Режим чтения
Скачать книгу

Куди приводять мрії читать онлайн - Ричард Метисон

Куди приводять мрii

Ричард Метисон

Що чекае на нас за порогом життя? Небуття чи вiчнiсть? Чи, можливо, нескiнченна подорож? Саме така мандрiвка поза простором та часом судилася Крису пiсля смертi. Щоб визволити кохану, яка вкоротила собi вiку, та знову знайти надiю й любов, вiн ладен покинути рай i спуститися в пекло. Адже справжне кохання не зможе зруйнувати навiть смерть.

Ричард Метисон

Куди приводять мрii

З любов’ю i вдячнiстю моiй дружинi, яка збагатила мое iснування нiжнiстю своеi душi

Якi нам сни присняться пiсля смертi,

Коли позбавимось земних сует?[1 - Переклад Леонiда Гребiнки (1986).]

    Вiльям Шекспiр, «Гамлет», акт ІІІ, сцена 1

Перекладено за виданням:

Matheson R. What Dreams May Come : A Novel / Richard Matheson. – New York : A Tom Doherty Associates Book, 2004. – 288 р.

© Richard Matheson,1978

© DepositРhotos.com /mimadeo, Mobilee, обкладинка, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад, 2015

До читача

Передмова до твору майже нiколи не потрiбна. Це мiй десятий опублiкований роман – писати передмови до будь-якого з дев’яти попереднiх навiть не спадало менi на думку.

Але цей, як менi здаеться, потребуе невеличкого вступу. Оскiльки його тема – життя пiсля смертi, перш нiж читати, слiд збагнути, що лише один з аспектiв роману е цiлковито вигаданим: героi та iхнi стосунки.

Всi iншi деталi, за кiлькома винятками, виведенi безпосередньо з дослiдження за цiею темою.

З цiеi причини наприкiнцi роману я додаю список книг, використовуваних пiд час дослiдження. Як побачите, список е довгим i рiзноманiтним. І хоча цi книги дуже рiзняться за авторами, часом i мiсцем видання, вони глибоко однорiднi за змiстом.

Добре було б, звiсно, прочитати iх усi, аби переконатися самим. Я закликаю вас так i зробити. Це стане для вас повчальним – i небуденним – досвiдом.

    Ричард Метисон

    Калабасас, Калiфорнiя,

    серпень 1977 року

Вступ

Рукопис, який ви збираетесь прочитати, потрапив менi до рук таким чином.

Ввечерi 17 лютого 1976 року в нашi дверi подзвонили, i моя дружина пiшла вiдчиняти. За хвилину вона повернулась до спальнi, де ми дивилися телевiзор, i сказала, що мене хоче бачити якась жiнка.

Я встав i пройшов до передпокою. Вхiднi дверi були вiдчиненi. На ганку стояла висока, добре вдягнена жiнка рокiв за п’ятдесят. У руках у неi був великий пухкий конверт.

– Ви Роберт Нiльсен? – спитала вона.

Я вiдповiв ствердно, i вона простягнула менi конверт.

– Тодi це вам, – промовила вона.

Я глянув на нього з пiдозрою i спитав, що в ньому.

– Послання вiд вашого брата, – була вiдповiдь.

Це лише пiдсилило пiдозру.

– Що ви маете на увазi? – спитав я.

– Цей рукопис продиктував менi ваш брат Крис, – сказала вона.

Слова жiнки обурили мене.

– Не знаю, хто ви, – сказав я, – та якби ви мали хоч малесеньке уявлення про мого брата, ви б знали, що вiн бiльше року як помер.

Жiнка зiтхнула.

– Я знаю це, мiстере Нiльсен, – втомленим голосом вiдповiла вона. – Я екстрасенс. Ваш брат передав менi цей матерiал з…

Побачивши, що я зачиняю дверi, жiнка зупинилась i випалила:

– Мiстере Нiльсен, благаю!

Їi голос звучав так щиро i наполегливо, що я глянув на неi з подивом.

– Шiсть виснажливих мiсяцiв я працювала над цим рукописом, – продовжила вона. – Не тому, що менi так хотiлося. В мене купа власних справ. Але ваш брат не полишав мене у спокоi, доки я не записала його послання, все до останнього слова, i не пообiцяла, що передам його вам.

У ii голосi пролунав вiдчай.

– А тепер заберiть його i дайте вже менi спокiй.

З цими словами вона тицьнула конверт менi в руки, розвернулась i поспiшила вниз до пiшохiдноi стежки. Я бачив, як вона сiла в свое авто i поiхала якнайшвидше.

Нiколи бiльше я не зустрiчав цiеi жiнки i не чув про неi. Навiть iменi ii не знаю.

* * *

Я вже тричi прочитав рукопис. Знати б тiльки, що з ним робити.

Я людина не релiгiйна, та, як кожен з нас, хотiв би вiрити, що смерть – дещо бiльше, нiж просто забуття. І все ж менi важко, якщо взагалi можливо, сприймати цю iсторiю за чисту монету. Я тримаюся думки, що все це i е не бiльш як iсторiя.

У нiй i справдi е деякi факти. Факти з життя мого брата i його родини, якi та жiнка знати просто не могла, хiба припустити, що вона вдалась до кiлькамiсячного складного – i недешевого – розслiдування, аби розкопати iх, перш нiж створити рукопис. Якщо так, то навiщо iй це? Що вона могла виграти вiд цiеi махiнацii?

Я маю чимало рiзноманiтних запитань стосовно цiеi книги. Не буду iх перелiчувати, а краще дам читачевi можливiсть сформулювати власнi. Лише в одному я впевнений: якщо цей рукопис – правда, кожному з нас слiд задуматись про свое життя. Глибоко задуматись.

    Роберт Нiльсен

    Іслiп, Нью-Йорк,

    сiчень 1978 року

Смертний сон

Стрiмкий вир зображень

Є така фраза: «Почнiть вiд початку». Я не можу цього зробити. Я починаю з кiнця – з завершення моiх днiв на землi. Викладаю тобi все, як воно сталося, – i те, що сталося потiм.

Кiлька слiв щодо тексту. Ти читав моi твори, Роберте. Цей звiт може здатись несхожим на них. Причина в тому, що моi можливостi обмеженi людиною, яка його пише. Моi думки мусять проходити крiзь ii розум, i я не владний з цим нiчого зробити. Не всi зерна будуть просiянi крiзь сито. Зрозумiй, якщо текст виявиться занадто спрощеним. Особливо спочатку.

Ми з нею й так робимо все, що можемо.

* * *

Дякувати Богу, того вечора я був сам. Зазвичай ми ходили в кiно разом iз Йеном. Двiчi на тиждень – ти ж знаеш, через мою роботу.

Того вечора вiн не пiшов. Грав у шкiльнiй виставi. Дякувати Богу ще раз.

Я був у кiнотеатрi бiля торговельного центру. Не можу продиктувати назву. Якась довга, складалася з двох частин. Спитай назву в Йена.

Коли я пiшов з кiнотеатру, було за одинадцяту. Я сiв у машину й поiхав на майданчик для гри в гольф. Маленький – дитячий. Не можу передати це слово. Гаразд. Скажу по буквах. Повiльно. М-i-н… i-а… т-ю-р… н-и-й. Добре, е.

Там був жвавий рух, на тiй… вулицi? Нi, ширше. А-ве… ню? Неточно, але пiдiйде. Менi здалося, що можна виiхати, тож я почав рух. Та мав зупинитись – менi назустрiч летiла машина. Там було досить простору, щоб об’iхати мое авто, але вона цього не зробила. Вдарила в передне лiве крило. Автомобiль закрутився.

Мене трусило, але я був пристебнутий поясом. Не поясом. П-а-с-ком. Я не мав отримати важких поранень. Але з’явився фургон i вдарив у задне праве крило моеi автiвки, викинувши ii на центральну смугу. У протилежному напрямку рухалась вантажiвка. Вдарила мою машину просто в лоб. Я чув трiск i скрегiт, чув, як ламаеться скло. Я вдарився головою, i чорна безодня поглинула мене. Здаеться, на мить я побачив самого себе – скривавленого, непритомного. Потiм настала темрява.

* * *

Я знов опритомнiв. Болiло нестерпно. Я чув жахливий звук власного дихання, неглибокого й повiльного, з раптовими схлипами. Моi ноги були холоднi як лiд. Я пам’ятаю це.

Поступово я вiдчув кiмнату навколо себе. Гадаю, людей також. Щось не давало менi бути впевненим. Сидаця. Нi, ще раз. С-е-д-а-ц-i… седацiя.

До мене долинув голос. Вiн щось промовляв пошепки, але слiв я розiбрати не мiг. На мить я побачив поруч iз собою чиюсь фiгуру. Моi очi були заплющенi, але я ii бачив. Я не мiг розiбрати, була це чоловiча чи жiноча фiгура, але я знав, що вона промовляе до мене. Слiв я не чув, тож вона пiшла.

Новий напад болю, тепер уже душевного, поступово охоплював мене. Бiль наростав, наче звук, коли вмикаеш радiо. Це був уже не мiй бiль, а
Страница 2 из 15

бiль Енн. Вона ридала вiд страху. Через те, що мене було поранено. Вона боялася за мене. Я вiдчував ii муку – страждання були нестерпними. Силою волi я намагався вiдiгнати ману, але не мiг. Намагався вимовити ii iм’я, але марно. Не плач, думав я. Зi мною все буде добре. Не бiйся. Я люблю тебе, Енн. Де ти?

Тiеi митi я був удома. Був недiльний вечiр. Ми всi перебували в залi, гомонiли й смiялися. Енн сидiла поруч зi мною, поруч iз нею Йен. За Йеном – Ричард, i на iншому кiнцi дивану – Марi. Однiею рукою я обiймав Енн, яка притулилась до мене. Вона була тепла, я цiлував ii в щоку. Ми посмiхались одне до одного. Був недiльний вечiр, тихий i спокiйний, i ми всi були разом.

Я вiдчув, що темрява починае розсiюватись. Я лежав у лiжку. Знову повернувся бiль, пронизавши мене наскрiзь. Нiколи в життi менi не було так боляче. Я вiдчував, що мене вiдносить. Саме так – вiдносить.

Я чув тепер зловiсний звук – наче гуркiт у моему горлi. Я молив Небо, щоб Енн i дiти не опинилися поряд. Це б iх дуже налякало. Я благав Бога не дати iм почути той страхiтливий звук, захистити вiд цього жахiття.

І тодi у мене в головi промайнула думка: «Крисе, ти помираеш». З усiх сил я намагався вдихнути, але рiдина, що накопичилась у дихальному горлi, не пропускала повiтря. Я почувався кволим i важким, зав’язлим у гущi.

Хтось був поруч iз лiжком. Знову та фiгура.

– Не опирайся цьому, Крисе, – промовила вона.

Я лише розлютився вiд цих слiв. Хоч би що це було, воно хотiло моеi смертi. Я опирався цьому. Не дамся. «Енн! – подумки кликав я. – Втримай мене! Не дай iм мене забрати!»

Я знову вiдчував, що мене вiдносить. Мене раптом осяйнула жахлива думка, що поранення були занадто важкими. Я вiдчув миттеву слабкiсть. А тодi – щось зовсiм незвичайне. Лоскiт. Знаю, це дивно. Безглуздо. Але це так. Лоскiт по всьому тiлу.

Ще одна змiна. Я був уже не в лiжку, а в якiйсь колисцi. Я вiдчував, як вона гойдаеться туди-сюди, туди-сюди. Глибоко всерединi я чув тоненький трiскiт. Такий звук бувае, коли повiльно знiмаеш бинти. Болю було вже менше – поступово вщухав.

Злякавшись, я намагався знову вiдчути бiль. І вiн повернувся за кiлька секунд, навiть гiрший. Уже в агонii, я тримався за нього щосили. Вiн означав, що я ще живий. Я не дамся.

«Енн! – подумки кричав я, благаючи. – Втримай мене!»

Марно. Я вiдчував, як життя витiкае з мене, чув звуки навколо, тепер голоснiшi. Чув, як рвуться сотнi тоненьких ниточок. Я не вiдчував уже анi запаху, анi смаку. Чутливiсть покинула пальцi нiг, потiм усi стопи. Вiд низу догори ноги нiмiли. Я докладав усiх зусиль, аби знову iх вiдчути, але не мiг. Щось холодне поступово пронизувало мiй живiт, моi груди. Доповзло до серця, наче кригою огорнуло. Я чув, як серце б’еться, повiльно, зовсiм повiльно, наче траурний барабан.

Я раптом усвiдомив, що вiдбуваеться в сусiднiй кiмнатi. Я бачив лiтню жiнку, яка лежала там, розметавши на подушцi пасма сивого волосся. Жовта шкiра, руки, схожi на пташинi лапи. Рак шлунка. Хтось сидiв поряд, розмовляючи тихо. Донька. Я вирiшив, що не хочу цього бачити.

За мить я полишив кiмнату i був знову в себе. Бiль майже зовсiм стих. Я не мiг вiдновити його, хоч як намагався. Я чув звук, схожий на дзижчання – саме так, дзижчання. Далi рвалися нитi. Я вiдчував, як усерединi згортаеться кожна з них, обриваючись.

Щось холодне ворухнулося знову. Воно рушило далi, досягло голови. Решта все онiмiло.

«Благаю!» – кликав я по допомогу. Голосу не було. Язик не ворушився. Я вiдчував, як усерединi мое ество згортаеться, зосереджуючись у головi. Вiдчував тиск на мимбани – нi, давай iще раз. М-е-м-б-рани. Тиск ззовнi i зсередини водночас.

Я почав рухатись назовнi крiзь просвiт у головi. Я чув дзижчання, i дзвiн, i звук течii стрiмкого потоку крiзь вузьке гирло. Я вiдчував, що пiдiймаюся. Я був наче бульбашка, що стрибае вгору-вниз. Здаеться, я бачив над собою тунель, темний i безкiнечний. Я озирнувся, глянув униз i був ошелешений виглядом власного тiла в лiжку, забинтованого й нерухомого. З трубками для штучного годування. З тiлом мене з’еднувала нить, яка виблискувала срiблом. Тоненька, вона тяглася вiд мене до макiвки моеi голови. Срiбна нить, думав я, Боже мiй, срiбна нить. Я знав, що тiльки вона пiдтримуе життя в моему тiлi.

Мене охопила вiдраза, коли я побачив, як засмикалися моi руки й ноги. Дихання майже перервалося. Обличчя скривилося в агонii. І знов я почав боротися. Спуститися вниз, об’еднатися зi своiм тiлом! Нi, я не пiду! Я чув свiй мовчазний крик. Енн, допоможи менi! Благаю! Ми маемо бути разом!

Я змусив себе знизитись i зазирнув у власне обличчя. Губи були темно-синi, вся шкiра вкрита потом, наче росою. Я бачив, як роздуваються вени на шиi. М’язи почали скорочуватися. З усiх сил я намагався повернутись до тiла.

«Енн! – подумки гукав я. – Благаю, поклич мене назад, аби я мiг лишитися з тобою!»

І сталося диво. Життя сповнило мое тiло, шкiра набула здорового кольору, вираз заспокоення проступив на обличчi. Я дякував Боговi – Енн i дiти не мали бачити мене таким, як мить тому. Бачиш, я гадав, що повертаюся.

Але сталося iнакше. Я побачив, як мое тiло в рiзнокольоровiй оболонцi здiймаеться за потягом срiбноi нитi. В мене виникло вiдчуття падiння. Потiм пролунав рiзкий звук – наче луснула велетенська гумова стрiчка, – i я вiдчув, що злiтаю.

А тодi почався зворотний рух. Так, саме так. Зворотний рух – наче в кiно, тiльки значно швидше. Ти не раз бачив i чув фразу: «Все життя промайнуло перед очима». Роберте, це правда. Промайнуло так швидко, що я не встигав стежити, – i в зворотному напрямку. Вiд днiв перед автокатастрофою крiзь життя дiтей, мое одруження з Енн, мою письменницьку кар’еру. Коледж, Друга свiтова вiйна, середня школа, початкова школа, дитинство, першi роки життя немовляти. Кожен рух, думка, емоцiя, кожне вимовлене слово. Я бачив усе це. Стрiмкий вир зображень.

