Режим чтения
Скачать книгу

Простак читать онлайн - Вольтер

Простак

Вольтер

Молодик, який увесь час жив серед гуронiв в Америцi, сходить на берег у Нижнiй Бретанi, де один священик та його сестра признають у ньому свого племiнника. Оскiльки вiн завжди наiвно говорить те, що думае, i робить те, що бажае, як «справжнiй дикун», його називають Простак. Довiряючи своiй природнiй мудростi, не зiпсутiй iснуючими передсудами, вiн зазнае багато прикрих пригод, пiд час яких у своiх наiвних здивуваннях висловлюватиме цiлу низку суджень, сповнених великоi розсудливостi.

Вольтер

Простак

Правдива iсторiя,[1 - Перше видання повiстi побачило свiт 1767 р. у Женевi, хоча мiсцем видання був Утрехт. Як i деякi iншi своi повiстi, Вольтер повiсть «Простак» своiм iменем не пiдписав, вказавши прiзвище письменника-плебея, колишнього ченця Анрi Дюлорана (1718–1783), автора антиклерикальних поем, романiв та нарисiв, зокрема роману «Кумусь Матье, або Зрадливостi людського розуму» (1766). Пiд iменем Дюлорана повiсть того ж року перевидали в Парижi з назвою «Гурон, або Простак», i вона мала великий успiх 1767 р. Тодi ж офiцiйну заборону на повiсть наклала церковна цензура.] добута з манускрипту панотця Кеснеля[2 - Панотець Кеснель – отець Кеснель Паск'е (1634–1719), французький богослов, один з найвидатнiших теоретикiв янсенiзму]

Роздiл перший

Як прiор монастиря Святоi Гори i панна, сестра його, зустрiли гуронця

Якось святий Дунстан,[3 - Святий Дунстан (925–988) – архiепископ Кентерберiйський, зарахований до сану святих.] iрландець за нацiональнiстю i святий за характером працi, виiхав з Ірландii на невеличкiй горi до берегiв Францii i доiхав таким чином аж до бухти Сен-Мало.[4 - Сен-Мало – французький порт на узбережжi Бретанi] Зiйшовши на берег, вiн поблагословив свою гору, а вона зробила йому глибокий реверанс i тiею ж дорогою повернулася до Ірландii.

Дунстан заснував на тому мiсцi невеличкий прiорат i назвав його монастирем Гори; так вiн зветься й досi, як кожен про це знае.

Року 1689-го, ввечерi 15 червня, абат де Керкабон, прiор монастиря Святоi Гори, проходжувався берегом моря з панною Керкабон, своею сестрою, щоб побути на свiжому повiтрi. Прiор, уже доволi пристаркуватий, був добрий панотець, його любили сусiди, як ранiше любили сусiдки. Найбiльше зажив вiн пошани за те, що був единою духовною особою, яку не треба було нести до лiжка пiсля вечерi з братiею. Вiн досить грунтовно знав теологiю i коли втомлювався вiд читання святого Августина,[5 - Святий Августин (354–430) – християнський теолог i церковний дiяч, родоначальник християнськоi фiлософи, iсторii, видатний представник захiдноi патристики] то розважав себе книгою Рабле:[6 - Рабле – Франсуа Рабле (1495–1553) – французький письменник зрiлого Вiдродження, iдеолог так званоi «гуманiстичноi iнтелiгенцii», яка опиралася на iдею абсолютноi «освiтньоi» монархii 1532 р. з'являеться його вiдомий роман «Гаргантюа», продовженням якого був «Пантагрюель». У цих романах стрiли своеi сатири Рабле скеровуе проти схоластичного виховання, правничоi системи, надуживання в судах тощо. Полiтичний iдеал Рабле – «мудрий освiчений гуманiст» – король Пантагрюель.] отже, всi говорили про нього добре.

М-ль де Керкабон, нiколи не бувши одружена, хоч мала до того велике бажання, на сорок п'ятому роцi зберiгала ще свою свiжiсть, вдачу мала добру й чутливу; вона любила розважатись i була побожна.

Прiор мовив до сестри, дивлячись на море:

– Леле! Це тут наш бiдолашний брат з любою нашою невiсткою сiв 1669 року на фрегат «Ластiвка», щоб iхати на службу до Канади: коли його не вбили, ми можемо сподiватися ще побачити його.

– Чи думаете ви, – сказала м-ль де Керкабон, – що нашу невiстку з'iли iрокези, як то говорили нам? Та певне, що коли б ii не з'iли, вона повернулася б сюди. Я плакатиму за нею все свое життя; це була чарiвна жiнка, а наш брат, дуже розумний, напевне досяг би чималих успiхiв у життi.

Зворушенi обое цими спогадами, побачили вони, що до Ренськоi бухти[7 - …до Ренськоi бухти – рiчка Ренс у Францii, впадае до Ла-Маншу.] з припливом увiйшов невеличкий корабель.

То були англiйцi, що приiхали продати деякi вироби своеi краiни. Вони вистрибнули на землю, не глянувши нi на пана прiора, нi на його сестру, що дуже образилася за таку малу до неi увагу.

Не так зробив дуже огрядний молодик, що за один раз перестрибнув через голови своiх товаришiв i спинився проти панни. Ще не навчений низько вклонятися, вiн хитнув iй головою. Обличчя його й убрання привернули до нього погляди брата й сестри: був вiн простоволосий i без панчiх; на ногах були легкi сандалi, а голову прикрашало довге волосся, заплетене в коси; короткий камзол облягав тонкий i гнучкий стан; вигляд вiн мав одважний i водночас лагiдний. В однiй руцi тримав вiн невеличку пляшку барбадськоi горiлки,[8 - Барбадська горiлка – антильська горiлка.] а в другiй – щось схоже на торбину, там була чарка i дуже смачнi морськi сухарi. Вiн досить доброю французькою мовою запропонував своеi барбадськоi горiлки паннi де Керкабон i ii братовi; випив з ними, змусив iх знову випити i все це з таким простим i природним виглядом, що брат i сестра були зачарованi. Вони запропонували йому своi послуги, питаючи його, хто вiн i куди iде. Молодик вiдповiв iм, що не знае нiчого, а взагалi дуже цiкавий, що хоче подивитися, як виглядають береги Францii, що вiн приiхав сюди, а потiм мае намiр повернутися. Прислухавшись до його вимови, пан прiор зрозумiв, що юнак – не англiець, i дозволив собi запитати, з якоi вiн краiни.

