Режим чтения
Скачать книгу

Вогнем і мечем читать онлайн - Генрик Сенкевич

Вогнем i мечем

Генрик Сенкевич

Роман «Вогнем i мечем» польського письменника Генрiка Сенкевича (1846–1916) вiдтворюе подii середини ХVII столiття, коли Рiч Посполита вела запеклу боротьбу з охопленою народними повстаннями Украiною. Героi роману потрапляють у самий вир кривавоi бiйки, i вiдтодi iхнi долi вже нерозривно пов’язанi з вiйною. Так, вiйна звела i розлучила двох закоханих – польського шляхтича Яна Скшетуського i молоду князiвну Олену, i вони, щоб вiдстояти свое кохання, долають безлiч перешкод.

Серед багатьох персонажiв роману привертае увагу постать Богдана Хмельницького, великоi i неповторноi особистостi в iсторii Украiни, гетьмана козачого, що втiлив у собi «народну генiальнiсть у всьому: в розумi, обдарованостi, буйнощах, нестриманостi натури, у великiй мрii про волю для рiдноi краiни».

Генрик Сенкевiч

Вогнем i мечем

Роман Генрiка Сенкевича «Вогнем i мечем»:

Польська i украiнська перспектива

Пристрастi навколо iсторичного роману Генрiка Сенкевича «Вогнем i мечем», якi декiлька десяткiв рокiв пiсля його появи вирували в колах польських критикiв, лiтературознавцiв, iсторикiв, вiдродилися вже в наш час завдяки майстернiй кiнопостановцi Єжи Гофмана, яка не тiльки оголила проблеми лiтературного оригiналу, але й стала лакмусовим папiрцем сучасного стану польсько-украiнських стосункiв. Дискусiя стосувалася бiльше украiнськоi сторони, оскiльки у Польщi оцiнки роману Сенкевича, хоч i сильно поляризованi, усталенi ще, по сутi, з часiв Мiжвоенного Двадцятилiття. «Знаменно, що саме польсько-украiнськi стосунки в подачi Сенкевича стали об’ектом найзапеклiших суперечок, хоча у його Трилогii описано також i боротьбу полякiв зi шведами, росiянами, татарами тощо. Причина тут вочевидь у тому, що повстання Хмельницького, за влучним висловом Михайла Грушевського, мало для украiнцiв те саме значення, що Реформацiя для нiмцiв чи Французька революцiя для всiеi Європи; воно стало нарiжним каменем iдентичностi украiнцiв – вiд гетьманових панегiристiв XVII ст. до письменникiв та iсторикiв столiття нинiшнього. Заповзявшися спроектувати польську нацiональну мiфологiю на той iсторичний перiод, Сенкевич неминуче мусив вступити в непримиренний конфлiкт iз нацiональною мiфологiею украiнцiв».[1 - Франк Сисин. Вправи з полiтичноi коректностi // Критика.  – 1999.  – № 9 (23).  – С. 28.]

Для тих читачiв, чия рецепцiя твору пiдготовлена фiльмом, текст буде свого роду вiдкриттям, бо режисер дещо «пiдправив» Сенкевича, впровадивши до фiльму засади новочасноi «полiтичноi коректностi». Зокрема, така спроба переосмислення Гофманом стереотипiв польськоi вiзii iсторii Украiни вiдбилася на трактуваннi образу Хмельницького. Якщо в новiтнiй украiнськiй iсторiографii ця постать оцiнюеться далеко не однозначно, в украiнськiй народнiй мiфологii давно й незалежно вiд оцiнок iсторикiв побутуе глибоко вкорiнений культ Богдана, то у Сенкевича – це зрадник, дiями якого рухала особиста помста. А представлений Б. Ступкою «Хмельницький – це радше державний муж, нiж зрадник, народний вождь, нiж заюшений жадобою помсти шляхтич».[2 - Шевчук Ю. «Вогнем i мечем» як чинник украiнськоi культури // Критика.  – 1999.  – № 9 (23).  – С. 26.]

Текст роману «Вогнем i мечем» досi був недоступний украiнському читачевi. Іншi твори Сенкевича перекладалися i друкувалися бiльш охоче. Найбiльшу увагу украiнських перекладачiв та видавцiв привернули його оповiдання на захист знедолених людей iз народу: «Янко-музикант», «Ескiзи вугiллям», «Бартек переможець»; про нелегку емiгрантську долю («По хлiб», «Лiхтарник»); про безпритульних дiтей у США («Орсо») та новела-парабола «Сахем», де на прикладi iндiанцiв показано гiрке майбуття народу, позбавленого рiдноi мови та iсторичноi пам’ятi. Саме цi твори з’явилися невдовзi пiсля iхнього виходу в Польщi в украiнських перекладах Осипа Маковея, Василя Лукича, Антона Крушельницького, Василя Щурата в перiодичних виданнях Захiдноi Украiни. Генрiк Сенкевич написав iх перед романом «Вогнем i мечем». Цi та ще низка iнших творiв стали результатом «великоi пригоди» молодого лiтератора – перебування в Америцi, европейських подорожей i врештi перiоду пiсля повернення на батькiвщину, коли вiн часто виiжджав на альпiйськi курорти. Украiнськi переклади Сенкевича робилися, як правило, тiльки тих оповiдань та повiстей, якi не виходили за рамки усталеного народницького дискурсу. Перекладачi просто не помiчали творiв, якi б вони не могли асимiлювати у свою традицiю. Як добрий учитель, iнтелiгенцiя знала, що цнотливому народовi не годиться чути i знати. Іншими словами, ii увага була вибiрковою, а рецепцiя тенденцiйною. Проте роман «Вогнем i мечем» iз надто украiнською тематикою неможливо було обiйти увагою, i вiн став об’ектом гострого осуду. Найповнiше i найгрунтовнiше украiнську позицiю висловив свого часу Володимир Антонович, ii, до речi, пiдтримуе й частина сучасних украiнських iсторикiв.

Критична розвiдка В. Антоновича, вмiщена в часописi «Киевская старина» за 1885 рiк (№ 12), називалася «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»).[3 - Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечем») // Антонович В. Моя сповiдь. Вибранi iсторичнi та публiцистичнi твори. – К., 1995.  – С.106–135.] Тут варто пригадати, що Антонович своiм життям, громадянською позицiею, науковою, просвiтницькою, педагогiчною дiяльнiстю служив вихованню нацiональноi самосвiдомостi украiнцiв. Вiн вважав, що поляки в Украiнi мають двi можливостi: полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його iнтересами, повернутися до народностi, покинутоi iхнiми предками, i працею на користь цього народу виправити те лихо, якого наробили пращури, або, якщо iм забракне сил, переселитися в Польщу, у землю, заселену польським народом, – iнакше вони нiколи не позбудуться закиду, що вони колонiсти, якi живуть iз працi чужих рук.[4 - Див.: А[нтонович] Д[митро]. Вступ //Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi – К.: Днiпро, 1991. – С. 7.] Украiнська iсторiя в його очах – це iсторiя народних мас, покинутих своiми провiдними верствами i змушених жити у формах, чужих його поглядам i поняттям про релiгiйнi, полiтичнi й соцiальнi вiдносини, у виявах, якi несла в Украiну аристократична Польща. Звiдси постiйна народна реакцiя у виглядi козацьких повстань i гайдамацьких рухiв, звiдси вiкова кривава боротьба, котра скiнчилася для украiнських мас остаточним iхнiм поневоленням уже в межах Росii пiсля занепаду Речi Посполитоi.[5 - Дмитро Дорошенко цит. за Слабошпицьким: М. Антонович повертаеться //Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – С. 223.] Саме тому таке обурення викликала в Антоновича позицiя польського письменника. Варто представити тут коротко головнi тези розвiдки украiнського iсторика про роман «Вогнем i мечем»:

–  Г. Сенкевич несправедливо звеличуе державний лад Речi Посполитоi XVII ст., який грунтувався на абсолютному пiдкореннi всього народу привiлейованому класовi, а також виправдовуе жорстокiсть у придушеннi будь-якого спротиву цьому ладовi.

–  Абсолютно хибно автор роману представив Польщу XVII ст. символом цивiлiзацii, а Русь – представником дикунства. Вiн безпiдставно приписуе першiй цивiлiзаторську мiсiю на украiнських землях, адже саме шляхта, яка наклала руку на всю земельну власнiсть, принесла релiгiйне та
Страница 2 из 55

нацiональне поневолення, а з ним i зародок безладу й викликала мiжусобнi вiйни. Шляхта закрiпачила народ, частина якого була змушена втiкати вiд цього класу поневолювачiв i переселитися на Слобiдську Украiну, де за вiдсутностi шляхти одразу встановилися правильнi форми суспiльного життя.

–  Антоновича особливо обурюе упередженiсть письменника до козакiв та селянства. Зображення iхнього дикунства «iнодi навiть виходить за межi лiтературноi пристойностi». Письменник марно витрачае свою багату фантазiю на зображення iхньоi жорстокостi, схильностi до грабункiв i розбою, пияцтва.

– Загальновiдомими iсторичними фактами Антонович доводить, що фальшем е заперечення релiгiйних мотивiв козацьких повстань.

– Представлення соцiальноi структури населення пiвденно-схiдних окраiн Речi Посполитоi в романi схоже на «записки якогось легковажного мандрiвника по Австралii чи центральнiй Африцi». Етнографiчнi групи украiнського народу змальованi з повним iгноруванням iсторичноi правдоподiбностi. Антонович вказуе на цiлу низку лiнгвiстичних, фольклористичних, iсторичних та географiчних помилок. Надаючи деяким сценам мiсцевого колориту, автор не завдавав собi клопоту з’ясовувати подробицi, а на власний розсуд спотворював чи вигадував iмена осiб, назви мiсцевостей тощо. В устах Сенкевичевих героiв украiнська мова е насправдi лише «загальнослов’янською тарабарщиною».

– Високий розвиток вiйськовоi майстерностi, з такою любов’ю описаний Сенкевичем, не е ознакою анi високоi культури, анi розвиненоi громадянськоi позицii, тим бiльше, що вiйськова сила була спрямована на досягнення несправедливоi мети – позбавити пiвденноруський люд його народностi, релiгii, особистоi свободи та статкiв. А хоробрiсть козакiв Хмельницького, хай i приписана впливовi горiлки та дикостi, спрямовувалася на захист духовного i матерiального благополуччя цього народу.

–  Польська сторона конфлiкту, як випливае iз самого роману, так само застосовувала жорстокiсть у придушеннi повстання, i несправедливо з боку автора ставити цей фактор у провину однiй сторонi i в заслугу iншiй. Це ж саме стосуеться i пияцтва. Звiдси Антонович робить висновок про глибоку вiру автора у вроджену цноту одних i вроджену злiсть iнших.

–  На образi Хмельницького автор зосередив усю ненависть, яка накипiла в серцях шляхтичiв XVII ст., що, на думку Антоновича, свiдчить про те, що анi сам автор, анi його захопленi читачi «нi на волосину не просунулися на шляху европейського прогресу протягом двох з половиною столiть i досi приносять жертви релiгiйним, становим та нацiональним кумирам, якi стояли на вiвтарi Речi Посполитоi в XVII ст.». Єдиним мотивом, який керуе вчинками Хмельницького в романi, е почуття особистоi помсти, вiн переслiдуе виключно егоiстичнi цiлi, проте, як слушно зауважуе Антонович, тiльки загальне гноблення i насилля можуть викликати спiльну реакцiю, а особиста помста не в змозi пiдняти народнi маси.

Висновки Антоновича були нищiвними у своiй викривальностi. Коли б письменник був менш суб’ективним, то, можливо, поза межами шляхетськоi моралi XVII столiття вiн помiтив би устремлiння та iдеали дещо бiльш широкi й гуманнi. Сенкевич та його захопленi читачi продовжують обертатися в тiсному колi поглядiв, в якому iх зачарували езуiти, пiдходять до старого питання зi старими упередженими судженнями. Вони залишаються на тому низькому щаблi розвитку патрiотичного почуття, на якому люди вважають, що все свое обов’язково добре тiльки тому, що воно свое. Безжальним вироком авторськiй концепцii iсторii, яка мала «укрiплювати серця» полякiв у тяжкi часи бездержавностi, прозвучали слова з уст представника iншого народу, права якого на вiльний нацiональний розвиток так само брутально утискалися i який так однобоко був представлений Сенкевичем. «Щодо пiвденноруського народу п. Сенкевич намагаеться викликати у своiх землякiв презирство, мотивоване уявною дикiстю цього народу i непридатнiстю його до культури: вiн розпалюе почуття нехорошi i несправедливi – мiжнародну ненависть i народну гордiсть…» Як бачимо, у грудях Антоновича, польського шляхтича, який свiдомо обрав першу iз тих двох можливостей, якi, на його думку, мали поляки в Украiнi, палала глибока образа на письменника за цей «злий пасквiль».

Щодо iнших проявiв рецепцii роману «Вогнем i мечем» в Украiнi, то нiхто iз дослiдникiв не спинявся на ньому бiльш детально. У спецiальнiй лiтературi можна зустрiти лише побiжнi згадки про «вiдступництво вiд реалiзму» (І. Франко), «зоологiчний нацiоналiзм» (Г. Вервес) автора та про вiдсутнiсть намагань справедливо оцiнити Украiну та ii народ (Г. Грабович). Тому спробуемо з’ясувати, якi елементи художнього змiсту зробили цей роман в очах полякiв школою патрiотизму, а для украiнцiв – «злим пасквiлем». Для цього варто нагадати найважливiшi факти життя i творчостi Генрика Сенкевича.

Народився майбутнiй письменник у Волi Окшейськiй на Пiдлiссi 5 травня 1846 року в родинi зубожiлого шляхтича Юзефа Сенкевича, однак його мати Стефанiя, у дiвоцтвi Цецiшовська, походила iз заможноi шляхетськоi сiм’i. У 1858 роцi Генрiк розпочав навчання в реальнiй гiмназii у Варшавi, яка розташовувалася тодi в Палацi Казiмежа (нинi це головний корпус Варшавського унiверситету), особливими успiхами в навчаннi не вiдзначився й атестат зрiлостi отримав лише в 1866 роцi. Того ж таки року Сенкевич записався на медичний факультет варшавськоi Головноi Школи, тобто польського унiверситету, який iснував у 1862–1869 роках. Проте мрii батькiв зробити iз сина лiкаря не здiйснилися, бо вже наступного року, йдучи за покликом серця i всупереч бажанню батькiв, Сенкевич перейшов на iсторико-фiлологiчний факультет.

Лiтературний дебют (поки що поетичний) був невдалим – у 1867 роцi «Тигоднiк Ілюстровани» вiдхилив його «Ідилiю молодостi», але успiх прийшов до Сенкевича несподiвано в царинi журналiстики: вже в 1869 роцi майбутнiй нобелiвський лауреат здобуде собi славу одного з найпопулярнiших фейлетонiстiв Варшави, виступаючи на шпальтах «Пшегльонду Тигодньового» та «Тигоднiка Ілюстрованого» пiд псевдонiмом «Лiтвос». Проте амбiцii молодого Сенкевича не обмежувались журналiстикою: одночасно вiн розпочинае працювати над своiм першим романом «Намарне» (1871), який взявся друкувати тижневик «Венец». Уже у своiй першiй романнiй спробi письменник поклав в основу творчого методу «лiтературнiсть», довiряючи бiльше своiй творчiй уявi та iнтуiцii й не обтяжуючи себе вивченням середовища i реалiй. Мiсцем подiй твору Сенкевич обирае незнайоме йому з досвiду мiсто (чомусь ним став Киiв) i середовище польських студентiв Киiвського унiверситету. Найiмовiрнiше, Сенкевичевi було байдуже до Киева, вiн вважав, що польськi студенти на берегах Днiпра не вiдрiзняються вiд своiх колег iз Варшави. Тому й матерiал черпав iз власного досвiду, який можна легко впiзнати в романi. Цiкаво, що на сторiнках «Намарне» Сенкевич згадуе свого майбутнього критика Антоновича: «…Тут е хлопомани; iх заснував i сформував Антоневич, тимчасово головували Рильський та Стемпковський, але сьогоднi це вже дурнi, якi не знають, чого хочуть; розмовляють по-малоруськи i п’ють просту горiлку – оце й усе».[6 - H. Sienkiewicz Dziela. Wydanie zbiorowe pod redakcja J. Krzyzanowskiego. Warszawa, 1949–1955. – Т. I. – S. 13. Цит. за: J. Krzyzanowski Twоrczosc Henryka Sienkiewicza. – Warszawa: PIW, 1976. – S. 47.]

Позитивiстська iдеологiя якраз набирала тодi обертiв у польському культурному
Страница 3 из 55

життi, i молодий письменник, який шукав власне мiсце в лiтературi, спробував себе в жанрi тенденцiйного, дидактично-виховного оповiдання («Гуморески з портфеля Воршилли», 1872). Однак швидко вiдчув себе чужим у цiй галузi: чужою йому була не тiльки поетика тенденцiйноi лiтератури, вiн не подiляв захоплення «молодоi» преси iдеями прогресу, мiщанським iдеалом, а також фанатичноi вiри у всесилля науки i постулати органiчноi працi. Письменник одним iз перших вiдчув усю небезпеку публiцистики в лiтературi, яка загрожувала схематизмом, шаблоннiстю й iнтелектуальним обмiлiнням.

Поки iдейнi позитивiсти сприймали Сенкевича як свого однодумця, вiн продовжував завойовувати серця читачiв як автор фейлетонiв «Теперiшнiй момент» у «Газетi Польськiй». Лiтвос особливо цiкавився iсторiею суспiльства й культурою Варшави, пильно стежив за театральним i лiтературним життям, але передусiм був визнаним знавцем вищого свiту Варшави, який постае в його фейлетонах з легким нашаруванням iронii. У тiй-таки «Газетi Польськiй» Сенкевич надрукував три оповiдання: «Старий слуга» (1875), «Ганя» (1876) та «Селiм Мiрза» (1877), якi заповiдали зовсiм iнший напрямок творчого розвитку письменника, нiж його попереднi невдалi тенденцiйнi спроби. Деякi дослiдники називають iх «малою трилогiею». У цих оповiданнях на повну силу вiдчуваеться пiетет до традицiйного шляхетського двору (об’ект глузування позитивiстiв), зацiкавлення «краiною дитячих рокiв», крiм того, тут звучить – досконало зашифрований, з огляду на царську цензуру, – мотив сiчневого повстання 1863 року, який стане популярним у письменникiв наступного поколiння. «Мала трилогiя» показала, наскiльки сильним було у Сенкевича вiдчуття того, що «висить у повiтрi», наскiльки вiн був чутливим до потаемних прагнень польського читача. Вiдтодi харизма оригiнального й успiшного митця вже не залишала письменника.

Популярностi Сенкевича сприяв iще один досить смiливий на тi часи крок – подорож до Америки. Письменник уже встиг зазнати смаку подорожування, об’iздивши пiв-Європи, й Америка як краiна, оточена екзотичним ореолом пригод i свободи, яка обiцяла безлiч нових вражень, дуже приваблювала його, втомленого вiд тiсного культурного свiту Варшави i постiйного клопоту заробляння на хлiб. В Америцi Сенкевич зупинився в Нью-Йорку, здiйснив далеку подорож залiзницею на Захiд, надовго затримався в Калiфорнii.

В Америцi Сенкевич змiцнив своi позицii популярного журналiста. Результатом його журналiстськоi дiяльностi (а вiн продовжував бути кореспондентом «Газети Польськоi») став цiлий цикл «Листiв з подорожi до Америки», який дуже сприяв збiльшенню кiлькостi передплатникiв газети. Його американська кореспонденцiя довела, що, як не дивно, Сенкевич не тiльки мiг iз зовнiшнього, дистанцiйованого погляду европейця пильно спостерiгати й глибше помiчати культурнi та соцiально-економiчнi процеси в Америцi, а й на iхньому тлi краще бачити й розумiти проблеми, якi стосуються його власноi краiни, Польщi. Цей стан своеi душi письменник запам’ятав i пiзнiше, пiд час написання великих романiв, намагався виiхати до Францii, Австрii, Італii, щоб у чужомовному й байдужому до нього й до його польських справ середовищi, у повному абстрагуваннi вiд дiйсностi вслухатися в себе й записувати свое бачення польськоi iсторii.

Найважливiшими художнiми творами «американського» перiоду були два оповiдання – «Сахем» (1883) на iндiанську тематику та «Ескiзи вугiллям» – з проблем польського села. Героем новели «Сахем» е iндiанець, останнiй нащадок свого племенi, який мусить заробляти на шматок хлiба, спiваючи в цирку для бiлих бойову пiсню, з якою його предки йшли у переможний бiй, – але дух уже мертвого народу настiльки сильний, що пiсня сiе панiку серед слухачiв. В оповiданнi «Ескiзи вугiллям» Сенкевич радикально вiдступае вiд традицiйних шаблонiв лiтератури на селянську тематику: у трагiчнiй iсторii, яка розiгралася в селi Бараня Глова, письменник, далекий вiд сентиментальних iдеалiзацiй, майже по-натуралiстичному зумiв серед примiтивiзму, iнтелектуальноi темряви, безпорадностi перед новими соцiальними умовами показати моральну велич селянина. Завуальовано, з цензурних мiркувань, але цiлком зрозумiло для сучасника прозвучав i мотив сiчневого повстання. Ще бiльш майстерне володiння алюзiею та символом Сенкевич виявив у iншому оповiданнi – вже на польсько-американську тематику – «Лiхтарник». На прикладi долi одного польського емiгранта Сенкевич показав силу романтичноi поезii у збереженнi нацiональноi свiдомостi полякiв. Це вона об’еднуе бездержавний народ i живить його надiею на майбутне воскресiння.

У 1878 роцi Сенкевич повертаеться до Європи, надовго затримуючись у Лондонi, а потiм Парижi, i в наступному роцi постають такi твори, як «Через степи», «Орсо», «Янко-Музикант». Дедалi бiльше Сенкевича оточуе атмосфера зацiкавленостi й захоплення. У цьому свiтському, привабливому чоловiковi бачать нову зорю польськоi лiтератури, яка переживала кризу пiсля смертi романтичних «пророкiв». Публiчний успiх поеднуеться для письменника з приватним: у 1881 роцi вiн одружуеться з Марiею Шеткевич; але, на жаль, подружне життя тривало недовго – через чотири роки вона померла у Фалькенштайнi бiля Франкфурта.

У творчостi та iдейних переконаннях письменника настав переломний момент, коли вiн, повернувшись на польську землю в 1879 роцi, знайшов спiльну мову з консервативними колами. У Варшавi Сенкевич розпочав спiвпрацю з неоконсервативною «Нивою» Мсцiслава Годлевського, а невдовзi став редактором «Слова». Вiн пiдтримував також тiснi контакти з галицькими консерваторами (зокрема з Юзефом Шуйським та Станiславом Тарновським). Чи не найважливiша змiна, чи, радше, модифiкацiя вiдбулася з його поглядами на нацiональну проблематику. В одному зi своiх нарисiв вiн писав, що «наше минуле… буде свiтити на всi часи блиском мiльтонiвського втраченого раю». У цьому випадку минуле е евфемiчним вираженням незалежностi Речi Посполитоi, про яку не можна було говорити прямо з огляду на цензуру.

У 1883–1884 рр. Сенкевич друкуе частинами роман «Вогнем i мечем» одночасно у кракiвському часописi «Час» та варшавському «Словi». Успiх твору перевершив усi сподiвання. Це вказало Сенкевичевi правильний напрямок для подальших творчих зусиль. У такий спосiб протягом кiлькох наступних рокiв письменник створюе ще два романи, якi, разом з «Вогнем i мечем», склали Трилогiю – «Потоп» (журнальний друк 1884–1886) про шведську навалу та «Пан Володийовський» (1887–1888) про вiйну з турками. Незважаючи на певний схематизм i фабульну подiбнiсть усiх трьох романiв, тогочасний читач «проковтував» iх з величезною насолодою, що свiдчить про високий попит на лiтературу такого гатунку у Польщi в кiнцi ХІХ столiття. Передусiм захоплювали колорит i пластика у твореннi iсторичних персонажiв, екзотика пригод, чарiвнiсть декорацiй, лiричний патрiотизм. Сенкевич просто живописав iсторiю, як нiхто iнший умiв зацiкавити читача неймовiрними й авантюрними хитросплетiннями сюжетних лiнiй, утримувати його в постiйному напруженнi й пiдтримувати та пiдiгрiвати його iнтерес до розвитку фабули, характерiв героiв. Письменник був справжнiм майстром побудови надзвичайно логiчноi, точноi у своiх деталях сюжетноi iнтриги, рацiонального використання кожного, навiть другорядного, персонажа чи подii, якi поеднувались iз лiризмом i морально-патрiотичною
Страница 4 из 55

дидактичнiстю. Як визначив сам автор в останнiх рядках роману «Пан Володийовський», Трилогiю було написано «для змiцнення сердець», iз думкою про полякiв, якi в часи нацiональноi неволi потребують яскравого, живого слова про подвиги своiх предкiв i колишню велич Речi Посполитоi.

Пiсля Трилогii ii автор стае просто культовою фiгурою. Разом з тим, Сенкевич нажив собi й чимало «iдейних» ворогiв, якi вже в епоху раннього модернiзму розпалили так звану «антисенкевичiвську кампанiю» (Вацлав Налковський, Станiслав Бжозовський), закидаючи письменниковi пiдiгрування ендецькiй iдеологii «правих», угодницьку полiтику щодо загарбникiв, хворобливий романтичний синдром, який вганяе Польщу в «дитинство». Найбiльшоi критики зазнали два романи Сенкевича на сучасну тематику – «Без догмату» (1891) та «Родина Поланецьких» (1895), в яких автор з’явив читачевi образи декадента та «позитивного» героя – буржуа з мiщанськими переконаннями i способом життя.

Найбiльшу популярнiсть у свiтi iз творiв Сенкевича здобув роман «Quo vadis» («Камо грядеши», 1896), за який автору було присуджено Нобелiвську премiю в 1905 роцi. В ньому вiдтворена широка картина Риму часiв панування Нерона i початкiв християнства. Твiр став матерiалом для численних фiльмових i телевiзiйних адаптацiй i переробок, оперних лiбрето, його перекладено бiльш як на сорок мов свiту. Письменницьку дiяльнiсть Сенкевича вiнчае роман «Хрестоносцi» (1900) – колоритний iсторичний образ часiв середньовiчноi Польщi, а також чудова повiсть для молодi «В пустелi i в пущi» (1911).

За задумом Сенкевича, роман «Вогнем i мечем» мав стати реплiкою в дискусii автора iз кракiвською iсторичною школою, представники якоi (професори Ягеллонського унiверситету Юзеф Шуйський, Станiслав Смолка, Мiхал Бобжинський) у своiх працях доводили, що причини занепаду польськоi держави були внутрiшнiми i полягали в тому неминучому розпадi, який був викликаний шляхетською анархiею («золотою вольнiстю») та вiдсутнiстю полiтичноi далекоглядностi. У свiтлi аксiологii Сенкевича погляди кракiвськоi школи були замахом на святе: вони «пiддавали сумнiву право на iснування народу». Вказуючи на внутрiшнi причини занепаду Речi Посполитоi, цi iсторики, на думку письменника, шкодили духовi народу, пiдривали його моральнi пiдвалини. Адже народ повинен мати почуття нацiональноi гiдностi i бути переконаним, що вiн мае право на незалежнiсть, а неволя для нього е таким злом, з яким нiколи внутрiшньо не можна погодитися. На таке болiсне переживання того факту, що колись потужна держава одного дня перестала iснувати, яке розрослося до рiвня нацiонального комплексу, Сенкевич не мiг не вiдреагувати своею творчiстю. І всi тi недуги, якi були причиною полiтичного, суспiльного та культурного падiння Польщi, вiн освiтлюе своiм поетичним сприйняттям, гучними фразами про культуру та цивiлiзацiю. Проте нацiя, за нечисленними винятками, не помiтила анi зображення становоi та нацiональноi ексклюзивностi, анi апофеозу шляхетства, анi презирства до класу землеробiв, анi зображення застосування жорстоких методiв у випадках спротиву проти насилля панiвних станiв, на що так гостро вiдреагував Антонович. Сенкевич обрав найгiршу, з точки зору придатностi для «укрiплення сердець», епоху, огидне, з точки зору гуманiстичних та народних iдеалiв, вiн змалював як привабливе чи щонайменше комiчне. І при цьому, як це не парадоксально, Трилогiя стала визначником нацiональноi iдентичностi та нацiональноi свiдомостi перiоду бездержавностi! Такий хiд дослiдники вважають типовою компенсацiйною терапiею, типовим лiкувальним методом, який застосовуеться у груповiй терапii. Замiсть комплексу нижчовартостi тогочасного польського суспiльства пропонувався комплекс бундючноi самовпевненостi. Адже те, що польське суспiльство знайшло вихiд у катастрофiчнiй iсторичнiй ситуацii, було надзвичайно важливим «змiцненням сердець» для тогочасноi польськоi спiльноти, яка переживала «шок» пiсля повстання 1863 року. Сенкевич прийшов iз «доброю звiсткою» у такий момент, коли досить вiдчутною стала втома вiд позитивiстських гасел. А роман «Вогнем i мечем» iз його некритичним сприйняттям iсторii та типових рис польського нацiонального характеру мае ознаки надзвичайно компенсацiйного твору, де всi перегини спрямованi на свого роду лiкування психологiчних комплексiв. Настрiй польського суспiльства через двадцять рокiв пiсля сiчневого повстання був аж надто сповнений зневiри у власнi сили, критицизму щодо минулого, пошуку нацiональних вад.

У 80 – 90-х роках ХІХ столiття стався антипозитивiстський злам. Культурний дискурс епохи можна визначити словами: збереження, захист (з цензурних мiркувань не можна було прямо говорити про вiдродження державностi), народ, нацiя, нацiональна iдентичнiсть. На цьому полi зiткнулися двi концепцii збереження полякiв як нацii: позитивiстська, яка вбачала шляхи збереження нацiональноi iдентичностi та нарощування сили опору проти загарбникiв через цивiлiзацiйний розвиток та демократичнi суспiльнi змiни, i консервативна, що черпала зразки до наслiдування в минулому, в традицii, головна цiннiсть котроi вбачалася в державному iснуваннi нацii. Консерватори користувалися iсторично забарвленим патрiотичним лексиконом, а також репертуаром з нацiональноi та романтичноi мiфологii. На iхню думку, релiгiйнi почуття, iсторична традицiя та нацiональнi звичаi становлять силу суспiльства i тiльки вони могли на той час морально змiцнити полякiв. Таким чином, аби зiграти на народно-патрiотичнiй струнi, потрiбно було однозначно показати зовнiшнi загрози i силу нацiонального опору в умовах катастрофи. Адже для нацii, яка не мала власноi державностi, а вiдтак i школи, «iсторичний роман мiг бути антидотом, протиотрутою вiд дii чужого шкiльництва…»[7 - J. Krzyzanowski Twоrczosc Henryka Sienkiewicza. – Warszawa: PIW, 1976.  – S.111–112.] Так само Сенкевича сприймали i в часи ПНР – як виявлення свого роду протесту проти системи. У 40 – 60-тi роки вченi розгорнули цiлу кампанiю на захист письменника, i в результатi в перiод активного будiвництва соцiалiзму вийшло повне академiчне видання творiв Сенкевича! Тiльки в сучаснiй Польщi шалена популярнiсть Сенкевича у зв’язку з суспiльними змiнами дещо зменшилася: вiд патрiотичних емоцiй поляки перейшли до бiльш вдумливого прочитання своеi класики.

Надзвичайно вдалою була iдея iсторичного роману, який би звертався до минулого з чiткою тенденцiею на створення великого i драматичного мiфу минулого Речi Посполитоi i намаганнями по змозi правдоподiбно реконструювати iсторiю XVII столiття i тим самим воскресити ii художньо-емоцiйною силою лiтератури. І тут е очевидними секрети письменницькоi майстерностi Сенкевича. Його iсторичнi картини виходили такими переконливими для польського читача тому, що були вiдображенням не стiльки i не тiльки минулого, а насамперед нацiональноi iсторичноi свiдомостi. Автор, за його власними словами, намагався при зображеннi предкiв «перевтiлитися в iхнiй спосiб мислення» показати, що народ е «спiльнотою багатьох поколiнь, спiльнотою живих i мертвих». Аналiзуючи мемуари Пасека, Сенкевич писав: «Ми розумiемо цю душу через певного роду атавiзм, бо ми люди однiеi кровi i костi…» Таким чином, роман «Вогнем i мечем» опинився в контекстi польського iсторизму ХІХ столiття. На його характер вплинули також i твори iсторикiв. Сам Сенкевич вказував на визначальну роль двох дослiдникiв
Страница 5 из 55

iсторii XVII столiття – Кароля Шайнохи та Людвiка Кубалi, твори яких вiдзначалися не тiльки iсторичною фаховiстю, а й лiтературнiстю та оповiдною майстернiстю. Це iм значною мiрою письменник завдячуе своiм баченням минулого.

Сюжет твору спираеться на схему мотиву «кохання з перешкодами» з класичним трикутником, в якому дiвчина (Гелена[8 - У даному перекладi – Олена. (Прим. ред.)]), яку кохае польський шляхтич (Скшетуський), потрапляе до пазурiв ворога i суперника (Богуна), але чинить йому гiдний опiр – i всi перипетii врештi закiнчуються щасливо. Сенкевич, який сам колись iронiзував з цiеi схеми, авторами якоi були Вальтер Скотт, а пiзнiше Олександр Дюма, зумiв, однак, урiзноманiтнити ii таким багатством епiзодiв, що у читача складалося враження, що вiн мае справу з новою i свiжою iдеею. Сенкевич володiв надзвичайно пластичною наративною уявою, дуже чутливою до фiзичноi краси свiту й людей, здатною створити такi образи, в реальнiсть яких важко було не повiрити.

Безкiнечну серiю мандрiвних i военних пригод Сенкевич будував за зразками, запозиченими з «Ілiади» та «Одiссеi», а також пiзнiших епiчних жанрiв, використовуючи такi прийоми, як надлюдськi вчинки персонажiв, якi героiчно виплутувалися з будь-яких найскладнiших ситуацiй (чудовим прикладом тут може бути Скшетуський, котрий мусив змагатися за руку Гелени з несподiваними поворотами долi). Як свiдчить листування письменника, беручись за написання своiх iсторичних романiв, Сенкевич начитувався Гомера. Це знайшло свое втiлення в художнiй мовi як роману «Вогнем i мечем», так i всiеi Трилогii (передусiм в архаiзацii й поетизуваннi мовлення – як оповiдi, так i героiв), в епiчному стилi, у конструюваннi персонажiв, у схильностi до масштабних описiв облог, битв, де автор часто користувався так званими гомеричними порiвняннями, зiставляючи в яскравому образотвореннi военнi подвиги з працею лiсорубiв чи селян.

У планi генологii «Вогнем i мечем» важко назвати iсторичним романом у його прямому значеннi. Це радше iсторико-пригодницький роман, який показуе вигаданi романнi мотиви на тлi iсторичних подiй. У своему виконаннi роман е майстерним поеднанням кращих традицiй iсторичноi прози Вальтера Скотта й Олександра Дюма, а також польськоi iсторичноi романiстики (Ю. І. Крашевський), що в результатi дало особливий тип iсторичноi прози, названий пiзнiше «сенкевичiвським». Крiм елементiв епiчного стилю, Сенкевич умiло використовував мотиви з давнiх авантюрних i сенсацiйних романiв (поединки, мистецтво фехтування, викрадення коханоi, помста за друзiв), елементи народних казок («добрий король», «вiрний слуга», подiл героiв на добрих i поганих, перемога добра над злом, покарання чи винагорода за вчинки тощо).

Принциповою складовою сенкевичiвського образу iсторii е мiф величi Речi Посполитоi. У романi вона зображена, всупереч сучасним для письменника територiальним подiлам, як едине територiальне цiле. Героi-товаришi з роману своiм географiчним походженням мали уособлювати еднiсть земель: Скшетуський – Пiдляшшя, Заглоба – Малопольщу, Володийовський – Русь, Пiдбийп’ятка – Литву. Художнiй простiр роману наповнюють мiсця перемог та поразок глибоко закорiненi у польськiй нацiональнiй свiдомостi такi як: Пилявцi, Збараж, Берестечко.

Важливим елементом iдеологiчного послання твору е шляхетська iдеологiя сарматизму, що ототожнювала польський народ зi шляхтою, яка була нiбито окремим етнiчним утворенням – сарматами. Оскiльки творчою настановою Сенкевича було перевтiлення в ментальнiсть людини минулого, то вiн змушений був надiлити своiх героiв певними сарматськими рисами. А позаяк у польському культурному дискурсi побутували два погляди на сарматську iдею: позитивний (романтичний) i негативний (просвiтницький, позитивiстський), – то й суперечка довкола твору Сенкевича влилася в русло дискусii про життездатнiсть сарматськоi (шляхетськоi) традицii i ii мiсця в системi цiнностей. Отже, бiльш знаковим у романi е подiл героiв на «синiв Хама i синiв Яфета», а не на украiнцiв та полякiв. Сенкевичу вдалося «забути» популярне в польському позитивiзмi i близьке йому самому ще в перiод новелiстичноi творчостi трактування народу як цiлiсного органiзму, де важливими й потрiбними е всi його органи-класи. А нам на перiод читання роману доведеться «забути» добре знайоме зi школи, народницьке за своiм походженням, трактування подiй, що розпочалися в 1648 роцi, як «вiйни украiнського народу проти польськоi шляхти».

Козацько-селянська маса окраiнних земель Речi Посполитоi зображена в романi як темне i кровожерливе збiговисько, а от для представникiв тiеi становоi спiльноти, якою була шляхта, украiннiсть чи русинськiсть не е однозначно пейоративною рисою (напр., для Адама Киселя, Хмельницького чи того ж Яреми Вишневецького). І саме в такому ключi потрiбно розумiти трактування козацькоi вiйни як громадянськоi (bellum civili), де один проти одного виступили дiти однiеi матерi (eiusdem matris), тобто Речi Посполитоi. І саме iз сарматськоi точки зору Хмельницький виглядае зрадником – цього шляхетського «народу» та держави, яка забезпечувала йому «золоту вольнiсть» та певний внутрiшньостановий демократизм.

До сасськоi епохи чудово пасуе Заглоба, який може слугувати iлюстрацiею двозначностi типових рис культури i ментальностi шляхетського суспiльства епохи сарматського бароко. Пияк i баламут, обдарований, незважаючи на немолодi вже роки, значною фiзичною силою, але разом з тим боягуз, шляхетський ерудит (найбiльше вiд усiх героiв цитуе античних авторiв) i неперевершений жартiвник та оповiдач, а iнодi просто брехун i хвалько, який, до того ж, не може похвалитися привабливою зовнiшнiстю, – Заглоба легко завоював симпатii читачiв. В iсторико-лiтературнiй площинi Заглоба е продовженням таких «неспокiйних» класичних персонажiв, як Одiссей Гомера, Санчо Панса Сервантеса, Фальстаф – найславетнiший комiчний герой Шекспiра, Совiзджал – мандрiвний народний блазень, вiдомий у европейськiй лiтературi вiд ХVІ столiття. Але серед рис, притаманних цим персонажам i Заглобi – а всi вони хитруни й трюкачi, кмiтливцi й брехуни, пияки й боягузи, вiдважнi й бездумнi шукачi пригод, – найбiльше характеризуе Заглобу гумор, який серйозно вiдрiзняеться вiд комiзму Пiдбийп’ятки, Володийовського, Жендзяна та iнших персонажiв «Вогнем i мечем», якi також намагаються смiшити й забавляти.

Інших своiх героiв, як вигаданих, так i iсторичних, письменник також формуе за традицiйними зразками: видатний достойник, захисник батькiвщини (Вишневецький), король, який уособлюе велич держави (iдеалiзований Ян Казимир), та лицарi «на вартi Речi Посполитоi»: Скшетуський, Володийовський, Пiдбийп’ятка тощо. Цi героi були змодельованi згiдно з епiчними стереотипами, та водночас настiльки наочно й зорово, що читач з легкiстю iдентифiкуе себе з цими носiями унiверсальноi iдеi роману – «польськостi» та польськоi iдентичностi. Нацiональну свiдомiсть тогочасних полякiв, роздiлених кордонами рiзних держав, об’еднували чинники, запозиченi iз лицарсько-шляхетськоi етики: обов’язок боротьби за волю та цiлiснiсть батькiвщини, захист прав шляхетського стану, вiрнiсть чинному володаревi та релiгiйнiсть.

Ян Скшетуський у «Вогнем i мечем» е носiем усiх цих чеснот – при цьому, на вiдмiну вiд Вишневецького, не вiдчувае протирiччя мiж особистою користю та загальним благом. Скшетуський надiлений рисами iдеального
Страница 6 из 55

лицаря – сильний, смiливий, енергiйний, рiшучий, релiгiйний, безмежно вiдданий батькiвщинi й обов’язку, вiн стоiть на сторожi честi й гiдностi Речi Посполитоi. Єдиний у морi жорстокостi не став жорстоким: помилував полонених, звiльнив Богуна. Саме в ньому шляхетськiсть нерозривно поеднувалася зi шляхетнiстю. Чи не на такого героя очiкували стомленi вiд невтiшноi тогочасноi ситуацii серця та помисли спiввiтчизникiв Сенкевича?

Князь Ярема Вишневецький у «Вогнем i мечем» виростае в найбiльш епiчну й монументальну, навiть дещо абстрактно-тенденцiйну й майже символiчну постать. Вiн уособлюе iдею польськоi державностi i непорушностi влади, вiрностi батькiвщинi та ii полiтицi ХVІІ сторiття на «кресах» – тобто колонiзаторськiй дiяльностi, – i е просто честю i гонором Речi Посполитоi. Створюючи постать князя Яреми, письменник дуже добре вiдчув очiкування читача, яскравоi, легендарноi iсторичноi особи, сильного, грiзного, але водночас справедливого вождя. Постать Вишневецького в романi оточуе атмосфера мiфу, який, народившись у переломнi военнi часи, поеднував античнi традицii iз сарматськими iдеалами. Історичному Вишневецькому були притаманнi типовi риси й вади «кресовоi» магнатерii: владнiсть, егоiзм, амбiтнiсть, запальнiсть, зухвалiсть i непомiрна гордiсть, яка межуе з пихою. Його твердий характер виявлявся не тiльки в жорстокому придушеннi бунтiвних козакiв, «залiзний князь» мiг збройно нав’язати свою волю сейму (у справi про Гадяч), змушував рахуватися з собою гетьманiв i короля. Але Сенкевич намагався показати, як задля блага батькiвщини, перед лицем загрози вiд «внутрiшнього» ворога Ярема стримуе свiй егоiзм i амбiцii, так що навiть жорстокiсть «виправдовуеться» вищою метою. Письменник не шкодуе для нього епiтетiв на зразок: «вiрлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжнiй батько для лицарства», «найвидатнiший воiн у Речi Посполитiй». Його поважають i хвалять навiть вороги. Тугай-бей говорить Хмельницькому: «Лев ховаеться в серцi цього гяура… Краще б я з ним стояв, нiж з тобою».

Роман «Вогнем i мечем» становить значний iнтерес для украiнського читача – перш за все тому, що «iсторичним тлом» для розвитку любовноi iнтриги слугують подii в Украiнi ХVІІ столiття – визвольна вiйна Богдана Хмельницького, яку в польськiй iсторiографii звикли називати «козацькими вiйнами». Навiть Антонович визнавав, що «автор доволi ретельно вивчив зображувану епоху; великих фактичних помилок та неточностей вiн уникнув», i з украiнським iсториком у цьому планi досить солiдарними е iсторики польськi. Однак у художньому свiтi роману до iсторичного часопростору вписаний часопростiр мiфiчний. На мiфiчному рiвнi роману об’ективний iсторичний час перетворюеться на апокалiптичнi вияви. У просторi географiчному подii вiдбуваються на порубiжжi Речi Посполитоi, а у просторi мiфiчному – на краю землi, точнiше, свiту людей. Бастiоном цивiлiзацii на помежiв’i з пеклом дикостi е «лубенська держава», у якiй «справжне життя розквiтло тiльки пiд залiзною рукою князя Яреми».

По iнший бiк вiд цiеi уявноi межi свiтiв стоiть вiйсько Хмельницького з його iррацiонально-жорстокою поведiнкою, яку оповiдач пояснюе «спрагою кровi та вбивств», «звiрячою природою» народу. На сторiнках роману козаки, йдучи за стихiею терору, винищують невинних i беззбройних усiма видами смертей, «допускаються найдикiшоi жорстокостi», упиваються кров’ю та вбивствами. І якщо на iсторичному рiвнi iхнi ватажки (Хмельницький, Богун, Кричевський) належать до того ж свiту людей, що й Вишневецький, мiфологiзацiя опускае iх у царство дикостi.

Ще менше людських рис притаманно чернi, яка характеризуеться виключно збiрними поняттями: натовп, гультяйство, розбiйники, дикуни, а то й природними термiнами: стихiя, повiнь, потiк, лавина; вона не мае жодного iменного представника. Чим далi вiд цивiлiзацii, тим менше людських рис притаманно населенню: «напiвлюдськi, напiвзвiрячi створiння», «зовсiм дикi i дурнi чабани», «волоцюги-сiромахи», «захожi-приблуди». Цi створiння е абсолютно безрелiгiйними, там само як i козаки, а ще нiчого не вiдомо про iхню осiлiсть чи родинну структуру. Нiхто тут прямо не звинувачуеться у кровозмiшуваннi, проте загальноприйнятнiсть моногамноi сiм’i пiддаеться сумнiвовi; так само не подаються факти канiбалiзму, однак чернь любить свiжу людську кров та паруючi ще нутрощi. У «дикунiв» людське тiло не освячене жодними табу, тому з ним можна робити все, що завгодно: кидати, топтати, роздирати, гратися вiдсiченими головами. Таким чином, чернь антропологiчно перебувае вже на межi канiбалiзму, адже не знати або не поважати табу людського тiла – це те ж саме, що й не бути людиною. Жорстокiсть «дикунiв» е iнстинктивною i стихiйною, це просто iхнiй природний спосiб життя. І проти такоi дикостi навiть у мирний час необхiдно застосовувати рацiональну i методичну жорстокiсть. Польськi жовнiри дiють за неписаними «правилами» насильства. Часом сама цивiлiзована жорстокiсть ставала «найдикiшою», але навiть тодi вона приносила благодатний наслiдок – мир, бо завдяки цьому бунт згасае.

Якщо iсторичний план роману був сформований працями iсторикiв (Шайнохи, Кубалi, Дубецького), то мiфiчний – мемуарними та щоденниковими джерелами XVII столiття. Саме з останнiх до роману проникла складна, багатоелементна структура топосу «перевернутого свiту» i виник той образ дiйсностi, який здатний образити почуття нацiональноi гiдностi украiнцiв. Адже козацький «нацiонально-визвольний рух» представлено як бунт розгнузданоi чернi, безбожний, протиправний i антицивiлiзацiйний, як масове пограбування, вбивства, iррацiональну, нелюдську жорстокiсть озвiрiлого збiговиська. У створенiй автором художнiй системi домiнуе категоризацiя, запозичена зi свiтогляду шляхетськоi спiльноти, як у його найшляхетнiших, так i в найганебнiших виявах.

Старопольськi пам’ятки (щоденники, спогади, листи, документи, науковi тексти) сформували джерельний iнтертекст роману. Про це свiдчить постiйне iх використання при твореннi головних i другорядних сюжетних лiнiй. Записи iз ХVІІ столiття привнесли до роману риси шляхетськоi ментальностi, архаiчнi мовнi та стилiстичнi особливостi. Джерельнi описи окремих подiй дали змогу авторовi за аналогiею будувати власнi сцени iз надзвичайною правдоподiбнiстю. Функцii пам’яток багато в чому залежали вiд iх рiзновиду: щоденники забезпечили фабулу роману сукупнiстю основних реалiй, схемами подiй, елементами опису, а мемуари – рисами образу автора, ментальностi людини ХVІІ столiття. Серед джерел роману дослiдники називають лiтературнi твори перiоду бароко – «Война домова» С. Твардовського, «Панування Яна Казимира» В. Коховського, збiрник документiв зображуваного перiоду «Книга…» Т. Мiхаловського, «Опис Украiни» Г. Боплана, «Дiарiуш» С. Маскевича, «Лiтописи» С. Величка i Й. Єрлича, «Хронiку» Рудавського, «Щоденник» Е. Лясоти тощо.

Мотиви пам’яток Сенкевич використовував вибiрково, виявляючи тенденцii до белетризацii, iдеалiзацii шляхти, героiзацii минулого Речi Посполитоi, комiзацii образу Заглоби i витворення концепцii «великого Яреми». Письменник iнодi змiнював автентичнi розв’язання мотивiв вiдповiдно до внутрiшнiх потреб художнього твору. Проте бiльшiсть фактичного матерiалу роману походить iз конкретних iсторичних джерел i порушення цього принципу автором завжди мае значущий характер.

Іще одним рiвнем роману е
Страница 7 из 55

контакт з романтичною традицiею. Сенкевич, як i вся польська громадськiсть, знав Украiну, з одного боку, як мальовничий край, сповнений героiчного минулого, заселений видатними особистостями, справжнiми «синами природи». Але поряд з образом романтичного самiтника, козака в романтичних творах присутнiй i збiрний, часто мало привабливий образ натовпу, а iхне протиставлення вiдображае романтичне вирiшення проблеми особистостi та суспiльства.

Одним iз головних елементiв цiеi романтичноi традицii у Сенкевича е образ степу. Вiн складаеться iз «горизонтального» плану – простiр природи (степова флора та фауна, ландшафт та географiчнi назви) i «вертикального» – iсторiя i легенда, семантика могил i курганiв, якi ховають останки учасникiв степових воен. Цей образ степу, який сформувала романтична лiтература, став однiею з визначальних складових бачення iсторii XVII столiття. Степ е рiдним для козакiв, спiвзвучним iз iхньою душею, пов’язаним майже фiзично: вони рухаються та вiдтворюються в такт, iх еднае своiми променями сонце, гомiн козацького вiйська такий же дикий i сумний, як i степ. Проте сумний цей степ i дикий тiльки для оповiдача, у самих козакiв вiн викликае радiсть i пошану. Хмельницький та повстанцi перетворюють простiр на антипростiр: сонце не свiтить через дим, вночi замiсть зiрок та мiсяця палають пожежi, течуть кривавi рiки, пiдносяться гори iз людських голiв, дерева вкриваються страшними плодами – повiшеними. А от Ярема Вишневецький на землi, що несла на собi слiди смертi, створюе квiтучий край. У пустинному закутку вiн будуе цивiлiзацiю. Багатоликий степ по-рiзному вiдтiняе характери персонажiв. У Курцевичiв близькiсть зi степом спричинила огрубiння звичаiв та затвердiння розуму i сердець. Богуна степ зробив вiдчайдухом, лицарем, нестримним як у вiйнi, так i в коханнi. Степ, шкiдливий для князiвськоi кровi, натомiсть ушляхетнюе романтичними поривами козацьку. При цьому iнша гiлка князiвського дерева, «чудова степова квiтка», Гелена розцвiтае на степових просторах, звiльнившись пiсля ув’язнення в Чортовому яру.

Сенкевич досить широко i цiлком свiдомо використовуе романтичну традицiю для створення авантюрного простору з його екзотикою та небезпеками, для того, щоб героi пригодницького роману могли пройти дорогою випробувань для перевiрки iхньоi смiливостi, витримки, шляхетностi, здатностi долати труднощi та бiль. Часто романтична традицiя (напр., образ романтичноi особистостi) пародiюеться та демiфологiзуеться, що пов’язано з особливою увагою Сенкевича до «сарматсько-барокових» рис XVII столiття. І саме використання автором стилiзацii (чи то романтичноi, чи то сарматськоi, чи типово реалiстичноi структури нарацii – кодiв, присутнiх у живiй лiтературнiй свiдомостi читача) мало довести правдивiсть цього образу на рiзних рiвнях сприйняття. Це рiзноманiття пiдходiв та iнтерпретацiй «Вогнем i мечем» свiдчить про те, що кожне поколiння шукае й знаходить своi шляхи до прочитання роману, одне залишаеться незмiнним: змальованi у творi подii мають слугувати попередженням, що розпалювання ворожнечi мiж народами i нерозсудлива полiтика можуть призвести до серйозних суспiльних катаклiзмiв.

Ростислав Радишевський

Частина перша

Роздiл I

Рiк 1647 був роком особливим, оскiльки багатоманiтнi знамення в небесах i на землi погрожували незнаними напастями й небувалими подiями.

Тодiшнi хронiсти сповiщають, що навеснi, виплодившись без лiку з Дикого Поля, сарана пожерла посiви i трави, а це передвiщало татарськi набiги. Влiтку сталося велике затемнення сонця, а невдовзi й комета запалала в небесах. Над Варшавою являлись у хмарi могила та хрест огненний, з огляду на що призначалося поститись i роздавали милостиню, бо люди тямущi пророкували, що моровиця вразить краiну й загине рiд людський. До всього ще й зима настала така м’яка, якоi i старi не пригадають. У пiвденних воеводствах рiчки взагалi не скувало кригою, i, щодня живленi снiгом, який танув iзранку, вони вийшли з берегiв i позаливали заплави. Часто йшли дощi. Степ розмок i зробився великою калюжею, сонце ж у полуднi припiкало так, що – диво дивнее! – у воеводствi Брацлавськiм i на Дикому Полi луки та степ зазеленiли вже на середину грудня. Роi на пасiках билися й гули, а по дворах ревла худоба. Позаяк природний перебiг i зовсiм, здавалося, повернув назад, усi на Русi, очiкуючи небувалих подiй, зверталися тривожними думками та поглядами до Дикого Поля, бо лихо могло прийти найiмовiрнiше звiдти.

На Полi ж нiчого вартого уваги не вiдбувалося. Нiяких особливих побоiщ або сутичок, окрiм звичних i повсякчасних, не виникало, а про цi вiдали хiба що орли, ворони, яструби та польовий звiр.

Таким уже воно, це Поле, було. Останнi ознаки осiлого життя на пiвдень по Днiпру пропадали невдовзi за Чигирином, а по Днiстру – вiдразу за Уманню; далi ж – до самiсiньких до лиманiв i до моря – тiльки степ, наче двома рiчками облямований. У днiпровському закрутi, на Низу, кипiло ще за порогами козацьке життя, та в самому Полi нiхто не жив, хiба що по берегах, немов острови серед моря, подекуди траплялися «паланки». Земля, що хоч i пустувала, належала de nomine[9 - номiнально (лат.).] Речi Посполитiй, i Рiч Посполита дозволяла на нiй татарам пасти худобу, та як тiльки цьому чинили опiр козаки, пасовища раз у раз перетворювалися на поле бою.

Скiльки в тих краях битв одгримiло, скiльки народу полягло – нi полiчити, нi запам’ятати. Орли, яструби та ворони – самi про те й знали, а хто вiддаля чув лопотiння крил i каркання, хто помiчав пташиний грай, що кружляв над одним мiсцем, той знав, що або трупи, або кiстки непохованi тут лежать… На людей у травах полювали, нiби на вовкiв чи сайгакiв. Полював хто хотiв. Злочинець у дикiм степу рятувався вiд закону, озброений пастир стерiг стада, лицар шукав пригод, лиха людина – здобичi. Козак – татарина, татарин – козака. Бувало, що й цiлi дружини стерегли худобу вiд безлiчi голiнних до чужого. Степ, що хоч i пустував, разом з тим був не порожнiй; тихий, але зловiсний; безтурботний, але повний небезпеки; дикий Диким Полем, але ще й дикiстю душ.

Часом прокочувалася степом велика вiйна. Тодi хвилями пливли татарськi чамбули, козацькi полки, польськi чи волоськi корогви; ночами iржання коней вторило вовчому виттю, згуки барабанiв i мiдних сурем долiтали до самого Овидового озера, а то й до моря, а на Чорному Шляху, на Кучманському – тут, можна сказати, повiнь людська. Кордон Речi Посполитоi стерегли вiд Кам’янця й до самого аж Днiпра застави та «паланки», так що, коли дороги погрожували наповнитися пришельцями, про це довiдувалися по незлiченних пташиних зграях, сполоханих чамбулами i звернених на пiвнiч. Але татарин – якби вiн виступив iз Чорного Лiсу чи перейшов Днiстер iз волоського боку – з’являвся все-таки в пiвденних воеводствах разом iз птахами.

Одначе зими тiеi галасливi птахи не поривалися до Речi Посполитоi. У степу було навiть тихiше, нiж звичайно. На початок оповiдi нашоi сонце вже сiдало, й червонуватi променi його осявали округу, пустельну зовсiм. По пiвнiчному краю Дикого Поля, по всьому Омельнику до самого його гирла найзiркiший погляд не вгледiв би нi живоi душi, нi навiть найменшого поруху в темному, засохлому та пониклому бур’янi. Сонце тепер тiльки половиною кола свого виднiлося над обрiем. Небо меркло, через що й степ поринав у сутiнки. На лiвому березi, на невеликiм узвишшi, скорiше
Страница 8 из 55

схожiм на курган, анiж на пагорб, iще виднiлися залишки кам’яноi фортецi, поставленоi колись Теодориком Бучацьким i зруйнованоi потiм вiйнами. Вiд руiн цих простягалися довгi тiнi. Внизу поблискували води Омельника, що широко розливсь i в тому мiсцi звертав до Днiпра. Та свiтло все дужче згасало й на небi, й на землi. З висоти долинали клики журавлiв, якi тяглися до моря, й бiльше нiякий голос безгомiння не порушував.