Сон, у якому ти спиш

Я рiзко пiдвiвся у лiжку i розсмiявся. То був лише сон! Я почувався сповненим сил, вiдчуття були свiжi й гострi. Неймовiрно, подумав я, наскiльки реалiстичнi бувають сни.

Але з моiм зором щось сталося. Все навколо виглядало розмитим. Я не бачив далi, нiж на три метри перед собою.

Кiмната була знайомою. Стiни, стеля пiд штукатуркою. Чотири на чотири з половиною метри. Завiси брунатнi, в коричневу й жовтогарячу смужку. Пiд стелею я побачив кольоровий телевiзор. Лiворуч вiд себе – крiсло з червоно- помаранчевою оббивкою i сталевi пiдлокiтники без жодноi плями. Таким же червоно-помаранчевим був килим на пiдлозi.

Тепер я зрозумiв, чому речi виглядали нечiтко. У кiмнатi було повно диму. Але ж запаху не було! Це здалося менi дивним. Нi, не дим, раптом здогадався я. Автокатастрофа. Очi було пошкоджено. Та мене це не засмутило. Надто глибоким було полегшення вiд того, що живий, аби перейматись такою проблемою.

Спочатку – головне, подумав я. Треба знайти Енн i повiдомити, що зi мною все гаразд. Покласти край ii стражданням. Я спустив ноги з правого боку лiжка i встав. Столик поряд iз лiжком був металевий, пофарбований у бежевий колiр, стiльниця – як у нас в кухнi. По буквах. В-о-г-н-е-т-р-и-в-к-а. Я побачив у кiмнатi нiшу з умивальником. Крани схожi на голiвки вiд ключок для гольфу, знаеш такi? Над умивальником висiло дзеркало. Мiй зiр був настiльки затуманений, що я не бачив у ньому власного вiдображення.

Я рушив до умивальника, але змушений був зупинитися. З’явилась медсестра. Вона рушила просто на мене, i я вiдступив убiк. На мене вона навiть не глянула, але ахнула
Страница 3 из 15

й кинулася до лiжка. Я обернувся. Там лежав чоловiк, сiрий, мов глина, з вiдвислою щелепою. Вiн був весь забинтований, i з нього стирчало безлiч пластикових трубок.

Я з подивом озирнувся на медсестру, що метнулася з кiмнати. Я не чув, що вона кричала.

Я пiдiйшов до чоловiка i побачив, що вiн, швидше за все, мертвий. Але чому в моему лiжку лежить хтось iще? Що це за лiкарня така, де кладуть по двое пацiентiв у лiжко?

Дивно. Я нахилився нижче, аби роздивитись його. Обличчя було просто як мое. Я похитав головою. Це неможливо. Я глянув на його лiву руку. Вiн носив обручку, точнiсiнько таку ж, як у мене. Як таке можливо?

Я вiдчув неприемний холод у шлунку. Я намагався вiдкинути простирадло з його тiла, але не мiг. Якимось чином я втратив вiдчуття дотику. Я повторював спроби, доки не побачив, як моi пальцi проходять крiзь простирадло, i не вiдсмикнув руку. Нi, з жахом подумав я, нi, це не я. Як це можливо, якщо я досi живий? Тiло навiть болiло. Беззаперечний доказ життя.

Я крутнувся на мiсцi – до кiмнати стрiмко увiйшли двое лiкарiв. Я вiдступив, аби дати iм дорогу до пацiента.

Один iз лiкарiв почав дути йому в рота. Інший тримав шпрр… По буквах: ш-п-р-и-ць, так. Я бачив, як вiн загнав кiнець голки пiд шкiру чоловiковi. Потiм вбiгла медсестра, штовхаючи перед собою якийсь агрегат на колесах. Один iз лiкарiв притис кiнцями два товстi металевi прути до голих грудей пацiента. Той смикнувся. Тепер я знав, що мiж мною i тим чоловiком немае зв’язку, адже не вiдчув нiчого.

Спроби були марнi. Чоловiк помер. Кепсько, подумав я. Його родина горюватиме. Подумавши так, я згадав про Енн i дiтей. Я маю знайти й заспокоiти iх. Особливо Енн – я знав, як вона налякана. Моя бiдна, моя люба Енн.

Я розвернувся i вийшов у дверi. Праворуч був туалет. Глянувши всередину, я побачив унiтаз, вимикач свiтла i кнопку поряд iз червоною лампочкою, пiд якою було написано «Екстрений виклик».

Я увiйшов до холу i впiзнав його. Так, звiсно. Сюди мене мали доставити в разi нещасного випадку – за вказiвкою на картцi в моему гаманцi. Лiкарня «Моушен Пiкчер Госпiтел» у Вудленд-Гiллз.

Я зупинився i спробував скласти все докупи. Була автокатастрофа. Мене привезли сюди. Чому тодi я не в лiжку? Але ж я був у лiжку. Тому самому лiжку, де лежав мрець. Схожий на мене мрець. Усьому цьому мало бути якесь пояснення. Але я не мiг його знайти. Не мiг мiркувати чiтко.

Нарештi вiдповiдь знайшлася. Я не був впевнений, чи вiрна, – але iншоi на думку не спадало. Я мав погодитись iз нею, хоча б на той момент.

Я був на операцii пiд наркозом. Усе це вiдбувалося в моiй головi. Ось i вiдповiдь. Усе решта не мало сенсу.

«Що тепер?» – думав я. Незважаючи на нещасливе становище, я посмiхнувся. Якщо все це вiдбуваеться у мене в головi, то хiба, розумiючи це, я не можу цим керувати?

«Гаразд, – сказав собi я. – Зроблю так, як вирiшив». А вирiшив я знайти Енн.

Не встиг я цього подумати, як побачив iще одного лiкаря, який бiг через хол просто на мене. Я навмисно спробував його зупинити, але моя простягнута рука пройшла крiзь його плече. Нiчого, сказав я собi. По сутi, менi це сниться. Будь-яка безглузда рiч може трапитись увi снi.

Я рушив далi через хол. Проминув кiмнату з зеленою карткою й бiлими лiтерами: «Не палити! Застосовуеться кисень!» Який незвичайний сон, думав я. Нiколи не мiг читати увi снi. Щойно пробував, як слова просто зливалися. Цей же напис я прочитав без зусиль, незважаючи на загальну нечiткiсть зображень.

Звiсно, це не сон у прямому розумiннi, сказав я собi, намагаючись якось пояснити це. Бути пiд наркозом – не те саме, що спати.

Задоволений поясненням, я кивнув i продовжив свiй шлях. Енн мае бути в кiмнатi очiкування. Я зосередився на тому, щоб знайти i заспокоiти ii. Я вiдчував ii страждання так, наче вони були моiми власними.

Я проминув пост медсестер, чув, як вони розмовляють. Я не робив спроб заговорити до них. Це все в моiй головi. Я маю змиритись iз цим i грати за правилами. Гаразд, це не сон наспра… на-с-пра-в-дi, але менi легше думати про це як про сон. Нехай буде сон – пiд наркозом.

Зачекай, подумав я, зупиняючись. Сон чи нi, але я не можу розгулювати в лiкарнянiй пiжамi. Я глянув на себе i був вражений, побачивши той самий одяг, що був на менi в день автокатастрофи.

«Де ж кров?» – здивувався я. Менi згадалась та мить, коли я побачив самого себе непритомного в розбитiй машинi. Кров рiкою текла.

Я вiдчув себе трюмф… Нi! Пробач за нестриманiсть. Трi-ум-фа-тором. Чому? Бо я дещо з’ясував, незважаючи на затьмаренiсть свого розуму. Я просто не мiг бути тим пацiентом у лiжку. Вiн був у пiжамi, в бинтах i з трубками для годування. Я був вдягнений, без пов’язок i мiг рухатися. Цiлковита вiдмiннiсть.

До мене наближався чоловiк у вуличному одязi. Я очiкував, що вiн пройде повз мене. Та, на мiй подив, вiн зупинив мене, поклавши руку на плече. Я вiдчував тиск кожного з його пальцiв.

– Ти вже знаеш, що сталося? – спитав вiн.

– Сталося?

– Так, – кивнув вiн. – Ти помер.

Я з вiдразою глянув на нього.

– Це абсурд, – промовив я.

– Це правда.

– Якби я був мертвий, я б мiзкiв не мав, – вiдповiв я. – І не мiг би розмовляти з вами.

– Все зовсiм не так, – наполягав вiн.

– Той тип у кiмнатi помер, а не я. Я зараз пiд наркозом, мене оперують. По сутi, це все менi сниться.

Я був дуже задоволений своiм умовиводом.

– Нi, Крисе, – сказав вiн.

Менi стало не по собi. Звiдки вiн знае мое iм’я? Я придивився до нього уважнiше. Може, ми знайомi? І через те вiн опинився в моему снi?

Нi, зовсiм нi. Цей чоловiк викликав у мене неприязнь. Так чи iнакше, подумав я (i попри роздратування навiть всмiхнувся), – це мiй сон i вiн не мае посягати на нього.

– Ідiть знайдiть собi свiй сон, – сказав я, задоволений тим, як дотепно поставив його на мiсце.

– Якщо ти не вiриш менi, Крисе, – не здавався вiн, – зазирни до кiмнати очiкування. Там твоя дружина i дiти. Їм iще не повiдомили про твою смерть.

– Зачекай-но, зачекай-но. – Я тицьнув у його бiк пальцем, рубонувши рукою повiтря. – Це ж ти казав менi не опиратися, так?

Вiн почав говорити, але я був такий розлючений, що не дав вимовити анi слова.

– Я втомився вiд тебе й вiд цього дурного мiсця, – сказав я. – Я йду додому.

Тiеi ж митi щось рвонуло мене з мiсця – так, наче тiло мое було замкнене в металi i якийсь далекий магнiт притягував його до себе. Я мчав крiзь повiтря з такою швидкiстю, що нiчого не бачив i не чув.

Це завершилось так само несподiвано, як i почалося. Я опинився в туманi. Озирнувся, але не мiг нiчого побачити в жодному напрямку. Я почав блукати, повiльно простуючи крiзь туман. Час вiд часу передi мною виникали швидкоплиннi образи людей. Та коли я намагався придивитися до них краще, вони зникали. Одного з них я ледь не окликнув, але передумав. Я господар цього сну. Я не дозволю йому перемогти мене.

Аби вiдволiктися, я спробував уявити, нiби я знову в Лондонi. Пам’ятаеш, я iздив туди в 1957 роцi писати сценарiй? Був листопад, i я неодноразово так само блукав у густому туманi – дуже влучно його називають там гороховим супом. Та зараз вiн був iще густiший – я нiби опинився пiд водою. Та й видавався вiн якимось вогким.

Нарештi крiзь туман я побачив наш будинок. І вiдчув подвiйне полегшення. По-перше, просто вiд того, що бачу його. По-друге, тому що дiстався сюди так швидко. Так могло бути лише увi снi.

Раптом до мене прийшло натхнення. Я казав, як болiло мое тiло. Хоча це й був сон, я все одно вiдчував бiль. Отже, сказав я собi, оскiльки цей бiль породжений
Страница 4 из 15

сно-ви-дiн-ням, зовсiм не е необхiдним його вiдчувати. І з цiею думкою, Роберте, я вiдчув: бiль зник. Що принесло додаткову порцiю задоволення й полегшення. Якого бiльш виразного пiдтвердження, що це сон, а не реальнiсть, можна було вимагати?

Я згадав, як пiдвiвся у лiкарняному лiжку, смiючись, бо це все був сон. І це справдi вiн. Крапка.

Без жодного перемiщення я опинився у передпокоi будинку. Сон, подумав я i задоволено кивнув. Тодi озирнувся. Мiй зiр досi був нечiтким. Стривай-но, подумав я. Менi вдалося розвiяти бiль, чого б не розвiяти пелену перед очима?

Нiчого не сталося. Все, що було далi, нiж за три метри, лишалося вкритим завiсою диму.

Я крутнувся на мiсцi, почувши стукiт кiгтiв по пiдлозi в кухнi. До передпокою влетiла Джинджер – пам’ятаеш, наша нiмецька вiвчарка. Побачивши мене, вона застрибала, затанцювала вiд радощiв. Я гукнув ii на iм’я, теж радий ii бачити. Нахилився, аби погладити ii по головi. І побачив, як моя рука занурилась у ii череп. Вона вiдскочила вiд мене з коротким виском i кинулася з переляку тiкати, налетiвши на дверний вiдкiс. Їi вуха були мiцно притиснутi до голови, шерсть на спинi встала дибки.

– Джинджер! – покликав я, вiдiгнавши острах. – Йди до мене!

Вона поводиться безглуздо, подумав я i рушив слiдом. Я побачив, як вона несамовито борсаеться на слизькiй пiдлозi в кухнi, намагаючись втекти.

– Джинджер! – крикнув я.

Я хотiв розсердитись на неi, але не змiг – настiльки наляканий вигляд вона мала. Вибравшись iз кухнi, вона прожогом кинулася крiзь зал i вистрибнула у хвiртку в дверях.

Я збирався пiти за нею, але передумав. Хоч би яким божевiльним був цей сон, я йому не пiддаватимусь. Я розвернувся i став кликати Енн.

Жодноi вiдповiдi. Я озирнувся в кухнi й побачив, що кавоварка працюе – обидвi червонi лампочки горiли. Скляний кухоль на пластинi нагрiвача був майже порожнiм. Я посмiхнувся. Вона знову це зробила, подумав я. За лiченi хвилини по всьому будинку нестер… не-стер-п-но смердiтиме горiлою кавою. Забувшись, я простягнув руку, аби вимкнути пристрiй з розетки. Моя рука ковзнула крiзь провiд, i я завмер. Тодi вирiшив притримати веселий настрiй.

«Неможливо робити правильнi речi увi снi», – нагадав я собi.

Я став оглядати будинок. Нашу спальню i ванну кiмнату. Кiмнати Йена й Марi, iхню спiльну ванну кiмнату. Кiмнату Ричарда. Я не звертав уваги на вади свого зору. Це не важливо, вирiшив я.

Але я не мiг не звертати уваги на власну млявiсть, що, зростаючи, все бiльше охоплювала мене. Сон це чи нi, але мое тiло ставало важким мов камiнь. Я повернувся до нашоi спальнi й присiв на свою половину лiжка. І вiдчув наплив тривоги, адже воно не прогнулося пiдi мною (це було водяне лiжко). Забудь, знову сказав я собi, сон е сон. Сни божевiльнi, от i все.

Я глянув на свiй годинник-радiо, нахилившись ближче, аби розгледiти стрiлки й цифри. Було шоста тридцять п’ять. Я визирнув на вулицю крiзь склянi дверi. Надворi не було темно. Туманно, але не темно. Та як зараз мiг бути ранок, якщо в будинку нi душi? У цей час вони всi мають бути в лiжках.

«Не зважай, – сказав я собi, щосили намагаючись скласти це все докупи. – Тебе оперують. Тобi це сниться. Енн i дiти в лiкарнi, чекають на тебе…»

І ще дещо збентежило мене. Чи справдi я був у лiкарнi? Чи це теж було частиною мого сну? Чи дiйсно я спав у тому лiжку, коли менi все це наснилось? Може, аварii взагалi не траплялося. Так багато було варiантiв, i кожен iз них ставив пiд сумнiв iнший. Якби тiльки думки трохи прояснилися… Мiй розум онiмiв так, наче я перед тим пив або приймав транквiлiзатори.