– Я гуронець,[9 - Гуронець – iндiанець Пiвнiчноi Америки, гуронцi заселяли Канаду до появи там французiв.] – вiдповiв йому молодик.

Мадемуазель де Керкабон, здивована й зачарована, що бачить гуронця, такого ввiчливого до неi, запросила молодика вечеряти. Його не треба було просити двiчi, й усi трое вирушили до монастиря Гiрськоi Богоматерi.

Низенька й кругленька панна пильно дивилася на нього своiми маленькими очима й час вiд часу говорила прiоровi:

– Лице цього юнака мае колiр лiлей i троянд. Яка бiла шкiра у нього, хоч вiн i гуронець!

– Маете рацiю, сестро моя, – вiдповiдав iй прiор.

Вона ставила сотнi запитань, i мандрiвник завжди вiдповiдав на них дуже вдало.

Швидко поширилася чутка, що в монастирi е гуронець. Найкраще товариство з округи поквапилося пiти туди на вечерю. Абат Сент-Ів прийшов туди зi своею сестрою, молодою, сумирною бретонкою, дуже вродливою й дуже добре вихованою. Суддя i збирач податкiв були на вечерi зi своiми дружинами. Чужинця посадили помiж м-ль де Керкабон i м-ль де Сент-Ів. Усi захоплено дивилися на нього, усi говорили з ним i всi одночасно розпитували його. Гуронця те не хвилювало; собi за девiз вiн, здавалося, взяв вислiв мiлорда Болiнгброка:[10 - Болiнгброк (1678–1751) – англiйський мiнiстр, фiлософ-деiст, приятель Вольтера.] «Nihil admirare»,[11 - «Nihil admirare» (лат.) – «нiчому не дивуватися» – вислiв римського поета Горацiя.] i врештi-решт вiд такого шуму терпець йому увiрвався й вiн сказав досить спокiйно:

– Панове, в моiй краiнi розмовляють по черзi. Як можу я вiдповiдати вам, коли ви не даете менi змоги вас вислухати?

Розум завжди на кiлька хвилин отямлюе людей: настала велика тиша. Пан суддя, що завжди зачаровував чужинцiв, хоч би де натрапляв на них, i був найбiльший на всю округу розпитувач, сказав йому, широко роззявляючи рота:

– Пане, як ви зветесь?

– Мене завжди називали Простаком, – вiдповiв гуронець, – в Англii це iм'я за мною залишилося, бо я завжди говорю вiдверто те,
Страница 2 из 6

що думаю, i роблю все, що хочу.

– А як же, гуронцем бувши, могли ви, пане, опинитися в Англii?

– Мене туди привезли. В однiй бiйцi англiйцi взяли мене в полон, пiсля того як я добре боронився, i англiйцi, дуже люблячи вiдважнiсть i бувши такi самi поряднi люди, як i ми, запропонували менi або повернутися до своiх батькiв, або поiхати до Англii; я погодився на останне, вiд природи страшенно люблю подорожувати.

– Але ж, пане, – сказав суддя своiм урочистим тоном, – як могли ви отак покинути батька й матiр?

– Я нiколи не знав нi батька, нi матерi, – сказав чужинець.

Це зворушило товариство, i всi проказували:

– Нi батька, нi матерi!

– Ми будемо йому замiсть них, – сказала господиня дому до свого брата прiора. – Який милий оцей пан гуронець!

Простак подякував iй з благородною i гордою сердечнiстю i дав зрозумiти, що не мае потреби нi в чому.

– Я помiчаю, пане Простак, – сказав поважний суддя, – що ви краще розмовляете французькою мовою, нiж то властиво гуронцям.

– Один француз, – сказав той, – якого полонили за мого раннього дитинства в Гуронii й до якого я ставився з великою приязню, навчив мене цiеi мови; я дуже швидко навчаюся того, чого хочу навчитися. Приiхавши до Плiмута, я зустрiв одного з ваших французiв-утiкачiв, яких ви звете гугенотами,[12 - Пiсля скасування Нантського едикту багато французьких протестантiв (гугенотiв) покинули краiну.] не знаю вже чому. З ним я зробив деякий поступ у знаннi вашоi мови. І щойно я змiг вiльно висловлюватися, поiхав подивитися на вашу краiну, бо я таки люблю французiв, коли вони не задають менi надто багато запитань.

Абат Сент-Ів, не зважаючи на це тонке попередження, запитав у нього, яка з трьох мов найбiльше подобаеться йому: гуронська, англiйська чи французька.

– Безперечно, гуронська, – вiдповiв Простак.

– Чи ж це можливо?! – вигукнула м-ль де Керкабон. – Я завжди думала, що французька мова найкраща з усiх мов, пiсля нижньобретонськоi.

Це призвело до того, що почали запитувати в Простака, як по-гуронському сказати «тютюн», i вiн вiдповiв: «тайя»; як сказати «iсти», i вiн вiдповiв: «ессентен». М-ль де Керкабон усе хотiла дiзнатися, як сказати «кохати»; вiн вiдповiв: «тровандер»[13 - Усi цi слова справдi гуронськi. (Прим, авт.)] – i доводив, не без видимоi рацii, що цi слова цiлком вартi вiдповiдних iм французьких й англiйських. Усiм гостям здалося, що «тровандер» – дуже гарне слово.

