв штовхае iх на вiдчайдушнi вчинки, створюе у iхньому життi незвичайнi ситуацii, змушуе порушувати нав'язанi суспiльством норми поведiнки.

Перша з прикмет створених Стендалем характерiв, iх життева конкретнiсть – наслiдок художнього здiйснення найважливiшоi тези письменника про те, що на формування психологii й поведiнки людини впливае матерiальне й соцiально-iсторичне оточення, – стала пiзнiше нарiжним каменем усiеi естетики французького реалiзму XIX ст. Друга – могутнi пристрастi, дiйова енергiя, вiдважна боротьба за щастя – е виразом своерiдного, властивого Стендалю розумiння моралi.

Автор «Червоного i чорного» – палкий прихильник Гельвецiя, французького фiлософа-матерiалiста, який писав, що кожна людина прагне щастя. Та щастя окремоi особи залежить вiд загальносуспiльного добробуту, отже, в умовах iдеальноi держави в кожноi людини неминуче поеднуються iнтереси особистi й громадськi.

Стендаль був глибоко переконаний у правi людей на щастя, на повне задоволення iхнiх прагнень. Вiн вiрив у духовне багатство людини, в красу ii природних почуттiв, в ii неосяжнi творчi можливостi. Щастя, як розумiв Стендаль, полягае в дiяльному життi, в повному виявленнi кращих якостей людськоi натури.

Письменник знав, що в сучасному йому свiтi неможливо здiйснити мрii Гельвецiя, бо буржуазне суспiльство з його викiнченим меркантилiзмом, законами, якi захищають експлуатацiю людини людиною, обмежуе розвиток особистостi. Тому мiж особистiстю та реакцiйним суспiльством виникае конфлiкт, внаслiдок якого вона або буде знищена суспiльством, або змушена буде вдатися до компромiсу. Зображення такого конфлiкту лежить, по сутi, в основi кожного з творiв письменника.

Прогресивний мислитель-матерiалiст, спадкоемець iдей якобiнцiв XVIII столiття, друг iталiйських карбонарiiв, Стендаль надавав теорii боротьби за щастя полiтичного значення. В бурхливому виявi пристрастей, у вирi людськоi енергii вiн хотiв бачити ознаку громадського протесту проти реакцiйного суспiльства, надiю на майбутнi переможнi революцii.

Матерiалiстична естетика Стендаля вимагала насамперед реалiстичноi конкретизацii обраного письменником складного конгломерату фiлософських, iсторичних, соцiально-полiтичних, моральних, психологiчних та культурних питань. Першим кроком до цiеi конкретизацii став вибiр сюжету «Червоного i чорного», що «дублював» епiзод, вихоплений з життя, – процес Антуана Берте.

Стендаль чудово розумiв художню переконливiсть життевих фактiв. «Сувора правда» вiдтворена тут iз науковим розумiнням iсторичного процесу i водночас iз такою «енергiею художньоi прози», що роман i сьогоднi вражае читача об'ективним i страшним показом соцiальноi несправедливостi, ганебного «способу життя» панiвних верств, наруги нiкчемностi над талантом.

У докладному описi мiсця подiй, побуту, що становить етнографiчне тло роману, у портретах персонажiв немае й тiнi гротеску, гiперболiзацii чи метафоричностi. Точно окреслений час сюжетноi дii (1826–1830). У романi можна знайти iсторичнi екскурси, що мали характеризувати атмосферу пiслянаполеонiвськоi Францii. У ньому, часом навiть пiд справжнiми iменами, виведено низку iсторичних персонажiв, використано чимало документальних фактiв з практики боротьби тогочасних полiтичних партiй тощо.

Роман Стендаля, навiть у персонажах другого плану, становить дуже виразну галерею соцiальних типiв, якi допомагають письменниковi пiдкреслити полiтичнi та iдеологiчнi конфлiкти епохи. Ця галерея вiдкриваеться особою пана де Реналя, одного з тих помiщикiв, що спочатку соромилися посiдати мiсця серед буржуа-фабрикантiв, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбiльшу користь, i завершуеться постаттю вишуканого паризького вельможi маркiза де Ла-Моля, якого досвiд минулоi революцii i побоювання революцiй майбутнiх навчили до певноi мiри визнавати розум i громадську активнiсть плебея. І мiж цими двома полюсами суспiльноi елiти – безлiч представникiв iнших соцiальних рiзновидiв: вульгарних обивателiв провiнцii, столичноi «золотоi молодi», тупоголових сановникiв, аморальних кар'еристiв усiх мастей – вiд академiка до дрiбного урядовця. На цьому тлi особливо вирiзняеться проблема езуiтства i церкви, що, як вiдомо, була слугою й таемним радником уряду Реставрацii.

Історизм «Червоного i чорного», створена письменником широка панорама епохи набирае особливоi переконливостi завдяки свiдомо тенденцiйнiй позицii автора. Слiд проте вiдзначити, що Стендаль не нав'язуе своiх оцiнок тим, хто триматиме в руках його книжку. Нiхто з персонажiв, навiть його улюбленець Сорель, не стае «рупором» авторських iдей, хоч саме його сприйняття навколишнього свiту i стае вирiшальним для загальноi концепцii твору. Цi iдеi випромiнюе вся образна система роману, вони випливають iз життевих обставин сюжетного розвитку, з еволюцii людських характерiв. Злочиннiсть i хисткiсть вiдновленоi влади Бурбонiв розумiе не тiльки ii послiдовний ворог Жульен Сорель. До розумiння цього доходить також суворий i чесний абат Пiрар. Зневажае свое перелякане новим «якобiнiзмом» свiтське коло горда, романтично настроена Матильда де Ла-Моль. Навiть наiвна i лагiдна панi де Реналь не може примиритися з брутальнiстю свого середовища, байдужого до всього, що не стосуеться наживи й чинiв, нетерпимого до всякого невгодного йому судження.

Проблемний центр твору Стендаля зосереджений навколо долi сина теслi, тендiтного на вигляд юнака, чиi очi палали розумом i волею, вогнем благородних пристрастей, а iнколи вражали силою презирства або нещадноi ненавистi. Як уже згадувалося, тогочасна критика вороже сприйняла «Червоне i чорне». Закидали те, що Бейль, колишнiй наполеонiвський офiцер i карбонарiй, чужак на батькiвщинi, карикатурно змалював панiвнi класи суспiльства. Та найбiльше дiсталося головному героевi. «Король» тодiшньоi журналiстики Жуль Жанен наполягав на тому, що Сорель – постать украй ексцентрична, наскрiзь фальшива, позбавлена будь-яких ознак, юнацького темпераменту.

Читача часом вражають суперечностi мiж високими полiтичними iдеями Жульена, його iнтелектом i водночас властивою йому холодною розважливiстю, здавалося б, безсоромним кар'еризмом. Однак матерiалiстичний принцип iсторичного пiдходу до явищ мистецтва допомагае нам правильно зрозумiти як характер тлумачення образу Сореля в романi, так i спосiб мислення Стендаля. Письменник добре уявляв собi високi духовнi якостi людини-революцiонера. Адже ще 1829 р. з-пiд його пера вийшла чудова повiсть «Ванiна Ванiнi», герой якоi, юний карбонарiй П'етро Мiссiрiллi вiддано служить справi визволення батькiвщини. Та для

автора «Червоного i чорного», як i для Бальзака, справжнi революцiонери, котрi могли б вiддати життя заради щастя народу, – це люди майбутнього, ще поодинокi борцi темноi епохи Реставрацii.

Можливо, саме тому письменник-реалiст у своiх пошуках найбiльш типових явищ сучасностi звертаеться до близькоi йому самому постатi iнтелiгента – вихiдця з низiв, який вступае в «iнтелектуальний» конфлiкт з реакцiйним суспiльством.

На той час це було питання гостре i злободенне. Ще у XVIII столiттi французький третiй стан висунув iз свого середовища генiальних мислителiв i лiтераторiв. Перша половина XIX столiття ознаменувалася приходом у лiтературу нового загону вихiдцiв з робiтникiв i селян. Почалася справжня класова вiйна в сферах культури. Ежен Пуату, Менш де Луань, Шарль Мазад та iншi реакцiйнi критики називали народнi таланти «жахливою армiею асоцiальних умiв», що пiдривають авторитет держави, «штучно розпалюють ворожнечу мiж бiдними й багатими». За боротьбою iдей виразно маячiла тiнь Липневих барикад та очiкування нових заграв революцii. І хоч би якi складнi й часом хибнi були життевi стежки молодого Жульена Сореля, остання промова на судi свiдчить про його безкомпромiснiсть у захистi права народу на гiдне мiсце в суспiльствi i його культурi.

«Я вчинив замах на життя жiнки, гiдноi найглибшоi пошани… Отже, панове присяжнi, я заслужив смертi, – говорив Жульен, – проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, якi… захочуть покарати в моiй особi i раз назавжди зламати тих юнакiв незнатного походження, пригнiчених бiднiстю, яким пощастило здобути добру освiту, внаслiдок чого вони насмiлились проникнути в середовище, яке на мовi чванливих багатiiв зветься вищим свiтом».

Напрочуд виразний, динамiчний, багатий вiдтiнками образ Жульена Сореля вiдiграв значну роль i у вирiшеннi ще не розробленоi тодi естетичноi проблеми – реалiстичного показу духовного формування людини. Стендаль, по сутi, був першим французьким письменником, якому завдяки глибинi його теоретичного мислення й життевоi спостережливостi пощастило зробити це з силою iсторичноi, соцiальноi та психологiчноi правди.

Читачевi, який пiсля «Червоного i чорного» порине у бурхливий свiт подiй, у вир палких пристрастей «Пармського монастиря», може здатися, що вiн потрапив у якусь нову художню галактику, створену уявою iншого автора. Це почуття спiткало навiть Бальзака, який у листi до Стендаля вiд 6.IV 1839 р. писав: «„Монастир“ – велика й прекрасна книга… У всьому, чим ми вам зобов'язанi, е рух уперед. Ви знаете, що я говорив вам про „Червоне i чорне“. Так от тут усе оригiнальне i нове».

Є рiзнi версii щодо часу написання нього роману та документальних джерел його тематики й образiв. Сам Стендаль у напiвжартiвливiй передмовi до першого видання роману (березень, 1839) запевняв, що вiн був написаний взимку 1830 р. на пiдставi нотаток старого канонiка з Падуi про життя Джiни Сансеверiни та iнтриги пармського двору. У рiзних бiографiчних есе про Стендаля знаходимо згадки про опис дуелi мiж Фабрiцiо i Джiлеттi, запозичений з коротенького оповiдання XVI ст. про юнацькi пригоди Алессандро Фарнезе, майбутнього папи Павла III. А у хронiцi XVII ст. Стендаль мiг знайти вiдомостi про те, що герцогиня Сансеверiна була замiшана у змовi проти князя Ранунцiя Фарнезе i т. iн.

Іншi дослiдники вишукували в романi автобiографiчнi факти, вiддавали багато уваги встановленню реальних прототипiв Стендалевих персонажiв серед друзiв письменника та iсторичних дiячiв епохи.

Дехто вказував на допущенi автором неточностi в описi iсторичного тла роману. Справдi, Стендаль досить вiльно поводився з датами, зловживав анахронiзмами, перенiс у маленьке князiвство Парма подii, що насправдi вiдбувалися в Моденi, тощо. Проте слiд вiдзначити, що письменник у цiлому досить точно вiдтворив загальну полiтичну й духовну атмосферу Пiвнiчноi Італii 1776–1831 рр., тобто раннiй перiод iталiйського нацiонально-визвольного руху вiд першого вступу французьких вiйськ у Мiлан i до останнiх спалахiв повстань карбонарiiв.

Цi та багато iнших не названих тут вiдомостей, звичайно, могли бути використанi у творi, де психологiчнi конфлiкти вирiшуються в умовах конкретних iсторичних ситуацiй, а головнi героi стають безпосереднiми учасниками або свiдками полiтичноi боротьби. Однак, пiдходячи до аналiзу останнього роману Стендаля, слiд пам'ятати, що перед нами письменник усталеного, зрiлого свiтогляду, але надто примхливоi й оригiнальноi поетики, що iнодi утруднюе розшифрування окремих тез творчоi концепцii «Пармського монастиря». У величезнiй критичнiй Стендалiанi кiнця XIX – початку XX ст. важко знайти, наприклад, точне визначення жанру цього твору, в якому справедливо вбачають симбiоз соцiально-психологiчного, iсторичного i навiть пригодницького компонентiв жанру.

Досi тривае дискусiя з приводу визначення головних героiв роману i його центральноi проблематики. Чимало зарубiжних i вiтчизняних критикiв i сьогоднi висувають на перший план постать Фабрiцiо дель Донго як найпривабливiшого персонажа твору, а його стосунки з Клелiею Контi – як основну сюжетну тему. Іншi заперечують цю думку. Дуже вдало з приводу спiввiдношення характеру Фабрiцiо i концепцii позитивного героя у Стендаля висловився Ж. Прево: «Те, що вiдбуваеться в душi Фабрiцiо, автор показуе з бiльшою нiжнiстю i з м'якшим гумором, нiж те, що коiться в душi Жульена Сореля. Але, бажаючи надiлити Фабрiцiо енергiею, вiн дае йому вiдвагу й примхи».

Не можна не визнати, що найкращою розвiдкою про «Пармський монастир» була свого часу i де в чому досi лишаеться рецензiя Бальзака «Етюд про Бейля (Фредерiк Стендаль)». Вона становить зразок проникливоi об'ективноi оцiнки твору сучасника з позицiй матерiалiстичноi естетики, благородну спробу пiднести замовчаний i не визнаний iншими талант, прищепити читачам повагу до маловiдомого у тогочаснiй Францii автора.

Особливо сподобався рецензенту опис грандiозноi битви при Ватерлоо крiзь сприйняття наiвного й недосвiдченого Фабрiцiо. Вiдомо, що до подiбного прийому вдавався Л. Толстой у романi «Вiйна i мир», i пiзнiше вiн увiйшов до арсеналу новiтньоi реалiстичноi прози.

Творець найбiльшоi у французькiй лiтературi аналiтичноi панорами своеi батькiвщини Оноре Бальзак схвалював захоплення Стендаля Італiею, краiною, яка в першiй третинi XIX столiття була полем невпинноi революцiйноi боротьби. «Ви показали душу Італii», – писав вiн авторовi «Пармського монастиря», «Італiйських хронiк», «Історii живопису в Італii», «Життя Россiнi», «Прогулянок по Риму» тощо. Вiн правильно розцiнював це захоплення як потяг письменника активноi громадськоi вдачi i знавця мистецтва не лише до прекрасного в сферi звукiв, статуй i картин, а й у могутнiх людських характерах.

Найбiльш досконалими героями роману Бальзак вважав герцогиню Сансеверiну, блискучу, чарiвну, жваву, дотепну, незалежну у своiх поглядах, уперту у здiйсненнi своiх намiрiв, горду й неприступну з князями, просту, щедру й демократичну зi слугами та селянами. Поруч неi граф Моска – «могутнiй розум», «найбiльший дипломат Італii» i разом з тим добра й щира людина, безмежно вiддана Джiнi. І нарештi поет-революцiонер, «трибун народу», «петраркiвський коханець» герцогинi, карбонарiй Ферранте Палла, якого Бальзак ставить вище за свого героя-республiканця Мiшеля Кретьена… «Я з таким захопленням вихваляю образ Палла Ферранте, бо й сам облюбував

подiбну постать, – писав Бальзак. – Якщо i е у мене перед паном Бейлем незначна перевага щодо першостi, то за виконанням я стою нижче…»

Перший дослiдник Стендаля правильно зрозумiв причину i значення його звернення до Парми. Концентруючи подii навколо маленького двору Ернеста Ранунцiя, де всi мерзеннi прояви задушливого деспотизму були оголенi, автор «Пармського монастиря» досягнув високоi сили типiзацii у показi загальноевропейськоi реакцii тих часiв. Портрети ii носiiв у романi надiленi вагою соцiально узагальнених i суспiльно дiевих типiв. Такi, наприклад, образи маркiза дель Донго i його старшого сина – iталiйських аристократiв, що пiдтримують тиранiчний режим австрiйських окупантiв, князь Ернест Ранунцiй IV з його постiйним жахом перед привидами революцii i якобiнiзму, суддя i кат Рассi, тупий, чванливий комендант тюрми генерал Контi та iн. «Це саме життя, i саме життя придворне, змальоване не карикатурно, як пробував це зробити Гофман, а серйозно i зi злiстю», – зауважив Бальзак.

Автор «Людськоi комедii» единий серед критикiв XIX ст. зумiв побачити в «Пармському монастирi» крiзь плетиво боротьби особистих пристрастей, дрiбних придворних iнтриг i нескiнченних пригод, що часом нагадують наiвну фантастику англiйського «готичного» роману кiнця XVIII ст., виразнi ознаки глибокоi полiтичноi думки i жанру полiтичного роману.

Як уже сказано, Стендаль узагальнено й досить точно змалював полiтичне становище, у якому вiдбувалася дiя твору, вивiв галерею типових для Пiвнiчноi Італii представникiв придворноi знатi. Але його, безперечно, найбiльше цiкавила широка iсторично-фiлософська проблема звiльнення людей не тiльки вiд голоду й злиднiв, а й вiд духовного рабства. Звiдси спроба протиставити в романi волю, енергiю, розум, життерадiснiсть, гуманiзм чiльних персонажiв чорним силам реакцii. Автору «Пармського монастиря» не раз закидали, що Моска, Сансеверiна, Фабрiцiо не були безпосередньо зв'язанi з революцiйним рухом i що вiн перенiс полiтичнi питання у сферу почуттiв, переживань, роздумiв. Цi закиди були почасти справедливi. Але Стендаль не збирався i, мабуть, не був спроможний звернутися безпосередньо до народних мас. Точнiше, вiн хотiв показати, що iдея «повного звiльнення» повинна об'еднувати всiх чесних людей, бо вона становить один iз аспектiв нацiонально-визвольноi та полiтичноi боротьби. Ферранте Палла допомiг Джiнi звiльнити Фабрiцiо не лише заради свого кохання до неi, а й через те, що ув'язнення юнака викликало бунт пармськоi бiдноти.

«Пармський монастир» мае в собi дещо вiд казки, вiд полум'яноi фантазii. Але на той час мрii письменника-демократа, хай надто пiднесенi, значною мiрою вiдповiдали прагненням кращих людей Італii, краiни, що довго лишалася пiд ярмом iноземцiв. За висловом одного з кращих дослiдникiв Стендаля Я. Фрiда, «антагонiзм мiж контрреволюцiйною полiтикою Священного союзу i природним прагненням людей, якi хотiли жити, а не животiти, виявився тим новим – доти не вiдображеним – змiстом дiйсностi, який Стендаль зумiв побачити й вiдбити в „Пармському монастирi“.

У формi цього твору Стендаля теж е своя закономiрнiсть. Кредо письменника завжди було реалiстичним, демократичним, анти-мiщанським i, крiм того, новаторським. „Ми зовсiм не подiбнi, – писав вiн ще в 20-i рр., – до тих маркiзiв у розшитих камзолах i великих чорних перуках вартiстю в тисячу екю, якi близько 1670 року обмiрковували п'еси Мольера i Расiна. Цi великi люди мусили догоджати маркiзам i працювати для них. Я тверджу, що вiднинi слiд писати… для нас, мислячих, серйозних молодих людей 1823 року“. Вiн зневажав вилощену мову авторiв, якi вийшли з дореволюцiйних аристократичних салонiв, i згадував слова генiального французького живописця Давiда, який ще напередоднi Революцii XVIII ст. помiтив, що жанр давньоi французькоi школи вже не вiдповiдав уподобанням народу, в якого починала розвиватися жадоба рiшучих дiй.

„У мене тiльки одне правило: бути ясним. Якщо я не буду зрозумiлим, весь мiй свiт буде знищено“, – писав Стендаль.

Ця чiтко окреслена теза лягла в основу всiх кращих романiв письменника. Та в кожному з них, вiдповiдно до змiн у проблематицi, знаходимо новi художнi елементи, новi настроi. Як писав Ж. Прево: „Червоне i чорне“ – роман бiльш палкий, „Люсьен Левен“ – бiльш обдуманий, „Пармський монастир“ – бiльш натхненний».

Продиктований за 52 днi, останнiй роман Стендаля був своерiдною iмпровiзацiею, що надзвичайно тiшило автора. Звiдси, мабуть, легка, приемна, щира i ясна манера розповiдi, блискуча, захоплююча iнтрига, осяйнi героi… Стендаль – митець надзвичайно iмпульсивний, та аж нiяк не схильний до iдеалiстичного iнтуiтивiзму. Його роман, як завершена iдейно-художня еднiсть, мiцно стоiть на грунтi iсторii Італii часiв наполеонiвських воен та карбонаризму з iх класовими й полiтичними проблемами, моральною й психологiчною атмосферою. За легким плином «пригодницькоi» фабули не можна не вiдчути розгортання серйозноi, напруженоi авторськоi думки.

Стендаль – письменник глибоко полiтичний. Це вiдчуваеться уже в «Червоному i чорному», де соцiальний конфлiкт героя з навколишнiм середовищем виразно обумовлений полiтичними факторами дворянсько-клерикальноi монархii Карла X. Пiсля поiздки до Францii у 1833 р., коли ще були свiжi слiди кривавих розправ уряду з повстаннями лiонських ткачiв та паризьких республiканцiв, свою ненависть до фiнансовоi аристократii, що тодi панувала у Францii, Стендаль втiлив у великому, на жаль, незакiнченому белетристичному творi «Червоне i бiле», або «Люсьен Левен».

Герой роману – син паризького банкiра, слабкiший, iнертнiший за Сореля. Але малюнок епохи зроблено у цьому творi ще бiльш рiзко й полiтично загострено.

Користуючись сюжетною бiографiею героя, спочатку студента Полiтехнiчноi школи, пiзнiше офiцера кавалерiйського полку i, нарештi, чиновника мiнiстерства внутрiшнiх справ, Стендаль показуе читачам Париж i французьку провiнцiю початку 30-х рокiв, легiтимiстськi змови i дiяльнiсть республiканцiв, але головну увагу зосереджуе на викриттi суспiльства Липневоi монархii та ii державного апарату.

Усе суспiльство епохи Луi-Фiлiппа у його вищих сферах отруене владою грошей, воно грунтуеться на полiтичнiй безпринципностi й запроданствi; мiнiстри грають на бiржi i програють iнтереси Францii, конкуруючи в цьому з самим «королем французiв»; парламентськi вибори перетворилися на брудне гендлярство; промисловiсть розвиваеться лише заради збагачення окремих осiб, а пролетарiат голодуе.

За силою прямого, неприхованого викриття зовнiшньоi й внутрiшньоi полiтики буржуазноi монархii, за рiшучiстю, з якою була поставлена проблема становища робiтничого класу, цей роман не мав собi рiвних у французькiй лiтературi тридцятих рокiв XIX столiття.

На iталiйському матерiалi полiтична тема «вибухнула» 1829 р. в новелi «Ванiна Ванiнi», присвяченiй iдеi революцiйного обов'язку. Далi вона голосно зазвучала в «Італiйських хронiках», де, поряд з мотивами кохання, розбитого соцiальною нерiвнiстю, помсти за розтоптану гiднiсть тощо, з'являлися оповiдання про iталiйських «бригантiв» XVI–XVII столiть, яких Стендаль вважав за «полiтичних борцiв», «захисникiв народу», попередникiв карбонарiiв. «Італiйськi хронiки», мабуть, найближче стояли до тематики, духовноi атмосфери та стилю «Пармського монастиря».

До 1848 р. про Стендаля, якого Бальзак називав «одним з найзначнiших розумiв» свого часу,

було написано всього кiлька статей. Перша збiрка його творiв у Францii вийшла в перiод мiж 1854–1871 рр. Але на початку нового столiття, коли iнтерес до талановитого й самобутнього письменника незмiрно вирiс у всьому свiтi, було створено так званий Клуб Стендаля, метою якого стало докладне вивчення й популяризацiя його спадщини. Вiдтодi, як свiдчать бiблiографiчнi джерела, щороку виходили у Францii та за ii межами монографiчнi працi й журнальнi статтi, присвяченi студiюванню творiв Стендаля, а також його неопублiкованих рукописiв, архiвних матерiалiв тощо. Не можна не назвати в позитивному планi величезну дослiдницьку дiяльнiсть одного з кращих знавцiв Стендаля у Францii Анрi Мартiно. Велике значення мала книга Луi Арагона «Свiт Стендаля», що мiстила принципово важливi узагальнення. Робота прогресивних критикiв Заходу над Стендалем тривае.

У нас автора «Червоного i чорного» та «Пармського монастиря» оцiнили дуже давно. Іван Франко вважав Стендаля засновником новоi реалiстичноi школи.

Видатний письменник-гуманiст дорогий нам як талановитий митець, носiй прогресивноi iдеологii свого часу, демократ i борець за визволення людини в повному й високому розумiннi цього слова.

Тетяна Якимович

Червоне i чорне

До читача

Цей твiр уже мав з'явитися друком, коли почалися великi Липневi подii i дали всiм умам напрямок, що аж нiяк не сприяв грi уяви. Ми маемо пiдстави вважати, що подальшi сторiнки були написанi 1827 року.[1 - С. 18. У зверненнi до читача, яким починаеться роман «Червоне i чорне», е слова: «подальшi сторiнки були написанi 1827 року». Це не вiдвовiдае iстинi. Процес Берте, матерiали якого були використанi для написання роману, почався тiльки у груднi 1827 року, а страта вiдбулася лише 23 лютого 1828 року. Крiм того, в романi часто згадуються подii 1829 року i першоi половини 1830 року аж до початку Липневоi революцii.]

Частина перша

І. Провiнцiйне мiсто

Put thousands together

Less bad,

But the cage less gay.[2 - Посадiть у клiтку хоч тисячi,Все одно там не буде веселощiв.Гоббс (англ.).]

    Hobbes

Мiстечко Вер'ер, здаеться, наймальовничiше у Франш-Конте. Його бiленькi будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкиданi по узгiр'ю, де з кожного видолинка здiймаються густолистi каштани. Рiчка Ду тече долиною за кiлькасот крокiв вiд руiн укрiплення, що його збудували колись iспанцi.

З пiвночi Вер'ер захищений високою горою – одним з вiдрогiв Юри. Скелястi вершини Вер'ера вкриваються снiгом уже за перших жовтневих приморозкiв. Гiрський потiк, що впадае в Ду, перетинае Вер'ер i рухае безлiч лiсопилок; ця нехитра промисловiсть годуе добру половину мешканцiв Вер'ера, бiльше схожих на селян, нiж на городян. А проте мiстечко розбагатiло не завдяки лiсопилкам. Фабрика вибивних тканин, вiдомих пiд назвою мюлузьких, – ось джерело добробуту, завдяки якому пiсля падiння Наполеона було поновлено майже всi вер'ерськi будинки.

Як тiльки ви входите у мiстечко, вас приголомшуе гуркiт страхiтливоi машини. Двадцять важких молотiв, що iх пiдiймае i опускае водяне колесо над гiрським потоком, гупають, аж двигтить брук. Кожен iз цих молотiв щодня нарубуе тисячi цвяхiв. Гарненькi свiжолицi дiвчата пiдкладають пiд отi величезнi молоти залiзнi брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражае подорожнього, що вперше опинився у горах на межi Францii i Швейцарii. Якщо подорожнiй, що потрапив у Вер'ер, спитае, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушуе всiх перехожих, йому вiдкажуть протяжною говiркою:

– А-а, то цвяхарня нашого пана мера.

І якщо подорожнiй хоч на кiлька хвилин затримаеться на головнiй вер'ерськiй вулицi, що йде вгору вiд берега Ду до вершини гори, можна закластися на сто проти одного, що вiн зустрiне високого чоловiка, на вигляд поважного i заклопотаного.

Побачивши його, жителi мiстечка поквапливо скидають капелюхи. Вiн кавалер кiлькох орденiв. Одягаеться цей чоловiк завжди в сiре. У нього вже сивувате волосся, високе чоло, орлиний нiс i загалом досить правильнi риси обличчя. На перший погляд, гiднiсть сiльського мера в ньому поеднуеться з тiею приемнiстю, що бувае властива людинi пiд п'ятдесят рокiв. Та незабаром парижанина прикро вражае у виразi його обличчя самовдоволення й зарозумiлiсть, поеднанi з якоюсь посереднiстю й обмеженiстю. Зрештою, почуваеться, що всi таланти цiеi людини не сягають далi умiння рiшуче вимагати плати вiд своiх боржникiв i якомога довше не платити власних боргiв.

Такий мер Вер'ера пан де Реналь. Поважною ходою перетинае вiн вулицю, заходить у мерiю i зникае з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожнiй iтиме вулицею вгору, то крокiв за сто помiтить досить показний будинок, а навколо нього за залiзною огорожею розкiшний сад. За ним, окреслюючи обрiй, простягаються пагорби Бургундii, немов створенi для того, щоб чарувати зiр. Милуючись тим краевидом, парижанин забувае отруйну атмосферу дрiбних грошових iнтересiв, в якiй вiн уже починав задихатись.

Йому пояснять, що будинок належить пановi де Реналю. Саме на прибутки вiд великоi цвяхарнi вер'ерський мер спорудив свiй гарний дiм iз тесаного каменю й тепер завершуе його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить iз старовинного iспанського роду, що оселився в цiй краiнi задовго до завоювання ii Людовiком XIV.

Вiд 1815 року пан де Реналь соромиться того, що вiн фабрикант: цей рiк зробив його вер'ерським мером. Грубi мури, що пiдтримують тераси його розкiшного саду, який спускаеться аж до рiчки Ду, – теж винагорода пановi де Реналю за спритнiсть у торгiвлi залiзними виробами.

Не сподiвайтеся побачити у Францii такi мальовничi сади, як в околицях промислових мiст Нiмеччини – Лейпцiга, Франкфурта, Нюрнберга та iнших. У Франш-Конте що бiльше у вас зведено мурiв, що бiльше нагромаджено камiння, то бiльше заслуговуете ви прав на повагу сусiдiв. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурiв, викликають захоплення ще й тому, що пiд них вiн купив на вагу золота кiлька дiлянок землi. Ось, наприклад, i той тартак на березi Ду, що вразив вас при в'iздi у Вер'ер i де ви помiтили прiзвище Сорель, написане величезними лiтерами на дошцi через увесь дах, – цей тартак шiсть рокiв тому був саме там, де тепер зводять мур четвертоi тераси садiв пана де Реналя.

Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого i грубого селянина. Вiн змушений був вiдрахувати йому чимало дзвiнких луiдорiв, щоб той перенiс свiй тартак в iнше мiсце. А щодо «громадського» потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки зв'язкам у Парижi домiгся дозволу вiдвести його в iнше русло. Вiн запобiг цiеi ласки пiсля виборiв 182… року.

Мер дав Сорелю чотири арпани за один, п'ятсот крокiв нижче, на березi Ду. І хоч це мiсце було значно вигiднiше для торгiвлi ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, вiдколи розбагатiв, зумiв, скориставшися з нетерпiння i власницькоi манii, що охопили його сусiда, злупити з нього 6000 франкiв.

Щоправда, цього обмiну не схвалювали мiсцевi розумники. Якось у недiлю – це було рокiв чотири тому, – повертаючись iз церкви в парадному вбраннi мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв iз трьома синами й посмiхався, дивлячись на нього. Та посмiшка вiдкрила меровi очi, i вiдтодi йому не дае спокою думка, що вiн мiг би помiнятися значно дешевше.

Щоб заслужити повагу вер'ерцiв, дуже важливо,

зводячи все новi мури, не спокуситись якоюсь вигадкою iталiйських мулярiв, що пробираються навеснi ущелинами Юри, прямуючи до Парижа. Через таке нововведення необачного господаря мали б за навiженого, i його добре iм'я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих i статечних людей, котрi створюють громадську думку в Франш-Конте.

Сказати правду, цi поважнi люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слiвце робить життя в мiстечках нестерпним для кожного, хто жив у великiй республiцi, що зветься Парижем. Тиранiя громадськоi думки – та якоi думки! – така сама безглузда в провiнцiйних мiстах Францii, як i в Сполучених Штатах Америки.

II. Пан мер

Престиж! Хiба це абищо, пане? —

Повага дурнiв, здивування дiтей,

заздрощi багатих, зневага мудреця.

    Барнав

На щастя, для престижу пана де Реналя як правителя мiста виникла потреба звести вздовж мiського бульвару величезний запобiжний мур проти зсування обриву висотою сто футiв над Ду по схилу пагорба. Завдяки такiй чудовiй мiсцинi звiдси вiдкриваеться один з наймальовничiших краевидiв Францii. Проте щовесни дощi розмивали бульвар, всi дорiжки поритi були рiвчаками, й бульвар ставав непридатним для прогулянок. Саме ця незручнiсть дала пановi де Реналю щасливу нагоду увiчнити свое правлiння спорудженням муру заввишки двадцять футiв i завдовжки тридцять-сорок туазiв.

