Режим чтения
Скачать книгу

Роман з містом читать онлайн - Світлана Горбань, Наталя Лапіна

Роман з мiстом

Свiтлана Горбань

Наталя Лапiна

Магда Свiдзинська жила в буремному ХХ столiттi в мiстi, у яке неможливо не закохатися до безтями… Чарiвний Львiв! Любий пане Лемберг! Саме твоiми брукованими вуличками вона бiгла назустрiч коханню та щастю. Власне, ти був свiдком ii свiтлих перемог i гiрких поразок. Разом iз тобою вона пройшла крiзь пекло вiйни та жаль розлук i втрат… Надзвичайна доля чудовоi жiнки, iсторiя ii кохання, сили та вiдданостi – наче ще одна химерна оздоба мiста, вузькi вулички якого бережуть пам’ять рiзних часiв i епох…

Свiтлана Горбань, Наталя Лапiна

Роман з мiстом

© Горбань С. П., Лапiна Н. П., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

* * *

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi,

    засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com

Пролог

Наша перша зустрiч була невдалою… Ми не пройшлися старовинними вулицями, не почастувалися вiдомою за межами мiста кавою. Раптова лiтня злива порушила всi нашi плани. Не врятувала навiть парасолька, якою ви намагалися прикрити мене вiд дощу. А часу ж було – менш як година. Через струмки й калюжi ми дiсталися сходiв храму. Вода сягала щиколоток. З вiдчинених дверей лунали музика й спiви. Я зупинилась i подивилася вам у розумнi й повнi любовi очi, облямованi зморшками.

– Наступна наша зустрiч буде кращою, – ось що ви сказали наостанок, намагаючись притишити мiй розпач.

Я промовчала, але так хотiлося запитати:

– А коли вона вiдбудеться, та краща зустрiч? Коли?

Ми розставалися майже як люди. Тiльки у вас, пане Лембергу, позаду й попереду були столiття, а в мене – невiдомiсть.

Прощавайте, мiй любий пане!

А далi – останнi погляди на брукiвку, залиту водою, на стiни будинкiв у туманi дощу.

Не забувайте про мене, будь ласка, якщо можете…

Я була щаслива тут навiть пiд зливою. Найголовнiше ж, ви подарували менi одну зi своiх чудових iсторiй, вiддали щедрою рукою, бо маете iх багато – як i вдячних слухачiв.

* * *

Дуже давно, коли я була маленькою школяркою з довгими пишними косами, побачила напис на афiшi: «Цей фiльм про любов, замiжжя та iншi нелюдськi випробування жiнки». Тодi з подружками ми весело глузували: такий напис видавався безглуздим. Як любов може бути нелюдським випробуванням? Але тепер менi зовсiм невесело. У життi так бувае. І в моiй iсторii теж.

* * *

…Потяг в’iхав у передмiстя. Деякi пасажири, з нетерплячих, що завжди кудись поспiшають, кинулися витягати речi з рундукiв i третiх полиць, похапцем збирали з пилких подушок i ковдр бiлизну, а найспритнiшi вже шикувалися в чергу до тамбура.

Матвiй Свiдзинський вiдсунув дверi купе, глузливо спостерiгаючи за неприродною, на його думку, метушнею, проте з мiсця не рушив: устигне ще «з козами на торг». Очi його вчасно припали до вiкна: мiсто з’явилося несподiвано. Чуже й прекрасне, у променях сонця, омите ранковим дощем, воно наче закохувало в себе, усмiхалося блискучими банями церков, радо здiймало до неба гострi шпилi костелiв. У вухах нiби залунала середньовiчна музика, доладна, з прихованою пристрастю, з сумом за неповторною порою. Хлопець уперше приiхав до Львова i здивувався цьому враженню.

Повз бруднувату шибку полетiли були старi квартали, проте за якийсь час притишили свiй лет. Мiсто, що дедалi повiльнiше пливло попри вiкна вагона, вабило бентежним ароматом старовини, але це видавалося небезпечним. Повсякчас слiд було пильнувати, щоб воно не захопило тебе i твою душу зненацька. Як перше кохання…

Вiн переждав, доки повиходять сусiди по купе, а тодi й собi взяв зверху похiдний рюкзак i закинув за плече…

– Матей? З приiздом! Я Веронiка.

Вона стояла в проходi, тримаючись рукою за розсувнi дверi. Очi й губи ледь помiтно всмiхалися. Низенька, бiлява, високим чолом i великим прямим носом схожа на середньовiчну королеву. Очi – як на полотнах Левицького в родовитих школярок, вихованок iнституту шляхетних панянок.

– Доброго ранку!.. – Матвiй не звик чути свого паспортного iменi в повсякденному спiлкуваннi. – Радий вас бачити… – додав як годиться.

– Панi Магда вже чекае на вас.

Матвiй пiдняв удавано спокiйне обличчя – перша ознака провiнцiала, якого годi чимось здивувати.

Веронiка пiшла попереду. Матвiй посунув слiдом. Ішли мовчки, бо перон i вокзал кипiли шумним строкатим натовпом. Коли вийшли в мiсто, Веронiка повернулася до хлопця:

– Людно сьогоднi. Важко буде взяти таксi.

– Яке таксi? – здивувався бiдний студент Матвiй. – Та я навiть мiж мiстами iнодi попутками iжджу! Громадським транспортом зручнiше.

– Якщо зручнiше… – усмiхнулася жiнка й попрямувала в бiк досить далекоi зупинки.

Їi свiтле хвилясте волосся злегка ворушилось од вiтру, високi пiдбори впевнено тупотiли по старовиннiй брукiвцi. Не юна, але дуже приваблива своею статурою: пишнi стегна й тоненька талiя, наче затягнута корсетом.

Матвiй нiколи ще не цiкавився жiнками, яким перескочило за тридцять. Йому цiлком вистачало й ровесниць, але ця середньовiчна красуня так пасувала до гарного осiннього дня, до запаху першого опалого листя, до мелодiйного стуку трамвая, до цiеi всiеi незрозумiлоi термiновоi подорожi на два вихiднi днi, що мимоволi полонила увагу хлопця.

У маршрутцi вiн спитав:

– Ви теж родичка панi Магди?

Та глянула здивовано:

– Родичка? Нi! Колись була ii ученицею. Тодi панi Магда ще викладала в консерваторii. А тепер ми добрi товаришки.

Студент Киiвськоi консерваторii Матвiй засяяв. Серед колег вiн почувався найкраще. Спорiдненiсть душ, що ви хочете!

А втiм, у цiй iсторii все було досить непевне. Уявiть собi, якась далека родичка, що ii всi називали тiткою Магдою, хоч насправдi вона була тiткою лише його давнопомерлому дiдовi… Отже, ще не зовсiм старiй бабусi – майже нiхто, десята вода на киселi. Про неi нагадували тiльки обов’язковi святковi листiвки, що iх спочатку хлопцевi диктувала мати. Потiм вiн iх навчився писати сам – за звичним шаблоном, пiсля ii нагадування. Чому саме вiн мусив iх пiдписувати, для нього було загадкою. Вiн слухняно сiдав до столу, а старезна Ядзя, мати померлого дiда i його, Матвiева, прабабуся, що наближалася до дев’яносторiчного ювiлею, вiдразу ображено бгала тонкi губи й сердито бурмотiла: «Згадали про цю…». Матвiя дивувало, що з роками ненависть не вщухала, а, навпаки, досягала точки кипiння. Спокiйна та лагiдна бабця Ядзя, що все життя без упину пекла запашнi пляцки й колись була неперевершеною кравчинею, скаженiла на саму
Страница 2 из 8

згадку про цю таемничу, нiколи не бачену тiтку Магду. Пiдборiддя починало шалено скакати, старi вилинялi очi ставали колючими, а голос сичав: «Ця!.. Ця!..»

