Богдан Хмельницький читать онлайн - Тарас Барабаш

Богдан Хмельницький

Тарас Барабаш

Украiнцi. Історiя нескорених

Богдан Хмельницький – непересiчна постать в украiнськiй iсторii. Важко знайти iсторичного дiяча, якому б давали стiльки протилежних оцiнок сучасники i нащадки. Польськi iсторики називали Хмельницького виключно "зрадником", честолюбним i вiроломним, у радянськiй iсторiографii виставляли в ролi поборника "возз’еднання братнiх народiв", цiлковито iгноруючи його державотворчу дiяльнiсть. То ким насправдi був Богдан-Зиновiй Хмельницький? Що зробив для своеi держави, для козацтва, народу? Залишаемо шановному читачу можливiсть самому дати вiдповiдь на цi питання…

Тарас Барабаш

Богдан Хмельницький

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015

* * *

Складаю подяку моiй колезi Олесi Ісаюк, котра сприяла початку роботи над цiею книжкою, а також моiй коханiй Олi, з якою я обговорював окремi роздiли, дiлився враженнями, слухав ii думки щодо того чи iншого питання i яка розумiла, наскiльки важкою та вiдповiдальною була моя праця.

Вступ

У 2008 р. Богдан Хмельницький посiв почесне п’яте мiсце в телевiзiйному проектi «Великi украiнцi», хоч, за даними соцiологiчних опитувань, перед оголошенням результатiв обiймав трете. Як би там не було, це свiдчить про живий iнтерес та всеукраiнське визнання величi Хмельницького. Видаеться незайвим вкотре перегорнути сторiнки його бiографii та згадати, яким гетьман Вiйська Запорозького увiйшов в украiнську (та й не лише украiнську) iсторiю.

Книжка, що перед вами, розповiдае про все Богданове життя, вiд народження й до смертi. Видiлено певнi етапи, такi як першi контакти з козацтвом, перший досвiд мiжнародноi дипломатii тощо. Не можна було обiйти увагою бойовi дii за участi Хмельницького, зовнiшню та внутрiшню полiтику. Хотiлось також зосередити увагу на особистостi Богдана, на рисах характеру, побутi, зовнiшностi, iнших деталях. Зокрема, у них, на нашу думку, можна простежити нескоренiсть Богданового духу, його непiдвладнiсть iншим особам та життевим обставинам.

Коротким девiзом книги мiг би стати латинський вислiв «Nihil novi, ne quid nimis», тобто «Нiчого нового, нiчого зайвого». Справдi, про Хмельницького написано вже стiльки, що важко вiднайти щось нове, хоч i чекають ще своiх заповзятих дослiдникiв документи, якi, ймовiрно, зберiгаються в архiвах Швецii, Туреччини, Молдови та iнших краiн, iсторiя яких була пов’язана з дiяльнiстю гетьмана. Разом з тим при написаннi книжки автор прагнув передати висновки i найновiших, i класичних наукових дослiджень життя Богдана простими, доступними словами – аби читача не вiдлякнуло засилля термiнiв, складнопiдрядних та складносурядних речень. А також зосередитись на ключових подiях, розглянути саме тi подробицi, якi яскраво iлюструють той чи iнший епiзод з життя й дiяльностi Хмеля. Чи вдалося це – судити вам.

Отож запрошую читача перегорнути сторiнку й зануритись в епоху, коли жив i творив видатний Украiнець…

Вiд немовляти до державного мужа (1595–1648 рр.)

Походження, родина, освiта

Поява на свiт та родинне корiння. Народився майбутнiй гетьман 27 грудня 1595 р. Венецiанський посол Сагредо в 1649 р. зазначав, що Хмельницькому 54 роки. Тому, як правило, цим роком i датуеться його народження. 27 грудня, як вiдомо, День святого Теодора Начертаного, i хлопчики, народженi в цей день, отримували iм’я Богдан (народна форма iменi Теодор). Історики сходяться на думцi, що Богдана також називали Зиновiем. Так його й кликали за свiтських, життевих обставин. Коли ж iшлося про державнi дiяння, Хмельницького-гетьмана величали Богданом.

Секретар короля Італii Єронiм Пiноччi писав, що «Хмельницький так названий вiд своiх; iм’я його батька було Хмель, а його звали Хмеленко». Павло Алепський, сирiйський мандрiвник, який побував в Украiнi в 1654–1656 рр., не називав гетьмана iнакше як Хмель – таке iм’я вiн чув вiд козакiв. Будемо й ми слiдувати цiй традицii, тобто називати гетьмана Хмелем, щоб не повторювати постiйно його iменi чи прiзвища.

Невiдомо достеменно, де саме народився Богдан, як i те, звiдки походив рiд Хмельницьких. Зазвичай беруть на озброення суто географiчну прив’язку: населенi пункти Хмельник, Хмелiв, Хмелiвка та iн. Хмельницькi були маловiдомими дрiбними шляхтичами, якими не цiкавилися геральдисти, i тепер ще не можна остаточно з’ясувати, з якого саме мiсця походить цей рiд. Польський iсторик Владислав Марчинський на початку XIX ст. писав, що Хмельницькi жили в мiстечку Хмiльник (тепер Вiнницька область). Украiнський iсторик Степан Посiко твердив, що Хмельницькi вийшли з Хмельника в Перемишльськiй землi Руського воеводства. Зараз найбiльш вiрогiдним мiсцем народження вважають село Хмель, розташоване за 20 кiлометрiв на пiвденний схiд вiд Люблiна. За 15 кiлометрiв вiд нього е село Собеська Воля (з якого походив рiд Якуба Собеського, батька короля Яна ІІІ Собеського), а ще за 7 кiлометрiв – село Жулкевка (з якого походив рiд Станiслава Жолкевського, батька коронного гетьмана й канцлера, засновника Жовкви).

Народження Богдана майже нiхто не пов’язуе з «хмiльними» мiстами. Найiмовiрнiшим мiсцем народження називають Чигирин, також згадують Жовкву, Переяслав та Суботiв. Визначення бiльш-менш точного мiсця безпосередньо пов’язане зi з’ясуванням деталей бiографii Богданового батька, Михайла. Богдан був найстаршою дитиною в сiм’i, i з огляду на дату його народження батьки мали побратись не пiзнiше 1594 р., а завагiтнiти мати гетьмана мала б орiентовно в 1594-му або на початку 1595 р. Отож виникае питання: де вони жили на той час?

Що ми знаемо про батька Богдана, Михайла? Народився вiн у 1560-х рр. Історики запевняють, що належав до земян (дрiбноi шляхти, що пiдтримувала тiснi стосунки з козаками). У автобiографiчному листi до короля Яна ІІ Казимира, написаному пiд Зборовом 1649 р., Богдан назвався шляхтичем. Посли рiзних краiн у рiзний час теж стверджували, що Богдан шляхетський син. За деякими даними, його батько Михайло народився в Лисянцi на Киiвщинi. Проте вiдомостi цi, очевидно, помилковi, бо Лисянка почала заселятися лише в 20-тi рр. XVII ст. Були навiть мiркування, що Михайло Хмельницький походив з Литви чи з Мазовецькоi землi.

Дорослiшання Михайла припадае на час формування козацтва як вiйськового стану в Речi Посполитiй. Ця держава постала 1569 р. як унiя Польськоi Корони та Великого князiвства Литовського. У 1572 р. 300 козакiв були вперше взятi на державну вiйськову службу i вписанi до реестру. Їхньою функцiею став захист пiвденно-схiдних кордонiв новоствореноi держави (сучасна центральна Украiна) вiд спустошливих нападiв татар iз Кримського ханства. У 1578 р. iхня кiлькiсть зросла до 600 i король надав козакам у володiння мiсто Трахтемирiв, прапор i печатку.

Історiя життя Михайла начебто й iнформативна, але часом виглядае доволi заплутаною й суперечливою. Одна група iсторикiв наводить такi факти: у кiнцi XVI ст. – на початку XVII ст. Михайло жив у Жовквi на Львiвщинi при дворi коронного гетьмана Станiслава Жолкевського. Імовiрно, мешкав у замку, як i решта гетьманських слуг. Станiславова донька Софiя 1605 р. побралась iз Яном Даниловичем, власником Олеського замку. Пiсля цього Михайло пiшов на службу до Яна в Олесько, а згодом до Чигирина.