Парапет муру, заради якого пановi де Реналю довелося тричi iздити до Парижа, бо передостаннiй мiнiстр внутрiшнiх справ виявився непримиренним ворогом вер'ерського бульвару, – здiймаеться нинi на чотири фути над землею. Тому, нiби кидаючи виклик усiм мiнiстрам, сучасним i колишнiм, його тепер облицьовують гранiтними плитами.

Скiльки разiв, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа i спершись грудьми на масивнi плити гарного синювато-сiрого кольору, я милувався долиною Ду. Там, на лiвому березi, звиваються п'ять-шiсть видолинкiв, на днi яких виднiють струмочки. Ринучи, вони утворюють де-не-де водоспади i нарештi вливаються в Ду. В цих горах сонце пече нестерпно, а коли воно стоiть над головою, подорожнiй може помрiяти на терасi в затiнку розкiшних платанiв. Дерева вкритi гарним голубувато-зеленим листям i буйно розрослися на наносному Грунтi, бо пан мер всупереч мунiципальнiй радi звелiв насипати землi вздовж муру й розширив таким чином бульвар бiльше як на шiсть футiв (i хоч вiн ультрароялiст, а я – лiберал, я його за це хвалю). Ось чому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер'ерського притулку для бiдних, ця тераса нiчим не поступаеться перед Сен-Жерменською терасою в Ле.

Я, зi свого боку, можу вiдзначити лише одну ваду Алеi Вiрностi, – цю офiцiйну назву можна прочитати в п'ятнадцяти чи двадцяти мiсцях на мармурових дошках, за якi пана де Реналя нагороджено ще одним орденом, – це той варварський спосiб, за яким, з наказу начальства, пiдрiзають та пiдстригають могутнi платани. Краще було б, якби тi дерева не нагадували своiми низькими, круглими й приплюснутими кронами найвульгарнiшу з городнiх рослин, а буйно розросталися б, як в Англii. Проте воля пана мера непохитна, i двiчi на рiк усi громадськi дерева пiдлягають нещаднiй ампутацii. Мiсцевi лiберали кажуть, – хоч це, звичайно, перебiльшення, що рука мiського садiвника стала ще безжальнiша, вiдколи пан вiкарiй Маслон почав привласнювати собi плоди цiеi стрижки.

Цього молодого духовного пастиря прислано кiлька рокiв тому з Безансона, щоб вiн наглядав за абатом Шеланом та деякими священиками з навколишнiх сiл. Старий полковий лiкар, учасник iталiйськоi кампанii, що оселився пiсля вiдставки у Вер'ерi i був за свого життя, на думку пана мера, якобiнцем i бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на перiодичне калiчення цих чудових дерев.

– Я люблю холодок, – вiдповiв пан де Реналь iз такою погордою, яку можна виявити в розмовi з лiкарем, кавалером ордена Почесного легiону, – я люблю холодок i наказую пiдстригати моi дерева, щоб вони давали затiнок. Не розумiю, для чого ще може служити дерево, коли воно не дае прибутку, як, наприклад, горiх.

Ось воно, те велике слово, яке все вирiшуе у Вер'ерi: давати прибуток; лише до цього i зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.

Давати прибуток – ось що керуе всiм у цьому мiстечку, яке видалося вам таким гарним. Новiй людинi, котра потрапляе сюди, зачарована красою й свiжiстю навколишнiх долин, спершу здаеться, що жителi його чутливi до краси; адже вони так часто згадують у розмовах про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тiльки тому, що вiн приваблюе чужинцiв, чиi грошi збагачують власникiв готелiв, а це, через мiськi податки, дае прибуток мiсту.

Якось погожого осiннього дня пан де Реналь прогулювався Алеею Вiрностi пiд руку зi своею дружиною. Слухаючи чоловiка, що поважно про щось просторiкував, панi де Реналь тривожно стежила очима за трьома хлопчиками. Старший, на вигляд рокiв одинадцяти, раз у раз пiдбiгав до парапету i силкувався на нього видертися. Лагiдний голос гукав тодi: «Адольфе!» – i хлопчик вiдмовлявся вiд свого смiливого замiру. Панi де Реналь виглядала рокiв на тридцять, але була ще вродлива.

– Вiн iще пожалкуе, цей парижанин, – ображено сказав ще блiдiший, нiж завжди, пан де Реналь. – Я ще маю приятелiв при дворi…

А втiм, навiть збираючись на двохстах сторiнках описувати провiнцiю, не такий я варвар, щоб нав'язувати вам довгi й маруднi провiнцiйнi розмови.

Цей парижанин, осоружний вер'ерському меровi, був не хто-iнший, як пан Аппер, що два днi тому якось умудрився побувати не тiльки в тюрмi та Вер'ерському притулку для бiдних, а й у лiкарнi, якою безплатно заправляв мер разом iз найзаможнiшими громадянами мiста.

– Але, – несмiливо заперечила панi де Реналь, – що вам може накоiти цей парижанин, коли ви правите майном бiднякiв з бездоганною чеснiстю?

– Вiн приiхав, щоб огудити нас i друкувати статейки в лiберальних газетах.

– Ви ж iх нiколи не читаете, любий мiй!

– Але нам раз у раз товчуть про отi якобiнськi статейки; все це i заважае нам творити добро. Нi, я нiколи не прощу цього нашому кюре!

III. Майно бiдних

Доброчесний священик, до того ж не iнтриган, – це провидiння для села.[3 - Флерi (1640–1723) – вiдомий французький iсторик церкви.]

    Флерi

Треба сказати, що вiсiмдесятирiчний вер'ерський кюре, який завдяки живлющому повiтрю гiрського краю зберiг залiзне здоров'я i непохитну вдачу, мав право повсякчасно вiдвiдувати в'язницю, лiкарню i навiть притулок для бiдних. Отже, пан Аппер, якому в Парижi дали рекомендацiйного листа до священика, мав розважливiсть приiхати в це мiстечко рiвно о шостiй годинi ранку i негайно ж з'явитись у дiм кюре.

Читаючи листа вiд маркiза де Ла-Моля, пера Францii i найбагатшого землевласника цiеi провiнцii, абат Шелан замислився.

– Я старий, i мене тут люблять, – стиха сказав вiн сам до себе, – вони не посмiють! – І вiдразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, пiдвiвши очi, в яких, незважаючи на похилий вiк, палав священний вогонь, що свiдчив про те, як приемно зважитись на благородний, хоч i трохи ризикований вчинок: – Ходiмо зi мною, пане, але, будь ласка, в присутностi тюремника й особливо наглядачiв притулку для бiдних не висловлюйте своеi думки про те, що побачимо.

Пан Аппер зрозумiв, що мае справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком вiн вiдвiдав в'язницю,

лiкарню, притулок, багато розпитував i, незважаючи на дивнi вiдповiдi, не дозволив собi нi слова огуди.

Огляд тривав кiлька годин. Священик запросив пана Аппера пообiдати з ним, але молодий парижанин послався на те, що йому треба написати кiлька листiв: вiн не хотiв ще бiльше компрометувати свого великодушного супутника. О третiй годинi вони закiнчили огляд притулку для бiдних i ще раз повернулися до в'язницi. При входi iх зустрiв тюремник, клишоногий велетень шести футiв на зрiст; його бридке обличчя стало зовсiм огидним вiд страху.

– Ах, пане, – сказав вiн священиковi, тiльки-но побачив його, – цей добродiй, що з вами, часом не пан Аппер?

– Ну то й що? – мовив священик.

– А те, що я вчора дiстав найсуворiший наказ, – пан префект прислав його з жандармом, який скакав цiлу нiч, – нi в якому разi не пускати пана Аппера до в'язницi.

– Я вам заявляю, пане Нуару, – вiдповiв священик, – що цей приiжджий е пан Аппер. Чи ви визнаете за мною право заходити до в'язницi повсякчасно, вдень i вночi, в будь-чиему супроводi?

– Так, пане кюре, – тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю. – Проте, пане кюре, в мене е жiнка й дiти, i, якщо на мене буде подана скарга, мене звiльнять, а годуе мене тiльки служба.

– Менi теж було б дуже неприемно втратити парафiю, – вiдповiв добрий священик схвильованим голосом.

– Хiба ж можна рiвняти! – жваво пiдхопив тюремник. – У вас, пане кюре, – це всiм вiдомо, – вiсiмсот лiврiв ренти з вашоi земельки…

Ось якi подii, перебiльшенi й перекрученi на двадцять рiзних ладiв, уже два днi розпалювали всi лихi пристрастi в мiстечку Вер'ер. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка мiж паном де Реналем i його дружиною. Вранцi вiн у супроводi пана Вально, директора притулку для бiдних, ходив до кюре, щоб висловити йому свое крайне незадоволення. У пана Шелана не було нiяких покровителiв; отже, вiн вiдчув, якими наслiдками загрожуе йому ця розмова.

– Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третiм вiсiмдесятирiчним священиком, якого усунуть iз посади в цьому краi. Я тут уже п'ятдесят шiсть рокiв; я хрестив майже всiх жителiв мiста, яке було iще селищем, коли я приiхав. Щодня я вiнчаю молодих так само, як колись вiнчав iхнiх дiдiв. Вер'ер – це моя сiм'я; але й страх покинути його не змусить мене нi укласти угоду з сумлiнням, нi керуватися у своiх вчинках якимись iншими мiркуваннями. Побачивши прибульця, я подумав: «Цей чоловiк, що приiхав iз Парижа, може, й справдi лiберал, бо iх тепер розвелось багато, але яке лихо може вiн заподiяти нашим бiднякам i в'язням?»

Та закиди пана де Реналя i особливо пана Вально, директора притулку для бiдних, ставали дедалi рiзкiшi.

– Ну що ж, панове! Заберiть у мене парафiю, – вигукнув старий священик тремтячим голосом. – Я однаково житиму тут! Всiм вiдомо, що сорок вiсiм рокiв тому я успадкував трохи землi, яка дае вiсiмсот лiврiв. На цей прибуток я й житиму. На своiй посадi я, панове, нiчого не заощаджую i, може, тому мене не дуже лякае загроза ii втратити.

Пан де Реналь жив у цiлковитiй згодi зi своею дружиною, але, не знаючи, що вiдповiсти, коли та лагiдно повторила: «Що може заподiяти ув'язненим цей парижанин?» – вiн уже ладен був розгнiватись, як раптом вона скрикнула. Їi другий син тiльки що вилiз на парапет i бiг по ньому, хоча мур височiв бiльш нiж на двадцять футiв над виноградником з другого боку. Боячись, щоб хлопчик не злякався й не впав, панi де Реналь не наважувалась покликати його. Нарештi хлопчик, радiючи зi своеi витiвки, глянув на матiр i, побачивши, як вона зблiдла, зiскочив iз парапету й пiдбiг до неi. На нього добре нагримали.

Незначна пригода змiнила тему iхньоi розмови.

– Я неодмiнно хочу взяти до себе в дiм Сореля, сина лiсопильника, – сказав пан де Реналь, – щоб доглядав дiтей, бо вони стають надто пустотливi. Вiн молодий священик чи готуеться ним стати, добре знае латинь i примусить дiтей учитись; у нього, як казав кюре, тверда вдача. Я йому платитиму триста франкiв на наших харчах. Я трохи сумнiвався щодо його моралi, бо вiн був улюбленцем отого старого лiкаря, кавалера ордена Почесного легiону, який жив нахлiбником у Сорелiв нiби тому, що вiн iхнiй родич. Цiлком можливо, що ця людина – таемний агент лiбералiв. Вiн казав, нiби наше гiрське повiтря допомагае йому вiд ядухи, та хто його знае! Лiкар брав участь у всiх iталiйських кампанiях Буонапарте i навiть тодi, коли голосували за iмперiю, вiн, кажуть, написав «нi». Цей лiберал учив латинi молодого Сореля i залишив йому багато книжок, якi привiз iз собою. Звичайно, менi б нiколи й на думку не спало взяти до дiтей тесляревого сина; але наш кюре саме напередоднi цiеi пригоди, яка нас назавжди посварила, розповiдав менi, що молодий Сорель уже три роки вивчае теологiю i готуеться вступити до семiнарii, отже – вiн не лiберал i, крiм того, – латинiст. Це буде зручно з усiх поглядiв, – провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата. – Вально дуже пишаеться парою нормандських коней, яких вiн недавно купив для своеi коляски. Але в його дiтей немае гувернера.

– Вiн ще може в нас перехопити його.

– Виходить, ти схвалюеш мiй намiр? – мовив пан де Реналь, усмiшкою дякуючи своiй дружинi за щойно висловлену слушну думку. – Отже, справа вирiшена.

– Ах, Боже мiй! Як ти швидко вирiшуеш, любий!

– Бо я рiшучий, i кюре в цьому переконаеться. Навколо безлiч лiбералiв – не закриваймо очей на те. Я впевнений, що всi цi крамарi заздрять менi, i кiлька з них дедалi багатшають. Отож нехай подивляться, як дiти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводi гувернера. Це змусить iх поважати мене. Дiдусь часто нам розповiдав, що в дитинствi мав гувернера. Вiн може обiйтись менi в якусь сотню екю, але така витрата необхiдна для нашого престижу.

Раптове рiшення змусило дружину глибоко замислитись. Панi де Реналь, висока й ставна жiнка, свого часу славилась, як подейкують тут, у горах, першою красунею на весь край. У ii зовнiшностi та ходi було щось юне й простодушне. Наiвна грацiя, сповнена невинностi й жвавостi, мабуть, могла б зачарувати парижанина м'якою прихованою палкiстю. Але якби панi де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згорiла вiд сорому. Нi кокетство, нi афектацiя нiколи не торкалися ii серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неi, але не мав успiху. І тому ii доброчеснiсть набула гучноi слави, бо пан Вально, високий, молодий, мiцно збитий, з рум'яним обличчям i густими чорними бакенбардами, належав саме до тих грубих, зухвалих i крикливих молодикiв, яких у провiнцii звуть «красень чоловiк».

Сором'язлива панi де Реналь була, очевидно, вразливоi вдачi, – ii дуже дратувала невгамовна метушливiсть i гучний голос пана Вально. Вона цуралася всього, що зветься у Вер'ерi розвагами, i тому казали, що вона надто пишаеться своiм походженням. У панi де Реналь цього й на думцi не було, але вона зрадiла, коли мешканцi Вер'ера стали рiдше бувати в ii домi. Треба сказати вiдверто, що мiсцевi дами мали ii за дурненьку, бо вона не вмiла крутити чоловiком i не користалася з найсприятливiших нагод, щоб умовити його купити iй гарненького капелюшка в Парижi чи Безансонi. Аби тiльки iй не заважали самiй прогулюватися в своему розкiшному саду – бiльше вона нiчого не прагнула.

Їi душа була проста й наiвна; вона нiколи не наважувалась судити чоловiка, не признавалася сама собi, що iй з ним нудно. Вона, хоч i не

замислювалась над тим, вважала, що мiж подружжям не бувае нiжнiших стосункiв. Найбiльше iй подобався пан де Реналь тодi, коли дiлився з нею планами щодо майбутнього iхнiх синiв; одного з них вiн готував для вiйськовоi кар'ери, другого для магiстратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався iй не таким нудним, як усi iншi знайомi iй чоловiки.

Ця думка дружини була не безпiдставна. Вер'ерський мер завдячував своею репутацiею дотепноi i вельми вихованоi людини пiвдесятковi жартiв, успадкованих вiд дядька. Старий капiтан де Реналь до революцii служив у пiхотному полку герцога Орлеанського, i, коли бував у Парижi, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити панi де Монтессон[4 - Панi де Монтессон (1737–1806) – дружина герцога Орлеанського (дiда короля Людовiка-Фiлiппа); цей шлюб був таемний, хоча й широко вiдомий. Панi де Монтессон була автором численних драматичних творiв.], славетну панi де Жанлiс[5 - Панi де Жанлiс (1746–1830) – французька письменниця, автор романiв та педагогiчних творiв, була вихователькою герцога Орлеанського (згодом короля Людовiка-Фiлiппа).], пана Дюкре[6 - Дюкре (1747–1824) – брат панi де Жанлiс, автор кiлькох творiв з економiки, суднобудування i т. iн., деякий час перебував на службi у герцога Орлеанського, батька короля Людовiка-Фiлiппа; Пале-Рояль був фамiльним палацом герцогiв Орлеанських.], винахiдника з Пале-Рояля. Цi особи дуже часто фiгурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалi важче розповiдати всi тi делiкатнi й нинi призабутi подробицi, i нарештi вiн став повторювати анекдоти про Орлеанський дiм тiльки за особливо урочистих обставин. До того ж вiн був ще й дуже чемний – за винятком тих випадкiв, коли йшлося про грошовi справи, – а тому його не без пiдстав вважали за найбiльшого аристократа у Вер'ерi.

IV. Батько i син

E sar? mia colpa,

Se cos? ??[7 - Чи ж винен я, що так воно е? Макiавеллi (iтал.).]

    Machiavelli

«Жiнка моя таки справдi розумниця! – думав вер'ерський мер на другий день, спускаючись о шостiй ранку до тартака дядька Сореля. – Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як i годиться, свiй престиж, але менi не спало на думку, що коли я не вiзьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знае латинь, як Бог, то директор притулку, ота невгамовна душа, може його перехопити. А з яким зухвальством говорив би вiн тодi про гувернера своiх дiтей!.. Та чи носитиме гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»

Пан де Реналь поринув у сумнiви; i раптом вiн побачив здаля високого, мабуть, футiв шести на зрiст, селянина, що з досвiтку мiряв колоди, скинутi вздовж берега Ду на дорозi до ринку. Селяниновi, очевидно, було не дуже приемно бачити мера, бо цi не на мiсцi розкиданi колоди захаращували шлях.

Дядько Сорель – це був вiн, – дуже здивувався, а ще бiльше зрадiв, почувши незвичайну пропозицiю, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жульена. Одначе вiн вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цiлковитоi байдужостi, яким так спритно прикриваеться хитрiсть жителiв навколишнiх гiр. Бувши рабами за часiв панування Іспанii, вони й досi не втратили цiеi риси египетського фелаха.

У вiдповiдь дядько Сорель спочатку довго розводився, вдаючись до всiх шанобливих виразiв, якi знав напам'ять. Повторюючи цi пустi слова з кривою посмiшкою, яка ще пiдсилювала облудний, майже шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважна людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Дядько Сорель був дуже незадоволений Жульеном, а проте пан де Реналь пропонував синовi несподiвану платню – триста франкiв на рiк, з харчами i навiть iз одягом. Останню умову, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався поставити, також прийняв пан де Реналь.

Вимога вразила мера. «Якщо моя пропозицiя не захоплюе Сореля i вiн не почувае себе обдарованим милiстю, як цього слiд було б чекати, то ясно, – говорив вiн сам собi, – що до нього вже зверталися з такою пропозицiею. А хто ж iще мiг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покiнчити негайно: хитрий стариган уперто вiдмовлявся; йому треба, казав вiн, порадитись iз сином – нiби й справдi в провiнцii багатий батько буде радитись iз сином, в якого нiчого немае, – хiба що про людське око.

Тартак – це така собi примiтивна будiвля на березi рiчки. Покрiвля лежить на кроквах, що спираються на чотири грубi дерев'янi бруси. Всерединi примiщення, на висотi восьми-десяти футiв вiд землi, ходить угору i вниз пилка, а дуже нескладний пристрiй штовхае до неi колоду. Вода крутить колесо, котре рухае цi два механiзми: i той, що пiднiмае та опускае пилку, i той, що помалу пiдсовуе колоду до пилки, яка ii розпускае на дошки.

Пiдходячи до тартака, дядько Сорель голосно гукнув Жульена; нiхто не озвався. Вiн побачив тiльки старших синiв, справжнiх велетнiв, що, озброiвшись важкими сокирами, обтiсували ялиновi колоди, готуючи iх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну смужку, вiдбиту на колодi, вони кожним ударом сокири вiдрубували величезнi трiски. Хлопцi не чули, як гукав батько. Вiн попростував до тартака, але, увiйшовши туди, не побачив Жульена бiля пилки, де той мусив бути. Нарештi батько помiтив його за п'ять чи шiсть футiв вище: Жульен сидiв верхи на балцi. Замiсть того щоб уважно стежити за пилкою, вiн читав книжку. Нiщо не могло завдати дядьковi Сорелю бiльшоi прикростi; старий ще так-сяк мiг би пробачити Жульеновi його делiкатну поставу, яка не пасувала для фiзичноi працi й була зовсiм несхожа на поставу його старших синiв; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам вiн не вмiв читати.

Вiн гукнув Жульена кiлька разiв, але марно. Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженiсть навiть бiльше, нiж гуркiт пилки, заважала дому почути гучний батькiв голос. Нарештi, незважаючи на своi лiта, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звiдти на балку. Сильним ударом вiн вибив iз Жульенових рук книжку, i вона полетiла в потiк; вiд другого дошкульного удару по потилицi Жульен утратив рiвновагу. Вiн мало не впав з висоти дванадцяти чи п'ятнадцяти футiв на важелi машини, якi його розчавили б, але батько на льоту пiдхопив його лiвою рукою.

– Ах ти ледащо! Як ти смiеш читати своi проклятущi книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай iх скiльки влiзе ввечерi, коли б'еш байди у свого кюре!

Жульен, геть закривавлений i приголомшений ударом, усе-таки пiшов на свое мiсце бiля пилки. На очi йому навернулися сльози – не так вiд болю, як вiд жалю, що позбувся улюбленоi книжки.

– Злазь, лайдаче, менi треба з тобою побалакати!

Але через шум машини Жульен не почув i цього наказу. Батько, що стояв уже внизу, не бажаючи видиратись угору, схопив довгу жердину, якою збивали горiхи, i вдарив нею сина по плечi. Тiльки-но Жульен скочив на землю, як старий Сорель погнав його додому, грубо пiдштовхуючи. «Один Бог знае, що вiн зi мною тепер зробить!» – думав юнак. Дорогою вiн сумно глянув на потiк, куди впала книжка: це був його улюблений «Меморiал святоi Єлени»[8 - «Меморiал святоi Єлени». – Цей щоденник належить перу Ласказа (1800–1854), який поiхав разом з Наполеоном І, засланим у вигнання на острiв Св. Єлени, i прожив там аж до листопада 1816 року. Твiр цей вийшов у свiт 1823 року i являе собою щоденний запис усiх життевих подiй i розмов Наполеона пiд час його переiзду на острiв i першого року проживання на ньому. Наполеон зображений у цьому

творi як лiберальний монарх.].

Щоки його палали, i вiн iшов не пiдводячи очей. Це був тендiтний, невисокий на зрiст юнак вiсiмнадцяти чи дев'ятнадцяти рокiв, з неправильними, але тонкими рисами обличчя i орлиним носом. Великi чорнi очi, якi в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютiшою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли вiн гнiвався, лице його набирало неприемного виразу. Серед безмежноi рiзноманiтностi людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своерiднiстю. Гнучка й струнка постать свiдчила скорiше про спритнiсть, нiж про силу. Ще змалку його надзвичайно блiде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому свiтi, а якщо й виживе, то буде тягарем для сiм'i. Усi домашнi зневажали його, i вiн ненавидiв своiх братiв i батька. У святкових iгрищах на мiськiй площi вiн завжди був битий.

За останнiй рiк його гарне обличчя стало приваблювати деяких дiвчат. Зневажений всiма як кволе створiння, Жульен усiм серцем полюбив старого полкового лiкаря, що якось наважився висловити свою думку пановi меру з приводу платанiв.

Цей лiкар iнколи вiдкуповував у старого Сореля його сина на цiлий день i давав йому уроки латини та iсторii, себто того, що вiн сам знав з iсторii, – це була iталiйська кампанiя 1796 року. Вмираючи, вiн заповiв йому свiй орден Почесного легiону, невитраченi рештки своеi пенсii i три-чотири десятки книг; найдорогоцiннiша з них тiльки що шубовснула у мiський потiк, вiдведений набiк завдяки зв'язкам пана мера.

Як тiльки вони ввiйшли в дiм, Жульен вiдчув на своему плечi важку батькову руку, вiн затремтiв, чекаючи, що його зараз битимуть.

– Кажи менi, та не бреши, – кричав йому у саме вухо старий грубим голосом, повертаючи хлопця з такою легкiстю, як дитина крутить олов'яного солдатика. Великi, чорнi, зрошенi слiзьми Жульеновi очi зустрiлися з сiренькими лихими очицями старого тесляра, якi немов хотiли заглянути йому в саму душу.

V. Переговори

Cunctando restituit rem.[9 - Загаянням врятував справу. Еннiй (лат.).][10 - Еннiй – давньоримський поет III–II ст. до н. е. Процитованi слова стосуються стратегii римського полководця Фабiя Кунктатора пiд час Другоi пунiчноi вiйни.]

    Ennius

– Кажи менi, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотiю, звiдки ти знаеш панi де Реналь, коли ти з нею розмовляв?

– Я нiколи з нею не розмовляв, – вiдповiв Жульен, – нiколи й не бачив цiеi дами, хiба що в церквi.

– Ти, мабуть, задивлявся на неi, пiдлий нахабо!

– Нiколи! Ви знаете, що в церквi я не бачу нiкого, крiм Бога, – додав Жульен, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятуе його вiд стусанiв.

– Нi, тут дiло нечисте, – мовив хитрий селюк i на хвильку замовк, – та вiд тебе, клятий облуднику, нiчого не доб'ешся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а тартак працюватиме ще краще. Ти якось утерся в довiр'я до пана кюре чи ще там когось, i тобi виклопотали тепле мiсце. Йди складай речi, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дiтей.

– А що я за це матиму?

– Харчi, одяг i триста франкiв платнi.

– Я не хочу бути лакеем.

– Тварюко, та хто тобi каже, щоб ти був лакеем? Хiба я хочу, щоб мiй син був лакеем?

– А з ким я iстиму?

Це питання спантеличило старого Сореля, вiн вiдчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Старий розпалився, вилаяв Жульена, звинувативши в жадiбностi, i нарештi вийшов порадитися зi старшими синами.

Незабаром Жульен побачив, як вони стояли, спершись на довгi топорища сокир, i радилися. Вiн довго стежив за ними i, переконавшись, що все одно не зможе вгадати, про що вони розмовляють, пiшов i сiв по той бiк пилки, щоб його не захопили зненацька. Хлопець хотiв на дозвiллi обмiркувати цю несподiвану новину, що змiнювала всю його долю, але почував себе нездатним нi на яку розсудливiсть; усю його уяву полонило те, що вiн сподiвався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.

«Нi, краще вiдмовитися вiд цього, – казав вiн сам собi, – анiж погодитися iсти з слугами. Батько силуватиме, але краще вмерти. В мене п'ятнадцять франкiв i вiсiм су заощаджень, втечу цiеi ж ночi. Через два днi, iдучи навпростець стежками через гори, де немае жодного жандарма, я буду в Безансонi. Там запишуся в солдати, а коли доведеться, перейду в Швейцарiю. Але тодi прощай, кар'ера, годi думати про сан священика, який вiдкривае шлях до всього».

Боязнь, що доведеться iсти iз слугами, не була природна для Жульена. Щоб вийти в люди, вiн мiг би витримати i куди тяжчi злигоднi. Цей страх вiн похопив iз «Сповiдi» Руссо. То була едина книжка, яка малювала йому свiтське життя. Збiрка реляцiй великоi армii i «Меморiал святоi Єлени» – це все, з чого складався його коран. Вiн ладен був вiддати життя за цi три книги. Нiяким iншим творам вiн не вiрив. Як казав йому старий полковий лiкар, усi iншi книжки на свiтi – цiлковита брехня, i написали iх пройдисвiти задля кар'ери.

Крiм полум'яноi душi, Жульен мав надзвичайну пам'ять, яка, правда, нерiдко бувае i в дурнiв. Щоб полонити серце старого абата Шелана, вiд кого, як вiн добре знав, залежало все його майбутне, юнак вивчив назубок увесь Новий завiт по-латинi. Так само вивчив книгу «Про папу»[11 - «Про папу» – книга реакцiйного фiлософа Жозефа де Местра, вийшла друком 1819 року, користувалась популярнiстю серед ультрароялiстiв.] Жозефа де Местра, але не вiрив нi тiй, нi другiй.

Сорель i його син, нiби змовившись, i словом не перекинулися цiлiсiнький день. Коли смеркло, Жульен пiшов до священика на урок теологii, але вирiшив, що краще не згадувати про дивну пропозицiю, зроблену його батьковi. «Може, це якась пастка, – думав вiн, – треба удавати, нiби я про це забув».

Другого дня рано-вранцi пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або й двi, той нарештi прийшов, почавши з самого порога перепрошувати i розводити церемонii. Пiсля довгих розпитувань манiвцями Сорель переконався, що його син iстиме з хазяiном i хазяйкою, а в тi днi, коли будуть гостi, – в окремiй кiмнатi з дiтьми.

Помiтивши, що пановi меру справдi не терпиться взяти до себе його сина, здивований i недовiрливий Сорель ставав дедалi прискiпливiшим i нарештi зажадав, щоб йому показали кiмнату, де спатиме син. Кiмната була велика, пристойно обставлена, i туди вже переносили лiжка трьох дiтей.

Це було променем свiтла для старого селянина. Вiн зразу ж рiшуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть синовi. Пан де Реналь вiдкрив бюро i витяг сто франкiв.

– З цими грiшми ваш син пiде до сукняра, пана Дюрана, i замовить собi чорну пару.

– А якщо я його заберу додому, – сказав селянин, раптом забувши всi своi церемонii, – чи одежа залишиться йому?

– Звичайно.

– Ну добре, – спроквола мовив Сорель, – тепер нам треба тiльки порозумiтися ще про одну рiч: скiльки ви йому плататимете.

– Тобто як? – скрикнув обурений пан де Реналь. – Адже ми вчора домовилися: я даю триста франкiв; думаю, що цього досить, а може, й забагато.

– Ви пропонували стiльки, я не заперечую, – сказав старий Сорель, ще бiльше розтягуючи слова, i раптом йому сяйнула генiальна думка, що зовсiм не здивуе тих, хто знае селян iз Франш-Конте. Вiн пильно подивився в очi пановi де Реналю i проказав: – В iншому мiсцi ми знайдемо й краще.

На цi слова обличчя мера пересмикнулося. Але вiн опанував себе, i пiсля хитромудроi розмови, що тривала не менше двох годин i в якiй жодного слова не було

сказано на вiтер, хитрiсть селянина взяла гору над хитрiстю багатiя, який не годуеться з неi. Було обмiрковано всi численнi пункти, що мали визначати нове становище Жульена; платня не тiльки була пiдвищена до чотирьохсот франкiв, але ii мусили видавати наперед, першого числа щомiсяця.

– Гаразд, я видам йому тридцять п'ять франкiв, – сказав пан де Реналь.

– Щоб закруглити суму, такий багатий i щедрий чоловiк, як наш пан мер, – промовив селянин улесливо, – дасть уже тридцять шiсть франкiв.

– Гаразд, – вiдповiв пан де Реналь, – але покiнчимо на цьому.

Гнiв, що охопив мера, надав його мовi цього разу твердостi. Селянин побачив, що бiльше тиснути не можна. Тодi пан де Реналь перейшов у наступ. Вiн нiзащо не згоджувався передати тридцять шiсть франкiв за перший мiсяць старому Сорелевi, якому дуже хотiлося одержати iх за сина. Пан де Реналь подумав, що доведеться розповiсти дружинi, яку роль вiн зiграв у цих переговорах.

– Повернiть менi сто франкiв, якi я вам дав, – сказав вiн роздратовано. – Пан Дюран менi заборгував. Я пiду з вашим сином i наберу йому чорного сукна.

Пiсля рiзкого випаду Сорель знову почав розсипатися шанобливими фразами; це забрало ще чверть години. Нарештi, переконавшись, що бiльш нiчого не зможе домогтися, вiн пiшов. Останнiй його уклiн супроводився словами:

– Я зараз пришлю сина до замку.

Так городяни називали дiм пана мера, коли хотiли йому догодити.

Повернувшись до себе на тартак, Сорель не мiг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло йога спiткати, Жульен ще вночi майнув iз дому: вiн вирiшив сховати в безпечне мiсце книжки й орден Почесного легiону. Все це вiн перенiс до свого друга, молодого торговця деревом на iм'я Фуке, що жив у горах над Вер'ером.

«Прокляте ледащо! – закричав його батько, як тiльки вiн повернувся. – Чи вистачить у тебе совiстi заплатити менi хоч за харчi, на якi я витрачався стiльки рокiв! Забирай свое дрантя та йди до пана мера».