Тiтку Магду в його родинi недолюблювали не просто так. З нею була пов’язана якась брудна iсторiя, ще передвоенна. Називали зрадницею, безпринципною особою, казали, що вона пiде по кiстках i не зупиниться. Така собi персона нон грата. Але з нею не поривали остаточно, сподiвалися спадщини, бо та жила самотньо й небiдно. Тим паче, що все по праву мало належати iм, а не «цiй».

І от раптом «ця» надсилае Матвiевi запрошення на суботу та недiлю i квитки – туди й назад – у купейному вагонi… Лист був коротенький: «Любий мiй Матею! Обставини мого життя примушують просити тебе термiново приiхати. Нам треба обговорити деякi особистi питання. Магда Станiславiвна».

Матвiй завагався: приймати запрошення чи нi? І – о диво! – стара Ядзя вирiшила за всiх родичiв сама:

– Їдь, синку, може, в цiеi совiсть прокинулася…

Інодi вона називала правнука сином…

…Вони iхали в переповненiй маршрутцi, де розмовляти було незручно. Матвiй роздивлявся на будинки з рiзноманiтними рельефними прикрасами, iнодi повертаючи голову до Веронiки – чи, бува, не приiхали? І та заспокiйливо показувала рукою: до потрiбноi зупинки ще далеко.

Вийшли з маршрутки неподалiк розкiшного, помпезного театру й повернули у вузький провулок мiж будинками, що вже не менш як столiття волали про ремонт, обминули старий мовчазний костел, кiлька маленьких сувенiрних крамниць i зупинилися перед затиснутим серед таких самих старих споруд вузьким високим будинком з темною металевою табличкою:

«Кам’яниця родини Ревуцьких, збудована в ХVІІ столiттi. Охороняеться…»

– Тiтка Магда тут живе?!

– Чому це вас так дивуе? – струснула головою Веронiка.

– Та це ж музей!

– Зовнi – музей, усерединi – житло.

На дверях тьмяно виблискувала ще одна металева табличка:

«Лiкар-стоматолог Станiслав Свiдзинський.

Lekarz dentysta Stanislaw Swidz?nski».

Звiдки взялося його прiзвище на цих старовинних дверях? До речi, ця табличка зовсiм не пасувала до напису над вiкнами першого поверху:

«Стоматологiя Соболевського».

Дверi на другому поверсi вiдчинила кругловида молодиця:

– Добридень, панi Веронiко! Пан Матей? А ми нiяк не дочекаемося! Проходьте, проходьте!

Квартира була вмебльована суцiльним антикварiатом. У просторiй кiмнатi стара-старезна бабця сидiла бiля круглого столика, застеленого бiлою скатертиною.

Матвiй уперше побачив легендарну тiтку Магду. То була, як вiн i уявляв собi, доiсторична особа: зморшкувате обличчя, глибоко позападалi старечi очi, вигадливо заколене сиве волосся, блузка з мереживним комiрцем, прикрашеним посерединi брошкою.

– Матею, нарештi, – привiталася вона низьким, приглушеним голосом i простягла руку, яку Матвiй чемно потис.

– Добрий день, Магдо Станiславiвно! Вiтання вам вiд мами, тата й сестри. І вiд бабунi Ядвiги, звiсно ж.

– Дякую, дякую, що не забуваете, – сухувата iнтонацiя контрастувала зi змiстом слiв. – Поговоримо пiзнiше. Зоряночко, будь ласка, вiдведи гостя до його кiмнати, покажи, де помити руки. Веронiко, поснiдаеш з нами?

Стара всмiхнулася, зблиснувши слiпучо-бiлими, найпевнiше, штучними зубами.

– Ох, нi, дякую, не можу. Поспiшаю. Урок. Приватнi студii так виснажують, – Веронiка театрально закотила очi пiд лоба й розсмiялася, – однак дають змогу хоч щось заробити.

Нiжно потиснувши руку старiй, вона кивнула й хлопцевi:

– Побачимось!

Вiн кивнув у вiдповiдь, як добрiй знайомiй, з удячнiстю за те, що допомогла зорiентуватися в чужому мiстi.

Кругловида Зоряна провела Матвiя крученими металевими сходами до мансарди. За п’ять хвилин вiн повернувся без рюкзака й умитий. Овальний стiл уже був накритий: кава, чай, бутерброди з iкрою та баликом, тiстечка.

Їли вдвох. Магда Станiславiвна поводилась, як великосвiтська дама. Говорила тихо, ласкаво усмiхаючись:

– Кави? Чаю? Любиш з цитриною, синку?

Матвiй вiдзначив подумки, що цитриною називала лимон тiльки прабабка Ядзя.

– Як батьки? Здоровi?

Вона трохи незвично дивилася на нього, привiтно розглядаючи, нiби милуючись. Через це хлопець дуже нiяковiв, раз по раз опускаючи очi на стiл i повiльно жуючи балик.

– Ти не любиш кав’яру, синку?

– Е-е-е… Люблю… Я потiм.

Темно-синiй, густо вкритий ледь помiтними трiщинками сервiз iз позолотою, як i все тут, як, зрештою, й сама господиня, був старезний. І вишуканi ложечки з крученими вiзерунками… Мабуть, срiбнi… Минуле столiття! Може, навiть позаминуле! І ця стара панi щодня п’е з нього свою ранкову каву. І правильно чинить: чого його берегти й жалiти? Речi мiцнiшi за людей!

Нарештi вiн з’iв усе, випивши заразом три чашечки кави. Три фiлiжанки, як казала тiтка Магда.

Подякував.

Устав.

Повiльно пiдвелась i господиня, показавши рукою на оксамитовий диван:

– Ходи сюди, синку, поговоримо.

Матвiй сiв поруч неi, кiнець кiнцем сподiваючись дiзнатися про мету своеi несподiваноi подорожi. Але ровесниця динозаврiв розгорнула великий шкiряний альбом iз чорно-бiлими, точнiше сказати, бурими, фотографiями й почала розповiдати про давнопомерлих родичiв. Хлопець слухав одним вухом. Вiн уперше чув цi iмена, але знiмки були цiкавi: жiнки в кумедних капелюшках, кругловидi, з маленькими ротиками, чоловiки в котелках i канотье, студенти з однаковими кашкетами на головах. Зрiдка траплялися вiйськовi у напiвзнайомих Матеевi строях – може, у кiно бачив. Здебiльшого вони стояли коло старих будiвель, пам’ятникiв, фонтанiв. Повз такi, здаеться, вони з Веронiкою проiжджали, коли добиралися сюди. Але на свiтлинах де-не-де проглядали вивiски польською мовою.

І Матей якимсь шостим чуттям збагнув: то був зовсiм iнший свiт, у якому жили iншi люди. Але мiсто лишилося тим самим.

Раптом голос тiтки Магди змiнився:

– Це мiй перший чоловiк. Його звали Матей, – вона на якусь мить замовкла, а тодi повела далi: – Тебе, синку, назвали на його честь…

Їi глибокi очi засяяли притлумленим, наче мiсячним, свiтлом. Нiби сказали: «Якби ти знав, як я його кохала!»

I

– Касю! Касю!.. Що ти наробила? Я питаю, що ти наробила? Я тисячу разiв тобi показувала, як слiд поливати цi квiти.

– Ви ж самi казали, що iх треба поливати вранцi вiдстояною водою кiмнатноi температури. Я так i вчинила…

– Поливати, а не заливати все пiдвiконня водою! Дивись, тече на пiдлогу! От-от до килима добiжить! Поливати слiд обережно, охайно, а не хлюпати абияк! Стасю, ходи сюди! Подивись, що наробила ця недотепа!

