Леопард читать онлайн - Ю Несбьо

Леопард

Ю Несбьо

Інспектор Харрi Холе #8

В Осло з особливою жорстокiстю вбито кiлькох жiнок. Убивця – нелюд, вiн, як леопард, пiдкрадаеться до жертви i завдае смертельного удару. У полiцii немае жодних версiй i пiдозрюваних. А найголовнiше – немае Харрi Холе, який пiсля «справи Снiговика» звiльнився й виiхав до Гонконгу, де вiн намагаеться забутися з допомогою алкоголю i наркотикiв. Та позаяк Харрi – единий норвезький детектив, який дiйсно знаеться на серiйних убивцях i вже не раз мав з ними справу, полiцiя вирiшуе для розслiдування цих злочинiв повернути його до Норвегii, в Осло, у вiддiл вбивств…

Ю Несбьо

Леопард

Частина перша

Роздiл 1

Гiпоксiя

Вона прокинулась. Заклiпала очима в непрогляднiй темрявi. Широко роззявила рота й почала дихати носом. Знову клiпнула. Вiдчула, як щокою потекла сльоза, розчиняючи сiль уже виплаканих слiз. Але ковтнути слину не змогла, у ротi пересохло. Щоки нiби щось надимало зсередини. Здавалося, нiби через оте чужорiдне тiло у ii ротi голова от-от вибухне. Але що ж воно таке? Найперше, що спало на думку, – iй знову хотiлося забутися. Провалитися в теплу й темну безодню. Ін’екцiя, яку iй зроблено, досi дiяла, але вона знала: бiль скоро повернеться, от-от повернеться, в головi вiдчувались повiльнi, глухi удари – кров, пульсуючи, проштовхувалась крiзь мозок. Та де той чоловiк? Чи вiн зачаiвся позаду? Вона затамувала подих, прислухалась. Нiби нiде нiчого, але в кiмнатi таки хтось е. Наче поряд причаiвся леопард. Кажуть, леопард пiдкрадаеться так безшумно, що може пiдiйти до тебе зовсiм близько, i навiть дихати так, щоб дихати з тобою в одному ритмi. Ти затамовуеш подих – i вiн затамовуе. Їй навiть здалося, що вона вiдчувае його тепло. Чому вiн вичiкуе? Вона знову видихнула. Здалося, що тiеi ж митi вiдчула на потилицi чиесь дихання. Розвернувшись, вона вдарила, але в порожнечу. Зiщулилась. Сховатися в маленький клубочок… Марна рiч.

Скiльки вона пролежала отак непритомною?

Лiки подiяли миттево. Усе тривало лише якусь частку секунди. Утiм, i цього вистачило, щоб вона вiдчула. Це було як обiцянка того, що на неi чекае.

Чужорiдне тiло, що лежало перед нею на столi, було завбiльшки з бiльярдну кулю. Зроблене з блискучого металу, поцятковане маленькими дiрочками, геометричними фiгурами й якимись знаками. З однiеi дiрочки звисала червона мотузка з петелькою на кiнцi, це мимоволi повертало на думку про Рiздво й про ялинку, яку належало прикрасити до свята у батькiвськiй оселi, 23 грудня, за сiм днiв. Усiма отими блискучими кульками, маленькими гномами, кошичками, свiчками й норвезьким прапорцем. А за вiсiм днiв спiвати рiздвяного псалма – Deilig er jorden [1 - [1] (#_ftnref1) Яка чудова земля.] – й спостерiгати, як у племiнникiв засяють очi, коли вони розпаковуватимуть ii подарунки. Тепер би вона вчинила геть iнакше. Усе було б по-iншому. Як би вона наповнила прожитi днi – радiстю, диханням i любов’ю. Мiсця, якi лише проминала, збираючись колись iх вiдвiдати. Чоловiки, яких зустрiчала, й той, кого ще лише мала зустрiти. Плiд, вiд якого звiльнилася сiмнадцятирiчною, i дiти, ще не народженi нею. Днi, якi вона змарнувала, гадаючи, що попереду – цiла вiчнiсть.

Але всi думки кудись зникли, бо перед нею з’явився нiж. І чийсь украдливий голос промовив, що вона мае взяти цю кулю до рота. І вона взяла, бо куди ж дiтися. Серце шалено калатало, та вона роззявила рота якомога ширше i проштовхнула кулю досередини, тепер мотузка звисала у неi з рота. Вiд металу в ротi з’явився гiрко-солоний присмак, як вiд слiз. А потому голову iй нахилили назад, i шкiру обпекло сталлю, коли до горла приклали ножа. Кiмнату й стелю освiтлював лiхтарик, що його притулили до стiни в одному з куткiв. Сiрий голий бетон. Окрiм лiхтарика, у кiмнатi стояв ще й бiлий пластиковий стiл, два стiльцi, двi порожнi пивнi пляшки й двое людей. Вiн та вона. Вона вiдчула запах шкiряноi рукавички, коли вiн вказiвним пальцем ледь смикнув за червону петельку на мотузцi, яка звисала з ii рота. За мить ii голова нiби вибухнула.

Куля збiльшилася й тепер роздирала iй горлянку зсередини. Вона намагалася роззявити рота якомога ширше, але намарне – тиск не зменшився. Вiн зосереджено й зацiкавлено вдивлявся в ii роззявленого рота, як ото зубний лiкар перевiряе, чи правильно поставленi брикети. Вiн ледь усмiхався, отже, вдоволений.

Язиком вона намацала в кулi якiсь шпичаки, саме вони тиснули на пiднебiння, чутливу слизову оболонку, ясна, язичок. Вона силкувалася щось промовити. Вiн терпляче слухав нерозбiрливi звуки, що виривалися з ii рота. Кивнув, коли вона знеможено вмовкла, й витягнув шприц. Зблиснула крапелька на кiнчику голки у свiтлi кишенькового лiхтарика. Вiн прошепотiв iй у саме вухо:

– Не чiпай мотузку.

А потому вколов ii в шию збоку. І вона знепритомнiла.

Клiпаючи очима в темрявi, вона дослухалася до свого зляканого дихання.

Треба щось робити.

Вона обiперлася долонями об сидiння стiльця, вогке й холодне вiд ii власного поту, й пiдвелася. Нiхто iй не завадив.

Вона подрiботiла кiлька метрiв, поки не наштовхнулася на стiну. Прошкутильгала уздовж стiни, далi була якась гладенька, холодна поверхня. Металевi дверi. Сiпнула засув. Дверi не вiдчинилися. Замкнуто на ключ. Звiсно, замкнуто, на що вона сподiвалася? Їй почулося: смiеться хтось – насправдi чи в ii головi? Де той чоловiк? Чому вiн затiяв з нею цю гру?

Треба негайно дiяти. Але спочатку обмiзкувати. Вочевидь, треба позбутися цiеi огидноi кулi, бо вiд болю вона от-от схибнеться. Великий i вказiвний пальцi намацали шпичаки. Спробувала якось просунути пальця пiд один з них. Марно. Напав панiчний кашель – вона задихалася. Через отi клятi шпичаки горло набрякло зсередини, й вона могла задихнутися щомитi. Шалено затарабанила у зачиненi дверi, силкувалась закричати, але металева куля заглушувала звуки. Вона здалася. Притулилася до стiни. Прислухалася. Вчуваеться чи вона справдi чуе чиiсь вкрадливi кроки? Невже вiн ходить кiмнатою, граючись з нею у пiжмурки? Чи це ii власна кров пульсуе у вухах? Намагаючись перемогти бiль, вона стиснула рот. Щойно вона спромоглася загнати шпичаки назад у кулю, як вони знову вискочили назовнi й змусили широко роззявити рота. Куля наче стала залiзним серцем, частиною ii власного ества.

Одначе – не сидiти ж отак! Треба помiркувати.

Пружини. Пiд шпичаками – пружини.

Шпичаки вилiзли, коли вiн смикнув за мотузку.

«Не чiпай мотузку», – сказав вiн.

Чому? Що трапиться?

Вона помацала стiнку. Вiд бетонноi пiдлоги здiймалася холодна сирiсть. Знову схотiлося закричати, але вона не наважилася. Тиша. Мовчання.

Де слова, якi вона мала би сказати всiм, кого любить? Натомiсть – тиша, мовчання.

Немае виходу, просто немае. Вона – наодинцi з собою й цим несамовитим болем, i голова от-от вибухне.

«Не чiпай мотузку».

А може, треба таки смикнути за неi, й шпичаки втягнуться в кулю, й бiль минеться?

Думки снували колами. Скiльки вона вже тут? Двi години? Вiсiм? Двадцять хвилин?

Якби лише все було так просто – смикнути за мотузку, та й по тому. Чому ж вона досi не смикнула? Лише через те, що отой навiжений заборонив iй? Можливо, це якась пекельна гра – змусити ii терпiти цей скажений бiль? Чи сенс гри в тому, щоб вона, нехтуючи забороною, все-таки смикнула за мотузку, щоб… трапилось щось жахливе. Але що може трапитись? Що це за кулька?

Звiсно, це гра – жорстока гра. Їi втягнули в неi силомiць. Бiль ставав чимраз нестерпнiший, горло набрякало, ще мить

– i вона задихнеться.

Замiсть крику вона спромоглася лише схлипнути, клiпала й клiпала очима, але слiз не було.

Пальцi намацали мотузку. Вона обережно смикнула.

Певна рiч, iй було неабияк прикро, що вона так i не встигла зробити бажаного. Але якби життя перенесло ii раптом в якесь iнше мiсце, будь-куди, вона б погодилась на все. Їй просто хотiлося жити. Та й по всьому.

Вона смикнула за мотузку.

Із шпичакiв вискочили голки. Кожна завдовжки сiм сантиметрiв. Чотири прошили щоки, двi встромились у верхню щелепу, двi прошили нiс, двi – пiдборiддя, двi проткнули стравохiд, ще одна уткнулася в праве очне яблуко. Двi голки пройшли крiзь задне пiднебiння, дiставшись мозку. Але не це стало причиною смертi. Через металеву кулю вона була не в змозi виплюнути кров, яка ринула з ран просто в рот. Натомiсть кров потрапила в гортань, а звiдти – в легенi. Кров перестала насичуватися киснем, що спричинило зупинку серця. Отже судовий лiкар у своему звiтi написав: церебральна гiпоксiя, себто нестача кисню у мозку. Тобто Боргнi Стем-Мюре потонула.

Роздiл 2

Прояснююча темрява

18 грудня

Днi покоротшали. На вулицi ще ясно, але тут, у моiй монтажнiй, завжди сутiнки. У свiтлi моеi настiльноi лампи люди зi свiтлин на стiнi дивляться дражливо-радiсно, нiби нiчого не пiдозрюючи. Вони сповненi сподiваннями, безперечно, навiть сумнiву не мають, що попереду в них – довге життя, тихе, безмежне морське плесо часу. Я iх вирiзав iз газети, прибравши сльозливi розповiдi про шоковану родину та описи знайденого трупа, вiд яких холоне серце. Залишив лише одну свiтлину, яку родич чи друг вiддав безцеремонному журналiстовi – саме ту, зняту щасливоi митi, коли вона посмiхалася, немов була безсмертною.

Полiцiя знае небагато. Наразi. Але невдовзi роботи iм додасться.

Де принишкло оте, що робить людину вбивцею? Чи це щось вроджене чаiться у якомусь генi? Спадкова схильнiсть, що ii хтось мае, а хтось – нi? Чи до цього спричиняе необхiднiсть, що розвиваеться у взаемодii з навколишнiм свiтом? Або якась стратегiя виживання, хвороба, що рятуе життя, рацiональне божевiлля? Адже коли хвороба – лихоманковий обстрiл тiла, то божевiлля – вимушений вiдступ в укриття, де можна знов окопатися.

Особисто я дотримуюсь думки, що здатнiсть убивати споконвiку притаманна кожнiй пересiчнiй людинi. Адже наше iснування – це одвiчна боротьба за блага, а той, хто не спроможний убити ближнього, не мае права на iснування. Хай там що, а вбити – це всього-на-всього наблизити невiдворотне. Смерть нi для кого не робить винятку, i це добре, бо життя – це бiль та страждання.

У цьому сенсi кожне вбивство – це акт милосердя. Цього не усвiдомлюеш, коли сонце грiе тобi шкiру, вода, дзюркочучи, змочуе тобi губи, й ти вiдчуваеш iдiотську жагу жити з кожним ударом серця й ладен заплатити за ще одну мить усiм, чого досяг за життя: гiднiстю, становищем, принципами. Саме у цю мить треба рiшуче втрутитися, нехтуючи цим iлюзорним слiпучим сяйвом. Іти аж до кiнця. Допомогти опинитися в холоднiй, доконечнiй темрявi. Пiзнати холодну сутнiсть. Істину. Позаяк саме ii я мав вiднайти. І знайшов. Те, що обертае людину на убивцю.

А що ж до мого власного життя, невже я теж гадаю, що це безмежна неозора морська гладiнь?

Аж нiяк. Невдовзi я теж опинюся на звалищi смертi, разом з рештою виконавцiв ролей у цiй коротенькiй драмi. Утiм, хай тiло обернеться в нiщо, i лишиться лише голий кiстяк, все одно зуби шкiритимуться усмiшкою. Саме заради цього я нинi живу, у цьому – едине виправдання мого iснування, моя можливiсть очищення, вивiльнення вiд ганьби.

Але це лише початок. Зараз я вимкну лампу й вийду на денне свiтло. Хоч його лишилось зовсiм трохи.

Роздiл 3

Гонконг

Дощ нiяк не вщухав. З неба лило й лило як з вiдра – i отак день у день. Земля набрякла водою, асфальтовi дороги попровалювались, перелiтнi птахи не полетiли у вирiй, а у новинах розповiдали про комах, якi досi так далеко на пiвнiч не просувались. Календар запевняв, що прийшла зима, але земля у парках Осло не лише не вкрилася снiгом, але й не побрунатнiла. Газони зеленiли заманливо, як спортивнi майданчики зi штучним покриттям в Согнi, де затятi спортсмени вже почали бiгати пiдтюпцем у своiх лижних костюмах вiд торговельноi марки Бйорна Делi, так i не дочекавшись нагоди побiгати лижнею навколо озера Согнсванн. Напередоднi Нового року залiг щiльний туман, отож звуки хлопавок i ракет, якi запускали в Осло, лунали аж до Аскера. Але годi було роздивитися навiть тi феерверки, якi запускали на власному газонi. Хай там як, а того вечора норвежцi напалили пiротехнiки на шiстсот крон з кожноi родини. Про це свiдчило одне з опитувань споживачiв, з якого випливало, що кiлькiсть норвежцiв, якi втiлили свою мрiю про бiле Рiздво на бiлих таiландських пляжах, зросла вдвiчi за останнi три роки. Утiм, у Пiвденно-Схiднiй Азii погода теж неначе очманiла, й загрозливi позначки, якi зазвичай з’являлися на мапах прогнозу погоди лише в сезон тайфунiв, нинi вишикувалися над Китайським морем. У Гонконзi, де зазвичай лютий вважають найсухiшим мiсяцем, цього ранку перiщило, як з вiдра, тож через погану видимiсть лiтак, що здiйснював рейс номер 731 авiакомпанii «Cathay Pacific Airlines» з Лондона, мусив кружляти зайве коло, перш нiж сiв в аеропорту Чхеклапкок.

– Ви ще подякуйте, що нам не довелося сiдати на старому аеродромi, – промовив пасажир, що скидався на китайця, до Каi Сульнес, котра уп’ялася у пiдлокiтники так мiцно, що суглоби на пальцях аж побiлiли. – Вiн розташовувався просто у мiстi, й тодi б ми точно врiзались у якийсь хмарочос.

Це були першi слова, якi пролунали з його вуст, вiдколи вони здiйнялися у повiтря дванадцять годин тому. Кая вмить охоче вiдволiклась вiд думок про те, що ii вiд землi вiддiляе лише повiтря, й наразi – досить турбулентне.

– Дякую, пане, ви мене втiшили. Ви англiець?

Вiн сiпнувся, наче отримав ляпаса, й Кая усвiдомила, що, схоже, страшенно його образила, припустивши, що вiн – один з колишнiх колонiзаторiв.

– Ви… е… тее… мабуть, китаець?

Вiн рiшуче захитав головою.

– Гонконзький китаець. А ви, панi?

Кая Сульнес на мить замислилась: чи не вiдповiсти, що вона «хоксундська норвежка», але обмежилась лише «норвежкою». Почувши це, гонконзький китаець, хвильку помiркувавши, радiсно вигукнув:

– А-га! – І додав: – То ви зi Скандинавii! – й урештi поцiкавився, чому вона летить до Гонконгу.

– Маю знайти одну людину. – Вона поглянула вниз на свинцево-сiрi хмари, сподiваючись невдовзi роздивитись пiд ними твердь.

– Ага! – повторив чоловiк. – Ви дуже гарна панi. І не ймiть вiри тим, хто переконуе, буцiмто китайцi одружуються лише з китаянками.

Жiнка мляво посмiхнулася.

– Ви маете на увазi гонконзьких китайцiв?

– Насамперед гонконзьких, – завзято закивав вiн, пiднявши руку, – обручки на пальцi не було. – Я виробляю мiкрочiпи, у моеi родини е фабрики у Китаi та Пiвденнiй Кореi. Що ви збираетеся робити сьогоднi увечерi?

– Сподiваюся, спатиму, – вiдповiла Кая позiхаючи.

– А завтра ввечерi?

– На той час, маю надiю, я знайду кого треба й уже буду на зворотному шляху.

Чоловiк наморщив лоба.

– Невже так поспiшаете, панi?

Попутник запропонував пiдвезти, але Кая, подякувавши, вiдмовилася, доiхавши двоповерховим автобусом. За годину вона стояла у вiтальнi готелю «Емпайр Коулун», збуджено дихаючи. Встромила картку-ключ у дверi номера. Тепер треба лише прочинити дверi. Примусила себе натиснути ручку в

дверях. Сiпнувши дверi, зазирнула досередини.

У кiмнатi нiкого не було. Певна рiч.

Вона зайшла, поставила валiзу на колiщатах бiля лiжка i пiдiйшла до вiкна. Спочатку глянула на юрбу, що кишiла сiмнадцятьма поверхами нижче, потiм на хмарочоси, якi геть не схожi були на своiх величних родичiв десь у Манхеттенi, у Куала-Лумпурi чи Токiо. Гонконзькi хмарочоси скидалися на термiтники, жаскi й манливi одночасно, – гротескне свiдчення умiння людей пристосовуватися, коли сiм мiльйонiв вимушенi розмiщуватися на територii, трохи бiльшiй за сто квадратних кiлометрiв. Кая вiдчула, як ii долае втома. Вона скинула черевики й впала на постiль. Попри те, що номер був на двох, а готель мав чотири зiрочки, лiжко завширшки метр двадцять займало увесь простiр. Вона замислилась, як у цих термiтниках знайти одну-едину людину, яка, найпевнiше, зовсiм не бажае, щоб ii знайшли.

Вона хвильку помiркувала: варто задрiмати чи одразу взятися до справи? Потiм змусила себе пiдвестися з лiжка. Роздяглася й попрямувала у душ. Ставши перед дзеркалом, без будь-якого самовдоволення визнала: китаець таки мав рацiю – вона гарна.

Власне, це не була ii власна думка – це була данiсть, якою завжди е краса. Високi вилицi, гарно окресленi чорнi брови над великими, наче дитинними, очима iз зеленою райдужкою, що сяяли яскравим блиском молодоi, але зрiлоi жiнки. Каштанове з медовим вiдтiнком волосся, пухкi губи, нiби стуленi для поцiлунку, хоча рот трохи завеликий. Довга тонка шия, таке ж струнке тiло, маленькi груди, що скидалися на невеличкi буруни на поверхнi моря, чудова, хоча по-зимовому блiда шкiра. Грацiйнi вигини стегон. Довгi ноги, за якi сперечалися двi модельнi агенцii в Осло, коли вона закiнчувала гiмназiю в Хоксундi, i якi зустрiли ii вiдмову засмученими кивками. Їi неабияк розвеселило, коли в однiй з агенцiй iй сказали: «Гаразд, любонько, але майте на увазi, що ваша краса не бездоганна. Ви маете дрiбнi й гострi зуби. Посмiхайтеся не так часто».

Пiсля таких слiв посмiхатися iй стало легше, нiж ранiше.

Кая вбралася у штани кольору хакi, тоненьку вiтрiвку i невагомо й безшумно спустилася лiфтом до адмiнiстратора.

– «Чункiнг меншн»? – перепитав той. Вiн ледве спромiгся приховати свiй подив i пояснив: – Спочатку йдiть по Кiмберл-роуд до Натан-роуд, а потiм лiворуч.

Усi пансiони й готелi в краiнах-членах Інтерполу зобов’язанi рееструвати мешканцiв-iноземцiв, але коли Кая зателефонувала секретаревi Норвезького посольства, щоб дiзнатися, за якою останньою адресою була зареестрована людина, яку вона шукае, секретар пояснив iй, що «Чункiнг меншн» – не готель, не пансiон i навiть не садиба, як могло здатися за англiйським словом у назвi. Насправдi це цiле збiговисько крамничок, вуличних кав’ярень, ресторацiй i, найiмовiрнiше, бiльше сотнi сертифiкованих i несертифiкованих третьосортних готелiв, якi можуть мати вiд двох до двадцяти номерiв. Усе це розташовуеться у чотирьох величезних багатоповерхiвках. Номери, якi можна винайняти, теж цiлком рiзноманiтнi: вiд простих, чепурненьких i затишних до справжнiх пацючих нiр i зовсiм тiсних закапелкiв. А найголовнiше – у «Чункiнг меншн» людина мала змогу спати, жити, працювати, плодитися, навiть не покидаючи термiтника.

Проминувши Натан-роуд, жваву торговельну вулицю з крамничками вiдомих торговельних марок, полiрованими фасадами й великими вiтринами, Кая зауважила поворот на Чункiнг i попрямувала туди.

Вона занурилась у густий чад фаст-фудiв, стукiт молоточкiв вуличних шевцiв, галасливi мусульманськi молитви по радiо й стомленi погляди з крамничок секонд-хенду. Усмiхнулася спантеличеному пiшому туристовi з путiвником «Lonely Planet» у руках i посинiлими ногами, що стирчали з-пiд зовсiм недоречних камуфляжних шортiв.

Охоронець у формi, зиркнувши на папiрець, який простягла йому Кая, промовив «Лiфт G» й показав кудись у глиб коридору. Черга до лiфта змiiлась довжелезна, Кая спромоглася потрапити в кабiнку лише з третього разу. Люди у лiфтi стояли, тiсно притиснувшись одне до одного, а кабiна скидалася на скрипучу залiзну труну, отож Каi мимохiть згадалися цигани, якi хоронять своiх покiйникiв у вертикальному положеннi.

Нiчлiжка належала мусульманиновi з чалмою на головi, який, схопившись, охоче показав iй комiрку, де якимось незбагненним чином на стiнi пiд лiжком умiщався ще й телевiзор, а в узголiв’i – схлипував кондицiонер. Запал хазяiна випарувався, щойно Кая, обiрвавши його рекламну скоромовку, показала свiтлину, де було зображено чоловiка й написане його iм’я так, як значилося у паспортi. Спитала, де б вiн мiг зараз перебувати.

Забачивши реакцiю хазяiна, жiнка поспiхом додала, що вона – дружина того чоловiка. Секретар у посольствi застерiг Каю, що розмахувати будь-яким офiцiйним посвiдченням у подiбних закладах було б «контрпродуктивно». І тодi вона жалiсно додала, що у них з тим чоловiком – п’ятеро дiточок, тож хазяiн миттево змiнив свое ставлення. Молода жiнка, яка породила на свiт стiлькох дiтлахiв, викликала у нього спiвчуття. Важко зiтхнувши, вiн похитав головою й промовив уривчастою англiйською:

– Сумно, дуже сумно, панi. Вони прийшли й забрали його паспорт.

– Хто?

– Хто? Трiада, панi, як завжди, Трiада.

– Трiада? – не стримала подиву Кая.

Певна рiч, вона знала про таку органiзацiю, але, по правдi, китайська мафiя для неi асоцiювалася з комiксами та фiльмами про крутих каратистiв.

– Сiдайте, панi. – Вiн поспiхом присунув iй стiльця, на який вона опустилась. – Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.

– Паспорт? Чому?

Вiн не поспiшав з вiдповiддю.

– Прошу, я мушу знати.

– Боюся, ваш чоловiк ставив на коней.

– На коней?

– «Хепi Велi». Іподром. Там е тоталiзатор та усiлякi бридкi речi.

– І вiн заборгував? Трiадi?

Чоловiк кивнув i кiлька разiв хитнув головою – ствердно й спiвчутливо.

– Тож вони забрали паспорт?

– Вiн мае викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажае покинути Гонконг.

– Але ж вiн може отримати новий паспорт у Норвезькому посольствi!

Чалма хитнулася туди-сюди.

– Звiсно. А ще можна придбати фальшивий за вiсiмдесят доларiв. Тут, у Чункiнзi. Але проблема не в паспортi. Проблема в тому, що Гонконг – це острiв, панi. Як ви сюди дiсталися?

– Лiтаком.

– А як збираетеся повертатися назад?

– Лiтаком.

– Єдиний аеропорт. Квитки на лiтак. Усi прiзвища занесено до комп’ютера. Багато перевiрок. І чимало людей в аеропорту, яким Трiада приплачуе, щоб вони впiзнавали потрiбнi обличчя. Розумiете?

Вона повiльно кивнула.

– Так, утекти важко.

Хазяiн готелю всмiхнено похитав головою.

– Нi, панi. Утекти неможливо. Утiм, у Гонконзi можна сховатися. Сiм мiльйонiв мешканцiв. Зникнути легко.

На Каю вже навалилася втома, вона заплющила очi. Хазяiн готелю, певно, зрозумiв ii по-своему, бо втiшливо поклав iй руку на плече й пробурмотiв:

– Ну ж бо, годi…

Трохи завагавшись, вiн нахилився ближче й прошепотiв:

– Гадаю, вiн ще тут, панi.

– Так, я розумiю.

– Нi, я про те, що вiн досi тут, у Чункiнзi. Я бачив його.

Вона пiдвела голову.

– Двiчi, – мовив вiн. – У «Лi Юанi». Дешевий рис. Не кажiть нiкому, що я розповiв вам. Ваш чоловiк – мабуть, чесна людина. Але вiн вскочив у халепу. – Вiн звiв очi догори, аж вони майже зникли пiд чалмою. – У дуже велику халепу.

«Лi Юань» мав стiйку, чотири пластикових столи й служку китайця, який заохотливо посмiхнувся до Каi, коли вона пiсля шести годин чекання, замовивши двi порцii смаженого

рису, три фiлiжанки кави й два лiтри води, раптово стрепенулась, пiдвiвши голову вiд засмальцьованоi стiльницi, й поглянула на хазяiна.

– Tired? [2 - [2] (#_ftnref2) Втомилися? (англ.)] – промовив вiн, вишкiривши щербатий рот.

Кая позiхнула, замовила четверту чашку кави й знову стала чекати. Увiйшли двое китайцiв, усiлися бiля стiйки, не промовивши жодного слова й нiчого не замовляючи. Вони не удостоiли ii погляду, що ii порадувало. Вiд безконечного сидiння упродовж останнiх дiб тiло у неi заклякло, тож хоча б як вона не сидiла, все одно було боляче. Вона покрутила головою, намагаючись розiгнати тiлом кров. Вiдкинула голову назад. Щось хруснуло в шиi. Поглянула на синьо-бiлi трубки ламп денного свiтла на стелi, знов опустила голову. Їi погляд впав на чиесь зацьковане блiде обличчя. Чоловiк, зупинившись бiля зачинених залiзних жалюзi в коридорi, пильно огледiв маленький заклад Лi Юаня. Зачепився поглядом за отих двох бiля стiйки. І поспiхом шаснув геть.

Кая скочила з мiсця, але через затерплу ногу мало не впала, схопила торбинку й, накульгуючи, чимдуж поквапилася слiдом за зниклим чоловiком.

– Welcome back [3 - [3] (#_ftnref3) Приходьте ще (англ.).], – промовив iй услiд Лi Юань.

Чоловiк був страшенно схудлий. На свiтлинах вiн видавався кремезним та височезним, а стiлець, на якому вiн сидiв на тому ток-шоу, був неначе зроблений для пiгмея. Але вона нi на мить не засумнiвалась, що це вiн. Гуляста голова з короткою стрижкою, великий нiс, очi з сiточкою судин iз ясно-блакитною проспиртованою райдужкою. Вольове пiдборiддя i напрочуд м’який, майже гарний рот.

Шкандибаючи, вона вийшла на Натан-роуд. У неоновiм свiтлi над юрбою височiла спина у шкiрянiй куртцi. Хоча вiн iшов не надто швидко, але, щоб не загубити його в натовпi, Каi доводилось мало не бiгти. Вiн завернув iз жвавоi торговельноi вулицi у вузький малолюдний провулок, тож Кая вмить уповiльнила крок, збiльшивши вiдстань мiж ними. Подумки вiдзначила назву вулички: Мелден-роу. Дуже кортiло пiдiйти до нього просто зараз, представитися, та й по всьому. Але вона вирiшила не порушувати плану й дiзнатись, де вiн мешкае. Дощ ущух, хмари на небi розiйшлися, на мить показавши високе й чорне оксамитове небо з мерехтливими зiрками завбiльшки з булавкову головку.

Пройшовши ще хвилин з двадцять, чоловiк раптом зупинився, i Кая злякалася, що вiн завважить ii. Але вiн не огледiвся, лише витягнув щось iз кишенi куртки. Вона здивовано втупилась на рiч у його руцi. Начебто пляшка з соскою?

Чоловiк завернув за рiг.

Кая пiшла слiдом й опинилася на великому велелюдному майданi, повному людей, там була здебiльшого молодь. У глибинi майдану над широкими скляними дверима сяяли написи англiйською та китайською. Кая упiзнала назви кiлькох фiльмiв, на жаль, подивитися iх вона нiяк не встигне. Знову розгледiла його шкiряну куртку, зауважила, що чоловiк поставив пляшку на низький п’едестал бронзовоi скульптури, що зображувала шибеницю з порожньою петлею. Чоловiк проминув двi залюдненi лави, сiв на третю й пiдiбрав якусь газету. Секунд через двадцять вiн знову пiдвiвся, повернувся до скульптури, мимохiдь забрав пляшку й пiшов тим же шляхом, як i прийшов.

Кая помiтила, що вiн зайшов до «Чункiнг-меншн». Знову задощило. Вона поволi почала обмiрковувати, що казатиме. Черги бiля лiфтiв уже не було, але чоловiк все одно пiшов сходами, повернув праворуч i зник за обертовими дверима. Кая поспiхом кинулася слiдом, опинилася на занедбаних сходах, що смердiли котами та мокрим бетоном. Затамувала подих. Утiм, едине, що розчула, – крапання води. Розмiрковуючи, чи не зiйти угору сходами, почула, як десь на нижньому поверсi хряснули дверi. Кая прожогом кинулася вниз i побачила единi дверi, якi могли спричинити такий звук: металевi, iз вм’ятинами. Поклавши руку на ручку дверей, вона знову вiдчула тремтiння, заплющила очi й подумки вилаялась. Потому смикнула дверi й зайшла у темiнь. Радше, вийшла у темiнь.

По ногах щось шаснуло, але вона стримала зойк i не ворухнулась. Спочатку гадала, що потрапила у лiфтову шахту, та, звiвши голову догори, побачила чорнi вiд кiптяви цеглянi стiни, вкритi мережею водогiнних труб, дротiв, зiгнутих металевих оцупкiв i напiврозваленого проiржавiлого металевого риштовання. Назвати це дворищем не можна було, скорше, кiлька квадратних метрiв помiж багатоповерховими будинками. Тьмяне свiтло соталося з невеличкого квадрата нагорi, поцяткованого зiрками. Попри те, що небо було ясне, на асфальт i на обличчя iй постiйно щось крапало, вона усвiдомила, що це конденсат з безлiчi iржавих кондицiонерiв, котрi суцiльно обсiли стiни. Ступивши крок назад, вона обiперлася на металевi дверi.

Стала чекати.

Нарештi з темряви почулося:

– What do you want? [4 - [4] (#_ftnref4) Що вам потрiбно? (англ.)]

Ранiше iй нiколи не доводилося чути його голосу. Певна рiч, вона чула його у ток-шоу, коли вели мову про серiйних убивць, але почути цей голос наживо – геть iнша справа. Голос був зморено-захриплий, i видавалося, нiби вiн належав людинi лiтнiй, хоча чоловiк ще не мав i сорока. Водночас у голосi вчувався незворушний спокiй, самовпевненiсть, яка нiяк не поеднувалася з тим зацькованим обличчям, яке вона зауважила за дверима закладу Лi Юаня. Голос був глибокий i лагiдний.

– Я норвежка, – мовила потому.

Нi звуку натомiсть. Вона ковтнула слину. Першi слова завжди найважливiшi.

– Мене звати Кая Сульнес. Менi доручив знайти вас Гуннар Хаген.

Жодноi реакцii на iм’я власного начальника з вiддiлу розслiдування убивств. Чи вiн уже пiшов?

– Я працюю на Хагена, я iнспектор, розслiдую убивства, – мовила вона у темряву.

– Моi вiтання.

– Нема з чим вiтати. Якщо ви читали норвезькi газети за останнi мiсяцi… – Вона затнулась. Невже вона спромагаеться на дотеп? Напевно через недосипання. Або через нерви.

– Я мав на увазi: моi вiтання, що виконали завдання, – почувся голос. – Отже, мене знайдено. Тепер можете iхати геть.

– Стривайте! Хiба ви не бажаете знати, чого менi треба?

– Не надто прагну.

І тут слова, якi вона занотувала й завчила напам’ять, потекли самохiть:

– Убито двох жiнок. За даними судових лiкарiв, убивця той самий. Жодних iнших доказiв у нас немае. І хоча ми дали пресi якнайменше подробиць, вона вже чимдуж здiйняла галас, що з’явився черговий серiйний убивця. Навiть пишуть, що це якийсь Снiговик. Ми задiяли фахiвцiв з Інтерполу, але вони теж нiчого не знайшли. На нас тиснуть преса й влада…

– Не хочу, значить, не хочу, – мовив голос.

Дверi зачинилися.

– Агов! Стривайте! Ви ще тут?

Вона навпомацки посунулась уперед i намацала дверi.

Штовхнула рiшуче дверi, не дозволивши страху опанувати ii, й опинилася на ще одних темних сходах. Далеко вгорi зауважила свiтло й одним махом здолала три прогони. З дверей, що оберталися, сочилося свiтло, й жiнка штовхнула iх. Зайшла у простий порожнiй коридор, у якому бозна-коли фарбували облупленi стiни, вiд яких тхнуло сирiстю. Притулившись до стiни, стояли двое чоловiкiв, у кутиках рота стирчали цигарки, Кая вдихнула солодкуватий дим. Обое зиркнули байдужкувато. Принаймнi вона сподiвалася, що так. Нижчий був чорний, напевно африканець. У вищого, бiлого, на чолi був трикутний рубець, нiби дорожнiй знак-попередження про небезпеку. У iхньому вiдомчому журналi «Полiтiет» вона читала, що на вулицях Гонконгу майже тридцять тисяч полiцейських, i це мiсто вважають одним з найбезпечнiших мiст-мегаполiсiв. Але ж то на вулицях.

– Looking for hashish, lady? [5 - [5] (#_ftnref5)

Потрiбен гашиш, панi? (англ.)]

Вона захитала головою, намагаючись триматися якомога упевненiше, силкуючись поводитися так, як колись сама радила дiвчаткам, коли iздила по школах: iти з таким виглядом, наче ти добре знаеш дорогу, а не як вiвця, що вiдбилась вiд отари. Не як здобич. Вони вишкiрилися у вiдповiдь. Виявилось, iншi дверi було закладено цеглою. Обидва повитягували руки з кишень i цигарки з рота.

– Looking for fun, then? [6 - [6] (#_ftnref6) Тодi розважитись хочете? (англ.)]

– Wrong door, that’s all [7 - [7] (#_ftnref7) Дверима помилилася, от i все (англ.).], – вiдповiла вона й обернулась, намагаючись вийти. У зап’ясток вчепилась рука. Виявляеться, жах мае присмак алюмiнiевоi фольги. В теорii вона обiзнана була цiлком. Тренувалася у заллятому свiтлом спортзалi на гумовiм матрацi, оточена iнструктором та колегами.

– Right door, lady. Right door. Fun is this way [8 - [8] (#_ftnref8) Дверi тi, що треба, панi. Веселуха тут (англ.).].

Вона вiдчула запах риби, цибулi та марихуани. Окрiм того, у спортзалi супротивник був лише один.

– No, thanks [9 - [9] (#_ftnref9) Нi, дякую (англ.).], – вiдповiла вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Чорношкiрий опинився поряд, схопивши ii за другий зап’ясток:

– We will show you [10 - [10] (#_ftnref10) Ми вам покажемо (англ.).].

– Only there’s not much to see, is there? [11 - [11] (#_ftnref11) Та дивитися нема на що, хiба нi? (англ.)]

Всi трое обернулися у бiк дверей, що оберталися.