Жульен, дивуючись, що його не б'ють, поспiшив з дому. Однак, ледве вiдiйшовши з-перед батькових очей, хлопець уповiльнив ходу. Вiн вирiшив, що для його лицемiрства буде корисно зайти до церкви.

Це слово вас вразило? Перше нiж удатися до такого жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.

З раннього дитинства, коли вiн якось побачив драгунiв 6-го полку в довгих бiлих плащах, у касках iз довгими чорними султанами, – цi драгуни поверталися з Італii i прив'язували своiх коней перед гратчастим вiкном його батька, – Жульен марив вiйськовою службою. Пiзнiше вiн захоплено слухав розповiдi старого полкового лiкаря про боi бiля мосту Лодi, пiд Арколем i Рiволi[12 - …боi бiля мосту Лодi, пiд Арколем i Рiволi… – перемоги Наполеона Бонапарта над австрiйськими вiйськами пiд час iталiйськоi кампанii 1796–1797 рокiв.], помiчав палкi погляди, що iх кидав старий на свiй орден.

Та коли Жульеновi було чотирнадцять рокiв, у Вер'ерi почали будувати церкву, яку для такого маленького мiстечка можна назвати розкiшною. Жульена особливо вразили чотири мармуровi колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, що ii викликали мiж мировим суддею i присланим у Безансон молодим вiкарiем, про якого казали, нiби вiн – шпигун конгрегацii. Мировий суддя через це мало не втратив своеi посади – принаймнi така була загальна думка. Адже вiн насмiлився посваритись iз цим священиком, який майже двiчi на мiсяць iздив у Безансон i там, кажуть, бував у самого монсеньйора епископа.

Саме тодi мировий суддя, батько численноi родини, ухвалив кiлька вирокiв, якi здалися несправедливими: всi вони були спрямованi проти тих жителiв, котрi читали «Конституцiоналiста»[13 - «Конституцiоналiст» («Constitutionnel») – газета лiберально-буржуазного спрямування, що вiдiгравала значну полiтичну роль пiд час Реставрацii.]. Добромиснi перемогли. Щоправда, йшлося лише про суми в три чи п'ять франкiв; але один iз цих малих штрафiв припав на цвяхаря, хрещеного батька Жульена. Розгнiвавшись, цей чоловiк скрикнув:

– Як усе змiнилося! І подумати тiльки – понад двадцять рокiв суддю вважали чесною людиною!

Полковий лiкар, Жульенiв друг, на той час уже помер.

Раптом Жульен перестав говорити про Наполеона; вiн заявив, що хоче стати священиком, i його тепер постiйно бачили на тартаку з латинською Бiблiею, яку дав йому кюре, – вiн вивчав ii напам'ять. Добрий старий кюре, захоплений його успiхами, проводив з ним цiлi вечори, даючи йому уроки теологii. Жульен виявляв при ньому тiльки побожнi почуття. Хто б мiг подумати, що це юне, майже дiвоче обличчя, таке блiде й лагiдне, таiло непохитну рiшучiсть витерпiти якi завгодно муки, аби лиш пробити собi дорогу.

Пробити дорогу для Жульена означало насамперед вирватись iз Вер'ера; вiн ненавидiв свiй край. Вiд усього, що вiн тут бачив, холонуло серце.

З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного пiднесення. Вiн з насолодою поринав у мрii, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями, i вiн зумiе привернути iхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б однiй з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли вiн ще був бiдним, блискуча панi де Богарне? Протягом багатьох рокiв ужиттi Жульена не було, здаеться, жодноi хвилини, коли б вiн не повторював собi, що Бонапарт, нiкому не вiдомий бiдний лейтенант, зробився володарем свiту з допомогою тiльки своеi шпаги. Ця думка втiшала його у нещастях, якi здавалися йому жахливими, i подвоювала його радощi, коли було чому радiти.

Будiвництво церкви й вироки мирового суддi раптом вiдкрили йому очi. Протягом кiлькох тижнiв вiн ходив як божевiльний: у нього зародилася одна iдея i нарештi охопила його з тiею непереборною силою, яку мае над палкою душею перша думка, що здаеться iй власним вiдкриттям.

«Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Францiя боялась iноземноi навали; вiйськовi доблестi були необхiднi, i вони були в модi. А тепер священик у сорок рокiв одержуе платню в сто тисяч франкiв, тобто втричi бiльше, нiж уславленi генерали Наполеона. Священикам потрiбнi люди, що допомагали б iм. Ось i цей мировий суддя, така свiтла голова, такий ранiше чесний старий, – а вiд страху не догодити молодому тридцятилiтньому вiкарiевi ганьбить себе. Треба стати служителем культу».

Одного разу, саме в розпалi свого удаваного благочестя, коли вiн уже два роки студiював теологiю, Жульен раптом виказав себе несподiваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обiдi, де були присутнi священики, яким добрий кюре рекомендував Жульена як чудо премудростi, вiн несподiвано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жульен прив'язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув ii, перевертаючи ялинову колоду, i носив ii в такому незручному положеннi протягом двох мiсяцiв. Пiсля цiеi тяжкоi кари вiн сам себе простив.

Ось який був цей вiсiмнадцятирiчний юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не бiльше сiмнадцяти рокiв, який з маленьким клуночком пiд пахвою входив тепер у розкiшну вер'ерську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всi вiкна були запнутi червоною тканиною, i сонячне промiння, проходячи крiзь неi, створювало разючий свiтловий ефект, величний i суворий. Жульена пройняв трепет. Вiн був сам у церквi. Хлопець опустився на лаву, яка здалась йому найкращою; на нiй був герб пана де Реналя.

На лавi Жульен помiтив клаптик друкованого паперу, немов навмисно

покладений тут, щоб його прочитали. Вiн глянув на нього й прочитав:

«Подробицi страти й останнi хвилини життя Луi Женреля, страченого в Безансонi…»

Папiрець був розiрваний. На зворотi можна було прочитати початковi двое слiв рядка: «Перший крок».

«Хто мiг покласти сюди цей папiрець? – подумав Жульен. – Бiдолаха, – додав хлопець, зiтхнувши, – його прiзвище закiнчуеться так, як i мое…» – І вiн зiбгав папiрець.

Коли Жульен виходив, йому здалося, що бiля кропильницi блищить кров: це була розлита свячена вода, але вiд червоних завiс на вiкнах вона здавалась кров'ю.

Зрештою Жульеновi стало соромно за свiй таемний страх.

«Невже я такий боягуз? – сказав вiн сам до себе. – До зброi!»

Цей заклик, що так часто повторювався в розповiдях старого лiкаря про битви, здавався Жульеновi героiчним. Вiн устав i швидко попрямував до будинку пана де Реналя.

Коли, незважаючи на мужню рiшучiсть, вiн побачив за двадцять крокiв перед собою мерiв дiм, його пройняв непереборний страх. Чавунна гратчаста хвiртка була вiдчинена; вона здалась йому розкiшною; треба було ввiйти в неi.

Та не тiльки в Жульена стискалося серце вiд того, що вiн входив у той дiм. Панi де Реналь, жiнка надзвичайно несмiливоi вдачi, була приголомшена тим, що якась чужа людина з обов'язку завжди стоятиме мiж нею й дiтьми. Вона звикла до того, що сини сплять у неi в кiмнатi. Вранцi вона пролила немало слiз, коли побачила, як iхнi лiжка переносять до кiмнати, призначеноi для гувернера. Марно просила вона чоловiка, щоб вiн дозволив повернути лiжко найменшого хлопчика, Станiслава-Ксав'е, в ii кiмнату.

У панi де Реналь властива жiнкам вразливiсть була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собi гидкого, грубого, розпатланого суб'екта, якому дозволяеться лаяти ii дiтей тiльки тому, що вiн знае латинь, i через цю варварську мову вiн ще й шмагатиме ii синiв.

VI. Клопiт

Non so piu cosa son,

Cosa faccio.[14 - Я вже не знаю, хто я i що роблю.Моцарт («Весiлля Фiгаро») (iтал.).]

    Mozart (Figaro)

Панi де Реналь саме виходила через склянi дверi вiтальнi в сад з тiею жвавiстю i грацiею, що були iй властивi в тi хвилини, коли нiхто на неi не дивився; в цю мить вона помiтила бiля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блiдого й заплаканого. Вiн був у чистiй бiлiй сорочцi, а пiд пахвою тримав чистеньку курточку з лiлового ратину.

Обличчя селянського хлопця було таке бiле, очi такi нiжнi, що в трохи романтичнiй уявi панi де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дiвчина, яка прийшла про щось просити мера. Їй стало жаль нещасноi, що стояла бiля вхiдних дверей, очевидно, не наважуючись пiдняти руку до дзвоника. Панi де Реналь попрямувала до неi, на хвилину забувши своi гiркi турботи про гувернера. Жульен стояв обличчям до хвiртки й не помiтив, як вона пiдiйшла. Вiн здригнувся, почувши над самим вухом лагiдний голос:

– Чого ви хочете, дитино?

Жульен хутко обернувся i, вражений спiвчутливим поглядом панi де Реналь, на мить забув своi побоювання. Зачарований ii красою, вiн забув про все на свiтi, забув навiть, для чого сюди прийшов. Панi де Реналь повторила свое запитання.

– Я прийшов, бо маю тут бути гувернером, панi, – нарештi сказав вiн, спалахнувши вiд сорому за своi сльози i намагаючись непомiтно витерти iх.

Панi де Реналь остовпiла: вони стояли поруч i дивились одне на одного. Жульеновi ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбраннi i з таким бiлоснiжним обличчям так лагiдно з ним розмовляла. Панi де Реналь дивилась на великi сльозини, що застигли на тiльки-но блiдих, а тепер палаючих щоках селянського парубiйка. Раптом вона засмiялася нестримно й весело, як дiвчисько. Вона смiялася сама з себе i не могла отямитись вiд щастя: як? Оце i е той гувернер, якого вона уявляла собi брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме рiзкою ii дiтей?

– Невже, пане, – вимовила вона, – ви знаете латинь? Це звертання «пане» так здивувало Жульена, що вiн на мить розгубився.

– Так, панi, – сказав вiн несмiливо.

Панi де Реналь була така рада, що навiть наважилась сказати Жульеновi:

– А ви не дуже будете гримати на моiх бiдолашних хлопчикiв?

– Я, гриматиму?! – здивовано сказав Жульен. – За вiщо?

– Правда ж, пане, – додала вона пiсля маленькоi паузи, i в ii голосi звучало дедалi бiльше хвилювання, – ви будете до них добрi, ви менi обiцяете?

Чути, як така пишна дама вдруге i цiлком серйозно називае його «паном», – це справдi перевищувало всi Жульеновi сподiвання: якi б повiтрянi замки вiн не будував собi в юнацьких мрiях, вiн завжди був певен, що жодна знатна дама не удостоiть його розмовою, поки на ньому не буде гарного вiйськового мундира. Панi де Реналь, зi свого боку, вiдчула приемне розчарування, побачивши нiжне обличчя Жульена, його великi чорнi очi й гарне волосся, що кучерявилося тепер ще бiльше, нiж звичайно, бо вiн дорогою, щоб освiжитися, занурив голову в басейн мiського фонтана. На ii велику радiсть, цей юнак, схожий на боязку дiвчину, i був тим страшним гувернером, якого вона, тремтячи за своiх дiтей, уявляла жорстокою потворою. Для лагiдноi душi панi де Реналь контраст мiж тим, чого вона побоювалась, i тим, що побачила, становив цiлу подiю. Нарештi вона отямилась. Вона з подивом побачила, що стоiть бiля дверей iз хлопцем у простiй сорочцi, та ще й зовсiм поруч нього.

– Ходiмо, пане, – сказала вона йому трохи збентежено.

Нiколи в життi панi де Реналь не зазнавала такого глибокого хвилювання, збудженого чистим, приемним почуттям, нiколи не траплялося iй, щоб на змiну болiсному неспокою прийшла така прекрасна дiйснiсть. Значить, ii випещенi гарненькi хлоп'ятка не потраплять до рук неохайного й сварливого попа. Ввiйшовши в передпокiй, вона обернулася до Жульена, що несмiливо йшов за нею. Коли вiн побачив такий розкiшний будинок, на обличчi його вiдбився глибокий подив, i вiд цього вiн здався ще милiший панi де Реналь. Вона не могла повiрити сама собi насамперед тому, що гувернер, на ii думку, неодмiнно повинен бути в чорному костюмi.

– Та невже це правда, пане, – сказала вона знов, спиняючись i завмираючи вiд страху: що, як це все помилка i вона даремно радiла, повiривши цьому. – Ви й справдi знаете латинь?

Їi слова вразили Жульенову гордiсть i розвiяли зачарування, в якому вiн перебував оцi кiлька хвилин.

– Так, панi, – вiдказав вiн, намагаючись прибрати байдужого вигляду, – я знаю латинь не гiрше, нiж пан кюре, – хоча вiн деколи, по своiй добротi, каже, що я знаю краще.

Панi де Реналь здалося тепер, що в Жульена дуже лютий вигляд. Вiн стояв за два кроки вiд неi. Вона пiдiйшла до нього i сказала йому стиха:

– Правда ж, ви в першi днi не будете карати дiтей, навiть коли вони не знатимуть урокiв?

Лагiдний i майже благальний тон цiеi гарноi дами вплинув на Жульена так, що вiн раптом забув усi намiри пiдтримувати свою репутацiю латинiста. Обличчя панi де Реналь було зовсiм близько, вiн вiдчував пахощi лiтнього жiночого одягу, – а це було щось таке дивне для бiдного селянина, що Жульен аж почервонiв i, зiтхнувши, ледве чутно пролепетав:

– Не бiйтесь, панi, я слухатимусь вас у всьому. Тiльки тепер, коли ii побоювання за дiтей остаточно розвiялись, панi де Реналь з подивом помiтила, що Жульен надзвичайно вродливий. Його тонкi, майже жiночi риси i знiяковiлий вигляд не здавалися смiшними жiнцi, що й сама була дуже несмiлива. Мужнiй вигляд, що його вважають неодмiнною якiстю чоловiчоi вроди, злякав би ii.

– Скiльки вам рокiв, пане? – спитала

вона Жульена.

– Скоро буде дев'ятнадцять.

– Моему старшому – одинадцять, – провадила панi де Реналь, зовсiм заспокоiвшись, – вiн буде вам майже товаришем, ви завжди зможете його умовити. Якось батько хотiв його побити, хлопчик цiлий тиждень був хворий, хоч його тiльки злегка ляснули.

«А я? Яка рiзниця! – подумав Жульен. – Ще вчора мене побив батько. Якi щасливi цi багатii!»

Панi де Реналь уже старалася вгадати найтоншi вiдтiнки того, що вiдбувалося в душi юнака. Їй здалося, що вираз смутку, який промайнув на Жульеновiм обличчi, викликаний несмiливiстю, i iй схотiлось пiдбадьорити його.

– Як ваше iм'я, пане? – спитала вона таким привiтним i ласкавим тоном, що Жульен, сам того не усвiдомлюючи, мимоволi пройнявся ii чарами.

– Мене звуть Жульен Сорель, панi; я боюсь, бо вперше в життi входжу в чужий дiм; менi дуже потрiбне ваше заступництво i ще – щоб ви багато чого прощали менi на початку. Я нiколи не ходив у школу, – я був занадто бiдний. Я нi з ким не розмовляв, крiм мого родича, полкового лiкаря, кавалера ордена Почесного легiону, i кюре пана Шелана. Вiн може розповiсти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вiрте iм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте менi, панi, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.

Жульен помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: вiн розглядав панi де Реналь. Так дiе довершена грацiя, коли вона природна, i особливо коли людина, надiлена нею, не пiдозрiвае про свою чарiвнiсть. Жульен, який вважав себе знавцем жiночоi вроди, тоi хвилини поклявся б, що iй не бiльше двадцяти рокiв. Йому раптом спало на думку поцiлувати iй руку. Вiн вiдразу ж злякався такоi зухвалоi думки, але тут же вирiшив: «Це буде боягузтво з мого боку, коди я не зроблю того, що менi може бути корисним, що зменшуе зневагу, яку ця вродлива дама, мабуть, вiдчувае до бiдного ремiсника, тiльки що вiдiрваного вiд лiсопилки». Можливо, що Жульен зробився таким хоробрим, згадавши вираз «гарний хлопець», який вiн чув уже пiвроку щонедiлi на гулянках вiд молодих дiвчат. Тим часом, поки вiн переживав цю внутрiшню боротьбу, панi де Реналь намагалась йому пояснити, як саме слiд поводитися з дiтьми. Зусилля, що вiн над собою робив, знову змусило його зблiднути; вiн сказав якимсь неприродним тоном:

– Присягаюсь перед Богом, панi, я нiколи не каратиму ваших дiтей.

Кажучи це, вiн насмiлився взяти руку панi де Реналь i пiднести ii до уст. Їi дуже здивував Жульенiв жест, а потiм, оговтавшись, вона обурилась. Було дуже жарко, тому ii рука пiд шаллю була гола, i, пiдносячи ii до уст, Жульен ще бiльше оголив ii. Через кiлька секунд панi де Реналь сама собi дорiкала за те, що не розгнiвалась одразу.

Пан де Реналь, почувши iхню розмову, вийшов з кабiнету. З тим самим величним i батькiвським виглядом, з яким одружував молодих у мерii, звернувся вiн до Жульена:

– Менi треба поговорити з вами, перше нiж дiти побачать вас.

Вiн завiв Жульена в кiмнату й затримав дружину, яка хотiла залишити iх самих. Зачинивши дверi, пан де Реналь поважно сiв.

– Пан кюре казав менi, що ви добропорядна людина; всi тут поводимуться з вами чемно, i, якщо я буду задоволений, я згодом допоможу вам улаштуватись. Я хочу, щоб ви не бачились нi з родичами, нi з товаришами, бо для моiх дiтей iхнi манери не пiдходять. Ось вам тридцять шiсть франкiв за перший мiсяць; але я вимагаю вiд вас слова честi, що ви жодного су з цих грошей не дасте батьковi.

Пан де Реналь сердився на старого, що зумiв перехитрувати його в цiй справi.

– Тепер, пане, – бо за моiм наказом всi вас тут зватимуть паном i ви вiдчуете перевагу бути в домi порядних людей, – так ось тепер, пане, не годиться, щоб дiти бачили вас у куртцi. Чи бачив його хтось iз слуг? – спитав пан де Реналь у дружини.

– Нi, мiй друже, – вiдповiла вона, про щось глибоко задумавшись.

– Тим краще. Надягнiть оце, – сказав вiн здивованому юнаковi, подаючи йому власний сюртук. – А тепер ходiмте до сукняра, пана Дюрана.

Години через пiвтори пан де Реналь повернувся з новим гувернером, одягнутим у чорний костюм, i побачив, що його дружина все ще сидить на тому самому мiсцi. Вона заспокоiлась, побачивши Жульена; дивлячись на нього, вона переставала його боятись. А Жульен й не думав про неi. Незважаючи на все недовiр'я до життя й до людей, душа його в цю мить була зовсiм дитяча. Йому здавалося, що минули вже цiлi роки з хвилини, коли вiн лише три години тому сидiв, тремтячи вiд страху, в церквi. Вiн помiтив холодний вираз обличчя панi де Реналь i зрозумiв, що вона гнiваеться за те, що вiн насмiлився поцiлувати iй руку. Але вiн був у такiй нестямi вiд гордостi, почуваючи на собi новий, незвичний для нього одяг, i разом з тим йому так хотiлося приховати свою радiсть, що всi його рухи були позначенi якоюсь несамовитою поривчастiстю. Панi де Реналь здивовано стежила за ним.

– Бiльше солiдностi, пане, – сказав йому пан де Реналь, – якщо ви хочете, щоб моi дiти й слуги шанували вас.

– Пане, – вiдповiв Жульен, – я почуваю себе незручно в цьому новому одязi; я, бiдний селянин, носив досi тiльки куртку; якщо дозволите, я пiду в свою кiмнату й побуду на самотi.

– Яка твоя думка про це нове надбання? – спитав пан де Реналь у дружини.

Майже iнстинктивно, сама не усвiдомлюючи цього, панi де Реналь приховала правду вiд свого чоловiка.

– Мене цей селянський хлопець зовсiм не так зачаровуе, як вас; боюсь, що вашi догоджання зроблять з нього нахабу, i ви будете змушенi вигнати його, не дiждавшись кiнця мiсяця.

– Ну що ж, i виженем, це менi коштуватиме якусь сотню франкiв, а Вер'ер тим часом звикне до того, що в дiтей пана де Реналя е гувернер. Я б не досяг цiеi мети, якби залишив Жульеновi його куртку майстрового. Вигнавши його, я, певна рiч, вiдберу ту чорну пару, тканину, яку оце набрав у сукняра. Залишу тiльки готовий костюм, що купив йому в кравця i який вiн вiдразу ж одяг.

Жульен пробув у своiй кiмнатi з годину, але для панi де Реналь вона промайнула, як мить. Дiти, почувши, що в них буде гувернер, закидали матiр запитаннями. Нарештi Жульен з'явився. Це була зовсiм iнша людина. Мало сказати, що вiн був серйозний, це була сама втiлена поважнiсть. Його познайомили з дiтьми, i вiн заговорив до них тоном, що здивував навiть самого пана де Реналя.

– Я тут для того, панове, – сказав вiн на закiнчення своеi промови, – щоб навчати вас латинi. Ви знаете, що значить вiдповiдати урок. Ось перед вами Бiблiя, – сказав вiн, показуючи iм маленький томик на одну тридцять другу аркуша, в чорнiй оправi. – Це iсторiя нашого Спасителя Ісуса Христа, частина, що зветься Новим завiтом. Ви завжди будете вiдповiдати менi уроки по цiй книзi, а тепер спитайте мене, я вам вiдповiм свiй урок.

Старший хлопчик, Адольф, узяв книгу.

– Розгорнiть ii навмання, – провадив Жульен, – i скажiть менi перше слово першого-лiпшого вiрша. Я проказуватиму напам'ять цю святу книгу, що мае правити нам усiм за приклад у життi, доки ви самi не спините мене.

Адольф розгорнув книгу, прочитав першi слова, i Жульен проказав напам'ять цiлу сторiнку з такою легкiстю, наче вiн розмовляв рiдною мовою. Пан де Реналь поглядав на жiнку з переможним виглядом. Дiти, побачивши подив батькiв, теж повитрiщали оченята. До дверей вiтальнi пiдiйшов лакей; Жульен все розмовляв i розмовляв латинню. Лакей спочатку завмер на мiсцi, потiм зник. Незабаром на дверях з'явились покоiвка панi й куховарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми рiзних сторiнках, i Жульен все читав

напам'ять з тiею самою легкiстю.

– Ах, Боже ти мiй, який гарнесенький абатик, – голосно промовила кухарка, добра й дуже побожна дiвчина.

Самолюбство пана де Реналя було трохи вражене. Зовсiм не намiряючись екзаменувати гувернера, вiн силкувався знайти в пам'ятi якi-небудь латинськi фрази, нарештi згадав одного Горацiевого вiрша. Але Жульен знав латинню тiльки Бiблiю. Вiн вiдповiв, насупивши брови:

– Священний сан, до якого я готуюсь, забороняе менi читати такого нечестивого поета.

Пан де Реналь навiв чимало вiршiв, що нiбито належали Горацiю. Вiн пояснив дiтям, хто такий був Горацiй, але дiти, зачарованi й захопленi, не звертали уваги на те, що казав батько. Вони дивились на Жульена.

Слуги все ще стояли бiля дверей, i Жульен вирiшив, що iспит слiд продовжити.

– Ну, а тепер, – сказав вiн наймолодшому з хлопчикiв, – хай i Станiслав-Ксав'е вкаже менi мiсце з Святого Письма.

Маленький Станiслав, сповнений гордощiв, прочитав сяк-так перше слово абзаца, i Жульен проказав усю сторiнку. На довершення трiумфу пана де Реналя в цю мить увiйшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, i пан Шарко де Можiрон, супрефект округи. Ця сцена затвердила за Жульеном право на звання «пан»; навiть слуги не наважились вiдмовити йому в цьому.

Увечерi до пана де Реналя збiгся на це диво увесь Вер'ер. Жульен вiдповiдав усiм з похмурим виразом, який тримав спiвбесiдникiв на певнiй вiдстанi. Слава про нього так швидко облетiла мiсто, що за кiлька днiв пан де Реналь, побоюючись, аби хтось не переманив до себе Жульена, запропонував йому пiдписати контракт на два роки.

– Нi, пане, – холодно вiдповiв Жульен, – якщо ви схочете мене прогнати, я буду змушений пiти. Контракт, що зв'язуе мене, а вас нi до чого не зобов'язуе, нерiвний. Я вiдмовляюсь.

Жульен зумiв так поставити себе, що менше нiж за мiсяць пiсля його появи в домi навiть пан де Реналь став поважати його. Кюре посварився з панами Реналем i Вально, отже, нiхто не мiг виказати його колишньоi прихильностi до Наполеона, а сам вiн тепер говорив про нього не iнакше, як з жахом.

VII. Спорiдненiсть душ

Вони не вмiють серце зворушити, не вразивши його.

    Сучасний автор

Дiти обожнювали Жульена. Вiн iх зовсiм не любив; думки його були далеко вiд них. Що б не накоiли цi хлопчаки, вiн нiколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий, – хоча його й любили, бо Жульенове прибуття до певноi мiри розвiяло в домi нудьгу, – вiн був добрим вихователем. А сам у глибинi душi почував тiльки ненависть i вiдразу до вищих кiл, куди його було допущено, – допущено тiльки до краечка стола, – чим, мабуть, i пояснювалась його ненависть i вiдраза. Інколи, сидячи на званих обiдах, вiн насилу стримував свою зненависть до всього, що його оточувало. Якось у день святого Людовiка, слухаючи теревенi пана Вально за столом, Жульен мало не виказав себе: вiн утiк у сад, нiби для того, щоб наглянути за дiтьми. «Якi похвали чесностi! – скрикнув вiн. – Можна подумати це едина цнота на свiтi; а проте яка шанобливiсть, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоiла i потроiла свiй капiтал, орудуючи майном бiднякiв. Я готовий битися об заклад, що вiн наживаеться навiть на коштах, призначених для нещасних пiдкидькiв, чия бiднiсть священнiша, нiж бiднiсть усiх iнших. О потвори! Потвори! Я теж, можна сказати, пiдкидьок, мене ненавидять i батько, i брати, i вся сiм'я».

За кiлька днiв до свята святого Людовiка Жульен, повторюючи молитви, прогулювався на самотi в гаю, що звався Бельведером, понад Алеею Вiрностi. Ще здалеку вiн побачив двох своiх братiв, якi простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрiчi з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульена i його вiдверта зневага до братiв збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смертi i кинули непритомного i скривавленого. Панi де Реналь, прогулюючись iз паном Вально та супрефектом, випадково зайшла в лiс. Вона побачила Жульена на землi i подумала: «Вiн умер». Вона так схвилювалася, що пан Вально вiдчув ревнощi.

Вiн турбувався передчасно. Жульен вважав панi де Реналь красунею, але ненавидiв ii саме за вроду: адже це була перша перешкода на його шляху, i юнак мало не спiткнувся об неi. Вiн уникав розмов з нею, щоб вона забула його порив, який першого дня штовхнув його поцiлувати iй руку.

Елiза, покоiвка панi де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своiй панi. Через те кохання мадемуазель Елiзи один з лакеiв зненавидiв Жульена. Якось Жульен почув, як той казав Елiзi: «Ви вже не хочете й розмовляти зi мною з того часу, як з'явився у домi цей замазура гувернер». Жульен не заслуговував такоi образи, але, будучи вродливим юнаком, пiдсвiдомо став iще бiльше дбати про свою зовнiшнiсть. Ненависть пана Вально теж подвоiлась. Вiн прилюдно заявив, що таке кокетство не личить молодому абатовi. Хоч

Жульен i не носив сутани, але його чорний костюм нагадував одяг священика.

Панi де Реналь помiтила, що вiн часто про щось розмовляе з Елiзою, i дiзналася, що причиною цих розмов була крайня бiднiсть Жульенового гардеробу. Вiн мав так мало бiлизни, що йому доводилось дуже часто вiддавати ii пралi, i саме в цьому Елiза йому допомагала. Убозтво Жульена, про яке панi де Реналь i гадки не мала, зворушило господиню, iй хотiлося зробити Жульеновi подарунок, але вона не наважувалась. Внутрiшня боротьба панi де Реналь була першим болiсним почуттям, якого завдав iй Жульен. До того часу Жульенове iм'я було для неi нерозривно зв'язане з почуттям чистоi духовноi радостi. Стурбована думкою про бiднiсть гувернера, панi де Реналь якось сказала чоловiковi, що слiд було б подарувати йому бiлизни.

– Ото дурницi! – вiдповiв вiн. – Чого ради робити подарунки людинi, якою ми цiлком задоволенi i яка нам прекрасно служить? Якби вiн почав ставитись недбало до своiх обов'язкiв, тодi треба було б його заохотити.

Панi де Реналь вiдчула всю образливу ницiсть такого погляду; однак до появи Жульена вона б не помiтила цього. Тепер, дивлячись на дуже охайне, хоч i скромне вбрання молодого абата, вона завжди казала сама собi: «Бiдолашний хлопець, як вiн викручуеться?»

Поступово все те, чого бракувало Жульеновi, стало викликати в неi спiвчуття до нього, а не нiяковiсть.

Панi де Реналь була одною з тих провiнцiалок, якi при першому знайомствi можуть здатися не дуже розумними.

У неi не було нiякого життевого досвiду, i вона не вмiла пiдтримувати розмови. Обдарована чутливою i гордою душею, вона у своему несвiдомому прагненнi щастя, властивому всякiй живiй iстотi, здебiльшого просто не помiчала того, що робили всi цi грубi люди, серед яких вона жила волею випадку.

Якби панi де Реналь дiстала хоч найменшу освiту, вона видiлялася б своiм природним i жвавим розумом. Але, як багата спадкоемиця, дiвчина виховувалася в монастирi Сакре-Кер у побожних черниць, пройнятих лютою ненавистю до всiх тих французiв, котрi вважались ворогами езуiтiв. Панi де Реналь вистачило здорового глузду, щоб дуже скоро забути всi нiсенiтницi, засвоенi в монастирi; але вона нiчого не набула натомiсть i лишилася неуком. Лестощi, якi вона чула з дитинства як багата спадкоемиця, i схильнiсть до палкоi побожностi спричинилися до того, що вона стала замикатись у собi. Панi де Реналь, здавалось, була надзвичайно поступлива i настiльки зрiкалася власноi волi, що вер'ерськi чоловiки ставили ii за зразок своiм жiнкам, а пан

де Реналь пишався нею; але насправдi цi риси ii вдачi походили з винятковоi гордовитостi. Принцеса, яку згадують як приклад гординi, i та виявляе далеко бiльше уваги до вчинкiв своiх придворних, нiж виявляла ця лагiдна, скромна на вигляд жiнка до всього, що робив або казав ii чоловiк. До появи Жульена вона, по сутi, цiкавилась тiльки дiтьми, iхнi легкi недуги, прикрощi, маленькi радощi поглинали всю чутливiсть ii душi, яка за все життя знала тiльки одну палку любов до Бога, коли перебувала в безансонському монастирi Сакре-Кер.

Хоч вона з гордощiв нiкому не признавалась у цьому, але кожен напад гарячки в якого-небудь iз ii синiв кидав ii в такий розпач, наче дитина вже померла. Грубий смiх, знизування плечима та тривiальнi зауваження про бабську дурiсть – ось i все, що вона незмiнно чула у вiдповiдь, коли в першi роки шлюбного життя вона в поривi щиростi хотiла подiлитися своiми переживаннями з чоловiком. Такi жарти, особливо коли вони стосувалися захворювань дiтей, краяли серце панi де Реналь. Ось що вона знайшла замiсть догiдливих i медоточивих лестощiв езуiтського монастиря, де провела юнi роки. Горе виховало ii. Вона була занадто гордою, щоб говорити про це горе навiть зi своею подругою, панi Дервiль, i думала, що всi чоловiки такi самi, як пан де Реналь, пан Вально i супрефект Шарко де Можiрон. Грубiсть i найбрутальнiша бездушнiсть до всього, крiм грошей, кар'ери й орденiв, слiпа ненависть до всякоi думки, що суперечить iхнiм уподобанням, – все це здавалося iй таким властивим для представникiв чоловiчоi статi, як те, що вони носять чоботи чи фетровий капелюх.

Але навiть пiсля стiлькох рокiв панi де Реналь не могла звикнути до товстосумiв, серед яких iй доводилось жити.