Пан лiкар Станiслав Свiдзинський з’явився в дверях у картатому халатi й капцях на босу ногу.

– Люба, я можу хоч раз прокинутися вiд Магдиних екзерсисiв[1 - Екзерсис – вправа для вдосконалення технiки виконання танцю, музики (Тут i далi прим. ред.).], а не вiд вашоi лайки? Скiльки можна? Вчора в мене був такий важкий день! Невже я не маю права прокинутися спокiйно?

– Подивися на пiдвiконня!

– Касю, витирайте скорiше! – скомандував пан лiкар i лагiдно додав, уже повертаючись нагору до спальнi: – Нiчого, висохне.

– Висохне?! А та вода, що потрапила в шпарини? Хiба просохне? З’явиться плiснява, i пiдвiконня почне гнити, – тон панi докторовоi став прокурорським. – Касю, ви хочете знищити наш будинок?

– Вибачте. – Катерина швидко протерла пiдвiконня й побiгла до кухнi, тихенько бурмочучи: – Нiчого з вашим будинком не станеться. Триста рокiв простояв i ще стiльки ж простоiть… Аби кричати…

Панi
Страница 3 из 8

Софiя критично оглянула вiтальню й попрямувала до спальнi, де сiмейна розмова потекла далi.

– Люба, якщо тебе не задовольняе ця служниця, найми iншу.

– Іншу? За таку платню? Де ж я ii вiзьму? Цю я вже хоч трохи чогось навчила за пiвроку. А з досвiдом роботи та з рекомендацiями не стiльки платити доведеться. Знайшов слушний час для розмови! Дiти в обiд приiдуть, а ти даеш менi такi безглуздi поради. Господи, усе маю робити сама!

Із зали полинули звуки фортепiано й вiдразу заполонили весь будинок бурхливими хвилями надскладного етюду. Найменша в родинi, шiстнадцятирiчна Магда, налякана матусиним ранковим настроем, сiла перед снiданком «розiгрiти» руки, щоб не потрапити пiд гарячу матусину. Слухняна дiвчинка!

Панi Зося спустилася до маленькоi, тiснуватоi кухнi, а пан Станiслав, полегшено видихнувши, пiшов до кабiнету й закурив уранiшню люльку. Сидiв у крiслi, смакував кубинський тютюн i чарувався грою своеi улюбленицi.

Тим часом на кухнi також iшла наука.

– Касю, запам’ятай нарештi: квiти треба поливати неквапом, терпляче. Земля мае поволi вбирати воду. Зайвоi води не треба. Невже ти не любиш квiтiв?

– Люблю, панi, усiею душею.

Кася звично поралася бiля плити. Вона давно зрозумiла, що хазяйцi краще пiдтакувати. Однаково правда буде не твоя. Ця пiдстаркувата жiнка вмiе тримати всiх у своему мiцному кулацi. У цiй родинi так заведено: слово матерi – перше й останне. І чоловiк, i дочка, i два сини, красенi-студенти, пiдлягли цьому правилу.

– Пiсля снiданку вiдразу пiдемо по харчi. Сини приiдуть, треба чогось смачненького приготувати. Ох, бiдолашнi моi студенти! Що вони там, у Краковi, iдять?!

Нарештi на обличчi панi Зосi з’явилося щось подiбне до усмiшки. Можна трохи розслабитися.

Звуки Шопеновоi прелюдii перемiшалися з пахощами вранiшньоi кави та здобних булочок i димом з батьковоi люльки. Затишний щасливий ранок у родинi успiшного стоматолога Станiслава Свiдзинського почався.

II

Пан Зулевич приiхав до Львова в нагальнiй справi, печальнiй i воднораз трохи приемнiй: померлий вуйко залишив частину спадку i йому. Заповiт був складений завчасно, завiрений у нотарiуса, тому сварок мiж родичами не виникало – лише старанно прихована ворожiсть, бо кожен вважав, що його покривджено.

Представники великоi сiм’i сидiли набурмосенi й гостро дивилися одне на одного. Але не Ілько Зулевич. Бо сума з п’ятьма нулями перепливла саме до його кишенi. Виявилося, що старий Зенек найбiльше любив саме небожа, який ураз обернувся на заможного чоловiка. І вирiшив того ж дня розпочати заможне, статечне життя.

– Дякую, любий вуйку, старий буркуне… – розчулено думав пан Ілько, замовляючи в пристойнiй ресторацii[2 - Ресторацiя – ресторан.] коньяк i наiдки до нього.

Наприкiнцi тридцятих рокiв львiвськi кнайпи[3 - Кнайпа – невеличкий ресторан.] набули справжнього варшавського шарму, проте не втратили й колишнього австрiйського шику. Догiдливо шаркнувши нiжкою, одягнений у бордову маринарку[4 - Маринарка – пiджак.] офiцiант буквально побiг виконувати замовлення, а Зулевич озирнувся довкола – i око зупинилося на самотнiй юнiй панянцi, подiбнiй не до квiтки, а до ще не розвинутого бутона, який тiльки-но збираеться прикрасити собою свiт i життя заможного чоловiка. Сидiла боком до нього й пестила пальчиком келих. В око впадали малесенький капелюшок iз сiтчастою вуалькою, волосся кольору темного меду та сукня дивовижного зеленавого вiдтiнку.

Придивившись уважнiше, пан Зулевич зрозумiв, що ця юнка вже прикрашае життя багатьох: занадто яскрава помада та глибочезне декольте, в якому потонув або втопив своi грошi, мабуть, не один чоловiк, без сорому натякали на найдавнiшу професiю. Навiть скромно опущений погляд не мiг збити з пантелику.

Людей у ресторацii було мало: майже всi столики – вiльнi. Тiльки коло вiкна чемно й тихо розмовляла компанiя молодикiв у модних дорогих шевйотових костюмах з двобортними пiджаками i штанями з закотами.

Пан Зулевич неодмiнно придбае собi такого ж костюма! Негайно! Уже завтра!

Ілько, впевненостi якому додали коньяк i чималенький спадок, не вагаючись, устав i пiдiйшов до панни:

– Здаеться, файна дiвчина нудьгуе? Дозвольте приеднатися до вас.

Вона повернулася.

О, пан Зулевич навiть уявити не мiг, що на свiтi е такi очi! Небесно-зеленi! Та вона вiдразу ж сховала iх за вiями.

– Приеднатися? Щоб нудьгувати вдвох?

– Перепрошую, щоб розважити панну.

Тихо вiдповiла:

– Якщо бажаете…

Пан Ілько бажав. Ще й як!

А потiм…

Потiм вiн замовив вина й шампанського, хотiв, щоб воно лилося рiчкою!

Напрочуд вчасно на естрадi з’явився маленький оркестрик i заграв модний фокстрот. Зулевич запросив дiвчину до танцю. Вiн хотiв бути ближчим до неi, жадав володiти нею – хай навiть за грошi. Таке життя… Можна й так володiти жiнкою. Мае право.

Пiд музику його гарячi долонi почали свiй окремий безумний танок на спинi партнерки, спускалися все нижче – до пояса, до сiдниць. В очах потемнiло, у головi запаморочилося.

Хтось схопив його безсоромнi руки ззаду, а крижаний голос промовив:

– Шановний добродiю, ви ображаете нашу сестру. Так поводитися з пристойною панною не годиться. Ми вимагаемо сатисфакцii[5 - Сатисфакцiя – вiдшкодування моральних збиткiв, завданих приниженням честi й гiдностi.]!