Інша група iсторикiв твердить, що Михайло Хмельницький перейшов на службу до

Яна Даниловича ще в 1592–1594 рр., коли той став чигиринським i корсунським старостою, а Михайла в 1594 р. призначив пiдстаростою. Істориками ж переноситься з книжки до книжки помилкове твердження, що призначення Яна старостою вiдбулось у 1606 р. Тож, як стверджують прихильники версii народження гетьмана в Жовквi, до 1594 р. Михайло Хмельницький жив у Жовквi, i саме там побачив свiт Богдан. Імовiрно, що Михайло проживав у Жолкевського не до 1606 р., а в перiод мiж 1588–1594 рр. Звiдки такi розрахунки? Із 1588 р. Жолкевський перебував у поселеннi Винники, i тiльки з 1597 р. бiля Винникiв вiн почав будувати власне Жовкву, яка в 1603 р. отримала магдебурзьке право. Дружина Жолкевського Регiна призначила Михайла Хмельницького очiльником палацовоi охорони. Друга дата обумовлюеться тим, що в 1594 р. Михайло вже фiгуруе як чигиринський пiдстароста.

У чому полягала тодi причина змiни мiсця проживання? Історики сходяться на думцi, що мотивом була втеча вiд правосуддя. Венецiанський посол Альберт Вiмiна в 1650 р. писав: «Вiн (Михайло – Т. Б.) був шляхтичем, який попав пiд вигнання i був позбавлений шляхетського звання». Посол шведського короля Самуель Грондський, котрий був у Чигиринi 1654 р., теж зазначав, що Хмельницький «народився вiд батька – польського шляхтича», який був покараний судом чи то на банiцiю, чи то на iнфамiю.

Банiцiею звалося позбавлення всiх прав, виведення з-пiд дii норм судочинства, оголошення вигнання з держави. Покарання iнфамiею за законами Польськоi Корони вважалося найжорстокiшим i передбачало знеславлення й обмеження в громадянських правах або вигнання покараного за межi батькiвщини. Таке рiшення суд ухвалював щодо шляхти, яка чинила напади на маетки сусiдiв, гвалт, розбоi чи крадiжки. Що саме iз цього зробив Михайло – невiдомо. Історик Людмила Дехтярьова, вивчаючи це питання, стверджувала, нiби вiн був настiльки гарним, що сусiдськi жiнки-шляхтянки постiйно задивлялись на «пана Мiхала». До всього ще й дорiкали своiм чоловiкам, чому вони не такi, як пан козак Хмель. І цього шляхтичi не могли стерпiти, почали закидати Михайловi, що той псуе iм жiнок. Потiм, за однiею версiею, зiбрали навколишню озброену шляхту й вчинили напад на його господарство. За iншою – на знак помсти з’явились до суду й домоглись для Михайла банiцii, звинувачуючи у гвалтi. Але в статтi, де наводиться така версiя, iсторик не подае посилань чи цитат з iсторичних джерел, що могли б цю версiю пiдтвердити.

Чигиринська земля була на той час територiею Дикого Поля – малозаселених i майже неосвоених земель, на якi ще не поширювалась юрисдикцiя Польськоi держави. Там батько Хмеля мiг перебути свое вигнання, яке б втратило свiй правовий статус через вiдсутнiсть правових норм, судiв i виконавцiв покарань. До Чигирина Михайло перебрався, очевидно, за порадою свого пана, Жолкевського. Той був у дружнiх стосунках iз Яном Даниловичем, у 1594 р. рекомендував Михайла гетьману Яну Замойському, хвалив його бойовi якостi. Тож, вирiшивши не вплутуватись в iсторiю з банiцiею Михайла, порадив йому перебратись туди. Тим бiльше що Чигирин отримав у 1592 р. право самоврядування, його потрiбно було розбудовувати, i так можна було почати свою кар’еру з чистого аркуша.

Ще одним аргументом на користь Чигирина е те, що мати Богдана була козачкою. Територiя ж Дикого Поля була основною, де в XV–XVI ст. ст. зароджувалось козацтво як суспiльний та вiйськовий стан. Навряд чи Михайло познайомився зi своею дружиною в Жовквi, де були тiльки шляхта та залежнi селяни.

Імовiрними мiсцями народження Хмельницького називають також Переяслав i Суботiв. Переяслав був iмовiрним мiсцем народження в тому випадку, якщо Богданова мати була родом звiдти. Історик Микола Петровський додавав до цiеi версii такi факти: що родом з Переяслава був хрещеник Богдана, Тетеря; що Хмельницький мав двiр у Переяславi; що Данило Заславський назвав Богдана переяславським козаком. Та, радше за все, Богдан мав там корiння й бував у мiстi, вивчав його, його людей, родичався з ними – але народився не там. Хутiр Суботiв розглядався через те, що Михайло Хмельницький завiв там свое господарство й побудував дерев’яну церкву Святого Михаiла, де охрестив Богдана. Та цих аргументiв все ж замало для побудови повноцiнного припущення.

Посада пiдстарости, на яку був призначений Михайло, була на той час досить значною та впливовою. Фактично пiдстароста був управителем всього старостинського замку та староства, бо сам староста рiдко коли мешкав у своiй державнiй резиденцii. За його вiдсутностi саме пiдстароста чинив суд, командував вiйськовим загоном. Михайловi було надано право бути осадником Чигирина (тобто засновувати новi поселення). Вiн i сам отримав вiд Яна Даниловича посiлiсть (земельну дiлянку) над рiчкою Тясмин милею вище вiд Чигирина, де збудував собi хутiр. Бiля цього хутора з часом постало село Суботiв (у 1606-му або 1616 р.).

Із середини 1590-х рр. розпочалось масове «покозачення» селян i мiщан, якi перебирались до Дикого Поля й утворювали своi козацькi громади. Зароджувались особливi козацькi порядки, кодекс поведiнки, усвiдомлення особливого статусу козакiв у суспiльствi. Серед елементiв того кодексу були тi, якi найбiльше приваблювали бажаючих стати козаками, – особиста воля вiд пана й держави. Уже в 1591–1593 рр. спалахнуло перше козацьке повстання, пiдтримуване селянами. Коли першi бунтували проти невиплати платнi, обмеження вступу до реестру, то другi хотiли з допомогою козакiв позбутись своiх панiв, польських шляхтичiв. Вони завели для селян таку панщину й крiпаччину, що iноземнi автори писали: «Польська Корона – то рай для шляхти й пекло для холопiв». Повстання було придушено, i частина повстанцiв була вiдiслана в той-таки Чигирин. Також там проживало немало козакiв-реестровцiв, якi несли сторожову службу, захищаючи землю вiд набiгiв татар. Згодом Михайло був призначений iхнiм сотником. Саме з козацького середовища вiн i вибрав собi дружину. Його обраницею стала донька низового гетьмана князя Богдана (Федора) Ружинського Анастасiя Ружинська. Богдан при нагодi неодноразово пiдкреслював свое шляхетське походження, але при цьому не забував i про козацьку кров.

Вiдомостi про матiр Хмельницького дуже скупi. Ураховуючи, що вона народжувала в 1595 р. (Богдана) i близько 1620 р. (Григорiя), то народження ii самоi слiд вiднести десь до 1575–1579 рр. Припускають, що подружжя мало трьох синiв: власне Богдана, Юська (сосницького полковника) i, можливо, Захара (реестрового козака). Імовiрно, що в подружжя Хмельницьких було ще три доньки, Богдановi сестри, якi повиходили замiж за козакiв.

Проблема успадкованого статусу. Поколiння iсторикiв, що брались вивчати постать Хмельницького, ставили собi питання: до якоi соцiальноi та правовоi категорii його вiднести – до шляхтичiв чи простих козакiв? Проблема, власне, полягае в подвiйнiй самоiдентифiкацii Хмеля. Богдан неодноразово пiдкреслював, що вiдчувае себе козаком. Проте також часто говорив, що вiн «шляхетно уродзоний» i батько його шляхтич. Де в такому разi правда?

Польський iсторик Януш Качмарчик зважив усi аргументи дискутантiв i дiйшов висновку, що через брак переконливих аргументiв цю проблему не вдасться розв’язати. Чи так воно е? І що саме дае пiдстави вагатись у визначеннi становоi приналежностi гетьмана? По-перше, сумнiвне шляхетство самого батька Хмельницького,

Михайла. Вище вже йшлося про те, що, за свiдченнями джерел, батько Богдана був шляхтичем, який попав пiд вигнання i був позбавлений шляхетського звання, покараний судом чи то на банiцiю, чи то на iнфамiю. Що одне, що iнше передбачало знеславлення й вигнання.