Пан прiор, мавши в своiй книгозбiрнi гуронську граматику, що ii подарував йому превелебний панотець Сагар Теодат,[14 - Превелебний панотець Сагар Теодат – католицький мiсiонер, який проповiдував християнство серед гуронцiв, автор книги «Мандрiвка краiною гуронцiв» (1632) та словника гуронськоi мови.] францiсканець i вславлений мiсiонер, вийшов на хвилину з-за столу, щоб перевiрити гуронця. Повернувся вiн задиханий вiд нiжностi й радостi й визнав Простака за справжнього гуронця. Потiм трохи обмiркували численнiсть мов i погодилися, що, коли б не було пригоди з вавилонською вежею,[15 - Натяк на Вавилонську вежу i Вавилонське стовпотворiння (Буття, XI, 1–9)] всi на землi розмовляли б французькою мовою.

Суддя-розпитувач, який все ще трохи не довiряв новiй людинi, тепер вiдчув до нього глибоку пошану. Вiн розмовляв з ним чемнiше, нiж ранiше, чого Простак i не помiтив.

М-ль де Сент-Ів дуже цiкаво було знати, як кохаються в гуронському краi.

– Роблячи прекраснi вчинки, – вiдповiв гуронець, – щоб сподобатися особам, якi скидаються на вас.

Усi гостi плескали в долонi i дивувалися. М-ль де Сент-Ів почервонiла й була дуже рада. М-ль де Керкабон теж почервонiла, але не була така рада; ii трохи вкололо, що ця гречнiсть адресувалася iй; але вона була така добра, що прихильнiсть до гуронця вiд цього зовсiм не змiнилася. Вона дуже добродушно запитала в нього, скiльки коханих було в нього в Гуронii.

– У мене була тiльки одна, – сказав гуронець, – це м-ль Абакаба, приятелька моеi дорогоi годувальницi. Очерет не такий стрункий, горностай не такий бiлий, вiвцi не такi сумирнi, орли не такi гордi й сарни не такi легкi, як була Абакаба. Якось вона гналася за зайцем недалечко вiд нас, миль за п'ятдесят вiд нашоi оселi; один погано вихований альгонкiець,[16 - Альгонкiець – представник групи iндiанських племен Пiвнiчноi Америки, яка сусiдить iз iрокезами] що жив за сто миль далi, хотiв вiдiбрати у неi зайця; я дiзнався про це, побiг туди, ударом палицi перекинув його на землю i, зв'язавши руки й ноги, привiв його до нiг моеi коханоi. Батьки Абакаби хотiли з'iсти його, та я нiколи не мав смаку до таких бенкетiв. Я вiдпустив його на волю й узяв собi за друга. Абакабу так зворушив мiй вчинок, що вона вiддала менi перевагу над усiма своiми коханцями. Вона кохала б мене й досi, коли б ii не з'iв ведмiдь. Я скарав ведмедя, довго носив його шкуру, але це не втiшило мене.

М-ль де Сент-Ів вiдчула таемне задоволення, дiзнавшись, що Простак мав тiльки одну кохану й що Абакаби вже нема на свiтi; але вона не стала розбиратися у причинi свого задоволення. Усi втупили очi в Простака; усi хвалили його за те, що не дозволив своiм товаришам з'iсти альгонкiйця. Немилосердний суддя, не мiгши стримати своеi нестями розпитувача, так поширив свою цiкавiсть, що хотiв довiдатись, якоi релiгii дотримуеться пан гуронець: чи вибрав вiн релiгiю англiканську, чи галлiканську, чи гугенотську.

– Я дотримуюся своеi релiгii, – сказав той, – як ви своеi.

– Леле! – вигукнула м-ль де Керкабон. – Я бачу, що цi нiкчемнi англiйцi не подумали навiть охрестити його.

– Та боже мiй, – сказала м-ль де Сент-Ів, – як це може бути, хiба гуронцi не католики? Хiба превелебнi отцi-езуiти не всiх iх навернули до вiри?

Простак запевнив ii, що в його краiнi ще нiкого не навернули до вiри, що нiколи справжнiй гуронець не мiняв переконань i що в iхнiй мовi нема навiть термiна, що означав би зрадливiсть. Цi останнi слова надзвичайно сподобалися м-ль де Сент-Ів.

– Ми охрестимо його, ми охрестимо його, – говорила м-ль де Керкабон пановi прiору. – Ви матимете честь зробити це, мiй любий брате, а я рiшуче хочу бути йому за хрещену матiр; пан абат де Сент-Ів прийме його вiд купелi. То буде блискуча церемонiя, про неi говоритимуть по всiй Нижнiй Бретанi, i це дасть нам навiки шану й повагу.

Все товариство повторювало за господинею:

– Ми охрестимо його!

Простак вiдповiв, що в Англii людям дозволяють жити, як iм хочеться.[17 - Вольтер сприймав Англiю як краiну свободи, релiгiйноi толерантностi, англiйськi порядки протиставляв французьким («Фiлософськi листи», 1734)] Вiн заявив, що пропозицiя зовсiм йому не подобаеться i що гуронськi закони куди кращi за закони Нижньоi Бретанi; нарештi, сказав, що другого дня вiд'iжджае. Випорожнили його пляшку з барбадською горiлкою, i всi пiшли вiдпочивати.

Коли Простака вiдвели до його кiмнати, м-ль де Керкабон i ii подруга м-ль де Сент-Ів не могли втриматися, щоб не зазирнути в широку замкову щiлину i не подивитися, як сплять гуронцi. Вони побачили, що вiн скинув ковдру з лiжка на пiдлогу й спить у найкращiй на свiтi позi.

Роздiл другий

Гуронець, прозваний простаком, дiзнаеться про своiх батькiв

Простак своiм звичаем прокинувсь ще на свiтанку на спiв пiвня, якого в Англii й Гуронii називають «сурмачем дня».[18 - Вислiв Шекспiра з трагедii «Гамлет»] Був вiн не такий, як чесне товариство, ще вилежувалося марно на лiжках, аж поки сонце обiйшло половину свого кола, що не могло нi спати, нi вставати, що втрачало стiльки дорогоцiнних годин
Страница 3 из 6

у цьому середньому мiж життям i смертю станi й потiм ще скаржилося, що життя надто коротке.