У цьому й була причина успiху селянського юнака Жульена. В симпатii до його благородноi i гордоi душi вона пiзнала якусь солодку втiху, що сяяла принаднiстю новизни. Панi де Реналь скоро простила йому незнання найпростiших речей, що в ii очах робило його ще милiшим, простила i грубiсть манер, яку iй удавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жульена варто слухати, навiть коли вiн говорив про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебiгаючи вулицю, попав пiд колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тiльки грубий смiх, а тут вона бачила, як болiсно супляться чорнi, так красиво вигнутi брови Жульена. Потроху iй стало здаватися, що великодушнiсть, душевне благородство i людянiсть властивi тiльки цьому юному абатовi. Лише до нього вiдчувала вона справжню симпатiю i навiть захоплення, що iх збуджують цi чесноти в благородних душах.

У Парижi стосунки мiж Жульеном i панi де Реналь швидко б спростилися, бо в Парижi кохання – це дитя романiв. Юний гувернер i його несмiлива господиня знайшли б у трьох-чотирьох романах або навiть у куплетах театру Жiмназ пояснення своiх стосункiв. Романи визначили б iм ролi, якi слiд було грати, показали б приклад для наслiдування, i рано чи пiзно, можливо, навiть без усякоi втiхи, а може, й нехотя Жульен, задля самого марнолюбства, пiшов би за цим прикладом.

В якому-небудь мiстечку в Авейронi чи в Пiренеях перша-лiпша випадковiсть прискорила б розв'язку – така дiя жаркого клiмату. А пiд нашим похмурiшим небом бiдний юнак стае честолюбцем, бо його чутливе серце жадае утiх, якi коштують грошей; вiн бачить щодня тридцятилiтню жiнку, щиру й доброчесну, заклопотану дiтьми й далеку вiд того, щоб шукати в романах зразкiв для поведiнки. В провiнцii все вiдбуваеться повiльно, поступово, i це природнiше.

Часто, задумуючись над бiднiстю молодого гувернера, панi де Реналь розчулювалась до слiз. Якось Жульен застав ii, коли вона плакала.

– Ах, панi, чи не трапилося з вами якого нещастя?

– Нi, друже мiй, – вiдповiла вона. – Покличте дiтей, i ходiмо прогуляемось.

Панi де Реналь узяла Жульена пiд руку i сперлась на неi якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його «друже мiй».

Вкiнцi прогулянки Жульен помiтив, що панi де Реналь раз у раз червонiе. Вона сповiльнила ходу.

– Ви, мабуть, чули, – сказала вона, не дивлячись на нього, – що я едина спадкоемиця дуже багатоi тiтки, яка живе в Безансонi. Вона менi постiйно присилае всякi подарунки… Моi сини роблять такi успiхи… просто дивовижнi… Отож я хотiла вас попросити, щоб ви прийняли вiд мене маленький подарунок, на знак моеi вдячностi. Це так, дрiбниця, кiлька луiдорiв вам на бiлизну. Тiльки… – додала вона, почервонiвши ще бiльше, i замовкла.

– Що, панi? – спитав Жульен.

– Тiльки не треба говорити про це моему чоловiковi, – прошепотiла вона, опустивши голову.

– Я бiдний, панi, але не ниций, – вiдказав Жульен, гнiвно блискаючи очима, i, спинившись, випростався. – Про це ви не подумали. Я був би гiрший за останнього лакея, якби дозволив собi приховати вiд пана де Реналя будь-що з того, що стосуеться моiх грошей.

Панi де Реналь почувала себе знищеною.

– Пан мер, – провадив далi Жульен, – п'ять разiв видавав менi по тридцять шiсть франкiв з того часу, як я живу в його домi. Я можу показати свою книгу витрат пановi де Реналю чи кому завгодно, навiть пановi Вально, що ненавидить мене.

Пiсля такоi вiдсiчi панi де Реналь iшла поруч блiда й стурбована, i до кiнця прогулянки нiхто з них не мiг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жульенового серця кохання до панi де Реналь ставало тепер неможливим, а вона вiдчула до нього ще бiльшу повагу i захоплення: як вiн вичитав iй! Нiби загладжуючи образу, якоi мимохiть йому завдала, вона оточила його найнiжнiшим пiклуванням. Новизна цих турбот цiлий тиждень робила панi де Реналь щасливою. Їй нарештi вдалося трохи пом'якшити гнiв Жульена; але йому й на думку не спадало запiдозрити в ii поведiнцi щось подiбне до особистоi симпатii.

«Ось якi цi багатii, – думав вiн, – ображають людей, а потiм вважають, що все можна загладити якимсь кривлянням».

Серце панi де Реналь було таке переповнене i досi таке невинне, що, незважаючи на своi намiри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповiсти чоловiковi про зроблену Жульеновi пропозицiю i про те, як вiн вiдмовився вiд неi.

– Що?! – скрикнув обурений пан де Реналь. – Ви могли стерпiти, щоб вам вiдмовив служник?

Панi де Реналь запротестувала проти цього слова, i вiн додав:

– Я висловлююсь, панi, як покiйний принц Конде, рекомендуючи своiх камергерiв молодiй дружинi: «Всi цi люди, – сказав вiн, – нашi слуги». Я вам читав це мiсце з мемуарiв Безанваля[15 - Безанваль (1722–1791) – автор мемуарiв про часи Людовiкiв XV i XVI, де докладно описано скандальну хронiку i придворнi подii тiеi доби.], дуже повчальне для пiдтримки престижу. Всi, хто не належить до дворянства, живе у вас i одержуе платню, – вашi слуги. Я поговорю з цим добродiем Жульеном i дам йому сто франкiв.

– Ах, – друже мiй, – сказала панi де Реналь, затремтiвши вiд хвилювання, – зроби ж принаймнi так, щоб слуги не бачили.

– Авжеж! Бо вони заздритимуть, i не без пiдстав, – сказав ii чоловiк i пiшов, мiркуючи, чи не завелику суму назвав.

Панi де Реналь впала на стiлець, майже знепритомнiвши вiд тривоги. «Вiн образить Жульена, i це з моеi вини». Вона вiдчула огиду до свого чоловiка i затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що нiколи бiльш не дiлитиметься з ним своiми почуттями.

Побачивши Жульена, панi де Реналь вся затремтiла, в грудях iй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. Збентежена, вона взяла його за руки й мiцно потиснула

iх.

– Друже мiй, – нарештi сказала вона, – ви задоволенi з мого чоловiка?

– Чому ж менi не бути задоволеним, – вiдповiв Жульен, гiрко всмiхаючись. – Вiн менi дав сто франкiв.

Панi де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.

– Дайте менi вашу руку, – сказала вона нарештi з такою рiшучiстю, якоi Жульен ще нiколи в неi не помiчав.

Вона насмiлилась пiти до вер'ерського книгаря, хоч за ним встановилася репутацiя страшенного лiберала. Там вона вибрала на десять луiдорiв книжок, щоб подарувати своiм дiтям. Але це були саме тi книжки, якi – вона знала – хотiв мати Жульен. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарнi, кожен з хлопчикiв написав свое iм'я на тих книжках, якi йому припали. Поки панi де Реналь радiла, що знайшла спосiб спокутувати свою провину перед Жульеном, вiн дивувався безлiчi книжок у книгарнi. Нiколи ще не наважувався вiн заходити в таке нечестиве мiсце; серце його трепетало. Жульен i не здогадувався, що робиться у душi панi де Реналь. Вiн глибоко замислився, як би придбати кiлька книжок, не зашкодивши своiй репутацii юнака, що вивчае теологiю. Нарештi йому спало на думку, що можна буде, коли спритно взятись до справи, переконати пана де Реналя, нiби для письмових робiт хлопчикiв найкращою темою були б життеписи славнозвiсних дворян цього краю. Через мiсяць, доклавши немало зусиль, Жульен домiгся здiйснення свого задуму, а ще згодом наважився в розмовi з паном де Реналем натякнути на дещо значно труднiше для благородного мера; йшлося про те, щоб сприяти збагаченню лiберала – записатися абонентом у його книгарню. Пан де Реналь не заперечував, що треба дати старшому синовi уявлення de visu[16 - Наочно (лат.).] про численнi твори, якi можуть згадуватися в розмовi, коли вiн буде у вiйськовiй школi. Але Жульен бачив, що пан мер уперто не хоче йти далi. Хлопець пiдозрював, що тут е якась таемна причина, але не мiг ii розгадати.

– Я гадаю, пане, – сказав вiн якось йому, – що було б украй непристойно, коли б таке почесне дворянське прiзвище, як Реналь, потрапило у брудний список абонентiв книгаря.

Обличчя пана де Реналя прояснiло.

– Було б так само прикро, – провадив далi Жульен смиренним тоном, – для бiдного студента теологii, якби коли-небудь виявилося, що його iм'я було в списку книгаря, який дае книги додому. Лiберали могли б мене звинуватити в тому, що я брав нечестивi книги; хто знае, чи не понаписували б вони там пiд моiм iменем назви цих огидних книжок.

Але тут Жульен помiтив, що збочив з правильного шляху: обличчя мера знов прибрало збентеженого i невдоволеного виразу. Жульен замовк. «Тепер вiн у моiх руках», – сказав вiн сам до себе.

Через кiлька днiв старший хлопчик, побачивши в «Щоденнiй газетi»[17 - «Щоденна газета» («Quotidienne») – друкований орган ультрароялiстiв, який проповiдував найреакцiйнiшi заходи i бiлий терор.] оголошення про якусь книжку, почав розпитувати про неi Жульена в присутностi пана де Реналя.

– Щоб не дати якобiнцям приводу трiумфувати, – сказав молодий гувернер, – i щоб я все-таки мав змогу вiдповiдати на запитання пана Адольфа, можна було б записати абонентом в книгарню кого-небудь iз ваших слуг.

– Непогана думка! – радо вигукнув пан де Реналь.

– Треба тiльки вжити заходiв, – сказав Жульен iз серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здiйснення давно виплеканоi мрii, – треба вжити заходiв, щоб слуга не брав нiяких романiв. Потрапивши в дiм, цi небезпечнi книжки могли б зiпсувати покоiвок панi та й самого слугу.

– Ви забуваете ще про полiтичнi памфлети, – додав пан де Реналь погордливо.

Вiн хотiв приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером.

Жульенове життя протiкало серед таких ось маленьких хитрощiв, i iхнiй успiх цiкавив його значно бiльше, нiж помiтна прихильнiсть, яку вiн легко мiг би прочитати в серцi панi де Реналь.

Попереднiй душевний стан опанував його i в домi вер'ерського мера. Тут, так само, як i на батьковiм тартаку, вiн глибоко зневажав людей, з якими жив, i вiдчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та iншi друзi дому розповiдають про тi чи iншi подii, якi вiдбувались у них перед очима, вiн бачив, до якоi мiри iхнi уявлення не схожi на дiйснiсть. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмiнно викликав загальний осуд. Жульен раз у раз вигукував подумки: «Якi потвори! Якi дурнi!» Дивним було однак те, що, при всiй своiй зарозумiлостi, вiн часто зовсiм не розумiв, про що йшла мова.

З самого малку вiн нi з ким не розмовляв щиро, крiм старого полкового лiкаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався iталiйськими кампанiями Бонапарта i хiрургiею. Докладнi описи найболючiших операцiй чарували юнацьку вiдвагу Жульена; вiн казав сам собi:

– Я стерпiв би не скривившись.

Вперше, коли панi де Реналь спробувала заговорити з молодим гувернером про щось iнше, крiм виховання дiтей, вiн почав розповiдати про хiрургiчнi операцii; вона зблiдла й попросила його замовкнути.

А крiм цього, Жульен нiчого не знав. Отже, хоч вiн весь час проводив у товариствi панi де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самi, мiж ними западала дивна мовчанка. У вiтальнi, хоч би як смиренно вiн поводився, вона вгадувала по його очах, що Жульен розумом стоiть над усiма, хто бував у iхньому домi. Але тiльки-но вона залишалася з ним на самотi, вiн весь напружувався. Це гнiтило ii, бо жiночий iнстинкт пiдказував iй, що Жульенове збентеження походить зовсiм не з нiжних почуттiв.

Виходячи з якихось дивних уявлень про свiтське товариство, почерпнутих з оповiдань старого полкового лiкаря, Жульен завжди вiдчував нiяковiсть, коли в присутностi дами серед загальноi розмови наставала мовчанка, – наче саме вiн був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разiв болiснiше, коли вiн був iз жiнкою на самотi. Його уява, сповнена найдивовижнiших, справдi iспанських понять про те, що повинен казати чоловiк, залишившись вiч-на-вiч з дамою, навiювала йому в цi хвилини збентеження зовсiм неймовiрнi речi. Жульенова душа линула в небеса, i водночас вiн не мiг порушити ганебноi мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя пiд час довгих прогулянок з панi де Реналь i з дiтьми ставав iще суворiшим вiд цих болiсних переживань. Жульен страшенно себе зневажав. А якщо, на свою бiду, вiн i примушував себе говорити, то казав щось недоладне. На довершення лиха, вiн не тiльки бачив, а й перебiльшував безглуздiсть своеi поведiнки. Та було в ньому й таке, чого Жульен не бачив: це його власнi очi. Вони були такi гарнi i в них вiдбивалась така палка душа, що вони, немов талановитi актори, часом надавали глибокого змiсту навiть словам, у яких його зовсiм не було. Панi де Реналь помiтила, що з нею на самотi Жульен мiг сказати щось дотепне тiльки в тих випадках, коли пiд враженням якоiсь несподiваноi подii забував про потребу вигадувати комплiменти. А що друзям дому нечасто спадали свiжi блискучi думки, то вона тiшилась i захоплювалась тими спалахами, у яких виявлявся Жульенiв розум.

Пiсля падiння Наполеона в провiнцiйних звичаях не допускаеться нiякоi галантностi. Кожен боiться втратити посаду: негiдники шукають пiдтримки конгрегацii, i лицемiрство розквiтло навiть серед лiбералiв. Нудьга зростае. Читання та сiльське господарство – ось единi розваги.

Панi де Реналь, багата спадкоемиця побожноi тiтки, одружена в шiстнадцять рокiв з немолодим дворянином, за все свое життя не переживала нiчого, що хоч би трохи

нагадувало кохання. Тiльки ii духiвник, добрий кюре Шелан, розмовляв з нею про кохання з приводу залицянь пана Вально i змалював iй таку огидну картину, що це слово в ii уявi пов'язувалося з наймерзеннiшою розпустою. А те кохання, про яке вона дiзналася з кiлькох романiв, що випадково потрапили iй до рук, здавалось чимсь винятковим навiть неiснуючим. Завдяки своiй необiзнаностi, панi де Реналь, цiлком захоплена Жульеном, була щаслива, i iй навiть на думку не спадало за щось докоряти собi.

VIII. Житейськi справи

Then there were sighs, the deeper for suppression,

And stolen glances, sweeter for the theft.

And burning blushes, though for no transgression.[18 - Зiтхання потайне – завжди глибоке.Як любо поглядом зустрiтись тайкома;Зирнеш – i враз запаленiють щоки.Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 74 (англ.).Переклад вiршованих текстiв тут i далi В. Струтинського.]

    Don Juan, c. 1, st. 74

Ангельська лагiднiсть панi де Реналь, яка походила з ii вдачi та теперiшнього щастя, трохи зраджувала ii тiльки тодi, коли вона згадувала про свою покоiвку Елiзу. Ця дiвчина дiстала спадщину, пiсля чого пiшла на сповiдь до кюре Шелана i призналась йому, що хоче побратися з Жульеном. Кюре щиро зрадiв щастю свого улюбленця i надзвичайно здивувався, коли Жульен рiшуче заявив, що не приймае пропозицii мадемуазель Елiзи.

– Бережiться, дитино моя, того, що дiеться у вашому серцi, – сказав кюре, насупивши брови. – Я радiю за вас, якщо ви нехтуете таким майном тiльки в iм'я вашого покликання. Ось уже п'ятдесят шiсть рокiв, як я служу священиком у Вер'ерi, а проте мене, очевидно, звiльнять. Менi прикро, але все-таки я маю вiсiмсот лiврiв ренти. Кажу вам: не пiддавайтеся iлюзiям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобiгатимете ласки можновладцiв, ви занапастите свою душу на вiки вiчнi. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, пiдлещуватись до супрефекта, мера, цiеi впливовоi особи, i потурати iхнiм примхам. Така поведiнка, тобто те, що у свiтi називають «вмiнням жити», може, для мирянина й не зовсiм несумiсна зi спасiнням душi, але з нашим саном треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цiм або на тiм свiтi – середини нема. Ідiть, мiй друже, помiркуйте й через три днi приходьте з остаточним вирiшенням. Я з жалем помiчаю в глибинi вашоi натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свiдчить нi про помiркованiсть, нi про цiлковите зречення земних благ, що конче потрiбнi священиковi. Розум ваш обiцяе багато, але дозвольте менi сказати, – додав добрий панотець iз слiзьми на очах, – якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасiння.

Жульен соромився свого хвилювання; вперше в життi вiн вiдчув, що його люблять; вiн заплакав вiд розчулення i, щоб нiхто не бачив його слiз, утiк у гущавину лiсу над Вер'ером.

«Що це зi мною? – подумав вiн. – Я почуваю, що мiг би сто разiв вiддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж вiн менi щойно довiв, що я дурень. Головне для мене – обманути саме його, а вiн мене бачить наскрiзь. Прихований запал, про який вiн каже, – це мое прагнення вибитися в люди. Кюре вважае, що я не гiдний бути священиком, я ж був певен, що пiсля моеi добровiльноi вiдмови вiд ренти в п'ятдесят луiдорiв вiн буде найвищоi думки про мою побожнiсть i покликання.

Вiдтепер, – мiркував Жульен, – я покладатимусь лише на тi риси своеi вдачi, якi перевiрив на дiлi. Хто б мiг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довiв менi мою дурiсть?»

Через три днi Жульен знайшов привiд, до якого мав би вдатися насамперед; цей привiд, по сутi, був наклепом, та що з того! Помiтно вагаючись, вiн признався кюре, що на перешкодi гаданому шлюбовi стоiть причина, якоi вiн не може назвати, бо тим зашкодив би третiй особi. Це, звичайно, кидало тiнь на поведiнку Елiзи. Пан Шелан вiдчув у юнаковiй вдачi якийсь суетний запал, цiлком вiдмiнний вiд вогню, що мав би горiти в серцi юного служителя церкви.

– Друже мiй, – сказав вiн йому, – вам краще було б стати добрим сiльським буржуа, статечним i освiченим, нiж священиком без покликання.

Жульен вiдповiдав дуже добре на новi напучування: вiн знаходив саме тi слова, що найбiльше пасували молодому запопадливому семiнаристовi; але тон, яким усе це вимовлялося, i вогонь у його очах, якого вiн не вмiв приховати, стривожили пана Шелана.

Однак не слiд погано думати про Жульеновi здiбностi: вiн вдало пiдбирае слова, пройнятi хитрим i обачним лицемiрством. Для його вiку це досить добре. Що ж до жестiв i тону, то вiн жив досi серед селюкiв i не мав перед собою гiдних зразкiв. Згодом, коли вiн дiстав змогу спiлкуватися з панством, жести його стали такi самi бездоганнi, як i мова.

Панi де Реналь дивувалася, що ii покоiвка, дiставши таку спадщину, не повеселiшала. Вона бачила, що дiвчина вчащае до кюре й повертаеться вiд нього заплакана. Нарештi Елiза сама заговорила з господинею про свiй шлюб.

Панi де Реналь здавалося, що вона занедужала, ii кидало то в жар, то в холод, i вона втратила сон, оживаючи тiльки тодi, коли бачила перед собою покоiвку або Жульена. Їхне майбутне щастя пiд спiльним дахом не йшло iй з думки. Той убогий будиночок, де вони мали жити на п'ятдесят луiдорiв ренти, вимальовувався iй у найчарiвнiших барвах. Жульен, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два лье вiд Вер'ера, i в такому разi вона зможе iнодi бачити його.

Панi де Реналь i справдi здавалося, що вона божеволiе. Вона сказала про це чоловiковi i нарештi справдi захворiла й злягла. Того ж вечора, коли покоiвка принесла iй iсти, господиня помiтила, що дiвчина плаче. Елiза тепер страшенно дратувала ii, i вона гримнула на неi, але вiдразу ж попросила пробачення. Елiза ще дужче розплакалася i сказала, що, коли панi дозволить, вона розповiсть iй про свое горе.

– Кажiть, – вiдповiла панi де Реналь.

– Ну, так ось, панi, вiн вiдмовився; якiсь лихi люди, мабуть, знеславили мене, i вiн повiрив.

– Хто вiдмовився? – ледве вимовила панi де Реналь.

– Та хто ж, як не пан Жульен! – вiдповiла покоiвка, схлипуючи. – Пан кюре не змiг його умовити. Пан кюре каже, що не слiд вiдмовляти чеснiй дiвчинi лише тому, що вона була покоiвкою. Зрештою батько пана Жульена простий тесляр, та й сам вiн чим заробляв на життя, поки не влаштувався до панi?

Панi де Реналь уже не слухала. Вiд надмiрного щастя вона майже втратила розум. Кiлька разiв примусила вона Елiзу повторити, що Жульен вiдмовився остаточно i не мав надii, що вiн передумае i прийде до розумнiшого вирiшення.

– Я зроблю ще одну, останню, спробу, – сказала вона своiй покоiвцi, – я сама поговорю з паном Жульеном.

На другий день, пiсля снiданку, панi де Реналь вiддалася чарiвнiй насолодi – захищати справу своеi суперницi i бачити, як цiлу годину Жульен уперто вiдмовляеться вiд Елiзиних руки i достатку.

Помалу Жульен вийшов з рамок своiх наперед обмiркованих фраз i став досить дотепно вiдповiдати на розважливi умовляння панi де Реналь. Бурхливий потiк щастя, що ринув у ii душу пiсля стiлькох днiв розпачу, зломив ii сили. Вона зомлiла. А коли опритомнiла i ii перенесли в спальню, панi де Реналь звелiла всiм вийти. Їi охопило почуття глибокого здивування.

«Невже я покохала Жульена?» – спитала вона себе.

Вiдкриття, що в iншу хвилину викликало б у неi докори сумлiння i вразило б ii до глибини душi, тепер здавалося iй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа ii, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.

Панi де Реналь хотiла було

взятися за рукодiлля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало ii так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому свiтлi. Наiвна й проста, ця добра провiнцiалка нiколи не роз'ятрювала собi душу, щоб гострiше вiдчувати новi вiдтiнки щастя чи горя. А до того як у домi з'явився Жульен, панi де Реналь, цiлком поринувши в нескiнченнi домашнi турботи, якi припадають на долю всякоi матерi й господинi за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереi: суцiльне шахрайство, щастя, в яке вiрять лише божевiльнi.

Пролунав дзвiнок на обiд; панi де Реналь спалахнула, почувши голос Жульена, що йшов з дiтьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу як покохала i, щоб пояснити свiй рум'янець, почала скаржитись на головний бiль.

– Отакi всi жiнки, – вiдповiв пан де Реналь, голосно зареготавши. – Завжди в них щось несправне.

Хоч як панi де Реналь звикла до таких жартiв, але зараз тон чоловiка вразив ii. Щоб забути образу, вона глянула на Жульена. Якби Жульен був найбридкiшою людиною у свiтi, тiеi хвилини вiн все одно сподобався б iй.

Старанно наслiдуючи звичаi придворноi знатi, пан де Реналь, як тiльки настали першi теплi веснянi днi, переiхав до Вержi, – села, що уславилось трагiчною iсторiею Габрiелi[19 - «Трагiчна iсторiя Габрiелi» – Габрiель де Вержi, героiня середньовiчноi легенди, яку переказано у романi XIII столiття. Рено де Кусi, лицар i поет, закоханий у Габрiель де Вержi i смертельно поранений у битвi з сарацинами, просить послати коханiй його серце. Ревнивий чоловiк Габрiелi вiднiмае це серце в гiнця i дае його у виглядi вишуканоi страви з'iсти дружинi. Габрiель, дiзнавшись про те, яку страву вона з'iла, вiдмовляеться вiд iжi i помирае з голоду.]. За кiлькасот крокiв вiд мальовничих руiн давньоi готичноi церкви стояв старий замок з чотирма вежами, що належав пановi де Реналю; бiля нього – парк, розбитий так, як Тюiльрiйський, з багатьма буксовими бордюрами i каштановими алеями, що iх пiдстригали двiчi на рiк. Сусiдня дiлянка, засаджена яблунями, була мiсцем для прогулянок. У кiнцi плодового саду росло вiсiм чи десять розкiшних горiхових дерев; iхнi широчезнi зеленi крони здiймались, мабуть, на вiсiмдесят футiв над землею.

– Кожне з цих проклятих горiхових дерев, – казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними, – коштуе менi врожаю з пiв-арпана землi; у iхньому затiнку не родить хлiб.

Панi де Реналь наче вперше вiдчула красу природи; вона захоплювалась усiм до нестями. Кохання, що проймало ii, робило ii заповзятливою i рiшучою. Через два днi пiсля переiзду до Вержi, як тiльки пан де Реналь повернувся до Вер'ера у справах мерii, панi де Реналь найняла на власнi кошти робiтникiв. Жульен порадив iй прокласти вузеньку дорiжку, посилану пiском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горiхiв. Це дозволило б дiтям гуляти зранку, не ризикуючи замочити в росi черевики. Не минуло й доби, як ця iдея була здiйснена. Панi де Реналь весело провела цiлий день з Жульеном, даючи вказiвки робiтникам.

Повернувшися з мiста, вер'ерський мер дуже здивувався, побачивши готову дорiжку. Панi де Реналь також була здивована приiздом чоловiка: вона забула про його iснування. Пiсля цього протягом ще двох мiсяцiв мер буркотiв з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такi дорогi «нововведення». Але панi де Реналь зробила все те на власнi грошi, i це його трохи втихомирило.

Вона цiлi днi проводила в саду з дiтьми i разом з ними ловила метеликiв. Вони зробили великi сачки з свiтлого серпанку i бiгали з ними за бiдолашними лускокрилими. Цю хитромудру назву пiдказав панi де Реналь гувернер; вона виписала з Безансона чудову книжку Годара[20 - Годар (1775–1823) – французький натуралiст, автор книги «Історiя лускокрилих у Францii».], i Жульен розповiдав iй про дивнi звичаi цих комашок.

Їх безжально пришпилювали до великого картону, що його теж приготував Жульен.

Нарештi в панi де Реналь i Жульена знайшлася тема для розмов, i йому вже не доводилося у хвилини мовчання зазнавати пекельних мук.

Навiть про незначнi речi вони без кiнця й краю розмовляли з палким захопленням. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усiм, крiм покоiвки Елiзи, якiй доводилося надмiрно працювати. «Нiколи, – казала вона, – навiть пiд час карнавалу, коли в Вер'ерi бувають бали, панi не дбала так про туалети: вона тепер мiняе сукнi двiчi, а то й тричi на день».

Ми не маемо намiру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що панi де Реналь, в якоi була дуже гарна шкiра i струнка постать, стала тепер шити сукнi з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання iй дуже личило.

– Нiколи, панi, ви не були така молода, – казали iй вер'ерськi друзi, що приiздили обiдати в Вержi (так чемно висловлюються в наших краях).

Дивна рiч, – i мало хто з нас цьому повiрить, – але панi де Реналь дбала про своi туалети без жодних намiрiв. Це було iй приемно, i без якоiсь прихованоi думки вона майструвала з Елiзою новi вбрання весь час, коли не бiгала за метеликами разом з дiтьми i Жульеном. Один тiльки раз iздила вона у Вер'ер, щоб купити собi привезену з Мюлуза нову тканину на лiтнi сукнi.

З нею приiхала погостювати у Вержi ii молода родичка. Вийшовши замiж, панi де Реналь непомiтно для себе здружилася з панi Дервiль, разом з якою колись училася в монастирi Сакре-Кер.

Панi Дервiль завжди потiшалася з того, що вона звала «шаленими вигадками» своеi кузини. «Менi нiколи таке й на думку не спало», – казала вона. Своi несподiванi вигадки, якi в Парижi були б названi дотепними експромтами, панi де Реналь вважала за дурницi i соромилась висловлювати iх перед своiм чоловiком, але присутнiсть панi Дервiль пiддавала iй духу. Спочатку вона дуже несмiливо дiлилася думками; але коли жiнки довго лишалися на самотi, панi де Реналь запалювалась, довгi ранковi години минали, як одна мить, i обом подругам було дуже весело. На цей раз розважлива панi Дервiль помiтила, що ii кузина не така весела, але набагато щасливiша.

А Жульен вiдтодi як приiхав у маеток, почував себе, мов дитина, – вiн ганяв за метеликами i так само тiшився, як його учнi. Пiсля того як йому потрiбно було раз у раз стримуватись i хитрувати, тепер, на самотi, далеко вiд людських очей, iнстинктивно не почуваючи нiякого страху перед панi де Реналь, вiн вiддавався радощам життя – таким п'янким у його вiцi – серед наймальовничiших у цiлому свiтi гiр.

Панi Дервiль з першого дня здалася йому другом; вiн поспiшив показати iй краевид, що вiдкриваеться в кiнцi новоi дорiжки пiд великими горiхами. І справдi, вiн не гiрший, а може, й кращий, нiж найчарiвнiшi ландшафти Швейцарii чи iталiйських озер. Коли пiднятися стрiмким косогором, що починаеться за кiлька крокiв, – очi тонуть у глибоких проваллях, схили яких поросли дубовим лiсом, що спускаеться майже до самоi рiчки. Щасливий, вiльний, майже володар дому, Жульен водив на стрiмкi скелi обох приятельок, втiшаючися з iхнього захоплення таким величним краевидом.

– Для мене це як музика Моцарта, – казала панi Дервiль.

Вся краса гiрських околиць Вер'ера була отруена для Жульена заздрощами братiв i присутнiстю вiчно невдоволеного деспота-батька. У Вержi нiщо не викликало в нього цих гiрких спогадiв; уперше за все життя вiн не бачив навколо себе ворогiв. Коли пан де Реналь вiд'iжджав до мiста – а це бувало

нерiдко, – вiн дозволяв собi читати, i скоро, замiсть читати вночi, ховаючи лампу пiд перекинутим вазоном, хлопець мiг спокiйно спати цiлу нiч, а вдень, пiд час перерви мiж уроками, забирався на скелi з книжкою, що була для нього единим учителем життя й предметом захоплення. В нiй вiн знаходив i радiсть, i натхнення, i розраду в хвилини зневiри.

Деякi речi, що iх сказав Наполеон про жiнок, його мiркування про вартiсть романiв, що були моднi за тих часiв, тепер уперше навели Жульена на думки, якi в його ровесникiв з'явилися б уже давно.

Настала спека. В них установилася звичка сидiти вечорами пiд крислатою старою липою за кiлька крокiв вiд дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечерi Жульен щось захоплено розповiдав, вiдчуваючи насолоду вiд того, що так хороше говорить i його слухають молодi жiнки. Жестикулюючи, вiн ненароком торкнувся руки панi де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев'яного стiльця, якi звичайно ставлять у садках.

Вона вiдразу ж вiдсмикнула руку; але тут Жульеновi спало на думку, що його обов'язок – домогтися, щоб надалi ii рука не уникала його дотику. Свiдомiсть обов'язку, який вiн мав виконати, i побоювання опинитись у смiшному або, скорiше, в принизливому становищi, якби це йому не вдалося, вмить отруiли всю його радiсть.

IX. Вечiр у маетку

«Дiдона»[21 - «Дiдона». – Картина художника-класика Герена (1774–1833) «Дiдона i Еней» була виставлена в Салонi 1817 року.] пана Герена – чудовий ескiз.[22 - Штромбек – знайомий Стендаля, що служив 1806 року при Брауншвейзькому дворi.]

    Штромбек

Коли на другий день Жульен побачив панi де Реналь, вiн кiлька разiв окинув ii дуже дивним поглядом; вiн стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий несхожий на учорашнiй, зовсiм збентежив панi де Реналь: вона була дуже лагiдна з ним, а вiн нiби гнiваеться. Вона не могла вiдвести вiд нього очей.

Присутнiсть панi Дервiль дозволяла Жульеновi говорити менше i цiлком зосередитися на тому, що вiн мав на думцi. Цiлий день Жульен тiльки те й робив, що намагався змiцнити себе читанням натхненноi книги, яка гартувала його дух.

Вiн набагато ранiше закiнчив заняття з дiтьми, i коли пiсля цього присутнiсть панi де Реналь знову змусила його поринути в думки про обов'язок i честь, вiн вирiшив, що йому неодмiнно треба сьогоднi ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руцi.