Нiч лягла на пустелю, а з нею прийшла пора духiв. По заставах лицарi, котрi не змикали очей, розповiдали тодi один одному, що ночами з’являються в Дикому Полi привиди тих, що загинули або померли без покаяння марною смертю, i кружляють вервечками, в чiм не на завадi iм анi хрест, анi храм Господнiй. Тому, коли шнури, що вказували пiвнiч, починали догоряти, на заставах по цих сердегах правили заупокiйну. Ще розповiдали, буцiм такi ж тiнi, але вершникiв, блукаючи закутнями, заступають дорогу переiжджим, стогнучи та благаючи про знак хреста святого. Бували привиди, що полохали людей виттям. Досвiдчене вухо здалеку могло вiдрiзнити iхнi завивання вiд вовчих. Ще бачили цiлi воiнства тiней – цi деколи так близько пiдходили до застав, що вартовi сурмили larum.[10 - тривогу, сигнал до бою (лат.).] Такi випадки передвiщали зазвичай чималу вiйну. Зустрiч iз поодинокою тiнню теж не обiцяла нiчого доброго, та не завжди годилося передбачати лихе, бо перед подорожнiми часом i жива людина поставала i пропадала, як тiнь, а тому тiльки привидом i могла вважатися.

А позаяк нiч спустилася над Омельником, нiчого не було дивного в тiм, що зразу – бiля покинутоi фортецi – постав чи то дух, чи то чоловiк. Мiсяць, що саме виглянув iз-за Днiпра, вибiлив пустельну мiсцину, головки реп’яхiв i степовi далi. Зараз же нижче за течiею в степу з’явились якiсь нiчнi створiння. Перелiтнi хмарки раз у раз застували мiсяць, i образи цi то бiлiли в темрявi, то меркли. Подеколи вони пропадали зовсiм i нiби танули в мороку. Наближаючись до вершини, на котрiй стояв згаданий вершник, вони зупинялися раз у раз, тихо, обережно i повiльно пiдкрадались.

У русi цьому щось застрашувало, зрештою, як i в усьому степу, такому спокiйному на вигляд. Вiтер iнодi завiвав iз Днiпра, зчиняючи шелест у засохлих реп’яхах, якi хилились i тремтiли нiби з переляку. Та ось поглинутi сутiнками руiн образи пропали. У блiдому сяйвi ночi видно було тiльки нерухомого на узвишшi вершника.

Одначе шелест привернув його увагу. Пiд’iхавши до самого крутояру, вiн уважно почав углядатися в степ. Одразу влiгся вiтер, шелест ущух, i настала тиша мертва.

Зненацька розлiгся пронизливий свист. Багато голосiв разом i несамовито заволали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуй! Бий!»

Загримiли самопали, червонi спалахи розiтнули морок. Кiнський тупiт перемiшався з брязкотом залiза. Ще якiсь вершники поставали в степу нiби з-пiд землi. Справжня буря здiйнялася в цiй щойно безмовнiй i зловiснiй пустелi. Потiм стогони людськi почали вторити жахливим крикам, i нарештi все стихло. Бiй закiнчився.

Треба гадати – в Дикому Полi розiгрувалась одна iз звичайних сцен.

Вершники з’iхалися на узвишшя, деякi спiшились, уважно до чогось придивляючись.

Із темряви почувся гучний, владний голос:

– Гей там! Викресати вогню та запалити!

Зараз же посипались iскри, й миттю спалахнув сухий очерет iз скiпкою, що iх мандрiвець Диким Полем завжди мав при собi.

Не гаючись у землю було встромлено жердину з каганцем, i свiтло, що падало зверху, рiзко та яскраво виявило десятка пiвтора людей, якi схилилися над кимось, нерухомо розпростертим.

Це були воiни в червоних придворних строях i вовчих шапках. Один, що сидiв на доброму конi, з вигляду командир, сплигнувши на землю, пiдiйшов до лежачого й запитав у когось:

– Ну що, вахмiстре? Живий вiн чи нi?

– Живий, пане намiсник, хрипить ось, арканом його придушило.

– Хто такий?

– Не татарин, якесь велике цабе.

– Воно й слава Богу.

Намiсник уважно придивився до лежачоi людини.

– З виду гетьман, – сказав вiн.

– І кiнь у нього – аргамак рiдкiсний, такого нема i в хана, – вiдповiв вахмiстр. – Та он його тримають!

Поручик глянув, i лице його просвiтлiло. Рядом двое жовнiрiв тримали i справдi чудового скакуна, а той, прищулюючи вуха й роздуваючи нiздрi, тягнув голову й дивився зляканим оком на лежачого хазяiна.

– Авжеж кiнь, звичайно, буде наш? – поспiшив запитати вахмiстр.

– А ти, сучий сину, християнина в степу без коня лишити хочеш?

– Адже ж у бою взятий…

Подальшу розмову було перервано зовсiм уже гучним хрипiнням придушеного.

– Влити чоловiковi горiлки в горлянку! – сказав намiсник. – Та пояс на ньому розпустити.

– Ми що – тут i заночуемо?

– Тут i заночуемо! Коней розсiдлати, вогнище запалити.

Жовнiри жваво кинулися виконувати накази. Однi почали приводити до тями й розтирати лежачого, другi вирушили за очеретом, третi розстелили для нiчлiгу верблюжi та ведмежi шкури.

Намiсник, не опiкуючись бiльше придушеним незнайомцем, розстебнув пасок i влiгся бiля вогнища на бурку. Був вiн молодий, сухорлявий, чорноволосий i вельми красивий; обличчя мав худе, а нiс – видатний, орлиний. Погляд намiсника палав шаленою вiдвагою та завзяттям, але вираз обличчя при цьому не втрачав статечностi. Чималi вуса й давно, як видно, не голена борода зовсiм робили його не по лiтах серйозним.

Тим часом двое жовнiрiв заходилися готувати вечерю. Вони прилаштували на вогнi заготовленi баранячi четвертi, з торокiв добули декiлька дрохв, пiдстрелених удень, декiлька курiпок та одного сайгака, що його жовнiр тут же взявся облуплювати. Вогнище горiло, вiдкидаючи в степ величезне червоне коло. Придушений почав поволi приходити до тями.

Якийсь час водив вiн налитими кров’ю очима по незнайомцях, а потiм спробував пiдвестися. Жовнiр, який перед цим розмовляв iз намiсником, допомiг пiдвестися лежачому, пiдхопивши обiруч його попiд пахви; iнший упхав йому в руки обушок, на який незнайомець важко обiперся. Лице його з напнутими жилами лишалося багряним. Нарештi здавленим голосом вiн прохрипiв перше слово:

– Води!

Йому дали горiлки, яку вiн пив i пив, i, як видно, не без користi, позаяк, одiрвавшись нарештi вiд фляги, запитав уже бiльш розбiрливо:

– У кого це я?

Намiсник пiдвiвся й пiдiйшов до нього.

– У тих, хто вашу милiсть спасiнням обдарували.

– Значить, не ви накинули аркан?

– Наша справа, вельмишановний пане, шабля, не аркан. Ганьбите добрих жовнiрiв пiдозрою. А пiймали вас якiсь лихi люди, татарами перевдягненi. На них, якщо цiкаво, можете подивитись; он вони, мов барани порiзанi, лежать.

І намiсник указав рукою на темнi тiла, що валялися пiд узгiр’ям.

Незнайомий на це сказав:

– Коли так – дозвольте ж менi вiддихатися.

Йому пiдклали повстяну кульбаку, влаштувавшись на якiй, вiн поринув у мовчання.

Це був чоловiк у розквiтi лiт, середнього зросту, в плечах широкий, майже велетенськоi статури, з дивовижними рисами обличчя. Голову вiн мав здоровенну, шкiру прив’ялу, дуже засмаглу, очi чорнi та, нiби в татарина, злегка розкосi; вузький рот його облямовували тонкi вуса, що розходилися по краях широкими китицями. На мiцному лицi були написанi вiдвага й зарозумiлiсть. Тут поеднувалося щось привабливе й водночас огидне: гетьманська гiднiсть мiшма з татарською лукавiстю, доброзичливiсть i злiсть.

Вiдсидiвшись скiлькись часу, вiн пiдвiвся i, не подякувавши, зовсiм несподiвано пiшов дивитися на вбитих.

– Мужлай! – буркнув
Страница 9 из 55

намiсник.

Незнайомець тим часом уважно вглядався в обличчя кожному, хитав головою, нiби зрозумiвши щось, а потiм поволi попрямував до намiсника, мацнувши себе по боках i машинально шукаючи пояс, за який хотiв, як видно, закласти руку.

Не сподобалася намiснику така поважнiсть у людинi, щойно вийнятiй iз петлi, тому вiн уiдливо мовив:

– Можна подумати, що ви, ваша милiсть, знайомих шукаете серед цих злодюг або заупокiйну по них правите.

Незнайомий серйозно вiдповiв:

– І не помиляетеся ви, добродiю, i помиляетеся, тому що шукав я знайомих, одначе, називаючи iх татарами, помиляетеся, бо це слуги одного шляхтича, мого сусiда.

– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусiдом.

Дивна якась посмiшка ковзнула по тонких губах незнайомого.

– І в цьому ви, добродiю, помиляетеся, – пробурмотiв вiн крiзь зуби.

За мить додав голоснiше:

– Одначе даруйте менi ваша милiсть, що я належноi не висловив удячностi за auxilium[11 - допомога (лат.).] i успiшний порятунок, якi мене вiд такоi несподiваноi смертi вберегли. Мужнiсть ваша покрила необачнiсть того, хто вiд людей своiх одтрутився; та вдячнiсть моя вiд самовiдданостi твоеi не менша.

Мовивши це, вiн простяг руку намiсниковi.

Одначе самовпевнений молодик навiть не поворухнувся i своеi простягати не поспiшав. Зате сказав:

– Не зайво б спершу дiзнатися, чи зi шляхтичем маю честь, бо хоча й не сумнiваюся в тому, та все ж анонiмнi подяки вважаю недоречними.

– Бачу я у вас, добродiю, iстинно лицарськi манери, i вважаете ви справедливо. Слова моi, та й подяки теж, годилося б менi упередити iменем своiм. Що ж! Перед вами Зиновiй Абданк, герба Абданк iз малим хрестом, шляхтич Киiвського воеводства, осiдлий i полковник козацькоi корогви князя Домiнiка Заславського теж.

– Ян Скшетуський, намiсник панцирноi корогви ясновельможного князя Яреми Вишневецького.

– Пiд славною рукою, добродiю, служите. Приймiть же тепер удячнiсть мою i руку.

Намiсник бiльше не вагався. Панцирне товариство хоч i поглядало звисока на жовнiрiв iнших корогов, одначе зараз пан Скшетуський перебував у степу, в Дикому Полi, де таким подробицям надавалося куди меншого значення. До того ж вiн мав справу з полковником, у чому вiдразу ж на власнi очi переконався, бо жовнiри, повертаючи Абданку пояс i шаблю, що заважали iм приводити незнайомого до тями, подали йому й коротку булаву з кiстяним рукiв’ям i яблуком iз слизького рогу – звичайну регалiю козацьких полковникiв. Та й одяг на його милостi Зиновiю Абданку був пишним, а зугарна мова виявляла гостроту розуму та обiзнанiсть у тонкощах свiтськоi поведенцii.

Отож пан Скшетуський запросив його повечеряти, позаяк од вогнища, дражнячи нюх i смак, потягнувся вже запах печенi. Жовнiр вийняв м’ясо iз вогню й подав на олов’яному блюдi. Заходилися iсти, а коли принесено було добрячий мiх молдаванського вина, зшитий iз цапиноi шкури, зав’язалася й ненудна розмова.

– За наше швидке та благополучне повернення! – виголосив пан Скшетуський.

– Ви, добродiю, повертаетесь? Вiдкiля ж, дозвольте поцiкавитися? – запитав Абданк.

– Здалеку. Із самого Криму.

– Що ж ви там робили? Викуп возили?

– Нi, пане полковник. До самого хана iздив.

Абданк iз цiкавiстю насторожився.

– Одначе ж у приемнiй компанii побували! Із чим же ви до хана iздили?

– Із листом ясновельможного князя Яреми.

– Так ви i в послах були! Про що ж його милiсть князь зволив писати хановi?

Намiсник глипнув на спiвбесiдника.

– Пане полковник, – сказав вiн, – ви дивились у вiчi татям, якi вас заарканили, i це ваша справа; але про що князь писав хановi, це справа не ваша i не моя, а iх обох.

– Я був здивувався, – хитро зазначив Абданк, – що його милiсть князь такого молодого чоловiка послом до хана вiдрядив, але, почувши вашу, добродiю, вiдповiдь, не дивуюся бiльше, бо хоча й молодi ви лiтами, та досвiдченiстю й розумом зрiлi.

Намiсник незворушно вислухав утiшнi слова, крутнув хiба що молодого вуса й запитав:

– А скажiть-но менi, ваша милiсть, що поробляете ви бiля Омельника та звiдкiля тут узялися, ще й до того сам один?

– А я не сам один, я людей на шляху лишив, i iду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнiзону, до якого мене його милiсть великий гетьман послав iз листами.

– Чому ж ви не попливли на байдаках?

– Таким був наказ, од якого вiдступати менi негоже.

– Дивно, i вельми, що його милiсть гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; iдучи ж водою, запевне б уникнули ii.

– Степи, добродiю мiй, тепер спокiйнi, я iх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia.[12 - заздрiсть (лат.).]

– Кому ж ви так не до душi?

– Довго розповiдати. Бачите, пане намiсник, сусiд пiдлий у мене; вiн i маеток мiй знищив, i дiдизну загарбати хоче, i сина мого побив. А тепер, як ви самi бачили, замiрявся мене вбити.

– Та хiба ж ви, ваша милiсть, не при шаблi?

Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очi люто загорiлись, i вiн вiдповiв поволi, неквапно i чiтко:

– При шаблi. І хай вiдцураеться вiд мене Господь, якщо вiднинi я лiпшоi управи на ворогiв моiх шукатиму.

Намiсник хотiв був сказати щось, але раптом iз степу донiсся кiнський тупiт, вiрнiше, поквапливе жвакання копит по розмоклiй травi.

Зразу ж i слуга намiсника, виставлений вартовим, прибiг повiдомити, що на пiдходi якiсь люди.

– Це, напевно, моi, – сказав Абданк. – Я iх зразу за Тясмином залишив i, нiяк не вбачаючи засiдки, домовився чекати iх тут.

Не минуло хвилини – i натовп вершникiв оточив пiвколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, якi роздували нiздрi та форкали вiд утоми, а над ними – настороженi лиця вершникiв. Прикриваючи долонями очi вiд слiпучого яскравого свiтла, вони швидко озирали всiх, хто був у сусiдствi з вогнищем.

– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.

– Раби Божi! – вiдповiли голоси з темряви.

– Вони! Моi молодцi! – пiдтвердив намiснику Абданк. – Нумо сюди!

Декiлька вершникiв спiшились i пiдiйшли до вогнища.

– А ми поспiшали, поспiшали, батьку. Що з тобою?

– У засiдку потрапив. Хведько, юда, знав мiсце i чатував тут зi своiми. Загодя виiхав. Аркан на мене накинули!

– Хай Бог боронить! А що ж це за ляшки тут iз тобою?

Кажучи це, вони недобро поглядали на Скшетуського та його супутникiв.

– Це друзяки чеснi, – сказав Абданк. – Слава Богу, цiлий я та неушкоджений. Зараз далi поiдемо.

– Слава Богу! Ми готовi.

Тi, що пiд’iхали, почали грiти над вогнем руки, бо нiч стояла хоч i ясна, зате холодна. Було iх душ сорок, причому всi люди високi на зрiст i добре озброенi. Вони зовсiм не скидалися на реестрових козакiв, що вельми спантеличило пана Скшетуського, особливо ще й тому, що пiд’iхали вони в такiй чималiй кiлькостi. Все це здалося намiснику дуже пiдозрiлим. Якби великий гетьман послав його милiсть Абданка в Кодак, вiн би, по-перше, надав йому конвой iз реестрових, а по-друге, навiщо б велiв iти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усi рiчки, що течуть по Дикому Полю до Днiпра, могли тiльки затягти поiздку. Схоже було, що його милiсть Абданк якраз Кодак i хотiв обминути.

Та й сама особа Абданка вельми завдавала клопоту молодому намiснику. Вiн одразу ж завважив, що козаки, якi зi своiми полковниками поводилися без зайвих церемонiй, цього оточили увагою надзвичайною, нiби якого гетьмана. Видно, був вiн лицарем щонайпершим, а це ще бiльше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Украiну по той i по цей бiк
Страница 10 из 55

Днiпра, нi про якого такого знаменитого Абданка вiн не чув. А тим часом ув обличчi мужа сього було явно щось надзвичайне – якась прихована сила, котрою, нiби полум’я жаром, дихав увесь його образ; якась залiзна воля, що свiдчила: чоловiк цей нi перед чим i нi перед ким не вiдступить. Такою ж волею сповнений був i образ князя Яреми Вишневецького, але те, що у князя було природженою натури ознакою, властивою високому походженню й положенню, у мужi невiдомого iменi, що загубився у степовiй глушинi, могло спантеличити.

Пан Скшетуський мiцно замислився. То йому спадало на думку, що незнайомого, можливо, якийсь iменитий вигнанець, який переховувався вiд вироку в Дикому Полi; то – перед ним ватажок розбiйноi зграi. Останне, одначе, було неправдоподiбним. І одяг, i мова цього чоловiка свiдчили прямо протилежне. Тому намiсник, лишаючись увесь час насторожi, не знав, що й гадати, а тим часом Абданк уже й коня собi подати звелiв.

– Пане намiсник, – сказав вiн, – нам пора. Дозвольте ж iще раз подякувати вам за порятунок, i дай менi Боже вiдплатити вам такою ж послугою!

– Не знав я, кого рятував, тому й на подяку не заслуговую.

– Скромнiсть це у вас промовляе, яка вiдвазi вашiй не поступаеться. Приймiть же вiд мене сей перстень.

Намiсник, змiрявши Абданка поглядом, поморщився i вiдступив на крок, а той, iз батькiвською просто-таки урочистiстю в манерах i в голосi, продовжував:

– Погляньте-но. Не коштовнiстю цього персня, але iншими його достоiнствами обдаровую я вас. Іще замолоду, перебуваючи в бусурманськiй неволi, отримав я його вiд Богомольця, котрий зi Святоi Землi повертався. В камiнчику оному мiститься прах Гробу Господнього. Вiд подарунка такого вiдмовлятися не годиться, хоча б навiть вiн iз ославлених рук сподiявся. Ви, добродiю, чоловiк молодий i жовнiр, а якщо вже й старiсть, могилi близька, не вiдае, що з нею перед кончиною статися може, що ж тодi говорити про молодощi? Маючи попереду вiк довгий, iм iз куди бiльшими злигоднями судилося зiткнутись! Перстень же сей убереже вас од лиха i охоронить, коли надiйде година судна, а мушу я вам сказати, що година ця гряде в Дике Поле.

Настало мовчання; чутно було тiльки попихкування вогнища та кiнське форкання.

Із далеких очеретiв долинуло тоскне вовче виття. Раптом Абданк сказав наче сам собi:

– Година судна гряде в Дике Поле, а коли нагряне, задивиться весь свiт Божий…

Намiсник, збентежений словами дивного мужа, машинально взяв перстень.

Абданк же спрямував погляд у степову темну далину, потiм не кваплячись обернувся i сiв на коня. Молодцi чекали його пiд горою.

– В дорогу! В дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовнiре! – сказав вiн намiсниковi. – Часи тепер такi, що брат братовi не довiряе, через те ти й не знаеш, кого врятував; отож я iменi свого тобi й не сказав.

– Ваша милiсть не Абданк, значить?

– Це мiй герб…

– А iм’я?

– Богдан Зиновiй Хмельницький.

Сказавши це, вiн з’iхав по схилу. За ним рушили й молодцi.

Невдовзi сховала iх темрява й нiч. І лиш коли вiддалилися вони щось на пiвверсти, вiтер принiс до вогнища слова козацькоi пiснi:

Ой визволи, Боже, нас усiх, бiдних невiльникiв,

З тяжкой неволi,

З вiри бусурманськой —

На яснii зорi,

На тихii води,

У край веселий,

У мир хрещений. —

Вислухай, Боже, у просьбах наших,

У нещасних молитвах,

Нас, бiдних невiльникiв.

Голоси помалу стихали, а потiм злилися з вiтерцем, який шелестiв ув очеретах.

Роздiл II

Прибувши наступного ранку до Чигирина, пан Скшетуський став на постiй у домi князя Яреми, де мав доста часу дати людям i коням вiдпочити й вiддихатися пiсля тривалоi з Криму подорожi, котру через високу та надзвичайно швидкоi течii днiпровську воду довелося здiйснити по сушi, позаяк жоден байдак не мiг тiеi зими проплисти вгору по Днiпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи вiдпочив, а потiм вирушив до пана Зацвiлиховського, колишнього комiсара Речi Посполитоi, старого жовнiра, котрий, не служачи у князя, був, одначе, князевим повiрником i другом. Намiсник мав намiр розiзнати, чи не надходило з Лубен яких розпоряджень. Проте князь нiяких особливих розпоряджень не залишав, а просто звелiв Скшетуському, на випадок, якщо ханська вiдповiдь буде схвальною, не поспiшати, щоб людям i коням без потреби не втомлюватися. До хана ж у князя справа була ось яка: вiн просив покарати кiлькох татарських мурз, якi свавiльно вчинили набiги на його заднiпровську державу, що iм, до речi, вiн i сам добряче нам’яв боки. Хан, як i очiкувалося, вiдповiв схвально – пообiцяв прислати у квiтнi особливого посла, покарати ослушникiв, а маючи надiю заслужити собi прихильнiсть такого уславленого войовника, послав йому зi Скшетуським чистокровного коня й соболиний шлик. Пан Скшетуський, завершивши з чималим почтом посольство, що саме по собi слугувало доказом великого вiд князя фавору, дуже зрадiв, що йому дозволяеться в Чигиринi пожити i що з поверненням не кваплять. Зате старий Зацвiлиховський був куди як стурбований подiями, що вiдбувалися з певного часу в мiстi. Обидва вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у мiстi корчму та винарню, i там, хоча пора була ще рання, застали без лiку шляхти, тому що день був базарний, та до того ж на день цей припадав скотопрогiнний привал, бо худобу до табору коронного вiйська проганяли через Чигирин; отож i люду наiхало чимало. Шляхта, як завжди, збиралася на базарному майданi в так званому Дзвонецькому Кутi у Допула. Були тут i орендарi Конецпольських, i чигиринськi чиновники, i довколишнi землевласники, що сидiли на привiлеях; була шляхта осiла, нi вiд кого не залежна; ще – службовцi економiй, дехто з козацькоi верхiвки i, зрештою, всiляка шляхетська дрiбнота, що годувалась або на чужих хлiбах, або по своiх хуторах.

Усi вони тiснилися по лавах, якi стояли обабiч довгих дубових столiв, i голосно розмовляли, та все про надзвичайну подiю – втечу Хмельницького, що розбурхала мiсто. Скшетуський iз Зацвiлиховським сiли сам на сам у куточку, i намiсник почав розпитувати, що за птиця така цей Хмельницький, про якого стiльки розмов.

– Невже, добродiю, не знаете? – здивувався старий жовнiр. – Це писар Запорiзького Вiйська, суботiвський пан i… – додав тихо, – мiй кум. Ми з ним давно знаемось i в багатьох баталiях побували, в яких вiн себе добряче показав, особливо пiд Цецорою. Жовнiра, такого в ратнiй справi досвiдченого, в усiй Речi Посполитiй, мабуть, не знайдеш. Уголос цього зараз не скажи, та це гетьманська голова – чоловiк великоi хватки i великого розуму; козацтво до нього дужче, нiж до кошових i отаманiв, прислухаеться. Вiн чоловiк не без добрих якостей, одначе зарозумiлий, непогамовний i, коли ненависть ним опануе, страшним зробитися може.

– Чому ж вiн iз Чигирина втiк?

– Гризлися вони зi старостою Чаплинським, але це пусте! Як водиться, шляхтич шляхтича зi свiту зживав. Не вiн перший, не його першого. Ще подейкують, що вiн зi старостихою тягався; староста в нього коханку вiдбив i з нею одружився, а вiн потiм знову баламутив ii. І таке дуже навiть може бути; справа звичайна… молодичка бiдова. Та це тiльки так здаеться, за цим щось важливiше криеться. Тут, добродiю, справа стоiть ось як: у Черкасах живе полковник козацький, старий Барабаш, друг нам. У нього зберiгалися привiлеi та якiсь королiвськi рескрипти, в яких козакiв нiбито чинити опiр шляхтi схиляли. Та позаяк старий – людина розумна й досвiдчена, паперам вiн ходу не давав i обнародувати
Страница 11 из 55

не поспiшав. І ось Хмельницький, Барабаша сюди, в чигиринський дiм свiй, запросивши, послав людей на його хутiр, аби сказанi грамоти з привiлеями у дружини його захопили, а потiм з указами цими втiк. Подумати страшно, що ними смута яка, на кшталт острянициноi, скористатися може, бо, repeto[13 - повторюю (лат.).] – чоловiк вiн страшний, а щез невiдомо куди.

Скшетуський здивовано промовив:

– Ну й лис! Навколо пальця мене обвiв. Назвався козацьким полковником князя Домiнiка Заславського. Я ж його нинiшньоi ночi, в степу зустрiвши, з петлi визволив!

Зацвiлиховський навiть за голову схопився.

– Господи, що ви говорите, добродiю? Такого бути не може!

– Іще й як може, позаяк було. Вiн назвався полковником князя Домiнiка Заславського i сказав, що в Кодак до пана Гродзiцького вiд великого гетьмана посланий. Щоправда, я цьому не дуже-то й повiрив, тому що не водою вiн iшов, а степом.

– Сей чоловiк хитрий, мов Улiсс! Та де ж ви його здибали, добродiю?

– Бiля Омельника, на правому березi Днiпра. Мабуть, вiн на Сiч iхав.

– А Кодак хотiв оминути. Тепер intelligo.[14 - розумiю (лат.).] Людей багато було при ньому?

– Душ сорок. Та тiльки вони пiзно пiд’iхали. Коли б не моi, старостина челядь його б задушила.

– Стривайте, добродiю, стривайте. Це справа важлива. Старостина челядь, кажете?

– Авжеж. За його словами.

– Звiдкiля ж той знав, де шукати, коли в мiстi всi голову ламають, куди Хмельницький дiвся?

– Цього я не скажу. А може, вiн збрехав, виставивши звичайних душогубiв слугами старости, щоб цим iще бiльше образи своi пiдкреслити?

– Такого бути не може. Одначе справа вельми дивна. А чи вiдомо вам, добродiю, що е гетьманськi укази – Хмельницького ловити й in fundo[15 - на мiсцi (лат.).] затримувати?

Намiсник не встиг одповiсти, бо в цю мить, учинивши страшенний шум, увiйшов якийсь шляхтич. Гримнувши дверима i раз, i вдруге, вiн пихато оглядiв присутнiх i закричав:

– Усiм привiт, вельмишановне панство!

Був цей шляхтич лiт сорока, на зрiст невисокий, iз виразом обличчя запальним, чому дуже сприяли неспокiйнi й, нiби сливи, очi, що сидiли пiд лобом. Прибулий був, як видно, непосидючим, буйним i скорим до гнiву.

– Усiм привiт, вельмишановне панство! – вiдразу не отримавши вiдповiдi, повторив шляхтич iще голоснiше й рiзкiше.

– Привiт, привiт! – вiдгукнулися декiлька голосiв.

Це i був Чаплинський, чигиринський пiдстароста, довiрений слуга молодого пана хорунжого Конецпольського.

У Чигиринi пiдстаросту не любили, позаяк вiн був щонайпершим забiякою, бешкетником i iнтриганом; але, знаючи про прихильнiсть до нього можновладцiв, дехто з чоловiком цим знався.

Одного тiльки Зацвiлиховського, як, зрештою, й усi iншi, вiн поважав з огляду на чесноти, розважливiсть i хоробрiсть останнього. Заздрiвши старого, вiн одразу ж пiдiйшов i, вельми пихато вклонившися Скшетуському, всiвся зi своею коновкою меду поряд iз ними.

– Вельмишановний старосто, – запитав Зацвiлиховський, – чи не чути чого про Хмельницького?

– Висить, вельмишановний пане хорунжий, щоб я не був Чаплинським! А якщо досi не висить, то висiтиме неодмiнно. Тепер, коли е гетьманськi укази, дай менi тiльки запопасти його в руки!

Кажучи це, вiн так грюкнув по столу, що iз кухлiв вихлюпнулося налите.

– Не переводьте, добродiю, вина! – сказав Скшетуський.

Зацвiлиховський перебив намiсника:

– А чи дiстанете ви його? Адже вiн утiк, а куди, нiкому невiдомо.

– Нiкому невiдомо? Менi вiдомо, щоб я не був Чаплинським! Ви, пане хорунжий, либонь знаете Хведька. Так цей Хведько i йому служить, i менi. А Хмелю вiн буде юдою. Та що там багато патякати! Почав Хведько знатися з молодцями Хмельницького. Чоловiчок пронозуватий! Усе про нього довiдався! Взявся вiн приправити менi Хмельницького живим або мертвим i виiхав у степ загодя, знаючи, де його дожидатися!.. От вражий син!

Сказавши це, вiн знову грюкнув кулаком по столу.

– Не переводьте, добродiю, вина! – натискаючи на кожне слово, повторив пан Скшетуський, що з першого погляду вiдчув пiдсвiдому антипатiю до пiдстарости.

Шляхтич почервонiв, блиснув вибалушеними своiми очима, вважаючи, що йому дають привiд, i з викликом утупив погляд у Скшетуського, однак, побачивши мундир Вишневецьких, схаменувся, бо, хоча в хорунжого Конецпольського на ту пору була з князем пря, Чигирин усе-таки був неподалiк од Лубен, i ображати князевих людей було небезпечно. До того ж князь i людей добирав таких, задиратися з якими годилося подумавши.

– Значить, Хведько взявся Хмельницького вам приправити? – знову почав допитуватися Зацвiлиховський.

– Саме так. І приправить, щоб я не був Чаплинським.

– А я вашiй милостi можу сказати: не приправить. Хмельницький пастки уникнув i на Сiч подався, об чiм iще сьогоднi слiд повiдомити кракiвського нашого пана. Із Хмельницьким краще не жартувати. Коротше кажучи, i розумом вiн гострiший, i рука в нього поважча, та й удачi в нього побiльше, нiж у вашоi, добродiю, милостi, бо дуже ви в раж входите. Хмельницький, повторюю, вiдбув у безпецi, а коли не вiрите, тодi цей кавалер пiдтвердить, який його в степу вчора бачив i, з цiлим та неушкодженим, iз ним роз’iхався.

– Не може такого бути! Не може бути! – заверещав, смикаючи себе за чуба, Чаплинський.

– Бiльше того, – продовжував Зацвiлиховський, – кавалер, тут присутнiй, сам же його i врятував, а слуг вашоi милостi перебив, у чому, незважаючи на гетьманськi укази, не винуватий, тому що iз Криму з посольством повертаеться i про укази не знав; бачачи ж людину, грабiжниками, як вiн вирiшив, у степу кривджену, поспiшив iй на допомогу. Про сказаний порятунок Хмельницького заздалегiдь, добродiю, попереджаю, позаяк вiн iз запорiжцями неодмiнно вас у вашiй економii провiдае, i треба гадати, що ви цьому не зрадiете. Занадто вже ви з ним гиркалися. Тьху, чорти б вас побрали!

Зацвiлиховський теж не любив Чаплинського.

Чаплинський пiдхопився i вiд лютi слова не мiг вимовити. Лице його зовсiм почервонiло, а очi ще дужче витрiщилися. Стоячи в такому виглядi перед Скшетуським, вiн почав безладно викрикувати:

– Тобто як? Ви… незважаючи на гетьманськi розпорядження!.. Я вам, добродiю… Я вам, добродiю…

А Скшетуський навiть з лави не пiдвiвся; обiпершись на лiкоть, вiн, як сокiл на прив’язаного горобця, дивився на Чаплинського, що наскакував на нього, i нарештi запитав:

– Чого ви, добродiю, до мене причепилися, нiби реп’ях до собачого хвоста?

– Та я вас до вiдповiдальностi… Не слухаетесь указу… Я вашу милiсть козаками!..

Пiдстароста так кричав, що галас у винарнi дещо стих. Люди почали обертатися до Чаплинського. Вiн завжди шукав сварки, така вже це була натура, i з кожним зустрiчним скандалив; але зараз усiх подивувало, що розiйшовся вiн при Зацвiлиховському, котрого тiльки й боявся, а загризся з жовнiром, одягненим у строi Вишневецьких.

– Втихомиртеся, добродiю, – сказав старий хорунжий. – Сей кавалер прийшов зi мною.

– Я вас… те… тебе до суду… в колодки!.. – продовжував репетувати Чаплинський, не звертаючи нi на що i нi на кого уваги.

Тут уже i пан Скшетуський теж пiдвiвся на весь свiй зрiст, одначе шаблi, що звисала з пояса на двох перев’язях, iз пiхов не витягнув, а, пiдхопивши ii посерединi, пiдняв таким чином, що рукiв’я з маленьким хрестиком пiд’iхало до носа Чаплинського.

– А понюхайте-но це, добродiю, – холодно промовив вiн.

– Бий, хто в Бога вiруе!.. Люди!.. – крикнув Чаплинський, хапаючись за ефес.

Але своеi
Страница 12 из 55

шаблi вихопити не встиг. Пан Скшетуський, повернувши його на мiсцi, однiею рукою схопив за комiр, другою – нижче спини за шаровари, пiдняв у повiтря i, хоча той рвався, наче дзига, iз рук, пiшов iз ним помiж лавами до дверей, виголошуючи:

– Панове-браття, дорогу рогоносцевi! Заколе ж бо!

Сказавши це, вiн дiстався дверей, ударив у них Чаплинським, розчинив iх таким же способом i викинув пiдстаросту геть.

Потiм спокiйно повернувся й сiв на свое мiсце поряд iз Зацвiлиховським.

У винарнi вмить зробилося тихо. Сила, котру щойно продемонстрував Скшетуський, справила на всю шляхту величезне враження. За хвилину все навколо двигтiло вiд реготу.

– Vivant[16 - Хай живуть (лат.).] вишневичани! – кричали однi.

– Зомлiв, зомлiв i в кровi весь! – вигукували iншi, що виглядали на вулицю, бажаючи знати, що зробить Чаплинський. – Слуги його пiднiмають!

Лише деякi, тi, хто вважався прибiчниками пiдстарости, мовчали i, не вiдважившись заступитися за нього, похмуро поглядали на намiсника.

– Тiльки i скажеш, що жене в п’яту цей гончак! – промовив Зацвiлиховський.

– Та який там гончак? Дворняга! – вигукнув, наближаючись, опасистий шляхтич iз бiльмом на оцi, що мав на лобi дiрку завбiльшки з таляр, у якiй посвiчувала гола кiстка. – Дворняга вiн, не гончак! Дозвольте, добродiю, – продовжував шляхтич, звертаючись до Скшетуського, – бути до ваших послуг. Ім’я мое – Ян Заглоба. Герб – Вчолi, в чому будь-хто легко може переконатися хоч би по цiй дiрцi, що ii в чолi моему розбiйна куля пробила, коли я в Святу Землю за грiхи молодостi за обiтницею ходив.

– Майте совiсть, ваша милiсть! – сказав Зацвiлиховський. – Ви ж розповiдали, що вам ii в Радомi квартою пробили.

– Бог менi свiдок, розбiйна куля! В Радомi iнша iсторiя трапилась.

– Давали ви, ваша милiсть, обiтницю сходити у Святу Землю… може, й так, але що вас там не було – це напевно.

– Так! Не було! Бо в Галатi вже страждань мученицьких зазнав! Хай я не шляхтичем, хай псом шолудивим буду, коли брешу!

– Воно й брешете, й брешете.

– Останнiм негiдником будучи, вiддаю себе в руки вашi, пане намiсник.

Тут iншi теж почали пiдходити знайомитись iз паном Скшетуським i почуття йому своi висловлювати. Мало хто любив Чаплинського, i всi були задоволенi, що тому така конфузiя приключилася. Зараз, не розмисливши й не подивувавшись, неможливо повiрити, що i вся навколишня чигиринська шляхта, i тi, що дрiбнiшi – володарi слобiд, наймачi економiй, – чого там! – навiть люди Конецпольських, – усi, як воно по сусiдству бувае, знаючи про чвари Чаплинського з Хмельницьким, були на боцi останнього, бо Хмельницький мав славу знаменитого воiна, чималi заслуги в рiзних баталiях здобувши. Вiдомо було також, що сам король пiдтримував iз ним стосунки й високо цiнував його думку. Те, що сталося, сприймали як звичайну сварку шляхтича зi шляхтичем, а такi сварки лiчилися тисячами, й особливо в землях руських. Цього разу, як завжди, стали на бiк того, хто вмiв завоювати собi бiльше симпатiй, не загадуючи, якi з цього можуть випливати страшнi наслiдки. Лише значно пiзнiше серця запалали ненавистю до Хмельницького; причому однаково серця шляхти й духовенства обох обрядiв.

І так усi пiдходили до Скшетуського з квартами, кажучи: «Пий же, пане-брате! Випий i зi мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже в поручиках у князя. Vivat[17 - Хай живе (лат.).] князь Ярема, всiм гетьманам гетьман! Куди завгодно пiдемо з князем Яремою! На туркiв i татар! У Стамбул! Хай живе милостиво правлячий нами Владислав Четвертий!» Голоснiше за всiх кричав пан Заглоба, готовий навiть сам один перепити й перекричати цiлий регiмент.

– Вельмишановнi панове! – волав вiн, так що шибки у вiкнах бряжчали. – Я ж бо на його милiсть султана подав у суд за насильство, до котрого вiн допустив статися зi мною в Галатi.

– Не верзiть ви, ваша милiсть, дурниць, язик пожалiйте!

– Тобто як, вельмишановнi панове? Quatuor articuli judicii castrensis: stuprum, incendium, latrocinium et vis armata alienis aedibus illata.[18 - Чотири статтi польового суду: згвалтування, пiдпал, розбiй i напад збройною силою на чужий дiм (лат.).] А хiба ж не було це vis armata?[19 - збройною силою (лат.).]

– Справжнiй глухар ви, добродiю.

– А я i до трибуналу його!

– Втихомиртесь, ваша ми…

– І кондемнату отримаю, i негiдником його оголошу; ось тобi й вiйна, тiльки вже iз засудженим на безчестя.

– Здоров’я ваших милостей!

Деякi, одначе, смiялись, а з ними й пан Скшетуський – йому вже трохи вдарило в голову; шляхтич же й насправдi, наче глухар, який власним голосом упиваеться, не змовкаючи, кльочив далi. На щастя, тиради його було перервано iншим шляхтичем, який, наблизившись, смикнув балакуна за рукав i сказав iз спiвучою литовською вимовою:

– Так познайомте ж, добродiю щирий Заглобо, й мене з паном намiсником… Познайомте ж!

– Обов’язково! Неодмiнно! Дозвольте, ваша милiсть намiснику, – це пан Збийнабiйка.

– Пiдбийп’ятка, – виправив шляхтич.

– Один бiс! Герба Зiрвиштанець.

– Зiрвиглавець, – виправив шляхтич.

– Один бiс! Із Песикишок.

– Із Мишiкишок, – виправив шляхтич.

– Один бiс. Nescio,[20 - Не знаю (лат.).] чому я вiддав би перевагу. Мишачi кишки чи псинi. Але жити – це вже точно! – нi в яких не бажаю, бо i вiдсидiтися там важкувато, i покидати iх конфузно. Ваша милiсть! – продовжував вiн пояснювати Скшетуському, вказуючи на литвина, – ось уже тиждень п’ю я на грошi цього шляхтича, в якого меч за поясом такий же ваговитий, як i гаман, а гаман такий же ваговитий, як i розум, але якщо напував мене коли-небудь бiльший дивак, нехай буду я таким же бовдуром, як той, хто за мене платить.

– Ну, об’iхав його! – смiючись, кричала шляхта.

Одначе литвин не сердився, вiн тiльки вiдмахувався, тихо усмiхався i повторював:

– От, годi вже вам, ваша милiсть… слухати гидко!

Скшетуський iз цiкавiстю приглядався до нового знайомця, що насправдi заслуговував називатися диваком. Це був чоловiк зросту такого високого, що головою майже торкався стелi; небувала ж худорба робила його i зовсiм довготелесим. Хоча весь вiн був шкiра та кiстки, широкi плечi та жилава шия свiдчили про надзвичайну силу. Навдивовижу запалий живiт наводив на думку, що людина ця приiхала з голодного краю, одначе вдягнений вiн був добряче – в сiру свебодзинського сукна куртку з вузькими рукавами, що добре сидiла на ньому, а взутий у високi шведськi чоботи, що починали на Литвi входити в ужиток. Широкий i туго набитий лосячий пояс, не маючи на чому триматися, сповзав на самi кульшi, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що мужу тому височенному майже до пахв дiставав.

Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоiвся, поглянувши на лице його власника. Воно, як i весь образ цiеi людини, вiдзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами i парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким вiдкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислiсть вусiв i брiв надавала литвиновi вигляду одночасно стурбованого i кумедного. Вiн здавався людиною, що нею всi потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму вiдкритiсть лиця i ладну вояцьку екiпiровку.

– Пане намiсник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милiсть вiд пана князя Вишневецького?

– Точно.

Литвин побожно склав руки i звiв очi догори.

– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!

– Дай Боже Речi Посполитiй таких побiльше.

– Істинно,
Страница 13 из 55

iстинно! А чи не можна пiд його знамена?

– Вiн вашiй милостi радий буде.

Тут у розмову встряв Заглоба:

– І матиме князь два рожни для кухнi: один iз цього добродiя, другий iз його меча; а може, найме вашу милiсть заплiчних справ майстром або повелить на вашiй милостi розбiйникiв вiшати. Нi! Скорiше за все вiн сукно мундирне буде вами мiряти! Тьху! Ну як вам, добродiю, не соромно, як людинi й католику, ходити довгим, наче serpens[21 - змiя (лат.).] або бусурманська пiка!

– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.

– Як же, добродiю, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви вiдрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милiсть пiд’iдав, що я, перепрошую, нiчого не мiг розiбрати.

– Пiдбийп’ятка.

– Збийнабiйка.

– Зiрвиглавець iз Мишiкишок.

– Смiх та й годi! Хоча вiн менi й вино ставить, але якщо це не язичницькi iмена, значить, я найостаннiший дурень.

– Давно ваша милiсть iз Литви?

– Ось уже два тижнi, як я в Чигиринi. А дiзнавшись вiд пана Зацвiлиховського, що ви, добродiю, тут проiздити будете, дожидаюся, щоб iз вашою протекцiею князевi прохання свое подати.

– Але скажiть, ваша милiсть, тому що дуже вже менi цiкаво, навiщо ви цей меч катiвський пiд пахвою носите?

– Не катiвський вiн, пане намiсник, а крижацький; а ношу його – бо трофей i родова релiквiя. Ще пiд Хойниками слугував вiн руцi литовськiй – ось i ношу.

– Одначе махина неабияка i важезна, мабуть. Хiба що обiруч?

– Можна i обiруч, а можна й однiею.

– Дозволь глянути!

Литвин вийняв меч i подав Скшетуському, однак у того зразу ж повисла вiд ваги рука. Нi приготуватися, нi змахнути вiльно. Двома ще так-сяк, але теж виявилося важкувато. Через це пан Скшетуський дещо знiтивсь i звернувся до присутнiх:

– Ну, вельмишановнi добродii! Хто перехреститься?

– Ми вже пробували, – вiдповiли декiлька голосiв. – Лише пановi Зацвiлиховському в пiдйом, але i вiн не перехреститься.

– А самi ви, ваша милiсть? – запитав пан Скшетуський, повернувшись до литвина.

Шляхтич, нiби тростинку, пiдняв меча i разiв iз п’ятнадцять змахнув ним iз дивовижною легкiстю, аж у корчмi повiтря захурчало й вiтер вiйнув по обличчях.

– Помагай вам Бог! – вигукнув Скшетуський. – Неодмiнно отримаете службу у князя!

– Бог свiдок, що я прагну ii, а меч мiй на нiй не заiржавiе.

– Зате мозок остаточно, – сказав пан Заглоба. – Бо не вмiете, добродiю, так само i ним орудувати.

Зацвiлиховський пiдвiвся, i вони з намiсником зiбралися було йти, як раптом зайшов бiлий, мов голуб, чоловiк i, побачивши Зацвiлиховського, мовив:

– Вельмишановний пане хорунжий, а в мене саме до вас дiло!

Це i був Барабаш, черкаський полковник.

– Ходiмо тодi на мою квартиру, – вiдповiв Зацвiлиховський. – Тут уже такий галас, що жодного слова не розбереш.

Обидва вийшли, а з ними й пан Скшетуський. Зразу ж за порогом Барабаш запитав:

– Є вiдомостi про Хмельницького?

– Є. Втiк на Сiч. Цей офiцер бачив його вчора у степу.

– Значить, не водою подався? А я гiнця в Кодак учора вiдправив, аби перейняли, i, виходить, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив долонями лице й заходився повторювати:

– Гей, спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Чого ви, добродiю, удаетеся в тугу?

– А чи вiдомо вам, щу вiн у мене пiдступнiстю вирвав? Розумiете, що значить такi грамоти на Сiчi обнародувати? Спаси, Господи! Якщо король вiйни з бусурманами не почне, це ж iскра в порох…

– Смуту, ваша милiсть, пророкуете?

– Не пророкую, а бачу ii. А Хмельницький страшнiший Наливайка й Лободи.

– Та хто ж за ними пiде?

– Хто? Запорiжжя, реестровi, мiщани, чернь, хуторяни i ось – цi!

Полковник Барабаш вказав рукою на майдан i народ, який там снував. Уся площа була забита могутнiми сивими волами, котрих переганяли в Корсунь для вiйська, а при волах перебував численний пастуший люд, так званi чабани, що все свое життя перебувають у степах i пустелях, – люди зовсiм дикi й не сповiдують нiякоi релiгii; religionis nullius, як частенько говорив воевода Кисiль. Мiж них кидались у вiчi постатi, скорiше схожi на душогубiв, анiж на пастухiв, звiроподiбнi, страшнi, в дрантi найрiзноманiтнiших строiв. Бiльшiсть була одягнена в баранячi кожухи або в невичиненi шкури хутром наверх, розхристанi й, хоча пора була зимова, з оголеними грудьми, обвiтреними степовими вiтрами. Кожне було при найнеймовiрнiшiй зброi: однi мали луки й сагайдаки, другi – самопали, що по-козацьки називалися «пищалями», третi – татарськi шаблi, а дехто – коси або просто палицi iз прив’язаною на кiнцi кiнською щелепою. Тут же снували не менш дикi, хоча лiпше озброенi низовi, що везли на продаж до табору тараню, дичину та бараняче сало; ще були чумаки iз сiллю, степовi та лiсовi пасiчники й воскобоi з медом, боровi поселенцi зi смолою та дьогтем; iще – селяни з пiдводами, реестровi козаки, бiлгородськi татари та один Бог знае хто ще, якiсь волоцюги – сiромахи iз краю свiту. По всьому мiсту повно було п’яних; на Чигирин саме припадала ночiвля, а значить, i гульня. По всьому майдану розводили вогнища, там i тут палали бочки зi смолою. Звiдусiль доносилися гомiн i лемент. Пронизливi голоси татарських дудок i бубнiв змiшувалися з ревом худоби й тихоголосим звучанням лiр, пiд дзижчання яких слiпцi спiвали улюблену тодi пiсню:

Соколе ясний,

Брате мiй рiдний,

Ти високо лiтаеш,

Ти далеко видаеш.

Одночасно з цим лунало «ух-ха! ух-ха!» – дикi вигуки вимазаних у дьоготь i зовсiм хмiльних козакiв, якi танцюють на майданi тропака. Все разом мало жахливий i нестримний вигляд. Зацвiлиховському достатньо було одного погляду, щоб переконатись у правотi Барабаша – будь-який привiд мiг розбудити цi неспиннi стихii, прудкi до грабунку i звичнi до сутичок, якi без лiку траплялися по всiй Украiнi. А за натовпами цими була ще Сiч, було Запорiжжя, хай iз деяких пiр смиренне та пiсля Маслового озера загнуздане, але таке, що в нетерпiннi гризе вудила й не забуло давнiх привiлеiв, й ненавидить комiсарiв, i являе собою згуртовану силу. На ii боцi були симпатii незлiченного селянства, менш терплячого, нiж в iнших краях Речi Посполитоi, позаяк пiд боком у нього був Чортомлик, а на Чортомлику – безвладдя, розбiй i воля. Отож пан хорунжий, хоча сам був русином i вiрним схiдного обряду прихильником, сумно задумався.

Чоловiк старий, вiн добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського; украiнську вольницю знав на Русi краще за когось iншого, а знаючи ще й Хмельницького, розумiв, що той вартий двадцяти Лобод i Наливайкiв. Тому зрозумiв вiн i всю небезпеку його на Сiч втечi, особливо ж iз королiвськими грамотами, про котрi Барабаш розповiдав, що в них мiстяться всiлякi обiцянки козакам i заклик до опору.

– Пане черкаський полковник! – сказав вiн Барабашевi. – Вам би, добродiю, належало на Сiч iхати, впливу Хмельницького протистояти й умиротворяти, умиротворяти!

– Пане хорунжий! – вiдповiв Барабаш. – Я вашiй милостi повiдомлю ось що: всього лише дiзнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моiх черкаських людей нинiшньоi ночi на Сiч утекла. Мiй час минув. Менi – могила, не булава!

І дiйсно, Барабаш був воiн бувалий, але чоловiк старий i впливу не мав.

За розмовою дiсталися квартири Зацвiлиховського. Старий хорунжий знайшов тим часом у думках спокiй, властивий його душi, i, коли всi повсiдалися за штофом меду, мовив веселiше:

– Усе це абищиця, коли вiйна, як подейкують, iз бусурманом praeparatur,[22 - готуеться (лат.).] а так воно нiби i е; бо, хоча Рiч Посполита вiйни не бажае й чимало вже сейми королю
Страница 14 из 55

кровi попсували, король, одначе, на своему наполягти не може. Отож увесь цей запал можна буде повернути на турка, i – в будь-якому разi – в нас е час. Я сам поiду викласти справу до кракiвського нашого пана й буду прохати, щоб якомога ближче пiдтягнувся до нас iз вiйськом. Чи доможуся чого, не знаю, бо хоча вiн повелитель доблесний, а воiн досвiдчений, але занадто вже покладаеться i на свою думку, i на свое вiйсько. Ви, ваша милiсть пане черкаський полковник, тримайте козакiв у руках, а ви, ваша милiсть пане намiсник, як прибудете до Лубен, просiть князя, щоб iз Сiчi очей не спускав. Хай би там i замислили що заварити – repeto: у нас е час. На Сiчi народу зараз мало: за рибою i за звiром усi розбрелись або по всiй Украiнi в селах сидять. Поки зберуться, багато в Днiпрi води втече. Та й княже iм’я страх наводить; а як довiдаються, що вiн на Чортомлик поглядае, може, й будуть сидiти тихо.

– Я iз Чигирина можу хоч через два днi вирушити, – сказав намiсник.

– От i добре. Два-три днi потерпiти можна. Ви, ваша милiсть правителю черкаський, пошлiть гiнцiв iз викладом справи ще й до коронного хорунжого, i до князя Домiнiка. Та ви, добродiю, вже заснули, я бачу!

І дiйсно – Барабаш, склавши на животi руки, солодко спав, а через якийсь час i похропувати почав. Старий полковник якщо не iв i не пив, а обом цим заняттям вiн оддавав перевагу над iншими, – спав.

– Погляньте, мосьпане, – тихо сказав Зацвiлиховський намiсниковi. – І з допомогою цього старця варшавськi сановники розраховують козакiв у руках тримати. Бог з ними. Вони й самому Хмельницькому теж довiряли; канцлер навiть iз ним переговори якiсь вiв, а вiн, схоже, за довiр’я пiдступнiстю заплатить.

Намiсник зiтхнув на знак спiвчуття старому хорунжому. Барабаш же, голосно захропiвши, пробурмотiв крiзь сон:

– Спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Коли ж ви, добродiю, збираетеся з Чигирина вирушити? – запитав хорунжий.

– Менi б годилося днiв два Чаплинського пiдождати. Вiн, певно, за завдану йому конфузiю вiдшкодування отримати захоче.

– А це вже нi. Скорiше вiн людей своiх, якби ви не ходили в князiвських строях, на вас наслав би, але з князем заводитися навiть для слуги Конецпольських – справа ризикована.

– Я його повiдомлю, що чекаю, а днiв через два-три вирушу. Засiдки я не боюся, при собi – шаблю, а з собою людей маючи.

Сказавши це, намiсник попрощався зi старим хорунжим i пiшов.

Над мiстом од вогнищ, розведених на майданi, стояла така ясна заграва, що можна було подумати – цiлий Чигирин горить; гомiн же та крики з настанням ночi ще дужче посилились. Євреi, тi зi своiх жител навiть носа показати не смiли. В одному кутку майдану юрби чабанiв завивали степових журливих пiсень. Дикi запорiжцi танцювали бiля вогнищ, пiдкидаючи вгору шапки, гатячи iз пищалей i четвертями поглинаючи горiлку. То там, то тут затiвалися бiйки, що iх утихомирювали люди пiдстарости. Намiсник змушений був розчищати дорогу рукiв’ям шаблi, а невщухаючi козацькi волання та гамiр якоiсь митi здалися йому вже голосом бунту. Здавалося йому також, що бачить вiн грiзнi погляди й чуе тиху, звернену до нього лайку. У вухах намiсника ще лунали слова Барабаша: «Спаси, Христе! Спаси, Христе!», i серце у грудях гупало сильнiше.

У мiстi тим часом чабанськi хори заходилися все голоснiше, а запорiжцi стрiляли iз самопалiв i наливалися горiлкою.

Стрiлянина й дике «ух-ха! ух-ха!» долiтали до намiсникових вух навiть i тодi, коли на своiй квартирi вiн уклався вже спати.

Роздiл III

Через декiлька днiв загiн нашого намiсника швидко рухався в бiк Лубен. Переправившись через Днiпро, пiшли широким степовим шляхом, який сполучав Чигирин через Жуки, Семи-Могили i Хорол iз Лубнами. Такий же вiв iз княжоi столицi до Киева. У давнi часи, до розправи гетьмана Жолкевського бiля Солоницi, шляхiв цих не iснувало зовсiм. До Киева з Лубен iздили степом i пущею, до Чигирина був шлях водний, а назад – через Хорол. Узагалi ж приднiпровський цей край – давня половецька земля – зовсiм безлюдний, татарами часто навiдуваний, козакам доступний, заселено було хiба що до Дикого Поля.

Уздовж Сули шумiли велетенськi неходженi й небродженi лiси: мiсцями по низькому берегу ii та по низовинних заплавах Рудоi, Слiпороду, Короваю, Іржавця, Псла, а також iнших рiчок, рiчечок i приток утворилися багнистi простори, порослi або непрохiдними чагарниками i лiсом, або травою – у виглядi вiдкритих лужкiв. У хащах тих i трясовинах знаходив надiйний притулок рiзний звiр; у дрiмучих лiсових сутiнках водилося сила-силенна бородатих турiв, диких кабанiв i ведмедiв, iз ними сусiдила незлiченна сiра братiя вовкiв, рисей, куниць, стада серн i червоний звiр сайгак; у болотах i рiчкових рукавах бобри влаштовували своi гони, а про бобрiв на Запорiжжi розповiдали, що мiж ними трапляються столiтнi старцi, бiлi вiд старостi, як снiг.

Високими сухими степами носилися дикi табуни буйногривих i кривавооких коней. Рiчки кишiли рибою i водоплавною птицею.

Дивовижною була ця земля: напiвсонною, але такою, що зберегла на собi слiди давнього людського перебування – повсюди у великiй кiлькостi траплялися рештки якихось давнiх сельбищ, та й Лубни з Хоролом були на таких попелищах поставленi; повсюди не злiчити курганiв, i не так давно насипаних, i стародавнiх, порослих уже лiсом. Тут теж, як i на Дикому Полi, являлися ночами духи i привиди, а бiля вогнищ старi запорiжцi розповiдали один одному небилицi про те, що час вiд часу коiться в лiсових нетрях, звiдки долiтае виття невiдомих iстот, напiвлюдськi, напiвзвiринi крики i грiзний шум чи то побоiщ, чи то ловитв. Пiд водою гули дзвони мiст, якi пiшли на дно. Земля була негостинною i неприступною; тут, дивись, занадто сира, тут – майже безводна, випалена, суха i для життя небезпечна; насельникiв до того ж – варто iм скiльки-небудь обжитись i завести господарство – розоряли татарськi набiги. Зазвичай заглядали сюди тiльки запорiжцi заради бобрових хвостiв або звiра та риби, тому що в мирний час бiльшiсть низових розбрiдалась iз Сiчi по всiх рiчках, ярах, лiсах i заростях на полювання чи, як називали це, «на промисел», шастаючи в мiсцях, про iснування яких мало кому було вiдомо.