Вiн виходив уже двi чи три милi, забив уже штук iз тридцять дичини, коли, повернувшися, зустрiв пана прiора i його скромну сестру, що прогулювалися в нiчних ковпаках по садку. Вiн подав iм усю свою здобич i, витягти з-за сорочки маленький талiсман, що завжди носив на шиi, попросив узяти його на подяку за гостиннiсть.

– Це все, що я маю найцiннiшого, – сказав вiн iм. – Мене запевняли, що я буду завжди щасливий, поки носитиму на шиi цю маленьку рiч, i я даю ii вам, щоб ви завжди були щасливi.

Прiор i панна всмiхнулися, зворушенi простосердечнiстю Простака. Подарунок той складався з двох досить погано зроблених маленьких портретiв, зв'язаних заяложеним ремiнцем.

М-ль де Керкабон запиталася в нього, чи е в Гуронii художники.

– Нi, – сказав вiн, – цю дивну рiч дала менi моя годувальниця; чоловiк ii дiстав це, перемiгши й роздягнувши кiлькох канадських французiв, з якими ми ворогували, от i все, що я про це знаю.

Прiор уважно розглядав тi портрети; вiн змiнився на обличчi, схвилювався, руки затремтiли.

– В iм'я Божоi Матерi Гори! – вигукнув вiн. – Менi здаеться, що це обличчя мого брата капiтана i його дружини.

Панна, зворушено поглянувши на них, вирiшила так само; обох охопило здивування й радiсть, змiшана з журбою; обое зворушилися, обое плакали, серця в них трепетали, вони кричали, видирали одне в одного портрети, кожен з них брав iх i вiддавав разiв двадцять на секунду. Вони пожирали очима портрети й гуронця; вони розпитували його одне по одному й обое разом, у якому мiсцi, коли, як опинилися цi мiнiатюри в руках його годувальницi; вони погоджувалися, вони вираховували час пiсля капiтанового вiд'iзду; вони згадували, що мали вiд нього звiстку, коли вiн був поблизу гуронськоi краiни, i що вiдтодi вони нiчого нiколи не чули про нього.

Простак сказав iм, що не знае нi батька, нi матерi. Прiор, розумна людина, помiтив, що в Простака пробиваеться борiдка, тимчасом як вiн добре знав, що в гуронцiв ii не бувае.

– У нього на пiдборiддi пушок, отже, вiн син европейця. Мiй брат i невiстка не з'являлися пiсля експедицii проти гуронцiв 1669 року, мiй небiж був тодi ще немовлям; гуронська годувальниця врятувала йому життя й замiнила матiр! – казав прiор.

Коротко, по сотнi запитань i сотнi вiдповiдей, прiор i його сестра зважили, що гуронець е iх власним племiнником. Вони обняли його, проливаючи сльози, а Простак смiявся, не мiгши уявити собi, щоб гуронець був племiнником прiора з Нижньоi Бретанi.

Зiйшлося все товариство; пан де Сент-Ів, великий фiзiономiст, порiвняв обидва портрети з Простаковим обличчям i вiдразу зауважив, що той мае очi матерi, нiс пана капiтана де Керкабона, а щоки i батьковi й материнi.

М-ль де Сент-Ів, нiколи не бачивши нi батька, нi матерi, запевняла, що Простак скидаеться на них достеменно. Всi дивувалися на волю провидiння й на пов'язанiсть мiж подiями на цьому свiтi. Врештi-решт Простакове походження всi визнали за таке очевидне, встановлене, що вiн сам зважив, нiби доводиться пановi прiоровi небожем, кажучи, що вiн не менш радий мати за дядька його, нiж кого iншого.

Усi пiшли до церкви Божоi Матерi Гори вiддати подяку Боговi, тимчасом як гуронець з байдужим виглядом розважався, п'ючи в хатi.

Англiйцi, що привезли його i вже мали настановити вiтрила, прийшли сказати йому, що час вирушати.

– Очевидно, ви не знайшли собi тут нi дядька, нi тiтки, – сказав вiн iм, – повертайтеся до Плiмута, а я лишаюся тут; вiддаю вам усi моi пожитки; менi не треба нiчого в свiтi, бо я небiж прiора.

Англiйцi настановили вiтрила, дуже мало турбуючись, чи е у Простака в Нижнiй Бретанi родичi, чи нi.

Коли дядько, тiтка й товариство проспiвали «Те Deum», коли суддя знову набрид Простаковi запитаннями, коли вичерпано було все, що можна сказати пiд впливом здивування, нiжностi i радостi, прiор Гори й абат де Сент-Ів постановили якомога швидше охрестити Простака. Та не можна ж охрестити великого двадцятидволiтнього гуронця, як дитину, яка нiчого й не тямить у своему переродженнi. Треба було спочатку навчити його, а здавалося, що це буде важко, бо абат де Сент-Ів гадав, що не у Францii народжена людина не мае звичайного розуму.

Прiор зауважив товариству, що, коли справдi пан Простак, його небiж, не мав щастя народитися в Нижнiй Бретанi, вiн не мае вiд того менше розуму, i це можна бачити з усiх його вiдповiдей, i що природа, безсумнiвно, обдарувала його i з батькiвського боку, i з материного.

Для початку в нього запитали, чи читав вiн будь-коли книжку. Вiн сказав, що читав Рабле в перекладi на англiйську i кiлька уривкiв iз Шекспiра, якi знав напам'ять, що знайшов вiн цi книжки у капiтана того пароплава, який привiз його з Америки до Плiмута, i що вiн був дуже з того задоволений. Суддя не проминув нагоди запитати його про цi книжки.

– Вiдверто кажучи, – сказав Простак, – я думаю, що вiдгадав дещо, а решти не зрозумiв.[19 - Трактування Гуроном творчостi Рабле i Шекспiра багато в чому схоже на Вольтерове. Називаючи Рабле «п'яним фiлософом», а Шекспiра «п'яним дикуном», Вольтер не заперечував iхньоi письменницькоi майстерностi.]