Сонце заходило, наближалася вирiшальна мить, i Жульенове серце шалено калатало в грудях. Настала нiч. Вiн з радiстю помiтив – i це наче зняло з його грудей величезний тягар, – що нiч буде дуже темна. Теплий вiтер гнав небом густi хмари, вiщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жульеновi якимсь особливим. Молодi жiнки тiшилися цiею душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилюе насолоду кохання.

Нарештi всi посiдали – панi де Реналь бiля Жульена, а панi Дервiль коло своеi подруги. Думка про те, що вiн вирiшив зробити, заполонила всю увагу Жульена, i вiн не знаходив, що сказати. Розмова не клеiлась.

«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першiй дуелi, яка менi трапиться?» – казав собi Жульен; через свою надмiрну недовiру i до себе, й до iнших вiн не мiг не усвiдомлювати, в якому станi зараз перебувае.

Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скiльки разiв вiн бажав, щоб якась справа примусила панi де Реналь пiти з саду додому. Вiн робив над собою надзвичайне зусилля, i в голосi його почулося хвилювання. Скоро й голос панi де Реналь затремтiв, але Жульен цього не помiтив. Жорстока боротьба мiж обов'язком i несмiливiстю була така болiсна, що вiн нiчого довкола не помiчав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а вiн i досi нi на що не зважився. Обурений своею несмiливiстю, вiн сказав сам собi: «Як тiльки проб'е десяту годину, я виконаю те, що цiлий день обiцяв собi зробити, – iнакше пiду до себе й застрелюсь».

Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульен уже не тямив себе вiд хвилювання, i на баштi, над його головою, пробило десяту. Кожен удар фатального дзвону вiдбивався у його грудях, i вони мимоволi здригались.

Нарештi, коли десятий удар пробив i ще вiдлунював у повiтрi, вiн простяг руку i взяв руку панi де Реналь, – вона вiдразу поквапливо вiдсмикнула ii. Жульен, ледве усвiдомлюючи, що робить, схопив ii знову. Хоч який вiн був схвильований, його вразив крижаний холод руки панi де Реналь. Вiн судорожно стиснув ii у своiй. Ще одне, останне, зусилля вирватись, i нарештi ii рука затихла в Жульеновiй.

Жульенова душа сповнилась щастям; не тому, що вiн любив панi де Реналь, а тому, що нарештi скiнчилась жахлива мука. Щоб панi Дервiль нiчого не помiтила, вiн вважав за потрiбне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос панi де Реналь, навпаки, тремтiв вiд хвилювання, ii подруга вирiшила, що вона нездужае, i запропонувала пiти додому. Жульен вiдчув небезпеку: «Якщо панi де Реналь зараз пiде до вiтальнi, я знов опинюся в тому жахливому становищi, в якому був сьогоднi цiлий день. Я так мало тримав ii руку, що це не можна вважати за завойоване право».

Панi Дервiль знову запропонувала повернутися до вiтальнi, i в цю хвилину Жульен мiцно стиснув руку, яку йому покiрно лишили.

Панi де Реналь, що вже була пiдвелась, знову сiла й ледь чутно сказала:

– Я справдi щось нездужаю, але на свiжому повiтрi менi буде краще.

Їi слова довершили Жульенове щастя, i вiн був у цю хвилину на сьомому небi: вiн говорив щиро, забувши свое прикидання, i здавався обом подругам, якi його слухали, найприемнiшою людиною у свiтi. Проте в раптовому нападi красномовства було трохи й боягузтва. Жульен боявся, що панi Дервiль, занепокоена сильним вiтром, який вiщував грозу, здумае повернутись додому. Тодi йому довелося б лишитись вiч-на-вiч з панi де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило слiпоi смiливостi зробити те, що задумав, але вiн почував, що не зможе промовити жодного слова до панi де Реналь. Хоч би як лагiдно вона дорiкала йому, вiн однаково вiдчуе себе переможеним, i щойно здобута перемога зiйде нанiвець.

На щастя, цього вечора його зворушливi й пiднесенi промови заслужили визнання навiть панi Дервiль, яка загалом вважала, що вiн незграбний, як дитина, i нецiкавий. Що ж до панi де Реналь, рука якоi лежала в руцi Жульена, то вона не думала нi про що, вона була немов у забуттi. Години, проведенi тут, пiд величезною липою, яку посадив, за переказом, iще Карл Смiливий[23 - Карл Смiливий (1433–1477) – герцог Бургундський.], стали для неi найщасливiшою порою життя. Вона з насолодою слухала, як зiтхае вiтер у густому листi липи i як зрiдка стукають дощовi краплi, що вже починали падати на найнижчi листочки. Жульен навiть не помiтив однiеi речi, яка могла б його зовсiм заспокоiти: панi де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузинi пiдняти вазон з квiтами, перекинутий вiтром iм пiд ноги, але, сiвши знову, вона вiдразу ж майже без опору вiддала йому руку, наче мiж ними це було наперед домовлено.

Давно вже пробило пiвнiч; час було нарештi йти з саду; вони розiйшлись. Панi де Реналь, у палкому захватi вiд кохання, перебувала в такому блаженному невiданнi, що майже нi за що не докоряла собi. Солодке хвилювання не давало iй заснути. Жульен, зовсiм знесилений боротьбою, яку весь день вела в його душi боязкiсть i гордiсть, враз поринув у глибокий сон.

На другий день його збудили о п'ятiй. Для панi де Реналь було б

жорстоким ударом, якби вона знала, що вiн i не згадав про неi. Вiн виконав свiй обов'язок, героiчний обов'язок. Сповнений щастя вiд усвiдомлення цього, вiн зачинився у себе в кiмнатi i з якоюсь новою насолодою поринув в описи подвигiв свого героя.

Коли подзвонили до снiданку, Жульен, начитавшися реляцiй великоi армii, уже забув про вчорашню перемогу. Спускаючись у вiтальню, вiн весело подумав: «Треба буде сказати iй, що я ii кохаю».

Але замiсть поглядiв, сповнених любовноi знемоги, якi вiн сподiвався зустрiти, вiн побачив сердите обличчя пана де Реналя, який двi години тому приiхав з Вер'ера i не приховував свого незадоволення з того, що Жульен цiлий ранок не вчив дiтей; не можна уявити собi нiчого бридкiшого, нiж цей бундючний пан, коли вiн бував чимось незадоволений i вважав, що мае право виявляти свiй поганий настрiй.

Кожне в'iдливе чоловiкове слово краяло серце панi де Реналь. Але Жульен усе ще перебував у такому екстазi вiд великих подiй, якi протягом кiлькох годин хвилювали його уяву, що йому важко було враз опуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарештi вiн вiдповiв йому досить рiзко:

– Я нездужав.

Тон його вiдповiдi мiг би образити й не таку вразливу людину, як вер'ерський мер. Йому схотiлося негайно вигнати Жульена, i його стримало тiльки те, що вiн узяв собi за правило нiколи не поспiшати в справах.

«Цей нiкчемний хлопчисько, – подумав вiн, – створив собi певну репутацiю в моему домi. Вально може взяти його до себе або вiн одружиться з Елiзою i в обох випадках у глибинi душi смiятиметься з мене».

Незважаючи на всi його мудрi мiркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубiй лайцi, яка помалу роздратувала Жульена. Панi де Реналь насилу стримувала сльози. Як тiльки снiданок кiнчився, вона попросила Жульена провести ii на прогулянку i по-дружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала панi де Реналь, вiн тiльки стиха повторював:

– Ось вони якi, цi багатii!

Пан де Реналь iшов поруч з ними; його присутнiсть iще збiльшувала лють Жульена, який раптом помiтив, що панi де Реналь пiдкреслено сперлася на його руку. Жульеновi стало неприемно, вiн рiзко вiдштовхнув ii i вiдсмикнув руку.

На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помiтила тiльки панi Дервiль; ii подруга розплакалась. Саме цiеi хвилини пан де Реналь почав кидати камiнцями в якусь сiльську дiвчинку, що йшла забороненою стежкою через сад.

– Пане Жульене, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте: в усiх бувае поганий настрiй, – поквапливо сказала йому панi Дервiль.

Жульен кинув на неi холодний погляд, у якому вiдбилася безмежна зневага.

Цей погляд здивував панi Дервiль; але вiн вразив би ii ще бiльше, якби вона вгадала його справжне значення: вона прочитала б у ньому якусь невиразну надiю на найлютiшу помсту. Безперечно, саме такi хвилини приниження створюють робесп'ерiв.

– Ваш Жульен якийсь несамовитий, вiн лякае мене, – прошепотiла панi Дервiль подрузi.

– Як же йому не гнiватись? – вiдповiла панi де Реналь. – Пiсля того коли вiн домiгся вiд дiтей таких чудових успiхiв, яке це мае значення, якщо вiн перебуде один ранок, не навчаючи iх? Нi, справдi, чоловiки дуже брутальнi.

Уперше в життi панi де Реналь вiдчула щось схоже на бажання помститися чоловiковi. Люта зненависть Жульена до багатiiв готова була ось-ось вибухнути. На щастя, пан де Реналь покликав садiвника i заходився разом з ним перегороджувати протоптану через садок стежку колючим гiллям. Жульен не вiдповiдав жодним словом на всi тi милi речi, якi чув пiд час прогулянки вiд супутниць. Як тiльки пан де Реналь вiдiйшов, обидвi подруги, пославшись на втому, взяли Жульена попiд руки.

Вiн iшов мiж двома жiнками, розчервонiлими вiд хвилювання й збентеження; i який дивний контраст становило поряд з ними його блiде обличчя, погордливий, похмурий i рiшучий вираз! Вiн зневажав обох жiнок i всi нiжнi почуття.

«От лихо! – думав вiн. – Немае в мене навiть п'ятисот франкiв ренти, щоб закiнчити навчання. Ех, послав би я його пiд три чорти!»

Поринувши в похмурi думки, Жульен ледве чув лагiднi слова обох дам; те, що доходило до його свiдомостi, здавалося йому безглуздим, нiкчемним, безпорадним, одне слово – «бабським базiканням».

Панi де Реналь, аби про щось говорити i пiдтримати розмову, мiж iншим сказала, що ii чоловiк приiхав з Вер'ера, бо сторгував у якогось фермера очистки кукурудзяних качанiв (у цих краях ними набивають матраци).

– Чоловiк зараз не повернеться до нас, – додала панi де Реналь. – Вони з садiвником i камердинером набиватимуть матраци в усьому домi. Вранцi вони вже понабивали всi матраци на другому поверсi, тепер пiшли на третiй.

Жульен змiнився на обличчi; вiн якось дивно глянув на панi де Реналь i, наддавши ходи, пiшов з нею трохи вперед; панi Дервiль не стала iх доганяти.

– Врятуйте мене, – сказав Жульен панi де Реналь, – тiльки ви можете це зробити. Ви знаете, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, панi, що в мене е один портрет, я його сховав у матрацi свого лiжка.

Почувши це, панi де Реналь теж зблiдла.

– Тiльки ви, панi, можете зараз зайти в мою кiмнату. Пошукайте так, щоб нiхто не помiтив; у тому кутку матраца, що ближче до вiкна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

– І в нiй портрет? – вимовила панi де Реналь, ледве тримаючись на ногах.

Жульен помiтив ii збентеження i негайно скористався з нього.

– В мене до вас iще одне велике прохання: благаю вас, панi, не дивiться на цей портрет – це моя таемниця.

– Це таемниця! – повторила ледь чутно панi де Реналь.

Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванилися багатством i були байдужi до всього, крiм наживи, кохання збудило в нiй великодушнiсть. Вона була прикро вражена, але з найщирiшою самовiдданiстю почала розпитувати Жульена про деякi подробицi, потрiбнi для того, щоб як слiд виконати його доручення.

– Отже, – повторила вона, iдучи, – кругла коробочка з чорного картону, зовсiм гладенька.

– Так, панi, – вiдповiв Жульен тим суворим тоном, який з'являеться в хвилину небезпеки.

Блiда, немов iдучи на смерть, панi де Реналь зiйшла на третiй поверх. На довершення мук вона вiдчула, що ось-ось знепритомнiе; але свiдомiсть того, що конче треба допомогти Жульеновi, повернула iй сили.

«Потрiбно за всяку цiну дiстати ту коробочку», – казала вона собi, прискорюючи ходу.

Було чути, як ii чоловiк розмовляе з лакеем саме в кiмнатi Жульена. Та, на щастя, вони перейшли в дитячу кiмнату. Вона пiдняла матрац i засунула руку в солому так рвучко, що подряпала усi пальцi. Хоч яка чутлива до болю, панi де Реналь зараз його навiть не помiтила, бо майже тоi самоi хвилини намацала гладеньку поверхню картонноi коробочки. Вона схопила ii i вибiгла з кiмнати.

Ледве панi де Реналь позбулася страху, що ii побачить чоловiк, як думка про цю коробочку так жахнула ii, що вона й справдi мало не впала непритомна.

«Значить, Жульен закоханий, i ось тут, у мене в руках, портрет жiнки, яку вiн кохае».

Опустившись на стiлець у передпокоi бiля дверей його кiмнати, панi де Реналь поринула в муки ревнощiв, ii недосвiдченiсть допомогла iй i тут. Здивування, яке вона вiдчула, полегшувало ii муки. Увiйшов Жульен, схопив коробочку, не сказавши нi слова, не подякувавши, побiг до себе в кiмнату, розпалив камiн i кинув коробку в огонь. Блiдий i знесилений, вiн дуже перебiльшував небезпеку, що йому

загрожувала.

«Портрет Наполеона! – казав вiн сам собi, похитуючи головою. – І його зберiгае у себе людина, яка висловлюе палку зненависть до узурпатора! І раптом цей портрет знаходить затятий роялiст Реналь, такий розгнiваний на мене зараз! А на довершення необережностi – на зворотi портрета рядки, писанi моею рукою. Тут уже не може бути нiякого сумнiву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освiдчень датоване. Останне – позавчорашнiм числом.

Так би й загинуло в одну мить мое добре iм'я! – подумав Жульен, дивлячись, як горить коробочка, – а це все, що я маю, тiльки ним я й живу… От життя, Боже праведний!»

Через годину, знесилений, сповнений жалю до самого себе, вiн зовсiм розчулився. Зустрiвшися з панi де Реналь, вiн узяв ii руку i поцiлував з незвичною для нього щирiстю. Вона аж зашарiлася вiд щастя, але майже в ту саму мить вiдштовхнула Жульена в поривi ревнощiв. Та через нещодавно вражену гордiсть хлопець нiчого в цю хвилину не зрозумiв. Жульен знов бачив у панi де Реналь тiльки багату даму; вiн зневажливо випустив ii руку i пiшов геть. У глибокiй задумi блукав вiн по саду, i на губах його з'явилася гiрка посмiшка.

«Я так спокiйно гуляю, наче сам собi хазяiн. Дiтьми не займаюсь, знову доведеться вислуховувати принизливi докори пана де Реналя, i вiн матиме рацiю».

Жульен подався в дитячу кiмнату.

Пестощi найменшого хлопчика, якого вiн дуже любив, трохи заспокоiли його пекуче горе.

«Цей iще не зневажае мене», – подумав Жульен. Але незабаром вiн став докоряти собi за свое м'якосердя, вважаючи, що це не що iнше, як вияв слабкостi, «iхнi дiти пестять мене, як оте куплене iм учора мисливське цуценя».

X. Благородне серце й малi статки

But passion most dissembles, yet betrays,

Even by its darkness; as the blackest sky

Foretells the heaviest tempest.[24 - Того ж бо й зраджуе нас пристрасть, брате,Що прагнемо ii ми приховати.Що бiльше хмар, то бiльшiй буть грозi.Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 73 (англ.).]

    Don Juan, c. 1, st. 73

Пан де Реналь, обiйшовши всi кiмнати замку, повернувся в дитячу кiмнату разом зi слугами, що несли матраци. Раптова поява цього чоловiка була для Жульена краплею, що переповнила чашу.

Блiдiший i похмурiший, нiж звичайно, вiн кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.

– Пане, – сказав йому Жульен, – невже ви думаете, що вашi дiти з будь-яким iншим учителем досягли б таких успiхiв, як зi мною? Якщо ви вiдповiсте – нi, – провадив Жульен, не даючи пановi де Реналю щось сказати, – то як насмiлилися ви докоряти менi, що я не звертаю на них уваги?

Пан де Реналь, який уже отямився вiд переляку, вирiшив, що цей селюк недарма дозволяе собi такий тон: мабуть, вiн дiстав якусь вигiдну пропозицiю i хоче вiд них пiти. А Жульен уже не мiг стримати лютi.

– Я проживу i без вас, пане, – додав вiн.

– Менi дуже прикро, що ви так розхвилювалися, – вiдповiв пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять крокiв, вони застеляли лiжка.

– Це зовсiм не те, чого я жадаю, пане, – скрикнув Жульен у нестямi, – згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутностi жiнок!

Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагаеться Жульен, i болiсна боротьба точилась у його душi. І тут хлопець, оскаженiвши вiд лютi, крикнув:

– Я знаю, куди я пiду, пане, з вашого дому! Почувши цi слова, пан де Реналь тiеi ж митi уявив собi гувернера в домi пана Вально.

– Ну що ж, пане, – зiтхаючи, вiдповiв вiн нарештi таким тоном, яким кличуть хiрурга, щоб зробити найболiснiшу операцiю, – я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з пiслязавтра, – бо це буде перше число, – я вам платитиму щомiсяця п'ятдесят франкiв.

Жульен трохи не розсмiявся; вiн остовпiв, i весь гнiв його вщух.

«Я ще мало зневажав цю тварюку! – розмiрковував вiн. – Оце i е, певно, найбiльше вибачення, на яке здатна ця ница душа».

Дiти, якi спостерiгали цю сцену, пороззявлявши роти, побiгли в сад сказати матерi, що пан Жульен страшенно гнiвався, але тепер вiн дiставатиме щомiсяця п'ятдесят франкiв.

Жульен, за звичкою, пiшов слiдом за ними, навiть не глянувши на пана де Реналя, якого покинув дуже роздратованим.

«Цей Вально, – подумав пан мер, – уже коштуе менi сто шiстдесят вiсiм франкiв. Треба йому рiшуче нагадати про його постачання для притулку для бiдних».

Не минуло й хвилини, як Жульен повернувся до пана де Реналя:

– Менi треба пiти на сповiдь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що буду вiдсутнiм кiлька годин.

– Мiй дорогий Жульене, – сказав пан де Реналь, вимушено засмiявшись, – якщо хочете, то йдiть на пiвдня, ще й завтра на весь день! Вiзьмiть коня в садiвника, друже мiй, iдьте у Вер'ер.

«Певно, iде дати вiдповiдь пановi Вально, – подумав пан де Реналь, – вiн менi нiчого не обiцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».

Жульен хутко зiбрався i попростував на гору великим лiсом, яким можна було дiстатися з Вержi до Вер'ера. Вiн не збирався йти зразу до пана Шелана. В нього не було анi найменшого бажання змушувати себе до розiгрування лицемiрноi сцени: йому треба було розiбратися у тому, що дiялося в душi, i прислухатись до безлiчi почуттiв, якi хвилювали його.

«Я виграв битву, – сказав вiн собi, як тiльки виявився в лiсi, де нiхто не мiг його бачити. – Так, я виграв битву».

Ця думка змалювала йому те, що вiдбулося, в найвигiднiшому свiтлi i повернула душевний спокiй.

«Отже, я матиму п'ятдесят франкiв мiсячноi платнi; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого?»

Мiркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якоi годину тому вiн кипiв гнiвом, остаточно заспокоiло хлопця. Його навiть на мить зачарувала краса цього лiсу. Величезнi брили голих скель вiдiрвалися колись вiд гори й скотилися в лiс. Могутнi ясени сягали аж до вершин цих скель, у затiнку яких була чудесна прохолода, хоча за три кроки немилосердно пекло сонце.

Жульен спинявся на хвилину в холодку i знову брався вгору. Незабаром вузенька, ледве помiтна стежечка, якою ходили тiльки пастухи з козами, привела його на верхiв'я величезноi скелi, тут вiн вiдчув себе вiдокремленим вiд усiх людей. Це фiзичне вiдчуття висоти викликало посмiшку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гiрське повiтря сповнило душу ясним спокоем i навiть радiстю. Пан де Реналь у його очах був i тепер уособленням усiх багатiiв i всiх нахаб свiту; але хлопець почував, що його недавня ненависть, попри всю свою буйну силу, не мала в собi нiчого особистого. Якби Жульен бiльше не бачив пана мера, вiн за тиждень забув би i його, i замок, i собак, i дiтей, i всю сiм'ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тiльки! Бiльше як п'ятдесят екю на рiк! А за хвилину до того я ледве уник величезноi небезпеки. Ось двi перемоги за один день. Щоправда, в другiй не моя заслуга, i треба все ж таки вiдгадати, в чому тут причина. Та вiдкладемо на завтра неприемнi мiркування».

Жульен стояв на високiй скелi i дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявинi пiд скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали, навколо западала нiма тиша. Вiн мiг охопити поглядом мiсцевiсть, що простяглася вiд його нiг на двадцять лье навкруги. Час вiд часу яструб злiтав зi скелi над його головою й беззвучно креслив у небi величезнi кола. Жульен машинально стежив очима за хижим птахом. Його вражали спокiйнi могутнi рухи, вiн заздрив силi яструба, самотностi хижака.

Така доля була в Наполеона; чи не судилася вона i йому?

XI.

Вечiр

Yet Julia's very coldness still was kind,

And tremulously gentle her small hand

Withdrew itself from his, but left behind

A little pressure, thrilling, and so bland

And slight, so very slight that to the mind

'Twas but a doubt.[25 - В нiй навiть холоднiсть була приемна.Маленька ручка з трепетом легкимЙому нараз потисла руку чемноІ вислизнула. Потиском таким,Що натякав на почуття взаемне,Вiн був збентежений. О, що ж це з ним?Невже можливо це?Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 71 (англ.).]

    Don Juan, c. 1, st.71

Все-таки треба було показатись i у Вер'ерi. Коли Жульен виходив з дому священика, йому пощастило зустрiти пана Вально, якому вiн поспiшив розповiсти про те, що йому збiльшили платню.

Повернувшись у Вержi, Жульен вийшов у сад тiльки пiзно ввечерi. Душа його стомилася вiд надмiру пережитих сьогоднi хвилювань. «Що я iм скажу?» – думав вiн тривожно, згадуючи дам. Йому не спадало на думку, що саме тепер душевний стан його був на рiвнi тих дрiбниць, якими звичайно обмежуеться коло жiночих iнтересiв. Часто панi Дервiль i навiть ii подруга не розумiли Жульена, i вiн, у свою чергу, тiльки наполовину розумiв те, що вони йому казали. Така була дiя бурхливих i, якщо можна так сказати, величних пристрастей, що хвилювали душу юного честолюбця. В цiй дивовижнiй iстотi майже щодня клекотали бурi.

Прямуючи в сад, Жульен був схильний прилучитися до iнтересiв гарненьких кузин. Вони чекали його з нетерпiнням. Вiн сiв, як i звичайно, поруч панi де Реналь. Незабаром зовсiм стемнiло. Вiн спробував заволодiти бiлою рукою, яку давно вже бачив бiля себе на бильцi стiльця. Пiсля деякого вагання ii вирвали, i було помiтно – з незадоволенням. Жульен уже ладен був примиритись i весело провадити далi розмову, коли почув, що пiдходить пан де Реналь.

У хлопця й досi бринiли у вухах образи, яких наслухався вранцi. «Чи ж не слушна нагода поглузувати з тварюки, яка може все собi дозволити за своi грошi? Ось я заволодiю рукою його дружини саме в його присутностi! Так, я це зроблю! Я, до кого вiн виявив стiльки зневаги!»

У ту саму мить спокiй, мало властивий Жульеновiй вдачi, покинув його. Його опанувала тривога i бажання, щоб панi де Реналь дозволила взяти йому ii руку. Бiльше нi про що не мiг вiн i думати.

Пан де Реналь з обуренням говорив про полiтику: два чи три вер'ерськi фабриканти ставали багатшими за нього, вони конкуруватимуть з ним на виборах. Панi Дервiль слухала його. Жульен, якого цi розмови дратували, присунув свого стiльця до панi де Реналь. Темрява ховала всi рухи. Вiн насмiлився покласти руку зовсiм близько до ii гарноi оголеноi руки. Збентежений, не вiдаючи сам, що робить, вiн припав щокою до руки панi де Реналь i наважився торкнутися ii губами.

Панi де Реналь затремтiла. Чоловiк ii був за чотири кроки; вона поквапливо дала Жульеновi руку i водночас злегка його вiдштовхнула. Поки пан де Реналь проклинав негiдникiв i якобiнцiв, що багатiють, Жульен вкривав простягнуту йому руку пристрасними поцiлунками, – принаймнi такими вони здавалися панi де Реналь. А проте бiдолашна жiнка цього самого фатального дня мала доказ, що юнак, якого вона, сама того не знаючи, кохала, любив iншу. Весь час, поки Жульен був вiдсутнiй, вона почувалася нещасною, i це змусило ii замислитись.

«Як? Невже я його люблю? – думала вона. – Невже я, замiжня жiнка, закохалась?! Але нiколи я не почувала до свого чоловiка нiчого схожого на це страшне божевiлля, яке не дае менi й на мить забути Жульена. А вiн же, зрештою, тiльки хлопчик, сповнений поваги до мене. Це божевiлля, мабуть, минеться. Та хiба моему чоловiковi не байдуже, якi почуття я плекаю до цього юнака? Пановi де Реналю зробилося б нудно вiд наших розмов з Жульеном, вiд усiх наших фантазiй. Вiн заклопотаний лише своiми справами. Я нiчого в нього не вiдбираю заради Жульена».

Нiяке лицемiрство ще нiколи не порушувало чистоти ii наiвноi душi, що розгубилась вiд пристрастi, не звiданоi досi. Панi де Реналь пiддалась обмановi несвiдомо для себе, а тим часом ii доброчеснiсть уже iнстинктивно била на сполох. Така боротьба вiдбувалась у нiй, коли Жульен вийшов у сад. Вона почула його голос i майже в ту саму мить побачила, що вiн сiдае поруч неi. Душа ii немов полинула на крилах чарiвного раювання, яке протягом двох минулих тижнiв не так спокушало ii, як дивувало. Все було несподiваним. Проте за кiлька хвилин панi де Реналь подумала: «Що ж це таке? Виходить, досить менi тiльки побачити його – i я вже ладна все йому простити». Вона злякалася; саме тодi вона висмикнула руку.

Його пристраснi поцiлунки – нiколи в життi нiхто так не цiлував рук панi де Реналь – i змусили ii забути, що вiн, можливо, любить iншу жiнку. В ii очах вiн уже не був винним. Болiсне страждання, породжене пiдозрою, змiнилось щастям, про яке вона нiколи й не мрiяла, i вона не тямила себе вiд кохання й нестримноi радостi. Вечiр був чарiвний для всiх, крiм вер'ерського мера, що не мiг забути отих розбагатiлих фабрикантiв. Жульен уже не думав нi про своi похмурi замiри, нi про честолюбнi мрii, здiйснення яких вимагае виснажливих зусиль. Уперше вiн був захоплений силою краси. Поринувши у невиразнi й солодкi мрii, такi незвичнi для його вдачi, лагiдно стискаючи жiночу руку, що зачарувала його довершеною красою, вiн у напiвзабуттi слухав шелест легкого нiчного вiтерцю в липовому листi i далеке гавкання собак коло млина на березi Ду.

Почуття його були приемнi, але не пристраснi. Ідучи в свою кiмнату, вiн думав тiльки про одне: яке це щастя – знов поринути в читання улюбленоi книги. Для юнака в двадцять рокiв думка про широкий свiт i про те, як вiн здивуе цей свiт, переважае все iнше.

Але незабаром вiн вiдклав книгу. Мiркуючи про перемоги Наполеона, вiн якось по-новому глянув i на свою перемогу. «Так, я виграв бiй, – думав вiн, – але треба скористатися зi своеi перемоги, треба принизити гордiсть цього зарозумiлого дворянина, поки вiн вiдступае. Так дiяв Наполеон. Треба зажадати вiдпустку на три днi, щоб вiдвiдати мого приятеля Фуке. Якщо пан де Реналь вiдмовить менi, я знову йому заявлю, що пiду вiд нього, – i вiн поступиться».

Панi де Реналь нi на хвилину не заплющила очей. Їй здавалося, ще вона досi зовсiм не жила. Вона знову переживала в думцi те раювання, що охопило ii, коли вiдчула, як Жульен вкривае ii руку жагучими поцiлунками.

І раптом iй спало на думку жахливе слово «перелюбство». Перед нею постало усе найвiдразливiше, що може тiльки брудна розпуста вкласти в уявлення про чуттеву любов. Цi переживання намагались потьмарити й забруднити нiжний i прекрасний Жульенiв образ i щастя кохати його. Майбутне малювалось iй у зловiсних барвах. Панi де Реналь уже бачила, як усi зневажають ii.

Це були жахливi хвилини; душа ii блукала в невiдомих краях. Щойно iй випало несподiване щастя, а вона вже поринула в безодню пекельних мук. Панi де Реналь не уявляла, що можна так страждати, розум ii затьмарився. На мить у неi майнула думка признатися чоловiковi в тому, що вона боiться закохатися в Жульена. Їй довелося б тодi розказати про нього все. На щастя, вона пригадала, як колись, напередоднi весiлля, тiтка повчала ii, наскiльки небезпечно бути вiдвертою з чоловiком, що зрештою е володарем своеi дружини. В нестерпному розпачi вона заламувала руки.

В уявi панi де Реналь безладно виникали суперечливi й болiснi думки. То вона боялась, що Жульен не любить ii, то раптом ii охоплював жах, вона вiдчувала себе злочинницею й тремтiла так, немов ii завтра мали поставити до ганебного стовпа на мiськiй площi у Вер'ерi з дощечкою на грудях, що оповiщае всiх про ii

перелюбство.

Панi де Реналь не мала нiякого життевого досвiду; навiть при спокiйнiй розважливостi й добрiй пам'ятi, iй не спало б на думку, що завинити перед Богом – це не те, що стати жертвою загальноi зневаги й зазнати прилюдноi ганьби.

Коли страхiтлива думка про перелюбство i про все те безчестя, до якого, здавалось iй, неминуче призводить цей злочин, покидала ii i коли вона починала мрiяти про щастя жити з Жульеном в невинностi, як жила досi, ii жахала нестерпна думка, що Жульен любить iншу жiнку. Вона пригадувала, як вiн зблiд, злякавшись, що в нього вiдберуть ii портрет або що вiн скомпрометуе ii, якщо хтось його побачить. Уперше вона помiтила страх на його благородному й спокiйному обличчi. Нiколи вiн не виявляв такого хвилювання через неi або через ii дiтей. Ця думка завдавала таких страждань, яких не може витерпiти людська душа. Панi де Реналь мимохiть застогнала, i стогiн розбудив покоiвку. Раптом вона побачила перед собою полум'я свiчки i впiзнала Елiзу, що стояла бiля ii лiжка.

– То це вас вiн кохае? – скрикнула вона в нестямi. Покоiвка, здивована незвичайним збудженням своеi панi, на щастя, не звернула нiякоi уваги на цi дивнi слова. Панi де Реналь зрозумiла, що допустилася якоiсь необережностi.

– В мене гарячка, – сказала вона, – я, здаеться, марила. Побудьте зi мною.

Змушена стримуватись, вона помалу прийшла до тями, i iй стало трохи легше. Розум, що покинув ii, поки вона була в напiвзабуттi, тепер прояснився. Щоб уникнути пильного погляду покоiвки, вона наказала iй читати газету. Пiд монотонний голос дiвчини, що читала довгу статтю «Щоденноi газети», панi де Реналь прийшла до доброчесного рiшення, – коли вона побачить Жульена, триматися з ним якомога холоднiше.

XII. Подорож

В Парижi можна побачити людей елегантних, у провiнцii трапляються люди сильноi вдачi.

    Сiйес

На другий день, о п'ятiй годинi, перше нiж панi де Реналь вийшла з спальнi, Жульен уже вiдпросився в господаря на три днi. Несподiвано для себе Жульеновi захотiлося побачити панi де Реналь, йому пригадалась ii прекрасна рука. Вiн вийшов у сад; вона довго змусила себе чекати. Але якби Жульен любив ii, вiн помiтив би ii за прочиненими вiконницями другого поверху; притулившись чолом до шибки, вона дивилася на нього. Нарештi, всупереч усiм добрим намiрам, панi де Реналь наважилась вийти в сад. Замiсть звичайноi блiдостi, на лицi ii зараз палав рум'янець. Ця щиросерда жiнка видимо хвилювалась. Якась вимушенiсть, навiть гнiв порушували властивий iй вираз спокiйноi ясностi, яка немов пiдносила ii високо над буденною суетою i надавала ii небесним рисам надзвичайноi чарiвностi.