Я лiг на лiжко i заплющив очi. Це було едине, що я мiг зробити, нiчого iншого не спадало на думку. Скоро я прокинусь i знатиму правду: чи був це сон пiд наркозом у лiкарнi, чи вдома в лiжку. Я сподiвався на останне. Адже в такому разi я прокинуся i побачу поруч Енн. І зможу розповiсти iй, який божевiльний сон менi наснився. Обiйму ii гарне тепле тiло, нiжно поцiлую ii й зi смiхом розповiдатиму, як це кумедно – бачити сон, у якому ти спиш.

Цей темний нескiнченний кошмар

Я був стомлений, але вiдпочити не мiг. Мiй сон було перервано плачем Енн. Я намагався встати й заспокоiти ii, натомiсть ширяв десь у безоднi мiж свiтлом i темрявою. Не плач, чув я власний шепiт. Я скоро прокинуся i буду з тобою. Просто дай менi поспати ще трохи. Будь ласка, не плач, все добре, серденько. Я подбаю про тебе.

Нарештi я змушений був розплющити очi. Я не лежав, а стояв у туманi. Дуже повiльно я рушив на звук ii плачу. Я був виснажений, Роберте, мене хитало. Але я не мiг дозволити, щоб вона плакала. Я мав з’ясувати, що сталося, i припинити це, зробити так, аби вона припинила ридати. Не можу, коли вона так гiрко плаче.

Я увiйшов до церкви, якоi нiколи ранiше не бачив. Лави були заповненi людьми. Їхнi фiгури виглядали сiрими, iхнiх рис видно не було. Я йшов центральним проходом, намагаючись зрозумiти, де я. Що це за церква? І чому ридання Енн лунають саме звiдси?

Я побачив ii на першiй лавi, усю в чорному. Праворуч вiд неi сидiв Ричард, лiворуч – Марi, й лiворуч вiд Марi – Йен. Поруч iз Ричардом я побачив Луiзу та ii чоловiка. Усi вони були вбранi в чорне. Їх було видно чiткiше, нiж решту людей у церквi, проте й iхнi обличчя виглядали розмито, примарно. Я досi чув схлипи, хоч Енн мовчала. Це в ii душi, осяйнуло мене. Нашi душi настiльки близькi, що я це чую. Я поспiшив до неi, аби припинити це.

Зупинившись перед нею, я промовив:

– Я тут.

Вона дивилась перед собою так, наче я не звертався до неi. Наче мене тут взагалi не було. Жоден iз них на мене не дивився. Може, iх засмутила моя присутнiсть i вони вдають, що не бачать? Я глянув на себе. Може, через мiй одяг. Чи не надто довго вже я його носив? Схоже на те, хоч я й не був упевнений.

Я знову пiдняв на них очi.

– Гаразд, – сказав я.

Важко було говорити – язик наче розпух.

– Гаразд, – повторив я повiльно. – Я не вдягнений належним чином. І я запiзнився. Але це не означае…

Я змовк, адже Енн далi дивилась перед собою.

– Енн, будь ласка.

Вона не ворухнулась i навiть не моргнула. Я простягнув руку, аби торкнутись ii плеча.

Вона рiзко здригнулась i пiдняла очi. Колiр збiг з ii лиця.

– Що з тобою? – спитав я.

Плач, що лунав у неi в душi, вирвався назовнi – вона рiзко пiднесла лiву руку до очей, намагаючись придушити схлип. Я вiдчув, як у головi зростае тупий бiль. Що сталося?

– Енн, що сталося? – благально спитав я.

Вона не вiдповiла, i я перевiв погляд на Ричарда. Його обличчя було напружене, по щоках стiкали сльози.

– Ричарде, що вiдбуваеться? – спитав я. Слова пролунали так нерозбiрливо, наче я був п’яний.

Вiн не вiдповiв, i я озирнувся на Йена.

– Може, ти менi скажеш нарештi?

Вiд погляду на нього менi стало боляче. Вiн тихо схлипував i пальцями, що тремтiли, тер щоки, змахуючи сльози з очей.

«Заради Бога, що вiдбуваеться?» – думав я.

Тодi я зрозумiв. Звiсно. Той сон – вiн досi тривав.

«Мене оперують у лiкарнi – нi, я сплю у своему лiжку й бачу сон, – хай там як!» – промайнуло в моiй головi. Сон тривав, i тепер я бачив у ньому власний похорон.

Я змушений був вiдвернутись вiд них. Не мiг дивитись, як вони плачуть.

«Ненавиджу цей сон! – думав я. – Коли вiн нарештi завершиться?!»

Це була справжня мука – стояти так, чуючи, як схлипують Енн i дiти просто в мене за спиною. Я вiдчував непереборну потребу обернутися, втiшити iх. Але що в тому користi? У моему снi вони оплакували мою смерть. Який сенс говорити до них, якщо вони вiрять, що я помер?

Єдина вiдповiдь – подумати про
Страница 5 из 15

щось iнше. Сон змiниться, сни завжди змiнюються. Я пiшов до вiвтаря на звук монотонноi промови. Священик, зрозумiв я. І вирiшив сприймати це як розвагу. Це буде весело, казав я собi. Чи багатьом з нас випадае можливiсть почути сказане над власною труною, навiть увi снi?

Я бачив його сiрий розмитий силует за кафедрою. Його голос звучав гулко i наче здаля.

«Сподiваюсь, вiн виголошуе менi величальну промову», – гiрко подумав я.

– Саме так, – промовив голос.

Я озирнувся. Знову цей тип – той, якого я зустрiв у лiкарнi. Дивно, що з усiх навколо вiн виглядав найчiткiше.

– Бачу, ти досi не знайшов власний сон, – докинув я. Дивно також, що з ним я мiг розмовляти без жодних зусиль.

– Крисе, спробуй зрозумiти, – сказав вiн. – Це не сон. Це насправдi. Ти помер.

– Ти даси менi спокiй? – Я спробував повернутись до нього спиною i вiдчув його пальцi на своему плечi. Твердi, вони майже впивалися менi в шкiру. Це теж було дивно.

– Крисе, хiба ти не бачиш? – спитав вiн. – Твоя дружина i дiти в чорному? Церква? Священик, який читае промову над твоею труною?

– Переконливий сон, – сказав я.

Вiн похитав головою.

– Вiдпусти мене, – промовив я загрозливим тоном. – Я не маю цього слухати.

У нього була мiцна хватка, я не мiг вирватися.

– Ходiмо зi мною, – сказав вiн.

І повiв мене до пiдвищення, де на пiдставках спочивала труна.

– Твое тiло там.

– Невже? – холодно промовив я. Труна була закрита. Як вiн знав, що там я?

– Можеш зазирнути всередину, якщо спробуеш, – вiдповiв вiн.

Несподiвано я затремтiв. Я мiг зазирнути в труну, якби спробував. Раптом я усвiдомив це.

– Але не буду, – сказав я, вивернувшись iз його пальцiв i розвертаючись до нього спиною. – Це сон, – додав я, кинувши на нього погляд через плече. – Ти можеш цього не розумiти, але…

– Якщо це сон, – перебив вiн, – чому б не спробувати прокинутися?

Я крутнувся на мiсцi, аби глянути йому в обличчя.

– Гаразд. Саме цим я й займуся. Дякую за чудову пропозицiю.

Я заплющив очi. Гаразд, сказав я собi, ти чув цього типа. Прокидайся. Вiн пiдказав тобi, як дiяти. Тепер зроби це.

Я чув, як Енн заридала голоснiше.

– Не треба, – сказав я, не в змозi чути це.

Я почав вiдступати, але цей звук переслiдував мене. Я стиснув зуби.

«Це лише сон, i ти вiд нього прокинешся, просто зараз!» – казав я собi. От iще мить – i я ривком прокинусь, у тремтiннi, в поту. Енн здивовано-спiвчутливо назве мене на iм’я, i обiйме мене, i приласкае, i скаже…

Ридання ставали голоснiшими, ще голоснiшими. Я затис вуха руками, аби не чути.

– Прокинься, – наказав я собi. І ще з несамовитою рiшучiстю повторив: – Прокинься!

Моi зусилля були винагородженi несподiваною тишею. Я зробив це! Радiючи, я розплющив очi.

Я стояв посеред залу нашого будинку. І це було незрозумiло.

І знову мiй погляд було затьмарено – я бачив усе мов крiзь туман. Я почав розрiзняти фiгури людей у вiтальнi. Сiрi i тьмянi, вони стояли й сидiли маленькими групами та пошепки промовляли слова, яких я не чув.

Я пройшов до вiтальнi повз скупчення людей; усi вони виглядали надто нечiтко, щоб я мiг iх упiзнати. Досi сон – я тримався цiеi думки.

Пройшов повз Луiзу й Боба. Вони не глянули на мене. Не намагайся заговорити з ними, нагадав я собi. Приймай це як сон. Рухайся вперед. Я увiйшов до буфету, прямуючи крiзь нього до залу.

Ричард був бiля бару i готував напоi. Мене раптом охопило обурення. В такий момент – пити? Я миттево вiдкинув цю думку.

«Який – такий? – заперечив я собi. – Нiякого особливого моменту немае. Це лише похмура частина безрадiсного, гнiтючого сну».

Рухаючись, я кидав погляди на присутнiх. Старший брат Енн, Бiлл, його дружина Патрицiя. Їi батько й мачуха, молодший брат Фiл, його дружина Андреа. Я спробував посмiхнутись.

«Що ж, – сказав я собi, – якщо це сон, тобi все сниться правильно. Жодноi деталi не забуто. Не iнакше як уся родина Енн з’iхалася сюди з Сан-Франциско».

«Де ж тодi моя родина? – дивувався я. – Звiсно, можна iх так само «наснити». Хiба увi снi мае значення, що вони за три тисячi миль звiдси?»

А тодi в мене зародилася ще одна думка. Чи можливо, що я втратив душевне здоров’я? Напевно, пiд час аварii мiй мозок було пошкоджено. А це iдея! Я одразу ж вхопився за неi. Мозкова травма. Химернi, викривленi зображення. Зараз вiдбувалась не просто рядова операцiя, а щось складне. Може, навiть у цей момент, коли я, незримий, рухаюсь мiж примарами, у мiй мозок врiзаються скальпелi хiрургiв, що намагаються вiдновити його функцii.

Це не допомогло. Попри логiчнiсть припущення я почувався обуреним. Усi цi люди повнiстю iгнорують мене. Я встав перед кимось – без iменi, без обличчя.

– Чорт забирай, навiть увi снi люди з тобою розмовляють, – сказав я i спробував ухопити його за руки.

Моi пальцi занурилися в його плоть, наче у воду. Я озирнувся i побачив посеред залу великий стiл. Пiдiйшовши до нього, я спробував взяти чийсь бокал i жбурнути його в стiну. Це було наче ловити руками повiтря. Раптом мене переповнив гнiв. Я загорлав на них:

– Чорт забирай, це мiй сон! Послухайте мене!

Сам собою в мене вирвався напружений смiх. Послухай себе, думав я. Ти поводишся так, наче все це вiдбуваеться насправдi. Дивися на речi прямо, Нiльсене. Це сон.

Я рушив далi по коридору, лишивши iх усiх позаду. Дядько Енн Джон стояв передi мною, роздивляючись якiсь фотографii на стiнi. Я пройшов просто крiзь нього. Нiчого не вiдчув. Забудь, наказав я собi. Це не мае значення.

Дверi нашоi спальнi були зачиненi. Я пройшов крiзь них.

– Безумство, – пробурмотiв я. Навiть увi снi я нiколи ранiше не проходив крiзь дверi.

Мое роздратування зникло, коли я наблизився до лiжка й подивився на Енн. Вона лежала на лiвому боцi й дивилася крiзь склянi дверi. На нiй була та сама чорна сукня, в якiй я бачив ii в церквi, тiльки взуття не було. Їi очi почервонiли вiд плачу.

Йен сидiв поруч, тримаючи ii за руку. По його щоках текли сльози. Я вiдчув прилив любовi до нього. Вiн такий гарний i добрий хлопчик, Роберте! Я простягнув руку, щоб погладити його по головi.

Вiн озирнувся, i на мить (мое серце мало не зупинилося) я подумав, що вiн дивиться на мене. Бачить мене.

– Йене, – прошепотiв я.

Вiн обернувся до Енн.

– Мамо? – покликав вiн ii.

Вона не вiдповiла.

Йен заговорив знову. Вона повiльно перевела очi на його обличчя.

– Я знаю, це звучить, як божевiлля, – промовив вiн, – але… в мене таке вiдчуття, нiби тато поруч iз нами.

Я швидко глянув на Енн. Вона дивилась на Йена з незмiнним виразом обличчя.

– Я маю на увазi – тут, – вiв далi вiн. – Зараз.

Вона змучено i нiжно посмiхнулася.

– Я знаю, ти хочеш допомогти, – сказала вона.

– Я справдi вiдчуваю це, мамо.

Вона не могла говорити. Ридання душили ii.

– О Боже, – прошепотiла вона. – Крисе…

Їi очi наповнилися слiзьми.

Я впав на колiна перед лiжком i спробував торкнутися ii обличчя.

– Не треба, Енн… – почав я. Рiзко вiдсмикнувши руку, я здригнувся й застогнав. Бачити, як моi пальцi проникають крiзь ii тiло…

– Йене, менi страшно, – сказала Енн.

Я швидко обернувся до неi. Востанне такий вираз на ii обличчi я бав у нiч, коли шестирiчний Йен зник на три години, – вираз безсилого, безпомiчного жаху.

– Енн, я тут, – сказав я. – Я тут! Смерть – не те, що ти думаеш!

Мене охопив раптовий переляк.

«Я не те мав на увазi!» – волав мiй розум. Але я не мiг повернути сказане. Визнання було зроблено.

Я опирався цiй думцi, намагався придушити ii, зосередившись на Енн та Йенi. Але непрохане питання поставало знову,
Страница 6 из 15

i я не мiг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?

Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зi злiстю я кинувся в суперечку. То й що, що я справдi так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немае жодного доказу, окрiм мого поверхового припущення.

Вже краще. Я вiдчув мстиве задоволення i почав тикати й мацати себе. І це смерть? – уiдливо запитував я. – З плоттю i кров’ю? Смiшно! Може, це й не сон – таке, принаймнi, я мiг припустити. Але це точно не смерть.

Раптом я вiдчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тiло знов було важким, наче камiнь.

«Знову?» – подумав я.

Нiчого. Я викинув це з голови. Опустившись на лiжко, я лiг на бiк i став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч iз нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивилася крiзь мене. Наче крiзь вiкно.

«Заплющ очi, – наказав я собi. І зробив так. – Тiкай звiдси через сон. Нiщо не е очевидним у цьому мiсцi. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти еси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, – молив я вищi сили, якi тiльки могли мене почути. – Забери вiд мене цей темний нескiнченний кошмар».

Знати, що я ще iсную!

Ширяти, зависати, пiднiматись на сантиметри, потiм опускатись у тиху бездонну порожнечу – може, так почуваешся перед народженням, плаваючи у вологiй темрявi?

Нi. В утробi не було б чути плачу. Не було б i вiдчуття скорботи, що тяжiла надi мною. Я щось бурмотiв увi снi, прагнучи вiдпочинку, потребуючи вiдпочинку. Але так само прагнучи пробудитися заради Енн.

– Люба, все гаразд.

Я, мабуть, вимовив це тисячу разiв, перш нiж прокинутись.

Моi очi поволi розплющилися. Я вiдчув, як обважнiли повiки.

Вона лежала поруч зi мною. Спала. Я зiтхнув i з любов’ю посмiхнувся до неi. Сон скiнчився, ми знову були разом. Я не зводив очей з ii обличчя, що було пiд час сну таким по-дитячому милим. Втомлене дитя. Дiвчинка, що заснула, втомившись вiд слiз. Моя дорогоцiнна Енн. Я захотiв торкнутись ii лиця i простягнув руку, важку, мов свинець.

Моi пальцi потонули в ii головi.

Здригнувшись, вона прокинулась i стривожено глянула на мене.

