Режим чтения
Скачать книгу

Шхуна «Колумб» читать онлайн - Микола Трублаїні

Шхуна «Колумб»

Микола Петрович Трублаiнi

Микола Трублаiнi (справжне прiзвище – Трублаевський, 1907–1941) – автор популярних серед молодi пригодницьких повiстей i романiв.

«Шхуна "Колумб"» – одна з його кращих книжок. Героi повiстi, хлопцi й дiвчата з маленького рибальського селища, викривають шпигуна, що прибув на острiв, де проводяться науковi дослiдження. Юнi острiв'яни вступають у нерiвну боротьбу з ворогом, iм доводиться пройти через жорстокi випробування: переслiдування, тортури, смертельну небезпеку. Та нема таких перешкод, яких би не подолали смiливi й вiдданi друзi.

Микола Петрович Трублаiнi

Шхуна «Колумб

Передмова

Пiд вiтрилами шхуни «Колумб»

Я знаю, про яких героiв менi писати…

    Микола Трублаiнi

На початку XXI ст. у лiтературознавствi побутуе думка про вiдсутнiсть героя в сучаснiй лiтературi. Нi, вiн присутнiй, так би мовити, фiзично у текстах сучасних авторiв, нерiдко ототожнюеться з автором, але вiн бiльше не е зразком для наслiдування, а нерiдко – й захоплення читачами взагалi. Скорiше це навiть – антигерой. Погано це чи добре – розсудить час. Принаймнi пiдлiткам, що позбавленi орiентирiв у свiтi, такi героi потрiбнi. Без зайвого пафосу й iдеологiчних схиблень, такi, що захоплювали б своiми рисами й вчинками, такi, як героi Миколи Трублаiнi.

Класик i один iз засновникiв радянськоi дитячоi пригодницькоi i науково-фантастичноi лiтератури Микола Іванович Трублаевський (Трублаiнi – це псевдонiм письменника, iнтерпретацiя прiзвища на iталiйський манер, за швидкiсть й невтомнiсть пiд час роботи журналiстом так прозвали його товаришi) сьогоднi не вельми популярна постать. Зокрема, у всесвiтнiй мережi про нього – невеличка бiографiчна довiдка у Вiкiпедii та кiлька статей на шкiльному сайтi «Украiнська лiтература». А ще рокiв 50–60 тому ним зачитувались, його поважали, наслiдували. Зокрема, про популярнiсть письменника свiдчить факт, описаний Оксаною Іваненко в нарисi «Живий герой дiтей»: у 30-тi роки минулого столiття пiд час анкетування серед читачiв дитячих бiблiотек один хлопець на питання «Ким ти хочеш бути?» вiдповiв: «Миколою Трублаiнi». Ця вiдповiдь з'явилася саме завдяки героям письменника – звичайним людям, але смiливим i вiдважним, веселим i товариським, романтичним мандрiвникам i пiдкорювачам природи. Вiн i сам був таким, про що свiдчить, наприклад, спогад приятеля Ярослава Гримайла: «…iз серцем хлоп'яти, невтомною енергiею витiвника, чулою душею батька, щирiстю вiдданого друга, проникливим розумом вихователя i спостережливим оком письменника».

Вiн був свiдомим своеi письменницькоi i життевоi мiсii, адже протягом недовгого життя (Трублаiнi прожив лише 34 роки) гуртував навколо себе дiтей, передавав своi знання про навколишнiй свiт, а як письменник убачав свое завдання у тому, щоб «так написати, аби юнi читачi, читаючи про цих героiв, самi ставали схожими на них, проймалися iх смiливiстю, вiдвагою… Моя мета – запалити юних читачiв бажанням стати дослiдниками Арктики, моряками, що не побояться штормiв, авiаторами, що зумiють повести лiтаки на тисячокiлометровi вiддалi, iнженерами i вченими, що дiзнаються про всi таемницi природи i переможуть усi стихii».[1 - Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 51–52.]

Недовге життя Миколи Трублаiнi було насиченим i яскравим. Народився вiн на Вiнничинi у селi Вiльшанка 12(25) квiтня 1907 року. Родина жила небагато, тож батько Петро Гнатович змушений був облишити родину й вiдправитися до Сибiру на заробiтки. Хлопця виховували мати i бабуся. Мати майбутнього письменника – Євгенiя Якiвна – учителювала i часто брала хлопця iз собою до школи. Микола мав гарну пам'ять i хапав усе на льоту, був веселим i непосидючим.

У 1915 роцi вступив до Немирiвськоi гiмназii, та навчання не закiнчив, бо у п'ятому класi втiк на фронт. Але на фронт хлопець не потрапив – упав з вагона поiзда i покалiчив ноги. Пiсля одужання повернувся до рiдного села, де органiзував хату-читальню, керував сiльською самодiяльнiстю; в 16 рокiв завiдуе сiльбудом, опiкуеться роботою драматичного гуртка: «Трублаевський вiрив у кожного свого гурткiвця, з такою ж довiрою ставились до нього i вони. Сам вiн багато читав. Дiставав цiкаву й потрiбну лiтературу».[2 - Там само. – С. 17.]

У мiсцевих газетах час вiд часу друкувалися його нотатки про життя на селi. М. Томенко в бiографiчнiй повiстi про Трублаiнi розповiдае, як один епiзод iз сiльського життя (протистояння куркулiв i простих селян) став матерiалом фейлетону Остапа Вишнi: «Докладно вивчивши обстановку в районi, Трублаевський вирiшив про все написати в популярну республiканську газету «Вiстi»… Кореспонденцiя… зацiкавила газету. Вона, як того й хотiв Микола, потрапила до рук майстра смiху Остапа Вишнi. Факти, зiбранi сумлiнним сiлькором, вразили вiдомого на всю Украiну гумориста, i вiн, не зволiкаючи, взявся до iх опрацювання. Невдовзi готовий фейлетон лежав на столi редактора газети. А незабаром його вже читала вся Украiна…»[3 - Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 29.]

У 1925 роцi редакцiя газети «Червоний шлях» вiдправляе М. Трублаiнi на навчання на Всеукраiнськi курси журналiстики до Харкова. Про цей час згадуе його колега Терень Масенко: «…Його великi карi очi свiтилися розумом, допитливiстю. Смагляве обличчя свiдчило про те, що хлопець вирiс у сiм'i трудiвникiв: воно засмагло од степових вiтрiв, дощiв i хуртовин. Вiн багато мандрував пiшки по своему району. Приiхав хлопець у Харкiв у солдацькiй ушанцi. Тонку й височеньку його поставу облягав сiльський саморобний кожушок, ладний, добре пошитий, червонястого чи цегляного кольору. Микола раптово й щиро вiдкликався на дотепи, жарт. Сам любив жартувати. В очах завжди проглядала юнацька нiяковiсть, вроджена сором'язливiсть…»[4 - Там само. – С. 42.]Тодi ж майбутнiй письменник навчаеться на фiзико-математичному факультетi Харкiвського iнституту народноi освiти.

По закiнченнi курсiв вiн працюе в редакцii харкiвськоi газети «Вiстi». Узимку 1927 року Трублаiнi як кореспондент цiеi газети вирушае у двомiсячну подорож на Далекий Схiд. У цей час з'являеться перший псевдонiм письменника – Гнат Завiрюха, яким вiн пiдписував своi тексти «Листи з далекоi подорожi», «Великим Сибiрським шляхом», що публiкувалися в газетi. Про походження цього псевдонiма згадуе дружина письменника Нiна Кочина-Трублаiнi: пiсля повернення з Сибiру вона шукала в газетi матерiалiв чоловiка, але знаходила лише дописи якогось Завiрюхи: «І тодi вiн розкрив таемницю. То були його статтi, якi вiн надсилав зi своеi подорожi. Але чому Завiрюха? «А он, мятежный, просит бури…» – згадалися рядки Лермонтова. Справдi так: бурi, завiрюхи були стихiею Миколи Петровича, вiн жив у вiчному неспокоi i шуканнях, хоч зовнi являв собою зразок цiлком спокiйноi, врiвноваженоi людини, з добрим усмiхом на виразному обличчi. Це iм'я – Завiрюха – живе й донинi в образi юного героя повiстi «Шхуна "Колумб"».[5 - Там само. – С. 48.]

Непосидюча натура не дае юнаковi довго засиджуватися на одному мiсцi – у 1929 роцi вiн знову вирушае в експедицiю на криголамi «Ф. Лiтке». Здiйснюе два рейси – тропiчний iз Севастополя до Владивостока та арктичний – iз Владивостока до острова Врангеля в Арктицi. Оскiльки мiсце журналiста в експедицii було вже зайняте, письменник опановуе професii кочегара, механiка, вантажника i влаштовуеться на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсi
Страница 2 из 24

М. Трублаiнi був нагороджений медаллю «За врангелiвський похiд 1929 року». Враження вiд подорожi лягли в основу книг «До Арктики через тропiки» (1931 рiк, перша надрукована книжка автора), «Людина поспiшае на помiч», «Ф. Лiтке» – переможець криги». За рiк письменник знову вiдвiдав Арктику як учасник експедицii до Землi Франца-Йосифа на криголамах «Сибiряков» i «Русанов». 1931 рiк – мандрiвка у тайгу, де розгорталось велике будiвництво на рiчцi Ангара. На матерiалах цiеi поiздки написано нариси «За Шаманським каменем», «Третя база», оповiдання «Падь 37-го кiлометра». 1932 рiк – участь в експедицii на криголамi «Русанов» у Бiле море, мандрiвка в Карелiю на Кольський пiвострiв. Захоплювався Трублаiнi дослiдниками вiддалених мiсць планети – Робертом Перi, Амундсеном i Нансеном, Георгiем Ушаковим. Такi люди приваблювали письменника, нерiдко вiн зустрiчався з ними, умiв так побудувати розмову, що отримував надзвичайно цiкавий матерiал для журналiстськоi i письменницькоi роботи. Знаючи цi факти бiографii, стае зрозумiлим, чому змалювання життя народiв Пiвночi (ненцiв, чукчiв, якутiв, ескiмосiв), iхнiх звичаiв, побуту, природи стало темою багатьох книг Трублаiнi, зокрема першого великого твору – повiстi «Лахтак» (1935), а також багатьох iнших, серед яких – «Курсом норд-ост», «Вовки женуться за оленями».

Мiж захоплюючими подорожами – журналiстськi буднi. І знов – цiкавi зустрiчi й бажання писати не лише репортажi, а й художнi твори. Пiсля Арктики у 1929 роцi Трублаiнi в украiнських степах спостерiгае за вiйськовими маневрами, захоплюеться мужнiстю i стiйкiстю вiйськових, образи яких яскраво змальовуе у творах патрiотичного спрямування «Бiда – не бiда», «Бiй за переправу», «Олекса Яремчук з товаришами». Восени 1930 року Микола iде на Донбас дiзнатися про роботи шахт. Знову – спiлкування з рiзними людьми, спуск пiд землю, що згодом стало основою науково-фантастичного роману «Глибинний шлях». Крiм реальних людей мав письменник i лiтературнi джерела натхнення – захоплювався героями Жюля Верна i Джека Лондона.

Серед численних зустрiчей, якi доля подарувала Миколi Петровичу, – щаслива зустрiч з юною романтичною Нiною Кочиною, що невдовзi стала його дружиною. З любов'ю i теплотою згадуе вона численнi сюрпризи, якi Микола час вiд часу влаштовував – «раптова» зустрiч у потязi, що прямуе на Кавказ, подорож лiтаком на виставу до Москви, замовлення вечерi з ресторану: «Сюрпризи були в натурi Миколи Петровича. Вiн володiв особливими умiннями – iз звичайного зробити незвичайне, таке, що запам'ятовуеться на все життя».[6 - Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 104.] Згадуе дружина i про любов письменника до квiтiв: цикламени i фiалки у вазонах прикрашали вiкна квартири, бузок рiс пiд вiкнами, квiти дарували на зустрiчах читачi, дарував вiн квiти дружинi, та не просто, а з рiзноманiтними сюрпризами. Так Нiна Володимирiвна згадуе такий випадок: «Я пам'ятаю приiзд Миколи Петровича з пiвдня. Виходячи iз вагона, вiн подав менi чемодан. Я була трохи здивована цим жестом, але поклажу взяла. І тут здивувалася ще бiльше – чемодан нiби пiдстрибнув у моiй руцi, таким вiн був легким. Вдома виявилося, що речi здано в багаж, а чемодан повен троянд, умiло спресованих у магазинi. iх було дуже багато, вони заповнили тодi усi куточки нашоi квартири».[7 - Там само. – С. 107.] Згадуе Нiна Володимирiвна й про те, як працював Трублаiнi-письменник: мiг довго виношувати задум, збирати матерiал, а потiм сiдав писати, i нiщо не могло його вiдволiкти протягом трьох-чотирьох мiсяцiв.

Микола Трублаiнi був i прекрасним педагогом. Талант вихователя виявився i в опiкуваннi дитячими гуртками, й у вихованнi власноi дитини – доньки Наталки. Вважав, що дитину змалку треба привчати до самостiйностi, до переборювання труднощiв, iнакше виросте iнфантильною i непристосованою до життя. У 1934 роцi у Харковi в Палацi пiонерiв та школярiв було органiзовано «Клуб юних дослiдникiв Арктики», який очолив Микола Трублаiнi. Протягом першого пiврiччя Клуб налiчував 300 членiв. Микола Петрович пiдтримував зв'язок з полярниками О. Шмiдтом, Е. Кренкелем. І. Папанiним, Є. Федоровим, М. Водоп'яновим, Р. Самойловичем, спiлкувався з ними за допомогою радiограм, органiзовував зустрiчi. Дiти були роздiленi на загони за iнтересами: географи, геологи, зоологи, зв'язкiвцi, штурмани, льотчики, проводили дослiдження з рiзних галузей, зустрiчалися з учасниками експедицiй, самi подорожували. Так у 1935 роцi була здiйснена подорож за полярне коло, згодом вiдвiдали Нову Землю, об'iхали навколо Скандинавського пiвострова. Згодом було створено «Клуб юних дослiдникiв пiдводних глибин», вихованцi якого пiсля теоретичноi пiдготовки здiйснили подорож до Чорного моря у липнi 1936 року, спускались пiд воду в Балаклавi. Ця подорож лягла в основу повiстi «Мандрiвники», що вийшла друком у 1938 роцi. Цього ж року журнал «Пiонерiя» i газета «На змiну» почали друкувати нову пригодницьку повiсть Трублаiнi «Лебединий острiв», що вийшла окремою книжкою у 1940 роцi пiд назвою «Шхуна "Колумб"».1941 року виходить остання прижиттева книжка письменника «Життя за Батькiвщину». Всього за цi десять рокiв було надруковано бiльше 30 книжок.

З перших днiв Великоi Вiтчизняноi вiйни М. Трублаiнi – вiйськовий кореспондент фронтовоi газети «Знамя Родины» 18 армii Пiвденного фронту. Вiн був поранений осколком бомби бiля села Козолугiвка Токмацького району Запорiзькоi областi, помер 5 жовтня 1941 року у санiтарному поiздi. Похований бiля м. Ровеньки Луганськоi областi.

Ім'ям М. Трублаiнi названо украiнську лiтературну премiю за твори для дiтей i юнацтва.

Одним iз найкращих його творiв для пiдлiткiв, овiяних романтикою морських пригод, е повiсть «Шхуна "Колумб"». Дослiдники зазвичай визначають жанр твору як пригодницька повiсть. Л. Я. Дергаль робить зауваження щодо «оборонноi тематики» повiстi, оскiльки «Вона покликана до життя бажанням письменника застерегти радянських людей, i передусiм молодь, од легковiр'я, необачностi i необережностi в дiях, пiдготувати юнь до захисту Вiтчизни, до вiдсiчi ворогам».[8 - Дергалъ Л. Я. Свiй обов'язок пам'ятаю; (Особливостi композицii повiстi М. Трублаiнi «Шхуна "Колумб"»)//Укр. мова i лiтература в пiк. – 1987. – № 12. – С 66.] Чорне море, пiвденний вiтер, побут риболовецького селища – це тло, на якому розгортаються бурхливi подii. Головнi героi твору – сiмнадцятирiчний юнга рибальського судна «Колумб» Марко Завiрюха, шiстнадцятирiчна донька вченого Люда Ананьева i чотирнадцятирiчна сирота Яся Знайда. Головна подiя, що стала рушiйною силою сюжету, – вiднайдення професором Ананьевим торiанiту в пiску Лебединого острова. Ця знахiдка вiдкривала новi можливостi для розвитку военноi справи зокрема, оскiльки з'явилася можливiсть видобувати гелiй: «Дешевий гелiй дасть змогу забезпечити вiд пожежi дирижаблi, аеростати, стратостат i посуне вперед будiвництво величезних повiтряних кораблiв». Цьому активно перешкоджають американськi вороги в особi шпигуна Анча.

Крiм опису захоплюючих пригод головних героiв текст мiстить чимало пiзнавального матерiалу – про природу острова й моря, про побут рибалок, про морську справу; фактiв i наукових теорiй. Це й не дивно, бо письменник до написання тексту пiдходив вiдповiдально, вивчав технiку мореплавства, плавав на човнi, занурювався пiд воду.

Поставивши твори Трублаiнi на одну полицю з творами Гайдара, А. Подолинний вiдзначае рiзний
Страница 3 из 24

пiдхiд письменникiв до творення характерiв: «на вiдмiну вiд А. Гайдара, який зображуе юних переважно в процесi нелегкого, складного становлення, героi Миколи Трублаiнi – це, по сутi, уже сформована молодь. І хоч у перебiгу подiй Стьопа Черлак, Марко Завiрюха, Люда Ананьева дорослiшають, мужнiють, але це змiни не кардинальнi. Риси iх характерiв набирають лише чiткiших форм, повноти».[9 - Подолинний А. M. Капiтан дитячоi лiтератури: до 80-рiччя вiд дня народження Миколи Трублаiнi. – К., 1987. – С. 33–34.]

Марко – типовий позитивний герой, приклад для наслiдування, хоча й дещо iдеалiзований. Молодий хлопець працюе на шхунi юнгою, виконуе найрiзноманiтнiшi обов'язки, вчить азбуку Морзе й добре знае морську справу. Незважаючи на молодiсть, Марко мае твердi переконання, мiцну волю i витримку, логiчно мислить, швидко реагуе в критичнiй ситуацii. Подеколи легковiрний, але не через розумову обмеженiсть, а через те, що сам звик говорити правду й дiяти вiдповiдно. Ця якiсть яскраво продемонстрована у сценi на пiдводному човнi, коли хлопець повiрив матросу-провокатору. Письменник використовуе рiзноманiтнi методи характеристики героя, але переважно це – дiя, нерiдко напружена, небезпечна. Наприклад, в епiзодi врятування шхуни й людей на борту вiд бомби або миттева реакцiя на стрибок ворога у воду разом з важливими документами.

Незламним патрiотом зображуе автор юнака пiд час полону на пiдводному човнi. Хлопець не боiться смертi, плутае ворогiв своiми свiдченнями, розмiрковуе про те, як i мертвим прислужитися своiм товаришам.

Образ Марка доповнений двома дiвочими образами – Ясi Знайди, дивакуватоi, замкнутоi дiвчини, яка через брак знань довiряе своiм iнстинктам, i Люди Ананьевоi, професоровоi доньки, освiченоi i шляхетноi. Автор не зображуе в текстi тендерного розмежування, бо це не було притаманне радянськiй лiтературi: Марко на рiвних змагаеться з дiвчатами в плаваннi, заздрiть бiльшiй освiченостi й знанням Люди, порiвнюе iх зi своiми вмiннями та знаннями. Лише ледве вловимий натяк на те, що в принципi мiж дорослими вже юнаком i дiвчиною можуть бути не лише дружнi стосунки.

У повiстi зображено й галерею колоритних образiв дорослих людей, серед яких – професор Ананьев, командир есмiнця Трофiмов, дiд Марка Мiхтей, наглядач маяка Дмитро Завiрюха, льотчик Петро Бариль, Стах Очерет, Левко, iнспектор Ковальчук. Професор Ананьев – людина працелюбна, освiчена i шляхетна, одержима наукою, iнтереси державнi ставить вище особистих, що справляе безумовний позитивний вплив на оточуючу його молодь. В образi Трофiмова вiдчуваеться великий морськiй досвiд, офiцерська школа, любов до професii. Йому довiряе команда, його накази чiткi й лаконiчнi, вiн швидко й адекватно реагуе у складних ситуацiях.

Яскравою е й постать шпигуна Анча та командира пiдводного човна. Письменник не зобразив ворогiв як людей слабких i обмежених, вони гiднi супротивники, але врештi зазнають поразки.

А. Подолинний вiдзначае: «У повiстi «Шхуна "Колумб"» виразно вiдбита одна з провiдних ознак радянськоi пригодницькоi лiтератури: увага до людини, реалiстичне змалювання героя, якого пригоди не заступають».[10 - Подолинний A M Капiтан дитячоi лiтератури: до 80-рiччя вiд дня народження Миколи Трублаiнi. – К., 1987. – С 39–40.]

Повiсть М. Трублаiнi «Шхуна "Колумб"» не втрачае популярностi вже понад сiмдесят рокiв. З впевненiстю стверджуемо – iнтерес до неi не вщухатиме, адже романтика пригод, екскурси в минуле, розповiдь про пошуки i вiдкриття, морськi й степовi пейзажi – понад часом.

Олена Данилiна

Частина перша

І. Незнайомка з зонтиком

Марко затримався на маяку i тепер шкодував. Якби вiн вийшов хвилин на п'ятнадцять ранiш, дощ не догнав би його. Юнак поспiшав, як тiльки мiг. Чорнi хмари облягали небо; великi прибiйнi хвилi з ритмiчним шумом котилися на берег; в повiтрi панував той особливий спокiй, який настае завжди за кiлька хвилин перед бурею. Ось-ось цей спокiй порушать рвучкi пориви вiтру, i на землю впадуть важкi краплини, передвiсники лiтньоi зливи.

До Соколиного лишалося кiлометра пiвтора. Ледве помiтна в травах стежка починалась од моря i вела навпростець до рибальського висiлка. Хлопець вийшов на стежку i побiг. Далеко попереду маячiла чиясь постать.

Марко, юнга з шхуни «Колумб», ходив сьогоднi додому, на маяк, де його батько працював наглядачем. Вранцi шхуна прийшла в бухту Лебединого острова по рибу, яку вона приставляла в недалекий порт, на консервний завод. Виявилось, що рибалки Соколиного висiлка напередоднi взяли дуже малий улов. Шкiпер вирiшив затриматися в бухтi на добу, перечистити мотор, а потiм забрати улов за два днi й вирушити в порт. Юнга вiдпросився в шкiпера на кiлька годин додому, на маяк. Та гостював вiн недовго, бо помiтив, що хмариться на дощ та бурю, i почав спiшити на судно. Проте дома його затримали: спецiально ж для нього приготували смачний обiд та пирiжки з м'ясом. Вiн i тепер нiс з собою важкенький кошик пирiжкiв, що iх мати передала командi «Колумба».

Бiжучи, юнга поглядав на постать попереду, вгадуючи, хто б то мiг бути. Сiмнадцять рокiв вiн прожив на цьому маленькому островi, знав усiх нечисленних його жителiв i мiг назвати кожного з них за кiлометр. А тепер от наздогнав людину, якоi нiяк не мiг пiзнати. «То, здаеться, дiвчина або жiнка», – догадувався вiн по одежi. Вона чомусь часто зупинялась i нахилялась: мабуть, зривала квiти. В руцi тримала палицю.

Нарештi порив вiтру хвилею побiг по травi, по зеленiй стiнi очерету над невеличкою трясовиною, пiдняв угору якусь суху бадилинку – починалась буря. Море зразу ж вкрилося бiлими баранцями спiнених хвиль.

Вiтер вiяв Марковi в спину i полегшував йому ходу. Юнга наздоганяв людину з палицею. Вiн майже впевнився, що то якась незнайома жiнка, i його розбирала цiкавiсть, хто вона i що робить на iхньому островi. Коли до неi лишилось не бiльше пiвсотнi крокiв, блискавка прорiзала небо, а через якусь мить розiтнувся вибух грому. Зараз же на землю впали першi важкi краплi. Незнайомка зупинилась, пiдняла вгору свою палицю, i над нею, мов парашут, розпустився зонтик. Марко порiвнявся з нею i побачив, що то була дiвчина приблизно його лiт. Вона мiцно стискала ручку зонтика, бо вiтер надимав його i рвав з рук. Дiвчина, видно, була з мiста: сине плаття з короткими рукавами, сандалi, бiлий берет, що прикривав лише половину голови, i зонтик свiдчили про це. Марко не мав часу роздивлятися на неi, i, коли б через п'ять хвилин його спитали, бiлява вона чи чорнява, вiн, мабуть, не змiг би вiдповiсти. А була вона бiлява, з зеленими очима i кирпатим носиком. Юнга не звернув на все це уваги, але зразу переконався, що вона не острiв'янка, i тому гукнув до неi:

– Поспiшайте! Поспiшайте, поки рiвчак пiд висiлком водою не залило, а то не перейдете.