Вона знала, що у паспортi у нього зазначений зрiст 194 сантиметри, але наразi вiн стояв в одвiрку, зведеному за гонконзькими стандартами, й скидалося, що вiн заввишки мало не двiстi десять. Й удвiчi ширший, нiж годину тому. Руки його були опущенi й лише трохи вiдхилялися вiд тулуба, але вiн не рухався, не пронизував iх поглядом, просто подивився на бiлого й мовив:

– Is there jau-ye? [12 - [12] (#_ftnref12) Із джау-е? (англ.).]

Вона вiдчула, як напружились пальцi бiлого, що стискали ii зап’ясток, i помiтила, що чорний почав тупцятися.

– Ng-goy [13 - [13] (#_ftnref13). Н-гой (англ.).], – мовив чоловiк в одвiрку.

Вона вiдчула, як руки знехотя вiдпустили ii.

– Ходiмо, – мовив вiн i злегка взяв ii за лiкоть.

Вийшовши за дверi, вона вiдчула, як запалали ii щоки. Через напруження й сором. Соромно iй стало, бо усвiдомила, як повiльно працюе ii мозок при небезпецi й як радо вона дозволила йому розiбратися з цими двома некривдними торговцями гашишем, якi лише хотiли трiшки ii налякати. Вiн провiв ii двома поверхами вище й далi, за дверi, що обертаються, пiдвiв просто до лiфта, натиснув кнопку, викликаючи його донизу, став поряд, не зводячи очей з числа «11», що свiтилося над дверима.

– Заробiтчани, – мовив вiн. – Їм нудно й самотньо, от i все.

– Знаю, – вiдповiла вона уперто.

– Щоб дiстатися першого поверху, натиснiть кнопку «G», потiм iдiть праворуч i вийдете просто на Натан-роуд.

– Прошу вас, вислухайте мене. Ви единий у вiддiлi вбивств, хто знаеться на серiйних убивцях. Адже це ви упiймали Снiговика.

– Саме так, – погодився вiн. Вона зауважила, що погляд його змiнився, й чоловiк провiв пальцем вiд пiдборiддя до правого вуха. – Окрiм того, я звiльнився.

– Себто взяли вiдпустку?

– Звiльнився. У сенсi – зав’язав з цим.

Лише зараз вона зауважила, що його права й лiва вилицi не симетричнi.

– Гуннар Хаген казав, що коли ви поiхали iз Осло пiвроку тому, вiн вiдпустив вас на невизначений термiн.

Чоловiк посмiхнувся, й Каю вразило, як посмiшка змiнила вираз його обличчя.

– Це лише через те, що Хаген нiяк не второпае… – Вiн обiрвав мову, й посмiшка зникла з обличчя. Вiн утупився в лiфтове табло, де зараз свiтилася п’ятiрка.

– Хай там як, а в полiцii я бiльше не працюю.

– Ви потрiбнi нам… – Вона передихнула. Усвiдомлювала, що ризикуе, але потрiбно було дiяти швидко, поки вiн знову не щез. – А ми – вам.

Вiн кинув на неi погляд.

– Чому б це?

– Ви заборгували Трiадi. Ви купуете наркотики просто на вулицi, у пляшцi. Ви мешкаете, – вона скривилася, – отут. І ви не маете паспорта.

– Нащо менi паспорт? Менi це мiсце до вподоби.

Дзенькнуло, лiфтовi дверi розiйшлися, й звiдти, вiд людей, що стовпилися, вiдгонило смородом i задухою.

– Не поiду! – заявила Кая голоснiше, нiж намiрялася, й зауважила, що пасажири лiфта дивляться на неi iз сумiшшю нетерпiння й неприхованоi цiкавостi.

– Нi, поiдеш, – вiдповiв вiн, поклав руку iй на спину й дбайливо, але рiшуче запхав ii у лiфт. Вона враз опинилася в гущавинi пасажирiв, якi не дали iй змоги анi поворухнутися, анi озирнутися. Нарештi, вона спромоглася озирнутися й побачила, як уже зачиняються дверi.

– Харрi! – вигукнула вона.

Але за ним уже й слiд прохолов.

Роздiл 4

«Sex Pistols»

Старий хазяiн готелю замислено пiдiйняв палець до чола, просто пiд чалму й глянув на неi довгим оцiнювальним поглядом. Потiм узяв телефон i набрав номер. Промовив кiлька слiв арабською й поклав слухавку.

– Чекайте, – мовив. – Може бути, а може, й нi.

Кая усмiхнувшись кивнула у вiдповiдь.

Вони сидiли одне проти одного за вузьким столом, який правив за прилавок, i дивилися одне на одного. Задзеленчав телефон, i чоловiк узяв слухавку. Вислухав спiвбесiдника й знову поклав слухавку, не промовивши анi слова.

– Сто п’ятдесят тисяч доларiв, – мовив.

– Сто п’ятдесят? – перепитала вона ошелешено.

– Гонконзьких доларiв, панi.

Кая взялася подумки пiдраховувати. Отже, це майже сто тридцять тисяч норвезьких крон. Майже вдвiчi бiльше, нiж iй дозволено витратити.

Коли вона знайшла його, вже перейшло за пiвнiч, минуло майже сорок годин, вiдколи вона востанне спала. Вона три години прочiсувала блок «Н». Подумки вже склала собi мапу мiсцевостi й вела пошуки системно, проминаючи нiчлiжки, кав’ярнi, генделики, масажнi клуби й молитовнi кiмнати, поки нарештi не дiсталася найдешевших нiчлiжок, де спала iмпортована робоча сила з Африки й Пакистану, тi, хто не мае навiть окремих кiмнат, лише закуток за запоною, без дверей, телевiзора, кондицiонера й хоч якогось натяку на особисте життя. Чорний нiчний швейцар, що впустив Каю, довго вдивлявся у свiтлину й ще довше – у стодоларову банкноту, яку йому простягли, перш нiж взяти грошi й тицьнути в один з куткiв.

«Харрi Холе, – подумала вона. – Got you [14 - [14] (#_ftnref14) Попався (англ.).]».

Вiн лежав голiчерева на матрацi, дихаючи майже нечутно. Через чоло простягалася глибока зморшка, й зараз, увi снi, права вилиця випнулася ще дужче. Кая чула, як у рiзних закутках кахикають i хроплять люди. Зi стелi крапало, краплi падали на кам’яну пiдлогу, глибоко й дражливо зiтхаючи. Запнуто було не до кiнця, й у закуток проникало холодне блакитнувате сяйво вiд ламп денного свiтла на ресепшенi. Бiля вiкна вона зауважила шафу, стiлець i пластикову пляшку поряд з матрацом, що лежав просто долi. У кiмнатi бiльше не було нiчого. Стояв гiркувато-солодкий запах, як вiд паленоi гуми. Вiн iшов вiд непогашеноi цигарки у попiльничцi, що стояла долi поряд iз пляшкою. Присiвши на стiлець, вона помiтила, що Харрi стискае щось у руцi. Засмальцьовану жовто-коричневу грудку. Кая бачила чимало грудок з гашишу того року, коли була патрульною, щоб визначити, що це щось iнше.

Коли Харрi прокинувся, вже була майже друга.

Вона почула, як ритм його дихання дещо змiнився, й раптом зауважила, як зблискують у темрявi бiлки його очей.

– Ракель? – спитав вiн. І знову заснув.

За пiвгодини вiн несподiвано знову розплющив очi, сiпнувся й запхав руку пiд матрац.

– Це я, – мовила Кая. – Кая Сульнес.

Вiн укляк, не встигнувши дiстати те, що збирався. Потiм знову знесилено впав на матрац.

– Якого дiдька ви тут

шукаете? – прохрипiв вiн.

– Вас, – вiдповiла вона.

Вiн тихо засмiявся, не розплющуючи очей.

– Мене? Знов?

Вона дiстала конверт, нахилившись, помахала ним перед його обличчям. Вiн ледь розплющив око.

– Це квиток на лiтак. До Осло.

Око знову заплющилось.

– Удячний вам, але я залишаюся.

– Якщо я вас знайшла, вони теж знайдуть, – це лише питання часу.

Вiн мовчав. Вона чекала, дослухаючись до його дихання й крапель, що падали монотонно. Нарештi вiн знову розплющив очi, почухав шию за лiвим вухом i пiдвiвся на лiктях.

– Цигарку маеш?

Вона похитала головою. Вiн пiдвiвся, скинувши з себе простирадло, й пiдiйшов до шафи. Як на людину, яка пiвроку мешкала у субтропiках, вiн був навдивовижу блiдий i такий худий, що можна було перерахувати на спинi всi ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразi про м’язи нагадували хiба що рiзкi заглибини пiд блiдою шкiрою. Вiн вiдчинив дверцята шафи. Вона з подивом вiдзначила, як акуратно складено його одяг. Вiн увiбрався у майку й джинси, як був зодягнений напередоднi, й не без зусилля дiстав з кишенi щось, схоже на зiм’яту пачку цигарок. Потiм узув кросiвки й прочовгав повз неi, клацнувши запальничкою.

– Ходiмо, – мовив тихо. – Саме час вечеряти.

Було пiв на третю ночi. Сiрi залiзнi жалюзi у всiх крамницях та кав’ярнях у Чункiнзi було опущено. Лише у Лi Юаня свiтилося.

– Як ви опинилися у Гонконзi? – спитала Кая, зиркнувши на Харрi, котрий, не надто переймаючись охайнiстю, досить дiево всмоктував скляну лискучу локшину iз супноi миски.

– Прилетiв. Ви змерзли?

Кая машинально висмикнула руки з-пiд сiдниць.

– Але чому сюди?

– Я збирався у Манiлу. У Гонконзi була лише промiжна пересадка.

– Отже, на Фiлiппiни. А навiщо туди?

– Кинутися у вулкан.

– У котрий саме?

– А скiльки ви можете назвати?

– Нiскiльки. Просто якось читала, що там iх безлiч. А ще, що деякi з них розташованi на… островi Лусон?

– Непогано. Там усього вiсiмнадцять вулканiв, три з яких – на Лусонi. Я збирався на Маунт-Майон. Двi з половиною тисячi метрiв. Стратовулкан.

– Вулкан iз прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась пiсля виверження.

Харрi вiдiрвався вiд вечерi й поглянув на жiнку.

– Хiба бували виверження у наш час?

– Чимало. Тридцять?

– Подейкують, що з тисяча шiстсот шiстнадцятого iх було сорок сiм. Останне – у двi тисячi другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.

– Що сталося?

– Посилився внутрiшнiй тиск.

– Я про те, що трапилось iз вами.

– Так я ж про себе. – Їй здалося, чи вiн справдi посмiхнувся? – Я зiрвався й став пити вже у лiтаку. Мене висадили у Гонконзi.

– До Манiли лiтае не один лiтак.

– Я усвiдомив, що коли не зважати на вулкани, Манiла не вiдрiзняеться вiд Гонгконгу.

– У якому сенсi?

– У сенсi вiддаленостi вiд Норвегii.

Кая кивнула. Вона читала про справу Снiговика.

– Та найiстотнiше, – мовив вiн, показуючи паличкою у миску, – тут е локшина Лi Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.

– Локшини та опiуму.

Така прямота була iй не властива, але Кая вирiшила, що треба забути про свою вроджену сором’язливiсть i що це ii едина можливiсть зробити те, задля чого вона прителiпалася у цю краiну.

Вiн знизав плечима й знову зосередився на локшинi.

– Ви регулярно курите опiум?

– Нерегулярно.

– Навiщо?

Вiн заговорив з напханим ротом:

– Щоб не випивати. Я ж п’яниця. До слова, у цьому ще одна перевага Гонконгу перед Манiлою. У цiй краiнi покарання за наркотики не таке суворе. Та й в’язницi чистiшi.

– Про пияцтво я знала, та хiба ви ще й наркоман?

– У якому сенсi наркоман?

– Ви мусите iх вживати?

– Нi. Я просто хочу вживати.

– Себто?

– Як знеболювальне. Помiтили, що наша балачка – як спiвбесiда при прийомi на посаду, яку я аж нiяк не прагну обiйняти, Сульнес. А ви коли-небудь курили опiум?

Кая похитала головою. Кiлька разiв, подорожуючи Пiвденною Америкою, вона спробувала марихуану, але не надто вподобала це зiлля.

– А ось китайцi спробували. Двiстi рокiв тому британцi почали завозити опiум з Індii, щоб покращити свiй торговельний баланс. І пiдсадили на це зiлля пiв-Китаю. – Вiн клацнув пальцями вiльноi руки. – А коли китайська влада цiлком слушно заборонила опiум, британцi розв’язали вiйну, вiдстоюючи свое право напихати Китай наркотиками пiд зав’язку. Уявiть, що Колумбiя починае бомбардувати Нью-Йорк через те, що на кордонi конфiскували партiю кокаiну.

– Що ви маете на увазi?

– Лише те, що як европеець я мушу викурити частину цiеi бридоти, яка опинилася в цiй краiнi з нашоi ласки.

Кая з подивом вiдчула, що смiеться. Їй, безперечно, слiд поспати.

– Я йшла слiдом, коли ви його купували, – зiзналася вона. – Бачила, як ви це провертаете. У пляшцi, яку ви поставили, спочатку були грошi. А потiм опiум. Хiба нi?

– М-м-м, – рот Харрi досi був напханий локшиною. – Ви працювали у нарковiддiлi?

Вона закивала головою.

– А чому на пляшцi – соска?

Харрi заклав руки за голову. Супова миска перед ним спорожнiла.

– Опiум страшенно смердючий. Якщо маеш у кишенi чи у фользi грудочку опiуму, пошуковi собаки тебе у будь-якому натовпi винюхають. Та й дитячi пляшечки з сосками не можна здати за грошi, отже нема чого боятися, що якийсь безхатченко, збирач пляшок, випадково поцупить ii пiд час оборудки. Траплялося.

Кая повiльно кивнула. Вiн потроху розслаблюеться, значить, треба продовжувати. Всi, хто не розмовляв рiдною мовою по пiвроку, стають балакучими, щойно зустрiнуть земляка. Природна рiч. Отож i далi в тому ж дусi.

– А ви любите коней?

Вiн пожував зубочистку.

– Загалом, нi. Вони надто вередливi.

– Але ж ви полюбляете на них ставити грошi?

– Менi це до вподоби, але iгроманiя не належить до моiх грiхiв. – Вiн посмiхнувся, й Каю знову вразило, як усмiшка змiнюе його, перетворюючи на людяного, вiдкритого хлопчиська. Їй згадався клаптик неба, який вона бачила над Мелден-роу.

– За великим рахунком, азартнi iгри – кепська стратегiя. Але коли вже не маеш що втрачати, тодi вона перетворюеться на едину твою стратегiю. Я поставив усе, що мав, i те, чого не мав, на додачу в одному забiговi.

– Отже, все, що мали, ви поставили на одного коня?

– На двох. Квiнелла. Обираете двох коней, якi прийдуть першими, незалежно вiд того, котрий виграе забiг.

– А грошi позичили у Трiади?

Уперше вона помiтила подив у його очах.

– Що змусило впливовий китайський злочинний картель позичити грошi iноземцевi, який курить опiум i якому нiчого втрачати?

– Та… – неквапно мовив Харрi, виймаючи цигарку з рота. – Коли ти iноземець, тобi дають доступ у ВІП-ложу на iподромi «Хепi Велi» протягом трьох тижнiв пiсля того, як тобi поставили печатку в паспортi. – Запаливши цигарку, вiн видихнув дим у вентилятор, котрий крутився пiд стелею так повiльно, що мухи гойдалися на ньому, як на гойдалцi. – На iподромi е дрес-код, тому менi довелось пошити собi костюм. Менi вистачило двох тижнiв, щоб втягтися в це дiло. Я познайомився з Германом Клюйтом з Пiвденноi Африки, який у дев’яностих роках збив собi чималенький статок на корисних копалинах в Африцi. Вiн навчив мене хвацько програвати добрячi суми грошей. Менi просто припала до смаку концепцiя. Якось увечерi напередоднi забiгу я був на обiдi у Клюйта, котрий розважав гостей, показуючи свою колекцiю африканських iнструментiв для тортур з Гоми [15 - [15] (#_ftnref15) Гома – мiсто в Конго, на кордонi з

Руандою, столиця провiнцii Пiвнiчне Кiву.].

Саме там водiй Клюйта дав менi корисну пораду. Вiн розповiв, що фаворит одного iз забiгiв травмувався, але це тримають у таемницi, бо вiн все одно вийде на старт. Позаяк цей кiнь – очевидний фаворит, то на нього ставитимуть усi, а тому буде «мiнусовий пул», тож можна буде не платити за ставками. Але можна зiрвати банк на iнших. Наприклад, на квiнеллi. Одначе для пристойного заробiтку потрiбен був значний початковий капiтал. І Клюйт позичив менi грошей – просто так, за прекраснi очi. А ще за костюм вiд кравця. – Харрi уважно вдивлявся у вогник на цигарцi й нiби посмiхався власним спогадам.

– А далi? – запитала Кая.

– Фаворит обiйшов усiх на шiсть корпусiв. – Харрi знизав плечима. – Коли я пояснив Клюйту, що голий, як церковна миша, вiн засмутився. Утiм, увiчливо пояснив менi, що позаяк вiн – дiлова людина, то мусить дотримуватись певних принципiв. Вiн запевнив, що, згiдно з ними, тортури не використовуватимуться, натомiсть вiн просто продасть мiй борг Трiадi, зробивши певну знижку. У моему випадку вiн ладен був чекати тридцять шiсть годин, перш нiж продати борг, надаючи менi шанс покинути Гонконг.

– Але ви не встигли?

– Часом я метикую дуже повiльно.

– А що потiм?

Харрi обвiв руками кiмнату.

– А тодi ось це все. «Чункiнг-меншн».

– А якi плани на майбутне?

Знизавши плечима, Харрi загасив цигарку. Каi спала на думку обкладинка диска, яку показував iй Евен, зi свiтлиною Сiда Вiшеса з гурту «Sex Pistols». Й ледве чутнi слова з пiснi: «No fu-ture, no fu-ture» [16 - [16] (#_ftnref16) Майбутнього нема, майбутнього нема… (англ.)].

– От ви й дiзнались про все, чого потребували, Кае Сульнес.

– А чого я потребувала? – Вона зморщила чоло. – Не розумiю.

– Хiба нi? – Вiн пiдвiвся. – Чи ви гадали, що я патякаю тут про опiум i про свiй борг через те, що я самотнiй норвежець, котрий раптом зустрiв землячку?

Вона нiчого не одказала.

– Я все це розповiв вам для того, щоб ви усвiдомили, що я не той, хто вам потрiбен. І щоб ви мали змогу повернутися iз чистим сумлiнням i почуттям виконаного обов’язку. Щоб ви бiльше не вскочили в халепу на сходах, а я мав змогу спати спокiйно, не боячись, що ви приведете моiх позикодавцiв просто до мене.

Вона глянула на нього. Обличчя суворе й аскетичне, але очi смiються, мовляв, не треба ставитись до всього так серйозно. Чи, радше, менi все по цимбалах.

– Стривайте. – Кая, вiдкривши торбинку, вийняла маленьку червону книжечку й простягла йому. Їй кортiло подивитись, яке враження на нього це справить. Що довше вiн гортав книжечку, то бiльш здивованим ставало його обличчя.

– Трясця, як же скидаеться на мiй справжнiй паспорт…

– А це саме вiн.

– Дивно, що вiддiлу вбивств стало на нього коштiв.

– Ваш борг трiшки подешевшав, – збрехала вона, – менi зробили знижку.

– Тiшуся за вас. Але я не збирався до Осло.

Кая пильно глянула на нього. Їй не хотiлося цього говорити. Але iншого виходу не було. Вона змушена розiграти останнiй козир, що його Гуннар Хаген радив приховувати до останнього, якщо упертюх виявиться геть нестерпним.

– Є ще дещо, – мовила вона, збираючи всю свою мужнiсть.

Харрi звiв брову, мабуть, вiдчув щось у ii iнтонацii.

– Йдеться про твого батька, Харрi. – Вона вiдчула, що iнстинктивно перейшла на «ти», водночас запевняючи себе, що вона цiлком щира, а не намагаеться вразити спiврозмовника.

– Про батька? – перепитав вiн, нiби дивуючись, що той у нього е.

– Так, ми зв’язалися з ним, бо сподiвалися, що вiн знае, де ти. Виявляеться, вiн хворий.

Вона сидiла, втупивши погляд у стiл.

Чула, як вiн дихае. Голос знову захрип.

– Важко?

– Так. Менi прикро, що ти дiзнався про це саме вiд мене.

Вона досi не наважувалася пiдвести на нього погляд. Було нiяково. Вона чекала. Слухала торохкотiння кантонського дiалекту, що лунало з телевiзора за стiйкою Лi Юаня. Вона ковтнула слину й чекала. Їй конче треба поспати.

– Коли лiтак?

– О восьмiй, – вiдповiла Кая. – Я заiду по тебе сюди за три години.

– Я дiстануся до аеропорту своiм ходом. Є кiлька справ, якi ще маю залагодити.

Вiн простяг iй руку. Вона запитально глянула на нього.

– Менi для цього знадобиться паспорт. А тобi слiд попоiсти. Бо зовсiм охлянеш.

Вона завагалася, але вiддала паспорт i квиток на лiтак.

– Я довiряю тобi, – мовила вона.

Вiн глянув на неi вiдсутнiм поглядом.

І пiшов геть.

Годинник над виходом на посадку С4 в аеропорту Чхеклапкок показував за п’ятнадцять восьму, й Кая була на межi вiдчаю. Звiсно, вiн не прийшов. Це ж природний рефлекс як у людей, так i у тварин: ховатися, коли тебе зранено. А Харрi Холе, безсумнiвно, зранений. У звiтах у справi Снiговика у всiх подробицях описувалися всi убивства жiнок. Але Гуннар Хаген розповiдав iй те, чого не писали у звiтах. Що колишня кохана Харрi, Ракель, та ii син Олег опинилися у лапах знавiснiлого убивцi. І щойно справу закрили, вона з сином покинула краiну. І що Харрi вiдразу подав заяву про звiльнення й поiхав. Його просто було зранено бiльше, нiж iй видавалось.

Кая вже здала свiй посадковий талон i прямувала у тунель, розмiрковуючи, що напише у звiтi про невиконане завдання, аж раптом помiтила його. Вiн бiг термiналом, заллятим сонцем. Нiс дорожню сумку на плечах i пакет iз дьютi-фрi у руках, гарячково пахкаючи цигаркою. Зупинився бiля стiйки. Вiн не вiддав посадковий талон на контролi, натомiсть вiдсунув убiк сумку й поглянув на Каю сповненими вiдчаю очима.

– Щось сталося?

– Менi прикро, – вiдповiв вiн, – але я не можу летiти.

– Чому?

Вiн показав на пакунок з дьютi-фрi.

– Лише зараз згадав, що у Норвегiю можна безмитно ввозити лише по одному блоку цигарок на особу. А я придбав два. Хiба що… – не клiпнувши оком мовив вiн.

Вона закотила очi до неба, намагаючись не виказати своеi радостi.

– Давай сюди.

– Красно дякую, – мовив вiн, вiдкривши пакунок, у якому, як вона зауважила, не було жодноi пляшки, й простягнув iй блок «Кемелу», у якому вже бракувало пачки.

На посадку вона йшла попереду, щоб вiн не помiтив ii посмiшки. Кая була неспроможна заснути досить довго, тож запам’ятала, як здiйнялися у повiтря, як зникав пiд ними Гонконг i як Харрi не зводив очей з возика стюардеси, на якому манливо дзвенiли пляшки. Побачила, як вiн заплющив очi, й почула ледь чутну вiдповiдь стюардесi:

– No, thank you [17 - [17] (#_ftnref17) Нi, дякую (англ.).].

Вона розмiрковувала, чи мае рацiю Гуннар Хаген, чи справдi чоловiк, який сидить поруч iз нею, – той, хто iм потрiбен? А потiм вiдключилась, наче знепритомнiла, i iй примарилось, нiби стоiть перед зачиненими дверима й чуе самотнiй, холодний крик птаха в лiсi, й видавався вiн таким дивним, бо навколо все було залляте сонячним промiнням. І вона вiдчинила дверi…

Прокинувшись, побачила, що поклала голову йому на плече. У ротi пересохло. Голос командира екiпажу повiдомляв, що вони заходять на посадку в лондонському аеропорту Хiтроу.

Роздiл 5

Парк

Марiт Ульсен полюбляла кататися на лижах у горах, але бiгати пiдтюпцем iй було осоружно. Вона ненавидiла себе за те, що, пробiгши якусь сотню метрiв, вiдчувала ядуху, iй видавалося, що варто iй поставити ногу, як земля задвигтить, мов при землетрусi. Вона ловила спантеличенi погляди тих, хто гуляв у парку, й те, який вона мала вигляд у iхнiх очах: тремтливе подвiйне пiдборiддя, драглистi складки, обтягнутi тренувальним костюмом, що вип’ячуе усе накопичене сало, безпорадний вигляд, як у риби, що хапае ротом повiтря, коли ii

викинули на берег. Вона теж помiчала отой вираз на обличчях людей iз зайвою вагою, коли вони займаються спортом. Саме з цiеi причини, хоч вона лише одна з кiлькох, жiнка щовечора тричi на тиждень бiгала у Фрогнер-парку о десятiй вечора. О цiй порi там майже нiкого не було. А тi, хто був, навряд чи мали змогу роздивитися, як вона, засапуючись, бiгала пiд нечастими лiхтарями численними стежками через увесь парк. Та якщо хтось i звертав на неi увагу, то навряд чи впiзнав би депутата стортингу вiд Робiтничоi партii i Фiннмарка. Утiм, «упiзнати» – це, безперечно, перебiльшення. Марiт Ульсен бачило небагато людей. Виступаючи iз заявами, зазвичай вiд свого фюлька, вона не привертала стiльки уваги медiа, як ii бiльш фотогенiчнi колеги. Поза тим, за час своiх депутатських повноважень вона досi ще не зробила й не сказала нiчого iстотного. Принаймнi саме так вона це пояснювала сама собi. Пояснення редактора часопису «Фiннмарк дагблад», що полiтично вона – легковаговик, було просто грою слiв, iронiзуванням над ii зовнiшнiстю. Утiм, редактор не виключав можливостi, що колись вона з’явиться в урядi Робiтничоi партii, адже цiлком задовольняе основнi вимоги: не мае вищоi освiти, е жiнкою й не зi столицi.

В одному редактор мав рацiю: ii сила не в розлогих, складних i пустопорожнiх мiркуваннях. Вона – проста людина з народу, яка знаеться на тому, як живуть простi чоловiки й жiнки, тож ii голос – це iхнiй голос у парламентi, у якому сидять пихатi, зосередженi лише на власнiй персонi столичнi мешканцi. Бо Марiт Ульсен завжди говорила щиро й просто в очi. Ось у чому ii головний козир, зрештою, саме завдяки цьому вона опинилася там, де е нинi. Завдяки своiй розважливостi та гумору, який мешканцi пiвдня Норвегii називали «пiвнiчним» та «перченим», вона завиграшки перемагала у небагатьох дебатах, до яких ii допускали. Отож на неi обов’язково звернуть увагу, це лише питання часу. От лише скинути б кiлька цих клятих кiлограмiв! За результатами дослiджень, люди менше довiряють огрядним, пiдсвiдомо вважаючи зайвi кiлограми свiдченням неспроможностi опанувати себе.

Попереду був невеличкий пiдйом на пагорб, i вона, зцiпивши зуби, задрiботiла, утiм, якщо точнiше, фактично йшла звичайним кроком. Крок за кроком – нагору. Саме так. Марш назустрiч владi. Долаючи вагу й збiльшуючи шанси бути переобраною. Вона почула хрускiт гравiю позаду себе, спина машинально випросталась, а серце закалатало. Цi ж таки кроки вона чула минулоi прогулянки, три днi тому. І за два днi до цього – теж. Минулого разу Марiт, озирнувшись, зауважила чорний спортивний костюм з каптуром, нiби за нею бiг боець спецзагону. В обох випадках хтось бiг слiдом за нею майже двi хвилини, а потiм звук зникав. Тiльки от навiщо комусь, а надто бiйцевi спецзагону, бiгти слiдом так само повiльно, як Марiт?

Звiсно, вона не могла бути цiлком певна, що це та сама людина, але щось у ii кроках свiдчило саме про це. Лишилося здолати ще трошки, а потiм буде Монолiт, стане легше, бо треба буде спускатися вниз, додому, в Шейен, до чоловiка й до втiшливо-лютого, розгодованого ротвейлера. Кроки наближались. І тут вона вже не зрадiла, як перше, що годинник показуе безмаль десяту, а в парку темно й безлюдно. Взагалi Марiт Ульсен боялася багатьох речей, але найбiльше ii лякали iноземцi. Певна рiч, ксенофобiя суперечить програмi ii партii, але, зрештою, страх невiдомого – то розумна стратегiя виживання. У цю самiсiньку мить вона пошкодувала, що не проголосувала проти всiх законопроектiв на захист прав iноземцiв, як пропонувала ii партiя, й що ii горезвiсне внутрiшне чуття тодi не промовляло до неi голоснiше.

Однак ii тiло рухалось занадто повiльно, стегновi м’язи страшенно болiли, легеням бракувало повiтря, й вона вiдчувала, що за кiлька хвилин взагалi не спроможеться ступнути й кроку. Мозок намагався подолати страх, переконуючи, що вона не буде можливою жертвою насильства.

Страх гнав ii нагору, нарештi вона зiйшла на пагорб i тепер мала змогу бачити все, що вiдбуваеться на протилежному боцi Мадсрюд-алле. З брами однiеi з вiлл виiжджало авто. Вона б устигла, мiж ними була всього сотня метрiв. Марiт Ульсен бiгла слизькою травою, униз схилом, вона ледве трималася на ногах. Вона вже не чула крокiв за спиною – лише власне дихання. Машина задом виiхала на шлях, почувся скрегiт коробки передач, коли водiй перемкнув iз заднього ходу. Марiт Ульсен вже добiгла майже донизу, до дороги, до рятiвного свiтла заднiх фар лишалось якихось кiлька метрiв. Вона летiла вниз, й усi ii зайвi кiлограми цiеi митi допомагали iй, змушуючи тiло невблаганно рухатися вперед. Але ноги не слухались. Вона спiткнулася, падаючи вперед, на шлях, до свiтла. Вона вдарилася об асфальт черевом, упакованим у вологий вiд поту полiестер, i, напiвковзаючи, напiвкотячись, посунулася вниз. А потiт Марiт Ульсен лежала нерухомо на шляху з гiрким присмаком дорожньоi пилюки у ротi й обдертими об дрiбнi камiнчики долонями.

Хтось пiдiйшов до неi, нахилився й торкнувся плеча. Вона зi стогоном перекотилася на бiк i пiдвела догори руку, захищаючись. Це був не боець спецзагону, а якийсь лiтнiй чоловiк у капелюсi. Дверцята в автiвцi за його спиною були прочиненi.

– Усе гаразд, фрекен? – спитав вiн.

– А ви як гадаете? – вiдповiла вона питанням на питання, вiдчуваючи, як ii охоплюе лють.

– Стривайте! Я вас уже десь бачив.

– Чи й не диво, – пробурмотiла жiнка, вiдштовхуючи його руку i зi стогоном пiдводячись на ноги.

– Це ж ви берете участь у тiй розважальнiй передачi?

– А це… – мовила вона, пильно вдивляючись у порожню й мовчазну пiтьму парку i розтираючи правий бiк, там, де печiнка, – не твое собаче дiло, дiду.

Роздiл 6

Повернення додому

«Вольво-амазон», остання автiвка, яка зiйшла з конвеера заводу «Вольво» у 1970 роцi, зупинився перед пiшохiдним переходом бiля зали прибуття аеропорту «Гардермоен» в Осло.

Повз авто прокрокувала вервечка дiтлахiв з дитячого садочка, зодягнених у шурхотливi дощовики. Декотрi з дiтлахiв зацiкавлено роздивлялися старезну дивну машину з двома смугами на кузовi, як у гонщикiв, i двох людей, якi сидiли за двiрниками, що змахували краплi ранкового дощу.

Чоловiк, котрий сидiв на пасажирському сидiннi, комiсар Гуннар Хаген, усвiдомлював, що, дивлячись на дiтей, якi тримаються за руки, варто було б посмiхнутися, згадати про еднiсть, дбайливiсть, суспiльство, де всi пiдтримують одне одного. Але перше, що спало йому на думку, – це прочiсування мiсцевостi вервечкою, коли шукають людину, якоi, найпевнiше, вже нема серед живих. Ось на кого перетворюе людину робота у вiддiлi вбивств. Чи, як один дотепник написав на дверях кабiнету Холе, «I see dead people» [18 - [18] (#_ftnref18) Я бачу покiйникiв (англ.).].

– Що в греця дiти з дитсадка роблять в аеропорту? – спитав чоловiк за кермом. Його звали Бйорн Гольм, й «амазон» був його найбiльшою коштовнiстю. Самi лише пахощi вiд шумноi, але надзвичайно потужноi пiчки, сидiння iз штучноi шкiри, просякнутi потом, пилюкою з бардачка, переповнювали його спокоем. А надто коли мотор працював на повну, себто машина iхала зi швидкiстю майже вiсiмдесят кiлометрiв за годину рiвною дорогою, а з касетного програвача лунав голос Хенка Вiльямса. Бйорн Гольм з експертно-кримiналiстичного вiддiлу в Брюнi взагалi був селюком iз Скреi [19 - [19] (#_ftnref19) Скрея – село на пiвнiч вiд Осло.] – ковбойськi чоботи зi змiiноi шкiри, кругле, як мiсяць уповнi, обличчя й трохи витрiшкуватi очi надавали йому завжди здивованого

вигляду. Саме цей вираз часто вводив в оману керiвникiв слiдчих груп, коли вони вперше зустрiчалися з Бйорном Гольмом. Але правда в тiм, що вiн був найталановитiшим кримiналiстом пiсля славетних часiв Вебера. Гольм був зодягнений у м’яку замшеву куртку з торочками й плетену растаманську шапочку, з-пiд якоi стирчало найгустiше руде волосся, яке тiльки бачив Хаген на цьому березi Пiвнiчного моря. Воно майже повнiстю вкривало щоки.

Гольм заiхав на тимчасову парковку, машина, схлипуючи, зупинилася, й чоловiки вийшли. Хаген пiдняв комiр плаща, який, звiсно, аж нiяк не рятував вiд крапель дощу, що бомбардували його лису макiтру. Навколо лисини росло таке густе волосся, що дехто мав пiдозру, що насправдi волосся у Гуннара Хагена росте чудово, та перукар у нього трохи дивакуватий.

– Послухай-но, невже твоя куртка цiлком водонепроникна? – спитав Хаген, коли вони пiдходили до входу.

– Цiлком.

Коли вони ще були в машинi, iм зателефонувала Кая Сульнес, повiдомляючи, що лiтак «САС» iз Лондона приземлився на десять хвилин ранiше й що Харрi Холе вона загубила. Вони зайшли крiзь дверi, що обертаються. Гуннар Хаген почав пильно роззиратися навкруги, побачив Каю, що сидiла на валiзi бiля стiйки таксi, кивнув iй i попростував до дверей, з яких виходили пасажири, котрi щойно прилетiли. Вони з Гольмом пройшли всередину, коли дверi розчинилися, випускаючи пасажирiв, що виходили. Охоронець хотiв iх зупинити, але мало не вклонився, побачивши посвiдчення, яке показав Хаген, гаркнувши: «Полiцiя!».

Хаген, повернувши праворуч i не зупиняючись, проминув митникiв iз собаками, металевi стiйки, якi скидалися на тi, що на них судмедексперти кладуть трупи, а потому штовхнув дверi комiрчини в кутку.

І став, мов остовпiлий, тож Гольм буквально уткнувся йому в спину, коли почув, як знайомий захриплий голос процiдив крiзь зуби:

– Привiт, шефе. Даруйте, що не маю змоги стати «струнко».

Бйорн Гольм спробував зазирнути начальниковi через плече.

Вiн потiм ще довго не мiг забути побаченого.

Нахилившись над спинкою стiльця, стояв чоловiк, котрий уже зажив слави живоi легенди не лише в Управлiннi полiцii Осло. Будь-який полiцейський у Норвегii, безсумнiвно, чув про нього щось погане чи добре, але обов’язково – неймовiрне. Чоловiк, з яким доводилося тiсно спiвпрацювати i Гольму особисто. Утiм, не так тiсно, як митнику, який зараз стояв позаду живоi легенди й рука якого у латекснiй рукавичцi виглядала з-пiд бiлих сiдниць живоi легенди.

– Вiн мiй, – мовив Хаген митниковi, знову помахавши посвiдченням. – Вiдпустiть його.

Митник витрiщився на Хагена. Здавалось, нiби йому геть не хочеться зупиняти огляд, i лише коли в комiрчину увiйшов його начальник, лiтнiй чоловiк iз золотими смужками на погонах, митник, крутнувши рукою ще раз, витягнув ii. Жертва тихо простогнала.

– Одягай штани, Харрi, – мовив Хаген i вiдвернувся.

Той, натягнувши штани, повернувся до митника, який стягував з руки рукавичку.

– Чи тобi теж було добре?