– Крисе? – сказала вона.

І знов на якусь мить для мене спалахнув вогник надii. Та надiя розбилася вщент – я швидко збагнув, що вона дивиться не на мене, а крiзь мене. На ii очах знову проступили сльози. Вона пiдтягла до себе колiна i стисла руками подушку, зарившись у неi обличчям. Їi тiло здригалося вiд ридань.

– Боже, не треба, серденько, не плач.

Дивлячись на неi, я заплакав теж. Я готовий був душу вiддати, аби тiльки вона могла побачити мене хоч на мить, почути мiй голос, прийняти мою ласку й мою любов.

Але я знав, що цього не станеться. І так само знав, що кошмар тривае. Я вiдвернувся вiд неi й заплющив очi, вiдчайдушно бажаючи знову втекти крiзь сон, i нехай темрява забере мене вiд неi. Їi плач ятрив менi душу.

«Будь ласка, заберiть мене вiд цього, – благав я. – Якщо я не можу втiшити ii, заберiть мене звiдси!»

Я вiдчув, як моя свiдомiсть нiби провалюеться в чорну порожнечу.

Тепер це точно був сон. Мав бути. Мое життя розгорталося передi мною низкою живих картин. Щось у цьому вразило мене. Хiба я вже не бачив такого, тiльки швидше i заплутанiше?

Цього разу плутанини точно не було. Я, наче глядач у кiнозалi, дивився фiльм пiд назвою «Мое життя». Кожен епiзод, вiд початку i до кiнця. Нi, не так. Вiд кiнця до початку. Фiльм починався аварiею (отже, вона була насправдi) i рухався назад, до самого народження, пiдкреслюючи кожну деталь.

Я не буду заглиблюватися в тi деталi, Роберте. Це зовсiм не та iсторiя, яку я хочу розповiсти, – вона забрала б багато часу. Життя кожноi людини – цiлий том епiзодiв. Уяви, що всi моменти твого життя пронумеровано один за одним i кожен подаеться з детальним описом. Двадцятитомна енциклопедiя людського життя, щонайменше.

Дозволь менi коротко змалювати цю демонстрацiю сцен. Це було щось бiльше, нiж «промайнуло перед очима». І я був бiльш нiж глядач, це стало зрозумiло дуже швидко. Я проживав кожен епiзод, гостро сприймаючи, вiдчуваючи й розумiючи водночас. Це було яскраве явище, Роберте. Будь-яка пережита емоцiя пiдсилювалась iз кожним новим рiвнем усвiдомлення.

Важлива деталь. Сутнiсть цього дiйства полягала в розумiннi: всi моi думки були справжнi. Не лише речi, якi я казав i робив. Все, що пройшло крiзь мiй розум, позитивне чи негативне.

Кожен спогад оживав передi мною та в менi. Я не мiг iх уникнути, як не мiг вiдбутись поясненням, виправдатись. Я мiг лише проживати iх знову, повнiстю усвiдомлюючи, не обманюючи себе. Зараз, коли прикидатися було неможливо, правда поставала передi мною в усiй красi. Не так, як я гадав. Не так, як я сподiвався. Тiльки так, як було.

Мене мучили моi невдачi. Те, що я вiдкидав, зневажав, iгнорував. Те, що я мав дати, але не дав – моiм друзям, родичам, мамi й тату, тобi й Елiнор, моiм дiтям, здебiльшого Енн. Кожна нездiйснена справа завдавала менi гострого болю. Не лише в особистому життi, а й у професiйному – моi невдачi як письменника. Безлiч написаних мною сценарiiв, якi нiкому не принесли добра, але багатьом завдали шкоди. Колись я ставився поблажливо до цих робiт. Тепер, пiд час жорсткого викриття, неможливо було виправдовуватись, неможливо дивитися крiзь пальцi. Безкiнечна черга провалiв перетворилася на один глобальний докiр: як багато я мiг зробити, та як непоправно я змарнував майже всi надii.

Не скажу, що цей суд був несправедливий. Не скажу, що шальки терезiв були виведенi з рiвноваги. Те добре, що траплялося в моему життi, висвiтлювалось не менш яскраво. Життевi звершення, прояви доброти – це все також було присутне.

Проблема в тому, що я так i не дiйшов до кiнця. Наче хтось здаля потягнув канат – так само вiдволiкло мене вiд перегляду горе Енн.

«Люба, дай менi подивитися», – здаеться, я промовив це вголос. А може, лише подумки.

Я зрозумiв, що знову лежу поруч iз нею i моi повiки важчають, щойно я намагаюся iх пiдняти. Звуки, що вона видавала увi снi, були для мене наче нiж у серцi.

«Будь ласка, – думав я, – я маю побачити, пiзнати, зважити». Останне слово раптом здалося менi життево важливим. Зважити.

Мене потягло вниз, i я знов опинився наодинцi з видiннями. Я покинув свiй умовний кiнозал лише на мить, фiльм на екранi застиг. Тепер вiн рушив далi, поглинаючи мене. Я знову був усерединi нього i знову проживав давноминулi днi.

Тепер я бачив, як багато часу проводив у здобуттi насолод; i знов-таки, утримаюсь вiд подробиць. Я не лише вiднаходив кожне пережите вiдчуття, я мав також пережити кожне невтiлене бажання – так, наче його було втiлено. Я бачив, що все, що вiдбуваеться в нашiй свiдомостi, е так само реальним, як i те, що трапляеться з плоттю i кров’ю. Що за життя було лише уявою, тепер ставало цiлком вiдчутним; кожна фантазiя втiлювалась у реальнiсть. Я проживав усе це, хоча в той самий час був холоднокровним свiдком особистого, часто дуже iнтимного вбозтва. Свiдок, проклятий об’ективнiстю.

І знову ж таки – рiвновага, Роберте. Пiдкреслюю – рiвновага. Терези справедливостi: темряву зiставлено зi свiтлом, жорстокiсть – зi спiвчуттям, хтивiсть – iз любов’ю. І завжди, невпинно постае питання: що ти зробив зi своiм життям?

Додатковим полегшенням було знати, що ця глибока внутрiшня iнспекцiя вiдбуваеться лише перед моiми очима. Це була суто особиста реконструкцiя, вирок власноi совiстi. Бiльше того, я був упевнений, що кожен вчинок i кожна думка, пережитi зараз, лишають у
Страница 7 из 15

моiй душi незнищенний вiдтиск на майбутне. Чому так, я не мав уявлення. Я лише знав про це.

Потiм почало вiдбуватися щось дивне. Я перебував у якомусь котеджi, споглядаючи старого чоловiка в лiжку. Поряд сидiли двое людей, сивоволоса жiнка i чоловiк середнього вiку. Їхне вбрання здалося менi iноземним, i дивно прозвучав акцент жiнки, коли вона промовила: «Думаю, вiн помер».

– Крисе!

Змучений крик Енн миттю пробудив мене вiд сну. Я озирнувся й побачив, що навколо, пiдiймаючись вiд землi, клубочиться туман. Повiльно звiвшись на ноги (кожен м’яз озивався болем), я спробував йти, але не мiг. Я був на днi якогось темного озера, чиi потоки здiймалися проти мене.

Безглуздо, але я хотiв iсти. Нi, це неправильний вираз. Вiдчував потребу в харчуваннi. Нi, навiть бiльше. Вiдчував потребу щось додати до себе, аби вiдновити цiлiснiсть. Ось так. Я був неповним, частина мене зникла. Я намагався мiркувати, але це виявилося за межами моiх можливостей. Думки обтiкали мiй мозок, наче клей.

«Вiдпусти, – от i все, що я мiг подумати. – Вiдпусти».

Я побачив стовп бiлого свiтла, що з’явився передi мною, i людську iстоту всерединi.

– Хочеш, я допоможу тобi? – спитала вона. Мiй розум був не досить сприйнятливим, аби зрозумiти, чоловiк це чи жiнка.

Я намагався говорити, а потiм здаля почув голос Енн, що кликав мене, i озирнувся.

– Ти, мабуть, дуже довго пробув тут, – мовила iстота. – Вiзьми мене за руку.

Я знову глянув на неi.

– Я тебе знаю?

Я ледь мiг говорити. Мiй голос звучав, як неживий.

– Зараз це не важливо, – вiдповiла iстота. – Просто вiзьми мене за руку.

Я дивився на неi порожнiми очима. Енн знову покликала мене. Я похитав головою. Ця iстота намагалася забрати мене вiд неi. Я цього не дозволю.

– Забирайся, – сказав я. – Я йду до своеi дружини.

І знову я залишився в туманi сам.

– Енн? – покликав я. Менi було холодно i страшно. – Енн, де ти?

Мiй голос був, наче голос мерця.

– Я не бачу тебе.

Щось почало витягувати мене з туману. Щось iнше намагалося стримати мене, але я прагнув звiльнитись – це щось було не Енн, я знав це. А я мав бути з Енн. Вона – едине, що мало для мене значення.

Туман почав розсiюватись, i я виявив, що можу рухатися далi. У пейзажi, який вiдкрився менi, було дещо знайоме: широкi зеленi галявини з металевими табличками, що виблискували на землi, всюди букети квiтiв – десь висохлi, десь зiв’ялi, десь свiжi. Я бував тут ранiше.

Помiтивши вiддалiк фiгуру, що сидiла на травi, я попростував до неi.

«Де я бачив це мiсце?» – намагався пригадати я. Нарештi, наче бульбашка з болотного мулу, виринув спогад. Вон. Чийсь син. Ми знали його. Тут вiн був похований. «Як давно?» – питав я себе й не мiг вiдповiсти. Час здавався загадкою без вiдповiдi.

Тепер я бачив, що фiгура на травi – це Енн, i рушив до неi якнайшвидше. Не знаю чому, але мене переповнювало змiшане почуття радостi й скорботи.

Наближаючись, я покликав ii. Вона нiчим не видала, що бачить мене або чуе. З невiдомих причин мене це вже не здивувало. Я сiв поруч iз нею на траву та обiйняв ii. Нiчого не вiдчув, та й вона нiяк не зреагувала на мiй дотик, а далi дивилась у землю. Я намагався зрозумiти, що вiдбуваеться, але нiяк не мiг.

– Енн, я кохаю тебе, – прошепотiв я. Це все, на що був здатен мiй розум. – Я завжди кохатиму тебе, Енн.

Мене огортав вiдчай. Я глянув на землю – туди, куди вона дивилася. Побачив квiти й металеву табличку з iм’ям.

Кристофер Нiльсен/1927 – 1974. Я дивився на табличку, занадто вражений, щоб реагувати. Я смутно пригадав: якийсь чоловiк намагався переконати мене, що я помер. Чи був це сон? Чи було це сном зараз? Я похитав головою. З причини, яку не мiг сформулювати, концепцiя сну була неприйнятна. А це означало, що я мертвий.

Мертвий.

Чому таке нищiвне вiдкриття лишило мене таким неймовiрно байдужим? Я мав би кричати вiд жаху. Натомiсть я лише роздивлявся надгробок, свое iм’я, дату свого народження, дату своеi смертi.

Потроху в менi зростала одержимiсть. Я був там, унизу? Я? Мое тiло? Я вiдчув у собi сили з’ясувати це напевне. Я мiг спуститися туди, побачити свiй труп. Промайнув спогад: «Можеш зазирнути всередину, якщо спробуеш». Де я чув цi слова? Зазирнути всередину чого?

І тут прийшло розумiння. Я мiг спуститися й зазирнути у власну труну. Побачити себе й пересвiдчитись, що я помер. Я вiдчув, як мое тiло подалося вперед i вниз.

– Мамо?

Я здивовано озирнувся. Наближався Ричард у супроводi худого чорнявого юнака.

– Мамо, це Перрi, – мовив Ричард. – Той, про якого я тобi казав.

Я недовiрливо подивився на молодика.

А той дивився на мене.

– Твiй батько тут, Ричарде, – спокiйно промовив вiн. – Сидить бiля таблички зi своiм iм’ям.

Я скочив на ноги.

– Ти мене бачиш? – спитав я. Мене приголомшили його слова й те, що вiн дивився просто на мене.

– Вiн щось каже, чого я не можу розiбрати, – сказав Перрi.

Я подивився на Енн. Мене знов охопило хвилювання. Я мiг спiлкуватися з нею. Дати iй знати, що досi iсную.

Енн не зводила очей з юнака. На ii обличчi було написане страждання.

– Вiр йому, Енн, – сказав я. – Вiр йому.

– Вiн знову говорить, – сказав Перрi. – До вас, мiсiс Нiльсен.

Енн здригнулася й перевела погляд на Ричарда, благально промовляючи його iм’я.

– Мамо… – Ричард виглядав збентеженим i непохитним водночас. – Коли Перрi каже, що тато тут, я йому вiрю. Я ж казав тобi, вiн…

– Енн, я тут! – крикнув я.

– Я знаю, як ви почуваетесь, мiсiс Нiльсен, – несподiвано перебив Ричарда Перрi. – Але повiрте моему слову. Я бачу його просто поруч iз вами. На ньому темно-синя сорочка з коротким рукавом, синi картатi штани i шкiрянi черевики. Вiн високий, бiлявий, мiцноi статури. В нього зеленi очi, i вiн занепокоено дивиться на вас. Я впевнений, вiн хоче, аби ви повiрили, що вiн досi тут.

– Енн, будь ласка, – сказав я.

І знову глянув на Перрi.

– Почуй мене, – благав я його. – Ти маеш мене почути.

– Вiн говорить знову, – сказав Перрi. – Здаеться, вiн каже «печаль менi» чи щось таке.

Я зi стогоном обернувся до Енн. Вона намагалась не плакати, але не могла стримати слiз. Їi зуби були стиснутi, дихання важке й нерiвне.

– Будь ласка, не робiть цього, – прошепотiла вона.

– Мамо, вiн намагаеться допомогти, – сказав Ричард.

– Не робiть цього. – Вона похапцем пiдвелася i пiшла геть.

– Енн, не йди, – благав я.

Ричард кинувся був за нею, але Перрi зупинив його.

– Нехай звикне до самоi iдеi, – сказав вiн.

Ричард неспокiйно озирнувся.

– Вiн тут? – спитав вiн. – Мiй батько?

Я не знав, що робити. Я хотiв бути з Енн. Але як я мiг покинути едину людину, яка здатна була бачити мене?

Перрi поклав руки на плечi Ричарда i розвернув його обличчям до мене.

– Вiн перед вами, – сказав Перрi. – Десь за метр вiд вас.

– О Боже. – Голос Ричарда був слабкий i тремтiв.

– Ричарде! – Я зробив крок до нього i спробував взяти його руки в своi.

– Зараз вiн просто перед вами, намагаеться тримати вас за руки, – сказав Перрi.

Ричардове обличчя зблiдло.

– Тодi чому я не можу бачити його? – спитав вiн.

– Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матiр на сеанс.

Попри захват вiд слiв Перрi я не мiг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи вiд них, я чув, як голос Перрi лунае за спиною, все тихiше:

– Вiн iде за вашою матiр’ю. Напевно, вiн хоче…

Далi я не чув. Нервуючись, я поспiшав слiдом за Енн, намагаючись наздогнати ii. Чим би не був той сеанс – спiритичний сеанс? – Енн мае на нього погодитись. Я нiколи не вiрив у такi речi, нiколи навiть не думав про це.
Страница 8 из 15

Але змушений був думати тепер. Перрi бачив мене, справдi бачив. Думка, що з його допомогою Енн i дiти можуть також мене побачити (або навiть почути), окрилювала мене. І бiльше нiякоi скорботи!

Я застогнав вiд несподiваного смутку. Туман зiбрався знову, заважаючи менi бачити Енн. Я спробував бiгти, але рухатись ставало все важче.

«Я маю наздогнати ii!» – думав я.

– Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!

«Ти маеш рухатись уперед» – немов якийсь голос пролунав у моiй головi. Я не слухав його i продовжував свiй шлях, повiльнiше… ще повiльнiше… Я знову був на днi того темного озера. Свiдомiсть почала згасати.