Говорячи це, вiн притишив ходу й пiшов поруч з дiвчиною.

Маленький рiвчак пiд Соколиним пiд час зливи перетворювався на бурхливу рiчку, i тодi перебратися через нього не можна було. В таких випадках люди поверталися на маяк i ждали, поки скiнчиться дощ та спаде вода, або рискували доставатись до висiлка морем.

Поки Марко говорив, сипнув густий дощ i сiрою завiсою закрив вiд них рибальський виселок, куди залишилось iти найбiльше десять хвилин. Дiвчина пiдiйшла близько до Марка i, трохи витягши руку, прикрила його зонтиком.

– Ходiмо разом! – крикнула вона.

Часто мигтiла блискавка, i раз за разом гуркотiв грiм. Пориви вiтру рвали з
Страница 4 из 24

рук дiвчини зонтик.

– Вiзьмiть зонтик i держiть мене за руку, – сказала незнайомка Марковi.

Хлопець обережно взяв одною рукою ii руку, а другою з усiеi сили стиснув ручку зонтика. Хоча зонтик i заважав iм швидко йти, проте трохи захищав вiд дощу. Йдучи поруч з незнайомкою, Марко думав, що все одно вiн змокне i з зонтиком i без зонтика, i, мабуть, доведеться забiгти до якогось рибалки просушитись, бо на «Колумбi» лише одна малесенька рубка i там зробити цього не вдасться.

Ноги плутались у мокрiй травi, що часом доходила до колiн, i йти було важко. Нарештi добiгли до рiвчака. На iх очах маленький струмок, який вже бiг по дну рiвчака, безупинно збiльшувався. Завглибшки вiн був, мабуть, з пiвметра. Вода майже вкривала кiлька чималих каменiв, що лежали в рiвчаку i служили начеб мiстком. Марко знав: коли б вони запiзнились на десять-п'ятнадцять хвилин, тодi вже перейти рiвчак не змогли б. Хлопець увiйшов у воду i простяг дiвчинi руку, щоб допомогти перескочити через рiвчак по каменях. Незнайомка подивилась на нього здивовано i навiть сердито.

– Чого ви у воду полiзли? Я б сама…

Але вiн не дав iй докiнчити, крикнув:

– Переходьте швидше!

Не випускаючи зонтика з руки, Марко вийшов разом з дiвчиною на той бiк рiвчака.

Як тiльки вони перейшли, вода вкрила камiння.

Дощ не вщухав. Тепер до крайньоi хати Соколиного висiлка лишалося крокiв сто. За пiвтори-двi хвилини Марко i незнайомка увiйшли у вуличку з калабанями.

– Вам куди? – спитала незнайомка.

– Менi до пристанi.

– Гаразд, я вас проведу. Це менi майже по дорозi.

Пройшли вуличку, завернули за рiг i наблизились до берега. Бухта була вiдносно спокiйна, на нiй лише пiнилися дрiбнi хвилi. «Колумб» погойдувався на якорi недалеко вiд берега; хвилi хлюпали в маленьку дерев'яну пристань i пустотливо вибiгали на пiсок, майже дiстаючи до шаланд i каюкiв, повитягуваних рибалками на берег.

Коли зрiвнялися з хатиною рибалки Тимоша Бойчука, Марко подякував своiй супутницi i попрощався. Вона вiдповiла:

– Нема за що, бувайте.

Марко вiдчинив хвiртку, але, незважаючи на дощ, стояв i дивився услiд незнайомцi. Вона, пройшовши сусiдню хату, озирнулася. Марко знiяковiв i зник за ворiтьми.

Хоча хлопця дiймала цiкавiсть, – кортiло подивитися, куди пiшла незнайомка, – проте вiн, уже не спиняючись i не озираючись, попрямував до дверей, витер ноги об камiннi схiдцi й увiйшов у сiни. З кiмнати лунали знайомi голоси. У Бойчука часто збиралися сусiди-рибалки, бо хата його стояла найближче до моря, двое вiкон виходили на берег i звiдти зручно було наглядати за шаландами й човнами пiд час негоди.

Марко ввiйшов у кiмнату, привiтався й попросив дозволу обсушитись. Хазяiн негайно провiв його в кухоньку, де в печi палав вогонь. Переходячи туди, юнга чув, як один з рибалок говорив:

– Отож вся сила в цьому пiску. Через той пiсок вiн i приiхав сюди на цiле лiто разом iз дочкою.

II. На «Колумбi»

Шхуна «Колумб» належала Рибтресту. Це було невеличке, але мiстке судно. Воно ходило пiд мотором iз швидкiстю п'ять-шiсть миль за годину, а пiд парусами при доброму вiтрi – в пiвтора раза швидше. Інодi «Колумба» посилали в море рибалити, але переважно вiн перевозив рибу, сiтi та рiзну снасть. Останнiм часом «Колумб» регулярно обходив рибальськi артiлi, забирав у них рибу i приставляв ii на консервний завод, що знаходився миль за двадцять п'ять вiд Лебединого острова, поблизу курортного мiстечка.

Нiхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну. Ще в громадянську вiйну якось прибило ii до берега, напiвзатоплену, без людей, з обламаною щоглою, понiвеченим бортом, без стерна. Мотора тодi на нiй не було. На борту зберiгся напис «Колумб». Кiлька тижнiв нiхто не чiпав цiеi шхуни. Потiм рибалка Стах Очерет заохотив кiлькох товаришiв пiдтягти ii на береговий пiсок та обкласти кiль камiнням. Рокiв зо два шхуна стояла нерухомо i була пристановищем для рибальських дiтей, що охоче гралися поблизу неi i в лiтнi днi ховались пiд ii бортами вiд спеки. Тiльки на третiй рiк той самий Стах Очерет прийшов до сiльради й запропонував полагодити шхуну, бо матерiал, з якого ii зроблено, цiлком витримав iспит, завданий йому морем, сонцем, дощами, морозами i людьми, якi теж не дуже шкодували судно, кинуте напризволяще. Шхуну вiдремонтували, поставили на нiй нову щоглу, полагодили стерно, обладнали маленьку рубку i збили в кiнцi напису «Колумб» твердий знак.

Стаха Очерета призначили шкiпером «Колумба», i з того часу вiн не розлучався з шхуною. Пiзнiше «Колумб» передали Рибтресту. Тодi на ньому поставили мотор. Правда, Очерет завжди вiддавав перевагу парусам, а мотором користувався лише в тих випадках, коли паруси звисали на щоглi нерухомо або вiтер вiяв просто в лоб.

Команда на «Колумбi» була невелика. Крiм шкiпера, до ii складу входили моторист, матрос-стерновий та юнга. Всi вони були жителi Соколиного висiлка на Лебединому островi. Молодий рибалка Левко Ступак недавно скiнчив курси мотористiв i тепер працював на шхунi. Стах Очерет жартома називав його «механiком», так само як називав вiн юнгу Марка «головним коком», стернового Андрiя Камбалу – «боцманом», а шхуну – «бойовим кораблем».

Того дня, кали злива захопила Марка в полi, на борту шхуни були тiльки Левко й Андрiй. Перший перечищав мотор, а другий латав паруси. Коли почався дощ, обидва поховалися в рубку. Рубка на шхунi була така маленька, що в нiй разом могли спати тiльки двое. В негоду, коли шхуна стояла бiля причалу або на якорi, команда, ховаючись вiд дощу та вiтру, насилу вмiщалася в рубцi.

Злива тривала майже годину. Коли ж вона вщухла, до шхуни пiдiйшли один за одним два каюки. В першому сидiли Марко з Тимошем Бойчуком, а в другому – шкiпер Стах Очерет.

Пiсля дощу вода в бухтi скаламутнiла, бо в неi з острова нанесло намулу. Бруднi хвилi безперестану пiдкидали шхуну, але звичнi до качки рибалки не помiчали ii. Всерединi шхуни все промокло, на днi зiбралося чимало дощовоi води, i юнгу негайно поставили виливати ii. Вiн працював старанно, швидко зачерпуючи воду вiдерцем та виливаючи за борт. Поспiшав, бо мусив ще й готувати вечерю.

Очерет скочив на шхуну майже слiдом за Марком i Бойчуком, прип'яв до корми каюк i привiтався з командою своiм звичаем:

– Тихоi погоди, багатоi риби!

Пiсля того спитав про мотор. Виявилось, що Левко з мотором ще не закiнчив, роботи лишалося на двi-три години, але до завтра вiн легко впораеться.

– Сьогоднi, хлопцi, сьогоднi вирушимо, – заявив шкiпер.

Несподiвана змiна планiв здивувала команду шхуни, а разом i Тимоша.

– Ми ж сьогоднi збиралися дома ночувати, – сказав Андрiй.

– Де ж ти риби наловив? – жартiвливо спитав Тимiш.

– Є новий вантаж, – вiдповiв шкiпер. – А рибу, хоч i мало, заберемо. Завтра надвечiр до вас навiдаемось, аби новоi наловили.

– А який вантаж, дядьку Стах? – поцiкавився моторист.

– Двi бочки пiску.

– Та не жартуйте. Справдi кажiть…

– Я, хлопче, не жартую, зараз пiдiйдемо до пристанi й вiзьмемо двi бочки пiску. Треба термiново приставити iх у порт.

Всi, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на свого шкiпера. Бойчук з виглядом, який свiдчив, що вiн догадався, в чому справа, нiби стверджуючи слова шкiпера, кивнув головою.

– Що ж це за пiсок i на який бiс вiн кому здався? – поцiкавився Андрiй. – Хiба в порту свого пiску нема?

– Маю замовлення, – вiдповiв Очерет, – а що воно та до чого, можу не цiкавитись… Проте кажуть, що то золотий пiсок.

– Справдi золотий? –
Страница 5 из 24

пiдскочив Тимiш. – У нас теж казали, але нiхто не вiрив…

– Так, золотий, – протяг шкiпер, позираючи на свою команду i слiдкуючи за тим, яке враження справили його слова на товаришiв. І побачив, що нiхто з команди йому не вiрив.

III. Юнга

На нашому пiвденному морi дуже мало островiв. iх щонайбiльше набереться десяткiв зо два вздовж пiвнiчно-захiдного узбережжя. Це все невеличкi, пiщанi, iнодi болотистi, порослi травами, очеретами або кущами шматки грунту, одрiзанi вiд суходолу неширокими протоками. До цих островiв належав i Лебединий. Вiн iшов паралельно берегу кiлометрiв на тридцять, але в найширшому мiсцi мав не бiльше як чотири кiлометри. Схiдна сторона острова поросла густими очеретами та невисокими деревами, в яких гнiздилось безлiч чайок, мартинiв i бакланiв, цих неймовiрно ненажерливих риболовiв, яким рибалки Соколиного висiлка зичили рiзного лиха. Поблизу цих пташиних осель часто траплялися лисячi нори, що йшли глибоко пiд землею. Лисиць на островi було багато, i почували вони себе там досить безпечно, бо в рибальськi садиби навiдувалися тiльки зрiдка зимою, а бiльшу частину року жили коштом пташиного населення схiдноi частини острова. Рибалки майже не полювали, тому i звiрi й птахи жили на островi привiльно.

Острiв називався Лебединим, бо восени й весною його вiдвiдували тисячами, а деяких рокiв десятками тисяч лебедi, спиняючись тут пiд час своiх мандрувань з пiвночi у вирiй, а з вирiю на пiвнiч. Крiм того, були перекази, нiбито колись на цьому островi жило багато лебедiв, поки iх не поперебивали та не розлякали. Але тих часiв уже нiхто не пам'ятав.

В серединi острова над чималою глибокою бухтою розташувалося чотири десятки рибальських хат. Бухта звалася Соколиною, виселок теж звався Соколиним. Хто вiд кого назву перейняв, нiхто не знав.

Крiм висiлка, на островi розмiстилися ще двi оселi: хата iнспектора рибного нагляду Якова Ковальчука, що стояла приблизно кiлометрiв за два на схiд вiд висiлка, i маяк на захiдному кiнцi острова. Вiд маяка в море виходила пiщана коса, яка закiнчувалась довгою грядою пiдводного камiння. Головно через те камiння тут i поставлено маяк. У темнi ночi вогник маяка виднiвся за десять-двадцять миль, коли ж околицю огортав туман, на маяку ревiла сирена, звук якоi долiтав аж до Соколиного висiлка.

В сонячнi днi далеко з моря видно було бiлу вежу маяка i такий самий бiлий, чистенький будиночок, що прилип до неi. В тому будинку жив з родиною наглядач маяка Дмитро Пилипович Завiрюха. В тому ж будинку народився його син Марко. Марко був середущий у родинi. Старша сестра Марiя, одружена з рибалкою, вже три роки жила в Соколиному. Тепер на маяку лишалися батько, мати, старий дiд Махтей – материн батько – та восьмилiтнiй брат Грицько.

Марко до п'ятнадцяти рокiв не був нiде за межами острова. З десяти рокiв вiн учився в школi, в Соколиному, де всi класи вiв один учитель, бо учнiв у школi було щось понад тридцять, а в п'ятому, шостому, сьомому класах – по одному, по два. В п'ятнадцять, рокiв Марко вперше залишив острiв. Вiн iздив разом з учителем у село Зелений Камiнь, розташоване на суходолi, кiлометрiв за дванадцять вiд Соколиного, i там склав iспити за сьомий клас. Пiсля закiнчення школи, порадившись з батьком, хлопець вирiшив вступити юнгою на якусь шхуну, поплавати рiк-два, а потiм з практичним досвiдом вступити до морехiдного технiкуму.

В цей час Стах Очерет шукав на «Колумб» нового юнгу, бо його юнга перейшов на океанський пароплав.

Стах охоче погодився прийняти до себе Марка, якого добре знав, бо на Лебединому островi всi добре знали один одного. Марковi визначили зарплату, харчi i спецодяг. Хлопця це цiлком задовольняло. До його обов'язкiв входило готувати iжу для команди й рибалок, коли вони бували на шхунi, пiдтримувати чистоту, допомагати, коли можна, стерновому та мотористовi i виконувати дрiбнi доручення шкiпера. Юнга був на шхунi найграмотнiшим, тому на нього поклали провадження рiзних записiв, бо сам Очерет дуже неохоче брався до олiвця, вiддаючи перевагу своiй пам'ятi та обрахункам у головi.

Другий рiк працював Марко на «Колумбi». Тепер вiн часто бував на островi, одвiдував на шхунi сусiднi рибальськi артiлi, ближчi пристанi i частенько гостював у порту курортного маленького мiста Лузани. За цей час юнга крiпко заприятелював з рештою команди i став улюбленцем маленькоi моряцькоi родини. Коли треба було, вiн замiняв стернового або моториста, в плаваннi умiв орiентуватися по компасу, зорях та берегах, самостiйно ставив паруси i вiв шхуну в бажаному напрямi при будь-якому вiтрi, пускав i спиняв мотор, розумiвся на рибi, яку вони приймали, знав, де i якi сiтi треба ставити.

Був вiн обережний, але не боявся вiтру i хвиль. Кiлька разiв за цей час iх захоплював у морi дужий шторм. Одного разу вiтер порвав паруси, скiнчилося пальне, мотор перестав працювати, i шхуну заливали височезнi хвилi. Здавалося, ось-ось ii цiлком залле або переверне, i стерновий Андрiй злякався. Але Стах нагримав на Андрiя, вони поставили шхуну проти хвилi i так трималися два днi. Коли шторм почав вщухати i вiтер перемiнився, пiдняли клiвер i помалу допливли до свого острова.

Пiд час шторму Очерет стежив за юнгою i жодного разу не помiтив на його обличчi тiнi страху, а в очах виразу розгубленостi. За це вiн високо цiнив Марка, хоча нiчого не сказав йому, так само як не згадав нiколи жодним словом про переляк Андрiя Камбали.

Наближався час, коли Марко мав iхати у велике приморське мiсто складати iспити до морехiдного технiкуму. Йому лишилося плавати на «Колумбi» три-чотири мiсяцi. Нiхто на шхунi про це не говорив, а коли у когось така думка i з'явилась, вiдгонив ii геть. Не хотiлось думати, що доведеться шукати нового юнгу.

IV. Торiанiтовий пiсок

«Колумб» пiдтягли до пристанi, де вже стояли двi бочки з пiском, про якi згадував своiй командi шкiпер. Бiля бочок стояв високий лiтнiй чоловiк. Тепер команда вже знала, що то був далекий родич Стаха Очерета. Багато рокiв тому вiн залишив Лебединий острiв i довго сюди не повертався. Тепер, як розповiв шкiпер своiм товаришам, його родич став професором. Цими днями, коли «Колумб» ходив у плавання вздовж узбережжя i затримався там на цiлий тиждень, професор Андрiй Гордiйович Ананьев приiхав на острiв, де збирався провести лiтню вiдпустку. Гуляючи по острову, вiн зацiкавився пiщаною горою поблизу Соколиного. Вiн уважно розглянув цей пiсок, потiм набрав його двi бочки й поспiшав одправити до мiста на дослiдження. Шкiпер дуже коротко пояснив це своiм товаришам i додав, що професор поiде разом з ними.

Коли шхуна причалила бортом до пристанi, на неi вкотили бочки з пiском.

В цей час до професора пiдiйшла дiвчина. Незважаючи на вечiрнi сутiнки, Марко впiзнав свою супутницю пiд час зливи. Вона прийшла у плащi, на ногах у неi були гумовi боти, а в руках – чемодан i сумка.

«Його дочка», – подумав юнга.

Виявилось, що професор з дочкою iдуть шхуною у Лузани. Коли дiвчина ступила на шхуну, Марко чомусь знiяковiв, сховався за рубку й почав там куховарити. Вiн мусив поспiшати з вечерею. Зважаючи на те, що на шхунi були пасажири, вiн вирiшив додати до макаронiв ще юшку з кефалi. Юшка з кефалi була улюбленою стравою рибалок. Марковi хотiлось у всьому блиску виявити своi таланти кулiнара. Поставивши грiти воду, вiн заходився чистити рибу. Не встиг почистити й половини, як поруч нього з'явилась постать дiвчини.

– О, у вас справжня кухня! –
Страница 6 из 24

здивовано промовила вона.

– Камбуз! – вiдповiв Марко, не пiдводячи голови i ретельно шкребучи ножем рибу, так що луска бризками розлiталась на всi боки.

– Ви теж вживаете корабельних термiнiв? Я думала, що на рибальських човнах iх не знають.

Марко пiдвiв голову й ображено глянув на дiвчину:

– Це ви про «Колумб»? Ми – шхуна, а не човен, – гордо заявив вiн.

Дiвчина пiзнала хлопця, з яким кiлька годин тому йшла пiд дощем.

– Це ви? – радiсно промовила вона. – Ми з вами сьогоднi зустрiчалися.

Марко почервонiв, але в сутiнках цього не було видно. Вiдповiв, що це справдi – вiн.

– Так давайте познайомимось, – запропонувала дiвчина. – Я звуся Люда.

– А я – Марко Завiрюха.

– Я не сказала свого прiзвища, але ви, мабуть, його знаете – Ананьева.

Люда взялася допомогти Марковi. Вiн спочатку вiдмовлявся, але потiм погодився i дав дiвчинi довгого ножа та старий мiшок замiсть фартуха. Вона чистила рибу вправно i швидше за Марка. Розмовляли вони мало, але дiвчина сповiстила юнгу, що вона знае, як готувати рибу смажену, рибу з пiдливою, вiдварну з картоплею, риб'ячий холодець, рибу мариновану, рибу фаршировану, риб'ячi котлети i ще п'ять чи шiсть способiв. Крiм того, умiе готувати шашлики та чебуреки. Готувати iх навчив ii батько, який дуже любить цi страви. Марко незабаром переконався, що вона не хвалиться, бо готування риб'ячоi юшки й макаронiв дуже швидко перейшло до рук Люди.

Поки Люда з Марком порались на камбузi, шхуна, рушила i вiдiйшла вiд берега. Стах сам став до стерна. Вправно маневруючи, вiн вивiв «Колумб» лише пiд клiвером з бухти в море. Потiм матрос пiдняв парус, i шхуна легко подалась на схiд, погойдуючись на хвилях. Вiтер вiяв легенький, i здавалося, що вiн от-от вщухне. Левко порався бiля мотора i обiцяв не пiзнiш як за пiвтори години або й менше закiнчити ремонт. Уже зорiло небо, i Стах вiв «Колумб», керуючись зорями та маяком, вогник якого то засвiчувався, то згасав, даючи два довгих i три коротких спалахи з рiвними iнтервалами.

Професор обережно обiйшов рубку й опинився бiля дочки та юнги. Вiн поцiкавився, як iде справа з вечерею, i довiдався, що за десять хвилин вона буде готова. Професор спитав Марка, чи давно той плавае на «Колумбi», чи ще де плавав, хто вiн i вiдкiля. Довiдавшись, що юнга син наглядача маяка з Лебединого острова, дуже зрадiв, бо знав Маркового батька i навiть колись товаришував з ним. Правда, це було дуже давно, бо востанне вони зустрiчалися рокiв двадцять тому, проте професоровi приемно було про ту зустрiч згадати.

Марко поцiкавився, що то за бочки везе професор i чому так спiшно йому треба до мiста, що шкiпер не дав iм навiть обсохнути.

– Вештаючись по Лебединому острову, – розповiв професор, – я зацiкавився пiщаною горою i незабаром впевнився, що пiсок, з якого вона складаеться, мае дуже цiнну речовину – торiанiт. Це мене схвилювало. Рiч у тiм, що може бути пiсок з рiзною кiлькiстю торiанiту в ньому. Щоб перевiрити якостi цього торiанiтового пiску, треба зробити спецiальне лабораторне дослiдження. Чому я так поспiшаю вивезти цей пiсок? У мiстi, де я живу, зараз проiздом перебувае вiдомий спецiалiст у цих справах, професор Китаев. Я хочу показати йому пiсок i разом з ним зробити аналiз. Завтра Китаев повинен виiхати, а я хочу обов'язково застати його. Як тiльки прибудемо в Лузани, я зразу ж пошлю йому телеграму, а сам виiду з першим пароплавом.

Левко тим часом скiнчив роботу, i за пiвгодини мотор зататахкав, даючи хiд шхунi.

Але Стах не спустив паруси i, одночасно користуючись слабеньким попутнiм вiтром, прискорював ходу «Колумба».

V. Рейс у Лузани

Ранiшня прохолода була досить вiдчутна, i Люда зiгнулась калачиком, загортаючись з головою в ковдру. Вона спала на шматку староi парусини, розстеленоi на палубi пiд рубкою моториста. Дiвчинi снився якийсь неприемний сон, i вона прокинулась. Хтось, поспiшаючи, наступив на неi ногою. Розплющила очi, але з-пiд ковдри не висунулась. Чулося кiлька голосiв. «Напевно, вже нiхто не спить», – подумала вона i виглянула з-пiд ковдри. Над собою побачила ясно-голубе, прозоре небо. Звелася на ноги. На сходi, просто з моря, визирала половина сонця i освiтлювала золотисто-червонястим промiнням дрiбнi хвилi. Молодою свiжiстю пашiло море й повiтря. Сонячне промiння надавало блиску очам, а прохолодне повiтря, наче ароматний напiй, наповнювало легенi.

Екiпаж «Колумба» та професор Ананьев стояли на лiвому борту i не звертали уваги на сонце. iх погляди привертало судно синьо-блакитного кольору, що пливло на вiддалi пiвмилi вiд шхуни. Невелике, з низьким бортом, з коротким пiвбаком, двома трубами, маленькими надбудовами – це судно дуже невиразно вирiзьблювалось на фонi моря i неба. Здавалось, якби воно вiдiйшло на милю-пiвтори далi, то i розпливлося б у фарбах морськоi далини. «Вiйськовий корабель», – догадалася Люда.

– Доброго ранку, – привiтав юнга. – Подивитися хочеш? – сказав вiн, простягаючи бiнокль.

– Доброго ранку. Дякую. Це вiйськовий корабель?

– Есмiнець «Невтомний буревiсник». Наш знайомий i приятель.

– Чому?

– Минулого року вiн виручив нас у вiдкритому морi, коли «Колумб» пiд час шторму втратив паруси й залишився без пального.

Есмiнець проходив зовсiм близько. Люда бачила на палубi корабля кiлькох морякiв. З капiтанського мiстка, над полубаком, двое командирiв слiдкували в бiноклi за шхуною. Марко пiдняв над кормою «Колумба» червоний прапорець, салютуючи «Невтомному». Обидва командири пiднесли руки до кашкетiв. У вiдповiдь рибалки закричали «ура». Есмiнець, виявляючи ввiчливiсть, пiдняв на iх салют прапор до половини своеi щогли.