Проте шляхетство Хмельницького визнавав польський король Ян Казимир, який у своiх листах називав його «уродзоним», тобто шляхтичем. Хоч саме таким Богдан рекомендувався й попередньому королю. Навряд чи тому було невiдомо про злочини Богданового батька. Проте в тогочасному суспiльствi в повсякденному життi такi юридичнi тонкощi далеко не завжди бралися до уваги. До прикладу, у першiй половинi XVII ст. жив такий собi польський шляхтич Самiйло Лящ. За розбiй, грабунки, вбивства вiн був присуджений 236(!) разiв до вигнання – банiцii i 47(!) до позбавлення честi й доброго iменi – iнфамii. Але за вiдвагу на полi бою вiд виконання покарань його захищав великий гетьман коронний Станiслав Конецпольський, пiд чиiм командуванням вiн перебував з 1623 р. Гетьман видавав глейти (охороннi листи) на вiдтермiнування виконання банiцii Ляща. Про шляхтича-розбишаку тодi плiткували, що невиконаними вироками суду вiн пiдбивав собi плащ.

Друга пiдстава для сумнiву в шляхетствi Хмельницького – це соцiальний статус його матерi. Усi дослiдники стверджують, що вона була простою козачкою. За статутом 1505 р. шляхтичем визнавався лише той, хто походив вiд матерi-шляхтянки. Коли шляхтич брав шлюб iз простачкою, вiн автоматично позбавляв свого майбутнього спадкоемця шляхетських прав. Проте пiсля загибелi чоловiка мати Богдана вдруге вийшла замiж – за шляхтича Василя Шишку-Ставецького, що може свiдчити на користь ii шляхетського походження.

Зрештою, Хмельницький використовував у своiх листах герб «Абданк» або ж «Сирокомля», як стверджуе iсторик Іван Сварник, бо цi герби доволi схожi один на iнший. Це теж мав право робити тiльки шляхтич. Брацлавський воевода великий украiнський магнат Адам Кисiль називав Хмельницького «простим хлопом». Але Кисiль взагалi намагався принизити значення повстання, казав, що це «хлопська рука» пiднялася «противу своiм господарям», тому й Хмельницького вiн називав «хлопом». У листах же вiн звертався до Хмельницького як до рiвного собi шляхтича: «…здавна менi милий пане i приятелю», «пане i приятелю мiй давнiй, ласкавий».

Проблема шляхетського корiння була актуальною для Хмельницького завжди, а гостроактуальною стала, коли вiн очолив Вiйсько Запорозьке. Адже за тогочасними уявленнями лише шляхта мала право створювати державу, керувати нею й представляти ii. Сербськi дипломати у своему листi вiд 1654 р. титулували гетьмана «пресвiтлий i благородний, Богом вибраний пане Богдане Хмель». Для них факт походження гетьмана зi шляхетного роду був очевидним.

При цьому всьому, як не дивно, двоiстiсть статусу власне i йшла на користь його полiтицi. Якщо в межах держави, серед козакiв, мiщанства i селянства, Хмель був своiм, «козаком», то за ii межами його величали шляхтичем, главою, ба навiть князем Вiйська Запорозького. Таке ставлення, знову ж, з усiх бокiв формувало Богданiв авторитет i повагу. Із самого початку не вдалось цього зробити його наступнику Виговському, бо козаки твердили в один голос, що вiн iз польськоi, ворожоi шляхти, i негiдно йому очолювати украiнську козацьку державу.

Альма-матер майбутнього гетьмана. Початкову освiту Богдан, очевидно, здобув удома, як i багато синiв дрiбних шляхтичiв та козакiв. У вiцi 10 рокiв, напевно, за наполяганням батька продовжив навчання в однiй з монастирських шкiл у Киевi. На цьому наголошують дослiдники, якi аналiзували написанi гетьманом листи та унiверсали. Вони дiйшли висновку, що його почерк характерний для киiвських шкiл початку XVII ст. Існувала версiя, що це була Киiвська братська школа. Проте вона вiдкрилася в 1617 p., коли Богдану вже виповнилося 22 роки i вiн ходив у походи i володiв пером не гiрше, нiж шаблею.

У Киевi Богдан навчався приблизно в 1605–1607 рр. Там вiн мав опанувати тогочасну лiтературну украiнську мову, навички скорописного письма, отримати знання з iсторii свого краю. На це вказуе мова його листiв та унiверсалiв – тогочасна украiнська лiтературна мова, народна в своiй основi, у якiй зустрiчаються старослов’янськi слова й полонiзми. У листах Богдана та в усних висловах е згадки про давнiх киiвських князiв, особливо про Володимира, що хрестив Русь, про Володимира Мономаха, про галицького князя Лева, про кордони «великих князiв руських з королями польськими», про загарбання украiнських земель Польщею. Саме Киiвська школа дала майбутньому гетьмановi такi знання.

Задоволений шкiльними успiхами сина, Михайло Хмельницький вирiшив навчити Богдана польськоi й латинськоi мов. Їх знання в Речi Посполитiй було запорукою успiшноi кар’ери. Для подальшого навчання батько обрав езуiтську колегiю, засновану в 1608 р. у Львовi Станiславом Жолкевським. Ця школа слугувала знаряддям поширення католицтва в Украiнi й боротьби з православною церквою та самобутньою культурою украiнського народу. Богдан навчався в цiй колегii десь iз 1609 (1610) по 1615 (1616) p., успiшно пройшовши класи граматики, поетики та риторики, тобто здобув звичайну для незаможноi шляхти того часу освiту. Опанував польську мову й латину, якою тодi практично писала, друкувала й спiлкувалася вся Європа. У колегii вiн також почав вивчати французьку й нiмецьку мови.

Вiдомо, що одним з його вчителiв був Андрiй Говцель-Мокрський, доктор богослов’я, вiдомий проповiдник, автор панегiрикiв польськiй шляхтi й католицькiй вiрi.

У колегii Богдана навчили теологiчним основам католицизму. Єзуiти одразу намагались наставляти молодих юнакiв на шлях служiння католицькiй церквi, вiдповiдно часто-густо закликали зрiкатись православ’я. Із юним Хмелем iм цього зробити не вдалося. У стiнах колегii Богдан почав вiдчувати ворожiсть до езуiтiв. Про перебування Хмельницького в езуiтськiй школi украiнськi лiтописцi записали такий переказ: коли Богдан з iншими студентами походжав бiля костьолу, «вiтер схопив його, тричi обнiс довкола костьолу й на тому мiсцi, звiдки його пiдхопив, знову поставив»; езуiти з цiеi пригоди зробили висновок, що «з цього хлопця буде велике гонiння на римську церкву». І справдi, ставши гетьманом, Хмельницький домiгся вiд польського уряду заборони дiяльностi езуiтiв на територii Вiйська Запорозького, бо вiд езуiтiв «починаеться незгода в релiгii та порушення миру».

Мовну практику та освiту Богдан продовжував i пiсля завершення навчання. Потрапивши до турецького полону в 1620-х рр., вивчив там турецьку, а згодом i татарську. За певний час це допомогло йому вести переговори з ханами, яких вiн брав собi за союзникiв. Польською вiн володiв добре й постiйно вправлявся в нiй, пишучи листи до польських королiв та магнатiв. Французький посол у Варшавi граф де Брежi був здивований, коли в 1647 р. на зустрiчi з козаками Б. Хмельницький повiв з ним розмову латиною. Посол згадував Богдана як «людину освiчену, розумну, сильну в латинi». У 1650 р. гетьман вiв латиною переговори з венецiанським послом.

Зрештою, Хмельницький отримав добру освiту, яку на той час мали бiльшiсть козакiв, що стали за часiв його правлiння козацькою старшиною. Випускники Киево-Могилянськоi академii, Острозькоi слов’яно-греко-латинськоi школи, Львiвськоi братськоi школи та iнших навчальних закладiв

в Украiнi були захисниками украiнськоi державностi ще дуже тривалий час.

Першi контакти з козацтвом (кiнець 1610-х – 1620-тi рр.)

Пiсля закiнчення навчання випускник Львiвськоi колегii повернувся назад у Чигирин. Не знаемо нiчого про те, коли Богдан повернувся до батька i як тривало його подальше життя. Можна тiльки припустити, що вiн, як молода людина, допомагав батьковi по господарству та пiд його керiвництвом навчався вiйськовоi справи. Чигирин лежав на самому краю «диких пiль», безлюдних степiв, куди татарська орда часто чинила спустошливi набiги. Усе тамтешне населення було озброене й брало участь в оборонi краiни.

Час повернення Богдана додому припав також на розпал козацько-селянських повстань та розквiт епохи морських походiв козакiв пiд проводом Петра Сагайдачного. Це була доба масового покозачення, i юний Хмель не залишався осторонь подiй.