«Сутенери», – промайнуло в головi Зулевича. Не обертаючись, але вiдпустивши панну, вiн полiз до лiвоi кишенi по гаманець:

– Я заплач?…

Однак той самий голос, сповнившись неймовiрноi злоби, вiдрубав:

– Цiею пропозицiею ви ще бiльше поглиблюете провину! Таку образу лише кров’ю змити можна!

– Розплачуйтеся. Ходiмо поговоримо, – похмуро додав другий молодик.

Тремтливою рукою пан Зулевич кинув офiцiантовi грошi й, блiдий, на ватяних ногах, приречено посунув до виходу в оточеннi кремезних хлопцiв. Попереду йшла панна-спокусниця, весело озираючись. Плечi покрила легеньким боа. Нiби вже й не повiя, а просто якась недоросла бешкетниця… Страшна халепа!

Зулевичу хотiлося кричати, кликати на допомогу. Мабуть, рот сам розтулився, бо один зi зловiсного ескорту погрозливо прошепотiв у самiсiньке вухо:

– Тiльки пискни!

«Грабiжники», – здогадався пан Ілько. То нiчого, грошей iз собою не так уже й багато. Але навiщо вся ця комедiя?

Крiзь вузьку арку його провели до маленького двору, оточеного старими чотириповерховими будинками, i там один з батярiв[6 - Батяр – бешкетник, урвиголова.], той самий, iз крижаним голосом, повторив:

– Ви образили нашу сестру.

– Я готовий залагодити… Я… вiдшкодую… Тобто провину… Що маю робити?

Обличчя молодика пом’якшало, i вiн сказав:

– Що з вами робити? Гаразд. Запросiть нас на вечерю в «Парадиз».

– Або в «Атляс», – додав iнший.

Пан Ілько чув, що «Парадиз» – найдорожча ресторацiя в мiстi, але швидко закивав, тiльки й пробурмотiвши:

– В «Атляс» краще…

Компанiя радо загомонiла. Їхнiй ватажок уже не крижаним, а приемним голосом звернувся до iншого хлопця:

– Мареку, твоя черга вести Магду додому. Але довго не барися. Здаеться, цей пан – чоловiк розумний та щедрий.

Ілько зрозумiв, що батяри ошукали його, як найпослiдущого невдаху, але куди дiнешся? Та й грошi тепер е. Багато грошей. Треба звикати до заможного життя. «Атляс» – лише перший крок.

* * *

Це була одна з найулюбленiших розваг компанii Магдиних братiв, у якiй вона досконало грала роль живця. Вони навчили ii зупиняти чоловiка поглядом i зваблювати, наче гейша,
Страница 4 из 8

непомiтними рухами. І все заради шикарноi вечерi або чудового мордобою – траплялося й таке, але рiдко. Заможнi чоловiки охочiше волiли вивертати гаманцi, нiж пiдставляти себе пiд кулаки «покривджених» братiв.

Одного разу на цей гачок уловився й майбутнiй iхнiй приятель Гогенцоллерн, але тодi все пiшло iнакше. Хоч як Магда намагалася спровокувати його на нечемнi дii, цей юнак у вiйськовому строi поводився з пiдкресленою повагою. Коли брати вже не витримали й пiдiйшли, щоб поговорити, вiн сказав iм весело:

– Хлопцi, друзi мене попередили, як ви спритно ошукуете приiжджих. Наслухався про вас вiд полковника Сосницького. Пам’ятаете його? Але це не означае, що я не хочу випити з вами. Запрошую всю компанiю!

Вiн устав, клацнув пiдборами й назвався:

– Барон фон Штаубе. Генрих.

Завдяки Гогенцоллерну – таке прiзвисько дав новому товаришевi Марек – життя братiв Свiдзинських значно полiпшилося. Барон грошей не шкодував. Його кишеня могла витримати будь-яку розвагу. Уже за два тижнi Генриха вiдрекомендували батькам як друга й таемного Магдиного залицяльника.

Батьковi барон не сподобався, бо товстий та кволий, але мати була в захватi: титули мали над нею магiчну силу.

Барон регулярно носив квiти i панi, i паннi Свiдзинським. Брати поiхали до Кракова – учитися далi, а вiн усю зиму систематично навiдував лiкареву родину.

На Рiздво весела компанiя зiбралась у повному складi. І з’явився в нiй ще один…

III

Магда прокидаеться щаслива i ще крiзь сон чуе любий батькiв голос, затаено сердитий, у якому обурення ховаеться за природною чемнiстю:

– Вельмишановний пане, тут звань немае. Вибачте, я на вiйськових званнях не розумiюся. Тут усi – хворi. У хвороби нi генералiв, анi лордiв немае. Черга, панове!

Любий татусю! Твiй голос лунае в коридорi – й у свiтi все гаразд.

На нiчному столику звечора стоiть розкiшний дорогий букет. Унадився до iхньоi оселi братiв приятель. З ласкавого матусиного дозволу всю зиму чи не щовечора просиджував у них. Магда ховалася вiд його залицянь за грою на пiанiно. Нiяких почуттiв, крiм роздратування, вiн не викликав. Бундючний та огрядний як на вiйськового, теж «вельмишановний» – барон! Вiн завжди дивився на Магду масними очима, але нiчого розумного не встиг сказати за той час, що його пробавив тут. І брати, здаеться, вже почали нудити його компанiею, але чемнiсть… О, чемнiсть – це в Свiдзинських у кровi. Проте, крiм чемностi, е ще на свiтi й трохи хитростi. Коли Генрих, мабуть, бажаючи побути наодинцi з дiвчиною, запрошував ii до кав’ярнi, то щоразу чув:

– Нi, я готуюся до iспиту. Вступаю в консерваторiю.

І Магда демонстративно сiдала до iнструмента.

Матуся ставила перед фон Штаубе блюдо з пирогом або печивом i розважала гостя бесiдою. Інодi вiн грав iз батьком у карти чи шахи. То до кого вiн ходив? Хiба до неi?

Дiвчина зiтхнула. Треба вставати й збиратися до перукаря, бо цей товстун принiс квитки в театр для всiеi Марековоi компанii. Закупив, дурень, усю першу ложу.

Магда швиденько вдягла картате домашне платтячко й спустилася в кухню. Вона любила ii робочий безлад, шкварчання сковорiдки, багатонадiйний запах ситостi. Єдиним злом тут були тiльки мухи, яких служниця зазвичай виганяла, люто вимахуючи вафельним рушником.

Знайомi дивувалися: чому Свiдзинськi, далеко не бiднi, не переберуться до зручнiшого й новiшого помешкання? Могли б придбати квартиру в одному з сучасних будинкiв або в котрiйсь iз найпристойнiших кам’яниць, що прикрасили мiсто ще в минулому столiттi, за часiв незабутнього цiсаря. Панi Софiя була б не проти i навiть усiею душею цього прагла. Їi неймовiрно вабили декоративнi майолiки на фасадах кам’яниць неперевершеного будiвничого Івана Левицького i взагалi все модерне, але чоловiк просто прикипiв до старого будинку, що його придбав ще прадiд. Чотириповерховий, але вузький, затиснений мiж такими ж старовинними кам’яницями. Родинне гнiздечко! Та ще й у Середмiстi. Пан Станiслав навiть Костелiвку вважав за надто новий свiт. Тож мали пристосовуватися.

Кася вже зварила каву й узялася патрати курку пiд нуднi дорiкання любоi матусi:

– Касю, не можна лити на квiти стiльки води. Скiльки тобi повторювати!? Ох, дiвчата, що у вас в головах?! Аби полити! Зовсiм не думаете, що потiм потече. Через це й шибки потiють. А кактуси взагалi не треба поливати.