Невеличкий вiйськовий корабель промчав швидко, залишаючи за собою розбурханий спiнений слiд. Люда хотiла полiчити, скiльки на ньому видно гармат, але так i не встигла цього зробити. Дiвчина махнула бiленькою хустинкою, i кiлька червонофлотцiв вiдповiли з корми на ii привiт. Дiвчина струснула головою i, повернувшись до шкiпера, сказала:

– Вiн трохи швидше йде, нiж «Колумб».

– Еге! – посмiхнувся Стах. – Разiв, мабуть, у шiсть. Здорово йде. Тепер маневри. З якимсь дорученням поспiшае.

Шкiпер розповiв Людi кiлька епiзодiв з бойовоi iсторii «Невтомного». Його закiнчили будувати другого року першоi iмперiалiстичноi вiйни i одразу ж вирядили в море. Есмiнець ходив у розвiдку, розставляв мiни, зустрiчався з ворожими кораблями. Одного разу вiн вдало торпедував крейсер, одночасно витримав бiй проти трьох мiноносцiв i вернувся неушкодженим. Двiчi пiдводнi човни пускали у «Невтомного» торпеди, i обидва рази есмiнець, вдало маневруючи, ухилявся вiд зустрiчi з ними. Пiвтора року щасливо плавав «Невтомний». Якоiсь темноi червневоi ночi, йдучи пiд ворожий берег, наскочив на мiну. Сильним вибухом у есмiнця вiдiрвало корму. Частина команди загинула, головнi машини зупинилися, електрика погасла. В корабель ринула вода. Працювали тiльки помпи, i всi, хто залишився живий, взялися до них. Почалася напружена боротьба з водою. Коли б помпи перестали працювати хоч на двадцять хвилин, «Невтомний» пiшов би на дно. По радiо викликали допомогу. На ранок прийшли два мiноносцi i взяли понiвечений корабель на буксир. Цiлий день вони тягли його до свого берега. Командири обох мiноносцiв дивилися на «Невтомного» безнадiйно i лаялись за мороку з ним. Вони не вiрили, що його вдасться дотягти до берега. Надвечiр iх виявили ворожi лiтаки. Навколо падали бомби. Обидва мiноносцi вiдчепили
Страница 7 из 24

буксирнi троси, залишивши потопаючий корабель напризволяще, i кинулися врозтiч. Одна бомба впала на палубу «Невтомного» бiля капiтанського мiстка i вбила своiми осколками командира, його помiчника та кiлькох матросiв. Командування мiноносцем взяв на себе молодий машинiст. Смеркало. Знов цiлу нiч команда нi на хвилину не припиняла боротьби з водою. Проте вода у внутрiшнiх примiщеннях прибувала все бiльше. На ранок корабель майже по палубу сидiв у водi. Зовсiм близько виднiлися своi береги. Незабаром пiдiйшов сильний буксир i одвiв «Невтомного» в порт. Мiноносець поставили на капiтальний ремонт, команду розiслали по iнших кораблях. З ремонту «Невтомний» вийшов аж пiсля громадянськоi вiйни. Корму йому прикрiпили вiд iншого есмiнця – «Буревiсника». «Буревiсник» теж загинув на мiнах, i вiд нього залишилась тiльки одна корма. Одремонтований есмiнець назвали «Невтомний буревiсник». Тепер командиром на ньому був той машинiст, що колись урятував його. У Червоному Флотi «Невтомний» займае перше мiсце по точностi стрiльби та швидкостi ходу для цього типу кораблiв.

Коли Стах Очерет скiнчив свое оповiдання, «Невтомний» уже зник за обрiем, а з протилежного боку показалась бухта з бiлими будиночками на берегах. «Колумб» наближався до порту Лузани.

Бiля пристанi стояв маленький пасажирський пароплав «Пенай». Цей пароплав уже рокiв сорок чи п'ятдесят курсував мiж Лузанами та бiльшими недалекими портами. Ось i зараз вiн приставив сюди курортникiв у санаторii та будинки вiдпочинку, розташованi на мальовничому узбережжi, прославленому своiми «золотими» пляжами та помiрною глибиною морського дна. «Колумб» пройшов повз пустельнi ще пляжi, обминув пасажирську пристань та «Пенай», зменшив ходу i, лавiруючи мiж шхунами та шаландами в рибнiй гаванi, став швартуватися до причалу. Андрiй i Марко скочили на берег i почали крiпити трос, обмотуючи ним береговий кнехт. Професор поспiшав. О дев'ятiй ранку «Пенай» вiдходив з Лузан. Залишалося небагато часу, щоб переправити бочки з пiском на борт «Пеная» та купити квитки.

Андрiй Ананьев написав на листку з блокнота телеграму професоровi Китаеву i послав з нею Люду на телеграф, а сам пiшов до квитковоi каси. Там вiн побачив табличку з трафаретним оголошенням: «Всi квитки на «Пенай» продано».

Професор прохав капiтана пароплава дати дозвiл на два квитки – для нього i для дочки. Капiтан категорично вiдмовився.

– Вас я вiзьму до себе в каюту, а дiвчину абсолютно нiкуди приткнути. У мене й так на сто пасажирiв бiльше, нiж я можу врятувати, коли на «Пенаi» розiрветься котел.

– А чого ж той котел мае розiрватись?

– Обов'язково колись розiрветься, цей же пароплав – сучасник Фультона, хоч замiсть колiс i мае гвинт.

Ананьев розпрощався з рибалками. Люда мусила на «Колумбi» повернутися на Лебединий острiв.

Незабаром пiсля того, як «Пенай» вiдчалив вiд пристанi, «Колумб» теж вийшов у море. Шхуна поверталася назад, тримаючись берега. Гаряче припiкало сонце, але море пом'якшувало спеку. Люда i Марко сидiли на палубi й дружньо розмовляли, розповiдаючи одне одному рiзнi подробицi власного життя та розпитуючи – Марко про велике мiсто, де жила Люда, а дiвчина про життя на Лебединому островi i рибальськi успiхи «Колумба».

VI. Агент «№ 22»

Увечерi, коли електричне свiтло залляло вулицi мiста, повз вiтрини ювелiрних крамниць повiльним кроком iшов сухорлявий високий чоловiк рокiв тридцяти п'яти. На ньому добре лежав елегантний сiрий костюм, до якого пасував такого ж кольору фетровий капелюх, а на чорному галстуку iскрився фальшивий – це було видно з розмiру, – дiамант. Легко ступали ноги в лакових туфлях. Лiва рука тримала грубу палицю, нiби легенький стек.

З виглядом знавця перехожий зупинявся перед вiтринами i розглядав виставленi там дорогоцiнностi, нiби намагаючись визначити iх вартiсть. Час вiд часу вiн нетерпляче позирав на ручний годинник i гуляв собi далi. Коли стрiлки показали без двадцяти десять, чоловiк звернув у ближчий провулок i вийшов на сусiдню вулицю, так само залляту електрикою, але без вiтрин, без крамниць i загалом досить пустельну порiвняно з тiльки що згаданою, хоча полiцаiв тут виднiлося значно бiльше.

Чоловiк з палицею обiйшов майже навколо великий семиповерховий будинок, зiйшов сходами до парадних дверей i натиснув кнопку дзвiнка. Дверi вiдчинилися, чоловiк увiйшов у них, одночасно витягаючи з кишенi жилета папiрець. Жандарм уважно оглянув перепустку i дозволив пройти далi. Високий, проминувши кiлькох вартових, зайшов у велику кiмнату, де застав лише двох людей. Один з них був секретар, а другий, очевидно, належав до кола рiдких, але регулярних одвiдувачiв цiеi кiмнати.

Кiмната була прийомною поруч дiлового кабiнету начальника таемно-розвiдувальноi служби.

– Менi призначено на десять, – сказав високий.

Секретар глянув на годинник, стрiлки показували без двох хвилин десять.

– Заждiть кiлька хвилин. Шеф уже питав про вас.

Ждати довелося недовго. В п'ять на одинадцяту секретар вийшов з дверей кабiнету i промовив:

– Номер двадцять два, зайдiть до начальника.

«Номер 22» зайшов. Це був дiловий кабiнет. За стiною знаходився iнший, парадний, кабiнет з iншою прийомною, iншим секретарем, комфортабельно обставлений для нечисленних офiцiйних прийомiв. В ньому ж приймали неза-секречених спiвробiтникiв. Основна ж, головна дiяльнiсть начальника вiдбувалася в дiловому кабiнетi.

«Номер 22» увiйшов у кабiнет без капелюха i, витягнувши руки по швах, непорушно зупинився бiля дверей.

– Пiдiйдiть ближче i сiдайте, – промовив голос, ввiчливо i одночасно наказуючи. Цей голос належав начальниковi, що його лисина та окуляри виблискували в затiнку зеленого абажура. Освiтлення кiмнати навмисне було зроблено так, щоб вiдвiдувач був цiлком освiтлений, а той, хто приймав, ховав свое обличчя й вираз очей в затiнку абажура.

– Ваша вiдпустка сьогоднi скiнчилася, – сказав начальник. – Вам, талановитий молодий чоловiче, щастить. Сьогоднi ви дiстанете вiдповiдальне й iнтересне завдання. Його був одержав агент «номер 214», з яким ви працювали минулого року, але його при переходi кордону… вбито.

Начальник слiдкував за враженням вiд цього повiдомлення. Але нiщо не змiнилося на обличчi пiдлеглого. Хiба, майже непомiтно, над очима пiднялися вii.

– Вам доведеться перебратися в Росiю. Росiйську мову ви знаете, ви ж майже десять рокiв жили там, а потiм скiнчили тут росiйську гiмназiю. Правда, в Росii ви були пiсля того лише двiчi як турист, але були досить довгий час. Останнiй раз, здаеться позаторiк, ви провели там чотири мiсяцi.

– Так.

– Насамперед я ознайомлю вас iз справою, яка цiкавить нашу службу. З однiеi радянськоi газети ми довiдалися, що професор Ананьев знайшов на невеличкому Лебединому островi значнi запаси торiанiтового пiску. Вам треба перед вiд'iздом кiлька днiв придiлити геологiчнiй лiтературi та одержати спецiальну консультацiю. Коротко значення торiанiтового пiску я можу вам пояснити: з нього можна добувати багато гелiю, значно бiльше, нiж з монацитового пiску, а ви, очевидно, знаете iсторiю монацитового пiску. Перед вiйною нiмецькi пароплави, що йшли до Бразилii з вантажами, мусили повертатися назад порожнем. Для баласту вони вантажили в своi трюми монацитовий пiсок i вивантажували його в своiх портах. Коли почалася вiйна, грiзнi велетнi дирижаблi часто гинули вiд маленькоi запальноi кулi, бо досить
Страница 8 из 24

було однiеi iскри, щоб вибухнув водень, яким наповнювали оболонку дирижабля. Ви знаете, що незабаром нiмецькi дирижаблi здивували ворогiв. У дирижаблi влучали снаряди, але повiтрянi кораблi не вибухали, а спокiйно летiли далi. Чому так? Тому, що iх оболонки наповнювали вже не воднем, а гелiем, добутим з монацитових пiскiв. А гелiй – не займаеться. Ну а тепер нашi хiмiки виявили, що гелiй мае значення у вiйськовiй справi не лише для заповнення дирижаблiв. На жаль, за кордоном знають, що на наших останнiх пiдводних човнах встановлюють новi двигуни, якi працюють вибухами гримучого газу, що добуваеться безпосередньо розкладанням води на кисень та водень за допомогою електролiзу. Цi двигуни дають змогу набагато зменшити вагу пiдводних човнiв та збiльшити швидкiсть iх ходу й час перебування пiд водою. Човни з такими двигунами втрое сильнiшi за човни, якi рухаються пiд водою з допомогою електроакумуляторiв, а над водою – звичайними дизелями. Отже, за кордоном дещо про це знають, але не знають конструкцii двигунiв та того, що для спалювання в них гримучого газу потрiбний гелiй. Бiльше про значення гелiю я нiчого не скажу. Технiка цiеi справи – таемниця. Коли Радянська Росiя матиме значну кiлькiсть власного гелiю… ви знаете, досi гелiй мають лише Сполученi Штати i за кордон його майже не продають. Отже, коли бiльшовики матимуть багато гелiю, вони, по-перше, наповнюватимуть ним своi дирижаблi, а по-друге, ми не гарантованi, що вони не догадаються використати гелiй так, як використовуемо ми. Нарештi, треба сказати, що хоча гелiю в торiанiтi е значна кiлькiсть, проте iнженери досi не розв'язали технологiчноi проблеми, як його добувати з торiанiту заводським способом. Якби цю проблему розв'язали в нас, то, можливо, ми змогли б органiзувати добування гелiю з торiанiтового пiску, невелика кiлькiсть якого зустрiчаеться на островах Індiйського океану. В радянськiй газетi, в тiй самiй замiтцi, коротко згадуеться, нiби професор Ананьев цю проблему майже розв'язав. До речi, ось вам та замiтка.

Начальник подав агентовi газетну вирiзку i, поки той читав ii, задумливо розглядав довгi нiгтi на своiх пальцях.

– Отже, слухайте далi. Нам потрiбно, щоб смiлива людина пробралася в Росiю. Там треба обережно зв'язатися з нашим постiйним уповноваженим при посольствi, познайомитися з професором Ананьевим, одвiдати Лебединий острiв i обов'язково зiрвати видобуток торiанiтового пiску. А найголовнiше – дiстати в Ананьева його проект добування гелiю i знищити автора проекту. Ясно?

– Так. Яким способом я мушу перебратися через кордон?

– Одержите американський паспорт. В Росii наш уповноважений видасть вам фальшивий радянський паспорт. Докладний план своеi подорожi подасте менi завтра. Пiслязавтра виiдете. Бажаю успiху. На все краще.

Начальник пiдвiвся з крiсла. Агент теж устав, витяг руки по швах i вклонився.

– До побачення, пане начальнику.

Дверi кабiнету зачинилися за агентом.

VII. Змагання

«Колумб» прибув черговим рейсом до Соколиного. Марко одразу побiг шукати Люду, бо привiз iй листа вiд батька. Листа передав капiтан пароплава «Пенай», що заходив у Лузани. Юнга знайшов дiвчину на пляжi в товариствi рибальських дiтей та пiдлiткiв. Однi з них засмажували на сонцi своi вже з самоi весни чорнi тiла, другi не вилазили з води, плаваючи рiзними способами та здiймаючи стовпи бризок. Серед дiтей, що гралися в пiску, Марко побачив брата Грицька. Сестра часто забирала малого в Соколиний виселок. Тут у Грицька було багато товаришiв i товаришок.

Хлопчик радiсними вигуками привiтав брата й покликав до себе подивитися на вiзерунок, складений ним з морських камiнцiв та черепашок. Марко пообiцяв зробити це згодом, а поки що пiшов до перевернутого старого каюка, де сидiла в купальному костюмi, спиною до сонця, Люда. Коли вiн гукнув ii, дiвчина швиденько обернулася, очi привiтно блиснули, i вона простягла Марковi руку. Дiставши листа, Люда зрадiла, схопилась на ноги й розiрвала конверт. З нього вона витягла списаний папiрець та газетну вирiзку i скоренько перечитала.

– Татко застав професора Китаева. Вони зробили аналiз пiску… Татковi сподiванки цiлком справдилися… Навiть бiльше, професор Китаев цiлком згоден з методом добування гелiю, що його запропонував татко. Наступним рейдом татко повертаеться сюди для детального обслiдування торiанiтових розсипiв, а професор Китаев негайно iде в Москву, де порушить питання про органiзацiю промислу на Лебединому островi.

Новини цi були приемнi Марковi не менш, нiж Людi. Вони розмовляли про те, як на мiсцi Соколиного висiлка виросте нове мiсто, в бухтi побудують великий порт, залiзничнi колii пройдуть по острову i по них пiдуть вагончики з пiском, а вони мусять подбати, щоб тут насадити великий парк i зберегти маленький заповiдничок цiлинного грунту iз хащами, лисицями та пташиним населенням. Потiм дiвчинка покликала Марка купатися.

– У нас зараз вiдбуватимуться змагання з плавання, – сказала вона, показуючи на гурт пiдлiткiв, що обступили iх.

Юнга заявив, що теж хоче брати участь у змаганнях. Крiм нього i Люди, пливли ще п'ятеро хлопчакiв i трое дiвчаток вiком вiд дванадцяти до п'ятнадцяти рокiв. Всi вони виросли на березi моря, талапались у водi з ранньоi весни до пiзньоi осенi, i хоча не зналися на рiзних стилях та нiколи не чули таких слiв, як «брас», «кроль», «оверарм», «треджен», але чудово й швидко плавали по-жаб'ячому, по-собачому, наввимашки, навстоячки, горiлиць. Цими ж способами плавав i Марко, але набагато вправнiше. Вiн справедливо вважав себе кращим плавцем на островi. Вiн не знав, як плавае Люда, але гадав, що не дуже добре. Марко вирiшив пливти поволi, дати iншим випередити себе, а потiм ефектно вийти попереду всiх.

В цей час у бухту входили шаланди. Рибалки поверталися з моря з уловом, i плавцi умовились пливти iм назустрiч. Хто перший допливе до рибалок, той переможе.

По командi Люди плавцi зайшли в воду, вiдiйшли на значну вiддаль вiд берега i вишикувались в ряд. Були вони рiзного зросту, i тому одним вода доходила до пояса, а другим по пахви. На березi стояли меншi дiти. Грицька обрали суддею, i вiн дав сигнал починати, тюркнувши в сюрчок. Плавцi кинулись наввипередки. Марко не поспiшав. Вiн плив по-жаб'ячому, розгортаючи руками воду, i придивлявся, хто як пливе. Однi плавцi одразу забовтали руками й ногами щосили й вирвалися вперед. Іншi пливли повiльнiше, проте Марко вiдстав i вiд них, бо затримувався навмисне. Та насамперед його увагу привернула Люда. Дiвчина пливла майже так само, як i вiн, але не затримувалась, хоча й не поспiшала. Незабаром Марко опинився позад усiх i почув з берега цюкання та глузливi вигуки на свою адресу. Тодi вiн обернувся, проплив кiлька метрiв пiд водою i, з'явившись на поверхнi, пiшов наввимашки. Половина його спини виступала з води, руки швидко зносились вгору, розрiзали повiтря i з силою падали на воду, виносячи плавця вперед. Вiн випередив двох хлопцiв, дiвчинку i зрiвнявся з Людою. За кiлька секунд випередив i ii i вступив у змагання з переднiми плавцями. Вiн не чув, як з берега наздогiн лунали вже схвальнi вигуки. Марко вигнався наперед, шаланди швидко наближалися до нього. В цей час на березi запанувала тиша. На жаль, Марко не обертався й не бачив, що робиться позад нього. А там увагу всiх привернула Люда. Вона майже занурилась головою в воду, перейшла на «кроль», зняла бризкотню i з шумом помчала вперед, залишаючи
Страница 9 из 24

глибокий слiд, мов торпеда. Вона вирвалася iз значно бiльшою швидкiстю, нiж Марко, випередила всiх i вже наздоганяла переднього плавця. Юнга помiтив це лише тодi, коли Люда зрiвнялася з ним. Вiд подиву вiн навiть сповiльнив рух, i ту ж мить дiвчина випередила його на пiвголови. Марко був вражений: його, рибалку, моряка, кращого плавця Лебединого острова, випереджала дiвчина з мiста. Вiн не злостився, нi, але самолюбство його було вражене. Марко, мов дельфiн, що вистрибуе з води, раптом напружив усi сили й на кiлька секунд залишив Люду за собою. Вона його не бачила, бо пливла тим самим способом, лише зрiдка пiдкидаючи голову, щоб вдихнути повiтря. Через кiлька секунд вона знову наздогнала Марка. До шаланд залишилося з сотню метрiв. Там рибалки теж зацiкавились змаганням. Увагу всiх привернули двое завзятих плавцiв. Вони йшли тепер нарiвнi i так пропливли половину вiдстанi, а потiм Люда знову випередила Марка метрiв на два, i хоч як вiн намагався скоротити цю вiдстань, але нiчого не виходило. Навпаки, дiвчина дедалi бiльше випереджала його. Ось ii голова поруч першоi шаланди – i змагання закiнчено. Ледве чутно долинув сюрчок з берега. То свистав Грицько, сповiщаючи про перемогу Люди. Хоч вона й не чула того свистка, але помiтила шаланду i перейшла на повiльний «брас».

Рибалки вiтають ii, жартiвливо глузують з Марка, пропонуючи пiдвезти до берега. Марко був здивований, вiн нiяк не ждав такоi вправностi вiд мiськоi дiвчини. Одсапуючись, вiн перекинувся горiлиць, добродушно усмiхався на жарти рибалок i спочивав, лежачи на водi. До нього пiдпливла Люда, i вiн перший поздоровив ii з перемогою.

Шаланди уже наближались до берега. Вiтру в бухтi майже не вiдчувалося, i рибалки веслували, щоб швидше пiдiйти до пристанi. До Люди й Марка наближались iншi хлопцi й дiвчата i, вигукнувши своi зауваження про змагання, повертали до берега. Старшi трималися тепер про всяк випадок позаду. Раптом збоку залунав верескливий зойк: «Ой-ой! Рятуйте!»

Це скрикнув хлопчик, що вiдплив вiд товаришiв. Голови усiх плавцiв повернулися на крик. Де в кого майнула думка: «Може, пустуе». Але хлопчик зник пiд водою, потiм знов виринув i знову зник. Всi кинулись на допомогу. Не iнакше як хлопчика схопили корчi. Хоч як швидко всi пливли, але першою бiля потопаючого опинилася незнайома Людi дiвчинка. Вона спритно пiрнула пiд воду, схопила хлопчика за чуприну й витягла його на поверхню: хлопчик навiть не встиг дуже захлинутися. Трохи наковтався води, проте не втратив притомностi, тiльки з переляку намагався вхопитись руками за шию дiвчинки. Вона знала, що це дуже небезпечно, й вiдбивалася вiд нього, гукаючи, щоб вiн лежав спокiйно спиною на водi. Так вона i пiдтримувала потопаючого, поки не пiдпливли iншi товаришi. Потiм його взяли пiд руки Марко та Люда i рушили до берега. Решта плавцiв пливли навколо, готовi кожну хвилину змiнити першого, хто стомиться. На шаландах чули крик, бачили, як плавцi рятували потопаючого, тому одна шаланда швидко пiдiйшла до них. Врятованого витягли на шаланду. За ним вилiзли Марко i Люда. Переляканий хлопчик пояснив, що його несподiвано схопили корчi. Люда вiдчувала себе незручно: адже вона пiдбила товариство на це змагання i не подбала хоча б про один рятiвний човен. Коли б не та дiвчинка, хлопчик мiг би втонути.

– Другий раз не запливай далеко, – сказав лiтнiй рибалка, звертаючись до хлопчика. – Дякуй iм, – вiн показав на Марка i Люду, – врятували халамидника.

– То не ми, – сказала Люда, – його дiвчинка якась врятувала: вона перша схопила i тримала, аж поки ми пiдпливли.

– Інспекторова Знайда, – пояснив Марко. – Звiдки вона тут взялася, не знаю, на березi ii не бачив. З нами вона не випливала…

– А-а, дефективна. Вона, мабуть, з дому сюди допливла. То ж риба, а не дiвчинка. Ми ii в морi якось кiлометрiв за п'ять вiд берега зустрiли. Хотiли на шаланду взяти – та де там. Дика… Геть попливла!

Люда хотiла розпитати про дiвчинку. Адже вона, здавалось, всiх знала на островi, а цiеi дiвчинки жодного разу не зустрiчала. Проте розпитати вона не встигла, бо шаланда пiдiйшла до «Колумба» i стала поруч iнших борт у борт iз шхуною. З шаланд перевантажували рибу. На палубi «Колумба» чути було сварку. Кiлька рибалок обступили чоловiка, що мiряв рибу клейончастим метром. То був рибний iнспектор Ковальчук. Вiн вибирав окремi рибини i вимiрював iх вiд хвоста до голови i вiд голови до хвоста.

Рибна iнспекцiя стежить, щоб рибалки не виловлювали молоду рибу, а для цього кожну породу риби ловлять сiтями з вiдповiдним розмiром петель у них. Інспектори наглядають за справнiстю рибальського реманенту та розподiляють дiлянки моря мiж окремими артiлями.

На «Колумбi» знялася сварка через те, що вiдомий бюрократ, iнспектор Ковальчук, знайшов у виловi кiлька рибин, на пiвсантиметра коротших за дозволений розмiр. То були осетри завдовжки вiсiмдесят дев'ять з половиною сантиметрiв, а дозволялося ловити не коротших як дев'яносто. Коротшу рибу рибалки мусили викидати в море. Трудно, звичайно, встановити при такiй довжинi рiзницю в пiв-сантиметра, але Ковальчук одiбрав десяток таких рибин на однiй шаландi й хотiв тепер конфiскувати весь ii улов та оштрафувати бригадира. Рибалки захищалися, доводячи вiдсутнiсть злого намiру, нарештi, коли мiряли вони, то в них виходило не пiвсантиметра, а один-два мiлiметри.