Побачивши трiйко колег, що виходили з дверей, Кая Сульнес пiдвелася з валiзи. Гольм пiшов пiдiгнати машину, а Хаген – до ятки, щоб купити щось попити.

– Тебе часто так перевiряють? – спитала Кая.

– Та щоразу, – вiдповiв Харрi.

– А мене, здаеться, митники ще нiколи не перевiряли.

– Навiть не сумнiваюся.

– Чому ж це?

– Бо е цiла купа ознак, за якими визначають, кого слiд оглядати. Ти не маеш жодноi. А я маю щонайменше половину.

– Гадаеш, митники такi упередженi?

– Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?

– Нi. – Кая засмiялася. – Гаразд, якщо вони такi проникливi, мали б визначити, що ти – полiцейський, i пропустити.

– Хiба хтось казав, що вони не знали?

– Невже? Це лише в кiно вони iх вiдразу впiзнають.

– Упiзнали. Себто – нечесного полiцейського.

– Справдi? – подивувалась Кая.

Харрi полiз за цигарками.

– Глянь на стiйку таксi, тiльки непомiтно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очi у нього трохи розкосi.

Кая кивнула.

– Вiн уже двiчi пiдтягував ременя за час, що ми тут стоiмо. Нiби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стае геть машинальним, якщо кiлька рокiв прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.

– Я працювала у патрульнiй машинi, але я нiколи…

– А зараз вiн, найiмовiрнiше, працюе у вiддiлi боротьби з наркотиками, шукаючи людей, якi, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, нiби iм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримуе товар. Стежать, чи не обмiняються валiзами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митникiв.

Кая, схиливши голову набiк, поглянула на Харрi, ледь усмiхаючись:

– А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають i який чекае на матусю. А ти – помиляешся.

– Аякже! – пробурмотiв Харрi, поглянувши на свiй годинник, зиркнув на годинник на стiнi вгорi. – До того ж, завжди. Невже справдi вже день?

«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвiтилися вуличнi лiхтарi. Гольм та Кая Сульнес, що сидiли спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидiннi Гуннар Хаген погладив рукою сумку зi свинячоi шкiри, що лежала у нього на колiнах.

– На жаль, не можу сказати, що ти маеш гарний вигляд, – тихо промовив вiн.

– Та це через рiзницю у часi, босе, – вiдповiв Харрi, майже лежачи на сидiннi.

– Що з вилицею?

– Це довга й нудна iсторiя.

– Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручностi.

– Я гадав, що подав рапорт про звiльнення.

– І вже не вперше.

– То менi написати ще?

Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого iнспектора i заговорив ще тихiше, опустивши погляд:

– Я вже перепросив за неласкаву зустрiч на батькiвщинi. І чудово розумiю, чого коштувала тобi попередня справа. Розумiю, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобi людей аж так, що тобi, певна рiч, захотiлося iншого життя. Але ж, Харрi, це твоя робота, й ти добре на нiй знаешся.

Харрi чхнув, наче вже встиг пiдхопити застуду, щойно повернувшись на батькiвщину з теплих краiв.

– Скоено два убивства, Харрi. Ми навiть не знаемо, як iх було вбито, знаемо лише, що спосiб убивства один i той самий. Але наш попереднiй досвiд, отриманий такою дорогою цiною, пiдказуе нам лише одне.

Голова вiддiлу замовк.

– Веди далi, шефе, не бiйся.

– Та вже й не знаю.

Харрi дивився за вiкно, де промайнули коричневi безснiжнi поля, якi то здiймалися, то опускалися.

– Уже кiлька разiв кричали: «Вовки!». Але, як виявляеться, серiйнi убивцi трапляються не так-то й часто.

– Та знаю, – вiдповiв Хаген. – За моеi пам’ятi у цiй краiнi був лише Снiговик. Але цього разу ми майже упевненi. Жертви нiяк не пов’язанi, а у кровi знайшли одне й те саме знеболювальне.

– Отже, це вже щось. Бажаю успiху.

– Харрi…

– Я знаю ще кiлькох, яким до снаги упоратися з цим.

– Тобi до снаги…

– Я просто розпався на друзки.

– Склеiмо.

– Beyond repair [20 - [20] (#_ftnref20) Ремонту не пiдлягае (англ.).], – вiдбився Харрi.

– Ти единий, хто мае вiдповiдну квалiфiкацiю й досвiд у розкриттi серiйних убивств.

– Покличте якого-небудь американця.

– Ти ж знаеш, що нiчого путнього не вийде.

– Менi дуже прикро…

– Тобi прикро? Убито поки що двох, Харрi. Наразi. Обидвi – молодi жiнки…

Харрi заперечливо махнув рукою, коли Хаген вiдкрив кейс, дiстаючи коричневу течку.

– Я

не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мiй паспорт i таке iнше, але я покiнчив зi свiтлинами покiйникiв i цими бiсовими звiтами.

Хаген кинув на Харрi ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на колiна.

– Поглянь. Бiльше я нiчого не прошу. І ще одне: не кажи нiкому, що ми займаемося цiею справою.

– Себто? Чого це?

– Все непросто. Не розбовкай нiкому, гаразд?

Тi, хто сидiв попереду, замовкли, й Харрi втупився поглядом у потилицю Каi. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термiн «травма шийних хребцiв пiд час зiткнення», пiдголiвникiв у машинi не було. Тож Харрi мiг бачити ii тонку шию пiд зiбраним у пучок волоссям, вiн розгледiв пушок на шиi i розмiрковував, яке все уразливе, як швидко все змiнюеться й скiльки всього може зруйнуватися всього за кiлька секунд. Про те, що життя, власне, це i е процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але вiн не мiг прогнати цiеi думки. Вiн розмiрковував над цим, поки вони не в’iхали в Ібсенiвський тунель – сiру й безлику споруду транспортноi системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому мiсцi в свiтi. А потiм вiн вiдчув радiсть. Несподiвану й незаперечну радiсть, бо вiн тут, в Осло. Вдома. На кiлька митей це почуття так захопило його, що вiн навiть забув, навiщо повернувся.

Харрi дивився на будинок з номером п’ять на вулицi Софiесгате. «Амазон» уже вiд’iхав вiд будинку й щез iз виду. Графiтi на фасадi побiльшало, вiдколи вiн поiхав, але будiвля досi була пофарбована синiм.

Отже, вiн вiдмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лiкарнi, й це едина причина його повернення. Щоправда, вiн iм не зiзнався, що, коли б мав вибiр – дiзнатись про батькову недугу чи нi, – волiв би не знати. Бо приiхав не через любов до батька. Приiхав через сором.

Харрi глянув на два чорних вiкна на третьому поверсi – його вiкна.

Вiдчинивши браму, вiн попрямував до задвiрка. Контейнер для смiття стояв на звичному мiсцi, й Харрi вiдсунув ляду. Вiн пообiцяв Хагену продивитися течку з матерiалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберiг обличчя, адже за його паспорт вiддiл виклав чималеньку суму. Харрi поклав течку пiд ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дiрявих полiетиленових пакетiв, з яких витiкала кавова гуща, стирчали пiдгузки, вивалювались зогнилi фрукти й картопляне лушпиння. Вiн удихнув сморiд, подумки вiдзначивши, яким же навдивовижу iнтернацiональним е запах смiття.

Його двокiмнатна квартира мала вигляд, як i ранiше, але щось було не так. Запилено-сiрий поблиск, наче хтось був тут i щойно пiшов, але холодна пара його подиху досi висiла у повiтрi. Харрi пройшов у спальню, поставивши долi сумку, витягнув нерозпечатаний блок цигарок. У кiмнатi нiчого не змiнилося: все навколо сiре, як шкiра дводенного трупа. Вiн упав на постiль. Заплющив очi. Почув знайомi звуки. Як iз драноi ринви крапае вода на жерстяний укiс пiд вiкном. Це були не тi повiльнi, заспокiйливi краплi з дахiв, як у Гонконзi, нi, тутешнi краплi гарячково порощать суцiльним потоком, нiби нагадуючи про те, що час спливае, секунди летять, кiнець наближаеться. На гадку спав iталiйський мультик-короткометражка «Ла Лiнеа», де головний герой – маленький чоловiчок – по чотирьох хвилинах невблаганно зникае у небуття, коли у нього з-пiд нiг зникае лiнiя, намальована художником-творцем.

Харрi знав, що пiд мийкою у нього заховано пiвпляшки «Джима Бiма». Знав, що, повернувшись у це помешкання, може почати з того, на чому зупинився. Трясця, яким же п’яним вiн був, уже коли сiдав у таксi до аеропорту того дня, пiвроку тому. Хiба дивно, що Манiли вiн так i не дiстався?

А ще вiн мiг пiти на кухню й вилити вмiст пляшки у мийку.

Вiн застогнав.

Неправда, що вiн не зауважив схожостi. Вiн знав, на кого вона схожа. Вона схожа на Ракель. Усi вони схожi на Ракель.

Роздiл 7

Шибениця

– Але менi лячно, Расмусе, – мовила Марiт Ульсен, – iй-богу, лячно!

– Знаю, – промовив Расмус глухуватим приемним голосом, який утiшав дружину ось уже двадцять п’ять рокiв, заповнених полiтичними виборами, водiйськими iспитами, спалахами лютi й рiзноманiтними нападами панiки. – Це природно, – додав вiн, обiймаючи Марiт. – Ти багато працюеш, тому твоя голова просто не встигае вiдганяти такi думки.

– Такi думки? – перепитала вона, перевернулася на диванi й поглянула на чоловiка. Їй уже було геть нецiкаво дивитися фiльм, який вони переглядали по вiдео. – «Love Аctually» [21 - [21] (#_ftnref21) «Реальне кохання» – новорiчна романтична мелодрама з Г’ю Грантом у головнiй ролi.]. – Такi – тобто дурнi, ти це мав на увазi?

– Важить не те, що я мав на увазi, – мовив вiн, водячи пучками пальцiв по ii тiлу. – Важить те…

– Важить те, якоi ти думки, – передражнила вона чоловiка. – О Боже, Расмусе, припини витрiщатися на того доктора Фiла.

Вiн ласкаво засмiявся:

– Я лише хочу сказати, що як депутат ти, певна рiч, маеш право попросити про охорону, якщо справдi вважаеш, що тобi щось загрожуе, але вона буде волочитися за тобою повсюдно. Чи тобi таке треба?

– М-м-м, – простогнала вона, коли вiн почав потирати пальцями там, де iй подобалось найбiльше, – й вiн про це знав. – Тобто як це – «чи тобi таке треба»?

– Помiркуй гарненько. Як гадаеш, що з того вийде?

Марiт Ульсен замислилась. Заплющила очi й вiдчувала лише, як його пальцi наче втирають у неi спокiй та гармонiю. Вони з Расмусом зустрiлися, коли вона працювала у центрi зайнятостi в Альтi. Їi обрали представницею мiсцевоi профспiлки, а профспiлка норвезьких держслужбовцiв направила ii на курси пiдвищення квалiфiкацii у навчальний центр у Сьормарку. Там до неi першого ж вечора пiдiйшов худий чоловiк iз жвавими блакитними очима пiд високими залисинами. Його манера розмовляти скидалася на радiснi промови про Христову покуту християн у клубi для молодi в Альтi. Рiзниця лише в тому, що говорили про полiтику. Вiн працював у секретарiатi Робiтничоi партii, допомагав парламентарям у практичних речах, органiзовував подорожi, часом писав для них тексти промов.

Тодi Расмус пригостив ii пивом, спитав, чи не бажае вона потанцювати, а протанцювавши чотири танцi пiд повiльнi класичнi мелодii, коли iхнi тiла все бiльше зближувалися, вiн запропонував пiти з ним. Не у його кiмнату, а… у партiю.

Повернувшись додому, вона почала ходити на партiйнi збори в Альтi, а вечорами вони з Расмусом довго обговорювали по телефону, що зробили й про що думали увесь день. Звiсно, Марiт нiколи у цьому не зiзнавалась, але часом вона гадала, що то був найлiпший час, який вони провели разом: коли вони були одне вiд одного на вiдстанi двохсот кiлометрiв. Згодом iй якось зателефонували з комiтету, який висував кандидатiв, занесли до списку, а потiм вона й схаменутись не встигла, як опинилася у радi комуни в Альтi. За два роки вона стала заступницею голови органiзацii Робiтничоi партii в Альтi, ще за рiк увiйшла у президiю осередку партii в фюльке, а потiм iй знову зателефонували, цього разу з комiтету, який висував кандидатiв у стортинг.

А сьогоднi вона мала малесенький офiс у стортинзi чоловiка, який писав для неi промови, й перспективу подальшого просування, якщо все розгортатиметься за планом. І якщо вона не накоiть помилок.

– Тодi вони приставлять до мене полiцейського, щоб наглядав, – мовила вона. – А преса поцiкавиться, чому це за депутаткою стортинга, про яку нiхто не чув, мае повсюдно телiпатися особистий охоронець, та ще й коштом платникiв податкiв. А коли

вони дiзнаються, що й до чого – мовляв, iй привидiлось, що ii хтось у парку переслiдуе, – тодi вiдразу напишуть, що на такiй пiдставi кожна друга мешканка Осло з таким же успiхом може зажадати, щоб ii охороняв особистий охоронець коштом держбюджету. Не треба менi нiяких охоронцiв. Забудь.

Расмус тихо засмiявся. Його пальцi й надалi потирали ii тiло, нiби запевняючи, що вiн згоден. Дерева у Фрогнер-парку, що поскидали листя, наскрiзь продував вiтер. Чорною, як нiч, поверхнею озера пливла качка, заховавши голову в пiр’я. У Фрогнер-парку гниле листя поприлипало до кахляних стiнок порожнiх басейнiв. Ця мiсцина видавалася покинутою навiки, нiби якийсь загублений свiт. У глибокому басейнi вiтер крутив вихором i завивав одноманiтно й понуро пiд десятиметровою вишкою для стрибкiв у воду, яка вимальовувалася на нiчному небi, немов шибениця.

Роздiл 8

«Snow Patrol»

Коли Харрi прокинувся, вже була третя по обiдi. Вiн вiдкрив сумку, перевдягнувся в чисте, знайшов у шафi вовняне пальто й вийшов на вулицю. Мжичка остаточно розбудила його, тож, ступаючи у коричневi, просякнутi куривом зали ресторану «Шрьодер», вiн мав досить тверезий вигляд. Його столик виявився зайнятим, тож вiн, пройшовши у глиб зали, сiв за столик пiд телевiзором.

Роззирнувся… Зауважив кiлька свiжих облич, що схилилися над пивом, а в рештi – час нiби застиг. Пiдiйшла Нiна й поставила перед ним бiлу фiлiжанку й сталевий кавник.

– Харрi, – мовила не вiтаючись, а просто щоб переконатися, що це справдi вiн.

Харрi кивнув.

– Привiт, Нiно. Маете старi газети?

Нiна зникла в комiрчинi, а потiм з’явилася з кiпою пожовклих газет. Харрi нiяк не мiг второпати, навiщо у цьому ресторанi зберiгають старi газети, але ранiше йому це теж часто ставало в нагодi.

– Long time [22 - [22] (#_ftnref22) Давненько не бачились (англ.).], – мовила вона й знову щезла.

Харрi враз згадав, чого йому так подобаеться в «Шрьодерi», окрiм того, що це найближчий до його оселi заклад харчування. Тут розмовляють лаконiчно. І шанують особисте життя своiх вiдвiдувачiв. Просто зауважують, що ти повернувся, не вимагаючи пояснень, де був.

Харрi випив двi фiлiжанки навдивовижу несмачноi кави, нашвидкуруч проглядаючи газети, аби зрозумiти, що трапилось у королiвствi останнiми мiсяцями. Нiчого надзвичайного, як завжди. Саме це йому найбiльше подобалось у Норвегii.

Хтось перемiг у спiвочому конкурсi «Норвезький iдол», якась зiрка вилетiла з танцювального змагання, якогось футболiста з третього дивiзiону зловили на кокаiнi, а Лене Галтунг, дочка власника чималоi флотилii Андерса Галтунга, наперед отримала кiлька мiльйонiв як частину спадку й заручилася iз набагато привабливiшим за себе, хоча навряд чи таким заможним, як вона, пiдприемцем на iм’я Тонi. Редактор «Лiберала» Арве Стьоп висловив думку, що для нацii, яка прагне й надалi дотримуватись соцiал-демократичних цiнностей, зберiгати монархiю стае чимраз менш прийнятним. Усе як завжди.

Першi заголовки, пов’язанi з убивствами, Харрi побачив лише в газетах за грудень. Вiн упiзнав мiсце злочину завдяки описовi Каi: льох у офiсному комплексi у Нюдаленi, що зараз саме зводиться. Невiдомо, що стало причиною смертi, але, на думку полiцii, не виключено, що йдеться про вбивство.

Харрi далi погортав газету й iз цiкавiстю прочитав про те, як один полiтик вихвалявся, що залишив мiнiстерську посаду, аби бiльше часу придiляти родинi. Газетний архiв «Шрьодера», звiсно, не був вичерпним, але у газетi, датованiй двома тижнями по тому, вигулькнуло друге вбивство.

Жiнку знайшли бiля розбитого «датсуна», що стояв обабiч лiсовоi галявини бiля озера Даушеен у Марiдаленi. Полiцiя не виключае, що у справi е «кримiнальне пiдгрунтя», але про причину смертi не написано анi слова.

Харрi просканував поглядом статтю й вiдзначив, що мовчання полiцii пояснювалось звичайною рiччю: у них немае жодноi зачiпки, авжеж, локатор наослiп бiгае безмежними та порожнiми морськими просторами.

Лише два вбивства. Але Хаген був цiлком упевнений, коли розповiдав про серiйного вбивцю. Отже, де зв’язок? Про що не писали у газетах? Харрi вiдчув, як його думки потекли торованою стежкою, вилаявся, що не в змозi все це полишити, й продовжив проглядати газети.

Коли сталевий кавник спорожнiв, чоловiк кинув на стiл зiбгану банкноту й вийшов на вулицю. Щiльнiше застебнувся й примружився, дивлячись у сiре небо. Вiн зупинив вiльне таксi, що саме пiд’iжджало до тротуару. Водiй потягнувся через салон, заднi дверцята прочинилися. Такий трюк зараз зустрiнеш нечасто, тож Харрi вирiшив винагородити його чайовими. І не лише тому, що так зручнiше сiсти в авто, а ще й тому, що у склi дверцят вiдбилося обличчя людини, яка кермувала iншим авто, позаду них.

– До Державноi лiкарнi, – скомандував Харрi й усiвся на задньому сидiннi.

– Зробимо, – вiдповiв водiй.

Коли вони вiд’iжджали вiд тротуару, Харрi пильно подивився у люстерко заднього огляду.

– Стривай, вiдвези мене спочатку на вулицю Софiесгате.

На Софiесгате, п’ять, авто, кашляючи дизельним двигуном, залишилося чекати на пасажира, Харрi швидко, перескакуючи через двi сходинки, побiг нагору. У головi снувало безлiч думок. Трiада? Герман Клюйт? Чи стара параноя? Наркотики лежали на тому ж мiсцi, де вiн залишив iх, коли вiд’iжджав: у ящику для iнструментiв у буфетнiй. Полiцейське посвiдчення, термiн якого збiг. Двое наручникiв фiрми «Хiат» з пружинами, щоб наручники миттево защiпалися. І службовий револьвер «Смiт-Вессон» 38-го калiбру.

Коли Харрi знову спустився на вулицю, вiн не роззираючись одразу сiв у таксi.

– У Державну лiкарню?

– Принаймнi iдьте тим напрямком, – вiдповiв Харрi, пильно вдивляючись у люстерко, поки вони повертали на Стенберггате й пiдiймалися далi по Уллеволсвейен. Вiн нiчого не побачив. І це, можливо, е свiдченням одного з двох. Або це – добре знайома параноя. Або той, хто за ним слiдкував, – професiонал.

Проминаючи Захiдно-Акерську церкву та Уллеволську лiкарню, вiн, про всяк випадок, поглядав у люстерко. У жодному разi не можна приводити iх за собою туди, де вiн був найбiльш уразливий. Туди, куди вони завжди намагаються дiстатися. До твоеi родини.

Найбiльша у краiнi лiкарня нависала над цiлим мiстом. Харрi розплатився з таксистом, а той, подякувавши за чайовi, знову зробив трюк iз заднiми дверцятами.

Перед Харрi здiймалися фасади лiкарняних корпусiв, видавалось, нiби низькi хмари повзуть просто над iхнiми дахами.

Вiн глибоко вдихнув.

Улав Холе так безпорадно й привiтно посмiхався з лiкарняного лiжка, що у Харрi защемiло серце.

– Я був у Гонконзi, – вiдповiв вiн. – Мусив помiркувати.

– Вийшло?

Харрi знизав плечима.

– Що кажуть лiкарi?

– Та майже нiчого не кажуть. Навряд чи це свiдчить про щось добре, але я усвiдомлюю, що менi так навiть краще. Ти ж знаеш, що у нашiй родинi нiхто не мiг похвастатися здатнiстю приймати дiйснiсть, як вона е.

Цiкаво, чи заговорять вони про матiр? Харрi сподiвався, що не заговорять.

– Маеш роботу?

Харрi похитав головою. Сиве батькове волосся так гарно спадало на чоло, що Харрi подумав: мабуть, то не його волосся, певно, видали у лiкарнi разом з пiжамою та капцями.

– Нiчого?

– Менi запропонували читати лекцii у Полiцейськiй академii.

Це було майже правдою. Хаген дiйсно запропонував таке пiсля справи Снiговика, нiби щось на кшталт вiдпустки.

– Навчатимеш? – Батько усмiхнувся, тихо й обережно, наче боявся розлетiтися на друзки вiд гучного смiху. – Я гадав,

один iз твоiх принципiв – нiколи не робити те, що робив я.

– Нiколи не було такого.

– Гаразд, ти завжди чинив на свiй розсуд. Усi цi полiцейськi витребеньки. Отже, добре, що ти не наробив того, що накоiв я. Бо ж знаеш, я не найлiпший приклад для наслiдування. Адже вiдколи померла твоя мама…

Харрi просидiв у бiлiй лiкарнянiй палатi щонайбiльше двадцять хвилин, але вже вiдчайдушно прагнув утекти звiдти.

– Пiсля смертi мами менi нiяк не вдавалося повернути все до того, як було ранiше. Я поринув у себе, неохоче спiлкувався з iншими людьми. Менi здавалося, що коли я залишусь на самотi, то ми з нею станемо ближчими. Але я помилявся, Харрi. – Батько святобливо усмiхнувся. – Я знаю, що втрата Ракель була надто важкою, але тобi не слiд чинити, як я. Не варто критися, Харрi. Ти не повинен замикати дверi й викидати ключа.

Харрi глянув на своi руки й, кивнувши, вiдчув, як усе тiло проймае морозом. Треба конче чимось зарадити, не одним, то iншим.

У палату увiйшов медбрат, назвався Олтманом, пiднявши шприца й трохи шепелявлячи, сказав, що мае зробити Улаву укол, щоб батько краще спав. Харрi кортiло спитати, чи не дасть вiн i йому.

Батько повернувся на бiк, шкiра на обличчi обвисла, тепер вiн виглядав куди старiшим, анiж коли лежав голiчерева. Вiн глянув на Харрi важким дiткливим поглядом.

Харрi так рвучко скочив на ноги, що нiжки стiльця заскреготiли об пiдлогу.

– Ти куди? – пробурмотiв батько.

– Палити хочу, – вiдповiв Харрi. – Зараз повернуся.

Харрi став на низький бордюр, звiдки мiг добре бачити стоянку, й запалив «Кемел». На тому боцi шосе виднiвся кампус Блiндерн i будiвлi унiверситету, де вчився батько. Побутуе думка, що сини – це тiею чи iншою мiрою перелицьованi варiанти своiх батькiв, що вiдчуття iнакшостi – лише iлюзiя, що ти все одно повертаешся, що голос кровi не просто сильнiший за волю – вiн i е воля. Харрi завжди здавалося, що вiн особисто спростовуе це правило. Але чому ж тодi, коли дивився на кiстляве батькове обличчя на подушцi, йому здавалося, що вiн бачить себе у дзеркалi? А його голос видавався власним голосом? Чути його думки, слова… нiби свердло у дантиста, яке непомильно й рiшуче знаходить нерв Харрi. Адже Харрi – його копiя. Дiдько! Харрi знайшов поглядом на парковцi бiлу «короллу».

Завжди цей бiлий колiр, найбезликiший з усiх. Колiр «королли» перед «Шрьодером», обличчя чоловiка за кермом, те ж саме обличчя, яке десь добу тому витрiщалося на нього своiми розкосими очима.

Харрi викинув цигарку й кинувся усередину лiкарняноi будiвлi. Опинившись у коридорi, що вiв до батьковоi палати, вiн уповiльнив крок. Повернув туди, де коридор ставав ширшим, утворюючи хол для вiдвiдувачiв. Удав, нiби шукае щось у купi газет на столi, а насправдi боковим зором оглядав усiх, хто сидiв у холi.

Той чоловiк сховався за номером «Лiберала».

Харрi узяв номер щотижневого журналу «Се о хьор», на якому була зображена Лене Галтунг та ii наречений, i вийшов геть.

Улав Холе лежав, заплющивши очi. Харрi приклав вухо до губ. Дихання було ледве чутне, але вiдчувалося на щоцi.

Харрi, сидячи на стiльцi бiля лiжка, дивився на батька, а в головi у нього снували уривки спогадiв з дитинства – у довiльному порядку й нiяк не пов’язанi мiж собою, якщо не зважати на те, що всi вони збереглися у його пам’ятi.

Потiм, поставивши стiлець бiля дверей, вiн ледь прочинив iх i став чекати.

За пiвгодини Харрi зауважив, що той чоловiк вийшов з холу й пiшов коридором. Це був приземкуватий, коренастий чолов’яга з дуже кривими ногами: здавалося, нiби вiн нiс надувний матрац мiж колiньми. Перш нiж зайти у дверi з позначкою, зрозумiлою для всiх чоловiкiв, вiн пiдтягнув ременя. Нiби на ньому висiло щось важке.

Харрi пiдвiвся й пiшов слiдом.

Зупинився перед туалетом i зiтхнув. Як давно це було. Потiм штовхнув дверi й прослизнув досередини.

Туалет, як i власне вся Державна лiкарня, був чистий, чепурненький, новий i досить просторий. Уздовж однiеi стiни вишикувалось шiсть кабiнок, що зачинялися, всi були вiльнi. У торцевiй стiнi – чотири умивальники, а напроти кабiнок – чотири порцеляновi пiсуари на рiвнi стегон. Чоловiк стояв бiля одного з них, повернувшись до Харрi спиною. Над його головою по стiнi проходила водопровiдна труба, на вигляд мiцна. Харрi витягнув пiстолет i наручники. За мiжнародним етикетом чоловiкам дивитися одне на одного у туалетi заборонено. За такий погляд, хай i випадковий, можуть уколошкати. Отож незнайомець не озирнувся, щоб глянути на Харрi. Навiть коли Харрi дуже обережно зачинив вхiднi дверi на защiпку, навiть коли тихо пiдiйшов, коли приклав пiстолета до жирноi складки у мiсцi, де загривок переходить у шию, i прошепотiв те, що, за словами одного з колег, кожен полiцейський мае право вимовити хоч раз упродовж служби:

– Freeze [23 - [23] (#_ftnref23) Анi руш (англ.).].

Незнайомець пiдкорився. Харрi зауважив, що начисто поголена складка вкрилася гусячою шкiрою.

– Hands up [24 - [24] (#_ftnref24) Руки вгору (англ.).].

Чоловiк пiдвiв над головою короткi дужi руки. Харрi нахилився до нього. Й тiеi ж митi зрозумiв, що скоiв дурницю. Незнайомець, як виявилось, мав миттеву реакцiю. Пiд час тренувань, вiдпрацьовуючи прийоми рукопашного бою, Харрi засвоiв, що вмiти приймати удар так само важливо, як i вмiти завдавати його. Треба розслабити м’язи, вчасно зрозумiвши, що удар неминучий i треба його пом’якшити. Тож коли незнайомець вивернувся, пiднявши колiно догори, гнучко, наче танцiвниця, Харрi точнiсiнько наслiдував його рух. Вiн майже спромiгся вiдсунутись у тому напрямку, куди було завдано удару. Але чоловiк все одно дiстав його у стегно. Харрi втратив рiвновагу й, упавши, перекотився на спину по гладенькiй долiвцi, встеленiй кахлем, туди, де вже був поза межею досяжностi. Так i лежав, затим зiтхнув, подивився на стелю й добув з кишенi пачку з цигарками. Встромив у рот цигарку.

– Speedcuffing [25 - [25] (#_ftnref25) Вмiння застiбати наручники миттево (англ.)], – сказав вiн. – Я навчився цього на курсах ФБР у Чикаго. Кабрiнi-Грiн – справжнiсiнька нiчлiжка. Коли ти бiлий, то вечорами геть не маеш нiякого заняття, адже скрiзь нападуть i пограбують, не встигнеш ступити ногою за порiг. Отож я сидiв удома й вiдпрацьовував двi речi: швидко заряджати й розряджати службовий пiстолет та заклацувати наручники на нiжцi столу.

Харрi пiдвiвся на лiктях. Незнайомець досi стояв, заклавши руки за головою. Бо вони були надiйно защепленi на водогiннiй трубi. Вiн дивився на Харрi байдуже.

– Mister Kluit sent you? [26 - [26] (#_ftnref26) Тебе прислав пан Клюйт? (англ.)] – спитав Харрi.

Той i оком не клiпнув у вiдповiдь.

– The Triade. I’ve paid my debts, haven’t you heard? [27 - [27] (#_ftnref27) Трiада. Моi борги заплачено, хiба ти не чув? (англ.)] – Харрi пильно вдивився у безвиразне обличчя чоловiка. Мiмiка, а радше ii вiдсутнiсть – можливо, схожа на азiйську, але анi обличчя, анi колiр шкiри – аж нiяк не азiйськi. Монгол, чи що?

– So what do you want from me? [28 - [28] (#_ftnref28) Ну й що тобi вiд мене потрiбно? (англ.)]

Тиша у вiдповiдь. Це недобре, адже, найiмовiрнiше, чоловiк заявився не висувати вимоги, а дiяти.

Харрi пiдвiвся й обiйшов чоловiка пiвколом, щоб дiстатися збоку. Приклавши револьвер до скронi незнайомцевi, засунув лiву руку в кишеню його пiджака. Перш нiж намацати гаманець, витягнути його й розгорнути, пальцi намацали холодну сталь зброi.

Харрi вiдiйшов на три кроки.

– Let’s see… Mr. Jussi Kolkka [29 - [29] (#_ftnref29) Подивимось… Пан Юссi Колкка… (англ.)]. – Харрi подивився кредитку «Амерекен експрес» проти свiтла. – Finnish. То ти фiн? Тодi, може, норвезьку

розумiеш?

Знов анiчичирк.

– Ти колишнiй полiцейськiй, хiба нi? Я бачив тебе у залi прибуття в аеропорту. Гадав, що ти з нарковiддiлу. Як ти дiзнався, що я прилетiв саме цим рейсом, Юссi? Ти не проти, що я з тобою так по-свiйському – Юссi? Як на мене, бiльш природно звертатися на «ти» й на iм’я до хлопця, що стоiть перед тобою, вивiсивши член iз штанiв.

У вiдповiдь почулося харкання, i плювок, що вилетiв з рота, обертаючись у повiтрi, поцiлив Харрi у груди.

Харрi скосив погляд на свою сорочку. Чорний вiд жувального тютюну плювок перекреслив на нiй лiтеру О, тож тепер на сорочцi було «Snow Patrol».

– Отже, норвезьку ти розумiеш, – констатував Харрi. – То на кого ти працюеш, Юссi? І що тобi потрiбно?

На обличчi Юссi не смикнувся жоден м’яз. Хтось у коридорi взявся за ручку дверей, смикнув, намагаючись вiдчинити, вилаявся й пiшов геть.

Харрi зiтхнув. Пiдняв пiстолет вище – тепер той був проти чола фiна – й почав зводити гачок.

– Ти, Юссi, мабуть, гадаеш, що я цiлком осудна звичайна людина. А тепер послухай, наскiльки я осудний. Мiй безпорадний батько лежить тут у лiкарняному лiжку, ти про це дiзнався, й у мене з’явився клопiт. Розв’язати його можна лише в один спосiб. На щастя, ти озброений, тож я маю змогу повiдомити полiцiю, що це був звичайний самозахист.

Харрi вiдвiв гачок ще далi. І вiдчув, як пiдступае до горлянки знайома нудота.

– Крипос.

Гачок застиг.

– Repeat? [30 - [30] (#_ftnref30) Повтори? (англ.)]

– Я з Крипосу, – Юссi процiдив фразу шведською з тим фiнським акцентом, який так полюбляють мавпувати оповiдачi анекдотiв на норвезьких весiллях.

Харрi витрiщився на нього. Вiн нi на мить не сумнiвався, що чоловiк говорить правду. Однак усе це все одно видавалось незбагненним.

– У гаманцi, – процiдив крiзь зуби фiн, намагаючись, щоб чоловiк не розчув лютi у його голосi.

Харрi, витягнувши з гаманця посвiдчення, здивовано втупився в документ. І справдi, чоловiк, який стояв перед ним, служив у норвезькiй кримiнальнiй полiцii – Крипос – головнiй службi, яка мала штаб-квартиру в Осло, керувала й зазвичай проводила розслiдування убивств по всiй краiнi.

– Що збiса у Крипосi хочуть вiд мене?

– Спитай Бельмана.

– Хто такий Бельман?

Фiн видав якийсь короткий звук, що скидався чи то на кашель, чи то на смiх:

– Комiсар Бельман, бiдолахо. Мiй шеф. А тепер знiми з мене наручники, cute boy [31 - [31] (#_ftnref31) Красеню (англ.).].

– Дiдько! – вигукнув Харрi й знову зиркнув на посвiдчення. – От трясця! – Вiн кинув гаманця додолу й штовхнув його ногою до дверей.

– Агов! Стривай!..

Вигук фiна стих за спиною, коли дверi за Харрi поволi зачинилися й вiн покрокував до виходу. Медбрат, саме той, що приходив у батькову палату, кивнув i посмiхнувся, коли вони з Харрi опинилися поруч. Той кинув йому ключик вiд наручникiв.

– Олтмане, там у вас у чоловiчому туалетi якийсь ексгiбiцiонiст.

Медбрат машинально упiймав ключа обiруч. Йдучи до виходу, Харрi вiдчував на собi його приголомшений погляд.

Роздiл 9

Провалля

Була за чверть одинадцята вечора. Дев’ять градусiв тепла, й Марiт Ульсен спало на думку, що, коли вiрити прогнозу, завтра буде ще теплiше. У Фрогнер-парку не видно анi душi. Щось у вiдкритому басейнi нагадало iй про човни на припонi, покинутi рибальськi села, де помiж стiнами будинкiв завивае вiтер, i про закритi на зиму парки розваг. Уривчастi спогади з дитинства. Нiбито коли рибалки-потопельники з’являлися на Трондхольмi i ночами виходячи з моря з водоростями на головi й дрiбними рибками у ротi та нiздрях. Примари, що не дихали, але часом видавали хриплi, холоднi чаiнi крики. Мерцi з кiнцiвками, що порозмокали й понабрякали, застрягали у гiлках прибережних кущiв, але вперто, з трiском продиралися до самотнього будиночка на Трондхольмi. На островi, де мешкали ii бабця та дiдусь. Де вона на самотi лежала у дитячiй кiмнатцi, злякано тремтячи. Марiт Ульсен дихала. Досi дихала.

Унизу було безвiтряно, зате тут, нагорi, на десятиметровiй вишцi для стрибкiв у воду, поривчастий вiтер був дуже сильний. Марiт вiдчувала стукiт у скронях, у горлi, у паху, як у кожнiй клiтинцi ii тiла пульсувала кров, свiжа, життедайна. Як чудово жити на свiтi! Почуватися живою. Зiйшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише вiдчувала, як калатае серце, цей незрадливий м’яз. Марiт глянула вниз, у порожнiй басейн. Мiсячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого вiдтiнку. Годинник на iншому боцi басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятiй. Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися мiсто, вогнi автiвок на Кiркевейен. Так близько i водночас так далеко. Задалеко, аби хтось змiг ii почути.

Вона дихала. Але все одно нiби вже померла. Навколо шиi було намотано мотузку, товстезну, як канат. Марiт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приеднаеться. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радiсно тепер стала б жити. Думала про всi дрiбнi й великi справи, якi б утiлила в життя. Вона б поiхала у краiни, яких нiколи не бачила, спостерiгала б за тим, як ростуть ii небожi, й побачила б, що свiт нарештi схаменувся.

Спочатку був нiж, лезо, котре блищало у свiтлi вуличних лiхтарiв, прикладене до ii горла. Кажуть, страх додае сил. У неi вiн усi сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме ii тiло, обернула ii на безпорадну тремтливу скиглiйку. І коли вiн наказав iй перелiзти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стiкали сльози. Бо вона знала, що станеться далi. Й вона не спроможна цьому завадити i робитиме все, аби лише ii не чикрижили отим ножем. Адже iй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кiлька рокiв, то хоч кiлька хвилин – та ж сама арифметика, слiпа, божевiльна логiка, яка керуе всiма людьми.