«Будь ласка! – подумки благав я. – Мае бути спосiб заспокоiти Енн i дiтей, дати iм знати, що я ще iсную!»

Моя присутнiсть втрачае сенс

Я пiдiймався схилом до нашого будинку. Обабiч пiд’iзноi дороги перцевi дерева трiпотiли на вiтру. Я намагався вдихнути iхнiй запах, але нiчого не вiдчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цiкаво, чому я тут опинився.

Я увiйшов у будинок – вхiднi дверi були тепер для мене не твердiшi за повiтря. І тодi зрозумiв, навiщо прийшов.

Енн, Ричард i Перрi сидiли у вiтальнi. Йен мае бути в школi, подумав я, Марi – у школi мистецтв у Пасаденi.

Джинджер лежала бiля нiг Енн. Коли я увiйшов до вiтальнi, вона рiзко пiдняла голову й подивилась на мене, притиснувши вуха. Цього разу мовчки. Перрi, який сидiв на диванi поруч iз Ричардом, обернувся й глянув на мене.

– Вiн тут, – сказав вiн.

Енн i Ричард машинально глянули в мiй бiк, але я знав, що вони мене не бачать.

– Вiн виглядае так само? – схвильовано спитав Ричард.

– Так само, як i на цвинтарi, – вiдповiв Перрi. – Вiн вдягнений у тi речi, що були на ньому в нiч автокатастрофи, чи не так?

Ричард кивнув:

– Так.

Вiн глянув на Енн; я теж не зводив з неi очей.

– Мамо? – сказав вiн. – То ти…

Енн перервала його.

– Нi, Ричарде, – тихо, але твердо сказала вона.

– Але в нiч автокатастрофи тато справдi був вдягнений саме так, – наполягав Ричард. – Звiдки мiг Перрi це знати, якщо не…

– Ми знаемо це, Ричарде, – знову обiрвала його Енн.

– Я дiзнався про це не вiд вашоi родини, мiсiс Нiльсен, даю вам слово, – сказав Перрi. – Ваш чоловiк стоiть он там. Погляньте на вашу собаку. Вона його бачить.

Енн подивилась на Джинджер i здригнулася.

– Я цього не знаю, – прошепотiла вона.

Я мав змусити ii побачити.

– Джинджер? – покликав я. Завжди, коли я промовляв ii iм’я, хвiст починав радiсно стукати по пiдлозi. Та зараз вона лише пiдiбралася, не зводячи з мене очей.

Я рушив через кiмнату до неi.

– Нумо, Джинджер, – гукав я. – Ти ж мене знаеш.

– Вiн йде до вас, мiсiс Нiльсен, – сказав Перрi.

– Чи не могли б ви?.. – почала Енн, але змовкла вiд подиву – Джинджер пiдстрибнула з мiсця й вибiгла з кiмнати.

– Вона боiться його, – пояснив Перрi. – Бачите, вона не розумiе, що вiдбуваеться.

– Мамо? – окликнув Ричард, не почувши вiд неi анi слова. Як добре я знав це вперте мовчання… Попри те що вона не схильна була вiрити в мою присутнiсть, цiеi митi я мимоволi посмiхнувся.

– Вiн смiеться до вас, – сказав Перрi. – Здаеться, вiн розумiе вашу нездатнiсть повiрити, що вiн тут.

На обличчi Енн проступило напруження.

– Гадаю, вам цiлком зрозумiло, як я хотiла б у це повiрити, – сказала вона. – Я просто не можу…

Вона змовкла й важко вдихнула.

– Ви… справдi його бачите? – спитала вона.

– Так, Енн, так! Вiн бачить, – сказав я.

– Вiн щойно сказав: «Так, Енн, так», – сказав Перрi. – Я можу бачити його, саме таким, як я описував його на цвинтарi. Звичайно, вiн не такий матерiальний, як ми. Але вiн дуже справжнiй. Я не користуюсь вашим знанням. Я навiть не можу цього зробити.

* * *

Енн притиснула лiву долоню до очей.

– Хотiла б я вам вiрити, – нещасним голосом промовила вона.

– Спробуй, мамо, – сказав Ричард.

– Енн, будь ласка! – сказав я.

– Я знаю, це важко сприйняти, – погодився Перрi. – Я знаю, що це так, бо живу з цим усе життя. Я бачив безплотних духiв, iще як був малям.

Я глянув на нього з раптовою неприязню. Безплотних духiв? Наче я якась химера.

– Пробачте, – сказав менi Перрi, всмiхаючись.

– Що сталося? – спитав Ричард, а Енн опустила долоню й подивилась на Перрi з цiкавiстю.

– Вiн насупився, – вiдповiв Перрi, не припиняючи посмiхатись. – Мабуть, я сказав щось, що йому не сподобалось.

Ричард знову подивився на Енн.

– Що скажеш, мамо? – спитав вiн.

Енн зiтхнула.

– Я просто не знаю.

– Яка вiд цього шкода?

– Яка шкода? – Вона вражено дивилась на нього. – Давати менi надiю, що твiй батько досi iснуе? Ти знаеш, скiльки вiн значив для мене.

– Мiсiс Нiльсен… – почав Перрi.

– Я не вiрю в життя пiсля смертi, – вiдрiзала Енн. – Я вiрю, що коли настае смерть, ми помираемо, i на цьому все. А ви хочете, аби я…

– Мiсiс Нiльсен, ви помиляетесь, – заявив Перрi. Вiн захищав мою присутнiсть, i все ж я був ображений його самовпевненим тоном. – Ваш чоловiк стоiть просто перед вами. Як би це могло бути, якби вiн просто помер?

– Я його не бачу, – вiдповiла Енн. – І я не можу в це повiрити лише тому, що так стверджуете ви.

– Мамо, Перрi проходив перевiрку в Калiфорнiйському унiверситетi, – зауважив Ричард. – Вiн пiдтверджував свiй хист безлiч разiв.

– Ричарде, ми говоримо не про шкiльнi тести. Ми говоримо про тата! Про людину, яку ми любили!

– Тим бiльше… – почав Ричард.

– Нi. – Вона похитала головою. – Я просто не можу дозволити собi вiрити в таке. Якщо я повiрю, а потiм з’ясуеться, що це неправда, я цього не переживу. Мене це вб’е.

О, нi, в раптовому смутку подумав я. Знову смертельна втома здолала мене. Чи це було внаслiдок витрати зусиль на мое палке бажання переконати Енн, чи внаслiдок ii нескiнченного горя, я не знав. Знав лише, що менi потрiбен новий вiдпочинок. У мене вже все пливло перед очима.

– Лише спробувати, мамо? – наполягав Ричард. – Невже ти навiть не хочеш спробувати? Перрi каже, ми можемо побачити тата, якщо…

– Енн, я приляжу на деякий час, – сказав я. Знав, що вона мене не чуе, та все одно сказав.

– Вiн говорить до вас, мiсiс Нiльсен, – сказав Перрi. – Зараз вiн нахиляеться до вас.

Я спробував поцiлувати ii волосся.

– Ви це вiдчули? – спитав Перрi.

– Нi, – жорстко вiдповiла вона.

– Вiн щойно поцiлував ваше волосся.

Їй перехопило подих, i вона тихо заплакала. Ричард пiдхопився й поспiшив до неi. Присiвши на поручень ii крiсла, вiн притягнув ii до себе.

– Все гаразд, мамо, – прошепотiв вiн i суворо глянув на Перрi. – Невже треба було це казати? – спитав вiн.

Перрi знизав плечима.

– Я лише сказав, що вiн зробив, i все. Перепрошую.

Виснаження швидко зростало. Я хотiв залишитися, стати перед Перрi, аби вiн читав по моiх губах. Але сил уже не було. Знову кам’яна важкiсть наповнила мое тiло, i я вiдвернувся вiд них. Я мав вiдпочити.

– Хочете знати, що вiн робить зараз? – спитав Перрi. Його голос звучав роздратовано.

– Що? – Ричард гладив волосся Енн. Вiн був засмучений.

– Прямуе до буфету. Починае тьмянiти. Мабуть, вiн втрачае сили.

– Ви можете покликати його назад? – спитав Ричард.

Далi я не чув. Я не знаю, як дiстався нашоi спальнi, – це запам’яталось нечiтко. Пригадую лише, що, лягаючи, подумав: «Чому я постiйно втомлююсь, якщо не маю фiзичного тiла?»

* * *

Я розплющив очi. Було темно й тихо. Щось тягнуло мене, змушуючи встати.

Я одразу помiтив вiдчутну рiзницю в самопочуттi. Ранiше я вiдчував власну вагу. Тепер почувався легким, мов пiр’iнка. Менi майже здалося, що я лiтаю
Страница 9 из 15

кiмнатою та крiзь дверi.

Голос Перрi звучав у вiтальнi. Мене було цiкаво, що вiн каже, i я поплив по коридору. То Енн все ж погодилась на сеанс? Я сподiвався на те. Все, чого я прагнув, – знати, що вона втiшена.

Я рушив крiзь зал до буфету.

Раптом я застиг на мiсцi, з жахом дивлячись у вiтальню.

На самого себе.

Мiй розум не знав, як реагувати. Я був ошелешений цим видовищем. Я знав, що я там, де зараз стою.

І водночас я так само був посеред вiтальнi. У тому самому одязi. Мое обличчя, мое тiло. Без сумнiву, це був я.

Але як таке можливо?

Я не був у тому тiлi, це я зрозумiв. Лише спостерiгав його. Не зводячи очей, я пiдступив ближче. Ця копiя мене була схожа на труп. На обличчi не було жодного виразу. Такий вигляд мав би я, якби був експонатом у музеi воскових фiгур. Не враховуючи того, що моя копiя повiльно ворушилася, наче механiчна лялька, в якоi закiнчуеться заряд.

Я вiдiрвав вiд неi погляд та озирнувся. У вiтальнi були Енн, Ричард, Йен i Марi, i ще Перрi, який промовляв до цього створiння.

«Цiкаво, чи всi вони його бачать?» – подумав я, вiдчуваючи нудоту. Видовище було страхiтливе.

– Де ви? – запитав Перрi.

Я глянув на трупоподiбну iстоту. Їi губи слабко ворухнулися. Коли вона заговорила, я почув не свiй голос, а якесь неживе порожне буркотiння, з яким вона промовила:

– За межею.

Перрi повiдомив це моiй родинi. Потiм знову звернувся до iстоти:

– Ви можете описати мiсце, в якому перебуваете?

Істота не вiдповiдала. Вона лише переступала з ноги на ногу i мляво клiпала очима. Нарештi вона заговорила.

– Холодно, – сказала вона.

– Вiн каже, що там холодно, – переповiв iм Перрi.

– Ви обiцяли, що ми зможемо його побачити, – сухо зауважила Марi.

Я дивився на Енн. Вона сидiла на диванi мiж Йеном i Марi й виглядала зовсiм розбитою. Їi обличчя було бiле, наче маска. Вона не пiднiмала очей вiд своiх рук.

– Будь ласка, зробiться видимим для всiх, – сказав Перрi iстотi. Навiть зараз вiн говорив владним тоном.

Фiгура похитала головою.

– Нi, – вiдповiла вона.

Не знаю звiдки, але я усвiдомлював: фiгура промовляла не сама вiд себе. Вона лише твердила, як папуга, те, що подумки закладав у неi Перрi. Це в жодному разi не був я. Лише марiонетка, якою вiн керував силою власноi волi.

Розсерджений, я пiдiйшов до Перрi i став перед ним, затуляючи вiд нього iстоту.

– Припини це, – наказав я.

– Чому ви не можете вiдкритися? – вiв далi Перрi.

Я ошелешено дивився на нього. Вiн бiльше не мiг бачити мене. Вiн дивився крiзь мене на мiй восковий портрет. Так само як ранiше дивилася крiзь мене Енн.

Я простягнув руку i спробував взяти його за плече.

– Що ти накоiв? – запитав я.

Вiн анiтрохи не усвiдомлював моеi присутностi й далi балакав з iстотою. Я обернувся до Енн, яка похилилася вперед, стиснувши обличчя двома руками. В неi були очi загнаноi тварини, спустошений погляд. Вона тремтiла.

«О, Боже, – подумав я в розпачi. – Тепер вона нiколи не дiзнаеться».

Істота щось вiдповiдала своiм дурним голосом. Я дивився на неi, хоча мене вернуло з душi вiд цього видовища.

– Ви щасливi там, де ви е? – запитав Перрi.

Істота вiдповiла:

– Щасливий.

– Хочете щось повiдомити вашiй дружинi? – вiв далi Перрi.

– Будь щаслива, – промимрила iстота.

– Вiн каже: будьте щасливою, – переказав Перрi.

З придушеним стогоном Енн пiдхопилася з мiсця й вибiгла з кiмнати.

– Мамо! – Йен кинувся слiдом за нею.

– Не розривайте коло! – запротестував Перрi.

Марi, розсерджена, пiднялася з мiсця.

– Коло не розривати? Ви… iдiот! – i вибiгла слiдом за Йеном.

Я глянув на опудало, що стирчало посеред вiтальнi, мов побляклий манекен з очима кататонiка.

– Чорти б тебе взяли! – прошипiв я. Потiм швидко наблизився до нього.

Вхопившись за нього, я, на неприемний подив, вiдчув дотик його тiла. Воно було мертве й холодне.

Мною оволодiла вiдраза, адже iстота вчепилася менi в руки, стиснувши iх своiми крижаними пальцями. Я скрикнув, мов поранений, i почав вириватись вiд неi. Я бився з власним трупом. Уяви, Роберте: мое мертве обличчя в сантиметрах вiд мене, моi мертвi очi, що витрiщаються на мене…

– Забирайся геть! – кричав я.

– Геть, – тупо повторювало воно.

– Йди до бiса! – волав я.

– До бiса, – бурмотiло воно.

Нарештi, переляканий, ледь стримуючи нудоту, я вивернувся з його задубiлих пальцiв.

– Обережно, вiн падае! – скрикнув Перрi.

І раптом опустився на подушку крiсла, в якому сидiв.

– Вiн зник, – прошепотiв Перрi.

Так i було. Щойно я вивiльнився вiд цього опудала, воно почало валитись у мiй бiк, а тодi розтануло в повiтрi в мене на очах.

– Щось штовхнуло його, – сказав Перрi.

– Заради Бога, Перрi, – голос Ричарда тремтiв.

– Можна менi ковток води? – спитав Перрi.

– Ви казали, що ми його побачимо.

– Ковток води, Ричарде? – знову попросив Перрi.

Коли Ричард встав i пiшов до кухнi, я уважно придивився до Перрi. Що з ним було не так? Як вiн мiг бути настiльки близьким до iстини, а потiм так помилятися?

Я обернувся до кухнi, почувши, як вiдкорковують пляшку питноi води «Спарклетт».

«Як взагалi сталося, що Ричард зв’язався з Перрi? – думав я. – Знаю, вiн хотiв як краще, але тепер стало гiрше, нiж будь-коли».

Розвернувшись, я сiв поруч iз Перрi.

– Послухай, – сказав я.

Вiн не ворухнувся. Так само сидiв, зсутулившись. Вiн мав нездоровий вигляд. Я потягнувся до нього й торкнувся його руки, але вiн не зреагував.

– Перрi, що з тобою не так? – спитав я.

Вiн неспокiйно здригнувся. У мене з’явилась iдея, i я повторив запитання подумки.

Вiн насупився.

– Іди геть вiд мене, – буркнув вiн. – Усе скiнчено.

– Скiнчено? – Якби я мiг придушити його, я б це зробив. – Як щодо моеi дружини? Для неi теж усе скiнчено?

Запам’ятавши цi слова, я подумки повторив iх.

– Все скiнчено, – процiдив вiн крiзь зуби. – Кiнець.

Я почав обмiрковувати наступну фразу, але одразу ж зупинився. Вiн вiдгородився вiд мене, створивши навколо себе вольовий бар’ер.