Сагайдачний не раз бував у Чигиринi, знав i поважав Михайла Хмельницького, можливо, контактував i з Богданом. Існуе непiдтверджене припущення, що в похiд на Москву 1618 р. Сагайдачний взяв iз собою 23-рiчного Хмеля. Хлопець виявив себе в цьому походi смiливим i вправним воiном, ба навiть врятував на полi бою королевича Володислава, майбутнього польського короля Владислава IV Вазу. Із того часу мiж ними встановились дружнi взаемини.

У 1619 р. польський уряд спiльно з молдавським господарем Грацiанi розпочав вiйну проти турецько-татарських вiйськ. Коронний гетьман Станiслав Жолкевський розпочав збирати вiйсько для походу в районi Могилева-Подiльського. Йому не вдалося заручитися пiдтримкою козакiв, i був вiдданий наказ Михайлу Хмельницькому на чолi своеi кiнноi сотнi взяти участь у походi. Із собою чигиринський сотник узяв Богдана, який уперше змiг зблизька познайомитися з похiдним життям польських жовнiрiв.

Двадцять другого серпня 1620 р. польське вiйсько вирушило в похiд на столицю Молдови – м. Ясси. Разом iз польською кiннотою Богдан зробив успiшний рейд. Уранцi 8 вересня розпочалася запекла битва, у якiй сторони були нарiвнi. Пiд час бою наступного дня молдавський господар зрадив польських союзникiв, перейшов на бiк супротивника, внаслiдок чого польське вiйсько зазнало поразки. Цiлком можливо, що в цей день загинув i Михайло Хмельницький. Згодом, як згадував Богдан, «батько голову свою поклав на Цецорi». Невдача викликала панiчнi настроi в польському таборi. Пiдпал наметiв i возiв, поширення чутки про втечу гетьманiв зiрвали органiзовану переправу через Прут. Мало хто залишився живим, а тi, кому пощастило, потрапили до татарського полону. Серед них був i Богдан Хмельницький.

За повiдомленням турецького лiтописця Наiма Челебi, вiн перебував у неволi в одного зi старшин султанського флоту (цей старшина проживав у кварталi Касим-пашi). Як згадував потiм Богдан, вiн терпiв «два роки суворого ув’язнення». Перебуваючи в столицi, Хмельницький мав змогу познайомитися з побутом туркiв i вiйськовими силами Туреччини. Тут вiн завiв деякi особистi знайомства, котрi потiм вмiло використовував у переговорах з Портою. Згодом один iз султанських радникiв, Бектеш-ага, пiдтримував тiсний зв’язок iз Хмельницьким.

Пiсля двох рокiв полону Богдан повернувся додому. За однiею версiею, Богдана з неволi викупила мати, за iншою – запорожцi обмiняли його на турецьких бранцiв, «вдячно згадуючи батька». При цьому iснуе й третя версiя, яку чомусь не беруть до уваги. Богдана мiг викупити чи обмiняти Ян Данилович, у якого служив його батько. Адже саме в Олеському замку, власностi Яна, бранцем був знатний турок Абдрахман. Не розглядають цю версiю, мабуть, тому, що в iсторичних дослiдженнях щодо Яна Даниловича трапилась помилка: начебто вiн прагнув викупити за 500 червоних золотих або обмiняти Михайла Хмельницького. Але ж той, як згадував Богдан, в полонi не був, до нього просто не дожив, загинувши в битвi.

Повернувшись до рiдноi домiвки, Богдан займався господарством, а також почав вiйськову службу як реестровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського пiдстарости, Хмель мiг обiйняти якусь iз посад в адмiнiстрацii Чигиринського староства. Але вирiшив за краще козакувати.

Про початки цiеi служби мало вiдомо. Є iнформацiя, що Хмельницький деякий час перебував на Запорiжжi й доволi швидко вiд простого козака вислужився до сотника чи отамана.

Того часу Богдан не мiг не вiдчути наростання невдоволення козацьких мас полiтикою панiвних кiл Речi Посполитоi, намаганням магнатiв i шляхти звести нанiвець козацькi права та вiльностi. Не мiг вiн також не помiтити зростання самоусвiдомлення козацтвом своiх сил, своеi ролi в життi Польщi. Уже в 1613 р. на засiданнi польського сейму мовилось, що козаки «не визнають нашоi влади… обравши своiх старших i суддiв». Польська влада постiйно затримувала iм платню за успiшнi вiйськовi походи, обмежувала розширення реестру, не хотiла давати шляхетство особам давнiх боярських родiв, що стали козаками. Козацтво також послiдовно й рiшуче стало на захист православноi вiри. Причина була в тому, що пiсля Люблiнськоi унii 1569 р. та Берестейського собору 1596 р., утворення греко-католицькоi церкви, вiдбувалось примусове окатоличення, вiдбирання земель i зневаження давнiх прав православних священикiв та iхнiх парафiян з боку полякiв римо-католикiв.

Разом з тим всi iноземнi спостерiгачi вiдзначали тодiшне дуже важке життя селян пiд владою шляхти, найбiльших земельних власникiв, якi були багатшими за короля та церкву. Знаний картограф Гiйом де Боплан писав: «Селяни опиняються в гiршому становищi, нiж каторжани на галерi». Тому найсмiливiшi, найвитривалiшi втiкали в степовi райони, тодiшне Дике Поле, i там формували свое господарство. Не в кращому становищi були й мiщани, часто-густо зв’язанi боргами з евреями, що розповсюджували по всiх украiнських воеводствах Речi Посполитоi свою лихварську дiяльнiсть. Накопичувалась глибока соцiальна напруга, яка рано чи пiзно мала розрядитись.

У лiтописах XVII–XVIII ст. ст. е данi, нiбито Богдан 1621 р. ходив на море з 10 тисячами вiйська й захопив кiлька турецьких кораблiв (хоч вiн був на той час у полонi), у 1629 р. в бою з татарами взяв у полон двох татарських князiв з роду Кантемирiв, у 1633–1634 рр. начебто брав участь у Смоленськiй вiйнi i так вiдзначився, що король подарував йому шаблю. Однак цi факти або прямо перекрученi, або не стосуються майбутнього гетьмана i, як гадають iсторики, були пiдтасованi з метою його героiзацii.

Якi ж тодi вiдомi реальнi факти з життя Богдана в перiод 20–30-х рр. XVII ст.? На жаль, iх небагато. І через те, що значна кiлькiсть документiв втрачена в часи военних лихолiть, i через те, що Хмельницький був тодi ще маловiдомою i малоцiкавою особою на полiтичнiй аренi Речi Посполитоi. Доводиться лише робити припущення щодо участi Хмельницького як козака в тих чи iнших козацьких акцiях i щодо його ставлення до внутрiшньополiтичноi ситуацii в краiнi.

Так, у червнi 1625 р. король висунув перед козацькою старшиною вимоги: скоротити число реестровцiв до чотирьох тисяч, прогнати iз Запорiжжя всiх виписаних з реестру козакiв, припинити походи проти Туреччини й Криму. У разi непокори король погрожував зруйнувати Сiч. Козаки вiдмовилися прийняти цей ультиматум та пiдняли повстання на чолi з Марком Жмайлом. Цiлком можливо, що в лавах повстанцiв перебував також Богдан Хмельницький.

Можна також напевно твердити, що

вiн не схвалював вiдмову польського сейму йти на поступки козацтву, у тому числi в релiгiйних справах. Разом з iншими реестровцями Богдан, мабуть, обурювався зловживаннями украiнських i польських магнатiв. У 1627 р. реестровi козаки скаржилися сеймовi «на великi утиски» з боку мiсцевих панiв, якi забирали в них майно, не дозволяли займатися промислами й торгiвлею, чинили iм рiзнi насильства.

Як вказують iсторики, Хмельницький мiг бути причетним до участi козакiв у мiжусобнiй боротьбi турецько-татарських орд у Криму. Туреччина вирiшила руками Кантемiра-мурзи позбавити влади Мехмед- i Шагiн-Гiреiв i пiдбурювала його виступити проти них. Хан Мехмед-Гiрей звернувся по допомогу на Сiч, i навеснi 1628 р. чотири тисячi добровольцiв на чолi з гетьманом Михайлом Дорошенком вирушили в Крим. Прорвавшись через Перекоп, вони пiд охороною табору з жорстокими боями дiйшли до Бахчисарая, змусивши Кантемiра вiдступити до Кафи (Феодосii).

У боротьбi з Рiччю Посполитою (1630-тi рр.)