Обурений Стах Очерет попросив припинити у нього на шхунi лайку i вiдмовився пiдписати акт, складений iнспектором. Вiн запропонував йому не заважати, поки шаланди перевантажують рибу на шхуну. Ковальчук з погрозами залишив «Колумб», зiйшов на пристань i подався берегом бухти додому. Ненароком вiн наступив на узор, викладений на прибережному пiску Грицьком. Почувши обурений вигук хлопчика, iнспектор зупинився, глянув на дитячу забавку i, злостячись на весь свiт, шаркнув ногою з усiеi сили; камiнцi й черепашки розлетiлися бризками разом з пiском. Грицько остовпiв вiд страху i обурення. Інспектор пiшов далi не озираючись, а вслiд йому полетiли нарiкання розсерджених малюкiв.

Тим часом Марко прощався з Людою.

– До пiслязавтра. Я розкажу нашим про лист твого батька. Тепер у нас тiльки й розмов, що про гелiй та про торiй, Всi просто хiмiками поробилися. Шкiпер наказав менi в Лузанах дiстати книжку, в якiй написано про всi цi речi…

– А я хотiла ще тебе розпитати про цю дiвчинку… Знайду… чи як там ii… Чому я ранiш ii не бачила? Вона дочка цього iнспектора?

– Нi, вона йому не дочка… Вона з'явилася тут, коли я був такий, як Грицько. Але ii майже не знають. Вона дефективна. Зайди до Марii, вона розкаже тобi цю iсторiю.

– Добре. Бувай! Бачу – в тебе термiнова робота.

– Еге, до другоi зустрiчi!

Марко взявся до свого дiла, а Люда пiшла з врятованим хлопчиком на берег. Вiн уже заспокоiвся, тiльки боявся, що мати нагримае, коли довiдаеться про його пригоду. Люда обiцяла зайти з ним додому разом. На пристанi до неi пiдбiг Грицько i поскаржився на iнспектора. Довелося й цього заспокоювати.

Утрьох вони повiльно пiшли стежкою мiж лопухами й лободою по краю висiлка. Вони бачили, як «Колумб» вирушив з бухти. Грицько заздро дивився на шхуну, потiм заявив, що коли виросте, то в нього буде ще краща шхуна, яку вiн назве «Альбатрос», бо так у них на маяку називався маленький каюк. Потiм заспiвав:

Плавав по морю маленький матрос

На вiтрильнiм кораблi.

Альбатрос, альбатрос, альбатрос!

Жив на свiтi маленький матрос
Страница 10 из 24

Гострi очi, бiлий чуб,

Альбатрос, альбатрос, альбатрос!

– Хто тебе цiеi пiснi навчив? – спитала Люда.

– Сам видумав, – поважно вiдповiв Грицько.

– А «гострi очi, бiлий чуб» – це ти про себе?

– Еге…

VIII. Знайда

Це трапилося лiтом, в рiк Грицькового народження. Чорна нiч звисала над морем. Важко розбивалися об берег хвилi. Блискавки раз за разом розтинали темряву, i розкотистi вибухи грому заглушували клекiт моря.

Тiеi ночi погано спали рибалки на Лебединому островi. Дехто з них, незважаючи на дощ, пiшов до човнiв, щоб перевiрити, чи не загрожують iм хвилi. Серед ночi за рiжком, що прикривав бухту, у морi замигтiв вогник. Якийсь пароплав, борючись iз штормом, наближався до берега. Позапинавшись у плащi, рибалки мовчки стежили за вогниками, що мигтiли в морi. Раптом спалахнуло полум'я, зникли розгойданi вогники i запанувала темрява. До берега долетiв звук вибуху.

– На мiну наскочив! – скрикнув один рибалка.

– Або котел розiрвало, – вiдповiв другий.

Над морем злетiла ракета. За першою – друга, третя. Потерпiлий пароплав кликав на допомогу. Незабаром знову спалахнув вогник у морi; вiн розгорявся все яскравiше. То горiв пароплав. На березi рибалки швидко розпалили вогнище, щоб вказати потерпiлим, куди пливти човнами.

Полум'я змагалося з дощем. На мерехтливому фонi вогнища вирiзьблювались суворi постатi в плащах. Всi мовчали. Здавалося, кожного свердлила одна й та сама думка, а в горлi застряли однi й тi ж слова. І першим вимовив цi слова пiдлiток Левко:

– А коли в них не вистачить човнiв?

Рибалки нерiшуче перезирнулися, але нiхто нiчого не сказав. Свистiв вiтер, клекотiли розбурханi хвилi, i нiхто не наважувався запропонувати вийти такоi ночi в море.

– Дядьку Стах, там же люди гинуть! – закричав Левко.

Похмурий Стах випростався. Вiн не зводив очей з плавучого вогнища в морi. Нi до кого не повертав голови. І тут з промовою виступив рибний iнспектор. Вiн казав, що треба допомогти, i запевняв, що серед них немае боягузiв. Вiн голосно умовляв, але всi стояли похмуро й непорушно. Та ось благально й наполегливо закричав Левко:

– Дядьку Стах, пливiмо iм на допомогу!

Стах озирнувся на нього, обвiв усiх поглядом, махнув рукою i сказав глухо:

– Ходiмо! Ходiмо! Люди ж гинуть. Хто смiливий, ходiм! – i пiшов широкими важкими кроками до шаланди. Поруч нього пiшов Левко, а слiдом рушили Тимiш Бойчук i Андрiй Камбала.

Бiля вогнища з хвилину мовчали. Та ось, нiчого не кажучи, один по одному всi пiшли до шаланд.

Перемагаючи хвилю, шаланди вiдчалили i зникли в темрявi. На березi залишився Левко. Дорослi не взяли хлопчика, i вiн плакав з досади.

Стах наказав йому пiдтримувати вогонь.

Левко повернувся до вогнища. Там стояла лише одна людина – Якiв Ковальчук. Рибний iнспектор залишився на березi.

Тiеi ночi рибалки з Соколиного висiлка врятували майже всiх пасажирiв i бiльшу частину команди пароплава «Дельфiн», що загинув вiд вибуху котлiв. Наступних днiв врятованi залишили Лебединий острiв. Зосталася лише маленька дiвчинка, батьки якоi загинули пiд час аварii. У неi була розбита голова, i вона лежала непритомна. Дiвчинку забрала до себе дружина Якова Ковальчука. Маленька нарештi опритомнiла, але, чи вiд удару по головi, чи вiд переляку, забула все, що знала ранiш, навiть забула, як ii звуть. Насилу згадала вона слова i не могла ходити. Минув рiк, поки чула жiнка, оточивши дiвчинку материнською ласкою i пiклуванням, наново вивчила ii ходити й говорити i вже похвалялася нею як рiдною дочкою. Інспектор не дуже схвально ставився до вчинкiв дружини, але, коли ще через два роки дружина несподiвано померла, вiн залишив Знайду – так ii називали, – наглядати за порядком у своiй хатi. У виселок дiвчинку не пускав, школи вона не одвiдувала, бо була, як говорили всi, дефективна.

Про iсторiю Знайди думала Люда, гуляючи по острову. Ту iсторiю iй розповiла сестра Марка – Марiя, i тепер дiвчина часто думала про дефективну. Вона бiльше ii не бачила, хоч кiлька разiв проходила повз хату рибного iнспектора. На подвiр'i в нього завжди було порожньо, жодноi ознаки чиеiсь присутностi, лише дим iнодi здiймався над димарем.

З дня на день Люда чекала приiзду батька. Вона гуляла по березi бухти i вдивлялася в море, сподiваючись побачити шхуну, пароплав або шаланду, якою прибуде батько. За кiлька днiв мав прийти «Колумб», i вона сподiвалася побачити й Марка.

Замiсть «Колумба» прийшла iнша шхуна. Шкiпер розповiв, що «Колумб» послано у вiдкрите море, а звiдти вiн пiде в Караталинську затоку, а це вiдбере десять-дванадцять днiв.

Минуло днiв вiсiм, i Люда знову обходила бухту, а коли помiтила, що пiдiйшла аж до хатини Ковальчука, iй захотiлося побачити Знайду i подякувати дiвчинцi за врятування хлопчика. Люда знала, що iнспектора зараз немае дома: вiн виiхав на шаландах разом з рибалками в море. Мабуть, тому Люда й наважилась здiйснити свiй задум.

Хатинка виглядала досить привiтно. Вона бiлiла серед невеличкого саду, обкопаного канавою i огородженого очеретяним тином. Садиба розташована була на горбку метрiв за триста вiд бухти. Люда повернула вiд берега i зiйшла на горбок по ледве протоптанiй стежцi. Через огорожу, на грядках бiля хати, помiтила дiвчинку рокiв чотирнадцяти, у незграбному платтi з грубого мiшка, босу, в подертiм солом'янiм брилi на головi. Дiвчинка стояла нахилившись. Вона полола грядки i стиха спiвала.

Люда одразу догадалася, що то Знайда, i почала прислухатися до слiв пiснi:

Море, не сердься,

Вiтер, не вiй,

Сонечко ясне, свiти,

Милий мiй, швидше пливи!

В цей час на городi показався чорний кудлатий собака. Це було справжне страховище. Висолопивши язика i важко дихаючи вiд спеки, вiн наблизився до грядки, на якiй працювала Знайда. Дiвчинка помiтила його, пiдвела голову i посмiхнулася до собаки. Тепер Люда розгледiла ii обличчя. Пес нахилив голову, але враз пiдвiв ii, нашорошив вуха, насторожився i подивився в той бiк, де стояла Люда. Знайда знову взялася до роботи, не помiтивши цього. Люда, не чекаючи, коли пес викрие ii, гукнула:

– Дiвчинко!

Ту ж мить пес люто загавкав, плигнув через грядку й кинувся до огорожi. Знайда випросталась, побачила незнайомку i закричала на собаку:

– Розбiй, назад! Назад! Стiй! Стiй!

Почувши наказ, пес неохоче скорився. Вiн спинився на мiсцi, але гавкати не переставав.

Знайда стояла, не виявляючи бажання пiдiйти до незнайомки, щоб щось сказати або спитати ii.

Люда заговорила перша:

– Дiвчинко, будь ласка, пiдiйди ближче.

Знайда пiдiйшла до огорожi. Слiдом за нею, переставши гавкати, помалу пiдiйшов i Розбiй. Знайда мовчала. Тепер Люда бачила засмагле обличчя русявоi дiвчинки з плескатим носиком, синiми глибокими очима i помiтним шрамом над лiвим виском.

– Я прийшла подякувати тобi за те, що ти врятувала хлопчика в бухтi.

Знайда мовчки слухала, оглядала незнайомку з нiг до голови. Люда теж помовчала i почала знову:

– Бач, я винна, що вiн заплив так далеко, а поблизу не було на той час човна. Коли б ти не наспiла перша, навряд чи встигли б ми врятувати його. Я дуже-дуже вдячна тобi.

Знайда так само мовчала. Люда стежила за ii обличчям, але воно залишалося байдужим i непорушним. Здавалося, дiвчинка чула слова, але враз забувала iх. Люда шукала в обличчi Знайди рис, якi свiдчили б про ii дефективнiсть, але нiщо, крiм цiеi чудноi мовчанки, не викликало пiдозрiння в ненормальностi. Вираз очей Знайди свiдчив про якусь думку. Вона, здавалося, дуже
Страница 11 из 24

зацiкавилась вбранням Люди.

– Ти дуже добре плаваеш. Чи правда, що ти запливаеш далеко в море? Я закiнчила минулого року школу плавання i на змаганнях у школi зайняла перше мiсце. Менi хотiлося б поплавати разом з тобою.

Розбiй уривчасто гавкнув i сiв бiля нiг дiвчинки.

Знайда, наче щось згадавши, нахмурилась i, пильно глянувши у вiчi Людi, сказала:

– Ідiть звiдцiля. Якiв Степанович не любить, коли чужi без нього приходять. Коли вiн дiзнаеться, що ви приходили, то розсердиться.

Близько Знайди червонiла чудова троянда. Люда вирiшила попрохати квiтку i закiнчити свiй невдалий вiзит.

– Коли можна, подаруй менi, будь ласка, одну квiтку.

Знайда охоче зiрвала кiлька квiток, зв'язала березкою i кинула через плiт. Люда спритно впiймала iх.

– Дякую. Ти, коли захочеш, приходь до мене. Я звуся Люда Ананьева. Мiй батько – професор Ананьев. Ми живемо у мого дядька – шкiпера Стаха Очерета. Одним словом, питай мене в Очеретiв. Приходь. Ну, до побачення.

Вона повернулася й пiшла.

– Дiвчино, – почула Люда позад себе голос Знайди i обернулася. – Скажи, ти сама черевики зробила? – спитала Знайда, показуючи на сандалi у Люди на ногах.

– Нi, я купила.

– Угу! – Знайда одвернулась, покликала Розбоя i попрямувала до своеi грядки.

IX. Фотограф Анч

Того самого дня Грицько пiсля ранiшнього купання в компанii з двома однолiтками подався шукати пригод на острiвних пасовищах. Вони осiдлали довгi хворостини i, уявивши себе кожен принаймнi командиром кiнного полку, помчали по острову. Обминули невелику череду корiв, що розбрелися мiж кущами без догляду, пробiгли вздовж маленького струмка i розбiглися в рiзних напрямках, умовившись, хто кого шукатиме. Грицько забiг найдалi. Скоро вiн побачив протоку, яка вiдокремлювала острiв вiд суходолу. Протокою плив човен, видно – вiд Зеленого Каменя до острова. Гостроокий Грицько довго слiдкував за човном, ждучи, коли поблизу з'являться товаришi. Мабуть, вони далеко забiгли в iнший бiк i, не знайшовши його мiж кущами, подались до висiлка. Грицьковi надокучило ховатися. Хлопчик помiтив великого барвистого метелика i почав його ловити. Бiгав, аж поки не накрив метелика шапкою. Та коли метелик опинився у нього в пальцях, то був вiн уже не блискучий, бо обтрусив частину своiх барв i поламав крильця. Розчарований Грицько викинув метелика i знову перевiв погляд на протоку. Човен пiдiйшов до острова. На берег вийшов чоловiк, а човен повернув назад. Прибулий рушив навпростець через острiв. Грицька цей приiзд не цiкавив, хiба мало хто з Зеленого Каменя приiздить! Хлопчик вирiшив повернутися у виселок. Вiн iшов без стежки, у високiй травi, яка досягала йому до плечей. В тiй травi траплялися чудовi синi та блакитнi дзвiночки i бiлi з жовтим серцем ромашки. Люда якось просила принести iй квiтiв, тепер Грицько згадав про це. Вiн набрав уже чималий жмут квiтiв, коли його наздогнав чоловiк, що йшов вiд берега протоки.

– Ей, хлопчику! – покликав вiн.

Грицько побачив недалеко вiд себе на вузенькiй стежцi високого дядька, в бiлому кашкетi, з плащем на руцi. Через плече в нього на ременi висiла якась коробка. В руцi вiн тримав чималий чемодан. Дядько був одягнений у сiрий костюм, а на ногах у нього були чорнi краги. Хлопчик бачив його вперше.

– Ти з Соколиного?

– Нi, я з маяка, – вiдповiв хлопчик.

– А не скажеш, як менi пройти до хати рибного iнспектора Ковальчука?

– Просто йдiть стежкою, тiльки коли перейдете кладку через рiвчак, вiзьмiть трохи лiворуч. Там стежки нема, але йти по рiвному. Як вийдете до бухти, то й побачите Ковальчукову хату. Виселок праворуч, а його хата – лiворуч… Тiльки далеко вiд висiлка… Там жодноi хати нема аж до краю.

– Дякую, молодчина! – Незнайомець недбало пустив з руки щось блискуче, а сам пiшов, бiльше не обертаючись.

Те блискуче впало в густу траву. Грицько здивовано проводив поглядом спину високого дядька, а потiм став на колiна – шукати в травi блискучу рiч. Пiсля ретельних розшукiв надибав срiбну монету – двадцять копiйок. Блискуча, новенька монета йому подобалась. Вiн погано розумiвся на вартостi монет, але знав, що за грошi можна купити цукерок, горiхiв та червоноi шипучоi води в кооперативнiй крамницi, яка одчинялася в Соколиному на годину ранком i на годину ввечерi. Але хлопчик не розумiв, для чого той дядько кинув монету.

Незнайомець уже був перед садибою Ковальчука, коли вiдчув, що хтось схопив його за руку. На одну мить вiн завмер i враз повернувся всiм тулубом. Кулаки його стиснулися, а обличчя скам'янiло, в очах блимнув страх. Побачивши перед собою хлопчика, полегшено зiтхнув, але враз нахмурився.

– Що таке? – спитав вiн.

– Дядьку, ви загубили грошi, – вiдказав Гриць i простяг йому двадцять копiйок.

Незнайомий i здивувався i розсмiявся, таким чудаком здався йому хлопчик.

– Це я тобi дав.

– Нi, дякую.

Гриць обернувся i побiг назад. Незнайомий сховав двадцять копiйок i пiшов далi. Через кiлька хвилин вiн стояв перед хвiрткою Ковальчукового подвiр'я. Гукнувши, незнайомий стояв i ждав, щоб хтось вийшов.

Невдовзi з-за хати з'явилася Знайда. Вона спинилась серед подвiр'я i мовчки дивилася на того, хто гукав. Розбiй загавкав ще голоснiше, рвався до хвiртки, але з-за огорожi не стрибав.

– Якiв Степанович дома?

– Нема.

– Одженiть собаку, менi зайти треба.

Дiвчинка похитала головою.

– Не можу, – сказала вона. – Якова Степановича немае дома, без нього не пускаю.

– Та чому? Я ж нiчого не з'iм.

Дiвчинка нiчого не вiдповiла. За неi вiдповiдав Розбiй, гавкаючи до хрипоти. Незнайомому доводилось добре напружити голос, щоб перекричати це гавкання.

– Слухайте, я маю до нього дiло. Коли вiн буде?

– Мабуть, надвечiр.

– Та пiдiйдiть ближче.

Знайда пiдiйшла майже до самоi хвiртки.

– Слухайте, я фотограф. Хочете, я вас сфотографую. – І незнайомець почав дiставати з футляра фотоапарат.

Нi його слова, нi його апарат нiякого враження на дiвчинку не справили. Вiн почав далi умовляти придержати собаку й пустити його до хати. Але Знайда нiчого не вiдповiдала.

Нарештi заявила:

– Можете зi мною не балакати, бо я дефективна, – повернулася й пiшла.

Фотограф розсердився i навiть спробував сам вiдчинити хвiртку, але Розбiй наiжився, ошкiрив зуби i так плигнув на хвiртку, що настирливий вiдвiдувач виконати свiй намiр не насмiлився. Вiн витяг з кишенi годинник, подивився, скiльки доведеться ждати до вечора, одiйшов на морiжок i сiв край маленького глинястого обриву, пiдмитого весняною водою. Умостившись, вiн дiстав з чемодана два бутерброди i, уминаючи iх, оглядав навколишню мiсцевiсть.

Вiн чекав терпляче, але, на свое щастя, не дуже довго. Виявилось, що шхуна, яку бачила Люда, була «Колумб». Справдi, вона привезла ii батька, а разом i Якова Ковальчука, якого забрала в морi з рибальських шаланд. Інспектор у висiлку не затримався, пересiв на свiй каюк i попiд берегом повернувся додому. Фотограф бачив, як каюк пристав до дошки, що замiняла пристань. Далi людина прив'язала каюк до кiлка, забитого пiд берегом, а сама рушила до iнспекторського двору.

Фотограф пiдiйшов до людини i, вдивляючись в ii обличчя, сказав:

– Здрастуйте, Якове Степановичу, насилу дiждався вас. А тут дiвчинка ваша нiяк не пускае, не то що до хати, а навiть у подвiр'я.

– Здрастуйте, – вiдказав iнспектор i здивовано дивився на незнайомого, який поводився з ним, наче знав багато рокiв. – А ви в якiй справi?

– Я фотокореспондент.
Страница 12 из 24

Прiзвище мое Анч. Приiхав сюди з редакцii журналу «Рибалка пiвдня». Не чули? Це новий журнал. Незабаром виходить перший номер. Маю завдання редакцii дати фотонарис про рибалок Лебединого острова. Ось мое посвiдчення та рекомендацiйний лист до вас з рибноi iнспекцii. – Вiн простяг Ковальчуковi своi папiрцi.

– Як же ви сюди дiсталися?

– А я iхав суходолом через Зелений Камiнь. Звiдти мене переправили човном через протоку.

– Чим же я можу вам допомогти?

– По-перше, ви познайомите мене з тутешнiми рибалками, допоможете вибрати найцiкавiшi об'екти для фотографування. Менi рекомендували вас як досвiдчену людину. Потiм менi радили попросити у вас притулок на цих кiлька днiв. Редакцiя мене коштами не дуже обмежуе, я радий розплатитися з вами так, як ви оцiните свiй клопiт зi мною.

Ковальчук запросив фотографа у двiр.

– А дiвчинка – молодець! Це ваша дочка?

– Нi, так… у приймах. Ви не дивуйтесь з неi, вона трохи дефективна.

X. Формула Андрiя Ананьева

Бiля хати Стаха Очерета вiдбувалися збори. iх нiхто не скликав. Люди зiбралися самi. Вже два тижнi увесь виселок говорив про пiсок, знайдений професором Ананьевим. Бiльшiсть певна була, що в тому пiску е золото. Дехто з соколинцiв навiть ходив до пiщаного горба i копався там, але золота нiхто не знайшов. Команда «Колумба» пiсля розмови з професором розказала на островi про торiанiт, але iм вiрили й не вiрили. Маркiв дiд, старий Махтей, колись довго плавав матросом на рiзних пароплавах i багато чого знав. Вiн побував в усiх закутках земноi кулi, не раз одвiдував Америку, Африку та Австралiю, острови Тихого океану, плавав у антарктичних морях, але нi про який торiанiт нiколи не чув. Вiн, правда, твердо вiрив у науку i всiм розповiдав, що наука може «до всього докопатися», навiть золото, мовляв, з морськоi води добувають, але вважав, що команда «Колумба» не зрозумiла професора.

– Не iнакше, – казав вiн, – нафта там мусить бути. Це тепер саме головне i для вiйськово-морського флоту, i для нас.

Так чи iнакше, а як тiльки професор повернувся в Соколиний виселок, хата шкiпера Стаха наповнилась дiтьми, жiнками та рибалками, що повернулися з моря або не виiздили того дня на промисел. Всi хотiли почути новину про той незвичайний пiсок.

В хатi не вмiстилися. Вийшли в двiр i розташувалися, хто на травi, хто на старих кроквах з розiбраноi минулого року повiтки, хто на призьбi.

– Ну, товаришi, пiсок у вас цiнний, – сказав професор. – Всi ви чули про дирижаблi. Мабуть, бачили iх також на малюнках. Це великi аеростати, що тримаються в повiтрi за допомогою газу, легшого, нiж повiтря, а лiтають за допомогою мотора, прикрiпленого до гондоли. Дирижаблi з'явилися трохи ранiше вiд лiтакiв, але виявилось, що лiтаки будувати легше й дешевше. Пiд час iмперiалiстичноi вiйни в рiзних краiнах збудували кiлька сот дирижаблiв. Вони дуже прислужилися своiм армiям. Але бiльшiсть тих дирижаблiв загинула. Виявилось, що знищити дорогий повiтряний корабель дуже просто. Дирижабль наповнюеться найлегшим у свiтi газом – воднем. Цей газ, що в хiмiчному сполученнi з киснем дае воду, одна з найбiльш горючих речовин у свiтi. Механiчно змiшуючись з киснем або повiтрям, вiн утворюе надзвичайно сильну вибухову речовину – гримучий газ.

Отже, досить, аби одна iскра проникла крiзь оболонку дирижабля, щоб водень спалахнув, враз змiшався з повiтрям i щоб сильний вибух знищив повiтряний корабель.

Запальнi снаряди зенiтних гармат швидко винищували дирижаблi. За час iмперiалiстичноi вiйни Нiмеччина збудувала сто двадцять три великi дирижаблi, що звалися «цеппелiнами», iм'ям одного з перших будiвникiв дирижабля – генерала Цегшелiна. Запаленi снарядами, цеппелiни гинули буквально в один момент, перетворюючись на купи руiн.

Та одного разу англiйськi зенiтчики, обстрiлюючи нiмецький цеппелiн, помiтили, що, хоч запальний снаряд i влучив в його оболонку, дирижабль не вибухнув, а лише завернув i полетiв назад.