По цiй розмовi абат де Сент-Ів подумав, що так само завжди читае й вiн, не iнакше читае й бiльшiсть людей.

– Ви, безумовно, читали Бiблiю? – сказав вiн гуронцевi.

– Нi, пане абате, ii не було мiж книжками мого капiтана; я нiколи нiчого не чув про неi.

– От якi проклятi цi англiйцi! – вигукнула м-ль де Керкабон. – Для них якась Шекспiрова п'еса, якийсь плюмпудинг[20 - Плюмпудинг – запiканка з борошна або iнших круп з рiзними приправами, солодощами й фруктами тощо.] чи там пляшка рому дорожчi за П'ятикнижжя. Отже, вони нiкого не навернули на вiру в Америцi; безумовно, вони проклятi вiд Бога, i ми незабаром одберемо в них Ямайку й Вiргiнiю.[21 - На той час Ямайка, а також Вiргiнiя, земля в Пiвнiчнiй Америцi, були англiйськими колонiями]

Та хоч би що там було, з Сен-Мало запросили наймайстернiшого кравця, щоб з голови й до нiг одягнути Простака. Товариство розiйшлося; суддя пiшов запитувати в iншому мiсцi. М-ль де Сент-Ів, виходячи, багато разiв оберталася, щоб поглянути на Простака, що вклонився iй нижче, нiж вклонявся кому-небудь у своему життi.

Перш нiж попрощатися, суддя вiдрекомендував паннi де Сент-Ів свого великого недоумка сина, який сам закiнчив коледж; та вона ледве поглянула на нього, так захопила ii чемнiсть гуронця.

Роздiл третiй

Гуронець, прозваний простаком, навертаеться до вiри

Пан прiор, бачачи, що вiн уже в похилому вiцi й що Бог послав йому на втiху небожа, забрав собi в голову передати тому свое прiорство, коли вдасться охрестити його й змусити постригтися в ченцi.

У Простака була чудова пам'ять; вiд дужого нижньобретонського органiзму, змiцнiлого в канадському клiматi, мав вiн таку тверду голову, що коли вдарити по нiй, вiн ледве вiдчував це, а що врiзалося до неi – нiколи не стиралося: вiн нiколи нiчого не забував. Його сприйнятливiсть була ще й тому бiльша й чистiша, що дитинство його не обтяжували тi нiсенiтницi й дурницi, якi пригнiчують наше. Речi западали йому в розум не затьмаренi. Нарештi прiор постановив, щоб вiн читав Новий Заповiт. Простак проковтнув книжку з великою втiхою, але, не знаючи, нi в яку добу, нi в якiй краiнi вiдбувалися всi подii, описанi в цiй книзi, вiн не сумнiвавсь, що за арену для них була саме Нижня Бретань, i заприсягався повiдтинати нiс та вуха Кайяфi й Пiлатовi,[22 - Бiблiйнi
Страница 4 из 6

персонажi, в iхнiх руках була доля Христа.] якщо колись зустрiне цих шахраiв.

Дядько його, у захватi вiд цих добрих намiрiв, згодом пояснив йому факти. Вiн похвалив його ретельнiсть, але довiв йому, що ця ретельнiсть нi до чого з тоi причини, що люди цi померли вже близько тисячi шестисот дев'яноста рокiв тому. Простак незабаром знав напам'ять мало не всю книжку. Інколи вiн висловлював заперечення, якi ставили прiора в дуже скрутне становище. Кiлька разiв доводилося йому радитися з абатом де Сент-Ів, а той, не знаючи, що вiдповiсти, викликав одного езуiта з Нижньоi Бретанi, щоб закiнчити навернення гуронця до вiри.

Нарештi благодать зiйшла; гуронець пообiцяв стати християнином. Вiн не сумнiвався, що розпочати треба з обрiзання, бо, казав вiн, у цiй книзi, яку менi дали читати, я не бачу нiкого, хто був би необрiзаний; отже, ясно, що я маю офiрувати свою крайню плоть, i що швидше, то краще. Вiн не барився з цим, а послав по сiльського хiрурга й попросив того зробити цю операцiю, гадаючи, що страшенно втiшить м-ль де Керкабон i все товариство, коли справа буде зроблена. Цирульник, що нiколи ще не робив цiеi операцii, попередив про неi родину, яка страшенно зарепетувала. Добра м-ль де Керкабон хвилювалася, щоб небiж ii, що вдався такий рiшучий i швидкий до справи, не зробив сам собi якось невдало цiеi операцii i щоб не було з того дуже сумних наслiдкiв, якими дами завжди цiкавляться через свою добру душу.

Прiор наставив думки гуронця на правдивий шлях; вiн довiв йому, що обрiзання вже не в модi, що хрещення куди приемнiше й кориснiше, що закон благодатi не такий, як закон жорстокостi.[23 - Закон благодатi, милосердя i любовi до ближнього – закон Нового Заповiту, закон жорстокостi – строгий закон Старого Заповiту.] Простак, дуже розумний i простодушний, сперечався, але визнав свою помилку, що дуже нечасто трапляеться в Європi з людьми, що сперечаються. Нарештi вiн пообiцяв дати охрестити себе коли завгодно.

Спочатку треба було висповiдатися, i це було найважче. У Простака завжди була в кишенi книжка, що дав йому дядько: там вiн не знайшов жодного апостола, що сповiдався б, i тому правив свое. Прiор заткнув йому рота, показавши в посланнi святого Якова-меншого[24 - Святий Якiв-менший – один iз дванадцяти апостолiв Христа, за переказами, навернув до християнства iспанцiв] цi слова, що завдали стiльки лиха еретикам: «Сповiдайте вашi грiхи один одному». Гуронець замовк i висповiдався в одного францiсканця. Скiнчивши сповiдь, вiн витяг францiсканця зi сповiдальнi й, схопивши цього чоловiчка дужою рукою, сiв на його мiсце, а того поставив навколiшки перед собою.