Однак i осiле життя намагалося вкоренитися на землях цих, – так рослина, яка, де може, намагаеться вчепитися корiнцями в грунт i, хоч ii виривають раз у раз, де може, продовжуе рости.

На пустищах виникали острожки, поселення, колонii та хутори. Земля була мiсцями родюча, та й воля приваблювала. Але тiльки тодi забуяло життя, коли край цей перейшов у володiння князiв Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись iз Могилянкою, ретельнiше заходився обживати свiй заднiпровський удiл; залучав людей, заселяв пустища, дозволяв до тридцяти рокiв не платити податей, будував обителi та вводив свое князiвське право. Навiть поселенець, що бозна-звiдки прийшов на цi землi i вважав, що господарюе на власному надiлi, охоче перетворювався на княжого оброчника, бо за подать свою отримував могутню княжу опiку, що захищала його вiд татар i вiд гiрших часом, нiж татари, низових.

І все ж таки справжне життя процвiло тiльки пiд залiзною рукою молодого князя Яреми. Починалася його держава зразу за Чигирином, а закiнчувалася – гей! – аж бiля Конотопа i Ромен. Та не лише воно становило княжi багатства, бо, починаючи вiд воеводства Сандомирського, князь володiв землею у воеводствах Волинському, Руському та Киiвському; одначе приднiпровська вотчина була наймилiша
Страница 15 из 55

путивльському звитяжцю.

Татарин довго вичiкував бiля Орла, бiля Ворскли, принюхуючись, наче вовк, перш нiж одважитися погнати коня на пiвнiч; низовi в сварку не заходили, мiсцевi лихi ватаги вступили на княжу службу. Дикий i розбiйний люд, який споконвiку годувався насильством i грабунком, опинившись у шорах, займав тепер порубiжнi «паланки» i, залiгши по рубежах краю, мов сторожовий пес, показував ворогам зуби.

І все розквiтло, i забуяло життя. Слiдами давнiх шляхiв було прокладено дороги; рiчки приборкано греблями, насипаними невiльником-татарином або низовим козаком, спiйманим на розбiйнiй справi. Там, де колись вiтер дико гуляв ночами у заростях очерету та вили вовки i втопленики, тепер погуркували млини. Понад чотириста водяних, не беручи до уваги всюди, де можна, поставлених вiтрякiв, змелювали хлiб тiльки в самому Заднiпров’i. Сорок тисяч оброчних вносили оброк до княжоi казни, у лiсах з’явилися пасiки, по рубежах виникали все новi села, хутори, слободи. У степах бiк у бiк з дикими табунами паслися величезнi стада домашньоi худоби i коней. Неозорий одноманiтний вигляд степiв i лiсiв олюднився димами хат, золотими верхами церков i костьолiв – пустеля перетворилася на край, цiлком заселений.

Отож пан Скшетуський, маючи по дорозi надiйнi привали, весело й непоспiхом нiби по своiй землi iхав. Щойно почався сiчень сорок восьмого року, але дивна рiдкiсна зима зовсiм нiчим себе не виявляла. У повiтрi пахло весною, земля свiтилася калюжами талоi води, поля вкритi були врунами, а сонце опiвднi припiкало так, що по дорозi кожухи парили спину, мовби влiтку.

Загiн намiсника числом збiльшився, бо в Чигиринi приедналося до нього волоське посольство, що в особi пана Розвана Урсу господар направляв у Лубни. Посольство супроводжував ескорт – бiльше десятка каралашiв i челядь на возах. Іще iхав iз намiсником уже знайомий нам пан Лонгинус Пiдбийп’ятка герба Зiрвиглавець, який при боцi мав довгого свого меча, а для слугування – декiлька душ двiрнi.

Сонце, чудова погода i запахи близькоi весни наповнювали серця радiстю; намiсник же перебував у доброму гуморi ще й тому, що повертався з тривалоi подорожi пiд княжий дах, який був i його дахом, повертався, успiшно впоравшись iз справою, а значить, i впевнений у лагiдному прийомi.

Але для радощiв були у нього й iншi причини.

Окрiм милостi князя, котрого намiсник любив усiею душею, чекали його в Лубнах якiсь солодкi наче мед очi.

Належали очi Анусi Борзобагатiй-Красенськiй, придворнiй дiвицi княгинi Гризельди, найзнадливiшiй дiвчинi в усьому фрауциммерi, страшеннiй кокетцi, по якiй у Лубнах сохли всi, а вона нi по кому. У княгинi Гризельди був суворий порядок, а вимоги до вихованостi нечуванi, та це, одначе, не завадило молодi обмiнюватися палкими поглядами i зiтхати. Ось i пан Скшетуський, як i решта, посилав зiтхання цим чорним очам, а коли випадало залишатися самому на своiй квартирi, брався за лютню i наспiвував:

Ти iство з усiх найкраще… —

або ж:

Ти – жорстокiша орди,

Corda[23 - Серця (лат.).] полониш завжди!

Вважаючись, одначе, людиною безжурною, та ще при тому й вояком, який любить свою справу, вiн не брав занадто близько до серця, що Ануся даруе усмiшки своi, крiм нього, i пановi Биховцю iз волоськоi корогви, i пановi Вурцелю, гармашевi, i пановi Володийовському, драгуновi, i навiть пановi Барановському з гусарiв, хоча останнiй був вельми сивуватим i, через розбите самопальною кулею пiднебiння, шепелявив. Наш намiсник уже якось бився на шаблях iз паном Володийовським через Анусю, однак якщо випадало подовгу засиджуватися в Лубнах i не ходити на татар, то i з Анусею поряд вiн нудьгував, а коли доводилося виступати, то виступав охоче, без жалю i туги сердечноi.

Зате й повертався вiн завжди з радiстю. Ось i тепер, прямуючи пiсля вдалого завершення справ iз Криму, вiн весело наспiвував i гарячив коня, iдучи поряд iз паном Лонгинусом, який тюпав на величезнiй лiфляндськiй кобилi, як завжди, в глибокому сумi. Посольськi вози, каралашi та ескорт лишилися далеко позаду.

– Його милiсть посол лежить на возi, як колода, i весь час спить, – заговорив намiсник. – Чудес менi нарозповiдав про свою Волощину, через те i втомився! Я ж слухав не без цiкавостi. Нiчого не скажеш! Краiна багата, клiмат чудовий, золота, вина, солодощiв i худоби доволi. Я от i подумав, що князь наш, вiд Могилянки народжений, мае стiльки ж прав на господарський трон, як усi iншi; а прав тих князь Михайло, до речi, добивався. Не в новину нашим воеводам волоська земля. Били вони там уже i туркiв, i татар, i самих волохiв, i семиградських…

– Одначе люди з тих краiв м’якшi наших будуть, про що менi й пан Заглоба в Чигиринi розповiдав, – одказав литвин. – А коли б не повiрив я йому, так у книгах богослужебних знову ж таки пiдтвердження е.

– У богослужебних?

– У мене е така, я можу вашiй милостi показати; я з нею не розлучаюся.

Тут розстебнув вiн тороку бiля луки i, дiставши маленьку, ретельно оправлену в телячу шкiру книжечку, спершу побожно поцiлував ii, а потiм, перегорнувши з пiвтора десятка сторiнок, сказав:

– Читайте, добродiю.

Пан Скшетуський почав:

– «Пiд заступництво твое звертаемося, Пресвята Богородице…» Де ж тут стоiть про волохiв? Що ви, добродiю, говорите? Це ж антифон!

– Читайте, ваша милiсть, читайте.

– «Щоби достойнi ми були обiтувань Христових. Амiнь».

– Ну а далi питання…

Скшетуський прочитав:

– «Питання: Чого кавалерiя волоська зветься легкою? Вiдповiдь: Того, що легко втiкае. Амiнь». Гм! Вiрно! Одначе в книзi вашiй дивне вельми матерiй змiшування.

– Тому що книжка ця жовнiрська: так що до молитов рiзних instructiones militares[24 - воiнськi настанови (лат.).] додаються, з яких дiзнаешся, ваша милiсть, про всi нацii, котра з них найдостойнiша, котра пiдла; стосовно ж волохiв виявляеться, що боягузливi з них хлоп’ята, та до того ж iще й вiроломцi великi.

– Що вiроломцi – вiрно. Воно видно навiть iз неприемностей князя Михайла. Чесно кажучи, я теж чув, що вояк iз них нiякий. А все-таки в його милостi князя волоська корогва, де в поручиках пан Биховець, дуже добра, та stricte,[25 - точно (лат.).] чесно кажучи, не знаю, чи знайдеться в тiй корогвi два десятки волохiв.

– А як ви, ваша милiсть, вважаете, чи багато озброених людей у князя?

– Тисяч вiсiм, окрiм козакiв на стоянках. Одначе Зацвiлиховський говорив, що зараз новi набори здiйснюються.

– Значить, дасть Бог, який-небудь похiд пiд рукою пана князя буде?

– Подейкують, що велика вiйна з турчином готуеться, сам король зi всiею раттю Речi Посполитоi виступити мае намiр. Вiдомо також менi, що подарунки татарам припинено, а татари про набiги навiть думати забули вiд страху. Про те я i в Криму чув, де тому, напевно, приймали мене так honeste,[26 - з пошаною (лат.).] позаяк е чутка, що, коли король iз гетьманами рушить, князь мае вдарити на Крим i татар розбити остаточно. Схоже, так воно й буде – на кого ще таке покласти можна?

Пан Лонгинус пiдвiв до неба руки й очi.

– Пошли ж, Господи милосердний, пошли ж таку священну вiйну во славу християнства i народу нашого, а менi, грiшному, дай у нiй обiтницi своi звершити, щоб in luctu[27 - у скорботi (лат.).] мiг я бути втiшений або славну смерть знайшов!

– Ви, добродiю, обiтницю з приводу вiйни дали?

– Такому достойному кавалеру всi таемницi душi вiдкрию, хоча й довго розповiдати; але коли ви, ваша милiсть, вухом прихильним слухаете, тодi incipiam.[28 - я почну (лат).] Вам, добродiю, вже вiдомо, що герб мiй
Страница 16 из 55

називаеться Зiрвиглавець, i тому це, що пiд Грюнвальдом пращур мiй Стовiйко Пiдбийп’ятка трьом лицарям, якi скакали бiк у бiк у чернечих каптурах, пiдкравшись iззаду, одним махом зiтнув голови, про цей славний подвиг старовиннi рукописи повiдомляють iз великою для пращура мого хвалою…

– Не слабкiша, видно, рука пращура за вашу руку, так що прозвали Зiрвиглавцем його справедливо.

– Йому король i герб надав, а в гербi три козинi голови на срiбному тлi на згадку про трьох лицарiв, тому що такi ж голови на iхнiх щитах були зображенi. Герб i цей ось меч пращур Стовiйко Пiдбийп’ятка передав нащадкам своiм, наказавши продовжувати славу i роду i меча.

– Нiчого не скажеш, достойний родовiд!

Пан же Лонгинус заходився журно зiтхати, а коли йому зрештою трохи полегшало, зiзнання своi продовжив:

– Як останнiй, значить, у роду нашому дав я в Троках обiтницю Пресвятiй Дiвi перебувати в невинностi й не пiти до вiнця, перш нiж, за славним прикладом Стовiйка Пiдбийп’ятки, пращура мого, трьох голiв тим же мечем з одного маху не зiтну. Господи милостивий, ти знаеш, що я зробив усе, вiд мене залежне! Невиннiсть зберiг понинi, серцю нiжному наказав мовчати, битви шукав i бився, та тiльки щастя от мене обминае…

Поручик посмiхнувся у вуса.

– І не зiтнули, ваша милiсть, трьох голiв?

– Ет! Не сталося! Нема талану! По двi ще доводилось, а три – нiколи. Нiяк не виходить iззаду пiд’iхати, а ворога не попросиш, аби рядком пiд замах шикувався. Тiльки Бог i знае моi прикрощi: сила в руках-ногах е, наявнiсть цiлком достатня… Але adolescentia[29 - молодiсть (лат.).] минае, незабаром сорок п’ять виповниться, серце любовi прагне, рiд згасае, а трьох голiв як не було, так i нема!.. Ось який Зiрвиглавець iз мене. Посмiховисько людям, як справедливо говорить пан Заглоба, що я смиренно й терплю, Господу Ісусу до пiднiжжя покладаючи.

Литвин знову так зазiтхав, що лiфляндська його кобила, цiлком iмовiрно, iз спiвчуття до свого хазяiна, заходилася кректати й жалiбно посопувати.

– Одне я можу сказати вашiй милостi, – мовив намiсник, – що коли пiд знаменами князя Яреми оказii не трапиться, то, значить, не трапиться нiколи.

– Дай-то Боже! – вiдповiв пан Лонгинус. – Тому й iду просити служби у князя-воеводи.

Подальшу iхню розмову було перервано несподiваним шумом пташиних крил. Як уже було сказано, зими тiеi пернатi за моря не вiдлетiли, рiки не замерзли, через те повсюди над болотами було особливо багато рiчковоi птицi. Поручик iз паном Лонгином саме пiд’iжджали до берега Кагамлика, коли над головами iхнiми прошумiла раптом цiла журавлина зграя, котра летiла так низько, що можна було палицею докинути. Зграя мчала з вiдчайдушними кликами i, замiсть того щоб опуститися в очерети, несподiвано шугонула вгору.

– Схоже, за ними хтось женеться, – зауважив Скшетуський.

– А он, ваша милiсть, дивiться! – вигукнув пан Лонгинус, показуючи на бiлого птаха, котрий, розрiзаючи навскiсним польотом повiтря, явно мав намiр наблизитися до зграi.

– Кречет! Кречет! Запасти iм не дае! – закричав намiсник. – У посла кречети е, вiн i пустив, напевно!

Тiеi ж митi на вороному анатолiйському жеребцi галопом пiдскакав пан Розван Урсу, а за ним кiлька служилих каралашiв.

– Пане поручик, будьте ласкавi, на забаву, – сказав вiн.

– Ваш кречет, ваша милiсть?

– Мiй, i пречудовий! Зараз, добродiю, побачите…

Вони втрьох рушили вперед, а за ними з обручем волох-сокольничий, що старався не згубити птахiв iз очей i щосили кричав, розпалюючи кречета до бою.

Розумний птах змусив тим часом зграю пiднятися вгору, сам блискавично шугонув iще вище й повис над нею. Журавлi збилися в едине величезне кружляння, що наче буря шумiло крильми. Несамовитi крики наповнили повiтря. Птахи, очiкуючи атаки, витягнули шиi й пiками повиставляли вгору дзьоби.

Кречет поки що кружляв над ними. Вiн то знижувався, то пiдiймався, нiби не наважуючись кинутися туди, де груди його очiкувала безлiч гострих дзьобiв. Бiле його пiр’я, освiтлене сонцем, сяяло в погожiй небеснiй блакитi, нiби саме сонце.

Раптом, замiсть того щоб упасти на зграю, вiн стрiлою помчав удалину i незабаром зник за купами дерев i очерету.

Першим услiд рвонувся з мiсця Скшетуський. Посол, сокольничий i пан Лонгинус кинулися за ним.

Одначе на поворотi намiсник притримав коня, бо побачив нове й дивне видовище. Посеред дороги лежав на боцi ридван зi зламаною вiссю. Випряжених коней тримали два козачки. Вiзника не було – вiн, очевидно, пiшов шукати допомоги. Бiля ридвана стояли двi панii: одна iз суворим мужоподiбним лицем, одягнена в лисячий кожух i таку ж шапку з круглим денцем, друга – молода висока дiвчина з тонкими й дуже пропорцiйними рисами. На плечi цiеi молодоi особи спокiйнiсiнько сидiв кречет i, настовбурчивши на грудях пiр’я, розгладжував його дзьобом.

Намiсник осадив коня, так що копита вгрузли в пiсок дороги, i потягся до шапки, не знаючи, як бути: вiтатися чи кречета вимагати? Розгубився вiн iще й од того, що з-пiд куницевоi шапочки глянули на нього такi очi, яких, скiльки живе, вiн не бачив: чорнi, оксамитовi, журнi, й такi мiнливi, такi жагучi, що оченята Анусi Борзобагатоi при них потьмянiли б, як свiчки при смолоскипах. Над очима тими вигиналися двома м’якими дугами шовковi темнi брови; рум’янi щоки цвiли, наче квiтки найчудовiшi, мiж ледь розтулених малинових губок сяяли перлинками зубки, а з-пiд шапочки вилися розкiшнi чорнi коси. «Чи не Юнона то власною персоною або iнше якесь божество?» – подумав намiсник, споглядаючи стрункий цей стан, округлi перса та бiлого сокола на плечi. І стояв наш поручик без шапки, i уп’явся поглядом, як у картину писану, i тiльки очi його палали, а серце нiбито стискала рука чия. І збирався вiн було почати мову словами: «Якщо ти смертне створiння, а не божество…» – але тут пiдскакали посол iз паном Лонгинусом, а з ними i сокольник iз обручем. Тодi богиня пiдставила кречетовi руку, на якiй той, спустившись iз плеча, спокiйнiсiнько влаштувався, переступаючи з лапи на лапу. Намiсник, випереджаючи сокольничого, хотiв зняти птаха, та раптом стався дивний казус. Кречет, залишивши одну лапу на руцi дiвчини, другою вчепився в руку намiсника i, замiсть того, щоб на неi перебратися, почав радiсно пищати й так сильно притягувати руки одну до одноi, що тi зiткнулися. Мурашки пробiгли по спинi намiсника, а кречет тодi лише дав пересадити себе на обруч, коли сокольник надiв на голову йому клобучок. Тим часом лiтня панi схвильовано заговорила:

– Лицарю, хоч ким би ви були, не вiдмовте в допомозi дамам, що опинились у скрутному становищi й не знають, що робити. До будинку лишилося милi три, але в ридванi полопались осi, й нам, схоже, доведеться ночувати в полi; вiзника послали до синiв, аби хоч воза сюди прислали, та поки вiзник доiде й повернеться, вже стемнiе, а в урочищi цьому лишатися страшно, тому що тут могили поблизу.

Стара шляхтянка говорила швидко й голосом таким низьким, що намiсник навiть здивувався. Однак вiн чемно вiдповiв:

– Не допускайте, панi, такоi думки, що ми вас iз пригожою дочкою вашою без допомоги залишимо. Прямуемо ми до Лубен, бо на службi у ясновельможного князя Яреми перебуваемо, i iхати нам, здаеться, в один бiк; а хоч би й у рiзнi – все одно збочити можна, тiльки б асистенцiя наша не виявилася докучливою. Що ж стосовно возiв, то в мене iх немае, позаяк iду з товаришами по-жовнiрськи, без обозу, та пан посол вози мае i, я маю надiю, iз задоволенням, як
Страница 17 из 55

увiчливий кавалер, панi i панянцi послужить.

Посол зняв соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумiв, про що йдеться, i зразу ж, як привiтний боярин, iз люб’язним комплiментом поспiшив запропонувати своi послуги, пiсля чого звелiв сокольничому бiгти за возами, що дуже вiдстали. Намiсник тим часом дивився на дiвчину, котра, знiтившись од палкого цього погляду, опустила очi, а панi з козацькою зовнiшнiстю цього разу сказала ось що:

– Хай Господь винагородить вас за допомогу! А оскiльки до Лубен шлях неблизький, не погребуйте моiм i синiв моiх дахом, пiд яким вам будуть радi. Ми iз Розлогiв-Сiромах. Я – вдова князя Курцевича-Булиги, а це не дочка моя, але дочка покiйного Курцевича-старшого, чоловiкового брата, що вiддав сироту свою пiд нашу опiку. Сини моi зараз удома, а я повертаюся з Черкас, куди до вiвтаря Святоi Пречистоi iз вкладом iздила. І ось на зворотному шляху сталася з нами ця неприемнiсть, так що, якби не полiтес ваших милостей, нам, напевно, довелося б на дорозi заночувати.

Княгиня говорила б iще, та вдалинi показалися вози, що наближалися на рисях у супроводi багатьох посольських каралашiв i жовнiрiв Скшетуського.

– Так ви, панi, вдова князя Василя Курцевича? – запитав намiсник.

– Нi! – рiзко i нiби гнiвливо заперечила княгиня. – Я – вдова Костянтина, а це – дочка Василя, Олена! – сказала вона, показуючи на дiвчину.

– Про князя Василя багато в Лубнах розмов. Був вiн i воiн великий, i покiйного князя Михайла повiрник.

– У Лубнах не бувала, – з деякою зарозумiлiстю сказала княгиня, – i про його войовництво не чула, та про подальшi дiяння i згадувати не варто, бо про них i так усiм усе вiдомо.

Слухаючи це, князiвна Олена, нiби квiтка, пiдрiзана косою, похнюпила голову, а намiсник негайно сказав:

– Такого, панi, не кажiть. Князь Василь, через жахливу error[30 - помилку (лат.).] правосуддя людського засуджений до позбавлення добра й життя, змушений був утечею врятуватись, але потiм безвиннiсть його було доведено, про що теж i оголошено було, i честь йому, як мужу доброчесному, повернули; а честi тим бiльше, чим бiльша несправедливiсть сталася.

Княгиня швидко глянула на намiсника, i на неприемному, рiзкому лицi ii зробився помiтним гнiв. Одначе в пановi Скшетуському, хоч був вiн людиною молодою, втiлювалося стiльки лицарськоi гiдностi, а погляд його був таким ясним, що заперечити вона не вiдважилась, але зате повернулася до князiвни Олени.

– Дiвицям цього знати не годиться. Пiди-но та придивись, аби клажу iз ридвана перенесли на тi вози, в яких ми поiдемо з дозволу iх милостей.

– Дозвольте ж, панно, допомогти вам, – сказав намiсник.

Вони вдвох пiшли до ридвана, а коли опинились одне проти одного бiля протилежних дверцят, шовкова бахрома очей князiвни розкрилась, i погляд ii, нiби теплий i ясний промiнь сонця, впав на лице поручика.

– Як менi дякувати вашу милiсть, добродiю… – сказала вона голосом, що здався намiснику солодкою музикою, до звукiв лютнi та флейт подiбною, – як маю дякувати вам за те, що заступилися за честь отця мого, супроти кривди, котра вiд рiднi йому чиниться?

– Ласкава панно, – вiдповiв намiсник, вiдчуваючи, що серце тане в грудях його, як снiг навеснi, – хай не вiдцураеться вiд мене Господь, а я заради вдячностi вашоi готовий хоч у вогонь стрибнути, а то й зовсiм кров оддати, але якщо таке велике бажання, то невелика заслуга, а через мализну ii не належить менi вдячноi плати iз уст ваших приймати.

– Якщо гордуете нею, добродiю, то я, бiдна сирота, навiть не знаю, як по-iншому вдячнiсть висловити.

– Не гордую я, – iз зростаючим запалом заперечив намiсник, – але чималий цей фавор прагну заслужити тривалою i вiдданою службою i про те тiльки прошу, щоб мила панна прийняти вiд мене службу цю зволила.

Князiвна, чуючи такi слова, знову знiтилася, зашарiлася, потiм раптом рум’янець зiйшов iз ii щiк, i, затуливши лице долонями, вона вiдповiла засмученим голосом:

– Самi нещастя принесе вашiй милостi служба ця.

А намiсник нахилився до дверцят коляски i сказав тихо i зворушливо:

– Принесе, що Бог пошле. А хоч би i страждання! Все одно я до нiг ваших, ласкава панно, впасти готовий i ii вимолювати.

– Чи можливо, ледве побачивши мене, таке величезне бажання до служiння вiдчути?

– Варто було менi вас побачити, як я про себе вiдразу думати забув i вiдчуваю, що вiльному досi воiну в раба, здаеться, перетворитися доведеться; та на те, як видно, воля Божа. Сердечна жага, вона як стрiла, що зненацька груди пронизуе: i ось я сам удар ii вiдчув, хоча ще вчора не повiрив би, якби менi хто сказав, що таке може статися.

– Якщо ваша милiсть учора б iще не повiрив, як же я сьогоднi повiрити можу?

– Час, ласкава панно, переконае вас у тому. А щирiсть хоч зараз не лиш у словах моiх, але й на обличчi побачити можете.

І знову шовковi запинала дiвочих очей розкрилися, i зору князiвни показалося благородне й мужне обличчя молодого воiна.

Погляд його пройнятий був таким захватом, що лице ii вкрилося густим рум’янцем. Але тепер очей вона не опускала, i вiн якийсь час убирав насолоду дивного цього погляду. І дивилися вони так одне на одного, наче двi iстоти, котрi хоч i стрiлися на шляху в степу, та знають, що обрали одне одного раз i назавжди i душi iхнi, мовби двое голубiв, починають свiй полiт одна до одноi.

Хвилину насолоди цiеi було перервано рiзким голосом Курцевичихи, що гукала князiвну. Пiд’iхали вози. Каралашi почали переносити на них поклажу з ридвана, i скоро все було готово.

Поштивий боярин пан Розван Урсу поступився дамам власною каретою, намiсник сiв у сiдло, i всi рушили.

День уже збирався готуватися на спочинок. Води Кагамлика, що вийшли з берегiв, сяяли золотом призахiдного сонця i пурпуром небокраю. Високо в небi зiбралися зграйки легких хмарин; вони, поступово червонiючи, тихо рухалися до обрiю, нiби втомившись ширянням у пiднебессi, збиралися влягтися спати в якусь невiдому колиску. Скшетуський iхав поряд iз князiвною, та бесiдою ii не займав, тому що говорити, як вони щойно розмовляли, при стороннiх не мiг, а слова, котрi нiчого не значили, на язик не йшли. І тiльки вiдчував вiн у своему серцi насолоду, а в головi його шумiло щось, наче вино.

Уся процесiя бадьоро рухалася вперед, i тишу порушувало хiба що форкання коней та брязкiт стремена об стремено. Потiм на заднiх возах каралашi затягли тужливу волоську пiсню, одначе невдовзi замовкли, й тодi став чутним гугнявий голос пана Лонгина, що благолiпно виспiвував: «Я причина на небесi свiтлу немеркнучому i, яко мла, покрила твердь усiляку». Тим часом стемнiло. Зiрочки замиготiли в небi, а з вологих лугiв пiднялися бiлi, схожi на моря безмежнi, тумани.

Дорога привела в лiс, але не проiхали й декiлькох верст, як почувся кiнський тупiт i п’ятеро вершникiв постали попереду. Це були княжичi, що дiзналися вiд вiзника про лихо, яке спiткало iхню матiр, i поспiшили на допомогу, ведучи з собою воза, запряженого четвернею.

– Це ви, синочки? – гукнула стара княгиня.

Вершники пiд’iхали до гурту.

– Ми, мамо!

– Ну, здрастуйте! Завдяки оцим добродiям уже менi допомога й не потрiбна. А це синки моi, котрих я вашому заступництву, вельмишановнi панове, припоручаю: Симеон, Юр, Андрiй i Миколай. А хто ж там п’ятий? – сказала вона, вдивляючись уважнiше. – Гей! Якщо поночi старi очi не обiзналися, це, либонь, Богун, га?

Князiвна зненацька вiдкинулася в глиб карети.

– Уклiн вам, княгине, i вам, князiвно Олено! –
Страница 18 из 55

промовив п’ятий вершник.

– Богун! – сказала стара. – Із полку, соколику, прибув? А чи з торбаном? Ну здрастуй, здрастуй! Гей, синки! Я вже запросила iх милостей панiв на нiчлiг у Розлоги, а тепер ви iм поклонiться! Гiсть до хати – Бог до хати! Не погребуйте, добродii, притулком нашим.

Булиги познiмали шапки.

– Уклiнно просимо вашi милостi в недостойнi пороги.

– Вони вже погодились – i його свiтлiсть пан посол, i його милiсть пан намiсник. Знатних кавалерiв прийматимемо: тiльки от не знаю, чи припаде iм до смаку до делiкатесiв придворних звиклим наша убога юшка.

– Жовнiрським ми хлiбом, не двiрським вигодуванi, – сказав Скшетуський.

А пан Розван Урсу додав:

– Куштував я вже гостинний хлiб у шляхетських домах i знаю, що двiрському до нього далеко.

Вози рушили, i стара княгиня заговорила знову:

– Давно, ой давно минули добрi для нас часи. На Волинi та на Литвi е ще Курцевичi, котрi й жовнiрiв найманих тримають, i в усьому по-панськи живуть, тiльки вони кревних своiх, якi бiднiшi, знати не хочуть, за що Господь iх i покарае. У нас же просто-таки злиднi козацькi, i ви, добродii, мусите нам iх простити, а що вiд усiеi душi запропоновано буде, прийняти з вiдкритим серцем. Я з п’ятьма синами сиджу на одному сiльцi та на десяти з гаком слобiдках, а до того ж iще оною панною опiкуемось.

Слова цi намiсника здивували, бо в Лубнах вiн чув, що Розлоги були чималим шляхетським маетком i належали колись князевi Василю, батьковi Олени. Одначе поцiкавитись, яким чином перейшли вони до рук Костянтина та його вдови, вiн вважав недоречним.

– У вас, значить, ласкава панi, п’ятеро синiв? – включився в розмову Розван Урсу.

– Було п’ятеро, один в одного, – вiдповiла княгиня. – Та тiльки старшому, Василевi, нехристи в Бiлгородi очi смолоскипами випекли, через що вiн розум стеряв. Коли молодi в похiд вирушають, я лишаюся тiльки з ним та з панною, з котрою самi клопоти, радостi ж нiякоi.

Зарозумiлий тон, iз яким стара княгиня говорила про племiнницю, був таким явним, що це не випало з-пiд уваги Скшетуського. У грудях у нього закипiла лють, i вiн ледве не сказав брутальне слово, та лайка завмерла на вустах, коли, глянувши на князiвну, поручик при свiтлi мiсяця побачив ув очах ii сльози…

– Що з вами, ласкава панно? Чому плачете? – тихо запитав вiн.

Князiвна не вiдповiла.

– Я не можу бачити ваших слiз, – сказав Скшетуський i нахилився до неi, а помiтивши, що стара княгиня бесiдуе з паном Розваном Урсу i не дивиться в iх бiк, продовжував допитуватися:

– Заради Бога, скажiть хоч слово, бо, клянуся небом, я кров i здоров’я вiддам, аби вас утiшити.

Несподiвано поручик вiдчув: хтось iз вершникiв так сильно тiснить його, що конi ледве не боками труться.

Розмова з князiвною перервалась, а Скшетуський, здивований i розлючений, обернувся до нечеми.

При свiтлi мiсяця вiн побачив очi, що дивилися зухвало, задирливо i разом з тим насмiшкувато.

Страшнi очi цi свiтилися, нiби вовчi очиська в темному бору.

«Що це ще таке? – подумав намiсник. – Бiс чи хто?» – i, дивлячись упритул у палаючi зiницi, запитав:

– А чого це ви, добродiю, конем напираете i очима мене буравите?

Вершник нiчого не вiдповiв, одначе дивитися продовжував так само уперто й нахабно.

– Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо вузька дорога, нумо в степ! – сказав намiсник, пiдвищуючи голос.

– А ти одлiтай, ляшку, од коляски, коли степ бачиш, – вiдповiв вершник.

Намiсник як людина в рiшеннях скора без зайвих слiв так сильно стусонув коня нахаби в черево, що той схропнув i одним стрибком опинився бiля самого узбiччя.

Вершник його осадив, i якусь мить здавалося, що вiн збираеться кинутися на Скшетуського, але тут пролунав рiзкий владний голос староi княгинi:

– Богуне, що з тобою?

Цi слова негайно подiяли. Вершник повернув коня на мiсцi й переiхав по другий бiк карети до княгинi, та ж продовжувала:

– Що з тобою? Гей! Ти не в Переяславi i не в Криму, а в Розлогах, не забувай. А тепер паняй уперед та проведи вози, а то яр буде зараз, а в яру темно. Годi, сiромахо!

Скшетуський був скiльки здивований, стiльки i розгнiваний. Богун цей, як видно, шукав сварки i домiгся б свого, але навiщо? Звiдки раптом ця недоброзичливiсть?

У головi намiсника майнула думка, що причиною тому князiвна, i вiн у цiй думцi утвердився, коли, глянувши на лице дiвчини, побачив, незважаючи на нiчну темряву, що воно бiлiше полотна i що написаний на ньому неприхований жах.

Тим часом Богун, як i звелiла йому княгиня, рвонув iз мiсця вперед, а стара, дивлячись йому вслiд, сказала не стiльки собi, скiльки намiснику:

– Вiдчайдушна це голова i диявол козацький.

– І не сповна розуму, як видно, – презирливо зазначив Скшетуський. – Це що ж – козак на службi у синiв вашоi милостi, панi?

Стара княгиня вiдкинулася на подушки карети.

– Що ви, добродiю, говорите! Це ж Богун, пiдполковник козацький, уславлений завзятець, синам моiм друг, а менi все одно що прийомний, шостий син. Бути не може, щоб ви, добродiю, iменi його не чули. Про нього ж усi знають.

І справдi, Скшетуському iм’я це було добре знайоме. Воно гримiло гучнiше iмен численних козацьких полковникiв i отаманiв, i поголос славив його на обох берегах Днiпра. Слiпцi спiвали своiх пiсень про Богуна по ярмарках i корчмах, на вечорницях про молодого отамана розповiдали легенди. Ким вiн був, звiдки взявся, нiхто не знав. Та колискою йому, звичайно ж, були степи, Днiпро, пороги i Чортомлик iз усiм своiм лабiринтом тiснин, ковбань, заток, островiв, круч, лощин i очеретiв. Змалечку зжився вiн i злився з цим споконвiчним свiтом.

Мирноi пори частенько ходив вiн разом з iншими «за рибою i звiром», вештався днiпровськими заворотами, з натовпом напiвголих друзяк блукав болотами й очеретами, а нi – так цiлiсiнькi мiсяцi пропадав у лiсових хащах. Школою його були вилазки в Дике Поле за татарськими стадами i табунами, засiдки, битви, набiги на береговi улуси, на Бiлгород, на Волощину, або – чайками – в Чорне море. Інших днiв, окрiм як у сiдлi, вiн не знав, iнших ночей, окрiм як бiля степового вогнища, не вiдав. Рано зробився вiн улюбленцем усього Низу, рано сам почав верховодити iншими, а невдовзi i всiх перевершив одвагою. Вiн був готовий iз сотнею шабель iти на Бахчисарай i на очах у самого хана палити i шкварити; вiн громив улуси й мiстечка, вирiзав до останнього мешканцiв, полонених мурз розривав навпiл кiньми, налiтав, як буря, проносився, наче смерть. На морi вiн, як навiжений, кидався на турецькi галери. Забирався в самiсiньке серце Буджака, влазив, як говорили, просто в пащу до лева. Деякi походи його були просто безглуздими. Менш одважнi, менш одчайдушнi корчилися на палях у Стамбулi або гнили на веслах турецьких галер – вiн же завжди залишався цiлим i неушкодженим, та ще й iз багатою здобиччю. Подейкували, що накопичив вiн незлiченнi скарби i переховуе iх у приднiпровських хащах, але не раз також бачили, як топче вiн брудними чобiтьми оксамити й парчу, як стеле коням пiд копита килими чи, виряджений у дамаск, купаеться в дьогтевi, навмисно показуючи козацьке презирство до розкiшних цих тканин i шат. Довго вiн нiде не засиджувався. Вчинками його вершили завзяття i молодецтво. Часом, приiхавши до Чигирина, Черкас чи Переяслава, гуляв вiн напропале iз запорiжцями, часом жив, як пустельник, iз людьми не знався i йшов у степи. Часом нi з сього нi з того оточував себе слiпцями, цiлими днями слухаючи iхню гру та пiснi, а iх самих золотом осипаючи. Серед
Страница 19 из 55

шляхти вмiв бути двiрським кавалером, серед козакiв найвiдчайдушнiшим козаком, серед лицарiв – лицарем, серед грабiжникiв – грабiжником. Дехто вважав його божевiльним, бо це була душа i нестримна, i нерозважлива. Навiщо вiн жив на свiтi, чого хотiв, куди прагнув, кому служив? – вiн i сам не знав. А служив степам, вiтрам, битвам, любовi та власнiй невгамовнiй душi. Ця невгамовнiсть i вирiзняла його серед iнших неотесаних ватажкiв i серед усiеi розбiйноi братii, у котроi на умi тiльки й було що грабунки i котрiй було все одно – татар грабувати чи своiх. Богун здобич брав теж, але вiйнi вiддавав перевагу; ризикував заради самого ризику; за пiснi розраховувався золотом; шукав слави, а про iнше не дбав.

Із усiх отаманiв тiльки вiн, може, й уособлював собою козака-лицаря, тому й пiсня обрала його своiм улюбленцем, а iм’я прославлялося по всiй Украiнi.

Останнiм часом Богун зробився переяславським пiдполковником, але владу чинив полковницьку, бо старий Лобода вже нетвердо тримав пiрнача закляклою рукою.

Отож Скшетуський чудово знав, хто такий Богун, а коли й запитав стару княгиню, чи козак той на службi в ii синiв, то зробив так заради навмисноi зневаги, бо вiдчув у ньому ворога; i, хоч знаменитий був отаман, закипiла кров у намiснику, а все тому, що козак поводився з ним так нахабно.

Іще вiн зрозумiв, що коли все так почалося, то й закiнчиться непросто. Та гострим був на язик пан Скшетуський i впевненим у собi, й навiть занадто, й теж не вiдступав нi перед чим, а до небезпеки i зовсiм був жадним. І хоча готовий вiн був негайно погнати коня вслiд Богуновi, та iхати поряд iз князiвною продовжував. До того ж вози минули яр i вдалинi показалися вогнi Розлогiв.

Роздiл IV

Курцевичi-Булиги були старовинним княжим родом, гербом якого був Кур, а родовiд iшов од Корiата; насправдi ж рiд походив начебто вiд Рюрика. Із двох головних гiлок одна сила на Литвi, друга на Волинi; на Заднiпров’я ж перебрався свого часу князь Василь, один iз численних нащадкiв волинськоi лiнii. Як небагатий вiн не побажав нидiти серед могутнiх родичiв i вступив на службу до князя Михайла Вишневецького, батька славетного Яреми. Прославивши на цьому поприщi свое iм’я i зробивши князевi чималi лицарськi послуги, вiн отримав за це у спадкове володiння Краснi Розлоги, прозванi потiм через величезну кiлькiсть вовкiв Вовчими Розлогами, i на постiйне пробування там осiв. Року 1629-го, перейшовши в латинство, вiн одружився з Рогозянкою, дiвицею з поважного шляхетського роду, що походив iз волоськоi землi. Через рiк од шлюбу цього з’явилася на свiт дочка Олена. Мати померла при пологах, князь Василь же, про другий шлюб не думаючи, присвятив себе цiлком господарству та вихованню единоi дочки. Був вiн людиною сильного характеру i незвичайних достойностей. Доволi швидко надбавши не великих, але й не малих статкiв, вiн зразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, залишаючись на Волинi в бiдностi та вiдчуженнi вiд можновладних родичiв, змушений був ходити в орендарях. Його, з його дружиною та п’ятьма синами, перевiз Василь у Розлоги i почав дiлитися з ними кожним шматком хлiба. Так i жили у злагодi обидва Курцевичi аж до кiнця 1634 року, коли Василь iз королем Владиславом пiд Смоленськ пiшов. Там-то i трапилася прикра iсторiя, що стала причиною його погибелi. У королiвському таборi було перехоплено листа, писаного до Шеiна, а пiдписаного iменем князя i запечатаного Куром. Таке незаперечне свiдчення зради, вчиненоi лицарем, iм’я котрого до тiеi пори було бездоганним, усiх вразило i приголомшило. Марно Василь небеса у свiдки закликав, що листа писано не його рукою i не ним пiдписано, – герб Кур на печатi виключав усiлякi сумнiви, а у втрату персня з печаткою, чим князь усю справу пояснював, нiхто не повiрив. Зрештою князь, pro crimine perduelionis[31 - за обвинуваченням у державнiй зрадi (лат.).] засуджений до позбавлення честi та життя, змушений був утiкати. З’явившися вночi в Розлоги, Василь почав заклинати всiма святими брата Костянтина, щоб той пiклувався про його дочку, як рiдний батько; сам же зник назавжди. Говорили, що вiн послав iз Бара листа князевi Яремi, просячи не вiднiмати шматка хлiба в Олени й дозволити iй спокiйно жити в Розлогах пiд опiкою Костянтина; потiм усякi чутки про князя пропали. Були вiдомостi, що вiн невдовзi помер; iще говорили, що вiн пристав до цiсарських i загинув на нiмецькiй вiйнi. Але хто мiг знати щось достеменно? Певно, вiн i насправдi загинув, тому що бiльше долею дочки не цiкавився. Скоро про нього й говорити перестали, а згадали тодi, коли з’ясувалося, що нiякоi вини на ньому немае. Якийсь Купцевич, вiтебчанин, помираючи, зiзнався, що писав пiд Смоленськом Шеiну вiн, а запечатав листа знайденим у таборi перснем. З огляду на таке свiдчення жаль i розгубленiсть оволодiли всiма серцями. Вирок було переглянуто, князевi Василю повернули добре iм’я, та для засудженого вiддяка за пережите прийшла занадто пiзно. Розлоги ж Ярема й не думав однiмати, бо Вишневецькi, краще за iнших знаючи Василя, нiколи на нього вини не покладали. Вiн би навiть мiг удатися до iхнього могутнього заступництва i над вироком посмiятися, а якщо втiк, то тому лише, що не винiс безчестя.

Олена спокiйно росла в Розлогах пiд дбайливим наглядом дядька, й лише пiсля його смертi настали для неi тяжкi часи. Дружина Костянтина, походження сумнiвного, за характером була жiнкою суворою, крутою та енергiйною: чоловiк тiльки й мiг тримати ii в послуху. Пiсля його смертi вона залiзною рукою почала правити в Розлогах. Служба тремтiла вiд неi; холопи боялися панi як вогню, сусiдам вона теж невдовзi себе показала. На третьому роцi правлiння свого, вдягнена як чоловiк, верхи на чолi челядi та найманих козакiв, вона двiчi вчиняла збройнi напади на Сивинських у Броварках. Коли полки князя Яреми побили якусь татарську ватагу, що безчинствувала бiля Семи Могил, княгиня, очоливши своiх людей, знищила рештки недобитих, якi втекли вiд князя до Розлогiв. У Розлогах вона ж улаштувалася мiцно i почала вважати iх своею i своiх синiв власнiстю. Синiв вона любила, як вовчиха вовченят, але, як простолюдинка, не подбала про пристойне для них виховання. Чернець грецького обряду, привезений iз Киева, вивчив iх грамотi i цифiрi, на чому наука й закiнчилась. А тим часом поблизу були Лубни iз княжим двором, при котрому молодi князi могли набути лоску, набити руку в канцелярськiй справi для мирськоi користi або, записавшись у корогви, в лицарськiй науцi. У княгинi, як видно, були своi причини до Лубен iх не посилати.

А раптом би князь Ярема пригадав, чиi вони, Розлоги, i поцiкавився б долею Олени? Або сам, шануючи пам’ять Василя, вирiшив би перебрати опiку на себе? Тодi, напевно, довелося б iз маетку забиратися, i тому княгиню влаштовувало, щоб у Лубнах узагалi забули про iснування якихось там Курцевичiв. Отож молодi князi й виховувалися невiгласами, скорiше по-козацьки, нiж по-шляхетськи. Вже пiдлiтками брали вони участь у чварах староi княгинi, у набiгах на Сивинських, у походах на татарськi ватаги. Вiдчуваючи природжену огиду до грамоти i книг, княжичi цiлiсiнькi днi стрiляли з лукiв, навчалися володiти обушком i шаблею або накидати аркан. Навiть господарство не цiкавило iх, бо княгиня не випускала його з рук. І сумно було бачити цих нащадкiв величного роду, в жилах яких текла благородна кров, але звички лишилися дикими i грубими, а розум i зачерствiлi серця нагадували перелоги степовi.
Страница 20 из 55

Вимахали вони як дуби; однак, усвiдомлюючи свою невихованiсть i неотесанiсть, соромилися знатись iз шляхтою, бiльш зручним вважаючи товариство диких козацьких ватажкiв. Вони давно ввiйшли у вiдносини з Низом, де до княжичiв ставились як до своiх. По пiвроку, а то й бiльше пропадали вони на Сiчi, вирушаючи з козаками на «промисел», ходили походами на туркiв i татар; i такi походи стали зрештою головним i улюбленим iх проведенням часу. Мати цьому не перешкоджала, тому що, як правило, поверталися вони з багатою здобиччю. Та ба, в одному з походiв старший, Василь, потрапив до рук поганцiв. Брати з допомогою Богуна та Богунових запорiжцiв хоч i вiдбили старшого, та ослiпленим. Вiдтодi йому бiльше нiчого не лишалось, як сидiти вдома; i, наскiльки колись вiн був найлютiшим, настiльки тепер пом’якшав, цiлковито поринув у роздуми та молитви. Молодi ж i далi продовжували займатися ратною справою, чим зрештою здобули собi прiзвисько «князi-козаки». До всього – досить було поглянути на Розлоги-Сiромахи, щоб одразу зрозумiти, що за люди тут мешкають. Коли пан Скшетуський i посол iз посольськими возами в’iхали у ворота, вони побачили не фiльварок, а скорiше здоровенний сарай, iз величезних дубових колод складений, з вузькими, схожими на бiйницi вiкнами. Примiщення для челядi й козакiв, стайнi, комори й хижки безпосередньо сусiдили з житлом, утворюючи незграбну споруду, що з багатьох – то високих, то низьких – будiвель складалася, на вигляд таку убогу i непоказну, що, якби не було свiтла у вiконцях, вважити все це житлом людським було б важко. На майданi перед будинком стримiли два колодязнi журавлi, ближче до ворiт стояв стовпчик iз покладеним на нього колесом для посадженого на ланцюг ведмедя. Могутнi ворота – теж iз дубових колод – слугували в’iздом на майдан, повнiстю оточений ровом i частоколом.

Усе вказувало, що це – оборонна споруда, укрiплена проти набiгiв та нападiв. Виглядом своiм вона нагадувала ще й козацьку «паланку»; i, хоча бiльшiсть порубiжних шляхетських фiльваркiв такого, а не iншого були вигляду, цей куди бiльше за iншi був схожим на гнiздо хижакiв. Челядь, яка вийшла зi смолоскипами зустрiчати гостей, бiльше скидалася на розбiйникiв, анiж на двiрню. Величезнi пси рвалися на майданi з ланцюгiв, нiби намагаючись зiрватися й кинутися на прибульцiв, iз конюшень доносилося кiнське iржання, а молодi Булиги разом iз матiр’ю заходилися гукати слуг, вiддавати розпорядження та лаятися. Серед усього цього шарварку гостi пройшли в дiм, i тут пан Розван Урсу, що помiчав поки що лише дикiсть i вбогiсть фiльварку та жалкував, що прийняв запрошення ночувати, щиро був вражений тим, що вiдкрилося його очам.

Всерединi житло зовсiм не вiдповiдало зубожiлому зовнiшньому вигляду. Спершу зайшли до просторих сiней, стiни котрих майже геть-чисто всi були завiшанi обладунками, зброею та шкурами диких звiрiв. У двох величезних печах палали колоди, i в яскравому свiтлi полум’я видно було багатi збруi, сяючi лати, турецькi панцирi, що мерехтiли коштовним камiнням; кольчуги з позолоченими пряжками, напiвпанцирi, начеревники, ринграфи, бронi великоi цiни, шоломи польськi й турецькi, а також мисюрськi шапки з верхом iз срiбла. На протилежнiй стiнi розвiшано було щити, що на той час уже вийшли з ужитку, а рядом польськi списи та схiднi джириди; рiжучоi зброi теж було доволi – вiд шабель до кинджалiв i ятаганiв, рукiв’я котрих, нiби зiрочки, мерехтiли, вiдбиваючи свiтло, багатьма барвами. По кутках висiли зв’язки шкур: лисячих, вовчих, ведмежих, куничих i горностаевих – трофеi ловитв княжичiв. Нижче, вздовж стiн, дрiмали на обручах яструби, соколи та великi беркути, привезенi з далеких схiдних степiв i незамiннi в облавах на вовкiв.

Потiм гостi зайшли до простороi гостьовоi свiтлицi. Й тут у вогнищi пiд ковпаком гудiв ярий вогонь, але тут було ще розкiшнiше, нiж у сiнях. Голi колоди стiн завiшанi були шитвом, на пiдлозi лежали дивовижнi схiднi килими. Посерединi стояв великий стiл на хрестовинах, збитий iз простих дощок, увесь заставлений келихами венецiйського скла, позолоченими або гравiрованими. Попiд стiнами виднiлися столи меншi, комоди й мисники, а на них – обкутi бронзою скриньки, шкатули, мiднi пiдсвiчники й годинники – все свого часу награбоване турками у венецiйцiв, а козаками у туркiв. Усю кiмнату було завалено силою-силенною розкiшних речей, як правило, невiдомого господарям призначення. І всюди розкiш спiвiснувала з пересiчною степовою невибагливiстю. Коштовнi турецькi комоди, iнкрустованi бронзою, чорним деревом та перламутром, стояли поряд iз неструганими полицями, простi дерев’янi стiльцi бiля м’яких канап, укритих килимами. Подушки, що лежали за схiдним звичаем на канапах, наволочки на собi мали з алтабасу або блакитноi камки, але пухом було набито рiдко яку, здебiльшого ж сiном або гороховою соломою. Коштовнi тканини i безцiннi предмети – так зване «добро», турецьке чи татарське, – частково були купленi за грошi в козакiв, частково захопленi в багатьох вiйнах iще старим князем Василем, частково – молодими Булигами в походах iз низовими, бо княжичi волiли краще ходити на чайках у Чорне море, нiж одружуватися чи наглядати за господарством. Усе це не дивувало пана Скшетуського, що добре знав порубiжнi фiльварки, та волоський боярин диву давався, серед безмiрноi цiеi пишноти бачачи Курцевичiв, узутих у яловi чоботи й одягнених у кожухи, не набагато лiпшi за тi, що носили слуги; здивований теж був i пан Лонгин Пiдбийп’ятка, що звик у себе на Литвi до iнших звичаiв.

Молодi князi тим часом приймали гостей привiтно i якнайввiчливiше, одначе – не звиклi до вищого товариства – виявляли манери такi незграбнi, що намiсник ледве стримував усмiшку.

Старший, Симеон, говорив:

– Сердечно радi вашим милостям i дякуемо за милiсть вашу. Наш дiм – ваш дiм, отож улаштовуйтесь, як у себе. Кланяемося панам милостивцям пiд нашим дахом убогим.

І хоча не вiдчувалося в тонi його анi найменшого самоприниження, хоча не вiдчувалося, що приймае вiн людей бiльш значних, нiж сам, все ж таки кланявся вiн за козацьким звичаем у пояс, а за ним кланялися й молодшi брати, вважаючи, що того вимагае гостиннiсть i повторюючи:

– Низько кланяемося вашим милостям i милостi просимо!..

Тим часом княгиня, потягнувши за рукав Богуна, повела його до сусiдньоi кiмнати.

– Чуеш, Богуне, – сказала вона поспiхом, – на довгi балачки в мене часу немае. Бачила я, що ти на цього молодого шляхтича напустився й сварки з ним шукаеш?

– Мамо! – вiдповiв козак, цiлуючи руку староi. – Свiт широкий, йому одна дорога, менi iнша. Я його не знаю i знати не хочу, тiльки хай вiн князiвнi не шепоче нiчого, а то, як ви мене тут бачите, так i вiн мою шаблю побачить.

– Гей, здурiв, здурiв! А чим це ти думаеш, козаченьку? Що з тобою? Хочеш нас i себе погубити? Адже це жовнiр Вишневецького i намiсник, людина не проста, бо вiд князя до хана з посольством iздив. Якщо волосина з його голови впаде пiд нашим дахом, знаеш, що буде? Воевода погляд свiй зверне на Розлоги, за нього помститься, нас на всi чотири вiтри витурить, а Олену в Лубни вiзьме – i що тодi? З ним теж заводитися будеш? Лубни воювати пiдеш? Спробуй, якщо палi захотiв скуштувати. Козаче непутящий!.. Дивиться шляхтич на дiвку чи не дивиться, та тiльки як приiхав, так i поiде. І край. Отож тримай себе в руках, а не бажаеш – паняй, звiдки приiхав, тому що бiду на нас накличеш!

Козак покусував вус, сопiв, але
Страница 21 из 55

все-таки зрозумiв, що княгиня говорить до дiла.

– Вони завтра поiдуть, мамо, – сказав вiн, – а я вже стримаюся; хай тiльки чорнобрива до них не виходить.

– А тобi яке дiло? Хочеш, аби подумали, що я пiд замком ii тримаю? Так вийде ж вона, тому що я цього бажаю! А ти в моiй хатi не розпоряджайся, адже ж не господар!

– Не гнiвайтеся, княгине. Коли iнакше не можна, так я буду для них солодшим за халву турецьку. Зубом не скрипну, за шаблю не вхоплюся! Хоч би мене й злiсть iзжерла, хоч би й душа стогоном зайшлася! Хай буде по-вашому!

– Оце вже розмова, соколику! Вiзьми торбан, зiграй, заспiвай, у тебе ж на душi полегшае. А тепер iди до гостей.

Вони повернулися до свiтлицi, де князi, не знаючи, чим розважити гостей, усе вмовляли iх почуватись як удома i в пояс кланялися. Скшетуський одразу ж рiзко i гордо подививсь у вiчi Богуновi, та не побачив у них нi зухвальства, нi виклику. Лице молодого отамана свiтилося ввiчливою радiстю, так добре зображуваною, що вона могла б обманути найнедовiрливiший погляд. Намiсник уважно придивлявся до отамана, бо ранiше, в темрявi, до пуття його не розгледiв. Побачив вiн молодця стрункого, як тополя, смаглявого, з пишними чорними висячими вусами. Веселiсть на обличчi Богуна пробивалася крiзь украiнську задумливiсть, нiби сонце крiзь туман. Чоло в отамана було високе, та затулене чорним волоссям у виглядi чубчика, укладеного окремими пасемцями i над густими бровами пiдстриженого рiвними зубчиками. Орлиний нiс, вигнутi нiздрi й бiлi зуби, що сяяли при кожнiй усмiшцi, надавали всьому обличчю виразу дещо хижого, та взагалi був це тип краси украiнськоi, палкоi, яскравоi i завзятоi. На диво чудовий одяг помiтно вирiзняв його серед одягнених у кожухи князiв. На Богуновi був жупан iз тонкоi срiбноi парчi та ясно-червоний кунтуш; кольори цi носили всi переяславськi козаки. Кульшi йому огортав креповий пояс, iз котрого на шовкових перев’язях звисала коштовна шабля; причому й шабля, i одяг тьмянiли в порiвняннi iз заткнутим за пояс турецьким кинджалом, рукiв’я котрого так було всiяне камiнням, що сипало навсiбiч численнi iскри. Людину, так одягнену, будь-хто б напевно визнав скорiше за панича високого роду, нiж за козака; до того ж свобода триматися й панськi його манери теж не свiдчили про низьке походження. Пiдiйшовши до пана Лонгина, вiн вислухав iсторiю про пращура Стовiйка та обезглавлення трьох хрестоносцiв, а потiм повернувся до намiсника i, нiби мiж ними нiчого й не сталося, запитав зовсiм невимушено:

– Ваша милiсть, як я чув, iз Криму повертаетесь?

– Із Криму, – сухо вiдповiв намiсник.

– Бував там i я. І хоча в Бахчисарай не заглядав, але заглянути надiюсь, якщо деякi добрi пiдтвердяться звiстки.

– Про якi звiстки, добродiю, говорити зволите?

– Ходять чутки, що, коли король наш милостивий вiйну з турчином почне, князь-воевода в Крим iз вогнем i мечем завiтае, i чуткам цим радi по всiй Украiнi й на Низу, бо якщо не пiд його рукою погуляемо ми в Бахчисараi, тодi пiд чиею ж iще?

– Погуляемо, iй-богу! – вiдгукнулися Курцевичi.

Поручика потiшила повага, з якою отаман вiдзивався про князя, тому вiн усмiхнувся i сказав уже бiльш м’яким тоном:

– Вашiй милостi, як я подивлюся, мало походiв з низовими, що уславили вас.

– Маленька вiйна – маленька слава, велика вiйна – велика слава. Конашевич Сагайдачний не на чайках, а пiд Хотином ii здобував.

У цю мить одчинилися дверi, i до кiмнати, пiд руку з Оленою, тихо ввiйшов Василь, найстарший iз Курцевичiв. Це була людина зрiлого вiку, блiда, схудла, з вiдчуженим i печальним обличчям, яке нагадувало вiзантiйськi лики. Довге волосся, рано посивiле вiд прикростей i страждань, спадало йому на плечi, замiсть очей видно було двi червонi ями; в руцi вiн тримав мiдного хреста, котрим почав осiняти кiмнату i всiх присутнiх.