– Добре, пробачте, – звично бурмоче Кася, величезним ножем розрiзаючи курцi живiт. – Я нiбито й зовсiм мало лила… Так, трохи…

Магда тiкае вiд цього видовища до iдальнi, де вже сидять старшi брати, чекаючи на матiр. На столi – улюбленi матусинi тарталетки.

Марек насмiшкувато поглядае на Магду й питае з удаваною турботливiстю:

– Як, ти ще не чепурилася? Ми ж увечерi до театру йдемо! Твiй залицяльник особисто тебе запрошуе, навiть пiдкреслив: вiдмови й чути не хоче! Ось тобi грошi, – пiд смiх старшого брата Марек вивертае порожнi кишенi, – тобi ж до перукаря треба… О, в мене нема нiчого, тобi тато дадуть.

Обидва брати бiлозубi, як i личить синам дантиста, що на кожному кроцi пропагуе зубну пасту «Kalodont», котра запобiгае утворенню зубного нальоту.

Кася заносить тарiлки зi снiданком. Слiдом за нею пiд руку йдуть батьки. Весело переглядаються.

Коротка молитва – i снiданок починаеться.

– Ви всi разом на прем’еру йдете? Що дають?

– Здаеться, «Веселу вдову».

– Неправда, «Периколу».

– Для мене що вдова, що Перикола – wszystko jedno[7 - Все одно (пол.).]. Спiватимуть фальшиво, танцюватимуть убого.

– Ну, неправда ж, неправда! Скажiть йому!

– О! Пам’ятаеш, ми бачили це у Вiднi, – батько звертаеться до мами. – У тi часи й ми на прем’ери ходили. Щоправда, ми бiльше оперу любили. Драму. Узагалi, серйозне мистецтво… А ви про батькiв i не згадали.

– Тату, квитки купував Гогенцоллерн. Та, якщо хочете, ми з Мареком можемо провести вечiр деiнде, вибiр ве-ли-чез-ний! – Роман пiдморгуе Марековi, але той захоплено iсть i не помiчае. – Ви йдiть з мамою, а Магдi за кавалера буде Гогенцоллерн.

Роман задоволено пирскае вiд власноi дотепностi. Панi докторова свариться на нього пальцем:

– Не треба Магду дратувати. З нею пiдете ви. Хiба забули, що ми сьогоднi запрошенi до Мацевичiв на хрестини? На виставу сходимо iншим разом.

Пiсля снiданку Марек затримався бiля Магди, яка повiльно складала у свiй великий ридикюль скрученi ноти. Настав час iти до консерваторii, де вона брала уроки на пiдготовчому вiддiлi.

Сувора викладачка панi Гелена не допускала запiзнень навiть через об’ективнi причини. Крута армiйська дисциплiна – примха староi дiви.

– Магдо, я хочу тебе попередити… – почав був брат, на диво, нерiшуче.

– Слухаю. Тiльки поквапся. Я запiзнююсь, – дiвчина пiдiйшла до люстерка, вправленого в масивнi дверi, i заходилася фарбувати губи та розчiсувати довге волосся – одночасно, бо мала двi спритнi руки, натренованi працювати несинхронно, бо ж пiанiстка, хоч поки що й майбутня.

– Сьогоднi з нами до театру пiде один наш друг. Я тебе дуже прошу: нiяких жартiв про його зовнiшнiсть. Ти маеш занадто гострий язик! Інодi твоi жарти… Вони просто жорстокi.

І хто б це казав! Магда вiд несподiванки завмерла з помадою та гребенем у руках i почала пильно розглядати Марека – часом, бува, не захворiв?

– Цей твiй приятель – вiн смiшний чи потворний?

– Я дуже поважаю цю людину. Дуже. Я не хочу, щоб його навiть порухом образили. Магдо, я тебе дуже прошу.

Старанно вкладаючи свое пишне волосся кольору темно-золотавого
Страница 5 из 8

меду, вона недбало вiдповiла:

– Добре, обiцяю. Але ти мене дивуеш: сам як глузуеш зi своеi Ядзi?

Марек поморщився, але заперечувати не став: нiде правди дiти, глузуе.

– А з Гогенцоллерна? Бiдолаха мае сталеву витримку. Інший давно б викликав тебе на дуель. Або припинив би твоi глузування добрячим мордобоем, – дiвчина приколола капелюшка й прискiпливо оглянула себе в люстрi. – Що за велике цабе до нас прийде, що й пожартувати не можна? Та добре, добре. Обiцяю, що нiмуватиму. Як золота рибка. А тепер, вибач, поспiшаю.

Марек чемно допомiг сестрi убратися в пальто й вiдчинив перед нею дверi. Словом, виявив щиру вдячнiсть за обiцянку. Аби не передумала.

* * *

Галасливi й метушливi горобцi зграйками пурхають за вiкном. Але Магда дивиться, як iдуть вулицею ii брати з Гогенцоллерном та ще з якимсь високим струнким паном. Марек i Роман такi гарнi, в елегантних кашемiрових пальтах, довгополих, розкiшних.

Шкода, що Гогенцоллерн не мае такого блискучого вигляду… У цивiльному вiн геть незграбний. А ще в нього завжди вологi долонi. Магда, торкаючись Генрихових долонь, раз по раз згадуе Марекову капость, коли цей винахiдливий хлопчисько поклав iй до кишенi жабеня. Мав вiн тодi рокiв сiм. Марек помирав зi смiху, бачачи, з якою огидою трирiчна сестричка витирае руку фартушком i голосно плаче вiд страху та образи. Татко покарав пустуна дуже суворо: залишив без солодкого десерту, заборонив iти з Романом на риболовлю i вишпетив за маленьку сестричку, яку треба берегти й любити, а не лякати. Та Магда, яка не могла ображатися на братiв бiльш як п’ятнадцять хвилин, пiсля обiду подiлила тiстечко навпiл, i вони з Мареком iли його маленькими ложечками, а потiм, уже на прогулянцi, розчулений хлопець сказав сестрi дуже серйозно, по-дорослому:

– Якщо тебе хто скривдить, я його вб’ю!

Отже, право кривдити молодшу сестричку вiн застерiг лише собi.

А Гогенцоллерн, тобто Генрих фон Штаубе?.. Нудний, набридливий, гидкий, липкий. Крiм того, що вiн титулована особа, нiчого доброго про нього й не скажеш. Математика страшна, але точна.

Магда, молода й недосвiдчена, помiчае, як дивиться на неi цей нещасний барон фон Штаубе. Його увага трохи лестить дiвчинi, однак якби-то не ця огидна огряднiсть!.. А брати смiються. Взагалi вiн зайвий у iхнiй компанii, нецiкавий. І мундир йому не личить, не прикрашае його. Навiть вiйськовий… Конфедератка не пасуе до занадто вгодованих облич.

У театрi Магда не встигае сiсти помiж братiв, якнайдалi вiд барона, i той примощуеться поруч, майже всю першу дiю цiкавлячись враженнями. Не дае спокiйно слухати оперету.

Це так дратуе!

І не тiльки дiвчину.

Новий приятель братiв, Матей (якого чемно вiдрекомендували бароновi, а в бiк Магди тiльки легковажно махнули рукою – мовляв, це наша сестра) теж насмiшкувато озираеться на цього докучливого чоловiка, а потiм переводить погляд на Магду, наче звертаеться до спiльницi, i вони обмiнюються усмiшками. Нiчого анi потворного, анi красивого дiвчина в ньому не помiтила. Звичайний. Можна було б i не попереджати. Хiба що в театрi занадто темно.