Це дивне явище не скоро вдалось пояснити. Вже значно пiзнiше довiдались, що нiмцi стали наповнювати оболонку своiх дирижаблiв не воднем, а газом гелiем. Пiдiймальна сила цього газу лише на вiсiм процентiв менша за пiдiймальну силу водню. Але гелiй не горить. Вiн належить до групи газiв, що iх однi називають благородними газами, а другi – ледачими, бо вони не вступають iз жодною речовиною в хiмiчну сполуку. Отже, наповнений гелiем дирижабль не боiться спалаху.

Та коли довiдались, що нiмецький дирижабль був наповнений гелiем, здивувалися ще бiльше, нiж тодi, коли вiн не загорiвся вiд снаряда. Адже гелiю на свiтi було добуто дуже мало. На початку iмперiалiстичноi вiйни в Сполучених Штатах Америки один кубiчний метр гелiю оцiнювали в двiстi тисяч карбованцiв золотом. Тодi в усiх американських лабораторiях не знайшлося б i десятоi частини кубiчного метра гелiю.

Гелiй в перекладi на нашу мову означае – сонячний. Його так називають тому, що вперше цей газ знайшли не на Землi, а на Сонцi. Астрономи, дослiджуючи склад Сонця, 1873 року вiдкрили там речовину, якоi досi нiхто не знав на Землi. Лише через двадцять сiм рокiв пiсля того гелiй знайшли на земнiй кулi в мiнералi клевеiт. Пiзнiше гелiй виявили в повiтрi. Але в повiтрi i в клевеiтi його так мало, що добування сонячного газу коштувало величезних грошей.

Пiзнiше гелiй знайшли в Бразилii, в так званому монацитовому пiску. Перед вiйною Нiмеччина ввезла цього пiску до себе кiлька тисяч тонн. Пiд час вiйни нiмецькi хiмiки добули гелiй з привезеного пiску. Крiм того, вони знайшли гелiй у джерелi мiнеральноi води на одному з своiх курортiв. Але там його було небагато, i Нiмеччина незабаром вичерпала своi запаси.

Тим часом Сполученi Штати Америки, вступивши в iмперiалiстичну вiйну, розширили добування гелiю. Вони знайшли у себе його природнi джерела. Тепер у них е два великi заводи по добуванню сонячного газу, i вони мають його в потрiбнiй кiлькостi. Зараз у Сполучених Штатах гелiй коштуе лише в десять чи п'ятнадцять разiв дорожче, нiж водень. Американцi за кордон свiй гелiй продають дуже рiдко i невелику кiлькiсть. Кожного разу на продаж гелiю за кордон потрiбний спецiальний дозвiл американського уряду.

Дешевого гелiю шукають в усiх краiнах. Дорогий гелiй скрiзь можна добувати з повiтря, але вартiсть його буде величезна. Це так само невигiдно, як добувати золото з морськоi води, хоч ми знаемо, що в морськiй водi е золото. Дешевий гелiй дасть змогу забезпечити вiд пожежi дирижаблi, аеростати, стратостати i посуне вперед будiвництво величезних повiтряних кораблiв.

В Індiйському океанi бiля берегiв Індii е острiв Цейлон. Вiн належить англiйцям. На цьому островi знайдено мiнерал торiанiт. Дослiдники виявили, що з кожного кiлограма торiанiту можна добути десять лiтрiв гелiю. Для цього лише треба розпекти торiанiт на вогнi.

На пiщаному горбi нашого острова я знайшов чорний пiсок. Менi здавалося, що в цьому пiску багато торiанiту, а значить, i гелiю. Всi моi сподiванки справдилися. Це високоякiсний пiсок, багатший на торiанiт, нiж пiски островiв Індiйського океану. Безумовно, з нього можна добувати гелiй. Крiм того, з нього можна добувати одну речовину, яка називаеться мезоторiй, вона заступае радiй i оцiнюеться в п'ятдесят тисяч карбованцiв за кiлограм. Для того щоб налагодити цей промисел, треба добре знати двi речi. По-перше, чи багато тут е цього пiску, по-друге, треба знайти спосiб дешевого i швидкого добування гелiю у великих розмiрах.

Потiм професор
Страница 13 из 24

розповiв про майбутне Лебединого острова, коли на ньому буде створено пiдприемство по видобутку гелiю та мезоторiю.

Слухачi ще тiснiше обступили його. Нiхто, за винятком двох, до пiзнього вечора не залишав зборiв. І коли вже високо пiднявся повний мiсяць, десь аж опiвночi розiйшлися вони, збудженi й захопленi розповiддю професора.

Тих двое, що залишили збори ранiш, були Марко i Люда. Вони знали бiльше, нiж iншi, бо частiше бачились з професором. Приблизно те саме вiн розповiдав сьогоднi вдень пiд час подорожi морем на шхунi. Люда могла навiть багато чого додати, бо батько тримав ii в курсi справ.

Дiйшовши до моря, хлопець i дiвчина посiдали на невеличких бочках з-пiд риби. Обом хотiлося побалакати, тому вони вирiшили зробити це пiд час зборiв, бо шкiпер заявив, що «Колумб» ще сьогоднi вирушить у Лузани. Вiн не хотiв довго затримувати несолону рибу.

Тепла мiсячна нiч, лагiдно величний морський краевид схиляли до товариськоi розмови. Марко розповiв про останнiй рейс «Колумба» у вiдкрите море та Караталинську затоку. Потiм помрiяли про майбутне Лебединого острова, визначаючи свое мiсце в тому майбутньому. Люда вагалась, яку професiю обрати – геолога чи хiмiка. Обидвi науки цiкавили ii, обидвi зв'язувалися в ii думках з перспективами роботи на Лебединому островi. Марко теж висловив думку, чи не вчитися йому на хiмiка, але швидко передумав i вирiшив лишитися моряком.

– Знаеш, коли я була менша, то мрiяла стати садiвником i розводити квiти. Я й зараз дуже люблю квiти.

Люда згадала про квiти, якi iй принiс Грицько, i розказала про своi сьогоднiшнi пригоди. Марко з цiкавiстю вислухав ii розповiдь про Знайду.

– Розумiеш, – сказала, нарештi, дiвчина, – вона трохи чудна, дуже небалакуча й надто бiдно одягнена, а це в наш час навiть якось незручно… Але одяг залежить не вiд неi… Зате вираз ii обличчя i тi кiлька слiв, якi вона сказала, свiдчать, по-моему, про те, що вона абсолютно нормальна.

– Я бачив ii лише кiлька разiв, та й то здалека. Інспектор не пускае ii з дому, а до нього теж рiдко хто ходить. Його не люблять, хоча вiн дуже давно живе на островi. Особливо дошкуляе вiн усiм своiми iнструкцiями та розпорядженнями. Завжди возить iх з собою i завжди знаходить причiпки. Вiн злiший, нiж його Розбiй. Про дiвчинку завжди каже «дефективна, боюсь, щоб бiди кому не наробила».

– Знаеш, ii зацiкавили моi сандалi, ото менi й спало на думку… коли б у Лузанах купити й подарувати iй такi.

В цей час збори закiнчилися, i рибалки розходились. На берег першим прийшов Левко, вiн побачив Марка та Люду i жартiвливо спитав, чому це в них побачення на такому видному мiсцi.

– А ми тут про твою хрещеницю розмовляемо, – вiдказав Марко.

В Соколиному iнодi жартома називали Знайду Левковою хрещеницею, згадуючи, як вiн турбувався за врятування людей з «Дельфiна». Левко один час починав цiкавитися врятованою дiвчиною, але вона перший рiк не ходила й не розмовляла, а лайливий iнспектор кого завгодно мiг вiднадити вiд своеi хати.

Людi довелося розповiсти вдруге про свою зустрiч та розмову iз Знайдою. Тепер вона робила це ще з бiльшим запалом, коли говорила про ii одяг та про заборону Ковальчука пiдпускати будь-кого до хати.

– Теж мiльйонер, – презирливо сказав Левко. – Боiться, пограбують. Спецiально з-за моря бандити для цього приiдуть… То, кажеш, вона у лахмiттi?

– На нiй все цiле, але це просто два зшитi мiшки, в яких прорiзано дiри для голови i для рук.

– Ну й гадина! – пробурмотiв Левко.

Люда повторила свою пропозицiю – подарувати Знайдi сандалi. Марко пiдтримав ii.

– Сандалi? – перепитав моторист. – Обов'язково. І не тiльки сандалi, я iй усе привезу. Завтра в Лузанах усi крамницi переверну. Нехай Якiв Степанович спробуе не дозволити подарунок хрещеницi зробити. А там ще перевiримо, чи справдi вона така дефективна, як вiн розказуе, чи це вiн ii такою зробив.

Почулася важка хода шкiпера. Вiн iшов спиною до мiсяця, i поперед нього сунулась тiнь.

– Ей, команда, – весело загукав Стах. – Давай корабель! Швидше пару розводь, рушаемо!

Юнга i моторист розпрощалися з Людою та умовилися наступного разу разом одвiдати Знайду.

Дiвчина повернулась додому. У великiй кiмнатi батько сидiв за столом, схилившись над широким блокнотом. Гасова лампа освiтлювала перед ним хлiб, порiзану шматочками кефаль i високий глечик з кислим молоком. Вiн, очевидно, до вечерi ще не брався. Весь зосередився над якимись обчисленнями. Мiж пальцями лiвоi руки димiла цигарка. Дочка дiловито пiдiйшла до нього, вихопила ту цигарку й викинула у вiдчинене вiкно. Батько здригнувся, сердито глянув на неi i сказав спокiйним тоном:

– Вибач, але будь обережна. Тут цигарка може наробити пожежi.

Люда пiдiйшла до вiкна, глянула, куди впала цигарка, i вiдповiла:

– Нi, пожежi не буде, але де твое слово, дане лiкаревi, що ти не куритимеш протягом мiсяця? І чому ти не вечеряеш? Ти ж зобов'язався лягати на Лебединому островi не пiзнiше дванадцятоi.

– Зараз без п'яти дванадцять, – сказав професор, – а головне, я тiльки що остаточно спростив свою формулу. Вона стала прозоро-ясною, як чиста вода.

XI. Дiвчинка iз свiчкою

Того самого вечора в iнспекторовому будинку десь опiвночi, при свiтлi великоi гасовоi лампи, Ковальчук та його гiсть пили чай. Знайда сидiла куняючи в кутку. Вона послала фотографовi лiжко, а тепер наливала чай або подавала iжу на стiл, коли iй наказували. Ковальчук розповiдав про рибальськi справи, скаржився на нудне й одноманiтне життя на островi. Анч, пихкаючи цигаркою, спокiйно, не дуже уважно слухав. Часом вiн зиркав на дiвчинку, наче ждучи, коли вона забереться звiдси. Нарештi спитав:

– А чому дiвчинка не йде спати? Вона ж ось-ось захропе.

– Ага… – Ковальчук перевiв очi на свою вихованку. – Та й справдi… Знайдо, йди спати.

Дiвчинка вийшла в маленьку комiрчину за стiною, де стояв короткий тапчан, на якому вона спала. В комiрчинi вiкон не було, i дiвчинка засвiтила свiчку. Вона постелила подерту ряднину, кинула подушку, напхану морською травою, i почала роздягатися. Лише вкрилася другим рядном i хотiла погасити свiчку, коли розмова, що долiтала крiзь дощану стiну, привернула ii увагу. На обличчi, освiтленому свiчкою, з'явилася настороженiсть. Дiвчинка повернула голову i майже притулилась одним вухом до стiни. Хитливе полум'я свiчки коливало тiнi на стiнi i вiдбивалося в очах Знайди. Вона добре чула розмову в сусiднiй кiмнатi.

– Я нiчого подiбного… не знаю, – хрипiв голос Ковальчука.

– Можливо, – чувся другий, iронiчний голос, – можливо, це помилка, але, – голос став металiчно твердим, – може, ви пiзнаете людину на цiй фотографii?

На пiвхвилини запанувала мовчанка.

– Фотографiю цю, – продовжував Анч, – зроблено 1918 року, гляньте – ось.

Знайда почула, як хтось скочив на ноги i впав стiлець.

– Заспокойтесь, пане бунчужний! – наказом продзвенiв той самий металiчний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.

– Вiддайте, – шипiв Ковальчук, – вiддайте!

– По-перше, я дужчий вiд вас фiзично, по-друге, це не единий примiрник. Заспокойтеся… Ви надто збудженi. Пам'ятайте, що в усiх випадках у життi треба бути спокiйним, тодi найлегше з кожного становища знайти вихiд.

Було чути, як iнспектор сiв на стiлець. Знову мовчанка. Так тривало хвилини пiвтори.

Знайда чула, як стукотiло ii серце i як ледве-ледве потрiскувала свiчка.

– Я вимагаю, оддайте! – скрикнув Ковальчук.

– Тихше. Може прокинутись ваша
Страница 14 из 24

дурнувата. Вона подумае, що я вас рiжу.

– Ви таки рiжете, без ножа рiжете, – вже плаксивим голосом вiдповiв Ковальчук.

Свiчка розгорiлася, гнiт витягся, вiск скочувався великими краплями i застигав на пальцях. Але Знайда не помiчае цього. Вона слухае. І раптом Анч спитав:

– Слухайте, ваша дефективна напевне спить?

Рипнув стiлець, i почулися кроки. Знайда вiдскочила од стiни, дмухнула на свiчку i пальцями стиснула гнiт. Свiтло згасло, i все поринуло у темрявi.

Ковальчук вiдхилив дверi в комiрчину, засвiтив сiрника, подивився на дiвчинку, що зiбгалася калачиком, i повернувся назад до Анча.

– Поки що, – говорив фотограф, – я можу видати вам три тисячi карбованцiв.

– І ви обiцяете менi за кордоном забезпечення?

– Безперечно. Але це, як i мiй аванс, треба вiдслужити.

– Тобто…

– О, справа не дуже важка. В Соколиному висiлку зараз перебувае професор Ананьев. Про це я довiдався вiд вас двi години тому.

Слова «професор Ананьев» щось нагадали Знайдi. Ага, це прiзвище тiеi дiвчини, що приходила вдень.

– Вас цiкавить цей професор? – спитав Ковальчук.

– Так. Нам потрiбно знати кожен його рух. Вiн тут розшукав торiанiтовий пiсок. Тому я тут затримаюсь на деякий час. Тим часом ви виконуватимете обов'язки мого помiчника.

– Ну, а потiм?

– Коли ми виконаемо наше завдання, – слова Анча звучали багатозначно, – ми залишимо острiв разом. Перебратися через кордон не так важко, як думаете.

– Так… так… Але все ж… менi не зовсiм ясне це завдання…

– Ой, який ви недотепа… Торiанiтового промислу на островi не повинно бути. От i все! – виразно закiнчив Анч.

– А професор Ананьев?

– У нього хворе серце… Лiкарi побоюються, що вiн довго не проживе. Розумiете?

– Та-а-ак… та-а-к… Ну а коли я не згоден?

– Можете заявити на мене, але не сподiвайтеся, що вам простять 1918 рiк. У нас матерiалiв бiльше нiж треба… По-друге, можете бути певнi, що руки в нас довгi. По-трете, коли ви ще раз продумаете ситуацiю, в яку ви потрапили, то згодитесь, що цей вихiд з вашого становища – найкращий. Ви задоволите свою приховану зненависть i дiстанете чималу нагороду… А поки що будемо лягати спати. На добранiч.

Знайда чула, як вийшов хтось на подвiр'я, i все стихло. Вона лежала з розплющеними очима й не могла заснути. Вона сподiвалась почути ще що-небудь. Але в кiмнатi було тихо.

Анч викурив перед сном цигарку i дивився у вiкно на подвiр'я, освiтлене мiсячним свiтлом, де задумливо вiд хвiртки до городу i назад походжав Якiв Ковальчук. Анч так i залишив його ходити й думати, а сам досить спокiйно вмостився на iнспекторовому лiжку.

Сон утiкав вiд Знайди. Рiдко траплялися такi випадки, коли вона не засинала одразу. Дiвчинка мало зрозумiла з того, що почула. Проте для неi було ясно, що людина, яка прибула до них, пiдмовляла Якова Степановича на щось погане. Знаючи iнспектора, вона майже не мала сумнiву, що вiн на цю погану справу пристане. Вони щось задумали проти батька тiеi дiвчини.

Знайда дуже рiдко з'являлася у Соколиному. Висiлка вона не любила. Розбишаки-хлопчики кричали «дефективна» i збiгалися дивитись на неi, мов на чудного звiра. Тiтки жалiсно хитали вслiд iй головами, а дорослi рибалки майже не звертали на неi уваги.

Про професора Ананьева та його доньку вона довiдалась тiльки останнього дня. Дiвчина в сандалях справила на неi велике враження тим, що прийшла висловити подяку. Знайда майже не пам'ятала, щоб хтось колись iй дякував. Хiба який рибалка механiчно казав «спасибi» за кварту води. Тепер вона вдруге почула про Ананьева. Дивне у нього iм'я – «професор». Ну, та всякi iмена бувають. Дiвчинка ще й ще раз передумувала ненароком пiдслухану розмову. Вона не любила Якова Степановича. Навiть бiльше: вона його боялась i ненавидiла, хоча звикла коритись йому беззаперечно. Єдина людина, яку Знайда згадувала чуло i з сльозами на очах, – була померла дружина Ковальчука. Але по ii смертi дiвчинка лишилася пiд доглядом iнспектора i бiльше не бачила ласки.

Була ще одна людина, до iменi якоi вона ставилась майже з побожнiстю, але бачила ту людину дуже рiдко, а розмовляти з нею нiколи не розмовляла. Це був Левко Ступак. Колись якийсь рибалка жартiвливо сказав при нiй другому, що вона Левкова хрещениця, а потiм пояснив, що ii колись було врятовано завдяки Левковi. Вона спитала потiм про це Ковальчука. Той розсердився, нагримав на неi i сказав, що врятував ii вiн, а не Левко, який тодi був ще шмаркачем. Знайда не вiрила iнспекторовi, потiм вона спитала про це якусь тiтку, i та ствердила слова рибалки.

Дiвчинка пригадувала свое безпросвiтне життя i тепер до маленького числа тих, кого вона любила, зарахувала нову знайому – Люду Ананьеву. Думаючи про неi, вона врештi заснула.

XII. На пiщаному горбi

В центральнiй частинi острова, ближче до протоки, здiймалися два конусоподiбнi верхи пiщаного горба. Цей горб нагадував велетенського верблюда, що лежить на землi, низько спустивши голову. На Лебединому той горб здавався справжньою горою, хоч заввишки вiн був не бiльше тридцяти метрiв. Вiн простятся метрiв на пiвтораста з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд, починаючись бiля маленького озерця. Килим твердих трав, серед яких цвiли кущi шипшини, вкривав горб. Досить там було копнути грунт сантиметрiв на сорок, щоб добути пiд чорноземом сiрий пiсок з чорними зернами. Про цей незвичайний пiсок жителi Лебединого острова знали давно. Вперше його виявили пастухи, але нiкому вiн не був потрiбний, i нiхто ним не цiкавився. Лежав горб вiд висiлка приблизно кiлометрiв за шiсть. Пiд час однiеi екскурсii Андрiй Ананьев зацiкавився тим горбом i вiдкрив у ньому торiанiт.

Незабаром пiсля повернення професора на острiв одного ранку вiн вийшов з Людою в напрямку до пiщаного горба. Озброенi лопатками, молотками, компасами та рулеткою, йшли вони високою травою, слухаючи цвiрiнькання пташок та проводячи очима чайок, що пролiтали над островом. Коли висохла роса, вони вже пiдiйшли до пiднiжжя горба. Професор вирiшив обмiряти горб, прокопати в кiлькох мiсцях грунт та приблизно визначити положення поверхневого шару торiанiтового родовища.

– Нам треба поставити тут намет, – сказав батько, – якщо вже серйозно братись до роботи. В наметi можна сховатися вiд сонця, вiдпочити i в ньому ж сховати iнструмент.

– А то й зовсiм сюди перебратися на кiлька днiв, – запропонувала Люда.

– Зовсiм – нi, бо в цiй калабанi, мабуть, е малярiйнi комарi, на нiч тут лишатися не слiд.

– Але ж на островi про хворих на малярiю нiчого не чути.

– Це не значить, що тут нема малярiйного комара. Анофелес може жити i без малярii.

– Але коли комар не мае в собi зарази, значить, вiн не страшний.

– Ти права, але я, як ти говорила маленькою, правiший. Берегтися треба. По-перше, ми не знаемо, чи тутешнi комарi безпечнi, а по-друге, досить з'явитися одному малярику, щоб хвороба поширилася тут.

– Поки що, татку, можемо не сперечатися.

– Правильно. А коли тут буде органiзовано промисел, то всi цi калабанi знищимо або заллемо iх нафтою, напустимо в них гамбузiй, i малярii тут не буде.

Не припиняючи розмови, почали працювати. Насамперед професор хотiв подiлити, з допомогою рулетки, поверхню горба та навколишню мiсцевiсть приблизно на вiддалi до ста метрiв вiд його краiв на квадрати по десять тисяч квадратних метрiв у кожному. Таких квадратiв мало бути дванадцять, тобто вони мали зайняти сто двадцять тисяч квадратних метрiв, або дванадцять
Страница 15 из 24

гектарiв. На цiй площi професор хотiв розкопати грунт, намiтивши для цього мiсця для тридцяти двох маленьких шурфiв. Кути кожного квадрата вони позначили ямками.

Не поспiшаючи, години за пiвтори батько з дочкою майже наполовину розмiряли квадрати. Тим часом сонце починало припiкати. Професор скинув кiтель, залишився в спiднiй сорочцi, роззувся i ходив босий. Люда смiялась, от якби його таким показати в унiверситетi на кафедрi. Вона шкодувала, що не захопила фотоапарата.

– А хто це до нас iде? – промовив професор, подивившись убiк. – Здаеться, ця людина несе фотоапарат.

Люда, глянувши в той бiк, куди показував батько, побачила високу людину з футляром на ременi через плече, як то звичайно носять фотографи.

Це був Анч. Вiн ранком з'явився в Соколиний разом з iнспектором, познайомився з рибалками, потiм довiдався, куди пiшов професор Ананьев, i подався в тому самому напрямi. Вiн шукав зустрiчi з людиною, задля якоi приiхав на цей маленький острiв. Пiдiйшовши досить близько, побачив, що його помiтили, i заспiшив до професора й Люди. Вiн привiтався, одрекомендувався, сказавши, що прибув сюди лише вчора з дорученням редакцii зробити фотонарис про рибалок Лебединого острова та про острiв.

– Тут я довiдався про вашi вiдкриття i, звичайно, не можу не зафiксувати цiеi подii. Сподiваюсь, ви дозволите. Це ж колосальне вiдкриття, професор!

Андрiй Ананьев посмiхнувся, i враз обличчя його стало серйозне, хоча в очах пробiгла хитра iскорка. Вiн дуже ввiчливо зауважив, що заперечень не мае, лише не хоче, щоб його фотографiя з'явилася в пресi. Вiдкриття хоч i цiкаве, але практичне значення його ще невiдоме i не слiд роздувати це в подiю дуже великого значення. Все ж вiн радий познайомитись з фотокореспондентом i сподiваеться, що той допоможе йому знiмати окремi об'екти та рельефи мiсцевостi, бо хоч i сам вiн i дочка фотографують, але iх знiмкам, звичайно, бракуе тiеi чiткостi й прозоростi, яку дають спецiалiсти цiеi справи.

Анч охоче погодився допомагати, обiцяв жодноi фотографii без дозволу професора нiде не вмiщувати, зараз же витяг «лейку» i почав клацати. Вiн мав два найновiших апарати: «лейку» та ще один досить портативний апарат, iз змiнними об'ективами. Фотокореспондент просив не звертати уваги i продовжувати працювати, бо вiн, як художник, не терпить пози. Проте просив, щоб повернутися до свiтла, прийняти руку, вище пiдняти плече, нижче нахилити голову i т. iн.

– Починаеться тиранiя, – добродушно посмiхаючись, пiвголосом промовив професор.

Анч витяг портсигар i запропонував цигарку. Андрiй Ананьев простяг руку, але, впiймавши несхвальний погляд Люди, усмiхнувся, подякував i пояснив, що хоч вiн i завзятий курець, але зобов'язався протягом вiдпустки не курити… А тут, мовляв, ще й контроль…

Фотокореспондент iшов слiдом за «геодезичною партiею», як називав професор себе та Люду, i засипав професора запитаннями вiдносно торiанiтового родовища та застосування торiанiту. Його цiкавило, чи доцiльно тут починати промислове видобування, коли горб досить-таки невеликий, i навiть якби вiн увесь був повний торiанiтового пiску, то це ж зовсiм небагато, порiвняно з покладами iнших руд, якi йому довелось бачити в рiзних мiсцях.