Тридцятi роки XVII ст. стали якiсно новим етапом становлення полiтичних поглядiв Богдана Хмельницького. Саме тодi вiн остаточно переконався в потребi змiни полiтичного устрою Речi Посполитоi, дiйшов висновку про необхiднiсть об’еднання рiзних груп козацтва в боротьбi за «вiльностi й вiру», досягнення союзу козакiв з iншими верствами населення, у тому числi з дрiбною шляхтою та селянством.

Вiдомий польський iсторик другоi половини XVII ст. В. Коховський твердив про участь Богдана в повстаннi Тараса Трясила 1630 р. Правда, не навiв при цьому якихось конкретних фактiв. Мабуть, Хмель пристав до вiйська Трясила пiсля захоплення ним Канева й дiйшов разом iз повстанцями аж до Переяслава, та не брав якоiсь керiвноi, органiзаторськоi ролi в повстаннi. Вочевидь, йому передалось прагнення керiвникiв повстання «вiру благочестиву (православну – Т. Б.) вiд замислiв лядських врятувати».

У цiлому поки що не виявлено джерел, де б прослiдковувався шлях Хмельницького протягом першоi половини 30-х рр. XVII ст. Можна лише припустити, яку позицiю вiн займав у протиборствi козакiв та польськоi шляхти. Швидше за все, Богдан не перебував у лавах тiеi частини заможного козацтва та старшини, яка прагнула служити шляхетськiй Польщi. Разом iз тим вiн не подiляв i певних настроiв козацьких низiв, якi були «гарячими умами» i закликали рiзати й громити шляхту. Дедалi бiльше Хмель переконувався в тому, наскiльки катастрофiчними для козацтва е iхнi мiжусобицi. На цей час вiн уже користувався досить великим авторитетом серед козацтва, почав обiймати нижчi старшинськi посади.

Докладно вiдомо про участь Хмельницького в козацько-селянському повстаннi 1637–1638 рр. пiд проводом Павла Павлюка (Бута), Яцька Остряницi та Дмитра Гунi. Згодом у листах до Миколи Потоцького i Яна Казимира вiн запевняв, що «нiколи не бував у нiякiй ребелii, бунтах свавiльних». Але Хмельницький робив такi заяви, маючи спецiальнi полiтичнi цiлi, щоб полегшити собi переговори з польським урядом. Насправдi вiн разом з iншою реестровою старшиною брав участь у повстаннi на першому ж його етапi.

Хмельницький тим бiльше мав пiдстав брати участь у повстаннi через те, що Чигирин, де вiн жив, восени 1637 р. став головним центром повстанського руху. Один з керiвникiв повстання, Томиленко, на початку 1637 р. вiдрядив на сейм посольство, яке мало добитися виплати грошей, права вписати нових козакiв до реестру, засвiдчити великi кривди, що iх чинила козакам шляхта. Хмельницького називають серед учасникiв цього невдалого посольства, хоча зi стопроцентною впевненiстю стверджувати це заважае брак джерел.

Також Богдан мiг бути серед оточення iншого керiвника повстання, Павла Павлюка. Дослiдники вiдзначають, що Хмельницький, органiзовуючи свое повстання взимку 1648 р., дiяв так само, як i Павлюк у 1637 р.: робив спроби залучити на свiй бiк реестрове козацтво, розсилав унiверсали до мiст i сiл iз закликами пiднiматися на боротьбу, прагнув заручитися пiдтримкою з боку донських козакiв i татар i т. д.

У груднi 1637 р. повстанцi капiтулювали й видали Потоцькому Павлюка, Томиленка й ще кiлькох осiб (попри домовленiсть iз Киселем, усiх iх згодом стратили у Варшавi). За кiлька днiв вiдбулася козацька рада, котра здала переможцям клейноди Вiйська Запорозького, прийняла умови капiтуляцii та присягнула на вiрнiсть королевi. За вказiвкою Потоцького було затверджено нову старшину реестрового козацтва. Старшим реестру призначили переяславського полковника Ілляша Караiмовича. Богдана Хмельницького призначили на посаду вiйськового писаря.

Пiд Боровицею 24 грудня 1637 р. Хмельницький як вiйськовий писар пiдписав акт капiтуляцii Запорозького Вiйська. На долю Богдана також випало вести листування з польськими гетьманами та складати прохання й скарги, що вимагало певного дипломатичного хисту. Саме тодi в нього почала вироблятись власна дипломатична манера: декларуючи поступливiсть, вiн у конкретних питаннях ставив твердi вимоги та не йшов на компромiси.

У 1638 р. була прийнята «Ординацiя Вiйська Запорозького», яка ще бiльше обмежила права i вiльностi реестрового козацтва, заборонила вибирати собi гетьмана, забрала всi наданi клейноди. Посаду вiйськового писаря було скасовано, Хмельницький мусив вдовольнитися нижчою посадою, ставши одним з десятьох чигиринських сотникiв. Зрозумiло, що козаки не були задоволенi новими законами, i в серпнi 1638 р. вони сформували посольство до короля, яке мало домагатися пом’якшення умов «Ординацii». До нього залучили Хмельницького.

Зустрiч iз королем пройшла в сiчнi—лютому 1639 р. у м. Вiльнi. Владислав IV вiдмовився задовольнити прохання козакiв i порадив надiслати нове посольство на сейм, котрий вiдкривався восени того ж року. Повернувшись додому, посли повiдомили Вiйсько Запорозьке про свою невдачу. Але втрачати було нiчого, тому вирiшено скористатися з поради короля та вирядити посольство на сейм. До нього козаки знову обрали Богдана Хмельницького – единого з усього складу попереднього посольства. Вiсiмнадцятого жовтня посли прибули у Варшаву i там перебували до 15 листопада.

Виконуючи постанови «Ординацii», у 1639 р. польська влада вiдновила зруйновану козаками фортецю Кодак, що мала затримати потiк добровольцiв на Сiч. Оглядаючи вiдновлену фортецю в Кодаку, Конецпольський запитав присутнього там Хмельницького, що той думае про ii розташування та укрiплення. Богдан начебто вiдповiв: «Збудоване руками можна руками й зруйнувати». Через такi слова Хмель мало не був ув’язнений. І Конецпольський перед смертю висловив жаль, що доводиться йому вмирати тодi, коли залишаеться серед живих Хмельницький. Справедливо передчував, якою загрозою той може стати, i боявся, «щоб Рiч Посполита не зазнала вiд нього багато лиха, бо нiколи не було мiж козаками людини таких здiбностей i розуму».

Перший досвiд мiжнародноi дипломатii (поч. 1640-х рр.)

Майже нiчого не вiдомо про життя Хмельницького на початку 1640-х рр. Очевидно, що зростали його вiйськовi вмiння та дипломатичний хист i тiснiшали зв’язки iз козацтвом. Цiлком можливо, що чигиринський сотник брав участь у битвi коронного вiйська, очолюваного Станiславом Конецпольським, проти татарськоi орди Тугай-бея пiд Охматовом 20 сiчня 1644 р. Союзна польсько-украiнська армiя перемогла, i це була найбiльша перемога Речi Посполитоi над кримськими татарами в першiй половинi

XVII ст.

Зате вiдомо, що в 1645 р. талант Хмеля було визнано й використано на мiжнароднiй аренi. Французький iнженер та офiцер Боплан, перебуваючи у Варшавi, у 1644 р. запропонував французькому послу в Речi Посполитiй генерал-лейтенанту графу де Брежi найняти запорожцiв, щоб тi повоювали проти iспанцiв. Пiсля слiв Боплана де Брежi написав кардиналовi Францii Мазаринi, що е можливiсть взяти на французьку службу запорозьких козакiв. Описуючи iх, вiн говорив, що це «дуже вiдважнi вояки, непоганi вершники, досконала пiхота, особливо вони здатнi до захисту фортець».

Останне було дуже актуальним. Кардинал i перший мiнiстр Францii Мазаринi проводив полiтику послаблення сусiднiх краiн i змiцнення абсолютизму у Францii. Вiн хотiв приеднати деякi райони iспанських Нiдерландiв i частину Саксонii. Фортеця Дюнкерк, яку не могли взяти протягом 10 рокiв, була розташована на березi Ла-Манша, а саме мiсто було важливим портом при входi з Пiвнiчного моря в Па-де-Кале та Ла-Манш. Іспанцi потурбувались про неприступнiсть Дюнкерка. Оперезали його глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому розмiстили десять бастiонiв. Тож французам була потрiбна сила, щоби здобути цю фортецю.