Я озирнувся – увiйшов Ричард i простягнув склянку води. Довгим затяжним ковтком Перрi осушив ii, а тодi зiтхнув.

– Менi шкода, – сказав вiн. – Я не знаю, що сталося.

Ричард холодно дивився на нього.

– А як же моя мати? – промовив вiн.

– Ми можемо спробувати знову, – сказав Перрi. – Я переконаний…

Ричард сердито обiрвав його.

– Вона нiколи не пробуватиме знову, – випалив вiн. – Хоч що б ви тепер казали, бiльше вона вам не повiрить.

Я встав i пiшов вiд них. Несподiвано я чiтко зрозумiв, що маю покинути це мiсце. Бiльше нiчого я зробити не мiг. Одна думка володiла мною: «З цiеi митi моя присутнiсть втрачае сенс».

Існуе дещо бiльше

Я намагався покинути свiй дiм i пiти далi, куди-небудь, байдуже. Та хоч важкостi вже не було, хоч я i почувався невимiрно сильнiшим, все одно не мiг вирватися на волю. Пiти було неможливо: розпач Енн тримав мене, мов у лещатах. Я змушений був залишитися.

Тiеi митi, коли я подумав про це, я знов опинився в будинку. Вiтальня була порожня. Минув певний час. Який саме, я не знав – плин часу був поза межами мого розумiння.

Я увiйшов до залу. Джинджер лежала на диванi перед камiном. Я сiв поруч iз нею. Навiть не ворухнулася. Марно я пробував гладити ii по головi. Вона мiцно спала. Контакт перервався, i я не знав чому.

Пригнiчено зiтхнувши, я встав i пiшов до нашоi спальнi. Дверi були вiдчиненi, i я увiйшов.

Енн лежала на лiжку, Ричард сидiв поруч iз нею.

– Мамо, чому ти не можеш хоча б припустити можливiсть, що це мiг бути тато? – запитував вiн. – Перрi присягаеться, що вiн був там.

Страница 10 из 15

Давай бiльше не будемо говорити про це, – сказала вона.

Я бачив, що вона знову плакала. Їi очi почервонiли, шкiра навколо них набрякла.

– Хiба це так неможливо? – спитав Ричард.

– Я не вiрю в це, Ричарде, – вiдповiла вона. – От i все.

Побачивши вираз його обличчя, вона додала:

– Перрi може мати певну силу, я цього не спростовую. Але вiн не переконав мене, що пiсля смертi щось iснуе. Я знаю, що нi, Ричарде. Я знаю, що твiй батько пiшов, i ми маемо…

Вона не договорила – голос зiрвався на схлип.

– Будь ласка, давай не будемо бiльше про це, – прошепотiла вона.

– Вибач, мамо. – Ричард опустив голову. – Я лише намагався допомогти.

Вона взяла його праву руку, потримала ii трохи, нiжно поцiлувала i притисла до своеi щоки.

– Я знаю це, – тихо сказала вона. – Це було дуже мило з твого боку, але…

Вона змовкла i заплющила очi.

– Вiн помер, Ричарде, – промовила вона за кiлька секунд. – Його бiльше немае. Ми нiчого не можемо з цим вдiяти.

– Енн, я тут! – крикнув я.

У безсилому гнiвi я озирнувся. Невже нiчого не можна зробити, аби дати iй знак? Я намагався брати речi з комоду, але марно. Я вп’явся очима в маленьку скриньку, намагаючись зусиллям волi зрушити ii з мiсця. Пiсля тривалих зусиль вона ворухнулась, але ця спроба цiлковито виснажила мене.

– Боже мiй! – Я пiшов з кiмнати засмучений i попрямував далi по коридору, а тодi, пiдкорюючись iмпульсу, розвернувся й пiшов до кiмнати Йена. Дверi в нього були зачиненi. Не бозна-що, як любить казати Ричард. За мить я пройшов крiзь них i раптом з огидою усвiдомив: я привид.

Йен сидiв за столом i з похмурим обличчям робив уроки.

– А ти мене чуеш, Йене? – спитав я. – Ми завжди були близькi, ти i я.

Вiн далi займався. Я намагався погладити його по головi. Звiсно, нiчого не вийшло. Я застогнав з розпачу. Що менi було робити? Я досi не мiг примусити себе забратися звiдси. Горе Енн тримало мене.

Я був у пастцi.

Вiдвернувшись вiд Йена, я покинув його кiмнату. За кiлька метрiв по коридору я перетнув зачиненi дверi кiмнати Марi. Зараз я сам собi був огидний. Проникнення крiзь дверi було для мене чимось на кшталт низькопробного розiграшу.

Марi сидiла за столом i писала листа. Я пiдiйшов ближче i стояв, дивився на неi. Вона така гарна дiвчинка, Роберте, висока, бiлява, грацiйна. А ще талановита. В неi гарний спiвочий голос, i вона чудово тримаеться на сценi. Вона сумлiнно навчаеться у Школi драматичних мистецтв, готуючись до театральноi кар’ери. Я завжди був упевнений у ii майбутньому. Це важка професiя, та вона – дiвчинка наполеглива. Я постiйно збирався налагодити зв’язки в шоу- бiзнесi, що стали б iй у пригодi, коли вона завершить навчання. Тепер уже я нiколи цього не зроблю. Ще один привiд для каяття.

За кiлька хвилин я зазирнув до ii листа.

Ми нiколи особливо не спiлкувалися. Я маю на увазi нас двох, особливо в останнi кiлька рокiв. Це моя провина, а не його. Вiн намагався проводити час зi мною – хоча б день, хоча б вечiр. Вони з Йеном цiлими днями були разом, грали в гольф, ходили на матчi, в кiно. Вони з Ричардом проводили час разом, обiдали разом, розмовляли годинами, краще пiзнавали одне одного. Ричард теж хоче бути письменником, i тато завжди допомагав i пiдтримував його.

Я бувала з ним лише кiлька разiв. Щоразу ми ходили туди, куди я хотiла: на виставу, на фiльм, на концерт. Перед тим ми вечеряли й розмовляли. Це завжди було весело, але, як бачу тепер, цього було не досить.

А ще я завжди почувалась близькою до нього, Вендi. Вiн завжди добре пiклувався про мене, ставився з розумiнням i терпiнням. Поблажливо сприймав, коли я його дражнила, i мав чудове почуття гумору. Я знаю, що вiн мене любив. Інодi вiн обiймав мене i заявляв, що твердо вiрить у мое майбутне. Я надсилала йому повiдомлення, казала, що вiн «найкращий татко» в свiтi, i я його любила – але шкодую, що не казала це йому особисто.

Якби тiльки знову його побачити… Сказати: «Дякую тобi за все, тато…»

Вона зупинилась i стала терти обличчя – кiлька сльозинок впало на папiр.

– Я все зiпсую, – пробурмотiла вона.

– О, Марi… – Я поклав руку iй на голову. Якби тiльки можна було вiдчути ii на дотик, думав я.

Вона почала писати знову.

Пробач, мусила зупинитись, аби витерти очi. Може, доведеться зробити це ще кiлька разiв, перш нiж я закiнчу листа.

Я зараз думаю про маму. Тато так багато значив для неi, а вона для нього. В них були дивовижнi стосунки, Вендi. Не знаю, чи розповiдала я тобi про це ранiше. Вони були цiлком вiдданi одне одному. Здавалося, що, окрiм нас, дiтей, iм нiхто бiльше не був потрiбен – тiльки вони двое. Не те щоб вони тримались вiдлюдниками. Вони подобались людям, iх завжди радi були бачити, ти ж знаеш – вони дуже дружили з твоiми мамою й татом. Але бути разом було для них важливiше, нiж будь-що.

Забавно, я розмовляла з багатьма дiтьми, i майже всiм iм важко було уявити – чи навiть просто збагнути, – як iхнi батьки можуть кохатися. Гадаю, це спiльне для всiх вiдчуття.

А менi нiколи не важко було уявити за цим маму й тата. Ми часто бачили, як вони стоять разом – у кухнi, у спальнi, у вiтальнi, будь-де, – обiйнявшись, без слiв, як пара молодих коханцiв. Інодi вони навiть у басейнi так стояли. А коли сидiли поруч – байдуже, розмовляли, чи дивилися телевiзор, чи ще щось, – завжди мама притулялась до тата, а вiн обiймав ii однiею рукою, ii голова спочивала в нього на плечi. Вони були такою милою парочкою, Вендi. Вони… пробач, знову сльози.

Зачекай. Роблю ще одну паузу, аби витерти очi. Хай там як, а менi було легко уявити, як кохаються мама й тато. Це було цiлком природно. Я пам’ятаю кожен раз (звiсно, вiдтодi, як подорослiшала достатньо, аби все розумiти), коли чула, як дверi iхньоi спальнi тихо зачиняються, i чiткий лязкiт дверного замку. Не знаю, як Луiза, чи Ричард, чи Йен, а я завжди посмiхалась у такi моменти.

Не те щоб вони нiколи не сварилися. Вони звичайнi люди, вразливi, i кожен iз характером. Тато допомагав мамi випустити пару, особливо пiсля ii нервового зриву – о, Вендi, i всi цi роки вiн пiдтримував ii! Вiн допомагав звiльнитися вiд гнiву замiсть тримати його всерединi: радив iй, коли нiщо не допомагае, кричати з усiх сил, коли вона вела машину. Вона так i робила. Одного разу вона так налякала Кетi, що та ледь не отримала серцевий напад. Кетi була на задньому сидiннi, а мама зовсiм забула про це, коли кричала.

Хоч вони iнодi й билися, iхнi сварки нiколи не налаштовували iх одне проти одного. Все завжди завершувалось тим, що вони обiймалися, цiлувалися, посмiхалися, смiялися. Інодi вони були просто як дiти, Вендi. Бували моменти, коли матiр’ю почувалась я.

І знаеш що? Я нiкому ранiше про це не казала. Я знаю, що тато любив нас i мама любить. Але завжди мiж ними було щось, якийсь особливий зв’язок, що не стосувався нас. Щось безцiнне. Щось, що не можна виразити словами.

Не думай, що ми через це страждали. Ми нiколи не були «покинутими» чи ще щось. Нас нiколи нiчим не обдiляли, нас завжди любили й пiдтримували в усьому, чого ми прагнули й намагалися досягти.

І знов-таки, в iхнiх стосунках була дивна складова, що перетворювала двох на едине цiле усi цi роки, коли родина була цiлим з трьох-шiстьох. Може, це виглядае безглуздо, але це правда. Я не можу цього пояснити. Лише сподiваюся, що в моему шлюбi буде так само. Бажаю, щоб i в твоему це було, хай чим воно е.

Доказом моiх слiв е те, що я почала листа з розповiдi про тата, а на завершення пишу про маму й тата. Бо для мене неможливо говорити про нього, не кажучи
Страница 11 из 15

водночас про неi. Вони завжди разом. Ось у чому проблема: я не можу уявити ii без нього. Це як щось цiле роздiлити навпiл, i жоднiй з половинок вiд цього недобре. Наче…

Я стрепенувся, бо збагнув дещо.

Приблизно останню чверть сторiнки я добирав слова, перш нiж вона iх записувала.

Ідея виникла раптово.

«Марi, – думав я. – Запиши те, що я кажу. Запиши цi слова. Енн, це Крис. Я досi iсную».

Я не зводив з неi очей i повторював слова. «Енн, це Крис. Я досi iсную». Знову i знову, подумки посилаючи iх Марi, поки вона писала. Запиши iх, казав я. І знову повторював слова, якi хотiв, щоб вона написала. Запиши iх. Знову повторював слова. Запиши iх. Іще один повтор. Запиши. Повтор. Запиши. Повтор. Дюжину разiв, знову i знову. Запиши: «Енн, це Крис. Я досi iсную».

Ця справа так поглинула мене, що я пiдстрибнув, коли раптом Марi ахнула й вiдсмикнула руку зi столу. В повнiй тишi дивилась вона на папiр. Я глянув на запис.

Вона написала: «Енцкрис – ядосную».

– Покажи це мамi, – схвильовано сказав я. І зосередився на наказi. Покажи це мамi, Марi. Просто зараз. Швидко, багаторазово.

Марi встала й рушила до коридору з папiрцем у руцi.

– Добре, добре!

«Добре», – подумав я.

Вона вийшла в коридор i повернула до дверей нашоi спальнi. А тодi зупинилася. Нетерпляче йдучи за нею, я зупинився теж. Чого вона чекае?

Вона глянула на Енн i Ричарда. Енн досi тримала його руку на своiй щоцi. Їi очi були заплющенi. Схоже, вона спала.

– Неси це туди, – наказав я Марi. І сам скривився вiд звуку власного голосу. Неси це туди, подумки повторив я. Покажи це мамi, Ричарду.

Марi стояла нерухомо i невпевнено дивилась на них.

– Давай, Марi, – закликав я.

Тривога знову охопила мене.

«Марi, вiднеси це iм, – думав я. – Дай iм це побачити».

Вона розвернулася.

– Марi! – крикнув я. Тодi опанував себе.

«Вiднеси це iм!» – кричав я вже подумки. Вона вагалася. Потiм знов озирнулась до спальнi. Добре, неси це мамi, думав я. Неси, Марi. Зараз.

Вона не рушила з мiсця.

«Марi, – подумки благав я, – заради всього святого, вiднеси це своiй матерi».

Раптом вона розвернулася i швидким кроком рушила до своеi кiмнати, пройшовши крiзь мене. Я крутнувся на мiсцi й побiг за нею.

– Що ти робиш? – горлав я. – Хiба ти не чуеш?..

І тут менi вiдiбрало голос – вона зiм’яла папiрець i кинула його в кошик для смiття.

– Марi! – Я вражено дивився на неi. Нащо вона це зробила?

Втiм, я знав, Роберте. Це неважко було зрозумiти. Вона думала, що то був прояв ii пiдсвiдомого, i не хотiла, аби Енн страждала ще бiльше. Це був вияв любовi. Але вiн перекреслив мою останню надiю вiдкрити свое iснування Енн.

Хвиля скорботи накрила мене з головою, паралiзуючи.

«Великий Боже, це мае бути сон! – подумав я, раптом повернувшись до староi версii. – Усе це не може бути правдою!»

Я моргнув. У себе пiд ногами я побачив табличку: «Кристофер Нiльсен/1927 – 1974». Як я тут опинився? Чи з тобою бувало так, що ти «опритомнював» у своему авто i не розумiв, як мiг заiхати в таку далечiнь i нiчого не пам’ятати з цiеi поiздки? Таке ж вiдчуття було i в мене. От тiльки я не знав, що тут роблю.

Дуже скоро мене осяйнуло. Мiй розум кричав: «Цього не може бути!», – однак той самий розум знав, як можна з’ясувати напевне. Я пригадав: якось я вже починав це робити, та щось стало на завадi. Зараз же мене нiщо не стримае. Існував лише один шлях дiзнатись, сон це чи реальнiсть. Я почав занурюватися в землю. Для мене вона становила не бiльшу перешкоду, нiж дверi. Я пiрнув у темряву.

«В одному можна бути впевненим, – думав я. – Я бачив труну, що лежала просто пiд землею. Але як я зможу бачити в темрявi?» – непокоiвся я. Втiм, вирiшив не зважати на це. Лише одне мало значення – дiзнатися правду. І я нирнув усередину труни.

Мiй переляканий скрик, мабуть, iще довго лунав у стiнках могили. Кам’янiючи вiд вiдрази, я дивився на власне тiло. Воно почало розкладатися. Мое обличчя було подiбним до маски, розтягнутим, застиглим у страшнiй гримасi. Шкiра гнила, Роберте. Я бачив… нi, краще промовчу. Не хочу, щоб тобi було так само гидко, як менi тiеi митi.