Жульен поквапно пiдiйшов до неi. Вiн захоплено милувався на ii гарнi оголенi руки, прикритi похапцем накинутою шаллю. На свiжому ранковому повiтрi ще яскравiше палали ii щоки, на яких пiсля пережитих за нiч хвилювань грав гарячковий рум'янець. Ця скромна й зворушлива краса, одухотворена думкою – чого не зустрiнеш у простоi жiнки, – немов збудила ту грань Жульеновоi душi, про яку вiн i сам не здогадувався. Захоплений жiночою вродою, якою жадiбно впивався його зiр, вiн не мав сумнiву, що його зустрiнуть приязно. Тим бiльше вразила Жульена ii пiдкреслено крижана холоднiсть, у якiй вiн запiдозрив бажання поставити його на мiсце.

Радiсна усмiшка завмерла на його вустах; вiн знов згадав, яке мiсце посiдае в суспiльствi, особливо – в очах знатноi дами й багатоi спадкоемицi. В одну мить обличчя його змiнилося: на ньому позначилась гордовитiсть i злiсть на самого себе. Вiн вiдчув пекучу досаду, що прочекав понад годину тiльки для того, щоб його принизили.

«Лише дурень може гнiватись на iнших, – думав вiн. – Камiнь падае тому, що важкий. Невже я завжди буду такою дитиною? Коли я нарештi навчуся вiддавати цим людцям саме стiльки душi, скiльки належить за iхнi грошi? Якщо я хочу поважати сам себе й домогтися iхньоi поваги, треба показати iм, що лише моя бiднiсть укладае угоди з iхнiм багатством, а серце вiддалене на тисячу лье вiд iхнього нахабства, i так високо, що до нього не можуть торкнутися нiкчемнi вияви iхньоi зневаги або ласки».

Тим часом, як цi почуття сповнювали душу юного гувернера, його чутливе обличчя набирало виразу враженоi гордостi й лютi. Панi де Реналь зовсiм розгубилася. Доброчесна холоднiсть, якою вона хотiла його зустрiти, змiнилася на ii обличчi виразом спiвчуття, пройнятого подивом перед несподiваною змiною його настрою. Незначущi фрази, якими звичайно обмiнюються вранцi, – про здоров'я, про гарну погоду, – застигли на вустах в обох. Жульенiв розум не був затьмарений пристрастю, а тому вiн зумiв показати панi де Реналь, що не вважае iхнi стосунки дружнiми: вiн нiчого не сказав iй про свiй вiд'iзд, вклонився й пiшов.

Тим часом як вона стежила за ним очима, вражена похмурою зверхнiстю його погляду, ще вчора такого привiтного, до неi пiдбiг старший синок i сказав, цiлуючи:

– А в нас канiкули, пан Жульен сьогоднi вiд'iздить. Вiд цих слiв панi де Реналь вся похолола. Вона була нещаслива через свою поряднiсть i ще нещаснiша через малодушнiсть.

Нова подiя заступила все в ii уявi. Всi мудрi рiшення минулоi страхiтливоi ночi вмить розвiялись. Тепер iшлося не про те, щоб опиратись своему чарiвному коханому, а про загрозу втратити його навiки.

Однак треба було вийти до снiданку. На довершення бiди, пан де Реналь i панi Дервiль тiльки й розмовляли що про Жульенову подорож. Рiшучий i навiть зухвалий тон, яким той зажадав вiдпустки, здався вер'ерському меру пiдозрiлим.

– Ясно, що цього селюка хтось переманюе. Але хоч би хто це був, хай i сам пан Вально, всякого, певно, зупинить сума в 600 франкiв на рiк, яку вiднинi доведеться витрачати. Вчора у Вер'ерi в нього, мабуть, попросили три днi вiдстрочки, щоб подумати, а сьогоднi цей негiдник тiкае в гори, щоб не давати менi вiдповiдi. Подумати лише, що ми змушенi рахуватися з якимось нiкчемним майстровим, нахабою – ось до чого ми дiйшли!

«Якщо навiть мiй чоловiк, не уявляючи собi, як глибоко образив Жульена, i той гадае, що вiн нас покине, то що ж тодi думати менi? – мiркувала панi де Реналь. – Ах, усьому кiнець!»

Щоб мати змогу виплакатися без свiдкiв i не вiдповiдати на розпитування панi Дервiль, вона сказала, що в неi страшенно розболiлася голова, пiшла до себе й лягла в лiжко.

– Ну й жiнки, – повторив пан де Реналь, – завжди в них щось несправне. Ото мудрi штучки! – i вiн, посмiюючись, вийшов.

Саме тодi, коли панi де Реналь терпiла жорстокi муки пристрастi, Жульен весело простував стежкою серед найчудовiших у свiтi гiрських краевидiв. Йому треба було перейти велике гiрське пасмо на пiвнiч вiд Вержi. Стежка крiзь густий буковий лiс змiiлась безлiччю поворотiв на схилi високоi гори, що замикае з пiвночi долину Ду. І незабаром над горбами, що не пускають рiчку Ду на пiвдень, зiр подорожнього сягае аж до родючих рiвнин Бургундii й Божоле. Хоч душа юного честолюбця не була чутлива до такоi краси, час вiд часу вiн мимоволi зупинявся, щоб глянути на широкий i величний краевид.

Нарештi вiн вибрався на вершину високоi гори, через яку треба було перейти, щоб дiстатися навпростець у вiдлюдну долину, де жив його друг, молодий лiсоторговець Фуке. Жульен не квапився побачити Фуке – нi його, нi будь-кого з людей. Сховавшися, мов хижий птах, серед голих скель на вершинi великоi гори, вiн мiг здаля побачити будь-кого, хто йшов би сюди. На майже прямовисному схилi Жульен помiтив невеличкий грот. Вiн видерся на скелю й

незабаром влаштувався у тому гротi. «Тут, – подумав хлопець, i очi його радiсно заблищали, – нiхто не зможе завдати менi якоiсь прикростi». Жульеновi схотiлось записати своi думки, – в усякому iншому мiсцi це було б для нього небезпечно. Квадратна кам'яна брила правила йому за стiл. Перо його лiтало; вiн не бачив нiчого навколо. Нарештi помiтив, що сонце сiдае за далекi гори Божоле.

«Чому б менi не перебути тут нiч? – подумав Жульен. – У мене е хлiб, i я вiльний». При цьому величному словi його душа запалала. Постiйне лицемiрство довело його до того, що вiн не мiг вiдчувати себе вiльним навiть з Фуке. Пiдперши голову руками, Жульен сидiв у гротi, втiшаючись мрiями й вiдчуттям волi, щасливий, як iще нiколи в життi. Не помiтив, як один по одному згасли останнi променi вечiрньоi заграви. В безмежнiй, непрогляднiй темрявi Жульенова душа поринула в споглядання картин його майбутнього життя у Парижi. Насамперед вiн уявляв собi таку прекрасну й розумну жiнку, якоi не зустрiнеш у провiнцii. Вони палко кохають одне одного. Якщо вiн розлучаеться з нею на кiлька хвилин, то тiльки для того, щоб здобути славу й стати ще гiднiшим ii кохання.

Але тут усякого юнака, вихованого серед сумноi дiйсностi паризького свiту, – навiть юнака iз Жульеновою уявою, – холодна iронiя пробудила б вiд такоi романтичноi маячнi; великi подвиги й надiя прославитись миттю розвiялися б, а натомiсть пригадалася б загальновiдома iстина: коли залишаеш коханку саму, – горе тобi! Вона зрадить тебе двiчi або й тричi на день. Однак юний селянин вважав, що для звершення героiчних подвигiв йому бракуе лише щасливоi нагоди.

Тим часом глуха нiч давно заступила день, а до селища, де жив Фуке, треба було пройти ще два лье. Перш нiж покинути грот, Жульен розклав багаття i старанно спалив усе, що написав.

Вiн дуже здивував свого друга, коли постукав до нього о першiй годинi ночi. Фуке саме писав рахунки. То був довготелесий i незграбний хлопець, iз грубими рисами обличчя й довжелезним носом, але пiд його непривабливою зовнiшнiстю ховалося добре серце.

– Чи ти не посварився зi своiм паном де Реналем, що отак зненацька прийшов до мене?

Жульен розповiв йому про вчорашнi подii, як вважав за потрiбне.

– Зоставайся в мене, – сказав Фуке, – я бачу, ти вже добре знаеш i пана де Реналя, i Вально, i супрефекта Можiрона, i кюре Шелана. Ти розкусив лукаву вдачу цих панкiв; тепер тобi саме годилося б зайнятись торгами на пiдряди. Ти краще за мене знаеш арифметику i мiг би вести моi рахунки. Я чимало заробляю на своiй торгiвлi. Але сам не можу з усiм упоратись i боюся взяти компаньйона, щоб не натрапити на шахрая, а тому щодня пропускаю вигiднi справи. У минулому мiсяцi я дав заробити шiсть тисяч франкiв Мiшо iз Сент-Амана, я його вже шiсть рокiв не бачив i випадково зустрiв на торгах у Понтарлье. Чому б тобi не заробити цi шiсть тисяч або принаймнi хоч три тисячi? Адже якби ти був зi мною на торгах, я б накинув цiну на деревину, всi б вiдступилися, й вона лишилася б за мною. Іди до мене в компаньйони.

Ця пропозицiя не сподобалась Жульеновi, вона не в'язалася з його фантастичними мрiями. За вечерею, яку вони зварили самi, як героi Гомера, бо Фуке жив самотньо, вiн показав Жульеновi своi рахунки, щоб довести, яка прибуткова його торгiвля деревом. Фуке був високоi думки про Жульенову освiченiсть i вдачу.

Нарештi Жульен залишився сам у маленькiй комiрчинi з ялинових колод. «Справдi, – мiркував вiн, – я можу тут заробити кiлька тисяч франкiв, а потiм уже вирiшу, що одягати: мундир чи сутану, залежно вiд моди у Францii. Заощадженi грошi допомогли б менi подолати усякi дрiбнi перешкоди. Живучи тут самотою, я зумiв би позбутися свого темного неуцтва щодо всяких поважних речей, якi цiкавлять панiв у салонах. Але Фуке не хоче одружуватись, хоч сам тiльки й торочить, що самотнiсть робить його нещасним. Ясно, коли вiн бере в компаньйони людину, яка нiчого не може вкласти у справу, значить, вiн сподiваеться мати товариша, який нiколи його не покине».

– Та невже я обдурю свого друга? – з обуренням скрикнув Жульен. Хлопець, для якого лицемiрство i неприязнь до людей були звичайним способом пробивати собi дорогу, тепер не мiг припустити й думки про найменшу нечемнiсть щодо людини, яка його любить.

Але раптом Жульен зрадiв: вiн знайшов привiд вiдмовитись. «Як? Змарнувати сiм або й вiсiм рокiв? Та менi ж буде двадцять вiсiм; а в цих лiтах Бонапарт уже здiйснив величнi дiла! Поки я, нiкому не вiдомий, набуду трохи грошей, тиняючись по торгах i запобiгаючи ласки якихось жалюгiдних шахраiв, – хто знае, чи збережеться ще тодi в моему серцi хоч iскра священного вогню, необхiдного для здобуття слави?»

На другий ранок Жульен стримано й рiшуче заявив доброму Фуке, який вважав справу вирiшеною, що покликання до святого служiння церквi не дозволяе йому прийняти його пропозицiю. Фуке не мiг отямитись вiд подиву.

– Але ж подумай, – повторював вiн, – я беру тебе в компаньйони або, якщо хочеш, даю тобi чотири тисячi франкiв на рiк! А ти хочеш вернутись до свого пана де Реналя, який ладен утоптати тебе в багно. Коли в тебе буде двiстi луiдорiв, хто тобi заважатиме пiти у твою семiнарiю? Скажу бiльше, я обiцяю виклопотати для тебе найкращу парафiю в окрузi. Знаеш, – додав Фуке, притишуючи голос, – я постачаю дрова пановi ***, пановi ***, пановi ***. За дуб найвищого Гатунку вони платять менi, як за хмиз, але менi це вигiдно: де можна краще вкласти своi грошi?

Та нiщо не могло переконати Жульена, що посилався на свое покликання, i Фуке кiнець кiнцем вирiшив, що друг його трохи схибнувся з розуму. На третiй день рано-вранцi Жульен покинув приятеля, щоб пробути день у горах серед скель. Вiн знайшов свiй маленький грот, але тепер у його душi не було спокою: другова пропозицiя зруйнувала його. Як Геракл, вiн був на роздорiжжi, але не мiж пороком i доброчеснiстю, а мiж посереднiстю, що забезпечувала надiйний добробут, i героiчними мрiями юностi. «Значить, у мене немае справжньоi твердостi, – подумав вiн; i цей сумнiв мучив його найбiльше. – Я не з тоi глини вилiплений, з якоi виходять великi люди, бо я боюся, щоб цi вiсiм рокiв, поки я зароблятиму на хлiб, не вiдiбрали в мене тiеi чудесноi сили, що надихае на великi справи».

XIII. Ажурнi панчохи

Роман – це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.

    Сен-Реаль

Помiтивши мальовничi руiни староi церкви у Вержi, Жульен подумав, що з позавчорашнього дня нi разу не згадав про панi де Реналь. «Коли я йшов з дому, ця жiнка нагадала менi про вiдстань, що нас роздiляе, вона трималася зi мною, мов iз сином ремiсника. Певна рiч – вона хотiла показати, як каеться, що дозволила менi напередоднi взяти ii за руку… А все-таки яка гарна рука! Яка чарiвна жiнка! Скiльки шляхетностi в ii поглядi!»

Можливiсть розбагатiти, ставши компаньйоном Фуке, якось полегшувала хiд Жульенових думок: вони вже не так часто затьмарювались досадою й гiрким почуттям власноi бiдностi й приниженостi в очах людей, що його оточували. Вiн неначе стояв на вершинi, з якоi мiг оглядати i зважувати на око i найгiршi злиднi, й добробут, який усе ще вважав багатством. Жульен не вмiв глянути на свое становище очима фiлософа, але мав досить проникливостi, щоб вiдчути, що пiсля цiеi маленькоi подорожi в гори вiн став iншим.

Юнака вразило надзвичайне збентеження, з яким панi де Реналь слухала його, коли вiн, на ii прохання, став коротко розповiдати про свою подорож.

Фуке кiлька разiв збирався одружитись, але його

завжди переслiдували розчарування в любовi, в розмовах зi своiм другом вiн одверто говорив про всi своi прикрощi. Не раз, ощасливлений, Фуке помiчав, що не вiн один користуеться ласкою коханоi.

Розповiдi Фуке дуже дивували Жульена, вiн пiзнав багато нового. Завжди на самотi зi своiми мрiями, сповнений недовiри до всiх, вiн був далекий вiд того, що могло його просвiтити.

Весь час Жульеновоi вiдсутностi панi де Реналь невимовно страждала, ii муки були нестерпнi. Вона й справдi занедужала.

– Не здумай, – сказала iй панi Дервiль, побачивши, що вернувся Жульен, – виходити сьогоднi ввечерi в сад. Ти хвора, i вогке повiтря тобi зашкодить.

Панi Дервiль з подивом помiтила: ii подруга, якiй пан де Реналь завжди дорiкав, що вона надто просто одягаеться, надiла ажурнi панчохи й гарненькi паризькi черевички. Протягом трьох днiв единою розвагою панi де Реналь було шиття. Вона покроiла сукню з гарноi, лiтньоi, дуже модноi тканини й пiдганяла Елiзу, щоб та швидше шила. Сукня була готова лише через кiлька хвилин пiсля Жульенового приходу, i панi де Реналь ii вiдразу одягла. В ii подруги тепер бiльше не лишалося сумнiву. «Вона його кохае, сердешна!» – сказала собi панi Дервiль. Тепер вона зрозумiла дивну хворобу своеi приятельки.

Гостя бачила, як панi де Реналь розмовляла з Жульеном. Обличчя ii то блiдло, то спалахувало яскравим рум'янцем. Очi, повнi тривоги, були прикутi до молодого гувернера. Панi де Реналь з хвилини на хвилину чекала, що вiн перейде до пояснення i скаже, покидае вiн iх чи лишаеться. А Жульен так нiчого й не сказав, – вiн про це навiть не думав. Нарештi пiсля болiсних вагань панi де Реналь наважилася запитати тремтячим голосом, у якому вiдбились усi ii почуття:

– Ви, здаеться, збираетесь покинути ваших учнiв i влаштуватися в iншому мiсцi?

Жульена вразив непевний тон i погляд панi де Реналь. «Ця жiнка мене любить, – подумав вiн, – але вона горда i за хвилину розкаеться в своiй щиростi, а коли перестане боятись, що я iх покину, знову поводитиметься зi мною зневажливо». Цi думки про iхнi взаемини майнули в Жульеновiй головi, мов блискавка, i вiн вiдповiв, наче вагаючись:

– Менi було б дуже прикро покинути дiтей – таких милих i з такоi порядноi сiм'i, але, можливо, доведеться це зробити. Адже iснують обов'язки i щодо самого себе.

Промовляючи слова «з такоi порядноi сiм'i» (це був один з аристократичних висловiв, що iх недавно засвоiв Жульен), вiн пройнявся почуттям глибокоi антипатii.

«В очах цiеi жiнки, – подумав вiн, – я не з порядноi сiм'i».

Панi де Реналь слухала Жульена, захоплено милуючись його розумом, вродою, i серце iй стискалося вiд думки про його можливий вiд'iзд, на який вiн натякав. Всi ii вер'ерськi друзi, що приiздили за Жульеновоi вiдсутностi, наперебiй розхвалювали незвичайного гувернера, якого пощастило викопати ii чоловiковi. Певна рiч, це було не тому, що вони будь-що розумiли в успiхах дiтей. Але те, що вiн знав напам'ять Бiблiю, та ще й латиною, так вразило вер'ерських жителiв, що iхньому захопленню й подиву не було меж.

Жульен, нi з ким не розмовлявши, не вiдав цього. Якби панi де Реналь хоч трохи опанувала себе, вона привiтала б його з добрим iм'ям, яке вiн створив собi, i це заспокоiло б Жульеновi гордощi, вiн був би з нею лагiдний i милий, тим бiльше, що ii нова сукня здавалась йому чудесною. Панi де Реналь, теж дуже задоволена гарною сукнею i тим, що iй сказав iз цього приводу Жульен, запропонувала йому прогулятися по саду. Але незабаром виявилось, що iй несила йти далi. Вода сперлася на Жульенову руку, але його дотик не пiдтримував ii, а зовсiм знесилив.

Уже стемнiло. Як тiльки вони сiли, Жульен, користуючись своiм давнiм привiлеем, насмiлився наблизити вуста до лiктя своеi гарненькоi сусiдки i взяти ii за руку. Вiн думав про зухвале поводження Фуке зi своiми коханками, а не про панi де Реналь; слова «з порядноi сiм'i» все ще лежали каменем у нього на серцi. Йому потиснули руку, однак вiн не вiдчув нiякого вдоволення. Жульен не був нi гордий, анi вдячний за почуття, що панi де Реналь виказувала так одверто; його не хвилювали нi ii краса, нi грацiя, нi свiжiсть. Чистота душi, вiдсутнiсть будь-яких злостивих почуттiв, безперечно, сприяють збереженню молодостi. У бiльшостi гарних жiнок перш за все старiе обличчя.

Жульен був похмурий цiлий вечiр. Досi вiн обурювався тiльки випадковостями, завдяки яким людина займае той чи iнший щабель у суспiльствi. А вiдтодi, як Фуке запропонував йому отой ниций спосiб розбагатiти, вiн гнiвався i на самого себе. Поринувши в думки, Жульен зрiдка перекидався кiлькома словами з дамами i нарештi, сам не помiтивши, випустив iз своеi руки руку панi де Реналь. У бiдолашноi жiнки занiмiло серце: той жест для неi був вироком.

Якби вона не мала сумнiву в Жульеновiй любовi, ii доброчеснiсть, мабуть, дала б iй сили боротись проти нього. Але тепер, боячись утратити його навiки, вона не опиралася своему почуттю i, втративши самовладання, сама взяла Жульенову руку, яку той неуважно поклав на спинку стiльця. Цей ii жест вивiв iз зацiпенiння юного честолюбця: як би йому хотiлося, щоб свiдками цього були всi тi зарозумiлi знатнi пани, якi дивилися на нього з такою поблажливою посмiшкою, коли вiн сидiв з дiтьми в кiнцi столу! «Ця жiнка не може мене зневажати, а якщо так, – вирiшив Жульен, – я не повинен опиратися чарам ii краси; мiй обов'язок стати ii коханцем». Такi мiркування нiколи не спали б йому на думку, доки вiн не почув простодушних зiзнань свого друга.

Це раптове рiшення трохи розважило його. «Одна з цих двох жiнок мусить бути моею», – казав вiн сам собi i думав, що йому було б значно приемнiше упадати за панi Дервiль – не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тiльки гувернером, якого поважають за вченiсть, а не простим майстровим з ратиновою курточкою пiд пахвою, яким вiн уперше з'явився перед панi де Реналь.

А в очах панi де Реналь вiн був найчарiвнiшим саме в образi робочого парубiйка, що, зашарiвшись вiд хвилювання, стояв бiля дверей дому, не наважуючись подзвонити.

Ця зарозумiла, як на думку мiсцевих буржуа, жiнка не надавала значення чинам; найнезначнiшi вчинки для неi важили значно бiльше, нiж свiтське становище людей. В ii очах биндюжник, який виявив хоробрiсть, заслуговував на бiльшу шану, нiж хвацький капiтан-гусар iз закрученими вусами i люлькою в зубах. А Жульенова душа здавалася iй шляхетнiшою, нiж серця ii кузенiв, уроджених i навiть титулованих дворян.

Обмiрковуючи далi свое становище, Жульен вирiшив, що не варто домагатися перемоги над панi Дервiль, яка, мабуть, помiтила прихильнiсть до нього панi де Реналь. Отже, вiн повернувся у думцi до неi i запитував себе: «А що я знаю про вдачу цiеi жiнки? Тiльки одне: перед моею подорожжю я брав ii руку, вона ii в мене висмикувала, – сьогоднi я вивiльняю свою руку, а вона бере ii й стискае. Ось прекрасна нагода помститися за всю ii зневагу до мене. Хто зна, скiльки в неi було коханцiв! Може, вона вибрала мене тiльки тому, що iй тут зручно зi мною зустрiчатись».

Отакi, на жаль, наслiдки надмiрноi цивiлiзацii. Душа двадцятирiчного юнака, що дiстав таку-сяку освiту, вже втратила ту невимушенiсть, без якоi кохання часто стае найнуднiшим обов'язком.

«Я ще тому повинен неодмiнно домогтись успiху в цiеi жiнки, – пихато казав собi Жульен, – що, коли я виб'юсь у люди i хтось дорiкне менi жалюгiдним званням гувернера, я зможу натякнути, що на це мене штовхнуло кохання».

Жульен знову випустив руку панi де Реналь, потiм схопив ii й

потис. Коли вони опiвночi повертались у вiтальню, панi де Реналь спитала його тихенько:

– Ви покинете нас i пiдете звiдси? Жульен зiтхнув i промовив:

– Я мушу пiти, бо я вас палко кохаю; це грiх… та ще який грiх для молодого священика!

Панi де Реналь раптом сперлася на його руку так поривчасто, що доторкнулася лицем до гарячоi щоки Жульена.

Як неоднаково для них минула нiч… Панi де Реналь поринула в раювання, охоплена пiднесеною духовною пристрастю. Кокетлива дiвчина, що рано почала закохуватися, звикае до любовних хвилювань, i, коли настае пора справжньоi пристрастi, для неi вже немае принадностi новизни. Панi де Реналь нiколи не читала романiв, i всi вiдтiнки щастя були для неi новi. Їi запалу не охолоджували нi сумнi iстини, нi примари майбутнього. Вона уявляла собi, що й через десять рокiв буде така сама щаслива, як тепер. Навiть думка про доброчеснiсть i про вiрнiсть, в якiй вона присягалась пановi де Реналю, думка, що мучила ii кiлька днiв тому, i та з'являлася сьогоднi надаремно: вона проганяла ii, як непрохану гостю. «Нiколи я нiчого не дозволю Жульеновi, – сказала собi панi де Реналь, – ми й далi житимемо так, як живемо вже мiсяць. Вiн буде моiм другом».

XIV. Англiйськi ножицi

В шiстнадцятирiчноi дiвчини рожеве личко, а вона рум'яниться.

    Полiдорi

Щодо Жульена, то пропозицiя Фуке зробила його просто нещасним; вiн не мiг спинитися нi на якому рiшеннi.

«Нема в мене, мабуть, рiшучостi! Кепським солдатом був би я в Наполеона! Ну що ж, – додав вiн подумки, – моя iнтрижка з господинею хоч на якийсь час розважить мене».

На його щастя, така легковажнiсть навiть у цьому незначному випадку не вiдбивала справжнього стану його душi. Панi де Реналь наганяла на нього страх своею гарною сукнею, ii сукня у Жульенових очах була немовби втiленням Парижа. Його гордощi не дозволяли йому нi в чому покладатися на нагоду або на власну винахiдливiсть. Виходячи з того, що Жульен чув вiд Фуке i що читав про кохання у Бiблii, вiн склав собi дуже докладний план кампанii. А що вiн був занадто збентежений, хоч i не признавався собi в цьому, то й написав цей план на паперi.

Другого ранку панi де Реналь на хвилину опинилась у вiтальнi на самотi з Жульеном.

– Чи нема у вас ще й iншого iменi, крiм Жульен? – спитала вона.

На те втiшне для його самолюбства запитання наш герой не знав, що вiдповiсти. Таких обставин у своему планi вiн не передбачив. Якби не той безглуздий план, жвавий розум Жульена одразу прийшов би йому на допомогу, а несподiванiсть тiльки розпалила б його дотепнiсть.

Усвiдомлюючи свою незграбнiсть, вiн розгубився ще бiльше. Панi де Реналь легко простила йому знiяковiння: вона побачила в ньому чарiвну простосердiсть, а, на ii думку, саме простосердостi й бракувало цьому юнаковi, якого всi вважали надзвичайно розумним.

– Твiй юний гувернер не викликае в мене довiри, – не раз казала iй панi Дервiль. – У нього такий вигляд, неначе вiн усе обмiрковуе i кожний вчинок зважуе заздалегiдь. Вiн дуже потайний.

Жульен почував себе глибоко приниженим, бо не знайшов, що вiдповiсти панi де Реналь.

«Така людина, як я, сама перед собою зобов'язана виправити цей промах!» – вирiшив вiн i, вибравши слушну хвилину, коли вони переходили з одноi кiмнати в iншу, скоряючись цьому обов'язку, поцiлував панi де Реналь.

Важко було вигадати щось неприемнiше й безглуздiше для них обох. Їх мало не помiтили. Панi де Реналь здалося, що вiн схибнувся з розуму. Вона злякалася i страшенно обурилась. Ця недоречна витiвка нагадала iй про залицяння пана Вально.

«А що ж було б зi мною, якби я зосталася з ним вiч-на-вiч?» – подумала вона. І вся ii добропоряднiсть повернулася до неi, бо кохання затьмарилось.

Вона подбала про те, щоб один iз синiв увесь час був бiля неi.

І для Жульена день тягся нудно; вiн незграбно намагався здiйснити свiй план спокуси. Кожен погляд, який вiн кидав на панi де Реналь, мав якесь глибоке, приховане значення. Проте Жульен був не такий дурний, щоб не помiтити, що йому зовсiм не вдаеться бути не тiльки звабливим, а й просто чемним.

Панi де Реналь не могла отямитись, так дивувала ii Жульенова незграбнiсть i водночас зухвалiсть. «А може, це перше кохання робить розумну людину такою боязкою? – нарештi подумала вона i невимовно зрадiла. – Чи ж можливо це? Невже моя суперниця нiколи не кохала його?»

Пiсля снiданку панi де Реналь пройшла у вiтальню, – до неi навiдався пан Шарко де Можiрон, супрефект Бре. Вона сiла за високi кросна й заходилася вишивати. Панi Дервiль вмостилась бiля неi. І тут, серед бiлого дня, наш герой не вигадав нiчого кращого, як пiдсунути свiй чобiт i злегка наступити на маленьку нiжку панi де Реналь, ажурнi панчiшки й гарненькi паризькi черевички якоi, безперечно, привертали до себе увагу галантного супрефекта.

Панi де Реналь страшенно перелякалась; вона нiби ненароком впустила на пiдлогу ножицi, клубок шерстi, голки, щоб жест Жульена мiг здатись незграбною спробою пiдхопити на льоту ножицi, якi впали зi столу. На щастя, маленькi ножицi з англiйськоi сталi зламались, i панi де Реналь почала нарiкати, що Жульен не встиг iх спiймати.

– Ви ж ранiше за мене помiтили, що вони падають, ви могли б пiдхопити iх, а замiсть того ви так старалися, що тiльки боляче наступили менi на ногу.

Вона зумiла обдурити супрефекта, але не панi Дервiль. «У цього гарненького хлопчиська кепськi манери!» – подумала вона; життева мудрiсть провiнцiйного свiту таких грiхiв не прощае. Панi де Реналь знайшла слушну хвилину, щоб попередити Жульена:

– Прошу бути обережним, я вимагаю.

Жульен сам усвiдомлював свою незграбнiсть; вiн сердився на себе й довго обмiрковував, чи слiд йому розгнiватись на це «я вимагаю». Жульену вистачило розуму подумати: «Вона могла б сказати менi „вимагаю“, коли б iшлося про виховання дiтей, але якщо вона вiдповiдае на мое кохання, то повинна вважати, що ми рiвнi. Там, де немае рiвностi, нема й кохання…» І вiн почав пригадувати всi прописнi iстини про рiвнiсть. Розгнiваний, вiн раз у раз повторював вiрш Корнеля, який йому прочитала панi Дервiль кiлька днiв тому:

…Кохання рiвнiсть створюе, а не шукае…

Жульен, не мавши зроду жодноi коханки, уперто грав роль донжуана i поводився весь день як несусвiтний дурень. Одне тiльки вiн розсудив правильно: нарiкаючи i на самого себе, й на панi де Реналь та з жахом думаючи, що надходить вечiр, коли доведеться сидiти в темному саду поруч iз нею, вiн сказав пановi де Реналю, що йде у Вер'ер до кюре, пiшов пiсля обiду й повернувся аж пiзно вночi.

Коли Жульен прийшов у Вер'ер, пан Шелан саме перебирався: зрештою старого священика таки звiльнили, i його мiсце зайняв вiкарiй Маслон. Жульен узявся допомагати доброму кюре, i раптом йому спало на думку написати Фуке, що непереборний потяг до служiння церквi спочатку не дозволив йому прийняти його ласкаву, дружню пропозицiю, але тепер вiн побачив таку несправедливiсть, що, мабуть, буде краще для спасiння його душi вiдмовитися вiд священицького сану.

Жульен був у захватi вiд своеi хитромудроi iдеi – скористатися з усунення вер'ерського кюре й залишити собi вихiд, щоб мати змогу взятися за торгiвлю, якщо прикра обережнiсть переможе в ньому героiзм.

XV. Крик пiвня

Любов «амор» зоветься по-латинi,

Бува, що й смерть несе вона людинi,

Коли закоханi терпiть повиннi

Гризоти, сльози й муки безупиннi.

    Пiсенник «Герб любовi»

Якби Жульен мав хоч трохи проникливостi, яку так

безпiдставно собi приписував, вiн мiг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер'ер. Вiн пiшов, i всi його промахи були забутi. Але Жульен був похмурий цiлий день. Увечерi в нього з'явилася зухвала думка, про яку вiн одразу ж дуже смiливо сповiстив панi де Реналь.

Як тiльки вони сiли в саду, Жульен, не дiждавшись навiть, поки стемнiе, нахилився до вуха панi де Реналь i, ризикуючи зовсiм скомпрометувати ii, сказав:

– Панi, цiеi ночi, о другiй годинi, я прийду до вас у кiмнату, менi треба вам щось сказати.

Жульен тремтiв вiд страху – що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнiтила, що якби вiн мiг дати собi волю, то на кiлька днiв зачинився б у себе в кiмнатi, щоб не бачити цих жiнок. Вiн розумiв, що вчора своею «мудрою» поведiнкою звiв нанiвець усi досягнутi напередоднi успiхи, i вже й сам не знав, що робити.

Панi де Реналь вiдповiла на його зухвалу заяву з щирим, анiтрохи не перебiльшеним обуренням. В ii вiдповiдi, промовленiй майже пошепки, йому виразно почулось «пхе». Пославшися на те, що вiн мае щось сказати дiтям, Жульен пiшов у iхню кiмнату, а повернувшися, сiв бiля панi Дервiль, якомога далi вiд панi де Реналь. Таким чином вiн позбавив себе можливостi взяти ii руку. Розмова набула серйозного тону, i Жульен загалом з честю ii пiдтримував, якщо не рахувати кiлькох пауз, коли вiн знову починав ламати собi голову: «Що б його вигадати, щоб примусити панi де Реналь знову виявити до мене ту прихильнiсть, яка три днi тому дала менi пiдставу думати, що панi де Реналь моя!»