Марiт хотiла заговорити, пояснити, що неспроможна перелiзти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Нiж ужалив ii, нiби змiя, заповз iй до рота, повернувся так, що захрустiли зуби, а потiм його витягли. Враз ринула кров. Чоловiк прошепотiв щось з-пiд маски, а тодi штурханами погнав ii уздовж паркану. До мiсця за кущами, де в огорожi була дiрка, саме туди вiн ii i проштовхнув.

Марiт Ульсен проковтнула кров, яка досi наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж нiби потопали у синьому мiсячному свiтлi. Вони такi порожнi, як на закритому судовому засiданнi без глядачiв та присяжних, лише суддя. Нiяких роззяв на стратi, лише кат. Останнiй виступ перед слухачами, який нiхто не вшанував своею присутнiстю. Марiт Ульсен спало на думку, що в смертi, як i в життi, iй бракуе принадностi. А зараз вона навiть говорити була не в змозi.

– Стрибай.

Вона зауважила, який гарний парк, навiть зараз, узимку. Їй захотiлося, щоб годинник у вiддаленому кiнцi басейну цокав i вона мала змогу побачити секунди життя, якi iй пощастило щойно вкрасти.

– Стрибай, – повторив голос. Мабуть, вiн зняв маску, бо голос змiнився, й вона впiзнала його. Вона озирнулася й приголомшено витрiщилася на чоловiка. Й вiдчула удар ногою у спину. Вона закричала. Бiльше не вiдчувала пiдгрунтя пiд ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тiло прискорювало падiння, й Марiт встигла зауважити, як стрiмко наближаються бiло-синi фарфоровi кахлi басейну, ще мить – i вона розчерепить об них голову.

На висотi трьох метрiв над дном басейну мотузка, обмотана навколо шиi Марiт Ульсен, напнулася. Це була старовинна мотузка, зв’язана з лика липи та в’яза, такi не

розтягуються. Огрядне тiло Марiт Ульсен не уповiльнило падiння й, вiдокремившись вiд голови, глухо вдарилось об дно басейну для стрибкiв у воду. А голова та шия лишились на мотузцi. Кровi було небагато. Потiм голова вислизнула з петлi, впала на синiй спортивний костюм Марiт Ульсен i зi стукотом покотилася по кахлях.

А затим у басейнi знову запала тиша.

Частина друга

Роздiл 10

Гризота

Була третя година ночi, коли Харрi полишив спроби заснути й пiдвiвся з лiжка. Вiн вiдкрив кран на кухнi й, пiдставивши склянку пiд воду, тримав ii, допоки вода почала переливатися через вiнця, збiгаючи по зап’ястку. Вилиця болiла. Вiн не зводив очей з двох свiтлин, прилiплених над столом.

На однiй свiтлинi з неохайними смужками вiд згину була Ракель у блакитнiй лiтнiй сукнi. Утiм, судячи з осiннього листя, фото було знято не влiтку. Чорне волосся спадало на оголенi плечi. Вона нiби шукала когось поглядом за об’ективом, можливо, фотографа. Може, це вiн ii знiмав? Дивно, що вiн не пригадуе.

На iншому знiмку був Олег. Харрi знiмав його на мобiльний телефон у «Валле Говiн» [32 - [32] (#_ftnref32) Льодовий стадiон в Осло.], пiд час тренування ковзанярiв минулоi зими. Олег тодi був зовсiм тендiтною дитиною, але якби вiн продовжив тренування, то незабаром його червона трикотажна форма сидiла б на ньому як улита. Що вiн нинi робить? Де вiн узагалi? Чи спромоглася Ракель створити для нього затишок там, де вони зараз, домiвку, де вони почуватимуться бiльш безпечно, нiж тут, в Осло? Чи увiйшли у iхне життя якiсь новi люди? Чи вiн досi, втомившись або забувшись, часом називае його татом?

Харрi закрив кран. Колiно вперлося у дверцята пiд мийкою. За ними пошепки манив «Джим Бiм».

Харрi нап’яв штани та сорочку, зайшов у вiтальню й увiмкнув «Kind of Вlue» Майлза Девiса. Це був оригiнальний запис, ще без обробки, обладнання звукозапису у студii трохи вiдставало, тож запис лунав з ледь помiтним вiдтiнком нереальностi.

Харрi трохи послухав, потiм додав гучностi, щоб заглушити шепiт з кухнi. Заплющив очi.

Крипос. Бельман.

Вiн нiколи не чув цього iменi. Певна рiч, вiн мiг зателефонувати й розпитати Хагена, але йому не стало сил. Бо здогадувався, яка буде вiдповiдь. Нехай усе буде, як е.

Харрi дослухав до останнього запису «Flamenco Sketches» й здався. Пiдвiвшись, вийшов з вiтальнi у коридор. У коридорi звернув лiворуч, сунув ноги у черевики «Докмартенс» i вийшов на вулицю. Вiн знайшов течку пiд драним смiттевим пакетом. Обкладинку суцiль вкривало щось схоже на гороховий суп.

Харрi вмостився у зручне зелене крiсло з пiдголiвником i, тремтячи вiд холоду, взявся читати.

Першу жiнку звали Боргнi Стем-Мюре, мала тридцять три роки, родом з Левангера. Самотня, бездiтна, мешкала у районi Сагене в Осло. Працювала стилiстом, мала широке коло знайомих, здебiльшого серед перукарiв, фотографiв та журналiстiв з видань, що пишуть про моду. Часто бувала у ресторанах, i не лише наймоднiших. Поза тим, полюбляла гуляти за мiстом – пiшки й на лижах.

«Все одно вона в чомусь лишалась дiвчиною з Левангера» – так було написано у звiтi пiсля допиту ii колег. Харрi спало на думку, що, певно, це думка тих з ii колег, котрi, як гадали, спромоглися витравити у собi все, що виказувало iхню власну провiнцiйнiсть.

«Ми всi любили ii, вона була однiею з небагатьох фахiвцiв у цiй справi».

«Це незбагненно. Хто мiг надумати ii убити?»

«Вона була надто покiрливою. Тож рано чи пiзно всi чоловiки, якi припали iй до смаку, користувалися цим. Вона перетворювалась для них на забавку. Простiше сказати, вона високо замiрювалась».

Харрi глянув на свiтлину. Єдину, на якiй вона ще була жива. Бiлявка, а може, фарбована. Гарненька, але не красуня. Звичайна, стандартна, зодягнена в екстравагантну камуфляжну куртку та кашкета. Екстравагантнiсть i покiрнiсть – хiба це поеднуеться мiж собою?

Вона була у музичнiй кав’ярнi «Моно», де влаштували невеличку вечiрку з нагоди презентацii чергового номера журналу мод «Шенес». Це було мiж сьомою та восьмою вечора, Боргнi сказала подрузi, що збираеться додому, адже треба пiдготуватися до завтрашньоi фотосесii, учасники якоi, за задумом фотографа, мусять бути вдягненi у стилi «жебрак зустрiчае панка, як це було у вiсiмдесятих».

Вона мала б, як зазвичай, дiстатися до найближчоi стоянки таксi, але нiхто iз таксистiв, що були у той момент поблизу (комп’ютерна роздрукiвка iз «Норгес-таксi» та «Осло-таксi» додаеться), котрим показували ii фото, не бачив Боргнi Стем-Мюре й не возив пасажирiв у Сагене. Коротше кажучи, пiсля того, як вона покинула «Моно», ii нiхто не бачив. Допоки двое каменярiв-полякiв не прийшли на роботу й не зауважили, що замок на дверях, якi ведуть у льох, спиляно, й не увiйшли всередину. Боргнi лежала долi у неприродному положеннi, цiлком одягнена.

Харрi поглянув на свiтлину. Та ж сама камуфляжна куртка. Обличчя мало такий вигляд, нiби на нього наклали бiлий грим. Спалах фотоапарата рiзко висвiтив стiни льоху. Екстравагантна фотосесiя.

Судовий лiкар упевнено заявив, що смерть настала мiж 22:00 та 23:00. У кровi знайшли залишки речовини, яка зветься кетаномiн, сильного анестетика, що дiе миттево, навiть коли колоти внутрiшньом’язово. Але безпосередня причина смертi у тому, що покiйна захлинулася кров’ю, що ринула з ран у ротi. Саме з цього починалося найнеймовiрнiше. У ротi судовий лiкар знайшов двадцять чотири колотi рани, якi розташовувались симетрично i, якщо не враховувати тих, що наскрiзь прошивали обличчя, всi були однаковiсiнькi углиб – по сiм сантиметрiв. Жодних припущень про вид зброi чи iнструменту, яким наносились поранення, полiцiя не мала. Вони просто такого ще нiколи не бачили. Судово-медичних доказiв теж жодних: анi вiдбиткiв пальцiв, анi ДНК, навiть вiдбиткiв черевикiв чи чобiт не було, позаяк бетонну долiвку напередоднi ретельно вимили, збираючись укладати там долiвку iз системою пiдiгрiву. У звiтi Кiма Ерiка Локкера, кримiналiста, який, iмовiрно, з’явився у полiцii вже пiсля того, як Харрi покинув службу, лежала свiтлина двох чорно-сiрих камiнцiв, якi знайшли на долiвцi льоху i якi не скидалися на гравiй бiля мiсця злочину. Локкер зауважував, що дрiбне камiння часто намертво застрягае у товстiй пiдошвi, коли ходити твердою поверхнею, як-от долiвка у цьому льосi. Крiм того, чоловiк зазначав, що камiнцi досить незвичайнi, тож якщо пiд час розслiдування десь вигулькнуть такi самi, наприклад, на якiйсь гравiйнiй стежинi, то, можливо, вони саме звiдти. Пiсля пiдпису й дати до звiту було вкладено додаток: на внутрiшньому боцi двох корiнних зубiв знайдено ледь помiтнi залишки залiза та колтану.

Харрi вже знав, що буде далi. Вiн продовжив читання.

Другу дiвчину звали Шарлотта Лолле. Батько – француз, мати – норвежка. Мешкала у Ламберсетерi в Осло. Двадцять дев’ять рокiв. Юристка за освiтою. Мешкала сама, хоча у неi був хлопець, такий собi Ерiк Фокстад – поза пiдозрою, адже вiн саме був на семiнарi геологiв у Єллоустонському нацiональному парку у Вайомiнгу, що у США. Вони з Шарлоттою мали поiхати разом, але вона саме розв’язувала серйозний майновий спiр з нерухомiстю й вирiшила лишитися в мiстi.

Останнього разу колеги бачили ii на роботi у вiвторок увечерi, близько дев’ятоi. Імовiрно, домiвки вона так i не дiсталася. Кейс iз документами по справi знайшли поряд iз тiлом за покинутим авто на лiсовiй галявинi у Марiдаленi. Жодна зi сторiн майнового спору, до речi, теж не викликала пiдозр. Згiдно з рапортом про розтин, пiд нiгтями дiвчини знайдено слiди

iржi та автомобiльного лаку, що вiдповiдало описовi мiсця злочину, у якому говориться про подряпини навколо замка на кришцi багажника, наче дiвчина силкувалася ii пiдняти. Утiм, пiсля бiльш детального огляду дiйшли висновку, що кришку пiднiмали щонайменше раз. Але навряд чи це зробила Шарлотта Лолле. Харрi подумки вiдзначив, що вона напевно була прикута до чогось важкого у багажнику й саме тому силкувалася його вiдчинити. Прикута до чогось, що убивця згодом забрав iз собою. Але що то було? Як забрав? І навiщо?

З оповiдi однiеi iз спiвробiтниць тiеi ж таки адвокатськоi контори: «Шарлотта була дiвчиною амбiтною, завжди працювала до пiзньоi години. Утiм, гадки не маю, чи ii праця була продуктивною. Завжди привiтна, але не надто товариська, як, можливо, видавалося через ii усмiхненiсть та пiвденну зовнiшнiсть. Потайлива дiвчина. Примiром, вона мало розповiдала про свого хлопця. Але начальству подобалася».

Перед очима Харрi враз постала ця картина: колега детально розповiдае подробицi свого особистого життя, натомiсть не отримуючи нiчого, окрiм усмiшки. У його слiдчому мозку наче увiмкнувся автопiлот: може, Шарлотта приховувала, що належить до якогось таемного жiночого чернечого ордену, а може, мала, що приховувати. Може…

Харрi глянув на свiтлини. Рiзкуватi, але привабливi риси обличчя. Темнi очi, як у… От дiдько! Вiн заплющив очi. Знову розплющив. Перегорнув кiлька сторiнок, аж до рапорту судмедексперта. Ковзнув поглядом до кiнця сторiнки.

Довелося знову переглянути початок сторiнки, щоб переконатися, що там написане iм’я Шарлотти, що вiн не читае рапорт про Боргнi вдруге. Знеболювальне. Двадцять чотири рани у ротi. Захлинулася. Інших свiдчень наглоi смертi немае, сексуальноi наруги також не зазнала. Рапорти рiзнилися лише часом смертi: мiж двадцять третьою годиною i пiвнiччю. Цей рапорт також доповнено записом про те, що на одному зубi жертви знайдено залишки залiза та колтану. Ймовiрно, через те, що кримiналiсти, помiркувавши, дiйшли висновку, що це важливо, оскiльки зазначено в обох випадках. Колтан. Чи не з нього був виготовлений Термiнатор Шварценеггера?

Харрi зауважив, що сон до нього геть не йде й що вiн сидить скраю стiльця. Вiн тремтiв вiд збудження. Його нудило. Таке трапляеться зазвичай пiсля першоi випитоi чарки, вiд якоi стискае шлунок, бо органiзм вiдчайдушно не приймае. Але згодом просить ще й iще. Чимраз бiльше. Поки тебе не знищить i всiх навколо тебе не знищить. Саме так, як зараз. Харрi скочив на ноги так рвучко, що аж в очах потемнiло, схопив течку й, хоч розумiв, що вона занадто груба, спромiгся розiрвати ii навпiл.

Згрiб клаптi й знову понiс до смiтника на вулицi. Пiднявши ляду, кинув у смiттевий бак, перше поворушивши пакети зi смiттям, щоб течка втрапила на самiсiньке дно. А завтра приiде смiттезбиральна машина, ну або позавтра.

Харрi повернувся додому й знов усiвся на стiлець.

Коли за вiкном засiрiло, вiн почув першi звуки мiста, що прокидалося. Та за рiвним гудiнням ранкового затору на Пiлестредет вiн розчув вiддалену та слабку полiцейську сирену. Це могло бути будь-що. І ще дещо. Не будь-що.

Телефон задзеленчав.

Харрi взяв слухавку.

– Це Хаген. Щойно нам повiдо…

Харрi поклав слухавку.

Телефон знову задзеленчав. Харрi визирнув у вiкно. Сестренятi вiн ще не телефонував. А чому? Бо не хотiв показуватися на очi молодшiй сестрi – своiй найвiдданiшiй та беззастережнiй шанувальницi. Жiнцi, яку, за ii ж власним висловом, «зачепив синдром Дауна» i яка, утiм, була спроможна упоратися зi своiми життевими негараздами незрiвнянно краще за нього. Вона була единою людиною, кого вiн нiяк не мiг розчарувати.

Телефон стих. І знову задзеленчав.

Харрi рвучко схопив слухавку:

– Нi, шефе. Моя вiдповiдь – нi. Я не беруся за цю справу.

На тому боцi дроту на мить усе стихло. А потiм незнайомий голос промовив:

– Це з Енергетичноi компанii Осло. Пане Холе?

Харрi подумки вилаявся.

– Слухаю.

– Ви не сплатили рахунки, якi ми вам висилали, й ви знехтували нашим застереженням. Я телефоную, щоб повiдомити, що сьогоднi о дванадцятiй ми вiдключаемо вашу квартиру за адресою Софiесгате, п’ять, вiд електропостачання.

Харрi мовчав.

– Вам вiдновлять електропостачання, щойно на наш рахунок надiйде вiдповiдна сума.

– Яка становить?…

– Враховуючи вiдсотки, пеню, платню за вiдключення, вона становить чотирнадцять тисяч чотириста шiстдесят три крони.

Тиша.

– Ви мене чуете?

– Так, чую. Наразi я не маю таких коштiв.

– Суму, якоi бракуе, стягнуть за рiшенням суду. Сподiваемося, що температура на вулицi не сягне нижче нуля. Чи не так?

– Так, – згодився Харрi й поклав слухавку.

Сирена на вулицi залунала гучнiше, а потому стихла.

Харрi знову лiг. Чверть години пролежав, заплющивши очi. Потiм здався, знов одягнувся i вийшов з квартири, щоб сiсти на трамвай, який прямував до Державноi лiкарнi.

Роздiл 11

Роздрукiвка

Прокинувшись сьогоднi вранцi, я знав, що знову був там. Увi снi все завжди так: ми простяглися на землi, кров юшить, а коли я повертаю голову, то бачу, що вона стоiть там i дивиться на нас. Дивиться журливо, нiби лише зараз усвiдомила, хто я, викрила мене i побачила, що я не той, хто iй потрiбен.

Поснiдав iз добрим апетитом. Читаючи телетекст: «У Фрогнер-парку у басейнi для стрибкiв у воду знайдено тiло жiнки – депутата стортингу». Сайти Інтернет-газет сповненi iнформацiею. Треба роздрукувати, зробити вирiзку.

Незабаром на головних сторiнках Інтернет-видань з’явиться iм’я. Донинi так зване полiцейське розслiдування було смiховинним, таким аматорським, що радше дратувало, нiж захоплювало. Але тепер вони нарештi вдадуться до усiх своiх ресурсiв i припинять гратися у нишпорок, як iз Боргнi та Шарлоттою. Як не крути, Марiт Ульсен була депутаткою стортингу. Час iм братися за розум. Адже вже обрано наступну жертву.

Роздiл 12

Мiсце злочину

Харрi стояв перед будiвлею лiкарнi й палив. Небо над ним було блiдо-блакитне, але мiсто, що простяглося пiд ним в улоговинi мiж низькими пагорбами, вкривало туманом. Харрi згадав дитинство в Уппсалi, неподалiк Осло, коли вони з Ейстейном прогулювали перший урок у школi й ходили до нiмецьких бункерiв у Нурдстраннi. Звiдти вони спостерiгали смог кольору горохового супу, який стелився над центром столицi. Але з часом смогу над Осло не стало, позаяк промислове виробництво зникло з мiста, а дровами вже нiхто не топив.

Харрi розтоптав недопалок пiдбором.

Улав Холе мав кращий вигляд. А може, то лише iнше освiтлення. Вiн спитав, чому Харрi усмiхаеться. Й що трапилось iз вилицею.

Харрi бовкнув щось про свою незграбнiсть, а подумки спитав себе, у якому вiцi стаються цi змiни, коли дiти починають захищати батькiв вiд дiйсностi. Рокiв у десять, вирiшив вiн.

– Мене навiдувала твоя молодша сестра, – мовив Улав.

– Як ся мае?

– Добре. Коли дiзналась, що ти повернувся, сказала, що тепер мусить про тебе пiклуватися. Бо вона тепер доросла. А ти – маленький.

– М-м-м. Розумниця. А як ти сьогоднi?

– Добре. Чудово, справдi. Гадаю, саме час покидати це мiсце.

Вiн посмiхнувся, й Харрi посмiхнувся у вiдповiдь.

– А що кажуть лiкарi?

Улав Холе досi всмiхався:

– Багато всiлякого. Побалакаймо про щось iнше.

– Гаразд. Про що ти хочеш побалакати?

Улав Холе замислився.

– Хочу побалакати про неi.

Харрi кивнув. Вiн сидiв, мовчки слухаючи, як батько й мати познайомилися. Як вони одружилися. Про те, як вона занедужала, коли Харрi

був ще хлоп’ям.

– Інгрiд завжди менi допомагала. Завжди. Але сама так нечасто мене потребувала. Допоки не захворiла. Часом менi здавалося, що ii хвороба була мало не благословенням.

Харрi здригнувся.

– Тобто можливiстю хоч якось вiддячити, розумiеш? І я старався. Я виконував усе, про що вона просила. – Улав пильно поглянув на сина. – Усе, Харрi, майже все.

Харрi хитнув головою.

Батько вiв далi. Про Сестреня й Харрi, про те, якою розумницею росла Сестреня. І яка у Харрi була неймовiрна сила волi. Як вiн боявся темряви, але нiкому не хотiв у тому зiзнаватися, тож коли вони з матiр’ю часом пiдходили до його дверей, то чули, як вiн або плаче, або лаеться на невидимих почвар. Але зайти до кiмнати й втiшити його батьки не могли. Адже тодi б вiн розлютився й вимагав, щоб вони йшли геть.

– Ти, Харрi, завжди гадав, що боротися з почварами треба лише самотужки.

Улав Холе вкотре переповiв iсторiю про те, що син нi слова не промовив, аж допоки йому не виповнилося майже п’ять рокiв. Але коли одного дня вiн забалакав, слова наче самохiть полилися з нього. Розлогi, серйознi, з дорослими висловами. Вони з матiр’ю гадки не мали, де вiн iх навчився.

– Але Сестреня мае рацiю, – усмiхнувся батько. – Ти знову здитинився. І вже майже зовсiм не розмовляеш.

– М-м-м. Ти хочеш, щоб я говорив?

Батько захитав головою:

– Ти вже краще слухай. Але на сьогоднi досить. Провiдай мене якось iще.

Харрi, потиснувши лiву батькову руку своею правицею, пiдвiвся.

– Ти не проти, якщо я поживу в Уппсалi кiлька днiв?

– Удячний, що ти сам запропонував. Я не хотiв обтяжувати тебе, але за помешканням потрiбно наглядати.

Харрi вирiшив не казати, що у його власному помешканнi ось-ось вiдключать електрику.

Батько задзеленчав у дзвоник, зайшла усмiхнена медсестра, звернулася до Улава на iм’я, безневинно кокетуючи з ним. Харрi зауважив, як батько понизив голос, пояснюючи, що Харрi треба взяти ключi вiд будинку у валiзi, зауважив, як лежачий хворий старий намагаеться розпушити перед жiнкою пiр’я. І чомусь цi намагання не видавались жалюгiдними, нiби саме так i мае бути.

Замiсть прощання батько повторив:

– Усе, про що вона просила. – І прошепотiв: – Окрiм одного.

Поки медсестра вела Харрi до кiмнати, де зберiгали речi пацiентiв, вона сказала, що з ним бажае поговорити лiкар. Знайшовши ключi у валiзi, Харрi постукав у дверi, якi показала йому медсестра.

Лiкар кивнув на стiлець, пропонуючи сiсти. А сам вiдхилився на спинку крiсла, склавши долонi дашком.

– Добре, що ви повернулися додому. Ми шукали вас.

– Знаю.

– Рак поширився.

Харрi кивнув. Хтось колись казав, що розростання – це найперша ознака ракових клiтин.

Лiкар пильно, нiби вивчаючи його, подивився на Харрi, наче розмiрковував, чи варто продовжувати.

– Гаразд, – мовив Харрi.

– Себто?

– Я готовий почути все.

– Нинi ми вже зазвичай не кажемо, скiльки лишилось нашому пацiентовi. Трапляються медичнi помилки, та й загалом знати це дуже важко. Але за теперiшнiх обставин, гадаю, вам варто знати, що вiн уже пережив те, що йому вiдведено.

Харрi кивнув головою. Визирнув у вiкно. Туман унизу досi був щiльний.

– Маете мобiльний, щоб ми могли знайти вас, коли щось трапиться?

Харрi похитав головою. Унизу, з туману, почулася сирена. Чи йому вчуваеться?

– Може, хоч скажете, хто б вам мiг повiдомити?

Харрi знову похитав головою.

– Не турбуйтеся. Я телефонуватиму й щодня навiдуватиму його. Гаразд?

Лiкар кивнув i глянув услiд Харрi, коли той зiрвався з мiсця й кинувся до виходу.

Коли Харрi дiстався до Фрогнер-парку, вже була дев’ята. Власне паркова територiя – пiвтисячi квадратних кiлометрiв, але басейн займае лише незначну частину парку й обнесений парканом, тому полiцii неважко було вiдгородити мiсце злочину. Вони лише обнесли стрiчкою паркан i всадили полiцейського бiля входу, де зазвичай продають квитки у басейн. Зграя стерв’ятникiв, кримiнальних репортерiв, уже злетiлася й клекотала бiля ворiт, жадаючи лише одного: поглянути на тiло. Депутат стортингу, як не крути, тож громадськiсть мае право побачити такий знаний труп. У «Кафепiкенi» Харрi взяв чашечку «американо». Столики у них стояли на вулицi упродовж лютого, тож Харрi, вмостившись, запалив цигарку й став роздивлятися натовп бiля входу в басейн.

На стiлець поряд опустився якийсь добродiй.

– Невже Харрi Холе власною персоною? Де ж це ви пропали?

Харрi звiв очi. Рогер Єндем, кримiнальний репортер з «Афтенпостен», теж запалив цигарку й махнув рукою у бiк Фрогнер-парку:

– Нарештi Марiт Ульсен отримала бажане. До восьмоi вечора вона стане зiркою. Повiситися на вишцi для стрибкiв у парку Фрогнер. Good career move [33 - [33] (#_ftnref33) Добрий стрибок у кар’ерi (англ.).]. – Вiн обернувся до Харрi й скривився. – А що з вашою вилицею? Маете кепський вигляд.

Харрi нiчого не вiдповiв. Сьорбав каву, не збираючись порушувати нiякову паузу. Сподiвався, на жаль, марно, що журналiст второпае: його товариство небажане. З туману над iхнiми головами почулося ляскання – звук гвинта гелiкоптера. Рогер Єндем, примружившись, поглянув угору.

– Певно, з «Верденс ганг» [34 - [34] (#_ftnref34) Норвезька щоденна газета, як i «Афтенпостен».]. Цiлком у iхньому стилi – винайняти гвинтокрил. Сподiваюсь, туман не розвiеться.

– Отже… Отже, краще хай фотографiй нiхто не побачить, анiж iх зробить «Верденс ганг»?

– Певна рiч! А хiба ви вже щось знаете?

– Та, без сумнiву, менше, нiж ви, – вiдповiв Харрi. – Тiло знайшов один з нiчних вартових i вiдразу зателефонував у полiцiю. А ви що знаете?

– Голову цiлком вiдiрвано. Скидаеться на те, що жiнка стрибнула з самоi верхiвки з мотузкою навколо шиi. Оскiльки ж була не худенька… Вагова категорiя – десь близько ста п’ятдесяти кiло. На парканi знайшли нитки, ймовiрно, з ii спортивного костюма. Вважають, що саме у тому мiсцi вона проникла у парк. Інших доказiв не знайшли, тому гадають, що вона була сама.

Харрi зробив глибоку затяжку. Голову повнiстю вiдiрвано. От уже цi журналiсти. Говорять достоту, як пишуть: «зворотною логiкою», починаючи з найгарячiшого.

– То що, це трапилось уночi? – закинув гачка Харрi.

– Чи вчора увечерi. За словами чоловiка, Марiт Ульсен за п’ятнадцять десята пiшла з дому на пробiжку. Як зазвичай.

– Пiзнувато бiгати пiдтюпцем.

– Як видаеться, вона бiгала саме у цей час. Волiла бути сама у парку.

– М-м-м…

– До речi, я намагався знайти вартового, який ii знайшов.

– Навiщо?

Єндем здивовано глянув на Харрi:

– Щоб отримати iнформацiю з перших рук, певна рiч.

– Авжеж, – кивнув Харрi й знову зробив затяжку.

– Але вiн, здаеться, вiд усiх сховався, немае його анi тут, анi вдома. Мабуть, досi приголомшений, бiдолаха.

– Та ну? Вiн же не вперше знаходить труп у басейнi. Це, певно, керiвники розслiдування постаралися, щоб вiн не потрапив у вашi пазурi.

– Не вперше? Ви про що?

Харрi знизав плечима.

– Мене сюди вже кiлька разiв викликали. Через хлопчакiв, котрi якось залiзли у парк поночi. Раз трапилось самогубство, другого разу – нещасний випадок. Четверо друзяк поверталися з вечiрки додому й захотiли розваг на п’яну голову: подивитися, у кого стане смiливостi пiдiйти найближче до краю вишки. Тому, хто ступив на самiсiнький край, було дев’ятнадцять, а найстарший серед чотирьох був його рiдний брат.

– От дiдько, – мовив Єндем спроквола.

Харрi зиркнув на годинник, наче поспiшав.

– Довгенька, мабуть, була мотузка, – зауважив Єндем. – Враз

голову з плiч. Чи ви колись таке чули?

– Том Кетчум, – одказав Харрi, залпом допив каву i пiдвiвся.

– Кетчуп?

– Кетчум. З банди «Hole in the Wall». Повiсили у Нью-Мексико у 1901-му. Звичайнiсiнька шибениця, лише мотузка задовга була.

– О! І наскiльки довга?

– Трохи довша двох метрiв.

– Всього-на-всього? Мабуть, огрядний був чолов’яга?

– Аж нiяк. Це я до того, як просто, виявляеться, втратити голову, правда?

Єндем щось прокричав услiд, але Харрi не розчув. Вiн пройшов через парковку з пiвнiчного боку басейну, затим парком, звернув лiворуч, потiм через мiст у напрямку головного входу. Увесь паркан був два з половиною метри заввишки. Вагова категорiя – десь близько ста п’ятдесяти кiло. Може, Марiт Ульсен i намагалася перелiзти через паркан до басейну, але навряд чи самотужки.

Пройшовши мостом, Харрi звернув лiворуч i знову наблизився до басейну з протилежного боку. Переступивши через жовтогарячу полiцейську стрiчку, що оперiзувала мiсце злочину, зупинився на верхiвцi схилу перед чагарниками. Останнiми роками Харрi багато чого забув. Але дещо не йшло з голови донинi. Вiн досi пам’ятав iмена чотирьох хлопцiв з вишки для стрибкiв. І погляд старшого брата, коли той зовсiм невиразним голосом вiдповiдав на запитання Харрi. А ще – руку хлопця, що показував, як вони пролiзли до басейну.

Ступаючи обережно, щоб часом не знищити ймовiрнi слiди, Харрi вiдсунув гiлля чагарнику. Скидаеться на те, нiби мiська служба паркового господарства розпланувала свою роботу на багато рокiв наперед. Якщо, звiсно, вона взагалi щось планувала. Хай там як, а прогалина у парканi досi на мiсцi.

Присiвши навпочiпки, Харрi почав пильно роздивлятися гострi кiнцi дроту. Зауважив темнi нитки. Нiби хтось не прослизнув, а силомiць протиснувся у дiрку. Вiн почав шукати ще слiдiв. Згори прогалини у парканi вiн зауважив чорну вовняну нитку. Прогалина заввишки була чималенька. Щоб дiстатися верхiвки головою, треба випростатися на весь зрiст. Отже, плетена вовняна шапка. Чи Марiт Ульсен носила вовняну шапку? За словами Рогера Єндема, Марiт Ульсен вийшла з дому за чверть десята, щоб побiгати парком. Як зазвичай, так вiн сказав.

Харрi спробував уявити все подумки. Незвично теплий вечiр у парку. Побачив, як огрядна упрiла жiнка бiжить пiдтюпцем. Жодноi вовняноi шапки на нiй вiн не побачив. Адже було не настiльки холодно. Може, чоловiк не хотiв, щоб його помiтили чи упiзнали? Отже, чорна бавовняна шапка. Можливо, лижна маска.

Вiн обережно вийшов з чагарнику.

Як вони пiдiйшли, вiн не чув.

Один з чоловiкiв тримав у руцi пiстолет, певно, австрiйський «Штейр», напiвавтоматичний. Цiлив у Харрi. Тримав пiстолета блондин з роззявленим ротом i нижньою щелепою, що випиналася наперед, а коли до всього вiн ще й зарохкав, смiючись, Харрi враз спало на гадку прiзвисько Трульса Бернтсена з Крипосу. Бiвiс. Як у мультсерiалi про Бiвiса та Батхеда.

Другий чоловiк був маленький, дуже кривоногий, вiн тримав руки у кишенях пальта, яке прикривало, як уже Харрi добре знав, вогнепальну зброю й посвiдчення Крипосу на iм’я, що скидалося на фiнське. Але увагу Харрi привернув третiй, зодягнений в елегантний плащ. Стояв трохи вiддалiк, лiворуч вiд своiх колег. Однак було щось у позах та жестах Бiвiса й фiна, у тому, як обое зиркали то на Харрi, то на того третього, що пiдказувало: вони – його продовження, буцiмто насправдi вiн тримае зброю. Найбiльше Харрi вразила у чоловiковi не його майже жiночна краса. Не те, що верхнi й нижнi вii були такi довгi, нiби вiн пiдфарбував iх тушшю. Не витонченi обриси носа, пiдборiддя та щiк. Не волосся – густе, темне, посрiблене сивиною, гарно пiдстрижене й набагато довше, нiж дозволяють вiдомчi стандарти. Й не безлiч дрiбних блiдих плям на засмаглiй шкiрi, нiби пiсля кислотного дощу. Харрi вразила зненависть. Саме зненависть у поглядi незнайомця, спрямованому на нього, така шалена, що Харрi здалось, нiби вiн фiзично вiдчувае ii, як щось бiле й важке.

Чоловiк довбався у зубах зубочисткою. Голос його виявився вищим та м’якшим, нiж гадав Харрi.

– Ви пройшли на територiю, яку перекрили для потреб розслiдування, Холе.

– Беззаперечний факт.

– Навiщо?

Харрi пильно вдивлявся у спiврозмовника, подумки перебираючи одну вiдповiдь за одною, вiдкидаючи неслушнi, допоки не збагнув, що у нього немае жодноi.

– Бачу, ви мене знаете, – мовив Харрi. – А з ким маю задоволення спiлкуватися?

– Сумнiваюся, що хтось iз нас двох пiсля цього спiлкування буде вдоволений, Холе. Тому я пропоную вам негайно покинути це мiсце й нiколи бiльше не показуватися на мiсцi злочину, яке розслiдуе Крипос. Зрозумiло?

– Гаразд. Зрозумiв. Хоч i не до кiнця. А що як я мiг би надати полiцii певну допомогу, скажiмо, у випадку з Марiт Ульсен, пiдказати…

– Єдине, чим ви ощасливили полiцiю, – це ваша знеславлена репутацiя, – встряв у розмову м’який голос. – За моiми даними, ви – п’яниця, злiсний правопорушник i просто гидка комаха, Холе. Тож я раджу вам негайно заповзти знову пiд той камiнь, з-пiд якого ви виповзли, поки вас пiдбором не розчавили.

Харрi, глянувши на чоловiка, вiдчув, як нутро й розум однозначно пiдказували: облиш, iди геть. Тобi немае чим крити. Будь хитрiший.

Та й справдi бути хитрiшим не завадило б. Харрi вийняв пачку цигарок.

– Це ти мене збираешся розчавити, Бельмане? Адже ти Бельман? Генiй, який послав за мною цю мавпочку iз сауни? – Харрi кивнув, показуючи на фiна. – Зважаючи на ту недолугу спробу, ти неспроможний розчавити пiдбором навiть е… е… – Харрi гарячково пiдбирав слушне порiвняння, але на думку нiчого не спадало. Клята змiна часових поясiв!

Бельман був хвацькiшим:

– Забирайся, Холе. – І ткнув великим пальцем через плече: – Ну ж бо – хутчiш!

– Я… – почав був Харрi.

– Гаразд, – мовив Бельман, широко всмiхаючись. – Тебе заарештовано.

– Що?

– Тобi тричi наказували забиратися з мiсця злочину, але ти не пiдкорився наказовi. Руки за спину.

– Послухай-но! – гаркнув Харрi, чимраз дужче почуваючись пiддослiдним щуром у лабораторному лабiринтi, дii якого абсолютно передбачуванi. – Я лише хочу…

Бернтсен, вiн же Бiвiс, смиконув його за лiкоть так, що цигарка впала на вологу землю. Харрi нахилився за нею, але вiд удару ногою у спину впав сторчака. Забив лоба й вiдчув присмак землi та жовчi. Почув вкрадливий Бельманiв голос просто над вухом:

– Ти виявляеш спротив пiд час арешту, Холе. Я ж попрохав тебе завести руки за спину, адже так? Покласти iх сюди…

Бельман легко торкнувся рукою сiдниць Харрi. Той важко сопiв, не рухаючись. Бо чудово усвiдомлював, чого прагне Бельман. Спротив полiцii. Два свiдки. Стаття 127. Термiн до п’яти рокiв. Гру скiнчено. Попри те, що Харрi чудово все розумiв, вiн знав, що невдовзi Бельман отримае свое. Тому вiн зосередився на iншому, абстрагувався вiд схожого на рохкання смiху Бiвiса й наодеколоненого Бельмана. Вiн згадав ii – Ракель. Вiн закинув руки за спину, над рукою Бельмана, й повернув голову. Нарештi вiтер розiгнав туман, i вдалинi, на тлi сiрого неба, бiлiла грацiйна вишка для стрибкiв у воду. З переднього краю платформи щось звисало, гойдаючись вiд вiтру, мабуть, мотузка.

М’яко клацнули наручники.

Бельман стояв на парковцi на вулицi Мiддельтунсгате, спостерiгаючи, як вони вiд’iжджають. Вiтер шарпав поли його плаща.