– Я не знаю, чи поклади обмежуються лише цим горбом, – вiдповiв професор, – може, на певнiй глибинi весь Лебединий острiв стоiть на торiанiтових породах. Може, це лише вихiд з глибин великоi торiанiтовоi жили. Це треба дослiдити. Нарештi, i цей горб мае цiннiсть, бо пiсок з нього – майже концентрат, який звичайно виходить iз збагачувальноi фабрики. Тут дуже цiкаво простежити iсторiю цього горба – яким чином вiн пiднявся над рiвнинним островом. Треба сподiватись, що на торiанiтовi пiски натискували якiсь важкi породи, i вони ото й витиснули пiсок на поверхню. Зрештою, це спецiальна геологiчна проблема, навряд чи вона цiкава для вас. Журналiстiв цiкавитиме це в бiльш популярнiй формi викладу. Мушу сказати, що торiанiтовий пiсок у цьому горбi високоi якостi. Певний, що коли на його розробку витратити сто мiльйонiв, вiн дасть продукцii на два мiльярди. Коли ж виявиться, що це тiльки вихiд величезних розсипiв, то цифра збiльшиться в стiльки разiв, у скiльки розсипи перебiльшуватимуть цей горбок.

– А скажiть, технiка видобутку гелiю з пiску – легка справа?

– Досi – нi. Але в моему портфелi лежать папери, з яких видно, що деякi люди думають про цю справу, i, здаеться, проблему розв'язано.

– Ну а для чого ж стiльки гелiю? Коли для дирижаблiв, то це, безперечно, цiнно, але навряд чи повiтроплавство матиме тепер таке велике значення, зважаючи на колосальнi успiхи авiацii.

– Значення воно матиме, безперечно, велике, але менi здаеться, що гелiю незабаром потребуватимуть у великiй кiлькостi й iншi галузi технiки. Недавно я розмовляв на цю тему з спецiалiстом по благородних газах, професором Китаевим. Вiн на порозi дуже важливих i цiкавих вiдкриттiв.

– А саме?

– Ну, це його справа. Незакiнченi дослiди оголошенню не пiдлягають.

– Скажiть, будь ласка, ви думаете – торiанiту тут багато?

– Я майже певен.

– А гелiй можна добувати iще з якихось речовин?

– В кожнiй речовинi, в якiй е уран або торiй, е i гелiй. В жоднiй речовинi, в якiй немае цих елементiв, немае i гелiю. Цей благородний газ безперервно народжуеться з урану i торiю. Частково гелiй втiкае в повiтря – тому в кожнiм лiтрi повiтря е п'ять кубiчних мiлiметрiв гелiю, – частково вiн зберiгаеться в тих мiнералах, серед яких народжуеться. І чим менш пористим був той мiнерал, тим бiльше гелiю збереглося в нiм. Торiанiт – один з тих мiнералiв, що зберiг найбiльше гелiю. Крiм того, гелiй е в монацитi, фергусонiтi, клевеiтi, гематитi, але в них його набагато менше. Дуже можливо, що тут ми знайдемо також i цi мiнерали, але основною вихiдною сировиною для нас залишаеться торiанiт.

– Дозвольте допомогти вам розмiряти. Менi приемно буде знати, що я один з перших працював на цьому горбi.

– О, будь ласка. Ви з Людою продовжуйте розмiряти, а я вiзьмусь копати першi шурфи.

Професор взяв лопату й пiшов на вищу точку горба, вiдкiля вирiшив копати, а фотокореспондент i Люда попрямували далi з рулеткою. Рулетка завдовжки була 25 метрiв, i приблизно на такiй вiдстанi вони пiдтримували мiж собою розмову. Анч був надзвичайно ввiчливий. Інодi вiн говорив Людi комплiменти, iнодi зривав для неi квiтку, розповiдав iй коротенькi цiкавi iсторii з своiх кореспондентських пригод. Вiн спитав, в якому спортi вона вправляеться i чи танцюе. Години через двi, коли вони повертались у виселок, то стали якщо не друзями, то дуже добрими знайомими. Прощаючись, умовились найближчими днями пограти у волейбол та потанцювати пiд патефон або радiо, що були в соколинськiй хатi-читальнi.

XIII. Подарунок

Увечерi того самого дня Анч проявив фотоплiвку, просушив ii, пристосував у комiрчинi в Ковальчука портативний збiльшувач i наступного ранку, лише прокинувся, почав друкувати першi своi фотографii на Лебединому островi.

Ковальчук, за дорученням Анча, подався в Зелений Камiнь. Там виробляли байдарки, що славились своею легкiстю та швидкiстю. Анч доручив Ковальчуковi купити найкращу, не шкодуючи грошей, i негайно приставити йому.

Знайда приготувала Анчу снiданок, прибрала кiмнату i вийшла по воду. Вiн наказав принести в комiрчину вiдро води, таз, кiлька тарiлок i свiчку для червоного лiхтаря. Залишившись один у кiмнатi, фотограф почав поратися у своему чемоданi. Витяг звiдти
Страница 16 из 24

кiлька патронiв з фотохiмiчними реактивами, дiстав коробку з цигарковими гiльзами, пачку тютюну та прилад для набивання цигарок. Наче для проби вiн набив двi гiльзи тютюном. Робив вiн це мистецьки: цигарки виходили, як фабричнi. Потiм вiн одкрив один патрон iз написом «металогiдрохiнон» i дуже обережно висипав на папiрець трошки рудого порошку. Перед цим вiн засунув у своi нiздрi по клаптику вати, уникнув дихати на порошок i губи весь час тримав мiцно стиснутими. В закрутцi з пергаментного паперу вiн змiшав порцiю тютюну з крихiткою рудого порошку i набив двi цигарки. На мундштуку цих цигарок зробив олiвцем ледве помiтнi позначки, сховав свiй «металогiдрохiнон», пергаментний папiрець зiбгав у жмутик, поклав три виготовленi цигарки в одну половинку портсигара, – з них одна була з порошком, – другу ж половину набив готовими цигарками з фабричноi коробки «Екстра». Закiнчивши цю операцiю, взяв у руку зiбганий пергаментний папiрець i, посмiхаючись, промовив пiвголосом:

– Трифенiлометрин, трифенiлометрин, iнтересно… Двадцять – двадцять п'ять хвилин – жодних ознак… І раптом сильний головний бiль… синiють губи, нiгтi, рухи нiг та рук робляться безконтрольними. За десять хвилин паралiч, за три-чотири години – кiнець… Хм… Хм… Де ж наша дефективна? Треба руки помити.

Анч пройшов через кiмнату, поштовхом ноги вiдчинив дверi в сiни i вийшов iз хати. Знайда пiдходила до нього з повним вiдром у руцi…

– А-а, зажди-но… Ранiш злий менi на руки. – Фотограф викинув пожмаканий папiрець через огорожу i пiдставив долонi. Дiвчина почала зливати. Анч мив руки довго i старанно. Знайда глянула на нього здивовано i спитала:

– Нащо ви чистi руки так миете?

– Як-то чистi?

– Ви ж недавно вмивалися.

– А я ж зараз друкуватиму фотографii. Для цього потрiбно, щоб руки були абсолютно чистi. До речi, хочеш, я тебе сфотографую?

– Як це?

– Портрет твiй на паперi зроблю. Карточку фотографiчну, розумiеш?

– Знiмете на карточку?

– Ось зараз, хочеш?

В очах Знайди блиснули вогники, на обличчi позначилась якась розгубленiсть. Здавалося, в нiй змагались протилежнi бажання.

– Нi, не хочу, – похмуро вiдповiла вона i знову стала перед Анчем вайлуватою, непривiтною дiвчинкою, у якоi ледве чи ворушиться щось пiд черепною коробкою.

– От дефективна, – муркнув Анч, але, бажаючи завоювати симпатii дiвчинки, вголос сказав, звертаючись до неi: – Хай буде по-твоему, ти молодець… Якiв Степанович не розумiе, яке щастя йому припало – тебе виховувати… Ну, а коли я покажу тобi, якi я карточки зробив, то ти захочеш сфотографуватися?

– Не треба, – буркнула Знайда.

Анч нiчого не сказав, узяв вiдро з водою i пiшов у комiрчину, де напередоднi обладнав фотолабораторiю. Дiвчинка залишилась на подвiр'i. У неi було багато роботи. Адже мусила готувати не лише для Ковальчука, та його гостя i доглядати город, але мала годувати двох пiдсвинкiв, курей та качок, що iх охороняв лютий Розбiй.

Знайда випустила пiдсвинкiв пастися за хвiртку. Покликала туди Розбоя доглядати iх. Кiлька хвилин дивилася на пiдсвинкiв: один з них був чорний, а другий рябий.

Чорний пройшовсь по травi, наблизився до викинутого фотографом папiрця, ткнув його рилом, хрюкаючи, потер кiлька разiв, довго нюхав, врештi покинув i почав скубти траву.

Знайда повернулася у двiр. Покiнчивши справи з живим населенням Ковальчуковоi дачi, дiвчинка озброiлась сапою i пiшла на город до бурякiв. Роботою захопилась так, що минуло з пiвгодини, коли вона розiгнулась, поправила бриль i стерла пiт з лоба. В цей час почула з моря спiв:

Пiниться море широке,

Наша шхуна по хвилях летить.

Сердиться море глибоке,

Наша шхуна по рибу спiшить.

Вздовж берега повiльно йшов пiд парусами «Колумб». На палубi стояли Люда, Левко i Марко. Вони спiвали. Андрiй Камбала, нахилившись на кормi бiля стерна, пiдтягував. Шхуна майже пiдiйшла до дошки, бiля якоi стояв на припонi Ковальчукiв каюк, i Марко кинув якiр. Левко плигнув на дошку, а потiм пiдтягнув туди канатом «Колумба». Слiдом за мотористом на берег зiйшли Люда i Марко. Андрiй перекинув iм якийсь клунок i залишився на шхунi.

Знайда, спершись на сапу, уважно стежила за шхуною. Сумнiву не було: цих трое, яких вона знала, правда, дуже мало, приiхали до iнспектора. Мабуть, у важливiй справi. Його нема, iй доведеться з ними розмовляти. Захвилювалася. Всi трое iшли до iх садиби. Попереду Левко з клунком у руцi, за ним Люда, а позад усiх Марко з маленьким пакетом на плечi. Знайдi здалося, що ii помiтили. Так воно й було. В цей час почулося гавкання Розбоя. Знайда кинула оком вбiк, але Розбоя не побачила – мабуть, хтось одночасно пiдiйшов до садиби з острова. Боячись, щоб собака не покусав незнайомого, дiвчина побiгла туди.

– Починаеться концерт, – сказав Марко своiм супутникам. – Це ж клятий пес помiтив. Що б то догадатися весло взяти.

Але Розбоя не побачили, аж поки не ввiйшли на подвiр'я. Звiдси через вiдчинену хвiртку побачили над чимось схилену Знайду та собаку бiля неi, що стояв мовчки. Але враз Розбiй помiтив на подвiр'i чужих i з гучним гавканням помчав туди. Марко кинув свiй пакет, схопив довгу тичку, що лежала пiд хатою, i приготувався до оборони. Люда сховалася за спиною Марка i, посмiхаючись, шукала очима якоiсь зброi. Левко непорушний, мов колода, презирливо-байдужим поглядом мiряв собаку. Невiдомо, на кого в першу чергу напав би Розбiй, але раптом почувся схвильований i рiзкий дiвчачий голос:

– Назад, Розбiй! Назад. Стiй! Стiй! – Знайда схопилась на ноги, вiдкликала собаку й зачинила його в маленькому хлiвцi. Гостi помiтили, що дiвчинка чимось збентежена. Вона все поглядала у вiдчинену хвiртку.

– Здрастуй, Ясочко, – сказав Левко, кладучи руку на ii плече.

Знайда здригнулася. Ясочкою ii називала померла дружина Ковальчука, i вона вважала це за свое справжне iм'я, але iнспектор та й усi на островi завжди називали ii Знайдою. Дiвчина не знала, що колись давно, коли вона лише починала очунювати пiсля своеi хвороби, дружина Ковальчука вигадала для неi це iм'я. Левко пам'ятав його i тому так ii називав.

– Якова Степановича нема дома, – нiяковiючи, прошепотiла дiвчинка.

– А ми до тебе, а не до нього. Сьогоднi ж ти iменинниця… Не знаеш? Сьогоднi рiвно вiсiм рокiв, як ти з'явилась на Лебединому островi. Так, так… Це трапилось саме в цей день.

– От через це ми й приiхали тебе провiдати, – сказала Люда, взяла Знайдину руку i потиснула.

– Щоб здiйснились всi твоi бажання i щоб росла, мiцнiла, жила тисячу рокiв! – побажав Левко.

Знайда знов глянула у хвiртку.

– Та що там таке? – спитав Левко, теж повертаючи туди голову.

– Щось iз свинею сталося, – тихо промовила Знайда.

Рябий пiдсвинок спокiйно пасся на шпоришi, а чорний лежав на землi i жалiбно, ледве чутно рохкав. Напiвзаплющенi очi дивилися мутно, з рота виступала пiна. Пiдсвинок часто й важко дихав. Знайда широко одкритими очима дивилась на пiдсвинка. Помiтивши ii переляк, Левко шепнув Людi: «Боiться iнспектора», – i, схилившись над пiдсвинком, став його розглядати.

– Чума, – безапеляцiйно констатував Левко; вiн чув, що свинi хворiють на цю хворобу.

Дiвчина мовчки недовiрливо подивилась на нього.

– Вiджени свого рябого, щоб близько не пiдходив, а то заразиться, – порадила Люда.

Знайда одiгнала рябого. В цей час з хати вийшов Анч. Вiн чув гавкання Розбоя i крики кiлькох людей на подвiр'i, а тому облишив лабораторнi справи й поспiшив глянути, що дiеться у
Страница 17 из 24

дворi. З присутнiх фотокореспондент знав лише Люду. Вiн радо привiтався до неi. Дiвчина назвала йому своiх супутникiв i розповiла про здохлого пiдсвинка. Анч пильно подивився на пiдсвинка, метнув очима по травi, помiтив папiрець, якого перед тим викинув, i погодився з Левком, що то, напевне, чума.

– Знаете, – звернувся вiн до Люди, – я тiльки що друкував учорашнi знiмки… Вже можу дещо показати.

– Зараз же показуйте, – вимагала дiвчина. Знайда повернулася до них. Левко взяв ii за руку i сказав:

– Ну, запрошуй нас до хати. – І сам повiв дiвчинку до дверей.

У хатi Левко поклав на стiл клунок i, розв'язуючи його, звернувся до Знайди:

– Ось тобi моi подарунки, Ясочко.

Вiн вийняв з клунка i поклав перед Знайдою плаття, бiлизну i плащ.

– А це од мене. – Люда поклала на стiл пакет i витягла з нього сандалi, схожi на ii власнi.

– І од мене теж, – урочисто проголосив Марко. В його пакетi знайшовся простенький солом'яний капелюшок з блакитною стрiчкою.

Знайда, очманiвши, дивилась на все це. Анч теж нiчого не розумiв.

– Це все менi? – запитала дiвчинка.

– Все твое, Ясочко, – ствердив Левко.

– Ану вийдiть-но звiдси, – звернулась Люда до мужчин. – Ми на кiлька хвилин залишимось самi.

Марко й Левко вийшли з кiмнати разом з Анчем, пояснюючи йому, яке сьогоднi у Знайди свято.

Анч винiс з комiрчини кiлька мокрих ще фотографiй, скаржачись, що немае спирту, щоб iх швидко висушити. Потiм навiв свою «лейку» на спiвбесiдникiв i кiлька разiв клацнув.

Вiн розповiв, чого приiхав на Лебединий острiв, сказав, що дiстав у рибнiй iнспекцii листа до Ковальчука, але тут йому не подобаеться. Вiн хотiв би оселитись у рибалок в Соколиному, навiть бiльше – вiн охоче поплавав би з ними на шхунi по морю.

Незабаром на подвiр'я вийшли Люда i Знайда. Але чи Знайда це? Замiсть лахмiття – одягнена у плаття з короткими рукавами, на ногах сандалi, на головi новенький капелюшок. Плаття було для неi трохи широке, але загалом переодягнення надзвичайно змiнило ii. Десь наче зникли тi гострi, вугластi риси постатi, що асоцiювалися з уявленням про дефективнiсть.

– От так Ясочка! – замилувався Левко, ступаючи крок iй назустрiч.

Анч, здаеться, був найбiльше вражений. Якась тiнь тривоги майнула по його обличчю, коли вiн глянув на дiвчинку.

У нього промайнула думка: чи справдi ця дiвчинка така вже дефективна, щоб ii можна було абсолютно не боятися. Та Знайда глянула на Анча таким заляканим i отупiлим поглядом, що вiн заспокоiвся, посмiхнувся i зараз же сфотографував ii. Дiвчинка розмовляла мало – вона явно була чимось збентежена.

Компанiя збиралась iхати; Анч спитав, чи не вiзьмуть вони його до Соколиного.

– З охотою, – вiдповiв Левко.

Фотограф швидко зiбрався i разом з усiма пiшов на берег, де Андрiй Камбала, дожидаючись iх, дрiмав на кормi шхуни.

Прощаючись iз Знайдою, Люда попросила дiвчинку обов'язково прийти до Соколиного, а Левко обiцяв незабаром заiхати до неi та радив не впадати в розпач з тим поросям, бо хiба ж вона винна, що чума напала. Од цього жодна свиня не застрахована. Хай так i скаже своему Якову Степановичу.

Шхуна вiдплила вiд берега. Люда помахала Знайдi рукою. Дiвчинка вiдповiла iй так само, повернулась i пiшла додому. З моря доносився спiв:

Спiвай нам, вiтре, веселих пiсень,

Хай хвилi розкажуть нам казку.

Ми рибу зберемо в зав'язку,

Сьогоднi рибальський наш день.

XIV. Купання в морi

– Ви знаете, – сказала Люда фотографовi, – сьогоднi я на «Колумбi» виходжу в море. Дядько Стах погодився взяти мене в рейс. Каже, подивлюся, яка з тебе морячка та рибачка. Вiн мене призначив помiчником Марка, другим юнгою.

– Це дуже цiкаво, я просто заздрю вам. Менi теж хотiлося б сьогоднi виiхати на «Колумбi», але, за моiм планом, я сьогоднi фотографую Соколине i побут рибалок. Другим разом сподiваюся обов'язково поiхати з вами. Ви тодi вже матимете стаж i виглядатимете досвiдченим морським вовком.

Люда у вiдповiдь дзвiнко розсмiялася. iй було хороше й приемно стояти на палубi шхуни, вiдчувати гаряче сонце, милуватися простором бухти, краевидом острова i слухати приемнi слова. Анч iй подобався. Вiн розумiвся на багатьох речах, а особливо на спортi, якому вона придiляла багато уваги. Дуже легко вiн пiдтримував веселу розмову.

– Гаразд, – сказала Люда. – Але треба спитати мого прямого начальника. Марку! Ти не заперечуеш?

Юнга, не дивлячись на фотографа, – вiн чомусь вiдчував до нього антипатiю, – вiдказав.

– Коли на посаду мого помiчника, то згоден, але ще перевiрю, чи зумiе вiн юшку з риби та кашу пшоняну зварити.

– О, я згоден, – усмiхнувся Анч. – Можу навiть борщ з морськоi води.

Жартiвлива розмова припинилась, коли «Колумб» пiдiйшов до Соколиного i екiпаж помiтив на березi свого шкiпера.

– Що, запiзнилися? – гукнув Левко.

Але Стах мотнув головою, що означало – нi. Анч, познайомившись iз шкiпером, попрохав взяти його iншим разом у море. Стах погодився, навiть пропонував iхати зараз, але фотограф, жалкуючи, послався на своi плани i вiдмовився, розпрощався й подався у виселок. Очерет наказав командi включити мотор i виходити з бухти.

«Колумб» iшов на пiвдень. Там, за обрiем, на вiддалi приблизно тридцяти кiлометрiв, тяглася невеличка обмiлина, де останнi днi рибалки з Лебединого острова брали багато скумбрii. Ця маленька хижа риба високо цiниться за свое смачне м'ясо, i рибалки енергiйно переслiдують ii. Перезимувавши далеко на пiвднi, вона весною масами йде в наше пiвденне море i розходиться по ньому великими зграями, шукаючи поживи – дрiбноi рибки, рачкiв, молюскiв. Своi шляхи скумбрiя часто змiнюе, i трапляються роки, коли рибалки майже не знаходять ii. Два роки пiдряд рибалкам з Лебединого не щастило. Вони майже не бачили цiеi риби. Тиждень тому велику кiлькiсть скумбрii на цiй мiлинi виявила рибальська бригада Тимоша Бойчука. Тепер лебединцi надолужували недолов за минулi роки.

Шхуна йшла пiд мотором. Правда, дув легенький вiтерець, але вiн був майже супротивний. Марко пояснив Людi, що це – «зюд-тенвест», iнакше кажучи «вiтер вiсiмнадцятого румба». Дiвчина знайомилась по черзi з роботою моториста i стернового, бо юнга на «Колумбi» давно заслужив право називатися помiчником обох i завжди мiг замiнити i того й другого. Люда скоро помiтила, що Марко виконуе не лише цi обов'язки. Записи до журналу також заносив вiн, а дядько Стах додавав тiльки свiй незграбний пiдпис. Вiн з бiльшою охотою пiдстругував лави, лагодив дверi, зашивав паруси, змотував у бухту трос[11 - За мореплавською термiнологiею, змотаний у круг трос зветься «бухтою».] або замiнював на стернi Андрiя. Маючи, хоч i в жарт, Люду за свого помiчника, Марко показував iй все, що вiн робив на шхунi. Нарештi, з однiеi скринi вiн вийняв радiоприймач i пояснив дiвчинi, що минулого року у нього з'явилося бажання зробитись радистом. Вiн роздобув книги, ходив у Лузанах на радiостанцiю по консультацiю, придбав радiоприймач, вивчив азбуку Морзе i мрiяв про радiопередавач на «Колумбi».

– Коли я буду штурманом, це менi пригодиться, – пояснив вiн Людi.

Сонце припiкало. На палубi шхуни розтоплювалась смола, що нею була прошпакльовано настил. Смола липла до пiдошов. Люда глянула на термометр: вiн показував 32°.

– Скупатися б, – сказала вона Марковi, – спинити б шхуну хвилин на п'ять.

– Ну, шкiпер для цього не спинятиметься, – вiдповiв Марко, – а от коли пiдiйдемо до шаланд, там можна буде.

– Я на таких глибоких мiсцях ще
Страница 18 из 24

нiколи не купалась. Як подумаеш про глибину, стае моторошно.

– Ти про це не думай. А плавати тут, менi здаеться, легше, пiрнати ж дуже глибоко нецiкаво. Я люблю на такому мiсцi пiрнати, де можна дiставати дно. Пiрнути i винести з собою на поверхню жменю пiску або камiнь.

– А ти добре пiрнаеш? Пiд водою довго тримаешся?

– Та нi, так собi.

Стах розглядав море в бiнокль i помiтив вдалинi шаланди. Гукнув Андрiевi взяти трохи лiворуч.

– Хай Люда стане до стерна, – сказав Андрiй, виконавши команду. – Ото рибалки здивуються, коли побачать, що вона «Колумба» привела.

– Коли мае охоту, хай стае, – погодився шкiпер.

– Ставай сюди, дiвко, – покликав Люду Андрiй.

До шаланд вони йшли ще пiвгодини, i весь час Люда з гордiстю не випускала з рук стерна. Коли шхуна пiдiйшла до рибалок i на нiй побачили нового стернового, то привiтали його вигуками. Дiвчина розчервонiлася вiд похвали i, передавши стерно Андрiевi, який за цей час з насолодою скурив кiлька товстелезних самокруток, сказала шкiперовi, що в нагороду вимагае дозволу на купання. ii пiдтримали моторист i Марко. Стах погодився i сказав, що як навантажать шхуну рибою, дасть iм десять хвилин на купання.

Негайно взялися до роботи, допомагаючи рибалкам перевантажувати рибу та розмiшувати ii на шхунi.

Потiм «Колумб» одiйшов вiд шаланд, щоб не заважати рибалкам, i шкiпер дав командi п'ятнадцять хвилин на купання.

Роздягання зайняло пiвхвилини. Левко й Люда першi шубовснули у воду. Марко затримався на шхунi, викинув за борт товстий трос, прикрiплений до щогли, i пояснив, що вiн буде замiсть трапа. Потiм, гукнувши до Люди, щоб вона звернула на нього увагу, кинув у море монету i сам стрибнув за нею. З шумом прорвав водну поверхню i зник. Минула хвилина, поки з води показався кулак, а потiм голова хлопця. Вiн одсапувався, фиркав i шукав очима своiх товаришiв. Побачивши, показав монету, яку впiймав пiд водою.

– Здорово, – сказала Люда, повернувши голову до Левка.

– Що там здорово, – хитро посмiхаючись, вiдповiв Левко. – Я можу краще.

– Ну, покажiть краще.

– О, будь ласка! – Левко поплив до шхуни.