– Во iм’я Бога i Отця, во iм’я Спаса i Святоi Пречистоi! – заговорив незрячий. – Якщо ви апостоли i благу вiсть несете, ласкаво просимо пiд християнський дах. Амiнь.

– Вибачте, добродii, – буркнула княгиня. – Вiн не сповна розуму.

Василь же, осiняючи всiх хрестом, продовжував:

– Яко стоiть у «Трапезах апостольських»: «Тi, що пролили кров за вiру, – спасеннi будуть; полеглi заради благ земних, користолюбства або здобичi – проклятi будуть…» Помолiмось же! Горе вам, браття! Горе й менi, бо заради здобичi творили ми вiйну! Господи, помилуй нас, грiшних! Господи, помилуй… А ви, мужi, здалеку прибулi, яку вiсть несете? Чи апостоли ви?

Вiн замовк i, здавалося, чекав вiдповiдi, тому намiсник трохи згодом озвався:

– Не гiднi ми такого високого чину. Ми всього лише жовнiри, за вiру померти готовi.

– Тодi спасеннi будете! – сказав слiпий. – Та не настав для нас iще день порятунку… Горе вам, браття! Горе менi!

Останнi слова сказав вiн, майже стогнучи, i такий безмежний вiдчай написаний був на його лицi, що гостi не знали, як повестися. Тим часом Олена посадовила слiпого на стiлець, а сама, висковзнувши в сiни, зразу ж повернулася з лютнею.

Тихi звуки полинули по кiмнатi, i, вторячи iм, князiвна заспiвала духовну пiсню:

Вдень i вночi я благаю, як можу!

Слiзним благанням повiр щиросердним,

Грiшному стань же отцем милосердним,

Змилуйся, Боже!

Слiпець вiдкинув голову назад, вслухаючись у слова, що дiяли на нього, здавалось, як цiлющий бальзам, бо зi змученого його лиця поступово зникав вираз болю та страху; потiм голова нещасного впала на груди, й вiн лишився сидiти, нiби в напiвснi або напiвзацiпенiннi.

– Якщо пiсню доспiвати, вiн i зовсiм заспокоiться, – тихо сказала княгиня. – Бачите, добродii, безумство його полягае в тому, що вiн чекае апостолiв; i хоч хто б до нас приiхав, вiн одразу виходить запитувати, чи не апостоли…

Олена тим часом продовжувала:

Виведи, Господи, дух безтiлесний, —

Вiн заблукав у пустелi безводнiй;

Вiн в самотi, як в безкраiй безоднi

Човен без весел.

Нiжний голос ii лунав усе голоснiше, i – з лютнею в руках, з очима, зведеними догори, – вона була такою чарiвною, що намiсник очей iз неi не зводив. Вiн задивився на неi, втопився в нiй i забув про все на свiтi.

Захоплення намiсника було перервано старою княгинею:

– Досить! Тепер вiн нескоро прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.

– Ласкаво просимо на хлiб-сiль! – луною вiдгукнулися на слова матерi молодi Булиги.

Пан Розван, як найгалантнiший кавалер, подав руку княгинi, що побачивши, пан Скшетуський рушив одразу ж до князiвни Олени. Серце, нiби вiск, розтопилося в ньому, коли вiн вiдчув на своiй руцi ii руку. Очi його засяяли, i вiн сказав:

– Схоже, що й ангели небеснi не спiвають солодше, ласкава панно.

– Грiх на душу берете, лицарю, порiвнюючи мiй спiв iз ангельським, – вiдповiла Олена.

– Не знаю, чи беру, але вiрно й те, що з охотою дав би я собi очi випекти, лише б до смертi спiв ваш слухати. Одначе що ж говорю! Слiпцем не змiг би я бачити вас, що теж мука нестерпна.

– Не говорiть так, ваша милiсть: поiхавши вiд нас завтра, завтра нас i забудете.

– О, не станеться цього, адже я, ласкава панно, так вас покохав, що до кiнця днiв своiх iншого почуття знати не бажаю, а цього – нiколи не збуду.

Яскравий рум’янець залив обличчя князiвни, груди почали сильнiше здiйматися. Вона хотiла щось вiдповiсти, але тiльки губи ii затремтiли, – отож пан Скшетуський вiв далi:

– Ви сама, ласкава панно, зразу забудете мене з цим гожим отаманом, який спiву вашому на бандурi пiдiгравати буде.

– Нiколи! Нiколи! – прошепотiла дiвчина. –
Страница 22 из 55

Одначе ви, ваша милiсть, бережiться його: це страшна людина.

– Що менi якийсь там козак! Хай би й цiла Сiч iз ним разом була, я на все заради вас готовий. Ви для мене коштовнiсть безцiнна, ви серденько мое, та от довiдатись би – чи взаемнiстю вiдповiдають менi.

Тихе «так» райською музикою пролунало у вухах пана Скшетуського, й одразу ж здалося намiснику, що в грудях його не одне, а десять сердець б’еться; свiт постав перед очима посвiтлiлим, нiби сонячнi променi осяяли все навкруги; пан Скшетуський вiдчув у собi невiдому досi силу, начебто за плечима його розгорнулися крила. За столом декiлька разiв промайнуло лице Богуна, що дуже змiнилося й зблiдло, та намiсник, знаючи про взаемне до себе почуття Олени, суперника тепер не побоювався. «Та пiшов би вiн до дiдька! – думав Скшетуський. – Хай же й заважати не потикаеться, а то я його знищу!» Хоча, взагалi-то кажучи, думав вiн зовсiм про iнше.

Вiн вiдчував, що Олена сидить поруч, що вона близько, що плечем своiм вiн майже торкаеться ii плеча; бачив вiн рум’янець, який не сходив iз гаряче палаючого лиця, бачив бентежнi перса, очi, то скромно опущенi вниз i накритi вiями, то сяючi, наче двi зорi. Олена, хоч i була зацькована Курцевичихою, хоч i перебувала днi своi в сирiтствi, печалi та страху, була, як не кажи, палкою украiнкою. Ледве впав на неi теплий промiнь любовi, вона вiдразу ж розквiтла, нiби троянда, i прокинулася для нового, невiдомого життя. Вона сяяла вся щастям i вiдвагою, й пориви цi, сперечаючись iз дiвочою сором’язливiстю, залили ii ланiти прекрасним рум’янцем. А пан Скшетуський просто iз шкури лiз. Вiн пив, забувши мiру, та мед не п’янив уже захмелiлого вiд любовi. Нiкого, крiм дiви своеi, вiн за столом просто не помiчав. Не бачив вiн, що Богун блiд усе дужче i дужче, раз у раз торкаючись рукiв’я кинджала; не чув, як пан Лонгин утрете брався розповiдати про пращура Стовiйка, а Курцевичi – про своi походи за «турецьким добром». Пили всi, крiм Богуна, i кращий до того приклад подавала стара княгиня, пiдiймаючи келих то за здоров’я гостей, то за благополуччя милостивого князя i володаря, то, зрештою, за господаря Лупула. Ще розмовляли про слiпого Василя, про колишнi його ратнi подвиги, про злощасний похiд i нинiшне його божевiлля, що його Симеон, найстарший, пояснював так:

– Самi, вашi милостi, посудiть, якщо найменша пилинка оковi бачити заважае, то хiба ж великi шматки смоли, що в мозок потрапили, не можуть розум помутити?

– Дуже тонкий вiн instrumentum,[32 - пристрiй (лат.).] – розмiрковував пан Лонгин.

Тим часом стара княгиня помiтила, як змiнилось обличчя Богуна.

– Що з тобою, соколе?

– Душа болить, мамо, – насуплено вiдповiв той, – та козацьке слово не дим, отож я його дотримаюся.

– Терпи, синку, могорич буде.

Вечерю було завершено, але мед у чари наливати не переставали. Прийшли ще ж i козачки, покликанi для бiльших веселощiв танцювати. Забринiли бандури й бубон, пiд звуки яких заспаним пiдлiткам належало розважати присутнiх. Затим i молодi Булиги пiшли навприсядки. Стара княгиня, узявши руки в боки, заходилася притупувати на одному мiсцi, та пританцьовувати, та приспiвувати, що забачивши, й пан Скшетуський пiшов iз Оленою в танок. Ледве вiн обняв ii, як йому здалося, що самi небеса притискае вiн до грудей. У хвацькому кружляннi танку довгi дiвочi коси обвилися навколо його шиi, нiби дiвчина хотiла назавжди прив’язати до себе княжого посланця. Не втерпiв тут шляхтич, вибрав момент, нахилився й крадькома палко поцiлував солодкi вуста.

Пiзно вночi, лишившись удвох iз паном Лонгином у кiмнатi, де iм постелили, поручик, замiсть того щоб лягти спати, всiвся на постелi i сказав:

– Із iншою вже людиною завтра, ваша милiсть, до Лубен поiдете!

Пiдбийп’ятка, що саме договорив молитву, здивовано витрiщився й запитав:

– Це, значить, як же? Ви, добродiю, тут залишитесь?

– Не я, а серце мое! Тiльки dulcis recordatio[33 - солодкий спомин (лат.).] поiде зi мною. Бачите ви мене, ваша милiсть, у великому хвилюваннi, бо вiд бажань солодких ледве повiтря oribus[34 - вустами (лат.).] ловлю.

– Невже, вельмишановний добродiю, ви в князiвну закохалися?

– Саме так. І це так само вiрно, як я сиджу перед вами. Сон утiкае вiд очей, i тiльки зiтхання жаданi менi, вiд яких я весь парою, мабуть, вивiтрюся, про що вашiй милостi звiряюся, бо, маючи чуле серце, яке очiкуе любовi, ви напевне муки моi зрозумiете.

Пан Лонгин теж зiтхати почав, показуючи, що розумiе любовну муку, i за хвилину запитав спiвчутливо:

– А чи не обiтували й ви, вельмишановний добродiю, цнотливостi?

– Запитання таке е безглуздим, бо якщо кожне такi обiтницi даватиме, то genus humanum[35 - рiд людський (лат.).] зникнути приречений.

Подальшу розмову було перервано приходом слуги, старого татарина з прудкими чорними очима i зморщеним, як сушене яблуко, лицем. Увiйшовши, вiн кинув багатозначний погляд на Скшетуського й запитав:

– Чи не потрiбно чого вашим милостям? Може, меду по чарцi перед сном?

– Не треба.

Татарин наблизився до Скшетуського i прошепотiв:

– Я, пане, до вашоi милостi з дорученням вiд князiвни.

– Будь же менi Пандаром! – радiсно вигукнув намiсник. – Можеш говорити при цьому кавалеровi, бо я йому в усьому вiдкрився.

Татарин дiстав iз рукава шматок стрiчки.

– Панна посилае його милостi пановi цю перев’язь i передати звелiла, що любить усiею душею.

Поручик ухопив стрiчку, в захватi почав ii цiлувати i притискати до грудей, а потiм, дещо заспокоiвшись, запитав:

– Що вона тобi сказати звелiла?

– Що любить його милiсть пана всiею душею.

– Тримай же за це таляра. Значить, сказала, що любить мене?

– Сказала.

– Тримай iще таляра. Хай благословить ii Господь, бо й вона менi наймилiша. Передай же… або нi, стривай: я iй напишу; принеси-но чорнила, пер та паперу.

– Чого? – запитав татарин.

– Чорнила, пер i паперу.

– Такого в нас i в домi не тримають. При князю Василевi мали; потiм теж, коли молодi князi грамоти у ченця вчилися; та тiльки давно вже це було.

Пан Скшетуський клацнув пальцями.

– Дорогенький Пiдбийп’ятко, чи немае у вас, ваша милiсть, чорнила й пер?

Литвин розвiв руками й пiдвiв очi до стелi.

– Тьху, чорт забирай! – сказав поручик. – Що ж робити?

Татарин тим часом присiв навшпиньки бiля вогню.

– Навiщо писати? – сказав вiн, ворушачи жаринки. – Панна спати пiшла. А що написати хотiли, то завтра й сказати можна.

– Коли так, що ж! Вiрний ти, як я подивлюся, слуга князiвнi. Вiзьми ж i третього таляра. Давно служиш?

– Еге! Сорок лiт буде, як князь Василь мене ясиром узяв; i з того часу служив я йому вiрно, а коли вночi виiздив невiдомо куди, то дитя Костянтину залишив, а менi сказав: «Чехла! І ти дiвчинку не залиш. Бережи ii як зiницю ока». Лаха iль алла!

– Так ти й робиш?

– Так i роблю; пильно дивлюся.

– Розкажи, що бачиш. Як тут князiвнi живеться?

– Недобре тут задумали, Богуновi ii хочуть оддати, псовi проклятому.

– Гей! Не бувати цьому! Знайдуться заступники!

– Дай-то Боже! – сказав старий, розкидаючи палаючi головешки. – Вони ii Богуновi хочуть оддати, щоб узяв i понiс, як вовк ягня, а iх у Розлогах залишив, тому що Розлоги iй, а не iм, пiсля князя Василя залишенi. Вiн же, Богун цей, на таке згоден, адже по хащах у нього скарбiв бiльше сховано, нiж пiску в Розлогах; та тiльки ненавидить вона його вiдтодi, як при нiй вiн людину келепом розрубав. Кров упала мiж них i ненавистю проросла. Нема Бога, крiм Бога!

Заснути тiеi ночi намiсник не мiг. Вiн ходив по кiмнатi, дивився
Страница 23 из 55

на мiсяць i обмiрковував рiзнi плани. Тепер було зрозумiло, що замишляють Булиги. Якби взяв за себе князiвну який-небудь сусiднiй шляхтич, вiн би затребував i Розлоги, i мав би рацiю, бо вони належали iй, а то й поцiкавився б iще звiтом опiки. Ось чому Булиги, що самi давно покозачилися, вирiшили вiддати дiвчину козаковi. Вiд цiеi думки пан Скшетуський стискував кулаки i поривався схопити меч. Вiн вирiшив розкрити низькi замiри й вiдчував у собi сили здiйснити це. Адже опiку над Оленою здiйснював i князь Ярема: по-перше, тому що Розлоги було подаровано старому Василю Вишневецькими, а по-друге, тому що сам Василь писав iз Бара князевi, благаючи про заступництво. Тiльки, зайнятий численними своiми трудами, походами та аферами, воевода досi не зумiв подбати про опiку. Та досить буде йому нагадати, i справедливiсть восторжествуе.

У Божому свiтi вже свiтало, коли Скшетуський упав на лiжко. Спав вiн мiцно i скоро прокинувся з готовим рiшенням. Вони з паном Лонгином поспiхом одяглись, оскiльки вози стояли вже напоготовi, а жовнiри пана Скшетуського сидiли в сiдлах, готовi до вiд’iзду. У гостьовiй свiтлицi посол пiдкрiплювавсь юшкою в товариствi Курцевичiв i староi княгинi; не було тiльки Богуна: чи вiн спав iще, чи поiхав – було незрозумiло.

Попоiвши, Скшетуський сказав:

– Добродiйко! Tempus fugit,[36 - Час бiжить (лат.).] ось-ось i на коней сядемо, але перш нiж од усiеi душi подякувати вам за гостиннiсть, хотiв би я про одну важливу справу з вашою милiстю, добродiйко, з iх милостями, синами вашими, довiрчо переговорити.

На лицi княгинi зобразилося здивування; вона подивилася на синiв, на посла i на пана Лонгина, мовби за iхнiм виглядом збираючись угадати, про що йдеться, з деякою тривогою в голосi сказала:

– Покiрна слуга вашоi милостi.

Посол хотiв вийти, та вона йому не дозволила, а сама з синами та намiсником перейшла в уже вiдомi нам, обвiшанi обладунками та зброею сiни. Молодi князi розташувалися в ряд за спиною матерi, а вона, стоячи перед Скшетуським, запитала:

– Про яку ж справу, ваша милiсть, говорити бажаете?

Намiсник швидко, майже суворо, поглянув на неi.

– Вибачте, добродiйко, i ви, молодi князi, що проти звичаю, замiсть того щоб через достойних послiв дiяти, сам у справi своiй заступником буду. На жаль, iншоi можливостi не маю, а якщо чому бути, того не минути, то без довгого кунктаторства подаю вашiй милостi, добродiйко, i вашим милостям, як опiкунам, мое покiрне прохання – будьте ласкавi князiвну Олену за мене замiж оддати.

Якби хвилини цiеi, зимового цього дня, блискавка вдарила в майдан Розлогiв, вона б справила на княгиню iз синами враження менше, нiж слова намiсника. Якийсь час вони iз здивуванням дивилися на гостя, а той, прямий, спокiйний i на диво гордий, стояв перед ними, наче не просити, а повелiвати мав намiр. Не знаючи, що вiдповiсти, княгиня взялася запитувати:

– Як це? За вас, добродiю? Олену?

– За мене, вельмишановна панi. І це мiй твердий намiр!

Хвилину всi мовчали.

– Чекаю вiдповiдi вашоi милостi, добродiйко.

– Вибачте, вельмишановний добродiю, – вiдповiла, трохи опанувавши себе, княгиня, i голос ii став сухим i рiзким. – Прохання такого кавалера – честь для нас немала, та тiльки нiчого з цього не вийде, бо Олену обiцяла я вже iншому.

– Одначе подумайте, добродiйко, як дбайлива пiклувальниця, – чи не буде це проти волi князiвни i чи не лiпший я за того, кому ви ii, добродiйко, обiцяли.

– Вельмишановний пане! Хто лiпший, судити менi. Можливо, ви й лiпший, та нам-то що, коли ми вас не знаемо.

На цi слова намiсник випростався iще гордовитiше, а погляди його зробилися ножа гострiшi, хоча й залишалися холодними.

– Зате я знаю вас, негiдники! – гаркнув вiн. – Хочете кревну свою мужиковi вiддати, тiльки б вiн вас у незаконно привласненому маетку залишив…

– Сам негiдник! – крикнула княгиня. – Оце так ти за гостиннiсть платиш? Таку вдячнiсть у душi маеш? Ох, змiй! Ба який! Звiдкiля ж ти такий узявся?

Молодi Курцевичi, приклацуючи пальцями, почали на стiни, мовби вибираючи зброю, поглядати, а намiсник вигукнув:

– Нехристи! Прибрали до рук сирiтське надбання, та постривайте! Князь про це вже завтра знатиме!

Почувши таке, княгиня вiдступила в куток сiней i, схопивши рогатину, пiшла на намiсника. Князi теж, похапавши хто що мiг – шаблю, обушок, нiж, – оточили його пiвколом, дихаючи, мов зграя скажених вовкiв.

– До князя пiдеш? – закричала княгиня. – А чи вийдеш живим звiдси? А чи не остання це година твоя?

Скшетуський схрестив на грудях руки й бровою не повiв.

– Я як посол князя повертаюся з Криму, – сказав вiн, – i якщо тут хоч одну краплину кровi моеi буде пролито, то через три днi вiд мiсця цього й попелу не лишиться, а ви в лубенських темницях згниете. Чи е на свiтi сила, яка б вас могла врятувати? Не грозiться ж, не злякаете!

– Хай ми згинемо, але здохнеш i ти!

– Тодi бий! Ось груди моi.

Князi, пiд проводом матерi, продовжували тримати клинки нацiленими в намiсниковi груди, та видно було, що якiсь незримi пута не пускали iх. Сопучи i скрегочучи зубами, Булиги тiпались у безсилiй лютi, одначе удару нiхто не завдавав. Стримувало iх страшне iм’я Вишневецького.

Намiсник був господарем становища.

Безсилий гнiв княгинi перетворився тепер на потiк образ:

– Пройдисвiт! Дрiбнота! Голодранець! Із князями породичатися захотiв, так нiчого ж ти не отримаеш! Будь-кому, тiльки не тобi, вiддамо, в чому нам i князь твiй не укажчик.

На що пан Скшетуський:

– Не час менi свiй родовiд описувати, але вважаю, що ваша князiвська ясновельможнiсть спокiйнiсiнько могло б за ним щит iз мечем таскати. До того ж, якщо мужик вам гарним на вроду видаеться, то вже я ж бо трохи кращий. Що ж до статкiв моiх, то й вони можуть iз вашими позмагатися, а якщо даром Олену менi вiддавати не хочете, не турбуйтесь – я теж вас залишу в Розлогах, розрахункiв з опiки не вимагаючи.

– Не даруй того, що не твое.

– Не дарую я, але зобов’язання на майбутне даю i в тому ручаюся словом лицарським. Так що вибирайте – або князевi звiт з опiки подасте й од Розлогiв одступитесь, або менi Олену вiддасте, а маеток утримаете…

Рогатина повiльно висковзувала iз княгининих рук i зрештою зi стукотом упала на пiдлогу.

– Вибирайте! – повторив пан Скшетуський. – Aut pacem, aut bellum![37 - Або мир, або вiйну! (лат.)]

– Щастя ж, – дещо м’якше сказала Курцевичиха, – що Богун iз соколами поiхав, не маючи бажання на ваших милостей дивитися; вiн уже вчора ввечерi щось запiдозрив. Інакше без кровопролиття не обiйшлось би.

– Але ж i я, добродiйко, шаблю не для того ношу, щоб пояс вiдтягувала.

– Та хiба гоже такому кавалеру, ввiйшовши по-доброму в хату, так на людей накидатися й дiвку, наче з неволi турецькоi, силою вiднiмати.

– А чому ж нi, якщо вона в неволю холоповi мусить бути продана?

– Такого, добродiю, ви про Богуна не говорiть, бо вiн хоч i безрiдний, але воiн природжений i лицар знаменитий, а нам змалечку знайомий i як рiдний у домi. Йому дiвку не вiддати або ножем ударити – один бiль.

– А менi, вельмишановна добродiйко, iхати пора, тому перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!

Княгиня звернулася до синiв:

– А що, синки, скажете ви на таке покiрне прохання шановного кавалера?

Булиги переглядалися, пiдштовхуючи один одного лiктями, й мовчали.

Нарештi Симеон буркнув:

– Звелите бити, мамо, так будемо, звелите вiддати дiвку, так оддамо.

– Бити – погано i вiддати – погано.

Потiм, обернувшись до Скшетуського,
Страница 24 из 55

сказала:

– Ви, добродiю, так нас притисли, що хоч лусни. Богун – людина шалена i пiде на все. Хто нас од його помсти захистить? Сам загине вiд князя, та спершу нас погубить. Як же менi бути?

– Ваша справа.

Княгиня якийсь час мовчала.

– Слухайте ж, добродiю-кавалере. Все це мусить в таемницi залишитися. Богуна в Переяслав одправимо, самi з Оленою до Лубен поiдемо, а ви, добродiю, упрохаете князя, щоб вiн нам охорону в Розлоги прислав. У Богуна поблизу пiвтораста козакiв, частина з них у нас на постоi. Зараз ви Олену взяти не можете, бо вiн ii вiдiб’е. Інакше воно бути не може. Їдьте ж, нiкому не кажучи нi слова, i ждiть нас.

– А ви не обманете.

– Та якби ми могли! Самi бачите, не можемо. Дайте слово, що секрет до часу збережете!

– Даю. А ви дiвку даете?

– Ми ж не можемо не дати, хоча нам Богуна й жаль…

– Тьху! Вельмишановнi панове, – раптом сказав намiсник, звертаючись до князiв, – четверо вас, яко дуби могутнiх, а одного козака злякались i пiдступом його провести хочете. Хоч я вам i дякувати мушу, одначе скажу: не годиться достойнiй шляхтi так жити!

– Ви, ваша милiсть, у це не встрявайте, – крикнула княгиня. – Не ваше це дiло. Як нам бути накажете? Скiльки у вас, добродiю, жовнiрiв проти пiвтораста його козакiв? Чи захистите нас? Чи захистите хоч Олену, котру вiн силою умкнути готовий? Не вашоi милостi це справа. Їдьте собi в Лубни, а що ми будемо робити – це знати нам, тiльки б ми вам Олену приправили.

– Робiть, як хочете. Одне тiльки скажу: якщо тут князiвнi яка кривда буде – горе вам!

– Не говорiть же з нами так, не виводьте ви нас iз себе.

– А хiба не ви над нею насильство вчинити хотiли, та й тепер, продаючи ii за Розлоги, вам i на думку не спало запитати – чи буде iй до душi моя персона?

– От i запитаемо при вас, – мовила княгиня, стримуючи гнiв, що знову закипав, бо чудово вловлювала презирство у словах намiсника.

Симеон пiшов за Оленою i через деякий час iз нею повернувся.

Серед громiв i погроз, якi, нiби вiдлуння бурi, що стихала, здавалося, стрясали ще повiтря, серед насуплених цих брiв, лютих поглядiв i суворих облич прекрасний образ дiвчини засяяв, наче сонце пiсля бурi.

– Добродiйко-панно! – похмуро сказала iй княгиня, вказуючи на Скшетуського. – Коли ваше на те бажання, то ось вiн, ваш майбутнiй чоловiк.

Олена побiлiла мов крейда, з криком затулила очi руками, а потiм несподiвано простягла долонi до Скшетуського.

– Чи правда це? – прошепотiла вона в захватi.

Годину по тому ескорт посла i загiн намiсника непоспiхом iшли лiсовою дорогою в напрямi до Лубен. Скшетуський iз паном Лонгином Пiдбийп’яткою iхали на чолi, за ними довгою вервечкою тяглися посольськi повози. Намiсник цiлком був заглиблений у печаль та роздуми, коли вирвали його раптом iз них обiрванi слова пiснi:

Тужу, тужу, серце болить…

У глибинi лiсу на вузькiй наiждженiй селянами стежцi показався Богун. Кiнь його був у милi та грязюцi.

Видно, козак за звичкою своею кинувся в степи та хащi, захмелiти вiд вiтру, загубитися та забутися в просторах i те, вiд чого душа болiла, перебути.

Тепер вiн повертався в Розлоги.

Дивлячись на чудову цю, воiстину лицарську постать, що майнула вдалинi й одразу ж пропала, пан Скшетуський на мить замислився й пробурмотiв:

– Та вже ж… щастя, що вiн когось на ii очах розполовинив…

Але тут нiби спiвчуття стиснуло серце, нiби стало йому Богуна жаль, але ще бiльше пожалкував вiн, що, пов’язаний даним княгинi словом, не мiг зразу ж, не гаючись погнати коня вслiд козаковi й сказати: «Ми кохаемо одну, а значить, один iз нас на свiтi зайвий! Дiставай, козаче, шаблю!»

Роздiл V

Прибувши до Лубен, пан Скшетуський князя не застав, через те що той до пана Суфчинського, старого свого дворянина, в Сенчу поiхав. Із князем вiдбули княгиня, обидвi панни Збаразькi та багато осiб, якi перебували при дворi. В Сенчу негайно дано було знати про повернення намiсника з Криму i прибуття посла. Тим часом знайомi та побратими радiсно вiтали Скшетуського пiсля тривалоi розлуки, а бiльше iнших пан Володийовський, котрий пiсля iхнього чергового поединку зробився найближчим другом намiсника. Кавалер цей вiдзначався тим, що постiйно бував закоханим. Переконавшись у пiдступностi Анусi Борзобагатоi, вiн звернув свое серце до Анелi Ленськоi, теж панни iз фрауцiммера, але, коли й вона буквально мiсяць тому обвiнчалася з паном Станiшевським, Володийовський, аби втiшитися, заходився зiтхати по старшiй князiвнi Збаразькiй – Аннi, племiнницi князя Вишневецького.

Та ба, вiн i сам розумiв, що, так високо замахнувшись, не мiг i найменшоi мати надii, тим паче що вiд iменi пана Пшиемського, сина ленчицького воеводи, вже заявилися сватати князiвну пан Бодзiнський i пан Ляссота. Тому злощасний Володийовський повiдомив нашому намiсниковi новi своi прикрощi, вiдкриваючи йому придворнi справи i таемницi, що останнiй вислуховував краем вуха, маючи думки i серце зайнятi iншим. Якби не душевне збентеження це, любовi, хоч i взаемнiй, завжди супутне, Скшетуський був би цiлком щасливий, пiсля тривалоi вiдсутностi повернувшись до Лубен, де його оточили друзi й веремiя звичного з давнiх лiт жовнiрського життя. Лубни, як княжий замок-резиденцiя i пишнотою своею не поступаючись будь-яким резиденцiям «королят», вирiзнялися все ж тим, що життя тут було суворим, майже похiдним. Хто не знав тутешнiх порядкiв i звичаiв, той, приiхавши навiть найспокiйнiшоi пори, мiг подумати, що тут до якоiсь военноi кампанii готуються. Жовнiр переважав тут числом над дворянином, залiзу вiддавалась перевага перед золотом, голос бiвуачних сурем визнавався важливiшим за галас бенкетiв i розваг. Всюди панував зразковий порядок i не вiдома нiде бiльш дисциплiна; всюди без лiку було лицарства, приписаного до рiзних корогов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських i волоських, у котрих служило не тiльки Заднiпров’я, але й охочекомонна шляхта зi всiх кiнцiв Речi Посполитоi. Усяк, хто прагнув пройти iстинно лицарський вишкiл, поривався в Лубни; отож поряд iз русинами були тут i мазури, i литва, i малополяни, i навiть – що зовсiм уже дивно – пруссаки. Пiхотнi регiменти й артилерiя, що iнакше називалася «вогневий люд», сформованi були здебiльшого з найдосвiдченiших нiмцiв, найнятих за високу платню; у драгунах служили, як правило, мiсцевi. Литва – в татарських корогвах. Малополяни записувалися найохочiше пiд панцирнi знамена. Князь не дозволяв лицарству байдикувати; у таборi не припинявся постiйний рух. Однi полки вирушали змiнити гарнiзони в фортецях i на заставах, iншi поверталися до Лубен; цiлiсiнькi днi тривали навчання та муштра. Час вiд часу, хоча вiд татар невпокою не очiкувалося, князь здiйснював далекi вилазки в глухi степи й пустелi, щоби привчити жовнiрiв до походiв i, дiставшись туди, де ще досi нiхто не бував, рознести славу iменi свого. Минулоi осенi, примiром, рухаючись по лiвому березi Днiпра, пройшов вiн аж до Кодака, де пан Гродзiцький, начальник тамтешнього гарнiзону, приймав його, як удiльного монарха; потiм пiшов уздовж порогiв до самоi Хортицi, а на Кичкасовому урочищi звелiв купу величезну камiння насипати на пам’ять i на знак того, що цiею дорогою жоден iще володар не забивався так далеко.[38 - Це слова Маскевича, котрий мiг не знати про перебування на Сiчi Самуеля Зборовського. (Прим. авт.)]

Пан Богуслав Маскевич, жовнiр добрий, хоча в молодих лiтах, до того ж i чоловiк учений, котрий описав, як i iншi княжi походи, й цей,
Страница 25 из 55

розповiдав про нього дива дивнi, а пан Володийовський негайно все пiдтверджував, бо теж ходив iз ними. Побачили вони пороги й були враженi ними, особливо ж страшним Ненаситцем, який щороку, як колись Сцiлла i Харибда, по декiлька десяткiв людей пожирав. Потiм повернули на схiд, у степовi згарища, де через недогарки кiннота ступити навiть не могла, тож доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Бачили вони там силу-силенну гадiв-жовтобрюхiв i величезних змiiв-полозiв завдовжки десять лiктiв i завтовшки з чоловiчу руку. По дорозi вирiзали вони на поодиноких дубах pro aeterna rei memoria[39 - заради вiчноi пам’ятi (лат.).] княжi герби i зрештою досягли такоi глушини, де годi було примiтити слiди людськi.

– Я навiть подумував, – розповiдав учений пан Маскевич, – що нам врештi-решт, як Улiссу, i в Гадес зiйти доведеться.

На що пан Володийовський:

– Уже й люди з корогви пана стражника Замойського, котра йшла в авангардi, клялися, що бачили тi самi fines,[40 - рубежi (лат.).] на котрих orbis terrarum[41 - коло земель (лат.).] закiнчуеться.

Намiсник, у свою чергу, розповiдав товаришам про Крим, де пробув майже пiвроку в очiкуваннi вiдповiдi його милостi хана, про тамтешнi мiста, з давнiх часiв iснуючi, про татар, про iхню вiйськову силу i, зрештою, про страх, у який вони впали, довiдавшись про вирiшальний похiд на Крим, у котрому всi сили Речi Посполитоi мають брати участь.

Так перебували вони в розмовах вечори, дожидаючи князя; iще намiсник одрекомендував близьким друзям пана Лонгина Пiдбийп’ятку, котрий, як людина приемна, вiдразу припав усiм до душi, а показавши у володiннi мечем надлюдську силу свою, здобув загальну повагу. Декому розповiв уже литвин i про пращура Стовiйка, i про три зiтнутi голови, тiльки стосовно своеi обiтницi промовчавши, бо не хотiв зробитися об’ектом жартiв. Особливо заприязнилися вони з Володийовським iз причини, як видно, схожоi сердечноi чутливостi; вже через кiлька днiв ходили вони разом зiтхати на вал – один iз приводу зiрочки, що мерехтiла занадто високо, i тому була недосяжною, alias[42 - себто (лат.).] по князiвнi Аннi, другий – по незнайомцi, вiд котроi вiддiляли його три обiтованi голови.

Кликав навiть Володийовський пана Лонгина у драгуни, та литвин безповоротно вирiшив записатися в панцирнi, щоби служити пiд Скшетуським, не без задоволення дiзнавшись у Лубнах, що той вважаеться лицарем без страху та догани й одним iз кращих княжих офiцерiв. До того ж у корогвi, де пан Скшетуський був поручиком, вiдкривалася вакансiя пiсля пана Закревського, прозваного «Miserere mei»,[43 - «Помилуй мя» (лат.).] котрий ось уже два тижнi хворiв i був безнадiйним, бо вiд вогкостi всi рани його повiдкривалися. Отож до сердечноi туги намiсника додався ще смуток iз приводу майбутньоi втрати старого товариша i досвiдченого друга, й по декiлька годин на день Скшетуський нi на крок не вiдходив од хворого, втiшаючи бiдолаху та вселяючи в нього надiю, що не в одному ще походi повоюють вони.

Але старий не потребував, аби його втiшали. Вiн весело помирав на твердому лицарському ложi, обтягнутому кiнською шкурою, i з майже дитячою усмiшкою дивився на розп’яття, що висiло на стiнi. Скшетуському ж вiдповiдав:

– Miserere mei, ваша милiсть поручику, а я пiду собi по свiй небесний кошт. Тiло мое дуже вже вiд ран дiряве, й побоююсь я, що святий Петро, котрий е маршалом Божим i за благолiпством у небесах наглядати зобов’язаний, не пустить мене в такiй дiрявiй оболонцi до раю. Та я скажу: «Святий Петруню! Заклинаю тебе вухом Малховим не вiдвертатись, адже це поганi попсували менi одежину тiлесну… Miserere mei! А якщо буде який похiд святого Михайла на гаспидське воiнство, так старий Закревський iще знадобиться!»

Ось чому поручик, хоча, будучи жовнiром, багато разiв i сам смерть бачив, i бував причиною чужоi смертi, не мiг стримати слiз, слухаючи старого, кончина котрого була подiбною до тихого заходу сонця.

І от якось уранцi дзвони всiх лубенських костьолiв i церков сповiстили про смерть Закревського. Саме цього дня приiхав iз Сенчi князь, а з ним панове Бодзiнський, Ляссота, весь двiр i багато шляхти в декiлькох десятках карет, оскiльки з’iзд у пана Суфчинського був чималий. Князь, бажаючи вiдзначити заслуги покiйного й показати, як поцiновуе вiн людей лицарського чину, влаштував пишний похорон. У жалобнiй ходi брали участь усi полки, що стояли в Лубнах, на валу стрiляли з ручних пищалей i мушкетiв. Кавалерiя йшла по мiсту вiд замку до парафiяльного костьолу в бойовому строю, але iз зачохленими знаменами; за нею, тримаючи рушницi дулами вниз, рухалися пiхотнi полки. Князь у жалобi iхав за труною в позолоченiй каретi, запряженiй восьмериком бiлих як снiг коней iз пофарбованими в червоногарячий колiр гривами та хвостами i з пучками страусового пiр’я на макiвках. Попереду карети рухався загiн яничарiв – особиста охорона князя, а позаду на чудових конях – пажi, одягненi на iспанський манер; за ними високi придворнi сановники, стременнi дворяни, камердинери, врештi, гайдуки та виiзнi лакеi. Процесiя зупинилася спершу бiля дверей парафiяльного костьолу, де ксьондз Яскульський зустрiв труну промовою, що починалася: «Куди ти йдеш од нас, високошановний Закревський?» Потiм сказали прощальнi слова деякi з присутнiх, а серед них i Скшетуський, як начальник i друг покiйного. Затим труну внесли до костьолу, й тут нарештi виголосив промову златоуст iз златоустiв, ксьондз-езуiт Муховецький, який говорив так пiднесено i красиво, що сам князь просльозився, тому що був повелитель iз вельми чуйним серцем i батько жовнiрам. Дисциплiни вiн вимагав залiзноi, та в щедростi, лагiдному ставленнi до людей i доброзичливостi, котрими обдаровував не лише жовнiрiв своiх, але й дружин iхнiх iз дiтьми, з ним нiхто не мiг рiвнятися. До бунтарiв грiзний i безжальний, був вiн iстинним благодiйником не тiльки шляхтi, але й усiм своiм пiдданим. Коли об сорок шостiм роцi сарана пожерла врожай, вiн за цiлий рiк спустив виплату чиншу, народовi ж розпорядився видавати зерно iз засiкiв, а пiсля хорольськоi пожежi всiх мiщан два мiсяцi утримував на свiй кошт. Орендарi й пiдстарости в економiях тремтiли, як би до княжих вух не дiйшли скарги про якiсь зловживання чи кривди, народовi вчиненi. Сиротам забезпечувалася така опiка, що на Заднiпров’i називали iх «княжими дiтьми». За цим догляд здiйснювала сама княгиня Гризельда, маючи в помiчниках отця Муховецького. І панували по всiх княжих удiлах достаток, лад, справедливiсть, спокiй, але й страх теж, бо досить було найменшого непослуху, i князь не знав упину в гнiвi та покараннях; так у натурi його поеднувалися великодушнiсть iз суворiстю. А в тi часи i в тих краях така суворiсть лише й давала можливiсть буттю та ретельностi людськiй вкорiнятися й пускати пагони, тiльки завдяки iй виникали мiста i села, хлiбороб брав гору над грабiжником, купець спокiйно провадив свою торгiвлю, дзвони мирно скликали вiруючих на молитву, ворог не смiв порушити кордону, розбiйнi зграi або гинули на палях, або перетворювалися на регулярних жовнiрiв, а пустельний край процвiтав.

Дикiй землi i диким жителям ii саме така рука була й потрiбна, адже з Украiни на Заднiпров’я тягся найнеспокiйнiший народ: iшли поселенцi, приваблюванi надiлом i родючiстю землi, селяни-втiкачi з усiеi Речi Посполитоi, злочинцi, що вирвались iз в’язниць, словом, як сказав би Лiвiй: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis».[44 - «Юрби пастухiв i всякого наброду, перекинчикiв iз своiх племен» (лат.).] Тримати iх у
Страница 26 из 55

шорах, перетворити на мирних поселенцiв i прищепити смак до осiлого життя тiльки й мiг такий лев, од рику якого все тремтiло.

Пан Лонгинус Пiдбийп’ятка, вперше в життi князя на похоронi побачивши, власним очам не повiрив. Стiльки наслухавшись про його славу, вiн уявляв князя таким собi велетнем, що статтю звичайних людей переважае, а князь виявився зросту скорiше низького й досить худорлявий. Вiн був iще молодий, маючи всього-на-всього тридцять шiсть рокiв, одначе на лице його вже лiг вiдбиток ратних трудiв. Наскiльки в Лубнах жив вiн по-королiвському, настiльки пiд час вилазок i походiв дiлив знегоди простого жовнiра: iв чорний хлiб i спав, постеливши на землi повсть; i якщо бiльшiсть життя його минала саме в ратних трудах, то вони й вiдбилися на його образi. В усякому разi, на перший погляд було зрозумiло, що це зовнiшнiсть людини надзвичайноi. В нiй вiдчувалися залiзна, незламна воля й величнiсть, перед якою всяк змушений був схилити голову. Ясно було, що людина ця знае i свою силу, i свою величнiсть, i, якщо покласти завтра на нього корону, вiн не здивуеться i не зiгнеться пiд ii вагою. Очi у князя були великi, спокiйнi, можна сказати навiть, приемнi, та здавалося, що дрiмають у них громи, i всяк знав – горе тим, хто цi громи розбудить. Мiж iншим, нiхто не мiг витримати спокiйного блиску цього погляду, i, траплялося, посли чи бувалi придворнi, з’явившись перед очi Яреми, губилися й вагалися слово сказати. І був вiн на своiм Заднiпров’i справжнiм королем. Із канцелярii його йшли привiлеi та жалуванi грамоти: «Ми, Божою милiстю князь i володар…», i т. iн. Небагатьох теж i воевод ясновельможних вважав вiн рiвними собi. Князi, що походили вiд давнiх могутнiх родiв, служили в нього у маршалках. Узяти хоча б батька Олени, Василя Булигу-Курцевича, родовiд котрого, як згадувалося вище, вiвся вiд Корiата, а насправдi вiд самого Рюрика.

Було в князi Яремi щось, що, незважаючи на властиву йому доброзичливiсть, примушувало людей залишатися на вiдстанi. Прихильний усiм серцем до жовнiрiв, вiн тримався з ними по-свiйськи, з ним же бути запанiбрата нiхто не смiв. І все ж таки лицарство, якби вiн наказав кинутися верхи з днiпровських круч, зробило б це, не роздумуючи.

Вiд матерi-волошки отримав у спадок вiн бiлiсть шкiри, схожу на бiлiсть розпеченого залiза, що пашiе жаром, i чорне, як воронове крило, волосся, котре, по всiй майже головi поголене, буйно спадало на чоло i, обстрижене над бровами, наполовину лоб закривало. Одягався вiн у польськi строi, та про одяг не дуже дбав i тiльки у великi свята одягався в пишнi шати, весь тодi сяючи золотом i коштовностями. Пан Лонгин кiлькома днями по тому був присутнiм на таких урочистостях. Князь приймав пана Розвана Урсу. Посольськi аудiенцii вiдбувалися в так званiй блакитнiй залi, бо на стелi ii звiд небесний купно iз зiрками пензлем гданьщанина Хелма було зображено. Князь зазвичай сидiв пiд балдахiном iз оксамиту й горностаiв на високiм стiльцi, що нагадував трон, пiднiжжя якого було окуте позолоченим металом. Позаду князя стояли ксьондз Муховецький, секретар, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Маскевич, затим пажi та дванадцять одягнених на iспанський манер драбантiв iз алебардами; зала ж була переповнена лицарством у пишних шатах i уборах. Пан Розван вiд iменi господаря прохав князя впливом своiм та iменем своiм, що наводить страх, домогтися вiд хана заборони буджацьким татарам учиняти набiги на Волощину, що ними вони щороку страшенних збиткiв i спустошень завдавали; на що князь вiдповiв чудовою латиною, що буджаки, мовляв, не дуже-то й самому хановi покiрнi, але все-таки, позаяк у квiтнi очiкуеться Чауш-мурза, ханський посол, то через нього й буде передано хану вiдповiдний запит стосовно волоських кривд. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцiю про свое посольство та подорож, а також про все, що чув про Хмельницького та втечу останнього на Сiч. Князь ухвалив рiшення перевести кiлька полкiв поближче до Кодака, та особливого значення справi цiй не надав. А оскiльки нiщо, здавалося, не загрожувало спокою та могутностi заднiпровськоi держави, в Лубнах почалися святкування й веселощi як на честь перебування посла Розвана, так i з нагоди того, що панове Бодзiнський i Ляссота врочисто попрохали вiд iменi воеводського сина Пшиемського руку старшоi князiвни Анни, й на це прохання отримали й вiд князя, й вiд княгинi Гризельди вiдповiдь сприятливу.

Один тiльки Володийовський, що не вдався зростом, страждав серед загального пожвавлення, а коли Скшетуський спробував його пiдбадьорити, вiдповiв:

– Тобi добре! Варто тобi захотiти, й Ануся Борзобагата тут як тут буде. Дуже вже вона прихильно тебе весь час згадувала; я подумав було, щоб ревнощi в Биховцi excitare,[45 - збудити (лат.).] але тепер бачу, що його задумала вона до петлi довести й тiльки до тебе одного, напевно, нiжний у серцi сентимент мае.

– І до чого тут Ануся! Можеш до неi знову клинцi пiдбивати – non prohibeo.[46 - не забороняю (лат.).] Та про князiвну Анну й думати кинь, бо це все одно, що жар-птицю в гнiздi шапкою накрити.

– Ох, знаю, знаю, що вона жар-птиця, i вiд туги тому померти, як видно, судилося.

– Нiчого, виживеш i вiдразу ж закохаешся; тiльки в князiвну Барбару не здумай, тому що в тебе ii з-пiд носа iнший воеводич украде.

– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш споглядати таке дивне створiння, князiвну Барбару, вигляд котроi навiть звiра дикого збентежити здатен?

– От тобi й на! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу я, що ти й без моiх порад утiшишся, та повторюю: повернись до Анусi, позаяк iз мого боку нiяких перешкод не буде.

Ануся про Володийовського, одначе, не думала. Зате iнтригувала, дратувала i злила Анусю байдужiсть пана Скшетуського, котрий, повернувшись пiсля такоi тривалоi вiдсутностi, навiть не глянув на неi. Тому вечорами, коли князь iз наближеними офiцерами та дворянами приходив у вiтальню княгинi розважитися бесiдою, Ануся, виглядаючи з-за спини своеi панi (княгиня була висока, а вона малесенька), свердлила своiми очима намiсника, намагаючись угадати причину. Одначе погляд Скшетуського, а також i думки перебували бозна-де, а якщо погляд його i звертався до дiвчини, то такий задумливий i вiдсутнiй, нiби поручик дивився не на ту, котрiй свого часу спiвав:

Ти жорстокiша орди,

Corda полониш завжди!..

«Що з ним?» – запитувала себе розбещена увагою улюблениця всього двору i, тупнувши маленькою нiжкою, приймала рiшення в цiй справi розiбратися. Коли говорити по совiстi, у Скшетуського вона закохана не була, одначе, звикнувши до поклонiння, не могла витерпiти байдужостi до своеi особи i вiд злостi готова була сама закохатися в нахабу.

І ось одного разу, поспiшаючи з клубками пряжi до княгинi, вона зштовхнулася зi Скшетуським, який виходив iз розташованоi поряд спальнi князя. Ануся налетiла, як вихор, можна сказати навiть – зачепила його грудьми i, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:

– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродiю!

– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum[47 - страховисько (лат.).] i людей лякаю?

Дiвчина, перебираючи пальцями вiльноi руки косу i переступаючи з нiжки на нiжку, опустила очi i, нiби розгубившись, iз усмiшкою вiдповiла:

– Ой нi! Це вже нi… зовсiм нi… клянуся матусиним здоров’ям!

І вона швидко глянула на поручика, та вiдразу ж iзнов опустила очi.

– Може, ви, добродiю, гнiваетеся на мене?

– Я? А хiба панну Анну мiй гнiв
Страница 27 из 55

турбуе?

– Турбуе? Та нi! Теж менi турбота! Чи не думаете ви, добродiю, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язнiший…

– Коли так, менi лишаеться тiльки поступитися полем бою пановi Биховцю та й зникнути геть з очей.

– А я хiба тримаю?

І Ануся загородила дорогу.

– Так ви, добродiю, iз Криму повернулися? – запитала вона.

– Із Криму.

– А що ви, ваша милiсть, звiдти привезли?

– Пана Пiдбийп’ятку. Хiба панна Анна його не бачила? Дуже приемний i достойний кавалер.

– Вже напевне приемнiший вашоi милостi. А чого вiн сюди приiхав?

– Щоби паннi було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, i навiть панна Анна з носом залишиться.

– Це ж чому вiн неприступний?

– А тому, що не мае права одружуватись.

– Та менi що до цього? А чому вiн не мае права одружуватись?

Скшетуський нахилився до вуха дiвчини, та сказав дуже голосно й чiтко:

– Через те, що поклявся залишатись у непорочностi.

– От i нерозумно, добродiю! – вигукнула Ануся i миттю випурхнула, наче наполохана пташка.

Однак уже ввечерi вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зiбралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом пановi Бодзiнському. Наш литвин, ретельно одягнений у бiлий атласний жупан i темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що бiля кульшi його замiсть катiвського Зiрвиглавця висiла легка крива шабля в позолочених пiхвах.

Оченята Анусi на зло Скшетуському зумисне поглядали на пана Лонгина. Намiсник би й не помiтив цього, коли б Володийовський не штовхнув його лiктем i не сказав:

– Хай я попадуся татарам, якщо Ануся не заграе до хмелевоi литовськоi пiдпiрки.

– А ти йому скажи про це.

– І скажу. Пiдходяща з них пара.

– Вiн ii замiсть шпильки на жупанi приладнае, якраз придасться.

– Або замiсть китицi на шапцi.

Володийовський пiдiйшов до литвина.

– Добродiю! – сказав вiн. – Ви, ваша милiсть, до нас недавно, а зальотник яких пошукати.

– Як це, благодiйнику братику? Чому ж?

– Тому, що кращiй дiвцi з фрауцiммера голову запаморочив!

– Паночку мiй! – сказав Пiдбийп’ятка, склавши руки. – Що ви таке говорите?

– А ви подивiться, як панна Анна Борзобагата, в котру ми тут усi закоханi, за вашою милiстю оченятами стрiляе. Ой, бережiться, щоби вона вас у дурнi, як усiх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський повернувся на каблуках i пiшов, спантеличивши пана Лонгина. Той спершу не вiдважувався й поглянути в бiк Анусi, та через деякий час, нiби ненароком глянувши, прямо-таки оторопiв. І справдi – з-за плеча княгинi Гризельди пара палаючих оченят дивилася на нього з цiкавiстю i наполегливiстю. «Apage, satanas!»[48 - «Одступись, сатано!» (грецьк.)] – подумав литвин i, залившись, як школяр, рум’янцем, ретирувався в iнший кiнець зали.

Спокуса, одначе, була великою. Бiсеня, що виглядало з-за княгининоi спини, являло собою таку звабу, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгина нiби щось штовхало ще разочок заглянути в них. Але тут вiн згадав свою обiтницю, перед очима постав Зiрвиглавець, пращур Стовiйко Пiдбийп’ятка, три зiтнутi голови, i жах охопив його. Вiн перехрестився й того вечора жодного разу бiльше не глянув.

Зате вранцi наступного дня вiн прийшов на квартиру до Скшетуського.

– Пане намiсник, а чи скоро ми виступаемо? Чи не чути, ваша милiсть, чого про баталii?

– Що за поспiх такий? Потерпiть, добродiю, адже ще i до частини не записалися.

І справдi, пана Пiдбийп’ятку не було поки що зараховано на мiсце покiйного Закревського. Треба чекати було, поки закiнчиться квартал, що мало настати лише до першого квiтня.

Все ж таки поспiх у нього якийсь був, тому вiн i розпитувати продовжував:

– І нiяк ясновельможний князь на цей рахунок не висловлювався?

– Нiяк. Король начебто до кiнця днiв своiх не перестане про вiйну думати, та Рiч Посполита ii не хоче.

– А в Чигиринi подейкували, що смута козацька нам загрожуе.

– Бачу я, зарок твiй жити тобi не дае. Що ж стосовно смути, то ii до весни не буде, бо хоч зима й тепла, та зима е зима. Зараз тiльки п’ятнадцяте februari,[49 - лютого (лат.).] в будь-який день морози можуть ударити, а козак у поле не пiде, якщо окопатися не зможе, бо за валом воюють вони чудово, а в полi в них трохи гiрше виходить.

– Значить, i козакiв ждати доведеться?

– Одначе вiзьмiть до уваги ще й те, що навiть якщо i знайдете ви пiд час бунту три пiдходящi голови, невiдомо, чи звiльнитеся вiд зароку, адже одна справа крижак або турок, а iнша справа своi, можна сказати дiти eiusdem matris.[50 - тiеi ж самоi матерi (лат.).]

– О Боже праведний! Ой, ви ж менi, ваша милiсть, задачу задали! От лишенько! Так нехай же менi ксьондз Муховецький нудьгу цю розвiе, а то не буде менi iнакше нi хвилини спокою.

– Розвiяти-то вiн розвiе, бо чоловiк учений i вiрою мiцний, та тiльки напевне нiчого нового не скаже. Bellum civile[51 - Громадянська вiйна (лат.).] е вiйна братiв.

– А якщо бунтiвникам чужинське вiйсько на пiдмогу прийде?

– Тодi вже дiйте. А зараз я можу порадити тiльки одне: чекайте i не втрачайте терпiння.

Та ба, навряд чи й сам пан Скшетуський мiг послухатися власноi поради. Його охоплювала все бiльша нудьга, йому набридли i придворнi святкування, i навiть обличчя, ранiше такi милi його душi. Панове Бодзiнський, Ляссота i пан Розван Урсу нарештi вiдбули, i пiсля iхнього вiд’iзду настало цiлковите затишшя. Життя потекло одноманiтно. Князь був зайнятий ревiзiею незлiченного свого майна i щоранку зачинявся з комiсарами, що приiздили з усiеi Русi та Сандомирського воеводства. Отож i навчання вiдбувалися рiдко коли. Галасливi офiцерськi бенкети, на котрих тiльки й розмов що про майбутнi походи, невимовно надокучили Скшетуському, тому з нарiзною рушничкою на плечi iшов вiн на берег Солоницi, де колись Жолкевський так нещадно Наливайка, Лободу i Кремпського розгромив. Слiди давньоi битви стерлися вже i в пам’ятi людськiй, i на мiсцi самоi битви. Хiба що iнодi земля вивергала iз надр своiх побiлiлi костi та за рiкою виднiвся вал, насипаний козаками, за котрим так вiдчайдушно оборонялися запорiжцi Лободи та Наливайкова вольниця. Але й на валу вже густо пiднялися заростi. Тут ховався Скшетуський од придворноi метушнi i, замiсть того щоб стрiляти дичину, поринав у спогади; тут внутрiшньому погляду його душi являвся викликуваний пам’яттю образ коханоi; тут у туманах, у шумi очеретiв i в журнiй задумливостi округи розвiював вiн тугу свою.

Але потiм пiшли ряснi передвеснянi дощi. Солониця зробилася болотом, iз дому не можна було й носа вистромити, тож намiсник i тоi втiхи, що знаходив у самотнiх прогулянках, був позбавлений. Тим часом тривога його зростала, i не без пiдстав. Спершу вiн вважав, що Курцевичиха з Оленою, якщо княгинi вдасться вiдiслати Богуна, зразу ж приiдуть до Лубен, але тепер i ця надiя згасла. Вiд дощiв зiпсувалися шляхи, степ на декiлька верст обабiч Сули стояв величезною нездоланною трясовиною, й залишалося ждати, коли весняне жарке сонце випаруе вологу i сирiсть. Увесь цей час Олена змушена була перебувати пiд наглядом, котрому Скшетуський не довiряв, серед людей неотесаних, диких норовом i неприязно налаштованих до Скшетуського. Щоправда, заради власного блага не будуть вони порушувати слова, бо виходу в них немае; та хто може знати, що iм спаде на думку, на що вони вiдважаться, а тим паче пiд тиском грiзного отамана, котрого, як видно, вони й любили, й напевне
Страница 28 из 55

боялися. Вiн легко мiг примусити iх вiддати дiвчину; такi випадки були нерiдко. Саме так побратим нещасного Наливайка Лобода свого часу примусив панi Поплинську вiддати йому за дружину вихованку, хоча дiвчина була родовитою шляхтянкою i всiею душею отамана ненавидiла. А якщо те, що розповiдали про незлiченнi багатства Богуна, було правдою, мiг вiн iм i за дiвчину, i за втрату Розлогiв заплатити. А потiм що? «Потiм, – думав пан Скшетуський, – менi глумливо повiдомлять, що «справу зроблено», а самi втечуть куди-небудь у литовськi чи мазовецькi пущi, де до них навiть могутня княжа рука не досягне». Вiд таких думок Скшетуського тiпало, мов у лихоманцi, вiн рвався, нiби вовк на ланцюгу, жалкував, що зв’язав себе лицарським словом, i не знав, як учинити. А був вiн людиною, що неохоче дозволяла випадковi владарювати над собою. Натурi його властивi були пiдприемливiсть i енергiйнiсть. Вiн не ждав подарункiв вiд долi, але волiв брати долю за комiр, змушуючи ii складатися щасливо, – так що було йому важче, нiж будь-кому iншому, сидiти в Лубнах склавши руки.

І вiн вирiшив дiяти. Був у нього в слугуваннi Редзян, дрiбномаетний шляхтич iз Пiдляшшя, шiстнадцяти лiт, хитрун яких пошукати, з котрим нiхто з людей бувалих у порiвняння йти не мiг; його ото Скшетуський i вирiшив послати до Олени, аби рознюхав що i як. Уже закiнчився лютий, дощi припинилися, березень обiцяв бути погожим, i дороги мали б трохи пiдсохнути. Отож Редзян готувався в дорогу. Скшетуський забезпечив його листом, папером, перами i склянкою чорнила, яке звелiв берегти як зiницю ока, бо пам’ятав, що цього товару в Розлогах не знайти. Хлопчинi було звелено, щоб не вiдкривався, вiд кого приiхав, щоб говорив, що в Чигирин прямуе, а сам уважно б до всього придивлявся i, головне, як слiд вивiдав би все про Богуна – де, мовляв, той перебувае та що поробляе. Редзяновi двiчi повторювати було не треба, вiн збив шапку набакир, свиснув нагайкою i поiхав.