Черговий у камерi попереднього ув’язнення, або ж КПУ, читав газету й не вiдразу помiтив, що перед ним виросли трое.

– Здоров, Туре, – мовив Харрi. – Маеш номер

не для курцiв з пристойним краевидом?

– Здоров, Харрi. Давненько не бачились. – Черговий вийняв ключа з шафки у себе за спиною й простягнув Харрi. – Люкс для молодят.

Харрi зауважив, як збентежився Туре, коли Бiвiс, нахилившись, вихопив ключа й гаркнув:

– Вiн заарештований, телепню!

Харрi винувато дивився на Туре, вiдчуваючи, як руки Юссi обмацують кишенi, виймаючи звiдти гаманець та ключi.

– Чи не зателефонував би ти Гуннару Хагену, Туре? Вiн…

Юссi смикнув за наручники з такою силою, що Харрi здалось, нiби метал уп’явся у шкiру, й вiн зашкутильгав задом наперед у бiк камери.

Вони замкнули Харрi у маленькiй камерi два на пiвтора метри, потiм Юссi пiшов до Туре пiдписати папери, а Бiвiс лишився ззовнi й дивився на Харрi у вiчко. Той зауважив, що вiн хоче щось сказати, тож чекав. І нарештi Бiвiс процiдив голосом, що тремтiв вiд ледь прихованоi лютi:

– То як почуваешся? Таким крутим був, упiймавши двох серiйних убивць, по телеку тебе показували, бачте. І от сам сидиш за гратами й на дверi витрiщаешся.

– Чому ти такий злий, Бiвiсе? – тихо спитав Харрi й заплющив очi. Вiдчув, як його гойдае, нiби вiн щойно зiйшов на землю пiсля тривалоi морськоi мандрiвки.

– Я не злий. Але на виродкiв, якi стрiляють у порядних полiцейських, я лютую.

– Ти помиляешся, – зауважив Харрi й вклався на нари. – По-перше, треба казати «я лютий», по-друге, iнспектор Волер не був добрим полiцейським, а по-трете, я не стрiляв, а вiдiрвав йому руку. Ось тут, бiля плеча. – І Харрi показав, де саме.

Бiвiс роззявив рота, але тут же стулив його, не промовивши й слова.

Харрi знову заплющив очi.

Роздiл 13

Кабiнет

Коли Харрi розплющив очi, виявилось, що вiн уже пролежав у полiцейськiй камерi двi години. Перед камерою стояв Гуннар Хаген i вовтузився з ключами, намагаючись вiдчинити дверi.

– Даруй, Харрi, я був на нарадi.

– Та все гаразд, шефе, – втiшив його Харрi, потягнувся, позiхнув. – То що, я вже вiльний?

– Я поговорив з полiцейським прокурором [35 - [35] (#_ftnref35) У норвезькiй правоохороннiй системi полiцейськi юристи (полiцейський уповноважений та полiцейський прокурор) видають ордери на арешт, керують слiдством у карних справах i виступають на боцi обвинувачення пiд час судових процесiв.], вiн сказав, що все гаразд. Попередне ув’язнення – це застережний захiд, а не арешт. Чув, тебе сюди запроторили двiйко хлопiв iз Крипосу. Що сталося?

– Сподiваюся, це ти менi поясниш.

– Я?

– Крипос стежили за мною, вiдколи мiй лiтак приземлився в Осло.

– Крипос?

Харрi, сiвши на лiжку, пригладив рукою волосся.

– Вони стежили за мною ще вiд Державноi лiкарнi. Й арешт був з цiлковито формального приводу. Що коiться, босе?

Хаген, задерши пiдборiддя, почухав шию.

– Трясця, я мав таке передбачити!

– Що передбачити?

– Що може просочитися дещо. Про те, що ми намагаемося тебе знайти. Й що Бельман захоче цьому завадити.

– Чи не можна детальнiше?

– Як я вже казав, усе доволi заплутано. У полiцii проводять скорочення й оптимiзацiю. І розмежування сфер компетенцii. Вiддiл розслiдування убивств та Крипос давно вже не ладнають мiж собою. Чи в змозi така маленька краiна утримувати одночасно двi структури, якi опiкуються одними й тими ж справами, – дiткливе питання. Суперечка розгорiлася не на жарт, коли у Крипос прийшов новий заступник, такий собi Мiкаель Бельман.

– Розкажи про нього.

– Про Бельмана? Закiнчив Полiцейську академiю у Норвегii, попрацював зовсiм небагато, потiм потрапив у Європол у Гаазi. Потому повернувся на батькiвщину таким собi вундеркiндом, якому немае iншого шляху, як лише вперед та нагору. Галас пiднявся з першого ж дня, коли вiн зажадав узяти на роботу колишнього колегу з Європолу, iноземця.

– Часом не фiна?

Хаген кивнув згiдливо.

– Юссi Колкку. У Фiнляндii отримав базову полiцейську освiту, але для роботи у полiцii Норвегii такоi квалiфiкацii замало. Профспiлка стала дибки. Звiсно, питання вирiшили: Колкку взяли на роботу тимчасово, за програмою обмiну. Черговим номером Бельман заявляе, мовляв, правовi норми варто тлумачити так: у випадку, коли скоене гучне вбивство, саме Крипос мае вирiшувати, хто розслiдуватиме – вони чи мiсцеве полiцейське управлiння. А не навпаки.

– І що?

– І це, певна рiч, абсолютно неприйнятно. У нашому Полiцейському управлiннi найбiльший у краiнi вiддiл розслiдування убивств, i ми маемо право самостiйно вирiшувати, якi вбивства в Осло ми розслiдуватимемо, у яких нам потрiбна допомога, а якi вiддамо опiкуватися Крипосу. Загалом, iх створювали, щоб вони надавали полiцейським округам технiчну пiдтримку пiд час розслiдування вбивств, але Бельман, не довго думаючи, надiлив свiй пiдроздiл iмператорським статусом. Мiнiстерство юстицii теж утягнули. А там швиденько зметикували, що нарештi з’явилася можливiсть втiлити те, чому ми дотепер противилися: зробити так, щоб усi вбивства розслiдувалися в одному мiсцi. Їм по цимбалах нашi заперечення, що виникне ризик однобокого розслiдування, бюрократичного виродження, що нашi полiцейськi краще знаються на мiсцевих особливостях, що старшi передають знання молодшим, що вiдбуваеться приплив новоi кровi…

– Дякую, та навертати мене вже не треба.

Хаген пiдняв руку:

– Гаразд, але зараз Мiнiстерство юстицii готуе пропозицiю…

– Себто?

– Вони хочуть вчинити розважливо. Йдеться про те, щоб якнайлiпше використати своi ресурси, яких обмаль. І якщо Крипос зможуть довести, що вони досягають кращих результатiв, коли iм не треба оглядатися на мiсцеву полiцiю…

– …тодi вся влада перейде до рук Брюна, – зазначив Харрi. – Бельману – великий кабiнет, i прощавай вiддiл убивств?

Хаген знизав плечима.

– Щось на кшталт того. А коли виявили труп Шарлотти Лолле за «датсуном» i стало очевидним, що загальна картина подiбна до убивства iншоi дiвчини у пiдвалi в новобудовi, ми просто-таки зiштовхнулися лобами. У Крипосi заявили: попри те, що вбивства скоено в Осло, подвiйнi убивства розслiдуе Крипос, а не полiцiйний округ Осло, й розпочали власне розслiдування. Вони зрозумiли, що саме ця справа стане вирiшальною в тому, на чий бiк пристане мiнiстерство.

– Отже, треба розкрити справу швидше за Крипос?

– Повторюю, все дуже непросто. Вони не хочуть дiлитися з нами iнформацiею, хоча теж тупцяють на мiсцi. Натомiсть вони завiтали у мiнiстерство. До нас, до начальника управлiння, зателефонували з мiнiстерства, мовляв, краще було б, аби справу розслiдували у Крипосi, допоки не вирiшать, як подiлити сфери повноважень на майбутне.

Харрi повiльно похитав головою:

– Я починаю розумiти. Ви у вiдчаi.

– Я б не хотiв вживати саме такi слова.

– Ви у такому розпачi, що навiть вiдкопали старого мисливця за серiйними убивцями Холе. Аутсайдера, якого вже викреслили з вашоi зарплатноi вiдомостi, але який спромiгся б розслiдувати справу в абсолютнiй тишi й спокоi. Саме тому я мав нiкому нiчого не казати про цю справу.

Хаген зiтхнув.

– Вочевидь, Бельман все одно дiзнався. І пустив за тобою хвоста.

– Щоб простежити, як ви нехтуете ввiчливим проханням Мiнiстерства юстицii. Зловити мене на гарячому, коли я саме читатиму старi звiти та допитуватиму старих свiдкiв.

– Чи ще дiевiше – вивести тебе з гри. Бельман розумiе, що вистачить схибити один раз, одного-единого келиха пива у робочий час, единого порушення посадових приписiв, щоб тебе вiдсторонили.

– Гм… Або спротиву пiд час арешту. Вiн вирiшив пiти ще далi, цей вилупок.

– Я

побалакаю з ним. Вiн вiдчепиться вiд тебе, коли я скажу, що ти все одно не хочеш розслiдувати цю справу. Без нагальноi потреби ми не змiшуемо полiцейських з брудом. – Хаген зиркнув на годинник. – Гаразд, у мене роботи – пiд зав’язку, нумо якнайшвидше витягнемо тебе звiдси.

Вони вийшли з КПУ, проминули стоянку й зупинились бiля входу в Полiцейське управлiння – будiвлю iз сталi та бетону, що височiла над парком. Поряд, нiби пуповиною пов’язанi iз будiвлею управлiння пiдземним тунелем, темнiли сiрi мури Ботсена – окружноi в’язницi мiста Осло. Нижче, у бiк фiорда та порту, простягався район Грьонланн. Фасади були по-зимовому вицвiлими й брудними, нiби присипанi попелом. Пiдйомнi крани внизу бiля порту вимальовувалися на тлi неба, нiби шибеницi.

– Не найкраще видовище, правда ж?

– Та не надто гарне.

– Хай там як, а щось таки е в цьому мiстi.

Харрi кивнув:

– Авжеж.

Вони трохи постояли, засунувши руки в кишенi.

– Прохолодно якось, – мовив Харрi.

– Та не надто.

– Може, й так, але мiй термостат, певно, досi налаштований на температуру Гонконгу.

– Звiсно.

– Там, нагорi, пригостиш чашечкою кави? – Харрi кивнув у бiк шостого поверху. – Хоч ти казав, що роботи до бiса. Справа Марiт Ульсен?

Хаген не вiдповiв.

– Отже, – пiдсумував Харрi, – Бельман та Крипос загарбали й це…

Проходячи червоною зоною у коридорi шостого поверху, Харрi все кивав у вiдповiдь на стриманi кивки, якими з ним вiталися. Схоже, вiн, хоч i був легендою у цiй будiвлi, але нiколи не був надто популярним.

Вони зайшли в дверi, на яких був прикрiплений аркуш А-4 з написом: «I see dead people».

Хаген кахикнув:

– Мусив вiддати твiй кабiнет Магнусу Скарре, у нас тут яблуку нiде впасти.

– Та пусте, – мовив Харрi.

На кухнi для працiвникiв управлiння вони розжилися по паперовому стаканчику горезвiсноi мiсцевоi кави з кавоварки з фiльтром.

У кабiнетi Хагена Харрi вмостився напроти столу начальника – на стiльцi, де йому неодноразово вже доводилося сидiти.

– Бачу, вiн досi у тебе. – Харрi кивнув на предмет на столi, що скидався на бiлий знак оклику. Людський палець. Харрi знав, що це був палець японського командувача часiв Другоi свiтовоi. Пiд час вiдступу командувач вiдрубав собi мiзинця на очах у пiдлеглих, вибачаючись, що вони не мають змоги повернутися й забрати полеглих. Хаген полюбляв переповiдати цю iсторiю, пояснюючи керiвникам середньоi ланки, своiм пiдлеглим, що таке авторитет.

– А у тебе його досi немае, – вiдповiв Хаген, киваючи на руку Харрi, що тримала каву, на якiй бракувало середнього пальця.

Харрi кивнув i вiдсьорбнув кави. Кава була така, як i ранiше. Розплавлений асфальт.

Харрi скривився.

– Менi потрiбна команда з трьох чоловiк.

Хаген повiльно вiдпив кави й вiдставив стаканчик убiк.

– І не бiльше?

– Ти завжди про це питаеш. Утiм, знаеш, що я не люблю надто численноi групи.

– Цього разу не заперечуватиму. Що менше людей, то менша можливiсть для Крипосу та мiнiстерства винюхати, що ми взялися розслiдувати подвiйне вбивство.

– Потрiйне, – уточнив Харрi й позiхнув.

– Ну добре, ми ж не знаемо напевне, чи була Марiт Ульсен…

– Жiнка, сама, увечерi, ii силомiць вiдводять в iнше мiсце, де позбавляють життя у незвичний спосiб. І це втрете у невеличкому Осло. Це потрiйне вбивство. Повiр менi. Але ти сам розумiеш: незалежно вiд того, мало нас чи нi, що нам доведеться докласти чимало зусиль, аби нашi стежки нiяк не перетнулися з Крипосом.

– Звiсно, – вiдповiв Хаген, – знаю. Тому ставлю умову: якщо ваше розслiдування десь вигулькне, до нашого вiддiлу воно не мае жодного стосунку.

Харрi примружився. А Хаген вiв далi:

– Певна рiч, нам буде прикро, що деякi нашi спiвробiтники виявляться втягнутими у справу без дозволу керiвництва вiддiлом. І ти цю версiю не спростовуватимеш.

Харрi утупився в Хагена. Їхнi погляди зустрiлися.

– Питання е?

– Є.

– Де вiдбуваеться витiк iнформацii?

– Себто?

– Хто у Бельмана за iнформатора?

Хаген знизав плечима:

– Гадаю, вiн не стежить за нами увесь час. А про те, як тебе дiстати, вiн мiг дiзнатись з найрiзноманiтнiших джерел.

– Знаю, що Магнус Скарре полюбляе телiпати язиком де треба й де не треба.

– Не питай мене бiльше нi про що, Харрi.

– О’кей. Де влаштуемо штаб-квартиру?

– Я гадаю… – Гуннар Хаген кивнув головою, нiби саме про це розмiрковував. – Що ж до примiщення…

– Отже?

– Я вважаю, у нас тут забагато людей товчеться, тож треба шукати щось поза межами управлiння, але недалечко.

– Гаразд. То де?

Хаген визирнув у вiкно. На сiрi мури окружноi в’язницi.

– Жартуеш? – усмiхнувся Харрi.

Роздiл 14

Добiр команди

Бйорн Гольм увiйшов до дорадчоi кiмнати у кримiналiстичному вiддiлi в Брюнi. Сонце за вiкнами вже котилося за фасади будинкiв, поступаючись владою над мiстом надвечiрнiм сутiнкам. На стоянцi перед будiвлею стояло чимало автiвок, а перед входом у Крипос на тому боцi вулицi припаркувався бiлий фургончик iз супутниковою антеною на даху й логотипом Норвезькоi телерадiокомпанii на боцi.

Єдиною людиною, присутньою у дорадчiй кiмнатi крiм нього, була його начальниця, Беата Льонн, дуже тендiтна, блiда та мовчазна панi. Хто не знав ii, можливо, подумав би, що такiй жiнцi важко керувати цiлою ватагою дорослих, надпрофесiйних, самовпевнених експертiв-кримiналiстiв, якi завжди мають свою думку й не бояться йти на конфлiкт. Але тому, хто був обiзнаний в усьому, ставало цiлком очевидним, що лише вона й спроможна з ними упоратися. Передовсiм не тому, що ii поважали, бо вона не зламалася, провiвши на вiчний спокiй двох полiцейських – спочатку власного батька, а згодом i батька своеi дитини. А тому, що вона була краща серед них, випромiнювала таку поряднiсть i силу, що коли Беата Льонн пошепки давала наказ, опустивши погляд i зашарiвшись, цей наказ виконували беззастережно. Отож не дивина, що Бйорн Гольм поспiшив у дорадчу кiмнату, щойно дiзнався, що його кличуть.

Вона сидiла у крiслi, присунутому майже до самого телевiзора.

– Передають прес-конференцiю наживо, – мовила вона не озираючись. – Сiдай.

Гольм враз упiзнав людей на екранi. І мiркував, як дивно сидiти тут i дивитися на телевiзiйний сигнал, який подолав тисячi кiлометрiв у космосi лише для того, щоб показати йому те, що наразi вiдбуваеться на iншому боцi вулицi.

Беата Льонн додала гучностi.

– Ви цiлком правильно мене зрозумiли, – вiдповiв Мiкаель Бельман i нахилився до мiкрофону, що стояв перед ним на столi. – Наразi ми не маемо жодного слiду й жодного пiдозрюваного. Повторюю ще раз: ми не заперечуемо, що загибла могла скоiти самогубство.

– Але ж ви казали… – почала одна з журналiсток.

Бельман обiрвав ii:

– Я казав, що ми вважаемо цю смерть пiдозрiлою. Ви, певна рiч, знаетеся на термiнах. Якщо нi, то вам варто… – Вiн не закiнчив речення i показав на когось за камерою.

– «Ставангер афтенблад», – пробурмотiв цей хтось говiркою Ругалана. – Чи не пов’язують у полiцii цю смерть з двома iншими випадками у…

– Нi! Якщо ви слухали уважно, то, певно, зрозумiли, що ми всього-на-всього не виключаемо можливого взаемозв’язку.

– Це я зрозумiв, – спокiйно й повiльно вiв далi носiй ругаланськоi говiрки. – Але усiх присутнiх радше цiкавить те, якоi ви думки, а не те, чого ви не виключаете…

Бйорн Гольм зауважив, як пильно дивиться Бельман на журналiста i як нетерпляче сiпаються куточки його губ. Жiнка у формi, яка сидiла поряд з Бельманом, затулила мiкрофон рукою i

щось тихо йому прошепотiла. Обличчя старшого iнспектора потьмарилося.

– Мiкаель Бельман проходить пришвидшений курс зi спiлкування з пресою, – прокоментував Бйорн Гольм. – Урок перший: гладити треба за шерстю, а надто – регiональнi видання.

– Так, вiн новачок, – мовила Беата Льонн. – Згодом навчиться.

– Переконана?

– Авжеж, Бельман з тих, хто вчиться.

– З того, що я чув, смирення опанувати нелегко.

– Справжне – важко. Але у мистецтвi сучасного спiлкування вмiння стелитися перед ЗМІ, коли потрiбно, – основне правило. Саме цього Нiннi зараз його навчае. А Бельман достатньо кмiтливий, щоб це зрозумiти.

Бельман на екранi кахикнув, через силу, майже по-хлоп’ячому, посмiхнувся й нахилився до мiкрофону:

– Перепрошую, якщо моi слова видалися трохи зарiзкими, але ми всi мали важкий день, i сподiваюся, ви всi розумiете, що ми прагнемо щонайшвидше повернутися до розслiдування цього трагiчного випадку. Наразi маемо завершувати, але якщо хтось мае ще питання, прошу залишити iх Нiннi. Я обiцяю, що намагатимусь повернутися й вiдповiсти усiм особисто. Ще до того, як номери буде пiдписано до друку. Домовились?

– А що я тобi казала? – Беата переможно засмiялася.

– A star is born, [36 - [36] (#_ftnref36) Народилася зiрка (англ.).] – вiдповiв Гольм.

Картинка зникла з екрана, й Беата повернулася до Бйорна.

– Телефонував Харрi. Хоче, щоб я тебе йому позичила.

– Мене? – перепитав Бйорн. – А навiщо?

– Ти й сам чудово розумiеш навiщо. Чула, ти був з Гуннаром Хагеном в аеропорту, коли прилетiв Харрi.

– Ой, – Гольм широко посмiхнувся, показуючи зуби.

– Гадаю, Хаген прагнув використати тебе в операцii «переконання», оскiльки чудово обiзнаний, що ти належиш до тих, з ким Харрi подобаеться працювати разом.

– Я б не сказав, що ми були в цьому успiшнi. Харрi вiдмовився братися за справу.

– Схоже, вiн змiнив свою думку.

– Невже? Цiкаво, що його переконало?

– Вiн не сказав. Сказав тiльки, що, на його думку, бiльш слушно буде дiяти через мене.

– Певна рiч, ти ж тут начальниця.

– Коли йдеться про Харрi, немае нiчого певного… Ти ж знаеш, ми з ним добрi знайомi.

Гольм кивнув на знак згоди. Звiсно, вiн знав. Знав, що Джека Халворсена, коханого Беати й батька ii ненародженоi дитини, було вбито, коли той спiвпрацював з Харрi. Морозноi зимовоi днини йому перерiзали горлянку просто на вулицi в Грюнерльокка. Гольм дiстався туди, щойно це трапилось. Гаряча кров, що просякла сiро-сталевий лiд. Смерть полiцейського. Харрi нiхто не звинувачував. Звiсно, окрiм його самого.

Гольм почухав зарослу щетиною щоку.

– І яка була твоя вiдповiдь?

Беата, зiтхнувши, глянула на вулицю, на журналiстiв та фоторепортерiв, якi похапцем залишали штаб-квартиру Крипосу.

– Та ж сама, що й тобi зараз. Що мiнiстерство дало зрозумiти: всi повноваження тепер належать Крипосу, а отже, я не маю змоги направляти експертiв-кримiналiстiв, що займаються цiею справою, нi до кого, окрiм Бельмана.

– Але?

Беата Льонн постукала по столу кульковою ручкою.

– Але ж е iншi розслiдування, не лише це подвiйне убивство.

– Потрiйне, – виправив Гольм, а згодом, коли Беата пильно глянула на нього, додав: – Повiр менi.

– Я гадки не маю, що насправдi розслiдуе старший iнспектор Холе, але жодною з цих справ вiн не займаеться, ми про це домовились, – вiдповiла Беата. – Але для розслiдування решти справ, яких саме, я гадки не маю, я вiдпускаю тебе. На чотирнадцять днiв. Примiрник першого рапорту по справi, над якою працюватимете, мае лежати на моему столi не пiзнiше, нiж за п’ять днiв вiд сьогоднi. Зрозумiло?

Кая Сульнес аж засвiтилася, всерединi вiдчуваючи майже непоборне бажання зробити кiлька обертiв у своему офiсному крiслi.

– Якщо Хаген згодиться, я, звiсно, не заперечуватиму, – силкувалася вона видатися стриманою, але радiсть аж спiвала в ii голосi.

– Хаген не заперечуе, – вiдповiв чоловiк, що стояв навскiс в одвiрку, прихилившись до нього головою й заклавши за неi руку. – Отже, нас лише трое – ти, Гольм та я. Й те, над чим ми працюемо, – цiлком таемне. Розпочнемо завтра, збираемось о сьомiй у моему кабiнетi.

– Е-е-е… о сьомiй?

– О сьомiй. Нуль-сiм-нуль-нуль.

– Добре. Який кабiнет?

Чоловiк, посмiхнувшись, пояснив, який саме.

Вона глянула на нього з недовiрою.

– Наша штаб-квартира… у в’язницi?

Дiагональ випросталась в одвiрку.

– Пiдготуйся. Питання е?

Питань Кая мала без лiку, але Харрi Холе вже щез.

Тепер цей сон приходить до мене й удень. Десь удалинi я досi можу розчути, як оркестр грае «Love hurts» [37 - [37] (#_ftnref37) «Кохання ранить» (англ.) – пiсня, яка стала хiтом у виконаннi гурту «Назарет».]. Я бачу, як кiлька хлопцiв, пiдiйшовши, оточили нас, але вони не втручаються. Добре. Бо я саме дивлюся на неi. Поглянь, що ти накоiла, намагаюся промовити я. Поглянь на нього, невже ти досi потребуеш його? Боже, як же я ненавиджу ii, так i кортить вийняти ножа з рота й встромити його в неi, розпороти шкiру, побачити, як з неi юшить кров, виповзають кишки, брехня, глупство, ii iдiотська пиха. Хтось же мае показати iй, яка вона бридка усерединi.

Дивився прес-конференцiю по телевiзору. Телепнi й нездари! Жодних слiдiв, жодних пiдозрюваних! Першi сорок вiсiм годин – золотий час, вони вже спливають, покваптеся, ну ж бо! Чого хочете вiд мене? Щоб я написав це на стiнi кров’ю?

Це ви, а не я, робите все, щоб убивства тривали.

Листа дописано.

Покваптесь.

Роздiл 15

Стробоскопiчне свiтло

Стiне дивилася на хлопця, який щойно до неi забалакав. Борода, бiляве волосся, плетена шапочка. У примiщеннi. До того ж на ньому тепла шапочка, що закривае вуха. Навiжений сноубордист? Придивившись пильнiше, Стiне зауважила, що то не парубок, а чоловiк. Десь за тридцять. Принаймнi на засмаглiй шкiрi були бiлi зморшки.

– То й що? – вiдповiла вона, намагаючись перекричати музику, що гримiла у примiщеннi в Краббе. Нещодавно вiдкритий клуб голосно заявив, що вiдтепер – це нове мiсце для молодих i найсучаснiших музикантiв, кiномитцiв та письменникiв зi Ставангера, котрих насправдi чимало у цьому поведеному на бiзнесi мiстi, що рахуе нафтовi долари. Збiговисько ще не вирiшило, чи заслуговуе Краббе iхньоi прихильностi. Й Стiне не вирiшила, чи вартий ii прихильностi цей парубок, чи то пак чоловiк.

– Я лише гадаю, що тобi треба вислухати те, що я розповiм, – мовив вiн, упевнено посмiхнувся iй своiми блакитними, як на неi, надто яскравими очима. Чи, може, це тут таке освiтлення. Стробоскопiчне свiтло? Супер? Видно буде. Вiн крутив у руцi келих з-пiд пива, обiпершись на барну стiйку так, що iй довелося б нахилятися, щоб розчути, що вiн розповiдатиме, – але дзузьки! Одягнений у товсту дуту куртку, але пiд недолугою шапочкою не видно й краплини поту. Може, це якась модна шапочка? – Бо мало з тих, що, об’iхавши на мотоциклi всi райони дельти Іравадi в Бiрмi, повернулись звiдти такими живими, щоб про це теревенi правити, – промовив вiн далi.

Такими живими. Базiкало, та й годi. Такi iй осоружнi. Вiн на когось скидався. На якогось героя класичних американських бойовикiв чи серiалiв вiсiмдесятих.

– Отож я заприсягнувся, що коли повернуся у Ставангер, пiду десь посидiти, куплю пива, пiдiйду до найгарнiшоi дiвчини, яку побачу, й скажу саме оце, що зараз. – Розвiвши руками, вiн посмiхнувся бiлозубою широкою посмiшкою. – Менi видаеться, що ти – дiвчина бiля синьоi пагоди.

– Де?

– Це iз Редьярда Кiплiнга, панно. Ти – дiвчина, яка чекае британського солдата бiля пагоди

Мульмейна. То як? Поiдеш зi мною? Ходити босонiж мармуром Шведагона? Або iсти м’ясо кобри Баго? Засинати пiд молитовнi замовляння мусульман у Янгунi й просинатися пiд буддiйськi в Мандалаi? – Вiн передихнув.

Вона нахилилася вперед:

– Отже, я тут найгарнiша дiвчина?

Вiн роззирнувся.

– Нi, але у тебе найбiльшi цицьки. Ти гарна, але конкуренцiя шалена, питання в тiм, чи ти найгарнiша з усiх. Гайда звiдси?

Засмiявшись, вона похитала головою. Нiяк не могла визначити: чи то вiн смiшний, чи просто ненормальний.

– Я тут iз подружками. Спробуй цей фокус на комусь iще.

– Елiас.

– Що?

– Тобi ж цiкаво, як мене звати? А раптом ми ще побачимося. Мене звати Елiас Скуг. Прiзвище забудеш, але Елiаса запам’ятаеш. Тож ми ще побачимось. Ранiше, нiж ти це усвiдомиш.

Вона схилила голову набiк:

– Он як?

Вiн теж схилив голову набiк i перекривив ii:

– Отак.

Потiм допив пиво, поставив келих на стiльницю, засмiявся iй в обличчя й пiшов.

– Хто це? – спитала Матильда.

– Хтозна, – вiдповiла Стiне. – Вiн наче нiчого, але дивак. З говiрки – нiби зi Схiдноi Норвегii.

– Дивак?

– У нього дивнi очi. І зуби. Чи, може, це лише стробоскопiчне свiтло…

– Стробоскопiчне?

Стiне засмiялася.

– Як у солярii. Колiр зубноi пасти. Через це пика нiби у зомбi.

Матильда хитнула головою.

– Мусиш випити. Ходiмо.

Стiне пiшла слiдом, зиркнувши мимохiдь на дверi. Їй здалося, що вона помiтила за склом обличчя, але там нiкого не було.

Роздiл 16

«Speed King»

Була дев’ята вечора. Харрi йшов центром Осло. Вiн згаяв цiлий день, перетягуючи столи й стiльцi до нового кабiнету. По обiдi поiхав провiдати батька в лiкарню, але не застав його: батька забрали на якiсь процедури чи аналiзи. Отож мав повернутися назад. Вiн зробив кiлька ксерокопiй документiв, кiлька дзвiнкiв, замовив квитка в Берген, заскочивши у Сiтi, придбав USB-модем завбiльшки з недопалок.

Харрi крокував широко. Йому це завжди страшенно подобалося: йти пiшки зi сходу на захiд цим компактним мiстом, мимохiдь помiчаючи, як поступово, але очевидно змiнюються люди, мода, етнiчна належнiсть, архiтектурнi стилi, кав’ярнi, бари. Вiн заскочив у «Макдональдс», проковтнув гамбургер, сховав у кишеню три соломинки для коктейлiв i попростував далi.

Не минуло й пiвгодини, як вiн вийшов з пакистанського Грьонланна, що скидався на гетто, й опинився у гарнiй, дещо стерильно-бiлiй як крейда захiднiй частинi мiста. Кая Сульнес мешкала на вулицi Людер-Сагенс-гате. Будинок, у якому вона жила, належав до тих старовинних великих дерев’яних будiвель, за якими мешканцi Осло вишиковуються у чергу, коли iх часом виставляють на продаж. І навiть не для того, щоб придбати, – адже грошей на це майже нiхто не мав, – але щоб помилуватися, помрiяти, переконатися, що Фагерборг досi такий самий, яким прагне видаватися, – район, де багатii заможнi, але не занадто, де грошi не надто новi, й нiхто не мае анi плавальних басейнiв, анi автоматичних ворiт у гаражi, анi решти сучасних вульгарних викрутасiв. Адже мiсцевi мешканцi поводилися так само, як завжди. Улiтку сидiли пiд яблунями у своiх великих тiнистих садках у старих плетених крiслах чи на старих садових лавах, надто громiздких i пофарбованих у чорне, як i будиночки, з яких iх повиносили. А коли меблi з садiв заносили до будинкiв i днi коротшали, за вiкнами зi скляних квадратикiв засвiчувалися свiчки. На вулицi Людер-Сагенс-гате рiздвяний дух панував з жовтня до березня.

Хвiртка у садок скрипнула так голосно, що Харрi зрозумiв: пес тут не потрiбен. Пiд чобiтьми шурхотiв гравiй. Знайшовши цi чоботи у шафi, Харрi зрадiв, наче дитина, але зараз вони вже геть промокли.

Вiн зiйшов сходами на ганок i подзвонив. Таблички з iменами пожильцiв не було.

Перед дверима стояли елегантнi жiночi черевички, а поруч – пара чоловiчих черевикiв. Розмiру десь сорок шостого, подумав Харрi. Схоже, чоловiк у Каi – кремезний. Адже, певна рiч, у неi е чоловiк, та й як йому могло спасти на гадку щось iнше? Дивина, та й годi, але спало ж? Гаразд, це не суттево. Дверi розчинилися.

– Харрi? – Вона була зодягнена у простору шерстяну кофтину, запранi джинси й фетровi капцi, такi старезнi, що Харрi б заприсягся, що на них уже виступило старече ластовиння. Обличчя без косметики. Лише здивована посмiшка. Утiм, здавалося, вона знала, що вiн прийде. Знала, що йому такий ii вигляд сподобаеться. Вiн, звiсно, помiтив ще у Гонконзi ту зацiкавленiсть, яку викликае у жiнок чоловiк зi славою, хай вона добра чи погана. Хоч вiн теж не намагався слушно пояснити усiх причин, якi привели його до цих дверей. І навiть добре, що вiн цього не зробив. Гм, черевики сорок шостого розмiру. Чи сорок шостого з половиною.

– Менi Хаген адресу дав, – мовив Харрi. – Вiд мого помешкання до твоеi оселi можна дiстатися пiшки, тож я вирiшив, що краще навiдатись, а не телефонувати.

Вона невпевнено посмiхнулася.

– Ти не маеш мобiльного.

– Помиляешся, – вiн витягнув з кишенi червоний телефон. – Менi Хаген дав, але пiн-код я вже забув. Не заважатиму?

– Нi-нi. – Вона розчинила дверi, й Харрi увiйшов.

Смiшно, але поки вiн чекав на неi, його серце калатало. Рокiв п’ятнадцять тому вiн би розлютився, але зараз вiн уже змирився з банальним фактом: жiноча краса завжди матиме над ним певну владу.

– Я зварю каву. Хочеш?

Вони увiйшли до вiтальнi. На стiнах висiли картини й книжковi полицi зi стiлькома книжками, що Харрi взяв сумнiв, що вона спромоглася б назбирати iх сама. У кiмнатi цiлком явно панував чоловiчий дух. Громiздкi незграбнi меблi, глобус, кальян, вiнiловi платiвки на полицях, мапи й свiтлини височезних заснiжених гiр. Це навело Харрi на думку, що чоловiк набагато старший за Каю. Телевiзор увiмкнено, але без звуку.

– Марiт Ульсен – головна новина у всiх випусках, – мовила Кая, взяла пульт, i телевiзiйний екран згаснув. – Виступали два опозицiйних лiдери й вимагали негайного розслiдування, переконували, що уряд систематично скорочуе чисельнiсть полiцii. Цiлком зрозумiло, що Крипос найближчим часом не знудьгуеться.

– То я б випив кави, – сказав Харрi, i Кая кинулася на кухню.

Вiн умостився на диванi. На журнальному столику поряд iз жiночими окулярами для читання догори палiтуркою лежала розгорнена книжка Джона Фанте. А поруч – кiлька свiтлин, знятих у Фрогнер-парку. Власне, не мiсця злочину, а роззяв, що скупчилися на iншому боцi вулицi, щоб повитрiщатися. Харрi вдоволено пирхнув. Не лише через те, що Кая прихопила роботу додому, а ще й тому, що група, яка робить виiзд на мiсце злочину, досi робить такi знiмки. Саме вiн, Харрi, колись зобов’язав знiмати всiх, хто приходить подивитися на мiсце злочину. На курсах ФБР з розслiдування серiйних убивств вiн дещо засвоiв: зокрема те, що злочинцю дiйсно кортить повернутися на мiсце злочину – це зовсiм не вигадка. І братiв Кiнг у Сан-Антонiо, й убивцю iз супермаркету «К-Март» заарештували саме тому, що вони не втримались вiд спокуси прийти й подивитися на своi дiяння, насолодитися переполохом, який спричинили, й власною недосяжнiстю. Фотографи з кримiналiстичного вiддiлу називали це шостою заповiддю Холе. Звiсно, була ще й решта дев’ять. Харрi почав роздивлятися свiтлини.

– Ти ж п’еш без молока? – запитала Кая з кухнi.

– Атож.

– Справдi? Адже у Хiтроу…

– Я маю на увазi, що так. Я п’ю каву без молока.

– Еге, ти говориш кантонською.

– Що?

– Припинив використовувати подвiйне заперечення. Кантонська говiрка логiчнiша. А тобi подобаеться логiка.

– Справдi?

Кантонською?

– Не знаю, – засмiялася вона з кухнi. – Я просто намагаюся бути дотепною.

Харрi зауважив, що свiтлини досить розпливчастi, знiмали iх на висотi стегна, без спалаху. Увага люду прикута до вишки для стрибкiв. Недоумкуватi погляди, роззявленi роти – знудженi роззяви, що чекають на що-небудь жаске, про що згодом цiкаво згадати у спогадах або розповiсти наляканим сусiдам. Один з гурту пiдняв угору мобiльний, певна рiч, щоб зробити знiмки. Харрi, узявши збiльшувальне скло, став роздивлятися обличчя одне за одним. Вiн i гадки не мав, що саме шукае, голова була порожня, а це – найлiпший спосiб не прогавити те, що, ймовiрно, е на цих свiтлинах.

– Щось видивився? – Вона стояла за його спиною, нахилившись. Вiн вiдчув пахощi лавандового мила – так само вiд неi пахло у лiтаку, коли, задрiмавши, вона поклала голову йому на плече.

– М-м-м… Гадаеш, тут щось можна знайти? – спитав вiн i взяв чашечку з кавою, яку вона простягла йому.

– Нi.

– То навiщо ти взяла iх додому?

– Бо дев’яносто п’ять вiдсоткiв розслiдування – це пошуки не в тому мiсцi.

Вона щойно повторила третю заповiдь Харрi.

– А ще варто навчитися шанувати цi дев’яносто п’ять вiдсоткiв, iнакше на стiну дертимешся.

Четверта заповiдь.