Моторист вилiз на палубу, дiстав з кишенi своеi роби монету, кинув ii за один борт, а сам, витягши руки вперед, плигнув за другий. Вiн дуже довго не з'являвся, нарештi виплив бiля корми. Вiн важко дихав. Пiдпливши до Марка та Люди, показав монету. Люда була вражена, iй не вiрилося, що це справдi можна зробити. Вона глянула на Марка, той смiявся.

– Це фокус, – заявила дiвчина. – Треба було позначити монету.

– А як же я цей фокус зробив?

Люда швидко догадалась.

– Монета була у вас в ротi.

– Молодця, правильно… Ну, давайте вилазити.

Перший вилiз Марко i сказав, що ще раз пiрне. Вiн сплигнув з корми i зник. Не дожидаючись, поки Марко появиться з води, Люда i Левко пiднялись на шхуну. Марко не випливав. Люда одягалась i не спускала очей з моря. Юнги все не було. Минуло хвилин три-чотири – Марко не з'являвся. Люда стиснула губи, неприемне вiдчуття кололо холодком у грудях. Стах, глянувши на неi i, очевидно, зрозумiвши, в чiм справа, сердито сказав:

– Та годi б йому балуватися.

Левко й Андрiй посмiхнулися. Люда здивовано подивилась на них.

За хвилину все вияснилося. Бiля шхуни з води спливло догори дном вiдро. Ось воно перевернулося, i з-пiд нього показалася Маркова голова. Левко пояснив Людi цей фокус. Марко, пiрнувши, проплив пiд водою до корми, куди ранiш скинув вiдро. Набравши ще раз повiтря, вiн пiрнув з вiдром на головi. Це вимагае великоi спритностi, бо вiдро, наповнене повiтрям, рветься нагору. Треба взяти ногами якусь вагу, розрахувавши, щоб вона була не дуже легка i не дуже важка, бо в першому випадку людину винесе на поверхню, а в другому потягне на дно. Пiд водою людина з вiдром на головi може пробути значно довше нiж без нього, бо вiдро вiдiграе роль повiтряного дзвона, в яких колись спускали пiд воду водолазiв.

Люда зацiкавилася цими фокусами, i, коли Марко вилiз на шхуну, вона попросила, щоб вiн найближчим часом неодмiнно навчив ii пiрнати з вiдром. «Колумб» пiд мотором i парусами взяв курс на Лузани.

XV. Цигарки з трифенiлометрином

Анч застав професора Ананьева дома. Вчений сидiв у своiй кiмнатi, перегортаючи книгу. Вiн радо привiтав гостя i спитав про фотографii.

– Кiлька принiс, – вiдповiв Анч, – решту цими днями. Я вже казав Людмилi Андрiiвнi, що хочу зробити для вас спецiальний фотоальбом, присвячений Лебединому острову.

– Давайте вашi фото i сiдайте, – запросив професор Анча. – Я сьогоднi вiдпочиваю. Ранком закiнчив статтю, в якiй виклав свiй погляд на проблему добування гелiю в цiй мiсцевостi. Теоретично-технiчна проблема торiогелiю розв'язана.

Анч поклав на стiл перед професором кiлька фотографiй. Поки професор уважно розглядав роботи фотографа, останнiй швидко оглянув кiмнату i стiл. Вiн помiтив, що вiкна вiдчиняються досить легко, що дверi без защiпки зсередини, простий дерев'яний стiл з однiею шухлядою служив за письмовий. На столi лежали стосиками книги та папери. В розкритiй тецi побачив рукопис – професор, видно, щойно закiнчив його переглядати й виправляти. Праворуч на купцi газет лежав грубий новий портфель з розстебнутими ремiнцями й ключиком у замку.

Професор Ананьев проглянув фотографii, вiдклав iх i згорнув теку.

– Признатися, я не сподiвався, що фотографii вийдуть так вдало, – сказав вiн Анчу. – Технiка iх виготовлення бездоганна, вони свiдчать про художнiй смак.

– Ви говорите менi комплiменти. – Анч трохи нахилив голову.

– Нi, нi, – заперечував Ананьев, розкриваючи портфель i засовуючи туди теку. На жаль, вiн не бачив хижого виразу очей свого вiдвiдувача, що стежив за кожним його рухом.

– Розказуйте, як ви тут влаштувалися, розказуйте про своi успiхи, – з надзвичайною люб'язнiстю звертався професор до Анча. – Чаю хочете?

– Нi, дякую. Пити не хочеться. А от коли дозволите закурити цигарку…

– Прошу, прошу…

Анч витяг портсигар, взяв з половинки, де лежали три цигарки, крайню, уважно подивився на неi, чи немае на мундштуку позначки олiвцем, i закрив портсигар. Але в ту ж мить нiби надумався, знову вiдкрив портсигар i простяг професоровi.

– Вибачте за неуважнiсть… Може, закурите?

Професор завагався.

– Ох, спокуса… – сказав професор i – капiтулював. Вiн узяв-таки з портсигара цигарку.

Анч сховав портсигар, витяг коробку з сiрниками, черкнув i запропонував професоровi вогонь.

Але той устав, пройшовся по кiмнатi, а поки повернувся – сiрник догорiв. Анч черкнув другий сiрник. І знову Ананьев не закурив цигарки. Вiн ходив по кiмнатi й розповiдав Анчу якусь унiверситетську iсторiю. Фотограф прикурив сам, викинув зотлiлий сiрник, а потiм спокiйно запалив третього, тримаючи його у витягнутiй руцi. Цього разу професор забрав у нього сiрник, розворушив край цигарки i закурив, одразу глибоко затягуючись.

Коли б у кiмнатi був стороннiй спостерiгач, вiн помiтив би, що фотограф наче заспокоiвся. На обличчi зник вираз якогось глибокого, хоча ледве помiтного хвилювання, натомiсть в очах з'явилась зацiкавленiсть, а у виразi всiеi постатi – чекання. Вiн глянув на годинник. Професор Ананьев продовжував ходити по кiмнатi i говорив далi. Інодi вiн зупинявся, набирав багато диму i майстерно випускав його великими сiро-синiми пухнастими кiльцями. Вiн скурив цигарку, викинув у вiдчинене вiкно недогарок i знову сiв у просторе дерев'яне крiсло власноi роботи Стаха Очерета. Воно
Страница 19 из 24

полюбилося професоровi, i зараз вiн запевняв свого гостя, що в цьому крiслi його огортае натхнення.

Анч глянув на годинник. Минуло десять хвилин, як недогарок вилетiв за вiкно. Очi фотокореспондента спостерiгали всi змiни на обличчi професора. Десь в глибинi своеi свiдомостi вiн повторював завчене: «несподiваний головний бiль, синiють губи i нiгтi, вiдмовляються слухатись руки й ноги». Але поки що нiяких змiн не помiчав. Та ось професор потер рукою лоб i сказав:

– Засидiвся, знаете, в кiмнатi, а може, од цигарки одвик. Наче голова заболiла.

– А ви станьте бiля вiкна, – запропонував Анч.

– А й справдi. А яке сьогоднi розкiшне море i гаряче сонце. Люблю ж я наше пiвденне море, особливо лiтом.

Професоровi хотiлось побалакати. Вiн розповiв Анчу про своi дитячi роки, проведенi на цьому островi, коли тут було всього сiм чи вiсiм хаток та одна чи двi справнi шаланди. Рибалити виходили в море бiльше на каюках або ходили з острогою в руках по мiлинi та вишукували в прозорiй водi камбалу. В хатках панувала велика бiднiсть, хоча у бухтi було багато риби, а на островi – птицi. Приставляти рибу до мiста було нелегко, доводилося все за пiвцiни вiддавати перекупникам.

Такi спогади про дитинство. Хлопчиковi пощастило, Коли йому було рокiв дванадцять, його забрав до себе далекий родич-моряк i вiддав до школи. Вчився хлопець дуже добре. Вдалося здобути вищу освiту. Але таких, як вiн, були одиницi.

Анч мовчки слухав i поглядав на свiй годинник. Вже минуло двадцять п'ять хвилин, але жодних ознак дii трифенiлометрину не помiчав. Невже у цiеi людини такий мiцний органiзм? Анчу здалося, що в нього на лобi виступае пiт. Вiд нервового напруження заболiла голова.

Професор продовжував розповiдати, як революцiя застала його в унiверситетi, як брав вiн участь у громадянськiй вiйнi, правда, невеличку, бо лише командував санiтарним загоном. В унiверситетi захоплювався хiмiею та бiологiею, а пiсля вiйни зацiкавила його геологiя, i вiн став геохiмiком. Розповiдав про першi своi науковi роботи.

Анч вiдчув внутрiшнiй дрож. «Адже це неможливо, – хотiв вiн сказати вголос сам собi, але вихована довгими роками витримка примушувала його не мiняти жодноi риси на обличчi. – Невже цигарки з позначкою залишилися в портсигарi?» Вiн витяг з кишенi, нiби машинально, портсигар, взяв у ньому останню цигарку i, удаючи, що слухае професора, роздивлявся мундштук третьоi цигарки. Враз вiн зблiд. У висках важко загупало. На мундштуку останньоi цигарки не було жодноi позначки олiвцем. Це була цигарка без трифенiлометрину. Може, ту цигарку скурив вiн сам?

Професор несподiвано мусив спинитись. Його слухач раптом зiрвався на ноги, кинувся до дверей, залишив iх вiдчиненими i вихором помчав по висiлку до хати Якова Ковальчука.

Професор Ананьев здивовано дивився йому вслiд. Потiм пiдiйшов до столу, надiв окуляри, сiв у крiсло i промовив:

– Не сподiвався, що вiн такий експансивний.

XVI. Повернення Ковальчука

Вибiгши за виселок, Анч зупинився. Глянув на годинник i пiшов повiльнiше. Врештi вiн отямився. Адже це дурниця. Минула майже година, i за цей час трифенiлометрин уже вплинув би, коли б вiн справдi викурив отруену цигарку. Знову перевiрив портсигар, там лежала цигарка без помiтки. Значить, отруену цигарку скурив або вiн або професор. Нi, тут якась помилка. Мозок його напружено працював, намагаючись розгадати це непорозумiння. Куди ж вiн сунув ту цигарку? Чорт його зна, до кого вона може потрапити. Треба швидше дiстатися до Ковальчуковоi хати й перевiрити, куди вiн подiв ту цигарку. Прискорюючи ходу, Анч все бiльше вiддалявся вiд Соколиного. Ковальчука вiн застав дома. Інспектор повернувся з Зеленого Каменя дуже швидко i тепер, стоячи перед своею садибою, розглядав здохлого пiдсвинка та лаяв Знайду, що вона його недоглядiла.

Анч спитав його, чому вiн так швидко повернувся. Ковальчук пояснив, що потрапив на моторний човен Зелено-каменського колгоспу, який приходив на Лебединий острiв по рибу, а назад йому допомiг вiтер.

– Човник я дiстав надзвичайний. Одному на руках годину нести можна. На ньому можна поставити невеличкий парус; з легеньким вiтерцем просто мчить. Але у велику хвилю, балiв на п'ять, вiн уже не годиться, на хвилi не держиться.

– Де ж човен?

– Сховав його в протоцi, в очеретах.

– Треба принести його на морське узбережжя i ховати десь у шелюгах, над морем.

– Вночi перенесемо.

– Гаразд. Якi новини?

– Бачив людей, що приiхали сьогоднi машиною з Лузан. Розказували, вночi прийшов чужоземний пароплав. Щось з ним трапилося в морi, машина зламалася, чи що, так вiн ото в найближчий порт зайшов.

Анч пiдозрiло дивився на iнспектора. Щось йому надто пощастило: мотор доставив його туди, там вiн швидко купив човен, зустрiв людей на машинi з Лузан i привiз новину, якоi фотограф уже ждав. Але коли справдi пароплав прийшов у Лузани, то треба прискорювати подii.

– І чого ви бiдкаетесь з цим пiдсвинком, наче вiн ваш родич? – спитав Анч.

– Дiдько його вiзьми, – вiдповiв iнспектор, – але мене зло бере на оте дурне дiвчисько, що зустрiло мене в мiському вбраннi.

– Сподiваюся, вам уже недовго це терпiти, – сказав Анч, слiдкуючи за iнспектором.

Ковальчук запитливо глянув на нього i, нахилившись, пошепки прохрипiв:

– Може, цим пароплавом?

Те, що Анч прочитав в очах iнспектора, наполовину зменшило його пiдозрiння – скiльки там було зрозумiлих йому бажань i надiй.

– Слухайте, Ковальчук, ви певнi, що ваша Знайда така вже дефективна? Тiльки кажiть правду.

Інспектор нахмурився. Вiн, мабуть, краще не вiдповiдав би на це запитання, але Анч дивився на нього вимогливо i рiшуче.

– У всякому разi я виховував ii з такою думкою про саму себе. В дитинствi, по-моему, вона, безперечно, такою була. Останнi роки я теж не помiчав нiчого, що могло б змiнити мое переконання.

Закiнчив Ковальчук уже не так впевнено, як почав.

Анч нiчого не сказав, i вони пiшли до хати. Знайди там не було. Фотограф задумався i став мовчазний.

– Наступного вихiдного дня в Соколиному вiдбудеться рибальське свято, – сказав iнспектор. – Можливо, приiдуть з мiста.

– Що це за свято? – поцiкавився Анч.

– А це свято бувае щороку в цей день. Воно стало традицiйним. Звичайно на цей час пiдсумовують вилов за першу половину сезону, перевiряють наслiдки змагання мiж бригадами, влаштовують колективний обiд, танцi, грае музика. У бухтi вiдбуваються змагання з плавання та веслування.

– Метушнi пiд час свята багато?

– Безперечно, коли щось треба зробити, то це була б найкраща нагода. Але вам, мабуть, слiд бути обережним через приiзд чужих. Приiздить iх, правда, небагато, але навiдуються майже завжди.

– Хто минулого разу приiздив?

– Приходив ескадрений мiноносець «Невтомний».

– Гаразд. Це не так страшно. Документи моi в порядку. А от вам нове завдання. Завтра треба iхати до мiста, купити там портфель, точно такий, як у професора Ананьева. Зайдiть до нього i побачите цей портфель на столi. Крiм того, ви передасте моi листи.

– Листи? Кому? – злякався Ковальчук.

– В найближчiй вiд порту iдальнi «Кавказ» щодня вiд дев'яти до десяти ранку, вiд двох до трьох дня i вiд семи до восьми вечора снiдае, обiдае i вечеряе iноземний моряк, з пов'язкою через око. Ви сядете за сусiднiй столик. В руках триматимете мiсцеву газету, згорнуту трубкою. Коли помiтите, що моряк звернув на вас увагу, розгорнете газету, продивитесь, потiм згорнете вчетверо i
Страница 20 из 24

покладете на стiл та прикриете ложкою. Пiсля того як моряк закiнчить iсти й пiде, ви пересядете за його столик, а газету покладете на стiлець бiля себе. Через кiлька хвилин моряк повернеться, попросить пробачення, скаже, що забув газету, вiзьме iз стiльця вашу i пiде. Коли ви закiнчите iсти й виходитимете з iдальнi, то захопите газету, яку залишить моряк, але на iншому стiльцi. То теж мiсцева газета. Бережiть ii, як найдорожчий документ, i привезiть менi. Зрозумiли?

– А коли…

– Що – коли? Нiяких «коли». Все мусить бути зроблено так, як я кажу, от i все. Тримайтеся нормально, байдуже, до iноземного моряка можете виявити цiкавiсть, але без настирливостi.

Пiсля цiеi розмови Анч почав розшукувати виготовлену ранком цигарку.

Вiн переглянув своi речi, уважно оглянув кiмнату й комiрчину, але нiде не знайшов позначеноi цигарки. Вiн припускав, що мiг забути позначити цигарку i поклав ii разом з iншими в другу половину портсигара. Але хто ж бачив його портсигар? Правда, вiн залишив його в комiрчинi, коли виходив з колумбiвцями у двiр, поки Люда допомагала Знайдi переодягатися. Припустити, що дiвчата заходили в комiрчину i витягай отруену цигарку, вiн не мiг. Лише один вiн знав про ту цигарку, яку виготовляв без свiдкiв.

Анч вiдчув неспокiй. «Треба швидше закiнчувати тутешнi справи», – твердо вирiшив вiн. Зачинившись у кiмнатi, розгорнув на столi мiсцеву газету, дiстав з чемодана пляшечку з ярличком «фiксаж-розчин» i почав, умочаючи в нього перо, писати по газетi. То було спецiальне хiмiчне чорнило, яким вiн записував подвiйним шифром на газетi потрiбнi йому вiдомостi. Писання зайняло час майже до вечора.

Пiзно вночi Козальчук i Анч перенесли через острiв легеньку байдарку i сховали ii в кущах лози над берегом, кiлометрiв за п'ять на схiд вiд хатини.

XVII. Їдальня «Кавказ»

В Лузани Ковальчук поiхав на «Колумбi». Як завжди, шхуна навантажилася рибою на кiнець дня, i майже цiлу нiч довелося пробути в морi.

Інспектор змушений був подякувати колумбiвцям за увагу до Знайди i вислухати кiлька майже недвозначних зауважень на свою адресу, що бувають, мовляв, гiршi опiкуни, але рiдко. Вiн постарався пропустити такi зауваження повз вуха i удавав надзвичайно дружелюбну людину.

Непогано проспавши нiч, iнспектор ранком поснiдав з рибалками i звiв розмову на те, де в Лузанах найближча вiд порту iдальня.

– Це кавказька – зразу ж поруч скверу, напроти пасажирськоi каси, – пояснив Левко.

В Лузани прийшли о пiв на десяту, а поки Ковальчук знайшов iдальню «Кавказ», годинник показував п'ять хвилин на одинадцяту. З дверей iдальнi вийшов iноземний моряк з перев'язаним оком. Ковальчук завмер, коли моряк проходив повз нього, але чужоземець не звернув уваги на iнспектора. Обмiн кореспонденцiею довелося вiдкласти до обiду. Треба було тим часом знайти й купити портфель. Та хоч у крамницях i було чимало портфелiв, проте такого, як у Ананьева, не траплялося. Переходячи з однiеi в другу, вiн зайшов аж на край мiста, i там несподiвано в однiй невеличкiй крамницi знайшов те, що шукав. Та тiльки-но йому загорнули портфель у папiр i зав'язали шпагатом, як вiн почув бiля себе голос Марка:

– А казали, що далеко не ходитимете.

– Та довелося… А ти чого?

– Оглядаю крамницi, де що е. А що ви купили?

– Те, що менi треба.

– Чи не портфель, бо щось плескате й широке?

– Портфель.

– Отож я вгадав.

Ковальчук залишив Марка в крамницi i швидко вийшов.

О пiв на третю Ковальчук зайшов у iдальню «Кавказ». В просторiй кiмнатi стояло щось iз п'ятнадцять столикiв, вкритих скатерками з грубого полотна. Мiж столиками та в кутках стояло в дiжках кiлька пальм i фiкусiв. В цей час у iдальнi майже нiкого не було.

За столиком бiля вiкна Ковальчук помiтив людину в морському кiтелi i з пов'язкою на оцi. Безперечно, це був iноземний моряк, той самий, якого вiн ранком зустрiв бiля iдальнi, тобто той, кого вiн шукав. Три столики поруч морякового стояли порожнi. Інспектор пiдiйшов i сiв за один з них. Поклав на столик згорнуту в трубку газету, нахилився над меню i хвилини зо три вибирав собi обiд. До нього пiдiйшов офiцiант.

– Суп можна?

– Доведеться хвилин десять пiдождати.

Ковальчук розгорнув газету, пробiг очима заголовки i, склавши ii вчетверо, знову поклав на стiл, а зверху, наче для того, щоб вона не розгорталася, прикрив ложкою. Іноземець кiлька разiв пильно глянув на Ковальчука, але скоро перестав ним цiкавитись, байдуже повернувся до вiкна i, нудьгуючи, крутив у руцi то нiж, то виделку. Незабаром йому подали шашлик, i вiн почав швидко iсти, запиваючи бiлим вином.

Ковальчук напружено ждав, коли iноземець пiде. Очевидно, той розумiв Ковальчука, бо iв надзвичайно швидко.

Годинник повiльно вдарив три рази, i на естрадi заграла музика. Офiцiант принiс iнспекторовi суп. Саме, коли iноземець доiдав уже свiй шашлик, в iдальнi залунав голос Левка:

– Я так i знав, слухае музику!

Ковальчук скам'янiв, почувши цей голос. Йому здавалося, нiби пiд ним провалюеться пiдлога. Помiж столиками до нього пiдходили Левко, Марко i Андрiй – у брезентових робах та важких черевиках. Вiн так жалiсно глянув на iноземця i круг себе, так скривився, що рибалки засмiялися ще голоснiше. Кожен з них тримав пiд пахвою по хлiбинi, а Андрiй, крiм того, держав у руцi ковбасу. Очевидно, вони купили в крамницi припаси i, йдучи на шхуну, завернули сюди.

– Не бiйся, iнспектор, – сказав Андрiй. – Ми тебе не розоримо, сьогоднi вгощае Левко. Бач, наш старий всю команду вiдпустив на двадцять п'ять хвилин.

– А що трапилось?

– Левко виграв на облiгацiю двадцять п'ять карбованцiв i вирiшив пожертвувати iх на шашлики, – пояснив Андрiй, стоячи перед iнспектором. Тим часом моторист i юнга вже сiли на стiльцi.

– Ми вже вирахували, що цього вистачить на три з половиною добрих порцii з пивом. Старий сказав: «Щоб нiкому не було обидно, йдiть, хлопцi, а я постережу корабель». Але дав нам на це тiльки пiвгодини.

Левко вже замовляв подвiйнi шашлики та по кухлю пива на кожного. Андрiй тим часом, помiтивши на столi газету, заявив, що непогано б у неi загорнути ковбасу.

Ковальчук обурився, вiдповiв, що вiн газети ще не читав. Марко глянув на газету i сказав, що то не бiда, бо вона за минулу шестиденку. Проте Ковальчук потягнув ii до себе i стверджував, що саме цiеi не читав, а тому не може вiддати.

Офiцiант принiс кухлi з пивом. В цей час чужоземець встав з-за столика, пiдiйшов до них i попросив:

– Газет. Дозвольте. Один хвилина. Цiкаво…

– Прошу, прошу, – вiдповiв Ковальчук i навiть трохи заметушився, вiддаючи газету.

Іноземець уклонився й сiв за свiй столик. Тепер вiн не поспiшав iсти, навпаки – ще замовляв кофе й пирожнi. Вiн повiльно переглядав газету, часом вiдкладаючи ii вбiк. Очевидно, читати йому було трудно. Рибалки поглядали на нього i стиха обмiнювались догадками, що воно за птиця.

– З iноземного пароплава, що стоiть у порту, – сказав Марко. – Мабуть, механiк або штурман.

Тим часом вiдвiдувачi сповнювали iдальню. Якийсь хлопчина одважився сiсти за столик поруч чужинця i безцеремонно розглядав його, не зводячи очей. Музика грала безупинно. Один з музикантiв час вiд часу вигукував у рупор слова пiсень. Колумбiвцям подали шашлики, вони перестали звертати увагу на сусiдiв, а в тому числi й на чужоземця. Та вiн нагадав iм про себе – пiдiйшовши до Ковальчука, вiддав газету i чемно подякував.

Іноземець вийшов з iдальнi, коли Марко, проковтнувши останнiй шматочок шашлику,
Страница 21 из 24

знову глянув на газету i заявив, що моряк повернув не той номер, який брав.

Ця газета була на два днi свiжiша. Ковальчук нiяково дивився на юнгу i врештi забiдкався, що це непорозумiння. Марко запропонував своi послуги догнати iноземця i вiдiбрати газету, якщо вона дуже потрiбна Якову Степановичу. Юнга вже пiдвiвся з стiльця, але Ковальчук спинив його i сказав, що цiеi газети теж не читав, а тому залишить собi… Хай уже буде так.

– От як вiн газетами цiкавиться, – промовив Андрiй, думаючи про чужинця. – Все хоче знати.

З iдальнi пiшли разом. Інспектор сховав газету в кишеню. Вiн повертався на «Колумб» неохоче, але це було едине судно, яке негайно вiдходило на Лебединий острiв. Машина на Зелений Камiнь iшла лише наступного дня. «Колумб» одiйшов вiд пристанi. Виходячи в море, вiн пройшов повз iноземний пароплав, що стояв на рейдi. На бiлiм борту того пароплава чорнiв напис: «Кайман». На нижньому капiтанському мiстку стояла людина. Марковi здалося, що то i був той, хто в iдальнi обмiняв газету. Але пов'язки на оцi в нього не було. Вiн звернув на це увагу Левка i Ковальчука, але людина на мiстку повернулася до них спиною i, поки шхуна проходила повз пароплав, бiльше не оберталася.

– З спини щось непохожий, – пробурмотiв iнспектор.