Мазаринi доручив пословi провести переговори iз запорожцями щодо цього питання. Сповiщенням вiд 21 вересня 1644 р. де Брежi повiдомив кардинала, що в запорожцiв «е нинi дуже здiбний полководець Хмельницький, його тут при дворi поважають, я буду бачитися з ним». За мiсяць де Брежi повiдомив Мазаринi про цю зустрiч: «Цими днями був у Варшавi один зi старшин козацькоi нацii полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашiй емiненцii. Вiн був у мене, я мав з ним двi розмови. Це людина освiчена, розумна, сильна в латинськiй мовi. Що торкаеться служби козакiв у його величностi, то, якщо вiйни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти менi в цiй справi».

Переговори де Брежi з Богданом Хмельницьким тривали досить довго й закiнчилися лише в березнi 1645 р. У квiтнi Богдан Хмельницький i сiчовий отаман Іван Сiрко виiхали до Фонтенбло (Францiя), де пiсля зустрiчi з представниками французького командування була досягнута домовленiсть про найм пiвтори тисячi козакiв. Тодi ж Хмельницький зустрiвся з вiдомим французьким полководцем Конде. У 1655 р. пiд час зустрiчi з французьким послом, який приiхав в Украiну, Хмельницький розповiдав, що iз задоволенням згадуе днi, що iх провiв у Францii, розпитував про князя Конде та з гордiстю називав його своiм «старим вождем».

У жовтнi вже не пiвтори, а двi з половиною тисячi козакiв були перевезенi морем iз Гданська до Кале (Францiя) i вступили на службу у французьку армiю. При облозi Дюнкерка 11 жовтня 1645 р. козаки проявили себе як самостiйна вiйськова частина. Хоч французьке командування сумнiвалось у козацькому потенцiалi, та саме вiн принiс перемогу французам.

Участь Богдана Хмельницького у военних дiях i облозi Дюнкерка залишаеться нез’ясованою, у французьких джерелах згадуеться тiльки полк Сiрка. Тому однi дослiдники не вiдкидають можливостi того, що Богдан воював на територii Францii, iншi ж таку можливiсть заперечують.

Конфлiкт iз Данiелем Чаплинським: коли з iскри спалахуе полум’я

Друга половина 1640-х рр. була для Богдана i важкою, i визначальною водночас. Йому доводилось постiйно обертатись у системi протистояння мiж королем та шляхтою, яке щораз бiльше зачiпало iнтереси, добробут, а то й життя самого Хмельницького.

Детальний огляд цих подiй варто почати з того, що король Владислав IV з 1644 р. готував плани великого «хрестового походу» проти Османськоi Порти. Восени 1645 р. до Варшави приiхав венецiанський посол Тьеполо i почав переговори про спiльний виступ Венецii, Польщi та iнших держав проти туркiв, утворення коалiцii европейських монархiв-християн у боротьбi з невiрними. У цi плани входило залучення до операцii Запорозького Вiйська, яке мало органiзувати великий похiд на Чорне море. Козаки вже були добре вiдомi по всiй Європi своiми успiшними походами проти туркiв, тож не залучити iх могло бути рiвноцiнно програшевi.

У цей час Хмельницький жив i господарював у хуторi Суботiв, який успадкував вiд батька Михайла. Завiв собi там чотири рибнi ставки та млини, лани, сiножатi та iншi угiддя. Спокiйне життя закiнчилось тодi, коли новим корсунським i чигиринським старостою став Олександр Конецпольський, а пiдстаростою, своiм заступником, призначив Данiеля Чаплинського. Новi господарi почали прибирати до рук маетки, якi були заможнi, але iм не належали. Серед таких був i маеток Хмельницького. Правда, свою землю вiн тримав тiльки так званим спокiйним володiнням, не маючи на неi офiцiйних документiв – нi акту надання, нi королiвського пiдтвердження. Цим i скористався Чаплинський – випрохав наприкiнцi 1645 р. або на початку 1646 р. в коронного хорунжого привiлей, щоб «осадити слободу» на землях Суботова.

Хмельницький дiзнався про це, але Чаплинський, очевидно, одразу не взявся господарювати на привласненiй територii. Та й Богдана попросили послужити державi, тож часу розбиратись у судах наразi не було. У березнi 1646 р. до Варшави було запрошено делегатiв Запорозького Вiйська, щоб обговорити питання участi козакiв у походi на туркiв. Козаки, порадившись, вислали посольство в складi Хмельницького, вiйськових осавулiв Івана Барабаша та Ілляша Караiмовича, полкових осавулiв Івана Нестеренка, Романа Пешти та Яцька Клишi. Посольство прибуло на початку квiтня й одразу приступило до роботи. Переговори велися таемно вночi за участi сiмох сенаторiв – довiрених осiб короля. На нарадi було вирiшено, що козаки пiдготують морський похiд, а саме збудують 60 морських човнiв (на це старшина одержала шiсть тисяч талярiв). Щоб уберегти вiйсько вiд переслiдувань адмiнiстрацii, король дав старшинi своi листи з особистою печаткою, у яких дозволяв будувати човни, а також обiцяв збiльшити реестрове вiйсько до 12 тисяч осiб. Єдине застереження стосувалося того, що цi листи повиннi бути секретними до часу оголошення Рiччю Посполитою вiйни Туреччинi.

Повернувшись додому пiсля зустрiчi з королем, представники козацькоi старшини розпочали пiдготовку до морського походу на Туреччину, будуючи для цього 60 «чайок». Хмельницький же на початку лiта вирушив до Варшави, щоб там у короля отримати пiдтвердження своiх прав на хутiр. Це було потрiбно, щоб у судовому порядку вiдстояти свое набуте майно. Пiсля аудiенцii особисто у Владислава IV Богдан одержав датований 12 (або 22) липня 1646 р. королiвський привiлей на володiння Суботовим.

Королiвський привiлей не допомiг, а лише вiдтермiнував нахабне зайняття Суботова Чаплинським. Вiн пiдбурював Конецпольського, щоби той змушував Хмельницького або продати хутiр, або обмiняти його. Та Богдан не хотiв навiть чути цього.

Тимчасом у жовтнi 1646 р. проти планiв Владислава IV виступила шляхетська опозицiя – сейм висловився проти вiйни з Туреччиною й наказав королю припинити всi вiйськовi приготування. У листопадi того ж року Миколай Потоцький звернувся з унiверсалом до Івана Барабаша, керiвника органiзацii козацького походу, i наказав йому знищити вже готовi човни та взагалi облишити цю справу. Козацька старшина, вiдповiдальна за похiд, зiбралась на раду i вирiшила погодитись на умови, щоб не накликати на себе гнiв Потоцького. Лише Хмельницький вимагав продовжити пiдготовку до походу.

Тепер його запiдозрили у бунтарствi.

Знаючи великий авторитет сотника серед козакiв, можна було припустити, що Хмель заручиться пiдтримкою великоi iх кiлькостi. Саме тодi Конецпольський та Чаплинський вчинили першу спробу фiзичноi лiквiдацii Богдана. Наприкiнцi 1646 р., коли татари напали на Чигирин, пiд час бою один польський жовнiр вдарив Хмельницького шаблею по шиi, однак Богдан мав на головi шолом iз залiзною сiткою, що затримала удар. Жовнiр виправдовувався цинiчно: «Я думав, що це татарин», хоч Хмельницький iхав серед вiйська поруч з чигиринським полковником.

Цей невдалий замах викликав гостру реакцiю кума Богдана, чигиринського полковника Станiслава Кричевського, та iнших козакiв. Тодi Чаплинський змушений був вiдкласти до сприятливiшого часу реалiзацiю свого задуму вбити Хмельницького i почав давати своiм слугам накази йому шкодити. Спочатку шляхтич Дольгерт пiд приводом «поволовщини» (один iз численних рiзновидiв податкiв) забрав улюбленого бойового коня Хмельницького. Зрозумiло, що то було образою шляхетськоi честi козацького сотника. Богдановi з великими труднощами за 12,5 злотих (дуже велика сума на той час) вдалося викупити коня. Усiляко ображали й залякували дружину Богдана, його доньок та синiв. За наказом Чаплинського одного сина Хмельницьких добряче побили. На думку деяких дослiдникiв, вiд побоiв хлопчина помер.