– А рапорти?

– Певна рiч, ми маемо власнi рапорти про убивства Боргнi та Шарлотти, але в них нiчого немае. Жодних матерiальних доказiв, жодних свiдкiв, котрi могли б повiдомити про щось незвичайне. Анi кревних ворогiв, анi ревнивих коханцiв, анi жадiбних спадкоемцiв, анi переслiдувачiв, котрим стали на завадi, – анi наркодилерiв або якихось iнших кредиторiв. Коротше…

– Жодних зачiпок, жодних очевидних мотивiв i без знаряддя вбивства. Я б розпочав iз допитiв у справi Марiт Ульсен, але, як ти чудово знаеш, ми над цiею справою не працюемо.

Кая посмiхнулася:

– Авжеж нi. До речi, сьогоднi мала розмову з одним репортером з вiддiлу полiтики «Верденс ганг». Вiн сказав, що нiхто iз журналiстiв, акредитованих у стортингу, не знае, чи були у Марiт Ульсен депресii, психологiчнi зриви чи думки про самогубство. Вони нiчого не можуть повiдомити, чи мала вона ворогiв у професiйнiй царинi або в особистому життi.

– М-м-м…

Харрi й далi перебирав поглядом обличчя у гуртi. Жiнка з безумним поглядом та дитиною на руках…

– Що потрiбно цим людям?

На задньому тлi – спина чоловiка, який покидае мiсце злочину. Дута куртка, плетена шапочка…

– Їм потрiбен шок. Ураза. Розвага. Очищення…

– Малоймовiрно.

– І ти читаеш Джона Фанте. Тобi подобаються старi речi? – Вiн кивнув на кiмнату й увесь будинок. Але розраховував при цьому, що вона розповiсть щось про чоловiка, котрий аж настiльки старший за неi, як вiн гадав.

Вона зацiкавлено подивилась на нього:

– Ти читав Фанте?

– Замолоду, коли я цiкавився Буковськи, я читав його книжки, але назв не пригадую. Я купував iх здебiльшого тому, що Чарлз Буковськи – затятий його шанувальник.

Вiн демонстративно подивився на годинник:

– Ого, час додому.

Кая здивовано поглянула на чоловiка й на непочату чашечку з кавою.

– Та все ця рiзниця в часi… – Харрi посмiхнувся й пiдвiвся. – Ми можемо поговорити про це завтра, коли зустрiнемось.

– Авжеж.

Харрi помацав кишенi.

– Та й сигарети скiнчилися. Пригадуеш той блок «Кемела», який я залишив тобi, щоб не вiдiбрали за перевищення норми?

– Зажди, – посмiхнулась вона.

Коли вона повернулася з розкритим блоком сигарет, Харрi вже стояв у коридорi у чоботях та куртцi.

– Дякую, – сказав вiн. Витягнув одну пачку й вiдкрив ii.

Коли вийшли на сходи, вона мовила, прихилившись до одвiрка:

– Можеш не вiдповiдати, але, як на мене, це була якась перевiрка.

– Тобто? – запитав Харрi й пiдкурив.

– Я не уточнюватиму, що це була за перевiрка. Але скажи: я пройшла ii?

Харрi усмiхнувся.

– Та нi, я лише через оце прийшов. – Вiн пiшов униз сходами, махаючи блоком цигарок: – Отже, о сьомiй нуль-нуль.

Харрi замкнув дверi. Клацнув вимикачем, переконуючись, що електрику ще не вiдключили. Скинув пальто, увiйшов до вiтальнi, увiмкнув «Deep Рurple». Це був його улюблений гурт у категорii «нiде правди дiти, глупство, але страшенно приголомшливо». «Спiд Кiнг». За ударними – Аян Пейс. Харрi сiв на диван, стиснувши скронi кiнчиками пальцiв. Собаки рвалися з ланцюгiв. Вони вили, хрипiли, бризкали слиною, зубами впивалися йому в нутрощi. Якщо сьогоднi вiн вiдпустить iх – дороги назад уже не буде. Цього разу – не можна. Ранiше вiн мав удосталь причин, щоб зупинитися. Ракель, Олег, робота, можливо, навiть батько. До спиртного – зась. Отже, потрiбен iнший трунок. Контрольований трунок. Дякую, Кае. І йому не соромно? Соромно, авжеж. Але гордощi – це розкiш, яку вiн мiг далеко не завжди собi дозволити.

Вiн зiрвав плiвку з блока сигарет. Вийняв пачку iз самого низу. Майже не помiтно, що ii розкривали. Таких жiнок, як Кая, нiколи не зупиняють пiд час митного огляду. Розкривши пачку, вiн витягнув фольгу. Розгорнув i поглянув на коричневий кавалок. Втягнув нiздрями солодкий запах.

І розпочав необхiднi приготування.

Харрi перепробував усi можливi способи курiння опiуму: вiд найскладнiших ритуалiв у курильнях, якi за складнiстю не поступалися китайським чайним церемонiям, включно з рiзноманiтними способами – послуговуючись люлькою для курiння, до найпростiшого – пiдпалити грудочку, прикласти до неi соломинку й щосили затягнутися, поки наркотик перетвориться на дим. Способiв безлiч, але мета завжди едина: щоб дiюча речовина – хай то морфiн, тебаiн, кодеiн чи цiлий букет iнших хiмiчних складових – потрапила у кров. Харрi використовував простий спосiб. Вiн примотував скотчем сталеву ложку до краечка столу, вiдщипував вiд грудки дрiбку завбiльшки з сiрникову голiвку, клав ii у ложку й пiдносив пiд неi полум’я запальнички. Коли запахне опiумом – тримав над ложкою звичайнiсiньку склянку, збираючи дим. Потiм засовував у склянку соломинку з гнучким краечком i щосили затягувався. Харрi зауважив, що у нього вже не тремтять пальцi. У Гонконзi вiн постiйно перевiряв ступiнь своеi залежностi й у певному сенсi був найбiльш дисциплiнованим трункозалежним з тих, з ким знався. Вiн наперед вiдмiря

в собi порцiю спиртного, а потiм не пив бiльше анi краплi, навiть якщо голова чманiла. Часом у Гонконзi вiн не вживав опiуму тиждень-два, обмежуючись кiлькома пастилками паральгiну-форте: абстинентний синдром вiн, певна рiч, не пригнiчував, але мав певну психологiчну дiю, позаяк Харрi знав, що у ньому е крапелька морфiну. Отож нiяка це не залежнiсть. Хiба що трошки вiд алкоголю, але вiд опiуму – навряд. Утiм звiсно, що критерii залежностi досить розпливчастi. Оскiльки, щойно Харрi почав примотувати скотчем ложку до столу, як вiдчув, що собаки вгамувалися. Зрозумiли, що скоро iх нагодують.

І вони заспокояться. До наступного разу.

Розпечена запальничка вже пекла пальцi. На столi лежали соломинки, якi вiн прихопив у «Макдональдсi».

За мить вiн зробив першу затяжку.

Подiяло миттево. Зник бiль, навiть той, про який вiн i гадки не мав. Повернулися асоцiацii, образи. Сьогоднi вночi вiн зможе заснути.

Бйорна Гольма не брав сон.

Вiн силкувався читати книгу Ескотта про нетривале життя й тривалу смерть легенди кантрi Хенка Вiльямса, слухав диск iз записом Люсiнди Вiльямс в Остiнi, рахував техаських довгорогих корiв – не брало, й квит.

Дилема. Вся справа в нiй. Проблема, бо нема однозначно правильного рiшення. Експерту-кримiналiсту Гольму такi проблеми були

ненависнi.

Вiн скрутився калачиком на своему диванi, що був для нього закороткий. Диван прибув зi Скреi укупi з його персоною, добiркою вiнiлових платiвок Елвiса, «Sex Pistols», «Jason amp; The Scorchers», трьома костюмами вiд кравця в Нешвiллi, американською Бiблiею й кухонними меблями, якi пережили три поколiння Гольмiв. Але зосередитися так i не спромiгся.

Дилема була в тому, що, оглядаючи мотузку, на якiй повiсили чи то повiсилася Марiт Ульсен, котра втратила голову, вiн дещо виявив. Може, з того зовсiм нiчого не випливае, але питання в iншому: кому вiн мае доповiсти – у Крипос чи Харрi? Гольм виявив на мотузцi крихiтних черепашок, на той час iще виконуючи завдання Крипосу. І з бiологом, який вивчав пiдводний свiт прiсних водойм у Бiологiчному iнститутi при унiверситетi Осло, вiн мав розмову, ще коли працював на Крипос. Але Беата Льонн передала його у розпорядження Харрi, перш нiж вiн устиг викласти все це у рапортi, тож завтра, сiвши за комп’ютер, вiн муситиме писати рапорт на iм’я Харрi.

Гаразд, формально нiякоi дилеми не iснуе, результати огляду належать Крипосу. Вiддати iх комусь iншому – означае виявити недбалiсть. А чим вiн, якщо чесно, зобов’язаний Харрi Холе? Вiд нього ж суцiльнi неприемностi. У роботi поводився дивно й безцеремонно. А вже коли Харрi надудлиться, то взагалi стае небезпечним для життя. Утiм, меткий i хвацький, коли тверезий. На нього можна покластися, вiн не з тих, що згодом не нагадають «you owe me», мовляв, ти менi винен. Кепський ворог, але чудовий друг. Гарний чоловiк. Достобiса гарний. Навiть чимось скидаеться на Хенка.

Бйорн Гольм застогнав i обернувся до стiни.

Стiне прокинулась, наче ii штовхнули.

У темрявi щось скреготiло й шурхотiло. Вона повернулася на бiк. На стелю падало слабке свiтло. Вiд долiвки бiля лiжка. Котра година? Третя по пiвночi? Вона простягла руку й схопила мобiльний.

– Слухаю? – мовила вона сонним глосом.

– Обминувши дельту, я усвiдомив, що менi до смертi остогидли змii й комарi, тож ми з моiм байком поiхали уздовж узбережжя Бiрми на пiвнiч, до Аракану.

Вона враз упiзнала його голос.

– На острiв Сей-Чунг, – продовжував вiн. – Там е дiючий грязьовий вулкан, i кажуть, невдовзi почнеться виверження. Воно справдi розпочалось третьоi ночi по моему приiздi. Я гадав, що буде лише грязь, але нi – вiн випльовував стару добру лаву. Густу лаву, яка так повiльно розтiкалася мiстом, що ii можна було неспiшно обiйти.

– Надворi нiч, – позiхнула вона.

– Хай там як, а вона текла без упину. Коли лава така в’язка, ii називають холодною, хоча вона спалюе все на своему шляху. Дерева зi свiжим зеленим листям за чотири секунди оберталися на рiздвянi ялинки, а потiм на попiл i щезали. Бiрманцi силкувалися втекти на машинах, завантажених по зав’язку скарбом, котрий встигли зiбрати поспiхом, але збиралися вони надто довго, адже навiщо поспiшати, коли лава повзе так повiльно? А коли вони виносили своi телевiзори, лава вже пiдповзла до iхнiх домiвок. Вони кинулися до машин, але через спеку гума почала репатися. А потiм спалахувало пальне, й вони вибiгали з автiвок, немов живi смолоскипи. Пригадуеш мое iм’я?

– Слухай-но, Елiасе…

– А хiба я не казав, що ти запам’ятаеш.

– Менi треба спати. Завтра до школи.

– Я сам – як виверження, Стiне. Наче холодна лава. Я не поспiшаю, але мене не зупинити. І я прийду туди, де ти.

Вона намагалася згадати, чи казала, як ii звати. І випадково зиркнула у вiкно. Воно було розчинене. На вулицi шумiв вiтер, спокiйно, втiшливо.

Голос у слухавцi лунав тихо, майже як шепiт.

– Я бачив пса, який хотiв утекти, але заплутався у колючому дротi. Просто на шляху лави. Раптом вона повернула лiворуч, нiби проминула його. Я гадав, милостивий Бог пожалiв тварину. Але лава пройшла просто по ньому. Половина його просто щезла, випарувалася, решта згорiла. І теж обернулася на попiл. Усе обертаеться на попiл…

– Тьху, я кладу слухавку.

– Визирни на вулицю. Поглянь, я вже коло твоеi оселi.

– Припини!

– Ну ж бо, я лише пожартував. – Вiн голосно й заливчасто розреготався просто iй у вухо.

Стiне розгубилася. Вiн п’яний чи навiжений? Чи те й iнше?

– Солодких снiв, Стiне. Незабаром побачимось.

Зв’язок увiрвався. Стiне витрiщилась на телефон. Потiм вимкнула його й жбурнула геть. Вилаялась, бо зрозумiла: цiеi ночi вона вже не засне.

Роздiл 17

Волокна

Була за двi хвилини сьома, коли Харрi Холе, Кая Сульнес та Бйорн Гольм йшли «кишкою» – пiдземним переходом завдовжки чотириста метрiв, який поеднував Управлiння полiцii та окружну в’язницю Осло. Часом тунель використовували, щоб привести ув’язнених на допит до управлiння, iнодi для бiгових тренувань у зимовий час, у давнi лихi часи – для таемного побиття занадто впертих в’язнiв.

Зi стелi крапало на долiвку, краплi чмокали, нiби цiлунки, що луною розливалися в темному, ледь освiтленому коридорi.

– Це тут, – мовив Харрi, коли вони дiсталися у глиб коридору.

– Тут? – перепитав Бйорн Гольм.

Їм довелося нахилитися, щоб пройти пiд сходами, що вели у камери. Харрi, повернувши ключ у замку, розчинив залiзнi дверi. В нiс ударив гарячий, вологий, затхлий запах.

Вiн клацнув вимикачем. Квадратна бетонна кiмната з сiро-блакитним лiнолеумом на долiвцi й голими стiнами освiтилася синiм холодним свiтлом люмiнесцентних ламп.

У кiмнатi не було анi вiкон, анi обiгрiвача – нiчого з того, на що сподiваешся у примiщеннi, яке мае правити за робочий кабiнет для трьох людей.

Окрiм столiв з крiслами й комп’ютерами для кожного. На столi стояла засмальцьовано-руда вiд старостi кавоварка й велика пляшка з водою.

– За стiною котельня, яка обiгрiвае всю в’язницю, тому тут так тепло, – сказав Харрi.

– А насправдi тут навiть затишно, – мовила Кая, сiдаючи за один iз столiв.

– Ще б пак, навiть скидаеться на пекло, – додав Гольм, стягнувши замшеву куртку й розстебнувши верхнього гудзика на сорочцi. – А мобiльний тут працюе?

– Ледь-ледь, – вiдповiв Харрi. – І Мережа е. У нас е все необхiдне.

– Окрiм чашок для кави, – зауважив Гольм.

Харрi похитав головою. Добувши з кишень плаща три бiлi чашки, вiн розставив iх на столах. Потiм витягнув з внутрiшньоi кишенi пачку кави й попростував до кавоварки.

– Ти прихопив iх з iдальнi, – констатував Бйорн, пiднявши чашку, яку Харрi поставив перед ним. – «Хенк Вiльямс»?

– Фломастером виведено, тому обережно, – попередив Харрi, надриваючи зубами пакунок з кавою.

– «Джон Фанте», – прочитала Кая на своiй чашцi. – А на твоiй що?

– Наразi порожньо, – вiдповiв Харрi.

– Чому?

– Бо там мае бути написане iм’я нашого головного пiдозрюваного.

Нiхто й словом не прохопився у вiдповiдь. Кавоварка жадiбно ковтала воду.

– Поки звариться кава, я б волiв почути три версii, – заявив Харрi.

Не встигла наповнитися друга чашка, як уже пролунала шоста версiя, й тут Харрi обiрвав балачки.

– Гаразд, це була просто розминка, щоб мiзки розiгрiти.

Кая щойно припустила, що убивства було скоено на сексуальному грунтi й убивцю вже засуджували за такий злочин, а тому вiн знав, що полiцiя вже мае зразок його ДНК, тож не розбризкував сперму по землi, а мастурбував у пакунок чи щось таке, перш нiж покинути мiсце злочину, тому iм треба спершу переглянути списки засуджених i поговорити з колегами з вiддiлу моралi.

– Невже ти не припускаеш, що у цьому щось е? – спитала вона.

– Я взагалi нiчого не думаю, – одказав Харрi. – Я намагаюся зберегти розум ясним i

сприйнятливим.

– Але ж ти маеш якусь власну думку?

– Маю. Гадаю, всi три убивства скоiла одна й та сама людина або люди. Й гадаю, що ми спроможнi знайти зв’язок мiж убивствами, який, у свою чергу, може привести нас до мотиву злочину, котрий – якщо нам неймовiрно поталанить – приведе нас до одного чи кiлькох винних.

– Неймовiрно поталанить? Тобто шансiв у нас обмаль?

– Та… – Харрi вiдкинувся у крiслi, заклавши руки за голову. – Лiтератури про серiйних убивць написали кiлометри. У кiно полiцiя зазвичай кличе на допомогу психолога, який, прочитавши кiлька рапортiв, створюе портрет убивцi, що неухильно й безпомильно вiдповiдае дiйсностi. Люди гадають, що фiльм «Генрi: портрет убивцi-манiяка» – це таке унiверсальне втiлення серiйного убивцi. Та насправдi серiйнi убивцi такi ж рiзнi, як i всi люди взагалi. Вони вiд решти злочинцiв рiзняться единим.

– Себто?

– Їх не вдаеться пiймати.

Бйорн Гольм розреготався, але второпав, що недоречно, й знову замовк.

– Але ж це не так? – з надiею запитала Кая. – А як же…

– Тобi спали на гадку випадки, коли пощастить визначити почерк, а за цим зрозумiти, хто злочинець. Але згадай усi нерозкритi убивства, якi досi вважають поодинокими, бо мiж ними не спромоглися встановити зв’язку. Таких тисячi.

Кая кинула оком на Бйорна. Той багатозначно кивав.

– Отже, гадаеш, у цьому випадку е зв’язок?

– Атож, – вiдповiв Харрi. – І ми маемо вiднайти його, не використовуючи допитiв, щоб самим не засвiтитися.

– Як же?

– Коли ми працювали у службi безпеки, аналiзуючи картинки з погрозами, ми зосереджувались виключно на встановленнi ймовiрного зв’язку, не допитуючи жодноi живоi душi. У нас була натовська пошукова система, коли нiхто ще й гадки не мав про Яху чи Гугл. Послуговуючись нею, ми мали змогу прослизати всюди й вивчати все, що хоч якось вiдбивалося у Мережi. Зараз маемо чинити так само. – Вiн глянув на годинник. – Саме тому я за пiвтори години лечу в Берген. За три години матиму розмову з однiею безтурботною особою, яка, щиро сподiваюся, стане нам у нагодi. Отже, намащуймо салом п’яти. Ми з Каею вже висловились. Бйорне, що ти маеш?

Бйорн Гольм стрепенувся у крiслi, наче його розбудили.

– Що? Чи маю що? Небагато, мабуть…

Харрi обережно помацав вилицю.

– Але щось таки маеш.

– Та нiчого. Анi ми у кримiналiстичному вiддiлi, анi слiдчий не знайшли майже нiчого про Марiт Ульсен i решту жертв.

– За два мiсяцi, – зауважив Харрi. – Ну ж бо, не тягни.

– Повторюсь ще раз, – провадив далi Бйорн. – Протягом двох мiсяцiв ми аналiзували, просвiчували наскрiзь, вдивляючись, поки не заболять очi, у все, що маемо, фотографii, зразки кровi, волосини, уламки нiгтiв тощо. Ми обмiркували двадцять чотири версii того, як убивця спромiгся проколоти по двадцять чотири отвори у горлянцi двох попереднiх жертв у такий спосiб, щоб лiнii всiх проколiв збiгалися в одному мiсцi. Але нiякоi вiдповiдi не знайшли. У Марiт Ульсен теж у ротi була рана, але ножова i рвана, – жахiття. Коротше, нiчого.

– А що з тими камiнцями у льосi, де знайшли Боргнi?

– Проаналiзували. Багато залiза та магнiю, трохи алюмiнiю та кремнiю. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер яснiше?

– У Боргнi та Шарлотти з внутрiшнього боку зубiв знайшли залишки залiза та колтану. Що це значить?

– Що обох було вбито одним i тим самим пекельним пристроем, але ми нi на крок не наблизились до розгадки, адже не уявляемо, що то було.

Тиша.

Харрi кахикнув:

– Отже, Бйорне, розповiдай.

– Про що?

– Про те, що непокоiть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не слiпий.

Експерт-кримiналiст почухав щетину на пiдборiддi, не зводячи очей з Харрi. Кахикнув раз. Потiм другий. Кинув благальний погляд на Каю. Вiдкрив рот, знову його закрив.

– Добре, – сказав Харрi. – Тодi переходимо до…

– Це щодо мотузки…

Решта двое втупились у Бйорна.

– Я знайшов на нiй черепашок.

– Он як! – мовив Харрi.

– Але не виявив солi.

Вони знов утупилися в нього.

– Незвична рiч, – пояснив Бйорн, – черепашки у прiснiй водi.

– Тобто?

– Я говорив з бiологом, котрий дослiджуе прiсноводнi водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюсковi, одному з найдрiбнiших пiдвидiв, який зустрiчаеться в Норвегii лише у двох озерах.

– Яких же?

– Ейерен та Люсерен.

– Обидва в Естфолдi, – сказала Кая. – Поряд. Великi озера.

– У густонаселеному фюльке, – додав Харрi.

– Соррi, – мовив Гольм.

– М-м-м… А мотузка – чи е якiсь ознаки, що вказують, де ii придбано?

– Немае. В тому-то й рiч. Жодних. Вона взагалi не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральнi волокна, анi нейлону, анi будь-яких iнших неприродних складникiв.

– Коноплi, – сказав Харрi.

– Що? – спитав Гольм.

– Коноплi. Мотузки та гашиш виготовляють з однiеi рослини. Якщо забажаеш покурити, можна просто заскочити в порт i пiдпалити швартовi бiля порома у Данiю.

– Це не коноплi, – мовив Гольм, – iгноруючi хихикання Каi. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважае.

– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила Кая. – Саме такi колись робили на хуторах.

– На хуторах? – здивувався Харрi.

Кая кивнула:

– Колись у кожнiм селi була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На мiсяць опускаеш деревину у воду, щоб розмокла, потiм дереш кору та луб’я. А потiм сукаеш. Виходить мотузка.

Харрi з Бйорном повернулися у крiслах до Каi.

– Що таке? – спитала вона розгублено.

– Послухай-но, – мовив Харрi. – Гадаеш, таке всi знають?

– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мiй дiдусь сукав мотузки.

– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

– Дотримуючись якоiсь пропорцii?

Кая стенула плечима:

– Звiсно, я не фахiвець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я рiзних порiд дерев. Пригадую, як Евен, мiй старший брат, розповiдав, що дiдусь використовував лише липу, бо вона погано вбирае воду. Тому своi мотузки йому не доводилось смолити.

– А що ти думаеш, Бйорне?

– Якщо такi мотузки нинi – рiдкiсть, тодi, певна рiч, дiзнатися, де iх виготовили, буде легше.

Харрi пiдвiвся й почав снувати кiмнатою туди-сюди. З кожним кроком лiнолеум пiд гумовою пiдошвою жалiсно схлипував.

– Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж – локальним. Чи, Кае, для тебе прийнятна така версiя?

– Мабуть.

– Поза тим, можемо також припустити, що мiсцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташованi неподалiк одна вiд одноi. Цi кустарнi мотузки навряд чи подорожували далеко вiд домiвки.

– Досi видаеться досить правдоподiбним, але…

– Вважатимемо таку думку за вiдправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукае мотузки у кустарний спосiб неподалiк озер Люсерен та Ейерен.

– Але нинi такi мотузки вже нiхто не виготовляе, – заперечила Кая.

– Розстарайтеся, – мовив Харрi, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висiло на спинцi крiсла, й попростував до дверей. – Дiзнайтеся, де зробили цю мотузку. Я вiдштовхуюся вiд того, що Бельман гадки не мае про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замiсть вiдповiдi Бйорн видушив посмiшку.

– Чи можна менi опрацювати версiю про убивства на сексуальному грунтi? – спитала Кая. – Я б могла поговорити де з ким iз вiддiлу моралi. Маю там знайомства.

– Вiдповiдь – нi, – одрiзав Харрi. – Загальне правило: всiм тримати язика за

зубами, надто не патякати з колегами з Управлiння полiцii про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлiннi зливае iнформацiю у Крипос, тож обговорюемо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помiтивши погляд Бйорна, замовкла.

– Але ти можеш зайнятися iншим, – мовив Харрi. – Знайди експерта-вулканолога. І вiдiшли йому результати аналiзу цих дрiбних камiнчикiв.

Бiлявi брови Бйорна здiйнялися вгору.

– Пористе чорне камiння – базальтова порода, – нагадав Харрi. – Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертоi.

– Моi вiтання Управлiнню полiцii в Бергенi, – пробурмотiв Бйорн, пiдiймаючи догори чашку з кавою.

– Я не в Управлiння, – мовив Харрi.

– Тодi куди?

– До лiкарнi «Саннвiкен».

– Сан…

Дверi за Харрi зачинилися. Кая глянула на Бйорна Гольма, котрий досi витрiщався на закритi дверi, роззявивши рота.

– А що вiн там робитиме? – поцiкавилась Кая. – Вiн до судового медика?

Бйорн похитав головою:

– «Саннвiкен» – це лiкарня для душевнохворих.

– Невже? Отже, вiн навiдаеться до спецiалiста, що знаеться на серiйних убивствах, абощо?

– Я ж казав, треба було вiдмовитись, – сказав Бйорн. – Якщо начальство дiзнаеться, що ми тут затiяли, ми ризикуемо втратити роботу, а наш колега у Бергенi…

– Ти про що?

– Вона справдi не при тямi.

– Ти натякаеш, що вона…

– На примусовому лiкуваннi у закритому медичному закладi, ось що я хочу сказати.

Роздiл 18

Пацiентка

Якщо високому полiцейському треба було зробити один широкий крок, то Х’ерстi Рьодсмуен доводилось робити два, i вона все одно не встигала, дрiбочучи слiдом за ним коридорами лiкарнi «Саннвiкен». За високими вузькими вiкнами, що виходили на фiорд, перiщив дощ. Сосни та ялинки стояли такi зеленi, нiби була весна, а не зима.

Учора, заледве розчувши голос у телефоннiй слухавцi, Х’ерстi Рьодсмуен одразу упiзнала його. Нiби чекала на дзвiнок. І знала, що проситиме саме про те, про що вiн справдi просив: побалакати з Пацiенткою. Хвору називали Пацiенткою, щоб забезпечити iй повну анонiмнiсть пiсля торiшньоi справи про убивства, якi вона розслiдувала й через якi опинилася там, звiдки вийшла: у психiатричнiй лiкарнi. Правду кажучи, оговталася вона досить швидко i знову повернулася додому, але преса, котра досi корчилася в iстерицi через «справу Снiговика», яка вже давно була закрита, доймала ii. Якось увечерi три мiсяцi тому Пацiентка зателефонувала Рьодсмуен i спитала, чи можна iй повернутися до лiкарнi.

– Отже, вона в пристойнiй формi? – поцiкавився полiцейський. – На лiках?

– На перше питання вiдповiдаю «так», – сказала Х’ерстi Рьодсмуен. – А на друге не вiдповiм, оскiльки зобов’язана не розголошувати.

Правда ж полягала в тому, що Пацiентка була зовсiм здорова i не потребувала анi лiкiв, анi госпiталiзацii. Утiм, Рьодсмуен сумнiвалася, чи варто дозволяти полiцейському вiдвiдати Пацiентку, адже вiн теж брав участь у розкриттi «справи Снiговика», тож мiг витягнути назовнi старi й забутi проблеми. Свого часу як психiатр вона чимраз дужче переконувалася у дiевостi витiснення психологiчноi травми у пiдсвiдомiсть, у забуття. Щоправда, ii колеги такоi думки не пiдтримували. З iншого боку, зустрiч iз людиною, яка разом з нею розслiдувала ту справу, могла б стати для Пацiентки доброю перевiркою ступеня одужання.

– Маете пiвгодини, – попередила Рьодсмуен, перш нiж прочинилися дверi у загальну вiтальню. – Пам’ятайте: душа вразлива.

Коли Харрi побачив Катрину Братт минулого разу, вiн не впiзнав ii. Замiсть привабливоi жiнки пiд тридцять – темноволосоi, з сяйливою шкiрою й очима, на нього дивилося створiння, що скидалося на засохлу квiтку: безживне, безумне, тендiтне, безбарвне. Тодi вiн злякався, що зламае iй руку, потиснувши ii трохи сильнiше.

Тим бiльшою втiхою було бачити ii зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посмiхнулася, пiдвiвшись йому назустрiч, вiн побачив у ii очах знайомий вогник.

– Харрi Хо! – мовила вона й обняла його. – Як ся маеш?

– Задовiльно, – вiдповiв той. – А твоi як справи?

– Жах, – поскаржилась вона. – Але зараз значно краще.

Вона засмiялася, й Харрi зрозумiв, що вона знову серед них. Принаймнi, переважна ii частина.

– А що з вилицею? Болить?

– Тiльки коли балакаю чи iм, – сказав Харрi. – Або коли прокидаюся.

– Знайома iсторiя. Ти маеш страшнiший вигляд, нiж колись, але менi все одно приемно тебе бачити.

– І менi теж.

– Себто «менi так само приемно тебе бачити», а не «так само маеш страшнiший вигляд»?

Харрi посмiхнувся:

– Вгадала.

Вiн роззирнувся. Решта пацiентiв сидiли, чи то вглядаючись у вiкно, чи не зводячи очей зi схрещених рук, або просто уп’явшись поглядом у стiну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацiкавили.

Харрi розповiв про те, що трапилось, вiдколи вони востанне бачились. Що Ракель та Олег поiхали за кордон невiдь-куди. Про Гонконг. Що батько нездужае. Про справу, якою займаеться. Вона засмiялася, коли вiн застерiг, щоб вона нiкому про це не розповiдала.

– Що таке? – спитав Харрi.

– Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже мiсце. Але менi подобаеться це мiсце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене е телевiзор, i я можу приходити й iти, коли заманеться. Може, повернуся додому за мiсяць-два, хтозна.

– Хтозна?

– Авжеж. Божевiлля приходить i проходить. Тобi щось потрiбно?

– А чого б тобi хотiлось?

Вона довго дивилася на нього, перш нiж вiдповiла:

– Окрiм бажання, щоб ти палко запрагнув мене трахнути, я б волiла тобi допомогти.

– Саме цього я й хочу.

– Що – трахнути?

– Щоб ти менi допомогла.

– Дiдько. То пусте. То в чому рiч?

– Маете тут комп’ютер iз доступом до Інтернету?

– Маемо спiльний комп’ютер у спiльнiй вiтальнi, але вiн не пiдключений до Інтернету. Вони не ризикують. Отож ним послуговуються лише для того, щоб розкладати пасьянс. Але у моiй палатi е власний комп’ютер.

– Скористайся спiльним. – Харрi добув з кишенi USBмодем i перекинув через стiл. – Це «мобiльний офiс», так його назвали у крамницi. Треба лише встромити…

– …в один з роз’емiв для USB, – сказала Катрина, узявши модем i сховавши його у кишеню. – А хто платитиме абонентську плату?

– Я, себто Хаген.

– Ох i побавлюся я сьогоднi у Мережi. Чи е якiсь гарячi порносайти, про якi менi варто знати?

– Можливо. – Харрi пiдсунув течку. – Тут рапорти. Три вбивства, три iменi. Хочу, щоб ти зробила те ж саме, що й у «справi Снiговика». Знайшла зв’язок, який ми не завважили. Чи ти чула щось про цю справу?

– Так, – мовила Катрина, не глянувши на течку. – Вони всi жiнки. Ось тобi й зв’язок.

– Ти читаеш газети…

– Інколи. А чому ти гадаеш, що це не просто випадковi жертви?

– Я нiчого не гадаю. Я шукаю.

– Але гадки не маеш, що саме?

– Саме так.

– Одначе ти певен, що злочинець у випадку з Марiт Ульсен той самий, що й убивця решти двох? Як я розумiю, спосiб убивства геть iнший.

Харрi посмiхнувся: Катрина приховуе, але вона завжди дуже пильно стежить за всiма подробицями, якi е в газетах.

– Нi, Катрино, я не впевнений. Але як я зрозумiв, ти дотримуешся тiеi ж думки, що й я.

– Певна рiч. Ми ж iз тобою обое рябое, чи ти забув?

Вона засмiялася i враз стала колишньою Катриною, а не просто тiнню тiеi ексцентричноi слiдчоi, з якою вiн заледве встиг познайомитися, як усе полетiло шкереберть. На свiй подив, Харрi вiдчув, як у горлi застряг клубок. Бiсова

рiзниця часових поясiв.

– Як гадаеш, зможеш допомогти?

– Знайти те, на що Крипос витратив два мiсяцi? Послуговуючись старезним компом у мiсцевiй божевiльнi? Я навiть гадки не маю, чому ти мене про це просиш. В Управлiннi полiцii е набагато кращi шукачi в Інтернетi.

– Знаю, але я маю те, чого не мають вони. Те, що я вiддати iм не можу. Пароль у безодню.

Вона спантеличено глянула на нього. Харрi озирнувся, аби переконатися, що iх нiхто не почуе.

– Коли я свого часу працював у Службi безпеки, то отримав доступ до пошукiвок, якi використовуе норвезька Служба безпеки для вiдстеження терористiв. Вони застосовують секретнi системи доступу в Інтернет, якi MILNET, американська вiйськова мережа, створила ще до того, як у вiсiмдесятих ii вiддали у комерцiйне користування через ARPANET. Як ти знаеш, ARPANET перетворилася на Інтернет, але таемнi лазiвки збереглися. Такi пошуковi системи використовують трояни, якi самi пiдбирають паролi та коди й скачують оновлення пiд час першого введення пароля чи коду. Замовлення квиткiв на лiтак, бронювання номерiв у готелях, проiзд платними автошляхами, банкiвськi операцii в Мережi – цi пошуковi системи знайдуть будь-що.

– Я чула про такi пошуковi системи, але, чесно кажучи, не вiрила, що вони дiйсно iснують, – вiдповiла Катрина.

– Існують. Їх почали використовувати у вiсiмдесят четвертому. Оруеллiвське жахiття здiйснилося. Але найпрекраснiше в тому, що мiй пароль ще дiйсний. Я перевiряв.

– То навiщо тобi я? Адже ти можеш впоратись самотужки?

– Системою дозволено користуватися лише Службi безпеки i, як я вже казав, лише за кризових обставин. Справа в тому, що в нiй, як i в Гуглi, можна простежити, хто шукач iнформацii. Тож якщо виявлять, що я чи хтось iнший з Управлiння полiцii використовуе пошуковик, нам загрожуе судове переслiдування. Але коли, шукаючи того, хто послав запит, виявлять, що слiд веде до спiльного комп’ютера у божевiльнi…

Катрина Братт розреготалася. Це був iнший смiх – злий смiх вiдьмачки.

– Починаю розумiти. Я потрiбна тобi не як генiальна слiдча Катрина Братт, а… – вона махнула рукою, – як пацiентка Катрина Братт. Їi ж все одно не засудиш, адже вона неосудна.

– Саме так, – усмiхнувся Харрi. – Поза тим, ти ще й одна з небагатьох, у кому я впевнений, що нiчого не розпатякаеш. До слова: якщо ти й не генiальна, то принаймнi кмiтливiсть у тебе вища за середню.

– А, до дупи все це!

– Нiхто не дiзнаеться, що ми тут iз тобою затiяли. Але я тобi гарантую, що тут ми з тобою наче The Blues Brothers [38 - [38] (#_ftnref38) Брати Блюз (англ.). Йдеться про героiв американського комедiйного кiномюзиклу, брати Елбуд та Джейк Блюз (Ден Екройд та Джон Белушi), за котрими ганяеться полiцiя, неонацисти, мафiя.].

– On a mission from God! [39 - [39] (#_ftnref39) «На завданнi вiд Господа!» (Англ.) Брати Блюз за сюжетом фiльму намагаються вiдродити свою стару блюз-групу, щоб, пiдзаробивши грошей, врятувати сирiтський будинок, у якому зростали. Один з героiв запевняе, що оскiльки вони виконують таку мiсiю, то iм нiхто не стане на завадi.]

– Пароль я на зворотному боцi сiм-картки написав.

– А чому ти певен, що я упораюсь iз цими шукалками?

– Вони працюють як Гугл. Навiть я з ними упорався, працюючи у Службi безпеки. – Вiн криво посмiхнувся. – Адже iх розробляли для полiцейських.

Вона глибоко зiтхнула.

– Дякую, – мовив Харрi.

– Я нiчого ще не обiцяла!

– Як гадаеш, коли ти для мене накопаеш щось?

– Пiшов ти! – вона гепнула кулаком по столу.

Харрi зауважив, як на них пильно зиркнув санiтар. Харрi витримав дикий погляд Катрини. Перечекав.

– Не знаю, – прошепотiла вона. – Скажiмо так: наврядчи я сидiтиму серед бiлого дня у загальнiй вiтальнi й послуговуватимуся таемними пошуковиками.

Харрi пiдвiвся.

– Гаразд, я зв’яжуся з тобою за три днi.