Для пана Скшетуського потяглися довгi днi очiкування. Щоб якось згаяти час, вiн рубався i фехтував на палицях iз паном Володийовським, великим майстром цiеi справи, або метав у перстень джирид. Іще сталася в Лубнах подiя, що мало не коштувала намiсниковi життя. А було так: ведмiдь, зiрвавшись на замковому подвiр’i з ланцюга, дряпнув двох конюших, злякав коней пана комiсара Хлебовського, а потiм кинувся на намiсника, що саме прямував iз цейхгаузу до князя, без шаблi, при собi маючи тiльки легкий чекан iз мiдним оголiв’ям. Не уникнути б намiснику вiрноi загибелi, коли б не пан Лонгин, який, побачивши з цейхгаузу, що вiдбуваеться, схопив свiй Зiрвиглавець i прибiг на допомогу. Пан Лонгин безумовно виявився гiдним нащадком пращура Стовiйка, бо на очах у всього двору одним махом одiтнув ведмедевi голову разом з лапою, цьому пiдтвердженню надзвичайноi сили дивувався з вiкна сам князь, який запросив затим пана Лонгина в покоi княгинi, де Ануся Борзобагата так спокушала того своiми оченятами, що назавтра литвин змушений був пiти до сповiдi, а наступнi три днi в замку не показувався, позаяк палкою молитвою вiдганяв усi звади.

Минуло днiв десять, а Редзян не повертався. Наш пан Ян вiд очiкування сильно схуд i так потемнiв з лиця, що Ануся намагалася навiть довiдатися через посередникiв, що з ним скоiлося, а Карбонi, лiкар княжий, прописав йому якесь зiлля вiд меланхолii. Та iнше зiлля було йому потрiбне, тому що день i нiч думав вiн про свою князiвну, все чiткiше розумiючи, що не якимось пустим почуттям переповнене його серце, а великою любов’ю, котру слiд вдовольнити, iнакше груди людськi, як крихка посудина, розiрватися можуть.

Легко собi уявити радiсть пана Яна, коли одного чудового дня з самого ранку на його квартиру з’явився Редзян, забруднений, утомлений, схудлий, але веселий i з написаною на лицi доброю звiсткою. Намiсник як схопився з постелi, так, пiдбiгши до нього, схопив його за плечi й вигукнув:

– Листи е?

– Є, пане. Ось вони.

Намiсник вихопив листа й почав читати. Всi цi довгi днi вiн сумнiвався, чи привезе йому навiть при найсприятливiших обставинах Редзян листа, тому що не знав, чи вмiе Олена писати. Украiнна прекрасна стать нiчому не вчилась, а Олена виховувалася до того ж серед людей темних. Однак iще батько, мабуть, навчив ii цьому мистецтву, бо написала вона великого листа на чотирьох сторiнках. Щоправда, не вмiючи висловитися пишно й риторично, бiдолашка написала вiд щирого серця таке:

«Уже я вас нiколи не позабуду, скорiше ви мене спершу, бо чула я, що трапляються помiж вами вiтрогони. Та раз ви козачка нароком за стiльки верст прислали, то, видно, люба я вам, як i ви менi, за що серцем вдячним i дякую. Не подумайте також, добродiю, що це буде супроти скромностi моеi так вам про цю любов писати, але ж лiпше вже правду сказати, нiж збрехати або таiтися, раз насправдi в серцi iнше. Випитувала я ще його милiсть Редзяна, що ви в Лубнах поробляете i якi великодвiрськi звичаi, а коли вiн менi про красу та дорiднiсть тамтешнiх дам розповiдав, я просто слiзьми вiд великоi печалi залилася…»

Тут намiсник перервав читання й запитав Редзяна:

– Що ж це ти, дурню, розповiдав?

– Все як треба, пане! – вiдповiв Редзян.

Намiсник продовжував читати:

«…бо куди менi, сiльськiй, рiвнятися з ними. Та сказав менi ще козачок, що ви, ваша милiсть, нi на яку й дивитися не хочете…»

– Оце добре сказав! – зауважив намiсник.

Редзян, по правдi кажучи, не знав, про що йдеться, бо намiсник читав листа не вголос, але зробив розумне обличчя i багатозначно кахикнув. Скшетуський же читав далi:

«…i зразу я втiшилася, благаючи Бога, щоб вiн i надалi вас у такiй прихильностi до мене утримував i обох нас благословив, амiнь. Я вже так за вашою милiстю скучила, як за батьком-матiр’ю, адже менi, сиротi, сумно на свiтi, але не з вами, добродiю… Бачить Бог, що серце мое чисте, а простоту мою не засуджуйте, ви менi ii вибачити мусите…»

Далi прекрасна князiвна повiдомляла, що вирушать вони з тiткою до Лубен, як тiльки дороги зробляться кращими, i що сама княгиня хоче вiд’iзд прискорити, позаяк iз Чигирина доходять звiстки про якiсь козацькi смути, так що вона жде тiльки повернення молодих князiв, якi до Богуслава на кiнський ярмарок поiхали.

«Ви чаклун просто справжнiй, – писала далi Олена, – якщо навiть i тiтку на свiй бiк залучити зумiли…»

Намiсник посмiхнувся, згадавши чаклунство, котре схилило на його бiк цю саму тiтку. А лист закiнчувався запевненнями у вiчнiй i вiрнiй любовi, що ii майбутня дружина до майбутнього чоловiка почувати зобов’язана, i видно було, що писався вiн дiйсно вiд щирого серця, через те, мабуть, намiсник читав листа вiд початку й до кiнця разiв десять, повторюючи в глибинi душi: «Дiвице моя мила! Нехай же i Господь мене покине, якщо я вiдцураюся вiд тебе коли-небудь».

Потiм вiн почав розпитувати Редзяна.

Спритний слуга зробив докладний звiт про поiздку. Приймали його поштиво. Стара княгиня випитувала його про намiсника, а дiзнавшись, що Скшетуський – лицар щонайперший i довiрений у князя, та до того ж i людина маетна, зовсiм зрадiла.

– Вона мене ще запитувала, – сказав Редзян, – чи завжди його милiсть слова дотримуе, коли щось обiцяе, а я iй на те: «Ласкава панi! Коли б цього коника, на якому я приiхав, було менi обiцяно, я б не сумнiвався, що вiн моiм i буде…»

– Ох, шалапут! – сказав намiсник. – Але якщо вже ти так за мене поручився, можеш конем володiти. Значить, ти не видавав себе за iншого, а зразу вiдкрився,
Страница 29 из 55

що вiд мене?

– Вiдкрився, побачивши, що можна, i зразу мене ще лiпше прийняли, а особливо панна, котра така прекрасна, що iншоi такоi на всiм свiтi не знайти. Як довiдалася, що я вiд вашоi милостi приiхав, так просто й не знала, де мене посадити, i, коли б не пiст, купався б я, наче сир у маслi. А коли читала листа, то слiзьми щасливими його обливала.

Намiсник од радостi позабував усi слова i тiльки через деякий час запитав:

– Про Богуна нiчого не довiдався?

– Не з руки менi було в панни чи в панi про те запитувати, та я коротко зiйшовся зi старим татарином Чехлою, котрий хоч i бусурман, але слуга паннi вiрний. Вiн менi розповiв, що спершу всi вони досадували на вашу милiсть, i дуже, та потiм схаменулись, особливо коли стало вiдомо, що розмови про Богуновi скарби – байки.

– Яким чином вони про це дiзналися?

– А воно, ваша милiсть, сталося ось так: була в них тяжба iз Сивинськими, по котрiй зобов’язалися вони потiм грошi виплатити. Як надiйшов строк, вони до Богуна: «Позич!» А вiн на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, та скарбiв нiяких, що було, каже, все розтринькав». Як почули вони таке, зразу зробився вiн для них гiршим, i зразу вiдчули прихильнiсть вони до вашоi милостi.

– Нiчого не скажеш, грунтовно ти все розвiдав.

– Мiй ласкавий пане, коли б я про одне дiзнався, а про iнше нi, тодi б ваша милiсть могли менi сказати: «Коня ти менi подарував, але сiдла не дав». А що вашiй милостi в коневi без сiдла?

– Ну, так бери ж i сiдло.

– Уклiнно дякую вашiй милостi. Тут вони Богуна в Переяслав i вiдправили, а я, ледве про те довiдався, подумав: а чому б i менi в Переяслав не податися? Буде мною хазяiн задоволений, мене i в полк скорiше запишуть…

– Запишуть, запишуть тебе з нового кварталу. Значить, ти i в Переяславi побував?

– Побував. Але Богуна не знайшов. Старий полковник Лобода хворий. Кажуть, що невдовзi Богун пiсля нього полковником буде… Одначе там дивнi дiла якiсь творяться. Козакiв жменька всього в корогвi лишилася – решта, подейкують, за Богуном пiшли або ж на Сiч утекли, й це, мосьпане, справа важлива, тому що там смута якась затiваеться. Я i так, i сяк намагався хоч що про Богуна дiзнатися, та сказали менi всього лиш, що вiн на руський берег[52 - Правий берег Днiпра називали руським, лiвий – татарським. (прим. авт.)] переправився. Он воно, думаю, як; значить, наша панна вiд нього в безпецi, й повернувся.

– Ну, ти впорався неабияк. А неприемностi якi-небудь у дорозi були?

– Нi, мосьпане, тiльки iсти от страшенно хочеться.

Редзян вийшов, а намiсник, лишившись на самотi, знову почав перечитувати листа Олени i до вуст притуляти цi лiтерки, куди як менш досконалi, нiж рука, що писала iх. Упевненiсть утвердилася в серцi його, i думав вiн так: «Дороги протряхнуть скоро, послав би тiльки Бог погоду. Курцевичi ж, довiдавшись, що Богун голяк, уже точно мене не обдурять. Розлоги я iм прощу, та ще й свого додам, тiльки б зiроньку мою ясну дiстати…»

І, причепурившись, зi свiтлим лицем, iз грудьми, переповненими щастям, пiшов вiн у каплицю, щоб передовсiм Господу за добру вiсть смиренно скласти подяку.

Роздiл VI

По всiй Украiнi та по Заднiпров’ю немовби що зашумiло, немовби передвiстя близькоi бурi дали про себе знати; якiсь чутки дивнi покотилися вiд села до села, вiд хутора до хутора, наче рослина, котру восени вiтер степом жене i котра в народi перекотиполем зветься. В мiстах перешiптувалися про якусь велику вiйну, щоправда, нiхто не знав, хто i з ким збираеться воювати. Та безперечно щось назрiвало. Обличчя стали тривожними. Орач iз плугом неохоче виходив у поле, хоча весна надiйшла рання, тиха, тепла i над степом уже давно дзвенiли жайворонки. Вечорами жителi сiл збиралися натовпами на великих дорогах i впiвголоса перемовлялися про страшне й незбагненне. У слiпцiв, якi бродили з лiрами й пiснею, випитували новини. Декому ночами ввижалися якiсь вiдблиски в небi або здавалося, що мiсяць червонiший од звичайного встае з-за лiсiв. Передвiщалися нещастя або смерть короля – i все було тим бiльш дивно, що до земель цих, здавна звиклих до тривог, битв, набiгiв, страховi нелегко було пiдступитися; видно, якiсь особливо зловiснi вiтри почали носитися над землею, якщо тривога зробилася повсюдною.

Тим бiльша тиснула духота i скрута, що нiхто не вмiв навислу загрозу пояснити. Одначе серед недобрих передвiсть два безумовно вказували, що i насправдi слiд чекати чогось недоброго. По-перше, небачене число дiдiв-лiрникiв з’явилося по всiх мiстах i селах, i траплялися серед них люди чужi, нiкому не вiдомi, про котрих перешiптувалися, що вони дiди несправжнi. Тиняючись усюди, вони таемниче обiцяли, що день суду i гнiву Божого близький. По-друге, низовi почали напиватися до нестями.

Друге передвiстя було куди як зловiснiше. Сiч, стиснута в занадто тiсних кордонах, не могла прогодувати всiх своiх людей; походи бували нечасто, так що степом козак прогодуватися не мiг; через те ж бо в мирнi часи багато низових щороку й розбрiдалося по мiсцях заселених. Без лiку сiчовикiв було по всiй Украiнi i навiть по всiй Русi. Однi наймалися в старостiвськi загони, другi шинкарювали по шляхах, третi займалися в мiстах i селах торгiвлею та ремеслом. Майже в кожнiм селi стояла на белебнi хата, в якiй жив запорожець. Деякi заразом iз хатою заводили ще й дружину та господарство. І запорожець цей, як людина бита й терта, дуже часто ставав благословенням для села, до котрого прибився. Не було лiпших ковалiв, колiсникiв, чинбарiв, воскобоiв, рибалок або ловчих. Запорожець усе вмiв, за все брався – хоч хату ставити, хоч сiдло шити. Зазвичай були це насельники неспокiйнi, бо жили буттям тимчасовим. Тому, хто мав намiр зi зброею в руках виконати вирок, напасти на сусiда або себе вiд можливого нападу захистити, досить було кинути клич, i молодцi злiталися, немовби охочi побенкетувати ворони. Їх послугами користувалась i шляхта, i пани, що вiчно позивались одне з одним, але, якщо таких оказiй не траплялося, запорiжцi сидiли тихо по селах i в потi чола добували хлiб насущний.

Тривало так iнодi рiк, iнодi два, доки раптом не розносилася чутка чи про великий який-небудь похiд, чи про похiд когось iз отаманiв на татар, на ляхiв, на польських панiв у волоськiй землi, i тодi всi цi колiсники, ковалi, чинбарi, воскобоi кидали мирнi справи своi й для початку ударялися по всiх украiнських шинках у непробудну пиятику.

Пропивши все, що мали, вони починали пити в борг, не на те, що е, але на те, що буде. Очiкувана здобич мала оплатити гульбу.

Ця пошесть повторювалася з такою постiйнiстю, що з часом навченi досвiдом тутешнi люди почали говорити: «Еге, шинки трясуться вiд низових – на Украiнi щось затiваеться».

І старости негайно змiцнювали в замках гарнiзони, пильно до всього приглядаючись; вельможi збирали дружини, шляхта вiдсилала жiнок i дiтей в мiста.

І ось тiеi весни козаки запили, як нiколи, без розбору промотуючи все нажите, причому не в однiм повiтi, не в однiм воеводствi, а по всiй Русi, вiд краю до краю.

Щось, напевно, i справдi назрiвало, хоча самi низовi, схоже, поняття не мали, що саме. Почали подейкувати про Хмельницького, про його втечу на Сiч, про городових козакiв iз Черкас, Богуслава, Корсуня та iнших мiст, якi втекли вслiд за ним; але подейкували ще й зовсiм про iнше. Вже багато рокiв ходили чутки про велику вiйну з бусурманами, котру король замишляв, аби добрим молодцям була здобич, але ляхи цьому чинили опiр – так що тепер усi чутки змiшалися i посiяли в
Страница 30 из 55

душах людських тривогу та очiкування чогось нечуваного.

Стривоженiсть ця проникла навiть у лубенськi стiни. На таке закривати очi не годилося, i, вже звичайно, не зробив цього князь Ярема. У державi його неспокiй хоча й не перерiс у бродiння, бо страх усiх стримував, але через якийсь час iз Украiни почали доходити чутки, що подекуди холопи виходять з послуху шляхтi, вбивають евреiв, що силою хочуть записатися в реестр – з поганими воювати, що число втiкачiв на Сiч зростае.

Тому князь, розiславши листи до кракiвського правителя, до пана Калиновського i до Лободи в Переяслав, звелiв зганяти стада iз степiв i стягувати вiйська зi сторожових поселень. Тим часом надiйшли втiшнi вiстi. Великий гетьман повiдомив усе, що знав про Хмельницького, вважаючи, однак, неможливим, аби з цiеi справи смута якась могла виникнути; польний гетьман вiдписав, що «гультяйство, зазвичай, наче роi, навеснi бiситься». І тiльки старий хорунжий Зацвiлиховський надiслав вiдповiдь, у котрiй заклинав князя до всього поставитися серйозно, бо велика гроза насуваеться з Дикого Поля. Про Хмельницького ж повiдомляв, що той iз Сiчi до Криму поспiшив – прохати у хана допомоги. «А як менi з Сiчi друзi доносять, – стояло в листi, – буцiм там кошовий iз усiх луговин i рiчок пiше й кiнне вiйсько збирае, не розтлумачуючи нiкому, навiщо чинить так, то вважаю я, що гроза ця впаде на нас, i якщо станеться таке з татарською пiдмогою, дай Боже, щоби погибель усiм землям руським не приключилась».

Князь вiрив Зацвiлиховському бiльше, нiж гетьманам, бо розумiв, що на всiй Русi нiхто так не знае козакiв i iх замiрiв. Тому прийняв вiн рiшення зiбрати якомога бiльше вiйська, а поки що грунтовно розiбратися в тiм, що вiдбуваеться.

Одного разу вранцi звелiв вiн покликати Биховця, поручика волоськоi корогви, i сказав йому:

– Поiдете, добродiю, з посольством од мене до пана кошового отамана на Сiч i вручите йому цього листа з моею княжою печаттю. А щоб знали ви, чого там триматися, скажу вам ось що: лист цей – усього лиш пiдстава, а мета посольства в головi вашоi милостi мае залишатися, пiдмiчайте все, що в них вiдбуваеться, скiльки вiйська зiбрали i чи збирають iще. Особливо ж постарайтеся яких-небудь тамтешнiх людей на свiй бiк залучити i про Хмельницького гарненько все розiзнати, де перебувае i чи правда, що до Криму поiхав у татар допомоги прохати. Ясно?

– Як день.

– Поiдете на Чигирин, але в дорозi бiльше однiеi ночi не вiдпочивайте. По приiздi пiдете до хорунжого Зацвiлиховського, щоб забезпечив вас листами до своiх друзiв на Сiчi, отож листи друзям тим секретно передасте. Вiд них про все дiзнаетесь. Із Чигирина попливете до Кодака, поклонитеся вiд мене пановi Гродзiцькому й вiддасте йому оцього листа. Вiн вас звелить переправити через пороги i надасть необхiдних перевiзникiв. У Сiчi, одначе, не байдикуйте, дивiться, слухайте i поспiшайте назад, якщо живi залишитесь, бо експедицiя ця нелегка.

– Ваша ясновельможнiсть, можете розпоряджатися життям моiм! Людей багато взяти?

– Сорок душ супроводу. Вирушите сьогоднi ж пiд вечiр, а перед вiд’iздом приходьте за iнструкцiями. Важливу мiсiю доручаю вам, шановний пане.

Биховець вийшов зрадiлий, а в передпокоi зустрiв Скшетуського та кiлькох офiцерiв вiд артилерii.

– Навiщо викликали? – поцiкавилися тi.

– Менi в дорогу сьогоднi.

– Куди ж? Куди це?

– В Чигирин, а звiдти – далi.

– Тодi ходiмо зi мною, – сказав Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на квартиру, ну вмовляти Биховця, щоб той йому дорученням поступився.

– Якщо ти друг, – говорив вiн, – проси, чого хочеш, коня турецького, скакуна, не пожалiю, тiльки б поiхати, тому що душа моя в тi сторони рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тiльки поступись. Слави особливоi там не здобудеш, бо ранiше вiйна, якщо iй судилося бути, почнеться – а загинути можна. Я ж знаю, Ануся тобi, як i багатьом, мила – а поiдеш, ii в тебе й одiб’ють.

Останнiй аргумент бiльше за iншi подiяв на пана Биховця, одначе на вмовляння вiн не пiддавався. Що скаже князь, якщо вiн не погодиться? Чи не розсердиться? Таке доручення – фавор од князя.

Скшетуський одразу ж поспiшив до князя й попросив негайно про себе доповiсти.

За хвилину паж повiдомив, що князь дозволяе ввiйти.

Серце гупало в грудях намiсника, що боявся почути коротке «нi!», пiсля чого довелося б на всьому поставити хрест.

– Що скажете? – мовив князь.

Скшетуський кинувся йому в ноги.

– Ясновельможний княже, я прийшов уклiнно благати, щоби поiздку на Сiч було доручено менi. Биховець по дружбi, може, й поступився б, тому що менi вона важливiша за життя, та тiльки вiн побоюеться, чи не будете ви, ваша княжа ясновельможнiсть, сердитися на нього.

– Господи! – вигукнув князь. – Та я б нiкого iншого, крiм вас, i не послав би, але здалося менi, що ви поiдете неохоче, нещодавно таку довгу дорогу подолавши.

– Ясновельможний княже, хоча б i щодня мене посилали, завжди libenter[53 - охоче (лат.).] в тi сторони iздити буду.

Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своiх очей i, помовчавши, запитав:

– Що ж у вас там таке?

Намiсник, не вмiючи витримати допитливого погляду, знiтився, нiби в чомусь провинився.

– Мабуть, доведеться розповiсти все як е, – сказав вiн, – бо вiд проникливостi вашоi княжоi ясновельможностi нiякi arcana[54 - таемницi (лат.).] приховати не можна; не знаю тiльки – чи поставиться ваша милiсть iз спiвчуттям до слiв моiх.

І вiн почав розповiдати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неi i як прагне тепер ii провiдати, а пiсля повернення з Сiчi вiдвезти ii до Лубен, аби вiд козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тiльки про махiнацii староi княгинi, бо тут зв’язувало його слово. Зате вiн так почав благати князя, щоб функцii Биховця йому передоручив, що князь сказав:

– Я б вам i так поiхати дозволив, i людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильнiсть сердечну з моiм дорученням узгодити, залишаеться менi пiти назустрiч.

Сказавши це, вiн плеснув у долонi й звелiв пажу покликати пана Биховця.

Зрадiлий намiсник припав до руки князя, а той стиснув у долонях голову його й звелiв не падати духом. Вiн безмежно любив Скшетуського, тямущого воiна й офiцера, на котрого в усьому можна було покластися. До того ж мiж ними iснував зв’язок, який виникае мiж пiдлеглим, який усiею душею любить начальника, i начальником, який це знае й вiдчувае. Бiля князя товпилося чимало придворних, якi служили або догоджали заради власного зиску, та орлиний розум Яреми добре бачив, хто чого вартий. Знав вiн, що Скшетуський як людина – прозорiший сльози, а тому цiнував його й за вiдданiсть платив вдячнiстю.

Із радiстю почув вiн, що улюбленець його обрав доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, пам’ять про котрого була князевi тим дорожча, чим сумнiша.

– Не через невдячнiсть до князя, – сказав вiн, – не довiдувався я про дiвчину, а тому, що опiкуни не бували в Лубнах, а скарг нiяких я на них не отримував i вважав через те, що вони люди достойнi. Та коли вже ви менi зараз про князiвну розповiли, я, наче про рiдну, про неi пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи таке, не мiг не подивуватися добротi володаря свого, котрий нiби сам собi дорiкав за те, що посеред багатьох трудiв своiх не зайнявся долею дитяти старого жовнiра i дворянина.

Тим часом з’явився Биховець.

– Шановний пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: бажаете – iдьте, але я
Страница 31 из 55

прошу, поступiться ви заради мене цим дорученням Скшетуському. В нього на те е своi особливi пiдстави, а я вже, пане, для вас натомiсть що-небудь придумаю.

– Ваша ясновельможнiсть, – вiдповiв Биховець, – найбiльша це милiсть од вашоi ясновельможностi, що, маючи право наказати, ви вiддаете справу на мiй розсуд. І негiдним був би я такоi милостi, якби не прийняв ii з найвдячнiшим серцем.

– Подякуйте ж своему товаришу, – звернувся князь до Скшетуського, – i йдiть збиратися.

Скшетуський почав гаряче дякувати Биховця й через кiлька годин був готовий вирушити. В Лубнах йому давно вже не сидiлось, а поiздка вiдповiдала всiм його намiрам. Спершу йому належало побачитись iз Оленою, а потiм, на жаль, розлучитися з нею надовго; щоправда, саме цей час i потрiбен був, аби пiсля небувалих дощiв дороги зробилися проiжджими для колiсного пересування. До цього княгиня з Оленою дiстатися Лубен не змогли б, тому Скшетуському лишалося чекати або в Лубнах, або перебратися в Розлоги, що суперечило угодi з княгинею i, найголовнiше, викликало б пiдозри Богуна. В цiлковитiй безпецi вiд домагань останнього Олена могла почуватися тiльки в Лубнах, але, позаяк вона була вимушена тривалий час лишатися в Розлогах, краще за все Скшетуському було поiхати, а на зворотному шляху пiд охороною княжого загону забрати ii з собою. Все таким чином обмiркувавши, намiсник поспiшав iз вiд’iздом i, отримавши вiд князя iнструкцii та листи, а грошi на поiздку вiд скарбничого, задовго до настання ночi вирушив у дорогу, прихопивши Редзяна i маючи при собi сорок вершникiв iз козацькоi княжоi корогви.

Роздiл VII

Була вже друга половина березня. Трави буйно пiшли в рiст, зацвiло перекотиполе, степ закипiв життям. На ранок другого дня пан Скшетуський на чолi своiх людей iхав нiбито по морю, пливкою хвилею котрого була трава, розгойдана вiтром. А навколо без лiку було радостi й весняних голосiв: кликiв, цьомкання, посвистiв, щебетання, трiпотiння крил, дзижчання комах; степ звучав лiрою, на якiй була рука Господня. Над головами вершникiв яструби, нiби пiдвiшенi хрестики, нерухомо стояли в блакитi, дикi гуси летiли клином, пропливали ключi журавлiв; на землi ж – гiн здичавiлих табунiв: ось мчать степовi конi, бачиш, як розпорюють вони грудьми трави, летять як буря i зупиняються мов укопанi, пiвколом оточуючи вершникiв; гриви iхнi розметались, нiздрi роздутi, очi здивованi! Здаеться – розтоптати ладнi непроханих гостей. Та мить – i раптом зриваються з мiсця, i пропадають так само швидко, як i примчалися, тiльки трава шумить, тiльки квiтники миготять! Тупiт стих, i знову чути гучну пташину рiзноголосицю. І все б, здаеться, радiсно, та е якась туга в радостi цiй, галасливо начебто, а пусто, – гей! – а широко, а просторо! Конем не досягти, думкою не осягти…

Хiба що тугу цю, безлюддя це, степи цi полюбити i збентеженою душею кружляти над ними, спати вiчним сном у iхнiх курганах, голоси степовi наслухати й самому вiдгукуватись.

Стояв ранок. Великi краплини блищали на полинi та бур’янi, свiжi подуви вiтру просушували землю, на якiй дощi полишили широкi калюжi, що розлились озерцями i сяяли на сонцi. Загiн намiсника поволi просувався вперед, бо важко поспiшати, коли конi раз по раз провалюються по колiно в м’яку землю. Намiсник, одначе, не дозволяв подовгу вiдпочивати на могильних пагорбах – вiн поспiшав зустрiтися й попрощатися. Отак до полудня наступного дня, проiхавши смужку лiсу, вздрiв вiн вiтряки Розлогiв, розкиданi по горбах та ближнiх курганах. Серце в грудях Скшетуського забилось, як молот. Його не чекають, нiхто про його приiзд не знае: що скаже вона, коли вiн з’явиться? А онде, там уже хати пiдсусiдкiв, якi потонули в молодих садах вишневих; далi розкидане сiльце холопiв, а ще далi замаячив i колодязний журавель на панському майданi. Намiсник пiдняв коня i погнав його в галоп. За ним кинулись iншi; так i полетiли вони селом iз гиканням i свистом. Тут i там селянин показувався з хати, дивився, хрестивсь: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-пiд копит летить так, що не зрозумiеш, хто скаче. А вони доскакали вже до майдану й осадили перед зачиненими ворiтьми.

– Гей ви там! Вiдчиняй, хто живий!

На шум, стук i собачий гавкiт прибiгли з двору люди. У страху припали вони до ворiт, вирiшивши, що на обiйстя напали.

– Хто такi?

– Вiдчиняй!

– Князiв немае вдома.

– Вiдчиняй же, сучий сину! Ми вiд князя з Лубен.

Нарештi челядь упiзнала Скшетуського.

– Це ваша милiсть! Зараз ми, зараз!

Ворота вiдчинились, а тут i сама княгиня вийшла на ганок, кинувши оком з-пiд долонi на гостей.

Скшетуський сплигнув з коня i, пiдiйшовши до неi, сказав:

– Не впiзнаете, ваша милiсть добродiйко?

– Ох! Невже це ви, пане намiсник? А я вже думаю, татари напали. Кланяюся й ласкаво прошу до хати.

– Дивуетеся, мабуть, ласкава панi, – сказав Скшетуський, коли ввiйшли, – бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Оце князь мене в Чигирин, а потiм i далi посилае. Вiн звелiв у Розлогах зупинитися, про здоров’я ваше запитати.

– Дякую його княжiй ясновельможностi, милостивому володарю й благодiйнику нашому. Чи скоро вiн задумав нас iз Розлогiв проганяти?

– Князь узагалi про це не помишляе, не знаючи, що прогнати б вас не завадило; а я що сказав, тому й бути. Залишитеся ви в Розлогах, у мене свого добра доволi.

Княгиня вiдразу повеселiшала i сказала:

– Сiдайте ж, ваша милiсть, i почувайтеся приемно, як я, вас бачачи.

– Князiвна здорова? Де вона?

– Вже ж я розумiю, що не до мене ви приiхали, мiй кавалере. Здорова вона, здорова; вiд амурiв цих дiвка ще справнiша зробилася. Та я ii зараз i гукну, а сама причепурюся трохи – соромно менi в такому виглядi гостя поштувати.

Одягнена була княгиня в плаття з линялоi набiйки, поверх якого було накинуто кожух; взута ж у яловi чоботи.

Але тут Олена, хоч i непокликана, влетiла до свiтлицi, дiзнавшись од татарина Чехли, хто приiхав. Убiгши, засапана й червона, як вишня, вона нiяк не могла вiддихатись, i тiльки очi ii смiялися щастям i радiстю. Скшетуський кинувся до неi руки цiлувати, а коли княгиня навмисно вийшла, почав цiлувати в уста, тому що чоловiк вiн був завзятий. Вона ж не дуже й опиралася, слабiючи вiд щасливого захоплення.

– А я вашу милiсть i не чекала, – шепотiла вона, мружачи своi прекраснi очi. – Та не цiлуй уже так, негоже воно.

– Чом не цiлувати, – мовив лицар, – якщо менi й мед не такий солодкий? Я вже думав – засохну без тебе; сам князь поiхати звелiв.

– Значить, йому вiдомо?

– Я зiзнався. А вiн iще й радий був, згадавши про князя Василя. Еге, мабуть, напоiла ти мене чимось, дiвчино, нiчого й нiкого, крiм тебе, не бачу!

– Це милiсть Божа – таке заслiплення твое.

– А пам’ятаеш, як кречет руки нашi з’еднав? Видно, так судилося.

– Пам’ятаю…

– Коли я в Лубнах з туги на Солоницю ходив, ти менi як жива являлась, а руки простягну – зникаеш. Але тепер нiкуди ти вiд мене не дiнешся, i нiчого вже нам бiльше не завадить.

– Якщо й завадить, то не по волi моiй.

– Скажи, чи я тобi любий?

Олена опустила очi, та вiдповiла врочисто й чiтко:

– Як нiхто iнший у цiлiм свiтi.

– Нехай мене золотом i почестями осипають, а я вiддам перевагу цим словам, бо вiдчуваю, що правду ти говориш, хоч сам не знаю, чим зумiв заслужити прихильнiсть таку.

– Ти мене пожалiв, приголубив, заступився за мене i такi слова сказав, яких я ранiше нiколи й не чула.

Олена схвильовано змовкла, а поручик знову почав цiлувати iй
Страница 32 из 55

руки.

– Володаркою менi будеш, не дружиною, – сказав вiн.

І замовкли обое, тiльки вiн очей iз неi не зводив, поспiшаючи винагородити себе за тривалу розлуку. Дiвчина здалася йому ще красивiшою, нiж ранiше. У похмурiй цiй свiтлицi, у грi сонячних променiв, якi розбивалися на веселки скляними колiщатками вiкон, вона схожа була на зображення Пречистих Дiв у темних костьольних вiвтарях. Але при цьому вiд неi струмувала така теплота й така життерадiснiсть, стiльки прекрасноi жiночностi й чарiвностi являв i лик, i весь образ ii, що можна було голову втратити, без тями закохатись i кохати вiчно.

– Од краси твоеi я ослiпнути можу, – сказав намiсник.

Бiлi зубки князiвни весело сяйнули в усмiшцi.

– Анна Борзобагата, напевно, в сто разiв краща!

– Їй до тебе, як олив’янiй цiй тарiлцi до мiсяця.

– А менi його милiсть Редзян iнше говорив.

– Його милiсть Редзян по шиi давно не отримував. Що менi та панна! Хай iншi бджоли iз квiтки тiеi мед беруть, там iх доволi дзижчить.

Подальшу бесiду було перервано приходом старого Чехли, що з’явився вiтати намiсника. Вiн вважав його вже своiм майбутнiм володарем i тому кланятися почав од порога, схiдним звичаем, показуючи повагу.

– Ну, старий, вiзьму з дiвчиною й тебе. Ти iй теж служи до смертi.

– Недовго вже чекати, володарю! Та скiльки жити, стiльки й служити. Нема Бога, крiм Бога!

– Десь через мiсяць, як повернуся з Сiчi, поiдемо в Лубни, – сказав намiсник, звертаючись до Олени. – А там ксьондз Муховецький iз епитрахиллю жде.

Олена обiмлiла.

– Ти на Сiч iдеш?

– Князь iз листом послав. Але ти не лякайся. Персона посла навiть у поганих недоторканна. Тебе ж iз княгинею я хоч зараз вiдправив би до Лубен, та от дороги страшнi. Сам перевiрив, навiть верхи не дуже проiдеш.

– А до нас надовго?

– Сьогоднi пiд вечiр на Чигирин рушимо. Ранiше прощатися, скорiше вертатися. Княжа служба. Не моя воля, не мiй час.

– Прошу до столу, коли намилувалися та наворкоталися, – сказала, входячи, княгиня. – Ого! Щоки ж бо у дiвки палають, видно, не гаяли ви часу, пане кавалер! Та що там, так воно й мае бути!

Вона поблажливо поплескала Олену по плечу, i всi пiшли обiдати. Княгиня була в чудовому настроi. По Богуновi вона давно вже вiдпечалилася, до того ж завдяки щедростi намiсника все складалося так, що Розлоги «cum борiс, лесiс, гранiцiбус et колонiiс» вона могла вважати власнiстю своею та синiв своiх.

А багатства це були чималi.

Намiсник розпитував про князiв, чи скоро повернуться.

– Із дня на день жду. Спершу сердилися вони, але потiм, обмiркувавши дii вашi, дуже як майбутнього родича полюбили, тому, мовляв, що такого хвацького кавалера важко вже в нинiшнi м’якi часи знайти.

Пообiдавши, пан Скшетуський iз Оленою пiшли у вишняк, що тягся за майданом до самого рову. Сад, як снiгом, усипаний був раннiм цвiтом, а за садом чорнiла дiброва, в якiй кувала зозуля.

– Хай наворожить нам щастя, – сказав пан Скшетуський. – Тiльки треба запит запитати.

І, повернувшись до дiброви, сказав:

– Зозулько-зозулько, скiльки лiт нам iз оцiею панною у шлюбi жити?

Зозуля зразу ж закувала й накувала пiвсотнi з гаком.

– Дай же Бог!

– Зозулi завжди правду говорять, – сказала Олена.

– А коли так, то я ще запитаю! – розохотився намiсник.

І запитав:

– Зозулько-зозулько, а чи багато хлоп’яток у нас народиться?

Зозуля, наче на замовлення, зразу ж обiзвалась i накувала не бiльше не менше як дванадцять.

Пан Скшетуський не знав од радостi, що й робити.

– Ось, будь ласка! Старостою зроблюся, iй-богу! Чула, ласкава панно? Га?

– Нiчого я не чула, – вiдповiла червона, як вишня, Олена. – Про що запитував, навiть не знаю.

– Може, повторити?

– І цього не треба.

У таких бесiдах i безтурботних жартах, наче сон, минув iхнiй день. Увечерi пiсля тривалого нiжного прощання намiсник рушив на Чигирин.

Роздiл VIII

У Чигиринi пан Скшетуський застав старого Зацвiлиховського у великих хвилюваннях та неспокоi; той нетерпляче ждав княжого посланника, бо iз Сiчi приходили звiстки одна зловiснiша за iншу. Вже не викликало сумнiвiв, що Хмельницький готуеться зi зброею в руках розквитатися за своi кривди та вiдстояти давнi козацькi привiлеi. Зацвiлиховському стало вiдомо, що той побував у Криму в хана, виканючуючи татарську пiдмогу, з якою iз дня на день очiкували його на Сiчi. Все говорило за те, що задумано великий од Низу до Речi Посполитоi похiд, який за участi татар мiг виявитися фатальним. Гроза вгадувалась усе виразнiше, чiткiше, страшнiше. Вже не темна, неясна тривога розповзалася по Украiнi, а повсюдне передчуття неминучоi рiзнi та вiйни. Великий гетьман, який спершу не приймав усього цього близько до серця, зараз перевiв своi сили пiд Черкаси, та головним чином затим, аби ловити втiкачiв, оскiльки городовi козаки i простолюддя без лiку почали втiкати на Сiч. Шляхта накопичувалась у мiстах. Подейкували, що в пiвденних воеводствах мало бути оголошене народне ополчення. Дехто, не очiкуючи звичайного в таких випадках королiвського указу, вiдiславши жiнок i дiтей у замки, прямував до Черкас. Нещасна Украiна подiлилася на два табори: однi рушили на Сiч, iншi – в коронне вiйсько; однi були за iснуючий порядок, iншi – за дику волю; однi мали намiр зберегти те, що було плодом столiтнiх трудiв, iншi зiбралися нажите це в них вiдняти. Невдовзi i тим i цим судилося зачервонити братськi руки кров’ю власного тiла. Жахливий розбрат, перш нiж набути релiгiйних гасел, зовсiм чужих Низовi, затiвався як вiйна соцiальна.

І хоча темнi хмари обложили украiнський обрiй, хоча вiдкидали вони зловiсну похмуру тiнь, хоча в надрах iхнiх усе валувало й гуркотiло, а громи перекочувались iз краю в край, люди поки що не усвiдомлювали, яка неймовiрна насуваеться гроза. Можливо, що не усвiдомлював i сам Хмельницький, який поки що посилав кракiвському правителю, козацькому комiсару та коронному хорунжому листи, повнi скарг i нарiкань, а заразом i клятвених признань у вiрностi Владиславу IV та Речi Посполитiй. Чи хотiв вiн вигадати час, чи вважав, що який-небудь договiр iще може покласти край конфлiкту – думки розходились, i тiльки двое людей нi на мить не тiшили себе надiею з цього приводу.

Людьми цими були Зацвiлиховський i старий Барабаш.

Старий полковник теж отримав од Хмельницького послання. Було воно знущальним, погрозливим i образливим. «Зо всiм Вiйськом Запорiзьким починаемо ми, – писав Хмельницький, – прикро волати й благати, щоби в додержаннi були всi тi привiлеi, котрi ваша милiсть у себе ховали. А оскiльки приховали ви iх для власного зиску та статкiв примноження, остiльки все Вiйсько Запорiзьке вважае вас достойним полковникувати над баранами або свиньми, та не людьми. Я ж прошу вибачення у вашоi милостi, коли не догодив чимось у нужденному домi моему в Чигиринi об празниковi св. Миколи i що поiхав на Запорiжжя, не об’явившись i не запитавшись».

– Ви тiльки подивiться, добродii моi, – говорив Зацвiлиховському та Скшетуському Барабаш, – як глумиться вiн надi мною, а я ж його ратноi справи навчав i, можна сказати, замiсть батька був!

– Значить, вiн зi всiм Вiйськом Запорiзьким привiлеiв домагатися збираеться, – сказав Зацвiлиховський. – І вiйна, попросту кажучи, буде громадянською, з усiх найстрашнiшою.

На це Скшетуський:

– Видно, квапитися менi треба; дайте ж, вельмишановнi панове, листи до тих, iз ким по приiздi потрiбно менi зв’язатися.

– До кошового отамана е у вас?

– Є. Вiд самого
Страница 33 из 55

князя.

– Тодi дам я вам до одного курiнного, а в його милостi Барабаша е там родич, теж Барабаш; про все i довiдаетеся. Та тiльки чи не запiзнилися ми з такою експедицiею? Князю бажано знати, що там вiдбуваеться? Порада проста: зiбрати якомога бiльше вiйська та з’еднатися з гетьманами.

– Пошлiть же до нього гiнця з вiдповiддю та порадою, – сказав Скшетуський. – А менi так i так iхати, бо посланий i княжого рiшення скасувати не можу.

– А чи знаете ви, добродiю, що це дуже небезпечна поiздка? – сказав Зацвiлиховський. – Народ уже настiльки розiйшовся, що вберегтися важко. Якби не було поблизу коронного вiйська, чернь i на нас би накинулася. Що ж тодi нам? До диявола в пащу iдете.

– Ваша милiсть хорунжий! Йона не в пащi навiть, але в черевi китовому був, а з Божою помiччю цiлим та неушкодженим лишився.

– Тодi iдьте. Рiшучiсть вашу хвалю. До Кодака, ваша милiсть, доiдете в безпецi, там же вирiшите, як дiяти. Гродзiцький – жовнiр старий, вiн вам i дасть вiрнi iнструкцii. А до князя я сам, напевно, рушу; якщо вже менi воювати на старостi лiт, лiпше пiд його рукою, нiж пiд будь-чиею. А поки що байдак або дубас для вашоi милостi споряджу та гребцiв дам, якi вас до Кодака доправлять.

Скшетуський вийшов i попрямував до себе на квартиру, на базарний майдан у дiм князя, маючи намiр швидше завершити приготування. Незважаючи на небезпеку наступноi поiздки, про яку попереджав його Зацвiлиховський, намiсник думав про неi не без задоволення. Йому належало на всьому майже протязi, до самого аж Низу, побачити Днiпро, та ще й пороги; а землi цi уявлялися тодiшньому лицарству зачаклованими, таемничими, куди прагнула всяка душа, жадiбна до пригод. Бiльшiсть iз тих, що прожили все життя свое в Украiнi, не могли похвалитися, що бачили Сiч, – хiба що захотiли б записатися до товариства, а бажаючих зробити це серед шляхти було тепер небагато. Часи Самека Зборовського минули безповоротно. Розрив Сiчi з Рiччю Посполитою, що почався в епоху Наливайка та Павлюка, не тiльки не призупинився, але все бiльше поглиблювався, i приплив на Сiч благородного люду, як польського, так i руського, що нi мовою, нi вiрою не вiдрiзнявся вiд низових, значно зменшився. У таких, як Булиги-Курцевичi, знаходилося небагато наслiдувачiв; узагалi на Низу i в товариство змушували тепер пiти шляхту невдачi, вигнання, тобто грiхи, що iх покаянням не замолити.

Через те ж бо якась таемниця, непроникна, як днiпровськi тумани, оточувала пазуристу низову республiку. Про неi розповiдали чудеса, i пан Скшетуський на власнi очi побачити iх волiв.

Але в те, що звiдти не повернеться, вiн, по правдi кажучи, не вiрив. Посол е посол, та до того ж iще й од князя Яреми.

Розмiрковуючи так, дивився вiн iз вiкна свого на майдан, i за цим заняттям минула година й друга, аж раптом Скшетуському здалося, що бачить вiн двi знайомi постатi, що прямують у Дзвонецький Кут, де була торгiвля волоха Допула.

Вiн придивився. Це були пан Заглоба з Богуном.

Вони йшли, тримаючи один одного пiд руки, i невдовзi зникли в темному входi, над котрим стирчала мiтла, що означала корчму i винарню.

Намiсника здивувало й перебування Богуна в Чигиринi, i дружба його з паном Заглобою.

– Редзяне! До мене! – гукнув вiн слугу.

Той з’явився в дверях сусiдньоi кiмнати.

– Слухай же, Редзяне: пiдеш он у ту винарню, бачиш, де мiтла? Пiдiйдеш до товстого шляхтича з дiркою в лобi й передаси, що якийсь чоловiк хоче бачити його у невiдкладнiй справi. А коли запитае, хто, не говори.

Редзян зник, i через якийсь час намiсник побачив його на майданi разом iз паном Заглобою.

– Вiтаю вас, добродiю! – сказав Скшетуський, коли шляхтич виник на порозi. – Чи впiзнаете мене?

– Чи впiзнаю? Щоб мене татари на сало перетопили i свiчок iз нього Магомету понаставляли, якщо не впiзнаю! Ви ж, ваша милiсть, декiлька мiсяцiв тому Чаплинським дверi у Допула вiдчиняли, що менi особливо сподобалось, бо я з темницi в Стамбулi звiльнився таким же чином. А що поробляе пан Збийнабiйка герба Зiрвиштанець, а також його непорочнiсть i меч? Чи все ще сiдають йому на голову горобцi, за сухе дерево його маючи?

– Пан Пiдбийп’ятка здоровий i просив кланятися вашiй милостi.

– Багатий шляхтич, але дурний страшенно. Якщо вiн зiтне такi ж три голови, як його власна, то зараховувати просто нiчого, тому що посiче вiн трьох безголових. Тьху! Ну й спека, а ще ж тiльки березень надворi! Аж горлянка пересихае.

– У мене мед добрячий при собi, може, чарку перехилите, ваша милiсть?

– Дурень вiдмовляеться, коли розумний пригощае. Менi цирульник якраз мед прописав приймати, щоб меланхолiю вiд голови вiдтягло. Важкi часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis.[55 - день гнiву та сум’яття (лат.).] Чаплинський од страху ледве живий, до Допула не ходить, бо там верхiвка козацька п’е. Я лише й протистою небезпецi, складаючи цим полковникам компанiю, хоча полковництво iхне дьогтем смердить. Добрий мед!.. І справдi чудовий. Звiдки це вiн у вас, ваша милiсть?

– Із Лубен. Значить, багато тут козацького начальства?

– Кого тiльки нема! Федiр Якубович тут, старий Фiлон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а ще любимчик iхнiй, Богун, який другом став менi, коли я його перепив i пообiцяв усиновити. Всi вони тепер у Чигиринi смердять i мiркують, у який бiк податися, бо поки що не смiють вiдкрито за Хмельницьким пiти. А якщо не пiдуть, у тому заслуга моя.

– Це ж як?

– А я п’ю з ними й на бiк Речi Посполитоi перетягую. Вiрними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди i вдячностi за службу в цiй нашiй Речi Посполитiй i лiпше воно квочку на яйця садовити, нiж головою ризикувати pro publico bono.[56 - заради суспiльного блага (лат.).]

– Лiпше, ваша милiсть, ризикувати, на нашому боцi воюючи. Але здаеться менi, що ви марно грошi витрачаете на частування, бо таким чином iх на наш бiк не схилити.

– Я? Грошi витрачаю? За кого ви, добродiю, мене маете? Хiба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвiл платити за свою персону.

– А Богун цей що тут поробляе?

– Вiн? У нього, як i в решти, нашорошенi вуха до новин iз Сiчi. За тим i приiхав. Це ж улюбленець усiх козакiв! Всi з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою пiде. А хто, примiром, знати може, до кого реестровi Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз вiн дуже обережний, бо менi пiд чаркою зiзнався, що закоханий у шляхтянку i з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом iз холопами брататися, тому вiн i жде, щоб я його всиновив i до герба допустив… Оце так мед! Ох i добрячий!

– Налийте ж собi, ваша милiсть, iще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.

– А чи не цiкавилися ви, добродiю, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зiбрався?

– А на бiса менi, вельмишановний намiснику, ii iм’я! Знаю тiльки, що коли вона Богуновi роги наставить, то буде панi оленицею величатися.

Намiсник вiдчув величезне бажання зацiдити пану Заглобi у вухо, а той, нiчого не помiтивши, продовжував:

– Ох, i красунчиком був я змолоду! Розповiв би я вам, за що муки в Галатi прийняв! Бачите дiрку в лобi? Доволi буде, якщо скажу, що ii менi евнухи в сералi тамтешнього пашi пробили.

– А говорили, що куля розбiйницька!

– Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбiйник. Господь не дасть збрехати!

Подальшу бесiду було перервано появою
Страница 34 из 55

Зацвiлиховського.

– Ну, пане намiсник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готовi, гребцi у вас люди вiрнi; вирушайте ж iз Богом, хоч зараз, якщо бажаете. А ось i листи.

– Тодi я звелю йти людям на берег.

– У якi ж краi ви, ваша милiсть, зiбралися? – поцiкавився пан Заглоба.

– На Сiч.

– Гаряче там буде вам.

Одначе намiсник попередження цього вже не чув, тому що вийшов iз дому на подвiр’я, де при конях перебували козаки, зовсiм уже готовi в дорогу.

– У сiдло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.

У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобi:

– Чув я, що ви, добродiю, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.

– Pro publico bono, ваша милiсть хорунжий.

– Бистрi розумом ви, добродiю, i його у вас бiльше, нiж сорому. Хочете козакiв in poculis[57 - за келихами (лат.).] привернути до себе, щоб, як переможуть, друзями вашими були.

– А що ж! Мучеником турецьким бувши, козацьким стати не кваплюся, й нема в тому нiчого дивного, бо два грибочки доведуть до гробочка. В розумiннi ж сорому, так я нiкого не запрошую випивати його зi мною – сам же й вип’ю, i, дасть Бог, вiн менi не менше меду оцього до смаку прийдеться. Заслуга – вона, як масло, нагору спливе.

У цей момент повернувся Скшетуський.

– Люди вже виступили, – сказав вiн.

Зацвiлиховський налив по чарцi.

– За щасливу поiздку!

– І благополучне повернення! – додав пан Заглоба.

– Пливти вам легко буде, вода безберега.

– Сiдайте ж, вельмишановнi панове, доп’емо. Невелике барильце ж бо.

Вони сiли й розлили мед.

– Цiкавi краi побачите, ваша милiсть, – говорив Зацвiлиховський. – Ви вже пану Гродзiцькому в Кодаку вiд мене поклонiться! От жовнiр так жовнiр! На самому краю свiту сидить, вдалинi вiд нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усiй Речi Посполитiй бути. Я ж бо знаю i Кодак, i пороги. Бувало, туди частiш iздили, й туга просто душу обступае, як подумаеш, що все це минуло, минуло, а тепер…

Тут хорунжий пiдпер сиву свою голову й глибоко замислився. Зробилося тихо, чулося тiльки цокання у воротах: це останнi люди Скшетуського виходили на берег до байдакiв.

– Боже мiй! – мовив, очунявши вiд роздумiв, Зацвiлиховський. – Хоча чвари й не стихали, а ранiше лiпше було. Як зараз пам’ятаю, пiд Хотином, двадцять сiм рокiв тому! Коли гусари пiд рукою Любомирського йшли в атаку на яничарiв, так молодцi за своiм валом шапки пiдкидали i кричали Сагайдачному, аж земля тряслася: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» А зараз? Зараз Низ, якому форпостом християнства належить бути, впускае татар у межi Речi Посполитоi, щоби накинутися на них, коли будуть iз награбованим повертатися. Куди там! Іще гiрше: Хмельницький iз татарами знюхуеться, щоб християн за компанiю вбивати…

– Випиймо ж iз горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!

– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобицi не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаемнi грiхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у вiйську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному станi хiба мало iх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримськi нехристи закують тебе в ланцюги, i на турецьких галерах гребти будеш!

– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймае. Може, ще й сонечко зiйде!

Але сонце саме заходило, й останнi променi його лежали червоними вiдсвiтами на бiлiй головi хорунжого.

У мiстi дзвонили до вечернi та до похвальноi.

Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвiлиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже зовсiм смеркло, коли всi трое знову зiйшлися бiля пристанi на березi Тясмину. Люди Скшетуського сидiли по байдаках. Веслярi ще переносили вантаж. Холодний вiтер тягнув у бiк недалекого гирла, де рiчка впадала у Днiпро, нiч збиралася бути не дуже погожою. При свiтлi багаття, котре палало на березi, вода в рiчцi криваво поблискувала i, здавалося, з неймовiрною швидкiстю неслася кудись у невiдому пiтьму.

– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодиковi. – Будьте, ваша милiсть, насторожi.

– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.

– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому вiйську.

– Значить, ви, ваша милiсть, остаточно до князя зiбрались?

– А що ж? Вiйна так вiйна!

– Бувайте здоровi, пане хорунжий.

– Бережи вас Бог!

– Vive valeque![58 - Живи й будь здоровий! (лат.)] – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродiю, донесе, султану кланяйтесь. А нi – так бiс iз ним!.. Ох i добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!

– До побачення!

– До скорого!

– Бог вам на помiч!

Заскрипiли весла, хлюпнули водою, i байдаки вiдпливли. Вогонь на березi почав швидко даленiти. Довго ще бачив Скшетуський громiздку постать хорунжого, освiтлену полум’ям багаття, i незрозумiла туга стиснула зненацька груди його.

Несе човни вода, несе, та тiльки вiдносить од доброзичливих сердець, од коханоi та вiд рiдних краiв, односить невблаганно, як доля, в краi дикi, в пiтьму…

Із тясминового гирла випливли на Днiпро.

Вiтер свистiв, весла видавали одноманiтний i тужливий звук. Веслярi затягли пiсню:

Гей, то не пили пилили,

Не тумани уставали.

Скшетуський закутався в бурку i влiгся на постiль, улаштовану для нього жовнiрами. Вiн почав думати про Олену, про те, що вона все ще не в Лубнах, що Богун залишився, а от вiн поiхав.

Побоювання, недобрi передчуття, тривога злетiлися до нього, нiби ворони. Вiн спробував було впоратися з ними, та втомився, думки почали плутатися, дивно якось змiшалися з посвистом вiтру, з плескотом весел, з пiснями рибалок, i вiн заснув.

Роздiл IX

На ранок пан Скшетуський прокинувся бадьорим, здоровим i повеселiлим. Погода стояла чудова. Вода, що широко розлилася, брижилась од легкого й теплого вiтерця.

Береги, схованi туманом, зливалися з поверхнею вод ув одну неозору рiвнину. Редзян, прокинувшись i протерши очi, навiть злякався. Вiн здивовано подивився навсiбiч i, не побачивши нiде берега, сказав:

– Господи! Мосьпане, невже ми на море випливли?…

– Це така рiчка широка, не море, – вiдповiв Скшетуський, – а берег побачиш, як туман розсiеться.

– Я так гадаю, що незабаром нам i в Туреччину iхати доведеться?

– І поiдемо, коли звелять. А подивись-но: ми тут не самi…

У доступному для огляду просторi виднiлося бiльше десятка дубасiв, або тумбасiв, i вузьких чорних козацьких човнiв, якi були обшитi очеретом i зазвичай називалися чайками. Частина цих суденець пливла за течiею, iх зносила прудка вода, частина – працьовито забиралася вгору по рiцi, змушувана веслами i парусом. Однi везли в побережнi мiста рибу, вiск, сiль i сушенi вишнi, iншi поверталися з мiсць населених, навантаженi запасами провiанту для Кодака i товарами, що мали попит на Крамному базарi в Сiчi. Днiпровськi береги за гирлом Псла вже були зовсiм безлюднi, i тiльки де-не-де по них бiлiли козацькi зимiвники; рiчка була нiби великим шляхом, що з’еднував Сiч iз рештою свiту, тому й рух на нiй був доволi значний, особливо коли весняна вода полегшувала судноплавство i коли навiть пороги, за винятком Ненаситця, робилися для суден, що пливли вниз по рiчцi, переборними.

Намiсник iз цiкавiстю придивлявся до рiчкового цього життя, а тим часом човни його швидко прямували до Кодака. Туман порiдiв. Над
Страница 35 из 55

головами носилися хмари птахiв: пелiканiв, диких гусей, журавлiв, качок, чайок, кроншнепiв; у прибережних очеретах стояв такий гвалт, такий плескiт води i шум крил, що здавалося, вiдбуваються там пташинi сейми або побоiща.

За Кременчуком береги зробилися нижчими i вiдкритiшими.

– Погляньте-но, ваша милiсть! – раптом вигукнув Редзян, – начебто воно й сонце пече, а на полях снiгу повно.

Скшетуський поглянув – i дiйсно, куди тiльки сягав погляд, якась бiла заволока сяяла в сонячних променях обабiч рiки.

– Гей, старший! А що це там бiлiе? – запитав вiн човняра.

– Вишнi, пане! – вiдповiв той.

І справдi, були це вишневi лiси, що складалися з карликових дерев, якими густо поросли обидва береги за гирлом Псла. Плоди цих вишникiв, солодкi й великi, становили восени корм птахам, звiринi та заблуканим у цiй глушинi людям, а також були предметом торгiвлi, котрий одвозили на байдаках до самого Киева i далi. Зараз лiси стояли у цвiту. Щоб дати вiдпочити гребцям, пiдiйшли до берега, i намiсник з Редзяном висадилися, бажаючи поближче розгледiти цi заростi. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що просто нiчим було дихати.