Урештi-решт десь у березнi—квiтнi 1647 р. Чаплинський органiзував напад на Суботiв. Сам Хмельницький так описував це пограбування: «Пан Чаплинський, вподобавши собi хутiр мiй власний, батькiвський, пiд Чигирином, на Суботовi, не можучи iнакше, випросив собi в небiжчика святоi пам’ятi пана кракiвського Станiслава Конецпольського на згаданому хуторi слободу садити – де я мав на свiй прожиток чотири ставки рибнi й млини, ниви, сiножатi, на що мав i привiлей його королiвськоi милостi; i там, прийшовши з людьми на ту слободу, менi… збiжжя, якого було сто кiп, що його вiд кiлькох лiт збирано, цей голодний люд… снопами рознiс, i що було засiяного збiжжя на нивах, все пропало, худобою, кiньми i вiвцями витолочено; i так мене геть, силомiць, з усього вигнано, тiльки менi, як в iм’я Боже, на чигиринському орендарi 150 золотих взяти наказано, а цей грунт вартий тисячу».

Саме так, щоб якомога дошкульнiше вразити гiднiсть переможеного ворога, пiдстароста вигнав з хутора сiм’ю Хмельницького i розпорядився виплатити йому якихось 150 флоринiв вiдшкодуванням збитку, тодi як захоплена земля коштувала 1000 флоринiв. Бiльше того, Чаплинський викрав красуню дружину Хмельницького Мотрону i змусив вийти за нього замiж та змiнити при цьому свое вiросповiдання з православного на католицьке.

Розгнiваний Богдан, як пишуть козацькi лiтописи, стиснув зуби i промовив: «Маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, жие Бог i козацька ще не вмерла мати». Перекази доносять до нас навiть згадки про те, що Хмельницький вiдповiдно до норм шляхетськоi етики викликав свого кривдника на чесний поединок. Однак той i цього разу повiвся пiдступно: влаштував засiдку, до якоi ледве не потрапив козацький старшина.

Облаштувавши родину в Чигиринi, Богдан Хмельницький розпочав енергiйну боротьбу за повернення Суботова й дружини. Вiн звернувся з листом до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького: «Не знати, звiдки взявся сей порушник мого спокiйного життя Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодiй i грабiжник украiнський, пiдстароста чигиринський, котрий, господарюючи вiсiм лiт на Чигиринщинi й прикриваючись iм’ям свого начальника пана Конецпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братiв i привласнив iхнi маетки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володiе не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник i п’яниця Чаплинський».

Микола Потоцький звернувся з листом до останнього, умовляючи його дозволити сотниковi «згiдно з наданням його королiвськоi милостi… назавжди залишитися на своiй убогiй батькiвщинi». Не дочекавшись вiд Конецпольського позитивного вирiшення питання, Хмельницький звернувся безпосередньо до короля, щоб оскаржити дii чигиринського старости i пiдстарости, повернути собi хутiр, повiдомити про переслiдування козакiв з боку магнатiв, шляхти та урядовцiв. Проте мiсiя до короля наприкiнцi травня – на початку червня 1647 p. завершилася тим, що Владислав IV обмежився особистим спiвчуттям i листом до того ж таки Конецпольського, у якому було висловлене побажання стримувати свавiлля польськоi шляхти проти козакiв («бо вони добре служать вiтчизнi»), нi словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкiнцi аудiенцii король нiбито сказав Богдановi: «Пан полковник Хмельницький – шляхтич, мае шаблю при боцi. Тож нехай боронить свою честь!» За iншою версiею, Владислав IV подарував Богдановi свою шаблю й сказав: «Ось тобi королiвський знак; е у вас при боках шаблi… як час прийде, будьте на поганцiв i на моiх непослушникiв у всiй моiй волi».

Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на Конецпольського, проте успiху не досяг. Королiвська влада й накази на мiсцях вже не мали нiякоi сили, а шляхта встановлювала власнi закони i порядки. Зять Чаплинського, Коморовський, узагалi погрожував вбити Богдана: «Як ми нiчого не можемо вдiяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуете, що його вже нема, бо е в нас такi спритнi люди, якi, будь-де зустрiвшись з ним, вб’ють його».

Незважаючи на опiр шляхти, Владислав IV таемно продовжував готуватись до походу. Ймовiрно, пiд час зустрiчi з Хмельницьким у червнi король натякнув Богдановi на це. У серпнi 1647 р. Владислав вислав до козакiв свого вiрного канцлера Єжи Оссолiнського, прихильника вiйни з турками. Той мав завдання заохотити козакiв до самостiйного морського походу. Його очiльником був призначений Хмельницький. Саме йому Владислав найбiльше довiряв, саме його вiйськовий хист визнавав i в свiтлi останнiх подiй мiг бути впевнений, що Богдан знайде сили опиратися шляхтi, якщо вона дiзнаеться про похiд. Якщо вiрити пiзнiшим свiдченням посла Грондського, Оссолiнський пiд час своеi подорожi зустрiвся з Богданом i вiд iменi короля передав йому прапор i гетьманську булаву.

Пiдготовка до турецькоi вiйни викликала велике пожвавлення серед козацтва, вiдновила надii на збiльшення числа реестрового вiйська, вибори новоi старшини, iншi змiни в його становищi, яке з часу сеймовоi ординацii 1638 р. було дуже важким.

Восени 1647 р. Хмельницький починае збирати козацькi ради начебто для органiзацii вiйська для походу, а насправдi до повстання проти польськоi шляхти. Терпець Богдановi урвався. На цих радах вiн говорив: «Останнiм часом козакам уже немае терпцю зносити нечуванi знущання з боку польських урядовцiв, магнатiв, шляхти, евреiв-орендарiв; за свою вiрну службу козаки одержують вiд ляхiв лише палi, гаки, шибеницi й муки». Хмельницький закликав «захищати спiльну справу всього козацького народу», доводив необхiднiсть узяти шаблi в руки заради збереження давнiх завойованих привiлеiв, бо «лише таким чином можна скинути ярмо польськоi шляхти». Навколо Хмеля формуеться когорта однодумцiв, якi заявляли: «Якщо вже шанованого чигиринського сотника, полковника Богдана Хмельницького так безкарно дозволяе кривдити й принижувати польська шляхта, то що вже казати про простого козака i селянина».

На цих же нарадах

Б. Хмельницький розсекретив отриманий вiд короля у квiтнi 1646 р. привiлей, який дозволяв вiдновити козацькi вiльностi, збiльшити реестр до 12 тисяч осiб i здiйснити похiд на море. Наявнiсть такого привiлею вiд короля робила виступ проти шляхетського свавiлля законним в очах козакiв. У цiй боротьбi було вирiшено заручитись союзом з боку кримського хана.

Пiдняти повстання планувалось пiд час виступу Конецпольського проти татар наприкiнцi жовтня 1647 р. Проте шпигун (чи зрадник) серед козакiв дiзнався про цi плани й передав iнформацiю до польського уряду. Хмельницького як iнiцiатора заворушення запроторили до в’язницi. Чигиринському же полковнику Станiславу Кричевському, кумовi Богдана, Конецпольський дав наказ обезголовити бунтiвника. Кричевський не поспiшав виконувати наказ, чекаючи згоди коронного гетьмана Потоцького та козацького комiсара Яцека Шемберка. Богдановi поплiчники, ясна рiч, прагнули врятувати брата по зброi i почали переконувати Кричевського в тому, що на Хмеля зробили наклеп, нiяких виступiв проти держави вiн не робив. Тому просили вiдпустити його на поруки: мовляв, поiдуть вони з Богданом до Шемберка i той сотника виправдае.

Десь в серединi грудня 1647 р. Хмелю вдалось вивiльнитися з ув’язнення. Із кiлькома десятками своiх найбiльших прихильникiв, у тому числi iз сином Тимошем, узявши «харчi на вози», наприкiнцi грудня 1647 р. вiн вирушив начебто до Трахтемирова, де був козацький комiсар. Насправдi ж подався на Запорозьку Сiч, що була в той час на островi Томакiвка.

З’явившись на Сiчi, Хмельницький у присутностi кошового отамана, старшин та козакiв звернувся до товариства: «До вас принiс душу i тiло, сховайте мене, старого товариша, боронiть самих себе! З’еднаймося, браття, повстанемо за вiру православну, вiдновiмо волю народу нашого i будемо единi…» Богдан прибув сюди з королiвськими листами про вiдновлення козацьких вiльностей «i ще, зробивши таблицю, прилiпив воском привiлей i хустиною покрив». Велике враження на всiх справляла також королiвська хоругва (прапор) – «червона з бiлим орлом», яку Хмельницький усюди носив iз собою. Державний символ Речi Посполитоi зайвий раз пiдкреслював статус Хмельницького як посланця короля. Вiстка про те, що Хмельницький дiе за королiвським дозволом, невдовзi облетiла днiпровськi острови, й до нього сотнями i тисячами почали стiкатися запорожцi й козаки з усiеi Украiни. Не пiшли б за Богданом, якби його ситуацiя була поодиноким випадком. А так вона була типовою для того часу i часто повторюваною в життях козакiв, що ставали його соратниками.