Ковальчук був стривожений. В глибинi душi вiн проклинав Анча та iноземця, а найбiльше Марка й Левка, що всiм цiкавились i скрiзь сунули свого носа. Стурбований, вiн зайшов на корму, примостився там i пробував задрiмати, але не мiг. Коли розплющував очi, то бачив Марка, що сидiв навпочiпки й задумливо розплiтав обрубок троса, готуючи швабру для миття палуби. «Хтозна, чи не догадався про що-небудь цей хлопчисько i чи не з'явилося в нього якогось пiдозрiння. Викинути б його вночi за борт, та дужий вiн, грiм на його голову. І не потоне, мов та медуза». Такi думки снували в головi Ковальчука.

По дорозi назад не трапилося бiльш нiчого, що могло б розтривожити його, тому Ковальчук прибув на острiв майже заспокоений. Дома про все докладно розповiв Анчу. Той хмурився i лаявся крiзь зуби. Потiм узяв газету, заперся в кiмнатi i почав проявляти зашифрованого листа. Вiн не вставав з-за стола години зо двi. Нарештi закiнчив i спалив газету. Пiсля того покликав Ковальчука i сказав:

– На пароплав треба передати ще одного листа. Не забувайте, цей пароплав забере нас вiдцiля. – Вiн холодними, суворими очима свердлив iнспектора. – Це мае бути скоро, а поки що у нас багато справ. Ми мусимо знищити професора Ананьева. Я вiзьмусь до його паперiв, а ви допоможете менi спровадити його з цього свiту. Непогано б вирядити його в компанii з колумбiвськими хлопцями. Треба про це подумати. Поворушiть, чоловiче, мозком.

Ковальчук вiдчув, що остаточно опинився в руках диверсанта. Не можна сказати, щоб вiн збирався чинити опiр чи вiдмовлятись виконувати його вказiвки, але всерединi хололо i в грудях ставало якось порожньо. Страх стискав йому серце, хоч вiн цiлком звiрявся на Анча.

Тiеi ночi диверсант остаточно склав план дii. Дещо необхiдне вiн сказав i Ковальчуковi, але далеко не цiлком виклав йому своi злочиннi намiри. Анч не довiряв нiкому, а найменше – людям типу Ковальчука.

XVIII. Свято на островi

В бухту входив вiйськовий корабель. Рибалки здалека впiзнали, що це був «Невтомний буревiсник». Двi невисокi щогли прикрасились десятками рiзних прапорцiв. Корабель вiтав населення Лебединого острова з рибальським святом.

«Буревiсник» був збудований на зразок есмiнця «Новик», що з 1911 до 1916 року вважався найдужчим есмiнцем у свiтi. Вiдомо, що водомiсткiсть «Новика» дорiвнювала 1300 тоннам. Його озброення складалося з чотирьох тритрубних торпедних апаратiв та чотирьох стомiлiметрових гармат. Ходив «Новик» iз швидкiстю тридцять шiсть миль на годину, тобто за хвилину проходив понад кiлометр. Переобладнаний пiсля громадянськоi вiйни «Буревiсник» мав i бiльшу вогневу силу, i бiльшу швидкiсть.

Ставши в бухтi проти Соколиного висiлка, корабель салютував гарматними пострiлами. У вiдповiдь залунало з берега «ура», загула ручна сирена, що ii крутили молодi рибалки, члени Тсоавiахiму, i почулося кiлька пострiлiв з ракетних пiстолетiв. На «Колумбi», що стояв пiд берегом, нашвидку вивiшували весь наявний комплект сигнальних прапорiв, не додержуючи нiяких правил сигнального коду, i даремно сигналiсти з «Буревiсника» намагалися щось прочитати. Команда «Колумба» вирiшила це зробити для бiльшоi пишностi.

З «Буревiсника» спускали шлюпки. У першiй на берег з'iхав командир, другу зайняв оркестр, одразу ж, на радiсть соколинцям, гримнувши гучний марш.

Командування посилало «Буревiсник» на свято на Лебединому островi тому, що Соколиний виселок шефствував над «Буревiсником», хоч насправдi виходило так, що «Буревiсник» шефствував над висiлком. До того ж майже всi молодi рибалки з Лебединого вiдбували вiйськову службу у флотi, i соколинцi славилися як боцмани, торпедисти та штурвальнi, що часто займали першi мiсця в рiзних змаганнях.

Стояла ясна сонячна погода. Бiлi хмарки, мов укритi снiгом скирти, повiльно пливли по небу, сповiщаючи рибалок про тривалу чудову годину. На островi пахло травами, спiвали пташки, ледь-ледь, мов пустуючи, шурхотiв прибiй. Всi рибальськi хати прикрасилися, бiлiли помазанi крейдою стiни; подвiр'я прибранi чисто й охайно. На стежках хрумтiв свiжий пiсок. Ближче до моря стояли столи, вкритi грубими бiлими скатерками, з великими хлiбинами, сiльницями, ложками, виделками й ножами. Бiля столiв порались дружини й матерi рибалок.

Напроти, на невеликому майданi, де звичайно вiдбувалися танцi, натягненi були брезентовi тенти над лавами для музикантiв.

Свято почалося мiтингом, закiнчення всiх промов вкривалися тушем i гучним «ура». Далi учасники свята перейшли до столiв, де iх ждав смачний обiд. З-помiж багатьох поданих страв найсмачнiшою вважалась камбала, приготовлена способом, вiдомим лише господаркам Лебединого острова. Кухнею керував вiсiмдесятилiтнiй Махтей, найстарiший мореплавець з Лебединого, що колись об'iздив увесь свiт матросом та коком, а тепер доживав вiку тут, на маяку.

За столом кожен займав наперед визначене мiсце. Люда помiтила, що мiсце Марка не зайняте. Вона не бачила хлопця з самого ранку, i це ii дивувало. Можливо, вiн десь затримався, але на обiд вiн мусив прийти. Мабуть, старий Махтей викликав юнгу собi на допомогу, бо вважав його единим хлопцем на островi, який може колись бути коком на великому пароплавi. Це сталося пiсля того, як юнга одного разу почастував дiда обiдом на «Колумбi».

Найбiльше потрапляв на очi Анч. Вiн вештався в натовпi i навколо, клацаючи фотоапаратом, часом прохаючи нахилитися, повернутися, засмiятися i ставлячи безлiч iнших вимог, як це звичайно роблять фотографи. Охочих фотографуватися знайшлось багато. Усiм Анч обiцяв знiмки, старанно записуючи прiзвища сфотографованих, особливо червонофлотцiв. Нарештi скiнчив i сiв за столом, ближче до професора та командира есмiнця. Вiн жартував iз своiми сусiдами, але в той же час пильно прислухався до розмов.

Незабаром з'явився Марко i, вiтаючись, зайняв свое мiсце напроти Люди. Був вiн чогось стриманий i насторожений, навiть постiйна його веселiсть десь зникла, i вiн посмiхався лише зрiдка, та й то якось невлад.

– Марку, – гукнув до нього Левко, – в тебе живiт не болить?

Юнга заперечливо похитав головою.

– Мабуть, ти там бiля дiда Махтея об'iвся чогось смачного.

Марко
Страница 22 из 24

на цей жарт не вiдповiв.

Мiж тостами за кращих рибалок, за багатi улови кефалi та скумбрii говорили про розпорядок сьогоднiшнього дня. Анч довiдався, що пiсля обiду почнуться танцi, а пiзнiше, по заходi сонця, поiдуть кататися на човнах та на «Колумбi» в море. Коли ж повiе вiтерець, то вийдуть усi шаланди.

– Нiч тепер мiсячна, чудово покатаемо! – говорив Стах Очерет, запрошуючи до себе на шхуну капiтан-лейтенанта Трофiмова та професора Ананьева.

Професор одразу погодився, а командир подякував, обiцяв пустити на прогулянку своi шлюпки, але сам вiн залишиться на «Буревiснику», бо мае роботу.

По обiдi Марко зник так само непомiтно, як i з'явився. Люда розсердилась на нього, але почалися танцi. Анч запросив ii на вальс, i вона забула про Марка. Особливо ловко Анч танцював румбу, танго, фокстрот, яких майже не знали в Соколиному. Зливою оплескiв нагородили глядачi Анча й Люду за венгерку та лезгiнку. Не змiг Анч протанцювати лише гопака. Тут його замiнив Левко. З землi полетiли грудки, знялася курява, коли моторист пiшов навприсядки навколо Люди. Скiнчивши, вiн теж помiтив, що нема Марка, бо юнга, на думку моториста, танцював гопака та й iншi танцi вдесятеро краще за нього.

Тим часом Анч знов захопив Люду, на превелику досаду багатьох червонофлотцiв. Пiд час танцiв фотограф спитав дiвчину, чи iде вона кататися на «Колумбi».

– Безперечно, – вiдповiла вона. – Рiвно о дев'ятiй вечора ми виходимо в море. Ви з нами теж?

– Обов'язково. Але менi ще треба побiгти додому перезарядити касети.

– Робiть це швидше, бо надвечiр погано фотографувати.

Минуло години зо двi по обiдi, старшi соколинцi вже встигли подрiмати й повернулися подивитися на танцi. Знов прийшов i професор. Бiля нього стояв старий Махтей, курив свою люльку i щось розповiдав. Танцi не припинялись. В хатах, мабуть, не залишилося жодноi людини. Анч сказав Людi, що йде по касети, i залишив танцi.

Додому вiн пiшов через виселок, несучи в руках апарат, футляр з касетами й портфель, який привiз йому Ковальчук з Лузан.

Люда потанцювала з червонофлотцями, але вже вiдчула втому й вирiшила спочити. Вона сiла на каменi поруч iнших глядачiв i почала озиратися, шукаючи поглядом Марка. Поблизу Грицько пробував танцювати в компанii однолiткiв. Дiвчина покликала хлопчика й спитала, чи не бачив вiн Марка.

– Лежить пiд вербою, коло хати дядька Тимоша – ондечки. – Хлопець показав на вербу, метрiв за триста вiд них.

Справдi, Люда знайшла там самiтного Марка.

– Чого ти скис? – спитала вона, пiдiйшовши до нього. Хлопець зрадiв, побачивши ii бiля себе. Проте видно було, що йому чогось досадно.

– Добре фотограф танцюе? – спитав вiн.

– Чудово. Але сам вiн якийсь неприемний: мара його знае чому. А чого ти не танцюеш i взагалi став якийсь сам не свiй? Весь Лебединий острiв святкуе, а тебе не видно.

– Положим, не весь. Батько мiй маяка не покинув. Ну, i ще двох людей не видно.

– Кого?

– Знайди, хоча це й не так дивно, i рибного iнспектора. Ти бачила його?

– Нi.

– Слухай, Людо, я от лежу й думаю про Шерлока Холмса. Ти ж читала про нього? Менi хотiлося б зараз на якийсь час Шерлоком Холмсом стати. Як ти думаеш, чому цей фотограф у Ковальчука спинився?

– Не знаю.

– Я теж не знаю. Але менi не подобаеться нi вiн, нi Ковальчук. Кiлька днiв тому…

І Марко розповiв про своi спостереження над поведiнкою Ковальчука в Лузанах та про випадок з iноземцем i газетою.

– Отже, я вирiшив наглядати за цими людьми.

Люда сiла бiля Марка, i вони балакали понад годину, перебираючи в пам'ятi рiзнi випадки пiдозрiлоi поведiнки Анча й Ковальчука. Власне, нiчого такого вони не пригадали, але сумнiв зростав.

– Треба й далi стежити, – зробив висновок Марко.

– Знаеш що, – сказала Люда, – я думаю, нам допоможе Знайда.

– Це правда.

– Хочеш, пiдемо зараз до Ковальчука й запросимо Знайду на свято. До речi, довiдаемось, де iнспектор.

– Гаразд.

– Тiльки давай iти так, щоб не зустрiти Анча. Вiн пiшов туди перезаряджати касети.

– Щось довго його немае, – зауважив Марко. – Скоро сонце зайде, яке ж тодi фотографування?

– То пiшли.

– Єсть, капiтан!

XIX. Анч здiйснюе своi плани

Фотокореспондент влучно вибрав потрiбний йому час. У висiлку вiн не зустрiв жодноi живоi iстоти, а коли зайшов на подвiр'я Стаха Очерета, то лише злякав курку, яка щось дзьобала коло дверей хати. Анч поторгав дверi – вони були зачиненi на засув. Вiдчинити iх було не важко. Вiн витяг з портфеля дротину, загнув ii у формi лiтери «Г», встромив коротшим кiнцем у дiрку в дверях i одсунув засув. Колодочка на дверях у кiмнату професора теж подалася легко.

Анч працював впевнено, швидко, але без зайвоi поспiшностi. Вперше побачивши портфель Ананьева, вiн вирiшив був пiдмiнити його, ще не знаючи, як це вдасться йому здiйснити. Але обставини склалися на краще: вiн мiг би навiть не пiдмiнити, а просто забрати портфель або те, що було у нiм. Та вирiшив, що зручнiше забрати портфель, залишивши замiсть нього свiй, напханий старими газетами. Так можна було сподiватися, що зникнення паперiв виявиться не ранiш, як наступного дня.

Анч пам'ятав слова Ананьева про те, що розв'язання технiчноi проблеми добування гелiю з торiанiту лежить у його портфелi. Згодом, одвiдуючи професора i оглядаючи кiмнату, вiн остаточно переконався, що головнiшi папери зберiгаються саме у портфелi, бо на Лебединому островi Ананьев мiг не боятися за них. Пiдмiна портфеля вiдiбрала десять-п'ятнадцять секунд. Анч оглянув востанне кiмнату i, не знайшовши бiльше нiчого, вартого уваги, вийшов i старанно зачинив дверi та засунув iх на засув. Стежкою через садок вiн вискочив на вулицю i подався до хати Ковальчука.

Курка знову пiдiйшла, до дверей i спокiйно продовжувала визбирувати розсипанi кришки.

Анч повернувся додому майже разом з Ковальчуком. Останнiй приiхав з Лузан через Зелений Камiнь. В руках iнспектор нiс корзинку, замкнену на колодочку.

– Молодцi, – сказав фотограф, побачивши ту корзинку. – Вони за те, що зумiли передати, а ви за те, що зумiли взяти.

– Ви знаете, що тут? – спитав Ковальчук.

– Я просив цю штуку в попередньому листi. А лист е менi?

Інспектор подав Анчу пожмаканий брудний аркуш газети.

– Гаразд. Ну, ви спочиньте хвилин двадцять, поки я прочитаю… Сьогоднi нам ще багато роботи.

Цього разу Анч не висилав Ковальчука з кiмнати, а проявляв i розшифровував листа при ньому. Робив вiн це поспiшаючи.

Тим часом Ковальчук покликав Знайду i наказав дати води вмитися та скоренько нагрiти чаю, бо вiдчував себе стомленим. Холодна вода пiдбадьорила його, а мiцний гарячий чай освiжив голову i заспокоiв. До чаю вiн пiдлив горiлки.

Анч скiнчив розшифровку i звiв очi на Ковальчука. Знайда саме вийшла в сiни.

– Слухайте, Ковальчук, нашi справи на двi третини закiнченi. Сьогоднi перед ранком, коли зайде мiсяць, ми будемо з вами на борту «Каймана». Залишаються, власне, останнi хвилини. Зараз ви сядете у свiй каюк i вирушите в Соколиний. Каюком пристанете до «Колумба», щоб було зручнiше зiйти на берег. Ви вiзьмете з собою цю корзинку i, переходячи через шхуну, залишите ii там. Коли на «Колумбi» нiкого не буде, а я певен, що там нiкого не буде, бо весь екiпаж на святi, заховайте корзинку якнайкраще. Потiм покажетеся мiж людьми i залишитесь там, доки «Колумб» та човни не вийдуть на прогулянку. Професор Ананьев i його дочка збираються iхати на шхунi. Якщо професор передумае, зробiть все можливе, щоб вiн
Страница 23 из 24

таки поiхав, iнакше нам доведеться залишатися на цьому островi ще довго. Як тiльки шхуна вiдiйде, женiть каюком через бухту. Я чекаю вас бiля нашоi байдарки.

– Але що ж у цiй корзинцi? – тремтячим голосом спитав Ковальчук.

– Зараз побачите.

Анч одiмкнув колодочку, пiдняв кришку й витяг з корзинки грубу вовняну хустку. Пiд хусткою лежала темна бляшана коробка з годинником, подiбним до будильника.

– Тiльки не лякайтесь, – попередив Анч, – ви везли цю рiч цiлий день, i нiчого не трапилося… Це – пекельна машинка. Зараз ми визначимо час, коли вона мусить вибухнути. Виiдуть вони о дев'ятiй, можуть запiзнитися, ну, о десятiй, в усякому разi.

Анч перевiв стрiлку годинника на 10 годин 45 хвилин, а потiм завiв машинку.

– В десять годин сорок п'ять хвилин ми почуемо вибух у морi. Вiд «Колумба» та його пасажирiв лише шматочки спливуть.

Ковальчук здригнувся, хотiв заперечити Анчу, – адже стiльки жертв… Вiн же не думав, що його зобов'яжуть убивати. Чи вгадав Анч його думки, чи нi, але вiн так рiшуче наказав iнспекторовi негайно iхати, що в того i язик не ворухнувся заперечити. Вiн узяв корзинку й пiшов з хати. За ним вийшов Анч.

В сiнях диверсант звернув увагу на Знайду. Вона з байдужим виглядом роздмухувала чоботом старий самовар. Анч пiдозрiло подивився на дiвчинку, але нiчого не сказав; повiв Ковальчука до берега, подав у каюк корзинку, посмiхнувся, побажав успiху i кiлька хвилин спостерiгав, як той грiб одним веслом. Потiм повернувся назад.

На подвiр i стояла Знайда у платтi, подарованому Левком, i дивилась на бухту, де плив одинокий каюк, i, здавалося, прислухалася до музики, що долiтала з висiлка. Анч повiльно пiдiйшов до неi i спитав, чи не зiбралася вона на свято. Дiвчинка, стверджуючи, кивнула головою. Тодi вiн попросив, щоб вона спершу дiстала йому з льоху малосольних огiркiв.

Знайда пiшла по огiрки, а Анч узяв свiчку, щоб посвiтити iй. Дiвчинка поспiшала.

Ковальчукiв льох був дуже примiтивний: яма метрiв на чотири завглибшки, прикрита дощаною лядою, очеретяний курiнь над нею – от i все. Спускалися в льох вузькою довгою драбиною.

Анч допомiг дiвчинцi зняти ляду i, засвiтивши свiчку, полiз за нею по тонких хитких щаблях. Ступивши два рази, вiн зупинився. Знайда вже стояла на днi льоху i, нахилившись над дiжечкою, вибирала огiрки. ii провожатий раптом вилiз нагору, кинув свiчку, що, падаючи, погасла, i потяг угору драбину. Вiн встиг витягти ii ранiш, нiж Знайда опам'яталась. Дiвчинка залишилася в глибокiй темнiй ямi, скрикнула й замовкла.

Анч поклав на мiсце ляду, кинув зверху кiлька оберемкiв сухого очерету i спокiйно пiшов до хати.

– Так воно буде краще, – пробурмотiв вiн сам собi, – дефективна, дефективна, а хтозна, що вона в сiнях чула i що зрозумiла.

Зайшов у кiмнату, сперся рукою на стiл i промовив:

– Час виряджатися.

Оглянувши всi своi речi, вiн почепив на себе фотоапарат, перекинув через плече плащ, узяв професорiв портфель i востанне вийшов з дому Ковальчука.

Сонце, наближаючись до обрiю, золотило на заходi море. В повiтрi панував спокiй. Музика, очевидно, перестала грати, бо вiд висiлка не доносилося жодних звукiв. Невiдомо, чи кричала, чи плакала Знайда, зачинена в льоху. Анч не думав про неi. Вiдчинив хвiртку, прощально глянув на подвiр'я, махнув рукою Розбоевi, що гриз бiля свинюшника кiстку, i пiшов без стежки й дороги на пiвденно-схiдне узбережжя острова.

Одiйшов уже далеченько вiд двору, коли почув гавкання Розбоя. «На кого це вiн?» Прислухався. Розбiй загавкав знову, але незабаром перестав. «Що б це могло означати? Невже повернувся з кимось чужим Ковальчук?»

Минула хвилина – i з двору iнспектора почулося жалiбне виття собаки. То вив Розбiй. В тому не могло бути сумнiву. Але чого вiн вив? Може, вiдчув, що щось трапилось iз Знайдою, чи, може, вiщував кому смерть цiеi ночi? Сонце зайшло за обрiй. Анч поспiшав, час вiд часу позираючи на море. Незабаром там станеться те, що вiщуе виття Розбоя… «Розумний пес. Гаразд, що ти нiчого не можеш сказати!»

Вечорiло. Чайки i мартини поверталися з моря на острiв. Далеко на подвiр'i Ковальчука вив Розбiй…

XX. Розшуки знайди

Марко й Люда вирiшили йти берегом понад бухтою. Це був трохи довший шлях, але вони сподiвалися, що фотограф повертатиметься у виселок стежкою навпростець. Несподiвано затрималися: з горба побачили в бухтi човник. Хтось плив каюком попiд берегом з боку Ковальчуковоi садиби. Це мiг бути Анч або Ковальчук.

– А може, Знайда? – висловила догадку Люда.

– Нi, навряд. Почекаймо. Треба побачити, хто то.

Дiвчина погодилась, i вони, зайшовши в кущi кропиви над канавою, стежили за човником. Вiн наближався досить швидко i хвилин за десять пiдiйшов до того мiсця, де стояли шаланди та «Колумб». Тепер Марко майже з певнiстю мiг сказати, що приплив iнспектор. До берега каюк не пiдiйшов, а став пiд бортом шхуни, зайшовши з боку моря, i тому зник з очей. Інспектор вирiшив скористатися шхуною, щоб перебратись на берег, бо «Колумб» правим бортом впирався в довгий мiсток-поплавець, зроблений соколинцями спецiально на сьогоднiшнiй день. Ковальчук затримався на шхунi. Чого саме – не було видно, бо надбудова на шхунi прикривала постать iнспектора.

– Що вiн там робить? – роздратовано промовив Марко. – Свое корито прив'язуе, чи що?

Але ось iнспектор уже пройшов палубу «Колумба» i плавучим мiстком зiйшов на берег, простуючи до того мiсця, де святкували соколинцi. Вiн, очевидно, поспiшав. Пройшов вiд юнги та дiвчини близько i не помiтив iх.

– Ну, ждати бiльше нiчого, – звернулась Люда до свого супутника, – ходiмо скоренько.

Вони поспiшали, намагаючись випередити сонце, що низько висiло над морем, скривавлюючи його поверхню. Ішли то пiском, то травою, вибираючи шлях так, щоб випадково не потрапити на очi фотокореспондентовi. Марко весь час мовчав. Люда говорила про ефект, який створить поява Знайди у висiлку, вiрнiш на «Колумбi», бо вони встигнуть привести ii якраз перед виходом на прогулянку в море.

Марко кивав головою i все поглядав на захiд. Вiн бачив, що iм не наздогнати сонця, бо воно вже нижнiм краем черкало воду i за кiлька хвилин зникне в морi. Раптом обое почули звук, що примусив iх спинитися. Вони одразу впiзнали виття собаки: то довге, то уривчасте, воно вражало глухими тонами й жалiсними нотами. Виття доносилось вiд Ковальчукового двору, а там, вони знали, мiг вити лише один собака – Розбiй.

– Чого це вiн? – дивуючись спитав Марко. – Сказився, чи що?

– Ну й противно… Аж страшно, – промовила дiвчина.

– Залишили Знайдi розвагу, – саркастично буркнув Марко.

Вони пiшли швидше. Сонце вже сховалося, залишивши на небi нiжнi рожевi фарби. Вода в бухтi потемнiла, i запанував абсолютний штиль перед змiною денного бризу нiчним. Якби не виття, Люда й Марко, мабуть, зупинились би помилуватися розкiшним надвечiр'ям на пiвденному морi, коли наче одна чиясь велика й нiжна тiнь вкривае землю, воду й половину неба. Якби не виття, то панувала б тиша, бо музика у висiлку змовкла, i жодний звук не долiтав би сюди.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/mikola-petrovich-trublaini/shhuna-kolumb/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными
Страница 24 из 24

картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 51–52.

2

Там само. – С. 17.

3

Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 29.

4

Там само. – С. 42.

5

Там само. – С. 48.

6

Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 104.

7

Там само. – С. 107.

8

Дергалъ Л. Я. Свiй обов'язок пам'ятаю; (Особливостi композицii повiстi М. Трублаiнi «Шхуна "Колумб"»)//Укр. мова i лiтература в пiк. – 1987. – № 12. – С 66.

9

Подолинний А. M. Капiтан дитячоi лiтератури: до 80-рiччя вiд дня народження Миколи Трублаiнi. – К., 1987. – С. 33–34.

10

Подолинний A M Капiтан дитячоi лiтератури: до 80-рiччя вiд дня народження Миколи Трублаiнi. – К., 1987. – С 39–40.

11

За мореплавською термiнологiею, змотаний у круг трос зветься «бухтою».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.