Безлiч пелюсток уже вкрили землю. Мiсцями деревця утворювали непрохiднi хащi. Мiж вишнями буйно рiс i дикий карликовий мигдаль, увесь у рожевих квiтах, якi вже зовсiм сильно пахли. Мiльйони джмелiв, бджiл i яскравих метеликiв носилися над цим строкатим квiтковим морем, кiнця i краю котрому не було видно.

– Чудеса, пане, чудеса! – говорив Редзян. – І чому тут люди не селяться? Звiрини тут, як я подивлюся, теж вистачае.

Мiж вишневими кущами порскали русаки й бiляки, а також незлiченнi зграйки великих блакитноногих перепелiв, яких кiлька Редзян пiдстрелив зi штуцера, та, на превеликий жаль, довiдався потiм од старшого, що м’ясо цих птахiв отруйне.

На м’якiй землi видно було слiди оленiв i сайгакiв, а здалеку доносилися звуки, що нагадували похрокування вепрiв.

Подорожнi нашi, надивившись i вiдпочивши, рушили далi. Береги ставали то високими, то плоскими, вiдкриваючи погляду дивовижнi дiброви, лiси, урочища, кургани i привiльнi степи. Довкiлля було таке чудове, що Скшетуський мимоволi задавав собi Редзянове запитання: чому тут люди не селяться? Та ба, для цього необхiдно було, щоб iще який-небудь Ярема Вишневецький узяв пiд свою руку цi пустки, впорядкував iх i оборонив од замiряння татар i низових. Мiсцями рiчка утворювала рукави, колiна, заливала яри, пiнною хвилею била у прибережнi кручi та зовсiм заповнювала темнi печери в скелях. У таких печерах i рукавах улаштовувалися тайники та сховища. Гирла рiк, зарослi лiсом очеретiв, куги, комишiв, кишiли усякою птицею; словом, свiт дикий, подекуди урвистий, подекуди низовинний, зовсiм безлюдний i таемничий постав перед очима мандрiвникiв наших.

Плавання ставало докучливим, тому що через теплу погоду з’явилися хмари кусючих комарiв i рiзних невiдомих у сухому степу iнсектiв; деякi з них були завтовшки з палець, i пiсля укусу кров дзюрила струменем.

Увечерi припливли до острова Романiвки, вогнi якого завиднiлися ще здалеку, i зупинилися там на нiчлiг. У рибалок, якi прибiгли подивитися на загiн намiсника, сорочки, обличчя i руки були густо змащенi дьогтем для захисту вiд комах. Були це люди грубоi вдачi й дикi; вони без лiку з’iжджалися сюди навеснi ловити i в’ялити рибу, котру затим одвозили в Чигирин, Черкаси, Переяслав i Киiв. Праця це була нелегка, зате вигiдна через велику кiлькiсть риби, що влiтку ставала для цих мiсць навiть лихом, здихаючи вiд нестачi води в старицях i так званих тихих куточках i заражаючи гниттям повiтря.

Вiд рибалок намiсник довiдався, що низовi, рибалячи тут, уже декiлька днiв як покинули острiв i подалися на заклик кошового отамана на Низ. Крiм того, будь-якоi ночi з острова було видно багаття, що iх палили в степу втiкачi, котрi поспiшали на Сiч. Рибалкам було вiдомо, що готуеться похiд «на ляхiв», i вони це аж нiяк не приховували вiд намiсника. Скшетуський мимоволi подумав, що його експедицiя i дiйсно, здаеться, запiзнилася, i, схоже, перш нiж дiстанеться вiн Сiчi, полки молодцiв рушать на пiвнiч; одначе йому звелено було iхати, i, як справний солдат, вiн не розумував, маючи намiр сягнути хоч би й самого серця запорiзького стану.

Назавтра зранку вирушили далi. Минули чудовий Тарентський Рiг, Суху Гору i Кiнський Острог, вiдомий своiми трясовинами та безлiччю гадiв, якi його непридатним для життя робили. Тут уже все: i дикiсть округи, i квапливiсть течii – передвiщало близькiсть порогiв. Та ось на обрii забовванiла Кодацька вежа. Перший етап подорожi було завершено.

Одначе того вечора намiсник до замку не потрапив, бо в пана Гродзiцького пiсля оголошення перед заходом сонця вечiрнього пароля iз замку нiкого не випускали i до замку нiкого не впускали; нехай би хоч сам король приiхав, йому довелося б ночувати в Слобiдцi, розташованiй перед валом.

Саме так вчинив i намiсник. Нiчлiг був не дуже-то зручним, бо мазанки в Слобiдцi, котрих налiчувалося близько шiстдесяти, були такi крихiтнi, що в деякi доводилося вповзати рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набiгу спалювала будiвлi дощенту, щоб не створювати нападникам прикриття та безпечних пiдступiв до валiв. Мешкали в цiй Слобiдцi люди «захожi», тобто тi, що приблудилися з Польщi, Русi, Криму та Волощини. Кожне тут вiрило у свого Бога, та до цього нiкому не було дiла. Землю прийшлi люди не орали через небезпеку вiд Орди, годувалися рибою i привiзним iз Украiни хлiбом, пили просяну паленку, займалися ремеслами, за що iх у замку дуже цiнували.

Намiсник очей не стулив через страшенний сморiд кiнських шкур, iз яких у Слобiдцi вичинювали ременi. На свiтанку наступного дня, ледве продзвонили i просурмили побудку, вiн повiдомив у замок, що прибув як княжий посол i просить його прийняти. Гродзiцький, в якого ще був свiжим у пам’ятi вiзит князя, вийшов назустрiч власною персоною. Був це п’ятдесятилiтнiй чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушинi на краю свiту i не бачачи людей, здичавiв, а маючи безмежну владу, набрався суворостi й почуття власноi гiдностi. Лице його було спотворене вiспою, а також помережане шабельними шрамами й мiтками вiд татарських стрiл, якi бiлiли на темнiй шкiрi. Одначе служака вiн був вiрний, сторожкий, наче журавель, i очей iз татар та козакiв не спускав. Пив вiн тiльки воду, спав не бiльше семи годин, часто схоплювався серед ночi перевiрити, чи не дрiмае варта на валах, i за найменшу провину негайно карав провинних. До козакiв доброзичливий, хоча й грiзний, вiн здобув iхню повагу. Коли траплявся взимку на Сiчi голод, Гродзiцький допомагав хлiбом. Узагалi, був це русин покрою тих, хто колись iз Пшецлавом Ланцкоронським i Самеком Зборовським у степи не раз ходили.

– Виходить, ви, добродiю, на Сiч iдете? – запитав вiн у Скшетуського, попередньо провiвши його в замок i вiд душi пригостивши.

– На Сiч. Якi, вельмишановний коменданте, у вас звiдти новини?

– Вiйна! Кошовий отаман зi всiх луговин, рiчок i островiв людей скликае. З Украiни втiкачi тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Вiйська там зiбралося тисяч тридцять, а може, й бiльше. Коли ж вони на Украiну рушать i до них городовi козаки з черню приеднаються, буде iх сто тисяч.

– А Хмельницький?

– З дня на день iз Криму з татарами очiкуеться. Може, вже прибув. Сказати по совiстi, даремно ви, добродiю, на Сiч бажаете iхати, бо незабаром тут iх дочекаетеся. Кодак
Страница 36 из 55

вони не обминуть i в тилу його не залишать, це точно.

– А ви одiб’етесь, ваша милiсть?

Гродзiцький похмуро глянув на гостя й вiдповiв чiтко i спокiйно:

– А я не вiдiб’юсь…

– Як же це?

– Пороху в мене нема. Човнiв двадцять послав, щоб менi хоч скiльки прислали, – i не шлють. Не знаю – чи перехоплено посланих чи в самих там нестача; знаю тiльки, що досi не прислали. А мого вистачить тижнiв на два – i все. Коли б у мене було скiльки треба, я б скорiше Кодак i самого себе висадив у повiтря, та козацька нога сюди б не ступила. Звелено менi тут сидiти – сиджу, звелено пильнувати – пильную, сказано зуби показувати – показую, а якщо згинути доведеться – раз мати породила – i на це готовий.

– А самi ви, ваша милiсть, не можете пороху приготувати?

– Вважай уже два мiсяцi запорiжцi селiтру до мене не пропускають, а ii з Чорного моря возити треба. Одне до одного. Що ж, i загину!

– Нам iз вас, старих жовнiрiв, приклад би брати. А якщо б вам самим, ваша милiсть, за порохом вирушити?

– Шановний пане, я Кодак залишити не можу i не залишу: тут було мое життя, тут i смерть моя буде. Та й ви, добродiю, не розраховуйте, що на пироги та пишнi бенкети iдете, що ними зазвичай послiв зустрiчають, або ж що вас там недоторканнiсть посольська вбереже. Вони навiть власних отаманiв убивають, i, поки я тут, не пригадаю, щоб хто з отаманiв своею смертю помер. Загинете й ви.

Скшетуський мовчав.

– Бачу я, що дух у вашоi милостi слабне. Так що лiпше не iдьте.

– Вельмишановний коменданте! – iз гнiвом вiдповiв намiсник. – Вигадайте ж що-небудь страшнiше мене залякати, адже те, що ви говорите, чув я вже разiв десять, а коли ви не радите менi iхати, я розумiю це так, що самi ви на моему мiсцi не поiхали б; посудiть же в такому разi, чи пороху вам тiльки, чи ще вiдваги для оборони Кодака бракуе.

Гродзiцький, замiсть того щоб розсердитися, глянув на намiсника прихильнiше.

– Зубата щука! – буркнув вiн по-своему. – Вибачайте, ваша милiсть. З вiдповiдi вашоi бачу я, що не осоромите ви dignitatem[59 - гiдностi (лат.).] княжоi i шляхетськоi честi. Тому дам я вам пару чайок, бо на байдаках порогiв не пройдете.

– Про це я теж збирався прохати вашу милiсть.

– Повз Ненаситець звелiть iх тягти волоком; хоча вода й висока, там нiколи пропливти неможливо. Хiба що який-небудь малесенький човник проскочить. А коли опинитеся на низькiй водi, будьте насторожi й пам’ятайте, що залiзо зi свинцем красномовнiшi за слова. Там поважають лише смiливих людей. Чайки назавтра будуть готовi; я тiльки звелю на кожнiй друге стерно поставити – одним на порогах не обiйдетесь.

Сказавши це, Гродзiцький вивiв намiсника з житла, щоб познайомити його iз замком та внутрiшньою службою. Скрiзь був зразковий порядок i послух. Вартовi мало не впритул один до одного вдень i вночi охороняли вали, що iх безперервно укрiплювали та пiдправляли полоненi татари.

– Щороку на лiкотть вали пiдсипаю, – сказав Гродзiцький, – i вони вже такi високi, що, коли б у мене доволi пороху, сто тисяч менi нiчого не зроблять, але без стрiльби я не протримаюсь, якщо штурмуватимуть.

Фортеця дiйсно була нездоланна: крiм гармат, ii захищали днiпровськi кручi та неприступнi скелi, що стрiмко йшли у воду; iй навiть великий гарнiзон був не потрiбен. У замку й налiчувалося не бiльше шестисот людей, але зате жовнiрiв найдобiрнiших, озброених мушкетами та пищалями. Днiпро, протiкаючи в тому мiсцi стиснутим руслом, був такий вузький, що стрiла, пущена з валу, летiла далеко на iнший берег. Замковi гармати панували над обома берегами i над усiм довкiллям. Крiм того, за пiвмилi вiд фортецi стояла висока вежа, з якоi на вiсiм миль навколо було видно, а в нiй перебувала сотня жовнiрiв, до яких Гродзiцький щодня навiдувався. Вони ж бо, помiтивши що-небудь в окрузi, вiдразу ж давали знати в замок, i тодi в фортецi били у дзвони, а весь гарнiзон готувався до бою.

– Тижня не минае, – розповiдав пан Гродзiцький, – без тривоги, тому що татари, як вовки, зграями по декiлька тисяч тут вештаються; ми ж iх iз гармат б’емо, як умiемо, а iнодi табуни диких коней дозорцi за татар приймають.

– І не осточортiло вашiй милостi сидiти в такiй глушинi? – запитав Скшетуський.

– Давайте менi мiсце в покоях королiвських, не промiняв би. Я звiдси бiльше бачу, нiж король iз вiконця свого у Варшавi.

І дiйсно, з валу вiдкривався неозорий степовий простiр, що здавався зараз суцiльним морем зеленi; на пiвночi – гирло Самари, на пiвднi – весь шлях днiпровський: скелi, урвища, лiси, – аж до пiни другого порога, Сурського.

Надвечiр побували ще й у вежi, бо Скшетуський, уперше навiдавшись у цю загублену в степах фортецю, всiм цiкавився. Тим часом у Слобiдцi готувалися для нього чайки, обладнанi з носа другим стерном для кращоi керованостi. Назавтра зранку намiсниковi треба було вiдпливти. Протягом ночi, одначе, вiн майже не лягав, обмiрковуючи, як слiд вчинити у передбаченнi неминучоi загибелi, котрою загрожувало посольство в страшну Сiч. Хоча життя й усмiхалося йому, адже вiн був закоханий i молодий, а жити йому належало з коханою, все одно заради життя вiн не мiг поступитися честю й гiднiстю. Іще подумав вiн, що ось-ось почнеться вiйна, що Олена, чекаючи його в Розлогах, може опинитися в серцi жахливоi пожежi, беззахисна проти домагань не лише Богуна, але й озвiрiлого наброду, i болюча тривога за неi краяла йому серце. Степ, мабуть, уже протрях, уже напевне можна було з Розлогiв вирушити в Лубни, а вiн сам же наказав Оленi та княгинi чекати свого повернення, не передбачаючи, що гроза розгуляеться так швидко, не знаючи, чим загрожуе йому поiздка на Сiч. Ось i ходив вiн тепер туди-сюди по замковiй кiмнатi, мнучи пiдборiддя й заламуючи руки. Що вдiяти? Як учинити? Подумки вже бачив вiн Розлоги в огнi, оточенi виючою черню, бiльше на бiсiв, анiж на людей, схожою. Власнi його кроки вiдлунювалися похмуро пiд зводами, а йому здавалося, що це злiснi сили йдуть за Оленою. На валах просурмили гасити вогнi, а йому вчувалося, що це вiдгомони Богунового рогу, i зубами вiн скреготiв, i за рукiв’я шаблi хапався. Ох, навiщо напросився вiн у цю поiздку i Биховця позбавив ii!

Хвилювання хазяiна помiтив пан Редзян, який спав бiля дверей, а тому пiдхопився, протер очi, пiдправив смолоскипи, що стирчали в залiзних обручах, i почав крутитися по кiмнатi, бажаючи привернути увагу Скшетуського.

Одначе намiсник, цiлком заглиблений у сумнi своi роздуми, продовжував походжати, гукаючи кроками заснуле вiдлуння.

– Ваша милiсть! Чуете, ваша милiсть!.. – сказав Редзян.

Скшетуський поглянув на нього невидющим поглядом i раптом нiби отямився.

– Редзяне, ти смертi боiшся? – запитав вiн.

– Кого? Як це смертi? Що це ви, пане, говорите?

– Хто на Сiч iде, той не повертаеться.

– Так чого ж ви тодi, ваша милiсть, iдете?

– Моя справа. Ти в це не втручайся. Але тебе менi жаль, ти ще хлопчисько, й хоча крутiй, але там крутiйством небагато чого досягнеш. Повертайся-но в Чигирин, а потiм у Лубни.

Редзян заходився чухати потилицю.

– Я, мосьпане, смертi ой як боюсь, адже хто ii не боiться, той Бога не боiться – його воля спасти або звести зi свiту, але якщо вже ви, пане, добровiльно на смерть iдете, так це вашiй милостi грiх буде, панський; не мiй, не слуги; тому я вашу милiсть i не залишу. Я ж не холопського звання, а шляхтич, хоча й бiдний, i гонор теж маю.

– Знаю я, що ти вiрний слуга, одначе скажу тобi ось що: не поiдеш по добрiй волi, поiдеш за наказом. Іншого виходу немае.

– А хоч
Страница 37 из 55

убийте, ваша милiсть, не поiду. Що ж це ваша милiсть собi гадае, якийсь юда я чи хто? Виходить, я хазяiна на погибель кинути мушу?

Тут Редзян, притиснувши кулаки до очей, заходився ревiти, з чого пан Скшетуський зрозумiв, що таким чином його не пройняти, а твердо наказувати не хотiв, оскiльки йому було жаль хлопчини.

– Слухай, – сказав вiн, – нiякоi такоi допомоги ти менi надати не зможеш, я ж бо теж добровiльно голову пiд сокиру класти не збираюсь, але зате вiдвезеш у Розлоги листи, котрi для мене важливiшi за саме життя. Скажеш там ii ясновельможностi та князям, щоб одразу ж, без найменшого зволiкання, панну до Лубен одвезли, iнакше бунт iх заскочить зненацька. Сам же й прослiдкуеш, аби все як слiд було зроблено. Я тобi важливу функцiю довiряю, гiдну друга, не слуги.

– Нехай ваша милiсть когось iншого пошле, з листом усякий поiде.

– А хто в мене тут е довiрений? Здурiв ти, чи що? Ще раз тобi говорю, врятуй ти менi життя хоч двiчi, а так не прислужишся; я ж замучився просто, гадаючи, що з ними станеться, й вiд горя мене лихоманить навiть.

– О Господи! Доведеться, мабуть, iхати, тiльки менi так жаль вашу милiсть, що коли б ви менi, ваша милiсть, подарували навiть цей пояс крапчастий, я б i то не втiшився.

– Буде тобi пояс, виконай тiльки все як слiд.

– Не треба менi й пояса, тiльки б ваша милiсть iхати з собою дозволила.

– Завтра вирушиш на чайцi, що ii Гродзiцький посилае в Чигирин, звiдти, не зволiкаючи й не вiдпочиваючи, поiдеш прямо в Розлоги. Там анi паннi, анi княгинi не говори нiчого, буцiмто менi щось загрожуе, проси тiльки, щоб одразу, хоча б навiть верхи, хоч би без усяких вузлiв, iхали в Лубни. Ось тобi гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.

Редзян упав у ноги намiснику.

– Пане мiй! Невже я вас бiльше не побачу?

– Як Бог дасть, як Бог дасть! – вiдповiв, пiдводячи його, намiсник. – Але в Розлогах будь веселiшим. А зараз iди спати.

Решту ночi Скшетуський перебув за писанням листiв i в палкiй молитвi, пiсля котроi злетiв до нього янгол заспокоення. Тим часом нiч зблякла, i ранок вибiлив вузькi вiконця на схiднiй стiнi. Свiтало. Ось i рожевi блиски ковзнули в кiмнату. На вежi та в замку пробили зорю. Невдовзi постукав Гродзiцький.

– Пане намiсник, чайки готовi.

– І я готовий, – спокiйно вiдповiв Скшетуський.

Роздiл X

Прудкi човни летiли за течiею, нiби ластiвки, вiдносячи молодого лицаря та його долю. Через високу воду пороги особливоi небезпеки не являли. Минули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перенесла чайки через Воронову Забору; проскреготiли вони, щоправда, по дну Княжого та Стрiльчого, та ледь-ледь – торкнулися тiльки, не розбилися; i ось, нарештi, вдалинi завиднiлася пiна й коловертi страшного Ненаситця. Тут доводилося висаджуватись, а чайки тягти волоком по берегу. Ця повiльна й тяжка робота зазвичай забирала цiлий день. На щастя, вiд минулих, мабуть, волокiв по всiм березi лежало безлiч колод, якi пiдкладалися пiд човни для зручностi пересування по грунту. В усiй окрузi i в степу не було нi душi, на рiчцi не виднiлося жодноi чайки – пливти на Сiч не мiг уже нiхто, крiм тих, кого Гродзiцький повз Кодак пропускав, але саме Гродзiцький навмисно вiдрiзав Запорiжжя вiд решти свiту. Отож тишу порушував тiльки гуркiт хвиль об скелi Ненаситця. Поки люди волокли чайки, Скшетуський оглядав це надзвичайне диво природи. Жахливе видовище вразило його. На всю широчiнь упоперек рiки йшли сiм кам’яних перепон, якi стирчали з води, чорнi, погризенi хвилями, що проломили в них подоби ворiт i проходiв. Рiчка всiею вагою води своеi била в цi перепони й одлiтала назад, скажена, знавiснiла, спiнена бiлими вируючими бризками; потiм, нiби неприборканий скакун, робила ще одну спробу перескочити iх, але, вiдкинута ще раз, перш нiж зловчитися ринути крiзь проломи, зубами, можна сказати, вгризалася в скелi, закручувалась у безсилiй лютi в страшеннi водовертi, стовпами злiтала вгору, закипала окропом i, як утомлений звiр дикий, тяжко вiдсапувалась. І знову – нiби канонада сотнi гармат, виття цiлих вовчих зграй – схропне, натужиться, i перед новим пасмом точнiсiнько така ж боротьба, таке ж шаленство. А над безоднями зойки птиць, нiби приголомшених цим видовищем, а мiж пасмами похмурi тiнi скель, якi дрижать на в’язкiй грязюцi, наче тiнi злих духiв.

Люди, що тягли човни, звичнi, мабуть, до всього цього, тiльки хрестились, остерiгаючи намiсника, щоб не дуже-то пiдходив до води. Існувало повiр’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, врештi-решт ввижалося таке, вiд чого мiшався розум, а ще говорили, що з водовертi часом висувалися довгi чорнi руки i хапали тих, хто необережно наблизився, i тодi жахливий регiт розлягався в безоднi.

Ночами перетягувати волоком чайки боялися навiть запорiжцi.

Того, хто самотужки не долав на чайцi порогiв, у низове товариство не приймали, одначе Ненаситець був винятком, бо його скелi вода нiколи з верхом не покривала. Хiба що про Богуна спiвали слiпцi, начебто вiн i через Ненаситець проплив, але нiхто не вiрив цьому.

Перетягування суденець зайняло майже весь день, i сонце вже хилилося на захiд, коли намiсник знову ступив у човен. Наступнi пороги подолали без великих зусиль, оскiльки вони повнiстю були залитi водою, а затим мандрiвники зрештою вибралися в «тихi низовi води».

По дорозi бачив пан Скшетуський на Кiчкасовому урочищi величезну купу бiлого камiння, яку князь на пам’ять свого перебування звелiв насипати i про яку пан Богуслав Маскевич розповiдав у Лубнах. Звiдси до Сiчi було вже недалеко, та позаяк намiсник по Чортомлицькому лабiринту не хотiв уночi пливти, вирiшили заночувати на Хортицi.

Вiн мав надiю зустрiти хоч одну живу запорiзьку душу i попередньо дати знати про себе, щоб стало вiдомо, що посол, а не iнша яка людина iде. Одначе Хортиця здавалася безлюдною, i це дещо здивувало намiсника, бо вiд Гродзiцького було вiдомо, що тут на випадок татарськоi iнкурсii завжди перебувае козацький загiн. Скшетуський iз кiлькома жовнiрами пiшов на розвiдку доволi далеко вiд берега, та весь острiв перетнути не встиг, оскiльки довжиною острiв був понад милю, а вже опускалася темна й не дуже погожа нiч; отож довелось повернутися до чайок, якi тим часом люди його повитягали на берег, устигнувши ще й розвести багаття вiд комарiв.

Нiч здебiльшого минула спокiйно. Жовнiри i перевiзники спали бiля багать. Не стуляли очей тiльки вартовi, а з ними й намiсник, якого пiсля вiдплиття з Кодака мучило жорстоке безсоння. На додачу до всього ще й сильно лихоманило. Часом учувалися йому кроки, що наближалися з глибини острова, або якiсь дивнi голоси, що нагадували вiддалене козине мекання. Однак вiн вирiшив, що йому мариться.

Раптом, коли почало свiтлiти небо, перед ним виникла темна постать.

Це був один iз вартових.

– Пане, йдуть! – похмуро сказав вiн.

– Хто такi?

– Либонь, низовi: душ сорок.

– Добре. Це небагато. Пiдiймай людей! Очерету пiдкинути!

Жовнiри миттю пiдхопилися. Пiдгодованi багаття зметнули вгору полум’я й освiтили чайки, а бiля них жменьку людей намiсника. Тут же до своiх приедналася й варта.

Тим часом безладнi кроки багатьох людей чулися вже цiлком виразно: на деякiй вiддалi вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:

– А хто там на березi?

– А ви хто? – вiдгукнувся вахмiстр.

– Одвiчай, вражий сину, а то з пищалi запитаю!

– Його ясновельможнiсть пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно
Страница 38 из 55

вигукнув вахмiстр.

Голоси в невидному натовпi змовкли: напевно, там почали тихо радитись…

– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмiстр. – Не бiйся. Послiв не чiпають, але й посли не зачеплять.

Знову пролунали кроки, i невдовзi декiлька десяткiв постатей з’явились iз темряви. По смаглявих обличчях, низькорослостi та кожухах, вивернутих хутром назовнi, намiсник одразу зрозумiв, що це здебiльшого татари. Козакiв було душ десять. У головi Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортицi, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.

Верховодив натовпом велетенського зросту лiтнiй запорожець з обличчям диким i жорстоким. Пiдiйшовши до багаття, вiн запитав:

– А хто тут посол?

І зразу ж почувся сильний запах горiлки – запорожець був, як видно, п’яний.

– Хто ж тут посол? – повторив вiн.

– Я посол, – iз гiднiстю вiдповiв пан Скшетуський.

– Ти?

– Брат хiба я тобi, тикаеш?

– Май шану, хаме! – втрутився вахмiстр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!

– На погибель же вам, чортовi сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможнi сини! А чого це вам до отамана?

– Не твое дiло! А життя твое вiд того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.

Тут iще один запорожець вийшов iз натовпу.

– А ми ж тут по волi отамана, – сказав вiн, – стережемо, щоб нiхто вiд ляхiв не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми i зробимо.

– Хто йде добровiльно, того в’язати не будеш.

– Буду, бо такий наказ.

– А чи знаеш ти, холопе, що таке особа посла? А чи знаеш ти, кого я тут представляю?

Тут втрутився лiтнiй здоровило.

– Заведемо посла, але за бороду – ось так!

Сказавши це, вiн потягнувся до пiдборiддя намiсника, та в ту ж мить охнув i, нiби прибитий громом, брязнув об землю.

Намiсник розрубав йому голову келепом.

– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпi.

Княжi люди кинулися на допомогу своему командировi, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемiшалися з брязкотом залiза. Закипiла безладна бiйка. Затоптанi в метушнi багаття погасли, i темрява обступила тих, що билися. Невдовзi й тi й другi зiйшлися так близько, що не лишилося мiсця для замаху, тож ножi, кулаки й зуби пiшли в хiд замiсть шабель.

Несподiвано iз глибини острова почулися численнi крики й голоси: до нападникiв поспiшала пiдмога.

Іще хвилина, i вона пiдоспiла б занадто пiзно, позаяк добре навченi жовнiри брали гору.

– До човнiв! – громовим голосом крикнув намiсник.

Весь загiн миттю виконав наказ. На лихо, чайки, занадто далеко витягнутi на пiсок, неможливо було тепер зiштовхнути у воду.

А ворог тим часом у лютi прорвався до берега.

– Вогонь! – скомандував Скшетуський.

Залп iз мушкетiв одразу зупинив нападникiв, вони знiтилися, стовпились i безладно вiдступили, залишивши на пiску десяткiв пiвтора своiх; деякi з повалених конвульсивно смикалися, наче риби, витягнутi з води й кинутi на берег.

Веслярi тим часом при допомозi декiлькох жовнiрiв, уперши в землю весла, вибивались iз останнiх сил, намагаючись зiштовхнути суденця у воду. Та ба, марно.

Ворог почав атакувати здалеку. Ляпання куль по водi перемiшалися зi свистом стрiл i стогонами поранених.

Татари, все несамовитiше звертаючись до Бога, пiдбадьорювали один одного. Їм вторили козацькi крики «коли! коли!» i спокiйний голос Скшетуського, що все частiше повторював:

– Плi!

Блiде сяйво ранкових небес освiтило битву. З боку сушi можна було розрiзнити натовп козакiв i татар, одних iз обличчями бiля пищальних прикладiв, iнших – якi, вiдкинувшись назад, натягали луки; з боку рiки – двi чайки у клубах диму та блисках регулярних залпiв. Мiж тими й цими лежали на пiску нерухомi вже тiла.

В одному з човнiв стояв Скшетуський, здiймаючись над рештою, гордий, спокiйний, з поручицькою булавою в руцi i з непокритою головою – татарська стрiла зiрвала з нього шапку.

До нього наблизився вахмiстр i прошепотiв:

– Пане, не подужаемо, iх багато!

Одначе намiсник дбав тепер тiльки про те, щоб посольство свое скрiпити кров’ю, приниження гiдностi не допустити й померти зi славою. Отож у той час як його жовнiри влаштували собi з мiшкiв iз харчами щось на зразок бруствера, з-за котрого уражали ворога, сам вiн чiткою мiшенню стояв на виду.

– Що ж, – вiдповiв вiн, – поляжемо всi до единого.

– Поляжемо, батьку! – озвалися жовнiри.

– Плi!

Чайки знову заволокло димом. Із глибини острова почали з’являтися новi юрби, озброенi пiками й косами. Нападники тепер подiлилися на двi групи. Одна не припиняла вогню, друга, що складалась iз двох приблизно сотень козакiв i татар, очiкувала слушноi хвилини, щоб кинутися врукопашну, а з прибережних заростей з’явилися чотири човни, якi збиралися вдарити по намiсниковi з тилу та флангiв.

Уже зовсiм розвиднилось, одначе дим, простягнувшись довгими пасмами, цiлковито закривав поле бою.

Намiсник наказав двадцяти жовнiрам повернутися до атакуючих суден, що, змушуванi веслами, мчали по спокiйнiй рiчковiй водi з швидкiстю птиць. Вогонь по татарах i козаках, якi наступали з боку берега, через це помiтно ослаб.

Вони, як видно, тiльки цього й чекали.

Вахмiстр iзнову з’явився бiля намiсника.

– Пане! Татарва ножi в зуби бере, зараз на нас пiдуть.

Сотнi три ординцiв iз шаблями в руках i з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приедналися декiлька десяткiв запорожцiв, озброених косами.

Атака мала початися звiдусiль, бо човни противника пiдпливли вже на вiдстань пострiлу. Борти iх заклубочилися димками. Кулi градом посипалися на людей намiсника. Обидвi чайки наповнилися стогонами. Не минуло й десяти хвилин, як половину жовнiрiв було перебито, тi, що лишилися в живих, чинили вiдчайдушний опiр. Обличчя iхнi почорнiли вiд диму, руки задерев’янiли, погляд туманився, кров заливала очi, дула мушкетiв обпiкали руки. Бiльшiсть були пораненi.

Та ось жахливi крики й виття струсонули повiтря. Це пiшли в атаку ординцi.

Дими, розiрванi юрбами тих, що бiгли, раптом розсiялись i вiдкрили погляду обидвi намiсниковi чайки, що вкрилися чорною купою татар, схожi на два кiнських трупи, якi розривае зграя вовкiв. Купа ця напосiдала, кублилася, вила, дерлася i, здавалося, б’ючись сама з собою, гинула. Десятка два жовнiрiв усе ще оборонялися, а бiля щогли стояв пан Скшетуський iз закривавленим обличчям, зi стрiлою, що до оперення сидiла в лiвому плечi його, й люто захищався. Постать намiсника здавалася велетенською серед навколишньоi товкотнечi, шабля миготiла, наче блискавка. Ударам ii вторили стогони й виття. Вахмiстр i один жовнiр прикривали його з бокiв, i юрба в страху перед цими трьома час вiд часу вiдкочувалась, але пiд тиском тих, що налягали ззаду, сама налягала й гинула пiд шабельними ударами.

– Живими брати для отамана! – волали голоси в купi. – Здавайся!

Та пан Скшетуський здавався тепер хiба що Боговi, позаяк раптом зблiд, захитався й упав на дно човна.

– Прощай, батьку! – вiдчайдушно крикнув вахмiстр.

Та через мить теж упав. Шалена юрба зовсiм укрила собою чайки.

Роздiл XI

У хатi вiйськового кантарiя[60 - Вiйськовий чиновник на Запорiжжi, що наглядав за мiрами i вагами в крамницях так званого Крамного базару в Сiчi. (Прим. авт.)] в передмiстi Гассан Баша, в Сiчi, за столом сидiли два запорiжцi, пiдкрiпляючись паленкою iз проса, котру раз по раз черпали з дерев’яного цебра, що стояв посеред столу. Один – старий, майже вже зовсiм древнiй, був сам кантарiй Пилип Захар,
Страница 39 из 55

другим був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, лiт близько сорока, високий, сильний, iз диким виразом обличчя й розкосими татарськими очима. Обидва тихо, нiби побоюючись, що iх пiдслухають, розмовляли.

– Воно значить, сьогоднi? – запитав кантарiй.

– Просто ось-ось, – вiдповiв Татарчук. – Очiкують лише кошового й Тугай-бея, котрий iз самим Хмелем на Базавлук поiхав, тому що орда стоiть там. Товариство вже на майданi, а курiннi ще засвiтла зберуться на раду. До ночi все вiдомо буде.

– Гм! Погано може бути, – буркнув старий Пилип Захар.

– Слухай, кантарiю, ти справдi бачив, що й менi лист був?

– Вiдомо, бачив, якщо сам кошовому листи вiдносив, а я людина письменна. При ляховi три листи знайшли: один до самого кошового, другий тобi, третiй молодому Барабашевi. Про те вже вся Сiч знае.

– А хто писав? Не знаеш?

– Кошовому – князь: на листi печать була; хто вам – невiдомо.

– Сохрани Бог!

– Якщо тебе в листi явно другом ляхiв не називають, то обiйдеться.

– Сохрани Бог! – повторив Татарчук.

– А може, ти й сам щось за собою знаеш?

– Тьху! Нiчого я за собою не знаю.

– Може, кошовий листи в хiд не пустить, тому що i йому своя голова дорога. Адже йому теж лист був.

– А що ж…

– Та коли ти щось за собою знаеш, тодi… – Тут старий кантарiй iще бiльше притишив голос: – Тiкай!

– Як це? Куди? – занепокоено запитав Татарчук. – Кошовий по островах дозори поставив, аби нiхто до ляхiв не пiшов i про тутешнi справи не донiс. На Базавлуку стережуть татари. Риба не пропливе, птиця не пролетить.

– Тодi сховайся, якщо можеш, у Сiчi.

– Знайдуть. Хiба що ти мене тут на базарi мiж бочками сховаеш? Ти ж родич менi!

– І брата рiдного не став би ховати. А якщо смертi боiшся, напийся: п’яний нiчого не почуеш.

– Може, в листах нiчого й нема?

– Можливо…

– От лихо! От лишенько! – сказав Татарчук. – Нiчого за собою я не знаю. Я добрий козак. Ляхам ворог. Та хоч би нiчого в листi не стояло, бiс його знае, що лях на радi викладе. Вiн же мене погубити може.

– Це сердитий лях: вiн нiчого не викладе!

– Ти був у нього сьогоднi?

– Був. Рани помазав дьогтем, горiлки з попелом у горлянку налив. Оклигае. Це сердитий лях! Кажуть, перш нiж його взяли, вiн татар, як свиней, на Хортицi порiзав. Ти за ляха не турбуйся.

Похмурий голос сiчового тулумбаса перервав подальшу бесiду. Татарчук, почувши лункi удари, здригнувся й пiдхопився.

Надзвичайною тривогою наповнився вираз обличчя його i всi рухи.

– На раду кличуть, – сказав вiн, хапаючи ротом повiтря. – Сохрани Бог! Ти, Пилипе, не кажи, про що ми з тобою тут розмовляли. Сохрани Бог!

Сказавши це, Татарчук схопив цебер iз горiлкою, пiднiс його обома руками до рота, нахилив i почав жадiбно пити, наче поспiшав напитися до нестями.

– Ходiмо! – сказав кантарiй.

Тулумбас бив усе настирливiше.

Вони вийшли. Передмiстя Гассан Баша було вiддiлене вiд майдану валом, який оточував безпосередньо кiш, i ворiтьми з високою вежею, з якоi дивилися жерла пiднятих на неi гармат. Посеред передмiстя стояв дiм кантарiя i хати крамних отаманiв, навколо ж доволi просторого майдану розташовувалися сараi, в яких мiстилися крамницi. Це були поспiль незавиднi будiвлi, абияк складенi iз дубових колод, якi постачалися щедро на Хортицю, а по колодах обшитi гiлками й очеретом. Самi хати, не виключаючи житла кантарiя, бiльше були схожi на халабуди, бо тiльки дахи iхнi височiли над землею. Дахи цi були чорнi й закiптюженi, тому що, коли в хатi горiв огонь, дим виходив не тiльки крiзь верхнiй отвiр у покрiвлi, але й крiзь усю обшивку, й тодi здавалося, що це нiяка не хата, а просто купа гiлок i очерету, в якiй курять смолу. В житлах цих панував вiчний морок, тому всерединi постiйно палили або скiпку, або дубовi пнi. Крамничних сараiв було кiлька десяткiв, i подiлялися вони на курiннi, тобто тi, що являли собою власнiсть окремих куренiв, i гостиннi, де в нетривалi мирнi часи заводили торгiвлю татари й волохи, – однi ножами, схiдними тканинами, зброею i всяким награбованим добром, другi, як правило, вином. Гостиннi крамницi, одначе, були зайнятi рiдко, бо торгiвля в цьому дикому лiгвi частiш за все закiнчувалася розграбуванням, од чого нi кантарiй, нi крамнi отамани юрбу втримати не могли. Мiж сараями також кособочилися тридцять вiсiм курiнних шинкiв, а бiля них серед смiття, трiсок, дубових полiн i куп кiнських кiзякiв завжди лежали п’янi до нестями запорiжцi, однi забувшись кам’яним сном, iншi з пiною на вустах, у судорогах або нападах запiйноi гарячки. Їхнi товаришi, завиваючи козацьких пiсень, плюючись, б’ючись або цiлуючись, проклинаючи козацький талан або плачучи над козацькою долею, наступали на голови й тiла лежачих. Тiльки з моменту, коли затiвався, скажiмо, який-небудь похiд на татар або на Русь, закон вимагав тверезостi, й тодi учасникiв походу за пияцтво карали на горло. Та в iншi часи й особливо на Крамному базарi майже всi були п’янi: кантарiй i крамнi отамани, продавець i покупець. Кислий запах кепськоi горiлки заразом iз запахами смоли, диму i кiнських шкур вiчно стояв по всьому передмiстю, що строкатiстю крамниць своiх скорiше нагадувало якесь татарське або турецьке мiстечко. У крамницях цих продавалося все, що де-небудь у Криму, Волощинi або на анатолiйських берегах вдалося награбувати: яскравi схiднi тканини, парча, алтабас, сукна, оксамит, набiйки, тик i полотно, мiднi й залiзнi трiснутi гармати, шкiра, хутра, тараня, вишнi й турецьке сухе варення, костьольне начиння, латуннi пiвмiсяцi, вкраденi з мiнаретiв, i позолоченi хрести, зiрванi з церков,[61 - Запорiжцi пiд час своiх набiгiв не щадили нiкого й нiчого. До появи Хмельницького церков на Сiчi взагалi не було. Першу саме й поставив Хмельницький; там нiкого про вiру не запитували, i те, що розповiдають про релiгiйнiсть низових, казки. (Прим. авт.)] порох, холодна зброя, ратища для пiк i сiдла. А серед усiеi мiшаницi товарiв, серед цiеi строкатостi вешталися люди, одягненi в обноски найрiзноманiтнiшоi одежi, лiтом напiвголi, завжди напiвдикi, закiптюженi, чорнi, вивалянi в грязюцi, вкритi кровоточивими ранами вiд укусiв величезних комарiв, мiрiади яких лiтали над Чортомликом, i, – як уже було сказано, – вiчно п’янi.

У цi хвилини в Гассан Баша людей було куди бiльше, нiж завжди; крамницi й шинки позачиняли, позаяк усi поспiшали на сiчовий майдан, де мала зiбратися рада. Пилип Захар i Антон Татарчук вирушили разом з усiма, та Антон огинався, йшов якось неохоче i давав натовпу обiгнати себе. Тривога все помiтнiше вiдбивалась на його лицi. Вони пройшли мостом через рiв, затим увiйшли у ворота i опинилися на широкiм укрiпленiм майданi, оточенiм тридцятьма вiсьмома великими дерев’яними будiвлями. Це й були куренi, а точнiше, курiннi будинки – своерiднi вiйськовi казарми, в яких жили козаки. Одинаковi за величиною, куренi цi нiчим один вiд одного не вiдрiзнялися, хiба що назвами, що походили вiд рiзних украiнських мiст – тими ж назвами йменувалися й полки. В одному кутку майдану розташовувався дiм ради, в ньому й засiдали отамани пiд головуванням кошового; натовп же, або так зване товариство, радився просто неба, час вiд часу посилаючи депутацii до вiйськовоi старшини, а часом силою вриваючись у примiщення ради й нав’язуючи свою волю нарадi.

На майданi вже було величезне скупчення народу, позаяк пiд цей час кошовим отаманом було стягнуто на Сiч усе вiйсько, що стояло по островах, рiчках i лучках, через що й товариство зробилося багатолюднiшим, нiж
Страница 40 из 55

завжди. Сонце хилилося до заходу, тому завчасно запалили десятка пiвтора бочок зi смолою; тут i там з’явилися барила з горiлкою – це кожен курiнь викочував для своiх, аби надати бiльше жару нарадам. Порядок у куренях додержували осавули, озброенi важезними киями для перестраху тих, якi радились, i пiстолями для захисту власного життя, котре нерiдко опинялось у небезпецi.

Пилип Захар i Татарчук пiшли просто в дiм ради, позаяк перший як кантарiй, а другий – курiнний отаман мали право брати участь у нарадах. У примiщеннi був усього-на-всього маленький стiл, за яким сидiв вiйськовий писар. Курiннi й кошовий мали кожен свое мiсце на шкурах попiд стiнами. Поки що мiсця цi зайнятi не були. Кошовий ходив туди-сюди великими кроками по залi, курiннi ж, зiйшовшись купками, тихо розмовляли, раз по раз перебиваючи один одного голосною лайкою. Татарчук зазначив, що навiть знайомi та друзi нiби не впiзнають його, тому зразу пiдiйшов до молодого Барабаша, котрий опинився в схожiй ситуацii. Всi поглядали на них спiдлоба, на що молодий Барабаш особливоi уваги не звертав, до пуття не розумiючи, в чому взагалi рiч. Це була людина рiдкiсноi краси й небувалоi сили. Силi цiй вiн i був зобов’язаний званням курiнного отамана, бо взагалi-то славився на Сiчi надзвичайною дурiстю, котра була причиною того, що прозвали його Дурним Отаманом i всяке Барабашеве слiвце викликало негайний регiт козацьких верховод.

– Поживемо трошки, та, може, й пiдемо з каменем на шиi на дно! – прошепотiв йому Татарчук.

– А чому так? – запитав Барабаш.

– Ти про листи хiба не чув?

– Трясця його матiр мордувала! Я, чи що, якiсь листи писав?

– Он як усi вовками дивляться.

– Коли б я котрогось у лоб, так вiн би не дивився; очi враз би витекли.

Тим часом по криках знадвору стало зрозумiло, що там щось сталося. Дверi радноi зали розчинилися навстiж, i ввiйшли Хмельницький з Тугай-беем. Це iх вiтали так радiсно. Ще декiлька мiсяцiв тому Тугай-бей, найвiдважнiший iз мурз i гроза низових, був об’ектом страшноi ненавистi всiеi Сiчi – тепер же «товариство», заздрiвши його, пiдкидало шапки, вважаючи мурзу добрим другом Хмельницького i запорiжцiв.

Першим увiйшов Тугай-бей, потiм Хмельницький iз булавою гетьмана Запорiзького Вiйська. Звання це носив вiн вiдтодi, як повернувся з Криму iз застереженими в хана пiдкрiпленнями. Натовп тодi понiс його на руках i, зламавши вiйськову скарбницю, вручив булаву, прапор i печать, якi зазвичай виносилися попереду гетьмана. Вiн добряче змiнився, образ його тепер уособлював собою страшну силу всього Запорiжжя. Це був уже не скривджений Хмельницький, який утiк на Сiч через Дике Поле, а Хмельницький – гетьман, кривавий дух, велетень, який мстить мiльйонам за свою кривду.

А втiм, ланцюгiв вiн не розiрвав, але поклав на себе новi, ще тяжчi. Свiдченням тому були його стосунки з Тугай-беем. Цей запорiзький гетьман у самому серцi Запорiжжя вдовольнявся другим голосом пiсля татарина, смиренно переносив пиху бея та презирливе над усяку мiру поводження. Були це стосунки ленника i сюзерена. Інакше воно й бути не могло. Хмельницький увесь свiй вплив серед козакiв здобув завдяки татарам i ханськiй милостi, знаком якоi була присутнiсть дикого й шаленого Тугай-бея. Одначе Хмельницький умiв поеднувати непомiрну свою гординю зi смиренням так само добре, як вiдвагу з лукавством. Вiн утiлював у собi лева й лисицю, орла i змiю. Вперше вiдтодi, як з’явилося на землi козацтво, татарин почувався господарем на Сiчi; на жаль, настали й такi часи. Товариство пiдкидало шапки на честь поганого. Ось як усе змiнилося.

Рада почалася. Тугай-бей усiвся посерединi на найвищу купу шкур, пiдiбгав по-турецьки ноги й почав лускати насiння, спльовуючи мокрi лушпини просто на пiдлогу перед собою. По праву руку вiд нього сiв Хмельницький з булавою, по лiву – кошовий отаман; отамани ж i депутацiя вiд товариства розташувались уздовж стiн оддалiк. Розмови стихли, тiльки знадвору долинав гам i глухий, нiби шум хвиль, гомiн натовпу, що зiбрався просто неба. Хмельницький заговорив:[62 - Порядок нарад на Сiчi описано в хронiцi Ерiка Ляссотти, iмператорського посла на Запорiжжi 1524 року. (Прим. авт.)]

– Вельмишановнi панове! Милiстю, благоволiнням i заступництвом ясновельможного кримського царя, володаря народiв многих, единокровного свiтилам небесним, зволенням милостивого короля польського Владислава, державця нашого, i доброю волею Вiйська Запорiзького, впевненi в неповинностi нашiй i справедливостi Господнiй, iдемо ми помститися за страшнi й жахливi кривди, котрi з християнським смиренням, поки могли, терпiли вiд пiдступних ляхiв, комiсарiв, старост, економiв, многая шляхти й жидiв. Над кривдами тими ви вже, вельмишановнi панове i все Вiйсько Запорiзьке, чимало слiз пролили, а менi тому булаву дали, щоб за кривди вашi та всього вiйська повною мiрою зручнiше менi спитати було. Отож я, вважаючи сiе, вельмишановнi панове благодiйники, великою милiстю, ясновельможного царя про допомогу просити поiхав, якою вiн нас i обдарував. Але, перебуваючи в старанностi й веселощах, чимало я опечалився, довiдавшись, що можливi мiж нас i зрадники, котрi з пiдступними ляхами в змову вступають i про нашу рiшучiсть iм доносять, i якщо воно й насправдi так, то покаранi вони мусять бути, вельмишановнi панове, вiдповiдно розумiнню й милосердю вашому. А ми просимо вас листи вислухати, котрi сюди вiд недруга, князя Вишневецького, посол привiз, не послом, але спостережником будучи, про приготування нашi й добру волю Тугай-бея, друга нашого, бажаючи все вивiдати i перед ляхами розкрити. Також належить обговорити вам, чи мае вiн бути теж покараний, як тi, кому привiз сказанi листи, про котрi кошовий, як вiдданий друг менi, Тугай-бею i всьому вiйську, вiдразу ж нам сповiстив.

Хмельницький замовк. Гомiн за вiкнами все посилювався, тому вiйськовий писар навiть пiдвiвся, коли оголосив княже послання до кошового отамана, що починалося словами: «Ми, Божою милiстю, князь i володар на Лубнах, Хоролi, Прилуках, Гадячi etc., воевoда руський etc., староста etc.». Послання було суто дiловим. Князь, прочувши, що з лучкiв вiдзиваються вiйська, запитував отамана, чи правда це, i закликав його заради спокою вiд таких дiй вiдмовитися. Хмельницького ж, якщо почне Сiч бунтувати, комiсарам щоб видав, якi про те, у свою чергу, запитають. Другий лист був од пана Гродзiцького, також до великого отамана, третiй i четвертий Зацвiлиховського i старого черкаського полковника до Татарчука та Барабаша. В усiх не було нiчого такого, що могло дати привiд запiдозрити особу, котрiй лист адресувався. Зацвiлиховський едине прохав Татарчука подбати про подавця листа i сприяти в усьому, про що посол би не попросив.

Татарчук полегшено зiтхнув.

– Що скажете, вельмишановнi панове, про листи цi? – запитав Хмельницький.

Козаки мовчали. Всяка рада, поки горiлка не розгарячила голiв, завжди починалася з того, що жоден iз отаманiв не бажав висловитися першим. Як люди простi, але собi на умi, вони поводилися так, побоюючись сказонути що-небудь, що потiм прирекло б оратора на осмiяння або на все життя здобуло б йому образливе прiзвисько. Так воно вже повелося на Сiчi, де при страшеннiй неотесаностi була надзвичайно розвинена пристрасть до насмiшництва, як i побоювання зробитися посмiховищем.

Тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:

– Кошовий отаман брат нам i чесний друг. Я отаману вiрю, як собi, а
Страница 41 из 55

якщо хто бажае iнше сказати, той, значить, сам зраду замишляе. Отаман – друг вiрний i воiн зразковий.

Тут вiн пiдвiвся й поцiлував кошового.

– Вельмишановнi панове! – взяв тепер слово кошовий. – Я вiйсько зiбрав, а гетьман хай веде; стосовно ж посла, то, якщо його послали до мене, значить, вiн мiй, а раз вiн мiй, то я його вам оддаю.

– Ви, вельмишановнi панове-депутацiя, поклонiться отаману, – сказав Хмельницький, – бо вiн людина справедлива, i йдiть сказати товариству, що коли хто i зрадник, так не вiн зрадник; вiн перший варту всюди виставив, вiн перший перекинчикiв, котрi до ляхiв пiдуть, ловити наказав. Ви, панове-депутацiя, скажiть, що не зрадник вiн, що вiн найлiпший iз усiх нас.

Панове-депутацiя поклонилися спершу Тугай-бею, котрий увесь цей час iз величезною байдужiстю лускав свое насiння, затим Хмельницькому, затим кошовому – i вийшли на вулицю.

Через хвилину радiснi крики за вiкнами сповiстили, що депутацiя наказ виконуе.

– Cлава кошовому нашому! Слава кошовому! – кричали хриплi голоси з такою силою, що навiть стiни, здавалося, ходором ходили.

Вiдразу здiйнялася стрiлянина iз самопалiв та пищалей.

Депутацiя повернулась i знову розташувалась у кутку зали.

– Вельмишановнi панове! – сказав Хмельницький, коли за вiкнами трохи вщухло. – Ви мудро вже розсудили, що кошовий отаман – людина справедлива. Та якщо отаман не зрадник, то хто ж зрадник? У кого серед ляхiв друзi е? З ким ляхи в таемнi стосунки вступають? Кому листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?

Кажучи це, Хмельницький поступово пiдвищував голос i зловiсно поводив очима в бiк Татарчука й молодого Барабаша, нiби мав намiр вказати саме на них. У залi заворушилися, декiлька голосiв крикнули: «Барабаш i Татарчук!» Хтось iз курiнних посхоплювався з мiсць, серед депутацii залунали вигуки: «На погибель!»

Татарчук зблiд, а молодий Барабаш почав здивовано оглядатися. Ледача думка його якийсь час тужилася вiдгадати, за що його звинувачують, i вiн врештi-решт випалив:

– Не буде собака м’яса iсти!

Сказавши це, вiн вибухнув iдiотським смiхом, а за ним iншi. І зразу ж бiльшiсть курiнних отаманiв почали дико реготати, самi не знаючи з приводу чого.

З майдану, все посилюючись, долинали крики: мабуть, горiлка там ударила в голови. Шум людського прибою ставав iз кожною миттю гучнiшим.

Антон Татарчук пiдвiвся i, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:

– У чому я винен перед вами, вельмишановний гетьмане запорiзький, що ви моеi смертi домагаетесь? Що я вам зробив? Писав до мене комiсар Зацвiлиховський листа – то й що? Але ж i князь написав кошовому! А я хiба листа отримав? Нi! А коли б отримав, так що зробив би? До писаря пiшов би i звелiв би прочитати, бо нi писати, нi читати не вмiю. І ви б неодмiнно довiдалися, про що лист. А ляха я i в вiчi не бачив. Так хiба ж я зрадник? Гей, браття запорiжцi! Татарчук iз вами на Крим ходив, а коли ви ходили на Волощину, то ходив на Волощину, а як пiд Смоленськ ходили, то ходив i пiд Смоленськ; бився разом iз вами, славними козаками, i кров проливав з вами, славними козаками, i з голоду помирав з вами, славними козаками; так не лях вiн, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман смертi його вимагае, так нехай скаже, чому вимагае! Що я йому зробив, у чому безчесним був? А ви, браття, помилуйте i розсудiть справедливо!

– Татарчук славний козак! Татарчук справедлива людина! – почулося кiлька голосiв.

– Ти, Татарчук, славний козак, – сказав Хмельницький, – i я на тебе не показую, бо ти мiй друг, не лях, а козак, наш брат. Тому що, коли б зрадником був лях, я б не журився й не побивався за ним, але якщо славний козак зрадник, мiй друг – зрадник, то тяжко в мене на серцi й славного козака жаль. А раз i в Криму, i на Волощинi, i пiд Смоленськом ти бував, то ще тяжчий твiй грiх, якщо нинi ганебно хотiв готовнiсть i ретельнiсть Вiйська Запорiзького ляху вiдкрити! Тобi ж писано, щоб ти йому пособив у тому, чого вiн захоче, а скажiть, вельмишановнi панове отамани, чого лях може хотiти? Хiба не моеi та мого доброго друга Тугай-бея смертi? Хiба не бiди Вiйську Запорiзькому? Так що ти, Татарчук, винен i нiчого iншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг i ляхам друг, який у себе привiлеi приховав, аби Вiйську Запорiзькому не дiсталися. І якщо воно все так, обидва ви виннi i просiть помилування в отаманiв, а я разом iз вами проситиму, хоча вина ваша тяжка, а зрада ясна.

Із-за вiкон тим часом долiтав уже не шум i гамiр, а нiбито гуркiт грози. Товариство волiло знати, що вiдбуваеться на радi, й послало нову депутацiю.

Татарчуковi зробилося зрозумiло, що вiн пропав. Вiн раптом згадав, що тиждень тому висловлювався серед отаманiв проти вручення булави Хмельницькому й договору з татарами. Холодний пiт виступив на чолi його, i збагнув Татарчук, що порятунку нема. Що ж до молодого Барабаша, тут було ясно, що, зводячи зi свiту його, Хмельницький мститься старому черкаському полковнику, що безмiрно любив свого племiнника. Одначе Татарчук помирати не хотiв. Не зблiд би вiн перед шаблею, перед кулею, навiть перед палею, та смерть, яка чекала його, жахала бiдолаху до самих кiсток, тому, скориставшись нетривалою тишею, що настала пiсля слiв Хмельницького, вiн пронизливо крикнув:

– Христом-Богом заклинаю! Браття отамани, други сердечнi, не губiть невинуватого, я ж ляха й не бачив, не розмовляв iз ним! Помилуйте, браття! Я ж не знаю, чого ляху вiд мене треба було, самi його запитайте! Клянуся пресвiтлим Спасом, Богородицею Пречистою, святим Миколою-чудотворцем, святим Михаiлом-архангелом, що губите ви душу невинну!

– Привести ляха! – крикнув старий кантарiй.

– Ляха сюди! Ляха! – закричали курiннi.

Зчинилася метушня: однi кинулися до сусiднього примiщення, де було зачинено полоняника, збираючись привести його перед очi зборiв, iншi загрозливо пiшли на Татарчука з Барабашем. Гладкий, отаман миргородського куреня, першим крикнув: «На погибель!» Депутацiя цьому крику вторила, Чарнота ж кинувся до дверей, розчахнув iх i прокричав у натовп:

– Вельмишановне товариство! Татарчук – зрадник, i Барабаш теж! На погибель iм!