У буфетi пiд час антракту Марек запропонував:

– Годi тут сидiти! Нудотнi спiви! Ходiмо краще до нас. Татовi з Угорщини передали чудове вино – такий букет! Неповторний смак! Ходiмо, але хто хоче залишитися – будь ласка. Я нiкого не примушую. Вино я й сам здатен посмакувати.

Усi трое Свiдзинських заблищали бiлими зубами.

– Пляшечку? Сам-один?

– Не вийде!

– Бо нап’ешся!

Товариство радо пристало на Марекову пропозицiю. Лише барон, здаеться, приховував невдоволення. Навiть Магда втiшалася, що пiде додому, а не вестиме безглуздих розмов з Гогенцоллерном.

Роман таки мав рацiю: цю виставу шедевром не назвеш. Львiвська публiка розбещена вiдомими виконавцями. Їi чимось сiреньким здивувати важко.

Гомiнка весела компанiя висипала з театру й без поспiху рушила проспектом. Сутiнки окутали мiсто. Було радiсно дихати прохолодним повiтрям.

Магда мiцно вчепилася в руки братiв, що за звичкою стали обабiч неi непорушною стiною, i Генриховi довелося всю дорогу йти позаду, поруч iз iхнiм новим приятелем Матеем, слухаючи його мiркування про европейську полiтику, про загрозу коричневоi чуми фашизму i про Ромена Роллана як активного борця за мир. Не можна сказати, що полiтика барона зовсiм не цiкавила, але Магда цiкавила незрiвнянно бiльше. Ця дiвчина непомiтно запала йому в душу. Запропонувати коханiй руку й серце, як йому здавалося, було питанням часу i незмiнним намiром.

Удома, крiм прислуги, нiкого не було. Наказавши Касi накрити стiл у залi, брати з друзями зiйшли на другий поверх. Гогенцоллерн допомiг Магдi скинути пальто, навмисно затримавши руки на ii плечах:

– Може, сходимо з вами до ресторацii? Побудемо, нарештi, хоч трохи вдвох. Повсякчас – купа людей поруч. Ми так мало розмовляемо. Я скучив за вами…

– Ви скучили? Я вам уже наскучила! – дiвчина кокетувала, сама цього не помiчаючи. – Ви ходите щодня, а брати незабаром поiдуть. Не будьте таким егоiстом. Ходiмо краще посмакуемо угорське вино. Тато дозволив менi випити пiвкелиха, слово честi. Я не можу проминути такоi нагоди.

Дiвчина вiдвела руки залицяльника й вислизнула з його обiймiв. Той зiтхнув i поклав ii пальто на стiльця. А тодi побачив, що Магда побiгла до своеi кiмнати. Отже, сховалася.

У залi тим часом хлопцi дегустували вино з таким запалом, що Кася мусила бiгти вже по другу пляшку. Вакханалiю зупинили батьки, якi вчасно повернулися з вечiрки. Вони здивувалися, що вистава так швидко закiнчилася. Здивувалась iхньому ранньому поверненню й Магда, яка саме зiйшла вниз, щоб чогось з’iсти.

Марек пiдвiв до батькiв свого нового друга й вiдрекомендував:

– Пан Матей Бацевич, професор нашого унiверситету.

Його наукове звання викликало захват батькiв i жодного враження не справило на дiвчину. Тепер Магда нарештi розгледiла: поряд iз красенем-братом стояв звичайнiсiнький миршавенький чоловiчок, однаковий з нею на зрiст, не вищий, а якщо вона взуе туфлi на пiдборах, то й нижчий. Худенький, бiленький, наче прозорий. І саме ця прозорiсть надавала йому потворностi. А ще – чудернацький трикутний профiль завдяки витягнутому носовi.

Марек посадив гостя поруч iз собою, навпроти Магди та Гогенцоллерна.

– І що пан професор викладае? – насмiшкувато спитав Гогенцоллерн i вiдразу змовк.

Магда зупинила його багатозначним влучним ударом по нозi, досить болючим, хоч i непомiтним для iнших. Барон, нiчого не розумiючи, глипнув на дiвчину: що б це могло означати? Але та невимушено помiшувала ложечкою чай i не дивилася в його бiк.

– Пан Матей викладае хiмiю, – радiсно вiдрапортував бароновi Марек i захоплено додав: – І не тiльки викладае! Вiн справжнiй науковець, мае стiльки винаходiв, тобто цiкавих робiт! Коли я прочитав його книжку, то вiдразу почав шукати, хто автор. А з’ясувалося, що вiн уже два роки працюе в нашому мiстi. Магдо, може, ти щось заграеш для нашого гостя?

Випивши по келиху, батько з матусею також зажадали послухати музику, наче нiколи не мали такоi нагоди. Магда сiла до пiанiно, але зустрiлася поглядом з Матеем i завмерла, вiдчуваючи, що не зможе вiдтворити й найпростiшоi мелодii.

Узяла першi ноти, що потрапили до рук.

Шуман. «Вiдлуння театру».

Генрих, як завжди, став поруч i наготувався перегортати сторiнки.

Магда вдала, нiби вперше бачить срiбний свiчник, закрiплений на дашку пiанiно. Навертатися на гострий язичок Марека
Страница 6 из 8

зовсiм не хотiлося. Чомусь вiдчула себе невпевнено. Такого нiколи не траплялося навiть на екзаменах та музичних вечорах. Пауза затяглася, i на допомогу Магдi поспiшив новий знайомий. Саме через його погляд сталося це незрозумiле зацiпенiння. Бацевич поставив лiворуч од неi стiльця. Бароновi довелося поступитися мiсцем i стати позаду Магди. Вся його поза показувала, що вiн мае якiсь ефемернi, лише йому вiдомi права на цю дiвчину. Пан Матей тим часом звернувся до хазяiв:

– З вашого ласкавого дозволу, спробуемо з панною зiграти на чотири руки.

Кров шугнула Магдi в голову.

На чотири руки? Без жодноi репетицii? Хiба це можливо?

Але почула тихий доброзичливий голос:

– Грайте, моя панно, не хвилюйтеся. Все буде чудово: я впiймаю мелодiю. Все буде гаразд. Я обожнюю Шумана.

Магда кивнула.

Їi руки неначе прокинулися: поки дiвчина вагалася, вони аж скучили за чорно-бiлими клавiшами. Як спрагло торкнулися iх! Таку жагу могла втамувати лише музика, що набула сакрального змiсту вже пiд час перших тактiв басового акомпанементу. Тонкi та вправнi пальцi цього чоловiка не схибили жодного разу. Але… Але вибачайте, панове, Шуман нiколи нiчого такого не створював! Звична мелодiя оберталася на iмпровiзацiю, варiацiю, зрештою, на музичне хулiганство. Вважайте, як хочете, проте… Проте з балкона до зали повернувся старий доктор, не докуривши люльки. Недогадлива Кася завмерла з тацею в руках. Молодi чоловiки забули, що тримають повнi келихи угорського вина з неповторним букетом…

Вiдзвучав Шуман, i в залi запанувала тиша. Не мертва, байдужа тиша, а та, що на концертi передуе бурхливим овацiям. Доктор пiдiйшов до доньки:

– Магдо, доню, так ти ще нiколи не грала! Пане Матею, де ви так вiртуозно навчилися грати? Та ви не хiмiк! За вами консерваторiя плаче!

– Дякую, пане Станiславе! Музика – тiльки захоплення. Моя матуся була менi за вчительку – не мiг же я вiдмовитися. Вона дуже любила музику. Інодi музичу, не бiльше. А от панна Магда – справжня вiртуозка.