– Ти нiчого не забув?

– Про що?

– Розповiсти, what’s-in-it-for-me? [40 - [40] (#_ftnref40) Навiщо воно менi? (англ.)]

– Гаразд, – вiдповiв Харрi й застебнув плаща. – Тепер я знаю, чого ти хочеш.

– Чого я хочу… – Здивування на ii обличчi змiнилося знiяковiнням, щойно вона второпала сенс його слiв, i вона гукнула услiд Харрi, котрий уже прямував до дверей:

– Безсоромний нахаба, ось ти хто! Та ще й фантазер!

Харрi сiв у таксi, скомандував: «Аеропорт», добув з кишенi мобiльник i побачив, що було три пропущених дзвiнки з одного з двох номерiв, якi вiн мав у своему перелiку контактiв. Чудово, отже, вони щось таки знайшли.

Вiн зателефонував.

– Люсерен, – сказала Кая. – Там була майстерня iз сукання мотузок, але ii закрили п’ятнадцять рокiв тому. По обiдi мiсцевий полiцейський з Утре-Енебака покаже нам це мiсце. У тiй мiсцинi е кiлька чолов’яг з кримiнальним минулим, але всi дрiбнi правопорушники: крадiжка зi зломом, викрадення автомобiлiв. Є ще один, засуджений за те, що побив жiнку. Але вiн переслав нам увесь список, i я зараз порiвнюю його зi списком осiб, якi були засудженi за сексуальнi злочини.

– Добре. Заберiть мене у «Гардермоенi». Це дорогою до Люсерена.

– Зовсiм не з руки.

– Ти маеш рацiю. Все одно заберiть.

Роздiл 19

Наречена у бiлому

Швидкiсть була незначною, «вольво-амазон» пахкав i трусився на вузькiй звивистiй дорозi мiж полями та рiвнинами Естфолда.

Харрi куняв на задньому сидiннi.

– Отож, навколо Люсерена – жодних злочинiв на сексуальному грунтi, – мовив Бйорн.

– Просто нiкого не арештували, – уточнила Кая. – Хiба ти не читав опитування у «Верденс ганг»? Лише одна людина з двадцятьох зiзнаеться, що скоiла щось таке, що нинi можна назвати сексуальним домаганням.

– А хiба люди, якi беруть участь у таких опитуваннях, кажуть правду? Якби я зайшов з панянкою надто далеко, менi б стачило клепок згодом викинути це з голови.

– Хiба ти заходив так далеко?

– Я? – Бйорн повернув i пролетiв повз трактор, додавши газу. – Нi. Я з тих дев’ятнадцяти. Утре-Енебак. Трясця, як звати того комiка з телека, котрий звiдси родом? Того бевзя-селюка в окулярах iз розбитим склом та мопедом? Такий-то з Утре-Енебака. Страшенно смiшна пародiя.

Кая знизала плечима. Бйорн зиркнув у люстерко, але побачив лише роззявлений рот Харрi.

Мiсцевий полiцейський, як i було домовлено, чекав iх бiля очисних споруд у Вьойентанген. Вони припаркувалися. Вiн назвався Скай, i це дуже сподобалось Бйорну Гольму, а потому вони рушили вниз до плавучоi пристанi, де на тихiй водi гойдалося кiлька човнiв.

– Ще зарано витягувати човни на воду, – зауважила Кая.

– Цього року крига так i не з’явилася, та й не з’явиться вже, – сказав полiцейський-ленсман. – Це вперше. Я народився у цiй мiсцинi, але такого не пригадую.

Вони ступили у широкий човен iз пласким дном. Бйорн – дещо обережнiше за всiх.

– Та тут неглибоко, – пiдбадьорила Кая, а полiцейський вiдштовхнув човна вiд пiрса.

– Так, – мовив вiн, подивився вниз на воду й завiв двигун, рiшуче смикнувши за мотузку. – Але мотузяна майстерня на тому березi, там глибоко. Можна дiстатися й суходолом, дорога туди майже доходить, але там такий крутий схил, що iнакше як човном не дiстатися. – Вiн пересунув перемикач на передню швидкiсть. Якийсь птах здiйнявся з дерева у глибинi ялинкового лiсу й застережливо щось прокричав.

– Ненавиджу море, – зiзнався Бйорн.

Харрi ледве спромiгся розчути його слова через гуркiт двотактного навiсного двигуна. Вони ковзали у сiрому надвечiрньому свiтлi смугою чистоi води помiж очеретяними стiнами заввишки метрiв зо два, проминули купу гiлля, – Харрi припустив, що це

боброва хатинка, – i далi, каналом серед напiвзатонулих дерев, що скидалися на мангровi заростi.

– Це озеро, – уточнив Харрi. – А не море.

– Один чорт, – вiдповiв Бйорн й одсунувся вiд борту на середину лави. – Як на мене, немае нiчого кращого за суходiл, десь якнайдалi вiд моря, щоб лише коров’ячий гнiй та гори.

Канал поширшав, i нарештi перед iхнi очi постало озеро Люсерен. Човен, пахкаючи, пропливав повз кам’янi скелi й острiвцi з покинутими на зиму дачами – видавалось, нiби iхнi чорнi вiконця стежили за чужинцями пильним оком.

– Дачнi будиночки вiд Герхардсена [41 - [41] (#_ftnref41) Герхардсен Ейнар (1897–1987) – норвезький полiтик, соцiал-демократ, тричi очолював уряд Норвегii.], – прокоментував полiцейський. – Тут нiколи не матимеш стресу, як на Золотому березi, де ти просто-таки мусиш змагатися з сусiдом, хто мае бiльшу яхту чи розкiшнiшу прибудову до дачi. – Вiн сплюнув у воду.

– Як же його звати, того чудного комiка з телевiзора, котрий походить з Утре-Енебака? – спитав Бйорн, намагаючись перекричати гудiння двигуна. – У нього ще трiснутi окуляри. І мопед.

Ленсман прiсно глянув на Бйорна Гольма й стенув плечима.

– Мотузяна майстерня, – мовив вiн.

Попереду, майже бiля самiсiнькоi води, Харрi побачив стару видовжену дерев’яну споруду, що самотньо здiймалася пiд схилом пагорба. З двох бокiв ii щiльно оточував лiс. Поруч iз майстернею, уздовж гiрського прямовисного схилу, йшли сталевi рейки, що згодом губилися у чорнiй водi. Клоччя червоноi фарби звисали зi стiн майстернi, а вiкна та дверi зяяли дiрами без скла. Харрi примружився. Сутенiло, й видавалось, нiби в одному з вiкон стоiть чоловiк у бiлому, не зводячи з них очей.

– Трясця, справжнiй будинок з примарами, – засмiявся Бйорн.

– Саме так i кажуть, – згодився полiцейський Скай i заглушив двигун.

У несподiванiй тишi вони почули, як смiх Бйорна луною вiдгукнувся на протилежному березi, й ураз за ним пролунав поодинокий овечий дзвiночок, що долинув до них через усе озеро.

Кая зiстрибнула на берег i хвацько, мовляв, для неi то звична рiч, прив’язала причальний канат до напiвзогнилого позеленiлого стовпчика, який стирчав помiж латаття.

Із човна вони стрибнули на величезнi кругляки, котрi правили за причал. Зайшли у дерев’яний одвiрок i опинилися у якомусь довгому, вузькому й порожньому примiщеннi, яке вiдгонило риб’ячим жиром та сечею. Ззовнi будiвля видавалася коротшою, частково ii приховував густий лiс. Завширшки майстерня була всього метрiв зо два, але завдовжки вiд краю до краю – не менш як шiстдесят.

– Тут ставали з двох кiнцiв майстернi й зсукували мотузку, – пояснила Кая перш, нiж Харрi прохопився спитати.

В одному кутку валялися три пляшки з-пiд пива, й було помiтно, що хтось намагався розкласти вогнище. На протилежнiй стiнi, перед кiлькома вiдiрваними дошками, висiли сiтки.

– Пiсля Сiмонсена охочих взяти собi майстерню не знайшлося, – пояснив полiцейський i озирнувся. – Отак i стоiть вiдтодi порожня.

– А навiщо тут рейки?

– По-перше, для того, щоб спускати та пiдiймати човен, на якому привозили колоди. А ще для того, щоб утримувати колоди пiд водою, поки вони просякнуть добряче. Вiн прив’язував стовбури до вагонеток, якi досi, мабуть, ще стоять у сараi. А потiм пускав вагонетки у воду й пiдiймав за кiлька тижнiв, коли деревина вже набувала потрiбних кондицiй. Практичний хлопець, цей Сiмонсен.

Усi сiпнулися, коли у лiсi, просто за стiною, почулось бекання.

– Вiвця, – сказав полiцейський, – чи, може, олень.

Вони пiшли слiдом за ним вузькими сходами на горiшнiй поверх. Посеред кiмнати стояв величезний довгий стiл. Обидва кiнцi кiмнати, подiбноi до коридору, зникали у темрявi. Пiд пiдвiконням лежали скалки розбитого скла, у вiкна дмухав вiтер, тихо посвистуючи й шарпаючи побитий мiллю весiльний серпанок на жiнцi, що вдивлялася в озеро. Це був манекен, нижче тулуба виднiвся скелет: чорний залiзний штатив на колiщатках.

– Сiмонсеновi вона правила за опудало, – пояснив Скай, кивнувши на постать.

– Страшнувато, – мовила Кая, пiдiйшла до полiцейського i, зiщулившись, застебнула щiльнiше куртку.

Поглянувши на неi, вiн криво посмiхнувся.

– Тутешнi дiтлахи боялися ii до смертi. Дорослi казали, що при повнi вона блукае околицями, шукаючи свого коханого, котрий покинув ii весiльного дня. І що ii появу супроводжуе скрегiт незмащених колiщаток. Я ж теж вирiс неподалiк, у Хаге.

– Правда? – здивувалася Кая, а Харрi стримав посмiшку.

– Так, – мовив Скай. – До речi, це едина жiнка з оточення Сiмонсена, про яку вiдомо. Вiн був самотнiй вовк. Але мотузки сукав ловко.

Бйорн Гольм, що стояв за iхнiми спинами, пiдняв шмат мотузки, що висiла на цвяху.

– Хiба я казав, що тут можна щось чiпати? – спитав полiцейський, не обертаючись.

Бйорн поспiхом повiсив мотузку на мiсце.

– О’кей, шефе, – мовив Харрi й посмiхнувся крiзь зуби. – Чи можна узагалi тут щось чiпати?

Ленсман кинув на Харрi оком оцiнююче.

– Ви менi ще не розповiли, у чому рiч.

– Це цiлком таемно, – мовив Харрi. – Перепрошую. Економiчнi злочини. Ви ж самi розумiете.

– Он як? Якщо ви – саме той Харрi Холе, то ви розслiдуете убивства.

– Ет, – мовив Харрi, – цього разу це iнсайдерськi операцii, незаконна купiвля акцiй, ухиляння вiд сплати податкiв i фальшування. Усi в життi мостять шлях нагору.

Полiцейський Скай примружився. Знову прокричав птах.

– Звiсно, ви маете рацiю, Скаю, – мовила Кая, зiтхнувши. – Саме я мала б подбати про те, щоб Управлiння видало ордер на обшук, але ж ви знаете, що у нас бракуе людей, i ми б зекономили чимало часу, якби мали змогу… – Вона посмiхнулася милою усмiшкою, показуючи гостренькi бiлi зубки й киваючи на мотузку.

Скай поглянув на неi. Гойднувся туди-сюди на пiдборах гумових чобiт. Потiм кивнув головою.

– Я чекатиму на вас у човнi, – сказав вiн.

Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стiл, вiдкрив маленький наплiчник, який привiз iз собою, увiмкнув кишеньковий лiхтарик з мотузочкою, на кiнцi якоi було причеплено рибальський гачок, закрiпив гачок на стелi помiж двома дошками. Добув ноутбук, переносний мiкроскоп, що скидався на молоток, пiд’еднав його до USB-роз’ему у ноутi, перевiрив, чи передае мiкроскоп зображення на екран, а потiм вiдкрив свiтлину, яку скинув на ноутбук перед вiд’iздом.

Харрi став поруч iз нареченою й поглянув униз на озеро. У човнi миготiв цигарковий вогник. Вiн глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочiнь. Харрi нiколи не полюбляв купатися в прiснiй водi, надто пiсля того, як вони з Ейстейном вирiшили прогуляти уроки, поiхали на озеро Хауктьерн i стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрiв заввишки. І Харрi – саме у мить, коли вже мав пiрнути у воду, – раптом зауважив перед собою у водi гадюку, а потiм над його головою зiйшлася крижана скляно-зелена пiтьма. У панiцi вiн, певно, вихлестав половину озера i вже був вирiшив, що бiльше нiколи не побачить нi денного свiтла, нi вдихне повiтря.

Вiдчувши знайомi пахощi, Харрi зрозумiв, що Кая стоiть у нього за спиною.

– Бiнго, – почули вони тихий голос Бйорна позаду.

Харрi повернувся до нього:

– Той самий тип мотузки?

– Безсумнiвно, – вiдповiв Бйорн, тримаючи молоткоподiбний мiкроскоп бiля кiнчика мотузки й клацаючи кнопками. – Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однаковi. Але найприкметнiше – свiжий зрiз на кiнцi мотузки.

– Що?

Бйорн показав на екран.

– Лiворуч –

зображення, яке я прихопив iз собою. На ньому кiнчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’ятикратно збiльшений. А на цiй свiтлинi у мене чудовий…

Харрi заплющiв очi, щоб ще краще насолодитися словом, яке, вiн це знав, ось-ось прозвучить:

– …збiг.

Вiн досi не розплющив очей. Мотузка, на якiй повiсили Марiт Ульсен, не просто виготовлена у цьому мiсцi, ii вiдкраено вiд тiеi, яка зараз лежить перед ними. Й зрiз зовсiм недавнiй. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому мiсцi, де оце стоять вони. Харрi принюхався.

На вулицi стояла темрява, хоч в око стрель. Харрi заледве спромiгся роздивитися, як щось забiлiло у вiконнiй проймi, коли вони вiдпливали.

Кая сiла поруч з Харрi на носi човна. Щоб вiн мав змогу розчути ii крiзь ревiння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.

– Людина, яка взяла звiдси мотузку, мае чудово знатися на тутешнiх мiсцях. І мiж цiею людиною та убивцею не може бути багато ланок.

– Гадаю, цих ланок узагалi немае, – мовив Харрi. – Зрiз зовсiм свiжий. Малоймовiрно, щоб мотузка змiнила багато рук.

– Отже, ця людина знаеться на мiсцевостi, може, мае тут дачу, – мiркувала Кая вголос. – Або вiн тут вирiс.

– Але нащо потрiбно iхати так далеко, у покинуту мотузяну майстерню, щоб розжитися кiлькома метрами мотузки? – спитав Харрi. – Скiльки у крамницi беруть за довгу мотузку, кiлька сотень?

– Може, випадково опинився неподалiк i знав, що тут е мотузки.

– Гаразд, отже, вiн мешкав на однiй iз дач неподалiк. Адже рештi, щоб дiстатися майстернi, потрiбно переплисти човном. Ти складеш…

– Звiсно, я складу перелiк сусiдiв, якi мешкають найближче. До слова, я знайшла тобi вулканолога. З Геологiчного iнституту. Фелiкс Рьост. Фахiвець з вулканiв. Із тих, хто подорожуе свiтами, спостерiгае за вулканами, виверженнями тощо.

– Ти з ним розмовляла?

– Лише з його сестрою. Вони мешкають разом. Вона просила мене написати йому на скриньку чи вiдправити есемеску. Інакше вiн просто нi з ким не спiлкуеться. Окрiм того, на той час вiн був вiдсутнiй – десь у шахи грав. Я вiдправлю йому камiнчики та матерiали.

Вони ковзали зеленим каналом у бiк пристанi. Бйорн тримав кишеньковий лiхтарик, який освiтлював iм шлях i правив за дороговказ, – над водою вже скупчувався туман. Скай заглушив двигун.

– Погляньте-но, – прошепотiла Кая i ще мiцнiше пригорнулася до Харрi. Вiн глянув туди, куди жiнка показувала пальцем, i знову вiдчув ii запах. В очерети за пристанню з туману ковзнув великий бiлий самотнiй лебiдь – просто в жмут промiння вiд кишенькового лiхтарика.

– Святий Боже, яка… краса… – зачаровано прошепотiла Кая, засмiялась i швидко стиснула його руку.

Скай провiв iх до очисних споруд. Вони вже посiдали у «вольво», як Бйорн гарячково опустив скло й гукнув услiд ленсмановi:

– Фритьоф!

Скай, зупинившись, повiльно розвернувся. На його грубо витесане беземоцiйне обличчя падало свiтло вiд одного з лiхтарiв.

– Клоун з телепередачi, – прокричав Бйорн. – Фритьоф з Утре-Енебака!

– З Утре-Енебака? – перепитав Скай i сплюнув. – Уперше чую.

Коли автiвка за двадцять п’ять хвилин завернула на шосе бiля смiттеспалювального заводу в Грьонму, Харрi мовив до всiх:

– Маемо пiдлаштувати витiк цiеi iнформацii в Крипос.

– Що? – водно перепитали Бйорн та Кая.

– Я розмовляв з Беатою. Вона вiдправить нагору рапорт про те, що цi данi добули ii люди з кримiналiстичного вiддiлу, а не ми.

– Навiщо? – спитала Кая.

– Якщо вбивця мешкае неподалiк Люсерена, потрiбно буде вчинити обшук усiх будинкiв, а ми не маемо анi таких можливостей, анi людей.

Бйорн Гольм стукнув кулаком об кермо.

– Знаю, – мовив Харрi. – Найголовнiше – схопити його, а хто саме це зробить, уже не так важливо.

Решту шляху вони подолали у цiлковитiй тишi. Нещирiсть щойно промовлених слiв висiла в повiтрi, мов луна.

Роздiл 20

Ейстейн

І все-таки електрику вiдрiзали. Харрi, стоячи в коридорi, кiлька разiв клацнув вимикачем. Потiм так само у вiтальнi.

Затим, вмостившись у крiслi з пiдголовником, утупився в темряву.

Вiн ще сидiв у крiслi, коли задзеленчав мобiльний.

– Холе.

– Фелiкс Рьост.

– Хто? – перепитав Харрi. За голосом – говорила маленька тендiтна жiночка.

– Це Фрiда Ларсен, його сестра. Вiн попросив мене зателефонувати вам i повiдомити, що камiнцi, якi ви передавали, – то мафiтова базальтова лава. Зрозумiли?

– Заждiть! Що таке «мафiтова»?

– Це гаряча лава бiльше тисячi градусiв, з низькою в’язкiстю, тому, розтiкаючись пiд час виверження, поширюеться на значну вiдстань.

– А вона може походити з Осло?

– Нi.

– Чому? Адже мiсто зведене на лавi.

– На старiй лавi. А ця лава – свiжа.

– Наскiльки свiжа?

Вiн розчув, що вона, затуливши слухавку рукою, розмовляла з кимось. Чи з чимось. Іншого голосу вiн не почув. Вочевидь, iй вiдповiли, бо вона майже вiдразу заговорила:

– Вiн сказав – вiд п’яти до п’ятдесяти рокiв. Але якщо ви замiрились шукати вулкан, з якого вона походить, матимете чимало роботи. У свiтi бiльше пiвтори тисячi дiючих вулканiв. І це лише тi, про якi знають. Якщо маете ще питання, зв’язатися з Фелiксом можна електронною поштою. Ваша асистентка мае адресу скриньки.

– Але ж…

Вона вже вiд’едналася.

Вiн розмiрковував, чи варто передзвонити, але змiнив думку i набрав iнший номер.

– «Осло-таксi».

– Привiт, Ейстейне, це Харрi Хо.

– Жартiвник, Харрi Хо помер.

– Не зовсiм.

– Тодi це я помер.

– Чи не бажаеш пiдвезти мене з Софiесгате до батькiвськоi оселi?

– Нi, не бажаю, але все-таки вiдвезу. Зараз лишень виконаю одне замовлення. – Ейстейн розреготався й закашлявся. – Харрi Хо. Хай йому грець… Дзенькну, коли приiду.

Харрi поклав слухавку, пiшов у спальню, у свiтлi вуличного лiхтаря, що свiтив у вiкно, склав речi у дорожню сумку, забрав кiлька дискiв з вiтальнi, пiдсвiчуючи собi мобiльним. Блок сигарет, наручники, службова зброя.

Потiм знову сiв у крiсло й, користуючись темрявою, став повторювати вправи з револьвером. Завiв будильник на наручному годинниковi, повернув барабан на своему «Смiт-Вессонi», розрядив i знову зарядив його. Чотири патрони вийняв, чотири встромив знову без поспiху – пальцi вправнi. Знову прокрутив барабан, щоб останнiй патрон став першим. Стоп. Дев’ять шiстдесят шiсть. Майже на три секунди довше за його особистий рекорд. Вiн вiдкрив барабан. Похибка. Перша камера, яка була готова до пострiлу, виявилася однiею з двох порожнiх. Отже, його вбито. Вiн повторив вправу. Дев’ять п’ятдесят. І знов убито. Коли Ейстейн зателефонував через двадцять хвилин, вiн уже мiг упоратися за вiсiм секунд i шiсть разiв був убитий.

– Іду, – мовив Харрi.

Вiн вийшов на кухню. Глянув на дверцята пiд мийкою. Завагався. Потому схопив свiтлини Ракель та Олега й засунув у внутрiшню кишеню.

– Гонконг? – пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Вiн повернув свое грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом i смутними обвислими вусами, до Харрi, що сидiв на пасажирському сидiннi. – Якого дiдька тебе туди понесло?

– Та ти ж мене знаеш, – сказав Харрi, коли Ейстейн зупинився на червоне свiтло бiля готелю «Редiссон-САС».

– Дiдька лисого я тебе знаю, – вiдповiв Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. – Чого б це я мав тебе знати?

– Але ж ми зростали разом, чи ти забув?

– То й що? Ти вже тодi був потайний, Харрi.

Заднi дверцята розчинилися, й на задне сидiння гепнувся чоловiк у пальтi.

– Аероекспрес. Б’юпортен. Хутко.

– Зайнято, – сказав Ейстейн не

обертаючись.

– Маячня. Вогник на дашку горить.

– Гонконг – це супер. А чому ти, власне, повернувся?

– Даруйте, – нетерпеливився чоловiк на задньому сидiннi.

Ейстейн встромив цигарку до рота й запалив.

– Телефонував Валянок. Запрошуе на вечiрку сьогоднi увечерi. Лише друзi.

– Валянок не мае друзiв, – заперечив Харрi.

– Отож я так i спитав: «Хто твоi друзi?» – «Ти, – вiдповiв вiн i додав: – А в тебе?» – «Ти», – одказав я. Отже, нас двое. Ми просто забули про тебе, Харрi. Таке трапляеться, коли ти вiд’iжджаеш у… – Вiн склав губи трубочкою й смiшно вимовив: – Гонконг!

– Агов, там… – почулося iз заднього сидiння. – Якщо ви добалакали, може, ми рушимо?

Загорiлося зелене, й Ейстейн додав газу.

– То ти прийдеш? Додому до Валянка?

– Там так тхне, Ейстейне.

– Але у нього холодильник набитий напхом.

– Даруй, не в гуморi я для вечiрок.

– Не в гуморi для вечiрок? – здивувався Ейстейн i стукнув долонею об кермо. – Що ти знаеш про те, у якому гуморi треба бути на вечiрцi, Харрi? Ти ж завжди уникав усiх вечiрок. Пригадуеш? Ми купили два пива, зiбралися iхати до когось додому у Нурдстранн, там ще дiвок до бiса було. Аж раптом ти пропонуеш, щоб ти, я та Валянок поiхали у штольнi й нажлуктилися там утрьох.

– Агов, до аероекспреса не цим шляхом… – верескнув голос на задньому сидiннi.

Ейстейн знову загальмував на червоне, прибрав з обличчя свое рiденьке волосся, що дiставало йому до плечей, i обернувся до заднього сидiння:

– Отам ми й залишились. Нажлуктилися, як свинi. І раптом вiн затягуе «No Surrender» [42 - [42] (#_ftnref42) «Не здаватися» (англ.) – пiсня iз репертуару американського рок-виконавця Брюса Спрiнгстiна.], а Валянок почав жбурляти в нього порожнiми пляшками.

– Послухайте-но, – проскиглив чоловiк, тицяючи пальцем у скельце годинника «Таг Хоер». – Менi конче потрiбно встигнути на останнiй лiтак до Стокгольма.

– Гарно було бiля штолень, – додав Харрi. – Найкращий краевид на мiсто.

– Еге ж, – згодився Ейстейн. – Якби союзники лише спробували, нiмцi б iх усiх уколошкали.

– Авжеж, – усмiхнувся Харрi.

– Розумiеш, ми заприсяглися, й обiцянки нiхто ще не зраджував, – нi вiн, нi я, нi Валянок, – пояснив Ейстейн чоловiковi у костюмi, котрий вiдчайдушно вдивлявся у темряву за склом, силкуючись побачити вiльне таксi. – Якщо прийдуть цi бiсовi союзники, ми iх усiх поб’емо на решето. Отак! – Ейстейн пiдняв уявного автомата й, нацiлившись на чоловiка, натиснув на спуск. Чоловiк iз жахом глянув на пришелепуватого водiя й аж заквоктав, так що дрiбнi краплини слини крапнули на вiдпрасованi чорнi штани. І, судомно зiтхнувши, розчахнув навстiж дверцята й вивалився у дощ.

Ейстейн розреготався.

– Ти засумував за домiвкою, – сказав вiн. – Тобi знову захотiлося танцювати з Кiллер Квiн у ресторанi «Екеберг».

Харрi засмiявся й захитав головою. У боковому склi вiн зауважив, що чоловiк кинувся у бiк Нацiонального театру.

– Це через мого батька. Вiн хворiе. Йому небагато лишилось.

– Трясця! – Ейстейн знову натиснув на газ. – Добрячий вiн чолов’яга.

– Дякую. Я подумав, ти маеш знати.

– Авжеж. Скажу своiм старим.

– Приiхали, – мовив Ейстейн, коли вони припаркувалися бiля гаража коло жовтого дерев’яного особнячка в Уппсалi.

– Еге, – вiдповiв Харрi.

Ейстейн затягнувся так рiзко, що здавалось, цигарка от-от спалахне, – глибоко, до самiсiньких легенiв, i випустив дим iз довгим булькотливим хрипом. Потiм, схиливши голову на плече, струсив попiл у попiльничку. У Харрi солодко шпигнуло в серцi. Скiльки разiв вiн уже бачив Ейстейна саме за цим заняттям, бачив, як вiн вiдхиляеться убiк, наче цигарка така важка, що вiн просто втратить рiвновагу. Схилена набiк голова. Попiл сиплеться на долiвку у шкiльнiй курилцi, в порожню пляшку з-пiд пива на вечiрцi, куди вони заявилися без запрошення, на холодну сиру бетонову долiвку в штольнi.

– Життя страшенно несправедливе, – мовив Ейстейн. – Твiй батько не пив, ходив на прогулянку щонедiлi й працював учителем. А мiй батечко чаркував, працював на фабрицi «Кадок», де всi нажили собi астму й якийсь дивний висип, i не рухався анi на мiлiметр, щойно дiставався дивана. І здоровий, як вiл.

Харрi пам’ятав фабрику «Кадок». Чи то «Кодак», якщо читати назву у зворотному напрямку. Хазяiн, котрий походив iз Сюнмьоре, прочитав, що власник назвав свою фабрику фотоапаратiв «Кодак» тому, що цю назву легко вимовити й запам’ятати будь-якою мовою свiту. Але «Кадок» закрили й забули про неi багато рокiв тому.

– Усе минае, – мовив Харрi.

Ейстейн кивнув, нiби стежив за напрямком його думок.

– Зателефонуй, якщо матимеш потребу, Харрi.

– Гаразд.

Харрi дочекався, поки затихне скрегiт колiс по гравiевiй дорiжцi, потiм вiдчинив дверi i зайшов. Увiмкнувши свiтло, постояв, поки дверi за ним не зачинилися. Запах, тиша, свiтло, що впало на гардеробну, – все промовляло до нього, нiби вiн занурився у басейн зi споминами. Вони огорнули його, зiгрiли так, що перехопило подих. Вiн стягнув з себе плащ i роззувся. А потiм почав обходити кiмнати. З однiеi в iншу. З року в рiк. Вiд батька з матiр’ю до Сестреняти й врештi до власноi персони. Його хлоп’яча кiмната. Плакат з «The Clash», саме той, на якому вони ось-ось розтрощать гiтару об землю. Вiн лiг на постiль, вдихнув запах матраца. Й заплакав.

Роздiл 21

Бiлоснiжка

Була за двi хвилини восьма. Мiкаель Бельман iшов угору вулицею Карл-Юханс-гате, однiею з найскромнiших головних вулиць мiста. Вiн знаходився у самiй серцевинi Норвезького королiвства, у нульовiй точцi, на перетинi осей. Лiворуч – унiверситет iз науками, праворуч – Нацiональний театр iз культурою. За спиною, у Палацовому парку, – правлячий королiвський дiм. А попереду – влада. Зробивши триста крокiв, рiвно о восьмiй вiн зiйшов кам’яними сходами до головного входу у стортинг. Будiвля, як i бiльшiсть будiвель у мiстi, не була анi великою, анi величною. То й охорону мала незначну. За охоронцiв правили ще й двiйко левiв з грорюдського гранiту обабiч пагорка, що височiв тут.

Бельман пiдiйшов до дверей, котрi безшумно розчинилися ще перед тим, як вiн устиг штовхнути iх. Увiйшов i зупинився, роззираючись навсiбiч. Перед ним вирiс охоронець, увiчливо, але рiшуче показуючи у бiк рамки металошукача марки «Джилардонi». За десять секунд вона показала, що Мiкаель Бельман не озброений i з металевих речей мае лише пряжку на ременi.

Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стiйки бюро перепусток. Худючий чоловiк Марiт Ульсен потиснув комiсаровi руку й рушив уперед, наче на автопiлотi, увiмкнувши свiй голос гiда:

– Стортинг, триста вiсiмдесят спiвробiтникiв апарату, сто шiстдесят дев’ять депутатiв. Зведений у 1866 роцi за проектом Емiля Вiктора Ланглета. До слова, вiн був шведом. Це Сходова зала. Мозаiка з каменю називаеться «Суспiльство», створена Ельсе Хаген у 1950-му. Портрети королiв написанi…

Вони пiднялися у хол, котрий Мiкаель не раз бачив по телевiзору. Кiлька людей спiшно проминули iх – лише незнайомцi. Расмус пояснив: щойно закiнчилась нарада однiеi з комiсiй, але Бельман його не слухав. Вiн думав про те, що все це – коридори влади. Вiн розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистiсть, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бiсова невибагливiсть, вада, якоi ця маленька й донедавна бiдна демократична краiна на пiвночi Європи нiяк не позбудеться. Але вiн, Бельман, повернувся сюди. І

якщо йому там, серед вовкiв Європолу, не вдалося дiстатися вершини, то вiн напевно досягне вершин тут, пiдiм’явши карликiв та другосортних копiв.

– Пiд час вiйни всю будiвлю займала контора Тербовена [43 - [43] (#_ftnref43) Тербовен Йозеф – рейхскомiсар Гiтлера у Норвегii пiд час Другоi свiтовоi вiйни.]. Нинi нiхто таких величезних офiсiв не мае.

– Що ви можете розповiсти про свiй шлюб?

– Перепрошую?

– Ви з Марiт сварилися?

– Е-е-е… нi. – Расмус Ульсен розгубився. Вiн закрокував швидше. Нiби намагаючись утекти вiд полiцейського чи принаймнi сховатись якнайдалi вiд тих, хто мiг iх почути. Тiльки коли вони зникли за зачиненими дверима офiсу Ульсена в секретарiатi фракцii, вiн видихнув полегшено. – Звiсно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?

Мiкаель Бельман кивнув.

– Тодi ви напевно розумiете, що я маю на увазi.

– Вона вас зраджувала?

– Нi. Менi видаеться, це я цiлком упевнено можу виключити.

«Бо вона була така товста?» – так i кортiло спитати Бельману, але вiн не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленiсть, тремтливi повiки, майже непомiтне звуження зiниць.

– А ви, Ульсене, ви ii зраджували?

Та сама реакцiя. На додачу – червонi плями на чолi пiд глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна вiдповiдь:

– Нi, правда, нi.

Бельман схилив голову набiк. Вiн не пiдозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж вiн мучить людину такими запитаннями? Вiдповiдь така ж проста, як i неприемна. Бо йому бiльше нiкого було пiдозрювати. У КРИПОСу немае iнших зачiпок. Вiн просто вихлюпнув на цього безпорадного чоловiка свое безсилля.

– А ви, комiсаре?

– Що я? – спитав Бельман, стримавши позiх.

– Чи зраджуете дружину?

– Моя дружина надто принадна жiнка, – усмiхнувся Бельман. – Крiм того, маемо двiйко дiтей. Ви з дружиною дiток не мали, а через це часом кортить… побавитися. За моiми джерелами, нещодавно у вас iз дружиною були проблеми.

– А джерело, певно, сусiдка? Марiт часом теревенила з нею, було й таке. Кiлька мiсяцiв тому дружина трохи приревнувала мене. На профспiлкових курсах я завербував у партiю одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Марiт колись познайомились, тож…

Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очi затуманилися.

– Нiчого не було. Але Марiт на кiлька днiв поiхала в гори, щоб оговтатись. А потiм усе знову налагодилось.

У Бельмана задзеленчав мобiльний. Вiн добув його з кишенi, глянув на екран i вiдповiв коротко «так». Вiдчув, як закалатало серце й заклекотала лють, поки вiн вислуховував голос у слухавцi.

– Мотузка? – перепитав вiн. – Люсерен? Тобто… Утре-Енебак? Дякую.

Вiн поклав телефон до кишенi пальта.

– Маю бiгти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.

Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, змiряв поглядом контору колишнього нiмецького рейхскомiсара, а потiм закрокував далi.

Перша ночi. Харрi, сидячи у вiтальнi, слухав, як Марта Вайнрайт спiвае про «…far away» i «whatever remains is yet to be found» [44 - [44] (#_ftnref44) «…далеко» та «а що лишилось, ще треба вiднайти» (англ.).].

Вiн почувався геть виснаженим. Перед ним на журнальному столику лежав мобiльний, запальничка й срiбна фольга з коричневою грудочкою всерединi. Вiн ii не чiпав. Але йому треба швидше заснути, увiйти у ритм, перепочити. У руцi вiн тримав свiтлину Ракель. У блакитнiй сукнi. Вiн заплющив очi. Вiдчув ii пахощi. Почув голос: «Дивись!» Їi рука швидко штовхнула його. Вода, що оточувала iх, була чорна й глибока, вона пливла плесом, бiла, безслiвна, невагома. Вiтром пiдняло вуаль, а пiд нею – молочно-бiле пiр’я. Їi довга струнка шия утворювала знак питання. Де? Вона вийшла на берег: чорний залiзний скелет на скрипливих колiщатках. Потiм щезла у будiвлi. І знову постала на другому поверсi. Навколо шиi виднiвся зашморг, а поруч стояв чоловiк у чорному костюмi з бiлою квiткою, встромленою у петельку пiджака. Перед ними, спиною до вiкна, у бiлiм одязi стояв священик. Вiн читав повiльно. Потiм озирнувся. Обличчя й руки у нього були бiлi. Од снiгу.

Харрi враз прокинувся.

Заклiпав очима у темрявi. Почув якийсь звук. Але це не Марта Вайнрайт. Харрi, повернувшись, схопив маленький телефон, що дрижав на журнальному столику.

– Слухаю, – промовив вiн хрипливим голосом.

– Знайшла, – сказала жiнка.

Вiн пiдхопився на лiжку.

– Знайшла що?

– Зв’язок. Убитих не трое. Їх – четверо.

Роздiл 22

Пошуковець

– Спочатку я спробувала три iменi, що ти менi дав, – сказала Катрина Братт, – Боргнi Стем-Мюре, Шарлотта Лолле i Марiт Ульсен. І не знайшла нiчогiсiнько. Потiм додала всiх, хто зник безвiсти за останнiй рiк у Норвегii. Отодi знайшла дещо. Може, стане у нагодi.

– Зажди, – мовив Харрi. Сон йому як вiтром звiяло. – А як, хай тобi абищо, ти знайшла список усiх, хто зник безвiсти?

– Інтранет, вiддiл зниклих безвiсти, полiцiя Осло. А ти як гадав?

Харрi застогнав, а Катрина вела далi:

– Там i вигулькнуло iм’я, яке поеднало отих трое. Зрозумiв?

– Власне…

– Зниклу жiнку звати Аделе Ветлесен, двадцяти восьми рокiв, мешкала у Драмменi. У листопадi ii цивiльний чоловiк подав у розшук. Зачiпка знайшлася на сайтi Норвезькоi державноi залiзницi, у базi продажу квиткiв. Сьомого листопада Аделе Ветлесен замовила через iнтернет квиток на потяг iз Драммена до Устаусета. На той же день Боргнi Стем-Мюре мала квиток з Конгсберга у те саме мiсце.

– Устаусет – не пуп землi, – заперечив Харрi.