Я заплющив очi та, досi з криком, рвонувся геть звiдти. Холодний вихор крутився навколо мене, мокрий i липкий. Розплющивши очi, я озирнувся. Знову туман, той сiрий вихристий туман, вiд якого я нiяк не мiг утекти.

Я вдарився бiгти. Це мало десь завершитись. Та що довше я бiг, то густiшим ставав туман. Я розвернувся i побiг у протилежному напрямку, але це не допомогло. Байдуже, в який бiк я тiкав, – туман ставав щiльнiшим. Я бачив лише на кiлька сантиметрiв перед собою. Я почав схлипувати. Невже я блукатиму в туманi вiчно?! Раптом я закричав:

– Допоможiть! Благаю!

З мороку постала людська фiгура. Знову той чоловiк. Я вiдчував, нiби знаю його, хоча обличчя було незнайомим. Я пiдбiг до нього i вхопився за його руку.

– Де я? – спитав я.

– У мiсцi, яке сам вигадав, – вiдповiв вiн.

– Я тебе не розумiю!

– Тебе перенiс сюди твiй розум, – сказав вiн. – І твiй розум тримае тебе тут.

– То я маю залишитися тут?

– Зовсiм нi, – вiдповiв вiн. – Ти можеш вирватися з цих тенет будь-якоi митi.

– Як?

– Зосередившись на тому, що лежить за межами цього мiсця.

– Я не можу так просто ii покинути, – повторив я.

Я клiпнув i озирнувся. Чоловiк зник. Так швидко, що я подумав, чи не був вiн витвором моеi уяви.

Я опустився на холодну сиру землю, почуваючись жалюгiдним i слабким. Бiдолашна Енн, подумав я. Тепер вона мае починати жити заново. Всi нашi плани зруйновано. Всi мiсця, якi ми збиралися вiдвiдати, всi захопливi проекти, якi ми собi будували. Написати разом п’есу, поеднавши ii яскравi спогади минулого та ii розумiння з моiми здiбностями. Купити клаптик землi десь у лiсi, де вона могла б фотографувати дику природу, а я – писати про неi. Купити будинок на колесах i цiлий рiк iздити по краiнi, побачити всi куточки… Нарештi – подорожувати до тих мiсць, про якi ми завжди говорили, але нiколи не вiдвiдували. Бути разом, насолоджуватися життям i присутнiстю одне одного.

Тепер усе скiнчилося. Вона була сама. Я пiдвiв ii. Я мав жити. Це моя провина, що я загинув. Я був безтурботним i дурним, а тепер вона сама. Я не заслуговував на ii кохання. Я змарнував стiльки щасливих моментiв, якi ми могли прожити разом. А тепер я просто викинув залишок нашого спiльного життя.

Я зрадив ii.

Що бiльше я про це думав, то бiльш пригнiчено почувався.

«І чому не сталося так, як вона вiрить? – гiрко думав я. – Краще би смерть справдi була кiнцем. Припиненням усього. Що завгодно, тiльки не це».

Я був цiлком зневiрений, спустошений безнадiею. Життя пiсля смертi не мало жодного сенсу. Нащо було iснувати ось так? Марно й безглуздо?

Не знаю, скiльки я просидiв там iз такими думками. Здавалося, минула вiчнiсть, Роберте, – тiльки я, покинутий у холодному слизькому туманi, заглиблений у свое жалюгiдне страждання…

Багато-багато часу минуло, перш нiж моi думки почали потроху змiнюватися. Багато-багато часу минуло, перш нiж я згадав слова, сказанi тим чоловiком: я можу покинути це мiсце, зосередившись на тому, що лежить за його межами. Що ж там було, за межами?

«Яке це мае значення? – подумав я. – Хоч би що було, гiрше, нiж тут, не буде».

«Гаразд, – сказав я собi. – Спробуй».

Я заплющив очi i спробував уявити краще мiсце. Мiсце, де багато сонця й тепла, де трава й дерева. Таке, як тi, де ми зазвичай ставили наш трейлер усi цi роки.

Нарештi я подумки зупинився на сосновiй галявинi в Пiвнiчнiй Калiфорнii, де ми вшiстьох – Енн, Луiза, Ричард, Марi, Йен
Страница 12 из 15

i я – провели один серпневий вечiр. Були сутiнки, ми всi мовчали, дослуховуючись до глибокоi всеосяжноi тишi дикоi природи.

Здаеться, я вiдчув, як мое тiло пориваеться – вперед, вгору. Здивований, я розплющив очi. Чи я це собi уявив?

Я заплющив очi i спробував iще раз заново побачити ту простору спокiйну галявину.

Я знову вiдчув iмпульс у тiлi. Це було насправдi. Щось м’яко, але наполегливо тиснуло менi в спину, пiдштовхуючи, пiдганяючи. Я вiдчував, як дихання стае глибшим, глибшим, до болю глибшим. Я зосередився сильнiше, i порив прискорився. Я стрiмко летiв уперед i вгору. Вiдчуття було тривожним, але водночас хвилювало. Я не хотiв втратити його зараз. Вперше з моменту автокатастрофи я вiдчув спокiй у собi. І початок розумiння, приголомшливого знання.

Існуе дещо бiльше.

Край вiчного лiта

Продовження на новому рiвнi

Я розплющив очi й глянув угору. Надi мною було зелене листя, а крiзь нього проглядало сине небо. Було ясно, без жодного натяку на туман. Я глибоко вдихнув – повiтря було прохолодним i свiжим. Легенький вiтерець торкнувся мого обличчя.

Я пiдвiвся й сiв, озирнувся навколо. Пiдi мною був трав’янистий клаптик землi. Стовбур дерева, пiд яким я сидiв, височiв зовсiм поруч. Я потягнувся до нього, вiдчув пiд пальцями кору i ще дещо. З дерева струмувала енергiя.

Опустивши руку, я торкнувся трави. Вона виглядала бездоганно доглянутою. Я вiдхилив жмут трави i став роздивлятися грунт. Його колiр цiлком вiдповiдав вiдтiнку трави, в якiй не було бур’янiв.

Зiрвавши травинку, я приклав ii до щоки. І так само вiдчув вiд неi малесенький струмiнь енергii. Я вдихнув ii нiжний запах, потiм поклав ii до рота й почав жувати, як робив колись iще хлопчиком. Нiколи в дитинствi не смакував такоi трави.

А тодi я помiтив, що на землi немае тiней. Я сидiв пiд деревом, але не в тiнi. Це було незрозумiло, i я глянув нагору, шукаючи сонце.

Роберте, його не було. Було свiтло без сонця. Збентежений, я озирнувся. Моi очi потроху звикали до свiтла, i я вже бачив вiддалену мiсцевiсть. Нiколи в життi менi не траплялося такого краевиду. Приголомшлива перспектива: зеленi луки, квiти й дерева. Енн це сподобалося б, подумав я.

І тодi я згадав. Енн була досi жива. А я? Я встав i поклав обидвi долонi на твердий стовбур дерева. Зробив вiдтиск черевика на твердiй землi. Я був мертвий, про це бiльше не могло бути жодних питань. І все ж я був, i в мене було тiло, яке вiдчувало так само й виглядало так само, навiть було вдягнено так само – стоячи на справжнiсiнькiй землi посеред цього бiльш нiж реального краевиду.

«І це смерть?» – подумав я.

Я поглянув на своi руки, на iхнi лiнii й борозни, усiлякi зморшки. Перевiрив долонi. Колись я вивчав по книзi хiромантiю – задля розваги, аби застосовувати це на вечiрках. Я вивчав власнi долонi й знав iх дуже добре.

Вони були тi ж самi. Така ж довга лiнiя життя – я згадав, як показував ii Енн i казав не хвилюватись: я ще довго буду поряд. Зараз ми могли б iз цього посмiятись, якби були разом.

Я перевернув долонi й помiтив, що нiгтi i шкiра на тильнiй сторонi мали рожевий колiр. У менi текла кров. Я змушений був стряхнутися й переконатись, що справдi не сплю. Пiднiсши праву руку до носа й рота, я вiдчув, як тепло дихання вириваеться з легень. Двома пальцями я натискав на груди, поки не знайшов потрiбну дiлянку.

Серцебиття, Роберте. Так само як завжди.

Я почув якийсь рух неподалiк i хутко озирнувся. На дерево опустилася вишукана пташка зi срiблястим пiр’ячком. Вона, схоже, зовсiм не боялася мене, адже сiла зовсiм поруч. Чарiвне мiсце, подумав я, почуваючись приголомшеним.

«Якщо це сон, – розмiрковував я, – сподiваюсь, я нiколи вiд нього не прокинуся».

Я стрепенувся, побачивши, як на мене бiжить звiр, – собака, збагнув я. Кiлька секунд нiчого не вiдбивалося в моiй пам’ятi. А тодi раптом спогади захлеснули мене.

– Кетi! – вигукнув я.

Вона неслася до мене прожогом, з тим радiсним пiдвиванням, якого я не чув багато рокiв.

– Кетi, – прошепотiв я, падаючи на колiна. Сльози стояли в моiх очах. – Старенька Кет.

За мить вона була поруч зi мною, стрибала вiд радощiв, облизуючи моi руки. Я обiйняв ii.

– Кет, стара Кет.

Я ледве мiг говорити. Вона ластилася до мене й вила вiд щастя.

– Кет, невже це справдi ти? – прошепотiв я.

Я придивився до неi. Востанне я бачив ii у вiдчиненiй ветеринарнiй клiтцi. Приспана, вона лежала на лiвому боцi, очi були порожнi, ноги смикалися в конвульсiях. Ми з Енн прийшли вiдвiдати ii, коли дозволив лiкар. Деякий час ми стояли поруч iз клiткою i гладили ii, приголомшенi й безпораднi. Кетi була нашим добрим другом майже шiстнадцять рокiв.

Зараз вона знов була тiею Кетi, яку я знав у часи, коли зростав Йен, – енергiйною, сповненою сил, з очима, що блищали, з тим кумедним ротом, вiдкриваючи який вона нiби смiялась. Я обiймав ii в захватi, думаючи, яка щаслива була б Енн, якби бачила ii, якi щасливi були б дiти, особливо Йен. Того дня, коли вона померла, вiн був у школi. Ввечерi я побачив, як вiн сидить на своему лiжку, його обличчя було мокрим вiд слiз. Вони зростали разом, а вiн навiть не мав можливостi попрощатися з нею.

– Якби вiн тiльки бачив тебе зараз, – говорив я, притискаючи ii до себе. Радiсть вiд нашоi зустрiчi переповнювала мене. – Кетi, Кетi.

Я гладив ii голову й спину, чухав ii гарнi довгi вуха. І вiдчував неймовiрну вдячнiсть до тих вищих сил, що привели ii до мене.

Тепер я знав, що це чудове мiсце.

* * *

Важко сказати, скiльки ми сидiли там, насолоджуючись присутнiстю одне одного. Кетi лежала поруч зi мною, поклавши свою теплу голову менi на колiна, час вiд часу потягуючись i задоволено позiхаючи. Я гладив ii по головi та не мiг нарадуватись, що бачу ii. Та знову й знову бажав, аби тут була Енн.

Минув тривалий час, перш нiж я побачив будинок.

Дивно було, як я не помiтив його вiдразу, – вiн був менш нiж за сто метрiв. Саме такий дiм завжди хотiли побудувати ми з Енн: з дерева й каменю, з величезними вiкнами i широкою терасою з видом на сiльську мiсцевiсть.

Не знаю чому, але мене вiдразу ж потягло туди. Пiдвiвшись, я пiшов до будинку. Кетi пiдстрибнула й побiгла поруч зi мною.

Будинок стояв на галявинi, оточенiй гарними деревами: соснами, березами й кленами. Нiякоi огорожi чи паркану не було. На свiй подив, я помiтив, що вхiдних дверей у будинку теж немае, а те, що я мав за вiкна, – лише отвори. Також я помiтив вiдсутнiсть труб, проводiв, електричних щитiв, стiчних канав i телевiзiйних антен. Зовнiшнiй вигляд будинку цiлком гармонiював з оточенням.

«Френк Ллойд Райт[2 - Френк Ллойд Райт – американський архiтектор-новатор ХІХ—ХХ столiть, творець напряму «органiчноi архiтектури».] схвалив би це», – подумав я й посмiхнувся.

– Вiн навiть сам мiг спроектувати це, Кетi, – сказав я.

Вона глянула на мене, i на якийсь момент виникло враження, що вона розумiе мене.

Ми увiйшли до саду перед будинком. Посерединi стояв фонтан – як виявилося, з бiлого каменю. Я пiдiйшов до нього й занурив руки у кришталеву воду. Вона була холодна i, як стовбур дерева i як травинка, видавала потiк заспокiйливоi енергii. Я зробив ковток. Нiколи ранiше не пробував води, яка б так освiжала.

– Хочеш трохи, Кет? – спитав я, дивлячись на неi.

Вона не ворухнулась, але в мене склалося ще одне враження: вона бiльше не потребуе води. Обернувшись знову до фонтану, я набрав у долонi води й ополоснув обличчя. Неймовiрно, краплi збiгали по моiх руках i обличчю так, наче на менi було водозахисне покриття.

Захоплений кожною частинкою
Страница 13 из 15

цього мiсця, я пiдiйшов разом iз Кетi до засiяного квiтами пагорбка й нахилився, аби вдихнути iхнiй запах. Тонкий аромат зачаровував. Що ж до кольорiв, то вони були рiзноманiтнi, мов веселка, тiльки грали ще бiльше. Я склав долонi навколо золотавоi квiтки поруч iз жовтою й вiдчув поколювання вiд енергii, яка текла крiзь моi пальцi. Я охопив долонями обидвi квiтки. Кожна видiляла струмок нiжноi сили. На свiй додатковий захват я помiтив, що вони також видають м’якi гармонiйнi звуки.

– Крисе!

Я швидко озирнувся. До саду входило сяйво. Я глянув на Кетi, яка замахала хвостом, потiм знову на сяйво. Моi очi призвичаiлися, i свiтло почало тьмянiшати. Тепер до мене наближався чоловiк, якого я бачив… скiльки разiв? Я не мiг пригадати. Я нiколи ранiше не звертав уваги на його одяг: бiлу сорочку з короткими рукавами, бiлi штани й сандалii. Вiн iшов до мене з усмiшкою, розкривши обiйми.

– Я вiдчув, що ти поряд iз моiм домом, i миттево повернувся, – сказав вiн. – Ти зробив це, Крисе.

Вiн тепло обiйняв мене, потiм вiдсторонився, посмiхаючись. Я придивився до нього.

– Ти… Альберт? – спитав я.

– Саме так, – кивнув вiн.

Це був мiй двоюрiдний брат, Роберте. Ми завжди кликали його Дружбаче. Вiн мав дивовижний вигляд – таким, пригадую, вiн був, коли менi було чотирнадцять. Виправ. Вiн мав вигляд набагато енергiйнiший.

– Ти так молодо виглядаеш, – сказав я. – Не бiльше, нiж на двадцять п’ять.

– Оптимальний вiк, – вiдповiв вiн.

Я не зрозумiв його.

Коли вiн нахилився, щоб погладити Кетi й привiтатися з нею (цiкаво, звiдки вiн знав ii?), я здивовано споглядав дещо, чого не помiтив одразу. Навколо всього його тiла мерехтiло блакитне свiтло з проблисками бiлих вогникiв.

– Привiт, Кетi, рада бачити його, еге ж? – сказав Альберт.

Вiн знову погладив ii по головi й, посмiхаючись, випростався.

– Тебе зацiкавила моя аура, – сказав вiн.

Я з посмiшкою стрепенувся.

– Так.

– У всiх вони е, – сказав вiн. – Навiть у Кетi.

Вiн вказав на неi.

– Ти хiба не помiтив?

Я здивовано глянув на Кетi. Я не помiтив, хоча тепер, коли Альберт сказав, це стало очевидно. Не така яскрава, як у нього, але аура, без сумнiву, була.

– Вони визначають нас, – сказав Альберт.

Я поглянув на себе.