Натовп одповiв жахливим ревищем. У залi сталося замiшання. Всi курiннi посхоплювалися з мiсць. Однi кричали: «Ляха! Ляха!», iншi намагалися переполох угамувати, а тим часом дверi пiд натиском юрби розчинилися навстiж i до зали ввiрвалась орава, що перед цим репетувала на майданi. Страшнi постатi, заслiпленi люттю, заповнили примiщення, волаючи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами й поширюючи запах горiлки. «Смерть Татарчуку! На погибель Барабашу! Давай сюди зрадникiв! На майдан iх! – репетували п’янi голоси. – Бий! Убивай!», i сотнi рук умить простяглися до нещасних. Татарчук не опирався, вiн тiльки пронизливо скиглив, але молодий Барабаш почав захищатися з шаленою несамовитiстю. Вiн зрозумiв нарештi, що його хочуть убити; страх, вiдчай i лють спотворили його лице, пiна виступила на губах, iз грудей вирвався звiрячий рик. Двiчi виривався вiн зi згубних рук, i двiчi руки цi хапали його за плечi, за бороду, за оселедець. Вiн не давався, кусався, ричав, падав i знову пiдводився, закривавлений, страшний. Йому розшматували одяг, вирвали оселедець, вибили око, зрештою, притиснутому до стiни, зламали руку. І тiльки тодi вiн повалився. Кати схопили його й Татарчука за ноги й поволокли на майдан. І ось тут-то у вiдблисках полум’я
Страница 42 из 55

смоляних бочок i палаючих багать почалася негайна екзекуцiя. Декiлька тисяч кинулися на приречених i почали розривати iх на шматки, виючи й борючись один iз одним за можливiсть протиснутися до жертв. Їх топтали ногами, з iх тiл виривали клаптi м’яса. Набрiд тупцював, збившись навколо них у жахливому конвульсивному поривi розлюченоi юрби. Закривавленi руки то здiймали в повiтря два безформнi тулуби, що втратили подобу людську, то знову шпурляли на землю. Тi, хто не змiг пробитися, репетували як рiзанi: однi вимагали, щоб жертв кинули в воду, iншi – щоб заштовхати в бочки з киплячою смолою. П’янюги затiяли мiж собою сварку. У нападi безумства пiдпалили двi величезнi бочки з горiлкою, що освiтили цю диявольську сцену мiнливим блакитнуватим свiтлом. З неба ж позирав на неi тихий, ясний i погожий мiсяць.

Так товариство карало зрадникiв.

А в залi для нарад пiсля того, як звiдти виволокли Татарчука i молодого Барабаша, всi знову заспокоiлись, отамани посiли пiд стiнами попереднi мiсця своi, а з сусiдньоi комiрчини привели полоненого.

Тiнь падала на його лице, бо вже й вогонь у камiнi пригас, так що в напiвтемрявi розрiзнити можна було тiльки гордовиту постать, яка трималася прямо й достойно, хоча руки полоненого й були зв’язанi ликом. Гладкий пiдкинув зв’язку скiпок – одразу ж зметнулося полум’я, яскраво освiтивши лице полоняника, котрий обернувся до Хмельницького.

Поглянувши на нього, Хмельницький здригнувся.

Полоняником був пан Скшетуський.

Тугай-бей сплюнув лушпиння й буркнув по-русинськи:

– Я того ляха знаю – вiн був у Криму.

– На погибель йому! – закричав Гладкий.

– На погибель! – повторив Чарнота.

Хмельницький уже опанував себе i ковзнув поглядом по Гладкому й Чарнотi. Вони вiдразу ж замовкли, а вiн, повернувшись до кошового, сказав:

– І я його знаю.

– Звiдкiля ти з’явився? – запитав кошовий Скшетуського.

– Із посольством прямував я до тебе, кошовий отамане, коли головорiзи на Хортицi на мене напали i всупереч звичаю, прийнятому навiть у найдикiших народiв, людей моiх перебили, а мене, походження й посольську гiднiсть моi до уваги не беручи, поранили, образили i як полоненика сюди привели, за що пан мiй, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, знайде спосiб у тебе, отамане кошовий, вiдповiдь отримати.

– А навiщо ти криводушнiсть свою показав? Навiщо славного козака келепом порубав? Навiщо людей перебив учетверо проти своiх? Навiщо сюди з листом до мене iхав – щоб про приготування нашi прознати й ляхам про них донести? Знаемо ми й те, що ти до зрадникiв Вiйська Запорiзького листи мав, щоби зi зрадниками цими погибель усього Вiйська Запорiзького замислити, а через це не як посол, а як недруг прийнятий i по злочину й кара буде.

– Помиляешся ти, отамане кошовий, i ти, ваша милiсть гетьман самозваний! – сказав намiсник, звертаючись до Хмельницького. – Якщо мав я листи, так це зазвичай у кожного посла, котрий, у чужi землi вирушаючи, завжди бере листи вiд знайомих до знайомих, щоб зав’язати таким чином дружнi вiдносини. А я сюди iхав iз княжим листом не погибель вашу замишляти, а утримати вас од таких дiй, якi згубний пароксизм на Рiч Посполиту, а на вас i на все Вiйсько Запорiзьке остаточне винищення накличуть. Бо на кого ви безбожну руку пiдiймаете? Проти кого ви, що йменуете себе захисниками вiри Христовоi, з поганими союзи укладаете? Проти короля, проти шляхетського стану, проти Речi Посполитоi. Через це скорiше ви – не я – зрадники. І ось що скажу я: якщо покiрнiстю й послухом не загладите провин ваших, горе вам! Хiба забуто вже часи Павлюка i Наливайка? Хiба стерлося з пам’ятi вашоi, як поплатилися вони? Знайте ж, що patientia[63 - терплячiсть (лат.).] Речi Посполитоi вичерпано i меч занесено над головами вашими.

– Лаеш, вражий сину, викрутитися хочеш i смертi уникнути! – закричав кошовий. – Та тiльки не допоможуть тобi нi погрози, нi латина твоя лядська.

Решта отаманiв почали скреготiти зубами i бряжчати шаблями, а пан Скшетуський пiдвiв голову ще вище i сказав ось що:

– Не думай, отамане кошовий, що смертi я боюся, або життя свое спасаю, або невиннiсть свою доводжу. Як шляхтича судити мене можуть тiльки рiвнi менi i не перед суддями тут стою, а перед татями, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед лицарством, а перед варварством, i добре менi вiдомо, що не уникну я смертi, котрою ви теж поповните мiру своеi неправоти. Смерть i мука передi мною, але за мною – могутнiсть i помста цiлоi Речi Посполитоi, перед нею ж хай затремтите всi ви!

Незрозумiло чому, але гордий вигляд, пiднесена мова i згадування Речi Посполитоi справили сильне враження. Отамани мовчки поглядали один на одного. В якусь мить здалося iм, що перед ними не полоняник, але грiзний посланець могутнього народу.

Тугай-бей буркнув:

– Сердитий лях!

– Сердитий лях! – повторив Хмельницький.

Несподiванi удари в дверi перервали подальший допит. На майданi розправу над останками Татарчука й Барабаша якраз було завершено: товариство прислало нову депутацiю.

Бiльше дюжини козакiв, п’яних, закривавлених, упрiлих, важко задиханих, увалилися до свiтлицi. Переступивши порiг, вони зупинились i, простягши руки своi, ще паруючi кров’ю, заговорили:

– Товариство кланяеться панам начальству, – тут усi вони поклонилися в пояс, – i просить видати того ляха, щоб з ним погратися, як iз Барабашем i Татарчуком.

– Видати iм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати, – крикнули iншi. – Хай пiдождуть! Вiн посол!

– На погибель йому, – пролунали окремi голоси.

Потому всi замовкли, очiкуючи, що скажуть кошовий i Хмельницький.

– Товариство просить, а коли що – само вiзьме! – повторили депутати.

Здавалося, що Скшетуський уже пропав i порятунку йому не буде, коли Хмельницький раптом нахилився до вуха Тугай-бея.

– Вiн твiй полоненик, – прошепотiв гетьман. – Його татари взяли, вiн твiй. Невже дозволиш його вiдняти? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.

– Давайте ляха! – грiзнiше попереднього вимагали козаки.

Тугай-бей потягнувся на своему сiдалi i пiдвiвся. Лице його вмить змiнилося: очi розширилися, наче в лiсового кота, зуби вишкiрилися. Зненацька вiн стрибнув до козакiв, якi вимагали видачi полоненого.

– Геть, козли, собаки невiрнi! Раби! Свиноiди! – гаркнув вiн, ухопивши за бороди двох запорiжцiв i в лютi цi бороди смикаючи. – Геть, п’яницi, тварюки нечистi! Бидло мерзенне! Ви в мене ясир прийшли вiднiмати, а я вас ось так!.. Козли! – Кажучи це, вiн рвав бороди все нових козакiв, зрештою, поваливши одного, заходився топтати його ногами. – Слухайтеся, раби, а то ясирами будете! А то всю вашу Сiч ногами, як вас, потопчу! Дощенту спалю, падлом вашим укрию!

Переляканi депутати задкували – грiзний друг показав iм, на що здатний.

І дивно: на Базавлуку стояло всього шiсть тисяч ординцiв (щоправда, за ними був iще хан iз усiею кримською могутнiстю), але в Сiчi ж перебувало набагато бiльше десяти тисяч козакiв, не беручи до уваги тих, кого Хмельницький уже загодя послав на Томакiвку, i все-таки жодного невдоволеного голосу не почув Тугай-бей. Стало зрозумiло, що спосiб, яким грiзний мурза залишив за собою полоненого, був едино вiрним i був точно розрахований, негайно приборкавши запорiжцiв, яким татарська допомога була конче необхiдна. Депутацiя кинулася на майдан, волаючи, що з ляхом погратися не вийде, що вiн полоненик Тугай-бея, а
Страница 43 из 55

Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» – кричали вони. На майданi зразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» – «Розсердився! – гiрко кричали юрби. – Розсердився!» – а через деякий час якийсь пронизливий голос затягнув бiля багаття:

Гей, гей!

Тугай-бей!

Розсердився дуже!

Гей, гей!

Тугай-бей

Не сердися, друже!

Зразу ж тисяча голосiв пiдхопила: «Гей, гей! Тугай-бей», i так виникла одна з тих пiсень, якi, можна сказати, вихор потiм розносив по всiй Украiнi i торкався ними струн лiр i торбанiв.

Та несподiвано пiсня урвалася, бо в ворота з боку Гассан Баша влетiло десятка два якихось людей i, продираючись крiзь натовп i горлаючи: «З дороги! З дороги!», щосили рвонули до будинку ради. Отамани збиралися вже розiйтися, коли новi цi гостi вбiгли до свiтлицi.

– Лист гетьману! – кричав старий козак.

– Звiдкiля ви?

– Ми чигиринськi. День i нiч з листом iдемо. Ось вiн.

Хмельницький узяв листа з рук козака й почав читати. Раптом обличчя його змiнилося, вiн перервав читання i гучним голосом сказав:

– Вельмишановнi панове отамани! Великий гетьман посилае на нас сина Стефана з вiйськом. Вiйна!

У кiмнатi тихо зашумiли, загомонiли. Чи було це виявом радостi чи потрясiння – незрозумiло. Хмельницький вийшов на середину i впер руки в боки, очi його метали блискавки, а голос лунав грiзно i владно:

– Курiннi по куренях! Ударити на вежi з гармат. Бочки з горiлкою розбити! Завтра вдосвiта виступаемо!

Із цiеi хвилини на Сiчi закiнчувалися сходки, ради отаманiв, сейми i чiльна роль товариства. Хмельницький перебирав необмежену владу. Тiльки-но, побоюючись, що товариство, котре розгулялося, не послухаеться його, вiн змушений був хитрiстю рятувати полоненика i пiдступнiстю позбутися недоброзичливцiв, а тепер зробився володарем життя i смертi кожного. Так було завжди. До i пiсля походу, хоча б гетьман уже й бував обраним, натовп iще нав’язував отаманам i кошовому свою волю, суперечити котрiй було небезпечно. Та варто просурмити похiд, i товариство ставало вiйськом, пiдпорядкованим вiйськовiй дисциплiнi, курiннi – офiцерами, а гетьман – вождем-диктатором.

Ось чому, почувши накази Хмельницького, отамани зразу кинулися до своiх куренiв. Рада була закiнчена.

Через короткий час гуркiт гармат на воротах, що вели з Гассан Баша на сiчовий майдан, струсонув стiни сiчовоi ради й рознiсся тужним вiдлунням по всьому Чортомлику, провiщаючи вiйну.

Провiстив вiн також i початок новоi епохи в iсторii двох народiв, але про це не знали нi п’янi сiчовики, нi сам гетьман запорiзький.

Роздiл XII

Хмельницький зi Скшетуським пiшли ночувати до кошового, а з ними Тугай-бей, що через пiзню годину вирiшив на Базавлук не повертатися. Дикий бей поводився з намiсником як iз полоненим, за котрого буде чималий викуп, а тому трактував не як невiльника i з повагою куди бiльшою, нiж козакiв, бо свого часу зустрiчав його при ханському дворi як княжого посла. Бачачи таке, кошовий запросив Скшетуського до своеi хати й вiдповiдно теж змiнив до нього ставлення. Старий отаман душею й тiлом був вiдданий Хмельницькому й на радi, звичайно, помiтив, що Хмельницький явно намагався полоненика врятувати. Одначе по-справжньому здивувався кошовий, коли, тiльки-но ввiйшовши до хати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:

– Тугай-бею, скiльки викупу ти думаеш узяти за цього полоненого?

Тугай-бей глянув на Скшетуського i сказав:

– Ти говорив, що вiн людина знатна, а менi вiдомо, що вiн посол грiзного князя, а грiзний князь своiх у бiдi не залишить. Бiсмiллах! Один заплатить i другий заплатить – виходить…

І Тугай-бей замислився:

– Двi тисячi талерiв.

Хмельницький спокiйно сказав:

– Даю тобi цi двi тисячi.

Татарин деякий час розмiрковував. Його розкосi очi, здавалося, наскрiзь пронизували Хмельницького.

– Ти даси три, – сказав вiн.

– Чому я мушу три давати, якщо ти збирався взяти двi?

– Тому що, якщо тобi захотiлося мати його, значить, у тебе свiй розрахунок, а якщо свiй розрахунок, даси три.

– Вiн урятував менi життя.

– Алла! За це варто накинути тисячу.

В торг утрутився Скшетуський.

– Тугай-бею, – сказав вiн гнiвно. – Із княжоi скарбницi я нiчого тобi пообiцяти не можу, та хоч би менi й довелося власне добро зачепити, я сам три не пожалiю. Приблизно стiльки становить мiй лишок вiд князя, та ще сiльце в мене чималеньке е, так що вистачить. А гетьману цьому я нi волею, нi життям зобов’язаним бути не бажаю.

– Та звiдкiля ти знаеш, що я з тобою зроблю? – запитав Хмельницький.

І, обернувшись до Тугай-бея, сказав:

– Ось-ось вибухне вiйна. Ти пошлеш до князя, та поки посланець повернеться, багато води в Днiпрi втече; я ж тобi завтра сам грошi на Базавлук одвезу.

– Давай чотири, тодi я з ляхом i говорити не буду, – нетерпляче вiдповiв Тугай-бей.

– Що ж, дам чотири.

– Ваша милiсть, гетьмане, – сказав кошовий. – Хочеш, я тобi хоч зараз одрахую. У мене тут пiд стiною, може, навiть i бiльше е.

– Завтра вiдвезеш на Базавлук, – сказав Хмельницький.

Тугай-бей потягнувся й позiхнув.

– Спати охота, – сказав вiн. – Завтра зранку я теж на Базавлук iду. Де менi лягти?

Кошовий показав йому купу овечих шкур бiля стiни.

Татарин упав на постiль i вiдразу ж захропiв, як кiнь.

Хмельницький декiлька разiв пройшовся по тiснiй хатi.

– Сон не йде на очi. Не заснути менi. Дай чого-небудь випити, кошовий, – сказав вiн.

– Горiлки чи вина?

– Горiлки. Не заснути менi.

– Уже свiтае начебто, – сказав кошовий.

– Так, так! Іди й ти спати, давнiй друже. Випий i йди.

– На славу й за удачу!

– За удачу!

Кошовий утерся рукавом, потис руку Хмельницькому i, вiдiйшовши до протилежноi стiни, з головою зарився в овечi шкури – вiк брав свое, i кров у кошовому текла мерзлякувата. Невдовзi хропiння його приедналося до Тугай-беевого.

Хмельницький сидiв за столом, мовчазний i вiдсутнiй.

Раптом вiн нiби отямився, поглянув на намiсника i сказав:

– Пане намiсник, ти вiльний.

– Дякую, вельмишановний гетьмане запорiзький, хоча не буду приховувати, що волiв би кому iншому за волю дякувати.

– Тодi не дякуй. Ти врятував менi життя, я добром вiдплатив – ось ми i квити. Але хочу сказати тобi ось що: якщо не даси лицарського слова, що не розповiси своiм про нашi приготування, про чисельнiсть вiйська нашого або ще про щось, що на Сiчi бачив, я тебе поки не вiдпущу.

– Значить, даремно ти менi fructum[64 - плiд (лат.).] волi дав скуштувати, тому що такого слова я не дам, бо, давши його, вчиню, як тi, хто до недруга перекидаються.

– І життя мое, i благополуччя всього Запорiзького Вiйська зараз у тому, щоб великий гетьман не пiшов на нас усiма силами, що вiн неодмiнно зробить, якщо ти йому про нашi приготування розповiси, так що, коли не даси слова, я тебе не вiдпущу доти, доки не вiдчую себе достатньо впевнено. Знаю я, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоiть менi: обидва гетьмани, грiзний твiй князь, один цiлого вiйська вартий, та Заславськi, та Конецпольськi, та всi цi королята, що на карку козацькому стопу утвердили! Воiстину чимало я потрудився, чимало листiв понаписував, перш нiж удалося менi пiдозрiливiсть iх приспати, – так чи можу я тепер дозволити, щоб ти розбудив ii? Якщо i чернь, i городовi козаки, i всi утиснутi у вiрi та волi виступлять на моему боцi, як Запорiзьке Вiйсько i милостивий хан кримський, тодi припускаю я подолати ворога, бо й моi сили значними будуть, та найбiльше покладаюсь я на Бога, котрий
Страница 44 из 55

бачив кривди i знае невинуватiсть мою.

Хмельницький вихилив чарку i почав занепокоено походжати навколо столу, пан же Скшетуський змiряв його поглядом i, налягаючи на кожне слово, сказав:

– Не богохульствуй, гетьмане запорiзький, на Бога i на його заступництво розраховуючи, бо воiстину тiльки гнiв Божий i найскорiшу кару накличеш на себе. Чи тобi личить звертатися до Всевишнього, чи тобi, котрий через власнi кривди та приватнi чвари таку страшну бурю здiймае, роздмухуе полум’я усобицi та з бусурманами проти християн об’еднуеться? Чи переможеш ти, чи виявишся переможеним – море людськоi кровi та слiз проллеш, гiрше сарани землю спустошиш, рiдну кров поганим у неволю вiддаси. Рiч Посполиту похитнеш, монарха образиш, вiвтарi Господнi сплюндруеш, а все тому, що Чаплинський хутiр у тебе вiдняв, що п’яним погрожував тобi! Так на що ж ти руку не пiднiмеш? Чого заради власного зиску не принесеш у жертву? На Бога покладаешся? А я, хоч i перебуваю у твоiх руках, хоч ти мене життя i волi позбавити можеш, iстинно говорю тобi: сатану, не Господа в заступники прикликай, бо тiльки пекло допомагати тобi може!

Хмельницький почервонiв, схопився за рукiв’я шаблi та глянув на полоненика, наче лев, який ось-ось загарчить i кинеться на свою жертву. Одначе вiн стримався. На щастя, гетьман не був поки що п’яним, але охопила його, здавалося, пiдсвiдома тривога, здавалось, якiсь голоси благали в душi його: «Зверни з дороги!» – бо раптом, наче бажаючи спекатися власних думок або переконати самого себе, почав говорити вiн ось що:

– Од iншого не стерпiв би я таких слiв, але й ти трохи остережись, аби твоя зухвалiсть моему терпiнню край не поклала. Пеклом лякаеш мене, про зиск мiй i зрадництво менi проповiдуеш, а звiдки ти знаеш, що я лише за власнi кривди помститися йду? Де б я знайшов соратникiв, де б я взяв тисячi цi, котрi вже перейшли на мiй бiк i ще перейдуть, якби власнi лише борги стягнути зiбрався? Подивися, що на Вкраiнi твориться. Гей! Земля-годувальниця, земля-матiнка, земелька рiдненька, а хто тут у завтрашньому днi впевнений? Хто тут щасливий? Хто вiри не позбавлений, волi не втратив, хто тут не плаче i не стогне? Тiльки Вишневецькi, та Потоцькi, та Заславськi, та Конецпольськi, та Калиновськi, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля, люди, для них щастя i безцiнна воля, а решта народу в сльозах руки до неба заламуе, сподiваючись на суд Божий, бо й королiвський не допомагае! Скiльки ж, – шляхтi навiть! – нестерпного iх гнiту не вмiючи стерпiти, на Сiч утiкае, як i я втiк? А я ж бо вiйни з королем не шукаю, не шукаю i з Рiччю Посполитою! Вона – мати, вiн – батько! Король – володар милостивий, але королята! З ними нам не жити, це iхне здирство, це iхнi оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очковi, роговi, це iхнi тиранство i гнiт, через евреiв здiйснюванi, до небес про помсту волають. Якоi такоi вдячностi дiждалося Вiйсько Запорiзьке за своi великi послуги, у численних вiйнах наданi? Де козацькi привiлеi? Король дав, королята вiдняли. Наливайка четвертовано! Павлюка у мiдному бику спалено! Ще не зарубцювалися рани, котрi нам шабля Жолкевського та Конецпольського завдала! Сльози не висохли по убiенних, обезглавлених, на палi посаджених! І ось – дивись – що на небесах свiтить! – Тут Хмельницький показав у вiконцi палаючу комету. – Гнiв Божий! Бич Божий!.. І коли судилося менi на землi бичем цим стати, хай здiйсниться воля Господня! Я цей тягар на плечi приймаю.

Сказавши це, вiн простяг руки догори й весь, здавалося, запалав, нiби величезний смолоскип вiдплати, й затремтiв увесь, а потiм упав на лаву, нiби непосильним тягарем призначення свого притиснутий.

Запанувала тиша, порушувана тiльки хропiнням Тугай-бея та кошового, та ще в кутку хати жалiбно награвав цвiркун.

Намiсник сидiв, опустивши голову i, здавалося, шукаючи вiдповiдi на слова Хмельницького, важезнi, наче гранiтнi брили, та ось i вiн заговорив голосом тихим i журним:

– О, хай би все це й було правдою, та хто ж ти такий, гетьмане, щоби суддею i катом себе поставити? Яка тебе жорстокiсть, яка гординя спонукае? Чому ти Боговi суду й кари не залишаеш? Я зла не захищаю, кривд не схвалюю, утискiв законом не називаю, та вглядься в себе, гетьмане! На утиски вiд королят скаржишся, кажеш, що нi королю, нi закону коритися не бажають, чванство iхне засуджуеш, а хiба ти сам без грiха? Сам хiба не пiдняв руку на Рiч Посполиту, закон i престол? Тиранство панiв i шляхти бачиш, але того бачити не хочеш, що, якби не iхнi груди, не iхнi бронi, не iхня могутнiсть, не iхнi замки, не iхнi гармати i полки, тодi б земля ця, з молочними й медовими рiками, пiд у стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б захистив ii? Чиiми це могутнiстю i заступництвом дiти вашi в яничарах не служать, а жiнки в паскуднi гареми не викрадаються? Хто застеляе пустки, закладае мiста i села, споруджуе храми Божi?…

Тут голос Скшетуського ставав усе гучнiшим i гучнiшим, а Хмельницький, похмуро втупившись у чвертка горiлки, стиснутi кулаки на стiл поклав i мовчав, наче сам iз собою боровся.

– Так хто ж вони? – продовжував пан Скшетуський. – Із нiмцiв сюди прийшли чи з Туреччини? Чи не кров це вiд кровi, не плоть вiд плотi вашоi? Чи не ваша це шляхта, не вашi княжата? А якщо воно так, тодi горе тобi, гетьмане, бо ти молодших братiв на старших пiднiмаеш i братовбивцями iх робиш. Боже ти мiй! Нехай i поганi вони, нехай навiть усi – а це не так! – нехтують закони, глумляться над привiлеями, так iх же Богу в небесах судити, а на землi сеймам, але не тобi, гетьмане! Бо хiба можеш ти поручитися, що мiж вашими пiдряд самi праведники? Хiба нiколи ви не согрiшили, хiба маете право кинути камiнь у чужий грiх? А вже коли ти в мене допитувався, – де вони, мовляв, привiлеi козацькi? – так я вiдповiм тобi: не королята iх розiрвали, а запорiжцi, а Лобода, Сашко, Наливайко i Павлюк, про котрого брешеш, що його у мiдному бику було пiдсмажено, бо тобi добре вiдомо, що так не було! Розiрвали iх бунти вашi, розiрвали iх смути й набiги, на зразок татарських учинюванi. Хто татар у землi Речi Посполитоi пускав, аби потiм на зворотному шляху на обтяжених награбованим здобичi заради нападати? Ви! Хто – Господи! – народ свiй християнський, своiх, ясирами вiддавав? Хто найбiльшi заколотництва затiвав? Ви! Вiд кого нi шляхтич, нi купець, нi хлiбороб не вбережуться? Вiд вас! Хто братовбивчi вiйни роздмухував, дощенту палив села й мiста украiннi, грабував храми Божi, гвалтував жiнок? Ви, i ще раз ви! Щоб вам привiлеi на братовбивчу вiйну, розбiй i грабунок були данi? Воiстину вам бiльше прощено, нiж вiднято! Бо хотiли ми membra putrida[65 - частини тiла, що гниють (лат.).] лiкувати, не вiдтинати,[66 - Історичнi слова Жолкевського. (прим. авт.)] i не знаю – чи е яка-небудь держава на свiтi, крiм Речi Посполитоi, котра б, таку виразку на власних грудях маючи, стiльки поблажливостi й терплячостi виявила! А яка вдячнiсть за все це? Ось вiн спить, твiй союзник, але Речi Посполитоi ворог заклятий; твiй приятель, але супостат хреста i християнства, не королик украiнний, але мурза кримський!.. З ним ти пiдеш палити власне гнiздо, з ним пiдеш судити братiв! Але ж вiн тобi надалi володарем буде, йому стремено триматимеш!

Хмельницький спорожнив iще чарку.

– Коли ми з Барабашем свого часу в милостивого короля були, – вiдповiв вiн похмуро, – i коли скаржилися на кривди та утиски, вiн сказав: «А хiба не при вас самопали, хiба не при шаблi ви?»

– А якби ти перед
Страница 45 из 55

царем царiв став, той сказав би: «Чи простиш ворогам своiм, яко я своiм простив?»

– Із Рiччю Посполитою я вiйни не хочу!

– А меч iй до горлянки приставляеш!

– Козакiв iду з кайданiв ваших визволити.

– Щоби зв’язати iх ликами татарськими!

– Вiру захистити!

– З невiрним на пару.

– Одступись же, бо не ти голос моеi совiстi! Геть! Чуеш?

– Кров пролита тобi збiльшить провину, сльози людськi обвинуватять, смерть судилася тобi, суд чекае.

– Не каркай! – закричав у нестямi Хмельницький i блиснув ножем бiля намiсникових грудей.

– Бий! – сказав пан Скшетуський.

І знову на мить запанувала тиша, знову було чути тiльки хропiння сплячих та жалiбне поскрипування цвiркуна.

Хмельницький якийсь час тримав нiж бiля грудей Скшетуського, одначе, здригнувшись раптом, опам’ятавшись, нiж упустив i, схопивши чверть, припав до неi. Випивши майже все, вiн важко сiв на лаву.

– Не можу його прирiзати! – забурмотiв вiн. – Не можу! Пiзно вже… Невже свiтае?… І вiдступатися пiзно… Що ти менi про суд i кров говориш?

Вiн i до того вже чимало випив, тому тепер горiлка вдарила йому в голову, зовсiм сплутавши думки.

– Який суд, га? Хан менi пiдмогу обiцяв. Он Тугай-бей спить! Завтра козаки рушать… З нами святий Михаiл-архистратиг! А якщо… якщо… то… Я тебе у Тугай-бея викупив – ти це пам’ятай i скажи… От! Болить щось… болить! Вiдступатися… пiзно!.. Суд… Наливайко… Павлюк…

Раптом вiн випростався, очi, охоплений жахом, витрiщив i крикнув:

– Хто тут?

– Хто тут? – повторив спросоння кошовий.

Але Хмельницький голову на груди звiсив, хитнувся раз i вдруге, пробурмотiв: «Який суд?…» – i заснув.

Пан Скшетуський, знесилений своiми ранами та бурхливою розмовою, страшенно зблiд i почав непритомнiти. І здалося йому навiть, що це, можливо, смерть його прийшла, i почав вiн голосно молитися.

Роздiл XIII

Назавтра, ледве розвиднилося, пiше й кiнне козацьке вiйсько рушило iз Сiчi. Хоча кров не зачервонила ще степiв, вiйну було почато. Полки йшли за полками, i здавалося, що це сарана, пригрiта весняним сонцем, виплодилась iз очеретiв Чортомлика й летить на украiнськi ниви. У лiсi за Базавлуком ждали вже готовi до походу ординцi. Шiсть тисяч найдобiрнiших воiнiв, озброених набагато краще звичайних чамбульних головорiзiв, становили пiдкрiплення, присланi ханом запорiжцям i Хмельницькому. Козаки, заздрiвши iх, пiдкинули шапки в повiтря. Загримiли мушкети й самопали. Козацькi клики, змiшавшись iз татарськими закликами до Аллаха, ударили в небозвiд. Хмельницький i Тугай-бей, обидва пiд бунчуками, з’iхались i церемонно привiтали один одного.

Похiднi порядки було побудовано iз властивою татарам i козакам проворнiстю, пiсля чого вiйсько рушило далi. Ординцi йшли по обох козацьких флангах, середину заповнив Хмельницький з кiннотою, за якою сунула страшна запорiзька пiхота,[67 - Усупереч поширенiй нинi думцi, Боплан стверджуе, що запорiзька пiхота незмiрно переважала кiнноту. Згiдно з ним, 200 полякiв iз легкiстю брали верх над 2000 запорiзькоi кавалерii, та зате 100 пiших козакiв могли, зайнявши оборону, довго битися проти тисячi полякiв. (прим. авт.)] далi – гармашi з гарматами, затим табiр, вози, на них обозники, провiант, нарештi, чабани з кiнським запасом i худобою.

Пройшовши базавлуцький лiс, полки випливли в степ. День стояв ясний. Жодна хмаринка не затьмарювала небес. Легкий вiтерець вiяв iз пiвночi до моря, сонце блискало на пiках i на квiтах степових. Нiби море безмежне, розпросторилося перед вiйськом Дике Поле, i вигляд цей наповнив радiстю козацькi серця. Великий малиновий прапор iз архангелом, вiтаючи рiдний степ, схилився кiлька разiв, i вслiд за ним схилилися всi бунчуки й полковi знамена. Єдиний крик вирвався iз грудей.

Полки розгорнулися вiльнiше. Довбишi й торбанiсти виiхали в чоло вiйська, загупали тулумбаси, залунали торбани й литаври, й пiсня, затягнута тисячею голосiв, вторячи iм, струсонула повiтря й увесь степ:

Гей, ви степи, ви рiднii,

Красним цвiтом писанii,

Як море широкii.

Торбанiсти вiдпустили повiддя i, вiдкинувшись на сiдельнi луки, з поглядами, зверненими до неба, вдарили по струнах торбанiв; литаврники, пiдвiвши руки над головами, гримнули у своi мiднi круги; довбишi загупали в тулумбаси, i всi звуки цi вкупi з монотонним наспiвом i пронизливо-незграбним свистом татарських дудок злилися в якесь безмежне звучання, дике й печальне, мовби сама пустеля. Захват опанував вiйськом, голови розхитувалися в лад пiснi, ось уже почало здаватися, що сам степ спiвае й гойдаеться разом iз людьми, кiньми i знаменами.

Наполоханi зграi птахiв здiймались iз трав i летiли попереду вiйська, нiби ще одне – небесне – воiнство.

Часом i пiснi, i музика змовкали, i чувся тодi лише плеск знамен, тупiт, форкання коней та скрип обозних возiв, iз лебединими та журавлиними голосами схожий.

Попереду пiд бунчуком i величезним малиновим стягом iхав Хмельницький, у червоних шатах, на бiлiм конi та з золотою булавою в руцi.

Весь табiр неспiшно посувався на пiвнiч, покриваючи, нiби грiзна лавина, рiчки, дiброви й кургани, наповнюючи шумом i громом степове запустiння.

А з боку Чигирина, з пiвнiчного рубежу пустелi, котилася назустрiч йому iнша лавина – короннi вiйська, пiд рукою молодого Потоцького. Тут запорiжцi й татари йшли, нiби на весiлля, з веселою пiснею на вустах; там – зосередженi гусари пересувалися в похмурому мовчаннi, без натхнення йдучи на безславну цю вiйну. Тут – пiд малиновим стягом старий досвiдчений военачальник грiзно потрясав булавою, нiби не сумнiваючись у перемозi та вiдплатi; там – на чолi iхав молодий iз замисленим обличчям, нiби вiдчуваючи свою швидку i неминучу поразку.

Роздiляли iх поки що величезнi степовi простори.

Хмельницький не поспiшав, оскiльки припускав, що чим бiльше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим бiльше вiдiрветься вiд обох гетьманiв, а значить, легше може бути переможений. А тим часом новi й новi втiкачi з Чигирина, Паволочi, з усiх порубiжних мiст украiнських щодня збiльшували запорiзькi ратi, заразом приносячи й вiстi про ворога. Вiд них Хмельницький дiзнався, що старий гетьман послав сина всього лише з двома тисячами вiйська по сушi,[68 - Русинськi джерела, примiром, Самiйло Величко, кiлькiстю коронного вiйська називають 22 000. Число це безперечно невiрне. (прим. авт.)] шiсть же тисяч реестрових i тисячу нiмецькоi пiхоти байдаками по Днiпру. Обидвi частини вiйська отримали наказ пiдтримувати безперервний зв’язок, але наказ було першого ж дня порушено, бо човни, пiдхопленi швидкою днiпровською течiею, значно випередили гусарiв, якi йшли берегом, чий рух вельми сповiльнювали переправи через усi рiчки, що впадали в Днiпро.

А Хмельницький, бажаючи, щоб роз’еднанiсть ця зросла ще бiльше, не поспiшав. На третiй день походу вiн отаборився бiля Очеретноi Води, щоб дати вiйську вiдпочинок.

Тим часом кiннi загони Тугай-бея привели язикiв, двох драгунiв, якi зразу ж за Чигирином утекли з армii Потоцького. Скачучи день i нiч, драгунам удалося значно випередити своi вiйська. Перекинчикiв негайно привели до Хмельницького.

Повiдомлення iх пiдтвердили те, що Хмельницькому було вже про сили молодого Потоцького вiдомо, та повiдомили втiкачi-драгуни й новину: що козаками, котрi пливуть на байдаках разом iз нiмецькою пiхотою, командують старий Барабаш i Кречовський.

Почувши останне iм’я, Хмельницький пiдхопився.

– Кречовський? Полковник переяславських
Страница 46 из 55

реестрових?

– Вiн i е, ясновельможний гетьмане! – вiдповiли драгуни.

Хмельницький обернувся до полковникiв, якi його оточували.

– У похiд! – скомандував вiн громовим голосом.

Не минуло й години, а вiйсько вже виступило, хоча сонце сiдало й нiч не обiцяла бути погожою. Якiсь страшнi iржавi хмари обложили на захiдному краю небо; схожi на страховиськ, на левiафанiв, вони сповзалися одна з одною, нiби намiряючись затiяти побоiще.

Табiр попрямував лiворуч, до берега Днiпра. Цього разу йшли без шуму, без пiсень, тулумбасiв i литавр, але поспiшно, наскiльки це дозволяли трави, такi тут буйнi, що полки, котрi продиралися крiзь них, iнколи зникали з очей, i кольоровi знамена, здавалося, самi собою пливли у степовiм просторi. Кiннота прокладала дорогу возам i пiхотi, але тi, ледве просуваючись, невдовзi лишилися далеко в тилу. Нiч тим часом опустилась у степу. Величезний червоний мiсяць неспiшно викотився в небеса; раз у раз опиняючись за хмарами, вiн розгорявся i згасав, наче гнiт, що його намагаеться задути поривчастий вiтер.

Час наближався вже до пiвночi, коли перед очима козакiв i татар постало чорне велетенське громаддя, що виразно бовванiло на темному просторi небес.

Це були стiни Кодака.

Передовi загони пiд прикриттям ночi, нiби вовки чи птахи нiчнi, обережно й тихо наблизилися до замку. Раптом та й удасться оволодiти сонною фортецею!

Та зненацька блискавка на валу розiрвала морок, страшенний гуркiт струсонув днiпровськi скелi, й вогненне ядро, прокресливши в небi полум’яну дугу, впало у степовi трави.

Похмурий циклоп Гродзiцький давав знати, що не дрiмае.

– Пес одноокий! – пробурмотiв Тугай-бею Хмельницький. – У темрявi бачить.

Козаки обминули замок, про штурм якого зараз, коли проти них самих iшло коронне вiйсько, нiчого було й думати, i рушили далi. Пан же Гродзiцький стрiляв iм услiд так, що стiни фортечнi двигтiли, та не для того, щоб шкоди завдати, бо вiйсько проходило на значнiй вiдстанi, а затим, аби попередити своiх, що пiдпливали по Днiпру й могли опинитися десь неподалiк.

Передовсiм стрiлянина кодацьких гармат одгукнулася в серцi та вухах пана Скшетуського. Молодий лицар, якого за наказом Хмеля везли в козацькому обозi, на другий день тяжко рознедужався.

У сутичцi на Хортицi вiн хоча й не дiстав жодноi смертельноi рани, та втратив стiльки кровi, що життя в ньому ледве жеврiло. Рани його, по-козацьки доглянутi старим кантарiем, вiдкрилися, почалася гарячка, i тiеi ночi лежав вiн у напiвбезпам’ятствi на козацькому возi, нiчого про Божий свiт не вiдаючи. Опритомнiти його змусили гармати Кодака. Вiн розплющив очi, трохи пiдвiвся на возi й огледiвся. Козацький табiр пробирався в темрявi, наче вервечка привидiв, а замок гуркотiв i клубочився рожевими димами; вогнянi кулi скакали по степу, iз хрипiнням i гарчанням, як розлюченi пси; i, коли пан Скшетуський побачив це, такий вiдчай, така туга охопила його, що вiн готовий був померти, лише б понестися душею до своiх. Вiйна! Вiйна! А вiн у ворожому станi, беззбройний, безпомiчний, без гадки навiть устати з воза. Рiч Посполита в небезпецi, вiн же не поспiшае ii рятувати! А там, у Лубнах, напевно, вже вiйсько виступае. Князь iз блискавками в поглядах лiтае перед вiйськом i в який бiк булавою кивне, там одразу триста списiв, наче триста громiв ударять. І в ту ж хвилину рiзнi знайомi обличчя почали з’являтися перед намiсником. Невеличкий Володийовський мчить на чолi драгунiв, i хоча в руцi його повсякчасна тонка шабелька, та це всiм рубакам рубака: з ким iзбрязне клинок, той, вважай, уже в могилi; а ось i пан Пiдбийп’ятка замахуеться своiм катiвським Зiрвиглавцем! Зiтне вiн три голови чи не зiтне? Ксьондз Яскульський об’iздить корогви i, здiйнявши руки, творить молитву, але, як старий жовнiр, не втерпiвши, раз по раз гарикае: «Бий! Убивай!» А ось же й панцирнi схилили мечi на пiввуха кiнського, полки рвонули з мiсця, розганяються, мчать, битва, шквал!

Зненацька видiння змiнюеться. Намiсниковi являеться Олена. Блiда, з розпущеним волоссям, вона благае: «Порятуй же, Богун за мною женеться!» Скшетуський зриваеться з воза, та чийсь голос, цього разу справжнiй, каже йому:

– Лежи, дитино, а то зв’яжу.

Це обозний осавул Захар, якому Хмельницький наказав iз намiсника очей не спускати, знову вкладае його на воза, накривае кiнською шкурою й запитуе:

– Що з тобою?

І пан Скшетуський зовсiм очунюе. Привиди зникають. Вози тягнуться бiля самого днiпровського берега. Холоднi подуви прилiтають iз рiки, i нiч блiдне. Рiчковi птахи затiвають досвiтнiй гомiн.

– Слухай, Захаре! Ми хiба вже минули Кодак? – запитуе Скшетуський.

– Минули! – вiдповiдае запорожець.

– А куди ж ви йдете?

– Не знаю. Битва, каже, буде, але не знаю.

Вiд цих слiв серце радiсно забилось у грудях пана Скшетуського. Вiн вважав, що Хмельницький буде брати в облогу Кодак i з цього почне военнi дii. Та поспiшнiсть, iз якою козаки йшли вперед, дозволяла припустити, що коронне вiйсько вже близько i що Хмельницький обiйшов фортецю, щоб не бути змушеним вести пiд ii обстрiлом бiй. «Можливо, я вже сьогоднi буду вiльним», – подумав намiсник i вдячно звiв очi до небес.

Роздiл XIV

Гуркiт кодацьких гармат почули й тi, що пливли на байдаках пiд орудою старого Барабаша та Кречовського.

Їх було шiсть тисяч реестрових i регiмент вiдбiрноi нiмецькоi пiхоти, де полковникував Ганс Флiк.

Миколай Потоцький довго не вiдважувався послати козакiв проти Хмельницького, але, позаяк Кречовський мав на них величезний вплив, а Кречовському гетьман довiряв безмiрно, то обмежився вiн тим, що звелiв козакам присягнути на вiрнiсть i з Богом вiдправив iх у похiд.

Кречовський, воiн вельми досвiдчений i багато разiв у попереднiх вiйнах уславлений, був людиною Потоцьких. Потоцьким вiн зобов’язаний був i званням полковника, i дворянством, якого вони домоглись для нього на сеймi, i, зрештою, довiчно отриманими од них чималими надiлами при злиттi Днiстра й Ладави.

Стiльки уз пов’язувало його з Рiччю Посполитою й Потоцькими, що навiть найменшого недовiр’я не могло зародитися в гетьмановiй душi. Крiм усього, був цей чоловiк у розквiтi сил, рокiв пiд п’ятдесят, i велике поприще на службi вiтчизнi очiкувало його в майбутньому. Дехто бачив у нiм навiть спадкоемця Стефану Хмелецькому, що починав свiй шлях простим степовим лицарем, а завершив – воеводою киiвським i сенатором Речi Посполитоi. Так що вiд самого Кречовського залежало, пiде вiн тим шляхом, на який привела його мужнiсть, невгамовна енергiя та безмiрна амбiцiя, що прагнула скiльки багатства, стiльки й чинiв. Заради цiеi ж амбiцii вiн вельми домагався нещодавно Лiтинського староства, а коли врештi-решт дiсталося воно Корбуту, Кречовський у глибинi душi затаiв досаду i, можна сказати, навiть вiдхворiв од заздрощiв i гiркоти. Нинi доля нiби знову посмiхалася йому, бо, дiставши вiд великого гетьмана таке важливе военне завдання, вiн смiливо мiг розраховувати, що його iм’я дiйде й до королiвських вух. А було це справою неабиякою, бо вiдтак залишалося тiльки вклонитися володарю своему, щоб здобути привiлей iз жаданими для шляхетськоi душi словами: «Бив нам чолом i прохав зробити ласку йому, а ми, пам’ятаючи його послуги, даемо», i т. iн. Отак добували на Русi статки i чини; отак величезнi простори незаселених степiв, якi до того належали Богу й Речi Посполитiй, переходили у приватнi руки; отак худорiдний ставав володарем i мiг тiшитися думкою, що нащадки його
Страница 47 из 55

серед сенаторiв засiдатимуть.

Щоправда, Кречовського заiдало, що в дорученiй йому тепер мiсii доводиться дiлитися владою з Барабашем, хоча двовладдя це й було по сутi номiнальним. Старий черкаський полковник, особливо останнiм часом, так постарiв i спорохнявiв, що, можливо, тiлом тiльки належав цьому свiту, душа ж його й розум перебували постiйно в зацiпенiннi й угасаннi, що зазвичай передують смертi. Коли оголосили похiд, вiн мовби прокинувся й почав дiяти доволi завзято; навiть можна було сказати, що вiд голосу военних сурем веселiше заходила в ньому стара жовнiрська кров, адже був свого часу вiн уславленим лицарем i степовим ватажком; але коли виступили, плескiт весел приколисав старого, козацькi пiснi та плавний рух байдакiв приспали, й забув вiн про свiт Божий. Усiм орудував i керував Кречовський. Барабаш прокидався тiльки попоiсти, а попоiвши, за звичкою про що-небудь запитував. Од нього вiдкараскувались якою-небудь нескладною вiдповiддю, i вiн, зiтхнувши, говорив: «От, радий би я з iншою вiйною лягти в могилу, та, видко, воля Божа!»

Тим часом зв’язок iз коронним вiйськом, яке вiв Стефан Потоцький, одразу ж урвався. Кречовський досадував, що гусари та драгуни йдуть занадто повiльно, занадто баряться бiля переправ, що молодий гетьманич новачок у вiйськовому мистецтвi, одначе звелiв налягти на весла i пливти вперед.

Отож човни наближалися за днiпровською течiею до Кодака, все бiльше вiдриваючись од коронного вiйська.

І ось одного разу вночi почулася канонада.

Барабаш навiть не прокинувся, зате Флiк, який плив в авангардi, пересiв у човника й пiдгрiб до Кречовського.

– Пане полковник, – сказав вiн. – Це кодацькi гармати. Як накажете дiяти?

– Зупинiть, пане, байдаки. Заночуемо в очеретах.

– Хмельницький, очевидно, взяв у облогу замок. Я вважаю, слiд поспiшити на виручку.

– А вас, пане, не запитують, як ви вважаете, вам наказують. Командую тут я.

– Пане полковник…

– Стояти i ждати! – вiдрiзав Кречовський.

Однак, бачачи, що тямущий нiмець смикае руду свою бороду й поступатися без пояснень не збираеться, додав примирливiше:

– Каштелян до ранку може пiдтягтися з кiннотою, а фортецю за одну нiч не вiзьмуть.

– А якщо не пiдтягнеться?

– Хоч i два днi ждатимемо. Ви, пане, Кодака не знаете! Вони об його стiни зуби зламають, а я без каштеляна на виручку не рушу, позаяк i повноважень таких не маю. Це його справа.

Правота була явно на боцi Кречовського, тому Флiк, бiльше не наполягаючи, вiдплив до своiх нiмцiв. Невдовзi байдаки почали пiдходити до правого берега й забиватися в очерети, якi бiльш нiж на милю покривали рiчку, що широко розлилася в цьому мiсцi. Нарештi плескiт весел змовк, судна повнiстю сховалися в заростях, i рiчка, здавалося, зовсiм опустiла. Кречовський заборонив розпалювати вогонь, спiвати пiснi й розмовляти, тож довкола запанувала тиша, що ii сполохувало тiльки далеке вiдлуння кодацьких гармат.

На суденцях, одначе, нiхто, крiм Барабаша, не стуляв очей. Флiк, людина лицарськоi вдачi, що рвалася в дiло, птахом би полетiв до Кодака. Козаки стиха перебалакувались, як, мовляв, буде воно з фортецею? Вистоiть чи не вистоiть? А тим часом гуркiт посилювався. Нiхто не мав сумнiву, що замок одбивае несподiваний напад. «Хмiль не жартуе, та й Гродзiцький не жартуе! – шепотiлися козаки. – А що ж завтра буде?»

Це ж питання, напевно, задавав собi й Кречовський, у глибоких роздумах сидячи на носi свого байдака. Хмельницького вiн знав давно й добре, завжди вважав його людиною надзвичайного хисту, якiй просто нiде було розгорнутися й злетiти орлом, але зараз Кречовський завагавсь у своiй думцi. Гармати гримiли, а це могло означати, що Хмельницький i дiйсно взяв фортецю в облогу.

«Якщо воно справдi так, – мiркував Кречовський, – то вiн пропаща людина!»

Як же це? Пiднявши Запорiжжя, забезпечивши собi ханську допомогу, зiбравши армiю, якоi жоден iз отаманiв досi не мав, замiсть того, щоб негайно поспiшати на Украiну, пiдняти простолюддя, залучити на свiй бiк городових, розгромити якомога скорiше гетьманiв i заволодiти всiею краiною, поки iй на виручку не зiбралося нове вiйсько, вiн, Хмельницький, вiн, досвiдчений воiн, штурмуе неприступну фортецю, котра може зв’язати йому руки на рiк? І вiн дозволить найдобiрнiшим своiм силам розбитись об стiни Кодака, як розбиваеться днiпровський вал об скелi порогiв? І буде ждати бiля Кодака, допоки гетьмани зберуть сили та вiзьмуть в облогу його, як Наливайка бiля Солоницi?…

– Це людина пропаща! – iще раз повторив Кречовський. – Власнi люди його зрадять. Невдалий приступ викличе невдоволення й заколот. Іскра бунту зачахне, ледве розгорiвшись, i Хмельницький зробиться не страшнiшим за меч, який обломився бiля рукiв’я. Ото дурень!

«Ergo,[69 - Отже (лат.).] – подумав пан Кречовський, – ergo, завтра ж висаджую своiх людей, а наступноi ночi на знекровленого штурмами зненацька вдаряю. Запорiжцiв переб’ю до ноги, а Хмельницького зв’язаним кину до гетьманських стiп. Сам же вiн i винен, тому що все могло статись iнакше».

Тут непомiрне честолюбство пана Кречовського злетiло на соколиних крилах до небес. Вiн знав, що молодий Потоцький аж нiяк до завтрашньоi ночi пiдiйти не встигне, а значить, хто зiтне голову гiдрi? Кречовський! Можливо, старий гетьман i покривиться трохи, що все сподiялося без його синка, та скоро охолоне, а всi променi слави та милостей королiвських тим часом увiнчають чоло переможця.

Та нi! Адже доведеться дiлитися славою зi старим Барабашем i Гродзiцьким! Пан Кречовський спершу дуже засмутивсь, але тут повеселiшав. Ця стара колода, Барабаш, уже однiею ногою в могилi, Гродзiцькому дозволь тiльки в Кодаку сидiти й татар час вiд часу лякати, бiльше нiчого йому не треба. Тож лишаеться тiльки вiн, Кречовський.

От би гетьманства украiнського домогтися!

Зiрки мерехтiли в небесах, а полковнику здавалося, що це камiння коштовне в булавi поблискуе; вiтер шелестiв очеретами, а йому вчувалося, що шумить бунчук гетьманський.

Гармати Кодака продовжували гуркотiти.

«Хмельницький шию пiд сокиру пiдставить, – продовжував розмiрковувати полковник, – але тут вiн сам винен! А могло бути iнакше! От якби вiн одразу пiшов на Украйну!.. Могло iнакше бути! Там усе кипить i вируе, там порох, який чекае iскри. Рiч Посполита могутня, та здолати Украйну в неi сил не вистачить, а король немолодий i немiчний!

Одна виграна запорiжцями битва мала б нечуванi наслiдки…»

Кречовський заховав обличчя в долонi й сидiв нерухомо, а зiрки тим часом котилися все нижче й нижче, потихеньку пропадаючи за степовим пругом. Перепели, затаенi в травах, почали подавати голоси. Свiтало.

Зрештою думки полковника утвердилися в единому рiшеннi. Завтра вiн ударить на Хмельницького i розiб’е того дощенту. Через його труп здобуде вiн багатства i почестей, зробиться знаряддям кари в руцi Речi Посполитоi, ii рятiвником, а в майбутньому ii сановником i сенатором. Пiсля перемоги над Запорiжжям i татарами йому нi в чому не вiдмовлять.

А Лiтинського староства все-таки не дали.

Згадавши це, Кречовський стис кулаки. Не дали йому староства, незважаючи на могутню пiдтримку протекторiв його, Потоцьких, незважаючи на власнi його вiйськовi заслуги, i все тому, що був вiн homo novus,[70 - вискочка (лат.).] а його суперник од князiв родовiд вiв. У цiй Речi Посполитiй не досить стати шляхтичем, треба дочекатися, щоби шляхетство твое вкрилося плiснявою, наче винна пляшка,
Страница 48 из 55

щоб заiржавiло, немов залiзо.

Тiльки Хмельницький мiг змiнити заведений порядок, до чого, треба гадати, й сам король поставився б прихильно, та визнав за краще, бiдолаха, розбити довбешку об кодацькi скелi.

Полковник потроху заспокоювався. Ну, не дали йому староства – то й що? Тим паче зроблять тепер усе, щоб його винагородити, особливо ж пiсля перемоги та придушення бунту, пiсля врятування Украiни вiд братовбивчоi вiйни, – та що там! – усiеi Речi Посполитоi врятування! Тут уже йому нi в чому не вiдмовлять, тут йому i в Потоцьких потреби не буде…

Сонна голова його схилилася на груди, i вiн заснув, марячи про староства, каштелянства, про ушанування королiвськi та сеймовi…

Коли Кречовський прокинувся, вже розвиднялося. На байдаках усе ще спали. Вiддалiк поблискували у блiдому передсвiтанковому сяйвi днiпровськi води. Довкола була мертва тиша. Тиша ця його й розбудила.

Кодацькi гармати не стрiляли.

«Що це? – подумав Кречовський. – Перший штурм вiдбито? Або ж Кодак узяли?»

Але такого бути не може!

Нi! Просто вiдкинута козачня затаiлася де-небудь подалi вiд фортецi й зализуе рани, а слiпий на одне око Гродзiцький поглядае на них iз бiйниць, точнiше нацiлюючи гармати.

Завтра вони знову пiдуть на приступ i знову зламають зуби.

Тим часом зовсiм стало видно. Кречовський пiдняв людей на своему байдаку i послав човна за Флiком.

Той негайно прибув.

– Пане полковник! – сказав Кречовський. – Якщо до вечора каштелян не пiдiйде, а до ночi штурм не повториться, ми рушимо фортецi на допомогу.

– Моi люди готовi, – вiдповiв Флiк.

– Роздайте ж iм порох i кулi.

– Уже роздано.

– Вночi висадимося на берег i без усякого шуму пiдемо степом. Нападемо зненацька.

– Gut! Sehr gut![71 - Добре! Дуже добре! (нiм.)] Але чи не пропливти на байдаках iще трохи? До фортецi милi чотири. Для пiхоти неблизько.

– Пiхота сяде на запасних коней.

– Sehr gut!

– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять i шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нiчого.

– Туман такий, що й диму не побачать.

І дiйсно, сама рiчка i рукав ii, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, i степи – все, куди не глянь, було затоплено бiлим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був раннiй ранок, а потiм туман мiг розсiятись i степовi простори вiдкрити.

Флiк вiдплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; вiдразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидiти тихо, тож до снiданку бралися без звичайного бiвачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом або проплив по рiцi, йому б навiть на думку не спало, що в цьому мiсцi перебувае кiлька тисяч людей. Коней, щоб не iржали, годували з руки. Байдаки, схованi туманом, затаiвшись, стояли в очеретяних хащах. Раз по раз прошмигував лише маленький двовесельний човник, який розвозив сухарi та накази, а так панувала мертва тиша.

Зненацька вздовж усього рукава в травах, очеретi, комишах i прибережних заростях почулися дивнi й численнi голоси:

– Пугу! Пугу!

Тиша…

– Пугу! Пугу!

І знову настала тиша, нiби цi голоси, що гукали з берега, чекали вiдповiдi.

Вiдповiдi не було. Поклики прозвучали втрете, та вже рiзкiше й нетерплячiше:

– Пугу! Пугу!

Тодi з боку човнiв iз туману пролунав голос Кречовського:

– Хто там iще?

– Козак з Лугу!

У жовнiрiв, якi затаiлися на байдаках, неспокiйно забилися серця. Їм цей таемничий оклик був добре знайомий. З його допомогою запорожцi впiзнавали один одного на зимiвниках. Цим же самим способом у час вiйни запрошували на переговори реестрових городових побратимiв, серед яких було чимало тих, якi таемно належали до братства.

Знову пролунав голос Кречовського:

– Чого треба?

– Богдан Хмельницький, гетьман запорiзький, попереджае, що гармати нацiлено на байдаки.

– Передайте гетьману запорiзькому, що нашi нацiлено на берег.

– Пугу! Пугу!

– Чого ще треба?

– Богдан Хмельницький, гетьман запорiзький, запрошуе на розмову друга свого, пана полковника Кречовського.

– Нехай спершу заручникiв виставить.

– Десять курiнних.

– Згода!

Тiеi ж митi берег, нiби квiтами зацвiв постатями запорiжцiв, якi пiдхопилися на ноги iз трав, де вони, затаiвшись, ховалися. Здалеку, з боку степу, з’явилась iхня кiннота й гармати, над якими майорiли десятки й сотнi стягiв, знамен, бунчукiв. Ішли загони пiд тулумбаси i з пiснею. Усе це скорiше нагадувало радiсне вiтання, нiж зiткнення ворожих одне одному вiйськ.

Жовнiри з байдакiв одповiли криками. Тим часом пiдiйшли човни, що доправили курiнних отаманiв. Кречовський сiв ув один iз них i попрямував до берега. Там йому пiдвели коня й одразу ж перепровадили до Хмельницького.

Той, заздрiвши його, зняв шапку, а затим гостинно вiтав.