Жульен був дуже пригнiчений тим майже безнадiйним станом, в якому опинились його справи. А проте успiх завдав би йому ще бiльшоi прикростi.

Коли опiвночi всi розiйшлися, Жульен дiйшов невтiшного висновку, що панi Дервiль його глибоко зневажае i що, мабуть, не кращi почуття i в панi де Реналь.

У гнiтючому настроi, почуваючи себе приниженим, Жульен не мiг заснути. Але вiн не припускав i думки, щоб покинути гру, вiдмовитись вiд своiх планiв i жити бiля панi де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, якi приносить кожен новий день.

Вiн ламав собi голову, вигадуючи всiлякi плани, якi через хвилину здавалися йому безглуздими. Одне слово, вiн почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночi.

Цей звук розбудив його так само, як крик пiвня розбудив святого Петра. Вiн вiдчув, що настала найтяжча мить. З тiеi хвилини як Жульен зважився на свою зухвалу пропозицiю, вiн про неi не згадав нi разу – адже ii було так погано сприйнято!

«Я сказав iй, що прийду о другiй, – подумав вiн, пiдводячись, – нехай я неотеса i невiглас, – яким i мае бути селянський син (панi Дервiль менi це добре дала зрозумiти), – але принаймнi я не буду легкодухим».

Жульен мав пiдстави пишатися своею мужнiстю, однак нiколи ще вiн не силував себе так тяжко. Вiдчиняючи дверi своеi кiмнати, вiн так тремтiв, що колiна його пiдтинались, i довелося прихилитись до стiни.

Вiн був босий. Пiдiйшовши до кiмнати пана де Реналя, вiн прислухався; за дверима чулось голосне хропiння. Жульена охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неi. Але, Боже праведний, що ж вiн там робитиме?! Вiн не мав нiякого плану, а коли б i мав, то почував би себе тепер таким розгубленим, що все одно не змiг би його здiйснити.

Кiнець кiнцем, страждаючи в тисячу разiв бiльше, нiж коли б iшов на смерть, Жульен вийшов у коридорчик, який вiв до спальнi панi де Реналь. Тремтячою рукою вiн вiдчинив дверi, що лунко заскрипiли.

У кiмнатi горiло свiтло: на камiнi стояв нiчник; такоi бiди вiн не чекав. Побачивши його, панi де Реналь миттю схопилася з лiжка.

– Нещасний! – вигукнула вона.

Обое розгубилися. Жульен забув усi своi честолюбнi плани i став самим собою; не сподобатись такiй чарiвнiй жiнцi здалося йому найбiльшим нещастям. У вiдповiдь на ii докори, вiн кинувся iй до нiг i обхопив руками ii колiна. Вона суворо картала його, i вiн раптом розридався.

Через кiлька годин, коли Жульен вийшов з кiмнати панi де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романiв, що йому не лишалось бiльш нiчого бажати. Справдi, кохання, що вiн до себе викликав, i несподiване враження, яке справили на Жульена ii принади, дали йому перемогу, якоi вiн нiколи не домiгся б своiми незграбними хитрощами.

Але навiть у найсолодшi хвилини наш герой, будучи жертвою своiх безглуздих гордощiв, намагався грати роль покорителя жiночих сердець: вiн докладав усiх зусиль, щоб зiпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помiчаючи палких поривiв, якi вiн збуджував, i докорiв сумлiння, якi ще збiльшували iхню силу, вiн нi на мить не дозволяв собi забути про свiй «обов'язок». Вiн боявся, що потiм гiрко докорятиме собi й навiки осоромиться, якщо вiдступиться вiд iдеалу, який сам собi вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульена вищою iстотою, заважало йому втiшатись щастям, яке само iшло йому до рук. Так юна шiстнадцятирiчна дiвчина з чарiвним кольором обличчя, iдучи на бал, безглуздо накладае на щоки рум'яна.

Смертельно перелякана появою Жульена, панi де Реналь неспроможна була опанувати своiх украй збентежених почуттiв. Сльози й розпач Жульена схвилювали ii до глибини душi.

Навiть тодi, коли iй не було вже в чому вiдмовляти Жульеновi, вона знову вiдштовхувала його в поривi щирого обурення й вiдразу ж кидалась йому в обiйми. Вона вважала себе навiки пропащою, i, щоб вiдiгнати з-перед очей примару пекла, осипала Жульена нестримними пестощами. Одне слово, нiчого не бракувало для блаженства нашого героя, – аж до палкоi чутливостi його бранки, – аби лиш вiн умiв втiшатися всiм цим. Жульен уже пiшов, а панi де Реналь ще довго трепетала вiд жагучих поривiв пристрастi й каралась муками сумлiння.

«Боже мiй! Так оце й е щастя кохання? Оце й усе?» – така була перша думка Жульена, коли вiн повернувся до себе в кiмнату. Вiн був у тому станi здивування й розгубленостi, що опановуе душу людини, яка тiльки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нiчого, а спогадiв вона ще не мае. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульен уважно пригадував усi деталi своеi поведiнки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зiграв свою роль?»

А яка ж це роль? Роль чоловiка, що звик бути чарiвним iз жiнками.

XVI. Наступного дня

He turn'd his lip to hers, and with his hand

Call'd back the tangles of her wandering hair.[26 - Устами вiн торкнувся ii уст,З ii чола волосся вiдгорнувши.Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 170 (англ.).]

    Don Juan, c. 1, st. 170

На Жульенове щастя, панi де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помiтити безглуздiсть поведiнки юнака, який за одну мить став для неi всiм на свiтi.

Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жульена, щоб вiн уже йшов.

– Боже мiй, – казала вона, – якщо мiй чоловiк щось почуе, я пропала!

Жульен, що заздалегiдь приготував кiлька красивих фраз, пригадав одну з них:

– А вам було б жаль розстатися з життям?

– Ах, в цю хвилину – дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пiзнала вас.

Жульен вважав за потрiбне для пiдтримки своеi гiдностi вернутись до себе завидна i навмисно без будь-яких заходiв обережностi.

Непослабна увага, з якою вiн постiйно стежив за своiми найдрiбнiшими вчинками, вдаючи досвiдченого чоловiка, на цей раз стала йому в пригодi: коли вони з панi де Реналь зустрiлися за снiданком, його поведiнка була зразком обережностi.

А вона не могла на нього дивитися, не

заливаючись рум'янцем, i воднораз iй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама вiдчувала свое збентеження, i вiд того, що з усiх сил намагалась його приховати, нiяковiла ще бiльше. Жульен лише раз пiдвiв на неi очi. Спочатку панi де Реналь була в захватi вiд його витримки. Але, коли цей единий погляд бiльш не повторився, вона стурбувалась: «Може, вiн уже не любить мене, – казала вона собi, – я надто стара для нього; я на цiлих десять рокiв старша».

Коли вони йшли з iдальнi в сад, вона схопила й стиснула Жульенову руку.

Здивований таким несподiваним i незвичайним проявом почуття, Жульен глянув на неi полум'яним зором. Вона здавалася йому дуже красивою за снiданком, i хоч вiн опускав очi, але весь час уявляв собi всi ii принади. Цей погляд втiшив панi де Реналь, хоч i не розвiяв усiх ii побоювань, якi майже заглушили докори сумлiння.

За снiданком чоловiк нiчого не помiтив, чого не можна було сказати про панi Дервiль. Вона вирiшила, що панi де Реналь готова морально впасти. Протягом цiлого дня ця смiлива й рiшуча жiнка з почуття дружби дошкуляла своiй подрузi натяками, якi мали змалювати в найжахливiших барвах небезпеку, що загрожувала панi де Реналь.

Панi де Реналь не терпiлося зостатись на самотi з Жульеном; вона хотiла спитати його, чи кохае вiн ii ще. Незважаючи на незмiнну лагiднiсть своеi вдачi, вона кiлька разiв мало не дала зрозумiти своiй подрузi, що та iй набридла.

Увечерi, в саду, панi Дервiль подбала, щоб сiсти мiж панi де Реналь i Жульеном. І панi де Реналь, яка плекала чарiвну мрiю – як вона зараз потисне Жульенову руку i пiднесе ii до своiх уст, – не змогла навiть перекинутися з ним жодним словом.

Ця перешкода тiльки збiльшила ii хвилювання. Вона гiрко дорiкала собi. Вона так картала Жульена за те, що вiн необережно прийшов до неi вночi, що тепер тремтiла вiд страху, – раптом вiн не прийде бiльше? Панi де Реналь рано повернулася з саду й зачинилась у себе в кiмнатi; але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала ii тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увiйти. Такий вчинок здавався iй остаточним падiнням, бо саме це викликае в провiнцii найбiльше глузувань.

Ще не всi слуги лягли спати. З обережностi вона змушена була нарештi повернутися у свою кiмнату. Двi години чекання були для неi наче два столiття катувань.

Але Жульен був надто вiрний тому, що вiн називав своiм обов'язком, i пунктуально виконував усе, що сам для себе вирiшив.

Щойно пробила перша година ночi, вiн тихо вийшов з своеi кiмнати, переконався, що хазяiн дому мiцно спить, i прослизнув до панi де Реналь. На цей раз вiн зазнав бiльше втiхи, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очi; вiн став бачити й чути. Те, що панi де Реналь сказала йому про своi лiта, надало йому деякоi впевненостi у собi.

– О Боже мiй! Адже я на десять рокiв старша за вас! Як ви можете мене любити? – повторювала вона без будь якого намiру, просто тому, що ця думка гнiтила ii.

Жульен не розумiв, чого вона страждае, але бачив, що це страждання щире, i майже зовсiм забув про свiй страх здатися смiшним.

Його безглузде побоювання, що через низьке походження до нього ставляться, мов до коханця-слуги, також розвiялось. В мiру того, як пристраснiсть Жульена заспокоювала його несмiливу коханку, вона потроху ставала знов щасливою, до неi поверталася здатнiсть придивлятись до свого любого. На щастя, цього разу в нього майже не помiчалось тiеi заклопотаностi, через яку вчорашне побачення було для нього тiльки перемогою, а не насолодою. Якби панi де Реналь помiтила його намагання витримати роль, це сумне вiдкриття назавжди отруiло б ii щастя. Вона побачила б у цьому тiльки сумний наслiдок рiзницi iхнього вiку.

Хоч панi де Реналь нiколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерiвнiсть вiку, як i нерiвнiсть достатку, е однiею з улюблених тем провiнцiйних жартiв, коли мова заходить про любов.

Минуло кiлька днiв, i Жульен закохався з усiм запалом юностi.

«Треба визнати, – казав вiн сам собi, – вона добра, як ангел, а вродливiшоi за неi жiнки немае у свiтi».

Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсiм зникла з його голови. Якось, у хвилину щиростi, вiн навiть признався iй у всiх своiх побоюваннях. Це признання викликало в неi бурхливий спалах почуття до нього. «Значить, у мене не було щасливоi суперницi?» – казала собi панi де Реналь, не тямлячи себе вiд щастя. Вона навiть наважилася запитати його про портрет, яким вiн так дорожив; Жульен присягнувся iй, що то був портрет чоловiка.

У тi хвилини, коли панi де Реналь бувала досить спокiйна, щоб мiркувати, вона не могла отямитись вiд подиву, що таке щастя iснуе у свiтi, а вона нiколи й не здогадувалась про це.

«Ах! – казала вона сама собi, – якби я зустрiлася з Жульеном десять рокiв тому, коли мене ще могли вважати гарною».

Жульен був далекий вiд таких думок. Любов його була й досi пройнята честолюбством. Його тiшило те, що вiн, нiкчемне створiння, нещасне й зневажене, володiе такою благородною i гарною жiнкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення вродою коханоi нарештi трохи розвiяли побоювання панi де Реналь щодо рiзницi iхнього вiку. Якби в неi було хоч трохи досвiду, який тридцятирiчна жiнка давно набула б у бiльш освiченому товариствi, ii мучили б сумнiви, чи можуть бути тривалими цi почуття, якi, напевно, живилися тiльки новизною i втiхами самолюбства.

Коли Жульен забував про своi честолюбнi мрii, вiн захоплено милувався навiть капелюшками, навiть сукнями панi де Реналь. З насолодою вдихав вiн iхнi пахощi. Жульен вiдчиняв ii дзеркальну шафу i цiлими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а вiн розглядав усi коштовностi й прикраси, якi перед вiнчанням кладуть у весiльний кошик нареченоi.

«Я могла б одружитися з таким чоловiком! – iнодi думала панi де Реналь. – Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»

Щодо Жульена, то вiн ще нiколи так близько не пiдходив до цих нищiвних знарядь жiночоi артилерii. «Неможливо, – думав вiн, – щоб у Парижi знайшлося щось прекраснiше!» В такi хвилини вiн не бачив уже нiяких перешкод своему щастю.

Часто щире захоплення й пориви пристрастi його коханоi змушували його забувати безглуздi мiркування, що робили його аж надто зосередженим i майже смiшним у першi днi iхнього зв'язку. Були хвилини, коли, незважаючи на свою звичку прикидатися, вiн знаходив невимовну втiху в тому, щоб признаватися цiй знатнiй дамi, яка його нестямно кохала, у своему незнаннi життевих правил. Високе становище коханоi Жульена, здавалося, пiдносило i його. А панi де Реналь знаходила духовну втiху в тому, щоб навчати безлiчi дрiбниць цього здiбного юнака, якому всi пророкували блискуче майбутне. Адже навiть пан Вально i супрефект захоплювались ним, – вона iх вважала через це не такими вже дурними.

Одна панi Дервiль поводилася стримано. Приголомшена своiми здогадками i переконавшись, що ii розважливi поради лише дратують панi де Реналь, яка зовсiм втратила голову, вона раптом покинула Вержi без будь-яких пояснень, – та iх у неi й не питали з обачностi. Панi де Реналь зронила з цього приводу кiлька сльозинок, але незабаром вiдчула, що стала тiльки щасливiша. Пiсля вiд'iзду подруги вона майже цiлi днi проводила зi своiм коханим.

Жульен тим охочiше втiшався милим товариством своеi подруги, що завжди, коли довго залишався сам, його

знову й знову гризла думка про злощасну пропозицiю Фуке. Доти Жульена нiхто нiколи не любив, i вiн також ще не закохувався, а тому в першi днi його нового щастя траплялися хвилини, коли вiн вiдчував таке блаженство бути щирим, що трохи не розповiв панi де Реналь про свое честолюбство, яке становило сенс його життя. Йому хотiлося порадитися iз нею щодо пропозицii Фуке, яка чомусь i досi спокушала його, але одна незначна подiя поклала край цiй вiдвертостi.

XVII. Перший помiчник мера

O, how this spring of love resembleth

The uncertain glory of an April day;

Which now shows all the beauty of the sun,

And by and by a cloud takes all away![27 - О, як нагадуе весна любовiКвiтневий день мiнливий! Любо сяеІз височiнi сонечко привiтне,А тут вже хмара небо закривае.Шекспiр, «Два веронцi» (англ.).]

    Two gentlemen of Verona

Якось надвечiр, сидячи поруч iз своею подругою в глибинi фруктового саду далеко вiд надокучливих людей, Жульен глибоко замислився. «Солодкi хвилини! – думав вiн. – Та чи довго триватимуть вони?» Думки його були зосередженi над складним питанням про вибiр шляху. Його гнiтили тi великi турботи, якi знаменують собою кiнець дитинства й отруюють першi юнацькi роки незабезпеченоi людини.

– Ах! – вигукнув вiн. – Справдi можна сказати, що Наполеона сам Бог послав молодим французам! Хто нам його замiнить? Що робитимуть без нього всi тi бiдолахи, навiть багатшi, нiж я, в яких е кiлька екю на освiту, але не вистачае грошей, щоб купити замiсть себе рекрута i з двадцяти рокiв пробивати собi дорогу в життi? І що б ми не робили, – скрушно зiтхнув вiн, – цей фатальний спогад завжди буде переслiдувати нас, нiколи ми не будемо щасливi.

Раптом вiн помiтив, що панi де Реналь насупилась i обличчя ii зробилось холодним i погордливим; такi мiркування, на ii думку, пасували тiльки слугам. Змалку вона знала, що дуже багата, i iй здавалося само собою зрозумiлим, що i Жульен багатий. Вона любила його тисячократ дужче, нiж власне життя, i грошi для неi нiчого не важили.

Жульен i не здогадувався про це. Вiн наче впав iз неба, коли побачив насупленi брови. Однак вiн не розгубився i вiдразу, на ходу щось вигадавши, пояснив знатнiй дамi, яка сидiла обiч нього на дерновiй лавi, що цi слова – вiн, мовляв, навмисно iх повторив – вiн чув iще тодi, як ходив у гори до свого друга, лiсоторговця. Це, мовляв, мiркування нечестивцiв.

– Ну, то не водiться з такими людьми, – одказала панi де Реналь, усе ще зберiгаючи на обличчi, яке щойно дихало найпалкiшою нiжнiстю, холоднувато-гидливий вираз.

Насупленi брови панi де Реналь або, вiрнiше, розкаяння у власнiй необачностi, завдали першого удару iлюзiям Жульена. «Вона добра й мила, – думав вiн, – i гаряче мене кохае, але вона вихована у ворожому таборi. Вони справдi повиннi над усе боятися таких смiливцiв, якi, дiставши освiту, не в змозi зробити кар'еру, бо не мають грошей. Що сталося б з дворянами, якби ми могли змагатися з ними однаковою зброею? Припустимо, я – мер Вер'ера, людина добромисна, чесна, адже такий, по сутi, е i пан де Реналь. Ну й дав би я духу цьому вiкарiю i пановi Вально за всi iхнi шахрайства! Ось коли справедливiсть запанувала б у Вер'ерi! Вже ж не таланти iхнi перешкодили б менi. Вони ж роблять усе наослiп».

У той день Жульенове щастя могло б стати тривалим. Але нашому героевi забракло смiливостi бути вiдвертим до кiнця. Йому треба було набратись мужностi i дати бiй, але – негайно; панi де Реналь здивували Жульеновi слова, бо в ii оточеннi усi повторювали, що треба остерiгатися появи нового Робесп'ера саме з середовища отих занадто вчених юнакiв iз нижчих верств. Панi де Реналь ще довго зберiгала холоднiсть i, як здавалося Жульеновi, пiдкреслено виявляла ii. Насправдi ж прикре враження вiд його слiв у неi швидко змiнилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволi чогось неприемного. Це занепокоення виразно вiдбилось на ii обличчi, яке доти випромiнювало таку безмежну чистоту й щирiсть, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалинi вiд усяких надокучливих людей.

Жульен уже не наважувався щиро висловлювати своi мрii. Перша жагуча пристрасть минула, i вiн мiг спокiйно мiркувати про все. Йому спало на думку, що небезпечно бувати в кiмнатi панi де Реналь. Хай краще вона приходить до нього. Якщо раптом хтось iз слуг побачить ii в коридорi, то для пояснення завжди знайдеться безлiч причин.

Але це мало i своi незручностi. Жульен дiстав вiд Фуке кiлька книг, яких вiн, молодий богослов, не мiг би взяти в книгаря. Вiн наважувався розгортати iх тiльки вночi. І часто йому було б приемнiше, якби цi нiчнi вiдвiдини не переривали його занять. А ще ж так недавно, до цiеi розмови в саду, вiн не мiг прочитати й рядка, чекаючи побачення.

Завдяки панi де Реналь йому вiдкрилося тепер багато нового в книжках. Вiн насмiлювався розпитувати ii про безлiч дрiбниць, вiд незнання яких потрапляе у безвихiдь розум юнака, що не належить до свiтського товариства, хоч який би вiн був обдарований вiд природи.

Це виховання любов'ю, яке провадилось жiнкою зовсiм недосвiдченою, було для нього справжнiм щастям. Жульеновим очам вiдкрилося суспiльство саме таким, яким воно тодi було. Розум його не затьмарювався розповiдями про те, що вiдбувалося в далеку давнину – двi тисячi або навiть шiстдесят рокiв тому за часiв Вольтера й Людовiка XV. Яка то була невимовна радiсть, коли з очей його спала полуда i йому стало зрозумiлим те, що вiдбувалось у Вер'ерi!

На перший план виступали рiзнi складнi iнтриги, що зав'язалися два роки тому навколо безансонського префекта. Цi iнтриги пiдтримувались листами найзнатнiших осiб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро – це була найнабожнiша людина в цiлiй окрузi – не другим, а першим помiчником вер'ерського мера.

Його суперником був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку цiну вiдтiснити на мiсце другого помiчника.

Нарештi Жульен почав розумiти натяки, що робилися на парадних обiдах у пана де Реналя, коли там збиралася мiсцева знать. Це привiлейоване товариство було глибоко зацiкавлене в тому, щоб посада старшого помiчника дiсталася саме пановi де Муаро, про кандидатуру якого нiхто в мiстi, а тим паче лiберали, не мав i гадки. Це питання набувало тим бiльшоi ваги, що, як вiдомо, схiдний бiк головноi вулицi у Вер'ерi мав бути вiдсунутий бiльш як на дев'ять футiв, бо вулиця стала тепер королiвським трактом.

Отож, якби пановi де Муаро – власниковi трьох будинкiв, якi пiдлягали перенесенню, – пощастило обiйняти посаду першого помiчника, а згодом i мера (коли пана де Реналя оберуть депутатом), вiн би, в разi потреби, закрив на все очi, i будинки, якi виходять фасадом на королiвський тракт, були б тiльки трохи перебудованi i, таким чином, простояли б iще сто рокiв. Незважаючи на високу набожнiсть i безсумнiвну чеснiсть пана де Муаро, всi були певнi, що вiн буде «поступливий», бо в нього велика сiм'я. Серед тих будинкiв, що пiдлягали перенесенню, дев'ять належали найзнатнiшим особам Вер'ера.

У Жульенових очах ця iнтрига важила далеко бiльше, нiж iсторiя битви при Фонтенуа, – цю назву вiн уперше побачив в однiй з книг, присланих йому Фуке. Чимало було на свiтi такого, що дивувало Жульена ось уже п'ять рокiв, вiдколи вiн став ходити вечорами до кюре. Але скромнiсть i смирення – найбiльшi чесноти юнака, що студiюе теологiю, а тому вiн не мав змоги нi про що розпитувати.

Одного разу панi де Реналь дала якесь розпорядження лакеевi свого чоловiка, вороговi Жульена.

– Але ж, панi, сьогоднi остання п'ятниця мiсяця, – вiдповiв той

багатозначно.

– Тодi йдiть, – сказала панi де Реналь.

– Значить, вiн зараз пiде в отой сiнний склад, де колись була церква, яку недавно знов вiдкрили, – сказав Жульен, – але навiщо? Ось таемниця, якоi я нiколи не мiг зрозумiти.

– Це якийсь дуже спасенний, але дивовижний заклад, – сказала панi де Реналь, – жiнок туди не пускають. Я тiльки знаю, що там усi кажуть один одному «ти». Наприклад, якщо наш лакей там зустрiнеться з паном Вально, то цей зарозумiлий дурень зовсiм не розгнiваеться на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на «ти», i сам вiдповiсть йому тим самим. Коли ви хочете докладнiше дiзнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагодi пана де Можiрона i пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франкiв за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарiзали.

Час минав непомiтно. Коли Жульена охоплювали напади похмурого честолюбства, вiн згадував принади своеi коханоi i заспокоювався. Змушений ховати вiд неi своi сумнi й глибокi мiркування – бо вони належали до протилежних таборiв, – Жульен, сам того не помiчаючи, ще дужче вiдчував щастя, яке вона йому давала, i дедалi бiльше пiдпадав пiд владу ii чарiв.

У тi хвилини, коли в присутностi дiтей, що стали тепер вже надто кмiтливi, iм доводилося триматися в рамках спокiйноi, розважливоi розмови, Жульен, дивлячись на неi сяючими вiд кохання очима, покiрно слухав ii розповiдь про те, що робиться у свiтi. Часто серед розмови про яке-небудь хитре шахрайство, пов'язане з проведенням дороги або з пiдрядами, панi де Реналь раптом забувалася й втрачала самовладання. Жульеновi доводилося спиняти ii, бо вона з неуважностi дозволяла собi з ним такi iнтимнi жести, як iз своiми дiтьми. І справдi, були хвилини, коли iй здавалося, що вона любить його, як свою дитину. Хiба не доводилось iй безперестанку вiдповiдати на його наiвнi запитання про тисячу найпростiших речей, якi вiдомi хлопчиковi з доброi сiм'i вже в п'ятнадцять рокiв? Але через хвилину вона дивилася на нього з захопленням, як на свого володаря. Глибина його розуму навiть лякала ii; щодалi яснiше бачила вона в юному абатi майбутню велику людину. Вона уявляла собi його то папою, то першим мiнiстром, як Рiшелье. «Чи доживу я до того часу, коли ти прославишся? – сказала вона Жульеновi. – Перед великою людиною тепер вiдкритi всi дороги: вона потрiбна i королю, i церквi. Адже про це весь час тiльки й чуеш розмови в салонах. І якщо не з'явиться якийсь новий Рiшелье й не вгамуе цю бурю розбрату й чвар – все загине».

XVIII. Король у вер'ерi

Чи ви справдi вартi лише того, щоб викинути вас геть, як нечисть, народ без душi, без кровi в жилах?

    Казання епископа в каплицi св. Климента

Третього вересня, о десятiй годинi вечора, головною вулицею Вер'ера галопом проскакав жандарм, розбудивши всiх у мiстi. Вiн сповiстив, що його величнiсть король прибуде в недiлю, а це було у вiвторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустрiч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надiслана у Вержi. Пан де Реналь приiхав уночi й застав усе мiсто схвильованим. Кожен набридав зi своiми претензiями. Тi, хто були менш заклопотанi, поспiшали найняти балкони, щоб подивитись на в'iзд короля.

Кого призначити командиром почесноi варти? Пан де Реналь розумiв, як багато важить – в iнтересах власникiв будинкiв, що пiдлягають перенесенню, – щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати мiсце першого помiчника. Не могло бути нiяких нарiкань щодо благочестя пана де Муаро, воно справдi бездоганне. Але пан де Муаро зроду не iздив верхи. Це був чоловiк тридцяти шести рокiв, дуже несмiливий, що однаково боявся впасти з коня i опинитись у смiшному становищi.

Мер викликав його до себе о п'ятiй годинi ранку.

– Ви бачите, пане, я звертаюсь до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якiй вас бажають бачити всi чеснi люди. В нашому нещасному мiстi процвiтають фабрики, лiберали стають мiльйонерами, вони мрiють забрати владу в своi руки й домагаються ii всiма засобами. Будемо ж дбати про iнтереси короля, монархii i – в першу чергу – нашоi святоi вiри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?

Незважаючи на невимовний жах перед кiньми, пан де Муаро нарештi згодився взяти на себе цей почесний обов'язок як мученицький подвиг.

– Я зумiю триматися достойно, – сказав вiн меровi. Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сiм рокiв тому зустрiчали якогось принца кровi.

О сьомiй годинi приiхала з Вержi панi де Реналь з дiтьми i з Жульеном. В ii вiтальнi вже було повно дружин лiбералiв. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне еднання партiй, вони благали ii замовити слiвце перед паном мером, щоб той дав iхнiм чоловiкам мiсця в почеснiй вартi. Одна з дам запевняла, що коли ii чоловiка не виберуть, вiн з горя оголосить себе банкрутом. Панi де Реналь швиденько всiх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.

Жульена дивувало й навiть дратувало те, що вона приховувала вiд нього причину свого занепокоення. «Так я i думав, – гадав вiн, – все ii кохання тепер померкло перед щастям приймати у своему домi короля. Вся ця метушня ii заслiплюе. Вона кохатиме мене знов, коли кастовi забобони перестануть паморочити iй голову».

Дивна рiч, але через це вiн закохався в неi ще бiльше.

Матрацники рясно заповнили весь будинок, i Жульен довго не мiг вибрати слушноi хвилини, щоб наодинцi

сказати iй кiлька слiв. Нарештi вiн побачив, що вона виходить з його кiмнати з якимсь його одягом у руках. Вони були самi. Вiн спробував заговорити з нею. Але вона не стала його слухати i втекла. «Який я дурень, що покохав цю жiнку: вiд честолюбства вона так само втрачае розум, як i ii чоловiк».

Насправдi ж панi де Реналь перевершила свого чоловiка, ii опанувало одне заповiтне бажання, в якому вона нiяк не наважувалась признатися Жульеновi з боязнi його образити: iй хотiлося, щоб вiн хоч на один день скинув свiй похмурий чорний одяг. З дивовижною для такоi простодушноi жiнки спритнiстю вона домоглася вiд пана де Муаро i супрефекта де Можiрона, щоб Жульена призначили до почесноi варти, хоч на це мiсце претендували п'ять чи шiсть юнакiв з родин багатих фабрикантiв, до того ж принаймнi двое з них вiдзначалися зразковою побожнiстю. Пан Вально, який розраховував посадити у свiй екiпаж найвродливiших жiнок мiста, щоб усi могли помилуватись його гарними нормандськими кiньми, погодився вiддати одного з своiх коней Жульеновi, якого ненавидiв бiльш нiж будь-кого. Але в усiх, кого зараховано до почесноi варти, були своi або позиченi розкiшнi мундири небесно-блакитного кольору з полковницькими срiбними еполетами, в яких почесна варта хизувалася сiм рокiв тому. Панi де Реналь хотiлось дiстати для Жульена новий мундир, а в неi лишалось тiльки чотири днi, щоб замовити в Безансонi повну форму, зброю, кашкет i т. iн., тобто все потрiбне для почесного вартового. Найпотiшнiше було те, що вона вважала необережним замовляти мундир для Жульена у Вер'ерi. Вона хотiла вразити i його, i все мiсто.

Покiнчивши справу з почесною вартою i з впливом на громадську думку, мер узявся до пiдготовки урочистоi релiгiйноi церемонii, бо король неодмiнно хотiв вiдвiдати уславленi мощi святого Климента, що зберiгаються в Бре-ле-О, за милю вiд Вер'ера. Бажано було зiбрати якомога бiльше духiвництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре,

Маслон, аж нiяк не хотiв допустити присутностi пана Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркiз де Ла-Моль, предки якого з давнiх-давен були губернаторами цiеi провiнцii. І вiн уже тридцять рокiв знае абата Шелана.

Напевне, приiхавши у Вер'ер, вiн запитае про нього i якщо дiзнаеться, що той впав у опалу, то здатний буде пiти до старого в його будиночок у супроводi такого численного почту, який тiльки буде при ньому. Оце був би ляпас!

– Для мене буде ганьба як тут, так i в Безансонi, – заперечував абат Маслон, – якщо вiн з'явиться в моiй парафii. Це ж янсенiст, Боже милосердний!

– Кажiть що хочете, дорогий абате, – вiдказав пан де Реналь, – а я не можу допустити, щоб представники влади у Вер'ерi дiстали вiд пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаете, – при дворi вiн добромисний, а тут, у провiнцii, такий скалозуб i насмiшник, що радий усякiй нагодi кому-небудь дозолити. Вiн може, виключно для власноi розваги, зганьбити нас в очах лiбералiв.

Тiльки вночi з суботи на недiлю, пiсля триденних переговорiв, гордiсть абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його вiдчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатовi Шелану й просити його взяти участь в урочистiй церемонii поклонiння мощам у Бре-ле-О, якщо, звичайно, це дозволять йому лiта й недуги. Пан Шелан зажадав i одержав запрошення для Жульена, що мав супроводити його як iподиякон.

У недiлю з самого ранку вулицi Вер'ера повнилися тисячами селян, що поприходили з навколишнiх гiр. Була чудова сонячна погода. Нарештi десь о третiй годинi юрба захвилювалася; на скелi, за два лье вiд Вер'ера, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповiщав, що король уже вступив на територiю департаменту. Враз задзвонили всi дзвони й загупала старенька iспанська гармата, що належала мiсту, виражаючи загальну радiсть з приводу великоi подii. Половина мiського населення вилiзла на дахи. Жiноцтво розмiстилося на балконах. Почесна варта рушила. Всi милувалися блискучими мундирами, кожен пiзнавав то родича, то приятеля. Глузували з полохливостi пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сiдла. Та ось чиесь зауваження збудило загальну цiкавiсть i змусило забути все iнше: перший вершник у дев'ятiй лавi був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку нiхто не мiг впiзнати. Раптом почулися обуренi вигуки, на обличчях вiдбився подив, словом – зчинився переполох: у цьому юнаковi, що iхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пiзнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. Всi, особливо лiберали, в один голос обурювалися витiвкою мера.