– Де ж моя? – спитав я.

– Нiхто не бачить власну, – була вiдповiдь. – Це лише перешкоджало би.

Цього я теж не зрозумiв, але в той момент мене бiльше турбувало iнше питання.

– Чому я не впiзнав тебе, коли помер? – спитав я.

– Ти був збентежений, – вiдповiв вiн. – Частково прокинувся, частково увi снi. Такий собi присмерковий стан.

– То це ти в лiкарнi радив менi не опиратися, так?

Вiн кивнув.

– Але ти опирався занадто сильно, щоб мене почути, – вiдповiв вiн. – Боровся за життя. Пам’ятаеш розмиту фiгуру бiля твого лiжка? Ти бачив ii, хоча твоi очi й були заплющенi.

– То був ти?

– Я намагався пробитися до тебе, – сказав вiн. – Зробити твiй перехiд менш болiсним.

– Гадаю, я тобi не надто допомiг.

– Ти не мiг допомогти собi сам. – Вiн поплескав мене по спинi. – Перехiд виявився занадто травматичним для тебе. Шкода все ж, що це не вiдбулося легше. Зазвичай людей пiсля смертi зустрiчають одразу.

– Чому ж не зустрiли мене?

– Бо до тебе неможливо було дiстатися, – вiдповiв вiн. – Ти був настiльки зосереджений на своiй дружинi.

– Я вiдчував, що так треба, – сказав я. – Вона була така налякана.

Вiн кивнув.

– Це було дуже вiддано з твого боку. Але твое прагнення ув’язнило тебе в перехiдному становищi.

– Це було жахливо.

– Я знаю. – Вiн заспокiйливо стиснув мое плече. – Та все могло бути набагато гiрше. Ти мiг застрягнути там на мiсяцi чи роки – навiть столiття. Це не е чимось надзвичайним. Якби ти не покликав на допомогу…

– Хочеш сказати, поки я не покликав на допомогу, ти нiчого не мiг зробити?

– Я намагався, але ти мене вiдштовхував, – сказав вiн. – Лише коли вiдлуння твого поклику досягло мене, я мiг сподiватися тебе переконати.

І тут мене осяйнуло – не знаю, чому знадобилося стiльки часу. Я озирнувся навколо з трепетом.

– То… це рай?

– Рай. Рiдний край. Плiдний врожай. Саммерленд – край вiчного лiта, – сказав вiн. – На твiй вибiр.

Я вiдчув, що наступне запитання звучатиме дурнувато, але мав спитати.

– Це… краiна? Держава?

Вiн посмiхнувся.

– Стан душi.

Я подивився в небо.

– Янголiв немае, – промовив я, розумiючи, що це жарт лише наполовину.

Альберт розсмiявся.

– Чи можна уявити щось бiльш незграбне, нiж крила, припасованi до лопаток? – мовив вiн.

– Отже, таких речей не iснуе? – i знов я почувався наiвним через таке запитання, але був занадто допитливим, аби втримати його при собi.

– Існують, якщо в них вiрити, – сказав вiн, заплутавши мене знову. – Як я казав, це стан душi. Що стверджуе девiз на стiнi твого кабiнету? Те, у що ти вiриш, стае твоiм свiтом.

Я був приголомшений.

– Ти знаеш про це? – спитав я.

Вiн кивнув.

– Як?

– Поясню усе свого часу, – сказав вiн. – Зараз я лише хочу зауважити: те, що ти думаеш, дiйсно стае твоiм свiтом. Ти гадав, це вiрно лише на землi, але тут це ще актуальнiше, адже смерть – це переключення свiдомостi з фiзичноi реальностi на духовну. Налаштування на вищi сфери вiбрацii.

Здаеться, я збагнув, що вiн мав на увазi, але не був упевнений. Мабуть, це явно проступило на моему обличчi, адже вiн посмiхнувся i спитав:

– Надто складно? Тодi скажемо так. Хiба iснування людини хоч якось змiнюеться, коли вона знiмае верхнiй одяг? Так само вона не змiнюеться, коли смерть знiмае верхнiй одяг ii тiла. Вона лишаеться тiею ж особою. Не розумнiшою. Не щасливiшою. Не кращою. Точнiсiнько тiею самою.

Смерть – лише продовження на новому рiвнi.

До будинку Альберта

Лише тодi в мене виникла ця думка. Не знаю, чому я не подумав про це одразу. Мабуть, тому, що трапилось так багато захопливих речей, до яких треба було звикнути, – мiй мозок просто не встиг дiйти до цього питання.

– Мiй батько, – сказав я. – Твоi батьки. Нашi дядька й тiтки. Вони всi тут?

– «Тут» – мiсце велике, Крисе, – вiдповiв вiн з посмiшкою. – Якщо ти маеш на увазi, чи всi вони пережили смерть, так.

– Де вони?

– Я маю уточнити, – вiдповiв вiн. – Єдинi, про кого я знаю напевне, – це моя мати й дядечко Свен.

Я вiдчув приплив задоволення вiд згадки про дядечка. Одразу постав перед очима його портрет: голова з блискучою лисиною, розумнi очi за окулярами в роговiй оправi, привiтнi обличчя й голос, незламне почуття гумору.

– Де вiн? – спитав я. – Що вiн робить?

– Вiн працюе в музичнiй сферi, – сказав Альберт.

– Звичайно ж. – Я знову посмiхнувся. – Вiн завжди любив музику. Можна менi з ним зустрiтись?

– Звiсно. – Альберт посмiхнувся у вiдповiдь. – Я влаштую це, щойно ти трохи призвичаiшся.

– І з твоею мамою теж, – сказав я. – Нiколи не був з нею добре знайомий, але точно буду радий бачити ii знов.

– Я влаштую це, – сказав Альберт.

– Що ти мав на увазi, коли казав, що маеш уточнити? – спитав я. – Хiба родини перебувають не разом?

– Не обов’язково, – вiдповiв вiн. – Земнi зв’язки мають тут не таке сильне значення. Спорiдненiсть думок, а не кровi – ось що важливе.

Мене знов охопив благоговiйний трепет.

– Я маю розповiсти про це Енн, – сказав я. – Дати iй знати, де я – i що все гаразд. Я хочу цього бiльше, нiж будь-коли.

– Це справдi неможливо, Крисе, – вiдповiв Альберт. – Ти не зможеш до неi достукатися.

– Але менi майже вдалося.

Я розповiв йому, як пiдштовхнув Марi написати мое повiдомлення.

– Ви двое, мабуть, дуже близькi, – сказав вiн. – То
Страница 14 из 15

вона показала його твоiй дружинi?

– Нi. – Я похитав головою. – Але я можу спробувати знову.

– Це тепер не в твоiх силах, – сказав вiн.

– Але я маю повiдомити iй.

Вiн поклав руку на мое плече.

– Досить скоро вона буде з тобою, – м’яко промовив вiн.

Я не знав, що ще можна сказати. Думка, що нiяк не можна повiдомити Енн, що зi мною все гаразд, страшенно пригнiчувала.

– Як щодо кого-небудь на кшталт Перрi? – раптом пригадав я. І розповiв про нього Альберту.

– Не забувай, що тодi ви з ним були на одному рiвнi, – зауважив Альберт. – Зараз вiн би про тебе не дiзнався.

Побачивши вираз мого обличчя, вiн обiйняв мене за плечi.

– Вона буде тут, Крисе, – сказав вiн. – Я гарантую це.

Вiн посмiхнувся.

– Я можу зрозумiти твоi почуття. Вона гарна людина.

– Ти знаеш про неi? – здивовано спитав я.

– Про неi, про ваших дiтей, про Кетi, про твiй робочий кабiнет, про все, – сказав вiн. – Я був iз тобою понад двадцять рокiв. Земних рокiв, звiсно.

– Був зi мною?

– Люди на землi нiколи не бувають самi, – пояснив вiн. – Кожен iндивiдуум завжди мае провiдника.

– Хочеш сказати, ти був моiм янголом-охоронцем?

Звучало банально, але лiпшого вислову я пригадати не мiг.

– Краще сказати – провiдником, – вiдповiв Альберт. – У давнину серед людей виникло уявлення про янголiв-провiдникiв. Тi люди вiдчували правду, але невiрно тлумачили ii – на догоду своiм релiгiйним поглядам.

– Енн теж мае провiдника? – спитав я.

– Звичайно.

– То хiба не може провiдник повiдомити iй про мене?

– Легко – якби вона була до цього вiдкрита, – вiдповiв Альберт, i я зрозумiв, що це не вихiд. Енн замкнулася у своiй невiрi.

Ще одна думка (цього разу породжена вiдкриттям, що Альберт був поряд зi мною десятилiттями) примусила мене вiдчути сором: через те що вiн був свiдком такоi кiлькостi аж нiяк не благородних моiх вчинкiв.

– Ти добре тримався, Крисе, – сказав вiн.

– Ти що, читаеш моi думки? – спитав я.

– Щось схоже на те, – вiдповiв вiн. – Не переймайся так сильно за свое життя. Твоi помилки траплялися в життi мiльйонiв чоловiкiв i жiнок, якi були справдi добрими людьми.

– Моi помилки стосуються переважно Енн, – сказав я. – Я завжди кохав ii, проте так часто пiдводив.

– Здебiльшого замолоду, – зауважив Альберт. – Молодi надто захопленi собою, щоб по-справжньому розумiти своiх половинок. Одного лише здобуття кар’ери досить, аби порушити здатнiсть до розумiння. Так само було i в мене. Я не мав можливостi одружитися, оскiльки пiшов з життя надто молодим. Але я не здатен був до кiнця зрозумiти мою матiр, мого батька, моiх сестер. Як сказано у тiй п’есi, «пояснень не знадобиться», Крисе.

Менi спало на думку, що вiн помер ранiше, нiж було написано цю п’есу. Втiм, я не звернув на це уваги, адже мене досi непокоiла Енн.

– Я справдi нiяк не можу пробитися до неi? – спитав я.

– Може, з часом щось змiниться, – вiдповiв вiн. – Наразi ii невiра е нездоланною перешкодою.

Вiн зняв руку з мого плеча i поплескав по спинi, пiдбадьорюючи.

– Вона буде з тобою, – сказав вiн. – Розраховуй на це.

– Їй же не доведеться проходити крiзь усе, через що пройшов я? – стурбовано спитав я.

– Це малоймовiрно, – заспокоiв вiн. – Обставини мають скластися iнакше.

Вiн посмiхнувся.

– І ми приглянемо за нею.

Я кивнув.

– Гаразд.

Його слова не надто переконали, але на той момент дозволили вiдволiктися вiд проблеми. Озирнувшись навколо, я припустив, що Альберт – садiвник.

Вiн знову посмiхнувся.

– Тут е садiвники, звiсно, – сказав вiн. – Але не для догляду за садами. Сади не потребують догляду.

– Зовсiм? – i знову я був вражений.

– Тут досить волого, – сказав вiн. – Не бувае екстремальноi спеки i холодiв, бурь i ураганiв, снiгу i сльоти. Немае довiльного розростання.

– Хiба не треба хоча б пiдстригати траву? – Я згадав нашi газони в Гiдден-Гiллз i як часто Ричард, а згодом Йен мали iх стригти.

– Вона нiколи не виростае вище за цей рiвень, – сказав Альберт.

– Кажеш, немае бурь, – вiв я далi, змушуючи себе зосередитись на чомусь окрiм тривоги за Енн. – Нi снiгу, нi сльоти? А як щодо людей, якi люблять снiг? Для них це був би не рай. Як щодо барв осенi? Я люблю iх, Енн також.

– І е мiсця, де ви можете iх побачити, – сказав вiн. – У нас – усi пори року, i кожна мае власне мiсцезнаходження.

Я спитав про потiк енергii, який вiдчув вiд дерева, травинки, квiтiв i води.

– Все тут видiляе благодатну енергiю, – вiдповiв вiн.

Побачивши Кетi, що з задоволеним виглядом сидiла поруч, я посмiхнувся й опустився на колiно, аби знову приласкати ii.

– Вона була тут, з тобою? – спитав я.

Альберт кивнув, посмiхаючись.

Я вже хотiв сказати, як сильно Енн сумувала за нею, але втримався. Вони були нерозлучнi. Кетi обожнювала Енн.

– Але ти ще не бачив мого дому, – сказав Альберт.

Я пiдвiвся i, простуючи за ним до будинку, зауважив щодо вiдсутностi дверей i вiкон.

– В них немае потреби, – вiдповiв вiн. – Нiхто не вдереться, хоча я всiх радий бачити.

– Всi живуть у таких будинках?

– Живуть, як жили на землi, – вiдповiв вiн. – Або як мрiяли жити. Ти ж знаеш, я нiколи не мав такого будинку. Але завжди мрiяв про нього.

– Ми з Енн також.

– Тодi й у вас буде такий.

– Ми побудуемо його? – спитав я.

– Не за допомогою iнструментiв, – сказав вiн. – Оцей дiм побудувало мое життя.

Вiн вказав на будiвлю.

– Не те щоб вiн мав такий вигляд, коли я з’явився тут вперше, – продовжував вiн. – Мiй житловий простiр був не такий вже привабливий – як i простiр моеi душi. У деяких кiмнатах було темно, i безлад, i повiтря в них було важке. А в саду серед квiтiв i кущiв буяли бур’яни, яких я наростив за життя.

– Знадобився час, аби це переробити, – пiдсумував вiн з посмiшкою. – Я мав пiдправити зовнiшнiй вигляд житла – а фактично самого себе. Крок за кроком. Частина стiни тут, дiлянка на пiдлозi там, дверний прохiд, меблi.

– Як ти це робив? – спитав я.

– Силою думки, – сказав вiн.

– І на кожного, хто прибувае, чекае його власний будинок?

– Нi, бiльшiсть будуе собi дiм потiм, – сказав вiн. – Не без допомоги, звичайно.

– Допомоги?

– Існують будiвельнi гуртки, – сказав вiн. – Групи людей, що знаються на будiвлi житла.

– Силою думки?

– Завжди силою думки, – вiдповiв вiн. – Усi речi починаються в думках.

Я зупинився i глянув угору. Перед нами височiв дiм.

– Вiн такий… земний, – промовив я.

Вiн кивнув, посмiхаючись.

– Ми не настiльки далекi вiд наших земних спогадiв, щоб прагнути жити в чомусь зовсiм новаторському. Але заходь, Крисе. – Вiн жестом запросив мене.

Ми увiйшли до будинку Альберта.

Думки матерiальнi

Моiм першим враженням, коли я увiйшов, було вiдчуття цiлковитоi справжностi.

Кiмната була простора, з дерев’яними панелями та бантинами, умебльована з бездоганним смаком – i повна свiтла.

– Нам не доводиться турбуватись про те, щоб «впiймати сонце» на свiтанку чи опiвднi, – сказав менi Альберт. – Усi кiмнати отримують однакову кiлькiсть свiтла в будь-який час.

Я оглянув кiмнату. Камiну немае, подумав я. А кiмната наче створена пiд нього.

– Я мiг би придбати один, якби хотiв, – сказав Альберт, наче я промовив це вголос. – Деякi люди мають.

Я посмiхнувся тому, як легко вiн читав моi думки. В нас буде камiн, подумав я. Такий самий, як пара бутових камiнiв, що була в нашому будинку. Бiльше для атмосфери – тепла вони давали небагато. Але ми з Енн нiчого так не любили, як лежати перед вогнем, що потрiскуе, i слухати музику.

Я пiдiйшов до витонченого рiзного столика й оглянув його.

Страница 15 из 15

Це ти змайстрував? – спитав я, приемно вражений.

– О, нi, – вiдповiв вiн. – Лише майстер може створити таку прекрасну рiч.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/richard-metison-6194903/kudi-privodyat-mr/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Переклад Леонiда Гребiнки (1986).

2

Френк Ллойд Райт – американський архiтектор-новатор ХІХ—ХХ столiть, творець напряму «органiчноi архiтектури».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.