І Матей Бацевич галантно поцiлував iй руку. Дiвчина шкiрою вiдчула нiжнiсть його губ. Це було так приемно! Його дотик не був такий огидний, як бароновi поцiлунки. Навпаки, Магда не стримала усмiшки, i Матей спiймав ii радiсний зацiкавлений погляд.

У залi запанував святковий настрiй.

– Публiка й далi вимагае концерту! – радiсно крикнув Марек, якому з цiлком зрозумiлоi причини море було вже по колiна.

– Просимо, Магдо, Матею. Грайте ще, – лунав хор збуджених голосiв.

Серед того хору не було тiльки голосу барона, який, хоч i хильнув добряче, вiдчув шостим, напiвтваринним, чуттям: у цiй залi вiдбуваеться щось страшне й непоправне в його долi. Як зарадити цьому, вiн не знав…

Магда вiдверто глянула на Матея i, вперше побачивши його зблизька, здивувалася: обличчя натхненне, чисте, з невеликими розумними очима. Таке красиве обличчя не змiг зiпсувати навiть завеликий нiс iз замалими чутливими нiздрями, прямий i гострий. Цей чоловiк мав якусь таемницю привабливостi: нiхто з компанii навiть напiвжартома не висмiяв анi завеликого носа, анi худоi виснаженоi статури. Лихий на язик Марек жодного разу не дозволив собi глузувати з пана Матея. Навпаки, просив ii не кепкувати. А от Гогенцоллерну i в живi очi, i позаочi перепадало повсякчас. За його гладкiсть, солдафонство та прямолiнiйну правдивiсть у мiркуваннях. Брат не попускав бароновi нi в чому!

Думаючи про це, Магда грала i грала. Наче сп’янiла. Наче увi снi.

Матей розгортав ноти й обирав твiр. Вона погоджувалась – i мелодii пливли над будинком, над мiстом, над землею…

Нарештi вони втомлено перезирнулись, i Матей пiдвiвся.

– Чудовий дует у нас сьогоднi народився. Пане Бацевичу, ви таки вмiете грати, – старий доктор, досвiдчений меломан, був у захватi.

– Може, заграете ще щось? – попросила панi Зося. – Така приемнiсть вас слухати!

Матей запитливо глянув на Магду. Дiвчина свiтилася радiстю.

– Що гратимемо? Здаеться, ми виконали все, що я вмiв.

– Може, Шопена? Дуже люблю його вальси…

– Залюбки!

І зала знову потонула у вирi звукiв.

Нещасний барон бачив, як ближче до Магди пересунув стiльця цей огидний вискочень у старих, немодних черевиках i потертому костюмi, як червонiли Магдинi щоки, як вони перезиралися й розумiли одне одного без слiв. Генрих злостився, дратувався, дивлячись на це неподобство, i спорожнював келих за келихом. Але вино не допомагало…

Коли гра скiнчилася, хтось голосно видихнув:

– Я обожнюю таку музику!

І нещасний барон луною повторив:

– Я теж люблю музику!

– Але без взаемностi, – докинув Марек.

І всi голосно засмiялися.

Фон Штаубе пополотнiв. На допомогу йому прийшла хазяйка дому:

– Мареку, ти нечемно ставишся до гостей. Твiй невдалий жарт образив Генриха (вона так фамiльярно, по-домашньому називала барона). Поряднi люди в таких випадках просять вибачення.

П’яний i веселий Марек пiдiйшов до барона й по-приятельському поплескав його по плечу:

– Вибач, брате. Я мав на увазi тiльки те, що ти не граеш на пiанiно. А чому цi невiгласи смiялися, iй-богу, не знаю. Але якщо я тебе смертельно образив – присилай секундантiв, змию своi слова… Навiть не знаю, чим iх змити. Треба поспитати в Касi: вона добре знаеться на цьому…

Марек кумедно витрiщив очi.

Усi знову засмiялися. Ох, цей блискучий смiх! Уся фамiлiя Свiдзинських мала напрочуд здоровi й гарнi зуби. Фон Штаубе теж спромiгся вичавити криву посмiшку й пiшов у дальнiй кут кiмнати, де стояла невелика софа й маленький низенький столик зi старовинним годинником, прикрашеним нагорi двома фiгурками: юнак i дiвчина натхненно грали в шахи, не помiчаючи, як повз них проминають години, тижнi, мiсяцi, роки… Вiн давно уподобав цей годинник-статуетку, уявляв замiсть фiгурок себе й Магду: вони – разом, i повз них нестримно летить час, але щасливi його не помiчають. Вiн, барон, так галантно поводився з нею, не дозволяючи анi словом, анi жестом вийти за межi пристойностi, бачачи ii своею майбутньою дружиною. І що тепер? Цей миршавий професор цiлком полонив увагу дiвчини. Сьогоднi ввечерi його взагалi нiхто не помiчае!

Штаубе ще посидiв трохи, а тодi пiшов до дверей, сподiваючись, що його окликнуть i вмовлятимуть побути ще трохи. Однак нiхто не звернув на нього уваги. Навiть панi Зося.

Спускався сходами, мiцно тримаючись за поруччя: алкоголь i роздратування стукнули в голову, бракувало повiтря. Нарештi дiстався першого поверху, де чемна служниця, не дивлячись йому в очi, подала пальто й модний цiпок, що мав головку зi слоновоi кiстки. Ображений невiдь на кого чи на що молодик промовив, насилу стримуючи розпач:

– Музика – рiч приемна, але це не привiд забувати про гостей!

– Що ви таке кажете, пане бароне! Ви тут не гiсть, а близький друг, – вiдповiла Кася заспокiйливо, хоч i не дуже дипломатично. – Гiсть сьогоднi – пан Матей. А як вiн грае! Я такого ще не чула! Де там нашiй Магдi до нього!

Барон зневажливо глянув на служницю скляними очима й нiчого не вiдказав. За ним рипнули дверi, вiдгородивши його вiд звичного товариства, вiд звукiв тепер чужих веселощiв.

Холодне повiтря трохи привело барона до тями, i тодi образа, сум, злiсть та вiдчай накрили його чорними крилами.

Потоптався на ганку: навiщо пiшов геть? Не повертатися ж назад…

Тим часом згори, крiзь вiдчиненi балконнi дверi, долинули звуки модного танго. Магдин голос, не дуже сильний, але глибокий i приемний, заспiвав:

В далекий свiт, за сине море,

Велiла
Страница 7 из 8

доля йти в незнаний край,

Покинуть вас, мрiйливi зорi,

Пахуче поле, лiс, ручай.

Пiсля шикарного чуттевого пасажу розсипчастих рояльних звукiв заспiвало вже два голоси:

Чи справдi вже нам не стрiнутись з тобою,

Чи справдi вже нам не мрiять, не любить…

Барон швидко пiшов геть, а навздогiнцi линуло:

Чи, може, лише вечiрньою порою

За тим, що було, нам тiльки тужить.

Грай, Магдо, грай! До чого дограешся?

Йому закортiло ще бiльше сп’янiти. Інодi, за компанiю, вiн так напивався, навчаючись у вiйськовому училищi! От i тепер слiд притлумити неусвiдомлену тривогу про втрату, про фатальну помилку i власну нiкчемнiсть.

Почуття наплинули й потопили барона, не залишаючи повiтря та надii, що вдасться виборсатися на поверхню. Але прохолодний вiтерець прийшов на допомогу, заспокоiв, прояснив думки.

Фон Штаубе зупинив таксi, поiхав до поштамту й послав батькам рiшучу телеграму про свое бажання термiново одружитися. Повернувся додому i впав у сон-забуття. Без марень, без сновидiнь. Наче цiлiсiнький день виконував важку фiзичну роботу.