– Це навiть не мiсто, а клаптик гiрського схилу. Там родини з Бергена за старi грошi понабудовували собi гiрських хатинок, а потiм i туристична спiльнота назводила хатинок на верхiвках гiр, щоб норвежцi мали змогу, слiдом за Амундсеном та Нансеном, переходити вiд хатинки до хатинки, на лижах, несучи двадцять п’ять кiлограмiв на плечах та краплю тваринного страху в душi. Це додае життю гостроти, ти ж знаеш.

– Як тебе послухати, ти наче з власного досвiду розказуеш.

– Родина мого колишнього чоловiка мала таку гiрську хатинку. Вони аж такi заможнi й поважнi, що не мають там навiть електрики та водогону. Бо сауну й джакузi мають лише вискочнi.

– А iншi зачiпки?

– На iм’я Марiт Ульсен квитка не було. Але зареестровано, що напередоднi вона розплачувалася карткою у вагонi-ресторанi такого самого потяга. Заплатила вона о пiв на третю пополуднi – за розкладом потяг тодi знаходився мiж станцiями Ол та Єйлу – тобто до того, як вiн прибув до Устаусета.

– Це вже видаеться менш переконливим, – зауважив Харрi. – Потяг прямував до Бергена, може, вона туди iхала.

– Невже ти гадаеш… – ущипливо почала Катрина Братт, але раптом замовкла, зробила паузу, а тодi приглушено повторила: – Невже ти гадаеш, що я така тупа? У готелi в Устаусетi був зареестрований номер на двох на одну нiч на iм’я Расмуса Ульсена, а в центральному адресному столi вiн записаний за тiею ж адресою, що й Марiт Ульсен, тож я припустила…

– Так, це ii цивiльний чоловiк. А чому ти шепочеш?

– Бо щойно повз мене промайнув нiчний черговий, зрозумiв? Слухай-но, отже, ми знаемо, що двое убитих й одна зникла безвiсти побували в Устаусетi одного й того самого дня. Яка твоя думка?

– Це збiг обставин, вартий, звiсно, уваги, але все-таки ми не можемо виключити, що це проста випадковiсть.

– Згода. Тодi слухай далi. Я пошукала Шарлотту Лолле плюс Устаусет, але нiчого не знайшла. І тодi зосередила увагу на датi, щоб дiзнатись, де могла перебувати Шарлотта, коли тi трое були в Устаусетi. За два днi до того Шарлотта розраховувалась за дизельне паливо на заправцi неподалiк

Хьонефоса.

– Це далеко вiд Устаусета.

– Але у тому ж самому напрямку вiд Осло. Я пошукала машину, зареестровану на неi чи на ii ймовiрного чоловiка. Якщо вони мають картку розрахункiв за проiзд платними автошляхами, можна вистежити iхнiй маршрут.

– М-м-м…

– Проблема в тому, що вона не мала анi машини, анi цивiльного чоловiка, принаймнi десь зареестрованого.

– Вона мала хлопця.

– Цiлком можливо. У даних Європарку пошуковик знайшов у гаражi в Єйлу авто, зареестроване на Іску Пеллер.

– Це за кiлька кiлометрiв звiдти. Хто вона, ця Іска Пеллер?

– Якщо вiрити кредиткам, вона мешкае у Брiстолi, що у Сiднеi, Австралiя. Рiч у тому, що коли я вiдстежувала зв’язки з Шарлоттою Лолле, вона вигулькувала кiлька разiв.

– Можливий зв’язок?

– Наприклад, коли виявляеться, що певнi люди упродовж останнiх рокiв розраховувались карткою в одному й тому самому ресторанi одночасно, з цього виходить, що цi люди разом iли, а розраховувались кожен за себе. Або що вони ходять в один i той самий фiтнес-клуб, записавшись туди одночасно. Чи коли в лiтаку iхнi мiсця були поруч бiльше одного разу. Розумiеш, до чого я веду?

– Аякже, – мовив Харрi. – Я цiлком упевнений, що ти вже перевiрила, про яку машину йдеться i що вона…

– Вона iздить на дизпаливi, – вiдповiла ущипливо Катрина. – Ти хочеш почути решту, чи…

– Ще б пак! Хочу!

– У цих гiрських нiчлiжках, котрi належать туристичнiй спiльнотi, забронювати мiсце заздалегiдь не можна. Якщо ти прийшов, а всi мiсця зайнятi, то лягай долi на матрацi або у спальному мiшку, поклавши пiд голову килимок. За нiч доведеться заплатити всього сто сiмдесят крон, кладеш грошi просто у коробку в хатинцi чи залишаеш там конверта з одноразовим платiжним дорученням.

– Отже, сказати, хто й коли ночував у якiйсь iз нiчлiжок, неможливо?

– Нi, якщо платиш готiвкою. Але якщо залишаеш платiжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичноi спiльноти, вказуючи хатинку й дату ночiвлi.

– Уявляю, яка це марудна справа – шукати данi про переказ коштiв.

– Та не надто, якщо стане клепки виставити правильнi критерii пошуку.

– А ii ж не бракуе, правда?

– Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних мiсця у чотирьох хатинках. Мiж ними – день у дорозi.

– Тобто похiд у гори на чотири днi.

– Так. І в найостаннiшiй, Ховасхюттi, вони зупинялися сьомого листопада. Вiд Ховасхютти до Устаусета пiвдня ходу.

– Цiкаво.

– Найцiкавiше в тому, що то за отi два рахунки, з яких зняли грошi за ночiвлю у Ховасхюттi сьомого листопада. Вгадаеш, чиi?

– Спробую. Навряд чи це Марiт Ульсен або Боргнi Стем-Мюре. Гадаю, у Крипосi виявили б, що обидвi жертви були нещодавно в одному й тому ж мiсцi i тiеi ж самоi ночi. Тож один iз рахункiв, вочевидь, належав зниклiй дiвчинi, як, ти казала, ii звати?

– Аделе Ветлесен. Маеш рацiю. Вона заплатила за двох, але я не в змозi, звiсно, знайти, з ким вона була.

– А iнший рахунок?

– Не надто цiкаво. Зi Ставангера.

Поза тим, Харрi, взявши ручку, занотував iм’я та адресу людини, якiй належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сiднеi.

– Бачу, пошуковець тобi припав до смаку, – зазначив вiн.

– Еге ж, – зiзналася вона. – Наче полiт на старому бомбардувальнику. Трохи заiржавiлий, заводиться повiльно, але якщо вже здiйнявся у небо… Святий Боже! То як тобi доробок?

Харрi на мить замислився.

– Ти спромоглася дiзнатися, – сказав вiн, – що зникла безвiсти жiнка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однiм мiсцi. Нiчого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв – Шарлотта Лолле. Що двi останнi – Боргнi Стем-Мюре та Марiт Ульсен – перебували дуже близько до Устаусета. Отже…

– Отже?…

– Моi вiтання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моеi…

– Не розганяйся й зiтри глузливу посмiшку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсiм не те мала на увазi, я ж не сповна розуму, хiба ти ще не второпав?

У слухавцi почулися гудки.

Роздiл 23

Пасажир

Вона iхала в автобусi сама. Стiне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним вiдображенням. Вона не зводила очей з порожньоi чорноi як нiч зупинки. Вона сподiвалася, що у автобус зайде хтось iще. Сподiвалась, що бiльше нiхто не зайде.

Тодi вiн сидiв бiля вiкна в Краббе, перед ним стояло пиво, й вiн дивився на неi не ворушачись. Плетена шапочка, бiляве волосся й навiженi синi очi. Його очi глузували з неi, щипали ii, благали, кричали ii iм’я. Врештi, вона сказала Матильдi, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком i хотiла лишитись. Тому Стiне, схопивши пальто, добiгла до автостанцii й сiла в автобус до Воланна.

Вона дивилася на червонi цифри на табло над головою водiя. Сподiвалася, що за мить дверi зачиняться й вони поiдуть. Лишилася хвилина.

– Слухай-но, Стiне, – мовив вiн, – як на мене, ти уникаеш мого товариства.

– Ой, привiт, Елiасе, – сказала вона, не вiдводячи погляду вiд асфальту, що змокав пiд дощем. Навiщо вона залiзла так далеко в глиб автобуса, так далеко вiд водiя?

– Слухай-но, тобi не варто отак самотнiй гуляти ночами.

– Невже? – пробурмотiла вона, сподiваючись, що з’явиться хоча б хтось.

– Хiба ти газет не читаеш? Про тих двох дiвчат в Осло. Та ще й ця, як ii там, депутатка з парламенту. Як ii звали?

– Гадки не маю, – вiдповiла Стiне, вiдчуваючи, як шалено калатае серце.

– Марiт Ульсен, – мовив вiн. – З Робiтничоi партii. А двох iнших звали Боргнi та Шарлотта. Певна, що не пригадуеш цих iмен, Стiне?

– Я не читаю газет, – вiдповiла на те Стiне. Але ж мае зайти хоч хто-небудь!

– Усi трое були чудовi дiвчата, – додав вiн.

– Отже, ти чудово з ними знався, – мовила Стiне, враз пожалкувавши про глузливий тон у голосi. Це через страх.

– Певна рiч, не надто добре, – зiзнався Елiас. – Але перше враження було гарне. Знаеш, я з тих, для кого багато важить перше враження.

Вона пильно дивилася на руку, яку вiн обережно поклав iй на колiно.

– Слухай, – сказала вона i зрозумiла, що навiть одне це слово лунае як благання.

– Що, Стiне?

Вона подивилася на нього. Вiн мав вiдкрите, як у дитини, обличчя, очi свiтилися щирою цiкавiстю. Їй захотiлося загорлати, зiрватися з мiсця, але раптом вона почула чийсь голос. Хтось звернувся до водiя. Пасажир. Дорослий чоловiк. Вiн пройшов далi, у глиб автобуса. Стiне намагалася впiймати його погляд, щоб вiн зрозумiв ii, але його очi ховалися за крисами капелюха, а сам вiн зосереджено намагався засунути дрiбняки й квиток у гаманець. Вона полегшено зiтхнула, коли пасажир сiв просто за ними.

– Просто неймовiрно, що полiцiя досi не знайшла мiж ними жодного зв’язку, – мовив Елiас. – Адже у цьому нiчого складного. Вони мали б дiзнатися, що всi трое полюбляли ходити у гори. Що вони ночували у хатинцi у Ховасхюттi тiеi ж таки ночi. Як гадаеш, може, я маю пiти до них i все розповiсти?

– Можливо, – прошепотiла Стiне. Якщо вона поквапиться, то, може, прошмигне повз Елiаса й вискочить з автобуса. Але не встигла вона обмiркувати цю думку, як дверi зачинилися й автобус поiхав. Вона заплющила очi.

– Я просто не хочу втручатися, розумiеш, Стiне?

Вона повiльно хитнула головою, не розплющуючи очей.

– Чудово. Тодi я розповiм тобi ще про когось, хто був разом з ними. І його ти напевне знаеш.

Роздiл 24

Ставангер

– Тьху… Ну тут же й тхне… – мовила Кая.

– Гнiй, – пояснив Харрi. – Гадаю, коров’ячий. Ласкаво

просимо до Єрена.

Ранкове сяйво просотувалося крiзь хмари, що висiли над по-весняному зеленими полями. З-за кам’яних загонiв корови мовчки супроводжували поглядом iхне таксi, що прямувало з аеропорту Сула у центр Ставангера.

Харрi нахилився до водiя:

– Чи можна iхати трохи швидше? – Вiн пiдняв угору посвiдчення.

Водiй, широко посмiхнувшись, натиснув на газ, i авто полетiло по шосе.

– Ти боiшся, що ми вже запiзнились? – тихо спитала Кая, коли Харрi знову впав на сидiння.

– Слухавку не бере, на роботi теж немае, – вiдповiв Харрi. Вiн не хотiв продовжувати, адже все й без того було зрозумiло.

Поговоривши з Катриною Братт минулоi ночi, Харрi уважно вивчив своi нотатки. Вiн мав номери, адреси й iмена двох людей, якi, можливо, живi i якi, ймовiрно, у листопадi ночували разом з тими трьома, котрi стали жертвами убивств в однiй i тiй самiй хатинцi. Зиркнувши на годинник, вiн вирахував, що зараз у Сiднеi, найпевнiше, ранок, i зателефонував на номер Іски Пеллер. Вона вiдповiла i дуже здивувавлася, коли вiн завiв мову про Ховасхютту. Утiм, нiчого суттевого розповiсти про свое перебування у гiрськiй хатинцi вона була не в змозi, адже увесь час пролежала в окремiй кiмнатi з лихоманкою. Може, через те, що надто довго йшла на лижах у мокрому, наскрiзь пропотiлому одязi, може, через те, що для недосвiдченого лижника це важке випробування – йти на лижах вiд хатинки до хатинки. Хай там як, а вона заледве доповзла до Ховасхютти, i ii подруга, котра була у горах разом з нею, Шарлотта Лолле, негайно вклала ii у лiжко. Вона поринула у сповнений видiнь сон, тимчасом як тiло ii ломило, вона то впрiвала, то замерзала. Тож те, що вiдбувалося у хатинцi з рештою мешканцiв, i взагалi що то були за мешканцi, – все обминуло ii стороною, бо вони з Шарлоттою поселилися у хатинцi першими. Наступного дня вона пролежала у лiжку, поки решта пожильцiв не покинули хатинку, а потiм iх з Шарлоттою на снiгоходi забрав мiсцевий полiцейський, котрого спромоглася знайти ii подруга. Вiн одвiз iх до своеi оселi, запропонувавши переночувати, адже, за його словами, готель був ущерть залюднений. Вони спочатку погодились, а потому змiнили думку й, сiвши на потяг, дiсталися до Єйли й переночували в тамтешньому готелi. Шарлотта не розповiдала Ісцi про вечiр у хатинцi нiчого цiкавого. Мабуть, того вечора нiчого суттевого не сталося. За п’ять днiв пiсля гiрськоi прогулянки панi Пеллер полетiла з Осло до Сiднея, досi маючи незначну температуру. Пiсля повернення вони з Шарлоттою постiйно обмiнювалися електронними листами, й жiнка не пригадуе нiчого, що б насторожило ii. Аж до тiеi митi, як iй повiдомили страшну звiстку про те, що ii подругу знайдено мертвою за старою автiвкою на узлiссi бiля озера Даушеен, зовсiм поряд iз великим житловим районом столицi.

Харрi обережно, але зрозумiло пояснив Ісцi Пеллер, що вони переймаються долею тих, хто був у хатинцi того вечора, тож щойно вони побалакають, вiн мае намiр затефонувати головi вiддiлу вбивств Пiвденного полiцейського округу Сiднея Нiлу Маккормаку, з яким вiн колись уже спiвпрацював. І що Маккормак пояснить iй усе детальнiше i хоча Австралiя далеко – подбае про те, щоб ii охороняла полiцiя. Йому здалося, що Іска Пеллер поставилася до всього з розумiнням.

Харрi зателефонував на iнший номер, у Ставангерi. Дзвонив чотири рази, але нiхто не вiдповiв. Звiсно, вiн розумiв, що само по собi це нiчого не значить. Не всi кладуть поруч телефон, лягаючи спати. Але Кая Сульнес, безперечно, чинила саме так. Вона пiдняла слухавку пiсля другого гудка, коли вiн зателефонував, щоб повiдомити, що вони вилiтають у Ставангер першим лiтаком i що вона мае бути в аеропорту о 6:05. Жiнка лише мовила: «Добре».

О пiв на сьому вони вже були в аеропорту Осло, Харрi знову зателефонував – нiхто не вiдповiв. За пiвгодини вони приземлилися в аеропорту Сула, Харрi ще зателефонував. Результат той самий. Дорогою вiд термiналу до черги на таксi Кая зателефонувала працедавцевi й дiзналась, що людина, яка iм потрiбна, на роботi вчасно не з’явилася. Вона повiдомила про це Харрi, й вiн, обережно штовхнувши ii рукою у спину, провiв повз чергу на таксi, заштовхав у машину, у вiдповiдь на гучнi протести сказавши лише:

– Дякую, люди, вам теж чудового дня!

Було шiстнадцять по восьмiй, коли вони прибули за потрiбною адресою до бiлого будиночка у Воланнi. Харрi дозволив Каi заплатити за таксi й вийшов з авто, залишивши дверцята розчиненими. Вдивився у безликий бiлий фасад. Удихнув сире, свiже, але все одно м’яке повiтря Захiдного узбережжя. Зiбрався на силi, бо вже знав усе напевне. Може, вiн i помиляеться, але вiн таки був певен у цьому, як i в тому, що Кая обов’язково подякуе, коли таксист випише iй квитанцiю.

– Дякую. – Дверцята машини знову зачинились.

Ім’я було написане посерединi мiж двома iншими дзвiнками.

Харрi натиснув на дзвiнок i почув вiдлуння десь у глибинi помешкання.

За хвилину пiсля трьох марних спроб вiн натиснув на нижню кнопку.

Лiтня панi, що вiдчинила дверi, дивилась на них усмiхаючись.

Харрi зауважив, що Кая iнстинктивно визначила, кому слiд почати розмову.

– Добридень, я Кая Сульнес, ми з полiцii. На поверсi вище нiхто не вiдповiдае. Ви часом не знаете, чи е там хто вдома?

– Можливо. Хоча там цiлий день тихо, – вiдповiла панi. Потiм, помiтивши, як Харрi звiв брову догори, поспiхом додала: – У будинку все добре чути. Я чула, як хтось приходив уночi. А оскiльки квартиру здаю я, то маю бути в курсi.

– Отже, ви прислухаетесь? – перепитав Харрi.

– Звiсно, але не втручаюся. – Панi зашарiлася. – Як на мене, у цьому немае нiчого поганого. Я веду до того, що у мене нiколи не було неприемностей з…

– Ми не знаемо… – мовив Харрi.

– Краще пiти й перевiрити, – озвалася Кая. – Тож якщо маете ключi вiд квартири…

Харрi знав, що зараз у головi Каi снуе безлiч думок, як краще висловитися, й нетерпляче чекав на продовження.

– …ми б волiли допомогти вам перевiрити, чи все в порядку.

Кая Сульнес – кмiтлива жiнка. Якщо панi, яка здае квартиру, погодиться на iхню пропозицiю i вони щось знайдуть, то у протоколi буде зазначено, що iх запросили у квартиру, що вони аж нiяк не перевищили своiх повноважень i не проводили обшуку без ордера.

Панi вагалася.

– Певна рiч, ви можете вiдiмкнути дверi й увiйти у квартиру вже пiсля того, як ми пiдемо. А потiм викликати полiцiю. Або «швидку». Чи…

– Гадаю, буде краще, якщо ви пiдете зi мною, – мовила панi, у якоi на чолi проступила глибока занепокоена зморшка. – Заждiть, я зараз принесу ключi…

За мить вони увiйшли до чистоi, прибраноi квартири майже без меблiв. Харрi враз упiзнав гнiтючу тишу, характерну для порожнiх помешкань, коли ранкова метушня вгадуеться лише як ледь чутний шум за вiкном. Окрiм того, вiн вiдчув запах клею. Зауважив пару черевикiв, але верхнього одягу не було.

У маленькiй кухоньцi бiля мийки стояла велика чашка з чаем, а на поличцi над мийкою – жерстянi слоiки з найрiзноманiтнiшими, невiдомими Харрi назвами чаю: «Oolong Теа», «Anji Bai Cha Теа». Вони пройшли далi. На стiнi у вiтальнi Харрi побачив свiтлину гори, йому видалось, нiби то К2 [45 - [45] (#_ftnref45) К2 – гора в Пакистанi, 8611 метрiв над рiвнем моря.], гiмалайська серiйна убивця.

– Перевiриш? – спитав Харрi, киваючи на дверi з сердечком, i попростував туди, де, на його думку, мала бути спальня. Вiн глибоко зiтхнув, натиснув ручку й штовхнув дверi.

Постiль не розстелена. У кiмнатi прибрано. Вiкно ледь розчинене, геть не чутно запаху

клею, повiтря свiже, як подих дитини. Харрi почув, як хазяйка стала в одвiрку за його спиною.

– Дивно, – пробурмотiла вона. – Я ж чула iх уночi. А пiшов лише один.

– Їх? – перепитав Харрi. – Ви впевненi, що людей було декiлька?

– Упевнена. Я чула голоси.

– А скiльки iх було?

– Наче трое.

Харрi вiдчинив платтяну шафу.

– Чоловiки? Жiнки?

– На жаль, у мене не настiльки добрий слух.

Одяг. Спальний мiшок та наплiчник. Ще одяг.

– А чому ви все-таки гадаете, що iх було трое?

Хазяйка знiяковiла.

– Стукiт. Наче вони тее… Ви ж розумiете…

– Але ж голосiв не було?

Хазяйка помiркувала:

– Нi, жодних.

Харрi вийшов з кiмнати й з подивом зауважив, що Кая досi стоiть перед дверима у ванну. І стояла вона якось дивно: нiби в обличчя iй дув сильний вiтер.

– Щось не те?

– Та нi, – вiдповiла Кая невимушено. Аж занадто невимушено.

Харрi пiдiйшов i став поряд.

– У чому рiч? – спитав вiн, притишивши голос.

– Я… маю проблему iз зачиненими дверима.

– Гаразд… – вiдповiв Харрi.

– Я не жартую…

Харрi кивнув. І саме тiеi митi почув звук. Звук вiдмiряного часу, строку, що вичерпуеться, секунд, що спливають, – швидкi, гарячковi краплини води, котра не те щоб тече й не те щоб крапае. Кран за дверима. Харрi знав, що не помиляеться.

– Стiй тут, – наказав вiн.

І штовхнув дверi.

Перше, що привернуло увагу: запах клею тут був ще сильнiший.

Друге: долi лежала куртка, джинси, труси, футболка, двi чорнi шкарпетки, плетена шапка й чорний товстий вовняний светр.

Трете: вода текла невпинною цiвкою у ванну, котра була наповнена так, що зайва вода виливалася у зливний отвiр на стiнцi.

Четверте: вода у ваннi була криваво-червона.

П’яте: згаслий погляд над заклееним скотчем ротом голого безживно-блiдого чоловiка на днi ванни, погляд, звернений убiк. Нiби вiн намагався роздивитися щось у слiпiй зонi, когось, кого не зауважив, коли той увiйшов.

Шосте: нiяких свiдчень насильства, жодних зовнiшнiх пошкоджень, якi б пояснювали такий надмiр кровi.

Харрi кахикнув i помiркував, як краще попрохати хазяйку увiйти й упiзнати свого пожильця.

Але потреби у цьому не було. Вона вже стояла на порозi ванноi кiмнати.

– Господи мiй Боже! – простогнала вона. – І – наголошуючи на кожному словi: – Господи – мiй – Боже! – І нарештi жалiбно, iз ще бiльшою надсадою: – Господи мiй Боже Ісусе…

– Скажiть, це… – заговорив Харрi.

– Так, – мовила панi здушеним вiд ридань голосом. – Це вiн. Елiас. Елiас Скуг.

Роздiл 25

Територiя

Лiтня панi затулила рота обома руками й прошепотiла крiзь пальцi:

– Що ж ти собi заподiяв, любий, дорогий Елiасе?

– Стверджувати напевно, що це вiн собi заподiяв, не слiд, – мовив Харрi, вивiвши ii з ванноi, i допровадив до вхiдних дверей. – Чи можу я вас попрохати, щоб ви зателефонували у вiддiлок полiцii у Ставангерi й попросили прислати кримiналiстiв. Скажете, що ви на мiсцi злочину.

– На мiсцi злочину? – перепитала вона, широко розплющивши очi. Через уразу вони видавались геть чорними.

– Атож. Саме так i скажiть. Якщо хочете, зателефонуйте за номером сто дванадцять. Гаразд?

– Звiсно…

Вони почули, як жiнка пошкандибала сходами донизу у свое помешкання.

– Отже, поки вони з’являться, маемо хвилин п’ятнадцять, – мовив Харрi.

Вони роззулися, залишили взуття на сходах i зайшли до ванноi в самих шкарпетках. Харрi роззирнувся. У раковинi було повно довгого бiлявого волосся, а на поличцi лежала вичавлена туба.

– Скидаеться на зубну пасту, – сказав Харрi, схиляючись над тубою, але не торкаючись ii.

Кая наблизилась.

– Cуперклей, – констатувала вона. – «Strongest there is» [46 - [46] (#_ftnref46) Найефективнiший (англ.).].

– Це той, що у жодному разi не мае потрапляти на пальцi, так?

– Вiн дiе миттево. Якщо крапнеш на пальцi й потримаеш iх укупi – склеюються намертво. Доведеться або вiдрiзати iх один вiд одного, або вiдривати з м’ясом.

Глянувши спочатку на Каю, Харрi кинув оком на труп у ваннi.

– Трясця, – повiльно промовив вiн. – Не може бути…

Комiсара полiцii Гуннара Хагена гризли сумнiви. Можливо, вiн скоiв найдурнiший вчинок за час, поки працюе в Полiцейському управлiннi. Створивши групу, яка опiкуеться розслiдуванням усупереч волi мiнiстерства, вiн мiг накликати проблем. А те, що очолював групу Харрi Холе, могло цi проблеми примножити. Одна з проблем, постукавши в дверi, саме завiтала до нього. Наразi вона стояла перед ним у подобi Мiкаеля Бельмана. Слухаючи його, Хаген зауважив, що дивнi ознаки на обличчi керiвника Крипосу були бiлiшi, нiж зазвичай, нiби хтось пiдсвiчував iх зсередини якимсь розжареним i водночас охолодженим продуктом розпаду атомного ядра – вибухонебезпечним, але до певного часу приборканим.

– Менi напевно вiдомо, що Харрi Холе разом з двома колегами вiдвiдали Люсерен у зв’язку зi смертю Марiт Ульсен. Беата Льонн з кримiналiстичного вiддiлу запропонувала нам провести ретельний обшук у всiх дачних будиночках в околицях староi мотузяноi майстернi. Буцiмто один з ii спiвробiтникiв виявив, що мотузка, на якiй повiшено Марiт Ульсен, була саме звiдти. Ось такi пироги…

Мiкаель Бельман гойднувся на пiдборах. Вiн навiть не зняв свого плаща по п’яти завдовжки. Гуннар Хаген мужньо чекав на продовження. Чекати довелось недовго. Інтонацiя була важко-повiльною, наче аж трохи спантеличеною:

– Коли ми поговорили з ленсманом в Утре-Енебаку, вiн розповiв, що серед тих трьох, хто робив обшук, був i славнозвiсний Харрi Холе. Тобто ваша людина, Хагене.

Хаген змовчав.

– Припускаю, Хагене, ви свiдомi того, якi наслiдки може мати нехтування наказом мiнiстерства.

Хаген так само мовчав, але очей пiд поглядом Бельмана не опускав.

– Послухайте-но, – Бельман, розстебнувши верхнього гудзика на плащi, сiв. – Ви подобаетеся менi, Хагене. Я вважаю вас вправним полiцейським, а менi гарнi фахiвцi стануть у нагодi.

– Тобто тодi, коли Крипос загребе всю владу собi в руки, адже так?

– Саме так. І така людина, як ви, цiлком iмовiрно, прислужиться менi на якiйсь керiвнiй посадi. Ви закiнчили вiйськове училище, тож розумiете, наскiльки важливе стратегiчне мислення, як важливо вмiти уникати битв, якi все одно не виграеш, знати, коли вiдступ, – найбiльш виграшна стратегiя…

Хаген повiльно кивнув.

– Гаразд, – мовив Бельман пiдводячись. – Вважатимемо, що Харрi Холе опинився неподалiк Люсерена випадково, це був простий збiг, що не мав жодного стосунку до Марiт Ульсен. І що в майбутньому такi випадковi збiги не повторяться. Ви на моему боцi, Гуннаре?

Хаген сiпнувся, почувши, як пролунало його iм’я з Бельманових вуст – нiби вiдлуння iншого iменi, яке вiн сам колись промовив, назвавши на iм’я свого попередника, заради невимушеноi атмосфери, для якоi зовсiм не було пiдстав. Але не заперечував, бо знав: це i е одна з тих самих битв. І що вiн майже програв вiйну. І що умови капiтуляцii, запропонованi Бельманом, могли бути й гiршi. Набагато гiршi.

– Я побалакаю з Харрi, – сказав вiн i потис простягнуту Бельманом руку. Мав таке вiдчуття, нiби торкався мармуру: рука була твердою, холодною й безживною.

Харрi ковтнув кави й обережно витягнув указiвного пальця з вушка хазяйчиноi чашки з тонесенькоi порцеляни.

– Отже, ви старший iнспектор Харрi Холе з Управлiння полiцii Осло, – мовив чоловiк, який сидiв з протилежного боку хазяйчиного журнального столика. Вiн назвався iнспектором Колбйорнсеном, назвав посаду, iм’я й мiсце роботи Харрi, по-особливому наголошуючи на

«Осло». – І що ж привело полiцiю Осло у Ставангер, пане Холе?

– Нiчого виняткового, – вiдповiв Харрi. – Свiже повiтря, гарнi гори.

– Невже?

– Фiорд. Може, якщо стане часу, стрибнемо з Кафедри [47 - [47] (#_ftnref47) Кафедра – скеля заввишки 604 метри у Захiднiй Норвегii, поблизу Люсе-фiорда.].

– Отже, з Осло направили до нас блазня. Що тут скажеш? Ви зайнялися ризикованим спортом. Чи були у вас якiсь серйознi пiдстави не повiдомляти нас про цi вiдвiдини?

Посмiшка у iнспектора Колбйорнсена була така ж тоненька, як i його вусики. А ще вiн мав капелюха – маленького, чудного, якого носять глибокi старцi або ж надто самовпевненi пiжони. Харрi згадав, що такого самiсiнького капелюха носив Джин Хекман у ролi Попая Дойла у «Французькому зв’язковому». І ладен присягтися, що Колбйорнсен не вiдмовиться анi вiд льодяника на паличцi, анi вiд того, щоб, зупинившись у дверях, сказати: «Ах, так, iще питання».

– Гадаю, у вас десь валяеться факсове повiдомлення, – мовив Харрi, дивлячись на зодягненого у бiле чоловiка, який саме заходив до кiмнати. Комбiнезон експерта-кримiналiста, що вкривав його з нiг до голови, зашурхотiв, коли чоловiк, стягнувши з себе бiлий каптур, упав на стiлець. Вiн, глянувши на Колбйорнсена, вилаявся.

– Отже? – спитав Колбйорнсен.

– Вiн мае рацiю, – мовив експерт, киваючи у бiк Харрi, але не дивлячись на нього. – Хлопця просто приклеiли до ванни суперклеем.

– Приклеiли? – перепитав Колбйорнсен i подивився на пiдлеглого, звiвши брови. – Пасивна форма. Чи не зарано ти виключаеш, що Елiас Скуг заподiяв собi все власноруч?

– А потiм вiдкрив кран, щоб утопитися у найповiльнiший i найбiльш болiсний спосiб? – спитав Харрi. – Перед тим заклеiвши собi рота скотчем, щоб не закричати?

Колбйорнсен знову посмiхнувся Харрi своею тонесенькою, як нитка, посмiшкою:

– Я скажу: «Осло», коли ви матимете змогу висловити свою думку.

– Приклеений намертво, з голови до п’ят, – продовжував кримiналiст. – Потилицю поголено й добряче намащено клеем. Те ж саме щодо плечей та спини. Сiдницi, руки, обидвi ноги. Тобто…

– Тобто, – повiв далi Харрi, – коли вбивця вимастив його клеем, вiн дав Елiасу трiшки полежати, щоб клей узявся, потiм ледь-ледь повернув кран i пiшов, а Елiас Скуг був приречений повiльно помирати потопаючи. І Елiас почав боротися проти часу та смертi. Вода пiднiмалася повiльно, але вiн знесилювався. Допоки все його ество не охопив смертельний страх i вiн не зiбрав усi своi сили, щоб звiльнитися. У нього вийшло. Вiн спромiгся вiдiрвати вiд дна ванни найсильнiшу частину тiла – праву ступню. Вiн просто вiдiрвав ii вiд шкiри, котра, як ви бачите, досi приклеена до дна ванни. Ванна наповнилася кров’ю, а Елiас стукав ногою по дну, аби привернути увагу хазяйки квартири, що живе внизу. І вона його почула.

Харрi кивнув у бiк кухнi, де Кая силкувалася заспокоiти й втiшити хазяйку. Вони чули, як лiтня панi жалiбно плаче.

– Але вона неправильно все зрозумiла. Гадала, що пожилець порае жiнку, яку привiв iз собою додому.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/u-nesbo/leopard/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

[1] (#_ftnref1) Яка чудова земля.

2

[2] (#_ftnref2) Втомилися? (англ.)

3

[3] (#_ftnref3) Приходьте ще (англ.).

4

[4] (#_ftnref4) Що вам потрiбно? (англ.)

5

[5] (#_ftnref5) Потрiбен гашиш, панi? (англ.)

6

[6] (#_ftnref6) Тодi розважитись хочете? (англ.)

7

[7] (#_ftnref7) Дверима помилилася, от i все (англ.).

8

[8] (#_ftnref8) Дверi тi, що треба, панi. Веселуха тут (англ.).

9

[9] (#_ftnref9) Нi, дякую (англ.).

10

[10] (#_ftnref10) Ми вам покажемо (англ.).

11

[11] (#_ftnref11) Та дивитися нема на що, хiба нi? (англ.)

12

[12] (#_ftnref12) Із джау-е? (англ.).

13

[13] (#_ftnref13). Н-гой (англ.).

14

[14] (#_ftnref14) Попався (англ.).

15

[15] (#_ftnref15) Гома – мiсто в Конго, на кордонi з Руандою, столиця провiнцii Пiвнiчне Кiву.

16

[16] (#_ftnref16) Майбутнього нема, майбутнього нема… (англ.)

17

[17] (#_ftnref17) Нi, дякую (англ.).

18

[18] (#_ftnref18) Я бачу покiйникiв (англ.).

19

[19] (#_ftnref19) Скрея – село на пiвнiч вiд Осло.

20

[20] (#_ftnref20) Ремонту не пiдлягае (англ.).

21

[21] (#_ftnref21) «Реальне кохання» – новорiчна романтична мелодрама з Г’ю Грантом у головнiй ролi.

22

[22] (#_ftnref22) Давненько не бачились (англ.).

23

[23] (#_ftnref23) Анi руш (англ.).

24

[24] (#_ftnref24) Руки вгору (англ.).

25

[25] (#_ftnref25) Вмiння застiбати наручники миттево (англ.)

26

[26] (#_ftnref26) Тебе прислав пан Клюйт? (англ.)

27

[27] (#_ftnref27) Трiада. Моi борги заплачено, хiба ти не чув? (англ.)

28

[28] (#_ftnref28) Ну й що тобi вiд мене потрiбно? (англ.)

29

[29] (#_ftnref29) Подивимось… Пан Юссi Колкка… (англ.)

30

[30] (#_ftnref30) Повтори? (англ.)

31

[31] (#_ftnref31) Красеню (англ.).

32

[32] (#_ftnref32) Льодовий стадiон в Осло.

33

[33] (#_ftnref33) Добрий стрибок у кар’ерi (англ.).

34

[34] (#_ftnref34) Норвезька щоденна газета, як i «Афтенпостен».

35

[35] (#_ftnref35) У норвезькiй правоохороннiй системi полiцейськi юристи (полiцейський уповноважений та полiцейський прокурор) видають ордери на арешт, керують слiдством у карних справах i виступають на боцi обвинувачення пiд час судових процесiв.

36

[36] (#_ftnref36) Народилася зiрка (англ.).

37

[37] (#_ftnref37) «Кохання ранить» (англ.) – пiсня, яка стала хiтом у виконаннi гурту «Назарет».

38

[38] (#_ftnref38) Брати Блюз (англ.). Йдеться про героiв американського комедiйного кiномюзиклу, брати Елбуд та Джейк Блюз (Ден Екройд та Джон Белушi), за котрими ганяеться полiцiя, неонацисти, мафiя.

39

[39] (#_ftnref39) «На завданнi вiд Господа!» (Англ.) Брати Блюз за сюжетом фiльму намагаються вiдродити свою стару блюз-групу, щоб, пiдзаробивши грошей, врятувати сирiтський будинок, у якому зростали. Один з героiв запевняе, що оскiльки вони виконують таку мiсiю, то iм нiхто не стане на завадi.

40

[40] (#_ftnref40) Навiщо воно менi? (англ.)

41

[41] (#_ftnref41) Герхардсен Ейнар (1897–1987) – норвезький полiтик, соцiал-демократ, тричi очолював уряд Норвегii.

42

[42] (#_ftnref42) «Не здаватися» (англ.) – пiсня iз репертуару американського рок-виконавця Брюса Спрiнгстiна.

43

[43] (#_ftnref43) Тербовен Йозеф – рейхскомiсар Гiтлера у Норвегii пiд час Другоi свiтовоi вiйни.

44

[44] (#_ftnref44) «…далеко» та «а що лишилось, ще треба вiднайти» (англ.).

45

[45] (#_ftnref45) К2 – гора в Пакистанi, 8611 метрiв над рiвнем моря.

46

[46] (#_ftnref46) Найефективнiший (англ.).

47

[47] (#_ftnref47) Кафедра – скеля заввишки 604 метри у Захiднiй Норвегii, поблизу Люсе-фiорда.