Це був, як слушно зауважував батько украiнськоi iсторичноi науки Михайло Грушевський, «критичний момент у життi Хмельницького. В душi його, в усiм ествi наставав глибокий перелом, тим страшнiший, чим стриманiша i зрiвноважена досi була ця незвичайно сильна обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед цим i по цiм моментi – це двое рiзних людей». Полум’я повстання пiд проводом Хмеля спалахнуло з небаченою нi до, нi пiсля Богдана силою…

Очiльник визвольноi вiйни (1648–1657 рр.)

Хмельницький-воiн

По прибуттi на Сiч Хмельницького одразу пiдтримали козаки. Четвертого лютого, не зустрiчаючи якоiсь протидii, Богдан вже володiв Сiччю. Проти «бунтаря Хмельницького» були висланi вiйська шляхтичiв Вадовського та Кричевського, якi 9 лютого були розбитi й вiдступили до Крилова. Цi подii знаменували переростання повстання у вiйну. Мiж 10 та 15 лютого Богдан був обраний на козацькiй радi гетьманом Вiйська Запорозького. Тепер вiн мав легiтимну (в очах козакiв) керiвну посаду, вiйськову пiдтримку i територiю-плацдарм для збройного виступу на ворога.

Як починав розвивати закрiплений успiх Хмельницький? По-перше, вiддав наказ змiцнювати вiйськовий табiр на Томакiвськiй Сiчi, де збирав вiйськовi сили й звiдки планував похiд. Це було розумне в будь-якому разi рiшення, особливо тодi, коли б польськi вiйська вiдкинули вiйська Богдана назад до табору. Наступним кроком було розсилання козакiв у мiста та села Киiвського й Брацлавського воеводств для пiдбурення тамтешнього населення до пiдтримки планiв повстання. Також Хмель звернувся по допомогу до козакiв-побратимiв з-за Дону i вперше повiв розмову з кримським ханом про можливiсть спiльного походу.

Польська влада не стала чекати, доки повстання буде розширюватись. Коронний гетьман Микола Потоцький вирiшив придушити його вже на початку. Уже 13 лютого був вiдданий наказ послати каральну експедицiю з реестровцiв на Запорiжжя, збиратись кварцяним вiйськам (на утримання яких йшла четверта частина зi скарбницi) та шляхтi, що була вiйськовозобов’язаною. Двадцятого лютого Потоцький вже був у Корсунi i закликав повстанцiв видати iм свого «старшого» та розiйтись по домiвках. Якщо ослухаються наказу – позбудуться майна, своiх жiнок та дiтей.

Мабуть, не один козак вагався тодi мiж тим, чи скласти зброю, чи розвивати вже почате. Проте Хмельницький вiд самого початку подавав приклад вождя, який спiльно з козаками не побоiться, не вiдступить i доведе справу до завершення. Тим бiльше що й обставини для козацького табору складалися сприятливо. Реестровцiв не вдалося зiбрати для каральноi мiсii, а кварцяне вiйсько й шляхта збирались не так швидко, як цього б хотiлось Потоцькому. Тимчасом розiсланi Богданом по Киiвщинi i Брацлавщинi агенти зробили свою справу – селяни i мiщани цих регiонiв пiднiмали масовi заворушення проти своiх панiв. Частина шляхти втекла, а iнша не хотiла здаватись i просила Потоцького щось зробити, бо «не залишилось жодного села, жодного мiста, де б не лунали заклики до свавiлля i де б не замишляли на життя i майно своiх панiв й орендарiв».

Потоцький вирiшив наразi почекати з радикальними дiями i пiшов з повстанцями на переговори. Звiсно, не особисто, а через посланцiв, бо не личило такому вельможi, як вiн, особисто вести перемовини з простими козаками. Знаючи особисту кривду Хмельницького, Потоцький через послiв запропонував тому вiддати Суботiв i розглянути iншi козацькi скарги та й думав, що цього буде досить. Але Хмель вiд iменi вiйськовоi ради повстанцям вiдповiв, що хоче набагато бiльше, нiж повернення хутора. Нi багато нi мало – поновити давнi права i вольностi, замiнити польських полковникiв на козацьких, дозволити морський похiд на Туреччину, вивести польське вiйсько з берегiв Днiпра та Правобережжя й взагалi скасувати тут польське управлiння, бо «козацький це регiон».

Звiсно, що Потоцькому не подобались такi вимоги повстанцiв, оскiльки вони пiдривали основу державного устрою Речi Посполитоi на украiнських землях. У вiдповiдь коронний гетьман дав наказ польським вiйськам зайняти мiста, де найбiльше скупчувалось козацтво: Черкаси, Корсунь, Канiв, Богуслав, заборонив мiщанам та селянам збиратись разом i вилучив всю наявну в них зброю.

Вiдомостi про козацьке повстання та вимоги козакiв у Варшавi стали вiдомими орiентовно через три тижнi, у першiй декадi березня. Першi особи держави, король та канцлер, вважали, що козаки обурились, бо iм зiрвали морський похiд, i вже звично ремствували на зловживання шляхтичiв та урядникiв. Тож запропонували Потоцькому не заважати вийти в море i створити комiсiю для розгляду козацьких скарг, щоб трохи заспокоiти iх i не мати клопоту.

Проте не думалось Потоцькому, що запропонований королем план залагодить ситуацiю. Надто

гострими й радикальними були вимоги Хмельницького i козакiв, надто рiшуче вони поводились. Тому на кiнець квiтня, коли пiдросте трава для коней i висохне болотиста мiсцевiсть, Потоцький запланував йти на Запорiжжя й придушити бунт Хмельницького. Із собою в похiд вiв двi групи вiйськ: одну суходолом, iншу Днiпром, на човнах. Так хотiв заскочити залогу Богдана на Сiчi з усiх бокiв.

Вiйськ у Хмельницького на той час було набагато менше. Потрiбна була допомога з iншого боку. Тому Богдан так iнтенсивно вiв переговори з кримським ханом Іслам-Гiреем. Той спочатку вiдмовлявся, та врештi погодився, очiкуючи для себе вигоди вiд цiеi операцii. Спочатку направив до Хмеля свого пiдопiчного Тугай-бея, а потiм прибув сам.

Усього хан привiв iз собою п’ять-шiсть тисяч воiнiв. Десь стiльки ж мав Хмельницький. Потоцький же мiг розпоряджатися силами вiд 16 до 18 тисяч, мiнiмум на 6 тисяч бiльше. Перевага була очевидною, i Богдан гарячково шукав додаткову вiйськову мiць пiд своi знамена, що дала б можливiсть врiвноважити сили. Зовсiм незайвою була б допомога кiлькох тисяч реестровцiв, якi були серед польського вiйська. Тож Хмель заслав i туди своiх пiдопiчних, щоб переконали об’еднатись iз ним.

Розвiдка гетьмана донесла йому плани Потоцького: де вiн зараз перебувае, скiльки воiнiв мае, коли приблизно прибуде на Запорiжжя. Хмель вирiшив задiяти тактичний маневр, якого не використовували ранiше нi очiльники козацьких повстань, нi польськi военачальники. Усi вони зазвичай чекали, коли лице в лице зустрiнуться з основними силами ворога й тодi почнуть битву. Богдан же вирушив Потоцькому назустрiч, знаючи, що вiйсько його розпорошене i розтягнуте. Так було набагато легше його подолати.

Потоцький 21 квiтня вiдрядив свого сина Стефана суходолом, а сам з iншою частиною вiйська вирушив по Днiпру, як i планував. Двадцять дев’ятого квiтня польськi жовнiри стали табором на правому березi рiчки Жовтi Води. Хмельницький виступив iз Сiчi вже 26 квiтня, отримавши вiд агентiв розвiдки вiдомостi про пересування ворожих вiйськ. Перед Богданом виiхали татарськi загони, якi несподiвано для полякiв розгромили iхню розвiдувальну групу, та й самi стали несподiванкою для польських вiйськ. У бiй з татарами була послана трохи бiльша кiлькiсть вiйськ, але вони були змушенi вiдступити. І лише наступнi посланi вояки допомогли вцiлiлим попереднiм жовнiрам врятуватись i вiдiйти до табору.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/taras-barabash/bogdan-hmelnickiy/?lfrom=931425718) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.