IV

– Я вас уважно слухаю, – пан Свiдзинський спокiйно розглядав двох жiнок-пацiенток – одну лiтню, худу й сумну, а другу зовсiм юну, свiтлокосу, iз широким обличчям i завеликим рiвним носом, проте привабливу охайним виглядом та iдеально чистою бiлою шкiрою, яка все ще частенько трапляеться в жiнок.

Лiтня панi зiтхнула:

– Пане докторе, моя донька Ядвiга вагiтна…

– Овва, то ви не на ту адресу звернулися! Я дантист, а вам потрiбен iнший фахiвець. Я можу порадити Йосифа Давидовича. Тут, недалеко. Вiн чудовий чоловiк i лiкар – пошукати такого.

Жiнка терпляче слухала втiшний монолог, а от дiвчина раз у раз мiнилася чомусь: то блiдла, то яскравий рум’янець заливав ii щоки, а на лобi проступали крапельки поту.

Пан Станiслав запропонував:

– Сiдайте, панi Ядвiго, у крiсло, перевiримо стан вашоi ротовоi порожнини – для здоров’я вагiтноi дуже важливо мати зуби без карiесу та мiцнi ясна.

Дiвчина злякано й запитливо глянула на матiр, а та знову заговорила, дивлячись Свiдзинському в самiсiнькi очi:

– Докторе, ми прийшли не як вашi пацiенти. З моею дiвчинкою сталося велике лихо: вона покохала хлопця, а той – негiдник – побавився та й кинув мою дитину напризволяще, бо знав, що я бiдна вдова, що ми не маемо чоловiчого захисту.

– Чим же я вам у такому разi можу допомогти? Хiба що грошима?

Пан Свiдзинський вiдкинув полу бiлоснiжного халата й полiз у кишеню по гаманець, але його швидко зупинили.

– Нi, докторе, – поспiхом заговорила жiнка, заперечливо махаючи руками. – Не по грошi я прийшла зi своею нещасною донькою. Грошима ви тут не зарадите, бо провина на вашому синовi!

І замовкла з переможним вогником в очах, наче вже мала всi козирi в руках.

– То он у чому рiч!.. – пiдiйшовши до вiкна, пан Станiслав вiдвернувся вiд несподiваних вiдвiдувачок i замислився.

Кiлька хвилин у кiмнатi стояла тиша. Лише знадвору долинали приглушенi звуки скрипки, солодкi й надривнi.

– Котрий же з моiх синiв завинив? – спитав лiкар у дiвчини.

Їi обличчя запалало червоними плямами.

– Марек, – прошепотiла вона ледь чутно, i сльози тоненькими струмочками потекли з ii очей.

Батько легковажного сина впевнився, що жiнки кажуть правду.

Вiн швидко записав у блокнот iм’я та прiзвище дiвчини.

– Добре, я сьогоднi ж усе з’ясую, а тодi ми поговоримо змiстовнiше. Скажiть, будь ласка, й вашу адресу. За кiлька днiв ми повiдомимо вас про наше рiшення щодо цiеi… справи… Так, справи…

– Дякуемо, пане докторе, – злегка вклонилася мати вагiтноi дiвчини. – Я сподiваюся, що ви шляхетний чоловiк i не кинете нас у бiдi.

На хвилину запала незручна мовчанка. Медичний запах у кабiнетi став гострiшим…

Доктор провiв жiнок до дверей i запросив чергового пацiента. Часу на роздуми вiн не мав: у коридорi чекало ще кiлька хворих. Хтось iз флюсом та гострим болем. Такий саме бiль засiв тепер i в його серцi, повсякчас нагадуючи про себе нападами гнiву на сина й на себе.

Магда випадково побачила крiзь вiкно, як з iхнього дому вийшли знайома кравчиня з матiр’ю й обережно, щоб не послизнутися на крижанiй брукiвцi, попрямували до власноi майстернi, що була неподалiк. Саме Ядзя Фiлiпович пошила за паризькими лекалами ту чудову вiдверту сукню для братових витiвок. Фасон знайшли у французькому каталозi. Але ж не з братовими достатками замовляти ii з Парижа. Не допомiг навiть продаж Шандоровоi картини. Непогано мати друга-художника! Однак грошей вистачило тiльки на тканину. Але на яку! Італiйський шовк з оксамитовими квiтами. Бiрюзовий, а квiти бордово-зеленi. Якраз до Магдиного волосся й до ii очей! Коли вони прийшли до ателье й розгорнули пакунок, Ядзi вiдiбрало мову. Вона довго розглядала вiзерунок на тоненькому напiвпрозорому полотнi, а потiм нерiшуче вiдмовилася шити: не розплатиться, якщо зробить щось не так. Марек з ентузiазмом i жартами почав ii вмовляти. І таки вмовив. Носата Ядзя взялася до роботи. Була вона кравчинею вiд Бога, i сукня вийшла не гiршою, нiж з найдорожчих магазинiв.

Зимовi сутiнки швидко охоплювали мiсто. За склом танцювали легенькi новорiчнi снiжинки.

Що привело кравчиню Ядвiгу до iхнього дому? Ще й разом з матiр’ю… Магда не знала, що й думати. Вони з братом були занадто балакучi, поки Ядзя шила ту спокусливу сукню. Забагато базiкали… Невже тепер Ядвiга хоче викрити братiв та Магду? Але навiщо це iй? А може, просто приходили лiкувати зуби, i вона невiдь-що собi фантазуе?..

Дiвчина повернулася до пiанiно, проте передчуття небезпеки не вiдступало й на крок.

Пiзно ввечерi, вiдчинивши дверi Марековi (Роман уже поiхав до унiверситету, бо готувався до захисту диплома) i прийнявши його модний цiпок та розкiшне кашемiрове пальто вiльного крою з паском, Кася задоволено передала наказ батька зайти до нього.

– Хiба вiн ще не спить?

– Не спить i чекае на вас у бiблiотецi.

Здивований Марек зiйшов нагору i, не стукаючи, зайшов до бiблiотеки, що правила батьковi й за особистий кабiнет.

Старий неквапом пiдняв голову вiд старовинного великого фолiанта, i Марек у його поглядi побачив i розпач, i бiль, i гнiв.

– Що сталося, тату?

Пан Станiслав пiдвiвся вiд столу й пiдiйшов до сина майже впритул. Тепер вони стояли вiч-на-вiч.

– Допiзна гуляеш, синку.

– Хiба рiздвяний пiст ще не закiнчився? – хлопець був у доброму гуморi, тож рот йому трохи не мимоволi розсувала бiлозуба усмiшка.

– Сьогоднi до мене приходила панi Фiлiпович з донькою. Ти знаеш – чому? Чому iй конче треба було побачити саме мене?

Марек глибоко вдихнув просякнуте запахом глицi тепле повiтря. Усмiшка згасла, але не веселi вогники в очах.

– Поясни менi, що трапилося з ii донькою Ядвiгою. Що примусило ii до цього ганебного, цього принизливого вiзиту?.. Принизливого, до речi, й для мене.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/natalya-lap-na/sv-tlana-gorban/roman-z-m-stom/?lfrom=279785000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Екзерсис – вправа для вдосконалення технiки виконання танцю, музики (Тут i далi прим. ред.).

2

Ресторацiя – ресторан.

3

Кнайпа – невеличкий
Страница 8 из 8

ресторан.

4

Маринарка – пiджак.

5

Сатисфакцiя – вiдшкодування моральних збиткiв, завданих приниженням честi й гiдностi.

6

Батяр – бешкетник, урвиголова.

7

Все одно (пол.).

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Здесь представлен ознакомительный фрагмент книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста (ограничение правообладателя). Если книга вам понравилась, полный текст можно получить на сайте нашего партнера.