– Ну, друже мiй, сказано: «Сповiдайте своi грiхи один одному». Я розповiв тобi своi грiхи, i ти не вийдеш звiдси, поки не розповiси менi своiх.

Кажучи так, вiн уперся своiм широким колiном у груди супротивниковi. Францiсканець закричав не своiм голосом. На крик збiглися люди й побачили оглашеного,[25 - Оглашенний – новонавернений, який готувався до обряду хрещення.] що душив ченця в iм'я святого Якова-меншого. Проте радiсть охрестити разом нижньобретонця, гуронця й англiйця була така велика, що на цi чудернацтва не звернули уваги. Були навiть теологи, якi вирiшили, що сповiдь не така вже й потрiбна, бо хрещення заступае все.

Призначили день за згодою з епископом iз Сен-Мало; вiн, бувши, зрозумiло, влещений тим, що хреститиме гуронця, приiхав у пишнiй каретi в супроводi свого клiру. М-ль де Сент-Ів, благословляючи Бога, надягла найкращу сукню й викликала з Сен-Мало перукарку, щоб покрасуватися на церемонii. Суддя-розпитувач прибiг разом з усiею округою. Церкву розкiшно оздобили. Але коли час настав повести гуронця до купелi, його не знайшли.

Дядько й тiтка шукали його скрiзь. Гадали, що вiн своiм звичаем полюе, i всi запрошенi на свято розбiглися по сусiднiх лiсах i селах, та жодних звiсток про гуронця не було!

Занепокоiлися, чи не повернувся вiн до Англii, згадували, що чули вiд нього, нiби вiн дуже любить цю краiну. Пан прiор i його сестра, переконанi, що нiкого там не хрещено, тремтiли за душу свого небожа; епископ спантеличився i ладен був повернутися; прiор i абат де Сент-Ів були в розпачi. Суддя розпитував усiх перехожих зi звичайною своею поважнiстю, м-ль де Керкабон плакала, м-ль де Сент-Ів не плакала, але глибоко зiтхала, що свiдчило, мабуть, про ii iнтерес до таiнства. Вони сумно прогулювалися вздовж верб i очеретiв, що облямовували маленьку Ренську рiчку, коли раптом побачили посеред рiчки велику, досить бiлу постать, з двома схрещеними на грудях руками. Вони зойкнули й одвернулися, та незабаром цiкавiсть переважила всi iншi мiркування, вони тихенько прокралися помiж очеретами i, коли упевнилися, що iх не видно, захотiли побачити, що там робиться.

Роздiл четвертий

Простака охрещено

Прибiгли прiор i абат, допитуючись у Простака, що вiн там робить.

– Чекаю, панове, на охрещення! – вiдповiв Простак. – Ось уже годину сиджу я у водi по шию, i це нечесно з вашого боку доводити мене до застуди!

– Любий мiй небоже, – сказав нiжно прiор, – у Нижнiй Бретанi не так хрестяться; надягнiть свою одежу i ходiть з нами.

Почувши цю розмову, м-ль де Сент-Ів тихенько сказала своiй товаришцi:

– Панно, як ви думаете, чи почне вiн одягатися?

Гуронець, проте, заперечив прiоровi:

– Ви не переконаете мене цього разу, як ранiш. Вiдтодi я добре вчився i тепер цiлком певен, що iнакше не хрестяться. Євнуха царицi Кандакii охрещено в струмку, i я викликаю вас на заклад показати менi в книзi, що ви менi дали, щоб колись когось було охрещено iншим способом; або я зовсiм не охрещуся, або охрещуся в рiчцi.

Хоч скiльки йому доводили, що звичаi змiнилися, Простак затявся, бо був бретонець i гуронець. Вiн усе посилався на евнуха царицi Кандакii.[26 - Ефiопську царицю Кандасiю навернув до християнства ii евнух Юда, який охрестився пiд час вiдвiдин Єрусалима.] І хоч його тiтка й м-ль де Сент-Ів, що дивилися крiзь верби, мали право сказати, що не йому годилося б посилатися на такого чоловiка, вони, проте, цього не зробили, така-бо велика була iх скромнiсть. Сам епископ прийшов з ним говорити, що важить багато, але не досяг нiчого. Гуронець засперечався з епископом.

– Покажiть менi, – казав вiн, – у книзi, яку дав менi дядько, одним-одну людину, що не була б охрещена в рiчцi, i я зроблю все, що ви хочете.

У розпачi тiтка згадала, що першого разу, коли iй небiж поклонявся, паннi де Сент-Ів вiн кланявся нижче, нiж будь-кому iншому з товариства; що навiть епископа не вiтав вiн так сердечно й шанобливо, як цю прекрасну панночку. Вона звернулася й удалася в цiй великiй скарзi до м-ль де Сент-Ів: вона попросила ii вжити свого впливу й умовити гуронця, щоб той охрестився бретонським способом, бо не вiрила, що ii небiж може колись стати християнином, якщо вперто бажатиме охреститися в плиннiй водi.

М-ль де Сент-Ів зашарiлася вiд таемноi втiхи, що на неi покладають таке важливе доручення; вона скромно пiдiйшла до Простака й шляхетно стиснула йому руку.

– То ви нiчого не зробите для мене? – сказала вона й, промовляючи цi слова, опустила очi, а потiм звела iх з нiжною грацiею.

– Ах, усе, що ви менi накажете; охреститися водою, кров'ю, вогнем – нема нiчого, в чому вiдмовив би я вам.

М-ль де Сент-Ів мала славу двома словами зробити те, що не спромоглися зробити нi прiорова ретельнiсть, нi повторнi запитання суддi, нi навiть епископовi доводи; вона вiдчувала свiй трiумф, але не вiдчувала ще всiеi його
Страница 5 из 6

ваги.