– Шановний полковнику! – сказав вiн. – Давнiй друже мiй i куме! Коли коронний гетьман звелiв тобi ловити мене й припровадити, ти цього не робив, а мене напоумив рятуватися втечею, саме за цей твiй вчинок я завдячую тобi братньою любов’ю.

Сказавши це, вiн мало не з шанобою простяг руку, але темне лице Кречовського лишилося холодним, як лiд.

– Тепер же, коли ти, вельмишановний гетьмане, врятувався, – сказав вiн, – ти пiдняв повстання.

– За своi це, твоi i всiеi Вкраiни кривди йду я карати з привiлеями королiвськими в руках, перебуваючи в надii, що володар наш милостивий не звинуватить мене в цьому.

Кречовський, швидко зазираючи у вiчi Хмельницькому, з притиском сказав:

– Кодак узяв в облогу?

– Я? З глузду з’iхав я, чи що? Кодак я обминув i навiть нi разу не вистрiлив, хоча слiпий на одне око старий сповiстив про себе гарматами. Менi на Украйну край було, не в Кодак; до тебе край було, до давнього друга та благодiйника мого.

– Чого тобi вiд мене треба?

– Вiд’iдьмо трохи в степ, там i поговоримо.

Обидва торкнули коней i поiхали. Вiдсутнiми вони були близько години. По поверненнi лице Кречовського було блiдим i страшним. Вiн майже вiдразу почав прощатися з Хмельницьким, який сказав йому напутньо:

– Двое нас буде на Украйнi, а над нами тiльки король, i бiльш нiкого.

Кречовський повернувся до байдакiв. Старий Барабаш, Флiк i весь козацький чин очiкували на нього з нетерпiнням.

– Ну що? Ну що? – почулося зусiбiч.

– Усiм висадитися на берег! – владним тоном скомандував Кречовський.

Барабаш пiдняв заспанi повiки, дивне якесь полум’я блиснуло в очах старого.

– Як це? – запитав вiн.

– Усiм на берег! Ми здаемось!

Кров прихлинула на блiде й пожовкле лице Барабаша. Вiн пiдвiвся з мiсця, на якому сидiв, випростався, i раптом цей згорблений, одряхлiлий чоловiк перетворився на велетня, повного сили й бадьоростi.

– Зрада! – гаркнув вiн.

– Зрада! – повторив Флiк, хапаючись за рукiв’я рапiри.

Та перш нiж вiн ii вихопив, Кречовський свиснув шаблею i одним махом поклав його на палубi.

Затим вiн сплигнув iз байдака в човник, який стояв поряд, де четверо запорiжцiв тримали весла напоготовi, й крикнув:

– Греби мiж байдакiв!

Човник помчав стрiлою, а Кречовський, випроставшись, iз палаючими очима й шапкою на скривавленiй шаблi, кричав могутнiм голосом:

– Дiти! Не будемо вбивати своiх! Слава Богдановi Хмельницькому, гетьману запорiзькому!

– Слава! – вiдгукнулися сотнi й тисячi голосiв.

– На погибель ляхам!

– На погибель!

Воланню з байдакiв одповiдали крики запорiжцiв iз берега, одначе тi, хто перебували на човнах, якi стояли вiддалiк, iще не розумiли, в чому рiч, i, лише коли
Страница 49 из 55

повсюди рознеслася вiстка, що Кречовський переходить до запорiжцiв, iстинний шал радостi охопив козакiв. Шiсть тисяч шапок злетiло в повiтря, шiсть тисяч мушкетiв гримнули пострiлами. Байдаки заходили пiд ногами козакiв. Здiйнявся гвалт i сум’яття. Та радостi цiй судилось, одначе, вмитися кров’ю, бо старий Барабаш волiв лiпше вмерти, анiж зрадити прапор, пiд яким прослужив усе свое життя. Декiлька десяткiв черкаських людей не покинули його, й закипiв бiй, короткий, страшний, як i всi боi, в яких жменька людей, яка шукала не милостi, а смертi, обороняеться вiд натиску юрби. Нi Кречовський, нi козаки не очiкували такого опору. У старому полковниковi прокинувся колишнiй лев. На заклик скласти зброю вiн вiдповiв пострiлами, лишаючись у всiх на виду з пiрначем у руцi, з сивим волоссям, яке маяло на вiтрi, та з юначим завзяттям, оддаючи гучним голосом накази. Човен його був оточений зусiбiч. Люди з байдакiв, якi не мали можливостi пiдгребти, плигали у воду i, вплав або продираючись крiзь очерети, досягнувши човна, хапалися за борти i розлючено на нього дерлися. Опiр був нетривалим. Вiрнi Барабашевi козаки, поколенi, порубанi, просто розтерзанi руками, вкрили своiми тiлами палубу; старий же з шаблею в руцi ще захищався.

Кречовський пробився до нього.

– Здавайся! – крикнув вiн.

– Зрадник! На погибель! – вiдповiв Барабаш i замахнувся шаблею.

Кречовський швидко вiдступив у юрбу.

– Бий! – закричав вiн козакам.

Та нiхто, здавалося, першим не хотiв пiдняти руку на старого, й тут полковник, посковзнувшись у калюжi кровi, на нещастя, впав.

Повержений старий уже не викликав колишньоi шани та страху, й одразу бiльше дюжини клинкiв уп’ялися в його тiло. Вiн же встиг тiльки вигукнути: «Ісусе Христе!»

Усi кинулися рубати його й розiтнули на шматки. Вiдрiзану голову почали перекидати з байдака на байдак, граючись нею, нiби м’ячем, поки, пiсля незграбного кидка, вона не впала у воду.

Лишались iще нiмцi, з котрими впоратися було важче, бо регiмент складався з тисячi старих жовнiрiв, якi мали досвiд багатьох воен.

Щоправда, бравий Флiк загинув од руки Кречовського, та iз командирiв у регiментi лишився Йоганн Вернер, пiдполковник, ветеран нiмецькоi вiйни.

Кречовський був майже впевнений у перемозi, позаяк нiмецькi байдаки зусiбiч оточенi були козацькими, та вiн хотiв зберегти для Хмельницького такий чималий загiн незрiвнянноi й чудово озброеноi пiхоти; ось чому задумав вiн вступити з нiмцями в переговори.

Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, вiн спокiйно вiв бесiду з Кречовським i уважно вислуховував усi обiцянки, на котрi вiроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, i за рiк наперед повнiстю видано. Через рiк кнехти, за iхнього бажання, могли пiти хоча б навiть i до коронного табору.

Вернер, вдаючи, що обмiрковуе запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тiсне кiльце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лiвою ногою, для провадження пострiлу виставленою вперед, i з мушкетами бiля правоi кульшi, вишикувалася стiна пiхотинцiв, людей високих i сильних, одягнених у жовтi колети й такого ж кольору капелюхи.

Вернер з оголеною шпагою в руцi стояв у першiй шерензi й зосереджено розмiрковував.

Нарештi вiн пiдвiв голову.

– Herr Hauptmann![72 - Пане отаман! (нiм.)] – сказав вiн. – Ми згоднi!

– І тiльки виграете на новiй службi! – радiсно вигукнув Кречовський.

– Але за умови…

– Згоден на будь-яку.

– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речi Посполитiй завершуеться в червнi. З червня ми служимо вам.

Прокляття зiрвалося було з уст Кречовського, одначе вiн стримався.

– Чи не жартуете ви, пане лейтенант? – запитав вiн.

– Нi! – флегматично вiдповiв Вернер. – Солдатський обов’язок вимагае вiд нас не порушувати договору. Служба завершуеться в червнi. Хоча ми й служимо за грошi, та зрадниками бути не бажаемо. Інакше нiхто не захоче нас наймати, та й ви самi не довiрятимете нам, бо хто поручиться, що в першiй же битвi ми знову не перейдемо на бiк гетьманiв?

– Чого ж ви тодi хочете?

– Щоб нам дали пiти.

– Не буде цього, божевiльний чоловiче! Я вас усiх до одного перебити звелю.

– А своiх скiльки втратиш?

– Жоден з ваших не втече.

– А вiд вас i половини не залишиться.

Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичнiсть нiмця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотiв.

– Поки сонце не пiде iз затоки, – крикнув вiн, – подумайте! Потiм, знайте, звелю курки торкнути.

І поспiшно вiдплив у своему човнику, щоб обговорити стан iз Хмельницьким.

Потяглися хвилини очiкування. Козацькi байдаки оточили щiльним кiльцем нiмцiв, якi зберiгали спокiй, що е властивим тiльки для бувалих i дуже досвiдчених солдатiв перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдакiв, вiдповiдали вони зневажливою мовчанкою. Справдi переконливий вигляд мав цей спокiй у порiвняннi з безупинними спалахами лютi козакiв, якi, грiзно потрясаючи пiками i пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очiкували сигналу до бою.

Тим часом сонце, скочуючись iз пiвденного боку неба до захiдного, потихеньку забирало своi золотi вiдблиски з рiчки, що поступово поринала в тiнь.

Нарештi залишилася тiльки тiнь.

Тодi заспiвали сурми, й одразу ж голос Кречовського прокричав оддалiк:

– Сонце зайшло! Надумали?

– Так! – вiдповiв Вернер i, обернувшись до солдатiв, змахнув оголеною шпагою. – Feuer![73 - Вогонь! (нiм.)] – скомандував вiн спокiйним, флегматичним голосом.

І гримнуло! Плескiт тiл, якi падали у воду, нестямнi крики й кваплива стрiлянина вiдповiли голосам нiмецьких мушкетiв. Гармати, пiдвезенi до берега, басовито подали голос i почали вивергати на нiмецькi човни ядра. Дими зовсiм затягли рiку. Серед зойкiв, гуркоту, свисту татарських стрiл, трiскотнi пищалей i самопалiв злагодженi мушкетнi залпи давали знати, що нiмцi боротьби не припиняють.

Перед заходом сонця битва все ще кипiла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом iз Кречовським, Тугай-беем i пiвтора десятками отаманiв пiд’iхав до самого берега оглянути битву. Роздутi нiздрi його втягували пороховий дим, а слух iз насолодою сприймав крики нiмцiв, яких топили i вбивали.

Всi три военачальники дивилися на цю рiзанину, як на видовище, котре до всього було iм доброю прикметою.

Битва стихала. Пострiли змовкли, зате все гучнiшi поклики козацького трiумфу здiймалися до небес.

– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першоi перемоги.

– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрiбнi менi такi перемоги!

– Ти iх на Украйнi вiзьмеш. Стамбул i Галату переповниш своiми полонениками!

– А хоч i тебе продам, якщо бiльше нiкого буде!

Сказавши це, дикий Тугай зловiсно засмiявся i трохи згодом додав:

– Одначе я охоче взяв би цих франкiв.

Тим часом битва стихла зовсiм. Тугай-бей повернув коня до табору, за ним рушили iншi.

– Тепер на Жовтi Води! – вигукнув Хмельницький.

Роздiл XV

Намiсник, чуючи звуки битви, з хвилюванням чекав ii завершення, вирiшивши спочатку, що Хмельницький воюе з усiею гетьманською раттю.

Одначе пiд вечiр старий Захар розповiв, як усе було насправдi. Звiстка про зраду Кречовського та знищення нiмцiв зовсiм приголомшила молодого лицаря, вона була передвiстям майбутнiх зрад, а намiсник чудово знав, що гетьманське вiйсько складаеться здебiльшого з
Страница 50 из 55

козакiв.

Пригнiчення намiсника множилися, i радiсть у запорiзькому станi додавала iм тiльки гiркоти. Все складалося щонайгiрше. Про князя нiчого не було чути, а гетьмани, як видно, зробили страшенну помилку, бо, замiсть того щоб рушити з усiм вiйськом до Кодака чи принаймнi очiкувати ворога в укрiплених таборах на Украiнi, вони роздiлили своi вiйська й самi себе послабили, створивши таким чином безмежнi можливостi для вiроломства i зрадництва. Серед запорiжцiв, щоправда, вже й ранiше ходили розмови про Кречовського i про окрему вiйськову експедицiю пiд керiвництвом Стефана Потоцького, одначе намiсник не хотiв цим чуткам вiрити. Вiн вважав, що йдеться всього лиш про посиленi передовi загони, котрi в потрiбний момент буде вiдведено назад. А втiм, усе сталось iнакше. Хмельницький завдяки зрадi Кречовського примножив свое вiйсько декiлькома тисячами жовнiрiв, а над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги й заблуканого в степах, Хмельницький мiг тепер легко оточити й розбити.

Страждаючи вiд ран, змучений переживаннями, Скшетуський у безсоннi ночi своi втiшався тiльки думкою про князя. Зiрка Хмельницького неминуче померкне, коли пiднiметься у своiх Лубнах князь. Хто знае, чи не з’еднався вiн уже з гетьманами? І нехай значними були сили Хмельницького, i нехай кампанiя починалася вдало, i нехай iз ним iшов Тугай-бей, а коли треба, обiцяв прийти на допомогу й сам «цар» кримський, Скшетуський навiть i гадки не допускав, що це сум’яття може тривати довго, що один козак здатний розхитати всю Рiч Посполиту i зламати грiзну мiць ii. «Бiля порогiв украiнних вал цей розiб’еться», – думав намiсник. Та й чи не так закiнчувалися вони, всi козацькi заколоти? Спалахнувши, нiби полум’я, вони згасали за першоi ж сутички з гетьманами. Так воно було досi. Коли з одного боку хапалося за зброю гнiздо низових хижакiв, а з другого – держава, береги якоi омивали два моря, розв’язку передбачити було легко. Гроза не може тривати безкiнечно, а значить, вона мине i мае розгодинитись. Усвiдомлення цього пiдтримувало пана Скшетуського i, можна сказати, було для нього живодайним, бо що не кажи, а мучив його тягар такий нестерпний, якого досi йому в життi жодного разу вiдчути не довелося. Гроза, хоч i мине, може знищити ниви, зруйнувати житла i завдати непоправноi втрати. Адже через неi, через цю грозу, вiн сам ледве не поплатився життям, позбувся сил i втрапив до осоружноi неволi саме тодi, коли воля для нього е важливiшою за саме життя. Як же в такому разi вiд сум’яття могли вберегтися iстоти куди бiльш слабкi i захистити себе не здатнi? Як там Олена в Розлогах?

Але вона, мабуть, уже в Лубнах. Олена снилася намiснику в оточеннi доброзичливих людей, що хоч i була обласкана самим князем i княгинею Гризельдою, обожнювана лицарями, та все-таки журилася за своiм гусариком, який завiявся десь аж на Сiч. Та настане врештi день, коли гусарик повернеться. Сам Хмельницький обiцяв йому волю, а лавина козацька тим часом котиться й котиться до порога Речi Посполитоi, але, коли розiб’еться, надiйде кiнець печалям, прикрощам i тривогам.

Лавина й дiйсно котилася. Хмельницький, не зволiкаючи, згорнув табiр i рушив назустрiч гетьманському синовi. Сили його були тепер i справдi могутнi, бо разом iз козаками Кречовського i чамбулом Тугай-бея було пiд його рукою близько двадцяти п’яти тисяч добре пiдготовлених воякiв, якi рвалися в бiй. Про вiйсько Потоцького достеменних вiдомостей не було. Перекинчики повiдомляли, що в нього двi тисячi важкоi кавалерii й близько дюжини гармат. За такого спiввiдношення результат битви вгадати було важко, адже однiеi атаки страшних гусарiв часто-густо бувало досить, аби здолати десятиразово переважаючi сили. Так, Ходкевич, гетьман литовський, iз трьома тисячами гусарiв розбив дощенту пiд Кiрхгольмом свого часу вiсiмнадцять тисяч вiдбiрноi пiхоти й кавалерii шведськоi; так, пiд Клушином одна панцирна корогва в приголомшливому кидку розбила декiлька тисяч англiйських i шотландських найманцiв. Хмельницький про це знав i тому йшов, як повiдомляе хронiст, неспiшно та обачливо: «…многими уму своего очима, яко ловец хитрий, на вшистке строни поглядаючи i сторожу на милю i далi вiд обозу маючи».[74 - Самiйло Величко, с. 62. (прим. авт.)] Так пiдiйшов вiн до Жовтих Вод. Знову було схоплено двох язикiв. Вони теж пiдтвердили нечисленнiсть коронних сил i донесли, що каштелян через Жовтi Води вже переправився i почав провадити необхiднi фортифiкацiйнi роботи.

Серце його радiсно билось. Якщо Потоцький одважиться штурмувати, поразки гетьманському синовi не минути. У полi козакам iз панцирними не зрiвнятись, але, окопавшись, б’ються вони добряче i з такою величезною перевагою в силах штурми вiдiб’ють обов’язково. Хмельницький вельми розраховував на молодiсть i недосвiдченiсть Потоцького. Одначе при молодому каштелянi перебував досвiдчений воiн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку вiдчув i переконав каштеляна вiдiйти назад за Жовтi Води.

Хмельницькому не лишалося нiчого бiльше, як пiти за ними. Наступного дня, подолавши жовтоводськi трясовини, обидва вiйська опинилися вiч-на-вiч.

Та жоден iз военачальникiв не бажав ударити першим. Ворожi стани заходилися квапливо оточувати позицii шанцями. Була субота, п’яте травня. Весь день лив безкiнечний дощ. Хмари так обложили небо, що вже з полудня, начебто зимовоi пори, зробилося темно. Надвечiр злива зробилася сильнiшою. Хмельницький руки потирав од радостi.

– Хай тiльки степ розмокне, – говорив вiн Кречовському, – тодi я, не роздумуючи, зустрiчним боем iз гусарiею зiйдуся, вони ж у своiх важких бронях одразу в грязюцi потонуть.

А дощ усе лив i лив, нiби саме небо вирiшило пiдсобити Запорiжжю.

Вiйська пiд струменями зливи лiниво окопувалися. Розпалити багаття було неможливо. Декiлька тисяч ординцiв виступили з табору простежити, щоб польськi загони, скориставшись туманом, дощем i темрявою, не втекли. Затим усе зовсiм стихло. Чути було тiльки плескiт зливи i шум вiтру. З упевненiстю можна було сказати, що в обох таборах нiхто очей не змикае.

З самого ранку, немовби тривогу, а не сигнал до бою, протяжно й тужно заграли в польському станi сурми, за ними тут i там забурчали барабани. День займався печальний, темний, сирий; стихii втихомирились, але сiявся ще, мовби крiзь сито, дрiбний дощик.

Хмельницький звелiв ударити з гармати.

За нею гримнула друга, третя, десята, i, коли з табору в табiр почалася звичайна канонадна «кореспонденцiя», Скшетуський сказав своему козацькому ангелу-охоронцю:

– Захаре, виведи ти мене на шанець подивитися, що дiеться.

Захаровi й самому було цiкаво, тому вiн не вiдмовив. Вони вирушили на високий фланг, звiдки як на долонi видно було дещо ввiгнуту долину, жовтоводськi болота i обидва вiйська. Ледве поглянувши, пан Скшетуський схопився за голову й вигукнув:

– Боже святий! Це ж усього кiнний загiн, не бiльше!

І справдi, бруствери козацького табору простяглися на добру чверть милi, а польськi в порiвняннi з ними мали вигляд незначного редутика. Рiзниця в силах була настiльки явною, що перемогу козакiв неможливо було взяти пiд сумнiв.

Серце намiсника стислося. Не настав, значить, iще останнiй час для гординi та бунту, а тому, що настане, судилося позначити новий для них трiумф. Так воно принаймнi зараз здавалося.

Сутички пiд
Страница 51 из 55

гарматним вогнем уже почались. Із флангового укрiплення було видно й окремих вершникiв, i цiлi групи тих, що мiрялись один з одним силами. Це татари сходилися з синьо-жовтими козаками Потоцьких. Вершники наскакували один на одного, спритно розлiталися врiзнобiч, об’iжджали один одного з бокiв, перестрiлювалися з пiстолiв i лукiв, метали списи й намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички цi здавалися скорiше грою, i тiльки конi, що там i сям бiгали без вершникiв по луках, були свiдченням того, що гра велася не на життя, а на смерть.

Татар ставало все бiльше й бiльше. Незабаром луки почорнiли вiд скупчених iхнiх натовпiв, але тут iз польського табору одна за одною почали виступати корогви, шикуючись у бойовi порядки попереду шанця. Дiялося це так близько, що пан Скшетуський гострим зором своiм ясно розрiзняв значки, бунчуки й навiть ротмiстрiв iз намiсниками, що виiжджали наперед i зупинялися кожний дещо збоку вiд своеi корогви.

Серце застрибало в його грудях, на блiдому лицi спалахнув рум’янець, i, немовби знайшовши вдячних слухачiв у Захарi й козаках, що стояли бiля гармат на фланговому укрiпленнi, вiн збуджено вигукував, у мiру того як корогви з’являлися з-за бруствера:

– Це драгуни пана Балабана! Я iх у Черкасах бачив!

– Це волоська корогва, у них хрест у значку!

– Он! Он i пiхота з валу пiшла!

Потiм усе з бiльшим натхненням, розкинувши руки:

– Гусарiя! Гусари пана Чарнецького!

Дiйсно, з’явились i гусари, а за спинами iхнiми хащi крил, а над ними лiс списiв, обплетених золотою китайкою й увiнчаних вузькими зелено-чорними прапорцями. Вони по шестеро виiхали з окопу й вишикувалися перед бруствером, а бачачи iхнiй спокiй, зосередженiсть i зiбранiсть, Скшетуський вiдчув, як сльози радостi просто набiгли на очi й заслали зiр.

Хоча сили були такi нерiвнi, хоча проти декiлькох цих корогов стояла чорна лавина запорiжцiв i татар, якi зайняли зазвичай фланги, хоча порядки заколотникiв так розтяглися по степу, що й кiнця iм не було видно, Скшетуський уже вiрив у перемогу. Лице його смiялося, сили повернулися до нього, очi, що безвiдривно оглядали лучок, блискали вогнем. Вiн просто на мiсцi встояти не мiг.

– Гей, дитино! – буркнув старий Захар. – І рада б душа в рай!..

Тим часом декiлька окремих татарських загонiв iз криками й воланням «алла!» кинулися вперед. Із табору вiдповiли пострiлами. Одначе татари поки що залякували. Не доскакавши до польських корогов, вони розлiталися врiзнобiч i зникали серед своiх.

І тут подав голос великий сiчовий тулумбас; за його сигналом велетенський татарсько-козацький пiвмiсяць одразу ж рвонув iз мiсця вперед. Хмельницький, як видно, збирався одним ударом змести корогви й захопити табiр. Якби сталося сум’яття, таке було б можливим. Одначе нiчого такого в польських загонах не сталося. Вони стояли спокiйно, розгорнувшись доволi довгою лiнiею, тил якоi прикривався окопом, а фланги вiйськовими гарматами. Отже, вдарити по них можна було тiльки з фронту. В якусь мить здавалося, що вони приймуть бiй на мiсцi, але, коли пiвмiсяць пройшов половину лукiв, ув окопi просурмили сигнал до атаки, й миттю частокол списiв, якi стирчали досi вгору, враз нахилилися на висоту кiнських голiв.

– Гусари пiшли! – крикнув пан Скшетуський.

І дiйсно, вони, схилившись у сiдлах, рушили вперед, а вслiд за ними драгунськi корогви й уся бойова лiнiя.

Гусарський удар був страшним. Із розгону вiн прийшовся на три куренi – два стеблiвськi й миргородський – i вмить iх знищив. Виття долинуло до вух пана Скшетуського. Конi й люди, поваленi величезною вагою залiзних вершникiв, вилягли, наче нива вiд видиху грози. Опiр був таким короткочасним, що Скшетуському здалося, нiби якесь величезне страховисько одним разом проковтнуло зразу три полки. А в них же були найдобiрнiшi сiчовики. Конi в запорiзьких лавах, наляканi шумом крил, перестали слухатися вершникiв. Полки iрклiiвський, кальниболоцький, мiнський, шкуринський i титорiвський зовсiм змiшали своi лави, а пiд натиском утiкачiв iз поля бою почали й самi вiдступати безладно. Тим часом драгуни пiдоспiли за гусарами i разом з ними заходилися вершити кривавi жнива. Васюринський курiнь пiсля упертого, але нетривалого опору розсипавсь i в дикому переполоху мчав просто на своi ж окопи. Центр сил Хмельницького невiдворотно подававсь i, побиваний, зiгнаний у безладнi юрби, пiд мечами, притиснений залiзним шквалом, нiяк не мiг вибрати час, аби зупинитися й заново перешикуватися.

– Чорти, не ляхи! – крикнув старий Захар.

Скшетуський нiби збожеволiв. Ослаблий вiд хвороби, вiн нiяк не мiг опанувати себе, а тому смiявся й плакав одночасно, iнодi просто викрикуючи слова команди, нiби сам вiв корогву. Захар тримав його за поли та iнших iще змушений був гукнути на пiдмогу.

Битва настiльки перемiстилася до козацьких позицiй, що вже навiть обличчя можна було розрiзнити. З окопу стрiляли гармати, але козацькi ядра, побиваючи як своiх, так i ворога, сприяли сум’яттю ще бiльше.

Гусари врiзалися в пашковський курiнь, що являв собою гетьманську гвардiю, де перебував сам Хмельницький. І вiдразу вiдчайдушний крик струсонув усi козацькi лави: величезний малиновий стяг хитнувся i впав.

Але тут Кречовський повiв у бiй п’ять тисяч своiх. Верхи на велетенському буланому конi, вiн летiв у першiй шерензi без шапки, з занесеною шаблею, примушуючи повертати низових, якi втiкали з поля бою, а тi, побачивши пiдмогу, хоч i безладно, та знову пiшли в атаку. Бiй у серединi лiнii закипiв з новою силою.

На обох флангах талан одвертався вiд Хмельницького. Татари, вже двiчi вiдбитi волоськими корогвами й козаками Потоцьких, зовсiм утратили кураж. Пiд Тугай-беем убили двох коней. Перемога рiшуче схилялася на бiк молодого Потоцького.

Битвi, одначе, не судилося мати продовження. Злива, що з деякого часу й так уже добряче припустила, незабаром посилилася настiльки, що за ii стiною нiчого не було видно. Вже не струменi, а потоки падали на землю з розверзнутих безодень небесних. Степ перетворився на озеро. Стемнiло настiльки, що на вiдстанi декiлькох крокiв людина не могла розгледiти iншу. Шум зливи заглушав команди. Вiдсирiлi мушкети i самопали змовкли. Само небо поклало край рiзанинi.

Хмельницький, промоклий до нитки, в лютi прискакав у свiй стан. Не сказавши нi слова, вiн усамiтнився в шатрi з верблюжих шкур, улаштованому спецiально для нього, i сидiв там, заглиблений у невеселi думи.

Його охопив вiдчай. Тепер вiн розумiв, на що вiдважився. Ось його й побито, i вiдкинуто, можна сказати навiть, майже розбито, причому такими незначними силами, що iх вiрнiше було вважати передовим загоном. Вiн знав, яка велика вiйськова могуть Речi Посполитоi, вiн ураховував це, коли вирiшив розв’язати вiйну, i, одначе, от прорахувався. Так принаймнi здавалося йому зараз, тому хапався вiн за пiдголену свою голову, i бiльше за все хотiлося йому розтрощити ii об першу-лiпшу гармату. Що ж буде тодi, коли справа дiйде до гетьманiв i всiеi Речi Посполитоi?

Вiдчай його перервав прихiд Тугай-бея.

Очi татарина палали люттю, лице було блiде, з-пiд безвусоi губи поблискували зуби.

– Де здобич? Де полоненi? Де голови военачальникiв? Де перемога? – почав запитувати вiн хрипко.

Хмельницький зiрвався з мiсця.

– Там! – вказуючи в бiк коронного стану, голосно вiдповiв вiн.

– Іди ж туди! – гаркнув Тугай-бей. – А не пiдеш, у Крим тебе на вiрьовцi поведу.

– І пiду! – сказав
Страница 52 из 55

Хмельницький. – Пiду на них iще сьогоднi! Здобич вiзьму i полонених вiзьму, але тобi за те доведеться з ханом порозумiтися, бо здобичi хочеш, а бою уникаеш!

– Пес! – завив Тугай-бей. – Ти ж ханське вiйсько губиш!

Із хвилину стояли вони один перед одним, роздуваючи нiздрi, наче два одинцi. Першим опанував себе Хмельницький.

– Тугай-бею, заспокойся! – сказав вiн. – Небеса припинили битву, коли Кречовський уже похитнув драгунiв. Я iх знаю! Завтра вони будуть битися з меншим завзяттям. Степ розмокне зовсiм. Гусари не втримаються. Завтра всi будуть нашими.

– Ти сказав! – буркнув Тугай-бей.

– І дотримаю слова. Тугай-бею, друже мiй, хан менi тебе на пiдмогу прислав, не на бiду.

– Ти перемогти клявся, не програти.

– Є полоненi драгуни, хочеш, бери iх.

– Давай. Я iх на палю звелю посадити.

– Не роби цього. Краще вiдпусти. Це украiнськi люди з корогви Балабана; ми iх пошлемо, щоб драгунiв на наш бiк перетягли. Буде як iз Кречовським.

Тугай-бей, охоловши, глипнув на Хмельницького i пробурмотiв:

– Змiй…

– Хитрiсть мужностi в цiнi не поступаеться. Якщо схилити драгунiв до зради, жодна людина з iхнiх не втече, зрозумiв?

– Потоцького вiзьму я.

– І Чарнецького теж.

– Дай-но тодi горiлки, а то вельми зимно.

– Це можливо.

У цю мить увiйшов Кречовський. Полковник був насуплений, як чорна хмара. Майбутнi довгоочiкуванi староства, каштелянства, замки i багатство пiсля нинiшньоi битви нiби заволокло туманом. Завтра можуть вони зникнути безповоротно, а з туману, можливо, виникне замiсть них мотузка або шибениця. Коли б не спалив мости полковник, знищивши нiмцiв, вiн би зараз напевне обмiрковував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького i перекинутись зi своiми до Потоцького.

Але це було вже неможливо.

І тому всiлися вони втрьох за чверткою горiлки i почали мовчки пити. Шум зливи поволi стихав.

Смеркало.

Пан Скшетуський, заслаблий вiд щастя, втомлений, блiдий, нерухомо лежав на возi. Захар, який прихилився до нього, звелiв своiм козакам розтягнути над полонеником повстяне накриття. Скшетуський слухав сумний шум зливи, та на душi в нього було погiдно, свiтло, милостиво. Адже це його гусари показали, на що вони здатнi, це його Рiч Посполита дала вiдсiч, гiдну своеi величi, це ж перший натиск козацькоi бурi наразився на списи коронного вiйська. А ще е гетьмани, е князь Ярема i стiльки вельмож, стiльки шляхти, стiльки могутностi! А над усiм нарештi король – primus inter pares.[75 - перший серед рiвних (лат.).]

Гордiсть переповнила груди пана Скшетуського, немовби всi незмiрнi сили цi зосередилися тепер у ньому самому.

Уперше вiдчуваючи таке вiдтодi, як потрапив у полон, вiн вiдчув навiть деяке спiвчуття до козакiв. «Вони винуватi, але й заслiпленi, бо замахнулися на непосильне, – думав вiн. – Вони винуватi, але й нещаснi, дозволивши захопити себе людинi, що повела iх на вiрну загибель».

Потiм думки його полинули далi. Настане мир, i кожне тодi про особисте щастя свое зможе подумати. Зразу всiма спогадами i всiею душею вiн потягся у Розлоги. Там, поряд iз лiгвищем лева, напевно, тиша непорушена. Там нiхто й не посмiе голови пiдвести, а хоч i посмiе – Олена вже напевне в Лубнах.

Несподiваний гарматний грiм перервав золоту ниточку його роздумiв.

Це Хмельницький сп’яну знову повiв полки в наступ.

Одначе все обмежилося гарматною перестрiлкою. Кречовський утихомирив гетьмана.

Назавтра була недiля. Весь день минув без единого пострiлу. Табори стояли один проти одного, нiби стани двох дружнiх армiй.

Скшетуський приписував тишу цю занепаду духу серед козакiв. Та ба! Не вiдав вiн, що Хмельницький тим часом, «многими уму своего очима поглядаючи», робив усе, щоб перетягти на свiй бiк драгунiв Балабана.

У понедiлок битва закипiла вже з раннього ранку. Скшетуський, як i першого дня, оглядав битву, всмiхаючись i з веселим виразом на лицi. Знову коронне вiйсько виступило на вал. Цього разу, одначе, не кидаючись уперед, воно давало вiдсiч вороговi, не сходячи з мiсця. Степовий грунт розмок не тiльки з поверхнi, але i в глибину. Важка кiннота майже не могла рухатися, що зразу ж дало перевагу швидким запорiзьким i татарським корогвам. Усмiшка на лицi Скшетуського поволi зникала. Попереду польського окопу лавина атакуючих майже зовсiм заслонила вузьку стрiчку коронного вiйська. Здавалось, от-от – i ланцюжок цей буде прорвано, i почнеться штурм самого валу. Скшетуський не помiчав тепер i половини того натхнення, того ратного завзяття, з яким корогви билися першого дня. Сьогоднi вони уперто оборонялись, але першими не нападали, не розбивали вщент куренiв, не змiтали, нiби ураган, усе на своему шляху. Степ, розкислий не тiльки з поверхнi, але й на значну глибину, унеможливив колишнiй шал i дiйсно змусив важку кавалерiю не вiдходити вiд валу. Силу гусарiв становив, визначаючи перемогу, розгiн, а вони змушенi були залишатися на одному мiсцi. Хмельницький же вводив у бiй усе новi й новi полки. Вiн устигав усюди. Сам ведучи в атаку кожний курiнь, вiн повертав назад, майже доскакавши до ворожих шабель. Завзяття його поступово передалося запорiжцям, i тi хоча й гинули без лiку, але з криками й виттям наввипередки мчали на шанець. Вони наражалися на стiну залiзних грудей, на вiстря списiв i, розбитi, порiдiлi, знову йшли в атаку. Корогви вiд такого натиску, нiби здригнувшись, подавались, а подекуди й вiдступали; так борець, стиснутий сталевими обiймами противника, то слабне, то знову збирае сили й починае пересилювати.

До полудня майже всi запорiзькi полки були в огнi й битвi. Боротьба йшла така уперта, що мiж обома сторонами вирiс нiби новий вал – гора кiнських i людських трупiв.

Щохвилини в козацькi окопи з битви поверталися натовпи воiнiв, поранених, закривавлених, вимазаних у грязюцi, задиханих, ледве живих од утоми. Та з’являлися вони з пiснею на вустах. Обличчя iхнi палали бойовим огнем i впевненiстю в перемозi. Непритомнiючи, вони продовжували кричати: «На погибель!» Загони, що залишалися в резервi, рвалися в бiй.

Пан Скшетуський спохмурнiв. Польськi корогви почали зникати за бруствером. Вони вже не могли чинити спротиву, й вiдхiд iхнiй позначала гарячковiсть. Помiтивши це, понад двадцять тисяч горлянок вивергнули радiсний крик. Азарт атаки подвоiвся. Запорiжцi буквально наступали на п’яти козакам Потоцького, що прикривали вiдступаючих.

Одначе гармати й град мушкетних куль вiдкинули iх назад. Битва на хвилину стихла. В польському станi почулася сурма, що пропонувала переговори.

Але тепер Хмельницький переговорiв вести не бажав. Дванадцять куренiв спiшились, аби разом iз пiхотою й татарами йти на штурм укрiплень.

Кречовський iз трьома тисячами пiхоти у вирiшальний момент мав поспiшити на пiдмогу. Всi барабани, бубни, литаври i сурми зазвучали разом, заглушаючи клики й мушкетнi залпи.

Пан Скшетуський, здригаючись, дивився на довгi шеренги запорiзькоi пiхоти, що не мала собi рiвних i рвалася до валiв i оточувала iх усе тiснiшим кiльцем. Довгi пасма бiлого диму вистрiлювали в неi з окопiв, нiби якiсь велетенськi груди намагалися здунути цю сарану, що невiдворотно насiдала звiдусiль. Гарматнi ядра проорювали в нiй борозни, самопали гримiли все квапливiше. Гуркiт не змовкав нi на секунду. Тисячi й тисячi, танучи на очах, конвульсивно згинаючись, як величезна поранена змiя, все ж iшли вперед. Ось-ось дiстануть! Ось вони вже бiля валу! Гармати iм тепер не страшнi! Скшетуський зажмурив
Страница 53 из 55

очi.

І зразу блискавками запитання замерехтiли в його мозку: чи побачить вiн на валах польськi значки, коли розплющить очi? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голоснiше, там вереск якийсь нечуваний. Невже сталося щось? Крики долинають iз самого табору.

Що ж це? Що ж стряслося?

– Боже всемогутнiй!

Зойк цей вивергнувся iз грудей пана Скшетуського, коли, розплющивши очi, побачив вiн на валу замiсть величезного золотого коронного стягу малиновий iз архангелом.

Позицiю було взято.

Увечерi намiсник дiзнався вiд Захара, як усе було. Не даремно Тугай-бей називав Хмельницького змiем: у хвилини найвiдчайдушнiшого опору пiдученi Балабановi драгуни перекинулися до козакiв i, накинувшись iз тилу на власнi корогви, допомогли знищити iх повнiстю.

Увечерi ж намiсник побачив полонених i був присутнiм при кончинi молодого Потоцького, горло якому пронизала стрiла. Прожив той пiсля поразки всього декiлька годин i помер на руках Стефана Чарнецького. «Скажiть батьковi… – прошепотiв, помираючи, молодий каштелян, – скажiть батьковi, що я… як лицар…», але не змiг вимовити нiчого бiльше. Душа його покинула тiло й понеслася в небеса. Скшетуський довго потiм не мiг забути це блiде обличчя й блакитнi очi, зведенi в смертний час до неба. Пан Чарнецький клявся над холонучим тiлом, що, коли Господь дасть йому здобути волю, вiн рiками кровi за смерть друга й ганьбу поразки помститься. І жодноi сльозинки не скотилося по суворому лицю його, бо це був лицар залiзний, багатократно подвигами вiдваги уславлений, чоловiк, нiяким нещастям на зломлений. І обiтницi своi виконав. Зараз же, замiсть того щоб журитися, вiн перший i пiдбадьорював Скшетуського, що страшенно мучився через поразку й ганьбу Речi Посполитоi. «Рiч Посполита не однiеi поразки зазнала, – говорив пан Чарнецький, – але невичерпнi сили таяться в нiй. Не зломила ii досi нiчия могуть, не зломлять i селянськi бунти, за якi Господь сам i покарае, бо хто проти влади повстае, той його волi заперечуе. Стосовно ж поразки, яка i дiйсно прикра, – так хто ii зазнав? Гетьмани? Коронне вiйсько? Нi! Пiсля вiдпадiння та зради Кречовського вiйсько, що його вiв Потоцький, тiльки передовим загоном i можна було вважати. Смута невiдворотно пошириться по всiй Украiнi, бо мужва там зарозумiла й до войовництва вдатна, та бунтують же там не вперше. Заколот утихомирять гетьмани з князем Яремою, сили котрих досi стоять недоторканi; значить, чим запеклiший бунт спалахне, тим, погашений цього разу надовго, а може, на вiчнi часи, швидше вгамуеться. Нiкчемний вiрою й невеликий духом, хто вважае, що якийсь козачий отаман iз таким собi мурзою татарським можуть всерйоз погрожувати могутньому народовi. Поганi справи були б у Речi Посполитоi, коли б якась селянська смута могла впливати на ii долю та iснування. Воiстину легковажно збиралися ми в цей похiд, – пiдсумував пан Чарнецький, – i, хоча передовий наш загiн розгромлено, вважаю я, що гетьмани не мечем, не зброею, а батогами можуть бунт цей придушити».

І коли говорив вiн так, здавалося, що говорить не полоненик, не воiн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашнiй перемозi. Така велич духу й така вiра в Рiч Посполиту були бальзамом для ран намiсника. Вiн власними очима спостерiгав вiйсько Хмельницького зблизька, через те воно його дещо заворожило, тим паче що аж до нинiшнього дня супроводжувала вiйськовi цьому удача. Та мав рацiю, можливо, пан Чарнецький. Сили гетьманiв стоять незрушенi, а за ними – вся могуть Речi Посполитоi, вся незаперечнiсть влади i волi Божоi. Так що розставався намiсник iз паном Чарнецьким вельми збадьорений i душею веселий, а розстаючись, запитав iще, чи не мае намiру той зразу повести переговори з Хмельницьким про звiльнення.

– Тугай-беiв я полоненик, – вiдповiв пан Стефан. – Йому ж i викуп заплачу, а з отаманцем цим справи мати не хочу i катам його призначаю.

Захар, який влаштував пану Скшетуському побачення з полонениками, повертаючись iз ним до воза, теж утiшав його.

– Не з молодим Потоцьким воно важкенько, – говорив вiн. – З гетьманами буде важкенько. Справу ж бо тiльки почато, а чим закiнчиться, сам Бог знае! Гей, набрали татари i козаки польського добра, та взяти i зберегти не одне й те ж. А ти, дитино, не горюй, не сумуй, тобi й так воля буде – ти до своiх пiдеш, а старий тужити за тобою буде. На старостi лiт гiрше нема самому на свiту залишитися. А з гетьманами важкенько буде, ой, важкенько!

І дiйсно, перемога, хоч i блискуча, все ж таки не вирiшила справи на користь Хмельницького. Вона могла навiть обернутися на шкоду, бо неважко було передбачити, що великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливою ретельнiстю вiзьметься тепер за сiчовикiв i зробить усе, щоб одним разом iх винищити. До слова сказати, великий гетьман почував деяку неприхильнiсть до князя Яреми, котра хоча й прикривалася люб’язнiстю, одначе доволi часто за рiзних обставин виявлялася. Хмельницький, добре про це знаючи, вважав, що зараз неприхильнiсть ця вiдiйде на заднiй план, що кракiвський володар першим примирливо простягне руку, чим забезпечить собi допомогу уславленого войовника та його могутнiх ратей. А з такими об’еднаними силами, пiд проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не мiг i мрiяти мiрятися силою, бо сам у себе до кiнця ще не вiрив. Отож вирiшив вiн не зволiкати, а одночасно iз звiсткою про жовтоводську поразку з’явитися на Украiнi й ударити на гетьманiв, поки не пiдоспiла княжа допомога.

Тому, не даючи вiдпочити вiйськовi, вiн на свiтанку наступного пiсля битви дня повiв iх далi. Кидок цей був таким навальним, нiби гетьман рятувався втечею. Здавалося, повiнь заливае степ i мчить уперед, живлячись по дорозi всiма рiчками i джерелами. Йшли через лiси й дiброви, через кургани, без перепочинку переправлялися через рiчки. Козацьке вiйсько розросталося по дорозi, тому що постiйно вливалися все новi юрби украiнських селян-утiкачiв. Прийшлi подавали вiдомостi про гетьманiв, але суперечливi. Однi говорили, що князь iще за Днiпром, iншi – що вже з’еднався з коронним вiйськом. Зате всi сходилися на одному – Украiна в огнi. Селяни не тiльки втiкали назустрiч Хмельницькому в Дике Поле, а спалювали села й мiста, пiднiмалися на своiх панiв i повсюдно озброювалися. Коронне вiйсько вело военнi дii вже цiлi два тижнi. Вони вирiзали Стеблiв, а пiд Деренькiвцем дiйшло навiть до кривавоi битви. Городовi козаки подекуди вже перейшли на бiк чернi й повсюди ждали тiльки знака. Хмельницький на це й розраховував, а тому поспiшав iще дужче.

Нарештi вiн зупинився на пiдступах. Чигирин розчинив йому ворота навстiж. Козацький гарнiзон негайно перейшов пiд його знамена. Дiм Чаплинського було зруйновано, шляхту, що шукала укриття в мiстi, вирiзано. Радiснi клики, гудiння дзвонiв i хреснi ходи не припинялися нi на мить. Полум’я зразу ж перекинулося на всю округу. Все живе хапалося за коси, пiки i приеднувалося до запорiжцiв. Незлiченнi натовпи простих людей стiкалися до Хмельницького звiдусiль; було отримано радiснi, бо достовiрнi, вiдомостi, що князь Ярема хоча й запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’еднався.

Хмельницький полегшено зiтхнув.

Вiн, не зволiкаючи, рушив уперед i тепер iшов уже крiзь бунт, рiзанину й огонь. Свiдчили про те пожарища i трупи. Вiн iшов, наче лавина, змiтаючи все на своему шляху. Краiна перед ним повставала, за ним порожнiла. Яко месник,
Страница 54 из 55

iшов вiн, яко змiй многоглавий. Хода його вичавлювала кров, дихання його роздмухувало пожежi.

Зупинився вiн з головними силами в Черкасах, а вперед вислав дикого Кривоноса i татар пiд проводом Тугай-бея, котрi, дiставши гетьманiв пiд Корсунем, не роздумуючи, по них ударили. Одначе за зухвалiсть свою тут же дорого поплатилися. Вiдкинутi, порiдiлi, вщент розбитi, вони в панiцi вiдступили.

Хмельницький кинувся на допомогу. По дорозi вiн дiзнався, що пан Сенявський на чолi декiлькох корогов з’еднався з гетьманами, котрi, залишивши Корсунь, пiшли на Богуслав. Це виявилося правдою. Хмiль зайняв Корсунь без бою i, залишивши в мiстi вози та провiант, тобто весь обоз, порожняком, верхами погнався за ними.

Переслiдування тривало недовго, тому що тi вiдiйшли недалеко. Пiд Крутою Балкою передовi загони натрапили на польський обоз.

Пановi Скшетуському не довелося побачити битву, бо разом iз обозом вiн залишився в Корсунi. Захар поселив його на мiському майданi в домi пана Забокрицького, котрого чернь незадовго перед тим повiсила, i поставив охорону iз залишкiв миргородського куреня, тому що юрба невтомно грабувала будинки i вбивала кожного, кого вважала ляхом. Крiзь вибитi вiкна спостерiгав пан Скшетуський натовпи п’яного наброду, перемазаного кров’ю, котрий iз закасаними рукавами метався вiд будинку до будинку, вiд крамницi до крамницi, обшукував усi кутки, горища, накриття; час вiд часу страшнi крики сповiщали, що виявлено шляхтича або еврея, чоловiка, жiнку, дитину. Жертву витягали на майдан i по-звiрячому знущалися над нею. П’янота затiвала бiйки через розiрванi на шмаття останки, з насолодою розмазувала кров по своiх обличчях, обвивала шиi паруючими нутрощами. Дядьки, вхопивши еврейських дiтей за ноги, розривали iх надвое пiд божевiльний регiт юрби. Вчинялися напади й на будинки, що перебували пiд охороною, де перебували iменитi полоненики, залишенi в живих заради чималого викупу. Тодi запорiжцi або татари, що були в охоронi, юрбу стримували, лупцюючи нападникiв просто по головах ратищами, луками або нагайками iз бичачоi шкiри. Таке вiдбувалося i бiля будинку, де перебував Скшетуський. Захар звелiв провчати холопiв нещадно, i миргородцi з насолодою наказ виконували, бо хоча низовi в час бунтiв i користувались охоче допомогою чернi, та зневажали ii куди бiльше, нiж шляхту. Недаремно вважали вони себе «благорожденними козаками». Сам Хмельницький потiм неодноразово дарував багато простого люду татарам, якi гнали ясир у Крим, де продавали в Туреччину або Малу Азiю.

Отож юрба безчинствувала на майданi i зрештою дiйшла до такоi несамовитостi, що люди заходилися вбивати одне одного. Вечорiло. Було повнiстю пiдпалено один бiк майдану, церква й дiм унiатського попа. На щастя, вiтер односив огонь у поле й заважав пожежi поширитись. Одначе велетенське полум’я освiтлювало майдан не слабкiше сонячних променiв. Зробилося нестерпно жарко. Здалеку долiтав страшенний гуркiт гармат – як видно, битва пiд Крутою Балкою ставала все впертiшою.

– Гаряче там, видно, нашим доводиться! – бурчав старий Захар. – Гетьмани не жартують. Гей же! Пан Потоцький добрячий жовнiр!

Потiм вiн показав у вiкно на юрбу i сказав:

– Бач! Вони тепер чинять неподобства, та якщо Хмеля поб’ють, то й над ними вчинять!

У цю хвилину почувся кiнський тупiт, i на майдан на змилених конях влетiло кiлька десяткiв вершникiв. Обличчя, почорнiлi вiд порохового диму, пошматований одяг i обмотанi ганчiр’ям голови деяких свiдчили про те, що примчали вони сюди просто з бою.

– Люди! Хто в Бога вiруе, рятуйтеся! Ляхи б’ють наших! – несамовито прокричали вони.

Зчинився лемент i переполох. Натовп гойднувся, наче хвиля, здiйнята вихром. Дике замiшання охопило всiх. Народ кинувся тiкати, але позаяк вулицi були забитi возами, а один бiк майдану горiв, утекти було неможливо.

Почалася тиснява, чернь кричала, билася, давила одне одного, благаючи про пощаду, хоча ворог був поки ще далеко.

Намiсник, бачачи, що вiдбуваеться, мало з глузду не з’iхав од радостi. Вiн як божевiльний почав бiгати по кiмнатi, бити себе кулаками в груди i кричати:

– Я знав, що так буде! Знав! Не я буду! Це з гетьманами справу мати! Це з усiею Рiччю Посполитою! Ось вона, вiдплата! Що це?

Знову почувся тупiт, i цього разу декiлька сот верхiвцiв, геть-чисто всi татари, увiрвалися на майдан. Утiкали вони, як видно, не розбираючи дороги. Натовп заважав iм, i вони кидалися просто на нього, топчучи, побиваючи, розганяючи, полосуючи шаблями в надii прорватися до шляху, що вiв на Черкаси.

– Прудкiше вiтру бiжать! – закричав Захар.

Ледве вiн сказав це, промчав iще загiн, а за ним iще один. Здавалося, втеча зробилася загальною. Варта бiля будинкiв занепокоено заходила туди-сюди, явно намiряючись втекти. Захар вискочив у палiсадник.

– Стояти! – крикнув вiн своiм миргородцям.

Дим, спека, метушня, кiнський тупiт, тривожнi голоси, виття освiтленого полум’ям натовпу – все разом складало одну пекельну картину, що ii намiсник мiг спостерiгати у вiкно.

– Який же там розгром мусить бути! Який же розгром! – кричав вiн Захаровi, забувши, що той не може подiлити з ним радостi.

Тим часом як вихор промчав загiн утiкачiв.

Од гуркоту гармат двигтiли стiни корсунських будинкiв.

Раптом чийсь пронизливий голос заволав просто пiд вiкнами:

– Рятуйся! Хмiль убитий! Кречовський убитий! Тугай-бей убитий!

На майданi настав iстинний кiнець свiту. Люди, втративши розум, кидалися в огонь. Намiсник упав на колiна й пiднiс руки до неба.

– Господи всемогутнiй! Господи великий i справедливий, слава тобi в вишнiх!

Захар, убiгши з сiней, перервав його молитву.

– А послухай-но, дитино! – закричав вiн, захекавшись. – Вийди й пообiцяй миргородцям прощення, а то вони збираються йти геть, а як пiдуть, сюди набрiд увiрветься!

Скшетуський вийшов у палiсадник. Миргородцi занепокоено ходили бiля будинку, виявляючи явне бажання залишити пост i накивати п’ятами по шляху, що вiв у Черкаси. Страх охопив усе мiсто. Раз у раз новi загони розбитого вiйська, немовби на крилах, прилiтали з боку Крутоi Балки. Тiкали у страшенному замiшаннi селяни, татари, городовi козаки й запорiжцi. Та головнi сили Хмельницького, напевно, ще чинили опiр, битву, мабуть, не було ще цiлком закiнчено, бо гармати гуркотiли з подвоеною силою.

Скшетуський звернувся до миргородцiв.

– За те, що невсипуще стерегли особу мою, – сказав вiн урочисто, – не потрiбно вам утечею рятуватись, обiцяю заступництво i прощення гетьмана.

Миргородцi всi як один познiмали шапки, а вiн, узявшись у боки, гордо позирав на них i на майдан, який усе дужче порожнiв. Яка перемiна долi! Ось пан Скшетуський, недавнiй полоненик, якого возили за козацьким вiйськом, стоiть зараз посеред зухвалоi козачнi володарем серед пiдданих, шляхтичем серед холопiв, панцирним гусаром серед обозникiв. Вiн, полоненик, обiцяе милувати, i шапки перед ним ламають, а покаяннi голоси благають тим понурим, протяжним, властивим страху та покiрностi голосом:

– Помилуйте, пане!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/genrik-senkevich/vognem-mechem/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI
Страница 55 из 55

Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Франк Сисин. Вправи з полiтичноi коректностi // Критика.  – 1999.  – № 9 (23).  – С. 28.

2

Шевчук Ю. «Вогнем i мечем» як чинник украiнськоi культури // Критика.  – 1999.  – № 9 (23).  – С. 26.

3

Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечем») // Антонович В. Моя сповiдь. Вибранi iсторичнi та публiцистичнi твори. – К., 1995.  – С.106–135.

4

Див.: А[нтонович] Д[митро]. Вступ //Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi – К.: Днiпро, 1991. – С. 7.

5

Дмитро Дорошенко цит. за Слабошпицьким: М. Антонович повертаеться //Антонович В. Про козацькi часи на Украiнi. – С. 223.

6

H. Sienkiewicz Dziela. Wydanie zbiorowe pod redakcja J. Krzyzanowskiego. Warszawa, 1949–1955. – Т. I. – S. 13. Цит. за: J. Krzyzanowski Twоrczosc Henryka Sienkiewicza. – Warszawa: PIW, 1976. – S. 47.

7

J. Krzyzanowski Twоrczosc Henryka Sienkiewicza. – Warszawa: PIW, 1976.  – S.111–112.

8

У даному перекладi – Олена. (Прим. ред.)

9

номiнально (лат.).

10

тривогу, сигнал до бою (лат.).

11

допомога (лат.).

12

заздрiсть (лат.).

13

повторюю (лат.).

14

розумiю (лат.).

15

на мiсцi (лат.).

16

Хай живуть (лат.).

17

Хай живе (лат.).

18

Чотири статтi польового суду: згвалтування, пiдпал, розбiй i напад збройною силою на чужий дiм (лат.).

19

збройною силою (лат.).

20

Не знаю (лат.).

21

змiя (лат.).

22

готуеться (лат.).

23

Серця (лат.).

24

воiнськi настанови (лат.).

25

точно (лат.).

26

з пошаною (лат.).

27

у скорботi (лат.).

28

я почну (лат).

29

молодiсть (лат.).

30

помилку (лат.).

31

за обвинуваченням у державнiй зрадi (лат.).

32

пристрiй (лат.).

33

солодкий спомин (лат.).

34

вустами (лат.).

35

рiд людський (лат.).

36

Час бiжить (лат.).

37

Або мир, або вiйну! (лат.)

38

Це слова Маскевича, котрий мiг не знати про перебування на Сiчi Самуеля Зборовського. (Прим. авт.)

39

заради вiчноi пам’ятi (лат.).

40

рубежi (лат.).

41

коло земель (лат.).

42

себто (лат.).

43

«Помилуй мя» (лат.).

44

«Юрби пастухiв i всякого наброду, перекинчикiв iз своiх племен» (лат.).

45

збудити (лат.).

46

не забороняю (лат.).

47

страховисько (лат.).

48

«Одступись, сатано!» (грецьк.)

49

лютого (лат.).

50

тiеi ж самоi матерi (лат.).

51

Громадянська вiйна (лат.).

52

Правий берег Днiпра називали руським, лiвий – татарським. (прим. авт.)

53

охоче (лат.).

54

таемницi (лат.).

55

день гнiву та сум’яття (лат.).

56

заради суспiльного блага (лат.).

57

за келихами (лат.).

58

Живи й будь здоровий! (лат.)

59

гiдностi (лат.).

60

Вiйськовий чиновник на Запорiжжi, що наглядав за мiрами i вагами в крамницях так званого Крамного базару в Сiчi. (Прим. авт.)

61

Запорiжцi пiд час своiх набiгiв не щадили нiкого й нiчого. До появи Хмельницького церков на Сiчi взагалi не було. Першу саме й поставив Хмельницький; там нiкого про вiру не запитували, i те, що розповiдають про релiгiйнiсть низових, казки. (Прим. авт.)

62

Порядок нарад на Сiчi описано в хронiцi Ерiка Ляссотти, iмператорського посла на Запорiжжi 1524 року. (Прим. авт.)

63

терплячiсть (лат.).

64

плiд (лат.).

65

частини тiла, що гниють (лат.).

66

Історичнi слова Жолкевського. (прим. авт.)

67

Усупереч поширенiй нинi думцi, Боплан стверджуе, що запорiзька пiхота незмiрно переважала кiнноту. Згiдно з ним, 200 полякiв iз легкiстю брали верх над 2000 запорiзькоi кавалерii, та зате 100 пiших козакiв могли, зайнявши оборону, довго битися проти тисячi полякiв. (прим. авт.)

68

Русинськi джерела, примiром, Самiйло Величко, кiлькiстю коронного вiйська називають 22 000. Число це безперечно невiрне. (прим. авт.)

69

Отже (лат.).

70

вискочка (лат.).

71

Добре! Дуже добре! (нiм.)

72

Пане отаман! (нiм.)

73

Вогонь! (нiм.)

74

Самiйло Величко, с. 62. (прим. авт.)

75

перший серед рiвних (лат.).

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.