– Як! Тiльки тому, що цей майстровий парубiйко, виряджений абатом, е гувернером його дiтлахiв, вiн наважився призначити його до почесноi варти замiсть панiв такого-то й такого-то, багатих фабрикантiв! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке порiддя! – галасувала дружина одного банкiра.

– Цей парубiйко не промах, вiн при шпазi, – вiдповiв iй сусiд, – вiн може штрикнути в обличчя.

Зауваження належних до дворянства осiб були ще небезпечнiшi. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тiльки сам мер? Адже до цього часу вiн не виявляв нiякоi поблажливостi до простолюдинiв.

Тим часом предмет усiх цих розмов, Жульен, почував себе найщасливiшою людиною у свiтi. Смiливий вiд природи, вiн тримався на конi краще, нiж бiльшiсть юнакiв гiрського мiстечка. По очах жiнок вiн бачив, що вони розмовляють про нього.

Еполети його виблискували яскравiше, нiж в iнших, бо були новi. Кiнь його на кожному кроцi ставав дибки; Жульен не тямив себе з радощiв.

А коли вони порiвнялися з старою фортецею, i його кiнь, злякавшись пострiлу маленькоi гармати, винiс його з лав, – радостi його не було меж: якимсь дивом вiн не впав i пiсля цього почував себе героем. Вiн уявляв себе ад'ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.

Але одна людина почувала себе ще щасливiшою, нiж вiн: спочатку вона з вiкна ратушi стежила за ним; потiм сiла в коляску, поспiшила в об'iзд i встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кiнь винiс його з лав. Далi ii коляска галопом помчала крiзь другу заставу, на шлях, яким мав проiхати король, i повiльно рушила за двадцять крокiв слiдом за почесною вартою, огорнута ii благородною курявою. Коли мер мав честь виголосити привiтання його величностi, десять тисяч селян закричали: «Хай живе король!» Через годину, вислухавши всi промови, король в'iхав до мiста, i маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. І тут стався нещасний випадок – не з канонiрами, випробуваними при Лейпцигу i при Монмiрайлi, а з майбутнiм першим помiчником, паном де Муаро. Кiнь тихо скинув його в едину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звiдти, щоб мiг проiхати королiвський екiпаж.

Його величнiсть зiйшов бiля гарноi новоi церкви, яка з тоi нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами. Потiм мав вiдбутись обiд, пiсля чого король повинен був знову сiсти в екiпаж i вирушити на поклонiння мощам святого Климента. Як тiльки король увiйшов до церкви, Жульен помчав до дому пана де Реналя. Там вiн, зiтхаючи, скинув гарний небесно-блакитний мундир, шаблю, еполети й убрався у свiй старенький чорний костюм. Потiм вiн знов сiв на коня i через кiлька хвилин опинився в Бре-ле-О, розташованому на вершинi мальовничого горба. «Чудово! Де й береться стiльки людей, – подумав Жульен. – У Вер'ерi така юрба, що не протовпитися, i тут навколо старого абатства не менше десяти тисяч».

Напiвзруйноване «революцiйним вандалiзмом» абатство було розкiшно вiдбудоване за Реставрацii, i вже подейкували про чудеса. Жульен розшукав абата Шелана, що спочатку добре йому вичитав, а потiм дав сутану i стихар. Жульен швиденько вдягся i разом з паном Шеланом пiшов розшукувати молодого епископа агдського. Цей прелат, небiж пана де Ла-Моля, був щойно удостоений епископського сану, i на нього було покладено високий обов'язок показати королю святу релiквiю. Але зараз епископа нiде не могли знайти.

Духовенство непокоiлось. Воно чекало свого владику в похмурiй готичнiй галереi старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капiтул Бре-ле-О, що до тисяча сiмсот вiсiмдесят дев'ятого року складався з двадцяти чотирьох канонiкiв, тут зiбрали двадцять чотири священики. Почекавши якихось три чвертi години, ремствуючи з приводу молодостi епископа, священики вирiшили, що ректоровi капiтулу слiд пiти й попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде i що вже час iти на хори. Завдяки похилому вiку, ректором був пан Шелан. Хоч вiн i гнiвався на Жульена, та все ж зробив йому знак iти за ним. Стихар лежав на Жульенi прекрасно. Невiдомо, якими саме способами еклезiастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати свое гарне кучеряве волосся; але через неуважнiсть, яка ще посилила гнiв пана Шелана, з-пiд довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.

Коли вони добрались до епископських апартаментiв, бундючнi лакеi в лiвреях з галунами ледве зволили вiдповiсти старому священиковi, що мосеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тодi, коли вiн пояснив, що, як ректор благородного капiтулу Бре-ле-О, вiн мае привiлей входити в усякий час до епископа своеi церкви.

Зухвалiсть лакеiв обурила горду натуру Жульена. Вiн

кинувся в коридор, куди виходили келii старовинного абатства, штовхаючи всi дверi, на якi натрапляв. Однi, зовсiм маленькi дверцята пiддались, i вiн опинився в келii серед камер-лакеiв монсеньйора, одягнених у чорнi лiвреi, з ланцюгами на шиi. Поспiшнiсть, з якою вiн зайшов сюди, змусила iх подумати, що його викликав сам епископ, i вони пропустили його. Пройшовши кiлька крокiв, вiн опинився у величезнiй готичнiй, надзвичайно темнiй залi з чорними дубовими панелями: стрiлчастi вiкна, всi, крiм одного, були закладенi цеглою. Грубе, нiчим не прикрите цегляне мурування поруч iз старовинними розкiшними панелями становило вельми убоге видовище. Вздовж довгих стiн зали, збудованоi герцогом Карлом Смiливим у тисяча чотириста сiмдесятому роцi на спокуту якогось грiха i добре вiдомоi бургундським антикварам, тяглись ряди дерев'яних крiсел з багатим рiзьбленням. На них були iнкрустованi рiзнобарвним деревом всi чудеса апокалiпсиса.

Похмура пишнота, спотворена голою цеглою i бiлим тиньком, глибоко вразила Жульена. Вiн мовчки спинився. На другому кiнцi зали, бiля единого вiкна, крiзь яке пробивалося свiтло, вiн побачив велике дзеркало в рамi з червоного дерева. Якийсь молодик у фiолетовiй сутанi i мереживному стихарi, але з непокритою головою, стояв за три кроки вiд дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому мiсцi; його, очевидно, привезли сюди з мiста. Жульен помiтив, що в молодика був сердитий вигляд. Правою рукою вiн поважно роздавав благословення в бiк дзеркала.

«Що б це могло означати? – подумав Жульен. – Мабуть, цей молодий священик виконуе якусь пiдготовчу церемонiю. Це, певне, секретар епископа… такий зухвалий, як цi лакеi… Та дарма, спробуемо!»

Вiн неквапно пройшов через усю величезну залу, не вiдводячи очей вiд единого вiкна i вiд молодика, що невпинно когось благословляв.

Що ближче вiн пiдходив, то ясно бачив, яке розгнiване обличчя в цього чоловiка. Помiтивши розкiшний стихар, обшитий мереживом, Жульен мимоволi спинився за кiлька крокiв вiд дзеркала.

«Я все-таки повинен звернутися до нього», – вирiшив вiн нарештi. Але краса зали схвилювала його, i вiн наперед болiсно вiдчував образу вiд грубощiв, якi йому зараз доведеться почути.

Молодик побачив його в дзеркалi, обернувся, гнiв миттю зник iз його обличчя, i вiн лагiдно запитав Жульена:

– Ну що ж, пане, вона, сподiваюсь, готова? Жульен остовпiв вiд подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жульен побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам епископ агдський. «Такий молодий, – подумав Жульен, – щонайбiльше на шiсть чи вiсiм рокiв старший за мене».

І йому стало соромно своiх шпор.

– Монсеньйор, – вiдповiв вiн несмiливо, – мене послав до вас ректор капiтулу пан Шелан.

– О! Я чув про нього багато доброго, – мовив епископ так лагiдно, що захоплення Жульена побiльшилось. – Даруйте менi, пане, я думав, ви той чоловiк, що мае принести митру, ii погано запакували в Парижi – парча зверху геть пом'ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд, – сумно додав молодий епископ. – Та ще й чекати мене змушують!

– Монсеньйоре, я пiду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.

Жульеновi гарнi очi подiяли на епископа.

– Прошу вас, пане, йдiть, – вiдповiв той з чарiвною лагiднiстю, – вона менi потрiбна негайно. Я в розпачi, що змушую чекати весь капiтул.

Дiйшовши до середини зали, Жульен обернувся i побачив, що епископ знов почав благословляти. «Та що ж це таке? – знов подумав Жульен. – Напевно, це якийсь церковний обряд, що пiдготовляе сьогоднiшню церемонiю».

Увiйшовши в келiю, де були камер-лакеi, вiн побачив у них у руках митру. Мимохiть скоряючись владному поглядовi Жульена, вони подали йому митру його преосвященства.

Вiн з гордiстю понiс ii; увiйшовши в залу, вiн уповiльнив ходу, несучи ii з повагою. Єпископ тепер сидiв перед дзеркалом, але час вiд часу його права рука, хоч i стомлена, i далi благословляла. Жульен допомiг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.

– Еге, вона тримаеться, – задоволено сказав вiн Жульеновi. – Можна вас попросити трохи вiдiйти?

Єпископ швидко вийшов на середину зали, потiм, наближаючись повiльними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду i став поважно роздавати благословення.

Жульен остовпiв, вiн починав усе розумiти, але не наважувався повiрити цьому. Єпископ спинився i раптом, втративши всю свою суворiсть, глянув на нього й спитав:

– Що ви скажете про мою митру, пане, добре вона сидить?

– Чудово, монсеньйоре.

– Вона не зсунута надто назад? Адже це псуе статечний вигляд; проте, з другого боку, не слiд також насувати ii на брови, мов офiцерський кiвер.

– Менi здаеться, що вона сидить якнайкраще.

– Король звик бачити статечне й, напевне, дуже суворе духiвництво. Менi не хотiлося б, особливо через мою молодiсть, мати занадто легковажний вигляд.

І епископ знов став походжати, роздаючи благословення.

«Ясно, – подумав Жульен, нарештi наважившись зрозумiти те, що бачив. – Вiн вправляеться, вiн вчиться благословляти».

– Ну, я готовий, – сказав епископ за кiлька хвилин. – Пiдiть, пане, попередьте пана ректора i панiв з капiтулу.

Незабаром пан Шелан у супроводi двох найстарiших священикiв увiйшов крiзь величезнi дверi з чудовою рiзьбою, яких Жульен ранiше не помiтив. Але тепер вiн був, вiдповiдно до свого рангу, позаду всiх i мiг бачити епископа тiльки через плечi священикiв, що юрмилися бiля дверей.

Єпископ повiльно йшов через залу; коли вiн наблизився до порога, священики вишикувались, утворюючи процесiю. Пiсля хвилинного замiшання процесiя вирушила, заспiвуючи псалом. Єпископ iшов останнiм мiж паном Шеланом i ще одним старим священиком. Жульен, як особа, приставлена до абата Шелана, прослизнув зовсiм близько до монсеньйора. Процесiя прямувала довгими коридорами абатства Бре-ле-О; незважаючи на яскравий сонячний день, вони були темнi й вогкi. Нарештi всi вийшли на паперть. Жульен не тямив себе вiд захвату такою гарною церемонiею. Жульенове серце сповнювало честолюбство, пiдбурюване молодiстю епископа, i захоплення його надзвичайною делiкатнiстю й чемнiстю. Чемнiсть епископа була зовсiм не схожа на чемнiсть пана де Реналя, навiть коли той був у доброму гуморi: «Що ближче до найвищих щаблiв суспiльства, – казав собi Жульен, – то частiше зустрiчаеш отакi вишуканi манери».

Процесiя саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлiгся жахливий гуркiт, що струснув церковне склепiння; Жульеновi здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; ii щойно примчали сюди двi четвiрки коней, що скакали галопом; тiльки-но ii встановили, як лейпцизькi канонiри почали бити з неi раз у раз, по п'ять пострiлiв на хвилину, немов пруссаки вже були тут.

Але чарiвний грiм гармат тепер не справляв враження на Жульена, вiн не думав бiльше нi про Наполеона, нi про военну славу. «Такий молодий, – думав вiн, – i вже епископ Агди. Але де ж ця Агда i яку платню вiн одержуе? Мабуть, двiстi чи триста тисяч на рiк…»

Лакеi монсеньйора внесли розкiшний балдахiн, пан Шелан взявся за один з держакiв, але, по сутi, нiс його, звичайно, Жульен. Єпископ ступив пiд балдахiн. Вiн справдi виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. «Всього можна досягти спритнiстю!» – думав вiн.

Увiйшов король. Жульен мав щасливу нагоду бачити його зовсiм зблизька. Єпископ звернувся до короля з привiтанням; вiн говорив

зворушено i не забував надати своему голосу легкого тремтiння схвильованостi, дуже приемноi для його величностi. Не будемо розводитися з описом церемонii в Бре-ле-О – протягом двох тижнiв вiн заповнював шпальти мiсцевих газет. Жульен дiзнався з промови епископа, що король е нащадком Карла Смiливого.

Пiзнiше Жульеновi довелося перевiряти рахунки витрат на цю церемонiю. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого небожа епископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе усi витрати. Сама лише церемонiя Бре-ле-О коштувала три тисячi вiсiмсот франкiв.

Пiсля промови епископа i вiдповiдi короля його величнiсть став пiд балдахiн; потiм вельми побожно опустився навколiшки на подушку бiля вiвтаря. Навколо криласа йшли ряди крiсел, розмiщених на висотi двох схiдцiв над пiдлогою. Жульен сидiв на нижчому, бiля нiг пана Шелана, наче шлейфоносець бiля нiг кардинала в Сiкстинськiй капелi в Римi. Спiвали «Те Бейт», курилися хмари ладану, лунала нескiнченна стрiлянина з мушкетiв i з гармати. Селяни сп'янiли вiд насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанiвець усю роботу сотнi номерiв якобiнських газет.

Жульен був за шiсть крокiв вiд короля й бачив, що той молився справдi щиро. Тут вiн уперше помiтив невеличкого на зрiст чоловiка з розумними очима, в мундирi майже без гаптування. Але поверх простого мундира в нього була пов'язана через плече блакитна орденська стрiчка. Вiн стояв ближче до короля, нiж багато iнших вельмож, на яких мундири були вигаптуванi так, що пiд золотом, як казав Жульен, не видно було сукна. Через кiлька хвилин вiн дiзнався, що це пан де Ла-Моль. Жульеновi вiн здався погордливим i навiть зухвалим.

«Цей маркiз навряд чи спроможний бути таким чемним, як мiй гарненький епископ, – подумав Жульен. – Ось що значить духовне звання! Воно робить людину лагiдною i мудрою. А втiм, король приiхав сюди поклонитися мощам, а я нiяких мощей не бачу. Де ж цей святий Климент?»

Молодий прислужник, його сусiд, пояснив йому, що святi мощi аж нагорi, в Палаючiй Каплицi.

«Що то за Палаюча Каплиця?» – подумав Жульен.

Але йому не хотiлось розпитувати. З подвоеною увагою вiн став спостерiгати церемонiю.

Коли церкву вiдвiдуе коронована особа, канонiки, за етикетом, не супроводять епископа. Але епископ агдський, прямуючи до Палаючоi Каплицi, покликав абата Шелана, i Жульен наважився пiти за ним.

Зiйшовши сходами високо нагору, вони опинилися перед маленькими дверцятами з готичним наличником, вкритим розкiшною позолотою. Очевидно, це було зроблено вчора.

Перед самими дверцятами стояли навколiшки двадцять чотири молоденькi дiвчини з найзнатнiших родин Вер'ера. Перше нiж вiдчинити дверi, сам епископ опустився навколiшки серед вродливих дiвчат. І поки вiн голосно проказував молитву, вони захоплено милувались його чудовим мереживом, його лагiднiстю, його молодим i нiжним обличчям. Це видовище вiдiбрало в нашого героя останнi крихти розуму. Тоi хвилини вiн би, мабуть, iз щирим серцем кинувся в бiй за iнквiзицiю. Раптом дверi розчинилися. Маленька каплиця немов палала в яскравому полум'i. На вiвтарi сяяло понад тисячу свiчок, розставлених у вiсiм рядiв, що вiддiлялись букетами квiтiв. Солодкi пахощi найчистiшого ладану линули з дверей святилища. Каплиця, наново позолочена, була зовсiм маленька, але висока. Жульен помiтив, що деякi свiчки на вiвтарi були понад п'ятнадцять футiв заввишки. Юнi дiвчата не могли стримати вигукiв захоплення. До маленького притвору каплицi впустили тiльки двадцять чотири дiвчини, двох священикiв i Жульена.

Незабаром прибув i король у супроводi самого лише пана де Ла-Моля i свого першого камергера. Навiть почеснi вартовi залишились зовнi, вони стояли навколiшки, з оголеними шаблями.

Його величнiсть скорiш упав, нiж опустився навколiшки на оксамитову подушку. І тiльки тепер Жульен, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однiеi з дiвчат чарiвну воскову фiгуру святого Климента. Вiн покоiвся в глибинi вiвтаря, в убраннi римського воiна. На шиi в нього зяяла широка рана, з якоi немов стiкала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючi напiвзаплющенi очi були повнi небесноi благодатi. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напiвстуленi чарiвнi губи, якi, здавалося, проказують молитву. Вiд цього видовища молоденька дiвчина, що стояла бiля Жульена, розплакалась, i одна ii сльозинка впала йому на руку.

Пiсля хвилинноi молитви серед цiлковитоi тишi, яка порушувалася тiльки вiддаленим благовiстом в усiх селах на десять лье навколо, епископ агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповiдь вiн закiнчив простими словами, що розчулили присутнiх:

– Не забувайте нiколи, юнi християнки, що ви бачили нинi одного з найбiльших владарiв свiту на колiнах перед слугами всемогутнього й грiзного Бога. Цi слуги немiчнi, гнанi, мордованi на землi, як бачите це з кривавоi рани святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам'ятатимете, о юнi християнки, цей день i зненавидите нечестя, чи не так? Ви залишитесь навiки вiрнi Господу Богу, великому, грiзному, але такому милостивому?

По цих словах епископ велично пiдвiвся.

– Чи даете ви обiтницю? – промовив вiн, натхненно простягти руку.

– Даемо обiтницю, – пролепетали дiвчата, захлинаючись вiд ридання.

– Я приймаю вашу обiтницю в iм'я Господа караючого, – додав епископ громовим голосом. І церемонiю було закiнчено.

Сам король плакав. Тiльки через довгий час по тому Жульен знайшов у собi досить холоднокровностi, щоб спитати, а де ж, власне, кiстки святого, що були присланi з Рима Фiлiпповi Доброму, герцоговi Бургундському. Йому пояснили, що вони схованi всерединi чарiвноi восковоi фiгури.

Пан де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечерi у Вер'ерi лiберали влаштували iлюмiнацiю своiх будинкiв у сто разiв пишнiшу, нiж роялiсти. Перед вiд'iздом король вiдвiдав пана де Муаро.

XIX. Мислити – значить страждати

Суета буденщини заслоняе справжнi муки глибоких пристрастей.

    Барнав

Розставляючи на мiсце меблi в кiмнатi, де гостював пан де Ла-Моль, Жульен знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першiй сторiнцi вiн прочитав:

«Його ясновельможностi маркiзовi де Ла-Молю, перу Францii, кавалеру королiвських орденiв i т. iн., i т. iн.».

Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.

«Пане маркiзе!

Я все життя дотримуюсь релiгiйних засад. Я був у Лiонi пiд гарматними ядрами пiд час облоги дев'яносто третього року, хай буде проклята його пам'ять. Я причащаюсь, ходжу до обiднi до нашоi парафiяльноi церкви щонедiлi. Нiколи я не пропускав святоi Паски, навiть у проклятому дев'яносто третьому. Моя куховарка, – до революцii в мене було багато челядi, – моя куховарка у п'ятницю варить пiсне. Я користуюсь у Вер'ерi загальною повагою, насмiлююсь сказати, цiлком заслуженою. В процесiях ходжу пiд балдахiном поруч з паном кюре i паном мером. В урочистi свята несу велику свiчку, куплену на власнi кошти. Про що посвiдки е в Парижi, в мiнiстерствi фiнансiв. Я прошу в пана маркiза дати менi завiдування вер'ерською лотерейною конторою, адже це мiсце так чи iнакше буде незабаром вiльне, бо особа, що його тепер посiдае, дуже хвора i до того ж голосуе, на виборах не так як слiд i т. iн.

    Де Шолен»

На полях прохання була зроблена рекомендацiйна приписка за пiдписом де Муаро, що починалась таким

рядком:

«Учора я мав честь згадувати про благонадiйного пiдданого, що звертаеться з цим проханням» i т. iн.

«Отже, навiть цей йолоп Шолен показуе менi, яким шляхом треба йти», – подумав Жульен.

Минув тиждень вiдтодi, як король побував у Вер'ерi, i вiд нескiнченних безглуздих пересудiв, плiток, об'ектами яких по черзi були сам король, епископ агдський, маркiз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бiдолаха Муаро, що, сподiваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через мiсяць пiсля падiння, – вiд усiх смiшних плiток лишились тiльки балачки про непристойну безсоромнiсть, з якою «пропхнули» в лави почесноi варти отого тесляревого Жульена Сореля. Варто було послухати, як обурювались багатi фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав'ярнi, до хрипоти проповiдували iдеi рiвностi. Це ота погордлива панi де Реналь придумала таке неподобство. А чому? Великi очi й свiжi щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзi пiсля того як мерова сiм'я повернулася до Вержi, найменший хлопчик, Станiслав-Ксав'е, захворiв: панi де Реналь раптом пойняли жахливi докори сумлiння. Вперше за весь час вона стала дорiкати собi за перелюбство послiдовно й безжально; немов якимсь чудом iй вiдкрилося, в який страшний грiх вона дала себе втягти. Хоч панi де Реналь була глибоко вiруюча, але ранiше вона не думала про тягар свого злочину перед Богом.

Колись, у монастирi Сакре-Кер, вона ревно любила Бога; тепер вона його дуже боялася. Болiсна внутрiшня боротьба була тим жахливiша, що страх панi де Реналь зовсiм не корився розуму. Жульен побачив, що мудрi мiркування не тiльки не заспокоювали панi де Реналь, а, навпаки, дратували, бо iй здавалось, нiби це диявольська мова. Але Жульен сам дуже любив маленького Станiслава, i вона охоче говорила з ним про хлопчикову хворобу. Стан його дедалi погiршувався. Караючись безнастанними докорами сумлiння, панi де Реналь зовсiм утратила сон i весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед Богом i людьми у своему злочинi.

– Благаю вас, – казав iй Жульен, як тiльки вони залишилися самi, – не говорiть нi з ким; хай я буду единим довiреним ваших мук. Якщо ви й досi любите мене, не кажiть нiчого: нiякi признання не можуть вилiкувати нашого Станiслава.

Але його умовляння не впливали на неi; панi де Реналь забрала собi в голову, що для вмилостивлення розгнiваного Бога вона повинна або зненавидiти Жульена, або втратити сина; i саме тому, що не могла зненавидiти свого коханого, вона й була така нещасна.

– Залиште мене, – сказала вона якось Жульеновi, – ради Бога, покиньте цей дiм: ваша присутнiсть убивае мого сина. Бог карае мене, – додала вона тихо, – вiн справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мiй злочин жахливий, я жила i навiть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана подвiйно.

Жульен був глибоко зворушений. Вiн бачив, що це не лицемiрство, не перебiльшення. «Вона думае, що, кохаючи мене, вбивае сина, а проте, бiдолашна, любить мене бiльше, нiж рiдну дитину. І – тут не може бути сумнiву – каяття вбивае ii. Ось справдi високi почуття! І як я мiг збудити таке кохання, я, бiдний, неосвiчений, iнодi навiть брутальний?»

Однiеi ночi дитинi стало зовсiм погано. Десь о другiй пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючий в гарячцi, хлопчик не впiзнав батька. Раптом панi де Реналь упала навколiшки перед своiм чоловiком. Жульен бачив, що вона ось-ось скаже все i занапастить себе навiки.

На щастя, ii дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

– Прощавай! – кинув вiн i пiшов до дверей.

– Нi, вислухай мене, – скрикнула його дружина, стоячи навколiшки перед ним i намагаючись утримати його. – Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю сина. Я дала йому життя, я й вiдбираю його. Небо карае мене, я грiшниця перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить Господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, вiн усе зрозумiв би.

– Романтична маячня! – крикнув вiн, вiдштовхуючи жiнку, яка намагалась обхопити руками його колiна. – Все це романтична маячня! Жульене, пошлiть по лiкаря, як тiльки розвидниться. – І вiн пiшов до себе спати. Панi де Реналь упала навколiшки напiвпритомна, але судомно вiдштовхнула Жульена, що кинувся iй на допомогу.

Жульен був приголомшений.

«Он що таке грiх перелюбства… – подумав вiн. – Хiба можливо, щоб отi шахраi попи… мали рацiю? Невже тi грiховоди мають привiлей знати, що таке насправдi грiх? Це неймовiрно!»

Минуло хвилин з двадцять, вiдколи вийшов пан де Реналь, i весь цей час Жульен бачив перед собою кохану жiнку, що схилилась головою на дитяче лiжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жiнка з високою душею, i вона доведена до вiдчаю тiльки тому, що спiзнала мене, – подумав вiн. – Час збiгае швидко. Що я можу для неi зробити? Треба на щось зважитися. Тепер iдеться вже не про мене. Що менi до людей та до iхнiх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неi?.. Покинути ii? Тодi вона зостанеться сама в страшному горi. Вiд ii йолопа-чоловiка бiльше шкоди, нiж користi. Вiн ще скаже iй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволiти, викинутися з вiкна.

Якщо я покину ii, не наглядатиму за нею, вона признаеться в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, вiн зчинить скандал. О Боже! Вона може все розказати отiй наволочi абатовi Маслону, який – звичайно, неспроста – пiд приводом хвороби шестирiчноi дитини не виходить iз цього дому. Вiд горя, вiд страху перед Богом вона забувае, що це за людина, – вiн для неi тепер тiльки священик».

– Іди звiдси! – сказала раптом панi де Реналь, розплющуючи очi.

– Я б тисячу разiв вiддав свое життя, аби тiльки дiзнатись, як тобi допомогти, – вiдповiв Жульен. – Нiколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тiльки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гiдна; що буде зi мною далеко вiд тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорiмо про моi страждання. Я пiду звiдси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберiгатиму тебе, не буду весь час мiж тобою й твоiм чоловiком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що вiн ганебно вижене тебе з дому, всi у Вер'ерi, всi в Безансонi базiкатимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всiх грiхах; пiсля такоi ганьби нiколи вже тобi не пiднятись…

– Цього я й хочу, – скрикнула вона встаючи. – Я страждатиму – тим краще.

– Але цим жахливим скандалом ти i його зробиш нещасним.

– Нi, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятуе мого сина. Така ганьба в очах усiх, може, й буде прилюдною покутою. Наскiльки я можу зрозумiти своiм слабким розумом, хiба це не найбiльша жертва, яку я могла б принести Боговi? Може, вiн змилосердиться, простить мою ганьбу й залишить менi сина. Вкажи менi ще тяжчу жертву, – я готова на все.

– Дозволь менi покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапiстом? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога… Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станiслава?!

– О, ти любиш його, любиш! – вигукнула панi де Реналь, схоплюючись i кидаючись йому в обiйми.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=10407808&lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу

можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примiтки

1

С. 18. У зверненнi до читача, яким починаеться роман «Червоне i чорне», е слова: «подальшi сторiнки були написанi 1827 року». Це не вiдвовiдае iстинi. Процес Берте, матерiали якого були використанi для написання роману, почався тiльки у груднi 1827 року, а страта вiдбулася лише 23 лютого 1828 року. Крiм того, в романi часто згадуються подii 1829 року i першоi половини 1830 року аж до початку Липневоi революцii.

2

Посадiть у клiтку хоч тисячi,

Все одно там не буде веселощiв.

    Гоббс (англ.).

3

Флерi (1640–1723) – вiдомий французький iсторик церкви.

4

Панi де Монтессон (1737–1806) – дружина герцога Орлеанського (дiда короля Людовiка-Фiлiппа); цей шлюб був таемний, хоча й широко вiдомий. Панi де Монтессон була автором численних драматичних творiв.

5

Панi де Жанлiс (1746–1830) – французька письменниця, автор романiв та педагогiчних творiв, була вихователькою герцога Орлеанського (згодом короля Людовiка-Фiлiппа).

6

Дюкре (1747–1824) – брат панi де Жанлiс, автор кiлькох творiв з економiки, суднобудування i т. iн., деякий час перебував на службi у герцога Орлеанського, батька короля Людовiка-Фiлiппа; Пале-Рояль був фамiльним палацом герцогiв Орлеанських.

7

Чи ж винен я, що так воно е? Макiавеллi (iтал.).

8

«Меморiал святоi Єлени». – Цей щоденник належить перу Ласказа (1800–1854), який поiхав разом з Наполеоном І, засланим у вигнання на острiв Св. Єлени, i прожив там аж до листопада 1816 року. Твiр цей вийшов у свiт 1823 року i являе собою щоденний запис усiх життевих подiй i розмов Наполеона пiд час його переiзду на острiв i першого року проживання на ньому. Наполеон зображений у цьому творi як лiберальний монарх.

9

Загаянням врятував справу. Еннiй (лат.).

10

Еннiй – давньоримський поет III–II ст. до н. е. Процитованi слова стосуються стратегii римського полководця Фабiя Кунктатора пiд час Другоi пунiчноi вiйни.

11

«Про папу» – книга реакцiйного фiлософа Жозефа де Местра, вийшла друком 1819 року, користувалась популярнiстю серед ультрароялiстiв.

12

…боi бiля мосту Лодi, пiд Арколем i Рiволi… – перемоги Наполеона Бонапарта над австрiйськими вiйськами пiд час iталiйськоi кампанii 1796–1797 рокiв.

13

«Конституцiоналiст» («Constitutionnel») – газета лiберально-буржуазного спрямування, що вiдiгравала значну полiтичну роль пiд час Реставрацii.

14

Я вже не знаю, хто я i що роблю.

    Моцарт («Весiлля Фiгаро») (iтал.).

15

Безанваль (1722–1791) – автор мемуарiв про часи Людовiкiв XV i XVI, де докладно описано скандальну хронiку i придворнi подii тiеi доби.

16

Наочно (лат.).

17

«Щоденна газета» («Quotidienne») – друкований орган ультрароялiстiв, який проповiдував найреакцiйнiшi заходи i бiлий терор.

18

Зiтхання потайне – завжди глибоке.

Як любо поглядом зустрiтись тайкома;

Зирнеш – i враз запаленiють щоки.

    Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 74 (англ.).

Переклад вiршованих текстiв тут i далi В. Струтинського.

19

«Трагiчна iсторiя Габрiелi» – Габрiель де Вержi, героiня середньовiчноi легенди, яку переказано у романi XIII столiття. Рено де Кусi, лицар i поет, закоханий у Габрiель де Вержi i смертельно поранений у битвi з сарацинами, просить послати коханiй його серце. Ревнивий чоловiк Габрiелi вiднiмае це серце в гiнця i дае його у виглядi вишуканоi страви з'iсти дружинi. Габрiель, дiзнавшись про те, яку страву вона з'iла, вiдмовляеться вiд iжi i помирае з голоду.

20

Годар (1775–1823) – французький натуралiст, автор книги «Історiя лускокрилих у Францii».

21

«Дiдона». – Картина художника-класика Герена (1774–1833) «Дiдона i Еней» була виставлена в Салонi 1817 року.

22

Штромбек – знайомий Стендаля, що служив 1806 року при Брауншвейзькому дворi.

23

Карл Смiливий (1433–1477) – герцог Бургундський.

24

Того ж бо й зраджуе нас пристрасть, брате,

Що прагнемо ii ми приховати.

Що бiльше хмар, то бiльшiй буть грозi.

    Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 73 (англ.).

25

В нiй навiть холоднiсть була приемна.

Маленька ручка з трепетом легким

Йому нараз потисла руку чемно

І вислизнула. Потиском таким,

Що натякав на почуття взаемне,

Вiн був збентежений. О, що ж це з ним?

Невже можливо це?

    Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 71 (англ.).

26

Устами вiн торкнувся ii уст,

З ii чола волосся вiдгорнувши.

    Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 170 (англ.).

27

О, як нагадуе весна любовi

Квiтневий день мiнливий! Любо сяе

Із височiнi сонечко привiтне,

А тут вже хмара небо закривае.

    Шекспiр, «Два веронцi» (англ.).