Хрестини вiдсвяткували з усiею пристойнiстю, усiею пишнотою, усiею можливою приемнiстю. Дядько й тiтка передали абатовi де Сент-Ів i його сестрi честь бути за хрещених батька й матiр. М-ль де Сент-Ів сяяла вiд радостi: вона не знала, до чого приневолить ii цей почесний титул, вона погодилася на цю честь, не передбачаючи фатальних наслiдкiв.

Оскiльки нiколи не бувае церемонii, пiсля якоi не було б великого обiду, то, вийшовши з хрестин, сiли за стiл. Нижньобретонськi дотепники казали, що треба було б охрестити його вином; пан прiор сказав, що, за Соломоном, вино звеселяе серце людинi; пан епископ додав, що патрiарх Юда мусив прив'язати свое осля до виноградноi лози й намочив свiй плащ у виноградному соковi, i дуже сумно, що не можна так зробити в Нижнiй Бретанi, бо iй Бог вiдмовив у виноградниках. Кожен намагався сказати щось дотепне з приводу Простакових хрестин i щось гречне хрещенiй матерi. Суддя, все розпитуючи, запитав у гуронця, чи буде вiн вiрний своiм обiцянкам.

– Як же, на вашу думку, можу я занедбати обiцянки, що дав iх паннi де Сент-Ів?

Гуронець розпалився; вiн багато пив за здоров'я своеi хрещеноi матерi.

– Коли б ви хрестили мене, – сказав вiн, – то й холодна вода, що лляли менi на потилицю, ошпарила б мене.

Суддя визнав, що це дуже поетично, не знаючи, як поширена в Канадi алегорiя. Але хрещена мати була з того надзвичайно втiшена.

На хрестинах йому дали iм'я Геркулес. Сан-Малоський епископ усе розпитував, що це за святий, про якого вiн нiколи не чув. Єзуiт, який був дуже вчений, сказав йому, що це був святий, котрий зробив дванадцять див;[27 - Дванадцять див – дванадцять подвигiв, якi здiйснив грецький герой Геракл, перебуваючи на службi у царя Єврисфея] там було ще й тринадцяте, варте дванадцятьох iнших, але езуiтовi про нього не випадало говорити: це – перетворити за одну нiч п'ятдесят дiвчат на жiнок. Якийсь жартун розповiв про це диво, й усi дами опустили очi й зважили, виходячи з Простаковоi постави, що вiн гiдний святого, iм'я якого носить.

Роздiл п'ятий

Простак закоханий

Треба визнати, що вiд цих хрестин починаючи м-ль де Сент-Ів пристрасно бажала, щоб пан епископ зробив ii учасницею ще одного якогось таiнства вкупi з Геркулесом-Простаком. Та що була вона добре вихована й дуже скромна, то не зважилася навiть перед собою визнати цi нiжнi почуття; коли й прохоплювалася вона поглядом, словом, жестом, думкою, – огортала все це серпанком надзвичайно милоi соромливостi; була вона нiжна, жвава й мудра.

Коли епископ од'iхав, Простак i м-ль де Сент-Ів зустрiлися, не думаючи, що вони шукають одне одного. Вони розмовляли, не усвiдомлюючи, що саме кажуть. Простак перший сказав iй, що кохае ii вiд усього серця i що прекрасна Абакаба, яку вiн божевiльно кохав у своiй краiнi, й близько не схожа на неi. Панна вiдловiла йому зi звичайною своею скромнiстю, що про це треба швидше переговорити з паном прiором, його дядьком, та з панною, його тiткою, що вiд себе вона теж закине два слова своему братовi, абатовi де Сент-Ів, i що сподiваеться на загальну згоду.

Простак вiдповiв iй, що не потребуе будь-чиеi згоди; що йому видаеться надзвичайно смiшним просити в iнших про те, що треба зробити, i що коли двi сторони згоднi, непотрiбна третя, щоб погоджувати iх.

– Я нi з ким не раджуся, – сказав вiн, – коли хочу снiдати, чи полювати, чи спати; я добре знаю, що в коханнi слiд мати згоду особи, вiд якоi хочеш взаемностi, й оскiльки не в свого дядька й не в свою тiтку я закоханий, то не до них я й удамся з цiею справою, й коли ви вiрите менi, зробите так само з паном абатом де Сент-Ів.

Можна уявити, що прекрасна бретонка вжила всiеi делiкатностi свого розуму, щоб у пристойних висловах напоумити гуронця. Вона навiть гнiвалася, потiм швидко лагiднiшала; одне слово, невiдомо, чим би закiнчилася ця розмова, якби, коли сонечко вже заходило, пан абат не забрав свою сестру до абатства. Простак покинув спати своiх дядька й тiтку, що трохи потомилися були вiд церемонii й довгого обiду. Половину ночi вiн провiв, складаючи гуронською мовою вiршi для своеi коханоi, бо вiдомо, що нема жодноi краiни на землi, де кохання не робило б iз закоханого поета.

Другого дня, пiсля снiданку, дядько так сказав йому при паннi Керкабон, що була глибоко зворушена:

– Хвала небовi за те, що ви, любий мiй небоже, мали честь стати християнином i нижнiм бретонцем. Але цього не досить. Я вже старенький; брат мiй лишив тiльки невеличкий клапоть землi, чого замало. У мене добре прiорство, i коли б тiльки ви захотiли стати дяком, як я сподiваюся, я б одписав вам прiорство, й ви жили б собi як схотiли, заспокоiвши мою старiсть.

Простак вiдповiв:

– Дядьку мiй! Нехай вам iдеться на все добре! Живiть якнайдовше! Я не знаю, нi що то значить бути дяком, нi що значить одписувати, та менi все буде добре, аби лише мав я при собi панну де Сент-Ів.

– Ах, боже мiй, небоже, що це ви менi кажете? То ви до нестями закохалися в цю прекрасну панну?

– Так, дядьку.

– Леле! Небоже, вам неможливо одружитися з нею.

– Це дуже можливо, дядьку, бо вона не тiльки стиснула менi руку, прощаючись, але й пообiцяла, що проситиме мене для шлюбу, i я напевне одружуся з нею.

– Це неможливо, кажу я вам, бо вона ваша хрещена мати; це страшенний грiх, що хрещена мати стискае руку своему хрещениковi. Не дозволено одружуватися з хрещеними матерями, це заборонено за законами божеськими й людськими.

– Бiс його вiзьми, дядьку, ви смiетеся з мене! Чому це заборонено одружитися зi своею хрещеною матiр'ю, коли вона молода й гарна? У тiй книзi, яку ви дали менi, я не бачив, щоб було заборонено одружуватися з дiвчатами, якi допомогли людям охреститися: я ввесь час бачу, що тут роблять безлiч речей, яких нема у вашiй книзi, й не роблять нiчого, що там сказано. Зiзнаюся вам, мене це дратуе. Коли мене позбавлять прекрасноi де Сент-Ів пiд приводом моiх хрестин, запевняю вас, що я викраду ii й розхрещуся.

Прiор засмутився, сестра його плакала.

– Любий брате, – сказала вона, – не треба, щоб наш небiж засудив себе на вiчну муку, святий наш отець Папа може дати йому дозвiл, i тодi вiн може бути по-християнському щасливий i з тiею, яку кохае.

Простак обняв тiтку.

– То хто ж цей чудесний чоловiк, – сказав вiн, – що з такою добротою допомагае хлопцям i дiвчатам у iх коханнi? Я хочу зараз пiти переговорити з ним.

Йому пояснили, хто такий Папа, i Простак був iще дужче здивований, нiж будь-коли.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/volter/prostak/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Перше видання повiстi побачило свiт 1767 р. у Женевi, хоча мiсцем видання був Утрехт. Як i деякi iншi своi повiстi, Вольтер повiсть «Простак» своiм iменем не пiдписав, вказавши прiзвище письменника-плебея, колишнього ченця Анрi Дюлорана (1718–1783), автора антиклерикальних поем, романiв та нарисiв, зокрема роману «Кумусь Матье, або Зрадливостi людського розуму» (1766). Пiд iменем Дюлорана повiсть того ж року перевидали в Парижi з назвою «Гурон, або Простак», i вона мала великий успiх 1767 р. Тодi ж офiцiйну заборону на повiсть наклала церковна
Страница 6 из 6

цензура.

2

Панотець Кеснель – отець Кеснель Паск'е (1634–1719), французький богослов, один з найвидатнiших теоретикiв янсенiзму

3

Святий Дунстан (925–988) – архiепископ Кентерберiйський, зарахований до сану святих.

4

Сен-Мало – французький порт на узбережжi Бретанi

5

Святий Августин (354–430) – християнський теолог i церковний дiяч, родоначальник християнськоi фiлософи, iсторii, видатний представник захiдноi патристики

6

Рабле – Франсуа Рабле (1495–1553) – французький письменник зрiлого Вiдродження, iдеолог так званоi «гуманiстичноi iнтелiгенцii», яка опиралася на iдею абсолютноi «освiтньоi» монархii 1532 р. з'являеться його вiдомий роман «Гаргантюа», продовженням якого був «Пантагрюель». У цих романах стрiли своеi сатири Рабле скеровуе проти схоластичного виховання, правничоi системи, надуживання в судах тощо. Полiтичний iдеал Рабле – «мудрий освiчений гуманiст» – король Пантагрюель.

7

…до Ренськоi бухти – рiчка Ренс у Францii, впадае до Ла-Маншу.

8

Барбадська горiлка – антильська горiлка.

9

Гуронець – iндiанець Пiвнiчноi Америки, гуронцi заселяли Канаду до появи там французiв.

10

Болiнгброк (1678–1751) – англiйський мiнiстр, фiлософ-деiст, приятель Вольтера.

11

«Nihil admirare» (лат.) – «нiчому не дивуватися» – вислiв римського поета Горацiя.

12

Пiсля скасування Нантського едикту багато французьких протестантiв (гугенотiв) покинули краiну.

13

Усi цi слова справдi гуронськi. (Прим, авт.)

14

Превелебний панотець Сагар Теодат – католицький мiсiонер, який проповiдував християнство серед гуронцiв, автор книги «Мандрiвка краiною гуронцiв» (1632) та словника гуронськоi мови.

15

Натяк на Вавилонську вежу i Вавилонське стовпотворiння (Буття, XI, 1–9)

16

Альгонкiець – представник групи iндiанських племен Пiвнiчноi Америки, яка сусiдить iз iрокезами

17

Вольтер сприймав Англiю як краiну свободи, релiгiйноi толерантностi, англiйськi порядки протиставляв французьким («Фiлософськi листи», 1734)

18

Вислiв Шекспiра з трагедii «Гамлет»

19

Трактування Гуроном творчостi Рабле i Шекспiра багато в чому схоже на Вольтерове. Називаючи Рабле «п'яним фiлософом», а Шекспiра «п'яним дикуном», Вольтер не заперечував iхньоi письменницькоi майстерностi.

20

Плюмпудинг – запiканка з борошна або iнших круп з рiзними приправами, солодощами й фруктами тощо.

21

На той час Ямайка, а також Вiргiнiя, земля в Пiвнiчнiй Америцi, були англiйськими колонiями

22

Бiблiйнi персонажi, в iхнiх руках була доля Христа.

23

Закон благодатi, милосердя i любовi до ближнього – закон Нового Заповiту, закон жорстокостi – строгий закон Старого Заповiту.

24

Святий Якiв-менший – один iз дванадцяти апостолiв Христа, за переказами, навернув до християнства iспанцiв

25

Оглашенний – новонавернений, який готувався до обряду хрещення.

26

Ефiопську царицю Кандасiю навернув до християнства ii евнух Юда, який охрестився пiд час вiдвiдин Єрусалима.

27

Дванадцять див – дванадцять подвигiв, якi здiйснив грецький герой Геракл, перебуваючи на службi у царя Єврисфея

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.